Щось негаразд...

9

— Бачите отой мисок? — Гофман показав на протилежний берег озера. — Він наче трикутник виступає. І очерети стіною. І он дерево у глибині. Як одстріляєтесь, правте човна на нього, заночуємо там. Я й багаття розведу, на дим пливіть. А поки що в обхід піду. За півгодини до смерку й рушайте. Як сонце сяде, літ закінчиться… Ні пера, ні луски.

— К чорту! О, мало не забув: а яка норма відстрілу?

— Бийте скільки влізе. Налупляться, — кинув похмуро Гофман і рушив, горбатий від рюкзака за плечима, наче ведмідь.

Сезар зручніше вмостився в човні і поклав рушницю на коліна. Хоч би що з ним було, хоч би що трапилося, оце дзеркальне озерце з зеленкуватою водою, почорнілий дерев’яний човен з облущеною на бортах смолою, навіки пропахлий вологою і рибою, оця прохолода в очеретах і сонячне плесо попереду, архаїчний вінчестер з двома стволами взятий у Гофмана замість рушниці з електронним прицілом, зелені набої, насипані у велику жерстяну банку, — все це ніби відсунуло кудись кошмари й галюцинації, і навіть пальці злегка тремтіли на вичовганому ложі вінчестера. І коли перша пара качок навскіс перетнула небо, він схопився був, а потім, ніби злякавшись, що це теж сон, стримався, провів їх поглядом, як вісників спокою.

«Тільки вліт, тільки вліт… — гарячково запрацювала думка, і хотів, щоб вона й далі гарячково працювала, вертаючи його до реального життя. — Тільки вліт. І випливатиму забирати, хай бачать мене, щоб чесно…»

— Малувато, але для першого разу пристойно, — сказав потому Гофман і забрав з човна качок — за голови, в одну руку всі вмістилися.

Кипів відерний казан над багаттям, Гофман глянув на нього задоволено і заходився біля качок. «П’ять», — ще раз підрахував Сезар і сів просто на землю, обпершися спиною об рюкзак. Гофман тим часом обпатрав качку, вийняв складаного ножа й одним коротким рухом розпоров качці живіт. Поклав у миску печінку, шлунок, а серце розрізав.

— Бачите? — простягнув на долоні білу крупинку.

— Шріт? — не зрозумів Сезар.

— Білий?

— Справді, — Сезар узяв горошину. — Наріст, чи що?

— Наріст… — Гофман раптом криво усміхнувся. — Я особисто качок з отаким наростом у серці не вживаю. Хоч за смаком не відрізниш від справжньої.

— Хвороба якась?

— Хвороба… — і знову та зла крива посмішка. — Я не знаю, як це назвати. У мене був коефіцієнт 174, рівно 174, а зараз, певно, ще менше, так що я багато не знаю. Але вам скажу. Бо ви звідти, — він махнув рукою в небо. — Для вас воно може бути важливо. Оця біла горошина означає, що качка — штучна, людьми зроблена. В горошині штучний генетичний код. І ці качки живуть, як і дикі, навіть паруються з дикими. І потомство вже те з такими горошинами. І вже невідомо, чи оця трава, дерева, звірі штучні чи ні. Хіба що копирсатися в усьому, щоб знайти горошину цю, живу горошину. А так — не відрізнити. Тепер вам ясно? — В очах Гофмана танцювали червоні відблиски багаття.

— Чому ви мені про це кажете? — хрипко запитав Сезар.

— Бо ви — звідти, — Гофман знову показав на небо. — І ви до цього ніколи не звикнете. Щоб знали наперед і не тішили себе ілюзіями. Нас оточує ніби й живе, з тих же органічних і неорганічних сполук, що й було завжди, з чого й світ складається, але воно не таке, воно для нас чуже.

— Для кого — нас? — спитав Сезар, машинально помішуючи паличкою воду в казані.

— Для нас — тих, хто відстав. А відстали мільйони. І не наздогнати.

— А люди, люди які?

— Не знаю. Я в них не копирсався. Але ж ви бачите — все можливо. І я певен, що з’являться і штучні люди. Якщо вже не з’явились. Яких ви не відрізните від справжніх. Але в них буде високий коефіцієнт. Наперед. Ні, це не роботи будуть. Це будуть просто інші люди. Інші озера й качки, риби й звірі. Інші люди в іншому світі. І коли хтось, як ви, заблукає в часі, він не відрізнить нічого від даного природою.

— Може, в цьому і сенс цивілізації? — спробував поміркувати вголос Сезар. — Всі здорові, розумні… рівні, га?

— А якою ціною? Ціною мільйонів відсталих, тих, у кого низький коефіцієнт. В чому ж їхня провина? Що не вистачає життя вибитися в люди? Ця ж нитка тягнеться віками — хто був зверху, той там і залишається. Мої предки були фермерами. Ваші — теж. Вам пощастило. Мені — ні. Кожен має вибирати сам — такий закон. Так наші розумники повели. Щоб було як у природі. Мовляв, щоб не перетворитись на роботів. Принцип виживання при видимій рівності всіх. Та «всі» відімруть і залишаться «інші». Відімруть без нащадків, наче їх на світі й не було!

«Божевільний якийсь!..»

— І так само в інших країнах? — угамував роздратування Сезар.

— По-різному. Та й скільки їх залишилося, таких, як Ю? Одиниці… Але ж ми тут народилися, це наша кров і плоть, вітчизна наша!.. — Гофман сів, ніби після важкої роботи. — У комуністичних краях не так. Вони пішли іншим шляхом: вирівнювання моральних, психічних, біологічних, інтелектуальних можливостей людини. Вони од самої своєї революції танцюють довкола людини, виходить, довкола самих себе, а значить, і всі разом один коло одного. А нам, відсталим, просто доживати, мов колись у давнину безробітним на фонд допомоги.

— То ви, мабуть, і втекли сюди, в глушину, в знак протесту проти… ну, такого ходу справ?

— Який у біса протест! Я поїхав сюди в двадцять п’ять років. Зі злості, так. З образою в серці, так. Який же протест? У мене коефіцієнт сто сімдесят чотири, а кохалися ми з дівчиною, у якої він був за чотириста. А дійшло до спільного життя — зась. Батьки — проти, лікарі носом крутять, а закон хоч і дозволяє одружуватись різнокоефіцієнтним, та потрібно мати довідки: і від батьків, і від лікарів. Звичайно, згода дівчини — основне. Але їй сказали, коли в тебе коефіцієнт за чотириста, то, певне, хочеш, щоб знизили? А діти? Думай і про них. Словом, отут я й опинився, плюнувши на всіх.

«Чому я йому вірю? — вжахнувся Сезар. — Та він же божевільний і розказує небилиці! Знайшов спокійне місце, називається! Невже все, що він говорить, можливе?»

Моторошно стенув плечима: сорочка на спині висихала, робилося холодно, густішали сутінки, тільки край неба світлішав.

«А чому врешті неможливо?» — подумав з холодним спокоєм і якоюсь лютою насолодою, ніби сам себе шмагаючи, ясно й чітко повів лінію зі свого часу — від вибитої, незважаючи на заборони, звірини, забруднених водойм, ядучого смогу, витоптаних лісів, мільйонів голодних і неграмотних дітей у джунглях, наркоманів і алкоголіків, розпусників і розпусниць, війн і просто вбивств, тотального шпигунства, гетто «неповноцінних», гонитви за грошима, насолодою, втіхами; байдужості до ближнього, багатства і злиднів, набитих по зав’язку психіатричних лікарень, демагогії й просто брехні, недовіри, паскудства, дослідів над людьми, — все ж це відбувалося на його очах, а часто й при його участі, тож неможливого тут мало, більше закономірного і вмотивованого. Він же знав, як було! Тільки не задумувався, у що це може вилитись!

«Та я просто божеволію! — майнула інша думка. — Вже не контролюю себе, а воно ж фіксується…»

Ніби гаряча хвиля піднімалася по ньому, відривала від землі. «Зараз, зараз, маю ж я щось придумати, я ж астронавт, я завжди виходив сухим із води».

Вхопився обома руками за тоненький стовбур. «Ще все нормально, я ще відчуваю, як шорстка кора вп’ялася в шкіру!» Притиснувся лобом до дерева.

«Глорія» була єдиним і останнім шансом. Визволити «Глорію», коли ще її не розібрали, стартувати за старою програмою, догнати себе колишнього — якщо втрапив сюди, то, може, вдасться вирватися і звідси, єдиний шанс! — стартувати і догнати себе, і тоді — хай це сон, галюцинації, експеримент — все розвіється, коли він дожене себе, коли доставить апаратуру на далеку станцію, де чекають люди; стартувати на зворотному зв’язку! повернутися туди, де узбережжям моря біжить Патріс у призахідному сонці.

З висновків у журналі експериментів. «Експеримент № 796,4 на футуристичну реакцію проведено успішно. Дані розшифровуються і аналізуються. Набуті піддослідним знання заблоковані. Політ триває нормально.

Червень 1995 р., „Грамон“.»