Душевна музика

Дивно, та Сюзен нічого не відчула — і сама з цього здивувалася. Так, сумні думки надходили, бо за таких обставин вони мусили бути сумними. Вона знала, хто був у тій кареті. Бо це вже сталося. Вона нічим не могла тут зарадити, бо коли б зарадила, цього не сталося б. І ось вона спостерігала, як це стається. І не зарадила. І воно сталося. Вона відчувала, як логічні аргументи один за одним вкладаються по своїх місцях, ніби важезні свинцеві зливки.

Може, десь і колись усе це сталося інакше. Може, та — інша — карета перекинулася на інший бік, може, вдало налетіла на каменюку, може, вона просто не їхала цим шляхом, чи, може, візник пам’ятав про небезпечний вигин дороги. Та всі ті ймовірності могли існувати тільки за умови існування цієї.

Це знання не належало Сюзен. Вона перейняла його від значно, значно старшого розуму.

Іноді єдине, що можна для когось зробити, — просто бути поряд.

Вона повела Хропунця у тінь попід скелі над дорогою. За хвилину чи дві почувся стукіт каміння, і з ущелини майже вертикально вибрався кінь із вершником.

Хропунець гаряче чмихнув. Парапсихологи не вигадали терміна на позначення дивного відчуття від перебування в присутності самого себе[30].

Сюзен спостерігала за Смертю: той спішився і, спершись на косу, дивився униз на річку.

Вона подумала: «Але ж він міг якось зарадити. Хіба ні?»

Той виструнчився, але не озирнувся.

— ТАК. Я МІГ БИ ЗАРАДИТИ.

— Але як... Як ви знали, що я тут?..

Смерть роздратовано махнув рукою:

— БО ПАМ’ЯТАЮ ТЕБЕ. А ТЕПЕР МУСИШ ДЕЩО ЗРОЗУМІТИ: ТВОЇ БАТЬКИ ЗНАЛИ, ЩО ВСЕ МУСИТЬ СТАВАТИСЯ ПЕВНИМ ЧИНОМ. УСЕ МУСИТЬ СТАТИСЯ БОДАЙ ДЕСЬ. ГАДАЄШ, МИ З НИМИ ЦЬОГО НЕ ОБГОВОРЮВАЛИ? Я НЕ ДАЮ ЖИТТЯ. Я МОЖУ ТІЛЬКИ... ПОДОВЖУВАТИ ЙОГО. БЕЗЗМІННО. ТІЛЬКИ ЛЮДИ МОЖУТЬ ДАВАТИ ЖИТТЯ. І ТВОЇ БАТЬКИ ХОТІЛИ БУТИ ЛЮДЬМИ — А НЕ БЕЗСМЕРТНИМИ. ЗАГИНУЛИ ВОНИ МИТТЄВО, КОЛИ ТОБІ БУДЕ ВІД ЦЬОГО ЛЕГШЕ. МИТТЄВО.

Сюзен подумала: «Я мушу спитати. Бо інакше яка з мене людина, коли не спитаю».

— Я можу повернутися і врятувати їх?..

Вона промовила це майже ствердно, і лиш тільки непевність її голосу вказувала на запитальність.

— ВРЯТУВАТИ? НАВІЩО? ЖИТТЯ, ЯКІ ДОБІГЛИ КІНЦЯ? ПЕВНІ РЕЧІ ДОБІГАЮТЬ КІНЦЯ. Я ЦЕ ЗНАЮ. БУВАЄ, ЩО Я ВВАЖАЮ ІНАКШЕ. АЛЕ... ХТО Я БЕЗ ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ? МУСЯТЬ БУТИ ЯКІСЬ ЗАКОНИ.

Він сів у сідло і, не озираючись, погнав свого Хропунця у темряву над прірвою.

Позаду стайні на вулиці Федри був сніп соломи. Він заворушився, і з нього почулася притишена лайка.

За мить пролунав вибуховий кашель, а тоді почулося — значно чіткіше — лайливе слово із клуні поряд із ринком, де торгували худобою.

Ще мить — і прогнилі підлогові дошки у старій бакалії на Короткій вулиці стали дибки, і брудна лайка рикошетом відбилася від борошняних мішків.

— От гризун тупоголовий! — ревів Альберт, виколупуючи з вух залишки круп.

— ПИСК.

— Та вже напевне! Якого я зросту, на твою думку? Альберт обтрусив плащ від борошна й сіна і підійшов до вікна.

— Ага. Ну гаразд, робимо поправку на «Латаний барабан».

Пісок відновив свою перервану подорож із майбутнього в минуле десь у глибинах Альбертових кишень.

Гібіскус Дюнельм планував зачинятися за годину. Усе просто: спершу треба зібрати усі вцілілі склянки й кухлі. Це швидко. Тоді треба перевірити залу на предмет забутої зброї, придатної до вигідного перепродажу. А тоді перевірити на предмет грошей кишені тих відвідувачів, які не здатні були чинити спротив такому нахабству через перебування в стані сп’яніння, смерті чи в обох станах одночасно.

Тоді меблі було посовано, а з підлоги усе позмітано крізь чорний хід на широке буре плесо річки Анк, де усе це якийсь час трималося купи на поверхні, а тоді тонуло — чи то пак загрузало.

Зрештою Гібіскус спробував зачинити на замки й засуви величезні вхідні двері... Але ті не піддалися. Гібіскус глянув униз і побачив у шпарині чобіт.

— Ми зачинилися, — сказав Гібіскус.

— А от і ні.

Двері насилу розчинилися, і через поріг переступив Альберт.

— Бачили цього добродія? — упевнено спитав він, тицьнувши Гібіскусові під носа цупкий прямокутний папірець.

Це було неприпустимо. Дюнельмова робота була не з тих, де можна комусь розповідати, що когось бачив. Так довго не проживеш. Дюнельм міг усю ніч подавати напої, не бачачи анікогісінько.

— Вперше бачу, — механічно відповів він, навіть не глянувши на папірець.

— Ви мусите мені допомогти, — сказав Альберт. — Бо інакше станеться дещо страшне.

— Ідіть геть!

Альберт ступив уперед і грюкнув дверима.

— І не кажіть, що я не попередив, — сказав він. На його плечі Смерть Щурів підозріливо принюхувався.

Ще мить — і Гібіскус лежав підборіддям на одному зі своїх столів.

— Отже. Я знаю, що він приходив сюди, — сказав Альберт, у якого навіть дихання не збилося. — Бо всі сюди приходять рано чи пізно. Тому гляньте ще раз.

— Але ж це карта каро! — процідив Гібіскус. — Це Смерть!

— Саме так. У нього ще кінь такий білий великий. Важко не помітити. Хоча йому навряд цього хотілося б, принаймні тут.

— Треба уточнити, — почав господар, намагаючись вивільнитися з Альбертових залізних лабетів. — Ви хочете спитати: «Чи не бачили ви добродія, який на вигляд геть не такий?»

— Він непересічний на вигляд. Украй непересічний клієнт. — Альберт на хвильку замислився. — А ще він дуже багато пив би, це я про нього напевне знаю. Він завжди багато п’є.

— Дозвольте нагадати, що ми в Анк-Морпорку.

— Ти мене не сердь, розумако.

— То це ви ще не розсердились?

— Зараз я просто нетерплячий. Але можу й розсердитися, коли хочеш.

— Приходив один тут... кілька днів тому. Не пригадаю, який він із себе був...

— Он як. Це точно він.

— Усе випив, усенькі запасики, на «Варварський набіг» скаржився, що гра йому не йде, а тоді як упаде...

— І що тоді?

— Не можу пригадати. Мабуть, викинули його.

— Крізь чорний хід?

— Так.

— Але ж там двері на річку.

— Ну, люди переважно непогано там тримаються, перш ніж потонути.

— ПИСК, — сказав Смерть Щурів.

— А він казав щось? — спитав Альберт, не звертаючи на щура уваги.

— Щось про те, ніби все-все пам’ятає. Здається. Казав... Казав, що сп’яніння не помагає забувати. Весь час щось патякав про дверні ручки і про... про волохаті сонячні промені.

— Волохаті промені?

— Щось таке.

Раптом Гібіскус відчув, що його руку відпустили. Він зачекав секунду чи дві й дуже обережно озирнувся.

Над ним і за ним нікого не було.

Гібіскус повільно й обачливо присів, щоби зазирнути попід столи.

Альберт вийшов у світанкові сутінки і, трохи попорпавшись, витягнув з-під плаща скриньку. Підняв кришку, глянув на життємір, грюкнув кришкою.

— Гаразд, — сказав він. — Що тепер?

— ПИСК!

— Що?

І тут хтось вдарив його у потилицю.

Це був не смертельний удар. Лінивець Тимо з Гільдії злодіїв знав, що буває із грабіжниками, які вбивають людей. До таких на коротку розмову приходять із Гільдії найманців. Розмова справді дуже коротка, з однієї репліки. «Бувайте».

Лінивець просто хотів оглушити старого й тоді обібрати.

Звук, із яким тіло вдарилося об землю, виявився несподіваним. Таким, ніби розбилося щось крихке і скляне, але з неприємними обертонами, які відлунювали Лінивцеві у вухах ще тривалий — занадто тривалий — час.

Щось підстрибнуло й учепилося йому в обличчя. Дві кістляві лапки стисли його вуха пазурями, а кістлява морда смикнулася йому просто в обличчя і боляче вдарила в лоба. Лінивець заверещав і втік.

Смерть Щурів упав на землю й побіг до Альберта. Посмикав старого за щоки. Кілька разів роздратовано копнув. А потім — у цілковитому відчаї — вкусив його за носа.

Потім він взяв Альберта за комір плаща й спробував витягнути з канави, аж раптом почув тривожний хрускіт скла.

Порожні очниці розгнівано зиркнули на зачинені двері «Барабана». Закостенілі вусики настовбурчилися.

За мить Гібіскус уже відчиняв двері, щоби нарешті громове стукання вщухло.

— Я ж казав, що ми...

Щось майнуло йому попід ногами, на мить спинилося, щоби вкусити за литку, і рвонуло до чорного ходу, припадаючи носом до підлоги.

Той парк називався Сховним не через те, що там можна було сховатися, а через те, що він був розташований на тому клапті землі, що його намагався колись приховати від митарів один хитрий землевласник, хоча за законом наділи, які можна було би зорати дощовитого четверга трьома з половиною волами, підлягали обов’язковому оподаткуванню, а саме такого розміру і був цей наділ. Жителі Анк-Морпорка поважають традиції, особливо коли ті стосуються ухиляння від податків.

У парку були дерева — і навіть став зі справжніми рибами. І якось так уже сталося, що там було справді безпечно переховуватися. У Сховному парку майже не траплялося пограбувань — бо грабіжники, як і всі інші, полюбляють приймати сонячні ванни у безпеці. Тож парк той був, так би мовити, нейтральною територією.

А ще людей у парку потроху більшало, хоча розважатися там було нічим — хіба спостерігати, як теслі споруджують велику дерев’яну сцену неподалік озера. Позаду сцени розтягли сітку. Коли хтось наважиться пролізти, Хризопразові тролі ловитимуть таких хитрунів і кидатимуть у став.

Серед усіх музикантів, які репетирували перед виступом на фестивалі, Довбня з товаришами по гурту помічали одразу — почасти через те, що він зняв сорочку, аби Джимбо міг замастити йому рани йодом.

— Я думав, то такий жарт, — ричав Довбень.

— Та ж казав тобі, шо у твоїй кімнаті його лишив, — виправдовувався Паскуда.

— І шо, і як мені тепер на гітарі грати? — спитав Довбень.

— Та ти й здоровою нормально не грав, — озвався Кивун.

— Ти на руку мою позир. Зириш?

Усі дивилися на його руку. Мати Джимбо вдягла на неї рукавицю, замастивши й перев’язавши рани — неглибокі, бо навіть найтупіший леопард недовго панькатиметься з кимось, хто намагається зняти з нього штани.

— Рукавиця! — ревів Довбень. — Ви хоч раз бачили, шоби серйозний музикант в одній рукавиці виступав? Як взагалі на гітарі грати, коли рука в рукавиці?

— А ти хіба грати вмієш? Яка різниця?

— Нашо я взагалі з вами, телепнями, зійшовся, — вів своє Довбень. — Ви стаєте на заваді моєму творчому розвиткові. Гадаю, час вийти з гурту й заснувати побічний проект.

— Нікуди ти не вийдеш, — сказав Джимбо, — бо гірших за нас годі знайти. Глянь правді у вічі. Ми цілковиті нездари.

Він озвучував спільну думку, яку до того чомусь ніхто не висловлював вголос. Дійсно, навколо них було безліч цілком бездарних музикантів. Більшість не вміла нічого. Подекуди траплялися необроблені таланти, їм просто треба було навчитися грати. Однак серед навколишніх гуртів не було таких, де ударник не міг поцілити по барабану чи гітарист був наділений відчуттям ритму, порівнюваним із гуркотом від серйозної дорожньо-транспортної пригоди. І в усіх інших була принаймні якась остаточно погоджена назва. Звісно, це були не такі вже вигадливі назви штибу «Великий Троль та Інші Тролі» чи «Гномський погляд з висоти» — та вони хоча б розуміли, хто вони такі.

— Може, назвемося «Гурт нездар»? — запропонував Кивун, ховаючи руки в кишенях.

— Може, ми й нездари, — гиркнув на нього Довбень, — але ми нездари, які грають Музику, Що Качає.

— Ну-ну, що тут у нас? — поцікавився Нудль, який саме пробирався серед навколишнього розгардіяшу. — Часу не так і багато лишилося. Ви що тут робите?

— Нас внесено до програми, пане Нудлю, — сумирно нагадав Довбень.

— І як я мав внести вас у програму, коли й назви вашої не знаю? — роздратовано махнув Нудль у бік однієї з афіш. — Бачите там свою назву?

— Певно, ми там у рубриці «Та инші артисти», — пояснив Кивун.

— А що це з вашою рукою? — спитав Нудль.

— Штані покусали, — відказав Довбень, виразно дивлячись на Паскуду. — Правда, пане Нудлю, дасте нам останній шанс?

— Побачимо, — сказав Нудль і пішов геть.

Йому було надто радісно, щоби зайвий раз сперечатися. Сосиски в тісті продавалися дуже добре, та цей дохід покривав тільки незначну частку видатків. На Музиці, Що Качає, можна робити гроші й у такі способи, про які він ще навіть не встиг подумати. А пан Нудль про гроші думав повсякчас.

Були, скажімо, сорочки. Пошито їх було із такої тонкої й дешевої бавовни, що аж просвічувала й розлазилася за першого ж прання. А він продав таких уже шістсот! По п’ять доларів штука! Тільки й треба було, що купити по десятку на долар у Хапонійських Гуртовиків і заплатити Крейдяну по долару за штампування написів.

А сам Крейдян по-трольськи хвацько й собі подрукував сорочки. На них писало:

І люди купували їх — і рекламували собою Крейдянову майстерню. Нудль і помислити не міг, що світ може бути так влаштований: вівці самі себе стрижуть. Хай що поставило з ніг на голову закони комерції, він мав намір нажитися на цьому якнайбільше.

Він уже продав цю ідейку чоботарю Встромачу з Нової Швацької[31], і той уже продав під сотню сорочок, а такого виторгу у Встромача ще не траплялося. Люди купували одяг тільки через написи на ньому!

Нудль стриг капусту. По кілька тисяч доларів на день! А перед сценою порозставляли десяток коробок з дротами, щоби упіймати голос Паді. Коли все йтиме такими темпами, за кілька мільярдів років він буде багатієм, яких ще не знав цей світ!

Була щоправда одненька ложка дьогтику в цій діжці меду.

Фестиваль мав розпочатися опівдні. Нудль планував спершу випустити на сцену найгірші й найневідоміші гурти — тобто всі, що зголосилися, а тоді вже випустити «Гурт, що качає». Тож, певно, не варто хвилюватися, що головні артисти програми ще не прибули.

Та все-таки: вони досі не прибули. Нудль трохи переймався.

Крихітна темна постать бігала вздовж берега Анка так швидко, що лишала по собі в повітрі сіру розпливчасту лінію.

Постать припадала долу, розпачливо снувала туди й назад і принюхувалася.

Люди не помічали її. А от щурів помічали. Чорних, бурих, сірих — і всі вони виходили зі своїх сховів на корабельнях, скупчувалися вздовж річки, вилазили на спини одне одному, перестрибували одне через одне, ніби намагалися якнайшвидше втекти з міста якнайдалі.

Стіг заворушився і породив Толоза.

Той викотився на землю й застогнав. Падав дрібний дощ. Гном насилу підвівся, роззирнувся довкола й ненадовго відійшов за кущі.

Потім повернувся до стога, якийсь час його уважно оглядав, доки не помітив непритаманний сіну виступ і кілька разів копнув його сталевим носаком черевика.

— Ай!

— Чиста до! — сказав Толоз. — Доброго ранку, Бескиде. Здоров був, світе! Здається, я не можу так пісно жити. Ця нескінченна капуста, дешеве пиво, щури ці весь час за ноги хапають...

Бескид виповз зі стогу.

— Здається, хлориду аміаку вчора трохи перебрав. У мене тім’я на місці?

— Ага.

— Шкода.

Вони витягли Асфальта за ноги й привели до тями копняками.

— Ти ж у нас головний по гастролях, — сказав Толоз. — Ти мусиш стежити, аби з нами ніяка халепа не сталася.

— А я хіба не стежу? — пробурмотів Асфальт. — Я ж вам копняків не давав, пане Толоз. А де це Паді?

Усі троє обійшли стіг, обмацавши всі виступи. Ті виявилися клубками вогкого сіна.

Паді знайшовся на невеличкому пагорбку неподалік. Довкола росло кілька падубів — приземкуватих, покручених вітрами. Паді сидів під одним із них із гітарою на колінах, кучері дощовими патьоками прибило до чола.

Він спав — і був геть мокрий.

На колінах гітара озивалася в такт дощовому крапанню.

— Дивний він у вас, — сказав Асфальт.

— Ні, — відповів Толоз. — Його несе невідомим мотивом у темні незвідані далі.

— Кажу ж, дивний він.

Дощ потроху вщухав. Бескид подивився в небо.

— Сонце вже високо, — сказав він.

— Ох, тільки не це! Як довго ви спали? — спитав Асфальт.

— Стільки ж, скільки я не спав, — сказав Бескид.

— Уже майже полудень. Де я лишив коней? Хтось бачив підводу? Хтось, розбудіть його! — командував Асфальт.

За кілька хвилин вони вже виїхали на дорогу.

— А знаєте що? Ми вчора так швидко поїхали, що я навіть не встиг дізнатися, чи вона приходила.

— А як її звати? — спитав Толоз.

— Не уявляю.

— О, це справжнє кохання, точно тобі кажу, — сказав Толоз.

— А ти взагалі до романтики не схильний чи шо? — спитав Бескид.

— Коли поглядами зустрічаєшся в натовпі на мить, і таке інше? — спитав Толоз. — Щось не дуже.

Паді нахилився вперед і штовхнув їх.

— Замовкніть, — сказав він. З голосу було зрозуміло, що він не жартує.

— Та ми не всерйоз, — сказав Толоз.

— Просто не треба.

Асфальт зосередився на дорозі, відчувши загальну нетовариськість атмосфери.

— Ви, певно, дочекатися не можете виступу на фестивалі, еге ж? — зважився він спитати за якийсь час.

Усі промовчали.

— Мабуть, людей буде тьма, — додав він.

Було тихо — сам тільки стукіт копит і торохкотіння підводи. Вони їхали між пагорбів, і дорога тяглася над урвищем. Унизу навіть річки не було — хіба тільки коли сильно дощило. Похмура місцевість. Асфальт відчував, що усі засмучуються дедалі більше.

— Мабуть, добре розважитеся там, хлопці, — додав він, добряче вичекавши.

— Асфальте, — озвався Толоз.

— Так, пане Толозе?

— Просто стеж за дорогою, гаразд?

Архіректор на ходу натирав свою патерицю до блиску. Патериця була винятково гарна — двометрова й по-магічному могутня. Магію він застосовував не так і часто: досвід показав, що створіння, які так чи інакше не зникають від одного-двох ударів двометровою ломакою, радше за все й до чарів нечутливі.

— Вам не здається, що слід старших чарівників покликати, пане? — спитав Зрозум, заледве встигаючи йти в ногу з архіректором.

— Боюся, в їхньому нинішньому зміненому стані розуму вони на будь-які події зможуть вплинути тільки... — Ридикуль пошукав підходяще для ситуації слово й зупинився на — ...тільки негативно. Я наполіг, щоби вони не полишали помешкань.

— Може, тоді хоча би Дронґо й тих, інших? — з надією в голосі спитав Зрозум.

— А буде з них користь у випадку тауматургічного міжвимірного розриву небувалого масштабу? — спитав Ридикуль. — Пригадую, як воно з паном Гонґом було. От він подвійну порцію тріски з грушевим пюре вкладає на тарілку — і от уже...

— Бабах? — підказав Зрозум.

— «Бабах»? Я би радше сказав, що «ААААААААААгрр-ррр-дрррр-трісь» — і злива зі смаженини. Несамовитий Адріан якось зарадить, коли з неба паде картопляний дощ?

— Ох. Мабуть, ні, пане архіректоре.

— Власне. Люди тільки те й роблять, що бігають і волають, мов скажені. Ще ніколи з них користі не було. А от пристойний набір заклять і добре заряджена патериця в дев’яти випадках з десяти дають непоганий результат.

— У дев’яти з десяти?

— Саме так.

— А скільки раз ви вже на них покладалися, пане?

— Ну... От був пан Гонґ... Ще та історія зі Створінням зі Скарбієвої шафи... Драконом тим, ну, ви пам’ятаєте... — Ридикулів рот мовчки рухався, коли той загинав пальці. — Дев’ять поки що нарахував.

— І щоразу спрацьовувало, пане?

— Цілком! Тому не варто перейматися. Дорогу! Чарівник іде!

Міська брама стояла відчинена. Толоз нахилився вперед, коли підвода в’їжджала у місто.

— Не їдь одразу до парку, — сказав він Асфальтові.

— Але ми спізнюємся.

— Це недалеко. Проїдемо через вулицю Вправних ремісників.

— Але це ж на іншому боці річки!

— Це важливо. Треба дещо забрати.

На вулицях були натовпи. Це було цілком звично, за винятком хіба того, що рухалися вони переважно в одному напрямі.

— Ти лежи в підводі тихенько, — сказав Толоз Паді. — Не треба нам, щоби дівчата з тебе одяг поздирали, правда ж?..

Він озирнувся. Паді знову заснув.

— А от я би... — озвався Бескид.

— На тобі сама тільки пов’язка.

— Такі шо, її теж могли би зірвати, ні?

Підвода повзла дорогою аж до повороту на вулицю Вправних ремісників.

Це була вулиця з крихітними майстернями, де все на світі могли зробити, полагодити, виробити, переробити, скопіювати й виплавити. Крізь кожні двері видніли горна, на кожному задньому дворі коптили плавильні. Тут пліч-о-пліч працювали виробники механічних скриньок і зброярі, теслі й різьбярі, чиї вироби були такими витонченими, що за різці їм правили відлиті в бронзі ніжки коників-стрибунців. Принаймні кожний четвертий майстер виробляв інструменти для попередніх трьох. Майстерні не просто тіснилися — вони перетікали одна в одну, тому коли тесля, приміром, робив на замовлення великий стіл, то покладався на доброту сусіда, який посуне свій реманент, і при цьому, доки він оброблятиме один край того стола, на іншому, ніби на верстаті, працюватимуть гончарі й ювеліри. Були тут майстерні, де зранку замовника могли обміряти з голови до ніг, а по обіді він уже міг би забрати повний комплект кольчужного обладунку із запасною парою штанів.

Підвода спинилася біля крихітної майстерні, Толоз зіскочив і побіг всередину.

Асфальт прислухався до розмови:

— Ви зробили, що я просив?

— Ось ваше замовлення, пане. Точно як в аптеці.

— А грати на ній можна? Ви ж пригадуєте, що я казав вам про необхідність висидіти два тижні під водоспадом, загорнувшись у волячу шкуру, перш ніж торкатися інструмента?

— Слухайте, добродію, за ваші гроші я п’ять хвилин постояв під зливою в шкіряній шапочці. Повірте, для народного інструмента цього цілком досить.

Почувся приємний звук, який повисів у повітрі зо мить, а тоді розчинився у вуличному гаморі.

— Ми домовлялися про двадцять доларів, так?

— Ні, це ви домовлялися про двадцять доларів. Я з вами домовлявся про двадцять п’ять.

— Тоді заждіть хвилиночку.

Толоз вийшов з майстерні й кивнув Бескидові.

— Гаразд, — сказав він, — розчохлися.

Бескид застогнав, але все-таки поліз пальцями кудись углиб свого рота.

Почувся голос вправного ремісника:

— Що це, трясця, таке?

— Різець. Вартує щонайменше...

— Беру.

Толоз знову вийшов — цього разу з ганчір’яним футляром, який заховав під сидінням.

— Добре, — сказав він Асфальтові, — тепер вези нас до парку.

Вони заїхали в одну з задніх брам. Принаймні спробували. Двоє тролів загородили їм прохід. На тролях виднілися мармурові прожилки, притаманні типовим хуліганам Хризопраза. А підручних він не тримав. Більшість тролів були задурними для підручних.

— Тут для гуртів, — сказав перший троль.

— Ага, — підтакнув другий.

— Ми і є «Гурт», — сказав Асфальт.

— Котрий? — спитав перший троль. — У мене тут список.

— Ага.

— Ми «Гурт, що качає», — сказав Толоз.

— Та де там. Я їх бачив. Там хлопчина ще такий, аж світиться, і коли на гітарі грає, вона робить...

— Вуа-уа-уа-уа-уи-и-и-и-и-и.

— Ага...

Акорд звився над підводою. Паді стояв на ній, тримаючи напоготові гітару.

— Ого, — сказав перший троль. — Оце дивина! — він попорпався десь у складках пов’язки на стегнах і витягнув клапоть паперу. — А можете отут ім’я написати, правда ж? Для малого мого, Глинчака, б він же ж інакше не повірить...

— Так, так, — втомлено пробурмотів Паді, — давайте сюди.

— Але це не для мене, це для мого малого, Глинчака, — повторив троль, підскакуючи від захвату то на одній нозі, то на другій.

— А як правильно писати?

— Та все одно, він читати не вміє.

— Чуєте? — спитав Толоз, коли підвода підкотилася до задника сцени. — Хтось уже виступає. Я казав, що ми...

Підбіг Нудль:

— Де вас носило? Скоро ваш вихід! Одразу після «Пацанів із лісу». Як гастролі? Асфальте, ходи-но сюди.

Він потягнув малого троля до себе в тінь під лаштунками.

— Гроші мені привіз? — спитав він.

— Близько трьох тисяч...

— Не так голосно!

— Та я ж пошепки, пане Нудлю.

Нудль обачливо озирнувся. В Анк-Морпорку не існувало такої штуки, як нечутний шепіт, особливо коли йдеться про «тисячі», бо в Анк-Морпорку було чути навіть думки про такі гроші.

— Ти, головне, з мішка очей не зводь, ясно? Буде ще виторг сьогодні. Я Хризопразові його сім сотень віддам, а решта — чистий при... — він зустрівся поглядом із масними оченятками Асфальта й оговтався. — Звісно, є зношування обладнання... накриття... реклама... дослідження ринку... булочки для сосисок... гірчиця... Тож, мабуть, коли пощастить, то вийду в нуль. Останнє від душі відірвав.

— Так, пане Нудлю.

Асфальт зиркнув на сцену.

— А хто там зараз грає, пане Нудлю?

— «Вхід у зручному взутті».

— Не зрозумів, пане Нудлю.

— То в них назва така, пишуть просто «ВуЗВ», — він трохи розслабився й витяг сигару. — Навіть не питай, що воно таке. Я вважаю, гурт має зватися «Співуни» чи «Двоє з гобоєм». Як вони, нічого?

— А ви самі не чуєте, пане Нудлю?

— Я би це музикою не назвав. Коли я був ще молодим, то в нас була справжня музика на справжні вірші... «Ось надходить літечко, щебече соловей», такого штабу.

Асфальт знову зиркнув на «ВуЗВ».

— Ну, ритм там є, можна підтанцьовувати, — сказав він, — але вони не дуже. Я в тому сенсі, що люди просто стоять і дивляться. А от коли «Гурт» грає, вони не стоять, пане Нудлю.

— Саме так, — погодився Нудль. Він подивився на авансцену, де посеред свічок стояли музоловки. — Мабуть, піди скажи їм, хай готуються. Здається, ці вже себе вичерпали.

— Паді? Цеє...

Той відволікся від гітари. Інші музиканти налаштовували свої інструменти, і от він зрозумів, що ніколи цього не робив. У нього й не вийшло би. Кілки просто не рухалися.

— Що там у вас?

— Цеє, — сказав Толоз і помахав Бескидові, який неоковирно вишкірився й витягнув з-за спини ганчір’яний футляр.

— Це... Ну, ми трохи подумали... Це від усіх нас, — сказав Толоз. — Цеє, ми... ми побачили, що від неї лишилося, і ти ніби казав, що полагодити не вийде, але в цьому місті є люди, які можуть зробити й полагодити що завгодно, тож ми трохи розпитали, і ми ж знаємо, яка вона була дорога тобі, і от цей чолов’яга з вулиці Вправних ремісників трапився нам і сказав, що в нього могло би вийти щось путнє, і Бескид ще один зуб віддав, але яка різниця, бо ми такого успіху досягли з тобою і знаємо, як вона для тебе важила, тому це такий знак подяки від нас, отже, це тобі, Бескиде, віддай йому.

Бескид опустив руку, коли зрозумів, що пояснення затягується, але миттєво знову простяг Паді футляр.

Асфальт заглянув у шпарину намету.

— Хлопці, нам час на сцену, — сказав він. — Ходімте!

Паді поклав гітару. Відкрив футляр, розв’язав мотузчані ремені всередині.

— Її налаштували і таке інше, — доброзичливо підказав Бескид.

Арфа засяяла на сонці, коли Паді витягнув її з футляра.

— Чого тільки не зробиш із клею й такого іншого, — сказав Толоз. — Ну тобто ти казав, що в Ллямедах не лишилося нікого, хто міг би її полагодити. Але це Анк-Морпорк. Тут можна полагодити майже все.

— Благаю! — знов озвався Асфальт у шпарині. — Пан Нудль каже, ви мусите йти, бо люди вже кидатися почали всяким.

— Я в струнних не дуже петраю, — сказав Толоз, — але трохи побренчав. Звучить вона якось дуже... приємно.

— Я... Я... Не знаю навіть, що й сказати, — відповів Паді. Зала двигтіла, мов під ударами молота. — Я виборов її, — вів своє Паді, ніби був десь далеко, в якомусь своєму маленькому світі. — Виборов піснею. «Шонні, ти будь» вона зваллася. Склладав її всю зиму. Там про дім... про коллиску... Про прощання й розставання, розумієте? А ще про дерева й таке інше. Суддям дуже... сподобаллося. Сказалли, ще років зо п’ятдесят — і я справді розумітимусь на музиці.

Він притиснув арфу до себе.

Нудль пробивав собі шлях крізь натовп музикантів за лаштунками, доки не знайшов Асфальта.

— То як? Де вони?

— Сидять собі й балакають, пане Нудлю.

— Слухай сюди. Ти натовп чуєш? Вони хочуть Музики, Що Качає! Якщо їм її не дати... коротше кажучи, краще дати. Ясно? Звісно, корисно іноді змушувати чекати, але... Нехай ідуть на сцену негайно!

Паді роздивлявся свої пальці. Тоді він, геть блідий, перевів погляд на натовп музикантів з інших гуртів.

— Ти, з гітарою, — хрипко сказав він.

— Я, пане?

— Дай мені гітару!

Кожний новонароджений гурт в Анк-Морпорку взорувався на «Гурт, що качає». Тож гітарист передав Паді свій інструмент з таким виразом на обличчі, ніби це священна реліквія для благословення.

Паді тупо дивився на гітару. Це був один із найкращих витворів майстра Віддавна. Він взяв акорд.

Звук був свинцевий — тобто такий, ніби струни були зі свинцю.

— То що там у вас, хлопці, що не так? — похапцем спитав Нудль, підбігши ближче. — Там шість тисяч вух, які тільки й чекають, що в них музики наллють, а ви тут сидите?

Паді повернув гітару власникові й перекинув через плече ремінь своєї. Видав кілька нот — і ті ніби бриніли й сяяли.

— От на цій я можу грати. Таки можу.

— Оті добре, от і чудесно, ходи туди й зіграй, — підганяв його Нудль.

— Дайте мені хтось іще свою гітару!

Музиканти кинулися передавати йому інструменти, збиваючи одне одного з ніг. Він нервово спробував один, другий. Але вони здавалися якимись пласкими. Насправді епітет «пласкі» їм би навіть полестив.

Контингент Гільдії музикантів застовбив за собою зону попід сценою, роздаючи будь-кому, хто наважувався наблизитися, болючих стусанів.

Пан Шпень кривився.

— Не розумію, — цідив він, — це ж повний несмак. Усе однакове. Це просто шум. Що вони в цьому знаходять?

Ранцерот, який перед тим двічі стримувався, щоби не притупувати в такт, відповів:

— Це ми ще не чули головних артистів. Цей-во. А ви певні, що справді хочете їх...

— Це наше право, — наполіг Шпень. Він озирнувся на глядачів, які волали на пуп. — А там-он сосиски в булках продають. Комусь, може, сосисочку? Сосиску? — Представники гільдії закивали. —Добре. На три сосис...

Глядачі радісно заверещали. Зазвичай люди так не аплодують. Аудиторія вибухнула оплесками — уся враз, однією нищівною хвилею, і всі одночасно роззявили роти.

Бескид видерся на сцену, помагаючи собі руками. Всівся за свої камені й розгублено подивився кудись убік за лаштунки.

Виблискуючи шоломом у світлі сцени, вийшов Толоз.

Мабуть, на цьому все мало скінчитися. Гном озирнувся й сказав щось, що розчинилося в загальному гаморі, а тоді стояв мовчки, ніяково дивлячись на натовп, доки крики поволі не вщухли.

Паді вийшов на сцену непевно, ніби от-от заточиться, ніби його щось штовхає у спину. До того панові Шпеневі здавалося, що волати гучніше глядачі не здатні.

А тоді зрозумів, що вони радше схвально шепотіли, як порівняти з тим, що коїлося зараз.

Це тривало весь час, доки хлопець мовчки стояв на сцені, опустивши голову.

— Але ж він нічого не робить, — прокричав Шпень у вухо Ранцеротові. Він почувався, ніби атеїст, який випадково забрів у церкву під час обряду причастя.

Оплески не вщухали. Вони зазвучали з подвоєною силою, коли Паді підніс руки до гітари.

— Він нічого не робить! — кричав Шпень.

— Він лишається поза нашою юрисдикцією, пане, — прокричав йому в відповідь Ранцерот. — Ми не зможемо звинуватити його у виконавстві поза гільдією, якщо він нічого не виконуватиме!

Паді глянув перед собою.

Він дивився на глядачів так пильно, що Шпень аж виструнчився й витягнув шию, щоби зрозуміти, куди це хлопець так вдивляється.

Там нічого не було. Порожнє місце просто перед сценою.

Люди навколо на голови одне одному вилазили, але там було порожньо — на цій крихітній ділянці трави перед сценою. Чомусь Паді прикипів поглядом до того місця.

— А! А! А!..

Шпень затиснув вуха долонями, але гамір був такий, що крики натовпу відлунювали йому в голові.

А тоді все поволі, ніби шар за шаром, затихло. І простір заполонило звуком, який утворюється, коли величезний натовп зосереджено мовчить і намагається триматися якомога тихіше, а це чомусь видалося Ранцероту навіть небезпечнішим за відчайдушні оплески.

— Підвода чекає?

— Так, пане Толозе.

— І коні вгодовані?

— Як ви наказали, пане.

— Добре.

Запала оксамитова тиша. Їй притаманна була всмоктувальна властивість — як-от тиша в кабінеті патриція, у святих місцях і глибоких каньйонах — вона збурювала нестерпне бажання кричати, співати, вигукувати своє ім’я.

Ця тиша ніби вимагала: «Заповніть мене».

Десь у пітьмі попереду хтось кашлянув.

Асфальт почув, як хтось сичить його ім’я з бокових лаштунків.

Украй неохоче він бочком посунувся до темних лаштунків, звідки йому нервово махав рукою Нудль.

— Про торбу пам’ятаєш?

— Так, пане Нудлю, я поклав її...

Нудль підніс вище два дуже важелезних на вигляд мішки.

— Оце туди висип і будь готовий звалювати якнайшвидше.

— Так, добре, пане Нудлю, от і Толоз казав...

— Ну ж бо, бігом!

Толоз розглянувся довкола. «Якщо я зараз кину сурму, скину шолом і кольчугу, — міркував він, — то будуть шанси вибратися звідси живим. Що він собі думає?»

Паді поклав гітару й пішов за лаштунки. Він встиг повернутися, перш ніж глядачі второпали, що відбувається. У руках у нього була арфа.

Толоз стояв до нього найближче й чув його шепіт:

— Ллише разочок. Дозволлиш? Ще один тілльки раз. А тоді зробллю все, чого ти хочеш, добре? За все запллачу.

Гітара озвалася кількома нерозбірливими акордами. Паді додав:

— Я серйозно, повір.

Ще акорд.

— Один разочок.

Паді всміхнувся до порожнього місця серед глядачів і заграв.

І кожна нота бриніла, мов дзвін, і була чиста, мов сонячний промінь, який проходив крізь призму мозку й розкривався віялом із мільйона відтінків.

У Толоза відвисла щелепа. І музика розквітла в його свідомості. Це була інша музика, хоча й зайшла вона крізь двері, відчинені Музикою, Що Качає. Ноти спадали водоспадом, і в його пам’яті постали образи шахти, де він народився, і запах томського хліба, що його мама відбивала на ковадлі, і тієї миті, коли він уперше почувся закоханим[32]. Він пригадав життя в печерах під Мідною Горою, і як місто покликало його до себе, і він відчув, що найдужче у світі прагне опинитися вдома. Він і гадки не мав, що люди здатні творити музику шахтової глибини.

Бескид відклав молоточки. У його забиті корозією вуха потрапляли ті самі ноти, та в пам’яті виринали образи кар’єрів і кам’янистих рівнин. Коли мелодія заполонила його розум, мов димова завіса, він пообіцяв собі, що щойно все це скінчиться, він конче поїде додому, до своїх, побачитися зі старенькою мамою й більше ніколи від неї не поїде.

У голові пана Нудля мимохіть виринали дивні, моторошні думки: що нібито не все на світі можна купити й продати.

Викладач новітніх рун постукав по кришталевій кулі.

— Звук ніби трохи бряжчить.

— Ану посунься, мені не видно, — озвався Декан. Викладач сів на своє місце. Усі зосереджено дивилися на крихітне зображення в кулі.

— Це взагалі не схоже на Музику, Що Качає, — завважив Скарбій.

— Ану цить, — гиркнув Декан, а тоді розчулено висякався.

Це була сумна музика. Але сум був її бойовим знаменом. Вона ніби промовляла: «Усесвіт ловив вас, але не спіймав».

Декан — вразливий, мов той кавалок теплого воску, — замислився, чи не час йому опанувати губну гармоніку.

Остання нота завмерла в повітрі.

Оплесків не було. Глядачів ніби прибило до землі думками й спогадами, що постали з темних нетрів розуму. Хтось бурмотів: «Таки так воно й буває». Або: «От і я такий, брате, от і я». Багато хто чуйно сякався — іноді просто на сусідів.

Та дійсність, як це завше й буває, помалу повернула їх до своїх лабет.

Толоз почув, як Паді тихенько промовив:

— Дякую.

Гном бочком подався до Паді й процідив:

— Це що було?

Паді немов прокинувся від міцного сну:

— Що саме? А, пісня. Вона зветься «Шоні бод да». «Шоні, ти будь» по-нашому. Як тобі?

— Якось... глибоко, — сказав Толоз. — Мов шахта.

Бескид кивнув. Коли ти далеко від рідного забою, від рідної гори, коли ти сам на чужині, коли всередині у тебе зяє болісне чорне ніщо... Тільки тоді твоя пісня буде глибока, мов та шахта.

— Вона прийшлла посллухати, — прошепотів Паді.

— Та твоя невидимка? — уточнив Толоз, вдивляючись у незайнятий клапоть трави посеред натовпу перед сценою.

— Так.

— Он як. Ну, я цілком точно її не бачу. Гаразд. А тепер, якщо ти негайно не вшквариш чогось, що качатиме, нам кінець.

Паді узяв гітару. Струни тремтіли під його пальцями. Він почувався так, ніби от-от злетить. Йому дозволили заспівати її перед усіма тими людьми. Все інше не важило. Хай що тепер буде — байдуже.

— Але ж хіба ми для цього зібралися? — звернувся він до слухачів і затупав: раз-два, раз-два-три-чотири.

Толоз підхопив мотив ще до того, як сама музика встигла підхопити його й понести. Кілька секунд — і ось його вже закачало як ніколи.

Зрозум глянув на коробку:

— Здається, ми його упіймали, Архіректоре. От тільки не знаю, що воно таке.

Ридикуль кивнув і уважно оглянув натовп навколо. Усі стояли роззявивши роти.

Арфа взяла їх за душу, а тепер гітара напинала їхні жили.

А ще перед сценою було порожнє місце. Ридикуль прикрив одне око долонею й зосереджувався, аж доки розплющене око не засльозилося. Озирнувся до музикантів із Гільдії і вжахнувся: Ранцерот здіймав арбалет. Здавалося, ніби він робить це не з власної волі — пан Шпень штовхав його в бік.

Ридикуль підніс палець до обличчя, так ніби збирався почухати ніс. Крізь музику він почув, як, дзенькнувши, луснув дріт арбалета, а ще — і це завдало йому особливої насолоди, — як ойкнув пан Шпень, який дістав у вухо звільненим кінцем напнутого дрота.

— От уже ця моя стареча сентиментальність, — пробурмотів Ридикуль. — Тхе-тхе-тхе.

— А знаєте, це була напрочуд гарна ідея! — сказав Скарбій, вдивляючись у крихітне зображення в кулі. — Який чудовий спосіб налаштувати бачення! Може, так і в оперу можна зазирнути?

— Чи в «Скунсів хвіст» на Броварській? — підказав Верховик.

— Нащо? — спитав Скарбій.

— Та просто на думку спало, — виправдався Верховик і поспішно додав, — я й не бував там ніколи, навіть одним оком не зазирав, і то жодним чином, завважте собі.

— Краще б нам від цього втриматися, — озвався Викладач новітніх рун. — Це злісне зловживання чарівними властивостями кулі.

— А я от не уявляю кращого способу добровживання кулі за оцей, — сказав Декан. — Спостерігати за Музикою, Що Качає.

Пан Дертий, Качур, Домовина Генрі, Арнольд Колобок і Старий Тхір Рон разом зі Смородом Старого Тхора Рона і псом Старого Тхора Рона терлися по краях натовпу. Сьогоднішній вечір був щедрим на здобич. Так завжди бувало, коли Нудль продавав ті свої сосиски в тісті. Є на світі те, чого люди не їстимуть навіть під впливом Музики, Що Качає. Є на світі те, чого не приховати навіть під гірчицею.

Арнольд підбирав недоїдки й складав у візок. У когось сьогодні на вечерю буде королівська підмостова юшка.

Музика накочувалася зусібіч. Волоцюги не зважали. Музика, Що Качає, — це щось із іншого світу, де є місце мріям, а от під мостом було не до мрій.

Аж раптом вони спинилися й заслухалися: нова музика омивала світ навколо. Вона ніби брала за руку всіх незалежно від статі, віку, походження й природи — і вела Додому.

Жебраки стояли й слухали роззявивши роти. Ті, хто озирався навколо й таки помічав цих невидимих людей, мусив мерщій відвернутися. Не відверталися хіба від Пана Дертого. Від такого не відвернутись.

Та Музика, Що Качає залунала знов і повернула їх до дійсності.

Окрім хіба Пана Дертого. Той просто стояв і дивився.

Остання нота затихла. А тоді було цунамі оплесків, і «Гурт, що качає» тікав від нього геть зі сцени.

Нудль радісно спостерігав за дійством з-за лаштунків з іншого боку. Якийсь час він нервувався, звісно, але потім усе повернулося у звичні береги.

Хтось посмикав його за рукав.

— Що це вони роблять, пане Нудль?

— Паскуда, так?

— Довбень, пане Нудлю.

— Вони, Паскудо, не дають слухачам того, на що ті чекали. Винятково вдалий хід. Зачекати, доки вони зі штанів вискакувати почнуть, і забрати. Знов зачекати. От побачиш, щойно натовп почне ногами тупати, вони повистрибують на сцену, мов ті коники. Ідеально розраховано. От коли навчишся таких трюків, Паскудо...

— Я Довбень, пане.

— ...От тоді по-справжньому й опануєш мистецтво Музики, Що Качає. Музика, Що Качає, Паскудо...

— Довбню...

— ...Це не просто музика, — вів далі Нудль, витягаючи вату з вух, — це багато всього одразу. От і все, що можу тобі сказати наразі.

Нудль підкурив сигару. Полум’я сірника ледь не згасило хвилею гамору.

— Ще хвильку, от побачиш.

У багатті тліли старі чоботи й інший непотріб. Сіра крихітна постать оббігла його по колу, нервово принюхуючись.

— У підводу! Хутко!

— Панові Нудлю це не сподобається, — простогнав Асфальт.

— Бідося Нудль, — сказав Толоз, коли вони разом затягували Паді на підводу. — А тепер жени, щоби іскри з-під копит сипалися, ясно?

— Їдемо до Квірма, — сказав Паді, коли підвода смикнулася й рушила. Він не знав, чому саме туди. Чомусь цей напрям видавався йому правильним.

— Так собі ідея, — озвався Толоз. — Тамтешні, певно, питатимуть, нащо я підводу ту з фонтана витягнув.

— Їдемо до Квірма!

— Панові Нудлю це точно не сподобається, — нидів Асфальт, коли вони вже виїжджали на дорогу.

— Ще хвильку — й вийдуть, — повторив Нудль.

— Мабуть, — сказав Довбень. — Бо всі ж уже й ногами тупочуть.

Крізь вигуки й справді чувся тупіт.

— Ти зажди. От побачиш, вони точно підгадають, коли треба вийти. Точно кажу! Кхе!

— То іншим кінцем треба сигару в рота брати, пане Нудлю, — скромно підказав Довбень.

Старий місяць осявав дорогу на Квірм, що на неї з анк-морпоркських воріт виїхала підвода.

— Як ти знав, що на нас підвода чекає? — спитав Толоз у Паді, коли вони приземлилися на лавки після стрибка на черговій нерівності.

— Я не знав.

— Але ж ти вибіг просто до неї.

— Так.

— Чому?

— Ну... Просто... Час було їхати...

— А чому саме Квірм? — поцікавився Бескид.

— Там... Там я зможу сісти на корабель додому. Правда ж? Саме так. На корабель додому.

Толоз зиркнув на гітару.

Щось тут не те. Не можна отак. Не можна отак просто піти зі сцени...

Він струснув головою й отямився: ні, все так, як і мусить бути. Хіба щось може зараз піти не так?

— Панові Нудлю все це дуже не сподобається, — гугнявив Асфальт.

— Та стули вже пельку, — гиркнув Толоз. — Мені все одно, що там йому сподобається чи ні.

— Ну, по-перше, йому найбільше... найбільше не сподобається, що ми поїхали, так би мовити, з грішми.

Бескид помацав під лавкою. Там глухо брязнуло — саме так застережливо брязкає туго набитий золотом мішок, щоби його зайвий раз не совгали.

Сцена двигтіла від тупоту. Натовп кричав — і подекуди невдоволено.

Нудль розвернувся до Довбня й широко, але недобре всміхнувся:

— Слу-ухай, мені тут на думку спала цікава штука.

Дорогою від річки бігла крихітна сіра тінь. Вона прямувала до освітленої ліхтарями сцени, що жевріла в сутінках неподалік.

Архіректор підштовхнув Зрозума й підніс патерицю над головою.

— А тепер, коли раптом станеться прорив у тканині дійсності й крізь нього полізуть страшні верескливі почвари, наше завдання — як там наш Декан це назвав, розігнати дроздів?

— Дроздюлів, Архіректоре, — виправив Зрозум. — Він каже «роздати дроздюлів».

Ридикуль глянув на безлюдну сцену:

— Неясно тільки, кому.

Четверо учасників «Гурту» рівненько сиділи по своїх місцях на підводі й дивилися вперед на освітлену місяцем рівнину. Бескид заговорив першим:

— А шо за сума?

— Десь майже п’ять тисяч доларів...

— П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛ...

Бескид затулив Толозові рота величезною п’ятірнею.

— Тобто, — уточнив Бескид.

З-під його долоні чувся притишений стогін.

— ММММММ?

— Я трохи заплутався в підрахунках, даруйте, — попросив вибачення Асфальт.

— Нам ніколи не втекти досить далеко. Ти це розумієш? Нас і на тому світі знайдуть.

— Та ж намагався пояснити! Може... Може, ми могли б просто їх повернути?

— ММММММ?!

— І як нам це зробити, по-твоєму?

— ММММММ М?!

— Толозе, — сказав Бескид повільно й трохи повчально, — я тобі рота розтулю, а ти не волатимеш, гаразд?

— Мугу.

— Добре.

— ПРОСТО ПОВЕРНУТИ ЇХ? П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДО..? ММ МММ М?!

— Підозрюю, щось із того наше, — сказав Бескид, щільніше затискаючи гномові рота.

— Мммм!

— Мені-от взагалі не платять, — завважив Асфальт.

— Треба дістатися Квірма, — нервово озвався Паді. — Можемо забрати те, що нам належить по праву, а решту відіслати назад.

Бескид почухав щелепу.

— Там і Хризопразові гроші є, — нагадав Асфальт. — Пан Нудль у нього на фестиваль позичав.

— А от від нього нам точно не втекти, — сказав Бескид. — Хіба тільки до Краю доїхати й стрибнути вниз, та й тоді не факт.

— Але ж можна пояснити все, ні? — обнадійливо спитав Асфальт. — Чи ні?

Усі уявили недобру посмішку на мармуровому обличчі Хризопраза.

— Ммм!

— Ні.

— Тоді нам треба до Квірма, — сказав Паді.

Бескидові діамантові зуби блищали в місячному сяйві:

— Мені от шойно почулося шось, такий дивний звук, ніби як карета гуркотить.

Невидимі жебраки поволі побрели геть із парку. Сморід Старого Тхора Рона трішки затримався, бо слухав музику. Пан Дертий узагалі не рушив із місця.

— У нас майже двадцять сосисок, — сказав Арнольд Колобок.

Домовина Генрі харкнув так густо, ніби його кашель був не просто з плоті, а з кісток.

— Хулєра! — озвався Старий Тхір Рон. — Опромінювать мене надумали, от я їм!

Щось пробігло втоптаним ґрунтом до пана Дертого, видерлося мантією аж до каптура й ухопилося за нього обома кінцівками.

Лунко стукнулися два черепи.

Пан Дертий позадкував.

ПИСК!

Пан Дертий моргнув і зненацька осів.

Жебраки витріщилися на малого стрибуна. Самі невидимі, вони чудово бачили те, чого не бачили інші люди чи, у випадку Старого Тхора Рона, інші очі.

— Це щур, — сказав Качур.

— Хулєра, — озвався Старий Тхір Рон.

Щур запищав і забігав колами на задніх лапах. Пан Дертий знову моргнув... І набув постави Смерті.

— Я МУШУ ЙТИ.

— ПИСК!

Уже віддаляючись, Смерть спинився, вернувся й тицьнув кістлявим пальцем на Качура.

— А ЧОГО ТИ ХОДИШ ІЗ КАЧКОЮ НА ГОЛОВІ?

— З якою качкою?

— ОЙ. ДАРУЙ.

— Ну як це щось може піти не так? — розпинався Довбень, скажено махаючи руками. — Усе має вийти. Усі знають, що коли зірка хворіє чи стається ще якась хрінь, і на твою вулицю приходить свято, — публіка твоя. Так завжди буває, хіба ні?

Джимбо, Паскуда й Кивун визирали з-за лаштунків на скажену юрбу й боязко кивали.

Звісно, коли на твоїй вулиці свято, то все йде так як слід...

— Можна було б заспівати «Анархію в Анк-Морпорку», — нерішуче запропонував Джимбо.

— У нас ніколи не виходило, — сказав Кивун.

— Так, але там нема нічого нового.

— Думаю, можна спробувати...

— Чудово! — вигукнув Довбень, войовничо трусячи гітарою. — Ми це зробимо! Усе на вівтар злягання, препаратів і Музики, Що Качає!

Він відчув на собі недовірливі погляди товаришів.

— Ти не казав нам, що маєш при собі якісь препарати, — докірливо сказав Джимбо.

— І коли вже про це зайшлося, — озвався Кивун, — то я не думаю, що в тебе колись бувало...

— Одне з трьох — уже непогано! — крикнув Довбень.

— Ага, цілих тридцять три відсо...

— Ану цить!

Люди тупотіли й насмішкувато плескали.

Ридикуль сперся на патерицю й промовив:

— Був собі колись святий Франчик. Здається, він міг дати раду дроздам, якщо так подумати.

— Перепрошую? — озвався Зрозум.

— Він був той ще співун, — пояснив Ридикуль. — Жив кількасот років тому. Став єпископом Омнійської церкви, бо приманював на співи пташок. Здається, так. Кращого в цьому ділі годі уявити.

— Ні-ні... архіректоре, — втрутився Зрозум. — Це просто такий молодіжний вислів. Про... ну... про звіздюлі.

— Цікаво, як ви дроздів відокремите від усіх інших, — відказав Ридикуль. — В істот із Підземельних Вимірів і крила тобі, і дзьоби.

— Не знаю, Архіректоре, — втомлено мовив Зрозум.

— Для певності, мабуть, треба роздавати все.

Смерть наздогнав щура біля Латунного мосту.

Альберта ніхто не потривожив.

У канаві він став майже таким само невидимим, як Домовина Генрі.

Смерть закотив рукав. Його рука пройшла крізь тканину Альбертового плаща, ніби крізь туман.

— СТАРИЙ ПРИШЕЛЕПКУВАТИЙ ДУРЕНЬ ЗАВЖДИ БРАВ її З СОБОЮ, — пробурмотів він. — УЯВИТИ НЕ МОЖУ, ЩО Я, НА ЙОГО ДУМКУ, МАВ БИ З НЕЮ РОБИТИ.

Рука виринула назовні, тримаючи вигнуту скляну посудину. Всередині виблискувала дрібка піску.

— ТРИДЦЯТЬ ЧОТИРИ СЕКУНДИ, — мовив Смерть і передав клепсидру щурові. — ПРИЛАШТУЙ ЦЕ КУДИСЬ, ТА ГЛЯДИ НЕ РОЗБИЙ.

Він устав і роззирнувся.

«Брязь-брязь», — дзенькала об каміння порожня пивна пляшка. Смерть Щурів трюхикав із «Латаного барабана», котячи її перед собою.

У пляшці калаталися тридцять чотири секунди піску.

Смерть підтягнув слугу собі до ніг. Час для Альберта зупинився. Очі його затуманилися, внутрішній годинник стояв. Старий звисав із господаревої руки, мов дрантя.

Смерть вихопив у щура пляшку й трішки її нахилив. З горлечка полилася цівка життя.

— ДЕ МОЯ ОНУКА? — спитав. — МУСИШ СКАЗАТИ, ІНАКШЕ НЕ ЗНАЮ, ЩО БУДЕ.

Альбертові очі враз розплющилися.

— Вона намагається врятувати хлопця, Господарю! Вона не знає, що значить слово «обов’язок»...

Смерть підняв пляшку. Альберт замовк на півслові.

— АЛЕ Ж МИ ЗНАЄМО, ПРАВДА? — гірко спитав. — МИ З ТОБОЮ.

Він кивнув Смерті Щурів.

— НАГЛЯНЬ ЗА НИМ.

Клацнув пальцями.

Клац — і нічого не сталося.

— ЯК НЕЗРУЧНО ВИЙШЛО. У НЕЇ ЧАСТКА МОЄЇ СИЛИ. ЗДАЄТЬСЯ, Я ЗАРАЗ НЕ МОЖУ... ГМ...

Смерть Щурів запищав, пропонуючи допомогу.

— НІ. НАГЛЯДАЙ ЗА НИМ. Я ЗНАЮ, КУДИ ВОНИ ПРЯМУЮТЬ. ІСТОРІЯ ПОЛЮБЛЯЄ ПОВТОРИ.

Смерть глянув на вежі Невидної академії, що стриміли над дахами.

— І ДЕСЬ У ЦЬОМУ МІСТІ ТОЧНО Є КІНЬ, ЯКИЙ МЕНЕ ПОВЕЗЕ.

— Чекайте. Щось наближається... — Ридикуль підняв очі на сцену. — Хто вони?

Зрозум витріщив очі.

— Думаю... може, це люди, Архіректоре.

Юрба припинила тупотіти й перейшла до промовистого вичікувального мовчання.

Довбень вийшов уперед і показав усім свою широку шалену сяйливу усмішку.

— Так, але вони ось-ось розпадуться навпіл, і з них полізуть страховиська, — з надією сказав Ридикуль.

Довбень узяв гітару і видав акорд.

— Я ж казав! — знов озвався Ридикуль.

— Пане?

— Дуже схоже на кота, що намагається сходити в туалет крізь зашитий зад.

Зрозум ошаліло дивився на нього.

— Архіректоре, ви ж не...

— Ні — але прозвучало це саме так. Точно так.

Натовп застиг, не знаючи, чого чекати далі.

— Привіт, Анк-Морпорку! — сказав Довбень і кивнув на Паскуду, який удруге поцілив по барабанах.

«Та инші групи» розпочали свій перший і, вочевидь, смертельний номер. Власне, три смертельні номери. Довбень спробував зіграти «Анархію в Анк-Морпорку», Джим-бо застиг, бо не бачив себе в дзеркалі, й виконував те, що було на єдиній сторінці підручника Блерта Віддавна (тобто зміст), а Кивун заплутався пальцями в струнах.

Паскуда вважав, що назви композицій були точно створені не для нього.

Він зосередився на ритмі. Більшість і без цього обходиться, але для нього навіть плескання долонями було вправою на зосередженість. Тому він грав у своєму затишному світі й навіть не помічав публіки, що збурилася, мов зіпсована їжа, й полізла на сцену.

Сержант Колон і капрал Ноббс чергували біля Деосільської брами, курили одну на двох і прислухалися до далекого фестивального реву.

— Здається, непроста нічка, — сказав сержант Колон.

— Так і є, сержанте.

— Пахне смаленим.

— Добре, що ми не там, сержанте.

Вулицею зацокав кінь, на якому ледь тримався вершник. Коли кінь наблизився, обидва впізнали Нудля-Від-Душі-Відриваю, що їхав верхи з вишуканістю картопляного клунка.

— Воза не бачили? — рішуче спитав він.

— Якого, Нудлю? — спитав сержант Колон.

— Що значить «якого»?

— Їх було два, — пояснив сержант. — Один із парою тролів, а інший, наступний, — із паном Шпенем. Ну, знаєте, з Гільдії музикантів.

— Тільки не це!

Нудль пришпорив коня й потрюхикав у ніч.

— Чого це він? — спитав Ноббі.

— Може, хтось йому пенні завинив, — відказав сержант Колон, спираючись на алебарду.

Зацокали копита ще одного коня. Коли він стугонів повз них, вартові попритискалися до стіни.

Кінь був великий і білий. Чорний плащ вершниці та її розпущене волосся майоріли на вітрі. Раптовий шквал — і нема: понеслись у безкрай.

— Це була вона, — витріщившись, мовив Ноббі.

— Хто?

— Сюзен Смерть.

Світло в кулі зменшилося до цятки й згасло.

— Тепер у мене попереду три дні без чарів, — поскаржився Верховний верховик.

— Варте кожного свого таума, — сказав Завкаф неточних наук.

— Але краще все ж побачити їх живцем,— докинув Викладач новітніх рун. — Якось дивно з вас піт тече.

— Я гадав, усе скінчилось, як почало йти на лад, — сказав Завкаф. — Я думав...

У будівлі пролунало виття, й викладачі заціпеніли. Виття було трохи тваринне, а ще — неживе, металеве й дертке, мов пилка.

По хвилі Викладач новітніх рун промовив:

— Звісно, якщо ми почули вереск, від якого стигне кров, біжать по спинах мурашки й холонуть кістки, — це ще не значить, що сталося щось погане.

Чаклуни визирнули в коридор.

— Вило звідкись ізнизу, — сказав Завкаф неточних наук, прямуючи до сходів.

— Так чого ж ви йдете нагору?

— Бо я не бовдур!

— Але це може бути якась страхітлива еманація!

— Та ну? — кинув через плече Завкаф, прискорюючись.

— Ну, як хочете. Там же студентський поверх.

— А. Ага...

Завкаф повільно спустився, час від часу злякано зиркаючи на сходи.

— Ніщо не може проникнути сюди, — мовив Верховний верховик. — Це місце під захистом дуже потужних чарів.

— Так і є, — підтвердив Викладач новітніх рун.

— І ми точно час від часу їх посилюємо, згідно штатного розкладу, — продовжив Верховик.

— Ну. Так. Так, звісно, — підтвердив Викладач новітніх рун.

Звідусіль знову заревіло. У реві почувся повільний ритм.

— Гадаю, це з Бібліотеки, — мовив Верховний верховик.

— Хтось бачив Бібліотекаря?

— Коли я його бачу, він, здається, завжди щось несе. Ви ж не думаєте, що він узявся за темні чари, правда?

— Це ж чарівнича академія.

— Так, але я про ще сильніші чари.

— Тримайте себе в руках, гаразд?

— Я тримаю себе в руках.

— Бо коли ми разом, що нас може здолати?

— Ну... хіба тільки величезне...

— Цить!

Декан відчинив двері бібліотеки. Всередині було тепло й оксамитово-тихо. Час від часу якась книжка шелестіла сторінками чи неспокійно дзвеніла ланцюгом.

Зі сходів у підвал струменіло сріблясте світло і вряди-годи чулося «у-ук».

— Щось він не надто засмучений, — сказав Скарбій.

Чарівники скрадалися сходами. Двері впізнали одразу — там світилося.

Чарівники зайшли в підвал.

Їм перехопило подих.

На помості у центрі підвалу, оточена свічками.

Така і мала бути на вигляд Музика, Що Качає.

Висока чорна постать шмигнула з-за рогу на площу Сатор, наддала й промчала крізь браму Невидної академії.

Її помітив тільки Модо, гном-садівник, що весело котив свого возика з гноєм крізь сутінки. День видався хороший. У нього переважно видавалися хороші дні.

Він не чув про Фестиваль. Не чув про Музику, Що Качає. Модо взагалі мало про що чув, бо не слухав. Він любив гній. На другому місці після гною були троянди, для яких призначався гній.

Він від природи був задоволеним гномом і запросто давав раду всім побічним продуктам садівництва у високо-магічному середовищі: тлі, білокрилкам і моторошним істотам з мацаками. Не так-то воно й легко доглядати газони, коли туди можуть проникнути істоти з інших вимірів.

Хтось шмигнув газоном і зник у дверях бібліотеки.

Модо глянув на сліди й сказав:

— Ой леле.

Чаклуни знову задихали.

— Оце так, — сказав Викладач новітніх рун.

— Вривайся... — сказав Верховний верховик.

— Саме це я й називаю Музикою, Що Качає, — зітхнув Завкаф і ступив уперед із урочистим обличчям злидаря в золотій копальні.

Світло свічок кидало чорні й сріблясті відблиски. І тих, і інших було вдосталь.

— Оце так, — сказав Викладач новітніх рун. Звучало це як замовляння.

— А це хіба не моє дзеркальце для догляду за волоссям у носі? — мовив Скарбій, псуючи всім чарівну мить. — Це точно моє дзеркальце для догляду за волоссям у носі...

От тільки якщо чорне було чорним, то сріблясте насправді сріблястим не було. Воно складалося з дзеркал, блискучих бляшаних уламків, блискіток і дроту, який повизбирував і порозтинав Бібліотекар...

— ...у нього срібна рамочка... а чого воно на цьому двоколісному возику? Два колеса, одне за іншим? Сміх та й годі. Воно ж завалиться. А конячці як іти, я вас питаю?

Верховний верховик легенько постукав його по плечу.

— Скарбію? На два слова, старий.

— Га? Що таке?

— Здається, якщо ви зараз же не замовкнете, Декан вас уб’є.

Між двома колесами, розташованими одне за одним, примостилося сідло. Спереду була вигнута труба, за яку можна було схопитися тому, хто сидить у сідлі.

Решта — брухт. Кістки, гілляччя й сорочий подарунок під ялинку — купа блискучих абищиць. Над переднім колесом було прилаштовано конячий череп, і з кожного його отвору стирчало пір’я й стрічки.

Однак у всьому цьому розмаїтому смітті було щось похмуро-живе — не зовсім життя, а радше рух — неспокійний, скулений, готовий вистрілити — і Завкаф від цього аж похитувався. З першого погляду було ясно, що самим своїм існуванням і виглядом усе це порушує принаймні дев’ять законів і двадцять три розпорядження.

— Він закохався? — спитав Скарбій.

— Заведіть його! — сказав Декан. — Його треба завести! Його слід завести!

— Так, але що це? — спитав Завкаф неточних наук.

— Це шедевр, — відповів декан. — Тріумф!

— У-у-ук?

— Може, його треба підштовхнути? — прошепотів Верховний верховик.

Декан стурбовано похитав головою.

— Ми чарівники чи хто? — сказав. — Маємо його зрушити.

І він пішов в обхід чудернацької конструкції. Від помахів його шкіряного клепаного плаща затанцювали вогники свічок і тіні на стінах.

Верховний верховик закусив губу.

— У мене є певні сумніви, — мовив він. — Здається, чарів там більш ніж треба. Воно... гм... воно дихає — чи мені здається?

Верховний верховик розвернувся й тицьнув пальцем у Бібліотекаря.

— Це ти його змайстрував? — гаркнув він.

Орангутан похитав головою.

— У-ук.

— Що він каже?

— Каже, що не змайстрував, а просто зібрав, — відповів Декан, не повертаючи голови.

— У-ук.

— Піду туди всядуся, — сказав Декан.

Інші чарівники відчули, як від їхніх сердець щось відтікає, поступаючись раптовій непевності.

— На вашому місці, старий, я б не рипався, — сказав Верховний верховик. — Хтозна, куди вас занесе.

— Та яка різниця, — відповів Декан. Він досі не зводив очей із конструкції.

— Я про те, що воно з іншого світу, — уточнив Верховний верховик.

— Зате я з цього — і вже сімдесят років тут живу, — відповів Декан. — Годі нидіти.

Він ступив у коло й поклав руку на сідло. Воно задрижало.

— ВИБАЧТЕ.

Висока чорна постать, що раптом з’явилась у дверях, опинилася в колі у два кроки.

Деканові на плече опустилася кістлява рука й обережно, проте наполегливо відставила його вбік.

— ДЯКУЮ.

Постать усілася у сідлі, вхопилась за ручки й оглянула штукенцію, яку осідлала.

Бувають моменти, коли все треба зробити саме так, а не інакше...

На Декана був спрямований палець.

— МЕНІ ПОТРІБЕН ТВІЙ ОДЯГ.

Декан позадкував.

— Що?

— ДАЙ МЕНІ СВОЮ МАНТІЮ.

Декан дуже неохоче скинув свою шкіряну мантію й передав гостеві.

Смерть одягнувся. Так значно краще...

— ПОБАЧИМОСЬ...

З-під його пальців показалася блакитна іскра й розійшлася блакитними зиґзаґами, творячи корону на кінчиках пір’їн.

— Нічого, що ми в підвалі? — спитав Декан.

Смерть перевів на нього погляд.

— НІЧОГО.

Модо випростався й застиг, милуючись своїм квітником, де росли найчистіші чорні троянди, які йому тільки вдавалося вивести. Часом високомагічне середовище було на користь. Аромат висів у вечірньому повітрі, наче підбадьорливі слова. Квітник розлетівся навсібіч.

У поле зору Модо на мить потрапило полум’я й невідомий предмет, що летів у небеса, — а тоді згори посипалися перлини, пір’їни й м’які чорні пелюстки.

Він похитав головою й пішов по лопату.

— Сержанте?

— Що, Ноббі?

— Ваші зуби...

— Які зуби?

— Зуби у роті.

— Ага. Ну. Що з ними?

— Як вони пасують один до одного там, ззаду?

Сержант Колон якусь мить обмацував язиком глибини свого рота.

— Іае, — почав він, а тоді схаменувся. — Цікаве спостереження, Ноббі.

Ноббі скрутив папіросу.

— Зачиняти ворота, сержанте?

— Гадаю, так.

Доклавши трохи зусиль, вони зачинили стулки воріт. Це вже був навіть не захід безпеки. Ключі давно загубилися. Навіть напис «Дякуїмо, що не завойовуйте наше місто» остаточно вицвів.

— Гадаю, треба... — почав був Колон, але задивився на вулицю.

— Що це за світло? — спитав. — І що це так гуде?

На будинках у кінці довгої вулиці з’явилася блакитна заграва.

— Звучить, наче якийсь дикий звір, — сказав капрал Ноббс.

Світло зібралося у два актинієві блакитні списи.

Колон приклав руку до очей.

— Схоже на... коня, чи що.

— Воно летить просто на браму!

Ревіння пораненого звіра відбивалося від будинків.

— Ноббі, я не певен, що воно спиниться!

Капрал Ноббс притиснувся до стіни. Колон, у чиїй голові думка про посадові обов’язки затримувалася на довше, мляво махав руками дедалі ближчому світлу.

— Стій! Стій!

І поволі підвівся з грязюки.

Довкола кружляли трояндові пелюстки, пір’я й іскри. Краї пробоїни у брамі світилися блакитними іскрами.

— Це ж старий дуб, — пробурмотів Колон. — Тільки б нам його з платні не вирахували. Ти бачив, хто це був, Ноббі? Ноббі?

Ноббі скрадався попід стіною.

— У нього... у нього була троянда в зубах, сержанте.

— Так, але якби ти його побачив удруге — впізнав би? Ноббі ковтнув.

— Вдруге — хіба на тому світі, не раніше.

— Мені це не подобається, пане Толоз! Не подобається!

— На дорогу дивись і замовкни!

— Але тут не можна швидко!

— Нічого! Ти однаково не дивишся, куди їдеш!

Підвода завернула, ставши на два колеса. З неба посипав мокрий сніг і розтавав, щойно торкався землі.

— Але ми на серпантині! Тут ухил стрімкий! Ми перекинемося!

— Хочеш, аби нас упіймав Хризопраз?

— Вйо!

Паді й Бескид притислися до боків підводи та хилиталася крізь темряву.

— За нами досі женуться? — вереснув Толоз.

— Нічо не видно! — крикнув Бескид. — Може, як зупинимось, шось почуємо?

— Ага — а якщо ми почуємо щось зовсім-зовсім близько?

— Вйо!

— А може, просто викинемо гроші?

— П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ?

Паді визирнув униз. За метр від краю дороги темрява густішала, ніби приховуючи провалля.

Гітара легенько бринькала в такт колесам. Він узяв її однією рукою. Цікаво, як вона ніколи не стихала. Навіть якщо всі струни рукою затиснеш: він і так пробував.

Звучала арфа. Струни були зовсім безгучні.

— Це божевілля! — кричав спереду Толоз. — Зупинися! Ти нас мало не вивернув!

Асфальт натягнув віжки. Віз поступово сповільнився до темпу ходи.

— Отак краще.

Гітара вереснула. Нота була така висока, що голкою пронизувала слух. Коні нервово смикнулися в голоблях і знову помчали вперед.

— Тримай їх!

— Тримаю!

Толоз розвернувся і схопився за спинку сидіння.

— Викинь її!

Паді швидко схопив гітару й устав, ведучи рукою до краю прірви.

І завагався.

— Кидай!

Бескид устав і спробував перехопити гітару.

— Ні!

Паді крутонув гітарою над головою, схопив троля за підборіддя й штовхнув.

— Ні!

— Толозе, легше...

І ось їх уже обганяє білий кінь. Вершник у каптурі нахиляється і хапає віжки.

Віз натикається на камінь і на мить злітає в повітря перш ніж знов упасти на дорогу. Асфальт чує, як тріскають стовпчики, коли колеса в’їжджають в огорожу, бачить, як рвуться віжки, відчуває, як підлітає підвода...

І все.

Потім стільки всього сталося, що Толоз так і не розповів нікому, як йому здалося, що, коли підвода непевно зависла на краю провалля, вона водночас покотилася вперед, перекидаючись кудись униз, і полетіла просто на камені...

Толоз розплющив очі. Образи наповзали, мов поганий сон. Але його відкинуло на віз, коли той злетів, і головою він бився у спинку сидіння.

І дивився просто в провалля. Позаду дерев’яно скрипнуло.

Хтось тримався за його за ногу.

— Хто там? — прошепотів він, ніби гучніші слова посунули б воза вперед.

— Я, Асфальт. А хто тримає мене за ногу?

— Я, — озвався Бескид. — А за що тримаєшся ти, Толозе?

— Та так... за те, за що вхопився непевною рукою, — відповів той.

Підвода знов затріщала.

— За золото, еге? — спитав Асфальт. — Ну визнай — ти ж за золото вхопився?

— Дурний гном! — крикнув Бескид. — Пускай, бо загинемо!

— Відпустити п’ять тисяч доларів — це і є смерть, — відповів Толоз.

— Дурне! На той світ не забереш!

Асфальт потягся рукою. Підводу хитнуло.

— Зараз знову хитнеться, — пробурмотів Асфальт.

— А хто ж, — спитав Бескид, коли підвода іще трошки підсувалася до краю, — хто тримає Паді?

Якусь мить усі троє подумки намагалися визначити положення своїх тіл і кінцівок у просторі.

— Я... здається, він упав, — сказав Толоз.

Пролунало чотири акорди.

Паді повис на задньому колесі й смикався над проваллям, доки музика вигравала на його душі восьминотний квадрат.

Не вмирай. Не згасай. Живи вічно, живи останньою палкою миттю, коли кричить юрба. Коли кожна нота звучить у такт серцебиттю. Злітай у небо.

Ти ніколи не постарієш. Про тебе ніколи не скажуть «помер».

Ось і все. Ти будеш найкращим музикантом на світі.

Живи швидко. Помри молодим.

Музика вигравала на його серці.

Ноги Паді повільно гойднулися й намацали скелю. Він зосередився, заплющив очі й підтягся на колесі.

Його плеча торкнулась рука.

— Ні!

Очі Паді широко розплющилися.

Він повернув голову, подивився на Сюзен, тоді на підводу.

— Що... — пробурмотів він спантеличено й глухо.

Відпустивши одну руку, він незграбно намацав ремінь, скинув його з плеча, схопився, перехопив гітару за гриф і жбурнув її в темряву. Струни зависли на льоту.

Друга рука ковзнула зі скрижанілого колеса, і він упав у провалля.

Усе вкрив туман. Паді важко впав на щось оксамитове, просякнуте запахом кінського поту.

Сюзен упіймала його вільною рукою, а іншою скерувала Хропунця вгору крізь сльоту.

Кінь ступив копитами на дорогу, Паді упав у багно й підвівся на ліктях.

— Ти?

— Я, — сказала Сюзен.

Вона дістала косу. Блиснуло лезо; сніжинки падали й на льоту розтиналися навпіл.

— Ходімо заберемо твоїх друзів?

У повітрі відчувалася напруга — так, ніби цілий світ раптом на чомусь зосередився. Смерть вдивлявся в майбутнє.

— ОТ ХОЛЕРА.

Усе розпадалося. Бібліотекар зробив, що міг, але кістки й дерево такого не витримають.

Пір’я й перлини розлітались і, задимлені, падали на дорогу. Під час різкого, майже горизонтального повороту одне колесо злетіло з осі й покотилося геть, гублячи шпиці.

Великої погоди це не зробило. Там, де бракувало деталей, повітря світилося так, як світяться душі померлих.

Якщо взяти блискучу машину й підсвітити її, щоби блищала і сяяла, а потім забрати машину й лишити саме світло...

Лишився тільки кінський череп. Він, і ще заднє колесо, що диміло, обертаючись у вилці зі світлових розрядів.

Коли вся це проревло повз Нудля, його кінь сіпнувся й стрімголов помчав уперед.

Смерть звик до швидких мандрів. Теоретично він і так був усюди водночас і всіх дожидався. Найшвидший спосіб подорожувати — зразу бути на місці.

Але він ще ніколи не мчав так швидко, рухаючись так повільно. Краєвид на швидкості розмазався й втратив різкість — та повертався лиш тоді, коли він ледве не чиркав колінним суглобом об землю на крутих поворотах.

Віз знову ворухнувся. Тепер навіть Бескид вдивлявся у темряву.

Щось торкнулося його плеча.

— ХАПАЙСЯ, АЛЕ НЕ ЗА ЛЕЗО.

Паді тим часом нахилився назад.

— Толозе, якщо відпустиш мішок, я можу...

— Навіть не думай.

— У саванах немає кишень, Толозе.

— Поганий, значить, у тебе кравець.

Зрештою, Паді схопився за чиюсь ногу й потяг до себе. Один за одним учасники «Гурту» вибралися на дорогу. І витріщилися на Сюзен.

— Білий кінь, — сказав Асфальт. — Чорний плащ. Коса. Гм.

— Ви теж її бачите? — спитав Паді.

— Сподіваюся, ти не скажеш, шо ліпше б не бачили, — відповів Бескид.

Сюзен витягла життємір і критично його оглянула.

— Я так розумію, домовлятися про щось уже пізно? — спитав Толоз.

— Просто перевіряю, мертві ви чи ні, — відповіла Сюзен.

— Мені здається, що я живий, — сказав Толоз.

— Хай ще трохи поздається.

Усі розвернулися на скрип. Підвода покотилася вперед і впала в провалля. Спершу пролунав тріск від зіткнення зі скелястим виступом, потім — далекий глухий удар об скелі на дні, й насамкінець «бабах» від вибуху оливи, яка зайнялася помаранчевим полум’ям.

Із купи уламків, лишаючи по собі вогняний слід, викотилося палаюче колесо.

— Ото й ми там були б, — сказав Бескид.

— А зараз що — краще? — озвався Толоз.

— Ага, — відповів Бескид. — Ми ж не вмираємо під охопленою вогнем підводою.

— Та ні, але ось вона на вигляд трохи... потойбічна.

— Мені нормально. Я потойбічне щодня на хліб намазую.

Позаду Паді повернувся до Сюзен.

— Я... здається, я все зрозуміла, — сказала вона. — Музика... перекрутила історію. Її не мало бути в нашій історії. Ти не пам’ятаєш, звідки вона в тебе?

Паді мовчки дивився на неї. Коли тебе рятує від певної смерті приваблива дівчина на білому коні, питання про закупи трохи не на часі.

— В анк-морпоркській крамниці, — відповів Бескид.

— У загадковій старій крамниці?

— Як і все там. А ще...

— Ви туди поверталися? Вона досі там? Там само?

— Так, — відповів Бескид.

— Ні, — сказав Толоз.

— Там була ціла купа цікавинок, по які хотілося повернутися й про все розпитати?

— Так! — разом вигукнули Толоз і Бескид.

— Ага, — сказала Сюзен, — то про таку крамницю мова.

— Я знав, що їй там не місце, — сказав Толоз. — Хіба я не казав, що їй там не місце? Я казав, що їй там не місце. Я казав, що вона химерна.

— Я думав, це означає «довгаста», — сказав Асфальт.

Бескид виставив руку.

— Сніг перестав, — сказав він.

— Я впустив її в прірву, — озвався Паді. — Я... Мені вона вже не треба. Мабуть, розбилася.

— Ні, — відповіла Сюзен. — Вона не...

— Хмари... От вони зараз химерні, — зауважив Толоз, піднявши очі.

— Які? Довгасті? — перепитав Асфальт.

Усі раптом відчули, як... навколо світу зникли стіни. Засвистіло повітря.

— А це ще що таке? — спитав Асфальт, коли всі інстинктивно збилися в купу.

— Тобі краще знати, — відповів Толоз. — Я думав, ти всюди був і все бачив.

У повітрі затріскотіло біле світло.

Повітря й саме стало світлом — білим, наче місячне, але сильним, ніби сонячне. І звук — ніби рев мільйонів голосів.

Голоси казали: Я покажу тобі, хто я. Я музика.

Ранцерот запалив ліхтарі.

— Жени, жени! — кричав Шпень. — Їх треба спіймати, чуєш? Н-но!

— Не знаю, що зміниться, як вони втечуть, — пробурмотів Ранцерот, лізучи в карету, поки Шпень поганяв коней. — Ну, тобто вони втекли. Ось і все, правда ж?

— Ні! Ти їх бачив. Вони... вони дух всього цього безумства, — відповів Шпень. — Таке не можна спустити з рук!

Ранцерот роззирнувся. Йому вже не вперше спадало на думку, що пан Шпень геть зваріював з партитури, що він із тих, хто палко веде божевільну партію, керуючись холодним розумом і спираючись на просту й зрозумілу тему. Він, Ранцерот, був зовсім не проти пальцеломних фокстротів чи зубодробильних фанданго, але він ніколи нікого не вбивав — принаймні навмисне. Він був свідомий того, що в нього є душа (хай навіть трохи дірява й пошарпана), і плекав надію, що одного дня бог Реґ знайде йому місце в небесному оркестрі. Вбивці не грають у перших скрипках. Сидять, мабуть, десь в альтах.

— Може, спинимося просто зараз? — запропонував він. — Вони не повернуться...

— Заткнися!

— Але ж марно...

Коні позадкували. Карета захиталася. Щось промайнуло повз них і зникло у темряві, лишивши по собі блакитний вогненний слід, який ще трохи посвітився, а потім зник.

Смерть розумів, що колись муситиме зупинитися. Але до нього поволі доходило, що в темному словнику, звідки походила ця машина, слово «повільніше» було таким само неуявним, як і слово «обережніше».

Його природа опиралася зменшенню темпу за будь-яких умов, крім, хіба, драматичного сповільнення наприкінці третього куплету.

У цьому й була проблема Музики, Що Качає. Вона любила все робити по-своєму.

Дуже повільно, обертаючись у повітрі, переднє колесо відірвалося від землі.

Усесвіт занурився в цілковиту темряву. І озвався голос:

— Це ти, Бескиде?

— Ага!

— Добре. А це я, Толоз?

— Ніби ти.

— Асфальте?

— Тут.

— Паді?

— Толозе?

— А ця... Панна-в-Чорному?

— Так?

— Панно, а де це ми, не підкажете?

Землі під ногами не було, та Сюзен не почувалася завислою в повітрі. Вона просто стояла, а що не було на чому — це вже дрібниці. Не падала вона, бо падати не було куди й звідки.

Географія ніколи її не займала, та чомусь із голови не йшла думка, що цієї місцини не знайти в жодному атласі.

— Мені невідомо, де перебувають наші тіла, — обережно відповіла Сюзен.

— О, клас. Серйозно? — озвався Толозів голос. — Я тут, тіло моє невідомо де? А з грішми що?

Десь далеко в темряві почулися кроки. Звук наближався впевнено й ураз затих.

Голос сказав:

— Раз-два-три-чотири...

І Всесвіт явився.

Термін «Великий вибух» для опису того, що сталося далі, не пасує. Адже вибух — це всього-на-всього гучний звук, а зі звуку буває тільки звук і розпорошені по космосу частинки казна-чого.

Матерія виникла вибухово — і, на перший погляд, цілком безладно, та уважний слухач помітив би, що звук, який супроводжував її появу, був насправді акордом. Винятково потужним акордом. Усе суще суцільним потоком увірвалося в буття, ніби, до того зібгане невідомо де, враз випросталося.

І от блискавичним зиґзаґом рвонула крізь хмару всього сущого дика жива музика.

Вона мала форму. Вона мала зміст. Вона мала ритм. Вона пульсувала злагоджено і в розмір. І розмір той був танцювальним.

І все затанцювало.

Голос у голові Сюзен промовив:

— Ця музика житиме вічно.

Сюзен відповіла уголос:

— В усьому живому дещиця тебе, так?

— Саме так. Я серцебиття світу. Я доля сильна і доля слабка.

Сюзен досі не було нікого видно. Світло звуку струменіло повз неї шаленим потоком.

— Але ж він викинув гітару.

— Мені хотілося, аби він жив мною.

— Ні! Тобі хотілося, щоби він помер заради тебе! Злетів на підводі в урвище!

— Але яка різниця? Він все одно колись помер би. Та померти, віддавшись музиці... Люди пам’ятатимуть навіть ті пісні, яких він не встиг скласти. І ці пісні будуть найкращими на світі.

Жити однією миттю.

Жити вічно.

Не згасати.

— Відпусти нас!

— Я вас не тримаю.

Сюзен кліпнула. Вони були на дорозі. Повітря блискало й потріскувало, густо ліпила сльота.

Вона перевела погляд на спотворене жахом обличчя Паді.

— Треба забиратися звідси...

Він тримав перед очима долоню, та була прозора.

Бескид майже розчинився. Толоз силкувався схопитися за лямку торби, та пальці мов прослизали крізь неї. Обличчя його скривилося від жаху — чи то перед смертю, чи то перед бідністю. Сюзен закричала:

— Так нечесно! Він тебе викинув! Це несправедливо!

Дорогою наближалася цятка сліпучо-білого світла. Так швидко не могла їхати жодна карета, жоден віз. Цятка ревла, мов кнур у передчутті зустрічі з зоотехніком.

Джерело світла сягло повороту, смикнулося, підскочивши на камені, й зірвалося в прірву. Це сталося так швидко, що глухий і важкий голос тільки й устиг промовити: «ОТ СР...» — перш ніж штукенція, що везла його власника, вдарилася в протилежну стіну провалля й вибухнула полум’яною кулею.

Сюзен розвернулася, тримаючи косу напоготові для удару. Та музика пронизувала собою все. Жодна душа більше не трималася за неї на цьому світі.

Можна скільки завгодно докоряти Всесвітові несправедливістю чи нечесною грою. Всесвіт просто знизає чимось і скаже: «Ой, справді? Як шкода».

Можна когось рятувати. Можна опинятися в слушному місці в слушну мить, та хтось чи щось там у світобудові клацне пальцями й скаже: «Ні, все мусить статися саме так. Зараз я покажу вам як треба. Як мусить загинути легенда».

Сюзен потягнулася вперед і спробувала схопити Паді за руку. Навіть відчула її у своїй руці — а радше її холод.

— Ти чуєш мене? — кричала Сюзен крізь заглушливе ревіння тріумфальних акордів.

Паді кивнув.

— Це типу... Як легенда. Це мусить статися. Я тут не можу завадити. Хіба можна убити музику?

Вона відпустила його руку й підбігла до краю урвища. Внизу догоряла підвода. Вони в ній не з’являться. Вони там уже були.

— Я не можу ніяк зарадити! Це нечесно! — вона стиснула кулаки, ніби погрожуючи комусь, і крикнула: Діду!

Блакитне полум’я палахкотіло на дні урвища.

Фаланга пальця ворухнулася й покотилася, а докотившись до наступної фаланги, з’єдналася з нею. Ще одна кістка скотилася зі скелі, підскочила й приєдналася до своїх менших родичок.

У напівтемряві щось поторохкотіло між каменів, і жменька якихось білих штук прострибала між брил, щоби зрештою явитися світові в подобі руки, що її вказівний палець ніби грозив небу.

Тоді почулася низка гучніших поклацувань — це одна з одною з’єднувалися більші кістки, знайшовши одна одну в імлі.

— Я ж хотіла як ліпше! — кричала Сюзен. — Нащо взагалі така Смерть, яка гратиме за такими дурнуватими правилами!

— ПОВЕРНИ ЇХ.

Сюзен розвернулася в ту мить, коли фаланга великого пальця ноги вискочила з багна і зникла десь під полою Смертиної мантії.

Смерть рішучо підійшов, вирвав у Сюзен з рук косу й одним ударом з розвороту розбив її об скелю. Лезо розлетілося на уламки, мов скляне. Смерть підняв із землі крихітний трикутник.

Той сяяв у його кістлявих п’ястуках, мов крижана блакитна зоря.

— ДВІЧІ НЕ ПОВТОРЮВАТИМУ.

Коли музика озвалася до нього, сніжинки затанцювали в такт:

— Тобі мене не вбити.

Смерть витягнув з-під мантії гітару. Надтріснуту — та це не важило. Її обрис мерехтів у темряві, струни світилися.

Смерть став у стійку, що за неї Довбень життя би віддав, і заніс правицю над струнами. Під фалангами лівиці срібно блищали струни. Якби світло могло звучати, той блискіт дзенькотів би.

— Він прагнув бути найславетнішим музикантом на світі. Такі живуть за правилами. Непорушними. Доля — це те, що судилося.

То був єдиний раз в історії Дискосвіту, коли з лиця Смерті на мить зійшов вишкір.

Він опустив правицю на струни.

Ані звуку.

Радше, навпаки. Почулося приглушення звуку — вщухання того гомону, що його було повсякчас до того чути, як тепер розуміла Сюзен. Повсякчас. Вона чула його все життя. Цей гомін, що його помічаєш, тільки коли він замовкне.

Струни мовчали.

На світі акордів безліч. І безліч чисел. Та є одне, що про нього всі забувають, — і звати його нуль. Але ж без нулів числа здатні хіба що до арифметики. І музика без нульового акорду — пустий звук.

Смерть зіграв нульовий акорд.

Ритм невидимих ударних сповільнився. Почав слабшати. Всесвіт не припинив руху, і кожен атом далі жив своїм життям. Та невдовзі тому танцеві час буде добігти кінця, і танцюристи спиняться, озирнуться довкола, намагаючись второпати, що робити далі.

— Зараз не час на це, зіграй іще щось!

— НЕ МОЖУ. А ОТ ВІН — ЗМОЖЕ, — кивнув Смерть на Паді й кинув тому гітару. Та пройшла крізь хлопця.

Сюзен підбігла й ухопила інструмент.

— Ти мусиш взяти її! Мусиш зіграти! Мусиш запустити музику!

Вона нервово забряжчала по струнах, Паді зіщулився.

— Благаю, не зникай!

Музика гула в її голові.

Паді спромігся взятися за гриф, але на струни дивився так, ніби вперше їх бачив.

— А що буде, коли він не заграє? — спитав Толоз.

— Ви всі загинете на дні урвища!

— А РАЗОМ ІЗ ВАМИ ЗАГИНЕ МУЗИКА. І ТАНЕЦЬ СКІНЧИТЬСЯ. ТАНЕЦЬ УСЬОГО СУЩОГО.

Напівпрозорий, Толоз чемно кашлянув і уточнив:

— А це оплачуваний виступ?

— ТАК, ЦІЛИЙ ВСЕСВІТ БУДЕ ВАШ.

— І пивко халявне?

Паді притиснув гітару до себе. Глянув Сюзен просто в очі. Заніс правицю над струнами. І заграв.

Єдиний акорд відбився луною від протилежної стіни урвища й повернувся, чудернацько спотворений.

— ДЯКУЮ.

Смерть ступив уперед і взяв гітару. А тоді весь різко сіпнувся й навідмаш розтрощив її об скелю. Струни зірвалися, з-під них вирвалося щось невловне й гайнуло геть крізь засніжене небо назустріч зіркам.

Смерть дещо вдоволено роздивився уламки.

— ОТ ТЕПЕР МИ ОСТАТОЧНО РОЗКАЧАЛИ ЦЕЙ СВІТ.

І клацнув кістяками.

Над Анк-Морпорком сходив місяць. У парку нікого не лишилося. Над руїнами сцени плив посріблений туман, а розтоптане багно вперемішку з Нудлевими недоїденими сосисками в тісті виблискувало там, де до того вирував натовп. Тут і там видніли рештки музоловок.

За якийсь час одна велика груда багна сіла й сплюнула багном.

— Довбню? Джимбо? Паскудо?

— То ти, Кивуне? — озвалося безформне щось із балки над сценою.

Купа багна віднайшла на собі вуха й прочистила їх від багна.

— Ага. А де Паскуда?

— Його ніби в став кинули.

— А Довбень живий?

З-під уламків сцени хтось тяжко застогнав.

— Шкода.

В голосі Кивуна чулося сильне почуття.

Під сценою чвакнуло, і з тамтешнього багна напіввиповзла — напіввипала темна фігура. То був Довбень.

— Аве вивнайфе, — у процесі виступу він дістав гітарою по зубах, — фьо ми їх ровкафяли.

— Точняк, — озвався Джимбо, сповзаючи з балки. — Але наступного разу, коли буде нагода, я оберу злягання й речовини.

— Предки мої мені казали, що голову відірвуть, коли щось вживатиму, — сказав Кивун.

— Ось мозок споживача заборонених речовин, — передражнив Кивунових батьків Джимбо.

— А мозок Довбня, приміром, ховається в отому нарості на шиї.

— Ага, сам би я його не знайшов, дякс.

— Я би зараз залюбки щось знеболювальне вжив.

Ближче до ставу ворухнулася купа дрантя.

— Архіректоре?

— Так, пане Впертонзе?

— Здається, на мого капелюха хтось наступив.

— І що?

— Доки він у мене на голові був.

Ридикуль сів і силою думки спробував втамувати біль у кістках.

— Ходімо, юначе. Ходімо додому. Не певен, що мені аж така цікава музика. Це сфера герців.

Карета торохкотіла звивистою гірською дорогою. Пан Шпень стоячки тримався за віжки й хвицав батогом над кінськими спинами.

Ранцерот невпевнено підвівся. Урвище було так близько, що звідти просто на нього визирала чорна безодня.

— Мені й половини від цих усіх пригод забагато! — крикнув він й спробував перехопити батіг.

— Ану припиніть! Так ми їх не наздоженемо!

— І що з того? Це не важить. Мені їхня музика подобалася!

Шпень озирнувся до нього. Його обличчя скривилося в страшній гримасі.

— Зрадник!

Руків’я батога боляче увіп’ялося Ранцеротові під ребра. Він заточився, марно спробував був за щось ухопитися, але не втримав рівноваги й упав.

Падаючи, він випростав руку й учепився за щось, що навпомацки здалося йому тонкою галузкою на кроні темряви. Ранцерот відчайдушно розгойдувався, доки не знайшов на скелі виступу для ноги, а тоді підтягнувся й вільною рукою вхопився за обламаний стовпчик огорожі.

Все це сталося з ним так швидко, що він устиг провести поглядом карету, яка чимдуж мчала навпростець. А от дорога в цьому місці круто завертала.

Ранцерот зіщулився, завмер і не розплющував очей, доки не затихли останні зойки, хрускоти й тріскотіння. А коли розплющив їх, то побачив, як у прірву скотилося охоплене полум’ям колесо.

— Трясця. Ох і пощастило ж мені вхопитися за... щось...

Він підвів погляд. Вище. І вище.

— ЕГЕ Ж, НЕАБИЯК ПОЩАСТИЛО.

Пан Шпень сидів посеред решток карети. Ті палали. Він сказав собі, що вийти живим із такої пригоди велике везіння.

Крізь полум’я до нього наближалася постать у чорній мантії.

Пан Шпень дивився на постать. У таке він ніколи не повірив би.

Він зроду ні в що не вірив. Але коли б вірив, то вже точно в когось... величнішого.

Він глянув додолу на те, що вважав своїм тілом, і виявив, що воно просвічувало, витоншувалося й зникало просто на очах.

— Ох, це ж треба. Тхе. Тхе. Тхе.

Постать вишкірилася й замахнулася крихітною косою.

— КХ-КХ-КХ.

Минуло немало часу, перш ніж рештки пана Шпеня знайшли в ущелині й відокремили від решток усього іншого. Рештків тих було загалом не так і багато.

Було припущення, що загиблий був якимсь музикантом... Мабуть, тікав із міста. Бо як іще могло бути? Може, якось і могло.

Все інше нікого не цікавило. Чого тільки не знайдеш у висохлому річковому руслі. Був там, серед іншого, кінський череп.

А ще пір’я й намистини. Кілька уламків гітари, що луснула мов випите яйце. Однак важко було зрозуміти, що впало туди згори, а що принесло водою.

Сюзен розплющила очі. Відчула обличчям вітер. Хтось, хто сидів позаду неї, притримував її у сідлі на спині білого коня, одночасно тримаючи віжки. Сюзен нахилилася вперед. Далеко внизу мчали хмари.

— Добре, а що тепер?

Смерть трохи помовчав, а тоді відповів:

— ІСТОРІЯ ЗАЗВИЧАЙ ВЕРТАЄТЬСЯ НА ПРОТОРЕНИЙ ШЛЯХ. ЇЇ ВЕСЬ ЧАС ЛАТАЮТЬ. ЗАВЖДИ ДЕСЬ ЩОСЬ СТИРЧИТЬ. ПРИПУСКАЮ, ЩО В КОГОСЬ ЛИШАТЬСЯ ПЛУТАНІ СПОГАДИ ПРО ЯКИЙСЬ КОНЦЕРТ У ПАРКУ. АЛЕ ЩО З ТОГО? ВОНИ ПАМ’ЯТАТИМУТЬ ТЕ, ЧОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО.

— Але ж воно було!

— І БУЛО ТАКОЖ.

Сюзен дивилася вниз на нічний пейзаж. Тут і там світилися цятки поодиноких ферм і хуторів, де люди просто жили своїм життям й не думали, що коїться навколо — чи високо в небі над ними. Сюзен заздрила їм.

— Отже, приміром, що станеться з «Гуртом»? Просто цікаво... Що з ними буде?

— О, ТА ЩО ЗАВГОДНО, — Смерть зиркнув на маківку Сюзен. — ОТ, ПРИМІРОМ, ХЛОПЧИНА ЦЕЙ. МАБУТЬ, ПОЇХАВ ІЗ ВЕЛИКОГО МІСТА. МОЖЕ, ПОДАВСЯ КУДИСЬ ІЩЕ. ЗНАЙШОВ ЧИМ СОБІ НА ХЛІБ ЗАРОБИТИ. ЖИВЕ ЙОМУ ВІДПУЩЕНЕ. ТАК, ЯК САМ ЦЬОГО СХОТІВ.

— Але ж він мав загинути в «Барабані» того вечора!

— ЯКБИ НЕ ПІШОВ ТУДИ, ТО Й НЕ МАВ БИ.

— А ти можеш таке влаштувати? Його життя мало добігти кінця. Ти казав, що не здатен дарувати життя!

— Я НЕ ЗДАТЕН. А ТИ, МОЖЕ, І ЗДАТНА.

— Це ти про що?

— ЖИТТЯМ МОЖНА ПОДІЛИТИСЯ.

— Але ж він... Зник. Мабуть, я його вже більше ніколи не побачу.

— САМА ЗНАЄШ, ЩО ПОБАЧИШ.

— А ти звідки це взяв?

— БО ТИ ЗАВЖДИ ЦЕ ЗНАЛА. ТИ ПАМ’ЯТАЄШ УСЕ. ЯК І Я. АЛЕ ТИ ЛЮДИНА, І ТВОЯ ПАМ’ЯТЬ ДО ТЕБЕ МИЛОСЕРДНІША, ОТ І ВІДМОВЛЯЄ ТОБІ. АЛЕ ЩОСЬ ПРОРИВАТИМЕТЬСЯ. МОЖЛИВО, ЦЕ БУДУТЬ СНИ. ПЕРЕДЧУТТЯ. ПОЧУТТЯ. ДЕЯКІ ТІНІ ТАКІ ДОВГІ, ЩО ВИПЕРЕДЖАЮТЬ СВІТЛО, ЯКЕ ЇХ ПОРОДИЛО.

— Не впевнена, що хоч трохи зрозуміла, що тут до чого.

— ЩО ТУТ СКАЖЕШ. НЕПРОСТИЙ ВИДАВСЯ ДЕНЬ.

Внизу промайнула ще одна череда хмар.

— Діду.

— ЩО?

— То ти повернувся?

— ТА НІБИ. РОБОТИ НЕПОЧАТИЙ КРАЙ.

— То мені можна цього більше не робити? Виходило все одно не дуже.

— ТАК.

— Але ж ти щойно й сам порушив купу правил.

— МОЖЛИВО. ІНОДІ ПРАВИЛА ВИЯВЛЯЮТЬСЯ РАДШЕ НАСТАНОВАМИ.

— Але батьки мої все одно загинули?

— Я НЕ МІГ ПОДОВЖИТИ ЇМ ЖИТТЯ. Я МІГ ТІЛЬКИ ПОЗБАВИТИ ЇХ СМЕРТІ. НА ЇХНЮ ДУМКУ, ЦЕ НЕ ВАРТУВАЛО ЦІНИ, ЯКУ ДОВЕЛОСЯ БИ СПЛАТИТИ.

— Мабуть, я розумію, чим вони керувалися.

— АЛЕ ТИ, ЗВІСНО, ЗАВЖДИ ЗМОЖЕШ ПРИЇЗДИТИ В ГОСТІ.

— Дякую.

— ТАМ ЗАВЖДИ МОЖЕШ ПОЧУВАТИСЯ ЯК УДОМА. КОЛИ ЗАХОЧЕШ.

— Правда?

— КІМНАТА БУДЕ В ТОМУ Ж СТАНІ, В ЯКОМУ ТИ її ЛИШИЛА.

— Дякую.

— В РОЗГАРДІЯШІ.

— Пробач.

— ТАМ НАВІТЬ ПІДЛОГИ НЕ ВИДНО. МОГЛА БИ Й НАВЕСТИ ТАМ ЛАД БОДАЙ ТРОХИ.

— Пробач.

Унизу світилися вулиці Квірма. Хропунець знизився і м’яко зійшов на бруківку. Сюзен роззирнулася на темні стіни пансіону.

— То виходить, що я весь час там лишалася?

— ТАК. ХІД ПОДІЙ У МИНУЛІ КІЛЬКА ДНІВ БУВ ДЕЩО... ІНАКШИЙ. ТИ НЕПОГАНО СКЛАЛА ІСПИТИ.

— Невже? І хто ж їх за мене склав?

— ТИ.

— Он як... — Сюзен знизала плечима. — Ну, гаразд, і скільки в мене з логіки?

— ВІДМІННО.

— Ох, не дражнися, мені завжди «відмінно з плюсом» ставили.

— БО ТРЕБА БУЛО СЕБЕ ПЕРЕВІРЯТИ.

Смерть сів на коня.

— Хвилинку, — сказала Сюзен. Вона просто мусила спитати.

— ТАК?

— А що з тим принципом, буцім змінити долю когось одного — означає змінити долю всього світу?

— ІНОДІ ДОЛЮ СВІТУ ТРЕБА МІНЯТИ.

— Он як. Що ж. Діду?

— ЩО?

— Хотіла тобі сказати дещо. Про гойдалку. Ну, ту, що в садку. Хотіла сказати, що вона тобі вдалася. Дуже вдала гойдалка.

— СЕРЙОЗНО?

— Я просто була замала, щоби оцінити.

— ТО НАСПРАВДІ ВОНА ТОБІ СПОДОБАЛАСЯ?

— Вона така... Стильна. Упевнена, ні в кого на світі більше такої немає.

— ДЯКУЮ.

— Але все це неважливо, ти розумієш? На світі все одно безліч дурних людей. Вони мозком зовсім не користуються. Мені здається, вони просто не хочуть тверезо мислити.

— НА ВІДМІНУ ВІД ТЕБЕ?

— Я принаймні намагаюся. Скажімо... От якщо мене тут не було останні кілька днів, то хто зараз спить у моєму ліжку?

— ГАДАЮ, ТИ ПРОСТО ВИЙШЛА ПРОГУЛЯТИСЯ ПІД МІСЯЦЕМ.

— Ой, ну тоді все гаразд.

— КХЕ-КХЕ. Я ПОДУМАВ...

— Про що?

— РОЗУМІЮ, ЦЕ ТАКА ДУРНИЦЯ...

— Що саме?

— Я ПОДУМАВ... РАПТОМ ТИ ХОЧЕШ ПОЦЬОМАТИ ДІДА НА ПРОЩАННЯ?

Сюзен тупо на нього дивилася. Синювате світло в Смертиних очицях поволі тьмянішало — і, згасаючи, потягло її погляд за собою у чорні провалля його черепа, у темряву за ними.

Темряву нескінченно глибоку. Довічну. Не було їй назви. Навіть слово вічність було залюдським для неї. Означення обмежувало її, окреслювало її тривалість і тяглість. Так, чималі. Але ця темрява була тим, що лишалося по вічності, коли та зневірилася вичерпатись. У ній і жив Смерть. Сам-один.

Сюзен встала навшпиньки, нахилила його до себе й поцілувала кістяне тім’я. Воно було гладеньке й молочно-біле, мов більярдна куля.

Сюзен відвернулася й заходилася роздивлятися темні корпуси пансіону, намагаючись приховати розгубленість.

— Сподіваюся, не забула лишити вікно відчиненим.

Зрештою, за одне запитання їй нічого не буде. Треба спитати, хай вона й сердитиметься за це на себе потім.

— Слухай, ті... Ті, кого я зустріла. Я їх ще колись побачу?

Коли вона озирнулася, поряд нікого не було. Сама тільки пара вогняних слідів від копит жевріла на бруківці.

Вікно було зачинене.

Сюзен обійшла будівлю, пройшла крізь головні двері й піднялася темними сходами.

— Сюзен!

Сюзен відчула, як про всяк випадок невидимішає. Просто за звичкою. І припинила. Не було потреби. Насправді ніколи в цьому не було потреби.

Під нічною лампою в кінці коридора хтось стояв.

— Так, панно Дупс?

Керівниця пансіону так на неї дивилася, ніби чогось чекала.

— Чи все добре, панно Дупс?

Викладачка завелася:

— Ви взагалі помітили, що вже по півночі? Який сором! І ви не в ліжку! Ще й вбрана в оце. І це аж ніяк не форма нашого пансіону!

Сюзен опустила очі. Подбати про найдрібніші подробиці завжди найскладніше. Вона й досі була вбрана в чорну сукню з мереживом.

— Так, — промовила вона, — і справді, — а тоді щиро всміхнулася до панни Дупс.

— Взагалі в нашому пансіоні є правила, — нагадала викладачка, але вже не так упевнено.

Сюзен поплескала її по плечу:

— Гадаю, це радше настанови, а не правила. Вам так не здається, Євлаліє?

Рот панни Дупс розтулився й стулився. І Сюзен враз помітила, яка ця панна директорка насправді маленька. Вона трималася високо, в неї була хода високої людини, і говорила вона звисока, і взагалі була високою натурою в усіх сенсах, крім фізичного. Просто дивовижа, як їй так довго вдавалося приховувати це від усіх навколо.

— Та, гадаю, мені час у ліжко, — вела далі Сюзен, осідлавши адреналінову хвилю. — Та й вам час лягати. У вашому віці шкідливо сновигати темними коридорами о такій порі, правда ж? Ви ж не хочете мати втомлений вигляд, коли до дівчат завтра приїдуть батьки?

— Е.. Ні... Дякую, Сюзен.

Сюзен ще раз привітно всміхнулася до розгубленої директорки й рушила до спальні, де роздяглася, не запалюючи свічки, й полізла під ковдру.

У спальні було тихо, якщо не брати до уваги мирного дихання дев’яти дівчат і приглушеного реву каменепаду — саме так дихала уві сні принцеса Гагата.

А тоді до цього хору долучився звук, із яким зазвичай схлипують ті, хто не хоче, щоби їх чули. Звук той чувся ще довго — багато що чекало своєї черги на оплакування.

Десь високо над світом Смерть мовчки кивнув. Можна обрати безсмертя, а можна — людяність.

І обирати кожен мусить за себе сам.

Той день був останнім у семестрі, а тому вкрай безладним. Хтось із дівчат їхав зранку, весь час прибували батьки, тож ні про які уроки не було й мови. За традицією, в цей день суворі правила не діяли.

Сюзен разом із Ґлорією й принцесою Гагатою пішли прогулятися до квіткового годинника. Була за чверть маргариткова.

Сюзен почувалася одночасно порожньою посудиною й напнутою струною. Дивно, що з кінчиків її пальців не сипалися іскри.

Ґлорія купила трохи смаженої риби у Тритрояндовому провулку.

Із паперового згортка смерділо оцтом і незіпсутим корисністю холестерином, та в смороді тому бракувало нотки смаженої плісняви, що надавала запахам тамтешніх страв фірмового звучання.

— Батько каже, що треба мені повертатися додому й виходити заміж за якогось троля, — поділилася Багата. — Альо, кістки не викидай, доїм.

— А ти вже того троля бачила? — спитала Сюзен.

— Ні. Але батько каже, що він цар чималої гори.

— Моя би воля, я б на таке не погодилася, — сказала Ґлорія. — Уже ж Століття Летючої Лисиці! Я би вперлася й дала відсіч. А ти що скажеш, Сюзен?

— А?

Сюзен думала про щось геть інше, а коли подруги повторили, відповіла:

— А я би спершу придивилася. А раптом він дуже навіть нічого. Ще й гора в нього є.

— Так, це логічно. А батько тобі картинок не надсилав? — спитала Ґлорія.

— О, так, — пригадала Гагата.

— І як він тобі?

— Ну... Кревази там були нічогенькі, — замислилася Гагата. — А ще там є льодовик, який навіть серед літа не тане, якщо батько нічого не наплутав.

Ґлорія схвально кивнула:

— Ніби непоганий хлопець.

— Але мені завжди подобався Кряж із сусідньої долини. Батько його терпіти не може. Але він працьовитий, на всьому заощаджує, уже навіть на власний міст назбирав.

Ґлорія зітхнула:

— Тяжка іноді наша жіноча доля, — вона підштовхнула Сюзен у бік. — Хочеш рибки?

— Не голодна, дякую.

— А дарма, воно смачне. Без плісняви й корости, як раніше.

— Та ні, дякую.

Ґлорія ще раз підштовхнула її в бік і хитро всміхнулася в бороду:

— Тоді, може, піди глянь, що там є?

— Нащо мені?

— О, та просто ваші людські дівчата сьогодні туди бігають, ніби там їм медом помазано. Це все через того хлопця новенького. От бороду на відсіч даю, що він із тих, ельфонутих.

Всередині Сюзен щось напнулося й дзенькнуло. Вона підвелася й промовила:

— То он що він мав на увазі! Що це просто іще не сталося!

— Хто мав на увазі, ти про що?

— Це ж та ятка в Тритрояндовому провулку?

— Вона.

Двері до помешкання чарівника були відчинені. Сам чарівник виставив на поріг крісло-гойдалку й дрімав на осонні. На капелюсі його сидів крук. Сюзен спинилася й люто глянула на птаха.

— Може, хочеш мені щось сказати?

— Кар-кар, — відповів крук і набундючився.

— Оті добре.

Сюзен ішла далі й відчувала, як шаріється. За спиною в неї хтось сказав:

— Ха!

Сюзен вирішила не звертати уваги.

У канаві на узбіччі щось блискавично прошмигнуло. А потім з-під папірця від вуличної смаженини почулося:

— ТХ-Х-Х.

— Ага, дуже смішно, — саркастично відповіла Сюзен, не спиняючись. А тоді зірвалася на біг.

Смерть усміхнувся, відсунув збільшувальне скло від макета Дискосвіту й помітив, що Альберт за ним спостерігає.

— НАГЛЯДАЮ ПРО ВСЯК ВИПАДОК.

— Добре, Господарю. Я вже й коника для вас осідлав.

— ТИ РОЗУМІЄШ, ЩО Я ПРОСТО НАГЛЯДАЮ?

— Так, саме так, Господарю.

— ЯК ТИ ЗАРАЗ ПОЧУВАЄШСЯ?

— Добре, Господарю.

— ДОСІ ТУ ПЛЯШКУ ПРИ СОБІ ТРИМАЄШ?

— Так, Господарю.

Пляшка стояла на поличці в Альбертовій кімнаті. Слуга провів Смерть до стайні, допоміг зійти в сідло й подав косу.

— А ТЕПЕР МУШУ ЇХАТИ.

— Такий ваш обов’язок, Господарю.

— ТО Й ГОДІ ШКІРИТИСЯ.

— Добре, Господарю.

Смерть вирушив із двору, але чомусь не у бік воріт, а доріжкою до саду. Під одним із дерев спинив Хропунця та якийсь час дивився вгору.

— ПО-МОЄМУ, ЦІЛКОМ ЛОГІЧНА КОНСТРУКЦІЯ.

Хропунець слухняно розвернувся й пішов до виїзду в світ. Попереду розкинулися міста, поля, ліси. Лезо коси палало синім полум’ям.

Смерть відчув, що за ним спостерігають. Він глянув угору, на Всесвіт. Той розгублено, але вкрай зацікавлено за ним стежив. Тільки одному йому чутний голос промовив:

— То ти в нас тепер бунтар, Смертенько? І з якої причини?

Смерть якийсь час розмірковував. Коли й була якась метка й зухвала відповідь на це питання, вона йому не давалася.

Тож він промовчав і скерував коня до людства та дріб’язкових людських справ.

Він їм потрібен.

Десь в іншому світі, далеко-далеко від Дискосвіту хтось невпевнено взяв у руки музичний інструмент, чий голос відлунював душевним ритмом нового власника.

Ця музика житиме вічно.

Вона тут назавжди.

КІНЕЦЬ