Зворотний бік світла

1. Великий Глас

У найбільшій залі Сонячного Храму Яроворота зібралися світлі безсмертні на Великий Глас. Таке траплялося доволі рідко, оскільки всі важливі питання доручено вирішувати Гласу Старійшин, який обирався один раз на сто літ і в якому вже давненько головує Китоврас. Всі мовчки чекають початку. Раду призначили на першу годину Полудневого часу. В залі майже всі місця зайняті. Лишень поодинокі постаті продовжують наповнювати залу.

Учитель Посолонь сидить по праву руку від Китовраса, зліва — трохи збентежений Переплут. Він раз по раз гладить свою довгі розкішні вуса та сумно зітхає, володар водяних стихій на суші завжди почувається недобре. «Та, — віджартовується на німе запитання Китовраса, — все зі мною гаразд, тільки от ґрунт під ногами муляє».

«Коли Сонячний диск зачепить вершечок Південної брами, в залі не залишиться жодного вільного місця, — подумав Учитель, дивлячись у вікно. — Чи не поспішає Китоврас, скликаючи Великий Глас? Зайва метушня може нашкодити. Та я його розумію: перисті хмари оточили Яроворот. Отже, темні повідомлені про народження нової безсмертної, бо Мара її офіційно позначила».

Пригадав вранішню розмову зі Стрибом, нахмурився. Ні, вони не через Стриба про це дізналися. Хмари з'явилися ще до того, як лист знайшовся. Трохи був сердитий на себе, не вдалося переконати того упертюха. Затявся, мов гора, не зрушити з місця. Посолонь зітхнув: «О, так! Поки що з нами Стриб. Та чи надовго? Він може будь-якої миті піти». Учитель відчував — все доволі стрімко змінювалося, і ні він, ні інші його товариші, ні навіть темні не встигали за тими перемінами. Хіба що Птаха, тільки вона знає більше.

Посолонь сумно подивився на зал, на присутніх чоловіків та жінок, яких знав поіменно, які чесно та віддано не одне тисячоліття виконували свою роботу, даючи лад у доручених їм світах. Перероджувалися не тільки світи, змінювалися разом з ними і безсмертні. Мирне та рівне співіснування безсмертних та смертних, яке сповідують ті, хто перебуває зараз на світлому боці, виявилося ліпшим, аніж неприйняття та ворожість. Дехто з безсмертних пробував підкорити собі смертних, вважаючи їх примітивними комахами, рабами, або взагалі знищити, як зайвий вантаж, що заважає гармонійному розвитку Всесвітів. Потопи, землетруси, виверження давно згаслих вулканів (типу Содома і Гомори чи зниклої Атлантиди), всякі там метеоритні закидання камінням, смерті цілих цивілізацій, що не витримали випробування спокусами, найрізноманітнішими — від техногенних до метафізичних.

Історія смертних світів віражувала, бо на неї завжди впливали деякі безсмертні, знаходячи начебто логічне та мудре пояснення своїм вчинкам. І хто знає, чим би для смертних все закінчилося, якби не…

Так, завжди все впиралося в народження нового безсмертного. Доволі складний процес, і здобуття цього почесного позначення відбувалося й відбувається досі через отримання оберега Перемінника з рук Володарки Смерті. Були лихі часи для смертних, коли Мара перебувала на боці темних. Тоді питання стояло майже риторично — скільки ще проіснують смертні. А безсмертними зазвичай ставали тільки ті, хто народжувався від безсмертних: від темних — темні, від світлих — світлі.

Та все змінилося в один момент, коли Мара покинула темних. І відразу після цього у смертних з’явився шанс, бо безсмертні стали з’являтися й серед смертних, отримуючи з рук Мари Перемінника. Мара не стала ні на чий бік, просто продовжувала чесно виконувати своє призначення, залишаючись незмінною володаркою смерті та оберега Перемін. Так, ця гоноровита пані тоді перекроїла все на свій лад. Посолонь захоплювався цією жінкою. Вишукано втерла носа всім. Темні, звісно, намагалися противитися спочатку цьому. Наївні, хіба можна диктувати щось самій Марі? Опиратимешся — гірше ж для тебе. Було сказано Марою доволі просто: «Ні — то ні. Однак якщо ні, то діти темних не отримають жодного Перемінника». А це означало, що тоді вони переходять з касти обраних у касту смертних. І темні мусили прийняти нові правила. Отож з цього часу безсмертні і зі світлого, і з темного боку завжди народжувалися та починалися як прості смертні. Бували випадки, хоча й доволі рідкісні, коли в родині безсмертних народжувалися малюки, що не ставали безсмертними. З обраними в родинах безсмертних все було наперед вирішено. Звісно, існувало трохи химерне право вибору, але воно завжди залишалося тільки умовністю, все одно рідна матір ліпша за найчарівнішу мачуху.

Зі смертними обраними було складніше, завжди складніше. Зазвичай вигравала та сторона, яка першою дізнавалася про позначення безсмертного серед смертних. Цього разу світлі випереджали темних, тобто Птаха всіх випереджала. Тому, очевидно, темні і скаженіють. Мало того, що забрала у володаря темного Світу Морока його єдиного сина, так ще й чисту безсмертну тепер намагається схилити на світлий бік. І перисті хмари, Посолонь був упевнений, то тільки квіточки.

Стриб, Стрибог. Великий темний, з діда-прадіда, син, онук, правнук темних. О, ні, він не просто безвинно полишив своїх, як ото колись вчинила Мара, тоді не так образливо було б, не так чіпляло, він пішов до світлих, до ворога, зрушивши клятву, обітниці і, найжахливіше для темних, вижив. Такого ще не траплялося. Стовідсотковий син темних закохався у світлу безсмертну Птаху, батьки якої звичайні смертні. Кохання Птахи здолало клятвопорушництво? Багато хто в це вірить. Посолонь — ні. Так, кохання — сильне почуття, але в такому випадку одного його таки замало. Мусить бути ще якась причина.

Птаха, колись смертне дитя, з тих смертних, яких безліч, і раптом серед них віднаходиться чиста душа. Стати обраним серед смертних не означає бути гіршим від тих, хто народився від безсмертного. Бо хто може з впевненістю сказати — Птаха гірша від Стриба? Ця жінка, яку Посолонь виховав мов рідну, сьогодні найсильніша в Яровороті. Учитель упевнений, його вихованка сильніша й від нього: невідомі навіть йому сили слугують їй, до кінця осягнути їх міць неможливо. А її загравання зі снами, вона навіть не здогадується, що Посолонь про це знає. Птасі давалася велика сила — вона отримала дозвіл сміливо втручатися в минуле та в майбутнє. Їй довіряли, бо знали — вона без нагальної потреби нічого не змінюватиме. А таке собі панібратство з Володаркою Смерті? Мара рятує Птаху від смерті, а згодом продовжує опікуватися нею. Дурні язики плетуть нісенітниці, називаючи дівчину донькою Мари. Якщо чогось не вповні розумієш, то вигадуєш пояснення, хай навіть безглузде. «Моя Пані Досконалість», — називав Птаху жартома Стриб. Вона й справді досконалість в усьому, і для неї передусім — закони, благо й устрій світів, а потім — все решта, в тому числі особисте. І що з того тепер вийде? Учитель зітхнув. Він зовсім трішки співчував Стрибу і засуджував свою ученицю.

До зали зайшов служка Стриба та Птахи Остап. Посолонь задивився на хлопця. Остап заклопотано когось видивлявся, водячи уважно по залу очима. Тоді, запримітивши того, кого шукав, рушив у його бік. От тобі приклад доброго смертного. Гарну та чисту душу має юнак. При переродженні, якщо її не змарнує та не засмітить дріб’язком, може стати добрим безсмертним. Посолонь згадав слова батька Хорса: «Творець у нас один. Вб’єш брата чи сестру — загинеш сам…» У родинах безсмертних рідко народжуються діти. Он Птаха зі Стрибом скільки вкупі прожили, а дітей нема! Якби були, то, можливо, все склалося б по-іншому — справжні квіти мають давати плоди. Але ж усе ніколи — обов’язки то в одного, то в іншого, відкладання на потім. Посолонь — один з небагатьох щасливих винятків. Мати — Влада, батько — Хорс.

Зала була вщерть заповнена. Лишень два крісла сиротливо сумували в першому ряді. Власники їх були відсутні. Птаха не прийде. Стриб не прийде також. У той день, коли прочитав листа Птахи, Посолонь сказав Стрибу, який щойно отямився від прокляття:

— Вона — жінка, вона мудріша від нас з тобою. Вона там, де потрібніша.

Так, тоді ще говорив щось про велике покликання та честь бути Учителем для майбутньої безсмертної, а хто зі світлих найдостойніший мати таку честь — тільки вона, і Стриб має пишатися своєю дружиною і той лист розуміти по-новому, тобто розважливо та мудро це сприймати, а не як ревнивий чоловік. Так, можливо, з деякими моментах вона погарячкувала, однак Стриб сам трішки в цьому винуватий (під «трішки» малися на увазі постійні зради). Та Стриб, здається, не хотів чути. Був одержимий Птахою. І як важко цьому противитися чи перебороти.

Що розумниця Птаха могла знайти в такому, як Стриб, темнішому поміж найчорніших? Це питання Посолонь ставив собі не раз. Скільки довкола достойних чоловіків, з відкритими та чистими душами. Бери — володій. Кожен вважатиме за честь, якщо вона зверне на нього увагу. А вона вибрала його, з запаскудженою душею, зумівши щось світле в отих потемках розгледіти. Ох, жіноче серце — то дивна книга, яку перечитуючи ще раз розумієш: іще менше второпав, ніж коли читав уперше.

Крутнув невдоволено головою. Не може не думати про цих двох, не може. Посолонь дивився через величезні круглі вікна Храму. Сонце стояла над Південною брамою. Час починати.

Хтось боязко торкнув його за плече. Озирнувся.

— Він пішов з Ярово-о-орота, як ви і казали. — Розгублений і збентежений Дуж говорив поспіхом, ковтаючи букви. То був один з його учнів, з тих, хто отримав Перемінника, як син світлих безсмертних, і, звісно, мав силу, але та сила й досі спала всередині хлопця і ніхто не знав, коли вона прокинеться, та й чи прокинеться взагалі. — Чуте, Вчи-елю, Стриб-б-б таки пі-ов. Але як ви з-зали, що він нава-иться? Що-но при-ігав його служ-а. Він довів Стриба до Західної бра-ми, і Рарог прос-о випус-ив його. Ал-л-ле чому, Учителю, ви дали Рарогу такий наказ?

Розмову ненароком почув Китоврас, він підвів свої очі на Дужа:

— А ти й не мусиш розуміти, Дуже. Заспокойся, хлопче! То не для твого сплячого розуму загад. Учитель Посолонь знає, що робить. Мудрість людська не тут, хлопче, — і він постукав Дужа по голові, — а зовсім в іншому місці.

Вчитель кивнув. Чи він був мудрим, чи просто вірив своїй донечці Птасі? Вона для нього стала донькою, ніколи вголос то не казав, але всі й так знали, що любить він її як рідну і рівну. Як там вона написала у листі: «…Мій відхід — це постріл у голову, сподіваюсь що він не смертельний. Попри все, це шанс для мене навчитися жити без тебе, а тобі — без мене». Хай Стриб спробує, це колись мало трапитися, і чому не зараз? «Авжеж, таки вдалий момент!» — саркастично сказав сам собі. Опустив очі долі, на вчетверо складеного листа Птахи. Дуж трохи почекав, сподіваючись на якусь відповідь Учителя. Той, здається, вже й забув про нього. Тоді Дуж ніяково стенув раменами і пішов до виходу.

Посолонь знав, куди подався Стриб. Західні ворота ведуть тільки в один бік. Варганами темні не користуються, інструмент їх просто не слухає. Так, ворота. Прошепотів ледь чутно: «Благословляю тебе, синку! Не схиб!»

Учитель погладив рукою складений аркуш паперу і журно усміхнувся. Йому пригадалася маленька Птаха.

Смертне дитя в сім літ, надто рано, зазвичай то стається після сімнадцяти, отримало власний Перемінник. Мара то спеціально зробила, рятуючи дівчатко, бо якби не Перемінник, то смертне тіло семирічної дитинки не витримало б мук тілесних — поламані ребра, пошкоджений хребет, побита голова, попечене тіло. Мара тоді самостійно вирішила, кому належатиме ця безсмертна. Принесла йому дитя, передала з рук в руки, не сказавши ні слова. Та він й так усе зрозумів, прийнявши майже бездиханне тіло. Птаха замешкала в його хатинці, як його донька, стала вчитися різних премудростей. Найдужче любила гратися з такими ж дітьми, як вона. Ніколи не робила різниці між собою і між смертними, яких не так багато було в городищі, та все ж зустрічалися. Зазвичай то діти врятованих смертних чи тих, що прийшли з власної волі сюди, відшукавши серцем ворота.

Птаха на льоту схоплювала всі настанови — ліпшого учня годі бажати. Найбільше подобалися їй трави, вона розмовляла з ними, іноді Посолоню здавалося, що і він у відповідь чув якийсь шепіт, але переконував себе в іншому: то листя шарудить чи вітер дме. В дванадцять років Птаха почала робити власні обереги, несмілі для початку і переважно для смертних, але з часом вони вдосконалювалися. Навіть у нього є травний оберіг від Птахи, набір травичок, зібраних у певні дні чи ночі в певних світах, які супроводжувалися правильно сказаними заклинаннями, висушені в певному правильному місці і загорнуті в тканину, яка також не була звичайною конопляною, а вимочена у трав’яному соці. Посолонь переконався, помічнішого оберега годі шукати, коли сумніви роз’ятрюють душу. Птаха наче знала, що настане такий момент, коли той оберіг стане в пригоді.

Птаха була диво-дитиною. Пригадався буденний випадок, коли Птасі виповнилося дванадцять. Юрба малюків з цікавістю розглядала калиновий кущ. Там серед гілок павук мав свою хатинку. Павуки в Яровороті мешкають незвичайні — великі та дужі, вони плетуть такі міцні сіті, що люди часто використовували її в господарстві, як нитки або як шнурки. Так от, випадково в одну з таких павутинних пасток втрапив яскравий жовтий метелик. Він шарпався, бив крилятами, та від того ставало ще гірше — пастка лиш міцніше огортала його. Діти радилися — як допомогти барвистому. До них підійшла і Птаха. Коли найстарший серед малих, то, здається, був той самий Дуж, вже намірився взяти метелика за крила та визволити з халепи, його руку перехопила Птаха. Дівча мовчки витягло з-за пояса ножа, який завжди при ній, це для зрізання трав, та розтяла пута, які тримали метелика. Той пару разів натужливо шарпнувся, махнув крилятами і, зрозумівши, що вільний, полетів. Дуж ображено протестував, виправдовуючись перед товаришами, що то він мав врятувати жовтокрилого, але «те прикре смертне дівчисько вічно пхає носа не у свої справи». Птаха ж нічого не відповіла — зухвало хмикнула, запхала ножа за пояс і пішла собі. Посолонь уважно спостерігав за цією картиною. Увечері він запитав свою улюбленицю, чому вона так вчинила. Та серйозно відповіла:

— Якби я дозволила Дужу вхопити метелика за крила, то він би їх пошкодив своїми незграбними пальцями. Ви ж знаєте — без пилку на крилятах метелик не зможе літати. Загине. Хіба це правильно — врятувати від павука для того, щоб задушити у своїх обіймах?

Посолонь тільки посміхався на слова Птахи і слухав її далі:

— Так, мені було шкода гарної хатки павучка. Та він її до завтра відбудує, а крилята метелику за ніч не відростити, та й не вдалося б це йому — вік цих чарівних створінь надто короткий.

Тоді йому хотілося додати, «як і вік людський». Та він промовчав. Його Птаха і так все розуміла, докопуючись до істини самостійно, бо вміла слухати, чути та бачити. А зустрівши Стриба, навчилася ще й кохати.

Учитель Посолонь думав про жовтокрилого метелика, про Стриба і про ту, яка певне знала, що зробила, і певне знає, що робить.

2. Без вибору

— Хлопче, ану припни свого язика! — Завжди спокійний та врівноважений Посолонь підвищив голос, прикрикнувши на співрозмовника, тоді додав трохи спокійніше: — Благаю, хлопче, не роби того, про що жалкуватимеш.

У Храмі Сонця, якраз перед вівтарем Чотирьох Сонць, стояло двоє. Сердитий Стриб і не менш сердитий Посолонь.

— Учителю, я ніколи нічого у вас не просив. Ви знаєте, де вона, я це відчуваю. Тільки натякніть. Прошу вас один-єдиний раз заради мене порушити правила. Будь ласка, один раз, один разочок. Світлий світ від цього не завалиться, а ви… — Стриб жалібно дивився на Вчителя, — ви, ви врятуєте не одну душу.

Стриб вхопив сивочолого бороданя за руки:

— Вибачте, що розгнівив вас зараз думкою та словом, я в розпачі — не можу ні їсти, ні пити, ні жити без неї. Вже три місяці пройшло, як вона пішла і для мене від неї ані вісточки.

Стриб винувато опустив очі. Він добряче розсердив Учителя, щойно наговоривши йому дурниць. Сам навіть не пам’ятає добре, що казав, бо коли скаженів чи лютився, темна пелена затуляла розум.

Учитель говорив спокійно:

— Я не можу, Стрибе, нічого вдіяти. То рішення Птахи, добровільне. Коли прийде пора — вона з’явиться сама перед тобою, а коли знадобиться твоя допомога — покличе.

— Вчителю, я відчуваю — вона в небезпеці. Я ж вам говорив уже, що бачив її тінь у юрбі на площі. Через тінь вона спостерігала за нами, вона чомусь використовувала варган, отже — і я, і ви, і весь Яроворот їй не байдужі. Та чомусь не захотіла повертатися. Ви що, не розумієте? Вона заплуталася. Вона лишень перелякана самотня жінка, яка безпідставно ревнує.

Посолонь здивовано посміхнувся. Помітивши це, Стриб звів розмову на інше:

— Вчителю, я не можу чекати, як ото зазвичай робите ви. Ми ж нічого не робимо, тільки теревені правимо. Давайте діяти, благаю вас. Вона без мене загине. А я без неї пропаду.

Вчитель зітхнув:

— Стрибе, синку, ти ж знаєш — ви з Птахою для мене особливі. Птаху я виростив як рідну доньку, а коли вона привела в Яроворот тебе і сказала, що ти — темний з найтемніших, будеш мешкати разом з нею в городищі світлих, я без упереджень прийняв тебе, бо повірив їй. Тож, прошу, не зрадь зараз її віри в тебе. Найкраще для нас сьогодні — поки не втручатися, це ж не хто-будь просить про цю послугу. Цього жадає вона — твоя і моя Птаха. Стрибе, синку, будь ласка! Ми можемо нашим втручанням лишень нашкодити. Терпіння — одна з чеснот людських. Я тобі допомогти не можу. Слово честі, я не знаю де Птаха. А коли б і знав — не сказав би, то її рішення, зрозумій. Її — мудрої та розважливої жінки.

Стриб на очах почав змінюватися, очі налилися кров’ю, жилка біля скроні завібрувала. Він люто закричав:

— Вона мудра? Оце вже знайшли мудру! Ревнива дуринда, а ви потураєте її вчинкам, замість того щоб поставити нечемне дитя на місце. Прикрилася чимсь начебто важливим і тішиться з цього. Вона мені всю душу вивернула, життя перекроїла. Я ні спати, ні їсти не можу, навіть, о, тільки не закочуйте до неба очі, навіть на інших жінок мені дивитися гидко. Ревнива дурепа, а не безсмертна ваша Птаха! Що коїться в Яровороті? Рядова звичайна травниця, з родини смертних, керує світлими безсмертними. Мички з вас микає. Та вона жодного випробування ні холодом, ні вогнем не переживе без допомоги. Де вона? Скажи мені, старий, де вона?

Стриб несподівано вчепився руками в сорочку Посолоня на грудях і застогнав:

— Я не можу без неї, чуєш. Не можу. Благаю, Учителю, допоможіть знайти її. Я стану таким, як усі, стану світлим, найсвітлішим серед світлих, обіцяю. Перестану сперечатися з вашим світом, спалю свій одяг, вберу ваш, отой білий по білому, відрощу патла, постараюся щиро полюбити всіх смертних як рівних, тільки скажіть, де Птаха. Ви ж знаєте, де вона, я відчуваю це, не можете не знати. Не брешіть мені! Ну хоча б натякніть, га?

Учитель заперечливо захитав головою.

Тоді раптом Стриб зачинає божевільно трусити Вчителя. Очі чоловіка, й так чорні, стають ще чорнішими, його трусить мов у пропасниці:

— Віддай мені мою Душу-Пташку, старий, а то я за себе не відповідаю. Чуєш, діду, скажи, де вона, бо я тебе або прокляну, або при…

Не договорив.

Зала заповнилася шепотом та шелестом, наче тисячі вуст враз зашаруділи. Це тривало лишень мить, та коли все стихло, то Стриб неочікувано для себе зрозумів, що ні його сила, ані його всі отримані знання тут анініц не варті. А сам він стоїть біля вхідних дверей. Незрозумілі для нього та й непідвладні йому сили майже виштовхали його зі світлиці. Вчитель Посолонь, наче нічого не трапилося, дивився співчутливо:

— Сьогодні Глас Безсмертних, Стрибе. Приходь, хлопче, послухаєш мудрої думки, то, може, й собі трохи помудрішаєш.

Стриб мовчки дивився на Вчителя, не кажучи нічого у відповідь. Тоді, опустивши голову долі, відкрив навстіж двері.

Учитель сумно дивиться вслід чоловіку.

— Стрибе, синку!

Озирнувся. В очах Стриба ще жевріла надія, але натомість він почув:

— Будь ласка, не роби того, про що жалкуватимеш, і того — а це вже гірше, аніж наші з тобою перепалки, — чого вона тобі не зможе простити. Світло і темрява — то лишень два боки одного цілого, пам’ятай, найважливіше в тому не загубитися, шукаючи себе, не зійти на пси, на сірість. Ти досі шукаєш. Птаха про це в листі тобі дала зрозуміти. Слова, синку, мають страшну силу, не поспішай ними вбивати і не поспішай карати.

Стриб криво посміхнувся:

— Я не ваш син, пане. Ніколи ним не був і, напевне, не стану. Чи не зумів стати, думайте, як знаєте. Та… Я знайду Птаху, з вами чи без вас — знайду. І плювати мені на всі на світі слова і на всі темні та світлі світи. Мені без неї всі вони — однаково безбарвні. Я вже без неї просто не вмію жити. А ви, кажете, жити без неї. Я жив колись. Пам’ятаєте Стрибога?

Учитель не відповів. Кожен має вибір — ким йому бути. У Стриба він також є.

Стриб за багато віків устиг звикнути до Яроворота, до способу жити в чужому для нього попервах світлому світі. Так, він досі залишався сином свого батька. І чомусь, коли пішла Птаха, таким очевидним воно враз стало для нього. Скільки років намагався не думати про це, проклятий та зневажений своїми. Хіба що коли-не-коли ті, що мали б стати його ближніми, натякали на це, проте слова не зачіпали за живе. Бо поруч була вона, та, що заступила йому і матір, якої ніколи не знав, пам’ятав хіба що її запах, і батька, і рідний світ, ставши тим усім відразу.

І ось вона пішла… Всі натяки, недомовки ближніх та чужих, внутрішнє сумління, докори совісті вигризали зсередини. Пекло і боліло нестерпно там, де душа.

Мав щось з цим зробити. Учитель його не розумів. Відмовлявся розуміти. «Поживи без неї, спробуй» — наче вирок.

Ні! Нізащо! Ніколи!

Коли він підходив до Західної брами Яроворота, Сонце стояло в зеніті, перисті хмари встигли набути обрисів купчастих. Якщо й далі так буде продовжуватися і яроворотці нічого не робитимуть, все може закінчитися не зовсім добре. Всі це розуміють. Певне, для цього зараз у Центральній Залі Сонячного Храму зібралися світлі безсмертні на свою нараду. Стрибу там робити нічого, вже знав — будуть домовлятися і складати оборонні плани, а всі ті розмови ні до чого, у нього — інша мета, інша ціль. Ті всі світи могли навіть завалитися, пропасти, тільки б Птаха була поруч. Мав спробувати пояснити їй, бодай раз зазирнути в душу, тільки разочок і все. Тоді й померти не шкода.

Перед брамою зупинився. Зазвичай слід було виконати певний ритуал, щоб вийти з Яроворота. Браму охороняє Рарог, вогняний крилатий сокіл з Райського саду. Його пишні вогняні крила звисали вниз, затуляючи собою вихід зі світу світлих. Він наче спав чи то дрімав, опустивши донизу голову. Стриб на мить замилувався цим диво-птахом. Кожна пір’їнка на ньому — маленьке вогнище, зараз воно спокійно горіло, переливаючись вогнисто-золотистими барвами. Так і хотілося погладити сокола. Та добре знав — то небезпечно. Хіба можна торкнутися вогню? Можна, звісно, якщо вже так дуже кортить вмерти. І хоч Стрибу зараз було до всього, крім Птахи, байдуже, він не стане цього робити, бо то йому не допоможе, попече лишень руку, а душі й без вогню боляче.

Стриб голосно закашлявся. Рарог стрепенувся, пір’їнки-вогники зробилися насторожено-колючими. Уздрівши Стриба, заспокоївся. То був свій. Та й Посолонь попереджав про можливість його з’яви тут і наказав не чинити опору. Рарог — добрий служка. Сокіл майже урочисто підняв вгору свої крила, дозволяючи проходити. Стриб вклонився в пояс Рарогу. Він поважав цього мудрого воїна — той без зайвих теревенів завжди чесно виконував накази. Чоловік став на поріг Західної брами, заплющив очі. Посолонь його відпустив, зрозумів, благословив? Рарог його випускає. Ну, що ж… В голові уява вималювала світ, куди хотів переміститися перед тим, як переступити межу. Та й ця брама провадить в одному напрямку. «Світ Вічної Ночі», — прошелестів губами ледь чутно.

Коли через мить розжмурився, то побачив, що опинився на березі річки. Річка Смородинна. Чи, як там кажуть у Світі Єдиного Бога, Забута-Незгадана. Роззирнувся. Довкола стояла мертва тиша. Аж зіщулився від несподіваної відсутності звуків. Скільки разів він стояв на березі цієї ріки? Безліч. І тоді коли був Стрибогом, і коли став Стрибом, ріка діяла на нього однаково — хотілося якнайшвидше дременути подалі. В ріці жила не тільки Мертва вода з Чорнобогового джерела, в неї вливалося ще одне Прокляте джерело з чорною водою. Мертву воду подолати можна, чорну навіть безсмертному важко. Тому вона й тече тут, надійно оберігаючи Світ Відтіні від ворожих намірів. Калиновий міст — єдиний перехід на той берег. Перед мостом широкі ворота. Яроворот має чотири брами-проходи, цей світ має одну. Світ Вічної Ночі набагато простіший, аніж світ світлих, і тому дисциплінованіший.

Ворота замкнені. Звичайно, ні сторожів живих, ні охоронців крилатих. Засув, через який не пройдеш, якщо тебе з протилежного боку не ждуть тіні, які все бачать, чують і підкоряються наказам одного Господаря. Як його тут приймуть? Після того як зрадив своїх, прокльони та кпини посипалися на його голову. Приятелі, рідні, мешканці темного боку не сприйняли його вибору, згадував той час з гіркотою. Ті прокльони його тоді не дістали, навіть не зачепили, жодного шраму ні на душі, ні на тілі, бо його берегли кохання, світло Яроворота, відвертаючи зло, слова, дії… А зараз? Зараз єством усім відчував — захист майже втратив. Його ніщо не берегло, хіба що благословення Вчителя. Доволі слабкий захист, але й він діяв, якщо досі з ним нічого не трапилося. Зараз опинився сам на сам зі своїми, які стали чужими, пішов від тих, для кого своїм так і не зумів стати… Відчувався голим — як усередині, так і зовні.

На воротах наче щось заворушилося. Тіні ожили. Вони його впізнали і чекали наказу Господаря.

Стриб також терпляче чекав своєї долі, чекав та згадував минуле.

Тоді його звали Стрибогом. Жорстоким і справедливим володарем таємних дум, нестримних бажань, жорстоким воїном. Був швидшим од вітру, мудрішим од сонця, міцнішим од дуба. Батько Стрибога — Морок, чи Мор, завше пишався своїм сином, вважаючи того найдостойнішим прийняти владу з його рук, коли настане пора. Скільки війн та боїв на той час було виграно, скільки людських душ зваблено, переведено на темний бік ним особисто. Тоді вірив у те, що робив, — щиро та віддано. Смертні завжди залишаються смертними — слабкими, нікчемними, тупуватими, і єдине, що мають цінне, — то безсмертна душа в задрипаній оболонці тлінного тіла. О, так! Її можна було, хай не всю, спробувати підкорити собі, звабити, підкупити… Хоча не розумів тоді, чому світлий бік завжди зоставався в людині, хай тільки на денці, але животів навіть у найчорнішому місці ледь-ледь помітним промінчиком. Інколи аж сумніви огортали — невже світлий бік сильніший? Та сонце в світлих світах на ранок відповідало йому промовисто — тінями.

Смертні люди. Досі не зрозумів, як до них ставитися. Про любов не може бути мови, а повага? Смертний завжди самостійно робить вибір, як, зрештою, і безсмертні. Багато чим схожі, однак… Спокуси, зради, бажання стати ліпшими, вирізнитися серед юрби, піднятися над нею, і все це тепер, зараз, відразу — перетворювало смертних на заручників легковірних, бо обставини сприяють, топлять. Одні віддають перевагу широкій, вимощеній якісною бруківкою трасі, платячи, звичайно, за це певну ціну. Інші, навпаки, не шукають легких доріг, бредуть бездоріжжям, на якому легко зашпортатись, впасти, зламати собі шию, життя, однак душа безсмертна в смертному тілі залишається неушкодженою, нерозхлюпаною. Чи багато серед смертних таких, які про це думають? Ні! Однак зустрічаються. Траплялися, звісно, випадки, коли душу розривало на шматки, кожен випадок унікальний — через любов до себе, через відчай. Отак і з’являлися на світ пошматовані душі, що стали духами — перелесниками, літавицями, мамунами, щезниками… Та ніколи не можна вважати їх союзниками. Залежно від того, який шмат душі зробився духом, так вони й чинять — або допомагають, або мстять.

Смертних у поселенні темних ніколи не було, за служок правлять тут тіні, які мовчки справляються зі своїми обов’язками, без заперечень та нарікань. Не те, що в Яровороті. Там Стриб мешкав поруч зі звичайними смертними, які легко й невимушено дозволяли собі сперечатися з безсмертними, кепкувати над ними, заперечувати їм, інколи навіть повчати. Довгенько до цього звикав. Так і кортіло інколи заклясти базікала чи обернути язикату сусідку Ганьку на сороку.

3. Відступництво

Птаха. Його покара і нагорода…

Стояв перед брамою у Світ Ночі та згадував-згадував. Був такий період в історії світів, коли темний бік майже здолав світлий, Світи практично без бою падали на коліна перед темними. То відчувалося в повітрі, мов перед грозою вчувається прихід дощу. Все частіше і частіше всередині смертних брали гору темні почування. Світло у безсторонніх світах згасало. Аж раптом з’явилася дивна сила, нова світла безсмертна й рівновага стала відновлюватися. Її називали чужі — Магурою, свої — Птахою. Вона вміла зцілювати душі, відвертати спокуси, ніколи не втручаючись, тільки витворюючи обставини. Вона наділених особливою силою смертних людей робила сильнішими духом, зміцнюючи словом, яке лікувало, вчинками, які рятували.

А потім… Потім сталося взагалі небачене до цього в жодному світі — якимсь дивом тій безсмертній вдалося домовитися з самою Марою, тою самою незговірливою володаркою смерті, котра дослухалася до порад нової світлої.

І страшна, всемогутня темна сила пасувала і відступала перед словом жінки, нехай і безсмертної. Як взагалі ті дві могли домовитися? Ніхто не розумів і не знав. Мандрували світами різні чутки. Дехто навіть вірив, що Птаха — донька Мари. Тільки батько Мор припинив ті пусті балачки. Птаха-Магура була донькою смертних, і він це добре знав. Самовпевнений і тоді вже майже нездоланий Стрибог, який не програв жодної битви, вперто рвався в бій. Він здолає ту жінку та її силу, він — зможе, він покаже тій неповноцінній, з родини смертних, хто в світах — найголовніший. Однак батько все відкладав і відкладав синове призначення, наче зважував всі за і проти або просто знав щось таке, що не дозволяло йому віддати наказ. Коли ж зрештою ситуація практично вийшла з-під контролю і, завдяки Магурі, майже всі новоспечені відуни стали на бік Сонячної брами, Рать Голів Темного Світу майже заставила Мора відіслати найліпшого серед них на ратоборство. Стрибогу переповідали, як батько заперечував і переконував Рать не робити цього, бо після того стане всім тільки гірше. Та його ніхто не слухав, це здавалося маячнею. Більшість порішила і все. Мор скорився наказу більшості. І Стрибог пішов, бо рвався в бій. Пішов, бо був одержимий війною, боротьбою.

— Стрибоже, сину мій, єдине прохання маю до тебе, тільки не вважай свого батька за старого недоумка, що втратив розум, — не дивися їй в очі, пообіцяй мені, бо…

Може, якби батько продовжив і сказав, чому не дивитися, все склалося б інакше. А так — у них не прийнято перебивати старших, перечити чи перепитувати, тому Стриб лише кивнув, погоджуючись. Попросив батьківського благословення і пішов… Щоб повернутися тільки через тисячоліття, і причина його повернення та сама, що й причина відходу. Жінка зі світу світлих. Магура, Птаха.

Він уперше побачив її в Світі Чотирьох Сонць. У її світі, в якому вона народилася і тому так вперто його захищала.

Вона стояла перед хатою молодої відунки. Стояла і чекала на нього. Зобачив її здалеку, навіть не так… Не побачив — відчув присутність. Ще такого не траплялося з ним, зазвичай так легко відчував тільки свого батька. Це виглядало наче дивний передзвін, гучний і разом з тим далекий-далекий, тоді раптом у голові з’явилася картина блакитного неба, а потім огорнули приємні пахощі. І лишень після того з’явилася вона. Маленький світлий промінчик серед чорноти, яка витала довкола. Забув враз, що вона — небезпечний ворог, забув батькові застороги, обіцянку, дану йому, — «не дивитися в очі», забув про все. Прагнув одного — зазирнути в її серце, пізнати душу. Стояв і млів, милувався красивою жінкою, її тендітністю, ловив себе на думці, що не зможе нічого їй заподіяти і не від того, що слабший, навпаки через те, що сильніший. Жінка виставила перед собою, мов щит, свої тендітні рученята. То виглядало радше не як захист чи грізний знак, а як волання про допомогу Вона також здавалася збентеженою. Якусь мить вони стояли, витріщаючись одне на одного, — вороги та недруги.

І що зробив тоді грізний Стрибог, який до цього не програв жодної битви? Він просто бовкнув перше, що влетіло в голову:

— Достойний супернику, чи не змогли б ми з вами домовитися?

Ага, домовитися! Так, таки так. Темні ніколи ні з ким переговорів не вели. Після почутого ті дві білі руки так і зависли в повітрі, на півдорозі до здійснення своїх намірів.

— Пощо? Поговорити? — голос був незгіршим від картинки.

Вирва затягувала його, а він зовсім і не пручався, бо був упевнений, що контролює ситуацію.

Жінка повільно опустила руки. Тендітні білі крила, а не руки. Стрибог навіть посміхнувся з такого порівняння. Біла лебідка, яку зараз проковтне страшний крилатий Змій. Чи не проковтне? Підійшов ближче. Не відчував довкола жадних чар, хіба що десь вдалині, над хатиною тої дівчини, за яку виник спір, у повітрі мерехтів Боговник. Перед Стрибогом стояла вродлива тендітна неозброєна пані, яка майже вірила своєму ворогові. О, скільки разів він спокушав жінок такими словами? Правда, то здебільшого були смертні. «Легка здобич, батьку, та ваша безсмертна. І чого б я мав її боятися? — говорив сам собі впевнено, майже вірячи в сказане, — я от тільки пограюся з нею трішки, як кішка з мишею, зовсім-зовсім трішки».

Вона стояла мовчки, дивилася на нього очікувально. Стрибог підійшов ще ближче, майже впритул. Міг добре розгледіти довгу білу сукню аж до землі, рукави якої щедро помережані солярними знаками — світлі люблять Сварога і його символи. Довге чорне волосся спадало на плечі. На якусь мить замилувався складеними в ображений дитячий бантик рожевими губками, потім осмикнув себе — це не звичайна жінка, дурню, це ворог — підступний і сильний. Ліпше він тоді відразу напав, як зазвичай — без попереджень, підступно. Але ж то була жінка, хай ворог — але жінка. Вродлива і така беззахисна. І раптом та жінка подивилася йому в очі. А він? Він забув відвести погляд, як то обіцяв батькові. Вдихнув і чомусь забув видихнути, так і стояв, здається, вічність, наче боявся сполохати те, що дивними чарами почало зв’язувати тих двох з протилежних світів, які ще пару миттєвостей тому палко ненавиділи одне одного. З марева його вихопило інше, раптом спиною відчув, що його побратим Щезун, вважаючи «захитування уваги» ворога — мудрим маневром, готував випад у бік безсмертної. Діяв майже інтуїтивно — навіть з деякою люттю та бажанням уберегти жінку, його жінку. «Вона моя?!» — перепитував чи переконував себе. Щезунові дозволені чари розбилися об такі ж темні чари, підставлені Стрибогом, і зрикошетили в самого Щезуна. Вони його знесилили на деякий час. Поруч почув ніжне, ледь чутне:

— Дякую.

Коротке куце слово… Свідомість відключається. Звідкілясь на світ божий вилізає та його сутність, про яку він тільки здогадується, вважаючи власні добрі поривання щодо ворога, які інколи на нього находили, простою слабкістю. Він не знав, що всередині може стати так добре від мовленого слова, то не зрівняєш ні з чим — ні з задоволенням від перемоги над ворогом, ні з задоволенням від ночі кохання з розкішною жінкою, найдосвідченішою, найсолодшою. Всередині розлилося тепло. О, так, його холодною серединою розливалося тепло, там наче щось увімкнулося. То було і страшно, і млосно, і добре, і разом з тим гидко. Гидко, бо він злякався себе іншого. Справжній воїн війська Морока не може робитися таким слабаком. І Стрибог тоді ганебно втік з поля бою, переможений не чарами, не силою відворотного чи приворотного зілля Птахи-Магури. Його тоді здолало геть інше. Втікав, не розбираючи дороги, подалі від неї, найогиднішої і найпрекраснішої, з очима на півсвіту, втікав не додому, бо вдома з’явитися зараз — це ж встид, засміють: син Мора програв битву Жінці. Це ж і для батька ганьба, син Морока — слабак… Та й це не найгірше. Найгірше інше — темні легко його прочитають, а відступників у його краї карають нещадно. Ні — не смертю, забуттям. Хоча можливо йому б і простили, враховуючи попередні заслуги і те, чий він син.

Та начхати на все, начхати. Річ у іншому. Мусив сам розібратися зі своїми дволиками, гордість не дозволяла волати про допомогу. Бо що ж він скаже батькові? Дайте ліків від… Від чого? Як воно називається те дивне і страшне водночас, що вже залізло досередини і не збиралося з неї виходити, а навпаки — майже поглинуло, з’їло його. Стрибог забився в найтемніший світ, у найглухіший кут, у якому нема ні світла, ні темряви, де блукають загублені сірі. Закрився від усіх: зачинив помисли, мрії, бажання, надії. Ніхто не зміг би зараз їх прочитати. Думав, може, так йому стане ліпше і марево поступово розвіється. Але ті очі в півсвіту не відпускали. Нічого не зміг із собою вдіяти. Він — найжорстокіший у темному світі — поводив себе жалюгідно. Врешті, на сьомий день, наче трохи попустило і Стрибог, зібравши всю волю в кулак, вирішив подивитися в очі своїм страхам, він бо справжній воїн, а миті слабкості у всіх бувають. Он і батько колись розповідав про те, що і з ним різне траплялося, але тут найперше перебороти себе, бо найважча перемога — то перемога над собою. Він знав, де шукати світлу. Вона досі в Світі Чотирьох Сонць, відчував її.

Він з’явився вчасно. Її оточили, майже знесилили, зв’язали чарами його побратими. І він, не роздумуючи, став на її бік. Наймогутніший у Світі Ночі став на бік Світу Дня. Відчув, що двобій із собою якомусь своєму Я він програв, навіть не розпочавши.

— Магурко, ти мене не боїшся?

— Ні. Бо я тебе знаю.

— Знаєш?

— Так, і я чекала. Сварог накреслив над тобою Чароврат. Я чекала на тебе віки, знала, що ти повернешся.

— Повернуся, звідки? Ти граєшся словами, мов вогнем, жінко. Дивися, не підпали себе. Чи на всі твої запитання, голубко, існують відповіді?

— Не на всі. Та зараз я знаю те, що кажу. Ти — мій!

— Я твій? Хто в силі за мене вирішувати, чий я?

— Жінка, Стрибе. Завжди вибирає і вирішує жінка. Я тебе вибрала, і немає на то ради.

— А коли вирішує не вона?

— Тоді це не та жінка, яка тобі судилася.

Стрибог заперечливо та чомусь перелякано хитає головою.

Птаха трохи сумно посміхається:

— Чому ж ти мені тоді допомагаєш, Стрибе? Ти — наймогутніший у твоєму світі, той, хто вартий сили половини темного світу. Той, хто щойно пішов проти своїх, допомагаючи жінці зі світлої дороги.

Вона питала те, про що він боявся запитати себе. Врешті наважився підняти свої очі, відірвавши їх від землі:

— Як ти мене назвала? Ти помилилася, напевне. Я — Стрибог, а не Стриб. Чуєш, жінко, Стрибог! І не допомагав я світлим, я допоміг тобі, жінко!

— Я також маю ім’я, яке можна промовляти без страху, яке однаково добре звучить мовою усіх світів.

Вона засміялася, від того сміху стало і гірше, і краще водночас. Здоровий глузд шепотів на вухо, втікай від неї, але той сміх, ті очі навпроти тримали вже настільки міцно, що з бога враз перетворився на безвільного недоумка. Жінка продовжувала:

— Я — Птаха-Магура. А ти — Стриб. Бешкетливо, але мило звучить, Стрибог — нещадно, бо Боги часто бувають надто категоричними, а тому й жорстокими.

Вони стояли на березі великої води. Хвилі спокійно плюскотіли в ногах.

Вона взяла його за руку. Теплий і ніжний дотик крила, в горлі стояло щось, не даючи навіть зітхнути, боявся поворушитися. Вона підвела його до лінії, яка розділяла воду і піщаний берег.

— Море може бути лагідним, може бути жорстоким. Воно — і життя, воно — і смерть.

Налетів вітерець, скуйовдив її волосся, чорне пасмо торкнуло його очі, вітер кинув їм в обличчя жменю піску і помчав берегом, забавляючись.

— Вітер, Стрибе! Він може бути лагідним пустуном, а може бути й жорстоким буревієм чи смерчем. Ти ж знаєш це ліпше за мене. Як і кохання — може вбити, а може і…

Дівчина повернула голову в його бік. Вона дивилася простісінько в душу, в безсмертну душу, бачила наскрізь. Стрибог не відводив своїх очей, аж сльози почали виступати й котитися лицем. Він ніколи не плакав, не знав, що вміє. Той, хто починав війни, той, хто жорстоко карав відступників, легко спалюючи цілі міста, цивілізації, вчиняючи землетруси, повені, Бог плакав, стаючи трохи людиною. Витерши долонею очі, здивовано витріщився на вологу на ній.

— Це називається плакати, так уміють усі смертні і ті, хто колись ними був. А дощ на долоні — то сльози. Плакати можуть і вміють ті, хто вміє співчувати, кому болить, і ті, хто вміє кохати. Ласкаво просимо на світлий бік темряви, Стрибе.

— Чому ти мене так називаєш? Я — Стрибог! — відчував, що разом з тими слізьми і такими кволими спробами захиститися бодай словесно його накриває нова хвиля. Байдуже, хай називає як хоче, але нехай нікуди не йде, лишається поруч і говорить-говорить-говорить.

— Стрибогом ти залишишся для батька, для темної сторони. Для Птахи — ти Стриб, її Стриб. Хочеш бути моїм?

Запитала просто. Безпомічно кивнув. Погоджувався. Був на все згідний заради неї.

Вона випустила його руку зі своєї, нахилилася й підняла камінчик. Тоді запустила його плесом води. Камінчик застрибав м’ячиком. Стрибаючи, залишав кола. Стрибог уявив себе тим камінчиком, вона могла і його отак кинути, і він би не опирався. Сонце засліпило очі. Вона обернулася до нього, посміхнулася, наче читала його думки. Він же не міг прочитати жодної її, може тому, що був надто зайнятий власними.

Птаха підійшла до нього впритул, вона, напевне, відчувала, як гучно гупає його серце, заглушуючи тріпотіння її. Стояв переляканим хлопчаком, ледве дихав. Паморочилося в голові. Вона пахла, як мама, яку пам’ятав тільки по запаху. О, батько! Та невже таке можливо?! У нього завжди було багато жінок. Ті, які вміли і знали, як подарувати чоловікові насолоду. Кожного разу, спізнаючи бажання, хіть і пристрасть, він не знав, що це може відбуватися ще й так.

Птаха підняла руку, торкнула його щоки, його шиї, того місця, де був знак смерті — Сварга Смерті, там запекло. Стриб закрив очі, ковтнув клубок відчаю, який застряг у горлі. Він її боявся і разом з тим хотів володіти нею так сильно, як ніколи жодною ні зі смертних, ні з безсмертних, ні з дводушних, ані з півдухів-півтонів. Щось у голові відбувалося. Частина Стрибога волала несамовито — втікай від неї, бо занапастиш себе. Перемогла інша — та, якій було байдуже, що станеться з ним потім, бо вона жадала її. Дівчина встала навшпиньки, він був вищим від неї на півголови, накрила крилами. Вона ніжно рукою прихилила його голову до себе, і він… О, Велесе, він потонув у її очах. Вуста знайшли вуста. М’який оксамит губ і знайомий запах шкіри, в дурній голові все закрутилося в несамовитому смерчі, і він перестав існувати, розчинився, став морем, що шелестіло в ногах, морем, яке затоплювало землю, насолоджуючись цим, став вітром, що котив плесом моря буйні хвилі і плакав, і сміявся з насолодою.

Її уста у нього на губах, очах, спині, животі, нижній плоті. Гаряча хвиля, що змітає все на своєму шляху, солодка мить, яку прагнеш продовжити і яка закінчується вибухом… Він досі ще й не знав, що буває така насолода, що таке може тривати завжди, коли призначена для тебе жінка стає твоєю… Її слова збуджували, ніжний дотик до рук вдаряв кульовою блискавкою, доводив до шаленства, спопеляв і воскрешав.

Так, тоді він повернувся разом з Птахою в її світ — у Яроворот. Перед брамою до світлого світу мусив зректися частини безсмертної темної сили. Зовсім не роздумував над тим — зрікатися чи ні, бо тримав свою Птаху за руку і тому легко зробив крок у світ світлих, стаючи іншим, але чи новим. Так, іншим, бо новим світлим безсмертним стати йому так і не вдалося, коли обираєш один раз сторону — обираєш її назавжди..

Батько, звичайно, лютував, Стрибог відчував той гнів. Темні легко читають думки своїх. Хоча його зрада була тільки зрадою, а не зреченням. Спочатку темні користалися з того, що він опинився в світі світлих, читаючи думки яроворотців, зокрема Птахи, через нього, однак вони вчасно зрозуміли, що й світлі таким чином можуть діяти, тож робили це зазвичай рідко.

4. Оселище Відтіні

Спогади гнав від себе. Від них робилося зле. Почувався споловиненим, огудженим батьківським прокляттям, яке майже відчував фізично над головою. У Яровороті поруч завжди знаходились Птаха, вчитель Посолонь, і те прокляття не чинило лиха. А зараз… Зараз він сам на сам перед своїми. Знав, що, переступивши поріг Світу Ночі, він міг позбутися всіх оберегів-замовлянь, подарованих у Яровороті світлими. Подумки звернувся до батька, знав, що тільки так його впустять додому.

Ворота зі скрипом відкрилися. Жодна тінь не видала себе, його просто впустили. Стриб став на поріг, нічого не відбувалося, переступив його, за ним брама зачинилася.

Стриб йшов поселенням. Прямі, мов стріла, вулички, нічим не схожі на кругові обороти Яроворота. Світ Ночі, хоч так і називався, але ніколи не був таким. Ніч мала також свої кольори — зорі в небі, місячне світло. В поселенні ж панували здебільшого сутінки, час всього сірого, наче в дуже похмурий ранок чи вечір. Сірі дерева, будинки, люди, одяг на них. Тому для його мешканців не мали значення ні барви квітів, ні колір неба. Все підкорялося іншим законам — порядок задля порядку, дисципліна і ніякої демократії, яка світ світлих робила таким вразливим і разом з тим різноманітним, сильним. Вулички поселення вимощені чорною бруківкою, і Стриб слухав, як голосно й чітко карбуються його кроки, коли він простує нею. Здавалося, це зараз єдині звуки в довколишньому світі. Наче все навкіл вимерло і Стриб потрапив у порожнє царство. Та це не так. Нутром відчував — за ним стежать. Всі перебували в передчутті, в дивному та страшному водночас. У передчутті зустрічі сина та батька.

Перед головною будівлею на площі Чотирьох доріг зупинився. Площа Чотирьох доріг називалася так тому, що від неї в різні боки розходилися чотири дороги, вздовж тих доріг і розташовувалися низькі одноповерхові будиночки, підсобні приміщення. В тих будиночках-халупках мешкали почвари-потвори з кавалками та осколками душ, які допомагали темним. Тільки таким могли довіряти темні. Душевні каліки — непогані служки, вірні, віддані. Звісно, їм втрачати вже нічого, і так все втрачено, а та пучка духу, що тримає їх при надії, навіть не при житті, при найменшій зраді чи непослуху просто руйнувалася. Це не страх смерті, бо смерть — це ще не кінець, то відомо всім. Це страх перед цілковитим зникненням, який робив з проклятих ідеальних слуг. Смертні з повними душами сюди не заходили. Бо тим тільки дай волю — розведуть балаган, вносячи в ідеальний світ почуття: ненависть, віру, злість чи любов, останнє найнебезпечніше. Тому жодний смертний ще ні разу не переступив порогу Відтіні.

Головний Храм поселення Відтіні — Храм Чорнобогів. Він збудований з чорного каменю і набагато вищий від Храму Сонця в Яровороті, який має лишень три поверхи, а тут — просто чорнокамінна безкінечність, що сягає неба. Храм має круглу форму, а його верх губиться в сірому небі за хмарами, які там постійно мешкають. Ззовні храм справляє враження не дуже просторого, однак, коли потрапляєш всередину, все змінюється. Він там величезний. На першому поверсі знаходиться центральна зала, жертовний камінь та помешкання Морока. Вгору ведуть залізні гвинтові сходи. Жартома її називають — драбиною на той світ. Якесь раціональне зерно в тому є. Поруччя зроблене у вигляді чорних багатоголових змій, а бокові решітки оздоблені так званими сценами людських гріхів. Творець драбини — справжнісінький гуморист. Щоб так художньо принизити смертних, слід добре запізнатися з ними — заздрість, пиха, брехня, чвари, наговір, зрада, зухвалість, гординя, нікчемність, лінь і ще багато чого з предовгого списку нечеснот. Стриб ці сходи пам’ятає з дитинства. На другому поверсі він виріс, разом з такими ж, як і сам. Тут мешкали чистокровні безсмертні, яких не треба було довго кликати чи збирати в одному місці на нараду чи на завдання — вони завжди поруч, під рукою, на підхваті.

На найвищих поверхах ніхто не мешкав, там знаходилися двері в інші світи, виміри. В світи, безпечні для темних, хоча входи у них про всяк випадок залишалися запечатаними, бо їх берегли замовляння та прокльони, які зняти чи через які пройти могли тільки наймогутніші безсмертні або ті, хто ті чари насилав.

Стриб стояв на майдані біля Храму. Це видиво Храму і площі перед ним завжди вселяли у нього побожний трепет. І хоч він ще малим намагався його подолати, це почуття залишалося досі в ньому. Можливо, тому, що кам’яний Чорнобог беззмінно стоїть на своєму місці посеред площі і невідривно стежить за тобою. Бородань у довгому чорному кам’яному плащі, голова покрита каптуром, кривий посох у правій руці спирається на гору черепів смертних, які обрали темний бік. Під правою ногою Старого Мудреця дрібна глупа комашня, а під лівою — чорнокриле птаство, а також спотворені муками обличчя відступників, які зрадили великого Бога. Стриб зараз себе відносив до останніх, і на якусь мить навіть здалося, що фігура кам’яного Чорнобога оживає і кривий посох дотягується до його шиї і тягне до бездонної ями, в якій скніють та мучаться всі відступники. Стриб зажмурив очі. Однак нічого не відбувалося — ні звуків, ні дій, то все витворилося в його голові. Довкола панувала тиша, тільки монотонне дзюркотання джерела з Мертвою водою, яке витікало з-під кам’яних черепів кам’яного Чорнобога, порушувало її. Всі чекали його приходу, він це відчував і, певно, тому сам себе карав отими видивами, бажаючи перетворити їх на дійсність. Стриб боявся дивитися в очі тим, хто колись вважався його ріднею і кого він зрікся заради Кохання. Темний, що здатний на таке, — сором для одновірців та для всього темного світу.

Перед фігурою Чорнобога стояв темний камінь-сваржень, що використовувався спеціально для прийняття обітниць від посвячених. Як зараз пригадує, йому, тоді молодому, вісімнадцятилітньому, на цьому місці батько урочисто повісив на шию Перемінник, оберіг безсмертних, Мара через батька його передала, а потім… Потім чорне лезо Чорнобогового меча розрізало кисть його руки, кров з неї націдили в жертовну чару, в цю ж чару націдив своєї крові батько Морок, розітнувши і собі руку, третім став Чорнобог. Батько торкнувся мечем до його камінної руки, тоді приклав чару до того місця, і Стриб на свої очі бачив, як з каменю потекла цівочкою кров. Батько проказав замовляння — вогнем, водою, землею, вітром, металом над чарою. Тоді розлив вміст чари в чотири кубки, що стояли на чорному сваржені. Батько випив свою чару до дна, Стриб випив свою чару до дна, відчуваючи як наповнюється всередині силою й духом досі незвіданим. Ще одну чару поставили в ногах перед Чорнобогом. На голові бога сиділа чорна голубка і чистила пір’ячко. Мор, глянувши на птаху, криво посміхнувся. Батько не любив сентиментів, однак проганяти пташку не став, урочистість моменту не дозволяла гніватися. Четверта чара призначалася Сварогу, вона залишалася стояти на сваржені. А тоді було бучне святкування Посвятин. Коли вранці Мор зі Стрибом підійшли до каменя, то задоволений Мор підняв з-під ніг Чорнобога порожню чару — темний Бог приймав Стрибову обітницю. Чара, що стояла на чорному камені, залишалася повною. Сварог не прийняв Стрибогової обітниці. Батько тяжко зітхнув і сказав:

— Три до одного — то ліпше, аніж двоє до двох, синку! Сварог утримався. Але про це, окрім нас з тобою, ніхто не мусить знати. Це вдруге таке стається, не переживай — ти повноцінний темний, або я не твій батько.

Так, Сварог не прийняв ані його кровної жертви, ані обітниці, і, можливо, тому Стриб досі живий, майже зрадник, майже проклятий рідними, майже проклятий чужими, які вчора вважалися своїми. Щось невидиме берегло його, чиясь ласка чи воля, його — зрадника та зрадженого, жорстокого і справедливого.

Стриб піднявся розкішними кам’яними сходами, зробленими з білого мармуру. З двох боків стояли білі кам’яні фігури людей — чоловіка та жінки, точнісінько такі самі, як у Яровороті перед Храмом Сонця на площі. Люди були вбрані в довгі туніки. В обох на шиях висіли кам’яні обереги: в чоловіка справа — символ Світовита, в жінки — Світоч. Стрибог на мить задивився на ці символи — однакові для всіх світів, тільки в різних околах у них вкладався різний зміст, але чи змінювали вони від того суть… Певне, що так, бо крім символу тут багато важило слово, посил, якими ти наділяв ті знаки. Підійшов до вхідних дверей Храму — ті перед ним розчахнулися. Незмінного служки Пса при вході не вздрів. Ніхто його не зустрічав, але й ніхто не заважав заходити. Його чекали. Все всередині стислося в малесеньку шопту, загусло там.

5. Свічка, світило і віск

— Ласкаво просимо, додому, славний Стрибоже! — тишу розірвало голосне та сильне.

Стриб цим криком був заскочений, якусь мить приходив до тями, тоді подався вперед. Посеред зали стояв його батько з розведеними в боки руками для обіймів.

— З поверненням, синку! — Стриб відчув, як затріщали його кістки в міцних обіймах Морока. Та він терпів, той біль ніщо в порівнянні з тим, що він готовий був почути про своє відступництво та зраду.

Нарешті батько відгородився від сина.

— Сідай, синку, поговоримо. Скільки не бачилися? Овва, багато води спливло, і земної, і небесної. Та я знав, що вернешся, бо ти — мій син, син самого Морока, чи могло статися інакше?

І ні слова докору, навіть натяку на зрадництво. Батько розповідав про останні новини, що сталися в оселищі, поки «блудний син блукав світами», так і сказав «блукав світами». Стриб і не намагався прочитати справжні думки батька, хай-хай — ліпше думати, що то щирі слова, справжня радість від того, що син повернувся. Тут чи не вперше збагнув дурнувату етичність світлих у таких моментах — приватність думки.

Потім був бенкет, галаслива розмова за круглим столом у центральній залі, багато доброго вина, цікавих історій, як він скучив за цим, багато колишніх друзів поруч. Друзів? Можливо, занадто сильно сказано. Ніколи не мав друзів. То були лишень ті, що жили поряд, що мали з ним спільні обов’язки та спільну мету. Друг — той, хто в тобі, з тобою, біля тебе, хай не фізично, а от духом поруч завжди. Донедавна міг другом назвати хіба що Птаху. А вона? Вона його зрадила, підступно та привселюдно зганьбила. В Яровороті на нього пальцем не показували хіба що вівці та голуби, а скільки співчутливих та підбадьорливих слів він почув! Хай їм грець, усім тим словам! Про цю ганьбу, напевне, знають у всіх світах — такі новини швидко розлітаються.

«Відступниця, зрадниця», — стугоніло у голові. «А ти — хіба не зрадник?» — знову і знову запитувало серце, начебто сама Птаха говорила його мовою. Розсердився ще більше, бо йому ніколи і в голову не приходило залишати її одну. Коли йшов навіть на п’ять хвилин, свою душу залишав з нею. Так-так, він ходив до інших жінок, але він ходив до них, несучи туди тільки своє тіло, бо його душа залишалася завжди з Птахою, належала тільки їй. Та вона ж і забрала частинку її з собою, коли пішла, забрала своє тіло, забрала свою душу і тому так нестерпно зараз болить.

Як, як вона могла? Відступниця, що наважилась мати від нього таємниці. Він для неї — відкрита читана-перечитана книга. А може, в тому і біда, що прочитана. Знудилася з ним його Птаха. От через те і кинула, бо він став їй нецікавим. Злився ще дужче. Думав, що знає кожну клітинку її тіла, передбачає всі вчинки, і раптом… Майже ненавидів ті її таємниці і кохав за це ще дужче, клянучи себе за слабкість та безпорадність. «Зрадниця, зрадниця, зрадниця», — гупало в голові, коли слухав дурнуваті історії Щира. «Кохаю, кохаю, кохаю», — віддавало луною в серці. Навіть не силувався посміхатися до тих, хто випивав з ним за його ж здоров’я та щасливе повернення, сидячи поруч за столом, який аж угинався від наїдків та напоїв.

Так жити далі неможливо. Безпорадність гнітила. Вчитель Посолонь його не зрозумів, відмовився допомагати. Самому ж знайти Птаху серед тисячі світів майже нереально. Скільки то часу займе і чи не розминуться вони, коли таке довкола відбувається? Одна надія — на батька. Батько допоможе, він, мабуть, уже знає, в котрому зі світів живе новоспечена безсмертна, якою опікується Птаха. О, він її таки знайде, і вона йому все пояснить. Ні, він не падатиме на коліна і не благатиме прощення. Бо нема за що! Жодна жінка на це не заслуговує. Це вона має вибачитися за біль, який він не годен витримати.

Навпроти за столом сидить батько та грізний володар Морок. Він підпер голову рукою, не зводить з сина очей, а той витріщається десь у простір і казиться, міниться на очах від власних думок. Мор радіє, бо син повернувся і колишня його Стрибожа сутність, відчував, вертала назад, адже той, хто випив з келиха Чорнобогового, не зможе переробити себе, якими б манівцями сам від себе не втікав. Обличчя батька Мора вщент помережане зморшками. Кожна зморшка — то гірке чи солодке в душі. І одне, і друге залишає сліди. З-під чорних брів чорні очі дивляться завжди прискіпливо, пропікають. Здається, тільки син і може витримати той грізний погляд, і ще вона, та, що подарувала йому Стрибога. Син ніколи не запитував про матір. Дружина таки дотримала слова. Радів з цього. Він любить свого сина. Завжди тому вистачало батьківської опіки та уваги, зробив усе можливе, щоб так тривало вічність. Справжньому воїну не потрібна якась там химерна материнська любов. Та дурнувата клята жінка, матір Стрибога, і лишила його через ту Любов. А сина він просто не віддав їй. Справжньому чоловіку не потрібне Кохання. Йому личать справедливість і сила. Син то все мав.

О, як йому боліло, коли його єдиний син, його гордість, його надія, зрікся всіх. Так сильно боліло до того тільки раз — коли пішла мати Стрибога, залишила їх, прикриваючись, мов щитом, мудрими словами про світовий порядок та світовий устрій. Нісенітниця! Не сказала правди. Не змогла? Ні, вона не розуміла, читав в її очах — була переконана в своїй правоті. Відпустив, як і сина, коли той пішов услід за жінкою, чужинкою, ворогом. Проклинав, бажав сину смерті, бажав собі смерті, бо не вберіг, не зміг приготувати сина до такого. Відчував ще тоді, коли його Рать просто примусила відіслати сина до тієї поганки. Жінка з чистими помислами, яку сам не раз бачив і яка йому була через ту чистоту гидка до оскоми, стала його найбільшим ворогом. Чому вона не померла тоді, коли спалили Арату? Її спалили за його наказом, бо Оракул, провісник духів, напророкував йому: «Та, що прийде з Арати, вкраде серце твого сина, полонить душу». Мав щось зробити, але… Вона якимсь дивом вижила, всупереч усім обставинам, і знайшла прихисток у Посолоня в Яровороті. О, так, у ній жила не тільки звичайна міць безсмертної, там було ще щось, те щось і притягувало його сина до неї і не відпускало. Аж поки вона сама його не відпустила, навіть не так — не відпускає і зараз. Але цього разу Мор знає, як цим скористатися. Проклинав усі світи за те, що все так наплутано в них, у безсмертних.

Коли Стрибог пішов на битву з тією, Мор просидів цілу ніч під фігурою Чорнобога. Чекав, що батько подасть йому бодай якийсь знак. Той мовчав, мовчав і тоді, коли Мор пив мертву воду, мислячи, що хоч так зуміє наблизитися до істини. Істина німувала. Не допомогло, плоть роздирали страшні муки від випитого, але душі було ще гірше. Бо вранці прийшла звістка — Стрибог порушив клятву.

І тоді він згадав оповідь, яку колись сам розповідав своєму синові та яку колись почув від матері Стрибога, — оповідь про свічку, яка ніколи не згорає.

Коли дружина пішла, залишивши їх, він наказав віск з усіх свічок скидати в одну посудину, розтопити його, вимішати та зробити нові свічки з новим ґнотом. Ну, що тепер ти на це могла сказати, кохана, чи відділяється світило від душі? Прагнув і серед смертних завести такий порядок, засвічувати щойно створене набагато легше, ніж давати лад тому, що має пам’ять горінь…

Після вечері батько наказав відкрити дзеркала в Центральній Залі. Стіни Зали Храму були повністю завішані чорним шовком. Під ним подекуди ховалися дзеркала. Відображення інколи відволікає від важливого. Покривала впали, і простір зали наповнила чарівна органна музика, яка виливалася в залу зі свічад. Великий дубовий стіл та лави щезли так швидко та несподівано, що й ніхто не помітив. Натомість гвинтовими сходами зашаруділи-зашелестіли вбрання, почулися легкі кроки, потім стриманий жіночий сміх. То був батьків подарунок усім на честь повернення сина — молоді дівчатка з найрізноманітніших світів, яких спеціально навчали мистецтва дарування тілесної насолоди. Стрибог доволі стримано відповідав на жіночі пестощі, натомість його друзі та й сам батько, здається, віддавалися тому шалу хіті та бажання, що разом з солодом жіночого тіла розлилися Залою.

Стрибог непомітно вислизнув із Зали та зайшов у батьків кабінет. Довго стояв перед книжковою шафою, вчитуючись у знайомі назви книг. Але то відбувалося мимохідь, думки блукали геть в іншому місці, питання роїлися в голові. Дивно, але його не заводила і не збуджувала атмосфера зали, зараз йому не хотілося жодної з тих жінок, окрім Птахи. А був час, коли він втікав від неї до тіл отаких красунь — звабливих, ідеально збудованих, легкодоступних, без вивертів у голові. А зараз, тут, де він завжди відчував бажання володіння, його вогонь горів тільки для однієї, а вона — далеко. Батько знає, де те далеко, батько мусить знати.

— Так, я знаю, — почулося за спиною.

Озирнувся. З келихом тернового вина в руці стояв грізний Мор.

— Батьку, я маю до тебе розмову, тобто проха… — не договорив. Мор підняв руку.

— Звичайно, ми ще поговоримо. Давай завтра вранці. Повір, вона нікуди не дінеться. А зараз я хочу зробити тобі подарунок. Пригадуєш, про що я просив тебе востаннє, коли ми розлучалися?

Мор зробив паузу, даючи можливість сину відповісти.

— «Не дивися їй в очі», — на диво твердо відповів Стриб, не відвів погляду і не знітився.

— Я повторюю і цього разу. Не дивися їй в очі, тільки цей вечір — до ранку.

Мор поставив келих на стіл, ляснув у долоні, двері його спальні відчинилися, і з них вийшла Птаха. В довгій чорній оксамитовій сукні, виріз на грудях звабливо привідкривав до половини її груди, які то опускалися, то піднімалися в такт диханню. На шиї разок білих перлин, такий самий на руці, у вухах — сережки з перлинами. Постава, хода, гойдання голови, жінка розсміялася — зателенькали дзвіночки. То був сміх його Птахи. Вона так ніколи не вбиралася, але ж все колись буває вперше, і, можливо, вона зробила це для нього, але ж… Утім, чи не все одно зараз? Хай ілюзія, фантом — байдуже, він так знудився без неї. Чоловік рвонувся до жінки, але міцні руки батька перехопили його. Мор підтягнув синове обличчя майже впритул до свого, так, що той відчував легкий запах пороху, яким завжди пахло від батька, і зашепотів ледь чутно:

— Не дивися їй в очі, сину. Іноді ілюзія може бути ліпшою за реальність — перевірено на собі.

Він не дивився в очі Птасі чи не Птасі — не знав. Свічки в батьковій спальні були розставлені так, що він міг бачити лишень жіноче тіло і то було її тіло, він відчував запах жінки, і то був запах Птахи, він чув її сміх — і то була найліпша музика, мед на його зболену душу. Пристрасть вирувала в тій кімнаті, він впивався її тілом, і йому було мало, він володів своєю Птахою, і здавалося, що це триватиме вічно. Коли, зморений пристрастю, він нарешті заснув, йому наснився сон. Смерч у його хатинці в Яровороті, смерч, вичаклуваний Птахою, що дзвенить її сміхом. Він прокинувся від розпачу та болю — ілюзія, створена його батьком, була неповною. Жінка поруч поворушилася і потягнула руки до нього, звабливо засміялася. Стриб потягнувся назустріч, захлинаючись тим сміхом та знанням, що теперішня Птаха не може сміятися — свій сміх вона залишила в Яровороті. Чоловік повернув обличчя жінки до себе і скам’янів. То була не Птаха, як дві краплі схожа на неї усім — риси обличчя, манера кліпати, покусувати нижню губу… Але, так, батьку, так! «Не дивися в її очі», бо то не Птаха. Фатум. Але цього разу він і не порушив обіцянки. Ілюзію зруйнував сміх.

Він стояв перед дзеркалом у залі — було порожньо. Гості розійшлися, Храм спав. Він дивився на своє відображення і торопів — лють затоплювала його серце. Лють, бо навіть пристрасть та володіння жіночим тілом не заспокоїли. Він знайде її і тоді… Стриб дивився на своє відображення в дзеркалі і бачив, як на його шиї починає з’являтися родовий знак Чорнобогів — сварга смерті. З тим знаком він прийшов на світ, то була наче ознака влади, батько так пишався тим — його син успадкував і могутність Чорнобогову, бо хоч сам і мав той знак, але він у нього не був таким чітким. Коли Стриб разом з Птахою вирушив до Яроворота, той знак почав пропадати-танути і, врешті, через певний час, здавалося, назовсім зник, і ось він знову на тому ж місці, можливо, не такий чіткий, але на місці, як у старі добрі часи.

— З поверненням, синку, — Мор щасливо посміхався, побачивши остаточну переміну в Стрибі. Син рідко бачив посмішку на обличчі батька, завжди суворого та строгого. — Тепер, Стрибоже, сину мій єдиний, можемо і поговорити.

Стрибог провів лівою рукою по сварзі у себе на шиї. Він і справді повернувся додому.

6. Повернення янгола

Спека, переборовши безконечні літні грози та вранішню львівську сирість, виповзла на вулиці Львова. Батьки збиралися на відпочинок у Болгарію на чотири тижні до старих приятелів. Після вступних у Мальви практика, а потім вона зголосилася їхати волонтером у дитячий табір. Еге ж, вона назло всім ворогам здала добре тести і з боями вступила на історичний до Франкового університету, ще й на державний. Чому з боями? Бо подавалися документи паралельно і на економічний. Туди також проходила за конкурсом, але батьки демократично вирішили — дитина сама має вирішити, ким вона хоче стати. Ну вже точно не економістом. Тому вирішила, що міцно думатиме тиждень (це щоб мамі не так боліло), а потім і оголосила — історія. Звісно, батьки неохоче залишали у Львові Мальву одну. Та на пару днів, поки в дитини практика, зголосилася приїхати бабуся, а далі — табір і все під контролем вихователя, якого батьки знають «сто років» і довіряють йому, як собі.

Мальва вже звикла до трансформацій, які відбувалися з нею від часу отримання оберега. Якщо не зможеш змінити ситуацію, то зміни своє до неї ставлення. Здається, вичитала цю глибоку думку на фейсбуці, і вирішила спробувати. Вона навчилася контролювати видіння веселок над головами людей та наповненість душ. Бачила тих, хто мав тільки половину душі, були такі, що змаліли на чверть. Одного разу дивилася по телевізору передачу про серійного вбивцю Онопрієнка. Мальва думала, що зомліє, стільки чорноти всередині того місця, де мала бути душа, вона ще не зустрічала. Вона спочатку думала, що в людини просто відсутня душа, але… Ні, душа не була зачеплена, ніхто ззовні до неї не торкався, той чоловік самостійно це з собою витворив — зганьбив, зачорнив душу, зґвалтував її.

Після побаченого їй довго було зле, бо не мала кого запитати — чому так трапилося. Одне, коли людина піддається спокусі й продається, по-різному буває — життя для смертельно хворої дитини, гроші на операцію, статки для дітей, заміжжя для себе, маля для повноти сімейного щастя… А ось так, добровільно, спотворити себе. Жити без краплі світла всередині? Чому люди з собою таке чинять?

Спробувала на цю тему порозмовляти з мамою — мама говорила якісь дивні слова про релігійність, звернення до Бога, молитви перед сном. Та Мальва ж питала про геть інше. Щоб не розчаровувати матір, пару разів сходила до церкви і вдала, що все зрозуміла. В церкві ліпше не ставало, точніше не так. Коли це робила не під час служби, коли храм був порожній, то відчувала, як всю її наповнюють світло та радість, умиротворення, спокій, не хотілося навіть виходити з храму. Розуміла тепер, чому дехто з людей, не витримавши чорноти довкола, зачиняється у монастирі, стає ченцем. Ті люди бачать те світло, яке зуміла розгледіти вона, і ще вони відчувають майже фізично сильний зв’язок з Тим, хто сидить там нагорі і цим всім керує, вміючи прощати, дарувати, любити безмежно. Мальва не знала, чи правильно то пояснює собі, просто так відчувала і все. Але коли церкву наповнювали прихожани, світло майже зникало, натомість з’являлася людська дріб’язковість, яка надокучливо стукала різними бажаннями, хотіннями, і божественного в тому було найменше — невірний чоловік, заздрісна сусідка, жінка-п’яничка, син-наркоман, здоров’я для себе і для родини, статки для себе і для родини, молодість для себе, старість для сусіда і теде, і тепе. Як вона тоді співчувала Творцю, який це все мусив слухати. Пізніше ловила себе на думці, що думає крамольні речі, побожно хрестилася і йшла додому, усвідомлюючи себе великою грішницею, відчуваючи фізично біль у тому місці, де висить оберіг. А одного разу, коли вже терпіти стало несила, вона пішла сповідатися. Вибрала найстарішого і найдосвідченішого священика-монаха, як їй здавалося, стовідсоткового, для кого віра — то покликання, а не засіб заробляння грошей. Тут навіть увімкнула своє бачення — повна світла душа, правда, бліді вицвілі кольори над головою — це свідчення поважного віку старшої людини. Спочатку все йшло, як годиться. Вона зачала з того, що сповідалася дуже давно, що має багато запитань до Бога, тобто до нього, священика, як представника Бога. Він натомість вислухав усі її сумніви, поставив кілька запитань — чи спала вона з хлопцем, чи є у неї місячні і чи вдома до неї не чіпляється (з недобрими намірами) її батько. Коли ж вона чемно начебто йому відповіла на всі свої сумніви, він просто сказав, що не може їй дати розгрішення, поки не поговорить з її батьками, і назначив їм типу побачення назавтра, і щоб вона також обов’язково прийшла, бо то має бути щира довірлива розмова у храмі божім за молитвою, а ще при церкві раз на тиждень майже задарма працює монах-психолог, який і дасть дівчинці відповіді на всі її запитання. Звісно, вона того всього не виконала, почувалася зрадженою та скривдженою. Бог до цього не мав жодного стосунку. Відтоді заходила до церкви тільки тоді, коли та була порожня. Стояла і молилася як уміла, без посередників.

Тато взагалі трохи офігів від її запитань. Почав випитувати, чи вона часом не вступила в якусь релігійну секту? Бо отих бовванів з виряченими очима та стосами брошурок під пахвою в місті, особливо під церквами, аж забагато. Чіпляються до кожного мало не силоміць. А молодій особі такої локшини на вуха навішають — про царство боже та обраність, що не швидко й до тями прийдеш. Звісно, ті ж книженції обіцяють розфарбоване у кольори веселки життя, он воно змальоване на ілюстраціях. Мальва запевнила тата, що вона не сектантка. Тато трохи з недовірою дивився на неї. Ну, була в її житті чорна пляма, так-так — саме чорна. Дитині закортіло поекспериментувати, і вона в сьомому класі стала готкою. Батьки з півроку «вели боротьбу» з цим її заскоком. Але то була форма протесту, сама зараз і не згадає проти чого, просто форма протесту і все. Весело тоді проводила час — чорний одяг, чорна косметика, ланцюги з черепами на шиї, всі від тебе сахаються, як від прокаженої. Однокласники дивувалися, крутячи пальцем біля скроні. Правда не всі, дехто догадувався, що вона прикалується, але ж не всі такі панятливі. Вчителі — то взагалі кумедія. Старалися її зачіпати в крайнім випадку. А то у відповідь могли отримати розповідь про примарність людського буття та переваги смерті. А ще інструкцію, як безболісно вчинити самогубство. Називалися сприятливі дні, коли місяць у повні чи коли його повня збігається з п’ятницею тринадцятого, називалися амулети, що допомагають. Звичайно, більшу половину тої маячні Мальва вигадала, але то було так круто, що інколи вона майже вірила собі. Вона — гот. А сусід Сергій, регочучи з її «викрутасів», говорив: «Ну ти, Квіточко, блін, і даєш. Фігня повна, яка ти, впадло, готка. Подивися на себе». Так, Серж знає про її уміння пожартувати. Навіть їй трохи підігрував, виявляючи увагу, типу він також симпатизує цьому неформальному руху. Все закінчилося тим, що тато поскаржився тренеру. А в того розмова коротка — або спорт, або готський «дурдом-веселка». Вибір без вибору.

Тому татова настороженість Мальву не здивувала. Від колишньої, хоч і псевдоготки, можна було чекати і сектантства. Хоча проти цього батько також знав ліки, ті ж самі, що і від готства, ну так про всяк випадок — тренер. Тато на донині запитання пробував відповідати аргументовано, приводячи на допомогу якісь медичні терміни, історичні факти та закидавши її купою необхідної, для того щоб у всьому цьому розібратися, літератури. Мальва робила вигляд, що вона то все чемно читає і вже майже розібралася. Дивні ті дорослі, відбування черги у спілкуванні з коханим чадом — це також метод виховання.

Того дня Мальва майже знала, що має щось трапитися. Вночі намарився дивний сон — вона стоїть перед величезним дубом і начебто вона зовсім і не дівчинка Мальва, а той дуб, точніше частинка його, його гілочка. І стільки сили в тому її стані, стільки міці, бо вона — одна з тих гілок дубових, що тримають небо над головою, тримають рівновагу, чіпляючись руками за те ж небо, щоб дуб-велетень не завалився.

Вранці встала, глянула на годинник, сьома ранку, і згадала раптом історію, яку їй розповідав колись сусід Сергій. Про величезного дуба з Холодного Яру, що ще називають Залізняковим дубом. Має те дерево більше тисячу років. Шість разів влучала в нього блискавка, але так і не змогла нічого з ним вдіяти, тільки шрами по його тілі залишила. Мальва думала про примарність людського віку, про те що її сімнадцять і його тисячу двісті — то зовсім різні цифри. Був правда час, коли дуб мало не згинув. Принаймні таке оповідають. Тоді мусили жертву принести — було вбито п’ять биків та кинуто під його коріння. А чому так багато, бо відцуралися старих звичаїв, от і Перунове дерево стало вмирати. Так пояснювали старовіри. А ніхто й не подумав, що то могло бути від старості чи нудьги? Скільки можна літувати — нудно ж.

Того дня Мальва повернулася з практики доволі рано, відчинила двері квартири власним ключем, бо батьки мали бути на дачі, останні приготування перед подорожжю. Дуже здивувалася, почувши з вітальні розмірені голоси. Розмовляли не лише тато і мама, чутно було голос ще однієї людини — жінки. Тихенько, щоб не сполохати розмову, роззулася, зняла наплічник. Дивно, речей власника жіночого голосу в коридорі не було — ні жіночої сумочки, ні взуття. Говорили, схоже, про неї. Жінка розпитувала про її успіхи в спорті, точніше вона сказала «в борні за себе», дивно то прозвучало, але мама, здається, зрозуміла її відразу, бо стала нахвалювати доньку і її тренера. Мальва не хотіла підслуховувати, вважала це негарним вчинком, тому довго не стовбичила в коридорі, а відразу зазирнула в кімнату і весело крикнула:

— Всім привіт, а ось і… — недоговорила, зустрівшись поглядом з незнайомкою. Точніше навіть дуже знайомою. То була… На якусь долю секунди Мальва остовпіла. Жінка наче стояла в світлі, точніше вона його сама виділяла, жодних кольорів навколо голови, крім білого. А там, де душа, — просто сонце, ціле, неушкоджене, і тільки сум в очах, наче вона когось рідного втратила. Мальва не помилилася — то була вона.

— Ви, тобто ти? Я так і знала, що мені не примарилося. І що той дивний хлопець, слуга ворожий чи холєра його зна хто, ваш посланець.

Очі жінки подобрішали і наче посміхалися зараз до неї, хоча уста і залишалися стуленими. Але і цього Мальві було досить. Бо вона раптом радісно заплескала в долоні, застрибала по хаті на одній нозі, тоді підбігла до жінки як до старої знайомої, обійняла її міцно-міцно, притулившись головою до грудей. Їй так хотілося торкнутися того сонця. Здавалося, що коли так зробить, то, якщо і не знайде відповіді на всі ті запитання, що ятрили душу, принаймні трохи заспокоїться.

Батьки здивовано витріщилися на свою дитину, яка тулилася до чужинки, ніжно її обіймаючи, а та гладила Мальву по голові. Так, вони таки давно не бачилися, але ж Мальва не могла пам’ятати Птаху, вона тоді була надто малою, коли її принесли.

— Доню, — мама, подумавши, що донька жінку з кимось переплутала, вирішила виправити ситуацію, — ти, напевне, Мальвочко, сплутала нашу гостю з кимось зі знайомих, так негоже накидатися на гостей, не привітавшись, бо…

Жінка підняла вгору руку.

— Будь ласка, Ольго. Не треба зайвих слів. У нас з вами було достатньо часу для розмови. А ми з Мальвою знайомі, давні знайомі. Я все ж наглядала за нею у вашому світі, про всяк випадок.

І Мальва переповіла батькам ті дивні пригоди зі свого життя, коли була на волосину від смерті, а Птаха врятувала її від погибелі.

Батьки сиділи перелякані та приголомшені почутим. Ольга прикрила рот долонею, щоб не заплакати чи не заголосити. Коли Мальва закінчила оповідь, обізвалася Птаха:

— Ольго і Назаре, зараз я хочу побути з Мальвою наодинці. У нас є про що поговорити. Багато чого вона вже знає — і про те, що вона не зовсім вам рідна, і про те, хто сімнадцять літ тому приніс її на виховання у вашу родину. Знаю тепер — вчинила правильно. Тільки достойні люди могли виховати таку гарну панну.

— Та йопересете, прикинь, то — капець! — тільки і вичавила з себе здивована та шокована почутим Мальва.

Троє дорослих витріщалися на дівчину. Батькам було соромно перед гостею за негарну, м’яко кажучи, мову доньки, вони її покарають обов’язково, але згодом. Птаха ж дивилася здивовано, бо зі сказаного ніц не второпала, хіба що вловила колючість тих слів, наїжаченість. Потім їй популярно Мальва роз’яснить, що ті слова нічого не значать — то таки молодіжний сленг, тобто мова, щось типу вигуків: «О! Невже! Ура!». На що Птаха доволі стримано і серйозно порадила — позбутись тих дивних слів, бо звучать вони мов старе прокляття. А згодом додала: «Думка, Мальво, нематеріалізована дія, слова — матеріалізований посил, тому дуже обережно слід поводитися з ними».

— Господи, донечко! Як ти говориш? Що про нас люди подумають, наче тебе алкоголіки чи наркомани ростили!

— Пані Олю, потім, всі слова потім. Нам з Мальвою слід поговорити, і тому я зараз тут. Ви обіцяли не заважати.

Батьки для годиться пошпетили невиховану дитину і таки заквапилися на дачу, повернуться вранці, тож Мальві з Птахою часу для розмов має вистачити. Гості вони довіряли повністю, а хіба могло бути по-іншому, бо ж від одного її погляду хотілося здатися в полон і ніколи з нього не виходити. Мальва з чужинкою сидять на кухні і п’ють чай. Її звати Птаха. Гарно як, тільки, звісно, не для їхнього міста чи їхнього часу.

Так, то вона була тоді, коли Мальва заблукала у волинському лісі, і коли Мальва заледве не втопилася, і коли Мальву майже збила машина. Чому вона з’являлася поруч? Мусила, пообіцяла одній особі наглядати за нею, от і наглядала. Тим паче що Мальва для неї зовсім не чужа, вона ж допомогла їй з’явитися на світ.

Сидять на кухні. Поки що Мальва мовчить, гримить горнятами, холодильником, роблячи чай, намазуючи масло на канапки, стукає ножем та ложечками, ставить на стіл цукорницю. Птаха наче чогось очікує. Врешті Мальва всідається навпроти, втуплюється очима в горня і неквапом перемішує в ньому цукор. Від хвилювання вся стала мов натягнута струна, що от-от не втримається і ввірветься.

— Мальво, — нарешті тишу порушує Птаха, — ти щось говорила про якогось там слугу Сварожого, якого послала я.

— Ви що, про це нічого не знаєте? — Мальва здивовано дивилася на Птаху.

Та заперечно крутить головою. Мальва переповіла історію зустрічі її з Остапом. Описала його зовнішній вигляд, чудернацький одяг. Вона ж не забула перепитати, як того хлопця звати. Він — Остап, так і сказав, що він — слуга Птахи, невже збрехав. От він і передав дівчині оберіг від Птахи, так і сказав. Мальва нажахано вчепилася рукою в те місце, де висів оберіг.

Птаха заспокійливо підняла руку:

— Все гаразд, Мальво. Судячи з твого опису, то таки Остап. Він — мій служка і ніколи нічого поганого тобі не зробив би, однак, схоже, його трішки ввели в оману, хоча і з благими намірами, як і тебе. Я ж не маю ані такої сили, ані влади, щоб роздавати Перемінники. Тобто, по-твоєму, обереги. Хтось Остапа використав, але той хтось не обов’язково ворог, і я, здається, знаю, хто це. Покажи, будь ласка, ту скриньку, де лежав твій, як ти кажеш, оберіг. Ми говоримо — знак Переміни або Перемінник.

— Перемінник… То що, я змінилася від того часу, як його собі на шию вчепила? — слово, здається, Мальві подобалося.

— Ти ще не змінилася, Мальво, ти тільки на півдорозі до перемін. Тож покажеш мені ту скриньку, яку ти отримала від Остапа?

Заспокоєна Мальва кивнула і вийшла. Птаха обмірковувала почуте. Вона має переконатися, що то саме Мальвин Перемінник у дівчати на шиї, а не підкинутий кимсь його двійник. І таке траплялося. Могли обдурити і Остапа, і Мальву. Чекала на дівчину, розглядаючи зручну та затишну кухню, якось при господарях не пасувало то робити. Затишно тут, відчувалася в кожній дрібничці турботливість господині та господаря дому. Так буває в тих родинах, де люди люблять одне одного і навіть різні дурнички додають не тільки комфорту в співіснуванні, а створюють певне захисне коло навколо сім’ї, поганій енергії зле в такому оточенні, тому до них в гості приходять переважно добрі люди, бо їх сюди тягне, поганих — навпаки. Придбане чи зроблене своїми руками, з любов’ю, не для себе, а для рідних, коханих — це воно робить річ не просто горнятком чи склянкою, то все вкупі — коловрай. Коловрай — то захист, справжній обереговий захист з чар, замовлянь та заклинань, з добрих знаків та інколи, таке буває лишень у тих місцях, де панує справжня любов, без всяких там чар чи замовлянь люди створюють самі, своєю внутрішньою енергією той коловрай. Тут він присутній, і Птаха тішилася, що таки не помилилася, коли віддала Мальву синові відунки Горпини на виховання. Завжди навчання варто починати знизу, а коли в першому класі хороші вчителі — то й учневі набагато легше в старшій школі. Тепер вчителі стають іншими — саме час Мальві почати рухатися вперед.

— Ось! — Мальва тицьнула скриньку з червоного дерева жінці в руки.

Сама всілася навпроти і стала уважно спостерігати за тим, що далі робитиме Птаха. Та хитро глянула на дівчину, підморгнула. Було видно, що дівча аж розпирає від запитань.

Звичайна маленька скринька, нічого зайвого — коробка і все, без різних там оздоблень та символів. Птаху це трохи розчарувало, невже її здогад неправильний? Вона відкрила її. Всередині та була викладена вишневим оксамитом, провела по ньому пальцями, він легко зашурхотів під ними. Тоді потягнула пальцями тканину на себе, та доволі легко піддалася. Під оксамитом скринька виявилася такою ж, як і зверху, — гладенька, покрита вишневим лаком, з єдиним тільки винятком — у центрі прямокутного дна випалено вогнем серпик-молодик чорного місяця, він перехрещувався з таким же чорним серпом. Символ Мари. «Не помилилася», — прогуділо в голові. Провела пальцем по тому символу, наче тисячі голочок вп’ялися в шкіру, аж відсахнулася від несподіванки. Внизу під різьбленням на якусь мить з’явився напис: «Пробач, Птахо. Так треба». Напис як з’явився швидко, так швидко і щез. Мальва і собі зазирнула досередини скриньки, нетерпляче витягнувши шию.

— Що там?

— Символ Мари і тільки. — Птаха зітхнула. Невже вона сподівалася там побачити щось інше? — Все гаразд. Вітаю, Мальво, ти офіційно в колі безсмертних. Ти отримала свій оберіг, і та, що покликана це чинити, ним тебе позначила.

Птаха сумно і майже співчутливо дивилася на дівчину. Схоже, дівчина геть нічого не втямила зі сказаного, які там безсмертні, що вона говорить та жінка, звідки прийшла і хто сама Мальва насправді, ким були її біологічні батьки. Здавалося, від питань голова зараз вибухне.

Птаха взяла дівчину за руку, затиснула її долоню в своїй, і Мальва відчула, як від того доторку враз стало тепло і добре. Аж очі заплющила від несподіванки. Спокій огортав тіло та душу саваном. Хороше, затишно, лагідно. Птаха заговорила:

— Розумію, Мальво, що у тебе назбиралося доволі багато запитань і до мене, і до того, хто тебе й мене у це вплутав. Знаєш, у мене запитань, попри мою багатовікову історію, до тої пані не менше. Але той, хто встановив світові порядки, встановив певні закони та правила для всіх мешканців тих світів, тому ліпше жити за ними, аніж без них.

Птаха серйозно продовжувала далі:

— Я — Птаха, безсмертна людина, з безсмертною душею в безсмертному тілі. Відтепер ти також безсмертна, одна з нас. Та, що володіє смертю, вирішує — чи достойна твоя душа врешті перейти поріг безсмертя, чи має ще вкотре пере родитися в тлінному тілі, щоб наповнити чару свого єства мудрістю та глибиною пізнання, не піддаючись спокусам та облудам. Кожне таке переродження жорстоко починається з чистого аркуша паперу, і тільки найміцніші душі витримують випробування, приготовлені Творцем. Твоя душа — витримала. Мара позначила тебе.

Птаха вмовкла, уважно дивлячись на Мальву. Чи зрозуміла та бодай щось зі сказаного, чи має якісь запитання?

— Мара, це та, що через Остапа Перемінник передала? — уточнила дівчина.

Птаха кивнула й продовжувала:

— Світобудова, або чотирибокий Світовид, як ми кажемо, доволі складна річ. Так — планети, всесвіти, галактики, цілі зоряні системи, тіла та антитіла, які пояснює наука вашого світу, — то лишень крихітне зернятко від знання великих, від того знання, до якого тобі дозволять доторкнутися. Всі ці планети і зорі нічогісінько не варті без духу, тобто, як ви кажете, без енергії, енергії Творця. Межа між реальним і нереальним насправді доволі хистка, як і між минулим, майбутнім та сучасним. Коли розігнатися до швидкості світла, а потім піти ще й далі, навіть думкою, відкриваються інші виміри, відкривається те, що заховане за рамками, за межами людського розуміння.

Знову пауза, і знову мовчання. Мальва думає, Мальва переосмислює, вона — тонка нитка павутинка під вітром, маленький порух чи надто сильний порив — і порветься. І тому Птаха уважно добирає слова, дивлячись, як тремтить та пульсує жилка на скроні дівчини, майже як у Стриба.

— Творець створив наш простір неоднозначним. Чорне і біле, яке врівноважує чорне. Тільки, здається, на сірість він аж ніяк не розраховував, але тут з’явилася і вона. Та про неї згодом, бо коли її забагато, об’єднуються і світлі, і темні. Темрява не породжує тіней, а сонце творить їх. Рівновага — день врівноважений ніччю, жоден не перемагає. Часи рівноваги, часи переваги і знову рівноваги, і так по колу — Коловорот. Так у цілому Просторі. Були створені світи, де переважав світлий, але існують світи, де гору бере темний бік, темрява. Дві іпостасі великого Сварога, два його крила — Чорнобог та Білобог. Не дві окремі частинки, а дві половинки одного цілого, всемогутнього.

Мальва врешті підняла очі. У них було стільки захоплення та якогось шаленого блиску, що Птаха аж замилувалася дівчинкою. Чиста душа нової безсмертної — то білосніжний аркуш паперу. Зоране поле, в яке падає зерном слово і проростає. Тільки тепер Птаха усвідомила, що стає Учителем безсмертної, як колись Посолонь став її. Мара готувала Птаху до цього, вона не тільки обрала Мальву за безсмертну, а й дібрала для неї й Учителя. Чому вона?

— Агов, Птахо, ти зі мною? — Мальва трусила жінку за руку, бо та, схоже, трішки замислилася. — Я запитую, чому все ускладнювати? Ну хай собі будуть світи — світлі окремо, темні — окремо, кожен хай живе так, як йому заманеться, і не втручайтесь у долі одне одного. Схоже, ви одне одного не дуже любите, тобто світлі та темні, пра’? Ліва рука не любить правої чи то праве око не довіряє лівому?

— Ні, не зовсім так. Уяви собі на мить, що ти мешкаєш в ідеальному світі, де дотримуються всіх, як там… Ну, хай буде «Заповідей Божих», простіше зрозуміти тобі. Немає війн, голоду, всі щасливі, завжди усміхнені, довкола ідеальні чистота, лад та порядок. Кожен живе, як кажуть — на повну, як хоче, однак дотримуючись усіх приписів, законів та заповідей. Ідеальне суспільство. Скажи, Мальво, хотіла б жити в такому?

— Ще питаєш! Певне що так!

— А чим би там займалася?

— Ну, я була б спортсменкою. Це мені подобається, і, думаю, краса фізично досконалого тіла в ідеальному суспільстві цінувалася б.

— Авжеж, у гармонії з інтелектом. Тобто ти маєш на увазі благородний спорт, як ото ваше фігурне катання, художня гімнастика чи щось схоже, безпечне і красиве?

— Шо? Капєц. Ще чого не вистачає. Яке в сраці, ой вибач, яке там фігурне катання. Вільна боротьба, звичайно.

— А в ідеальному суспільстві такого виду спорту просто немає. Всі чесні і правильні — нема від кого захищатися. І спорт такий же — ідеальний!

— Ну-у-у, — вже не так впевнено продовжувала Мальва. — Я б тоді писала книги. Тато каже, що авантюризм у мене в крові. Мама говорить, що я — казкарка, забагаті уява і фантазія. О, детективи, наприклад, писатиму. Хоча, знаєш, читати не дуже люблю. Ліпше вже дивитися тєлєк, о — бойовики, а щоб не ледарювати, могла б навчитися, наприклад, куховарити чи вишивати хрестиком.

— Добре, куховарити — доволі потрібне та мирне заняття. А от щодо книг певного напрямку, твого улюбленого, то вже напевне ані детективів, ані пригодницьких жанрів у тому світі немає, та навіть мелодрами під знаком запитання, хіба що щось таке, яке доволі таки скупо нагадує мелодрами, виключно зі щасливим закінченням, бо ж не буде існувати ані образ, ані злих намірів, ані поганих та підступних дядь та тьоть. Все чудово, чисто, без жодної плямки на білому, долати перешкоди не треба, бо їх просто не стане. Зникнуть хвороби, ненависть, зрада, підступність. Люди вмітимуть читати думки одне одного, тож і злі наміри стануть не актуальними, чи що.

— Мама мія, — вигукнула Мальва. — Триндєц, а не суспільство, нудьга повна. Хочеш сказати: всі позитивно красиві і тому всі однаково щасливо шкіряться безконечно, як дурники на фотографії?

— Ну і що, ти ж головного не чуєш — зникнуть усі хвороби, бо більшість з них виникає через внутрішні переживання, зникнуть і ті болячки, котрі з’являються через недоїдання, брудну воду чи нездоровий спосіб життя, тобто куріння, пияцтво, наркотики. Я ж кажу — ідеальне суспільство. Розвиватиметься активно наука і техніка, медицина. Люди зможуть продовжити життя у фізичному тілі надовго. Навчаться жити у гармонії з природою. Якщо і братимуть, то й віддаватимуть.

— Ну нє, скучно, Птахо! Це ж деградація, а не суспільство.

— Чому? Це — ідеальний світ. Важко уявити, але такі світи існують. Я колись в один з них тебе проведу, подивишся. Може, сподобається.

— Рай, шо лі?

— Рай? Ну, можна й так сказати. Там все мило і все правильно. Тому що… — Птаха зробила паузу.

— Е-е-е-е, не кажи, не кажи! Сама здогадаюся! Ну тому що, тому? — Мальва смішно підняла вгору брови й на мить замислилася. — Тому що життя — це боротьба, а не стояння на місці, хочеш сказати?! У твоєму ідеальному світі є за що, але нема проти кого боротися, — чи то стверджувала, чи то запитувала Мальва.

Птаха ствердно кивнула.

— Правильно — рух. І, насамперед, боротьба, ота правічна між добром і злом, темним нашим боком та світлим, боротьба зі спокусами, це і зради, і жертовність. І все це — рух, вічний рух. Поки рухаємося — доти живемо. Так, можливо, стабільність — це класика. Є серед нас й такі, що ладні математично все владнати. Ми їх називаємо сірими. Ти мусиш і про них знати. Бо всі начебто її бажають, але чи довго мудра людина може знаходитися в отому непримхливому стані стабільності. Як ти сказала — нудно. Бо то застояна вода, яка з часом зачинає смердіти. Отак і з нашими світами. Світлий бік має і свій зворотний бік. Час від часу серед світлих душ народжуються темні, такий собі експеримент Творця над світом світлих, що ми будемо діяти, як станемо опиратися суцільному злу. Будемо відповідати злом на зло чи підставимо праву щоку, коли вдарять по лівій. Світів дуже багато насправді. Є такі, де панує абсолютне добро, є й такі, де живе лишень абсолютне зло. Ваш світ, як і переважна більшість світів, — то мудрість Творця. Все перемішано, всього начебто порівну, можливо, тому, що боротьба у ньому не припиняється ніколи. Час від часу бере гору одна зі сторін, але не надовго. Такі світи однаково сильно ваблять і світлих, і темних, але чи не найбільше — сірих. Притягують своєю нечистотою і разом з тим чесністю.

— А як правильно, Птахо? Яким він має стати отой правильний світ? — Мальва запитувала щиро.

Птаха лишень стенула плечима.

— Якби ж то я знала? Однозначної відповіді немає, дівчинко. Світлі скажуть — світлим, темні — темним. Сірі переконають — стабільним, без війни, без крові, але й без гармонії, без кохання та любові, бо ті породжують не тільки високі поривання в душі (красиві вірші, прегарні картини, райську музику), а й безглузді вчинки, які піднімають тебе в пориві до зір, а потім скидають у провалля. Кохання, воно таке. Прекрасне почуття, але… На жаль, і воно не бездоганне, бо не завжди взаємне. А звідси ревнощі, зради, образи, підступництво. Сірі вважають, що слід забрати в людей почуття і все відразу владнається. Дурня повна. Багато нашарувань тут, багато запитань та неоднозначного. В світи світлі потрапляє темрява, спокушуючи душі світлі. В темні — світло…

— А в сірі?

— Сірих світів мало. Краще туди не заходити. То пліснява, яка з’їдає.

— Баба Валя, то… темний бік, — стверджувала для себе Мальва.

— Твоя сусідка? Не дивуйся, я знаю всіх, з ким ти спілкувалася, але ж я не була дуже нав’язливою, правда? — запитала Птаха і додала: — А баба Валя… Знаєш, не все так однозначно. З часом усе зрозумієш.

— Мої батьки та бабуся Горпина — світлий бік, — вирішувала для себе Мальва. — А сірі?

— Придивися до світу, і здогадаєшся.

— Чому ж ви їх до нас впускаєте?

— А нас ніхто не запитує. Екзамени в школі здавала, правда ж? Оце і є екзамен для душі світлої — витримає чи зламається під натиском темних спокус та сірих обіцянок.

— То, виходить, у свій час моя душа не зламалася?

— Виходить, не зламалася.

— А хто вирішив за мене, що я маю бути безсмертною у світі світлих, бо я так розумію, то твій світ, Птахо, так?

Птаха дивилася на дівчину і в душі посміхалася. Не могла зараз це зробити фізично, бо її сміх залишився в Яровороті. Яка мудра дівчинка, з мудрою душею.

— А ніхто не вирішував. Вирішуєш завжди тільки ти. Ти просто виросла на світлому боці і змушена була його почати вивчати, батьки у тебе, Назар та Оля, — світлі люди, однак темний бік для тебе також відкритий, бо він живе у тобі. Не лякайся цих слів. Він і у мені є. І ти, Мальвочко, можеш спробувати його на дотик і навіть на смак.

— Ти — мій Учитель, Птахо, я знаю! А серед темних мені теж буде призначено Учителя?

— Думаю, що вже призначили і він незабаром з’явиться.

— Птахо, можна особисте запитання?

Птаха задоволено кивнула. Мальва майже підсвідомо налаштовувалася на позитивний лад світлих, вона питала дозволу, ставлячи питання.

— Скажи, Птахо, ти також робила вибір і теж мала свого Учителя серед темних?

Птаха згадала Стриба, і тінь смутку пробігла її обличчям. Вона також мала учителя серед темних, навіть більше — чоловіка, душенаставника та душеспокусника, щогодинного та щохвилинного, але свій вибір вона зробила давно — тоді, коли на її очах за наказом темного Стрибога було вбито її рай, її Арату, знищено, спалено, сплюндровано і зґвалтовано — і матір, і батька, і всіх тих, кого вона недолюбила. То все робилося за наказом і волею темних. Натомість відповіла:

— Так. У мене був свій Учитель серед темних, Мальво. А вибір — інколи доводиться довго його робити.

— Вибір, — замислено проговорила Мальва. — То легенда про темного і світлого янгола, один з яких спокушає, а другий — допомагає, не зовсім легенда. Чи не так?

— Так. Не зовсім, хіба що трохи спрощена, як ви кажете, версія. Вибір доводиться робити протягом усього життя.

Не збрехала, бо свій вибір вона далі продовжувала робити.

— Птахо, а якщо раптом світлий бік перетвориться на темний, тоді рівновага втратиться, правда ж, а як же тоді темне? Що дає темне?

— Тоді… Як кажуть у вашому Світі Єдиного Бога: життя — річ складна і немає чернеток, щоб його переписати. Але не у світах, на щастя, не у світах. Творець вирве спаскуджену сторінку зі своєї книги вічності і зачне писати заново.

— Але чи не може таке трапитись, що в його книзі не залишиться жодної сторінки, всі повириваються? Я так розумію, що легенди про Атлантиду, Всесвітній потоп, то теж не зовсім легенди?

Розумна мала. Ох і розумна мала!

— А для того і створені Творцем ми з тобою і ще багато таких, як ми: не дозволити це зробити. Ще ні разу Творець не виривав сторінки, вони всі на місці. Бувало таке, що перекреслював абзаци, але ми ж про це не забуваємо, бачиш, і ти знаєш про Атлантиду, і про Вавилон, і про Всесвітній потоп, і про Трипілля.

Мальва сиділа, майже не дихаючи. Це все відбувається насправді, і це все не вигадка.

— Що ж далі, Птахо? Ти мене кудись забереш, у якусь школу, тобто туди, де мені зможуть дати відповіді на всі мої запитання, туди, де я вчитимуся управляти своїми силами, так?

— Так, заберу. Ну, це не зовсім школа. Але згодом. Бо ти ще не вислухала думки та пропозиції іншого боку. Ми маємо трішки зачекати й діяти за правилами, дочекатися, поки не з’являться у твоєму світі вони.

— А поки що…

— Поки що будемо помаленьку вчитися простих премудростей, які одинакові для всіх безсмертних: і для світлих, і для темних. І ще одне, дуже важливе: ми не можемо просто піти і не залишити взамін тебе нічого чи нікого твоїм батькам.

— Тато з мамою, бабуся… А, так, я чомусь про це не подумала, — голос Мальви став трохи печальним. — А хто моя справжня матір, та, що мене народила, і мій батько? Я, думаю, маю право знати?

— Звісно, маєш. Я покажу тобі той світ, у якому ти народилася, обіцяю. Але, певне, вже не сьогодні, тоді, коли ти будеш до цього готова.

Вони говорили з Птахою довго, і про Яроворот, і про Перунове дерево. Птаха старанно обминала розмови про світ темних, не обмовляючи його, але і не захоплюючись ним, також тему Мальвиного справжнього батька не зачіпали — дівчинка довіряла Птасі, та краще знає, що коли казати і як.

Під ранок вони розійшлися. Птаха визирнула у вікно, щось там вишукуючи на сірому тлі неба, сказала, що їй час, і заквапилася:

— Я прийду тоді, коли треба бути поруч. Ти продовжуй жити звичайним життям. Прохання — не втручатися в справи як світлих, так і темних. Ти вже навчилася їх бачити, а поза тим можеш наробити дурниць. Ні одні, ні другі тебе не чіпатимуть — поки що.

— Птахо, не ображайся тільки, можливо, я також з часом стану схожою на тебе, такою ж розважливою та серйозною, доброю та поважною, але чому ти ніколи не посміхаєшся, тобто зовсім не посміхаєшся — ні солодко, ні гірко?

Птаха опустила очі, а коли їх підняла, то Мальва побачила там сум:

— Я вмію це робити, Мальво, запевняю тебе, і доволі незле. Але… Може, колись розповім, бо це доволі довга і сумна історія.

7. Світи

Мальва потроху звикала до Птахи. До її дивного привітання, отого безконечного згадування Сварожого кола. Наче на підтвердження того, що все довкола справжнє і не наснилося, Птаха помалу почала знайомити Мальву з сусідніми світами. Подорожували вони за допомогою ключа — так Птаха, а за нею і Мальва називала дримбу, варган. Мальва ще не вміла користуватися власним, подарованим Птахою при народженні. Та й не дуже наполягала, переконавшись у філігранній вправності Птахи. У неї ще все попереду. Бо з’явиться вона отак несподівано в чужому світі перед ясні очі її мешканців і що далі, треба знати куди йдеш, мати там зв’язкового, а потім зуміти повернутися. Знала, що зуміє, та не все і відразу — також це розуміла.

Переважна більшість тих світів, у яких довелося побувати, була світлими, решта — нейтральними, як і Мальвин Світ Єдиного Бога. А назви які цікаві — Світ Загублених, Світ Чотирьох Сонць, Світ Замерзлого Сонця, Світ Чистого Неба, Світ Білої Ночі і ще-ще-ще багато-багато різних, цікавих, неоднакових світів. Тими світами мандрувати безпечно, вони годяться і для Мальви, і для її світлої провожатої. Птаха казала, що існують й невидимі світи, але Мальва ще не навчилася їх бачити, тому до них і не зазирали.

Особливо запам’ятала та вподобала два світи, звісно, з тих, що вже бачила. Дуже сподобався Світ Безконечного Океану. Світ без найменшого клаптика суші над гладдю води, а володар того світу просто полонив Мальву своєю дружелюбністю, щедрістю, увагою та предовгими розкішними вусами. Повелителя того світу звати Переплут. Він схилився в шанобливому поклоні перед Птахою, ставши на одне коліно. Видно, в середовищі безсмертних Птаха була неабияким цабе.

Мальві ще перед входом у водяний світ Птаха приліпила до голови три медузи: дві до вух і одну до носа.

— Це щоб ти могла розуміти мову мешканців Світу Безконечного Океану і не задихнулася у воді. Хоча більшість жителів водного світу спілкуються за допомогою посилу думок, однак не всі. У воді — дихай носом, на суші — ротом, або з носа слід зняти диховушники.

Диховушниками Птаха називала оті прозорі медузи, дуже схожі на чорноморські, хоча на дотик вони виявилися м’якими та теплими.

Як там було гарно! Вони з Птахою каталися верхи на величезних океанських кониках, опускалися на дно океану, де мешкають у своїх розкішних палацах привітні мешканці світу води: русалки, водяники, зоряні лелітки, блукаючі вогники та мелюзини. Останні вирощують розкішні сади з диво-деревами, на яких безупинно розпускаються барвисті квіти, які у воді, на жаль, не пахнуть, але їстівні і дуже смачні. Кожна квітка має власний смак. Помаранчеві нагадують смак гарбуза, вишневі — полуниці, сині — варена ковбаса, золотисті, найкрасивіші в саду, мають смак кефіру. А найсмачнішими виявилися, зовсім не такі красиві та яскраві з вигляду, сіруваті ромашки. Ті мали смак круасанів, які Мальва обожнювала. А потім після смачного обіду вони слухали чарівні пісні сирен, оркестрові концерти китів, казки та історії про створення світу, які переповідали блукаючі дельфіни.

А на прощання, чомусь так, щоб Птаха не бачила, красень Переплут подарував Мальві маленьку чорну перлинку.

— Візьми, мала. Віднині вона твоя. Ти її не зможеш ані загубити, ані втратити, ані подарувати. Коли тобі раптом знадобиться у воді допомога когось з морських мешканців, ти тільки згадай про цю перлинку, простягни долоню і вона на ній з’явиться. Погладь її пальчиком та прокажи.

Решту слів зашепотів на вухо, щоб навіть вода не змогла почути.

Та найдужче вразив Мальву світ, що нагадував рай і був заселений дивними чарівними істотами. Не могла їх назвати ані тваринами, ані людьми, тож слово істоти найкраще підходило. Природа того краю тішила очі, звеселяла серце, умиротворювала душу, п’янила. Різнобарв’я квітів та рослин, вражали не тільки своїми кольорами, а й запахами. Кольори були настільки насиченими, що мусила аж зажмуритися, щоб звикнути. Нагадували малюнки з отих брошурок, які всовують різні там сектанти на вулицях з рекламою Царства Божого. Правда, жодної людської істоти, крім них з Птахою, там помічено не було. Та, видно, Птаха була частим гостем у цьому світі, тому що до них ставилися з повагою.

Світ і справді виявився пречудовим. Його Птаха називала Світом Вередів. Та природа не була найоригінальнішим витвором цього світу. Його мешканці — ось хто насправді вражав. Тут мешкали птахи з людськими головами. І як вони тільки не називалися, і якими дивними та несхожими були. Гамаюни — красиві птахи з головою вродливої русявої кароокої жінки, з лебединими синіми крилятами, безногі, вони ніколи не сідали спочивати, а тільки безупинно шугали у високості, співаючи божественно красивими голосами. Коли ж Мальва запитала, як вони, бідненькі, відпочивають і чи взагалі колись спочивають, Птаха усміхнено відповіла:

— Це Гамаюни, або ще на них кажуть: Птахи Щастя. Вони ніколи не відпочивають. Хіба щастя знає спочинок? Так багато тих, хто бажає щастя, але чи можна втримати таку птаху довго біля себе — поміркуй. Посадиш у клітку? Не посадиш, бо загине без неба і без літання. Вони не мають ніг, тільки крила.

Алконости — також птахи з жіночими головами та з золотими коронами на них. Співають прекрасно і чисто, настільки добре, що можна слухати той спів до безконечності і тільки від цього бути щасливим. Птаха майже силоміць відтягнула Мальву від того співу, бо так недовго поринути в забуття.

На деревах з яскраво-вогнистими квітами сиділи печальні Сіріни — також жінки-птахи, чорняві, чорноокі, блідолиці, вродливі, з воронячими крилами. Вони пили нектар з серединки квітів та співали ніжних та добрих пісень. Птаха пояснила, що Сіріни п’ють нектар з дерева Забутого Болю. Вони беруть в дерева нектар, натомість — запилюють його. А той нектар і дає їм сили співати тих чарівних пісень. Той спів може чути тільки той, хто бачив смерть. Той спів лікує, забираючи тугу та журбу.

— Птахо, я їх добре чую, бо….

— Бо ти бачила смерть. Щойно народившись, ти спізнала її. Твоя мати, даючи тобі життя, віддала своє.

Магури — чарівні птахи-перуниці, з розумними очима, дуже-дуже схожі на лелек, тільки вдвічі більші. Щойно побачивши Птаху, вони злетіли з дерев, обступили їх, опустивши голови в поклоні. Птаха називала їх володарками блискавиць та громовиць, помічниками самого Велета-Воїна Перуна та Діви-Слави. Мальва не стала розпитувати — хто він такий насправді той Перун, знала від бабусі, що то старий бог грому та воєн.

— Вони співають прощальну урочисту пісню над тілом воїна-героя, що вмирає на полі бою. А потім відносять його душу на своїх дужих крилах у вирій.

Про жінку Славу Птаха нічого не розповідала, Мальва вже хотіла запитати, що то за одна, але її звабило прекрасне видиво.

В яблуневому саду на гілках сиділи Жар-Птиці. Мальва простягла було руку до яблука, щоб зірвати та поласувати. Яблука просто манили спілістю і ароматом. Можна тільки уявити, які вони пречудові на смак. Птаха перехопила руку Мальви:

— У чужих світах не варто нічого їсти та пити без дозволу. У водному світі нам дозволили, бо знали — воно нам не зашкодить. А тут ми з тобою дозволу ні від кого не отримали. Запам’ятай, Мальво: те, що безпечне для місцевих мешканців, може вбити чужинців. Ми з тобою тут — чужинці.

Мальва вже навіть торкнула пальцями червонобоке яблуко, та після слів Птахи відсахнулася, про всяк випадок витерши руку об штани. Птаха, побачивши це, сказала:

— Це молодильні яблука, Мальво. Тобі вони ні до чого, бо можеш після одного тільки укусу перетворитися на немовля.

— Триндєц повний. Стрьомно.

Птаха здивовано подивилася на Мальву. Вона геть нічого не второпала зі сказаного дівчиною. Ніяк не могла звикнути до Мальвиної манери розмовляти. Дівчина байдуже махнула рукою:

— Не парся, Птахо! Кажу, що кльово, тобто гарно, я думала, то тільки в казках молодильні яблука бувають. Слухай, Птахо, а жива та мертва води також того…

— Того, того. І їх побачиш, якщо будеш слухняною. — Птаха не чекала на позитивну відповідь від Мальви. Знала, та буде всякою. Тому продовжувала знайомити Мальву з «казковим» світом. Майже інтуїтивно відчувала, добираючи для ознайомлення світи, — вони їй знадобляться.

В небі летіли прекрасні Жар-Птиці — зі сліпучо-золотавим пір’ям. Птаха поманила Мальву рукою за собою. Вони підійшли до двох, що сиділи на нижній гілці яблуньки. Велика Птаха, перед якою недавно опускалися в шанобливому поклоні мешканці водного світу та володар того світу Переплут, враз сама опустилася на коліно, і не перед сонцем, яке викликало завжди у Птасі трепетну повагу, а перед нехай і красивими, та все ж птахами. Птаха щось зашепотіла, напевне те могли чути тільки Жар-Птиці. Жар-Птиці ствердно закивали. Почувся ніжний, жалібний спів, дві чарівні пташки, розправивши крила, злетіли в небо.

— Офігіти. Капєц.

Але це був тільки початок того чарівного подивування. Дві красиві птахи в небі проникливо співали, а з їхніх дзьобів сипалися додолу перли. Потім вони піднялися високо-високо, ставши цятками в небі, й раптом ті цятки почали стрімко наближатися. Птахи каменем падали додолу, не зменшуючи швидкості навіть перед самою землею. Здавалося, дві великі жаринки зараз розіб’ються. Мальва перелякано закрила очі перед тим, як птахи мали от-от врізатися в землю. Вже навіть було можна добре розгледіти полиск блакитних очей Сварогових птахів, так їх називала Птаха. Коли розжмурилася, то здивовано і зачаровано стояла, не здатна сказати слово, навіть щось на кшталт «офігіти» чи «обалдіти». Замість мертвих Жар-Птахів били копитами два прекрасні коники. Червоний та чорний. Розкішні, гривасті, вони аж сяяли в променях сонця. Коні наблизилися до Птахи та Мальви, схилилися в шанобливому поклоні. Птаха, не роздумуючи, залізла верхи на вогняного коня, помахом руки даючи зрозуміти Мальві, що тепер її черга. Чорний кінь очікував. Мальва ніколи не їздила верхи, але цього разу вона майже силою запхала внутрішній голос здорового глузду всередину. Закинула ногу на спину вороного і… Вони мчали попід хмарами, аж перехоплювало подих, вони мчали поверхнею води, здіймаючи копитами бризки, мчали степом, зриваючи верхівки з ковили та полину. Довге чорне волосся Птахи розвівалося, мов стяг, вітер шумів у вухах, шепочучи щось нерозбірливою мовою. Чомусь Мальві здавалося, що Птаха розуміла ту мову, їй також враз захотілося її знати, і вона дала тоді собі слово бути гарною ученицею.

Коні плавно опустилися додолу. Птаха зіскочила з вогняного доволі легко, незважаючи на довгий поділ білої сукні. Чорний кінь, на якому сиділа Мальва, чемно опустився на передні коліна, даючи можливість злізти з нього. Мальва якимсь внутрішнім чуттям відчувала — це ще не все. Тому майже не кліпаючи дивилася на диво-коней. Тільки на частку секунди моргнула. І от замість коней перед ними дві золотоволосі красуні. Волосся сягало землі, горіло золотими променями. Ясні небесні оченята спокусливо дивилися з-під довгих вій.

— Золотоволоски з казки, — прошепотіла вражена Мальва.

— Так — золотоволоски, то одне з облич Жар-Птаха, Сварожого Птаха.

Птаха з такою любов’ю дивилася на красивих дівчат. Мальва якось на підсвідомому рівні схопила Птаху за руку. Жінка тремтіла. Дівчина зазирнула в зелені очі Птахи:

— Ти також таке вмієш, Птахо, правда ж? — чи то стверджувала, чи то запитувала Мальва. — Покажи, будь ласка.

Птаха посміхнулася. Відійшла назад декілька кроків, підняла руки до обличчя, затуляючи його довгими широкими рукавами суконки. Мить, і в небо до сонця злітає прекрасна Магура — граційний лелека. Співало, здається, все довкілля: «І все пір’я її — різне: червоне, синє, руде, жовте та срібне, золоте та біле. І також сяє, як Сонце-цар, і йде Вона близько Ясуні і також сяє вродою, найкращою у богів».

— От тобі, Мальво, й відповідь на запитання щодо помічниці Перунової. — Дівчина захоплено милувалася дужим летом Птахи-Слави.

Мальва підсвідомо знала, хто буде наступним у вервечці перетворень. Птаха їй нагадувала кішку, білу, пухнасту, ніжну. Птаха покружляла над головами тих, що стояли внизу, тоді також, як Жар-Птахи, кинулася каменем униз. Здавалося, що вона крилом вже торкала траву, мить — і перед нею інша іпостась Птахи. Мальва від захоплення аж присвиснула. Вона таки вгадала, але не зовсім точно. Замість біленької пухнастої кішечки, що гуляє як сама собі знає, стояла граційна, небезпечна, чорна, мов найчорніша ніч, пантера. Пружні лапи, голова високо піднята, пантера готова до боротьби. Сутність Птахи таки набагато складніша, аніж вимислила собі Мальва. Пантера без зусиль вистрибнула на гілку яблуні, де ще недавно сиділи Жар-Птахи. Потім з тієї гілки піднялася на вищу. Якусь мить дивилася на Мальву згори вниз. Тоді вернулася назад на землю, і коли пантера торкнулась землі, то перед Мальвою вже стояла її рідна Птаха.

— Ти — помічниця Перуна? Ти не просто Птаха, правда? Хто ти? — Мальва майже захлиналася від захоплення.

— У кожного безсмертного своє призначення. Так, я — Птаха, дехто називає мене Птахою-Славою, дехто кличе Магуркою. Мені до вподоби моє перше ймення, те, яким нарекла мене при народженні мама.

— І я так вмітиму, пра’?

— Вмітимеш. Тільки мусиш спочатку віднайтися. Бо найлегше — отримати Перемінник безсмертного, найважче — віднайти себе.

Вони ще довго блукали тим чарівним світом. Птаха багато говорила, розповідала про його мешканців. Мальва майже не перебивала, вона ж пообіцяла сама собі бути гарною ученицею. Знала, Птаха просто так ніколи її у цей світ не привела б. Соколи Рароги, Стратими, Стриби. Можливо, один з тих птахів стане її іншою сутністю, як ото Магури для Птахи-Слави. Тут були Леви з людськими головами, їх Птаха називала Сфінксами. Найбільше сподобалися істоти з тулубом коня та торсом і головою людини. Їх Птаха називала Китоврасами. Тепер розуміла Мальва, звідки ноги ростуть у людських міфологіях — оті Пегаси та Мінотаври, Горгулі, Сатири, Єдинороги. Коли людство у Світі Єдиного Бога було ще доволі юним та вірило в магію, ті інколи приходили з паралельних світів до людей в гості, ніколи нікому не шкодили, хіба що люди самі їх провокували, а це досить типово для людей, це знала Мальва навіть і по собі.

Міфологію світову Мальва знала препаскудно, так — кавалками, як і, до слова, решту наук. То виглядало так — зі світу по ниточці, тож Птасі доводилося майже кожну деталь розжовувати. Мальва сама дивувалася, як взагалі вона здала ті тести після школи та вступила в університет? Інтуїтивно ставила відмітки під варіантами-відповідями на поставлені запитання. На диво набрала дуже високий бал, її навіть якоюсь там грамотою нагородили — «За особливі успіхи в навчанні». Чи гризло її сумління через те, що без справжніх знань втрапила до універу? Звичайно, ні. Ще чого! Вона ж нічого поганого не витворила, навпаки — ощасливила батьків.

Уже вдома, після повернення зі Світу Вередів, Мальва, лежачи у своєму ліжку, зловила себе на думці, що з нетерпінням чекає наступної зустрічі з Птахою, наступної розмови та наступної науки. А вночі їй приснився сон — вона дужим птахом летить над чарівним Світом Вередів, падає каменем додолу і там внизу перетворюється на грізного й доброго звіра. Вона — прудка та сильна, вона мчить широким степом, вітер шумить у вухах, шепоче щось своєю мовою. Вона встигає розрізнити пару слів з того шепоту, вона добре чує їх: «То-тем, Мальво! Твій то-тем».

8. Перше Кохання

Батьки збиралися на відпочинок до моря. Пропонували і Мальві їхати з ними. Відмовилася категорично. Вони заслужили побути вкупі, без неї, чи не вперше за сімнадцять літ спільного сімейного життя. Якщо родина й розлучалася, то лишень коли Мальва їхала до бабусі Горпини в село, але батьки тоді продовжували працювати, ходити на роботу. А у вихідні, в суботу та неділю навідували своє єдине кохане дитя в селі. Тож вона хоче подарувати своїм рідним правдивий, майже місячний відпочинок, без неї, без її дурнуватих закидонів. А вона ліпше поїде в табір, так буде правильно, і користі від неї більше. Якщо, правда, Птаха не заперечуватиме.

Перед від’їздом батьків приїхала бабуся Горпина на два дні. Мальва втішилася бабусиному візиту, бо не так часто та навідувалася до Львова, завжди знаходячи купу причин не приїжджати. Не любила вона міста, казала, що від великого скупчення доброго і злого відразу в одному місці чується зовсім втомленою та виснаженою. Розуміла ті її слова хіба що Мальва. Бо знала, що та після відвідин тиждень приходить до тями. На Мальвині розпитування, чому ж тоді Мальві добре й комфортно і вдома, у Львові, і в бабусі в селі, розважливо відповіла:

— У вас, у міських, імунітет, вироблений роками. Мо’ якби я тут довше пожила, то також би його отримала… Мені й вдома хороше. Де народився — там і пригодився, — це вже віджартовувалася бабуся, хоча досвід перебування у місті таки мала, коли навчалася в медінституті. Здавалося Мальві, що причина тут геть інша. Яка? Прийде час, і бабуся сама розповість.

Гарна приказка: «Де народився — там пригодився». А де народилася вона? Птаха пообіцяла показати те місце, вона чекала на зустріч з ним, чекала і боялася. Боялася правди. Відчувала, що варто боятися…

Мальві кортіло познайомити бабусю з Птахою. І першого ж дня, в день приїзду бабусі, випала така нагода. Тато з мамою ще на роботі. «Дообрублюємо хвости перед відпусткою», — жартує тато. Птаха любить з’являтися несподівано, правда, вибирає завжди такі моменти, щоб не вважатися зайвою чи недоречною. Як давня подруга — просто заходить у гості. В той момент Мальва з бабусею сиділа та розмовляла про тести, про бабусиних сусідів, про погоду.

Раптом поруч почулося звичне, яке Мальву вже не дивувало, але бабуся трохи сполошилася:

— Йменням Сварожого кола вітаю вас — тебе, Горпино, і тебе, Мальво!

— Доброго здоров’ячко і тобі, Птахо! — бабуся схопилася зі свого місця і шанобливо вклонилася.

— Вашшє. Ви знайомі? Ну нє, так не цікаво. Птахо, а у нашому світі є хтось, кого ти не знаєш, га? Я вже майже не дивуюся, тільки трохи балдію від тебе час від часу. Але ж і ви, бабусю, мене ошелешили, нічого собі…

Птаха спокійно слухала Мальвину тираду. А та стояла між бабусею та жінкою в білому та розмахувала руками, вдаючи з себе трохи ображену.

— Внученько, золотце, я Птаху знаю ще раніше, аніж тебе. Так склалося, що ми… Ну, коли ти… Перед тим, як тебе… — почала щось пояснювати Горпина, та затнулася.

— Горпина хоче сказати, Мальво, що ми познайомилися з нею до твоєї появи в родині Назара та Ольги. Я не приховую, мусила переконатися в тому, що дібрана для тебе сім’я вартує того, щоб стати твоєю. Насамперед мене переконала в цьому твоя бабуся, вона світла людина. І я рада, що Горпина для тебе стала не тільки бабусею, а й справжнім другом. Тому, очевидно, вона заслуговує на те, щоб бути прощеною.

— Прощеною? А за що? — Мальва зацікавлено витріщалася то на бабусю, то на Птаху. Птаха, здається, на це не зважала, пильно дивлячись на Горпину, яка опустила очі додолу і стояла бліда мов стіна.

— Горпина знає, а для тебе чужі лантухи поки що надто важкі, щоб ними перейматися. Мальво, чи не змогла б ти нам з бабусею приготувати чаю, будь ласка?

— По ходу, Птахо, як завжди чемно та спокійно, хочеш тупо сплавити мене подалі, щоб ви змогли полялякати. Могла так би й сказати, я не маленька, не стану втикатися, а то чаєм прикриваєшся, — Мальва вдавано ображено насупилася. Їй було цікаво, про що розмовлятимуть ці двоє, та інколи чужих таємниць краще не знати. Як каже Птаха, і на сонці є темні плями, але від того воно не перестає залишатися сонцем…

Для годиться щось там буркаючи собі під ніс, дівчина вийшла з кімнати.

— Горпино, ти привезла стрічку?

— Так. Але як… — Горпина затнулася. Звісно, відомо як. Розуміла, вона не просто ангел. Тут було щось більше, набагато далі від її розуміння.

Горпина мовчки розстібнула кишеню на спідниці, витягла з неї шматок сірої тканини, розгорнула її. Там лежала зелена стрічка, та сама, яку колись маленька Мальва принесла із собою з старого лісу, стверджуючи, що та її з нього вивела. Мовчки простягнула її Птасі. Та взяла, добуваючи з-за пояса маленьку скляну пляшечку з прозорою рідиною. Птаха відкрила пляшечку, рясно окропивши стрічку прозорою рідиною, ледь помітному при цьому ворушачи губами. Це тривало недовго, якихось десять секунд, тоді Магура повернула стрічку Горпині.

— Ти знаєш, що з нею слід далі робити, правда?

Горпина кивнула.

— Ти робиш це для нас, тому що забираєш назад Мальву? Чому?

Птаха уважно дивиться в очі Горпини.

— Ні! Не зовсім так! Я роблю це тому, що ти своє спокутала. І ти, і Назар, і Ольга заслужили. І для цього ще не пізно, як на людський вік, навіть у вашому світі. До того ж в Ольги є ти та твої знання.

— І все ж, Мальва? Ти її забираєш, ти не відповіла? — голос Горпини ледь помітно тремтить. Те, чого вона завжди боялася, та не зізнавалася навіть собі, відбувалося зараз. Мальву від них забирали.

— А що Мальва? Вона залишатиметься твоєю онукою та донькою твого сина та твоєї невістки. Мальва завжди була незвичайною дитиною, ти ж це відчувала, правда, коли брала її на руки, коли співала колискових чи коли розповідала їй казочки, чи коли лікувала хворих, не відганяючи малу від себе, знаючи, що вона тебе й так розуміє, попри юний вік.

— Багато світла і багато пітьми… — майже простогнала Горпина. — Ти впевнена, Магурко, що з вами їй буде ліпше, аніж у нас?

— Це не мені вирішувати і не тобі. Все вже вирішено. Навіть я не маю такої сили, яка обирає її зараз тим, ким вона мусить стати. Обирає, та чи стане? Завжди є вибір. І тобі, і мені залишається тільки дочекатися, поки Мальва сама зрозуміє, яка зі стежок, дарованих Сварогом та сваргою, направду її.

— Я знаю, ти — світло. Але пітьма, Птахо! Є ще ж пітьма…

— Є. Усюди майже. Як і в кожному з нас, — сумно додала Магура. — Та чи можна втримати вітер у клітці? Не журися, Горпино, я наглядатиму за нею, повір — я її люблю не менше, аніж ти. Правда, у нас з тобою для цього різні причини чи, як ви тут кажете, мотивації. Вона — лишень твоя онука, а для мене — вона…

Замовкла, відчуваючи, що ледь не бовкнула зайвого.

— Хто я для тебе? — З тацею з чаєм у руках у дверях стояла серйозна Мальва. Вона чула частину розмови. Навчилася ж підходити непоміченою. Дівчина повторила ще раз: — Хто ж я для тебе, Птахо?

— Моя учениця, — сказала, дивлячись Мальві в очі.

Казала правду, чисту правду, дівчина це відчувала та бачила. І все ж Мальва помітила, що в білому чистому серпанку слів, що злетіли з уст Птахи, забриніло щось ледь помітне, схоже на туман. Птаха казала правду, але не всю…

Горпина, щоб якось згладити тишу, яка після цього повисла в кімнаті, заходилася розчищати місце для горняток з чаєм на маленькому журнальному столику, переводячи розмову на те, що Мальві слід час від часу все ж той мотлох з газет та журналів, що назбирується, віддавати чи в макулатуру, чи викидати на смітник.

Попили чаю, поговорили про се, про те. Птаха несподівано заквапилася. Горпина хотіла ту провести хоча б до дверей, але Мальва так на неї подивилася, що бабуся відразу все зрозуміла. Біля вхідних дверей Мальва схопила Птаху за руку:

— Ти не сказала мені всієї правди.

— Читати чужі думки — негоже. Я тобі про це вже казала, — трохи захолодно і нехотячи відповідала Птаха.

— Я не читала, і ти це знаєш. Я — відчула, тобто побачила це. Це різні речі. Тобі не здається, що я маю знати все те, що стосується мене, — говорила ледве стримуючись, щоб не закричати.

— Знатимеш, обіцяю, коли будеш готова, — Птаха говорила спокійно, хоч і відчувала приховану лють у словах учениці.

— О, так! Як це правильно, Птахо, завжди прикриватися такими розумними та розважливими словами, «коли будеш готова». Чи настане те «колись-то», Птахо? — роздратовано вигукнула Мальва.

Птаха стояла, уважно та серйозно дивлячись на Мальву. Взяла дівчину за руку, відчуваючи, що та аж тремтить вся.

— Добре! Обіцяю, розповім усе. Тільки не зараз. От через три тижні ти повернешся з табору, і тоді поговоримо. Розмову почнемо зі світу, в якому ти народилася. Багато чого ти зрозумієш сама, без зайвих слів. Це надто довга розмова і заширока дорога, щоб робити все поспіхом. Воно не піде на користь ані тобі, ані мені. Домовились? — питала для годиться, бо вже все вирішила.

Та Мальві було приємно це почути. Кивнула, погоджуючись. Знала, що вередувати чи казати, що вона ліпше не поїде в той табір, а побуде поруч з Птахою і готова хоч зараз дізнатися всю правду про себе, безглуздо. Птаха має повно клопотів і без неї, бачила це, коли подорожувала поруч іншими світами.

— Ну що ж… Тоді, як це: «Йменням Сварожого кола прощаюсь з тобою, піднімаючи вгору руки!» — Мальва казала то майже серйозно.

Птаха відповіла схожими словами. Мальва зачекає. Три тижні — це не так і багато, вона сімнадцять років чекала, то що таке три тижні?

Батьки поїхала на море. Перед самим від’їздом бабуся провела з ними співбесіду, то так цю розмову тет-а-тет Мальва називала. Але ця балачка, здається, дуже надихнула батьків, бо мама після неї аж помолодшала, а тато здавався таким загадковим, усім безупинно посміхався та жартував, часто не зовсім і доречно. З його жартів реготала тільки мама, вони ж з бабусею лишень здивовано перезиралися. Так, якби Мальва не знала своїх батьків, то подумала б, що вони трохи того — телепнулися, або закохалися одне в одного. Та чи можуть закохатися ті, хто й так одне одного кохає? Тож дівчина вирішила в то не втикатися, хай розважаються як заманеться, у неї і своїх проблем вистачає. Тільки принагідно шепнула бабусі: «Ви часом з Птахою того, не перестаралися, не переборщили?» Бабуся тільки вдоволено махнула рукою, видно, все йшло за планом.

Тож Мальва, спровадивши батьків та бабусю, гайнула на три тижні в Карпати.

І от нарешті вона тут — серед пахучої хвої, де течуть мілкі та стрімкі річечки, річки, потічки, де все живе неймовірно цікавим власним життя. І тих три тижні вона постарається не згадувати ані Птаху, ані ті світи, які бачила. Хай зачекають. Бо Карпати — то така крута річ, заради якої вартує і час зупинити.

У таборовому житті майже нічого не змінилося: діти, що потребують звичної уваги, іноді аж надто прискіпливої, оскільки це не зовсім звичайні діти, дорослі, які спостерігають, наглядають, направляють, научають і принагідно також учаться. Мальва відчувала себе тут своєю. Бо якби не щасливий трапунок та добра воля Птахи, то хто зна, як склалося б її життя — життя сироти. Мальва вважалася в таборі своїм хлопцем. Вона не випадково взялася опікуватися дітьми-сиротами. Вже третій рік поспіль, ще від закінчення дев’ятого класу. Сталося все наче й випадково. Тоді одна доброчинна організація звернулася до головного тренера збірної міста з вільної боротьби з проханням посприяти волонтерському руху в залученні найкращих спортсменів та тренерів федерації для створення програми з фізичного виховання в таборах для дітей-сиріт. Зголосилося багато добровольців, однак все обмежувалося лишень усними настановами та складаннями планів на папері. Втілювати ж задумане погодилися тільки двоє, Мальва і Віра, старша на рік спортсменка, бо причини не їхати влітку завжди знайдуться. Вірка ледве добула два тижні, не втрималася. А от Мальві все сподобалося: і діти, і ті, хто це все для них організовував. Може, тому, що ніколи не почувалася між ними чужинкою. Розуміла добре, ті діти не потребували співчуття чи вдаваних жалощів, фальш відчували нутром. Була впевнена, вони потребують розуміння, як і кожен з тих, хто має повні родини, розуміння, яке часто батьки доволі легко замінюють матеріальним клопотанням. Розуміння, яке тут виставлялося на перші позиції, було відкритою раною, боліло й пекло. Мальва знала, майже підсвідомо, як давати тому всьому лад, бо вона свого часу могла опинитися серед таких дітей. Якби Птаха отой кошик з новонародженим малям підкинула під звичайнісінький пологовий будинок або під будинок дитини. Якби…

Мальва третій рік поспіль отримувала запрошення на волонтерство в цей табір і відмовляти не сміла, бо знала — на неї розраховують, на неї сподіваються. Може, то її офіра комусь там, кожен його називає по-своєму, хай буде так, як каже Птаха, — Творцю, так-от — то віддяка за те, що вона, може, й незаслужено отримала справжню любов, а не тільки співпереживання чи співчуття.

Все в таборі було добре продумане і підготовлене, бо ті, хто задумував цей табір, робили це з любов’ю. Цього літа в першому загоні, для найстарших, з’явився новий вихователь. Представився Мальві офіційно Святославом, хоча всі довкола його називали Святиком або Славком. Видавався аж надто правильним, зарозумілим, всезнайком. Завжди привітний, усміхнений, наче та дурнувата посмішка зумисне приклеєна до його обличчя. Мальва називала його паном Святославом, чи не єдина в таборі. Він їй не подобався, бо не зчитувався, як усі ті, хто перебував поруч. Птаха попереджала, що є між звичайними людьми й такі, сильні особистості, надто світлі або надто темні, що не можна їх продивитися. Святослав Величко, 23 роки. Талановитий маляр, непоганий композитор, пише музику та слова пісень для українських рок-гуртів. Закінчив Могилянку за фахом філософія в двадцять років (отакий вундеркінд), Львівську академію мистецтв, паралельно. На часі — аспірантура в Краківському університеті. Свого часу йому пощастило, як і Мальві, його всиновили в десять років. Заможні батьки дали йому добру освіту, прекрасне виховання.

В таборі Святослав вів уроки малярства для зацікавлених. Так-так, на його майстерні так і написано — «Уроки з малярства для зацікавлених», і туди повалили люди, аякже — дівчата аж пищали від задоволення мати такого вчителя: вродливого, мудрого, талановитого, сильного. Він просто виводив Мальву із себе. Денервували розмови про таланти юнака, постійні вихваляння оточуючими всіх його чеснот. Славко сказав, Святик заспівав, Славко написав, Святик намалював… Мальва не хотіла зізнатися, що також піддалася тому дурнуватому шалу, що панував у таборі, і несподівано почала закохуватися. Але, але… Оте чудо-юдо ідеальне, здається, не звертало на дівчат жодної уваги, тобто навпаки — поводило себе із усіма однаково чемно та привітно.

Так, Мальву він злив, злилася ще більше на себе, злилася і на Птаху, яка типу зробила їй приємність та благословила на табір. Так, злилася, бо вперше не знала, як себе поводити в такій дурнуватій ситуації. Образ Остапа, який інколи заходив у гості у мріях, зовсім зблід на фоні красеня та розумника Святослава-Святика, хай із ще дурнішим ім’ям, ніж у неї. Чим могла похвалитися вона? Майже студентка, непогана спортсменка, віршів не пише, не малює, не інтелектуалка, модельна зовнішність відсутня, читати не любить… Але вона безсмертна, а це вартує всіх тих чеснот, якими хизувалися перед хлопцем інші дівчата. Якби тільки Славко знав — хто вона, то поводив би себе з нею не так, як з усіма, — чемно, ґречно, стримано. Це б його точно зачепило. А що накажете робити? Прийти й ляпнути: «Слухай, пацан, я типу — безсмертна і обрана, давай дружити» (ага, дурка за нею після такого заплаче). Але якби таке сталося і він повірив би, то… О, тоді він би виділив її з когорти інших дівчат, не плутаючи її ім’я то з Мальвіною, то з Розою, то з Марфою… Навіть не стрималася, обізвала його при всіх склеротиком. На що Святик чемно відповів словами вибачення та перепросинами. Це злостило ще більше. Тоді вона знову зачала дратуватися через своє не зовсім звичне ім’я, якого навіть генії запам’ятати не можуть. А якщо не можуть, то мала б їх у носі і пішов би він… Так ні. Той придурок навіть снитися їй почав.

Мальва сиділа увечері над Чорним Черемошем і дивилася у воду. Все переплуталося у її голові. Рахувала дні, коли вже нарешті додому. Очі не бачать — серце не болить. І тим паче, що вдома на неї чекає Птаха і купа нового, незвіданого. Та навіть думання про Птаху не дуже витісняло помисли про Святослава.

Як вона не вчула приближення когось, не відає, тільки після того як легкий доторк руки впав на її плече, аж підстрибнула від несподіванки. Не злякалася, бо віднедавна нічого не боялася, лише озирнулася спантеличено. Поруч стояв Славко. Місяць сьогодні був повний, і Мальва могла розгледіти добре його обличчя. Здався серйозним і зосередженим, без звично приклеєної до писка посмішки:

— Вибач, Мальво, що налякав. Можна сісти біля тебе?

— Боже, ти не переплутав моє ім’я з Будяком чи Осотом? Яка честь для мене, — відповіла уїдливо, а тоді махнула рукою та додала трохи роздратовано: — Сідай, де хочеш. Я квитки на перегляд нічної ріки не продаю.

Святик примостився поруч. Могла відчувати легкий доторк його куртки до своєї руки. Великі мурахи шалено забігали шкірою. Таке з нею вперше, той хлопець приводив її в трепетний шал. Усередині заворушилася безпомічність, мала взяти себе в руки. Тому сиділа ошелешено, слухаючи скажений тупіт серця та стримуючи поривчасте дихання. Сподівалася, що він того гучного гупання не зауважить.

Святослав заговорив:

— Коли в десять років мене забрали з дитбудинку, моє щастя було безмежне. У мене з’явилися справжні тато та мама, найсправжнісінька родина, тішився дуже. Мої теперішні батьки дали мені гарне виховання, відмінну освіту. Я завжди мав все те, про що мріяв малим у сиротинці, про що мріють і ті, хто має батьків та не має статків… Та… Я так і не отримав справжніх батьків. Мої — дуже хороші люди. Так склалося, що Бог не дав їм власних, і вони, виконуючи місію «призначення людини на Землі» (слова батька), вирішили всиновити дитину. Це як один з пунктів їхньої програми. Я знаю твою історію, Мальво. В дівчат дуже довгі язики, вони люблять обговорювати кращих за себе. Твоя історія так схожа на мою. Ти також маєш нерідних батьків, але ти, на відміну від мене, отримала їхню любов. У тобі є світло, якимсь чином твої нерідні батьки запалили в тобі його чи навколо тебе. І ти наче одна з нас і разом з тим — інша. Може, кажу плутано. Зрозумій, я не дорікаю теперішнім батькам, навпаки — я їм безмежно вдячний за те, що вони для мене зробили… Вони просто не знали, як це — полюбити нерідне дитя. Вони пишаються моїми успіхами, таким сином, але… Чи це любов?

Славко замовк, Мальва також мовчала, бо не знала, як на те, що відбувалося, реагувати. Тим часом Святослав продовжував:

— Мальво, можливо, я не з цього кінця почав розмову, та… Той, я не просто так тут. Насамперед хочу вибачитися за свою тупу поведінку, за те, що називав тебе різними дурнуватими іменами. Вів себе по-ідіотськи з тобою, але то через розгубленість і тільки. Пробач, тому що…

Затнувся. Мальва здивовано повернула голову в його бік. Він опустив очі додолу, закусивши верхню губу, наче збирав докупи думки. Мальва поспіхом відвела погляд, вирішила не заважати. Якусь мить вони мовчали, можна була чути, як у траві перегукуються серпневі цвіркуни, а десь недалеко в брудній калабані верещать закохані жаби. Врешті Святик озвався:

— Тому що Мальва — прегарне ім’я. Ти така ж незвичайна, як і воно. Красива, гонорова і сильна квітка. Знаю, що поводив себе як справжнісінький віслюк, але…

Перевів подих:

— Мальво, ти — надзвичайна дівчина. І ти про це знаєш. Я — лишень один з… І, і, і я… Чи ти повіриш? Я з першого погляду. Назвеш мене прикрим невдахою — хай! Так от — з першого погляду я…

Замовк, збираючи докупи слова. У Мальви всередині все опустилося, в горлі пересохло.

Врешті голос і слова зазвучали сильно і рубано, Славко пересилив себе:

— Я кохаю тебе і хочу, щоб ти про це знала. Я впевнений — ти достойна кращого, аніж я, і ні нащо не претендую, просто не сказати про свої почуття не можу, бо ти — ідеал справжнього. Ти — найрозумніша, найвродливіша, найталановитіша, а я? Один з багатьох. Таких, як я, — безконечна маса, таких, як ти, — більше просто нема. Ти — одна-єдина на вічність, на мільярди. Ні, не так, я — дурень, Мальво, які там мільйони чи мільярди, таких більше нема, таких особливих. Ти — ідеал. А ідеал часто стає ідолом, точніше найчастіше може бути тільки ідолом, так от, ти — мій ідол, і тому я можу тільки сподіватися, що ти дозволиш мені бути твоєю тінню, твоїм рабом, просто твоїм, тим, чого ти захочеш, чи чим ти захочеш, щоб я був…

Від почутого у Мальви просто замакітрилося в голові. Цього вона не сподівалася почути аж ніяк. Вона ковтнула слину і подивилася в бік Святослава. Господи, це він про неї? То вона — найрозумніша, та, що не відрізнить Моне від Мане, що плутає сатирів з віслюками? Про свій інтелектуальний кругозір взагалі мовчить, розуму там, в головешці, хоч «добавляй». Ги-ги. То вона — вродлива, з вічно задертим носом, пацанячою стрижкою, малим ростом та синцями від тренувань по руках та ногах? А таланти? Вах, колись у дитинстві вона намалювала слона, то вчителька їй за дикобраза поставила десять… Ні віршів писати, ні пісень складати, хіба що писка начистити — оце запросто, але чи до цього тре’ мати таланти? Он на своїх уроках самооборони для дівчат вона будь-яку пацанку цього за два тижні навчить. А те, що вона безсмертна, то навіть не її вибір, «так сі стало», як каже колежанка мами тітка Віра. Та й про це взагалі ніхто не знає, бо про це на лобі у неї не написано і… Точно, хлопець прикалується, а вона, дуринда, вуха розвісила:

— Славку, ти прибалдів чи поганок об’ївся? Звар’ювати можна, друже! Це ти про мене оті всі словечка наговорив чи ще про якусь Мальву? Ти мене ні з ким не сплутав, шановний?

Точно, прикалується. Мальва піднялася з трави, хмикнула та пішла геть, не озираючись. Але їй так хотілося озирнутися, ледве стримувала себе. Ліпше б вона тоді озирнулася, певне, не однією халепою було б у неї менше.

Але Святослав не прикалувався. Після того вечора він просто не зводив з Мальви очей. Він дарував їй квіти, малював її портрети, вже зовсім по-дитячому запускав через квартирку її кімнати записки-літачки з віршами… Ну, яке серце від такого не розтане? Красень, у якого закохана вся жіноча половина табору, так упадає і за ким? За нестерпним дівчиськом… І Мальва розтанула. Вони багато говорили, жартували, Мальва навіть ловила себе на думці, що то не вона безсмертна, а він. Святик угадував всі її бажання наперед, інколи навіть думки. Таке буває в людей, що прожили одне з одним купу років і давно знають одне одного. Або, як каже мама, таке буває у тих, хто справді кохає. Очевидно — то друге. Мала таке відчуття, ніби знає Славка давно, просто вони ненадовго чомусь розлучилися, і ось тепер — знову разом, цього разу — назавжди.

Додому вони також поверталися разом. Святослав мешкав у Львові, вертав зараз до батьків, а з вересня у нього починався новий навчальний рік у Кракові. Мальві було все одно де. Поки що вона про перше вересня не думала, як і забула майже про Птаху, про всі оті викрутаси з безсмертними. Хіба що іноді їй снився Остап. Сидів на протилежному березі Черемошу і сумно зітхав. Але ранок той сон відносив кудись поза хмари, бо починався з телефонного дзвінка Святослава та слів: «Як тобі спалося, ангеле мій?» Мальва закохалася, і те почуття таки було взаємним.

9. Обмінчатник

Мальва ще ніколи по-справжньому не цілувалася, Батьківські та колежанські поцілунки не рахуються. А з хлопцями якось у неї не складалося, вони полохалися її, як чорт ладану, — бо крім спритних кулаків мала ще й надто гострого язика, тож всі залицяння могли закінчитися для кавалера трагічно або комічно, якщо не поб’ють, то висміють. Зі Святославом складалося по-іншому. Чи не вперше їй лестило те, що саме от такий, як Святик, що називається, втюрився в неї. До знайомства зі Славком вона частенько згадувала Остапа, служку Птахи. Запав він їй у серце і все. Таке не пояснювалося. Однак було якось ніяково розпитувати Птаху про хлопця. Бо та говорила такою високою мовою і про надто неземні речі, підхмарні матерії, що навіть ніяково ставало не то що запитувати, а навіть думати поруч з нею про якісь там звичайнісінькі зацікавлення молодої дівчини. Мальва ж покликана стати кимсь на кшталт бога, чи що. Дико звучало, однак… Саме це слово так і крутилося на язиці у Мальви, бо хто може бути безсмертним — тільки боги. Тепер майже зрозуміла, чому Птаха розділяє Творця і безсмертних, ніколи його, не називаючи Богом… Творець — один, а Боги… Напевне, що безліч, вони змінюють одне одного, залежно від цивілізаційних умов, рівня культури та освіченості. Тому, очевидно, ставити Птасі приземлені питання поки що не сміла.

І от в житті Мальви з’являється Славко. Такий, яким колись собі придумала справжнього майбутнього коханого: розумний, дотепний, ніжний, добрий, турботливий, закоханий, талановитий, а найважливіше — реальний. Його могла торкнутися, поговорити з ним, послухати. А майстерня Святослава — то правдивий вернісаж. Там пахло і солодко, і гірко — барвистістю, розчинниками та полином, чомусь довкола пахло полином. Святослав любив його малювати — пейзажі, натюрморти, портрети, але ніде в майстерні не побачила навіть листочка полинового. Картини здавалися надто справжніми, тому, певне й пахли. Відчувала добре в майстерні юнака ще чиюсь присутність, може, то була його муза, яка спостерігала за непроханими гостями десь з-під люстри, а чи то було натхнення. Трохи полохалася цього, завжди те, чого не розумієш, лякає. Найбільше вразив Мальву автопортрет. На ньому Святослав здавався аж надто реальним, чомусь дуже печальним, зі зболеним сумом в очах. Хлопець тримав у руках полиновий букет, а за плечима височіли гори, певне Карпати.

Тиждень вони зустрічаються вже у Львові, і Святослав Мальві все більше і більше впадає в душу. За три дні повертаються з морів батьки, тож Мальва мусить познайомити їх з Святославом. Татові він точно сподобається, історія — Славкове захоплення, а всі, хто любить історію, не можуть бути поганими людьми, в тому впевнений тато. Мальва Птаху також познайомить зі Святославом. Невідомо, як вона на нього зреагує, але то має бути цікаво. Чомусь найменше журилася зараз її реакцією, може тому, що кохала вперше в житті — по-справжньому.

Вчора познайомила Святослава з Лідкою, спеціально, вона ж бо проти Лідки як горобець супроти орла, сіра, непомітна. Лідка — красуня, розумниця, інтелектуалка. Так Святослав на Лідку за весь вечір тільки два рази і подивився: коли знайомилися і коли прощалися. Звісно, Славко з Лідкою відразу знайшли спільну мову, розмовляли на різноманітні теми, щось про Мане чи Моне. Дідько, досі їх плутає. Лідка ж пізніше передзвонила і сказала:

— Мальво, він — супер! Втюрився в тебе, дорогенька. Хлопець — золото: розумний, дотепний, вихований! Такі на дорозі не валяються, не проґав свого щастя, — жу-жу-жу з дифірамбами про інтелект Славка та про таланти.

Сьогодні сходили зі Святославом та Лідкою в кіно. Провели колежанку додому, а тоді Святослав повів Мальву.

— Зайдеш на чай? — запропонувала Мальва.

Було ще не дуже пізно, шоста година, тож… нічого поганого в її пропозиції не простежувалося. Тим паче що сусід та друг Сергій міг до неї і о дванадцятій на чай завалитися і це сприймалося батьками досить демократично. Але то Сергій, а тут…

На чай зайшов. Мальва готувала сяку-таку вечерю з канапок та трав’яного чаю, привезеного з Карпат. Святослав тим часом коментував все, на що натикалися його очі. Мальва робила саркастичні коменти, зауваги, які тільки веселили хлопця і зовсім, здавалося, не дратували.

А потім вони у кімнаті Мальви дивилися на компі таборові фотки, їх надіслали поштою сьогодні. Після зізнання в коханні над Черемошем Святослав, здається, уникав розмови про саме почуття. Мальву це трохи насторожувало, бо, крім тримань за ручки, їхні зустрічі та балачки нагадували взаємини з другом Сергієм — обом цікаво та весело. Інколи їй здавалася, що ті слова про кохання їй або наснилися, або примарилися.

— О, Мальво, дивися, яка ти на тій фотці серйозна. Мері Поппінс на відпочинку. А чиї ти це окуляри натягнула на себе? Нє, не Поппінс. Шапокляк.

— Ги-ги. Яка там в ср…, пардон, Шапокляк? Га! Прикольна фотка, чого б це я сміялася.

— Звичайно, прикольна! І ти прикольна.

— Тільки прикольна і все? — Мальва і сама не помітила, як почала кокетувати, майже як Лідка.

Святослав серйозно подивився на Мальву, легко накрив її руку своєю. Рука була трохи холодна.

— Ти не тільки прикольна, Мальво. Пам’ятаєш нашу розмову над Черемошем? Нічого не змінилося з того часу в моєму серці. Навпаки. Інколи я боюся тебе. Тобто боюся образити словом, вчинком, рухом. Торопію поруч, як дурень. От зараз так і кортить тебе поцілувати, а не смію, тому що не хочу тебе кривдити, не знаю, як ти це сприймеш.

Мальва розгублено закліпала очима. Відчула, як гаряча хвиля накриває її з головою.

— Ти — диво, Мальво. Я кохаю тебе, сонячна дівчинко.

Його очі навпроти, так близько-близько. Чути стукіт серця, тремтіння вій, гарячий подих. Ще мить, тоненька мить і… Цівочка світла з’єднує, огортає губи… ще трішки, і ті два подихи стануть одним, губи стануть медом і солодом і чеканням… І бажанням… І мрією… Світ гасне, загоряється щось усередині… Поцілунок — він та вона, мить та вічність… Більше нікого зараз не існує для двох сердець, що співають укупі…

— Стій! — різке, рубане, грізне. Гучний голос Птахи, а в ньому стільки перестороги і ненависті. Голос лунає наче поруч і водночас вдалині. — Відійди від неї, чуєш!

Мальва аж підстрибує від несподіванки, здивовано озирається на знайомий голос. Біля вікна — прекрасна та грізна жінка. Очі горять лихим вогнем. Вона ще не бачила Птаху такою.

— Птахо. Ти чо? По-перше, привіт чи якось там ім’ям того самого кола, чи тіпа того… Ти шо, з дуба рухнула? А по-друге, може навчишся якось попереджати про свої візити? Чемні люди стукають, перед тим як зайти.

Птаха не зважає на докори Мальви. Для дівчини вона ж здається божевільною. Невже людина не має права на особисте життя? Тоді вона протестуватиме, тоді на фіг треба і безсмертя, і всієї тієї галіматьї, що з цим пов’язана. Дівчина хапає за руку Святослава і міцно стискає її, наче хоче ще раз переконатися, що він — реальний, справжній, не витвір уяви, з плоті та крові. А якщо Птасі не подобається Святослав — то це виключно її проблеми. Вона зараз їй усе скаже. Хто вона така, щоб командувати нею? Так, Мальва зараз скаже, що начхати їй на той вигаданий примарний світ безсмертних, їй хочеться зараз простого людського щастя, того, що мають її батьки, мають її однолітки, колежанки, приятелі і вона зможе мати, якщо поруч буде Святослав.

— Птахо, дай мені спокій, — говорила наче через пелену, здається, дерев’яним голосом. Аж не впізнавала сама себе. — Перестань втручатися в моє життя. Ти зараз тут зайва, невже цього не розумієш? Що я, не маю права поцілувати того, хто мені подобається?

Господи, як вона тепер пояснить звичайному хлопцеві, що то за одна з дурнуватим ім’ям Птаха вештається її квартирою?

Та Птаха, схоже, ігнорує слова Мальви. Вона дивиться тільки на Святослава. Мальва і собі повертає голову до хлопця. Дивно, але той не злякався і навіть не здивувався несподіваній появі чужої жінки в кімнаті. Звісно, він міг подумати, що то Мальвина сестра чи якась родичка, тобто божевільна родичка.

— Відійди від неї, чуєш? Востаннє попереджаю.

Святослав криво посміхається. Міцніше стискає руку Мальви. Від того доторку дівчині ще дужче хочеться лишатися з ним, розумним, тактовним, талановитим, її, таким справжнім та закоханим, з ним і подалі від трохи ненормальної Птахи. Святослав пригортає її рукою та шепоче на вушко:

— Мальво, серденько! Дівчинко моя! Я кохаю тебе! А ця жінка тут зайва. Давай проженемо її або… Або… О, так, це навіть краще. Ти підеш зі мною, куди я тебе покличу? Підеш?

Потім Мальва сама собі не змогла пояснити, що тоді на неї найшло. Їй враз стало байдуже і до батьків, і до Птахи, і до примарної місії безсмертної, був тільки солод його губ на її устах, дотик його руки і її готовність йти за ним на край світу, тільки щоб ще раз відчути подих його уст на своїй шкірі. Уста до уст… Звичайно, вона скаже: «Так». Спокійний голос Птахи випереджає її на півмиті, і недоказане так і застрягає всередині:

— Не смій її зваблювати, Стрибе! Тим паче — цілувати. Навіть для темних це занадто, ти ж не збоченець, — у голосі, крім ярості, дзвенить ще щось, схоже на помсту та сарказм. — Мальва — твоя рідна донька. Наказую тобі волею Сонця і Місяця вернути назад Обміну, доброю волею те зробити, сльозами вітер обмити, полин з душі забрати, подобу справжню прийняти.

Щось ляснуло в повітрі після сказаного і… Наче хтось з доладно збудованого будинку з красивими вікнами з видом на океан, кольоровою веселковою дахівкою, розкішною терасою витягнув одну-однісіньку цеглинку, та цього виявилося достатньо, щоб перетворити дім на купу сміття. Святослав відсахнувся від Мальви після почутого. Мальва здивовано витріщилася на хлопця. «Про якого такого батька говорить Птаха?» Славко ж тільки на пару літ старший від неї.

Та… Чар зачав опадати додолу зі Святослава, і Мальва бачила, як світлячки-зорі злітали з його рамен, голови, рук, ніг додолу, стаючи ледь помітними, проектуючись, складаючись пазлами в ту картину, яка так вразила Мальву в майстерні Святослава, — «Автопортрет з полином».

Рішуче до них підійшла Птаха.

— Картина на стіні. Обміна переді мною, вітер по спині, ватра угорі, коловраєм заклинаю, словом сильним очищаю, — заговорила-заторохтіла ледь розбірливо.

А тоді шарпнула до себе ошелешену почутим й побаченим Мальву, відтягнула від того, що залишилося після Святослава, на безпечну відстань, загородила собою. Мальва перелякано зажмурилася, переосмислюючи щойно побачене та почуте. Боялася дивитися на того, хто чи що зараз мав явитися перед ними після того, як мана впала. Той чар розвіяла Птаха. Схоже, обмінчук, як його називала Птаха, не пручався. Нарешті зважилася, підняла очі на Святослава й обімліла, замість нього перед нею стояв зовсім дорослий чоловік, трохи, може, молодший від її тата, високий, чорноокий, коротко стрижений, красивий і разом з тим… Вона впізнала його. Коли вперше грала на своїй дримбі, бачила того чоловіка у своєму видиві.

Чужинець заговорив незнайомим голосом, не Святославовим:

— Що ти сказала? Вона…

— Вона твоя дочка. — Птаха говорила спокійно та впевнено. — Я брехати не вмію — ти це знаєш. Ліпше змовчати, аніж говорити неправду. І вона — майбутня безсмертна, твоя донька та онука великого Мора, великих темних. Донька, яка народилася випадково від жінки, яку ти зараз і не пригадаєш, у тебе ж їх стільки було!

— Що тут відбувається? — ледве пролепетала Мальва, вона не могла зрозуміти одного: — Дядьку, ви хто? Птахо, що ви зробили зі Святославом?

Птаха не зводила очей з чоловіка.

— А ніякого Святослава, Мальво, ніколи не було. Точніше, він є. Пригадуєш майстерню художника Святослава і його автопортрет? Справжній Святослав на ньому. Я тільки-но зачула запах полину — відразу здогадалася, в чому справа. Цей пан — великий маніпулятор. Обміну зробити доволі легко, темні цим грішать часто. О, так! То легко: слід позичити, тобто силою відібрати, подобу людини, а саму людину перетворити в якийсь предмет — ложку, тарілку, горня. О, Стрибог у нас естет, любитель прекрасного. Скористався картиною. А зараз познайомся з ним ближче, Мальво. Перед тобою великий маніпулятор, вишуканий спокусник та досконалий знавець темної магії — Стрибог, великий темний, син володаря темного світу. Я так зрозуміла, це твій новий Вчитель від них. Пригадуєш, ти запитувала — «Коли вже нарешті з’явиться?» Маєш тобі, явився — не запилився. І як вишукано. Ти майже капітулювала перед його чарами, без бою. Бачиш, Мальво, у темних свої методи знайомства з майбутніми безсмертними, особливо жінками. Закохати, звабити… Я знала, що так станеться, тому була напоготові.

— Але хіба так можна чинити? Це неправильно! Це ж облуда, це ж… — Мальва дивилася розгублено то на Птаху, то на Стриба.

— Так, неправильно, Мальво. Але це стиль роботи темних. Зради, обдурювання, брехня, спокушування. І зараз би спрацювало, але… Ох, Стрибе-Стрибе! Я думала, що за пару сотень літ ти таки змінився… На жаль, горбатого могила виправить. Знаєш, Мальво, і йому цього разу все майже вдалося. Однак… Правда, цікаво, Стрибе! Ти ж знаєш, що я брехати не вмію, і тому зупинився? — Птаха говорила сумно і трохи розгублено. — Я до кінця не вірила, що під Обміною заховався ти, але полин, Стрибе, полин… трава має пам’ять, а я вмію її чути.

Стриб стояв з гордо піднятою головою. Він не опускатиме її перед нею, нізащо, ніколи. Хай виговориться, а тоді прийде його час діяти.

— Пам’ятаєш, Мальво, ти мене розпитувала про справжніх твоїх батьків? Так от, цей огидний пан — твій батько, як тут у вас кажуть — біологічний батько. І ти, Стрибе, познайомся. Мальва — твоя донька, про яку ти ніколи нічого не знав і знати не міг.

Стриб трохи збентежено посміхнувся, уважно дивлячись в очі Птасі. Та говорила правду. Він перевів очі на дівчину, що визирала з-за спини Птахи. У нього є дочка? Доросла дочка, але як?

Обхопив руками голову, закрив очі. Збирав докупи думки, фрази, спогади… Батько допоміг йому знайти Птаху, а він за це мав доправити нову безсмертну в Оселище Відтіні. План був геніальним, використати Обмінчука, такого собі закоханого ідеального Святослава, і постаратися звабити ще кволий незрілий розум, нехай майбутньої безсмертної, але ж юної дівчини. Це виявилося не таким складним завданням. Тим паче, що майже не прикидався, Мальва так нагадувала Птаху… Думав, це він заганяє Птаху в пастку, показує їй — хто вона така насправді, слабачка та безпомічна жінка, а тут таке… Мальва — його донька. Струснув головою. Згадав листа Птахи. Стільки разів перечитував його, що врешті вивчив напам’ять: «Нехай тобі так само болить, як і мені боліло купу літ. Маленька помста сильної і слабкої жінки». Врешті відвів руки від очей, заговорив:

— Отже, це помста. Ох, як вишукано! Але чи то в дусі світлих таке витворяти. Ревнива дуринда! Птахо, ти ж світла, як ти могла? Тепер я розумію понаписуване тобою в тому листі. Хотіла навчити мене жити без тебе? Що, переконалася — не мертвий, живий перед тобою стою. Чи ти сподівалася, що я тупо чекатиму тебе в Яровороті, в чужому для мене місці? Мене тільки ти там тримала. Не стало тебе — не стало й причини отам залишатися. О, так благородно в листі написалося: «Мій відхід — це постріл в голову». Ні, ні, любонько. Ти попала в інше місце. Ти це спеціально організувала, мою ганьбу? — розгубленість чоловіка танула. Перед Птахою та Мальвою стояв жорстокий чоловік, який чітко карбував слова, а ті злітали з уст залізними шматками.

Мальва зіщулилася, їй здалося, що в кімнаті стало холодно, щось невидиме з тими словами захопило простір кімнати і наче білий іній вкрив все довкола. Але поки що біля Птахи було безпечно. Стриб нахмурився, заплющив очі.

Цього всього для Мальви на один раз було забагато. Темний Стриб — її батько, світла Птаха — дружина Стриба, але не її мати. Як ті двоє могли бути разом? Божевілля, божевілля! І хто врешті вона? Заручниця сварки оцих двох чи щось більше? В голові запаморочилося, вчепилася ззаду в руку Птахи. Та, здається, все розуміла. Обернулася до неї, похапцем запихаючи щось їй в руки, швидко прошепотіла:

— Мальво, дівчинко моя, візьми свій ключ і забирайся звідси якнайдалі. Ця розмова добром не закінчиться. Всі відповіді потім. Зараз тут буде гаряче, — помітивши, що Мальва хоче заперечити, бо ще ніколи не подорожувала сама за допомогою варгана, тільки разом з Птахою, випередила її: — Розумію, що не знаєш добре, як ним користуватися. Просто подумай про когось чи про щось, намалюй картинку в голові й, коли гратимеш на дримбі, тримай її, не відпускай. Забирайся якнайшвидше, благаю.

Птаха знову розвернулася до Стриба. Той люто дивився на неї. Таким вона його знала, ще коли не була безсмертною, таким він був, коли померли її батьки. Але тоді вона була маленькою загубленою дівчинкою. А зараз… Зараз вона не боялася його.

В кімнаті затріщало, то Мальва скористалася ключем. Стриб подався вперед на той шум, але Птаха помахом руки його зупинила, чоловіка відштовхнуло від неї. Якусь мить стояв ошелешений тим, що вона посміла нехай легко, але вдарити його прокляттям. Криво посміхнувся. Він добре знав свою кохану.

— Скільки часу ти знаєш про мою доньку, Птахо? Скільки часу, кохана? Ми жили з тобою, правда ж, добре? Я заради тебе зрікся своїх, а ти… Ти знала і нічого мені не казала про доньку? Ти, моя дружина, ховала від мене мою ж дитину. Скільки літ? Не мовчи, не мовчи…

Лють, образа, гнів і майже втрачене почуття, що все ще можна виправити, вернути Птаху собі, почути від неї якісь втішні слова, стояли в очах Стриба. Але Птаха цього не бачила чи не хотіла бачити:

— Я думала, ти подорослішав, Стрибе. Хлопчик повернувся до татуся? Чому я не здивована? Ти приклав пістолет до лоба, Стрибе, цитуючи мене, і вистрелив. Навіщо? Ти ж розумієш, що це наш з тобою кінець і назад дороги вже немає…

Говорила стримано, майже пафосно, чітко карбуючи кожне слово. І тільки блідість обличчя видавала — вона хвилюється. Бо він ще досі їй не байдужий.

— Ти не відповіла на моє запитання, Птахо. — Чоловік не зводив з неї очей. — Скільки, Птахо, ти знаєш про Мальву?

Не вміла брехати, не відводила від нього своїх очей:

— Від початку. Я допомогла їй народитися, хоча тоді ще не знала, що вона твоя дитина. Дізналася після того, як стало питання про порятунок Мальви. Вона народилася у світі поляниць. Пригадуєш Верху?

Зробила паузу, вдивляючись у його обличчя. Він пам’ятав, бачила добре — пам’ятав. Закололо всередині. Отже, не одна з багатьох, а така, що не забувається. Ревнощі затуманювали розум, гнала їх геть, мусила мати здоровий глузд, щоб зараз давати раду тій нелегкій ситуації, в якій опинилися світлий та темний світи. Нова безсмертна — з роду темних смертних, і, начебто за попередніми колишніми домовленостями, перше право на неї мають темні, але вона виросла на світлому боці і світла допомогла їй з’явитися на світ.

— Пригадуєш Верху? — перепитала ще раз, уже для себе. — Вона мати Мальви. Дівчину-сироту я віддала простим смертним, і вони виховали Мальву як рідну.

— Сироту? А я? І ти це говориш так спокійно? — Стриб скаженів, ледве стримуючи себе. — Ти віддала онуку та доньку великих безсмертних якимось невдахам? Прості смертні виховували та ростили в цьому жалюгідному світі мою дитину, мою єдину доньку? Ти — божевільна ревнива жаба, жінко, а не велика Магура!

Стриб закрив очі, він ледве стримував гнів, щоб не вбити зараз ту, заради якої ще пару годин тому був готовий умерти.

— За що, Птахо? Скажи мені, за що? Я тебе так любив. І досі ще… — вклякав, розуміючи, що всі слова про кохання зараз падають у безодню, тому стогнав, як тяжко ранений звір: — Як ти могла, кохана? Як могла?

— Ти мене зрадив! Ти мене зраджував завжди, — мов наконечник стріли, слова впивалися в мозок.

— Чим, скажи мені, чим? Тим, що настільки кохав тебе, що боявся, чи тим, що не витримував інколи твоєї сили, розсудливості, правильності і втікав до подібних на себе — не таких ідеальних. Птахо, зірко моя, та пожежа, що зветься коханням до тебе, мене просто спопеляла. Так, я втікав до інших жінок, але тільки до їхнього тіла. А моя душа? Вона завжди з тобою. І навіть тепер частинка її залишається при тобі.

Перевів подих.

— Що? То ти пожежі боявся? А Мальва, хто вона? Це лишень іскорка чи ні? — Птаха жорстоко посміхалася. — А чому ти не спитаєш, чи боліло мені, коли я дізналася, що простій смертній ти зумів подарувати щастя материнства, а мені, яку ти начебто обожнюєш, — ні. Розмову завершено. Якщо і далі діятимеш такими ж методами, то не бачити тобі Мальви ніколи.

— Ти не можеш. Не можеш. Ти не така, Птахо! Це жорстоко. Я мушу поговорити зі своєю донькою. Куди ти її відправила? Вона тут, у цьому місті, правда? Вона ж не вміє користуватися отим вашим ключем, він може її вбити, як темну.

— Ні! Не вб’є, і вона може. Ми з нею це вже не раз робили, бо з Чорнобогової чари вона не пила і йому обіцянок не складала. Так, вона донька темного, але не темна. Бо вона ще й дитина своєї матері, простої смертної.

— Що? Ні, Ні! Чуєш, Птахо! Вона насамперед моя донька, вона онука самого Мора! Чуєш, жінко, по-доброму прошу! Поверни доньку. Куди ти її заслала, у Яроворот?

І Птаха не втрималася. Говорила, говорила, говорила, звинувачувала, кричала… Наче хотіла враз виштовхати разом зі словами всі свої болі та жалі, вилити кохання із серця, очиститися і втриматися не могла. Зламалися всі гальма, все котилося кудись згори в провалля — і нікому нічого доброго це не обіцяло.

10. Помста

«Очікування битви — гірше, аніж сама битва…» — промовляла його свідомість голосом Птахи. Це була не просто битва, то починалася війна.

Ще ніколи йому так не боліло. Майже задихався від того болю. І найгірше, що то не фізичний біль, боліло геть в іншому місці. Здалося — помирає. Та, кого найдужче кохав і, попри свою теперішню ненависть, продовжував кохати, зрадила. Підло, підступно, вишукано, довершено. О, вона завжди все робила довершено…

Коли це сталося між ними і чому? Кохання перетворилося на ненависть. Пригадує, мов крізь пелену, її слова — колючі, болючі, мов гостре каміння, що влучає простісінько в душу, наче то хтось чужий, а не його Птаха їх вимовляла. Наговорила всякого, довела до шаленства. Голову наче закутала пелена люті. І він уже не контролював себе. Не пригадає зараз, як це сталося. Він ударив Птаху одним з тих проклять, які вражають навіть безсмертних і які відомі не всім безсмертним, тільки тим, хто безсмертний не в одному поколінні, і ті заклинання передаються з роду в рід. Так-так, він готовий був її в той момент вбити. Ті заклинання заборонено застосовувати, але зараз байдуже, що йому буде за це, він стояв на початку якоїсь страшної та небезпечної дороги, звідки не вертаються, тому що… Тому що вона тепер ніколи не стане його, а що потім діятиметься з його життям без неї — то вже дрібна історійка. «Птахо! Птахо! Чому? — простогнав всередині смертельно ранений звір. — Сама напросилася, сама». О, яка вона була лиха та прекрасна в тій своїй люті: очі горіли вогнем, щоки палали безумством, слова ненавистю. Називала його вбивцею, зрадником, ґвалтівником. Звинувачувала, мстила, як проста смертна жінка. Чому, чому, Птахо, ти раніше це шаленство в собі стримувала? Воно ж таке справжнє і несамовито прекрасне. Якби ти хоч інколи дозволяла собі ставати простою жінкою, а не еталоном, богинею, то чи подумав би зрадити тебе? А вона говорила-говорила-говорила. І про те, що то він убив її батьків. Невже не пам’ятає Арату та Світ Чотирьох Сонць? Але він справді не пригадував того світу, бо скільки їх було, тих випалених ущент світів. А Птаха вперто стояла на своєму — пильно дивилася в очі одним з тих своїх поглядів, коли брехати несила. Він не пригадував. Вона напосідалася. Запитувала, чому тоді, коли він ґвалтував її світ, залишив живою маленьку семилітню дівчинку, придавлену поламаним возом? Чому не добив її? Якби ж то знати! Інколи на нього находило, так на нього — на Стрибога, жорстокого та безжального, посеред бою заповзало в серце якесь шаленство, і він робився милосердним до ворогів, до друзів, до простих смертних, яких він завжди недолюблював, навіть коли став Стрибом, нічого з тим вдіяти не міг. Така слабкість тривало недовго, і Стрибог знову перетворювався на немилосердного та жорстокого.

Приклав руку до грудей, усередині в шаленому танці гупотіло серце. Закрив очі, намагаючись приборкати той ґвалт. Натомість стало ще гірше, бо голову заполонили барвисті картинки — мальви в Яровороті під вікном, перса його Птахи, які пахли завжди вітром. Шовк чорного волосся між пальцями, шелестіння пелюсток-вуст, присмак ванільний від поцілунків. Божевілля, жодна з тих смертних дуреп її не замінить, уже пробував не раз, а вона… Вона того не розуміла, його тілесні зради — тільки тілесні і не більше, одна з глупуватих спроб мати життя без неї, без її тіла. Ненавидів себе за таку аж нестерпну залежність від жінки. А Птаха? Вона йому цього не простить, не простить закляття, яким він її ледве не вбив. А може, і вбив, того він не знає, бо хтось в останній момент вихопив тіло жінки з-під його носа, ставлячи надійний захист. Це міг зробити тільки хтось дуже сильний. Стриб рятівника не впізнав. Та й був настільки лютим, що майже нічого не усвідомлював. Відразу зрикошетило й потрапило в один з островів у Світі Єдиного Бога. Здається, Японія чи щось таке? Було байдуже, хай! На тому острові нічого ж цінного немає — хіба що якась мільйонна шопта смертних ідіотів, які й так помруть рано чи пізно, виконуючи типу велику місію. Ага, місію вони виконують! Живуть одним днем, місіонери срані.

Він — не тільки покинутий, а й вишукано одурений тією, яку обожнював, заради кого був готовий геть на все — тільки б вона того захотіла. Свароже, як вона могла, як вона так могла! Батько його попереджав, жінка годиться тільки для ліжка, а коли їй дозволити керувати долями та світами, вона стає навіженою, зухвалою, впертою та свавільною. От і Птаха! Помстилася — вишукано та достоту досконало. І ті світлі ще щось темним закидають! Сімнадцять літ ховати від нього його доньку, знати сімнадцять літ, що у її коханого є дитина, яка росте без батька. Як не дивно, він добре пам’ятав матір Мальви — горду, вперту, вольову. Вона так йому нагадувала Птаху, але мала в серці забагато самопожертви, щоб надовго залишатися його, і до всього — була смертною. Дитина, його донька. От ім’ячко дібрали. Цікаво, чия ідея? Напевне, Птаха постаралася. Любила жінка мальви! І він також їх любив, вони від ніжного доторку його Птахи ставали особливими. Мальва — як квітка. Ну, що це за безсмертна з таким ім’ям? Цар-Мати точно так по-дурному власну онуку ніколи б не назвала. Та хай, бо це не найгірше. Донька його ненавиділа, читав то в її очах. Але він ніколи не посмів би проти власної дитини зробити щось підступне. Це все Птаха, Птаха. Нечувано — дитину безсмертного, онуку безсмертного, правнуку безсмертного виховували якісь прості смертні йолопи з отого дурнуватого міста, обтиканого кам’яними левами, у Світі Єдиного Бога.

Стрибог стояв на Високому замку і дивився на Львів. Він зневажав це місто, його мешканців, себе в ньому. Те місто посміло з майбутньої темної безсмертної почати ліпити світлу. Батько б його зрозумів і підтримав. Він поверне собі Мальву, щоб йому це не коштувало! Зараз її слідом йдуть найкращі батькові помічники, вони наздоженуть. Але на що заслуговує це місто? На смерть — болісну і повільну.

Підняв руку на рівні очей, розчепірив пальці. Говорив сам до себе, була п’ята година ранку, коли ще тільки-но сіріє, порожньо, смертні сплять:

— Що тобі подобається більше, Стрибоже, буревій, смерч чи вода, щедро приправлена тифом або холерою? А може, щось інше придумаєш, більш гуманне, але більш жахливе?

Він не жалів ані міста, ані тих, хто там унизу в ньому жив, бо зараз відчував себе богом, страшним темним богом, а ті, що там внизу, — мурахи, дрібнота, порошинки.

Думки перемкнулися на пошуки гідної помсти. Раптом чиясь легка і водночас рішуча рука лягла йому на плече:

— Тільки попробуй, любий! — голос звучав м’яко та стримано.

Озирнувся, поруч за спиною стояла сердита та грізна Мара. Велика володарка смерті. Вона ніколи близько не підходила до нього. Інколи поруч відчував її присутність, інколи відчував навіть її допомогу, чомусь і такі моменти траплялися, але ніколи вона з ним не розмовляла. Птаха з Марою були на ти, знав то добре. А тепер — ось Мара стояла поруч, невже прийшла помститися за Птаху? Очі володарки смерті горіли лихим вогнем. Учорашній Стриб, може, і злякався б того її вогню, але не теперішній Стрибог.

— О, маєш, і хто ж то такий гуманний тут з’явився? Невже та почвара, що сама життя забирає і сентиментами при цьому кидається? Попробуй, кажеш? — майже засичав. — Попробую! І що ти зробиш? Мені начхати на наслідки, йди краще покарай свою колежанку Птаху, то вона винна у тому, що відбувається. Відійди, Маро, вбік, ти — така ж сама безсмертна, як і я. Я влаштую тобі великий бал — море трупів та неоплаканих душ, бери — веселись. Ти ж любиш це! І не погрожуй мені. Віднині ніхто мені не указ, крім батька — він би мене зрозумів.

Мара пильно дивилася на Стриба. Була одного росту з ним — висока, ставна, вродлива. Він міг добре розгледіти чорні, як ніч, очі, довгі вії, брови-стріли, уста, зібрані в бутон. Мара сердилася, дуже. Несподівано вхопила Стрибога за руку, стиснула її:

— Батько, кажеш? О, так, Мор тільки те і робить все своє безглузде життя — зваблює, обдурює, вбиває, мстить. Тому я колись від нього й пішла, заплативши за волю, як бачу, надто велику ціну.

— Що ти таке верзеш, жінко! Хто ти така, щоб розпікати мого батька, наймогутнішого серед темних?! Мій батько — моя гордість, не смій паплюжити своїм поганим ротом його славне ім’я. Він зради вміє прощати, він не Птаха, він — це моє все сьогодні.

— Та ну, якщо посмію назвати твого батька бараном чи віслюком? Що ти мені зробиш? Навернеш ще одним з отих дурнуватих заклять, яких тебе Мор навчив? А чи навчив він тебе відбивати їх? Я також декілька знаю новеньких-свіженьких, може, позмагаємося. Тільки май на увазі, любчику, це такі, яких тебе не навчено. І знаєш чому?

Стрибог здивовано закліпав очима. Він чув від батька, що Мара колись була на боці темних, але одного разу чомусь пішла від них. Ні, вона не перейшла на бік світлих і не стала сірою. Просто зробилася нічиєю. Є в їхньому світі пара таких недотеп, у Яровороті їх називають спостерігачами. Але слова Мари, що вона знає їхні сімейні прокляття і вміє їх відбивати, трохи його спантеличили. Бачив — вона не обдурює.

— Не буду я тебе чіпати. Йди геть. Чого напосілася? Зачепили твою Пташку? Прийшла, командує, наказує. Яке ти маєш право наказувати мені? Таке право має хіба що батько і все.

— Та ну? — Мара якось трохи сумно посміхалася. — Отой небезпечний маніяк-різник, якого давно вже слід позбавити безсмертя і який зараз просто змушений стримуватися?

— Не смій ображати батька! Чого припхалася? Я тебе кликав? Ще помирати не збираюся.

— Ти не збираєшся, і вони також, — Мара тицьнула пальцем у бік міста. — Гарний син свого батька.

Останні слова говорилися зі зневагою, трохи зі зверхністю. Стрибог стиснув кулаки, лють заполонила його зсередини, ще мить — і він вибухне:

— Мій батько зробив мене таким, яким я є, а ти, а ти…

Мара опустила очі додолу:

— А я? Зробила велику помилку. Не слід було залишати тебе з Мором. Та коли з’явилася у твоєму житті Птаха, зраділа дуже й подумала, що вона зуміє підправити те, що не вдалося мені.

Мара журно посміхалася.

— Чекай, що значить: залишати з Мором? Агов, Маронько, в тебе з головкою все гаразд?

— Я — твоя мати, Стрибоже, та, що народила тебе.

Навіть вчинок Птахи не видавався таким страшним у порівнянні з щойно почутим.

— Ні-ні-ні, не може такого бути, тому що не… — Стрибог почав задкувати, викинувши перед собою руку, мов щит, перечепився ногою за суху гілку і гепнувся. Сидів, розгублено дивлячись знизу вгору на величну постать Мари — володарки смерті.

Вона — його Мати? Обхопив голову руками, в голові панував хаос. Ще трохи, і він здуріє від того всього. Птаха, Мальва, а тепер ще й це… Мара присіла поруч. Він дозволив їй сидіти поруч. Вона поклала йому руку на голову, і він раптом кудись провалився, спочатку то була суцільна темрява, потім розвиднілося і…

Він — маленький семирічний хлопчик. Батьки сваряться в спальні, і вже не вперше. Він не звертає на це уваги. У вітальні заліз під стіл, уявляючи його печерою, в якій мешкає страшний Дванадцятиголовий Змій, а він мусить його побороти. В кімнату вбігає розлючений Мор, слідком — не менш сердита Мара. Хлопця вони, звісно, не бачать. Бо вони зайняті сваркою, власними переживаннями, мареннями.

— Цьому ніколи не бути! Чуєш, жінко? Придумала ж таке: піти і забрати з собою сина? Нізащо, дорогенька, тільки наважся, ти мене знаєш. Що це за вигадана історія про твоє так зване спостерігання? Брехня! Я за вітром пущу всі твої пречудові світики, якими ти опікуєшся. Що, цікаво, тобі наобіцяли, що ти зважилася покинути нас? Це робота світлих, точно!

— Світлі тут ні до чого, Море. Мені набридли твоя жорстокість і постійне маніакальне бажання вбивати, шматувати, нищити. Ще трохи — і не залишиться, крім нас, нікого…

— От і добре, смертні заслуговують на таке поводження. Помилка творіння!

— Це безглузда розмова, вже всоте повторюємося. Вони — не помилка, як і ми. Чи ти сумніваєшся в мудрості Творця?

— Я не сумніваюся в Творцеві, я сумніваюся в тобі. Не пересмикуй! Малого не віддам і тебе не відпущу.

— Відпустиш, бо знаєш, що не маєш на мене жодної управи. Чи ти хочеш, може, щоб в родинах темних перестали народжуватися нові безсмертні?

Пауза. Мор не хотів цього і далі вже говорив трохи спокійніше:

— О, як ти заговорила? Маніпулюєш мною? Можеш забиратися, якщо так тобі дуже горить, але…

Мор жорстоко посміхався. Мара добре знала, чого можна чекати від чоловіка, бо той коли мстився, то не жалів нікого і нічого.

— Але без Стрибога! А то… Ну, ти зрозуміла!

Опустила очі додолу. Думала якусь мить, та, схоже, вона передбачала, що все може так закінчитися:

— Що ж. Вибір без вибору? Пропоную угоду. Стрибог житиме з тобою, однак віднині я контролюватиму твої дії, Море, щоб наламаних дров було якнайменше. Рівновага, чоловіче, рівновага.

— Добре, — доволі легко погодився Мор.

— О, ні! Ти маєш поклястися, що дотримаєш слова.

Мор трохи розгублено дивився на Мару. Вона була жінкою, але не дурною.

— Добре-е-е-е, той — клянусь!

— Не так, дорогесенький, а сам знаєш як! Пішли до Чорнобогового джерела.

Під столом почулося шелестіння, і звідти виповз переляканий та збентежений хлопчик:

— Тато, мамо, не сваріться, будь ласка. Я вас так люблю!

Мор з Марою перезирнулися спантеличено. Чоловік криво посміхався:

— Дурепа ти, хоч і безсмертна! Пішли до Чорнобога. Але ще одне. Моя клятва взамін на твою клятву. Стрибог віднині забуде про те, що ти була його матір’ю. Що, слабо?

Бліда Мара притулила праву руку до серця, стояла нажахана та розгублена, навіть здавалося, що жінка зараз втратить свідомість, та вона пересилила себе. Говорила спокійно і наче відчужено:

— Готовий йти до кінця, Море? Що ж… Доки ти триматимеш своє слово, держатиму його і я. Чи не забагато хочеш? Бачу, забагато! Тому до нашої домовленості додаємо маленький пунктик. Жодних смертельних невідкуплених заклинань, родових чи непрощенних проклять на голови світлих безсмертних віднині з боку темних. І за це відповідаєш ти! Як тобі таке?

Мор сердито в знак згоди кивнув.

Мара обернулася до сина. Щокою жінки потекли сльози, вона підбігла до хлопчика, почала його цілувати, пригортати, шепотіти якісь ніжні, тільки їм обом відомі слова.

Його мати обміняла його на спокій у світах, велике благо, про яке так любить теревенити Птаха, і тут дістало його. Батько, мати… Що вони сотворили з його життям? Він мав ненавидіти їх обох. Зрештою, він не кращий від них. Син власних гріхів та батьків.

— Чому ти порушила обіцянку, дану Мору? — прошепотів Стрибог.

— Тому, що ти щойно застосував смертельне закляття, яке ледве не вбило світлу безсмертну і не занапастило купу люду в цьому світі, а в нашій угоді з твоїм батьком є пункт — не вбивати світлих безсмертних, бо ми рівні. Клятву порушено.

Стрибог знав тепер, звідки в його душі світло, яке вміло кохати і яке закохалося в Птаху. Ненавидів зараз свою матір і за це. Крикнув, кинув дошкульно в обличчя:

— Невже ви, жінки, всі одинакові? Птаха цього заслужила, чуєш! Вона зрадниця, як і ти. Вона залишила мене, як і ти колись. Вона ховала від мене мою доньку. Вона купу років знала про неї й мовчала. Вона…

— Стій, замовкни, сину. Ти й так задалеко зайшов. Вона се чинила за моїм наказом. Вона спочатку навіть не здогадувалася, що Мальва — твоя донька.

— Що? — ошелешено дивився на Мару.

— Подивися на себе. На кого ти схожий? Грабіжник з великої дороги. Мстити, палити, забавлятися з жінками, вбивати, грабувати — цього тебе добре навчив батько. Що ти міг дати Мальві, окрім чорноти, яка й без тебе, живе у її душі? Так, це я відправила Птаху в світ поляниць, щоб урятувати дитину. Якби не Птаха, то Мальва не народилася б. Спочатку Птаха допомогла Мальві народитися, а потім… Потім вона знайшла суху мальву зі свого саду в пелюшках маляти і все зрозуміла. Горбатого могила виправить, так кажуть, здається, у цьому світі про таких, як ти. Я заборонила приносити немовля в Яроворот. Забагато світла для доньки темного безсмертного — це також небезпека. А тут й ревнощі твоєї Птахи зіграли мені на руку. І Мальва замешкала у цьому доволі нейтральному світі, де є все — і світле, і темне, на рівних.

— Але ж вона моя донька, мамо! І ми, темні, маємо першочергове право на неї.

— Що, право? Ти ж купу літ жив у Яровороті, і тебе там не з’їли. Навпаки — навіть поважали. Я пишалася тоді своїм сином! Що ж ти таке кажеш: «Мальва — темна»? Дурниці! Вона не товар, сину! Вона — жива безсмертна і сама обиратиме свій бік.

Стрибог був відкрив рота, щоб заперечити, та Мара сердито глипнула на нього і він заткнувся.

— Вона не тільки твоя дочка. Вона й моя онука, чи ти забув? А ще — вона дочка смертної жінки. Сме-р-тно-ї… Благаю тебе, любий, опам’ятайся! Хіба ті роки, що ти прожив у Яровороті, зробили тебе калікою?

— Це геть інше. Це було відступництво, зрада, і її я спокутуватиму все своє життя, — говорив майже пафосно.

Мара посміхнулася.

— Ой-ой-ой! А ти пригадуєш той момент, коли давав клятву біля Чорнобогового джерела? Чи всі твою клятву прийняли?

Стрибог розгублено дивився на Мару.

— А ти звідки про це знаєш?

Сумно посміхнулася:

— Я все бачила. Чорна голубка на голові Чорнобога, пам’ятаєш? Чи могла я пропустити таке? Так що ти не клятвовідступник, сину. Ти й досі вагаєшся, бо Сварог клятву тих, хто на роздоріжжі, не приймає.

— Я не вагаюся. Чуєш? — сердився на себе, на Мару. — Я зробив вибір, а ця історія з Яроворотом тільки помилка і я за неї розквитаюся сповна, якщо приведу до батька його онуку, мою доньку, майбутню темну безсмертну.

— Помилка, кажеш? Скажи чесно, якби Птаха не залишила тебе, то чи повернувся б ти до Мора? Ніколи, бо ти в Яровороті був щасливим, поруч з нею, з її коханням. Тебе ж не силою там утримували. Птаха й так задовго терпіла. Якби мені у свій час твій батько посмів щось таке утнути, то…

Злий вогник блиснув в очах Мари. Стриб з переляку навіть ковтнув слину. Добре, що його Птаха не така, як його матір. А він який? Ото вже має батьків, а вони ще й дивуються сину.

Мара вела далі:

— А доньку тобі тепер доведеться впрошувати піти з тобою. Я так розумію, Мор тебе назначив її Учителем від темних?

— Так, мене, але тоді ми ще не знали, що вона по праву народження наша. І про яке впрошування ти говориш? За нею зараз стежать найкращі темні воїни, і, поки я розмовляв з Птахою, вони кинулися наздоганяти її.

— Наздогнали? — Мара іронічно запитувала.

— Вони не можуть користуватися варганами-ключами, тому це їх трохи затримує, — виправдовувався Стриб.

— Та невже? Вона ж темна, по крові чи по чомусь там, що ти собі ще вигадав. Як же вона посміла взяти до рук світлого ключа і при тому залишитися неушкодженою? О, Свароже, ти копія свого батька, сину. Мальва отримала Перемінник і тепер самостійна у виборі власного шляху, але, думаю, без згоди Птахи й кроку в твій бік не зробить. А якщо почує, що ти вчинив із Птахою? Тобі дуже пощастить, якщо Магура житиме. Хтось дуже хоче, щоб вона жила.

— Хто? Ти? — ледве вичавив з себе холодним голосом.

— Ні, не я! Це той, кому вона не байдужа і хто багато на що готовий піти заради того, щоб вона просто залишалася живою…

11. Погоня

Мальва скористалася ключем, зробила так, як її вчила Птаха. Повторювала в думці й навіть устами шепотіла слова: «Магура! Магура! Магура!» Вона хотіла втекти, заховатися у райському саду, де живуть диво-птахи, і там, у спокої, обміркувати все, що з нею зараз відбувається. Натомість, коли притулила губи до дримби та загуділа в неї, в голові картинка не з’являлася, тільки слова «Магура! Магура!»

І от вона стоїть на горі, майже на вершині, недалечко в долині звичайне українське село. То Карпати, ніякі там паралельні світи, якими вона мандрувала з Птахою. Світ Єдиного Бога не відпускав. «Трясця йому в боки», — вилаялася розчаровано. Або щось не так зробила, або не про те подумала, що втрафила саме сюди. Роззирнулася. Більша частина гори вкрита лісом. Зараз тут тихо. Немає людей, вони там унизу копошаться, женуть додому з пасовиська худобу, бо вже пізній літній вечір, втомлений спекою, огортає ніжно за плечі і провадить до спочинку. Ніхто на неї не зважає. В траві сюркочуть цвіркуни, трохи набридають всюдисущі комарі, та роса холодить босі ноги. В чому була вбрана у своїй квартирі, в тому і дременула подалі від тих двох — непримиренних чи то друзів, чи то ворогів. Ще не знала, що непримиренними можуть бути й ті, хто по-справжньому кохає, випалюючи і водночас наповнюючи одне одного. Сіла на траву під кущем шипшини, що самотньо бовванів неподалік, обхопила голову руками.

— Вона твоя дочка, — досі слова Птахи бринять у голові. Як і слова про те, що вона насправді небажана дитина, що народилася випадково від жінки, яку її батько зараз й не пригадає, бо у нього їх стільки було! Добре, що Птаха спровадила її в той момент подалі, бо після пережитого всередині заворушився недобрий небезпечний звір, що ненавидів того чоловіка, якого Птаха назвала її батьком.

Жах, який жах! Вона ледве не закохалася у власного тата. Втрафила наче в якусь пастку, не зважала, не чула голосу розуму, готова була йти за Святославом хоч на край світу, а після того солодкого поцілунку — і за край. Бачила лишень його уста і не чула слів, тонула в його темних очах і не хотіла вертати назад, слухала медові слова, і вони були для неї чарівною мелодією, навіть приємнішою від співу птахів з Райського саду. І раптом після слів Птахи щось наче вибухнуло в голові, буквально на очах розлетілося на друзки, розбилося. Мана…

Птаха їй мусить усе пояснити. Тепер усе, бо… «І вона ж обіцяла. Так, обіцяла! — говорив здоровий глузд. — Якщо тільки зараз ті двоє не повбивають одне одного». Струснула головою.

Поруч під кущем щось зашурхотіло. Стрепенулася від несподіванки, мокрий ніс тицьнувся в її руку, і почулося жалібне: «Ме-ме-ме…» То було манюньке козенятко, чорненьке з невеличкими ріжками на голові. «Загублене, як і я», — подумалося Мальві. Десь знизу гори хлоп’ячий голос виводив жалісливо:

— Цигане, хлопчику, ходи-но сюди! Ади, хлопчику! Агов.

— То, певне, тебе шукають, малий? Загубився, як і я. Та з тобою все зрозуміло. Пішли, відведу тебе до мами чи принаймні до тих, кому ти небайдужий, а тоді поміркую, як чинити далі.

Звелася на ноги, ішла на голос, озирнулася, козенятко бігло за нею.

Десь на півдорозі до низу наткнулася на десятилітнього заплаканого хлопчика. Він часто шморгав носом та рукавом витирав сльози, розмазуючи їх по обличчю брудними хвилями. Босі ноги, закороткі штани, з яких певне ще позаторік виріс, майка, яка, може, колись була й білою, але тепер швидше нагадувала шмату для миття підлоги.

— Ей, малий! — покликала його Мальва, побачивши, що той зібрався повертати в інший бік, уздрівши чужинку. — То не твоя згуба за мною волочиться? Мекає та кумекає, мами шукає.

Мальва відступила вбік, за її ногами заховалося мале козеня.

— Ой, моя. Дякую. Коби його не здибав, то вітчим з мене б три шкури зогнав. А я шо? Тіко скупався разочок з хлопцями, — малий від радості, що згуба знайшлася, сипав словами, мов горохом.

— Так, його мама, — тицьнув пальцем у мале козеня, яке притулилося до ноги Мальви і також наче уважно слухало розповідь, — і ще трійко кіз та сусідська корова і не думали нікуди тікати, а оце мале… Шибеник, шибеник. Усе кудись завіється, а ти шукай.

— Шибеник, кажеш, — Мальва по-зрадницьки підморгнула хлопцеві. — А чого ж ви його Циганом назвали?

— Ну, як чого? — малий, здається, вже заспокоївся і весело відповідав своїй новій знайомій, яка знайшла його пропажу. — Він чорненький весь.

— Чорненький? — Мальву відповідь розвеселила. — То могли назвати його Негром чи Мавром, повір, то було б безпечніше. Бо він тепер себе поводить точно, як Циган. Як назвеш, те й отримаєш.

Зловила себе на думці, що зачинає розмовляти, як Птаха. Аж посміхнулася сама собі від цієї думки.

Малий відкрив був рот, щоб щось відказати, але не знайшов слів і тільки знизав плечима.

— Слухай, молодий чоловіче, а як називається ваше село, що в долині?

— Село? — малий якось здивовано глипнув на дівчину — А! Ти не тутешня. Туристка, мабуть! Заблукала, як і мій Циган? Село наше — Либохори.

Назва села Мальві нічого не казала. І чому це варган її сюди направив?

— Твою-разтваю, ніяких Магурок! — вилаялася вголос.

— Ой, то ти про нашу гору так ніжно? Ну, вона Магура називаїсі, а тобі то нашо? Точно туристка!

— Ага, туристка, — збрехала Мальва. — Шукала своїх, от і заблукала.

— А! — малий повірив. — Тут туристів завжди повно і заблудлі трапляються.

Хоча дівчина здавалася йому трохи дивною, бо вбрана якось зовсім не по-туристичному: надто чисті і дуже короткі шорти, замість нормальних штанів, футболка на тонюсіньких нитках, босі ноги і дримба в руках.

У долині заволала якась жінка:

— Сину, ти де? Агов, сину, до-до-му!

— Ой, нам чєс. То мама нас нашукують, — хлопець узяв мале козеня на руки. А воно й не пручалося зовсім, втомилося, напевне, бідне. Хлопчина вже веселіше защебетав: — Красно дякую тобі! А мо, зі мною, до села, а там у нас повечеряєш, переночуєш, а вранці й твої знайдуться?

— Та ні, — відповідала Мальва. — Я, здається, знаю тепер, де не туди завернула. Ще встигну наздогнати своїх.

Малий стенув плечима:

— Як хочеш! Тоді бувай. Якщо передумаєш, то запитай в селі Кривенчуків, всякий хату нашу покаже.

Мальва кивнула. І пішла в протилежний від хлопця бік. Треба ж було так лоханутися. Вона не знала, що, крім птахів Магур, існують ще й гори з такими іменем, та ще й так близько, зовсім поруч — у Карпатах. Що ж тепер робити? Куди їй податися? Звісно, вона може повернути додому, уявивши в голові обставу своєї кімнати, але чи хоче цього…

За спиною почулися голоси.

— Мамо, я знайшов Цигана. Давай його якось по-іншому назвемо, може, Тишко чи Нишко, га? Я забембався його щовечора шукати.

Лагідний жіночий голос відповідав:

— Ой, Остапку, який ти в мене вигадник! Хай буде Тишко, я не проти. Менше треба з хлопцями у воді борсатися, то й козенята не пропадатимуть.

Голоси віддалялися.

— Остапко? — прошепотіла Мальва сама до себе.

Йшла майже щаслива від щойно зробленого відкриття.

Точно, Остапко, як вона відразу не… Перечепилася через думку. Десь за десять метрів від неї закрутив маленький вихор. Це було дуже дивно, тому що вечір стояв тихий, погідний, безвітряний. Відчула щось недобре. Роззирнулася. Неподалік об’їдений козами кущ глоду, але в сутінках і він міг стати прихистком. Засіла за ним і затаїлася, було якесь недобре передчуття. Вихор перестав крутити, і на його місці вичаклувалися нізвідки дві чоловічі постаті. Мальва не могла їх розгледіти, бо знаходилися задалеко, сутінки ховали їхні думки та обличчя. Чоловіки розмовляли.

— Як ти думаєш, Посвисте, Мор добре зробив, що довірив Стрибогу таку опінію?

— А шо мені думати? Ми — виконавці. Ти ж чув, Стрибог щойно вбив світлу, а прибрати до рук оту малу вивірку, то вже справа проста.

— Та не може такого бути, — перший голос був наче трохи переляканий. — Він же через неї, через ту Магурку, зрікся батька, світу нашого, а ти кажеш, що вбив.

— Кажу те, що відаю. Він влучив у неї смертельним закляттям, яке знають хіба що дві людини — Мор та Стрибог, і ніхто, ще ніхто його не зміг подолати. І ти повіриш, що після того вона залишиться живою? Не сміши мене, Пале. Бач, до чого жінка може хлопа довести. Тільки дозволь їм заправляти, вилізуть на голову та й ноги звісять. От тепер почнеться.

— Що почнеться? — перший голос обережно розпитував.

— Як що почнеться? Ти наче нинішній! Думаєш, світлі отак легко нам простять смерть Птахи, на моїй пам’яті то вперше таке трапляється, щоб рівний убив рівного. Та нічого. Нас тепер більше, і головна їхня зброя мертва…

— Зброя — то Птаха?

— А то! Бачив, як Мор торжествує? Ми — сила, нас — більше.

— А чо’ нас більше?

— Ну й дурило ти, Пале! Птаха — безперечно мертва. Стрибог з нами і його мала з нами!

— Як це? Вона ж не того, ще не з нами.

— Тобі твій вогонь уже чисто мізки випалив. Тю на тебе! Вона — донька свого батька. Ще такого не бувало, щоб дитя темних батьків прийняло світлу клятву. Тож давай її шукати, що ти мені допит влаштував, не тре’ було на Раті Голів спати.

— А де її тут знайдеш? Не світ, а блаж якась. Усі якісь шелепнуті, ні світлого, ні темного, вимішано все. Мо’ вона в якомусь зі світлих світів замкнулася, а ти помилився чи твій смерч нас не туди спровадив?

Той, що звався Посвист, сердито заговорив:

— Ой, та ну! Тебе не спитали! Сам Мор накрапав своєї крові на струни буревію, вона — його онука, тож ми йдемо дорогою крові, а се тобі не ромашки рвати та на сопілці грати.

Вони її шукали. Але Мальва вже знала, що робитиме далі. Попри щойно почуте мала тримати себе в руках. Її Учителька мертва, сльози затопили світ, вона закрила очі, втамовуючи біль. Не зараз, тільки не зараз. Вона поплаче згодом, коли матиме час. Спокійно, Мальво, спокійно. Ті двоє не повинні тебе впіймати. В уяві намалювала собі Остапа, того хлопця з Яроворота, слугу Птахи, того, що приніс їй Перемінника. Дивного, але такого рідного, розгубленого, зніченого, з прекрасними добрими очима і з такою ж душею. Знала це. Притулила дримбу до вуст, думала зараз тільки про нього і…

Остап не знав, як втішити дівчину. Тому просто притулив до себе і гладив по голові мовчки.

Мальва оплакувала Птаху. Не могла поки що говорити, просто мовчки плакала. Вона раптом нізвідки з’явилася перед ним, коли хлопець наводив лад на подвір’ї Птахи.

— Остапе, Остапе, ти! Слава Богу! — майже впала безсило в його руки.

Сиділи на гойдалці під дубом. Він чекав, коли вона нарешті виплачеться. Поводила себе не як безсмертна, ще ні разу не бачив, щоб сама Птаха чи хтось з інших безсмертних плакав. А тут — океан сліз від юної безсмертної. Після своєї подорожі у Світ Єдиного Бога надто часто згадував Мальву і лаяв себе за це. Так, згадував цю милу кумедну дівчину, яка говорила незрозумілою мовою та обізвала його «слугою ворожим». Він тоді ледве вижив, Учитель Посолонь самотужки лікував його. Подорожі за допомогою ключа для непосвячених смертних — майже вирок. Ох-ох, якби не Посолонь, хто зна, що б з ним стало? Коли одужав, то розповів Учителю і про листа Птахи, адресованого йому, і про скриньку з червоного дерева, і про Мальву.

І ось така зустріч — маєш. Мальва впала йому просто на голову — ображена, знесилена, розгублена, заплакана. Сиділа зовсім поруч, тулилася до нього, наче просила прихистку, ридала, як звичайна смертна, що пережила велике горе.

Нарешті сльози закінчилися. Мальва подивилася на Остапа й заговорила:

— Остапку, Остапчику, Стрибог убив Птаху. Стрибог — мій батько, і він убив Птаху. Через мене вбив, це я в усьому винна. Я! Чому ти мені приніс того Перемінника? Я ненавиджу те, що ви, тобто вони, зробили з моїм життям і з твоїм життям, напевно, також, — говорила якимсь дерев’яним голосом, наче трохи відсторонено.

Від почутого Остапу стало не по собі. Першим його бажанням було зірватися на ноги і бігти до Вчителя й усе йому переповісти, але не міг залишити Мальву зараз одну, бачив же, що вона не при собі. О, скільки ночей він провів, марячи нею! Йому колись здавалося, що більше, аніж він любить Птаху, нікого не зможе полюбити, але згодом зрозумів — це зовсім інша любов, як любов до Бога чи до матері. І тут раптом життя його, простого смертного, перетинається з дорогою майбутньої безсмертної. Так, він виконував чемно всі приписи, які давалися смертним щодо їх поводження з безсмертними, але та дівчина була настільки звично реальною, справжньою, що ніяк не виходила йому з голови. Снилася, у мареннях розмовляла з ним. Не смів навіть вірити, що ще коли-небудь побачить її, тільки мріяв та в тих мріях сподівався. І ось — вимріяв таки.

Мальва знову заговорила. Розповіла Остапу все-все, що пережила з того моменту, як він з Перемінником з’явився в її житті. Він слухав уважно, не перебиваючи. А вона? Вона просто мала комусь то переповісти, комусь такому, хто б зрозумів, хто б зумів на ту всю заплутану ситуацію подивитися неупереджено. Бо добре знав отих безсмертних, дуже добре знав.

Коли вона закінчила, Остап раптом взяв її за руку. Так, він, скільки себе пам’ятає, живе поміж безсмертними і є чудовим слугою. Тихим, догідливим, спокійним, слухняним, мовчазним, але не глухим. Він знає дуже багато і про безсмертних, і про їхні світи, і про кожного з них. Бо він не тільки слухав, а ще й чув.

— Мальво! Тихенько, дівчинко. Твій Перемінник — це не вирок. Це нагорода твоїй душі, тобто тобі за шпетність помислів, вчинків, діянь, це нагорода душі за зрілість. Ти можеш прийняти світлий бік, ти можеш вибрати й темний, але ти можеш не приймати жодного, залишаючись безсмертною, і, врешті, тобі дозволено навіть зняти Перемінника, відмовитися від нього, хоча для твого смертного тіла тоді це стане присудом. Ти поки що на роздоріжжі, але не поспішай, благаю. Маючи такий дар, ти можеш багатьом допомогти.

Мальва наче вперше побачила Остапа. Сьогодні той не падав перед нею на коліна як перед божеством, наче подорослішав раптом, став іншим. Таким, яким би хотіла бачити справжнього чоловіка. Розважливим та мудрим, не імпульсивним (бо імпульсивності у ній аж забагато). Чи то Яроворот його робив таким упевненим у собі, чи то ті події, які раз за разом перекочувалися світами? Він наче говорив і просто, але так, що її розпач, неприязнь, нерозсудливість та ненависть враз кудись ділися, натомість з’явилася зосередженість.

— Стрибог — мій батько. Мій батько — темний, а мама — звичайна людина, — сказала буденно. — Темний, що вбиває.

Остап гірко посміхнувся сам до себе. Своїх батьків він не пам’ятав, не знав. Але через роки зрозумів інше:

— О, так, батьки, Мальво! Ті люди, яких не вибираєш? А може, воно не так, навпаки — вибираєш! Інколи мені здається, що батьківство — це випробування не для щойно народженої дитини, це випробування для тих, хто стає батьками. І то випробування на зрілість. Пан Стриб, чи, як ти кажеш Стрибог, своє випробування поки що завалив. Він мешкав тут, у Яровороті, разом з Птахою. Я був їхнім слугою. Вона, Птаха, його кохана і дружина. А він? Він зовсім-зовсім непоганий. Він і далі кохає її. Не можу повірити, Мальво, що історія цих двох уже закінчена. Бачиш, як воно буває! Печально і прекрасно. А ти гризешся тим, що твій батько темний. Він, як і ти, поки що на роздоріжжі. Може, допомагаючи собі, ти допоможеш і йому…

— Але, але… Все не так, Остапку! Він убив її, сама то чула, — простогнала Мальва вже не так впевнено.

— Ти ж цього не бачила, Мальвочко, тільки чула, — Остап говорив упевнено і вдумливо. — А чуткам вірити не годиться, особливо чуткам, які розпускають вороги. Я люблю Птаху як матір. Вона мене врятувала, коли гинув мій світ. Вибрала серед мільярдів немовлят чомусь мене, а випадковостей, як кажуть безсмертні, таки не буває. Отож… поки не побачу мертвого тіла Птахи чи не почую оті слова про її кончину з уст того, хто бачив це на власні очі, не повірю. Це ж Птаха, Велика Магура, Матір-Слава, вона вміє і знає таке, що вартує знань усіх темних, складених докупи, її знання — це її покара, не лише гордість, бо забагато знати — означає стати Богом, вершителем доль чужих. А це непросто. Бо так легко з Бога перетворитися на тирана.

Мальва уважно слухала спокійні слова хлопця, і їй від цього ставало легше, надія поверталася назад, та надія, що раптом покинула її на Магурі в Карпатах. Остап помітив переміну в погляді та очах дівчини і впевнено продовжував:

— Птаха врятується, я знаю. Інше зле — тебе шукають. Що ж, поміркуємо й про це. Вони тебе загубили на Магурі? Ага! А та гора невипадково так називається. Птаха колись розповідала, що назви просто так ані горам, ані людям не даються. Магура їх трохи затримає. До того ж Яроворот обгороджено сильними чарами, які здолати не так просто.

Остап підняв угору голову, слідком за ним це зробила й Мальва. Над ними у небі кружляли перисті хмари.

— От їх слід остерігатися. Німі вісники. Вони тебе відразу запримітили, тільки-но ти з’явилася в Яровороті. І через якийсь час долетять до того, хто їх приставив шпигувати за світлими. Пару днів фори ми маємо. За цей час наші безсмертні щось вигадають. А ще над селищем висить парасоля із захисних чар-оберегів, такий собі чароврат, тож не думаю, що темні посміють з неба атакувати. Тільки через ворота. Ключами темні не користуються, ті їх не слухають. Так-так, ключі — то не простий собі музичний інструмент, Мальво, то жива світла енергія. Навіть мене вона ледве не вбила, хоч я і не з темних. Тому не все так і зле. Однак мусиш переповісти те, що розповідала щойно мені, Учителю Посолоню, він у нас у Яровороті наймудріший. Якщо, звісно, ти не передумала і не хочеш до батька.

Мальва заперечливо захитала головою. Остап спеціально не називав зайвий раз ім’я Стриба, бо не знав, як зараз його називати, чи господарем, як раніше, чи темним Стрибогом.

— Йти зможеш? — уже турботливо зазирав Мальві в очі. Та кивнула, погоджуючись, відчувши тільки зараз смертельну втому.

Вони йшли Яроворотом. Мальва вчепилася в руку Остапа, наче боялася, що той її відпустить і з нею тоді трапиться якесь лихо. Наприклад, з’являться нізвідки оті, що її переслідували в Карпатах, а вона просто не зможе опиратися, бо вкрай знесилена тими пригодами, несподіванками та відкриттями, що градом посипалися на неї. А град виявився дошкульним, завбільшки з куряче яйце, і влучив точно — в душу.

Схоже, що в Яровороті вже всі знали про прибуття незнайомки, бо з-за воріт, розкішних кущів чи квітників визирали цікаві голови та стежили чужі очі, але нічого, крім допитливості чи стурбованості, вони не випромінювали. Мальва несподівано зробила приємне відкриття, тут і справді немає недоброзичливості чи темних помислів. Лишень багато квітів, квітів, квітів, особливо мальв. Якби була менше зайнята собою, то це б мало її вразити. А так, лише ковзала очима по барвистих плямах і насилу переставляла ноги, простуючи за Остапом дивними круглими вуличками.

На широкій площі перед величезною будівлею зупинилися.

— Храм Сонця, — шепнув на вухо Остап.

Вона вже тут була. Впізнала ту площу, хоч будівлю тоді не встигла розгледіти, бо разом з усіма вперто витріщалася в небо.

Велична триповерхова будівля з круглими очима-вікнами. Храм Сонця! Цей будинок недарма так назвали. Він, здається, палав у променях світила і ледь чутно вібрував. Той Храм був живим, сама будівля жила. Від побаченого Мальві запаморочилося в голові. Вона ледве не впала, але Остап спритно перехопив дівчину, обережно опускаючи на дерев’яну лаву.

Посеред площі височіла велична фігура сивобородого чоловіка, витесана з білого мармуру. В правій руці ціпок, ліва піднята вгору, долонею до неба. Голова чоловіка також дивиться вверх. Біля кам’яної фігури навколішки стоїть його копія: так ж велична й сивочола.

— Це Вчитель Посолонь, — Остап киває в бік сивобородих, маючи на увазі, очевидно, живу копію пам’ятника.

Мальва тихо перепитує:

— Який з них? Вони ж однаковісінькі.

Здатність пускати шпильки навіть при смертельній втомі дівчину не полишила. Остап вражено витріщився на Мальву й посміхнувся сам до себе. Це влучне порівняння він чув не вперше. Та слова дівчини, хоч і говорилися тихо, схоже, почув чоловік, що стояв навколішки. Він поважно звівся на ноги, повернувся до них обличчям і лагідно промовив:

— Ім’ям Сварожого кола вітаю тебе, Мальво! Ласкаво просимо в Яроворот. Я — Посолонь. А це, — кивнув з поклоном у бік пам’ятника, — наш Учитель та покровитель Яроворота Білобог. Радий, що ти успішно переправилася у наш світ. Запрошую до Храму Сонця.

Вчитель Посолонь шанобливо вклонився, припрошуючи помахом руки йти за ним. Мальва вчепилася в руку Остапа і попленталася за хлопцем.

Перед входом до Храму стояли ще дві кам’яні фігури, чоловіча та жіноча. І чоловік, і жінка вбрані в довгі аж до землі туніки, схоже, тут мода на таке, навіть у статуй. У людей на шиях висять якісь медальйони із символами-знаками. Їх Мальва вже десь бачила. Треба буде Птаху розпитати про це якось при нагоді. Їй подобалося думати, що Птаха жива, і вона гнала геть з голови інші думки.

Зайшли в Храм. Величезна простора Зала, великі круглі вікна, що впускають усередину багато сонця. Мальва аж трохи розгубилася. Погляд зачепився за великий білий камінь, що обрисами нагадував стіл, який знаходився якраз навпроти вхідних дверей. На ньому якесь начиння — горщики, гладущики, чаші. Над столом висить золота сварга. То вона співала, то її Мальва чула знадвору. Тепер знала це напевне. Ледве відвела від неї погляд, бо та вабила, притягувала. Остап тягнув її кудись убік. У Залі пахло травами, особливо любистком та м’ятою. Справа — неширокі дерев’яні сходи, що ведуть кудись нагору. Вони ж завернули вліво, пройшли вузьким коридором. Посолонь провів їх у невелику та затишну світлицю. Кімната вміщала в себе нешироке ліжко, застелене гуцульським ліжником, принаймні схожим на нього. Біля великого круглого вікна, майже на всю стіну, стояв високий стіл, на ньому купа різноманітних за розміром та вмістом пляшечок. Біля столу три дерев’яних стільці. Посолонь рукою запросив сідати. Остап хотів піти, залишивши Мальву наодинці з Учителем. Безсмертні мають порозумітися без його втручання, бо хто він такий? Звичайний собі смертний. Мальва це відчула і двома руками міцно вчепилася в хлопця, благаючи поглядом залишитися. Вчитель посміхнувся, помітивши це, і на знак згоди кивнув.

Мальва все розповіла Вчителю. Коли вона переповідала слова своїх переслідувачів про смерть Птахи, вчитель Посолонь зблід, навіть Остап мужніше виглядав після почутого. Однак старий швидко опанував себе, бо його запитання, які він час від часу ставив Мальві, здавалися розважливими.

Після бесіди Вчитель сказав Мальві та Остапу, що має терміново зібрати Глас Безсмертних, оскільки темні переслідують дівчину, вважаючи її безпідставно своєю здобиччю. Тож зараз важливо діяти. Про долю Птахи Учитель промовчав, наче недочув те, про що щойно оповідала Мальва. Дівчині Посолонь простягнув невеличку пляшечку брунатного кольору, одну з тих, що стояли на столі. То був напій із сонним трунком, який відновлював сили та повертав віру людині. Так і сказав: «Випий, Мальво. Він відновлює сили і вертає на дорогу». Допомогло, принаймні поки що в першому. Мальва ще за столом заснула. А сон, як відомо, то найліпші ліки від утоми.

Остап на руках переніс дівчину в одну з кімнат Храму Сонця, де зазвичай зупинялися гості. Він поклав її на ліжко, яке пахло незабудками та любистком, накрив турботливо коциком. Мальва спала. Остап примостився поруч з ліжком, вона так і не відпускала його руку, вчепившись у неї мертвою хваткою. Вчитель Посолонь зазирнув на мить у світлицю, хотів поцікавитися, чи все гаразд, але, побачивши таку милу зворушливу картину, мовчки посміхнувся сам до себе.

Мальва проспала три яроворотські дні. І всі ці дні біля її ліжка незмінно чатував Остап. Він на підлозі постелив собі ряднину і не відходив від дівчини ні на мить. У сні вона час від часу шукала його руку, метаючись у різні боки, шепочучи: «Не чіпай мене, я не здобич» або «Верни Птаху, чуєш! Верни Птаху». Заспокоювалася тільки тоді, коли чула лагідний голос Остапа. Не розкриваючи очі, стискала його руку і не відпускала ще довго. А він співав їй тих пісень, яких навчила його Птаха, яких співали у Світі Чотирьох Сонць, розповідав історії, котрі в Яровороті переповідали батьки своїм малятам, навчаючи тих любити добро, творити добро, шанувати людей.

12. Біловоддя

Отямилася на березі великої води.

Лежала з заплющеними очима, пригадуючи, хто вона, звідки і чому тут. Нічого не згадувалося. Безнадія. Відкрила очі. Блакитне чисте небо. Кліпнула, картинка не змінилася. Зрозуміла, що її бентежить. Ні, зовсім не чисте небо, а тиша. Її вухо не вловлювало жодного звуку. Спробувала поворушити рукою чи ногою. Біль тисячами голочок впивався в тіло, в кожну клітиночку. Так не боліло з того часу, як вона лежала причавлена поламаним возом посеред випаленої Арати. Арата? Звідки її пам’ять вихопила те слово, якщо вона навіть імені свого зараз не пригадає? Зібравши всю волю в кулак, оперлася на руки і сіла. Завила від болю. Той стогін розрубав тишу, розкраяв її і доволі швидко згас. Де вона? Роззирнулася. Небо над головою вже видивила. Зліва — ліс, густі зелені дерева, здається, клени, дуби, явори, справа — річка з білою водою, а між зеленим та білим стрічка жовтого піску, і вона лежить на тій стрічці ледве жива, а чи вже мертва? Ні, все таки жива, бо відчуває біль. Заплющила очі, намагалась пригадати бодай щось. Нічого не допомагало, пам’ятала лишень страшний біль та Арату, її світ, випалений якимось пройдисвітом зі спаскудженою душею. Відкрила очі, опустила їх донизу, оглядаючи себе. Біле довге плаття, брудне та порване, з-під нього визирають худі босі ноги. Перевела очі на руки, що впиралися в пісок. Поруч стояла дерев’яна скринька, могла закластися, що ще мить назад її тут не було, але… Зрештою, хто зна. Вона зараз така роззявкувата, могла й не запримітити. Уважно розглядала знахідку. Звичайна собі скринька, грубо витесана, може, навіть з тих кленів, що недалечко росли і навіть не шелестіли, бо не було вітру. Скриньку слід відкрити, намагалася підняти ліву руку, допомогти собі. Знову завила від болю. Ліва рука була геть чорна, смоляні вуглинки замість шкіри висіли клаптями. Вона її зовсім не слухала, а від марних намагань поворушити нею нестерпно боліла. Знемога і страх укупі з розпачем блукали тілом. Правою рукою, пересилюючи кволість та біль, відкинула вбік віко скриньки, витягнула з неї аркуш хрусткого білого паперу, складений вдвоє, та маленьку пляшечку з прозорою рідиною. Розгорнула папір, витріщилася на нього. Вона вміла читати, бо розуміла все, що там писалося.

«Птахо! Випий те, що знайдеш у пляшечці, а потім — скупайся у річці. Нічого не бійся, нікого не бійся, тут ти у безпеці. З річки можна й попити — вода у ній справжня».

Отже, її звати Птаха. Дивне якесь ім’я, нелюдське. Глянула знову в небо. Там порожньо — ні птахів у ньому, ані комашні набридливої, як і довкола. Не світ, а пустка. Хоча і не здається мертвим. «Гірше вже не буде», — подумалося. Правою ж рукою піднесла до обличчя пляшку, всередині диміла блакитна суміш чогось такого, що мало б їй допомогти. Зубами відкрила пляшку й осушила її залпом, довго не розмірковуючи ані про смак, ані про те, що вона п’є. Пару секунд здавалося, наче нічого не відбувається, і враз… Усередині наче хтось щось вимкнув, тобто вимкнув біль. Спочатку поворушила ногами і руками. Болю не стало. Значить, той, хто поставив поруч ту скриньку, бажає їй лише добра. Довго не вагаючись, встала на ноги і пішла в бік води. Вода цікава у річці: біла, як молоко. Спочатку подумалося, що дно тут білоглинне і вода через це здається сніжною. Стояла, вражено витріщаючись перед собою. Вода і справді була біла. Не роздягаючись, так і увійшла у воду: в довгій брудній сукні, з обгорілою вщент рукою.

Лишень торкнула ногою поверхні води, відразу відчула — та кличе її. Безвільно посунула вперед. Не чулося під ногами — ані шелестіння піску, ані плюскоту води. Тепла вода ніжно огортала тіло, пестила, мов лагідні мамині руки. Занурилася у воду по шию, тоді вирішила пірнути. Голова щезла під водою, а коли знову з’явилася над плесом, то світ усередині заполонили картинки. Птаха все пригадала.

Сиділа на березі великої білої води і згадувала. Фізичний біль щез, натомість з’явився інший. Той другий був набагато гірший від першого. Вона вціліла після смертельного закляття, посланого її коханим прямісінько в серце. Воно мало вбити, щось таке, як з рукою, мало статися з душею. Як він міг? Від кохання до ненависті, виявляється, ближче, аніж від землі до неба.

Чорний згусток чогось липкого та брудного у вигляді кулі вилітає з рук Стриба. Птаха розуміє, що це. Та не може повірити, що він, коханий, її чоловік, зважиться на таке. Стоїть розгублена, спантеличена, не ставлячи ані щитів, ані захисту. Смерть наближається. Вона дивиться в очі свого ката. А там — порожнеча. Ой, леле, чи варто жити, якщо той, хто ще недавно був для тебе всім, раптом зважився на таке? Мить — і настане забуття…

Міцні сильні руки вихоплюють її. Куля зачіпає тільки краєчок рукава та ліву руку. Тріщить у вухах, несамовито захлинається плачем птаха Магура, і враз все закінчується.

Тиша.

— Не помирай, Пташко, моя кохана! Не помирай, — чийсь шепіт над вухом, наче знайомий і разом з тим забутий, чужий.

Відкрити очі несила. Птаха тільки слухає, як калатає його серце біля вуха, як сильні руки пригортають її і несуть кудись. Так затишно в тих обіймах, хочеться спати, і перед тим, як провалитися кудись у безодню забуття і потім отямитися на березі цієї води, Птаха вловлює запах, чомусь їй знайомий, — запах неба перед грозою.

Сиділа на березі білої ріки і пригадувала. Небо над головою залишалося таким же безжурним, чистим, волошковим, без натяку на хмари. Молочне плесо ріки за горизонтом плавно ставало небом, зливаючись з ним у дивну суміш — блакитно-білого. Біла ріка не шульпотіла хвильками, не хлюпала, як то зазвичай ведеться у річок, німувала. Дуби, сосни, клени, липи, горобина, ясени, кущі глоду, калини, терену, шипшини в лісовому вінку здавалися картинними, вони не шелестіли, не гойдали гілками, не перешіптувалися листям. Тут напрочуд легко дихається, але все здається якимсь не таким. Ні — воно найсправжнісіньке, але якесь таке, наче намальоване талановитим художником, що виловив мить і зафіксував досконалу красу на полотні.

Біла річка зцілила її, повернувши до життя. Знала, що навіть жива вода не рятує від такого лиха. Хтось приніс її в цей дивокрай та врятував. Той хтось стежив за нею, тому встиг вчасно. Ні. Він не просто врятував від забуття, він знав, як порятувати, зняти смертельне закляття з безсмертного, послане безсмертним, яке не знімає ніщо та ніхто у відомих їй світах. Хто він?

Думки перестрибували одна через одну, хаос панував у думках.

Де вона?

Знову задерла голову до неба. Що її так бентежить там, угорі? Що? Небо як небо, і в Яровороті воно майже завжди таке — безхмарне та чисте, глибоке і… сонячне. В Яровороті воно завжди сонячне. В цьому ж небі немає сонця. Аж дух перехопило від несподіваного відкриття. Небо яскраве, але без сонця. Воно саме випромінює світло. Як вода й дерева дарують життя.

Де вона?

Що за це за світ? Живий — і разом з тим не зовсім. Поки купалася у воді, дерев’яна скриня, єдина зачіпка, кудись щезла. Йшла вузькою смужкою піску босоніж, плаття висіло на ній рваними стьожками. Ліс закінчився, і перед очима відкривався безкінечний степ, вдалині бовванів білий пагорб, на якому росло височезне дерево. Пагорб здавався зовсім лисим, без краплі домішок інших барв — чи то зеленого, чи будь-якого барвистого, квіткового тобто. Вже звикла, що під її ногами не чутно жодних звуків. Ноги самі повели до того горба. Підходила до нього все ближче й ближче і вже розуміла, що то не пагорб зовсім, а камінь. Великий, білий. Наблизилася зовсім впритул і вже могла добре розгледіти його окреслення. Обійшла довкола. Він нагадував формою білу ружу.

І Птаха все зрозуміла. Обімліла, зробивши відкриття. Впала перед білим каменем на коліна. Дивилася побожно на дуба, що ріс на тому камені, серце в грудях тріпотіло пташкою. Вдихнула на повні груди, перетворилася на Магурку і злетіла над каменем птахою. О, так! То не просто камінь. Це Алатир — священний камінь Творця, а дерево на ньому — то величне прадерево життя, біля підніжжя якого горить Живий вогонь, а під ним — Безсмертя душі людської заховано. Біла вода, яка її зцілила, — то вода Творіння, яка витікає з-під Алатира. Та ріка з’єднує небо та землю, беручи свій початок аж на молочній небесній дорозі, яку залишила священна корова Земун, Велика Берегиня. То вона позапалювала зорі-сонця ясні в безконечних світах, напоюючи Всесвіти своїм молоком. А Творець вдихнув у ті зорі і в ту дорогу Життя…

Птаха здогадалася, де вона. Біловоддя. Сюди всі безсмертні прагнуть потрапити, щоб пізнати істину. Але нікому це не вдається. Облетіла навколо дуба, не наближалася надто близько до нього. Могла нашкодити і Вічності, і собі. Опустилася на землю. Хотіла торкнутися рукою до Алатира. Чи насправді він такий гарячий, як про нього повідають, та й заразом хотіла перевірити себе. Але вчасно зупинилася на півдорозі. Бо якщо її сюди принесли напівмертвою, щоб врятувати від безвісті, то вже не для того, щоб вона зараз згинула. Чи була такою вже безгрішною, чистою, щоб не згоріти від доторку до каменя правічної мудрості, щоб прочитати його сторінки і пізнати їх? Ні, точно не була. Стриб, Мальва, Мара, Посолонь, світлі безсмертні, темні безсмертні, а ще світи, світи, світи… Ті, що від неї залежать, ті, від кого залежить вона, і багато, багато всього замішаного на ній, замішаного у ній. Чи стане ліпше комусь від того, що вона враз зникне назавжди, нехай натомість отримає велике знання від самого Творця чи навіть від Великої Берегині. Чи то добре знати все, тобто те, що знають вони? Зітхнула, відсахнулася від каменя. Вона і не хоче, для її душі ще зарано. Розвернулася і пішла геть. Камінь полегшено зітхнув. Робити вибір між всемогутністю та любов’ю так непросто.

«…І тут Зоря Червона прийшла до нас, як дружина благая, і дала нам молоко, щоб твердість і сила наша збільшилась вдвічі, бо Зоря звіщає Сонце…» — заспівав за спиною камінь. Птаха навіть не озирнулася на той спів, бо співало тільки в її голові, посміхнулася сама до себе. І встала мов вкопана. Камінь повернув їй сміх разом з другим життям, даючи ще один шанс на Безсмертя.

І знову йшла в бік білої води, не озираючись, не вдивляючись у небо чи під ноги. Птаха поверталася туди, де багато запитань чекають на відповіді, де ненависть та любов ходять, узявшись за руки, де її чекають і вірять у неї, де загублені шукають порятунку, а врятовані — мети. Вона поверталася. Бо з Біловоддя вело багато доріг, а в Біловоддя — жодної. Але той, хто приніс її сюди, знав таки дорогу, і вона відтепер, здається, також.

13. Верховна Жриця

Третього дня Мальву розбудив знайомий запах, пахло по-домашньому затишком. Відкрила очі, біля неї сиділа жива-здорова Птаха і… О, диво! Посміхалася. Мальва кинулася їй на шию:

— Жива-жива! Пташечко моя люба! Він не вбив тебе.

Птаха гладила по голові Мальву, чуючи що та починає шморгати носом.

— Тихо-тихо, дівчинко! Бідна моя, намучилася. Я мушу просити пробачення за те, що раніше тобі все не розповіла. Якби то зробила скоріше, то, може, й нічого не трапилося. Якби я знала, то… — Учитель Посолонь переповів Птасі про те, якою втомленою, наполоханою, розгубленою, переляканою Мальва потрапила в Яроворот. — Чутки про мою смерть, Мальвочко, дуже перебільшені! Тихо! Не плач. Ти ж сильна дівчинка. Хіба сильні плачуть?

Мальва, шморгаючи носом, відповідала:

— Плачуть, Птахо, ще й як ті сильні плачуть, особливо тоді, коли надто довго були сильними.

— Розумниця! — Птаха посміхнулася на такі мудрі слова своєї учениці. — Ну, не плач, сильна моя. У нас багато роботи.

Мальва стривожено витріщилася на Птаху:

— Мене переслідують слуги Мора. Яроворот у небезпеці. Ми повинні і будемо захищатися! Еге ж?

Птаха підступила до круглого вікна. Подивилася на небо.

— Ану ходи сюди.

Мальва звелася з ліжка, чемно підійшла до Птахи.

— Глянь на небо, дівчинко. Нічого дивного не помічаєш?

Небо було волошкове, без натяку на хмари.

— Воно чисте, де ж поділися оті вісники-хмари? — Здивовано стенула плечима. — Ти уклала мир з ними, з ворогами, з тими, хто тебе ледве не вбив, але чому?

Птаха дивилася на Мальву сумно та трохи втомлено.

— Запам’ятай, сонечко. Поганий мир завжди ліпший, аніж добра війна. Але це, на жаль, тільки перемир’я. Темні вважають тебе своєю, по праву кровної належності, а тому…

— Офігіти! — невдоволено забурчала Мальва. — Я їм не знамено перемоги. Це ми ще побачимо.

Птаха в знак згоди кивнула і перевела розмову на інше:

— Як зараз чуєшся, Мальво, після Вчителевого трійла? Він гарно відновлює сили.

Дівчина показала великий палець догори.

— Тож все добре? Молодець. І минулі розчарування та страхи вже не здаються аж такими, що не виправляються?

Мальва хитро примружилася.

— Що ж, тоді обідаємо і вирушаємо з тобою туди, звідки вся ця історія почалася. Я ж обіцяла показати твою батьківщину. Можливо, там ти знайдеш відповіді на багато запитань, які тебе тривожать. Отож…

Птаха посміхалася. Мальва примружила праве око і попрохала:

— А можна з нами піде Остап?

— Не думаю, що це гарна ідея, — Птаха трохи розгублено відповідала. Посолонь розповідав, що саме спомин Мальви про Остапа привів її в Яроворот. Дременула вчасно, й темні на Магурі не змогли дівчину перехопити. А ще гора довго водила їх манівцями. А як вони думали? Магури своїх не зраджують. А згодом… Згодом Мальва ні на мить не відпускала від себе хлопця. Той три дні не відходив від ліжка дівчини. Остап — добра дитина, розумний, меткий, відданий, але чи пара майбутній безсмертній? Мине час, і Мальва його переросте, він стане їй нецікавим. Як тоді йому жити? Птаха ловила себе на думці, що переймається долею Остапа не менше, ніж долею Мальви. Вона знає його дуже давно і не зможе дозволити, щоб такій добрій дитині робили боляче. Навіть коли це робитиме Мальва. Вона ж сама втрапила в схожу халепу з тим нерівним коханням. Та якщо Остап з Мальвою зуміють і це перебороти, то Смерть здолати таки не втрафлять.

— Чому ні? Чому не можна? — Мальва з викликом дивилася на Птаху.

О, як вона нагадувала зараз Стриба. Спомин про обвуглену руку та біль всередині штрикали серце, як і спомин про того, хто її ледве не вбив. Розтоптане кохання залишилося там, на березі молочної ріки, витекло з неї цівочкою. Принаймні в цьому вона себе досить успішно переконала. І тому, коли пізніше розмовляла з Марою, то була спокійною і трохи байдужою. Мара чи не вперше в житті просила, навіть благала. І Птаха обіцяла подумати над проханням, наперед не сказавши ані так, ані ні. Бо, зрештою, все залежало від Мальви. Дівчина ж тим часом напосідала:

— Кажи правду, Птахо! — вимагала. — Чи не тому, що він простий смертний? А як же твій знаменитий вислів про рівність?

Ох, і намучиться вона з цією дівкою.

— Саме тому, Мальво, і не можна, бо Остап — смертний. Чи ти хочеш його погубити? Думаєш, легко смертним подорожувати за допомогою ключа? Він це вже раз робив, але чи ти запитувала його, що йому це вартувало? Вчитель Посолонь майже тиждень його виходжував. Остап заледве не помер.

Птаха говорила правду. Мальва відразу побачила по чистій хмарці над головою жінки. Та навіть не ховала від Мальви свої думки. Довіра мала бути взаємною.

Мальва тяжко зітхнула й іронічно просичала:

— А попрощатися з ним можна чи це також смертельно небезпечно для смертного?

Птаха, погоджуючись, кивнула. Що ж ти з нею вдієш!

Птаха, після того як забрала зі світу поляниць щойно народжене немовля, лишень одного разу повертала сюди. І зараз вони з Мальвою, вже дорослою, стоять біля кургану. То могила Верхи — висока, досконала, горда, як і годиться бути могилі доньки самої Цар-Матері. Сьогодні вони не застали на місці сарматське плем’я поляниць, ті пішли мандрувати своїм світом, творячи його таким, яким хочуть бачити, ніхто не говорить про правильність, вона тут ні до чого, тут має значення лишень одне — жити за власними законами, не торгуючи заради цього душею. Зовсім поруч знайома місцина для жертвоприношень. Та зараз жертовник мертвий. Пошматований, розбитий, майже знищений. Те, що залишилося від нього, валяється під ногами, поросле лишаєм та ковилою. Вже давненько на тому місці ніхто не приносив Великій Матері жодних жертв. Як не дивно, Верху поховали зовсім поруч зі старим жертовником. Як насмішка над дурними забобонами жриці.

Мальва підійшла впритул до кургану. Вона без пояснень Птахи багато розуміла. Бо то був її рідний світ і вона у ньому — своя. Мальва стала навколішки перед курганом. Враз важко зітхнула, схлипнула, втамовуючи сльози. «Чи не забагато води, як на пару днів, дівчино?» — сама себе запитувала. Птаха підійшла ззаду, поклала руку на плече:

— Нічого, Мальвочко, поплач. Вони, ці сильні жінки, також вміють плакати. Жінки мусять це робити, щоб залишатися жінками.

Після слів Птахи наче десь всередині щось надірвалося і задощило. Мальва впала обличчям у суху траву кургану. Запах ковили та полину огортав саваном. Вона жаліла матір, часи, віки, які їх розділяли, закони, за якими жили ті часи, вона жаліла своїх теперішніх батьків, яких мусила залишити, щоб не нашкодити, бо себе теперішньої вже боялася. Може, не так себе, як тих, хто має зараз до неї певний інтерес. Вона жаліла й себе, бо враз так сильно захотілося й далі залишатися сімнадцятирічною звичайною дівчиною, вже студенткою, майбутнім істориком, до того ж перспективною спортсменкою, яка подає величезні надії і навіть колись могла б стати олімпійською чемпіонкою. Вона жаліла Остапа, доброго, щирого, на якого так була схожа долею — він також втратив рано свій світ, батьків, виховувала та ростила його Птаха, і який собі на лихо зустрів її. Вона дивилася на Птаху і розуміла — кохати таких, як вони, — це і щастя, і велике горе. Мальва це прочитала в очах Птахи, коли та не захотіла брати в сарматський світ із собою Остапа. Одна її половина просто несамовито прагла стати такою досконалою, як вона, її теперішня Учителька, друга — навпаки, протестувала, воліючи не зважати ні на жодні закони чи приписи — воля у думках, почуваннях, бажаннях, мріях…

Дівчина обтерла долонею сльози, тоді заплющила очі, поцілувала землю і… Враз образи та голоси заполонили голову. Бачила і вмираючу маму під час пологів, і перелякану Птаху, яка не дала Мальві тоді померти, опікувалася нею всі ці роки і не дозволить їй впасти, бо пообіцяла… А такі зазвичай дотримують слова. Мальва чітко бачила страшну і красиву водночас Цар-Матір, свою бабусю, і те, як вона, не вагаючись, жорстоко вбила Жрицю, щоб Птаха допомогла народитися Мальві. А потім був страшний бій своїх проти своїх. Ні переможених, ні переможців: одні жінки-воїни на боці Вітри, інші — проти неї, на боці Великої Матері та прадавніх законів. Сарматки втратили багато поляниць, а Цар-Матір втратила владу. Заради великого блага, заради… Верху поховали тут, як велить закон Великої Матері — з честю та гідністю. Поховали не як звичайну жінку, що померла випадково під час пологів, а як ту, що загинула героїчно на ратному полі, в бою.

І розплата Вітри — велика, і смерть Верхи — безглузда, і обіцянка Птахи — щира… Виділа все це, Мати Земля Сарматська розповідала. Та у своїх мареннях Мальва побачила ще одну жінку, найголовнішу в тій колотнечі. Коли помирала мама, вона стояла в її голові, чекаючи, коли Птаха нарешті допоможе немовляті з’явитися на світ, щоб забрати душу Верхи собі… І забрала, а Птаха дозволила це зробити. Птаха — велична, світла, сильна безсмертна беззастережно підкорялася тій жінці. Чому? Мальві здалося, що якби та пані захотіла, то могла б врятувати і матір також чи принаймні дозволити Птасі спробувати. Але ж ні! Правила, про які торочить так часто Птаха, напевне, то вони. Як вона інколи її діставала з тими правилами — те можна робити, а те не слід. Так правильно, а так не дуже. Запитаєш чому? Передбачувана відповідь — «Закони неписані і писані для всіх безсмертних існують, і їх слід виконувати». Велика тлуста крапка, Мальво! А як ти гадала? Птаха часто видавалася надто передбачуваною, аж до оскоми, як ото інструкція до холодильника чи пралки. От і в той момент, коли на світ з’явилася маленька Мальва, Птаха чинила за інструкціями, тобто тими своїми неписаними законами.

Мальва лютувала, була зла на всіх — на безсмертних, смертних, дурнуватих сарматок. Встала з землі лишень тоді, коли приплив жалю та гніву минувся. Звісно, Птахи поруч не було. Пані Досконалість, чомусь те слово найбільше пасувало її Учительці, чемно відійшла вбік, делікатно залишивши Мальву наодинці з розпачем, з болем та смертю, яку не здолати.

Мальва спустилася вниз до моря. Там, зайшовши у воду по коліна, стояла Птаха і шукала, здавалося, нитку на горизонті, яка відділяла воду від неба. В променях сонця безсмертна зараз нагадувала Мальві кам’яну фігуру жінки біля Храму в Яровороті. Море тяжко зітхало, накочуючи на берег невеличкі кучеряві хвилі. Птаху це, здавалося, зовсім не турбувало. Вона незворушно стояла, вдивляючись у море.

— Птахо, — покликала Мальва.

Жінка почула.

— Ти мене ненавидиш?! — чи запитувала, чи стверджувала, навіть не озираючись, наче говорила з водою. — Я тільки виконувала волю Творця. Я не знала тоді, що ти його донька. Чи могла б я врятувати твою матір? Можливо, якби трішки раніше і якби…

Не договорила. Мальва поклала руку Птасі на плече:

— Це вже не важливо, Птахо. Бо якби не ти — мене взагалі могло не бути. Якби не ти і не Вітра. Ти лишень добре виконала своє призначення. Але тій сучці з серпом смерті матері я не пробачу ніколи.

— Звідки ти зна… — затнулася на півслові.

— Матір Земля має пам’ять, Птахо. А вона тут для мене рідна. І вона мені — Матір. Я чула її голос, коли лежала на маминій могилі. Я тебе ні про що не розпитую, це — зайве. І знаєш чому? Ми з тобою на одному боці, Птахо, і не обов’язково він має колір. — Мальва зробила паузу. Тоді раптом перевела розмову на інше. — Але чому маму Верху поховали в такій дивній позі?

— Ти і це побачила? — вкотре стверджувала чи запитувала Птаха.

Мальва кивнула. Вона багато чого бачила і вже навіть переставала дивуватися своїм талантам, які випадково в собі відкривала. Птасі було не по собі інколи поруч з Мальвою. Одиниці з безсмертних народжувалися від безсмертних. А коли то ставалося аж у третьому поколінні, то вважалося, що безсмертний має надсилу. Та надсила все сильніше з кожним днем прокидалася у Мальві. Хіба темні так просто здадуться?

— Сармати ховають своїх покійників у першородженому стані, тобто в якій позі людина знаходиться в утробі матері перед появою на світ, у такій і помирає. Покійника кладуть на лівий бік, голова завжди повернута на схід Сонця, як віра в нове народження-сходження, ноги підігнуті, руки складені в молитовній позі. По закінченні життя людина повертається туди, звідки прийшла, — в лоно Великої Матері. Чим воїн хоробріший, тим вищий курган над ним насипають. Курган Вітри тут найвищий.

Мальва схилила голову на плече Птахи. Та обійняла її. Так і стояли у воді, думаючи кожна про своє. Мовчанку зрушила Мальва:

— Скільки років минуло у цьому світі, відколи мене ти забрала з нього?

— Як і у Світі Єдиного Бога — сімнадцять.

— Не так і багато. Як думаєш, Вітра жива?

— Можливо, й жива. Я давно сюди не зазирала. Коли останній раз тут була, років п’ятнадцять тому, вона залишалася живою і навіть щасливою. Так, щасливою — серед своїх, серед тих, кому вона підхожа. Тебе і Верху вона пам’ятатиме завжди, але і жити далі треба, і постаратися бути комусь потрібним також. Плем’я поляниць — кочове, майже завжди в русі. Для них вірні друзі — то вітер, воля, битва, шал боротьби та коні. І зараз вони мандрують, можливо, й Вітра з ними. А в ці краї вони завжди повертають, бо тут їх жертовник. Жертовник Великої Матері.

Мальва знову заговорила, трохи печально, трохи сердито:

— Птахо, мені Земля і про батька дещо розповіла. Скажи, чому він маму залишив? Я бачила, як Верха благала його, як казала, що заради кохання до нього готова зректися своїх, зректися законів, віри, народу, але він пішов. Чому? Невже аж настільки вона йому була огидна? Ти ж маєш знати, він сотні років був твоїм чоловіком.

Птаха від почутого стрепенулася, дивилася простісінько в очі Мальви:

— Хто тобі про це розповів?

— Остап, — відповіла просто і легко. — Це ж правда. Він, батько мій, погана людина, так? І тому таке чинить з жінками, з тими, хто його любить. Маму лишив, тебе ледве не вбив… Хоча, знаєш, Остап мене переконував, що Стриб насправді дуже хороший, просто заплутався і просто на роздоріжжі. Як і я, очевидно.

— Остап? — Птаха сумно посміхалася. — От хлопчик і виріс. На роздоріжжі, кажеш? Ех, якби ж то!

Тоді Птаха розповіла Мальві правду про звичай сарматок використовувати чоловіків тільки для продовження роду, про те, як погано ведеться маленьким хлопчикам у жіночому світі поляниць. І, можливо, Стриб покинув її маму тому, що просто не хотів зрушувати прадавні сарматські закони. (Ох, кого вона хотіла цими словами обдурити, саму себе чи власне сумління? Біла вода зцілила її тіло, але душа досі залишалася такою обвугленою, зі шрамом від непрощенного закляття. І пошматував її душу той, кого вважала ще донедавна чи не найважливішим у власному житті. Мусила так казати, бо Мальва сама має зрозуміти, ким насправді є її батько, а слова огуди зараз не підуть на користь ані світлим, ані на користь загальному порядку у світах.) А потім Птаха оповідала Мальві про Верху, красиву і печальну, закохану і дуже сміливу. Про її таланти до малювання і вміння битися. От звідки у Мальві талант до боротьби, справжня сарматська кров тече в жилах дівчини.

— Мальво, а ти ніколи не пробувала малювати? Можливо, варто спробувати. Твоя мама гарно це робила, — перепитала несподівано Птаха і розповіла про красиві квіти, талановито та з любов’ю намальовані Верхою на холодному камені печальної Печери Білого Гайворона.

Мальва недбало махнула рукою, вона пробувала, як і всі діти. Але той неталант до малювання, певне, у неї від батька.

— Я хочу побачити ті малюнки. Покажи мені їх, Птахо, будь ласка.

— Не впевнена, чи збереглися вони, Мальво, стільки часу минуло! Але… Гаразд, пішли.

Вони йшли берегом моря — дві невисокі жіночі постаті, майже одного росту — одна в довгій білій туніці, друга — в коротких шортах та чорній футболці, як на той край і на той час доволі дивна компанія. Але їх ніхто не міг бачити, хіба що апатичні чайки над морем, не менш байдужі до тих, хто на суші, хвилі та сонце в небі, яке саме зараз стоїть у зеніті. Безлюддя і спокій — райське місце, щоб не поспішати. Але Птаха вже давно відчула, майже від самого початку, що за ними хтось пильно стежить, і лишень тоді, коли вони майже впритул підійшли до входу в печеру Білого Гайворона, той спостережливий погляд наче відклеївся від їхніх спин. Не думала, що то хтось із темних, але все ж мала бути готовою до різних несподіванок.

Показала Мальві рукою на вузький ледь помітний лаз у скелі. Зайшли.

Малюнки на стінах печери майже зникли. Залишилися не зачепленими стихіями і часом хіба що червоні мальви та ледь помітні сірі обриси колись білих. Але не квіти привернули увагу Птахи. Вона їх добре пам’ятає, нічого нового. Здивувало інше. Посеред печери стояв жертовник. От куди його перенесли. І він був зовсім не схожим на той, який колись так лякав Птаху своєю жорстокістю.

Теперішній жертовник був білим, як і стіни печери, жодної кривавої плями на ньому, тільки маленькі сухі листочки від пахучих трав де-не-де валялися. Птаха приклала руку до каменя. Камінь мав у собі тепло. Отже, жертовник діючий, але це тепло не від людської плоті, воно інше. Птаха його впізнала. Магура уважніше подивилася собі під ноги, там також лежали сухі листочки та плоди трав. Підійшла до жертовника, опустила на нього обидві руки, посміхнулася. То енергія трав та дерев, сильна енергія, набагато потужніша від смертної людської. Отже, Вітра п’ятнадцять літ назад таки її почула.

Мальва як заворожена дивилася на мамині квіти на стінах печери. На те, що не встиг вкрасти, стерти, забрати час. Мальви здавалися живими. Вона бачила росу на їхніх пелюстках, десь в самому осерді повзав зелений жук, і пелюстки тремтливо здригалися від його доторків. То було прекрасне видиво. Вона відразу ті квіти впізнала, мальви із саду Птахи.

— Вітаю тебе, Птахо, іменем Великої Матері, — громовицею загуло поруч. Птаха і Мальва аж підстрибнули від несподіванки. Озирнулися. Птаха впізнала власника голосу.

Перед ними стояла висока ставна жриця. Зморшки покраяли її лице, час не дуже пожалів і руки, але вони — сухі та чорні від сонця, роботи та віку — все ще міцно тримали посох. Час випив з обличчя вроду, але не забрав вогонь з очей та царську вдачу з постави.

— Ой, Птахо-Птахо, тебе час любить. Ти не змінюєшся. Я знала, що ти колись повернешся. Але сьогодні ледве не проґавила приходу чужинців, зазвичай я літую за Дівич-горою, бо жертовний час дарунків для Великої Матері — завтра, коли місяць у повні. Завтра ж і воїни повертаються. Дякую, Вороне-друже, що повідомив про таких дорогих гостей.

На плече жриці опустився білий Ворон. Він чемно нахилив голову, ніби говорив — нема за що, і голосно сповістив про це своєю мовою.

— Білий ворон у печері Білого Гайворона, — прошепотіла Птаха. От хто за ними слідкував. І як це вона його не відчула?

— Бі-лий! Пта-ха! — луною повторив птах і каркнув. Якусь мить вони стояли мовчки, придивляючись одна до одної. Першою обізвалася Птаха:

— Знайомся, Вітро, з моєю супутницею. Твоя онука Мальва.

Онука і бабуся зустрілися. Вони не могли надивитися одна на одну, наговоритися, певне, теж. Птаха чемно вийшла з печери, білий Ворон полетів за нею. Вони сиділи з ним на березі моря, слухаючи, як хвилі ніжно шелестять у ногах, перебираючи піщинками, а Сонце ніжно та легко крокувало небом, а потім враз почало хилитися до води, йдучи на спочинок.

Пізніше Вітра розповідала і Птасі про події сімнадцятирічної давності, про те, що трапилося після відходу Птахи та Мальви. Плем’я розділилося на дві половини, як це й побачила Мальва: одні підтримували Вітру, авторитет Цар-Матері був величезний, інші, ті, що вимагали помсти за смерть верховної жриці, — вимагали її вбити. Вітру не вбили, але ледве не повбивали одна одну. Сили були рівні, і тоді Вітра пішла на відчайдушний крок, щоб врятувати єдність у племені, до неї ще ніхто цього не чинив — вона зреклася свого царювання на користь тієї, що очолила ворожий табір. Це була молода та дужа поляниця Світла. Вони тоді проговорили зі Світлою майже цілу ніч. А на ранок плем’я отримало нову Цар-Матір і нову Верховну Жрицю з новими порядками. За законами поляниць Жриця може змінювати звичаї племені, якщо вважатиме, що то йде племені тільки на користь. Нова Цар-Матір та нова Жриця примирили всіх. Верху похоронили з почестями, як воїна, кривавий жертовник за наказом нової Жриці було знищено, за її ж наказом хлопчики, які народжувалися від сарматок, віддавалися в сусідні племена на виховання або в ті, звідки походили їх батьки. Батьків дітей також ніхто не вбивав — їх відпускали.

Спочатку Вітра думала, що кров ворогів може стати доброю жертвою для Великої Матері, бо сарматки чекали жертвопринесення, щоб отримати благословення небесних сил, а без нього, як відомо, не починався жодний похід поляниць. Та Жриця не поспішала, наче чекала чогось… І от однієї ночі, коли вона, втомлена усім тим новим, що звалилося на її голову, — вибір місця для жертовника, вибір жертв, заснула, їй примарився сон. На високій горі посеред моря стоїть Велика Матір, Вона така світла і така сонячна, що розгледіти рис її обличчя Вітра не може. Велика Матір наказує жриці підійти ближче, і Вітра, закриваючи очі, щоб не осліпнути від сяйва, йде сонячною дорогою в бік гори по воді і навіть не тоне. Велика Матір наказує простягнути Верховній Жриці руки. Щось шелестливе та пахуче лягає на них. Велика Матір говорить, що віднині вона, Вітра, розумітиме мову трав і дерев і знатиме, що з тим робити. Коли вранці Вітра розплющила очі, то знайшла на своїх руках два віночки з барвінку та полину. А поруч з її ложем сидів найсправжнісінький Білий Ворон, той самий, якого вони вже бачили. Він печально подивився на Вітру, перелетів жінці на плече і майже у вухо каркнув: «Віт-ра! Тра-ва!»

Отак воно і повелося від тих часів і уже п’ятнадцять літ триває. Вітра — Верховна Жриця в поляниць, новий жертовник збудували в печері Білого Гайворона, а жертви на жертовнику для Великої Матері — то трави, напої та наїдки з них. Велика Матір подала їй знак, і Вітра підкоряється наказам Матері. Від того часу багато води спливло, але перемог та поразок від зміни пожертви для Великої Матері не стало менше. Це означає, що Великій Матері Верховна Жриця догодила.

Коли вони попрощалися з Верховною Жрицею, бо та поспішала на Вечірню Молитву до Великої Матері, а Мальва пообіцяла час від часу навідувати бабусю, прийшов час повертатися. І перед тим, як Птаха взяла Мальву за руку й піднесла ключ до уст, дівчина прошепотіла їй на вухо: «Ти правильно все зробила, травнице! Звичайні віночки замість крові та сліз — гарна ідея». Птаха здивовано подивилася на Мальву. Ну, скажи, от молоде та нагле.

— Не парся, Птахо, круто! Я відразу все зрозуміла — твій почерк.

Птаха вже потроху стала звикати до незвичної мови Мальви. Але до чого тут паритися, не перепитала, те слово могло мати у Світі Єдиного Бога не одне значення.

Птаха піднесла до уст ключа-варгана і заграла…

14. Зворотний бік світла

Птаха з Мальвою стояли на Магурі в Карпатах. Сонце йшло на спочинок.

Мальва підняла перед собою праву руку. Промені сонця робили її яскраво-червоною, здавалося, що воно просвічує її наскрізь. Сила світила була красивою і бентежила.

— Я, здається, дещо зрозуміла щойно, Птахо! Зрозуміла, що означає отой ваш вислів — зворотний бік світла.

Долоня дівчини й далі залишалася такою ж яскравою. Птаха й собі виставила руку. Її тендітна рука майже втонула в дужих сонячних променях.

— Диви, Птахо, в тебе ще краще виходить, бо рука тендітніша. Ух, наче горить, та не пече. Лоскоче і пестить. А, бачиш, зворотний бік світла також теплий, Птахо.

— Що? Зворотний бік?

— Ага! Світло завжди світло, з якого боку до нього не придивляйся.

— Світло? Не все так просто, дівчино. У світлі дуже важливо не загубитися, не втратити себе.

— Не втратити себе, — мов мантру, повторила Мальва. — А чому не просто? Може то ми самі для себе все ускладнюємо? Ось ти, наприклад, Птахо. Навіть у помсті прагнеш бути не як усі, твій зворотний бік так само світлий, так?

Дівчина дивилася на Сонце. Безсмертна мовчала.

— А знаєш, Птахо, що мене мучить уже давно?

— Що, Мальво?

— Чи має темрява зворотний бік і який він у неї?

Птаха, на диво, майже відразу відповіла, наче й не здивувалася запитанню. Вона чекала цього? Ні — не так. Вона знала, з першого дня, що так буде, бо так правильно:

— Ти справді хочеш знати?

Мальва ствердно і серйозно закивала. Птаха опустила свою руку вниз, чарівне видиво палаючої руки зникло. Жінка повернула голову до дівчини.

— Ти — хороша учениця, Мальво. Але ти лише на початку дороги. За це я тобі по-доброму трішки заздрю. Світобудова, створена Творцем, велична, і її доведеться вивчати довго та наполегливо. Починати завжди цікаво. Стільки шляхів перед тобою! — Птаха взяла долоні Мальви у свої, зазираючи пильно в очі дівчини. — Я знала, що ти запитаєш про зворотний бік темряви. І тому… Зараз спустишся в долину стежиною, якою ми сюди піднімалися. Там тебе чекатиме батько. Він має першочергове право бути твоїм Учителем. Зі мною ти вже познайомилася, зі світлим боком трішки також. Тепер час познайомитися з темним, зі світом твого батька. Те непорозуміння, що виникло між мною та Стрибогом, то тільки між нами. І ти до цього не причетна. Але перед тим як сказати так чи ні, добре все обміркуй.

Мальва вже давно все обміркувала. Ще на могилі матері. Вона відчувала і знала, як мати любила її батька. Якби він був настільки темним та поганим, чи могли б його так віддано любити дві прекрасні жінки: її мати та Птаха? Перша віддала життя, щоб мати від нього дитину, друга заледве не поплатилася своїм, щоб врятувати ту дитину. Вона має дізнатися, який він той Стриб насправді.

Заговорила:

— Стриб-батько та Стрибог — темний Бог. Кого у ньому більше? Останній мене не цікавить, Птахо. Мене цікавить тільки мій батько. Я хочу зрозуміти, чому він таке вчинив з мамою, потім з тобою. Але як я про це дізнаюся, коли сидітиму склавши руки? Ти правильно вчинила, Птахо, дозволивши мені. Як і все, що ти робиш, — завжди ідеально правильно, Птахо. Ти заступаєшся за того, хто ледве тебе не вбив. Благородно, але… Може, інколи аж занадто, Магурочко!

Птаха сумно зітхнула. Чи правильно вчинила? Могла ж відмовити Марі категорично. Бо чи готова Мальва зустрітися з темним боком ніс до носа? Ще так багато вона має дізнатися, зрозуміти, отримати та віддати. Промовчала, натомість вийняла з кишені дримбу, простягнула її дівчині:

— Птахо! Я ж її залишила в Яровороті. Ти прихопила її, бо знала, що…

— Не знала, передбачала. Ти вже відаєш, як за допомогою ключа переміститися в Яроворот, коли стане нагальна потреба.

Мальва ще раз пригорнулася до Птахи. Одна її половинка казала, що, може, не варто кудись йти, зараз і тут їй так добре. Але ті роздуми порушила Птаха:

— Йди, мала, поки я не почала тебе відмовляти! На тому боці тебе вже зачекалися. Ми ще зустрінемося, обов’язково. Хай оберігає тебе коло Свароже в твоїх пошуках та мандрах.

Мальва неквапом пішла стежкою, не озиралася, бо знала, що може не втриматися і, побачивши німий докір чи сумніви в погляді Учительки, залишитися. А Птаха сумно дивилася вслід Учениці, сльози наверталися на очі.

— Вона повернеться, вона обов’язково повернеться, — шепотіла, вже не стримуючи сліз. — І чому я на це погодилася, Маронько? Хоч додому не вертай, свої не зрозуміють.

Мальва пішла. Внизу її чекав батько. Темний бог Стрибог, сонячний Стриб, син Мора та Мари. Останнє переконало Птаху найдужче. Стрибог мав не тільки жорстокого батька, він мав і справедливу матір.

Сонце йшло спати, прощаючись зі своєю донькою. На тому боці його не буває. Птаха встала на коліна, підняла руку до неба у молитві та прошепотіла:

— О, Свароже, хай той зворотний бік темряви виявиться для неї не таким темним, як я думаю! Бережи дітей своїх, Мальву та Стриба, великий Свароже! Хай твій вогонь буде з ними, у них, хай твоє світло не загубиться в мороці.

А потім вона сиділа на камені і дивилася на гори, які накривав лагідно вечір. Обличчям текли сльози, вона навіть не пробувала витирати їх руками — навіщо, крім гір та Сварога, зараз цього ніхто не бачить. Рідко вона дозволяла собі цю слабкість смертних. Лишень тричі в житті — коли втратила батьків і не була тоді ще безсмертною, коли дізналася вперше про зради Стриба і ось тепер. Згадалися слова Мальви, Учениця дечого і її навчила: «Той, хто плаче, — не завжди слабкий, просто надто довго він був сильним».

Птаха не здогадувалася, що за нею уважно спостерігають, і якби не так глибинно була зайнята своїм, то відчула б це.

Львів, 2011 — січень 2012