Крадій часу

Пролунали ріденькі оплески від аколітів, які таким чином оцінили абатове вміння розпізнавати тварин.

— Він бачив узори. Він знає, що діється. Просто не усвідомлює, що саме він знає, — наполіг на своєму Лу-Тзе. — А ще не встигли ми зустрітися, як він миттєво поцупив невеличку цінну річ, і я досі не можу збагнути, як йому це вдалося. Невже він може бути настільки спритним без жодного вишколу? Хто такий цей хлопець?

Цок

Хто така ця дівчина?

Мадам Фраут, директорка Фраут-академії та авторка Фраут-методики розважального навчання, нерідко ставила собі це запитання, коли їй треба було починати розмову з міс Сюзен. Звичайно, ця дівчина була її підлеглою, але… просто мадам Фраут не полюбляла дисципліну, і саме тому, мабуть, вона й винайшла цю Методику, яка взагалі не вимагала жодної дисципліни. Загалом вона покладалася на грайливе спілкування з людьми, аж поки ті не поступалися їй, відчувши певну ніяковість.

Міс Сюзен, здається, нічим не можна було примусити зніяковіти.

— Я вас викликала сюди, Сюзен, через те, що, е-е, через те, що… — мадам Фраут завагалася.

— Були якісь скарги? — запитала міс Сюзен.

— Е-е, ні… е-е… хоча міс Сміт казала мені, що після ваших уроків діти стають, е-е, неспокійні. А ще, каже вона, у них проявляється здатність читати невідповідні, на жаль, їхньому віку книжки…

— На думку міс Сміт, у добрій книжці має йтися про хлопчика й песика, які женуться за великим червоним м’ячем, — відрізала міс Сюзен. — Мої діти навчилися очікувати цікаву фабулу. Не дивно, що вони втрачають терпець. Зараз ми з ними читаємо «Казки сестер Ґрім».

— Доволі неввічливо з вашого боку, Сюзен.

— Ні, мадам. Це ще доволі ввічливо. Неввічливо було б, якби я сказала, що для таких учителів, як міс Сміт, зарезервоване окреме коло в Пеклі.

— Але ж це жахли… — мадам Фраут затнулася, а тоді знову почала говорити. — Ви взагалі не повинні вчити їх читати! — огризнулася вона. Але це був огризок старого і напівзогнилого яблука. Мадам Фраут з’їжилася на своєму стільці, коли на неї подивилася міс Сюзен. Ця дівчина мала таку жахливу здатність зосереджувати на вас усю свою увагу. Для того, щоб витримати інтенсивність цієї уваги, треба було бути кращою за мадам Фраут особою. Увага прискіпливо інспектувала вашу душу, окреслюючи маленькими червоними кружечками ті місця, як їй не подобалися. Коли міс Сюзен дивилася на вас, було враження, що вона ставить вам оцінки.

— Я маю на увазі, — пробурмотіла директорка, — що дитинство — це час для гри і…

— Навчання, — вставила міс Сюзен.

— Навчання за допомогою гри, — додала мадам Фраут, задоволено відчувши себе на знайомій території. — Адже кошенята й цуценята…

— …стають, виростаючи, котами й собаками, ще менш цікавими, — урвала її міс Сюзен, — тоді як діти мають ставати дорослими.

Мадам Фраут зітхнула. Вона тут нічим не могла собі зарадити. І так було завжди. Вона знала, що в цій ситуації вона безсила. Про міс Сюзен пішов поголос. Стурбовані батьки, які вирішили спробувати «Навчання за допомогою гри», втративши надію, що їхні чада спроможні засвоїти «Навчання за допомогою звертання уваги на те, що їм говорять інші», раптом помітили, що ті приходять додому дещо спокійніші й задумливіші, а тоді, щонайдивніше, без жодного нагадування самі сідають робити домашні завдання, і навіть собаки їм допомагають. А ще вони вдома розповідають різні байки про міс Сюзен.

Міс Сюзен володіла всіма мовами світу. Міс Сюзен знала все і про все. Міс Сюзен постійно вигадувала чудові шкільні мандрівки…

…і це особливо збивало з пантелику, адже з того, що знала мадам Фраут, ніхто офіційно такі мандрівки не організовував. Коли вона проходила повз клас, у якому проводила урок міс Сюзен, там завжди панувала зосереджена тиша. Це дратувало мадам Фраут. Так, ніби верталися старі лихі часи, коли дітей піддавали Муштрі в класах, що були нічим не кращі за Камери тортур для юних мізків. Хоч інші вчителі казали, що з класу міс Сюзен долинали якісь звуки. Інколи немовби чувся плескіт хвиль, а інколи — шум джунглів. А одного разу мадам Фраут могла б навіть поклястися, якби це було в її стилі, що в класі, який вона проминала, точилася справжня повномасштабна битва. Такі речі нерідко траплялися в процесі «Навчання за допомогою гри», але цього разу було, здається, забагато бойових закликів сурм, свистіння стріл і криків полеглих.

Вона відчинила навстіж двері і відчула, як щось просвистіло в повітрі над її головою. Міс Сюзен сиділа на ослінчику і читала вголос книжку, а учні в мовчазному захопленні розташувалися довкола неї напівколом, схрестивши ноги. Це було таке старомодне видовище, якого терпіти не могла мадам Фраут, немовби всі діти були молільниками довкола якогось Вівтаря Знань.

Ніхто не вимовив жодного слова. Усі діти й сама міс Сюзен чітко давали зрозуміти своєю шанобливою мовчанкою, що вони очікують, коли мадам Фраут забереться геть.

Вона метнулася назад у коридор, а за її спиною грюкнули, зачиняючись, двері. Тут вона помітила довгу, грубо обтесану стрілу, що й досі вібрувала, застрягши в протилежній стіні.

Мадам Фраут озирнулася на двері, пофарбовані у звичний зелений колір, а тоді знову подивилася на стрілу.

Яка вже зникла.

Вона перевела до класу міс Сюзен Джейсона. Це був жорстокий учинок, але мадам Фраут вважала, що між ними зараз точиться така собі непроголошена війна.

Якби дітей асоціювали зі зброєю, то Джейсон був би заборонений усіма міжнародними угодами. Джейсон мав люблячих батьків і здатність зосереджувати свою увагу не більше, ніж на мінус декілька секунд, хіба що йшлося про винахідливу жорстокість стосовно маленьких пухнастих звіряток, яку він застосовував вельми терпляче. Джейсон хвицав ногами, молотив руками, кусався і плював. Його художні твори могли налякати до смерті навіть міс Сміт, яка, зазвичай, завжди могла сказати щось добре про будь-яку дитину. Він явно був хлопцем із особливими потребами. Увесь персонал школи вважав, що насамперед він потребував екзорцизму.

Мадам Фраут нахилилася до замкової щілини і прислухалась. Вона почула першу цього дня істерику Джейсона, а тоді запала тиша. Їй важко було почути, що сказала міс Сюзен.

Коли за пів години вона вигадала відмовку, щоб зайти до класу ще раз, Джейсон допомагав двом маленьким дівчаткам робити з картону зайчика.

Пізніше його батьки зізналися, що були приголошені зміною, хоч тепер він і лягав спати тільки з увімкненим світлом.

Мадам Фраут пробувала розпитувати свою найновішу вчительку. Адже попри всі захоплені відгуки, вона все ж таки була її підлеглою. Біда була лише в тому, що Сюзен так уміла їй відповідати, що мадам Фраут верталася від неї цілком задоволена розмовою і тільки у своєму кабінеті, коли вже було запізно щось міняти, усвідомлювала, що так і не отримала належної відповіді на жодне своє питання.

А міняти щось було вже дійсно запізно, бо несподівано виявилося, що існує довжелезний список охочих вступити в її школу. Батьки змагалися за нагоду записати своїх дітей до класу міс Сюзен. А стосовно всіх тих байок, які дітлахи розповідали, приходячи додому… та ж усім відомо, яка яскрава в них уява, що тут казати?

Та все одно, візьмімо хоча б есей Річенди Гіґс. Мадам Фраут намацала окуляри, які соромилася постійно носити, тому тримала їх на шнурочку довкола шиї, і ще раз переглянула есей. Ось що там було написано:

До нас приходив чоловік з одних кісток і він зовсім не був страшений, він мав велику білу коню. Ми гладили коню. Він мав кусу. Він нам казав цікаві речі і оберешно переходити дорогу.

Мадам Фрау передала цей аркуш міс Сюзен, яка уважно його переглянула. Тоді дістала червоний олівчик, зробила кілька виправлень і віддала есей назад.

— І що? — запитала мадам Фраут.

— Так, у неї, бачу, проблеми з пунктуацією. Але «косу» написала майже правильно.

— Хто… А що це за великий білий кінь у класі? — спромоглася видушити з себе мадам Фраут.

Міс Сюзен співчутливо глянула на неї і сказала:

— Мадам, ну хто міг би затягнути в клас коня? Це ж треба піднятися на два поверхи сходами.

Але цього разу мадам Фраут не збиралася відступати. Вона показала ще один коротенький есей.

Сьогодня ми з нами говорив містер Шламп хто є бабаєм але тепер він добрий. Він казав шо нам робити з тими друхими. Можна накинути на голову ковдру але кращіше накинути її на голову бабая і він подумає шо не істнує і зникає. Він казав нам богато історій про людей на яких він стрибував і він казав якшо Міс наша вчителька він думає в нас дома не буде бабаїв бо вони не люблять шоб їх знайшла Міс.

— Бабай, Сюзен? — запитала мадам Фраут.

— Яка в дітей уява, — відповіла незворушно міс Сюзен.

— Ви що, знайомите маленьких дітей з окультизмом? — запідозрила мадам Фраут. Вона чудово знала, як погано реагують на такі речі батьки.

— О, так.

— Що? Чому?

— Щоб це їх не шокувало, — спокійно пояснила міс Сюзен.

— Але місіс Робертсон сказала мені, що її Емма ходила по хаті, шукаючи монстрів у шафах! А досі вона їх страшенно боялася!

— А вона ходила з палкою? — поцікавилася Сюзен.

— З батьковим мечем!

— Молодчинка.

— Послухайте, Сюзен… мені здається, я розумію ваші наміри, — сказала мадам Фраут, насправді, нічого не розуміючи, — але батьки це все сприймають негативно.

— Так, — погодилася міс Сюзен. — Інколи я дійсно починаю думати, що людям необхідно здавати відповідні іспити для того, щоб отримати дозвіл ставати батьками. Тобто, практичного досвіду для цього замало.

— Хай там як, але ми повинні з повагою ставитися до їхніх поглядів, — наполягла мадам Фраут, хоча й не зовсім упевнено, бо інколи їй і самій приходили в голову такі думки.

Узяти, скажімо, так звані батьківські вечори з учителями. Мадам була занадто заклопотана, щоб дослухатися до того, що говорить її нова вчителька. Вона тільки знала, що міс Сюзен спокійно сидить і розмовляє з подружжями, аж раптом Джейсонова мати бере свого стільця і виганяє з кімнати Джейсонового батька. Наступного дня Сюзен отримує від матері Джейсона величезний букет квітів, а тоді ще більший букет від його батька.

Чимало й інших подружніх пар виходили з класу міс Сюзен збентежені або стурбовані. Відповідно, коли наближався час оплати за черговий шкільний семестр, мадам Фраут ніколи не знала, чи будуть готові платити батьки.

А тоді знову ще й це. Директорка мадам Фраут, яка мала би перейматися репутацією школи, коштами й оплатою, інколи немовби чула далекий голос молоденької міс Фраут, яка й сама була колись доволі непоганою, хоч і сором’язливою вчителькою, і цей голос підбадьорював і заохочував Сюзен.

Сюзен мала стурбований вигляд.

— Ви незадоволені моєю роботою, мадам?

Мадам Фраут не знала, що й відповісти. Вона і справді була незадоволена, але з цілком інших причин. І в процесі цієї розмови вона почала усвідомлювати, що ніколи б не наважилася звільнити міс Сюзен або, ще гірше, дозволити їй звільнитися за власним бажанням. Якщо вона заснує власну школу, і новина про це швидко розповсюдиться, школа «Навчання за допомогою гри» просто почне втрачати учнів і, що найважливіше, джерело доходів.

— Ну, звісно… ні, не… так чи так… — почала вона затинатися, усвідомивши, що міс Сюзен дивиться їй за спину.

Там був… Мадам Фраут почала намацувати окуляри й виявила, що шнурочок з ними зачепився за ґудзики її блузки. Вона придивилася до полички каміна, намагаючись підсліпкувато розрізнити побачене.

— Що це, неначе якийсь… білий щур у маленькій чорній мантії, — пробелькотіла вона. — І ще він ходить на задніх лапах! Ви це бачите?

— Не можу собі уявити щура в мантії, — відповіла міс Сюзен. А тоді зітхнула і клацнула пальцями. Це клацання було необов’язкове, проте час зупинився.

Принаймні він зупинився для всіх, окрім міс Сюзен.

І крім щура на поличці каміна.

Хоч це був, фактично, лише щурячий скелет, але це не завадило йому спробувати поцупити в мадам Фраут її баночку льодяників для Добрих Діточок.

Сюзен підступила ближче і схопила комір крихітної мантії.

— ПІ-ПІ? — пискнув Смерть Щурів.

— Я так і подумала, що це ти! — гаркнула Сюзен. — Як ти посмів знову сюди припертися! Я думала, що до тебе дійшло попереднього разу. І не думай, що я не бачила, як ти минулого місяця прийшов по душу хом’ячка Генрі! Знаєш, як важко вчити дітей географії, коли хтось починає розкидати какульки з хом’ячкового колеса?

Щур захихотів:

— ПСН. ПСН. ПСН.

— І не жери цукерку! Негайно поклади її назад!

Сюзен кинула щура на стіл перед тимчасово закляклою мадам Фраут і витримала паузу. Вона завжди намагалася добре ставитися до подібних речей, але інколи просто потрібно визнати, ким ти є. Отже, вона відсунула нижню шухляду стола, щоб перевірити рівень рідини у пляшці, що була захистом і втіхою для Мадам у цьому чудесному світі освіти, і задоволено відзначила, що старушенція останніми днями не аж так активно до неї прикладалася. Більшість людей так чи сяк заповнюють порожнечу між сприйняттям і реальністю, тож за цих обставин трапляються, зрештою, значно гірші за джин речі.

Також вона якийсь час порпалася в приватних паперах Мадам, і цю рису Сюзен варто відзначити: вона не бачила в цьому нічого поганого, хоча, звичайно ж, визнала б це не надто гарним вчинком, якби його здійснив хтось інший, а не Сюзен Стогелітська. Папери зберігалися в доволі надійному сейфі, з яким навіть кваліфікованому злодію довелось би пововтузитися хвилин принаймні з двадцять. А те, що дверцята зразу відчинилися лише від її доторку, свідчило про застосування якихось специфічних критеріїв.

Для міс Сюзен не існувало зачинених дверей. Такою була родинна традиція. Деякі генетичні коди передаються душею.

Коли ж вона неквапливо ознайомилася з усіма найновішими шкільними аферами, насамперед даючи знати щуру, що вона не належить до тих, хто бігтиме куди завгодно за першим покликом, Сюзен підвелася.

— Гаразд, — мовила вона втомлено. — Ти так і надокучатимеш мені постійно, так? Безперестанку, навіки вічні.

Смерть Щурів дивився на неї, схиливши в бік череп.

— ПІ-ПІ, — переможно пискнув він.

— Ну, так, він мені подобається, — визнала вона. — Певною мірою. Але ж, я маю на увазі, що це, розумієш, неправильно. Для чого йому я? Він Смерть! Далеко не безпомічний! А я ж звичайна людина!

Щур знову пискнув, тоді зістрибнув на підлогу і вибіг крізь зачинені двері. Тоді на мить з’явився знову і поманив її.

— Ой, ну гаразд, — буркнула собі під ніс Сюзен. — Нехай тільки майже людина.

Цок

А хто такий Лу-Тзе?

Рано чи пізно кожен послушник ставив собі це непросте запитання. Інколи минали роки, перш ніж вони довідувалися, що коротун, який підмітав їм підлоги і без жодних нарікань чистив вигрібні ями, а також вряди-годи дивував їх чудернацькими нетутешніми приказками, був тим легендарним героєм, з яким вони мріяли одного дня зустрітися. А вже тоді, коли опинялися з ним віч-на-віч, найздібніші з них розуміли, що опиняються віч-на-віч із самими собою.

Підмітальники здебільшого походили з довколишніх сіл у долині. Вони належали до монастирського персоналу, але не мали жодного статусу. Виконували всю найнуднішу, брудну роботу. Вони були… завжди на задньому плані — підрізали черешні, мили підлоги, чистили ставки з коропами і завжди підмітали. У них не було імен. Тобто, будь-якому проникливому послушнику було зрозуміло, що в підмітальників повинні бути якісь імена, за якими їх могли б розрізняти інші підмітальники, але принаймні на території храму їм не давали жодних імен, тільки інструкції. Ніхто не знав, де вони проводять ночі. Вони були простими підмітальниками. Таким був і Лу-Тзе.

Одного разу декілька старших послушників заради пустощів перекинули невеличкий вівтар, який Лу-Тзе тримав біля свого спального килимка.

Наступного ранку жоден підмітальник не вийшов на роботу. Усі вони залишилися в своїх халупах, замкнувши двері на засув. Розпитавши кого треба, абат, якому тоді вже знову виповнилося п’ятдесят, закликав до своєї кімнати трьох послушників. До стіни там були притулені три мітли. Він їм сказав отаке:

— Ви знаєте, що жахлива Битва п’яти міст не відбулася тому, що туди вчасно прибув посланець?

Вони це знали. Їх цього навчили ще на самому початку занять. Отож вони боязко вклонилися, адже це, врешті-решт, був сам абат.

— Тож вам тоді відомо, що коли кінь посланця загубив підкову, той помітив чоловіка, який брів поруч із дорогою з маленькою переносною кузнею і штовхав перед собою тачку з наковальнею?

І це вони знали.

— І вам відомо, що цим чоловіком був Лу-Тзе?

Їм це було відомо.

— Ви, безсумнівно, знаєте, що Джанда Трапп, Великий Майстер окідокі, торо-фу і чанґ-фу, поступився лише раз у житті й лише одному чоловікові?

Вони це знали.

— І вам відомо, що цим чоловіком був Лу-Тзе?

Їм це було відомо.

— Ви пам’ятаєте маленький вівтар, який ви перекинули вчора?

Вони пам’ятали.

— Ви знаєте, що в нього був власник?

Запала тиша. Тоді найкмітливіший із послушників нажахано поглянув на абата, ковтнув слину, схопив одну з трьох мітел і вийшов із кімнати.

Інші двоє були не такі тямущі, тож залишалися там і далі.

Тоді один із них сказав:

— Але ж це був вівтар звичайного підмітальника!

— Ви візьмете мітли й почнете підмітати, — звелів абат, — і підмітатимете отак щодня, аж доки знайдете Лу-Тзе й відважитесь йому сказати кожен: «Підмітальнику, це я перекинув і понищив ваш вівтар, і тепер я смиренно супроводжуватиму вас до самого додзьо Десятого Д’їма для того, щоб пізнати Правильний Шлях». Лише після цього, якщо ще будете здатні, ви зможете поновити тут навчання. Зрозуміли?[6]

Старші ченці часом нарікали, але хтось тоді обов’язково нагадував:

— Пам’ятайте, що Шлях Лу-Тзе — це не наш Шлях. Пам’ятайте, що він усе пізнав, будучи знехтуваним усіма підмітальником, тоді як учні отримували освіту. Пам’ятайте, що він був скрізь і зробив багато справ. Можливо, він дещо… дивакуватий, але пам’ятайте, як він зайшов до цитаделі, де було повно озброєних чоловіків і пасток, а все ж таки добився, щоб Паша Мунтабу безневинно задушився риб’ячою кісткою. Жоден монах не здатен краще за Лу-Тзе знаходити Час і Місце.

Дехто міг наївно запитати:

— А що то за Шлях, який наділяє його такою могуттю?

А їм відповідали:

— Це Шлях місіс Марієтти Космополитої, вулиця Квірмська 3, Анк-Морпорк, Оренда кімнат, Ціна поміркована. Ні, ми цього також не розуміємо. Якась, мабуть, субсцендентна нісенітниця.

Цок

Лу-Тзе слухав старших ченців, зіпершись на мітлу. Він роками вдосконалював мистецтво слухання, адже збагнув, що коли слухати довго й уважно — люди можуть розповісти більше, ніж самі можуть знати.

— Сото — добрий польовий агент, — мовив він зрештою. — Дивакуватий, але добрий.

— Навіть Мандала продемонструвала падіння, — сказав Рінпо. — Хлопець не знав, що робиться в таких випадках. Сото сказав, що він зробив це несвідомо. Казав, що ніколи ще не був свідком такого наближення до абсолютного нуля, як сталося з цим хлопцем. За якусь годину він уже поклав його на візок, що прямував у гори. А тоді цілих три дні виконував ритуал «Закриття квітки» в Гільдії злодіїв, куди хлопця явно підкинули ще немовлям.

— Закриття було успішним?

— Ми санкціонували повні оберти двох Зволікаторів. Можливо, в декого й залишаться якісь невиразні спогади, але ж Гільдія велика, і там усі заклопотані справами.

— Ні братів, ні сестер. Жодної батьківської любові. Лише злодійське братство, — сумовито додав Лу-Тзе.

— До речі, він був чудовим злодієм.

— Не сумніваюся. Скільки йому років?

— На вигляд шістнадцять або сімнадцять.

— Запізно вже вчити.

Старші ченці перезирнулися.

— Ми не можемо нічого його навчити, — сказав Наставник послушників. — Він…

Лу-Тзе підняв худющу руку.

— Ану я вгадаю. Він знає все наперед?

— Так, ніби йому сказали щось таке, про що він просто на якусь мить забув, — сказав Рінпо. — І тоді він стає знуджений і сердитий. Він неуважний, на мою думку, і перебуває деінде.

Лу-Тзе почухав свою заплямлену борідку.

— Загадковий хлопчина, — мовив він замислено. — Природний талант.

— І в нас виникає питання хоцю каку хоцю каку каку, чому саме зараз? — прорік абат, жуючи лапу іграшкового яка.

— Але ж хіба не сказано: «На все свій Час і Місце?» — мовив Лу-Тзе. — Хай там як, шановні, але ви вже сотні років навчаєте учнів. А я простий підмітальник, — замислений про своє, він автоматично простягнув руку саме тоді, коли з незграбних пальчиків абата випав іграшковий як, і впіймав його на льоту.

— Лу-Тзе, — сказав Наставник послушників, — ми й вас не були здатні нічому навчити. Пригадуєте?

— Але тоді я знайшов свій Шлях, — мовив Лу-Тзе.

— А ви візьметесь його вчити? — спитав абат. — Хлопцю потрібно м-м-м-м брм-м-м знайти себе.

— Хіба не написано: «Я маю тільки одну пару рук»? — прорік Лу-Тзе.

Рінпо подивився на Наставника послушників.

— Не знаю, — сказав той. — Ніхто з нас ніколи не бачив тих повчань, які ви цитуєте.

Ще й далі замислено, немовби був думками деінде, Лу-Тзе прорік:

— Це могло бути тільки тут і тепер. Адже ж написано: «Ніколи не дощить, але ллється!»

Рінпо мав спантеличений вигляд, але тоді його осяяло.

— Глечик, — задоволено вигукнув він. — З глечика ніколи не дощить, але ллється!

Лу-Тзе сумовито похитав головою.

— А коли плескає одна рука, то чути «пл», — прорік він. — Дуже добре, ваша світлість. Я допоможу йому знайти Шлях. Це все, шановні?

Цок

Коли Лу-Тзе повернувся до передпокою, Лобсанґ підвівся, але зробив це нерішуче, немовби соромлячись того, що таким чином засвідчує свою повагу.

— Гаразд, правила будуть такі, — сказав Лу-Тзе, проходячи повз нього. — Насамперед не називай мене «учителем», щоб я не прозвав тебе якоюсь клятою комахою. Не я маю тебе вишколювати, а ти сам. Адже написано: «Мене такі речі не турбують». Роби, що я тобі кажу, і ми чудово поладнаємо. Гаразд?

— Що? Ви хочете, щоб я був вашим підручним? — запитав Лобсанґ на бігу, намагаючись не відставати.

— Ні, мені підручний не потрібен, не в моєму віці, але тобі треба слідкувати, щоб ми удвох зробили все якнайкраще, добре?

— І ви навчите мене всьому?

— Я й сам «усього» не знаю. Скажімо, я не дуже тямлю в судовій мінералогії. Але я навчу тебе тому, що знаю сам, і що тобі буде корисно знати.

— А коли?

— Вже пізня година…

— Завтра на світанку?

— Ні, перед світанком. Я тебе розбуджу.

Цок

Трохи далі від Академії мадам Фраут, на Езотеричній вулиці, розташувалися джентльменські клуби. Було б занадто цинічно стверджувати, що так званим «джентльменом» міг наректи себе «кожен, хто має змогу сплатити річний внесок у розмірі пів тисячі доларів», адже майбутньому членові клубу треба було також заручитися рекомендаціями багатьох інших джентльменів, які могли дозволити собі спорожнити гаманець на таку саму суму.

А ще їм не надто подобалося жіноче товариство. Це зовсім не означає, що вони належали до такого типу джентльменів, бо в тих були власні, причому краще обставлені клуби в іншій частині міста, де загалом набагато більше всього відбувалося. Ці джентльмени були джентльменами вищого класу, які, однак, від самого дитинства зазнавали знущань від жіночої статі. Їхнім життям керували няні, гувернантки, матрони, матері та дружини, тож після чотирьох-п’яти таких оце десятиліть, пересічний джентльмен з м’якими манерами не витримував і якомога чемніше рятувався втечею до одного з таких клубів, де він міг дрімати аж до вечора у шкіряному кріслі з розстібнутим верхнім ґудзиком штанів.[7]

Найвишуканішим вважався клуб «Фіджет», який діяв ось таким чином: Сюзен непотрібно було ставати невидимою, адже вона знала, що члени «Фіджета» просто не побачать її або не повірять, навіть побачивши, що вона справді існує. Жінкам узагалі не дозволялося бувати в клубі, якщо не враховувати правила 34 б, згідно з яким родички жіночої статі або респектабельні одружені дами, яким виповнилося 30 років, могли завітати на чайочок до Зеленої вітальні між 3:15 і 4:30 дня з умовою, що там постійно мав би бути присутній бодай один член правління. Ця традиція була такою давньою, що багатьом членам клубу здавалося, ніби це були щодня єдині сімдесят п’ять хвилин, упродовж яких жінкам узагалі було дозволено існувати, а отже, поява будь-якої жінки в клубі в інший час інтерпретувалася як плід їхньої уяви.

І це могло бути абсолютною правдою стосовно Сюзен з її строгою чорною сукнею шкільної вчительки і чобітками на ґудзиках, каблучки яких немовби видовжувалися, коли вона ставала внучкою Смерті.

Її кроки в цих чобітках відлунювали на мармуровій підлозі, коли вона прямувала до бібліотеки.

Для неї було загадкою, чому Смерть почав використовувати це місце. Звичайно, він був наділений певними якостями джентльмена: жив у сільській місцевості — далекій, темній місцевості — був незмінно пунктуальний, люб’язно поводився з тими, кого зустрічав — а рано чи пізно він зустрічав усіх — елегантно, хоч і дещо стримано вбирався, почував себе комфортно в будь-якій компанії, а також, як загальновідомо, був добрим вершником.

Не зовсім сюди пасував лише його образ Похмурого Женця.

Більшість м’яких крісел у бібліотеці були зайняті чоловіками, які втішено дрімали після обіду, накрившись примірниками газети «Анк-морпоркський Час». Сюзен роззирнулася довкола, аж поки під однією газетою побачила полу чорної мантії і дві кістляві ноги. До спинки крісла була також притулена коса. Сюзен підняла вгору газету.

— ДОБРИДЕНЬ, — привітався Смерть. — ЧИ ТИ ВЖЕ ОБІДАЛА? НАМ ПОДАВАЛИ ДЖЕМ РОЛІ-ПОЛІ.

— Навіщо ти це робиш, дідусю? Ти ж усе одно не спиш.

— МЕНЕ ЦЕ ЗАСПОКОЮЄ. У ТЕБЕ ВСЕ ГАРАЗД?

— Було, поки не приперся щур.

— ТВОЯ КАР’ЄРА УСПІШНА? ТИ ЗНАЄШ, Я ПРО ТЕБЕ ТУРБУЮСЯ.

— Дякую, — коротко зронила Сюзен. — Ну, і чому ти…

— ХІБА ПОГАНО ТРОХИ ПОБАЗІКАТИ?

Сюзен зітхнула. Вона знала, що за цим приховано, і ця думка не була радісною. Була вона маркітною, невиразною і нетривкою, а суть її полягала ось у чому: у них обох нікого в світі не було, крім них самих. Ось так. Це була сльозлива думка, яка ридала у власний носовичок, але так воно й було насправді.

Щоправда, у Смерті був слуга, Альберт, а ще, звісно, Смерть Щурів, якщо це можна назвати приємною компанією.

А от стосовно Сюзен…

Що ж, вона була частково безсмертна, і це, мабуть, усе. Вона могла бачити речі, які існують насправді,[8] а час для неї був чимось на кшталт плаща, який можна вбирати і скидати. Законами, які стосувалися всіх, такими як ґравітація, вона користалася, коли їй це було потрібно. І хай би як ви прагнули нав’язати нормальні стосунки, ці речі постійно ставали на перешкоді. Важко було мати справу з людьми, коли крихітна частка вашого єства бачила, що це просто тимчасові комбінації атомів, які протривають усього лише декілька десятиліть.

А тут вона зіткнулася з такою ж крихітною часткою Смерті, якій було непросто мати справу з людьми, якщо вона сприймала їх реальними.

Жодного дня не минало без того, щоб Сюзен не жалкувала, що має такий дивний родовід. Їй завжди було цікаво знати, як це — блукати світом, не усвідомлюючи за кожним кроком усього каміння під ногами і всіх зір над головою, мати всього лише п’ять чуттів, бути майже сліпою і мало не глухою…

— ДІТИ В ПОРЯДКУ? МЕНІ СПОДОБАЛОСЯ, ЯК ВОНИ МЕНЕ НАМАЛЮВАЛИ.

— Так. Як там Альберт?

— НОРМАЛЬНО.

…і не гаяти час на пустопорожні балачки, подумала ще Сюзен. У великому всесвіті не було місця для пустопорожніх балачок.

— НАСТАЄ КІНЕЦЬ СВІТУ.

Ну, це вже серйозна, не пустопорожня розмова.

— Коли?

— НАСТУПНОЇ СЕРЕДИ.

— Чому?

— ПОВЕРНУЛИСЯ АУДИТОРИ, — повідомив Смерть.

— Оті малі лиходії?

— ТАК.

— Терпіти їх не можу.

— У МЕНЕ, ЗВІСНО, ЖОДНИХ ЕМОЦІЙ НЕМАЄ, — сказав Смерть із найнезворушнішим виразом, на який може бути здатний хіба що череп.

— І що вони цього разу замислили?

— НЕ МОЖУ СКАЗАТИ.

— Я думала, що ти можеш пам’ятати майбутнє!

— ТАК, АЛЕ ДЕЩО ЗМІНИЛОСЯ. ПІСЛЯ СЕРЕДИ НЕ БУДЕ МАЙБУТНЬОГО.

— Щось таки має залишитися, бодай якісь уламки!

— НІ. НАСТУПНОЇ СЕРЕДИ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ ГОДИНИ НЕМАЄ НІЧОГО. ЛИШЕ ПЕРША ГОДИНА НАСТУПНОЇ СЕРЕДИ, НА ВІКИ ВІЧНІ. НІХТО НЕ ЖИТИМЕ. НІХТО НЕ ПОМИРАТИМЕ. ОСЬ ЩО Я БАЧУ ЗАРАЗ. МАЙБУТНЄ ЗМІНИЛОСЯ. РОЗУМІЄШ?

— А яким чином це може стосуватися мене? — Сюзен знала, що будь-кому це запитання здалося б безглуздим.

— ГАДАЮ, ЩО КОЖЕН МАЄ НЕСТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА КІНЕЦЬ СВІТУ, ХІБА НІ?

— Ти знаєш, що я мала на увазі!

— Я ПРИПУСКАЮ, ЩО ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ ПРИРОДИ ЧАСУ, БЕЗСМЕРТНОГО Й ЛЮДСЬКОГО ВОДНОЧАС. ВІДЧУВАЛИСЯ ПЕВНІ… ПУЛЬСАЦІЇ, БРИЖІ.

— Вони збираються вчинити щось із Часом? Я думала, що їм не дозволено вдаватись до таких речей.

— ЇМ НІ. АЛЕ ЛЮДИ ЦЕ МОЖУТЬ. ОДНОГО РАЗУ ВЖЕ ТАКЕ ЗРОБИЛИ.

— Хто може бути таким ідіо…

Сюзен затнулася. Звичайно, хтось може виявитися таким ідіотом. Деякі люди готові вчинити будь-яку дурницю лише для того, щоб побачити, чи це можливо зробити. Якби десь у якійсь печері почепити великий рубильник із написом на ньому «Перемикач Кінця Світу. НЕ РУХАТИ», то навіть фарба на ньому не встигне висохнути.

Вона замислилася. Смерть пильно за нею стежив.

Тоді вона вимовила:

— Доволі смішно, що я недавно читала класу одну книжку. Знайшла її якось у себе на столі. Називається «Казки сестер Ґрім»…

— А, ВЕСЕЛІ КАЗОЧКИ ДЛЯ МАЛЮКІВ, — сказав без тіні іронії Смерть.

— …і там ідеться здебільшого про лиходіїв, які помирають жахливою смертю. Дивно, якщо чесно. Але дітям це подобається. І зовсім їх не бентежить.

Смерть промовчав.

— …за винятком казки про скляний годинник з Бад Шушайна, — додала Сюзен, дивлячись на його череп. — Вона їх доволі засмутила, попри те, що мала щасливий кінець.

— МАБУТЬ, ТОМУ, ЩО ЦЯ ІСТОРІЯ ПРАВДИВА.

Сюзен достатньо давно знала Смерть, тому не сперечалася.

— Здається, я розумію, — мовила вона. — Ти спеціально влаштував, щоб книжка опинилась там.

— ТАК. НУ, А ВЕСЬ ТОЙ МОТЛОХ ПРО ПРЕКРАСНОГО ПРИНЦА І ТАКЕ ІНШЕ БУЛО ЯВНО ДОДАНО ПІЗНІШЕ. АУДИТОРИ, ЗВІСНО, НЕ ВИНАЙШЛИ ТОГО ГОДИННИКА. ЦЕ БУЛА РОБОТА ОДНОГО БОЖЕВІЛЬЦЯ. АЛЕ ВОНИ ВДАЛО ВСЕ АДАПТУЮТЬ ДО СВОЇХ ПОТРЕБ. ТВОРИТИ НЕ ГОДНІ, А ОТ АДАПТУВАТИ МОЖУТЬ. ГОДИННИК ВІДТВОРЮЄТЬСЯ ЗАНОВО.

— І час тоді насправді зупинився?

— ОПИНИВСЯ В ПАСТЦІ. ЛИШЕ НА МИТЬ, АЛЕ РЕЗУЛЬТАТИ МИ Й ДАЛІ БАЧИМО ДОВКОЛА НАС. ІСТОРІЮ БУЛО РОЗБИТО, ФРАГМЕНТОВАНО. МИНУЛЕ ВТРАТИЛО ЗВ’ЯЗОК ІЗ МАЙБУТНІМ. ІСТОРИЧНІ ЧЕНЦІ МУСИЛИ ВІДНОВЛЮВАТИ ВСЕ ПРАКТИЧНО З НУЛЯ.

Сюзен не витрачала в такий час зусиль на вигуки типу «Це неможливо!». Такі дурниці могли б говорити тільки люди, які вірять у те, що живуть у реальному світі.

— Це мало протривати якийсь… час, — сказала вона.

— З ЧАСОМ, ЗВИЧАЙНО, НЕ БУЛО ЖОДНИХ ПРОБЛЕМ. ВОНИ ВИКОРИСТОВУВАЛИ РОКИ, СФОРМОВАНІ НА ОСНОВІ ЧАСТОТИ ЛЮДСЬКОГО ПУЛЬСУ. ЦЕ ТРИВАЛО ПРИБЛИЗНО ПІВ ТИСЯЧІ ТАКИХ РОКІВ.

— Але ж якщо історію було зруйновано, звідки вони взяли…

Смерть склав докупи кінчики пальців.

— МИСЛИ ТЕМПОРАЛЬНО, СЮЗЕН. Я ДУМАЮ, ВОНИ ВКРАЛИ ТРОХИ ЧАСУ В ЯКИХОСЬ ПРАДАВНІХ СВІТОВИХ ЕРАХ, КОЛИ ЧАС БУЛО ЗМАРНОВАНО НА РІЗНИХ РЕПТИЛІЙ. ДЛЯ ЧОГО, ЗРЕШТОЮ, ТОЙ ЧАС ЯКОМУСЬ ВЕЛИЧЕЗНОМУ ЯЩЕРУ? ТИ БАЧИЛА ТІ ЗВОЛІКАТОРИ, ЯКИМИ КОРИСТУЮТЬСЯ ЧЕНЦІ? ЧУДОВІ ШТУЧКИ. МОЖУТЬ РУХАТИ ЧАС, ЗБЕРІГАТИ ЙОГО, РОЗТЯГУВАТИ… ГЕНІАЛЬНИЙ ВИНАХІД. А СТОСОВНО ТОГО, КОЛИ ЦЕ СТАЛОСЯ, ЦЕ ПИТАННЯ ТАКОЖ НЕ МАЄ СЕНСУ. КОЛИ РОЗБИТО ПЛЯШКУ, ХІБА НЕ ВСЕ ОДНО, ДЕ САМЕ ЇЇ ВДАРИЛИ? СКАЛКИ САМОЇ ПОДІЇ В БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ ВЖЕ НЕ ІСНУЮТЬ У ВІДНОВЛЕНІЙ ІСТОРІЇ.

— Зачекай-но, зачекай… Як можна взяти клаптик якогось минулого століття і припасувати його до сучасності? Хіба люди не помітять, що… — Сюзен засовгалася на місці, — що у воїнів не ті обладунки, і що будівлі довкола інакші, і що вони й далі воюють на війнах, які точилися багато століть тому?

— СУДЯЧИ З МОГО ДОСВІДУ, СЮЗЕН, ЗАНАДТО БАГАТО ЛЮДЕЙ ЩЕ Й ДАЛІ ВЕДУТЬ ПОДУМКИ ВІЙНИ, ЯКІ ТОЧИЛИСЯ БАГАТО СТОЛІТЬ ТОМУ.

— Вельми проникливо, але я мала на увазі, що…

— ТИ НЕ ПОВИННА ПЛУТАТИ ВМІСТ І ВМІСТИЛИЩЕ. — Смерть зітхнув. — ТИ МАЙЖЕ ЛЮДИНА. ТОБІ ПОТРІБНА МЕТАФОРА. НАОЧНИЙ УРОК. ХОДІМО.

Він підвівся і рушив залою до їдальні. Там ще й досі було декілька запізнілих їдців з серветками попід підборіддями, що немовби застигли в процесі радісного споживання вуглеводів.

Смерть підступив до столу, накритого до вечері, і взявся за кутик скатертини.

— ЧАС — ОЦЕЙ ОБРУС, — сказав він. — СТОЛОВЕ НАЧИННЯ І ТАРЕЛІ — ЦЕ ПОДІЇ, ЯКІ ВІДБУВАЮТЬСЯ В ЦЬОМУ ЧАСІ…

Пролунав барабанний бій. Сюзен подивилася в той бік. За крихітною ударною установкою сидів Смерть Щурів.

— СЛІДКУЙ.

Смерть смикнув скатертину. Почувся брязкіт столового начиння, і на якусь мить була непевність, чи не впаде ваза з квітами, але майже весь посуд залишився на місці.

— Зрозуміло, — сказала Сюзен.

— СТІЛ І ДАЛІ ЗАЛИШИВСЯ СЕРВІРОВАНИЙ, АЛЕ ОБРУС МОЖНА ТЕПЕР ВИКОРИСТАТИ ДЛЯ ІНШОЇ ТРАПЕЗИ.

— Однак ти перевернув сільничку, — зауважила Сюзен.

— НЕДОСКОНАЛА ТЕХНОЛОГІЯ.

— А ще, дідусю, на скатертині залишилися плями від попередньої імпрези.

Смерть сяйнув посмішкою.

— ТАК, — погодився він. — АЛЕ МЕТАФОРА ВИЙШЛА НЕПОГАНА, ПРАВДА?

— Люди це помітять!

— СПРАВДІ? ТА Ж ЛЮДИ НАЙНЕУВАЖНІШІ ІСТОТИ В ЦІЛОМУ ВСЕСВІТІ. ТРАПЛЯЮТЬСЯ, ЗВІСНО, ВСІЛЯКІ АНОМАЛІЇ, ПЕВНА КІЛЬКІСТЬ РОЗСИПАНОЇ СОЛІ, АЛЕ ІСТОРИКИ ЗНАЙДУТЬ ВІРОГІДНІ ПОЯСНЕННЯ, ЦЕ ВОНИ ЧУДОВО ВМІЮТЬ РОБИТИ.

Сюзен знала, що існували так звані Правила. Неписані, звичайно, як і, скажімо, гори, бо як же їх напишеш? Ці Правила мали набагато фундаментальніше значення для функціонування всесвіту, ніж прості механічні закони на кшталт ґравітації. Аудитори могли ненавидіти розгардіяш, викликаний народженням життя, але Правила не давали їм змоги щось з цим зробити. Тому поява людства стала для них неочікуваним даром. Нарешті з’явилися істоти, яких можна було переконати стрілити самим собі в ногу.

— Я не знаю, чого ти від мене сподіваєшся, що я мала би зробити? — запитала вона.

— УСЕ, ЩО В ТВОЇХ СИЛАХ, — сказав Смерть. — Я, ЗГІДНО З НЕПИСАНОЮ ТРАДИЦІЄЮ, МАЮ В ЦЕЙ ЧАС ІНШІ ОБОВ’ЯЗКИ.

— Тобто?

— ВАЖЛИВІ СПРАВИ.

— Про які ти не можеш мені сказати?

— ПРО ЯКІ Я НЕ МАЮ НАМІРУ ТОБІ КАЗАТИ. АЛЕ ВОНИ ВАЖЛИВІ. ХАЙ ТАМ ЯК, АЛЕ Я ЦІНУЮ ТВОЮ ПРОЗОРЛИВІСТЬ. ТВІЙ СПОСІБ МИСЛЕННЯ МОЖЕ ПРИДАТИСЯ. ТИ МОЖЕШ ПОБУВАТИ ТАМ, ДЕ Я НЕ ЗМОЖУ. Я ТІЛЬКИ БАЧИВ МАЙБУТНЄ. А ТИ МОЖЕШ ЙОГО ЗМІНИТИ.

— А де відтворюють цей годинник?

— НЕ МОЖУ ЦЬОГО СКАЗАТИ. Я Й ТАК БАГАТО ЗРОБИВ, ЩОБ ДІЙТИ ДО ЦЬОГО ВИСНОВКУ. РЕШТУ БАЧУ НЕМОВ У ТУМАНІ.

— Чому?

— ТОМУ ЩО ВСЕ ПРИХОВАНЕ. У ЦЕ ЗАЛУЧЕНИЙ ХТОСЬ ТАКИЙ… ХТО МЕНІ НЕ ПІДВЛАДНИЙ. — Смерть мав збентежений вигляд.

— Безсмертний?

— ХТОСЬ ПІДВЛАДНИЙ… КОМУСЬ ІНШОМУ.

— Мусиш пояснити це все набагато чіткіше.

— СЮЗЕН… ТИ ЗНАЄШ, ЩО Я УДОЧЕРИВ І ВИРОСТИВ ТВОЮ МАТІР, А ТАКОЖ ЗНАЙШОВ ДЛЯ НЕЇ ВІДПОВІДНОГО ЧОЛОВІКА…

— Так-так, — огризнулася Сюзен. — Як я могла це забути? Щодня дивлюся в дзеркало.

— ЦЕ… НЕПРОСТО ДЛЯ МЕНЕ. ПРАВДА ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩО Я БУВ ТАКИЙ НЕ ОДИН. ЧОМУ ТИ ТАК ДИВУЄШСЯ? ХІБА Ж НЕ ВІДОМО, ЩО БОГИ ПОСТІЙНО РОБЛЯТЬ ТАКІ РЕЧІ?

— Боги, так, але ж люди твого типу…

— ЛЮДИ НАШОГО ТИПУ, ОДНАК Є ЛЮДИ…

Сюзен зробила незвичну річ і почала слухати. А це для вчительки нелегке завдання.

— СЮЗЕН, ТИ МАЄШ ЗНАТИ, ЩО МИ, ПЕРЕБУВАЮЧИ… ПОЗА ЛЮДСТВОМ…

— Я не перебуваю поза людством, — гостро відрізала Сюзен. — Я просто наділена… додатковими талантами.

— Я МАВ НА УВАЗІ НЕ ТЕБЕ, ЗВИЧАЙНО. А ІНШИХ, КОТРІ НЕ Є ЛЮДЬМИ, АЛЕ ЗАЛИШАЮТЬСЯ ЧАСТИНОЮ ЛЮДСЬКОГО ВСЕСВІТУ… ВІЙНА, ФАТУМ, ЧУМА І РЕШТА НАШИХ… ЛЮДИ УЯВЛЯЮТЬ НАС У ЛЮДСЬКИХ ОБРАЗАХ, І ТОМУ МИ ТАК ЧИ ТАК СТАЄМО НАДІЛЕНІ ПЕВНИМИ ЛЮДСЬКИМИ АСПЕКТАМИ. ІНАКШЕ Й БУТИ НЕ МОЖЕ, БО НАВІТЬ НАША ТІЛЕСНА ФОРМА ПРИМУШУЄ НАШУ СВІДОМІСТЬ СПОСТЕРІГАТИ ВСЕСВІТ ВІДПОВІДНИМ ЧИНОМ. МИ НАБИРАЄМО ЛЮДСЬКИХ РИС… ЦІКАВІСТЬ, ГНІВ, НЕСПОКІЙ…

— Це елементарні речі, дідусю.

— ТАК. А, ОТЖЕ, ТИ ЗНАЄШ, ЩО ДЕХТО З НАС… ЗАЦІКАВЛЕНИЙ ЛЮДСТВОМ.

— Я знаю. Я є одним із наслідків цього.

— ТАК. Е-Е… І В ДЕКОГО З НАС ЦЯ ЦІКАВІСТЬ СТАЄ, Е-Е, ЩЕ…

— Цікавішою?

— …ОСОБИСТІШОЮ. ТИ ЧУЛА, ЯК Я РОЗПОВІДАВ ПРО… ПЕРСОНІФІКАЦІЮ ЧАСУ…

— Багато ти не розповів. Колись тільки згадав, що вона живе у скляному палаці. — Сюзен відчула не зовсім пристойне, але на диво приємне задоволення, побачивши збентеження Смерті. Він нагадував когось, хто був змушений зізнатися в чомусь ганебному, показати, так би мовити, прихований скелет у шафі.

— ТАК. Е-Е… ВОНА ЗАКОХАЛАСЯ В ЛЮДИНУ…

— Ах, яка романтіка, — додала Сюзен літеру «і», наслідуючи тікання годинника. Вона розуміла, що чинить, наче капосна дитина, але життя онучки Смерті було нелегкою справою, тож вряди-годи вона відчувала непереборне бажання подратувати його.

— ОХ. ЯКИЙ КАЛАМБУР, ГРА СЛІВ, — стомлено мовив Смерть. — ХОЧ Я ПРИПУСКАЮ, ЩО ТИ ПРОСТО ХОТІЛА ЗДАТИСЯ ДОШКУЛЬНОЮ.

— Ну, але такого типу речі траплялися нерідко в античні часи, хіба ні? — сказала Сюзен. — Поети завжди закохувалися як не в місячне сяйво, то в гіацинти або ще щось, а богині були навіки…

— АЛЕ ЦЕ БУЛО НАСПРАВДІ, — сказав Смерть.

— Тобто, як насправді?

— ЧАС НАРОДИЛА СИНА.

— Як це могло…

— У НЕЇ НАРОДИВСЯ СИН. ХТОСЬ МАЙЖЕ СМЕРТНИЙ. ХТОСЬ ТАКИЙ, ЯК ТИ.

Цок

Щотижня якийсь член Гільдії годинникарів відвідував Джеремі. Це не були якісь офіційні візити. Просто треба було завжди принести йому замовлення на нову роботу або забрати вже виконану, бо хай там що могли про нього базікати, хлопець був просто геніальним годинникарем.

Ці неформальні візити були також нагодою делікатно з’ясувати, чи юнак заживає ліки і не демонструє явних ознак божевілля.

Годинникарі чудово розуміли, що хитромудрий механізм людського мозку міг інколи викинути коника. Члени Гільдії були педантичними людьми, що завжди домагалися нелюдської точності, а це давалося взнаки. Могло спричиняти проблеми. Накрутити можна було не тільки пружини. Тому комітет Гільдії складався за великим рахунком із добрих і чуйних людей. Загалом вони не були схильними до віроломства.

Секретар Гільдії доктор Гопкінс здивувався, коли двері крамнички Джеремі відчинив чоловік, якому, судячи з вигляду, пощастило вижити після дуже серйозної аварії.

— Е-е. Мені треба бачити містера Джеремі, — видушив із себе він.

— Так, шер. Гошподар є тут, шер.

— А ви, гм, є…?

— Ігор, шер. Міштер Джеремі люб’яшно погодившя вшяти мене до шебе, шер.

— Ви в нього працюєте? — запитав доктор Гопкінс, озираючи Ігоря з голови до ніг.

— Так, шер.

— Гм… Ви що, стояли заблизько до якоїсь небезпечної машинерії?

— Ні, шер. Він у майштерні, шер.

— Містере Ігоре, — мовив доктор Гопкінс, заходячи до крамнички, — чи ви знаєте, що містеру Джеремі потрібно заживати ліки?

— Так, шер. Він чашто про це шгадує.

— І він, гм, його здоров’я в цілому…?

— Добре, шер. Він іш великим ентушіашмом виконує швою роботу. Очі шяють і хвішт бубликом.

— Хвіст, кажете, бубликом? — кволо перепитав доктор Гопкінс. — Гм… містер Джеремі зазвичай не тримає слуг. Останньому своєму помічникові він, здається, запустив годинником у голову.

— Шправді, шер?

— Гм, а вам він ще не кидав у голову годинника?

— Ні, шер. Він поводитьшя цілком нормально, — відповів Ігор, чоловік з чотирма великими пальцями і купою швів довкола шиї. Він прочинив двері до майстерні. — Доктор Гопкінш, міштере Джеремі. Я шаварю трохи чаю, шер.

Джеремі сидів за столом прямий, як тичка, а його очі блищали.

— А, докторе, — мовив він. — Гарно, що ви прийшли.

Доктор Гопкінс оглянув майстерню.

Він помітив зміни. Чималий шмат дерев’яної потинькованої стіни з намальованими олівцем кресленнями стояв тепер на мольберті збоку.

Верстаки, де зазвичай лежали годинники у різних стадіях процесу виготовлення, були тепер заставлені уламками кришталю і скляними плитами. Відчувався також сильний запах кислоти.

— Гм… щось новенького? — наважився запитати доктор Гопкінс.

— Так, докторе. Досліджую якості деяких суперщільних кристалів, — пояснив Джеремі.

Доктор Гопкінс полегшено зітхнув.

— А, геологія. Чудове хобі! Я дуже радий. Бо знаєте, воно недобре думати весь час лише про годинники! — додав він весело і навіть обнадійливо.

Джеремі насупив брови, немовби прихований за ними мозок намагався знайти належне місце цій такій незвичній концепції.

— Так, — сказав він урешті-решт. — Чи знали ви, докторе, що октират міді вібрує рівно два мільйони чотириста тисяч сімдесят вісім разів за секунду?

— Аж стільки? — здивувався доктор Гопкінс. — Нічого собі.

— Власне. А те, що світло, проходячи крізь натуральну призму октивієвого кварцу, розкладається тільки на три кольори?

— Дивовижно, — озвався доктор Гопкінс, розмірковуючи, що все ще не аж так погано. — Гм… це мені здається, чи тут у повітрі дійсно… доволі гострий запах?

— Водостоки, — пояснив Джеремі. — Ми їх почистили. Кислотою. Для цього вона й була нам потрібна. Прочистити водостоки.

— Водостоки, кажете? — доктор Гопкінс закліпав очима. Він був далекий від таких понять як каналізація й водостоки. Почулося якесь потріскування, і під дверима до кухні замерехтіло блакитне сяйво.

— Ваш, гм, помічник Ігор, — мовив він. — З ним усе гаразд?

— Так, докторе, дякую вам. Знаєте, він із Убервальду.

— О. Дуже… великий, Убервальд. Дуже велика країна, — доктор Гопкінс знав тільки дві речі про Убервальд, і це була одна з них. Він нервово кахикнув, а тоді натякнув і на другу річ. — Я чув, що люди там бувають трохи дивні.

— Ігор каже, що ніколи не мав нічого спільного з такими особами, — спокійно пояснив Джеремі.

— Добре. Добре. Це добре, — сказав доктор. Його починала дратувати застигла на обличчі Джеремі посмішка. — У нього, гм, досить багато шрамів і швів.

— Так. Це в них така культура.

— Культура, кажете? — доктор Гопкінс явно відчув полегшення. Він завжди намагався побачити в кожному його найкращі риси, але відтоді, коли він ще був малим хлопчиком, життя в місті стало значно складнішим і плутанішим, з усіма тими ґномами, тролями, ґолемами і навіть зомбі. Він не був певний, що йому це все подобалося, але позаяк це зазвичай було пов’язане з різними «культурами», які не можна було заперечувати, тож він їх і не заперечував. Робив просто вигляд, що всіх цих «культурних» проблем не існувало взагалі.

Світло під дверима згасло. За якусь мить з’явився Ігор з двома чашками чаю на таці.

Доктор не міг не визнати, що чай був добрий, але повітря було настільки насичене кислотою, що йому аж сльозилися очі.

— То, гм, як просувається робота над новими навігаційними таблицями? — запитав він.

— Імбирний бішквітик, шер? — пролунав у нього над вухом голос Ігоря.

— О, гм, так… О, мушу сказати, що вони смачні, містере Ігоре.

— Вішміть два, шер.

— Дякую, — тепер, коли доктор Гопкінс говорив, з рота в нього сипалися крихти. — Навігаційні таблиці… — повторив він.

— На жаль, я ще не мав часу взятися за них як слід, — пояснив Джеремі. — Я досліджував якості кристалів.

— О. Так. Ви казали. Ну, але ми, звичайно, будемо дуже вдячні за будь-який час, який ви зможете нам приділити, — сказав доктор Гопкінс. — І мушу визнати, гм, що дуже приємно бачити, що у вас з’явилося нове зацікавлення. Бо завелика концентрація на чомусь одному сприяє, гм, хворобливим абераціям мозку.

— Я заживаю ліки, — сказав Джеремі.

— Так, звичайно. Е-е, до речі, я сьогодні проходив повз аптеку… — доктор Гопкінс видобув з кишені величенький, загорнений у папір флакон.

— Дякую вам, — Джеремі показав на поличку в себе за спиною. — Як бачите, в мене вже майже закінчилися.

— Я, власне, так і подумав, — сказав доктор Гопкінс таким тоном, ніби годинникар і не думав слідкувати за рівнем рідини у пляшечці на його поличці. — Ну, то я пішов. Кристали — це добре. Я ось у дитинстві збирав метеликів. Чудово мати якесь хобі. Ото варто було мені взяти баночку-морилку і сачок, і я вже щебетав від щастя, мов той жайворонок.

Джеремі й далі йому всміхався. Ця усмішка була немовби скляна.

Доктор Гопкінс допив одним ковтком залишки чаю і поставив чашку на тарілочку.

— Ну, мушу вже відкланюватися, — пробурмотів він. — Багато справ. І вас не хочу відволікати від роботи. Кристали, кажете? Чудові речі. Такі гарненькі.

— Правда? — озвався Джеремі. Він завагався, немовби прагнув вирішити якусь невеличку проблемку. — О, так. Світлові узори.

— Мерехтливі, — додав доктор Гопкінс.

Коли доктор Гопкінс підійшов до дверей на вулицю, там його вже очікував Ігор. Він уклонився доктору.

— Гм… чи ви певні щодо ліків? — неголосно запитав доктор.

— О, так, шер. Двічі на день я бачу, як він наливає шобі ложку.

— О, це добре. Інколи він трохи, е-е, часом він не дуже ладнає з людьми.

— Так, шер?

— Дуже, е-е, специфічний щодо точності…

— Так, шер.

— …і це, звичайно, добре. Чудова річ, точність, — шморгнув носом доктор Гопкінс. — До певного моменту, звісно. Ну, то гарного вам дня.

— І вам, шер.

Коли Ігор повернувся до майстерні, Джеремі якраз обережно наливав у ложку ліки синього кольору. Наповниши ложку по вінця, він вилив її вміст у злив.

— Мене, знаєте, перевіряють, — пояснив він. — Думають, я цього не зауважую.

— Я певний, вони хочуть, щоб було краще, шер.

— На жаль, мені гірше думається, коли я заживаю ліки, — сказав Джеремі. — Фактично, я гадаю, що мені набагато краще без них. Вони мене вповільняють.

Ігор вирішив промовчати. Зі свого досвіду він знав, що багато найвидатніших світових винаходів здійснили люди, які, згідно з загальноприйнятими нормами, могли вважалися божевільними. Він завжди казав, що визначення навіженості залежало від точки зору, а якщо ця точка була розташована у ваших кальсонах, то все здавалося нормальним.

Але молодий Майстер Джеремі починав його тривожити. Він ніколи не сміявся, а Ігорю подобався маніякальний гомеричний регіт. Це викликало довіру.

Коли Джеремі перестав заживати ліки, він не почав, як того очікував Ігор, молоти дурниці й вигукувати щось на кшталт: «Здурів! Вони кажуть, що я здурів! Я їм усім покажу! А-ха-ха-ха-ха!». Він просто став більш… зосереджений.

А тоді ще цей усміх. Ігоря було нелегко налякати, бо інакше він не міг би дивитися в дзеркало, але він почав непокоїтися.

— Отже, на чому ми зупинилися?.. — мовив Джеремі. — Ах, так, прошу допомогти мені.

Вони удвох відсунули стіл убік. Під ним шипіли з десяток скляних колб.

— Шамала потужнішть, — сказав Ігор. — І дшеркало ми ще не вштановили правильно, шер.

Джеремі зняв тканину з пристрою на верстаку. Виблискувало скло і кришталь, причому в деяких місцях дуже химерно. Як зауважив учора Джеремі завдяки ясності думок, що повернулася, відколи він двічі на день старанно виливав у злив по одній ложці ліків, деякі кути мали неправильний вигляд. Один кристалик зник, коли Джеремі зафіксував його на місці, хоч він явно був і далі там, адже годинникар міг бачити, як від нього відбивається світло.

— І там ще й доші шабагато металу, шер, — поскаржився Ігор. — Минулого разу вше шіпшувала пружина.

— Ми щось придумаємо, — мовив Джеремі.

— Шаморобна блишкавка ніколи не дорівняєтьшя до шправжньої, — сказав Ігор.

— Достатньо, щоб випробувати принцип дії, — зронив Джеремі.

— Принцип дії, принцип дії, — пробурмотів Ігор. — Вибачте, шер, але Ігорі не «випробовують принцип». Прив’яжіть, що треба, до верстака і вдарте його добряче потужною блишкавкою, ошь наше гашло. Так треба випробовувати речі.

— Щось ви розтривожилися, Ігорю.

— Прошу вибачити, шер, — почав виправдовуватися Ігор. — Це на мене так діє клімат. Я швик до поштійних грошових бур.

— Я чув, що деякі люди насправді оживають під час грози, — сказав Джеремі, старанно коректуючи кут нахилу кристалика.

— А, це ще було, коли я працював для барона Фінклештейна, — озвався Ігор.

Джеремі відступив на крок. Це, звичайно, ще не був годинник. Попереду було ще багато роботи, перш ніж вони отримають годинник (хоч він уже бачив його перед собою, коли заплющував очі). Це був тільки зразок, щоб пересвідчитись, чи Джеремі на правильному шляху.

А він таки був на правильному шляху. Він знав це.

Цок

Сюзен повернулася назад нерухомими вулицями, сіла на стілець у кабінеті мадам Фраут і знову занурилася в потік часу.

Вона ніколи не знала, як це працює. Воно просто ставалося. Час не зупинявся для решти світу, і для неї він теж не зупинявся — просто вона немовби потрапляла в якусь часову петлю, і все залишалося точнісінько таким, як і було, аж поки вона завершувала те, що їй було потрібно зробити. Це була ще одна успадкована родинна риса. Найкраще це спрацьовувало, коли не замислюватися, так, ніби ідеш по канату. Їй і без цього було про що думати, про інші речі.

Мадам Фраут відвела погляд від камінної полички, де вже не було щура.

— О, — вимовила вона. — Його вже немає.

— Мабуть, це вам просто здалося, мадам, світло буває оманливе, — сказала Сюзен. Майже смертний. Хтось такий, як я, подумала вона.

— Так, е-е, звичайно… — Мадам Фраут спромоглася знову вбрати окуляри, хоч шнурочок і далі чіплявся за ґудзик. Це означало, що вона тепер була немовби прив’язана до власних грудей, але ж не могла нічого з цим поробити, хоч убий.

Сюзен могла вивести з рівноваги навіть льодовик. Для цього їй потрібно було просто спокійно сидіти з уважним і люб’язним виглядом.

— Що саме вам було потрібно, мадам? — запитала вона. — Просто я вийшла з класу, коли учні розв’язували задачу з алгебри, а коли вони закінчують роботу, стають непосидючими.

— З алгебри? — перепитала мадам Фраут, вимушено споглядаючи власні перса, чого раніше ніхто ще не робив. — Але ж це заскладно для семилітніх дітей!

— Так, але я їм цього не сказала, а самі вони про це не здогадуються, — сказала Сюзен. Час було рухатися далі. — Я припускаю, ви хотіли поговорити про мій лист, мадам? — запитала вона.

Мадам Фраут дивилась, нічого не розуміючи.

— Про як… — почала було вона.

Сюзен зітхнула і клацнула пальцями.

Вона обійшла довкола столу й відсунула біля нерухомої мадам Фраут шухляду, з якої дістала аркуш паперу й почала писати на ньому листа. Зачекала, поки висохне чорнило, трохи зіжмакала аркуш, щоб він видавався вже трохи вживаним, а тоді запхала його поміж іншими папірцями, стосик яких височів біля мадам Фраут, так, щоб він трохи стирчав, і його було б легко побачити.

Після цього вона повернулася на своє місце і знову клацнула пальцями.

— Лист? — здивувалася мадам Фраут. А тоді подивилися на стіл. — О.

Сюзен розуміла, що це було доволі жорстоко. Мадам Фраут аж ніяк не можна було назвати лихою особою, і вона цілком добре ставилася до дітей, та все ж таки, якщо вже на те пішло, їй бракувало клепки в голові. А Сюзен не мала аж так багато часу, щоб марнувати його на дурепу.

— Так, у листі я просила, щоб ви дозволили мені на пару днів відлучитися, — нагадала Сюзен. — Невідкладні родинні справи. Звичайно ж, я приготувала деякі завдання для дітей, щоб вони мали за що взятися.

Мадам Фраут завагалася. Сюзен й на це не бажала гаяти часу. Вона клацнула пальцями.

— О, БОЖЕ, МАТИМУ НАРЕШТІ СПОКІЙ, — вимовила вона голосом, обертони якого проникали прямо у підсвідомість. — ЯКЩО ЇЇ НЕ ПРИГАЛЬМУВАТИ, МИ СКОРО ВЖЕ НЕ ЗНАТИМЕМО, ЯКИХ РЕЧЕЙ ЇХ НАВЧАТИ! ВОНА ЩОДНЯ ТВОРИТЬ МАЛЕНЬКІ ЧУДЕСА І ЗАСЛУГОВУЄ ПІДВИЩЕННЯ ПЛАТНІ.

Тоді вона знову клацнула пальцями і просто спостерігала, як ці слова займають відповідне місце в мозкові мадам Фраут. Жінка, фактично, навіть рухала вустами.

— Ну, так, звичайно, — пробурмотіла вона зрештою. — Ви дуже багато працювали… і… і, — і оскільки є речі, на які не впливає навіть понадприродна голосова команда, а однією з таких речей була неможливість вибити з директорки згоду на додаткові гроші, — ми якось при нагоді маємо подумати про невеличку надбавку для вас.

Сюзен повернулася до класу і решту дня творила маленькі чудеса, включно з видаленням клею з волосся Річенди, виливанням сечі з черевиків Біллі і частуванням учнів короткими відвідинами Останнього континенту.

Коли по них прийшли батьки, всі учні розмахували намальованими кольоровими олівцями зображеннями кенгуру, а Сюзен мала надію, що ніхто не зверне увагу на те, що їхні черевики вкриті червоним пилом, а у випадку з Біллі, координація дій якого так і не покращилася — червоною багнюкою. Клуб «Фіджет» був не єдиним місцем, де дорослі не бачили того, що, на їхню думку, було невірогідним.

Тепер вона могла перепочити.

Було просто приємно перебувати в порожньому класі. Звичайно ж, будь-який учитель зазначив би, що однією з таких утіх була відсутність дітлахів, а особливо Джейсона.

Але парти і полички на стінах кімнати свідчили про те, що семестр не минув намарне. Малюнки на стінах демонстрували глибоке розуміння дітьми перспективи і кольористики. Учні виготовили з картонних коробок модель білого коня у повний зріст, і в процесі цієї роботи вони довідалися багато нового про коней, а Сюзен довідалася, наскільки точно зауважує найменші деталі Джейсон. Їй довелося забрати в нього картонну трубку й пояснити, що це чемний коник.

Був довгий день. Вона підняла кришку столу й дістала «Казки сестер Ґрім». Ненароком розкидала при цьому деякі папери й побачила під ними маленьку картонну коробочку з золотисто-чорним оздобленням.

Це був дарунок від Вінсентових батьків.

Вона задивилась на коробочку.

Щодня вона мала таке випробування. Просто смішно. Тим паче, що «Гіґз і Мікінс» навіть не виробляли добрих шоколадних цукерок. Звичайне масло, цукор і…

Вона відсунула вбік клаптики коричневого паперу всередині коробочки й дістала звідти шоколадну цукерку. Нікому, зрештою, не заборонено з’їсти лише одну цукерочку. Вона поклала її до рота.

Чортчортчортчорт! Там усередині була нуга! Її єдина сьогодні шоколадна цукерка, і там була чорт штучна чорт рожево-біла чорт нудотна чорт ідіотська нуга!

Ну, але ж ніхто не може очікувати, що це буде враховуватися.[9] Вона має цілковите право на ще одну…

Учительська частина її єства з очима на потилиці зауважила якийсь невиразний рух. Вона рвучко озирнулася.

— Не бігати з косою!

Смерть Щурів перестав вистрибувати по таблиці для природознавства й подивився на неї винуватим поглядом.

— ПІ?

— І також не лізти до Канцелярської Шафи, — автоматично застерегла його Сюзен. Вона грюкнула кришкою столу, опускаючи її.

— ПІ!

— Так, ти хотів. Я чула, як ти думав про це, — зі Смертю Щурів можна було давати раду, якщо ставитися до нього, як до крихітного Джейсона.

Канцелярська Шафа! Це був один із найбільших театрів воєнних дій в історії класу, ця шафа і ще ігровий дім. Але те, кому належить право власності на ігровий дім, вирішувалося зазвичай без втручання Сюзен, тож їй тільки залишилося тримати напоготові мазь і носовичок, і висловлювати легеньке співчуття переможеним, тоді як за Канцелярську Шафу точилася справжня війна на виснаження. У ній містилися горщики з порошковою фарбою, стоси паперів, коробки з кольоровими олівцями, а ще такі специфічні речі, як запасна пара штанів для Біллі, який не давав їм довго пролежати намарне. Були там також Ножиці, які, згідно з правилами класу, сприймалися немов якась Машинерія Судного Дня, ну, і, звичайно ж, коробки із зірками. До шафи мали доступ лише Сюзен і, зазвичай, Вінсент. Попри всі намагання Сюзен, яка хіба що тільки не вдавалася до відвертого шахрайства, він завжди отримував офіційне визнання «найкращого зі всіх предметів» і щодня удостоювався жаданої честі побувати в Канцелярській Шафі, взяти там олівці і роздати в класі. Для решти учнів, і особливо для Джейсона, Канцелярська Шафа була чимось на кшталт містично-магічного королівства, відвідати яке всі намагалися за будь-якої сприятливої нагоди.

Якщо чесно, подумала Сюзен, оволодіння такими мистецтвами, як захист Канцелярської Шафи, вміння перехитрити Джейсона і здатність зберегти живою до кінця семестру улюблену домашню тваринку класу означає, що ви опанували принаймні половину вчительського фаху.

Вона підписала класний журнал, полила на підвіконні пониклі рослини, пішла і назбирала з живоплоту трохи свіжої бирючини для комах-паличників, що замінили хом’ячка Генрі (і були вибрані завдяки тому, що було доволі важко визначити, живі вони чи мертві), позбирала розкидані олівчики і обвела поглядом кімнату з усіма тими маленькими стільчиками. Інколи її бентежило те, що майже всі, кого вона добре знала, були менше одного метра зростом.

Вона ніколи не була певна, чи варто в такі оце часи, як тепер, довіряти дідусеві. Усе було пов’язане з Правилами. Він не мав права втручатися, але знав її слабкі місця, тож міг її накрутити і вислати кудись світ за очі…

Хтось такий, як я. Так, він знав, як підігріти її цікавість.

Хтось такий, як я. Зненацька десь у світі з’являється якийсь небезпечний годинник, а мені раптово кажуть, що є хтось такий, як я.

Хтось такий, як я. Хоч зовсім і не такий. Принаймні я знала своїх батьків. І вона колись вислухала розповідь Смерті про високу чорняву жінку, що блукала кімнатами свого безмежного скляного палацу, оплакуючи дитину, яку вона народила і щодня могла бачити, але якої ніколи не могла торкнутися…

З чого мені хоча б почати?

Цок

Лобсанґ багато чого навчився. Він навчився, що в кожній кімнаті є принаймні чотири кути. Навчився, що підмітальники починають працювати, коли небо стає достатньо світлим, щоб можна було бачити порох, і не зупиняються аж до заходу сонця.

Лу-Тзе в ролі вчителя був доволі поблажливий. Він завжди звертав увагу на ті місця, яким Лобсанґ не приділив достатньої уваги.

Вгамувавши свій початковий гнів і заспокоївшись після глузувань з боку його колишніх однокласників, Лобсанґ виявив, що ця робота наділена своєрідною привабливістю. Дні поволі проминали під шелестіння його мітли…

…аж поки щось немовби клацнуло в його голові, і він вирішив, що з нього вже досить. Він закінчив підмітати свою секцію коридора і знайшов Лу-Тзе на терасі, де той замріяно шурхав мітлою.

— Підмітальнику?

— Так, хлопче?

— Що ви намагаєтесь мені втовкмачити?

— Перепрошую?

— Я не очікував, що стану під… підмітальником! Ви ж сам Лу-Тзе! Я мав би стати підмайстром у… у героя!

— Справді? — Лу-Тзе почухав борідку. — Он воно як. Чорти б його побрали. Тепер я розумію, в чому проблема. Ти мав би давно мені сказати. Чому ти мовчав? Я ж більше не беруся за такі речі.

— Ні?

— Усі ці ігрища з історією, біганина, турбування людей… Ні, тільки не це. Я взагалі ніколи не був певний, що це варто робити, якщо чесно. Ні, з мене цілком досить підмітання. Є щось… справжнє у спогляданні гарної чистенької підлоги.

— Це випробування, так? — холодно спитав Лобсанґ.

— О, так.

— Тобто, я розумію, як це працює. Учитель примушує учня виконувати всю чорну роботу, а тоді виявляється, що насправді учень навчався якихось дуже важливих речей… але мені здається, що я не навчився по суті нічого, крім того хіба, що люди доволі брудні й неохайні.

— Це теж непоганий урок, — сказав Лу-Тзе. — Хіба ж не написано: «Важка праця ще нікому не зашкодила»?

— Де це написано, Лу-Тзе? — запитав Лобсанґ, якого це все вже добряче почало дратувати.

Підмітальник сяйнув посмішкою.

— Ага, — мовив він. — Учень, мабуть, уже готовий учитися. Отже, ти не бажаєш пізнавати Шлях Підмітальника, а хочеш натомість вивчити Шлях місіс Космополитої?

— Кого?

— Ми все гарно підмели. Ходімо до саду. Бо хіба ж не написано: «Добре бувати на свіжому повітрі»?

— Це справді десь написано? — спантеличено перепитав Лобсанґ.

Лу-Тзе видобув із кишені невеличкий пошарпаний зошит.

— Ось тут, — мовив він. — Можеш мені повірити.

Цок

Лу-Тзе неквапливо налаштував крихітне дзеркальце, щоб краще скерувати сонячне світло на одну зі своїх карликових бонсай-гір. Мугикав собі під носа якийсь безжурний мотивчик.

Лобсанґ сидів, перехрестивши ноги, на каменях і обережно гортав пожовклі сторінки старезного зошита, на якому було написано давно вицвілим чорнилом «Шлях місіс Космополитої».

— Ну, як? — запитав Лу-Тзе.

— Цей Шлях має відповіді на всі питання, так?

— Так.

— Тоді… — Лобсанґ показав головою на маленький вулканчик, що трохи димівся, — як це працює? Він же на тарілочці!

Лу-Тзе дивився прямо перед собою, ворушачи вустами.

— Сімдесят шоста сторінка, якщо не помиляюся, — сказав він.

Лобсанґ знайшов потрібну сторінку.

— Тому що, — прочитав він.

— Гарна відповідь, — мовив Лу-Тзе, делікатно чистячи щіточкою з верблюжого волосся малесеньку скелю.

— Просто «Тому що», Підмітальнику? Без жодних пояснень?

— Пояснень? А як можна пояснити гору? З роками ти довідаєшся, що більшість питань зводяться, врешті-решт, до простої відповіді: «Тому що».

Лобсанґ нічого не сказав. Ця Книга Шляху створювала для нього проблеми. Ось що він волів би сказати: «Лу-Тзе, це все нагадує набір банальних висловів якоїсь підстаркуватої пані. Літні жінки власне так і говорять. Хіба можна назвати коаном такі фрази, як «Смачніше не стане, якщо копирсатися в цьому» або «Доїдай до кінця, і матимеш кучеряве волосся», або «Усе дістається тому, хто чекає»? Такі поради можна знаходити у вепротістечках!»

— Справді? — озвався Лу-Тзе, який і далі був заглиблений у споглядання гори.

— Я нічого не казав.

— О. Мені так здалося. Чи ти сумуєш за Анк-Морпорком?

— Так. Мені там не треба було підмітати підлоги.

— Ти був добрим злодієм?

— Фантастичним.

Вітерець повіяв пахощами черешневого цвіту. Було б добре, подумав Лу-Тзе, бодай одного разу зібрати стиглих черешень.

— Я бував у Анк-Морпорку, — сказав він, випростовуючись і переходячи до наступної гори. — Ти бачив прочан, які сюди приходять?

— Так, — відповів Лобсанґ. — Усі з них сміються.

— Справді? — вигнув брови Лу-Тзе. — Попри те, що вони здолали тисячі миль у пошуках істини?

— Але ж хіба не казав Колин, що істина, якщо вона є десь, вона є скрізь? — сказав Лобсанґ.

— Молодець. Бачу, що ти принаймні чогось навчився. А от мені колись здалося, ніби всі вирішили, що мудрість можна знайти тільки десь у далеких краях. Тому я й подався до Анк-Морпорка. Усі приходили туди, тож у цьому був свій резон.

— Ви шукали просвітлення?

— Ні. Мудреці не шукають просвітлення, а чекають його. І ось у процесі чекання мені спало на думку, що цікавіше було б шукати сум’яття, — повідав Лу-Тзе. — Адже, зрештою, просвітлення настає тоді, коли зникає сум’яття. І я знайшов це сум’яття. А також певною мірою знайшов просвітлення. Скажімо, не минуло й п’яти хвилин, як у провулку якісь незнайомці просвітили мене, позбавивши тієї мінімальної власності, якою я ще володів, і тим самим дали мені вартісний урок щодо нікчемності матеріальних надбань.

— Але чому саме Анк-Морпорк? — запитав Лобсанґ.

— Подивися в кінці книжечки, — сказав Лу-Тзе.

Там стирчав пожовклий і хрусткий аркуш паперу. Хлопець розгорнув його.

— Ой, та це ж просто частина «Альманаху», — здивувався він. — Він там дуже популярний.

— Так. Це тут залишив один шукач мудрості.

— Е-е… але на цій сторінці тільки фази Місяця.

— З другого боку, — сказав підмітальник.

Лобсанґ перевернув аркуш.

— Тут тільки реклама Торгової гільдії Анк-Морпорка, — мовив він. — «В Анк-Морпорці є все!» — він подивився на усміхненого Лу-Тзе. — І… ви подумали, що…

— Ох, старий я, простодушний і довірливий, — сказав підмітальник. — Тоді як ви всі молоді й хитромудрі. Але ж хіба не бачив Колин провіщення у вируванні каші в мисці або в польоті пташок? А це було дійсно написано. Тобто, пташині польоти інтерпретувати доволі складно, але це були слова. І ось, провівши ціле життя в пошуках, я побачив нарешті початок Шляху. Мого Шляху.

— І ви вирушили в дорогу аж до самого Анк-Морпорка… — кволо вимовив Лобсанґ.

— І я опинився на Квірмській вулиці, з умиротвореними думками і порожніми кишенями, — вів далі підмітальник, лагідно всміхаючись при згадці про це, — і побачив там на одному вікні напис «Оренда кімнат». Ось так я й зустрів місіс Космополиту, яка відчинила двері, коли я постукав, а тоді, коли я завагався, не знаючи, на якій мові до неї звернутися, вона зронила: «У мене, знаєте, немає для вас цілого дня». Повторила майже дослівно один із висловів Колина! І я відразу збагнув, що знайшов те, чого шукав! Щодня я мив посуд на кухні біля їдальні для гостей за двадцять пенсів у день і рештки недоїдків, а вечорами допомагав місіс Космополитій чистити в будинку і уважно вислуховував її розмови. Вона була природженою підмітальницею з чудовими ритмічними рухами і володіла бездонним джерелом мудрості. Не минуло й двох днів, як вона проказала саме ті слова, які прорік Колин, збагнувши істинну природу Часу! Це сталося тоді, коли я попросив її про знижку, адже я, звісно, не спав у ліжку, на що вона відповіла: «Я народилася не вчора, містере Тзе!». Дивовижно! А вона ж навіть не могла ніколи бачити Священних Текстів!

Спантеличене обличчя Лобсанґа застигло, немовби старанно намальована картина.

— Я народилася не вчора? — перепитав він.

— Ах, так, звичайно, ти ж послушник, і цього ще не міг би знати, — сказав Лу-Тзе. — Це сталося, коли він заснув у печері, і уві сні побачив Час і довідався, що всесвіт щосекунди відтворюється заново, нескінченно, а минуле — це тільки спогад. І він тоді вийшов із печери у воістину новий світ і прорік: «Я не народився… вчора»!

— О, так, — сказав Лобсанґ. — Але…

— Ах, місіс Космополита, — вимовив Лу-Тзе, а його очі засльозилися. — Що то за жінка, і як вона вміла тримати все в чистоті! Якби вона була підмітальницею тут, нікому б не було дозволено ходити по підлозі! А її будинок! Такий чудовий! Просто палац! Щодругого тижня нові простирадла! А куховарення? Лише для того, щоб скуштувати її Запечену на Грінці Квасолю будь-який чоловік міг би пожертвувати цілісіньким всесвітнім циклом!

— Гм, — зронив Лобсанґ.

— Я пробув там три місяці, підмітаючи її будинок, як і годиться учневі, а тоді повернувся сюди, чітко побачивши перед собою свій Шлях.

— А, е-е, ті всі історії про вас…

— О, вони правдиві. Майже всі. Трохи перебільшені, але здебільшого правдиві.

— І та про цитадель у Мунтабі, про Пашу й риб’ячу кістку?

— О, так.

— Але як ви потрапили туди, де з пів десятка вишколених і озброєних чоловіків не могли навіть…?

— Я непримітний коротун із мітлою, — просто пояснив Лу-Тзе. — Скрізь буває сміття, якого треба позбутися. Чим може зашкодити людина з мітлою?

— Що? І оце все?

— Ну, а далі все було пов’язане з куховаренням. Паша не був доброю людиною, а ще він любив обжиратися рибним пирогом.

— І жодних бойових мистецтв? — здивувався Лобсанґ.

— О, це завжди останній засіб. Історія потребує пастухів, а не м’ясників.

— А ви знаєте окідокі?

— Там просто стрибають, як зайчики.

— Шіітаке?

— Якби я хотів застромити руку в гарячий пісок, пішов би на берег моря.

— Упсідазі?

— Марнують гарну цеглу.

— Не-мо-шу?

— Ти це вигадав.

— Тунґ-пі?

— Понуре компонування квітів.

— Дежа-фу? — Лу-Тзе відреагував на це, вигнувши брови.

— Дежа-фу? — до тебе дійшли ці чутки? Ха! Жоден із тутешніх монахів не знає про дежа-фу, — сказав він. — Я про таке відразу б довідався. Послухай-но, хлопче, до насильства вдаються насильники. У більшості складних ситуацій цілком вистачає палки від мітли.

— Тільки в більшості? — зронив, не приховуючи сарказму, Лобсанґ.

— О, я розумію. Ти хочеш позмагатися зі мною в додзьо? Бо це стара істина: коли учень перемагає вчителя, вчитель уже нічого не може від нього приховувати, адже учнівство завершено. Хочеш отримати урок?

— Ага! Я знав, що зможу таки чогось навчитися!

Лу-Тзе підвівся.

— Чому саме ти? — вимовив він. — Чому саме тут? Чому саме тепер? «На все свій час і місце». Чому цей час і це місце? Якщо я беру тебе в додзьо, ти маєш повернути те, що вкрав у мене! Негайно!

Він подивився на столик із тикового дерева, на якому працював зі своїми горами.

Лопатка лежала вже там.

На землю впали, тріпочучи, кілька пелюсток черешневого цвіту.

— Зрозуміло, — сказав він. — То ти такий спритний? Я й не помітив нічого.

Лобсанґ промовчав.

— Це ж дріб’язкова й маловартісна річ, — мовив Лу-Тзе. — Скажи мені, будь ласка, навіщо ти її взяв?

— Перевіряв, чи зможу. Мені було нудно.

— Он як. Побачимо, чи вдасться нам зробити життя цікавішим для тебе. Не дивно, що ти нудишся, якщо вже так добре вмієш розтинати час.

Лу-Тзе повертів у руках лопатку.

— Дуже спритний, — повторив він. Тоді нахилився і здмухнув пелюстки з крихітного льодовика. — Ти розтинаєш час так швидко, ніби вже здобув Десятий Д’їм. А ще майже не розпочав вишкіл. Ти, мабуть, був надзвичайним злодієм! А тепер… Ой, лишенько, я ж маю змагатися з тобою в додзьо…

— Ні, це не потрібно! — заперечив Лобсанґ, адже Лу-Тзе тепер здавався наляканим і приниженим, навіть його зріст немовби зменшився, а кістки стали крихкими.

— Я наполягаю, — не погодився старенький. — Зробимо це зараз. Бо ж написано: «Немає іншого часу, крім теперішнього», і це найпроникливіша думка місіс Космополитої, — він зітхнув і подивився вгору на гігантську статую Колина.

— Поглянь-но на нього, — сказав він. — Оце був парубійко, га? Отримував цілковите блаженство від всесвіту. Бачив минуле й майбутнє, наче єдину живу персону, і написав «Книги з історії», щоб показати нам, як воно буде. Нам неможливо уявити, що бачили ті очі. І він ніколи в житті не підняв руку на жодного чоловіка.

— Послухайте, я справді не хотів…

— А ти дивився на інші статуї? — запитав Лу-Тзе, немовби цілком забувши про додзьо.

Лобсанґ розгублено прослідкував за його поглядом. На високому кам’яному підвищенні, що простягалося вздовж усього саду, стриміли сотні менших статуй, вирізьблених здебільшого з дерева і розмальованих крикливими фарбами. Зверху над долиною нависали фігури почвар, у яких очей було більше, ніж ніг, а хвостів більше, ніж зубів; потворні комбінації риб, кальмарів, тигрів і пастернаку, поєднані так, немовби творець усесвіту перевернув коробку з зайвими частинами і зліпив це все докупи, пофарбувавши рожевими, помаранчевими, фіолетовими й золотистими кольорами.

— О, це дгланґ… — почав був Лобсанґ.

— Демони? Це одна їхня назва, — сказав підмітальник. — Абат нарік їх Ворогами Розуму. А Колин написав про них у своїх скрижалях. І сказав, що найгіршим було оте.

Він показав на маленьку сіру фігурку в каптурі, котра здавалася чужорідним тілом серед цього дикого карнавалу монстрів.

— Не здається особливо небезпечною, — сказав Лобсанґ. — Чуєте, Підмітальнику. Я не хочу…

— Найнебезпечнішими можуть бути якраз ті речі, що не здаються небезпечними, — урвав його Лу-Тзе. — Те, що вони не здаються загрозливими, якраз і робить їх небезпечними. Бо ж написано: «Зовнішність буває оманлива».

— Лу-Тзе, я справді не хочу битися з вами…

— О, твої вихователі скажуть тобі, що завдяки бойовим мистецтвам можна навчитися розтинати час, і це певною мірою правда, — вів далі Лу-Тзе, явно його не слухаючи. — Але цього можна досягти і підмітанням, у чому ти вже, мабуть, пересвідчився. Завжди знаходь досконалу мить, казав Колин. Просто люди завжди прагнуть скористатися нею, щоб копнути інших людей по потилиці.

— Але це не був якийсь виклик. Я просто хотів, щоб ви показали мені…

— І я це зроблю. Ходімо. Я уклав угоду. Мушу тепер її виконувати, старий дурень.

Найближчим виявився додзьо Десятого Д’їма. Там було порожньо, якщо не враховувати двох ченців, постаті яких зливалися в одну смугу, поки вони витанцьовували на маті, огортаючи один одного часом.

Лобсанґ знав, що Лу-Тзе мав слушність. Час був ресурсом. Можна було навчитися пришвидшувати його або вповільняти, щоб монах міг легко пройти крізь юрбу з такою швидкістю, що ніхто б і не встиг його побачити. Або він міг би застигнути нерухомо на пару секунд і спостерігати, як сонце й місяць женуться одне за одним у мерехтливому небі. Він міг вкласти цілісінький день медитації в одну хвилину. А тут, у долині, день тривав вічно. Цвіт так ніколи і не ставав плодом черешні.

Розмиті постаті бійців перетворилися у двох розгублено застиглих ченців, коли вони побачили Лу-Тзе. Він їм уклонився.

— Я прошу дозволу скористатися ненадовго цим додзьо, щоб мій учень провчив мене за старечі примхи, — звернувся він до ченців.

— Я справді не мав на увазі… — почав був Лобсанґ, але Лу-Тзе штурхнув його ліктем поміж ребра. Ченці стурбовано подивилися на старого.

— Додзьо ваш, Лу-Тзе, — сказав один із них. Вони квапливо рушили геть і мало не заплутались у власних ногах, озираючись.

— Тут ми маємо вивчати час і здатність його контролювати, — сказав Лу-Тзе, дивлячись їм услід. — Бойові мистецтва допомагають нам у цьому. Вони є просто підмогою. Принаймні в цьому має бути їхнє призначення. Навіть там, у зовнішньому світі, добре вишколена особа може відчути під час бою, яким гнучким може бути час. А тут ми цю його властивість удосконалюємо. Стискаємо час. Розтягаємо його. Зупиняємо мить. А лупнути когось по носі так, щоб аж нирки з нього повилазили — це дурнуватий побічний продукт.

Лу-Тзе взяв зі стійки гострющий, як бритва, меч-піку і простягнув його приголомшеному хлопцеві.

— Бачив щось подібне раніше? Вони насправді не зовсім для послушників, але я бачу в тобі потенціал.

— Так, Підмітальнику, але…

— Знаєш, як цим користатися?

— Я добре володію тренувальними мечами, але вони зроблені з…

— Тоді бери й атакуй мене.

Угорі над ними щось зашелестіло. Лобсанґ звів погляд і побачив монахів, які заповнювали оглядовий балкончик зверху над додзьо. Були там навіть деякі старійшини. Чутки швидко поширюються в цьому маленькому світі.

— Правило Друге, — сказав Лу-Тзе, — ніколи не відмовляйся від зброї, — він відступив на пару кроків назад. — Як тільки будеш готовий, хлопче.

Лобсанґ невпевнено змахнув вигнутим мечем.

— Ну? — підбадьорив його Лу-Тзе.

— Я не можу просто…

— Чи це додзьо Десятого Д’їма? — запитав Лу-Тзе. — Та ж ніби так, якщо не помиляюся. А це означає, що тут немає жодних правил, так? Будь-яка зброя, будь-яка стратегія… тут усе дозволено. Ти второпав? Чи тобі бракує мізків?

— Але я не можу просто взяти і вбити когось, тому що мене попросили це зробити!

— Чому ні? Що сталося з містером Чемністю?

— Але…

— У тебе в руках смертоносна зброя! Перед тобою беззахисна людина в упокореній позі! Ти що, злякався?

— Так! Я злякався!

— Добре. Це вже Третє правило, — спокійно прорік Лу-Тзе. — Бачиш, скільки всього ти сьогодні навчився? Я вже й усмішку стер із твого обличчя, так? Гаразд, поклади цього меча назад на стійку і візьми… Так, візьми палицю дакка. Нею нічого страшного не вчиниш, хіба що потовчеш мої старечі кістки.

— Я волів би, щоб ви мали якісь захисні щитки…

— Ти що, аж так добре володієш цією палицею?

— Я дуже швидкий…

— В такому разі, якщо ти відразу не почнеш двобій, я вихоплю її з твоїх рук і розламаю об твою голову, — сказав Лу-Тзе, відступаючи на крок. — Готовий? Мене вчили, що найкращий захист — це атака.

Лобсанґ неохоче підняв палицю, салютуючи нею.

Лу-Тзе склав руки і, поки Лобсанґ наближався, пританцьовуючи, до нього, заплющив очі і всміхнувся сам до себе.

Лобсанґ підняв палицю знову.

І завагався.

Лу-Тзе шкірився усмішкою.

Друге правило, Третє правило… А яким було Перше правило?

Завжди пам’ятай Перше правило…

— Лу-Тзе!

У дверях з’явився, стурбовано махаючи руками, задиханий головний аколіт абата.

Лу-Тзе розплющив одне око, тоді друге, а тоді підморгнув Лобсанґу.

— Ледве врятувався, га? — мовив він. Тоді повернувся до аколіта. — Так, екзальтований сер?

— Ви маєте прийти негайно! І всі ченці, яким дозволено мандрувати у світі! До залу Мандали! Вже!

На балкончику заметушилися, і декілька ченців почали вибиратися з натовпу.

— Ах, який азарт, — мовив Лу-Тзе, забираючи з рук Лобсанґа, який не пручався, палицю і ставлячи її назад на стійку. Зала швидко порожніла. Довкола цілого Ой-Донґу нестямно гриміли гонги.

— Що відбувається? — здивувався Лобсанґ, коли повз них пробіг останній монах.

— Гадаю, що скоро нам скажуть, — відповів Лу-Тзе і почав робити собі самокрутку.

— А чи не краще нам поквапитися? Усі вже звідси побігли! — удалині стихало ляскання сандалій.

— Не видається, ніби щось горить, — спокійно зронив Лу-Тзе. — Крім того, якщо ми ще трішки зачекаємо, то коли прийдемо туди, всі вже викричаться і, можливо, діятимуть розсудливіше. Підемо Годинниковою стежкою. О цій порі дня там особливо гарно.

— Але ж… але…

— Бо ж написано: «Перш, ніж бігти, треба навчитися ходити», — сказав Лу-Тзе, закидаючи мітлу на плече.

— Знову місіс Космополита?

— Дивовижна жіночка. І все тримала в ідеальній чистоті.

Звивиста Годинникова стежка починалася від головного комплексу, піднімалася вгору терасами садів, а тоді з’єднувалася з ширшою доріжкою, що вела до тунелю в скелястому мурі. Послушники завжди дивувалися, чому цю стежку називають Годинниковою, хоч там ніде не було видно жодного годинника.

Донеслося бамкання нових гонгів, приглушене густою рослинністю. Лобсанґ почув тупіт ніг, що бігли головною стежиною. А тут з квітки на квітку пурхали колібрі, байдужі до загального збудження.

— Цікаво, котра зараз година, — мовив Лу-Тзе, крокуючи попереду.

Усе є випробуванням. Лобсанґ подивився на клумбу.

— Чверть на десяту, — сказав він.

— О? А як ти довідався?

— Польові нагідки розкриті, аренарія багряна розкривається, пурпурова берізка закрита, а жовтий таволжник закривається, — пояснив Лобсанґ.

— Ти сам розібрався з квітковим годинником?

— Так. Це ж просто.

— Справді? О котрій годині розкривається біла водяна лілія?

— О шостій ранку.

— Ти приходив дивитися?

— Так. А цей сад посадили ви?

— Одне з моїх маленьких… досягнень.

— Він прекрасний.

— Тільки не дуже точний в передранкові години. Більшість нічних квітів тут добре не ростуть. Знаєш, таких, які розпускаються для нетлі…

— Час воліє, щоб його саме так вимірювали, — сказав Лобсанґ.

— Справді? Я тут, звичайно, не фахівець, — мовив Лу-Тзе. Він стиснув кінчик своєї цигарки, загасивши її, а тоді запхав собі за вухо. — Ну, але ходімо далі. Всі вже, мабуть, припинили нарешті свої марні суперечки. Як ти на те, щоб пройтися знову залою Мандали?

— Ой, та я не проти, я просто… цілком забув про неї.

— Справді? І ти ж її ніколи раніше не бачив. Але час інколи грає з нами в кумедні ігри. Ось я колись… — Лу-Тзе раптом замовк і подивився на учня.

— З тобою все гаразд? — запитав він. — Ти зблід.

Лобсанґ скривився й похитав головою.

— Якесь… дивне відчуття, — пояснив він. Він невпевнено махнув рукою в напрямку низовини, що простягалася на обрії блакитно-сірими плямами полів. — Щось отам…

Скляний годинник. Велика скляна будівля і скляний годинник ось тут, де його не мало би бути. Він був ледве помітний: проявлявся в повітрі мерехтливими контурами, немовби можна було побачити відблиск світла від яскравої поверхні, якої й не було.

Усе тут було прозоре — елегантні стільці, столи, квіткові вази. Але тут він збагнув, що називати їх скляними було неправильно. Тут краще пасувало би слово кришталь або крига — тонесенька бездоганно крига, якою часом усе вкривається після міцних морозів. Було видно лише обриси всіх речей.

Крізь далекі стіни він міг бачити сходи. Скляні кімнати були згори, знизу і з боків, і не було їм кінця ні краю.

І водночас це все було знайоме. Немовби опинився вдома.

Скляні кімнати наповнилися звуком. Він був високий і лункий, нагадуючи обертони, які з’являються, коли проводити мокрим пальцем довкола обідка винного келиха. А ще там щось рухалося — немов якийсь серпанок у повітрі за прозорими стінами, що пересувався, майорів і… стежив за ним…

— Що може там бути? І що ти маєш на увазі під «дивне»? — пролунав голос Лу-Тзе.

Лобсанґ закліпав очима. Ось це було дивним місцем, ось тут, цей закляклий і негнучкий світ…

А тоді це відчуття промайнуло і зблякло.

— Просто стало дивно. На якусь мить, — пробурмотів він. Його щока була вологою. Він підняв руку і торкнувся цієї вологості.

— Це тому, що вони додають до чаю оце протухле масло з молока яка, я завжди це казав, — зронив Лу-Тзе. — Місіс Космополита ніколи… А ось це справді незвично, — поглянув він раптом угору.

— Що? Що? — запитав Лобсанґ, дивлячись порожнім поглядом на вологі кінчики своїх пальців, а тоді на безхмарне небо.

— Зволікатор набрав надмірну швидкість. — Лу-Тзе змінив позу. — Відчуваєш?

— Я нічого не чую! — заперечив Лобсанґ.

— Треба не чути, а відчувати. Своїми сандалями. Овва, тепер ще один… і ще. Ти не відчуваєш цього? Оцей… це старий Шістдесят шостий, його так ніколи і не збалансували нормально. Почуємо їх за хвилину… Ой, лишенько. Дивись на квіти. Поглянь-но на квіти!

Лобсанґ обернувся.

Аїзові рослини розкривалися. Польовий жовтий осот закривався.

— Часовий витік, — мовив Лу-Тзе. — Прислухайся! Тепер ти їх чуєш, га? Вони скидають час навмання! Побігли!

Згідно з Другою Скрижаллю Колина Вічноздивованого, Колин Вічноздивований випиляв першого Зволікатора зі стовбура вамвама, вирізьбив на ньому певні символи, припасував до нього бронзове веретено і закликав Одоробла-учня.

— Ага. Дуже гарно, вчителю, — сказав Одоробло. — Молитовне колесо, так?

— Ні, ця річ не аж така складна, — заперечив Колин. — Вона просто зберігає і рухає час.

— Така простенька, га?

— І зараз я її випробую, — мовив Колин. Він крутнув її рукою в півоберта.

— Ага. Дуже гарно, вчителю, — сказав Одоробло. — Молитовне колесо, так?

— Ні, ця річ не аж така складна, — заперечив Колин. — Вона просто зберігає і рухає час.

— Така простенька, га?

— І зараз я її випробую, — мовив Колин. Цього разу він крутнув її трошки менше.

— Така простенька, га?

— І зараз я її випробую, — мовив Колин. Цього разу він легенько покрутив нею туди-сюди.

— Така про-про-про Така простень-тень, га гага простенька, га? — сказав Одоробло.

— І я її випробував, — повідомив Колин.

— І спрацювало, вчителю?

— Гадаю, що так, — Колин звівся на ноги. — Дай-но мені мотузку, якою ти обв’язуєш дрова. І… так, ще кісточку з тих черешень, які ти вчора назривав.

Він обв’язав пошарпаною мотузкою циліндр, а тоді кинув кісточку в багнюку. Одоробло ледве встиг відскочити вбік.

— Бачиш оті гори? — спитав Колин, смикнувши за мотузку. Циліндр почав вертітися з м’яким гудінням.

— О, так, учителю, — слухняно озвався Одоробло. Довкола тут практично нічого й не було, крім гір; їх було так багато, що інколи їх було неможливо побачити, бо вони заступали одна одну.

— Скільки часу потрібно каменю? — запитав Колин. — Або глибокому морю? Ми посунемо час туди, — він підняв ліву руку над циліндром, що швидко крутився, — де він потрібніший.

Колин подивився на черешневу кісточку. Нечутно поворушив губами, немовби намагався розв’язати якусь складну головоломку. Тоді показав правицею на кісточку.

— Відійди, — звелів він і легесенько торкнувся пальцем циліндра.

Не чутно було жодного звуку, крім тріску повітря, що мовби розкололося, і шипіння пари з багнюки.

Колин подивився на нове дерево і усміхнувся.

— Я ж казав тобі відійти, — мовив він.

— Я, е-е, зараз спущуся тоді, так? — пролунав голос з-поміж заквітчаних гілок.

— Але обережно, — застеріг Колин і тільки зітхнув, коли Одоробло гепнувся додолу, всипаний пелюстками.

— Тут завжди буде черешневий цвіт, — прорік він.

Лу-Тзе підтягнув свою мантію і спритно подріботів доріжкою, а Лобсанґ побіг слідом за ним. Здавалося, ніби пронизливе вищання лунає прямо з каміння. Підмітальник пригальмував біля ставочка з коропами, на якому тепер здіймалися химерні хвилі, і рушив далі тінистою стежечкою попри потічок. В повітря раптом зірвалися червоні ібіси…

Він зупинився, а тоді впав долілиць на плитки, якими була вимощена стежка.

— Лягай мерщій!

Але Лобсанґ занадто швидко біг. Він почув, як щось шугонуло в нього над головою гучно й розкотисто. Він озирнувся й побачив, як останній ібіс почав падати згори, зменшуватися й губити пір’я, оточений ореолом блідо-блакитного сяйва. Птах верескливо пискнув і зник із гучним ляскотом.

Але не зник остаточно. Кілька секунд траєкторію його польоту наслідувало яйце, але, зрештою, й воно впало на каміння й розбилося.

— Час навмання! Скоріше, швидше! — крикнув Лу-Тзе. Він знову звівся на ноги, кинувся до декоративної решітки у скелі перед ними і, несподівано явивши неабияку силу, вирвав її прямо з каменю.

— Там невелике провалля, але якщо перекотитися, коли впадеш, усе буде гаразд, — попередив він, протискаючись у отвір.

— А куди це веде?

— До Зволікаторів, звичайно!

— Але ж послушникам заборонено там опинятися під загрозою смерті!

— Який збіг, — зронив Лу-Тзе, тримаючись за край лише кінчиками пальців. — Бо якщо ти залишишся тут, тебе також чекає вірна смерть.

Він провалився кудись у темряву. За якусь мить знизу долинула не зовсім просвітлена лайка.

Лобсанґ заліз у отвір, повис на кінчиках пальців, тоді відпустив їх, полетів униз і перекрутився, коли впав на землю.

— Молодець, — похвалив його звідкілясь із напівпітьми Лу-Тзе. — Коли є сумніви, вибирай життя. Сюди!

Перехід закінчився широким коридором. Шум тут був просто оглушливий. Щось механічне билося в агонії.

Почувся гучний тріск, а невдовзі залунали голоси.

З-за рогу вибігли кілька десятків монахів у традиційних мантіях, але з товстими корковими шоломами на голові. Майже всі вони верещали. Деякі найрозумніші не витрачали марно сили на крики, намагаючись якомога швидше долати відстань. Лу-Тзе схопив одного з них за руку, хоч той намагався вирватися.

— Відпустіть мене!

— Що сталося?

— Забирайтеся звідси, поки вони всі не накрилися!

Монах вивільнився і помчав услід за іншими.

Лу-Тзе нахилився, підняв коркового шолома, що впав на землю, і врочисто подав його Лобсанґу.

— Насамперед здоров’я і безпека, — сказав він. — Дуже важливо.

— А це мене захистить? — запитав Лобсанґ, одягаючи шолом.

— Не дуже. Але якщо знайдуть твою голову, можливо, її зможуть розпізнати. Коли зайдемо в залу, нічого там не рухай.

Лобсанґ очікував побачити якусь склепінчасту величну споруду.

Про Залу Зволікаторів говорили так, ніби це було щось на кшталт величезного собору. Але наприкінці коридора він міг побачити лише пелену синього диму. І тільки коли його очі призвичаїлися до вируючої імли, він зміг розрізнити найближчий до нього циліндр.

Це був суцільний кам’яний стовп близько трьох метрів завширшки і шести метрів заввишки. Він так швидко крутився, що видавався якоюсь невиразною плямою. Повітря довкола нього мерехтіло сріблисто-синіми іскорками.

— Бачиш? Вони скидають! Сюди! Швидко!

Лобсанґ побіг за Лу-Тзе і побачив, що там були сотні… ні, тисячі циліндрів, деякі з яких сягали аж до вигнутого даху цієї печери.

Тут ще й досі були ченці, які бігли до колодязів і верталися з відерцями води, яка оберталася в пару, коли вони заливали нею задимлені кам’яні підшипники в основі циліндрів.

— Ідіоти, — пробурмотів підмітальник. Він приставив руки до вуст і закричав:

— Де наглядач?

Лобсанґ показав на край дерев’яного подіуму, вбудованого в стіну зали.

Там лежав напівзогнилий корковий шолом і пара старезних сандалій. Поміж ним була купка сірого пороху.

— Бідолаха, — зітхнув Лу-Тзе. — П’ятдесят тисяч років одним махом, — він знову сердито глянув на ченців, що розбігалися навсібіч. — Може, нарешті зупинитесь і підійдете сюди! Я не проситиму двічі!

Дехто з них утер з очей піт і рушив до подіуму, почувши з полегшею принаймні якийсь наказ, а за їхніми спинами вищали Зволікатори.

— Так воно краще! — гукнув Лу-Тзе, коли до цих монахів почали долучатися й інші. — А тепер слухайте мене! Це просто каскадна перенапруга! Ви всі про неї чули! Ми можемо з нею впоратися! Треба тільки перехресно з’єднати майбутності й минулості, насамперед найшвидші…

— Бідолашний містер Шобланґ уже це пробував, — зронив якийсь монах. Він показав на скорботну купку.

— Тоді мені потрібні дві команди… — Лу-Тзе замовк. — Ні, в нас мало часу! Зробимо це ногами, як звикло! Одна людина до кожного веретена, вдаряєте стрижень, коли я скажу! Бути готовими, коли я називатиму числа!

Лу-Тзе видерся на подіум і обвів поглядом комутатор з дерев’яними шпульками. Над кожною з них висів у повітрі червоний або синій ореол.

— Який безлад, — мовив він. — Який тут безлад.

— А що вони означають? — запитав Лобсанґ.

Лу-Тзе провів руками над шпульками.

— Отже. Ті з червоним забарвленням розмотують час, прискорюють його, — пояснив він. — А ті, що з синім, змотують час, уповільнюють його. Яскравість кольору залежить від швидкості процесу. Але зараз вони всі крутяться безладно, бо перенапруга їх відрізала, розумієш?

— Відрізала від чого?

— Від навантаження. Від світу. Бачиш там угорі? — він показав рукою на двійко довгих стелажів, що тягнулися вздовж усієї стіни печери. На кожному стелажі містилися поворотні заслінки, один ряд синіх, а другий — темно-червоних.

— Чим яскравіший їхній колір, тим більше змотується або розмотується час?

— Молодчина! Їх треба збалансувати! І для цього ми паруємо веретена, щоб вони змотували й розмотували навзаєм одне одного. Нейтралізували самі себе. Бідолаха старенький Шобланґ намагався, мабуть, знову їх запустити в дію. Це неможливо, принаймні не під час каскаду. Треба дочекатися, поки все зупиниться, а тоді вже наводити лад, — він подивився на шпульки, а тоді на юрбу ченців. — Гаразд. Ось ти… 128 і 17, а тоді 45 і 89. Починай. А ти… 596 і, дай-но подумати… так, 402…

— Сімсот дев’яносту! — вигукнув Лобсанґ, показуючи на шпульку.

— Що-що?

— Сімсот дев’яносту!

— Не мели дурниць. Вона ще розмотується, хлопче. Має бути чотириста друга, ось тут.

— Сімсот дев’яноста зараз почне знову змотувати час!

— Вона ще яскраво-блакитна.

— Зараз почне змотувати. Я це знаю. Тому що… — послушник провів пальцем понад рядами шпульок, завагався на мить, а тоді показав на шпульку з другого боку від комутатора, — вона парує свою швидкість з отією.

Лу-Тзе придивився пильніше.

— Написано: «Так ось де собака заритий!» — прорік він. — Вони формують природну інверсію, — він скоса зиркнув на Лобсанґа. — Ти часом не чиясь реінкарнація, га? У цих краях це нерідко стається.

— Я не думаю. Просто це… очевидно.

— Якусь хвилину тому ти взагалі про це нічого не знав!

— Так, так, але коли вже побачив… це ж очевидно.

— Справді? Аж так? Гаразд. Тоді цей комутатор твій, вундеркінде! — Лу-Тзе відступив на крок.

— Мій? Але ж я…

— За роботу! Це наказ.

На якусь мить Лобсанґа немовби вповило синє сяйво. Лу-Тзе було цікаво, скільки часу він загорнув довкола себе в цю секунду. Принаймні досить, щоб усе обміркувати.

Тоді хлопець назвав з пів десятка спарених чисел. Лу-Тзе повернувся до ченців.

— Покваптеся, хлоп’ята. За комутатором містер Лобсанґ! А ви тільки слідкуйте за підшипниками!

— Але ж він послушник… — почав був один із монахів, але замовк і сахнувся, побачивши вираз обличчя Лу-Тзе. — Гаразд, Підмітальнику… гаразд…

За мить почувся ляскіт перемичок, що займали відповідні місця. Лобсанґ назвав наступний ряд чисел.

Поки монахи бігали до масляних ям по мастило, Лу-Тзе стежив за найближчою колоною. Вона й далі стрімко вертілася, але він був певний, що може вже побачити на ній різьблення.

Лобсанґ знову обвів поглядом комутатор, а тоді спочатку подивився на гуркітливі циліндри, а тоді на ряди заслінок.

Лу-Тзе знав, що про це ніде й нічого не написано. Цьому було неможливо навчити в класі, хоч вони і пробували. Добрий майстер-веретенник пізнавав усе на практиці, ступнями власних ніг, бо теорія тут мало чим могла б допомогти. Він навчався відчувати потоки, сприймати ряди Зволікаторів як часові западини або фонтани. Старий добрий Шобланґ міг витягти з класу пару годин згаяного знудженими учнями часу без того, щоб вони це навіть помітили, і акуратно скинути його за тисячі миль до якоїсь майстерні, працівникам якої цього часу бракувало.

А ще був той трюк із яблуком, яким він полюбляв дивувати своїх підмайстрів. Він клав його перед ними на стовпчик, а тоді вистрілював у нього часом з одного з маленьких веретен. Там миттєво з’являвся гайочок маленьких миршавих деревець, які відразу розсипалися в порох. Ось, що станеться з вами, якщо припуститесь помилки, казав він.

Лу-Тзе глянув на купку сірого пороху під напівзотлілим шоломом, проходячи повз нього. Хтозна, можливо, він саме так і волів відійти…

Вищання виснаженого каменю примусило його звести погляд угору.

— Змащуйте підшипники, чортяки ви ледачі! — заволав він, пробігаючи повз ряди. — І слідкуйте за поперечками! Не торкайте шпонки! Все йде добре!

Він біг, не відводячи очей від колон. Вони вже не вертілися абияк. Тепер вони робили це цілеспрямовано.

— Здається, ти перемагаєш, хлопче! — гукнув він до постаті на подіумі.

— Так, але я не можу все збалансувати! Намоталося забагато часу, і нема куди його діти!

— Як багато?

— Майже сорок років!

Лу-Тзе подивився на заслінки. Сорок років — цілком можливо, але ж хіба…?

— Скільки? — перепитав він.

— Сорок! Вибачте! Немає до чого їх додати!

— Нема проблем! Відводь їх! Зменшуй навантаження! Ми завжди зможемо їх витягти пізніше! Скидай!

— Куди?

— Знайди велику ділянку з морем! — підмітальник показав на примітивну карту світу, намальовану прямо на стіні. — Чи знаєш ти, як… Чи можеш ти побачити, як правильно їх закрутити і спрямувати?

І знову в повітрі сяйнуло блакиттю.

— Так! Думаю, що так!

— Я так собі й уявляв! Як будеш готовий, дій!

Лу-Тзе похитав головою. Сорок років? І його ще турбували сорок років? Та ж сорок років — це ніщо! Підмайстри он скинули перед цим п’ятдесят тисяч років. Ось у чому була перевага моря. Воно собі залишалося великим і мокрим.

Завжди було і завжди буде великим і мокрим. Можливо, звісно, що рибалки почнуть виловлювати якусь чудернацьку вусату рибу, залишки якої вони досі бачили хіба що скам’янілими, але хто переймається тим, що могло статися з косяком якоїсь там тріски?

Змінився звук.

— Що ти робиш?

— Я знайшов місце під номером 422! Там може вміститися сорок років! Немає сенсу гаяти час намарне! Я поверну його зараз!

Знову відбулася зміна тону.

— Вдалося! Я певний, що мені вдалося!

Деякі великі циліндри вже майже зупинилися. Лобсанґ тепер рухав ручками на комутаторі швидше, ніж ошелешений Лу-Тзе міг прослідкувати. А вгорі почали одна по одній закриватися заслінки, демонструючи замість кольорів почорнілу від віку деревину.

Ніхто у світі не міг би бути таким точним!

— Ти вже перейшов до місяців, хлопче, до місяців! — вигукнув він. — Так і тримай! Ні, оце так нічого собі, ти перейшов до днів… до днів! Слідкуй за мною!

Підмітальник побіг до кінця зали, де були менші Зволікатори. Час тут був дуже точно налаштований на циліндрах із крейди, дерева та інших недовговічних матеріалів. На подив Лу-Тзе, деякі з них уже сповільнялися.

Він побіг проходом поміж дубовими колонами заввишки в метр або й менше. Але навіть ті Зволікатори, які намотували час годинами і хвилинами, беззвучно зупинялися.

Почувся скрип.

Біля нього крутився дзиґою, поскрипуючи підшипниками, останній маленький крейдяний циліндр.

Лу-Тзе підступив крадькома до нього, не відводячи пильного погляду, й підняв угору руку. Цей скрип був останнім тут звуком, якщо не враховувати поодинокий дзенькіт підшипників, що охолоджувалися.

— Майже закінчили, — вимовив він. — Тепер поволіше… зачекай-но… за… че… кай…

Крейдяний Зволікатор, не більший за котушку з нитками, зробив поволі ще один оберт… і зупинився.

На стелажах закрилися останні дві заслінки.

Лу-Тзе опустив руку.

— Увага! Вимкнути комутатор! Нічого не торкатися!

Якусь мить у залі панувала мертва тиша. Ченці дивилися на все це, затамувавши подих.

Це була позачасова мить досконалої рівноваги.

Цок

І цієї позачасової миті привид містера Шобланґа, який бачив усю цю сцену невиразно й нечітко, немовби крізь марлю, сказав:

— Але ж це неможливо! Ви це бачили?

— БАЧИВ ЩО? — запитала темна постать у нього за спиною.

Шобланґ озирнувся.

— О, — здивувався він, а тоді додав з раптовою впевненістю:

— Ви Смерть, правда?

— ТАК. ВИБАЧТЕ, ЩО ЗАПІЗНИВСЯ.

Дух, відомий раніше під іменем Шобланґ, подивився на купку пороху, що була його мирським житлом впродовж останніх шестисот років.

— Я теж, — зронив він. А тоді штурхнув Смерть під ребро.

— Я ПЕРЕПРОШУЮ?

— Я сказав: «Вибачте, що запізнився». Бум-бум.

— ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ?

— Е, розумієте… Вибачте, що я запізнився. В сенсі… померти?

Смерть кивнув.

— О, ЦЕ ЯСНО. Я НЕ ЗРОЗУМІВ, ЩО ОЗНАЧАЄ «БУМ-БУМ».

— Е, це означало, що то був жарт, — пояснив Шобланґ.

— АГА, ОН ЯК. Я ТЕПЕР БАЧУ, ЧОМУ ЦЕ БУЛО ПОТРІБНО. ФАКТИЧНО, МІСТЕРЕ ШОБЛАНҐ, ХОЧ ВИ І ЗАПІЗНИЛИСЯ, ТА ВИ ТАКОЖ І ПОСПІШИЛИ. БУМ-БУМ.

— Вибачте?

— ВИ ПОМЕРЛИ РАНІШЕ НАЛЕЖНОГО ВАМ ЧАСУ.

— Ну, так, я міг би це припустити!

— А ЧИ ВИ ЗНАЄТЕ, ЧОМУ? ЦЕ ВКРАЙ НЕЗВИЧНО.

— Я тільки знаю, що веретена почали дуріти, і я, мабуть, зарано зняв навантаження, коли одне з них перевищило межу швидкості, — сказав Шобланґ. — Але, чуєте, як вам той хлопець, га? Ви тільки гляньте, що він зробив з тими чортяками, як вони в нього затанцювали! Хотів би я, щоб у мене був такий учень! Та що я таке кажу? Він міг би і мені дати пару підказок!

Смерть роззирнувся.

— ПРО КОГО ЦЕ ВИ?

— Та ж про того хлопця на подіумі, бачите?

— НІ, НА ЖАЛЬ, НІКОГО ТАМ НЕ БАЧУ.

— Що? Та ж подивіться, він ось там! Стирчить, як ніс на вашому обли… Ну, очевидно, що не на вашому обличчі…

— Я БАЧУ, ЯК РУХАЮТЬСЯ КОЛЬОРОВІ РУЧКИ…

— Ну, а хто ж їх рухає, як ви гадаєте? Тобто, ви ж дійсно Смерть, чи не так? Я думав, що ви всіх можете бачити!

Смерть задивився на шпульки, що аж витанцьовували.

— ВСІХ… КОГО ПОТРІБНО БАЧИТИ, — мовив він. Дивився, не відводячи погляду.

— Гм, — нагадав про себе Шобланґ.

— О, ТАК. НА ЧОМУ МИ ЗУПИНИЛИСЯ?

— Чуєте, якщо я, е-е, трохи поспішив, то чи не могли б ви…

— УСЕ, ЩО СТАЛОСЯ, ЗАЛИШАЄТЬСЯ СТАЛИМ.

— Що це за така філософія?

— ЄДИНА, ЯКА ДІЄ. — Смерть дістав піскового годинника і перевірив його. — БАЧУ, ЩО ЧЕРЕЗ ЦЮ ПРОБЛЕМУ ВИ ЩЕ СІМДЕСЯТ ДЕВ’ЯТЬ РОКІВ НЕ ЗМОЖЕТЕ РЕІНКАРНУВАТИСЯ. МАЄТЕ, ДЕ ЗУПИНИТИСЯ?

— Зупинитися? Я ж помер. Це ж не те саме, що забути ключі від власного будинку! — обурився Шобланґ, який почав блякнути.

— МОЖЕ, ВАС МОЖНА ПІДШТОВХНУТИ ДО ЯКОГОСЬ СКОРІШОГО НАРОДЖЕННЯ?

Шобланґ пропав.

Цієї позачасової миті Смерть ще раз уважно придивився до зали з веретенами…

Цок

Крейдяний циліндр знову почав крутитися, легенько порипуючи.

Один по одному також почали обертатися дубові Зволікатори, набираючи на себе зросле навантаження. Цього разу не було чути вищання підшипників. Вони вертілися поволі, мов підстаркуваті балерини, сюди й туди, знімаючи напругу в той час, як мільйони людей у зовнішньому світі деформували час, викривлюючи його згідно з власними примхами. Зволікатори рипіли, наче чайні вітрильники-кліпери, що оминають Мис Гніву під подувами легенького вітерця.

Тоді захарчали великі кам’яні циліндри, підбираючи час, з яким не годні були впоратися їхні менші побратими. Рипіння тепер супроводжувалося гуркотом, але він і далі був м’який і контрольований…

Лу-Тзе поволі опустив руку і випростався.

— Гарний і акуратний перехід, — сказав він. — Усі попрацювали добре, — він повернувся до приголомшених захеканих монахів і підкликав до себе найстаршого.

Лу-Тзе витягнув з-за вуха зім’ятий недопалок цигарки і мовив:

— Ну, Рамбуте Гендісайдсе, що відбулося, на твою думку, зараз?

— Е-е, ну, стався стрибок перенапруги, що вибив…

— Ні-ні, після цього, — урвав його Лу-Тзе, запалюючи сірника від підошви своєї сандалії. — Бачиш, я не думаю, що ви, хлопці, гасали довкола, мов безголові курчата, а якийсь послушник виліз на подіум і виконав найкращий і найплинніший варіант збалансування, який я будь-коли бачив у житті. Цього просто не могло статися, бо такі речі не стаються ніколи. Правильно я кажу?

Монахи, що відповідали за роботу Зволікаторів, не належали до видатних політичних мислителів храму. Їхня робота полягала в тому, щоб доглядати, змащувати, розбирати і збирати, виконуючи вказівки людини на подіумі. Рамбут Гендісайдс насупив брови.

Лу-Тзе зітхнув.

— Бачиш, я думаю, що насправді, — підказав він, — ви, хлоп’ята, продемонстрували свої найкращі якості, а ми з цим юнаком були просто захоплені вашою вправністю і практичними навичками. Абат буде вражений і пускатиме радісні бульки. Ви заслужили право отримати на вечерю додаткові пельмені-момо до вашого супу-тхукпи, якщо правильно мене зрозуміли.

Гендісайдс поринув думками аж до самої верхівки свого ментального флагштока, звідки його молитви злетіли до небес. Він вишкірився посмішкою.

— Проте, — підступив ближче і понизив голос Лу-Тзе, — невдовзі я, мабуть, знову сюди завітаю, бо схоже, тут треба добре все підмести, і якщо за тиждень я побачу, що ви й далі ледарюєте і не бажаєте підняти свої зади, ми з вами… побалакаємо.

Посмішку немов корова язиком злизала.

— Так, Підмітальнику.

— Вам треба все перевірити і подбати про підшипники.

— Так, Підмітальнику.

— І нехай хтось змете звідси містера Шобланґа.

— Так, Підмітальнику.

— Ну, от і добре. Ми з юним Лобсанґом будемо вже йти. Ви добре його просвітили.

Він узяв упокореного Лобсанґа за руку й повів його до виходу з зали попри довгі ряди Зволікаторів, що тихенько гуділи й оберталися. Високо вгорі попід стелею ще й далі висіла пелена блакитного диму.

— Воістину написано: «В мене мало очі на лоба не вилізли», — пробурмотів він, поки вони піднімалися похилим коридором. — Ти зауважив ту інверсію, перш ніж вона почалася. Бо я б закинув нас у наступний тиждень. І це принаймні.

— Вибачте, Підмітальнику.

— Вибачте? Та ти не мусиш просити вибачення. Я не знаю, хто ти такий, синку. Ти занадто спритний. Ти почував себе там, як риба у воді. Тобі не потрібно навчатися тим речам, які інші люди роками намагаються освоїти. Навіть старий Шобланґ, нехай він реінкарнується в якомусь гарному і теплому місці, навіть він не спромігся би збалансувати все до секунди. Без перебільшення, до єдиної секунди. І це в усьому бісовому світі! — він здригнувся. — Моя тобі підказка. Не афішуй цього. Люди часом дивно ставляться до подібних речей.

— Так, Підмітальнику.

— І ще одне, — додав Лу-Тзе, виходячи на світло. — Що сталося якраз перед тим, як Зволікатори немовби зірвалися з ланцюга? Ти щось відчув?

— Не знаю. Мені просто здалося, що… все на мить пішло шкереберть.

— Таке траплялося раніше?

— Ні-і. Але трохи було подібне на те, що сталося в залі Мандали.

— Отже, нікому про це не говори. Більшість старійшин тепер, мабуть, навіть не знають, як функціонують веретена. Ніхто про це давно вже не дбає. Ніхто не звертає увагу на те, що занадто добре працює. У давні часи, звичайно, нас ніхто б навіть не прийняв у монахи без того, щоб провести шість місяців у залі, змащуючи все, чистячи і налагоджуючи. І ми ставали майстрами своєї справи! А тепер вас навчають тільки послуху і космічній гармонії. Але ж колись ми здобували ці знання в цих залах. Ми добре засвоювали, що якщо не відскочити вбік, коли хтось кричить: «Викид!», можна було отримати пару років у найболючішому місці, і що немає кращої гармонії, ніж плавне обертання всіх веретен.

Коридор завів їх угору, до головного храмового комплексу. Довкола досі було чимало людей, які прямували до залу Мандали.

— Ти певний, що зможеш на це ще раз подивитися? — поцікавився Лу-Тзе.

— Так, Підмітальнику.

— Гаразд. Тобі краще знати.

Балкони, що височіли над залою, були заповнені ченцями, проте Лу-Тзе ввічливо, але рішуче розштовхував усіх мітлою, пробираючись далі. Старші монахи скупчилися біля самого краю.

Його помітив Рінпо.

— Ага, Підмітальнику, — привітався він. — Було забагато пороху, що ви так запізнилися?

— Веретена почали дуріти і перевищувати швидкість, — пробурмотів Лу-Тзе.

— Так, але ж вас викликав сам абат, — докірливо мовив аколіт.

— Колись, — сказав Лу-Тзе, — усі стрімголов летіли б до зали, почувши гонги.

— Так, але…

— БР-Р-Р-Рбр-р-р-рбр-рр-р, — заволав абат, і Лобсанґ тепер побачив його у слінгу на спині в аколіта, з мережаною гостроверхою шапочкою на голові, що вберігала його від застуди. — Лу-Тзе завжди віддавав перевагу практичному підходу БР-Р-Рбр-р-р, — він відригнув рештками молока прямо у вухо аколіта. — Я радий, що все владналося, Лу-Тзе.

Підмітальник уклонився, тоді як абат почав лупцювати аколіта по голові дерев’яним ведмедиком.

— Історія повторилася, Лу-Тзе. ДумДумБ-Б-БР-Р-Р…

— Скляний годинник? — запитав Лу-Тзе.

Старші ченці охнули.

— Звідки вам це знати? — здивувався головний аколіт. — Ми ще не перезапустили Мандалу!

— Написано ж: «Я просто нюхом це відчуваю», — сказав Лу-Тзе. — Наскільки мені відомо, таке трапилося з усіма веретенами лише одного разу. Вони всі наче показилися. Часовий зсув. Знову хтось будує скляного годинника.

— Але ж це неможливо, — заперечив аколіт. — Ми знищили всі сліди!

— Ха! Написано ж: «Я не такий вже й зелений, як ця капуста!» — зронив Лу-Тзе. — Щось таке неможливо знищити. Воно просочується. В казки. У сни. В малюнки на печерних стінах, будь-куди…

Лобсанґ подивився на підлогу Мандали. Монахи обступили низку високих циліндрів у дальньому кінці зали. Вони були подібні на Зволікатори, але поволі обертався лише один, найменший. Інші були нерухомі, і тепер на них було добре видно безліч карбованих символів, що вкривали їх знизу доверху.

Сховище узорів. Така думка промайнула йому в голові. Ось де зберігаються візерунки Мандали, щоб мати змогу відтворюватися. Сьогоднішні узори на маленькому циліндрі, а на великих — довготривале зберігання.

Унизу під ним Мандала йшла брижами, на її поверхні снували кольорові смуги і уривки взорів. Один із монахів удалині щось вигукнув, і маленький циліндр зупинився.

Розсипчасті піщинки вгамувалися.

— Ось який це мало вигляд двадцять хвилин тому, — сказав Рінпо. — Бачите там оту блакитно-білу цяточку? А тоді вона починає розростатися…

— Мені це знайомо, — зронив Лу-Тзе. — Коли це сталося раніше, я був там, чоловіче! Ваша світлість, нехай вони запустять послідовність зі старим Скляним годинником! У нас мало часу!

— Я справді думаю, що ми… — почав був аколіт, але не договорив, отримавши удар іграшковою гумовою цеглинкою.

— Хоцюкакухоцю якщо Лу-Тзе має рацію, ми не можемо гаяти часу, добродії, а якщо він помиляється, тоді цього часу в нас аж забагато, правда? Какувзехоцюхоцю!

— Дякую вам, — сказав підмітальник. Він склав долоні рупором. — Гей, ви! Увага! Другий шпиндель, четвертий бхінґ, довкола дев’ятнадцятої ґупи! Негайно!

— За всієї поваги я справді мушу заперечити, ваша світлість, — запротестував аколіт. — Ми готувалися, що треба робити в таких надзвичайних ситуаціях, як…

— Так, я знаю все про підготовчі процедури на випадок аварій, — урвав його Лу-Тзе. — Але завжди чогось не врахуєш.

— Дурниці! Ми докладаємо величезних зусиль для…

— І завжди залишаєте поза увагою трикляті аварійні ситуації, — Лу-Тзе знову повернувся лицем до зали і збентежених працівників. — Готові? Добре! Виводьте на підлогу і негайно! Інакше мені доведеться спуститися до вас! А я б не хотів цього робити!

Чоловіки заметушилися довкола циліндрів, і новий візерунок змінив той, який був унизу під балконом. Лінії й кольори опинилися в інших місцях, але блакитно-біле коло залишалося в центрі.

— Ось, — мовив Лу-Тзе. — Це було менш ніж за десять днів перед тим, як пробив годинник.

Усі ченці мовчали як риби.

Лу-Тзе похмуро усміхнувся.

— І через десять днів…

— Зупинився час, — додав Лобсанґ.

— Можна і так сказати, — зронив Лу-Тзе. Його обличчя почервоніло.

Один із монахів поклав йому руку на плече.

— Усе гаразд, Підмітальнику, — сказав він заспокійливо. — Ми знаємо, що ви не змогли вчасно встигнути.

— Встигати вчасно — це те, що від нас очікують, — мовив Лу-Тзе. — Я вже був майже біля тих клятих дверей, Чарлі. Забагато зáмків, замало часу…