Знамення

Розділ шостий

Додому вони повернулись уже потемки. Деміен і заснув у машині. Після зоопарку вони просто каталися, хлопчик сидів мовчки й вочевидь не розумів, що він накоїв. Він навіть пробував повторити отого віршика про білок-мишенят і горил-мавпенят, але Кетрін не озивалася до нього, втупивши очі в дорогу попереду. Коли посутеніло, Деміен показав на мигах, що хоче їсти. Кетрін і це пустила повз увагу. Тоді хлопчик переліз на заднє сидіння, знайшов там укривальце та й заснув.

Кетрін гнала машину як могла швидше, ніби намагалася втекти від страху, що зродився в ній у зоопарку й чимдалі наростав. То був страх не за Деміена, не перед місіс Бейлок. Тепер вона боялася за себе — боялася, що втрачає розум.

У Пірфорді на неї чекав Джеремі. Він сподівався, що дружина повернеться в доброму гуморі, й не сідав вечеряти без неї. Вони сиділи вдвох за невеличким столиком, і Торн уважно спостерігав за Кетрін. Вона намагалася їсти спокійно, але була видимо скута якоюсь внутрішньою напругою.

— З тобою все гаразд, Кетрін?

— Так.

— Ти дуже мовчазна.

— Мабуть, просто втомилася.

— Багато вражень?

— Так.

Вона відповідала коротко, уривчасто, неначе уникаючи дальших розпитувань.

— Сподобалося?

— Так.

— Ти начебто засмучена.

— Хіба?

— Щось сталося?

— А що могло статися?

— Не знаю. Але ти чимось засмучена.

— Просто втомилася. Треба виспатись… — Кетрін силкувалася видушити з себе усмішку, але це в неї не вийшло.

Торн ще дужче занепокоївся.

— З Деміеном теж усе гаразд?

— Так.

— Ти певна?

— Так.

Джеремі пильно поглянув на неї, і Кетрін відвела очі.

— А якби щось було негаразд… ти б сказала мені, правда ж? — спитав він. — Я маю на увазі… про Деміена?…

— Про Деміена? А що може статися з Деміеном, Джеремі? Що може статися з нашим сином? Ми ж такі щасливі… — Кетрін звела очі на чоловіка й ледь усміхнулась, але обличчя її лишилося сумне. — Я хочу сказати, що двері нашого дому відкриті лише для добра. Темні хмари обминають його стороною…

— Але що ж усе-таки сталося? — тихо спитав Торн.

Кетрін похилила голову на руки й на хвилю так і застигла.

— Мені здається… — відповіла врешті, силкуючись погамувати дрож у голові, — мені здається, я мушу знову звернутися до лікаря… — Вона підвела голову. В очах у неї був розпач. — Мене точить… страх… і то такий, якого в нормальної людини просто не може бути…

— Який страх, Кеті? — пошепки спитав Торн.

— Якщо я тобі скажу, ти запроториш мене хтозна-куди.

— Ні, — переконливо мовив він: — Ні. Я ж люблю тебе.

— Тоді поможи мені, — благально сказала вона. — Знайди мені лікаря. — По щоці її покотилася сльоза.

Торн узяв дружину за руку.

— Ну звичайно, — сказав він. — Звичайно.

І тут Кетрін розридалася. Те, що сталося вдень, так і лишилося тягарем на її серці.

Знайти в Англії психоаналітика було не так просто, як в Америці. Та зрештою Торн відшукав такого, якому міг довіряти. Це був американець, щоправда, молодший віком, ніж Торнові хотілося б, зате з добрими рекомендаціями і чималим досвідом. Звали його Чарлз Грайєр. Він навчався в Прінстоні й працював інтерном у Белв’ю. Особливо заімпонувало Торнові те, що Грайєр деякий час практикував у Джорджтауні й мав серед своїх пацієнтів кілька сенаторських дружин.

— Звичайний клопіт з дружинами політичних діячів — це надуживання алкоголю, — сказав він Торнові, коли той прийшов до нього на прийом. — Як на мене, це йде в них від почуття самотності й власної неповноцінності. Їм здається, що в них не знаходить вияву цілісна особистість.

— Ви, звісно, розумієте, що все має залишитися між нами, — застеріг Торн.

— Само собою, — усміхнувся психоаналітик. — Люди мені довіряють, і, сказати по щирості, нічого іншого запропонувати їм я не маю. Вони не обговорюють своїх проблем зі знайомими, побоюючись, щоб їхня відвертість не обернулася проти них самих. А зі мною це можна. Не стану обіцяти багато, але вислухати людину я можу.

— Вона має прийти до вас?

— Ви тільки дайте їй мій телефонний номер. Не змушуйте її приходити.

— Та ні, вона сама цього хоче. Сама й попросила мене…

— От і добре.

Торн підвівся, і молодий лікар усміхнувся до нього.

— Ви подзвоните мені після того, як поговорите з нею? — спитав Торн.

— Навряд, — просто відповів Грайєр.

— Я маю на увазі… якщо вам буде що сказати.

— Все, що мені треба буде сказати, я скажу їй.

— Може, у вас виникнуть якісь побоювання…

— Вона що — схильна до самогубства?

— Ні…

— Тоді ніяких побоювань не виникне. Я певен, що все воно не таке страшне, як вам здається.

Трохи повеселілий, Торн рушив до дверей.

— Містере Торн…

— Що?

— А чому ви самі прийшли до мене?

— Щоб подивитися на вас.

— Навіщо?

Торн здвигнув плечима.

— Ну, побачити, який ви з себе…

— Ви мали розповісти про щось важливе?

Торн ледь помітно зніяковів. Але, трохи подумавши, похитав головою.

— Ви хочете сказати, що мені самому потрібен психоаналітик? Це видно по мені?

— А по мені? — спитав лікар.

— Ні.

— А проте, і я вдаюся до послуг такого фахівця, — усміхнувся Грайєр. — Така вже в мене робота, що без цього не обійтись.

Останні лікареві запитання знов роз’ятрили Торнові душу, і навіть у посольстві він раз у раз повертався думкою до їхньої розмови. Сидячи в доктора Грайєра, він справді відчув бажання щиро звірити йому все те, про що ніколи нікому не казав. Та чи призвело б воно до чогось доброго? Ця таємниця давно вже була невіддільною частиною його життя. І все ж таки в глибині душі він бажав, щоб про неї знав ще хто-небудь.

Той день тягся нескінченно довго, і зрештою Торн узявся готувати одну важливу промову. Він мав виголосити її наступного вечора перед групою впливових бізнесменів, можливо, й представників нафтових компаній. Як посол великої держави, він поставив собі за мету побудувати свій виступ так, щоб він прислужився встановленню миру на Близькому Сході. Затяжний арабо-ізраїльський конфлікт призвів до того, що арабський блок дедалі дужче віддалявся від США. Торн знав, що ворожнеча між євреями й арабами була історично зумовлена і сягала корінням у біблійну давнину. А тому взяв аж три видання Біблії, сподіваючись прояснити дещо для себе з допомогою вікової мудрості. До того ж він мав і суто практичну мету, бо навряд чи знайшлася б у світі аудиторія, на яку не справили б належного враження цитати із Святого Письма.

Посол зачинився в службовому кабінеті, попрохавши, щоб туди ж таки подали й підвечірок, та невдовзі виявив, що в малоформатному виданні Біблії зорієнтуватися досить важко, отож відклав його набік і звернувся до томів з бібліографічними посиланнями та тлумачним коментарем. Після цього діло пішло швидше.

Уперше від далеких часів дитинства Торн гортав сторінки Святого Письма. І знайшов багато цікавого для себе, особливо в тих текстах, де йшлося про безнастанну ворожнечу на Близькому Сході. Він дізнався, що Авраам був перший, кому Господь Бог пообіцяв віддати євреям владу над Святою Землею.

«Ти-бо станеш батьком многоти народів. Я дам тобі і твоїм потомкам край, де ти пробуваєш, у вічне посідання…»

Край, що його пообіцяв Бог євреям, описано в Книзі Буття як «землю від ріки Єгипетської до Великої ріки, ріки Ефрату», цебто від Єгипту до Лівану. Торн заглянув до сучасного атласу й побачив, що нинішній Ізраїль займає лише вузеньку смужку між річкою Йорданом і Середземним морем. Усього-на-всього малий клаптик того, що обіцяно було Богом. Може, оця невідповідність і стала підґрунтям войовничих зазіхань Ізраїлю?.. Торн знов узявся до Біблії. Коли вже Бог дав таку обіцянку, то чому ж не дотримав свого слова?..

«Тож коли щиро слухатиметеся мого голосу і дотримуватиметеся мого завіту… ви будете в мене царством священиків, народом святим».

А може, отут і криється відповідь. Євреї не дотрималися завіту Божого, вважалося навіть, що вони вбили Христа. На це є натяки в Книзі Второзаконня. Ще за часів Мойсея євреям було провіщено:

«Господь порозсіває вас між народами, й залишиться вас мало серед народів, куди вас приведе Господь… І будете ви в полоні у всіх народів, і потоптаний буде Єрусалим ворожою п’ятою аж доти, доки вситяться вороги».

Таке саме проречення повторювалось і в Євангелії від Луки: «Упосліджені ви будете, аж поки вороги ваші вдовольняться». Тут вочевидь провіщалося, що впродовж історії людства євреї зазнаватимуть усіляких утисків, та врешті цьому настане край. От тільки коли? Коли ж бо воно все скінчиться?..

Торн звернувся до коментарів і знайшов там історичне підтвердження кари Божої. Засвідчене документами переслідування євреїв почалося за часів царя Соломона, коли їх було вигнано з Ізраїлю і в дорозі над ними чинили розправу хрестоносці. За історичними хроніками, в 1000 році було винищено дванадцять тисяч євреїв, а 1200-му всіх тих, що прибилися в пошуках пристановища до Англії, вислано або ж повішено. У 1298 році сто тисяч євреїв убито у Франконії, Баварії та Австрії. У 1306 році — сто тисяч вигнано під загрозою смерті з Франції. У 1348 році євреїв звинувачено в поширенні світової епідемії чорної чуми, і близько мільйона їх вистежено й знищено по всьому світі. У серпні 1492 року, саме тоді, як Колумб уславив свою батьківщину, відкривши Новий Світ, іспанська інквізиція вислала з країни півмільйона євреїв, і ще півмільйона було страчено. Ця чорна смуга тривала й далі — за часів Гітлера знищено понад шість мільйонів євреїв, і на всій землі зосталося лише одинадцять мільйонів цих знедолених ізгоїв. Отож не дивно, що тепер вони відчайдушно боролися за осідок, за край, який могли б назвати своїм рідним краєм. Кожний новий наступ вони якнайретельніше зважували, так наче це був їхній останній шанс.

«…Я виведу з тебе великий народ, — обіцяв Господь праотцеві ізраїльтян Авраамові, — і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням… Тобою всі племена землі благословлятимуться».

Торн знову заглибився в тлумачні тексти. В обіцянці Господній Авраамові було три осібних і однаково важливих складники: віддання євреям Землі Ханаанської, цебто Ізраїлю; запевнення, що нащадки Авраамові стануть великим народом; і, нарешті, «благословення», ява Спасителя. Повернення євреїв на Сіон пов’язувалося з другим пришестям Христовим, і, якщо вірити стародавнім пророцтвам, цей час мав ось-ось настати. У книгах пророків не говорилося виразно, як і коли воно станеться, — все було приховано за іносказаннями та релігійною символікою. А може, Христос уже повернувся на землю? Може, він знову народився від земної жінки і перебуває тепер серед нас?..

Посол не цурався умоглядного розумування, отож і тепер залюбки почав обмірковувати це припущення. Якщо Христос знову народиться на землі, він не різнитиметься виглядом від решти людей. Не буде вже ні старовинного одіяння, ані тернового вінця. Може, комбінезон, чи джинси, чи костюм з краваткою. Та, може, він і справді вже народився? А коли так, то чом не дає про себе знати? У світі ж бо все давно йде шкереберть…

З такими-от думками Торн вирушив додому, прихопивши з собою божественні книги. А коли Кетрін пішла спати і в будинку стало темно й тихо, засів у кабінеті й знову поринув у читання. Тепер його думки снувалися навколо Христового повернення, і він узявся відшукувати відповідні тексти. В Одкровенні Йоана провіщалося, що, коли Христос повернеться на землю, він зіткнеться зі своїм антиподом, Антихристом, сином Зла. І розпадеться на друзки Земля в останньому двобої між Небом і Пеклом. Це буде Армагеддон. Апокаліпсис. Кінець світу…

Серед тиші кабінету Торн почув стогін, що долинув з кімнати нагорі. Той звук почувся двічі, потім усе затихло. Торн вийшов з кабінету й безгучно піднявся нагору, до дружининої кімнати. Кетрін спала неспокійно, обличчя її зрошував піт. Торн постояв, дивлячись на неї, а коли вона почала дихати рівніше, вийшов і рушив назад до сходів. Ідучи темним коридором повз кімнату місіс Бейлок, він помітив, що двері до неї прочинені, й зазирнув усередину. Дебела жінка спала на спині, і з вікна на неї падало місячне світло. Торн уже хотів був пройти далі, коли раптом прикипів до місця, вражений чудернацьким виглядом няньки. Обличчя її вкривав грубий шар білої пудри, а губи були так розгонисто наквацані криваво-червоною помадою, наче це зробила геть п’яна рука. Торн не знав, що й думати, як пояснити таку дивну прояву. Та так нічого й не придумав. Жінка була сама в кімнаті, ніхто її не бачив, і вона взяла та й намазюкалась, як дешева повія.

Торн причинив двері, спустився назад до кабінету й обвів поглядом розкладені на столі книжки. Та якесь незрозуміле збудження заважало йому зосередитись, і очі неуважливо блукали по сторінках. Мала Біблія була розгорнута на Книзі пророка Даниїла, і Торн втупив у неї погляд.

«І встане на місце його жалюгідний, якому не віддадуть царської почести, але він прийде зненацька й підступами захопить царство. Війська будуть цілковито розгромлені перед ним, будуть розбиті… Він буде віроломний, рушить у похід і візьме гору з малим народом. Він увійде несподівано в родючі частини країни й учинить те, чого не чинили його батьки, ні батьки його батьків; порозкидає їм здобич, луп та багатства, куватиме свої задуми проти твердинь… Цар той буде чинити що захоче; нестиметься високо, стане великим понад усіх богів, та й проти Бога богів буде говорити нечувані речі, й матиме щастя, доки не довершиться гнів; бо що призначено, те здійсниться».

Торн понишпорив по шухлядах і знайшов сигарети, тоді налив собі келих вина. Він походжав по кімнаті, намагаючись зосередитися на своїх міркуваннях і не думати про те, що побачив нагорі. Коли євреї повернуться на Сіон, знову народиться Христос. А коли народиться Христос, водночас народиться й Антихрист, і обидва зростатимуть осібно, аж поки зіткнуться в останньому двобої. Торн став, нахилився над столом і перегорнув кілька сторінок.

«І станеться в той день: я візьмусь нищити всі народи, що вирушать проти Єрусалиму, — прочитав він у Книзі пророка Захарії. — Ось яка буде кара, що нею Господь ударить усі народи, які воюватимуть проти Єрусалиму: тіло їхнє гнитиме, ще як вони стоятимуть на ногах, очі їхні гнитимуть в їхніх ямках, язик їхній гнитиме в їхньому роті».

Вжахнутий цим страшним пророцтвом, Торн знову сів до столу.

«Того дня між ними буде велике замішання від Господа: вони хапатимуть один одного за руку, і рука одного буде здійматися проти руки сусіда свого».

Торн знав, що світ дивиться на Ізраїль з осудом. Араби зі своєю нафтою становили велику силу, і їй важко було протистояти. Якщо гнів Божий скерується на народи, що виступатимуть проти Єрусалима, то він неминуче впаде на всіх. Провіщено ж бо, що Армагеддон буде на землі Ізраїльській. Христос стоятиме з одного боку, на Оливній горі, Антихрист — з другого.

«Горе вам, земле і море, бо спустився до вас диявол із лютістю великою, знаючи, що короткий час має… Тут є мудрість. Хто має розуміння, той нехай злічить число звіра, бо це — число людське, і число його 666».

Армагеддон. Кінець світу. Битва в Ізраїлі.

«І тоді виступить Господь… і його ноги того дня стануть на горі Оливній, що проти Єрусалиму на схід сонця… І прийде Господь, Бог мій, й усі святі з ним».

Торн позгортав книжки й вимкнув настільну лампу. Потім ще довго сидів у тихій самотині, розмірковуючи над біблійними книгами — над тим, хто їх укладав і навіщо взагалі вони написані. Його дивувало, чому хтось у них вірить, а хтось відкидає їх. Адже вірити в них — це однаково що визнати марноту людських зусиль. Невже ми всі — лише знаряддя в руках Добра і Зла? Невже ми тільки маріонетки, якими попихають згори й знизу? Чи існує рай? Чи існує пекло?.. Торн розумів, що такі запитання радше личили б якомусь підліткові, але тепер вони захопили і його. Він-бо й сам останнім часом відчував на собі вплив якихось сторонніх незбагненних сил. І були вони не випадкові, а, з усього судячи, керовані іззовні. Його дедалі частіше опосідало відчуття ненадійності й марності існування. І ще гостріше відчуття власної безпорадності. Атож, оце і є головне. Він безпорадний. Нас не питають, чи ми хочемо народитися, чи хочемо вмерти. Нас примушують до цього. Але чому між народженням і смертю має бути стільки болю? Мабуть, на розвагу людству. Бо й біль по-своєму розважає…

Торн приліг на шкіряну канапу й сам не помітив, як заснув. Йому наснився моторошний сон. Він бачив себе в жіночому одязі, хоча й знав, що він — чоловік. Було це десь на незнайомій гомінкій вулиці, він підійшов до постового полісмена, намагаючись пояснити, що заблукав і йому страшно. Та полісмен не слухав його, й далі керуючи вуличним рухом, а тим часом машини мчали повз Торна, і його щораз обдавало вітром. Той вітер посилювався, бо машини мчали дедалі швидше й дедалі ближче, і Торнові почало здаватися, ніби навколо нього бурхає справжній буревій. Зрештою вітер став такий скажений, що він уже аж задихався. Торн ухопився за полісмена, але той його наче й не помічав. Він закричав, але крик його потонув у шумі буревію. Раптом велика чорна машина посунула просто на нього, та Джеремі був не в змозі зрушити з місця. Машина невідворотно наближалась, і він побачив обличчя шофера. То була якась жахлива маска без жодної людської риси — без очей, без носа, без рота. Шофер зареготав, його страшне обличчя репнуло в тому місці, де мав би бути рот, звідти линула кров, і машина наїхала на Торна…

І в цю мить він прокинувся. Він задихався й був мокрий від поту. Сон помалу розвіявся. Торн лежав нерухомо. Година була рання, усі в домі ще спали. Торн насилу стримував сльози.