Щось негаразд...

8

Здалеку гора була схожа на величезний голубуватий сегмент сонця, що тільки-но почало виповзати з-за обрію і застигло.

Сезар за звичкою прикинув на око відстань до неї, проїхав автострадою ще метрів п’ятдесят і, коли просвіт між деревами видався йому достатнім, звернув ліворуч. Машина легко і плавно подолала кювет і помчала над полем, над зеленими густими врунами на півметровій висоті, навпростець до гори. За півгодини мав бути на місці.

Він його вибрав несподівано, спонтанно, в той вечір, коли система рівним голосом прочитала йому дані про життєпис Патріс. Стоп, сказав собі, ану, зупинімося на хвилину. П’ятдесят чотири роки тому померла Патріс у психіатричці, похована державним коштом. А мені сорок сім. Так, ніби до мого народження померла. Ми опинилися в різних часах, і кінців не звести ніякою логікою. Вона померла в моєму часі, я помер в її часі. Власне я справді помер і зараз перебуваю ніби на тому світі. Вві сні. І, коли я мертвий, мені втрачати нічого — я вже втратив усе, що мав. Отож, коли це сон і я покінчу з собою, сон має перерватись, я прокинусь за пультом «Глорії». Коли ж це дійсність, то мені вже втрачати нічого. Якщо це експеримент, мене в останню хвилину зупинять. Жорстокий експеримент. Все враховано. І так повестися з Патріс. Можна тільки уявити, як вона під старість опинилася без шага в кишені і з розладнаною психікою.

Я ж з самого початку, як приземлився, балансую, мов на лезі бритви. Коли щось сниться і ти знаєш, що це сниться, невдовзі прокидаєшся, а я вже третю добу прокидаюсь. Коли експеримент, чому мені дозволяють думати, ніби це експеримент? Щоб загострити відчуття, щоб я повніше розкрився? Чому дозволяють контролювати себе? Чи примушують контролювати, щоб загнати на середину каната, натягненого над прірвою, — довіряємо і перевіряємо, пряник і батіг? Чого від нього чекають? Сон чи експеримент — усе зафіксується, потім розшифрується. Не вірю, що це — реальність, не вірю, не приймаю! Я — з того часу! Я хочу туди!

Спокійно, умовляв себе, спокійно, ти ж — астронавт, давай думати, в тебе ж чудова реакція на зміну ситуацій. Треба думати, може, система ще не фіксує думок. Прилади «Глорії» фіксують, та бог з ними, він перевірений на лояльність, і взагалі, коли справа пішла на те, що можна з глузду з’їхати, до. чого тут лояльність? Його завдання — не з’їхати з глузду, зберегти себе, а там — як буде. По-перше — виключитися з суєти по пізнанню оцього постіндустріального, чи що, суспільства, хай живуть як знають, що йому до того? Він має перестати нервувати, зняти напруження, щоб не вскочити в халепу. Відключитися. Експериментатори мають побачити його спокій. Голими руками його не візьмеш.

І він обрав місце. Через W-81. Підключився і забажав незайманого куточка природи, де б можна було побути на самоті, порибалити, постріляти качок, словом, прийти в норму.

Сезара чекали. Коли за півгодини машина зробила поворот майже на дев’яносто градусів, перед ним відкрилася невелика галявина, встелена свіжоскошеними валками конюшини. В глибині — лісова сторожка, біля якої стояв літній чоловік, служитель. «Цього мені й хотілося, — промайнуло в Сезара. — Отакої сторожки, критої гонтою, порослої мохом, і колодязя у дворі».

— Я вас давно чекаю, — сказав чоловік і подав руку. — Гофман. Так і кажуть на мене — Гофман. Коротко і ясно.

Сезар потиснув міцну червону руку Гофмана і мимоволі пильно придивився до нього. Старий капелюх з обвислими полями, потертий костюм, на ногах солдатські черевики без шнурків, видно сірі вовняні шкарпетки. Сітка зморщок під очима, ніс, наче маленька облущена цибулина, коротка сива борідка. Що це: самотнє життя в лісі наклало відбиток чи маскарад, антикваріат спеціально для Адама Сезара, щоб йому звичніше почувалося? Все одно, яка різниця, спокій, і тільки спокій, досить самоїдства.

— Давно на вас чекаю, — повторив Гофман. — Як передали з системи, так і чекаю.

— Вас попередили? — це було перше, що сказав Сезар, і від того, що це було перше, вийшло якось сухо.

— Аякже, — Гофман уже взяв із багажника речі, — сказали. У мене приймач є. З телефункціями. То я в курсі. А більше ніяких штук із системи. Ви можете залишити машину тут і вимкнути, хоч вона, зараза, повністю й не вимикається.

— Не любите системи? — щось ніби підштовхнуло Сезара спитати.

— Та я про те, що коли хто забивається сюди, значить, йому набридло знатися за коефіцієнтами і воліє бути подалі од машинерії. А система в мене своя, своя система.

Гофман поніс валізи до хижі.

— Скільки ж вам років? — не витримав Сезар.

— Та вже за шістдесят.

«Старуватий для двадцять першого віку, а для мого — то років під сорок, не більше. Юнацька спина».

— І давно тут?

— Вважайте, тридцять шість років.

— І весь час самі?

— Та де? Мужчині самому не втриматися. Була стара, правда, недавно, років десять тому, стукнуло їй щось у голову, не витримала, втекла до сестри. Роботам зі спини пилюку стирає, — говорив, не обертаючись, Гофман. — А мені вже так і однаково. Я тут коріння пустив. Ще до того, як виписав її сюди.

— Як — виписали?

— Замовив. Це просто робиться. От і приїхало одоробло. А мені й байдуже. Було б з ким словом перемовитись. — Гофман зупинився і обернувся до Сезара: — А дітей не захотіла, клята. Каже, ми з тобою дурні, то й діти такими будуть. — Гофман сплюнув і рушив далі. — А все одно не витримала під старість.

— Я посиджу отут на лавці, — кинув йому в спину Сезар. — Подихаю. — Дихайте-дихайте. Я тим часом валізи розпакую та щось на обід зваримо.

Сезар сів на лавку в тіні дикої груші, віття дашком опускалось над ним, густі й тонкі гілки, всіяні дрібним листям, перепліталися, як у всіх дичок, наче нитки сплутані, ні кінців, ні початків не знайти, пальця не просунеш. «Як у мене, — подумав Сезар, — сплелося — не розірвати, хіба одним махом розрубати. Та рубони по оцьому віттю — і криве, й пряме полетить. По живому рубати…»

Він оглянувся. І те, що тут нічого не змінилося, доки сидів і думав, несподівано його заспокоїло.