Приборкувач білих ведмедів


Прокинувшись, я відчув, що на кораблі нікого немає. Гукав я своїх товаришів, лікаря, капітана — ніхто не озивався.

Мене, певно, забули тут.

У розпачі обнишпорив я весь корабель, але ніде не залишилося ані шматочка печива, ані консервів. Та бодай би забули тут хоч пляшку токайського. Життя моє під загрозою: коли не їстиму — помру з голоду, коли не питиму токайського помру від цинги.

До того ж мої товариші ще й гвинтівки забрали з собою, не залишивши жодної, щоб я хоч міг захиститися від хижих звірів або застрілити якусь дичину. Адже з гармати ведмедя не вб'єш.

Думка про гармату здалася мені рятівною. Так, гармати залишилися тут! Піду й випалю з усіх по черзі! Може, мої товариші ще не дуже віддалилися! Може, почують постріли й повернуться по мене. З такою думкою я зайшов до тієї частини корабля, де стояли гармати, і тут мало не зомлів від жаху!

Тільки-но прочинив я двері, як до них кинувся велетенський ведмідь. (Певно, він дістався сюди крізь бійницю).

Я впізнав звіра.

То була біла ведмедиця, у якої позавчора я застрілив ведмежатко. Від пострілу на її спині зотліла шерсть, по цій підпалині я й упізнав звіра.

Я з'їв її дитинчатко, тепер вона з'їсть мене.

Переляканий, вбіг я до фізичного кабінету і зачинив за собою двері на засув. Але це надто ненадійний захист. Ведмедиця лапою розтрощить дошку і влізе крізь дірку.

Я загинув. Порятунку немає. Може, знайду хоч якесь полегшення перед неминучою жахливою загибеллю? Але як? Та за допомогою того засобу, що ним лікарі усипляють перед операцією хворих! Вдихну хлороформ! Ось він стоїть у великій флязі. Губка, повна небезпечної рідини, була вже в моїй руці, коли ведмедиця проломила верхню дошку дверей і просунула свою страшну голову, хижо вищиряючи на мене зуби.

«Еге! Чого це мені вдихати отруту? Ковтай її ти!» подумав я і шпурнув губку просто в писок ведмедиці.

В ту ж мить біла ведмедиця очманіла й застигла в щілині дверей. Вона міцно заснула і, певно, бачила солодкі сни — їх зраджувала посмішка на морді та лапище, якою ведмедиця немов збиралася когось пестити.

— Бачиш? — кажу їй. — Тепер ти в моїй владі: я можу відрубати тобі голову, можу здерти з тебе шкуру, а твого м'яса вистачило б мені майже на два місяці. Але я не зроблю цього, бо я угорець: в моїй звичці жити мирно. Мене забули тут. Отже, тепер ми з тобою співвітчизники і мусимо жити на цій Землі Франца-Йосифа. Коли б я з'їв тебе, проти мене піднялась би вся твоя рідня, і через те, що я не мав би жодної підтримки, вони з'їли б мене. Давай домовимося: не чіпай ти мене, а я не чіпатиму тебе. Нам треба знайти когось третього, за чий рахунок ми могли б поживитися. Зрозуміло?

Славнозвісний приборкувач звірів Рарей мав таємницю, яку тепер уже розгадано. І найдикіший кінь в його руках за десять хвилин ставав покірним ягнятком. Весь секрет полягав у тому, що Рарей давав коневі вдихнути хлороформу. Це паморочило коня, й коли тварина опритомнювала, то цілком мінялася: почувши запах хлороформу, кінь дозволяв робити з собою що завгодно.

Тепер я випробував дію хлороформу на ведмедеві.

Поводивсь я дуже обережно. Поки ведмедиця була ще запаморочена, одягнув їй на передні лапи величезні матроські зимові рукавиці. Вони позбавили її змоги користуватися пазурами.

Мій експеримент удався.

Коли біла ведмедиця прокинулась, у ній важко було пізнати страшного хижака. Вона почала тихо скавуліти, мов собачатко перед дверима, а коли я підійшов до неї, то ведмедиця лизнула мою руку, подала лапу, і почала тертися мордою об мої коліна. Проте я не здивувався. Якщо страшний дикий кабан міг стати мирною домашньою свинею, то чому ж не могла освоїтися й дика ведмедиця? Вже заздалегідь знаю, що мій винахід піде по цілому світу. Уявляю собі, як стада ведмедів будуть пастися в лісах і повертатися в село за ведмежим пастухом, що виграватиме на бубні й сопілці! Влітку господар стригтиме ведмежу шерсть, узимку годуватиме ведмедів кукурудзою. А який попит буде на ведмеже сало та на ведмежі шкури! Ведмедів можна буде впрягати в карету. Справді славним поміщиком вважатиметься той, чию карету на карцагський[5] ярмарок втягнуть чотири білі ведмеді.

А господині доїтимуть ведмедиць. Доїти ведмедицю? А чому б ні! Адже могли предки угорців пити кобиляче молоко! А хіба ослиця така вже гарна тварина? А п'ють же від неї молоко! Сина Женев'єви, хоч він і князем був, годувала ж сарна в лісі, а засудженого на голодну смерть Уголіно власна дочка годувала своїм молоком. Це намалював сам Рафаель. То чому не могла б мене, покинутого у льодовиках і приреченого на голодну смерть матроса, годувати ведмедиця? Спробував я — вдалося, тільки шкода, що Рафаель цього не бачив, а то намалював би!

Біла ведмедиця прийняла мене за свого сина — бач, якою доброю стала! Але це тільки одна ведмедиця. Що буде з іншими? За кораблем уже чути їхній жахливий рев. Хвилина, й вони забираються на корабель. Ось вони вже на палубі, грюкають у люки. Моя добра біла ведмедиця тремтить, боїться за моє життя! Не бійся, Бебі! (Я її назвав Бебі). Я поговорю з твоїми співвітчизниками.

Бебі звела на мене свої чулі очі, немов пройнялася жалем до мене. Еге, та я справді знайшов вірний засіб! Кожну істоту можна підкупити, навіть білого ведмедя!

В кабінеті рідкостей природи стояли заспиртовані у великих посудинах усілякі дива, що їх наші вчені зібрали для європейських музеїв. Був тут навіть не раз описаний вченими та дослідниками рожевий тюлень.

Я поклав усі ці дива у два кошики і закріпив їх на спині Бебі. Сам одягнув білу ведмежу шубу, обприскавши її хлороформом. Ніс і рот перев'язав змоченою в оцті хусткою, щоб, часом, від хлороформу й самому не очманіти. Приготувавшись так, пропустив Бебі вперед і відчинив двері на палубу.

Я розрахував, що ведмеді відразу кинуться до кошиків, і тоді я дізнаюся, хто з них ведмежий володар. Бо його здобиччю стане найцінніше з ласощів — заспиртований рожевий тюлень. Мені необхідно здобути прихильність і дружбу тільки цього одного ведмедя, володаря.

Як я гадав, так воно й сталося. Кошики спорожніли через хвильку, ще на східцях. Велетенський — сім з половиною футів заввишки ведмедище загарбав більшість гостинців; інші, певно, його міністри, теж захопили собі найкраще. Дрібні речі — якісь плаваючі в спирту мишенята — припали вже голубим лисицям, що супроводили ведмедів. Кілька білих ведмедів вилізли на щоглу, страшним ревом протестуючи проти такого розподілу. Це була так звана опозиція. Їй полетіли порожні посудини.

Коли ведмеді спожили всі ласощі, випили весь спирт, ведмежий велетень почав тихо мурмотіти — завів розмову з моєю ведмедицею. Вона ніжно облизувала морду ведмежого володаря і зубами лагідно розчісувала шерсть на його шиї. Тепер для мене все було зрозуміло.

Бебі — дружина ведмежого володаря! Ох, сто чортів! Я пив молоко самої володарки білих ведмедів!


Загрузка...