Злодійка, яка постукала біді в двері

-- Я подумаю. Але Марза, прямо зараз я не готова зробити це для якоїсь групи, про яку раніше нічого не чула.

-- Якщо йдеться про гроші…

-- Ти знаєш, що це не так.

Він кивнув.

-- Твоє “товариство” отримає те, що залишиться від того старого вилупка після того, як я побалакаю з ним. Після того, як я отримаю те, що хочу. Я не планую вбивати його. Я хочу того, чиє ім‘я він знає. – Я витягнула список Тейнера і передала його йому. – Можеш передати їм це.

Він взяв список, але не розгорнув його.

-- Що це?

-- Список. Купа імен разом з тим, що вони скоїли і де вони зараз. Дехто з них, мабуть, мертвий. Кожне ім‘я в ньому потрібно перевірити, Марза. Я не можу поручитися, що це не купа брехні. Не приймайте нічого з нього на віру.

Він ще раз кивнув і аркуш паперу зник в його шатах. Я зауважила, що його рука легенько тремтіла.

-- Дуже дякую, Амро Тетіс.

-- Отже. Скільки за те, що ти знайдеш цього чоловіка? – запитала я.

-- Як ти вже сказала, не йдеться про гроші. В будь-якому випадку, список, який ти мені щойно дала, більше ніж покриває мій гонорар. Якщо він справжній.

-- Так, якщо.

-- Скажи мені ім‘я і я знайду його.

-- Аффонс Ярроу. Він теж є в списку.

-- Ти сказала тобі потрібно кілька речей. Це перша.

-- А ще мені потрібна мапа Ріаіля і Цитаделі. І вони мені потрібні сьогодні. Взагалі-то, мені все потрібно сьогодні.

Він засміявся.

-- Я не жартую.

-- Припустимо, що це можливо. Можеш сказати чому? Переважно я таке не питаю, але… -- він розвів руки і весело підняв одну брову.

-- Тому, що завтра вранці Белларіус припинить своє існування, якщо я з цим щось не зроблю. А щоб щось з цим зробити, мені потрібні ці мапи й час на планування.

Його обличчя повільно споважніло.

-- Ти дійсно не жартуєш.

-- На жаль.

-- Це має щось спільного зі стіною смерті, що виросла навколо міста?

-- Має.

-- Те, що ти просиш, не якась дрібниця. Кажеш, що місто буде знищене, якщо ти не добудеш мапи палацу Синдика і притулку Телемарха, двох найпотужніших людей в країні. В мене є тільки твоє слово. Натомість якщо мене спіймають, коли я здобуватиму або передаватиму тобі цю інформацію, мене цілковито і беззаперечно стратять, навіть якщо ти просто повісиш ці мапи собі на стіні, як сувеніри.

-- Якщо ти зможеш здобути мені ці мапи, то наші шанси вижити покращаться. Якщо не можеш, я розумію. Доведеться обійтися без них.

Він похитав головою.

-- Навіть не знаю, чи це можливо.

-- Тобі видніше, -- сказала я, встаючи. – Вони потрібні мені сьогодні до вечора, або не потрібні взагалі.

-- Зажди, -- сказав він.

-- Так?

-- Ти кажеш, що місто от-от буде знищено. Ти, судячи з усього, сповнена рішучості врятувати його. Та все одно шукаєш чоловіка, чиї злочини і знання не матимуть жодного значення, якщо ти зазнаєш невдачі.

-- Так, щось в цьому роді.

--Чому?

-- Поки не запізно, я повинна довести справу Тейнера до кінця, хіба не так? Я приїхала в цю вигрібну яму, щоб допомогти йому. Я запізнилася; він був мертвим, ще до того, як я сіла на корабель. Але в нього залишилися незакінчені справи. Я можу принаймні спробувати підчистити найгірше перш ніж все провалиться крізь землю. – В усякому разі прозвучало непогано.

-- Чесно кажучи, я не бачу тут логіки.

-- Я теж, -- відповіла я. – Але це щось, що я повинна зробити. Цього достатньо.

В мене не було часу пояснювати свої почуття. Десь існував маг, який відшукував вуличних щурів для Чорних Рукавів, який знайшов кожну їхню криївку, який зірвав з них кожен клаптик безпеки. З нас. І весь цей час він був захованим, безіменним, в безпеці – позбавляючи нас того, що для себе ревно охороняв. Досі охороняв, хоча минуло п‘ятнадцять років.

Я хотіла відібрати в нього те, що він відібрав у стількох дітей. Я хотіла витягнути його з криївки і зробити вразливим для всіх, хто захоче вкусити його.

Може я б не була сповнена такої рішучості, якби не знайшла дитячий скелет під столом, або не пережила гнітючі, жахливі смерті трьох нещасних вуличних щурів. Швидше за все, ні. Я витратила купу часу і зусиль, намагаючись залишити минуле позаду. Але я знайшла ці кості й пережила ті смерті, немов власну.

Це все змінило.

Я кивнула Марзі на прощання і вирушила в заїзд, чекати на Кіля і відповідь Карги. Це була тільки частка того, що я потребувала, щоб Белларіус вцілів. Але…

По одній проблемі за раз.

#

З провулка, повз який я проходила, почулося скімлення. Це не було казна-що для всесвіту, чи для будь-якого міста, в якому я коли-небудь була. Я б точно пройшла не задумуючись і навіть не глянувши, якби щось не сказало мені, що це схоже на голос Кіля.

В моєму світі не існує випадковостей, і я майже постійно очікую найгіршого. Якщо це було схоже на голос Кіля, то швидше за все це був він. Якщо він звучав так, наче йому боляче, то швидше за все, так і було. Поклавши руку на ніж, я завернула в провулок.

Він був завалений сміттям і кишів щурами. Вони розбіглися від мене, як тільки я зробила кілька обережних кроків, оглядаючи купи сміття в пошуках хлопця.

Кіля я не знайшла. Зате знайшла дещо інше.

Він виглядав як рухома купа сміття, одна з багатьох, а смердів значно гірше. З великими труднощами я розгледіла людські риси: голову з двома очима, ротом і носом там, де їх точно не повинно було бути. Як і очікується дві руки, які неочікувано закінчувалися брутально деформованими долонями, які не нагадували нічого, що спадало на думку. Я не могла розгледіти ніг. Він – воно – лізло до мене на руках. Воно блокувало весь дальній кінець вузького провулка.

Це було огидне видовище. Якимось чином я знала, що ця потвора колись була нормальною людиною. Але це було колись. Тепер це була рухома купа сміття і тельбухів, яка до того ж смерділа падаллю. Вона жалібно скиглила. І загороджувала мені шлях. Я не настільки дурна, щоб думати, що вона була нешкідливою.

-- Як тобі моя домашня тваринка? – запитав голос позад мене.

Я напівобернулася, не спускаючи погляд зі сміттєвика.

Маг. Я відчула, як від нього виходить енергія. Це було більше ніж просто знайомство з їхнім братом. Майже завжди коли я знаходилася поряд з магом, з Хольгреном включно, у мене в нутрощах виникало якесь почуття, якого там не було до Клинка Абанон чи до Тагота. Принаймні, якщо вони не використовували магію. Я більше не могла вдавати, що пережите мене не змінило. Але в мене й гадки не було, як я змінилася, і що це означало.

Цей був високим, вищим за Хольгрена, з коротко підстриженим, сріблястим волоссям, вилицюватим обличчям, міцної статури. Він мав на собі просту туніку, штани і добре скроєні черевики. На його довгих пальцях сяяло кілька срібних перстнів. Очі в нього були лагідні.

Я ткнула пальцем в сміттєвика, який далі повз до мене, видаючи жалюгідні звуки.

-- Твій?

-- Саме так. І я пишаюся своїм творінням. Складно утримати когось при житті під час такої екстремальної трансформації.

-- Ти зробив це з людиною?

-- Запевняю тебе, він на це заслуговував. Вбити його було б для нього замало. Буквально.

Я знизала плечима.

-- Не моя справа.

-- До тебе важко наблизитися. Пробач, що підстеріг тебе. Я не прагну зневажити… чи скривдити тебе.

Я повірила йому так само як повірила б зубодерові, який скаже, що я нічого не відчую. Я тримала язик за зубами і не спускала ока з нього і його огидного домашнього улюбленця. Мої руки аж свербіли за ножами, але я тримала їх розслабленими і напоготові.

-- Тобі відомо, пані Тетіс, що саме зараз в Белларіусі народжуються потужні істоти? Що старі істоти, які довго спали, прокидаються в темних місцях?

-- Не скажу, що так, -- збрехала я.

-- Багато з них вже тут. Ще більше налетять, як мухи на гниле м’ясо, щоб поживитися з корита енергії, яке відкрив Клинок. Я це бачив, а мої видіння завжди збуваються.

-- Якась трохи плутана метафора, але я і сама цим інколи грішу. Продовжуй.

Він посміхнувся. Це була найменш щира посмішка, яку я бачила за весь день.

-- Клинок хоче тебе, Амро Тетіс. Я бачив це. Інші теж побачать. І вони спробують скористатися тобою, щоб вплинути на нього, щоб привласнити його силу виключно для себе. Дехто захоче стати твоїм партнером, інші – поневолити тебе. Дехто, звісно, спробує позбутися тебе.

-- Ти цього хочеш?

-- Як я вже сказав, я не бажаю кривдити тебе. Я просто хочу, щоб ти забралася подалі звідси і більше ніколи не поверталася.

Я теж цього хочу, подумала я, але з язика в мене злетіло щось зовсім інше.

-- З чого б це? Белларіус моє рідне місто.

-- Белларіус це свинарник, ти ненавидиш це місто. Це я теж бачив. Я сам не люблю його… але сподіваюся, що невдовзі Белларіус чекають великі зміни. Запевняю тебе, ти не впізнаєш його.

-- Є одна невеличка проблема з тією твоєю пропозицією “забирайся і більше ніколи не повертайся”. Ти зауважив світлове шоу минулої ночі? Ніхто нікуди не піде. Белларіус під замком. Всі, хто спробує залишити його, дуже швидко загинуть. Ну, може крім мене. Але хоча, здається, мене не вб‘є при спробі покинути Белларіус, я тут у пастці, як і всі інші.

-- От лихо. Це дійсно проблема. Впевнений, що з часом ти її вирішиш. Як я розумію, ти страшно винахідлива. Проте, я б не барився з пошуками рішення. Скажімо, до кінця дня?

-- Ти досі не сказав мені того, що я хочу почути, -- промовила я.

-- А саме?

-- Що ти мені даси за мій спішний від’їзд?

Він знов посміхнувся і клацнув пальцями.

Огидлива істота у провулку почала верещати і звиватися, одна її частина роздулася. Гнила плоть перемістилася і розтягнулася, відкриваючи ще одне обличчя.

Це був Кіль. Може я таки почула його.

Він був ув’язнений у цій потворі, зв’язаний кишками і тьмяними щупальцями і з затканим ротом. Він не рухався.

-- Він живий-здоровий, запевняю тебе.

Я повернулася прямо до мага. Я не була розлюченою. Моє почуття було надто холодним, щоб називати його люттю.

-- А… Послухай, не варто було робити цього.

-- І чому це, скажи на милість, ні?

-- Бо тепер мені доведеться прикінчити тебе.

Він посміхнувся. Тоді засміявся. Він зробив пас пальцями і белькотлива потвора знов заверещала. Я озирнулася. Кишки, що зв‘язували Кіля, почали стискатися.

-- Він живий-здоровий. Дуже швидко це може змінитися.

Я не знала чи зможу викликати це ще раз, чи контролювати його, якщо мені таки вдасться це викликати. Воно прийшло до мене тільки раз, біля Південних воріт, наскільки я розумію, внаслідок реакції на щось у чарах, кинутих на мене, або на неминучу смерть.

Я просто знала, що ніколи-преніколи не могла дозволити нікому контролювати мене з допомогою страху. Страху за себе чи страху за безпеку інших. Одного разу шалений маг, на ім‘я Бош спробував це і я прогнулася. Та він все одно вбив заручника. Я більше не збиралася піддаватися на такий шантаж.

Я була готова ризикнути життям Кіля, ,бо якщо маг, який контролював потвору, загине, то створена ним потвора могла загинути разом з ним.

Може це означає, що я не хороша людина. Не знаю. Для мене це сіра зона.

Я заглянула всередину себе і покликала, і воно з’явилося, ось так просто. Глибоко, глибоко під Горою Тарвус я відчула тріщину. Тепер, завдяки Богу Горобців і Карзі, я знала що це. Пульсуюча енергія, для всіх практичних цілей, з якою я могла зробити все, що запрагну. Абсолютно все. Перекроїти реальність. Я відчула глибоке, спокусливе прагнення змінювати речі.

Але що б я не робила, я повинна була придати цьому форму. Якщо я не зроблю цього, якщо не направлю, не сформую, не стримаю його, то воно прикінчить мене, як тільки я під ‘єднаюся до нього. Я знала це на інстинктивному рівні.

Тож я зробила те, що на моїх очах зробив колись Хольгрен.

Я посміхнулася так, як на моїх очах зробив це Хольгрен тієї ночі в Люсернісі, ночі, коли згоріла альтанка Тамбора.

Як Хольгрен я сказала “Моя черга”. І як він махнула пальцями, уявила собі, що те як він знищив Боша, відбувається з чоловіком, що стояв переді мною, змушуючи енергію, яка пульсувала в тріщині, пройти через мене, через мою руку, в усміхненого мага-викрадача дітей.

Тієї ночі Хольгрен перетворив свого опонента в кривавий туман. Тоді я перелякалася його, його сили, його цілковитої рішучості використати її, щоб без жодних вагань відібрати чиєсь життя. В ті часи я його не дуже добре розуміла.

Те, що трапилося, коли я спробувала повторити його закляття… змусило мене вжахнутися.

Самої себе.

Невидима, але відчутна хвиля чистої енергії вдарила струменем з моєї руки. На моїх очах маг просто розпався, зникло все до останньої вії та нігтя не нозі.

А ще будинок позад нього. І наступний позад нього. І наступний позад нього.

Не знаю, скільки людей я вбила того дня.

Я довго стояла, шокована спричиненим мною розгромом. Так довго, що по сусідству почали лунати перелякані крики. Так довго, що до на диво охайного руйнування почали збігатися люди. Так довго, що провулок почав заповнюватися серпанком пилу, що, звісно ж, складався з каменю, меблів і людей…

Позад мене рваний, здавлений кашель. Я повернулася.

Кіль стояв на колінах у величезній купі прогірклого м‘яса, кахикаючи і задихаючись, розмотуючи кишки з шиї, рук і ніг. Нарешті він підвів погляд і побачив мене.

-- Що в біса коїться? – запитав він.

Я просто похитала головою.

-- Де ми?

Нарешті я оговталася від шоку і підійшла, щоб допомогти йому.

-- Не має значення, -- відповіла я. – Ходімо звідси.

Розділ 18

Коли ми повернулися в заїзд, Кіль ще не прийшов до тями. Я теж. Жах того, що я натворила, хоча й ненавмисно, загрожував задушити мене. Але я відігнала його, закопала глибоко, безжальна до себе. Розберуся з цим пізніше. Коли в мене буде час. Якщо в мене буде той час. Якщо весь Белларіус перетвориться в хмару пилу, то три будинки з тільки Керф знає скількома людьми – це дурниця…

Припини це, Амро. Припини, сказала я собі.

-- Малому потрібна ванна, -- сказала я власникові заїзду, коли ми проходили повз нього по дорозі до сходів. – А мені щось міцніше за вино. Пришли все нагору, як тільки зможеш.

Він саркастично вклонився, а це, мушу признати, вражаюче вміння.

Як тільки я відімкнула і розчинила двері, то знала, що щось не так. Двері, що з‘єднували світлицю зі спальнею, були відкриті, й через обидві кімнати дув холодний вітерець. А це означало, що двері на балкон теж були відкриті. Коли я виходила, то зачинила їх на засувку.

Я загородила Кілю вхід в апартаменти і витягнула ножі.

-- Гарний звідси вид, -- пролунав голос з акцентом з Непереливкок з балкона.

-- Може зайдеш сюди, щоб я глянула на тебе? – відповіла я.

Я почула, як наближаються повільні кроки. Підняла ніж, готова до кидка.

Широке, селянське обличчя було тепер старшим. Кілька зморшок навколо очей і на чолі долучилися до ластовиння на щоках і переніссі. Волосся було все ще білявим, але коротко підстриженим; пасмо на потилиці вже не стирчало. Погляд блакитних очей був таким же напруженим і сповненим рішучості, як я пам‘ятала, проте вже не таким добрим.

-- Амра, -- сказав він. – Давненько не бачились.

-- Тейнер.

Почувши це, він легенько всміхнувся.

-- Вже довгий час ні. Тепер всі називають мене Мок М‘єн.

Він був середнього зросту і носив чисті шати з темно-сірого шовку вільного крою. Я зауважила, що його черевики мали м‘які підошви. Я підозрювала, що він навмисно важко ступав, щоб попередити мене, що наближається. Все в його поведінці видавало котячу грацію. Його порожні руки були на видноті.

Тейнер був бригадиром Кіля.

-- Я шукала тебе, -- сказала я йому.

-- Знаю. Хотів би я, щоб ми зустрілися за кращих обставин. Пляшка вина, хороша їжа, спогади про старі, погані деньки. Все як належить.

-- Не хочеш сказати мені, що ти робиш в моїх апартаментах? – запитала я.

Він зітхнув.

-- Я прийшов за отим малим вилупком, що зіщулився в твоїй тіні.

-- Отже. Ти Мок М‘єн? – запитала я, поки що не готова заглиблюватися в проблеми з Кілем.

У відповідь він легенько вклонився.

-- Навіщо змінив ім‘я?

-- Тейнер – селянське ім‘я, не викликає поваги, не кажучи вже про страх. З таким самим успіхом я міг би називатися Буряком. З іншого боку, Мок М‘єн…

-- Це Шаганською?

-- Так. Означає “мирне життя”, чи щось в цьому дусі. Тут і так ніхто цього не знає, -- знизав він плечима.

-- Я не буду називати тебе “Мок М‘єном”, Тейнере.

-- Можеш називати мене, як хочеш, Амро, тільки віддай мені малого.

-- І не думаю робити цього.

-- Ми давно знаємо одне одного. Думаю, я не мушу нагадувати тобі, що ти мій боржник.

-- Власне, саме тому я тут. Отримала твій подарунок.

Він тупо поглянув на мене.

-- Який подарунок?

-- Голову Борольда.

-- Борольда? Про що ти балакаєш?

-- Хтось прислав мені голову Борольда в коробці. Ти єдина особа, яка могла подумати, що вона мені потрібна.

Він похитав головою.

-- Я не бачив Борольда вже купу років. І вже точно не відрубував йому голову і не відправляв тобі. В мене є кращі, й менш божевільні, справи.

Я зітхнула.

-- Я так і думала, що ти це скажеш. – Якщо Тейнер не відправляв голови, це означало, що мене заманили в Белларіус. Але хто і навіщо? Втома, фізична і ментальна, опустилася на мене задушливим покривалом.

-- Я змучена, Тейнере. Страшно змучена. Може поговоримо колись іншим разом? Минулої ночі я не спала, і в мене був напружений ранок.

-- Знаю.

-- Знаєш що?

-- Що ти не спала минулої ночі, й що в тебе був діяльний ранок. Я слідкував за тобою, відколи ти залишила Крах минулого вечора. Як на професійну злодійку ти не надто помічаєш, що діється навколо тебе. Мабуть старі… гм, стаєш надто самовпевненою.

-- За мною таки слідкували. Я знала! – Параноя? Протухлі яйця Керфа.

-- До речі, ти дійсно хотіла знищити ті будинки сьогодні вранці? Як на мене, це було… вже занадто.

Я не мала наміру розмовляти про це.

-- Чого тобі треба “Мок М‘єне”?

-- Я вже сказав. Мені потрібен Кіль.

-- А я вже сказала. Ти його не отримаєш. Пробач.

Він неквапливо підійшов до канапи і всівся. Відкинувся, закинув руки за голову. Сплів пальці, сперся головою на долоні. Пильно глянув на мене.

-- Ти ж розумієш, що я не можу дозволити йому залишити бригаду без наслідків, -- сказав він.

-- Я розумію, що це б виглядало не дуже добре, -- признала я. Бригадир не може показати, що мириться з такою кричущою непокорою, бо він не побуде бригадиром довго. Це була не моя проблема. Однак, я знала, що Тейнер зробить це моєю проблемою. В нього не було вибору, якщо він хотів залишатися на чолі бригади.

-- До речі, проходь, -- сказав він. – Як-не-як, це твоя кімната.

Я досі стояла на порозі. Не хотіла, щоб Кіль потрапив у його поле зору.

-- Ти збираєшся накинутися на малого? – запитала я у відповідь.

-- Ні, принаймні поки триватиме наша розмова, -- відповів він, тож я заховала ніж і сіла навпроти нього. Кіль зайшов за мною і зачинив двері. Було видно, що він наляканий, було видно, що він намагався приховати це. Він сперся на стіну так далеко від Тейнера, як тільки міг, щоб це не кидалося у вічі.

Через кілька секунд в двері постукали і зайшов власник заїзду з тацею. На таці був графин з водою, три маленьких стаканчики і пляшка рута – чистого, дистильованого трунку. Він поклав тацю і глянув на мене, демонстративно ігноруючи Тейнера і Кіля.

-- Ванну переносимо? – запитав він.

-- Так, дякую. Ти знав, що в мене гість?

-- Ні, поки не почув голоси. Я збігав по додатковий стаканчик, бо не почув криків болю чи звуків падіння тіл на підлогу.

-- Ти неперевершений господар.

Він закотив очі й вийшов.

Я хлюпнула собі трохи рута, хильнула, здригнулася і закашлялася, тоді змішала ще трохи з водою і вмостилася зручніше в кріслі. Я дійсно була змучена і не в настрої на все це. Весь цей час Тейнер спостерігав за мною спокійними, холодними очима. Кіль був позад мене; я й гадки не мала, що він робив.

-- Не пригостиш мене? – запитав Тейнер.

-- Ти сам зайшов у мої апартаменти. Можеш сам собі налити випити, якщо хочеш.

Поки він змішував собі трунок, я запитала його.

-- Скільки?

-- Що скільки?

-- Скільки, щоб ця проблема зникла?

-- Все не так просто. Кіль не просто спробував вийти з бригади. Він вдався в політику, -- сказав Тейнер, з явною відразою на обличчі й у голосі. – Патякав, що ми повинні спробувати скинути Синдика, а не забирати в наших братів – пригноблених громадян.

Я озирнулася через плече на малого. Він трохи зашарівся, але міцно стискав щелепу. Присоромлений, але вперто впевнений у своїх переконаннях.

-- Ансен вміє переконувати, -- пробурмотів він. – Мабуть, тому, що говорить правду.

Тейнер фиркнув.

-- Можеш вірити в що завгодно, хлопче, але ти з радістю вступив у бригаду, коли це означало повний живіт і дах над головою, невдячний ти шматок лайна.

-- З радістю, -- відповів Кіль. – Це було до того, як я зрозумів. Синдик і Рада Трьох хочуть, щоб ми сиділи в болоті, грабуючи один одного. Це не дає нам поглянути вгору і побачити хто насправді не дозволяє вилізти з цієї гноївки.

-- Ага, добре, коли придумаєш, як прикінчити Телемарха, тоді й побалакаємо про революцію. А поки архимаг працює на Синдика, все залишиться так, як є, тупий мерзотнику.

-- Годі, -- сказала я. – В мене від вас голова розболілася. Кілю, заткнися, будь ласка. Тейнере, я розумію твою позицію, але Кіля тобі не віддам. І чесно кажучи, у тебе та всіх інших у місті є більші проблеми. Чи може ти не зауважив стіну смерті, що відділяє місто від решти світу?

-- З цією проблемою я нічого не вдію, -- відповів бригадир, який колись був моїм другом. – Молодий Кіль, це проблема, якій я здатен зарадити. Більше того, він стоїть першим у моєму списку завдань.

-- Якщо ти слідкував за мною останніх десять годин, то знаєш, що в Белларіусі кояться дуже погані речі, Тейнере.

-- В Белларіусі кожен божий день кояться дуже погані речі. Я одна з них.

-- О, боги, тільки не треба цих погрозливих балачок. Я тобі не якийсь пузатий власник магазину, якого ти намагаєшся залякати, щоб він платив тобі за “дах”. Завтра вранці все місто перетвориться в паруючу дірку в землі. Дуже ймовірно, що тільки я маю шанс запобігти цьому. В мене немає ні часу, ні терпіння вислуховувати твої залякування.

Він підняв брову.

-- Тепер мені ясно, чому ви з Кілем так добре ладнаєте. Ідеаліст і злодійка з манією величі. Скажи мені, як ти збираєшся зупинити знищення цілого міста?

-- Я не знаю, чи зможу зупинити це, але я точно знаю, що в мене немає часу ховатися від тебе і твоєї бригади, поки буду намагатися.

-- Тоді віддай мені моє норовливе ягня і продовжуй свій героїзм. Коли закінчиш, я тобі поаплодую.

Я гримнула стаканом по столі. Моє терпіння вичерпалося.

-- На клятого Керфа, може ти трохи попустишся, Мок М‘єне, і відкладеш свою вендету до завтра до обіду. Напевно ти зможеш стримувати свою бригаду стільки часу. Якщо місто ще буде стояти, ми зможемо повернутися до цієї розмови.

Він кинув на мене довгий, непроникний погляд. Нарешті обізвався і його голос був смертельно поважний.

-- Не впевнений, чи зможу дати тобі стільки часу. В бригаді існують певні тертя, про які ти нічого не знаєш. Можу дати тобі кілька годин. Тоді я буду змушений прийти за Кілем. Якою тоді буде твоя реакція, вирішувати тобі, але май на увазі: яких би чудернацьких сил ти зараз не мала, за минулих десять годин я будь-коли міг встромити ножа тобі в спину. Я не зробив цього з огляду на нашу колишню дружбу, не дивлячись на факт, що ти прикінчила двох членів моєї бригади.

-- Ти мій боржник, Амро. Сама, без мене ти б ніколи не сіла на той корабель, і швидше за все, загинула в Чистці. Бог мені свідок, я не допоміг тобі, щоб ти була в мене в боргу, але це так.

-- Ти дійсно збираєшся допустити до кровопролиття, Тейнере? – П‘ятнадцять років – купа часу, але колись ми були близькими друзями. Надто близькими, як на нісенітниці, які я зараз чула.

-- В мене немає вибору, Амро. Багато ти бачила колишніх бригадирів, що тиняються вулицями?

Я опустила погляд, почала гризти ніготь. Тут він мав рацію. Бути босом вуличної бригади було небезпечно. Бути колишнім босом вуличної бригади означало, що ти труп, так чи інакше. Хто б не зайняв твоє місце, він не дозволить тобі просто проводити час за вишиванням. Ти завжди будеш присутній, шепотом, тінню, що падає на кожне непопулярне рішення, прийняте новим чуваком.

Він дозволив, щоб мовчанка трохи потривала, тоді сказав.

-- Ти можеш сама повернути борг, або я можу змусити тебе заплатити. За останніх кілька років я набив у цьому руку. Це не пусте базікання. А холодна, сувора правда. Можеш запитати в Кіля. І головне, не забувай, хто навчив тебе орудувати ножем.

З цими словами він встав і пішов у бік дверей апартаментів.

-- Тейнере, -- покликала я.

Він зупинився.

-- Що?

-- Ти зустрічав мого дядька?

-- В тебе є дядько? – відповів він, явно роздратований. Я зіпсувала його прощальну промову.

-- В мене є хтось, хто твердить, що він мій дядько. Каже, що ти набив йому пику, коли він шукав мене десять років тому.

-- Так, пам‘ятаю. Якийсь чувак ходив і питав за тобою. Звісно, була якась родинна схожість, але мені він не сподобався. Він став надто настирливим. Я ляснув його по носі. Він звалив.

-- Це все?

-- Це все.

-- Дякую.

-- Один день, Амро, це максимум, -- нагадав він мені. Тоді повернувся до Кіля.

-- Незабаром побачимося, малий, -- сказав він лагідним голосом. Кіль стояв неначе вкопаний. Тоді Тейнер зник.

Я закрила очі й відкинулася в кріслі. Зітхнула. З усіх поганих, дуже поганих і приголомшливо поганих новин, що сипалися на мене, відколи я повернулася в Белларіус, щойно проведена розмова справила на мене найгірше враження. Потужні істоти, що намагаються вбити мене? На жаль, нічого нового. Нависла небезпека жахливого знищення? Певною мірою я вже майже звикла до такої перспективи.

Обирати чи віддати малого, якого, в кращому випадку, скалічать на все життя, чи битися на смерть зі своїм найдавнішим другом? Це пробило серйозні тріщини в оболонці оніміння, яка оточувала мене відколи я повернулася.

-- Якщо хочеш, щоб я зник, то я зрозумію, -- промовив Кіль тихо.

-- Я хочу, щоб ти викупався, -- відповіла я, змушуючи себе вийти з задуми. -- Я думала, що ти смердиш до того, як ти пообіймався зі Сміттєвиком. На Керфа, як я помилялася. А, це нагадує мені. Тобі вдалося побачитися з Каргою, перш ніж тебе проковтнули?

-- На кохання Ісін, тебе аж переповнює співчуття.

-- Я попрацюю над цим. Як тільки опинюся в якомусь місці, яке от-от не розірвуть на шматки темні чари. Ну?

-- Я бачив її. Вона сказала, я цитую “Камінь неможливо знищити. Якщо ти зазнаєш невдачі, він переживе смерть міста. І я теж”.

Я заскрипіла зубами. Не дивно, що вона засміялася, коли я сказала, що нам всім гаплик.

Але це були хороші новини. Це означало, що мій план мав шанс на успіх.

За кілька хвилин з‘явився власник заїзду, за ним слуги з відрами з гарячою водою. Кіль поскаржився, що не може зняти одяг однією рукою.

-- Допоможи собі зубами, -- порадила я.

Розділ 19

Невдовзі після того, як Кілю нарешті вдалося роздягнутися, Марза виконав моє перше прохання. На жаль інші він задовольнити не зміг.

Кіль плескався у ванні у ванній кімнаті, скаржачись, що через зламану руку не може дістати до половини тіла.

-- Якщо ти думаєш, що я піду туди допомагати тобі, то ти геть втратив свій маленький, підлітковий розум, -- крикнула я з канапи.

В двері постукали. Я пішла і відчинила, з вільною рукою на руків‘ї ножа.

Чоловік був величезним, дуже засмаглим і весь в шрамах. Меч, що висів у нього на стегні, був величиною з мене.

-- Пані Тетіс? – прогримів він.

-- Може. Хто питає?

-- Ходді Марза передає вітання і адресу, яку Ви просили.

-- Швидко він впорався.

-- Ходді Марза також з жалем інформує Вас, що у визначених Вами часових рамках не зможе здобути іншу потрібну Вам інформацію.

Я закліпала очима.

-- Як на головоріза, ти чудово висловлюєшся, -- сказала я.

На це посланець не відповів нічого, тільки спокійно дивився на мене своїми лагідними, компетентними очима.

-- То яка адреса, здорованю?

-- Трайс. Сьомий будинок зліва, якщо йти з боку пристані. Сірий камінь, пошарпаний, жовті віконниці. Об‘єкт, що Вас цікавить, зараз вдома.

-- Дякую. І Марзі теж дякую. – Я витягнула срібну марку і простягнула йому. Він проігнорував мене.

-- Я повинен піти з Вами, - сказав він. – І Ви мені не платите.

-- Мені не потрібен охоронець.

-- Я Вас не охороняю. Мені доручено зібрати те, що залишиться після того, як Ви закінчите, і доставити певним людям.

-- А. Тоді добре. Ходімо.

Я крикнула Кілю, що йду, отримала приглушену відповідь, і ми вирушили в Трайс, щоб побалакати з Аффонсом Ярроу: літнім чоловіком, підозрюваним у вбивстві дітей.

#

Будинок був звичайним будинком. Трохи занедбаний, на віконницях облізла фарба. Трохи бруду навколо ручки на дверях. Але це був звичайний будинок. Я не могла позбутися ірраціональної думки, що злі люди не повинні жити в невинних на вигляд будинках.

Головоріза звали Солоденький. Йому не дуже пасувало, але я не збиралася цього казати. Він не виглядав на людину з почуттям гумору. Я сказала, щоб почекав неподалік, поза полем зору. Не хотіла, щоб старий Ярроу налякався, коли відчинить двері.

Коли Солоденький відійшов на достатню відстань, я постукала. Ніхто не відповів. Я знов постукала і почекала ще трохи. Я витягнула ножа і почала гупати руків‘ям по дереву. Нарешті двері рвучко відчинилися.

-- На стегна Ісін, чого тобі в біса треба!?

На перший погляд, він не виглядав на злого. Швидше на старого і сварливого. Худий, як патик, зі скуйовдженим жовто-білим волоссям, в обідню пору одягнений в залатану нічну сорочку. Мені відразу стало ясно, що старий вилупок живе сам. Єдине, що мене збивало з пантелику, були його очі. Вони були гострими. І холодними.

-- Ти Аффонс Ярроу. – Це не було запитання. Марза ніколи не помилявся. – Я хочу зайти і поговорити з тобою.

-- Чому ти думаєш, що я хочу поговорити з тобою?

-- Бо я заплачу тобі за цю розмову, -- збрехала я. – Не думаю, що пенсія Чорних Рукавів така велика, що ти відмовишся від трохи грошенят. Чи купи грошенят, залежно від того, що ти мені скажеш.

-- Про що йдеться?

Я похитала головою.

-- Не на вулиці.

Якусь мить він подумав. Оглянув вулицю. Відчинив двері ширше.

Я зайшла.

Він сів на прогнуту, засмальцьовану канапу в світлиці. Я сіла навпроти нього в крісло, набивка якого повільно стікала кров‘ю на хворобливого вигляду килим. Весь інтер‘єр будинку перед моїми очима виглядав тьмяним, брудним і нездоровим. Швидше барліг ніж дім. Це вже зовсім інша справа, подумала я.

-- Що ти хочеш знати? – запитав він невимушеним тоном. В нього було лагідне обличчя, але очі були позбавлені емоцій, в них був тільки розрахунок. Його погляд блукав по моєму тілу, але в ньому не було нічого сексуального. Щось підказувало мені, що цей чоловік не дуже цікавився сексом, зараз чи в минулому. Він просто вбирав у себе всі подробиці.

-- Я хочу знати ім‘я мага, який під час Чистки допомагав Чорним Рукавам вистежувати вуличних щурів.

-- І за його ім‘я ти даси мені грошей?

-- Саме так. Скільки ти хочеш? В мене їх багато. Назви свою ціну. – З моїх вуст злітали правильні слова, але в них не було переконання. В мене перед очима була неохайна купа кісток, запханих під стіл.

-- Думаю, ти брешеш, -- відповів він. – Більше того, я впевнений, що ти брешеш.

Я підняла брову.

-- Негарно таке казати комусь, з ким ти щойно познайомився.

-- Я не дуже приємна людина, -- відповів він.

-- Значить нас таких двоє. Слухай, Ярроу, в мене багато роботи і мало часу, щоб її зробити. Я могла б почати довгий, емоційний монолог про твої брудні вчинки і як ти повинен заплатити за свої злочини, але на яйця Керфа, ми обоє знаємо, що це марна трата часу. Просто назви мені ім‘я і я піду собі. Або нічого не кажи і тоді ситуація стане неприємною. Мені пасує будь-який варіант.

-- Ти мене зацікавила, -- відповів він, з незмінним виразом легкого зацікавлення на обличчі.

-- Я просто в захваті, -- сказала я, але він продовжував так, наче не почув мене.

-- Скажімо, твій акцент. Нібито люсернійський, але десь в глибині досі вчуваються брудні залишки Непереливкок. Твоя лексика – в одному реченні ти вживаєш слово “монолог” і присягаєш на яйця Керфа. А ще твій одяг. Крім того, що ти одягаєшся як чоловік, в тебе все найвищої якості та ідеально пасує, проте немає жодної прикраси.

-- І що?

-- Те, що ти мене зацікавила. – Після цих слів він просто сидів і дивився на мене своїми блакитними, водяними очима старого чоловіка, очима холоднокровного вбивці. Я терпіла, поки мені не набридло. Десь три секунди.

-- Що ж, гаразд, -- сказала я, встаючи, щоб встромити ножа йому в горлянку.

-- Хто твої батьки? – запитав він раптово, перш ніж я зіп‘ялася на ноги.

-- Мої батьки мертві.

-- А… Ти осиротіла під час війни чи під час чуми?

Старий шматок лайна не мав права пхати свого носа у моє минуле.

-- Я осиротіла, бо мої батьки померли, -- обрізала я його.

-- Якщо ти скажеш, що трапилося з твоїми батьками, я скажу тобі те, що ти хочеш знати, -- він посміхнувся. – Я скажу тобі ім'я, яке ти так сильно хочеш почути.

Я ні на мить не повірила йому. Не знаю звідки, але я знала, що мені доведеться витягувати з нього ім‘я мага, букву за кривавою буквою. Я була готовою до цього, бо що б не трапилося, цей старий вбивця дітей був уже мертвим. Надворі чекав Солоденький, який подбає про це.

-- Отже? – запитав він, і я посміхнулася у відповідь.

-- Моя мати була донькою клерка з Чорнильної вулиці. Батько, коли був тверезим, охороняв каравани. Я народилася в Непереливках. Одного вечора, коли мені було майже десять, батько відлупцював маму до непритомності, й продовжував лупцювати. Щоб змусити його зупинитися, я вбила в нього ножа. Він зупинився. Мати так і не прийшла до тями.

Раптово я виявила, що стою над ним, біля тієї вилинялої, вкритої пилом канапи, мої руки аж сверблять до ножів.

-- То як я осиротіла? Не через війну. Не через чуму. Гадаю, можна сказати, що я осиротіла через бідність. Або просто така моя срана доля.

Він пхикнув, губа його скривилася. Це була перша чесна емоція, яка торкнулася його обличчя за весь час, поки я з ним розмовляла.

-- Все одно ти вуличний щур. – Він недбало поклав руку на спинку канапи.

-- О... Я щось значно більше. Тепер говори мені ім‘я.

-- Його…

Як на літнього чоловіка, він досі був спритним. У недбало покладеній на спинку канапи руці виріс стилет, і він вдарив мене в корпус зі швидкістю і силою, що взявши до уваги його вік і неміч, здавалися неможливими.

Я очікувала цього. Холоднокровний вбивця завжди залишиться холоднокровним вбивцею.

Я вигнула живіт з дороги грізного вістря стилета, лівою рукою схопила його кістлявий зап‘ясток, з силою опустила правий лікоть на його тонке передпліччя.

Звук поламаних кісток з нічим не спутаєш.

Я стягнула його на брудний килим, животом вниз. Сіла йому на спину.

Я вирвала стилет з його непевної хватки. Не звертала уваги на стогін.

-- Здається, ти збирався сказати мені ім‘я, -- прошепотіла я в його волосате вухо.

-- Ти пи…

Я вдарила кулаком по зламаній кістці. Він заверещав.

-- Ім‘я.

-- Пішла в сраку, -- важко видихнув він. – Брудний вуличний щур.

-- Я запитаю тебе востаннє. Тоді зламаю тобі другу руку. А тоді прив‘яжу до крісла і піду до певних хлопців, яких я знаю в Непереливках, -- збрехала я. Було б неправильно сказати йому правду і позбавити надії. Тоді б він точно тримав рот на замку.

-- Я скажу їм, що в будинку в Трайсі прив‘язаний до крісла старий, на ім‘я Ярроу. Який під час Чистки був Чорним Рукавом. Може вони пам‘ятають тебе. А навіть якщо ні, вони вважатимуть своїм обов‘язком відправити тебе в те пекло, яке ти заслужив, якомога повільнішим і болючішим способом. Вони не такі цивілізовані як я. Оскільки вони ніколи не бували за межами Непереливок, їхній словниковий запас страшно бідний.

-- То як, мій невеличкий монолог знудив тебе? Чи ти готовий, на волохаті яйця Керфа, сказати мені ім‘я?

Певний час він мовчав і тільки важко дихав. Тоді заговорив зламаним, тремтячим голосом старого діда.

-- Аітер. Телемарх. Тобі це не сильно допоможе, -- видихнув він.

-- Брешеш. Телемарх забруднив собі руки полюючи на вуличних щурів? Ну ж бо, Аффонсе. Ти здатен вигадати щось краще. – Я поклала коліно на його зламану руку і потиснула, поки він не почав звиватися і верещати.

-- Це наказав Телемарх! Аітер наказав провести Чистку, присягаю на Горма!

-- Гаразд, Аффонсе. Гаразд. Я вірю тобі. – На брудну бороду Керфа, я дійсно повірила йому. На жаль, повірила.

Я злізла йому зі спини, копняком відкинула стилет в куток. Витерла руки об стегна. Я залишила його стогнати на брудному килимі, вийшла на вулицю і кивнула Солоденькому, який чекав біля підніжжя сходів.

-- Він весь твій, -- сказала я і пішла геть. Я не озиралася. Мене не цікавило, що трапиться з Аффонсом Ярроу. Він був маленьким, збоченим чудовиськом, якого чекав заслужений кінець, мені не були потрібні і я не хотіла знати подробиці.

Я почувалася брудною. Немов вивалялася в болоті. Мені дуже хотілося прийняти ванну.

Не було часу. На мене чекало значно страшніше чудовисько ніж Ярроу, і я досі не знала, як мені з ним впоратися.

Розділ 20

Я не отримала від Марзи планів Ріаіля чи Цитаделі. Це була поважна проблема, проте не нездоланна. Я була впевнена, що існує одна особа, яка могла дати мені те, що я потребувала. Тож я полізла вгору по Поясу, щоб ще раз побалакати з Богом Горобців.

По дорозі я міркувала про Телемарха. Здавалося, що все, від Сірого Зуба до Бога Горобців, від Ансена і його фальшивої записки до мого любого, таємничого, брехливого, недосяжного “дядечка” Іва, вказувало мені не нього. Взагалі все, ще навіть до того, як я прибула в Белларіус; Борольд не відрубав собі голову сам і не відправив мені задля сміху.

Ледь не єдиною особою, яка, здавалося, ніяк не була в це втягнутою, був Тейнер. Може за кілька годин він докладе всіх зусиль, щоб увіткнути в мене ножа, але принаймні він не намагався бавитися зі мною в якісь ігри. Добре мати змогу розраховувати на старих друзів. Чи хотіла я, щоб наша з Тейнером зустріч була приємнішою? Звісно. Але річ у тому, що хтось, хто не пережив того, що пережили ми, майже напевно вважав би його холодним, спраглим крові вилупком. Я втекла, він залишився в цьому пеклі. На його думку, за стандартами, за якими ми обоє зростали, Тейнер був йобаним зразком чеснот. Він не брехав чи зраджував, і не встромляв мені холодну сталь в спину. Ні, яким би дивним це не здавалося, в мене не було жалю до Тейнера. Він проявляв щодо мене найважливіше, що один вуличний щур може проявляти до іншого – повагу. І це йому дорого обходилося в бригаді.

Відсунувши думки про Тейнера набік, я повернулася до жахливого безладу, що оточував Телемарха. Може мною і маніпулювали, проте в мене була купа причин, що сягала мені голови, щоб піти і прикінчити Телемарха. Починаючи з факту, що, якщо вірити Ярроу, він був відповідальним за Чистку, і закінчуючи тим, що, якщо вірити всім, хто міг це знати, він мав от-от ненароком знищити місто і мене з ним, позбавити життя Телемарха, здавалося чудовою ідеєю. Це здавалося простим. Не легким, ні в якому разі, але простим.

Надто простим. Хтось дуже, дуже сильно хотів, щоб я вбила Телемарха. Або принаймні спробувала. І на перший погляд, це не мало сенсу. Звісно, я вийшла переможцем з кількох сутичок, але як не крути, Аітер не мій рівень. Навіть близько. Він був архимагом, на Керфа, а я злодійкою. Може в мене й була якась сила. Гаразд, три знищених будинки свідчили, що я мала доступ до якоїсь справжньої, смертельної сили. Але цих три знищених будинки, і всі люди в них, які в одну мить перетворилися в пил, свідчили також, що я й гадки не мала, що з нею робити. Те, що я могла приєднатися до неї, не робило мене магом. Це перетворювало мене в потенційну катастрофу.

Катастрофа…

Я зупинилася як вкопана посеред вулиці. Люди обходили мене, щось бурмочучи.

Може мені, зрештою, не потрібні плани Цитаделі. Може мені не потрібно проникати туди і протистояти Телемарху.

Може мені потрібно просто викликати ту силу знову, клацнути пальцями і спостерігати, як Цитадель і все, що в ній знаходиться, перетворюється в пил, який розвіє вітер. Так легко не буває, чи може?

Чи може?

Я рушила знову, цим разом швидше.

#

Горобці шаленіли. Вони мчали вихором туди-сюди по подвір‘ю, тепер вже не мовчки, буря крил і пронизливих, стривожених криків. Дівчинки-кошеняти, Черіси, ніде не було видно.

-- Щось трапилося, га? – запитала я їх. Вони не відповіли. Тож я пішла поговорити з їхнім босом.

Я підійшла до дерева і поклала руку на корінь, не завдаючи собі труду, щоб сісти.

Я негайно опинилася в тронній залі Бога, в його голові, чи хтозна де.

Він був стурбований. Крокував туди-сюди, стискаючи і розтискаючи кулаки. На його лютому обличчі не залишилося й сліду від добродушності. Він виглядав саме так, як в моїй уяві повинен був виглядати Бог Крові.

Він не став чекати поки я підійду до нього. Майже відразу відправив мені зображення.

Мала. Черіса. Кричить і плаче, як її тягнуть від дерева Чорні Рукави.

-- Куди? – запитала я, підходячи до нього. – Куди вони її забрали?

Ще одне зображення.

Цитадель.

-- На криву палицю Керфа, -- вилаялася я. Я не перетворю в пил Цитадель з малою всередині. Я підозрювала, що саме тому її й забрали. Хтось надто добре знав, як працює моя голова. – Коли?

Він показав моє власне зображення, коли я виходила з дому Ярроу.

Хтось знав, що я подумаю ще до того, як я сама подумала це? От лайно.

-- Гаразд. Спробую допомогти. Я і так збиралася прикінчити Аітера. Або принаймні спробувати. Але спочатку мені потрібно забрати в Синдика Камінь Засновника.

Він ще раз показав мені зображення Чаріси, як вона кричить, її залите сльозами обличчя. Його послання було цілковито зрозумілим.

-- Слухай. Тут йдеться про щось значно більше ніж вона. Ти сам мені це сказав. Якщо я прийду зараз в Цитадель і мені якимось чином вдасться вбити Телемарха, то дівчинка все одно загине разом з усіма іншими в місті. Ти ж знаєш, що привиди вбитих під час Чистки перетворили Белларіус у в‘язницю. Вони засудили всіх до смерті. Якщо місто не вибухне, то вони просто самі всіх повбивають. Для того, щоб зупинити це, мені потрібен Камінь Засновника. Тому спочатку я здобуду камінь, а тоді вже дівчинку. Мені це подобається не більше ніж тобі, присягаю на Керфа.

Він продовжував стискати кулаки. Великі, брутальні кулаки. Його випнута щелепа стискалася і розтискалася, жовна по боках ходили, випинаючись. Нарешті він кивнув.

-- Мені потрібні плани Ріаіля, особливо тронної кімнати і всього, що знаходиться між нею і найближчою до Затоки стіною. А ще мені потрібні плани Цитаделі. Я впевнена, що ти їх бачив.

Він показав мені Цитадель ззовні. Горобець спробував залетіти в одне з вікон. Перш ніж вдаритись у поверхню скла, він зник у хмарці з пір‘я. Дрібне тіло, те, що від нього залишилося, повільно опустилося на землю.

-- Отже, Цитадель відпадає. Чорт. А що з Ріаілем?

Цим разом я, судячи з усього, сиділа високо на кам‘яному поручні балкона. Справа виблискувала на сонці Білларіуська Затока. Зліва витончені, кам‘яні арки, за ними – велика кімната. В кімнаті знаходилася велика, біла брила каменю. По його поверхні переслідували одна одну сяючі руни. Зверху на камені стояло позолочене крісло. На кріслі, з підборіддям на кулаку, сидів масивний чоловік, оточений людьми в латах.

Нарешті хоч якісь добрі новини. Якщо Камінь Засновника був так близько до зовнішньої стіни Ріаіля, було набагато більше шансів, що перша частина мого плану пройде успішно.

-- Є ще щось, що ти знаєш чи можеш зробити для мене? – запитала я його.

Він похитав головою, в цьому жесті було все, і відчай, і лють, і розпач. Тоді він раптово завмер, неначе щось спало йому на думку, або він прийняв якесь важливе рішення. Він підняв руку і з повітря з‘явився зелений листок у формі серця. Обережно, повільно, одним масивним пальцем він відхилив верхню частину моєї жилетки. Другою рукою він запхав листок у внутрішню кишеню, де я тримала кулон Хольгрена і материнський медальйон.

-- Гм, дякую? Але що мені з ним робити?

Він похитав головою і дещо сумно посміхнувся. Кишнув на мене.

-- Думаю, я краще піду, -- сказала я. – Час спливає.

Він кивнув, і я опинилася під деревом. Горобці ще були схвильованими, але вже не шаленіли.

В мене залишалося дуже мало часу і купа роботи.

Розділ 21

Фаллон Сірий Зуб досі одужував у своїй печері. Не виглядало, що він був у стані зробити те, що мені від нього було потрібно, але він запевнив мене, що до вечора буде готовий. Так, час закінчувався. Так, я збиралася проникнути в Ріаіль і вкрасти Камінь Засновника. Але я не збиралася робити цього в білий день. Я відчайдушна, але не божевільна. І була одна маленька частинка плану, яку я ще не опрацювала. Фактично, дрібничка.

Як би я не насміхалася над Сірим Зубом за його “ретельний” план атаки на Цитадель, мій власний план, як позбавити Синдика Каменя Засновника, не так вже й відрізнявся. Ця ідея прийшла мені після того, як я побачила, як Сірий Зуб вирвав ґрати на вікні, разом з добрячим шматком стіни, до якої вони були прикріплені, і жбурнув у Затоку. Літа підтвердила: що б ми не робили, з Каменем Засновника нічого не трапиться. Бог Горобців показав мені достатньо планів Ріаіля, щоб я була спокійною – нам не доведеться блукати палацом Синдика в пошуках Каменя, по дорозі б‘ючись з охороною Ради і пробиваючи діри в стінах, щоб видобути його. По суті, це не буде пограбування; це буде звичайне “хапай-і-втікай”.

Просто його масштаби були значно більшими, ніж просто розбити вітрину і чкурнути зі здобиччю перш ніж тебе схопить охорона. Чи заколе.

Ну і ще щоб Камінь приземлився там де треба.

-- Ти зможеш керувати польотом Каменя? – запитала я Сірого Зуба.

-- До певної міри.

-- Але наскільки точно? Скажімо, на палубу корабля ти його зможеш приземлити?

-- Я не скажу, що не влучу в рухому ціль, але скажу, що буду дуже здивований, якщо мені це вдасться.

-- Як на рахунок корабля, який не рухався, ну… років з тисячу?

-- Все одно сумнівно. Така ціль дуже маленька, пані Тетіс. Якщо тільки не…

-- Якщо тільки не?

-- Ну. Мені буде потрібне щось на зразок магічного магніту. Щось, що буде кликати Камінь під час польоту. Для цього потрібні певні приготування.

-- Скільки? Як довго?

-- Яка зараз година?

-- Південь. Ти б знав це, якби не жив у печері.

-- Дай мені часу до півночі. А ще мені потрібно щось з місця, де ти хочеш, щоб Камінь приземлився.

Я поміркувала над цим. Я не уявляла собі, як я могла хоча б подряпати Літину пентеконтеру, не кажучи вже про те, щоб відламати шматок і принести Сірому Зубові. Тисячолітній штурм моря не залишив на ній жодного сліду.

-- Морська вода підійде?

Він глянув на мене поглядом, який говорив “Не тупи”.

-- Хіба морська вода стоїть на місці?

-- Гаразд, а клаптик брезенту?

-- Цей клаптик брезенту був на тому самому місці відчутний шмат часу?

-- Мабуть, роки.

-- Тоді так. Цього буде достатньо.

Ми ще трохи обговорили мою жалюгідну пародію на план, в пошуках чогось, що збільшить його шанси на успіх. По суті, все зводилося до “дістатися до Каменя Засновника, не давши себе вбити, запустити його через все місто і змусити приземлитися Літі на коліна, не давши себе вбити і втекти, перш ніж нас вб‘ють”.

Найстрашнішим був факт, що під час всієї вилазки Сірий Зуб буде дуже зайнятий, залишивши мене саму не давати охоронцям Ради зробити в нас надто багато дірок. Саме це я й сказала Сірому Зубу.

-- Це вишколені бійці, і їх там десятки. Я злодійка, і якщо не помиляюся, я тільки одна. Вони порубають нас на шматки. Ти можеш дати мені якусь перевагу магічного толку?

-- А не простіше найняти власних головорізів?

-- Взагалі-то, ні, з двох причин. По-перше, як тільки ти скажеш якомусь найманцю, в чому полягає план, вони надірвуть собі животи зі сміху, підуть геть і здадуть за винагороду, яку обов‘язково отримають. По-друге, майже неможливо крадькома провести стільки людей, щоб це змінило ситуацію. Отже. Чари?

Він втомлено видихнув.

-- Щось придумаю. Але я не бойовий маг.

-- Ти постарайся, -- сказала я йому. – Я скоро повернуся. Йду принесу твою ціль.

Життя під землею має те до себе, що ти й гадки не маєш, що коїться з погодою. Коли я відчинила двері Сірого Зуба, мене зустрів сраний дощ: холодний, безжальний дощ з сірого неба. Я натягнула на голову відлогу плаща і пішла вбрід по затоплених вулицях. Так високо на Горі вулиці були більше вертикальними, ніж горизонтальними, і тепер нагадували водопади.

-- Боги, як я ненавиджу це місто, -- пробурмотіла я.

#

Коли я прийшла до Краху, вже смеркло. Хоча коли я вирушала, дощ шаленів, поки я дійшла, він стих до жалюгідної мжички. Я вся промокла до кісток і була в паскудному настрої.

Несподіванка, Літа була вдома.

-- Вітай знову, Дома Тетіс, -- гукнула вона, коли я потягнулася до брезенту, який слугував їй за двері. Я відхилила його і зайшла.

-- В тебе тут часом немає прихованого десь вогню? – запитала я, намагаючись не дивитися в її палаючі очі.

-- На жаль, ні. Я не відчуваю холоду.

-- Пощастило тобі.

-- Чому я завдячую цей візит?

-- Я зі шкіри вилізу, щоб доставити тобі Камінь. Цієї ночі. Щоб зробити це, мені потрібен клаптик твоїх дверей.

-- Можеш собі взяти, -- відповіла вона, анітрохи не змінивши тон. Вона виразила не більше емоцій, ніж коли б я попросила позичити яйце чи склянку борошна.

-- Я думала, тебе трохи більше схвилює перспектива отримати Камінь і звільнитися, -- сказала я, відрізаючи клаптик брезенту і запихаючи його до кишені.

-- Я вважаю, що не варто хвилюватися з приводу перспектив, Дома Тетіс, лишень з приводу реалій.

-- Іншими словами, ти повіриш в це тільки коли побачиш на власні очі.

-- Саме так.

-- Це я можу зрозуміти, -- відповіла я, встаючи. – Що ж, якщо все піде добре, десь біля півночі ти побачиш дещо, що змусить тебе повірити.

Я відхилила брезент, готова вийти.

-- Амро.

-- Так?

-- Ти нічого не забула?

Мої спогади. Вона все ще хотіла мої спогади.

-- Взагалі-то, я сподівалася, що це ти забудеш.

Вона похитала головою.

-- Мур наполягає.

-- Мур мертва.

-- Та все одно.

Я зітхнула.

-- Гаразд. Зараз – нічим не гірше, ніж в любий інший час, а потім може бути запізно. Давай покінчимо з цим. Що мені робити?

-- Дай мені руку, -- відповіла вона, протягнувши в сутінках свою власну. Я перетнула коротку відстань поміж нами, трохи нахилилася і поклала свою праву руку в її.

Як тільки наші руки доторкнулися, виникла іскра, удар, схожий на той, який ви можете отримати від дверної ручки після того, як холодного і сухого зимового дня пройдете по килимі. Я інстинктивно забрала руку, а принаймні спробувала, але раптово вона стиснула мене міцно і болісно, немов лещатами. Вона була значно сильнішою, ніж тіло старенької бабусі мало на це право.

-- По-моєму, ти казала, що це зовсім не боляче, Літо.

Вона не відповіла. Очі в неї засяяли яскравіше. Її довге, біле волосся здіймалося над головою. Хватка ставала щораз то болючішою. Кістки почали з хрустом тертися одна об одну. А пляма, яка в мене залишилася від Клинка, що Ненависть Шепоче, почала палати.

-- Абанон? Що ти тут робиш? Який дурень дозволив тобі висковзнути з ланцюгів? – слова виходили з вуст Літи, але це не був голос Літи.

-- Літо? Краще відпусти. Ця рука мені ще знадобиться, щоб здобути тобі Камінь Засновника. – Не дивлячись на холод, я почала потіти.

-- Божевільний осколок божевільної сестри, я не відпущу тебе. Ти пляма, отрута, я не стану тебе терпіти. – І тоді вона почала душити мене другою рукою.

Я не могла вдарити її ножем. Вона мені ще була потрібна. Але якщо я не зроблю щось швидко, вона розчавить мені трахею. Тож з силою, породженою чорним розпачем, а може і ще чимось, я вдарила її вільною рукою прямісінько поміж очей. Безсумнівно, за все своє життя, я ніколи нікого так міцно не била.

Вона відлетіла разом з кріслом, відпустивши мої руку і шию. Її голова з гучним стуком міцно гепнула об кам‘яну палубу. Очі в неї погасли. Буквально. В кімнаті стало дуже темно. Я відступила поки не опинилася в дверному отворі, і відхилила брезент, щоб впустити трохи світла.

Через кілька секунд Літа почала рухатися. Вона відкрила очі й вони знов почали легенько переливчато сяяти. Вона піднялася на коліна і сперлася на перевернуте крісло. Довге волосся закривало більшість її обличчя.

-- Спробуєш вбити мене ще раз? – запитала я.

-- Ні. Перепрошую. Це була не я, а Мур. Думаю, краще нам не торкатися знову.

-- Як на мене, звучить розумно. Не хочеш сказати мені що щойно трапилося?

-- Ти не знищила Клинок, що Ненависть Шепоче, Дома Тетіс.

-- Дідька лисого не знищила.

-- Ні. Послухай мене. Силою волі ти змусила його розпастися. Нечуване досягнення і єдине, що ти могла зробити, щоб не стати його пішаком. Але ти не знищила Клинок. Ти здолала і придушила його. Позбавила його фізичної форми, здатності діяти в цьому світі як незалежна сила.

-- Тоді в чому проклята Керфом проблема?

-- Зробивши це, ти перетворилася в аватар Абанон. – Вона встала, поправила крісло і знову всілася в нього. Немов нічого не трапилося, забрала волосся з обличчя і закинула за плечі.

-- Не може бути, -- сказала я категорично.

-- Кому як не мені знати щось про аватар богині?

-- Ти знаєш, що мені довелося пережити, відколи я знищила Клинок? Якби я мала доступ до якоїсь сили, хоча б трохи схожої на ту, що була в Клинка, то все пов‘язане з Таготом було б дитячої забавою, а не найгірших пів року мого життя.

-- Ти, Амро Тетіс, жива посудина Абанон, Богині Ненависті, одна з восьми тіней Восьмикратної Богині. Присягаюся.

Я похитала головою.

-- Ти або брешеш, або божевільна. Так чи інакше, ти помиляєшся.

На це їй було нічого сказати. Мовчання затягнулося. Я зрозуміла, що розлючена, така розлючена, що в мене тремтіли руки. На все це не було часу.

-- Ти справді можеш врятувати місто від привидів? -- виплюнула я в неї. – Чи це теж тільки слова божевільної?

-- Можу і врятую, якщо ти здобудеш Камінь.

-- Отже, ми покінчили з цим?

-- Так. Наразі.

-- Ти хочеш сказати, назавжди. Якщо ти виконаєш свою частину умови. І для тебе буде краще, якщо ти, курва, її виконаєш.

Я вийшла, не сказавши більше ні слова.

Я йшла по Непереливках в напрямку Пояса, мокра, замерзла, тремтячи з люті й не звертаючи уваги на навколишній світ. Я не знала, в яку гру грала Карга, чи чого вона сподівалася досягти. Але на всіх мертвих богів, це мусила бути брехня. Ніщо не підтверджувало її історію. Я пам‘ятала, як Клинок лив жовч мені прямо в голову. Я знала звук його голосу, відчуття жахливої, нищівної сили, краще ніж будь-хто, за винятком молодого Архата, який роками сторожив Клинок, поки Корбін його не вкрав.

Простіше кажучи, краще ніж будь-хто серед живих.

Якби він якимось чином досі був у мені, я б знала.

Знала б?

Єдиною відповіддю було кляте свербіння долоні, і це мене аж ніяк не заспокоювало.

Поки я дійшла до Пояса, лють покинула мене, залишивши після себе нудотне почуття страху під серцем.

Коли я повернуся до Сірого Зуба, лють спалахне з новою силою.

Розділ 22

Цим разом Сірий Зуб був не сам.

Він нарешті розпалив вогнище в каміні, це покращило ситуацію зі світлом, і не покращило з димом. Коли я зайшла, він сидів на підлозі схрестивши ноги, схилившись над величезною, товстезною книжкою. В дальньому кінці кімнати, спиною до мене, знаходився якийсь чоловік, що вивчав вкритий пилом, зламаний, позолочений годинник.

-- Майстре Сірий Зуб, -- сказала я на привітання. – Хто це тут в біса з тобою?

Приймати гостей перед самісіньким пограбуванням палацу керівника держави, здалося мені дещо недоречним.

-- Амро, -- відповів Сірий Зуб, не підводячи погляд з книжки. – Ти казала, що в нашому починанні нам знадобиться магічна допомога. Я її здобув.

Він вказав на чоловіка.

-- Познайомся з Ансеном, Справедливим.

Чоловік повернувся обличчям до мене.

-- Привіт, дядечку Ів, -- сказала я, а наступної миті перелетіла через невеличку кімнату і вже товкла кулаком його пику. Я завдала три добрячих удари, перш ніж Сірий Зуб відтягнув мене.

-- Амро! Ти що збожеволіла? – промовив він, схопивши мене за руки. При цьому мої ноги залишалися вільними. Я добряче копнула Ансена в причандали, від чого він зігнувся вдвоє, що принесло мені чимале задоволення. Хотіла б я сказати, що хоча я й була розлючена, в мене вистачило розуму, щоб не вдарити його ножем. Хотіла б, але це була б брехня. Правда полягає в тому, що я хотіла скривдити цього чоловіка, який вдавав мого родича, який обманом змусив мене плакати за мамою. Я хотіла причинити йому біль, просто ножем це було недостатньо особистим.

Я зупинилася тільки тому, що мене змусив Сірий Зуб. Я відчула, як його чари пробігли холодними пальцями по моїй спині за мить до того, як спрацювали і в моєму тілі заціпенів кожен м‘яз. Відчуття було не з приємних.

-- Ти нападаєш на гостя в моєму домі? – заревів Сірий Зуб, дивлячись зверху на мене, розпростерту на підлозі, куди він мене кинув і то не дуже ніжно. – Як ти посміла? За яким правом?

-- Вона має право, -- прохрипів Ансен десь з-поза поля мого зору. – Я обманув і маніпулював нею на дуже особистому рівні. Відпусти її, магу.

Сірий Зуб глянув на Ансена, тоді знову на мене.

-- Більше ніяких бійок, пані Тетіс. Попереджаю, це тобі не корчма.

І тоді я знов могла рухати своїми м‘язами. Ігноруючи Ансена і Сірого Зуба, я зіп‘ялася на ноги. Підійшла до шафи, де зберігалося вино, витягнула першу пляшку, яка потрапила мені під руку і відкоркувала її вмілим поворотом ножа. Зробила довгий ковток, не відчула смаку. Якийсь час дивилася в стіну.

-- Я не буду працювати з цією мерзенною тварюкою, -- нарешті проголосила я.

Сірий Зуб зітхнув.

-- Я й гадки не маю, що там між вами трапилося і мені це байдуже. Для досягнення нашої мети, нам потрібна допомога. Ансен може її надати. Його інтереси збігаються з нашими, часу розпачливо обмаль, а наслідки нашої невдачі, не мушу тобі нагадувати, будуть вкрай сумними.

-- То до чого ти хилиш? – запитала я, повертаючись до нього обличчям. Він виглядав так, немов збирався вбити мене, тож я підняла руку і сказала. – Я тебе почула. Твої аргументи абсолютно зрозумілі. Але я не довіряю йому, Фаллоне, ба, більше того, ти теж не повинен довіряти йому. Він використає нас, щоб здобути те, що йому треба, а коли здобуде, кине напризволяще.

-- Ти хоч знаєш, чого я хочу? – запитав Ансен.

-- Хочеш, щоб я ще трохи натовкла тобі пику, бо інакше мовчав би.

-- Я хочу скинути Синдика і Раду Трьох. Я хочу знести весь клятий Ріаіль. Я хочу справедливого правління для Белларіуса і всієї Белларії, припинити пограбування…

-- Скажи йому, нехай заткне пельку, Сірий Зубе, або присягаю на всіх мертвих богів, я сама заткну його.

-- Ти цього не зробиш, -- відповів Сірий Зуб. – Ансене, -- продовжив він. – Замовкни, будь ласка.

-- Слухай, Фаллоне. Все дуже просто. Ти не можеш довіряти йому. Цілком очевидно, що в нього в голові тільки обман. Те, що ми збираємося зробити, надто, курва, важливе, щоб ризикувати й залучати цього брехуна і шахрая.

Сірий Зуб дивився на мене, його довге обличчя похмуре, татуювання на лисій голові невпинно змінювалися.

-- Існує простий спосіб вирішити цю проблему, -- нарешті промовив він. – Майстре Ансен, чи погодишся ти на Примус?

-- Якого типу? – запитав Ансен у відповідь.

-- До правди.

Ансен не виглядав на задоволеного від такої перспективи.

-- Якщо треба, -- відповів він.

-- Про що ви балакаєте? – запитала я Сірого Зуба.

-- Проста магія. Уяви собі, Примус до правди на час дії закляття змушує об‘єкт говорити тільки правду. Проте на нього потрібно погодитися добровільно. Я не можу силою накласти його на нього.

-- Впевнений, що воно спрацює?

Сірий Зуб не завдав собі клопоту відповідати.

-- Гаразд, гаразд. Можна я теж запитаю його дещо?

-- Можна. Але він сам вирішуватиме чи відповідати. Він буде змушений говорити правду. Але він не муситиме говорити, якщо не захоче.

-- Мені це не подобається, -- сказала я і сіла на канапі зі своєю пляшкою.

Сірий Зуб посадив Ансена в крісло, приклав два перших пальці правої руки йому до вуст і пробурмотів кілька мелодійних слів. Я відчула на потилиці холодок задіяної магії. Тоді Сірий Зуб сів поряд зі мною.

-- Ти маєш намір зрадити нас чи якимось іншим способом зашкодити нашим планам забрати Камінь Засновника? – запитав він Ансена.

-- Ні, -- відповів Ансен.

-- Ти маєш намір докласти всіх зусиль, щоб допомогти нам у цій справі?

-- Так.

-- Чому ти допомагаєш нам? – запитала я і Сірий Зуб сердито глипнув на мене.

-- Бо забравши Камінь Засновника ми ослабимо владу Синдика і підбадьоримо маси на повстання. А ще тому, що мене запевнили, що якщо ми не вкрадемо його, то всі загинемо.

-- Ти задоволена, пані Тетіс? – запитав мене Сірий Зуб.

-- Навіть близько ні, -- відповіла я, дивлячись йому прямо в очі. Тоді повернулася до Ансена.

-- Навіщо ти вдавав мого дядька?

-- Я не вдавав.

-- Тобто як це?

-- Я твій дядько. Як я й казав, брат твоєї мами. Я не брехав ні тоді, ні зараз. Все, що я говорив про нашу сім‘ю – правда.

-- Але ти точно збрехав, що знав Тейнера.

Він посміхнувся.

-- Це не запитання.

-- Чому ти збрехав мені про Тейнера і його список?

-- Було б краще, якби я сказав, “Привіт, небого, я твій давно втрачений дядько. А ще я, між іншим, революційний лідер, посередній маг, і моє хобі – полювання на винних в Чистці. Коли випадає вільна хвилька”?

-- Ти не відповів мені на запитання. Чому ти збрехав мені?

-- Бо не хотів, щоб ти подумала, що я божевільний. Я хотів, щоб у тебе був список вбивць, який я складав всі ці роки. Хотів, щоб ти сама вирішила, що з ним робити. Спалити чи викреслити кожне ім’я їхньою власною кров’ю, що тобі більше до вподоби. Знаю, жахливий подарунок. Але з іншого боку, ми з тобою, Амро, жахливі люди, згодна?

Як кажуть, ніхто не знає тебе краще за рідню. Я відігнала цю думку.

-- Я повернулася на Чорнильну вулицю і виявила, що ти збрехав про Тейнера. Це місце вже давно покинуте. Навіщо була вся та ілюзія? Навіщо вдавати, що ти там жив, що в тебе там діюче підприємство, з робітниками і всім іншим?

-- Я зачинив його, як тільки помер батько. Комісіонерство – брудний бізнес, Амро. Ти викуповуєш борги підприємств з проблемами, а потім вибиваєш їх з боржників. Твій дідусь розбагатів на цьому, бо він безжальний. Совість там тільки стоїть на заваді.

-- Ти не відповів на моє запитання.

Він зітхнув.

-- Що тут скажеш? Ілюзії -- моя спеціальність. Я живий завдяки обережності й хитрощам. Це моя друга натура. А може я хотів повернути тобі почуття нормальності чи щоб ти відчула єдність хоча б з невеличкою частиною історії твоєї родини. Я сам не впевнений щодо своїх мотивів, і на жаль, закляття майстра Сірого Зуба не може змусити мене сказати правду, якої я фактично не знаю.

Я насупилася. Відповідь мене не задовольнила, але вочевидь це все що я отримаю. Я перейшла до наступного питання.

-- Ще до того як я приїхала в Белларіус, на мене чекав твій лист. Звідки ти знав, що я їду?

-- Я – маг, а ти мій кровний родич. Це було неважко.

-- Навіщо ти вбив Борольда?

-- Кого?

-- Борольда. Чувака, голову якого ти запхав у коробку і відправив мені в Люсерніс. Чи це вилетіло тобі з голови?

-- Наскільки мені відомо, я не вбивав нікого на ім‘я Борольд. І вже точно не відправляв тобі нічиєї голови. Таке я б не забув.

-- Твоє закляття ще працює? – запитала я Сірого Зуба.

-- Так.

-- Впевнений?

-- Не ображай мене, -- відповів він.

-- Лайно. – Більшість з того, що трапилося зі мною, я приписувала Ансену, а точніше Іву, після того, як довідалася, що він збрехав мені про Тейнера. Виявилося, що все не так просто. Я признала, що ігнорувала факти, які вказували в іншому напрямку. Десь там досі знаходився невидимий гравець, який бавився зі мною. Хтось, хто заварив всю цю кашу, починаючи з відрубаної голови Борольда. Тавро на чолі Борольда, як і руни знайдені мною в порту і на Поясі, вказували на духів жертв Чистки. А ще велика руна в небі над Цитаделлю.

Вони заманили мене в Белларіус, щоб я стала свідком його загибелі. Що було неабияким божевіллям. Яка користь з того, що я буду свідком смерті міста, якщо загину разом з усіма іншими? Яка користь з мертвого свідка? Хіба весь сенс мати свідка не в тому, щоб він розповів те, що бачив?

-- Є ще якісь питання? – запитав дядько. – Це закляття вже починає мене діставати.

-- Пані Тетіс? – запитав Сірий Зуб.

-- Зараз мені в голову нічого не приходить, -- признала я. Неохоче.

-- Тоді до роботи. Часу обмаль, годі відволікатися.

#

Менш ніж через годину ми стояли біля підніжжя Ріаіля, поза зоною видимості від головних воріт. Я запропонувала, щоб Сірий Зуб перемістив нас відразу нагору, як він зробив це в Цитаделі, але він відмовив мене. По-перше, він не міг нести іншу особу під час левітації. По-друге, вони з Івом не могли користуватися жодними чарами, поки їхня нога не ступить в Ріаіль. Всі зовнішні стіни цілого будинку були магічно захищеними, і якщо скористатися чарами, захист спрацює. Ніхто з нас не виживе, а принаймні так він сказав. В мене не було причин не вірити йому.

Отже. На мою долю випало вилізти десять метрів на балкон тронної зали, обв‘язати навколо чогось мотузку, спустити другий кінець вищезгаданої мотузки своїм спільникам, і поки Ів та Сірий Зуб будуть дертися, відволікати охорону.

Що може піти не так? Запитав голос у моїй голові.

Я не могла ризикувати кидаючи абордажну кішку, якої в мене зрештою й не було, тож мене чекало щастя вільного сходження по, як на зло, гладенькій стіні, зі змотаною мотузкою перекинутою через плече немов бандольєр. А ще в мене не було смоли. А ще я була не в найкращій фізичній формі. Заради Керфа, я ж зав‘язала.

Стіна була викладена мармуром, гладенько відполірованим і слизьким від нестерпної мряки, що знову розпочалася. Кожна прямокутна брила була десь метр шириною і пів метра висотою. Щілин поміж брилами ледь вистачало, щоб встромити ножа, про те, щоб зачепитися пальцями і мови не було. На мою користь був тільки факт, що стіна не була цілковито вертикальною, вона мала нахил десь в десять градусів, ймовірно тому, що була підпірною стіною, а не тільки стіною, щоб не пускати грабіжників.

-- Пробач, Хольгрене, -- пробурмотіла я, витягнула ножі й загнала лезо першого в найвищу тріщину між брилами, до якої могла дотягнутися. Не хотілося й думати, що трапиться з краєм леза. А ще я до дідька надіялася, що ножі витримають випробування, якому я збиралася їх піддати. Якщо вістря зламається, то я буду триматися за дуже гарне руків‘я, в той час, як падатиму, почуваючись неначе якась дурепа. Поки не гепнуся об бруківку. Після цього мені пощастить, якщо я взагалі щось відчуватиму.

Повільно і обережно я підтягнулася, намагаючись не змістити центр ваги. Підошви моїх черевиків були м‘якими, тож я могла трохи спиратися на нижню тріщину. Це дещо допомагало. Значно більше допомагало те, що я була маленькою і мало важила.

Повільно, потихеньку, я протягнула руку вгору і вбила наступний ніж боком. Підтягнулася. Похитуючи туди-сюди, витягнула перший ніж. Мої руки вже починали скаржитися.

-- Непогано, -- почула я буркіт дядька. Я відсторонилася від нього і всього іншого. Миттєва втрата концентрації і я опинюся внизу. Мені не хотілося починати все спочатку. Весь мій світ балансував на лезах двох ножів.

Все йшло напрочуд добре, аж раптом -- трісь.

Я була вже вище ніж на середині стіни і саме вбила ніж в лівій руці, коли почула тріск.

Це не був подарований Хольгреном ніж. А мармурова плитка, якою була викладена стіна, нагорі, де я вбила ніж в правій руці. Від сили з якою я натиснула на розчин, яким вона була прикріплена до цегляної стіни, розчин посипався.

Мармурова плитка впала, а вся моя вага раптово повисла на ножі в лівій руці. Я змусила себе не борсатися. Моя ліва рука палала від виснаження в м'язах і раптового навантаження, а долоня була слизькою від поту. Я знайшла опору для ніг в районі тепер голої цегли і якомога швидше вбила ніж в правій руці.

-- На брудну бороду Керфа, -- прошепотіла я, раптово вкрившись потом. До мене дійшло, що я не чула як мармурна плитка вдарилася об землю, але не гаяла часу і концентрації на аналіз. Мабуть, Сірий Зуб або Ів впоралися з цим. Якщо боги добрі, Ів зупинив падіння плитки своєю головою.

Подальше сходження було мукою, але мукою без пригод. З підлогою балкона на рівні очей, я швидко все оглянула, нікого не побачила, тихо і обережно поклала один ніж на підлогу, обхопила рукою кам‘яний поручень, заховала інший в піхви і просковзнула на балкон, мої м‘язи палали.

Кілька секунд я простояла на затіненому балконі на колінах, оглядаючи тьмяний, освітлений свічками інтер‘єр тронного залу. Принаймні те, що було видно з моєї позиції. Я не бачила жодного руху. Скидалося на те, що зал був порожнім. Звісно, там майже точно ходила варта, але я й гадки не мала про їхній графік чергувань і маршрут. Я поспішно прив‘язала мотузку до поручня і перекинула вниз.

Першим видряпався Ів. Як на мене він поводився зовсім не тихо, і на той час, коли переліз через поручень, сопів як ковальський міх.

-- Тихо, -- прошипіла я.

Надто пізно.

Швидше за все вони знаходилися за рогом; я не ризикнула запхати голову в сам тронний зал. Я почула їх за долю секунди до того, як вони вийшли на балкон, в шоломах і нагрудниках з горжетами, наголінниками і поручами. З мечами напоготові. Для мене загадка, як вони рухалися так тихо у всьому тому залізяччі; мабуть, там була задіяна магія.

Це були гвардійці Ради, а не Чорні Рукави. Вони не займалися повсякденним вимаганням і шантажем, залякуванням і, так, вбивством. Але вони були частиною величезної махини, яка утримувала Синдика і Раду Трьох при владі, і як на мене, цієї вини було достатньо. До того ж в мене не було вибору.

Я по саме руків‘я загнала ніж в щілину для очей в забралі одного з вартових. Він не задів кістку, отже, зайшов у око, а тоді в мозок. Вартовий немов завмер на місці. Другий підняв меч над головою для удару. Дурна помилка. Я вбила свій другий ніж у відкриту, незахищену пахву. Меч випав з його руки, брязнув об кам‘яну підлогу; вартовий закричав.

На цьому закінчилася тиха частина “швидко і тихо”.

Перший почав несамовито сіпатися і звалюватися назад. Я вихопила ножа, крутнулася до другого, смикнула його забрало вгору і встромила два ножі в два ока.

Його другий крик стих.

Я побігла до поручня, ігноруючи Іва, який лишень зараз здіймався на ноги. Сірий Зуб досі висів на мотузці. Він був вже майже нагорі, але виглядав знесиленим.

-- Мерщій, -- поквапила я, простягнувши руку, щоб допомогти йому перелізти. – Тепер в нас зовсім мало часу.

Як тільки Сірий Зуб віддалився від стіни і вшитих в неї магічних оберегів, він випрямився, і більша частина болю, помітна на його обличчі, зникла, коли він скинув покривало зі своїх вмінь. Я знов почула, як від нього виходить холодний потік магії. Але наступний танок був за Івом.

-- Відійдіть, -- важко видихнув він, коли з трьох різних входів ввалилося більше гвардійців Ради.

Ів зробив крок їм назустріч. Я відчула, як він викликав свої чари. Він виконав короткі, низькі, рубаючі жести руками і передні гвардійці Ради впали, немов підкошені. Ті, що були позаду, перестрибнули через них, з мечами напоготові.

-- Це все, на що ти здатен? – запитала я дядька.

-- Ні, -- відповів він, крутнув правою рукою, а тоді махнув вправо.

Мечі тих гвардійців, що знаходилися справа від нього, вирвалися з рук власників і полетіли в дальній кінець кімнати, з брязкотом впали, а тоді просто зникли.

-- Майстре Сірий Зуб? – промовив він натягнутим голосом, повторюючи жест лівою рукою для гвардійців зліва.

-- Вони продовжують лізти, -- зауважила я.

-- Але тепер у них немає гострих предметів. І за мить їм буде трохи не до нас.

-- Чому?

-- Вони побачать те, що я захочу, щоб вони побачили. Відведи Сірого Зуба до Каменя.

Ми кинулися вперед до Каменя. Я зліва від Сірого Зуба, Ів справа, і гвардійці Ради зустріли нас на півдорозі.

Після цього почалася звичайнісінька бійка, десяток неозброєних, але закованих в броню гвардійців Ради проти нас трьох. Ів викликав клинок зі світла, так само як це робив Хольгрен. Він весь час бурмотів якісь таємничі фрази. В мене були мої власні, більш приземлені, ножі. Сірий Зуб не мав нічого зі зброї, і здавалося не переймався цим.

Мушу визнати, гвардійці Ради були доволі професійними та мужніми. Знаючи, що перед ними маг, який щойно роззброїв їх, вони не завагалися. Вони перли вперед, сповнені рішучості завалити нас з допомогою чисельної переваги і закованих кулаків. Але вони атакували не тільки нас, а й один одного. На якусь мить я задумалася, що саме Ів змушує їх бачити, але потім в мене залишився час тільки на те, щоб не померти.

Це були далеко не найкращі хвилини мого життя. В основному це було сум‘яття з кулаків і ніг, я робила випади, ухилялася, вбивала ножа в будь-яке відкрите, незахищене місце, яке тільки бачила. Кулак в латах надірвав мені вухо, заковане в сталь коліно вбилося в крижі. Я гарчала і била. В цьому не було жодної розсудливості, жодного холодного планування. Я просто боролася за своє життя, немов дикий звір.

Я бачила, як Сірий Зуб паралізував гвардійця, як колись мене. Краєм ока зауважила яскраву пляму ножа Іва, що різав і палив. Чула хрип і крики, деякі з них були моїми.

А тоді раптово все закінчилося.

Ми були оточені гвардійцями. Ми стояли, більш-менш. Вони ні. Вони валялися на мармурній підлозі, дехто мертвий, дехто паралізований, дехто корчився і стогнав. Моє ліве вухо було мокрим, і водночас палало. Я простягнула руку і виявила, що його якось порвали. Просто чудово.

-- Ціль, Амро, -- сказав Сірий Зуб, я залізла в кишеню, витягнула клаптик брезенту і передала йому. Він переступив через нерухомого вартового і шльопнув клаптик на Камінь. Щось пробурмотів. Клаптик парусини пристав, немов приклеєний. Тоді, майже мимохідь, Сірий Зуб скинув з Каменя позолочений трон Синдика. Він грюкнув об мармур. Я почула, як щось в ньому тріснуло.

-- Приємне видовище, -- промовив Ів.

-- Відійдіть, -- сказав Сірий Зуб і ми з Івом вступилися з дороги в протилежних напрямках.

Сірий Зуб став перед каменем і викликав свою силу. Промовляючи мелодійні слова, він виконав жест і Камінь Засновника повільно піднявся в повітря. Сірий Зуб рушив задом до балкона, жодного разу не оступившись серед розпластаних гвардійців Ради, а Камінь слідував за ним, немов слухняний песик.

Він виконав ще один жест і Камінь піднявся трохи вище. Сірий Зуб став під нього, повернувся обличчям до Затоки, поклав руки на нижню поверхню. На якусь мить завмер.

-- Швидше, до дідька, -- пробурмотіла я. Мені хотілося крикнути, але я не відважилася порушити його концентрацію. В мене не було ілюзій, що ми справилися з усіма вартовими в Ріаілі.

Незрозумілі слова Сірого Зуба стали голоснішими, і з чимось схожим на команду, він раптово викинув руки вперед. Камінь полетів в ніч, наче стріла.

Я глянула на дядька, і він посміхнувся до мене.

-- Ми зробили це, -- сказав він.

Тоді, несподівано, в нього з грудей з‘явилася стріла.

Розділ 23

Я крутнулася обличчям до кімнати, проклинаючи себе на чому світ стоїть за те, що відволіклася, спостерігаючи за Сірим Зубом.

В кімнату увірвалися десятки гвардійців Ради, дехто з луками, дехто з арбалетами, принаймні троє з аркебузами.

Сірий Зуб закричав з болю. Краєм ока я зауважила, що в його плечі стирчить болт. Він заточився назад. Вдарився об поручень. Перекинувся через нього і полетів вниз.

-- Кидай ножі, -- сказав один гвардієць. В позолочених латах.

Я глянула на дядька. Він лежав на підлозі, здригався і плювався кров‘ю. А тоді перестав. Його обличчя осунулося, тіло завмерло.

Помер.

-- Негайно кидай ножі.

-- Пішов до дідька, -- відповіла я.

-- Нічого страшного, Капітане, -- сказав новий, змучений голос з-позаду всіх людей в латах. – Я й так порозмовляю з нею. Накажи своїм людям сховати зброю. Опустіть луки.

Гвардійці розступилися перед огрядним, вкритим коштовними каменями чоловіком. Вони виконали його наказ. Їм це не дуже подобалося, але вони не сперечалися.

Синдик.

Я з принципу метнула в нього ножем. Він відскочив від невидимого, магічного щита сантиметрів за тридцять від нього, з брязкотом впав на підлогу.

-- І як? Попустило тебе трохи?

-- Ти вбив мого дядька.

-- Я не вбивав його. І він прокрався в мій дім. До того ж його заочно судили за зраду і заклики до повстання і засудили до страти. Набагато гіршої смерті, ніж він фактично отримав.

-- Ти знав, що він Ансен.

-- Звісно. Так само як знаю, що ти Амра Тетіс.

-- І звідки ти це знаєш?

-- Який сенс бути деспотом, якщо ти навіть не можеш здобути потрібну тобі інформацію? Місто на Горі аж рясніє стукачами.

-- Чого тобі треба?

-- Зокрема я хочу знати, чому Аітер так сильно прагне твоєї смерті.

-- Запитай одного зі своїх стукачів.

-- На жаль Цитадель стукачами не рясніє. Ті, кого я посилаю, як правило повертаються по частинах. Аітер інколи буває таким грубим.

-- Тоді чому б тобі не запитати його самому?

-- Ми з Телемархом не спілкуємося. Вважаємо, що взаємне вдавання ніби ми не знаємо про існування один одного, переважно діє нам обом на користь. Скажи мені, чому він так сильно прагне твоєї смерті, пані Тетіс, і я відпущу тебе.

Я посміхнулася.

-- Навіть якби я повірила тобі, то все одно б не сказала.

-- Чому? Скажи на милість.

-- Бо ти п‘явка, яка висмоктує з міста всі соки. Але головним чином тому, що ти вбив мого дядька. Якщо ти хочеш чогось, то моєю новою метою в житті буде зробити все, щоб ти цього не отримав.

Він зітхнув. Встромив товстого пальця у вухо, трохи покрутив. Витер пальця об вишитий золотом оксамитовий жилет. Чарівно.

-- Спробую ще раз. Скажи мені, чому Аітер так сильно прагне твоєї смерті, чому він наказав мені – мені – перевернути місто догори дриґом, щоб знайти тебе. Скажи мені, чому він тебе так боїться.

-- Припустимо, я знаю відповідь. Якого біса я повинна казати її тобі? І не завдавай собі клопоту брехати, що ти мене відпустиш.

-- О… Я не брешу. Якщо Аітер боїться тебе, це означає, що ти дійсно небезпечна для нього. Майже два десятки років я мучився з цим божевільним вилупком. Якщо існує хоча б якийсь шанс, що ти можеш приструнити його, я відпущу тебе і побажаю успіхів. Але я повинен знати чому він боїться тебе. Якщо тобі не вдасться прикінчити його, я хочу мати перед собою визначений маршрут, яким зможу сам скористатися.

Я прийняла рішення. Якщо Синдик хотів знати чому Телемарх боїться мене, я не просто скажу йому. Я йому покажу.

-- Зараз ти отримаєш свою відповідь, -- сказала я і потягнулася до тріщини в пошуках тієї велетенської, спокусливої сили в серці Гори.

Вона чекала і хлинула в мене, зігріваючи кожну частинку мого тіла, але не задіваючи холод у моїй душі.

-- Тепер будь уважним, -- сказала я Синдику. – Не хотілося б, щоб ти щось пропустив.

Я зосередилася, відчула, як енергія намагається вирватися на волю. Клацнула пальцями так само як з божевільним магом, бажаючи перетворити Синдика на дрібний пил. Я фокусувалася саме на ньому, але не надто переймалася, щоб гвардійці позад нього бува не потрапили під роздачу. Я відчула як сила виходить і б‘є прямісінько в нього.

Нічого не трапилося.

Він підняв брову.

-- Ти що думала Синдик Белларії ходить собі без захисту від магії? – запитав він мене. – Та годі.

-- Маєш рацію, -- признала я і спробувала дещо нове.

Чиста, нерозбавлена можливість в мене на кінчиках пальців, наповнювала моє тіло.

Дядько Ів хотів звалити Синдика, Раду і Ріаіль. Він дав мені список вбивць і медальйон з портретом матері.

Я зробила йому подарунок навзамін.

-- Ти захищений від магії. А також від ножів.

-- Саме так.

-- А від голоду? Чи спраги?

Він кинув на мене запитливий погляд.

-- Мені подобається ідея поховати тебе під тонною уламків, щоб ти повільно здихав від спраги. Давай спробуємо.

Я обвалила Ріаіль на Синдика.

Розділ 24

Все пішло легко. Страхітливо легко. Я запрагнула, щоб будівля обвалилася і вона обвалилася.

По колонах і стінах блискавками помчали тріщини, зверху почали падати шматки каміння. Тоді почала осуватися вся стеля, за нею завалилися всі верхні поверхи.

Я побігла до балкона. Шматок мармурної колони задів мені плече. Було боляче. Дуже. Я не дозволила, щоб це сповільнило мене. Позад себе я почула крики. Я сподівалася, що це були крики Синдика, але не зупинилася, щоб перевірити.

Підлога теж почала провалюватися. Я побігла швидше. Стояв приголомшливий шум.

Я добігла до мотузки і почала спускатися. Надто пізно. Кам‘яний поручень балкона розлетівся на друзки, я полетіла вниз. Коли я от-от мала гепнути об бруківку, мені на думку спало, що я не так вже й добре продумала свій план нападу.

Замість брукованої вулиці, я гепнулася об щось м‘яке. Але гепнулася міцно, прямісінько на спину. В мене перехопило подих. Тупо я досі трималася за мотузку, кінець якої досі був прив‘язаний до шматка кам‘яного поручня і швидко падав прямо мені на обличчя. В останню мить я відхилила голову і брила вдарила об вулицю, посипаючи мене гострими, кам‘яними осколками.

Коли небезпечний град припинився, я відкрила очі.

Ріаіль зник. Просто зник. Залишилася тільки хмара пилу, що здіймалася в нічне небо і нижня стіна, по якій я лізла. Вона теж виглядала не дуже добре. В деяких місцях вона просто потріскала, в інших уламки під тиском пробили стіну і розсипалися вниз по Горі, невеличкі лавини з залишків палацу Синдика.

Як на могилу, то вона підходила для мого дядька. Думаю, він би оцінив. Я прогнала цю думку. Це виявилося неважко. Коли ти не можеш змусити свої легені вдихнути, це поглинає всю твою увагу.

Через деякий час я віддихалася. Навколо панувала тиша. Коли я знов могла думати, то запитала себе, чому не перетворилася на купку зламаних кісток на дорозі. Важко дихаючи, я злізла з того, на що приземлилася.

А приземлилася я на Сірого Зуба.

Виглядав він не найкраще. Непритомний, з болтом в плечі, одна нога вивернута під страхітливим кутом. Але він ще дихав.

Я звелася на тремтячі ноги. Схопила його за зап‘ястки. Почала тягнути. Мені було не осилити його вагу, тож йому доведеться задовольнитися тим, що я його тягнула. Його дім був не так вже й далеко, але достатньо, щоб я застогнала від самої думки про те, як далеко мені доведеться його тягнути.

Принаймні ми спускалися з гірки.

Ми просунулися не надто далеко, коли по всьому Поясу почали бити в набат.

#

Я дотягнула його до дому. Не дивлячись на всі страждання, яких він зазнав по дорозі, Сірий Зуб так і не прийшов до тями. Мабуть, це був не дуже добрий знак. Я не наважилася витягнути болт, чи навіть зробити щось, щоб випрямити його ногу. Йому був потрібен фахівець. На щастя костоправ, який опікувався Кілем, жив по дорозі до Краху. Мені потрібно було переконатися, що Сірий Зуб, перш ніж пірнути з балкона в Ріаілі, відправив Камінь куди слід. Якщо ні, доведеться добряче попрацювати, щоб доставити його туди, а часу обмаль.

Я сподівалася, що йому це вдалося. Я сподівалася, що він виживе і таки зможе закінчити роботу, якщо йому не вдалося доставити Камінь до Краху. Може це й жорстоко, сподіватися, що йому стане краще тільки для того, щоб він міг доставити Камінь до Літи. З огляду на те, що мені невдовзі доведеться зробити, це мене не дуже турбувало.

А ще я сподівалася, що Хурвус, лікар, який опікувався Кілем, був тверезий. Мене просто переповнювали надії.

Краще б мене переповнювали можливості.

Я залишила Сірого Зуба на його бридкій, дорогій канапі, стікати кров‘ю, непритомного. Я й сама почувалася не дуже бадьоро, але за ці роки я навчилася справлятися з болем. Я не могла повністю ігнорувати його, проте могла загнати на задній план. Коли я пішла, то не завдала собі клопоту замикати на ключ, Кіль може й зумів би зламати замок, але Хурвус безсумнівно ні.

Заїзд був по дорозі. Я вирішила заскочити і переодягнутися зі своїх порваних, вкритих кров‘ю шмоток. Не було потреби привертати зайву увагу, особливо з боку допитливих Чорних Рукавів, які будуть стривожені обвалом Ріаіля.

Як виявилося, я даремно переймалася, але обережності ніколи не буває забагато.

Коли я повернулася, Кіль нервово ходив по світлиці.

-- Де ти в біса була весь день? Що в біса з тобою трапилося? Що в біса з твоїм вухом?

-- Не має значення. Мені потрібно переодягнутися і поспішати в Непереливки. – Я пішла в спальню, зачинила двері, зняла свої знищені, нові й дорогі шмотки.

-- Амро, що відбувається? – запитав Кіль крізь двері. – Все місто збожеволіло.

-- Мабуть, тому, що Ріаіль обвалився, -- крикнула я у відповідь.

Він відчинив двері.

-- Ти, курва, жартуєш? – запитав з почервонілим обличчям.

Тоді він побачив, що я гола і його обличчя почервоніло ще більше.

-- Кілю, я тобі зараз відріжу щось, чого тобі буде по-справжньому бракувати.

-- Пробач, пробач! -- сказав він. В його голосі не чулося каяття. Але двері він зачинив швидко.

Я швиденько одяглася, приклала рушник до вуха, що все ще стікало кров‘ю, повернулася в світлицю. Власника заїзду, мабуть, вдарить грець через залитого кров‘ю рушника. Заради цього майже вартувало ледь не втратити вухо.

-- Ріаіля дійсно більше немає? – запитав він, не знаходячи собі місця так, як це вміють тільки юнаки.

-- Ріаіля дійсно більше немає.

-- А Синдик?

-- Десь під уламками. Якщо він досі живий, то його неможливо знищити. Але я впевнена, що збезводнення і голод зроблять свою справу.

-- Так! – вигукнув Кіль. – Це шанс для Ансена!

Я глибоко вдихнула.

-- Щодо Ансена. Боюся, в мене для тебе погані новини.

-- Що? Не розповідай мені більше того лайна, що він аферист, гаразд?

-- Справа не в цьому. Він не аферист. Не був ним. Він дійсно був справедливим, хоча й не Справедливим. – А ще він був моїм дядьком, та Кілю цього знати було необов‘язково. Нікому цього знати було необов‘язково.

Обличчя Кіля скривилося.

-- Тобто як це “був”?

-- Сьогодні Ансен загинув у Ріаілі.

В одну мить піднесений настрій хлопця опустився на саме дно. Вся ота юнацька енергія залишила його. Він важко сів в крісло і втупився в підлогу.

-- Зажди, -- промовив. – Звідки ти це все знаєш? Звідки ця певність що Ансен мертвий?

-- Я була там, Кілю. Сірий Зуб теж. – Я поклала руку йому на плече. – Мені пора. Потрібно привести лікаря до Сірого Зуба. Він поважно поранений. Хурвус знається на своїй справі. Якщо він сильно наквасився, мені доведеться супроводжувати його. А тоді мені потрібно дістатися до Краху.

-- Гаразд.

На Горі прогримів грім. Чи спочатку я прийняла це за грім, але тоді це трапилося знову. І знову, ритмічно, як биття серця, хоча й трохи повільніше. Я швидко зрозуміла, що це надто ритмічно, щоб бути природним. Що ще?

-- Що це в біса таке? – запитав Кіль, повторюючи мою думку.

Я відчула якийсь дивний рух у внутрішній кишені, там де я тримала намисто Хольгрена і материнський медальйон. На якусь мить мене охопила паніка, я була впевнена, що медальйон дійсно зачарований і що я от-от помру жахливою, магічною смертю. Невже я таки мала рацію, коли підозрювала свого дядька? Я запхала руку в кишеню, вихопила вміст і жбурнула через всю кімнату.

Медальйон з ланцюжком відскочив від килима і відлетів до дверей.

Намисто Хольгрена відмовлялося залишити мою руку. Воно звивалося змією, а кривавий камінь сяяв темно-червоним світлом. Це світло пульсувало як биття серця, у такт з громом.

-- Що це в біса таке? – запитав Кіль знов, дивлячись на медальйон, як він пульсував і крутився в мене в руці.

-- Це, мій юний друже, підмога.

Розділ 25

Я побігла до балкона, Кіль за мною по п'ятах, сиплючи запитання, яких я не чула.

Десь там, над Затокою, хтось скажено намагався пробитися крізь стіну смерті, зведену душами вбитих вуличних щурів. Ритмічно, як биття серця, міцно, як таран і голосно, як грім, на бар‘єрі спалахувало яскраве, актонічне світло. Було надто далеко, щоб розрізнити деталі, але я знала хто це.

Це стукав Хольгрен, і так чи інакше, він знайде як увійти. Коли він за щось брався, вираз “сповнений рішучості” навіть близько не описував його.

Я усвідомила, що посміхаюся від вуха до вуха.

-- Швидко ти, -- прошепотіла я. – І саме вчасно. Дякувати богам.

-- Га? – відповів Кіль.

-- Припини вирячатися на мене, коли я гола, малий, -- сказала я йому. – Це мій коханець. Він не з ревнивих, але може перетворити тебе в жабу.

-- Справді?

-- Ні. Але клацнувши пальцями, він може перетворити тебе на червону пляму на бруківці, тож коли він прибуде сюди, поводь себе чемно.

-- Якщо він прибуде сюди, -- відповів Кіль.

-- О, він прибуде, малий. Прибуде. Він завжди пробивається. Ходімо.

-- Куди ми йдемо?

-- Йому назустріч.

Коли ми виходили, я підхопила медальйон і поклала назад у кишеню. Натягнула намисто Хольгрена на шию і заховала під сорочку. Думаю, він отримає повідомлення.

#

На вулицях панував безлад.

Нам довелося обходити дві окремих колотнечі. Натовп жбурляв вирвану з вулиць бруківку в озброєні ряди Чорних Рукавів, оголені мечі яких сяяли оранжевим у світлі смолоскипів і червоним від крові. Я й гадки не маю, чому вони бунтували. Сумніваюся, що вони самі знали. Протягом надто багатьох років було надто багато ексцесів, надто багато жорстокості, щоб вказати на один і сказати:”Ось в чому причина”. Порядок було порушено, божевілля, яке накопичувалося, нарешті випустили на волю. Подія, з якої все почалося, якщо така була, вже не мала значення. Все місто бачило, що Ріаіль перетворився в купу сміття. Цього було достатньо.

Уникнути колотнеч було легко. З мародерами було гірше. Здавалося, вони були всюди, де не було Чорних Рукавів. З вікон зривали віконниці, здавалося, всюди було побите скло. Постаті, як чоловічі, так і жіночі, молоді й старі, вдиралися в магазини і виходили з різноманітним товаром в руках. Дехто мав імпровізовані маски. Більшість не завдало собі клопоту.

Кіль виглядав на насмерть переляканого.

-- Просто не звертай на них уваги й вони відплатять тобі тією ж монетою, -- сказала я йому. Але сама тримала ніж напоготові, про всяк випадок і для перестороги.

Одного разу я побачила як щось, що точно не було людиною, перетнуло перед нами темну вулицю, вилізло по стіні, як мені здалося, з допомогою чотирьох рук і зникло вгорі на даху. Після нього залишився гнітючий запах паленої гвоздики і зіпсованого молока.

Печатки на резервуарі енергії Телемарха дійсно слабнули.

Ми дісталися до пристані без пригод, що було майже чудом. Я завела Кіля на Пірс Алока, де Хольгрен намагався пробити собі шлях. З кожним ударом його чарів, від бар‘єра, виставленого душами вбитих вуличних щурів, відлітали яскраві іскри біляво-зеленого світла, які падали і затухали, до того як досягали вибілених дощок пірса. Гримало, немов по воротах товкли тараном. З цієї відстані я бачила, як він робив паси руками. Кожного разу коли його руки завмирали, в бар‘єр били чари. Тоді він починав заново.

Не встигла я зробити й трьох кроків по пірсу, як він побачив мене, але свій штурм не припинив.

Коли я дійшла до краю пірса, то сказала:

-- Привіт, коханий.

Він стояв на невеличкій рибацькій плоскодонці, що хиталася на хвилях, але з місця не зрушувалася. Якорем слугувала тільки його сила волі. Не дивлячись на холод, його обличчя і волосся заливав піт.

-- Амро, дорога, -- сказав він. – Нам потрібно поговорити про садок вишневий коло хати.

Він знов виконав таємний жест. Полетіли іскри. Бар‘єр загудів.

-- З чого б це?

-- Мене турбують твої уявлення про садівництво. – Жест, іскри, бум. – Ти знаєш, що якщо закопати голову… -- жест, іскри, бум. – То нова людина не виросте?

-- А… Ти знайшов Борольда.

-- Так його звали? – Жест, іскри, бум. – Для мене він був просто “чувак з крикливою головою”.

Жест, іскри, бум.

-- Як думаєш, скільки тобі це займе, Хольгрене?

-- Години.

-- В нас немає годин, -- сказала я. Я приклала руку до бар‘єра.

Я впевнена, що ви мене чуєте, сказала я душам. Вони не відповіли, але я відчула їхню увагу.

Не знаю, чи ви знаєте, але людиною, яка наказала провести Чистку, був Телемарх. Я збираюся піти і прикінчити його. А принаймні спробувати. В мене буде значно більше шансів на успіх, якщо ви впустите цього чувака, що стукає.

На це їм було нічого сказати.

Впустіть його, будь ласка.

Я відчула, що вони прийняли рішення. Він може зайти, сказали вони, але ми його не випустимо. Ти це розумієш?

-- Так, -- прошепотіла я з клятою надією, що я щойно не підписала Хольгрену смертний вирок.

Бар‘єр між Хольгреном і пірсом немов розійшовся і він спритно наче кішка стрибнув з розгойданого човна. Він ще не встиг випростатися, як я вже обіймала його.

-- Швидко ти, -- сказала я, обіймаючи його і притискаючи обличчя до його плаща. – Я не чекала тебе раніше, ніж за кілька днів.

Що було б дуже, дуже запізно.

-- Ти закопала в нашому садку крикливу голову. Птахи постійно прилітали і відразу летіли геть. Зрештою я пішов глянути. До того ж без тебе мені стало нудно і трохи самотньо.

Він погладив моє волосся своїми довгими, елегантними пальцями з тонкими кістками.

Я стиснула його міцніше, тоді відпустила.

-- Що ж, зараз в Белларіусі точно не занудишся, -- сказала я.

-- Я помітив ще по дорозі. Не хочеш ввести мене в курс справ?

-- Ну, сам знаєш. Звична справа. Шалений архимаг хоче знищити місто, в центрі подій один з Клинків Восьмикратної Суки, таємничі й потужні істоти втручаються в справи смертних. Як бачиш, повна відсутність правопорядку в місті.

Він глянув повз мене, в бік Пояса, звідки лунали звуки заворушень, було видно дим і блиск кількох пожеж.

-- Бачу. В цієї анархії є якась причина, чи люди просто перебрали і перебувають в піднесеному настрої?

-- Можливо до цього причетна я, -- признала я.

-- Я боявся, що ти це скажеш. Що ти натворила, Амро?

-- Здається, я прикінчила Синдика, зваливши на нього його палац.

Він потер обличчя руками.

-- Він цього заслужив.

-- Безсумнівно. А друг, якому ти приїхала допомогти?

-- В нього все гаразд. Він в будь-яку мить може спробувати вбити мене, але в нього все гаразд.

-- Ну що ж. Що там в нас далі на порядку денному?

-- Гм, спочатку ми повинні звільнити людину-аватар мертвої богині з тисячолітньої в‘язниці, тоді відправити лікаря до Філософа з болтом в грудях і зламаною ногою. Після цього прогуляємося під гору до Цитаделі й прикінчимо Телемарха. Ось такий список справ. Якщо ти вільний, то я не відмовлюся від твоєї допомоги.

-- Амро?

-- Так?

-- Як би тобі сказати це делікатно? Ти, звісно, доросла жінка, але я не певен, що тебе слід випускати саму з дому.

Я фиркнула.

-- Взявши до уваги все те, що трапилося за останніх кілька днів, я з задоволенням перетворюся в затворницю. Якщо якимось дивом переживу цю ніч.

-- Можна поцікавитися, навіщо ми збираємося прикінчити найпотужнішого мага на Драконовому морі?

-- Звичайно. Якщо ми цього не зробимо, то вранці все місто злетить в повітря.

-- З огляду на те, в якому воно зараз стані, я не певен, що ти зауважиш різницю.

-- Запросто. Зараз тут гора. Вранці залишиться тільки димуча діра в землі.

-- А… А хто цей парубок, що стоїть позад тебе і виглядає на неврівноваженого?

-- Це – Кіль. Волоцюга, якого я вирішила прихистити.

-- Гаразд. Але будеш прибирати за ним сама. Є ще щось, що я повинен знати?

-- Тонни. Але зараз не час. За винятком одного. Здається я маю доступ до магії. В певному сенсі.

Він підняв брову.

-- Коротка версія: Телемарх скористався Ножем, що Розсікає Ніч, щоб вирізати діру в реальності й повернути в світ магію. Люди, що розбираються краще за мене, твердять, що це неочищена магія, хаос і море можливостей. І вона зруйнує місто. А ще здається, я маю доступ до створеного Телемархом резервуару цієї магії. Мабуть, через мій зв‘язок з Клинком Абанон. Хай там як, Телемарх не палає бажанням ділитися енергією, тому він намагається вбити мене. Я вже двічі під‘єднувалася до неї. За першим разом це врятувало мені життя. За другим разом… за другим разом я випадково знищила кілька будинків. І людей всередині цих будинків.

-- Вона тоді рятувала мені життя, -- втрутився Кіль.

Хольгрен уважно вдивлявся в моє обличчя. Якщо в цілому світі й існував хтось, з ким я могла порозмовляти про те, як почуваюся після вбивства купи невинних людей, то це Хольгрен. Можливо колись я й порозмовляю з ним про це. Але не зараз, не тут, навіть якби в нас був час, а в нас його не було. Здавалося, він відчував це.

-- Гаразд, -- повторив Хольгрен через декілька секунд.

Ми пішли по пірсі.

-- З чого почнемо? – запитав Хольгрен.

-- Краще послати допомогу Сірому Зубу. Він міцний, неймовірно міцний, але коли я його залишала, він мав поганий вигляд. Тоді Карга.

-- Карга?

-- Живий аватар мертвої богині, про яку я згадувала. Ув‘язнена на кораблі з часів Катаклізму.

-- Вона страшна, -- додав Кіль.

-- Взагалі-то, вона страшніша ніж ти собі думаєш. Але ми потребуємо її.

-- Мені терміново потрібно в сральник, -- сказав Кіль, не звертаючись до нікого конкретно.

Розділ 26

Хурвус був відносно тверезим, але не бажав виходити з дому. Я запхала йому в руку повну жменю марок, описала рани Сірого Зуба і сказала, що якщо пацієнт помре, я завдам йому таких самих ран. Не перестаючи нарікати, він зібрав торбу і вирушив у барлогу Сірого Зуба. Я відправила з ним Кіля, допомогти, якщо виникне потреба, і запевнити, щоб Хурвус по дорозі не зайшов у якусь корчму. Я не думала, що таке трапиться, але з повними кишенями марок і сушняком, від Хурвуса можна було очікувати будь-чого. Кіль був страховкою.

До того ж з Кіля буде мало толку в тому, що нас чекало. Ба, гірше. Він буде обузою. Краще, щоб він не плентався під ногами.

Зі свого боку Кіль був радий, що не матиме нічого спільного з Каргою.

Чесно кажучи, я його не засуджувала.

Ми з Хольгреном вирушили до Краху.

Я дуже, дуже сподівалася, що Сірому Зубу вдалося переправити Камінь на пентеконтеру Літи. Якщо він схибив, то Камінь може бути де завгодно. З моїм щастям, “де завгодно” швидше за все буде в Затоці. В такому випадку нам всім гаплик.

-- Тепер, коли ми наодинці, -- промовив Хольгрен. – Ти нічого більше не хочеш сказати мені?

-- Гм… Я кохаю тебе?

-- Я тебе теж кохаю. Але я не про це.

-- А про що ти?

-- Тут все розходиться по швах. Як вказує мій досвід, це не випадковість. З чим так насправді ми маємо справу?

-- З одним з Клинків Восьмикратної. Ножем, що Розсікає Ніч, який належав Каларі. Він грається зі мною, Хольгрене. Я не можу довести цього, але…

-- Але?

-- Існує певний шанс, що коли я знищила Клинок Абанон, то стала її аватаром. Можливо тут є певний зв‘язок. Якщо говорити чесно, не думаю, що ми вийдемо з цього живцем.

Він мовчав.

-- Скажи щось.

-- Бачу, в тебе тільки один з ножів, які я дав тобі.

-- Пробач, інший я загубила в Ріаілі. Що це має спільного з тим, що я щойно сказала?

Він посміхнувся.

-- Ти не даєш ножам спуску. – Він зупинився, поклав руки мені на плечі, поглянув мені в очі. Посміхнувся. – На місці Ножа Калари, Амро Тетіс, я почав би дуже, дуже хвилюватися.

Приємно мати когось, хто вірить в тебе. Особливо коли ти сама не віриш в себе.

-- Знаючи тебе, я приніс тобі заміну. -- Він запхав руку в кишеню свого чорного плаща і витягнув щось, що виглядало як новонароджена аркебуза.

-- Це не ніж.

-- Я не говорив, що приніс на заміну ножа, а просто заміну. Сам зробив.

-- Воно в чотири рази менше ніж аркебуза, а сама аркебуза – це лишень забавка, нічого більше.

-- Це не аркебуза. Це пістолет. А точніше крем‘яний пістолет. Знаю, тобі це нічого не говорить.

-- І що мені з ним робити?

-- Ну, в першу чергу не дати йому намокнути, бо тоді з нього не більше толку ніж від дрючка. Зводиш його, відтягнувши курок, тоді наводиш на особу, яку хочеш продірявити і тиснеш на цей гачок. Пролунає голосне бабах, з‘явиться хмара смердючого диму і, якщо пощастить, свіжий труп. Чим ближче ти до цілі, тим більші твої шанси.

-- Скільки пострілів?

-- Один.

-- Один?

-- В нас є час, щоб я навчив тебе перезаряджати?

-- Не дуже.

-- Тоді один постріл. Наскільки я тебе знаю, цього буде достатньо.

-- Якщо ти так кажеш, Хольгрене.

-- Кажу.

Кинувши на нього останній підозріливий погляд, я запхала пістолет у зовнішню кишеню. Не те щоб я не довіряла Хольгрену чи цій зброї. Просто я раб своїх звичок. Я знаюся на ножах. Довіряю ножам.

-- Ну, мабуть, дякую. А тепер ходімо рятувати місто.

#

По дорозі я пояснила йому ситуацію з душами мертвих, Літою і Каменем Засновника. Хольгрен був заінтригований, проте його коментар обмежився до:

-- Шкода, що немає часу поговорити з нею про світ до Катаклізму.

Цікавості мого Хольгрена немає меж.

Я не поділяла віри Літи в те, що я якимось чином перетворилася в аватар Абанон. Якщо я переживу цю ніч, в мене буде достатньо часу, щоб все обміркувати й вирішити чи вона брехала. Якщо ні, то що ж, проблема вирішиться сама, правильно?

Камінь Засновника таки потрапив на галеру Літи, хоча й ледь-ледь. Один кут знаходився сантиметрів за тридцять від брезенту, що слугував їй за двері. Другий кінець виступав у море, лежав на низьких перилах пентеконтери. Дякувати Керфу, небезпеки, що він звалиться в затоку не було. Могло бути й гірше.

Здається, крім Каменя, на кораблі нічого не змінилося. З Хольгреном позад мене, я відхилила брезент.

Літа так само була в наметі керманича, так само сиділа в своєму кріслі.

-- Літа, -- сказала я.

-- Амра, -- відповіла вона. Тоді, за якусь мить, кивнула Хольгрену. – Магістре.

Він легенько вклонився у відповідь і пробурмотів.

-- Дома.

Я кинула на нього погляд.

-- Звідки ти знаєш… Забудь. Немає часу.

Він підняв брову і посміхнувся.

Я повернулася до Літи.

-- Маєш свій Камінь.

-- Дійсно.

Я почекала секунду. Здавалося, їй більше нічого сказати.

-- Тобі потрібне запрошення?

-- Мені потрібно, щоб Камінь пробив площину між цією кімнатою і зовнішнім світом. Моя в‘язниця – ця кімната, а не весь корабель.

-- На вошиву бороду Керфа! Чому ти не сказала цього раніше?!

Вона знизала плечима.

-- Я не думала, що тобі вдасться забрати Камінь з Ріаіля.

-- Ти що приколюєшся?

-- Ні, -- вона зітхнула. – Після тисячі років ув‘язнення в мене з‘явилися певні… побоювання.

-- Побоювання чого?

-- Свободи. Відповідальності. Повернення в світ, що змінився до невпізнання.

-- Як мені, курва, шкода, -- виплюнула я в неї. Тоді повернулася до Хольгрена. – Відслони брезент і тримай. А ще краще зірви його.

Без жодних запитань він взявся до роботи. Я підійшла до Літи, стала позад її крісла.

-- Що ти робиш? – запитала вона.

Глянувши, щоб переконатися, що Хольгрен не стоїть на шляху, я сказала:

-- Даю тобі копняка, якого ти вочевидь потребуєш, щоб повернутися до реальності. – А тоді саме це й зробила, штурхнувши ногою, відправила її разом з кріслом через коротку відстань між нею і Каменем. Дві передні ніжки крісла зачепилися за низький поріг в дверях і вона зсунулася вперед, з криком пробила площину між наметом керманича і зовнішнім світом.

Вона важко приземлилася на Камінь. І лежала там нерухомо. Своєю чергою крісло розсипалося в пил. Кілька секунд після цього нічого не відбувалося, абсолютно нічого. Раптово мені в голову прийшла страшна думка: що якщо те, що вона залишила намет керманича, вбило її?

Лайно, лайно. Дідько і лайно.

Тоді я побачила, як починаються зміни.

Повільно поширюючись з місця, де її торкався Камінь, пентеконтера змінювалася. Кам‘яна палуба і поручні поверталися в свій початковий, дерев‘яний стан.

Я глянула на Літу. Вона не рухалася, але її древнє, ламке, тьмяно-біле волосся трансформувалося в блискуче чорне, колір неквапливо просувався від коріння до кінчиків.

-- Амро, -- сказав Хольгрен.

-- Так?

-- Думаю, буде розумно зійти з корабля до того, як закінчиться трансформація.

-- Я хочу переконатися, що вона виконає свою частину умови і зніме бар‘єр.

-- Якщо вона вирішить не робити цього, ти не зможеш змусити її. Особливо тепер, коли вона знов об‘єдналася з Каменем.

-- Якщо ти так кажеш.

Обережно, щоб не доторкнутися до Каменя, ми перейшли по дошці й вилізли на скелі. Спостерігали, як корабель перетворюється назад в дерев‘яне судно з канатами і вітрилами. Спостерігали, як веслярі знов стають з плоті й крові, збентежені вилізають з затопленого трюму і чіпляються за перила, балакаючи один до одного на мові, якою вже сотні років ніхто не говорив.

Коли корабель знов став кораблем, хоча й дірявим, Літа поворухнулася, зіп‘ялася на ноги.

Вона була красивою. Чорне волосся, бліда шкіра, сірі очі. Але худою, на межі виснаження.

Вона дивилася на мене. В неї було суворе обличчя. Її команда гукала до неї; вона не звертала на них уваги.

-- Твоя черга, -- крикнула я їй. – Я виконала свою частину умови.

Вона різко кивнула, тоді поклала одну руку на Камінь, а другу підняла в повітря.

Купол смерті, що оточував місто, спалахнув зеленувато-білим світлом. Зорі потьмяніли і зникли, повітря заповнило голосіння.

Купол тріснув. Голосіння ставало пронизливішим і голоснішим. Я затулила вуха руками. Не допомогло. Раптово купол розлетівся, знов перетворився в сотні світлячків, які дві ночі тому на моїх очах здійнялися в небо. Вони кружляли в небі, яскраві точки, яких засмоктувало в круговерть, центр якої знаходився на долоні Літиної руки.

Вони рухалися неохоче. Але рухалися. Спочатку повільно, одна за одною, тоді щораз більшим потоком, вони помчали вниз, кружляючи швидше, ніж вловлювало моє око, невиразний вихор світла.

А тоді раптово зникли, знов запанувала тиша, за винятком шуму припливу, лопотіння тисячолітніх вітрил і скрипу тисячолітньої деревини.

-- Лови, -- гукнула Літа до мене і щось кинула.

Я зловила. Це був маленький, зелений камінчик, не більший за мій ніготь. Неначе скляний. Але це було не скло.

-- Що мені з ним робити? – запитала я.

-- Вирішувати тільки тобі. Прощай, Дома Тетіс. Я не побажаю тобі щастя. – Тоді вона відвернулася від мене і одним жестом залатала пробоїну в корпусі корабля. Сказала щось команді. Вони почали черпати воду. В мій бік вона більше не дивилася. За якусь мить я заховала кульку з душами в кишеню, де тримала медальйон з портретом матері й листок Бога Горобців.

-- Здається, нас відшили, -- сказав Хольгрен.

-- Мене це влаштовує, -- відповіла я.

-- Вона назвала тебе “Дома”.

-- То й що?

-- Знаєш, що означає “Дома”?

-- Ага. Щось схоже на “пані”. То й що?

-- Воно зовсім не схоже на “пані”. На Люсерніанську воно взагалі не надто добре перекладається, але по суті вона назвала тебе “Силою”.

-- Не знаю, що це означає і зараз мені не до того. Я рада, що наші шляхи розійшлися. Мені не подобалося її товариство. – Але особа, яку ми збиралися навідати далі, подобалася мені ще менше.

Розділ 27

Коли ми увійшли в Південні Ворота, Хольгрен захитався і став на одне коліно. Його вирвало.

-- Хольгрене, -- крикнула я, переконана, що це знов напав Телемарх. Але Хольгрен підняв вгору руку.

-- Це місце, -- промовив він, здіймаючись на ноги. – Тут щось дуже, дуже не так.

-- Мабуть, тріщина, -- сказала я. – Тепер розкол проходить швидше.

-- Гірше, -- відповів він. – Воно отруює моє джерело.

-- Що це означає?

-- Це означає, що те, що відбувається впливає на мою силу, і то не в кращу сторону. Буде краще, якщо я не вживатиму чарів, поки це не буде абсолютно необхідним.

-- Гаразд. Не переймайся, -- сказала я, проте насправді подумала:”От, дідько”. Якщо Хольгрен не міг використовувати свою власну силу, наші шанси пережити ніч, зменшилися з мізерних до “Ха. Ха-ха-ха. Ха”.

Що ж. Так насправді я й не очікувала пережити зустріч з Телемархом. Але я більш-менш змирилася з цим тоді, коли йшлося тільки про мою смерть. Тепер йшлося і про Хольгрена і я не могла знести цієї думки. Але я розуміла, що не слід казати йому залишити мене. Він не залишить мене так само як я б не залишила його.

-- То що, пішли далі? – запитав він, рушаючи по досі не відремонтованій Вулиці Південних Воріт.

-- Бар‘єр зник, -- сказала я по дорозі. – Ми можемо просто взяти Кіля, Сірого Зуба і може Хурвуса, і піти собі.

І залишити маленьку дівчинку з ім‘ям моєї матері саму, ув‘язнену в Цитаделі, поки вона не вибухне.

-- Можемо, -- відповів він. – Але я знаю, як ти не любиш залишати справи незакінченими. Стаєш нервовою і сварливою. Чесно кажучи, незносною.

-- Справді?

-- Справді.

-- Я цього не знала. Це тому ти проводиш так багато часу в своїй божевільні, тобто майстерні? Щоб втекти від мене?

-- Саме так.

-- Взявши до уваги делікатний стан твого здоров’я, я не лупну тебе по животу, хоча мені й дуже кортить.

-- Ти уособлення милосердя, Амро Тетіс. Тобі вже хтось казав це?

-- Просто не хочу твого блювотиння на черевиках. Вони мені надто дорого обійшлися.

Таким чином ми пройшли крізь Пояс на територію шляхти, обходячи сутички й цілі квартали з палаючими будинками. До світанку, і знищення міста, залишалося десь три години.

#

-- Привіт, Амро.

Він знався на своїй справі. В одну мить ми йшли безлюдною вулицею, а наступної Тейнер стояв собі, спершись на гранітну стіну найближчого від нас будинку Шляхти. Я зупинилася. Хольгрен глянув на мене.

-- Тейнер, -- сказала я, одночасно вітаючись з Тейнером і представляючи його Хольгрену. Два зайці і так далі.

-- Час вийшов, Амро. – З тіні вигулькнула решта бригади Тейнера, чоловік з двадцять, перекриваючи кожен вихід. В нього була на диво велика бригада. Це означало, що справи в нього йшли непогано.