20 000 льє під водою

Розділ перший Індійський океан

Перша половина нашої підводної подорожі завершилася хвилюючою сценою на кораловому кладовищі, яка залишила незабутній слід у наших серцях.

Наступного дня після тієї події розпочалася друга половина пригод «Наутилуса» і його мешканців. Так, я назвав нас мешканцями підводного судна, а не членами екіпажу бо ми там жили, а не просто мандрували чи перебували під час якоїсь експедиції.

Капітан Немо був неординарною особистістю і максималістом. Він не лише жив під водою, він хотів померти тут і навіть приготував місце для власної могили в недосяжних глибинах океану! Там жодне морське чудовисько не потривожить вічного сну жителів «Наутилуса» — друзів, які й мертвими будуть разом, як разом були за життя, такого незвичайного і таємничого! Але, здається, основне для них те, що вони знайшли надійне місце, яке сховає їх від людей!

Це їхній спільний виклик людському суспільству, категоричний і беззаперечний! Це їхній вибір. Особисто я вважаю, що ці люди гідні його, бо їм вистачило бажання, сили волі, мудрості та зваги, щоб здійснити свій неймовірний задум і неухильно відстоювати його.

Природно, що я і мої друзі намагалися збагнути таємницю капітана Немо та його товаришів. Гіпотези Конселя мене не влаштовували. Мій слуга зачислив капітана Немо до когорти тих невизнаних учених, як мстяться людству за байдужість до їхнього генія. Конселеві здавалося логічним, що така людина скинула з себе ярмо земних спокус і зникла у вільній стихії, яка так відповідає її волелюбній натурі. Всі ці припущення були правдоподібними, та, як на мене, розкривали лише одну грань незбагненної натури капітана Немо.

Мені не давала спокою таємниця минулої ночі. Навіщо було закривати нас у темниці та ще й «пригощати» снодійним? Чому капітан Немо так різко вирвав із моїх рук підзорну трубу? Що я міг би побачити там такого, чого не повинен бачити ніхто, крім членів екіпажу «Наутилуса»? Один із них поплатився життям за те, що посвячений у ці таємниці! Все це спонукало до пошуку інших причин, чому ці люди стали підводними мешканцями. Ні! Капітан Немо не просто втік від людей! І його грізне судно, вочевидь, це не лише прихисток для групи вільнолюбних людей, а й зброя страшної помсти.

Та то були лише нічим не підтверджені здогади. Для того щоб знайти відповіді на всі запитання про підводне існування «Наутилуса», я мусив ретельно вести свої записи під диктовку подій. Я прагнув докопатися до істини, адже недаремно доля закинула мене на цей таємничий корабель, і саме в цьому я побачив свою велику місію. Можна було, звичайно, не сприймати те, що відбувалося зі мною та з моїми товаришами, так гостро. Адже ми були непричетними до справ «Наутилуса», ми навіть нічого про це не знали. А з капітаном Немо нас пов'язувало його рішення назавжди нас залишити на борту свого судна. Він знав, що втеча з «Наутилуса» неможлива, тому й не потребував від нас клятв і обіцянок. Нас не обтяжували жодними обов'язками. Нам подавали усе готове до столу, забезпечували всім необхідним для підводного способу життя. Здавалось би, живіть та радійте. Проте ми були невільниками, полоненими, а гостями чи пасажирами нас називали лише з увічливості.

Нед Ленд навіть за таких обставин не втрачав надії вирватися на волю. Я знав, що він ризикуватиме за першої ж слушної нагоди. А я? Я, звичайно ж, зроблю те саме. Ну а Консель? Він всюди піде за мною! Я часто думав про те, що відчував би, якби мені вдалося втекти звідси. Щиро кажучи, я волів би, аби це трапилося не раніше, ніж завершиться наша навколосвітня підводна подорож, яка розпочалася так блискуче! Та коли б це не трапилося, звичайно, я радів би свободі і своєму поверненню на землю, і все ж не без жалю зберігав би у своїй душі таємниці «Наутилуса», частину яких так великодушно довірив нам капітан Немо. Спокуса розповісти людству про нього і його підводний човен переслідувала б мене завжди і всюди. Як бачите, вона перемогла.

То як же ми мали ставитися до капітана Немо: захоплюватися ним чи ненавидіти його? Щоб відповісти на це запитання, спершу необхідно розібратися, хто він: жертва чи кат?

Я знав, що «Наутилус» наближається до берегів населених земель, і що, ймовірно, у нас буде шанс покинути свою в'язницю. Поблизу безлюдних островів про втечу не мислив навіть Нед Ленд, та тепер ці думки почали переслідувати і мене. Але ж мені так кортіло проникнути у найзаповітніше місце, приховане великою водою від очей людини. Я готовий був навіть пожертвувати головою за непогамовну потребу пізнавати непізнане! Такий шанс випадає раз у житті, та й то — лише обраним примхливою долею людям. А що я дізнався досі? Та майже нічого, якщо взяти до уваги той факт, що ми пройшли лише якихось шість тисяч льє під водами Тихого океану!

Загалом, мене роздирали суперечливі почуття, в мені боролися дві мої суті: бранець чекав слушної нагоди, щоб вирватися з полону, а вчений, який отримав шанс зробити чимало відкриттів, боявся, що така нагода випаде.

Я також розумів: якщо ми вирішимо втікати, то мусимо діяти утрьох, злагоджено і виважено. Було б жорстоко пожертвувати долями товаришів заради моєї пристрасті пізнавати таємниці природи. Я вагався, так ніби шанс утекти був нам уже дарований. Але наразі це були лише фантазії. А реальність така: треба жити тут і тепер.

Опівдні 21 січня 1868 року помічник капітана вийшов на палубу, щоб визначити кут нахилу сонця. Я також піднявся нагору і, закуривши сигару, став спостерігати за його діями. Вочевидь, ця людина не розуміла французької мови. Я навмисне зробив уголос декілька зауважень, на які він мав би мимоволі реагувати, якби розумів зміст сказаного. Але він був німий і незворушний.

У той час як помічник капітана, приклавши секстант до очей, здійснював свої спостереження, на палубу вийшов матрос — той самий богатир, котрий супроводжував нас у нашій першій підводній екскурсії на острів Креспо, — і почав старанно протирати скло прожектора. Я зацікавився будовою приладу — в ньому, як у маяках, сила світла збільшувалася завдяки особливому розміщенню скла, що, подібно до лінзи, концентрує промені світла. Електрична лампа була розпечена до максимуму. Вольтова дуга розміщувалася у просторі без повітря, і це зумовлювало постійність та рівномірність світла. Такий принцип захищав графітові вістря, між якими утворювалася дуга світла, — економія досить вагома для капітана Немо, адже поповнювати запаси графіту йому було зовсім непросто.

«Наутилус» готувався до підводного плавання, і я хутко зійшов униз. За мною зачинився люк, і корабель узяв курс на захід.

Ми пливли водами Індійського океану, неозорою водною рівниною, що розкинулася на сім мільярдів п'ятсот мільйонів гектарів. Вода цього океану надзвичайно прозора, і якщо дивитися на неї зверху вниз, то аж у голові паморочиться. «Наутилус» йшов переважно на глибині від ста до двохсот метрів під рівнем моря. Так ми пливли декілька днів. Якби на моєму місці опинився хтось інший, то неодмінно скаржився б, що ця подорож одноманітна і смертельно нудна. Але для мене, закоханого у море, не залишалося ані хвилинки часу на нудьгу. Щоденні прогулянки палубою, споглядання скарбів морських глибин крізь кришталеве скло ілюмінаторів, читання книг з бібліотеки капітана Немо, систематизування записів подорожі — ось що наповнювало мої дні і робило їх цікавими.

Зі здоров'ям у нас все було гаразд. Харчовий раціон виявився корисним. Я легко міг би обійтися без всіляких земних страв, які Нед Ленд додавав до нашого меню, як мені здавалося, більше з міркувань протесту, аніж із любові до м'яса.

Температура у водному середовищі була настільки сталою, що навіть нежить нам не загрожувала. Проте про всяк випадок на борту «Наутилуса» був великий запас дендрофітії — м'яких коралів, відомих у Провансі як «морський кріп». Перемелені колонії цих висушених морських поліпів є чудовим засобом від застуди.

Ось уже декілька днів поспіль ми зустрічали на своєму шляху багато поморників — морських птахів ряду сивкоподібних. Нам вдалося підстрелити декілька пташок, і скажу що морська дичина, приготовлена за особливим рецептом, виявилася вельми смачною. Серед крупних птахів, що здатні здійснювати дальні перельоти, відпочиваючи на гребенях хвиль, я помітив прекрасних альбатросів — родина морських птахів ряду трубконосих; звуки, які вони видають, подібні до криків осла. Ряд веслоногих був представлений швидкокрилими фрегатами, які спритно виловлювали рибу, що плаває на поверхні води, а ще великою кількістю фаетонів — тропічних птахів, серед яких помітно вирізнялися червонохвості фаетони завбільшки з голубів; оперення цих птахів дуже красиве: білі й рожеві пір'їни виразно підкреслювали чорні крила.

Сіті «Наутилуса» виловили багато різних морських черепах, з них найціннішими як промислові вважаються великі черепахи Біси, або карети. Цей вид черепах характеризується випуклим кістковим панциром, чорним або брунатним з жовтими цятками, рогові пластинки якого використовують для виготовлення художніх виробів. Вони з легкістю пірнають і можуть, закривши м'ясистий клапан біля зовнішнього носового отвору, тривалий час триматися під водою. Деякі з пійманих нами карет ще спали, сховавшись у свій панцир, який слугує їм надійним захистом від морських тварин-хижаків. М'ясо цих черепах їстівне, проте не таке смачне, як у інших, а от із їхніх яєць можна приготувати чудові страви.

Що ж до риб, то вони були постійним джерелом нашого захоплення — нам не набридало спостерігати за ними через скло ілюмінаторів. Я мав можливість споглядати за такими видами риб, яких досі бачив лише на ілюстраціях наукових журналів. Це перш за все кузовки, що водяться переважно у водах Червоного моря, Індійського океану і біля берегів Центральної Америки. Ці риби, як і черепахи, броненосці, морські їжаки, яких через колючки не спокуситься проковтнути жоден хижак, і ракоподібні, захищені панциром, але не вапняковим, не кремнеземовим, а кістяним, який утворюють шестигранні або рідше чотиригранні хітинові пластини, що щільно прилягають одна до одної. Мене зацікавили кузовки з тригранним панциром, коричневим хвостом і жовтими плавцями; окремі особини завдовжки сягали п'ятдесяти сантиметрів; їхнє м'ясо поживне й дуже смачне, і я волів би, щоб цей вид кузовок акліматизувався у прісних водах — приживаються ж там морські риби! Варто також сказати про кузовок з чотиригранним панциром, у яких над очима виступають чотири міцні шпичаки, тому їх ще називають чотирирогими. Цікавими є також крапчасті кузовки з білими цятками на черевці, які легко приручаються. Ще тут були морські коти або хвостоколи, що належать до роду скатів, з широким округлим тілом та довгим тонким хвостом у вигляді батога, на спинній стороні якого є голка; котами їх прозвали за те, що вони полюють, причаївшись, немов наземні коти, і, подібно до останніх, нападають із засідки, притиснувши жертву до дна та накривши своїм тілом. Насамкінець згадаю дромадерів з конусоподібним горбом на спині; їх м'ясо жорстке і практично неїстівне.

Консель також вів щоденні записи. У них значилися деякі риби з роду голкочеревних, характерних мешканців тутешніх морів, spengleriens з червоною спинкою, білою грудкою — їхньою особливістю є три повздовжні прожилки на спині; різнокольорові електричні риби завдовжки до семи дюймів. Що ж стосується інших родів, то він записав: яйцеподібні, безхвості, темно-коричневі, майже чорні, у білу смужку: діодони, справжні морські дикобрази, покриті шпичаками й колючками, здатні роздуватися, як надувають кульку; морські коники (їх легко переплутати з водоростями), яких багато в усіх океанах; летючий пегасик з витягнутим рильцем і грудними плавцями у вигляді крил, завдяки яким ця риба може якщо не літати, то бодай вискакувати у повітря; пласкоголовики з лускатим хвостом; довгощелепні макрогнати, прекрасні риби завдовжки двадцять п'ять сантиметрів, забарвлені у дуже приємні кольори; і як контраст до них — забарвлені у свинцевий колір пласкоголовики з шершавою головкою; песик-скакун, увесь у чорних смугах з довгими грудними плавцями, що ковзають з дивовижною швидкістю під самою поверхнею води; милі вітрильники-хірурги, що здіймають свої плавці, немов вітрила при попутному вітрі; блискучі рибки-дракончики, яких природа щедро зодягнула у вохру, лазур, золото і срібло та ще й дала їм для захисту отруту; гурамі з волокнистими плавцями; із родини бичкових — згаданий рявець, увесь замащений намулом; тригла, рід барвени, печінка якої вважається отруйною; кам'яний морський окунь з рухливими повіками; бризкуни з довгим трубчастим рилом, справжні океанські мухоловки, озброєні рушницями, про які навіть мріяти не могли ні Шаспо, ні Ремінгтон: ними вони убивають комах однією краплею води!

З риб, які за класифікацією Ласапеда належать до вісімдесят дев'ятого роду групи костистих і особливістю яких є зяброва кришка і перетинка, я помітив скорпену (морського йоржа) з головою жахливої форми і добре розвиненою колючою частиною спинного плавця; у одних представників цієї групи, залежно від роду, до якого вони належать, тулуб і хвіст повністю захищені лускою, у інших — велика частина тулуба і хвоста лускою не вкрита. До останніх належить бугорчатка двопера, завдовжки три-чотири дециметри, з жовтими смугами на тулубі і з головою, нестандартну форму якої важко описати словами. Що стосується першого роду, то він представлений багатьма зразками фантастичної риби, слушно названої «морською жабою»; від великої кількості тупих шпичаків, що всіяли її тіло, утворилися опуклості і глибокі впадини; деякі види цих риб озброєні голками, розташованими на задній частині голови (зауважу, що їхні уколи небезпечні), та й на вигляд ці риби потворні, тож нічого, крім відрази, до них відчувати не можна.

З 21 по 23 січня «Наутилус» проходив двісті п'ятдесят льє за добу, іншими словами, він долав п'ятсот сорок миль за двадцять чотири години, або двадцять дві милі за годину. Через таку швидкість ми могли спостерігати лише за тими рибами, які супроводжували нас і опинялися у смузі світла від прожектора судна. Що вищою була швидкість «Наутилуса», то скромнішим ставав його підводний ескорт, лише окремі риби могли впродовж деякого часу не поступатися швидкістю нашому суднові.

Вранці 24 січня, під 12°15′ південної широти і 94°33′ довготи, ми побачили острів Кілінг коралового походження, на якому на перший погляд не росло нічого, крім кокосових пальм. У свій час його відвідували Дарвін і капітан Фіц-Рой. «Наутилус» підійшов близько до берегів цього острова. Драги виловили тут чимало зразків різних поліпів та голкошкірих, а також цікавих мушель молюсків. Декілька дорогоцінних екземплярів мушель дельфінок поповнили скарбницю капітана Немо, до якої я особисто додав одного представника зірчастих коралів, які полюбляють оселятися на мушлях двостулкових молюсків.

Невдовзі острів Кілінг зник за небокраєм. «Наутилус» сповільнив свій хід. Ми прямували на північний захід до південної окраїни Індійського півострова.

— Цивілізовані країни! — сказав мені того дня Нед Ленд. — Це вам не якийсь там острів Папуа, де диких людей більше, ніж диких кіз! В Індії, пане професоре, є шосе і залізні дороги, міста, англійські, французькі й індуські. Тут на кожному кроці можна зустріти земляка! Гадаю, це слушна нагода, щоб нарешті розпрощатися з капітаном Немо!

— Ні, Неде, ні! — відповів я рішуче. — Що має бути, нехай буде, як любите говорити ви, моряки. «Наутилус» прямує до континентів, наближається до європейських берегів. Спочатку потрібно дочекатися, доки він доправить нас туди. І лише тоді, коли ми будемо пливти європейськими морями, зможемо обговорювати цю тему. Наскільки це буде ризиковано… усе залежить від обставин. І знаєте, чомусь я сумніваюся, що капітан Немо відпустить нас на полювання на Малабарських і Коромандельських островах, як у лісах Нової Гвінеї.

— Тоді нам нічого не залишається, — сказав Нед Ленд, — як обійтися без його високого благословення!

Я нічого не відповів на те, бо не хотів сперечатися. У глибині душі я вже прийняв рішення: пережити на борті «Наутилуса» все, що приготувала для мене примхлива доля.

Напрямок судна увесь час змінювався. Ми часто занурювалися у великі глибини. Декілька разів доводилося використовувати похилі площини, які завдяки внутрішнім важелям могли лягати скісно до ватерлінії. Це давало змогу опускатися на глибину двох, а то й трьох кілометрів нижче рівня моря. Незважаючи на це нам жодного разу не вдалося встановити граничної глибини Індійського океану, де навіть зонди завдовжки тринадцять тисяч метрів не досягали дна.[41]

Що ж стосується температури глибинних водних шарів, то термометр немов застиг на позначці чотири градуси вище нуля. Принагідно зазначу, що я помітив одну закономірність: температура поверхневих шарів води у прибережних районах завжди нижча, ніж у відкритому морі.

Двадцять п'ятого січня океан був абсолютно пустинним, і «Наутилус» увесь день плив на поверхні води, розсікаючи хвилі своїм могутнім гвинтом, з-під якого каскадами злітали в повітря бризки. Здалеку будь-хто прийняв би наше судно за гігантського кита. Я провів на палубі третину дня, вдивляючись у море. На видноколі — ні цяточки. І ось близько четвертої години дня показався пароплав, який ішов на захід від нас. Його рангоут деякий час ще було видно, але ми точно знали, що з такої відстані з пароплава неможливо побачити «Наутилус», який ледь-ледь виступає з води. Я подумав, що цей пароплав, можливо, належить пароплавному товариству «Пенінсулар енд Оріентл Компані», що обслуговує лінію Цейлон — Сідней, із заходом в Мельбурн і на мис короля Георга.

О п'ятій годині дня, незадовго до настання коротких тропічних сутінків, ми з Конселем спостерігали за видовищем, яке нас обох зачарувало.

Існує прекрасна тварина, зустріч з якою, за віруваннями древніх, є передвісником щастя. Аристотель, Пліній і Аппіан вивчали її смаки і особливості, а для того щоб її описати, застосували усі поетичні премудрості Греції і Риму. Вони її назвали Nautilus і Pompylius. Але сучасна наука не утвердила цих назв. Нині цей молюск відомий як «аргонавт».

Якби хтось у розмові з Конселем зачепив тему молюсків, то неодмінно дізнався б про молюсків, або м'якотілих, таке: вони поділяються на п'ять класів; клас головоногих молюсків складається з двох підкласів, двозябрових і чотиризябрових; тварини, які належать до підкласу двозябрових, це восьминоги — підводні хамелеони, здатні змінювати свій колір, каракатиці, кальмари, аргонавти; до підкласу чотиризябрових належить єдиний представлений у сучасній фауні рід наутилус. І коли б якийсь невіглас сплутав аргонавта, що має справжні присоски, з наутилусом, у якого прості щупальця, то він ніколи не завоював би поваги мого слуги.

Так от, назустріч нам плив цілий загін аргонавтів. Їх було багато сотень! Вони належали до роду Argonauta tuberkulata, що поширений в Індійському океані. Ці вишукані молюски пересувалися задом наперед за допомогою спеціального отвору, яким викидали воду під час видиху і вбирали її у себе під час вдиху. Вони мають вісім щупалець, шість із яких, тонкі і довгі, розстилаються по поверхні води, а два, округлі, напинаюся як вітрила. Я добре роздивився спіралеподібний завиток їхньої мушлі, яку Кюв'є цілком слушно порівняв з красивою шлюпкою. А й справді, цей молюск — справжній човен, недарма ж натуралісти з любов'ю називають його корабликом. Свій дім, мушлю, молюск будує з речовини, що виділяється двома його верхніми щупальцями, або руками; при цьому мушля і тварина не зростаються у жодній точці.

— Ніщо не заважає аргонавту покинути свою мушлю, — сказав я Конселю, — але він ніколи повністю не вилазить з неї.

— Так само, як капітан Немо, — резонно зауважив Консель. — Було б правильніше, якби він назвав своє судно «Аргонавт», або «Арго», як Ясон, а своїх товаришів — аргонавтами.

Аргонавти супроводжували «Наутилус» майже годину. Потім тварини чогось раптово злякалися. Усі «вітрила», немов за командою, миттєво були спущені, щупальця втягнулися у мушлю, тільця стиснулися, і уся аргонавтська флотилія щезла в глибині. Не пригадую з історії, щоб кораблі однієї ескадри маневрували з такою точністю.

Щойно це сталося, відразу ж зайшло сонце. Зненацька настала ніч. Якби людина вміла чуйно, як тварини сприймати природу! Повівав легенький вітерець, мережачи брижі на морській гладіні, а під кормою плюскалися хвилі…

Наступного дня, 26 січня, ми перетнули екватор на вісімдесят другому меридіані і вступили у води Північної півкулі.

Цього дня нас супроводжувала грізна армада акул. Тутешні моря кишать цими страшними рибами, тому-то й плавати тут небезпечно. Це були різні акули: з бурою спиною, білим черевом і п'ятьма (деякі сімома) рядами загострених по краях зубів у страхітливій пащі. Хижаки рвались у бій, вони люто кидалися на кришталеві ілюмінатори. Нед Ленд рвав і метав, він був розлючений не менше за хижаків. Він поривався на поверхню океану, щоб запустити свій гарпун. Найбільше йому хотілося загарпунити парочку розгніваних тигрових акул довжиною у п'ять метрів чи гладеньких акул, паща яких викладена зубами, немов мозаїкою.

Та ось «Наутилус» набрав повний хід, і навіть найпрудкіші акули залишилися далеко позаду.

Двадцять сьомого січня, при вході у широку Бенгальську затоку, нам не раз довелося спостерігати страшну картину: назустріч нам пливли… трупи. Це були тіла померлих індійців, яких води Гангу відносили у відкрите море. Грифи, єдині в країні могильники, ще не встигли пожерти їх. Але акули неодмінно виконають обряд поховання замість них… Чому їх було так багато? Мабуть, якась епідемія…

Близько сьомої години вечора «Наутилус», піднявшись на поверхню, плив по молочному морю.

Консель очам своїм не вірив: море, всюди синє, малахітове чи бірюзове, тут було біло-молочним. Він міркував уголос: «Може, це гра місячного світла? Але ні! Місяць молодий, це лише його друге чергування на небі, до того ж він ще до кінця не зійшов на небокраї».

А зоряне небо здавалося чорним порівняно з молочною білизною вод. Консель не витримав і запитав, чи не можу я пояснити причину такого дивовижного явища. Я мав пояснення напоготові.

— Ми пливемо по так званому молочному морю, — почав я. — Великий простір молочно-білих вод — не рідкість поблизу берегів Амбоїна і взагалі у цих широтах.

— Але мене цікавить причина такого явища, — вигукнув з нетерпінням Консель, — якщо пан професор зволить пояснити, невже вода перетворилася на молоко?

— Ну звичайно, ні, Конселю! Молочне забарвлення води, яке тебе так вразило, зумовлене тим, що у цих водах живуть мільярди мікроскопічних тварин, безколірних слизистих світних хробаків. Вони такі тонкі, як волосина, одним словом, це водні організми, розмір яких становить одну п'яту міліметра. Вони приліплюються один до одного і утворюють поля, що простираються на декілька льє.

— Нічого собі! — вигукнув Консель.

— Їх неможливо ні злічити, ні класифікувати, друже! Якщо мені не зраджує пам'ять, то деяким мореплавцям доводилося пливти такими молочними морями понад сорок миль.

Після мого пояснення Консель надовго замовк, поринувши у роздуми. Та я ні на мить не сумнівався, що він намагається вирахувати, скільки ж найпростіших організмів може помістити на площі сорока квадратних миль, якщо довжина кожного з них становить одну п'яту міліметра. А я просто дивився на цю воду і радів життю.

Ще декілька годин «Наутилус» розсікав своїм хвилерізом води молочного моря. Я зауважив, що ми рухаємося майже безшумно, так, начебто наше судно пливло по водоверті двох зустрічних течій, які часом утворюються в бухтах.

Близько півночі море стало звичайним. Цей перехід був дуже різким. Але за кормою, аж ген до лінії небокраю, небо, відбиваючи білизну вод, здавалося, було освітлене відблиском північного сяйва.

Розділ другий Ще одне запрошення капітана Немо

Двадцять восьмого січня, опівдні, «Наутилус» виплив на поверхню. На заході за вісім миль від нас ми побачили землю. Спершу показалися гірські вершини: хаотичне нагромадження гірських хребтів, які, залежно від освітлення сонця, мали різні відтінки: жовті, бузкові, сірі. Окремі гірські шпилі вивищувалися на дві тисячі футів. Тільки-но було встановлено координати нашого місцеперебування, я збіг у вітальню і відшукав цю точку на мапі. Ми були поблизу берегів острова Цейлон — перлини південної окраїни Індійського півострова.

Я поквапився до бібліотеки з надією знайти книгу, де можна було б довідатися про цей острів, який вважається найродючішим на всій земній кулі. Я знайшов працю Сірра «Цейлон і сингалези» і, повернувшись до вітальні, перш за все ознайомився зі статистичними даними, що стосуються Цейлону, який у давнину мав багато різних назв. Острів Цейлон лежить між 5°55′ і 9°49′ північної широти і 79°42′ і 82°4′ довготи на схід від Гринвіцького меридіана. З півночі на південь він простягається на двісті сімдесят п'ять миль, зі сходу на захід — не більше ніж на сто п'ятдесят миль; його площа становить двадцять чотири тисячі чотириста сорок вісім квадратних миль, інакше кажучи, трошки менша за площу Ірландії.

Поки я збирав дані про Цейлон, до вітальні увійшли капітан Немо і його помічник. Капітан поглянув на мапу, а потім, обернувшись до мене, сказав:

— Острів Цейлон славиться перловими промислами. Чи не бажаєте ви, пане Аронаксе, побувати на місці вилову перлівниць?

— Радо б там опинився!

— Гаразд. Це неважко влаштувати. Але майте на увазі: ми побуваємо на місці виловлювання перлів, однак не побачимо ловців. Адже сезон ще не розпочався. Та це не важливо. Я накажу взяти курс на Манарську затоку, ми прибудемо туди вночі.

Капітан Немо сказав щось своєму помічникові, і той вийшов із вітальні. За декілька хвилин «Наутилус» знову занурився у свою рідну стихію: манометр показував, що судно йшло на глибині тридцяти футів.

Схилившись над мапою, я почав шукати Манарську затоку і знайшов її на дев'ятій паралелі, поблизу північно-західних берегів Цейлону. Ця затока утворюється довгастою лінією маленького острова Манар. Щоб потрапити туди, треба було обігнути західний берег Цейлону.

— Пане професоре, — звернувся до мене капітан Немо, — перли шукають у Бенгальській затоці, в Індійському морі, в Китайському і Японському морях, як і в морях Південної Америки, в Панамській і Каліфорнійській затоці, але основні промислові райони морських перлів зосереджені саме тут, поблизу Цейлону. Ми майже прибули, щоправда завчасно. Перші шукачі перлів з'являються у Манарській затоці не раніше першого місяця весни. Десь до середини березня тут збирається зо три сотні суден, і вони протягом місяця виловлюють перли. Їхній промисел досить прибутковий.

На кожному судні по двадцять осіб: десятеро веслярів і десятеро водолазів. Водолази працюють у дві зміни. Вони опускаються під воду, тримаючи між ногами важкий камінь, який випускають, досягнувши глибини дванадцяти метрів. Веслярі витягують камінь, прив'язаний до мотузки, на борт.

— Наскільки я розумію, первісний спосіб вилову перлів досі практикується?

— На жаль, так, — сказав капітан Немо, — хоча ці перлові скарбниці належать найбільшій промисловій країні у світі — Англії, вона отримала право власності на них за Ам'єнською угодою 1802 року.

— І все ж мені здається, що ваші удосконалені скафандри стали б у нагоді в їхньому ремеслі.

— Авжеж! Бідолашні шукачі перлів, вони не можуть довго перебувати під водою. Максимум — п'ять хвилин, якщо вірити англійцю Персівалю, який у своїй «Подорожі на Цейлон» згадує одного унікального кафра, що встановив саме такий рекорд перебування людини під водою. Але мені особисто це здається малоймовірним. Я знаю, що окремі водолази залишаються під водою п'ятдесят сім секунд, а най-витриваліші навіть вісімдесят сім секунд, але їх не так багато! У цих нещасних, коли вони повертаються на борт, з вух і з носа витікає вода, зафарбована кров'ю. Гадаю, середня тривалість перебування водолаза під водою — тридцять секунд. За цей короткий час вони мусять зібрати у сітку перлівниць, усіх, що трапляться їм під руки! Зазвичай водолази помирають рано, мало хто з них доживає до старості. А точніше, вони дуже швидко старіють: спочатку погіршується зір, очі гнояться, тіло вкривається гнійними виразками, і вони часто помирають під водою від крововиливу в мозок.

— Водолаз, — підсумував я, — не найкраща з професій. І все це заради вдоволення жіночих примх. Цікаво, капітане, скільки мушель може виловити за день одне таке судно?

— Приблизно від сорока до п'ятдесяти тисяч. Подейкують, що у 1814 році англійський уряд організував таку ловлю за державний рахунок, і ловці за двадцять днів здобули сімдесят шість мільйонів мушель перлівниць.

— Мені здається, що така праця добре оплачується?

— Вони заробляють дуже мало, пане професоре. В Панамі водолаз, що виловлює перлівниць, має не більше долара за тиждень. Ставка — су за мушлю, в якій є перлина. А скільки виявляється порожніх перлівниць!

— По одному су!..Та їх же обдирають! Це огидно…

— Отже, пане професоре, — сказав капітан Немо, — ви разом зі своїми товаришами побуваєте у Манарській банці. Якщо вам поталанить, то застанете там якогось нетерплячого шукача перлів і ознайомитеся з технікою цього промислу.

— Так, капітане.

— Так, кажете? Пане Аронаксе, а ви не боїтеся акул?

— Чи не боюся я акул?

Це запитання було дивним, адже мені здається, що всі бояться акул.

— Ну, то як щодо акул? — перепитав капітан Немо.

— Гадаю, що не здивую вас, коли скажу, що не встиг призвичаїтися до цієї породи риби.

— А ми до них уже звикли, — сказав капітан Немо. — З часом звикнете і ви. До того ж ми будемо озброєні, і, якщо випаде нагода, пополюємо на якусь необережну акулу. Знаєте, полювати на акул надзвичайно цікаво… То ж до завтра, пане професоре. І раджу прокинутись раніше, ніж зазвичай.

Капітан Немо сказав усе це невимушеним тоном і вийшов із вітальні. А от я почав сумніватися, чи й справді мені настільки цікаво побачити, як виловлюють перли.

Якби мисливця запрошували полювати на ведмедя у горах Швейцарії, він би зрадів і назавтра був готовий і озброєний. Якби мисливця запросили полювати на левів у долинах Атласа або на тигрів у джунглях Індії, він би втішився такій нагоді.

Та я не знаю, ким треба бути, аби потирати руки від захоплення, отримавши запрошення пополювати на акул у їхній рідній стихії. Ладен побитися об заклад, перш ніж прийняти таке люб'язне запрошення, будь-хто подумав би разів сто.

Що ж до мене, то я провів рукою по лобі, на якому виступив холодний піт.

«Тебе ж ніхто не примушує, — сказав я сам собі, — це лише запрошення. Обдумай все як слід, часу маєш аж до ранку. Полювати на морських видр у підводних лісах острова Креспо — це ще розвага! Але вештатися по морському дну, знаючи, що можна зустрітися з акулою, — задоволення сумнівне!»

Я читав, що у деяких місцевостях, а конкретно на Андаманських островах, негри без вагань нападають на акул з кинджалом в одній руці та петлею в іншій. Але мені також відомо, що багато з тих сміливців потрапляють до царства мертвих раніше, ніж те передбачено природою! До того ж я не негр… і мені здається, що не кожен чорношкірий на таке зважиться!

Мені ввижалися акули, їхні величезні пащі з рядами гострих зубів, якими вони можуть перекусити людину навпіл. Від цієї думки я миттєво відчув біль у попереку. До того ж я нервував через невимушений тон запрошення капітана Немо! Адже йшлося не про те, аби зацькувати собаками у лісі якусь там лисицю…

«Ну гаразд! — думав я. — Консель, звісно, відмовиться взяти участь в такому полюванні, і тоді у мене буде причина для відмови».

А от у розсудливості Неда Ленда я дещо сумнівався. Небезпека завжди була притаманна його войовничій натурі.

Я взяв книгу Сірра, щоб трохи заспокоїтися, але перегортав її механічно. Між рядками мені ввижалися роззявлені грізні пащі.

І тут увійшли Консель і Нед Ленд. Вони були в чудовому гуморі, я б навіть сказав, веселі. «Вони ще просто не знають, що на них чекає», — подумав я.

— Ваш капітан Немо, ну слово честі, пане професоре, — хай йому грець! — зробив нам пропозицію, від якої неможливо відмовитися, — вигукнув Нед Ленд.

— А-а!..То ви вже знаєте…

— Якщо пан професор не заперечує, — відповів Консель, — командир «Наутилуса» запросив нас завтра разом із паном професором відвідати знамениті цейлонські перлові промисли. Він був такий люб'язний і поводився як справжній джентльмен.

— А більше він вам нічого не сказав?

— Нічого, пане професоре, — відповів канадець. — Тільки те, що вас він уже запросив взяти участь у цій підводній прогулянці.

— Так, запросив… — промовив я. — А він не попереджав про…

— Ні про що більше він не говорив, пане професоре. Ви підете з нами, чи не так?

— Я… неодмінно! Я бачу, пане Ленд, вам прийшлися до смаку підводні прогулянки.

— О так! Це дуже цікаво!

— Проте не менш небезпечно! — зауважив я.

— Небезпечно? — здивувався Нед Ленд. — Чим може бути небезпечна звичайна екскурсія на устричну банку?

Вочевидь, капітан Немо не вважав за потрібне натякнути моїм товаришам на те, що вони можуть під час цієї екскурсії зустрітися з морськими хижаками. Я подивився на них так, ніби акули уже відгризли комусь із них руку або ногу. Я роздумував, чи повинен попередити їх про можливу небезпеку? Безсумнівно, повинен. Але з чого почати, я не знав. Та мені допоміг Консель.

— Чи не розповість нам пан професор докладно про виловлювання перлівниць?

— Про виловлювання перлівниць, — запитав я, — чи про пов'язані з цим несподіванки, що…

— Звичайно про виловлювання перлівниць, а ще краще одразу перлів! — вигукнув канадець. — Перш ніж збиратися в дорогу, про все треба довідатися.

— Ну гаразд, друзі, сідайте, і я розповім вам про перловий промисел усе, що дізнався з книги Сірра.

Консель і Нед Ленд вмостилися на дивані, і канадець одразу ж поставив запитання:

— А що таке перлина, пане професоре?

— Що таке перлина? А це — кому що, Неде, — відповів я. — Для поета перлина — це сльоза моря; для східних народів — скам'яніла крапля роси; для жінок обох півкуль — коштовний камінь круглої чи овальної форми з перламутровим блиском, який вони носять як прикрасу на руках, на шиї і у вухах; для хіміка — сплав фосфорнокислих солей з вуглекислим кальцієм; і, нарешті, для натураліста — лише наріст перламутру всередині м'якої тканини мантії у деяких представників двостулкових молюсків.

— Типу молюсків, — уточнив Консель, — класу пластинчастозябрових, ряду анізоміарій.

— Абсолютно точно, мій обізнаний друже! — похвалив я Конселя. — Здатністю утворювати перли наділена не лише справжня морська перлівниця, але й черевоногі і головоногі молюски, як-от: морське вушко, або пінна, турбо, тридакна — одне слово, усі молюски, що виділяють перламутр. Це органічна речовина, що переливається різними кольорами — голубим, синім, фіолетовим, рожевим — і покриває внутрішню поверхню стулок мушель.

— Навіть їстівні молюски? — запитав канадець.

— Так, і їстівні молюски деяких водойм Шотландії, Уельсу, Ірландії, Саксонії, Богемії та Франції.

— Так! Це я запам'ятаю, — сказав Нед Ленд, радіючи, що з усього сказаного він дізнався хоча б щось практично значиме для нього особисто.

— Але загалом продукують перли перлівниці, meleagrina margaritifera — дорогоцінний молюск. Сама перлина — це не що інше, як відкладення перламутрової речовини, що набуло сферичної форми. Найкрасивішими вважаються округлі перлини, які лежать майже вільно, утворюються між мантією і мушлею при розімкненні стулок від подразнення неорганічними тільцями, що потрапили в мантії молюсків. При утворенні перлівниці від неорганічної речовини, що прилягає до внутрішньої поверхні мушлі, виходять перлини, прикріплені до неї. Але завжди перлина має ядро, довкола якого тонкими концентричними шарами з року в рік наростають відкладення перламутрової речовини.

— А чи буває в одній мушлі по декілька перлин? — запитав Консель.

— Буває, друже, і таке буває. Траплялись такі перлівниці, які називали скринькою коштовностей. Я дуже в цьому сумніваюся, але подейкують, що в одній мушлі було знайдено близько ста п'ятдесяти акул.

— Сто п'ятдесят акул! — скрикнув Нед Ленд.

— Невже я сказав «акул»? — пробурмотів я, знітившись. — Я мав на увазі сто п'ятдесят перлин. До чого тут акули?

— А й справді. Та все-таки хотілось би дізнатися, як дістають з мушель оті перли? — поцікавився Консель.

— Існує декілька способів. Якщо перлина щільно приросла до стулки мушлі, її витягують за допомогою спеціальних щипців. Але найчастіше виловлені мушлі висипають на циновки, розстелені на березі. Молюсків залишають без води, і опинившись у середовищі повітря, вони гинуть та гниють. Через десять днів, коли процес тління завершується, мушлі зсипають у водоймище з морською водою, їх неодноразово обмивають, а потім розкривають їхні стулки. Найкрупніші перли вибирають руками, а бруд і дрібні перлини, що залишаються у мушлі, вимивають водою. На цьому етапі за роботу беруться сортувальники. Насамперед вони відділяють від мушель перламутрові пластинки, які у промисловості відомі як бездомішкові сріблясті, неповноцінні білі, неповноцінні чорні; їх продають на вагу, фасують у ящики по сто двадцять п'ять або сто п'ятдесят кілограмів у кожному. Потім з мушлі вибирають паренхіму; м'яке тіло тварини обварюють в окропі до розчинення і відціджують з рідини усе, разом з найдрібнішими перлинами.

— Цінність перлини залежить від її величини, чи не так? — запитав Консель.

— Не лише від величини, — відповів я, — але і від форми, від того, якого вона кольору і, нарешті, від блиску, наскільки переливається вона перламутром, який так милує око. Найціннішими вважаються кулясті напливи перламутру, які часом прикріплені до стулок мушель, але зазвичай утворюються всередині м'яких тканин мантії, так званої perles vierges… Ці перлини утворюються у складках тканин молюска і їм там просторо; вони білі і здебільшого непрозорі, деякі перлини мають опалові відтінки і полиски пастельних кольорів. Форма цих дорогоцінних перлин, як правило, сферична або грушоподібна. Сферичні перлини йдуть на браслети, грушоподібні — на сережки. Цей сорт перлів цінується найбільше, їх продають поштучно. Перли, що мають неправильну форму, менш цінні і продаються на вагу. Найнижчий сорт перлів — дрібні перлини, які називають «бісером» і продають мірками. Використовується бісер для оздоблення одягу вишивкою і для прикрашення церковних шат.

— Сортування перлів, мабуть, непроста і нудна робота, — висловив припущення канадець.

— Не думаю, що гірша за роботу шукачів перлівниць на дні моря, — заперечив я. — Перли сортують, просіваючи крізь сито або решето. Існує одинадцять різних сит для просіювання перлів. Перли, які залишаються після просіювання у ситі, що має від двадцяти до вісімдесяти дірок, вважаються перлами першого ґатунку. Перли другого

ґатунку залишаються у ситі, в якому від ста до восьмисот дірок. І перли третього ґатунку залишаються у ситі, що має від дев'ятисот до тисячі дірок.

— Ти ба, як хитро вигадали! — здивувався Консель. — Взагалі це механічна робота. Може, пан професор скаже, який прибуток дає експлуатація промислових районів морських перлів?

— Судячи з інформації, поданої у книзі Сірра, цейлонські перлові банки щорічно приносять три мільйони акул!

— Франків! — поправив мене Консель.

— Ну звісно, франків! Три мільйони франків, — повторив я. — Але, мені здається, що перлові промисли нині не такі прибуткові, як були колись. Ось, наприклад, американські перлові промисли. За Карла V вони приносили щорічно чотири мільйони франків, а тепер заледве дають дві третини від цієї суми.

— Але ж відомо, — заперечив Консель, — що є окремі славні перлини, які оцінювалися дуже високо!

— Так і є, друже! Кажуть, що Цезар подарував Сервілії перлину, яка коштувала сто двадцять тисяч франків, якщо перевести на сучасні гроші!

— А от я чув, що у давнину одна пані пила перли, розчинені в оцті, — сказав канадець.

— Клеопатра! — підхопив Консель.

— Напій, мабуть, не вельми приємний на смак! — зауважив Нед Ленд.

— Та просто гидота, друже Неде! Тим не менше, чарка цього напою з перлів оцінювалася у сто п'ятдесят тисяч франків! Кругленька сума! — зауважив Консель.

— Як шкода, що ця пані не наша сучасниця, інакше вона була б моєю дружиною! — сказав Нед Ленд, розглядаючи свої руки.

— Нед Ленд — чоловік Клеопатри! Теж мені Цезар, ні, краще Марк Антоній! — знущався мій слуга.

— А що… — серйозно сказав гарпунер, який уявлення не мав, хто така Клеопатра і її чоловіки, — я збирався одружитися. І не моя у тому вина, що заручини було розірвано. Для своєї нареченої Кет Тендер я навіть купив намисто з перлів. Але вона вийшла за іншого. Ось так! Та хоча намисто коштувало лише півтора долара, та, повірте мені на слово, пане професоре, жодна перлина з нього не пройшла б крізь сито з двадцятьма дірками.

— Мій любий Неде, — відповів я, сміючись, — не хочу вас розчаровувати, але це були штучні перли! Кульки з простого скла, наповнені перловою есенцією.

— Але ж ця есенція, мабуть, дорога, — заперечив канадець.

— О! Вона безцінна. Іншими словами, гріш їй ціна! Це ж срібна речовина з луски верховодки, розчинена в азотній кислоті. Відходи рибного промислу.

— То ось чому Кет Тендер вибрала іншого, — по-філософськи резюмував Нед Ленд і зітхнув.

— Повертаючись до нашої розмови, — сказав я, — про коштовні перли, я все ж зауважу, що навряд чи хто-небудь із монархів володів перлиною, яка могла б дорівнятися до тієї, яка є у музеї капітана Немо.

— Оця? — запитав Консель, вказуючи на прекрасну перлину, що зберігалася під склом.

Я кивнув і додав:

— Не помилюся, якщо оціню її у два мільйони…

— …франків! — закінчив Консель.

— Еге ж, — підтвердив я, — два мільйони франків. А капітанові треба було лише нагнутися, щоб підняти її!

— Ех! — вигукнув Нед Ленд. — Хтозна, можливо, і нам завтра під час прогулянки попадеться така сама?

— Авжеж, розмріявся! — веселився Консель.

— А чому б і ні?

— А навіщо нам мільйони на борту «Наутилуса»?

— Тут вони нам справді ні до чого, — відповів Нед Ленд, — але… десь інде…

— Де, наприклад? — поцікавився Консель.

— Життя покаже, — втрутився у розмову я. — Нед Ленд має рацію. Якщо ми коли-небудь привеземо в Європу або Америку перлину вартістю у декілька мільйонів, це стане вагомим доказом достовірності розповіді про наші підводні мандри.

— Переконливіший доказ годі шукати! — зауважив канадець.

— Таки-так! — погодився Консель, який мав звичку вивчати тему до кінця, і запитав: — А пошук перлівниць — небезпечне ремесло?

— Та ні, — відповів я, — якщо бути пильним.

— Та яка ж небезпека може бути в цьому ремеслі? — сказав зі знанням справи Нед Ленд. — Хіба що лигнеш зайвий ковток солоної води!

— Справді, Неде! А між іншим, — звернувся я до гарпунера, намагаючись запитати так само невимушено, як капітан Немо, — ви боїтеся акул?

— Я, гарпунер, маю боятися акул?! — здивувався канадець. — Моє ремесло вимагає чхати на них!

— Але ж ідеться не про те, щоб спіймати акулу на гак, витягнути на палубу судна, відрубати їй хвоста сокирою, розпороти черево, вирвати серце і викинути його у море!

— То йдеться…

— Авжеж!

— У воді?

— У воді!

— Хай йому грець! При мені ж мій гарпун! — очі китобоя заблищали. — Розумієте, пане професоре, акули — досить неповороткі тварини. Щоб схопити вас (по цих словах у мене мороз пробіг по шкірі), їм треба спершу перевернутися на спину… А я тимчасом не спатиму…

Отже, щодо гарпунера я не помилився, він спав і марив, як би вийти на полювання, де здобиччю можуть мути морські хижаки. Цікаво, що скаже Консель.

— Ну, а ти, Конселю? Як тобі ідея прогулятися пліч-о-пліч з акулами?

— Я говоритиму правду пану професору, якщо він не заперечує, — почав Консоль, як завжди, здалеку.

Я мовчки чекав.

— Якщо пан професор зважується йти на акул, — заявив Консель, — то як можу я, його вірний слуга, не піти з ним!

«Щасти нам! — подумав я. — Виявляється, я погано знаю Конселя!»

Розділ третій Ціна перлини — десять мільйонів

Рішення було прийняте одноголосно. Настала ніч, і я ліг спати, не засиджуючись над книжками, бо треба було рано вставати. Спав я, ясна річ, погано. Акули були основними примарами моїх сновидінь, які важко назвати приємними. Під враженням від снів тієї ночі я для себе вирішив, що хоча не існує такого правила, за яким би утворювалося французьке слово «акула» — reguin — від латинського слова reguiem — «панахида», проте така мовна трансформація цілком логічна.

Наступного дня о четвертій годині ранку мене розбудив матрос, якого прислав капітан Немо. Я хутко скочив на ноги, одягнувся і поквапився до вітальні.

Капітан Немо вже був там.

— Пане Аронаксе, — звернувся він до мене, як завжди опускаючи церемонію привітання, — ви готові?

— Так, звісно.

— Прошу йти за мною.

— А мої супутники, капітане?

— Їх уже попередили, вони чекають на нас.

— Ми зодягнемо скафандри?

— Поки що ні. Я не хочу, щоб «Наутилус» підходив занадто близько до цих берегів, адже безпосередньо до Манарського мілководдя ще досить далеко. Я наказав спорядити шлюпку, нею ми дістанемося до мілини, і це значно скоротить нашу переправу. Водолазні апарати і костюми вже у шлюпці, ми вдягнемо їх безпосередньо перед зануренням у воду.

Капітан Немо підвів мене до центрального трапа, який вів на палубу. Нед Ленд і Консель вже чекали нас там і мали щасливий вигляд перед цією «веселою прогулянкою».

У шлюпці, спущеній на воду, було п'ятеро матросів з команди «Наутилуса». Вони мали управляти шлюпкою і супроводжувати нас до місця призначення.

Ще не світало. Небо було затягнуте густими хмарами, крізь які ледь пробивалися лише найяскравіші зорі. Я шукав очима землю, але заледве зміг розгледіти лише частину небокраю, від південного заходу до північного заходу. «Наутилус», пройшовши за ніч уздовж західного узбережжя Цейлону, тепер став поблизу входу у бухту, або, точніше, затоку, утворювану берегами двох островів: великого Цейлону і меншого Манара. Там, під темними водами, причаїлися рифи, невичерпні перлові поля, що розляглися майже на двадцять миль.

Капітан Немо, Консель, Нед Ленд і я зайняли місця на кормі шлюпки. Один із матросів став до стерна. Четверо його товаришів взялися за весла. Нарешті ми відчалили.

Шлюпка тримала курс на південь. Веслярі працювали злагоджено, проте неквапом. Я помітив, що весла піднімалися кожні десять секунд, як це практикується у військово-морському флоті. А тоді, коли шлюпка пливла за інерцією, було чути, як бризки з весел капали на темні води, утворюючи немовби піну розплавленого свинцю. Легкі брижі, що докочувалися з відкритого моря, легенько погойдували нашу шлюпку, а гребінці хвиль розбивалися об її ніс. Ми мовчали. Про що думав капітан Немо? Може, про те, що земля, така мила для нас і ненависна для нього, вже аж надто близько. А канадець, мабуть, навпаки, думав, що вона ще занадто далеко. А щодо Конселя, то він тут просто супроводжував мене. А про що тоді думав я? Про перли і їхніх грізних стражів — акул.

О пів на шосту, з першими променями вранішньої зорі, на небосхилі вималювалася чітка лінія гір. Низький східний берег поступово переходив у південний гористий. Тепер ми перебували за п'ять миль від острова, і його береги все ще зливалися з лінією свинцевого моря. Воно було пустинне. Не було ні шлюпки, ні водолазів. Гробова тиша панувала в краю шукачів перлів. Капітан Немо мав рацію: ми прибули сюди зарано.

О шостій ранку, раптово, що притаманно тропічним країнам, які не знають вечірніх заходів сонця та вранішньої зорі, настала ясна днина. Сонячні промені усі разом прорвалися крізь запону хмар, що заслали небокрай.

Тепер я чітко бачив землю і навіть окремі дерева на березі.

Шлюпка наближалася до острова Манар, берегова смуга якого заокруглювалася з південної сторони. Капітан Немо підвівся з лавки і почав вглядатися у морську далечінь.

За його знаком кинули якір, але довелося витравити не більше одного метра якірного ланцюга, оскільки у цьому місці перлова відмілина лежала неглибоко під водою. Але відплив підхопив нашу шлюпку і відніс її у відкрите море, наскільки дозволяв якірний ланцюг.

— Ось ми і приїхали, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо. — Бачите цю бухту? Через місяць тут збереться багато промислових суден, і тисячі відважних водолазів зануряться у ці води. Ідеальна бухта для такого промислу! Вона захищена горами навіть від найсильніших вітрів, а море тут не буває аж надто лютим — а це умови, які надзвичайно полегшують працю водолаза. Ну що, настав час одягнути скафандри і розпочати прогулянку!

Я нічого не сказав, натомість, не зводячи погляду з цих вод, які навіювали на мене лише страх, я з допомогою одного із матросів одягався у важкий водолазний костюм. Капітан Немо і обидва мої товариші також одягалися.

А більше ніхто. Це означало, що жоден матрос «Наутилуса» нас не супроводжуватиме під час цієї незвичайної і небезпечної екскурсії.

Скоро ми аж по шию були затягнуті у гумовий одяг, кожному з нас на спину повісили по балону зі стиснутим повітрям. Щодо ламп Румкорфа, то їх не було, тому перш ніж одягнути на голову скафандр, я нагадав про них капітану Немо.

— Вони нам не знадобляться, — відповів він. — Ми не будемо опускатися на значну глибину, а мілководдя добре освітлюється сонцем. Крім того, було б необачно засвічувати у цих водах електричні ліхтарі. Штучне світло може привернути увагу небезпечних хижаків.

Коли капітан Немо говорив ці застереження, я повернувся у бік Конселя і Неда Ленда. Але вони вже начепили на голови металеві шоломи, тож не могли нічого чути.

І я поставив капітану Немо останнє запитання:

— А де наші рушниці? Чим будемо захищатися?

— Захищатися? Для цього нам не потрібні рушниці. Адже горці ходять на ведмедя лише з кинджалом у руках! Хіба ця сталь не надійніша за свинець? Ось вам надійний клинок, заткніть його за пояс — і в путь!

Я подивився на товаришів. Вони були озброєні так само, як і ми з капітаном, а Нед Ленд на додачу розмахував своєю острогою, яку прихопив із собою, падаючи з «Авраама Лінкольна», і яка відтоді лежала без діла.

Що ж, усі, крім мене, вже були у скафандрах, мусив і я його одягнути. З тяжким серцем я насунув на голову мідну кулю, і одразу ж мій балон почав подавати повітря.

Через хвилину матроси спустили нас по одному у воду і на глибині не більше півтора метра ми намацали піщане дно. Капітан Немо зробив знак рукою, що означав запрошення іти за ним. І ми пішли по похилому спуску. Через деякий час ми вже були досить глибоко.

Думки і страхи, що пригнічували мене, раптом розвіялися. Я став на диво спокійним. Легкість руху додала мені впевненості, а казкове видовище заполонило мою увагу.

Сонячні промені, проникаючи крізь прозору воду, досить яскраво освітлювали дно. Видно було навіть найменші черепашки. Ще за десять хвилин над нами було вже п'ять метрів води; дно поступово вирівнювалося.

З-під наших ніг, немов бекаси на болоті, знялася зграйка красивих рибок з роду одноперих, які не мають ніяких плавців, окрім хвостового. Я впізнав яванську, справжню морську змію, завдовжки дев'яносто сантиметрів, з черевцем біло-сірого кольору, яку можна було легко прийняти за морського вугра, якби не золотаві смуги по боках. З роду стоматидів, для яких характерне надзвичайно сплющене тіло, я помітив риб яскравого забарвлення, зі спинним плавцем у вигляді серпа; ці риби їстівні, їх висушують або маринують, страви з них називаються karavade. А ще я побачив морських карасів — транкебарів, тіла яких покриті лускатим панциром з восьми повздовжніх смуг.

А сонце дедалі яскравіше освітлювало морське дно. Характер дна потроху змінювався. М'який піщаний килим поступився місцем ґрунту, що складався з уламків порід і був усіяний молюсками і зоофітами. З двох названих видів я помітив мушлі, подібні до устричних, тонкостінних, з ніжними «замковими» зубцями (їх чимало у Червоному морі й Індійському океані); кулеподібні мушлі помаранчевих луцин, шиловок, персидських багрянок, що забезпечують «Наутилус» прекрасною фарбою; рогаті камінки завдовжки 15 сантиметрів, витягнуті, немов руки, готові вас схопити; роговидні кубаревики, укриті шпичаками; двостулкові мушлі-лінгули, качкородки, їстівні молюски, які експортують на ринки Індостану; поліпи; пелагії-панопіри, що слабо, але люмінесціюють; і, нарешті, чудесні віялоподібні очківниці — дивовижні опахала, які є найрозкішнішими витворами океанської фауни.

Серед цих «тварин-квітів», під покривом гідроїдів, кишіли легіони членистоногих тварин, здебільшого ракоподібних, з трикутним, дещо заокругленим панциром: «пальмові злодії» — жахливі партенопи, просто огидні на вигляд. Я двічі бачив іншу, не менш огидну, тварину — гігантського краба, описаного Дарвіном. Природа наділила його інстинктом і силою настільки, що він може харчуватися кокосовими горіхами; ці краби обривають кокоси, вилізши на прибережні пальми: при падінні кокоси тріскають, і вони розкривають їх своїми міцними клешнями. Тут, у цих прозорих водах, краби пересуваються надзвичайно швидко. А от черепахи, що водяться побіля малабарських берегів, повільно повзають між скелями.

Близько сьомої години ранку ми нарешті дісталися перлової відмілини, де мільйонами розмножуються перлівниці. Ці дорогоцінні молюски прикріплюються до підводних скель і буквально присмоктуються до них за допомогою бісусу коричневого кольору, добровільно позбавляючи себе можливості рухатися. Цим вони відрізняються від звичайних устриць, дорослі особини яких рухаються вільно.

Перлівниця «мелеагріна», перламутрова устриця, має круглясту мушлю, щільні стулки якої майже однакові за розміром, а їхній зовнішній бік надзвичайно ребристий. Спіралеподібні ребра окремих мушель, оброслі синьо-зеленими водоростями, — це мушлі молодих устриць. Десятирічні мушлі і старші виглядають інакше: стулки стають товстішими і укриваються з зовнішнього боку більш грубими концентричними краями майже чорного кольору вони великі — завширшки до п'ятнадцяти сантиметрів.

Капітан Немо вказав мені на неймовірне скупчення мушель перлівниць, і я зрозумів, що ця скарбниця і справді невичерпна, адже творча сила природи перевищує руйнівні інстинкти свого найдосконалішого творіння — людини. Нед Ленд, маючи неабияку схильність до руйнування, ґав не ловив — його сітка, прикріплена до пояса, швидко наповнилася мушлями перлівниць.

Ми ніде не могли зупинятися надовго, треба було йти за капітаном, який, вочевидь, вів нас знайомою дорогою. Місцями дно так підвищувалося, що я піднімав руку вгору і вона опинялася над водою. І зовсім поряд під ногами виникали западини. Часто нам доводилося обходити високі пірамідальні схили. У закутках їх розколин гніздилися величезні ракоподібні. Трохи піднімаючись на високих лапах, вони впивалися в нас поглядом своїх круглих очей, що складаються з безлічі маленьких очок — фасеток (ці очі мені нагадували гармати з націленими жерлами), а під нашими ногами копошилися нереїди, гліцери, ариції та інші кольчеці, розставляючи на всі боки свої довгі вусики і щупальця.

Та ось ми опинилися перед гротом, що утворився у мальовничому скельному масиві, вкритому строкатим килимом тутешньої флори. Мені спочатку здалося, що у цій підводній печері панує темінь. Сонячне проміння наче не мало дозволу проникати всередину і пригасло при вході у грот.

Капітан Немо, не вагаючись, увійшов досередини. Ми пішли за ним. Мої очі швидко звикли до відносної темноти у печері. Можна було навіть побачити витіювато округлений купол гроту, який опирався на природні пілястри з широкою гранітною основою, що нагадували важкі колони тосканської архітектури. Я все думав, навіщо капітан Немо потягнув нас усередину цієї підводної печери, і скоро зрозумів причину.

Зійшовши досить крутим схилом, ми опинилися на дні ями, подібної до круглої криниці. Тут капітан Немо зупинився і вказав нам на якийсь предмет.

Це була неймовірно велика мушля, гігантська тридакна діаметром до двох метрів, ще більша за ту, що прикрашала музей «Наутилуса». Така чаша вмістила б ціле озерце свяченої води!

Я, мов заворожений, підійшов до дивовижного молюска. Він прикріпився своїм бісусом до гранітного товщі і самотньо ріс у спокійних водах печери. Така тридакна мала б важити щонайменше триста кілограмів, а сама устриця заважила б близько п'ятнадцяти кілограмів! Мабуть, тільки Гаргантюа під силу впоратися з м'якоттю цього молюска за одну трапезу!

Капітан Немо, вочевидь, знав про існування цієї двостулкової мушлі, і бував він тут не раз і не двічі. Я подумав, що він привів нас сюди лише заради того, аби показати цей курйоз природи. Але я помилився: виявилося, що його цікавить стан тридакни.

Я придивився пильніше, стулки молюска були трохи розтулені. Капітан Немо, підійшов до мушлі, вклав клинок між стулками, щоб не дати їм зімкнутися; потім він трохи підняв рукою торочкуватий край мантії.

Там, між листоподібними складками мантії, вільно лежала перлина завбільшки з кокосовий горіх. Ця перлина мала бездоганну сферичну форму та чистий колір чудового переливу! Коштовність астрономічної вартості! Я інстинктивно простягнув руку, щоб схопити цю перлину, помацати її, зважити! Та даремно, якби не цей порив, то ми могли б довше милуватися нею… А так капітан Немо виразним жестом зупинив мене, різким рухом вийняв клинок з мушлі і дві її половинки миттєво стулилися.

І лише тепер я зрозумів наміри капітана Немо. Він знайшов цю перлину давно, але навмисно залишив у лоні матері-тридакни, щоб вона ростила її, як може тільки мати.

Тут вона поволі собі росла. Виділення молюска накладають на неї все нові й нові концентричні шари. А що, схованка була надійною, оскільки про цей грот знав лише капітан Немо, він міг не хвилюватися, що хтось інший забере перлину.

Тут вона росла для того, аби колись стати окрасою багатющого приватного музею капітана Немо. Хоча могло бути і так: він сам вклав у мантію молюска якийсь твердий круглий предмет, намистину чи металеву кульку, який завдяки відкладенням перламутру обростав перловим покровом. Так роблять китайці й індуси. Це перевірений спосіб, через кілька років справжню перлину і вирощену в такий спосіб не відрізнити. Тож навіть якщо капітан Немо і вдався до таких хитрощів (хоча навіщо йому це, адже хизуватися нема перед ким), то ця перлина все одно перевершує усі бачені мною раніше. Я подумав, згадав, як оцінювалися найбільші відомі перлини, і оцінив цю в десять мільйонів франків. Це був шедевр природи, а не предмет розкоші! На світ ще не народилася та жінка, вухо якої могло б витримати важкість такої перлини!

Огляд дивовижної тридакни було завершено. Як шкода було покидати її… Але капітан Немо повів нас до виходу. Ми полишили грот і пішли далі по спокійних водах, ще не спінених шукачами перлів. Шлях до перлової відмілини пролягав угору.

Ми йшли кожен сам по собі, як хто хотів, немов були не новачками, а бувалими шукачами перлів. Я вже не боявся небезпек, перебільшених грою уяви. Недарма ж кажуть: щоб перебороти страх, зроби те, чого боїшся. Ось одна із підводних скель, безсумнівно, здіймалася до поверхні моря. І нарешті на глибині одного метра під рівнем моря, моя голова показалась над водою. Консель на радощах наздогнав мене і передав мені очима привіт. Але плоскогір'я було невеликим, лише декілька метрів, і ми скоро повернулися у свою нову стихію. Чи ж я не маю підстав назвати тепер водну стихію своєю?

Через десять хвилин капітан Немо чомусь зупинився. Я подумав, що він хоче повернутися назад, але помилився. Він рукою зробив нам знак, щоб ми сховалися в ущелині скелі. А потім указав на якусь точку у воді неподалік нас. Я став вдивлятися.

За п'ять метрів од мене промайнула і пішла на дно якась велика тінь. Тривожна думка про акул повернулася до мене. Але то був не морський хижак (цього разу поталанило), то була людина.

Так, то був шукач перлів, індус. Бідолаха вийшов жати колосся задовго до того, як настали жнива. Я помітив дно його човна, що стояв припнутий до чогось за декілька футів над його головою. Він безперервно пірнав. Опускаючись під воду, він тримав між ногами камінь, прив'язаний шнурком до корми човна. Це допомагало швидше діставатися дна. Камінь був єдиним предметом його водолазного спорядження. Десь на глибині п'яти метрів він випускав камінь, падав на коліна і нашвидкуруч наповнював сітку, прив'язану до пояса, мушлями, які потрапляли йому під руки. Потім він випливав на поверхню, спорожняв сітку, знову брав між ноги камінь і робив новий захід, тривалістю приблизно тридцять секунд кожен.

Водолаз нас не бачив. А ми, ховаючись за виступом скелі, могли спокійно за ним спостерігати. Та як він, сердега, міг здогадатися, що інші люди, такі самі, як він, знаходяться поруч з ним, спостерігають за ним і при цьому весь час перебувають під водою?

Багато разів він випливав і пірнав. І щоразу він виносив на поверхню не більше десятка мушель. Чому так мало? Та тому, що їх треба було відривати від ґрунту, до якого вони прикріпилися своїми міцними бісусними нитками. А скільки мушель, заради яких він ризикував життям ще виявляться без перлин!

Я уважно спостерігав за ним. Він пірнав і виринав через певні періоди часу, так продовжувалося з півгодини. Мені вже стало нудно і я думав, скільки ще часу нам доведеться стояти за скелею через нього, і коли він, врешті, закінчить.

Та раптом індус, що саме стояв на колінах, сахнувся в бік, скочив на ноги і зробив спробу випливти на поверхню води.

За мить я зрозумів, що його злякало. Гігантська тінь пронеслася над сердегою. Це була величезна акула з роззявленою пащею і палаючими очима, вона наближалася до нього збоку!

Я завмер од жаху і не зміг навіть пальцем поворухнути.

Сильно вдаривши плавцями, ненажера-акула ринулась на водолаза. Він відскочив і вивернувся від пащі, але не встиг уникнути удару її хвоста; сильний удар у груди збив індуса з ніг.

Все це трапилося дуже швидко. Акула спочатку на декілька секунд зупинилася, ніби вирішила переконатись у безпорадності жертви, а потім, перевернувшись на спину знову ринулась на індуса. І вона перекусила б його навпіл, але… Я побачив, що капітан Немо, який стояв зі мною пліч-о-пліч, вихопив з-за пояса клинок і зробив крок назустріч хижаку. Він викликав акулу на двобій!

У ту мить, коли жахлива тварюка вже була готова вчепитися зубами в бідолашного водолаза, її увагу відволік новий супротивник. Акула перевернулася на живіт і кинулася на капітана Немо.

Я бачу його, як зараз. Відкинувшись трохи назад, капітан з холоднокровним виглядом очікував наближення страшного ворога.

Тільки-но акула кинулася на нього, він напрочуд спритно відскочив убік, ухилився від удару, а сам по саму рукоятку всадив клинок їй у черево. Але це ще не був кінець — навпаки, з цього моменту почалася запекла боротьба.

Акула рвала і метала. Кров потоком лилася з її рани. Через закривавлену воду нічого не було видно.

Так тривало до тієї миті, поки нові хвилі не очистили простір довкола нас.

І тоді я побачив, як відважний капітан, вчепившись у плавець акули, відчайдушно бореться з нею, наносячи рану за раною. На жаль, він не міг нанести вирішального удару у серце! Розлючена, розтерзана акула вигиналася і розкидала хвостом воду довкола себе з такою силою, що я ледве тримався на ногах. Я хотів було кинутися на допомогу капітанові Немо, але скутий жахом, не зміг і кроку ступити.

Я перебував у стані повного оціпеніння. Я просто спостерігав за тим, як суперники міняються ролями — акула починає брати верх! Капітан Немо впав, це страховисько з величезною тушею збило його з ніг. Паща акули розкрилася… І вона б миттєво зжерла капітана, якби не Нед Ленд. Він, швидкий, як думка, підскочив до акули і вдарив її своєю острогою.

Вода знову скров'яніла. Акула знавісніло здіймала хвостом хвилі. Та Нед Ленд не схибив. На щастя, акула вже билася у передсмертних судомах, і ми лише спостерігали за агонією страховиська. Вона описувала круги посеред спінених вод, а сила хвилі була така, що легко збила з ніг Конселя.

Я допоміг йому підвестися, а тимчасом Нед Ленд витягнув капітана Немо з-під конаючої тварини. На диво, капітан не був поранений. Він підвівся і кинувся до індуса, перетнув шнурок, що зв'язував його з каменем, і, обхопивши сердегу рукою, відштовхнувся від дна і виплив на поверхню океану.

Ми також випливли наверх і через декілька секунд опинилися поряд з водолазом.

Капітан Немо приводив індуса до тями. Я не був впевнений, що він зможе повернути його до життя. Щоправда, під водою сердега пробув не так довго, але удар хвоста акули міг виявитися смертельним…

На щастя, завдяки активним діям капітана Немо і Конселя свідомість повернулася до нещасного шукача перлів. Він розплющив очі, та чи повірив їм? Можна лише здогадуватися, як здивувався та перелякався індус, коли побачив над собою чотири мідні голови!

І що він мав думати, коли капітан Немо витягнув з кишені мішечок з перлами і вклав йому до рук! Бідний цейлонський індус тремтячою рукою стиснув щедрий дар невідомого мешканця морів, прийняв його з невимовною вдячністю. Його нажаханий погляд свідчив про те, що він не знає, яким невідомим істотам завдячує порятунком і багатством.

За наказом капітана Немо ми повернулися до перлової відмілини і через півгодини ходьби знайомим шляхом опинилися біля шлюпки, припнутої якорем.

Ми сіли у шлюпку і за допомогою матросів познімали важкі шоломи.

Перше, що сказав капітан Немо, було вираженням вдячності канадцю.

— Дякую вам, пане Ленд! — сказав він.

— Нема за що, капітане, — відповів Нед Ленд. — Я був вашим боржником.

Легка посмішка промайнула на губах капітана і враз зникла.

— До «Наутилуса»! — скомандував він.

І шлюпка помчала по хвилях. Через декілька хвилин нам трапився труп акули, що сплив на поверхню.

За чорною каймою плавців я впізнав страшну акулу-людожера Індійського океану. Риба була більше двадцяти п'яти футів завдовжки; її величезна паща займала третину тіла. Це була доросла акула, бо мала шість рядів зубів, розміщених у верхній щелепі, що за формою нагадувала рівносторонній трикутник.

Консель розглядав тіло мертвої тварини із суто науковим інтересом; і я впевнений, що він зачислив її (до речі, не без підстав) до підкласу елазмобранхітів, підряду селахієвих або широкоротих.

У той час як я розглядав цю бездиханну тушу, близько дюжини акул-ненажер цього ж виду виплило на поверхню навколо шлюпки. Не звертаючи уваги на нас, вони накинулись на труп, вириваючи одна в одної шматки м'яса.

На борт «Наутилуса» ми зійшли о пів на дев'яту.

Весь час я подумки повертався до нашої експедиції на Манарську відмілину. Я належним чином оцінив відвагу капітана Немо, випадок з акулою був показовим. А головне, що я зрозумів: ця людина здатна пожертвувати своїм життям заради спасіння представника людського суспільства, від якого вона втекла в морські глибини! Що б не говорив цей загадковий чоловік, йому все ж не вдалося вбити в собі таку рису, як співчуття.

Я поділився своїми думками з капітаном. І ось що він мені відповів:

— Але ж то був індус, пане професоре, представник пригнобленого народу, а я до останнього подиху захищатиму пригноблених!

Розділ четвертий Червоне море

У день 29 січня острів Цейлон зник за обрієм. «Наутилус» зі швидкістю двадцяти миль за годину лавірував у лабіринті протоки між Мальдівськими і Лакадівськими островами. Ми обігнули острів Кіттан, що має коралове походження. Цей острів, один із дев'ятнадцяти головних островів Лаккадівського архіпелагу, що лежить між 10° і 14°30′ північної широти і 69° і 50°72′ східної довготи, був відкритий Васко да Гамою у 1499 році.

Я підрахував, що з часу виходу з Японського моря ми пройшли шістнадцять тисяч двісті двадцять миль, або сім тисяч п'ятсот льє.

Наступного дня, ЗО січня, коли «Наутилус» виплив на поверхню океану, островів уже не було видно. Ми тримали курс на північ-північний захід, ішли у напрямку Османської затоки, яка лежить між Аравією й Індійським півостровом і слугує входом у Персидську затоку.

Вочевидь, це була закрита затока, яка не мала виходу в море. То ж навіщо капітан Немо вів нас сюди? Я не знав, проте вирішив не лізти поперед батька в пекло, а дочекатися, доки все з'ясується саме собою. А Нед Ленд того дня, як навмисне, настирливо допитувався мене, куди пролягає наш курс.

— Куди ми все-таки пливемо? — запитав він мене вже вкотре.

— Туди, пане Ленд, куди веде нас фантазія капітана Немо, — відповів я.

— Фантазія капітана Немо може завести нас далеко, — промовив Нед Ленд. — Персидська затока має один вихід, і якщо ми в неї зайдемо, нам доведеться повертатися тією самою дорогою.

— Ну то й повернемося! Якщо після Персидської затоки капітан «Наутилуса» побажає відвідати Червоне море, то завжди можна буде скористатися Бабель-Мандебською протокою, дарма що арабською це означає «Ворота сліз».

— Перепрошую, пане професоре, — сказав Нед Ленд, — та дозволю собі нагадати, що Червоне море, як і Персидська затока, не має іншого виходу! Суецький перешийок ще не відкритий. Та якби і був відкритий, то таке законспіроване судно, як наше, не наважилось би вступити в канал, перекритий шлюзами! То виходить, Червоне море — не той шлях, який приведе нас у Європу.

— Хіба я говорив, що ми прямуємо до Європи?

— То куди, як ви гадаєте?

— Гадаю, що побувавши у водах, які омивають береги Аравії й Єгипту, «Наутилус» повернеться в Індійський океан або через Мозамбікську протоку, або повз Маскаренські острови і дістанеться до мису Доброї Надії.

— Ну а коли ми дістанемося мису Доброї Надії? — ще з більшою настирністю запитав канадець.

— Припускаю, що обігнувши мис Доброї Надії, ми вийдемо в Атлантичний океан. У його водах ми ще не бували. Здається, друже Неде, вам набридло підводне плавання? А от я, навпаки, буду дуже засмучений, якщо наші чудові мандри раптом завершаться. Не кожному так щастить, як нам!

— Чи ви забули, пане Аронаксе, що ми ось уже три місяці живемо у статусі полонених на борту «Наутилуса»?

— Я не пам'ятаю цього, Неде! І хочу забути! Я не лічу ані годин, ані днів, проведених на борту «Наутилуса»!

— Але коли це скінчиться? І як?

— Закінчиться колись! На все свій час! Ми не можемо його наблизити, тож і балачки на цю тему я вважаю недоречними. Якби ви, Неде, сказали мені: «Ось наш шанс втекти!», тоді я обговорив би з вами цю можливість. Але такого шансу немає. Чесно кажучи, я сумніваюся, що капітан Немо коли-небудь наважиться зайти в європейські моря.

— Все це просто чудово! Але особисто мене ніщо не тішить у неволі! — завершив нашу розмову канадець.

Упродовж чотирьох днів, аж до 3 лютого, «Наутилус» плавав в Османській затоці з різною швидкістю і на різних глибинах. Здавалося, він ішов навмання, немовби вагаючись щодо вибору шляху. Але за цей час ми жодного разу не перетнули тропік Рака.

Виходячи з Османської затоки, ми побачили Маскат, головне місто протекторату Оман. Мене зачарувало мальовниче розташування міста серед чорних скель, на фоні яких різко виділялися білі стіни споруд і фортець. Чітко окреслювалися білі куполи мечетей, витончені шпилі мінаретів, милувала око свіжа зелень набережних, що терасами спускаються аж до самого моря. Та це було лише короткочасне видіння, бо «Наутилус» скоро занурився в глибини похмурих вод.

Дещо пізніше ми пройшли на відстані шести миль повз аравійські береги, повз Хадрамаут, уздовж хвилястого ланцюга прибережних гір, серед яких поволі руйнувалися часом розвалені храми.

П'ятого лютого ми знову ввійшли в Аденську затоку, через яку води Індійського океану вливаються в Червоне море.

Сьомого лютого ми увійшли в Бабель-Мандебську протоку, у «Ворота сліз». Ширина цієї протоки — двадцять миль, а довжина — лише п'ятдесят два кілометри, і «Наутилус», не збавляючи ходу, подолав цю дистанцією за якусь годину. Мені було прикро, що тут я не зміг навіть побачити берегів острова Перім, захопленого англійцями, які хотіли встановити панування Адена над морем.

«Наутилус» не міг би безпечно пливти на поверхні. Капітан Немо мудро вирішив пройти цю відстань під водою, адже води вузької протоки борознило чимало пароплавів, англійських і французьких, що курсують між Суецом і Бомбеєм, Калькуттою і Мельбурном, островом Бурбон і островом Святого Маврикія.

Нарешті опівдні ми увійшли у води Червоного моря.

Червоне море! Уславлена водойма біблійних часів! Зливи ніколи не проливаються над водами цього моря! Жодна повноводна ріка не поповнює його! Щорічно випаровування води на півтора метра знижує рівень його поверхні. Дивна затока! Якби ця водойма була замкнутою зусібіч, як озеро, то висохла б взагалі. У цьому сенсі Червоному морю поталанило ще менше, ніж Каспійському чи Мертвому морям, адже їх рівень понижувався лише доти, поки їх випаровування не врівноважилося водами, що в них вливаються.

Червоне море завдовжки дві тисячі шістсот кілометрів, а його середня ширина становить двісті сорок кілометрів. У часи Птоломеїв і римських імператорів воно було головною артерією світової торгівлі. Відкриття Суецького каналу що сполучатиме Червоне і Середземне моря, поверне його колишню значимість, яку вже частково поновлено за рахунок прокладення залізниці.

Причин, які спонукали капітана Немо увійти у цю затоку, я навіть не шукав. Я просто прийняв як подарунок можливість побувати у цих водах. Ми йшли середнім ходом, то тримаючись на поверхні, то занурюючись у глибини, щоб уникнути зустрічі з іншим судном. Я мав можливість спостерігати за цим цікавим морем і на поверхні і зсередини.

Восьмого лютого на світанку ми побачили місто руїн — Мокко. Здавало, що зруйновані споруди цього міста здатен повалити навіть звук гарматного пострілу. Серед руїн тут і там зеленіли фінікові пальми. Колись це місто було великим торговим центром: шість ринків, двадцять шість мечетей і чотирнадцять фортів, які оточували його трикілометровим кільцем.

«Наутилус» наблизився до африканських берегів, де часто-густо трапляються глибокі впадини. Там, у глибинах кристалічно чистих вод, ми крізь кришталеве скло

ілюмінаторів милувалися прекрасними кущистими колоніями яскраво-червоних коралів, підводними скелями, оброслими шикарним зеленим килимом водоростей — планктоном. Видовище просто незабутнє! Які мальовничі пейзажі — підводні рифи і острови вулканічного походження, що примикають до Лівійського узбережжя! Та найкрасивішою підводна флора і фауна були побіля східних берегів, до яких «Наутилус» наблизився дещо пізніше. То було біля берегів Тіхама. Величезна кількість зоофітів розпускались, мов квіти, не лише в морських глибинах, але й вивищувалися на десять сажнів над водою в дивовижному сплетінні. Ці, надводні, були більш живописними, але менш барвистими, ніж підводні, свіжість яких підтримувалася живильною вологою води.

Скільки незабутніх годин я провів коло ілюмінаторів у вітальні! Скільки нових зразків морської флори і фауни я побачив у світлі нашого прожектора, який, немов підводна електрична станція, освітлював усе довкола себе! Тут були грибоподібні корали, актинії аспідного кольору, тубіпориди — восьмипроменеві корали, схожі на флейти, яким, щоб зазвучати, здавалося, бракувало лише подуву Пана, незліченні губкові організми, характерні для тутешніх вод; мадрепорові корали — основні складові компоненти коралових рифів, що своєю пористою ніздрюватою масою забезпечують помешкання для багатющої фауни; насамкінець згадаю тисячі різновидів звичайної морської губки, яких я досі ніде не зустрічав.

Клас губок, перший з групи поліпів, отримав свою назву від звичайної губки, якою користується кожна людина у побуті. Рубка — це аж ніяк не рослина, як вважають деякі натуралісти, а найнижчий тип багатоклітинних тварин, що перебуває на нижчій стадії розвитку, ніж навіть корали. Належність губок до тваринного світу безсумнівна, тому я готовий сперечатися з древніми, які стверджували, що вони вважали губок межовими формами між тваринами і рослинами. Та, ніде правди діти, ще й досі натуралісти сперечаються на цю тему. Одні стверджують, що губки — це ціла колонія мікроскопічних організмів, а інші, як-от Мільн Едвардс, вважають, що кожна губка — окрема тварина. Як на мене, губки — це безхребетні тварини з вапняковим, кремнеземним або спонгіновим скелетом, що утворюють колонії.

Декілька тисяч видів губок водяться тільки в морях, існують також прісноводні губки, або бадяги. Найчастіше губки зустрічаються у Середземному морі, біля берегів Сирії та у Червоному морі. Найбільші і найтонші з них оцінюються у суму до ста п'ятдесяти франків за штуку — це золотиста сирійська губка, жорстка берберійська… Оскільки мені не поталанило вивчати цих зоофітів в околиці Леванту, від якого нас відмежовував Суецький перешийок, я змушений був вдовольнятися спогляданням їх у водах Червоного моря.

Коли почалося найцікавіше, я покликав Конселя, і ми вдвох дивилися у вікно, поки «Наутилус» поволі йшов на глибині восьми-дев'яти метрів під рівнем моря, повз мальовничі підводні скелі східного берега.

Тут були губки всіх видів: гілчасті, листоподібні, кулеподібні, лапчасті. Своїми формами вони підтверджували назви, якими їх охрестили ловці губок, натури більш романтичні, ніж учені: кошик, чашечка, веретено, лосів ріг, левина лапа, павичів хвіст, рукавиця Нептуна. Волокниста тканина губок, насичена драглистою речовиною, завдяки рухомим джгутикам клітин внутрішньої сторони постійно омивається водою, що надходить крізь пори і виходить назовні через так звані «продихи». Драглиста речовина губок розкладається після відмирання, і при цьому процесі виділяється аміак. Коли процес розпаду завершується, усі живі тканини згнивають і вимиваються водою, від тварини залишається лише роговий кістяк, який поступово набуває золотисто-солом'яного кольору і м'якості. Оце і є звичайна туалетна губка. Залежно від пружності, водопроникності та міцності, губку використовують для різних побутових потреб.

Губки примощуються всюди: приліплюються до скель, прикріплюються до мушель молюсків і навіть до стебел гідроїдів. Вони гніздяться в ущелинах скель, стеляться по дну, повзуть уверх, а подекуди й звисають, немов коралові поліпи.

Я пояснив Конселеві, що губки збирають у два способи: драгами і вручну. Ручний спосіб вважається кращим, бо руками їх можна відірвати обережно, не пошкодивши тканину а драга неминуче десь та й пошкодить губку. Зрозуміло, що губка, добута вручну, цінується вище.

Серед зоофітів, що кишіли довкола заростів губок, найбільше було медуз надзвичайної витонченої форми.

Молюски були представлені кальмарами різних видів, на які, за даними Д'Обіньє, багаті води Червоного моря. З плазунів тут були морські, супові, черепахи, з м'яса яких готують прекрасні страви. Щодо риб, то тутешні води ними аж кишіли.

Дев'ятого лютого «Наутилус» ішов у найширшій частині Червоного моря, між Суакіном на західному березі і Кунфуда на східному, відстань між якими складала дев'яносто миль.

Опівдні того ж дня, після встановлення координат, капітан Немо вийшов на палубу. Я був там давно і, зізнаюся, чекав на нього, аби вивідати хоча б приблизно його плани на найближче майбутнє. Він одразу ж підійшов до мене, люб'язно запропонував сигару і запитав:

— Ну, пане професоре, чи сподобалося вам Червоне море? Чи вдалося вам побачити дива, що криються у його водах: риби, зоофіти, квітники губок і коралові ліси?

— Так, так, капітане! — відповів я. — «Наутилус» просто ідеально пристосований для спостережень за підводним світом. Але ж і мудре судно!

— Що правда, те не гріх, пане Аронаксе! Це судно не лише мудре, а й зручне, відважне і неприступне! Воно не боїться ані бур, що часто лютують на Червоному морі, ані його течій, ані навіть підводних рифів.

— Справді так! — погодився я. — Адже Червоне море вважається одним із найнебезпечніших. Якщо я не помиляюся, у давні часи воно було горезвісним.

— Ще й яким горезвісним, пане професоре! Грецькі та латинські історики не вельми схвально відгукувалися про Червоне море. Стратон, наприклад, пише, що під час пасатних вітрів і в період затяжних дощів тут вкрай непривітно. Арабський історик Едрізі, описуючи Кользумську затоку, під цією вигаданою назвою має на увазі не що інше, як Червоне море. Зі слів ученого, багато кораблів гинули на його піщаних мілинах і жоден моряк не наважувався плавати по його водах уночі. Він пише, що на Червоному морі лютують страшні урагани, що воно всіяне негостинними островами і взагалі, що «нічого хорошого від нього не слід очікувати». Воно однаково небезпечне як на поверхні вод, так і під ними. Таку саму думку про Червоне море висловлюють історики Давньої Греції: Арріан, Агатархит і Артемідор.

— То вони просто не плавали на борту «Наутилуса»! — улещував я капітана.

— Авжеж! Не кожному так таланить! — усміхнувся капітан. — Та й народилися вони не в той час. Сучасне будівництво суден надзвичайно вдосконалилося. Аби винайти механічну силу пари, треба було, щоб минуло декілька віків! Навіть не беруся стверджувати, що другий «Наутилус» з'явиться через сто років! Прогрес рухається повільно, пане Аронаксе!

— Цілком з вами згоден, — відповів я, — ваше судно випереджає свою епоху на цілий вік, а може й на віки. Як шкода, що таке відкриття помре разом із винахідником!

Капітан Немо нічого не відповів. Але після мого зауваження він замислився. Запала коротка мовчанка, яку порушив капітан:

— Ми говорили про те, як оцінювали Червоне море історики древнього світу…

— Ви ж не стверджуватимете, що вони перебільшували його небезпечність і підступність? — поцікавився я думкою капітана Немо.

— І так, і ні, пане Аронаксе, — відповів він мені зі знанням справи. — Те, що не становить небезпеки для сучасного судна, добре оснащеного, добротно збудованого, яке має право вибирати той чи інший шлях завдяки паровим двигунам, було вкрай небезпечним для суден древніх мореплавців. Ви тільки уявіть собі цих перших мореплавців, які пускалися у плавання на ненадійних барках з дощок, скріплених докупи пальмовими мотузками, просоченими смолою дерев і змащеними дельфіновим жиром! У них не було жодних приладів для визначення курсу судна, вони плавали за волею вітрів та течій, і це все — у малодосліджених водних просторах! За таких умов загибель кораблів була звичайним явищем. Вихід у море означав смертельний ризик… Тому капітани і пасажири перед відплиттям приносили жертви богам морів, а по поверненні увінчувалися гірляндами квітів та зодягали золоті пов'язки на голови і поспішали у храми з молитвами подяки за щасливе завершення подорожі.

Тепер ці звичаї канули в небуття. Адже у наш час пароплави, що курсують між Суецьким перешийком і морями Південної півкулі, можуть не зважати на гнівний норов Червоного моря чи на прикрі мусони.

— Ваша правда, — сказав я. — Ця чудодійна сила пари заглушила почуття вдячності у серцях моряків. Я бачу про море ви знаєте все, капітане, навіть про його минуле. Ваші знання історії Червоного моря дуже глибокі. Скажіть, а чому його називають Червоним?

— Назву цього моря трактують по-різному, пане Аронаксе. Чи цікаво вам знати думку одного літописця чотирнадцятого століття?

— Дуже цікаво!

— Старий вигадник стверджує, що назва «Червоне» утвердилася за цим морем після переходу ізраїльтян, коли їхній переслідувач фараон загинув у його водах за пророкуванням Мойсея:

— Ця поетична версія, без сумніву, красива! — відповів я. — Але я, капітане Немо, не схильний довіряти таким трактуванням.

— Я вважаю, пане Аронаксе, що назва «Червоне море» є перекладом єврейського слова «Есіот». А ще древні назвали його так через забарвлення його вод.

— Не розумію, про що ви. Я не бачу якогось особливого забарвлення. Морська вода — і тільки, усюди однакова, прозора, блакитно-зеленава… А хтось бачить червонястий відтінок?

— На перший погляд і справді нічого особливого. Але коли заходять у глибину затоки, то помічають особливе явище. Одного разу в бухті Тор я бачив, як вода стала червоною, немовби переді мною розлилося озеро крові.

— Це ж мусить мати якесь пояснення! Може, величезні скупчення мікроскопічних водоростей, що випускають у воду червону фарбу?

— Саме так! Це результат виділень мікроскопічних рослин, триходесмій. Щоб покрити один квадратний міліметр простору, треба сорок тисяч таких організмів. Коли ми увійдемо в бухту Тор, можливо, ви також зможете побачити те, про що ми зараз говоримо.

— З вищесказаного я роблю висновок, що ви, капітане, не вперше плаваєте по Червоному морю на борту «Наутилуса»?

— Не вперше, пане професоре!

— Ви згадали про перехід ізраїльтян через Червоне море і про катастрофу, що трапилася з єгиптянами. Дозвольте запитати вас, капітане Немо, чи ви, бува, не досліджували під водами місце цієї історичної події?

— Ні, пане професоре, і причина того зрозуміла.

— Поясніть будь ласка, — попросив я.

— Те місце, де буцімто Мойсей пройшов зі своїм народом, так обміліло, що по ньому нині проходять верблюди, ледь замочивши ноги. Для мого ж «Наутилуса» це мілководдя.

— А де знаходиться це місце?

— Трохи вище Суеца, в рукаві, який у ті часи, коли Червоне море простягалося аж до Гірких Озер, був глибоким лиманом. Не знаю, легенда то чи бувальщина, але, за переказами, саме там пройшли ізраїльтяни, прямуючи до Землі Обітованої, і там загинуло військо єгипетського фараона. Я гадаю, що у разі розкопок там знайшлося б чимало єгипетської зброї і різних побутових предметів.

— Вірю, що рано чи пізно археологи здійснять там розкопки. От тільки відкриють Суецький канал, і почнеться зведення міст у цій околиці! Проте подібний канал нічим не зможе прислужитися для такого судна, як «Наутилус».

— Так, мені він не потрібен! — сказав капітан Немо. — Але він буде корисним для всього світу. Навіть давні люди розуміли, наскільки зв'язок між Червоним і Середземним морями важливий для покращення торгових відносин. Але вони не здогадалися прорити Суецький перешийок, і до цієї ж мети пішли довшим шляхом, з'єднавши Ніл і Червоне море. Цілком імовірно, що роботи з прориття каналу було розпочато при фараоні Сезострісі, якщо вірити переказам. І вже достовірно відомо, що у 615 році до нашої ери фараон Нехо розпочав роботи з проведення каналу, який мав нести води Нілу в Червоне море через ту частину єгипетської низовини, яка веде до Аравії. Під час спорудження каналу розраховували, що судна мали би проходити від Нілу до Червоного моря за чотири дні, а його ширина була розрахована так, щоб дві триреми[42] могли пливти по ньому поряд або ж розминатися. Будівництво каналу продовжувалося при Дарії, синові Гістаспа, і завершилося, вочевидь, при Птолемеї II. Страбон стверджує, що бачив судна, які там проходили. Канал був недостатньо глибоким, особливо починаючи від Бубаста і до самого Червоного моря, а це обмежувало термін навігації весняними місяцями. Канал слугував торговою артерією до віку Антонінів. А потім він занепав, обмілів і перестав бути суднохідним. Пізніше його було відновлено за велінням халіфа Омара. А у 761 чи 762 році канал за наказом іншого халіфа, Аль-Манзора, засипали, щоб припинити поставку продовольства для військ повсталого проти нього Мохаммеда-бен-Абдуллаха. Генерал Бонапарт під час свого єгипетського походу натрапив на сліди цього каналу в пустелі поблизу Суеца. Він ледь було не загинув, захоплений раптовим припливом. Це все відбувалося на тому самому місці, де Мойсей ризикнув розбити табір три тисячі триста років тому!

— Справи пращурів довершать нащадки, капітане! Те, чого не змогли здійснити древні, а саме з'єднати між собою два моря і таким чином на дев'ять тисяч кілометрів скоротити шлях з Кадікса в Індію, — зробить Лессепс.[43] Можливо, з його легкої руки Африканський материк стане велетенським островом!

— Визнаю, пане Аронаксе, ви маєте усі підстави пишатися своїм співвітчизником! Ця людина робить честь нації, ще навіть більшу, ніж найславетніші капітани! Він, як і багато хто до нього, почав благу справу з тривог і невдач, та завдяки своїй залізній волі все ж не здався! Мені сумно від усвідомлення того, що проект, який може претендувати на статус міжнародного, який міг би бути гордістю цілої держави, створено завдяки ентузіазму однієї людини! Честь і хвала Лессепсові!

— Честь і хвала великому громадянину світу! — підхопив я, здивований пафосним тоном капітана Немо.

— Шкода, — продовжував капітан, — проте я не зможу показати вам Суецький канал, та вже післязавтра, коли ми увійдемо в Середземне море, ви зможете побачити довгу лінію дамб біля Порт-Сіада.

— У Середземному морі? — вигукнув я.

— Так, пане професоре! Вас це дивує?

— Мене дивує те, що ми там будемо через день!

— Ось воно що!

— Так, капітане, я здивований! Хоча на борту «Наутилуса» вже слід було б припинити дивуватися!

— Все ж я не збагну, що саме вас так здивувало?

— Це ж яку швидкість має розвинути «Наутилус», щоб за день перенести нас у води Середземного моря, обійти Африканський материк і мис Доброї Надії!

— Хто вам сказав, пане професоре, що ми будемо обходити Африку і огинати мис Доброї Надії?

— А як же інакше? Суходолом «Наутилус» пересуватися не спроможний… Хіба що ваше судно пристосоване для польотів, тоді можна пролетіти повітрям над Суецьким перешийком…

— Краще пропливти під ним, пане Аронаксе, оскільки «Наутилус», хоч і досконалий, та все-таки лише човен, а не літак.

— Зачекайте, як можна пропливти під Суецьким перешийком?

— Дуже просто, — спокійно відповів капітан Немо. — Природа вже давно спорудила під цією смугою землі те, що люди досі споруджують над нею.

— Не може бути! Невже існує підземний прохід?

— Так, існує підземний прохід, який я назвав Аравійським тунелем.[44] Він починається під Суецом і доходить до Пелузіума.

— Але ж Суецький перешийок утворений з наносних пісків.

— Частково! Лише зверху. А на глибині п'ятдесяти метрів вже починається нерушимий гранітний пласт.

— То ви випадково виявили цей тунель? — запитав я, дивуючись дедалі більше.

— І так, і ні, пане професоре. Скоріше, я здогадався, що він мав би тут бути, а потім лише перевірив і впевнився у своїй здогадці.

— Я слухаю вас, капітане Немо, і не вірю власним вухам.

— Так буває! Aures habent et non audienti[45] — це властиво людям усіх епох. Тунель не лише існує, він є водним шляхом! Я неодноразово користувався ним. Інакше б не наважився зараз увійти у замкнуте Червоне море.

— Можливо, це нескромно з мого боку, та я все ж поцікавлюся, як ви виявили цей тунель?

— Пане професоре, ну які таємниці можуть бути між людьми, пов'язаними назавжди!

Я промовчав на це прикре нагадування, намагаючись удати, що мене це не зачепило.

— Моя внутрішня інтуїція і допитливість натураліста підказали мені, пане професоре, що під Суецьким перешийком може існувати невідомий прохід. Я помітив, що у Червоному і Середземному морях зустрічаються абсолютно однакові види риб, як-от: ошибень, губан райдужний, довгопер. Встановивши цей факт, я сам собі поставив питання, чи немає якогось зв'язку між цими морями? Якщо ж він існує, то через вищий рівень води у Червоному морі підземна течія неодмінно мала б починатися звідти, а не з Середземного моря. Щоб перевірити правильність ходу своїх думок, я виловив велику кількість різних риб в околиці Суеца і начепив на хвіст кожної рибини по мідному кільцю, а тоді випустив у воду. А через декілька місяців поблизу берегів Сирії у наші сіті потрапили риби з моїми розпізнавальними кільцями. Так я довів сам собі, що підземне сполучення між цими морями — незаперечний факт. Я почав пошук проходу, і таки віднайшов його, а потім, зваживши усі за і проти, ризикнув увійти в нього своїм судном. І вже дуже скоро ви, пане професоре, також пройдете через мій Аравійський тунель!

Розділ п'ятий Аравійський тунель

Того ж таки дня, трохи пізніше, я переповів Конселю і Недові Ленду ту частину розмови, яка мала би їх зацікавити. І коли я сказав, що через два дні ми будемо у водах Середземного моря, простодушний Консель заплескав у долоні, а скептик Нед знизав плечима.

— Підводний тунель! — вигукнув він. — Сполучення між морями! Хіба це можливо?

— Друже Неде, — відповів Консель, — а ви коли-небудь раніше знали про існування «Наутилуса»? Отож бо! Але він існує! Тому не знизуйте плечима і не заперечуйте існування чогось лише тому, що ви про це нічого не знаєте.

— Поживемо — побачимо! — промовив Нед Ленд, похитавши головою. — Хоча, якщо цей тунель не вигадка капітана Немо, то це просто прекрасно! Слава небесам, якщо йому вдасться так швидко переправити нас у Середземне море!

У той вечір під 21°30′ північної широти. «Наутилус» виплив на поверхню моря. Ми могли бачити аравійські береги. Вдалині виднілося місто Джидда — важливий торговий пункт для Єгипту, Сирії, Греції та Індії. Я досить чітко розрізняв обриси будівель, кораблів, пришвартованих уздовж набережних, і тих, які через свою водотоннажність були змушені кинути якір на рейді. Сонце, схиляючись за обрій, торкалося своїми останніми променями міських споруд, що просто засліплювали своєю білизною. За містом виднілися дерев'яні й очеретяні хатинки осілих бедуїнів.

Наступного дня, 10 лютого, показалися зустрічні судна, і «Наутилус», «надихавшись» на поверхні вод, сховався під воду. Опівдні, коли настав час визначати координати, море знову було пустинне і судно виплило на рівень своєї ватерлінії.

Я вийшов на палубу разом із Недом і Конселем. На сході, у тумані, ледь-ледь вимальовувалися береги.

Спершись на борт шлюпки, ми балакали про все на світі, і раптом Нед Ленд, указуючи рукою на якусь точку в морі, сказав:

— Ви там нічого не бачите, пане професоре?

— Анічогісінько, Неде! — відповів я. — Але ви краще покладайтеся на власний орлиний зір.

— Дивіться добре, — наполягав Нед. — Он там, перед нами, по штирборту, майже на рівні з прожектором! Невже не бачите?

— Ай справді, — сказав я, пильно вгледівшись, — бачу на воді немовби рухається якесь темне довге тіло.

— Другий «Наутилус»! — крикнув Консель.

— Е ні! — заперечив канадець. — Якщо я не помиляюся, це якась морська тварина.

— Невже у Червоному морі водяться кити? — запитав Консель.

— Так, любий друже, — відповів я, — іноді, щоправда дуже рідко, тут можна побачити китів.

— Та тільки це не кит. Кити — мої давні приятелі, їх я впізнаю здалеку! — зауважив Нед Ленд, який не зводив очей з темної маси.

— Наберімося терпіння, — сказав Консель. — «Наутилус» прямує в той бік, і скоро ми дізнаємося, що це таке.

І ми через короткий час наблизилися до предмета, який нас заінтригував, на відстань однієї милі. Темна глиба нагадувала вершину підводної скелі, що виступила із вод у відкритому морі. І що ж це було таке? З такої відстані я все ще не міг визначити.

— Оце так! Воно ж пливе! Пірнає! — вигукував Нед Ленд. — От чортяка! Що ж ти таке? Хвіст має не роздвоєний, як у китів і кашалотів, а плавці схожі на обрубки кінцівок.

— В такому випадку… — почав було я.

— Ах ти! — перебив мене канадець вигуком. — Воно повертається на спину. Ви тільки погляньте! Соски на грудях!

— А-а! Та це ж сирена! — крикнув Консель. — Справжня сирена, нехай не образиться на мене пан професор!

«Сирена»! Це визначення Конселя наштовхнуло мене на правильну думку. Я зрозумів, що ми зустрілися з твариною із ряду сирен, яку людська фантазія перетворила на фантастичну морську істоту — русалку, жінку-рибу.

— Ні, Конселю, — заперечив я. — Ти правий лише в тому, що ця тварина належить до ряду сирен, але це не власне сирена. Це інша цікава і дуже рідкісна тварина, яку можна зустріти у Червоному морі. Це дюгонь.

— Еге ж! Ряд сирен, клас ссавців, вищий клас хребетних тварин, — відчеканив Консель.

Він все сказав правильно.

Але Неду Ленду було байдуже до всіх цих класифікацій. Він вже стояв напоготові. В очах гарпунера заблищав мисливський азарт. Рука канадця була готова метнути уявний гарпун. Одне слово, наш приятель мріяв, як би йому опинитися в морі і вступити у двобій з твариною у її рідній стихії.

— О-о! — сказав він тремтячим від хвилювання голосом, — я ще не мав щастя бити таких!

У цій фразі був увесь він, наш друг гарпунер.

Тієї самої хвилини на палубі показався капітан Немо. Він одразу ж помітив дюгоня, зрозумів хвилювання канадця і звернувся до нього:

— Гадаю, якби при вас був гарпун, він обпікав би вам руку. Я правий?

— Авжеж, капітане!

— Ладен побитися об заклад, що ви аж марите, аби бодай на один день повернутися до своєї професії китобоя. Ви ж не проти зачислити цю тварину до переліку своїх трофеїв?

— Я про це мрію!

— То випробуйте свою удачу!

— Дякую вам, капітане! — відповів Нед Ленд, зблиснувши очима.

— Тільки будьте обережним, — продовжував капітан Немо, — не промахніться! Це у ваших інтересах.

— Невже дюгонь така небезпечна тварина? — поцікавився я.

Безстрашний канадець цьому застереженню значення, вочевидь, не надав.

— Буває, що дюгонь кидається на китоловів і перевертає їхні човни, — відповів капітан Немо. — Але пану Ленду дюгонь не страшний. У нього орлиний зір і тверда рука. Я особисто раджу йому постаратися і не дати дюгоню втекти, бо його м'ясо вважається делікатесним, а пан Ленд любить всілякі смакоти.

— О-о! — вигукнув канадець. — То він ще й смачний!

— Так, пане Ленд! М'ясо дюгоня не відрізнити від яловичини, воно надзвичайно цінне. У Меланезії м'ясо дюгоня подають лише до князівського столу. За ним полюють просто по-варварськи, так що дюгонь, як і ламантин, вже рідко зустрічається.

— А якщо цей дюгонь — останній серед дюгонів? — серйозно запитав Консель. — Може ж таке бути. Можливо, варто зберегти його в інтересах науки та й для розмноження роду.

— Може й останній, тоді його слід упіймати в інтересах кулінарії, — відповів канадець.

— То ж до справи, пане Ленд! — сказав капітан Немо. Тим часом на палубу вийшло семеро матросів з команди «Наутилуса». Один із них тримав у руці прив'язаний до шнурка гарпун, типовий гарпун, яким зазвичай користуються китобої. Шлюпку зняли з прив'язі, вийняли з гнізда і спустили на воду. Шестеро веслярів сіли на весла, сьомий став за кермо, Нед, Консель і я примостилися на кормі.

— А ви, капітане? — запитав я.

— Я залишаюся, професоре! Бажаю успіху!

І шлюпка відчалила. Веслярі дружно налягли на весла, і ми помчали назустріч дюгоню, що плавав на відстані двох миль од «Наутилуса». Наблизившись до тварини на декілька кабельтових, веслярі сповільнили хід шлюпки, весла безшумно опускалися у спокійну тиху воду. Нед Ленд, озброєний гарпуном, стояв на носі. Зазвичай до китобійного гарпуна прив'язують дуже довгі мотузки, які легко розмотуються, коли поранена тварина іде під воду. Але мотузка цього гарпуна була порівняно короткою, лише двадцять метрів завдовжки, на другому кінці був прив'язаний пустий бачок, що мав указувати, в якому місці під водою знаходиться тварина.

Я трохи підвівся і почав уважно розглядати противника нашого канадця. Дюгонь, або, як його іноді називають, індійський морж, дуже схожий на ламантина. Його продовгувате тіло закінчується надзвичайно довгим хвостом, а бічні плавці — справжніми пальцями. На відміну від ламантина, верхня щелепа дюгоня має два довгі і гострі зуби, що розходяться по обидва боки пащі.

Дюгонь, якого ми зустріли, був колосальний — не менше семи метрів завдовжки. Тварина не рушала з місця. Здавалося, дюгонь просто заснув на поверхні води.

Шлюпка безшумно підійшла ближче до нерухомої туші і зупинилася за п'ять метрів від неї. Я зіскочив на ноги. Нед Ленд, трохи відкинувшись назад, заніс руку і метнув гарпун.

Почувся свист, і дюгонь зник під водою. Вочевидь, гарпун, кинутий з великою силою, ударив об воду.

— Хай йому грець! — крикнув розлючений канадець. — Я схибив!

— Не журіться! — сказав я. — Тварина поранена, ось сліди крові на воді! Але дюгонь тягне за собою вашу зброю.

— Гарпун! Мій гарпун!.. — закричав Нед Ленд. Матроси знову налягли на весла, а керманич направив шлюпку туди, де бачок спокійно погойдувався на хвилях. Виловивши гарпун, ми почали вистежувати тварину.

Дюгонь час від часу випливав на поверхню, щоб подихати. Мабуть, рана була неглибока, бо вона не ослабила тварину, дюгонь плив дуже швидко. Наша шлюпка мчала за ним. Часом ми майже наздоганяли тварину, і канадець вже заносив над головою свій гарпун, але дюгонь щоразу в останній момент пірнав під воду.

Можна собі уявити, як лютував Нед Ленд! Він проклинав тварину, лаявся і аж тремтів від гніву. Я також був розчарований, що дюгонь не дається нам у руки.

Ми вистежували дюгоня добру годину, і я вже було подумав, що це марна справа, і що тварина невловима. І раптом дюгонь вирішив помститися нам, своїм кривдникам: тварина, яка досі тікала, тепер вирішила напасти і ринула просто на шлюпку.

Наш гарпунер помітив маневр дюгоня.

— Увага! — крикнув він.

Керманич вигукнув щось на загадковій мові екіпажу, вочевидь наказав веслярам бути напоготові.

Дюгонь був на відстані двадцяти футів від шлюпки, він втягував повітря своїми широкими ніздрями, які розташовувалися не в нижній, а у верхній частині морди. Передихнувши, він знову кинувся до шлюпки.

Ми не встигли вивернутися від удару, шлюпка накренилася і зачерпнула чимало води. Та завдяки спритності керманича удар пішов навкіс, а не в лоб, тому шлюпка не перевернулася. Нед Ленд часу не гаяв: він заліз на форштевень і лупив гарпуном гігантську тварину, яка, встромивши зуби в планшир, піднімала шлюпку над водою, як лев піднімає у повітря козлика.

Навіть не знаю, чим би закінчилася ця історія, якби канадець, врешті-решт не завдав дюгоню смертельного удару в серце.

Почувся скрегіт зубів об залізну обшивку шлюпки, і дюгонь пішов під воду, тягнучи за собою наш гарпун. Та бачок невдовзі сплив на поверхню, а ще через короткий проміжок часу показалась туша мертвої тварини, що виплила черевом догори. Ми зачепили багром тушу дюгоня, взяли її на буксир і потягли до «Наутилуса».

Щоб підняти тіло дюгоня на палубу, довелося використати наші найміцніші талі. Туша тварини важила п'ять тисяч кілограмів. Тушу розділяли під пильним наглядом канадця, який вникав у всі деталі цієї непростої операції. За свої старання ми отримали винагороду: на вечерю стюард подав страву з м'якоті дюгоня, майстерно приготовлену коком. М'ясо мені смакувало, воно було смачніше навіть за телятину.

Наступного дня, 11 лютого, запаси «Наутилуса» збагатилися ще однією прекрасною дичиною. Зграйка морських ластівок опустилася на палубу нашого судна.

Це були нільські крячки, або чеграва, вид sterna nilotca. Вони водяться лише в Єгипті. Ці птахи мають чорний дзьоб, сіру голову, білі цяточки довкола очей, сіруваті крильця, спинку і хвіст, білі черевце, горло, шию і верхню частину голови, а лапки червоні. Нільські крячки — надзвичайно смачна дичина.

«Наутилус» ішов середнім ходом, так би мовити, прогулянковим. Я помітив: що ближче ми підходили до Суеца, то більш прісною ставала вода у Червоному морі.

Близько п'ятої години дня ми побачили на півночі мис Рас-Мухаммед. Цей мис утворює окраїну Кам'янистої Аравії, що пролягла між двома затоками, Суеца і Акаби.

У Суецьку затоку «Наутилус» увійшов через протоку Джубаль. Я добре бачив високу вершину мису Рас-Мухаммед, яка гордо височіла над двома затоками. То була гора Ореб, біблійний Синай, на вершині якого Мойсей зустрівся з Богом віч-на-віч.

О шостій годині «Наутилус» плив, пірнаючи і виринаючи. Коли ми виринали, то могли бачити місто Тор, що розташувалося углибині бухти, води якої за спостереженням капітана Немо мали червоний відтінок. Мені поталанило, я сам у цьому переконався, бо ми дісталися сюди ще до настання ночі. А потім ніч заслала все своїм покровом і глибоку тишу порушував лише крик пелікана або ще якоїсь нічної птиці, шум прибою, що розбивався об прибережні скелі, і віддалені гудки пароплавів, що збурюють води затоки лопатями гвинтів.

Від восьмої до дев'ятої години «Наутилус» ішов неглибоко під водою. Я визначив, що ми перебуваємо неподалік Суецького перешийка. Крізь ілюмінатори я бачив підніжжя прибережних скель, яскраво освічені нашим прожектором. Мені здалося, що протока поступово звужується.

О чверть на десяту човен виплив на поверхню. Я поквапився на палубу, бо вмирав з нетерплячки, просто не міг дочекатися моменту, щоб нарешті увійти в тунель, відкритий капітаном Немо. На місці всидіти я не міг, тож прогулювався палубою і жадібно вдихав свіже, ще нічне, повітря.

І ось за милю від нас зблиснув вогник, світло якого було приглушене нічним туманом.

— Плавучий маяк, — промовив хтось позаду мене. Обернувшись, я побачив капітана Немо.

— Це Суецький плаваючий маяк, — повторив він. — Скоро ми підійдемо до входу в Аравійський тунель.

— Мабуть, не так вже й просто увійти в нього? — запитав я.

— Авжеж, професоре. Саме тому я зобов'язав себе перебувати у рубці штурмана і особисто управляти судном під час цієї переправи. Так що, пане Аронаксе, нам треба зійти униз. Зараз «Наутилус» зануриться під воду і випливе на поверхню лише після того, як ми пройдемо Аравійський тунель.

Я пішов за капітаном Немо. Віконниці зачинилися, резервуари наповнилися водою, і судно занурилося на десять метрів під рівнем моря.

Я вже збирався піти у свою каюту, але капітан Немо зупинив мене:

— Пане професоре, чи не бажаєте ви бути присутнім у рубці під час проходження тунелю?

— Про таке я навіть і не смів би вас просити, — схвильовано відповів я.

— Я запрошую, ходімо! Звідти ви побачите все, що тільки можна побачити під час підводного і разом з тим підземного плавання.

Капітан Немо повів мене до середнього трапу. Піднявшись на декілька сходинок, він відчинив бокові двері, і ми опинилися у верхньому коридорі, в кінці якого розміщувалася рубка, на носі судна.

Рубка на «Наутилусі» — це приміщення квадратної форми, кожна сторона якого становить шість футів. Вона нагадувала рубки на тих пароплавах, що курсують по Міссісіпі і Гудзону Посередині її розміщувався штурвал, з'єднаний з кермом управління штуртросами, що проходять аж до самої корми судна. Чотири ілюмінатори давали можливість стерновому у всіх напрямках спостерігати за тим, що діялося навколо судна.

У рубці було темно; але скоро мої очі звикли до темряви, і я розрізнив фігуру штурмана, що тримав обидві руки на штурвалі. Море яскраво освітлювалося прожектором, встановленим у протилежному кінці палуби.

— А тепер пошукаємо вхід у тунель, — промовив капітан Немо.

Електричні проводи з'єднували рубку з машинним відділенням, і капітан міг одночасно встановлювати швидкість судна і спрямовувати його у потрібному напрямку. Він натиснув металеву кнопку, і тієї ж миті гвинт зменшив кількість обертів.

Я мовчки дивився на похилу гранітну стіну — нерушиме підніжжя піщаного берегового масиву. Упродовж години ми пливли повз цю стіну, лише за декілька метрів від неї. Капітан Немо не зводив очей з компаса, що висів на двох концентричних кругах. За знаком капітана стерновий повертав штурвал, щохвилини змінюючи напрямок руху судна.

Я примостився біля ілюмінатора бакборту і милувався чудовим зодчеством коралів, зоофітів, водоростей і ракоподібних, що простягали свої величезні лапи майже з усіх скельних ущелин.

О чверть на одинадцяту капітан Немо сам став до стерна. Перед нами глибочіла широка, темна і глибока галерея. «Наутилус» сміливо увійшов під її похмуре склепіння. Ззовні почувся незвичний шум. То вирували води Червоного моря, які по схилу тунелю квапилися влитися у Середземне море. «Наутилус», підхоплений течією, шпарив, немов запущена стріла, його хід неможливо було стримати, навіть застосувавши зворотне обертання гвинта.

Вогненні блиски, борозни й зиґзаґи — світлові ефекти нашого прожектора — розмальовували стіни вузького тунелю, крізь який ми мчали з неймовірною швидкістю. Моє серце виривалося з грудей від захоплення, я мимоволі притиснув руки до грудей.

О десятій годині тридцять п'ять хвилин капітан Немо передав штурвал стерновому і, звертаючись до мене, повідомив:

— Середземне море!

«Наутилус», підхоплений нестримною течією, пройшов під Суецьким перешийком швидше ніж за двадцять хвилин!

Розділ шостий Грецький архіпелаг

Наступного дня, 12 лютого, «Наутилус» піднявся на поверхню води ще вдосвіта. Я прожогом кинувся на палубу. За три милі від нас, у південній частині небокраю, ледь вимальовувався силует древнього Пелузіума. Підземний потік переніс нас з одного моря в інше! Спуск пологим руслом потоку несильний, та хіба можна було б повернутися назад тим же шляхом, з таким крутим підйомом і проти течії? Мені це видавалося неможливим.

Близько сьомої години ранку Нед Ленд і Консель також вийшли на палубу. Нерозлучні друзі спокійно проспали всю ніч і не цікавилися подвигами «Наутилуса».

— Ну, пане натуралісте, — звернувся до мене канадець жартівливим тоном, — і де ж воно, обіцяне Середземне море?

— Ми пливемо по ньому, друже Неде.

— Невже? — здивувався Консель. — Отже, цієї ночі…

— Отже цієї ночі «Наутилус» за двадцять хвилин пройшов під непрохідним перешийком.

— Я у це не вірю, — вставив канадець.

— Ну і даремно, пане Ленд! — різко заперечив я. — Он той низовинний берег, що видніється на півдні, то єгипетський берег!

— Це вигадки, пане! — не вірив мені впертий канадець.

— Якщо пан професор щось говорить, то немає підстав цьому не вірити — втрутився Консель.

— Послухайте, Неде, — сказав я, — капітан був таким люб'язним, що показав мені свій тунель. Я був разом із ним у рубці судна. Він сам вів «Наутилус» через цей вузький прохід.

— Ти чув, Неде?! — із захватом запитав Консель.

— У вас чудовий зір, Неде, — додав я, — тож ви неодмінно побачите мол гавані Порт-Саіда, що виступає аж ген у морі.

Канадець почав пильно вглядатися у далечінь.

— Таки-так, — нарешті промовив він, — ви праві, пане професоре, і ваш капітан мастак. Ми справді у Середземному морі! Тоді нам треба побалакати про своє, так, щоб нас ніхто не зміг підслухати.

Я чудово розумів, що мав на увазі Нед Ленд. Мені зовсім не хотілося обговорювати тему втечі з «Наутилуса», та все ж ігнорувати пропозицію обговорити це було нерозумно.

Ми втрьох сіли поблизу прожектора, де нас не так сильно обливали хвилі.

— Я слухаю вас, Неде, про що ви хочете поговорити?

— А ось про що. Нарешті ми в Європі. І перш ніж фантазія капітана Немо підкаже йому, що нам треба зануритися у глибини полярних морів або пливти назад в Океанію, ми дамо драла з «Наутилуса»!

Якщо бути відвертим, то дискусії з канадцем на цю тему мене дратували. Я не хотів впливати на подальшу долю моїх супутників і забороняти їм спробувати втекти, але сам не мав найменшого бажання полишати «Наутилус» і розлучатися з його капітаном. Адже завдяки йому і перебуванню на борту «Наутилуса», хай і вимушеному, я щоденно поповнював свої пізнання з океанографії, почав працювати над новим томом книги, присвяченої таємницям морських глибин, і, що найважливіше, я це робив в лоні водної стихії. Де ще я міг би почерпнути стільки інформації для висвітлення теми, над якою працював? Не варто було й розраховувати, що колись я ще матиму можливість спостерігати за чудесами, що відбуваються в океані. Такий шанс двічі не випадає! Я ніяк не міг змиритися з думкою, що треба буде покинути «Наутилус», перш ніж завершиться повний цикл наших океанологічних досліджень. І я вирішив спробувати переконати канадця, що не слід форсувати події.

— Друже Неде, — звернувся я до нього, — скажіть мені, але відверто… Невже вам нудно на борту «Наутилуса»? Невже ви ображаєтеся на долю за те, що вона закинула вас на судно капітана Немо? Я впевнений, що якби хтось із ваших друзів гарпунерів розповів вам, що таке трапилося з ним, ви б мріяли опинитися на його місці!

Канадець не одразу відповів. Потім він схрестив руки на грудях і заговорив, спокійно і логічно:

— Відверто кажучи, я навіть радий, що мені випала нагода стати учасником підводної подорожі. Я згадуватиму про це із задоволенням і, можливо, з ностальгією, але для цього треба, щоб вона закінчилась. Мені потрібно знати, що це лише пригода, мандрівка, а не ув'язнення. Ось так.

— Ця подорож неодмінно скінчиться, Неде.

— Мені б вашу впевненість. Може, ви знаєте, де і коли?

— Де? Не знаю, та чи це так вже й важливо? Коли? Дати я назвати не можу. Але мені здається, що наше плавання закінчиться тоді, коли Світовий океан відкриє нам усі свої таємниці. Все коли-небудь закінчується!

— Я погоджуюся з паном професором, — підтримав мене Консель. — Можливо, що тоді, коли ми побуваємо в усіх морях земної кулі, капітан Немо відпустить нас на волю, усіх трьох!

— Цей відпустить! Марна надія! — вигукнув канадець.

— Не гарячкуйте, пане Ленд! — сказав я. — Капітан Немо не завдасть нам шкоди. Та все ж проблема існує, і не варто закривати на це очі. Ми мимоволі дізналися про таємницю капітана Немо, це не просто якісь розповіді, це дуже важлива для його безпеки інформація. Тому було б дивно, якби він дозволив нам рознести по світу відомості про існування його дітища — «Наутилуса».

— Не розумію, на що ви сподіваєтеся? — запитав канадець.

— Сподіваюсь, що в майбутньому обставини складуться більш вдало для нас, і тоді ми ними скористаємося. Яка різниця, коли це трапиться, тепер чи через півроку? Просто зараз я не бачу реального шансу для втечі.

— А його може ніколи не бути! — вигукнув Нед Ленд. — Ми самі маємо подбати, аби він у нас з'явився!

Нед Ленд був, вочевидь, налаштований войовниче.

— Ви, пане натуралісте, можете передбачити, де ми перебуватимемо через півроку?

— Можливо, знову тут або в Китаї. Адже «Наутилус» — швидкохідне судно. Воно мчить океаном, як ластівка у небі або як кур'єрський поїзд на материку! І, на щастя, воно не оминає європейських морів. Хтозна, можливо, якоїсь чудової днини ми вранці вийдемо на палубу і побачимо, що пропливаємо поблизу берегів Франції, Англії чи Америки. Погодьтеся, що тоді умови для втечі будуть кращими.

— Пане Аронаксе, — відповів канадець, — те, що ви сказали, йде врозріз зі здоровим глуздом. Ви говорите про втечу у майбутньому часі, відсуваєте її подалі: «Ми будемо там-то! Обставини складуться так-то!» А я говорю в теперішньому часі: «Ми вже тут, і цим треба скористатися!»

Нед Ленд говорив логічно. Мої аргументи було вичерпано, я прохопився і видав своє небажання щось змінювати, доки не завершиться навколосвітня подорож. Я не знав, чим крити. А Нед Ленд більше не хотів гратися зі мною у котика й мишку, тож запитав прямо:

— Пане Аронаксе, уявімо собі неможливе: капітан Немо сьогодні пропонує нам покинути «Наутилус». Ви скористаєтеся тим, що він вас відпускає?

— Не знаю… — відповів я чесно.

— А якщо він скаже, що таку пропозицію робить вперше і востаннє і що це єдиний шанс повернутися до звичного життя? Що ви робитимете у такому разі?

Я промовчав, бо сам не знав, що діятиму.

— А як вчинив би наш друг Консель?

— А на друга Конселя, — спокійно промовив мій слуга, — не варто звертати уваги, тому що йому абсолютно байдуже, яке рішення буде прийнято. Він холостяк, як і його господар, як і його друг. За ним не плачуть ні дружина, ні діти. Він на службі у пана професора, він думає і говорить так, як пан професор. А тому є лише дві думки — ваша, Неде, і думка пана професора. Я можу лише бути суддею цього поєдинку і підраховувати голи — тобто аргументи, якими ви, суперники, будете відстоювати свої варіанти розвитку подій.

Я мимоволі усміхнувся, почувши, як Консель, жартома і водночас всерйоз, самоусунувся від голосування. Щодо Неда Ленда, то він, вочевидь, був задоволений, що позбувся зайвого супротивника.

— Отже, пане професоре, оскільки Консель не бажає брати участь у суперечці, вирішувати питання доведеться нам з вами, — промовив Нед Ленд. — Я свою точку зору озвучив. Ви мене вислухали і, здається, зрозуміли, що вона однозначна. Тепер говоріть ви.

Настав час прийняти рішення, тобто озвучити, бо у глибині душі я його вже прийняв. А викручуватися і грати «за ваших і за наших» мені набридло.

— Друже Неде, — сказав я, — вислухайте мене. Ви маєте рацію і ваші аргументи сильніші за мої. Не варто сподіватися, що капітан Немо просто візьме і відпустить нас із власної волі. Почуття самозбереження не дозволить йому це зробити. Але у нас також є почуття самозбереження, і на цьому наша дружба з капітаном Немо закінчується, бо ми мусимо за будь-якої слушної нагоди покинути борт «Наутилуса».

— Мудро сказано, пане Аронаксе!

— Але надзвичайно важливо діяти виважено, — сказав я. — Необхідно вичекати доти, доки не підвернеться стовідсотковий шанс. Все має вийти з першого разу! Бо другого просто не буде, ніколи. Капітан Немо не пробачить нам спроби втечі, до того ж ми втратимо його довіру. А це означає, що тоді ми справді будемо жити як полонені, а не так, як зараз.

— Це все так, — відповів канадець. — І якщо я вас правильно зрозумів, то ви, пане професоре, не маєте нічого проти, аби ми організували втечу. Єдина ваша умова — сприятливі обставини, незалежно від того, коли вони настануть: нині чи через два роки?

— Суть ви вловили правильно. От тільки мені цікаво, що ви вважаєте сприятливими обставинами? — запитав я.

— Ну, скажімо, такі: темна ніч, судно пропливає неподалік якогось європейського берега…

— І ви спробуєте допливти до цього берега?

— Ну звичайно, спробую, якщо судно йтиме на поверхні моря. Ну а якщо судно зануриться під воду…

— Що тоді?

— Тоді спробую захопити шлюпку. Я знаю, що з нею робити. Проберемося всередину шлюпки, відкрутимо болти, випливемо на поверхню. Штурман зі своєї рубки на носу судна не помітить, що ми втекли.

— Якщо у вас настільки все продумано, пане Ленд, залишається тільки дочекатися темної ночі… Тільки не забувайте, що невдача погубить нас, — застеріг я.

— Я пам'ятатиму.

— Може, вам цікаво, пане Ленд, вислухати, що я думаю про такі ваші сприятливі обставини?

— Дуже цікаво, пане Аронаксе.

— Я волів би, щоб таких сприятливих обставин не було.

— Чому?

— Тому що спокуса велика, але ризик ще більший!

— Який ризик?

— Бути впійманими на гарячому! Капітан Немо — мудрий чоловік. Він тверезо оцінює все, тож пильнуватиме! Гадаєте, він не здогадується, що ми прагнемо волі? Особливо поблизу європейських берегів.

— Пан професор має рацію, — вставив Консель.

— Поживемо — побачимо! — відповів Нед Ленд, труснувши головою, як нерозумний підліток, який будь-що вирішив утекти з батьківського дому.

— І годі про це, Неде! Ще тільки одне скажу: у той день, коли ви вирішите здійснити втечу, просто попередьте нас; ми підемо за вами. Знайте, у цій справі ми покладаємося на вас.

Так закінчилася наша розмова про втечу. І якби «сприятливі обставини» все-таки випали б на нашу долю, то ненадійний план втечі Неда Ленда міг би мати серйозні наслідки. Та, на наше щастя і до великого розчарування канадця, сприятливих обставин не траплялося. Можливо, капітан Немо не довіряв нам, а можливо, просто уникав зустрічі з іншими суднами, які часто борознили води Середземного моря та інших європейських морів, але ми йшли здебільшого під водою і далеко від берегів. Бувало, що «Наутилус» випливав на поверхню настільки, що з води виступала лише рубка, але найчастіше судно занурювалося на чималі глибини. Так, між Грецьким архіпелагом і Малою Азією, занурюючись на глибину двох тисяч метрів, ми ще не сягали дна.

Про те, що ми пропливаємо повз острів Карпатос з групи островів Південні Споради, я дізнався від капітана Немо. Він указав на якусь точку на мапі і процитував уривок з вірша Вергілія:

То був легендарний острів, володіння Протея, древнього пастуха Нептунової челяді. Нині це острів Скарпанто, він лежить між Родосом і Критом. На превеликий жаль, його гранітне підніжжя я бачив лише через ілюмінатор у вітальні.

Наступного дня, 14 лютого, я вирішив декілька годин присвятити вивченню риб Грецького архіпелагу. Але того дня з якихось причин герметичні віконниці ілюмінаторів не розчинялися. Встановивши за мапою координати, я побачив, що ми ідемо у напрямку Кенії, до древнього острова Крит. Тоді, коли я виходив у плавання на борту «Авраама Лінкольна», прийшла звістка, що населення цього острова здійняло бунт проти турецької неволі. Але я не знав, чим закінчився вияв непокори. Цього не міг знати і капітан Немо, бо його не цікавили земні справи.

Увечері я зустрівся з капітаном Немо у вітальні. Я вирішив не зачіпати тему революції на острові Крит, і взагалі не звертався до капітана Немо, бо мені здалося, що він у поганому гуморі й чимось стурбований. Він наказав відчинити віконниці обох ілюмінаторів, хоча зазвичай обмежувався одним. Переходячи від одного до другого вікна, він пильно вдивлявся у них. Що б то мало означати? Я вирішив не вникати у це, а зайнявся вивченням риб, що пропливали повз ілюмінатори.

Це були бички-афізи, згадувані ще Аристотелем і відомі у розмовній мові як морські в'юни; зазвичай їх багато водиться у солоних водах поблизу дельти Нілу. Серед них плавали пагри з родини морських карасів, що мають здатність люмінесціювати; єгиптяни вшановують цих риб, як священних тварин, і їх поява у водах Нілу відзначалася релігійними церемоніями, це сприйнялося як знак розливу ріки, тобто гарного врожаю. Нерідко зустрічалися і хейліни, костисті риби з прозорою лускою, синюватого забарвлення з червоними плямами; вони дуже полюбляють морські водорості, від чого їхнє м'ясо набуває ніжного приємного смаку. Саме тому хейліни були улюбленою стравою гурманів Древнього Риму; їхні нутрощі, приправлені молочками мурен, мозком павичів і язиками фламінго — це інгредієнти вишуканої страви, яку обожнював Вітеллій.

Ще один мешканець тутешніх вод привернув мою увагу і воскресив у пам'яті легенди Древнього Риму. Йдеться про рибу-липучку, яка мандрує підводними просторами, присмоктавшись до черева акули. За переказами, ця невеличка рибка, вчепившись у підводну частину судна, могла зупиняти кораблі. Збереглася легенда про події 31 року до нашої ери, згідно з якою одна з таких рибок допомогла Августу отримати перемогу під час битви під Акцієм, прикувавши до місця трирему Марка Антонія. Неймовірно, від чого може залежати доля цілих народів! Повз ілюмінатори пропливали милі антіаси з родини морських карасів, священні риби древніх греків, які приписували їм здатність виганяти морських страховиськ із тих водойм, де вони оселялися; грецькою мовою «антіас» означає «квітка», і ці рибки виправдовують свою назву грою барв, багатством відтінків, від блідо-рожевого до рубінового, а ще срібними відблисками на грудних плавцях. Я милувався чудесами морських глибин, не відриваючи погляду від ілюмінатора. І раптом я побачив таке, що дуже мене вразило.

У водах з'явилася людська постать — водолаз із сумкою, причепленою до пояса. Але то не було мертве тіло, віддане смертю на волю хвиль. То був плавець, жива людина, яка розсікала воду сильними змахами рук. Він то випливав на поверхню, щоб перевести подих, то знову пірнав. Побачивши людину за бортом, я повернувся до капітана Немо і крикнув схвильованим голосом:

— Людина! Тоне людина! Треба її врятувати! Треба врятувати!

Капітан Немо кинувся до вікна. А людина підпливла до самого скла, упритул, і дивилася на нас.

Я лише зачудовано кліпав очима: капітан Немо подав плавцю знак рукою, він з ним привітався! Водолаз кивнув, виплив на поверхню і більше не з'являвся у полі нашого зору.

— Не хвилюйтеся, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо. — Це Ніколас на прізвисько «Риба». Він мешкає на мисі Мата пан, і його знають усі жителі островів Кіклади. Ніколас — майстерний плавець! Його стихія — вода. Він живе, плаваючи, і перебуває у воді більше часу, ніж на суші. З одного острова він з дельфінами наввипередки перепливає на інший, і так аж до самого Криту.

— Ви знаєте його, капітане?

— А чому б я мав його не знати, пане Аронаксе?

Сказавши це, капітан Немо підійшов до шафи, розташованої ліворуч від ілюмінатора. Біля шафи стояла окута залізом скриня з мідною пластинкою на кришці, на якій було вигравірувано девіз «Наутилуса»: «Mobilis in mobile».

Капітан Немо відкрив шафу. Вона слугувала сейфом — там зберігалися зливки. І капітан Немо відчинив її, не звертаючи уваги на те, що у вітальні був присутній я.

Зливки були золоті! Звідки тут взявся цей дорогоцінний метал, та ще й у зливках і так багато? Звідки у капітана Немо стільки золота? І навіщо воно йому тут?

Я остовпів, але не вимовив жодного слова.

А капітан Немо тимчасом витягав з шафи зливок за зливком і акуратно складав їх у скриню, аж поки не наповнив її доверху. За моїми підрахунками, скриня вмістила більше тисячі кілограмів золота! Якщо перевести це на гроші, то виходить близько п'яти мільйонів франків.

Капітан Немо зачинив скриню, написав на її кришці адресу новогрецькою мовою (мені так здалося) і перевірив, чи надійно вона зачинена. Потім він натиснув кнопку електричного дзвінка, який подавав сигнал у кубрик судна. За півхвилини прийшли чотири матроси і, докладаючи значних зусиль, винесли скриню з вітальні. Я чув, як матроси тягнули скриню на талях залізними східцями трапа.

Ні з того ні з сього капітан Немо звернувся до мене:

— Що ви сказали, пане професоре?

— Нічого, капітане Немо, — відповів я, вкрай здивований. — Я нічого не казав.

— Тоді дозвольте побажати вам на добраніч!

— На добраніч, — промовив я, проводжаючи поглядом капітана Немо, який виходив із вітальні.

Я пішов до себе в каюту, але даремно намагався заснути. Я був дуже заінтригований поведінкою капітана і тим фактом, що «Наутилус» возить стільки золота! Я намагався встановити зв'язок між появою водолаза і скринею золота. Хіба тут заснеш?

Через деякий час почалася бокова і кільова хитавиця, і я зрозумів, що «Наутилус» виплив із товщі вод на поверхню.

На палубі почувся тупіт. Я здогадався, що відгвинчують болти шлюпки і спускають її на воду. Таки-так, шлюпка злегка зачепила корпус «Наутилуса», і враз усе стихло.

Минуло дві години. На палубі знову почувся тупіт і шаркання ніг. Шлюпку підняли на борт, помістили у гніздо, і «Наутилус» знову занурився під воду.

Отже, золото було доставлено за вказаною адресою. Цікаво, у які саме краї на континенті? Кому могла бути адресована така посилка від капітана Немо?

Назавтра, ще до сніданку, я розповів Конселеві і Неду про те, що сталося. Я мав із кимсь поділитися, не міг тримати в собі інформацію, яка приголомшила мене. Мої товариші були здивовані не менше за мене.

— Звідки в нього стільки золота? — дивувався Нед Ленд.

Канадець запитав те, що запитав би кожен, якби дізнався про щось подібне. Але його питання було риторичним, відповідь знав лише капітан Немо, а ми, звісно, не пішли до нього з'ясовувати що й до чого.

Я поспілкувався з товаришами, і на серці трохи відлягло. Ми розійшлися по своїх каютах, я поснідав на самоті і пішов до музею трохи попрацювати. Робота в той день йшла на лад, і тому я аж до п'ятої години дня впорядковував свої записи. Відлучався я від роботи лише, щоб пообідати, працював би ще довше, та мені завадили обставини. Раптом я відчув, що стало жарко. Перше, що я зробив, скинув з себе куртку. Але це мало що допомогло. У чому річ? Адже до зони тропіків далеко, а тут, у салоні, така душогубка! «Наутилус» ішов на тих глибинах, де підвищення температури невідчутне. Я подивився на манометр: ми були на глибині шістдесяти футів під рівнем моря. Я тим паче нічого не зрозумів, адже на такій глибині атмосферний тиск не підвищується.

Я намагався продовжити роботу, але спека дошкуляла дедалі сильніше і ставала нестерпною.

«Чи це, бува, не пожежа на судні?» — подумав я. Ця песимістична думка підірвала мене з місця і понесла до виходу з вітальні, аби з'ясувати, що відбувається. У дверях я зіштовхнувся з капітаном Немо. Власне, саме його я й хотів зустріти. Я зупинився, а він хутко підійшов до термометра, подивився спершу на прилад, а потім на мене.

— Сорок два градуси! — констатував капітан.

— Так, і це просто нестерпно, шановний! — вигукнув я. — Якщо температура підвищуватиметься і надалі, ми тут спечемося живцем!

— Пане професоре, заспокойтеся, — промовив капітан Немо, — температура у салоні «Наутилуса» не підвищиться, якщо ми не захочемо цього.

— А що, можемо й захотіти?! — іронічно відгукнувся я. — Я вже млію, капітане. Скажіть, як ми можемо керувати коливаннями температури?

— Керувати, звісно, не можемо. Але що завадить нам просто відійти подалі від джерела, яке нагнітає температуру?

— Ви хочете сказати… що це температура зовнішнього середовища?

— Звичайно. Ми пливемо в окропі.

— Цього не може бути! — крикнув я.

— Дивіться самі! — коротко сказав капітан Немо і підійшов ближче до ілюмінаторів. Я зробив те саме.

Віконниці ілюмінаторів відчинилися. Я не вірив власним очам: корпус «Наутилуса» був оточений білими гребенями бурунів, клуби сірчаної пари стелилися по воді, яка клекотіла, немов у казані. Я випадково доторкнувся до скла і рвучко відсмикнув руку — воно було гаряче, як вогонь!

— Де ми? — крикнув я.

— Поблизу острова Сантрорін, пане професоре, — спокійно відповів капітан Немо. — А точніше, у протоці, яка відділяє Неа-Каменні від Палеа-Каменні. Я лише хотів показати вам виверження вулкана, який вигляд це має під водою. Надзвичайно цікаве явище, враження від якого особисто у мене незабутні!

— А я був переконаний, що процес формування нових островів уже завершився.

— У зонах вулканічного походження процес формування земного рельєфу ніколи не припиняється, — пояснив капітан Немо і навів приклади, якими ошелешив мене.

Виявляється, внутрішній вогонь Землі споконвіку тліє у надрах земної кулі. За свідченням Кассіодора і Плінія, ще у 20 році нашої ери на тому самому місці, де нещодавно утворилися ось ці острови, з'явився ще один, новий острів — Божественна Тейя. Через деякий час острів схоронила вода і показала його світові лише у 69 році, знову ненадовго, бо острів цей зник під водою і відтоді його більше ніхто не бачив.

Відтоді вулканічна діяльність, здавалося, завмерла. А виявилося, що тутешні вулкани можна вважати лише умовно згаслими, бо 3 лютого (це я розповідаю про сучасні події, що відбулися у 1866 році!) серед клубів пари поблизу Неа-Каменні виник новий острів, який було названо островом Георгія.

Та недовгим був його вік, бо через три дні цей новоутворений острів з'єднався з Неа-Каменні. Рівно за тиждень, 13 лютого, з-під води виріс острівець Афроеса. Поява цього скромного острівця спричинила чималі зміни: утворення протоки між ним і Неа-Каменні, завширшки десять метрів. Я наче зараз бачу, як усе це відбувається. Розумієте, мені таланить, я опинився у потрібному місці у потрібний час! Уявіть собі, що я простежив вулканічні явища під водою в усіх їх фазах! Новонароджений острівець Афроеса виглядав так: мав округлу форму, діаметр — близько трьохсот футів, і він вивищувався над рівнем моря на тридцять футів. Цей острівець був масою чорної застиглої склоподібної лави і уламків польового шпату. А 10 березня з'явився ще один острівець, дещо менший, який пізніше назвали Река. Усі ці острови поступово злилися з Неа-Каменні, і тепер їх від нього не відділити, вони — одне ціле.

— Але ж протока мала би залишитися? — припустив я.

— А вона й залишилася, — відповів капітан Немо, показуючи мені мапу Грецького архіпелагу. — Погляньте, я вже позначив на мапі нові острови.

— Неймовірно… А чи може ця протока зникнути?

— Цілком вірогідно, що вона зникне, пане Аронаксе, адже впродовж 1866 року, якраз навпроти порту Святого Миколая на Палеа-Каменні, з'явилося аж вісім острівців вулканічного походження. Можливо, найближчим часом Неа-Каменні і Палеа-Каменні стануть просто Каменні, тобто з'єднаються в результаті виникнення між ними нових острівців. Так може утворитися один великий гористий острів. У Тихому океані корали утворюють материки, а у тутешніх морях ту саму функцію виконують вулканічні виверження. Ви тільки погляньте, погляньте ж бо, професоре, як киплять-вирують води у морських глибинах!

Вулканічні процеси, вочевидь зачаровували капітана Немо, і мені передалося його захоплення.

Я підійшов ближче до ілюмінатора, від якого аж пахтіло теплом. «Наутилус» стояв на місці. Прозора вода почервоніла від вмісту залізистих солей. У салон проникав задушливий запах сірки, хоча рами ілюмінаторів були герметичними. А по той бік вікон подекуди спалахували язики полум'я, та такі яскраві, що затьмарювали світло прожектора. Видовище було вражаючим, але більше за ним спостерігати було просто неможливо. Я обливався сімома потами, мені бракувало повітря, одне слово, я почувався куркою, яку варять на слабкому вогні.

— Нестерпно більше залишатися у цьому киплячому казані! — вигукнув я.

— Згоден, це справді було б необачно.

Капітан Немо зв'язався з кубриком і віддав наказ покинути небезпечну зону. «Наутилус» ліг на інший галс і вийшов з того пекла. Подальше перебування у ньому могло б закінчитися для нас трагічно.

Через якихось п'ятнадцять хвилин ми випливли на поверхню вод і нарешті змогли дихати на повні груди.

«Якби Неду Ленду, — подумав я, — закортіло втікати саме зараз, — ми живими з цього моря вогню не вибралися б!»

Наступного дня, 16 лютого, ми покинули межі цього басейну, де між Родосом і Олександрією можна натрапити на впадини, глибина яких подекуди сягає трьох тисяч метрів.

«Наутилус», обігнувши мис Матапан, вийшов у відкрите море. Грецький архіпелаг залишився позаду.

Розділ сьомий Через Середземне море за сорок вісім годин

Як тільки не називають Середземне море: «Велике море іудеїв», «Лазурове море», «Море греків», для римлян воно «mare nostrum».[47] Його узбережжя потопають у зелені апельсинових гаїв, тут росте багато алое, кактусів і приморських сосен. Чисте морське повітря напоєне ароматом мирт! І все оточено високими горами. Тутешні узбережжя — це арена вулканічних вивержень і поле бою Посейдона та Плутона, які споконвіку борються за владарювання над світом.

Мішле пише, що тут, на цих берегах, на цих водах — найкращий клімат для того, щоб людина черпала життєві сили.

Клімат тут справді чудовий, а краєвиди надзвичайно мальовничі… Тому-то мені й було дуже прикро, що я можу лише окинути поглядом цей прекрасний водний басейн, площа поверхні якого становить два мільйони квадратних кілометрів. Мені так хотілося залишитися тут трохи довше… Але я навіть не міг порозпитувати про цей диво-край у капітана Немо, бо загадковий підводник не з'являвся там, де я сподівався його зустріти, жодного разу за час нашого проходження через Середземне море. Щоправда, його простори ми пройшли з блискавичною швидкістю. «Наутилус» подолав під водами цього моря близько шестисот льє за неповні дві доби. Ми відпливли від берегів Греції 16 лютого, а 18 лютого, на світанку, вже проминули Ґібралтарську протоку.

Я розумів, чому капітан Немо не виходить на палубу і наказує якнайшвидше пройти цей відрізок нашої подорожі. Він недолюблював Середземне море, адже воно зусібіч оточене землею, а він уникав її, як міг. Мабуть, довколишні береги навіювали йому спогади, які він прагнув викреслити з пам'яті, стерти зі своєї душі. У Середземному морі він почувався скуто, бо тут він тієї свободи вибору шляху, яку мав у океанських просторах і до якої уже звик. Йому, як і його суднові «Наутилусу», було тісно у просторі води, замкнутому кільцем суші, між берегами Африки і Європи, які під цими широтами були надзвичайно зближені.

Ми йшли зі швидкістю двадцяти п'яти миль за годину.

Зрозуміло, що Недові Ленду довелося відмовитися від свого нав'язливого наміру якнайшвидше здійснити втечу з судна. Неможливо було скористатися шлюпкою за такої швидкості, якої дотримувався «Наутилус» — від дванадцяти до тринадцяти метрів за секунду. За таких умов покидати судно було б украй небезпечно, це означало б іти на самогубство. До того ж «Наутилус» з'являвся на поверхні тільки вночі і виключно з метою поповнити запаси кисню, а решту часу ішов за показниками компаса і лага.

Отже, Середземне море промайнуло переді мною, як проноситься пейзаж перед очима пасажира кур'єрського поїзда. Я бачив лише далекі небосхили і нічого не міг розгледіти. Щастям було вже і те, що нам із Конселем вдалося побачити деяких риб цього моря, які завдяки своїм сильним плавцям могли упродовж деякого часу не відставати від «Наутилуса». Ми з ним довго сиділи перед ілюмінаторами. Зроблені тоді записи дозволяють мені навести короткий огляд іхтіофауни Середземного моря.

Більшості видів риб, що населяють води Середземного моря, я не зміг побачити, багатьох бачив лише мимохідь, і лише за деякими мені вдалося трохи поспостерігати. Не майте мені за зле, що під час опису деяких риб я притримуватимуся власної класифікації, тому що тільки так зможу передати усі свої враження від них.

У глибинних водах у смузі яскравого світла прожектора звивалися метрові міноги, які водяться в усіх морях обох півкуль. «Довгокрилі» скати, до п'яти футів завширшки, з білими черевами і з плямами на сіро-попелястій спині, розстилалися по воді, немов хустини, змиті з берега хвилею і віднесені течією. Інші скати пролітали так швидко, що я так і не зміг визначити, як доцільніше їх називати: «морськими орлами», як їх охрестили древні греки, чи «пацюками», «жабами» або «кажанами», як їх нарекли сучасні рибалки. Собачі акули з довжиною тіла до дванадцяти футів, особливо небезпечні для водолазів, змагалися зі скатами у швидкості.

Морські лисиці, найменші з яких сягали восьми футів, славляться тонким нюхом; вони проносилися повз ілюмінатори, немов тіні. Доради завдовжки з тридцять сантиметрів пропливали, немов хизуючись своїм срібно-лазуровим одягом з поперечними смугами, які чітко виступають на темному фоні плавців. У сиву давнину цю рибу з золотистими «бровами» над оголеними дугами присвятили Венері. Представники цього дорогоцінного виду карасів несправедливо вважаються виключно морськими рибами, адже вони легко пристосовуються і до прісної води. Вони живуть у ріках, озерах, океанах, приживаються в усіх типах клімату зносять будь-яку температуру. Завдяки чому вони такі невибагливі та витривалі? На мій погляд, пояснення просте: цей вид виник у ранні геологічні періоди розвитку землі, пройшов усі етапи і зумів донині зберегти свою первісну красу.

Прекрасні осетри завдовжки від дев'яти до десяти метрів, з голубуватою спиною в коричневих плямках мчали повз «Наутилус», ударяючи своїми сильними хвостовими плавцями об кришталеве скло ілюмінаторів. Осетри подібні до акул, але значно слабші, вони нишпорять у всіх морях. Навесні вони вступають у боротьбу з течіями Волги, Дунаю, По, Рейну, Луари і Одеру. Вони поїдають оселедців, сьомгу і тріску.[48] І хоча осетри належать до класу хрящових риб, їхнє м'ясо дуже ніжне. Їх їдять свіжими, в'яленими і копченими. Колись осетрів подавали до святкового столу Лукулла.[49]

Коли «Наутилус» спливав на поверхню, я мав можливість ознайомитися з представниками шістдесят третього роду костистих риб. Це були тунці, спина їх аж до чорного синя, черево вкрите сріблястою лускою, а плавці на спині виблискують золотом. Кажуть, що тунці супроводжують судна, ховаючись за їхньою тінню, що забезпечує їм прохолоду, захист від палючого сонця; я на власні очі переконався, що це не балачки, бо зграйки тунців пливли поряд з «Наутилусом», як колись їхні прародичі пливли за кораблями славного Лаперуза. Годинами вони змагалися з нашим судном, пливли наввипередки. Я не міг намилуватися на тунців, чудово пристосованих до швидкого пересування завдяки будові свого тіла: маленька голова, гладкий веретеноподібний «тулуб» (у деяких з них він сягає трьох метрів), дуже сильні грудні плавці, вилоподібно роздвоєний хвостовий плавець. Тунці пливли клином, як журавлі, що відлітають у вирій. Через такий спосіб пересування древні стверджували, що ці риби інтуїтивно відчувають основи геометрії і найпростішої стратегії, вони такі ж швидкі у воді, як птахи у небі. Але ніщо не може порятувати їх від сітей провансальців, які цінують м'ясо тунця не менше, ніж його цінували жителі стародавньої Пропонтиди і Риму; ці дорогоцінні риби тисячами гинуть у сітях марсельців.

Тепер я назву і опишу тих риб Середземного моря, за якими нам з Конселем випала нагода спостерігати досить довго. Повз нас пропливали голубуваті електричні вугри; звивалися триметрові змієподібні мурени, розмальовані природою у зелені, блакитні і жовті відтінки; пливли мерлани завдовжки до трьох метрів, печінка яких вважається делікатесом; проносилися стрічкоподібні цеполи, що нагадують стебла водоростей; пролітали тригли, яким поети дали прекрасне ймення «риби-ліри» (мабуть, тому, що їхнє рильце нагадує ліру Гомера), а моряки — прізвисько «морський півник»; тригли-ластівки пливли зі швидкістю польоту птиць, саме цим вони завдячують своїй назві; червоноголові морські судаки демонстрували свій спинний плавець, розмальований прожилками, такими тонкими, як волосини; пропливав оселедець-залізниця, весь у чорних, сірих, коричневих, голубих, жовтих і зелених плямах (йому дуже подобається передзвін дзвіночків); плавали тут і блискучі камбали-тюрбо, справжні морські фазани ромбоїдної форми, з жовтими плавцями, густо поцяткованими коричневими крапками, верхня частина боків у них має жовті і коричневі тони і вони виглядають, як живий мармур; тут цілими зграйками пропливали райські пташки океану — барабульки. Кажуть, що римляни платили по десять тисяч сестерцій[50] за одну барабульку! Але не тому, що барабульки смачні, їм просто подобалося спостерігати, як, помираючи, риба поступово втрачала забарвлення гірської кіноварі і ставала холодно-блідою.

«Наутилус» із запаморочливою швидкістю промчав через найбагатшу на рибу водойму у світі. Тому-то я, на жаль, не зміг поспостерігати за основними представниками прибережних територій Атлантичного океану і Середземного моря, а лише побіжно побачив їх. Це скат-мірале, спиноріг, скалозуб, морський коник, морський вищир, морська собачка, султанка, губан, летючка, морський карась, або ласкир, камбаловий великоокий спар з асиметричним тілом, вузька і довга морська голка, схожа на зелене стебло, та багато інших.

Так само небагато я побачив і морських ссавців. От лише коли ми пропливали неподалік від Адріатичного моря, то зустріли трьох кашалотів із родини кашалотових, з одним спинним плавцем, декілька типових для Середземного моря дельфінів — у них передня частина голови розлінійована тонкими світлими смужечками, а ще зо два десятки триметрових тюленів, з білим животом і чорною шкірою, за що їх прозвали монахами (до речі, тварини справді нагадують домініканців).

Консель помітив і устиг добре розгледіти черепаху: уздовж її панцира завширшки шість футів виступали три гребені, або ж, вірніше сказати, ребра. Мені було шкода, що я не побачив цього плазуна, бо, зі слів Конселя, то була черепаха рідкісного виду. Пізніше я помітив черепах-какуанів з видовженим спинним щитом.

Що стосується зоофітів, то мені вдалося помилуватися лише декілька хвилин пречудовою оранжевою галеолярією, що прилипла до скла ілюмінатора з правого борту, — сифонофорою з гілчастими щупальцями, гілочки якої перепліталися таким тонким мереживним узором, який не до снаги сплести жодному павукові. На мій превеликий жаль, виловити цей прекрасний екземпляр не вдалося. Я так і не зміг би побачити зоофітів Середземного моря, якби раптом «Наутилус» не сповільнив свій хід; причини для того були.

Ми проходили між Сицилією і берегом Туніса. У цьому вузькому просторі, між мисом Бон і Мессінською протокою, морське дно різко піднімається, та настільки, що утворюється справжній гірський хребет, ледь-ледь прикритий шаром води, не товстішим, ніж сімнадцять метрів, і це при тому, що по обидва боки цього горба дно западає на глибину до ста сімдесяти метрів нижче рівня моря. Через цей примхливий рельєф «Наутилус» був змушений маневрувати, щоб не напоротися на підводний бар'єр.

На мапі Середземного моря я показав Конселеві те місце, де нерозривною вервечкою тягнуться підводні рифи.

— З дозволу пана професора зауважу, що це справжній перешийок, який з'єднує Європу з Африкою!

— Так, друже! — відповів я. — Дослідження Сміта доводять, що колись ці материки з'єднувалися вузькою смугою землі між мисом Бон і мисом Фаріна.

— Навіть не сумніваюся, що так воно і було, — сказав Консель.

— Гадаю, — продовжував я, — що подібний бар'єр колись існував також і між Ґібралтаром та Сеутою, і у геологічну епоху він повністю замикав собою вхід у Середземне море.

— Гай-гай! Цей перешийок під час якогось із вулканічних вивержень може знову піднятися на поверхню води, — висунув припущення Консель.

— Це малоймовірно, Конселю!

— Прошу пана професора дозволу закінчити. Я лише хочу сказати, що якби відбулося щось подібне, то пан Лессепс дуже засмутився б. Адже він витратив стільки сил і часу, поки прорив перешийок!

— У цьому сенсі ти маєш рацію, Конселю. Але, вочевидь, у наш час нічого такого не може статися. Сила внутрішнього вогню Землі поступово слабне. На початку створення світу було надзвичайно багато вулканів, але більшість із них поволі згасають. Внутрішній жар зменшується, температура глибинних шарів земної кори із століття в століття знижується, і це погано для планети, бо тепло — джерело життя!

— Слава богу, є ще сонце… — зауважив Консель.

— Сонця недостатньо, Конселю! Адже воно не може повернути до життя охололе тіло. Колись, друже, так охолоне і наша планета. Вона стане безлюдною, як Місяць, що давно втратив життєдайне тепло.

— І через скільки століть це станеться?

— На наш вік сонця вистачить, Конселю, — пожартував я і серйозно додав: — Через сотні тисячоліть!

— То часу більш ніж достатньо, щоб завершити нашу підводну подорож. От тільки б вибити з голови нашого друга Неда його думки про втечу.

Консель повернувся до своїх наукових спостережень, користуючись тим, що рельєф дна змушував наше судно іти помірним ходом.

А на скелях вулканічного походження буяв цілий квітник живої флори: губки, голотурії з червоподібним тілом, прозорі як скло ктенофори-цідіппи з червонястими щупальцями, що люмінесціюють слабким відблиском, ктенофори-берое, або морські огірочки, які відливають усіма кольорами сонячного спектра, здатні пересуватися морські лілії-коматули, які виростають до метра заввишки і офарбовують води у пурпур. Невимовно красиві морські лілії-евріалії з розгалуженими променями, півонії на довгих стеблах, велика кількість різних видів їстівних морських їжаків і зелених актиній з бурим диском, скритим під густою шевелюрою оливкових щупалець.

Консель уважно спостерігав за своїми улюбленцями — молюсками і членистоногими. І хоча результати його досліджень досить скромні, просто перечислю їх, бо не хочу ображати мого супутника, і продублюю його записи у цій книзі.

З представників молюсків він згадує велику кількість двостулкових молюсків-спондиліт — «осляче копито», які групуються, налазячи один на одного, трикутних донацій, тризубчастих скелець з прозорими мушлями, голих помаранчевих молюсків-плевробранхій, яйцевидок, усіяних зеленими цятками, аплізій, або морських зайців, скребачок. У його записах також зазначаються м'ясисті ацери, характерні для Середземного моря, морське вушко-галіотіс, мушля якого виробляє дорогоцінний перламутр, аномії, кловіси, яких так люблять марсельці, декілька видів двостулок, яких чимало поблизу берегів Північної Америки (у Нью-Йорку вони є продуктом широкого вжитку), морські гребінці з мушлями різних кольорів: зеленими, сірими, бежевими, оранжевими, бордовими, морські фініки-літодомуси, що позабивалися у свої нори (на смак вони як болгарський перець), венерикардії рубчасті, мушля яких опукла на верхівці і має виступаючі ребра, цинтії, укриті червоними горбиками, каринарії із загнутими кінцями мушлі, схожі на гондоли, вінценосні фероли, атланти з мушлею, як у равлика, сірі Феміди у бахромчастій мантії з білими плямами, голозябреники-еолісти, подібні до маленьких слимаків, каволіни, що повзають на спині, аурикули, рудуваті скаляри. Літорини, жантури, кабошони, пандори…

Не забув мій помічник і про лангустів звичайних (м'ясо самок високо цінується), раків-ведмедів, гебій та усіх інших видів їстівних ракоподібних. Він не згадує родину астацид, до якої належать омари, тому що лангусти — це єдині «омари» Середземного моря. З середньохвостих він помітив дроцин звичайних, які ховаються у яскраві рябі мушлі

і обживаються у них, гомоль із шишкуватим чолом, раків-самітників і порцеланів.

На цьому наукова праця Конселя закінчується. Йому забракло часу, щоб поповнити клас ракоподібних вивченням бокоплавів, рівноногих, ластоногих, вусоногих, мулевих, або острокодів, і деяких інших нижчих ракоподібних.

І ось «Наутилус», минувши мілину Лівійської протоки, увійшов у глибокі води. Тепер він знову ішов повним ходом. Ми більше не могли бачити молюсків, зоофітів і членистоногих, ми лише спостерігали за рибами, які, немов примарні тіні, шугали повз ілюмінатори.

У ніч з 16 на 17 лютого ми увійшли у другий басейн Середземного моря, глибина якого в окремих місцях сягає трьох тисяч метрів. «Наутилус», підкорюючись гребному гвинту і використовуючи похилі площини, занурився у найглибші води моря.

Там, замість чудес природи, я побачив страшні хвилюючі картини. Ми йшли у тій частині Середземного моря, де трапилося безліч морських катастроф! Тут, між берегами Алжиру і Провансу, стільки кораблів стали жертвами кораблетрощ, стільки суден безслідно зникли під водою!

Порівняно з величезним водним басейном Тихого океану Середземне море — лише озеро, але вередливе, з підступними водами. Воно може бути привітним, бережно гойдати тендітний човен, що пливе собі безпечно подвійною лазуровою гладдю вод і небес, а може й розлютитися, зайтися штормом і короткими частими ударами нищівних валів розбити на друзки навіть найбільший корабель.

Скільки остовів розбитих кораблів, що лежали на дні моря, побачив я під час цієї блискавичної прогулянки у глибинах небезпечного Середземного моря! Якорі, гармати, ядра, залізна обшивка корпусів, лопаті гвинтів, уламки машин, розбиті циліндри, котли з вибитим дном — жалюгідні останки великих і малих суден спочивають у цих немилосердних водах, декотрі вже покриті відкладеннями коралів, інші уражені лише іржею.

Усі ці кораблі зазнали катастрофи через зіткнення з іншими суднами або ж розбилися об підводні скелі. Були такі, що пішли на дно плавно, їхні щогли і такелажі вціліли і немов закостеніли у солоній морській воді. Могло здатися, що вони стоять на якорі у відкритому рейді, очікуючи сигналу до відплиття. Коли «Наутилус» проходив повз них і заливав їх світлом свого прожектора, здавалося, що от-от на флагштоку[51] замайорить прапор і кораблі віддадуть вітальний салют. Але у цій зоні нещасть панувала гробова моторошна тиша!

Я помітив: що ближче «Наутилус» наближався до Ґібралтарської протоки, то частіше на нашому шляху траплялися ці печальні останки, поховані у водах Середземного моря. І що ближче сходяться береги Африки і Європи, то частіше у цьому вузькому просторі відбувається зіткнення суден. Я побачив велику кількість усілякого залізяччя: остовів, корпусів — залишків затонулих пароплавів; одні лежали на боку, інші стояли прямо, немов якісь фантастичні істоти. Мене вразив вигляд одного судна з пробоїною у штирборті, з вигнутою трубою, з самими ободами замість коліс; стерно відділилося від ахтерштевня і гойдалося на залізному ланцюгу, а кормовий зріз вже був з'їдений морськими солями… Моторошна картина! Скільки ж людей загинуло у результаті цієї катастрофи! Скільки її жертв накрили невмолимі байдужі хвилі! Чи вдалося врятуватися бодай одному матросу, який зміг би розповісти, що трапилося, за яких обставин загинув такий красень-корабель? Чи, може, море все ще зберігає у своєму лоні цю таємницю своєї жорстокості? Не знаю чому, але мені подумалося, що це «Атлас» — корабель, зниклий безвісти разом із людьми і вантажем приблизно двадцять років тому. Якби хтось захотів докладніше написати про те, що ховають води Середземного моря, то в нього вийшла б моторошна розповідь! Адже дно моря — це хаотичний цвинтар, де навіки впокоїлися люди, де сховалися багатства і закінчили свої плавання судна.

А безпечний, самовпевнений і байдужий до всього «Наутилус» сміливо торував свій шлях серед цих руїн.

Вісімнадцятого лютого, близько третьої години ночі ми вже наближалися до входу у Ґібралтарську протоку.

Тут є дві зустрічні течії: верхня течія, давня і знана мореплавцями, яка несе свої води у басейн Середземного моря, і нижня, виявлена порівняно недавно і вже визнана наукою. І справді, рівень води у Середземному морі, яке безперервно поповнюється водами Атлантичного океану і рік, що у нього впадають, мав би щороку підвищуватися, адже самі лише випаровування не можуть утримувати його стабільним, мусить бути ще якийсь витік вод.

Тому, зрозуміло, було висунуто припущення про існування нижньої течії, яка через Ґібралтарську протоку виносить надлишкові води Середземного моря у басейн Атлантичного океану.

Це логічне припущення перевірили, і виявилося, що воно правильне. «Наутилус» скористався цією попутною течією і швидко пройшов через вузьку протоку. На декілька секунд промайнули перед очима руїни храму Геркулеса, який, зі слів Плінія і Авіцени, опустився на саме дно разом із островом, на якому стояв.

Ще декілька хвилин, і «Наутилус» поплив Атлантичним океаном.

Розділ восьмий Бухта Віго

Який величний Атлантичний океан! Неозора водна рівнина, що розкинулася на двадцять п'ять мільйонів квадратних миль! У довжину вона простягається на дев'ять тисяч миль, у ширину — на дві тисячі сімсот миль! Другий за розмірами після Тихого океан на землі. І ці води майже недосліджені. Щоправда, їх обпливли вздовж і впоперек карфагеняни та стародавні голландці під час своїх торгових плавань до західних берегів Європи і Африки. Узбережжя Атлантичного океану охоплюють величезний периметр! Це водойма, в яку несуть свої води найбільші світові ріки: Святого Лаврентія, Міссісіпі, Маккензі, Колима, Амазонка, Ла-Плата, Конґо, Оріноко, Ніґер, Сенегал, Лена, Парана, Єнісей, Ельба, Луара, Рейн, які щедро зрошують цивілізовані й зовсім дикі країни. Величава водна гладінь!

З кінця у кінець крейсують цими водами кораблі під прапорами всіх країн світу. Їх стережуть два грізні вартові, які наводять страх на мореплавців, — мис Горн і мис Бур.[52]

«Наутилус», розсікаючи своїм водорізом води Атлантики, пройшов за три з половиною місяці близько десяти тисяч льє! Ми подолали відстань, більшу за довжину екватора.

Куди ми прямуємо далі? Що чекає на нас попереду?

Минувши Ґібралтарську протоку, «Наутилус» знову взяв курс на відкрите море. Він сплив на поверхню води, і ми нарешті могли щодня прогулюватися палубою і милуватися морем.

Я з нетерпінням чекав можливості щоранку виходити на палубу і дихати свіжим повітрям. Коли ми вперше після тривалої перерви піднялися на поверхню вод, я не пішов на палубу, а буквально побіг. Невдовзі до мене приєдналися мої приятелі, Нед Ленд і Консель. За дванадцять миль од нас можна було розгледіти мис Сан-Вісенте, розташований на південно-західній окраїні Піренейського півострова. Здійнявся досить сильний південний вітер. Море стало непривітним, навіть бурхливим. Почалася бокова хитавиця, «Наутилус» ішов перевальцем. І вже за декілька хвилин залишатися на палубі було небезпечно: палубу заливало водою, на нас летіли бризки солоної води і піни. Ми були змушені зійти всередину, навіть не надихавшись удосталь свіжим повітрям.

Коли я підходив до своєї каюти, мене наздогнав чимось стурбований канадець і напросився в гості. Консель, як завжди тактовний і толерантний, пішов до своїх апартаментів без зайвих запитань.

Ми із канадцем увійшли до моєї каюти. Він присів на стілець, не чекаючи запрошення, і мовчки пильно дивився на мене.

— Друже Неде, — почав я розмову, — я вас так розумію! Це так прикро! Але ви не могли нічого вдіяти! «Наутилус» мчав, як на перегонах, думати про втечу за таких умов було б безумством!

Нед Ленд мовчав. Його стиснені губи, насуплені брови, увесь нашорошений вигляд виказував те, що цю людину терзає одна думка, і я знав, яка саме.

— Послухайте, Неде, — продовжував я, — ви занадто рано впадаєте у відчай. Самі подумайте, зараз ми пливемо вздовж берегів Португалії, Франція і Англія не так вже й далеко. Тут ми дамо собі раду, діставшись берега! От якби «Наутилус» після виходу з Ґібралтарської протоки взяв курс на південь, мчав до пустельних вод, які не омивають береги материків, тоді і я б побачив підстави для тривоги. Ми знаємо, що капітан Немо не уникає європейських морів. Отже, за декілька днів, я навіть не сумніваюся в цьому обставини складуться більш сприятливо, і тоді…

Нед Ленд подивився на мене довгим пронизливим поглядом і з притиском вимовив:

— Увечері. Сьогодні!

Я зірвався на ноги. Це прозвучало дуже несподівано і вкрай категорично. Я мав би щось відповісти, заперечити, але забракло слів. Заговорив канадець.

— Ми домовилися дочекатися більш слушного часу. Вважайте, що дочекалися. Сьогодні ввечері ми будемо за декілька миль від іспанського берега. Ніч передбачається темна, тут вона настає рано. Вітер — з моря. Все за нас! Пане Аронаксе, я на вас розраховую, ви обіцяли.

Я мовчав, бо сказати було нічого. Канадець підвівся і підійшов до мене дуже близько.

— Сьогодні! О дев'ятій! — сказав він. — Консель попереджений і не заперечує. Капітан Немо до того часу вже зачиниться у своїй каюті і, напевно, ляже спати. Матроси, механіки та інші члени екіпажу нас не побачать. Ми з Конселем проберемося до середнього трапа. Ви, пане Аронаксе, побудьте у бібліотеці. Там темно, і це приміщення розташовано найближче до центрального люка — там чекайте мого сигналу. Весла, щогла і вітрило ми знайдемо у шлюпці. Я вже зніс туди деяку провізію. Мені також вдалося роздобути англійського ключа, щоб повідкручувати гайки болтів, якими шлюпка прикріплена до гнізда. Усе готове! Тож до вечора!

— Море неспокійне, — зауважив я.

— Так, неспокійне, — згодився канадець, — доведеться ризикувати. Але ця шкурка вартує вичинки! До того ж це не так вже й ризиковано, адже шлюпка надійна, стійка. За малим діло стало: пройти на ній декілька миль, ще й вітер попутний! Як добре піде, то під ранок ми будемо за сто льє від європейських берегів. Якщо все складатиметься вдало, то десь між десятою і одинадцятою годиною вечора ми причалимо до якогось берега… або ж нас уже не буде серед живих. Сподіваймося на краще! До вечора!

Гарпунер не дочекався моєї відповіді. Він вийшов, а я стояв, розгублений і стривожений. Я все втішав себе, що обставини, зручні для втечі, настануть ще не скоро, що у мене є достатньо часу, аби все обміркувати. Але мій упертий супутник не дав мені часу на роздуми. І що я міг йому сказати? Нед Ленд мав рацію, кращої нагоди годі й чекати! Випадав реальний шанс утекти, і він не хотів його проґавити. Яке я мав моральне право порушувати обіцянку і заради особистих планів брати на себе відповідальність за долю двох людей, моїх товаришів по нещастю? Адже не далі як завтра капітан Немо накаже вивести своє судно у відкрите море, і така бажана для нас земля знову стане недосяжною!

Мої роздуми перервав сильний свист — це резервуари наповнювалися водою, а отже, «Наутилус» занурювався під води Атлантичного океану.

Зі своєї каюти я й носа не висував, і все заради того, щоб уникнути зустрічі з капітаном Немо. Я дуже хвилювався і переживав, що він може це помітити. Самітно я провів той день, розриваючись між бажанням вирватися на волю і жалем, що «Наутилус», який я вже встиг полюбити, треба буде покинути раніше, ніж ми завершимо дослідження глибин кожної водойми Світового океану. Я не міг собі уявити, як зможу покинути океан, «мою Атлантику», як я любив казати, не заглянувши у його потаємні глибини, не вивідавши у нього таємниць, які мені вже відкрили Індійський і Тихий океани! Книга випала з моїх рук, а я ще не дочитав її й до середини… сторінка обірвалася на найцікавішому місці! Години до визначеного часу втечі тягнулися немилосердно довго! Я ловив себе на думці, що вже не можу дочекатися, коли моя нога нарешті ступить на тверду землю, і що поряд зі мною будуть мої приятелі, живі, щасливі і вільні. А потім мене враз огортало бажання, щоб щось непередбачене перешкодило Неду Ленду втілити у життя його задум…

І все ж мені таки довелося вийти з каюти, щоб перевірити, чи справді «Наутилус» тримається берегів Португалії чи, можливо, віддаляється від них. Двічі я заходив до музею-вітальні і двічі переконувався, що ми пливемо поблизу Португалії. Треба було скоритися долі і прийняти її виклик, а може, шанс. Я готувався до втечі. Речей у мене не було, лише наукові записи та деякий одяг.

Я весь час думав про капітана Немо: як він поставиться до нашої втечі, як він хвилюватиметься і переживатиме через мій учинок! І що він з нами зробить, якщо втекти не вдасться?! Адже він приймав мене та моїх супутників на борту свого судна за всіма законами гостинності. У нас не було і не могло бути причин для невдоволення. Лише одна… нав'язаний, навіть насаджений нам спосіб життя без права його змінити! Я втішав себе тим, що капітан Немо — людина мудра і розсудлива, і тому не сприйматиме мою втечу як прояв невдячності чи зраду. Мене з ним не пов'язували жодні обіцянки. Він усвідомлював, що лише прикрі обставини змушують нас бути його, так би мовити, гостями. Виправдовувало наш вчинок те, що капітан Немо за будь-якої нагоди нагадував нам, що ми пов'язані з ним навіки. Це не могло не гнітити нас, і ми мали повне право не коритися цій людині, яка взяла на себе право вирішувати наші долі.

Ми не бачилися з капітаном відтоді, коли перебували поблизу острова Санторіні. Чи ще побачимося з ним до запланованої втечі? Я жадав цієї зустрічі і водночас боявся її. Я постійно прислухався, чи не чути його кроків у сусідній каюті. Але звідти не долинало жодного звуку. У капітанській каюті, вочевидь, нікого не було. То де він може бути? У вітальні ми також не зустрілися, і на палубі… І тут я почав сумніватися, чи він взагалі перебуває на борту «Наутилуса».

У ту ніч, коли шлюпка, за секретним дорученням невідомо кого відчалила від нашого судна зі скринею чистого золота, я змінив свою думку про капітана Немо. Було ясно, як у білий день: що б він не говорив, а таки існує нитка, яка пов'язує його з землею.

Я більше не мав упевненості в тому, що таємничий власник «Наутилуса» ніколи не полишає своє судно. Бувало ж таке, що він не показувався декілька днів поспіль, навіть тиждень. Чим він тоді займався? І де перебував увесь той час? Раніше я схилявся до думки, що він страждає він нападів мізантропії. Але тепер я був більше ніж певен, що він виконує якусь таємну місію. Залишалося лише з'ясувати, яку і за чиїм замовленням? Але часу на це я вже не мав…

Усі ці думки пригнічували мене. Опинившись у такій незвичайній ситуації, я мав неозоре поле для всіляких здогадів. Ближче до обіду я став сильно тривожитися. Години очікування здавалися вічністю. День тягнувся нестерпно довго.

Обід подали, як завжди, у каюту. Я майже нічого не їв, але сидів за столом, немов прикутий, аж до сьомої вечора. Дві години! Лише сто двадцять хвилин — я лічив кожну хвилину — залишалося до моменту, коли я буду змушений піти за Недом Лендом, за покликом волі. Моє хвилювання невпинно зростало. Пульс прискорився. Я не міг всидіти на місці, міряв кроками каюту, немов би це могло розвіяти наростаючу тривогу. Як не дивно, я не переймався тим, що можу загинути під час цієї ризикованої втечі. Але у мене завмирало серце від думки про те, що нас викриють ще до того, як ми втечемо з судна, про те, що мені доведеться зустрітися з капітаном Немо, розлюченим, а ще гірше, засмученим моїм зрадницьким учинком.

Мені закортіло востаннє побувати у вітальні «Наутилуса», у цьому диво-музеї. Через вузький коридор я пройшов у вітальню. Тут я провів стільки часу з приємністю для себе і, сподіваюся, користю для науки. Я дивився на колекцію скарбів, як людина дивиться на милі серцю місця, які вона мусить покидати назавжди. Так я прощався з прекрасними витворами мистецтва і з чудесними природними експонатами… Мені захотілося востаннє поглянути на води Атлантики, але, на мій превеликий жаль, віконниці були зачинені. Я не мав змоги бачити океан, стихію, яку мені так і не вдалося вивчити як слід. Я підійшов до дверей, що вели до капітанської каюти. На мій подив, вони були прочинені. Я мимоволі відсахнувся. Якби капітан Немо був у себе, він напевне помітив би мене. Але по той бік дверей було тихо. Це додало мені рішучості, я підійшов ближче і зазирнув усередину. В каюті було порожньо. Штовхнувши двері, я порозглядався і увійшов. Тут усе було як раніше: сувора обстановка самітника. Мені впали в око декілька офортів на стіні, яких я не помічав раніше (я був у каюті капітана лише декілька разів). То були портрети славетних історичних осіб, які присвятили своє життя служінню високій ідеї гуманізму: Костюшка — героя-борця за визволення Польщі (він загинув з розпачливим викриком, що вирвався з самого його серця: «Польщі кінець!»); Боцариса — цього Леоніда сучасної Греції; О'Коннеля — борця за незалежність Ірландії; Вашингтона — основоположника Північноамериканського союзу; італійського патріота Маніна; Лінкольна, який загинув від кулі поборника рабства; і Джона Брауна — страдника, який боровся за визволення негрів, за що і був повішений на шибениці: страшний портрет, виконаний Віктором Ґюґо!

Який міг бути зв'язок між капітаном Немо і цими героями різних епох? Я сподівався, що ці портрети відкриють завісу, яка приховує таємницю його життя. Можливо, він, як і вони, є захисником пригноблених народів, можливо, визволення загарбаних племен — справа його таємничого життя? Ймовірно також, що капітан Немо — активіст політичних і соціальних потрясінь останнього десятиліття? А що як він є одним із героїв братовбивчої війни між північними і південними штатами Америки, страшної і пам'ятної?

Годинник відбив вісім ударів. З першим його ударом змінилося русло моїх думок. Я здригнувся і вибіг із капітанської каюти, боячись залишити у ній навіть свої думки та здогади…

У вітальні я востаннє подивився на компас. Стрілка вперто показувала на північ. Згідно з показниками лага, швидкість ходу судна була помірною. Манометр свідчив, що ми перебуваємо на глибині шістдесяти футів. Обставини для втечі були ідеальними. Я не мав жодних аргументів, щоб переконувати Неда Ленда перенести дату втечі.

Повернувшись до своєї каюти, я одягнув теплий одяг: куртку із бісуса, підшиту тюленевою шкірою, боброву шапку і морські чоботи. Записи були зібрані і захищені від води. Я був готовий і чекав. На борту панувала тиша, її порушувало тільки тремтіння судна від обертів гвинта. Я прислухався, чи не порве цю тишу крик, який дасть мені знати, що плани Неда Ленда розвінчано. Тривога брала верх над моєю мужністю. Марно я намагався взяти себе у руки. Ось вже майже дев'ята година. Я приклав вухо до дверей, що вели у капітанську каюту. Там панувала цілковита тиша. Я навшпиньки вийшов із каюти і безшумно пройшов по коридору до порожньої і темної вітальні, а через неї — у бібліотеку. Там також було порожньо і темно. Я сів ближче до дверей, що вели до середнього трапа, і тривожно очікував сигналу від Неда Ленда. Тільки-но я присів, здригання корпуса судна значно послабилися, а незабаром і зовсім припинилися. Що б це мало означати? Чому саме у цю хвилину «Наутилус» спинив свій хід? Я навіть не знав, чи це нам на руку, чи навпаки… Час покаже… але він невмолимо спливав.

Раптом я відчув легкий поштовх і зрозумів, що «Наутилус» опустився на саме дно океану. Канадець сигналу не подавав. Я нервував: треба було бігти до Неда Ленда, відмовляти його втікати саме тепер, — я відчував, що сьогоднішнє наше плавання якесь особливе…

Та ось двері з вітальні відчинилися, і на порозі з'явився… капітан Немо. Я остовпів. А він, побачивши мене, неначе й не здивувався.

— Пане професоре, — звернувся він до мене дружнім тоном. — А я вас шукаю! Ви знаєте історію Іспанії?

Навіть якби хтось запитав мене у ту хвилину, чи знаю я історію рідної Франції, я б розгубився і не знайшов, що відповісти, бо був дуже схвильований.

— Чому ви не відповідаєте? Ви знаєте історію Іспанії чи ні?

— Дуже поверхнево, — відповів я.

— Отакої! Дивні люди ці вчені! — усміхнувся капітан. — Отже, не знаєте! А якщо не знаєте, то вам буде корисно послухати цікавий епізод з історії цієї країни. Вмощуйтеся зручніше…

І капітан Немо розлігся на дивані, я ж присів скраєчку біля нього. У вітальні все ще було напівтемно.

— Раджу вам, пане професоре, слухати мою розповідь уважно. Цей випадок вас зацікавить, бо допоможе знайти відповідь на питання, яке, я це знаю точно, дуже вас хвилює.

— Ви мене заінтригували, капітане Немо, — промовив я, не розуміючи його натяків.

Подумки я себе запитував, чи не має відношення те, про що він хоче розповісти, до нашої невдалої спроби втекти з судна?

— Пане професоре, — провадив далі капітан Немо, — пропоную зробити екскурс у минуле століття. Події, про які йтиме мова, відбувалися у 1702 році. Якщо ви пригадуєте, у той час французький король Людовик XIV (він думав, що є не лише царем, а ще й Богом, і що за його велінням Піренеї проваляться крізь землю) посадив на іспанський престол свого внука, герцога Анжуйського. Нетямущий принц, який за примхою можновладного діда автоматично став Філіпом V, був змушений вступити в боротьбу з сильними зовнішніми ворогами.

Слід загадати, що за рік до того царські доми Голландії, Австрії й Англії створили у Гаазі союз, який мав на меті позбавити майбутнього Філіпа V (хай хто ним стане) іспанської корони і надіти її на голову якогось екс-герцога, свого кандидата, названого ними наперед Карлом Третім.

Отже, Іспанія не мала вибору, вона повинна була боротися проти цієї могутньої коаліції. Але у неї майже не було ні армії, ні флоту. Попри все Іспанія могла користуватися майже необмеженими коштами, щоправда, за однієї умови, що ґалеони коаліції, навантажені американським золотом та сріблом, і надалі зможуть без перешкод заходити в іспанські порти.

Якраз у кінці 1702 року очікували транспорт з багатющим вантажем, який ішов під конвоєм французької ескадри у складі двадцяти трьох кораблів під командуванням адмірала Шато-Рено. Конвоювання іспанських суден пояснювалося присутністю у водах Атлантичного океану об'єднаного флоту коаліції.

Транспорт мали зустріти у Кадисі. Та коли адмірал Шато-Рено довідався, що у тамтешніх водах крейсують англійські судна, він вирішив увійти в який-небудь французький порт, допоки ввезення скарбів на територію Іспанії не стане більш безпечним.

Капітани іспанських кораблів збунтувалися проти такого наказу адмірала. Вони вимагали, щоб вантаж обов'язково доправили в іспанський порт. Єдине, що вони допускали, що це може бути не Кадис, як було заплановано, а, наприклад, бухта Віґо. Отже, Іспанія все ще була блокована «гаазькими» союзниками, а новим пунктом прийому вантажу було призначено бухту Віґо, що на північно-західному березі Іспанії.

За таких непростих обставин адмірал Шато-Рено мусив приймати рішення. За браком командирської рішучості він підкорився вимогам іспанців, і ґалеони увійшли в бухту Віґо.

Як на біду, бухта Віґо являє собою відкритий рейд, непридатний для захисту. Треба було якомога швидше розвантажити кораблі, щоб устигнути до прибуття суден коаліції. Здавалося, що часу для проведення операції достатньо. Але раптом, без будь-якої серйозної причини, почалися внутрішні суперечки.

— Ви уважно слідкуєте за ходом розгортання подій? — запитав капітан Немо, дивлячись мені у вічі.

— Дуже уважно, — відповів я, не розуміючи, з якою метою капітан вирішив прочитати мені лекцію з історії Іспанії.

— То я продовжу, — заговорив знову лектор. — А трапилося ось що. Кадисські купці мали привілей приймати усі вантажі, які прибувають на територію Іспанії з Вест-Індії. Розвантаження золота із ґалеонів у порту Віґо вони сприйняли як порушення своїх прав і негайно подали скаргу до Мадрида. А слабохарактерний і недосвідчений Філіп V вирішив питання так: наказав залишити транспорт із вантажем під секвестром доти, поки ворожий флот не покине кадисські води. Він не передбачив, що англійські кораблі можуть увійти в незахищену бухту Віґо.

А все ж таки вони увійшли в бухту. Це сталося 22 жовтня 1702 року. Адмірал Шато-Рено, незважаючи на те, що противник був значно сильніший, чинив опір героїчно. Та коли зрозумів, що поразка неминуча і що довірені йому багатства стануть трофеями ворога, він наказав підпалити і затопити ґалеони. Кораблі разом із багатющими скарбами, що були в них на борту, пішли на дно.

Капітан Немо закінчив. Я, зізнаюся, все ще не розумів, чим мене міг зацікавити цей епізод з історії Іспанії, тому запитав:

— Що було далі?

— А далі… — загадково промовив капітан Немо, — далі треба повернутися до сьогодення. Справа в тому, що ми зараз перебуваємо в бухті Віґо. Я веду до того, що ви, пане Аронаксе, якщо вам, звісно, це цікаво, зможете ознайомитися з таємницею тутешніх вод, чи то пак дна цієї гавані.

Сказавши це, він підвівся з дивана і жестом запросив іти за ним. Я вже зумів трохи заспокоїтися. Вибору не було, втечу зірвано, доведеться змінити свої плани на догоду обставинам.

Хоча у вітальні було темно, крізь кришталеве скло ілюмінаторів ми бачили все, як на долоні. Довкола «Наутилуса» у радіусі півмилі води були немов пронизані електричним світлом. Було добре видно піщане дно. Там, між почорнілими останками кораблів, снували матроси з екіпажу, зодягнені у скафандри. Вони виривали з-під товстих шарів намулу напівзогнилі скрині, побиті ящики. З них висипалися зливки золота і срібла, каскади піастрів і коштовного каміння. Піщане дно було буквально вистелене скарбами. Матроси піднімали один одному на плечі дорогоцінний вантаж, йшли до «Наутилуса», складали свою ношу і поверталися за наступною порцією скарбів. Дно бухти Віґо було невичерпною скарбницею золота, срібла і коштовностей.

Так загадку неземного багатства капітана Немо було розкрито. Він сам усе мені розповів і показав! Отже, саме тут 22 жовтня 1702 року відбувалися військові дії. Тут, у цьому місці, було затоплено ґалеони з золотом, призначеним для скарбниці іспанського королівства. Звідси, залежно від потреб, черпає капітан Немо мільйони, поповнює запаси золота «Наутилуса». Лише він один володів цим багатством, був прямим і єдиним спадкоємцем скарбів, відібраних у інків, переможених Фернандо Кортесом.

— Чи знали ви, пане професоре, — запитав капітан Немо, посміхаючись, — що морські води зберігають у своїх глибинах таке багатство?

— Я знав, — відповів я, — що у морській воді у розчиненому вигляді загалом є два мільйони тонн срібла.

— Цілком вірно! Але щоб виокремити це срібло з води, треба витратити більше коштів, ніж можна буде виручити. А я збираю готові зливки, втрачені людьми. І не лише тут, у бухті Віґо, але у тисячі інших місць, де відбулися корабельні катастрофи. Я помітив ці місця на своїй мапі океанського дна. Тепер ви розумієте, що я маю незліченні мільйони.

— Розумію, капітане. Але майте на увазі, що промишляючи у бухті Віґо, ви лише випередили одне акціонерне товариство.

— Та невже!

— Так. Ідеться про акціонерне товариство, яке отримало від іспанського уряду право проводити роботи з розшукування затонулих гелеонів. Акціонери сподіваються отримати чималий прибуток, адже затонулі скарби оцінюються в п'ятсот мільйонів!

— П'ятсот мільйонів! — скрикнув капітан Немо. — Добре порахували! Вони тут були. Але їх більше немає!

— А якщо немає, — сказав я, — то варто було б повідомити цих акціонерів про те, що їхні пошуки марні. Хоча… ще невідомо, як би вони поставилися до такого повідомлення. Психологія гравця така: він шкодує не про те, що програв, а про те, що не має шансу на реванш. А от мені шкода тих бідолашних людей, яким ці багатства за умови мудрого розподілення могли б полегшити умови життя. Тепер вони для них втрачені!

Почувши ці слова, капітан Немо аж змінився на лиці.

— «Втрачені»! — повторив він надривно. — То ви вважаєте, пане професоре, що багатство втрачене, якщо потрапило до моїх рук? Невже ви думаєте, що я для себе збираю це золото? Хто вам сказав, що воно не буде використане на добру справу? Чи ви гадаєте, я не знаю, що на землі живуть знедолені люди, пригноблені народи? Сердеги, які потребують допомоги, жертви, за які хтось мусить помститися! Невже ви не розумієте…

Капітан Немо обірвав фразу. Може, він пошкодував, що сказав занадто багато? Але я й так усе зрозумів. Хай якими були причини, що змусили його шукати незалежності у глибині морів, йому було небайдуже те, що відбувається на землі, він залишався людиною! Його велике серце відгукувалося дієвим співчуттям на людські страждання!

І я зрозумів, кому призначалися мільйони, відправлені капітаном Немо у ту пам'ятну ніч, коли «Наутилус» увійшов у води острова Крит, де відбувалася революція!

Розділ дев'ятий Зниклий материк

Наступного ранку, 19 лютого, до мене в каюту зайшов канадець. Я, між іншим, чекав його і не був здивований з того, що він виглядав надзвичайно засмученим.

— Що скажете, професоре? — запитав він.

— А що тут можна сказати, Неде? Обставини зіграли проти нас.

— Оце так не щастить! Навіщо цьому бісовому капітану забагнулося зупинити судно саме в той момент, коли ми призначили час утечі?

— Нічого не вдієш, Неде! Він мав навідатися до свого банкіра.

— Якого в біса банкіра? — здивувався Нед.

— Правильніше сказати, побувати у банку! А банк капітана Немо — це океанське дно. Тут багатства капітана надійно захищені, надійніше, ніж у будь-якій фінансовій державній установі! Навіть страхувати не обов'язково!

Канадець увесь перетворився на знак питання. Він не зрозумів жодного слова і мовчав в очікуванні, коли я поясню свої натяки. І я розповів йому, що відбулося минулої ночі, сподіваючись отак опосередковано наштовхнути його на думку, що розставатися з капітаном — щонайменше невигідно і що це був би нерозумний вчинок. На мій подив, Нед Ленд, вислухавши мою розповідь до кінця, висловив лише свій жаль з приводу того, що не зміг бути учасником прогулянки на полі битви у бухті Віґо. Проте думка про втечу не вивітрилася з голови цього упертюха, його навіть блиск золота не спокусив!

— Ну нічого, — сказав він, — ще не все втрачено! Я, так би мовити, цього разу гарпуном не влучив у жертву. Наступного разу я вже не промахнуся. Сьогодні ввечері можна знову спробувати.

— Куди «Наутилус» тримає курс? — запитав я.

— Я не знаю, — відповів Нед, знизивши плечима.

— Опівдні ми про це дізнаємося! Отоді й обговоримо наші плани.

Канадець кивнув і сказав, що йде до Конселя. А я зодягнувся і пішов у вітальню. Те, що показував компас, мене не втішило: «Наутилус» прямував на південь-південний захід.

Я з нетерпінням очікував, коли буде нанесено на мапу координати місцевості, де ми перебували у той час. Десь о пів на дванадцяту резервуари спорожнилися, і наше судно ви-плило на поверхню океану. Я прожогом кинувся на палубу і побачив, що Нед Ленд випередив мене.

Ні краєчку землі не було видно, з жодної сторони світу! Лише неозора водна гладінь, а на ній удалині декілька вітрильників, що, вочевидь, очікували попутного вітру, аби обігнути мис Доброї Надії. Небо заслали хмари, передвісники бурі.

Нед Ленд був на межі зриву. Він пильно вдивлявся у море, ніби хотів поглядом проникнути крізь туман, що заховав небокрай. Не бажаючи вірити, що земля уже далеко, він вірив, що вона лежить за цією туманною завісою і чекає на його повернення.

Опівдні сонце почало пробиватися крізь хмари. Помічник капітана, скориставшись цим, визначив його висоту.

На морі почався шквал, і ми зійшли всередину судна. Люк зачинився, і «Наутилус» занурився під воду.

Через годину, глянувши на мапу, я побачив, що ми перебуваємо під 16°17′ довготи і 33°22′ широти, за сто п'ятдесят льє від найближчого берега. Про втечу не варто було і думати. Не важко уявити лють гарпунера, коли я повідомив йому координати нашого місцеперебування.

А щодо мене, то я навіть заспокоївся. Немовби важкий камінь звалився з моїх плечей, тепер я міг з чистою совістю повернутися до своїх досліджень і спостережень. Я ж не винен у тому, що спроба втечі виявилася невдалою.

Пізно ввечері, близько одинадцятої години, до моєї каюти цілком несподівано завітав господар судна. Він дуже ґречно поцікавився, чи я не дуже втомлений після вчорашньої безсонної ночі. Я відповів, що встиг відпочити.

— Добре, — сказав капітан Немо. — Якщо так, пане Аронаксе, я запрошую вас на вельми цікаву екскурсію.

— Дуже вдячний за запрошення, капітане.

— Попередні рази ви опускалися на морське дно удень, при сонячному світлі. Гадаю, вам цікаво, який вигляд має морське дно глупої ночі.

— Надзвичайно цікаво! — зрадів я.

— Проте я мушу вас попередити, що прогулянка буде виснажлива. Нам доведеться довго підніматися вгору. Дороги тут не дуже хороші.

— Все це ще більше заохочує мене до прогулянки, капітане. Я із задоволенням супроводжуватиму вас!

— То ходімо, професоре! Треба зодягнути скафандри. Ми увійшли до гардеробної кімнати, там не було ні моїх приятелів, ні матросів. Вочевидь, ніхто з них не братиме участі у цій екскурсії, лише ми вдвох. «Цікаво, чому цього разу капітан Немо не запропонував мені взяти з собою Неда і Конселя, та і сам іде без супроводу матросів?» — подумки запитував я, одягаючись у скафандр.

Ще декілька хвилин — і ми готові до підводної прогулянки. Ми по черзі причепили один одному на спину скафандри з великим запасом повітря. Але капітан Немо не брав ліхтаря. Я нагадав йому про це.

— Нам не знадобляться ліхтарі, професоре, — відповів він.

Я погано розчув його відповідь, але перепитати не зміг, бо капітан Немо вже одягнув металевий шолом. Я зробив те саме. Капітан Немо подав мені палицю із залізним наконечником, і через декілька хвилин, виконавши звичайну процедуру, ми ступили на дно Атлантичного океану на глибині трьохсот метрів.

Це було близько півночі. Глибока пітьма панувала у морських глибинах. Я переживав, як ми маємо обійтися без ліхтарів і заспокоївся лише тоді, коли мій екскурсовод указав мені на червонаву пляму, схожу на відблиск віддаленого полум'я, приблизно за дві милі від «Наутилуса». «Вода вогонь гасить», — згадав я народну мудрість. А й справді, звідки тут узятися вогню? Що може бути його джерелом? І як вогонь може палати у рідкому середовищі? Я нічого не розумів. Але тим не менше, далекий світоч, хоч і світив не надто яскраво, полегшував нам шлях. Дві-три хвилини — і я вже звик до світла підводного маяка.

У якийсь момент прогулянки я зрозумів, що за цих умов апарати Румкорфа нам би не допомогли.

Я ішов крок у крок за капітаном назустріч вогнику, він слугував нашим єдиним дороговказом. Дно, яке спочатку було пологим, потрохи плавно підвищувалося. Ми ступали великими кроками, опиралися на палиці і разом з тим просувалися уперед повільно, бо наші ноги загрузали у пишному покриві водоростей впереміж із дрібним камінням.

Ми йшли, а над головами увесь час було чути часте стукотіння. Шум посилювався, немовби там, над нами, хтось бив у барабани. Через деякий час я зрозумів, хто цей барабанщик: над океаном ливма лив дощ. «Зараз я промокну аж до кісток», — подумав я і розсміявся сам із себе. Це справді була безглузда думка, адже хіба можна змокнути від дощу, перебуваючи під водою! Просто я ніяк не міг звикнути, що став підводним мешканцем. До того ж, перебуваючи у скафандрі, зовсім не відчуваєш, що ти у воді, помічається тільки те, що довколишнє середовище дещо щільніше, ніж повітря.

Ми йшли приблизно півгодини. Дно дедалі більше устеляло каміння. Медузи, мікроскопічні ракоподібні, морські пера легенько люмінесціювали. Мимохідь я бачив вже груди каміння, обліплені мільйонами мікроскопічних гідрофітів, подібних до квітів, і плетивом водоростей. Ноги ковзали по в'язкому килиму, зітканому з морських рослин, і якби у мене не було палиці, я не раз і не двічі упав би. Озирнувшись, все ще можна було бачити світло від прожектора «Наутилуса», але воно дедалі слабшало, у міру того, як ми віддалялися від судна. У нагромадженні каміння на океанському дні, про яке я щойно згадував, все ж вбачалася якась впорядкованість, на жаль, не зрозуміла для мене. Я звернув увагу на гігантські борозни, які тягнулися аж ген туди, де їх ховала від мене пітьма. Тут можна було спостерігати й за багатьма іншими дивними явищами. Але я ніяк не міг повірити у ті думки, які приходили у голову. Мені здавалося, що я свинцевими підошвами чобіт ступаю по висохлих кістках, що вони хрустять під моєю вагою! Невже ми йдемо по полю, встеленому кістками? Більше всього на світі у той момент мені хотілося поставити це питання капітанові Немо, але мене, на жаль, не навчили тієї таємної мови знаків, за допомогою якої члени екіпажу «Наутилуса» спілкувався під час підводних екскурсій.

А тим часом червонавий дороговказ ставав дедалі яскравішим; немовби вдалині спалахнула пожежа і освітлювала крайнебо. Дві непримиренні стихії уживалися тут, це розпалювало мою цікавість, і я сам спалахував вогнем допитливості. Я подумав, що, ймовірно, це також якесь електричне світло; така гіпотеза була більш вірогідною, ніж відкрите вогнище посеред води. А що, як я є очевидцем явища природи, ще не відомого науці? Чи, може (і це також можливо), хтось дбає, аби це підводне вогнище не згасло? Мені подумалося, що там, коло того багаття, я зможу зустріти друзів, однодумців капітана Немо, людей, які вибрали для себе такий самий спосіб життя, як і він? Можливо, там розбито підводний табір вигнанців, які шукали незалежності на землі, а знайшли її під водою? Я фантазував, і ніяк не міг абстрагуватися від цих нав'язливих думок.

Опинившись у дивокраї, я перебував у такому стані, що навіть не здивувався б, якби тоді переді мною відчинилися ворота до одного з підводних міст, про які так мріяв капітан Немо. Я був схвильований і готовий до зустрічі з будь-яким надзвичайним явищем чи подією.

А наш шлях освітлювався дедалі сильніше. Білясте сяяння виднілося з-за вершини підводної гори, яка здіймалася на вісімсот футів над рівнем дна. Ми бачили лише відблиск променів світла, заламаних у товщі води. А саме джерело цього світла було по той бік гори.

Мій провідник впевнено крокував лабіринтом камінних глиб, що захаращували дно Атлантичного океану. Вочевидь, він добре знав цю дорогу, тому не боявся заблукати. Для мене він був якимсь генієм морів. Я милувався його високою постаттю, що вимальовувалася строгим чорним силуетом на фоні заграви.

Десь о першій годині ночі ми підійшли до підніжжя гори. Щоб дістатися до її стрімкої вершини, доводилося дертися по неходжених стежках.

Я був уражений: ми продиралися крізь зарості мертвих дерев, без листя і життєвих соків, скам'янілих від солоної води.

То тут то там тягнулися до сонця височезні голі сосни. Цей ліс перетворився на кам'яне вугілля, проте вугілля молоде, що ще не встигло залягти пластами! Дерева ще тягнуться вгору, чіпляючись корінням за розмитий ґрунт. Їхнє скам'яніле гілля, немов вирізане з чорного картону, чітко вимальовувалося на фоні вод. Уявіть собі Гарц, схили гір, порослі лісами, — і все це опинилося під водою! Гірські стежки заросли водоростями, між якими копошився цілий світ ракоподібних тварин. Я видирався на скелі, переступаючи через повалені стовбури дерев, розриваючи морські ліани, що утворили висячий суцільний живопліт серед омертвілих дерев'яних остовів, і лякали риб, що пурхали з гілки на гілку, немов птахи. Захопившись, я майже не відчував утоми. Я простував за своїм непогамовним вожатим.

Яке видовище! Якими словами описати його? Якими фарбами зобразити підводні дерева і скелі з їхніми підніжжями, забарвлені у пурпур відблиском віддалених вогнів, що відбивалися у воді? Ми вилазили на схили, які за нами падали з глухим гулом лавини. А по обидва боки стежини зяяли похмурі галереї, в яких потопав людський погляд. І раптом перед нами відкрилися розлогі галявини, немовби розчищені людьми. Така різка зміна наштовхувала на думку, що от-от нам назустріч вийде мешканець цих підводних місцин!

А капітан Немо все йшов уперед, не зупиняючись і не озираючись. Я намагався не відставати від нього і бадьоро крокував позаду.

Патичина значно полегшувала ходу. Шлях був небезпечним: один необережний крок — і над тобою нависала загроза загибелі на цих вузьких стежках, прокладених над самісіньким краєм провалля! Але я не відчував запаморочення і йшов більш-менш впевнено. Я перескакував через ущелини, глибина яких змусила б мене відступити назад, якби це було на гірських вершинах. Не дивлячись під ноги, я сміливо переходив по ненадійних остовах дерев через бездонні провалля, милуючись дикою красою цих екзотичних місць. Переді мною височіли величаві скелі, вони стояли похило по відношенню до своїх основ, і були втіленим запереченням закону рівноваги. Із ущелин скель стирчали дерев'яні стовбури. Башти, зведені природою, були зрізані під таким кутом, який порушував закони тяжіння!

Я і сам, зодягнений у важкий скафандр, мідний шолом і чоботи на металевій підошві, добре відчував вплив щільності водного середовища, вилазячи на похилі скелі з легкістю сарни!

Пишучи це, я усвідомлюю, що мої описи тієї підводної екскурсії можуть здатися плодом фантазії, вимислом. Але я розповідаю про явища, які на перший погляд здаються неймовірними, проте насправді існують. Ні, це все мені не наснилося! Я бачив усе це на власні очі, я все це прожив!

Минуло дві години після того, як ми покинули «Наутилус». Ми вже минули смугу лісу, і за сто футів над нами вивищувалася гостра гірська вершина, тінь від якої падала на яскраво освітлений схил по той бік гори. Рідкі чагарники, здавалося, скам'яніли у судомній гримасі. Риби зграйками випливали з-під наших ніг, як сполошені птахи з високих трав. Скелястий масив був поораний непрохідними тріщинами, глибокими печерами, темними проваллями, з глибини яких долинав грізний шум! Кров стигла в жилах, коли на нашому шляху з'являлося страхітливе щупальце або клешня, яка з шумом втягувалася у тінь розколин. Тисячі точок світилися у темряві. То були очі велетенських ракоподібних, що ховаються у своїх лігвищах, морських раків-гігантів, які, рухаючи клешнями, видають звуки, подібні до скреготу заліза, — немов у давнину воїни, озброєні алебардами, — крабів-титанів, що стоять на могутніх лапах, як гармати на лафетах з наведеним дулом, та жахливих восьминогів, щупальця яких звивалися, немов клубок змій!

Страшний, небезпечний і невідомий світ! До якої групи належать ці безхребетні, для яких скелі слугують ніби другим верхнім панциром? Скільки століть населяють вони океан?

Але надовго зупинятися я не міг. Капітан Немо звик до цих страшних гадів, і не звертав на них уваги. Невдовзі ми вийшли на плоскогір'я, де на мене чекали нові несподіванки. Переді мною постали мальовничі руїни, творіння рук людських, а не природи. У цьому на перший погляд безладному нагромадженні каменів, під яскравим килимом «тварин-квітів», під покривом ламінарій і фукусів, які зайняли місце плюща, вгадувалися архітектурні пропорції земних споруд, палаців і храмів.

Цікаво, чи історія потопів на земній кулі включила у свій синодик цей наполовину затонулий материк? Який зодчий висік ці скелі і камені у стилі друїдського пам'ятника доісторичних часів? Де я? Куди я потрапив за примхою капітана Немо?

Я мав про це дізнатися. Але окликнути капітана, на жаль, не міг. Тому я схопив його за руку. Але він заперечно похитав головою, вказав рукою на вершину гори попереду немов би кажучи: «Іди! Просто іди вперед! Ще вище!»

Зібравши останні сили, я пішов за капітаном Немо далі. Через декілька хвилин ми видряпалися на гірський шпиль, який вистрелив на десять метрів уверх над скелястим масивом.

Як і кожен, хто опиняється на вершині, я озирнувся, щоб оцінити пройдений шлях. З того боку, звідки ми прийшли, висота схилу була не більше семисот або восьмисот футів від рівня дна. Але по другий бік гора була вдвічі вища, вона похило піднімалася над рівнем глибокого жолоба у цій частині Атлантичного океану. Перед моїми очами розслався неозорий яскраво освітлений простір. Гора, на вершині якої ми стояли, була… вулканом! Приблизно за п'ятдесят футів від гірської вершини, серед справжньої зливи каменів і шлаків, з широкого жерла кратера вивергалися потоки лави, вони текли по схилах вулкана вогненними каскадами у лоно океану. Вулкан, немов гігантський факел, освітлював, доки сягало око, рівнину, що лежала довкола його підніжжя.

Я сказав, що підводний вулкан вивергав розплавлену лаву, але не полум'я. Для того щоб було полум'я, необхідне повітря, насичене киснем, до того ж вогонь у рідкому середовищі води не горить. А от потоки розпеченої лави в результаті взаємодії з водою утворюють пару. Пара швидко розсіюється, а потоки огненної лави розтікаються аж до підошви гори, так само як під час виверження Везувію, лава якого заливає Торре дель Греко.

І тут перед моїми очима відкрилося мертве місто: руїни споруд із проломленими дахами, храмів з осілими і похиленими арками, з колонами, що впали долі, але все ще зберігали пропорції тосканської архітектури; вдалині виднілися опори гігантського акведука, біля підніжжя вулкану — занесені мулом останки Акрополя, а далі — те, що залишилося від набережної (усі ознаки приморського порту, що слугував пристанищем для торгових суден і військових трирем); а ще далі — довгі ряди зруйнованих дощенту споруд, пустинні провалля на місці колишніх вулиць — одне слово, місто, схоже на Помпеї! І показав мені це капітан Немо!

«Де я? Де?» — мучило мене одне-єдине запитання. Я мав дізнатися про це будь-якою ціною, навіть якщо доведеться зняти з голови захисний шолом!

Але капітан Немо уже підходив до мене. Він підняв уламок крейдяної плити і написав на чорній базальтовій стіні одне-єдине слово, яке, проте, відповіло на моє основне запитання: «Атлантида».

Мене немов блискавка вдарила: Атлантида! Древня Меропіда Теопомпа! Атлантида Платона! Материк, існування якого заперечували Оріген, Порфирій, Ямбліх, д'Анвіль, Мальтбрен, Гумбольдт — усі вони стверджували, що це легенда! Однак його існування визнавали Посидоній, Пліній, Амміан Марцеллін, Тертулліан, Енгель, Шерер, Турнефор, Бюффон, д'Аверзак. Атлантида лежала перед моїми очима, виставляючи напоказ усі свідчення катастрофи, якої зазнала! То ось він де, цей зниклий материк, про який знали лише те, що він знаходився за межами Європи, Азії, Лівії, по той бік Геркулесових стовпів, і що там жило могутнє плем'я атлантів, з якими древні греки проводили свої перші війни!

Сам Платон був літописцем великих тогочасних діянь. Діалог між Тимеєм і Крітієм вийшов з-під його талановитого пера, натхненного Солоном, поетом і законодавцем в одній особі.

Якось Солон вів бесіду з ученими старцями із Саїса — міста, яке вже тоді проіснувало на світі близько восьми віків, про що свідчили написи, висічені на стінах його храмів. Один із старців розповів історію іншого міста, яке було давнішим за Саїс на тисячу років! Цим першим афінським містом, що існувало дев'ятнадцять віків, заволоділи атланти і частково зруйнували його. Він казав, що ті атланти жили на материку, ще більшому за Африку й Азію, разом узятих, і займав простір між 12° і 40° північної широти. Влада атлантів розповсюджувалася навіть на Єгипет. Вони хотіли підкорити собі ще й Грецію, але змушені були відступити перед мужнім опором еллінів. Минули віки. Наша планета пережила потопи і землетруси. Проте ще одна катастрофа — і Атлантиду за один день було стерто з лиця землі. Лише вершини її найвищих гір — Мадейрі, Азорські острови, Канарські острови, острів Зеленого Мису — видно і понині!

Усе це я згадав, прочитавши те єдине слово, написане капітаном Немо. Так ось куди привела мене незбагненна доля! Я стояв на вершині гори зниклого материка! Я міг торкатися руїн, яким тисячі віків… це ж сучасники геологічних епох! Я ступав по землі, якою ходили сучасники першої людини! І під моїми чобітьми хрустіли кістки, останки тих, хто жив у легендарні часи під покровом дерев, а нині перетворені на камінь!

Як шкода, що ми не мали достатньо часу! Якби моя воля, то я спустився б униз по стрімкому схилу гори, пройшов би увесь цей легендарний материк, який колись, поза усяким сумнівом, з'єднував Африку з Америкою! Я побував би у містах доісторичних часів. Я міг би відвідати войовничий Махімос, побожний Еусебес, де жили гіганти, вік яких тривав цілими століттями і які своїми могутніми руками перекидали кам'яні глиби, що і донині стійкі до руйнівної сили вод! Хто може знати, чи не настане день, коли сила якогось процесу всередині Землі підніме на поверхню океану похований під водою материк? Хіба в цій частині океану не виявлено багато підводних вулканів, і хіба багато суден, що плавали в цих неспокійних водах, не відчували сильних поштовхів, які стрясали їхній корпус? На одних чули глухий гул, який свідчив про розгул розбуханих стихій; на інших навіть збирали вулканічний попіл, викинутий на поверхню вод. Аж до екватора ця частина нашої планети підпадає під дію плутонічних сил. І хтозна, може, в якусь віддалену епоху в процесі вулканічних вивержень в результаті новоутворень із нашарувань застиглої лави чи не покажуться знову на поверхні Атлантичного океану вершини підводних вогнедишних гір.

Тоді як я віддавався мріям і намагався закарбувати в пам'яті подробиці цього грандіозного пейзажу, капітан Немо, обпершись об замшілу стіну, застиг у німому захопленні. Чи думав він про ці зниклі покоління або шукав тут розгадки людських доль? І чи не за тим прийшов сюди цей загадковий чоловік, щоб почерпнути нові сили в історичному минулому пожити життям гігантів. Чого б я не дав, щоб дізнатися, про що він думає, зрозуміти його думки й розділити їх із ним!

Цілу годину ми пробули там, оглядаючи рівнину внизу освітлену розжареною лавою, подекуди сліпучо яскравою. Від клекотіння розплавлених порід під землею поверхня гори тремтіла. Глухий гул вулкана, що чітко лунав у воді, звучав велично!

І раптом місяць проглянув крізь товщу води і кинув свої бліді промені на затонулий материк. То був лише відблиск місячного світла, але враження від нього у мене залишилися незабутні! Капітан випростався, востаннє поглянув на рівнину і подав мені знак іти за ним.

Ми швидко зійшли униз. Пройшовши через скам'янілий ліс, я вдалині побачив світло від прожектора «Наутилуса». Він світив, як полярна зірка. Капітан Немо йшов на це світло. Ми ступили на борт судна якраз тоді, коли перші промені сонця торкнулися поверхні океану.

Розділ десятий Підводні кам'яновугільні копальні

Наступного дня, 20 лютого, я прокинувся дуже пізно, на початку одинадцятої години. Та це й зрозуміло з огляду на ніч, сповнену таких незабутніх вражень. Уставши, я нашвидкуруч зодягнувся, прагнучи якомога скоріше дізнатися про курс «Наутилуса». Прилади показували, що судно продовжує іти на південь зі швидкістю двадцять миль за годину, на глибині ста метрів під рівнем моря.

На палубу вийшов Консель. Я розповів йому про нічну екскурсію, і ми хутко спустилися у вітальню. Йому пощастило, що віконниці були відчинені, — тож він устиг краєм ока побачити частину затонулого материка.

«Наутилус» ішов на глибині десяти метрів над рівнем дна. Він проносився над Атлантидою, як повітряна куля, яку жене вітер над земними лугами. Хоча правильніше було б сказати, що ми мчали зі швидкістю експреса. На передньому плані перед нашими очима пробігали скелі фантастичної форми, дерева, що належали колись до рослинного світу, а тепер стали лише скам'янілостями, силуети яких спотворювалися напливами хвиль. Груди каміння, сховані під килимом асцидій і морських анемон, оброслі великою кількістю водоростей, страхітливі напливи застиглої лави, — усе це свідчило про руйнівну силу плутонічної діяльності землі.

Дивовижні пейзажі попадали у фокус нашого прожектора, ми милувалися ними, а я тим часом розповідав Конселю про атлантів. Йому було цікаво дізнатися про те, що їхня фантастична історія надихала письменників. Я розповідав, які війни провадив цей героїчний народ. І тепер я розповідав про Атлантиду як людина, що не сумнівається в її існуванні. Консель слухав мене не надто уважно. Мене вразила його байдужість до такої хвилюючої історичної події, як зникнення під водою цілого материка! Та скоро я зрозумів, у чому справа.

Увага Конселя була прикута до риб, які плавали навколо «Наутилуса». Що ж, у кожного свої захоплення, а Консель обожнював класифікувати риб, хіба тут до материків? І оскільки іхтіологія була для нас обох цікава, я замовк і також став спостерігати за рибами.

Загалом, риби в усіх морях — це лише риби, не більше того. В Атлантичному океані вони мало чим відрізнялися від риб, за якими ми спостерігали в інших водах. Тут були гігантські скати, завдовжки до п'яти метрів, наділені великою мускульною силою, завдяки якій вони могли підніматися над поверхнею води; різноманітні види акул, серед яких переважали акули звичайні, або мокой синього кольору (завдяки цьому вона майже непомітна у морських водах), завдовжки до п'ятнадцяти футів, із гострими зубами тригранної форми; акули-людожери із шерхлою бугруватою шкірою і циліндричним тілом; а також коричневі морські карасі; осетри, дуже схожі на своїх родичів у Середземному морі; півтораметрові світло-бурі морські голки-трубачі — з маленькими сірими плавцями, беззубі і без'язикі, вони звивалися у воді, як змійки.

Що стосується костистих риб, то Консель примітив триметрову чорняву меч-рибу з гострим мечем на верхній щелепі. З яскраво забарвлених риб його зацікавила риба, яку в часи Аристотеля називали морським дракончиком; її шпичаки спинного плавця жорсткі і колючі, а уколи болючі й небезпечні, тому що слиз довкола шпичаків отруйний (якщо випадково наступити на морського дракончика, то можна боляче поранитися); корифена, або, інакше, золота макрель, глянцево-голуба з золотою облямівкою; милі доради, вони ж так звані золоті рибки; місяць-риба, подібна до срібного диска з лазуровим відблиском, яка при сонячному світлі блищить, як срібна монетка; і шаблянка, з витягнутим і приплюснутим по боках тілом завдовжки до восьми метрів, у якої грудні і спинні плавці мають форму серпа, а великий шестифутовий хвостовий плавець — півмісяця. Остання вважається хижою рибою, проте більше вона травоїдна, ніж хижа; цікаво, що самці-шаблянки коряться своїм самкам, як підкаблучники.

Спостерігаючи за різними представниками морської фауни, я милувався середовищем, у якому вони проживали, рівнинами й видолинками Атлантиди. Іноді через нерівність морського дна «Наутилус» був змушений сповільнювати хід і лавірувати, як китоподібні, у вузьких проходах між горбами. У деяких місцях цей лабіринт настільки заплутувався, що здавався зовсім непрохідним. Тоді наш підводний човен, як аеростат, здіймався над перешкодою, оминав її, і знову опускався на глибину декількох метрів над рівнем дна, щоб далі пливти за наміченим курсом. Яке ж це було захопливе, чудове плавання! Воно асоціювалося з польотом на повітряній кулі.

Близько четвертої години дня характер дна видозмінився.

Воно ставало дедалі кам'янистішим, немов усіяним конгломератами, базальтовим туфом, лавою і сірчаними обсидіанами. Я подумав, що ми, мабуть, входимо у гірську смугу, яка змінить нарешті рівнину, що здавалася нескінченною. Так і сталося: «Наутилус» собі плив уперед, та я побачив, що небосхил на півдні загороджений високим гірським хребтом, вочевидь, непрохідним. Його вершина вивищувалася над рівнем океану. Гранітна стіна, напевно, була підніжжям материка або щонайменше острова — можливо, одного з островів Зеленого Мису або Канарських островів. З якоїсь причини на мапу не було нанесено координати місцевості, яку ми проходили. Чи це, бува, не навмисне? Навмисне чи випадково, а я не мав жодного уявлення про наше місцеперебування. Я міг лише припускати, що ця гранітна стіна є краєм Атлантиди. Як шкода, що ми побачили лише маленьку частину цього материка.

Настала ніч, а я все ще продовжував спостерігати за усім, що траплялося нам на шляху. Консель же пішов спати, тож я залишився у вітальні сам. «Наутилус» вимушено сповільнив хід. Нам доводилося лавірувати між масивними викидами вулканічного походження, що захарастили океанське дно. Часом мені здавалося, що судно ось-ось сяде на мілину, але воно йшло, упритул до сірих масивів, які було навіть важко розгледіти у густій пітьмі, а потім різко піднімалося, немов злітало, на поверхню океану!

У ці короткі миті крізь кришталеві поверхневі води я бачив п'ять-шість зодіакальних зірок, які виблискують у хвості Оріона.

Я міг би милуватися величавою красою моря і неба дуже довго, мені не набридало це споглядання. Але віконниці зачинили якраз перед тим, як «Наутилус» підходив до високої гранітної стіни. Чи вдасться йому подолати цю небезпечну перешкоду? Я не міг собі цього уявити. Хоч не хоч, а довелося повертатися до каюти. Але заснути я не міг: мене терзало питання, чому судно зупинилося? Потім дрімота почала перемагати цікавість, і я заснув, давши собі установку прокинутися якомога раніше.

Уранці, щойно прокинувшись, я одразу ж пішов до вітальні. Годинник показував восьму годину. Я подивився на манометр і зрозумів, що «Наутилус» перебуває на поверхні вод. З палуби було чути кроки, проте бічної хитавиці не відчувалося. Це було доволі дивним.

Я підійшов до люка. Він був відчинений. Я виглянув назовні, але замість денного світла побачив цілковиту темінь. Де ми? Невже зараз ніч? Та ні, на небі немає жодної зірки. Навіть уночі не буває так темно. Я аж розгубився. На щастя, мене хтось окликнув:

— Це ви, пане професоре?

— Я, я, капітане Немо! — відгукнувся і запитав: — А де ми зараз?

— Під землею, пане професоре!

— Під землею? — здивувався я. — Але ж «Наутилус» рухається.

— Рухається.

— Нічого не розумію…

— Потерпіть ще декілька хвилин. Зараз увімкнуть прожектор, і ви все зрозумієте.

Я вийшов на палубу і став чекати. Темінь була така густа, що я навіть не бачив капітана Немо. Проте поглянувши угору, я над самісінькою головою помітив смужку слабкого світла, точніше лише проблиск світла, що проникав крізь круглий отвір. У цю мить увімкнули прожектор, його сліпуче світло поглинуло слабкий промінчик, і я не встиг збагнути, що є його джерелом.

Я на хвильку заплющив очі, засліплені електричним освітленням. Потім поволі розплющив їх і почав роззиратися довкола. «Наутилус» стояв, погойдуючись, біля високого берега, подібного до набережної. Море перетворилося на озеро, заточене у камінне кільце стін. Діаметр цього озера становив дві милі, або ж шість миль в окружності. Рівень води в озері, якщо можна було вірити показанням манометра, не міг відрізнятися від рівня води в океані, бо вони, безсумнівно були пов'язані.

Високі похилі стіни поступово змикалися на висоті п'ятисот чи шестисот метрів, утворюючи немовби величезну перевернуту вирву. Вирва ця закінчувалася круглим отвором, крізь який і проникало розсіяне денне світло.

Перш ніж уважно дослідити внутрішнє розміщення величезної печери, я намагався знайти підказку на питання, чи це творіння людських рук, чи усе-таки робота невтомної фантазерки природи. Я пішов до капітана Немо.

— Де це ми зараз перебуваємо?

— У надрах згаслого вулкана, — відповів капітан Немо, — вулкана, залитого морем унаслідок якогось тектонічного струсу. Коли ви спали, пане професоре, «Наутилус» проник у цю лагуну через природний канал, проритий на глибині десять метрів під рівнем океану. А тут його гавань, надійна, зручна, схована від сторонніх очей і захищена від вітрів усіх румбів.[53] Скажіть-но мені, чи на вашій землі де-небудь є бодай один рейд, який міг би настільки ж надійно укрити судно від урагану?

— Ваша правда, капітане, — відповів я, — немає таких рейдів на землі! Тут ми у цілковитій безпеці. Що може нам загрожувати у надрах вулкану? Але я помітив у його вершині якийсь отвір.

— Це кратер! Колись крізь нього вивергалися лава, сірчана пара і пломінь. А тепер він дає нам свіже повітря.

— Але що це за вогнедишна гора?

— Тутешні води усіяні островами вулканічного походження, і таких гір тут чимало. Для моряків — це лише звичайний риф, а для нас — величезна печера. Я відкрив її випадково, і завдяки цьому випадку ми маємо неабиякий зиск.

— А хіба не можна спуститися сюди через жерло вулкана?

— Ані спуститися, ані піднятися.

— Я помітив, капітане, що природа допомагає вам усюди і завжди! У цьому озері ви в безпеці! І ніхто не порушить спокою вашого і цих вод. Але навіщо ви сюди зайшли? Хіба «Наутилусові» потрібна гавань?

— Ні, не потрібна, пане професоре! Але йому потрібна електрика — для руху, батареї — щоб виробляти електричну енергію, натрій — щоб підтримувати роботу цих батарей, вугілля — щоб отримувати натрій, а отже, потрібні кам'яновугільні копальні, щоб добувати вугілля. Ще у геологічні епохи море поглинуло цілі ліси, які до цього часу вже давно мінералізувалися і, перетворившись на кам'яне вугілля, стали для мене невичерпним джерелом пального.

— То ваші матроси ще й шахтарі!

— Так, ці хлопці вміють усе! Мої кам'яновугільні копальні знаходяться під водою, як вугільні шахти Ньюкасла. У спеціальному одязі, з киркою і заступом у руках матроси «Наутилуса» добувають тут вугілля. Так я позбувся залежності від наземних рудень. Коли я спалюю це паливо, щоб отримати натрій, дим, що виходить з кратера, надає горі вигляду діючого вулкана.

— Дивовижно! І я зможу побачити, як матроси добувають вугілля?

— Не цього разу, професоре. Я поспішаю. Нам потрібно завершити підводне навколосвітнє плавання. Тому обмежуся лише тим, що навантажу на борт запаси вугілля, які тут зберігаються. На це в нас піде лише один день. Завтра ми продовжимо подорож. Якщо ви бажаєте оглянути цю печеру і обійти лагуну, мусите зробити це сьогодні, пане Аронаксе.

Я подякував капітанові і пішов за своїми приятелями, які ще досі не виходили з каюти. Я запропонував їм скласти мені компанію, проте не сказав, де ми зупинилися.

Ми вийшли на палубу. Консель, який майже ніколи нічому не дивувався, сприйняв повідомлення про наше місцеперебування спокійно: начебто це було природно, заснути під водою, а прокинутися під землею! А канадець думав лише про одне, чи ця печера, бува, не має інших виходів.

Ми поснідали і десь о десятій годині ранку покинули борт нашого судна.

— Ось ми знову на землі, — сказав Консель.

— Щось я не відчуваю, що знаходжуся на землі, ми ж бо таки під нею!

Між підошвою гори і водами озера виднівся піщаний берег, який у найширшому місці мав не більше п'ятисот футів. По цій вузькій рівній смужці можна було обійти довкола озера. Під гранітними стінами печери у мальовничому безладі лежали глиби вулканічних вивержень і величезні шматки пемзи. Розплавлена підземним вогнем, а потім застигла маса спалахувала тисячами вогнів, тільки-но світло прожектора торкалося її, немов відполірованої поверхні. Слюдяний пил, піднятий нашими ногами, розлітався з-під ніг хмаринками іскор. За смугою наносної землі довкола озера дно печери помітно підвищувалося. Дуже скоро ми дійшли до виступів, які тягнулися уздовж стіни і поступово вели вгору, утворюючи таку собі природну драбинку. По її східцях можна було підніматися, а що груди конгломератів довкола були нічим не скріплені, то йти треба було дуже обережно. Наші ноги ковзали по склоподібних трахітах з кристалів польового шпату і кварцу.

На кожному кроці ми знаходили підтвердження того, що ця гігантська печера має вулканічне походження. І на кожне таке свідчення я звертав увагу своїх супутників.

— Ви можете собі уявити, — запитав я, — що творилося у цій вирві, коли тут, де ми зараз стоїмо, клекотала кипляча лава, немовби розплавлена у доменній печі, і рівень цієї розпеченої рідини піднімався аж до устя кратера?

— Ця картинка надовго засяде в моїй уяві, — відповів Консель. — Та мене цікавить інше. Може, пан професор пояснить, що змусило того могутнього плавильника зупинитися і як могло так статися, що у горнилі вулкана утворилося тихе озеро?

— Найбільш імовірно, друзі, — почав я пояснювати, — що у процесі тектонічних струсів у схилі гори утворилася добряча тріщина (мабуть, та сама, крізь яку «Наутилус» пройшов усередину цієї печери). Води Атлантичного океану затекли всередину гори. Розпочалася запекла боротьба двох непримиренних стихій. Цей бій виграв Нептун. Відтоді минуло не одне століття, затоплений вулкан перетворився на затишний грот.

— От і добре, — зауважив Нед Ленд, — пояснення цілком логічне! Тільки шкода, що тріщина, про яку згадав пан професор, утворилася під рівнем моря, а не над!

— Та що ви таке кажете, Неде! — вигукнув Консель. — Якби тріщина утворилася у горі над рівнем моря, то «Наутилус» не міг би скористатися нею.

— До того ж, пане Ленд, тоді води б не влилися усередину гори, і вулкан залишався б діючим! Тож нема про що жалкувати.

Отак балакаючи, ми піднімалися далі. Виступи-східці ставали дедалі вужчими і крутішими. Іноді на нашому шляху траплялися глибокі тріщини, нам доводилося їх перескакувати і обходити обвалені частини скель. Ми видряпувалися навкарачки і навіть повзли на животі, та завдяки спритності Конселя і силі канадця змогли подолати усі перешкоди.

На висоті приблизно тридцяти метрів характер ґрунту змінився, та, на жаль, не на нашу користь, нам не стало легше йти. Замість конгломератів і трахітів тепер переважали чорні базальти, іноді вистелені тонким шаром, шершавим від застиглих у лаві бульбашок, а іноді вони піднімалися правильними призмами у вигляді колонади, що підтримувала запліччя величезної споруди — дивовижний зразок архітектурного мистецтва природи. Між базальтами звивалися потоки застиглої лави з вкрапленими смугами бітумінозних сланців і, подекуди, з широкими напливами сірки. Розсіяне денне світло, що проникало під ці темні склепіння крізь жерла кратера, слабо освітлювало вивержені породи, навічно поховані у надрах згаслого вулкану.

На жаль, наше сходження довелося припинити через непередбачену перешкоду. На висоті приблизно двохсот п'ятдесяти футів стіни, ухиляючись від похилої лінії, переходили у склепіння, тож нам довелося обмежитися прогулянкою довкола озера. Тут рослини боролися за виживання, вони не могли добре розвиватися через брак сонячного світла і викопні породи. Нам зустрілося декілька кущів і ще менше дерев, вони росли у виїмках каменів. Я впізнав молочайник, що виділяє їдкий сік. Сонцелюбні геліотропи тут абсолютно не відповідали своїй назві, тому що сонячне проміння ніколи не торкалося їх; рослини безпомічно хилили свої голівки, без кольору і без запаху.

То тут то там збідовані золотоцвіти виглядали з-за жалюгідного алое. Між потоками лави, проте, цвіли фіалки і від них віяло весною. Я із задоволенням вдихав їх п'янкий аромат. Запах — душа квітки, а морські квіткові рослини, як і водорості, не мають запаху.

Ми підходили до групи міцних драцен, які розсували своїми могутніми коренями ущелини скель, як раптом Нед Ленд закричав:

— Подивіться, пане професоре, вулик!

— Вулик? — перепитав я з недовірою.

— Вулик! Вулик! — повторив канадець. — І довкола нього гудуть бджоли.

Це було неймовірно! Рої бджіл у підземній печері! Вони зробили собі вулик у дуплі драцени, що росла в ущелині.

Для канадця було важливо не стільки те, що бджоли можуть жити у таких умовах, як те, що вони виробляють тут мед. Цей продукт високо цінується на Канарських островах.

Цілком природно, що Нед Ленд запропонував запастися медом. Я був тільки за. Канадець узяв жмут сухого листя, змішав із сіркою, і все — спалахнула іскра. Нед Ленд викурював бджіл. Гудіння невдовзі припинилося, бджоли вилетіли з дупла, і ми без перешкод дістали декілька кілограмів ароматного меду. Нед Лед до країв наповнив медом свою сумку.

— Я додам меду до тіста хлібного дерева, і спечу дуже смачний пиріг.

— Гай-гай! — вигукнув Консель. — Це ж буде справжнісінький пряник!

— Називайте, як хочете, аби смачно вийшло, — відповів Нед Ленд. — А ходімо краще далі, може ще роздобудемо чогось корисного!

Покривулявши стежиною, можна було побачити ціле озеро. Прожектор «Наутилуса» освітлював його тихі води, які не знали не те що бур, а навіть і брижів. «Наутилус» стояв непорушно. На палубі і на березі метушилися люди, від них на освітлені скелі падали довгі темні тіні.

Коли ми обходили верхній хребет скелястих уступів, на який опиралося склепіння, я побачив, що тваринне царство у надрах вулкану представлене не лише бджолами. Хижі птахи літали і кружляли над нами, інші з шумом вилітали із гнізд, звитих на неприступних для людини схилах. Над нами ширяли білогруді яструби і крикливий боривітер. Ми сполошили довгоногих прекрасних гладких дрохв. Нед Ленд не знав, як висловити своє розчарування від того, що не мав при собі рушниці. Але він був упертим і спробував підбивати пташок камінням. Канадець метав свою підручну зброю, аж поки не поцілив нічогеньку дрохву. Я не перебільшу, якщо скажу, що він ризикував життям щонайменше двадцять разів, а таки піймав пораненого птаха! Так дрохва опинилася у похідній сумці канадця, поряд із медом.

Гранітна стіна ставала непрохідною, і скоро нам довелося спуститися на берег. Над нами зяяло жерло кратера, знизу воно мало вигляд отвору гігантського колодязя. Крізь нього я бачив краєчок неба. Хмари, гнані західним вітром, часом застилали жерло кратера. Це означало, що хмари мчать не дуже високо, бо вершина вулкана піднімалася усього на вісімсот футів над рівнем океану.

Через півгодини після останнього мисливського подвигу канадця, ми знову вийшли на підземний берег. Флору тут представляли широкі галявинки, встелені дрібною зонтичною рослиною, яку називають каменеломкою, або морським кропом… Зеленим килимом морського кропу — чудової приправи до їжі — був укритий весь берег. Консель зібрав декілька пучків рослини. Що стосується фауни, то її представляли тисячі ракоподібних усіх можливих видів: омари, краби-самітники, рожеві креветки, мізіди, сінокосці, галатеї, лангусти і велика кількість мушель: вужівки, багрянці і блюдечка.

Ми натрапили на чудесний грот і з насолодою розтягнулися на мілкому піску. Вогонь відполірував гранітні стіни і осипав їх блискучим слюдяним пилом. Нед Ленд намагався дослідити, наскільки товсті ці стіни, він стукав по них, обмацував їх. Дивлячись на нього, я ледве стримував усмішку. Звичайно ж, розмова зайшла про втечу. Цього разу я обнадіяв Неда Ленда. Я сказав, що капітан Немо повернув на південь лише для того, аби поповнити запаси вугілля, і що, найімовірніше, ми повернемося до берегів Європи й Америки, і тоді ґав не ловитимемо!

Так за бесідою минула година. Нам не хотілося покидати затишний грот. Оскільки ми нікуди не поспішали, я віддався дрімоті, яка заволоділа нами всіма. Мені снилося — чого тільки не насниться! — що я веду майже рослинний спосіб життя молюска, і що це не грот, а мій дім — двостулкова мушля…

Мене розбудив крик Конселя.

— Мерщій! Мерщій! — кричав він.

— Що трапилося? — запитав я, піднімаючись.

— Вода! Прибуває вода!..

Я скочив на ноги. Море вривалося у грот, як потік, що прорвав дамбу. І оскільки молюском я був лише у сні, то треба було негайно рятуватися.

Через декілька хвилин ми вже вилізли на вершину гроту. Небезпека потонути відступила.

— Що тут відбувається? — запитав Консель. — Якесь нове природне явище?

— Ні, друзі! — відповів я. — Це приплив, звичайний приплив, який ледь не заскочив нас зненацька, як героїв Вальтера Скотта! Рівень води в океані підвищився під час припливу, а за законом рівноваги рідин в сполучених посудинах, піднявся рівень води і в озері. Ми лише ноги замочили, але час було повертатися до «Наутилуса»!

Через сорок п'ять хвилин, прогулявшись довкола озера, ми повернулися на борт. Команда вже завершувала вантажити вугілля, «Наутилус» будь-якої миті міг відчалити.

Але капітан Немо не давав команди відпливати. Мабуть, він очікував настання ночі, щоб вийти з цього підводного каналу непоміченим.

Уранці «Наутилус» уже плив у відкритому морі, удалині від будь-яких берегів, на глибині декількох метрів під рівнем Атлантичного океану.

Розділ одинадцятий Сарґасове море

Капітан Немо тримав курс на південь. Надія на повернення до європейських берегів танула на очах.

Куди ми прямуємо? Мені набридло постійно про щось здогадуватися, тому я просто чекав.

Того самого дня «Наутилус» пересікав своєрідний район Атлантичного океану. Про теплу течію Гольфстрім знають усі. Від берегів Флориди вона тече до Шпіцбергена. Десь під 44° північної широти. Гольфстрім розгалужується на дві гілки, головна течія прямує на північний схід уздовж берегів Ірландії і Норвегії, а друга — на південь до Азорських островів. Діставшись африканських берегів, південна течія описує витягнуту дугу і повертається до Антильських островів.

Ця гілка, чи радше, кільце, омиває своїми теплими водами ті спокійні, позбавлені постійної внутрішньої течії, води Атлантичного океану, що мають назву Сарґасове море. Зазначу, що Сарґасове море — це озеро у відкритому океані! Воно таке величезне, що потрібно три місяці, аби тепла течія Гольфстрім здійснила свій кругообіг навколо нього.

Це, власне, під Сарґасовим морем покоїться затонула Атлантида. Учасники наукових експедицій, які зустрічали тут цілі плаваючі острови водоростей, планктони, довго вважали, що це прибережні зарості затонулого материка, які виплили на поверхню моря. Але найімовірніше, що водорості цих вод приносить у Сарґасове море течія Гольфстрім з побереж Європи й Америки. Саме плаваючі водорості, окрім інших ознак, наштовхнули Колумба на думку про те, що має існувати Новий Світ. Коли кораблі відважного дослідника увійшли у Сарґасове море, його команда була вкрай розчарована: бурі плаваючі водорості настільки загальмували рух суден, що плавання у цих водах затягнулося аж на три тижні!

Таким було море, яким плив «Наутилус». Луки, а не вода! Покрив з водоростей-саргасумів приховував голубу воду Сарґасового моря. Цей покрив був настільки щільний, що форштевень ледве розсікав його. Капітан Немо, піклуючись, щоб не пошкодити гвинт, тримався на глибині декількох метрів під поверхнею води.

Сарґасове море завдячує своєю назвою іспанському слову «sargazo», що у перекладі означає «фукус» — бура водорість. Велике скупчення цих водоростей утворює справжній рослинний риф.

Чим пояснюється таке скупчення морських рослин у тихих водах Атлантичного океану? Відповідь на запитання можна знайти у «Фізичній географії земної кулі». Автор цієї праці Морі.

«Пояснення подібного явища, — пише він, — можна отримати шляхом проведення дуже простого досліду. Якщо у посудину з водою опустити шматочки пробки або якісь інші плаваючі тіла і забезпечити у посудині круговий рух, то окремі частини пробки зберуться у центрі посудини, інакше кажучи, у найспокійнішому місці. Після цього достатньо лише підставити поняття: Атлантичний океан — посудина, кругова течія — Гольфстрім, а центр, де збираються плаваючі тіла, — Сарґасове море».

Для мене цього пояснення досить. Я мав нагоду спостерігати за подібними явищами в умовах середовища, недоступного для пересічних суден. Над нами серед бурих скупчень водоростей пливли стовбури дерев, повалені бурею в Андах або на Скелястих горах і принесені у ці води течією Амазонки або Міссісіпі, уламки кораблів, що стали жертвами катастроф, пошкоджені килі, частини оснащення і обшивки, настільки обліплені мушлями, що були не в змозі випливти на поверхню океану. Час підтвердить і інше ствердження Морі, а саме те, що усі ці предмети і речовини, скупчуючись упродовж віків, мінералізуються під дією морської води і утворюють невичерпні поклади кам'яного вугілля. Дорогоцінний запас пального, який завбачлива природа готує на той час, коли люди вичерпають кам'яновугільні копальні материків.

Серед цього хаосу водоростей виднілися зірчасті ніжно-рожеві альціонії, актинії, що порозкидали довгі кучері своїх щупалець, медузи, зелені, червоні й голубі, і між ними корнерот Кюв'є, блакитно-прозора парасолька якого обрамлена фіолетовими фестонами.

Увесь двадцять другий день лютого ми провели під водами Сарґасового моря, де риби, мисливці на морські рослини і ракоподібних, мають з чого вибирати. Наступного дня океан вже втратив свою своєрідність.

З того часу впродовж дванадцяти днів, з 23 лютого по 12 березня, «Наутилус», тримаючись середини Атлантичного океану, відносив нас на південь, долаючи по сто льє за добу. Вочевидь, капітан Немо здійснював навколосвітню підводну подорож за наміченим маршрутом; я не сумнівався, що обігнувши мис Горн, повернемося у південні води Тихого океану.

Нед Ленд недаремно дратувався. У цих відкритих морях, де острови зустрічалися вкрай рідко, годі було й думати про втечу. Воля капітана Немо була законом на борту «Наутилуса». Доля не залишала нам вибору, треба було їй скоритися. Але я хотів використати усі шанси. Я чудово розумів, що йти проти капітана Немо безглуздо, сперечатися з ним — невдячна справа. Але ж можна було спробувати вступити з ним у переговори. Я вельми сподівався, що коли наша подорож буде завершена, він погодиться відпустити нас на волю і вдовольниться нашою клятвою не розголошувати таємниці його буття. Ми неодмінно дотримали б даного йому слова, це було б справою честі. Але як і з чого розпочати розмову на цю хвилюючу тему з капітаном Немо? Я не міг навіть передбачити, як він поставиться до того, що ми досі не припинили думати про волю і що насмілилися заговорити про це. Адже він багато разів однозначно наголошував на тому, що ми назавжди пов'язані з «Наутилусом» заради збереження таємниці факту його існування. Можливо, він гадає, що моє мовчання означає німу згоду з його ультиматумом? І чи не пробудить у ньому підозру те, що я підніму цю тему через чотири місяці від того дня, як ми опинилися в полоні? Чи не нашкоджу я цими балачками здійсненню нашого задуму? Я довго обдумував усі можливі варіанти реакції капітана Немо, а потім поділився своїми роздумами з Конселем. Він теж думав про те, як вибратися із зачарованого кола безкінечних морів. І хоча я не схильний впадати у паніку, все ж розумів, що наші шанси коли-небудь повернутися на землю, до звиклого способу життя, до людей, стрімко падали, особливо тепер, коли капітан Немо стрімголов мчить у тропічні зони Атлантичного океану.

Упродовж дев'ятнадцяти днів нашого плавання нічого особливого не відбувалося. Капітан Немо показувався рідко. Він багато працював. У бібліотеці мені часто потрапляли на очі книги з природничих тем, які він залишав відкритими. Поля моєї книги «Таємниці морських глибин» були помережені помітками, які часто-густо заперечували викладені у ній теорії та гіпотези. Це були короткі критичні зауваження, а не письмова полеміка. Іноді я чув меланхолійні мелодії, виконувані ним дуже натхненно. Капітан Немо грав на фісгармонії, і чомусь завжди ночами, коли темінь огортала води і «Наутилус» дрімав у пустельному океані.

Усі ці дні ми не опускалися під воду — плисти поверхнею океану значно приємніше. Довкола було пустинно. Лише зрідка можна було побачити вітрильник з призначеним для Індії вантажем, що прямував до мису Доброї Надії. Одного разу за нами погналося китобійне судно — «Наутилус», вочевидь, прийняли за цінного гігантського кита. Але капітан Немо не хотів, щоб моряки даремно витрачали час і силу і занурився під воду. Цей випадок зацікавив Неда Ленда. Мені здалося, канадець шкодував, що китобої своїм гарпуном не продірявили наше китоподібне судно!

Риби у тутешніх водах мало чим відрізнялися від тих, яких ми зустрічали під іншими широтами. Ми побачили представників одного з трьох підродів страшного роду хрящових риб — акул, який налічує щонайменше тридцять два види: смугасті п'ятиметрові акули (мають сім чорних повздовжніх смуг на спині) з пласкою головою, яка набагато ширша за тіло, з закругленим хвостовим плавцем; сірі акули попелястих відтінків, які мають сім зябрових щілин і один спинний плавець майже у самому центрі тіла.

Поблизу нашого судна також плавали акули — морські собаки, найбільш ненажерливі риби. Риболови розповідають, буцімто у череві однієї такої впійманої акули знайшли голову буйвола і майже ціле телятко на десерт; у іншої — два тунці і матроса у повній амуніції; у третьої — солдата з шаблею; а ще одна примудрилася проковтнути вершника разом з конем! Та це усе байки. Мені ж самому, на жаль, не доводилося препарувати акул, жодна з цих хижих риб не потрапила до сітей «Наутилуса».

Цілі стада граційних і пустотливих дельфінів невідступно супроводжували наше судно, розважаючи нас своїми забавами. Морські акробати, такі милі й спритні! Ці артисти можуть невтомно плисти десятки кілометрів і годинами виконувати всілякі акробатичні трюки. Вони трималися групами, по п'ять-шість особин, як вовки у лісі. Між іншим, дельфіни теж люблять попоїсти, не менше за акул, якщо вірити одному копенгагенському професору, який запевняє, що витяг зі шлунка дельфіна тринадцятеро морських свиней і п'ятнадцять тюленів! Але я собі думаю, що йдеться про косатку, сміливу, хижу і ненаситну тварину, яка може сягати двадцяти чотирьох футів завдовжки. Дельфіни із родини зубатих китів налічують десять родів, і тварини, яких помітив я, належали до довгоносих дельфінів, у яких порівняно невелика голова видовжена у вигляді дзьобовидного різко відділеного від лоба рила. Їхнє тіло сягає трьох метрів завдовжки, а забарвлене так: зверху чорне, а знизу біло-рожеве з плямками.

Варто також назвати умбрицю — рибу з родини горбилів ряду колючоперих. Деякі автори, скоріше поети, ніж натуралісти, стверджують, що ці риби наділені музичним органом і дають концерти не гірші, ніж ансамбль. Я не сперечатимусь, скажу лише, що нас, на жаль, умбриці концертом не потішили.

Насамкінець зауважу, що Консель класифікував летючих риб цих вод. Взагалі їх існує близько ста п'ятдесяти видів; у разі небезпеки вони здатні вистрибувати з води на висоту у півтора метри, а при сильному вітрі пролетіти близько чотирьохсот метрів завдяки добре розвиненим плавцям, які становлять дві третини від довжини їхнього тіла. Мені було надзвичайно цікаво спостерігати, з якою спритністю за ними полювали дельфіни. Як би високо не злітали рибки, якою б далекою не була траєкторія їхнього польоту, а хоч би й над «Наутилусом», вони все одно опинялися у розкритій пащі дельфіна! Це були летючки. Найцікавіше спостерігати за їхніми «польотами» уночі: вони злітали, малюючи у повітрі своїм тілом блискучу криву лінію, а потім занурювалися під воду, нагадуючи зорепад.

До 13 березня наше плавання не ознаменувалося жодними подіями. А того дня ми практично безперестанку вимірювали глибину. Мені це заняття дуже подобалося.

Від дня нашого виходу у відкриті моря Тихого океану до зазначеного часу ми вже пройшли близько тринадцяти тисяч льє. У той час ми перебували під 45°37′ південної широти і 37°53′ західної довготи. Саме у цих місцях зонд, опущений капітаном «Герольда» Денхемом на глибину чотирнадцяти тисяч метрів, не досягнув дна. У цьому ж місці лейтенант Паркер з американського фрегата «Конгрес» не зміг дістати дна навіть на глибині п'ятнадцяти тисяч ста сорока метрів.

Капітан Немо вирішив опуститися на максимальну глибину і встановити точні параметри впадини у цій частині Атлантичного океану. Я приготувався записувати результати вимірів. Віконниці у вітальні відчинили, і «Наутилус» почав готуватися до занурення у саме лоно Атлантичного океану.

Ніякий баласт не зміг би збільшити вагу судна настільки, щоб воно могло опуститися на такі глибини. А щоб повернутися на поверхню океану, знадобилося б там же, на самісінькому дні викачувати воду з резервуарів, але здійснити цю операцію та ще й з урахуванням страшенного тиску, не змогли б навіть надзвичайно потужні насоси «Наутилуса».

Тому капітан Немо віддав наказ зануритися за допомогою похилих діагональних бічних площин. Керма глибини нахилили на сорок п'ять градусів відносно ватерлінії «Наутилуса». Прямовисний гребний гвинт обертався з граничною швидкістю, усі чотири його лопаті сильними змахами врізалися у воду.

Корпус «Наутилуса» здригнувся, як натягнута струна, і почав плавно занурюватися. Ми з капітаном були у вітальні і слідкували за показниками манометра; його стрілка рухалася дуже швидко. Незабаром ми вийшли із зони проживання більшості риб.

Фауна на різних глибинах океану помітно різниться. Деякі риби водяться лише на поверхні морів і рік, а інші (таких набагато менше) приживаються ближче до дна. І саме тут ми потрапляємо у середовище дивовижних тварин, як-от: гексанхи — акули з шістьома зябровими щілинами, риби-телескопи, названі так через те, що мають дуже великі очі, риби-кузовки, покриті панциром, із сірими черевними і чорними грудними плавцями, з нагрудником із блідо-рожевих кісткових пластинок, і, нарешті, риби довго-хвости, що живуть на глибині тисяча двісті метрів, де тиск становить сто двадцять атмосфер.

Я запитав капітана Немо, чи він не зустрічав риб у глибших місцях океану.

— Риб? — перепитав капітан Немо. — Дуже рідко. А що про це кажуть сучасні світочі науки?

— Розумієте, капітане, встановлено, що нижні горизонти материкового плато лежать за межами зони, де ростуть водорості. Фауна цієї зони набуває характерного глибоководного вигляду. На глибинах, де ще існує тваринне життя, рослинний світ вимирає. Встановлено, що устриці існують на глибині двох тисяч метрів, а Мак Клінток, герой-дослідник полярних морів, одного разу виловив морську зірку на глибині дві тисячі п'ятсот метрів! Також відомо, що екіпаж фрегата «Бульдог» англійського королівського флоту виловив морську зірку на глибині понад льє. Але ви, капітане Немо, мабуть, маєте підстави сказати, що ми нічого про це не знаємо.

— Ні, пане професоре, — відповів капітан Немо, — я не буду таким безтактним. Але скажіть, будь ласка, чим ви пояснюєте, що живі істоти можуть жити у таких глибинах?

— Це пояснюється двома причинами, — відповів я. — По-перше, тим, що вертикальні і горизонтальні течії, переносячи з одних місць океану в інші маси вод, сприяють розповсюдженню організмів. Як приклад, можна згадати морські лілії і морські зірки, які провадять донний спосіб існування й витримують високий гідростатичний тиск і високу концентрацію солі.

— Все правильно, — підтвердив мої слова капітан Немо.

— По-друге, тим, що кількість розчиненого у воді кисню, необхідного для життя організмів у морі, не лише не зменшується у товщі води, а, навпаки, збільшується, до того ж високий тиск водної маси сприяє його стисненню.

— Ага! Це також відомо на землі! — сказав капітан Немо (він був здивований). Мене тішить те, що істина є істиною для всіх! Я лише дозволю собі додати до ваших знань те, що у плавальному міхурі риб, виловлених у поверхневих водах океану, міститься більше азоту, ніж кисню, а у виловлених у глибинних водах більше кисню, ніж азоту. Це спостереження підтверджує ваші висновки. Нумо спостерігати далі!

Я подивився на манометр. Стрілка вказувала на глибину в шість тисяч метрів. Ось уже минула година, а ми все ще продовжували занурюватися. «Наутилус» плавно опускався дедалі глибше. Води, в яких життя було мало, вражали своєю кришталевою прозорістю. Ще через годину ми були на глибині тринадцяти тисяч метрів під рівнем моря — близько трьох з четвертиною льє, — і ніщо не вказувало на те, що морське дно близько.

Проте на глибині чотирнадцяти тисяч метрів серед прозорих, як сльоза, вод я побачив темні силуети гірських вершин. Ми не знали, яка висота цих підводних гір, можливо, вони сестри Гімалаїв чи Монблану, а може, навіть вищі за них — адже глибина цієї безодні ще ніким не виміряна! Це мали зробити ми…

«Наутилус» досить легко запливав у бездонні глибини попри великий тиск зовнішнього середовища. Я відчував, як скрипить залізна обшивка судна, як вигинаються розпори, як тремтять перегородки, як немовби вгинається усередину вітальні скло ілюмінаторів. Як добре, що наше судно настільки ж міцне, як сталь, як любить повторювати його конструктор, інакше його просто розплющило б!

Поки судно опускалося, ледь-ледь не торкаючись країв скель, я встиг побачити декілька вапнякових трубок, представників двох найбільш відомих родів поліхетів-трубкожилів: спиробрисів і серпул, а ще декілька зразків морських зірок — астеріас.

Та невдовзі і ці представники тваринного світу перестали потрапляти у поле зору. На глибині понад три льє «Наутилус» переступив межі водного середовища, населеного живими організмами, як повітряна куля, що піднялася вище біосфери. А ми, між іншим, уже були на глибині шістнадцяти тисяч метрів — чотирьох льє під рівнем океану і обшивка «Наутилуса» витримувала тиск тисяча шістсот кілограмів на кожен квадратний сантиметр своєї поверхні!

— Оце так! Ви не знаєте жодних меж, капітане! Потрапити туди, де ще не бувала жодна людина! Що я бачу! Які величні скелі, які просторі печери! Вони тут існують самі для себе, самодостатні і горді, жоден живий організм не знайшов тут притулку! Ось вона — остання окраїна материкових масивів земної кулі! За нею закінчується життя! І ми, побувавши тут, у цих незвіданих зонах, зможемо забрати з собою лише спогади!

— А що ще окрім спогадів ви хотіли б звідси взяти з собою на пам'ять? Щось більш матеріальне?

— Це докір, капітане? Адже я працівник музею!

— Саме тому я з радістю вам повідомляю, що ми можемо запросто сфотографувати цей первозданний пейзаж!

Я не знайшов слів для висловлення свого здивування. А капітан Немо розпорядився, щоб принесли фотоапарат. Віконниці були відчинені, і водне середовище, освітлене прожектором, стало прекрасним об'єктом для фотографування. Штучне електричне світло створювало ідеальні умови для зйомки підводного пейзажу: ні світлотіней, ні засліплення. При світлі сонця нам би довелося довго вибирати вдалий ракурс… «Наутилус» завмер на місці, підкорившись волі свого гвинта і положенню похилих площин, ми навели об'єктив фотоапарата на пейзаж океанського дна, який видався нам найбільш мальовничим, і вже за декілька секунд отримали якісний негатив.

Я зберіг цей знімок. На ньому видно первозданні скелі, які не знають тепла і світла сонця, гранітний фундамент кори земної кулі, глибокі печери у кам'яному масиві, — прекрасний чіткий малюнок гірських вершин, немовби виконаний пензлем фламандського живописця. А на задньому плані неймовірний пейзаж довершувала хвилеподібна лінія гір. Я не зумію достойно описати цей ансамбль чорних, немов відполірованих скель, без зеленавих відтінків від мохів, без жодної кольорової плями! Мене просто зачарував вигляд скель, які гордо упиралися своїми підніжжями у піщане дно, залите електричним світлом!

Я стояв і милувався строгим пейзажем, а капітан Немо, зробивши знімок, промовив:

— На жаль, нам треба підніматися, пане професоре! Не варто зловживати нашими можливостями і занадто довго піддавати корпус «Наутилуса» такому сильному тиску.

— Так, треба підніматися! — відповів я, все ще перебуваючи під враженням від побаченого.

— Тримайтеся міцніше!

Не встиг я задуматися над змістом застереження капітана, як мене збило з ніг. Це за наказом капітана зупинили гвинт і одночасно виставили у прямовисне положення рулі глибини: «Наутилус» злетів уверх, як повітряна куля, розсікаючи товщу вод з глухим свистом. Наше судно подолало чотири льє (відстань між дном і поверхнею океану у цій точці) за чотири хвилини. «Наутилус» виринув із води, немов летюча рибка, і знову опустився на океанські води, випустивши над собою рясний фонтан бризок, немов гігантський кит!

Розділ дванадцятий Кашалоти проти китів

У ніч з 13 на 14 березня «Наутилус» знову взяв курс на південь. Я думав, що на широті мису Горн, обігнувши його, судно ввійде у води Тихого океану і це буде завершенням нашого навколосвітнього підводного плавання. Але ми пливли у напрямку Австралії. Куди саме, я не знав. Невже до Південного полюса? Але ж це якесь безглуздя! Щодалі, то все більше я розумів позицію Неда Ленда, який просто не вірив, що капітан коли-небудь з власної волі відпустить нас. Що у нього на умі, у цього незбагненного командира? Останнім часом канадець замкнувся в собі, перестав ділитися зі мною своїми планами. Я навіть сумнівався, що він ділився ними з Конселем. Гарпунер став більш стриманим і мовчазним. Йому було важко перебувати у цьому полоні. Я відчував, як із кожним днем наростає його роздратування. При зустрічі з капітаном Немо його очі спалахували недобрим вогнем. Знаючи канадця, від нього у такому настрої можна було очікувати чого завгодно.

Того дня, 14 березня, Консель і Нед Ленд зайшли до мене у каюту на світанку.

Я спросоння не дуже ввічливо поцікавився, чому їм не спиться.

— Я хочу вас про щось запитати, — промовив канадець.

— Будь ласка, Неде.

— Як ви гадаєте, чи багато людей на борту «Наутилуса»?

— Навіть не знаю, друже.

— Мені здається, — продовжував Нед Ленд, — для керування таким судном, як «Наутилус», не потрібно великого екіпажу.

— Ви маєте рацію, — відповів я, — для керування судном, оснащеним електричними навігаційними приладами, достатньо буде й десяти осіб.

— Тоді чому їх тут більше? — поставив канадець логічне запитання.

— Чому? — перепитав я і пильно подивився на Неда Ленда.

Неважко було здогадатися, на що натякає канадець.

— Ну, тому, — спробував відповісти я, — якщо я, звичайно, не помиляюся… тому що «Наутилус» для капітана Немо — не самоціль, тобто не просто надсучасний корабель! Це підводне судно слугує пристанищем для тих, хто, як і сам командир судна, порвав із землею.

— Все може бути, — погодився Консель. — Але ж «Наутилус» не безрозмірний, у ньому може поміститися обмежена кількість людей! Можливо, пан професор визначить, яку максимальну кількість людей вміщує це судно?

— Але як, Конселю? Як можна визначити максимальну кількість людей на судні?

— Шляхом простих підрахунків, — сказав Консель. — Пану професору відома водотоннажність судна, і кубатура корисного повітря. Знаючи, скільки кисню потрібно для нормального дихання однієї людини, і врахувавши той факт, що «Наутилус» через кожні двадцять чотири години поновлює…

Я зрозумів хід його думок.

— Вирахувати за цими показниками те, що нас цікавить, неважко, проте не ручаюся за точність таких підрахунків — відповів я.

— Це не важливо! — промовив Нед Ленд. — Вирахуйте хоча б приблизно.

— Гаразд, — відповів я. — Кожна людина використовує за годину таку кількість кисню, яка міститься у ста літрах повітря, тобто за добу вона використовує стільки кисню, скільки є у двох тисячах чотирьохста літрах. Залишається лише визначити, скільки літрів повітря вміщує судно.

— Правильно! — сказав Консель.

— І оскільки водотоннажність «Наутилуса» становить півтори тисячі тонн, а у кожній тонні — тисяча літрів повітря, то «Наутилус» вміщує півтора мільйони літрів повітря. Якщо цю цифру поділити на дві тисячі чотириста…

Я взяв аркуш і олівець.

— …то маємо шістсот двадцять п'ять. Іншими словами, «Наутилус» містить таку кількість повітря, якої достатньо, щоб шістсот двадцять п'ять людей дихали вільно упродовж двадцяти чотирьох годин.

— Шістсот двадцять п'ять, — повільно повторив Нед Ленд.

— Проте я вас запевняю, — зауважив я, — що ми утрьох, матроси і офіцери, разом узяті, — це навіть не десята частина цієї кількості.

— Хай навіть і так, — сказав Консель, — а все ж забагато для трьох людей.

— Тож, бідолашний мій Неде, можу порадити вам лише одне: запастися терпінням, — промовив я.

— І не лише терпінням, — слушно зауважив Консель, — а й покірністю.

Консель підібрав влучне слово. Але воно ніяк не пасувало до характеру нашого конфліктного свободолюбного друга.

— Не може ж такого бути, — додав Консель, — щоб капітан Немо увесь час прямував на південь. Коли-небудь він буде змушений зупинитися! Побачить, що попереду поля льоду, то й повернеться у моря більш привітні і цивілізовані! Тоді-то, Неде, ми знову спробуємо дати драла звідси.

Консель завершив своє звернення до канадця і далі говорив до мене:

— Якщо пан професор дозволить, я поділюся з ним своїми спостереженнями. Сердега Нед страждає ностальгічними нападами. Він просто марить своїм минулим! Усі люди такі: не цінують того, що мають, і журяться, коли це втрачають… Він надриває собі серце спогадами. Особисто я його розумію. Ну що йому робити на борту «Наутилуса»? Він тут нудиться. Адже Нед не вчений, як пан професор. Зрозуміло, що чудеса підводного світу його не тішать так, як нас із вами. Він ладен півжиття віддати, аби посидіти увечері в таверні у себе на батьківщині, зі своїми друзями!

Я також прекрасно розумів, що канадцю було не дуже добре у нашій компанії. Він звик до вільного бурхливого життя. А тут він мусив провадити одноманітний спосіб життя. Те, що його могло б зацікавити, відбувалося украй рідко.

Але того дня доля змилувалася над нудьгуючим гарпунером, дала йому можливість згадати своє щасливе минуле.

Близько одинадцятої години ранку «Наутилус» виринув на поверхню океану і опинився у самій гущі цілого стада… китів! Мене зустріч з китами не здивувала, бо я знав, що ці ссавці, за якими полюють китобійні флотилії, рятуючись від своїх переслідувачів, переміщаються у води Атлантики і прилеглі до них частини океану. Але спершу про китів…

Гіганти моря — кити — відіграли важливу роль у епоху великих відкриттів. Це вони манили за собою іспанців, басків, а пізніше й астурійців, ще пізніше англійців і голландців, це вони привчили їх ігнорувати небезпеки дальніх плавань і сміливо борознити океани в усіх напрямках. У стародавніх легендах чимало сказано про подвиги китів, які заманювали китобоїв мало не на Північний полюс, до якого залишалося пройти якихось сім льє! Навіть якщо це вигадка, то пророча! Цілком імовірно, що, полюючи за китами в арктичних і антарктичних морях, люди відкриють полюси обох півкуль!

А тепер про нашу з ними зустріч.

Ми втрьох сиділи на палубі. Море було спокійне. Жовтень під цими широтами дарував нам прекрасні осінні дні. Ми здебільшого мовчали і просто насолоджувалися спогляданням моря. Раптом канадець увесь напружився. У східній частині виднокола, за п'ять миль від «Наутилуса», він помітив кита. Помилитися він не міг: та чорна маса, яка то виринала на поверхню, то зникала під водою, була нічим іншим, як китом.

— Ах ти, чортяко! — вигукнув Нед Ленд. — Якби я зараз був на борту китобійного судна, відвів би душу! Кит он який здоровезний! Ви погляньте, які стовпи води він викидає! Хай йому грець! За які гріхи мене прикуто до цієї залізної бочки?!

— Невже, Неде, ви ще не забули той час, коли були китобоєм? — запитав я.

— Забув? Я? — обурився гарпунер. — Ви покажіть мені китобоя, який може забути своє ремесло, а хоч би й через сто років… Ніщо мені не замінить полювання на китів! Це збурює мою кров!

— А вам не доводилося полювати на китів у цих морях?

— Ще ні, професоре. Я здебільшого плавав північними морями, доходив до Беринґової протоки і до Дейвісової протоки…

— Кажете, що з китами Південної півкулі ви ще не знайомі. Та де б вам було познайомитися, адже південні кити не перетинають теплих вод екватора.

— Жартуєте, пане професоре? — недовірливо запитав канадець.

— Ні, кажу те, що знаю.

— А, до речі! Ось послухайте, що я вам розповім. У 1865 році, два з половиною роки тому, я підчепив поблизу Гренландії кита, у якого в боці стирчав гарпун з клеймом китобійного судна з Беринґової протоки! Поясніть мені, як так сталося, що тварину, яку поранили біля західних берегів Америки, убили біля східних берегів, якщо вона, обпливши мис Горн або ж мис Доброї Надії, не перетинала екватор?

— Нед Ленд має рацію, — сказав Консель. — Цікаво, як цей факт пояснить пан професор.

— А пан професор відповість вам так, друзі. Досліджено, що різні види китів живуть у різних морях і ніколи їх не покидають. А якщо якийсь кит родом із Беринґової протоки заплив у Дейвісову протоку, то це свідчить тільки про одне: десь між морями існує прохід, або біля берегів Америки, або біля берегів Азії.

— Ви хочете, щоб я вам повірив? — усміхнувся канадець, примруживши одне око.

— Не можна не вірити пану професору, — сказав Консель.

— То що, — запитав канадець, зачеплений за живе, — якщо я не полював у тутешніх водах, значить, не знаю місцевих китів?

— Так, Неде.

— Не бачу причини, щоб не познайомитися з ними, — зауважив Консель.

— Що я бачу! Дивіться! — з хвилюванням вигукнув Нед Ленд. — Кит наближається! Ах ти! Прямісінько на нас іде. Дражниться, окаянний! Відчуває, що я беззбройний!

Нед Ленд тупнув ногою. Його рука, стиснувшись у кулак, струсонула уявний гарпун.

— А тутешні кити такі самі крупні, як у північних зонах океану?

— Майже.

— Я, хочу вам сказати, бачив велетенських китів, сто футів завдовжки! Мені навіть доводилося чути, буцімто поблизу Алеутських островів бувають ще довші кити, на всі сто п'ятдесят футів.

— Ну ні, це вже очевидне перебільшення! — відповів я. — Ці тварини — не справжні кити, вони мають спинні плавці, і вони, як і кашалоти, менші за справжніх китів.

— Гай-гай! — закричав канадець, який не зводив очей з океану. — Підходить! Йде в кільватері «Наутилуса»! То ви кажете, що кашалоти менші за китів? Проте бувають гігантські кашалоти. Це розумні тварини. Подейкують, ніби вони маскуються водоростями, фукусами та іншими морськими рослинами. Їх мореплавці приймають за острівці. До них причалюють, висаджуються і розводять вогнище…

— І, мабуть, будують будинки, — підхопив Консель.

— Жартуй-жартуй! — сказав Нед Ленд. — А одного прекрасного дня тварина пірнає, а разом із нею й усе її населення — гульк під воду!

— Ну просто як у розповідях про Синдбада-мореплавця, — сміючись, зауважив я. — Я бачу, ви, пане Ленд, великий шанувальник всіляких неймовірних історій. То он які ваші кашалоти. Я, проте, гадаю, що ви самі не вірите у ці небилиці.

— Пане натуралісте, — серйозно відповів гарпунер, — не розумію вашого іронічного тону. Коли йдеться про китів, усе може статися. Гай-гай! Дивіться! Дивіться! Он як пливе! Як пливе! А як пірнає! Кажуть, що ці тварини встигають за п'ятнадцять днів обпливти довкола світу!

— Хто б то сперечався! — відповів я.

— А ви знаєте, пане Аронаксе, що на початку створення світу кити плавали ще швидше?

— Та невже? А чому, Неде?

— Тому що первісні кити мали поперечні хвости, як риби. Так от, хвіст у них був сплющений і стояв вертикально, вони помахували ним зліва направо і справа наліво! Ідеальна форма і розташування для вправного плавання. Але творець усього живого помітив, що вони занадто прудкі, то й завернув їм хвоста! Ясна річ, це сталося не відразу, але відтоді, коли завершився процес видозміни, вони плескають хвостом по воді зверху униз. Звісно і повільнішими стали…

— Авжеж, авжеж! — вигукнув я. — Навіть не сподівайтеся, що я повірю у це.

— Як собі хочете, — сказав Нед Ленд. — І в те, що кити бувають завдовжки триста фунтів і важать сто тисяч фунтів, ви також не повірили б.

— Погодьтеся, Неде, що це таки перебільшені дані. Та все ж деякі китоподібні бувають вельми великими. З таких велетнів лише жиру витоплюють до ста двадцяти тонн!

— Так! Це я на власні очі бачив, — сказав канадець.

— Вірю, вірю, Неде! Так само, як вірю і в те, що деякі кити такі самі великі, як слони! Ви тільки уявіть, пливе собі така гора, на повних парах!

— А чи правду кажуть, що кит може потопити корабель? — запитав Консель.

— Корабель? Сумніваюся, що це йому під силу, — відповів я. — Хоча розповідають, що у 1820 році у цих же південних морях кит кинувся на корабель «Есекс» і почав його штовхати у зворотному напрямку зі швидкістю чотирьох метрів за секунду. Судно зачерпнуло води кормою і відразу ж потонуло!

Нед недовірливо подивився на мене.

— Одного разу кит як ляснув по мені хвостякою… не по мені, звичайно, а по моїй шлюпці… нас з товаришами підкинуло у повітря десь на шість метрів! Що й казати, проти кита пана професора мій кит — просто китеня!

— А скільки живуть кити, мабуть, довго? — поцікавився Консель.

— По тисячу років, — не задумуючись, відповів Нед Ленд і додав, — але тільки ті, які не зустрілися зі мною!

— Це без сумніву, — пожартував я. — А звідки ви це знаєте, Неде?

— Так кажуть.

— А чому так кажуть?

— Знають — і кажуть.

— А от і ні, Неде. Не знають, а лише припускають, — зауважив я. — У первинний період китобійного промислу приблизно чотириста років тому, порода китів була значно крупнішою, ніж зараз. От і подумали люди, що кити — наші сучасники — це молоді кити і їм ще рости й рости! Тому-то Бюффон і сказав, що ці китоподібні мають жити по тисячу років. Зрозуміло?

Але Нед Ленд мене не чув, та він і не слухав. Кит наближався. Китобій поїдав його очима. Увесь світ для нього перестав існувати, окрім кита.

— Гай-гай! Кит, та ще й не один! Десять… двадцять… та їх тут ціле стадо! А я лише стою і мушу на це спокійно дивитися…

— Послухайте, друже Неде! — сказав Консель. — Ви ж можете попросити дозволу пополювати у капітана Немо.

Консель не встиг договорити, як канадець прожогом кинувся до трапу і зник у люку. Через декілька хвилин він повернувся із капітаном. Капітан трохи поспостерігав за китами, які мирно плавали за милю від «Наутилуса». А потім сказав:

— Південні кити. Тут вистачило б поживи для цілої флотилії китобоїв!

— Капітане, — миттю відреагував Нед Ленд, — дозвольте пополювати на них. Інакше моя рука забуде, як тримати гарпун!

— А навіщо даремно вбивати тварин? Нам китовий жир не потрібен.

— Але, капітане, — заперечив гарпунер, — у водах Червоного моря ви дозволили нам полювати на дюгоня!

— Це зовсім інша справа, тоді екіпаж потребував свіжого м'яса. А ви пропонуєте вбити кита лише заради того, щоб вбити. Люди часто зловживають тим, що мають зброю! Але я не визнаю такого варварства. Ваші колеги, які так холоднокровно винищують південних китів, наївних, добрих тварин, заслуговують бути осудженими. Спочатку вони виб'ють усіх китів у Баффіновій затоці, а потім знищать їх усіх. Дайте спокій нещасним китам, вони ж бо не лише миролюбні, а й корисні. У них і без вас ворогів вистачає: кашалоти, меч-риба, риба-пила! В останньої спереду є довгий виріст із зубчиками, яким вона врізається у жертву.

Можете собі уявити, з яким виглядом слухав ці повчання капітана Нед Ленд! Проте наставляти на путь істинний мисливця — даремна справа. Нед Ленд не розумів, чому не можна полювати на китів. А щодо мене, то я цілком поділяв точку зору капітана Немо. Варварське винищення цього виду тварин може призвести до того, що скоро в океані не залишиться жодного кита.

Нед Ленд був розчарований. Він просвистів мелодію «Янки-Дудль»,[54] заклав руки у кишені і демонстративно повернувся до нас спиною.

А тимчасом капітан Немо, спостерігаючи за стадом китів, говорив мені:

— Я не перебільшив, коли сказав, що, крім людини, у китів багато ворогів. Ось просто зараз ми станемо свідками, як китам доведеться захищатися від сильних противників. Ви ще не бачите? За вісім миль під вітром рухаються чорні точки.

— Еге ж! Тепер бачу, капітане.

— Це кашалоти. Страшні тварини! Я бачив цілі стада кашалотів, від двохсот до трьохсот особин! Ось якраз цих тварин, хижих, підступних, треба винищувати.

Зачувши останні слова капітана Немо, канадець миттю обернувся.

— Гадаю, серед нас є охочі зробити добру справу і порятувати китів? — запитав я, натякаючи на Неда Ленда, якому було байдуже, у кого цілити гарпуном.

— Навіщо ж наражатися на небезпеку, пане Аронаксе? «Наутилус» сам розсіє їхнє вороже військо. Гадаю, що його сталевий таран впорається з цим не гірше, ніж навіть гарпун Неда Ленда.

Канадець лише плечима знизав, я прочитав його думки: «Світ такого не бачив, аби бити кашалотів судновим тараном!»

— Наберіться терпіння, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо. — Ми вам покажемо таке полювання, якого ви ще зроду не бачили. Ні краплі жалю до цих кровожерних тварюк! У них же більше нічого немає, тільки паща і зуби!

Паща і зуби! Дуже точний опис великоголового гігантського кашалота, до двадцяти п'яти метрів завдовжки! Величезна голова цього китоподібного займає майже третину всього тіла. На відміну від беззубих китів, у яких верхня щелепа замість зубів вимощена роговими пластинками, так званим китовим вусом, у кашалота, з підгрупи зубатих китів, у нижній щелепі є двадцять п'ять великих загострених зубів, завдовжки двадцять п'ять сантиметрів і вагою два фунти кожен. У заглибинах кісток гігантського черепа знаходиться об'ємна порожнина, розділена перегородкою на дві камери і наповнена дорогоцінною маслянистою масою, так званим спермацетом, якої може бути від трьох до чотирьох сотень кілограмів. Кашалот — неповоротка тварина, вайлувата, це більше пуголовок, аніж риба, як слушно зауважив Фредоль. Його комплекція нескладна: дві сторони тіла непропорційні; у кашалота лише одне видюще око — праве, так що вийшов він кривобокий.

А страхітливе стадо наближалося. Кашалоти уже помітили китів і групувалися, готуючись до бою. Можна було не сумніватися, хто вийде переможцем у цій боротьбі — звичайно ж кашалоти. І це має два пояснення: перше — те, що кашалоти краще пристосовані до боїв, ніж їхні беззубі супротивники, а друге — те, що нападники можуть довше за китів залишатися під водою, їм не потрібно так часто переводити дихання.

Настав час виступити на захист миролюбних китів. «Наутилус» за командою капітана занурився під воду. Консель, Нед Ленд і я примостилися біля ілюмінаторів у вітальні. Капітан Немо пішов у штурвальну рубку і сам став за стерно, щоб особисто керувати власним судном, яке мало виконувати роль грізного невблаганного винищувача. Оберти гвинта прискорилися, судно пішло досить швидко.

Коли «Наутилус» вийшов на поле бою, кашалоти уже напали на китів. І дуже скоро нападники відчули силу ударів невідомого захисника противників.

Але ж то була і битва! Навіть Нед Ленд настільки захопився, що плескав у долоні. Такого шоу він, мабуть, ще не бачив. «Наутилус», керований своїм неперевершеним капітаном, перетворився на грізний гарпун. Він безжально врубувався у ці м'ясисті туші і розривав їх навпіл, розкидаючи на обидва боки закривавлені кусні м'яса. «Наутилус» навіть не відчував страшних ударів хвостів кашалотів. Сильні удари їхніх тіл були для нього як доторк хвилі! «Наутилус» вбивав кашалотів одного по одному, без перерви, швидко перевертаючись з галсу на галс, щоб не упустити наступну жертву, давав то передній, то задній хід, то занурювався у глибини, коли тварина втікала під воду, то випливав за нею на поверхню, атакував вітровими ударами, наносив удари з флангу, нападав з фронту, з тилу, рубав, різав їх своїм страшним бивнем!..

Яка то була різанина! Який шум здійнявся над океанськими водами! Який пронизливий свист, яке передсмертне хрипіння виривалося з пащек розлючених кашалотів! Скаламучені ударами могутніх хвостів, до того спокійні океанські води кипіли, немов у котлі! Грандіозне побоїще тривало не менше години, у ньому великоголових нищили нещадно. Декілька разів кашалоти групувалися по десятеро-двадцятеро, разом наступали, намагаючись розчавити наше судно своїми тушами. Нед Ленд лютував, спостерігаючи за розкритими зубастими пащами, страшними очима тварин, які біснувалися по той бік ілюмінаторів.

Він проклинав кашалотів найгіршими прокляттями і погрожував їм своїм могутнім кулаком. Кашалоти впивалися зубами у залізну обшивку підводного судна, як мисливські собаки впиваються у горло загнаного кабана. Але «Наутилус» за волею керманича то заманював їх за собою у глибини, то на поверхню океану, незважаючи на величезну вагу і могутній тиск тварин.

Врешті-решт стадо кашалотів розсіялося. Ми спливли на поверхню, відкрили люк і піднялися на палубу.

Море було вкрите покаліченими трупами кашалотів. Ми пливли серед гігантських тіл з голубуватою спиною, білим черевом і з вивернутими назовні нутрощами. Ті кашалоти, яким поталанило вціліти, кинулися навтьоки. Вода на декілька миль була пурпуровою. Наутилус плив по морю крові.

Капітан Немо підійшов до нас.

— Ну як, пане Ленд? — запитав він.

— Це було страшне видовище, капітане, — сказав Нед Ленд, який вже встиг трохи заспокоїтися. — Але мені така бійня не до душі. Я ж бо мисливець, а не м'ясник.

— Я б назвав це не бійнею, а актом винищення шкідливих тварин, — заперечив капітан Немо. — «Наутилус» виступив як знаряддя захисту беззахисних, а не ніж м'ясника.

— Особисто мені більше подобається гарпун, — сказав канадець.

— У кожного своя зброя і принципи боротьби, — зауважив капітан Немо, пильно дивлячись на Неда Ленда.

Ця словесна суперечка зайшла надто далеко. Я хвилювався, щоб канадець, бува, не наговорив зайвого капітанові Немо, бо наслідки такого вільнодумства могли б бути неприємними для нас.

На щастя, Нед Ленд переключив свою увагу на кита, який саме підпливав до «Наутилуса».

Цей нещасний не встиг вивернутися від нападу кашалота. То був типовий південний кит з абсолютно чорною, немовби вдавленою головою. Анатомічно він відрізняється від звичайного кита тим, що сім його шийних хребців зрослися, у нього на два ребра більше, ніж у його північних родичів. Бідолашна тварина лежала на боку, її зранене черево кровоточило. Кит був мертвий. На кінці його спотвореного плавця повис малюк-кит, якого йому не вдалося врятувати. З рота загиблої тварини, між пластинками китового вуса, цівкою стікала кров.

Капітан Немо скомандував причалити до трупа тварини. Двоє матросів висадилися на його спину. Я був страшенно здивований, побачивши, що вони виціджують молоко з молочних залоз тварини, а його там накопичилося близько двох-трьох тонн!

Капітан Немо сам напився китового молока. Я з відразою спостерігав, як він його п'є, і не зумів приховати огиди, коли він запропонував чашку ще теплого молока і мені. Але капітанові вдалося мене переконати скуштувати молока. Він мене запевнив, що воно має чудовий смак, який, між іншим, майже не відрізняється від коров'ячого.

Цікавість перемогла відразу, я спробував і мусив визнати, що молоко і справді смачне. Так наші продуктові запаси поповнилися корисним продуктом! Масло і сир, отримані з китового молока, суттєво урізноманітнили наше меню. І це був приємний результат дня. Але був і неприємний: з відмовою капітана Немо дозволити полювати на китів Нед Ленд почав виявляти до нього ворожість. Я вирішив пильно стежити за кожним кроком запального злопам'ятного канадця.

Розділ тринадцятий Льодові простори

«Наутилус» продовжив свій хід строго на південь. Він мчав уздовж п'ятдесятого меридіана. Невже він таки прямує до полюса? Який невиправданий ризик! Адже спроби усіх сміливців проникнути до цієї точки земної кулі досі закінчувалися невдачами.

Тринадцятого березня в антарктичних зонах відповідає тринадцятому вересня у північних областях, коли наближується період рівнодення.

Чотирнадцятого березня під 55° широти нам почали зустрічатися пливучі льоди, — тьмяні глиби футів на двадцять — двадцять п'ять заввишки, які напливали одна на одну, утворюючи затори, об які з шумом розбивалися хвилі. «Наутилус» ішов на поверхні океану. Нед Ленд вже плавав у арктичних морях, тож його гори з льоду не дивували. А для нас з Конселем відкривався абсолютно новий пейзаж.

По небокраю з південного боку тягнулася сліпучо біла смуга. Англійські китобої називають її «isebink».[55] Навіть найгустіші хмари не можуть затьмарити її сяяння. А те сяяння — відблиск крижаного поля.

Пропливши ще трохи на південь, ми побачили набагато більші нагромадження льоду. Їхній блиск ставав то сильнішим, то слабшим, засланий туманом, але ніколи не згасав. Одні крижини були поорані зеленими прожилками, немовби накресленими сірчанокислою міддю. Інші, як величезні аметисти, спалахували всіма вогнями, відбиваючи сонячне проміння тисячами граней своїх кристалів. Ще інші скидалися на каменоломні вапняку, якого, мабуть, вистачило б на зведення мармурового міста!

Що довше ми йшли на південь, то частіше на нашому шляху траплялися пливучі крижані поля, то масивніші крижані гори пливли нам назустріч. На них тисячами гніздилися птахи. Деякі пернаті, приймаючи наше судно за кита, сідали на нього перепочити і вперто довбали дзьобами залізну обшивку корпуса, і вона від того лунко дзвеніла.

Під час нашого плавання серед льодів капітан Немо часто виходив на палубу і пильно вдивлявся у безкрайню крижану пустелю. Його очі нерідко спалахували якимось дивним вогнем. Про що він думав у такі хвилини? Можливо, він відчував себе володарем цих антарктичних вод, цієї зони суцільних полів, недоступної не лише для звичайних людей, а й для найвідчайдушніших сміливців. Лише він, він один міг так легко долати ці простори і почуватися тут у безпеці! Та це, можливо, мої домисли. Капітан Немо своїми думками ні з ким не ділився. Він міг годинами так стояти, вдивляючись у даль і думаючи свої думи, аж поки інстинкт моряка не перемагав думки меланхолійного мрійника і не відривав його від споглядання. Тоді капітан сам ставав за штурвал і починав майстерно маневрувати, аби уникнути зіткнення з льодовими торосами і айсбергами, які нерідко сягали кількох миль у довжину, тоді як висота їхньої надводної частини складала до вісімдесяти метрів. Іноді суцільна стіна льоду здавалося, перегороджувала дорогу. Під 60° широти чистої води не стало видно. Але капітан Немо вчасно відшукував вузьку щілину і сміливо входив у неї, прекрасно знаючи, що за судном крижини одразу ж зімкнуться.

Так, керований майстерною рукою свого капітана, «Наутилус» долав льоди. А Консель жваво класифікував крижані глиби залежно від їхніх форм і розмірів: айсберги, або крижані гори, льодові поля, льоди, що дрейфують, або розбиті поля, круглі чи видовжені.

Температура повітря була досить низькою, термометр показував два-три градуси нижче нуля. Але ми були добре вдягнені, хто у ведмежих дохах, а хто у куртках з тюленячої шкури, які прекрасно захищають від холоду. «Наутилус» опалювався електричними приладами, які підтримували усередині приміщення сталу температуру, незалежно від температури зовнішньої. Крім того, щойно судно занурювалося під воду на декілька метрів нижче рівня моря, як ми потрапляли у прийнятні температурні умови.

Ще два місяці тому тут цілу добу тривав світловий день, так звані білі ночі. А тепер у свої права вступила полярна ніч, забираючи у дня по три-чотири години і готуючись на шість місяців накинути свою тінь на цю приполюсну зону.

П'ятнадцятого березня ми пройшли на широті Південних Шотландських і Південних Оркнейських островів. Капітан Немо розповів мені, що колись у цій водоймі водилося чимало тюленів, але англійські й американські китобої по-варварськи перебили дорослих самців і самок, і винищили тюленів у водах, в яких колись вирувало життя, а нині панує тиша.

Шістнадцятого березня приблизно о восьмій годині вечора «Наутилус», ідучи вздовж п'ятдесят п'ятого меридіану, перетнув Південне полярне коло. Льоди насувалися на нас зусібіч, поступово звужуючи небосхил. Але капітан Немо неухильно прямував на південь.

— І куди його несе? — питав я Конселя.

— Світ за очі, — відповідав той. — От тріснеться лобом, тоді й спиниться.

— Не знаю, чи й це його зупинить!

Правду кажучи, я говорив не те, що думав, бо ця небезпечна експедиція мені була дуже до вподоби. Величава краса полярних країв просто заворожувала мене. Льоди видавалися мені фантастичними фігурами, уява малювала витіюваті архітектурні ансамблі східних міст з мінаретами і мечетями. Проте мальовані уявою картини швидко змінювалися, одні розпадалися, а інші займали їхнє місце. Одну з них я пам'ятаю дуже добре, це місто розвалених споруд! Змінювалися також і барви моїх видінь: під косими променями сонця, що хилилося до заходу, все зодягалося у пурпур і золото, а то раптом сіра пелена туману застилала небокрай, і все зникало у сніговому заметі! Несподівано зусібіч починалося пекельне гуркотіння — це наштовхувалися одна на одну крижини, обвалювалися і розтріскувалися, і тоді декорації льодового театру змінювалися, як пейзаж у діорамі! Бувало, що під час обвалів, «Наутилус» перебував під водою. Тоді вода передавала шум, який зростав до жахливих розмірів. В результаті падіння льодових гір утворювалися небезпечні вири у найглибших товщах океану. «Наутилус» кидало з хвилі на хвилю, він пірнав носом, як вітрильне судно, яке не встигло повернутися до пристані до початку бурі.

Нерідко льоди обступали наше судно тісним кільцем, і здавалося, що виходу немає. Але капітан Немо інстинктивно знаходив рятівні тріщини. Йому вказували шлях тоненькі синюваті струмочки, які борознили льодові поля. І він ніколи не помилявся, вибираючи дорогу. Це було свідченням того, що капітан уже не раз плавав в арктичних морях!

І все ж 16 березня нас таки полонила крига. Це ще не була навіть смуга вічних льодів, а лише широкі льодові поля, зцементовані морозом. Ця перешкода також не зупинила капітана Немо, і він з усього розгону ринув у льодове поле. Сталевий корпус «Наутилуса» врізався у масу ламкого льоду, і той із тріском почав розколюватися на частини. Осколки льоду, зметнувшись уверх, градом падали довкола нас. «Наутилус» нагадував стародавній таран, запущений з неймовірною силою. Наше судно прокладало собі дорогу силою натиску. З розгону воно іноді вилітало на крижину і продавлювало її своєю вагою. А іноді, урізавшись під лід, розсікало його рухом бокової хитавиці, і ми йшли далі по широкій тріщині, що утворювалася у льодовому полі.

Якраз у ті дні на морі вирували шквали. Туман лягав такий густий, що з одного кінця палуби не було видно протилежного. Вітер різко змінював свій напрямок. Сніг, що випадав уночі, зодягав нашу палубу крижаним покривом, його доводилося збивати киркою. А коли температура повітря опускалася до п'яти градусів нижче нуля, «Наутилус» ззовні повністю покривався льодом. Вітрильне судно за таких умов не могло б маневрувати, бо усі блоки і талі неодмінно зледеніли б. Лише судно з електричним двигуном, яке обходиться без вітрил і кам'яного вугілля, могло пуститися у плавання під такими високими широтами.

Барометр стояв дуже низько. Компасу важко було вірити: його стрілка немов сказилася, металася і щомиті давала показання, що заперечували попередні, вона скакала тим швидше, що ближче ми наближалися до магнітного полюса, який не збігається з географічним полюсом Південної півкулі.

За Ганстеном, південний магнітний полюс знаходиться під 70° широти і 130° довготи, а от згідно зі спостереженнями Дюперре — під 135° довготи і 70°30′ широти. Ми змушені були проводити контрольні вимірювання, переносячи компаси у різні частини судна, і визначати середні показники. Але часто встановлювати пройдений шлях доводилося на основі показань лага, які не могли бути точними, тому що у звивистих тріщинах льодів судно увесь час змінювало курс.

Нарешті, 18 березня, після багатьох даремних спроб пробити собі дорогу, «Наутилус» був безнадійно затиснутий льодами. Цього разу нас оточували не просто тороси чи дрейфуючі льоди, навіть не льодяні поля, а нерушимий суцільний бар'єр льодяних гір.

— Крижаний моноліт, — сказав канадець з безнадією в голосі.

З однієї цієї фрази я зрозумів, що Нед Ленд, як і всі попередні мореплавці-полярники, вважає, що льодяну перешкоду подолати неможливо. Але я чомусь не сумнівався, що капітан Немо і з цієї халепи виплутається.

Десь опівдні виглянуло сонце і стало можливо визначити координати місцевості. З'ясувалося, що ми перебуваємо під 51°30′ довготи і 67°39′ південної широти. А це означало, що ми проникнули у глибину Антарктики!

Жодної ознаки вільного моря, жодного натяку на чисту воду! Перед «Наутилусом» розляглася безкрайня торосиста рівнина, хаотичне нагромадження льодів, величезні глиби у вигляді паралелепіпедів з прямовисними гранями — одне слово, поверхня води у період льодоходу тільки у гігантському масштабі. З усіх сторін стриміли льодяні обеліски, шпилі вивищувалися на висоту двохсот футів; а ще далі круті скелі з льоду, огорнуті легкою імлою, немов дзеркала, відбивали сонячні промені, що прорізувалися крізь туман. Природа тут була мовчазна і сувора. Тишу порушували лише сплески крил буревісників. Тут замерзло, зледеніло усе, навіть, здавалося, звуки.

«Наутилус» був змушений припинити свій самонадіяний ризикований хід по льодах.

— Пане професоре, — сказав мені того дня Нед Ленд, — якщо ваш капітан піде ще далі…

— Що буде тоді?

— Тоді він буде сміливцем і я визнаю, що він — улюбленець долі!

— Ви справді так вважаєте?

— Так! Ще нікому не вдавалося подолати суцільні льодові поля. Він могутній, ваш капітан! Але — хай йому грець! — він же не могутніший від самої природи! А там, де природа сказала «досить, це межа, яку нікому не дозволено переступати», навіть найсильніший мусить зупинитися.

— Все правильно, Неде! Та невже вам не хочеться дізнатися, що там, за цими льодами? Особисто у мене перешкода викликає лише одне бажання — подолати її!

— Пан професор має рацію, — підтримав мене Консель. — Перешкоди для того й існують, аби роздратовувати вчених, щоб ті перемагали їх. Та як на мене, краще б їх не було!

— Ет! — сказав канадець. — Усі й так знають, що за цими льодами.

— А я не знаю. Ну ж бо, скажіть, що? — запитав я.

— Лід, лише лід!

— Ви так у цьому впевнені, Неде? — заперечив я. — А я не впевнений, і хотів би переконатися.

— Послухайте мене, пане професоре, — відмовтеся краще від цієї затії! — сказав канадець. — Ми дійшли вже до суцільних льодів. Досить з нас! Далі ні кроку не зробите ані ви, ані ваш капітан. Я подбаю про те, щоб «Наутилус» повернув на північ, туди, де живуть люди!

Як не крути, а Нед Ленд мав рацію. Поки кораблі не будуть пристосовані до плавань в арктичних умовах, доведеться їм зупинятися біля межі суцільних льодів.

Це підтверджувала ситуація, в якій опинився «Наутилус»: незважаючи на всі відчайдушні спроби розколоти лід, він був змушений просто стояти. За законом моряків, якщо судно з якоїсь причини не може продовжувати свій шлях наміченим курсом, воно повертається назад. Але це правило могло діяти за звичайних умов. А ми нікуди не могли рухатися — ні вперед, ні назад! Ми були затиснуті льодами зусібіч! Я думав про те, що досить «Наутилусу» ще трохи постояти на місці, і він вмерзне у лід. Між іншим, так воно і сталося десь о другій годині дня: розводдя, в якому стояло наше судно, почало з неймовірною швидкістю затягуватися молодим льодом. Я мав визнати, що дії капітана Немо були вкрай необачними.

Я стояв на палубі і намагався визначити, чи існують у нас шанси не перетворитися на лід. Вони були мізерними. Капітан Немо нетривалий час спостерігав за процесом утворення льодової кірки довкола свого судна, а потім звернувся до мене:

— Ну, пане професоре, як ви оцінюєте наше становище?

— Ми затиснуті у льодяні окови, капітане.

— Що ви хочете цим сказати?!

— Лише те, що ми не можемо зрушити з місця, ні вперед, ні назад, ні у жоден бік. І становище наше я оцінюю як катастрофічне.

— Отже, пане Аронаксе, ви гадаєте, що в «Наутилуса» немає шансів вибратися з цього суцільного льоду?

— Це буде важко, а якщо дивитися правді у вічі, просто неможливо! Пізня пора року, тож сподіватися на…

— Ах, професоре! Ви ще досі нічого не зрозуміли. Ви мислите так само, як тоді, коли жили на землі, і боїтеся, як усі земляни. Люди самі собі вигадують перешкоди! А от я заявляю, що «Наутилус» не лише вибереться з льодяного затору, але й піде далі!

— Далі на південь?! — вигукнув я, дивлячись у вічі капітанові Немо.

— Так, до самого полюса.

— До полюса? — крикнув я, не впоравшись зі страхом і захопленням, які боролися в мені.

— Саме так, аж до Південного полюса, — без емоцій відповів капітан. — До тієї невідомої точки, де схрещуються усі меридіани земної кулі. Ви ж знаєте, що я роблю з «Наутилусом» усе, що забажаю. І він мене ніколи не підводить.

О, я це добре знав! Знав, яка відважна ця людина, знав, що для неї не існує меж! Але сподіватися подолати перешкоди, які перепинають шлях до Південного полюса, ще більш неприступного, ніж Північний полюс, до якого намарне намагалися дістатися найвідважніші мореплавці, — це вже занадто! Зважитися на таке безумство може тільки божевільний!

І я вирішив запитати капітана Немо, чи він, бува, вже не відкрив славнозвісний полюс, куди ще не ступала жодна людина.

— Ні, професоре, — відповів той. — Це відкриття ми зробимо разом. Те, що не вдається іншим, мені обов'язково має вдатися. Ще ніколи мій «Наутилус» не заходив так далеко у південні моря. Але, запевняю вас, він неодмінно піде далі.

— Дуже хотілось би вам вірити, капітане! — промовив я з легкою іронією. — І я вам вірю! Йдімо вперед! Для нас немає перешкод! Розколімо цей суцільний лід! Підірвімо його! А якщо він не піддасться, ми приробимо «Наутилусу» крила і пролетимо над льодяними торосами!

— Пролетимо над льодами, пане професоре? — перепитав капітан Немо. — Ні, це зробить хтось інший. Моя стихія — вода, а не повітря, тож «Наутилус» пробиратиметься до полюса не небом, а водою, ми підемо під льодами!

— Під льодами?

І тут я все зрозумів. Так, я зрозумів наміри капітана Немо. У цьому фантастичному проходженні нам мали допомогти чудесні можливості «Наутилуса»!

— Нарешті ми починаємо розуміти один одного, професоре, — сказав капітан Немо, усміхнувшись. — Але ви лише обдумуєте, чи це можливо, а я вам із стовідсотковою впевненістю кажу, що наша спроба обов'язково увінчається успіхом. Нам може завадити лише одне: якщо раптом виявиться, що біля полюса розташований материк, ми змушені будемо зупинитися. Але якщо полюс омивається океаном, ми дійдемо до нього!

— Ви таки маєте рацію! — вигукнув я, захоплюючись ідеєю капітана Немо. — Ми бачимо лише поверхню океану, скуту льодами, а глибинні води вільні. Це підтверджує чудесний закон, згідно з яким найбільшої щільності морська вода набуває при температурі, на градус вищій за температуру її замерзання. Здається, відношення надводної частини льоду до його підводної частини становить один до чотирьох? Я не помиляюся?

— Ну майже так, професоре! На кожен фут айсберга, що виступає над рівнем моря, припадає три фути під рівнем моря. Оскільки ці льодяні гори не перевищують ста метрів у висоту, то товщина їхньої підводної частини становить не більше, ніж триста метрів. А що таке триста метрів для «Наутилуса»?

— Буденна глибина, капітане!

— «Наутилус» запросто може опуститися і у значно більші глибини, де температура однакова під усіма широтами; а там нам не страшні навіть тридцяти— чи сорокаградусні морози, які перетворюють на лід поверхневі води.

— Так, професоре, воістину так, — відповідав я, все більше захоплюючись цією темою.

— Єдина складність полягає у тому, — продовжував капітан Немо, — що нам упродовж декількох днів доведеться пробути під водою, не поновлюючи запасів повітря.

— Та хіба це перешкода? — заперечив я. — Резервуари «Наутилуса» досить місткі. Ми їх наповнимо повітрям до максимуму і не відчуватимемо браку кисню.

— Прекрасна ідея, пане Аронаксе, — сміючись, сказав капітан Немо. — Однак я б не хотів, аби ви звинуватили мене пізніше у безпечності. Тому я мушу вам сказати чесно, що ми маємо бути дуже обережними, ризик чималий.

— У чому він полягає?

— Тільки в одному, але дуже вагомому факторі! Можливо, море (якщо тільки море взагалі існує біля Південного полюса) скуте суцільними льодами, і тоді… тоді ми просто не зможемо вибратися на поверхню!

— Та невже ви, капітане, забули, який напористий таран має «Наутилус»? Які льоди його витримають? Я впевнений, що якщо направити судно по діагоналі просто у льодяну стелю, нам вдасться пробити у ній отвір.

— Ви сьогодні генеруєте прекрасні ідеї, професоре!

— І врешті-решт, — продовжував я, ігноруючи іронічний тон капітана, — хто сказав, що біля Південного полюса море обов'язково мусить бути скуте льодами? Може, якраз ми там, навпаки, зможемо погуляти на поверхні морських просторів… Полюси вічної мерзлоти і географічні полюси не збігаються ні у Південній півкулі, ні у Північній. І поки не доведено протилежного, я припускаю існування у цих двох точках земної кулі материка або ж вільних від льоду морів!

— Я думаю приблизно так само, пане Аронаксе, — відповів капітан Немо. — Однак дозволю собі зауважити, що ви спочатку знаходили багато доводів проти моєї ідеї дістатися полюса, а тепер ви її так наполегливо відстоюєте.

Капітан Немо мав рацію. Я перейшов від однієї крайності до іншої! Раніше затято звинувачував його в необачності, а тепер сам забув про обережність і був готовий ризикувати життям, своїм і інших людей. Тепер я переконував капітана у необхідності ризикнути. Але ні, я не маю права вирішального голосу у таких питаннях. Капітан Немо знав краще за мене усі «за» і «проти» свого плану. Він підсміювався, дивлячись, як я здаюся на волю нездійсненних мрій…

Разом із тим капітан Немо не витрачав часу даремно. Він викликав свого помічника, і вони почали жваво спілкуватися своєю мовою. Помічник капітана не виявив жодного здивування і вислухав наказ капітана готуватися до занурення під льодове поле цілком спокійно. Я не знав, чи був він попереджений капітаном про таку можливість, чи просто не бачив у цьому нічого дивного.

Ще більш байдужо повідомлення про те, що ми вирушаємо на Південний полюс, сприйняв Консель.

— Як зволить пан професор, — відповів він спокійно, і більше нічого не додав.

А от Нед Ленд був украй здивований. Він так високо підняв плечі, що його голова до половини сховалася у них.

— Знаєте що, професоре! Мені шкода вас і вашого капітана.

— Неде! Неде… Ми відкриємо полюс!

— Цілком можливо. Але назад не повернетеся! Я нічого не відповів.

— Піду до себе у каюту, — заявив Нед Ленд, щоб не накоїти лихого…

Тимчасом розпочалися приготування до нашої вкрай ризикованої експедиції. Потужні насоси «Наутилуса» нагнітали повітря у резервуари під високим тиском. Близько четвертої години капітан Немо оголосив, що підйомні двері у люку зачиняються. Я востаннє поглянув на льодові простори. Погода була ясна, повітря чисте; і хоча було досить холодно, дванадцять градусів нижче нуля, вітер стих і мороз не дошкуляв.

Десять матросів з кирками в руках піднялися на палубу і заходилися розбивати лід довкола корпуса судна. Лід був ще не дуже міцним, тож з роботою впоралися швидко. Коли вони розчистили достатньо простору, ми увійшли всередину. Резервуари були заповнені водою до ватерлінії, і «Наутилус» почав занурення.

Я увійшов до вітальні разом із Конселем. Через ілюмінатори ми могли бачити глибинні води Антарктичного океану. Ртуть у термометрі піднімалася, стрілка манометра відхилялася вправо по циферблату.

На глибині трьохсот метрів, як і передбачив капітан Немо, ми опинилися під хвилястою нижньою поверхнею суцільних льодів. Але «Наутилус» все ще продовжував занурюватися. Ми сягнули глибини восьмисот метрів. Температура води вже становила не дванадцять градусів, як на поверхні моря, а лише одинадцять.[56] Це вже була перемога на один градус! Зрозуміло, що всередині «Наутилуса» температура повітря була вищою завдяки обігріву електричними приладами.

А між тим «Наутилус» маневрував надзвичайно точно.

— Якщо пана професора цікавить моя думка, то я скажу, що ми пройдемо, — промовив Консель.

— Дуже на це сподіваюся, — відповів я, вклавши у цю фразу всю свою впевненість в успіху.

На вільній від льоду глибині «Наутилус» взяв курс точно на полюс, не відхиляючись від п'ятдесят другого меридіана. Якщо не зменшувати швидкість, то щоб дістатися полюса, потрібно було сорок годин.

Частину ночі ми з Конселем провели у вітальні перед ілюмінаторами. Нас до них прикував новий, незнайомий пейзаж. Води при світлі нашого прожектора іскрилися. Риб у цій пустці не було.

Близько другої години ночі я пішов до себе трохи поспати. Консель зробив те саме.

Наступного дня, 19 березня, я прийшов до вітальні о п'ятій ранку. Електричний лаг показував, що «Наутилус» ішов з помірною швидкістю. Судно обережно піднімалося до поверхні океану, поступово спорожнюючи свої резервуари.

Моє серце виривалося з грудей. Чи вдасться нам піднятися на поверхню? Чи вільне від льодів море довкола полюса?

Але ні! Сильний поштовх з глухим ударом дав нам зрозуміти, що «Наутилус» наткнувся на нижню частину суцільної криги. Якщо говорити мовою моряків, ми «торкнулися дна», але у протилежному розумінні і на глибині тисячі футів! Отже, над нами був шар льоду завтовшки дві тисячі футів.

Виходило, льодяний покрив у цьому місці був товстіший, ніж там, де ми занурилися! Це було дуже неприємно усвідомлювати!

Того дня «Наутилус» декілька разів намагався пробитися крізь крижану товщу, та щоразу вдарявся корпусом у непробивну холодну стелю. В окремих місцях льоди сягали глибини дев'ятсот метрів, а це означало, що товщина льодяного покриву становила тисячу двісті метрів, враховуючи три сотні метрів, що виступали над рівнем моря. Це втричі перевищувало висоту крижаної поверхні в тому місці, де ми занурювалися!

Я ретельно відмічав різні глибини залягання суцільних льодів і отримав таким чином рельєф підводної частини покриву.

Настав вечір, а наше становище, на жаль, на краще не змінилося. Товщина криги коливалася між чотирма і п'ятьма сотнями метрів. Тішило лише те, що льодовий покрив ставав дедалі тоншим. Справді, ця тенденція давала надію!

Але все ще товстий шар льоду загороджував від нас поверхню океану!

Була восьма година вечора. За розкладом, встановленим на борту, «Наутилус» мав би поповнити запас повітря ще чотири години тому. Проте я особисто не відчував необхідності подихати свіжим повітрям — і це при тому, що досі капітан Немо не давав розпорядження скористатися запасними резервуарами.

Тієї ночі я спав неспокійно. Мене то холодив страх, то зігрівала надія. Декілька разів я зіскакував з ліжка, розбуджений тривожними снами чи то поштовхами від зіткнення корпусу судна з крижаною стелею. Близько третьої години ночі прилади у вітальні показали, що нижня частина льодового поля занурена у воду лише на п'ятдесят метрів. Сто п'ятдесят футів льоду відділяло нас від поверхні океану! Суцільні льоди перетворювалися на айсберги! Хребти підводних гір плавно переходили у плоскогір'я!

Я не зводив погляду з манометра. Судно випливало по діагоналі похилої площини внутрішньої частини льодового поля, яке іскрилося при світлі нашого прожектора. Крига ставала тоншою зверху і знизу, з кожною милею, з кожною хвилиною!

Нарешті о шостій годині ранку того пам'ятного дня, 19 березня, я почув новину, на яку очікував з такою тривогою і надією. Двері до вітальні відчинилися, увійшов капітан Немо і повідомив:

— Відкрите море![57]

Розділ чотирнадцятий Південний полюс

Я миттю опинився на палубі. Так! Відкрите море! Лише де-не-де плавали поодинокі крижані брили й айсберги. Довкола нас розкинулася неозора водна гладінь. Тисячі птахів у повітрі і міріади риб у водах, які, залежно від характеру дна, переходили від насиченого синього у зеленаво-оливковий колір. Термометр показував три градуси за Цельсієм нижче нуля. Я почувався так, немовби повіяло весною після довгої суворої зими. Про ту зиму нагадували лише обриси льодових гір у північній стороні небокраю.

— Полюс? — із завмиранням серця запитав я капітана.

— Ще не знаю, — відповів він. — Опівдні я встановлю координати місцевості.

— Коли б лише сонце проглянуло крізь такий густий туман, — занепокоївся я, дивлячись на сіре небо.

— Хай покажеться хоча б на хвилинку, я встигну, — відповів капітан.

Миль за десять на південь від «Наутилуса» виднівся одинокий острів, що вивищувався метрів на двісті над рівнем моря. Лавіруючи, судно повільно наближалося до нього, можливо, оточеного підводними рифами.

Через годину ми підійшли до острова. А ще через дві години вже обігнули його. Берегова лінія довкола острова становила приблизно чотири-п'ять миль. Вузька протока відділяла його від суходолу, можливо, навіть від материка, але говорити про це з упевненістю було неможливо, оскільки берегова лінія ховалася за небокраєм.

Щоб не сісти на мілину, «Наутилус» зупинився за три кабельтових від берега, над яким величаво вивищувалися гори. Матроси спустили на воду шлюпку. Була десята година ранку. Капітан Немо, двоє матросів з вимірювальними приладами і ми з Конселем сіли у шлюпку. Я ще від учорашнього дня не бачив Неда Ленда.

Декілька змахів веслами — і ми причалили до піщаного берега. Консель хотів було вискочити із шлюпки, але я зупинив його.

— Капітане, — звернувся я до керівника експедиції, — право першим ступити на цю землю належить вам.

— Так, професоре, — відповів капітан Немо, — я не вагаючись зійду на полярні землі, де жодна людина ще не залишала своїх слідів!

І він легко скочив на берег. Я бачив, що капітан Немо був дуже схвильований. Видряпавшись похилою скелею догори, він зупинився і схрестив руки на грудях. Він так і застиг у цій позі, величний і зосереджений, немов вступав у володіння полярними зонами. Так він стояв хвилин зо п'ять, а потім звернувся до мене:

— Ласкаво прошу, професоре!

Я одразу ж вискочив із шлюпки, а за мною й Консель. Обидва матроси залишилися у шлюпці.

Ґрунт, доки сягало око, складався з червонявого туфу був немовби посипаний потовченою цеглою. Шлаки, напливи лави, пемза свідчили про те, що острів має вулканічне походження. Подекуди із землі вибивалися тонкі стрічки диму з сірчаним запахом — ознака того, що підземний вогонь не спить, а лише дрімає.

Рослинність на цьому пустельному острові була вкрай бідна. По скелях стелилися мохи і лишайники. Мікроскопічні рослинки, примітивні діатомеї, довгі пурпурові і світло-червоні водорості, занесені у ці зони течією і викинуті на берег прибоєм, — оце й уся фауна.

Берег був устелений молюсками, дрібними черепашками, морськими чашечками, гладкими букардами у формі серця, а також кліонами з довгастим тілом у перетинках і головою у формі двох заокруглених лопатей — їх було найбільше.

Але справжнє життя вирувало у небі! Там пурхали тисячі птахів різних видів, оглушуючи нас своїми криками. Тисячами вони мостилися на виступах скель, безцеремонно розглядали нас і безстрашно розгулювали просто у нас під ногами. Тут були також довгопері кулики з родини білих сивок. Консель трохи наловив цих пташок. У небі ширяли альбатроси з широким, метрів на чотири, розмахом крил.

Ми відійшли ще на півмилі від берега і побачили, що вся земля поорана гніздами, схожими на нірки, — то були гнізда пінгвінів. Дещо пізніше капітан Немо влаштував полювання на пінгвінів, у результаті якого було упіймано декілька сотень цих птахів.

Настала одинадцята година, а туман все не розсіювався і сонце не показувалося. Це мене дуже турбувало. Як же ми зможемо встановити координати, якщо немає сонця? Іншого способу визначити місце нашого перебування я не знав.

Я підійшов до капітана Немо, який мовчки дивився на небо. Капітан мав дещо стурбований вигляд. Та нічого не вдієш! Ця смілива і сильна людина не була всесильною, і небо не корилося йому так, як вода!

Настав полудень, а денне світило все ще не виходило. Небо було заслане густим туманом, крізь який встановити висоту сонця неможливо. Невдовзі з затуманеного неба повалив сніг.

— Доведеться чекати завтрашнього дня, — коротко мовив капітан Немо. — Усі у шлюпку.

Ми сіли у шлюпку, а коли причалили до «Наутилуса», поквапилися сховатися від сніжної бурі.

Снігова буря лютувала аж до ранку. На палубі було неможливо встояти, тож я пішов до вітальні і продовжив працювати над звітом про перипетії нашої експедиції до берегів Антарктиди. Я чув крики альбатросів і фульмарів, яким заметіль немовби і не заважала. «Наутилус», проте, не стояв на місці. Він пройшов уздовж берега ще миль на десять на південь. Довкола панувала напівтемрява, лише смужка легкого світла біля небосхилу вказувала на те, що сонце ще досить високо.

Наступного дня, 20 березня, заметіль ущухла, проте стало набагато холодніше. Термометр показував два градуси нижче нуля. Туман піднявся вище.

Капітан Немо ще не виходив на палубу, але напередодні надав у наше розпорядження шлюпку. Куди ми могли подітися з Південного полюса! Ми з Конселем переправилися на берег. Тут, як і на острові, сувору природу полярного краю оживляли міріади птахів. Пернаті поділяли владу з величезними стадами морських ссавців, що дивилися на нас покірними очима. Тут були різноманітні види тюленів. Одні розпласталися на березі, інші лежали на крижинах, прибитих до берега прибоєм. Наша присутність їх не лякала, а це означало, що вони ще не мали справи з людьми. За моїми підрахунками, такого стада тюленів вистачило б на сотню промислових суден!

— Гай-гай! — вигукнув Консель. — Їхнє щастя, що Нед Ленд залишився на борту!

— Чому, Конселю?

— Та тому що цей затятий мисливець перебив би їх усіх.

— Твоя правда! Наш друг канадець не пропустив би нагоди загарпунити парочку ластоногих! Але це не сподобалось би капітанові Немо, він бо не любить даремно проливати кров беззахисних тварин.

— У цьому я з ним солідарний.

— І я також, Конселю. Ти краще мені скажи, чи встиг уже розкласти по поличках цих прекрасних представників морської фауни?

— Пан професор знає, що Консель не такий сильний на практиці, як у теорії. От якби він потрудився назвати цих тварин…

— Це тюлені та моржі.[58]

— Дві родини з ряду ластоногих, — відчеканив мій учений друг, — тип хребетних, клас ссавців.

— Браво, Конселю! — вигукнув я. — Але ж родини діляться на роди, і, якщо я не помиляюся, ми матимемо нагоду поспостерігати за ними. Ходімо!

Настала восьма година ранку. До полудня залишалося чотири години. Я вже не міг дочекатися того часу, коли ми встановимо координати місцевості, де перебуваємо. Маючи вільний час, ми з Конселем вирішили прогулятися берегом широкої бухти, яка глибоко врізалася у гранітні береги.

Усе довкола — береги, прибережні крижані брили, воду — заполонили морські ссавці. Найбільше тут було тюленів. Вони трималися групами: самці турботливо оберігали своє сімейство, самки годували тюленят, молоді тюлені бавилися поодаль. Ластоногі важко пересувалися короткими недоладними стрибками за рахунок мускульних скорочень тіла, безпорадно ласкали своїми погано розвиненими плавцями, які у їхнього родича ламантина утворюють справжнє передпліччя. Але у воді, у своїй рідній стихії, тюлені почуваються набагато краще: ці тварини з гнучким хребтом, вузьким тазом, гладкою короткою шерстю з перетинчастими лапами плавають пречудово.

Я звернув увагу Конселя на те, як сильно розвинуті у цих тварин мозкові півкулі. Жоден ссавець, окрім, звичайно, людини, не має такої кількості мозкової речовини. Тому тюлені легко піддаються дресируванню, швидко звикають до людей, які їх приручають.

Більшість тюленів вилежувалися на прибережних каменях і на піску.

Ми пройшли ще зо дві милі. Але тут перед нами виріс скелястий мис. Скелі звисали над морем, і пінисті води прибою розбивалися об їхнє підніжжя. З протилежного боку мису чулося грізне ревіння, так, немов там було пасовище, а на ньому — стадо жуйних тварин.

— Оце так! — вигукнув Консель. — Бики виступають!

— А от і ні! Сьогодні моржі за артистів.

— Це бої моржів?

— Або бої, або ігри.

— З дозволу пана професора, так хотілося б це побачити.

— Авжеж, Конселю, мені також дуже хочеться.

І ось ми знову пробираємося уздовж базальтових скель, під гуркіт обвалів, по слизькому обледенілому камінню. Я не раз падав і відбивав собі боки. Консель від природи був обачнішим, він твердіше стояв на ногах, рідше спотикався. Допомагаючи мені підвестися, він щоразу примовляв:

— Якби пан професор ширше ступав, то падав би рідше.

Вибравшись на гребінь мису, я побачив перед собою простору снігову рівнину, а на ній величезну кількість моржів. Тварини бавилися, і їхнє голосне ревіння було виявленням радості, а не гніву.

Деякі моржі, не дивлячись на весь той гамір, спокійно собі спали. Тож, проходячи повз них, я міг їх вільно розглядати. Ці тварини мають товсту зморщену шкуру, їхня шерсть рудувата, коротка і не дуже густа. Тутешні моржі спокійніші і сміливіші за своїх північних родичів, тому й не виставляють вартових для охорони свого лігвища.

Вирішивши повернутися до «Наутилуса», ми пішли вузькою стежиною, що огинала вершину берегової скелі. О пів на дванадцяту ми дійшли до того місця, де висадилися на берег. Я одразу ж побачив капітана Немо. Стоячи на базальтовій глибі, він вдивлявся у північну частину небокраю. Поряд були розкладені астрономічні прилади.

Я мовчки підійшов до капітана Немо. Настав полудень, але сонце так і не виглянуло. Визначити координати знову не вдавалося. Якщо ще й завтра все повториться, нам доведеться відмовитися від спроби встановлення місця нашого перебування.

То було 20 березня, а 21 березня, як відомо, настає рівнодення. Це означало, що наступного дня денне світило сховається за обрій аж на півроку, тобто розпочнеться тривала полярна ніч. Від початку вересневого рівнодення сонце, що зійшло над північним горизонтом, до 21 грудня піднімалося небом все більш видовженими спіралями. У період літнього сонцестояння у північних зонах воно знову почало хилитися до небокраю, і ось завтра, за віковим законом, пошле нам прощальні промені.

Я поділився своїми прогнозами з капітаном Немо.

— Ви маєте рацію, пане Аронаксе, — сказав він. — Якщо завтра нам не вдасться визначити висоту сонця, то цю справу доведеться відкласти на шість місяців. Але може так статися, і я на це сподіваюся, що завтра сонце таки прогляне крізь хмари і туман. І тоді я з легкістю визначу його висоту, адже випадок привів мене сюди саме напередодні рівнодення.

— Ну то й що з того?

— Важко точно визначити висоту сонця, коли воно описує видовжену спіраль. У такому разі показання приладів не завжди точні.

— То як ви діятимете завтра?

— Я скористаюся хронометром, — відповів капітан Немо. — Якщо завтра, 21 березня, опівдні сонячний диск, беручи до уваги переломлення променів, буде пересічений рівно навпіл лінією горизонту, це означатиме, що ми перебуваємо в самому серці Південного полюса!

— Он як! — вигукнув я. — Та все ж таке визначення не можна вважати математично точним, бо настання рівнодення не збігається із полуднем.

— Безсумнівно, пане професоре, але похибка буде незначною, становитиме лише якусь сотню метрів. А це для нас не так вже й важливо. Тож до завтра!

Капітан Немо повернувся на борт. Ми з Конселем блукали берегом до п'ятої години вечора, спілкувалися, спостерігали за рослинним і тваринним світом, класифікували його представників. Нічого особливо цікавого ми не побачили, за винятком яйця пінгвіна, яке помітно вирізнялося з-поміж інших. Поціновувачі всіляких речей, що вибиваються з ряду звичайних, не замислюючись, віддали б за таке яйце тисячу франків. Воно мало синє забарвлення і було почеркане знаками, схожими на ієрогліфи, — справжнє диво. Я віддав те яйце Конселю, і він благополучно доставив його, як дорогоцінну китайську вазу, на борт «Наутилуса».

Я помістив це рідкісне яйце в одну з вітрин музею. А потім ми з апетитом повечеряли. До столу подали печінку тюленя, яка на смак нагадувала свіже свиняче сало. Повечерявши, я відправився спати, проте спершу, як індус, попросив у денного світила, щоб воно було прихильним до нас.

Наступного дня, 21 березня, я вийшов на палубу о п'ятій годині ранку. Капітан Немо був уже там.

— Трохи прояснюється, — сказав він. — Є надія. Поснідаємо і зійдемо на берег. Треба вибрати зручний для спостережень пункт.

Коли про все було домовлено, я зайшов до Неда Ленда. Мені хотілося, щоб він пішов з нами. Проте гарпунер відмовився, попри мої вмовляння і переконування. Я бачив, що йому стає дедалі важче контролювати свою хандру і роздратованість. Проте цього разу відмова Неда Ленда мене не дуже засмутила. Адже на березі було стільки тюленів — величезна спокуса для нашого мисливця!

Після сніданку я вийшов на палубу і чекав команди спускатися у шлюпку, щоб переправитися на берег. За ніч «Наутилус» пройшов ще декілька миль. Тепер він стояв у відкритому морі, на відстані милі від берега, над яким височів гірський шпиль заввишки у чотириста, а то й у п'ятсот метрів. У шлюпці, окрім мене, розмістилися капітан Немо і двоє членів екіпажу «Наутилуса»; вони взяли з собою хронометр, підзорну трубу і барометр.

Поки ми пливли до берега, бачили багато китів. Я помітив також і довгі білясті ланцюжки сальп і великих медуз, що гойдалися на гребенях хвиль.

О дев'ятій ранку ми були вже на березі. Небо прояснилося. Хмари мчали на південь. Холодні води скинули з себе пелену туману. Капітан Немо попрямував до вершини гори, яку він вирішив зробити своєю обсерваторією. Крутий підйом по гострих уламках пемзи і лави, в атмосфері, насиченій сірчистими випарами з тріщин у горах вулканічного походження, давався непросто. Але капітан Немо, який, здавалося, мав би відвикнути ходити по землі, спритно видирався на найбільш стрімчасті скелі. Його спритності міг би позаздрити будь-який мисливець за піренейськими сарнами. Я ледве встигав за ним.

Зо дві години ми піднімалися на вершину гори, ступаючи виступами скель з порфіру і базальту. З тієї висоти, де ми стояли, око могло бачити відкрите море аж ген до лінії небокраю, яка з північної сторони була різко обрамлена суцільними льодяними утвореннями. Під нашими ногами стелилася снігова рівнина, що засліплювала своєю білизною. А над нами світилася безхмарна небесна лазур. З північного боку показався сонячний диск, подібний до вогненної кулі, розрізаної навпіл небосхилом. З величавих вод вибивалися сотні прекрасних фонтанів. Удалині погойдувався на хвилях наш «Наутилус», немов стомлений кит. А позаду нас, у напрямку півдня і сходу, лежала неозора земля, хаотичне нагромадження скель і льодів!

Діставшись вершини гірського піка, капітан Немо за допомогою барометра ретельно виміряв його висоту над рівнем моря. Цей показник мав враховуватися під час подальших спостережень.

За чверть до дванадцятої сонце, яке ми досі бачили лише завдяки рефракції, випливло з-за обрію, мов золотий диск, і кинуло свої прощальні промені на цей безлюдний материк, на ці води, які ще не борознило жодне судно!

Капітан Немо взяв підзорну трубу з дзеркалом, що усуває обман зору у разі переломлення променів, і став спостерігати за світилом, яке хилилося до небокраю, описуючи видовжену по діагоналі дугу. Я тримав хронометр. Моє серце прискорено билося. Якщо рівно половина сонячного диска сховається за небосхилом у ту хвилину коли настане полудень, це означатиме, що ми на самому полюсі!

— Полудень! — вигукнув я.

— Південний полюс! — тріумфував капітан Немо, простягаючи до мене підзорну трубу.

У неї я побачив, що сонячний диск був наполовину зрізаний небокраєм.

Останні промені сонця золотили вершину стрімчака, а нічні тіні вже лягали на схили.

У цю хвилину капітан Немо, поклавши руку мені на плече, заговорив:

— Я, капітан Немо, 21 березня 1868 року дійшов до Південного полюса під 90° пд. ш. і став володарем цієї частини земної кулі, що становить одну шосту частину всіх відомих материків разом узятих.

— Хто поставив вас тут володарем, капітане?

— Я сам!

Зробивши таку голосну заяву, він розгорнув чорний прапор з вишитою на ньому золотою літерою «Г\І».

А потім він підвів голову і звернувся до небесного світила, що кидало останні промені на морську гладінь і на нас, свідків і учасників цього небувалого відкриття:

— Прощавай, сонце! Сховайся, величне світило! Вийди за межі цих вільних вод, і нехай полярна ніч огорне мороком аж на шість місяців мої нові володіння!

Розділ п'ятнадцятий Випадкова перешкода чи нещасний випадок

Наступного дня, 22 березня, о шостій ранку розпочалися приготування до відплиття. Останні проблиски сутінків поглинула нічна темрява. Мороз дошкуляв дедалі сильніше. Зірки видавалися все яскравішими. У зеніті неба світилася полярна зірка Антарктики — прекрасний Південний хрест.

Термометр показував дванадцять градусів морозу, а вітер боляче щипав обличчя. Вочевидь, басейн Південного полюса упродовж шести зимових місяців скутий льодом і у цей час абсолютно недоступний. А що мали робити бідолашні кити? Безсумнівно, вони, пірнаючи під тороси, пливли «зимувати» у більш пристосовані для існування місця. А тюлені і моржі, що звикли жити в найсуворіших умовах, залишалися тут, на льодяних узбережжях. Поки я розмірковував над долею місцевих тварин і птахів, резервуари наповнювалися водою.

«Наутилус» поволі занурювався у воду. На глибині тисяча футів судно зупинилося. Гвинт запрацював, і «Наутилус» зі швидкістю п'ятнадцять миль за годину попрямував строго на північ. А вже ближче до вечора наше судно пливло під величезним льодяним панциром торосів. Я цілий день присвятив впорядкуванню своїх записів. І хоча подумки я все ще перебував на Південному полюсі, розпочалася наша дорога назад. Чи готує вона для нас так само багато несподіванок і відкриттів? Я сподівався дізнатися багато нового, бо знав, що запас підводних див невичерпний! Відтоді як випадок закинув нас на борт «Наутилуса», минуло п'ять з половиною місяців; за цей час ми пропливли чотирнадцять тисяч льє, подолавши відстань, довшу за земний екватор. Усю ніч фантасмагоричні сни з враженнями від пережитого у першій половині навколосвітньої подорожі штурмували мій мозок.

О третій годині ночі я прокинувся від потужного струсу. Я зіскочив з ліжка і почав прислухатися. Раптом мене кинуло на долівку посеред каюти. Стало зрозуміло, що «Наутилус» на щось наштовхнувся і сильно похилився. Чіпляючись руками за стінки проходів, я насилу дійшов до вітальні, яка постійно освітлювалася. Усі меблі там були перевернуті, проте скляні шафи, завдяки тому що були надійно прикріплені до стін і до підлоги, на щастя, залишилися на місці.

Усередині корабля було чути якісь голоси і тупіт. Я хотів було вийти з вітальні, та в цей момент зайшли Нед Ленд і Консель.

— Що сталося? — запитав я.

— Я саме хотів запитати про це пана професора, — відповів Консель.

— Хай йому грець! — вигукнув канадець. — Я знаю, що сталося! «Наутилус» на щось напоровся.

— А ми все ще під льодами, чи вже випливли на поверхню? — запитав я.

— Цього ми не знаємо, — відповів Консель.

— Зараз дізнаємося, — сказав я і подивився на манометр.

Я дуже здивувався його показникам: ми перебували на глибині трьохсот шістдесяти метрів.

— Що це означає, чорт забирай? — здивувався я.

— Може, капітан Немо пояснить… — промовив Консель.

— Треба його знайти, негайно! — вигукнув Нед Ленд.

— Ходімо зі мною, — запропонував я.

Ми пішли до бібліотеки, але там нікого не було. Я подумав, що капітан Немо може бути у кабіні стернового. А туди без запрошення навіть у такій винятковій ситуації не варто було й носа потикати, щоб не заважати. Треба було чекати. Нед Ленд не шкодував міцних слівець, аби висловити своє невдоволення. Ми з Конселем мовчали. Нарешті у приміщення зайшов капітан Немо, та, мабуть, навіть не помітив нас. Його обличчя, завжди таке безпристрасне, цього разу було помітно стурбованим. Він мовчки подивився на компас і на манометр, потім приклав палець до тієї точки на мапі, що відповідала Південному океану.

Я не хотів йому заважати, та все ж через декілька секунд скористався тим, що він повернувся у мій бік, і запитав тими словами, які він промовив, коли ми сіли на мілину в Торресовій протоці:

— Що це, капітане, випадкова перешкода?

— На жаль… цього разу нещасний випадок, — відповів капітан Немо.

— Складний?

— Можливо.

— «Наутилус» сів на мілину?

— Так.

— Це трапилося унаслідок…

— … примхи природи, тут немає провини людей. Ми маневрували точно, без жодної помилки. Але ми не можемо впливати на закон рівноваги. Можна боротися проти людських законів, але не проти природних…

Філософські роздуми у такий момент були абсолютно недоречні, тим паче що вони не відповідали на моє запитання. Тому я запитав прямо:

— Чи можна дізнатися, що спричинило нещасний випадок?

— Величезна крижана брила, ціла гора перевернулася, — відповів капітан Немо. — Коли підніжжя крижаних гір підмивається більш теплими шарами води, то центр ваги переміщується вище, і внаслідок цього крижана гора перевертається. Одна з таких крижаних брил перевернулася і вдарила по «Наутилусу». Потім вона ковзнула по його корпусу, підняла судно і витиснула догори, у менш щільний шар води, де «Наутилус» і лежить.

— А хіба ми не можемо звільнити судно, викачавши воду з резервуарів, щоб забезпечити йому рівновагу?

— Саме це ми зараз робимо. Чуєте, як працюють насоси? Погляньте на стрілку манометра. Вона показує, що «Наутилус» піднімається, але разом з ним піднімається льодяна глиба, і доки щось не зупинить її, наше становище не зміниться на краще.

«Наутилус» накренився на правий борт. Якби льодяна гора зупинилася, то судно вирівнялось би. Але хто міг гарантувати, що ми не наштовхнемося на верхній шар торосів і нас не розчавлять дві товстелезні крижини? Я замислився, що нам може загрожувати. Капітан Немо продовжував спостерігати за манометром. «Наутилус» піднявся десь на сто п'ятдесят футів, але зберігав той самий кут нахилу відносно лінії перпендикуляра.

Раптом ми відчули, що корпус легенько рухається. Вочевидь, «Наутилус» почав потрохи випрямлятися. Предмети, що висіли на стінах, поволі поверталися на свої місця, а площини стін — наближатися до вертикальної лінії. Ми усі мовчали і схвильовано, із замиранням серця спостерігали, як «Наутилус» «стає на ноги».

Минуло хвилин десять.

— Нарешті ми стоїмо догори головою! — вигукнув я.

— Так, — згодився капітан Немо і пішов до виходу.

— Та чи спливемо ми на поверхню? — запитав я.

— Авжеж, — відповів він. — Тільки-но резервуари звільняться від води, «Наутилус» підніметься на поверхню моря.

Капітан Немо вийшов, і незабаром я помітив, що судно припинило підніматися. Це було правильне рішення, адже «Наутилус» міг би вдаритися об нижню частину торосів. Краще було утримуватися між верхньою і нижньою крижиною.

— Викрутились! — зауважив Консель.

У цю хвилину відчинилися віконниці на ілюмінаторах, і крізь них у вітальню увірвався потік світла.

Внутрішнє освітлення погасло, але у вітальні було світло від зовнішнього середовища, і воно заповнювало іскристим світлом усе приміщення. Завдяки здатності відбивати світло, льодяні стіни направляли у глибину тунелю яскраві промені від прожектора «Наутилуса».

— Яка краса! Яка краса! — вигукував Консель.

— Так, — погодився я, — це незабутнє видовище!

— Так, хай йому грець! — пробурмотів Нед Ленд. — Це просто чудово! Я розлючений, що ми потрапили у цю льодяну пастку, але мушу зізнатися, що вона прекрасна! Прекрасна! Проте споглядання цих ілюмінацій може нам дорого коштувати! А якщо говорити простіше, то ми дивимося на те, що Бог заховав від людських очей! Ми не маємо права дивитися на цю красу!

Нед Ленд мав рацію. Це було нереально красиво, я б навіть сказав, занадто красиво. Раптом Консель зойкнув, і я мимовільно озирнувся.

— Що таке?

— Заплющте очі! Не дивіться!

Вигукуючи ці застереження, Консель затулив долонями свої очі, немовби хотів їх від чогось захистити.

— Та що з тобою, друже?

— Я нічого не бачу! Я осліп!

Я знову мимовільно перевів погляд на скляну поверхню вікна, і мене також засліпив огненний блиск.

І тут я збагнув, що відбулося. «Наутилус» ринув уперед з неймовірною швидкістю. Усе довкола, поверхні і точки крижаних стін, що досі просто помірно виблискували, перетворилися на смуги, які за яскравістю могли змагатися з самою блискавкою. Міріади льодяних діамантів зливалися у вогненні промені.

Скляні ілюмінатори у вітальні затулили віконниці (я це зрозумів за характерним звуком), але ми все ще стояли, прикривши очі долонями. Сітківка очей була надто подразнена.

Нарешті ми відпустили руки.

— Слово честі, я б не повірив, якби сам не пережив цього, — сказав Консель.

— А я й досі не вірю! — відповів Нед Ленд.

— Гай-гай, і навіщо нам повертатися на землю? — продовжував Консель. — Адже тепер ми розбещені чудесами й видовищами! Нам буде нудно там, на жалюгідних континентах, і нас більше не вражатимуть навіть найкращі творіння людського генія. Ні! Світ, населений людьми, тепер не гідний нас!

Такі заяви з уст зазвичай спокійного фламандця могли свідчити тільки про те, що він надзвичайно вражений побаченим.

Але канадець повернув нас до реальності прикрим нагадуванням:

— Світ, населений людьми, тепер недоступний для нас! — гаркнув він.

Ми з Конселем мовчки перезирнулися.

О п'ятій годині ранку «Наутилус» вдарився об щось носом. Ну в що він міг тут вдаритися? Звісно, у льодяну глибу. Я не сподівався, що на нашому шляху може постати нездоланна перешкода. Проте «Наутилус» таки дав задній хід.

— Невже ми рухаємося назад? — здивувався Консель.

— Так, — відповів я, — вочевидь проходу уперед немає.

— І що далі? — не вгавав Консель.

— Все дуже просто: ми повернемося назад і вийдемо через південний прохід. Ось так!

— Непередбачена затримка у плаванні, — констатував Нед Ленд.

— Кількома годинами раніше чи пізніше — яка різниця, аби лише вийти звідси!

Ми прочекали три години. Щохвилини я зиркав на прилади, які висіли на стінах у вітальні. Якщо вірити показникам манометра, то «Наутилус» стабільно тримався на глибині трьохсот метрів під рівнем моря; компас незмінно вказував, що ми рухаємося на південь; лаг крутився зі швидкістю двадцяти миль за годину — це неймовірна швидкість, якщо зважати на те, що ми йшли заднім ходом.

О восьмій годині двадцять п'ять хвилин відбулося друге зіткнення. Я зблід. Обидва мої приятелі підійшли до мене.

Я стиснув руку Конселя. Ми переглянулися. Наші погляди були виразнішими за будь-які слова.

Цю німу сцену перервав капітан Немо. Звертаючись до нього, я озвучив запитання, яке завмерло на устах усіх присутніх:

— На південь також перегороджений шлях?

— Так. Льодяна глиба перевернулася і загородила останній вихід.

— Ми у пастці?

— Так.

Розділ шістнадцятий Брак повітря

Зусібіч нас оточували стіни льоду. Ми стали бранцями крижаних торосів! Канадець гримнув об стіл своїм величезним кулаком. Консель мовчав і розглядав долівку. Я дивився на капітана Немо. На його обличчі не відбивалося жодних емоцій: він стояв, схрестивши руки на грудях, і щось напружено обдумував.

— Панове, — нарешті вимовив він, — у становищі, в якому ми опинилися, може бути два види смерті.

Ця незбагненна людина зараз мала вигляд професора якоїсь точної науки, що доводив своїм учням теорему.

— По-перше, нас може розчавити. По-друге, ми можемо померти від браку повітря. Повітря вистачить тільки на дві доби. Ми перебуваємо під водою вже тридцять шість годин. Повітря всередині «Наутилуса» стає дедалі важчим, найближчим часом його необхідно освіжити. Дві доби — і запас свіжого повітря буде вичерпано.

— У такому разі ми маємо докласти усіх зусиль, щоб вибратися звідси раніше! — вигукнув я.

— Так, ми мусимо хоча б спробувати! Будемо щосили пробивати стіну, яка оточила нас.

— Яку саме, в якому напрямку?

— Покладемося на підказку зонда. Я посаджу «Наутилус» на нижню стінку, а матроси, зодягнуті у скафандри, проб'ють льодяний покрив у найтоншому місці, і через нього ми виберемося з пастки.

— А чи можна відчинити віконниці у вітальні?

— Звичайно, тепер це нічим нам не загрожує, оскільки ми не рухаємося.

Капітан Немо вийшов.

— Друзі, — сказав я, — наше становище не можна назвати безпечним. Тому я сподіваюсь на вашу мужність і енергію.

— Звичайно, — відповів канадець. — Зараз не час для скигління і скарг. Для нашого порятунку я готовий зробити усе, що в моїх силах.

— Чудово, Неде, — сказав я, простягаючи йому руку. — Я знав, що на вас можна покластися.

— Майте на увазі, що киркою я володію не гірше, ніж гарпуном. Тож якщо капітанові знадобиться моє уміння і сила, то я до його послуг, — додав канадець.

Я провів Неда Ленда до приміщення, де матроси «Наутилуса» одягалися у скафандри. Я повідомив капітанові Немо про бажання канадця допомогти, і він, звісно, зрадів додатковій робочій силі. Канадець хутко одягнув костюм для перебування під водою.

Тільки-но Нед Ленд перевдягнувся, я повернувся до музею, де вже були відчинені віконниці, і став поряд із Конселем перед ілюмінатором. Ми розглядали оточуючі нас льоди.

Через декілька хвилин ми побачили дванадцять членів екіпажу «Наутилуса», серед яких був і наш Нед Ленд, що вирізнявся своїм надзвичайно високим зростом. Супроводжував їх сам капітан Немо.

Замість того аби довбати стіни навмання, він розпорядився прозондувати їх, щоб визначити потрібний напрямок робіт. Довгі зонди врізалися у бічні стіни тунелю, та, пройшовши метрів п'ятнадцять, застрягали у товщі іншої стіни. Намагання пробити льодяну стелю були марними, бо товщина торосів сягала щонайменше метрів чотириста. Капітан Немо дав розпорядження прозондувати нижній шар льоду. Виявилося, що тут до води було лише десять метрів.

Будь-яке складне завдання легше виконати, коли воно чітко окреслене. Матроси не довбали лід довкола корпусу «Наутилуса», це значно ускладнило б справу. Капітан Немо розпорядився на відстані восьми метрів від лівого борту судна намітити величезну круглу канаву, яка окреслювала площу льоду, що його необхідно було видовбати, аби вийти з полону. Тож льодоруби дружно взялись до роботи і виконували її наполегливо й напрочуд злагоджено.

Перша бригада льодорубів працювала дві години. З другою бригадою вийшли і ми з Конселем. Роботою керував помічник капітана. Увійшовши у воду, я відчув, що вона страшенно холодна, проте я швидко зігрівся, працюючи киркою. Мені досить легко було рухатися, хоча зовнішній тиск становив тридцять атмосфер. Ми також працювали дві години. Повернувшись до салону, щоб перепочити й попоїсти, я відчув велику різницю між повітрям, яке надходило з апарата Рукейроля, і тим, що було всередині «Наутилуса», — у ньому почав накопичуватися вуглекислий газ. Ось уже дві доби повітря не освіжали, тож його життєдайні якості були сумнівними. За дванадцять годин важкої роботи нам вдалося зняти лише один метр льоду! Тож аби дістатися до води, необхідно мати чотири дні і п'ять ночей.

— Роботи на чотири дні і п'ять ночей! — сказав я своїм товаришам. — А запасу повітря у резервуарах вистачить тільки на два дні.

Як і передбачалося, за цілу ніч ми викидали ще метр льоду з великої вирви, яка мала стати рятівною для «Наутилуса».

Під вечір льодове дно стало тоншим ще на один метр. Коли я повернувся на борт, то ледь не задихнувся від вуглекислого газу, яким було насичене повітря усередині «Наутилуса». Як я шкодував, що на борту немає такої хімічної речовини, яка була б здатною поглинути цей задушливий газ!

Того вечора капітанові Немо довелося таки відкрити на деякий час вентилі резервуарів і впустити декілька струменів чистого повітря усередину «Наутилуса». Якби він цього не зробив, ми усі, скоріше за все, не прокинулися б наступного ранку.

Наступного дня, 26 березня, я знову вийшов працювати і разом з усіма заходився видовбувати п'ятий метр. Бокові стіни і нижня частина тороса стали помітно товстішими. Ставало очевидним, що вони зійдуться скоріше, ніж «Наутилус» вивільниться. На якийсь час я впав у відчай. Ще трохи втоми й безнадії — і я не зможу навіть втримати у руках кирку, не те що довбати лід. Навіщо зараз мучитися, витрачати останні сили, якщо все одно нам не уникнути страшної смерті. Я уявляв, як нас зусібіч затискає у свої лещата вода, що перетворюється на невблаганний і непереможний камінь, як ми задихаємося від нестачі кисню… Такої страшної страти не вигадали навіть найжорстокіші дикуни. Мені здавалося, що я потрапив у пащу якогось страховиська і що його грізні щелепи ось-ось зімкнуться.

Коли капітан Немо, який працював разом із нами, проходив повз мене, я потягнув його за рукав і показав на стіни нашої тюрми. Стіна з правого борту помітно наблизилася до «Наутилуса» — тепер відстань між ними становила не більше чотирьох метрів.

Капітан Немо зрозумів мене і дав знак іти за ним. Ми повернулися на борт і познімали скафандри. Для розмови капітан Немо запропонував перейти до вітальні.

— Пане Аронаксе, треба зробити щось неймовірне, інакше ця вода, перетворюючись на лід, зацементує нас.

— А що ми можемо вдіяти?

— Якби тільки мій «Наутилус» був настільки міцним, щоб витримати цей тиск і залишитися цілим!

— То що було б тоді? — запитав я, не вловлюючи думки капітана.

— Та як ви не розумієте, що тоді процес зледеніння води став би допомагати нам? Невже не очевидно, що перетворення води на лід розірвало б крижані поля, що нас оточили, так само, як воно рве найтвердіші породи каміння? Це було б нашим спасінням, а не причиною загибелі!

— Можливо, капітане. Проте, якою б великою не була сила опору «Наутилуса», він все одно не витримає такого жахливого тиску і сплющиться у лист заліза.

— Знаю… Тому-то ми маємо покладатися не на милість природи, а на самих себе. Треба стримати процес зледеніння. Зближуються не лише бокові стіни, спереду і ззаду «Наутилуса» залишилося не більше десяти футів вільної води. Зледеніла вода скоро замурує нас.

— Скільки ще часу ми зможемо вільно дихати усередині «Наутилуса»?

Капітан Немо подивився мені просто у вічі і сказав:

— Післязавтра резервуари будуть порожні.

Все моє тіло вкрилося холодним потом. Я і сам це знав, проте з уст капітана сказане прозвучало як вирок. Та все ж, трохи опанувавши себе, я сприйняв його слова як поштовх до активної дії. Розуміючи усю безвихідь нашого становища і відчуваючи потребу негайно зробити щось для порятунку, я спробував поміркувати. Отже, 22 березня «Наутилус» занурився у вільні від льоду води полюса. Сьогодні 26 березня. Цілих п'ять діб ми протрималися завдяки запасам повітря у резервуарах «Наутилуса». Ту мізерну кількість дорогоцінного повітря, яка ще залишалася, необхідно було зберегти для льодорубів. Усі ті обставини настільки ясно закарбувалися у моїй пам'яті, що навіть зараз, коли я про це пишу, душу мою охоплює жах, і мені ще й досі здається, що немає чим дихати.

А капітан Немо щось мовчки обдумував. У якийсь момент з виразу його обличчя я зрозумів, що в його голові зародилася якась рятівна думка. Проте капітан похитав головою, ніби заперечуючи самому собі. Нарешті з його уст вирвалося одне слово:

— Окріп…

— Окріп?! — здивувався я.

— Так, окріп… Ми заточені у доволі обмеженому просторі. Якщо насоси «Наутилуса» увесь час викидатимуть струмені гарячої води, то температура оточуючого середовища мала би підвищитися і призупинити процес зледеніння.

— Треба спробувати, — рішуче промовив я.

— За справу, пане професоре!

Зовнішній термометр показував сім градусів морозу. Капітан Немо провів мене у камбуз, у той відсік судна, де працювали об'ємні дистиляційні апарати для видобування питної води шляхом випаровування. Їх накачали водою, і усе тепло від електричних батарей спрямували в труби, занурені у воду. Через декілька хвилин вода нагрілася до ста градусів. Потік гарячої води ринув у насоси, а на її місце надходила свіжа холодна вода. Тепло від електричних батарей було таким сильним, що холодна вода з моря, щойно пройшовши по трубах, в насоси надходила у вигляді окропу.

Через три години після накачування окропу зовнішній термометр показував шість градусів нижче нуля. Отже, ми вибороли один градус. Ще через дві години температура зовнішнього середовища становила чотири градуси.

— Ми переможемо, — сказав я капітанові. — Тепер нас точно не розчавить. Залишається побороти ще одну небезпеку — брак кисню.

За ніч температура води піднялася до одного градуса нижче нуля. Накачування гарячої води більше не могло підняти температуру ані на градус. Але оскільки зледеніння морської води можливе при температурі два градуси нижче нуля, я нарешті заспокоївся: загроза замерзання води минула.

Наступного дня, 27 березня, ми вибрали шість метрів льоду. А залишалося ще чотири метри — роботи на сорок вісім годин. Того дня наше становище наблизилось до критичного.

Від браку повітря мені здавалося, що тіло стало важким зсередини. До третьої години пополудні відчуття дискомфорту дійшло апогею. Я позіхав безперестанку, від цього почало зводити щелепи. Потреба у кисні зростала, а його вміст у повітрі дедалі зменшувався. Я відчував моральне і фізичне виснаження і повне оціпеніння. Врешті-решт я розпластався на ліжку і лежав лежнем у стані напівсвідомості.

Мій добрий Консель не полишав мене, хоча і мучився так само. Він брав мене за руку, підбадьорював, і у якийсь момент я почув його шепіт, альтруїстичний зміст якого мене вразив і повернув до життя:

— Ех, якби я тільки міг припинити дихати, щоб для пана професора залишилося більше повітря…

Коли я це почув, то не стримав сліз.

Перебувати всередині «Наутилуса» було неймовірно важко, кожен із нас чекав, коли настане його черга змінити напарника-льодоруба і зодягнути скафандр. Ритмічно працюючи кирками, ми невпинно вибивали лід. Це була важка робота: пальці на руках не згиналися, боліли плечі, наші тіла були покриті синцями. Але що таке фізична втома і біль порівняно з браком повітря — просто ніщо! Живодайне повітря вливалося у наші легені! Ми дихали! Дихали! І все ж ніхто не смів затримуватися за роботою довше, ніж було визначено. Тільки-но час зміни закінчувався, кожен покірно знімав з себе скафандр, передавав свій балон з повітрям товаришеві, щоб і той ковтнув джерела життя. Такий порядок запровадив капітан Немо, і сам його дотримувався. Наставав час мінятися, і він першим віддавав свій апарат помічникові, повертався в отруєну атмосферу корабля, залишаючись при цьому спокійним і врівноваженим, не дозволяючи собі скаржитись на обставини.

Наступного ранку дихати стало ще важче. Ми почували себе так, ніби були страшенно п'яними.

Шостого дня капітан Немо зрозумів, що у нашій ситуації кирки і ломи — недоладне знаряддя, тому прийняв рішення проломити льодяний шар, який відділяв нас від вільної води, у інший спосіб. Він не піддавався фізичним і моральним мукам. Сила волі цієї людини вражала, він перемагав самого себе! Навіть задихаючись від нестачі кисню, він напружено, а головне, результативно, думав!

Капітан наказав зрушити «Наутилус» з льодяного ложа, облегшити його і дещо змінити центр ваги. Коли «Наутилус» трохи піднявся, матроси підтягнули його канатами з таким розрахунком, щоб той став просто над ще не до кінця прорубаною виїмкою, зробленою за обрисами його ватерлінії. Тільки-но резервуари наповнилися водою до необхідного рівня, «Наутилус» опустився і вклинився у цю виїмку.

До того моменту весь екіпаж уже зібрався на борту судна, подвійні зовнішні двері було зачинено.

Вентилі резервуарів були відкриті до кінця, і у труби влилося сто кубічних метрів води, які збільшили вагу «Наутилуса» на сто тисяч кілограмів.

Ми слухали і чекали, навіть забувши про свої страждання: вони були нічим порівняно з надією, яку вдихнула в нас ідея капітана Немо проломити лід. Ми усі повірили, що наш «Наутилус» може бути успішним криголамом. У голові гуло, проте скоро я почув якесь потріскування під корпусом судна. Це почалося зміщення поверхні крижини. Нарешті лід тріснув з дивним шумом — так, ніби розірвали гігантський аркуш паперу. «Наутилус» почав опускатися.

— Продерлися! — прошепотів мені на вухо Консель.

Я не спромігся на відповідь, лише схопив його за руку і почав стискати її сильними конвульсивними рухами.

Наш «Наутилус» силою своєї ваги врізався у воду, як ядро, інакше кажучи, немовби падав у ніщо, у порожнечу. Тієї ж миті усю електричну енергію спрямували на насоси, щоб якомога скоріше викачати воду з резервуарів. Через декілька хвилин падіння сповільнилося. А ще трохи згодом манометр показав, що судно піднімається. Гвинт запрацював так швидко, що залізний корпус увесь тремтів аж до заклепок. Так ми мчали на північ.

Це була велика перемога, але не всього бою — лише у першому раунді. Адже треба було ще вибратися на поверхню. Ми, проте, не могли знати, скільки триватиме наше плавання під торосами, поки ми дістанемося океанського простору, не скутого льодами. Я навіть не міг сказати, скільки зможу ще чекати.

Я валявся на дивані у бібліотеці і почувався ні живим, ні мертвим. Моє обличчя стало бузковим, губи взагалі посиніли. Життя в мені завмирало, я втратив відчуття часу. Мої м'язи перестали скорочуватися. Зараз не скажу, скільки часу я пронидів у такому стані. Свідомість ще трохи працювала, і я розумів, що це початок передсмертної агонії. Так, я розумів, що… помираю.

Та раптом я опритомнів. Пара ковтків свіжого повітря повернули мене до життя. Господи, невже ми спливли на поверхню?

Але ні! Це мої вірні друзі, Нед Ленд і Консель, жертвуючи собою, вирішили порятувати мене і віддали мені залишок того свіжого повітря, який був у одному з апаратів! Я хотів було відштовхнути апарат, але друзі схопили мене за руки і упродовж декількох секунд дарували мені насолоду дихання.

Трохи прийшовши до тями, я перевів погляд на годинник: була одинадцята година. Отже, вже настало 28 березня. «Наутилус» ішов з неймовірною швидкістю — сорок миль за годину.

Я згадав про капітана Немо: де він? Невже загинув? А може, загинули і його товариші?

Манометр показував, що до поверхні лише двадцять футів. Та невже лід неможливо пробити? Можливо! Так чи інакше, а я відчував, що «Наутилус» готується до цього.

Після першого рішучого удару «Наутилус» довбав лід помалу: то вдаряючи, то відпливаючи для розгону. Нарешті останнім ривком «Наутилус» пробився до зледенілої поверхні моря і продірявив її. Скляні вікна розверзлися, і хвилі морського повітря щедро полилися усередину «Наутилуса».

Розділ сімнадцятий Від мису Горн до Амазонки

Я й досі не знаю, як опинився на палубі, припускаю лише, що мене туди виніс канадець. Та хто б це не зробив, буду вдячний йому до гробу, бо я міг дихати! Я жадібно вдихав живлюще морське повітря. Поряд зі мною були мої друзі, вони також насолоджувалися тим, чого не помічають люди, але без чого не проживуть і години. Після тривалого голодування не можна накидатися на їжу Але повітря не буває забагато, ми могли не стримуватися, а вдихати його стільки, скільки приймали наші спраглі легені. Морські брижі щедро поставляли солодке п'янке повітря нашим органам дихання.

— Кисень… яке ж це благо для людини! — говорив Консель. — Тепер пан професор може вільно дихати. Тут вистачить повітря на всіх.

Нед Ленд не сказав жодного слова. Він лише відкривав свій рот, але так широко, що навіть акула злякалась би. А який у нього був могутній вдих! Легені канадця мали таку тягу, як добра піч! Ми швидко поновлювали сили. Я озирнувся і побачив, що на палубі більше нікого немає. Жодної людини з екіпажу, навіть капітана Немо не було. Дивні вони якісь, члени команди. Вони вдовольнялися тим повітрям, яке циркулювало всередині судна і яке вливалося туди поволі. Жоден із них не вийшов насолодитися необмеженим морем повітря!

Перше, що я вимовив, — це слова вдячності моїм рятівникам.

— Та годі вже, професоре, — не приймав слів вдячності Нед Ленд, — годі про це! Ніякої нашої заслуги тут немає. Все просто, як у математиці: ваше життя дорожче за наші. Тож треба було в першу чергу рятувати вас.

— Не те ви кажете, Неде, — відповів я. — Найбільша цінність у світі — це люди з доброю, благородною душею і вдачею, здатною на жертовність. А ви саме такими і є! Тепер ми назавжди пов'язані, і стосовно мене ви маєте повне право…

— І я ним неодмінно скористаюся, — перервав мене канадець.

— Гай-гай! — вигукнув Консель.

— Так, скористаюся правом, — продовжував Нед Ленд, — забрати вас із собою, коли покидатиму цей диявольський «Наутилус».

— Якщо я не помиляюся, то ми на вірному шляху? — запитав Консель.

— Так, — погодився я, — ми йдемо до сонця, а сонце у нашій ситуації— це північ!

— Усе це так, — сказав канадець, — от тільки хотілося б знати, куди ми підемо далі, у який океан.

Відповіді на це запитання я не знав. Треба було набратися терпіння: ще трохи — і ми про все дізнаємося. «Наутилус» ішов на всіх парах. Ми швидко перетнули Південне полярне коло і тепер тримали курс на мис Горн.

Тридцять першого березня о сьомій годині вечора ми вже були на траверсі південного краю Америки.

До цього часу всі пережиті нами страждання забулися. Ми думали лише про майбутнє. Капітан Немо не з'являвся ні на палубі, ні у салоні судна. Увечері 31 березня я дізнався, що ми повертаємося на північ через Атлантичний океан. Ця новина підбадьорила мене, і я поквапився повідомити оптимістичний результат своїх спостережень канадцю і Конселю.

— Дуже добре, — зауважив Нед Ленд, — але куди саме піде «Наутилус»?

— Цього, Неде, я, на жаль, не знаю.

— Чи капітан Немо, бува, не надумає після Південного полюса навідатися ще й на Північний, а потім повернутися у Тихий Океан через славнозвісний Північно-Західний прохід?

— Хто зна, що в нього на умі, — відповів Консель.

— Хай вигадує, що хоче! — рішуче промовив канадець. — Наступні відкриття доведеться робити без нас, бо ми… ми накиваємо п'ятами скоріше.

— Хай там як, — зауважив Консель, — але капітан Немо — молодець, і я впевнений, що ніхто з нас не пошкодує, що запізнався з ним.

— Особливо тоді, коли ми попрощаємося! — випалив канадець.

Наступного дня, 1 квітня, ми помітили на заході якийсь берег. Це була Вогняна Земля, суша, названа так першими мореплавцями, які з моря помітили на ній велику кількість димків, що змійками звивалися у небо з халуп туземців.

Вогняна Земля — це скупчення острівців, розкиданих біля Південної Америки. Берег мені видався низьким, але вдалині виднілися високі гори. Я навіть помітив серед них гору Сармієнто, яка вивищується на дві тисячі сімдесят метрів над рівнем моря, — така собі пірамідальна глиба зі сланцевих порід, з гострою вершиною, яка, залежно від того, закривають її хмари, чи ні, прогнозує відповідно негоду чи гожу днину. Це нам повідомив Нед Ленд. Я здивувався, що досі не знав цього і сказав:

— Чудовий барометр, друже.

— Так, надійний природний барометр. Він не обманув мене жодного разу, коли я плавав Магеллановою протокою.

«Наутилус», занурившись під воду, наблизився до берега, але йшов повз нього, тримаючись на відстані декількох миль. Човен плив з максимальною швидкістю. Під вечір ми уже наближалися до Мальвінських островів. Море тут було неглибоким. Я не без підстав припускав, що два основні острови цієї групи, оточені багатьма меншими островами, колись утворювали частину Магелланової Землі.

Сіті, закинуті на побережжях Мальвінських островів, виловили декілька цікавих видів водоростей і серед них фукуси, корені яких були всіяні найкращими у світі мушлями. Дикі гуси і качки десятками зліталися на узбережжя. Нед Ленд відвів душу мисливськими подвигами, а ми урізноманітнили наше меню прекрасною дичиною.

Коли найвищі гори Мальвінських островів зникли за небосхилом, «Наутилус» занурився під воду метрів на двадцять п'ять і плив уздовж берега Південної Америки. Капітан Немо так і не з'являвся.

Четвертого квітня ми опинилися біля Уругваю, а точніше у відкритому морі за п'ятдесят миль від нього. Відтоді як ми стали пасажирами «Наутилуса», судно пройшло шістнадцять тисяч льє.

Близько одинадцятої години ранку ми перетнули тропік Козерога на тридцять сьомому меридіані і пройшли у відкрите море повз мис Фріо. Капітанові Немо, вочевидь, було не до душі сусідство залюднених островів Бразилії, тож «Наутилус» шпарив на всіх парах. Це дуже дратувало Неда Ленда, оскільки руйнувало його заповітні плани. Я також був незадоволений, бо «Наутилуса» не могла наздогнати жодна риба, навіть найпрудкіша, й усе цікаве, що можна було б побачити у цій частині океану, залишалося поза нашою увагою.

Таку шалену швидкість «Наутилус» розвивав упродовж декількох днів, і ввечері 9 квітня ми побачили крайню східну точку Південної Америки — мис Сан-Рокі. Але «Наутилус» знову звернув і поринув у найглибші підводні долини між мисом і гірським ланцюгом Сьєра-Леоне на африканському березі. Упродовж двох днів ми борознили ці пустельні глибини, використовуючи систему похилих площин, завдяки яким «Наутилус» міг тримати курс по довгих діагоналях на будь-яку висоту чи глибину. Але 11 квітня судно раптом різко піднялося вверх, і ми побачили узбережжя величезної лагуни, утвореної дельтою Амазонки, яка вливає у море таку кількість води, що воно опріснюється на багато миль.

Ми перетнули екватор. За двадцять миль на захід залишилася Французька Гвіана, земля, яка могла прихистити нас, потенційних утікачів. Але природа була не на нашому боці: здійнявся такий вітер, що наш човник перевернула б перша хвиля. Нед Ленд чудово розумів, що зараз не час для втечі, і тому не заводив про це мови. Я також жодним словом не обмовився на цю тему, щоб не різати по живому адже якби ми ризикнули, то програли б, і цей програш вартував би нам життя.

Я тимчасом не ледарював, а зайнявся цікавою науковою роботою. Останні два дні, 11 і 12 квітня, «Наутилус» не занурювався під воду, тож матроси принесли багатий улов.

В один із наших неводів потрапив надзвичайно плаский скат. Він мав таку форму, що якби йому відрубали хвоста, залишився б ідеальний диск; його вага — двадцять кілограмів, забарвлення — знизу білий, зверху червонястий з великими круглими темно-синіми плямами у чорному кружечку шкіра — гладка, задня частина завершувалася роздвоєним плавцем. Коли його витягнули на палубу, він бився, намагаючись перевернутися судомними рухами тіла, і завдяки цим зусиллям був би зісковзнув у море, якби не Консель. Він прожогом кинувся до ската і, перш ніж я встиг втримати слугу, схопив рибу обома руками. І в цю саму хвилину Консель, напівпаралізований, упав на спину і крикнув до мене:

— Професоре! Професоре! Допоможіть!

Вперше сердешний Консель звернувся до мене напряму, а не у третій особі.

Нед Ленд був поруч, ми з ним удвох підняли і розтерли Конселя руками, а коли цей невгамовний класифікатор прийшов до тями, то тремтячим голосом забубонів:

— Клас хрящових, ряд хрящеперих, з нерухомими зябрами, підряд акулоподібних, родина скатів, рід — електричний скат.

— Точно, друже, — погодився я, — це електричний скат, тому-то тобі й перепало від нього на горіхи! Але пробач його, адже сердега лише захищався…

— Оце вже ні, нехай пан професор не сумнівається, що я йому помщуся.

— Як? — запитав я, усміхнувшись.

— Я його з'їм!

Саме так він і вчинив того ж таки вечора, причому зробив це з почуття помсти, а не з голоду, адже м'ясо кривдника було тверде, як підошва.

Бідолашний Консель постраждав від електричного розряду найнебезпечнішого виду скатів. У воді (а це середовище є чудовим провідником електрики) скат уражає риб на відстані декількох метрів — така сила розряду його електричних органів, з яких два основні мають площу не менше двадцяти семи квадратних футів.

Наступного дня, 12 квітня, «Наутилус» підійшов до Нідерландської Гвіани, неподалік устя ріки Марони. Тут ми зустріли декілька груп ламантинів. Ламантини, як дюгоні і стеллерові корови, також є морськими коровами і належать до ряду сирен. Ці красиві мирні тварини завдовжки шість-сім метрів можуть важити до чотирьох тисяч кілограмів. Я повідомив Недові Ленду і Конселеві, що ламантини, як і тюлені та земні жуйні тварини, мусять пастися, бо від природи є вегетаріанцями. Їхні пасовища — підводні морські луки; поки вони до них дістаються, то на своєму шляху знищують зарості трав, які заносять устя тропічних річок. Та й на мілководді ламантини поглинають величезну кількість водоростей. Одна тварина з'їдає за день не менше тридцяти кілограмів рослин.

— А чи знаєте ви, — запитав я, — що стало відбуватися з тих пір, як людина майже винищила цих тварин? Скупчення трав гниють і заражають повітря, а нечисте повітря викликає жовту лихоманку, яка є справжнім лихом для цієї прекрасної країни. Отруйна гниль накопичується у морських водах і лихоманка шириться від устя ріки Ла-Плата до Флоридської протоки.

Якщо вірити у прогнози Туснеля, то це ще квіточки порівняно з тими бідами, які випадуть на долі наших нащадків, коли людина винищить усіх тюленів і китів. Тоді морські води, заполонені полчищами кальмарів, медуз і спрутів, перетворяться на джерела усіляких інфекцій, тому що більше не буде, я цитую, «тварин з об'ємними шлунками, яким сам Бог велів борознити поверхню моря і випасатися на його дні».

Так закінчилося наше перебування поблизу берегів Амазонки, і тієї ж ночі «Наутилус» вийшов у відкрите море.

Розділ вісімнадцятий Спрути

У продовж декількох днів «Наутилус» віддалявся від американських берегів. Капітан Немо, вочевидь, не хотів запливати у води Мексиканської затоки і проминав ті, що омивають Антильські острови.

Шістнадцятого квітня ми спостерігали за Гваделупою і Мартинікою, але не безпосередньо, а з відстані тридцяти миль. Канадець не втрачав надії на втечу і планував здійснити її у Мексиканській затоці. Він розглядав два варіанти: самим дістатися землі або ж підпливти до першого ліпшого судна, одного з тих численних, що здійснюють каботажні рейси між островами. Здійсненню його планів заважало лише те, що непомітно заволодіти шлюпкою було неможливо. Тож коли ми знову борознили води відкритого океану, наш друг канадець був украй не в дусі: ще один шанс втекти було втрачено.

Я, Консель і Нед Ленд довго обговорювали наші шанси на втечу. Ми вже півроку перебували в полоні у капітана «Наутилуса». Усім трьом ця ситуація добряче набридла. За час вимушеного плавання ми пройшли понад сімнадцять тисяч льє, і, як слушно зауважував наш бунтар, кінця-краю цій подорожі не було видно. Наша розмова закінчилася тим, що Нед Ленд вибив з мене слово востаннє по-доброму запитати капітана Немо, доки він має намір волочити нас за собою морями світового океану.

Ультимативна вимога канадця мені дуже не сподобалася. Я знав, що такими методами ми навряд чи досягнемо бажаного. Сподіватися на добру волю капітана Немо не доводилося, усе залежало тільки від нас. До того ж я помітив, що капітан Немо дедалі більше сторонився нас і уникав будь-яких розмов. Раніше він охоче розповідав мені про різні підводні чудеса, сам ініціював ці розмови, а тепер днями не заходив до вітальні і бібліотеки.

Що його так змінило? Себе я не мав чим докорити. Можливо, його гнітила наша присутність на борту судна, а як позбутися нас без ризику викрити себе, він не знав. Я майже втратив надію на те, що він коли-небудь подарує нам свободу.

Тому я попросив канадця дати мені час, щоб все до ладу обдумати, перш ніш перейти до конкретних дій. Я прекрасно розумів, що завести мову з капітаном про наше звільнення — значить нагадати йому, що ми про це все ще мріємо, а отже, навести на себе підозру. Я не знав, як переконати капітана, що він має відпустити нас. Можна було б спекулювати на темі здоров'я. Але ні! Якщо забути про страшне випробування у торосах Південного полюса, то ні я, ні Консель, ні Нед Ленд ще ніколи не почувалися краще. Здорове харчування, морське повітря, впорядковане життя, рівна температура виключали можливість недуги, і я добре розумів усі переваги такого способу життя для людини, яка без жалю відкинула всілякі спогади про землю. А для капітана Немо це були ідеальні умови. Він плаває, куди забажає, шляхами, яких не знає ніхто, крім нього; ними він пливе до своєї мети.

Але ж ми не погоджувалися порвати зв'язки із землею і людьми. Щодо мене особисто, то я б не хотів, аби, коли проб'є мій смертний час, всі мої напрацювання лежали разом зі мною на дні якогось моря, я мріяв подарувати їх людству. Саме тепер я мав достатньо достойного матеріалу для написання прекрасної пізнавальної книги про море. Я мріяв, щоб ця книга якомога швидше побачила світ.

От хоча б розповісти про те, скільки дивовижних створінь можна побачити крізь ілюмінатори у водах Антильських островів, усього на глибині десяти метрів під поверхнею! Серед інших зоофітів тут зустрічаються і сифонофори-фізалії, відомі як «португальські військові кораблики» і схожі на довгасті перламутрові бульбашки з відливом, які плавають, виставляючи на вітер свої мембрани і розпустивши сині щупальця, наче шовкові нитки; багато тут і медуз, що милують око, але у разі доторку випускають їдку рідину, що жалить, як кропива.

Серед риб заслуговують на увагу малабарські скати, представники хрящових риб завдовжки до десяти футів. Ці великі створіння з трикутними грудними плавцями, горбатою спиною і очима, розташованими у задній частині голови, важать до шестисот фунтів.

Тут були і американські балісти, яких природа розмалювала лише у чорні та білі кольори, і довгопері бички, довгасті, м'ясисті, з жовтими плавцями і випнутою щелепою, макрелі, завдовжки сто шістдесят сантиметрів, з короткими, проте гострими зубами, тіла яких покриті дрібною лускою (вони належать до альбакорів), барабулі, від голови до хвоста посмуговані золотими лініями, — вони плавали зграйками, енергійно рухаючи плавцями. Ці ювелірні витвори природи особливо цінувалися римськими багатіями, які дотримували суворого правила: «Лови їх, але не їж!» Золотисті помаканти, оздоблені природою смарагдовими смугами і зодягнуті нею у шовк та оксамит, пропливали перед нашими очима, як заможні сеньйори з картин Веронезе; спаруси утікали від нас, старанно працюючи грудними плавцями; клюпонодони, завдовжки до п'ятнадцяти дюймів, освітлювалися власним фосфоричним світлом; обережні кефалі плюскали по воді товстими м'ясистими хвостами; червоні корегонуси немовби скошували хвилі гострими грудними плавцями, а сріблясті силени (зі ставрид), гідні своєї назви, піднімалися над гладкою поверхнею води, сяючи білястим світлом, немов маленькі дітки місяця.

Двадцятого квітня ми пливли на глибині тисячі п'ятсот метрів. Найближчою землею виявився Лукайський архіпелаг — група островів, розкиданих в океанському просторі. Скелі були заслані густою рослинністю — гігантськими бурими ламінаріями і надзвичайно довгими фукусами, рослинами, гідними титанічного підводного світу.

Ми — Консель, Нед Ленд і я — розмовляли про ці колосальні рослини. І поступово наша розмова перейшла на обговорення гігантських страшних тварин, адже перші були створені для поживи других. Але серед цих підводних джунглів я помітив лише декілька членистих представників тварин з груп короткохвостих, довголапих ламбрів, лілуватих крабів і кліосів, що живуть у морських водах поблизу Антильських островів.

Було близько одинадцятої години ранку, коли Нед Ленд звернув мою увагу на те, що серед величезних водоростей рухається, вочевидь, якась страшна тварина.

— Так, — сказав я, — тут багато печер, зручних для спрутів, і я навіть не здивуюся, якщо побачу тут цих страховиськ.

— Та які це вони страховиська? — здивувався Консель. — Це звичайні кальмари з класу головоногих, тільки великі.

— Ні, — заперечив я, — це дуже, дуже великі спрути. Але чомусь я нічого не бачу, мабуть, нашому Недові Ленду привиділися щупальця.

— Як шкода, — розчаровано промовив Консель. — Я б дуже хотів побачити справжнього велетенського спрута, такого, що може затягнути на морське дно цілий корабель! Цих тварин ще називають крак…

— Крах! — іронічно закінчив замість Конселя Нед Ленд.

— Кракени, — цілком серйозно виправив товариша Консель, ігноруючи його слушний жарт.

— Ніколи не повірю, що такі тварини існують, — вже без іронії сказав Нед Ленд.

— Це ж чому? — запитав Консель. — Адже екіпаж «Авраама Лінкольна» повірив у розповідь професора про нарвала.

— Так… і помилився! — випалив Нед Ленд.

— Це знаємо тільки ми, — зауважив Консель. — А скільки людей на землі ще і досі, напевне, вірять у велетенського нарвала!

— Взагалі, це можливо, — сказав я, — але я повірю в існування велетенських спрутів лише тоді, коли побачу їх на власні очі.

— То навіть сам пан професор не вірить в існування гігантських спрутів? — здивувався Консель.

— Та хто взагалі у них вірить! — іронічно промовив Нед Ленд.

— А таки вірять, друже Неде, — зауважив я.

— Напевно не рибалки! От хіба що вчені!

— Мені шкода вас розчаровувати, але й рибалки також!

— Хай хто собі як хоче, — заговорив серйозно Консель, — а особисто я бачив, як один такий головоногий потягнув на дно своїми щупальцями велике судно.

— Ви самі це бачили? — запитав канадець.

— Сам бачив, — відповів Консель.

— На власні очі?

— На власні очі.

— І де ж це було, скажіть, будьте ласкаві?

— У Сан-Мало, — відповів Консель.

— У гавані? — насміхався Нед Ленд.

— Не в гавані, а в церкві.

— Ах, у церкві! — вигукнув канадець.

— Так, у церкві, друже Неде. Там на стіні висіла картина із зображенням такого спрута.

— Усі почули?! — вигукнув Нед Ленд, регочучи. — Пан Консель виріши пошити нас у дурні.

— Формально він має рацію, — захистив я свого слугу. — Я про цю картину чув. Її сюжет живописець позичив із легенди, але ж легенди — це порожній звук для природознавців! Особливо, коли йдеться про всіляких страховиськ, народна творчість не знає меж. Древні вірили у те, що існують гігантські спрути. Олаф Великий, наприклад, розповідав про спрута, який буцімто був цілу милю завдовжки і взагалі виглядав не як тварина, а як острів. Ось про який неймовірний випадок мені доводилося чути. Одного разу єпископ Нідросський надумав відправити обіднє служіння на величезній скелі. Коли служіння завершилося, скеля попливла, а потім пірнула у море: виявилося, що то була не скеля, а спрут.

— Тільки й усього? — запитав канадець.

— Ні, — відповів я. — Інший єпископ, Понтоппідам Берґенський, також розповідав про гігантського спрута. Він стверджує, що на ньому могли проводитися навчання цілого кавалерійського полку!

— Але ж вони і брехуни, ці древні єпископи! — вигукнув Нед Ленд.

— Не лише вони про це говорили. Античні натуралісти також згадують про неймовірно великих страховиськ, у яких паща — як ціла затока, а самі вони не змогли б пройти через Ґібралтарську протоку.

— От і чудово! — зауважив канадець.

— Але чи є бодай частка істини в усіх цих неймовірних розповідях? — запитав Консель.

— Ані йоти, — запевнив я. — Істина лише в тому, що ці розповіді через свій неправдоподібний зміст можуть претендувати хіба що на статус міфів або, у кращому випадку, легенд чи просто небилиць. Хоча для того, аби автор таких розповідей міг зробити з мухи слона, потрібна як мінімум муха. Ми не можемо заперечувати, що серед спрутів і кальмарів є створіння дуже великих розмірів, які, проте, менші за найменших китоподібних. Рибалки нерідко бачать у морі спрутів, які сягають майже двох метрів у довжину. А природознавці стверджують, що такі спрути мусять мати відповідні щупальця. Наприклад, якщо довжина спрута становить шість футів, то його щупальця не можуть бути коротшими, ніж двадцять сім метрів. Погодьтеся, цього досить, щоб здаватися страшним…

— Але хіба є докази, що такого спрута хтось упіймав у наш час? — запитав канадець.

— Впіймали чи ні, проте моряки часто їх бачать. Один мій друг, капітан Поль Бос із Гавра, запевняв, що на власні очі бачив у Індійському океані страхітливих величезних спрутів. Але найбільш вражаючий випадок, у який, скажу відверто, немає підстав не вірити, стався буквально декілька років тому, а точніше у 1861 році.

— І що ж це за випадок? — поцікавився Нед Ленд.

— А ось послухайте. У 1861 році на північний захід від Тенеріфа, приблизно на тій самій широті, на якій зараз перебуваємо ми, екіпаж сторожового корабля «Алектон» помітив жахливого кальмара, що пропливав неподалік. Командир Буге підплив до тварини і атакував її, кидаючи гарпуни і стріляючи з рушниці. Але все було намарно — гарпуни і кулі проходили крізь м'яке тіло кальмара, як крізь драглисту масу. Після декількох невдалих спроб матроси накинули на кальмара мертву петлю. Петля ковзнула по тілу до хвостових плавців і затягнулася. Тоді екіпаж спробував витягнути кальмара на борт, але той був такий важкий, що шнурок перетер його хвіст — і безхвоста тварина пішла під воду.

— Нарешті бодай хоч один факт, — сказав Нед Ленд.

— Та ще й беззаперечний, мій любий Неде, — промовив я. — Після того випадку наука отримала подарунок — свідчення про невідомий доти вид спрута, який було названо «кальмаром Буге».

— Він був величезний? Який завдовжки? — випитував канадець подробиці.

— Приблизно шість метрів? — запитав Консель, стоячи біля ілюмінатора і поглядаючи крізь нього на воду.

— Саме так, — відповів я, вельми здивований тим, що він це знає.

— А чи не було у нього на голові восьми щупалець, які звивалися у воді, немов зміїний виводок? — продовжував Консель.

— Авжеж!

— То, можливо, його щелепи були дуже схожі на папужий гачкуватий дзьоб, тільки значно більший?

— Ти що його бачив, Конселю? — здивувався я.

— Ні, не бачив, але бачу! Може, пан професор сам підійде до ілюмінатора і подивиться, чи ось цей кальмар не є тим самим кальмаром Буге чи хоча б його братом-близнюком?

Я подивився на Конселя, чекаючи ще детальніших пояснень, а Нед Ленд кинувся до ілюмінатора.

— Ото страхітлива скотина! — вигукнув канадець.

Я глянув в ілюмінатор і одразу відсахнувся. Там за склом рухалося страховисько, не менше за героїв тваринного епосу.

Це був кальмар колосальних розмірів — метрів із вісім завдовжки. Він плив задом наперед з неймовірною швидкістю і просто на «Наутилус», дивлячись на нас своїми сіро-зеленими нерухомими очима. Вісім рук, чи то пак, ніг, що росли з голови (тому-то ці тварини і називаються головоногі) і були удвічі довші за тіло, увесь час звивалися, як волосся фурій. Чітко було видно усі присоски, а їх у кальмарів аж двісті п'ятдесят, розміщених на внутрішньому боці щупалець у вигляді напівкруглих капсул. Іноді кальмар присосками торкався скла і прилипав до нього. Щелепи страховиська у вигляді рогового дзьоба такої ж форми, як у папуги, безперестанку то змикалися, то розмикалися. Просто в язиці із рогової речовини в декілька рядів росли зуби, і увесь цей грізний орган, здригаючись, висувався із страшної паші. До чого ж вигадлива природа: молюск із пташиним дзьобом! Веретеноподібне тіло, роздуте посередині, м'ясиста маса, що важить від двадцяти до двадцяти п'яти тисяч кілограмів. Кальмар змінював своє забарвлення залежно від настрою.

Яке ж це страховисько! Яку міць вклав творець у його рухи, яку життєву силу, давши йому трикамерне серце! Я мав унікальну можливість ретельно вивчити цього представника головоногих. Проте в мені боролися страх і цікавість. Нарешті цікавість і допитливість науковця перемогли, я взяв олівець і почав переносити образ страховиська на папір.

— Може, це той самий кальмар, який попався «Алектону»? — зробив припущення Консель.

— Ні, — відповів канадець, — цей начебто цілий, а тому хвоста відірвали.

— Це не аргумент, — заперечив я. — У таких тварин можуть відростати нові щупальця і хвіст. Сім років достатньо для того, аби хвіст у кальмара Буге регенерувався.

— Той чи не той, яка різниця. Проте він не один такий… — зауважив Нед Ленд.

І справді, з правого ілюмінатора можна було побачити інших кальмарів. Я налічив їх аж семеро. Вони не просто пропливали повз, вони супроводжували «Наутилус». Ми чули, як вони ляскали дзьобами об залізну обшивку судна. Тепер ми вже не мали підстав не вірити у правдивість легенд про гігантських спрутів.

Я продовжував малювати. Страховиська дотримувалися нашого курсу з такою точністю, що здавалися нерухомими, вони немовби позували. Мені поталанило ще й тому що ми йшли з помірною швидкістю.

Раптом «Наутилус» різко зупинився, і увесь його остов здригнувся.

— Напевне, ми на щось наткнулися? — запитав я.

— Навіть якщо й наткнулися, то вже виплуталися, — відповів канадець, — адже стоїмо у чистій воді.

«Наутилус» і справді стояв на місці у чистій воді. Лопаті гвинта не працювали. Так минула хвилина. До вітальні увійшли капітан Немо і його помічник.

Я не бачив капітана Немо уже декілька днів. Він мав досить сумний вигляд. Ні до кого не звертаючись, а, можливо, навіть, не помітивши нас, він підійшов до вікна, подивився на спрутів і сказав щось своєму помічникові. Той вийшов із вітальні. За декілька секунд зачинилися віконниці й одночасно ввімкнулося світло.

Я підійшов до капітана.

— Цікаві спрути, — сказав я тоном науковця, який спостерігає за рідкісними екземплярами, яких вдалося перенести з природного середовища в акваріум.

— Так, пане природознавцю, цікаві, і зараз ми з ними битимемося врукопашну.

Я відчув себе розгубленим. Може, я не так зрозумів капітана?

— Врукопашну? — перепитав я.

— Доведеться. Гвинт зупинився. Припускаю, що рогові щелепи одного з кальмарів заплуталися за його лопаті. Це завадить нашому подальшому переміщенню.

— І що ви маєте намір робити?

— Піднятися на поверхню і перебити усю цю бридоту.

— Це буде важко.

— Згоден. Справа у тому, що електричні кулі безсильні проти м'якої маси їхнього тіла. Але ми підемо в атаку з сокирами.

— І з гарпуном, капітане, — додав канадець, — якщо ви погодитеся прийняти мою допомогу.

— Звісно, погоджуся, пане Ленд, — відповів капітан.

— Ми теж не будемо сидіти, склавши руки, — сказав я за себе і Конселя.

І ми утрьох пішли за капітаном до центрального трапу.

Тут вже зібралося зо двадцять матросів із абордажними сокирами у руках, усі були готовими до бою. Канадець взяв гарпун, а нам з Конселем видали по сокирі. Доки ми готувалися, «Наутилус» виплив на поверхню. Один із матросів почав відкручувати гайки. Тільки-но він впорався з гайками, кришка люка піднялася з незвичайною швидкістю, мабуть її потягнув на себе спрут, що присмоктався до неї. Тієї ж миті довге щупальце ковзнуло, наче змія, в отвір трапа, а ще зо два десятки звивалися угорі. Капітан Немо одним ударом сокири відсік страшне щупальце, і воно впало на сходи, продовжуючи звиватися.

Поки ми протискалися на палубу, ще два щупальці обвили моряка, який стояв перед капітаном, і підняли його уверх, немов пір'їнку.

Крик зірвався з уст капітана Немо. Він без вагань кинувся наверх, а ми усі — за ним.

Яке то було страшне видовище! Схоплений щупальцями і присмоктаний ними сердега метлявся у повітрі. Задихаючись, він прохрипів: «Допоможіть! Допоможіть!» Це волання про порятунок, вимовлене французькою мовою, ошелешило мене. На борту був мій співвітчизник! А, можливо, не один! Мій земляк у страшній небезпеці! Цей відчайдушний крик буде мені вчуватися до кінця днів!

Сердега гинув… Хто в змозі вирвати його з цих жорстоких обіймів? Здавалося, що це кінець. Але безстрашний капітан Немо накинувся на спрута і відрубав йому ще одне щупальце. Тимчасом помічник капітана хоробро бився з іншими страховиськами, які виповзали на борт «Наутилуса». Тепер уже майже всі члени екіпажу пустили в хід сокири. Консель, Нед Ленд і я також встромляли свою зброю у м'ясисту масу. Їдкий запах мускусу поширився у повітрі. Усе було просто жахливо!

Був момент, коли мені здавалося, що мого бідного земляка ще вдасться врятувати: з восьми щупалець сім вже були відрубані. Та в ту мить, коли капітан Немо і його помічник удвох разом накинулися на спрута, він випустив струмінь чорнильної рідини з особливого мішка поблизу анального отвору. Вона на деякий час засліпила нас усіх. Коли ж чорна хмара розсіялася, кальмар щез, а разом із ним і мій нещасний співвітчизник.

З якою люттю ми накинулися на страховиськ! Здавалося, що гнів узяв верх над страхом. Десять, а то й дванадцять спрутів обліпили палубу і борти «Наутилуса». Ми місили ногами обрубки щупалець-змій, що звивалися у потоках крові впереміж із чорною рідиною. А липкі щупальця немовби відростали на місці відрубаних, подібно до голови гідри. Нед Ленд мав особливе завдання — він виколював сіро-зелені очі страховиськ меткими ударами гарпуна. Та сталося так, що мій сміливий приятель дав маху і один із спрутів, скориставшись ситуацією, збив його з ніг.

Не знаю, як моє серце витримало таке хвилювання! Страшенний дзьоб уже розімкнувся над канадцем. Я кинувся на допомогу, але капітан Немо випередив мене. Його сокира залетіла у велетенську пащеку кальмара. Дивом врятований канадець підхопився на ноги і всадив увесь свій гарпун у трикамерне серце спрута.

— Я мав віддячити! — сказав канадцю капітан Немо.

Замість відповіді Нед Ленд лише уклонився.

Битва тривала майже півгодини. Переможені страховиська, спотворені і покалічені, нарешті покинули поле бою і зникли під водою.

Капітан Немо, з ніг до голови залитий кров'ю, непорушно стояв у колі світла від прожектора і дивився на море, яке забрало одного із його товаришів; сльози котилися з очей цієї мужньої людини. Я ніколи не забуду скорботного вигляду його обличчя.

Розділ дев'ятнадцятий Гольфстрім

Жоден із нас не міг забути жахливої події, що відбулася 20 квітня. Навіть описуючи її, я все ще сильно хвилююся. Я сам перечитав свою розповідь і дав почитати друзям. Консель і Нед Ленд сказали, що факти я передав точно, проте зауважили, що подія описана недостатньо ефектно. Для того щоб описати все більш емоційно, треба мати такий талант, як у нашого знаменитого поета, автора «Трудівників моря».

Я писав, що капітан Немо плакав, дивлячись на море. Його горе було безмежним. За той час, відколи ми перебували на борту «Наутилуса», загинуло двоє його товаришів. І якою жахливою була остання смерть! Людина була розчавлена, задушена, спотворена страшними щупальцями, а потім змелена сталевими щелепами чудовиська. Тіло цієї людини, яка так любила море, що зреклася заради нього землі, не буде спочивати поряд із тілами своїх друзів-однодумців у спокійних водах коралової гробниці…

Я ніяк не міг забути крику відчаю, що вирвався з грудей того нещасного у розпалі битви за своє життя і життя усіх нас. Бідолашний француз, забувши штучну мову екіпажу знову заговорив мовою рідної землі і своєї матері! Це був розпачливий, проте марний крик про допомогу…

Я думав про те, що серед товаришів капітана Немо, відданих йому душею і тілом, що, як і він, втекли від людей, перебував мій співвітчизник! Можливо, саме він був представником Франції у цьому таємничому товаристві, яке, вочевидь, складалося з людей різних націй? Яку місію виконує це товариство, хто вони, члени екіпажу «Наутилуса»?

Капітан Немо після того випадку довго не виходив зі своєї каюти. Але про його гнітючий стан, який він переживав наодинці, я міг судити з того, як поводився «Наутилус» — адже капітан був його душею. А «Наутилус» не тримався ніякого курсу, був покинутий на волю хвиль, немов мертве тіло.

Так минуло десять днів. Нарешті 1 травня «Наутилус» рішуче повернувся до попереднього свого курсу на північ. Ми пройшли повз групу Лукайських островів, не наближуючись до берегів поблизу Багамської протоки. Ми пливли течією найбільшої морської ріки, що мала власні береги, рибу і температуру, — ми пливли Гольфстрімом.

Гольфстрім — це справжня ріка, яка тече серед Атлантичного океану. Вода у ній теж солона. Середня глибина — три тисячі футів, а середня ширина — шістдесят миль. Подекуди швидкість течії становить чотири кілометри за годину. Незмінність обсягу її води значніше, ніж в усіх річок земної кулі.

Справжнє джерело Гольфстріму, або його висхідна точка, знаходиться у Гасконській затоці.[59] Там її води, спершу ще ледве підігріті і світлі, починають набувати своїх особливих характеристик. Звідти ця течія рухається на південь, уздовж берегів екваторіальної Африки, де сонячне проміння жаркої зони прогріває її води, потім перетинає Атлантичний океан, дістається мису Сан-Рокі на бразильському березі, де і розгалужується; одна гілка спрямовується до Антильських островів і там знову нагрівається. І ось тут Гольфстрім змішує тропічні води з північними, немовби виконує завдання самої природи — врівноважувати температуру: розпечена сонцем Мексиканської затоки, течія Гольфстрім піднімається на північ до берегів Ньюфаундленда.

Тут під дією холодної течії з Дейвісової протоки вона відхиляється на схід, далі тече через океан уздовж одного з великих кіл земної кулі по локсодромії і біля третього меридіану розділяється на два рукави, причому один, під дією північно-західного пасату, повертається до Гасконської затоки і до Азорських островів, а другий, обігрівши береги Ірландії та Норвегії, доходить до Шпіцбергена, де його температура, впавши до чотирьох градусів, все ж спроможна захистити море від утворення льодів.

Саме цією океанічною річкою і плив тепер «Наутилус». На виході з Багамської протоки течія Гольфстрім, ширина якої тут становить чотирнадцять льє, а глибина — триста п'ятдесят метрів, тече зі швидкістю до восьми кілометрів за годину. Швидкість течії дедалі знижується із наближенням півночі; було б добре, якби і надалі зберігалася подібна рівномірність, бо, якщо швидкість і напрямок Гольфстріму коли-небудь зміняться, клімат європейських країн може зазнати таких потрясінь, наслідки від яких неможливо навіть уявити.

Десь опівдні я був на палубі і розповідав Конселеві про особливості Гольфстріму. Донісши до свого друга ту скромного інформацію, яку він міг збагнути, я запропонував йому опустити руки у воду. Консель був вкрай здивований, що не відчув, ані тепла, ані холоду.

— Це тому так, — пояснював я, — що температура Гольфстріму в місці виходу з Мексиканської затоки майже не відрізняється від температури людського тіла. Гольфстрім — це величезний калорифер, який дає можливість західноєвропейським берегам красуватися вічнозеленою рослинністю.

Швидкість течії Гольфстрім тепер становила два метри двадцять п'ять сантиметрів за секунду. Ця течія настільки відрізняється від оточуючого моря, що її ущільнені води виступають над поверхнею океану, тобто теплі і холодні води мають різний рівень. Води Гольфстріму багаті на солі, мають темно-синій колір і чітко вирізняються з-поміж зелених хвиль океану. Лінія їхньої відмежованості настільки виразна, що коли «Наутилус» на широті Каролінських островів врізався своїм бивнем у води Гольфстріму, його гвинт у цю хвилину ще розсікав океанські води.

Сильна течія несе з собою цілий світ живих істот. Аргонавти, такі самі, як у Середземному морі, плавають тут цілими зграями. Серед хрящових риб найбільш помітні скати з надзвичайно розвиненим хвостом, який складає третину від довжини риби, а за формою є ромбом завдовжки до двадцяти п'яти футів, а також малі метрові акули з непропорційно великою головою, коротким круглим рилом і гострими зубами, розміщеними у декілька рядів, з тілом, покритим чимось подібним до луски.

Розповім про ще одне явище Гольфстріму, а саме про фосфоричне світіння води, яке змагалося в яскравості, особливо під час рясних гроз, зі світлом нашого прожектора.

Восьмого травня ми ще перебували на траверсі мису Гаттераса, на широті Північної Кароліни. Тут ширина Гольфстріму досягала сімдесяти п'яти миль, а глибина — двохсот десяти метрів. «Наутилус» плив, здавалося, навмання. На кораблі не було видно вартових. Гадаю, що за таких обставин ми могли б дати звідси драла. Заселені береги стали б нам підходящим прихистком. Море увесь час борознили пароплави, що здійснювали рейси між Нью-Йорком і Мексиканською затокою, удень і вночі між різними пунктами американського берега снували шхуни каботажного плавання. Ми цілком могли сподіватися, що одна з них підбере нас. Усе це разом можна було вважати за сприятливі обставини для втечі, навіть попри те, що «Наутилус» перебував за тридцять миль від берегів Сполучених Штатів Америки.

Однак карти канадця сплутала природа: була негода. Ми наближалися до берегів, де часто бушували бурі, до батьківщини циклонів і смерчів, які породжує Гольфстрім. Пускатися у плавання по бурхливому морі на ветхому човнику було б надто ризиковано, це означало б певну загибель. Навіть Нед Ленд розумів це і смиренно чекав. А він так тужив за батьківщиною, за волею… і повернути йому їх могла лише втеча.

— Пане професоре, — сказав він мені одного дня, коли ми лише удвох перебували у вітальні, — настав час завершувати ці прогулянки морями і океанами. Я маю намір діяти відкрито. Ваш капітан Немо взяв курс на північ. Скажу вам відверто: з мене досить Південного полюса, до Північного я з ним не піду.

— Що ви пропонуєте, Неде? — запитав я. — Адже самі чудово розумієте, що зараз втеча неможлива.

— А я наполягаю на розмові з капітаном. Ви не захотіли з ним поговорити, коли ми були у водах вашої батьківщини. Тепер же ми у водах моєї батьківщини. І мене поїдом їсть думка, що через декілька днів «Наутилус» зрівняється з Новою Шотландією, де біля Ньюфаундленда є велика бухта, а у ту бухту впадає річка Святого Лаврентія, а річка Святого Лаврентія — це моя ріка, бо на ній розташований мій рідний Квебек… Коли я думаю про те, що ніколи не повернуся додому, то аж тремчу, і волосся на голові стає дибки. Знаєте що, пане професоре, я краще кинуся у бурхливе море! Тут я не залишуся! Тут я задихнуся!

У канадця терпець урвався, це було зрозуміло. Його богатирська натура не могла так довго витримувати полону. Він марнів день від дня і ставав дедалі сумнішим. Я відчував, як він страждає, бо туга за батьківщиною мучила і мене. Ось уже сім місяців ми нічого не знали про землю. До того ж мене гнітило капітанове мовчання, примушувало поглянути на речі інакше. Захоплення перших днів плавання потьмяніло. Треба було бути таким флегматичним фламандцем, як наш Консель, щоб спокійно сприймати нав'язаний нам спосіб життя, який був органічним лише для китоподібних та інших істот, створених для життя у морі, але аж ніяк не для людей. Слово честі, якби цей благий покірний Консель мав зябра замість легенів, то з нього вийшла б хороша риба.

— Ну доки може тривати наше ув'язнення, пане професоре? — запитав Нед Ленд, не отримавши від мене відповіді.

— То ви наполягаєте, щоб я просто зараз запитав у капітана Немо, як він планує вчинити з нами після завершення навколосвітнього плавання? — уточнив я.

— Так.

— Але ж ви знаєте його позицію.

— Знаю, проте хочу з'ясувати все до кінця, — відповів Нед Ленд. — Якщо хочете, можете говорити лише про мене, від мого імені.

— Гаразд… — я думав, як відкласти цю розмову, — але я бачуся з капітаном вкрай рідко, він, мабуть, уникає зустрічі зі мною.

— Ніщо не завадить вам самому піти до нього.

— Я поговорю з ним, Неде.

— Коли?

— При нагоді.

— Пане Аронаксе, ви змушуєте мене самому піти до капітана.

— Неде, буде краще, якщо це зроблю я… Завтра…

— Сьогодні, — припечатав Нед Ленд.

— Гаразд. Я побачуся з ним сьогодні, — поступився я канадцю, знаючи, що коли він візьметься за справу сам, то обов'язково все зіпсує.

Нед Ленд, отримавши від мене обіцянку до заходу сонця поговорити з капітаном Немо, вийшов із вітальні. Коли я залишився сам і обдумав ситуацію, що склалася, то зрозумів, що далі відтягувати немає сенсу. Оскільки канадець поставив питання руба, треба було його вирішити негайно. Я також був доведений до такого стану, що волів би знати, що на нас чекає.

Повернувшись у свою каюту, я почув кроки у каюті капітана Немо. Я не мав наміру пропускати слушний момент, тож постукав у двері, які з'єднували наші помешкання. На мій перший стук відповіді не було, тому я ще раз постукав і повернув дверну ручку. Двері відчинилися, і я увійшов. Капітан Немо був у кімнаті сам. Він сидів на стільці, схилившись на стіл. Я зрозумів, що він не чув ні стуку, ні того, що хтось увійшов. Я рішуче підійшов до столу. Він різко звів голову, насупив брови і сказав доволі суворим тоном:

— Це ви! Чого вам?

— Мені треба поговорити з вами.

— Але я зайнятий, я працюю. Я дав вам спокій, дозволив робити все що забажаєте, то чому сам не можу на це розраховувати?

Я не очікував, що прийом буде таким негостинним, але вирішив: вислухаю усе, щоб мати право сказати усе.

— Капітане, — сухо почав я, — мушу поговорити з вами на тему, яку не можна відкласти на потім.

— Про що йдеться? — запитав він іронічним тоном. — Ви зробили відкриття, яке не під силу мені? Море відкрило вам якусь нову таємницю? Годі було сподіватися, що ми зможемо домовитися. Капітан Немо був явно не в гуморі. І перш ніж я знайшовся, що відповісти, мій співрозмовник указав на розкритий рукопис і промовив:

— Ось перед вами, пане Аронаксе, рукопис, перекладений на декілька мов. Це короткі виписки — висновки з моїх робіт, присвячених вивченню моря. Якщо на те буде воля Божа, цей рукопис не загине разом зі мною. Ця робота з додатком — моєю біографією — зберігатиметься у невеличкому апараті, водонепроникному і такому, що не тоне. Той, хто останнім залишиться живим на «Наутилусі», кине цей апарат у море, віддасть його на милість і волю хвиль.

Я не вірив своїм вухам: ця людина відкриє світу своє ім'я! Невже настане такий час, коли людство дізнається про «Наутилуса»? За хвилину його слова приголомшили мене. Але зараз треба було вирішувати нагальну проблему.

— Капітане, — сказав я, — не можу не схвалювати вашого наміру відкрити свою таємницю. Просто неприпустимо, щоб плоди ваших наукових досліджень були втрачені. Однак мені здається, що спосіб, у який ви вирішили передати їх людству, не найнадійніший. Хто зна, куди вітри занесуть цей апарат, у чиї руки він потрапить? Раджу вам подбати про це краще. Можливо, ви самі або хтось із тих, кому ви довіряєте…

— Ні, — рішуче заперечив капітан Немо.

— Тоді я і мої друзі могли б взяти ваш рукопис на зберігання, і якщо ви повернете нам свободу…

— Свободу? — запитав капітан Немо, підводячись.

— Так, саме про це я прийшов з вами поговорити. Ось уже минає сьомий місяць, як ми перебуваємо на вашому кораблі. А сьогодні я запитую вас від імені моїх друзів і від себе особисто: ви маєте намір тримати нас тут вічно?

— За ці сім місяців, пане Аронаксе, — відповів капітан Немо, — нічого не змінилося, і моя відповідь така сама, як була тоді: «Той, хто ступив на борт „Наутилуса“, не залишить його ніколи».

— Це рабство.

— Називайте, як хочете.

— Але раб зберігає за собою право виборювати свободу! А це така мета, що заради неї поневолена людина не погребує ніякими діями!

— Я не заперечую такого вашого права. Я ж і гадки не мав зобов'язувати вас якимись клятвами.

Капітан Немо, схрестивши руки на грудях, подивився на мене.

— Капітане, — звернувся я до нього, — ця тема неприємна для нас обох. Але оскільки ми про це заговорили, то треба закрити її раз і назавжди. Я нагадую вам, що йдеться не лише про мене. Для мене наукова робота у природному середовищі слугує моральною підтримкою, великою розрадою, це пристрасть, яка затьмарює усе інше і допомагає мені забути все земне. Я, як і ви, можу жити, ніким не знаний, не підтримуючи жодних зв'язків, зберігаючи у серці надію, що колись якийсь гіпотетичний апарат, відданий на волю вітрів і хвиль, донесе до людства результати моїх кропітких досліджень. Одне слово, я зміг би жити життям, запропонованим вами, слідувати за вами усюди, і не без задоволення, бо ця роль для мене зрозуміла і прийнятна. Однак ваше життя — це не лише наукові дослідження, і цей другий його бік для мене є таємницею, до якої ні я, ні мої друзі не маємо стосунку. Ми переймаємося всім, що робите ви, але лише тим, що нам зрозуміле. Ми переживаємо разом із вами втрату ваших товаришів і розділяємо вашу скорботу. Ми захоплюємося вашим витвором — «Наутилусом», віддаємо належне вашому розуму, таланту, мужності, силі духу. Разом із тим ми відчуваємо себе абсолютно непричетними до ваших справ, навіть відстороненими від них. Таке становище неприйнятне навіть для мене, а що вже казати про Неда Ленда. Кожна людина заслуговує на те, аби з нею рахувалися, хоча б тому що вона людина. Чи ви коли-небудь замислювалися, на що здатен чоловік, такий свободолюбний, як наш канадець, якщо у нього забрали право на свободу? Якими методами він може спробувати вибороти собі це право? Я замовк, і капітан Немо підвівся.

— Мені байдуже до того, що може втнути Нед Ленд, пане професоре! Не я його шукав! І тримаю його на своєму кораблі не заради власної втіхи! А щодо вас, пане Аронаксе, то я зрозумів: ви належите до тих людей, які здатні сприймати все, навіть мову мовчання. Ви мені імпонуєте. Більше я нічого не скажу. Прошу вас, нехай це буде остання розмова на тему вашої свободи. Я не дам її нікому з вас.

Я вийшов. Довелося розповісти про цю розмову своїм приятелям. І оскільки нічого втішного вони не почули, наше становище з того дня стало дуже напруженим.

— Тепер ми хоча б переконалися на всі сто відсотків, що на ласку цієї людини не варто сподіватися, — сказав Нед Ленд і додав: — Човен підходить до Лонг-Айленда. Ми втечемо за будь-яких погодних умов.

Однак небо ставало дедалі грізнішим. Усе віщувало ураган. Перисті хмари на небокраї перетворювалися на купчасті. Нижче швидко пропливали темні хмари. Море почало вирувати великими довгими валами. Кудись поділися усі птахи, окрім буревісників. Показники барометра помітно падали, вказуючи на сильне скупчення пари в повітрі. Точність приладу порушилася під дією електрики, якою була насичена атмосфера. Насувалася боротьба стихій.

Буря розпочалася 18 травня, якраз тоді, коли «Наутилус» порівнявся з Лонг-Айлендом, за декілька миль до морських каналів Нью-Йорка. Я маю можливість описати цю боротьбу стихій завдяки тому, що капітанові Немо через якийсь непояснимий каприз заманулось помірятися силою з бурею на поверхні моря.

Дув південно-західний вітер, спершу дуже свіжий, зі швидкістю п'ятнадцять метрів за секунду, але пізніше, до третьої години його швидкість зросла до двадцяти п'яти метрів за секунду. Одне слово, розгулявся шторм.

Витримуючи пориви страшенного вітру, капітан Немо непохитно стояв на палубі. Він прив'язав себе у поясі до палуби, щоб його не змили жахливі хвилі. Я також вийшов на палубу і так само, як він, прив'язався. Я був у захваті від бурі і від цієї людини, що вийшла на двобій зі скаженою стихією.

Великі хмари проносилися над самим морем, змішуючись із вируючими хвилями; я більше не бачив тих мілких проміжних валів, які утворюються у провалах між високими валами, — нічого, крім довгих чорних хвиль, таких суцільних, що навіть їхні гребені не дробилися. Хвилі ставали усе вищими і зіштовхувалися одна з одною. «Наутилус» то лягав на бік, то жахливо перехилявся у кільовій хитавиці.

Десь о п'ятій годині розпочалася злива, яка, проте, не змогла хоча б трохи вгамувати ані вітер, ані хвилі. Ураган мчав зі швидкістю сорок п'ять метрів за секунду, або ж сорок льє за годину. Досягаючи такої сили на суходолі, він руйнує будинки, рве залізні ґрати і зсуває з місця двадцятичотирьохфунтову зброю. Але разом із тим навіть за таких обставин «Наутилус» відповідав характеристиці одного інженера: «Не існує такого добре сконструйованого судна, яке б не могло протистояти морю». «Наутилус» не був скелею, яку могли б розбити хвилі, — він був сталевим веретеном, слухняним, рухливим, без щогл і без оснастки, і тому із невимушеною зухвалістю витримував напади їхньої люті.

Я уважно спостерігав за величезними валами. Вони сягали п'ятнадцяти метрів заввишки і ста п'ятдесяти метрів завдовжки. Що глибшим було море, то вищими ставали хвилі. І тут я раптом зрозумів особливу роль хвиль: вони захоплюють повітря і нагнітають його у морські глибини, вносячи у неї джерело життя — кисень. Виняткова і вже визначена сила їх тиску, коли вони падають на якусь поверхню, може доходити до трьох тисяч кілограмів на квадратний фут. Поблизу Гебридських островів морські хвилі такої самої сили змістили кам'яну глибу, вага якої становила вісімдесят чотири тисячі фунтів. А під час бурі 23 грудня 1864 року такі ж вали, зруйнувавши в Японії частину міста Гєддо, ринули на схід зі швидкістю семисот кілометрів за годину і того-таки дня розбилися об береги Північної Америки.

Настала непогожа ніч.

Злива дощу і блискавок! Яке видовище! І яка небезпека! Мені подумалось, що капітан Немо шукає гідної смерті і хоче, щоб його вбила блискавка. Від жахливої кільової хитавиці «Наутилус», бувало, піднімав свій сталевий бивень, як вістря громовідводу. Декілька разів я бачив, як з нього сипались іскри.

Буря мене вкрай зморила. Я наліг на кришку люка, відчинив його і зійшов усередину. На той момент буря досягла свого піку. Навіть усередині «Наутилуса» було неможливо встояти на ногах.

Близько півночі до своєї каюти повернувся і капітан Немо. Я чув, як поволі наповнювалися резервуари, і «Наутилус» тихо опустився трохи нижче розбурханої поверхні води. Крізь скло ілюмінаторів я міг бачити великих наляканих риб, які пливли, немов примари, у воді, що світилася від спалахів блискавки.

«Наутилус» продовжував опускатися. Я припускав, що на глибині п'ятнадцяти метрів він знайде спокій. Але море було занадто розбурханим, тож судно опустилося у надра моря на п'ятдесят метрів.

А там панував такий мир і спокій, така благословенна тиша!

Розділ двадцятий На 47°24′ широти та 17°28′ довготи

Буря відкинула нас далеко на схід. Надія втекти у гавань Нью-Йорка або на береги річки Святого Лаврентія розтанула. Сердега Нед був доведений до розпачу, він усамітнився, як і капітан нашого судна. Ми з Конселем, навпаки, трималися разом.

П'ятнадцятого травня ми опинилися біля південного кінця Ньюфаундлендської мілини, яка утворилася від морських наносів, скупчення органічних решток, занесених і з екватора Гольфстрімом, і з Північного полюса холодною протитечією, що проходить поблизу північноамериканських берегів. Тут також скупчилися і валуни льодовикового періоду — їх сюди затягнули льодяні тороси. На додачу тут ще й утворилися величезні кладовища риб, зоофітів і молюсків, які масово гинули у цих місцях.

Глибина моря поблизу Ньюфаундлендської мілини незначна — лише декілька сотень метрів. Але на південь від неї дно переходить у западину завглибшки зо три тисячі метрів. Тут Гольфстрім розширюється. Його води розтікаються на ціле море, проте його швидкість і температура падають.

«Наутилус» налякав тутешніх риб, тож я встиг помітити лише метрового пінагора з чорною спиною і чорним черевом (він є взірцем подружньої вірності серед риб, як лебідь у пташиному царстві); великих хюпернаків з роду смарагдових мурен (вони надзвичайно смачні); великооких караків з головою, схожою на псячу; живородних блениїд, подібних до змій; колбневих бульротів (їх ще називають чорними пічкурами) завдовжки двадцять сантиметрів; довгохвостих макрурусів зі срібним блиском (швидкохідні риби, які запливають далеко за межі північних морів).

У сіті потрапила одна риба, нахабна, смілива, мускулиста, озброєна колючками на голові і шпичаками на плавцях, справжній скорпіон завдовжки майже у три метри, заклятий ворог усіх тріскових і лососевих — я говорю про бичка північних морів, з тілом, укритим бурими пухирцями і з червоними плавцями. Матроси «Наутилуса» доклали чимало зусиль аби заволодіти цією рибиною, яка завдяки особливим зябровим кришкам захищає свої дихальні органи від повітря, що їх висушує, і може деякий час жити не У воді.

Оскільки Ньюфаундленд — не що інше, як підводна гора, то дозволю собі назвати цей вид тріски гірським. Коли «Наутилус» прокладав шлях через густі фаланги цих риб, Консель здивовано зауважив:

— То це і є тріска? А я чомусь думав, що тріска така ж пласка, як камбала.

— О свята простота! — вигукнув я. — Тріска може бути пласкою хіба що у рибному магазині, там, де вона лежить уже випатрана. Але у воді, жива, вона має таку саму веретеноподібну форму, як султанка, і тому добре пристосована до тривалого плавання.

— Що ми і бачимо, — відповів Консель. — Їх тут хоч греблю гати! Море просто кишить тріскою.

— Е, друже! — сказав я. — Їх могло б бути значно більше, якби не їхні вороги. Ти знаєш, скільки ікринок мече одна самка?

— Гадаю, десь близько п'ятисот тисяч, — зробив припущення Консель.

— Одинадцять мільйонів, друже.

— Одинадцять мільйонів! — аж присвиснув Консель. — Ні, в це я не повірю! Хоч бери і самому лічи…

— Можеш і полічити. Проте раджу повірити мені на слово, все ж скоріше буде. Тріску ловлять французи, англійці, американці, норвежці, датчани, ловлять стільки, скільки можуть, вони споживають неймовірну її кількість, тож якби ця риба не була надзвичайно плодючою, то давно б уже зникла з усіх морів. Лише в Америці й Англії п'ять тисяч риболовецьких суден — великих і малих — і сімдесят п'ять тисяч членів їхніх екіпажів зайняті виловлюванням тріски. Загалом кожне судно виловлює п'ять тисяч рибин, а усі разом — двадцять п'ять мільйонів особин тріски. Стільки ж виловлюють її поблизу берегів Норвегії. Взагалі тріска посідає у риболовецькому промислі почесне друге місце після оселедця.

— Що ж, — мовив Консель, — пан професор мене переконав, я вже не лічитиму…

— Що не лічитимеш? — не зрозумів я.

— Ну, ті одинадцять мільйонів ікринок однієї самки тріски. Однак зауважу…

— Що саме?

— Якби з усіх ікринок виводились мальки, то для забезпечення тріскою населення Англії, Америки та Норвегії вистачило б чотирьох самок.

З резонністю цього зауваження важко було не погодитися.

Сімнадцятого травня приблизно за п'ятсот миль від Хертс-Контента, на глибині двох тисяч восьмисот метрів, я побачив кабель, що лежав на дні. Консель подумав, що це гігантська морська змія, і вже хотів було вклинити її в якусь групу плаваючих плазунів. Але я його розчарував, а натомість розповів історію прокладання цього кабелю.

Перший кабель почали встановлювати у 1857 році, а завершили у 1858-му; його вистачило для передавання чотирьохсот телеграм. У 1863 році інженери сконструювали новий кабель, завдовжки три тисячі чотириста кілометрів і вагою чотири тисячі п'ятсот тонн, завантажили його на пароплав «Ґрет-Істерн». Проте він також послугував людям недовго.

Двадцять п'ятого травня «Наутилус» опустився на три тисячі вісімсот тридцять метрів і опинився якраз у тому місці, де кабель порвався, чим розорив підприємців. Це сталося за шістсот тридцять вісім миль від Ірландії. О другій годині дня там помітили, що сполучення з Європою раптом припинилося. Електрики вирішили спершу розрізати кабель, а після цього виловити його і знайти причину негаразду; близько одинадцятої години вечора вони витягнули ушкоджену частину кабелю, відновили з'єднання і зростили його з основним кабелем; відремонтовану конструкцію опустили у море. Проте через декілька днів кабель знову порвався вже десь в океані, і дістати його з глибини Атлантичного океану було просто неможливо.

Але американці не втрачали надії і ентузіазму. Сміливий Сайрус Вест Філд, той, хто затіяв цю справу, ризикуючи втратити усі свої статки, запропонував зробити ще одну спробу. Виготовили новий кабель, убезпечивши його набагато краще, ніж попередні рази. Декілька дротів-провідників у гумовій ізоляційній оболонці покрили захисною текстильною покришкою і запаяли у металеву арматуру. Тринадцятого липня 1866 року «Ґрет-Істерн» знову вийшов у море.

Прокладання кабелю проходило досить успішно. Однак, розмотуючи кабель, електрики у декількох місцях знайшли нещодавно забиті цвяхи; вочевидь, якийсь зловмисник зробив це з метою пошкодити кабель. Капітан Андерсон зібрав інженерів і офіцерів судна для обговорення цього саботажного акту. На видному місці вивісили безкомпромісне оголошення: того, кого застукають за забиванням цвяхів у кабель чи спробою його пошкодження в інший спосіб, негайно викинуть за борт, без суду і права на останнє слово. Відтоді спроби саботажу припинилися.

Двадцять третього липня «Ґрет-Істерн» перебував за вісімсот кілометрів від Ньюфаундленду. Того дня капітан Андерсон отримав з Ірландії телеграму, яка сповіщала про перемир'я, укладене між Пруссією й Австрією після битви під Садовою. А 27 липня екіпаж «Ґрет-Істерн» зміг розгледіти крізь туман гавань Хертс-Контента. Кабель було встановлено, і у першій телеграмі молода Америка передала старій Європі мудрі слова, які, проте, рідко сприймаються належним чином: «Слава в вишніх Богові, і на землі мир, у людях благовоління».

Я, звісно, не розраховував побачити електричний кабель у тому стані, в якому він вийшов з заводу. Тепер він мав вигляд довжелезної змії, обліпленої осколками мушель і оброслої кам'янистою кіркою, яка захищала цей кабель від молюсків, здатних просвердлити дірки. Кабель лежав спокійно, коливання моря не впливали на нього, тиск на нього був сприятливим для передачі електричної іскри, що пробігала від Європи до Америки за тридцять дві сотих секунди. Термін експлуатації цього кабелю нескінченний, оскільки, як встановили електрики, гумова оболонка від перебування у морській воді стає лише міцнішою.

До того ж кабель, що лежить на вдало вибраному плато, ніде не опускається на таку глибину, де він міг би порватися. «Наутилус» підпливав до найглибшого місця його залягання на глибині чотирьох тисяч чотирьохсот тридцяти одного метра, і тут кабель не натягувався.

Двадцять восьмого травня, на мій превеликий подив, «Наутилус» знову взяв курс на південь і повернувся в європейські води. Коли ми пропливали Смарагдовий берег, я на мить побачив мис Клер і маяк Фастонет, який світить тисячам кораблів, що виходять із Глазго або Ліверпуля.

Чи скерує капітан Немо своє судно на Ла-Манш?

Це питання хвилювало і Неда Ленда (він таки вийшов зі своєї каюти, коли дізнався, що ми пропливаємо поблизу землі). Він декілька разів питав мене про наш подальший маршрут. Та що я міг відповісти? Капітан Немо не показувався нам на очі. Він же дав змогу канадцю помилуватися берегами Америки, тож цілком можливо, що тепер покаже мені береги Франції.

А тимчасом «Наутилус» тримав курс на південь, ЗО травня він пройшов неподалік мису Ленс-Енд і островів Сіллі; вони були по праву руку від нас. Якби капітан Немо мав намір увійти у Ла-Манш, то взяв би курс точно на схід. Він цього не зробив…

Тридцять першого травня, впродовж усього дня, «Наутилус» описував кола у морі. Це мене заінтригувало. Скидалося на те, що судно шукає якесь конкретне місце, проте знайти його йому ніяк не вдавалося. Опівдні капітан Немо власноруч визначав місцеперебування судна. Він побачив мене, проте не зронив жодного слова. Він виглядав похмурим, як ніколи. Що могло так засмутити капітана? Можливо, його гнітила близькість землі, а може, спогади про покинуту батьківщину порушили спокій його чуйного серця? Докори сумління чи просто туга? Я передчував, що скоро, дуже скоро таємниця капітана Немо розкриється.

Наступного дня «Наутилус» продовжував маневрувати, виписуючи ті самі кола. Безсумнівно, капітан Немо шукав у цій частині океану якийсь дуже потрібний йому пункт. Як і напередодні, опівдні він вийшов визначити висоту сонця. Море було спокійне, небо чисте — тиша й благодать. На лінії небокраю ми побачили великий пароплав. Прапора на кормі не було видно, тож визначити, якій країні належить судно, ми не змогли. За декілька хвилин до проходження сонця через меридіан капітан Немо взяв секстант і почав дуже уважно спостерігати за його показниками. «Наутилус» стояв непорушно, не відчувалося жодної хитавиці.

У цей час я був на палубі. Закінчивши свої ретельні вимірювання, капітан Немо вимовив єдине слово:

— Тут!

І він спустився вниз. Я не знав, чи помітив він, як судно, що з'явилося на видноколі, змінило напрямок, і тепер немовби йшло на зближення з нами.

Я також спустився всередину і пішов до вітальні. Віконниці зачинилися, я почув шипіння води, що наповнювала резервуари. «Наутилус» став занурюватися по вертикальній лінії. Через декілька хвилин він зупинився на глибині восьмисот тридцяти трьох метрів і заліг на дно.

Світло у вітальні погасло, віконниці знову відчинилися, і я крізь кришталеве скло ілюмінаторів побачив море, яскраво освітлене променями прожектора у радіусі півмилі. Я подивився праворуч — нічого особливого.

З лівого борту на дні моря виднілася якась велика опуклість, її просто неможливо було не помітити. Вона нагадувала руїни, окутані білуватими мушлями, немовби припорошені снігом. Я уважно придивився до цієї маси, і мені здалося, що вона має форму корабля, проте без щогл, тобто затонулого догори дном. Це трапилося, вочевидь, дуже давно, адже судно встигло вкритися товстим шаром із решток вапняку.

Що це за корабель? Чому «Наутилус» навідався сюди? Я думав про це і мабуть, так замислився, що не почув, як до мене підійшов капітан Немо. Скорботно схиливши голову, він повільно почав розповідати:

— Перша назва цього корабля — «Марселець». Вперше вийшовши в море 1762 року, він ніс на собі сімдесят чотири гармати. Тринадцятого серпня 1778 року «Марселець» сміливо вступив у бій з «Престоном». Четвертого липня 1779 року він разом з ескадрою адмірала Естена взяв Гренаду а п'ятого вересня 1781 року брав участь у битві графа де Ґрасс у бухті Чезапік. У 1794 році Французька республіка перейменувала цей корабель… Шістнадцятого квітня того ж року він приєднався у французькому Бресті до ескадри Вілларе-Жуайєза, яка охороняла транспорт із пшеницею, що йшов з Америки під командуванням адмірала Ван Стабеля. Одинадцятого і дванадцятого преріаля[60] другого року ця ескадра зустрілася з англійським флотом. Сьогодні, як ви знаєте, тринадцяте преріаля, 1 червня 1868 року.

Рівно сімдесят чотири роки тому, день у день, на цьому ж місці, на 47°24′ північної широти і 17°28′ довготи, корабель, про який ідеться, вступив у героїчний бій з англійським флотом, а коли усі три його щогли були збиті і трюм наповнила вода, капітан прийняв рішення затопити себе і свій корабель разом із трьомастами п'ятдесятьма шістьома моряками: прибивши до корми свій прапор, команда виголосила гасло: «Хай живе республіка!» і пішла на дно разом із кораблем.

Тепер я зрозумів, що це за корабель.

— «Месник!» — озвучив я свій здогад.

— Так, це «Месник»! Яке прекрасне ім'я, — задумливо прошепотів капітан Немо.

Розділ двадцять перший Гекатомба

Я був схвильований цією небайдужою манерою оповідати, викладеною хронікою подвигів корабля-патріота, тим пафосним тоном, яким капітан Немо повідомив назву затонулого корабля. Усе це запало мені глибоко в душу. Я не зводив очей з капітана Немо. А він, простягаючи руки до моря, дивився палким поглядом на останки славного корабля.

Можливо, мені не судилося дізнатися, хто він, цей незбагненний чоловік, звідки прийшов і куди іде, однак я дедалі чіткіше усвідомлював, що він не науковець, що не допитливість природознавця загнала його разом із товаришами у залізний корпус «Наутилуса». Причина їхнього способу життя — ненависть, така велика і безкомпромісна, що навіть час не зміг її перебороти.

Та чи була ця ненависть дієвою? Відповідь на це запитання не примусила на себе чекати.

А «Наутилус» тимчасом почав поволі спливати на поверхню; розмиті форми «Месника» незабаром зникли з поля нашого зору. Нарешті з того, що почалася легка хитавиця, я зрозумів, що ми вже на поверхні.

У ту саму хвилину я почув глухий гарматний постріл і з подивом глянув на капітана Немо, сподіваючись почути пояснення, що відбувається. Але той навіть не поворухнувся.

— Капітане? — окликнув я його. Відповіді я не одержав.

Я вибіг на палубу і застав там Конселя і Неда Ленда — вони швидше відреагували на постріл.

— Звідки постріл? — запитав я.

Удалині показався якийсь корабель, він наближався до нас, помітно набираючи швидкість. Нас розділяли приблизно шість миль.

— Гармата, — відповів канадець.

— А що це за судно, Неде?

— Судячи з оснащення, низьких щогл, закладаюсь, це військовий корабель. І він іде на нас… А! Дідько його бери, нехай він хоч би й потопив цей проклятий «Наутилус».

— Друже Неде, — промовив Консель, — та що він здатен вдіяти проти «Наутилуса»? Як він атакуватиме наше судно під водою? Розстріляє? Це ж просто смішно!

— Неде, а ви можете визначити, якій країні належить цей корабель? — запитав я.

Канадець насупив брови, примружив очі і декілька хвилин уважно і напружено вдивлявся у корабель.

— Ні, пане професоре, — відповів він нарешті, — не можу. Прапор не піднято. Повторю лише, що корабель стовідсотково військовий, тому що на верхівці його основної щогли видніється довгий вимпел.

Ось уже минуло хвилин двадцять п'ять, як пролунав гарматний постріл. Увесь цей час ми не зводили очей з корабля. Я не йняв віри, що наше судно могли помітити — відстань була занадто великою, проте той корабель сунув просто на нас.

Через деякий час канадець повідомив, що цей військовий корабель має таран і дві бліндовані палуби. Густий чорний дим валив із двох його труб. Згорнуті вітрила зливалися з лініями рей. На гафелі не було прапора. Ми не мали змоги визначити і кольору вимпела, який звивався тонкою стрічкою.

Корабель швидко йшов уперед. Якщо капітан Немо дозволить йому підійти близько, то тим самим дасть нам шанс врятуватися від полону на «Наутилусі».

Виявилося, що ми з Недом Лендом думали про одне й те саме.

— Пане професоре, — сказав він, — якщо корабель підійде до нас на милю, я кинуся у море, і пропоную зробити те саме вам.

Я не відповів на пропозицію канадця і продовжував розглядати корабель, який виростав просто на очах.

— Пане професоре, — звернувся до мене канадець, — хочу нагадати, що ми вже маємо досвід плавання, і якщо ви погодитеся взяти приклад зі свого друга-гарпунера, то можете розраховувати на нього як на буксирний транспорт.

Я хотів було щось відповісти, але мою увагу привернув білий димок, який раптово пихнув у передній частині корабля. Через декілька секунд морська вода, збаламучена падінням важкого тіла, забризкала корму «Наутилуса» і одразу ж відгомін пострілу сягнув моїх вух.

— Оце так! Вони по нас стріляють! — вигукнув я.

— Браві вояки… — пробурмотів канадець.

— Це означає, що вони не прийняли нас за жертв корабельної аварії, які вчепилися за уламок судна!

— Та що це коїться! — дивувався канадець, струшуючи з себе воду, яка бризнула на нього від розриву снаряду. — Знаєте, пане професоре, вони не повірили, що «Наутилус» — нарвал, бо навмисно ціляться у нього.

— Але хіба вони не бачать, що стріляють у людей? — вигукнув я.

— Можливо, саме тому і стріляють! — відповів Нед Ленд, поглядаючи на мене.

І мені все стало зрозуміло. За час нашого перебування на борту «Наутилуса» у світі по-іншому почали ставитися до цього судна, яке раніше приймали за невідоме морське страховисько. Ще тоді, під час абордажу, коли канадець невдало хряснув гарпуном «нарвала», капітан Фераґут, вочевидь, зрозумів, що ніякий це не нарвал, а підводне судно, що воно більш небезпечне, ніж будь-який представник китоподібних.

Напевне, саме так все було, і тепер військові по всіх морях ганяються за цією страшною машиною-руйнівником, аби її знищити.

А «Наутилус» і справді був грізною зброєю. Я більше не сумнівався, що капітан Немо створив своє судно з метою помсти! Інакше як зрозуміти те, що він тоді, в Індійському океані, закрив нас уночі у глухій камері. Вочевидь, він нападав на якийсь корабель. А той чоловік, якого я не зміг врятувати і якого було поховано на кораловому кладовищі, чи він не був жертвою бою? Мабуть, так. Ось і відкрилася завіса, за якою можна побачити фрагмент із життя капітана Немо. І навіть якщо його особистість залишається не встановленою, усі нації світу об'єдналися тепер у полюванні не на якусь морську химеру, а на людину, яка палає вогнем непримиренної ненависті!

Ці думки повернули мене в минуле, у той час, коли ми тільки-но вирушили у експедицію, метою якої було знищення невідомого ворога. І тепер ті, хто нині перебуває на військовому кораблі, вважають нас небезпечними злочинцями, яких треба стерти з лиця землі. На доказ вірності моїх здогадів довкола градом сипались ядра. Але, на щастя, жодне з них ще не влучило у «Наутилус».

Військовий корабель тепер був недалеко, приблизно за три милі від нас. Можна було бачити, що його корпус броньований. Незважаючи на сильний обстріл, капітан Немо не з'являвся на палубі і не віддавав команди занурюватися. Мушу зауважити, що якби бодай одне ядро поцілило у «Наутилус», ніхто із нас не врятувався б.

Після чергового пострілу канадець сказав мені:

— Пане професоре, ми мусимо зробити усе можливе, аби виплутатися з цієї халепи. Нумо сигналізувати! Хай йому грець! Може, там зрозуміють, що ми порядні люди, які стали жертвами!

І Нед Ленд витягнув з кишені свою носову хустину, щоб помахати нею у повітрі. Але щойно він розвернув її, як був збитий з ніг залізною рукою. Хоча гарпунер сам був богатирем, він упав, як підкошений сніп.

— Негідник! — крикнув капітан Немо. — Чого ти домагаєшся? Ти прагнеш, аби «Наутилус» продірявив тебе своїм бивнем раніше, ніж він ударить у цей корабель?

Капітан Немо викрикував страшні слова, але ще страшнішим був на вигляд сам. Його обличчя аж побіліло від гніву, зіниці очей розширилися. Він не говорив, а гарчав. Нахилившись над канадцем, він трусив ним, немов стеблиною.

Потім, залишивши спантеличеного Неда Ленда, він повернувся у бік корабля, який кидав ядра довкола «Наутилуса».

— А! Корабель проклятущої влади! Ти знаєш, хто я такий! Я не мушу бачити кольорів твого прапора! Дивися! Я покажу тобі колір свого знамена!

І капітан Немо розгорнув такий самий чорний прапор, як той, що був залишений розвіватися під вітрами Північного полюса.

У цю ж мить одне ядро влучило по косій у корпус «Наутилуса», не ушкодивши його, а лише зачепивши; воно рикошетом пролетіло повз капітана й упало у море.

Капітан Немо, звертаючись до мене, наказав:

— Зійдіть униз, ви і ваші товариші.

— Капітане, невже ви атакуватимете цей корабель? — з жахом вигукнув я.

— Я потоплю його!

— Ні! Ви цього не зробите!

— Зроблю, — холоднокровно сказав капітан Немо. — І не раджу вам осуджувати моїх дій. Якась невідома сила покерувала так, що ви взнали те, чого не мали знати. На мене напали. Я захищатимусь, безпощадно! Зійдіть униз!

— А чий це корабель?

— То ви не здогадуєтесь? Тим краще! Хоча б це залишиться для вас таємницею! Повторюю: зійдіть униз!

Вибору не було, ми мусили виконати наказ. Спускаючись усередину судна, ми бачили, що довкола капітана стіною стоять п'ятнадцять моряків «Наутилуса» і з виразом непримиренної ненависті дивляться у бік корабля. Я відчув, що вони всі як один палають жагою помсти.

Поки ми сходили трапом вниз, ще одне ядро ковзнуло по «Наутилусу», і я почув, як капітан Немо крикнув:

— Бий, божевільний! Витрачай намарне свої ядра! Ти не втечеш від бивня «Наутилуса»! Але загинеш ти не тут! Я не хочу, щоб твої останки змішалися з останками героїчного «Месника»! Вам не належить покоїтися поряд!

Я пішов до себе в каюту. Капітан і його помічник залишилися на палубі. Запрацював гвинт, і «Наутилус» дуже скоро опинився поза межами досяжності снарядів з борту ворожого корабля. Нас переслідували, але капітан Немо лише тримав безпечну дистанцію, він не віддалявся настільки, щоб випасти з поля зору противника.

Десь близько третьої години дня, потерпаючи від хвилювання і невідомості, я підійшов до центральних сходів. Кришка люка була відчинена. Я насмілився піднятися на палубу. Капітан Немо швидкими кроками міряв палубу, поглядаючи на корабель, що перебував за п'ять-шість миль від «Наутилуса». Підводний човен подібно до хижака кружляв навколо двопалубного корабля і, спонукуючи його до переслідування, заманював плисти у східному напрямку. Сам «Наутилус» не нападав. Можливо, капітан Немо вагався, чи потрібно це робити.

Я хотів було ще раз спробувати заступитися за невідомий корабель. Та щойно я звернувся до капітана Немо, як він змусив мене замовкнути такою різкою відповіддю:

— Я сам — закон і суд! Він нападає, а я захищаюся! Він — мій ворог! Він забрав у мене все, що я любив, про що дбав, що було сенсом мого життя: дружину, дітей, батьків! Усе, що я ненавиджу, — там! Тож замовкніть!

Я глянув на корабель, густо укутаний парою, і зійшов униз до вітальні. Консель і Нед Ленд були там.

— Біжімо! — вигукнув я.

— Чудово! — відповів Нед Ленд. — Чий це корабель?

— Не знаю, не вдалося з'ясувати.

— Та… чий би він не був, його потоплять ще до півночі! Хай там що, краще загинути разом із ним, аніж бути спільниками у помсті, коли навіть не знаєш, чи справедлива вона.

— Я думаю так само, — промовив Нед Ленд. — Треба дочекатися повних сутінок.

Настала ніч. На «Наутилусі» було тихо. Я подивився на компас — курс не змінився. Було чутно, як працює гвинт, врізаючись у воду швидкими ритмічними рухами. «Наутилус» плив на поверхні моря.

Ми з друзями вирішили бігти, тільки-но військовий корабель наблизиться на достатню відстань. Нам пощастило, небо освітлювала повня. Якщо ми опинимося на військовому кораблі, то зможемо бодай спробувати врятувати його, попередивши про удар, який готує капітан Немо. Декілька разів мені здавалося, що «Наутилус» збирається атакувати. Але ні, він лише підпускав противника ближче, а потім знову відступав на безпечну відстань.

Частина ночі минула без пригод. Ми чекали слушного моменту, аби втекти. Нед Ленд волів би кинутися в море якомога швидше. Я прохав його не квапитися. По всьому було видно, що «Наутилус» збирається атакувати на поверхні моря, і тоді наша втеча буде безпечнішою.

О третій годині ранку я, схвильований, піднявся на палубу. Капітан Немо був там. Напевно, він не сходив униз весь цей час. Капітан стояв під своїм прапором, не зводячи очей з ворожого корабля. Легенький вітер розвівав чорне полотнище над його головою. Здавалося, що магічний погляд цієї незбагненної людини, напружений і пильний, тягнув за собою військовий корабель краще, ніж будь-який буксир!

Військовий корабель був за дві милі від нас. Він наближався, тримаючи курс на світло від нашого прожектора. Я бачив його вогні, червоний і зелений, і ще білий ліхтар на великому штазі бізань-щогли. Розпливчасте світло, що відбивалося від води, давало змогу розгледіти його оснащення і визначити, що вогонь у печах максимальний.

До шостої години ранку я пробув на палубі. Капітан Немо вдавав, що не помічає мене. Корабель тримався на відстані півтори милі від нас і, щойно зазоріло на світ, знову розпочав обстріл. Незабаром мав настати час, коли «Наутилус» нападе на свого противника, а ми, я і мої товариші, назавжди розстанемося з капітаном Немо, людиною, яку я особисто не наважуся осуджувати.

Я вже збирався зійти униз, як на палубу піднявся помічник капітана, а разом із ним декілька членів екіпажу. Капітан Немо не бачив чи вдавав, що не бачить, і їх також. Однак вони самі почали готуватися до бою: опустили балюстраду із залізних прутів довкола палуби; кабіну з прожектором і рубку стернового втягнули в корпус настільки, що не залишилося жодної опуклості, яка б могла завадити маневрам.

Я повернувся до вітальні-музею. «Наутилус» все ще тримався на поверхні. Світло нового дня вже проникло у верхній шар води. За певних коливань хвиль скло ілюмінаторів спалахувало червонявим відблиском сонця.

Так розпочинався той жахливий день, 2 червня.

О п'ятій годині ранку лаг показав, що «Наутилус» скинув швидкість. Я зрозумів, що він підпускає противника ближче.

Тепер постріли було чути дуже добре. Ядра падали довкола «Наутилуса» і з характерним шипінням занурювалися у воду.

— Друзі, — промовив я, — візьмімося за руки і нехай береже нас Бог!

У той момент я дуже хвилювався. Нед Ленд був більш рішуче налаштованим, а Консель, як завжди, цілком спокійним і врівноваженим. Ми перейшли до бібліотеки і вже відчинили двері, що виходять до центрального трапу, як я почув, що кришка люка різко зачинилася, тож ми зупинилися на півдорозі.

Канадець, щоправда, кинувся до сходів, але мені вдалося зупинити його. Характерне шипіння свідчило про надходження води в резервуари. Через декілька хвилин «Наутилус» опустився трохи нижче поверхні води. Я зрозумів, що це за маневр. Втілювати наш задум у життя було вже пізно. Командир «Наутилуса» передумав наносити удар по непроникній броні двопалубного корабля, він збирався таранити його нижче ватерлінії — там, де обшивка не захищена металом.

Ми знову опинилися у неприємному становищі і не з власної волі мали стати свідками кривавої драми. Але тоді я не міг думати про це, не усвідомлював до кінця, що відбувається. Мій мозок немов замерз, здавалося, я взагалі ні про що не думав. У мене був важкий душевний стан, напружене очікування неминучого удару.

Тим часом швидкість «Наутилуса» помітно зростала. Він розганявся. Увесь корпус судна здригався. Відчувши раптово поштовх, я спершу зойкнув, а потім полегшено зітхнув: «Наутилус» вдарив, проте не так сильно, як міг би. Я відчував пронизуючий рух сталевого бивня, я чув ляскіт і скрегіт. Завдяки своїй таранній силі «Наутилус» пройшов крізь обшивку корпуса корабля так легко, як голка проходить у тканину.

Я не міг стриматися: як божевільний вилетів з каюти і вбіг до музею. Як я і очікував, там стояв капітан Немо. Він дивився в ілюмінатор правого борту, мовчки і похмуро.

Величезний корабель поволі тонув в океані, а разом із цим протараненим судном у морські глибини занурювався і «Наутилус», щоб не пропустити жодної подробиці загибелі противника. Мені добре було видно продірявлену корму куди з гуркотом вливалася вода, а також гармати і запобіжні перегородки; по верхній палубі метався натовп чорних тіней. Вода піднімалася. Нещасні намагалися видряпатися на банти, чіплялися за щогли, брьохалися у воді. Це видовище породило у моєму мозку асоціацію з мурашником, залитим водою.

Тільки це були не комахи, а люди!

Як же повільно занурювався той корабель! «Наутилус» опускався разом із ним, спостерігаючи за цим страшним дійством. Раптом почувся вибух. Стиснуте повітря розірвало палубу, неначе від вибуху порохових погребів. Поштовх був таким могутнім, що наше судно відкинуло вбік.

Після цього приречений корабель швидко пішов на дно. Ось показалися марси, обліплені матросами реї, зігнуті під вагою великої кількості людей, і, нарешті, вершина головної щогли. Темна маса зникла під водою з усім своїм екіпажем.

Я обернувся і з докором подивився на капітана Немо. Цей страшний суддя і кат, справжній архангел помсти, не зводив очей з корабля, який тонув… Коли ворог ліг на дно, він, не промовивши ані слова, кинувся до своєї каюти. Там на стіні напроти дверей, над портретами його улюблених героїв, я побачив портрет молодої жінки з двома дітьми. Декілька секунд капітан Немо дивився на них, а потім простягнув до них руки, впав навколішки і гірко заридав.

Розділ двадцять другий Останні слова капітана Немо

Усередині підводного корабля було темно і тихо. «Наутилус» з надзвичайною швидкістю, на глибині ста метрів, покидав місце трагедії, яку сам же і спричинив. Куди він прямував: на південь чи на північ? Куди тікала ця страшна людина, здійснивши акт помсти?

Я повернувся до себе в каюту, де мовчки сиділи Консель і Нед. У той момент я відчував відразу до капітана Немо. Як би він не постраждав, однак не мав права карати так жорстоко інших. До того ж він перетворив мене, хоч і не на спільника, але на свідка своєї помсти! Це було нестерпно!..

Об одинадцятій годині засвітилося світло. Я пройшов у вітальню. Там нікого не було. «Наутилус» мчав на північ зі швидкістю двадцять п'ять миль за годину. Позначки на мапі підказали мені, що ми проминули Ла-Манш і з неймовірною швидкістю ідемо у напрямку північних морів. Я ледве встигав ловити очима довгоносих акул, риб-молотів, морських вовків, частих відвідувачів цих вод, великих морських орлів, зграї морських коників, схожих на шахові фігурки коней, вугрів, що звиваються, як феєрверкові змійки, полчища крабів, що пливли немовби навскосяка, схрестивши клешні на панцирі, і, нарешті, зграї косаток, які змагалися з «Наутилусом» у швидкості. Але про серйозне спостереження, вивчення, класифікацію, звичайно, не йшлося.

До вечора ми пройшли водами Атлантичного океану близько двадцяти миль. Сутеніло, і до появи на небі місяця море огорнула пітьма. Жахлива сцена потоплення корабля немовби застигла у мене перед очима.

Хто б міг сказати, куди потягне нас «Наутилус», який увесь цей час іде з неймовірною швидкістю? Чи досягне він шпіцбергенських кіс, круч Нової Землі? Чи, можливо, пройде невідомими морями — Білим і Карським, Обською затокою, архіпелагами Ляхова, уздовж невідомих берегів Азіатського материка? Важко сказати. Час на годиннику «Наутилуса» неначе зупинився.

Мені здалося, що стрімкий біг «Наутилуса» тривав п'ятнадцять, а то й цілих двадцять днів. І хтозна, як довго це продовжувалося б, якби не катастрофа, що поклала край напруженій подорожі. За весь той час я жодного разу не бачив капітана Немо, не чув ані звуку із його каюти. Його помічник також не показувався. Навіть жоден матрос із екіпажу не з'являвся. Майже увесь час «Наутилус» був під водою. Коли судно піднімалося на поверхню, щоб поновити запаси повітря, замки відкривалися і закривалися автоматично. На мапі не було зроблено жодної позначки. Я навіть не уявляв, де ми перебуваємо.

Канадець, зневірений і вкрай пригнічений невдачами, також не покидав своєї каюти. Навіть Консель не зумів витягнути з нього жодного слова, і дуже побоювався, аби Нед Ленд під впливом відчаю і туги, бува, не звів рахунки з життям. Консель пильнував за своїм другом, і на хвилину не залишаючи його на самоті.

Звісно, за таких умов наше становище стало просто нестерпним.

Одного дня (вже не згадаю, якого числа це сталося) я заснув лише вранці, виснажений нічним безсонням попередньої ночі. Прокинувся я від того, що Нед, ледь торкнувшись мене, пошепки промовив:

— Біжімо!

Я швидко підхопився на ноги:

— Коли?

— Сьогодні вночі. Здається, «Наутилус» залишено без нагляду. Всі немов збайдужіли. Ви готові?

— Так. А де ми зараз перебуваємо?

— Точно не знаю. Але земля поряд, вона досяжна! Сьогодні я помітив її крізь туман на сході, на відстані двадцяти миль.

— Цікаво, що це за земля?

— Не знаю. Але це земля, і хай якою вона буде, там ми дамо собі раду.

— Так, Неде! Цієї ночі ми втечемо, навіть ризикуючи втопитися.

— Ризик чималий: море бурхливе, вітер рвучкий; але подолати якихось там двадцять миль на легенькій шкарлупці для мене неважко. Я зумію непомітно перенести до шлюпки трохи їжі і пляшки з питною водою.

— Я буду з вами, Неде!

— А якщо мене застукають на гарячому, я захищатимусь до останнього подиху, — рішуче промовив Нед Ленд.

— У такому разі помремо разом.

Канадець пішов до своєї каюти, а я вийшов на палубу. Хвилі ледь не збили мене з ніг. Небо видавало на негоду. Але мене втішало одне: навіть крізь густий туман видно землю, а отже, варто ризикнути. Більше не можна було втрачати жодного дня.

Я зійшов униз і пішов у вітальню, не розуміючи, чого більше хочу: уникнути зустрічі з капітаном, чи навпаки. Що я йому скажу? Чи зможу приховати той страх, який на мене навіює ця людина? Е ні, краще не зустрічатися з ним більше ніколи, забути… А все ж?…

Як же довго тягнувся той день, останній день, проведений нами на «Наутилусі»! Я залишався наодинці. Нед Ленд і Консель трималися осібно, щоб не наводити на себе зайвих підозр.

О шостій годині вечора я сів обідати, хоча їсти мені зовсім не хотілося. Я змусив себе дещо проковтнути, аби набратися сил. О пів на сьому до моєї каюти увійшов Нед і сказав:

— До відплиття ми вже не побачимося. О десятій годині місяця ще не буде. Скористаймося цією обставиною.

Промовивши ці слова, канадець миттю вийшов. Я навіть не встиг нічого відповісти. Я вирішив перевірити курс «Наутилуса», тож пішов у вітальню. Ми рухались на північ-північний схід з дуже високою швидкістю на глибині п'ятдесяти метрів.

Востаннє я оглянув чудеса природи, витвори мистецтва, які тіснилися у цьому приватному музеї, прекрасні колекції, приречені рано чи пізно опинитися на дні моря разом із тим, хто їх зібрав. Я хотів запам'ятати їх назавжди. Цілу годину ходив я від вітрини до вітрини і милувався шедеврами природи і людських рук.

Повернувшись до себе в каюту, я одягнув водонепроникний костюм, зібрав свої записи, надійно запакував і заховав їх під одягом, просто на собі. Моє серце прискорено билося у грудях. Якби у цю хвилину до каюти увійшов капітан Немо, я не зумів би приховати хвилювання.

Що він зараз робить? Аби дізнатися про це, я підійшов до дверей, які розділяли наші каюти. Звідти почулися кроки. Отже, капітан Немо у себе, він ще не лягає спати. При кожному звукові з сусідньої каюти мені здавалося, що він от-от відчинить двері і запитає: «Ви зібралися утікати з „Наутилуса“?» Уява подвоювала мої страхи. Цей хворобливий стан настільки загострився, що я навіть поривався увійти до капітана, аби глянути йому просто в очі.

Безумна ідея! На щастя, я стримався. Але стояти і прислухатися було нестерпно, тому я ліг на койку і постарався розслабитися. Мені вдалося зняти, щоправда, лише до певної міри, фізичну напругу, проте мій мозок ніяк не міг заспокоїтися: я почав згадувати події, що відбулися за час перебування на борту «Наутилуса»; душа заново переживала все, добре і погане, що сталося зі мною відтоді, як я впав у море з палуби «Авраама Лінкольна»: підводні полювання, Торресова протока, береги Папуа, мілина, кораловий цвинтар, Суецький канал, острів Санторіні, критський ловець перлів, бухта Віґо, Атлантида, крижаний полон, Південний полюс, бій зі спрутами, буря на Гольфстрімі, «Месник» і страшне видовище — потоплення корабля з екіпажем! Усі події проминали у мене перед очима, немов рухомі декорації на театральній сцені. Фігура капітана Немо у цій виставі була центральною. Його персона здавалася грандіозною і набувала надлюдських якостей. Це вже була не просто людина, а володар морських глибин, якийсь морський дух.

Пів на десяту! Я заплющив очі. Здавалося, моя голова зараз лусне, тож я міцно стискав її руками. Я більше не хотів ні про що думати. Лише б дочекатися призначеного часу! Ще цілих тридцять хвилин чекання, тридцять хвилин жаху, від якого можна збожеволіти!

І в ці хвилини я почув приглушені звуки фісгармонії, тужливу мелодію, справжній крик душі, готової зустріти вічність. Я слухав цю музику усім своїм єством, затамувавши подих. Ми обидва, я і капітан Немо, хоча і перебували по різні боки дверей, хоча він був музикантом, а я лише слухачем, цілковито віддалися цій мелодії.

Та раптом я здригнувся від однієї лише думки: капітан Немо вийшов зі своєї каюти, він у вітальні, а мені, щоб дістатися до центрального трапу, доведеться пройти через цю кімнату! Мені не уникнути зустрічі з капітаном. Це буде наша остання зустріч… він мене побачить, а що гірше, можливо, заговорить зі мною! Він може знищити мене одним жестом, прикувати до стіни єдиним словом!

От-от настане десята година! Час виходити з каюти і приєднатися до моїх друзів. Я не міг більше залишатися у своїй каюті, навіть якби переді мною дійсно стояв капітан Немо. Я прочинив двері обережно, як тільки міг, але мені все одно здалося, що вони несамовито скрипнули. Цей скрип, напевне, породила моя уява, але він здавався таким реальним!

Незважаючи на це я рушив далі, крадучись темними проходами «Наутилуса», постійно зупиняючись, аби трохи стримати прискорене серцебиття. Я витратив аж п'ять хвилин, щоб дістатися до центральних дверей, що вели до бібліотеки. Я саме був у вітальні і вже хотів було відчинити їх, як почув глибоке дихання капітана Немо. Я немов приріс до місця, бо почув ще й кроки. Це означало, що він будь-якої миті міг постати просто переді мною. Тонкий промінь світла з освітленої бібліотеки проникав крізь щілину до вітальні, тож я розгледів фігуру капітана Немо. Він ішов у напрямку до мене, схрестивши руки на грудях, ішов, не крокуючи, як людина, а ковзаючи, немов примара. Він ридав. Я почув слова, які він вимовив із мольбою в голосі:

— Господи всемогутній! Годі! Годі!

Що це могло означати? Голос совісті? Крик душі? Це були останні слова, які я почув від капітана Немо…

Сам не знаю, як проскочив непоміченим повз запамороченого власним відчаєм капітана, пробіг через бібліотеку до головного трапу і, скориставшись верхнім проходом, дістався човна. Я проліз у нього крізь отвір, який для мене залишили мої товариші.

— Нумо! Рушаймо! — вигукнув я.

— Хвилиночку! — відповів канадець.

Нам перед відплиттям ще треба було закрити отвір у сталевій обшивці «Наутилуса» і закріпити його гайками за допомогою англійського ключа, що його завбачливо прихопив із собою Нед Ленд. А ще довелося закрити отвір для човна — тільки після цього можна було взятися за відкручування гайок, які з'єднували човен із кораблем. Оскільки ключ був один, за цю справу взявся канадець, найбільш вправний із нас.

Раптом зсередини «Наутилуса» почувся якийсь шум, люди нервово перегукувалися. Що трапилося? Невже помітили нашу втечу? Я відчув, як Нед Ленд вклав мені у руку кинджал. Це був заклик до гідної смерті. О так, я був готовий!

Канадець припинив відкручувати гайки, ми прислухалися уважніше. Разів зо двадцять до мого слуху долинуло одне й те саме слово! Тепер я зрозумів причину хвилювання, що охопило екіпаж «Наутилуса». Їм було не до нас!

— Мальстрім! — викрикнув і я те слово, що порушило спокій на борту.

Мальстрім! (ай-гай! Це слово здатне розбудити зі сну байдужості будь-кого… Не було слова, яке б прозвучало більш загрозливо в і без того жахливій ситуації. Це слово означало, що ми опинилися у найнебезпечніших водах Норвезького побережжя. Невже у цю вируючу безодню затягнуло «Наутилус» і, як на біду, саме у той момент, коли наш човен, як нам здавалося, рятівний, мав от-от від'єднатися від його борту? Здавна відомо, що у цьому місці води, затиснуті у час припливу між Лофотенськими островами і островами Феро, перетворюються на вир непереможної сили. Тут формується водоверть, з якої ще ніколи жоден корабель не міг вибратися. Зусібіч сунуть величезні хвилі. Вони й утворюють вирву, справедливо названу «пупом Атлантичного океану». Могутній вир затягує у себе все, що пливе у радіусі п'ятнадцяти кілометрів. Невблаганна безодня засмоктувала не лише кораблі, а й китів і білих ведмедів.

Неподалік цієї безодні опинився і «Наутилус». Як таке могло статися: випадково чи за волею капітана Немо? «Наутилус» кружляв по спіралі, радіус якої усе зменшувався. Зрозуміло, що і наш човен, який тримався за корпус корабля, так би мовити, на чесному слові, малював на воді серпантин з такою ж скаженою швидкістю. Було невимовно страшно, в головах затьмарилося, кров стигла в жилах, зникли нервові реакції, на наших тілах повиступав холодний піт, як під час агонії… А як усе довкола гуло! Страхітливий рев луною розкочувався на сотні миль! А який несамовитий гуркіт хвиль, що розбиваються об гострі вершини підводних скель, дроблячи найтвердіші тіла!..

У якому страшному становищі ми опинилися. Нами кидало в усі боки! «Наутилус» боровся, немов жива істота. Його сталеві мускули тріщали. Час від часу він наче вискакував уверх, а разом із ним і ми!

— Треба триматися, і назад закрутити гайки, — вигукнув Нед Ленд, отямившись. — Поки ми прикріплені до «Наутилуса», маємо шанс!..

Тільки-но він промовив це, почувся страшенний тріск; болти вилетіли, човен вирвало з його ніші і жбурнуло, як камінь із пращі, просто у водоверть!

Я вдарився головою об залізний борт човна і втратив свідомість…

Розділ двадцять третій Заключний

Ось так завершилась наша підводна подорож. Що відбулося тієї ночі, яким чином нам трьом — мені, Конселю і Недові Ленду, — вдалося вирватися з того могутнього виру, я не можу сказати, бо ніхто з нас цього не пам'ятає. Коли свідомість повернулася до мене, я вже лежав у хатинці рибалки з Лофотенських островів. Обоє моїх товаришів сиділи біля мене і стискали мої руки. Ми розцілувалися і довго не могли натішитися тим, що вижили.

Тоді ми не могли думати про швидке повернення на батьківщину. Регулярного пасажирського сполучення між північною і південною Норвегією не існувало. Треба було чекати на пароплав, який курсує до Північного мису раз на два місяці. Тож ми залишилися жити у добрих людей, які прихистили нас після тієї катастрофи, нагодували й обігріли. Скориставшись їхньою гостинністю, я почав писати про наші пригоди. Я навіть встиг перечитати написане. Моя розповідь є точною та достовірною. Жоден важливий факт не пропущено, жодним перебільшенням я не згрішив проти істини. Це правдива повість про неймовірну експедицію в надра морської стихії, недоступної звичайним людям. У майбутньому прогрес людської цивілізації, безсумнівно, зробить шлях, який ми пройшли, доступним для всіх охочих!

Чи повірять мені люди? Я не знаю. Врешті-решт, це не найголовніше. Я можу твердо сказати лише одне: тепер я маю повне право і достатньо знань, щоб писати про морські підводні простори. Адже менше ніж за десять місяців я проплив двадцять тисяч льє, здійснивши під водою навколосвітню подорож. Мені відкрилися таємниці та чудеса Індійського і Тихого океанів, Червоного і Середземного морів, Атлантики, південних і північних морів!

Я багато віддав би, аби дізнатися про подальшу долю «Наутилуса». Чи встояв він проти могутніх обіймів Мальстріму? Чи живий капітан Немо? Чи він і досі плаває у глибинах океану і чинить жахливу помсту, чи його дорогу перегородила остання гекатомба? Чи хвилі і вітер донесуть коли-небудь до людей той рукопис, у якому описана історія життя цієї людини та її відкриття? Чи судилося мені дізнатися його справжнє ім'я? Маю надію, що національна приналежність зниклого військового корабля викаже національність капітана Немо.

Сподіваюсь, колись я про все це дізнаюсь. Як сподіваюсь і на те, що могутній корабель капітана Немо переміг море навіть у його найстрашнішій безодні, і що «Наутилус» уцілів там, де загинуло стільки інших кораблів! Якщо це так і якщо капітан Немо й досі живе у океанських просторах, як у вибраній батьківщині, нехай ненависть звільнить його серце! Нехай споглядання чудес підводного світу загасить вогонь помсти! Нехай переможе в ньому сутність допитливого вченого, який натхненно вивчає морські глибини — адже він їх завжди просто обожнював.

Доля капітана Немо дивна і велична. І хто, як не я, мав би його зрозуміти? Адже я жив на його кораблі упродовж десяти місяців, і це був найдивовижніший період мого життя. Ще три тисячі років тому Екклезіаст поставив людям таке запитання: «Кому дано виміряти безодню?» Дати відповідь на його питання мають право тільки двоє людей: капітан Немо і я, адже він її виміряв, а я був свідком того.