Зустріч з тиранозавром

Містер Леслі Бейз критично розглядав фотографію.

— Якщо це не шахрайство, тобто не хитрий фотомонтаж, — сказав він, простягаючи мені знімок, — то це повинно зацікавити вас…

— Ми зробили експертизу, — поспішно вставив секретар.

Я мовчки розглядав знімок. Потвора була заввишки щонайменше сім метрів. Вона стояла на задніх ногах, спираючись на гігантський хвіст. Величезна паща з довгими конічними зубами була напіввідкрита. Передні лапи, озброєні кігтями, довгими, немов криві кинджали, притиснуті до грудей. В маленьких круглих очах застигла ненаситна лють. Поряд валялися понівечені останки носорога. Загиблий гігант здавався роздавленим щуреням коло готової до стрибка потвори.

— Це, безперечно, новий вид тиранозавра, що якимсь чудом зберігся до наших днів, — мовив я, кладучи фотографію на стіл.

— Вам видніше, як назвати, — пробурчав містер Бейз. — Адже ви професор зоології?

— Палеонтології, — поправив я.

— Тим більше. То візьметесь розшукати красеня і доставити в один з моїх звіринців?

— Боюсь, що це — важке завдання…

— Тому я й звернувся до вас, містер…

— Турський, — підказав секретар.

— Саме так… містер Турський. Ви, здається, бували в Центральній Африці?

Я ствердно кивнув.

— Де й коли?

— Я працював у верхів’ях Голубого Нілу під час другої світової війни. Був і в інших місцях…

— А потім?

— Довго розповідати. Зараз викладаю палеонтологію хребетних у…

— Знаю. За живого тиранозавра я вам плачу… двісті тисяч доларів. За шкуру і скелет — сто тисяч. Повернетеся ні з чим — не одержите ні гроша. Всі публікації тільки через мої видавництва. Жодного інтерв’ю, жодної фотографії на сторону. Згодні?

Я відповів, що подумаю.

— Вирішуйте зараз же! І пам’ятайте: якщо відмовитесь, ви нічого не чули і не бачили цього знімка.

— Експедиційні витрати?

— Назвете необхідну суму.

— Згоден.

— Ол райт. Договір підпишете сьогодні ж. Персонал експедиції підберете в Конго. Європейців — мінімум. Ніхто не повинен знати мети поїздки. Хай думають, що це звичайна експедиція за рідкісними тваринами. Виїзд через два тижні…

Я спробував перебити його.

— Повторюю, рівно через два тижні. Мої агенти — у вашому розпорядженні. З вами вирушить моя людина Персі Вуфф. Це непоганий хлопець. У нього надійне око і чавунні кулаки. Він буде вашим заступником. Все.

— Фотографію ящера дозволите взяти з собою?

— Одержите копію. Але не забувайте про умови…

— Це абсолютно новий вид тиранозавра, — промовив я, підсуваючи до себе знімок. — Треба придумати для нього хорошу назву, і як тільки ми знайдемо хоча б його зуб…

— К бісу зуб! Мені необхідний цілий тиранозавр. Цілий! Живий або в крайньому разі мертвий.

— Звичайно, — погодився я. — Але, щоб охрестити його, досить і зуба. Як вам подобається видова назва — Tyrannosaurus beizi? Непогано звучить, правда?

Містер Леслі Бейз не чекав цього. В думці я спробував поставити себе на його місце: звісно, приємно, якщо твоїм ім’ям назвуть найстрашнішу з потвор, які будь-коли населяли Землю. Однак містер Леслі Бейз знову похмурнішав і забарабанив пальцями по столу. Я чекав, що він викладе нову серію умов, адже договір ще не був підписаний. Але він з невластивим йому сумнівом у голосі раптом спитав:

— А чи не може видова назва тиранозавра бути подвійною?

Я не зразу второпав, куди він хилить, і обережно відповів, що в окремих випадках назва виду може складатися з двох частин.

Він засяяв.

— В такому разі хай разом з моїм прізвищем до неї ввійде ім’я дружини.

— Чиєї дружини?

— Моєї, звичайно, — образився містер Бейз. — Її звуть Ритою.

— Чудово, — сказав я. — Отже — Tyrannosaurus beizi ritas. Вирішено. До речі, я складатиму кошторис на три сезони. За тиранозавром, можливо, доведеться ганятись кілька років. Перший сезон — тільки пошуки. Полювання на ящера почнеться в другому сезоні. Третій — резервний.

Містер Леслі Бейз махнув рукою.

Все це було давно — багато місяців тому. Звичайно, це була авантюра — шукати живого тиранозавра для містера Леслі Бейза. Навіщо я поліз у кабалу? Заради грошей? Я ніколи не ганявся за ними, і, крім того, на випадок невдачі я не одержую нічого. Заради можливості побувати в недосліджених районах Центральної Африки? Але Африку я знаю досить добре. Та й я вже не юнак, якого може захопити романтика далеких подорожей. Щоб опублікувати ще одну монографію про рептилій? Але моє ім’я і так відоме в наукових колах, а крім двох десятків палеонтологів читати монографію про рептилій ніхто не стане… Та й в існування тиранозаврів я тепер не дуже вірив.

Отже, мною зроблено необачний крок. Втім, я вже зробив їх немало. Війна закінчилась давно, а я все ще подорожую закордоном… Щемить серце, коли згадую соснові переліски Прикарпаття і вечірні тумани над тихою Віслою, довоєнну Варшаву. Я мрію про повернення… І сам відкладаю його все далі й далі, поспішаючи завершити давно розпочаті дослідження. Контракт з містером Бейзом відсунув моє повернення на батьківщину ще на три роки… Та чи на три?

Ми перемінили вже не один табір на краю Великих боліт. Мої мисливці дивуються. Замість того, щоб ловити рідкісних тварин, які ще збереглися в цьому куточку Центральної Африки, ми лазимо серед отруйних випарів, провалюємось по пояс і глибше у смердючу рідину, лякаємо змій і величезних болотяних жаб, знемагаємо від нестерпної вологої спеки, втрачаємо останні сили від приступів лихоманки. Перший сезон закінчується, а ми не знайшли ще не тільки зуба, а й навіть будь-яких ознак існування тиранозавра.

Треба ж було такому статися, що мисливця, який надіслав фотографію ящера містеру Бейзу, розірвав лев за кілька днів до мого приїзду в Бумба.

Компаньйон мисливця — старий Джек Джонсон — виявився таким же йолопом, як і мій заступник Персі Вуфф. Цих двох нероб зближала любов до віскі. Маленький, худий і лисий Джек Джонсон міг випити стільки ж, скільки здоровенний Вуфф.

Наближалися зливи. Темні хмари все частіше закривали сонце. Треба було йти на південь, подалі від цих гнилих місць.

Я вирішив поговорити з Джеком Джонсоном одверто. Досі йому було відомо, що ми приїхали вивчати, фотографувати і ловити гігантських крокодилів.

Джек уже кілька разів вказував на сліди великих крокодилів, але я рішуче бракував їх, доводячи, що ці плазуни малуваті і не варто витрачати на них час.

Персі Вуфф приперся разом з Джонсоном і мовчки гепнувся на чемодан, що стояв біля мого намету. Чемодан затріщав.

— Обережніше, — попередив я, — там соляна кислота і препарувальні голки.

Персі з побоюванням підвівся, помацав кришку чемодана і влаштувався поряд на згорнутому брезенті.

Джек присів навпочіпки і вичікувально подивився на мене.

— Незабаром почнуться дощі, — сказав я, — а ми ще не зустріли нічого, то могло б виправдати затрати на експедицію і ящики випитого віскі.

Персі Вуфф кивнув, а Джонсон вийняв люльку з рота і почав старанно вибивати її.

— Послухайте, Джонсон, — вів я далі, — покійний Річардс розповідав вам про свою останню подорож у ці місця?

— Дещо розповідав. А що саме вас цікавить? Крокодили?

— Ну, припустимо, велетенські крокодили.

— Ні, про крокодилів не казав.

— Ну, а про якихось інших великих тварин?

— Не пам’ятаю, шефе. Здається, ні. Його остання подорож сюди закінчилася невдало. Обидва туземці, які супроводили його, загинули. Якби вони не були неграми, Річардсу могли загрожувати неприємності…

— Це для мене новина. Ви раніше не говорили про загибель туземців.

— Тому що ви не запитували…

— А тепер запитую і прошу розповісти все, що знаєте про останню мандрівку Річардса. Чому ви не поїхали з ним?

— Я захворів на дизентерію.

— А потім?

— Він звелів чекати в Бумба. Він повинен був розвідати нові місця для полювання на рідкісних звірів. Так наказав агент містера Бейза. Але туземці загинули, і Річардс повернувся в Бумба. Ми мали їхати з ним разом через місяць, а тут прибула стріляти левів стара американка. Вона найняла Річардса на місяць. На першому ж полюванні лев, якого вона поранила, розірвав Річардса.

— А вам відомо, як загинули туземці?

— Річардс розповідав, що їх затоптав білий носоріг.

— А Річардс вам нічого не розказував про незвичайних гігантських тварин, яких він зустрів під час своєї останньої подорожі?

— Ні, шефе… А хіба він зустрічав їх?

— Скажіть, Джонсон, а ви самі ніколи не чували про біблейських потвор, що мешкають у Великих болотах?

— Які це біблейські потвори? Невже кити?

Я почав втрачати терпіння. Сухо сказав:

— Я маю на увазі тварин, яких досі ніхто не бачив в Африці. На інших континентах вони вимерли в давні геологічні епохи.

— А раз їх ніхто не бачив, то звідки відомо, що вони тут є? — щиро здивувався Джонсон.

— Ну, а в легендах туземців ви нічого такого не чували?

— Ет, — махнув рукою Джонсон, — тутешнім неграм вірити не варто… От учора один з них патякав, ніби його батько бачив на краю балки потвор, схожих водночас і на слона, і на крокодила, ще й завдовжки до двадцяти метрів. Що з такого візьмеш?..

— Справді, нічого не візьмеш, — мовив я. — А що ви думаєте з приводу цієї фотографії? — я простягнув знімок тиранозавра, одержаний від містера Бейза.

— От так диво! — пробурмотів Джонсон. — Звідки це у вас?

— Цю фотографію зробив Річардс, очевидно, під час своєї останньої мандрівки.

— Не може бути! У Річардса ніколи не було фотоапарата. Та й фотографувати він не вмів. Це не його робота, шефе.

Персі неспокійно поворухнувся на своєму брезенті.

— Але ж фото надіслав містеру Бейзу Річардс, — заперечив я.

— Можливо, але це не його знімок.

— А чий же?

— Не знаю. Я ніколи не бачив у Річардса подібної фотографії. Та й про зустріч з такою тварюкою він би мені розповів. То це ви на неї полювати приїхали?

— На неї теж.

Джонсон тихенько засвистів.

— Не хотів би я з нею зустрічатися, — пробурмотів він, розглядаючи фотографію. — Подивіться-но, що залишилось від білого носорога.

— Ви думаєте, що це білий носоріг, Джек?

— Безсумнівно, подивіться на його голову.

Я взяв знімок, почав розглядати його в лупу і переконався, що Джонсон мав рацію. Це відкриття примусило мене замислитись. Туземці, що супроводжували Річардса, були затоптані білим носорогом. На фото був теж білий носоріг, розтерзаний тиранозавром. Чи простий це збіг? Білі носороги стали в Африці великою рідкістю. Офіціальна статистика твердить, що їх залишилося не більше сотні голів. А з другого боку, у Річардса не було фотоапарата… Завдання несподівано ускладнилося, і я пожалкував, що не почав цієї розмови раніше.

Мисливець продовжував розглядати фотографію. Персі Вуфф дрімав, притулившись спиною до в’ючного чемодана.

— Цікаво, куди стріляти в цього малюка, щоб зразу покласти його? — в задумі спитав Джонсон, не відриваючи погляду від знімка.

— Ось сюди, — я показав місце на покритому лускою корпусі ящера. — Вдалим пострілом ви пробиваєте серце і перебиваєте хребет. Але треба постаратися впіймати цю тварюку живою.

Джонсон зареготав.

— Ви жартуєте, начальнику! Якщо навіть вдасться заманити її в пастку, то як справитися з нею, на чому транспортувати і чим годувати? Ні… Підстрелити — інша річ, але ловити живою я відмовляюсь. Цього і в контракті не було…

— Якщо натрапимо на слід ящера, — спокійно зауважив я, — контракт переробимо. А впіймати спробуємо молодого, якого можна звідси вивезти. Але, насамперед, ми вивчимо звички цих тварюк. Сучасна наука про них майже нічого не знає. Вважають, що вони вимерли близько шістдесяти мільйонів років тому — наприкінці крейдяного періоду. Однак на такому стародавньому континенті, як Африка, деякі види цих плазунів могли зберегтися. Тут, в центрі континенту, геофізичні умови змінювались, очевидно, поступово, тому динозаври могли пережити свою епоху. Якби ми знайшли їх, це принесло б славу і гроші. Ви, Джонсон, стали б забезпеченою людиною.

— А ви, професоре?

— Я написав би про них товсту книгу з кольоровими ілюстраціями.

Персі Вуфф чи то зітхнув, чи то хрокнув, і я зрозумів: він лише вдає, що спить, а насправді уважно слухає нашу розмову.

«Можливо, він тільки прикидається телепнем», — подумав я.

— А скільки я міг би одержати? — поцікавився Джонсон.

— Зараз про це говорити передчасно. Треба спочатку дізнатись, чи справді тут водяться ящери і які. До речі, звір, про якого вам говорив негр, може виявитись не хижаком, як той, що зображений на фото, а травоїдним, наприклад, бронтозавром. Розпитайте негра, де й коли його батько бачив ту тварину і який вона мала вигляд.

— Я можу покликати негра. Він трохи розмовляє по-англійськи.

— Покличте.

Переді мною стояв високий молодий негр, задрапований у кусок білої тканини. Довгасте обличчя було спотворене глибоким шрамом.

— Його звуть Квалі, — пояснив Джонсон. — Він прийшов з партією носильників і хоче залишитись у таборі.

— Здрастуй, начальник, — мовив Квалі, торкаючись долонями своїх грудей і трохи схиливши голову. — Моя знає хороший місця для полювання. Багато хороший місця. Моя вміє пух-пух… Дай мені карабін і патрони, і моя покаже хороший місця… Багато лев, слон, білий носоріг…

— Мені потрібен крокодил, великий-великий крокодил, — сказав я.

— Такий крокодил тут нема, — рішуче заявив Квалі.

Джонсон задоволено кивнув лисою головою.

— А звір, про якого ти вчора розповідав білому мисливцю?

— О, цей не тут. Два, п’ять, десять, п’ятнадцять день іти треба… Дуже поганий місце… Один підеш — пропав… Так… Так… — І він почав щось пояснювати Джонсону місцевою говіркою негрів банту.

Мисливець уважно слухав, з сумнівом похитуючи головою.

— Що він каже?

— Він твердить, що великі звірі живуть за два тижні дороги звідси, але чорні мисливці ніколи не заглиблюються в болота — ті місця охороняють злі духи. Їхні голоси лунають вечорами над болотами. Його батько бачив великих звірів, які перелякано тікали від когось. Він гадає, що їх налякали злі духи. У великих звірів тіло й ноги слона, хвіст крокодила, голова і шия змії. Коли ці звірі тікали, то земля двигтіла і тремтіли дерева…

— Спитайте, скільки таких звірів бачив його батько і коли це сталося?

— Три. Два великий, один маленька. Це було давно: тоді батько був молодий, а Квалі ще не народився.

— А де зараз твій батько?

По обличчю негра перебігла судорога. Він повернувся до Джонсона і щось сказав йому.

— Його батька вбили бельгійці, — переклав Джонсон. — Він був розстріляний разом з іншими чоловіками їхнього села кілька років тому.

Запанувала напружена мовчанка.

— А ти сам був у тому місці, де твій батько бачив великих звірів? — спитав я, намагаючись не дивитись негру у вічі.

— Ні, але я знає туди дорога. Я приведу туди білий мисливець, якщо даєш карабін і патрони, багато патрони… Я доведу до священний камінь. А там білий піде сам — один день дороги.

— Добре. Ти поведеш нашу експедицію до священного каменя. Завтра ми повертаємось у Бумба. Як тільки закінчиться пора дощів, ти поведеш нас туди, де твій батько бачив великих звірів.

— А карабін? — підозріло запитав Квалі.

— Хоч неграм у Конго і забороняється носити нарізну зброю, — сказав я, — але дам тобі карабін і патрони, якщо ти покажеш нам сліди великих звірів…

— Не обдуриш, начальник?

— Якщо покажеш сліди, не обдурю.

— Так, — урочисто промовив негр, — Квалі проведе експедиція і покаже сліди великих звірів.

Через тиждень ми були в Бумба. Я доручив Вуффу і Джонсону навантажити на пароплав спійманих нами рідкісних тварин, яких ми відправляли в зоологічні сади містера Леслі Бейза, а сам сів у літак і через кілька годин був у Леопольдвілі.

Стурбовані обличчя конголезців, вибите скло у вітринах магазинів, велика кількість патрулів — усе свідчило про недавні заворушення в місті. В порту панувало нервове пожвавлення. Чимало бельгійців відправляли свої сім’ї на батьківщину…

Я зняв номер у Гранд-отелі. Кілька днів пішло на оформлення справ, зв’язаних з експедицією. Потім я засів у центральній науковій бібліотеці, щоб переглянути нові палеонтологічні журнали. В одному з них була надрукована замітка відомого російського палеонтолога, що недавно повернувся з Ефіопії. В горах Сібу він виявив на плиті пісковику верхньотретинного віку загадкові сліди, залишені, на його думку, великим ящером. Спираючись на різні матеріали, в тому числі й на ефіопський фольклор, вчений висловлював припущення, що в недосліджених районах Центральної Африки великі ящери могли зберегтися до наших днів.

Я вийшов з бібліотеки і пішов центральним бульваром, не звертаючи уваги на рясний дощ. Раптом мене зупинив невисокий кремезний чоловік у прозорому плащі з сірого пластикату. На мене здивовано дивилися знайомі сірі очі.

— Турський?.. Збишек!.. Ти звідки тут узявся?

Чоловік відкинув капюшон, і я впізнав його. Це був інженер Маріан Барщак з Варшави.

Влітку 1939 року ми обидва були призвані в один полк. Він прийняв на себе перший удар гітлерівців. Після розгрому полку ми з Маріаном горами дістались до румунського кордону. Навесні 1940 року ми опинилися в Марселі. Мене запросили для проведення геологічних досліджень у верхів’ях Нілу, а Маріан поїхав у Лондон, щоб вступити у польську армію, що формувалась там…

Ми обнялися і почоломкались. Через кілька хвилин ми вже сиділи за столиком ресторану в Гранд-отелі.

— Ти що тепер робиш? — спитав Барщак.

— А ти?

— Служив у Війську польському. Зараз працюю консулом у Конакрі. Сюди прибув у відрядження. А ти чому досі не на батьківщині?

— Рідні загинули під час окупації. Я залишився сам… Хотілося закінчити роботи… Так минули роки…

— Ти завів нову сім’ю?

— Ні… Ось закінчу цю подорож і неодмінно повернуся додому, в нашу Варшаву…

Коли ми прощалися, Маріан поцікавився, де працювала моя експедиція. Дізнавшись, що я недавно прилетів з Екваторіальної провінції, він зрадів.

— Саме провидіння послало тебе. Мені доручили вияснити долю одного чеського кінооператора. Хлопець майже рік тому приїхав у Конго і зник. Він мав зняти кількасот метрів плівки для кінохроніки. Та йому захотілося екзотики, і він вирушив у Екваторіальну провінцію. Його бачили в Бумба з одним мисливцем, а потім він як у воду впав. Місцеві власті почали розслідування, але зараз у них надто багато турбот. Земля горить у них під ногами… Так от, чи не чув ти про цього кінооператора? Його звали Мирослав Грдичка.

— Ні… не чув. А як звали мисливця?

— Здасться, Річардс.

Я підстрибнув на стільці.

— Річардс?

— Ти знаєш його?

— Так… Власне, ні… Але знаю, що місяців п’ять тому його розірвав лев.

— Про загибель мисливця і я чув, — замислено сказав Барщак. — Але з Грдичкою їх бачили значно раніше… Ти повернешся в Бумба?

— Ще до закінчення періоду дощів. І зразу виїду на північ, в недосліджені райони Екваторіальної провінції.

— Спробуй навести довідки… Людину з кіноапаратом не могли не помітити.

— Обіцяю, друже. З певних міркувань доля цього кінооператора мене дуже зацікавила. Як тільки узнаю що-небудь, відразу ж повідомлю…

Тієї ночі я довго не міг заснути. Розмова з Барщаком знову сколихнула думки, які не давали мені спокою останні тижні. Річардса бачили з кінооператором. Можливо, вони подорожували разом. Потім Річардс послав знімок тиранозавра містеру Бейзу, а кінооператор зник. А Річардс не вмів фотографувати…

І були ще якісь два туземці, яких затоптав білий носоріг.

І розтерзаний білий носоріг є на знімку… І є ще негр Квалі, який обіцяв показати сліди великих звірів. Ці звірі можуть виявитися динозаврами. Російський палеонтолог пише, що вони могли зберегтися…

Негр Квалі хоче одержати карабін. Цікаво, навіщо йому карабін?.. А Річардс не вмів фотографувати…

У кімнаті було жарко. Я перевертався з боку на бік і заснув тільки на світанку.

І ось ми знову в зеленому океані джунглів. Повільно рухається колона машин. Їдемо вузькими стежками, прокладеними в непрохідних хащах, іноді прорубуючись крізь зарості. До болю хочеться вибратись із зеленого полону, побачити синє небо над головою, відчути на обличчі подих вітру! Але джунглі безмежні.

Десь на півдні в зеленому коридорі джунглів тече багатоводна Конго, на півночі несе води її притока Убангі. Але… ми робимо в день сорок-п’ятдесят кілометрів, а зелений океан розкинувся на тисячі кілометрів навколо.

Я часто думав про долю Мирослава Грдички. Заблудитися в цих безкраїх заростях — означало загинути. Навіть літаки не могли б допомогти. Ти будеш чути їх гуркіт над головою, але вони не побачать тебе.

У Бумба не вдалося дізнатися про чеха нічого нового. Я вияснив, що кінооператор прожив у Бумба кілька днів у тому ж готелі, де зупинялися ми. Це було майже десять місяців тому. Куди він вирушив з Бумба, нікому не було відомо. Джонсон також нічого не знав, а може не хотів сказати…

Старий мисливець дуже змінився, став похмурим, мовчазним. Він хотів відмовитися від участі в новій експедиції. Я ледве умовив його. Дорогою він всіляко уникав розмов зі мною і з Персі Вуффом. Я не сумнівався, що між ним і Персі під час моєї відсутності щось сталося. Але що саме… Для мене це залишалося загадкою. Вони вже не проводили разом вечорів за віскі. Після вечері Джонсон поспішно зникав у наметі, а Персі довго сидів біля похідного стола, спершись квадратним підборіддям на величезні кулаки. Від його байдужості не залишилось і сліду, він зробився розлюченим і нахабним.

Каравану потрібно було якнайскоріше вибратися з зелених сутінків джунглів до сонця і світла. На одному з привалів я завів про це розмову з Квалі.

— Ще один день, — сказав молодий негр. — Завтра вечір буде гора, потіла озеро і великий болото. Ліс кінчиться завтра…

Наступного дня машини вибралися на сухий схил і пішли швидше. Незабаром джунглі розступились перед караваном. За кількома великими деревами виднілося широке плато, поросле густою високою травою.

За порадою Квалі ми розбили табір на краю плато в тіні гіллястих дерев. Поряд було джерело з холодною чистою водою. Поки розвантажували машини і ставили намети, Джонсон і один з чорних воїнів, яких ми найняли носильниками, пішли подивитись, чи нема поблизу дичини. Скоро долинув постріл, а ще через кілька хвилин мисливці приволокли велику плямисту антилопу.

В таборі залунали захоплені вигуки.

До мене підійшов Джонсон. Очі його сяяли.

— Антилопу я підстрелив біля самісінького табору. Далі на плато пасуться зебри і жирафи. Вони навіть не злякались пострілу. Рай для мисливців. Якщо так піде далі, то ви й свою тварюку, чого доброго, зможете зустріти.

— Скажіть, Річардс бував у цих місцях?

Джонсон відвів очі.

— Хто його знає… Мабуть, ні.

— Ви кажете не дуже впевнено.

— Та що я — нянька Річардсу? — скипів раптом Джонсон. — Звідки я знаю, де він був, а де не був… В останній рік він частіше їздив сам.

— А десять місяців тому?

— Я вже сказав, що не знаю. Нічого не знаю!.. — Його голос зірвався на крик.

Він почав набивати люльку. Пальці його тремтіли. Я подумав, що за дивною поведінкою старого мисливця щось крилось. Але що?..

Я підізвав Квалі.

— Завтра будемо відпочивати на цьому плато. Потім поїдемо далі. Куди Квалі поведе нас тепер?

— Табір буде тут багато день, — відповів Квалі. — Далі дорога машин нема. Ідем, покажу…

— Пішли подивимось, Джек, — запросив я старого мисливця.

Джонсон взяв свого штуцера і мовчки пішов слідом за нами.

Неяскравий оранжевий диск примушував мружити очі. Ми пройшли біля кілометра. Несподівано трав’яний покрив закінчився, і ми опинилися на краю вапнякового плато.

Скелястий схил круто обривався до просторої плоскої низовини. Вона тяглася аж до обрію, затягнутого серпанком. Спочатку мені здалося, що це савани, але, придивившись, я зрозумів, що внизу на багато десятків, а може, й на сотні кілометрів розкинулися величезні болота.

— Де ж священне каміння? — запитав я в негра.

— Ось воно, — Квалі вказав на обриви.

— А куди підемо шукати сліди?

— Там, — негр вказав уздовж краю обривів. — Один день дороги. Великий озеро. Там…

Сонце зайшло, і відразу настала пітьма. Над головою засяяли зорі.

— Треба повертатися, — пробурчав Джонсон.

— Трохи почекати, — попросив Квалі.

Ми присіли на теплому камінні. Вітер доносив знизу шелест очерету. Десь далеко пронизливо засміялась гієна, і знову стало тихо.

Ми сиділи мовчки, прислухаючись до шелесту очерету.

Нарешті Квалі підвівся.

— Злі духи сьогодні мовчать, — оголосив він, і ми пішли назад, до вогнищ, які яскраво освітлювали табір.

Вранці наступного дня Квалі, я, Джонсон, Персі Вуфф і четверо чорних воїнів попрямували до священного каміння. Негри були чогось стривожені. Я чув, як Квалі тихо заспокоював їх.

Незабаром ми опинилися на краю плато. Квалі роздивився і попростував уздовж обривів на північний захід. Ми мовчки йшли слідом за ним. Спека ставала все відчутнішою. Піт заливав обличчя. Я змушений був часто зупинятися і витирати окуляри. Пройшовши кілька кілометрів, ми досягли глибокої розколини, що розсікала край плато. Квалі пірнув у неї, але скоро появився і знаками запропонував іти слідом за ним. Розколиною ми спустились до підніжжя обривів і побачили входи в печери.

— Тут, — мовив Квалі, вказуючи на печери.

Ми підійшли до однієї з них. Чорні воїни боязко озирались навколо.

Я ступив углиб печери. Назустріч по кам’янистому ґрунту виповзла велика сіра змія і зникла в густій траві. Стіни печери були покриті грубими малюнками, зробленими червоною і жовтою фарбами.

Тут були зображені буйволи, жирафи, слони та інші дикі тварини і сцени полювання. Різний стан малюнків свідчив, що вони були виконані в різний час.

— Ці малюнки, мабуть, зроблені дуже давно, — сказав я. — Вони могли бути створені двадцять п’ять — тридцять тисяч років тому.

— Ці малюнки зроблені недавно, — заперечив Квалі. — Це зробили воїни нашого племені. Ось малюнок мій батько. — Він вказав на якісь зображення в кутку печери.

Я підійшов ближче. На вапняковій стіні червоною фарбою були намальовані незвичайні тварини. Їх було три: дві більших, одна менша. На малюнку вони бігли. У них були тіла слонів, хвости крокодилів і довгі тонкі шиї з маленькими головами. Вздовж спин стирчали великі гострі зубці. Сумнівів бути не могло — художник зобразив динозаврів.

— Ну, як? — запитав я Джонсона.

— Хитре діло, — пробурчав мисливець, уважно розглядаючи малюнок. — А звідки ти знаєш, що це малював твій батько?

Квалі щось відповів місцевою говіркою.

— Каже, що батько сам показав йому цей малюнок, коли його посвячували у воїни, — пояснив Джонсон.

— Як би не було, — сказав я, — малюнок доводить існування динозаврів у центрі Африки в недалекому минулому. Навіть якщо…

Я не доказав. Дивний звук почувся з боку боліт. Тієї ж миті чорні воїни з зойками кинулись у печеру.

— Злі духи боліт! — крикнув Квалі.

— Тихо;— наказав я.

Настала тиша. І ось знову звідкись долинув той же звук. Вірніше, це були звуки, якісь незвичайні, загадкові звуки. Вони нагадували водночас шипіння і свист, які, поступово затихаючи, раптово змінювалися чи то кваканням, чи то нявчанням. В них чулись загроза і ненаситна сліпа лють. Зненацька звуки обірвалися, і над болотами запанувала тиша. Я подивився на негрів. Їхні губи тремтіли, очі злякано округлились.

— Що це могло бути? — спитав я Джонсона.

Він здвигнув плечима:

— Ніколи не чув нічого подібного.

— Це злі духи боліт, — хрипко проказав Квалі. — Тільки навіщо вони розмовляй вранці? Може сердяться, що ми прийшов…

— Бачив хто-небудь цих злих духів? — поцікавився я.

— Злий дух бачити не можна. Хто бачив — зразу вмирай…

— А може, так кричать ці звірі? — запитав я, вказуючи на динозаврів, намальованих на стіні.

— Ні… Вони так робить, — Квалі розтягнув губи і зашипів.

— Як змія?

— Ні. Змія тихо… Ці дуже голосно.

— Може, то був голос іншого динозавра — хижака, — зауважив я, звертаючись до Джонсона.

— На зразок вашого тиранозавра? Можливо, й так.

Я вийняв з ранця фотографію тиранозавра і простягнув Квалі.

— Ти не чув про такого звіра?

Негр обережно взяв знімок, довго роздивлявся, потім повернув:

— Квалі не бачив такий… не чув.

Ми пробули біля священного каміння до вечора. Жодного звуку не долинало більше з боку боліт. Ми з Квалі лазили по печерах, полохаючи змій, що ховалися там від спеки. Стіни більшості печер були помережані малюнками. Однак художник зобразив на них звичайних тварин Африки. Малюнок батька Квалі був єдиним.

— А твій батько, Квалі, бачив великих звірів не тут?

— Ні, начальник. Він бачив біля озера, один день дороги звідси. Завтра підем…

— Скажи, Квалі, а за що бельгійці вбили твого батька?

Обличчя молодого негра зробилося похмурим, в осах спалахнули недобрі вогники.

— Ти якої земля, начальник? Англієць?

— Ні, я поляк. Польща там, далеко, — я показав на північ. — Про Радянський Союз чув?

Квалі кивнув.

— Це поряд. Тільки Радянська Росія — велика країна, а моя — маленька…

— Знаю, — сказав Квалі, — вчитель говорив. Квілі вчився… Один рік, — пояснив він і раптом посміхнувся. — Школа дуже добре. Радянський Росія — дуже добре.

Він глибоко зітхнув, його обличчя знову стало похмурим.

— Батько заступився моя мати. Ударив бельгійський солдат. Батька розстріляли, п’ятнадцять інший воїн. Нгоа теж… За віщо?..

Що я міг відповісти? Я простягнув йому руку, і він міцно потис її.

— Квалі твій друг, — сказав він. — Ти добрий чоловік. Джонсон — добрий чоловік. Квалі тобі помагай, начальник.

Він узяв мене за великого пальця правої руки і сильно потягнув, а потім простягнув мені свій великий палець, і я також посмикав за нього.

Ми уклали дружній союз…

Увечері з допомогою Джонсона вдалося дізнатись у Квалі, що означають малюнки в печерах. На плато раніше відбувались обряди посвячення у воїни. Кидали жереб, і кожний молодий мисливець повинен був убити того звіра, яким випав йому на долю. Щоб полювання пройшло вдало, мисливці малювали на стіні печери зображення тварин. Якщо від сходу до заходу сонця мисливець не зміг підстрелити звіра, обряд посвячення відкладали на рік.

Квалі теж пройшов тут посвячення. Він повинен був убити лева. І він намалював його на стіні печери біля великих звірів, зображених батьком. Лева йому вдалося вбити, і шрам — пам’ять про те полювання… Рік посвячення Квалі був останнім роком виконання обряду на плато. Потім бельгійці заборонили неграм виходити за межі територій, розміщених поблизу селищ. А незабаром у селі, де жив Квалі, більшість чоловіків було розстріляно бельгійськими солдатами… Квалі відбився і втік…

Ми сиділи біля вогнища. Легкий вітерець приносив із джунглів аромат якихось квітів, вдалині реготали гієни.

— Смійтесь, смійтесь, — пробурчав Персі Вуфф, — сміється той, хто сміється останнім…

Я вловив у його словах приховану погрозу. Кому він адресував її?

Схід почав світлішати. Бліде світло місяця осяяло савани.

— Може, піти послухати, що робиться на болотах? — запропонував Джонсон.

Ми зарядили карабіни і пішли на край плато. Скоро нас наздогнав Квалі з довгим гострим списом. Я віддав йому нести свій карабін. Він жадібно схопив його, лагідно погладив воронований метал. Ми зупинились на краю обриву.

Я прислухався до дихання боліт і думав про те, що природа повна загадок і що щасливий той, хто, опинившись на порозі загадки, зробить вирішальний крок.

Дорога до озера зайняла цілий день. Ми вийшли на світанку. Найбільшу спеку пересиділи в тіні обривів, а потім знову вирушили вздовж краю плато на захід.

Внизу простягалась горбаста савана, поросла групами високих дерев. Горби доходили до самого краю боліт. Між крайніми горбами блищало велике озеро. З півночі в нього впадала ріка, що витікала з глибокої розколини в обриві плато.

— Там, — сказав Квалі, вказуючи на озеро.

До озера залишалось ще майже три кілометри. Ми зупинились перепочити.

— Будемо спускатись? — спитав я у Квалі.

— Ні… Табір треба ставити на гора біля ріки.

— А чому не біля озера?

— Не можна. Погано буде…

— Боїшся «злих духів»?

— Не можна, — наполегливо повторив Квалі. — Моя знає…

Довелось погодитись. Ми повернули на північ вздовж краю обривів. Носильники на ходу перекидались тривожними вигуками і з побоюванням поглядали вниз на озеро.

Я наздогнав Джонсона.

— Як ви гадаєте, Джек, це ті ж болота, по краю яких ми лазили до настання періоду дощів?

— Хто їх знає. Може, й ті…

Старий мисливець помовчав, потім спитав щось у Квалі.

Негр довго пояснював, показуючи на південь, на схід і малюючи пальцями кола у повітрі.

— Виходить, не зовсім ті, — сказав Джонсон, коли Квалі замовк, — хоча він запевняє, що вони з’єднуються десь на півдні. Адже дороги туди нема…

— Ми взяли теодоліт. Завтра визначимо координати озера і точно дізнаємося, де знаходимось, — пообіцяв я.

— А яка користь? — зауважив Джонсон. — Карти все одно нема. © http://kompas.co.ua

— Намалюємо на око. А наступного разу візьмемо з собою топографа.

— Ви гадаєте, що сюди доведеться ще приїздити?

— Безперечно.

Джонсон зітхнув. Я зрозумів, що, незважаючи на красу навколишньої природи і безліч дичини, така перспектива його не радувала.

Місце для табору вибрали на високій терасі поблизу водопаду. Ріка виривалася тут з вузької ущелини і падала пінистими каскадами. Нижче водопаду ріка розтікалась широкими протоками. Між ними виднілась величезна кількість дрібних острівців, зарослих травою і кущами. За півтора-два кілометри нижче поблискувала спокійна гладь озера. Береги його заросли очеретом.

Поки розбивали табір, звечоріло. Повечерявши м’ясом антилопи, ми лягли спати. За порадою Джонсона поставили варту.

Ніч минула спокійно. Вранці Квалі розповів, що вартові чули голоси різних тварин, але «злі духи» мовчали. Втім, звуки з боліт навряд чи долітали до табору. До того ж їх заглушував нестихаючий гуркіт водопаду.

Рано-вранці ми вирушили до озера. Всі були трохи схвильовані: адже ми знаходились біля мети подорожі. В таборі я залишив тільки трьох негрів, решту взяли з собою, розраховуючи прочісувати кущі на островах і зарості очерету.

Чорні воїни були веселіші, ніж учора. Вони йшли охоче, дехто посміхався і жартував. Кожен був озброєний довгим списом з широким стальним лезом і великим ножем. У багатьох були луки і колчани із стрілами. Одні воїни були майже голі, інші — в білих плащах.

Ми спустились до берега ріки. Тут на піщаній мілині побачили величезну кількість слідів антилоп та буйволів, які вночі приходити на водопій. Квалі знайшов слід невеликого носорога.

Я звелів розшукати брід, але чорні воїни, ледве ступивши у воду, із зойками вискочили на берег. Ріки кишіли крокодилами.

Джонсон вказав мені на темні колоди, які непорушно лежали на протилежному березі ріки.

— Що це? — не зрозумів я.

— Також крокодили, пане професоре, — не без єхидності відповів мисливець.

Він підняв свого штуцера, прицілився і вистрілив.

Одна з колод підстрибнула і закрутилась на місці, звиваючись у спіраль і знову розпрямляючись, решта зникла у воді. Рухи пораненого крокодила ставали все повільнішими, і, нарешті, він затих.

Чорні воїни переможно закричали, а потім почали танцювати навколо Джонсона, підстрибуючи на зігнутих ногах і вдаряючи в землю ратищами своїх списів.

— Чудовий постріл, — похвалив я. — Цікаво, куди ви цілились!

— Туди ж, куди й влучив. В око.

Це було майже неймовірним: влучити в око крокодилу з віддалі добрих ста п’ятдесяти метрів.

Я поглянув на старого мисливця з захопленням.

— Це феноменальний постріл. Ніякий тиранозавр нам не страшний.

— Дрібниці, — сказав Джонсон.

Тільки Персі Вуфф був незадоволений.

— Нащо було стріляти, — бурчав він. — Так наполохаєте більшу дичину.

— Більша дичина не злякається, — спокійно заперечив Джонсон. — Вона ще не знає, що таке постріл. А сьогодні треба шуміти, щоб дізнатись, кого ховають прибережні зарості. Не за куріпками приїхали.

Персі пробурчав щось крізь зуби. Останнім часом він все частіше огризався півголосом, бурмочучи незрозумілі слова.

Ми цілий день лазили по прибережних заростях. Багато разів переходили вбрід мілкі протоки, «прочесали» очерети на березі озера, але не зустріли нічого, крім крокодилів і змій.

Минуло ще кілька днів. Порадившись, ми вирішили розділитись на групи, щоб охопити більшу площу. Я взяв собі за помічників Квалі і ще двох чорних воїнів — Н’Кора і Мулу. Це були стрункі, веселі хлопці з приплюснутими носами і товстими губами, дуже схожі один на одного. Вони були прикрашені хитромудрою татуїровкою, що нагадувала малюнки художників-абстракціоністів.

Вчотирьох ми сходили великий кусок саван та берега на південний схід від табору. Надіялися, що знову почуємо дивні голоси «злих духів». Однак очерети мовчали.

Я вже кілька разів пропонував повернутися до головного табору і шукати там, де ми вперше почули голоси «злих духів», але Квалі твердив, що на успіх можна розраховувати тільки тут, біля озера.

— Чекати, начальник, треба чекати, — наполягав він.

І ми продовжували пошуки в районі озера…

Настала чергова неділя. Персі Вуфф і Джонсон залишилися в таборі, а я вирішив зробити невеликий маршрут по долині ріки вище водопаду, щоб оглянути геологічний розріз плато. Квалі охоче погодився супроводжувати мене. Я озброївся карабіном, пістолетом і геологічним молотком, Квалі повісив за спину рюкзак, і ми вирушили.

Я оглядав оголені скелі, коротко описував їх. Квалі відбивав зразки. Відійшовши кілометрів десять від табору, ми влаштували привал. Їли м’ясо смажених качок і запивали холодною водою з джерела. Потім я приліг у тіні скелі і непомітно задрімав. Розбудив мене Квалі.

— Дивись начальник, — сказав негр, простягаючи якийсь блискучий предмет. — Квалі знайшов це в камінні.

Він тримав у руках рештки кінокамери. Камера була розплющена, немов по ній били важким каменем. Касети не було. Збоку збереглась фабрична марка «Вільд, 1957 рік».

— Де ти її взяв?

— Підемо, Квалі покаже.

Неподалік від місця, де лежала камера, я знайшов серед каміння осколки об’єктива.

Квалі, побачивши, що знахідка зацікавила мене, продовжував пошуки. Незабаром я почув його крик. Негр сидів метрів за десять вище від мене, під самісіньким обривом. Над ним громадилася майже вертикальна стіна ущелини. Квалі щось показував. Я піднявся до нього, і він простягнув розплющене кільце об’єктива.

— Тут лежало, — пояснив Квалі, показуючи пальцем, де підняв кільце.

Я роздивився і… зрозумів.

— Апарат кинутий звідти, — мовив я, — з обриву. Він пролетів над рікою, вдарився тут, розбився, кільце залишилось, апарат же відскочив до каміння.

Квалі закивав головою.

Ми перейшли ріку і подерлися на крутий схил.

Через кілька хвилин ми стояли на краю ущелини, над тим місцем, де Квалі знайшов кінокамеру. Тут простягався зелений лужок, оточений химерними червонуватими скелями.

Квалі підняв великий камінь і шпурнув в ущелину. Камінь пролетів над рікою, вдарився об карниз, на якому було знайдено кільце об’єктива, розбився, і осколки скотились до того місця, де лежала кінокамера.

— Все правильно, — мовив я.

На краю лужка ми знайшли залишки вогнища.

— Коли його палили? — запитав я свого супутника.

Квалі замислився. Він розсунув молоду траву, що вже виросла на попелищі, розтирав у пальцях перемішаний з попелом червонуватий ґрунт. Знайшов кілька вуглинок, спробував їх на зуб.

— Місяць п’ять-шість разів встиг народитись, — сказав він нарешті.

Ця дата співпадала… Тепер треба було переконатися, що нещасний Грдичка справді був тут з другим білим.

— А чи не скаже Квалі, скільки чоловік палили це вогнище? — спитав я.

Молодий негр похитав головою. Потім почав повзати по лужку, досліджуючи попелище. Я, старанно обшукавши поляну і не знайшовши нічого цікавого, сів на камінь і чекав, Нарешті Квалі підвівся і підійшов до мене.

— Квалі думай так. Люди тут були два рази. Квалі знайшов друге вогнище. Один раз був два білий і негри. Другий раз два білий. Один білий курив люлька, другий — папіроса, ось, — Квалі простягнув мені паперовий мундштук, на якому можна було розібрати малюнок чеського лева і напис «Брно». — Один білий носок черевика з жовтий цвях, — Квалі показав мені головку цвяха. Такими цвяхами американські мисливці підбивають підошви чобіт. — Один білий мав великий карабін, — Квалі простяг кулю великого калібру.

— А як ти дізнався, що тут були білі і негри? — з сумнівом спитав я.

— Білий не гризе кістки, негр гризе, — пояснив Квалі. — Один вогнище їв білий і негр. Другий вогнище їв білий. Негр не їв.

— Так. А яке вогнище було раніше?

— Те, де їв білий і негр…

— Куди ж ділися негри?

— Квалі не знає, начальник.

— Мені здається, — повільно проказав я, — що один білий тут убитий… Той, у кого був апарат. Треба це перевірити.

— Як перевірити?

— Знайти його тіло чи скелет.

— Як знайдеш? — заперечив Квалі. — Дуже багато гієна. Гієна нічого не залишив.

— А все-таки спробуємо. Квалі дуже хороший слідопит.

Негр гордо випростався.

Дорогою в табір я в думці намалював картину злочину. Двоє білих і двоє негрів вирушають у джунглі. Один білий знімає на кіноплівку диких тварин, другий охороняє його. Табір вони влаштовують на мальовничій поляні над ущелиною… Всі четверо йдуть до озера. Білий носоріг, потривожений тиранозавром, атакує маленький загін. Негри падають його жертвами. Носоріг смертельно поранений мисливцем. Раптом над носорогом виростає потворна громада тиранозавра. Оператор встигає зняти кілька кінокадрів. Поки тиранозавр шматує носорога, оператор і мисливець відступають з поля битви і повертаються до табору. Тепер їх тільки двоє. Вони володіють сенсацією, яка може принести славу і гроші. Господар становища — оператор, що сфотографував потвору. Вранці виникає суперечка, яка закінчується пострілом з карабіна восьмого калібру. Оператор падає мертвим. Мисливець вириває касету з плівкою з апарата. Кінокамера летить в ущелину. Мисливець закопує тіло і вирушає назад. Проявивши кіноплівку, він відсилає знімок містеру Леслі Бейзу…

— Квалі, — звернувся я до негра, — ніхто не повинен знати, що ми знайшли рештки апарата, папіросу і кулі. Ніхто. Ти зрозумів мене?

— Квалі зрозумів, начальник. Квалі буде німий, мов карабін, з який вийняли затвор…

Ми уклали союз мовчання.

Коли ми підійшли до табору, я зразу відчув: тут сталося щось несподіване. Чорні мисливці мовчки стояли навколо непорушного білого предмета.

Джонсон і Персі Вуфф похмуро сиділи в наметі.

— Шкода, що вас не було, шефе, — мовив Джонсон.

— А що сталося?

— Нас навідав «злий дух». Двоє негрів уже в раю, а третій буде там до заходу сонця. Зрештою, хай вам розкаже він, — старий мисливець кивнув на Персі. — Він був присутній на всьому спектаклі, а я встиг тільки на кінець.

Я подививсь на Персі.

— Мені захотілось скупатись, — почав він, не дивлячись мені у вічі, — і я звелів неграм налякати крокодилів. Негри зчинили диявольський галас, а потім почали відгороджувати місце для купання. Я в цей час стояв на терасі і дивився в бік озера. Раптом я помітив щось чорне. Воно швидко пливло, нагадуючи велетенського крокодила. Паща в нього була метрів три завдовжки, а зуби ось такі… — Персі показав рукою, якої довжини були зуби.

— Треба було попередити негрів про небезпеку, а не розглядати зуби, — різко кинув Джонсон.

— А зуби ось такі, — повторив мій заступник, не звертаючи уваги на слова мисливця. — Коли негри його помітили, вони кинулися врозсип, але було пізно. Ця тварюка вибралась на мілке місце, підвелася на задні лапи і вистрибнула на берег. Я догадався, що це та потвора, що на знімку Річардса. Вмить вона наздогнала одного з негрів, розірвала його на шматки і зжерла на моїх очах. Потім тварюка стрибнула до другого негра, який, втікаючи пошкодив ногу об коріння дерева… Чули б ви, як він заревів… Якийсь негр, здається Мулу, кинувся вперед і вдарив потвору списом. Спис зламався, мов сірник, а тварюка відкинула негра ударом хвоста, схопила свою жертву і стрибнула в ріку. В цю мить прибіг Джонсон…

— Я всадив у цього диявола не менше десятка куль, — хрипко проказав мисливець. — Одна з них дуже не сподобалася йому, бо він пірнув. Ми вже вирішили, що йому капут. Але хижак виринув далеко попереду і на третій швидкості зник, так і не випустивши негра, перекушеного майже пополам…

— Що з Мулу? — запитав я.

— Безнадійний.

До мене підійшов Квалі.

— Мулу вмирай, — тихо сказав він.

По його чорній щоці котилися сльози.

На світанку ми поховали Мулу і приступили до спорудження великого плоту. Мали намір пливти на ньому за пораненим тиранозавром, що зник в очеретах на протилежному березі озера. Ми розраховували, що коли ящір не здохне від ран, то зуміємо добити його. Захопити таку потвору живцем годі було й думати. На перший раз я хотів добути шкуру, череп і деякі кістки. Особливо цікавила мене будова задніх кінцівок, з допомогою яких такий велетень міг стрибати, мов кенгуру.

Пливти за ящером повинні були Джонсон, я, Квалі і дев’ятеро чорних воїнів. Персі з рештою носильників я вирішив послати в головний табір за додатковим спорядженням. Мій заступник не заперечував проти такого доручення.

Вранці наступного дня пліт був готовий. Шість довгих, товстих стовбурів міцно зв’язали нейлоновими канатами. Три пари весел і косий парус на довгій щоглі давали змогу розвивати значну швидкість. На пліт ми поставили ще один, невеличкий, бамбуковий, для плавання по вузеньких притоках в очереті. Вантаж складався із зброї, канатів, міцних нейлонових сітей і продовольства.

Тепер треба було відібрати чорних воїнів. Але негри були так налякані тиранозавром, що навідріз відмовлялися пливти з нами. Стиснувши зуби, мисливці хитали головами. Жоден з них не хотів ступити на пліт.

Врятував становище Квалі. Він вийшов наперед, владно підняв руку і швидко заговорив. Незабаром воїни засперечалися між собою. Одні вказували на озеро, інші били себе в груди, втикали наконечники списів у землю. Квалі знову заговорив. Але не встиг він закінчити, як суперечка розгорілася з новою силою.

Я відчував, що вирішується доля походу, але боявся втручатись, щоб не зіпсувати справу. Та ось Квалі підійшов до мене і спитав, скількох воїнів я візьму з собою.

Я сказав.

— Вибирай, — мовив Квалі. — Тепер кожний хоче пливти з тобою…

— Як же ти добився цього?

— Пояснив великий закон мисливців джунглів, — відповів молодий негр. — Сказав, що великий хижак — гірше бельгійський чиновник… Обіцяв, що кожен одержить стальний ніж, десять доларів і штани.

Я згодився.

Через годину пліт виплив на широку гладь озера. Воно виявилось глибоким. Навіть поблизу берега довга жердина не діставала дна.

Я глянув у бінокль на наш табір. Він уже спорожнів. Очевидно, Персі й носильники теж вирушили в дорогу.

Почало припікати сонце. Ми натягли тент і полягали під ним. Я продовжував оглядати поверхню озера і темну смугу берега.

В одному місці ми попливли широким покрученим протоком вглиб очерету. Джонсон і я стояли з готовими до пострілу карабінами. Двадцять пар очей напружено вдивлялись у ліс тонких бурувато-зелених стебел і вузького загостреного листя.

Нестерпна спека пекла шкіру, ставало важко дихати, перед очима спалахували райдужні кола. Протік то звужувався, то розширявся. В зелених стінах, що оточували його, не було видно жодного вилому.

Напруження, що охопило нас при вступі в очерет, почало слабнути, як раптом…

Квалі, що стояв на носі плоту, остерігаючи, підняв руку. В цю мить ми відчули неймовірно бридкий сморід. Водночас в очереті щось важко затріщало. Гребці вихопили весла з води і відступили до середини плоту. Далі все замигтіло, як у стрімкому фантастичному сні…

В стіні очерету з’явився широкий вилом, а в глибині його, метрів за десять від берега, важко підвелося щось величезне, схоже на гігантського крокодила. Його блискуча луска відливала золотом і зеленню. Велетенська багрова паща широко розкрилась, оголивши два ряди зубів-кинджалів. Відштовхнувшись могутніми перетинчастими лапами, потвора стрибнула до плоту, але промахнулась і важко гепнулась у зарослі. Залунали постріли. Джонсон вистрілив тільки раз і випустив усю обойму туди, де тріщав очерет.

Не встиг я перезарядити карабін, як очерет розсунувся, і величезне тіло тиранозавра стрибнуло у воду. Раніше ніж ящір встиг пірнути, Джонсон двічі вистрілив. Пліт здригнувся, і на носі появилася величезна лапа з кривими кігтями, а потім голова хижака.

Тріснули нейлонові канати, і наш корабель почав розпадатися. Але потвора була вже важко поранена, втрачала силу. Квалі сунув їй у пащу важке весло. Щелепи закрились, весло затріщало. Ящір на кілька секунд завмер в єдиноборстві з людиною. Джонсон знову вистрілив двічі. Голова чудовиська зникла під плотом.

— Все, — сказав Джонсон і опустив карабін.

Я не повірив:

— Зараз появиться знову!

— Все, — повторив старий мисливець. — Кінець… по одній розривній кулі в кожне око…

— Ви зіпсували череп, — вирвалося в мене.

— Щоб він не зіпсував вашого, — посміхнувся Джонсон.

Ми почекали кілька хвилин, але ящір не появився.

Поки негри лагодили пліт, ми з Джонсоном опустили на дно стальну кішку. Глибокий протік перевищував тут тридцять метрів.

Я був у відчаї. Вбити сучасного тиранозавра і втратити його!..

— Може, випливе, — намагався втішити мене Джонсон.

Але на це годі було розраховувати.

— До чого ж не пощастило, — з досадою вимовив я. — Адже нічого не зосталося, крім подряпин на колодах плоту.

— Трошки зостався, — заперечив Квалі. — Візьми, начальник…

І він простягнув мені уламок весла. В мокрій деревині стирчав гострий конічний зуб, завдовжки близько десяти сантиметрів.

Ми вирушили назад. Коли пліт минав вилом в очереті, в ніс знову вдарив незвичайний сморід.

— Треба заглянути в його лігво, — зауважив Джонсон, і перший вистрибнув на берег.

Я збирався стрибнути й собі, коли зненацька зарослі затріщали.

— Стоп! — крикнув Джонсон, піднімаючи штуцер.

«Ще один тиранозавр», — промайнуло у мене в голові.

Але мисливець уже опустив зброю.

— Скоріше сіті! — вигукнув він. — Тут є маля. Візьмемо його живцем!

Чорні воїни підхопили сіті та зв’язки нейлонових шнурів і кинулись в очерет.

Маля виявилось майже триметровою тварюкою, вкритою золотисто-коричневою лускою. Побачивши людей, ящір підвівся на задні лапи. Але стрибнути він не встиг. У повітрі свиснули гнучкі ласо, і потвора була повалена на спину. Втім, молодий ящір розірвав частину шнурів. Проте тут пішли в хід сіті, і ми відчули, що перемагаємо.

В цю мить ящір розкрив пащу і тужливо закричав. Його заклик почався свистом, а перейшов у квакання.

Чорні мисливці завили від захоплення.

— Чому вони так радіють? — спитав я у Квалі.

— Вони тепер знай, хто був голос злий дух.

Раптом з глибини заростів залунав заклик у відповідь. Могутнє шипіння й свист змінилися лютим нявчанням.

— Ще один дорослий ящір! — закричав Джек. — Швидше, поки він далеко.

Негри поволокли молодого хижака до плоту. Зовсім близько почулись шипіння і квакання. Але малюк не міг відповісти: його паща була надійно закручена нейлоновим шнуром.

Ще кілька зусиль, і молодий ящір був прив’язаний до бамбукового плоту. Знову пролунав голос дорослого тиранозавра, але вже далі — ящір віддалявся у протилежний бік.

— Повний вперед! — скомандував Джек.

Негри дружно змахували веслами і голосно співали про нашу перемогу.

Надвечір плоти причалили до берега поблизу табору. Ми всі падали з ніг від утоми, але потрібно було думати не про відпочинок, а про надійне приміщення для нашого полоненого. Ґрати металічних кліток знаходилися в головному таборі. Я вирішив викликати табір по радіо. На мій подив, радіопередавача на місці не було. Вартові пояснили, що його забрав великий білий, Ух, як вони називали Персі Вуффа.

Вихватка Персі розізлила мене. Навіщо йому знадобилося радіо? Через його примху ми опинилися без зв’язку. Заступник, нав’язаний мені містером Бейзом, завдавав мені тільки багато клопоту… Я вирішив позбутися його і написати «королю американських звіринців» про мотиви свого рішення.

«Де ж помістити ящера?» — думав я. І придумав. Поблизу водопаду в скелі була глибока вузька тріщина. З колод збудували міцні ґрати, що закрили вихід з розколини. Бамбуковий пліт з прив’язаним ящером опустили на лопатах в розколину. Пліт повис майже вертикально вздовж суцільної стіни. Тоді ми звільнили хижака від частини пут. Решту він розірвав сам, і в ту ж мить ми закрили цей своєрідний колодязь плотом. Наш полонений опинився в імпровізованій клітці.

Ми кинули йому пів-антилопи. Але він навіть не поворушився. Тільки очі його світилися в темряві зеленувато-фіолетовим світлом.

— Стомлений мандрівкою, — пожартував Джонсон, і ми пішли в намет…

Коли я прокинувся, перша моя думка була про ящера. Чи не втік він часом?

— Все в порядку, — заспокоїв мене Джек. — Зжер м’ясо і чекає ще. Вже пробував міцність ґрат. Довелося ззовні навалити каміння…

Поснідавши, я відвідав нашого полоненого. «Малюк» підвівся на задні лапи і, широко розкривши пащу, розлючено зашипів.

Стрибаючи на задніх лапах, він притискав до грудей короткі передні, озброєні довгими кривими кігтями. Голова його нагадувала крокодилячу, але була вужчою. Її прикрашав кістяний гребінь з гострими шипами. Довжина щелепи досягала метра. Довга шия поступово переходила в конус, що розширювався донизу. Між довгими пальцями задніх лап виднілися товсті перетинки. Широкий плоский хвіст був опорою тулуба, коли плазун підводився на задні лапи. Молодий хижак був мініатюрою чудовиська, вбитого вчора.

Я приніс з собою кіноапарат і зняв кілька десятків метрів плівки. Ящір немов розумів, що треба позувати. Він ходив на задніх лапах, розкривав пащу, неначе бажаючи показати страшенні зуби, навіть копирсався кігтями в зубах.

Мисливці принесли крокодила і кинули в розколину. Через кілька хвилин від нього залишилась купа потрощених кісток, а тиранозавр ліг у тінь скелі і перестав звертати на нас увагу.

— Його треба менше годувати, — зауважив Джонсон, — а то він виросте раніше, ніж ви доставите його містеру Бейзу.

Пізно ввечері в таборі появився Персі Вуфф. Він був бездоганно поголений, одягнений у новий білий костюм. На мої запитання він відповідав з ввічливою нахабністю.

Втративши терпіння, я вилаяв його.

Персі лагідно побажав мені й Джеку спокійної ночі і пішов спати.

— Завтра ж відправлю його в Бумба, — сказав я.

— Дай боже, — якось невпевнено мовив Джонсон.

Вранці я наказав Персі негайно їхати в Бумба, відправити кореспонденцію містеру Бейзу і найняти кілька грузовиків, які виїдуть назустріч нашому каравану. Всупереч сподіванням, Персі не заперечував.

— Самі чекайте нас у Бумба.

Він мовчки кивнув головою.

Я віддав йому листи і невеличку статтю, в якій був описаний зуб нового тиранозавра, що мешкає в болотах Центральної Африки. Новий вид ящера був названий Tyrannosaurus beizi ritas. Статтю і листи я адресував особисто містерові Леслі Бейзу.

— З вами піде Н’Кора, — продовжував я, — він добре знає дорогу. Візьмете віліс. Я надіюсь, що цього разу…

— Все буде краще, ніж ви думаєте, — мовив Персі і посміхнувся, очевидно, своїм думкам.

Я вирішив, що він задоволений своїм від’їздом і заспокоївся.

Н’Кора я непомітно для Персі дав ще одного листа, в якому повідомляв містера Бейза про усунення свого заступника.

Транспортувати ящера до головного табору вирішили на автомашині в об’їзд ущелин. Джонсон взявся розвідати шляхи і навести переправу.

Настав час розлучитися і з Квалі. Молодий негр уже не раз нагадував мені, що в його рідному селищі Нгоа його чекають «важливий діла».

Я зібрав чорних воїнів, щоб урочисто вручити Квалі карабін. Я передав Квалі зароблені гроші і вже простягнув карабін та патрони, коли до нас підійшов Персі Вуфф.

— Ви хочете вкласти в руки негра вогнепальну зброю? Ви знаєте, проти кого він поверне її?

— Не знаю і знати не хочу, — різко сказав я. — Я виконую свою обіцянку.

— Я вважаю за свій обов’язок попередити вас, — примружив око Персі. — Тут бельгійська територія. Коли дізнаються — зчиниться галас…

— Ніякого галасу не буде.

— Я протестую! — крикнув Персі. — Це злочин!

Квалі переводив нерозуміючий погляд з мене на Персі. Чорні воїни почали перешіптуватися.

— Знаєте що, краще ідіть геть, — сказав я Персі.

— Але це ж майно експедиції, — наполягав Персі.

— Добре, — сказав я, передаючи карабін Джонсону. — Майно експедиції залишиться цілим.

Квалі з відчаєм подивився мені у вічі.

Я круто повернувся, пройшов у намет і виніс свій десятизарядний карабін із срібною насічкою на темному прикладі.

— Бери, — мовив я, простягаючи його Квалі.

Джонсон посміхнувся.

— Сміється той, хто сміється останнім, — кинув Персі і вийшов.

Квалі обережно взяв з моїх рук зброю.

— О, начальник, — прошепотів він, — спасибі…

Ми обмінялись міцним рукостисканням.

Тепер ми уклали союз взаєморозуміння.

Через годину Персі Вуфф з Н’Кора, а також Джонсон з десятьма неграми вирушили за своїми маршрутами. Квалі зник раніше. Я навіть не встиг запитати в нього, чи він назовсім покидає табір.

В таборі зробилося тихо. Негрів я послав за їжею для молодого ящера, а сам влаштувався в тіні й почав записувати в польовий щоденник події останніх днів. Я встиг докладно описати полювання на тиранозаврів, вид ящерів і їх звички, коли прийшов посланець від Джонсона.

В коротенькій записці старий мисливець просив прислати йому на допомогу всіх вільних негрів і обіцяв, що завтра надвечір машини будуть в таборі біля водопаду.

Тим часом чорні воїни притягли двох убитих крокодилів. Одного ми кинули ящерові, і «малюк» жадібно зжер його.

Я відправив усіх негрів у розпорядження Джонсона. Зі мною залишився тільки Н’Кора.

Я радів, що все йде гаразд. У думках я вже будував плани нової експедиції в країну динозаврів. Це повинна бути міжнародна експедиція зоологів і палеонтологів, забезпечена вертольотами і моторними човнами…

Чиїсь поспішні кроки перервали мої роздуми. Я підвів очі.

Переді мною стояв Персі. Його права рука була обмотана рушником.

— Я змушений був повернутися, — сказав він. — Мене вкусила змія. Допоможіть мені.

Я швидко підвівся. В цю мить страшенний удар в щелепи збив мене з ніг, і я знепритомнів.

Коли я прийшов до пам’яті, то відчув, що не можу поворухнутися. Я лежав зв’язаний на своєму ліжку. Персі сидів за столом. Біля пляшки віскі лежав мій пістолет.

Помітивши, що я опритомнів, Персі важко встав і підійшов до мене.

— Професорові краще? А я вже боявся, що удар був занадто сильний.

— Що це все значить? — прошепотів я.

— Я вважав, що ви догадливіші, — Персі тихо засміявся. — Мисливець за динозаврами!..

— Н’Кора, до мене! — крикнув я.

— Не шуміти, — прошипів Персі і засунув мені в рот якусь ганчірку.

Однак чорний воїн почув мій голос і появився біля входу в намет.

Персі щось крикнув йому місцевою говіркою. Я й не підозрівав, що цей негідник знав мову банту.

Негр дивився здивовано то на Персі, то на мене. Потім він повернувся і вибіг кудись.

Персі не поспішаючи взяв зі столу пістолет і вистрілив. Негр упав у траву.

— Ви самі винні, професоре, — сказав Персі, вириваючи в мене з рота ганчірку. — Його я вбивати не збирався. Втім, добре, що це довелося зробити з вашого пістолета.

— Нелюд! — вигукнув я. — Чого тобі треба?

— Я заробляю свої п’ятдесят тисяч доларів, — м’яко відповів Персі. — Я міг би просто покінчити з вами. Наприклад, штовхнути в яму до ящера. Непогана думка, правда? — в його очах засвітились червонуваті іскри. — Але я людина гуманна. Я хотів, щоб ви переконались у своїй дурості, містере Турський, перед тим як відправитесь туди, де ми всі будемо…

Я мовчав, шукаючи виходу. В таборі нас тільки двоє. Джонсон за двадцять кілометрів, та й хто знає, чи не була його записка пасткою?.. Невже я приречений?..

— Одначе, ви змінилися на обличчі, професоре, — знову зазвучав вкрадливий голос Персі. — Що ж, справді, на допомогу до вас ніхто не прийде. Ця стара мавпа Джонсон надто дурний і… порядний. Коли я обережно натякнув йому в Бумба… О, як він визвірився на мене… Я ледве заспокоїв його. От Річардс був діловою людиною. Правда, він хотів надто багато. За вас, професоре, містер Бейз заплатить мені лише п’ятдесят тисяч доларів, — Персі зітхнув, — і майже сто тисяч чистого прибутку. А цей нахаба Річардс хотів сто тисяч. Хіба чех дорожчий від поляка? Хе, хе! Ви ж і не підозріваєте, як Річардс роздобув знімок ящера… Багато вас було — мисливців за динозаврами!..

— Мені все відомо! — вигукнув я. — Чех убитий Річардсом за кілька метрів звідси. А тебе, бандюго, заарештують в першому ж місті, в якому ти появишся…

Персі нахмурився.

— А ви, справді, пронюхали дещо. Але щодо мене — брехня. Персі Вуфф працює чисто. Містер Бейз знав, кому доручити цю справу. Крім усього, я везучий. Лев полегшив мені роботу. Він тільки поспішив. Якби не лев, Річардс умер би трохи пізніше… Він хотів надто багато. А ви, ви хотіли написати товсту книгу… Хе, хе, з кольоровими ілюстраціями. Між іншим, професоре, ваш підпис під статтею вже вміщено в траурну рамку. Я зробив власноручну приписку. І в конверті, який ви дали Н’Кора, вже лежить мій лист, з просьбою перевести мої п’ятдесят тисяч на банк у Кейптауні.

— Кат, ти убив і Н’Кора!

— Професоре, ви надто поганої думки про мене. Н’Кора зараз, — він глянув на ручний годинник, — Н’Кора вже трясеться на вілісі. Я віддав йому всю кореспонденцію. Це чудовий хлопець. Він здохне, але доставить її в цілості на пошту. А як він любить вас! Він стрибав од радості, коли я сказав, що повертаюсь допомогти вам, а він поїде в Бумба сам… І Квалі вас любить… Але цьому Квалі я відплачу. В Конго не люблять негрів з карабінами. Недовго йому прогулюватись по джунглях…

Персі продовжував патякати.

Раптом я згадав, що в задній кишені штанів у мене лежить складений ніж. Руки мої були скручені за спиною, але пальці залишались вільними. Я почав перебирати ними і дотягнувся до задньої кишені. Зачепивши ніж пальцем, я затиснув його в долоні. Тепер треба було відкрити лезо. Це виявилось нескладним. Персі потягнувся до пляшки і налив віскі.

Я вже не чув, що він бубонів. Думав лише про вірьовку, що стягувала руки. Чи вдасться її перерізати? Нарешті, вона ослабла. Кисті руки були звільнені. Я поворухнув ліктями і відчув, що руки вільні. Але мої ноги були міцно скручені, і я не міг розраховувати одним стрибком опинитися біля столу, де лежав пістолет. Треба було чекати, щоб Персі відвернувся. Та він обірвав на півслові своє базікання й поспішно ступив до мене.

— Вам, здасться, незручно лежати, професоре, — сказав він і хотів помацати вірьовку.

Тієї ж миті я щосили вдарив його зв’язаними ногами в живіт. Він важко повалився на підлогу. Впав намет і прикрив нас.

Я перерізав вірьовку на ногах і вислизнув з-під брезенту. Але і Персі встиг схопитись на ноги. В руках у нього був пістолет.

— Гад, ось що ти задумав, — прохрипів він. — А я ще хотів позбавити тебе від мук. Ну, тепер, старий дурень, я прострілю тобі ноги і кину живцем твоєму ящеру. Ха-ха-ха! — він підняв пістолет, ступив два кроки і прицілився в мене. — Сміється той, хто сміється…

Останнє слово заглушив постріл.

Він здався мені надзвичайно далеким. Дивно, що я не відчув болю і продовжував стояти, міцно стискаючи рукоятку ножа.

І раптом я помітив, що вираз обличчя Персі різко змінився. В його очах застигли подив і злоба, і він повільно впав навзнак.

Я озирнувся. До мене біг Квалі з карабіном у руках…

Я дописую ці рядки в польських Судетах. Зараз весна. Вдалині за квітучими садами і червоними черепичними дахами біліє красуня Сніжка. Коли я повернувся на батьківщину, товариші помістили мене в цей санаторій.

У пустинних алеях старого парку і за письмовим столом я знову й знову переживав події останніх років.

Звичайно, я не міг зробити інакше. Моє місце тільки тут, на рідній землі.

Я розумів це і раніше. Змова, жертвою якої я мало не став, лише прискорила рішення. Містер Леслі Бейз, ми з вами вороги… І не тільки тому, що ви задумали принести мене в жертву своїй жадібності. Ми істоти різних світів — світу людей і світу тиранозаврів… В перші тижні після повернення мене гнітили кошмарні сни. Найчастіше повторявся такий: елегантний чоловік з животиком і золотими зубами заходив у мою палату. Я впізнавав містера Леслі Бейза. Він пропонував укласти контракт, умовляв, шепотів про гроші і раптом перетворювався на тиранозавра. Страховище насувалось, розкривало люту пащу, я пробував тікати, кликав на допомогу…

Ці сни більше не повторюються. Незабаром я їду у Варшаву — там мене чекає робота.

А в далекому Конго точиться війна. Квалі здобуває свободу для своєї батьківщини…

Я часто думаю про Квалі.

Тоді, того жахливого дня я уклав з ним союз братерства над тілом застріленого Персі Вуффа. Містер Бейз ніколи не одержить свого ящера, — вирішили ми. Остання робота палеонтолога Збишека Турського в світі тиранозаврів повинна залишитись незакінченою.

Я написав коротеньку записку Джонсону. Можливо, він і не зрозумів її… Потім ми закопали тіло Н’Кора. До трупа Вуффа ми й не доторкнулись.

Потім я вклав кілька патронів динаміту між колодами, що закривали вихід з розколини, і підпалив шнур. Ми сховались за скелями. Гримнув вибух. Вихід з розколини був відкритий. Ми чекали. Минуло кілька хвилин, і ящір, немов величезна жаба, пострибав до річки, важко гепнувся у воду і, лякаючи крокодилів, поплив у бік озера…

Коли ми вирушили в дорогу, настала ніч. Здалеку долинув чийсь регіт.

Квалі прислухався.

— Гієна сміється, — сказав негр. — Мабуть, над Персі Ух…

Гієни все-таки сміялися останніми.

Через тиждень ми добралися до берегів Убангі. На плоту переправилися на північний берег, добрели до французького поста і тут розпрощалися.

— Куди підеш? — спитав Квалі.

— На батьківщину. В Польщу… Прощай, Квалі!

— Прощай, брате! Приїзди знову Конго, коли мій країна стане вільний!

Він легко стрибнув у пірогу…

Через кілька днів мене літаком доставили в Конакрі. Тут я зустрівся з Борщаком. А потім — теплохід, Гдиня, Судети…

Але тепер все позаду. На столі свіжий номер американського журналу. В ньому надрукована замітка про зуб Tyrannosaurus beizi ritas. Прізвище автора обведене траурною рамкою. Внизу примітка, що професор Турський трагічно загинув у кігтях сучасного хижого ящера. В редакцію журналу вже надіслано листа про те, що професору Турському пощастило врятуватись. У ґрунтовній статті описаний велетенський ящір-хижак, що зберігся в болотах екваторіальної Африки. Стаття ілюстрована кольоровими фотографіями.

Містеру Леслі Бейзу я писати не став. Прочитавши мою статтю, він зрозуміє, що його гра програна.

А ще переді мною лежать списані аркуші паперу — начерки планів нової експедиції в країну динозаврів.