Варта!Варта!

— Гадаю, якщо я коли-небудь отримаю можливість переписати «Хвороби», то присвячу тобі цілий розділ, — тихо мовила вона, відчиняючи ворота загону. — Погляньмо, чи знизилася ця мерзотна температура?

Вона потягнулася, щоб торкнутися його шкіри, і зітхнула. Швидко відсмикнула пальці й побачила, як на їхніх кінчиках утворюються пухирі.

Еррол був настільки холодним, що аж палав.

Вона дивилася на нього, а маленькі круглі цятки, спричинені теплом її рук, зникли від крижаного повітря.

Леді Ремкін присіла навпочіпки.

— Що ж ти за дракон… — почала вона.

Почувся віддалений стук у вхідні двері її будинку. Якусь мить вона вагалася, тоді задмухнула лампу, важко ступаючи, пробралася вздовж розплідника й відсунула вбік шмат мішковини, що прикривав вікно.

У перших світанкових променях вона побачила на порозі силует вартового, пір’я на його шоломі колихалося на вітрі.

У паніці вона прикусила губу, кинулася до дверей, побігла по газону й пірнула в будинок, перестрибуючи по три сходинки за раз.

— Дурепа, от дурепа, — пробурмотіла вона, усвідомивши, що забула лампу внизу. Але в неї немає часу. Поки вона вертатиметься за нею, Ваймз міг піти.

Покладаючись на дотик і пам’ять, у цілковитій темряві вона знайшла найкращу перуку й нап’яла її собі на голову. Десь на її туалетному столику серед мазей і ліків для драконів лежав давній подарунок дурнуватого племінника із назвою, якщо вона не помилялася, «Нічна роса» — чи якоюсь такою ж безглуздою у тому ж дусі. Вона перемацала кілька пляшок, перш ніж відшукала те, що, судячи із запаху, було їй потрібно. Навіть для її носа, що вже давно вимкнув більшу частину сенсорного апарату через всепроникний драконячий сморід, цей запах здавався дуже сильним. Але, очевидно, чоловікам це подобається. Принаймні вона щось таке читала. Якась нісенітниця. Леді Ремкін посмикала верхню частину своєї нічної сорочки, що раптово стала занадто пристойною, надаючи їй положення, при якому, як вона сподівалася, показувала достатньо, особливо не оголюючись, і поспішила сходами донизу.

Зупинилася перед дверима, глибоко вдихнула, повернула ручку й усвідомила — щойно відкриваючи їх — що повинна була зняти гумові чоботи…

— Що таке, капітане, — сказала вона, намагаючись прозвучати привабливо, — а це хто, чорт забирай?

Голова придворної гвардії відступив на декілька кроків і, оскільки він був із селян, зробив кілька забобонних жестів, щоб відігнати злих духів. Вони, очевидно, не спрацювали. Коли він знову розплющив очі, вона все ще стояла там, палаючи від люті, увінчана перекошеною масою кучерів, тремтячи величезними грудьми, від неї нудко пахло бродінням… У нього пересохло в роті.

Він чув про якісь такі речі. Таких жінок називали гарпіями. Що вона зробила з леді Ремкін? Вигляд гумових чобіт його збентежив. У легендах про гарпій вони не згадувалися.

— Ну, друже, — прогриміла леді Ремкін, смикнувши нічну сорочку, надаючи їй більш пристойного вигляду. — Досить стояти, розтуляючи й стуляючи рот. Чого тобі?

— Леді Сибіл Ремкін? — запитав гвардієць, не ввічливо, прагнучи отримати підтвердження, але недовірливим тоном того, кому важко повірити, що у відповідь може пролунати «так».

— Роззуйте очі, юначе. Хто я, на вашу думку?

Гвардієць опанував себе.

— У мене повістка для леді Сибіл Ремкін, — невпевнено сказав він.

Її голос міг спепелити.

— Що означає повістка?

— Розумієте, ви маєте з’явитися в палац.

— Не можу уявити, кому я потрібна так рано-вранці, — сказала вона, спробувавши зачинити двері. Це їй не вдалося — в останню мить у них просунули кінчик меча.

— Якщо ви не прийдете, — сказав гвардієць, — мені наказали вжити заходів.

Двері знову розчахнулися, і вона притулилася до них обличчям, майже звалюючи його з ніг ароматом гнилих пелюсток троянд.

— Якщо ти думаєш, що можеш підняти на мене руку… — почала вона.

Гвардієць зиркнув убік — на клітку з драконами — лише на мить. Сибіл Ремкін зблідла.

— Ти не посмієш! — прошипіла вона.

Він ковтнув слину. Якою б страшною не була, вона — лише людина. Вона могла відкусити вашу голову лише метафорично. Він намагався переконати себе, що існували й набагато гірші речі, ніж леді Ремкін, хоча зараз вони не перебували на відстані трьох дюймів від його носа.

— Вжити заходів, — повторив він хриплим голосом.

Вона випросталася й глянула на шеренгу вартових за ним.

— Я бачу, — холодно промовила вона. — Так ви й працюєте? Шестеро бугаїв на одну слабку жінку. Дуже добре. Ви, звичайно ж, дозволите мені взяти пальто. На вулиці прохолодно.

Вона гримнула дверима.

Гвардійці тупцювали від холоду й намагалися не дивитися один на одного. Очевидно, це не було схоже на їхні звичні арешти. Арештований не повинен був утримувати вас на порозі, ні, світ працює по-іншому. З іншого боку, єдиний альтернативний варіант — вдертися до будинку й витягнути її, але він ні в кого не викликав ентузіазму. Крім того, капітан варти не був упевнений, що його людей достатньо, щоб витягнути леді Ремкін. Мабуть, знадобилась би ціла армія з кантувальними гаками.

Двері зі скрипом розчахнулися, однак вартові не побачили нічого, окрім затхлої темряви коридору.

— Так, друзі… — ніяково почав капітан.

З’явилася леді Ремкін. Його око вловило її силует, що швидко і з криком влетів крізь двері, і це цілком могло стати його останнім спогадом, якби він не опам’ятався і не поставив їй підніжку, коли вона дісталася останньої сходинки. Жінка полетіла вперед із прокльонами, заорала носом у давно не стрижений газон й ударилася головою об крихку статую античного Ремкіна, що зрештою її зупинило.

Дворучний меч, який вона тримала, приземлився прямісінько поруч із нею і деякий час вібрував.

По якімсь часі один із вартових обережно підійшов і торкнувся леза пальцем.

— Ну й чортівня, — сказав він голосом, в якому змішалися жах і повага. — І дракон хоче з’їсти саме її?

— Вона відповідає всім вимогам, — сказав капітан гвардійців. — Вона повинна бути найшляхетнішою жінкою в місті. Не знаю, як там із незайманістю, — додав він, — але зараз не час гадати. Хто-небудь, знайдіть карету.

Він доторкнувся до вуха, яке зачепило кінчиком меча. Незлостивий за своєю природою, у цей момент він сподівався, що його з Сибіл Ремкін, коли та прокинеться, розділятиме товста драконяча шкура.

— Ми що, не повинні були вбивати її крихітних дракончиків, сер? — запитав інший гвардієць. — Я гадав, що пан Вонс сказав щось про вбивство всіх драконів.

— Це була лише погроза, щоб її втихомирити, — пояснив капітан.

Гвардієць насупився.

— Ви впевнені, сер? Я думав…

Капітан не витримав. Крики гарпії і палаші, що пронизували повітря поруч із ним, неначе розриваючи шовк, знищили його здатність сприймати точку зору товаришів.

— Ах, ти думав? — проревів він. — Знайшовся тут мудрець! Може, ти думав і про іншу посаду? У міській варті, наприклад? Там повно мудреців.

Решта гвардійців тихенько захихотіли.

— Якщо ти вже почав думати, — саркастично додав капітан, — то подумай, що королю навряд чи сподобається смерть решти драконів! Вони, ймовірно, далекі родичі. Розумієш, йому явно не хочеться, щоб ми розгулювали, вбиваючи йому подібних!

— Ну, сер, але ж люди так і роблять, — похмуро відповів гвардієць.

— А, ну, — сказав капітан. — Це зовсім інше, — він багатозначно постукав по шолому. — Це тому, що ми розумні.

Ваймз приземлився на вологу солому й опинився в цілковитій темряві. За певний час його очі пристосувалися до мороку, і він міг розпізнати стіни підземелля.

Воно явно не призначалося для життя на широку ногу. Це був просто пустий простір, заповнений колонами й арками, які підтримували палац. У віддаленому від Ваймза кінці підземелля невелика решітка високо на стіні пропускала натяк на сірувате, вживане світло.

У підлозі був ще один квадратний отвір. Також із решіткою, однак доволі іржавою. Ваймзові спало на думку, що, ймовірно, з часом її вийде розхитати, а тоді йому лише залишиться схуднути настільки, щоб пролізти через дев’ятидюймову діру.

У темниці бракувало щурів, скорпіонів, тарганів та змій. Правда, колись у ній точно були змії, оскільки сандалі Ваймза з хрустом чавили довгі білі скелетики.

Він обережно поповз вздовж однієї з вологих стін, намагаючись віднайти джерело ритмічного пошкрябування. Обійшовши приземкувату колону, Ваймз усе зрозумів.

Патрицій голився, примружено дивлячись в уламок дзеркала, притуленого до колони, щоб ловити світло. Ні, зрозумів Ваймз, не притуленого. Підтримуваного. До того ж щуром. Величезним пацюком із червоними очима.

Патрицій кивнув йому, не виказуючи видимого здивування.

— О, — сказав він. — Ваймз, правильно? Я чув, як ви спускаєтеся. Чудово. Повідом кухонному персоналу, — раптом Ваймз зрозумів, що чоловік розмовляє зі щуром, — що потрібно приготувати обід на двох. Будете пиво, Ваймзе?

— Що? — пробурмотів Ваймз.

— Думаю, будете. Проте, я боюся, принесуть казна-що. Команда Скрпа доволі тямуща, але коли йдеться про етикетки на пляшках, у них наче виникає якась сліпа пляма.

Лорд Ветінарі витер обличчя рушником і кинув його на підлогу. З темряви вистрибнуло сіре тільце й потягнуло його вниз до решітки на підлозі.

Тоді він сказав:

— Дуже добре, Скрпе. Можеш іти.

Щур смикнув вусиками, притулив дзеркало до стіни й побіг геть.

— Вам служать щури? — здивувався Ваймз.

— Знаєте, вони допомагають. Звичайно, насправді вони не дуже ефективні. Уся проблема в лапах.

— Але… але… але… — затинався Ваймз. — Яким чином?

— Думаю, у команди Скрпа є тунелі під усією Академією, — продовжував лорд Ветінарі. — Хоча й без них вони були доволі тямущими.

Принаймні це Ваймз розумів. Усім відомо, що магічне випромінювання впливало на тварин, які жили навколо академмістечка, іноді змушуючи їх створювати крихітні аналоги людської цивілізації і навіть перетворюючи деякі з них у зовсім нові, виняткові види на кшталт книжкового хробака 303 калібру та рибостіни. До того ж, як зауважив чоловік, щури були досить тямущими.

— Але вони вам допомагають? — запитав Ваймз.

— Взаємно. Усе взаємно. Можна сказати, це оплата за надані послуги, — сказав Патрицій, сідаючи на — Ваймз не міг не зауважити — невелику оксамитову подушку. На низькій полиці — для зручності — лежав блокнот і акуратним рядком вишикувалися книги.

— Але як ви можете допомогти щурам, сер? — слабким голосом промовив Ваймз.

— Порадою. Я даю їм поради, — Патрицій відкинувся назад. — У цьому проблема людей на кшталт Вонса, — сказав він. — Вони ніколи не знають, коли варто зупинитися. Щури, змії і скорпіони. Коли я прийшов, тут творився суцільний безлад. Щурам дісталося найбільше.

Ваймз усвідомив, що починає вловлювати суть.

— Тобто ви їх усього цього навчили? — запитав він.

— Настанови, лише настанови. Думаю, це у них вроджений талант, — скромно сказав лорд Ветінарі.

Ваймз задумався, як це відбувалося. Щури об’єдналися зі скорпіонами проти змій, а потім, коли змій перемогли, запросили скорпіонів на святкову вечерю і всіх пережерли? Чи вони наймали окремих скорпіонів за купу… ну, того, що би там не їли скорпіони, щоб ті уночі підібралися до зміїних лідерів і жалили їх?

Він згадав історію про чоловіка, ув’язненого на багато років, який тренував пташенят і нібито таким чином звільнився. Тоді Ваймз подумав про давніх моряків, відрізаних від моря старістю і неміччю, які цілими днями виготовляли великі кораблі в крихітних пляшках.

Потім він думками повернувся до Патриція, позбавленого свого міста, що сидить із перехрещеними ногами на сірій підлозі в темному підземеллі й відтворює місто навколо себе, заохочуючи суперництво, боротьбу за владу і фракції, витворені в мініатюрі. Ваймз уявляв його похмурою, задумливою статуєю посеред бруківки, що кишіла тінями, які підкрадалися, й тут — раптова політична смерть. Напевно, це було простіше, ніж керувати Анком, де було багато негідників, яким було достатньо й однієї руки, щоб втримати ніж.

Біля водостоку почувся дзвін. З’явилося з півдюжини щурів, які тягнули щось, загорнуте в тканину. Передавши згорток через решітку, вони з великим зусиллям дотягнули його до ніг Патриція. Він нахилився і розв’язав вузол.

— Схоже, у нас є сир, курячі ніжки, селера, шматочок доволі черствого хліба й прекрасна плящина, ого, прекрасна плящина, очевидно, «Дуже Відомого Соусу Барбекю» Меркля і Жаломиша. Я сказав пиво, Скрпе, — головний щур засмикав носиком. — Пробачте, Ваймзе. Як бачиш, вони не вміють читати. Здається, їм незрозуміла сама концепція. Але вони чудові слухачі. Вони доносять мені всі новини.

— Бачу, ви тут непогано облаштувалися, — слабким голосом зауважив Ваймз.

— Ніколи не будуй темницю, в якій не хотілося б провести нічку на самоті, — сказав Патрицій, розкладаючи їжу на шматині. — Світ був би набагато кращим місцем, якби більше людей про це не забували.

— А ми всі гадали, що ви будуєте потаємні тунелі й таке подібне, — зізнався Ваймз.

— Навіть не уявляю чому, — сказав Патрицій. — Якщо комусь постійно доводиться бігати, а це воістину неефективно, то я увесь час немов на маховику подій. Сподіваюся, що ви це розумієте, Ваймзе. Ніколи не варто довіряти правителю, який надто покладається на тунелі, бункери та шляхи відступу. Існує ймовірність, що він працює нещиро.

— Oх.

Сидить у підземеллі власного палацу, коридорами якого вештається буйний лунатик ще й усім тут керує; над містом розлітався вогняний дракон, а він собі думає, що у нього все під контролем. То, певне, якась біда з високими посадами. Людям від тієї висоти дахи зриває.

— Ви ж, ем… не проти, якщо я тут все огляну? — сказав Ваймз.

— Звичайно, — відповів Патрицій.

Ваймз зміряв кроками довжину підземелля та оглянув двері. Міцно зачинені на засуви, із величезним замком.

Потім він постукав по стінах, шукаючи можливих порожнин. Не було жодних сумнівів, що це підземелля збудували на славу. То було таке підземелля, в якому зі спокійною душею можна було ув’язнювати небезпечних злочинців. Та за таких обставин, зрозуміло, не хотілося, аби там були якісь лазівки, приховані тунелі чи ж таємні шляхи втечі. Але були не ті обставини. Неймовірно, що роблять декілька футів міцного каміння з можливістю тверезо оцінювати ситуацію.

— Гвардійці сюди приходять? — запитав він.

— Не часто, — відповів Патрицій, махнувши курячою ніжкою. — Бач, їм нема діла до того, голодний я чи ні. У цьому вся суть, що ув’язнений тут повинен згнити. Донедавна, — продовжував він, — я ще, бувало, підходив до дверей і трохи стогнав там, немов тугою оповитий, аби вони собі трішки потішилися.

— Але ж вони зобов’язані приходити сюди і наглядати за вами? — запитав Ваймз із надією.

— Ну, я не думаю, що ми маємо їм потурати, — відповів Патрицій.

— А як же ви їм завадите?

Лорд Ветінарі кинув на його страдницький погляд.

— Дорогий мій Ваймзе, — сказав він, — я думав, що ви чоловік спостережливий. Ви двері бачили?

— Звичайно, бачив, сер, — сказав Ваймз та додав: — Вони важезні.

— Може, вам слід подивитися ще раз?

Ваймз витріщився на нього, а потім маршем рушив до дверей і взявся їх роздивлятися. То були двері з популярної серії порталів жаху: ну, з усіма цими шпичаками, засувами, залізними зубцям та масивними шарнірами. Скільки б він їх не роздивлявся, легшими вони від цього не ставали. Замок, вочевидь, збирали кляті ґноми, тож відчинити його було дуже важко. Одним словом, якщо вам знадобився б символ чогось абсолютно непорушного, ці двері пасували б.

Патрицій нишком підійшов до нього.

— Бачите, — сказав він, — от воно завжди так, хіба ж ні? Тільки-но владу над містом захоплюють бунтарі, його правителя кидають до темниці. Для деяких людей — це набагато краще, аніж страта.

— Гаразд, згода, але я так нічого і не бачу, — зайшовся Ваймз.

— То ви дивитеся на ці двері і просто бачите неприступні тюремні двері, так?

— Авжеж, достатньо лиш глянути на ці засуви і…

— Знаєте, маю визнати, що мені навіть приємно таке чути, — тихенько мовив лорд Ветінарі.

Ваймз роздивлявся двері, аж поки йому не заболіли брови. Раптом, як ото буває, коли побачиш на хмарах якесь зображення, просто подивившись на них по-іншому, і бачиш там конячу голову або ж корабель-вітрильник, він угледів те, що так довго намагався.

Його переповнив моторошний захват.

Йому стало цікаво, як цей процес відбувається у голові Патриція. Холодна та світла, думалося йому, в ній усе працює, немов механізм великого годинника: воронована сталь, маленькі коліщата та спіральки. Така голова здатна акуратно проаналізувати, де помилилася і, зрештою, звести невдачу на власну користь.

То були звичайнісінькі двері до темниці. Суть була лише у тому, з якого боку на них дивитися.

У цій темниці Патрицій міг стримувати світ.

По той бік був лише замок.

Усі шпінгалети й засуви були з їхнього боку.

Вартові навмання пробиралися вологими дахами, а сонце випалювало ранковий туман. Не те щоб сьогодні можна було чекати чистого повітря — важкі клуби диму та затхлості оповили місто, наповнивши його сумним запахом мокрого попелу.

— Де це ми? — запитав Морква, допомагаючи іншим вибратися на слизький місток.

Сержант Колон роззирнувся довкола лісу димарів.

— Якраз над ґуральнею Джимрода Обіймиведмедя, — сказав він. — Точнісінько, бачите, поміж палацом та площею. Десь тут точно пролітатиме.

Ноббі задумливо оглянув фасад будівлі.

— Був я там разок, — промовив він. — Перевіряв однієї темної ночі їхні двері, вхопив за клямку, а вони й відчинилися.

— Еге ж, самі взяли й відчинилися, — похмуро мовив Колон.

— А шо? Треба було просто піти геть? Я ж мав переконатися, що там не зловживають. Шикарне місце. Усі ці трубки і все таке. А пахне як!

— Сім хвилин — і пляшка свіжого віскі у тебе в руках, — зацитував Колон. — «П’ять крапель на коня» — написано на етикетці. Знають свою справу. Випив я раз тих п’ять крапель, то з коня цілий день не злазив.

Він припав на коліна та розгорнув загорнутий у мішковину пакунок, який із великими труднощами тягнув на собі, коли вони вилазили на дах. У його руках замайорів довгий лук та сагайдак зі стрілами.

Він повільно підняв лук, немов мав до нього якусь особливу шану, і провів по ньому своїми пухкими пальцями.

— Знаєте, — промовив він тихо, — я дуже вміло вправлявся з цією штуковиною замолоду. Капітанові не слід було забороняти мені стрільбу з лука.

— Ми це вже чули, — без жодної зацікавленості сказав Ноббі.

— Ну, я вигравав призи.

Сержант розмотав нову тятиву, зачепив на одному кінці лука, став на ноги і потягнув її до іншого кінця, крекнув…

— Емм, Моркво? — сказав він, трохи засапавшись.

— Так, сержанте?

— Тятиву одягати вмієш?

Морква взявся за лук, з легкістю зігнув його і зачепив тятиву.

— Ми так далеко заїдемо, сержанте, — сказав Ноббі.

— Притримай свій сарказм для інших, Ноббі! Тут важить не сила, а гострота зору та твердість руки. Краще подай мені стрілу. Не цю!

Ноббі завмер у процесі вибору.

— Це моя щаслива стріла! — буркнув Колон. — Щоб ніхто мені не чіпав мою щасливу стрілу!

— Як на мене, то така ж, як і всі інші, сержанте, — спокійно мовив Ноббі.

— От нею я й вистрілю у того, як його там… коротше кажучи, подарую йому легку смерть, — сказав Колон. — Ніколи, ніколи ще моя щаслива стріла мене не підводила. Попадала в усе, у що б я не цілив. І якщо в того дракона є разливі місця, моя стріла їх знайде.

Він вибрав ідентичну на вигляд, але, вочевидь, менш щасливу стрілу, зачепив у тятиву та взявся невпевнено оглядати дахи.

— Треба трішки потренуватися, — пробурмотів він. — Звичайно, це така справа, що як навчишся, то вже не забудеш, це немов їздити на, їздити на, їздити на чомусь, на чому ти ніколи не розівчишся їздити.

Він відтягнув тятиву зі стрілою до свого вуха та забурчав.

— Так, — мовив хрипко, а його рука тремтіла від напруги, немов гілка на вітрі. — Бачите он там дах будівлі Гільдії найманців?

Усі взялися вдивлятися крізь брудне повітря.

— Добре, — сказав Колон. — А флюгер там бачите? Ну, бачите ж?

Морква побачив, що вістря стріли метлялося, вимальовуючи в повітрі фігурні вісімки.

— Далеченько звідси, сержанте, — із сумнівом сказав Ноббі.

— Ти за мене не переживай, ти на флюгер дивись, — буркнув сержант.

Вони покивали головами. Великий флюгер був зроблений у вигляді чоловіка в плащі, що повзе, а кинджал в його руці вказував напрямок вітру. Хоча звідси він здавався маленьким.

— Добре, — Колон важко дихав. — А бачите око того чоловіка?

— Ой, та годі вже, — сказав Ноббі.

— Стули пельку, — прохрипів Колон. — Бачите чи ні, я кого питаю?

— Здається, я бачу його, сержанте, — улесливо сказав Морква.

— Молодець. Молодець, — мовив сержант, уже хитаючись від утоми. — Молодець. Гарний хлопчик. Добре, а тепер уважно слідкуй за ним, домовились?

Він крекнув і відпустив стрілу.

Декілька речей трапилися так швидко, що треба розповісти про них у режимі сповільненого руху. Спершу, ймовірно, тятива вдарила Колона по тильній, м’якій стороні його зап’ястя, він закричав і кинув лук. На траєкторію стріли це ніяк не вплинуло, адже та уже летіла прямісінько у ґоргулью, що стояла на даху будівлі навпроти. Вона влучила їй у вухо, відбилася, пролетівши ще шість футів, відрикошетила від стіни і попрямувала назад до Колона, вочевидь набравши швидкості, продзижчала повз його вухо. І зникла десь у напрямку міських мурів.

Невдовзі Ноббі кашлянув і подивився на Моркву, немов запитуючи: «Ну, навіщо?».

— А якого, хоча б приблизно, розміру, — спитав він, — ті разливі місця дракона?

— Ой, та все може обійтися мізерною цяткою, — відповів Морква, спішно допомагаючи.

— Цього я й боявся, — сказав Ноббі. Він підійшов до краю будівлі і вказав пальцем вниз. — Он там є ставок. У ньому охолоджують воду для віскі. Там, ймовірно, глибоко, тож коли сержант вистрілить у дракона, ми можемо туди стрибнути. Що скажете?

— Ой, та це зовсім не обов’язково, — сказав Морква. — Своєю щасливою стрілою сержант точно поцілить у ту цятку і вб’є дракона, тож немає про що хвилюватися.

— Аякже, аякже, — швидко мовив Ноббі, дивлячись на насуплене лице Колона. — Але про всяк випадок, ну, розумієте, якщо існує бодай примарна ймовірність, що він промахнеться — зауважте, я не кажу, що так і станеться, але нам пасувало б обдумати усі варіанти розвитку подій. Звичайно, лише якщо йому просто страшенно не поталанить, і йому не зовсім вдасться влучити у разливе місце дракона, то ця тварина, певне, розізлиться, і, мабуть, було б розумно накивати звідси п’ятами. Я знаю, що відстань до цілі чимала. Можете називати мене занудою. Але я просто хотів це сказати.

Сержант Колон згорда поправив свою амуніцію.

— Коли їх справді потребуєш, — сказав він, — ті от раз-на-мільйон-шанси завжди з’являються. Це всі знають.

— Сержант має рацію, Ноббі, — доброзичливо мовив Морква. — Усім відомо, що як з’являється той єдиний шанс, що може спрацювати, то він, як не дивно, працює. А інакше навіщо б вони існували, — він понизив голос. — Себто, я маю на увазі, що на все своя причина, якщо б ці останні шанси відчайдухів не працювали, то навіщо б вони узагалі існували в природі… ну, боги просто не можуть дозволити, аби все це відбувалося по-іншому. Не можуть.

Усі троє повернулися в один бік і намагалися вдивлятись крізь важке повітря на Осердя світу за тисячі миль від них.

Повітря посивіло від диму та клаптів туману, але за погожого дня звідти можна було побачити Серце Небес, оселю богів. Або хоча б те, яка вона на вигляд. Вони проживали у Дунманіфестіні, облагородженій версії Вальга́лли, де боги проводили вічність, знаючи, як себе розважити дощового дня. Кажуть, що вони там граються в ігри з людськими долями. Що то за ігри такі і в яку з них вони граються в цей момент, здогадуйтеся самі.

Але правила, звичайно ж, були. Кожен знав, що правила існують. Залишалося сподіватися, що боги ті бісові правила теж знають.

— Має спрацювати, — пробурмотів Колон. — Я ж стрілятиму щасливою стрілою і все таке. Маєте рацію. Ті останні, зроджені у безнадії шанси, мають працювати. Як тоді пояснити існування всього? Ти б от теж уже міг бути мертвим.

Ноббі знову опустив погляд на ставок. Трішки повагавшись, Колон зробив те саме. Вони вдивлялися вниз із виразом, притаманним чоловікам, які багато бачили і які знають, що можна сподіватися на героїв, королів і, зрештою, на богів, але по-справжньому можна покладатися на гравітацію та глибокі ставки.

— Не те щоб він нам знадобився, — шляхетно промовив Колон.

— Ну, з вашою щасливою стрілою, то ще б пак, — сказав Ноббі.

— І я так кажу. Але от просто цікаво: а наскільки там глибоко, як думаєш? — запитав Колон.

— Приблизно тридцять футів, як на мене. Вирішуйте.

— Тридцять футів, — Колон повільно закивав головою. — Так я і думав. І там глибоко, еге ж?

— Я чув, що дуже глибоко.

— Повірю на слово. Схоже, це ще те болото. Як подумаю, що доведеться туди стрибати. Жах.

Морква вирішив підбадьорити Колона: по-дружньому поплескав його по плечі і сказав:

— Що таке, сержанте? Хочете жити вічно чи як?

— Не знаю. Спитайте мене знову через п’ятсот років.

— Добре, що у нас є ваша щаслива стріла! — сказав Морква.

— Що кажеш? — запитав Колон, який, здавалося, трішки втратив зв’язок із реальністю і занурився у свій власний світ.

— Кажу, добре, що у нас є останній шанс — один із мільйона, на який ми можемо покластися, бо інакше — біда!

— А, ну так, — сумно сказав Ноббі. — Старі ми щасливчики.

Патрицій приліг. Декілька щурів намагалися витягти з-під його голови подушку.

— Зовні усе летить шкереберть, я так розумію, — сказав він.

— Так, — із сумом підтвердив Ваймз. — Маєте рацію. Ви зараз у найбезпечнішому місці у місті.

Він встромив іншого ножа у шпарину поміж каменів і намагався підважити, а лорд Ветінарі зацікавлено за цим спостерігав. Ваймзові вдалося просунутися на шість футів від землі і зрівнятися з решіткою.

Тепер він взявся відколупувати вапно навколо ґрат.

Патрицій недовго спостерігав — взяв із маленької полиці, що була позаду нього, книгу. Щури читати не вміли, то й бібліотека, яку йому вдалося зібрати, була бароковою, але від нових знань він ніколи не відмовлявся.

Знайшов свою закладку на сторінках «Плетіння мережива крізь віки» і прочитав декілька сторінок.

Згодом на книгу впало декілька шматків вапна, тож він підняв голову.

— Як успіхи? — запитав він ввічливо.

Ваймз скреготів зубами і не переставав колупати стіну. За тією решіткою виднілося брудне подвір’я, що було не надто світлішим за саму камеру. В одному з його кутів стояла купа гною, але зараз вона мала виглядала дуже привабливий вигляд. Принаймні привабливіший за темницю. Купа гною у ці дні — набагато краща за справи у торговій палаті Анк-Морпорка.

Щось у цьому, мабуть, було алегоричне.

Він колупав, колупав і колупав. Лезо ножа дзвеніло й вигиналося в його руці.

Бібліотекар задумливо чухав свої пахви. Йому проблем вистачало.

Він прийшов сюди, сповнений ненависті до злодіїв книг, і вогонь тієї ненависті все ще у ньому палав. Але йому явилася заспокійлива думка. Хоч злочини проти книг — це найгірші злочини, помсту, мабуть, доведеться відкласти на потім.

Йому було по цимбалах, що люди роблять одне з одним, та були вчинки, на які, як він вважав, слід було реагувати різко, якщо злочинець ставав надто самовпевненим і чинив погано не лише з людьми, але й з книжками.

Бібліотекар знову подивився на свій значок і злегка надкусив його, оптимістично сподіваючись, що той став їстівним. Без жодних сумнівів, йшлося про Обов’язок перед капітаном.

Капітан завжди був добрим до нього. І у капітана теж був значок.

Так.

Були часи, коли й мавпи мали робити те, що й люди…

Орангутан відсалютував і щез у темряві.

Сонце піднялося вище, викотившись із горизонту крізь туман та затхлий дим, немов повітряна кулька.

Ватага сиділа у затінку димаря: чекали та вбивали час, хто як міг. Ноббі вдумливо вивчав вміст своїх ніздрів, Морква писав листа додому, а сержант Колон переживав.

Довго він не всидів, охкаючи підвівся і мовив:

— Є проблемка.

— Що там, сержанте? — запитав Морква.

Сержант Колон виглядав розбитим.

— Нууу, а що як це не раз-на-мільйон-шанс? — сказав він.

Ноббі витріщився на нього.

— Що ви маєте на увазі? — запитав він.

— Ну, гаразд, породжені у безвиході раз-на-мільйон-шанси завжди спрацьовують, так? Питань нема, але… випадок у нас, як би це сказати, специфічний. Хіба ні?

— Це ви у нас запитуєте? — парирував Ноббі.

— А що, як це шанс — один на тисячу? — запитав Колон, агонізуючи.

— Що?

— Хтось коли-небудь чув про влучний постріл зі співвідношенням один до тисячі?

Морква підняв голову.

— Сержанте, ви ж розумний чоловік, — промовив він. — Ніхтосінько ніколи не чув про влучний постріл зі співвідношенням один до тисячі. Цілком вірогідно, — артикулював він губами, — що наш шанс — один на одразу декілька мільйонів.

— Так. Декілька мільйонів, — погодився Ноббі.

— Тож усе спрацює лише, якщо це саме той раз-на-мільйон-шанс, — сказав сержант.

— Так воно, мабуть, і є, — відповів Ноббі.

— Тож співвідношення 999 943 до одного, наприклад, — сказав Колон.

Морква захитав головою.

— Буде безнадійним. Ніхто ніколи не казав: «Ваші шанси — один до 999943, але хтозна, може, щось і вийде».

Вони замовкли і вдивлялись у міську далечінь, занурившись у жорстоку дійсність підрахунків.

— Може бути, що нам доведеться геть не солодко, — порушив тишу Колон.

Морква взявся щось жваво писати. Коли його запитали, що він робить, популярно пояснив, як вирахувати площу тіла дракона, і спробував прикинути шанси того, що стріла влучить в одну точку.

— Цілься і думай, — сказав сержант Колон. — Я цілюсь.

Ноббі кашлянув.

— Ну раз так, то шанси у нас набагато більші — не один на мільйон, — сказав Морква. — Може й один на сотню. Якщо дракон летітиме повільно, а точка, в яку треба влучити — величенька, то можемо бути майже певними того, що все вдасться.

Колон уже подумки вимовив фразу «Певними-не-певними, але вдатися, все-таки, може». Похитав головою.

— Нєа, — промовив натомість.

— То все, що нам треба, у такому випадку, — повільно сказав Ноббі, — підрихтувати рівень вірогідності.

Коло середнього прута з’явилася тоненька шпаринка. Ваймз розумів, що це не те, чого він хотів, але з чогось треба було починати.

— Можливо, потрібна допомога? — сказав Патрицій.

— Ні.

— Як знаєте.

Вапно уже наполовину згнило, але глибоко в камінні були прути. Під шаром іржі було повно заліза. Колупати доведеться довго, але треба було щось робити, а ще колупання у стіні відволікало від непотрібних думок. Ну хоч це у нього ніхто не забере. То був правильний, справедливий виклик; колупаючи стіну, ти знаєш, що колись переможеш її.

От у цьому «колись» і була вся біда. Колись Великий А’Туїн дійде до краю всесвіту. Колись загаснуть зорі. Колись і Ноббі помиється, хоча для цього доведеться радикально переосмислити природу Часу.

Все ж він не спинявся і лупав вапно, аж раптом перестав, бо щось мале й бліде доволі повільно залетіло ззовні.

— Арахісове лушпиння? — здивувався він.

У ґратованому отворі дороги дриґом з’явилося обличчя Бібліотекаря, обрамлене обвислими щоками, і так вже він шкірився, що менш страшним — ще й у такому положенні — не став.

— Уук?

Орангутан сповз зі стіни, вчепився за решітку і потягнув її на себе. Було видно, що старався він добряче, здавалося, від такої напруги м’язи на його грудях, немов танцювали пава́ну[23], гупаючи то вперед, то назад. Його рот, повен жовтавих зубів, заціпенів у мовчазній сконцентрованості.

Почувся скрегіт заліза, і решітка піддалася. Мавпа відкинула її вбік і потягнулася руками у запилений отвір. Тоді найдовші руки Закону схопили закам’янілого від подиву Ваймза за плечі і одним махом витягли з камери.

Ватага продовжувала дискутувати.

— Добре, — сказав Ноббі. — Яка вірогідність поцілити драконові у разливе місце, якщо стояти на одній нозі, вдягнувши капелюх задом-наперед, і з хустинкою в роті?

— Хмм, — сказав Колон.

— Шанси мізерні, — сказав Морква. — Хоча, здається мені, що з хустинкою — це ти вже переборщив.

Колон не витримав.

— Вирішуйте уже, — сказав він. — Мої ноги несуть мене спати.

Ваймз встав із брудного вугілля і витріщився на Бібліотекаря. Він щойно пережив те, що для більшості людей було б шоком. Зазвичай йому доводилося спостерігати щось подібне за більш неприємних обставин, як, наприклад, бійка у «Латаному барабані», коли примат просто хотів трішки спокою, аби насолодитися пінтою пива у тиші роздумів. Може, Бібліотекар і має вигляд, немов набитий каучуковий міх, але ніхто не бачить, що замість наповнювача там — м’язи.

— Це було неймовірно, — більше слів він не знайшов. Опустив погляд на погнуту решітку і відчув, що в голові немов потемніло. Ухопився за покручений метал.

— Часом не знаєш, де зараз Вонс? — додав він.

— Іек! — Бібліотекар сунув йому під носа пожмаканий шмат пергаменту. — Іек!

Ваймз прочитав напис.

Добре було все… коли ж… з настанням дня… дівчатко невинне, хоч шляхетне… між правителем й народом постало…

— У моєму місті! — заричав він. — У моєму клятому місті!

Він обома руками схопив Бібліотекаря за шерсть на грудях і підняв до рівня очей.

— Котра година? — прокричав він.

— Уук!

Довга рудоволоса рука спрямувалася догори. Ваймз глянув, куди він вказує. Сонце, безсумнівно, мало вигляд небесного тіла, що от‑от сягне зеніту і думками уже повільно вкривається пеленою сутінків…

— Я, бляха, не дам цьому трапитись, ясно тобі? — кричав Ваймз, теліпаючи приматом туди-сюди.

— Уук, — терпляче проказав Бібліотекар.

— Що? Ой. Вибач, — Ваймз поставив орангутана, який виявився достатньо розумним, аби не роздувати проблеми. Бо чоловік, який від злості не помітив, що з легкістю підняв стосорокакілограмового примата, точно одержимий ідеєю.

Він почав роззиратися навколо.

— Звідси можна якось вибратися? — спитав він. — Але так, щоб не лазити по стінах.

Відповіді чекати не став, а хутко покрокував вздовж стін, доки не наштовхнувся на вузькі, уже покороблені дверцята, які відчинив одним помахом ноги. Двері й так були відчинені, але він не відмовив собі у задоволенні по них вгамселити. Бібліотекар, розхитуючись, поплентався за ним.

За дверима їх чекала майже порожня кухня, адже персонал не витримав, вирішивши, що жоден розважливий шеф не погодиться працювати у закладі, де їдять більше, аніж він важить. Декілька гвардійців доїдали холодний ланч.

— Слухайте, — сказав Ваймз, коли ті привстали, — я не хочу зараз…

Гвардійці, здавалося, були не надто налаштовані на розмову. Один із них потягнувся за арбалетом.

— Ай, чорт із тобою, — Ваймз ухопив ніж для м’яса, що стояв на підставці збоку, і жбурнув.

Метання ножів — це ціле мистецтво, і суть у тому, що добре метнути можна лише підхожий для цього ніж, інакше станеться те, що сталося і з цим ножем, — тотальний промах.

Гвардієць з арбалетом почав вихилятися, прицілюючись і побачив, що систему спуску заблокував пурпуровий ніготь. Він озирнувся. Бібліотекар стукнув його прямісінько по шоломі.

Інший гвардієць відсахнувся назад і заходився несамовито розмахувати руками.

— Ні, ні, ні! — закричав він. — Це непорозуміння! Що ви там казали, що не хочете зараз? І мавпочка у вас гарна!

— Людоньки, — сказав капітан Ваймз. — Відповідь неправильна!

Він проігнорував сповнені страху крики і почав порпатися у кухонному безладі, аж поки у його руках не засяяв сікач. З мечами він ніколи не дружив, але сікач — це ж зовсім інша справа. Сікач — важкий. Сікач створили з конкретною ціллю. Можливо, меч — це таки шляхетно, ну принаймні поки мова не йде про меч Ноббі, який доглядає за ним, нарощуючи сантиметри іржі, та сікач таки мав неперевершену здатність розрубувати речі навпіл.

Поки він порпався у непотребі, кухня перетворилася на шкільний клас: Бібліотекар проводив лабораторну роботу з біології, у ході якої було встановлено, що приматам важко жбурляти людиною вгору-вниз. Ваймз знайшов підхожі двері і вилетів у них. Так він знову опинився назовні, на великій брудній площі, що розкинулася навколо палацу. Тепер він хоч розумів, де перебуває, тепер він міг…

У небі почувся гучний вибух. З небес подув несамовитий вітер, збивши його з ніг.

Над ним, розправивши крила, пролетів король Анк-Морпорка і врешті приземлився на ворота палацу. На його вигнутій спині виблискувало сонце, він витягнув шию, зронив неохочий вогняний рев і знову полинув угору.

Ваймз прогарчав, немов звір, — такий собі середньостатистичний ссавець — і побіг порожніми вулицями.

У родинному маєтку Ремкінів було тихо. Парадні двері хиталися на завісах, охоче запрошуючи додому невихований вітер, що гуляв покинутими кімнатами у пошуках пилюки на антресолях. Він повіявся вгору сходами і з гуркотом прорвався крізь двері спальні леді Сибіл Ремкін, задеренчав флаконами й баночками, що стояли на її трюмо, поперегортав сторінки «Драконячих хвороб».

Той, хто швидко читає, встиг би вивчити симптоми усіх хвороб, починаючи з обтесаних п’ят до зиґзаґоподібного горла.

А там внизу, на найнижчому поверсі, звідки линув мерзенний сморід, бо ж там і тримали драконів, сидів Еррол і скидалося на те, що він має усі ті симптоми.

Він хитався і злегка завивав. З його вух маленькими клубками виходив білий дим, що летів до дверей. Десь всередині його роздутого черева чулися гідравлічні вибухи, що звучали так, немов відчайдушні загони ґномів намагалися прокласти водогін крізь скелю та ще й у шторм.

Його ніздрі палали, і Еррол уже цього не контролював.

Інші дракони повитягували шиї і з осторогою за ним спостерігали.

У його череві пролунав ще один вибух. Еррол зіщулився від болю. Дракони перезирнулися, а тоді тихенько вляглися на землю і позакривали очі лапами.

Ноббі поклав голову на одне плече.

— Виглядає багатообіцяюче, — сказав він критично. — Ми вже близько. Думаю, що шанси чоловіка з висолопленим язиком, в якого усе лице в сажі і який стоїть на одній нозі та співає «Пісню їжака», влучити у разливе місце дракона дорівнюють… що скажеш, Моркво?

— Один до мільйона, я вважаю, — шляхетно відповів той.

Колон глянув на них.

— Слухайте, хлопці, — сказав він, — ви що, знущаєтесь?

Морква подивився вниз — у бік площі.

— Чорт забирай, — сказав тихо.

— Що там? — різко спитав Колон і заходився озиратися довкола.

— Та вони жінку до скелі ланцюгами приковують!

Ватага визирнула за парапет. Величезний, але мовчазний, натовп, що заповнив площу, витріщався на бліду постать, що пручалася поміж шістьох вартових палацу.

— Де ж вони взяли таку брилу? — спитав Колон. — Місцевість тут глиняна, знаєш.

— Добре прив’яжіть цю дівулю, ким би вона не була, — схвально промовив Ноббі, якраз коли один із гвардійців аж припав до землі, вхопившись руками за причинне місце. — Ну от, декілька тижнів точно не матиме чим зайнятись вечорами. Важкеньке в неї праве коліно.

— Ми її знаємо? — запитав Колон.

Морква примружився.

— Це ж леді Ремкін! — сказав він, розтуливши від подиву рота.

— Бути цього не може!

— Та точно! У нічній сорочці! — сказав Ноббі.

— Недоумки прокляті! — Колон вхопився за свій лук і потягнувся до стріл. — Зараз я покажу їм разливі місця! Таку пристойну даму! Мали б сором!

— Ем, — мовив Морква, що глянув через плече. — Сержанте?

— От і дожилися! — бурмотів Колон. — Пристойні жінки не можуть вулицею пройтися, аби їх не з’їли! Ну, гаразд, виродки, ви… ви — географія.

— Сержанте! — Морква повторив уже голосніше.

— Не географія, а історія, — сказав Ноббі. — Ось як треба казати. Історія. Ви маєте казати: «Ви — історія!».

— Та байдуже, — буркнув Колон. — Зараз ми подивимось, як вони…

— Сержанте!

Ноббі також обернувся.

— Трясця, — сказав він.

— Я точно не промахнусь, — бурмотів Колон, наводячи стрілу.

— Сержанте!

— Стуліть пельки — я не можу зосередитися, коли ви волаєте…

— Сержанте, він уже тут!

Дракон набирав швидкість.

Кривуваті дахи Анк-Морпорка темніли, коли він пролітав над ними, розсікаючи повітря крилами. Він витягнув шию вперед, залишаючи по собі вогняні траєкторії свого руху. Небо сповнилося звуком його польоту.

У Колона тремтіли руки. Здавалося, що дракон взяв курс прямісінько на його горлянку, і рухався швидко, надто швидко…

— Ось і все, — сказав Морква. Він подивився у напрямку Осердя світу, бо, може, боги забули, для чого вони там сидять, і, вимовляючи кожне слово повільно і виразно, додав. — Це раз-на-мільйон-шанс, але ж може спрацювати!

— Стріляй уже в цю чортівню! — прокричав Ноббі.

— Вибираю точку, хлопче, вибираю точку, — протремтів Колон. — Не бійтеся, хлопці, — я ж казав вам, що це моя щаслива стріла. Першокласна стріла, ми з нею нерозлучні, ще відколи я був оце таким, як ви зараз, не повірите, у що я нею цілив, тож без паніки.

Він заціпенів, немов від жахіття на крилах страху.

— Емм, Моркво? — сказав він смиренно.

— Так, сержанте?

— А твій старий дід часом колись не розповідав тобі, яке те разливе місце на вигляд?

Аж раптом дракон зупинився і завис у небі. Завис у небі в декількох футах над їхніми головами — рухома мозаїка драконячої луски та шуму, що заполонила собою увесь небокрай.

Колон вистрілив.

Вони провели поглядами стрілу, що полетіла прямісінько до цілі.

Ваймз і не біг, і не шкутильгав вологою бруківкою — йому не вистачало ані повітря, ані часу. Його ніяк не покидали думки, що все мало б бути по-іншому. Герой завжди з’являється в останню хвилину, але завжди вчасно. Та його «вчасно» було ще п’ять хвилин тому.

І я ж — не герой. Я геть не у формі, і мені не завадило б хильнути чарку, а що я маю? Нещасних декілька доларів на місяць — і це без усіляких привілеїв? Героям так не платять. Героям дістаються королівства та принцеси, а ще герої регулярно тренуються, а коли усміхаються, то з їхніх зубів світло немов звуком злітає, дзиньк. Негідники.

Очі заливав піт. Заряд адреналіну, на якому він вибіг з палацу, закінчився — і вимагав невідкладного підживлення.

Він шкандиба, аж поки не зупинився перепочити, вхопився за стіну, аби не впасти, і хапав ротом повітря. А тоді побачив постаті, що стояли на краю даху.

— О, ні! — подумав він. — Вони ж теж не герої! Вони що думають, що це якась гра?

Шанс був один на мільйон. І хто ж сказав, що десь, серед мільйонів інших всесвітів, він міг не спрацювати?

Таким полюбляли бавитись боги. Але у його величності Шансу, який іноді може обдурити й самих богів, було 999 999 виборців.

У цьому всесвіті, наприклад, стріла відскочила від луски дракона та полетіла кудись у небуття.

Колон лиш встиг роззявити рота, коли над ним пронісся загострений драконячий хвіст.

— Вона… не влучила… — ледь промовив він. — Але ж це неможливо! — він витріщався червоними очима на інших двох. — Це ж був останній безнадійний шанс, один на мільйон!

Дракон склав крила, заледве розвернув здоровенну тушу, принагідно розганяючи повітря, та приземлився на даху.

Морква однією рукою вхопився за Ноббі, а другу поклав Колонові на плече.

Сержант, здавалося, мало не ридав від люті й розгубленості.

— Останній безнадійний шанс, один на мільйон!

— Сержанте…

Дракон розревівся вогнем.

То був ідеально-контрольований потік плазми. Пройшов крізь дах, як крізь масло.

Він прорізав сходові клітки.

Дістався до древніх масивних балок — і вони ламались, немов паперові. Врізався у трубопровід.

Він руйнував поверх за поверхом, немов кулак розлюченого бога, і, зрештою, дійшов до великого мідного чану, наповненого тисячею галонів свіжовиготовленого віскі.

Пропалив і його теж.

На щастя, шанси вижити після такого вибуху були точнісінько один на мільйон.

* * *

Бутон полум’я розпускався, немов троянда. Величезна помаранчева троянда, що переливалася жовтим. Полум’я охопило весь дах і оповило самого дракона, який, здавалося, і сам здивувався своїй силі, стрімко залопотів крилами, здіймаючись вгору над гарячим клубом розтрощених балок та уламків труб.

Натовп зачаровано споглядав, як у небі розквітала квітка полум’я, тож ніхто й не помітив, як Ваймз зі стогоном та лементом проштовхувався крізь тісняву людських тіл. Він проштовхнувся крізь ряд гвардійців і що було сили побрів площею. Нікому до нього не було діла.

Він зупинився.

То була не скеля, бо ж Анк-Морпорк стояв на глинистій місцевості. То радше була брила зглинявілого каміння, якій, напевно, було понад тисячу років. Ймовірно, її знайшли на місцевості, де заснували місто. Анк-Морпорк уже сягнув того віку, коли нові будівлі будували на залишках старих.

Цю каменюку притягли до центру площі і прикували до неї леді Сибіл Ремкін. Вона була у нічній сорочці та завеликих гумаках. Скидалось на те, що вона не збирається здаватися, і Ваймзові немов ввели миттєву ін’єкцію солідарності з усіма, хто також боровся. Вона глянула на нього поглядом, налитим люттю у найчистішому з її проявів.

— Ти!

— Ти!

Він вимахував сікачем, не знаючи, до чого братися.

— А що зразу я? — запитав він.

— Капітане Ваймз, — немов відрізала вона, — ви би зробили мені дуже велику послугу, якби перестали мотиляти цією штуковиною і знайшли їй відповідний застосунок!

Ваймз не слухав.

— Тридцять доларів на місяць, — бурмотів він. — І за це вони померли! Тридцять доларів! А я ще й, бувало, штрафував бідного Ноббі. Та мусив — у дисциплінарних цілях, хіба ні? Ну, в того чоловіка усе робилося за принципом «стук-грюк, аби з рук».

— Капітане Ваймз!

Він зосередився на сікачі.

— Ой, — сказав Ваймз. — Так. Вибачте!

То був добрячий металевий сікач, а ланцюги — старі та іржаві. Він рубанув один раз — і з каміння посипалися іскри.

Натовп принишк і спостерігав. До капітана уже бігли декілька гвардійців.

— Ти що в біса там робиш? — сказав один із них — вочевидь той, що не вирізнявся уявою.

— Ти що в біса там робиш? — пробурмотів Ваймз, закотивши очі.

Вони остовпіли.

— Що?

Ваймз заходився і далі рубати ланцюги. Декілька ланок задзвеніли, впавши на землю.

— Ну, ти сам напросився, — сказав один із гвардійців.

Ваймз угрів його ліктем в живіт — прямісінько під ребра; той ще впасти по-людськи не встиг, як капітан з усіх сил копнув іншого в колінну чашку, другим ліктем впіймавши його підборіддя, що саме летіло додолу.

— Ага, напросився, — сказав Ваймз неуважно і потер лікоть. Агонія у всій красі.

Він переклав сікач в іншу руку і знову взявся трощити ланцюги, розуміючи десь у закутках свого розуму, що до нього поспішають ще декілька гвардійців, але поспішають «по-особливому» — так, як вміли лише вартові. Він це добре знав. То була така особлива манера поспішати, що керувалася гаслом: «Нас тут багато, нехай хтось інший йде першим». Себто Ваймз виглядав готовим убивати, а гвардійцям ніхто не платив за те, щоб вони вмирали, може, «якщо я бігтиму недостатньо швидко, то він уже піде собі…».

Навіщо псувати хороший день гонитвою.

Леді Ремкін скинула окови. Натовп загудів оплесками і не змовкав. Незважаючи на те, що зараз творилося в їхніх головах, слід визнати, що народ Анк-Морпорка ніколи не відмовляв собі у видовищах.

Вона схопила ланцюг та почала намотувати на кулак.

— Деяким вартовим слід пояснити, як варто поводитися з… — почала вона.

— Не на часі, не на часі, — відмовив її Ваймз, вхопивши за руку. Здавалося, що він намагається зрушити гору.

Аж раптом оплески та схвальні вигуки затихли.

За спиною Ваймза пролунав звук. Не надто голосний. Радше невимовно неприємний скрегіт. То був звук того, як чотири лапи, що рясніли гострими кігтями, одночасно приземлилися на бруківку.

Ваймз розвернувся і подивився вгору.

Дракон був вкритий сажею.

Всюди валялися шматки обгорілого дерева, які все ще жевріли. Велична бронзова драконова броня вкрилася чорними смугами.

Він опустив голову, аж поки Ваймз не опинився за декілька футів від його очей, і спробував на ньому сфокусуватися.

«Бігти, мабуть, сенсу немає, — мовив до себе Ваймз. — Та й якби був, я вже не маю сил».

Він відчув, як його рукe оповила рука леді Ремкін.

— Ти молодець, — сказала вона. — У тебе майже вийшло.

Навколо ґуральні падав дощ з обвуглених скалок. Ставок перетворився на болото з уламків, що вкрилося густою плівкою попелу. З водяної гущі попелу з’явилася голова сержанта Колона. Він дістався берега і, немов якась морська форма життя, що воліла звершити пришвидшений процес еволюції, виліз із води.

Ноббі уже сидів на березі. Розлігся, мов жаба, і стікав водою.

— Ноббі, це ти? — з тривогою в голосі запитав сержант Колон.

— Я, сержанте.

— Це тішить, — ревно промовив Колон.

— А мене не дуже, сержанте.

Колон вилив воду зі свого шолома і раптом запитав.

— А де наш маленький Морква?

Ноббі заледве підвівся на лікті.

— Не знаю, — сказав він. — Пам’ятаю, як ми стояли на даху, а потім вже летіли додолу.

Вони обидва глянули на попелясті води ставка.

— Я сподіваюся, — промовив повільно Колон, — він уміє плавати?

— Не знаю. Він не розповідав. Якщо задуматися, то в горах, певне, дуже не поплаваєш, — сказав Ноббі.

— Але, може, там були кришталево чисті гірські озера чи глибокі гірські річки, — з надією промовив сержант. — А ще карові озера, що розлились десь по захованих долинах. Це я ще не згадав підземні озера. Він просто мусив навчитися. Певне, з води днями не вилазив.

Вони продовжували роздивлятися грязьку сіру поверхню.

— Ймовірно, то його обладунки, — сказав Ноббі. — Певне, набрали води і потягли його на дно.

Колон похмуро закивав головою.

— Я потримаю ваш шолом, — сказав Ноббі, витримавши паузу.

— Але я твій старший офіцер!

— Так, — розсудливо відповів Ноббі, — але, якщо ви там застрягнете, то не завадило б, аби найкращий підлеглий сидів тут — на березі, — готовий у будь-який момент допомогти, чи не так?

— Є… у твоїх словах суть, — зрештою відповів Колон. — Ти правий.

— Ну, тоді до справи.

— Але є одна проблемка…

— Яка?

— …Я не вмію плавати, — сказав Колон.

— А як ви тоді вибралися зі ставка?

Колон знизав плечима.

— Я природжений плавець.

Вони знову подивився у темряву ставка. Колон глянув на Ноббі, а Ноббі дуже повільно заходився знімати свій шолом.

— А ми там ще когось забули? — спитав Морква, що з’явився позаду.

Вони озирнулися.

Він якраз витрушував залишки болота з вуха. За його спиною дотлівали залишки ґуральні.

— Я одразу зрозумів, що треба було виринати швидко, аби оцінити ситуацію, — сказав він жваво, вказуючи пальцем на ворота, що хоч і звисали на одній завісі, але все ще виконували свою місію вказувати людям, як можна вийти з цього дворика.

— Ох, — кволо промовив Ноббі. — Слава небесам!

— Там є стежина, — сказав Морква.

— А дракони по ній не ходять? — запитав Колон підозріливо.

— Ані дракони, ані люди. Тут взагалі нікого немає, — нетерпляче відповів Морква. Він витяг свого меча. — Нумо! — сказав він.

— Куди? — запитав Ноббі, витягнув з-поза вуха вогкий недопалок й оглянув його із виразом найприкрішого смутку. Йому уже давно капець. Але він усе ж спробував його запалити.

— Ми хочемо побороти дракона, хіба ні? — сказав Морква.

Колон засовався, бо йому, вочевидь, уже стало незручно сидіти в одній позиції.

— Так, але хіба ж ми не можемо спочатку піти додому та переодягнутися?

— Чи випити чогось смачного і теплого? — додав Ноббі.

— І поїсти, — промовив Колон. — От я б зараз не відмовився від…

— Вам має бути соромно, — сказав Морква. — Дама в біді, над містом лютує дракон, а вам у голові їсти і пити!

— Ох, я не лише про їжу та питво думаю, — сказав Колон.

— Як ви не розумієте, що ми, можливо, — єдиний щит, що стоїть між містом і тотальною руйнацією!

— Так, але… — заходився Ноббі.

Морква підняв меч над головою.

— Капітан Ваймз уже давно був би там! — сказав він. — Усі за одного!

Він ще раз пильно подивився на них та вибіг із подвір’я.

Колон зміряв Ноббі похмурим поглядом.

— Ох, ця сучасна молодь, — сказав він.

— Усі за одного що? — запитав Ноббі.

Сержант зітхнув.

— Ходи вже.

— Ох, ну добре.

Вони пошкандибали у бік стежки. Там і справді нікого не було.

— Куди він подівся? — спитав Ноббі.

Морква вийшов з тіні, розпливаючись в усмішці.

— Я знав, що можу на вас покластися. За мною!

— Щось із цим хлопчиною не те, — сказав Колон, коли вони плентались за Морквою. — Йому завжди вдається переконати нас кудись за ним іти, ти зауважив?

— Усі за одного що? — сказав Ноббі.

— Щось таке є у його голосі, я гадаю.

— Ага, але усі за одного що?

Патрицій зітхнув, акуратно відзначив місце і відклав книгу вбік. Судячи з галасу на вулиці, народ там точно не сумував. Малоймовірно, що придворна гвардія теж пішла на площу, і це, зрештою, було непогано. Гвардійці — добре навчені та натреновані люди, шкода витрачати їх на все підряд.

Вони йому ще знадобляться.

Він намацав на стіні звичайнісіньку маленьку цеглинку, можна сказати, що вона нічим не відрізнялася від інших маленьких цеглин, і натиснув на неї. Щоправда жодна інша маленька цеглинка не змогла б відсунути вбік цілу секцію плитняка.

Там було повно всякого: недоторкані запаси, чистий одяг, декілька маленьких скриньок із коштовними металами та камінням, інструменти. А ще там був ключ. Ніколи не будуй темницю, з якої не зможеш вибратися.

Патрицій узяв ключ і пішов до дверей. Слухаючи, як засуви замка з легкістю ковзнули назад до своїх, належно змащених, щілин, Патрицій думав, чи не варто було розповісти про ключ Ваймзові. Але той чоловік так тішився, намагаючись вибратися з темниці самотужки. Напевно, розповісти про цей ключ було б ведмежою послугою. Так чи інакше, це б зіпсувало його бачення світу. А Ваймз йому був потрібен саме із власним баченням світу.

Лорд Ветінарі відчинив двері і тихенько покрокував у темряву руїн свого палацу.

Руїни задрижали уже вдруге за декілька секунд — здригнулося місто.

Драконячі стайні вибухнули. Вікна повилітали. Перед лавиною чорного диму стояла стіна, в якій колись, ще до того, як вони вилетіли в повітря і приземлилися, зоравши клумбу рододендронів, були двері.

У тій будівлі відбувалося щось надмірно запекле та потужне. Диму ставало все більше, він густішав, маснішав, важчав. Одна стіна просто обсипалася до низу, а потім й інша мляво вляглася на газон.

Дракони вилітали з руїн, несамовито розмахуючи крилами, немов корки з пляшок шампанського.

Дим, однак, і далі застеляв собою увесь кадр. Та в далині щось таки проглядалося, якась цятка разючо-білого світла, що, немов сонце, плавно сходила над горизонтом.

Раптом вона зникла з поля зору, пропливаючи повз розбите вікно, і Еррол, в якого на голові ще обертався шмат черепиці, здійнявся над власним димом і злетів у небо Анк-Морпорка.

Там, на висоті приблизно сотні футів, його срібна луска виблискувала у сонячному світлі. Він повільно обертався, вправно балансуючи на власному полум’ї.

Ваймз все ще стояв на площі в очікуванні смерті. Він усвідомив, що його щелепа трішки відвисла від побаченого, тож вирішив стулити рота.

У місті не було жодного звуку, окрім звуку Ерролового польоту.

Вони вміють керувати своїм вогнем, вибирати, звідки той вилітатиме — вторив собі Ваймз, зачудований побаченим. Відповідно до обставин. Він зробив так, що все працює навпаки. Але ж ці його замашки, його гени… у будь-якому разі він завжди був на півшляху до цього. Не дивно, що маленький негідник мав такі обрубані крила. Його тіло, мабуть, знало: крила йому знадобляться хіба щоб не збиватися з курсу.

Чорт забирай. Вперше в житті бачу дракона, що видихає вогонь не носом, а задом.

Він наважився подивитися вгору. Великий дракон не рухався, а його величезні, налиті кров’ю очі сфокусувалися на крихітній постаті Ваймза.

Король Анк-Морпорка здійнявся високо в небо.

Ваймз різко повернувся до леді Ремкін.

— Як вони б’ються? — швидко запитав він. — Як б’ються дракони?

— Ну, цей, як же воно, ну, просто ляскають одне одного і плюються вогнем, — відповіла вона. — Принаймні болотяні дракони так і роблять. Себто хто коли-небудь бачив, аби між собою билися благородні дракони? — вона взялася обмацувати свою нічну сорочку. — Треба дещо записати. Десь у мене був записник…

— У нічній сорочці?

— Дивовижно, але ідеї можуть приходити уві сні, я завжди це знала.

Полум’я вдарило у те місце в небі, де ще хвилину тому був Еррол. Король намагався дістати його, але злетів недостатньо високо, тож застав лиш смуги диму, якими маленький дракон намалював йому колиску для кошеняти. В Еррола летіло все більше вогняних, потужних і гарячих кинджалів, але жоден із них цілі не сягнув.

Натовп спостерігав за всім цим у бездиханній тиші.

— Здоров, капітане, — промовив улесливий голос.

Ваймз глянув додолу. Маленький затхлий ставок, який чомусь виглядав як Ноббі, усміхався до нього на всі тридцять два.

— Я думав, вас уже немає! — сказав він.

— А ми є, — сказав Ноббі.

— Що ж, це добре, — зараз Ваймзові було не до розмов.

— На кого ставите?

Ваймз знову глянув у небо. Над містом звивалися спіралі димових слідів.

— Боюся, нічого не вийде, — сказала леді Ремкін. — О, привіт, Ноббі.

— І вам доброго дня, мадам, — відповів Ноббі, прибираючи з лоба те, що, на його думку, було схоже на пасмо волосся.

— Що це ти таке кажеш — нічого не вийде? — запитав Ваймз.

— Та подивіться на нього! Він ще живий, бо у нього просто ще не влучали!

— Так, але Еррол уже декілька разів влучав у Короля. І йому, здається, по цимбалах. Його полум’я недостатньо гаряче чи що. Маневрує він, звичайно, непогано, але йому радше таланить щоразу, як Король намагається його припекти. Ерролу потрібен лиш один шанс.

Сенс цього всього потрохи прояснився.

— Тобто ти хочеш сказати, — вторив Ваймз, — що все це просто, просто шоу? Це він просто випендрюється?

— Це не його вина, — сказав Колон, що раптово з’явився з темряви.

— Це як зі собаками, еге ж? Ніхто не чіпатиме бідне маленьке гавкальце, що взялося битися з великим собакою. З ним трішки погризуться та й все.

Здалося, що обидва дракони й самі усвідомили, що ця сутичка закінчиться нічим іншим, як славнозвісною Хапонійською нічиєю. У небі з’явилося ще одне кільце диму, яке простромив спис із білого полум’я, і обидва дракони розійшлися по своїх кутах рингу за сотні ярдів один від одного.

Король ширяв у небі, швидко вимахуючи крилами. Висота. Ось у чому річ. Коли дракон бився з драконом, вся справа завжди була у висоті…

Еррол балансував за рахунок свого полум’я. Виглядало усе так, наче він задумався. Потім він холоднокровно виставив задню лапу вбік так, наче ширяти небом на власних газах дракони навчилися ще мільйони років тому, зробив сальто й полетів геть. Ще певну мить він виднівся в небі, залишаючи по собі срібну смужку, аж доки не перелетів за мури міста і не зник з поля зору.

Почувся стогін десяти тисяч душ.

Ваймз підняв руки.

— Шефе, не хвилюйтеся, — швидко сказав Ноббі. — Він, певне, полетів, полетів хильнути скляночку-другу. Чи, може, ще якісь справи має. То, напевно, завершення першого раунду. Чи щось таке.

— Він же зжер наш чайник і все інше, — непевним голосом промовив Колон. — Він би не тікав просто так, після того, як зжер чайник. Це ж логічно. Чого взагалі може боятися створіння, яке здатне зжерти чайник.

— Ще мастику для моїх обладунків зжер, — озвався Морква. — Одна баночка коштує цілий долар.

— Прошу дуже, — сказав Колон. — Як я і казав.

— Слухайте, — сказав Ваймз настільки терпляче, наскільки зміг. — Він — хороший дракон, і я любив його не менше за вас. Дуже гарне маленьке звірятко. Але щойно він дав нам чітко зрозуміти, нехай вам грець, що не збирається згоріти вщент заради нашого порятунку. У житті так не буває, і вам вже пора це зрозуміти.

Великий дракон пронісся над їхніми головами та взявся палити вежу, що стояла неподалік. Він переміг.

— Я ще такого не бачила, — сказала леді Ремкін. — Зазвичай дракони б’ються на смерть.

— Нарешті народився хоч один, в якого є серце, — похмуро сказав Ваймз. — Будьмо чесні, шанси того, що дракон розміром з Еррола переможе такого величезного дракона, — один на мільйон.

Запала така тиша, що западає лише тоді, коли комусь вдається взяти ноту, яка раніше нікому не піддавалася, — і увесь світ замовкає.

Вартові перезирнулися.

— Один на мільйон? — байдуже запитав Морква.

— Точно, — сказав Ваймз. — Один на мільйон.

Ватага знову переглянулася.

— Один на мільйон, — сказав Колон.

— Один на мільйон, — погодився Ноббі.

— Саме так, — сказав Морква. — Один на мільйон.

Настав ще один момент тиші. Вартові переглядалися, чекаючи, хто ж скаже це першим.

Сержант Колон глибоко вдихнув.

— Але ж може і спрацювати, — сказав він.

— Це ти про що? — трохи роздратовано запитав Ваймз. — Немає…

Раптом Ноббі штовхнув його в груди та вказав пальцем на рівнини.

Там виднівся стовбур чорного диму. Ваймз примружився. Немов срібляста куля, над капустяними полями летів Еррол, набираючи все більшої швидкості і розсіюючи за собою дим.

Великий дракон також це побачив. Він запустив у небо ще один стовбур вогню, немов кидаючи Ерролу виклик, та здійнявся ще вище в небо, вимахуючи величезними крилами.

Тепер полум’я Еррола виднілося здалеку, воно було таким гарячим, що аж стало блакитного кольору. Еррол прискорювався, і горизонт віддалявся від нього із шаленою швидкістю.

Король вилетів йому назустріч та показав свої кігті. Злісний оскал на морді свідчив про його впевненість у перемозі.

«Еррол у нього вріжеться, — подумав Ваймз. — Бережіть нас боги, бо такого вибуху цей світ ще не бачив».

Над тими полями відбувалося щось незрозуміле. Здавалося, що земля позаду Еррола взялася орати себе самотужки, жбурляючи качанами капусти вгору. Живопліт вибухнув струменем тирси…

Задерши носа, Еррол спокійно пролетів над мурами міста і, склавши крила, здалеку скидався на конус, з якого струменів вогонь. Його супротивник випустив ще один язик полум’я; Ваймз побачив, як Еррол, ледь похитнувшись, ухилився від удару і в моторошній тиші знову зник у напрямку моря.

— Він промахнувся, — сказав Ноббі.

Здавалося, що щось у небі розірвалося навпіл. Усе місто заполонив розкотистий звук грому, що зривав черепицю і перекидав комини. Десь у повітрі зачепило й Короля, сплющило і скрутило, немов під струменями потужної автомийки. Ваймз, затуливши вуха руками, спостерігав, як звір намагався хаотично плюватися полум’ям, доки й сам не став епіцентром грандіозної пожежі.

Магічні струмені розтріскалися його крилами, а сам Король верещав, немов сирена. Потім струснув головою і почав нарізати небом широкі кола.

Ваймз важко зітхнув. Дракона не вбило те, що розірвало на шмаття каміння. І що ж треба було зробити, щоб його побороти? Битися з ним марно. Намагатися спалити — тим паче, і розчавити теж не вийде. Та нічого тут не вдієш.

Дракон приземлився. Ідеальним таке приземлення не назвеш. Зазвичай під час ідеального приземлення не руйнується цілий ряд будинків. Приземлявся він довго, тож зруйнував велику ділянку міста.

Вимахуючи крилами, він крутив шиєю на усі боки і невлад роздмухував полум’я. Немов плуг, він проїхався полем з уламків деревини та соломи. Вздовж усієї лінії руйнації розпочалися пожежі.

Врешті він вирішив перепочити в кінці утвореної ним борозни, і його уже не було видно під уламками того, що колись звалося витворами архітектури.

Тишу порушували хіба поодинокі вигуки людей, які намагалися якось організувати подачу води відрами з річки, щоб гасити пожежі.

А тоді люди заворушилися.

З повітря Анк-Морпорк, мабуть, був схожим на розбурханий мурашник, де до місця падіння дракона повзли смуги темних постатей.

У кожного була якась зброя.

У когось спис.

У когось меч.

У всіх — одна мета.

— Знаєте що? — сказав Ваймз. — Це буде перший у світі дракон, якого буде вбито демократичним шляхом. Одна людина — одна рана.

— Натовп треба зупинити. Не можна дозволити їм його вбити! — сказала леді Ремкін.

Ваймз кліпав очима.

— Перепрошую? — сказав він.

— Він поранений.

— Леді, але, власне, так і було задумано, хіба ж ні? Ба більше, він просто вирубився, — відповів Ваймз.

— Я хочу сказати, що не можна дозволити їм вбивати його ось так, — сказала леді Ремкін. — Біднятко!

— Що ж тоді робити? — розпитував Ваймз, ледве стримуючись. — Дати йому лікувальну дозу дьогтю чи, може, постелити на печі?

— Це ж якась масова різня!

— Те, що треба!

— Але це ж дракон! Він просто поводився, як і належить драконові! Він би ніколи до такого не дійшов, якби його колись не покинули люди!

Ваймз подумав: ще трішки — і воно би її зжерло, а вона все ще здатна отак мислити.

Він завагався. Мабуть, у цьому й полягає право на власну думку…

Сержант Колон підійшов, переминаючись із ноги на ногу, решта ж, побілівши від почутого, переглядалися між собою.

— Вам краще вже йти, капітане, — сказав він. — То буде криваве вбивство!

Ваймз махнув рукою.

— Наскільки я розумію, — бурмотів капітан, уникаючи пронизливих поглядів Сибіл Ремкін, — він сам напросився.

— Не те щоб зовсім, — відказав Колон. — Це Морква. Він заарештував дракона.

Ваймз принишк.

— Як це заарештував? Ти ж не маєш на увазі те, про що я думаю, чи маєш?

— Все можливо, сер, — невпевнено відповів Колон. — Все можливо. Я бачив, як він стояв там, серед уламків, схопив його за крило та промовив: «Ти попався, друзяко», — сер. І самому не віриться, сер. Сер, справа в тому, що…

— У чому ж?

Сержант знову переминався з ноги на ногу.

— Пам’ятаєте, як ви казали, що в’язнів принижувати не можна, сер…

Морква розмахував перед натовпом важелезною дерев’яною балкою і відганяв людей від дракона: отримавши стусана такою штукою, уже не хотілося нікого вбивати.

— А тепер — слухайте, — сказав Морква, тягнучи балку і притримуючи свій шолом. — Давайте так, щоб мені не доводилося повторювати двічі, домовились?

Ваймз пробивався крізь щільний натовп і дивився на незграбну постать, що стояла на пагорбі з уламків і дракона. Морква повільно обертався на всі боки, тримаючи в руках балку, немов посох. Його погляд можна було порівняти з прожектором маяка. Куди б не світив — усюди люди опускали зброю і ніяковіли.

— Застерігаю вас, — ніяк не змовкав Морква, — що напад на офіцера при виконанні його службових обов’язків — це серйозний злочин. І наступного, хто кине хоч ще один камінь, я так віддухопелю, що мати рідна не впізнає.

У цю ж секунду йому в потилицю, яку, звісно, закривав шолом, прилетів наступний камінь. Посипався шквал насмішок.

— Пусти нас до нього!

— Так, пропусти!

— Ще бракувало, щоб нами варта командувала!

— Quis custodiet custard?[24]

— Ага, скажи йому!

Ваймз притягнув сержанта за бари.

— Йди і знайди нам мотузку. Багато. І найтовстішу. Думаю, що зв’яжемо йому крила і, певне, ротяку затиснемо так, щоб вогнем не плювався.

Колон витріщився на нього.

— Сер, ви серйозно? Ми що, справді його заарештуємо?

— Виконуй!

«Та ж його вже заарештували, — думав він, проштовхуючись крізь натовп. — Як на мене, ліпше, щоб воно втопилося в морі, але ж його заарештували, тому тепер або затримувати, або відпускати».

Він відчував, як юрба змушує його прощатися зі своїми сентиментами до цього клятого дракона. А що з ним зробити? Віддати його під суд, а потім виконати вирок. А, не вбивати. Так чинять герої в диких місцинах. У місті навіть думати про таке — зась. Або можна, але якщо збираєтеся так вчинити, то не забувайте, що спалите тут усе до останнього камінчика, та результату це не дасть — він виживе. Доведеться зробити… як книжка пише.

Саме так. Все інше ми уже спробували. А тепер спробуємо діяти як книжка пише.

Так чи інакше, там вгорі є представник міської варти. Нам треба триматися разом. Більше ніхто не заподіє нам шкоди.

Огрядний чолов’яга, що стояв прямісінько перед ним, саме зібрався замахнутися і жбурнути в бік Моркви уламок цегли.

— Жбурнеш цю цеглу, і ти — труп, — сказав Ваймз і взявся далі проштовхуватися крізь натовп, а потенційний жбурляльник провів його здивованим поглядом.

Морква схопився за кийок, даючи усім зрозуміти, що він не жартує, аж раптом до нього піднявся Ваймз.

— О, вітаю, капітане Ваймз, — сказав він, опускаючи кийок. — Дозвольте доповісти, що я заарештував цього…

— Так, я бачу, — сказав Ваймз. — Маєш якісь пропозиції, що нам робити з ним далі?

— Звичайно, сер. Я маю зачитати йому його права, сер, — відповів Морква.

— А окрім цього?

— Не знаю, сер.

Ваймз глянув на ті частини дракона, що ще проглядалися з-під завалу. От як можна отаке вбити? На це, певне, цілий день знадобиться.

Від його нагрудника відбився камінь.

— Хто це зробив?

Голос прозвучав, немов удар батога.

Натовп стишився.

На пагорб видерлася Сибіл Ремкін, її очі палали від люті до натовпу.

— Я повторюю, — сказала вона, — хто це зробив? Якщо зараз же той, хто це зробив, не зізнається, я дуже і дуже сильно розгніваюся! Вам усім має бути соромно!

Люди слухали її дуже уважно. Ті, у кого в руках ще було каміння чи що-небудь інше, кинули те все додолу так, щоб ніхто й не чув.

Легкий вітерець колихав те, що залишилося від її нічної сорочки, а їхня милість леді Ремкін взялася повчати народ.

— Перед вами доблесний капітан Ваймз…

— Людоньки, — тихенько сказав Ваймз і натягнув свого шолома так, щоб не було видно очей.

— …і його безстрашна команда, вони не полінувалися приїхати сьогодні сюди, аби врятувати ваші…

Ваймз вхопив Моркву за руку та повів його до іншого краю пагорба.

— Усе гаразд, капітане? — запитав молодший констебль. — Ви почервоніли.

— Краще не починай, — різко відповів Ваймз. — Досить з мене й тих косих поглядів від Ноббі та сержанта.

На його подив, Морква дружньо постукав його по плечі.

— Я знаю, як це, — сказав він із розумінням. — Була у мене вдома дівчина, Мінті її звали, то її батько…

— Слухай, останній раз пояснюю, немає абсолютно нічого між мною та… — почав Ваймз.

Десь збоку почувся гуркіт. З пагорба зійшла маленька лавина з гіпсу та соломи. Пагорб піднявся і розплющив одне око. Велика чорна залита кров’ю зіниця намагалася на них сфокусуватися.

— Ми, напевно, божеволіємо, — сказав Ваймз.

— О, ні, сер, — мовив Морква. — Прецедентів багато. 1135-го року був випадок, коли курку заарештували за те, що вона кукурікала в Четвер Душевного Пундика. А за часів правління Невротичного лорда Снепкейса було страчено цілу колонію кажанів за постійне порушення комендантської години. Це було 1401-го року. У серпні, здається. То були дні величі закону, — мрійливо мовив Морква. — 1321-го, як вам відомо, маленьку хмаринку засудили за те, що вона закрила сонце у найбільш відповідальний момент церемонії інвеститури Біснуватого Ерла Гарґатського.

— Сподіваюся, що Колон не баритиметься, — Ваймз раптово урвав фразу. Він мав знати. — Що зробили? — перепитав він. — Що зробили із хмаринкою?

— Ерл засудив її до страти шляхом закидання камінням, — відповів Морква. — Наскільки відомо, тоді було вбито тридцять одну людину, — він витяг свого записника і подивився на дракона.

— Думаєте, він нас чує? — запитав він.

— Думаю, що так.

— Тоді — почнімо, — Морква прокашлявся і розвернувся до заваленої рептилії. — На виконання свого обов’язку повідомляю, що проти вас буде відкрито кримінальну справу стосовно наступних правопорушень: пункт один (один) а) 18 хрюпня цього року, у місці, відомому під назвою Любчиковий провулок, що у Затінках, ви незаконно плювалися вогнем, що загрожувало нанесенням громадянам тяжких тілесних ушкоджень, що суперечить статті сьомій закону про Індустріальні Процеси 1508-го року. ТАКОЖ, пункт один (один) б) приблизно 18 хрюпня цього року, у місці, відомому під назвою Любчиковий провулок, що у Затінках, ви спричинилися до смерті шести невстановлених осіб…

Ваймз подумав про те, як довго завал зможе утримувати дракона. Знадобиться декілька тижнів, якщо список обвинувачень продовжуватиметься.

Натовп притих. Навіть Сибіл Ремкін стояла і не розуміла, що відбувається.

— У чому справа? — запитав Ваймз у людей. — Ніколи не бачили, як арештовують дракона?

— Пункт шістнадцять (три) б) у ніч на 24 хрюпня цього року ви спалили або підпалили володіння, відомі під назвою Штаб Нічної сторожі, що в Анк-Морпорку, і завдали збитків на суму двісті доларів; ТАКОЖ, Пункт шістнадцять (три) в) у ніч на 24 хрюпня цього року, ви чинили опір при затримані офіцеру варти під час виконання його службових…

— Гадаю, нам варто поспішити, — прошепотів Ваймз. — Він стає неспокійним. Це все справді потрібне?

— Ну, я думаю, що можна просто підсумувати, — сказав Морква. — Згідно Правил Бреґґа, за виняткових обставин…

— Моркво, ти тільки не дивуйся, але зараз у нас і є дуже виняткові обставини, — сказав Ваймз. — А якщо Колон не поспішить з тією клятою мотузкою, то вони стануть настільки винятковими, що ми такої винятковості ще зроду-віку не бачили.

Посипалося ще більше каміння, коли дракон напружився, щоб підвестися. Пролунав глухий стукіт, коли він відштовхнув важелезну балку. Люди кинулися врозтіч.

Саме в цей момент Еррол сповістив про своє повернення низкою феєрверків над дахами, що лишали по собі кільця диму. Спустившись нижче, він загудів на юрбу і змусив передні ряди, спотикаючись, відступити.

Він також завивав, немов сирена.

Ваймз схопив Моркву та рушив униз, коли король почав відчайдушно видряпуватися на волю.

— Він повернувся, щоб вбивати! — прокричав Ваймз. — Йому, певне, знадобилося трішки часу, аби хоч трішки втихомиритися!

Еррол кружляв над упалим драконом та завивав на таких високих тонах, що мали б тріскати пляшки.

Великий дракон звів голову, всипану каскадами гіпсової пилюки. Він роззявив пащу, але замість стовбура білого полум’я, якого вже чекав заціпенілий від страху Ваймз, звідти вилетів лиш звук, немов від маленького кошеняти. Безперечно, звучало так, наче те кошеня гарчало в олов’яну ванну десь на дні печери, але все ж то було кошеня.

Поламані бруси розліталися в боки, коли гігантське створіння непевно зводилося на ноги. Розправилися величезні крила, засипаючи вулиці пилюкою та грудками землі. Деякі з них відбивалися від шолома сержанта Колона, що саме поспішав назад, намотавши на руку щось схоже на шнурок, на якому вивішували прання.

— Він зараз встане! — кричав Ваймз, відштовхуючи сержанта у безпечне місце. — Ти не повинен дати йому піднятися, Ерроле! Не дай йому злетіти!

Леді Ремкін насупилася.

— Це неправильно, — сказала вона. — Вони зазвичай ніколи так не б’ються. Переможець зазвичай вбиває того, хто програв.

— Те, що треба! — заволав Ноббі.

— А потім за якийсь час все одно вибухає від хвилювання.

— Глянь-но, це я! — кричав Ваймз, спостерігаючи, як Еррол безтурботно літав над місцем дійства. — Це ж я купив тобі пухнастого м’ячика! Того, що з дзвіночком всередині! Ти не можеш так з нами вчинити!

— Ні, заждіть хвильку, — сказала леді Ремкін, кладучи руку йому на плече. — Я не певна, що ми тут все добре розуміємо…

Великий дракон злетів угору, але протримався там недовго: його крила склалися дуже швидко, як і будинки, на які він впав. Величезна голова крутилась навсібіч, а посоловілі очі спіймали Ваймзовий погляд.

Здавалося, що в тих очах жила якась думка. Еррол дугою кинувся до них і зайняв захисну позицію прямісінько перед капітаном, готовий в будь-який момент атакувати дракона, що лежав.

У певний момент здалося, що зараз із нього зроблять маленький обвуглений бісквіт, що вміє літати, але тоді дракон опустив очі, немов засоромившись, та почав підводитися.

Він здійнявся в небо по спіралі, на ходу набираючи швидкості. Еррол полетів з ним, виводячи величезне тіло на орбіту, немов маленький буксир, що тягнув величезний лайнер.

— Це мені здається, чи він занадто до нього ніжиться, — сказав Ваймз.

— Покажи тому сучому синові! — завзято кричав Ноббі.

— Покінчи з ним, Ноббі, — сказав Колон. — Ти хочеш сказати «покінчи».

Ваймз немов спинним мозком відчув на своїй потилиці погляд леді Ремкін. Тож він також глянув на неї.

І допетрав.

— Ох, — сказав він.

Леді Ремкін закивала головою.

— Он воно як, — сказав Ваймз.

— Так, — підтвердила вона. — Мені й справді слід було подумати про це раніше. Таке гаряче полум’я, і вони ж завжди захищають свою територію агресивніше за самців.

— Чого ж ти не б’єшся з тим сучим сином! — Ноббі кричав до драконів, що віддалялися.

— Сукою, Ноббі, — тихо промовив Ваймз. — Не сучим сином. Сукою.

— Чого ти не б’єшся з тіє… шо?

— Це представниця жіночої статі, — пояснила леді Ремкін.

— Шо?

— Ми маємо на увазі, що твій коронний удар з нею не спрацював би, Ноббі, — сказав Ваймз.

— Це дівчинка, — переклала леді Ремкін.

— Але воно ж, бляха, здоровенне! — сказав Ноббі.

Ваймз притьмом кашлянув. Щурячі очі Ноббі повернулися до Сибіл Ремкін, що зашарілася, мов небокрай на заході сонця.

— Я хотів сказати, що в неї чудова драконяча фігура, — швидко виправився той.

— Е-е, з широкими стегнами — буде легко яйця висиджувати, — схвильовано промовив сержант Колон.

— Скульптурна фігура, — наввипередки додав Ноббі.

— Стуліть пельки, — сказав Ваймз. Він струсив пилюку із залишків своєї уніформи, поправив нагрудник та вирівняв шолом, аби той сидів так, щоб уже ніхто не зняв. Він знав, що це ще не кінець. Також він знав, що це лише початок.

— Ви, хлоп’ята, йдете за мною. Ну ж бо, мерщій! Поки народ ще зайнятий драконами у небі, — додав він.

— А що з королем? — запитав Морква. — Чи то з королевою? Чи що воно тепер таке?

Ваймз глянув на силуети, які швидко віддалялися.

— Я не знаю, якщо чесно, — сказав він. — Це вже, гадаю, Ерролів клопіт. А нас чекають інші справи.

Колон відсалютував, все ще намагаючись перехопити подих.

— Куди йдемо, сер? — захекано спитав він.

— До палацу. В когось ще залишився меч?

— Можете взяти мій, капітане, — сказав Морква, передаючи його Ваймзові.

— Добре, — тихо сказав Ваймз, оглядаючи їх. — Вперед.

Ватага тягнулася за Ваймзом вздовж побитих вулиць. Він пішов швидше. Ватага риссю бігла позаду, щоб не відставати.

Ваймз також побіг риссю, аби очолити свою ватагу.

Ватага вдалася до легкого галопу.

Аж тут усі разом, немов почувши беззвучну команду, вони почали несамовито бігти. А тоді перейшли на галоп.

Люди поступались дорогою, коли ті мчали повз. Завеликі на Моркву сандалі бились об бруківку. З-під черевиків Ноббі вилітали іскри. Як на такого товстуна, то Колон біг доволі тихенько, а на його обличчі, як це буває, коли товстуни вдаються до бігу, панувала гримаса цілковитої концентрації.

Вони пробігли вздовж вулиці Вправних Ремісників, повернули на Вепроспинську алею, вибігли на вулицю Дрібних божеств і з усіх сил помчали навпростець до палацу. Ваймз ледве втримувався у лідерах. У голові, окрім думок про те, що треба було бігти, бігти і ще раз бігти, не було нічого.

Принаймні майже нічого. Але в голові аж дзвеніло від думок про усіх тих вартових, що були розкидані по всьому місту, про всіх тих здорованів, що марширують бруківкою по всьому мультивсесвіті і хоча б раз у житті, хоча б випадково спробували вчинити Правильно.

Попереду стояли декілька гвардійців, які уже було схопилися за мечі, але, уважніше придивившись до ватаги, що наближалася, вирішили все ж відступити за стіну та почали зачиняти ворота. Дверцята зійшлися прямісінько у Ваймза перед носом.

Він якусь мить вагався, переводячи подих і оглядаючи масивні стулки.

Ті, що спалив дракон, оперативно замінили на ще неприступніші. З того боку почувся звук засувів.

Часу на вагання не було. Він, чорт його забирай, капітан чи як? Офіцер. Такі дрібниці для офіцера — не проблема. В офіцерів був випробуваний та перевірений спосіб вирішувати такі проблеми. Спосіб цей називався сержантом.

— Сержанте Колон! — гаркнув він, ще не оговтавшись від думок про всесвітнє поліцейство, — відстрельте замок!

Сержант завагався.

— Як, сер? За допомогою лука та стріл, сер?

— Я мав на увазі, — тепер уже Ваймз завагався. — Я мав на увазі, відчиніть ці ворота!

— Сер! — Колон відсалютував. Якусь мить він вглядався у ворота.

— Отож! — гаркнув він. — Молодший констеблю Моркво, крок-уп-перред, кррокомм-руш! Молодший констеблю Моркво, не-чекаюч’-команди! Відчинит’-ці-ворота!

— Слухаюсь, сер!

Морква ступив вперед, відсалютував, стиснув здоровенну руку в кулак і лагідно постукав по дереву.

— Іменем закону, — сказав він, — відчиняйте!

По той бік воріт було чутно шепіт, і, зрештою, віконце у воротях привідчинилось, і зі шпаринки пролунав голос.

— А чого б це?

— Бо в разі вашої відмови я буду змушений трактувати це як Перешкоджання Офіцеру при Виконанні його Службових Обов’язків, що карається накладенням штрафу в мінімальному обсязі тридцять доларів, арештом терміном на один місяць або ж утриманням під вартою задля складання рапорту про проведення слідства та півгодинними тортурами розжареною кочергою, — пояснив Морква.

По той бік знову почувся приглушений шепіт, тоді звук засувів, що відсувалися, а тоді ворота наполовину відчинилися.

По той бік нікого не було видно.

Ваймз приклав палець до вуст. Моркву він скерував до однієї стулки, а Ноббі та Колона — до іншої.

— Штовхайте, — тихо прошепотів він. Вони сильно штовхнули. По той бік воріт почувся скривджений вибух лайки.

— А тепер біжімо! — прокричав Колон.

— А я сказав стояти! — загарчав Ваймз. Він пройшов крізь ворота і побачив чотирьох напіврозчавлених гвардійців, які дуже пильно спостерігали за кожним його рухом.

— Ні, — промовив Ваймз. — Набігались уже. Заарештуйте їх.

— Як ви смієте, — сказав одних із них. Ваймз зиркнув на нього.

— Кларенс, чи не так? — спитав він. — Через «К». Що ж, Кларенсе через «К», слухай сюди. Тебе чекає або звинувачення у Співучасті та Підбурюванні до вчинення злочину, або, — він підійшов до нього ще ближче і виразно глянув на Моркву, — або знайомство зі сокирою.

— Добре покумекай, собацюро! — додав Ноббі, переминаючись із ноги на ногу в лихому захваті.

Кларенс глянув своїми дрібними поросячими очима на здорованя Моркву, а потім — на Ваймза. Ні той, ні інший не мали, скажімо так, милостивого вигляду. Здавалося, що він неохоче прийняв рішення.

— От і молодець, — сказав Ваймз. — Замкніть їх у вартівні, сержанте.

Колон витягнув свій лук і розправив плечі.

— Ви чули наказ, — заскреготів він зубами. — Один неправильний рух, і ви… ви, — ох нелегко ж йому це давалося, — і ви — Домоводство!

— Ага! Замкнімо їх у тій халупі! — кричав Ноббі. Якби черв’яки уміли вертітися, то Ноббі крутився б за інерцією. — Довбеники! — насміхався він їм у спину.

— У Співучасті та Підбурюванні до чого, капітане? — запитав Морква, споглядаючи, як обеззброєних гвардійців повів ескорт. — Бо співучасть і підбурювання мають мету.

— Думаю, що в цьому випадку ми зіткнулися з доволі загальною формою підбурювання, — відповів Ваймз. — Або ж зі злісним та зухвалим підбурюванням.

— Ага, — сказав Ноббі. — Терпіти не можу цих підбурювачів. Слизняки такі!

Колон вручив капітанові Ваймзові ключі від вартівні.

— Там не надто надійне місце для утримання злочинців, капітане, — сказав він. — Рано чи пізно, але вони звідти втечуть.

— На те й сподіваюся, — сказав Ваймз, — бо ти викинеш цей ключ у першій же канаві. Всі тут? Добре. За мною.

Люпін Вонс метушливо бігав зруйнованими коридорами палацу. Під пахвою він ніс «Викликання драконів», а в другій руці невпевнено тримав блискучий королівський меч.

Він зупинився у проході, щоб перевести подих.

Не можна було сказати, що зараз у його голові було достатньо клепок, аби думати про щось доречне та нагальне, але все ж та маленька частина його розуму, яка ще не здавалася, наполягала на тому, що він попросту не міг бачити того, що бачив, і не міг чути того, що чув.

Хтось його переслідував.

І він бачив, як Ветінарі гуляє собі палацом. Він же був певен у тому, що його замкнули так, що ніколи не відімкнеш. Замок у тих дверях просто незламний. Він добре пам’ятає, як Патрицій наголошував на цьому, коли той замок встановлювали.

У кінці проходу ворухнулися тіні. Вонс щось забурмотів собі під носа, намацав клямку найближчих до нього дверей, які спочатку не хотіли піддаватися, завалився до кімнати, що за ними, зачинив двері та притулився до них, переводячи подих.

Він розплющив очі.

Вонс зайшов до старої зали для приватних прийомів. Патрицій сидів у своєму старому кріслі, закинувши ногу на ногу, і з помірною цікавістю спостерігав за своїм гостем.

— А, Вонсе, — сказав він.

Вонс аж підстрибнув, вхопився за клямку, одним помахом вилетів у коридор і біг, аж допоки не вибіг на головну сходову клітку, що тепер здіймалася над руїнами центрального палацу, немов покинутий штопор. Сходи — височінь — підвищення — захист. Він перестрибував по три сходинки за раз.

Йому потрібно було лише кілька хвилин спокою. А потім він би їм всім показав.

На верхніх поверхах тіні були густіші. От чого цим поверхам зараз бракувало — так це структурної міцності. Колони та стіни завалив дракон, коли будував свою печеру. Кімнати жалібно зависли на краю прірви. Обвислими клаптями гобеленів та килимів через розбиті вікна грався вітер. Підлога наїжачилася і хиталася під Вонсовими ногами, мов трамплін. Він дістався до найближчих дверей.

— Ти впорався доволі швидко. Хвалю, — сказав Патрицій.

Вонс захряснув двері йому перед носом і з виском понісся далі коридором.

Здоровий глузд поїхав у короткотривалу відпустку. Вонс зупинився біля статуї.

Запанувала цілковита тиша — ані звуків поспішних кроків, ані рипіння таємних дверей. Він із підозрою глянув на статую та, про всяк випадок, тицьнув у неї мечем.

Коли статуя не ворухнулася, він увійшов до найближчої кімнати, захряснув за собою двері, знайшов там стілець і підставив його під клямку. То була одна з кімнат вищого класу, в якій майже не залишилося меблів і бракувало однієї стіни. Саме там, де стіни не стало, зяяв вхід до печери.

Патрицій вийшов з тіней.

— Тож тепер твоя система більше не працює, — сказав він.

Вонс обернувся і підняв меча.

— Вас же насправді немає, — сказав він. — Ви, ви — привид чи ще якась чортівня.

— Боюся, що ти неправий, — відказав Патрицій.

— Вам мене не спинити! Я ще не всі магічні штуки використав, і у мене є книга! — Вонс витягнув з кишені коричневий шкіряний мішечок. — Я ще одного викличу! От побачите!

— Я б не радив тобі цього робити, — спокійно сказав лорд Ветінарі.

— Ой, думаєте, ви такий розумний, такий увесь господар ситуації, такий увесь манірний, бо я тут мечем розмахую, а ви — ні! Що ж, у мене не тільки меч залишився. Ви ще побачите, — тріумфально вторив Вонс. — Так! На моєму боці варта палацу! Вони йдуть за мною, а не за вами! А знаєте, вас же ніхто не любить! Та й ніколи не любив.

Він змахнув мечем так, що той майже вперся гострим кінцем у кволі груди Патриція.

— Комусь пора повертатися до темниці, — сказав він. — І на цей раз я зроблю все, аби ви уже звідти не вийшли. Варта! Варта!

З коридору чувся тупіт. Двері затріщали, а стілець захитався. На мить запанувала тиша, а потім як двері, так і стілець розлетілися на друзки.

— Заберіть його! — кричав Вонс. — І додайте в камеру ще скорпіонів! В камеру його… ти не…

— Опусти меч, — вимовив Ваймз, коли Морква заходився витягати залишки дверей зі свого кулака.

— Ага, — сказав Ноббі, визираючи з-за капітанової спини. — До стіни і щоб усе мені було на ширині, дурбецало!

— Шо? Що там має бути на ширині? — з цікавістю прошепотів сержант Колон.

Ноббі знизав плечима.

— А я звідки знаю, — сказав він. — Усе, напевне. Так безпечніше.

Вонс дивився на ватагу і не вірив своїм очам.

— Ох, Ваймзе, — сказав Патрицій. — Ви…

— Помовчте, — спокійно відповів Ваймз. — Молодший констеблю Моркво?

— Сер!

— Зачитайте в’язню його права.

— Так, сер! — Морква витяг свій записник, послинив великий палець і взявся гортати сторінки. — Люпін Вонс, — промовляв він, — також відомий як Люпін тільда, секретар…

— Що? — сказав Вонс.

— …що мешкає у помешканні, відомому як Палац, місто Анк-Морпорк, моїм обов’язком є поінформувати вас, що вас заарештовано та вам буде висунено обвинувачення, — Морква вимучено глянув на Ваймза, — у скоєнні цілого переліку вбивств шляхом нанесення удару тупим предметом, а саме драконом, а також у багатьох інших злочинах, пов’язаних із загальним підбурюванням до порушення правопорядку, що підлягають подальшому розслідуванню. Ви маєте право зберігати мовчання. Ви маєте право на відмову від того, щоб вас у порядку сумарного судочинства жбурнули у водойму з піраньями. Ви маєте право на випробування муками. Ви маєте право на…

— Це божевілля, — спокійно прокоментував Патрицій.

— Я, здається, казав вам помовчати! — відрізав Ваймз, обертаючись та тицьнувши Патрицієві пальця під ніс.

— Скажіть, сержанте, — шепотів Ноббі, — на вашу думку, нам сподобалося б у ямі зі скорпіонами?

— …говорити, що заманеться, ем, але усе, що буде вами сказано, буде записано, ем… тут, у моєму записнику, і може використовуватися як доказ…

Голос Моркви заповнював тишу.

— Ну, якщо ця вистава приносить вам стільки задоволення, Ваймзе, — зрештою промовив Патрицій, — то відведіть його до темниці. Я розберуся з ним вранці.

Вонс навіть не подавав жодних сигналів, що могли б сповіщати про його подальші наміри — ані криків, ані плачу. Він просто кинувся на Патриція з піднятим угору мечем.

У Ваймзовій голові мерехтіли варіанти дій. Беззаперечним лідером гонки була опція залишитись осторонь. А що? Нехай Вонс зробить, що задумав. Потім вони б його обеззброїли — нехай місто очистить себе самотужки. Так. План хороший.

Тож він геть не второпав, як уже за секунду вилетів на амбразуру, вимахуючи Морквиним мечем у непродуманій спробі блокувати атаку…

Певне, то був його намір робити так, як книжка пише, що зіграв із ним злий жарт.

Пролунав брязкіт. Не надто гучний, якщо чесно. Він почув, як щось яскраве та срібне продзвеніло повз його вухо та застрягло у стіні.

Вонсові аж щелепа відпала від подиву. Він кинув те, що залишилося від його меча, та потупцював назад, щораз дужче стискаючи «Викликання».

— Ти пошкодуєш, — шипів Вонс. — Ти ще дуже пошкодуєш!

Він забурмотів собі під носа.

Ваймз відчув тремтіння в цілому тілі. Він майже напевне знав, що щойно прошмигнуло повз його голову, і від однієї думки про це пітніли долоні. Він прийшов до палацу, готовий вбивати, і аж тут трапляється ця от хвилина, одна хвилина, коли здалося, що все в цьому світі так, як треба, і що він врешті контролює ситуацію, а тепер йому хотілося лиш випити. І відіспатись за цілий тиждень.

— Здавайся вже, — сказав він. — І без вибриків, гаразд?

Бурмотіння не стихало. Враз повітря немов висохло та нагрілося. Ваймз знизав плечима.

— Ну, гаразд, сам напросився, — сказав він і обернувся. — Вразь його своєю книжкою, Моркво.

— Слухаюся, сер.

Ваймз згадав дещо запізно.

Ґноми не розуміють метафор.

А ще дуже добре ціляться.

«Закони і постанови міст Анк і Морпорк» влучили секретареві прямісінько в чоло. Він кліпнув очима, похитнувся і позадкував.

Таких великих кроків він ще ніколи не робив. Річ у тому, що той крок був останнім у його житті.

Через кілька секунд вони почули, як він приземлився на п’ять поверхів нижче.

Ще через декілька секунд їхні обличчя визирнули над краєм знівеченої будівлі.

— Як же красиво він пішов, — сказав сержант Колон.

— Факт, — промовив Ноббі, потягнувшись до вуха за недопалком.

— Вбитий цією, як вона… метафорою.

— Ну, не знаю, мені здається, що усьому виною земля. Є прикурити, сержанте?

— Я все зробив правильно, чи не так? — тривожно запитав Морква. — Ви сказали вразити…

— Так, так, — відповів Ваймз. — Не хвилюйся, — він потягнуся тремтливою рукою до сумки, яку тримав Вонс, і висипав з неї купку камінців. У кожному з них було по дірочці. Навіщо? — замислився він.

Його увагу від цього питання відвернув металевий брязкіт, що пролунав позаду.

Патрицій обережно взяв до рук залишки королівського меча. Капітан споглядав, як чоловік витягнув зі стіни навпроти іншу частину меча. Його вже було неможливо полагодити.

— Капітане Ваймз, — сказав той.

— Сер?

— Можна ваш меч, будь ласка?

Ваймз передав свій меч. Зараз він більше не міг думати ні про що. За все, що він наробив, напевно, заслужив собі окрему яму зі скорпіонами.

Лорд Ветінарі уважно оглядав іржаве лезо.

— Скільки він вже у вас, капітане? — запитав м’яко.

— Він не мій, сер. Це власність молодшого констебля Моркви, сер.

— Молодшого констебля?..

— Мій, сер, ваша милосте, — сказав Морква, салютуючи.

— Зрозуміло.

Патрицій повільно обертав лезо з одного боку на інший і вдивлявся у нього так, немов меч і справді йому сподобався. Ваймз відчував, як повітря важчало, так наче от саме зараз себе збиралася творити історія, але ніяк не міг зрозуміти, як це все відбулося саме з ним. То був один із тих моментів, коли Штани Часу роздвоювались, і можна було з неуважності потрапити не в ту штанину…

* * *

Вонс прокинувся у світі тіней, що його дуже спантеличило. Але єдине, про що він міг думати в цей момент, була висока постать у мантії з капюшоном, що стовбичила над ним.

— Я думав, що ви всі вмерли, — пробурмотів він.

Було навдивовижу тихо і, складалося враження, що хтось змив усі кольори. Щось було зовсім не гаразд.

— Брате Придвернику, це ти? — поцікавився він.

Постать наблизилася.

— МЕТАФОРИЧНО, — відповіла вона.

…і Патрицій повернув меч Моркві.

— Ви — великий молодець, юначе, — сказав він. — Капітане Ваймз, думаю, що ви можете відпустити своїх хлопців відпочити.

— Спасибі, сер, — сказав Ваймз. — Хлоп’ята, ви чули, що сказав лорд.

— А вас, капітане, я попросив би залишитись. Нас із вами чекає розмова.

— Так, сер? — безневинно промовив Ваймз.

Ватага взялася покидати кімнату, окинувши Ваймза співчутливими та жалісливими поглядами.

Патрицій підійшов до обриву і подивився вниз.

— Бідний Вонс, — сказав він.

— Так, сер, — Ваймз дивився на стіну.

— Хотілося б мені, аби він жив, розумієте?

— Сер?

— Хоч він і збився зі шляху, але ж розумний був чоловік. Його голова мені б ще придалася.

— Так, сер.

— А решту, звичайно ж, можна було б викинути геть.

— Так, сер.

— Я жартую, Ваймзе.

— Так, сер.

— Зауважте, що хлопчина так і не осягнув, для чого були потрібні таємні ходи.

— Так, сер, не зрозумів.

— Той молодий хлопчина. Морква — я правий?

— Так, сер.

— Гарний хлопець. Йому подобається у Варті?

— Так, сер. Почувається, як вдома, сер.

— Ви врятували мені життя.

— Сер?

— Ходімо зі мною.

Він рушив руїнами палацу, Ваймз брів за ним, доки вони не дійшли до Еліптичного Кабінету. Приміщення було у цілковитому порядку. Воно пережило всі руйнації і відбулося лише свіжим шаром пилюки. Патрицій присів, і раптом склалося таке враження, що він ніколи і не покидав цього кабінету. Ваймзові стало цікаво, чи таке коли-небудь траплялося. Він підібрав стос паперу та здмухнув обсипану штукатурку.

— Сумно, — промовив Патрицій. — Люпін був таким охайним чоловіком.

— Так, сер.

Патрицій спер підборіддя на свої руки та подивився на Ваймза.

— Можна, я дам вам пораду, капітане? — запитав він.

— Звичайно, сер.

— Можливо, вона допоможе вам осягнути, як функціонує цей світ.

— Сер.

— На мою думку, ви вважаєте, що життя — це суцільна проблема, бо думаєте, що люди поділяються на хороших та поганих, — почав Патрицій. — Ви, звичайно ж, помиляєтесь. Існують лише і виключно погані люди, але декотрі з них перебувають на протилежних сторонах.

Він змахнув тонкою рукою у напрямку міста та підійшов до вікна.

— Велике море, що постійно біснується хвилями зла, — сказав він, майже по-власницьки. — Десь мілкіше, а десь глибше, а ще десь взагалі — глибочезне. Але такі люди, як ви, складають собі маленькі списки правил та хороших намірів і кажуть собі, що це і є та протилежна сторона, яка, зрештою, тріумфує. Неймовірно! — він дружньо поплескав Ваймза по спині.

— Там унизу, — продовжував він, — ходять люди, що підуть за будь-яким драконом, вклонятимуться будь-якому богові та ігноруватимуть будь-яке беззаконня. І це все через сіру буденність усього поганого. Ні, я не говорю про її величність лінь, що породжує креативність великих грішників, а радше про темряву душ масового виробництва. Вони грішать, нехай так, але без жодного тобі натяку на оригінальність. Вони приймають зло не тому, що кажуть йому так, а тому, що не кажуть ні. Вибачте, якщо це якось зачіпає ваші почуття, — додав він, знову поплескуючи Капітана по плечі, — але вам, любі друзі, без нас ніяк не обійтися.

— Так, сер? — тихо промовив Ваймз.

— О, так. Ми єдині, хто знає, як зробити так, щоб усе працювало. Бачте, єдине, що добре виходить у хороших людей, це боротися з поганими людьми. Ви в цьому ас — я вас запевняю. Але проблема в тому, що крім цього ви нічого не вмієте. Одного дня дзвонять дзвони і ви ховаєте якогось злючого тирана, а наступного дня всі вже жалітимуться, що відтоді як режим тирана було повалено, ніхто не виносив сміття. А все тому, що погані люди вміють складати плани. Можна сказати, що це така собі частина їхньої профільної орієнтації. У кожного злого тирана є план захоплення всього світу. Добрі люди в цьому ні чорта не розуміють.

— Можливо. Але щодо решти — то ви помиляєтеся! — сказав Ваймз. — Уся справа в тому, що люди просто бояться, люди — самотні, — він зупинився. Звучало доволі не аргументовано, навіть для нього.

Він знизав плечима.

— Це просто люди, — сказав він. — Вони просто поводяться так, як подобається людям. Сер.

Лорд Ветінарі дружньо йому всміхнувся.

— Звісно, звісно, — сказав він. — Ви ж маєте в це вірити, я розумію. Інакше ви б усі з розуму посходили. Інакше вам усім здавалося б, що ви стоїте на тонкому, мов пір’їна, мості, що завис понад склепіннями Пекла. Інакше саме поняття існування набрало б обрисів темної агонії і єдиною надією, яку б плекали люди, було б те, що життя після смерті не існує. Я дуже добре розумію, — він глянув на свій стіл і зітхнув. — А зараз, — сказав Патрицій, — мене чекає безліч справ. Боюся, що бідний Вонс, хоч і був чудовим слугою, але управлінець з нього був нікудишній. Тож ви можете йти. Виспіться, як належить. А, і приходьте завтра зі своєю командою. Місто повинне висловити свою вдячність.

— Що місто повинне? — запитав Ваймз.

Патрицій глянув у сувій. Його голос знову набув тих відсторонених ноток того, хто організовує, планує та контролює.

— Висловити вам вдячність, — повторив він. — Кожен тріумф вінчає становлення нових героїв. Така от закономірність. Таким чином, усі знатимуть, що все відбулося, як і належить.

Він виглянув на Ваймза з-за сувою.

— Такий порядок, — сказав він.

Зробивши декілька записів олівцем на аркуші паперу, що лежав перед ним, він знову підняв погляд.

— Я кажу, — сказав він, — що ви можете йти.

Ваймз затримався біля дверей.

— А ви в усе це вірите, сер? — запитав він. — В усе це нескінченне зло та абсолютну темряву.

— Аякже, аякже, — відповів Патрицій, перегортаючи сторінку. — Це єдиний логічний умовивід.

— Але ж ви кожного ранку встаєте з ліжка, сер?

— Гм? Так? До чого ви ведете?

— Просто хочу знати навіщо, сер?

— Ой, Ваймзе, ідіть уже. Ви хороша людина.

Темну і вогку печеру, яку видовбали із самісінького серця палацу, стрибками перетнув Бібліотекар. Він переліз через сумну купу скарбів і глянув на розпластане Вонсове тіло.

Тоді обережно схилився і вихопив з його омертвілих пальців «Викликання драконів». Здув із книжки пилюку і взявся охайно витирати, ніби то було перелякане дитя.

Він уже хотів було йти геть, але зупинився. Знову нахилився, аби витягти з-під блискучих завалів ще одну книгу.

Ця книга йому не належала, хоча можна вважати, що загалом усі книги були в його юрисдикції. Він розгорнув її і обережно перегорнув кілька сторінок.

— Залиш її собі, — сказав Ваймз, що стояв позаду. — Забери і заховай десь.

Орангутан кивнув капітанові і побіг вниз насипом з уламків. Він лагідно постукав капітана по коліні, розгорнув «Викликання драконів» і гортав поношені сторінки, аж поки не знайшов ту, яку шукав, тоді мовчки передав книгу вгору.

Ваймзові довелося примружитись, аби прочитати нерозбірливу писанину.

Дракони не є вони подібні до єдинорогів, я вважатиму так. Вони мешкають у якімсь Фантастичнім Вимірові, що керується Примхами Долі і, означатиме це, що хто би їх не покликав, вказавши шлях до світу сего, зватиме їх Власними драконами Розуму.

Однак, відомо мені, що Найчистіше із Сердець може викликати Дракона Сили, аби звергнути Зло у сім світі, і тієї ночі, як се станеться, почнеться Величне Діло. Усім буть на поготові. Я ж бо рук не покладав, аби й самому буть Гідним звання…

Ваймз задумався про фантастичний вимір. Ось куди вони полетіли. У світ нашої уяви. А коли кличемо їх знову, то самі собі їх ліпимо, немов із тіста. Лиш отримаєш ти, людино, не імбирний хлібець, а те, чим є сама. Свою темряву, втілену у формі…

Ваймз ще раз перечитав уривок і взявся гортати наступні сторінки.

Їх не було багато, решта книги була обвугленою масою.

Ваймз повернув книгу орангутану.

— А якою людиною був де Малахіт? — запитав він.

Бібліотекар замислився над цим з усією серйозністю, що притаманна тим, хто знав «Словник міських біографій» напам’ять. І знизав плечима.

— Майже святою? — запитав Ваймз.

Орангутан замотав головою.

— Що ж, винятково злою?

Орангутан знизав плечима і знову замотав головою.

— На твоєму місці, — сказав Ваймз, — я б заховав цю книгу у надійне місце. І з нею ще книгу Законів. Ті кляті книжки надто вже небезпечні.

— Уук.

Ваймз потягнувся.

— А тепер, — сказав, — ходімо вип’ємо.

— Уук.

— Але по одній.

— У-ук.

— Ти ставиш.

— Еек.

Ваймз зупинився і подивився на велике добре обличчя.

— Скажи мені, — почав він, — от мені завжди кортіло знати… бути орангутаном краще?

Бібліотекар задумався.

— Уук, — відповів.

— Та невже? — не повірив Ваймз.

Наступний день настав. Усе приміщення заповнили перші обличчя міста. Патрицій сидів на своєму непохитному троні, в оточені Ради. Усі шкірилися так, наче це їх приставили до нагороди за блискуче виконання службових обов’язків.

Леді Сибіл Ремкін сиділа собі збоку, одягнена у декілька акрів чорного вельвету. Сімейні коштовності Ремкінів виблискували на її пальцях, шиї та на темних завитках сьогоднішньої перуки. Загалом картина вражала і на вигляд була, мов зоряне небо.

Під проводом Ваймза ватага прокрокувала до центру зали і виструнчилася. Ваймз тримав шолом у руці — згідно статуту. Він здивовано виявив, що навіть Ноббі старався, аби все мало належний вигляд, — на його нагруднику проглядалися підозри на блискучий метал то тут, то там. Колон узагалі скорчив таку серйозну гримасу, наче мав закреп. Обладунки Моркви сяяли.

Колон, вперше в житті, відсалютував, як книжка пише.

— Усі на місцях, сер! — аж гаркнув він.

— Чудово, сержанте, — незворушно мовив Ваймз. Він повернувся до Патриція і ввічливо звів брову.

Лорд Ветінарі легенько змахнув рукою.

— Вільно, чи як там у вас кажуть, хлопці, — сказав він. — Я певен, що нам не потрібні зайві церемонії. Що скажете, капітане?

— Як вам до вподоби, сер, — відповів Ваймз.

— Тож, хлопці, — нахилившись вперед, сказав Патрицій, — до нас дійшли чудові відомості про ваші неймовірні зусилля, аби захистити місто…

Ваймз вирішив думками віддалитися від усіляких приємних банальностей, що зараз на них посипляться. Певний час йому було навіть весело спостерігати за фізіономіями членів Ради. Поки Патрицій говорив, за ними можна було вивчити усі теорії та знання людства про міміку. Звичайно, формальне проведення такої церемонії було дуже важливим. Тоді усю цю історію можна буде вважати завершеною. А згодом — і забути про неї. Просто ще один розділ у довгій та захопливій історії про «і так далі», «і так далі». Анк-Морпорк був майстром розпочинати нові розділи.

Його погляд перебіг до леді Ремкін. Вона йому підморгнула. Ваймз знову перевів погляд прямісінько поперед себе, а лице йому немов задубіло.

— …на знак нашої вдячності, — завершив Патрицій, відкидаючись назад.

Ваймз усвідомив, що всі на нього дивляться.

— Пробачте? — промовив він.

— Я сказав, що ми намагалися придумати для вас якусь адекватну компенсацію, капітане Ваймз. Усі небайдужі громадяни… — Патрицій окинув поглядом членів Ради і, звичайно ж, леді Ремкін, — і я разом з ними вважаю, що ви заслужили відповідної винагороди.

Ваймз ще досі не второпав.

— Нагороди? — перепитав він.

— Це стандартна процедура, якщо йдеться про такі героїчні подвиги, — промовив уже трішки роздратований Патрицій.

Ваймз знову перевів погляд поперед себе.

— Якщо чесно, то я про таке й не думав, сер, — сказав він. — Проте говорю лише за себе, звичайно.

У повітрі повисла недолуга пауза. Бічним зором Ваймз бачив, що Ноббі штурхав сержанта попід ребра. Зрештою, Колон вийшов зі строю і знову відсалютував.

— Дозвольте звернутися, сер, — промимрив він.

Патрицій схвально кивнув.

Сержант закашлявся. Зняв свій шолом та витяг звідти шмат паперу.

— Цейво, — сказав він. — Тут таке діло, ми повернули вам трон, то думаємо, ну, знаєте, раз ми вже врятували місто і всі діла, то я кажу, що… ну, ви розумієте, ми усі такі зірвалися з місця і побігли на порятунок… то я кажу, шо, на нашу думку, нам пасувало б. Якщо ви, звичайно, погоджуєтеся зі мною.

Уся ватага синхронно кивнула головами. Так воно й мало бути.

— Продовжуйте, — сказав Патрицій.

— То ми, як би це краще, ну, усі разом подумали, — продовжував сержант. — Не сприйміть за наглість…

— Будь ласка, продовжуйте, сержанте, — сказав Патрицій. — Немає потреби зупинятися. Ми тут усі чудово розуміємо, наскільки серйозним є питання.

— Так, сер. Що ж, сер. Перш за все, це зарплатня.

— Зарплатня? — запитав лорд Ветінарі. Він подивився на Ваймза, який дивився в пустоту.

Сержант підняв голову. На його обличчі розквітла впевненість чоловіка, який завжди досягає того, чого хоче.

— Так, сер, — сказав він. — Тридцять доларів на місяць. Це неправильно. Ми так вважаємо, — він облизав губи та спробував подивитися назад — на двох інших, які робили нерішучі підбадьорливі рухи. — Ми вважаємо, що базова ставка у сумі, ем, тридцяти п’яти доларів — те, що треба? На місяць? — він подивився на скам’яніле обличчя Патриція. — З надбавками за звання? П’ять доларів, так ми гадаємо, сер.

Він знову облизав губи, збентежений виразом Патрицієвого обличчя.

— Але ми не опустимо ставки нижче чотирьох, — сказав він. — На цьому все. Вибачте, ваша високосте, але такі-от справи.

Патрицій знову подивився на відсторонене Ваймзове обличчя і перевів погляд до ватаги.

— І це все? — запитав він.

Ноббі прошепотів щось на вухо Колону і знову став у стрій. Спітнілий від хвилювання, сержант вчепився за свій шолом так, немов то була остання реальна річ у світі.

— Є ще дещо, ваша преподобносте, — сказав він.

— Он як, — розуміюче всміхнувся Патрицій.