Він повинен був відрубати мені голову. Я відчула як під вагою жахливого удару ланки того клятого намиста вгризаються мені в тіло на шиї – а тоді меч монстра відскочив і глибоко увійшов у плече істоти, до якої я припала. З рани мені на обличчя бризнула густа, чорна кров. Вона диміла і жалила, а сморід нагадував смертельні землі. Я відразу зіскочила, мене тягнуло блювати, вільною рукою я вишкрябувала цю погань з очей і рота. Я важко приземлилася на спину і інстинктивно відкотилася. Добре, що я це зробила. Розрубана істота впала на те місце, де щойно була я. Вона не видала ні звуку, і вже більше не встала.

Істота, яка ледь не відрубала мені голову, була живою-здоровою, і відразу налетіла на мене. Вона залишила свій меч в побратимі. Присіла наді мною і товстими пальцями почала обмацувати власний живіт. На слизькій траві я насилу піднялася на лікті. На тілі істоти з‘явилася тріщина, яка тягнулася від шиї аж по пах. Істота розтягнула її вшир, відкриваючи чорноту, що перевершувала найчорнішу печеру. З тієї чорної діри вирвалося зітхання, і клянуся, вона пошепки промовила зі стогоном:

-- Ходи до мене, кохана. Заходь всередину…

-- Навіть не мрій, -- пробурмотіла я і жбурнула свій останній ніж в збочене, балакливе лоно.

Еластично клацнувши, тріщина закрилася, і створіння встало з піднятими руками, готове вбити мене в землю. Я почула, як Хольгрен напружено вимовляє нові мелодійні слова. Я не хотіла бути поблизу, коли він закінчить. Я була абсолютно переконана, те, що Хольгрен збирався вивільнити, буде дуже шкідливим для здоров‘я, якщо не істоти, то мого точно.

Я побігла, впевнена, що мені не вдасться вчасно видобутися з зони досяжності створіння. Я відчула мурашки на маківці, в місці, де опустяться кулаки істоти й перетворять мої мізки в желе. Все моє волосся стало дибом. Я не наважувалася озирнутися.

Хольгрен вимовив останнє слово і з безхмарного неба вдарила блискавка. Раз. Другий. Ще раз.

Я озирнулася через плече, істота стояла з руками піднятими над головою, вона шкварчала і з неї йшов дим. Вона вже не була розмитою.

І тоді я побачила, що в неї було щось схоже на голову, масивна випуклість на тулубі, а посередині три дірки розміщені трикутником, що вказував вниз. Шиї, як такої, не було. Повільно, спочатку майже непомітно, вона почала падати. Коли вона впала, затрусилася земля і галявиною розійшовся звук удару, залишаючи після себе короткочасну тишу.

Здавалося, що решта істот цього навіть не зауважили. Вони були зайняті тим, що мчали на нас з Хольгреном. Вони утворили жахливу бойову лінію, розмахуючи перед собою стіною сталі. Хольгрен лежав у траві обличчям вниз і не рухався.

Не слуг, а їхнього Пана, зашипіло Полум‘я знов. Біжи, Амро.

Я побігла. Схопивши Хольгрена під пахви, я потягнула його геть від істот. Я відтягувала невідворотне. Вони порубають нас. З Хольгреном на руках я рухалася надто повільно.

-- Хольгрене! Прокидайся, тяжезний вилупку!

Нічого.

В піраміді є щось схоже на вихід, зашипіло Полум‘я, Він прихований.

-- Як нам зайти?

А як ти зайшла перед тим?

Монстри невблаганно наближалися. Між ними і нами був проміжок десь в дванадцять метрів, і він зменшувався з кожною секундою.

Ми могли втекти. Через блідий вогонь на вершині піраміди. Перегони почалися.

Я міцніше схопила Хольгрена, і зібравши залишки сил і швидкості, потягнула його вгору по сходах піраміди так швидко, як тільки могла. Я тримала Хольгрена за сорочку, щоб не дати йому зісковзнути вниз піраміди, з надією, що його перенесе разом зі мною в зали Полум‘я. Я простягнула руку над краєм кам‘яної чаші, щоб доторкнутися до блідо-синього вогню.

В цю мить з темряви зі свистом з‘явився меч однієї з істот і розсік чашу з вогнем навпіл.

Те, що трапилося далі, тривало лишень кілька секунд. Я озирнулася через плече й істота знов підіймала свій меч, цим разом щоб розрубати навпіл мене. Але його лезо було вкрите живим, танцюючим полум‘ям, що швидко повзло до руків‘я меча. Коли меч опускався, блідо-синє полум‘я сягнуло чорнильної плоті руки істоти.

Ефект був вибуховим.

Істота відразу розлетілася на дрізки, разом з фактично цілим боком піраміди. Гуркіт вибуху був таким, що я ще не чула у своєму житті. Ударна хвиля кинула мене на те, що залишилося від сторони піраміди зі сходами й вирвала Хольгрена з моєї хватки. Я важко приземлилася, права рука викрутилася ззаду мене. Я відчула, як тріснула кістка на передпліччі. Камінь піді мною застогнав, посунувся і раптово провалився. Я полетіла в темряву. Я об щось вдарилася, відскочила, а тоді купа каміння перетворила моє тіло на м'яку кашу. Не знаю якого розміру був той, що ледь не відірвав мені голову, але він був доволі великим. Біль був неприємним, нудотним.

На щастя я відключилася до того, як мене вирвало. Ненавиджу блювати.


Я не дуже пам‘ятаю, що трапилося після цього. Минали години, я то приходила до тями, то втрачала свідомість. Я була засипана валунами, не могла поворухнути ногами, обличчям до великого залу, де я вперше побачила полум‘я, коли в нього було обличчя мого батька. У тьмяному світлі місяця я бачила, що уламки й земля утворили небезпечний схил від галявини вгорі до підлоги залу внизу, всього приблизно сорок метрів. Я була десь посередині.

В якусь мить я почала кашляти, що викликало агонію в моїй розтрощеній руці. Я придушила кашель до того як втратила свідомість, і якийсь час просто лежала, зосереджуючись на кожному подиху.

Ти багато чого пережила, раптово обізвалося полум‘я в моїй голові. Ти житимеш і переживеш ще більше.

Коли я змогла знов говорити, то поставила запитання. Це допомогло мені відволіктися від понівеченого тіла.

-- Ей, Полум‘я. Що ти в біса таке?

Я те, що Король-Чарівник відкинув, коли намагався стати безсмертним.

-- Мені відразу все стало зрозуміло.

На всі свої запитання ти отримаєш відповіді, з часом. Зараз бережи сили. Наближається світанок, а з ним твоя надія на порятунок.

-- Полум‘я? Ей, Полум‘я? – У відповідь тиша.

Ставало світліше, хоча спочатку майже непомітно. З часом проникло достатньо блідого ранкового світла і я краще розгледіла обстановку навколо себе. З моєї позиції майже догори ногами на пагорбі з каміння, все набирало божевільної перспективи. Я знала докладно, де знаходилася, і все було б таким же божевільним, навіть якби я стояла прямо. Велетенський зал залишився в основному неушкодженим. Сходи й далі кидали виклик силі тяжіння, коридори й далі знаходилися під неможливими кутами й у випадкових місцях, серед схожих на кручі стін. В далекому кінці зали я ледь могла розгледіти велетенські, чорні подвійні двері. Я поглянула направо. В кількох метрах здіймалися спіральні сходи, по яких спустилося Полум‘я.

Високо вгорі, спину одного з тіньових монстрів пронизував нерівний кінчик центральної підпірки сходів. Його кінцівки безвольно звисали. Він був схожий на велику, бридку ляльку. Зрештою, коли сонце зійшло достатньо високо і його проміння впала на труп, він немов розчинився, залишивши тільки невеличку, зморщену шкірку.

Сонце також краще освітлило зал піді мною. Піраміда була тільки вершиною величезної божевільні. Я не могла собі навіть уявити, що потрібно, щоб щось таке збудувати, чи навіщо хтось завдав собі стільки клопоту.

-- Гарна буде гробниця, -- пробурмотіла я. Ставало щораз світліше, а моя свідомість тьмяніла.


Наближався південь, коли я знов прокинулася, цим разом через потужний зсув уламків. Справи мої були дуже погані. Я вже не знала, де я, і не була впевнена, хто я. Я знала тільки, що мені боляче, і що мені хочеться пити. Я відкрила очі, але не змогла зосередити погляд. Я бачила над собою неясний силует, що наближався. Повільно він ставав чіткішим. Це був Хольгрен. Він обережно пробирався вниз, до мене. Це тривало цілу вічність. Мене залила хвиля полегшення. Він живий. Він тут.

-- Де ти в біса був? – прохрипіла я. Він невесело посміхнувся і сказав:

-- Тихенько.

Мої думки полинули кудись в далечінь, в глибокі закутки пам‘яті. Це один зі способів уникнути болю. А Хольгрен мусив спричинити мені біль, коли звільняв мене.

Я прокинулася від далекого співу пташки. Я чула запах озимого жита, відчувала слабе сонце на обличчі. Я спробувала поворухнутися і виявила, що мене сповили в пелюшки наче немовля.

Я лежала в імпровізованій ванні з брезенту, який підтримували зрізані молоді деревця. Блідо-рожева вода вкривала мене до підборіддя. Крім цього щось було не так. Мені зайняло певний час, щоб зрозуміти, що саме. Тоді я пригадала. Я повинна була бути напівмертвою і битися в агонії. Нічого цього не було. Я глянула навколо. Все ще на галявині. На певній відстані зліва від мене розверста яма, яка колись була пірамідою Полум‘я. За нею сонце торкалося верхівок дерев, по дорозі в ліжечко.

-- Я не був певен, чи спрацює, -- промовив Хольгрен позаду мене. – Кров була старою і засохлою, я не знав скільки сили в ній залишилося після мого воскресіння. Гадав, буде краще повернути її в рідкий стан.

Кров Та-Агота. Фе.

-- Ти мене чуєш, Амро?

-- Я не любителька кривавих ванн, Хольгрене. Витягни мене звідси, будь ласка.

Він витягнув мене з ванни, розмотав ганчір‘яні смужки, в які я була сповита. Я непевно стояла на ногах, мені було слабо і під час всієї процедури доводилося опиратися на нього. Він помацав мою праву руку, спочатку обережно.

-- Болить десь?

Я похитала головою.

-- Чудово, -- він відсунув мене від себе на довжину руки.

-- Ти тільки глянь, -- промовив. – Жодної подряпини, жодного синця.

Я затремтіла.

-- До того жодної ниточки з одягу. Мені холодно, Хольгрене.

Тоді він глянув на мене іншими очима. Зашарівся і повернув голову.

-- Так, звісно. Пробач. Давай я посаджу тебе і, е… принесу твої речі. Ось покривало.

-- Що з тобою трапилося після того, як піраміда обвалилася? – запитала я, в той час, як він збирав мій одяг, що лежав акуратною купкою біля ванни.

-- Я прийшов до тями, коли летів у повітрі. Тобі доведеться розповісти мені, що стало причиною цього польоту. Нападники, що залишилися, налетіли на мене і загнали в ліс. В мене не залишилось і крихти сили. – Він вручив мені одяг і взяв за руку.

-- Пробач, що залишив тебе на так довго.

-- Не будь дурнем. Мертвий ти б мені не допоміг.

-- Я повинен був щось зробити.

-- Що? Стрибнути за мною, поламати собі ноги? Ми б зараз лежали там і вмирали. Ти поступив правильно, Хольгрене. Єдино правильно.

Я спробувала забрати руку, почати вдягатися, але він міцно тримав її. Його очі вивчали моє обличчя.

-- Коли я побачив, як ти падаєш, Амро, я… -- він відпустив мою руку, підняв обидві свої в безпорадному жесті. – Я не хочу втратити тебе.

Настала моя черга зашарітися.

-- Відвернися до біса, щоб я могла одягнутися, -- гаркнула я.

Поки я одягалася, то пояснила Хольгрену, як вибухнула піраміда. Процес йшов повільно. Я була здоровою, але мені бракувало сили й координації. Мої пальці вовтузилися з ґудзиками й шнурками. Я прив‘язала піхви ножів, хоча самих ножів у мене вже не було. Без знайомого відчуття ножів на тілі, я надалі почувалася голою.

-- Як тобі вдалося втекти від тих істот? – запитала я його.

-- Так насправді, то я не втік. Кінець кінцем вони б схопили мене. Коли зійшло сонце, вони просто розчинилися в землі. Принаймні, їхня сила обмежена таким чином. Боги свідки, вони й так потужні.

-- Хто вони, Хольгрене, і чому вони напали? Між іншим, можеш вже повернутися.

-- І чи нападуть вони знову? В мене немає жодних відповідей.

Я також пригадала слова сказані Полум‘ям, коли я здихала там внизу, що воно те, що Король Тіней відкинув. А ще там внизу був зморщений труп нападника, який стирчав на нерівному кінчику сходів. Надто багато запитань, надто мало відповідей.

-- Потрібно валити звідси, поки ті вилупки не з‘явилися знов.

-- Перш ніж ми вирушимо, дай я наберу трохи води з ванни.

Він опорожнив бурдюк і занурив його в рожеву воду, в якій я відмокала.

-- Гадаєш, вона ще добра?

-- Існує тільки один спосіб довідатися. В усякому разі, не думаю, що вона зашкодить.

-- Ти знайшов Денді, чи якихось мулів?

-- Так. Мертві. Пробач. Мушу сказати, що в найближчому майбутньому ми будемо їсти тільки ослятину. Більше нічого немає.

-- Чорт.

Мені бракуватиме наших в‘ючних тварин, і не тільки з сентиментальних причин. Мені було б важко рухатися швидше за монстрів навіть після доброго відпочинку. В теперішньому стані, в мене не було шансів.

-- Що робимо далі?

-- Наразі йдемо в підпілля.

Пагорб з уламків, де я лежала присипана, був далеко внизу. Ми з Хольгреном спустилися з допомогою мотузки. Він опустив мене, тоді зліз слідом за мною. Звідти ми обережно пробиралися по підлозі похмурого фойє Полум‘я.

Тіньовикам – так здається полум‘я їх називало? – геть не подобався блакитний вогонь піраміди, але зараз він не горів. Чи відважаться вони переслідувати нас тут? В мене не було достатньо інформації, щоб щось припускати. В одному я була точно впевнена – якщо цієї ночі вони знов з‘являться, то в мене не буде сили ні битися, ні втікати.

Ми з Хольгреном стали табором в одній з порожніх кімнат. Він приніс хмиз і розпалив вогнище, тоді витягнув загорнені в полотно шматки м‘яса і почав смажити їх над вогнем.

-- Тобі потрібно щось з‘їсти, Амро. Думаю, сьогодні ти на більше не здатна.

Біфштекс з мула. Просто чудово. Але він сказав правду. В мене в животі бурчала порожнеча, і якби в цю мить з‘явилися тіньовики, я б не змогла навіть відповзти. Коли м‘ясо було готове, він поділився зі мною і я механічно жувала, твердий шматок за твердим шматком.

Коли ми закінчили, я відкинулася на одну з ковдр, які Хольгрен врятував з наших тюків. Ми були у високій, майже недоступній кімнаті, глибоко в лабіринті Полум‘я. Я зовсім не почувалася в безпеці. Не скажеш, що тіньові нападники були дуже розумними, але в ту мить мені на думку спало тільки одне, що лякало мене більше за них: Атагос. Я пригадала, як вона висмоктала тих людей досуха і здригнулася.

-- Тобі холодно? – запитав Хольгрен, і я похитала головою.

-- Ні. Просто неприємні думки. Я в порядку.

-- Зараз складемо план дій, чи вранці?

-- Які в нас варіанти? Припасів у нас обмаль, ми можемо йти тільки туди, куди мені дозволить намисто, а ці тіньові істоти можуть напасти на нас в будь-яку мить від заходу сонця до світанку.

-- Все буде добре. Ти вижила в Таготі. Виживеш і тут.

На його обличчі промайнула думка.

-- Я щойно зрозумів, в мене не було шансу запитати тебе, що трапилося з полум‘ям.

-- В мене немає бажання зараз про це говорити.

Я не хотіла заглиблюватися в деталі. Як не дивись, вбивство батька – дуже особиста річ.

-- Як скажеш, -- він зітхнув. – Я йду на розвідку. Відпочинь трохи.

І зник в лабіринті.

Я придушила позіхання, зібгала ковдру, щоб використати як подушку. Я розташувалася так зручно, як це можливо на холодній кам‘яній підлозі, вмостилася до сну, якого так розпачливо потребувала.

Була глибока ніч, коли я різко прокинулася. Я оглянула темну кімнату, намагаючись визначити, що мене розбудило. Якусь мить я вдивлялася у вогонь, що догорав посеред кімнати, і в Хольгрена, який хропів з другого боку. Я знов закрила очі.

Прокидайся, маленька злодійко, я хочу тобі дещо показати.

Полум‘я. Я зітхнула.

-- Чого тобі? – прошепотіла я.

Як я сказав. Хочу тобі дещо показати. Ходи.

Невеличке золоте полум‘я вигулькнуло в повітрі в мене над головою і поплило в напрямку коридору.

-- Сподіваюся, це щось добре, -- пробурмотіла я, і встала зі свого імпровізованого ліжка.

Я пішла за полум‘ям, що погойдувалося, по коридору, завернула за кут, тоді по ще одному коридору, якого я не пам‘ятала, щоб бачила по дорозі сюди. Звідти воно повело мене вниз по вкритих пилюкою сходах.

Сходи йшли вниз і вниз. Нарешті вони привели у довгу, високу кімнату з викривленими колонами. Полум‘я зупинилося біля підніжжя сходів. В другому кінці кімнати були прості дерев‘яні двері, десь два метри висотою і метр шириною.

Мені далі не можна. За цими дверима відповіді на багато з твоїх запитань.

Щось було не так. Успішний злодій покладається на свої інстинкти. Ці непоказні двері мене дуже непокоїли.

Властиво, за ними немає нічого небезпечного для тебе. Але є багато чого… неприємного. Те, що ти відчуваєш, нагадує пляму, залишок з минулого. Здавалося, що Полум‘я дійсно почувається незручно.

-- Може просто скажеш мені, що там? Таким чином ми обоє уникнемо неприємностей.

Не можу. Ти мусиш побачити на власні очі. В цих залах тебе не спіткає жодна кривда.

Я зробила останніх кілька кроків вниз у кімнату і пішла до дверей. Мені вже набридли таємниці й загадки. Я потребувала відповідей. Коли я наблизилася до дверей, волосинки на потилиці спробували вилізти зі шкіри. Практично весь підземний лабіринт випромінював магію, але те, що знаходилося за цими дверми було чимось цілком іншим.

Мене починали гризти щоразу більші сумніви в тому, що я робила. Я продовжувала йти. Починав наростати певний тиск, спочатку ледь помітний, немов дружня рука, що намагалася повернути мене. Через кілька кроків я йшла проти сильного вітру. Ще кілька кроків і я намагалася протиснутися крізь кам‘яну стіну. Я стиснула зуби й закрила очі, робила один невеличкий крок за іншим, напружуючи всю свою незначну силу. В ту мить, коли я збиралася здатися, опір зник.

Я відкрила очі. Переді мною стояли двері: прості, неприкрашені, безпечні. На них навіть замка не було. В мене не було інструментів, щоб дослідити їх, але я як могла оглянула раму і кам‘яну плитку навколо неї, в пошуках ознак присутності систем тривоги чи пасток.

Більше ніщо не охороняє двері. Можеш заходити.

-- Гадаю, доведеться повірити тобі на слово.

Я поклала руку на ручку, повернула і штовхнула двері. Полум‘я мало рацію. Всередині було багато чого неприємного.

Розділ 5

Думаю, її можна було назвати тронною кімнатою. А ще її можна було назвати бойнею, чи мавзолеєм.

Кімната мала десь дванадцять метрів довжини й десять метрів ширини, з низькою стелею, була оброблена блідим мармуром. Вона була освітлена блакитним полум‘ям з чотирьох жаровень, по одній в кожному кутку. Стіни, стеля і підлога були забризкані старою, засохлою кров‘ю. Підлога була встелена висохлими трупами.

Тіла були спотворені, їхні сухі обличчя моторошно схожі в своєму виразі агонії… чи може екстазу? Древні наряди, які вони носили, були вкриті чорними плямами від велетенської кількості засохлої крові. Посеред кімнати знаходилося низьке підвищення, на якому стояло крісло, повернуте до мене високою спинкою. З протилежного боку кімнати більшу частину стіни займала пара подвійних, оббитих бронзою дверей. Оце і все, за винятком залишків потужної магії, від яких кров стигла в жилах.

Які відповіді я повинна була тут знайти?

Я штурхнула кінчиком свого черевика найближчий труп, той з грудей якого стирчав кинджал з руків‘ям вкритим коштовним камінням. Труп розсипався в купку пороху; одяг, скелет і все інше. Кинджал дзенькнув на підлогу. Я повернулася, щоб піти геть.

Нізвідки подув крижаний вітер, жаровні замерехтіли і потьмяніли. На стінах почали танцювати тіні, утворюючи рухомі образи, які, я впевнена, не були плодом моєї уяви. Моя уява не настільки багата. Чи збочена. Я швидко розвернулася. Не хотілося бути спиною до тієї кімнати.

Вітер посилився і утворив з пороху трупа розпливчатий людський силует, що оглядав кімнату порожніми очима. Він кидався з кутка в куток, немов щось шукав, підштовхуваний, або гнаний трупним вітром. Час від часу він зупинявся так наче, щоб понюхати повітря. І тоді почали лунати голоси.

Не людські голоси. Жодне людське горло не здатне видати такі звуки. Якби час, божевілля і відчай могли говорити, вони б промовляли такими голосами.

Хто порушує наш відпочинок? Хто… хто… чую запах їхньої крові… биття їхніх сердець… Але де? Відчуваю їхній страх… сюди ніхто не приходить… плоть і кістки… воно красиве? Це їжа… Де… дедедеде, о…ДЕ?

-- Я тут, -- сказала я, молячись, що полум‘я мало рацію і ніщо не зможе мене скривдити. Здавалося, мої слова застали їх зненацька. Голоси стихнули до шепоту, і привид з пороху припинив свої гарячкові пошуки. Він завис майже нерухомо, наполовину загороджений кріслом посеред кімнати.

Пане, простогнав він. Хтось прийшов.

-- Я знаю, -- обізвався слабий, старечий голос, що лунав з-за спинки крісла.

-- Йди відпочивай, -- сказав він, і сила, що утримувала невиразну форму привида, зникла. Привид з пороху розлетівся і опустився на підлогу.

Я схопила з підлоги кинджал з коштовним камінням. Було приємно знов тримати ніж в руці, хоча я сумнівалася, що з нього буде якась користь, якщо справа дійде до насилля.

-- Ходи сюди, щоб я тебе бачив, дорогенька.

Я похитала головою.

-- І не подумаю.

-- Те, що ти стоїш в цій кімнаті, означає, що ти знаєш – тебе не спіткає жодна кривда, носій намиста, захисник Полум‘я. Не відмовляй мені. Я не можу підійти до тебе, і не скривдив би тебе, навіть якби міг.

Голос був ввічливим, і добрим. Я йому абсолютно не довіряла. І залишилася на місці.

-- Ти прийшла за відповідями, так? Їх я можу тобі дати.

-- Гаразд. Якщо щось спробуєш, я проштрикну тебе.

У відповідь сміх. Я обережно пробиралася попри край кімнати, намагаючись не потривожити інших трупів, і намагаючись не підходити надто близько до підвищення. Якщо доведеться, я хотіла мати змогу точно поцілити в того, хто сидів у тому кріслі.

В міру того, як я обходила крісло, то щораз більше і більше бачила того, хто його займав. Він був старим – древнім. Навіть на його зморшках були зморшки, і я бачила багато з них, бо він був цілковито голим. Не надто приємне видовище. Я зупинилася прямо перед ним, на відстані кількох витягнутих рук.

Він сидів абсолютно нерухомо. Одна рука лежала на підлокітнику крісла; друга була викривленою лапою, яку він притискав до грудей. Голова була схилена вліво, майже так, наче він заснув. Всі його кінцівки всохлися, і то не тільки від часу. Його суглоби були великими вузлуватими випуклостями, поза цим його кінцівки були не більше ніж патички. Він був цілковито лисим, і заплутаний узор татуювань спіралями опускався з маківки його голови до десь двох сантиметрів понад білими бровами. В узорі повторювалися символи, що виглядали як магічні. Вік їх не спотворив. Вони були чіткими, виразними й чорними, як смола. Здавалося, татуювання висіли над самісінькою шкірою старого.

Єдине, що було в ньому живого – це очі. В них виблискував гострий розум, і вони слідкували за моїм кожним рухом.

-- Що, не надто привабливе видовище?

-- Я бачила й гірше, -- відповіла я чесно.

-- Знаєш, я таким народився. Проклятий богами, як казали мої батьки. Так, наче ненароджене немовля могло зробити щось, щоб образити богів.

-- Всім було нелегко зростати. Ти сказав, що маєш для мене відповіді. Добре. В мене багато питань.

Він дивився на мене, на його губах грала невеличка посмішка.

-- Полум‘я зробило цікавий вибір, -- сказав він. – Став свої запитання, я відповім на них, найкраще, як зможу.

-- Давай почнемо з тебе. Хто ти в біса такий?

Він знов тихо засміявся.

-- Я – ніхто.

Я ніколи не була особливо терплячою особою. Я навчилася бути обережною, але це уміння далося мені нелегко. На той час я вже використала все своє терпіння, а обережність, здавалося, покинула мене. Я підкралася до зморщеного любителя загадок і приклала свій ніж йому до підборіддя. Голосом бандита з темного провулка я сказала:

-- Не грайся зі мною. Я не в настрої. Відповідай на мої запитання прямо, або в тебе з‘явиться ще одна посмішка.

Він поглянув на ніж, як тільки міг, зі своєї перекошеної позиції, тоді поглянув на мене.

-- Як скажеш. – Але в його голосі не було страху. Я опустила кинджал.

-- Я сказав правду, -- промовив він. – Хоча й не очевидну. Тепер я ніхто. Ким я колись був… було стерто з історії. Те, як я став тим, кого ти бачиш перед собою, довга історія.

-- Розкажи мені тільки пікантні фрагменти.

Знов тихий сміх.

-- Тисячу років тому я був королем і магом найвищого порядку. Моя влада простягалася майже на половину континенту. На мою команду марширували армії, а магія прогинала світ відповідно до моїх бажань. Мені цього було недостатньо. Я міг продовжувати своє життя, але не нескінченно. Я міг приймати інші, здоровіші форми, але зрештою завжди був змушений повертатися в місце своєї сили, в цю скоцюрблену оболонку, яку ти бачиш перед собою. Я хотів більшого.

Не потрібно було бути генієм, щоб допетрати решту.

-- Ти Король-Чарівник, який знищив Таготську імперію.

-- Був колись. Тепер я вже не той.

-- Тисяча років розмірковувань про це зробила тебе новою людиною?

-- Ні, дорогенька. Я буквально тільки жива оболонка Короля-Чарівника. Коли я сказав, що я ніхто, то саме це й мав на увазі. В цьому тілі немає душі, немає духа.

Якусь мить я обмірковувала його слова.

-- Як на мене, ти доволі живий. Що тобою рухає?

-- О, ти дійшла до суті загадки. Чи може дзеркало побачити себе? Чи можна викарбувати таку тонку монету, що вона не матиме країв? Що важливіше, слова чи проміжки між ними? Але щоб відповісти на твоє запитання в прийнятній для тебе формі: чари. В певному сенсі такі таємничі, що навіть я не розумію їх повністю, я повинен існувати, щоб інші могли.

-- Які інші? Я не розумію, про що ти патякаєш. І мені починає здаватися, що ти теж не розумієш.

-- Пробач. Минула тисяча років з того часу, як я востаннє розмовляв з кимось. Я докладу зусиль висловлюватися простіше… хоча певних тонкощів Мистецтва тобі не збагнути.

-- Як-небудь розберуся, -- сказала я, запихаючи ніж в пояс і відсуваючись від нього. Від нього пахло, неприємно.

-- Бачиш усі оті трупи навколо тебе? – запитав він. – В свій час потужні маги. Мій хордун, мій клан. Коли маги об‘єднуються, їхня сила зростає експоненційно.

-- Ніколи про таке не чула. Навіть не знала, що таке можливе.

-- Таке об‘єднання було рідкісним навіть в мої часи. Воно… небезпечне. І вимагає важких компромісів.

-- Наприклад?

-- В хордуні починає домінувати одна воля. Найсильніша воля. Зрештою, всі інші поглинаються, залишаючись не більше ніж резервуарами сили – живими оболонками з залишками розуму і без власної волі. І коли хордун утворено, намагатися розпустити його небезпечно.

-- Отже, всі оті маги стали твоїми рабами? Вони знали, що таке трапиться?

-- Звісно, що ні.

-- А ти?

Він тільки посміхнувся, блідо.

Я похитала головою.

-- Ти був дуже поганою людиною, друже. Я рада, що ти досі не тиняєшся на свободі. Але що це має до того, що я повинна знати?

-- Ти знаєш про падіння Тагота. Ти знаєш про Полум‘я і Короля Тіней. І тепер ти знаєш про мене. Цікаво, до яких висновків тебе приведуть ці несумісні факти?

-- Це ти повинен відповідати на запитання.

-- Зроби мені цю приємність. Благаю. Колись давно мене цікавили загадки.

Нетерплячка боролася в мені з природженою цікавістю. Що все це мало спільного, якщо взагалі мало? Я спробувала об‘єднати факти.

-- Якимось чином Полум‘я зв‘язане з цим місцем. Це я точно знаю. Воно само сказало, що це його зали. Може Полум‘я це якась твоя кара.

-- Красива картина, але ти упустила більшість фрагментів.

-- Слухай сюди, висушена, стара оболонко…

Він почав рухатися до мене. Я пригадала слова Полум‘я сказані, коли я лежала присипана уламками. Я те, що Король-Чарівник відкинув, коли намагався стати безсмертним. Я глянула на кімнату, на всі оті тіла. Труп, який я копнула, з ножем в грудях: хіба його засушена рука не була на руків‘ї?

-- Ти спробував щось, якусь церемонію, щоб здобути силу, здобути безсмертя, так? Спробував і щось пішло не так. Тепер вас троє. Полум‘я, Король Тіней і ти. Дві сторони монети і ребро.

Знов той сухий сміх.

-- Дуже добре, дорогенька. В тебе гострий розум. Але що з Таготом? Яким чином він вписується в нашу невеличку містерію? Яким боком він пасує в наше невеселе рівняння?

Що сказав мені Та-Агот? Щось про те, що Король-Чарівник отруїв розум Атагос. Церемонія, яка повинна була вбити Та-Агота. Але його неможливо вбити. Може тому все пішло не так? В мене не було достатньо інформації, щоб мати певність.

-- Ти хитрощами змусив Атагос, щоб та спробувала вбити брата, -- здогадалася я. – Але не вийшло. Якимось чином це вплинуло на твою власну церемонію, так?

-- Здається, деякі монети таки можна карбувати без ребра. Атагос і її брат були і є нерозлучними. Або, принаймні, застосований мною метод, щоб розділити їх, зазнав невдачі, хоча все вказувало на те, що на мене чекав успіх. В ту мить, коли здавалося, що я опанував саму реальність, суть мого єства розділилася. На Полум‘я і Тінь, світло і темряву.

-- І тебе.

-- Я ніхто, і ні на що не впливаю. Я страждаю вічність від безсилля, в полоні цієї форми, яку я так ненавиджу.

Самотня сльозинка скотилася з кутка його ока і зникла у складках і виступах висушеного обличчя.

Він не викликав у мене співчуття. Та-Агот, так, але не він. Сам собі винен.

-- Слухай, -- сказала я. – Ми ворушили минуле, і це було цікаво, але я хочу знати, що відбувається зараз. В мене купа власних проблем. Ти пообіцяв, що відповіси мені, тож починай відповідати.

-- Я відповім, якщо ти запитаєш.

З чого почати?

-- Хто такий Король Тіней? Чи існує якийсь спосіб втекти від його створінь? Полум‘я сказало, що чекало на мене – навіщо? Чому воно таке таємниче? Ти назвав мене носієм намиста. Що це за намисто, і як в біса мені зняти цю прокляту Керфом штуковину?

Якщо я зможу зняти намисто, Полум‘я може забиратися в пекло. Без нього ми з Хольгреном зможемо триматися подалі від цього всього і вирушити додому.

Знов той клятий сміх.

-- На яке запитання відповідати першим?

-- Розкажи мені про намисто.

Якщо я зможу позбутися його, то відповіді на решту моїх запитань будуть, в кращому випадку, чисто пізнавальними.

-- Тоді підійди ближче і покажи його мені.

-- Чому ти назвав мене носієм намиста, якщо не знаєш, що це?

-- Я знаю, як воно виглядає, але не знаю його намірів. Ти носиш ланцюжок невільника. В свій час я зробив багато таких.

-- Від цього мені ще більше захотілося довіряти тобі.

Але я зробила крок вперед. Я не боялася його, але безперечно почувалася незручно. Може, якби на ньому був хоч якийсь одяг.

-- Нагнися. Я не дуже добре бачу.

Я послухалася. Мені це не подобалося. Від нього виходив легкий запах гниття, чим ближче я нахилялася, тим помітнішим він ставав. Я ледь стримувалася, щоб не відсахнутися.

Через певний час він сказав:

-- Достатньо.

Я відхилилася. Якийсь час він мовчав. Мовчанка затягувалася, моє терпіння закінчувалося.

-- Ну?

-- Король Тіней навчився працювати з матеріальним світом тісніше ніж можна було подумати, і не втратив свої уміння і майстерність у Мистецтві. Це, або він залучив інші голови й руки виконувати свою волю.

-- Мене це все не обходить, старий. Я просто хочу зняти його зі своєї шиї.

-- Тоді ти повинна натягнути його на шию того, для кого воно призначене.

--Що?

-- Цей ланцюжок невільника було створено, щоб привести Атагос до Короля Тіней. Невже він прагне завершити перервану багато років тому церемонію? Але ні, її самої буде недостатньо… правильно? Цікаво… -- Було очевидним, що він більше розмовляв з собою, ніж зі мною. Його очі були втуплені десь поміж нами. Тоді вони різко повернулися до мого обличчя.

-- Звідки воно в тебе? – запитав він.

-- Зняла з шиї приреченого в Таготі.

-- Атагос була в цей час поблизу? Мусила бути, але як таке могло бути? Вона б тебе поглинула.

-- Вона спробувала. Їй це не вдалося.

В погляді старого з‘явилася повага.

-- Отже, Полум‘я дійсно зробило правильний вибір. Коли обрало тебе. Але повернемося до намиста. Воно повинно було привести Атагос до Короля Тіней. Замість цього воно якимось чином знайшло тебе. Мабуть, відчуло її силу, коли ти його взяла.

Я пригадала, як воно практично стрибнуло мені в руку, коли я зняла його з шиї Герцога. Де Герцог здобув таку штуковину? Цього я, мабуть, ніколи не довідаюся. Так насправді це не мало значення. В мене були значно більші турботи. Мене осяяла жахлива здогадка і страх промчав крижаною водою по моєму тілу.

-- Отже, єдиний спосіб позбутися намиста – змусити Атагос надіти його? Але воно не дозволяє мені повернутися в Тагот. Воно заганяє мене. До Короля Тіней. Яйця Керфа!

-- Цікаво, що він з тобою зробить? Він закинув сітку на богиню, а спіймав хитру злодійку. Які шанси на таку невдачу?

-- Як на мене, надто великі. Що він зробить, якщо мені не вдасться уникнути його?

-- Використає тебе. Якимось чином поверне хід подій на свою користь. Я був у цьому мастаком. Навіть більшим ніж в чарах, це було моїм справжнім Мистецтвом; використовувати інших, щоб вони виконували мою волю. Коли ти немічний, то навчаєшся цього доволі швидко. Щоб вижити, потрібно змусити або переконати інших виконувати твої розпорядження.

-- Чого він хоче? Навіщо йому Атагос?

-- Він хоче влади, дорогенька. Його пожирає прагнення влади. Всі його дії можна сміливо пояснювати цим мотивом.

-- Отже, Атагос дасть йому владу. Як? І за що?

-- Щодо як… він може просто використати її, як інструмент своєї волі. Ти можеш уявити собі богиню смерті на свободі, вільну від обмежень Та-Агота? Як вона виконує розпорядження Тіні? Але я гадаю, він потребує її для іншої мети.

-- Якої іншої мети? І чому ти так думаєш?

-- Щодо навіщо, я не можу сказати з певністю. Може він розробив альтернативний ритуал, щоб вкрасти природжені вміння Атагос. Або це може бути мета, про яку я не подумав. Тисяча років дають нові можливості й нові знання. Я знаю його прагнення, а не його думки.

-- Чому ти думаєш, що Атагос потрібна йому для чогось іншого, а не щоб перетворити її на зброю? Я вже бачу, як вона одноосібно нищить армії, підкорює народи. Чого варті аркебузи Хольгрена в порівнянні з нею?

-- Він в такій самій пастці, як я, дорогенька. І не має впливу на широкий світ. Він прикований до того місця, де я повинен був відродитися як бог. Йому недостатньо відправити посіпак у світ – він прагне бути вільним так палко, що тільки немічний може його зрозуміти.

-- А, гадаю, я трохи його розумію.

Я прагнула тільки одного – повернутися додому. Бути вільною від цього тисячолітнього сплетіння інтриг, божевілля і одержимості. Вони не мали зі мною нічого спільного. Тільки боги знали, як я в це вляпалася.

-- Несповідимі шляхи богів, -- сказав старий, немов прочитавши мої думки. – Але для мене очевидно, що ти тут з якоюсь метою, і то вкрай важливою. Я твердо переконаний, що це має щось спільного з Королем Тіней. Тебе обрало Полум‘я.

-- Що саме це означає? Я сита цими таємницями по горло. Скажи мені.

-- Якщо я ребро монети, то Полум‘я і Король Тіней – протилежні сторони. Все що в мені було доброго перейшло до Полум‘я, а все погане – до Тіні. Полум‘я намагається прогнати темряву. Тінь прагне поглинути світло. Полум‘я обрало тебе своїм інструментом.

Я засміялася.

-- Може я не хочу бути нічиїм інструментом. Нікому це в голову не прийшло?

-- Знаряддя не обирає, яка рука його триматиме, чи як його будуть використовувати.

-- Я нічиє не знаряддя, старий. Ні, якщо я зможу щось вдіяти.

Він мовчав, тільки не зводив з мене своїх блискучих очей.

-- Є ще щось, що я повинна знати? Як Полум‘я збирається знищити Короля Тіней?

-- Я не знаю їхніх думок, тільки загальні плани.

-- Тоді, думаю, мені краще звернутися до першоджерела.

Я почала пробиратися серед трупів до виходу.

-- Що ти збираєшся робити, дорогенька? – Вигукнув він, коли я відчинила двері.

-- Те, що в мене виходить найкраще. Виживати. І я тобі не дорогенька.

Він засміявся.

-- Ще одне, злодійко. Ти зіграла в мою гру і за це я винагороджу тебе невеличкою додатковою інформацією: я не змушував Атагос зраджувати брата. Це вона звернулася до мене. Цікаво, які загадки ти зможеш розгадати з допомогою цієї подробиці?

Його сміх переслідував мене, коли я вийшла з кімнати.

Полум‘я чекало на мене біля підніжжя сходів. Я крокувала до нього, по дорозі готуючись випустити на нього зливу грубих слів. Перш ніж я почала, воно приголомшило мене власними словами.

Король Тіней починає напад. Потрібно поспішати. Воно полетіло вгору по сходах, я помчала за ним.

-- Ти казало, що це місце безпечне! – важко дихала я.

Я казало, що звідси можна втекти, в певному сенсі. І дійсно можна.

-- Тоді чому ти дозволило нам заспокоїтися? Ми з Хольгреном могли бути вже далеко звідси.

Ти будеш в безпеці тільки якщо знищиш Короля Тіней. Тільки ти можеш це зробити. І тобі потрібно було побачити те, що ти щойно побачила і поговорити з тим, з ким ти щойно поговорила.

Ми вийшли по сходах нагору і Полум‘я поплило по коридору, який, зрештою, привів нас у великий зал з розбитим дахом.

-- Король Тіней? Це твій ворог, -- сказала я. – Ти його і нищ. Я не просилася бути героєм.

Саме тому ти й підходиш. Мерщій.

Я відчула під ногами легеньке тремтіння. Зі стін і стелі почав сипатися дрібний пил. Ми завернули за ще один кут і попереду, десь в дванадцяти метрах над кам‘яною підлогою, знаходився отвір у великий зал.

-- Хто це? Нападники?

Ні. Значно гірше. Це – Посланець, істота з іншої Епохи, яку Король Тіней знайшов і зробив своїм союзником. Якщо буде потрібно, він зрівняє ці зали з землею, поки не знайде те, що шукає.

Я підбігла до виходу і виглянула. Спочатку я не побачила нічого, крім кам‘яних стін, покручених сходів і уламків. Від моєї позиції вниз до підлоги вели дві пари сходів, вони тулилися до стіни по обидва боки від виходу. Далеко зліва були масивні, чорні подвійні двері, справа, ближче до мене, гора уламків. Нічого особливого, подумала я, поки не глянула вгору.

Через отвір заповзали десятки велетенських, чорнильних щупалець, вони навпомацки рухалися вздовж стін і купи уламків. Найкоротше було в чотири, а то й п‘ять разів більше за мене. Якщо тінь може перетворитися в плоть, то саме так вони утворилися. Від цього видовища в мене мурашки забігали по шкірі. Не можу цього пояснити, але я знала, що дивлюся на абсолютне зло.

Істота, до якої були прикріплені ці щупальця, почала протискатися в отвір.

Слуга Короля Тіней, сказало Полум‘я в той час, як монстр повільно заповзав у великий зал, але не невільник, як тіньовики. З часом він випустить на світ гірші речі. Ти допоможеш мені знищити його.

Я ледь чула його слова. Всю мою увагу поглинало чудовисько, що просувалося всередину. Його тіло було десь тридцять метрів довжиною, а тонкі ноги з багатьма суглобами – вдвічі довшими. Тіньові щупальця, які я побачила першими, виростали з його голови, яка була довгою, приплюснутою і тьмяно сяяла в світлі зірок. Його щелепи були довші за мене, срібні зуби в два ряди. Довгий, чорний язик ляскав батогом і кидався туди-сюди, торкаючись, пробуючи на смак. Спочатку я прийняла його за найкоротше щупальце. Очі були димчастими, чорними сферами, що пожирали світло.

Але найгіршим було його тіло. Те, що я спочатку прийняла за пухлини, якими була вкрита його тіниста шкіра, виявилося зовсім не пухлинами. Розкиданими нерівно вздовж його торса були сотні спотворених облич. Коли я глянула на них, то зрозуміла, що всі вони рухалися, кричали в мовчазній агонії. Поки я дивилася, одне з облич розпухло, роздулося і луснуло… і з нього вигулькнула мініатюрна версія монстра. Вона шльопнулася на підлогу, струсилася і втекла глибше в тінь.

-- Ой, кепські справи, -- сказала я. Мені вистачило розуму відступити в коридор.

Ти ще нічого не бачила, відповіло Полум‘я.

-- Що нам в біса робити?

Крім отвору нагорі, з моїх залів існує два виходи. Один починається біля Воріт внизу.

-- Чорні двері в кінці залу?

Так. Інший не повинен тебе обходити. Ти не пролізеш, він занадто малий. Посланець полює на тебе, Амро. А точніше, він полює на особу, що носить намисто.

-- Він думає, що я Атагос.

І він не буде цяцькатися з тобою, якщо спіймає. Атагос майже неможливо знищити.

-- Куди ведуть ці подвійні двері?

Вони приведуть тебе до твоєї долі. Мерщій. В тебе закінчується час.

Посланець звисав немов павук з пролому в стелі, тримаючись на своїх довгих, викривлених ногах. Його тіло повільно похитувалося на легенькому вітрі, якого я не відчувала. Здавалося, він не поспішав. Луснуло ще одне обличчя, вивільнився ще один кошмар. Я відірвала від нього очі і глянула на Полум‘я.

-- Невже ти не можеш нічого зробити?

Я невеличка пристойна частинка збоченої до невпізнання душі. Я вижило так довго тільки тому, що переховувалося. Це ти повинна зробити те, що потрібно зробити. Я можу тільки бути твоїм провідником.

-- Але… -- Полум‘я мигнуло і зникло, а в коридор, вигукуючи моє ім‘я, залетів Хольгрен. Мені було цікаво, чому Полум‘я з‘являлося тільки перед мною – тому, що воно переховувалося так довго і це стало звичкою, чи йшлося про якесь обмеження, якого я не розуміла.

-- Амра! – крикнув Хольгрен. – Де ти пропадаєш?

Він схопив мене за руку.

-- Нам треба йти. Наближаються клопоти.

-- Вони вже тут. – Я вказала на потвору. Вона вмостилася і народжувала нові кошмари. Вони десятками випадали з її тулуба. Підлога вже кишіла ними. Хольгрен глянув під ноги. Навіть в напівтемряві я побачила, як побіліло його обличчя.

-- Треба забиратися звідси, -- сказав він. – Ми собі не дамо з ними раду.

Це одна з речей, що подобалися мені в Хольгрені – він ніколи не хизувався напускною бравадою. Від такого люди в основному й гинуть.

-- Єдиний вихід – через оті двері в кінці залу, -- сказала я. – Нам доведеться обійти оті створіння. Якимось чином.

-- Що? Це самогубство. Нам ніколи не пройти повз цей… цей кошмар.

-- Доведеться. Іншого виходу немає.

-- Звідки ти знаєш? – Його очі шукали мої, чоло насуплене.

-- Довга історія, а в нас немає часу. Довірся мені.

-- Я довіряю, але…

-- Ніяких але. Допоможи мені придумати, як нам обійти оте створіння. І всі ті маленькі кошмари, які воно породжує.

Він затримав на мені погляд, його соколині очі вдивлялися в моє обличчя, тоді повернувся до головного завдання, що стояло перед нами. Він знов глянув собі під ноги.

-- Ти в нас експерт з пересування нишком. Які в нас шанси прокрастися повз них?

Я похитала головою.

-- Я волію ховатися в тіні. А ці створіння і є тіні. Нікчемні в нас шанси.

Дрібні кошмари були вже повсюди, кралися темними коридорами, повзали туди-сюди по перекручених сходах. Для них не існувало сили тяжіння. Пів десятка прилипли до стін і стелі залу.

-- Ну, що ж. Якщо не вдається нишком, давай спробуємо відвернути їхню увагу, -- сказав він. – В тебе є ніж?

Я протягнула йому кинджал, який підняла в кімнаті з трупами. Він взяв його… і ледь не випустив з рук. Він виглядав так, немов я протягнула йому купу тельбухів.

-- Звідки в тебе ця штуковина? – запитав він. Тоді похитав головою, перш ніж я змогла відповісти. – Забудь. Немає часу.

Він присів і кінчиком ножа вколов собі палець. Повільно виступили товсті краплини, в сутінках швидше чорні, ніж червоні. Кілька впало на підлогу. Він розмазав їх в грубий обрис людини, тоді витер кінчик ножа і посміхнувся до мене.

-- Невеличка хитрість, якої я навчився в Нижніх Землях. Гадаю, тобі сподобається. Якщо спрацює. Твоя черга.

-- Ти вмієш користуватися чарами Нижніх Земель?

-- Моя мати була відьмою з Гол-Шена. Батько – госландським магом. Давай свою руку.

Мені набридла кров, набридло втрачати її, набридло купатися в ній, набридло споглядати її. Але в мене не було часу бурчати. Я протягнула руку і він вколов мій великий палець. Я стиснула його другою рукою, поки не виступила кров.

-- Обережно, -- сказав він. – Не змішуй з моєю.

-- Я гадала, тільки жінки можуть таким займатися, -- сказала я, дозволяючи, щоб кров капнула на підлогу, намагаючись тримати її здаля від Хольгренової.

-- Так і є, але це швидше традиція, ніж щось інше. Моя мати не дуже дотримувалася традицій. – Своєю чистою рукою він зобразив моєю кров‘ю жіночу постать.

-- Скільки ще? Одна з тих істот може в будь-яку мить залізти сюди.

-- Якби ти перестала ставити стільки запитань, справа пішла б трохи швидше.

Я зрозуміла натяк і заткнулася. Він сів навпочіпки над кривавими малюнками і почав гойдатися вперед-назад. З його горла виходило низьке голосіння, я такого ще в житті не чула.

Я зробила крок назад. Чари Нижніх Земель бувають згубними, як і можна очікувати від регіону з багатовіковою традицією вендети. Що б він там не робив, йому варто поспішити, хай йому чорт.

Хольгрен почав нарізати кинджалом повітря. Спочатку я не зрозуміла, що він робить. Тоді перед ним, в напрямку леза, щось почало утворюватися. Повільно, як на мене, надто повільно, почали набирати форму дві постаті. За якусь мить я впізнала в одній риси Хольгрена, а в іншій – свої. Це були лишень ескізи, але кращих і не було потрібно. Тепер я знала, що це: криваві ляльки. Створені з крові й чарів жертви, сформовані розумом мага, зроблені з однією метою… переконливо померти.

Як я вже казала, чари Нижніх Земель бувають згубними. Навіть чисто захисні чари. Далися взнаки століття окупації постійно новими завойовниками.

Кривава лялька Хольгрена була не більше ніж опудало. Він зобразив легенький натяк на обличчя, моток довгого волосся і темну мантію. Та, яку він зробив для мене, була чимось більшим. Її коротке коричневе волосся було вміло, хоча й просто, вкладене, на обличчі не було жодних шрамів чи плям. Ніс був довгим і прямим, зелені мигдалеподібні очі – ідеально збалансовані. Мої власні тонкі губи були повнішими на її обличчі, і я потребувала косметики, щоб зробити їх такими червоними, як він зобразив. Я доторкнулася пальцем до свого ламаного-переламаного носа і запитала себе, чи він насміхався з мене, чи… насправді так мене бачив.

Я відвела погляд, почуваючи себе ніяково на кількох рівнях.

-- Поспіши до біса, Хольгрене.

Нарешті він закінчив. Він встав, потягнувся і глянув на своє творіння.

-- Довго вони не протягнуть, -- сказав він і віддав мені ножа.

-- То давай приступимо.

-- Другий крок – відвернути від нас увагу, поки ляльки притягують її до себе. В мене є дещо, що може стати нам в пригоді, омана, але мені потрібна година, а то й більше, щоб її приготувати.

-- В нас немає часу. Я маю кращу ідею.

-- Яку?

-- Побігти щодуху.

Він посміхнувся, несміливо, а я посміхнулася у відповідь.

-- Готовий?

Він кивнув.

-- Відправ їх правими сходами. Зі світлом, якщо можеш.

Він знов кивнув, і криваві ляльки ожили. Над рукою фальшивого Хольгрена вигулькнула яскрава сфера світла, вони в унісон повернулися, помчали в зал і вниз по сходах. Я порахувала до трьох, схопила Хольгрена за руку і побігла.

Страх – дивна штука. Він може вбити тебе, але він також може зберегти тобі життя, якщо ти осідлаєш його, замість того щоб боротися з ним. Він загострює всі твої почуття. Придає ногам крила. В його обіймах час сповільнюється і в тебе з‘являється час оцінити події, якого за нормальних умов у тебе немає. Принаймні мені так здається. Кому знати, як не мені. Більшу частину мого життя мене майже завжди супроводжував страх.

Я почула його перш ніж побачила, легесеньке шкрябання по каменю. Ми щойно пройшли вхід і довгими стрибками опускалися лівими сходами. Хольгрен, з отими своїми довгими ногами, вже трохи вирвався вперед. Я кинула погляд назад, щоб побачити, як там криваві ляльки і краєм ока помітила, як сотні тіней мчать до їхнього дрібного світла. Саме в цю мить я почула нагорі, десь за метр від вуха, те легесеньке шкрябання по каменю. Я відразу зрозуміла, що не всі монстри клюнули на приманку.

Перш ніж я встигла подумати, я зметнула руку і вбила кинджал в голову створіння.

Чи спрацював би звичайний ніж? Швидше за все, ні. Цей спрацював. Він досі утримував залишки потужної магії. Жахливої магії. Він пробив череп створіння так, наче шкаралупу яйця, і створіння впало зі стіни на землю позад мене, мертве. Це хороша новина. Погана новина полягала в тому, що одне з його щупалець заділо мою руку. Це був легесенький контакт, але на якусь мить вся моя рука заніміла і я випустила кинджал. Принаймні, я була жива.

Ми досягли підніжжя сходів і щодуху помчали до подвійних дверей, що знаходилися десь в двадцяти метрах. На той час світло в кривавих ляльок погасло. Це не мало значення. Ми вже майже втекли. Наскільки я бачила, крім вбитої мною, з нашого боку залу тіньових істот більше не було.

Я забула про матір всіх кошмарів над нами. Щупальце товщиною з Боріанове поні ляснуло перед нами, відрізаючи нам шлях до подвійних дверей. Воно могло запросто розчавити нас. Думаю, йому подобалося гратися зі своєю їжею. Хольгрен, який біг попереду, пригальмував і відступив, щось бурмочучи і жестикулюючи. Я сумнівалася, що закляття, яке він готував, буде більш ефективним проти цієї істоти, ніж його попередні спроби прикінчити нападників.

Я дивилася вгору на неї. Вона дивилася вниз на нас. Голосом, що нагадував свист вітру серед могильних каменів, вона тихо засміялася.

-- Що, курва, смішного? – закричала я. – Роби вже, що задумала.

-- Амро… -- пробурмотів Хольгрен. Я ігнорувала його. Хольгрен не надто полюбляв браваду, але вона інколи мала свої переваги.

Щупальце згорнулося в кільце навколо нас, загрозливо стискаючись, але ще не торкаючись нас. І весь цей час продовжувався жахливий сміх.

-- Приготуйся створити світло, -- пробурмотіла я до Хольгрена. – Якесь яскраве світло.

Питаєш, чому мені так смішно, мала? Мене Послали спіймати в пастку богиню, а замість цього я бачу якусь злодюжку і заштатного мага. Хіба це не смішно?

-- Та не дуже.

Мені смішно, хоча моєму пану буде не до сміху. Ваші черепи стануть чудовим лоном для моїх прекрасних дітей.

-- Чисто з цікавості, як проходить весь отой череп-в-ролі-лона процес.

Насправді все доволі просто. Я відкушу вам голови і проковтну їх. Проте ви не помрете. Не відразу. Бачте, мої дітки потребують носія здатного відчувати муки.

-- Ясно. Дякую, що прояснила цю справу. В мене ще одне запитання. Якщо ти не проти. Що за сліпа й жалюгідна помісь велетенського кальмара і павука мала настільки поганий смак, що запліднила тебе? Судячи з того, які тупі та бридкі твої діти…

Клацнувши, її язик повернувся в рот і зробив випад.

-- Тепер, Хольгрене! – закричала я. Я закрила очі й чекала, коли опустяться сріблясті зуби і відірвуть мені голову. Я поставила наші життя на факт, що це істоти з тіні. Закляття кинуте Хольгреном не було смертельним. По суті це було найпростіше закляття, яке я бачила в його виконанні. Проте сила, яку він в нього вклав, була жахливою.

На кінчиках його пальців розквітло світло і поглинуло голову чудовиська, але назвати його просто світлом, це як сказати, що в морі є трохи води. Насправді з його витягнутої руки вигулькнуло холодне сонце. Закритих очей було недостатньо. Я прикрила обличчя рукою, та очі продовжували боліти.

Мати монстрів вже не сміялася. Вона верещала. Світло почало згасати і я ризикнула кинути примружений погляд вгору. Істота вилізала з залу, її довгої, злобної голови вже не було видно, вона зникла за блиском закляття Хольгрена. Я не могла дивитися безпосередньо на неї.

Я поглянула на підлогу навколо нас і з задоволенням побачила кілька чорних, зморщених шкірок, щупальця тепер були тільки хвилястими купками попелу. Малюки були більше вразливими на світло.

-- Скільки триватимуть чари? – запитала я, оглядаючи пошкодження.

-- Вже недовго. Рухайся, -- В нього був напружений голос.

Ми кинулися до дверей. Його закляття вже слабшало. Зал почав стогнати і тремтіти. Мати тіней збиралася рознести це місце на дрізки.

Я кинула погляд назад. І відразу пошкодувала. Вона пробивалася крізь отвір нагорі, вириваючи каміння в своєму поспіху і люті. За винятком несамовитого шуму, з яким вона торувала собі шлях, тепер вона не видавала жодних звуків. З величезних чорних куль, якими були її очі, капала кров.

Ми добігли до дверей і щосили налягли на них. Кожна половина була масивною, зробленою з чорного базальту. Ми стогнали, стікали потом, сипали прокльонами. Нічого, нічого… і нарешті, на щастя, рух. Двері відчинилися достатньо, щоб ми могли протиснутися. Я схопила Хольгрена за руку і потягнула його. За дверима була суцільна темрява.

-- Ходімо, -- рушила я.

-- Зажди, -- сказав він. – Допоможи мені зачинити двері.

-- Немає часу. Рухайся.

-- Я кину зв‘язувальне закляття. Варто затриматися.

-- Сподіваюся, ти маєш рацію.

Поштовхами ми зачинили двері й він тихенько почав чарувати. Час затягувався. Слово нетерплячка слабо описує мої почуття, але якщо я буду діставати Хольгрена, то тільки порушу його концентрацію.

-- Готово, -- прошепотів він нарешті. – Воно дасть нам трохи часу.

Я не витрачала часу на слова. Я побігла. Після світлового шоу Хольгрена мої очі не були пристосовані до темряви, але це був величезний коридор. Звуки кроків і наше важке дихання відлунювали від матових чорних стін. На щастя в коридорі не було перешкод, та все одно, час від часу, одне з нас спотикалося. Хольгрен створив ще одне світло, але воно було геть дрібним. Гадаю, це було все, на що він зараз був здатен.

Якби Посланець спіймав нас в цю мить, нам був би не просто гаплик. А він наближався. Він зганяв свою лють на дверях; завдавав ударів від яких вони гуділи й здригалися, від яких тремтіло навіть повітря. Я змогла ще трішечки прискоритися.

Неможливо слідкувати за часом, коли ти втікаєш переляканий до смерті. З часом гудіння почало стихати, аж поки ми ледь чули його через наше важке дихання. На якусь коротеньку мить я вже подумала, що може двері витримають безконечно. Тоді Хольгрен виправив цю хибну думку.

-- Зв‘язка слабне, -- видихнув він. – Швидше, Амро.

Я побігла швидше.

Ми не втекли набагато далі, перш ніж двері піддалися. Коли вони завалилися, її пронизливий крик пронісся луною по коридору, завивання, від якого кров стигла в жилах, яке оголошувало її тріумф і нашу згубу. Я не тільки почула, а й відчула його, і моя уява підсунула мені жахливі образи монстра і його діточок, що мчали за нами, прориваючись через уламки гігантських плит, намагаючись схопити нас.

Найбільше мене зводила з розуму тиша. Після пронизливого крику потвора не видала з себе жодного звуку, а тіні рухаються безшумно. Я кинула погляд назад і побачила як по тунелю до нас клубочиться темрява. Ми з Хольгреном не встигли зробити й трьох кроків, як вона наздогнала нас, а коли це трапилося, настала майже непроглядна пітьма. Чарівний вогонь Хольгрена кидав не більше світла ніж тліюча жарина.

-- Не зупиняйся, -- важко видихнув він. Зі своїми довжелезними ногами Хольгрен вирвався вперед, тож саме він гепнувся об стінку в кінці коридору. Я вчасно почула м‘ясистий стук з яким його тіло врізалося в твердий камінь і зупинилася перш ніж повторила його подвиг.

-- З тобою все гаразд? – запитала я.

Він рохкнув. Я зрозуміла це як так. Я почала мацати руками вздовж стіни, молячись, щоб в ній були двері. Якщо ні, то нам гаплик, а в Полум‘я чудернацьке і геть не смішне почуття гумору.

Спочатку я відчувала тільки камінь і мене знов охопила паніка. Невже ми пропустили двері або коридор під час нашої карколомної втечі? Тоді пальці зісковзнули з каменя в якийсь отвір. Я навпомацки обстежила його і виявила, що в нього вміщаються двоє в ряд.

-- Дякую, -- прошепотіла я.

Я допомогла Хольгрену встати на ноги і потягнула за собою в отвір. Принаймні Посланець не пролізе, хоча її діти так. Їй доведеться пробити діру достатньо велику для її потворної туші. А для цього потрібен час.

Не встигла я ступити й кроку, як моя нога наткнулася на сходинку. На щастя, вгору. Якби сходи вели вниз, то в темряві ми б скотилися і зламали собі шиї. Я потягнула Хольгрена по сходах, обійнявши його за пояс і направляючи. Він був приголомшений зіткненням зі стіною. Його вогник цілковито зник.

-- Швидше, -- поквапила я його. – Нам потрібно рухатися швидше.

Я першою почула цей запах – запах водоростей з легким душком риби, який придають повітрю великі водойми. Ми наближалися до виходу і чистої води.

Ми були біля виходу. Надія спалахнула і згасла. Якщо досі була ніч, ми все одно приречені, вийдемо назовні чи ні. Денне світло було нашою єдиною надією.

Сходи весь час вели вгору. Я вже чула їх, позаду, легеньке шарудіння лап по каменю. Я кинула погляд назад, проте, звісно, нічого не побачила. Я глянула вгору… Дякувати богам. Високо над нами, маленькі на відстані, ледь помітно вимальовувалися двері.

Страх – сильний стимулятор. Страх змішаний з надією стає потужною магією. Я думала, що вже віддала всі свої сили. Тепер, навіть з вантажем у вигляді приголомшеного Хольгрена, я буквально летіла вгору по сходах. За дверима було світло.

Дві сотні метрів відділяло нас від порятунку. Я не знала яка відстань відділяла нас від створінь Короля Тіней, але з кожною секундою розрив зменшувався. Я не зводила погляду з виходу, що наближався і більше не озиралася. Крізь двері просочувався сірий світанок і в міру того як ми наближалися, освітлював нам шлях. Я вже мчала так швидко, як тільки могла, але сам факт, що я бачила куди ставила ноги, був великим полегшенням. Ми зменшували відстань, секунда за секундою, крок за кроком.

Я чула, як вони дерлися по сходах, і тільки зусиллям волі стримувала себе, щоб не озирнутися на пройдений шлях. Або ми втечемо, або ні. Я відмовлялася витрачати час на те, щоб озиратися.

-- Давай, партнере. Вже недалеко. Швидше. Благаю, швидше, Хольгрене.

Він старався як міг, на своїх непевних ногах. Я вже чула шелест вітру по воді. А ще я чула, як наші переслідувачі лізуть по сходах, настільки близько, що я могла метнути в них кинджалом, якби він в мене був.

Моя голова була на рівні вершини сходів, коли перше щупальце обвилося навколо каблука черевика і звалило мене з ніг. Інстинктивно я копнула ногою, але не влучила. Друге обвилося навколо моєї ноги, і третє. Я спробувала вилізти по сходах, але мене тягнуло назад.

-- Йди! – закричала я до Хольгрена. Він стояв на кілька сходинок вище від мене, на обличчі – приголомшене збентеження. Він не зрушив з місця. Це мене страшно обурювало; що він здохне тому, що пошкодив голову, гепнувшись об стіну. Яка безглузда смерть.

А тоді на обрії зійшло сонце і перші прекрасні промені золотого світла пробилися на сходову клітку. Щупальця, які ув‘язнювали мене, зникли. Сходову клітку заповнив різкий гнилий сморід. Я була вільною.

Я зіп‘ялася на ноги, схопила Хольгрена за руку і пошкутильгала спостерігати за найчудовішим сходом сонця, яке я тільки бачила.

Розділ 6

Перше, що я побачила, коли вийшла, було сонце, що сходило над далекою лінією низьких, коричневих гір. Навіть без додаткового присмаку від несподіваного порятунку від смерті, це було б прекрасне видовище. Від його величі в мене на очах виступили сльози. Я витерла їх долонею.

Ми стояли на кам‘яному виступі десь півтора метра шириною і довжиною шість. Сам майданчик і вихід сходів були вирубані на обриві скелі, чия груба сіра маса здіймалася на десять метрів над нами, і опускалася на шість вниз. З двох боків майданчик закінчувався сходами, що вели вниз.

Внизу перед нами, сонячне проміння вкривало позолотою неспокійні води величезного озера. Воно тягнулося на кілька кілометрів на схід, і мало десь півтора кілометра ширини з півночі на південь у своєму найвужчому місці.

Я допомогла Хольгрену сісти спиною до скелі. Мене турбував отриманий ним удар в голову. Вони можуть бути небезпечними. Кому знати краще, як не мені, адже я практично зробила на них кар‘єру.

-- Хольгрене. Не засни зараз. Ти не можеш заснути.

-- Гаразд, -- сказав він, з примруженими очима. Я підняла йому одну повіку, тоді іншу і перевірила розмір зіниць. Інколи, при серйозній травмі голови, різний розмір зіниць означає поважне пошкодження. Принаймні, так мені сказали. Хольгрен начебто був у порядку. Він відкинув мою руку зі свого обличчя і власними руками прикрив очі.

-- Не спи, партнере.

-- Не буду. Не можу. Мені надто боляче.

-- Добре. Я йду огляну тут все. Нікуди не ходи.

-- Ха, -- сказав він зболілим голосом. Якщо він здатен навіть на слабкий сарказм, з ним все буде гаразд. Я легенько стиснула йому плече і встала, щоб поглянути, що там.

Біля підніжжя сходів я виявила древній кам‘яний причал, напіврозвалений і слизький від водоростей. Човнів, звісно ж, не було. Я поглянула направо і наліво, сподіваючись побачити якусь стежку до берега. На сотні метрів у обох напрямках я виявила тільки скелясту стіну, вкриту слизом біля лінії води. Зліва, там де скеля завертала і зменшувалася, розкидані безладно валуни доходили до берегової лінії. Справа скеля відступала ще далі. За нею на невизначену відстань тягнулася болотиста зона заповнена очеретом. Було неможливо сказати, де закінчувалося болото і починалася тверда земля.

Гадаю, можна було поплисти в будь-який бік, але в цієї ідеї була одна фундаментальна проблема. Я не вміла плавати. Навіть якби я хотіла навчитися, не було нікого, хто б мене навчив.

Більшу частину свого дитинства я провела в рибальському селі під Белларіусом. Наскільки я знаю, на Драконовому морі немає жодного живого рибалки чи моряка, який вміє плавати. Вважається, що краще швидко потонути, ніж повільна смерть, практично неминуча, коли тобі відірве ногу одна чи більше сірих урду або фекл, якими кишіли ті води. Драконове море назвали так не даремно.

Я зітхнула, почухала голову і знов піднялася по сходах, щоб порадитися з партнером. Я намагалася не думати про те, що готує для нас доля, коли опуститься ніч, але це було просто неможливо. Будуть це тіньові нападники чи мати кошмарів зі своїми дітьми, нас швидко наздоженуть, і тоді… я пригадала огидну, балакучу грудну порожнину тіньового нападника, і охоплені агонією обличчя на тулубі, схожого на павука, тіньового монстра. Я відчула, як мене повільно охоплює розпач.

-- Не все зразу, -- прошепотіла я, і почала глибоко дихати. Першочергове завдання – злізти з цієї скелі на тверду землю. А тоді, будь, що буде. Може Хольгрен щось вигадає.

Я піднялася по сходах і сіла поряд з ним. Він трохи відсунувся, щоб спертися об скелю. Однією рукою він прикривав очі від сонця, другою смикав пошарпаний край плаща. Плащ… десь, колись, я загубила свій. Це означало, я втратила також дорогоцінне каміння зашите в рубець. Дурнувата думка спливла бульбашкою на поверхню мого розуму і я голосно засміялася.

-- І мені також не пошкодило б трохи гумору, -- проскреготав Хольгрен.

-- Дурниці. Просто дебільна думка, зовсім не смішна.

-- Все одно поділися.

-- Я загубила коштовності Герцога. Доведеться припинити нашу пригоду. Ти ж знаєш, я не працюю задарма.

Він посміхнувся.

-- Ти називаєш це роботою?

Я схопила його за руку і стиснула. Було приємно пожартувати з ним, навіть так неприродно і вимушено. Коли я спробувала забрати руку, він стиснув її міцніше.

-- Амро, -- почав він, але я обірвала його.

-- Знаю, Хольгрене. Але не в моїх правилах зв‘язуватися зі своїми діловими партнерами.

-- Не жартуй, жінко. Для мене це нелегко. І в мене може не бути іншого шансу сказати це.

-- Хольгрене…

-- Ні. Дай мені сказати те, що я хочу сказати. – Він змінив позицію, зітхнув і після цього замовк. Я знала його достатньо добре, щоб розуміти, що таким чином він впорядковує слова. Не було сенсу намагатися поквапити його.

Я вивчала його обличчя і вперше усвідомила – вперше дозволила собі усвідомити, яким насправді красивим він був. Не вродливим. Врода – це справа вигляду і одягу. Хтось міг би вважати худорлявого, схожого на опудало Хольгрена, симпатичним, але вродливим – це вже занадто. Але він був по-своєму красивим, хоча мені й важко пояснити це словами. Я смутно відчувала, що це мало щось спільного з тим, як він рухав своїми руками, як пахнув, як завжди підкреслював певні слова і тисячею інших дрібниць. Це усвідомлення злякало мене до смерті. Я чекала, коли він заговорить з дивною сумішшю страху і надії.

-- Не знаю чи ти пам‘ятаєш, -- голос тихий і поважний. – Але минулого року я позичив тобі двадцять марок…

Я лупнула його прямісінько в ребра.

-- Ой! Гаразд, гаразд! Зжалься, Амро, -- закричав він, одночасно посміхаючись і скривившись від болю, тримаючись за ребра.

-- Ти паскудо, -- загарчала я.

-- Мені дійсно сказати вголос? – запитав він.

Я тільки люто дивилася на нього.

-- Добре. Скажу. Я кохаю тебе.

В моїй голові промайнув десяток відповідей, від саркастичної до сентиментальної. Я зупинилася на поцілунку.

Не скажу, що я впевнена у своєму тілі. В мене нескінченний список скарг. Мене ніколи не приймали за розкішну красуню, і ніколи не приймуть. За хлопця – так, і коли мені було вигідно, я неодноразово використовувала цей факт.

Гадаю, це була досконала мить: на виступі скелі, схід сонця, шум прибою, легенький вітерець і таке там. Шанси, що ми отримаємо ще одну можливість покохатися, були мізерними. Але я була неготова. Просто не була, а правда полягала в тому, що я не знала, чи колись буду.

Коли я відірвалася від нього, різкіше ніж мені того хотілося, він щось відчув. Він простягнув свої ніжні пальці, а я наблизила їх до вуст, поцілувала.

-- Все нормально, Амро. Що б там не було, все нормально.

І не дивлячись на все, я повірила йому, трохи. Він обійняв мене, і ми певний час посиділи так, моя голова в нього на грудях, його підборіддя спочивало в мене на голові.

-- Скажи мені, що ми виліземо з цього.

-- Якось виліземо. Мусить бути якийсь спосіб. Ми знайдемо його. Присягаю. – Він зітхнув. – Перш за все, це моя вина, що ми в цій халепі. Якимось чином я нас витягну.

-- Це був мій вибір, допомогти тобі знайти Тагот. Я знала, що це ризиковано. Ми навіть уявити собі не могли того, що трапилося… ні Полум‘я, ні Короля Тіней – слухай, я не розповіла тобі всього, що трапилося.

Я сіла прямо і розповіла йому все, що відбулося, опустивши тільки суть випробування, через яке мене змусило пройти Полум‘я. В мене не було бажання пережити це ще раз. Під час моєї розповіді, він зупинив мене тільки кілька разів, щоб я дещо уточнила або детальніше щось описала.

Коли я закінчила, сонце вже знаходилося на товщину пальця над обрієм і від тієї балаканини в мене трохи боліло горло.

-- Так от що трапилося в Хлурії. Історії розповідають тільки, що після перемоги Короля-Чарівника у Таготі вона поринула у хаос.

-- Але чи у всьому цьому, що я сказала, є хоча б щось, що допоможе нам?

-- Ну, приємно знати, що Король Тіней прив‘язаний до однієї місцевості. Шкода, що ти не здогадалася запитати де.

-- Я не можу про все думати. До того ж в мене таке відчуття, що скоро ми дізнаємося. Але повертаючись до мого запитання. Ти бачиш бодай щось в тому, що я розповіла тобі, що дасть нам хоч якусь перевагу?

-- Не знаю, Амро. Зараз я нічого не бачу. Але щось може підвернеться. Дай мені трохи поміркувати.

Гадаю, не варто було сподіватися, що він знайде порятунок від нашої згуби, тільки тому, що мені так хочеться. Та все одно я була розчарована. Я встала, потягнулася і глянула на блискучі, хвилясті води озера. Воно трішечки нагадувало мені затоку Люсерніса, в ті рідкісні рази, коли я бачила її в ранковому світлі. Так насправді воно зовсім не було схоже на затоку, але це була найбільша водойма, яку я бачила за більш ніж пів року.

Мені бракувало Люсерніса. Бракувало пристойної їжі й публічної лазні, вина, мого ліжка і… невже там на відстані човен?

В ту мить, коли мені здалося, що я щось побачила, обізвався Хольгрен.

-- Я відчуваю мага, він наближається. Він не переймається тим, щоб приховати свою силу – а вона чимала.

-- Здається, я бачу, про кого ти говориш. По озеру пливе човен, направляється до нас. Більше нічого не видно. Він зараз кидає закляття?

-- Наскільки я можу судити, ні.

-- То що будемо робити, партнере?

Він з зусиллям встав на ноги.

-- Давай спустимося і привітаємо гостя. Може в нього є якийсь ключ до нашого порятунку.

-- Я б на це не розраховувала.

-- Тоді давай будемо розраховувати одне на одного і глянемо, що нам принесе цей новий розвиток подій.

-- Добре, але зараз в мене немає сил битися ще з одним посіпакою зла. Якщо він прибув витворяти з нами жахливі речі, тобі доведеться самому справлятися з ним.

-- Як скажеш. Допоможи мені зійти сходами, гаразд? В мене ще трохи паморочиться в голові.

Я провела його вниз по сходах, тоді на причал.

-- Обережно, -- сказала я йому. – Тут в біса слизько.

-- Все гаразд, Амро.

Я стиснула йому руку і ми стояли так, плече в плече, в очікуванні на прибуття мага. Я слідкувала за повільним просуванням човна очима, Хольгрен – внутрішнім зором природженого мага.

Він повільно наближався. Невдовзі я вже бачила, що це довга, вузька плоскодонка. Постать в мантії невимушено і з обманливою швидкістю відштовхувалася жердиною від дна озера. Озеро було великим, і якщо по ньому можна було пересуватися, відштовхуючись жердиною, доволі мілким. Тоді я зрозуміла, що все-таки, мабуть, могла добратися до берега. Надто пізно.

Човен плавно наближався і я відчула, як в мене на потилиці волосся стає дибки.

-- Ти впевнений, що він зараз не чарує? – запитала я тихо. Звук над водою може доходити на неймовірну відстань.

-- Впевнений. Цей маг має сили більше ніж я коли-небудь зустрічав. Боюся, набагато більше, ніж я.

-- Ну, я ще не зустрічала мага з імунітетом на ніж в горлі.

Звісно. Так трапилося, що в цей момент в мене не було ножа.

-- Давай залишатися на позитиві, поки обставини не змусять нас змінити думку, гаразд?

-- Гаразд. Я буду добре себе поводити.

Коли човен підійшов ще ближче, я зауважила, що жердина, якою постать штовхала його, була втричі більша за мене, і мені трохи попустило, що я не спробувала дістатися берега. А ще я зауважила, що маг – жінка, що мене здивувало.

Справа не в тому, що я ніколи не чула про жінок-магів, але я дійсно ніколи такої не бачила. Вони рідкісні, якщо не рахувати магів крові. В магії крові жінки переважали. До жінок з Нижніх Земель відносилися з додатковою ввічливістю тільки з однієї причини – ніколи не відомо, кого ти можеш образити.

Проте вона не була магом з Нижніх Земель, кривавим чи якимось іншим. Вона була коричнева, як горіх, волосся пряме і темне. Коли вона наблизилася, я побачила, що її очі були коричневими, можна навіть сказати, що чорними. Таке поєднання фізичних рис було настільки ж рідкісним в Нижніх Землях, як лід влітку.

Звідки вона походила, мені було важко сказати. Швидше за все, десь з далекого сходу Драконового моря.

Коли вона наблизилася метрів на п‘ятнадцять, то відштовхнулася востаннє жердиною і поклала її на плоскодонку навскіс, мокрим кінцем на дно човна, а сухий стирчав ззаду, здіймаючись під легким кутом над водою. Вона встала широко розставивши ноги посередині плоскодонки. Наближаючись до причалу, човен сповільнював швидкість. Коли він порівнявся з нами, то рухався зі швидкістю неспішної прогулянки. Десь за пів метра від нас вона зіскочила на слизький, кам‘яний причал, гнучка немов танцівниця, тоді простягнула ногу над водою і зупинила плоскодонку.

-- Доброго ранку, -- промовила. – Я за вами.

-- Хто ти в біса така? – запитала я. Хольгрен цикнув на мене.

-- Пробачте, -- сказала вона з вдаваною сердечністю. – Хтозна, що ви собі подумали. Для початку. Мене звати Руікі. Я тільки здогадуюся, що ви -- це ви. Гадаю, можуть бути інші, що відповідають вашому опису, але це малоймовірно, правильно? Недарма ж ці землі називають Пустими.

Можна сказати, що ім‘я підтвердило мою здогадку про її походження. Воно мало виразний Шаганський присмак.

-- Чого саме тобі треба? – запитала я.

-- Як я вже сказала, я припливла за вами. Якщо не хочете приєднатися до мене, то звісно, що можете блукати самі – але впевнена, ви усвідомлюєте собі всю небезпеку, коли опуститься ніч.

-- Куди ти маєш намір переправити нас, Руікі? – запитав Хольгрен. Як я зауважила, маги схильні розмовляти так у своїй компанії. Вони не скажуть одного слова там, де можна три, і не використають просте слово там, де можуть придумати хитромудре.

-- До мого пана, звісно ж. Я думала – це очевидно.

-- Я клюну на наживку, -- сказала я. – Хто твій пан?

Вона глянула на мене, як дорослий на особливо тупу дитину.

-- Король Тіней, дорогенька. Король Тіней.

Може це й краще, що в мене не було ножа. Я тільки люто глянула на неї. Це не принесло мені великого задоволення.

-- Він прислав мене передати свої найщиріші вибачення за те, як до вас досі ставилися. Вас прийняли за когось іншого.

-- Ти хочеш сказати, він надягнув мені хомут замість Атагос?

-- О. Ви вже здогадалися? – В її тоні вчувалася поблажливість.

-- Таки так, -- відповів Хольгрен.

-- Тоді ви знаєте наскільки небезпечна для мого пана намічена жертва і чому він вважав за необхідне вдатися до тих методів, до яких вдався, щоб заволодіти нею. За той величезний проміжок часу, коли він чекав на неї, повстали й рухнули імперії.

-- Історія турбує нас значно менше, ніж майбутні події, Руікі, -- сказав Хольгрен. – Ти признала той факт, що твій пан не полює на нас. Тоді, що йому від нас потрібно?

-- Король Тіней бажає обговорити з вами певну справу. Вона стосується намиста, яке носить твоя приятелька.

-- Якщо він хоче це прокляте Керфом намисто, то я з превеликим задоволенням поверну його. Більше того, чому б тобі не відвезти його йому? Покажи мені, як його зняти і я відразу віддам.

-- Боюся, все не так просто.

Ніколи не буває просто.

-- Я не можу звільнити тебе від намиста, -- продовжила вона. – Потрібно виконати певні умови. Ходіть зі мною і все проясниться. Король Тіней не бажає вам зла.

-- Ні? Як я жорстоко помилявся. А що робили нападники дві ночі тому, веселилися? А Посланець? Гадаю, вона просто хотіла налякати нас. Будь другом, не бреши нам. В тебе це погано виходить.

-- Як я вже казала, мій пан очікував, що намисто буде в когось іншого. Тіньовики займалися… іншими справами, коли натрапили на вас і побачили, що ти – носій намиста.

-- А та друга? Вона знала, що я не Атагос. Їй було наплювати.

-- Шемранг часто буває свавільною. Її буде покарано, -- Вона підняла руки в примирливому жесті. – Воістину, мій пан не бажає жодному з вас зла, але він потребує намисто, яке ти носиш. Якщо ви не підете зі мною, то не залишите йому вибору, і він спонукає вас прийти до нього. Він прислав мене як доказ того, що він хоче уникнути таких мір.

-- Він вже намагався “спонукати” нас. Щось пішло не так, як він планував, так?

Вона глянула на нас, оцінюючи.

-- Чомусь я сумніваюся, що як тільки опуститься ніч, ви зможете ще раз встояти перед його запрошенням. Будьте розсудливими. Навіщо обирати важкий шлях, якщо є набагато простіший? Зрештою, не зважаючи ні на що, намисто приведе тебе до нього. Така його функція.

Я не довіряла їй, а ще більше не довіряла її пану, але вона мала рацію. Намисто не відпустить мене. Якщо нічні монстри не схоплять мене в свої лапи, то закінчиться все тим, що я сама піду до нього. Він спіймав мене, хотів він цього чи ні. Це була тільки справа часу. На криву палицю Керфа.

-- Добре, -- погодилася я. – Йди. Чекай на мене тут, Хольгрене. Я повернуся, як тільки зможу.

Не було сенсу пхати його голову в петлю. Це на мені було намисто.

-- Навіть не думай. Куди ти, туди я.

-- Я не хочу сперечатися, Хольгрене…

-- То й не сперечайся. Просто погодься з фактом, що я йду з тобою, бо я йду.

Я відтягнула його набік. З самовдоволеною посмішкою Руікі повернулася спиною до нашої тихої наради.

-- Це дурість, -- зашипіла я. – Як ти вирвеш мене з пазурів зла, якщо сам також будеш в пазурах зла?

-- Не розводь тут мелодрам. Якщо щось трапиться, разом в нас більші шанси справитися з цим. Я не зміг допомогти тобі в Таготі. Тут я допоможу. Що б ти не сказала, не переконає мене змінити думку.

-- В тебе була вагома причина, ти був мертвий і все таке. Гаразд, добре. Компанія мені не пошкодить. Вона мене дратує.

Він посміхнувся.

-- Думаю, ти теж не належиш до її улюбленців. Намагайся не злити її. Вона надто сильна.

-- Нічого не обіцяю.

-- Отже, ви вирішили, -- сказала вона. – Чудово. Час спливає, а мій пан чекає.

-- Що, він тримає тебе на короткому поводку? Не рви волосся на голові. Ми йдемо.

Поки вона утримувала плоскодонку, я допомогла Хольгрену залізти і вмоститися посередині. Я б воліла сидіти ззаду і не спускати з неї ока, але саме звідти вона штовхала човен жердиною.

Коли ми вмостилися, вона відштовхнулася, невимушено розвернула плоскодонку і вирушила в дальній кінець озера, до Короля Тіней. Озеро виявилося більшим, ніж здавалося зі скелі. Руікі штовхала нас майже годину, перш ніж ми побачили дальній берег.

Під час поїздки я вирішила провести невеличке слідство.

-- Руікі. Можна тебе дещо запитати?

-- Якщо мусиш.

-- З того, що я чула, цей Король Тіней не надто приємна особа. Чому ти йому служиш?

-- Задля влади, звісно.

-- Зрозуміла. – Хоча я не зрозуміла. Не зовсім. – Можеш уточнити?

-- Ні.

-- Як хочеш.

Я дивилася в зелено-коричневу воду і на зарослий деревами берег, що пропливав повз нас на оманливо лінивій швидкості.

-- Як ти навчилася так добре керувати човном?

-- Практика.

-- Де?

Вона кинула на мене підозріливий погляд.

-- Навіщо тобі це знати?

-- Я працюю над своїми розмовними навиками. Хольгрен вважає, що я трохи колюча, коли зустрічаю нових людей.

Він щось буркнув позад мене.

-- Хто б міг подумати, -- сказала вона.

-- То?

-- То, що?

-- То де ти навчилася управляти плоскодонкою?

Я не думала, що вона відповість, проте вона відповіла, до певної міри.

-- На озері, такому як це. Так як і це, те озеро повільно душили рослини і заносило мулом. Швидше за все, десь за сто років це теж перетвориться в болото.

-- Яка приємна думка.

-- Все в світі змінюється. Все, що не може чи не хоче пристосуватися – зникає, його замінює щось більше здатне виживати. Або щось, що більше цього прагне. Раджу тобі не забувати це, коли зустрінеш Короля Тіней.

-- Буду мати на увазі.

-- Слухай сюди, -- зашипіла вона зовсім іншим тоном.

Я розвернулася і побачила, що її обличчя перекошене в якійсь внутрішній агонії. Її тіло також було перекошене на один бік, якось неприродно. Вона виглядала на зовсім іншу жінку.

-- Слухай сюди. Не зли його. Не переч йому. Бо пошкодуєш.

І немов нічого не бувало, вона знов випрямилася і перетворилася в насмішкувату, самовпевнену жінку, яку ми знали. Я вирячилася на неї з відкритим ротом.

-- Ти чого вилупилася? – запитала вона, насупивши чоло.

-- Нічого. Пробач. – Я відвернулася назад і втупила погляд у воду, приголомшена. З нашим гондольєром щось було не так. Я була готова закластися, що сила, яку вона отримала від Короля Тіней, дісталася їй за поважну плату. Мені не було її шкода, проте було важко підтримувати ворожнечу на належному рівні. Мені вже не хотілося подратувати її.

До кінця подорожі я сиділа мовчки. Всі інші теж. На щастя, з її другим голосом включно.

Не знаю, що я очікувала побачити на дальньому кінці озера – можливо, щось схоже на смертельні землі, викривлені рослини і огидних монстрів. Реальність була далеко не такою, і набагато небезпечнішою у своїй невинності.

Ми приплили до простого дерев‘яного причалу, з ґрунтовою стежкою, що вела серед високої по коліна трави до гаю вічнозелених дерев. В траві й на деревах пурхали й цвірінькали горобці. Досконале місце, щоб збудувати хатину. Ніщо не натякало на силу, що мешкала за ним.

-- Чудове місце. Твоє?

-- Ні.

Вона дозволила, щоб човен пристав до болотистого берега поряд з причалом.

-- Йдіть стежкою. Вам приготували обід. Мені доручили запевнити вас, що в нього не підмішали отруту чи наркотики. Мій пан поговорить з вами, коли опуститься ніч.

-- Ти не йдеш з нами? – запитав Хольгрен.

-- Ні. В мене інші справи. Просто йдіть стежкою.

Коли я допомогла Хольгрену зійти на болотистий берег, вона знов відштовхнулася. Я не помахала їй на прощання. Не думаю, що це заділо її почуття.

-- Що, партнере, полізли в пащу дракона? – сказала я, допомагаючи йому йти в напрямку стежки.

-- Ми вже давно в пащі. Пішли глянемо, як виглядає черево тварюки.

-- Як твоя голова?

-- Трохи краще, але не дуже. Страшенно болить. Важко сконцентруватися. Я ледь можу порахувати пальці чи вичарувати більшість заклять.

-- І як це відрізняється від твого нормального стану?

-- За це я повинен перетворити тебе в жабу.

-- Ти не здатен перетворити в прибуток прогулянку Шовковою вулицею, навіть якщо на тобі не буде нічого, крім лука.

Зрештою стежка привела нас до невеличкої, красивої, поцяткованої сонячними зайчиками галявини. Посеред неї стояла низька брила якогось гладкого чорного каменю, вщерть заповнена їжею. Риба, птиця, червоне м‘ясо, фрукти, овочі, білий хліб, свіже масло, фляги з вином – їжі було достатньо, щоб нагодувати десяток людей. Думаю, я б справилася зі своєю половиною, але Хольгрен завжди був перебірливим у їжі.

-- Що ж, він виставив нехилу таку останню вечерю.

-- Таки так.

-- Що думаєш?

-- Голова думає, що було б тупістю торкатися до неї. В живота протилежна думка.

-- Я тебе розумію, -- я глянула на всю ту їжу і наче по команді мій живіт забурчав.

-- Ну, добре, -- пробурмотіла я і відірвала ніжку курки.

-- В сраку обережність, -- сказав він і приєднався до мене.

Я жерла, аж поки мені ледь не стало погано. Після шести місяців голодування в Таготі, а потім місяця на солдатському пайку, я просто не могла стриматися. Їжа була смачною.

Хольгрен проявив більшу стриманість. Для нього їжа – це всього лиш пальне, я ніколи не розуміла такого відношення. Приготування їжі – таке ж мистецтво, як скульптура чи живопис.

Коли я напхалася, то відкинулася на траву в післяобідньому світлі й почала чекати, коли мій живіт пронизять перші напади гострого болю від отруєння. Ми з Хольгреном трохи поговорили. Я оглянула галявину і відчула певне задоволення. Гадаю, це був задуманий ефект, а ще гадаю, я не повинна була довіряти йому. Але якщо людина переживе стільки жахіть і страждань, так часто дивиться в обличчя смерті, то звикає до цього. В цю мить з мене було досить.

Мене охопив безтурботний фаталізм. В мене був повний живіт. В мене був Хольгрен. В мене був короткий період, коли ніхто не намагався прикінчити мене, а то й гірше. В мене не було куди втікати. Намисто утримувало мене міцніше, ніж ґрати у в‘язниці. Я могла тільки чекати на розвиток подій і не проґавити, коли з‘явиться якась нагода. Ти сам коваль свого щастя.

Обід перейшов у вечір. Хольгрен дрімав на траві поряд зі мною, у сутінках під деревами почали з‘являтися світлячки. Приємне видовище, яке нагадувало мені про раннє дитинство і літо проведене з бабусею, до того, як вона померла, коли мій батько ще був здатний водити каравани…

Світлячки? Взимку?

-- Хольгрене, прокидайся. Щось відбувається. – Я штурхнула його в ребро і він відразу прокинувся з ясною головою.

-- Хтось пустив у дію потужну магію.

Я глянула навколо, дерева розчинялися немов привиди. Світло, яке я спочатку прийняла за світлячків, розширювалося, ставало яскравішим, шикувалося вздовж заплутаних, геометричних ліній. Вони зливалися одна з одною, поки не з‘явилися суцільні площини яскравого зеленого світла. Сформувалися стіни, десятки метрів висотою. Навіть трава на галявині сховалася назад в землю, її замінила якась тверда, плоска поверхня. Коли утворилася ця нова обстановка, моторошне зелене світло поступово згасло, його замінило слабке сяйво зірок. Стіни набули вигляду реальних тіней. Хоча всі кути були точними, все одно в будові було щось органічне, щось, чого я не могла визначити.

Коли все перестало змінюватися, ми стояли на подвір‘ї велетенської фортеці. З трьох боків нас оточували стіни. Четвертий бік подвір‘я, за обсидіяновою брилою, займала масивна арка, за якою знаходилася тільки тіниста пустота. Це був вхід у масивну будівлю, що тягнулася вгору і затьмарювала зорі. Я задерла голову і побачила заморочливу плутанину стін, вікон і карнизів, а високо над ними тонкий шпиль, що здавалося пронизував саме небо. Таку будівлю не могли створити люди.

Вітаю в Шедоуфолі, сказав глибокий, безтілесний голос. Знайомий голос. Це була молодша версія голосу, який належав скаліченій оболонці Короля-Чарівника.

Незабаром до нас приєднається Руікі, продовжив голос. Заходьте, будь ласка, і влаштовуйтеся зручніше.

Я глянула на Хольгрена. Його обличчя було непроникною маскою. Я взяла його під руку і ми пройшли крізь арку.

Кілька місяців тому, коли я увійшла у вичарувані Хольгреном ворота в Тагот, то відчула певний дискомфорт. Цим разом все було зовсім інакше. Це не була біль, а так наче за долю секунди кожну частку мого тіла розібрали, вивчили, обнюхали, спробували на смак і склали назад. Все закінчилося ще майже до того, як почалося. Коли я пройшла крізь арку в кімнату, то відчула бажання закричати, яке зникло перш ніж я встигла виконати його.

Кімната була звичайною світлицею з каміном в кутку, в якому мерехтів невеличкий вогонь. Біля нього стояли два м’яких крісла. Я озирнулася на арку, тепер вона була розміром з нормальні двері. За ними не було видно нічого, крім тіней.

Перепрошую за певні незручності, але такі міри економлять час. Тепер я знаю хто – і що – користується моєю гостинністю. Вітаю, Амро, обранице Полум‘я. Вітаю, Хольгрене, воскреслий магу. Сідайте, будь ласка. В нас є що обговорити.

Я підвела Хольгрена до крісел, допомогла йому вмоститися і сіла сама.

-- Може приєднаєшся до нас? – запитала я. – Я волію бачити з ким розмовляю.

Твій партнер був набагато ближче до правди, ніж тобі здається, коли жартував про черево тварюки. Замість того, щоб бути з вами в кімнаті, буде ближче до правди сказати, що я і є кімнатою. Хоча, якщо вам зручніше, я можу створити своє втілення.

-- Гадаю, не має значення. І сумніваюся, що для Хольгрена є якась різниця. Хоча, я думала, що загалом вам, злим чувакам, подобається змушувати людей почуватися незручно.

Тобі ніколи не спадало на думку, що кожен так званий герой – це лиходій з чиєїсь перспективи? І як в кожному рівнянні, зворотне також вірне.

Я чесно відповіла.

-- Я не схильна заморочуватися на таких речах Я швидше практична особа. Намагаюся не допускати, щоб поважніші проблеми відволікали мене.

Полум‘я в каміні захиталося, затанцювало і з нього вийшов чоловік середнього зросту. Він був голим, і лисим. Ті самі татуювання прикрашали його череп. Тіні злізали з нього як мертва шкіра і падали як попіл на підлогу біля його ніг.

Він був по-хлопчачому вродливим, хоча його очі були мертвими і не відбивали світла. Мені довелося трохи примружити очі, щоб побачити схожість, але він був молодшою, здоровою версією Короля-Чарівника.

-- Я розумію тебе, Амро. – Він машинально підняв палець і з‘явилося ще одне крісло. Він сів і на щастя, схрестив ноги.

-- Мене теж можна назвати цілеспрямованим, -- сказав він. – Що дає мені надію, що сьогодні ми прийдемо до порозуміння. А ось і Руікі, з почастунком.

Вона зайшла в кімнату через арку, у своїй охровій мантії, з підносом на якому знаходилися фляга з вином і два маленьких кришталевих стаканчика. Вона стала на коліна поміж мною і Хольгреном, з опущеними очима. Від зарозумілого, потужного мага, якого ми зустріли вранці, не залишилося й сліду. Піднос легенько тремтів у її руках, а на верхній губі виступили краплини поту, хоча, не дивлячись на вогонь, в кімнаті було прохолодно.

-- Не зараз, дякую, -- сказала я. Хольгрен похитав головою. Вона встала і позадкувала, відступаючи в дальній кут, де зупинилася з підносом затисненим в побілілих руках. Вона не зводила погляду з підлоги. Чи було це якесь тонке послання з боку Короля Тіней? Якщо він хотів налякати мене, то це не мало сенсу. Я вже максимально боялася його. Я боялася всього. Хоча, я все-таки відчувала дивне співчуття до Руікі, настільки заляканою вона виглядала. Я придушила це почуття. В мене були свої проблеми.

-- Гадаю, не варто витрачати час, -- сказав Король Тіней. – Ти знаєш, що мене цікавить намисто. Ти знаєш, що воно призначалося для Атагос. Давай обговоримо, що я від тебе хочу.

-- Я сказала їй, і повторю тобі, я буду просто щасливою, коли ти забереш своє намисто. Ти будеш щасливим, я буду щасливою, і ми всі повернемося до своїх справ. Не бачу, що тут обговорювати. Просто забери його.

-- У досконалому світі саме це я б і зробив. Але ми не живемо у досконалому світі – поки що, ще ні. Є два способи зняти намисто, Амро. Перший вимагає твоєї смерті.

-- Не скажу, що він мені дуже подобається.

-- Я так і думав. Вже тільки це повинно зробити альтернативу приємнішою.

-- А яка альтернатива? – запитав Хольгрен.

-- Амра повинна повернутися в Тагот і повісити рабський ланцюг на шию тій, для кого він призначався.

-- Давай я поміркую вголос, -- сказала я. – Ти створив намисто, але не можеш зняти його?

-- Ні. Я тільки керував створенням рабського ланцюга. Сам я його не робив. Якби так було, ми б не вели зараз цієї розмови, ланцюг би повністю підкорився моїй волі.

-- Можна поцікавитися, хто його зробив? – запитав Хольгрен.

-- Герцог Виборзький. Талановита людина, враховуючи його обмеження.

-- А. Зрозуміло. Дякую.

Мені хотілося встати і походити. Я стрималася.

-- Отже, ти можеш або прикінчити мене і знайти когось, хто знов відвезе намисто в Тагот – гадаю, це не твій улюблений варіант, бо ти б тут не розпинався перед нами – або я сама повертаюся в ту пекельну діру і змушую Атагос приміряти його.

-- По суті так. Я контролюю творіння Герцога настільки, що можу переорієнтувати його фокус і дозволити тобі повернутися в Тагот.

-- Все це звучить правдоподібно. За винятком того, що як не крути, мені гаплик. Минулого разу я вижила чисто випадково.

-- Ти винахідлива, Амро. Щось та придумаєш. Або й ні. Чесно кажучи, мене це не хвилює, лишень щоб Атагос наділа ланцюг.

-- Простіше кажучи, це не твоя проблема. А якщо – чисто гіпотетично, сам розумієш – я відмовлюся йти?

Він посміхнувся, проте посмішка не дійшла до очей. Вони залишалися темними вуглинками.

-- Запевняю тебе, твоя смерть не буде гіпотетичною. І все одно ти віднесеш намисто на місце його призначення. Повір мені, навіть смерть не завадить тобі виконати мою волю.

-- Пробач за такі слова, але звідки я родом, мертвий – це мертвий.

-- Руікі. Будь така люб‘язна і покажи нашим гостям, що я маю на увазі.

Мені не сподобалося, як це прозвучало.

-- В цьому немає потреби, справді. В мене багата уява.

-- Я вважаю, що ніщо так не мотивує, як наочний приклад.

Руікі поставила піднос і підійшла ближче, на відстань витягнутої руки. Вона й далі не зводила погляд з підлоги. Повільно вона почала стягувати мантію через голову. Показалися витончені щиколотки, тоді зграбні, м‘язисті литки, в світлі вогню темна шкіра сяяла як полірована мідь. Поділ мантії піднявся вище, показалися коліна і стегна, зграбні й підтягнуті, як в танцюристки чи акробата.

Вище від паху її тіло змінювалося з мрії майже кожного чоловіка на кошмар. Коли вона стягнула мантію через голову і дозволила їй впасти на підлогу, я з хворобливим інтересом втупилася в її рани. Маг вона чи не маг, ця жінка на мала права ходити, штовхати плоскодонку чи навіть дихати.

Щось вирвало величезні шматки з її тулуба. Її частково випотрошили. Слизькі від крові кишки – а вірніше, залишки кишок – лежали скручені в заглибленні над стегнами, тільки Керф знає, що за сила їх там утримувала. Вся плоть з лівого боку живота, від ребер до пупка, зникла. Я бачила, як виглядали кінчики хребців нижньої частини хребта, помаранчеві у світлі вогню. Грудна клітка виглядала не набагато краще. Хтось проламав її і вирвав частину величиною з кулак, відкривши потріскані ребра і синяве, пульсуюче серце.

-- В минулому Руікі намагалася перечити мені в певних справах, -- сказав Король Тіней. – Вона навчилася мудрості покори. Правильно?

-- Так, пане, -- відповіла вона.

-- Можеш одягнутися і залишити нас.

-- Дякую, пане. – Було неможливо приховати полегшення в її голосі. Вона похапцем натягнула мантію, проте вийшла з кімнати розміреним кроком. Видно її пан не схвалював поспіх.

-- Ти повернешся в Тагот, Амро, і натягнеш намисто на богиню смерті. Якщо тобі вдасться вижити, то бажаю тобі довгого життя. Наші справи буде завершено. Є ще якісь запитання?

-- Навіщо тобі Атагос? – запитала я.

-- Боюся, ти не зрозумієш.

-- Я зрозумію, -- сказав Хольгрен.

-- Може й так. Проте мої мотиви не повинні турбувати вас.

Хольгрен кивнув.

-- Як скажеш.

Я встала і схопила Хольгрена за руку, буквально вирвавши його з крісла.

-- Думаю, нам пора йти. До Тагота далека дорога, і я впевнена, що ти хотів би якомога швидше бачити Атагос тут, для чого б вона не була тобі потрібна. Ти забезпечиш нас продовольством? Ми все втратили під час нападу твоїх створінь.

Я хотіла забратися до біса далі від нього так швидко, як це тільки можливо, поки мій довгий язик не привів до втрати великих шматків тіла. Я здригнулася від самої думки про це.

-- В продовольстві не буде потреби. Я відчиню для вас ворота.

-- Чудово, але на потім? Якщо нам вдасться вижити після того, як ми доставимо намисто Атагос, нам буде важко дістатися додому.

-- Як ти сама сказала, це не моя проблема.

На це мені було нічого відповісти. Тоді повернулася Руікі та стала біля арки з опущеним поглядом.

-- Все готово, -- сказала вона покірним голосом. – Йдіть за мною.

Я взяла Хольгрена під руку і пішла за нею. Мій розум вже займався питанням, як пережити зустріч з Атагос. Потрібно було знайти спосіб знов стати глухою, бажано тимчасово. Я зважила свої шанси, якщо просто напхаю у вуха бавовну чи віск. Це були пекельно мізерні шанси, а в мене буде тільки одна спроба. Може Хольгрен знає якийсь чарівний спосіб оглушити мене. Як тільки ми опинимося якомога далі від Короля Тіней, потрібно буде провести стратегічну нараду.

Руікі провела нас через арку на подвір‘я, цим разом без неприємних побічних ефектів. Король Тіней вже був там, стояв збоку. Тепер гладкий, чорний камінь оточувало коло примарного блакитного вогню, діаметром десь в два з половиною метри.

-- Хольгрене, стань, будь ласка, в коло, -- голос Короля був спокійним, краплину аж занадто безтурботним. В мені забила тривога.

-- Це зовсім не схоже на те, що зробив Хольгрен, коли викликав ворота минулого разу.

-- Спостереження злодійки, що не розбирається в магії, мене не цікавлять.

-- Тоді дозволь мені перефразувати – що в біса коїться?

Руікі зблідла. В неї широко відкрилися очі й вона похитала головою. Ні, зобразила вона губами.

Король Тіней знов посміхнувся. Проте його очі вже не були вуглинками. Тепер вони більше нагадували темні впадини згуби.

-- Стань в коло, Хольгрене. Я більше не буду повторювати.

Хольгрен схилився до мене.

-- Ми вже майже вільні, -- пробурмотів він. – Що буде, те й буде. Я кохаю тебе.

З цими словами він пішов уперед, поки не перетнув коло. Він зачепив обсидіянову брилу. І почав кричати.

-- Ах ти ж позбавлений матері… -- вигукнула я і кинулася до Хольгрена, і раптово опинилася на землі. Коло вогню відштовхнуло мене. Я спробувала ще раз. Мені не вдавалося перетнути межу кола. Моє тіло відмовлялося. Я могла дотягнутися рукою до кола, але не могла просунути її за край примарного вогню, як я не старалася, мені не вдавалося перейти на іншу площину.

На моїх очах Хольгрен впав на землю поряд з брилою і скрутився з болю.

-- Свої сили я витрачаю на інші проекти, -- сказав Король Тіней. – Коло робить мені доступними його здібності, щоб відчинити ворота. Побічні ефекти болісні й неприємні.

-- Тоді швидше відчиняй їх.

-- Може ти не зауважила, але тут командую я.

-- Добре. Будь ласка, відчини ворота!

-- Ти здатна на більше, Амро.

-- Скажи, що ти хочеш почути і я скажу це!

Хольгрен почав битися в конвульсіях на підлозі. Піниста слина почала збиратися в кутку його рота. Кожного разу, коли він смикався в спазмах, його голова билася об кам‘яну брилу.

-- Бери приклад з Руікі, -- сказав він.

-- Будь ласка, відчини ворота… пане, -- я витиснула з себе це слово. Що таке слово, в порівнянні з агонією, в якій перебував Хольгрен? Слова нічого не варті.

-- Значно краще, Амро. Значно краще, проте я трохи сумніваюся в твоїй щирості. В мене таке відчуття, що ти не відмовилася від залишків честі чи гідності, щоб визнати мою владу. Як тільки до мене прийде Атагос, весь світ підкориться моїй волі. Ти робиш тільки те, що з часом зроблять всі.

-- Як скажеш, Пане. Будь ласка, припини. Ти вбиваєш його. Як він зможе допомогти мені привести до тебе Атагос, якщо буде мертвим?

-- Хольгрен не буде супроводжувати тебе в Тагот.

Коло вогню з шипінням згасло, конвульсії Хольгрена припинилися. Я підбігла до його обмяклого тіла і поклала голову собі на коліна. Він ще дихав.

Посеред подвір‘я, в кількох метрах від нас, відчинилися перламутрові ворота.

-- Я ніколи не вб‘ю члена свого хордуна, -- сказав Король Тіней. – Принаймні не назавжди. Якщо сумніваєшся, запитай Руікі. Хольгрен виконає важливу роль – замінить Герцога. Його смерть принесла мені докучливі незручності, але я вивчив свій урок. Хольгрен залишається тут.

Вилупок насильно залишав Хольгрена. Він стане таким самим рабом, як Руікі, і якщо оболонка сказала правду, вони зрештою перетворяться у бездумні, безвольні посудини, з яких Король Тіней буде черпати силу. Руікі вже зайшла доволі далеко в тому напрямку.

Я пригадала привида, що утворився з пилу трупа в тронній кімнаті оболонки, і як він зітхнув, “Пане, хтось прийшов”. Навіть смерть не звільнить Хольгрена з хордуна.

В цю мить я зрозуміла, що мені доведеться знищити Короля Тіней, будь-якою ціною. Не заради Полум‘я, не заради якогось бога, заради Хольгрена. З цією певністю прийшов холодний, внутрішній спокій, ясність цілі, й це дозволило мені побачити те, що потрібно зробити.

Може це не спрацює. Швидше за все, не спрацює, але це був наш єдиний шанс вижити. Я поглянула на Короля Тіней зі сльозами на очах. Це не були вдавані сльози.

-- Пане, перш ніж піти, я б хотіла попрощатися з ним. Будь ласка. Я благаю тебе.

Він хотів рабів, хотів влади. Я сподівалася, він хотів показати свою владу.

Він знов посміхнувся, поблажливо махнув рукою.

-- Як хочеш.

Я відчула, як Хольгрен ворухнувся. Він заморгав і відкрив очі, з його вуст злетів стогін.

-- О, боги, -- прошепотів він і почав тремтіти. Я спробувала підвести Хольгрена на ноги, але він звисав мертвим вантажем. Щоб те, що я запланувала, мало хоча б якийсь шанс на успіх, я повинна була поставити його на ноги.

-- Руікі, допоможеш?

Вона завагалася, а коли її пан не заперечив, похитала головою і допомогла мені поставити його прямо. Я влаштувала так, що ми зробили непевний крок чи два ближче до воріт. Я не знала чи цього буде достатньо.

-- Швидше. Я витрачаю силу, утримуючи ворота відчиненими, а ви баритеся.

-- Так, пане. Ще тільки останні обійми.

Я поклала руки йому на обличчя і поцілувала, міцно. Руікі відвернулася. Я щосили обійняла його за талію, поглянула йому в очі й побачила там біль, що не мав нічого спільного з його тілом.

-- Попрощайся, Хольгрене, -- прошепотіла я. Тоді зібравши залишки швидкості й сили, я жбурнула нас до перламутрових, сяючих воріт.

На подвір‘ї пролунав крик люті Короля Тіней. Хольгрен заверещав у такт. В той час, як ми летіли до воріт, вони почали зменшуватися.

Розділ 7

Коли Хольгрен відчинив перші ворота в Тагот, то пропустив нас по черзі. Коли ми провалювалися через ці разом, я довідалася чому.

Проходити через перші ворота було неприємно. Зникнути в одному місці, а наступної миті з‘явитися в іншому – неприродно, і моє тіло знало про це. Цим разом ми з Хольгреном займали той самий не-простір, простір між тут і там, той самий розрив у реальності. Ми ділили близькість, якої не повинні знати живі істоти. Не існує жодних орієнтирів, від чого відштовхуватися. Немов наші душі сплелися і перемішалися. Я побачила – відчула – ким він був, його суть, те, що робило його ним. А він побачив і відчув мене. На коротку вічність ми стали одне одним. Це викликало жах і захват. А тоді все закінчилося.

Ми лупнулися об землю, Хольгрен зверху на мене. В ніздрі увірвався знайомий гнилий запах смертельних земель. Я стримала блювотний рефлекс, дихала ротом. Я зіштовхнула Хольгрена з себе, озирнулася, глянути чи щось нас переслідує.

Щось переслідувало.

Через ворота, що швидко зменшувалися, зі свистом пролетіла Руікі, на її обличчі неприхований жах. Вона намагалася втекти від Короля Тіней, чи її відправили виконувати його накази? Я пошкодувала, що в мене немає ножа.

Більша частина пролетіла. Ворота зникли в ту мить, коли пройшли коліна. Подвійна ампутація була моментальною. Її крик був братом-близнюком того, що кілька місяців тому, на цьому самому місці, видав з себе Хольгрен.

Руікі впала на землю поряд з нами, корчилася і верещала від болю в темряві. Вона билася в агонії, з обрубків її ніг вдарила струменем кров, темні бризки вкрили дику рослинність навколо нас. Я побачила, як бліді, м‘ясисті квіти колючого куща згинаються, щоб спіймати її кров. Я здригнулася і повернула свою увагу до неї.

Я не могла так залишити її. Вона намагалася попередити мене, на що здатен Король Тіней, по-своєму намагалася допомогти. Хоча Руікі потрапила під його вплив, було очевидним, що вона не раз намагалася перечити його волі, з жахливими наслідками. Я не довіряла їй і вона мені не подобалася, але просто покинути її, було понад мої сили.

-- Допоможи мені, якщо можеш, Хольгрене. Потрібно накласти джгут їй на ноги. Вирви кілька смужок з плаща. Я пошукаю гілочок чи чогось, щоб скрутити їх.

-- Гаразд. – Голос в нього був слабим, але впевненим. Він почав рвати свій поношений плащ. Я навпомацки обшукувала місцевість, намагаючись знайти гілку чи навіть камінь, щось, щоб стягнути смужки матерії навколо обрубків і зупинити кровотечу. Я наткнулася на напівстлілий шматок брезенту.

Це були залишки тюка, який я викинула кілька місяців тому, намагаючись якомога швидше затягнути Хольгрена у безпечне місце. Обнадієна, я продовжила пошуки.

Вміст тюка був розкиданий вздовж і поперек. Я знайшла лопату, якої мені так бракувало, коли я хоронила Хольгрена, через кілька секунд – кайло. Я поспішила назад.

-- Вона ще дихає? – запитала я, пропихаючи держак лопати в петлю, яку Хольгрен залишив у перев‘язці на правій нозі.

-- Так. На щастя, вона відключилася. Дай мені кайло.

Я дала і він розставив залишки її ніг ширше, щоб наші громіздкі інструменти не стикалися, коли ми прокручували їх і стискали криваві обрубки. Потік сповільнився до цівки, у міру того, як смужки матерії жорстоко вгризалися в тіло над колінами.

-- Тепер їх потрібно закріпити. Я зробив замало смужок.

-- Дай мені плащ. – Хольгрен передав мені свій плащ. Він тримав держак кайла, я сиділа на держаку лопати і відривала смужки від залишків плаща, відгризаючи їх зубами там, де не вдавалося відірвати руками. По черзі ми прикріпили держаки до стегон.

Я встала і поглянула на наше імпровізоване лікування. Ефект викликав тривогу. Там де повинні були бути ступні, стирчали лопата і кайло. Але це врятувало їй життя, принаймні наразі. Якщо вона взагалі могла померти.

-- Давай знайдемо якесь зручніше місце, -- сказала я. – Хоча в нас є намисто, мені тут не подобається.

-- Я теж не скажу, що це моє улюблене місце, -- погодився Хольгрен.

Разом нам вдалося підняти її і занести за різку демаркаційну лінію між смертельними землями і руїнами, не надто потовкши. Я направила Хольгрена в поблизький сад, де я поховала його і провела свою першу ніч в Таготі.

Ми поклали її на траву і продовжили свою скорботну роботу, замотувати її обрубки. Нам стали в пригоді залишки Хольгренового плаща. Коли ми обмотували обрубки матерією і міцно прикріпляли її до залишків ніг, я питала себе, чи ми дійсно вчинили правильно, врятувавши їй життя. Коли ми закінчили, я сіла спиною до тисового дерева і якусь мить відпочивала. Я оглянула околицю, відкриту могилу Хольгрена. Мені в голову прийшла думка і я посміхнулася. Не скажеш, що історія докладно повторювалася, але в певному сенсі вона починала римуватися.

Чи помре Руікі, так як це було з Хольгреном? Чи могла вона померти? Цікаво, чи доведеться нам покласти її в могилу, яку я викопала для Хольгрена? Принаймні цим разом в мене була лопата, і мені не доведеться обходитися мискою і ножем.

Ніж.

-- Я зараз повернуся, -- сказала я Хольгрену і пішла в напрямку смертельних земель.

-- Куди ти?

-- Забрати щось, що я залишила кілька місяців тому. І назбирати хмизу. Нам доведеться припекти рани.

-- Яка приємна думка.

Він застряг глибоко в стовбурі дерева у смертельних землях, де я прибила істоту, яка прикінчила Хольгрена. Я вирвала свій найкращий ніж, використовуючи обидві руки, а ще ногу як важіль. Я відвалила за нього купу грошей, його зробили й збалансували саме під мою руку.

Дерево почало обростати навколо ножа. Труп маленького монстра давно зник, в іншому випадку я б взяла його череп на сувенір Хольгрену. Він завжди збирав чудернацькі, інколи неприємні предмети.

Ніж трохи заржавів і вицвів, а так був у дивовижно доброму стані. Може це було нерозумно з мого боку, і навіть не мало сенсу, зваживши на ті жахи, які я бачила, і які ймовірно чекали на мене, проте вже те, що я тримала його в руці, підняло мені настрій. Це було більше ніж зброя. Він зв‘язував мене з життям до Тагота. Я засунула його в давно порожні піхви й без проблем повернулася зі смертельних земель в Тагот. Хоч якась користь з намиста.

По дорозі я зібрала хмизу для багаття і заглянула в залишки Герцового табору, де підібрала запаси покинуті мною, коли я вперше залишала Тагот. Шовковий намет Герцога досі стояв посеред площі, хоча вже почав перекошуватися. Навколо були розкидані різноманітні припаси, побиті більше ніж місяцем негоди. Все мало закинутий вигляд.

А ще табір був небезпечно близько від воріт Табернакля і Атагос, але Руікі потребувала покривал. Я намагалася не задумуватися про її обрубки. Може ми й врятували їй життя наразі, але я не знала, чи переживе вона ніч. Ми могли тільки припекти обрубки, щоб запобігти кровотечі й зараженню. І якщо підвернеться така нагода, ми можемо спробувати здобути трохи крові Та-Агота і обробити нею Руікі.

Я знала, що достатня доза відновить кінцівки – коли я витягнула труп Хольгрена з землі, на ньому залишалося не так багато плоті. Чорт, кров могла навіть вилікувати інші рани. Завдані Королем Тіней.

Здобути її буде проблемою. І я досі не знала, які в Руікі наміри щодо нас. Якщо до цього дійде, нам можливо доведеться вбити її. Мені не подобалася ця ідея – врятувати чиєсь життя, щоб потім забрати його, але я зроблю це, якщо вона дасть мені привід. І якщо її взагалі можна вбити.

Якщо ні, то ми можемо порубати її на купу дрібних шматочків, як би огидно це не було.

Ні, в мене не було бажання вбивати її, я не хотіла її смерті з низки причин, не останньою з яких було моє глибоке переконання, що вона була ключем до нашого порятунку. Вже тільки за самі знання її було варто врятувати. Кого ще ми могли розпитати про можливості Короля Тіней, його плани, його слабості? Попереджений – отже озброєний, і всяке таке.

В супроводі цих думок, так швидко і тихо, як тільки могла, я завантажила припаси на брезент і в темряві потягнула назад в сад. Коли я повернулася, Хольгрен спав, згорнувшись калачиком, як дитина. З тих пір, як одне з нас по-справжньому відпочивало, минула купа часу. Дивлячись на нього, я відчула, що сама виснажена. Намагаючись вижити, я тримала себе в шорах.

Я вирішила дати йому поспати, поки збудую вогнище. Тоді він буде мені потрібен, щоб розпалити його, і тримати Руікі, поки я буду займатися ділом.

Я опустила свою ношу на землю, витягнула покривало, вкрила його і повернулася, щоб дістати ще одне для Руікі.

-- Навіщо ви врятували мене? – Її голос був безсилим шепотом.

Я витягнула покривало для неї і брезентові тюки, щоб припідняти їй ноги.

-- Навіщо? – запитала вона знову.

-- Бо я не могла просто дивитися, як ти вмираєш. – Я підійшла до неї і закутала в покривало. Я намагалася не дивитися їй на ноги, і не хотіла дивитися в очі. Залишався не надто широкий вибір, куди дивитися.

-- Я вам нічого не зробила. Чому ви не дали мені померти?

-- Ти цього хочеш? Померти?

-- Поглянь на мене, -- зашипіла вона. – Ти б не хотіла?

-- Існує невеличкий шанс, що нам вдасться вилікувати тобі ноги, а може й інші рани. Нічого не обіцяю.

-- Невже ти не розумієш? Це єдине місце у світі, де я можу уникнути його ярма. Я не хочу, щоб мене вилікували. Я хочу померти тут, за межами його влади, за межами його впливу. Я хочу, щоб все закінчилося тут, поки в мені ще залишається щось мого. До того як я перетворюся в бездумний запас його сили. До того як він прогне світ так, як йому заманеться.

Так обережно, як тільки могла, я підняла криваві обрубки і підклала під них брезентові тюки. Було боляче, проте вона не подала виду. Гадаю, вона звикла зносити біль. Коли я закінчила, то повернула обличчя до неї.

-- Тепер послухай мене, -- сказала я. – Так легко тобі не відбутися. Не знаю, як ти опинилася з цим монстром, але, добровільно чи ні, ти допомогла йому в його планах. Тепер в тебе є відповідальність, борг. Ти знаєш, хто такий Король Тіней, які в нього плани, на що він здатен. Подобається це тобі чи ні, твоя відповідальність – допомогти зупинити його. Помреш, коли допоможеш, і не раніше.

-- Ти й гадки не маєш, про що говориш. Його не зупинити. Навіть думати про те, щоб чинити йому опір – божевілля.

-- От бачиш? Таке мислення привело тебе туди, де ти зараз. – Я вказала на Хольгрена, в мені закипала лють. – Глянь на нього. Він не заслуговує, щоб Король Тіней заарканив його, але його чекає така ж доля, як тебе. Я цього не допущу. Заради Керфа, він навіть не хоче бути магом. Ти допоможеш мені знайти вихід з цієї пастки, егоїстична, самозакохана суко, або я покажу тобі, що таке по-справжньому бажати смерті. Ми зрозуміли одне одного?

Вона закліпала, і я побачила, як крізь страждання і страждання, до неї приходить усвідомлення.

Загрузка...