Злодійка, яка постукала біді в двері

Злодійка, яка постукала біді в двері

Амра Тетіс -- 3

Майкл МакКланг

Переклад з англійської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

телеграм канал ПОЛІГНОТ -- https://t.me/POLIGNOT

Абанон тримає Клинок, що Ненависть Шепоче,

Моранос – Кинджал Пристрасті,

Нінкаші стискає Клинок Люті непевно,

Яким вона пронизала серце свого шаленого пана.

Гелетія стискає Ніж званий Зуб Зими,

Вісіні тримає Клинок, що Поневолює і Засліпляє,

Густ б‘ється кинджалом, що Бозна-де Вдаряє,

І лихо спіткає душу, яку він знайде.

Калара гострить Ніж, що Розсікає Ніч,

Нещадна Ксит має Кинджал, що Душі Краде;

Вісім Клинків у Богині, і один

З восьми…

Ніж

Його не мучила нетерплячка.

Він існував більше ніж тисячу років. Його створили з єдиною метою. Після тисячолітнього очікування на відповідні умови, тоді століття таємних, обережних маніпуляцій, і врешті двадцяти років відкритого втручання в справи смертних, він майже досягнув своєї мети.

Ніж, що Розсікає Ніч спровокував дві війни, разом з чумою, голодом і стражданнями, які вони принесли. Він був відповідальним за десятки тисяч смертей.

Його не мучила нетерплячка, і його не мучили докори сумління.

Ніж вміло направив події, щоб справити, що сотні, можливо тисячі, біженців, в основному сиріт війни, втечуть в Белларіус, в надії, що Місто на Горі дасть притулок від божевілля, яке коїлося на півдні. Ця надія виявилася більше ніж примарною. Ніж про це подбав.

Ножа не мучила совість. У нього була мета, страхітливий розум і безмежна сила.

Зацікавлено Ніж спостерігав за дітьми, що заполонили місто, і не діставши допомоги, розчавлені під вагою злиднів, розпачу і голоду, перетворилися в дрібних злодюжок, тоді в підступних злочинців, врешті – майже всі – в холоднокровних вбивців. Але найуважніше він спостерігав за жменькою, яка перетворилася в досконалих бійців. Звісно, тих, хто помер ніхто не оплакував, хоча Ніж пам‘ятав їх. Ніж пам‘ятав усе.

Це повинні були бути діти, принаймні так встановив Ніж кілька століть тому. Просто дорослі не були достатньо податливими. А Ножу потрібно було сформувати особистість з особливим набором рис.

Когось кмітливого.

Когось з майже нелюдською волею вижити. Когось хто викликав довіру, а навіть любов.

Когось здатного наперекір всьому перемагати в розпачливих, брутальних ситуаціях.

Когось, кого за певних обставин, шляхом маніпуляцій можна змусити робити те, що потрібно Ножу.

І цей хтось повинен бути жінкою.

Ножа, що Розсікає Ніч не мучила нетерплячка чи більшість інших основних людських емоцій. Але він знав що таке задоволення і передчуття. Він відчував їх, коли привів у рух останній цикл жахливих подій.

Він майже досягнув своєї мети.

Розділ 1

У Ніч Халфи, одну з найбурхливіших святкових ночей Люсерніса, хтось прислав мені голову Борольда в кедровій коробці.

Я була сама вдома, насолоджувалася келихом червоного Гол-Шена і перечитувала епічну і кумедну “Залізну Відьму” Дюббука, коли хтось постукав у двері. Спочатку я знехтувала стуком, впевнена, що це п‘яна компанія ходить і виспівує серенади перед великими будинками на Променаді в надії на святкову щедрість. Тоді, хто б це не був, знайшов шнур дзвінка і почав смикати. І смикати. І смикати.

Я зітхнула і попленталася відчиняти двері, проклинаючи всіх п‘яничок і не вперше запитуючи себе, чи не було б краще, якби ми з Хольгреном найняли якусь прислугу. Це мені заманулося жити у великому будинку на Променаді. Мені навіть на думку не спало, скільки зусиль потрібно буде потратити, щоб утримувати навіть невеличкий особняк в більш-менш пристойному стані. Його збудували з гадкою про обслуговуючий персонал, а по ньому тинялися тільки ми з Хольгреном. Інколи я почувалася, як сквотер у своєму власному домі. Переважно, це було тоді, коли на мене з презирством дивилися сусіди.

Так чи інакше, Хольгрену було байдуже, але в мене викликала огиду сама думка про покоївку чи слугу. Гадаю, я надто часто бачила, як мати мила підлогу, по якій їй інакше не дозволили б ходити, прала, перелицьовувала і вишивала надто багато одягу, якого вона ніколи не могла собі дозволити носити. І я бачила, як батько пропивав ті копійки, що вона заробляла, а це повернуло мої думки до п‘яних дурнів під дверима. В мене виникло раптове, сильне бажання відрізати шнур дзвінка і обмотати його навколо чийогось горла.

Але коли я відчинила двері, перед мною стояла не компанія п‘яних від вина менестрелів. Це був моряк, судячи по його пошарпаному бушлату і поношених парусинових штанях – з торговельного судна. Під пахвою він тримав дерев‘яну коробку.

-- То Ви Амра Тетіс? – запитав він з виразним Белларіанським акцентом.

-- Чого тобі?

-- Ось, приніс Вам, -- він простягнув мені коробку. – Якщо Ви Амра Тетіс.

-- Що це? Хто тобі це дав?

-- Як то, що це? Це коробка, хіба ні? І я не знаю, як звуть високого чувака, що дав мені її. Він сказав тільки віддати коробку Амрі Тетіс, що живе біля Драконових воріт. Та все одно, знайти Вас було не просто.

-- Як він виглядав?

-- Бог його зна, прошу пані. Він був закутаний в чорний як ніч плащ, а я може краплину перебрав.

-- І ти прибув з Белларіуса?

-- Я обійшов усе Драконове море, прошу пані, вже повірте, але саме в Белларіусі мені дали коробку, щоб передати Вам. То будете брати? – він глянув через плече на освітлений ліхтарями, галасливий натовп, що похитуючись блукав туди-сюди по Променаду, йому аж кортіло провести свою відпустку на вулиці, а не під моїми дверима. Я його розуміла. Вино і пиво текли рікою, а гуляки, як чоловіки, так і жінки, зовсім втратили сором і здоровий глузд. Багато хто також втратив важливі частини свого одягу, хоча всі, кого я бачила, мали на собі якусь маску.

-- Гаразд, -- сказала я, швидше до себе, ніж до нього. Я не народилася від природи підозріливою, але доволі рано набула цієї риси. Я обережно взяла коробку, здивована її вагою, і поклала на вкритий пилюкою стіл у вестибюлі. Коли я повернулася, щоб зачинити двері, моряк досі стояв там з простягнутою рукою. Я витягнула з кишені срібну марку і поклала на його брудну долоню. Здавалося, він хотів попросити ще, але я зачинила двері в нього перед носом. Може, якби він не сіпав так енергійно дзвінок.

Я не поспішала відкривати коробку, перевірила, чи немає якихось неприємних несподіванок. На перший погляд, не було нічого дивного. Просто добре зроблена коробка, квадратна, десь сорок сантиметрів на сорок. Єдиний по-справжньому безпечний спосіб відкрити її, це щоб хтось інший зробив це, поки я перебуватиму в другій кімнаті, але що тут скажеш? Список людей, яких я могла використати таким чином, неймовірно скоротився. Зрештою, я знизала плечима, і затамувавши подих, ножем підважила кришку. Затамувати подих виявилося хорошою ідеєю.

Перше, що я побачила, була петля каштанового волосся, заплетеного в косичку і зав’язаного так, немов воно мало слугувати за ручку. Те, від чого вона була ручкою, знаходилося в клоччі сірого волокна, мотлоху, який залишається, якщо пошматувати корабельні канати, що віджили свій вік. На якусь мить я задумалася, чи не закрити кришку назад і жити в незнанні, але навіть, коли я це думала, то засунула три пальці в петлю і потягнула.

Кімнату заполонив сморід напіврозкладеної плоті Борольда. Записки не було, тільки макітра Борольда, відкриті очі стали желатиновими, а одутле, дещо схоже на свиняче, обличчя обвисло і набрало зелено-сірого кольору. Не дивлячись на розклад і купу років, я впізнала його майже відразу.

Я відчула легеньку нудоту. Я не з гидливих. Бачила і робила неприємні речі, але ви отримайте послану вам напіврозкладену голову, а я на вас подивлюся.

Після того, як я опанувала свій шлунок, то докладніше оглянула моторошну посилку. Сама рана була надзвичай чистою, так наче голову Борольду відрізали одним ударом. Хоча це й можливо, зробити це не так просто. На жаль в мене був особистий досвід з обезголовленням – але це зовсім інша історія. Така рана свідчила або про досвідченого ката, або про неймовірно гостре лезо. Може і те і інше.

На чолі в нього було тавро. Схоже, його зробили, поки він ще був живим. Або принаймні, поки він ще був свіжим. Не те щоб я була експертом в таких речах. Десь я це тавро бачила, а принаймні щось дуже схоже. Це була Хардишська руна, що означала “зрадник”. Ну, майже. Щось схоже на направлений вниз кинджал з трьома поспіль хрестовинами, або гардами, однакової довжини. От тільки на таврі бракувало середньої гарди. Я поклала голову зверху на клоччя волокна, в яке вона була запакована і відійшла в сусідню кімнату, щоб вдихнути чистого повітря.

Хто зробив це? Хто прислав голову? Швидше, хоча й не обов‘язково, та сама особа. Хтось, хто знав, що я знала Борольда, хтось, в кого була причина вважати, що мене обходить чи його голова розлучилася з рештою тіла. Чи обходило мене? Не дуже. Вже ні.

Ким був Борольд? В минулому він був портовим злодієм у Белларіусі, крутим забіякою. Геть неприємним хлопцем, який, я впевнена, не став з віком симпатичнішим. Одного разу він мене скривдив. Дуже. Я була однією з небагатьох вуличних щурів, яких він не зміг залякати платити йому “данину” – частку випрошеної їжі, або вкрадену монету. Гадаю, я показувала поганий приклад, тож одного вечора, коли я сиділа на хвилеломі, спостерігаючи, як хвилі б‘ються об скелю, він підкрався ззаду і ледь не проламав мені череп каменем з бруківки.

В мене була причина бажати Борольду смерті, але приблизно п‘ятнадцять років притупили це специфічне бажання.

Здається, хтось інший вирішив, що краще пізно, ніж ніколи.

І я здогадувалася, хто це може бути.

Хай йому чорт.

Я глибоко вдихнула кілька разів і повернулася до Борольда. Не знаю, чого саме я шукала. Чогось, будь-чого, що розсіє мої підозри. Або підтвердить, якщо на те пішло.

В мене були тільки голова, рана, тавро, коробка. І клоччя, волокно старих канатів, яке використовували в основному при конопаченні кораблів. Може щось в ньому було, може ні. Це був доволі звичний матеріал, хоча його зазвичай не використовували для посилок.

Мою увагу знов привернуло тавро. Якщо у всьому цьому і було якесь послання, то саме в ньому. Я тільки не була впевнена, що розумію його. Якщо воно означало, що Борольд – зрадник, що ж, це мене не здивує. Але хто завдав собі клопоту, щоб виготовити таке тавро і зробив його неправильно? Це могло бути емблемою якогось аристократа, чи військового ватажка, що малоймовірно у Белларіусі. Набагато ймовірніше це був символ однієї з бригад, вуличних банд у Белларіусі, що складали там основу тіньової гільдії. Я просто не знала. Мені навіть на думку не спало, що це може бути якийсь магічний символ, поки я не провела пальцем по місцю, де повинна була бути пропущена частина руни, якби вона дійсно означала “зрадник”.

Тоді Борольд почав кричати, пронизливим, розпачливим криком, який не припинявся, бо йому не було потреби переводити дух в тепер відсутніх легенях. Цей крик без слів красномовно говорив про муки і божевільний страх. Кому знати, якщо не мені. Я вже чула такий.

В мене на потилиці волосся стало диба, не знаю, від магії чи від шоку. Я запхала обличчя Борольда в клоччя, щоб хоч трохи заглушити звук і зачинила кришку, руків‘ям ножа поспішно забила цвяхи назад. Я далі чула його. Заради бороди Керфа, мабуть, сусіди далі чули його, а я вже не жила в кварталі Чужоземців, де крики болю найчастіше зустрічали голосною лайкою, щоб заткнути в біса пельку.

Я висипала вміст однієї з чисельних скринь Хольгрена, поклала всередину коробку і обгорнула її покривалами і подушками з усього дому. А тоді пішла в пошуках лопати.

#

Хольгрен приліз з майстерні десь за годину до світанку, просякнутий смородом хімікатів і паленої вовни. Він застав мене в спальні. Я вже спакувала речі й підготувала все необхідне для подорожі. Яка б не була година, з допомогою грошей можна багато чого зробити. Просто в Ніч Халфи для цього потрібно більше грошей.

Він глянув на мене, на торби, відкрив рота, тоді закрив. В його почервонілих від диму очах спалахнув вогник.

-- Перед будинком стоїть екіпаж. Я щось не те сказав?

-- Варто б влаштувати тобі пекло за те, що ти проводиш весь час в своїй божевільні, -- відповіла я. Так насправді мене це не турбувало. Він закинув магію, Мистецтво, після того, як його змусили використати її проти мене – боляче. Якщо експерименти і винаходи однієї дурниці за другою займали його і приносили радість, то хто я така, щоб скаржитися? Мої власні зацікавлення не давали мені сумувати.

Він підійшов і обійняв мене. Я ненадовго пригорнулася до нього, але від парів, що виходили від нього, в мене засльозилися очі. Я швидко поцілувала його і відштовхнула.

-- Мені потрібно з‘їздити в Белларіус. Проблеми в старого друга. Мабуть, нічого особливого, але я хочу переконатися.

-- Я закину кілька речей в торбу…

-- Ні. Тільки я. Корабель виходить з припливом, за дві години. Я збиралася заїхати в майстерню, якби ти не з‘явився вчасно.

-- Але я завжди хотів відвідати Белларіус.

-- Ніхто не хоче відвідати Белларіус, Хольгрене. Це діра. І краще, якщо я поїду сама. Люди, з якими мені доведеться мати справу, і рота не відкриють, якщо ти будеш зі мною. Закінчиться тим, що ти сидітимеш склавши руки в корчмі чи шинку, в той час, як можеш бути тут, намагаючись висадити в повітря пів міста.

-- Це несправедливо. Вже кілька місяців, як в нас не було пожеж.

Я вказала на обгорілу діру на його сорочці. Він глянув на неї.

-- В усякому разі, великих пожеж.

-- Повернуся за місяць, будемо сподіватися раніше. Швидше за все, я даремно переймаюся.

-- Ти ніколи не переймаєшся даремно. – Хольгрен зняв сорочку і сів на край ліжка, його груди худі та бліді. – Про що йдеться? Хто той друг, в якого проблеми?

-- Може в нього взагалі немає проблем. Але сьогодні я отримала тривожне повідомлення. – Яке було зараз закопане в садку. Я могла розповісти Хольгрену про нього, могла скористатися його знаннями в магії. Але він закинув магію, в нього розвинулася якась неописана відраза до колишньої професії. Я це поважала. – Я тільки гляну, що там і як. Я в боргу в Тейнера.

-- Друг дитинства, -- Хольгрен знав дещо про моє дитинство. Достатньо, щоб знати, в ньому не було місця на ляльки і скакалку.

-- Так. Ходи сюди і поцілуй мене. Мені пора.

Він встав, але замість того, щоб поцілувати мене, пішов до однієї з багатьох скринь, що стояли вздовж стіни. Мій Хольгрен тягнув усе до хати. Поки нічого не вибухнуло, мене це не турбувало. Він багато експериментував з порохом. Так багато, що я змусила його присягнути, що він триматиме його подалі від дому.

Якийсь час він рився в скринях, а тоді підійшов до мене з чорною оксамитовою торбиною і малесенькою дерев‘яною коробочкою в руках.

-- Подарунки на дорогу, -- сказав він і посміхнувся. Він вручив мені коробочку, а з торбини вийняв срібне намисто з кулоном з кривавого каменю.

-- Ні, дякую, коханий, -- Не так давно в Мовчазних землях в мене були деякі непорозуміння з певним намистом. Після того я загалом перестала любити прикраси.

-- Надінь його заради мене, Амро. Якщо воно перестане торкатися твоєї шкіри більше, ніж на день, то я знатиму. І приїду.

-- Знов займаєшся магією?

-- Магія має свої переваги. Колись вона цілковито зникне, але до того часу, якщо вона допоможе мені захищати тебе, я буду її використовувати.

Я була зворушена. Не дивлячись на свою величезну силу, Хольгрен не хотів бути магом, навіть коли був практикуючим чарівником.

-- Що в коробочці? Ще якісь містичні артефакти?

-- О, ні. Щось, чим я пишаюся набагато більше.

-- Стволи? – Я знала, що він працює над якоюсь меншою версією аркебузи. А він знав, що я невисокої думки про вогнепальну зброю.

Він похитав головою.

-- Відкрий.

Всередині була пара метальних ножів, з руків‘ям зі слонової кістки, однолезових, елегантних в своїй простоті. Я взяла один. Він був ідеально збалансований під мою руку.

-- Я беріг їх на особливу нагоду. Побачиш, вони довго не затупляться.

-- Сам зробив? Вони прекрасні.

-- Допомагав зробити. Я ж тобі винен кілька ножів?

-- Гаразд. Дякую. Впевнена, що вони чи намисто не знадобляться, але дякую.

-- Мені не подобається, коли ти в небезпеці, -- сказав він, його обличчя на мить заціпеніло.

Ми були парою. Навіть після року спільного життя, для нас обох було важко проявляти почуття. Але з іншого боку, після всього, що ми пережили, в більшості випадків в цьому не було необхідності.

-- Мені пора, -- я наділа намисто, відчула, як воно майже відразу нагрілося на моїй шкірі, і поклала футляр з ножами в стару, витончену ташку, яку свиснула в одного неприємного офіцера кавалерії. Дурний модник носив її так низько, що вона ляскала його по коліні. Я носила її вище, на стегні – я ж бо не дурепа. Футляр з ножами не залишав там місця на ще щось.

В Белларіусі доведеться замовити для них піхви; до мого теперішнього спорядження вони не пасували. Я зняла його і повісила на гачок. З минулого року, щоб краще виконувати роль респектабельної ділової жінки, я вирішила носити при собі не більше двох ножів нараз. Було непросто. Я почувалася, якщо не голою, то принаймні напівголою.

Був час вирушати, бо на наступне місце на кораблі доведеться чекати як мінімум ще один день.

-- Повертайся якомога швидше, -- сказав він. – Ти знаєш, як я хвилююся.

Я поцілувала його, дозволивши вустам сказати по-своєму те, що вони не могли сказати по-іншому. Коли його руки заплуталися в моєму волоссі, мені спало на думку, що місяць розлуки – це доволі довго. Я провела руками по його голих, блідих грудях. Він був худим, але з добре розвиненою мускулатурою, а після відновлення в крові Та-Агота – без жодних шрамів. Моє власне тіло було майже так само бездоганним, за винятком плями, яку залишило на моїй долоні лезо Абанон і шрамів на обличчі, що були значно старшими, і які, вочевидь, навіть напівбогу було не під силу усунути.

-- Місяць, -- сказала я, схопивши його за талію. – Це доволі багато часу.

Судячи з його реакції, в нього промайнула та сама думка.

За годину найнятий мною екіпаж мчав на пристань. Сидячи в кареті, що підскакувала на вкритих бруківкою вулицях, я питала себе, чи встигну на корабель. В цю мить мені було якось байдуже.

Розділ 2

Я відправила посланця, щоб той знайшов місце на першому кораблі, що йшов у Белларіус. Цим кораблем виявилася Насолода Хоркіна, трищоглова карака, з трикутним парусом. Вона смерділа скипидаром і в‘яленою рибою. В мене склалося враження, що вона швидша і більш маневрена, ніж виглядає. Я була певна, що вона принаймні колись займалася контрабандою. Якщо так, то не скажу, що це мене якось особливо турбувало. Тоді мені не довелося б мати справу з тією дурнею, що, мовляв, жінка подорожує сама. Мені довелося б пильно стежити за своїми пожитками, але я б стежила за ними в будь-якому випадку.

Я вилізла по мотузяній драбині, перекинутій через борт Насолоди, вдячна, що нарешті залишила палубу найнятого мною ліхтера, що сильно гойдався на хвилях. По небу кралася досвітня зоря. Мене зустрів невеличкий, пузатий чоловік у вкритому плямами пишному вбранні, надто великого, як на нього, розміру. Я так зрозуміла, Хоркін.

-- Ти ледь не запізнилася, -- сказав він, дивлячись на моє скуйовджене волосся і неправильно застебнуту сорочку, в той час, як два матроси підіймали з ліхтера мою дорожню скриню.

-- А ти ледь не тицьнув мене в це носом, -- відповіла я.

Він засміявся, на диво мелодійним, глибоким сміхом.

-- О, бачу, ми з тобою порозуміємося. – Він вказав пальцем на одного з матросів, що ходив по палубі, лаштуючись до відплиття. – Хеміс покаже тобі твою каюту після того, як ти покажеш мені гроші.

Я витягнула три золотих марки й поклала дві з них йому на долоню.

-- Просто чудово, -- сказав він, посміхаючись. – Я – капітан Хоркін. І не забувай, ти – вантаж. Не вештайся під ногами.

-- Я сама ходила на кораблях.

-- Тоді дивися, не зайди куди не слід, -- сказав він, і свистом підкликав Хеміса, щоб той провів мене на нижню палубу. Без жодного зусилля Хеміс підняв мою скриню і я пішла за мовчазним, потужно збудованим матросом в глибини Насолоди. Оглянувши темну, брудну комірчину, якою була моя каюта, я вирішила, що Харкін отримує насолоду від абичого. І якщо дозволятиме погода, то я буду спати на верхній палубі.

#

Ніч на кораблі. О цій порі на морі я завжди почувалася малою. Вітер, хвилі, скрип дерева і канатів, і більше нічого на багато кілометрів навкруги. І, в ролі пасажира, нічого не залишається робити, як думати.

Я була впевнена, що це Тейнер. Більше ніхто не знав, що Борольд зробив зі мною того дня. І хоча Тейнер міг комусь розповісти, я в цьому сумнівалася – а ще сумнівалася, що хтось крім Тейнера міг подумати, що мені потрібна така кривава послуга. Якщо подумати, я не уявляла чому після всіх цих років, Тейнер міг подумати, що мені потрібна голова Борольда.

Я потрусила головою, спробувала прогнати всі ті питання, на які поки що не було відповідей. Якимось чином Тейнер був до всього цього причетним; в цьому сумнівів не було. От тільки, що це за “все це”, я і гадки не мала. І не матиму, поки не дістануся до Белларіуса. Але щось було не так.

Тейнер був не з тих, хто дарує криваві подарунки, як кіт, що приносить додому випотрошену жабу або дрозда. І він був не з тих, хто відправляє таємничі повідомлення. А вже точно не магічні. Тейнер був відкритим, прямолінійним і практичним. Принаймні таким я його запам‘ятала. Але минули роки.

Тейнер, Тейнер, якого я колись знала, був настільки порядним хлопцем, наскільки це було можливим на вулицях Белларіуса. Я досі пам‘ятала його широке, селянське обличчя, пасмо світлого волосся, що стирчало в нього на потилиці, ніс і щоки вкриті ластовинням. Він виглядав на простака, майже загальмованого, але в його тупому черепі ховався гострий розум. Настільки гострий, що він роками виживав на вулицях Белларіуса, після того, як війна, чума і голод пригнали сотні, а може й тисячі нікому не потрібних дітей в місто, яке вже до того тріщало по всіх швах.

Він ніколи не дозволяв постійній боротьбі за виживання позбавити його почуття, що таке добре, а що погано. Без нього я б не прожила навіть одного тижня на вулиці. Він навчив мене виживати, а ще навчив, що існують гірші речі, ніж не вижити.

-- Мала, ніколи не роби двох речей за гроші, -- повчав він мене. – Не продавай тіло. І не забирай життя. Перше ти віддаєш, або його беруть, а друге ти робиш, бо мусиш, і робиш це з розумом, швидко і певно. Але таке ти не продаєш. Є речі гірші за смерть, ясно?

Тоді я тільки кивнула, приймаючи на віру, що він каже правду. І за всі ці роки ніколи не продала своє тіло чи лезо.

Я зітхнула, спробувала вмоститися зручніше в запліснявілому гамаку, який Хоркін неохоче дозволив мені підвісити на кормі, глянула на зорі над Драконовим морем. Що б там Тейнер не задумав, якщо він тільки не змінився більше, ніж я вважала за можливе, він керувався почуттям добра і зла, почуттям справедливості. Або його якось змусили. Та все одно, щось не сходилося.

Наперекір собі, я згадала ті похмурі, сповнені жахом дні, перш ніж я назавжди втекла з Белларіуса, перш ніж Тейнер допоміг мені заховатися на кораблі з далеких країв. Я пригадала, як Чорні Рукави блукали нічними вулицями, вбиваючи вуличних щурів, поки ми спали під дверима, виловлюючи в схованках на дахах, покинутих будівлях і порожніх цвинтарях. Подейкували, що з Чорними Рукавами працював маг, що не мало значення, де ми ховалися. Тоді я в це вірила. Чорт, я й зараз в це вірила. Саме тому я ризикнула, що мене знайдуть без квитка і викинуть за борт, на поживу феклі чи сірим урду.

Синдику і Раді Трьох нарешті набриднули наші спустошливі набіги, а може тіньова гільдія очищала стадо, позбуваючись найбільш тупих та безталанних, щоб рекрутувати решту. У всякому разі, комусь при владі набридло і він вирішив, що голод, хвороби і крайня бідність надто повільно справлялися зі своєю роботою. І настала, як її називали в пристойному товаристві, якщо згадували взагалі, “Чистка”. Таке просте слово, щоб описати масове вбивство вуличних дітей.

Я вдивлялася в ніч, повільне похитування Насолоди показувало мені зорі й воду, зорі й воду. Я задрімала і мені снилися сотні коробок розміром з голову, що гойдалися на хвилях Драконового моря, і чорніша за ніч тінь, що закривала зорі. Тінь сміялася, і її сміх лунав, як далекий грім.

#

Був безхмарний, золотий, осінній ранок, коли ми прибули в убогий порт Белларіуса. Щоб причалити до пристані ми витратили майже дві години; достатньо часу, щоб нагадати мені, як я ненавиджу це місце. Коли воно було за небокраєм, я могла ненавидіти його абстрактно. Як тільки воно опинилося перед мною, огида стала вісцеральною. Мені хотілося розвернутися і повернутися в Люсерніс.

Белларіусська затока – це природна, глибоководна гавань, зі сходу прикрита масивною Горою Тарвус. Західний схил Гори був вкритий що далі, то гарнішими будинками, тоді вежами зі шпилями, що належали шляхті, а далі, коли ти наближався до вершини і Цитаделі, знаходився Ріаіль, палац Синдика. З півночі, від найгіршої негоди гавань прикривала чорна поверхня Римгурнських скель, які так насправді були продовженням гори. Вздовж вершин скель і на вузькій смужці землі позад них вишикувалися будинки багатіїв, далі Менший Маяк і море. Можливо колись існував і Більший Маяк; зараз Менший був також і Єдиним.

На півдні знаходяться Непереливки, низька, болотиста коса землі, придатна тільки для халуп, в яких зростали покоління за поколіннями злидарів. За Непереливками – болота, дім контрабандистів, втікачів, інколи відьми чи чорного мага. Поміж Непереливками і Горою знаходиться сам Белларіус, відомий для всіх як Пояс.

Кожних кілька років море піднімалося і зносило більшість Непереливок, тому, гадаю, люди при грошах в Белларіусі, де постійно бракувало землі, ніколи не звертали на нього свою увагу. Я народилася і зростала в Непереливках. В Непереливках мій батько вбив маму, а я вбила його.

Я споглядала на це все, поки ми повільно, марудно заходили в порт. Пояс і високі будинки Шляхти були бридкими. Як не крути, Белларіус був бридким містом. Позбавленим витонченості й тісним. А от Непереливки … Непереливки виглядали на враженого хворобою.

#

Я заплатила Хоркіну ще одну золоту марку і зійшла на вибілені дошки пристані, яка вже починала заповнюватися жебраками, лоточниками, шльондрами і рідкісними членами сімей, що чекали, щоб зустріти Насолоду. Мою скриню невдовзі знесуть, але я залишила коробку з ножами Хольгрена у своїй ташці.

Деякі люди носять талісмани. Деякі діти мають улюблені ляльки. Ножі придають мені впевненості, а повертаючись в Белларіус, я потребувала хоч трохи впевненості. Не судіть мене строго.

Як тільки моя нога ступила на вкрите смолою дерево, я відразу відчула приступ хворобливого запаморочення. На якусь мить я не могла навіть вдихнути повітря. Проте майже відразу мене попустило, тоді я пояснила це тим, що після восьми днів на кораблі, раптово ступила на тверду землю.

-- Агов, панянко! – гукнув Хоркін, перехилившись через поручні. – Ми будемо стояти в порту два тижні. Якщо захочеш програти кілька марок в кості, то приходь в Пінту і Якір.

Я помахала йому і заплатила здоровенному парубку з тілом бога і обличчям простака, щоб той закинув мою морську скриню собі на плече і йшов за мною. Тоді почала пробиратися крізь натовп в напрямку Пояса, на північ від доків. Через недавно набуту морську хворобу я почувалася трохи непевно. Мені було не до гри в кості. Я потребувала пристойного обіду, ванни і келиха вина, поки буду міркувати, що робити далі.

Я дійшла до середини пристані, коли крізь гам натовпу почула, що гукають моє ім‘я. Спочатку я подумала, що це знов Хоркін і трохи нетерпляче обернулася. Це не був Хоркін. До мене розв‘язно наближався пархатий юнак з чорним волоссям, на обличчі завчений оскал. Я добре знала цей вигляд. В його віці в самої такий був. В руці він тримав листа.

Я підпустила його ближче, неспішно засунула руку в ташку. Листа він тримав у лівій руці, права вільно звисала. Коли він підійшов до мене, я перемістилася трохи правіше від нього. Перш ніж він зумів щось сказати, я правою рукою взяла його попід ліву руку. Ми відразу перетворилися у двох друзів, яким добре в компанії одне одного. От тільки в другій руці, простягнутій через живіт, я тримала ножа, який твердо, але акуратно протикав його худорлявий бік. Він заціпенів.

-- Тримай свою пельку на замку і не створюй зайвих проблем, -- промовила я приємним і спокійним тоном. – І тоді я не пирну тебе ножем.

Я повела його геть з пристані, мій незграбний носій йшов за нами, думаючи тільки про те, куди зробити наступний крок.

-- Послухайте, пані…

-- Заткнися, -- повторила я і легенько штрикнула його.

Він заткнувся. Розумний малий.

Хтось – Тейнер? – знав, що я приїжджаю, і на якому кораблі. Це могла бути здогадка, або малий сидів тут в засідці й очікував поки не з‘явиться хтось, хто відповідає моєму опису. Або це могли бути чари, або щось, що ще не прийшло мені в голову. Хлопець, а якщо бути точнішою, юнак, мусив щось знати. Я зиркнула навколо, намагаючись побачити чи бува, когось не приставили спостерігати за ним, але не зауважила нікого, хто б цікавився нами. Це нічого не означало. Я вже казала, що підозрілива від природи?

Спочатку я мала намір затягнути малого в перший темний провулок, що трапиться нам по дорозі, й змусити його говорити, але в мене не було певності, що за ним хтось не спостерігав. Не хотілося, щоб нашу приватну розмову перервали його товариші або працедавці. Мені потрібні були відповіді.

-- Хто тебе послав? – запитала я, коли ми наблизилися до кінця пристані. Я глянула на його обличчя, зауважила перший пушок бороди на щоках, підборідді й над верхньою губою, вперто стиснену щелепу. Я ще раз штрикнула його ножем.

-- Здається, ти хотіла, щоб я тримав рот на замку, -- пробурмотів він.

-- Я жінка. Часто змінюю свою думку. Звикай.

Він фиркнув, і за це став подобатися мені трішечки більше.

-- Хто? – запитала я знов.

Як тільки він відкрив рот, щоб говорити, я відчула, як холодна рука випущеної магії схопила мене за потилицю. Те, що малий збирався сказати, потонуло в оглушливому гуркоті пристані, яка розлетілася на дрізки.

Розділ 3

Більшість вважає, що всі одинадцять кіл пекла – це геєна вогняна. З власного досвіду мені достеменно відомо, що принаймні в одному з них надзвичайно холодно; але у всякому разі, немов велетенська рука піднялася з якоїсь більш традиційної, палаючої, пекельної ями і збила нас з хлопцем з ніг.

Я пролетіла десь три з половиною метри, перш ніж знов торкнулася землі, й ще три метри мене протягнуло по розколотих дошках, що брикалися, хиталися і здирали в мене шкіру з рук і обличчя. Навколо мене посипалися тліючі шматки дерева і плоті. Поблизу хтось верещав короткими, гострими, монотонними криками. Я відчула запах горілого одягу і волосся, усвідомила, що він походить від мене, від мого плеча і потилиці. Неслухняними, тремтячими руками я збила полум‘я і озирнулася навколо себе, намагаючись зрозуміти, що трапилося.

Спочатку нічого не трималося купи. Світ складався з криків, диму, вогню і людей, що бігли, деякі до пристані, деякі від. Я оглянулася і побачила, що пристань, з якої я щойно зійшла, перетворилася в охоплені полум‘ям уламки, більшість з яких плавали в Затоці. Насолода була у вогні, а з нею ще два чи три кораблі. Тіла і частини тіл були повсюди, вони лежали на залишках пристані, плавали у воді, висіли на палаючому оснащенні навколишніх кораблів. Це була справжнісінька бійня і я відчувала – знала – що вона призначалася для мене.

Юнак лежав десь за метр від мене, нерухомо. Рука була зігнута під ним під неприродним кутом. Листа, якого він ніс, я ніде не бачила. Мій ніж, якимось чудом, був поряд зі мною, а не в мені. Я підняла його і запхала за пояс, відсторонено продовжила дивитися на хлопця. Коли я споглядала на нього, поряд пробігла якась жінка, її обличчя залите кров‘ю. Сліпо, вона копнула хлопця в обличчя. Байдуже, вона попленталася далі. З зусиллям я зіп‘ялася на ноги і схопила його за комір. Я хотіла відтягнути його з залишків пристані, або принаймні набік, щоб його не затоптали до смерті. Адже він був моїм єдиним джерелом інформації.

Він виявився важчим, ніж виглядав. Лисий торговець в строкатому, обгорілому оксамитовому костюмі зупинився, щоб допомогти. В нього побіліло обличчя, тремтіли руки, але він закинув здорову руку хлопця собі за товсту шию і відволік його з пристані на сіру бруківку, коротко кивнув у мій бік, і поспішив назад до пожежі. Я відчула, як десь глибоко в мені зароджується дивне бажання піти за ним, допомогти там, де зможу, але здоровий глузд переміг. Якщо вогонь був дійсно спрямований проти мене, краще, що я могла зробити для всіх учасників – якомога швидше забратися якомога далі.

Почали бити дзвони, настирливо, їх підхопили по всьому місту. Я побачила кількох Чорних Рукавів, членів міської варти, які, як риба, що рухається проти течії, проштовхувалися крізь оскаженілий натовп, що втікав з набережної. Риба з кийками, які вони не соромилися використовувати. Була пора накивати п‘ятами. Коли їм це вигідно, сили правопорядку Белларіуса брутальні й ефективні.

Юнак біля моїх ніг почав сіпатися і стогнати. Відкритою долонею я ляснула його по обличчю, від чого він відкрив очі, а його здорова рука потягнулася за ножем на поясі. Ножем, який вже безслідно зник.

-- Чорні Рукави на підході, -- сказала я. – Йти зможеш?

Він кивнув, його обличчя сіре з болю, і я допомогла йому зіп’ятися на ноги.

#

Ми вирушили в Непереливки. Місце, яке я любила, поки мені не виповнилося десять років. Місце, де я вбила свого батька. Місце, де він вбив мою матір.

В мене було відчуття, що я повертаюся додому, і мені було лячно. Але Непереливки були найближчим і найкращим місцем, де в Белларіусі можна було залягти на дно.

Мені здавалося, що я знаю Белларіус, особливо Непереливки, але коли ми волочили ноги по завалених сміттям, брудних “вулицях”, я зауважила, що більше ніж за десятиліття, деталі, які я пам‘ятала, змінилися. Не знаю, чому це повинно дивувати мене, але здивувало. Може тому, що мої спогади були такими яскравими, хоча й в основному жахливими. Я відчувала якесь дивне обурення через те, що вулиці й будинки не застигли в янтарі. Тупість. Безглуздя. Чи станете ви проклинати ніж, що залишив вам шрам, за те, що він затупився і заржавів? Тільки боги знають, скільки разів Непереливки зносила повідь і його відбудовували відтоді, як я звідси поїхала.

Молодик, якого звали Кіль, направив мене до брудної, колись побіленої садиби, над одвірком якої висіла вибілена кістка, що вказувало на хірурга. Особняк був напівзруйнованою і мабуть, однією з найкращих будівель в Непереливках. Я постукала в двері, почула, як всередині хтось хропе і бурмоче прокляття, постукала сильніше. Нарешті голову висунув відразливий, смердючий, схожий на троля чоловік. Над його землистого кольору обличчям пасмами стирчало сиве волосся, а по налитих кров‘ю очах і червоному носі п‘янички було видно, що він вже добряче заглянув до пляшки. Але як тільки він побачив моє закривавлене обличчя і попелясте обличчя Кіля, то взяв себе в руки і метушливо провів нас у своє лігво, де панували більші чистота і порядок, ніж я очікувала.

-- Гроші є? – тільки й запитав, а почувши ствердну відповідь, взявся оглядати, а тоді вправляти хлопцю плече, досвідченими, хоча і тремтячими, руками. Він працював вправно, проте не надто дбайливо. Він наказав мені тримати Кіля нерухомо, поки сам вирівнював кістки. Зі свого боку, Кіль закусив губу до крові, але не закричав. Дурна бравада, але я чудово знала, що на вулицях Белларіуса дурна бравада може стати в пригоді.

-- Два шанси з трьох, що все загоїться добре, -- сказав він Кілу, примотуючи поламану руку юнаку до грудей. – Навіть медики Лорда Радника не втнули б краще. А щодо тебе, -- сказав він, звертаючись до мене, але не відводячи погляд від роботи. – В отій шафці складені чисті ганчірки, а на столику зліва від тебе миска зі свіжою водою, хоча дзеркала немає. Якомога краще змий кров, і я погляну чи тобі потрібні нові шви.

Я зробила, як він велів, і після того, як змила більшість засохлої крові з обличчя і долонь, побачила, що якщо не зважати, що мені доведеться витягнути кілька скалок і певний час ходити зі струпами, я відбулася напрочуд легко. Коли костоправ підійшов, щоб оглянути мене, я відмахнулася від нього.

-- Як тебе звати? – запитала я його.

-- Хурвус. Для щоки потрібна мазь і пластир, якщо не хочеш мати шрамів.

-- Схоже на те, що мене турбують шрами? – запитала я. Він тільки дивився на мене. – Гаразд. Скільки?

-- Дві срібних.

За те, що він зробив, сума була обурливою.

-- Отримаєш чотири, але нам потрібна кімната на ніч. І обід, який ти підеш і принесеш звідкись, де подають щось їстівне.

-- Це тобі не корчма, жінко.

-- Ні, але й не успішна лікарська практика також, згоден? П‘ять срібних.

-- Мені подобається самітність.

-- Не перегинай палицю, або я піду з цими грошима деінде і ти будеш пити мале пиво, а не алкоголь.

Його губа відразу піднялася у напівпосмішці. Він протягнув тремтячу руку, я поклала йому в долоню три срібних, і показала ще два, перш ніж заховати їх.

-- Кімната он там за шторою, -- сказав він і вийшов у пошуках обіду.

Я допомогла Кілю пройти в кімнату, яка виявилася маленькою, вузькою комірчиною з нарами, незручним, сплетеним з верби стільчиком і чистим нічним горщиком. Кіль влігся на нари, намагаючись приховати, що йому хочеться блювати від болю, а я опустилася на скрипучий стільчик.

-- Пора поговорити, -- сказала я.

-- Я не в настрої, -- процідив він крізь стиснуті зуби.

-- Знаю. Зі мною теж таке бувало. Але нам потрібно поговорити поки ми самі. Наш господар – п‘яничка, якщо в нашій розмові буде щось, що варто продати, думаю, він продасть це, коли буде на нулі, або в нього закінчиться випивка.

-- Перше запитання: Хто дав тобі листа, щоб ти дав його мені?

-- Ансен.

-- Який Ансен?

-- Той Ансен.

-- Ну, припини. Хіба я схожа на дурепу?

-- Гадаєш, я не знаю, як це звучить? – промовив він крізь стиснуті зуби.

Ансен. Справедливий. Белларіуський міф. Згідно з легендою, герой минулих століть, який пообіцяв повернутися, коли в ньому виникне потреба.

-- Не жартуй зі мною, хлопче.

-- Не жартую, -- спромігся він сказати, тоді нахилився і вирвав у нічний горщик. Я була схильна повірити йому. А швидше повірити, що він в це вірить. Він надто страждав від болю, щоб намагатися веселитися.

Я пішла за чистими ганчірками, бо Кіль був не надто влучним і від того запаху я сама ледь не блюнула. Ненавиджу ригати. Я зробила над собою зусилля і повернулася в комірчину, дихаючи ротом.

Я прибрала найгірше, змушуючи себе не блюнути. Кіль лежав на доброму боці, з закритими очима, і важко дихав.

-- Коли він повернеться, скажу йому хай дасть тобі щось на біль, -- промовила я. – А зараз, чоловік, який дав тобі листа. Він сказав тобі, що він Ансен, і ти йому просто так повірив?

-- Ні. Не просто так. Це був Ансен. Тобто є.

Я зітхнула.

-- Кілю, Ансен жив триста і більше років тому. Він був простим селянином, що керував повстанням, яке декому на певний час покращило життя. Він не був магом чи богом, він не мав влади над смертю, і вже точно не повернеться і не врятує Белларіус у його найтемнішу годину, що б там у легенді не говорилося.

На це Кіль нічого не сказав. Тільки похитав головою, лежав і важко дихав, очі закриті.

-- Гаразд. Наразі досить. Відпочивай.

Я вийшла з кімнати і викинула брудні ганчірки в невеличкий вогонь у світлиці Хорвуса, тоді сіла в одне з двох крісел і спостерігала, як вони горять. Я й гадки не мала, ким може бути Ансен Кіля. Але була готова поставити марки проти мідяків, що це не був якийсь селянин з легенд, який виліз з могили.

Я хотіла довідатися, хто змусив Кіля повірити в цю казочку. Було очевидним, що він розумний хлопець. Якби я не була навчена життям, то б заклалася, що він достатньо розумний, щоб не піддатися на таку пафосну брехню.

Хто б там не вдавав, що він Ансен, і з яких би це не було причин, він був спритним. І коли я прибула на мене чекав лист від “Ансена’. Якимось чином це мало щось спільного з пеклом, в яке перетворилася пристань на моє привітання. Я не вірю в збіг обставин.

-- Боги, як я ненавиджу Белларіус, -- прошепотіла я до себе і підіпхала шматки брудних ганчірок глибше у вогонь.

Я не вірю в збіг обставин, і мені не подобається, коли люди знають, де я буду і коли я там буду, ще до того, як про це знаю я. Мене використовували в чиїйсь грі, й від цієї гри смерділо чарами. Знов.

Неохоче, я зняла намисто Хольгрена і заховала в таємну внутрішню кишеню біля серця. Що б це не було, я не хотіла вплутувати його. Я сама не хотіла бути в це вплутаною. Але з тією кількістю чарів, які я вже зустріла в свій перший, проклятий Керфом, день після повернення, я не бачила іншого виходу, як тільки попросити його про допомогу.

Він не хотів бути магом. Він більше ніколи не хотів користуватися своєю значною силою в Мистецтві. Але заради мене він зробить це, не вагаючись.

Я відчувала, що не маю права просити його про це, і я не хотіла просити його. Але я відчувала щось в повітрі, щось було невловимо, глибоко не так. Я дуже боялася, що без Хольгрена я навіть не побачу, як небезпека наближається до того, як буде надто пізно.

Один день, щоб він довідався, що я зняла намисто. За сприятливої погоди вісім днів з Люсерніса до Белларіуса. Ще один день, просто щоб не злити богів.

Надворі смеркало, а я міркувала, де найкраще залягти на дно на десять днів.

#

Коли Хурвус повернувся, вже була цілковита темрява. Було очевидним, що він десь залив собі за комір. Руки в нього перестали тремтіти. Він заварив для хлопця чай з кори верби й залив йому до горла, тоді приклав якийсь смердючий пластир мені на щоку і намастив маззю руки. Потім ми з ним поїли. Чорний хліб, суп з молюсків у глиняному горщику, четвертина молодого, сірого сиру. Коли стало ясно, що Кіль нічого не їстиме, Хурвус з‘їв його частку супу, а також сир, решту загорнув у більш-менш чисте полотно.

Коли він злизав останні крихти зі своєї сивої бороди, то глянув на мене отими налитими кров‘ю, проте розумними очима і сказав:

-- Тебе шукають. В шинку.

Я відчула укол страху в нутрощах, але спробувала не показати цього.

-- Вони знають, де мене знайти?

-- Ні. Не від мене.

-- Чому?

-- Ти мені винна ще дві срібних. До того ж мені не сподобався їхній вигляд. Чи запах.

-- Чорні Рукави?

Він похитав головою.

-- Ні. Не знаю хто. Не знаю, в що ти залізла. Не хочу мати з цим нічого спільного.

-- Вранці ми зникнемо.

Він кивнув головою, тоді підкинув трохи хмизу у вогонь. Після того, як сонце сіло, температура почала опускатися. Через певний час він відложив коцюбу, поклав біля свого крісла пляшку дешевого вина і зручно вмостився.

-- Як вони виглядали, люди, що шукали мене?

-- Їх двоє. Один здоровань з лисою головою. Інший – пройда, дорогий одяг, шовки, горностаї та мережива. Чесно кажучи, виглядало так, наче він зняв їх з небіжчика. Від обох смерділо болотами. Питали про якусь жінку, виглядає на круту, і пораненого вуличного хлопця, може разом, може поодинці.

-- Болотами, га? – Контрабандисти? Хтозна? – Хтось заговорив?

-- Вони не пропонували винагороду, тільки погрожували. Люди в Непереливках, вони на таке уваги не звертають. Якщо тільки це не зачіпає їх особисто.

Принаймні це не змінилося. Поки він набивав люльку, я сиділа, вдивляючись у вогонь, думала. Ким би вони не були, невдовзі вони візьмуться за перевірку костоправів. Хурвус буде в їхньому списку. Краще вирушити з Кілем до світанку. Я не могла просто залишити хлопця. Він не знав про мене нічого, але, швидше за все, якщо вони мали щось спільного з пожежею, це не завадить їм побити його до смерті, щоб дізнатися про це. І в мене ще залишалися до нього запитання. Взагалі в мене було надто багато запитань.

Вони відправили когось спостерігати за Кілем, інакше вони б не знали, що я можу бути з ним, чи що він поранений. Те, що вони не знали, чи я досі з ним, означало, що вони загубили наш слід у сум‘ятті, яке настало після вибуху. Хай там що, в них вистачило розуму обшукати Непереливки. Чесно кажучи, шкода. Я волію, щоб мої ймовірні вороги були тупими, як порослий мохом камінь.

Що ж, якщо вони шукали мене на дні, а я була неготова до зустрічі з ними, тоді я заховаюся у верхах. В мене було достатньо, щоб зняти кімнату в якійсь розкішній корчмі біля вершини Пояса. А якщо справа дійде до цього, в мене було достатньо, щоб найняти кількох власних головорізів. Я тільки не хотіла, щоб до цього доходило.

В основному я потребувала інформації. Надто багато всього відбувалося, а я нічого з цього не розуміла.

Я глянула на Хурвуса. Він задрімав у своєму кріслі, люлька потухла і звисала йому з рота. Я легенько штовхнула крісло кінчиком черевика, коли це нічого не дало – міцніше. Він сів рівно, пирхаючи й кліпаючи очима.

-- В мене є кілька запитань. Якщо відповіси, дам тобі золота.

Він протер очі великим пальцем.

-- Якщо зможу, відповім.

-- Чув, щоб хтось останнім часом видавав себе за Ансена? Неначе він повернувся з мертвих?

Він фиркнув.

--Ледь не кожного року. Синдик і його Рада не втрачають популярність тільки тому, що коли ти досягнеш дна, далі ти вже не опустишся. Не сумніваюся, якби в Цитаделі не сидів Телемарх, натовп вже давно спалив би Ріаіль. Але важко почати революцію, коли у твого опонента на службі архимаг.

-- Що за історія з останнім Ансеном?

-- Чесно кажучи, я не знаю нічого, крім гасел нашкрябаних на стінах. “Поверніть владу народу”, і таке там.

Я хмикнула.

-- Якби я хотіла знайти когось по-тихому, то з ким найкраще поговорити?

Я знала про одного професійного торговця інформацією в Белларіусі, але воліла б не звертатися до нього, якщо цього можна було уникнути. Завжди коли можна, я намагалася розділяти професійне і особисте.

Хурвус знизав плечима.

-- Карга, хто ще?

-- На криву палицю Керфа, вона ще жива? – Вона була древньою, коли я була дівчинкою, і вже тоді ледь не легендою. Але я знала де її знайти. Всі в Непереливках знали де її знайти. Так було простіше уникати її.

-- Можна тебе запитати? – сказав Хурвус. – Чому ти все це хочеш знати?

Перш ніж відповісти йому, я надовго задумалася. Вирішила бути чесною, тільки Керф знає чому.

-- Я народилася і зростала в Непереливках, Хурвусе. Я знаю, що ти це знаєш; чуєш це в моїй розмові так само, як я чую в твоїй.

Він кивнув.

-- Вимову з Непереливок ні з чим не спутаєш, це точно. Хоча твоя стала дещо м‘якшою.

-- Мене довго тут не було, і я зовсім не планувала повертатися.

-- Тоді навіщо повернулася? Знаю, це твоя справа і аж ніяк не моя, але якби я не був таким пропащим і мені вдалося вирватися звідси, ні чорт, ні мертві боги не затягнули б мене назад. Але для таких як я вже надто пізно.

Немов щоб підтвердити свої слова, він ковтнув з пляшки.

-- За мною борг, -- сказала я йому. – І нарешті прийшла вимога повернути його.

Він глянув на мене, і навіть затуманені алкоголем, його очі оцінювали мене.

-- Ти сидиш тут у своїх шовкових штанах, сорочці з вибіленого полотна і вовняному жилеті, з ножами, які я бачив тільки в аристократів, що й гадки не мали, як правильно ними користуватися, в черевиках, які коштують більше, ніж більшість людей заробляють за рік, пропонуєш мені золото, щоб я розповів тобі те, що будь-хто розповість за дякую, і ти розповідаєш мені, що прибула в Непереливки, щоб повернути борг? Не мели дурниць. Ким би ти не була, і як би не наробила боргів, ти б прислала когось іншого залагодити справу.

Я похитала головою.

-- Це не такий борг. Грошима його не заплатити.

-- Тоді чим?

-- Не знаю. Може нічим. Може кров‘ю. Швидше за все кров‘ю. Може своїм життям. – Чого б Тейнер не запрагнув, я була йому винна. І заплачу. Саме тому, нарешті я призналася собі в цьому, я не хотіла, щоб Хольгрен був поруч.

Якийсь час він мовчав. Коли він нарешті обізвався, його голос був грубим від алкоголю і якогось невловимого почуття.

-- Одного разу в мене був такий борг.

Я зацікавлено підняла голову.

-- Як ти його сплатив?

Він посміхнувся, але в його посмішці не було гумору, лишень якийсь старий, прихований біль.

-- Я його ніколи не сплатив. Або досі сплачую. Ніяк не можу вирішити. – Він зробив довгий, довгий ковток з пляшки і, не промовивши більше ні слова, поплентався до свого ліжка.

Я загребла жар, вийняла з ранця покривало і вляглася спати на підлозі, в кожній руці по подарованому Хольгреном ножі.

Моєю останньою думкою, перш ніж мене охопив сон, було, що я дуже не хочу бачитися з Каргою. Це було приємніше з двох її імен.

Тим менш приємним було Злодійка Вітрів.

Розділ 4

Ранок був сірою плямою на східному небі, в той час як на заході, над Драконовим морем, ще мерехтіли останні зорі. Кіль був слабким, з блідим обличчям, але жити буде. Я вела нас по вулицях, на яких не було нікого, крім нас двох і на диво великої кількості, навіть як на Белларіус, горобців. Горобці тут… не скажеш, що священні, але їх шанують. Існує місцевий бог, який наглядає за ними. Має храм на Поясі і все таке. Я й гадки не мала, навіщо комусь бог, який наглядає за горобцями, і навіщо хтось завдав собі клопоту збудувати йому храм, але все це було доволі невинним, а я чула і про дивніші дива. Набагато огидніші.

В будь-якому разі, того ранку вся земля була вкрита горобцями. Людей не було. Тож я не очікувала ніяких клопотів. Особливість Непереливкок полягає в тому, що тут немає закону – тільки тонка верства звичаїв. Звісно, час від часу Чорні Рукави можуть спуститися з Пояса, щоб показово очистити кілька халуп, або знайти якогось особливого лиходія, що зробив щось погане комусь, хто має якийсь вплив, але в Непереливках немає Варти, немає жодної влади, до якої можна побігти, коли під загрозою цивілізовані відносини. В тебе є сім‘я і друзі, може ще сусіди, які, керуючись здоровим егоїзмом, можливо допоможуть, коли щось піде шкереберть. Можливо. Якщо вони не надто п‘яні, якщо в них не похмілля, якщо вони не під кайфом від пекельної трави, або просто не змучені існуванням у глибокій, немилосердній бідності.

Я все це до того, що коли два мудаки, описаних мені Хурвусом минулого вечора, вигулькнули з-за рогу халупи з принесених морем трісок, в той час, як ми з Кілем йшли на побачення з Каргою, мені не потрібно було довго міркувати, щоб знати, мені самій доведеться давати собі з ними раду. З Кіла ніякої користі, і ніхто більше не втрутиться, як би справи не повернулися. Жоден перехожий не встряне, хоча б тому, що о цій ранішній порі нікого не було. В Непереливках ти сам справляєшся зі своїми проблемами. Або вони з тобою. Так чи інакше.

Було ясно, що вони не очікували побачити нас. Коли здоровань зауважив Кіля, то зупинився немов вкопаний. Менший зробив ще кілька кроків перш ніж до нього дійшло, що його партнер зупинився, але після цього він вмить оцінив ситуацію.

-- Ми шукали тебе, Кілю, -- сказав здоровань. – Мок М‘єн хоче тебе бачити.

Я глянула на хлопця. Він побілів ще більше.

-- От бля, -- прошепотів він.

-- Я так розумію, ти їх знаєш? – запитала я.

-- Ага.

Здавалося, він був готовий накивати п‘ятами. Я поклала руку йому на плече. В мене були ще запитання до нього.

-- Ходімо, Кілю, -- сказав здоровань. – Попрощайся зі своєю подругою.

-- Думаю, він не хоче йти з вами, -- сказала я.

-- В нього, курва, немає вибору, -- сказав здоровань. Той, що був схожий на розбещеного торговця, посміхнувся, показавши гнилі зуби. Здоровань кинув на нього невдоволений погляд.

-- Чому це? – запитала я.

-- Бо Кіль член бригади Мок М‘єна, хоча, здається, він забув про цей факт. – Він говорив не зі мною. Він не зводив погляд з обличчя хлопця. – Він отримав гроші Мок М‘єна, і тепер, курва, виконує накази Мок М‘єна. Коротше кажучи, хто б ти там не була, у юного Кіля немає вибору, бо він вже, курва, зробив свій вибір, коли вступив у йобану бригаду Мок М‘єна. Тепер пиздуй з нами, Кілю. Я повторювати не буду.

Кіль мене здивував. Зі зламаною рукою і явно переляканий до смерті, він випрямився і сказав:

-- Ні.

-- От бля, -- сказав здоровань. – Малий, в тебе і так були кепські справи. Тепер все значно гірше.

І вони з партнером рушили вперед по брудній пародії на вулицю.

Тож я витягнула подаровані Хольгреном ножі, тримаючи їх низько, на певній відстані від тіла, лезом вниз.

-- Він сказав ні.

Вони були ще десь за три метри. Побачивши клинки, обоє зупинилися. Менший вийняв свій власний тесак, справжнісіньке мачете, яке використовують, щоб прорубатися крізь зарості й вперте коріння. Людські кінцівки чи шию він прорубає так само легко. Він посміхнувся своєю чорною, кривозубою посмішкою. Більший насупився.

-- Не знаю, хто ти, курва, така, але якщо постукаєш біді в двері, не плач, курва, якщо вона тобі відчинить.

Я посміхнулася.

-- Ти надто часто вживаєш слово “курва”. Тобі варто, курва, попрацювати над розширенням свого словникового запасу.

Менший, з високо піднятим тесаком, стрибнув вперед. Я метнула лівий ніж. У Непереливках не варто вагатися. Ніж потрапив йому в шию, в заглиблення внизу горла, він впав, давлячись кров‘ю і люсернійською сталлю. Я нічого не відчула, і якусь частинку мене, що належала Люсернісу, а не Непереливкам, це турбувало, віддалено і абстрактно.

Здоровань теж рушив на мене, не переймаючись своїм партнером, роблячи ставку на те, що я не метну другий ніж, роблячи ставку на те, що в мене немає ще одного десь, звідки я зможу дістати його до того, як він дістанеться до мене. Він мав рацію.

Якщо він схопить мене, все закінчиться дуже швидко. Він був десь в три рази важчий за мене, і в нього були вельвети – товсті, шкіряні рукавиці з нашитими на них залізними пластинами, ідеальні для того, щоб проломлювати комусь обличчя і блокувати й хапати ножі. Скидалося на те, що він вмів ними користуватися.

Тож я кинулася на нього, в останню мить пірнаючи від на диво швидкої спроби захвату. Опинившись в болоті в нього між ногами, я загнала ніж йому в пах.

В Непереливках не варто вагатися, а битися варто тільки нечисто.

Така брила м‘яса, як він, могла відмахнутися від ножа в руці чи нозі. Удар в груди, якби він мені вдався, відключив би його, але він не стояв би нерухомо достатньо довго, щоб я вцілила, а навіть якби я потрапила в щось життєво важливе, це не відразу відбило б йому бажання битися. Тож я загнала ніж йому в пах і негайно вирвала його, відчуваючи як лезо по дорозі шкребе по чомусь кістлявому. Він заверещав, упав на землю, знов заверещав, весь цей час корчачись і тримаючись за своє інтимне місце.

Тоді я щось відчула. Мої нерви гули, все тіло тремтіло у відповідь на раптове насилля, і мені хотілося блювати.

Після такої рани йому було не вижити. Тож я змусила себе вчинити правильно, хоча все, що мені хотілося в ту мить зробити, було втекти кудись і виблюватися, а тоді присісти і обхопити руками коліна, поки тремтіння не вщухне. Але хлопець стояв там і дивився на мене своїми великими, круглими очима на блідому обличчі. Тож я змусила себе встати і тремтячою рукою перерізала здорованю горло. Те, що він корчився, мені не допомагало. Тоді я пішла і витягнула ніж з трупа другого головоріза, витерла обидва об його смердючий плащ, і запхала за пояс. Обережно. Таки варто замовити собі піхви.

Не минуло й хвилини.

Вітаємо вдома, Амро, обізвався голос в моїй голові, який я в той час прийняла за власний.

Я ігнорувала його і сказала Кілю:

--Ходімо. – Навіть для мене мій голос пролунав безбарвно і різко.

-- К-куди? – він стояв, втупившись в трупи.

-- Нам потрібно побачитися з Каргою, забув? – Я підійшла і схопила його за добру руку. Він вирвався.

-- Після цього? – Його обличчя було уособленням недовіри.

Я примружила на нього око.

-- А що нам робити, хлопче? Піти запалити їм свічки в храмі померлих? – Але я знала, як він почувається. Коли я побачила, як Хольгрен, просто клацнувши пальцями, перетворив Боша в кривавий туман, в мене була така ж реакція, хоча тоді я й не сказала цього вголос. Раптове, жорстоке насилля повинно приголомшувати. Людина зі здоровою головою не повинна просто знизати плечима, коли на її очах двоє чоловіків перетворюються в трупів за менше часу, ніж потрібно, щоб зашнурувати черевика. Але якщо чесно, що з цим можна було вдіяти після інциденту? Все що могло, вже відбулося.

-- Ну, -- поквапила я. – Що нам далі робити, Кілю? Піти на Пояс, знайти лавочку на цвинтарі Джабі й розмірковувати про крихкість життя?

-- Не знаю, -- відповів він. – Я не знаю, що нам робити далі.

-- А я знаю. В нас незакінчена справа. І ми її закінчимо.

-- Без образ. Справді, без образ. Але твої справи – це не мої справи. І я не хочу, щоб вони стали моїми.

Я недовірливо глянула на нього.

-- Я щойно прикінчила двох членів твоєї бригади…

-- Моєї колишньої бригади.

-- Вони були іншої думки, але вже хай там. Я веду до того, що твої справи тепер стали моїми справами. А це означає, що мої теж стали твоїми.

-- Гм, я не бачу логіки…

-- У мене є ножі, Кілю, і в мене є воля і вміння вжити їх. Якщо я кажу, що мої справи – це твої справи, то це, присягаю на клятого Керфа, так і є. Тепер ти бачиш логіку?

Він кивнув. У нього було далеко не щасливе обличчя.

-- Ось для тебе ще трохи логіки: якщо ти думаєш, що це бачили тільки ми з тобою і горобці, то ти живеш у світі ілюзій. Хтось в одній з цих сраних халуп бачив, що трапилося і побіжить до боса твоєї “колишньої” бригади, й розповість все за винагороду, яку обов‘язково отримає. Гадаю, бос твоєї бригади довідається про все рано чи пізно. А це означає, що ми обидвоє вступили у війну з… як там його, Мок М‘єном?

Він кивнув.

-- Тож, ти волієш вступити у війну з поламаною рукою і без друзів, чи зі мною?

Він поміркував над моїми словами, але не довго.

-- З тобою, -- сказав.

-- Добре. Давай вшиваємось від цього холодного м‘яса. Карга не стає молодшою.

Я вирушила в дорогу, і він, як я й сподівалася, через кілька секунд пішов за мною.

По дорозі він продовжував кидати на мене приховані погляди, коли думав, що я не дивлюся. Але мій периферичний зір у клятому порядку. Нарешті мене це дістало і я запитала:

-- Що?

-- Без образ, але ти не справляєш такого сильного враження. Не те що Миша.

-- Миша?

-- Здоровань, якого ти, гм…

-- Якого я прикінчила.

-- Ага.

-- До чого ти хилиш?

-- Як ти стала такою жорстокою?

-- Такою жорстокою мене зробили Непереливки.

-- Я зростав у Непереливках. І я не схожий на тебе.

Я могла розповісти йому, що Непереливки, що весь Белларіус п‘ятнадцять років тому, був пеклом на землі для таких як я. Я могла пояснити йому про оніміння, яке просочується в тебе, коли кожна мить – це боротьба не на життя, а на смерть, і як я відчувала холод, що прокрадався мені в душу з кожним подихом Белларіанським повітрям.

Я могла пояснити йому, що за межами Непереливкок я була злодійкою, що майже зав‘язала, а не холоднокровною вбивцею. Могла розповісти йому, що швидше за все мене тижнями будуть мучити кошмари про те, що я зробила, що шкребіння ножа по кістці Миші було таким самим як, коли я пирнула батька і ніж зачепив ребро.

Він би цього не зрозумів. І добре.

-- Маєш рацію, малий, -- сказала я. – Ти не такий як я. Ти повинен бути вдячний за це.

Він продовжував дивитися на мене тим поглядом, який говорив, що в нього були ще запитання.

-- Що? – запитала я роздратовано.

-- Це Непереливки зробили тебе такою швидкою?

-- Га?

-- Я ніколи не бачив нікого, хто б рухався так швидко. Нікого. Ніколи.

-- Про що ти патякаєш? Я просто швидка. Це компенсує те, що я невеличка, трохи.

Він дивився на мене так, наче я собі жартувала з нього.

-- Ніхто не може бути таким швидким.

-- Ти ще Червоної Руки не бачив.

-- Короля асасинів. Хочеш сказати ти бачила?

-- Правду кажучи, довелося. – Я не згадала той факт, що Червона Рука переміг мене в дуелі на ножах так легко, що йому було нудно, що він насправді познущався з мене.

-- Ясно, ти просто підйобуєш мене.

-- Язик, Кілю. Слідкуй за язиком.

Коли ми йшли геть від двох трупів на вулиці, всі горобці раптово здійнялися у бурі дрібних крилець і полетіли обшарпаною хмарою в бік Пояса.

Розділ 5

По дорозі я могла розпитати малого про лист і нібито Ансена, який наказав передати його мені, але була не в настрої на розмови. Я була досі приголомшена наслідками бойні, яку щойно вчинила. Гадала, ще буде час. Він був розумним і триматиметься поряд зі мною, поки Мок М‘єн прагне його голову. А якщо на нього нападе раптовий приступ. тупості й він зникне, що ж. Хтось відправив мені листа. Можуть відправити ще один.

У Непереливках немає пляжів. В основному болота і стрімкі скелі аж до самої води. За винятком Краху.

В рідкісних випадках, коли шторм дує не в тому напрямку, рибацькі човни, а інколи навіть кораблі, неминуче налітають і розбиваються на купі скель, які називають Крахом. Де на них відразу налітають всі кому не лінь. Але невеличкий скелястий мис назвали Крахом не тому, або принаймні, не тільки тому.

Крах – це місце, де врешті-решт опиняються всі божевільні, прокажені, та як подейкують, вороги Карги, там вони сплять просто неба і ледве животіють, ловлячи все, що можна зловити, на нерівній смужці між землею і морем. Я так думаю, в основному молюсків і крабів. Якось ніколи не було нагоди з‘ясувати.

На самому кінчику Краху знаходиться щось, що дуже, дуже відрізняється. Це галера, п'ятдесятивесельна пентеконтера, не схожа на жодне судно, що борознить води Драконового моря в наш час. А ймовірно, і з часів Катаклізму. В усякому разі, вона древня.

І повністю з каменю.

Корпус, за винятком величезної діри, що пропускає море? Кам‘яний. Весла, ті, що не обламані? Теж кам‘яні. Веслярі, або давайте скажемо чесно, галерні невільники -- деякі мертві на своїх лавочках, інші вічно гребуть з відкритими ротами у мовчазній гримасі напруги або болю -- також кам‘яні, хоча їх важко розгледіти, бо вони в основному під водою.

Ось звідки Крах отримав свою назву.

Я й гадки не маю, що трапилося. Але цей корабель не скульптура. І навіть після хтозна скількох сотень років з того часу, як невідома загибель спіткала його, від нього досі смердить магією. Якимось чином, навіть важко уявити собі, як давно тому, галера налетіла на скелі, й відразу стала їхньою частиною.

Тут, в наметі керманича на приреченому кам‘яному кораблі, де під нею, в неогородженій ямі веслярів, хлюпала морська вода, з божевільними й прокаженими під дверима, жила Карга.

Мало хто відвідував її.

Ні божевільні, ні прокажені не завдали нам жодного клопоту. Здавалося, вони не хотіли мати з нами нічого спільного і розбіглися, як тільки ми з‘явилися, дехто дивився на нас вовком, більшість просто заховалися за купами каміння, в очікуванні, поки ми пройдемо. Їхній табір був жалюгідним. Одне вогнище, кілька напівзігнилих, брудних покривал, купа шкарлупи молюсків, ще одна купа кісток і пір‘я чайок. І сморід. Ми швиденько пройшли повз нього, і не дивлячись на складний шлях серед каміння і те, що Кілові було важко дертися вгору, за кілька хвилин були біля галери. Тоді залишився тільки коротенький спуск на вузький край кам‘яної палуби. Через яму з веслярами була перекинута дошка, звісно ж, її встановили недавно, яка вела на підняту платформу і до намету керманича. Дверний отвір був прикритий важким, напівзігнилим брезентом, що ледь похитувався на легкому вітерці.

Всі знали, де живе Карга, проте ніхто туди не ходив, якщо тільки вони не були у відчаї.

Не скажу, що я була у відчаї, але я хотіла знайти Тейнера якомога швидше, і якомога швидше вшитися до біса з Белларіуса. Карга багато чого знала, а те, чого не знала, могла швидко довідатися, хоча й ніколи не сходила з човна. Питання тільки в тому, що вона за це попросить? Коли я зростала, жахливих чуток було хоч відбавляй. Чи вони базувалися на чомусь, хоча б віддалено схожому на правду?

-- Існує тільки один спосіб довідатися, -- промовила я.

-- Довідатися про що? – запитав Кіль. Я й забула, що він тут.

-- Нічого. Ходімо.

-- Краще я залишуся тут. – Здавалося, він от-от надзюрить у штани.

Я знизала плечима.

-- Як хочеш, -- відповіла я і пішла по дошці до парусини, що слугувала Карзі за двері.

-- Заходь, Амро Тетіс, -- сказав низький, мелодійний голос ще до того, як я обізвалася.

Тож я зайшла.

#

В невеличкому приміщенні стояв неприємний запах. Не сморід, а немов у кімнаті дуже старої людини, несвідомої про свій власний запах. Крізь завішені двері заходило трохи світла, ще трохи крізь отвір, через який величезне кам‘яне кермо опускалося у море. В кімнаті не було нічого, тільки Карга і крісло, в якому вона сиділа.

Вона сиділа на дерев‘яному кріслі з плетеною спинкою. Її волосся було сивим і прямим, воно спадало до самої підлоги. На ній була старомодна лляна сукня, пожовкла від часу, але чиста. Вона тримала руки на колінах. На кожному пальці було по перстню, нігті були дуже довгими, проте добре доглянутими.

Обличчя в неї було зморщене і бліде, її очі – молочні кулі, що легенько мерехтіли у сутінках.

-- Пробач, що мені нікуди тебе посадити, Дома Тетіс, -- сказала вона, і мене вразив її голос. Він був зовсім не старим чи слабим. Вона могла б бути співачкою.

-- Та нічого. Я не надовго. Що означає “дома”, якщо можна запитати?

-- Просто древня форма звертання. За значенням схоже на “пані”.

-- Ясно. Називай мене просто Амра.

-- Гаразд. А ти можеш називати мене Літа.

-- Так і зроблю.

Я прочистила горло.

-- Так, -- сказала вона. -- Я знаю, ти не належиш до терплячих, Амро. Давай відразу до справи.

-- Якщо ти не проти.

-- Я не проти, -- відповіла вона. – Ти хочеш знати, де зараз твій друг Тейнер.

-- Я під враженням, Літо. Я повинна це признати. Звідки ти знаєш моє ім‘я, чи що я хочу?

-- Я багато, багато чого знаю, -- сказала вона з легенькою посмішкою.

-- Ти кривава відьма?

Вона засміялася.

-- Ні, що ти, ні. Я від них набагато потужніша.

Я ледь стрималася, щоб не запитати, ким саме вона була, але тоді зрозуміла, що, мабуть, мені краще не знати. Порожня цікавість рідко коли приносить щось, крім клопотів, а їх в мене було достатньо.

-- Гаразд, -- замість цього сказала я. – Ти знаєш, чого я хочу. А що ти хочеш взамін?

Вона зітхнула, її руки сіпнулися на колінах.

-- Мені потрібні твої спогади, -- промовила вона.

Я закліпала очима.

-- О, не назавжди. Просто поділися ними зі мною. Це тобі в жодному разі не зашкодить, і ти нічого не забудеш. Ти просто, так би мовити, передаси мені копію.

Я знов закліпала.

-- Навіть не напружуючись, я можу назвати пів десятка різних причин, чому це погана ідея.

Мій фах, хоча на цю мить я й відійшла від справ, вимагав секретності. Людям не подобається, коли ти крадеш у них дуже цінні речі, й вони схильні піти на все, щоб знайти свої цяцьки. Якщо моє ім’я колись поєднають з деякими крадіжками, всі, кого я знала і про кого хоча б трохи піклувалася, ризикували опинитися в руках дуже поганих, дуже впливових людей. Дарувнер, Хольгрен, можливо, десяток інших.

Не кажучи вже про те, що тільки тому, що вона сказала, я не втрачу свої спогади, не означало, що я дійсно їх не втрачу. Я маю на увазі, звідки я буду знати? Як я можу бути в цьому впевнена?

-- Боюся, це не варіант.

-- От, шкода.

-- Я можу заплатити тобі більш традиційним способом. Знаєш, в наш час доволі популярні гроші.

-- Амро, я схожа на таку, що потребує грошей?

-- Тобі б не зашкодило зручніше крісло.

Вона посміхнулася.

-- Ти мені не довіряєш.

-- Я тебе зовсім не знаю. І зазвичай, я не довіряю навіть сама собі. Без образ, Літо, але я не дозволю тобі ритися в моїх спогадах. Певного разу це зробив один божок. Ніколи знову.

Вона нахилилася вперед, несподівано зацікавлена.

-- Можна запитати, який божок?

-- Запитання за запитання? – відповіла я і вона знову посміхнулася. Я зауважила, що в її посмішках не було емоцій, це було не більше ніж сіпання обличчя.

-- Відповіді на деякі запитання варті більше ніж на інші.

-- Ти знаєш моє запитання. Яку платню ти візьмеш, окрім спогадів?

-- Боюся, що ніяку.

-- Тобі нічого не потрібно? Справді?

Вона зітхнула.

-- Нічого, що ти можеш купити, випросити, позичити чи вкрасти, Амро Тетіс.

-- Впевнена? Ти знаєш моє ім’я. Знаєш, мені не до порожніх люб’язностей. Ти повинна також знати, якщо існує щось, чого ти прагнеш, є доволі непоганий шанс, що я тобі це здобуду, якщо це щось має фізичну форму і його можна перенести.

Вона засміялася, але в її сміху вчувалася гіркота. Я знала, що сміялася вона не з мене.

-- Скажи мені, -- промовила я.

-- Існує щось, чого я прагну. І воно таки має фізичну форму. А от чи можна його носити, дуже сумніваюся.

-- Просто скажи мені, -- повторила я, притулившись до стіни.

-- Це камінь, яскраво-білий, подовгуватий, з викарбуваними таємними символами, і вкритий могутніми чарами; висотою він у пів людини, шириною в три…

Прийшла моя черга сміятися.

-- Ти хочеш Камінь Засновника.

-- Так, саме його.

-- Синдику це не сподобається. На ньому знаходиться його зручне крісло. – У Великій Палаті в Ріаілі, палаці Синдика. В тронній кімнаті.

-- Тим не менш. Це все, чого я прагну, Амро Тетіс, і окрім спогадів тільки це я візьму як платню за інформацію, яку ти шукаєш.

-- Хочеш правити Белларіусом?

-- Ні. Я хочу тільки камінь.

-- Чому?

-- Бо він мій, його забрали в мене, коли це місто могло похвалитися тільки чотирма мазанками, а в гавані не було нічого більшого за човни з мідної кори, в яких плавали дикуни, мисливці за головами.

-- Відчуваю, тут якась цікава історія.

-- Звісно, що ти відчуваєш. – Але більше вона нічого не сказала, а я не наполягала.

Після короткої мовчанки я відірвалася від стіни й сказала:

-- Що ж, якщо під час однієї зі своїх прогулянок, я випадково наткнуся на Камінь Засновника, то обов‘язково покладу в кишеню і принесу тобі.

-- Так, принеси, якщо тобі не важко. І Амро, тобі слід знати, коли душі вбитих порозмовляють з тобою, щоб надати тобі допомогу, я потребуватиму твоїх спогадів і Камінь.

Я насупилася. Погані мої справи, якщо я дожилася до того, що мене майже не дивували загадкові твердження таємничих і впливових людей.

-- Не знаю, про що ти балакаєш.

Вона кивнула.

-- Поки що. Гарного тобі дня, Дома Тетіс.

-- Була рада знайомству, мабуть. Гарного дня.

Я відхилила брезент і вийшла у яскраве, ранкове світло. Доведеться докласти зусиль, щоб знайти Тейнера. Недарма найкоротші шляхи, як правило, неходжені стежки.

Я застала хлопця там де й залишила, він присів на скелі над галерою і кидав камінці у неспокійне море. Він побачив мене і припідняв здорову руку.

-- Розум ще при тобі? – запитав він. Здається, він жартував тільки наполовину.

-- Принаймні той, з яким я заходила, -- відповіла я, перейшла по дошці й приєдналася до нього. Ми вирушили назад в напрямку Непереливкок.

-- Отримала, за чим прийшла?

-- Ні.

-- А за чим ти взагалі приходила?

-- Я когось шукаю. Карга була найкоротшим шляхом знайти його. Тепер мені доведеться прикласти вухо до землі й постукати в певні двері.

-- Сподіваюся, не одночасно.

Я засміялася. Малий починав мені подобатися.

Коли ми підійшли до табору божевільних, на нас хтось чекав.

Розділ 6

Він сидів навпочіпки біля убогого вогню, грів руки. Постійні мешканці цілковито зникли. Одягнений в барвистий плащ, він мав на собі сюртук і легінси, що вже принаймні десять років, як вийшли з моди, з поголеною головою, блискуча макітра вкрита татуюваннями. В нього було подовгувате обличчя, темні очі, бліда шкіра. Магія спливала з нього холодною, невидимою рікою, волосся в мене на потилиці стало диба.

Я вже зустрічала когось зі схожими татуюваннями. Короля-Чарівника. Не дивлячись на всю його допомогу, він не був хорошою людиною. Я відразу насторожилася. Одна рука сковзнула до руків‘я ножа. Другою я зупинила рух Кіля вперед.

Маг встав і легенько вклонився. Він був високим.

-- Вітаю, Амро Тетіс.

-- Цього ранку вже двоє людей мають наді мною перевагу, -- сказала я, напружено, але ввічливо.

--Твоя репутація випереджає тебе, -- відповів він, ігноруючи моє ввічливе запитання про його ім‘я.

-- І що це за репутація?

-- Злодійка-професіоналка. Та, якої торкнувся Бог. Та, яка знищила Клинок.

-- Наплів цілу купу, -- відповіла я. – Давай почнемо з кінця.

-- Як скажеш.

-- За своє життя я зламала багато ножів. Зажди недолюблювала столові прибори.

-- Ти зламала Клинок викуваний богинею, настільки потужний, що міг розколоти світ надвоє. Я дуже хочу знати, як тобі вдався такий подвиг.

-- Я висловила йому своє невдоволення за допомогою брудної лайки.

-- Дуже смішно.

-- Така правда.

Він помахав рукою з довгими пальцями.

-- Так ми до нічого не дійдемо.

-- З усією повагою, Магу, але я навіть не знаю, як тебе звати. Я не очікую квітів і гарної вечері, але якщо ти хочеш чогось від мене, то підходиш надто безцеремонно.

Він посміхнувся такою нещирою посмішкою, яку я тільки бачила і вклонився ще раз.

-- Перепрошую. Довший час мені було не до ввічливих люб’язностей. Мене звати Фаллон Сірий Зуб. І я дійсно маг.

-- І звідки ти знаєш моє ім‘я, Майстре Сірий Зуб? Чи де знайти мене?

-- Я чекав на тебе. Це було неминуче. Вчора я відчув, як ти зійшла на пристань. І інші теж.

-- Мені не подобаються таємничі висловлювання, Майстре Сірий Зуб, а цього ранку я вже одне вислухала.

-- Тоді я запитаю прямо: скажи мені, як ти знищила Клинок, що Ненависть Шепоче?

-- Я сказала тобі. Ти мене не слухаєш.

-- Слухаю. Уважно і терпляче. Якщо чесно, в мене це не дуже добре виходить. Скажи мені, Пані Тетіс, як ти знищила Клинок. За це я дам необхідну тобі інформацію. – Він глянув на пентеконтеру. – Значно розумніша ціна, ніж в тебе вимагали інші, хіба ні?

-- Знаєш, де зараз Тейнер? – запитала я.

-- Ні. І гадки не маю де, чи хто, цей Тейнер, якого ти шукаєш. Але в мене є інша інформація, запевняю тебе, дуже важлива.

-- Можеш присягнути на своє ім‘я і силу, що ти говориш мені правду? – Цього навчив мене Хольгрен. Старомодна і формальна присяга, яка не зупинить мага, який хоче збрехати. Але цей Сірий Зуб скидався на старомодного, формального чувака. Я подумала, що вона не зашкодить. А ще подумала, що якщо не скажу йому те, що він хоче знати, справи будуть кепські. В основному мої.

-- Присягну. Якщо ти вчиниш так само.

Я заморгала.

-- Звісно, я можу присягнути на своє ім’я. Але сили, щоб присягнути на неї, в мене немає.

Якусь мить він дивився на мене, на його подовгуватому, тонкому обличчі читалася недовіра. Тоді видушив з себе короткий сміх.

-- Отже, ти зовсім не в курсі? Навіть не знаю, чи це робить тебе менш небезпечною, чи більше.

-- І гадки не маю, про що ти патякаєш.

-- Я вірю тобі, -- відповів він, тоді випростався. – Присягаю своїм іменем і силою, те що я тобі кажу – правда, і в мене немає наміру обдурити тебе. Як я вже казав, я відчув, коли ти зійшла на пристань. І Клинок теж.

-- Який Клинок? – запитала я, відчуваючи як мої нутрощі наповнює жах.

-- Клинок, що Розсікає Ніч, брат Клинка, що Ненависть Шепоче, який ти знищила. – Він насупився і похитав головою, вдаючи стурбованість. – Думаю, він за це трохи злий на тебе.

-- Ніж Калари тут? В Белларіусі? – запитала я. Нудотний жах, який я відчувала, почав душити мене. Допоки житиму я більше не хотіла мати нічого спільного з Восьмикратною Богинею. А якщо один з її розумних клинків розшукує мене, то, швидше за все, моє життя не потриває довго.

-- Ніж Калари тут, -- підтвердив він.

– Знаєш де?

У відповідь він вказав на масивну Гору Тарвус.

-- На Поясі?

-- Вище.

-- Серед аристократії? В Ріаілі?

-- Вище.

Цитадель. Проклята Керфом Цитадель. Де Телемарк, ймовірно найпотужніший з існуючих зараз у світі магів, сидів у своєму зручному кріслі.

Восьмикратна Богиня мала вісім втілень, кожне з яких володіло зброєю, Клинком.

Клинки – вісім розумних, потужних, магічних об‘єктів, залишених Нею по всьому світу, коли Вона загинула. Або вдала, що загинула. Або розділилася на вісім окремих богинь. Чи щось таке. Так мені сказав найбільш обізнаний і найбільш зневажливий чоловік у Люсернісі.

Клинки було створено з кісток, зубів, луски і кігтів її чоловіка – короля демонів, якого вона жорстоко вбила, і наповнено її волею, її божевіллям. І її силою.

Вочевидь, це не був найщасливіший шлюб.

Той, з яким я зіткнулася, Клинок, що Ненависть Шепоче, був божевільніший ніж лантух з пацюками і по суті перетворив мій розум у сповнений ненависті пудинг, поки не втрутився Бат, Бог Таємниць.

Ні, він не врятував мене. Він збирався закрити мене на цілу вічність в невеличкій, темній кімнаті, як кататонічні людські піхви для Клинка, щоб не дати йому – і мені – впасти в амок. Але він легесенько підштовхнув мене боротися з волею Клинка і перемогти.

Спрацювало. Але мало бракувало, зовсім мало. Якби я спробувала зробити те, що до мене робили інші – використати або стримати його – він би зжер мене і виплюнув маріонетку у вигляді Амри, яка б виконувала його накази. Або й гірше.

Натомість я обернула його силу проти нього. І він розсипався в моїй руці на попіл і шматки кісток. В тій самій руці, що зараз палала і свербіла, немов я встромила її в мурашник.

В мене були поважні сумніви, що цей фокус спрацює ще раз проти іншого Клинка. Я навіть не знала, яку силу використовував цей Клинок. Клинок, що Ненависть Шепоче повністю виправдав своє ім‘я. Він робив саме те, що й обіцяв – невпинно, агресивно. Нестерпно.

Але Ніж, що Розсікає Ніч? Що це взагалі означає? Найкраще, що я змогла придумати – він бачить в темряві, а це, як на іграшку Восьмикратної, явно така собі сила. Ніж Калари був суцільною таємницею, єдине, що я знала – він не віщував нічого, нічого доброго.

Хай там що, це не мало значення. Я не збиралася в це втягуватися. Я була тут з однією метою: знайти Тейнера і допомогти йому, чим тільки зможу. Як тільки я це зроблю, то вшиваюся звідси на першому кораблі, човні чи плавучій колоді.

-- Здається, тебе стурбували мої вісті, -- промовив Сірий Зуб.

-- Це тому, що я сповна розуму. Чого тобі треба від мене, Магу?

-- Я вже сказав тобі. І не раз. Я хочу знати, як ти знищила Клинок, Що Ненависть Шепоче.

-- Це тобі не допоможе.

-- Звідки тобі знати, що мені допоможе?

-- Ти – маг. Майже кожен маг, якого я зустрічала, жадав влади, як п‘яничка жадає пляшки. Якщо тільки кожен грам твоєї волі не сповнений рішучості знищити цей Ніж, він поневолить тебе, перекрутить і зробить своїм знаряддям. – Я зробила крок вперед. – Послухай мене, Майстре Сірий Зуб. Якщо він хоча б трохи схожий на Клинок, з яким я мала справу, то ти не зможеш домовитися з ним, поторгуватися з ним чи погрожувати йому. Якщо спробуєш, він схопить тебе. Ти можеш тільки боротися, поки один з вас не буде знищений.

-- І як саме ти зробила це з Клинком, що Ненависть Шепоче? – Відповів він, ігноруючи все, що я сказала, крім останніх слів. Я зітхнула. Давати добрі поради – загалом невдячна справа, навіть з раціональними людьми. Спробуйте інколи зробити це з магом.

-- Я знищила Клинок, що Ненависть Шепоче використавши його силу проти нього, -- сказала я йому. – Він запропонував знищити все, що я ненавиджу. Я ненавиділа його всіма фібрами своєї душі, випустила цю ненависть на нього і він розсипався в мене в руці. Присягаю.

Кілька секунд його холодні, уважні очі вдивлялися в мої. Тоді він кивнув.

-- Дякую, Пані Тетіс. Гарного тобі дня.

Він повернувся і зробив кілька кроків у напрямку Непереливкок, а тоді просто зник.

Якусь мить я стояла, вдивляючись в порожнє місце, де він щойно був. Одного разу я вже бачила такий фокус. Виявляється, це була не магія. Це була, якщо вірити зараз мертвому хлопцю, філософія. Майстер Сірий Зуб був не просто магом. Він був одним із славетних Філософів, яких всі ненавиділи. Групи джентльменів, які тисячу років тому спричинили Катаклізм.

-- Гм, Амро?

-- Так, Кілю?

-- Твоє життя завжди таке?

-- Моє життя завжди яке?

Він махнув здоровою рукою в напрямку, де зник Сірий Зуб.

-- Гм. Таке. Могутні й таємничі люди з’являються і зникають, розмовляють з тобою, немов з бочкою з порохом, що стоїть біля багаття.

-- Не мели дурниць, -- сказала я. – З бочками ніхто не розмовляє. Це було б божевіллям.

-- Ха. Ха-ха.

-- Пішли. Ходімо поснідаємо. Твоє почуття гумору покращиться, коли ти кинеш щось на зуб.

Розділ 7

Присягаю на всіх мертвих богів, що я не збиралася їсти в забігайлівці в Непереливках, чи навіть в районі пристані, якщо могла цього уникнути. А я могла. Тож ми краєм обійшли самі Непереливки і десь за пів години наблизилися до Південних Воріт. Вартовий тільки глянув на нас і відразу простягнув руку. Долонею вгору. Я кинула йому срібну марку і він повернувся до того, що в нього виходило найкраще, бити байдики. Вочевидь, він навіть не завдавав собі клопоту, щоб прогнати дітей, які малювали графіті на стіні. Метрів за десять від поста охорони я побачила два пеніси, пару неймовірно великих цицьок, пропозицію, щоб Синдик зробив дещо анатомічно неможливе, і Хардишську руну “пастка”.

Побачивши останню, я завагалася. Після досвіду з макітрою Борольда, я була крайнє обережною, коли йшлося про Хардишські руни. Найближче, що в злодіїв було схожого на власну мову, вони були звичними в багатьох містах на Драконовому морі. Але публічно, як графіті? Ні. Я ніколи не бачила, щоб їх так використовували. Як на мене, це було повідомлення, або попередження. Але кому? І про що саме?

Вартовий дивився на мене косо, здавалося, він от-от зацікавиться, чому я забарилася після того, як заплатила йому. Я була не в настрої розмовляти з Чорним Рукавом, ледар він чи ні, тож я рушила вперед, на кілька кроків позад Кіля.

Це була якась невидима лінія. Я перетнула її коли пройшла крізь ворота. Я відчула повторне раптове запаморочення і на якусь мить в мене перехопило подих, як тоді, коли я зійшла з Насолоди. Цим разом його супроводжував майже невловимий ментальний тиск; миттєве відчуття, що я в пастці сповило мій мозок павутиною з мільйона тонких, липких ниточок.

Те, від чого я відмахнулася на пристані, як від хворобливої реакції на повернення на тверду землю після довгих днів на морі, було, тепер я в цьому була певна, рефлексом на дуже погані чари спрямовані безпосередньо на мене. Я схопила хлопця за руку – як виявилося, зламану, бо вона була ближче до мене – і побігла. Він закричав з болю.

-- Рухайся! – вигукнула я.

Цим разом це був не вогонь.

З боку Пояса за Південними Воротами вузькі, мощені бруківкою провулки і вузькі три-, чотириповерхові крамниці з сірого каменю. Вони були не в найкращому стані, бо Південні Ворота далеко не найкращий район, але це й не нетрі. В Поясі взагалі не було нетрів. Для цього існували Непереливки.

На вулиці були люди: купка робітників з тирсою у волоссі, посильний м‘ясника з пакетом, з якого капало, в руках, точильник ножів, що тягнув по вулиці своє точило. Спочатку, коли з поміж бруківки почав просочуватися жовчний, зелений туман, ніхто не зауважив. Тоді посильний м‘ясника зашпортався і впав.

Туман згустився і помчав до нього. За мить він повністю його окутав. Посильного не було видно, але було чути. Він закричав. А тоді крик захлинувся. Через кілька секунд туман відповз, а від нього залишилися тільки мокрі кістки в неохайній купці одягу.

Туман згустився.

-- Нам потрібно вшиватися з вулиці, кудись якомога вище, -- сказала я Кілю і різко змінивши напрямок, вирушила до найближчих дверей. Це була майстерня кравця. Позад себе я почула лайку точильника ножів, а тоді крик, що раптово обірвався. Навколо з будинків вискакували люди, щоб глянути, що відбувається.

-- Всі по хатах! – заверещала я, в надії, що це хоча б комусь допоможе. Але знаючи людську натуру, я в цьому сумнівалася. Я ризикнула і оглянулася. Здається мої крики привернули увагу туману. Над залишками точильника ножів він розгалужився на двоє, одна половина швидко пливла до нас, інша стелилася вздовж вулиці.

Він рухався стрімко.

Ми добігли до майстерні кравця. Я заштовхнула Кіля поперед себе і з грюкотом зачинила двері.

Я швидко оглянула інтер‘єр кімнати. Все запущене і в пилюці. Кравець виглядав так само як його майстерня і щось бубонів; й гадки не маю що. На низькому столику біля дверей були розкладені рулони тканин. Я схопила один, взяла за обірваний край і жбурнула решту на підлогу, розмотуючи. Тоді вихопила ніж і почала різати.

Туман зжер посильного м‘ясника, але його одяг не чіпав.

Тепер кравець і його охоронець щось верещали. Я відчула руку на плечі, Кіль загарчав на нього, і рука зникла.

Молодець.

З вулиці доходило більше криків. Значно більше.

Я почала пхати тканину в щілини між дверима і рамою, починаючи від підлоги, в надії що встигну.

Не встигла.

-- Амро! – пролунав попереджувальний крик Кіля, я підвела погляд і побачила, що туман клубочиться всередину по боках і зверху дверей.

-- Біжи! – вигукнула я і відсахнулася назад, але було пізно.

Щупальце туману кинулося на мене, швидко, немов гадюка, і обвилося навколо правої руки.

Перший дотик обпік мене вогнем. Тоді щупальце зарилося мені під шкіру, і я заверещала.

Ти, промовив голос в моїй голові. Тоді, Так.

Раптово туман згустився, перетворився в щось слизьке, гумове. Приголомшена, я спостерігала за перевтіленням. Воно почалося в мене на руці й швидко просувалося по щупальцю. Коли дійшло до дверей, щупальце вигнулося і двері розлетілися на дрізки. Воно почало тягнути мене надвір.

Моя рука нестерпно боліла. Було таке відчуття, немов щупальце обмоталося навколо кістки. Тепер воно стало твердим. Тільки через якусь приголомшливу мить до мене дійшло – це означало, що я можу щось з ним зробити… або принаймні спробувати.

Я витягнула свій другий ніж і перерізала щупальце. Або принаймні спробувала. Але лезо пройшло крізь нього так, наче воно досі було не більше ніж туманом. Проклята Керфом магія.

Раптом я відчула руку навколо мого зап‘ястка, що потягнула мене назад, або принаймні спробувала. Кіль. Сміливий хлопчина. Але біль в руці перетворився в чисту агонію. Я закричала.

Перешкода, сказав голос в моїй голові. Тоді, Вбий його. Ще одне щупальце пролізло крізь двері.

-- Ні! – закричала я і відчула, як десь під моїми ногами затремтіла гора.

Туман зупинився.

Вона розмовляє, сказав він. Вона чує.

Я розмовляю, сказала я подумки. Я чую.

Не опирайся. Не перешкоджай.

-- Відпусти мене, -- сказала я одночасно до туману і до Кіля.

І обидвоє відповіли “Ні”.

-- Відчепися, Кілю, -- витиснула я з себе. – Якщо ні, воно прикінчить тебе, або відірве мені руку. Або одне і інше.

-- Хай йому чорт, -- пробурмотів він і відпустив мене.

Щупальце висмикнуло мене крізь залишки дверей. Витягнуло на середину вулиці.

Я бачила, як десятки інших щупалець туману поверталися з вікон і дверей по всій вулиці, всі вони стягувалися до центральної маси, до якої я швидко наближалася.

-- Зупинися, -- наказала я.

Ні.

Щупальце затягнуло мене в самісіньку гущу центральної маси. Світ зник у зеленій імлі. Туман заповнив мені горло, ніздрі, терся об барабанні перетинки.

Тепер тобі кінець, сказав він сухо.

Разом з жахом і нестерпним болем, в мені почала закипати лють.

НІ! Закричала я подумки і якимось чином знову відчула, як Гора Тарвус тремтить піді мною. А тоді моя плоть почала палати. Шкіра, горло, легені.

НІ! Заверещала я знов з усіх сил, відчуваючи, як спочатку мої повіки, а тоді очі починають розчинятися і зникати.

НІ! Вирішила я, зібравши всю свою волю. Те, що залишилося від моєї руки, там, де Клинок Абанон перетворився в пил, співчутливо пульсувало. І я відчула, як світ трішки надколовся.

Я злодійка, а не маг. Я була свідком потужних чарів, магія мене вилікувала і сильно скривдила, але я навчилася користуватися нею не більше, ніж навчилася б літати, спостерігаючи за птахами. Хольгрен, мабуть, зумів би описати те, що трапилося так, що це прозвучало б ясно, стисло і раціонально. Наскільки я можу судити, в тому, що трапилося далі не було нічого ясного, стислого чи раціонального.

Було таке відчуття, немов тріснула метафорична стіна і крізь пролом полилося сліпуче світло. Я знала, не знаючи звідки я це знала, що світло призначалося для мене, я могла його формувати. Могла його використати. Могла з ним щось зробити. Зробити що?

Все що завгодно. Це була чиста, нерозбавлена можливість.

В той час коли моя шкіра випаровувалася і я подумки верещала від нестерпного болю. Я вхопилася за це світло, дала йому наповнити мене. Дала йому залити мене. Дала йому зміцнити мене. Дала йому витіснити туман мені з легенів, з руки. А коли туман відступив, світло виправило всю заподіяну ним жахливу шкоду.

Ні, сказало туманне чудовисько.

Я виштовхнула світло назовні, так що воно не тільки заповнювало мене, а оточило коконом сяючої енергії.

Ні, повторив туман.

Я відкрила свої регенеровані очі й побачила світ і світ за його межами.

Я лежала на бруківці, згорнувшись калачиком, немов немовля. Піді мною, глибоко в серці Гори Тарвус, я відчувала неспокійний океан енергії, можливостей. Звідти лилося світло, яким я скористалася. Я глянула вгору, на туман, що непевно похитувався наді мною, і побачила всередині нього чорну, димчасту нитку, її кінець смикався туди-сюди, як хвіст розлюченого кота. Я провела поглядом за ниткою і побачила, що вона занурювалася у вулицю, тоді бігла під нею, десь на тридцять сантиметрів нижче, і вела… кудись. Другого кінця я не бачила.

-- Цікаво, куди ти ведеш? Хто на другому кінці?

Я схопила хвіст кота і потягнула.

Бруківка і втрамбований ґрунт полетіли, коли я висмикнула димчасту нитку з-під землі. Нитка звивалася, намагалася втекти, але я не відпускала. Перебираючи руками, я тягнула її, витягувала щораз більше з-під землі, посеред вулиці утворювалася нова канава. Бруківка літала, але мене зачепити не могла.

-- Я йду за тобою, -- сказала я тому, хто був на другому кінці нитки.

Вочевидь, ким би вони не були, вони мене почули, бо перерізали нитку. Я гепнулася на дупу, а нитка просто розчинилася в моїх руках.

-- Падлюка, -- промовила я. І втратила свідомість.

Розділ 8

Я отямилася, коли Кіль своєю здоровою рукою почав давати мені ляпаси по щоці. Я відкрила очі й побачила тільки той самий повсякденний світ, який завжди бачила до цього дня. Я лежала на вулиці там, де впала.

-- Хочеш, щоб в мене були рожеві щічки? – запитала я, а принаймні спробувала. Вийшло щось більше схоже на:

-- Хчшщб мнблржв щіічк?

-- Горм на патику! – промовив він особливо грубий епітет, взявши до уваги, що Горм загинув посадженим на кіл. – З тобою все гаразд?

Я знов спробувала заговорити, з таким самим результатом. Я задовольнилася тим, що підняла руку і помахала туди-сюди долонею. Так собі.

-- Не знаю, чи допомогти тобі встати, чи втекти з криком геть. Що в біса щойно трапилося?

-- Не. Впевнена. – нарешті вимовила я, і з його допомогою зіп‘ялася на ноги. Я почувалася знесиленою. І дуже, дуже голодною.

-- Тобі щось потрібно?

Я відштовхнула його, стала на ногах, до яких швидко поверталися сили.

-- Потрібно вшиватися звідси. – Тепер, коли небезпека минула, з‘являться Чорні Рукави. – І мені потрібна їжа. Багато, багато їжі. І вина.

-- Хочеш поговорити про…

-- Заради богів, ні. Ще ні. Мені потрібно подумати. Трохи.

-- Бо виглядало так, наче ти…

-- Кілю.

-- Га?

-- Я не знаю, що трапилося. Присягаю на Керфа.

Якусь мить він думав, тоді сказав:

-- Ти дуже страшна жіночка.

-- Ще раз назвеш мене жіночкою, і в тебе з‘явиться справжня причина боятися.

#

Це була не найдорожча харчівня в місті. Далеко не найдорожча. Вона була надто низько на Горі Тарвус. Проте це було єдине місце, яке я добре пам‘ятала після п‘ятнадцяти років і не мусила питати дорогу.

Те, чим Сад виділявся, а принаймні вразив мене, як вуличного щура, був факт, що посеред харчівні дійсно знаходився невеличкий водний сад, з папороттю, вкритим мохом камінням і великою, яскравою рибою, що ліниво кружляла в невеличких ставках.

Я бачила це згори; садок був просто неба, а зона харчування, яка оточувала його з усіх боків, під дахом. Було зовсім неважко вилізти нагору і спостерігати за рибою і багатіями (багатіями, принаймні для мене в той час), які напихалися різноманітною їжею, назви якої я тоді не знала.

Тоді це була Еламнерська харчівня і, як ми вияснили, коли зайшли всередину, такою вона й залишилася. Вона була меншою ніж я пам‘ятала і бруднішою, хоча, можливо, мені так здалося через стільки часу. А от запах їжі залишився таким самим добрим, як наполягала пам‘ять.

Чоловік біля входу посміхнувся і провів нас всередину. Як і в більшості Еламнерських закладів, тут були низькі столики й подушки замість крісел. Еламнерські харчівні – це також пекуче гостра їжа, в основному смажена, і жахливе вино. Мене все влаштовувало, крім останнього.

Коли чоловік побачив моє срібло, то посадив у тихому, відгородженому кутку, і на моє прохання відправив хлопця, щоб той приніс пляшку столового вина Фель-Радот, яке, як я знала з власного досвіду, пасує до такої їжі. Тоді призначив дівчину, щоб вона ненав‘язливо прислужувала, поки ми їли – завдання не з легких, але вона справилася.

Ми обоє були голодними. Поки страва за стравою з‘являлася і зникала, ми здебільшого мовчали. Нарешті жоден з нас більше не міг їсти, й немов за сигналом, перед нами з‘явилися невеличкі чашки з veul dom, напоєм після обіду, що за твердженням Еламнерців сприяє травленню. Сама я до нього байдужа. Коли я зауважила, що Кілю він припав до душі, то підсунула до нього свій.

-- Пора поговорити, -- сказала я. Він кивнув.

-- Ти – маг. Навіщо приховувати? Могла мені просто сказати.

-- Я не маг, і пора поговорити про тебе, йолопе, а не про мене.

-- Я бачив тебе. В одну мить ти була кривавим шматком м‘яса, а в наступну – від ран жодного сліду. Ти заново відростила собі очі. А потім встала, злетіла над землею, пуф -- прогнала туман-вбивцю і знищила більшість вулиці до Південних воріт. Але ні, ти не маг. В жодному разі, -- він закотив очі.

-- Слухай, я не знаю, що трапилося, Кілю. Дідько, такого зі мною точно раніше не бувало. Якщо я маг, то для мене першої це повна несподіванка.

Він втупився в мене.

-- Ти це серйозно, -- промовив він нарешті.

-- Абсолютно.

-- Це… це круто і водночас жахливо.

Я хмикнула. Раптом я відчула страшну, страшну втому.

-- Слухай, -- сказала я йому. – Я збиралася допитати тебе про твого приятеля Ансена, але зараз в мене немає сили. Зроби мені послугу. Відведи мене в заїжджий двір, в якесь гарне місце. Тоді скажеш Ансену, нехай зі мною там зустрінеться. Скажімо, завтра ввечері.

-- Гаразд. Ти хочеш гарне, чи дуже гарне місце?

-- Гроші в мене є і я не хочу спати в одному ліжку з усякою поганню.

-- Тоді йди за мною.

Я заплатила і ми пішли.

#

Власник заїзду був товстим, лисим, вишуканим і ми з Кілем його зовсім не вразили. Його заїзд, Мідна Кора, був невеличким, але дуже, дуже добре облаштованим.

-- Мені потрібне ліжко, -- сказала я йому, коли ми зайшли у яскраво освітлену світлицю.

Він підняв вищипану брову.

-- Не певен, що мій заклад вам пасує. Гадаю, вам буде зручніше ближче до пристані. Може, щось де беруть погодинну оплату.

Я повернулася до Кіля.

-- Він щойно назвав мене шльондрою?

Кіль знизав плечима.

-- Може він мав на увазі мене. Я молодший. І красивіший.

Я знов повернулася до власника заїзду.

-- Я передумала, -- сказала я. – Мені потрібні апартаменти. В тебе ж є апартаменти?

-- Дуже смішно, -- відповів він. – А зараз, якщо ви не проти, мені потрібно обслужити гостей, які таки мають гроші.

З внутрішньої кишені я витягнула гаманець зі шкіри лані. В ньому було достатньо грошей, щоб прожити в такому місці пів року. Єдиний плюс у Белларіуса – він значно дешевший від Люсерніса. Я кинула гаманець власнику заїзду і він зловив його, явно здивований його вагою.

-- Даси мені знати, коли гроші закінчаться. Тим часом мені потрібен дзвоник, щоб викликати прислугу. І я хочу, щоб приходив ти особисто, вдень чи вночі.

Гроші не роблять когось кращим за інших. Але вони перетворюють на слуг тих, хто вірить, що таки роблять.

Апартаменти мали вітальню з канапою і м‘якими кріслами, спальню з велетенським, завішеним ліжком, балкон за важкими, дорогими шторами і ванну кімнату зі справжньою мідною ванною. Все було чистим, акуратним і високої якості, хоча, як на мене, дещо пихатим.

Я втовкмачила власнику заїзду, що Кіль може приходити і йти, коли йому заманеться, і попленталася в спальню, зачиняючи двері я пригрозила смертю всім, хто мене потурбує. Тоді впала обличчям вниз на пухове ліжко. Я заснула ще до того, як торкнулася перини.

#

Я прокинулася десь посеред ночі під приглушений звук дощу на даху і балконі. Я довго лежала в тому велетенському ліжку, але мені не вдалося заснути знову. В голові одна за одною мчали думки. Зрештою я здалася, засвітила свічку, і почала ходити туди-сюди по страшно дорогому Хельструмитському килимі. Ви може думаєте, що я думала про те, як скористалася магією. Помиляєтеся. Я не хотіла думати про це, бо це не мало абсолютно ніякого сенсу і страшно лякало мене. Коли я нарешті знов зустрінуся з Хольгреном, тоді так, я витягну цю таємницю і ми поміркуємо над нею, спробуємо з‘ясувати, що трапилося. Сама, я не була кваліфікованою, щоб поставити слушні запитання, не кажучи вже, щоб дати розумні відповіді.

Про що я не могла перестати думати, так це про напади на мене, спочатку на пристані, а потім біля Південних Воріт. Два замахи з допомогою чарів на моє життя.

В мене не було сумнівів, що хтось намагався прикінчити мене, використовуючи магію, і їх не обходило, що в процесі могли загинути інші. Але хоч вбийте мене, я не могла зрозуміти чому. Безсумнівно, на світі було чимало людей, які бажали мені смерті. Більшість з них це люди, в яких я поцупила дуже цінні речі. Проте ті люди не знали, хто саме вкрав їхні цяцьки. Хіба що мені дуже, дуже не пощастить, вони ніколи не довідаються особу того, хто їх пограбував. І взагалі, ніхто не наймав мага, щоб вбити злодія. Наймали чувака з ножем і поганою репутацією.

Саме магія не мала сенсу. Мені не давало спокою використання магії та моя чутливість до неї. Я була переконана, що ці дві штуки вказували на те, хто і чому бажав моєї смерті, але якщо це були підказки, то написані вони були на мові, якої я не розуміла.

Я завжди відчувала, коли поряд зі мною активно використовувалася магія. Проте я ніколи не зустрічала ще когось, хто відчував це… не те щоб я ходила і розпитувала людей. Коли Хольгрен довідався, що я відчуваю, коли він творить чари, то був здивований, але не скажеш, що приголомшений. Але з іншого боку я не могла собі уявити Хольгрена приголомшеним. Будь-чим.

То наскільки незвичним був мій талант? І чи вдосконалювався він з часом? Раніше я ніколи не відчувала з такою ясністю вигляд чи форму чи як там правильно називається те, з чого складається закляття, і як воно працює. На пристані відчула, а тоді знову, ще чіткіше, біля Південних Воріт. Я пригадала з абсолютною ясністю відчуття, як на мене опускалася гігантська павутина, здригнулася і ледь стримала бажання витерти зі шкіри чарівну павутину, якої там насправді не було.

Чи підвищена чутливість мала щось спільного зі мною, чи з особливостями використаних чарів? Я просто не знала стільки про магію, навіть щоб спробувати вгадати. Але я була майже твердо переконана, що ці закляття було кинуто заздалегідь і вони чекали поки я прийду і активую їх. Перше в місці, куди я дуже ймовірно прибуду; мабуть, інші пристані були так само зачаровані. Я не була настільки допитливою, щоб піти в порт і стрибати туди-сюди по пристанях, щоб довідатися. Якщо тільки не буду змушена.

Друге біля Південних Воріт. Я була готова закластися, що всі ворота в Пояс були обладнані неприємними для мене несподіванками…

Тоді мені в голову прийшла серія неприємних думок.

Пастки розставили, щоб не впустити, щоб не випустити мене, чи просто прикінчити, в який бік я б не рухалася?

Чи ці чарівні пастки відновляться?

Чи нападуть на мене, коли я буду виходити з Пояса тим самим шляхом?

Чи їх розмістили тільки в стратегічних вузьких місцях міста, через які я найімовірніше пройду, чи розкидали випадковим чином по всьому Белларіусі?

На брудну бороду Керфа.

#

Я поспала ще чотири години – на диво глибоко, взявши до уваги обставини. Тоді мене розбудила страхітлива сверблячка долоні.

Може це була тільки моя уява. Може останні, невиразні залишки баченого мною сну, коли я відкрила очі. Але після того, як я насилу відкрила свої заспані очі, долоня пораненої Клинком руки якусь мить сяяла легеньким блакитним світлом.

Навіть спросоння я поєднала ці дві речі. Адже легенька пляма була досі там, де, виконуючи мою волю, розсипався Клинок Абанон.

Це міг бути сон. Звісно. На криву палицю Керфа, що він означав? Мені в голову приходило тільки одне – проблеми.

Принаймні сверблячка зникла разом з сяйвом.

Я встала.

Мені потрібно було довідатися наскільки глибоко в пастку я потрапила. І потрібно було вирішити, що мені з цим робити.

Коли виходила, я пройшла повз Кіля, що спав з відкритим ротом на канапі у вітальні. Уві сні він виглядав ще молодше. Просто дитиною. Схоже на якийсь час я застряла з ним. Я трішки подумала і вирішила, що не проти.

Нічний сторож вклонився мені, коли я вийшла в прохолодний світанок. Дощ припинився, але я знала, що він повернеться. Був сезон холодів, злив, і коли він наступав, дощі будуть падати, затухаючи і посилюючись, цілими днями, а то й тижнями без перерви. Доведеться придбати собі плащ. Дідько, мені доведеться придбати собі весь гардероб. Майже все, що я мала згоріло на пристані.

Ненавиджу ходити по магазинах. На щастя, в мене достатньо грошей, щоб магазини прийшли до мене.

#

Вулицю до Південних Воріт ще не відремонтували. Схоже, взагалі навіть не починали. Глибока траншея посеред вкритої бруківкою вулиці трохи наповнилася дощовою водою і сміттям, але загалом весь район виглядав докладно так само як попереднього вечора, за винятком ранкового сірого світла і горобців.

Тисячі горобців сиділи на вулиці, на підвіконнях і дахах, ширяли в повітрі між мною і воротами.

Я сподівалася, вони будуть єдиними свідками, якщо щось піде страшно не так і мене прикінчать магія і моя власна тупість, коли я задію чари вдруге за два дні.

Я йшла по обсипаному краю траншеї, яку якимось чином утворила, використовуючи магію, що знаходилася чи то в мені, чи піді мною. Намагалася відчути щось, будь-що, з тієї магії, відлуння вчорашніх подій, або щось, що досі чекало на мене чи в мені. Я не відчувала абсолютно нічого. Не поворухнувся жоден волосок в мене на потилиці. Ніяке містичне світло не засяяло у моєму внутрішньому оці чи де там. Все виглядало цілком буденним.

Коли я підійшла до воріт, то мені довелося сповільнити крок. Проблема була не в пошкодженій дорозі. А в горобцях. Вони кидалися мені під ноги, немов намагалися перекрити мені шлях. Чим ближче я підходила до воріт, то зухвалішими вони ставали. Зрештою дійшло до того, що я не мала де поставити ногу, бо все навколо було вкрите маленькими й тендітними тілами пташок.

Я спробувала зробити крок вперед, щоб відігнати їх з дороги. Не змогла. Вони не вступалися. Я не зможу наблизитися до воріт, якщо не копну, або не розчавлю горобців.

-- Це просто смішно, -- сказала я горобцям. Їм було нічого відповісти.

-- До воріт тільки три чи чотири кроки. Ви ж розумієте, що я можу перестрибнути цю відстань навіть без розбігу. – Так, я розмовляла з горобцями. Так, я знала, що це божевілля.

Ще більшим божевіллям було те, що вони зрозуміли мене, бо як тільки ці слова злетіли мені з вуст, нові сотні горобців здійнялися з навколишніх дахів і зароїлися в повітрі між мною і воротами, утворивши живу, крилату завісу, що кружляла і закривала мені шлях.

Звісно, що тільки моє небажання скривдити кілька маленьких, тендітних пташок не давало мені пройти чи перестрибнути крізь ворота.

Цього небажання було достатньо. Цього і факту, що хтось чи щось вважав, що пройти через ворота – не найкраща ідея, і не бажав, щоб я це зробила. Це розбудило мою цікавість.

-- Гаразд, гаразд, -- зітхнула я. – Я знаю, коли програла. Але гадаю, краще поговорити з вашим босом.

Коли я розвернулася від воріт, горобці здійнялися бурею крил і рваною хмарою полетіли кудись углиб Пояса. Я пішла за ними своїм власним, безкрилим темпом.

Розділ 9

Кілька разів мені доводилося зупинятися і питати дорогу. Він виявився в кінці дуже довгого провулка, що був швидше вертикальним ніж горизонтальним, і складався в основному з крутих, стоптаних сходів з пісковика, по яких було простіше лізти навкарачки.

Храм Бога Горобців не виправдав моїх очікувань. Взагалі-то я не впевнена, чого саме я очікувала, але точно не те, що побачила перед собою. Велетенське, древнє дерево посеред Пояса? Якби хтось сказав мені, що таке існує, я б назвала його брехуном. В Белларіусі бракує землі, й ділянка землі достатньо велика, щоб на ній виростити дерево, достатньо велика для якогось там будинку. На Поясі, якщо щось росло, то тільки в горщиках.

Воно було не надто високим, проте з грубим стовбуром, і росло на схилі Гори Тарвус, під легеньким кутом. З землі виступало сіре коріння товщиною з моє стегно, й утворювало під деревом виїмку, в яку вмістилося б троє дорослих людей, якщо вони дуже дружні.

Мішанина з якою місто зростало, утворила перед деревом невеличке, в основному рівне подвір‘я, шириною десь вісім кроків і довжиною десять, а скелястий схил, на якому росло дерево, підіймався десь на двадцять кроків вгору і закінчувався нічим непримітною, обштукатуреною стіною будинку. Зліва і справа було споруджено сухі кам‘яні стіни з сотнями затишних куточків і тріщин, повністю заповнених горобцями, їхніми гніздами й клаптиками молитовних записок. Само дерево також було цілковито вкрите горобцями, які постійно пурхали туди-сюди.

Горобці килимом вкривали подвір‘я, всі в постійному русі, збиралися в стайки по десять, двадцять чи більше, розліталися і об‘єднувалися в іншому місці, миготіли коричневі, чорні й білі крила і яскраві очі, зосереджені на власних справах. Тепер вони не звертали на мене уваги, хіба щоб не стояти в мене на шляху. Все виглядало доволі природно і мирно, поки до мене не дійшло, що вони не видавали жодних звуків. Ніякого цвірінькання, навіть найменшого шерхоту крил у повітрі.

Як тільки я зауважила цю тишу, в мене мурашки забігали по шкірі.

Всередині невеличкої печери з коріння хтось сидів. Через метушню горобців я розгледіла тільки, що ця особа була маленькою, сиділа спиною до мене і мала довге, чорне волосся. Я обережно переставляла ноги. Горобці відскакували мені з дороги. Коли я була на півдорозі до храму, постать повернулася до мене і посміхнулася.

Їй було років десять і вона була солоденька, як повний кошик кошенят. Це відразу викликало мою недовіру.

-- Привіт, -- сказала вона. – Це ти?

-- Залежить, про яку “ти” ти говориш.

-- Ти. На яку чекав Бог. Думаю, що так. Він сказав, що ти вся в шрамах.

-- Чого-чого, а шрамів мені не бракує, -- відповіла я, докладаючи зусиль, щоб тримати руку подалі від обличчя. – Він намагався спілкуватися зі мною, твій Бог.

-- О, він не мій бог. Він Бог Горобців.

-- Але Він розмовляє з тобою?

-- Так.

-- Отже, ти Його жриця?

Вона засміялася.

-- Він розмовляє зі мною, але я не Його жриця. В нього немає нікого такого, а принаймні, більше немає. Давно, давно немає.

-- Тоді хто ти для Бога Горобців?

-- Подруга, мабуть, -- вона махнула рукою. – Знаєш, як би Він не любив своїх птахів, з ними не дуже цікаво розмовляти.

-- Можу собі уявити.

-- Присісти не хочеш? – І я присіла на утрамбованій землі поряд з нею.

-- Кажеш, Він чекав на мене?

Вона кивнула.

-- Чому?

-- Він сказав, Йому потрібно розповісти тобі дещо. Сказав, ти повинна дещо зробити, бо інакше нам всім гаплик.

Я закліпала очима.

-- Ну, -- нарешті витиснула я з себе. – Не хотілося б цього.

-- Так, -- відповіла вона.

Я трохи почекала, але вочевидь, дівчинка сказала все, що хотіла на цю тему.

-- То, Бог хоче поговорити зараз? Чи…?

-- О, так, як тільки ти будеш готова.

-- Думаю, я готова зараз.

-- Ніж принесла?

-- Ніж? Так, взагалі-то, в мене є два.

-- Тоді, добре. Давай. Не переймайся, я буду тут.

-- Гм, давай що?

-- Дай Йому кров, дурненька.

-- Бачиш? – пробурмотіла я. – Ніколи не довіряй солоденьким, як повний кошик кошенят дітям.

-- Га?

-- Нічого, -- відповіла я. – Розмовляю з собою.

-- Не варто розмовляти з собою. Люди можуть подумати, що ти божевільна.

-- Мала, навіщо Богу Горобців моя кров, щоб поговорити зі мною?

-- А, Він не завжди був Богом Горобців. Перед цим Він був Богом Крові. Але Він зробив щось, що не сподобалося іншим богам, і тоді вони поставили Його наглядати за горобцями. Він каже, що тепер Він щасливіший. – Вона знизала плечима. – Думаю, краще горобці, ніж людські жревто… желтво…

-- Жертвоприношення.

-- Так, саме це слово. У всякому разі, Йому потрібна кров, щоб поговорити з тобою, принаймні перший раз.

-- Ти давала Йому свою кров перший раз?

Вона кивнула.

-- Випадково. Я тут бавилася. Впала і розсікла губу он на тому корені, -- сказала, вказуючи на корінь біля мого коліна. – Тоді Він опинився в моїй голові. Чи вірніше, я в Його. Тепер, коли я тут, він завжди може розмовляти зі мною. Хоча, так насправді, то Він не розмовляє.