Зоряний вуйко

Битий шлях-II

Баба визирнула з печери у провулок, видовбаний у щільному граніті, і миттю закрила, затулила собою хвіртку, наче в постаті, що сунула тунелем у червонуватих променях вуличного світла, крилася якась загроза. А потім загорлала, запричитала так, немов і не чоловік то був, а сам сатана:

— Ну чого це ти сюди йдеш? Ну що тобі потрібно? — голос баби віддавався галереями і скиглив по кутках нудним відлунням. — Сам ледащо, і людину збиваєш… Тільки спокій якийсь у хаті настав, а він вже йде! Ну що тобі, га? Ну чом би ти не йшов далі? І як вас тільки таких земля носить, як вас свині не зжеруть?! Ходять, ходять… Нема хазяїна. Кажу, нема, — баба вдалася до військових хитрощів. — Йди собі, йди. Нема. Мало вам босоти, гультяям, неробам. Ходите, ходите. Нема, тобі кажуть. Не пустю.

Петро, розбуджений бабиним скавчанням, вийшов на ґанок і зіщулився на ліхтар.

Треба ж так кричати. Мабуть, усе місто сполошила, триндичиха.

Баба поки що його не бачила, тому продовжувала стійко боронити хвіртку, закликаючи ворогу на голову всі кари земні та верхні. А перед бабою, спокійно сприймаючи прокльони, стояв Терентій Яровий і тільки іноді всміхався на найбільш образні бабині вислови.

— Що там таке? — гукнув Петро з порогу.

Баба спинилася і люто загарчала, побачивши, що позиції не утримати.

— Драстуйте вам, — озвався Терентій. — А що це тепер за звичай, щоб лаятись біля хвіртки? Раніш хоч до хати пускали.

Петро виразно глянув на бабу, і та покірно покинула свою позицію, побажавши на останнє Терентію, щоб смерті не дочекавсь, а дітям його дітей — щоб лаяли свинячого батька, сто болячок йому в печінку, як згадають.

Терентій на це тільки посміхнувся:

— Добра в тебе сторожа. Ну, здоров бувай, козаче. Щастя тобі в новій хаті.

Петро відчинив двері та провів гостя до вітальні з високою стелею та аркою. Це була гордість хазяїна, в такій кімнаті не те що гостей — весілля можна гуляти, всім місця вистачить. Терентій перехрестився на покуття.

— Сідай, — і поки гість роздивлявся, що до чого в новій хаті, на столі з’явилися склянки та пляшка — настоянка на поросячих хвостиках, пам’ять про хазяйські подвиги.

Випили за нову хату. Петро похвалився, як, вивозячи каміння наверх, здобув п’ятеро підсвинків, що хвости тепер у пляшці, а шостий з’їв Сірка й утік, падла. Пом’янули Сірка, і Яровий поставив склянку:

— А що, хазяїне, чи не дуже ти заморився, вирубуючи собі хату, га? А чи може, тобі вже гроші не потрібні, а може, й хліб без солі їстимеш?

Петро у відповідь тільки посміхнувся і спитав:

— Хто йде?

— О-о, — зразу почав перелічувати Яровий, — компанія добра: по-перше, Григір, ну і, звичайно, дід Ївко. Я, по-друге, і ти осьо, якщо згодишся. Сердюки брати, Тимко, можливо, пристане, ну і шмаркачів, звичайно, трохи. Добрі загалом хлопці, я їх бачив. Ну то як?

Компанія і справді збиралася непогана. Сердюки, хоч і молоді, але в дорозі вже були. Тимко — біс з ним, можна і без Тимка. А інші… Григір поганих не вибере, аби слухались.

І гроші зараз не завадили б — скільки в цю хату бухнули, а тоді ще можна буде добудувати комори і дітям кімнату більшу, щоб гралися, і Орисі вже потроху посаг збирати, дарма що мала, й не озирнешся, як засватають.

А з Григором іти — кращого не треба, отаман добрий, може, тому що дід йому ворожить, біс зна, але правда, що фартить.

— Ото вже хазяїн, так хазяїн, — перервав Петрові міркування Яровий, — поки все не вирахує… Ну як, надумав?

— Надумав, — зізнався Петро.

— Оце козацька душа! — зрадів гість. — Оце я люблю! Давай тоді, наливай по останній, збризнемо угоду, та піду я, бо ще треба до Сердюків.

Проводити Ярового Петро вийшов аж за хвіртку, і тут побачив, що баба вже збігала за Одаркою, і тепер обидві вони стоять попід стіною у повній бойовій готовності. В Одарки підозріло блищали очі.

Терентій шморгнув носом, нахилився до Петрового вуха:

— Тримайся, козаче, не здавайсь. Я за тебе поручився.

Петро ще раз глянув на рішуче жінчине обличчя і махнув рукою:

— А-а!.. Хлопців вітай.

— Що йому треба, цьому ледацюзі? — агресивно почала Одарка, тільки-но гість одійшов за ріг.

— Ну чому зразу ледацюзі? — спробував примирливо відповісти Петро. — Прийшла собі людина…

— Нікуди я тебе не пустю, — перервала його дружина, — ач який, намилився! Ще і в новій хаті пожити не встиг, а вже на верх ладнається. Нікуди ти не підеш, зрозумів? І з голови викинь. Диви на нього! Значить, жінку кине, дітей кине — і, як босота ця, по верху гасать? Дзуськи! Я гадала, що перебісився, наче доросла людина, а воно он як!

Петро стояв і мовчки дивився на Одарчине люте обличчя, а вона розходилась усе більше та більше.

— Грамотний дуже! Оце кажу тобі, як при святих, коли поїдеш, можеш назад не вертатися, зрозумів?… Ну чого тобі там потрібно, з розбишаками цими, бодай їм повилазило? Що, грошей не вистачає? Печеного льоду заманулося? На кого ти дітей кидаєш, мене? Шкурник клятий, скільки років за тобою світу не бачу, а ти… — з Одарчиних очей струмками текло, та вона навіть не втиралася з люті. — Казала мені мати, не ходи за чумака, наплачешся. А я, дурепа…

Тут уже баба включилася підголоском:

— Людей би посоромився, з шибайголовами цими зв’язуватись, що про нас люди скажуть?

— У всіх чоловіки як чоловіки, а мій… — це Одарка.

Баба своє гудить:

— Як це можна дітей кидати, і хату, і хазяйство…

— За що ж це такі кари, га? Що я кому зробила?…

— Що ж ти з неї збиткуєшся, вона ж тобі дружина…

— Коли б вас там верхні повбивали, Сонце попалило, бідна я бідна-а…

Петро мовчки пройшов на ґанок, зупинився, послухав ще трохи жіночий галас і врешті грюкнув дверима так, що галереями загавкала луна:

— Цить, баби!

Увечері Петро чистив автомата у вітальні за столом, а Одарка ходила сюди-туди, психуючи та кидаючись усім, що трапить до рук. Ото вже коза необ’їжджена. Начебто в дівках такою скандальною не була.

Петро гарненько витер приклада, склав ганчір’я, потягнувся:

— Піду я спати, — і краєм ока подивився, щоб впевнитись, чи почула Одарка.

Почула.

Петро ще на ніч зазирнув до дітей, послухав, як сопуть носами маленькі нащадочки, і молодше гучніше за всіх, виставивши попку, сопе собі щасливе. Дружина ще трохи погриміла на кухні посудом, але потім все ж таки прийшла, роздяглася й лягла обличчям до стіни. Ну що ж.

Петро не помітив, як задрімав під теплою спиною і прокинувся від дотику жіночих рук — передумала ображатись.

— Невже ти мене кинеш, га?

Оце вже краще. Петро обійняв дружину за плечі і почав пояснювати, що годі сидіти, що гроші зараз потрібні — і хату доробити, і те, і се, і донька підростає, а що він кидає, то неправда, бо невдовзі повернеться, і життя, слава Богу, вже налагоджене, хазяйство добре, а коли прийде він із сіллю, тоді вже заживуть вони спокійно, весело, як годиться.

Одарка слухала цю довгу промову і тільки схлипувала на чоловічому плечі.

— Та-а-ак. А там же верхні. Знаєш, як я за тебе боюся!

Петро про себе посміхнувся — ну що то за бабські балачки, а вголос відповів:

— Ну що ти. Скільки ходив — і нічого, дасть Бог, і на цей раз так само.

— Добре тобі казати… Ну Петре, ну навіщо нам гроші, га? Нам же ще вистачить і вистачить, а там заробимо, га?

Петро аж головою затрусив — справді, що візьмеш з баби? Нічого не розуміє. Хто ж це так міркує?

— Дарма, — він притис дружину до себе і попестив її по стегнах. — А от як повернуся, купимо тобі нових суконь, спідниць — все, що захочеш, бо ти в мене найкраща у світі жіночка.

Але ні слова, ні дальші способи заспокоїти, що їх старанно провадив Петро, не зробили своєї справи до кінця. Одарка так і схлипувала на плечі чоловіка, поки той заснув під таку немудрящу колискову — він, як і всі чоловіки у світі, добре вмів хропти на жіночі сльози.

Петро ще раз матюкнувся і наказав усім негайно забиратися геть з очей, щоб і не воняли тут, йолопи. В душу їх, шмаркачів, най руки оті криві повідсихають.

Хлопці не рушили з місця, похмуро втупившись у землю. Воно таки справді не дуже добре, щоб першу ж цапуру проґавити. Так до всього ще й дядько мало не забивсь. Навіть брати Сердюки, що фактично ні в чому не завинили, терпляче слухали дядькові матюки, а вже жовтодзьобі, саме через яких усе сталося, ладні були крізь землю провалитися. Винні були хлопці, ой які винні.

Чумаки зразу розділилися на дві групи. Одна, більш досвідчена, нишпорила на верху, шукаючи по схованках путящі мажі, а решта на чолі з Петром виряджена була спіймати дві цапури, бо людей назбиралося якраз на два вози.

Та ні, то тільки так говориться — людей. Бо справжніх чумаків було — дід Ївко, він ще пішки колись ходив, Григор та Терентій Яровий — вони по вози пішли. А серед ловців — Петро, звичайно, та ще Сердюки один раз у дорозі були.

Решта — четверо новаків. І що хоч з ними, те й роби, а врешті маєш…

Петро на цапурах знався, як ніхто. А цапуру ловити — це, треба сказати, справа чумацька. Така химерна істота, не дай Боже, але дуже силу поважає. Як добряче притиснеш, одразу смирнішає, і потім її хоч до плуга впрягай, доки силу твою відчуває. Розумна тварина.

На лови у Петра був свій спосіб. Як надибали звірячу стежку, розставив хлопців по кущах, а сам став з мотузкою, до якої прив’язані два камені, щоб ноги звірині заплутати. А вона вийшла — роги, як колесо, на зріст — вища за людину, коси аж до землі висять, і такі білі в місячних променях, аж світяться.

«Царю Давиде. Як присмиряєш войсько, тако присмири мені, вродженому і хрещеному рабу Божию Петру, цапуру цю».

І в ноги їй мотузку з каменями жбурнув.

Воно спочатку добре вийшло. Як перечепилася тварина, вискочили з цього боку брати та швиденько на роги їй мотуза намотали. А що з того боку, Петро не бачив, бо тягнув що є сили. І брати налягали, наче скажені. А молоді, собачі сини, мабуть, полякалися, чи в мотузці заплутались — Петро розбиратися не став. Словом, вийшло — гірше не вигадаєш: задні ноги в неї вільні, а тягнуть усі вперед… Добре, хоч не прибила нікого.

Петро вилаяв уже всю лють і, мовчки глянувши на збиті долоні, заходився збирати мотуз докупи. Всі ревно взялися допомагати, намагаючись не зустрічатися з похмурим дядьковим поглядом. Якби до цапури так добре взялися…

Сердюки взяли зброю в оберемок, решта розхапали ловецьке знаряддя, і всі вирушили додому, похмурі, як сама ніч. Розраховували ж залишитися цапуру сторожити, а бач, як воно вийшло.

Хлопчина, який тягнув був по цей бік разом з братами, і тому відчував себе найменш винним, не витримав мовчанки та штовхнув одного із Сердюків у бік. Той обернувся, дзеленькнувши автоматами:

— Чого тобі?

Хлопець стиха, з осторогою поглядаючи на Петрову спину, запитав:

— Слухай, а що далі будемо робити?

Сердюк і собі трохи заморився мовчати, а тому охоче відгукнувся:

— Мабуть, завтра ще раз підемо.

— Сюди ж?

— Не знаю, як дядько скажуть.

Усі, включаючи Петра, з цікавістю прислухалися до розмови.

— А чом би нам не приручити одну таку, коли дядько на них так знаються?

Сердюк скривився:

— Ач, який розумний. Приручить… Мабуть, уже приручив би, якби можна було.

Зліва обізвався другий Сердюк:

— Дохнуть вони. Бо не можуть довго в неволі. Цапура, кажуть, весь час із людиною змагається — перевіряє. Від слабкого втече, а у сильного здохне.

Петро озирнувся, і всі злякано замовкли. Сонце вже починало висовувати з-за обрію свої вбивчі промені, тому требі було поспішати.

— А як же у нас? — цікавий хлопець усе не міг заспокоїтися, хоч і перейшов на шепіт. — А у нас не здохне?

Знову обізвався один із Сердюків:

— А в нас дядько Петро. Він уміє цапуру тримати всю дорогу. Щоб і не втекла, і не здохла, аж доки повернемось…

Сердитий голос перервав їх:

— Гей, триндичихи, трясця вашій матері! Ану швидше ворушіться, ранок скоро! — Петро був розлючений невдачею і вирішив припинити порожнє базікання. — Зараз Сонця нахапаєтесь, буде вам чумакування.

Далі розмовляти ніхто не насмілився, йшли мовчки, топчучи високу передранково вологу травичку, а Сонце вже фарбувало крайнебо зловісними червоними смугами.

Моторошно перед світанком наверху. Безпечна ніч поступово залишає ліс, а на зміну їй приходить день і жахливі страховиська, яким він дає притулок: хижі свині, вовки чи навіть верхні, своєю схожістю на людей ще страшніші та незрозуміліші.

Але найжахливішим було Сонце. Без пазурів та іклів, навіть без жодного доторку воно вбивало людей поступово і безупинно. А люди ховалися під землею від безжальних променів і мріяли збити Сонце з неба.

Петро першим завернув до входу в печери і зупинився, пропускаючи решту вперед — перевіряв, чи бува нікого не загубили. Хлопці хутко переставляли ноги, і галереєю лунало голосне «туп-туп».

— Братчики, що ж такі невеселі — зайців полякалися? — це варта ще не змінилася, яка їх проводила на лови.

Ніхто не мав бажання відповідати на дурні жарти. Петро щось похмуро промимрив і, щоб уникнути зайвих глузувань, завернув на найближчому розі. Та ззаду їх наздогнав гучний регіт вартових — може, з якогось іншого приводу, але… Здавалося, що навіть луна знущалася з невдалих мисливців, ганяючи той регіт під склепінням, а вони тільки лаялись крізь зуби, відповідаючи таким чином і сторожі, і луні.

Петро зупинив хлопців і похмуро наказав:

— Зустрічаємось завтра тут о десятій. Хто знов збирається лякатись, краще не приходьте. Вдома цицька мамчина не страшна, — він глянув на засмучені обличчя і додав, звертаючись до Сердюків: — Знаряддя забирайте ви. А завтра один з одного боку стане, а другий — з іншого. Бо як не вловимо — на собі вози потягнете, он які здорові на домашньому харчі.

Усі посміхнулися трохи ніяково, а Петро круто розвернувся і пішов додому, міркуючи про себе, що не дай Боже завтра другу цапуру впустити, то вже буде така погана прикмета, хоч взагалі в дорогу не вирушай.

Останній день перед виходом Петро вдома не ночував. Хай їм біс, тим бабам, а в дорогу треба спокійному вирушати та з молитвою. Бо як підеш, так і прийдеш. А коли язиката теща щось бовкне на прощання, так, вважай, пропав похід.

Жінка звечора пішла по подругах, а мати її просто десь заділася, то Петро написав записочку, прибрав усе гарненько, бо Одарка дуже чистоту любила, дітям окремо написав, обіцяв цяцьок привезти, а тоді вклонився хаті та пішов. Манаття для дороги вже давно було зібране та заховане в печері наверху.

Біля виходу стояли дід з Григором — чекали, поки зайде Сонце.

— Здоровенькі були, пане візничий! — під це шляхетне привітання Григір по-ведмедячому стиснув Петрові руку. — А хлопці казали, що цапури не було, то ви свиню впіймали. Будемо свинями їхати?

Петро посміхнувся у відповідь:

— Хлопцями поїдемо, а отаманів запряжемо як корінних. Ти краще скажи, коли Терентій прийде.

— Ге, Терентій, — втрутився дід Ївко, — в Терентія зараз справ багато. Там завелась одна молодиця на четвертій галереї, так він, мабуть, аж завтра ввечері буде.

Тут зчинився невеличкий галас, бо відкрили вихід і всі, хто чекав ночі, посунули назовні. Чумаки проштовхалися повз сторожу і зразу за виходом завернули до верхньої галереї. Люди навкруги поспішали у своїх справах — хто на полювання, хто город доглядати, хто меду шукать. Та чумаки, на відміну від усіх, не квапилися, бо мали багато часу попереду. Вони йшли, розмовляючи неспіхом, завертаючи з одної стежки на іншу, поки побачили два майже облаштованих вози на галявині і хлопця з автоматом поруч — новаки сумлінно виконували свої обов’язки.

Григір загорлав на пів-лісу:

— Ге-ей, козаче! Ану показуй мені, що то за худобу ви вполювали!

Хлопець від такого крику навіть розгубився.

— У стайню веди, у стайню. І решту клич, працювати час, — Григір заохочуюче поплескав хлопця по плечу.

З печери видерся один із Сердюків, що був зараз за старшого. Він привітався і сповістив, що все добре, нічого не вкрали, ніхто не захворів, а навпаки, вполювали з десяток качок і повішали коптити, а ще витесали запасну вісь.

Поки Григір з Петром ходили до цапур, дід Ївко вже заліз під воза, прихопивши з собою хлопця на допомогу. І всі взялися до справ. Петро вчив цапур ходити в ярмі та не кусати голоблі, дід займався возами, Григір з хлопцями готували харч і зброю, а Терентій з другим Сердюком нічого зробити не встигли, бо підійшли вже перед світанком, коли все було майже готове.

Ще раз передивившись вантаж, чи не забулися чого, Григір наказав скінчувати справи і покликав усіх до печери. Там, біля розпаленого багаття, що своїм димом огортало повішаних під стелею качок, мали відбутися найурочистіші події — вибори старшини.

Усі повсідалися колом та замовкли вичікувально. Повітря наповнилося містичним духом від трави, що її вкинув до вогню дід. Григір став навколішки, оглянув всіх урочисто, перехрестився і почав:

— На ваш суд, шановна громадо, є серйозна справа. Зібралися, бачте, люди, з Божою поміччю, по сіль. Добрі люди, лицарі, тільки отамана між ними нема. А валка без ватажка — як людина без голови. Отака, бачте, справа.

— Як нема ватажка, нехай виберуть, — обізвався дід Ївко, теж урочисто перехрестившись.

— Кого ж їм вибрати? Всі ж лицарі, всі одчайдухи, всі голови розумні.

— То хай Григора виберуть, — це вже Петро.

— А що то за Григір?

— Коваленко. Він козак відомий. Не одну валку водив. І солі привіз стільки, що за життя не з’їсти.

Усі замокли, а за хвилину знов обізвався дід Ївко:

— А як він поганий буде?

— А як поганий буде, громада іншого вибере.

Тоді вже Григір піднявся з колін, вклонився всім і продовжив:

— То що, панове, як ви гадаєте, варто того Григора Коваленка на отамана вибирати чи когось іншого шукатимемо?

Дід Ївко теж підвівся:

— Та нехай вже цей буде, правда, хлопці?

— Правда! — загукали всі.

— От і добре. Нехай буде на тому з Божою допомогою, — дід Ївко сів на місце.

Григір підійшов ближче до багаття і, урочисто вклонившись громаді, промовив:

— Спасибі вам, шановні люде, за довіру. Обіцяю вести вас прямою дорогою і привести цілих додому. А як щось погане зроблю чи перед громадою завиню, женіть мене без жалю, щоб і сліду не було. Та коли ви мене отаманом вибрали, то слухайтесь, як батька рідного, а не слухатиметесь — покараю вас, як сам знаю, бо я тепер над вами голова і моє слово йде за Божим слідом. Амінь.

Світило сонечко, ремиґали воли, а у затишках під хатами гріли свої кістки старі люди. Чумаки йшли селами, потонулими у вишневому цвіті, співали на все горло від своєї козацької щирості та загравали до дівок. Що то за весна, що то за вишні! Що то за дівчата отам під тином! Добре отак іти з села до села, приторговуючи помалу — просто щоб звичка не пропала, бо великий торг ще попереду.

Але ось вже і села рідшають і сади вишневі з’їдає степ. Посуворішали чумаки, оно вже рушниці понабивали, а на переправі перевдяглися у просочені дьогтем штани, в такі самі чорні свитини і стали схожі на чортів із селянських ікон. Молодь стиха регоче одне з одного, а старі, хоч і бурчать на них, але й самі раз по разу посміхаються, стежачи за зграєю бісових синів, на яку вмить перетворилася валка.

Ідуть полем, Диким Полем, що з зелено-брунатного стає брунатним, а далі, влітку, вигорить до сіро-жовтого, так що тільки дивуєшся: де тут волам знайти поживу. Попереду — вартові, щоб усе бачили, бо багато в полі охочих на чуже добро. І взагалі, в Дикому Полі багато чого є — і вітри, і гадюки, і татари, і харцизи, що за татар не кращі. Щедре Дике Поле на такий крам. А від гадюки — дьоготь, від вітру — свитина, від людей — рушниця. Благословіть, святі отці, рушницю-царицю, ізбавіть од ченця і од черниці, од колдуна, од колдуниці, од єретиці, од білої білиці. Спереду йду, зустрічаючи, і ззаду, прислухаючи, і збоку, приглядаючи, од чорного волосу, од рудого волосу, од гнідого волосу, од бурого волосу, од сивого волосу. К тому слову замок у рот, ключ у воду. Амінь.

Ідуть на Крим, на Очаків, везуть крам в діжках — щоб не замочило, не розвіяло, щоб списом якийсь татарин не зіпсував. Вози — як гори, а якщо їх в коло, то в такому таборі можна і тиждень сидіти, не візьмеш. Ідуть хлопці з отаманом, тільки степ під ногами — шур-ш-шшур, і шуліка в небі — все бачить, а не каже, що далі спіткає.

— Дядьку Петре, а, дядьку Петре! А це Чумацький Шлях? — Іванко, наймолодший із жовтодзьобів, вказував на небо, де за відсутності Місяця панував великий яскравий гурт, що його справді звано Чумацьким Шляхом.

Петро і собі глянув угору, а потім ствердно мугикнув. Він з Іванком ішов по один бік воза, по другий же бік трималися Терентій із Сердюком-молодшим, а старший — попереду, біля цапури. Добре, звичайно, що дали на заднього воза Сердюків, але довелося до купи взяти ще Іванка, з якого прибутку — самі балачки.

— А що, як там є шлях, то й чумаки повинні бути?

Петро вже і лаятись на нього пробував, і добром просив — хіба що півгодини помовчить, подивиться навкруги, наче пильнуючи, і знову. Не бити ж його, справді.

— Потім я тобі розповім про тих чумаків, на днівці, а зараз дивись, Іванко, бо як верхні за дупу вхоплять, тоді побалакаєш.

Зразу ж заозирався хлопець. Так воно краще.

І тут, наче у відповідь на Петрове попередження, з переднього воза пролунав вигук, карбований, як автоматна черга:

— Кажани!

— Увага! — це вже Сердюк спиняє воза.

Петро перехопив автомата. Іванко заоглядався. Кажани налітали спереду, чорним роєм затуляючи зірки, і у вухах свербіло від їхнього свисту. Цапура замотиляла рогами, готуючись до захисту. Петро тільки-но відкрив рота гукнути Сердюкові, щоб тікав до біса, та той уже сам зметикував і поліз під колесо, знімаючи зброю. З першого воза вдарили автомати — то хлопці дружно зустріли атаку. Петро останнім пірнув у схованку, і тут повітря затріпотіло, забилося, завищало від мерзенних голих тварин з чортячими обличчями. Гидкі лапи, ще гидкіші схожістю своєю на людські, захапали колеса, борти, шукаючи споживи, і цапура захвилювалась, заіржала, відбиваючись від напасників. Терентій із Сердюками, просунувши автомати між борти, допомагали їй. Іванко теж захотів приєднатися, та Петро не пустив — біс його знає, молодого, ще цапуру вцілить. Так вони і сиділи під возом, дивлячись, як падають поруч великі, завбільшки з собаку, крильчасті тіла, і від цього видовиська, від галасу та виску, що чинився навкруги, хотілося забитися в куток якнайдалі і затулити голову руками.

Та на щастя, кажани скоро відчули, що їм тут, крім прочухана, нічого не перепаде, і стали відступати, зібрались у зграю, яка, спробувавши ще одну атаку і отримавши у відповідь жменю куль та цапурині стусани, полетіла геть на пошуки кращої долі.

Знов засяяли зірки. Запала тиша, пронизлива і порожня після того галасу, який був щойно. Тільки іноді цапура здригалася, обтрушуючись від слідів нападу, а то й від цілих кажанів, що заплутались в її розкішних патлах. Чумаки повилізали з-під воза.

— Добра буде вечеря для свиней, — протягнув Терентій із задоволенням.

Сердюки з Івасем перезиралися в захваті від перемоги. Ото хлопцям втіха.

Петро з огидою відкинув ногою забитого кажана:

— Про вовка промовка… Тільки свиней нам зараз не вистачає, мало халепи. Забиратись треба якнайшвидше, от що я скажу.

На головному возі, мабуть, дійшли такого ж висновку, бо вже забігали, розчищаючи шлях та загукали назад.

— Так, — відрубав Терентій, — Іванко, обчищати цапуру! Сердюки, розкидати падло! А ми подивимось, що накоїло це бісове поріддя.

Вони з Петром вибрались на воза і, поки молоді порпалися з кажанами, перевірили набої, харч, припнули все гарненько, поматюкалися на напасників і викинули їх кільканадцятеро на шлях.

— Слухай, — сказав між справою Петро. — Давай візьми собі малого, а я до цапури піду, щоб не сіпалася.

— Агов, козаки-Сердюки, як там справи? Бо час вже.

На дядькові слова брати вискочили з-поза воза і доповіли про повний успіх.

— Молодці, — похвалив Терентій. Тепер беріть зброю і ставайте на той бік, а ти, — він махнув рукою до Іванка, — підеш зі мною.

Рушили, з Божою поміччю. Коза спочатку хвицалася, та Петро її добре притис, і врешті вона заспокоїлась і пішла як треба. Спереду так швидко впоратися з переляканою твариною не змогли, і довго ще їхнього воза тіпало, немов у лихоманці.

— Петре! — гукнув ззаду Яровий. — Чуєш?

Петро прислухався. Далеко ззаду завищало і зарохкало. Набігли вже, ненажери.

— Це свині, — пояснював Терентій молодому. — Але це не ті свині, що батько твій полював. Це свині нелякані, а тому небезпечніші втроє. Вони не знають, що автомата треба боятися, от і не бояться. Зрозумів?

Проминули кілька старовинних селищ з напіврозваленими будинками, але, остерігаючись верхніх, не заглиблювались. Одного разу навіть були обстріляні: ким та звідки — невідомо, пукнув та пішов собі, шукай його тут, серед каміння. І хоч ні в кого не влучили, але від цього пострілу цапура знов почала сіпатись, аж поки збігла з дороги і провалила воза в якусь канаву чи покинутий льох. Дядьки страшенно матюкалися, поки витягли.

Уже наприкінці ночі завернули, обходячи велике місто — справжнє кубло верхніх. У молодих очі блищали, вони не проти були постріляти, а старі в душі молилися, щоб обійшлося, бо знали, чим таке стріляння здебільшого скінчується — верхні в цих руїнах як удома, а в чумака, крім воза, жодного захисту. Але Бог дав, минули.

Ще темрявою вийшли до стародавньої вежі, що маячила одна серед голого степу, та й заднювали.

— Чого, козаки, зажурилися? — дід Ївко мішав у казанку куліш. Дід був одночасно за ворожбита та за кухаря, і треба сказати, що обидві ці справи він знав досконало.

Молоді, що спочатку з палаючими очима обмінювались враженнями, зараз і справді позамислювалися, сидячи під стіною та чекаючи їжі.

— А може, не сподобалося вам чумакування? Може, назад підемо? — це вже Григір підхопив.

Сердюки, знаючи ці чумацькі витребеньки, тільки посміхалися, а решта наввипередки стали твердити отаману, що ні, мовляв, все сподобалося, навіть краще не буває.

Григір почухав потилицю:

— Не буває, кажете? Що ж, подивимось, — і обернувся до Петра з Терентієм: — Ну як гадаєте, старшина, заслуговують ваші хлопці на куліш?

— Хіба що наперед, — відповів Яровий, — бо воза таки не втримали.

— Не втримали, — згодився Петро.

— Е-е, — простягнув отаман, — це недобре, недобре. Але як їх не годувати, то завтра, мабуть, і зовсім не втримають.

— Охлянуть, — згодились дядьки.

— Теж недобре, — Григір зітхнув. — Що ж, доведеться годувати. Діду, а, діду! — гукнув він до Ївка. — А чи вистачить там хлопцям кулешу?

— Дивлячись, скільки з’їдять, — дід Ївко кинув погляд на витягнуті обличчя молодих і посміхнувся. — Сідайте, сідайте, хлопці, бо зголодніли, мабуть.

— Ну, як вистачить… — Григір витягнув свою ложку і разом з усіма всівся біля казана.

— Ой і куліш, ой і добрий же! — за хвилину вже говорив він. — Діду, навчив би ти хлопців такий варити. Згодиться, коли самі ходитимуть.

— Хе, — хитро всміхнувся дід, — навчу. Там же нема нічого. Сама вода. Сама вода, а в ній біда, а в біді дорога, а в дорозі холода, трохи солі, трохи квасолі, пшона, борошна й білого вина. Ото і все… — засміявся.

Куліш і справді був розкішний. Петро давно такого не їв, ще, мабуть, з того часу, як останнє з Григором ходив. Бо кращого кухаря за діда Ївка годі було шукати. А молоді рубали — тільки щелепи двигтіли.

Добре так сидіти в затишку, коли знадвору бешкетує Сонце і все живе сховалося по норах. Вимерла земля. Тільки вогнище потріскує, та цапури сопуть у кутку за возами. Навіть ложки вже не шкрябають казана — понаїдалися хлопці. Петро так розімлів від їжі та спокою, що навіть домівку згадав, Одарку, дітей. Мріяти став, що купить жінці з заробітку — їй же там справді не мед, одній з дітьми. А малим треба з верху іграшку привезти. Чортового горіха, наприклад, якщо знайдеться — хай мале бавиться.

— Справді, хлопче, справді, — перервав його думки рипучий дідів голос, — що то за козацька у тебе голова, все розуміє. Якби до неї ще трохи розуму…

Сердюки коротко реготнули в кутку.

Петро озирнувся. Всі чумаки відкинулися після їжі хто куди, а тепер підводили голови, бо дід Ївко, безперечно, збирався щось розповідати.

— Та ти не ображайся, дід жартує.

Петро подивився — кому це він? А, Іванкові, допік вже й старому.

— Воно і справді так ведеться, що коли є шлях, обов’язково потрібні чумаки. Справді. Бо вони одне без одного не можуть. От і на небі чумаки — аякже. І Віз є, і Чумаки, і Віл, і Коза є, і Плуг. Це ви поки в печерах сиділи, окрім стелі, нічого не бачили, а тепер доведеться розбиратись, що до чого, — дід Ївко розпочинав першу освітню лекцію для молодих і вмощувався зручніше.

— А було воно от як. У давні часи, коли Земля ще дівкою була, ходили небом всі разом — і Чумак, і Сонце, і всі-всі-всі. Запрягав Чумак вола та йшов собі, а Сонце йому шлях освітлювало. Добре жили. Так ось, одного разу попрохало Сонце Чумака допомогти — волосся своє золоте вимити та зачесати, хіба важко? Ну і Чумак так подумав. Став, рукава закачав, ковша взяв. Води черпає, на сонце ллє, добра лазенька! Аж тут Молодиця йде, звідки тільки взялася. Пишна така Молодиця, файна. Іде та на Чумака кліпає, що ти будеш робити! Задивився Чумаченько, руки опустив. Сонце йому: «Чом не ллєш, хлопче?» — а він не чує, тільки на Молодицю моргає. Розлютилося тут Сонце і каже: «Лий, вражий сине, трясця твоїй матері, бо повилазить зараз на дівчат дивитись!» Схаменувся Чумаченько, швиденько воду черпає, на Сонце виливає… І не вгадав. Окропу тільки зачерпнув, а холодної забувся. Ой, як Сонце залаялося, зашкварчало! А Чумак злякався, що наробив, за шапку та тікати. Сонце його проклинає, зі світу зжити обіцяє, за боки хапається. Ґвалт, галас, страшне, що робиться! Образилося Сонце з тої пори на Чумака. «Мало, — каже, — що мене обпік, так ще й утік, сучий син!» — і стало його палити вогнем, де побачить. А він і сам злякався і почав уночі ходити, коли Сонце спить. Так досі і живуть. Вже і опіки Сонцю позагоювалися чорними плямами, вже і Чумак посивів, і Молодиця вже Бабою стала, а все не можуть помиритися. Все випалює Сонце, що бачить, з люті, а Чумак все запрягає тільки вночі і на Сонце озирається, щоб не помітило… Отак, хлопці, діди мені казали, а я вам кажу, а ви вже своїм дітям казатимете.

Місяць стояв серед неба, освітлюючи чумацьку дорогу, а передній віз раптом зупинився і якось дивно замовкли на ньому чумаки. Петро пригальмував цапуру. Спереду щось стиха перемовлялися, а потім з осторогою покликали:

— Петре! Терентію!

Що там сталося?

Дядьки доручили віз та цапур Сердюкам і пішли вперед, де Григір з дідом Ївком, низько нахилившись, роздивлялися щось на землі.

Григір занепокоєно озирнувся і нетерпляче вимахнув рукою:

— Швидше!

Петро підійшов, нахилився і зразу ж холодна млявість пробігла йому м’язами, а серце загупало десь у горлі. Поряд Терентій перехрестився швидко:

— Допоможи, Царице Небесна!

Дід Ївко підвівся, обтрусивши коліна, і підсумував:

— Вона. Завертаймо, хлопці. Може, не унюхає.

Усі, неначе за командою, озирнулися навкруги. Там мовчав степ, і жодного вогника не блимало.

Петро підлетів до цапури і сіпнув повід:

— Ну, зараза!

— Хлопці, швидко розвертайтеся! Хазяйка! — Терентій вчепився за колесо.

З іншого боку налягали Сердюки. Віз зробив повний оберт, коли ззаду наздогнав отаман з рештою:

— Давайте, хлопці!

Петро ляснув козу батогом, і вони кинулися наввипередки. Летіли, не розбираючи дороги — аби встигнути, аби відірватись. Вози стукотіли на каменях, автомати гупали по спинах.

— Гей, швидше, хлопці!

Зірки на небі підстрибували в такт бігу.

— Гей! Нам би трошки відірватися.

Терентій з дідом Ївком сиділи на возах, міцно тримаючись за борти і вдивляючись у темряву позаду — ні, ще нема. Встигнемо?

Отаман хекав на бігу:

— Добре, хлопці, ще трошки!

Та раптом Терентій ляснув по борту рукою і довго та складно вилаявся. Всі замовкли очікувально, а дід обізвався зі свого воза, як стрельнув:

— Вона!

Цапури зупинилися так різко, що вози підбили їх під задні ноги.

— Стій, паскудо, бодай тобі!

Отаман плюнув у дорожню пилюку:

— Унюхала, стерво!

На обрії ледь жевріла маленька вогняна цяточка, наче далеке багаття. Петро відчув, як похололи у нього пальці. Терентій зліз із воза і люто копнув колесо. Дід забуркотів щось під носа — молився.

— Стій, паскудо, куди ти… — цапури побачили небезпеку і засіпалися. Молоді заходились їх приборкувати, але довелося таки Петрові самому взятися, тоді тільки принишкли, здригаючись та нервово форкаючи.

Коли Петро передоручив заспокоєних кіз Сердюкам і обернувся, отаман зважував у руках запасну вісь, а дід Ївко вішав на себе новенького Терентієвого автомата.

— Що, хлопці, коли вмирати судилося, будемо вмирати, як лицарі, — Григір нервувавсь, а дід на подив спокійно роздивлявся нову зброю.

— Головне, ви в очі їй цільте чи в рота, коли роззявить. Нам Бог допоможе — мені знамення було. Коли молодий ще був, дядько Жук — ви його не знали — таку одну в око вцілив. Якось виберемось. Мені зірка показала.

Терентій на возі вибирав собі дрючка поміцніше. Петро сперся на колесо і подивився на обрій. Заспокоює дід. А вогняна цяточка все збільшувалася, наближаючись. Унюхала, таки унюхала, отак було першу цапуру упускати — прикмета вірна, до невдачі.

Отаман звернувся до молодих, що принишкли осторонь:

— Ви, хлопці, залазьте на вози та тримайте кіз, бо без них не вибратися звідси. А коли щось з нами трапиться, — він помовчав і сіпнув ротом, — беріть голоблі, ставайте так, як ми, і бийте її, бийте, сучу дочку, поки око підставить… Якщо подолаєте, додому завертайте, дорогу знаєте. Зрозуміло? — молоді мовчали, тільки уважно дивились отаману в очі. — А тепер на вози. Хутко!

Петро зняв зброю з запобіжника і розіпхав по кишенях запасні обойми. Дід підвівся, і всі вийшли трохи вперед, щоб отримати простір для маневру. А вогник тим часом перетворився на пляму і продовжував наближатися з шаленою швидкістю. Чумаки розділилися: Терентій з дідом стали на один бік, а дід дав останні вказівки:

— Головне — їй стрибати не давайте і на ногах тримайтеся, бо як один впаде, всім нам хана.

Повітря наповнилося огидним смородом, вогняна пляма насувалася все ближче на зачарованих цим рухом чумаків, і за хвилину перед ними в усій красі, сяючи золотим вогнем, стояла сама Хазяйка Степу.

Петро облизав умить пересохлі губи.

Хазяйка завмерла, даючи жертвам змогу огледіти себе. Хизувалася, певно.

І справді було на що подивитися. Заввишки звірюка була десь людині по коліно, завдовжки — метри зо три, і на перший погляд могла б здатися просто великою ящіркою. Та сяюча броньована луска, що вкривала її щільно, захищаючи навіть від куль, палаючі ненажерливі очі, червоний рот з безліччю зубів підтверджували: так, це вона, невтомна, ненажерлива і непереборна, огидна і смердюча, сяюча і чаруюча, страшніша за Сонце, за свиней, за верхніх — Хазяйка, найжахливіша істота на верху.

— Рятуй нас, Заступнице наша!

Терентій з дідом Ївком рушили вперед, обходячи тварину збоку. Та озирнулась на них і люто вдарила хвостом, не знаючи, кого атакувати першим. Але за мить Григір допоміг їй вирішити, стрибнувши вперед і з усієї сили зацідивши голоблею по звірячій голові. Хазяйка зреагувала миттєво і схопила деревину зубами. Стріляти з-за отаманової спини було незручно, тому всі вимушені були просто спостерігати, як той намагається витягти свою зброю і як поступово Хазяйка наближається, закусивши кінець голоблі. Та в цей мент Терентій, що скінчив уже свій маневр, щодуж кийком оперезав тварюку. Вона сіпнулася убік, разом відпустивши Григорову зброю. Дід зразу ж стрельнув, але в око не влучив. Уся лють звірини тепер обернулася проти Терентія, вона приготувалася стрибати, але тут у бійку знову вступив Григір, що мав хвилинку перепочити. Крикнувши Петрові, щоб цілив у рота, він з розмаху ляснув звірині по морді просто біля ощиреної пащі. Петро натиснув на гачок, але кулі з виском відскочили від броньованої луски. До тварини знову взявся Терентій.

Хазяйка реагувала миттєво — тільки тріски летіли від голобель. Григір з Терентієм по черзі відвертали її на себе, Петро з дідом стріляли, мов несамовиті, але їм не щастило. Петро поміняв обойму і спробував вцілити в око — та де там, хіба влучиш у таку щілину? Тварюка рухалась, як добре відлагоджений механізм — без жодної втоми, методично обертаючись на удари і атакуючи чумацькі кийки. Люди почали нервувати: та невже вона залізна, бісова душа! Холодний азарт бійки переростав у лють, а зрештою й у відчай — такими безсилими виявилися автомати проти броньованої шкіри.

Терентій несподівано ослизнувся, на мить втратив рівновагу — і тут Хазяйка, різко сіпнувшись, вибила палицю з його рук. На допомогу кинувся Григір. Вдаривши звірюку по потилиці, він відвернув увагу на себе, але тепер вже кепсько прийшлося самому, бо Терентій на хвилину забарився, піднімаючи голоблю. Отаман ухилився раз, вдруге.

Задні ноги звірини підібралися для стрибка. Петро випустив півобойми, намагаючись перешкодити, та куди там — клята тварина на кулі навіть не оберталася. Григір завмер, чекаючи атаки, і ніхто не помітив, як у цей мент поза Хазяйки виник дід і з переможним криком вдарив її прикладом по нозі. Хазяйка рвонулася, наче несамовита, дід покотився клубком — живий, ні? — і тут Григір напав на тварюку ззаду. Хай їй біс! Тим часом Терентій вже опанував становище й з кийком у руках перехопив напасницю. Дід за його спиною підводився з колін — живий!

Хлясь!

Петрові на мить здалося, що паща відкрилася червоним проваллям, і він натиснув на гашетку. Дарма. Нічого не могло завдати клятій потворі шкоди. Вона продовжувала методично наступати, а чумаки поступово втомлювалися, все непевнішими ставали їхні удари, все далі від мети летіли кулі.

Точно. Петро ясно уявляв, що має статися далі: ще одна помилка, дві, три — вони ж не залізні — і ця смердюча красуня їх зжере. Всіх. І хлопців на возах, і цапур. Хвиля огиди і розпачу піднялася в ньому.

«Діво-Заступнице, зроби ж що-небудь, не дай загинути своїм дітям, не дай…»

Григір важко дихав, вимахуючи огризком голоблі. Петро знову стрельнув — мимо. Хай тобі! Перед очима ходили Григорові плечі — вгору-вниз, вдих-видих, стрибок-удар. Чи надовго його вистачить?

І ось в один з моментів, коли Терентій трохи забарився з ударом, отаман раптом став. Став і відкинув залишки палиці. Його спина затулила Петрові весь краєвид — Хазяйку, Терентія.

Григір стояв, важко опустивши руки, а дід Ївко стріляв як скажений і кричав:

— Григо-о-о-о-оре! Григо-о-о-о…

Що було далі, Петро не розібрав. Просто в одну мить Григора не стало, а там, де він був щойно, з’явилася паща — червона, з трьома хребтами зубів, з роздвоєним чорним язиком. І, не пам’ятаючи себе, кричачи щось уголос, Петро, кулю за кулею, всадив у цю пащу все, що лишалося в обоймі.

Постріли, крики, падіння важкого тіла злилися у вухах в один несамовитий зойк, після якого запала мертва тиша.

Тиша.

Петро опустив руки.

Праворуч підводився з землі Григір, зліва бігли Терентій з дідом, а прямо лежала вона — конаюча, переможена Хазяйка Степу, і видно було, як разом з життям залишає її тіло золоте сяйво — наче шкіра злазить з броньованого тіла.

І тут Петра затрусило. Він затремтів весь — від пальців до потилиці, нижня щелепа виробляла такі танці, що він вимушений був міцно затулити рота, щоб зуби не стукали. Але це не допомогло. Петро трусився всім тілом і свідомістю, тому не бачив, як підійшли хлопці, як хитали головами молоді, а дядьки тільки мовчки стояли, навіть не дивлячись одне на одного, несила радіти, ба навіть руки підвести.

Отямився Петро вже біля воза. Поруч дід витирав хусткою кров з обличчя. Григір сидів, спершись на колесо, молоді тихенько перемовлялися на тому боці.

— Що, дісталося?

Дід відняв закривавлену хустку від обличчя і посміхнувся у відповідь:

— Хай їй біс, падлюці. Як же я тепер до дівчат піду?

Ніхто на жарт не зреагував. Петро сплюнув, витер рота і подивився на обрій. Тихо, порожньо, ніч, наче нічого не сталося.

— Світанок скоро.

— Га? — Григір розплющив очі, наче прокидаючись.

— Рушати час, — повторив Петро і поволі пішов до цапур.

Поки перевіряв упряж, хлопці схаменулися і кинулись допомагати. Старанні, як ніколи. Ззаду зупинився Григір. Він деякий час спостерігав, як Петро порається біля кози, потім поклав руку йому на плече:

— Ну що, Петре, живі?

Очі в Григора були прозорі-прозорі. Петро посміхнувся і ляснув долонею по отамановій руці:

— Живі!

Вози рушили, порипуючи, і чумаки пішли вперед, залишаючи позаду свою перемогу, мертву Хазяйку і смертельний жах верхніх ночей. Треба поспішати. Скоро світанок.

Е-е-е, хіба тепер той степ, що був колись? Колись він до жовтня стелився травами, що вітер ганяв тяжкими хвилями сюди-туди, колись ці трави були такими, що покривали з головою і волів, і воза, тільки батіг виднівся іноді. І річечки колись тут були, струмки, струмочки. Де все поділося? Тільки тополя стирчить серед степу — звідки вона тут, нащо, ніхто не знає — стоїть собі, шумить, степ оглядає.

Отаборились чумаки біля тополі, пустили воликів пастися — тільки плечима знизали. Що тут можна знайти поживитись? Скільки око бачить — суха сіро-жовта травичка, де брунатніша, де чорна — татари попалили. Та видно, щось там таки є, бо круті роги посхилялися, сопуть сіромахи, ремиґають.

А вже і сонечко сідає. Вози стоять чорними могилами. Вітерець легенький пробігає — нема чим погратися небораці, одна подружка — тополя, що її гойдати, голову пригинати.

Між возами багаття, вечеряють чумаки. Вечеряють — завтра Перекоп, як воно торгуватиметься? Став Місяць серед неба. Дідух. Неабиякий мандрівник, він усе розуміє, не одного разу сам ходив, не одну дорогу освітлював. Тільки чутно:

В якому там, в біса, лузі? Голо, і вітер виє.

Зірки засяяли. Зірок на небі — як билинок у степу. Кожна з кожною розмовляє, прислухайся — почуєш. Іскри з багаття злітають високо-високо і сяють звідти. А яка злетить вище за всіх, до неба, — та стає зіркою. Це точно, старі люди бачили.

Не треба, хлопці, про «заслаб», не треба. Давайте веселішої. Завтра Крим, усі живі, здорові, тьху-тьху-тьху. Давайте краще про дівчат.

Кажуть, що пісні свої чумаки підслуховують у морських людей. Вночі прокрадаються на берег моря і нишком слухають. Не знаю. Не знаю, брехати не буду. Тільки от чого не розумію — звідки тим морським людям знати за карії очі, за чорнії брови, за ті вишні-черешні? Га?

Не знаю, не знаю, брехати не буду. Один мені присягався, що сам на тім березі був, пісні морські слухав. Чого б це йому вигадувати, справді?

Затишно біля багаття. Воли сопуть. Земля, нагріта за день сонцем, віддає потрошку тепло. Як та пічка. Стели свитину та вкладайся. Старий щось розповідає стиха. Пригрілися хлопці, позіхають. А ось вже і багаття згасає.

Спить табір. Завтра з сонечком рушати. Тільки тополя сторожею над ними, що вона думає, хто її знає? Може, день новий виглядає — їй там краще видно. Цвіркуни гукають по степу. Земля остигає.

Усе вкрила ніч. Час зупинився. Тихо…

А ось і сонечко. Тополя його першою побачила і віттям зашаруділа — прокидайтесь, хлопці, годі спати. Воли затрусили головами. Чумаки повставали, снідають, запрягають, перемовляються.

І рушили. Тополя дивиться їм услід, як за останнім возом здіймається курява. Звідки тут тополя, одна серед дикого степу? Хто поставив її сюди? Може, це дівчина, що милого не діждала. Як там у Шевченка, пам’ятаєте? Ні, тепер Шевченка не читають. Тепер читають інших… Хоча… Чи знову читають? Щось я не розберу останнім часом.

Стоїть тополя, дивиться за обрій, за хмари, їй все видно. Ось уже і валка зникла, і курява вляглася, порожньо стало в степу. Час зупинився. І не сумно тобі, тополенько, одній тут стояти?

А може, це чумаки як раз її посадили — як позначку, щоб зі шляху не збитись, чи на пам’ять про якусь подію. Може, врятувалися вони тут чудесно, а може, товариша поховали. Давно це було. Тополя вже, мабуть, і сама не пам’ятає.

Гой-гой! Розповім я вам історію, як дівчину Наталочку — карі вічка, шовкова спідничка — захопили татари. Татари люті-люті, очі в них вузькі, на дівчат ласі. Ой, бережіться! Не вбереглася Наталочка. І як везли її степом у ханство-поганство, і як плакала вона гірко, а вночі, коли поснули кляті, втекла. Втекла Наталка, та де ж тобі в степу сховатися? І як стала вона, плачучи, і як обернулася на тополеньку, щоб ворогам не дістатися, щоб міцно за землю триматися і на Україну придивлятися.

Розповісти? Ні, не буду, бо сміятиметесь. Хіба зараз таке розповідають? От раніш було дівчата від таких баєчок слізоньки втирали і до хлопців пригорталися, а тепер — де мені!

Стоїть тополя, дивиться, а повз неї плине час. Нечутною ходою ідуть доба за добою. Вдень вона сонечку радіє, а вночі з зіроньками балакає, давнину згадує. Є що пригадати. Скільки себе пам’ятає, повз неї чумаки ходили, ночували, воликів пасли, а коли й билися. Завзято ж вони б’ються, не дай Боже!

А ще казали: то так прибульці помічають свої космодроми. Отак — де тополя стоїть у степу, вважай, їхніх рук справа. Тобто не рук, а як там воно — лап, чи що. Кажуть, що степ у нас рівний, як стіл, кращого годі й бажати. А щоб не заблукати — тополі. І я вірю. А що, у нас добре сідати. Яка не яка травичка, а з чумацькою валкою можна хоч куди дістатись. Чом не сідати? Сідай на здоров’я.

Але що там на обрії закурявилося? Нумо, тополенько, подивися, ти вища. О, це наші чумаки. Вертаються вже. Так ми тут забалакалися, що вони і вторгувати встигли, і завантажитись. Тепер додому йдуть. Швидкі хлопці. Що ж, почекаємо їх, приєднаємось — гуртом веселіше.

Коза — вона як дитина, справді. Коли погонич не в настрої чи негода якась — ледве ноги пересуває, голоблі гризе. А як настрій добрий і зірочки з неба Місяць затьмарили — біжить, тільки встигай тримати. То байдуже, що віз із верхом, що додому далеко, що дорога в степу не бита. Аж хвостом із задоволення мотиля.

Додому. Тепер дорога пряма.

Валка йшла, як і перше — попереду Григір з дідом, позаду Петро з Терентієм. Ну і хлопці, звичайно. Де ж вони дінуться. Йшли без пригод, тьху-тьху. Досить уже, мабуть, і того, що було. Дід Ївко перед поверненням мажі позаговорював. Тепер, як Бог дасть, можна і про домівку мріяти. А таким, як Григір, запеклим, — про новий похід. Багато ще на солонцях солі, правнукам, мабуть, вистачить.

Іванко порушив мовчанку, що тривала біля воза, і сіпнув за рукав старшого Сердюка:

— Василю, а, Василю. А от мені мати казали, що всі чумаки — страшні розбишаки, — він прилаштувався поруч із Сердюком, намагаючись потрапляти в такт його важкій ході. — То я зараз, знаєш, що думаю? От дивись, я тепер чумак. Так?

— Так, — Василеві губи самі по собі розтягнулися у широкій посмішці.

Іванко й собі посміхнувся радісно. Що то за відверта дитина!

— От бачиш, я чумак. Але хіба ж я розбишака?

Його перервав дружний вибух реготу. Аж цапура злякалась. Терентій наздогнав розгубленого від загальних веселощів хлопця, лагідно обійняв його за плечі:

— Ти на воза сідай, синку. Заморився вже, мабуть. Івась ізнизу глянув на дядька:

— Так я гадаю, що то, певно, неправду казали…

Неправду, синку, неправду. Ти на воза сідай.

Хлопець слухняно вхопився за борта. Він анітрохи не нітився дядькового піклування. Та й коли старший дозволяє, чом би не проїхатись трошки. Слава Богу, ні поранених, ні хворих поки нема.

Валка наближалася до темної високої стіни лісу. Ото вже дістатися, а там праворуч і краєм, аж до дому. До Крайніх печер не більше ніж зо три переходи лишилося. Потім перепочити трохи, з людьми порозмовляти, і ще два переходи, але то вже дрібниці. І солі можна заразом продати, хоч і дешевше, але теж гроші. Петро йшов, поринувши у свої думи, коли раптом з воза почувся тихий голос:

— Дядьку Петре, дядьку Петре!

Він озирнувся і чомусь теж стиха відповів:

— Що таке?

Голос у Івася був схвильований.

— Дядьку Петре, а там щось ззаду таке… Наче наздоганяє хтось.

Петро прислухався. Чутно нічого не було, хоча…

— Терентію, чуєш? Ану послухай, що там ззаду.

Терентій озирнувся:

— Наче справді щось є. Я давно вже прислухаюся. Давай, потримай цапуру, я їм зараз гукну, — він клацнув затвором автомата.

Брати здивовано оглядались на дядьків. Що це, ні сіло ні впало?

Терентій розвернувся:

— Ану пригальмуй…

Він став на одне коліно, придивився.

— Тарарах-ах-ах! — рознеслося степом, і знову: — Тарарах-ах!

З переднього воза схвильовано загукали. Терентій знову ляснув у темряву короткою чергою, і раптом ніч ззаду спалахнула у відповідь. Спалахнула одночасно з кількох боків, так що кулі засвистіли навкруги.

— Лягай!

А кулі: вз-з-з-з! вз-з-з-з-з!

Петро щосили тримав перелякану цапуру.

З першого воза почувся голос Григора:

— До лісу відходимо! Швидко!

Швидко то воно швидко, та довелося ще кілька хвилин розвертати осатанілу від пострілів козу. Хоч би не зачепили, не дай Боже. Спереду дід навпрочуд швидко впорався зі своєю.

— Ану, хлопці!

Усі повискакували з-під воза і стрибнули через борти, тримаючись хто за що. Терентій, упершись плечем у мішки, стріляв з однієї руки.

— Пішла! Гей-Гей! Вивозь, суча дочко! — Петро щодуж оперезав цапуру малахаєм. — Гей!

Дід Ївко не по-людськи пронизливо гикнув, і вози зірвалися з місця, набираючи швидкість. Рятуй, Чумацька Заступнице!

На першому возі хтось теж примудрявся пострілювати. Ото вже завзяті! З темряви активно відповідали, але кулі не завдавали шкоди чумакам — мабуть, через велику відстань складно було вцілити. Два вози летіли степом, шалено стрибаючи та гойдаючись.

— Гей! Гей!

Ззаду погоня люта. Може, розбійники, а може, верхні. Дай Боже й не довідатись.

Чумаки озиралися то на ліс, що височів уже зовсім поруч, то на погоню. Петро облизав губи:

— Встигнемо, хлопці. Ще трошечки. Ну…

І тут спереду, з самого краю лісу, вдарив кулемет. Часто-часто так, як раз між вози. Цапури рвонули в різні боки, мало колеса з осей не позлітали.

— А! Трясця твоїй матері!

Петро не бачив, що там поруч коїлося, він тільки відчув, що воза розвернуло, і якщо не вгамувати стрибаючу козу, то вона понесе просто поміж двох ліній вогню, як на розстріл. Він кричав, намагаючись заглушити стрілянину, але звірина вже геть очманіла. Кулемет торохкотів методично, цапура підкидала то задні, то передні ноги, голоблі тріщали, і тут ззаду щось вибухнуло, сяйнувши на пів-степу. Віз штовхнуло вперед, а потім шалено засмикало та закидало, бо цапура рвонула навпростець, поміж дерев, залишаючи десь позаду постріли та крики. Петро вже не міг нічого вдіяти, він тільки міцно вхопився за борт і пригнувся, щоб не зачепитись за гілки, а віз гойдало так, що аж дошки рипіли, погрожуючи ось-ось зламатись, а чи навіть викинути чумаків просто під скажені копита. Чи втримався ще хтось на возі, Петро не знав, чулися інколи зойки, та не було змоги обернутися. Він стискував борти, аж пальці побіліли, і не розумів, чому досі не вилетів на землю та не розбився об перше-ліпше дерево.

…

— Бодай тобі… — почувся ззаду голос Терентія.

Так. Живий.

— Петре, агов! Ти ж не випав, я знаю.

Петро підвів голову. Перед ним в усій своїй красі стояв Терентій Яровий і витирав юшку з розбитого носа:

— Нічого не зламав?

Петро знизав плечима. Руки й ноги, начебто, були цілі, хоча й не дуже слухались господаря. Особливо руки. І серце гупало в голові, як дзвін. Петро зліз із воза і всівся просто на землю, спершись долонею на колесо.

— Хлопці! — Терентій гукнув удавано-весело і, відповідаючи на здивований погляд Петра, кивнув: — Так, живі всі.

З-за воза з’явилися Сердюки. Василь важко накульгував на ліву ногу, а на Сашка взагалі страшно було дивитись. По обличчю наче молотарка пройшлася, кров навпіл з брудом на шиї.

За братами, обідраний, мов волоцюга, виступав Іванко.

Петра чомусь дуже насмішила саме його поява:

- Івасю! І ти не випав?

Той у відповідь тільки кивнув та шморгнув носом.

— Хе, випав, — старший Сердюк щиро посміхнувся. — Ми з Сашком його ледве від воза відірвали.

Петро кинув поглядом на воїнство. Красені! Юшка тече як у одного. Він помацав у себе під носом і засміявся. Ну нічого. Вискочили.

Терентій, так само посміхнувшись, сказав:

— Знаєте, що я думаю, хлопці. Що нас навмисне розділили. Бо на два вози у них, мабуть, сили не вистачало, то вони тепер тільки нас будуть шукати або Григора, — він знову посміхнувся. — От іще б знати, кого саме.

Справді, дуже смішно.

Петро підвівся, спершись на колесо, і взявся обтрушувати штани:

— Нас. Нас вони шукатимуть, бо ті додому рвонули… А ми Бозна-куди заїхали.

Хлопці стояли мовчки. Терентій підсумував:

— От і я гадаю, що нас. Так що давайте думати, що робити. Поки голови цілі і є чим мудрувать.

Цілі голови замислилися, хто як міг. Справді, нічого доброго. Мало що треба йти через ліс навмання, так ще й не знаєш, з-за якого куща отримаєш кулю.

Раптом усупереч загальному настрою обізвався молодший Сердюк, Сашко. Він трохи закашлявся і сказав похмуро:

— Я так гадаю, поки ми мудруватимемо, вони нас оточать. Треба далі у ліс зайти.

— Слушно, — Терентій запитально глянув на Петра і скомандував: — Уперед!

Не можна сказати, щоб хлопці наввипередки кинулися виконувати наказ, але становище всі розуміли. За кілька хвилин вантаж на возі був наново принайтований, цапура перепряжена, і чумаки рушили поміж дерева вглиб лісу.

Ззаду давно не було чути пострілів — може, вже й рискають за ними, хтозна. Отаборитися б десь, а там можна і бій прийняти, теж чумацьке діло.

Зупинилися під деревами на краю великої галявини. Місце відкрите, зненацька не захоплять. Петро розпрягав і заспокоював цапуру, а хлопці взялися до табору. От якби два вози можна було поставити… Хоча і так спробуй-но візьми обкопаного воза. Він огризатиметься, поки лишиться хоч хтось живий. А чумаки живучі.

Цапура Петрові не сподобалась. Млява, тремтить. Він припнув її біля чагарнику і огледів нашвидкуруч, вирішивши, що розбереться потім, якщо буде час. Бо зараз не до того.

— Агов! Дядьку Петре! — загукали від воза. — Ідіть, поїжте!

Потім почувся роздратований Терентіїв бас:

— Чого ти галасуєш, бовдуре, верхніх хочеш накликати?

Петро пірнув під воза і опинився в затишній схованці. З усіх боків височів земляний вал, а всередині земля була ретельно вибрана — навчилися хлопці чумацької науки. Тут при скруті і днювати можна, не те що від верхніх боронитись. Сіль згори від променів захистить. Посередині розстелено свитину — чумацький стіл.

У фортеці верховодив Терентій.

- Їжте, хлопці, бо вартувати до ранку, — він одкраяв собі величенький шмат сала. — Я так гадаю, що нас ще з годину шукатимуть. А ми поки поїмо, скористаємося моментом.

Ніхто розмови не підтримав. Петро жував і думав, що не зважаючи на бадьорий голос Ярового, насправді нема з чого радіти. Хоч і їжа поки є, і води доволі, проте виснажені всі вкрай. Який шлях позаду! Та й що то за робота: сидіти й чекати, поки тебе знайдуть. Неначе куріпка якась.

— Не піде таке діло, Терентію, — Петро присунувся до Ярового. — Та кинь ти сало, побалакати треба.

Терентій запхав до рота останній шмат, кілька секунд уважно жував, а потім, разом усе заглинувши, витер руки об коліна і видихнув:

— Ну що ж, побалакаємо.

Петро влаштував собі зручненьку схованку в самій гущавині. Звідси було добре видно віз на краю галявини та обкладений травою бруствер, такий мирний і затишний на перший погляд. Табір собі й табір.

Поруч, кроків за десять, влаштувався Івась. Він помітно хвилювався, крутив головою, але був повен рішучості і весь час перекладав автомата якнайзручніше. Ач, який завзятий! Петро посміхнувся подумки. Боїться, звичайно, он як наїжачився.

На велику користь від Івася ніхто не розраховував, тому поставили його з Петром — щоб був під наглядом. Терентій із Сашком влаштувалися з протилежного боку галявини, а центром всієї схеми був віз. Обернутий боками до чумаків, він став чудовою мішенню, і Петро тільки зараз оцінив повною мірою ідею Терентія. Тепер якщо верхні вийдуть на галявину, зразу ж опиняться в пастці. А Василь, що лишився під возом, битиме ззаду.

Місяць вже пішов спочивати, і ліс освітлювали лише передранішні зорі. Тільки б до ранку встигли, бо тоді доведеться вертатись під воза.

Та й шкода буде, коли така задумка пропаде.

З кущів почувся умовний свист. Петро прислухався. Ага, почалося. Івась подивився на дядька з тривогою, і Петро заспокійливо підвів руку. Щоб не стрельнув, не дай Боже, з переляку.

Наче нічого не змінилося на галявині. Той самий віз, та сама трава, ті самі зорі, але якимось тривожним стало повітря, повною напруги нічна тиша. В кожному шурхоті чувся ворог, а кожен тріскіт нагадував клацання затвору.

Проте супротивник з’явився без звуку. Раптово. Праворуч від Петра з темряви виникла людина, що обережно сунула через кущі. Озброєна рушницею, в якомусь дранті — лісовик, мабуть. За ним скрадалися двоє верхніх. Петро мало не вилаявся від огиди. Кремезні, зі звірячими рухами, якось неприродно виглядали вони поруч із людиною. Мов малюнок лихого маляра. Криві ноги, короткі гнучкі тіла і страшні перекривлені пики, геть укриті лускою. Жах. А ще кажуть, що вони людям рідня.

Верхні були добре озброєні. Принаймні в одного — автомат, а що мав другий, роздивитися не вдавалося. Певно, теж не пукавка. Петро, вибравши мент, і собі свиснув птахою, як домовлялися. Верхні, наче за командою, озирнулися.

Петро боровся в собі з бажанням стрельнути у відкритих ворогів. Певно, вони були не самі — десь у кущах зачаїлися спільники, щоб обійти воза ззаду. Але поки нападники про щось радились стиха, і Петро жестами намагався заспокоювати Іванка, та заразом і себе. Та ось, корячись якомусь нечутному сигналу, напасники, лишивши одного в кущах, обережно поплазували до воза. Що й казати, рухалися вони бездоганно. Ані травичка не зашурхотить, ані пташка не злетить. Навіть приблизно не можна було вгадати, скільки ворогів скрадається у кущах, бо навіть ця трійця геть розчинилася серед трави.

От собачі діти! Петро краєм ока слідкував за верхнім, що лишився на узліссі. Той так само уважно дивився на галявину і нервово дригав ногою. Хвилюється, падло. Хоч би Василь там не проспав. Але передні, певно, вже біля воза.

Чого ж він не стріляє? Петро озирнувся на Івася. Той лежав блідий, нерухомий, міцно вчепившись в автомата, і теж уважно слідкував за галявиною.

Чому ж Василь не стріляє?

Враз почувся войовничий вигук, і біля самого воза з трави виринули чорні постаті. Мабуть, із десяток. За кілька стрибків вони вже були мало не на возі. Але з-під коліс на це анітелень. Петро ледь сам з кущів не вискочив. Що ж він робить?

Напасники, що очікували бодай на якийсь опір, теж розгубилися. Замість кинутися вперед, стріляючи та перекидаючи воза, вони здивовано спинилися й заозиралися навкруги. Заперегукувалися. І справді, де ж це таке бачено, щоб чумаки свій крам покинули?

Петро стиснув приклад, вибираючи, в кого першого стріляти — чи в того верхнього, що в кущах, чи в лісовика, який, намагаючись щось зрозуміти, зазирав під воза, якраз туди, де ховався Василь. Ну, хлопче, відгукнися цьому цікавому!

Проте на галявині панувала тиша. Лісовик, позазиравши між колеса, підвівся цілим і неушкодженим. Підвівся і розвів руками.

Петро теж нічого не розумів. Куди ж Василь подівся?

Лісовик щось завзято розповідав своїм товаришам, деякі теж зазирали під воза і теж розводили руками. Хай їм біс, паразитам. Де ж Василь?

Здивовані верхні про щось порадились поміж собою, а потім, вирішивши, що віз і справді покинутий, радісно загукали та замахали руками, скликаючи товаришів. Тим часом ті, хто лишився для прикриття в кущах, вже й самі сунули на галявину, не почувши звичних звуків бійки. Знявся з узлісся і Петрів підопічний. Він випростався, поклав зброю на плече і завзято дряпався навпростець, вимахуючи руками.

Загалом напасників виявилося дванадцять душ. Вони радо обмацували здобич, а двоє найменш терплячих вже почали витягати мішки через край.

Зараз весь крам попсують, наволоч. Петро поклав пальця на гашетку, але цієї миті, неначе прокинувшись, з-під воза обізвався Василів автомат. Він випустив коротку чергу, даючи знак, що вже час втрутитись, і ліс у відповідь відгукнувся пострілами. Верхні навіть зрозуміти нічого не встигли, заозирались було, але кулі вже засвистіли галявиною, хапаючи їх на місці злочину.

Тільки б сіль не дуже подзьобати, думав Петро, старанно вицілюючи наступного ворога. Верхні у паніці метушилися біля воза, а з-під колес їх шпигав Василів автомат. Кулі, що не знаходили своєї цілі, дзижчали над Петром.

Осьо вам чумацька сіль!

Ті, хто намагався втекти від вогню з чумацької фортеці, потрапляли під перехресний вогонь з кущів, і не було куди сховатись підступному ворогу.

Нате. Їжте. Осьо вам здобич, осьо чуже добро.

Пекло на галявині тривало недовго, бо скоро не лишилося вже жодної чорної постаті в прицілі і не озивався ніхто у відповідь на постріли. Перемога чумаків була повною.

Петро для певності ще поляскав по траві, в яку падали поранені вороги, і відклав розпечену зброю. Поруч Івась отетеріло витріщився на галявину.

— Гаразд. Одвоювали на сьогодні, — Петро почав підводитись, спираючись на землю. — Вставай, синку!

Іванко підвівся блідий-блідий, з переляку, мабуть. Нічого, минеться. Цікаво, чи він хоч стріляв?

Петро взяв автомата і, лишивши хлопця приходити до тями в кущах, вийшов на галявину. Так, добре вони тут похазяйнували. Відверто кажучи, здавалося, що всіх верхніх поклали, бо не бачив, щоби хтось втік, але тепер біля воза він налічив вісім тіл і ще одне біля кущів, бідак, мабуть, вже гадав, що врятувався. Тобто троє втекло. Ну нічого, вони тепер довго не отямляться.

З-за воза з’явився Терентій із Сердюками. Василь виступав, наче іменинник.

— Таки хтось утік? — спитав Терентій. — От сучі діти!

Сердюки дивилися героїчними поглядами.

— Де ж ти заховався, легеню? — Петро поплескав Василя по плечу.

— А я за дно вхопився та й висів, а вони, дурні, на землю дивилися. А потім як стрельну, а вони як заверещать!

Сашко гордовито поглядав — от, мовляв, які ми, Сердюки! А Василь вів далі:

— Я зрозумів, що вони когось у кущах лишили, ану, думаю, сховаюсь.

Петро кинув поглядом на чумацьку роботу — таки добре попрацювали. Тепер ще трофейна зброя буде на продаж, яка не яка — копійка. Терентій, лаючись, поправляв мішки на возі, що їх тягнули верхні, та прискіпливо оглядав дірки від куль.

— Можна було б і влучніше стріляти, — бурчав він.

Петро посміхнувся — що то за хазяйська душа, а потім згадав, що сам про це думав у кущах, і посміхнувся ще ширше.

— А чого це ти кульгаєш? — Василь питав Іванка, який нарешті з’явився на галявині.

Петро озирнувся:

— Що, поранили?

— Та нічого, — хлопець ніяково посміхнувся. — То я залежав трохи.

Терентій засміявся:

— Ото козак! Воював, аж ноги позалежував. Добре, хоч не заснув, — він насмішкувато оглянув хлопця. — А де твій автомат?

Тут Іванко зовсім знітився:

— Я… там… забувся…

Чумаки вибухнули реготом.

Поки червоний мов буряк хлопець бігав по зброю, зібрали трофеї. Не дуже розкішні, бо у двох верхніх замість автоматів були якісь саморобки. Зате в лісовика виявились чудові чоботи, та й набоїв назбиралося до чорта. Клопіт виправдався, як пожартував Терентій.

Петро пішов до схованки за цапурою, решта взялася до воза, і за півгодини валка знову рушила передранішнім лісом, щоб відійти хоч трохи від місця битви — про всяк випадок. Знову рипів віз, форкала коза, а гола лісова земля, як і степові трави, слухняно вкладалася під ноги чумакам. От пройти ще трошки, знайти затишне й безпечне місце, щоб на днівку стати.

Цапура заспотикалася на всі чотири ноги, коли до крайніх печер лишалося трохи більше за один перехід. Петро вже з годину придивлявся до неї. Оце так. До дому ж лишилося зовсім нічого.

— Що це з нею? — наздогнав ззаду Терентій.

Петро відповідати не спішив. Він знову й знову придивлявся до цапуриної ходи і намагався з’ясувати, чи довго вона ще протягне.

— Хоч до Крайніх дійде?

Петро тільки плечем сіпнув. Якби то знати.

Терентій не вгавав:

— Може, зупинку зробимо?

Зупинитися все ж довелося, бо Петрові треба було подумати, а заразом і цапурі перепочити, може, менше кульгатиме.

Хлопці радісно готували попоїсти. А що, додому вже недалечко. Потихесеньку, із зупинками, все одно тепер першого воза не знайти, якщо ті все-таки вискочили із засідки. А як не вискочили — тим більше.

Петро оглянув бідолашну козу і сумно похитав головою. Терентій стояв поруч, запитально дивлячись.

— Кепсько, — відповів Петро на німе його питання. — Кепсько. Й доби не протягне.

Терентій присвиснув:

— Тю-у-у. А що ж робить?

Поки хлопці відпочивали, хто як вмів, Петро випряг козу. Нещодавно гордовита і навіть грізна тварина тепер тремтіла всім тілом і була такою слухняною, аж шкода брала.

— Ну-ну. Ну, хороша, хороша.

Довге густе хутро наче вкрилося рудим пилом. Петро потер цей пил у пучках, понюхав і аж почорнів обличчям. Наче не довіряючи собі, він назбирав у долоню ще трошки, ще понюхав, а тоді втупився поглядом у землю і завмер мовчки, не відповідаючи на запитання занепокоєного товариша.

Коїлося щось недобре.

Врешті у Терентія урвався терпець. Він смикнув Петра за рукав і гримнув у саме вухо:

— Та що сталося? — але той у відповідь навіть не ворухнувся і тільки за кілька хвилин немов прокинувся, надумавши щось, і підвів голову.

— Спробуй її нагодувати, — він передав Терентієві мотуз, а сам підкреслено твердим кроком попрямував до воза.

Хлопці відчули щось надзвичайне у серйозному дядьковому обличчі і принишкли, покинувши справи. У повній мовчанці Петро витяг з потаємного кутка маленьку торбинку з густо вишиваним чудернацьким візерунком, жовтим на червоному тлі. Потім, наблизившись до багаття, витяг з нього товстеньку дровеняку, намалював нею два кола в повітрі і плюнув на вогонь.

Усі зачудовано дивилися на незрозумілі приготування, а коли Петро попрямував до кози, поволі потяглися слідом.

Терентій розвів руками і вилаявся:

— Не їсть, паскуда, хоч ти їй… — але побачивши Петрове обличчя, зразу замовк і втупив у нього здивований погляд.

Петро йшов, дивлячись в далеку далечінь, погойдувався трошки з боку в бік, пританцьовуючи, а палаючий кінець деревини в його руках описував у повітрі вогненні кола.

— З нами Хресна сила! — Терентій відійшов з дороги, підвів руку, щоб перехреститись, але тут палиця зупинилась, а полум’я, що одразу спалахнуло на її кінці, висвітило скривлене в недобрій усмішці Петрове обличчя.

— Не треба Хресної сили.

Усім стало страшно.

Палиця знову почала виписувати кола, і Петро продовжив свій рух до цапури. Всі зупинилися на місці, несила ступити крок. І тут чи почулося, чи справді, але здалося всім, що серед цілковитої тиші залунав його голос, завів якусь незрозумілу швидку пісню. Як шурхіт трав лилася ця пісня, і жодного слова розібрати не можна було. Тільки у-у-у-у-у, а потім ще раз у-у-у-у — як вітер.

Чумаки не могли відвести поглядів від цієї картини: вогняні кільця, рвучкі рухи, ковзаючий, якийсь невловимий ритм — аж самі, здається, піддалися чарівній силі. Але найдивовижніше поводилася при цьому цапура. Вона підвела похилену голову, витягла шию і немов скам’яніла, завмерла, витріщивши на вогняні кільця вмить засклянілі очі.

Знов у-у-у-у! — може, й справді вітер, а потім вже безсумнівно Петрів голос — хрипкий, задушений, і слова майже незрозумілі:

- І не тирлич, і не тоя, і не ярчук — собака скажений, а через ту воду з-під каменю, і на небо, і на землю…

А рухи все прискорювалися, прискорювалися, і раптом Петро скуцьорбився весь, крутнувся кругом себе і побіг, задкуючи, описуючи коло кругом цапури. А як замкнулося коло, виструнчився і, зробивши два широкі кроки, тицьнув палаючу деревину до своєї торби, а потім прямо цапурі під носа. І ще, і ще, тільки білий дим до неба летів.

Рогата голова почала помалу схилятися. Петро відступив трохи, знову скуцьорбився, крутнувся, а потім кинув палицю на землю і затанцював, топчучи невелике полум’я.

Чумаки наче від сну прокинулися, подивилися навкруги, очима покліпали, а Петро вже йшов назустріч, щиро посміхаючись. Тьху ти. Як примарилося. Всі ніяково перезиралися. А Петро щулився собі — ну, чумак собі та й чумак, навіть торбину свою кудись заховав.

— Ой, хлопці, як я їсти хочу!

Хлопці від цих слів чомусь сахнулися, а Петро засміявся тільки та гримнув жартівливо:

- Їсти, кажу, давайте! — та Івася під боки вхопив. Наче і справді нічого не сталося.

Чумаки мовчки обернулися і посунули за дядьком до згасаючого багаття. Від Петра трималися осторонь, позирали зі страхом, хоча тепер той нічого особливого не робив. Так само, як і всі, він всівся біля столу, взяв шмат хліба, жував собі звичайненько, посміхався. І тиші лячної вже не було — то хрумкотіли, то плямкали, то ніж рипів об твердий буханець.

Першим не витримав загальної мовчанки Івась. Він присунувся трошки, набрав повні груди повітря і спитав тихенько:

— Дя-адьку Петре! А ви чаклун?

Всі покинули їсти, чекаючи відповіді.

— То тільки по цапурах, — Петро обернув до хлопця цілком серйозне обличчя, тільки жартівливий бісик бігав у його очах. Івась посмілішав:

— А ви її заворожили?

— Було трошки, — Петро поглянув на решту і гукнув сердито: — Ану їжте, бісові діти! Чого повитріщалися?

Від цих слів хлопці схаменулися. Раптом зник кудись весь чаруючий дух. Ну заворожив дядько цапуру, то й хай йому. Значить, треба так. Чумаки знову взялися до їжі, тільки Іванко ніяк не міг заспокоїтись і невідривно дивився на Петра зачудованими очима.

— Дядьку, а дядьку! А навіщо ви її заворожили?

Петро посміхнувся лагідно:

— Бо заморилася вона стільки бігати і от-от впала б.

— А тепер?

— А тепер бігатиме як молода аж до ранку.

— А на ранок?

— А на ранок здохне. — Петро раптом посуворішав і гримнув на хлопця: — Їж давай, а не балакай, бо сам на ранок перекинешся. Ми тебе з ложки годувати не будемо.

Іванко оцінив дядькову погрозу і взявся до їжі. Звичайно, більш за все у світі йому кортіло зараз про все гарненько розпитати. Та коли й насправді не зупинятимуться аж до ранку…

Знову біля багаття запанувала тиша. Чумаки наїдалися про запас. Жували ретельно, щоб усе гарненько вклалося, водичкою запивали. Навіть Іванко їв мовчки, не чіплявся більше. Та за півгодини Петро прислухався і підвівся.

— Здається, все, — він оглянув всіх і наказав: — Ми з Терентієм запрягати, решта швиденько все вкласти на воза. Бігом.

За кілька хвилин усе було зібране, а дядьки затягували останній ремінець. Де тільки поділася розважливість та млявість, що панували біля багаття. Петро кивнув не обертаючись:

— Готові?

— Так, — відгукнулися хлопці.

— Нікому не відставати. Якщо буде треба — бігти. Ну!

Свиснув малахай.

— Гей-гей!

Рвонула вперед, форкаючи, мов скажена, цапура, побігли поруч з нею дядьки, тримаючись за воза, загупали чобітьми по землі хлопці. До ранку треба пройти якнайбільше, поки коза жива. Тому зараз за нею йти, бігти, летіти — як старші скажуть.

А в козу наче нечистий вселився. Чумаки мчали нічним степом, аж вітер шумів у вухах. На два кроки вдихнути, на два — видихнути, тільки встигай ноги переставлять. Цапура спереду крутила головою і мотиляла хвостом, немов знала, що недовго їй залишилося. Нічого не існувало на просторому полі, тільки форкання, рипіння осей та чумацькі кроки — гуп-гуп. Вони то прискорювались, то звучали повільно, бо відпочивала коза, а тоді знову прискорювались до шаленої швидкості. Гуп-гуп, гуп-гуп.

А Сонце обходило землю з іншого боку, оглядаючи свої володіння, мов сторожа: а що там коїться у темряві? Хто це нишпорить по землі? І променями донизу, автоматними чергами. А як там, у степу?

Запалився обрій, на сході почервоніло небо, немов за наказом стала коза. Стали й чумаки, з жалем дивлячись на бідолашну тварину, а вона заревла на крайнебо, голову підвела і впала, наче підстрелена.

Тихо стало в степу. Не розлягалися вже чумацькі кроки, не рипів віз. Тільки вітерець повівав, а з-за обрію, виставляючи свої червоні боки, поволі вилізало Сонце. Безупинно і гордовито, бо прийшов уже його час, коли все живе мусить сховатись, якщо хоче лишитись живим, позабиратись у щілини, нори, печери. Хижий світанок ставав над землею. Хижий день ішов за ним услід.

Сховалися й чумаки, обкопавши ретельно свого воза, так щоб не лишилося й шпаринки. Захоплені Сонцем зненацька серед голого степу, сховалися під воза, щоб так переднювати. Поруч лежала мертва цапура, а на возі з пошкодженого кулею мішка тоненькою цівкою бігла сіль.

Чумаки тягли степом віз. Впряжені в голоблі замість загиблої цапури, а інші збоку штовхають. Вп’ятьох вони здужали котити воза, але дедалі більше й більше вибивалися з сил. Частішими ставали перепочинки і коротшими переходи.

Петро з Терентієм поміняли Сердюків та впряглися в голоблі. Брати стали з боків.

— Нумо!

Зарипів віз і рушили.

Дистанція, що її лишалося пройти, зі смертю цапури розтягнулася до нескінченності. Вже третю ніч вони тягнули цього клятого воза. Зробили собі лямки, порозтирали ними плечі, порвали одежу. Навіть чумацькі чоботи, яким зносу не було, починали тріщати по швах і муляти пальці. А навкруги був безкраїй степ, і тільки сьогодні ввечері почало наче щось на обрії миготіти.

— Вже дійдемо сьогодні. Не можемо не дійти, — невідомо для кого проказав Терентій. Решта налягали мовчки, зрідка лаючись та поправляючи паски. Добре хоч харчів було доволі.

Та найгіршим була не праця, не розтерті плечі, не збиті пальці. Найгіршою була нетерплячка, що заважала йти, заважала розраховувати сили. Ну як же ж? Ну, осьо вже мусимо дійти!

Але це «осьо» знову розтягувалося, і надія забирала таку потрібну зараз наснагу.

Петро страшними зусиллями гнав від себе бажання дивитись уперед. Він втупився в землю і, щоб дати розвагу розуму, лічив кроки — до тридцяти і назад, до тридцяти і назад. А чи не забагато їм випало як на одну дорогу? Петро не міг пригадати, щоб колись збиралося так усе докупи — і засідки, і цапура, не кажучи вже про зустріч із Хазяйкою. Ось що означає одна впущена з самого початку коза. Хай йому грець, ходити з такою прикметою. Інші поїдуть — як на прогулянці, а тут… Та нічого. Солі багато, все окупиться, рік можна буде спочивати. Дійти тільки б. Петро озирнувся на товаришів — ой, не вийде з них тяглова сила, ой, не вийде!

— Нічого, хлопці! Як розпродамось, повеселішаєте. Привал! — Петро як знавець рогатої худоби розпоряджався ритмом роботи. — Ніколи б не взяв таку ледачу цапуру. Та ви, домівку чуючи, повинні на крилах летіти!

— Хіба що летіти, — відповів Сердюк, уважно роздивляючись свої ноги, — бо чобіт уже нема.

— Почекай. Будуть тобі й чоботи, й марципани в тісті. Веселіше треба!

Хлопці розпрягаючись посміхалися, але досить кисло, та й Петрові самому не так щоб дуже весело було. Їсти не хотілося, розмовляти теж. Посідали біля воза, повипрямляли ниючі спини і просто дивились у темряву. Хто намагався розгледіти там щось, хто й просто сидів, втупивши очі в простір.

Але раптом простір цей озвався автоматною чергою. Якраз понад головами:

— Та-да-да-да-дах!

Петро машинально вхопився за бік, де повинен був висіти його рідний, але тут згадав, що вся зброя лежить на возі — менш за все гадалося останнім часом про напад, тому автомати відпочивали поміж мішків.

— А, бодай тобі!

Всі чумаки сиділи біля коліс і дістатися до зброї не було ніякої можливості. А з темряви ще раз стрельнули понад самим возом і обізвалися грубим голосом:

— Руки вгору! Ану виходь по одному!

Терентій стиха матюкнувся. Петро наблизив до нього голову і прошепотів у саме вухо:

— Здається, він один.

Терентій пробурчав сердито:

— Один-то один, та зброя ж… Як вгадав, падло.

Безглуздо все виходило наприкінці. Навіть не страшно, а просто чортзна-що.

Голос знову скомандував:

— Руки вгору! І вилазьте, бо стріляю!

А, щоб ти був пропав!

Петро нахилився вперед, наче підводячись, стягнув з ноги чобіт і, рвучко скочивши, жбурнув ним у темряву, туди, звідки лунав голос:

— Лягай! — загорлав він страшно.

Чобіт ще був у повітрі, коли Сашко Сердюк, миттю розібравшись, злетів на воза і, схопивши зброю, почав гамселити віялом.

— Та-да-да-да-дах!

— А, тобі в душу та печінки! — за секунду до нього приєднався Терентій.

Над степом вищали кулі, шукаючи поживи, а той, з темряви, геть не озивався. Вбили вони його, чи що? Петро стояв на одній нозі, тримаючись за воза і вдивляючись, чи є там що. Нарешті автомати замовкли, всі прислухалися — анічичирк.

Сердюк з Терентієм, зістрибнувши з воза, пішли в темряву перевірити. Петро взяв свого автомата, щоб у разі чого прикрити. Так і простояв на одній нозі, поки хлопці повернулися, несучи чобіт, а з ним ще щось під пахвою.

— Утік. Навіть зброю кинув, — Сашко задоволено посміхнувся і продемонстрував усім маленького, мабуть, саморобного автоматика.

Терентій пробурчав:

— Любитель легкої солі. Щоб ми ходили, а він тут тільки з автоматом, сучий син… — і він докладно виклав свої думки щодо моральних якостей цього сучого сина та усіх його родичів.

Під такий немудрящий акомпанемент Петро взув свого багатостраждального чобота. Потупав ногою — нічого, політати тому, здається, тільки на користь. А потім розігнувся, кинув зброю на воза і поплескав Сердюка по плечу. Добрий хлопець.

Тут вже нарешті Терентій закінчив свої мовні вправи і підсумував:

— Так, лишаємо собі два автомати, і поїхали далі, бо у мене на все це терпцю вже не вистачає.

Усі знову впряглися в лямки. Земля неохоче поповзла назустріч, отримуючи в боки стусани від чумацьких чобіт. Знову потяглися нескінчені кроки. Остання пригода дала невеличку розраду, але тягти від цього легше не стало. Лямка так само розтирала груди, каміння лізло під ноги і колеса. Тільки придивлятись навкруги, щоб не стрельнув хто зненацька — ото і вся розвага.

І дім. Дім, що був зовсім поруч — хай не зовсім дім, хай Крайні Печери, але це вже люди, звідти можна за дві ночі дійти. Це почуття близького дому забирало останні сили. Здається, вже отут, за могилою, ще трошки. Але могила залишилася позаду так само, як і багато інших. Знову омана.

Такі думки перетворювали дорогу на нескінченне чекання. Ну от-от, ну ще трошки натиснути. А печери все на обрії, все дражняться і не наближаються. Краще вже ні на що не сподіватись.

Петро ледве шкандибав, доведений цим безперервним очікуванням до краю. І чим далі, тим ставало гірше. Терпець, якого і так майже не було, від останніх пострілів урвався. В голові застрибало: може, розвідку вперед послати, може, заблукали трошки… Та ні, наче наблизились, наче за отою тополею.

Рипів віз, важко гупали на ямах колеса. Чумаки втупились у землю і вперто йшли. Петро озирнувся. Може, перепочити? Та ні, зовсім розкиснуть хлопці від спочинку. Він опустив голову. Треба йти, поки йдеться.

Знову перед очима поповзла земля, знову волочилися по ній збиті вщент ноги. Багатогодинний спільний ритм рухів призводив до загального отупіння — не відчувалась більше відстань, не боліли груди. Тільки крок, крок, крок. І байдуже куди, байдуже скільки.

Не бачили чумаки, як дорогу їм заступив нічний патруль, не чули здивованих вигуків, і тільки коли начальник патруля загорлав щосили:

— Ану стійте, трясця вашій матері! — Петро підвів голову і зразу всівся на землю, де стояв, потягнувши з собою довгу лямку.

— Все, хлопці. Приїхали.

Чумак ущипнув молодицю за тугі груди і зразу ж отримав по руках.

— Не замай!

— Диви, яка цяця!

— Налий, куме, горілочки, гіркі сльози заливать.

— Бемц! — келихи. — Цмок-цмок-цмок. У-у-у, люта!

Чи ви бачили, як гуляють чумаки? Є на що подивитись, справді. Шинкарка вся червона від очікуваного прибутку і чумацьких залицянь. Служка біга, як дьогтем підмазана. Музики забивають бубонам дух.

— Бум-ца, бум-ца, дз-з-з-ццц!

День, ніч, біс його зна. Хто там дивиться?!

Серед шинку свист, тупіт — танцює дядько. Танцює — як працює, який стіл зачепить — шкереберть. А не заважай чумакам веселитися! Бачила б жінка, бачили б діти, як він тут, серед чужих людей, цапом стриба, за спідницями увивається. Та що йому зараз жінка! Гуля чумак, ой, гуля!

Хлопці за столами, хто з келихом, а хто з молодицею — лапне нишком і зап’є горілочкою:

— Бум-ца, бум-ца, дз-з-з-ццц!

— Як налетіли на нас харцизи, очі люті, блищать на чуже, і як почали ми з ними битися…

Чого ж це гуляють чумаки? Перемогу святкують. З Божою поміччю і вози зберегли, і слави собі заробили. І до міста нарешті доїхали, як би воно там важко не було.

А як через браму пройшли — зразу до церкви, молебен благодарствєнний замовити — і в шинок.

— А малий його за яйця… Ги-ги-ги!

— Не замай!

— Женихайся, женихайся, хлопче, то вона жартує… Ги-ги-ги.

— Грай, музико, я плачу!

- І щоб оце ти двох харцизів подолав? Та брешеш!

— Сам брешеш. А я тобі доведу!

- І доведи!

- І доведу!

— Тихше, хлопці, краще налийте ще.

Гроші, наче птахи, літають, з кишень вистрибують — яка де сяде. Дим коромислом.

— А, пропадай моє добро, задешево віддаю!

Циганчата швендяють під ногами:

— Дя-адьку, дайте копієцку!

А той сів у куточку, п’є та плаче-плаче. Біс його зна, чого. Може, хату згадав, може, бійку, а може, просто напивсь і тепер весь світ жаліє.

— Дядьку, що таке?

— А-а…

Ой, буде у шинкарки прибуток, аби горілки вистачило, бо вже не стільки п’ють, скільки ллють і людей пригощають: хай все місто веселиться — чумаки гуляють!

Бісові діти. Далеко ваші жінки, далеко любі. Нема кому вас побачити, нема кому спинити: «А що це ти робиш, сучий сине, бодай був пропав, п’яниця! Бодай тобі очі повилазили, бодай луснув би, падлюко!» І в чуприну — а не пропивай гроші! Та дарма. Нема тут жінок.

— Скільки даси за міру солі? Га? Дідько з тобою, наливай!

Ой, не треба, хлопці, ой, не треба!

А тому вже мало танцювати, так бере музику і йде на вулицю.

— Грайте дужче, я плачу!

Вечір вже. Сонце сідає. Люди за парканами сміються — що то за химера: п’яний, що аж не танцює, а тільки присідає — ось-ось впаде. Кричить щось, приспівує — веселиться чумак.

— Бум-ца, бум-ца, дз-з-з-ццц!

— Не замай!

Хлопці в шинку взялись до дівчат. А ті теж не дурні, і гроші, гроші дзвенять.

— Скільки даси за мішок солі?

Сонце сіло. Місяць сходить.

— Бум-ца, бум-ца!

А все гуляють чумаки. Чи зупиняться? Чи може, ніч змилується, пригорне їхні п’яні душі, поки не пропилися вщент? Хтозна. А поки:

— Дз-з-з-ццц!

Петро з напругою підвів голову і спробував роздивитись навкруги — де ж це він лежить. На душі було кепсько, в голові каламутно, в роті — як мухи насерли. Капосно.

З першої спроби нічого з’ясувати не вдалося: стіни якісь, темрява — чи вулиця, чи дім? Петро прикрив очі, поклав голову на холодний камінь. Господи, який жах! Поворушив рукою — наче на місці, ногою — нога знайшлася десь далеко внизу і довго повзла по землі, тягнучи за собою важкого чобота. Петро розплющив око — осьо вона, в чоботі, чорному, новому. А-а, точно, він учора купив собі нові чоботи, тільки де? Так, другою рукою. Ой, гріхи наші! Друга рука виявилась з другого боку, і тримала вона ремінь автомата. Нічого. Автомат є. Ну так, правильно, автомати в шинку в заставу не беруть.

Боже! Вони ж все пропили!

Ця думка мляво пробігла у важкій голові і лишила за собою якийсь каламутний жах. У роті зробилося ще кисліше. Петро знов заплющився, полежав трохи, збираючись силами, а потім спробував підвестися. Неймовірним напруженням вдалося сісти, спершись спиною на кам’яну стіну. Автомат волочився за рукою, брязкаючи, як бляшанка. Так. Сів. Після невеличкого спочинку Петро розплющив очі і став роздивлятися навкруги.

Знаходився він у темному глухому провулку, куди не сягало жодного звуку. Стіни були видовбані криво, аби як, а під стелею мішечками висіли кажани — родичі тих, верхніх кажанів, тільки маленькі, з курча. Найближча хвіртка, перекривлена, нефарбована, виднілася кроків за п’ятнадцять. Певно, ледащо якийсь живе. Петро втягнув носом затхле повітря і взявся оглядати себе.

Так, нічого, все ціле, чоботи — нові, штани — нові, свитина — теж нова, але вже пошарпана.

Коли ж це він вчора встиг понакупляти? Нічого не пригадувалося. Тільки дим стояв у голові, наче завіса.

У провулку почулися човгаючі кроки, і з-за рогу з’явилася знайома постать.

Терентій. Так, точно, Терентій Яровий власною персоною шкутильгав провулком, в одній руці маючи кухля з чимось рідким, а другою тримаючись за голову, щоб не загубити часом.

— На, — він побачив, що Петро сидить під стіною і простягнув йому кухля.

Петро сьорбнув.

— Вода, — мовив він кисло.

— А ти гадав, я тобі пива принесу? — Яровий важко опустився на землю і двома руками затулив обличчя. — Боже, щоб хтось знав, як у мене болить голова!

Вони сиділи поруч і не дивилися одне на одного. Петро потрошку-потрошку, а висьорбав майже весь кухоль, потім заплющив очі, наче прислухаючись, як там вода промиває отруєні тельбухи, і решту виплескав собі на обличчя. Не можна сказати, щоб від цього полегшало, але певна користь була — хоч умився. Терентій поруч зітхнув:

— Кухоль не розбий, я під чесне слово взяв… Боже… Боже…

Петро поставив кухля і посміхнувся: під чесне слово…

— Випити б зараз чого, — мрійливо сказав він.

— Не напивсь?

Кажани на стелі почали перепискуватись про щось. Петро потрусив головою, щоб отямитись. Чорт. Треба було виходити з цієї мишачої нори. Виходити та шукати решту.

— А хлопці де, не знаєш?

Терентій замість відповіді тільки знизав плечима.

— Треба в шинку спитати.

Терентій підняв каламутні очі:

— А гроші є, в шинку питать?

— Біс його зна, — Петро засунув руку до кишені, пошурував і витяг кілька червінців. — Ти ба, є!

Яровий, побачивши гроші, навіть ожив, відняв руки від лиця та стукнув ними по колінах:

— Оце так хазяїн! Оце Петро! Оце я люблю!

Він скочив на ноги і потяг кволого Петра за собою до виходу з провулка. Вже біля хвіртки той схаменувся:

— Стій, а кухоль?

— До бісової мами той кухоль. Будуть знати, як давать. Пішли.

У шинку сидів похмурий служка і зосереджено длубався у носі.

— Пива! — загорлав Терентій з порогу.

Служка флегматично підвів очі:

— Гроші покажіть.

Терентій роздратовано сунув йому під носа Петрову руку з затиснутими в ній червінцями:

— Осьо тобі гроші! Давай пива!

Служка уважно подивився, наче підозрював фальшування, зітхнув і, не витягаючи пальця з носа, поплентався до діжок. Терентій пробурчав йому услід:

— Ледве ходить, нероба, як їх тут тримають, таких… Давай! — він видер зі служкових рук келиха, одним духом вилив його в себе, обтер вуса і зауважив: — Ти в носі не дуже колупайся, бо розум виколупаєш.

— А йдіть ви… — незлостиво озвався служка, повертаючись до своєї справи.

— От зараза, — сказав Терентій. Йому, напевно, покращало.

Петро пив потрошку, слідкуючи, як цілюща рідина, просуваючись вниз до шлунка, змиває сліди вчорашнього перепою. В голові прочищалося, навіть можна було пригадати, як же вчора вони примудрилися так напитись, але чомусь не хотілося.

Терентій впорався з другим кухлем і відкинувся на стільці:

— От тепер я вже людина!

У шинку, крім них, нікого не було, і стояв похмільний дух. Порожні столи сиротливо порипували в кутках, розправляючи свої кінцівки. Рушники на стінах стомлено жовтіли у кіптявому полум’ї світильника. Петро озирнувся навкруги, поставив келиха.

— Видужав? — спитав Терентій.

— Трохи.

— Ну, то будемо шукати хлопців… Агов, дядьку сердитий! — обізвався він до служки. — Чи ти не бачив, куди дівались хлопці, що ми вчора гуляли?

На ці слова служка тільки подивився спідлоба, підвівся і зник десь у задніх дверях. Петро з Терентієм здивовано перезирнулися.

— Прибацаний якийсь, — сказав Терентій і гукнув услід: — Агов!.. От зараза. Пішов таки.

Упродовж кількох хвилин чумаки сиділи в порожній кімнаті, не знаючи, що робити далі, і подумуючи, чи не дати поки тягу, не заплативши за пиво, — досить шинкарям і вчорашнього. Та тут за стіною грюкнуло перекинуте відро, двері прочинилися і на порозі з’явилася пишнотіла шинкарка. Рум’яна і ласа, вона поправила хустину і солодко потяглася, випнувши вперед тугі груди.

— От стерво! — схвально відізвався Терентій.

Шинкарка пройшла наперед, чіпляючи розкішними стегнами стільці, а за нею у дверях виник Іванко — блідий, з очманілими очима, зім’ятий якийсь — красень, одне слово. Але автомат в руці. Вояк, а то як!

— Забирайте своє добро, — посміхнулася шинкарка. — Щоб ціле, не скажу, але здорове. Іванко побачив дядьків, ніяково посміхнувся і поплентавсь до столу. Коли він проходив повз шинкарку, та грайливо штовхнула його стегном у бік:

— Ой, і солодкі у вас парубки!

Від цих слів хлопець з блідого вмить зробився буряково-червоним, засоромився і опустив очі.

От падла!

Петро підвівся назустріч блудному синові. Споганила хлопця, гадюка.

— Решта теж у тебе?

— Я тобі що, молотарка? — обурилася у відповідь молодиця і обернулася до люстра.

— Вони, певно, у дівчат, — сказав невідомо звідки виниклий служка.

— А ми б без тебе не додумалися, — відрізав Терентій. — Пішли звідси!

— А гроші? — згадав служка.

— Та нехай, — мовила шинкарка від люстра, — це буде платня… за користування… — і захихотіла грайливо.

Стерво.

На вулиці Петро несхвально огледів червоного Іванка, що ішов, опустивши очі, і залишив його ззаду. Тьху ти. Молоде, воно і є молоде. Перша-ліпша нахабна баба і звабила. Ще й, либонь, кишені витрусила, поки спав.

— Ну що, будемо питати в людей? — Терентій теж несхвально озирнувся на хлопця і пішов попереду, поруч із Петром.

Петро зітхнув. Та де ж цих Сердюків зараз знайдеш? Позаривалися, мабуть, десь там у цицьки, що й вух не видно.

— А може, вони біля воза?

Терентій у відповідь посміхнувся:

— Якого воза? Ти ж сам його продав.

— Кому? — щиро здивувався Петро.

— Якомусь чорному, в шапці.

Боже, це вони ж геть пропились, до копійки…

Терентій продовжував усміхатись:

— Не пам’ятаєш?

Петро потрусив головою, наче щось пригадуючи:

— Хоч багато взяв?

— Та скільки там багато… Він же ледве тримався.

І що ж тепер буде?

Чумаки йшли вулицею, не зустрічаючи жодного перехожого, щоб розпитати. Хвіртки були зачинені, не блимало на подвір’ях вогників. Чи зарано, чи запізно. У Петра в голові з’явився якийсь ідіотський приспів, що вчора грали музики, і він ішов, мугикаючи його під ніс:

От уже причепилося, зараза!

— Хлопчику, а ти не бачив тут чумаків, що вчора гуляли?

— А хіба ж це не ви?

— Ми. А братів з нами двоє, не бачив?

— Ні, дядечку.

Пішли далі, розпитуючи. На вулиці люднішало.

— Що ти там мугикаєш?

Петро махнув рукою:

— Та так, причепилося. А цікаво, котра година?

Спитали якусь бабусю і з’ясували, що тільки восьма, тільки місто прокидається. Терентій здивувався:

— Так що, виходить, ми два дні гуляли?

Братів перехожі не бачили. Чумаки заглиблювались у місто далі й далі, так що Петро вже запропонував було повертатись, коли раптом почули від жінки:

— Чумаки? Та спитайте там, через дві вулиці, там наче були.

Терентій підбадьорився, обернувся до Іванка:

— Наздоганяй, хлопче! Зараз будемо цих засранців з ліжок витягати.

Через дві вулиці їх надіслали ліворуч, потім праворуч, і от нарешті вони побачили, що в провулку, опустивши буйну голову, у драній свитині, затасканий вкрай сидить і куняє носом… Григір.

— Отамане! — загорлав Терентій, наче не вірячи власним очам.

Григір підвів голову:

— Хлопці?… Живі?! — і наступної миті Петро з Терентієм кинулися йому назустріч, заобіймалися, заплескали по плечах, загукали:

— Живі!

— Живі!

— От, чорти! Всі?

— А я гадав…

— А ми гадали…

— Та тут, недалечко…

— Ай, хлопці!

— А це Іванко? Ну, козак!

— Давай, розказуй, — мовив Терентій, коли всі трохи отямились від першого шаленства зустрічі.

— Та що там казати? — розвів руками Григір. — Ганялись вони за нами годин з п’ять, вісь нам перебили. Поки полагодили під обстрілом… А ви як?

— Та й ми так, — і Петро наскільки міг стисло розповів про їхні пригоди.

— Ну даєте, — Григір, все ще очманілий від несподіванки, тільки головою хитав. — Хай йому біс. Ви, я бачу, прибарахлилися, — додав він, роздивляючись нове Петрове вбрання.

Петро з Терентієм тільки перезирнулися. Терентій мугикнув під носа і, щоб зам’яти, спитав:

— А як ваша сіль?

Отаман опустив очі:

— Та тут… бачте… — він зітхнув і почухав потилицю. — Та тут таке…

— Не довезли?

— Та ні, — Григір шморгнув носом. — Бачиш, хлопці натомилися в дорозі… цеє, — він подивився кудись вбік, — нанервувалися… ну, і як прийшли… то в шинку геть пропились, — він знову зітхнув. — Осьо сидимо третю добу…

І в цю мить отамана перервав регіт співрозмовників. Григір підвів очі:

— Ви чого?

Але ті не вгавали. Петро з Терентієм гучно та щиро реготали, ляскаючи себе по колінах. Регіт лунав переходами, вибиваючи дрібну луну, так що провулок завивав та хекав. Отаман спочатку тільки переводив погляд з одного товариша на іншого, а потім, в секунду все зрозумівши, приєднався третім голосом, завдаючи луні додаткового клопоту. Вони сміялися довго і весело, висміюючи з себе смертельну небезпеку і п’яний угар похмілля, верхніх, Хазяйку, постріли і кулі, жах зоряних ночей і надію на щасливий кінець. Вони били одне одного по плечах, вказували пальцями на отаманове дрантя і свою нову одежину, і сміялись, сміялись, заходячись, закидаючи голови, присідаючи і спираючись на стіну, щоб не впасти. Цей божевільний регіт, помножуючись і перекручуючись, летів галереями, а його наздоганяли нові порції. Чумаки сміялися з себе, зі свого чумацького життя і собачої долі.

Та врешті-решт сміх ущух і дядьки вгамувалися, тільки посміхалися широко.

— А де ж ваші хлопці? — спитав отаман.

— Та, десь у дівчат. Знайдуться, — відповів Терентій.

— А ваші?

- І наші є, — сказав отаман, витираючи чоло. — Отож посміються хлопці, отож посміються!

І тут у тиші, що панувала в провулку після недавнього божевілля, почулося слабке скавчання. Наче цуценя, що придавило лапу і вже не має сили голосно вищати, тільки попискує. Тоненьке таке і беззахисне скавчання чулося з того боку, де стояв Іванко, що не брав участі у дядькових веселощах. Дядьки обернулися, шукаючи хлопця поглядами, і завмерли.

Іванко не стояв. Іванко сидів, скуцьорбившись, тицьнувшись носом у чужу хвіртку і гірко-гірко плакав.