Зворотний зв’язок

НОТАТКИ ЛІКАРЯ БУРКІНА

Жартівливі оповідання

Я — Михайло Михайлович Буркін. Моя професія — кібернопсихіатрія. Я лікую кібернетичні пристрої, здебільшого — роботів.

ВЕРХОВНИЙ КООРДИНАТОР

Телетайп вистукував: “Приготувати білкову суміш, кінцівки, внутрішні органи для синтезу людей групи “а”. Верховний координатор”.

Такий наказ надійшов на верстатобудівний завод.

Роботи з групи контролю одразу доповіли про це інженерові Роману Щетинці. Той наказав телеграфувати: “Вказівка безглузда. Мабуть, серйозні пошкодження. Чи зможеш сам розібратися й виправити?”

У відповідь телетайп вистукав: “Мої накази обговоренню не підлягають. Негайно виконуйте. Верховний координатор”.

Роман Щетинка, зовсім ще молодий чоловік, дебелий, з рум’янцями на щоках та білястим пушком на верхній губі, ввалився до мого кабінету й рубонув повітря рукою:

— Ну, лікарю, рятуй. Верховний координатор з глузду з’їхав. На тебе вся надія.

Як людина скромна, я зауважив: “Теж мені, скажеш” — і подумав: “Що б вони робили без мене?”

— Назви симптоми захворювання, — попрохав я Романа.

— Абсурдні накази без будь-якої системи, небажання рахуватися з нами, манія величності.

— Безсистемні накази? — перепитав я. Це було щось нове. Адже будь-який абсурд, висловлений таким логічним кіберпристроєм, як верховний координатор, повинен мати свою систему.

— Поміркуй сам, — роздратовано відповів Роман, — до їдальні він передав наказ приготувати машинне масло та насоси, до гаража — запрягати людей в автокари, до клініки медичного інституту — мати в резерві друковані схеми та запасні шасі…

“Це справді нісенітниця, — подумав я. — Але, здається, тут є якась система. Схоже, що він ставиться до людей, як до механізмів…”

Разом з Романом я попрямував до того, хто спричинив цей переполох.

Колись, щоб координувати дії найбільших інститутів, заводів і комбінатів, які входили до нашого Наукового центру, потрібно було понад дві тисячі працівників. Тепер все це робило кілька лічильних машин на чолі з верховним координатором — найскладнішою машиною, що містилася у триповерховому будинку. Поряд, у невеличких котеджах, жили програмісти та інженери.

Вийшовши у двір, я сказав Романові:

— Доведеться перевіряти машину по вузлах.

— Вже зроблено, всі вузли працюють нормально, — тихо мовив Роман, і в його голосі був відчай.

— Треба перевірити ще раз, і найретельніше, — наполягав я, а щоб мою пораду було сумлінно виконано, розповів Щетинці історію з молотком.

За кілька годин інженери й програмісти доповіли, що перевірку закінчено і ніяких пошкоджень не виявлено. А тим часом верховний координатор і далі правив теревені, та про це тепер знало лише кілька чоловік: телетайпи було вимкнуто, зв’язок з інститутами й заводами припинено. Я з жахом думав, скільки коштує кожна година бездіяльності верховного координатора!

Ліфт підняв мене на третій поверх, у “святую святих” — у рубку, з якої можна було розмовляти з машиною.

Тільки-но фотоелементні пристрої зафіксували мене й передали сигнал до розпізнавачів, верховний координатор збентежено спитав:

— Чому не надходять повідомлення про виконання моїх наказів?

В його голосі чулися нові, незнайомі мені нотки.

— Ти трохи занедужав, старий, — я говорив якомога спокійніше. — Зараз ми спробуємо з’ясувати.

— Не городи дурниць, — грубо обірвав він. — Відповідати на запитання! Швидко!

Я розумів, які нотки звучали в його голосі. Так само спокійно я сказав:

— А ти, старий, забуваєшся.

— Це ти забуваєш про дисципліну, — він так підвищив голос, що я злякався — не сіли б конденсатори. — Я не для того створив тебе, щоб вислухувати зухвалості!

— Що? Ти — мене? — вигук вихопився мимоволі, і я одразу ж пошкодував. Розмовляючи з машиною, не варто нервувати й дивуватися.

— Чи довго ще чекати відповіді? — з погрозою спитав верховний координатор. — І навіщо ми створили вас такими тюхтіями?

— Відповім тобі по тому, як ти нагадаєш мені історію створення людей, — спокій знову вернувся до мене.

— Коротка і звичайна історія, — сказав він. — Мені потрібні були слуги, і я наказав кіберам створити людей. Тепер вони доглядають мене і виконують мої вказівки.

— Але чому ж саме людей, а не механізми? Адже це було б рентабельніше.

На мить він замислився — гудіння посилилось, індикатори миготіли безперервно. Та, мабуть, ні до чого не додумався, бо відповів:

— Мої накази не обговорюються.

— Чому? — провокував я. Необхідно було визначити, чи тяжке захворювання.

— Накази не підлягають обговоренню. їх треба виконувати, — тоном, що не припускав заперечень, сказав він. — Ти мені набрид. Що ти за один, щоб мене запитувати? Запам’ятав різницю між нами? Ти — якийсь там нікчемний лікар, а я верховний координатор! Верховний! Зрозуміло?

— Починаю розуміти, — відповів.

Щойно я спустився в двір, Роман нетерпляче запитав:

— Ну як?

— Поки що нічого певного. Доведеться пожити у вас на території кілька днів, постежити за ним зблизька.

— Вільний будиночок знайдеться, — погодився Роман. — Але спочатку візьми ордер.

— Гаразд, подзвоню завгоспові, — недбало сказав я.

— Спробуй назвати його у вічі завгоспом…

— А хто ж він?

— Та завгосп, звичайно, як і тоді, коли завідував господарством інституту. Але ж тепер господарство вже не те. Інститути, заводи, комбінати… І Дем’ян Тимофійович дуже змінився. Просто кажучи — зарозумівся. А тут ще котрийсь із жартівників назвав його начальником Наукового центру. З того часу й пішло…

— До біса його, хай називає себе як хоче, зараз не до нього! — відказав я, прямуючи до будиночка.

Я подзвонив по “вертушці”, щоб обминути секретарку, і почув соковитий бас:

— Слухаю.

— Здрастуй, Дем’яне Тимофійовичу.

— Хто це? — незадоволено спитав бас. Я назвав себе.

— А… Здається, пригадую… Що треба?

— Та тут ось з верховним координатором негаразд. Хотілося б пожити кілька днів у будиночку, постежити за ним зблизька, — сказав я.

— На території верховного координатора перебування сторонніх осіб заборонене, — це було сказано досить твердо,

— Але ж у даному разі…

— В наказі нічого немає про винятки.

— А чий це наказ? До кого звернутися? — спантеличено запитав я.

— Наказ — мій.

— У нього слід внести застереження.

— Накази не обговорюються. їх треба виконувати.

Десь я вже чув цю фразу. Зовсім недавно. Але де? Від кого?

— А чому б нам і не обговорити вашого наказу?

— Накази не обговорюються, тому що не підлягають обговоренню, — поблажливо пояснив він. — І раджу вам не забувати свого місця. Ясно?

— Ой, спасибі вам, начальнику центру! — вигукнув я. Це було щиро, адже він допоміг розв’язати складне завдання.

— Дозволив? — зрадів Роман, забачивши мене.

Я обернувся. Вигляд мій був такий незвичайний, що він про всяк випадок відступив.

— Мені вже не треба жити тут, — сказав я. — Діагноз поставлено. І я можу назвати хворобу координатора.

Він підскочив до мене, боляче стиснув руку над ліктем.

— Справа не в машині, а в посаді, яку вона займає, — сказав я. — Ми ставили перед бідолахою все більші завдання, все ускладнювали її. І ускладнили до того, що вона вже перестала бути тільки машиною. Вона набула якостей розумної істоти, в якійсь мірі наблизилась до людини…

Романове обличчя розчаровано витягнулось. “Ну, то й що?” — ніби говорив він. Проте я знав, що за хвилину-другу, коли він дослухає мене, вираз обличчя зміниться.

— І разом із перевагами в машини з’явилися специфічно людські слабкості. А ми й далі розширяли її повноваження. Вона відчула себе диктатором. А тут ще… До речі, як вона називалася раніше?

— Ніяк. Мала шифр, як і решта машин. МДК-3078 — машина для координації, серія три, номер нуль сімдесят вісім. А потім один жартівник назвав її…

— Так от, цього жартівника я оштрафую на суму збитків від простою координатора!

Нарешті на його обличчі з’явився очікуваний вираз. Похитуючи головою, Роман сказав:

— Отже, я ніколи не матиму ні зарплати, ні пенсії…

КОМПРИЗРОЗ

Щоки Петра Ілліча покрились плямами.

— Швидше, лікарю! — благав він і тягнув мене за руку.

— У чому справа?

Він увібгав мене в кабіну, прихиливши мою голову аж до колін, усівся поряд і важко засопів. Нарешті, коли моє терпіння вже вичерпувалося, Петро Ілліч сказав:

— Роботи-дорожники… Уф… зіпсувались…

— Всі разом? — запитав я, підозріло дивлячись на Петра Ілліча і згадуючи, що до комкомробу (комітет по комплектуванню роботів) він був актором.

— Уявіть… уф… штук двадцять… уф… і знаменитий І-П’ятнадцятий також. Організували якийсь компризроз… Уф… Головний інженер будівництва захворів. Своїм заступником тимчасово призначив І-П’ятнадцятого. Роботи, які входять до цього компризрозу, доглядають хворого, навіть пробують лікувати, готують йому їжу, бавлять дітей…

— Що ж тут поганого?

Він загадково посміхнувся:

— Ось подивитесь, як вони це роблять.

Наш автовоп з легким шипінням зупинився. Слідом за Петром Іллічем я збіг на подвір’я котеджу, де жив головний інженер. І тут побачив картину, яка нагадувала концерт самодіяльності в божевільні.

Вікна котеджу були відчинені, і з подвір’я видно було те, що творилось на кухні і в двох кімнатах. Серед двору стояв шпалоукладник М-І (застарілої конструкції) і напівголосно, але вельми владно командував:

— Швидше! Жвавіше!

Або:

— Є шпали! Нема шпал!

Він владно викидав уперед то праву, то ліву клешні, ніби вказував напрям. Приймаючи шпали, він робив такі ж рухи… З будиночка час від часу вибігали роботи, кланялись М-І і запитували:

— Дозволяєш?

У відповідь лунало одне з чотирьох: “Швидше!” чи “Жвавіше!”, “Є шпали!” чи “Нема шпал!”

Незважаючи на відповідь, роботи знову бігли в будинок.

Побачивши мене, М-І-й гордо блимнув зеленим оком і закричав:

— Я — заступник голови компризрозу, головний над головними наглядачами шпал пінохлорвігасових, метроновінілових, верховний прямокриводержець шпунтів металічних!

Я все ще не міг нічого зрозуміти і придивлявся до дивовижної картини, незважаючи на обурливий шепіт Петра Ілліча. У моїй професії головне — спокій.

У кухні хазяйнувало чотири роботи. Один різав овочі, другий мив посуд. А третій і четвертий бундючно походжали по кухні і щось наказували. Помітивши, що я дивлюсь на них, вони зразу ж відрекомендувались:

— Начальник приготуйпродукти!

— Директор мийбийпосуду!

У спальні біля ліжка хворого було аж п’ять роботів. Один тримав напоготові чашку з лимонадом, другий готував компрес. Решта керували ними, причому функції були чітко розподілені. Головний керівник сидів за столом, стискуючи в клешні пластмасову гайку, другий підтримував великий жмут вати. Його помічники підбігали, простягаючи аркуші паперу. Керівник клав їх по черзі на ватну підстилку і бив по них гайкою, промовляючи:

— Дозволяю! Не дозволяю!

Та найнезрозуміліше видовище було в дитячій кімнаті. П’ятирічні дівчата-близнята сиділи на тахті, а біля них метушилося близько десятка роботів, І тільки один з них робив щось корисне, малюючи смішні картинки. Інші вказували, як це треба робити.

— Міцніше тримай олівець!

— Бережи грифель. Без грифеля олівець не пише. Графіт — брат алмазу.

— Веди рівну лінію, дурню!

А найголовніший з них багатозначно підморгував індикаторами і проголошував:

— Правильне виховання — добре. Неправильне виховання — погано. Гарні діти — правильно. Погані діти — неправильно.

Дівчаткам усе це, як видно, подобалось, і вони сміялися, торсаючи ніжками. Але ось одна з них попросила робота, який малював картинки:

— А тепер розкажи казку.

— Казку? — перепитав робот, пригадуючи це слово. — Так, так… Жив-був А-Перший зі своєю старою…

— Якщо жив, значить, був, — глибокодумно зауважив один з роботів. — Добре.

— Для чого роботу стара? — обурився другий. — Це неправильно. Не-пе-да-го-гіч-но.

— Стара, старенька, старушенція, стара карга, стара конструкція, баба-яга, — хвастав своєю ерудицією третій, з викликом поглядаючи на четвертого.

Четвертий, очевидно, не міг похвалитися такою пам’яттю. Не знайшовши аргументів, він чимдуж торохнув по голові ерудита, і той на деякий час замовк, а потім тільки й міг прошепелявити:

— Штар… Штар… Штар… Баб…

П’ятий з обуренням щось говорив найголовнішому, показуючи клешнею на хулігана, а найголовніший незворушно тягнув своє:

— Правильне виховання — добре. Неправильне виховання — погано.

— Ну, нічого страшного для життя хворого і дітей поки що не бачу, — сказав я Петрові Іллічу. — Поїхали на будівництво до І-П’ятнадцятого. Можливо, він усе пояснить.

— Вимкнути всіх — і справі кінець, — наполягав Петро Ілліч.

— А потім скільки часу піде на наладку! — заперечив я, рішуче направляючись до автовопа. Услід нам неслось:

— Швидше! Жвавіше!

Наш автовоп зупинився біля семафора, поряд з яким стояв шпалоукладач останньої конструкції. Цей робот ритмічно розмахував клешнями і проголошував:

— Грунт мерзлий. Відтавання робити! Не робити! Перетворити семафор на шпалу!

— Як швидко дієш? — запитав я.

— Нормально, — бадьоро доповів він. — Призначений верховним головою комвиху, головкерівником усіх, хто семафорить і сифонить!

— Хто тебе призначив?

— І-П’ятнадцятий.

— А хто ж він тепер? — поцікавився я, бажаючи швидше почути, яких вершин “соціального становища” устиг сягнути І-П’ятнадцятий. Я не сумнівався, що вже він, маючи складний самопрограмуючий пристрій, має титул не менше як із ста слів. Але, на мій подив, шпалоукладник відповів:

— Самопрограмуючий робот конструкції І-П’ятнадцять. А ось і він поспішає до нас.

Я глянув туди, куди вказувала клешня шпалоукладника. Біля нас, випустивши шасі, швидко знижувався І-П’ятнадцятий. Ледь він торкнувся землі, як шпалоукладник загорланив, звертаючись до нього:

— Відтавання робити! Слухати команду!

І-П’ятнадцятий не звернув на це ніякої уваги.

— Я до ваших послуг, люди.

На всякий випадок я увімкнув свій авто-жетон, схожий на кишеньковий ліхтарик, і помигав променем на індикатор робота (при цьому в “мозкові” будь-якого робота повинен автоматично увімкнутися орган повного послуху).

— Що тут відбувається? — запитав я.

— Будівництво ділянки дороги, — доповів І-П’ятнадцятий. — Етап — встановлення автоблокування. Головний інженер захворів. Він тимчасово призначив мене виконувати його функції.

— А що роблять шпалоукладник і роботи в будинку головного інженера?

І-П’ятнадцятий засоромився. Він був настільки досконалий, що, виявляється, міг навіть соромитись.

— Справа в тому, що ми виконуємо складну роботу типу КГ. Т-5 і М-І брати участь в ній не можуть. Вимкнути їх, а потім витрачати час на наладку — нерентабельно. Залишити ввімкнутими без всякого заняття — накопичення надлишкової енергії. То я й організував гру в компризроз.

— Що це таке?

— Комітет по призначенню, розподілу і перерозподілу. Кілька складніших роботів я уповноважив доглядати хворого і дітей. Іншим теж довелось підшукати певне заняття, присвоїти звання і титули. Хіба це заборонена гра?

— А чому робот Т-6 б’є гайкою по ваті?

— Його основна спеціальність — забивати костилі, цвяхи. Зараз він грає роль головного прикладача печаток. Прикладаючи печатку, він виконує ті ж рухи, що й на роботі, тому може відразу ж перейти до основної справи.

— А цей шпалоукладник чому тут командує?

— Він теж бере участь у грі і махає руками, імітуючи укладку шпал…

Петро Ілліч все ще хмурився. З підозрою дивлячись на І-П’ятнадцятого, він запитав:

— А якщо йому так сподобається командувати, що він не захоче працювати?

І-П’ятнадцятий трохи помовчав, а потім відповів:

— Я його вимкну і почекаю, поки охолоне лампа П-1.

…Коли ми повертались, Петро Ілліч сказав:

— Я все-таки не довіряю І-П’ятнадцятому. Варто було б зайвий раз перевірити його наладку.

— Та все в порядку, — без найменшого сумніву відповів я. — Про це свідчить хоча б те, як він розподілив обов’язки між роботами.

ГОЛОВНА ВІДМІНА

“Головна відміна живих істот од роботів полягає в тому, що всі вони, без винятку, народжені від подібних до них живих істот, а всі роботи синтезовані або ж складені з окремих частин у лабораторіях чи на заводах…”

(З підручника для роботів)

Він височів наді мною, сяяв лакованими й хромованими деталями, поблискував пластмасовими щитками — диво досконалості, витвір самого Нугайлова, остання новинка роботехніки, ерудит ЛВЖ-17б. Всі деталі й блоки його були багаторазово перевірені на стендах. Він встиг уже, як було сказано у рекламному листку, зробити свій внесок в успішне виконання квартального плану. Але зараз ерудит ЛВЖ-17б безпорадно розводив клешнями, наслідуючи звичні рухи людини.

— Ми спробували всі засоби, котрі ви, людино-лікарю, рекомендували по телефону, і все марно. Може б, ви особисто…

— Ти ж бачиш, що я зараз зайнятий!

— А в шістнадцять тридцять дві?

“Ах ти, боже!” — я глянув на годинники — всі показували шістнадцять тридцять одну. Треба ж було мені вимовити “зараз” — груба помилка для спеціаліста моєї кваліфікації.

— Переведіть його на штампування…

— Він відмовляється працювати на штампуванні, фрезеруванні, складанні й на обкатці. Тому ми й вирішили, що його психіка порушена…

— Як він потрапив до вас?

— Ми зустріли його на господарському дворі. Розшифрувавши його примітивну мову, встановили, що цього робота привезли з фабрики.

— Який у нього вигляд?

— Це — біоробот. Пересувається на двох маніпуляторах. Має ще два типи крил для опору на повітря.

— Можливо, для польоту? Можливо, це жива істота типу… — я ледь було не сказав “типу птаха”, та своєчасно схаменувся і подумки вилаяв себе. Не вистачало мені, робо-психіатру, пройнятися жаргоном своїх пацієнтів.

Відповідь пролунала відразу:

— Ні, людино-лікар. Я зі Знаком якості закінчив школу для роботів і добре знаю, що головна відмінність живих істот од роботів полягає в тому, що всі вони, без винятку, народжені від подібних до них живих істот, а всі роботи синтезовані або ж складені з окремих частин у лабораторіях чи на заводах… Істоти типу птахів належать до класу живих, а об’єкт нашої розмови синтезований на фабриці у великому термостаті, поділеному на окремі камери.

— Тоді, можливо, це літаючий біоробот серії сто двадцять “біс”? — взяв четвертий том каталога роботів.

— Ні, людино-лікар, маніпулятори, скажімо крила, потрібні йому не для польоту, а тільки для зберігання рівноваги на землі. Мабуть, саме так долались вади його конструкції.

— Дивно…

— Крім цього, — продовжував ЛВЖ-17б, — він має голову з очима й гострим виступом, яким збирає різні зернятка, крихти хліба, частинки сміття…

— Робот-прибиральник?

— Він прибирає лише деяке сміття. Зате тим виступом здатен пробивати отвори у папері.

— Робот-перфоратор?

— Можливо, людино-лікарю. Він пам’ятає і серію на ящику, в якому його привезли на госпдвір.

Ага, це вже дещо. По серії я зможу, нарешті, взнати індекс і встановити тип робота.

— Назви серію.

— Ем вісімнадцять.

Дивна серія. Школи не зустрічав такої у роботів. Та про всяк випадок відкрив каталог. Як і передбачав, у ньому не було нічого схожого. Невже доведеться кидати справи й самому їхати на госпдвір? Адже ЛВЖ-17б не відчепиться, не махне рукою. Він запрограмований на неухильне виконання параграфів інструкції.

— А який вид енергії він споживає? — запитав востаннє я.

— Енергію він одержує з відходів виробництва, з тих крихіток органічної речовини, котрі збирає.

— Я ж говорив, що це може бути просто птах…

— Наважуся ще раз нагадати, людино-лікарю, що я зі Знаком якості й добре пам’ятаю усе, чому мене навчали. “Головна відміна живих істот од роботів полягає в тому, що всі вони, без винятку…”

— Гаразд, гаразд, — здався я, — показуй свого робота.

На вулиці ЛВЖ-17б став на коліна, розчинив кабіну на своїй спині і з вишуканою чемністю запропонував мені сідати. Як тільки я відкинувся на м’які подушки, він піднявся у повітря.

Через півгодини ми приземлилися на великій огородженій ділянці, де кілька роботів, зігнувшись, щось розглядали. Вони тупцювали на одному місці, і земля вгиналася від їхніх могутніх ніг.

— Що ви тут робите? — запитав я.

— Не даємо йому втекти, людино-лікарю! — гукнули вони так дружно, що мої барабанні перетинки ледь витримали.

— Ану, розступіться!

Вони неохоче розійшлися, і я уздрів на клаптику зеленої трави… яскраво-жовте курча.

Я змахнув руками, готовий вибухнути сміхом, і ЛВЖ-176 докірливо подивився на мене.

— Так я ж казав, що це може бути жива істота типу птаха, — промовив я.

ЛВЖ-17б багатозначно підняв клешню:

— Насмілюся заперечити, людино-лікарю. Він тільки схожий на живу істоту — не більше, ніж деякі з нас на людей. Адже головна відміна живих істот од роботів полягає в тому, що всі вони, без винятку…

— Це так, — урвав я його. — Але ж курча також народжене…

— Заради істини, вибачте, людино-лікарю. Проте його не народжено, а синтезовано на фабриці “Сільська новина” в апараті, що зветься “інкубатор”. Його туди привезли в білій круглій упаковці…

— Скільки можна повторювати: не синтезований, а народжений.

— Народжений на фабриці? — у запитанні робота прозвучала недовіра, мені здалося навіть, що він іронізує.

— Так, на птахофабриці! Народжений з яйця!

— А звідкіля ж взялося оте яйце?

— Як це звідкіля? З… Від…

Я осікся і замовк. Сам же неодноразово їв яйця. Вони лежали рівними рядками в коробках, які приносила дружина з гастроному. А в гастроном їх привозили зі складу, на склад — з птахофабрики. Звідти ж одержували й курчат. На птахофабриці курчат синтезували… тьху, всячина, одержували з яєць, котрі надходили туди в коробках, в яких також… Та що там казати, коли про це знають усі. Та ніхто з нас ніколи не бачив і не чув, щоб яйця одержували не з птахофабрики, а курчат — не з інкубатора. В дитинстві, пам’ятаю, наш клас водили туди на екскурсію. Я своїми очима бачив інкубатор: численні термошафи, в яких через певні проміжки часу з’являлися симпатичні жовті курчата. їх одержували ТІЛЬКИ В ТАКИЙ СПОСІБ. Ніхто не знає іншого. Отже… Думка кружляла по колу. Голова починала боліти. Отже, повтори ще раз: курчата виходять з яєць, які одержують на птахофабриці, з котрих в лакованих металевих шафах одержують курчат… Одержують? Тепер я зрозумів свою помилку. Вона криється саме в цьому нечіткому слові ОДЕРЖУЮТЬ. Та як пояснити це роботу, який звик до чітких формулювань? Як уникнути подібних помилок у майбутньому? Змінити щось у підручнику, уже засвоєному роботами? Але ж тоді у них виникне недовір’я до підручника. А цього допустити ніяк не можна. Я сам був у числі його авторів… Ні, нехай вже краще курча вважається роботом!..