20 000 років під кригою

Народження базальту

Піднявшися до входу в штольню, я ще раз роздивився місцевість. Королівські багатства були повиті жалобною заслоною темряви. Але й крізь цю пітьму миготіли світлові камінці — зірки підземелля, світло яких віддзеркалювалося на гладенькій поверхні великого темно-голубого озера.

Тихо зітхнувши: «Боже помагай!», я взяв клунок на спину і ступив до штольні.

Та не зробив я й десяти кроків, як остовпів од переляку. Я почув мурмотання дикого звіра і побачив його силует.

Звір ішов з глибокої штольні просто на мене.

Жодній людині не доводилося бачити таке незвичайне створіння. Його не описав жодний вчений-природознавець. Це була потвора в шість з половиною футів заввишки, шкура якої виблискувала чарівними барвами волошки. Тільки у птаха може бути таке забарвлення. Диво дивне! Може, це володар підземного царства, що сидить на мідному троні? Одним боком притискаючись до скелі, звірюка прямує просто до мене.

Від переляку й подиву я відчув, що знепритомнюю. Вирячивши очі, я підняв на захист шахтарську лампочку. Зброї у мене не було. Та хіба ця звірюка злякається лампи? Ось чудовисько вже поруч. Мене обливає піт від смертельного переляку, а звірюка вишкіряє зуби, ніби посміхається до мене, і ніжно тикає мордою під ребра. Ох, матінко! Та це ж Бебі!

Добра моя подруга, побачивши, що я подався до штольні, випередила мене. Перепливла озеро швидше від мене, й зараз стоїть передо мною в кольорі волошки.

Ех, бідолашна! Можеш тепер скільки завгодно тертися шубою об скелясту стіну!

А як мені взяти на себе відповідальність за те, що в тваринному світі з'явилася нова порода? Ведмідь волошкового забарвлення!

Бідна Бебі, скільки в ній відданості!

Підземна печера, що відкрилася передо мною, була утворена з двох кам'яних порід: діориту — про нього я вже говорив — та долериту. Долериту дедалі ставало більше й більше. Саме ці породи утворювали дно звивистої штольні.

Підземний коридор перетинали великі й малі печери. Місцями вони поглиблювались, і я мусив спускатися на їх дно, потім знову дряпатися вгору. Тут багато в чому мені допомогла дружба Бебі. Досить було запалити магнійовий дріт, вибрати напрямок і показати його Бебі. Після цього я сідав на спину ведмедиці й освітлював шлях. Бебі з незвичайною спритністю дряпалась із скелі на скелю та перестрибувала глибокі прірви. За годину ми з нею подолали таку відстань, на яку я сам мусив би витратити цілий день. Коли ж я сів попоїсти, вона тільки дивилася на мене. Може, відчувала, що мої консерви заготовлені з ведмежатини. А може, і тому, що білі ведмеді звикли одразу з'їсти багато, а потім довгий час перебувати без їжі. В них запаси жиру величезні — є чим живити організм. Колись білі ведмеді стануть справжніми верблюдами льодових пустель, якщо їх використовуватимуть для мандрівок.

В печерах, які нам доводилося переходити, я не знаходив нічого цікавого. Запримітив тільки одне — чим далі, тим холодніше.

Думаю, що малахітова печера зігрівається хімічною дією озера, тому, чим далі від нього, тим холодніше стає в печерах. Я шкодував, що залишив шубу в льодовій печері. Тепер під час спочинку Бебі зігрівала мене своєю шубою.

Вразило мене ще й таке явище: компас, за допомогою якого я знаходив дорогу в звивистому коридорі, раптом перестав показувати сторони світу. Стрілки, правда, рухалися й стрибали сюди-туди.

З цього я зробив висновок, що поблизу мають бути шари залізної руди чи базальту. Скеляста стіна складалася з долеритової маси. Але долерит, хоч за своїм складом подібний до базальту, не має ознак магніту. Далі з-поміж долеритів виблискували кристали лабрадору, що також міститься в базальті.

Між цими кристалами лабрадору я знайшов такий чудовий екземпляр, що не втримався і поклав його до свого клунку. Ніколи мені не доводилося бачити кращого поєднання кольорів. Плоскі поверхні кристалів виблискували зеленою, червоною, синьою і жовтою барвами, які різко відмежовувалися одна від одної широкими чорними гранями. Коли світло падало на кристали з іншого боку, плоскі поверхні раптово ставали чорними, а грані виблискували всіма кольорами веселки.

Ми просувалися вперед близько трьох діб і, нарешті, знову опинилися у величезній печері. Печера ця була невисока, але широка й дуже довга.

В ній панувала темрява. Магнетитові залізні скелі впереміжку з скелями авгіту утворювали бокові стіни. Скелі зблизька здавалися райдужними, здаля — зеленими. Стеля складалася з доломіту. Дном печери було тихе, спокійне озеро.

Навіть при світлі магнію мені не скоро пощастило знайти щілину між чорними залізними скелями, де, на мою думку, знову починався вже знайомий мені коридор.

Шлях через це озеро здавався мені дуже небезпечним.

Звернувся за порадою до Бебі. Може, було б доцільно переплисти їй і це озеро, як вона вже раз зробила?

Здається, Бебі погодилася. Я сів їй на спину і так, верхи, подався до берега озера. Ведмедиця зупинилася на великій залізній скелі й задивилася в озерну гладінь.

Не знаю — чи то було її жіночою примхою, чи то вона не бажала свій новий блакитний костюм перефарбувати на чорний, чи, можливо, тваринний інстинкт узяв верх над людськими розрахунками. Так чи інакше, але

Бебі не схотіла стрибнути в озеро.

Щоправда, поглянувши в озеро і я відчув якийсь страшенний жах. Ніколи не бачив я такого тихого, непорушного дзеркала води. Його чорна гладінь при світлі магнію вигравала вдалині всіма барвами райдуги.

Дарма спонукав я Бебі рискнути. Вона хитнула головою і сіла на задні лапи, даючи цим знати, що мій корабель потрапив на мілину.

Ну що ж, підемо сушею. Я повернув голову Бебі, показав їй на гірський хребет, що тягнувся вздовж берега, і наказав їй іти по ньому. Бебі погодилася, хоч це було для неї справжньою мукою. Скелі стирчали далеко одна від одної, і Бебі з вантажем на спині доводилося плигати, напружуючи всі сили, щоб якось учепитися кігтями й не посковзнутися. Ведмедиця усвідомила серйозність свого завдання і після кожного стрибка відпочивала. Десь посередині дороги Бебі зовсім захекалася й вибилася з сил.

Я вийняв флягу і почастував Бебі змішаною з оцтом водою. Ведмедиця відсвіжилася трохи і могла вже знову продовжувати путь між скелями. Нарешті ми видерлися на останню скелю. Вхід у штольню був десь за п'ятдесят метрів від нас.

Що робити далі? Ведмедиця подивилася на воду — роздивлялася, як би переплисти. Та враз відсахнулась і зміряла очима стрімку стіну, що здіймалася над нами й підпирала вузеньку галерею, по якій можна було б дістатися до входу в штольню. Бебі зважувала, чи не могла б вона видряпатися до галереї».

Я, розгадавши її думки, зняв з пояса мотузяну драбину, прив'язав її одним кінцем до хребта ведмедиці й підбадьорив Бебі, щоб лізла угору. Моя рятівниця виявилася неабияким акробатом. По стрімкій стіні — на неї людина не наважилась би й глянути — Бебі видряпалася вгору й вистрибнула на галерею.

Тепер я легко поліз по драбині, кінець якої був прив'язаний до хребта ведмедиці. Бебі важила десь біля двохсот кілограмів, і я був певен, що вона втримає мене.

По галереї ми добралися прямо до входу в нову штольню. Хоч термометр показував усього чотири градуси тепла, з мене градом котився піт. І це не від перевтоми, а від постійного страху. Тепер нам необхідно було сісти й підживитися. Бебі теж не відмовилася — взяла в лапи порожню бляшанку й вилизала з неї жир птеродактиля. Це було їй за вечерю.

Я трохи подрімав, а коли пробудився, ми вирушили далі.

Через кілька хвилин ми дісталися до місця, де штольня закінчувалася. Прохід між авгітовими та доломітовими скелями навхрест закривав тут шар слюдистого сланцю. Тоненькі плитки сланцю лежали одна на одній, наче складені картки.

Між слюдистим сланцем може бути простір тільки тоді, коли там утвориться «гірський кришталевий підвал». Шахтарі про це довідуються, вистукуючи молотком об сланець. Деякі гірські кришталеві підвали ховають у собі величезні скарби.

Стіна моєї в'язниці при ударі молотком озвалася глухою луною. Я стояв перед суцільною скелястою масою, яка закрила вихід. Через цю масу нам не пробитися. З відчаєм обмірковував я своє становище і не бачив жодного порятунку — гадав, що, мабуть, доведеться мені стати вічним в'язнем підземелля — повернутися до льодової печери й животіти на моїх запасах харчів.

Я підійшов до входу в штольню, глянув на синє сталеве дзеркало озера, взяв у розпачі камінець і шпурнув ним на середину озерної гладіні.

Трапилось таке, для опису чого невистачить слів жодного словника.

Те озеро, як виявилося, було величезною базальтовою масою в рідкому ще стані, але готовою до раптової кристалізації.

Невистачало лише незначного поштовху, щоб порушити цю насичену масу! На це вона чекала, певно, цілі століття.

Коли мій камінець упав на дзеркальну гладінь озера, печеру осяяло сліпуче світло блискавки, яка звичайно передує процесу кристалізації, і враз довкола немов ударило тисячі громів у одну мить. Та ці громи не гуркотіли, а дзвеніли тисячами складних дзвонів, продовженням яких був вибух вулкана, що струсонув усю землю.

Перед моїми очима виринали з глибини озера шестигранні велетні — стовпи завтовшки в два метри. Ці химерні бризки здіймалися, немов труби органа, їх ріст не могла стримати навіть кам'яна стеля печери — стовпи ці в одну мить пробивали доломітову скелю з такою силою, що людський розум не міг її збагнути.

Щойноутворені базальтові стовпи, які хвилину тому були ще рідиною, легко врізалися в тверду скелю, мов залізо у вогку глину.

Вся доломітова маса, пронизана базальтовими стовпами, від страшенного тиску й тертя заблищала сліпучим сяйвом, наче вечірнє небо під спалахами блискавиць. Базальтові стовпи в місцях стику з долеритом розпікалися й здавалися прозорими. Вся печера скидалася на розпечену зірку.

Повітря в ній так розпалилося, що в ньому мали б згинути всі живі організми.

Але те, що я й моя супутниця залишилися живими, не було дивом, а просто властивістю геологічного явища. Правда, обох нас кинуло горілиць на підлогу. На щастя, я впав на ведмедицю — інакше хвиля повітря приплюснула б мене до скелі. В гуркоті мені здавалося, що мою голову трусить ошаліла парова машина.

В наступну мить я майже осліп і зовсім знесилів.

Але раптова повітряна хвиля відкинула мене на кілька метрів у глиб коридора, і я зразу відчув, що тут тягне холодним вітерцем.

Тоді як у печері температура піднялася вище ста градусів, у коридорі було чотири градуси нижче нуля. Холодне повітря з шумом вривалося в гаряче пекло.

Звідки ж ішов цей холодний струмінь?

Я не мав сили ворухнутися, але мозок працював чітко. Мене охопила якась дивна непереборна цікавість. Хотілося бачити, як хлюпає з стелі печери вогняна злива, як нахиляються базальтові стовпи, як вони ламаються, падають і дзвонять так, немов величезні дзвони котяться зі скелі в море.

Бебі вхопила мене за комір і потягла в глибину коридора. Я спробував підвестися, та переконався, що сил бракує.

Хотів стати спиною до базальтової печери, але впав уперед, а коли повернувся обличчям до печери, то звалився горілиць. Якась сила тягла мою голову на південь, а ноги — на північ. То була взаємна дія двох повітряних струменів. З базальтової печери пашів вісімдесятиградусний жар, а з глибини коридора віяв чотириградусний холод. Нарешті я опам'ятався й ліг на спину Бебі. Трохи згодом течії вирівнялися. Бебі довелося міцно триматися на ногах, щоб мати змогу рухатися вперед.

Та звідки береться цей вітер, адже коридор перетинає стіна?

Незабаром, на мою превелику радість, все з'ясувалося.

Незвичайна сила, з якою базальтові стовпи руйнували скелі, викликала великі зміни і в сланцьовому шарі, що перегородив коридор.

Сланцьові плити, що досі лежали горизонтально одна на одній, звелися й зіткнулися вгорі ребрами, утворивши триметровий прохід. Крізь цей отвір струміло холодне повітря, що досі перебувало в спокої. Коли воно зустрілося з гарячим повітрям базальтової печери, вмить виник ураган такої сили, що назустріч йому можна було просуватися, тільки чіпляючись за кам'яну стіну.