Зоряні кораблі

З російської переклала К. Гловацька

Малюнки Є. Спицевича

Перекладено за виданням:

И. Ефремов. На краю Ойкумены. Звездные корабли. Детгиз, Москва, 1959 г.

Розділ перший НА ПОРОЗІ ВІДКРИТТЯ

— Коли ви приїхали, Олексо Петровичу? Тут багато людей про вас питало.

— Сьогодні. Але для всіх мене ще немає. І зачиніть, будь ласка, вікно в першій кімнаті.

Той, що увійшов, скинув старий військовий плащ, витер хустинкою обличчя, пригладив своє легке світле волосся, дуже поріділе на тім’ї, сів у крісло, закурив, знову підвівся і почав ходити по кімнаті, захаращеній шафами й столами.

— Невже можливо? — подумав він уголос.

Підійшов до однієї шафи, з силою розчинив високі дубові дверцята. Білі перекладини лотків визирнули з темної глибини шафи. На одному лотку стояла жовта кубічна коробка з блискучого, твердого, наче кістка, картону. Поперек грані куба, повернутої до дверцят, виднілася смужка сірого паперу з чорними китайськими ієрогліфами. Тут і там на поверхні коробки були розкидані кружальця поштових штемпелів.

Довгі бліді пальці людини торкнулися картону.

— Тао Лі, невідомий друже! Настав час діяти.

Тихо причинивши дверцята шафи, професор Шатров узяв потертий портфель і витягнув із нього попсований вогкістю зошит у сірій гранітолевій палітурці. Обережно рознімаючи злиплі аркуші, професор роздивлявся крізь збільшувальне скло ряди цифр і час від часу щось обчислював у великому блокноті.

Купа недокурків і горілих сірників росла в попільничці; повітря в кабінеті аж посиніло від тютюнового диму.

Надзвичайно ясні очі Шатрова виблискували під густими бровами. Високе чоло мислителя, квадратові щелепи і гостро окреслені ніздрі посилювали загальне відчуття його неабиякої розумової сили і надавали професорові рис фанатика.

Нарешті вчений відсунув зошита.

— Так, сімдесят мільйонів літ! Сімдесят мільйонів! Ок! — Шатров зробив рукою різкий рух, ніби простромлював щось перед собою, озирнувся, хитро примружився і знову голосно сказав: — Сімдесят мільйонів!.. Тільки не лякатися!

Не кваплячись, методично професор прибрав свій письмовий стіл, одягнувся й пішов додому.

Шатров окинув поглядом розставлені по кутках кімнати «бронзятка», — так він називав колекцію художньої бронзи, — сів до критого чорним дерматином столу, на якому застиг бронзовий краб із величезною чорнильницею на спині, і розгорнув альбом.

— Утомився я, певно… І старію… Голова сивіє, лисіє і… дуріє, — пробубонів Шатров.

Він уже давно відчував млявість. Павутиння одноманітних щоденних занять, снова-не роками, чіпко обплутувало мозок. Думка вже не злітала, далеко простерши свої могутні крила. Наче кінь під великим вантажем, вона простувала впевнено, повільно і понуро. Шатров розумів, що його стан викликаний великою перевтомою.

Друзі й колеги давно вже радили йому розважитись. Та професор не вмів ні відпочивати, ні цікавитися чимось стороннім.

«Облиште! У театрі не був двадцять років, на дачі зроду не жив», — похмуро відказував він своїм друзям.

І водночас учений розумів, що розплачується за тривале самообмеження, за навмисне звуження кола інтересів, розплачується втратою сили й сміливості думки. Самообмеження, даючи можливість більшій концентрації думки, водночас ніби щільно замикало його в темну кімнату, ізолюючи від розмаїтого широкого світу.

Чудовий художник-самоук, він завжди заспокоювався, коли малював. Але тепер навіть мудро задумана композиція не допомогла йому подолати нервове збудження. Шатров рвучко згорнув альбом, вийшов з-за столу і дістав купку пошарпаних нот. Незабаром старенька фісгармонія сповнила кімнату співучими звуками брамсівського інтермеццо. Грав Шатров погано і зрідка, та завжди сміливо брався за важкі речі, бо грав тільки тоді, коли залишався на самоті. Короткозоро мружачись на нотні рядки, професор пригадав усі подробиці своєї недавньої подорожі, такої незвичайної для нього, кабінетного схимника.

Колишній учень Шатрова, що перейшов на астрономічне відділення, розробив оригінальну теорію руху Сонячної системи у просторі. Між професором і Віктором (так звали того учня) встановилися міцні дружні стосунки. На самому початку війни Віктор пішов добровольцем на фронт. Спершу він попав до танкового училища, де йому довелося тривалий час навчатися. Тоді ж він працював і над своєю теорією. На початку 1943 року Шатров одержав од Віктора листа. Учень писав, що йому вдалося закінчити свою роботу. Зошит з детальним викладом теорії Віктор обіцяв надіслати Шатрову негайно, тільки-но перепише все начисто. Це був останній лист, що його отримав Шатров. Незабаром його учень загинув у грандіозній танковій битві.

Шатров так і не одержав обіцяного зошита. Він узявся енергійно розшукувати його, — це не дало жодних результатів, — і нарешті вирішив: танкову частину Віктора кинули в бій так навально, що Віктор просто не встиг надіслати йому своїх розрахунків. Уже після війни Шатрову пощастило зустрітися з майором, начальником покійного Віктора. Майор брав участь у тому самому бою, в якому загинув Віктор. Тепер він лікувався в Ленінграді, де саме працював Шатров. Новий знайомий запевнив професора, що Вікторів танк хоч і був сильно розбитий прямим влучанням, але не горів, і тому є надія розшукати папери небіжчика, якщо тільки вони були в танкові. На думку майора, танк мав і досі стояти на місці бою, тому що воно було дуже заміноване.

Професор і майор їздили разом до місця Вікторової загибелі. І тепер перед Шатровим із-за рядків пошарпаних нот поставали картини щойно пережитого.

— Стійте, професоре! Ані кроку далі! — закричав майор, що трохи відстав.

Шатров слухняно зупинився.

Попереду, на заллятому сонцем полі, нерухомо стояла висока соковита трава. Краплини роси яскріли на листі, на пухнастих капелюшках білих квітів, що солодко пахтіли, на конічному ліловому суцвітті зніту. Комахи, зігріті вранішнім сонцем, заклопотано дзижчали над високою травою. А далі ліс, посічений снарядами три роки тому, розкидав свою тінисту зелень, часто-густо прорвану нерівними прогалинами, що нагадували про те, як повільно загоюються рани війни. Поле буяло рослинним життям. Але там, у гущавині нескошеної трави, крилася смерть, ще не знищена, не переможена часом і природою.

Трава, швидко зростаючи, сховала поранену землю, зриту снарядами, мінами й бомбами, зорану гусеницями танків, усіяну осколками й политу кров’ю…

Шатров побачив розбиті танки. Напівсховані в бур’янах, вони похмуро горбились серед розквітлого поля, із патьоками червоної іржі на понівеченій броні, з піднятими чи схиленими гарматами. Праворуч, у маленькій западинці, чорніли три машини, обгорілі й нерухомі. Німецькі гармати дивилися просто на Шатрова, неначе мертва лють ще й тепер примушувала їх нестямно пориватися до білих і свіжих берізок узлісся.

Далі, на невеликому пагорбі, якийсь танк наповз на перекинуту на бік машину і здибився. За знітовими заростями було видно лише частину башти з брудно-білим хрестом. Ліворуч широка плямиста сіро-руда маса «фердінанда» схиляла долу довге жерло гармати, кінець якого втопав у густій траві.

Квітучого поля не перетинала жодна стежка; жодного сліду людини чи тварини не виднілося в буйних заростях бур’яну, жодного звуку не долинало звідти. Тільки сполохана сойка пронизливо тріскотіла десь угорі та здаля чувся гуркіт трактора.

Майор вибрався на повалений стовбур дерева й довго стояв нерухомо. Мовчав і майорів шофер.

Шатрову мимохіть пригадався сповнений урочистого суму латинський вислів, що його в давнину звичайно писали над входом до анатомічного театру: «Hic locus est, ubi mors gaudet securrere vitam», що в перекладі означало: «Це місце, де тріумфує смерть, допомагаючи життю».

До майора підійшов невисокий на зріст сержант, начальник саперної групи. Його веселий настрій здався Шатрову недоречним.

— Можна починати, товаришу гвардії майор? — дзвінко спитав сержант. — Звідки поведемо?

— Звідси. — Майор тицьнув кийком у куш глоду. — Напрямок — на оту берізку…

Сержант і четверо бійців, що прибули з ним, почали шукати міни.

— Де ж той танк… Вікторів? — тихо спитав Шатров. — Я бачу тільки німецькі.

— Гляньте сюди, — майор показав ліворуч, — уздовж отієї групи осик. Бачите — он маленька берізка на пагорбі? А праворуч од неї — танк.

Шатров пильно придивився. Берізка, що чудом уціліла на полі бою, ледь тріпотіла своїм свіжим ніжним листям. А в бур’яні, за два метри від неї, звелася купа покрученого металу, яка здалеку видавалась червоною плямою з чорними провалинами.

— Бачите? — спитав майор і на ствердний професорів рух додав: — А ще лівіше, туди, вперед, — там мій танк. Он той, обгорілий. Того дня я…

До них підійшов сержант, що вже кінчив роботу: ‘

— Готово! Стежку проклали. Професор і майор попрямували до танка.

Той видався Шатрову схожим на велетенський скалічений череп, у якому зяяли чорні дірки чималих проломів. Броня, погнута, покручена й пообтоплювана, багряніла кривавими плямами іржі.

З допомогою свого шофера майор вибрався на розбиту машину, засунув голову у відчинений люк і довго розглядав щось усередині. Шатров видряпався слідом за ним і став на розколотій лобовій броні навпроти майора.

Той підвів голову, примружився від світла і похмуро сказав:

— Вам я б не радив туди лізти. Зачекайте, ми із сержантом усе оглянемо. Якщо ж не знайдемо, тоді, щоб переконатися, будь ласка.

Спритний сержант швиденько гулькнув у машину і допоміг улізти майорові. Шатров заклопотано схилився над люком. Всередині танка повітря було задушливе, тхнуло прілим і ледь вчувався запах мастила. Для певності майор засвітив ліхтарика, хоча крізь пробоїни в машину проходило світло.

Він стояв зігнувшись і намагався в хаосі покрученого металу визначити, що було знищене вщент. Майор спробував поставити себе на місце командира танка, змушеного сховати в ньому цінну річ, і заходився послідовно оглядати всі кишені, гнізда й закутки. Сержант пробрався в моторне відділення, довго вовтузився і кректав там.

Раптом майор помітив на уцілілому сидінні планшетку, встромлену за подушку, біля перекладини спинки. Він хутко витяг її. Шкіра побіліла й здулася, але була непошкоджена; крізь каламутну целулоїдну сітку видно було карту, зіпсовану цвіллю. Майор насупився, передчуваючи розчарування, насилу відстебнув поржавілі кнопки. Шатров нетерпляче тупцювався нагорі. Під картою, згорненою кілька разів, був сірий зошит у твердій гранітолевій палітурці.

— Знайшов! — І майор подав у люк планшетку.

Шатров похапцем витягнув зошита, обе режно розгорнув злиплі аркуші, побачив ряди цифр, написані Вікторовою рукою, і радісно скрикнув.

Майор виліз із машини.

Легкий вітерець приніс медові пахощі квітів. Тонка береза шелестіла й схилялася над танком, наче невтішно сумувала. Вгорі повільно плинули густі білі хмари, і здаля раз у раз лунав сонний зойк зозулі…

…Шатров не помітив, як тихо прочинилися двері й увійшла дружина. Вона стурбовано глянула добрими голубими очима на чоловіка, що в задумі застиг над клавішами.

— Будемо обідати, Альошо? Шатров закрив фісгармонію.

— Ти знову щось надумав, правда ж? — тихо спитала жінка, виймаючи тарілки з буфета.

— Я їду післязавтра в обсерваторію, до Бєльського, на два-три дні.

— Не впізнаю тебе, Альошо. Ти такий домосід, день при дні я бачу тільки твою спину, схилену над столом, і раптом… Що з тобою сталося? Я в цьому бачу вплив…

— Звісно, Давидова? — засміявся Шатров. — Та ні ж бо, Оленько, він нічого не знає. Адже ми з ним не бачилися з сорок першого року.

— Але ж листувалися щотижня!

— Перебільшуєш, Оленько. Давидов тепер в Америці, на конгресі геологів… О, до речі нагадала — він цими днями повертається. Сьогодні ж напишу йому.

Обсерваторію, куди приїхав Шатров, варварськи зруйновану німцями, було тільки-но відбудовано.

Шатрова прийняли щиро й люб’язно. Притулок професорові дав сам директор, академік Бєльський, в одній кімнаті свого невеличкого будинку. Два дні Шатров придивлявся до обсерваторії, знайомився з приладами, зоряними каталогами й картами. На третю добу один з найпотужніших телескопів звільнився, до того ж і ніч видалася погожою для спостереження.

Бєльський взявся бути провідником Шатрова по тих частинах неба, про які згадувалось у Вік-торовому рукописі.

Приміщення великого телескопа швидше нагадувало цех чималого заводу, ніж наукову лабораторію. Байдужий до техніки Шатров не розумівся на складних металевих конструкціях, і йому спало на думку, що його друг, професор Давидов, який кохався в машинах, куди краще оцінив би все бачене.

У цій круглій башті було кілька пультів з електричними приладами. Помічник Бєльського впевнено і спритно орудував різними рубильниками та кнопками. Глухо заревли великі електродвигуни, башта повернулася, масивний телескоп, схожий на гармату з ажурними стінками, нахилився нижче до обрію. Далі двигуни вже не ревли, а тоненько вили. Рух телескопа став майже непомітний. Бєльський запросив Шатрова піднятися легенькою дюралевою драбиною нагору. На площадці стояло зручне крісло, пригвинчене до помосту і таке широке, що в ньому могли вміститися обоє вчених. Поруч — столик з якимись приладами. Бєльський висунув назад, до себе, металеву штангу з двома бінокулярами на кінцях, схожими на ті, що ними завжди користувався у 1 своїй лабораторії Шатров.

— Прилад для одночасного подвійного спостереження, — пояснив Бєльський. — Ми обидва дивитимемось на одне й те саме зображення в телескопі.

— Я знаю. Такі прилади застосовують і в нас, біологів, — відповів Шатров.

— Ми тепер рідко вдаємося до візуального спостереження, — вів далі Бєльський, — око швидко стомлюється і не утримує того, що побачило. Вся сучасна астрономічна робота провадиться на фотознімках, а надто зоряна астрономія, якою ви цікавитесь… Ну, ви хотіли подивитися для початку на яку-небудь зірку. Ось вам гарна подвійна зірка — голуба й жовта — в сузір’ї Лебедя. Регулюйте для своїх очей так, як звичайно… А втім, стривайте. Я краще зовсім вимкну світло — нехай ваші очі звикнуть…

Шатров припав до об’єктивів бінокуляра, вміло й швидко відрегулював їх. У центрі чорного кола яскраво сяяли дві зірки, дуже близькі одна до одної. Шатров одразу зрозумів, що телескоп неспроможний збільшити зірки, як збільшував планети чи Місяць, — надто великі відстані пролягли од них до Землі. У телескопі зірки стають яскравішими, виразнішими, бо він збирає й концентрує їхні промені. Тому в телескоп видно мільйони слабких зірок, цілком неприступних неозброєному окові.

Перед Шатровим, у глибокій чорній пітьмі, горіли два маленьких яскравих вогники гарного жовтого й голубого кольору, незрівнянно яскравіші за найкоштовніше каміння. Ці крихітні світні цятки створювали зовсім своєрідне відчуття найчистішого світла й водночас безмежної віддаленості; вони сяяли з глибоченної безодні пітьми, пронизаної їхніми променями. Шатров довго не міг одвести очей від тих вогників далеких світів, та Бєльський, який ліниво розсівся в кріслі, заквапив його:

— Продовжимо наш огляд. Не скоро ще випаде така чудова ніч, та й телескоп не буде вільний. Ви хотіли подивитися центр нашої Галактики,[1]ту «вісь», навколо якої обертається її «зоряне колесо»?

Знову завили мотори. Шатров відчув, як рухається площадка. У бінокулярі затанцював рій тьмяних вогників. Бєльський уповільнив рух телескопа. Величезна машина рухалася непомітно й беззвучно, а перед очима Шатрова повільно пропливали ділянки Чумацького Шляху в зоні сузір’їв Стрільця та Змієносця.

Короткі пояснення Бєльського допомагали Шатрову швидко орієнтуватись і розуміти те, що бачив.

Зоряний туман Чумацького Шляху, що тьмяно світився в телескопі, розсипався незліченним роєм вогників. Цей рій згущався у велику хмару, видовжену й перетяту двома темними смугами. Де-не-де яскраво горіли, наче випинаючись із глибин світового простору, окремі зірки, ближчі до Землі.

Бєльський зупинив телескоп і підвищив збільшення окуляра. Тепер у полі зору була майже вся зоряна хмара — щільна світна маса, в якій не можна було виявити окремих зірок. Навколо неї то густіше, то рідше юрмилися мільйони зірок. Побачивши цю безліч світів, що не поступалися розмірами та яскравістю нашому Сонцеві, Шатров відчув якесь невиразне пригнічення.

— У цьому напрямку центр Галактики, — пояснив Бєльський, — на відстані тридцяти тисяч світлових років.[2]Саме центра ми не бачимо. Тільки нещодавно в інфрачервоних променях пощастило сфотографувати розпливчастий, невиразний контур цього ядра. Ось тут, праворуч, — чорна пляма страхітливих розмірів: ця маса темної матерії затуляє центр Галактики. Та навколо неї обертаються всі її зірки, навколо неї мчить і Сонце із швидкістю двохсот п’ятдесяти кілометрів на секунду. Коли б не було темної завіси, Чумацький Шлях був би тут незрівнянно яскравіший, і наше нічне небо здавалося б не чорним, а попелястим… Поїхали далі…

У телескопі в зоряних роях виникли чорні галявини, що простягались на мільйони кілометрів.

— Це хмари темного пилу й уламкової матерії, — пояснив Бєльський. — Окремі зірки просвічують крізь них своїм інфрачервоним промінням, як це виявили, сфотографувавши на спеціальні пластинки… А є ще безліч зірок, що зовсім не світяться. Ми дізнаємося про існування лише найближчих таких зірок завдяки радіохвилям, що вони випромінюють, — тож і звемо їх «радіозірками»…

Шатрова вразила одна велика туманність. Схожа на пасмо яскравого світного диму, посічена глибочезними чорними безоднями, вона висла в просторі, наче розкуйовджена вихором хмара. Вгорі та праворуч од неї про-стяглись тьмяні сірі клапті, що зникали там, у бездонних міжзоряних проваллях. Моторошно було уявити величезні розміри цієї хмари пилової матерії, яка відбивала світло далеких зірок. У будь-якій чорній її безодні безслідно потонула б уся наша Сонячна система.

— Зазирнімо тепер за межі нашої Галактики, — сказав Бєльський.

У полі зору перед Шатровим постала глибока пітьма. Тільки зрідка виникали в незмірній глибині ледве помітні світні цятки, такі тьмяні, що їхнє світло одразу вмирало в очах, майже не викликаючи зорового відчуття.

— Це те, що відділяє нашу Галактику від інших зоряних островів. А тепер ви бачите подібні до нашої Галактики зоряні світи, надзвичайно віддалені від нас. Тут, у напрямку до сузір’я Пегаса, відкриваються перед нами найглибші з відомих ділянок простору. Зараз ми оглянемо найближчу до нас галактику, схожу і розмірами й формою на нашу велетенську зоряну систему. її складають міріади окремих зірок різної величини та яскравості, вона має такі ж хмари темної матерії, таку ж смугу цієї матерії, що стелеться в екваторіальній площині, і так само оточена кулястими зоряними скупченнями. Це так звана туманність М-31 у сузір’ї Андромеди. Вона навскіс нахилена до нас, тож ми бачимо її почасти з ребра, почасти з площини…

Шатров побачив видовжену овальну хмару, що ледь світилася. Коли він придивився, то почав розпізнавати світні спіральні смуги, поділені чорними проміжками.

У центрі туманності видно було найщільнішу світну масу зірок, що злилися в одне ціле на колосальній відстані. Од неї відходили ледве помітні спіральні вирости. Навколо цієї щільної маси, відокремлені темними кільцями, йшли смуги більш розріджені і тьмяні, а з самого краю, надто біля нижньої межі поля зору, кільцеві смуги розривалися на кілька закруглених плямок.

— Дивіться! Дивіться! Вам, як палеонтологові, це має бути особливо цікаво. Адже світло, що саме зараз попадає нам в очі, покинуло свою галактику півтора мільйона років тому. Ще й людини на Землі не було!

— І це найближча до нас галактика? — здивувався Шатров.

— А звісно! Ми знаємо вже галактики, розташовані на відстані сотень мільярдів світлових років. Мільярди років мчить світло із швидкістю десять трильйонів кілометрів на рік. Ви бачили такі галактики в сузір’ї Пегаса…

— Неймовірно! І не кажіть — все одно не можна уявити собі такі відстані. Безконечні, незмірні глибини…

Бєльський ще довго показував Шатрову нічні світила. Нарешті Шатров щиро подякував своєму зоряному Вергілієві,[3]повернувся до себе і ліг спати, однак довго не міг заснути.

Перед заплющеними очима роїлися тисячі світил, пливли, незбагненних розмірів зоряні хмари, чорні завіси холодної матерії, велетенські віхті світного газу.

І все це простяглося на більйони й трильйони кілометрів, розсіялось у страхітливій, холодній порожнечі, а між окремими світами пролягли неймовірні простори, що в їх безпросвітному мороці мчать лише струмені потужних випромінювань.

Зірки — це величезні скупчення матерії, яку здавлює сила тяжіння і яка під дією надмірного тиску набуває високої температури. Висока температура збуджує атомні реакції, що посилюють виділення енергії. Щоб зірки могли існувати, не вибухали, утримувалися в рівновазі, величезна кількість енергії повинна вилучатися в простір у вигляді тепла, світла, космічного проміння.[4]І навколо цих зірок, наче навколо силових станцій, що працюють на ядерній енергії, обертаються зігріті ними планети.

У бездонних глибинах простору мчать ці планетні системи; вкупі з міріадами поодиноких зірок і темною застиглою матерією вони складають величезну, схожу на колесо систему — галактику. Іноді зірки наближаються одна до одної і знову розходяться на мільярди років, наче кораблі однієї галактики. А в незрівнянно більшому просторі самі галактики теж схожі на ще більші кораблі, що світять один одному своїми вогнями в незмірному океані пітьми й холоду.

Невідоме досі відчуття охопило Шатрова, коли він яскраво уявив Всесвіт з його жахливим холодом порожнечі, з розсіяними в ній масами матерії, розжареної до неймовірних температур; уявив собі непереборні ніякими силами відстані, незбагненну тривалість процесів, що відбуваються там, і те мізерне місце, яке посідають у них порошинки, подібні до нашої Землі.

І водночас горде захоплення життям і.його вищим досягненням-людським розумом— проганяло страшний образ зоряного Всесвіту. Життя, швидкоплинне, таке тендітне, що може існувати тільки на планетах, подібних до Землі, горить крихітними вогниками десь у чорних і мертвих глибинах простору.

Уся стійкість і сила життя — в його надзвичайно складній організації, яку ми ледве почали розуміти, організації, створеної мільйонами років історичного розвитку, боротьби внутрішніх протиріч, нескінченної зміни застарілих форм новими, досконалішими. В цьому сила життя, його перевага над неживою матерією. Грізна ворожість космічних сил не може перешкодити життю, яке, в свою чергу, народжує думку, що аналізує закони природи і з їхньою ж допомогою перемагає її сили.

У нас на Землі і там, у глибинах простору, квітує життя — могутнє джерело думки й волі, яке згодом перетвориться на потік, що широко розіллється у Всесвіті. Потік, котрий з’єднає окремі струмочки в могутній океан думки.

І Шатров зрозумів, що пережите ним уночі знову збудило заснулу силу його творчого мислення. Цьому запорукою відкриття, сховане в коробці Тао Лі…

Він діятиме далі, не боячись нового, хоч би яке неймовірне воно було.

Старший помічник капітана пароплава «Вітім» недбало сперся на поруччя, що виблискувало на сонці. Великий корабель наче заснув на зеленій воді, яка розмірено коливалася, поцяткована мерехтливими відблисками світла. Поруч густо димів довгий, з високим носом англійський пароплав, ліниво похитуючи двома білими хрестами масивних щогл.

Південний край бухти, майже прямий і чорний від глибокої тіні, зводився стіною червоно-фіолетових гір, посмугованих ліловими тінями.

Офіцер почув унизу важкі кроки і побачив на трапі містка масивну голову та широкі плечі професора Давидова.

— Чого так рано, Ілле Андрійовичу? — привітав він ученого.

Давидов примружився, мовчки оглянув сонячну далину, а потім подивився на усміхненого старшого помічника:

— Хочу попрощатися з Гаваями. Гарне місце, приємне місце… Чи скоро рушаємо?

— Хазяїна немає — оформляє справи на березі. А так усе готове. Повернеться капітан — одразу ж рушимо. Просто додому!

Професор кивнув і дістав із кишені цигарки. Він утішався відпочинком, днями вимушеного неробства, які рідко бувають у житті справжнього вченого. Давидов повертався із Сан-Франціско, куди їздив як делегат на з’їзд геологів і палеонтологів — дослідників минулого Землі.

Ученому хотілось вертатися додому на своєму, радянському пароплаві, і «Вітім» трапився дуже вчасно. Ще приємніші були відвідини Гаванських островів. Під час зупинки Давидову пощастило познайомитися з природою цієї країни, оточеної неосяжними водними просторами Тихого океану. І тепер, оглядаючись довкола, він відчув ще більше задоволення з того, що незабаром повернеться на батьківщину. Багато цікавих думок набралося за дні неквапного, спокійного роздуму. Нові міркування юрмилися в голові вченого, владно вимагаючи виходу — перевірки, зіставлень, дальшого розвитку. Та цього не зробиш тут, у каюті пароплава: немає напохваті потрібних нотаток, книжок, колекцій…

Давидов погладив пальцями скроню, що означало в професора скруту або досаду…

Трохи праворуч од рогу бетонного пірса якось несподівано починалася широка пальмова алея; густі перисті крони дерев вилискували світлою бронзою, прикриваючи гарні білі будинки із барвистими квітниками. Далі, на береговому виступі, просто до води підступали невеличкі зелені дерева. Там ледве похитувався блакитний із чорними смугами човен. Кілька юнаків і дівчат у човні, голосно сміючись, підставляли вранішньому сонцю свої засмаглі стрункі тіла перед купанням.

У прозорому повітрі далекозорі професорові очі розрізняли всі деталі близького берега. Давидов звернув увагу на круглу клумбу, в центрі якої височіла дивна рослина: внизу густою щіткою стирчало схоже на ножі срібне листя; над листям зводилось майже на людський зріст червоне суцвіття, схоже на веретено.

— Чи не знаєте ви, що то за рослина? — спитав зацікавлений професор у старшого помічника.

— Не знаю, — байдуже відповів молодий моряк. — Бачив її, чув, що це якась дивина в них… А скажіть, Ілле Андрійовичу, чи правда, що ви морякували замолоду?

Невдоволений тим, що тема розмови змінилася, професор насупився.

— Морякував. Та що з того? — буркнув він. — Ви краще…

Десь за будівлями ліворуч завив гудок і лунко розкотився по тихій воді.

Старший помічник одразу насторожився. Давидов здивовано озирнувся.

Той же спокій тихого ранку маяв над маленьким містом і бухтою, широко розкритою у блакитну далечінь океану. Професор зупинив свій погляд на човні з купальниками.

Смуглява дівчина, певно гаваянка, виструнчилася на кормі, привітно помахала російським морякам високо піднятою рукою і стрибнула. Червоні квіти її купального костюма розбили смарагдову склисту воду і зникли. Легка моторка швидко промчала в гавань. За хвилину на пристань виїхав автомобіль, з нього вистрибнув капітан «Вітіма» і бігцем подався до свого корабля. Низка прапорів злинула вгору і затріпотіла на сигнальній щоглі.

Захеканий капітан збіг на місток, стираючи просто рукавом білосніжного кітеля піт, що заливав йому обличчя.

— Що сталося? — почав був старший помічник. — Я не розберу цього сиг…

— Аврал! — гаркнув капітан. — Аврал! — і схопився за ручку машинного телеграфу. — Машина готова?

Капітан схилився до перемовної труби і після короткої розмови з механіком віддав кілька уривчастих наказів:

— Всі нагору! Задраїти люки! Звільнити палубу! Віддати швартові!

— Russians, what shall you do?[5]— раптом стурбовано проревів рупор із сусіднього корабля.

— Go ahead![6]— негайно відповів капітан «Вітіма».

— Well! At full speed,[7]— впевненіше відгукнувся англієць.

Глухо задзюркотіла вода під кормою, корпус «Вітіма» здригнувся, пристань повільно попливла праворуч. Тривожна біганина на палубі бентежила Давидова. Він кілька разів запитливо позирав на капітана, але той, зайнятий маневруванням корабля, здавалося, не помічав нічого довкола.

А море плюскотіло так само спокійно й розмірено, і жодної хмари не було на пекучому й чистому небі.

«Вітім» розвернувся і, набираючи ходу, рушив назустріч океанському просторові.

Капітан перевів дух, вийняв із кишені хусточку. Окинувши пильним оком палубу, він зрозумів, що всі стривожено чекають його пояснень.

— Іде велетенська припливна хвиля з норд-осту. Я вважаю, єдиний порятунок для судна — зустріти її в морі, на повному ходу машин… Щонайдалі від берега!

Наче вимірюючи відстань, він повернувся в бік пристані, яка поволі віддалялась.

Давидов глянув уперед і побачив кілька рядів великих хвиль, що шалено мчали до берега. А за ними, як головні сили за передовими загонами, стираючи блакитне сяйво далекого моря, важко мчав плаский сірий горб велетенського валу.

— Команді спуститись униз! — наказав капітан, різко смикнувши телеграфну ручку.

Передні хвилі, наближаючись до землі, росли і загострювалися. «Вітіма» раптом смикнуло, він злетів догори і пірнув просто під гребінь другої хвилі. М’який важкий сплеск віддався в поруччі, за яке міцно тримався Давидов. Палуба сховалася під воду, хмара іскристих водяних бризок туманом знялася перед містком. За секунду «Вітім» виринув, ніс його знову злетів угору. Потужні машини двигтіли глибоко внизу і відчайдушно чинили опір силі хвиль, що затримували корабель, гнали його до берега, намагаючись розбити «Вітім» об тверді груди землі.

Жодної пінявої плями не біліло на схилі велетенського валу, що зводився із лиховісним хрипом і ставав дедалі стрімкіший. Тьмяний блиск водяної стіни, що навально наближалася, масивної й непроникної, нагадав Давидову урвища базальтових скель у горах Примор’я. Важка, наче лава, хвиля здіймалася щораз вище, заступаючи небо й сонце; її загострена верхівка спливла над передньою щоглою «Вітіма». Зловісний присмерк густішав біля підніжжя водяної гори, в чорній глибокій ямі, куди сповзало судно, ніби покірно згиналося під смертельний удар.

Люди на містку мимохіть схилили голови перед лицем стихії, що от-от кинеться на них. Корабель гарячково смикнувся, раптово затриманий у своєму прагненні вперед, до океану. Шість тисяч кінських сил, що обертали гвинти під кормою, були переможені незмірно більшою потужністю.

Перший поштовх притиснув людей до поруччя, й одразу вода з ревінням кинулась на місток звідкись згори, оглушуючи й засліплюючи людей.

Чіпляючись за поруччя, мало не задихнувшись, професор відчув усім тілом, як заскреготів корпус корабля, як «Вітім» нахилився на лівий борт, вирівнявся, перевалився на правий і знову почав вирівнюватися, водночас піднімаючись із безодні, що поглинала його. Поволі-поволі піднімався корабель угору і раптом швидко злетів із сірого збуреного хаосу до яскравого, спокійного неба.

Оглушливе ревіння обірвалося з приголомшливою раптовістю. З гребеня велетенської хвилі широко розкинулося море, і корабель плавно полинув носом униз по спині валу, що котився до берега.

Нові пасма хвиль ішли назустріч з моря, але проти переможеного чудовиська вони вже не здавалися страшними.

Капітан гучно відпирхався і задоволено чхнув. Мокрий до рубця Давидов протер очі і побачив праворуч англійський пароплав, що швидко пірнав у хвилях. Наче щось пригадавши, професор подався на кінець містка. Звідти добре було видно пристань і місто, які вони щойно залишили. Із жахом дивився вчений, як велетенський вал іще більше виріс біля самого берега, як рухома водяна стіна заступила від моря і зелень садів, і білі будиночки міста, і прямі, чіткі лінії пристаней…

— Друга! Друга! — закричав старший помічник просто над вухом Давидова.

Справді, другий велетенський вал мчав на судно. Його досі ніхто не помітив, здавалося, що величезна хвиля нагло спучилася з дна океану й потай підкралася до них.

З ревінням піднімався цей закруглений угорі водяний хребет, ніби ричав з люті, що закипала в ньому. І знову зупинене судно почало гарячково борсатися під вагою страхітливої хвилі, відчайдушно борючись за своє існування. Вал зник за кормою, та перед «Вітімом» посталох пасмо його менших супутників. Дві-три хвилини відпочинку — і третя велетенська хвиля здибилася над морем. Цього разу машини, скоряючись телеграфові в капітановій руці, своєчасно спрацювали назад, поштовх був м’якший, і корабель легше знявся на гребінь хвилі.

Ця боротьба з таємничими хвилями в такий напрочуд безвітряний і яскравий сонячний день тривала кілька хвилин. «Вітім», чисто вимитий, з незначними пошкодженнями, ще довго похитувався на спокійних хвилях, аж поки капітан впевнився, що небезпека минула, і повернув корабель назад, до порту.

Лише годину тому Давидов милувався з «Вітіма» гарним містечком. Тепер берег важко було пізнати. Зникли барвисті квітники, рівні алеї. Замість них купи повалених сволоків, шматки понівечених дахів і уламки впереміж із корячкуватим безлистим суччям позначали місце, де були прибережні будинки. Густий гайок скраю бухти, там, де купалась весела молодь, перетворився на болото, з якого де-не-де визирали розщеплені корчі. Кілька великих кам’яних будинків, що стояли вздовж пристані, похмуро дивилися чорними провалинами вікон. А довкола них купами руїн зводилися потрощені дерев’яні будиночки й крамнички.

Великий моторний катер, що його викинуло на берег, вінчав усе це звалисько брухту, наче пам’ятник на честь перемоги грізного моря.

Скрізь у товщах щойно нанесеного піску, звиваючись і виблискуючи на сонці, текли ручаї солоної води. Жалюгідні постаті людей копирсалися серед руїн, шукаючи загиблих або рятуючи рештки свого майна.

Приголомшені радянські моряки мовчки з’юрмилися на палубі й понуро дивилися на берег, неспроможні радіти з власного порятунку. Тільки-но «Вітім» знову пришвартувався до бетонної пристані, що все ж таки уціліла, капітан звернувся до команди із закликом допомогти тубільцям. На кораблі, крім вахти, не лишилося жодної людини.

Давидов повернувся на корабель разом з командою тільки вночі, похмуро вмився, перев’язав поранену руку й довго ходив на палубі, пихкаючи цигаркою.

Ще не встиг знівечений страшними хвилями острів сховатися за обрій, як до Давидова підійшов другий механік, голова судкому, й упрохав його «розповісти хлопцям, що воно сталося». Бесіду вирішили провести просто на палубі. Ніколи ще професор не виступав за таких своєрідних обставин. Слухачі зібралися біля першого трапу — одні стояли, інші сиділи чи лежали, а Давидов спирався на зачохлену лебідку, що стала йому за кафедру. Напрочуд спокійний океан не гальмував ходу корабля, який мчав до батьківщини.

Професор розповів морякам про Тихий океан — величезну заглибину на поверхні Землі, заповнену найбільшою водною масою планети. Навколо цієї заглибини, недалеко від материків, кільцем проходять пасма велетенських складок земної кори, що поволі здіймаються з дна найглибших западин. Усі низки островів — Алеутських, Японських, Зондських — саме і являють собою складки, що утворюються за нашого часу.

Складки спучуються безнастанно. Кожна складка, верхівкою якої саме і є той чи інший згадуваний острів, піднімається дедалі вище, іноді із швидкістю до двох метрів на рік, і водночас дедалі більше нахиляється до океану.

— Уявіть собі, — вів далі професор, — що води океану на мить відринули кудись… Тоді ви побачите на місці островів пасма високих гір, нахилених до центра океану і грізно навислих над западинами, наче застиглі хвилі. Протилежний, звернений до материка схил не такий стрімкий, однак теж утворює досить глибоку западину, заповнену морем. Таке, наприклад, Японське море. Уздовж звернених до материка схилів тягнеться низка вулканів. Тиск усередині складок такий великий, що розтоплює породи їхнього внутрішнього ядра, які й прориваються крізь тріщини розтопленою лавою. З океанського боку западини дедалі глибшають під тиском підніжжя складок, і вздовж них розташовуються центри великих землетрусів.

Через один такий землетрус і сталося вчорашнє лихо. Десь на півночі, мабуть, в Алеутській безодні, біля підніжжя алеутських складок, під їхнім тиском осіла якась ділянка океанського дна, і це спричинилося до сильного землетрусу під водою. Поштовх, один або кілька, утворив велетенську хвилю, що покотилася океаном на південь за тисячі миль од місця, де вона виникла, і за кілька годин досягла Гавайських островів. У відкритому океані цю хвилю наш «Вітім» проминув би непомітно — її поперечник такий великий (близько ста п’ятдесяти кілометрів), що судно піднялося б на всю її висоту і цього б ніхто навіть не відчув. Інша річ — біля суходолу. Коли така хвиля, що мчить океаном, натрапляє на якусь перепону, вона підіймається, росте й падає на берег із неймовірною силою. Та що казати — всі ви бачили. Вигляд і характер хвилі визначаються підводною обмілиною берега.

Ці хвилі не так-то й рідко виникають на Тихому океані, бо тут відбуваються процеси формування теперішніх складок у земній корі… За останні сто двадцять років Гавайські острови зазнали нападу хвиль двадцять шість разів. Хвилі йшли з різних боків — і від Алеутських островів, як наша, і від Японських, і від Камчатки, від Філіппін, від Соломонових, від Південної Америки і один раз навіть з боку Мексіки. Остання за часом хвиля була в листопаді 1938 року. Середня швидкість хвиль становить приблизно від трьохсот до п’ятисот вузлів.

Зацікавлені моряки закидали Давидова запитаннями, і бесіда затяглася б на кілька годин, та зміна вахт припинила збори. Професор іще довго походжав під напнутим тентом, супився й кривив губи, напружено про щось думаючи.

Раптове зруйнування чудового острова залишило глибокий слід у душі вченого. І майже всі запитання, що ставили йому моряки, якось відпрвідали напрямкові його власних думок. Треба знати не тільки, як утворюються складки в Тихому океані, але й чому саме розвивається цей процес. Які причини там, у глибині Землі, породжують ці повільні могутні рухи, що стискають грубезні товщі порід у складки і випинають їх щораз вище на поверхню Землі? Як неймовірно мало знаємо ми про глибини нашої планети, про стан речовини там, про фізичні чи хімічні процеси, що відбуваються під тиском у мільйони атмосфер, під тисячокілометровими товщами невідомого складу!

Досить незначних молекулярних перегрупувань, мізерного збільшення об’єму цих незмірних мас, щоб на тонкій плівці відомої нам земної кори відбулися величезні зсуви, щоб кору, розламану на шматки, підняло на десятки кілометрів угору. Проте ми знаємо, що таких великих зсувів і струсів не буває, отже, речовина всередині планети перебуває в спокійному, врівноваженому стані.

Тільки час від часу, з проміжками в мільйони років, якимись смугами, поясами гірські породи розм’якають, зминаються у складки, частково розтоплюються й виливаються у вулканічних виверженнях. І згодом усе це, зім’яте й розчавлене, випирає на поверхню величезним валом.

Дія води й атмосфери розчленовує вал на системи річкових долин і гірських хребтів, утворюючи те, що ми звемо гірськими країнами.

Найдивовижніше, що вулканічні осередки і ці зони сплющення порід залягають порівняно неглибоко — на кілька десятків кілометрів од земної поверхні, тоді як центральні частини планети сховані під шаром речовини в три тисячі кілометрів завтовшки, яка перебуває, певно, у стані тривалого спокою…

Давидов підійшов до борту, ніби намагаючись у думці пронизати товщу води океану та його дно, аби розгадати те, що відбувається на глибині шістдесяти кілометрів…

Тверда, застигла речовина нашої планети втілена в форму стійких хімічних елементів— тих дев’яноста двох цеглинок, з яких складається Всесвіт. Ці елементи тут, на Землі, майже всі стійкі й незмінні, за винятком небагатьох радіоактивних елементів, що самі розкладаються; до них належить широко відомий уран, а також торій, радій, полоній. До них, певно, слід віднести 43-й, 61-й, 85-й та 87-й елементи менделєєвської таблиці, які вже цілком розклалися (технецій, прометій, астатин та францій).

Інша річ у зірках, де під дією величезних тисків і температур відбуваються реакції переходу одного елемента в інший: водню, літію, берилію в гелій або вуглецю в кисень і знов у вуглець, — реакції з виділенням колосальних кількостей енергії: тепла, світла та інших не менш потужних випромінювань.

Та хоч би яку гіпотезу про утворення нашої планети ми прийняли, зрозуміло, що була епоха, коли речовина Землі перебувала в дуже нагрітому стані, була згустком розжареної матерії, схожої на зоряну. А що, коли в масі застиглої речовини планети залишилися ще невідомі мам нестійкі елементи, рештки атомних процесів тієї епохи, подібні до штучно виготовлених у наших лабораторіях заура-нових елементів нептунієвої групи?

Очевидно, що ті елементи, як і уран, розсіяні в порівняно поверхневих шарах Землі і тому не діють доти, поки в безконечних переміщеннях і перегрупуваннях речовини утворяться досить значні їхні скупчення дуже великої атомної ваги, як уран або торій.

Тоді можуть, як ми знаємо тепер, розвиватися потужні ланцюгові реакції розпаду, що виділяють силу-силенну енергії.

Отже, невідомі нам сили рухів земної кори є відгомоном надзвичайно давно згаслих атомних перетворень елементів групи нептунію. Але якщо це так, якщо гороутворення на Землі є наслідок глибинних атомних реакцій, то в нас є надія в майбутньому оволодіти їхніми осередками. Шукати їх слід поблизу складчастих гір, що поступово піднімаються, та вулканічних місцевостей, ось як тут, на Тихому океані… Можливо, що під час найбільшого розвитку глибинних ланцюгових реакцій на поверхню прориваються дужі випромінювання, за якими можна відшукати зону атомного розпаду.

Але ж, у такому випадку, в минулі геологічні епохи ці випромінювання могли надзвичайно впливати на живе населення планет у місцях, де відбувалось утворення складок і гір…

Давидов згадав про велетенське кладовисько кісток вимерлих ящерів, яке він досліджував у Середній Азії, марно намагаючись якось пояснити нагромадження решток мільйонів ящерів у одних і тих самих місцях.

Інстинктом вченого він відчував важливість своїх здогадів. Поринувши в думки, він не помітив плину часу і, тільки випадково глянувши на годинника, зрозумів, що проґавив обід, і вилаявся.

Розділ другий
ЗОРЯНІ ПРИХІДЦІ

Шатров зупинився перед дверима із скляною дощечкою: «Завідуючий відділом проф. І. А. Давидов», переклав у другу руку велику коробку, хитро усміхнувся й постукав. Низький голос невдоволено гаркнув: «Зайдіть!» Шатров увійшов до кабінету, за звичкою швидко, трохи зігнувшись і поблискуючи спідлоба очима.

— Оце так зустріч! — схопився господар, що сидів над рукописом. — Аж ніяк не чекав! Скільки років, любий друже!

Шатров поставив коробку на стіл, друзі міцно обнялися й розцілувалися.

Сухорлявий, середній на зріст Шатров здавався зовсім низеньким поряд із кремезною постаттю Давидова. Багато в чому друзі були протилежні. Величезний на зріст і атлетичної будови Давидов здавався дещо забарнішим і добродушнішим проти нервового, швидкого і похмурого приятеля. Обличчя Давидова з гострим, неправильним носом, з похилим чолом під шапкою густого волосся, нічим не нагадувало обличчя Шатрова. І тільки очі обох друзів, світлі, ясні й проникливі, були схожі в чомусь, що не впадало миттю в око, — мабуть, в однаковому виразі напруженої думки й волі, притаманному обом.

Давидов посадовив Шатрова, обидва закурили й почали жваво ділитися враженнями, які назбиралися за кілька літ і про які не згадували в листах. Нарешті Давидов погладив пальцями за вухом, підвівся і дістав із пальта, що висіло в кутку, чималий пакунок. Розгорнув його і поклав перед Шатровим.

— Слухайте-но, Петровичу, маєте оце з’їсти… Не сперечатись! — раптом цитькнув він на заперечний рух Шатрова, й обидва розсміялися.

— Точнісінько, як у сороковому! — повеселішав Шатров. — Знову забули з’їсти! Попаде?

Давидов зайшовся реготом:

— Попаде, якщо додому принесу. Будь ласка, допоможіть, «як у сороковому».

— Та ми його зараз! — Шатров простягнув руку. — Ок!

— Ну, звичайно, і «ок» цей, як колись! Дуже приємно чути!.. Слухайте, Олексо Петровичу, ходімо в музей, покажу цікаві новини… Є для вас робота. Таких звірів викопали!..

— Ні, Ілле Андрійовичу, у мене дуже важливе діло. Треба добряче нам помізкувати, потрібна ваша голова. Вона працює добре, без промаху.

— Цікаво! — Давидов провів пальцем по останньому рядку рукопису і склав списані аркуші. — До речі, листа вашого отримав тиждень тому і ще не зібрався відповісти. Не схвалюю…

— Не схвалюєте моїх скарг? Життєва мить важка! — трохи зніяковів Шатров. — Я запозичив у вас одну філософську ідею, яка часто мені допомагає. Та, щоб застосовувати її, треба мати певну силу духу. А буває, що ослабнеш…

— Яку там ідею? — здивовано спитав Давидов.

— її можна висловити одним-єдиним магічним словом «ніщо». Мені так часто бракувало вашого «ніщо» у воєнні роки…

Давидов зареготав і, віддихавшись, ледве вимовив:

— Саме «ніщо»! Будемо працювати далі. Воно, звісно, буває важко. Наука наша дуже морочлива — тут і розкопки, і величезні колекції, і складна обробка, а працівників надто мало. Доводиться непродуктивно витрачати час на дрібниці… Проте у вас же була важлива розмова, а я відхилився.

— Розмова буде незвичайна. У мене в руках— неймовірне, таке неймовірне, що я нікому, крім вас, не наважився б сказати про нього.

Настала черга й Давидову виказати нетерпіння. Шатров хитро усміхнувся, як тоді, коли входив до кабінету, і, розгорнувши свій пакунок, вийняв із нього велику кубічну коробку з жовтого картону, оздоблену китайськими ієрогліфами і поштовими штемпелями.

— Чи пам’ятаєте Тао Лі, Іллє Андрійовичу?

— Аякже! Де молодий китайський палеонтолог, дуже був здібний. Убитий тисяча дев’ятсот сорокового року фашистськими бандитами, коли повертався з експедиції. Загинув за вільний Китай.

— Цілком правильно. Я описав деякі його матеріали, листувався з ним. Він збирався приїхати до нас… Так ми й не зустрілися! — зітхнув Шатров. — Коротше кажучи, із своєї останньої експедиції він прислав мені пакунок з надзвичайно цікавою річчю. Ось цей пакунок, на столі. В ньому була коротенька записка з обіцянкою детального листа, написати якого йому не пощастило. Його вбито в Сичуані, дорогою в Чунцін.

— А де він був в експедиції? — спитав Давидов.

— У провінції Сікан.

— Ого! Далеко забрався!.. Стривайте — це гірський вузол на східному кінці Гімалайської дуги, між нею і Сичуанськими горами… Таж знаменитий Кам, куди прагнув Пржевальський, — це теж там!

Шатров схвально глянув на друга:

— У географії з вами, далебі, не позмагаєшся! Я тільки з картою в руках розібрався. Кам — це північно-західна частина Сікану, і, між іншим, Тао Лі провадив дослідження саме в Камі, на його сході, в районі Ень-Да.

— Зрозуміло, зрозуміло. Показуйте, що у вас таке. Звідти можна чекати чого завгодно!

Шатров вийняв з коробки щось загорнене в кілька шарів тонкого паперу, розгорнув і подав Давидову уламок твердої викопної кістки, на перший погляд, позбавленої будь-якої форми.

Давидов покрутив разів зо два важкий світло-сірий шматок і сказав:

— Уламок потиличної частини черепа великого хижого динозавра.[8]Що ж тут такого дивного?

Шатров мовчав. Давидов іще раз оглянув кістку і раптом щось невиразно вигукнув. Поклавши уламок на стіл, він похапцем узяв із жовтої полірованої скриньки бінокулярну лупу, висунув плече штатива, прикріпив тубус. Широка професорова спина зігнулася над приладом, він припав очима до подвійного окуляра, сунув під лупу свої великі руки із затиснутою в них кісткою динозавра. Деякий час у кабінеті панувало мовчання. Шатров черкнув сірником. Давидов підвів од бінокуляра розширені з подиву очі:

— Неймовірно! Не можу знайти пояснення! Череп пробито наскрізь у самій товщі кістки. Отвір такий вузький, що його не могли пробити ріг чи зуб якоїсь тварини. Коли б це була хвороба — некроз, костоїда, — тоді краї мали б сліди хворобливих змін. Ні, цей отвір пробито! Пробито в живій кістці! Безперечно! Обидві черепні стінки. Наскрізь, наче кулею. Еге ж, якби це не було нісенітницею, я сказав би, що кулею… Проте ні, отвір не круглий — це овальна вузенька щілина, наче вирізана, яку вже згодом, у процесі скам’яніння кістки, заповнила крихка порода. — Давидов відсунув штатив бінокуляра. — А що досі я був не схильний до марення і безперечно тверезий, то можу тільки сказати — дивний випадок! Незбагненний випадок!

Він холодно глянув на Шатрова. Той вийняв із коробки другий пакунок, знову зашарудів папером.

— Я не можу сперечатися з вами, — поволі сказав Шатров, — це справді випадок, і коли гарненько подумати, то можна знайти йому навіть не одне пояснення. Та другий такий же випадок примусить вас полишити сумнів. Ось він, другий випадок! Ок!

На стіл перед Давидовим лягла друга кістка — плеската, з поламаними краями.

Давидов, певно, дуже глибоко затягся цигаркою, почервонів і закашлявся.

— Уламок лівої лопатки хижого динозавра, — говорив Шатров, схиляючись над приятелевим плечем, — але не тієї тварини, якій належав череп. Це старіший і більший індивід…

Давидов кивнув головою, не відриваючи погляду від маленького овального отвору в кістяній платівці — уламку лопатки могутнього ящера.

— Те ж саме, те ж саме! — схвильовано шепотів він, мацаючи пальцем краї загадкового отвору.

— Тепер записка Тао Лі, — методично вів далі Шатров, приховуючи переможну радість.

Він уже пережив це приголомшливе відкриття, і йому було легше зберігати спокій.

Замість плавної нашої мови в кабінеті залунали уривчасті англійські слова. Шатров повільно прочитав коротеньке повідомлення загиблого вченого:

— «…За сорок миль на південь од Ень-Да, в системі лівих притоків Меконгу, я натрапив на чималу улоговину, в якій пролягає тепер долина річки Чжу-Чже-Чу. Це міжгірна западина, вкрита шаром третинної лави.

Там, де ущелина річки прорізує наскрізь лавовий шар, видно, що завтовшки він тільки тридцять футів. Під ним лежать крихкі пісковики, а в них — безліч динозаврових кісток, серед яких я знайшов дивно пошкоджені зразки. Два з них надсилаю вам, я надто приголомшений своєю знахідкою, і мені потрібна впевненість у тому, що помилки немає. Не всі пошкодження одного типу. Є зразки, в яких частина кістки наче зрізана величезним ножем, але теж, безперечно, по живій кістці, до загибелі тварини, точніше — у мить загибелі. Я везу в Чунцін понад тридцять таких зразків, що зібрав у різних місцях долини, де знайдено велику кількість динозаврів, до того ж — повні їхні кістяки. Усі зразки мають етикетки з точними даними.

Я так поспішаю надіслати вам цю посилку, що не встиг написати детального листа. Його я надішлю із Сичуані, коли повернусь у ком-фортабельніші умови…»

Шатров замовк.

— Усе? — нетерпляче спитав Давидов.

— Усе. Коротко настільки, наскільки велике значення його знахідки.

— Стривайте, Олексо Петровичу, дайте отямитись… Це якийсь сон! Сядьмо спокійно і обміркуймо, а то у мене в голові запаморочилося — очманів.

— Дуже добре розумію вас, Ілле Андрійовичу. Треба визнати, що вченому для висновків з цього факту потрібна велика сміливість. Зміна всіх усталених уявлень… Я не такий сміливий у своїх працях, як ви, однак тут і ви розгубилися…

— Гаразд, міркуймо сміливо, адже ми самі і ніхто не подумає, що два палеонтологічні кити, так би мовити, з глузду з’їхали. Починаю! Отже, цих хижих динозаврів побито якоюсь потужною зброєю. її пробивна спроможність, певно, була більша, ніж у кращих сучасних рушниць. Таку зброю могла створити тільки розумна істота і, до того ж, високого культурного рівня. Правильно?

— Безперечно. Ergo[9]— людина! — уточнив Шатров.

— Отож. Але ці динозаври жили за крейдяного періоду[10]— скажімо, сімдесят мільйонів років тому. Всі факти нашої науки неспростовно, безперечно свідчать про те, що людина з’явилася на Землі як одна з останніх ланок великого ланцюга розвитку тваринного світу шістдесят дев’ять мільйонів років потому, та ще багато сотень тисяч років перебувала у тваринному стані, аж поки навчилася мислити й трудитися.

Раніше людина виникнути не могла, а надто людина, озброєна технікою. Це абсолютно виключено. Отже, висновок може бути тільки один: ті, що вбили динозаврів, не народилися на Землі. Вони прийшли з іншого світу…

— Так, з іншого, — твердо мовив Шатров. — І я…

— Хвилинку! Поки що все зрозуміло. Але далі йде неймовірне. Останні досягнення астрономії й астрофізики змінили колишні уявлення. Багато романів написано на тему про прихідців з інших світів. Правда, недавні твердження більшості вчених, що наша Сонячна система планет є виняткове явище, тепер відкинуто. Тепер у нас є підстава гадати, що багато зірок мають планетні системи. А що кількість зірок у Всесвіті незліченна, то й число планетних систем неймовірно велике. Отже, ми не можемо далі вважати, що життя є виключна прерогатива[11]Землі. Сміливо можна сказати, що в космосі є населені світи. Так само рішуче я тверджу, що життя скрізь проходить шлях еволюційного розвитку, тож цілком можлива поява розумних істот. Усе воно так. Проте ми також знаємо тепер, що відстань до найближчих зірок з планетними системами надзвичайно велика. Така велика, що треба летіти десятки років із швидкістю світлового променя, тобто трьохсот тисяч кілометрів за секунду. За фізичними законами подібна швидкість недосяжна для жодного апарата, а подорож з меншими швидкостями стане тисячолітньою мандрівкою…

Останнім часом відкрито темні, невидимі зірки, які можна виявити лише за їхнім радіовипромінюванням. Цих радіозірок навколо нашої Сонячної системи досить багато, але, по-перше, вони занадто далекі, щоб досягти їх ракетними снарядами; по-друге, навряд чи вони мають населені планети, бо випромінюють мало енергії і вона нездатна зігрівати планети.

А в нашій планетній системі, окрім Землі, тільки Марс і Венера подають надії. Однак надії слабенькі. На Венері надто гаряче, обертається вона повільно, атмосфера в неї щільна, без вільного кисню. Навряд чи життя могло розвинутися на Венері, і вже цілком неймовірно, щоб там були розумні істоти з високою культурою. Так само й Марс. Його атмосфера занадто тонка й розріджена, тепла там замало, і якщо життя існує, то в якихось бідних, пригнічених формах. Я переконаний, що там немає тієї бурхливої життєвої енергії, яка на нашій Землі змогла створити людину. Про далекі великі планети я й не кажу: Сатурн, Юпітер, Уран, Нептун — це жахливі світи, холодні, темні, наче долішні кола Дантового пекла. Візьміть, скажімо, Сатурн. У центрі планети — скелясте ядро, вкрите крижаною оболонкою десять тисяч кілометрів завтовшки. А довкола — щільна атмосфера двадцять п’ять тисяч кілометрів завтовшки, непроникна для сонячних променів і насичена отруйними газами — аміаком та метаном. Отже, під такою атмосферою — одвічний морок, мороз до ста п’ятдесяти градусів і тиск на мільйон атмосфер… Страшно й уявити собі…

— Я теж гадаю, — перебив Шатров, — що в нашій планетній системі немає побратимів нам по думці. І я…

— От бачите. На наших планетах, виходить, немає, а з далеких зоряних систем прилетіти неможливо. То звідки ж могли взятися ці прихідці? Ось у чому неймовірність!

— Ви мене не дослухали, Ілле Андрійовичу. В мене хоч і немає вашої ерудиції у найрізноманітніших галузях, та я міркував загалом так само. Адже зірки не стоять непорушно. Вони переміщаються всередині нашої Галактики, а сама Галактика обертається, та до того ж ще й уся рухається кудись, як і весь незліченний загал інших галактик. Протягом мільйонів років могли відбуватися істотні наближення і розходження зірок…

— Ну, це навряд чи допоможе нам. Адже простір Галактики такий великий, що наближення саме нашої Сонячної системи до інших має практично нульову ймовірність. Та і як розгадати ці зоряні шляхи?

— Це теж правильно, але правильно тільки в тому випадку, якщо рухи зірок не закономірні, не підкорені якимось певним шляхам. А якщо вони закономірні? І якщо цю закономірність можна вирахувати?

— Мм!.. — скептично промимрив Давидов.

— Гаразд, я відкриваю свої карти. Один мій колишній учень, що втік з третього курсу од математичних наук в астрономію, зайнявся питанням руху нашої Сонячної системи в межах Галактики і створив цікаву, добре обгрунтовану теорію. Розповім коротко. Наша Сонячна система описує всередині Галактики величезну еліптичну орбіту з періодом обертання в двісті двадцять мільйонів років.

Ця орбіта дещо нахилена відносно горизонтальної площини — екватора зоряного «колеса» нашої Галактики. Тому Сонце з планетами в перший період прорізує завісу чорної речовини — застиглої пилової та уламкової матерії, — що повисла в екваторіальній площині «колеса» Галактики. Тоді воно наближається до згущених зоряних систем деяких зон. А в такому випадку можливе зближення нашої Сонячної системи з іншими невідомими системами, зближення таке значне, що переліт стає реальний…

Давидов, не рухаючись, слухав друга, рука його заклякла на бінокулярній штанзі.

— Така ця теорія, — вів далі Шатров. — Я щойно повернувся з місця загибелі свого колишнього учня, де розшукав його рукопис. Хлопець загинув у сорок третьому… — Шатров спинився, запалив цигарку. — Так, теорія показує нам тількиможливість, — підкреслив він останнє слово, — але ще не дає права вважати неймовірне за реальний факт. Проте, коли ми бачимозіткненнядвох абсолютно незалежних спостережень, це свідчить, що ми на правильному шляху. — Шатров картинно випростався й задер догори підборіддя. — В теорії мого учя так і сказано, що наближення Сонячної системи до центральних згущень галузки внутрішньої спіралі Галактики відбулося приблизносімдесят мільйонів років тому!

— Єхидна сила! — вимовив Давидов свою улюблену лайку.

Шатров урочисто провадив далі:

— Одне неймовірне, зіткнувшися з іншим, перетворюється на реальне. Я вважаю, що маю право твердити: в крейдяному періоді наша планетна система наблизилася до іншої, населеної розумними істотами — людьми в розумінні інтелекту, і вони переправилися із своєї системи на нашу, як з корабля на корабель в океані. А згодом, на величезному протязі часу, ці кораблі розійшлись на неймовірну відстань. Вони — ті, з іншої зірки, — були на нашій Землі недовго й тому не лишили помітних слідів. Але вони були, і вони могли долати міжзоряний простір за сімдесят мільйонів років до того, як ми теж підійшли до цього… Маєте щось заперечити?

Давидов устав, мовчки подивився на друга і простяг руку:

— Ви мене переконали, Олексо Петровичу. Та ще не все зрозуміло. От, наприклад, навіщо їм було попадати сюди, саме на нашу Землю, цю маленьку комашку серед зірок і планет? Є ще й інші питання, та основне, по-моєму, досить переконливе. Нечувано, неймовірно, але реально. Проте, як ви гадаєте: чи можна все це опублікувати?

Шатров заперечливо похитав головою:

— Аж ніяк! Поспіх уб’є все. Для такого відкриття він неприпустимий.

— Правильно, правильно, друже. Завжди розумніше зачекати, ніж забігати наперед. Але чекати підготовленими до всього! Конче треба здобути аргументи, такі переконливі, як наш «аргумент» у Ленінграді!

Шатров пригадав «аргумент», що зберігався в кутку приятелевого кабінету під час їхньої спільної роботи.

Це був масивний залізний стояк од кістякового каркаса, що ним Давидов похвалявся наставляти на добрий розум упертого і запального друга під час їхніх постійних суперечок. Шатров мимохіть усміхнувся:

— Авжеж, пам’ятаю! Саме так. Звідси й починається друга частина мого діла до вас. Я не геолог, не польовий працівник — я кабінетний схимник. А це діло до снаги тільки вам і нікому іншому. Ваш авторитет…

— Ха-ха! Одне слово, треба розкопувати місце, де зоряні прихідці билися з динозаврами… Ну й ну!

Давидов замислився, потім повільно заговорив:

— Цікаве місце цей Сікан. А для нас, палеонтологів, там же до дідька всячини! Ви, звичайно, знаєте, Олексо Петровичу, що там водночас існували наприкінці третинного періоду[12]давні й нові форми вимерлих ссавців. Дика суміш того, що в інших місцях Землі вимерло вже десятки мільйонів років тому, з тим, що недавно з’явилося. А саме те місце! — запалився Давидов. — Високі снігові гори, холодні плоскогір’я, сухі й пустельні, а між ними — глибоченні долини з пишною тропічною рослинністю. Непрохідні провалля роз’єднують селища. Від одного сільця до іншого, скажімо, два кілометри, та між ними лежить страх яка глибока долина, і жителі цих двох сілець ніколи не зустрічаються один з одним, хоча й можуть бачитися здаля.

Дивовижні, невідомі ще науці звірі живуть у густих лісах, на дні долин, а нагорі виють холодні бурі. Там починаються найбільші річки Індії, Китаю, Сіаму — Брамапутра, Янцзи, Меконг. Чудове місце! Але уявляєте цей стик Тібету, Індії, Сіаму й Бірми? Гай-гай! Хіба ж імперіалісти пустять туди вчених-комуністів? Годі й пробувати науці пробратися туди![13]— Давидов витягнув величезний старий годинник. — Ще немає другої. Що то воно велике переживання: здається, наче весь день минув! — Він підвівся й подав Шатрову кільце з ключами: — Коробку сховайте в цю шафу, ліворуч… Хоч би там що, а ми повинні зробити все можливе. Ходімо дізнаємось, чи прийме нас Тушилов… А ви надовго до Москви, Олексо Петровичу?.. Поки з’ясується? Отже з тиждень пробудете — раніше навряд чи щось вирішиться. Житимете цей час у мене, звичайно? Я зараз подзвоню секретареві й потім додому, що затримаємося.

У просторій, скромно умебльованій квартирі Давидова було тихо. Крізь величезні вікна сочилося синювате скупе світло літніх сутінків. Шатров, згорблений, мовчазний, довго ходив по кімнаті. Давидов понуро сидів у кріслі біля свого великого письмового столу.

Друзі розмірковували, кожен по-своєму. Не хотілося світити світла, наче темрява, що поволі западала в кімнаті, тамувала їхній смуток.

— Завтра я поїду, — нарешті мовив Шатров, — більше мені не можна затримуватися, та й нема чого. Відмова категорична. А втім, навряд чи могло бути інакше. Наші нащадки розберуться в цьому, коли зникнуть кляті кордони.

Давидов, не відповідаючи, дивився у вікно, де над дахом сусіднього будинку полохливо засвічувалися дрібні й тьмяні зірки міського неба.

— Прикро стояти жебраком на порозі великого відкриття і не мати змоги увійти! — знову заговорив Шатров. — Не буде мені тепер спокою довіку, і не розважать ніякі інші досягнення!

Давидов раптом потряс над головою стиснутими кулаками:

— Ми не можемо поступитися цим! І нам допоможуть. Біс із ним, з Камом! Кінець кінцем, яка впевненість, що там, де збереглися рештки забитих «ними» динозаврів, ми знайдем і «їхні» сліди? Ніякої. Коли «вони» прийшли до нас по щось, то зовсім не обов’язково було «їм» сидіти на одному місці. Чому б не пошукати у крейдяних шарах у нас? І наперед можу сказати: якщо такі рештки є, то їх можна знайти тільки в системах високих і молодих гірських хребтів. У Камі знахідка не випадкова. Чому? Бо там, де земна кора покраяна на незчисленні дрібні ділянки, з яких ті підіймаються, а ті опускаються, тільки там усякі маленькі й випадкові відклади можуть зберегтися від неминучого перемивання та розмивання. Коли яка-небудь маленька западина почала опускатися ще в крейді і потім так і лишилася западиною між гір, там, у нашаруваннях, які весь час зростають, може зберегтися те, що в інших місцях, на рівнині, буде перемито, перевідкладено і зруйновано. У нас є підхожі для цього місця у горах Казахстану, Киргизії, Узбекистану, загалом Середньої Азії. Ці гори саме належать до великої епохи альпійського гороутворення,[14]що почалося наприкінці крейдяного періоду. У нас є де шукати, однак треба знати, що шукати, а ні, то…

— Справді ж бо, не розумію вас, Ілле Андрійовичу! — перебив Шатров. — Хіба не зрозуміло, що… точніше —когошукати?

— От і неправильно. Нам треба вирішити, який вигляд цих прихідців, що ж вони таке— може, протоплазма якась, не здатна зберегтися? Це по-перше. І що вони робили тут, по-друге. Перше допоможе зрозуміти, на які рештки ми можемо натрапити під час розкопок, друге — де легше можна натрапити на їхні рештки, коли вони взагалі існують. Якими місцями нашої планети вони мали блукати? Ой, коли вдуматися, наша справа здається безнадійною… Та це, звичайно, не означає, що ми повинні відмовитися! Тож поділімо обов’язки, як за добрих давніх часів, коли ми писали спільні роботи. Ви беріть біологічний бік — перше питання. Я візьму друге і загалом усю геологію, напрямок і розвиток пошуків. Дещо на думці у мене є — адже я досліджував усі наші величезні кладовиська динозаврів у Середній Азії.

— Ви завдали мені нелегку задачу! — вигукнув Шатров. — Хіба мало всяких форм життя могло існувати в інших світах! Тут, мабуть, ніхто неспроможний вирішити щось певне, справді ж бо.

— Гниль, гидь і жалюгідна інтелігентщина, — розлютився раптом Давидов. — Звісно, завдання важке, бо немає фактів, треба йти тільки умоглядно. Уся надія на могутність розуму. Проломити стіну. Та якщо ваша голова не вигадає чогось путящого, то хто ж подолає це? А далі, про різні форми життя — всякі там кам’яні чи металеві істоти, — це ви залиште письменникам. Нам таке не личить. Пам’ятайте про енергетику життя — вона склалася не випадково, а цілком закономірно. Основні положення, по-моєму, такі, і з них нам і слід виходити, щоб бути вченими до кінця. Будова живих істот не випадкова. По-перше, єдність матерії Всесвіту доведено — скрізь і всюди дев’яносто два основних елементи, як і на нашій Землі. Доведено спільність хімічних та фізичних законів у всіх глибинах світового простору. А коли так, то, — Давидов стукнув кулаком по столу, — жива речовина, яку утворюють найскладніші молекули, в основі своїй повинна мати вуглець — елемент, здатний вступати в складні сполуки. По-друге, основою життя є споживання енергії, випромінюваної Сонцем, використання найпоширеніших і найефективніших хімічних кисневих реакцій. Так?

— Усе правильно, — кивнув Шатров, — але поки що…

— Хвилинку. Що складніша будова молекул, то легше вони розпадаються, коли підвищується температура. У речовині розжарених зірок взагалі немає хімічних сполук. У менш гарячих зірках, як про це, наприклад, свідчать спектри холодних червоних зірок та сонячних плям, ми знаходимо тільки найпростіші хімічні сполуки. Тому можна стверджувати, що поява життя в будь-якій, найнезвичайнішій формі може бути тільки за порівняно низької температури. Але не дуже низької, бо тоді рух молекул занадто уповільниться, хімічні реакції припиняться, і потрібна для життя енергія не вироблятиметься. Отже, загодя, без будь-яких особливих припущень, можна говорити про вузькі температурні межі існування живих організмів. Не буду морочити вам голову докладними міркуваннями, ви й так легко зрозумієте, коли я скажу, що ці температурні межі можна визначити ще точніше: це ті межі, в яких існує рідка вода. Вода — носій основних розчинів, через які здійснюється життєва діяльність організму.

Щоб життя виникло і щоб воно дедалі більше ускладнювалося, треба довгого історичного, еволюційного розвитку. Отже, умови, конче потрібні для життя, мають бути стійкі, тривалі за часом, утримуватися в тісних межах температури, тиску, випромінювання й усього того, що ми звемо фізичними умовами на поверхні Землі.

А щодо мислення, то воно може виникнути тільки в дуже складному організмі, з високою енергетикою, в організмі, до певної міри незалежному від навколишнього середовища. Отже, для появи розумних істот межі ще вужчі — це ніби вузький коридор, що веде крізь час і простір.

Візьміть, наприклад, синтез вуглецю за допомогою світла у рослин. Це енергетика нижчого гатунку, ніж кисневе горіння у тварин. Тому рослини хоч і досягають велетенських розмірів, але приречені до нерухомості. Рухатися так могутньо і швидко, як тварини, великі рослини не можуть. Не та машина, коли просто сказати.

Отже, життя у тій загальній формі і за тих умов, що на Землі, не випадкове, а закономірне. Тільки таке життя може проходити довгу путь історичного вдосконалення, еволюції. Тож питання зводиться до оцінки можливих еволюційних шляхів од найпростіших істот до розумної тварини. Усі інші рішення — маячення, безпідставне фантазування невігласів.

— Суворо, Ілле Андрійовичу! Я зовсім не відмовляюсь думати над цим питанням. І про все, що спаде на думку, доповідатиму вам…

— Ілле Андрійовичу, вас до телефону. Котрий раз уже дзвонять, та вас же кілька днів не було.

Давидов люто крякнув і підвівся від коректури. Велика купа гранок стовбурчилася на столі з приколотим угорі папірцем: «Проф. Давидову, терміново! Просимо не затримувати!» Під гранками лежали дві статті, надіслані на відгук і вже затримані професором. Кілька днів він витратив, намагаючись добитися дозволу на експедицію в Кам. За цей час назбиралося багато спішної роботи — тієї роботи, яка обліплює кожного видатного вченого і не стосується безпосередньо його досліджень. На квартирі Давидова лежала пухла дисертація. Дисертант чекав рецензії. За три години мало відбутися тривале засідання. Приходив препаратор, просив оглянути роботу і дати вказівки надалі. І ще треба було написати кілька листів у незвичайній шатровській справі.

Повернувшись після телефонної розмови до столу, професор схопився за коректуру. Перо черкало сердито й гостро, уривчаста лайка сипалась на коректорів. Нарешті рядки почали зливатися Давидову в очах, він проґавив дві помилки і зрозумів, що треба перепочити.

Давидов протер очі, потягнувся й раптом заспівав голосно й неймовірно фальшиво на одноманітний сумний мотив:

— «Ой ти, Волга-матушка, русская река, пожалей, кормилица, силу бурлака!»

У прочинені двері стукнули. Увійшов професор Кольцов, заступник директора інституту, де працював Давидов. На обличчі Кольцова, облямованому короткою борідкою, блукала в’їдлива посмішка, а темні очі сумно дивилися з-під довгих, загнутих, наче в жінки, вій.

— Жалібно співаєте, сер! — усміхнувся Кольцов.

— Ще б пак! Сила-силенна роботи, дрібниці всякі, а до справжнього діла не підійти. Що старший стаєш, то більше чіпляється всякого непотребу, а сили вже не ті, ночами важко сидіти… Дурна робота! — прогримів Давидов.

— Пфф, скільки галасу! — скривився Кольцов. — Ви тягти можете, сер, у вас постать могутня — командорова статуя… Ха-ха-ха! Ось вам лист од Корпаченка з Алма-Ати. Гадаю, він зацікавить вас.

Небо над дахами посвітлішало, ранній літній світанок змагався з жовтим світлом лампи, що стояла на столі біля розчиненого навстіж вікна. Давидов закурив. Цигарка вже зовсім не смакувала, тютюн важко осідав на стомленому серці. Та намічену програму було виконано — одинадцять листів до геологів, які працювали в зоні крейдяних відкладів Середньої Азії, лежало на захаращеному паперами й книжками столі. Лишилось заклеїти конверти, і тоді листи підуть з ранковою поштою. Давидов заходився надписувати адреси й не зоглядівся, як до кімнати увійшла дружина, по-дитячому протираючи кулачками заспані очі.

— Як Тобі не соромно! — обурено вигукнула вона. — Світає! А де ж обіцянка не сидіти ночами? Адже сам скаржився на втому, на втрату працездатності… Ой, як недобре!

— Я вже закінчив… От бачиш — п’ять конвертів надпишу, і все, — винувато виправдувався Давидов. — І більше не сидітиму. Це треба було неодмінно зробити… Іди спати, маленька, я зараз ляжу.

Давидов надписав останнього конверта й погасив лампу. Бліде світло і прохолодне ранкове повітря заповнили кімнату байдужою ясністю.

Давидов подивився на небо, потер лоба. Раптом завдання розшукати хоч будь-які сліди зоряних прихідців у гірських улоговинах Середньої Азії, яке він поставив перед собою, здалося йому з усіх поглядів безнадійно трудним.

Насправді, якщо порівняно часто знаходять рештки викопних тварин, то це тому, що мільярди їх жили на поверхні Землі і багато решток неминуче попадало в такі умови, за яких вони збереглись і скам’яніли. Та прихідців з чужого світу не могло бути багато. Навіть якщо сліди чужинців десь збереглися, то знайти їх у величезних масах відкладів, у тисячах кубічних кілометрів гірських порід можна тільки під час розкопок неймовірно великого масштабу. Тисячі людей повинні передивитись тисячі кубометрів породи, сотні потужних екскаваторів — зняти горішні верстви. Нісенітниця! Жодна країна світу, хоч би яка багата, не може витрачати мільярди карбованців на розкопки такого масштабу. А звичайні палеонтологічні розкопки, навіть найбільші, коли розривають площі в триста-чотириста квадратних метрів, — це краплина в морі, дрібниця для такого завдання. Імовірність, що дорівнює нулю!

Істина, гола й нещадна, змусила Давидова схилити втомлену голову. Його намагання здалися йому сміховинними, плани — безнадійними.

Шатров мав рацію, велику рацію, коли зважував своїм ясним розумом усю непридатність засобів, що були в їхньому розпорядженні.

«Лихо та й годі! — засмучено думав Давидов. — Не заснеш тепер зовсім: замучать кляті сумніви. Що б його ще зробити, чим розважитись? Еге, я ще не переглянув листа, якого передав Кольцов.

Професор дістав з портфеля листа відомого геолога, що працював у Казахській Академії наук. Той писав до інституту про те, що цього року розпочинають грандіозні роботи в кількох чималих гірських улоговинах Тянь-Шаню — народне будівництво цілої мережі великих каналів та гідроелектростанцій. Два з цих будівництв — до речі, найбільші: номер два — в пониззі річки Чу та номер п’ять — у зоні Каркаринської улоговини — піднімуть горішні крейдяні відклади, де, як відомо, є великі скупчення динозаврових кісток. Тож треба організувати постійне спостереження палеонтологів під час земляних робіт. Треба порозумітися з Держпланом і після того координувати дії безпосередньо з начальниками будівництв…

З кожним рядком листа відступала безнадійність, що сповнювала душу Давидова. Він збагнув — на допомогу прийшов щасливий випадок. Інтереси його науки збіглися з виробничими інтересами країни, і тепер розкопки буде здійснено в таких масштабах, які навіть не снилися жодному вченому! Здається, є надія перевірити дивовижну знахідку Тао Лі і, коли знову поталанить, подарувати людству яскравий доказ того, що воно не самотнє у Всесвіті…

Сонце, свіже та яскраве, вставало над містом, хмари здавалися смугами бузкової піни на прозорій золотій воді. Місто прокидалося, і гамір його линув до кімнати.

Давидов підвівся, жадібно вдихнув кілька разів свіжого повітря, запнув портьєру й почав роздягатися.

Шатров зім’яв і кинув у кошик щойно закінчений малюнок черепа. Потім витяг із купи книжок на столі брошуру і замислився, не розгортаючи її.

Важка путь — путь нових пошуків! Коли-не-коли — зліт думки, наче казково легкі стрибки над безоднями грубих помилок. І весь час плентатися крутими схилами, повільно підійматися під важким тягарем фактів, які затримують, тягнуть назад, униз… Нічого! Поставлене завдання велике і важливе. А ті, хто був тут сімдесят мільйонів років тому? Безстрашна воля й розум людини не злякалися навіть грізних міжзоряних просторів. Ті, невідомі, зуміли перебратися з одного корабля на інший в той час, коли вони на величезних швидкостях розходились один з одним у світовому океані. Не злякалися того, що кожна секунда віддаляла їх на сотні кілометрів од рідної планети. І, виконавши певне завдання, зуміли повернутися чи, може, незабаром загинули, бо ті великі зміни, які розумна праця лишає після себе в природі, не проминули б повз нашу увагу, коли ми тепер, сімдесят мільйонів років по тому, вивчаємо свою планету.

Якщо ми досі не виявили цих змін, то прихідці були на Землі дуже короткий час. Незнані гості незнаного світу!

Гаразд! Він міркуватиме далі над своєю частиною завдання, шукатиме можливу подобу людей інших світів. І незабаром він доповість Давидову… Але Давидов… Він пише йому регулярно про що завгодно, крім найцікавішого: як ідуть пошуки. Півтора року минуло вже після тієї розмови в Москві над попробиваними кістками вимерлих ящерів. Певно, нічого не вдалося щирому другові…

Цієї самої миті машина Давидова мчала курним вибитим шляхом. Під світлом фар, що стрибало туди й назад, бігла біляста’курява, хмарою здіймалася позаду, застилаючи зірки над обрієм.

Вдалині за вітровим склом машини поставало вночі червонаве широке сяйво. Звідти долинав низький гуркіт, що проривався крізь стугін мотора…

За півгодини Давидов у супроводі виконроба і свого співробітника, прирядженого до будівництва, подався на північний край дільниці, трохи приголомшений велетенським розмахом роботи.

Тисячосвічні ліхтарі на високих стовпах здавалися оповиті легким серпанком, хмара густішої куряви обкутувала лівий бік дільниці. Брязкіт сотень вагонеток, що висипали там породу на відкатній гірці, губився в неймовірному скреготі й гуркоті потужних екскаваторів.

У товщі відкладів було глибоко прорізано річище майбутнього каналу. Обабіч височіли двадцятнметрові стіни; на їхніх рівних, ніби зрізаних велетенським ножем, стрімких схилах виступали могутні галечники, суцільні нагромадження валунів, а далі — жовті піски й шаруваті пісковики з мільйонами блискіток слюди й гіпсу.

Ночі, шо панувала навкруг, у просторах пустельного степу, тут не існувало, як не існувало і степу. Тут був особливий світ напруженої гігантської праці, яка по-своєму змінила лице стародавньої казахстанської пустелі.

Давидов проходив повз засмаглих, вкритих потом і пилюкою людей, що не звертали на нього ніякої уваги. Відбійні молотки тряслись у вправних руках, розпушуючи виступи твердих скель. Громіздкі машини, схожі на величезні залізні кістяки, важко крутились у пилюці. Череди грузовиків товклись біля навантажувальних конвейєрів, що безперестану зсипали розпушений грунт.

— Оце то розкопки, Ілле Андрійовичу! — прокричав співробітник Давидова.

Професор весело усміхнувся і хотів щось сказати, та цієї миті широка дуга спалаху освітила затьмарене курявою небо, важкий гуркіт прокотився по землі.

— Вибух на викид, — пояснив виконроб. — Водночас викинули близько трьохсот тисяч кубометрів. Там, на восьмій дільниці, готують рівчак для екскаваторів.

Давидов оглянув «рівчак», уздовж якого йшов. Він пролягав, скільки сягало око, освітлений рядами ліхтарів, прямо й неухильно розтинав степ і розширявся на півночі в улоговину, мало не півкілометрової ширини. Там було знайдено кладовисько динозаврів — гігантське звалище величезних скам’янілих кісток. Кістки пролягли пасмом упоперек усієї улоговини і, певно, ще далеко за її межі. Вони безладно громадилися, нагадуючи оцупки колод, навалені один на одного, і, змішані з великою галькою, складали шар вісім метрів завтовшки. Тут не було цілих кістяків, тільки перемішані абияк уламки кісток різної величини і різних порід вимерлих ящерів. Екскаватори врізувались у цю купу решток сотень тисяч страховиськ, розгрібаючи і розчищаючи площу улоговини. Розкидані й навалені купами кістки похмуро чорніли край улоговини в тьмяному передранковому світлі…

Сонце вже високо підбилося і нещадно палило. Купи чорних кісток розжарились, наче у лазневій печі.

— Можна вважати, що огляд закінчено, — сказав Давидов, раз у раз витираючи мокре від поту обличчя. — Тут те ж саме, що й на другій дільниці. Друге пасмо кісток. Двадцять років тому я досліджував на північ звідси, в урочищі Бозаби, на правому березі Чу, ще більше пасмо кісток — тридцять кілометрів завдовжки. Такі велетенські кладовища є і в долині річки Ілі, і в Кара-Тау, і поблизу Ташкента. І всі вони такі — безладно перемішані мільйони кісток, але жодного цілого кістяка або черепа. Для вивчення матеріал майже непридатний. Це рештки розмитих колись кладовищ динозаврів, кладовищ, які своїми розмірами перевершують будь-яку уяву.

— У вас якісь нові міркування щодо цих «полів смерті», Ілле Андрійовичу? — спитав помічник. — У надрукованих працях ви…

— Висловився незрозуміло? — перебив Давидов. — Не тільки незрозуміло, але й неправильно. Я тоді не уявляв собі повністю масштабів явища.

— А тепер що ви гадаєте, Ілле Андрійовичу?

— Не знаю… просто не знаю і не гадаю! — гостро відказав Давидов. — Ну гаразд, треба йти. Якщо я за три години виїду, то надвечір буду на Луговій. Поїзд до Москви йде о першій вночі.

— А мені спостерігати далі?

— Звичайно. Підшукайте помічників розбирати кістки. У купі уламків трапляється дещо й путнє. До того ж на інших дільницях знову можуть виявити нові скупчення. Та коли й там галечники й конгломерати, то все буде те ж саме. Я вже не плекаю надії на це будівництво. От номер п’ять — там інший характер відкладів: піски й жорства, пісковики майже без гальки. Відклади дрібних, спокійних потоків і навіть частково вітрові. Однак Старожилов за півроку робіт не повідомив звідти про щось цікаве. Сидить безрезультатно. Занудився, бідолаха…

У великій кімнаті для навчання аспірантів було троє молодих людей. Один, забравшись на стіл, жваво розмовляв із дівчиною, що сиділа в кутку.

— Сучасний історичний момент, — казав той, що сидів на столі, люто куйовдячи свій густий рудуватий чуб, — багато чого визначає в майбутній долі людства. Атомна енергія в агресорових руках загрожує цивілізації, усім досягненням культури. Наші геологія та палеонтологія зовсім не найважливіші науки, і це примушує мене сумніватися, чи правильно я обрав свій фах. Я відчуваю себе якось осторонь справжнього життя. Хочеться бути у лавах тих, хто створює атомну енергію для нашої батьківщини. Країна соціалізму повинна мати наймогутнішу й найпередовішу фізику. Чи так, Женю?

— Усе це правильно, — відповіла йому дівчина, — та коли хто нездатний до математики? Я от не люблю її — тож хіба я можу бути фізиком?

— Не так страшно. По-моєму, деякі розділи фізики зовсім не потребують багато математики… Чого ти хитаєш головою? — обернувся він до іншого аспіранта, що мовчки прислухався до розмови.

— А все ж таки, яка цікава палеонтологія! — зітхнула дівчина. — Звісно, фізика важливіша. Та мені здається, і тут можна дати багато користі… Знання…

Двері рвучко розчинилися, і до кімнати вбігла струнка, худенька дівчина із сувоєм міліметрівки в руках.

— Друзі, приїхав Ілля Андрійович! Я бачила його в канцелярії. Сказав — зараз до нас зайде. Треба підготуватися! А ви тут балачки розвели з Мишком!

Женя озирнулася на двері:

— Ми з Михайлом говорили про серйозні речі.

— Знаю, про які серйозні речі: кидати палеонтологію, йти працювати над атомною енергією. Так тебе одразу й візьмуть. Геній невизнаний гине! Ану спитаймо в Іллі Андрійовича, як він до цього ставиться. Він, кажуть, коли сердитий, майстер лаятися чорними словами.

— Ти з глузду з’їхала, Томо! — захвилювався Михайло. — Хіба ж можна сказати великому вченому: ми, мовляв, не вважаємо його науку важливою? Ми, його аспіранти!

— А от я спитаю! — затялася Тамара. — Треба ж нарешті поставити крапку на всіх ваших розмовах. Ти замучив ними Женю, та й мені набрид…

У двері гучно постукали. Михайло миттю сплигнув зі столу. Женя мимохіть поправила волосся. Увійшов Давидов, широко всміхаючись, бадьорий і веселий, привітався, коротенько розповів про свою подорож.

— А тепер ви розповідайте. Які досягнення й питання? Почнімо хоча б з вас, Тамаро Миколаївно.

Тамара трохи зніяковіло всміхнулася.

— А можна почати із загального питання до вас, Ілле Андрійовичу? — мовила вона. — Ви не поспішаєте?

Михайло за спиною Давидова якось кумедно, наче з жаху, закотив очі.

— Аж ніяк не поспішаю, — відповів Давидов. — І ви знаєте, я люблю, коли мене питають.

— Ілле Андрійовичу, Михайло… ми всі обговорювали, чи правильно обрали фах. У такий час паші викопні кістки… От Михайло каже — треба було б стати фізиком… І ми слухали доповідь Петрова — не все зрозуміло, але страшенно цікаво! — Тамара вимовила це одним духом, затнулася, зітхнула і похапцем закінчила: — Я хотіла спитати, якої ви думки щодо цього. Що ви нам порадите? Давидов посерйознішав, насупився і, на Тамарин подив, зовсім не розсердився. Він повільно дістав портсигар.

— Вікно відчинено, тож можна курити… Питання серйозне. Я вас розумію. Під час великих переворотів у техніці ті дисципліни, які стоять осторонь, здаються неважливими. І ви, молодь, природно вагаєтесь, незважаючи на те, що вже маєте фах. Я б теж вагався… Але от що я вам скажу…

Давидов запалив цигарку, задумливо глянув на дим, що здіймався вгору.

— Є люди, — поволі почав професор, — байдужі до того, який обрати науковий шлях. Випадок, користь — і вони робитимуть що завгодно. І навіть з великим успіхом, з добрими результатами. Однак я не вважаю їх справжніми вченими. Вибір науки, хоч би там що казали, обумовлений особистими нахилами, здібностями і смаками. Тільки тоді, коли ваш розум вимагатиме знання, хапатиме його, як людина, задихаючись, хапає повітря, тоді ви будете справжніми творцями науки, які не шкодують сил для поступу вперед і які цілком віддаються науці. Я сам спершу вагався. За освітою я інженер, люблю техніку, і все ж таки основні мої нахили — історичні. От я й вивчаю найстародавнішу історію Землі і життя. Погано чи добре, але це заповнює все моє життя, цілком. Може, звичайно, шкода, що я не фізик, не створюю найважливішого для сучасності, але тут ідеться про комбінацію моїх здібностей та інтересів, які дадуть найбільший ефект, якщо гармоніюватимуть з обраним шляхом. І не слід применшувати значення нашої науки. її «завтрашній день» далі, ніж в інших галузей знання, вона стане потрібна пізніше за інші, але таки стане, коли ми зможемо безпосередньо взятися до людини. Наш організм-це історично створена найскладніша комбінація еволюційних нашарувань од риби до вищих ссавців. Зрозуміти біологію людини по-справжньому, не вивчаючи всіх еволюційних східців, не можна. А від цього цілком залежить медицина майбутнього, збереження людини як виду і ще багато чого. Ці питання поки що далекі від нас, але наближаються з кожним днем. І ми готуємо для них точну основу знання. Кинути нашу справу не можна ще й тому, що людині, яка будує майбутнє, потрібний високий рівень культури, знання й широкий світогляд. Наука має свої закони розвитку, що не завжди збігаються з практичними вимогами сьогоднішнього дня. І вчений не може бути ворогом сучасності, проте й не може жититількисучасністю. Він мусить іти попереду, щакше він залишиться тільки чиновником, без сучасності — фантазер, без майбутнього — тупак. А ще Петро Великий це добре розумів. Пригадайте його указ про неодмінне збирання викопних кісток — і це за тих важких часів, у бідній і безкультурній країні!

Давидов погасив цигарку і з неуважності кинув її на підлогу. Аспіранти цього не помітили. Женя перехилилася боком через стіл і дивилася на Давидова. Тамара стояла з переможно піднесеною головою, а Михайло похмуро потупився.

— Тепер про інший бік вашого питання, — вів далі Давидов. — Тут теж не слід перебільшувати. Говорити про загибель цивілізації і безнадійно опускати руки не можна — так роблять багато інтелігентів на Заході, намагаючись виправдати свою бездіяльність. І без того тепер там культура дуже відстає від техніки. Люди здобувають дедалі більшу владу над природою, забуваючи, що треба виховувати й переробляти саму людину, яка часом недалеко відійшла від своїх предків за рівнем суспільної свідомості. А ви, радянська молодь, хочете бути бійцями за культуру, за майбутнє щастя людства. Тож вірте у могутність нашої країни і без вагання йдіть обраним шляхом! Можливо, що попереду, хоч, може, й не дуже скоро — нова грізна війна, вирішальний бій старого з новим. Роблячи нашу справу, ми боротимемось за нашу культуру. Благородне завдання — відстояти її од варварства, озброєного останнім словом техніки. Далі, чи уявляєте ви собі як слід, що таке тепер атомна енергія? Більша частина елементів з числа всіх дев’яноста двох мають надзвичайно стійкі ядра. Щоб їх розбити, треба витратити енергії більше, ніж ми одержимо від їхнього розпаду. І це не випадково. За мільярди років формування нашої планети, як і інших планет, у процесах зміни матерії стався ніби добір — усе нестійке розпалося, перейшло у стійкі форми. Тепер ми підійшли до використання ланцюгових реакцій в останніх елементах менделєєвської таблиці, найважчих за своєю атомною вагою. Це теж не випадково — найважчі елементи дуже багаті на нейтрони і легко розпадаються, здійснюючи ланцюгову нейтронну реакцію[15]— єдину, яку ми тепер можемо технічно використати. І цей розпад зовсім не слід уявляти собі як цілковитий розпад усього атома. Атом важкого елемента ніби розколюється на дві частини, і кожна з них дає стійкі елементи середини менделєєвської таблиці. При цьому частково вивільняється енергія. Тут іще дуже далеко до повного розпаду і так само далеко до ланцюгової реакції із стійкими елементами.

Поки що наше опанування атомної енергії зводиться до використання ланцюгових реакцій із нестійкими ізотопами урану й торію, а також реакції переходу ізотопу водню — тритію в гелій у дуже складних умовах водневої бомби. Можна, як ви знаєте, збільшити атомну вагу урану й одержати штучні елементи, що вже виходять за межі таблиці, — нептуній і плутоній, дев’яносто третій і дев’яносто четвертий штучні елементи. Уран можна змінювати й далі, створюючи елементи дев’яносто п’ятий і дев’яносто шостий — америцій та кюрій, і так далі — до сотого й більшого номера.

Усі вони нестійкі, швидко розпадаються. Енергія розпаду плутонію і є пальним для атомних мирних машин та вибуховою силою атомних бомб, так само як і енергія нестійких форм урану — ізотопів двісті тридцять п’ять і двісті тридцять три. Немає сумніву, що в процесах перетворення матерії раніше існували елементи типу нептунію, важчі, ніж уран, але згодом вони перейшли у стійкі форми основних дев’яноста двох. Тому уран ми можемо розглядати як рештку цих надважких елементів, що збереглася внаслідок своєї розпорошеності. До того ж він зустрічається у горішніх зонах земної кори, де він стійкий в умовах порівняно невисоких температур і тисків. Уран і, певно, другий близький до нього важкий елемент — торій — поки що залишаться основою атомної енергії, бо між використанням уранової здатності розпадатися і використанням енергії речовини інших елементів лежить технічна безодня, яку ми навряд чи дуже скоро подолаємо. Але уран і торій — найрідкісніші елементи, їхні запаси в світі невеликі. Звідси виходить, що нагромаджувати запаси атомної енергії ми можемо ще дуже обмежено…

— Вас до телефону, Ілле Андрійовичу, — виклик з міжміської, — почувся голос за дверима.

— Зараз, зараз! — Давидов болісно наморщив лоба. — Ось те, що я хотів розповісти вам про атомну енергію… Урану небагато, його запаси можна витратити дуже швидко. Тому, дивлячись у майбутнє, ми повинні вишукувати великі запаси цієї дорогоцінної речовини. І ми… — Професор раптом замовк, погладжуючи скроні і звівши застиглий погляд поверх голів своїх співрозмовників. — Великі запаси урану… недогарки формування планети, — тихо забубонів Давидов. — Так…

Професор наче похлинувся й швидко вийшов із аспірантської кімнати.

— Що це сталося з Іллею Андрійовичем? — вигукнула Тамара, порушуючи загальне розгублене мовчання. — Я можу поклястися, що він мало не сказав чорного слова!

— Що ти вигадуєш, Тамаро! — обурено заперечила Женя. — Просто його перебили цим клятим телефоном. І все нам зіпсували… Так цікаво він говорив!

— Запевняю тебе, з ним щось сталося. З-за шафи тобі не було видно. Він змінився на лиці, наче привида побачив.

— Так, так, Томо, — підтримав Михайло, — я теж помітив. Може, йому спало на думку щось цікаве?

Михайло мав рацію. Давидов ішов коридором, і всі його думки зосередились навколо раптового здогаду.

Вчений пригадав, як два роки тому, вражений страхітливою хвилею, що зруйнувала острів, він удивлявся з борту пароплава в океанську глибочінь і в мозку його формувалася ще несмілива ідея про сили, які спричиняють рух земної кори. Відтоді він увесь час добирав факти і міркував, поступово переходячи від оцих явищ сучасності до незрівнянно грандіозніших у часі і просторі горотворних процесів минулого. І тепер чи ж не сама доля дає йому в руки доказ слушності його припущень?

Давидов узяв трубку. Відповіді не було, та він механічно і далі тримав її біля вуха, думаючи про своє. Двадцять років мучила Давидова загадка «полів смерті» динозаврів у Середній Азії. Уздовж підніжжя Тянь-Шаню простяглися казкові скупчення кісток величезних ящерів. Мільйони особнів, найрізноманітнішого віку, поховані тут. Та раніше ці кладовиська були куди більші, бо їх розмило за третинного періоду, коли гори все ще підіймалися. Що могло спричинити таку масову загибель саме в тому місці? Не вимерло ж усе раптом з якихось невідомих причин? Ні, масова згуба динозаврів збіглась у часі з початком великої альпійської епохи горотворення, коли звелися хребти Тянь-Шаню, Гімалаїв, Кавказу та Альп. Збіглась і в просторі, територіально. Тоді, сімдесят мільйонів років тому, наприкінці крейдяного періоду, ці хребти поволі спучувались у ряди паралельних складок — саме так, як це відбувається тепер на Тихому океані. Різниця була тільки в тому, що тяньшанські складки крейдяного періоду утворювались не в океані, а на суходолі, по краях моря, і цю місцевість населяли наземні тварини. Крім того, в крейдяну епоху утворення складок відбувалось у куди більших масштабах, ніж тепер. Одні й ті самі процеси утворення гір тоді і тепер породжені силами розпаду надважких елементів у глибинах земної кори. Якщо таке припущення правильне, то чому б не повірити, що енергія атомних реакцій в деяких місцевостях коли-не-коли проривалася назовні, хоча б у вигляді потужного випромінювання. Утворювався великий район, де гинуло все живе, а також і ті тварини, які йшли сюди з інших районів. Треба перевірити кістки динозаврів на радіоактивність!

Ніщо, звичайно, не могло застерегти безглуздих ящерів від неминучої загибелі. Дрібніші рештки не збереглися в процесах розмивання, а міцні, величезні кістки динозаврів і тепер дивують нас надзвичайною кількістю. Такий збіг не випадковий!..

«А що, коли не випадковий і інший збіг? Чому ми знайшли сліди зоряних прихідців теж у зоні горотворення тих часів? Потужне випромінювання, згубне для динозаврів, яке, звичайно, може відчути прилад, почалося на тисячоліття раніше. Тож, якщо «вони» блукали там, де згодом сталася масова загибель динозаврів, це може означати, що «вони» шукали джерела атомної енергії… А коли це так, то ось два дуже важливих висновки: перший — нам треба шукати сліди зоряних прихідців, цих небесних гостей Землі, уздовж Тянь-Шаню і Гімалаїв — зон наймолодшого горотворення на Землі, саме там, де ми їх і шукаємо. Другий — якщо горотворні процеси та вулканізм виникають тому, що в земній корі час од часу створюються концентрації надважких елементів, які вступають у ланцюгову реакцію, то, певно, можна знайти залишки тих концентрацій на доступних нам глибинах земної кори у відповідних географічних районах… От якби пощастило знайти ще раз сліди небесних гостей у зонах горотворення, то я був би вже певний, що…»

— Розмовляйте! — несподівано почувся в трубці голос. — З’єдную з Алма-Атою!

Давидов здригнувся, перебіг думок раптом спинився. Алма-Ата могла повідомити важливі новини з будівництва каналів.

Далекий, але виразний голос назвав його ім’я. Давидов упізнав ученого секретаря Геологічного інституту.

— Ілле Андрійовичу, вранці дзвонив Старожилов з будівництва номер п’ять. Там виявлено кістяки динозаврів, — чи то пошкоджені, чи то непошкоджені — я не зрозумів, бо погано було чути. Старожилов просив мене поговорити з вами. Він вважає, що вам конче треба приїхати. Що йому переказати?

— Перекажіть, що вилечу завтра літаком! — швидко сказав Давидов.

— У мене є ще до вас дві справи, — вів далі секретар, — та якщо ви будете у нас, тут поговоримо. Отже, чекаємо. Привіт!

— Велике, велике вам спасибі! — радісно гукнув у трубку Давидов. — Привіт усім… До побачення!

Давидов поспішив до Кольцова, попросивши завгоспа замовити квиток на літак.

Розділ третій
ОЧИМА РОЗУМУ

Дорога звивалася берегом вузької річки. Високі схили ущелини, що стрімко збігали до річища обабіч його, схрещувалися вдалині між собою.

Найближчий схил суворо чорнів у тіньовій смузі ліворуч; виразні стріли ялин вишикувалися уздовж вищербленого скелястого ребра. Дальші схили вгору по долині щораз світлішали, а найдальші, оповиті перлистим серпанком, здавалися легкими. Трохи осторонь височів засніжений шпиль, який вдалині переходив у могутній гребінь. Його сірим кам’янистим схилом сповзав подовжними білими смугами сніг, а вгорі, де сліпуче чиста товща снігу згладжувала скелясті виступи, поволі пливла велика густа хмара, наче біла баржа, що тягла своє широке днище сніжним полем сідловини хребта.

Дорога обминула стрімке урвище і почала підійматися до перевалу. Машина нагріваючись вила; чистий холодний вітер бив навстріч і вривався гострими струменями в щілини ледь опущених вікон.

Давидов не помітив, як піднялись на перевал, і зрозумів це, коли стихнув мотор. Машина помчала вниз, туди, де розгорталась велика, рівна, як стіл, долина, оточена потрійним кільцем гірських уступів.

Унизу, то зриті чудернацькими водориями, то виступаючи вузькими вежами й округленими банями, простяглись червоні пісковики і глини. Другий виступ масивних порід був по-мережений щетинистими стрічками гірських ялин, що здавалися майже чорними на сіро-фіолетовій поверхні схилів. І понад усім, переможно сяючи своєю неприступною білістю, тягнувся пилчастий ряд снігових верховин, наче стіна велетенського замка, що надійно огородила долину.

А там, унизу, виразно було видно борозну, що розпорола рівний степ, величезну греблю, купи землі, глибокі улоговини, будиночки селища і ряди довгих білих наметів.

Давидов уже звик до видовища великої будови, яке спершу дуже вражало його, та зараз він схвильовано дивився на ажурні плетива каркасів бетонних конструкцій. Тут, певно, і є головна гідростанція.

В одній улоговині виявлено кістяки динозаврів — кладовище, яке утворилося тоді, коли навколо ще не громадилися ці високі гори. Вони звелися пізніше — завдяки силам потужних атомних реакцій, що відбувалися в глибинах земної кори. Та випромінювання могло привабити зоряних прихідців, які шукали запасів атомної енергії…

Машина спинилася біля довгого вибіленого будинку.

— Приїхали, товаришу Давидов, — сказав шофер, одчиняючи дверцята. — Трішки закуняли? Дорога гарна, можна спати…

Давидов отямився, виліз із машини й побачив Старожилова, який поспішав до нього. Вилицювате обличчя наукового співробітника заросло до очей густою щетиною, сірий робочий костюм увесь просяк жовтою пилюкою. Голубі очі його радісно сяяли.

— Начальнику (колись Старожилов, ще студентом, багато їздив з Давидовим і відтоді уперто називав його начальником, ніби відстоював своє право на похідну дружбу), я вас, певно, порадую! Довго чекав — і дочекався! Відпочиньте, поїжте, і поїдемо. Це крайня південна улоговина, з кілометр звідси…

— Та ні, я не стомився. Везіть! — перебив Давидов.

Старожилов іще радісніше посміхнувся.

— Чудово, начальнику! — вигукнув він і вліз до машини, намагаючись не помічати шофера, який скоса невдоволено дивився на Старожилова, очевидно, не вірячи, що в того чистий одяг.

— Ми натрапили на рештки динозаврів одразу ж, як добралися до потужного шару еолового[16]твердого піску, що вклинився з півдня, — поспішав розповісти Старожилов. — Спочатку ми виявили кілька окремих кісток, далі викопали величезний кістяк моноклона,[17]він чудово зберігся. Череп його був пробитий — так, наскрізь пробитий! Ілле Андрійовичу, як ви гадаєте… Вузенька овальна дірочка!

Давидов зблід.

— І що далі? — ледве вимовив він.

— Далі на великій площі нічого не трапилось. А позавчора біля самої межі улоговини знову знайшли кістки — купою, не роз’єднані. Враження таке, що лежать разом кілька кістяків. Дивно: хижаки й травоїдні вкупі. По задній лапі я впізнав великого карнозавра,[18]і тут-таки стирчать ратиці якогось цератопса.[19]Деякі кістки поламані, ніби від удару страшенної сили. Я не наважився розкопувати цю купу без вас… Сюди, праворуч, треба там з’їжджати на дно, — звернувся Старожилов до шофера. — І ліворуч.

За кілька хвилин Давидов схилився над величезним кістяком, що його білі кістки вирізнялися на жовтому піску. Старожилов старанно розчистив його зверху, вкрив, аби краще зберігся, лаком і залишив до приїзду Давидова.

Давидов пройшов біля випростаного хвоста й конвульсійно скорчених лап, опустився навколішки над величезною бридкою головою з довгим, схожим на кинджал рогом, що увінчував дзьобоподібний писок.

Кістяні кільця, що колись захищали очі, збереглися в порожніх орбітах черепа і надавали страховиську виразу назавжди застиглої люті.

Професор швидко знайшов нижче лівого ока овальний отвір, такий самий, як у кістяках із Сікану, знайдених Тао Лі. Він пронизував череп наскрізь і виходив на тім’ї, позаду правої орбіти, ще не звільненої від породи.

Так, безперечно, «вони» були й тут! Рішення шукати в межах Радянського Союзу було правильне. Але які ще сліди прихідців можна виявити, та й чи залишились ті сліди?

Давидов оглянув край купи кістяків, виявленої в стіні улоговини. На викопаних уже кістках не було ознак поранень. Переломи, про які розповідав Старожилов, виявилися посмертними. Кістки поламало вже пізніше в пісках, коли, як пе часто буває, осідала й твердішала порода.

Давидов наказав зняти породу над купою кісток і поступово розчищати кістки згори, одразу по всій площині звалища.

— Треба захопити якнайширше, щоб оконтурити все навколо, — із сумнівом у голосі вимовив професор, — але в нас не вистачить коштів розкопати таку величезну площу. Тут треба зняти тисяч п’ять кубометрів.

— Даремно турбуєтесь, начальнику! — широко усміхнувся Старожилов. — Робітники так зацікавились тут знахідками рогатих «крокодилів», як вони їх називають, що самі запропонували мені допомогти «розкидати як слід» це місце. Так і сказав один бригадир на моїй доповіді. Післязавтра — неділя, і розкопувати вийдуть дев’ятсот чоловік.

— Дев’ятсот?! Єхидна сила! — вигукнув Давидов.

— Та ні, не єхидна, а просто — сила! — гордо відповів Старожилов. — Адміністрація дає нам чотирнадцять екскаваторів, транспортери, вантажні машини — одне слово, все потрібне. Таку площу розкопаємо, що в історії й не чули!

Професор аж крякнув із захвату. Праця, некорислива й могутня, в усій своїй величі йшла на допомогу науці. Давидов відчув небувалу впевненість в успіхові своїх пошуків. Десятки тисяч тонн землі, що ховали наукову таємницю, тепер здавалися зовсім не такими страшними. Забувши про всі сумніви, труднощі й знегоди, Давидов здався собі неймовірно дужим. З такою підтримкою він примусить заговорити ці нерухомі маси пісків, що мертво пролежали сімдесят мільйонів років… Давидову навіть не спало на думку, що розкопки можуть не дати наслідків. Цього він не міг зараз уявити собі. Надто тепер, коли за півтораста метрів позаду лежав кістяк ящера, убитого людською зброєю…

— Намічайте площу розкопок, начальнику! — почувся голос Старожилова. — Майте на увазі, що межа еолових пісків іде навскіс, од північного заходу до південного сходу. Ліворуч уклинюється смуга пісків річкового походження.

Професор вибрався на схил улоговини і довго дивився, міркуючи й підраховуючи, на дільницю незайманого степового грунту, що тяглася до гірських відногів.

— А що, коли ми візьмемо квадрат он від того стовпа праворуч і сюди?

— Тоді лівий кут зачепить річкові піски, — заперечив Старожилов.

— Чудово! Я саме й хочу, щоб ми пройшлися берегом давнього потоку. Біля колишньої води… Ну, то виміряймо й поставмо тички. Рулетка у вас із собою?

— Навіщо рулетка? Кроками виміряємо, не скупіться, начальнику! Адже зйомку зробимо після того, як розриємо.

— Постараюсь не скупитися, — усміхнувся професор ентузіазмові співробітника. — Починаймо. Йдіть он туди, до пагорбка… Я хочу встигнути сьогодні дати телеграму професорові Шатрову.

…На місці, де дванадцять днів тому Давидов з помічником міряли кроками грудкуватий полиновий степ, тепер був величезний котлован дев’ять метрів завглибшки. Вітер крутив у ньому стовпи куряви, що здіймалася із зрівняної й підсохлої поверхні щільно зле-жаних крейдяних пісків. Уздовж східного краю котлована жовта барва порід змінювалася, переходила у сіру, сталеву. Старожилов ходив з одного краю в інший, керуючи загоном своїх помічників, які пересипали й перекопували піски, вивільняли знайдені кістяки. Давидов викликав із Москви всіх інститутських препараторів і своїх чотирьох аспірантів, відкликав з будівництва номер два науковця, що працював там. Тридцять робітників під наглядом усіх десяти співробітників перебрали товщу пісків із кістками, посуваючись чимраз ближче до межі сірих порід, де траплялися тільки уламки кісток і великі скам’янілі стовбури шпилькових дерев.

Палюче сонце немилосердно пекло згори, пісок був гарячий, та люди, захоплені своєю роботою, наче й не помічали цього.

Давидов спустився у котлован і зупинився біля великого нагромадження кісток, знайденого ще в улоговині. Там виявилося шість кістяків динозаврів, що переплелисяісвої-ми кістками. За шістдесят метрів на схід було викопано кістяк велетенського хижака, він самотньо лежав неподалік од межі річкових пісків. Поблизу нього знайшли ще три кістяки невеликих хижих ящерів завбільшки з собаку. Більше нічого не було знайдено на всій площині котлована, не знайшли й кісток, пробитих таємничою зброєю. Давидов стривожено оглядав розкопану частину котлована, ніби підраховував шанси, які ще лишалися.

— Ілле Андрійовичу, ходіть до нас, — почувся Женин голос, — ми знайшли черепаху!

Давидов обернувся й повільно пішов на голос. Женя й Михайло другий день обкопували й розчищали величезну голову хижого динозавра з роззявленою пащею, повну страхітливих зігнутих зубів.

Женя вибралася з ями назустріч професорові, зіщулилась од болю в затерплих ногах, але відразу ж радісно усміхнулася.

Біла хустка підкреслювала засмаглість її обличчя, вкритого дрібнесенькими росинками поту.

— Ось тут, — вказала Женя препарувальним інструментом у глибину ями, — черепаха. Вона лежить майже під черепом. Спускайтесь до нас! — І дівчина легко стрибнула вниз. — Я розчистила зверху карапакс,[20]— провадила Женя. — Він дуже дивний — з якимсь перламутровим полиском, та й скульптура незвичайна.

Давидов ледве зігнув своє масивне тіло в тісній траншеї і зазирнув під велетенський череп хижого динозавра. Із вогкуватої і через це темної породи виступала маленька баня близько двадцяти сантиметрів упоперек. Поверхня цієї бані була поцяткована орнаментом з ямок та рівчачків, що зберігали сліди радіального розташування. Колір кістки був незвичайний — темно-фіолетовий, майже чорний, він дуже відрізнявся од білих кісток ди-нозаврового черепа. Незвичайний був і перламутровий полиск цієї дивної кістки — рівна, наче полірована, вона тьмяно відсвічувала в тіні на дні ями.

У Давидова все попливло перед очима. Крекчучи, він наблизив лице до дивної знахідки, дуже обережно зчистив піщинки пучками пальців. Професор помітив між окремими кістками шов, який проходив посередині бані, і другий, що перетинав її впоперек, ближче до одного краю.

— Покличте мерщій Старожилова! — підвів Давидов налите кров’ю обличчя. — І робітників сюди!

Жені передалося хвилювання вченого. Дзвінкий голос дівчини полинув над перекопаними пісками. Старожилов прибіг блискавично, як здалося Давидову, що захоплено розглядав дивну знахідку.

Терпляче, повільно й обережно професор та його співробітник почали знімати породу навколо темно-фіолетової баньки. З боків кістка не ширшала в глибину, стінки бані ставали стрімкими і перетворювались у неправильну, трохи сплющену півкулю. Розчищаючи знахідку, Давидов раптом відчув, що препарувальна голка занурилась у піддатливий крихкий пісок, ніби кістка кінчалась у цьому місці. Деякий час професор обережно намацував її край і, нарешті наважившись, обертальним рухом голки швидко розпушив грунт. Пісок змели м’якою щіткою. Нижчий край кістки тут був закруглений і грубший, він врізувався в стінку півкулі двома широкими дужками.

Вигук, що вирвався з широких грудей Давидова, примусив здригнутися співробітників, які з’юрмилися навколо нього.

— Череп, череп! — заволав професор, упевнено розчищаючи породу.

Справді, звільнені від породи великі порожні очні ямки окреслились зовсім виразно. Тепер добре вирізнялося широке й круте чоло. Загадкова баня була просто верхньою частиною черепа, схожого на людський, трохи більших, ніж у середньої людини, розмірів.

— Попався, небесний звіре чи людино! — з безмежним задоволенням вимовив професор, насилу розігнувся і потер скроні.

Голова йому запаморочилася, він важко притулився до стіни ями. Старожилов поспішно схопив професора за лікоть, але той нетерпляче зупинив його:

— Дійте! Приготуйте велику коробку, вату, клей — череп треба якнайшвидше вийняти. Очевидно, він міцний. Відокремлюйте обережно — далі в глибині повинен бути кістяк, його кістяк. Хай робітники знімають шар за шаром увесь грунт навколо. Динозаврів кістяк одразу ж розібрати й винести. Перекопайте усе — кожний сантиметр цієї дільниці. Весь пісок треба просіяти…

Шатров поспішав довгим інститутським коридором, не озиваючись на привітання зустрічних співробітників. Він опинився перед тими ж дверима, в які входив із коробкою китайського вченого два з половиною роки тому. Але тепер Шатров не гаявся біля входу, не посміхався лукаво, перш ніж здивувати друга несподіваним приїздом. Із суворим, зосередженим обличчям він убіг прямо до кабінету.

Давидов одразу ж відклав набік папір, що на ньому записував якісь розрахунки.

— Олексо Петровичу! Ви просто дипкур’єр! — загув він ніби в діжку. — Для вас така швидкість навіть непристойна… Коли ви одержали мого листа з описом усіх обставин знахідки?

— Учора вранці. Виїхав о п’ятій. Та, далебі, я серджуся на вас. Начебто ви не могли повідомити мене раніше! Навіщо було писати вже post factum? То ви шаленіли, вимагаючи від мене уявну подобу небесного звіра, а коли знайшли його, мовчали до кінця розкопок! Шатров роздратовано смикнув плечем і забігав по кабінету.

— Не сердьтесь, Олексо Петровичу! Я теж хотів зробити вам сюрприз. Що з того, якби ви дізналися на два тижні раніше? Тільки хвилювалися б та нудились, знемагаючи з нетерпіння в своєму Ленінграді.

— Я приїхав би туди! — сердито крикнув Шатров.

— Приїхали б? — здивувався Давидов. — На розкопки? Справді ж бо, ви зовсім змінилися, а я не знав…

Шатров не витримав і усміхнувся.

— Ну, так воно краще, любий друже. Зате ви побачите небесну бестію цієї ж хвилини. — Давидов пішов до шафи, взявся за ручку, веселий, тріумфуючий. — Як це по-вашому — ок! — Давидов потягнув дверцята, вони розчинилися…

— Стривайте, Ілле Андрійовичу! — вигукнув Шатров. — Чекайте! Зачиніть!

Здивований Давидов слухняно зачинив шафу.

— Я не встиг вам надіслати свої припущення, — пояснив Шатров, — тепер я хочу потерпіти ще кілька хвилин і прочитати їх вам, перш ніж побачу череп небесного прихідця! Надзвичайно цікава перевірка: чи може наш розум передбачати далеко, чи правильний і для інших світів шлях аналогій, що виходять із законів нашої планети?

— Чудово придумали! Починайте!

Давидов, наче для певності, замкнув шафу на ключ і підійшов до столу. Шатров дістав великі аркуші паперу, списані його рівним, великим, навдивовижу чітким почерком.

— Я не читатиму всього, не терпиться, — признався він. — Переглянемо тільки загальні висновки. Пам’ятаєте, ми дійшли згоди, що схема тваринного життя, яка грунтується на білковій молекулі та енергії кисню, має бути спільна для цілого Всесвіту. Ми згодилися, що речовини, які складають організм, використані не випадково, а через свою поширеність та свої хімічні властивості. Ми згодились також, що планета, наипридатніша для життя в будь-якій планетній системі, має бути схожа на нашу Землю. По-перше, в розумінні теплової енергії, яку одержує від свого сонця; якщо воно більше, яскравіше за наше, ця планета має знаходитись далі, якщо ж сонце менше й холодніше, умови нагрівання, подібні до умов на Землі, можуть бути на ближчій до нього планеті.

По-друге, ця планета повинна бути досить велика, щоб тяжінням своєї маси утримати навколо себе досить потужну атмосферу, яка захищає від холоду світового простору і космічних випромінювань. І не завелика, щоб вона могла втратити за часів далекої стадії свого існування, ще в розжареному стані, значну частину газів, молекули яких розвіялися б у світовому просторі, інакше-бо довкола планети створиться надто густа атмосфера, непроникна для сонця й насичена отруйними газами.

По-третє, швидкість обертання навколо своєї осі теж повинна бути близькою до швидкості обертання Землі. Якщо обертання дуже повільне, то створяться умови, смертельні для життя: один бік перегріється, а другий надто охолоне; якщо ж воно дуже швидке — порушаться умови рівноваги планети такої величини, вона втратить атмосферу, сплющиться і кінець кінцем розлетиться на шматки.

Ergo — сила тяжіння, температура й атмосферний тиск на поверхні такої планети мають бути, по суті, приблизно такі, як на нашій Землі.

Такі основні передумови. Отже, вся суть в основних шляхах еволюції, що формують розумну істоту. Яка вона? Що потрібно для розвитку великого мозку, для його незалежної роботи, для мислення? Перш за все, мають бути розвинені добре органи чуття, і з них найбільше-зір, зір двоокий, стереоскопічний, що може охоплювати простір, точно фіксувати предмети, які містяться в ньому, створювати точне уявлення про їхню форму й розташування. Зайве казати, що голова повинна міститися на передньому кінці тіла, який несе органи чуття, а вони знову мають бути якнайближче до мозку заради економії в процесі передачі подразнення. Далі, розумна істота повинна добре пересуватися, мати складні кінцівки, здатні виконувати роботу, бо тільки завдяки праці, завдяки трудовим навичкам поступово усвідомлюється навколишній світ і тварина перетворюється на людину. При цьому розміри розумної істоти не можуть бути маленькі, бо в маленькому організмові немає умов для розвитку могутнього мозку, немає потрібних запасів енергії. До того ж маленька тварина надто залежить від незначних випадковостей на поверхні планети: вітер, дощ і таке інше — для неї вже катастрофічне лихо. А щоб усвідомлювати світ, треба бути певною мірою незалежним од сил природи. Тому розумна тварина повинна бути рухлива, дужа і достатніх розмірів, ergo — мати внутрішній кістяк, як у наших хребетних тварин. Надто велика вона теж не може бути: тоді порушуються оптимальні умови стійкості й пропорційності організму, конче потрібні для колосального додаткового навантаження —мозку.

Я щось довго говорю… Коротше, розумна істота повинна бути хребетна, мати голову і бути завбільшки приблизно, як ми. Усі ці риси людини не випадкові. Адже мозок може розвиватися тоді, коли голова не є знаряддя, не обтяжена рогами, зубами, могутніми щелепами, не риє землі, не хапає здобич. Це можливо, коли в природі є досить їстівної рослинної їжі, наприклад, для нашої людини велику роль відіграла поява плодових рослин. Це звільнило її організм од нескінченної потреби їсти рослинні маси, на що були приречені травоїдні, а також од долі хижаків — ганятися за живою здобиччю й убивати її. Хижа тварина, хоч і годується поживним м’ясом, повинна мати знаряддя нападу і вбивства, яке заважає розвиватися мозкові. Коли ж є плоди, щелепи можуть бути порівняно слабкі, може розвинутись велика баня мозкового черепа, яка перевершує писок. Тут можна ще дуже багато сказати про те, які мають бути кінцівки, та воно зрозуміло й так: вільність рухів і здатність тримати знаряддя, користуватися знаряддям, виготовляти знаряддя. Без знаряддя немає і не може бути людини. Звідси останнє. Призначення кінцівок повинно бути поділене: одні мають виконувати функцію пересування — ноги, інші мають бути органами хапання — руки. Усе це поєднано з тим, що голова повинна підвестися від землі, інакше ослабне здатність сприймати навколишній світ.

Висновок: форма людини, її вигляд як розумної тварини не випадковий, він найбільше відповідає організмові з великим, здатним мислити мозком. Між ворожими життю силами Космосу існують лише вузькі коридори, які використовує життя, і ці коридори суворо обумовлюють його подобу. Тому будь-яка інша розумна істота повинна мати у будові багато рис, схожих із людськими, надто в черепі. Так, череп безумовно має бути схожий на людський. Отакі, загалом, мої висновки. — Шатров замовк. Нетерпіння, яке він стримував, прорвалося: — Тепер давайте небесного звіра, мерщій!

— Зараз! — Давидов зупинився біля шафи. — Мушу сказати, Олексо Петровичу, що ви маєте велику рацію. Це прекрасно! В такі хвилини відчуваєш, яка могутня наука, яке чудове людське мислення…

— Гаразд, зараз побачимо. Давайте його…

Давидов вийняв із шафи широкий лоток. Перед Шатровим лежав дивний темно-фіолетовий череп, помережаний орнаментом з ямок та рівчачків. Могутнє кістяне склепіння — вмістилище мозку — було зовсім схоже на людське, так само як і величезні орбіти, спрямовані вперед і поділені вузьким кістковим містком перенісся. Цілком людськими були і кругла крута потилиця і коротка, майже прямовисна лицева частина, що сховалася під велике, насунуте на неї чоло. Але там, де в людини виступають носові кістки, була трикутна ямка. Від її основи гостро висувалася вперед верхня щелепа, схожа на дзьоб, трохи зігнута скраю внизу. Нижня щелепа відповідна до верхньої і теж не мала й натяку на зуби, її суглобові кінці впиралися майже горизонтально в ямки по краях широких відростків, що спускалися вниз перед великими круглими отворами по боках черепа, під скронями.

— Він міцний? — тихо спитав Шатров і, коли Давидов ствердно кивнув головою, взяв череп у руки… — Замість зубів, певно, гострий роговий край щелепи, як у черепахи? — спитав Шатров і, не чекаючи відповіді, мовив далі: — Будова щелеп, носа, слухового апарата досить примітивна… Ці ямки на кістках, уся скульптура доводять, що шкіра дуже щільно прилягала до кістки, без підшкірного м’язового шару. Така шкіра навряд чи могла мати волосся. А окремі кістки… в них, звичайно, слід розібратися, та гляньте: щелепа з двох кісток, що теж примітивніше, ніж у людини.

— Отже, їхній еволюційний шлях до розумної істоти був коротший, — додав Давидов.

— Саме так. Там, на їхній планеті, могло бути трохи інше природне оточення, інший хід геологічних процесів, інші умови природного добору… Цікаво, чи ви дослідили склад цієї кістки?

— Точно — ні. Але все ж таки знаю, що вона в основному не з фосфорнокислого кальцію, як у нас, а…

— З кремнію? — швидко перебив Шатров.

— Маєте рацію. І це зрозуміло: кремній за хімічними властивостями великою мірою подібний до вуглецю і цілком може бути використаний у біологічних процесах.

— Але кістяк? Кістки? Невже нічого не знайшли?

— Абсолютно нічого, крім… — Давидов витягнув із шафи другий лоток, — оцього…

Перед Шатровим опинились два невеликі металеві уламки і круглий диск близько дванадцяти сантиметрів у діаметрі. Маленькі уламки мали грані однакових розмірів; загалом, кожний уламок скидався на зрізану семигранну призму.

Метал своєю вагою нагадував свинець, але відрізнявся великою твердістю й жовто-білим кольором.

— Відгадайте, що воно таке, — запропонував Давидов, підкидаючи на долоні важкий шматочок.

— Звідки я знаю? Сплав який-небудь… — пробурмотів Шдтров. — Проте, коли ви питаєте, певно, щось не зовсім звичайне.

— Так, це гафній, рідкісний метал, схожий за фізичними властивостями на мідь, але важчий і далеко тугоплавкіший. І в нього є ще одна дуже цікава властивість: велика здатність вилучати електрони за високих температур. Це дещо означає, надто коли ви ще глянете на це дивне дзеркало.

Шатров узяв металевий диск, теж дуже важкий. Дисковий край був закруглений і мав одинадцять глибоких зарубок, розміщених по колу диска на однаковій відстані. З одного боку дискова поверхня була дещо увігнута, відполірована і дуже тверда. Це був прозорий, наче скло, шар, під яким видно було чистий сріблясто-білий метал, з одного кінця роз’їдений рудою іржею. Прозорий шар було охоплено кільцем твердого синьо-сірого металу, з якого, власне, був і весь диск. На зворотному боці диска, в центрі, виднілося кружальце з такої ж прозорої речовини, вкритої матовою сугою, з опуклою, а не увігнутою, як на тому боці, поверхнею. Діаметр цього кружальця не перебільшував шести сантиметрів. Навколо нього був той самий синювато-сірий метал, по якому кільцем ішли вирізані чи вибиті зірочки з різною кількістю променів, — од трьох до одинадцяти. Ці зірочки не мали очевидного порядку, але були розмежовані двома спіральними лініями, вписаними одна в одну.

— Метал, з якого зроблено диск, — тантал, твердий, надзвичайно стійкий, — вів далі Давидов. — Прозору плівку зроблено з невідомої хімічної сполуки. Простий якісний аналіз не дав результатів, а складніше дослідження я ще не встиг зробити. Але метал під плівкою — це індій, чудовий метал.

— Чому саме? — одразу спитав Шатров.

— Цей метал і в наших приладах — кращий показник наявності нейтронного випромінювання. А що то індій, я знаю точно, бо наважився висвердлити ось тут для аналізу…

— А зірочки — це ж письмена, чи що воно таке? — схвильовано спитав Шатров.

— Можливо — письмена, можливо — цифри, а може й схема приладу. Але боюсь, що цього ми ніколи не розгадаємо.

— І то все?

— Все. Хіба вам мало, ненаситний ви чоловіче! І без того у ваших руках таке, що все людство схвилюється.

— Та чи все ви там перекопали? — не вгамовувався Шатров. — Чому з черепом немає кістяка? Неймовірно, щоб його не було… кістяка…

— Кістяк, звичайно, був — адже у безкіст-кової істоти не могло бути й черепа. Перекопано геть усе, навіть пісок просіяно. Та навряд чи там збереглося щось іще…

— Чому ви такі впевнені, Ілле Андрійовичу? Що надає вам права…

— Звичайне міркування. Ми натрапили на рештки катастрофи, яка сталася сімдесят мільйонів років тому. Якби не було катастрофи, ми ніколи не знайшли б черепа і взагалі якихось решток, крім цих убитих динозаврів. На них, безперечно, ми ще будемо натрапляти. Я певен, що «вони», — Давидов показав на череп, який незрушно спрямовував на друзів свої орбіти, — були у нас дуже недовго… кілька років, не більше… і знову полетіли до себе. Як я дійшов такого висновку, про це далі. Гляньте сюди, — Давидов розгорнув великий аркуш міліметрівки, — ось план розкопок. «Він», — професор вказав на череп, — був приблизно тут, на узбережжі річкового потоку, з якимсь своїм приладом і зброєю, що, певно, діяла на атомній енергії. «Вони» знали її й, очевидно, користувалися нею — у цьому немає сумніву, це доводить взагалі «їхня» присутність тут. З допомогою зброї «він» убив моноклона з великої відстані. Очевидно, динозаври «їм» добряче докучали. Далі «він» зайнявся якимсь ділом, а велетенський хижий ящер напав на нього. Чи «він» загаявся, скористатися зброєю, чи вона зіпсувалася, ми не знаємо. Зрозуміло тільки одне: хиже чудовисько вбито за кілька кроків од цього небесного прихідця і, мертве, впало просто на «нього». «Його» зброя або зламалася або вибухнула. Коли прилад зламався, то схований у ньому заряд енергії звільнився, і, певно, утворилося невелике поле смертоносного випромінювання. В тому полі загинуло кілька динозаврів, що випадково потрапили в нього, — ота купа кістяків. На другий бік, сюди, з півдня, випромінювання не поширювалося або було слабкіше. Звідси підкралися дрібні хижаки, що порозтягали кістки небесного прихідця. Череп лишився, — чи то був завеликий для них, чи то його придавила важка динозаврова голова. До речі, й частина стерв’ятників загинула — ось тут три маленькі кістяки. Усе це сталося на дюнному прибережному піску, і вітер дуже скоро сховав усі сліди давньої трагедії.

— А прилади, зброя? — скептично опустив кутики рота Шатров.

— Зверніть увагу — залишились шматки й частини, зроблені з надзвичайно стійких металів. Решта зникла безслідно, окислилася, розпалася, розчинилася за десятки мільйонів років. Адже метали — не кістки, вони не здатні закам’яніти, пройнятися мінеральними речовинами, цементувати навколо себе породу. Крім того, прилад могло розірвати й розкидати, коли вибухнула чи зламалася зброя, а це ще більше сприяло зникненню металевих частин.

— Схема ваша, певно, правильна, — погодився Шатров. — Тепер вам якнайшвидше треба вивчити череп, проаналізувати еволюційний шлях, відбитий у структурі кісткових елементів, і опублікувати. Адже така стаття як грім ударить!.. — Опуклі світлі очі Шатрова не могли одірватися від темного черепа небесного прихідця.

Давидов обійняв друга за плечі і легенько труснув:

— Я не опублікую опису цього черепа. Шатров здивовано смикнувся, та Давидов міцно притиснув його до себе і, перш ніж той устиг щось сказати, закінчив:

— Вивчите й опишете його ви! Вам за правом належить ця честь… Не заперечувати!.. Чи ви забули мою упертість?

— Але, але… — Шатров не знаходив слів.

— От вам і «але». Геологічний звіт про розкопки та висновки про катастрофу, де згадано імена всіх моїх співробітників, а надто тієї, яка виявила череп, — він готовий, ось він. Опублікуйте його за моїм прізвищем разом із вашим описом черепа. Так буде справедливо. Правильно, Олексо Петровичу? — Давидов перейшов на м’який, сердечний тон. — У мене є інша велика справа. Пам’ятаєте, ви вдало сказали, що одне неймовірне чіпляється до іншого і стає реальністю. Реальність перед вами — череп небесної бестії. Та ця реальність, у свою чергу, викликає інше неймовірне, чіпляється до нього, і ланцюг тягнеться далі. І я хочу протягти ланцюг далі!

— Припустімо, що так, хоч я й не розумію вас. Але тут відчувається, і дуже помітно, самопожертва. Я не можу прийняти…

— Не треба, Олексо Петровичу! Повірте, давній друже, я кажу зовсім щиро. Хіба ми не ділилися протягом усієї нашої спільної праці цікавими матеріалами? Згодом ви зрозумієте, що й тут стався такий самий поділ. Я не хочу забирати собі всього. Ми однаково дивимось на науку, і для нас обох найважливіше її рух уперед…

Розчулений Шатров схилив голову. Він не вмів висловлювати свої почуття, а надто глибокі переживання. І зараз мовчки стояв перед другом, який весело дивився на нього. Шатрова притягував череп мешканця «зоряного корабля», і він мимохіть торкнувся його рукою. Корабель зник у неймовірній глибині простору, став недосяжний ніяким силам і машинам. І все ж таки лишився його очевидний, незаперечний слід — доказ, що життя проходить неминучу еволюцію, неодмінно вдосконалюється, хоч і надзвичайно довго й важко. У цьому поступі — закон життя, неодмінна умова його існування. І коли воно не припиняється через якісь випадковості космосу, то в неминучому наслідку — народження думки, становлення людини і далі — суспільство, техніка, боротьба з грізним, могутнім Всесвітом. І ця боротьба може тривати довго, запорукою тому — прихідець з іншого світу. Якби «вони» з’явилися на Землі не тоді, а тепер, як багато нового дізналися б ми!..

Шатров обернувся до друга спокійно й відверто:

— Я приймаю вашу… пропозицію. Хай буде так. Мені, звичайно, доведеться поїхати до Ленінграда, владнати справи й спішно повернутися. Працювати треба тут. Возити таку коштовність неприпустимо… Тільки чому ви, Ілле Андрійовичу, звете його небесною бестією? Якось негарно звучить — зневажливо.

— Я просто не прибрав іще назви. Адже не можна називати його людиною, якщо дотримуватися наукової термінології. Це людина за мисленням, технікою, суспільністю, але вона створена на іншій анатомічній основі. її організм, очевидно, не споріднений з нашим. Це інший звір. От я й назвав його небесним звіром — «бестія целестіс» латиною. Можна взяти грецький корінь для родової назви — хай буде «теріон целестіс». Мабуть, так звучить краще. А справжня назва — це вже ваш клопіт.

— Але все ж таки, Ілле Андрійовичу, — помовчавши, сказав Шатров, — що ж залишається вам?

— Любий друже, я ж сказав, що протягну ланцюг далі. Давно вже я думаю про роль атомних реакцій у геологічних процесах. А тепер наше надзвичайне відкриття вивело мене з орбіти звичайного, підняло на високий рівень думки, надало сміливості у висновках, розширило межі уявлення. І я спробую довести можливість використання могутніх джерел атомної енергії в глибинах земної кори. Розробити глибинну геологію, щоб наблизити її до практичного використання… А ви, ваша справа — еволюція життя й становлення думки вже не тільки в межах нашої Землі, айв цілому Всесвіті. Показати цей процес, намалювати людям картину великих можливостей, що стоять перед ними. Розбити малодушних скептиків та убогих бузувірів, яких ще немало в науці, цією яскравою перемогою думки!

Давидов замовк. Шатров дивився на друга, наче вперше побачив його.

— Та чого ж ми стоїмо? — нарешті вимовив Давидов. — Сядьмо, заспокоймося. Я стомився.

Обидва вчені тихо сіли, закурили і, наче за командою, задумливо втупилися в череп, у порожні орбіти дивної істоти. В кабінеті запала тиша.

Давидов дивився на опукле, подзьобане дрібними ямками чоло, уявляючи собі, що колись, неймовірно давно, за цією кістяною стінкою працював великий людський мозок. Які уявлення про світ, які почуття й знання сповнювали цю дивну голову? Що зберігала пам’ять мешканця іншого світу, які образи з його рідної планети носив він по нашій Землі? Чи відчував він тугу за рідним світом, жадобу великих істин, любов до прекрасного? Які були людські стосунки там, у них, який суспільний лад? Чи досягли вони вищих його щаблів, коли вся планета є однією трудовою сім’єю, без гноблення й визиску, без дикого безглуздя війни, що марнує сили людства та енергетичні запаси планети? До якої статі належав цей гість із «зоряного корабля», що назавжди залишився на чужій для нього Землі?

Череп дивився на Давидова пусто й безсловесно, наче символ мовчання й загадки. «Ми нічого не дізнаємося про це, — думав професор, — але ми, люди Землі, теж маємо могутній мозок і можемо багато про що здогадатися. Ви з’явилися сюди. Але простори нашої Землі були заселені тільки жахливими страховиськами, втіленням безглуздої сили. Люті й безстрашні, страховиська були грізною небезпекою, а вас завітало сюди небагато. Жменька прихідців тинялася в незнаному світі, шукаючи джерела енергії, шукаючи побратимів за думкою…»

Шатров обережно ворухнувся. Його нервова натура протестувала проти тривалої бездіяльності. Він скоса глянув на задуманого Давидова, тихо взяв зі столу важкий диск і заходився розглядати дивний предмет з пильною спостережливістю бувалого дослідника. Просунувши диск у яскраве коло світла спеціальної мікроскопічної лампи, професор повертав уламок невідомого приладу навсебіч, намагаючись відшукати не виявлені ще деталі конструкції. Зненацька Шатров побачив: усередині кружальця на зворотному боці диска щось проглядало під матовою плівкою. Затамувавши віддих, учений намагався роздивитися це, підставляючи диск до світла під різними кутами. І раптом крізь мутну плівку, нанесену часом на прозору речовину кружальця, Шатрову привиділися очі, які дивилися йому пр’осто в лице. Приглушено скрикнувши, професор упустив важкий диск, і той з гуркотом упав на стіл.

Давидов підскочив, наче його підкинуло пружиною. Та Шатров не звернув уваги на розгніваного друга. Він уже зрозумів, і здогад урвав йому віддих.

— Ілле Андрійовичу, — закричав Шатров, — чи є у вас щось для полірування — дрібний карборунд або, краще, крокус? І замша?

— Звісно, є і те і друге. Але що з вами сталося, хай йому грець?

— Дайте мені швидше, Ілле Андрійовичу! Не шкодуватимете! Де воно у вас?

Давидову передалося хвилювання Шатрова. Він устав, широко ступив і зачепився за загорнутий край килима.

Професор сердито пхнув килим ногою і зник за дверима. Шатров чіпко тримав диск і обережно мацав нігтем опуклу поверхню маленького кружальця…

— Ось. — Давидов поставив на стіл банки з порошками, чашки з водою та спиртом, поклав шматок шкіри.

Шатров квапливо й уміло приготував кашку з полірувального порошка, намазав на шкіру і почав терти поверхню кружальця, рівномірно ведучи шкірою по колу. Давидов зацікавлено стежив за роботою друга.

— Ця прозора, невідома нам сполука надзвичайно стійка, — пояснював Шатров, не припиняючи роботи. — Але вона, безперечно, повинна бути прозора, як скло, і, отже, мати поліровану поверхню. А тут, бачите, поверхня стала матова — її роз’їв пісок за мільйони років, що вона пролежала в породі. Навіть ця стійка речовина не витримала… Але якщо відполірувати її, то вона знову стане прозора.

— Прозора? І що ж тоді? — засумнівався Давидов. — Он з того боку диск ще й досі прозорий. Ну, видно шар індію, і все…

— А тут є зображення! — збуджено вигукнув Шатров. — Я бачив, бачив очі! І я певний — тут сховано портрет зоряного прихід-ця, може, саме того, що його череп перед нами. Навіщо він тут — може, розпізнавальний знак на апараті чи такий у них звичай, — про це ми не дізнаємось. Та це й не так важливо, порівняно з тим, що нам взагалі пощастило знайти зображення… Гляньте на форму поверхні— то ж оптична лінза… Еге, полірується добре! — вів далі професор, пробуючи пальцем поверхню.

Перехилившись через плече Шатрова, Давидов нетерпляче дивився на диск — на ньому під смугами мокрої червоної кашки проступав щораз чистіший скляний лиск.

Нарешті Шатров задоволено зітхнув, витер полірувальну масу, змочив кружальце спиртом і кілька хвилин тер його сухою замшею.

— Готове! Ок! — Він підніс до світла диск, надавши йому такого положення, щоб світло відбивалося просто на них.

Обидва професори мимохіть здригнулися. З глибини абсолютно прозорого шару, збільшене невідомими оптичними хитрощами до своїх природних розмірів, на них глянуло дивне, але безперечно людське обличчя. Хтозна, як це було зроблено, але відображення було рельєфне, а головне — надзвичайно, неймовірно живе. Здавалося, жива істота дивиться, відокремлена тільки прозорою стінкою оптичної лінзи. А найбільше вражали величезні опуклі очі, що дивилися просто на вчених. Вони були, ніби озера одвічної таємниці Всесвіту, пройняті розумом і напруженою волею, двома могутніми променями, що прагнули вперед, крізь скляну перепону, в нескінченну далечінь простору. В цих очах було світло безмірної мужності розуму, який усвідомлює нещадні закони Всесвіту і який б’ється в муках і радощах пізнання.

І погляди вчених Землі, схрестившись із цим незвичайним зором, що променів з безодні часу, не потупилися збентежено. Шатрова й Давидова пройняло радісне, переможне почуття. Думка, хай навіть розкидана на неприступно далеких один від одного світах, не загинула безслідно в часі й просторі. Ні, саме існування життя було запорукою кінцевої перемоги думки над Всесвітом, запорукою того, що в різних кутках світового простору йде великий процес еволюції, становлення вищої форми матерії і творча праця пізнання…

Коли вчені подолали перше враження від очей зоряного прихідця, вони почали роздивлятися його обличчя. Кругла голова з великими очима, обтягнута грубою й рівною шкірою, позбавленою волосся, не здавалася потворною чи гидкою. Могутнє, широке й опукле чоло мало в собі стільки інтелектуального, людського, так само як і дивовижні очі, що пом’якшували незвичні обриси нижьої частини обличчя. Відсутність вух і носа, схожий на дзьоб рот без губів були неприємні, але не могли знищити відчуття, що невідома істота була близька людині, зрозуміла й не чужа. Велике братерство за духом і думкою з людьми Землі самохіть виявлялося в обличчі гостя нашої планети. Шатров і Давидов побачили в цьому запоруку тому, що мешканці різних «зоряних кораблів» зрозуміють один одного, коли буде подолано простір, що роз’єднує світи, коли нарешті відбудеться зустріч думки, розкиданої на далеких планетних острівцях у Всесвіті. Вченим хотілося вірити, що це станеться скоро, та розум говорив про тисячоліття пізнання, які потрібні ще для великого розширення світу.

І насамперед треба об’єднати народи своєї планети в одну братерську сім’ю, знищити нерівність, гноблення й расові забобони, а далі вже впевнено йти до об’єднання різних світів. Інакше людство буде неспроможне здійснити найвеличніший подвиг — підкорити грізні міжзоряні простори, не зможе подолати смертоносні сили космосу, що загрожуватимуть живій матерії, яка насмілиться покинути свою планету, захищену атмосферою.

В ім’я цього першого щабля треба працювати, віддаючи всі сили душі й тіла здійсненню цієї неодмінної умови для великого майбутнього людей Землі!