Зустрічники

V. МЕТА ВИМАГАЄ ГНІВУ

Знову лягаю над кручею в тому місці, де прим’яв траву. Отже, майбутнє для мене — в минулому. Рік тому… Це були останні тижні моєї роботи в тому інституті. Я усвідомлював, що не знайшов себе в мікроелектроніці, знемагався. Навіть дочасно пішов у відпустку. А відразу після відпустки мене зацапав Багрій-Багрєєв, почав учити, прочищати й виховувати. Так що ці відтинки мого життя наповнені змістом, змінювати який втратно… Відпустка? О, є зачіпка: шість днів на Проні — є така річка в Білорусії. Шість днів, які я хотів би пережити ще раз. Лишень цілком ось тепер не доведеться… Перші дні — фініш закиду, останні — просвіт. Навіть не останні, а всі три дні від моменту зустрічі з Клавою підуть під просвіт. Саме так: там у нас з нею все почалось і скінчилось, жодних наслідків у моєму дальшому житті це не мало — зміст цих днів можна змінити.

Шкода їх, цих трьох днів, звичайно. Втім, у моїй пам’яті цей варіант зберігся. А те, що з її пам’яті він зникне, навіть на краще. І для мене також: зніметься відчуття провини перед нею. Все-таки, як кажуть між людьми, скривдив дівчину. Скривдив, як звичайно чоловіки кривдять багатьох жінок і дівчат, нічого нового — а все негаразд.

Схоже, що ці четверо внизу щось знайшли: зійшлись докупи, оглядають, жваво жестикулюють. Двоє зі знайденими предметами чимдуж направляються вгору, двоє лишаються там, складають своє приладдя.

Я також піднімаюсь, іду до наметів: настає те, що і мені належиться знати достеменно. Двоє піднімаються з-за краю косогору: першим довготелесий, немолодий, з темним зморшкуватим обличчям керівник пошукової групи, за ним другий — трохи молодший і нижчий. Обидва несуть якісь сірі уламки, акуратно обгорнені папером.

Бекасов, гуляючи все там же, забачивши їх, змінює напрямок і майже підтюпцем до них:

— Ну?

— Ось, Іване Володимировичу, дивіться, — перехопленим голосом говорить старший пошуковик, розгортаючи папір. — Цей із кабіни дістали, цього викопали під правим крилом. А оцей, — він показує на уламок в руках помічника, — за триста метрів на північ від літака виявився. І ступиці буцімто зрізані.

— Ага, — нахиляється Бекасов. — Значить, все-таки гвинти!

Я також підходжу, дивлюсь на уламки: це лопаті пропелерів — одна ціла і два шматки, завужені нижні частини.

— Та гвинти то гвинти, ви погляньте на злам, — пошуковик подає Бекасову велику лупу на ніжці.

Той схиляється ще нижче, дивиться крізь лупу на край одного уламка, іншого. Присвистує:

— Ану, все під мікроскоп!

І вони швидким кроком направляються в шатро; я за ними. Біля входу курять і кал якають головний інженер Микола Данилович, начцеху гвинтів Фелікс Юрійович і Лемех. Поглянувши на те, що несуть пошуковики, перші двоє відразу якось бліднуть на обличчі: головний інженер навіть упускає цигарку.

— Схоже, що гвинти, — каже на ходу Бекасов.

— Що — схоже? Що значить — схоже?! — високим голосом говорить Фелікс Юрійович, пориваючись за ним у намет. — Звичайно, при такому ударі всі гвинти вдрузки, але це ще ні про що не говорить… — Одначе в голосі його — паніка.

В намет натоптується стільки людей, що стає душно; на чолі у всіх виступив піт.

— Зараз подивимось! — старший пошукової групи закріплює затискачами на столику металографічного мікроскопа всі три уламки, підрівнює так, щоб місця зламів знаходились на одній лінії; вмикає підсвічування.

В його променях злами миготять дрібними іскорками — кристаликами.

Пошуковик нахиляється над окуляром, швидко й упевнено працює рукоятками, проглядає перший уламок… другий… третій… повертає під об’єктив другий… Усі стовпилися за його спиною, затамувавши подих. Тиша незвичайна. Я пам’ятаю, що перший шматок лопаті майже увесь у чомусь рудо-багряному. Засохла кров? Це, певне, той, якого дістали з кабіни.

Пошуковик випростується, повертається до Бекасова:

— Подивіться ви, Іване Володимировичу. Не то надрізи, не то подряпини, і біля кожної — зони деформацій від утомленості… — Він звільняє місце біля мікроскопа.

— Які надрізи, які подряпини?! — Фелікс Юрійович ледь не тіпається в істериці. — Що за дурниці! Кожна робоча лопать готового гвинта перед транспортуванням на склад обгортається клейкою биндою — від кінчика до ступиці! Які ж тут можуть бути подряпини?!

— Так, — притлумленим баском підтверджує головний інженер. — А перед встановленням гвинта на літак цілісність цієї бинди ми перевіряємо. Так що начебто й нізвідки…

— Ну, а що ж це, по-вашому, коли не надріз?! — люто обертається до них Бекасов. — Біля самої ступиці, на початку консолі… гірше не придумаєш! Дивіться самі.

— Дозвольте! — Начальник цеху вклякає над окулярами, переглядає всі три уламки. Це дуже довга хвилина, доки він їх дивиться. Випростується, повертається до головного інженера; зараз це не мужчина «кров з молоком» — рум’янець зник, обличчя біле і навіть з просинню; і на зріст ніби понижчав. — О, боже! Це місця, по яких відрізали бинду…

— Як відрізали? Чим?! — Бекасов ступив до нього.

— Не знаю… Скидається, що бритвою. Хто як… — і голос у Фелікса Юрійовича стишився до шепоту. — Адже ж це операція не технологічна, пакувальна, в технокарті просто написано: «Обгорнути до ступиці, бинду відрізати».

…Навіть я, людина непричетна, в цю хвилину відчував себе так, ніби отримав ляпаса. Яке ж приниження мав пережити Бекасов, його співробітники, самі заводчани? Ніхто навіть не знає, що сказати, — німа сцена, не гірше, ніж в «Ревізорі»…

Завершується ця сцена дещо несподівано. Лемех виступає вперед, лівою рукою бере Фелікса Юрійовича за петельки його кримпленового, спортивного крою піджака, відштовхує за стіл з мікроскопом — там просторіше — і, притримуючи тією ж лівою, б’є його правою по обличчю, б’є навідліг і в повну силу; у того тільки голова теліпається.

— За Дмитра… За Миколу Олексійовича! За отих!.. — Голос Петра Денисовича перехоплюється хриплими риданнями, і далі він б’є мовчки серед загальної тиші.

У мене, коли я дивлюсь на це, проскакують дві думки. Перша: чому Артур Вікторович не втрутиться, не припинить мордобою, а стоїть і дивиться, як усі? Мені не шкода цього горе-начальника, ні, — але ж відбувається емоціональне закріплення даного варіанта в реальності, додається робота мені… Багрій не може цього не знати. Друга: раз уже так, то добре б зафіксувати відеомагом, щоб назад крутнути при старті, — шикарний кульмінаційний момент! І… не піднялась у мере рука з відеомагом. Напевне, з тієї ж причини, з якої й в Артура не повернувся язик — перервати, припинити. Бувають ситуації, в яких чинити за розрахунком, раціонально — непристойно; ця була з таких.

— Доста, Петре Денисовичу, припиніть! — різко командує Бекасов. — Адже ж йому ще під суд іти. І вам, — повертається він до головного інженера. — Бо ж і ваш підпис стоїть на технокарті пакування? — Він уже не називає головного інженера на ім’я по батькові.

— Стоїть… — похмуро погоджується той.

— Але ж я не знав!.. Та й хто міг це знати?! — ридає за мікроскопом начцеху, відпущений Лемехом; тепер на його обличчі не лишилося й слідів молока. Добрячі бувають кулаки в льотчиків-випробовувачів. — Хотілося чим краще!..

Я спеціаліст по минулому, проте й майбутнє цих двох на найближчі шість-сім років беруся передбачити легко. І мені їх не шкода.

…Хоча за освітою я електрик, та велику науку опірмат нам читали добре. Тож мені не треба розчовпувати, що і як трапилось. Сказано було достатньо: «Надріз» і «деформація від утомленості». Звичайно, на авіолі, щонайміцнішому й легкому сплаві, з якого роблять гвинти літаків, слід від бритви, якою обрізали бинду, не такий, як на живому тілі, — тонка, навряд чи й помітна оку вм’ятина. Та відміна в тому, що на металі надрізи не гояться — і навіть навпаки.

Нема ретельніше розраховуваних деталей у літаку, ніж крило і гвинт; їх рахують, моделюють, випробовують від часів Жуковського, коли не раніше. (Зараз у конструкторських бюро, мабуть, і не рахують, підбирають по монограмах; рахують тільки студенти авіавузів у курсових роботах.) Ночами ревуть, порушуючи сон довколишніх жителів, стенди з двигунами чи аеродинамічні труби, в яких перевіряють на строк служби, на надійність у щонайважчих режимах гвинти різних конструкцій; за цими випробуваннями визначають і кращі сплави для них. Лопаті гвинтів полірують, кожну просвічують гамма-променями, щоб не проскочила непоміченою жодна раковинка чи тріщинка.

А затим готові гвинти поступають на пакування; центровано закріплюють кожний в окремому ящику, а перед цим ще обмотують лопаті для збереження поліровки клейкою биндою. Останнє, мабуть, не дуже й треба, та «хотіли ж, як краще». О, ця запопадливість з висолопленим язиком! І різали цю бинду, домотавши її до ступиці, тітки-пакувальниці хто як: хто ножицями, хто лезом, а хто й просто бритвою!.. Коли під натяжку, коли по тілу лопаті… коли сильніше, коли слабше, коли ближче до ступиці, коли подалі — а коли й у самий раз, у місці, де будуть щонайбільші напруження. Не на кожній лопаті лишились небезпечні надрізи, не на кожному гвинті й навіть далеко не на кожному літаку — їх не багато, в самий раз, щоб траплялося по катастрофі щороку.

Одному із чотирьох гвинтів цього пасажирського БК-22 особливо не пощасливилось: певне, тітка-пакувальниця (мені чомусь здається, що це саме літня тітка з важкуватою вдачею) була не в дусі, по трьох лопатях чирконула з серцем, лишила надрізи. А далі цей гвинт ставиться на літак, починає працювати в загальній упряжці: обертатися з шаленою швидкістю, витягувати багатотонну махину на тисячі метрів угору, за хмари, переміщувати там на тисячі кілометрів… і так день за днем. Згини, вібрації, знакоперемінні навантаження, центробіжні сили — динамічний режим.

І відбувається непередбачене ні розрахунками, ні випробуваннями: метал біля надрізів починає текти у тисячі разів повільніше густої смоли; ті самі деформації від утомленості. Процес оцей швидше од усього йде при повному навантаженні гвинтів, тобто при набиранні висоти навантаженим літаком. А на сьогоднішньому підйомі, десь на двох тисячах метрів, він і закінчився: лопать відламалась. Далі можливі варіанти, та щонайімовірніший, по-моєму, той, що перевага бекасівської конструкції — зустрічне обертання гвинтів на спільній вісі — обернулася в свою протилежність. Ця лопать зрубала всі інші, що обертаються назустріч їй; у цьому зіткненні загинули й усі передні лопаті. Що було з гвинтами на другому крилі? Що буває з гранично навантаженим канатом, половина жил якого нараз обірвалась? Рвуться всі інші. Надто коли й там були лопаті з надрізами. Розлітаючись із швидкістю гарматних снарядів, уламки лопаті трощили на шляху все: антену, обшивку, кабіну… Літак — можливо, уже з мертвим екіпажем — каменем упав на землю.

Я додумую свою версію — і мене знову душать приниження й гнів. Чорт побери! Віковий досвід розвитку авіації, зусилля багатьох тисяч спеціалістів, кваліфікованих робітників — і одна дурниця все може перекреслити… та як! Тих тіток під суд не віддадуть — за що? Написано «відрізати» — вони й різали. Не сокирою ж рубали. А цих двох віддадуть — туди й дорога: на те ти й інженер (що по-французьки значить умілець», «умілий чоловік»), щоб у своїй справі все знати, уміти й передбачати…

— Але… е-е… Вікторе Артуровичу, — нещасний, побитий Фелікс Юрійович навіть переплутав ім’я по-батькові Багрія. — Ви говорили… усе можна перевести назад, у можливість, чи так? А за можливість же не судять… га, так? — їв очах його світиться така надія відкрутитись, яка для чоловіка навіть непристойна.

— А ви одержите вщерть за той літак, — бридливо відповідає Багрій і відвертається. Бекасов швидким кроком направляється до виходу.

— Куди ви, Іване Володимировичу? — гукає йому шеф.

Той зупиняється, дивиться на нього з подивом (ну, не звикла людина до таких запитань), потім згадує про свою підлеглість.

— До рації.

— Навіщо?

— Дати розпорядження по всіх аеродромах, щоб жоден літак не випускали в повітря без перевірки гвинтів… Невже не зрозуміло!

— Не треба вам віддавати таке розпорядження, Іване Володимировичу, — м’яко каже Багрій. — Ви уже віддали його. Одинадцять місяців тому.

— Навіть?! — обличчя генерального конструктора виражає водночас і сарказм, і розчуленість.

— Атож, саме так. Ваша робота тут скінчилась, починається наша. Тому, як старший і найшанованійший тут, подайте, будь ласка, приклад іншим: прийміть ін’єкцію… Федоре! — підвищує голос Артур Вікторович. До намету входить наш технік-санітар Федько, дебелий брюнет із буркотливим обличчям; він у халаті, в руці валізка-»дипломат». — Це присипляючий засіб. Потім ви всі будете доставлені по своїх місцях.

Бекасов піднімає темні брови, розводить руками, виражаючи покірливість долі.

Федько розкриває свій «дипломат», викладає вісім наповнених жовтою рідиною шприців, вату, слоїк із спиртом, звертається до всіх і ні до кого густим голосом:

— Прошу закотити правий рукав.

— Ходім! — торкає мене за плече Багрій.

Ми виходимо з шатра. Присипання учасників і доставка їх по місцях — справа техніки і наших техніків. А в нас своє: закид.

— Відчуваєш, як я тебе навантажую: і він-бо, Бекасов, про все розпорядився, і в інших літаків нема таких рисок на гвинтах, і ця катастрофа — все на тобі. Все залежить від повідомлення, яке ти понесеш зараз в минуле. Так що про старт ти зайво турбувався. Стартуєш, як поштовий голуб, з першої спроби! Думати треба про інше…

Зараз пів на першу; чотири з половиною години від моменту падіння БК-22. Небо в білих хмарах, погода цілком льотна — так що в аеропорту, де чекають на літак, оголосили про затримку рейсу не через погодні умови, а за технічними причинами. Так воно взагалі і є, цю причину мені й треба усунути.

Я уже віддав технікам відеомаг; вони там перемотують, нашвидкуруч проглядають, монтують разом із іншим зняте мною для прокручування в камері. Я вже проковтнув перші пігулки петойля: від цього будь-який звук — і голос Багрія, і шелест трави під вітром — здається ревербуючим, а зорові враження в очах затримуються куди довше, ніж я дивлюсь на предмет, накладаються один на один післясвіченнями… Ми з Артуричем проходжаємося по межі та над кручею. Він мене накачує:

— …Про специфіку далекого закиду. Ненамарне я тебе налаштовував на загальність і відстороненість: ти підеш у минуле по глибинах своєї пам’яті, по самих глибинах свідомості. Прислухайся до плину часу, збагни його: усе, що ти відчуваєш звичайно, — від ударів серця до турбот, від блиску сонця до подиху вітру, — лиш неоднорідності єдиного потоку, поверхневе хвилювання, а не ясна глибина його. Проникайся ж цією загальною ясністю, почуттям суті, бо ж ти підеш там, де є пам’ять, та нема про що пам’ятати, є думка, та нема про що думати, є розуміння, та нема понять. У ближчих закидах цього майже немає, старт змикається з фінішем — а в такому, як зараз, інакше не пройти. І треба буде злитися з єдиним, не втративши себе, перетворитися в загальність, не забувши про конкретне, про мету, заради якої посланий…

Голос у Багрія зараз грудний, наспівно-трубний, — так мені здається. Він не промовляє, а віщує:

— Дві крайнощі, дві небезпеки чигають на тебе. Перехід від свербіжу поверхневих вражень в стан самозаглиблення, а затим ще далі, до відсторонення від властивостей, від приємного і неприємного, від горя і радості, він сам по собі приємний і радісний, такий його парадокс. Настільки приємний і радісний, що помнож насолоду від зробленого відкриття на радість удачі, на насолоду прекрасною музикою і чудесним краєвидом,, і все буде мало. Цей стан індійці називають «самауки», європейці минулих часів назвали «екстаз»… і його ж грубіші форми — наші з тобою сучасники часто називають словом «балдьож». І у тебе може виникнути бажання поглибити, затягнути довше цей стан, навіть назавжди залишитися в ньому. Так ось, пам’ятай, що це загибель — для справи й для тебе. Там, — він махнув рукою в бік річки, — залишиться те, що є, а в камері знайдуть твій труп з пришелепувато-божевільною посмішкою на вустах та крововиливом у мозок. Так що… — Артур Вікторович зробив паузу, посміхнувся. — На відміну від тих теперішніх парубчаків і дівиць, які йдуть за часом: «Байдуже від чого, головне — забалдіть!»— для тебе головне: не забалдіти. Прийми-но ось ще пігулку!

Ковтаю. Запиваю власною слиною. Сьогодні я ще нічого не їв, крім оцих пігулок: перед стартом не можна, процеси травлення можуть зашкодити.

— Тепер про другу небезпеку. Самоусунутися від цього стану ти можеш тільки через поглиблене розуміння його смислу, тобто — позаяк це концентрат радостей і втіх — через розуміння об’єктивного змісту радості, змісту приємних відчуттів. Ти збагнеш його, переконаєшся, що він до смішного простий… і відчуєш себе богом: такими нікчемними, марними здадуться тобі всі прагнення людей до щастя й насолод, що обсновують ілюзорність мети фальшивими якостями. Ти відчуєш себе причетним до світових процесів, частина яких є життя Землі й наше, — до процесів, які люди в погоні за щастям та успіхами не помічають і не розуміють… І там, на крижаних вершинах об’єктивності, може виникнути настрій: якщо так оманливі всі «біди» і «радощі», сумнівні цілі й зусилля — чи ж варто мені, олімпійцю, втручатися в цю колотнечу своїми діями… та й повертатися в неї? За відсутності властивостей і біда не біда, і катастрофа — не катастрофа. Це також загибель справи й твоя, з камери вийде гикаючий ідіотик, який не тямить, хто він є, де й навіщо.

Багрій помовчав.

— Зберегти від цього збочення тебе й повинно розуміння, що — атож, варто, треба діяти і втручатися, у цьому твоє життєве призначення. Два протиборствуючих процеси тривають у всесвіті: наростання ентропії — і спад її; сльотове змішання, пригасання — і надбання світом все більшої виразності й блиску. Так ось, люди — в другій команді, в антиентропійній. І ми, Зустрічники, причетні до процесу пишносяйного самовираження світу. У цьому космічному дійстві ми заодно з усім тим, що створює, і проти всього того, що руйнує!.. Ну-бо закоти рукав.

І Багрій, відчинивши скриньку із шприцем, вкачує мені у вену п’ять кубиків суміші, що безболісно розтікається по крові. Це «ін’єкція відстороненості» — перша її дія дається взнаки тим, що я перестаю розрізняти барви, кольори. Світ при цьому для мене не біднішає, не тьмянішає — він постає переді мною в пишності світлових переходів і контрастів, які наші акумодуючі зіниці, що надто слухняно метляють від яскравостей, звичайно не сприймають. По суті, цей ефект — чуттєве розуміння моєю нервовою системою, що світлові хвилі — різної довжини, а не різних «кольорів». Так починається для мене заперечення зовнішнього, заперечення якостей, властивостей — яких насправді й немає, а виникають вони від недосконалості нашої протоплазми, нездатної обняти громаддя кількісних градацій і діапазонів явищ у матерії.

— Архурич, — кажу я (мій голос також вібрує), — так все знати, розуміти… і ви ще заперечуєте, що ви з майбутнього!

— Знову за своє?! — гримить він. Зупиняється, дивиться на мене. — Втім, стривай-но… здається, ти не на жарт?

— Ну!

— Що ж, треба порозумітися до кінця… Ти там, я тут — ми одне ціле, поміж нами не повинно залишатись чогось недомовленого. Нехай так! — він дістає із внутрішньої кишені піджака пакунок з темного паперу, з нього дві фотографії, простягує мені: — Була б жива, не показав, а так можна. Впізнаєш?

Я дивлюсь верхню. Ще б пак, з моєю пам’яттю не впізнати — це та, що згоріла в кисневій камері. Знімок у справі, яку я гортав уранці, гірше цього, але й тоді я подумав: ох, яка жінка загинула! На другій фотографії вона ж на повний зріст — біля річки, на тлі її полисків і темних дерев на тому березі, нагнутих вітром верболозів на цьому, — з щасливим обличчям і піднятими вгору руками; вітер відносить її волосся. Я перевертаю знімок другим боком, там напис: «Я хотіла б лишитись для тебе такою завжди».

— Отож, — говорить Багрій, забираючи фотографії, — такою вона й лишилась для мене… на знімку. А я був би не проти, якби вона, Женька, псувала собі фігуру, повніла, народжуючи мені дітей, вигодовуючи їх… зовсім не проти! Кому була потрібна її смерть — смерть через те, що не поставили безконтактне реле?.. Ось оце, — він дивиться на мене, — а не знання з майбутнього, якого ще нема, пробудили мене, пробудили гнів проти всесилля часу, проти бога Кроноса, який поїдає своїх дітей, проти безглуздої ницості випадку, нікчемності помилок, тупості, незнання… усієї тієї твані, що в’яже тебе за ноги. Горе й гнів — вони спонукали мене до пошуків, допомогли вибудувати теорію, поставити перші досліди, знайти й навчити вас. Мета жадає гніву, пам’ятай про це. Хай і тебе в закиді веде гнів проти того, що трапилося тут, він допоможе тобі уникнути небезпеки. Люди — розумні істоти, і вони не повинні гинути безглуздо, випадково, а тим паче від породжень розуму свого і праці. Він помовчав, ховаючи фотографії.

— Тепер тобі неважко зрозуміти й те, чому я не ходжу в серйозні закиди й у цей посилаю тебе… хоча, здавалося б, кому, як не керівникові! Саме тому, що я не з майбутнього, настільки не з майбутнього, дорогий Олесю, що слабший від тебе. Ось, — він торкнув місце, куди сховав фотографії, — «зачіпка» — домінанта, яка по силі притягання цдя мене переважає всі інші. Донині не можу змиритись, що її нема. І в закиді, у тому особливому стані, проти небезпек якого я тебе застерігав, не втримаюсь, полину через усі роки туди, де вона живе… бо ж заради цього все й починав! А там, чого доброго, і не пущу на той дослід в кисневу камеру, — або хоч доможусь, щоб замінили реле. А це… сам розумієш, які серйозні непередбачувані зміни реальності можуть відбутися. Так ось, я сказав тобі все. А майбутнього, Олесю, ще немає, не мороч собі голову. Майбутнє належить зробити — усім людям, і нам, і тобі зараз.

Мені соромно перед Артуром Вікторовичем й трохи шкода того ореолу, який оточував його в моїх уявленнях. Та я зразу розумію, що й ореол сьогоднішньої людини, який навіть горе своє зумів обернути у творчу силу, осягнув нове і став на прю з його допомогою проти бід людських затято і вміло, — нічим не гірше. Так, і все-таки він трохи з майбутнього, наш Багрій-Багрєєв; де ви зараз знайдете начальника, який говорив би підлеглому, що той сильніший його і впорається зі справою краще?

— Все, час! — шеф поглядає на годинника. — Точку фінішу намітив?

— Так. Тут же о 15–00.

— Хочеш переконатися? Не заперечую. Що-небудь треба на той час?

— Риндичевича. З пивом і таранькою.

— Побажання передам, пришлю… якщо він упорається. Повинен… — Зараз Багрій без гумору приймає мої побажання. — Все. Ступай у камеру!

У камері моїй нічого особливого нема. Жодних датчиків не треба приєднувати до себе, ні на які прилади дивитись, — тільки на стіни-екрани та на стелю: по ньому уже пливуть такі, як і знадвору, хмари, лише в зворотний бік. Не приладам доведеться йти вгору по річці моєї пам’яті — мені самому.

Є пультик на рівні грудей (ні крісла, ні стільця в камері також нема, я стою, — стиль Багрія!) — ряд клавіш, два ряди рукояток: регулювати потік зворотної інформації, який зараз рине на мене, — темп, яскравість, гучність…

І ось ринуло. Пішли по стінах зняті мною кадри: п’ятками і спинами вперед наближаються, піднімаються по схилу пошуковики з устаткуванням. У Івана Володимировича Бекасова приголомшений вираз обличчя змінюється спокійним; він також задкує із смішними поворотиками вправо-вліво, віддаляється — і ми більше не знайомі. Далі уже не моє: тугий гітарний рокіт моторів літака, що набирає висоту. Небо-екран над головою очищається прискорено від зворотного бігу хмар — і зворотна мова, молодий чоловічий голос:

— Віртем ічясит івд уртемитьла оп. Аводуч тсімидив. («Видимість чудова. По альтиметру дві тисячі метрів».)

Останнє повідомлення бортрадиста — перше для мене. Він летить, набирає висоту, літак БК-22, що виконує рейс 312. Деякі пасажири вже відстібнули ремні (а я так і не застібаюсь при злітанні, лиш при посадці), досмоктують злітні льодяники, починають знайомитись, спілкуватись… А в правому передньому гвинті надрізи під трьома лопатями стають тріщинами.

— Ачясит атосив… («Висота тисяча…».)

— Оньламрон илітелз… («Злетіли нормально…»).

А ось ще й не злетіли: хвостом уперед котить із басовито завиваючими моторами літак по площині злітної полоси, уповільнює хід, зупиняється (в динаміках: «Юяловзод тілз…» «йивотог утоьлз од…» — «До зльоту готовий», «Зліт дозволяю»), після паузи стернує хвостом наперед до перону аеровокзалу. Хороша машина, «дивиться» — навіть і хвостом наперед. І байдуже, що це не той БК-22 (роздобув Артурич, напевне, відеозапис репортажу про відкриття рейсу) і не ті пасажири ринули із відчинених овальних дверей на сходи, які щойно від’їздили, — швидко-швидко задкують униз з чемоданами (я поставив рукоятки на «прискорено»)… усе це було там само. Зараз багато що втратило вагу, зворотне прокручування стирає якісні відміни з видимого. Задкуй, зникай світе якостей!

Я відчуваю себе зараз плавцем-пірнальником у потоці часу, у річці своєї пам’яті. В глибінь, в глибінь!.. І ось уже на екранах — у свідомості — зворотні відчуття сьогоднішнього ранку: я голюсь — і з-під фрез електробритви з’являється рудувата щетина на моїх щоках; я курю першу сигарету — і вона нарощується! Іде у відчуттях зворотний рух страви в мені і багато що інше догори дригом… тільки все це — те, та не те, звичайного змісту не має. Я вирвався із світу (дрібного й обмеженого) якостей на простори Єдиного буття — і тепер не істота з півсекундним інтервалом одночасності, а вся стрічка моєї пам’яті до самих її витоків. Дні й події на ній лише зарубки, відмітний: одні глибші, інші ледь помітні — ось і вся різниця.

…Далі було все, про що попередив Артур Вікторович, і багато сильних переживань понад те — все, про що важко розповісти словами, тому що воно глибше і простіше всіх понять. Я уникнув від Сцілли всепоглинаючого екстазу-балдьожу глибинних відкриттів у собі, настирливо й грубо вникаючи в природу його; так би мовити, вивірив алгеброю гармонію за допомогою причмелено-балаганівського питання: а хто ти такий?!

І осягнув, і холодно посміхнувся: радість і горе, всі біди й удачі людські були простенькими диференціалами нескладних рівнянь. Що мені було в них!.. Так мене понесло, щоб ударити об Харибду відчуженості й заперечення всього. Та я вчасно згадав про мету, про гнів, про протиборствуючі вселенські процеси виразності й змішування, у яких ти ніщо без гніву й без волі до боротьби, без прагнення поставити на своє — тріска в розбурханих вирах. І, збагнувши, прилучився до процесу зростання виразності.

Добре прилучився: зрозумів громаддя діапазону виразності у Всесвіті — порожнеча і вогняні цятки зірок, відчув громаддя вируючого натиску часу, що мчить світи із швидкістю світла… і навіть що творчі зусилля людей — одне з оцим усім; мала дія, але тієї ж природи.

І те породження розуму й праці людей, заради якого я пхаюсь, лечу назад, від наслідків до причин, — також належить до зоряної виразності світу. Мені належить відняти його від процесу змішування.

І була ясна пітьма, тиша, політ зірок. А потім пекельні згуки, тупіт, гик, регіт… І знову ясна тиша ночі.