Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око

Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око

Амра Тетіс -- 2

Майкл МакКланг

Переклад з англійської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Керф & Ісін, Частина перша

Над світом здіймалася нова ера. Древнього Керфа і вічно молоду Ісін призначили доглянути, щоб теперішня закінчилася; так би мовити, задути лампи, замести в кутках і передати ключі новим мешканцям. Вони обходили велетенську, порожню площину богів, відчуваючи в своїх вічних кістках неприродну тишу, меланхолію речей, що закінчувалися, радісне хвилювання речей, що от-от почнуться.

-- Що ж, ми майже закінчили, -- прохрипів Керф.

-- Справді, здається, що так, -- відповіла Ісін, пригладжуючи неслухняні завитки волосся назад на їхнє місце. – Магію перекрив?

-- Ще століття тому. Поки ми тут розмовляємо, вона слабне. Що з Близнятами?

Ісін клацнула пальцями.

-- Я знала, що щось забула! Як завжди.

-- Я покладав на них великі сподівання. На жаль.

-- Це не твоя вина, Керфе. Шлях до божественності вузький, але чітко позначений. Хоча боюся, саме надмір якостей, які я шаную, наробив їм клопотів.

Керф буркнув, зупинився, сперся на свій кривий посох.

-- Або брак тих, які я підтримую, -- відповів він. – Хай там що, ми не можемо дозволити, щоб вони заважали наступним.

-- Відпочивай, -- сказала Ісін. – Я займуся Близнюками, а тоді валимо звідси.

Керфу спала раптова думка. Під кошлатими, білосніжними бровами його очі засяяли.

-- Ні, -- сказав він. – В мене є краща ідея.

Ісін вигнула досконалу брову.

-- В Люсернісі є злодійка, уяви собі, вона любить присягатися на мої яйця. Роками дратувала мене. – Керф з нетерпінням потер вузлуваті руки.

-- Ей, Керфе, ти що задумав?

-- Ми століттями не втручалися до смертних. Чесно кажучи, мені цього бракує. Наступного шансу може не бути, моя люба. Хтозна, де ми опинимося.

Ісін променисто посміхнулася. Тільки так вона вміла посміхатися.

-- А, ну гаразд, -- сказала. – Але ти впевнений, що ця злодійка справиться з Близнюками?

-- Вона здатна залагодити справу, разом зі своїм партнером, але гадаю, при цьому їй буде не до сміху.

Він тихо засміявся.

-- Будуть тобі протухлі яйця Керфа. Нахабне дівчисько…

Розділ 1

Це мав бути спокійний вечір в Мистецькому кварталі – стакан вина, прогулянка по Променаду, потім якась вистава, останній спектакль Жовтого Короля. Я вже кілька тижнів збиралася його переглянути. Нарешті мені вдалося поцупити квиток. В цілому, я розраховувала на кілька приємних годин.

Все пішло не так. Замість цього Хольгрен хотів поговорити зі мною про гроші. Якщо точніше, про десять тисяч золотих марок.

Я сиділа за одним з подряпаних дерев‘яних столиків назовні винного магазинчика Тамбора, насолоджувалася першим весняним днем. Зима трималася з впертістю майже нечуваною в Люсернісі, найпівденнішому з великих міст на західному березі Драконового моря. Здавалося, всім у місті спало на думку те саме, що й мені. Всі столики назовні були зайняті, в той час, як всередині брудного магазинчика було зовсім порожньо. Рух копит, ніг і карет по вулиці був значно жвавішим ніж зазвичай. Навіть дув легенький східний вітерець, що утримував смердючі міазми, які здіймалися з канав, на стерпному рівні. На диво, я справді насолоджувалася цим рідкісним почуттям задоволення.

Хольгрен знайшов мене і тицьнув зім‘яту, брудну об‘яву мені під ніс. Це була пропозиція Герцога.

-- Щойно прибула з торговим кораблем, Амро. Схоже, Герцог Виборзький розклеює їх в усіх портах на Драконовому морі. – Він стояв з дивною посмішкою на обличчі. Я, як могла, зобразила невдоволення, але це не справило на нього жодного враження.

-- Ну, давай. Читай.

Я зітхнула, взяла об‘яву і прочитала. Герцог пропонував десять тисяч марок за доказ існування легендарного міста Тагота. Я відсунула аркуш паперу назад до нього.

-- Яйця Керфа, Хольгрене. Старий хрін -- божевільний, -- сказала я. – Розумієш, саме тому його називають шаленим Герцогом. До того ж Тагот – міф. Якщо він колись і існував, то зараз там тільки руїни й пил.

-- Але… -- почав Хольгрен.

-- Ніяких але. Слухай, навіть якщо ми знайдемо його, ти не отримаєш від старого козла бодай зламаної копійки, не кажучи вже про десять тисяч марок. Сядь, заткнися і пий. Або вали звідси. Я зайнята, тринькаю свої здобуті нечесним шляхом грошенята.

Мій партнер відкинувся на п‘ятках і підняв руки з тонкими пальцями в жесті, який здавався йому примирливим, а мене дратував без міри.

-- Згоден, Герцог швидше за все ніколи не заплатить, але це не означає, що нам не варто глянути. – Він кивнув барменші й сів за мій столик.

-- Сьогодні я не буду розмовляти про справи, Хольгрене. Не буду. В мене зовсім протилежні плани.

Він фиркнув, взяв неглибокий глиняний кубок з рук барменші й заплатив їй. У Тамбора подавали тільки одну марку вина – шмурдяк.

-- Ти ніколи не припиняєш думати про справи, жінко. Ти не вмієш розслаблятися. Ти відучила себе відпочивати. -- Він зробив ковток, скривився і відсунув кубок на край стола.

-- Класичний випадок, коли тобі краще помовчати, Хольгрене.

-- Може й так. Але пошуки Тагота для мене не робота. Це особисте.

Він глянув на мене отими своїми соколиними карими очима. Я знала цей погляд. Він збирався намовити мене зробити щось, чого я не хотіла робити.

-- Ми повинні знайти це місто, -- сказав він. – І ми повинні знайти його раніше від інших.

-- В чому справа? Очевидно, що не в грошах.

Хольгрен похитав головою.

-- Давай поговоримо в іншому місці.

Я поклала кілька мідяків і пішла за ним на вулицю. Ось тобі й спокійний вечір.

Він вирушив довгим звивистим маршрутом до річки Оз, ухиляючись від возів, карет і смердючого вмісту нічних горщиків, що, не дивлячись на сувору заборону, лився з вікон. Я йшла поряд з ним, трішки прискоривши крок, щоб не відставати від його широкої ходи. Я питала себе, що могло зацікавити його в цій дурній затії. Мушу признати мене мучила цікавість. Хоча ми знайомі з Хольгреном пару-трійку років, я майже нічого не знала про його особисте життя. Він був замкнутим, навіть самітником. Маги – вони такі, і Хольгрен не був винятком.

Ми звернули з вузької кривої Алеї Гробарів у ще вужчий провулок між двома вибіленими будинками, що немов моряки у відпустці, п‘яно спиралися один на одного. В кінці провулка ми спустилися потрісканими, оброслими мохом сходами до ріки.

Оз текла через місто великими петлями. Деякі ділянки були красивими, оздобленими кам‘яними доріжками й древніми деревами, гілки яких схилялися до води. Інші частини впиралися в задні стіни чинбарень, склепів та злиденних осель. Відрізок позад Алеї Гробарів аж ніяк не нагадував парк, і я вдавала, що не бачу безформних, промоклих грудок, що пропливали повз нас, які могли бути сміттям, або чимось гіршим.

-- Ти запрошуєш мене в найприємніші місця, Хольгрене, -- Я підняла камінець і кинула його у воду. – Може врешті скажеш в чому справа?

-- Мені важко про це говорити, Амро. Я про це нікому не розповідав.

-- Для мене це честь.

-- Ти мусиш завжди все ускладнювати?

Я прикусила язика. Він мав рацію.

-- Пробач. Продовжуй.

-- Коли я був малим, то вчився Мистецтву в магістра Івуста. Десять років я горбатився у нього в учнях. По закону, після семи років я повинен був стати підмайстром. Я володів умінням і контролем. Але провалив нездійсненне завдання, яке він мені дав, і мене з ганьбою прогнали. Він був жорстоким магістром, схильним бити й морити голодом своїх учнів, але це не виправдовує того, що я зробив, щоб помститися.

-- Через свою юнацьку пиху і лють, я уклав умову з темними силами й, скориставшись Мистецтвом, вбив Івуста. Це було давно, і я вже не той хлопчисько, який це вчинив. Однак, з того парубка виріс цей чоловік, і за свій гріх згідно з укладеною умовою, після смерті я втрачу свою душу.

Якусь мить я просто стояла. Не знала, що сказати чи зробити. Я поклала руку йому на плече, проте він скинув її.

Думаю, я мала бути шокованою. Я й гадки не мала, що він здатен на таку жорстокість, чи на таку тупість. От тільки, в моєму дитинстві були часи, коли я була готова продати душу, щоб назавжди позбутися батька. Час проведений в гноївці під будинком, щоб сховатися від п‘яних побоїв чи ще чогось гіршого, час, коли я вислуховувала, як замість мене страждала мама.

Єдина різниця між мною і Хольгреном полягала в тому, що він мав чарівну силу, щоб виконати своє бажання. Я скористалася ножем для чищення риби. Були речі, яких Хольгрен також не знав про мене.

-- Скажи щось, -- обізвався він.

-- А до чого тут Тагот? – запитала я.

-- Що ти знаєш про легенду, яка окутує його?

-- Гадаю, те, що й всі. Древнє місто, ним правили Боги- Близнюки, брат і сестра зі здатністю жити вічно й пожирати душі. Їх знищила конкурентна сила, король-чарівник, ім‘я якого загубилося в історії.

-- Доволі близько. – Він зупинився, підняв камінець і жбурнув його у воду. – Здатність дарувати вічне життя…

-- Та годі. Хольгрен Безсмертний? Щось мені це не подобається.

-- А мені подобається. Краще ніж Хольгрен Вічний Страдник.

-- Думаєш, Герцог полює за цим? За безсмертям?

Він кивнув.

- Він боїться смерті… о, звісно, що не смерті інших. Але якщо глянути на його мотивацію, майже кожне божевілля, яке йому приписують, має свою внутрішню логіку. Купання в крові ненароджених. Винагороди у Виборгу за знищення ворон і сов, провісників смерті. Заборона похоронних процесій в радіусі півтора кілометра від його палацу. Усунення з палацу портретів і статуй мертвих предків. Купівля…

-- Я розумію, куди ти хилиш, -- перебила я його. – Чому ти гадаєш, що пошуки Тагота чимось відрізняються від його інших шалених, марних спроб уникнути неминучого?

-- Ця пропозиція надто примітна, надто публічна, щоб бути простою забаганкою.

-- Хольгрене, повинен бути якийсь інший спосіб вилізти з твого боргу… якийсь певніший спосіб.

Я хотіла сказати, якийсь спосіб, що може дійсно спрацювати.

-- Гадаєш, якби був інший спосіб, я б його досі не випробував? Щось направило його сліди у Тагот. Хоча я не знаю, що це було, мені достатньо знати, що він хоче його знайти. – Хольгрен стиснув мої руки в своїх. – Я хочу і потребую твоєї допомоги, Амро. Я бачив, як ти прослизала і вибиралася з місць під такою доброю охороною, що навіть миша не проскочить непоміченою. Спостерігав, як ти знаходила цінності так старанно заховані, що я не виявив би їх навіть використовуючи Мистецтво. Твоє вміння буде неоціненним. Але якщо ти вирішиш не допомагати мені, я піду сам.

-- Лестощі, Хольгрене? Видно, ти в розпачі. – Я забрала руки й пішла геть від нього.

-- Це не лестощі, це правда. Пам‘ятаєш як ти пробралася у винний підвал Лорда Морно і вкрала цілий ящик Гол-Шена врожаю тридцять сьомого року? Він так точно пам‘ятає.

-- Як собаці муху з‘їсти. Біля дверей навіть не було озброєної охорони. А тепер помовч і дай мені подумати.

Я не стримала посмішки. Кожного свята літнього сонцестояння я посилала Монро порожню пляшку. За ці роки нагорода за винного чи винних зросла до п‘ятсот марок.

Я споглядала на мутну, брудну Оз, що плавно текла до моря. Це був ідіотизм, але як я могла відмовити Хольгрену? Він був моїм другом і партнером; як я могла принаймні не спробувати допомогти йому?

-- Я не сказала, що не піду, -- нарешті промовила я. – Я просто сказала, що це не має сенсу. З чого почнемо?

Хольгрен почав спочатку. Він визначив певні тексти, що стануть нам у пригоді, і я здобула їх; тексти Боска, записки Мумтаза Ель Ратхі з експедиції на захід, копію спогадів з кампанії генерала Велькаара і багато інших. Мапи, історії, легенди, звіти мандрівників по заходу, книги з теорії магії, древні військові трактати – в його забаганках було важко знайти якусь логіку. Всі вони були рідкісними, жахливо дорогими, і загалом їх було важко дістати в свої руки. Майже місяць я витратила на розшуки, покупку чи крадіжку того, що він вважав за потрібне. Один особливий сувій, написаний мовою малюнків, якої я ніколи раніше не зустрічала, описував життя Богів-Близнюків у всіх подробицях.

Якщо вірити сувою, вони були чимсь значно більшим ніж братом і сестрою. І принаймні у сестри були нездорові нахили. Гадаю, Боги бачать все по-іншому. Хто їм скаже, що вони не мають рації?

Весь цей час Хольгрен провів забившись в своєму притулку, запліснявілій халупі поряд з кладовищем. Що він там робив, він не розповідав, а я не допитувалася. Я знала де це, але рідко туди ходила. Магія мене мало цікавить, за винятком тієї, що може мене вбити. Іноді він виготовляв дивний амулет чи фетиш, щоб допомогти мені виконати певні завдання. Хоча я мало розуміла, як вони працюють, я приймала на віру, що вони діють.

Зі свого боку Хольгрен завжди захоплювався навіть найбільш буденними особливостями моєї професії. Одного разу я залишила на видноті комплект відмичок, а через кілька годин застала його навпочіпки перед старою морською скринею, що слугувала мені за стіл. Він методично пробував кожну відмичку в різних позиціях, а тоді робив записи на полях книжки, яку саме читав. Коли я сказала йому, що механізм замка заржавів намертво, він виглядав пригнічено.

Був мокрий, паскудний день, коли я повернулася з моєї останньої вилазки за дослідницькими матеріалами. Як не крути, весна ще не повністю завеснувала. Майже ніхто не ворушився в кварталі Чужоземців, коли я повернула кульгаву пародію на коня, яку орендувала в Алана-стельмаха. Я змучено пленталася додому, ховаючи від дощу придбану мапу. Підіймаючись вузькими сходами в своє лігво, я не хотіла нічого, крім гарячої їжі, гарячої ванни і теплого ліжка.

Хольгрен походжав кімнатами, які я винаймала над Ательє Бурріссів. Буррісси – сім‘я емігрантів з Дев‘яти Міст, яких не обходило, що я була самотньою жінкою, поки я платила за квартиру.

-- Амра, -- вигукнув він і схопив мене за талію. – Фу! Ти смердиш.

-- Я три дні в сідлі.

-- Не бери в голову. Я знайшов!

-- Ти знайшов місто?

Я відштовхнула його і сіла на лавочку в коридорі. Від поїздки в мене боліла кожна кісточка. Змучено я почала розшнуровувати черевики.

-- То тобі вже не потрібна мапа, яку я вкрала у приємної вдови в Коруні?

-- Ні. Ну, вона без сумніву допоможе довести мою правоту. Я цілковито впевнений, що знаю де розташоване саме місто.

-- Чудово, -- сказала я з насмішкуватою жвавістю. – А тепер забирайся, щоб я могла закип‘ятити воду для ванни, швиденько перекусити і в ліжко.

Якусь мить він запитально дивився на мене, тоді йому вистачило совісті трохи зашарітися.

-- Пробач. Знаю, ти зі шкіри вилазила, збираючи всі ці шматки. Я справді ціную це. Просто я нарешті знайшов його…

-- Знаю, знаю. Завтра я буду належним чином захопленою. Зараз я надто змучена.

-- Ти відпочивай. Я знайду щось поїсти.

-- Дякую.

Я направилася в головну кімнату і розтягнулася на підлозі, на шовкових еламнерських подушках, що слугували мені за меблі. Я закрила очі лишень на секунду, присягаю.

Прокинулася я наступного ранку. Поряд зі мною Хольгрен залишив тацю з горішками і миску з криваво-червоними апельсинами, в повітрі над моєю головою було написано тонкими, як лапи павука, срібними буквами:

Побачимося тут, опівдні

Як тільки я їх прочитала, букви зникли. Я випорпала свіжий одяг і вирушила в лазню.

Ранок був гарячим і яскравим, вулиці парували, висихаючи під нерішучим весняним сонцем. Час минав надто швидко. Я знала про принаймні три експедиції, що вже вирушили до загубленого міста. Було важко сказати, чи вони рухалися в правильному напрямку, але наше зволікання починало турбувати мене. Якщо воно таки існувало, я не хотіла дістатися туди тільки для того, щоб побачити, що його вже розграбували.

В лазні я заплатила свою копійку і годину відмокала, не звертаючи уваги на коментарі, які бурмотіли за білосніжними долонями, про мою спотворену шрамами шкіру. Їхній невеличкий гурток з в‘язання складався з п‘яти жінок. Кожного разу, коли я прямо дивилася на них, вони відводили очі, і на певний час шепіт затихав. Тоді він знов повільно наростав.

-- … хлопчача фігура.

-- Таке коротке волосся, всі ці шрами. Може вона нещодавно вийшла з в‘язниці.

Мені було байдуже. Що вони знали про світ за межами своїх родових маєтків чи батьківських магазинів, окрім прядіння, ткацтва і народження дітей? Я знала про їхнє життя так само мало, як вони про моє – це я розуміла. Просто я не вважала, що їхня відмінність дає мені право обговорювати їх, тоді як вони очевидно вважали, що так. Проте, звісно, це завжди так, коли в тебе чисельна перевага. Цькувати можуть не тільки чоловіки. Перспектива бути викинутою з лазні за бійку, мене не надто приваблювала, тому я вирішила задовольнитися тим, що на виході почищу їхні гаманці.

Я прикрила очі рушником і мої думки повернулися до Тагота, і чи Хольгрен дійсно знайшов його.

Хольгрен запізнився на п‘ять хвилин, з в‘язкою пергаментів і сувоїв під пахвою однієї руки і рішучим виразом на обличчі. Він очистив витончений столик роботи Хелструма, на якому я обідала, і розгорнув намальовану ним самим мапу.

-- Ми тут, -- сказав він, тицьнувши вказівним пальцем у східне узбережжя Люсернії. – Я майже певен, що Тагот тут.

Він провів пальцем на величезну відстань на захід – більше як пів метра на мапі, що становило приблизно три тисячі кілометрів.

-- Ну, тоді відбій, -- сказала я. – Якщо він дійсно так далеко, ми не можемо йти на його пошуки. Якщо ти помиляєшся на рахунок місця його знаходження, або якщо від нього нічого не залишилося, ми змарнуємо майже рік, може більше, щоб добратися туди й назад. Май голову на плечах, Хольгрене.

-- Та маю. Згоден, відстань велетенська. Тому я спробую телепортувати нас туди.

-- Що?

-- Згідно з текстами Боска, які ти для мене здобула, Тагот було збудовано на вузлі кількох потужних силових ліній. Я перенесу нас до такого вузла. Все повинно відбутися миттєво.

-- Завжди, коли ти кажеш такі слова як “спробую”, або “повинно відбутися”, в мене холоне кров.

-- Твоя тривога безпідставна. Якщо я зазнаю невдачі, чари розсіються і портал не відкриється. Немає жодної можливості, що з тобою трапиться щось погане, я подбаю про це.

-- А з тобою?

-- Зі мною все буде гаразд.

-- Сказав, як справжній брехун. Признавайся.

-- Чесно? Не знаю. Існує шанс, що нічого не трапиться. Існує також шанс на цілий ряд наслідків, від ледь незручних до геть неприємних.

-- Найгірший з яких, це…?

-- Найгірший з яких, це коли мене розірве на дрібні шматки. Але шанс на це мізерний.

-- Тобі не здається, що це трохи неправильний метод шукати безсмертя?

-- Амро, якби я все своє життя намагався уникати небезпеки, в мене взагалі не було б життя. Якщо я нічим не ризикуватиму, смерть і розплата все одно прийдуть. Враховуючи вибір, я волію померти, намагаючись змінити своє становище. Запевняю тебе, я приймав і буду приймати всі запобіжні заходи, які тільки можна, щоб запевнити свою і твою безпеку.

Я зітхнула і похитала головою.

-- Коли вирушаємо?

-- Можемо хоч завтра, але, гадаю, краще провести додаткові дослідження. З того, що я наразі читав, є вказівки на те, що місто… ізольоване, думаю, це найкраще слово.

-- Га?

Він відкинувся, розвів руками.

-- Коли Тагот пав до ніг потужного короля-чарівника, можливо найбільш потужного смертного, якого бачив світ, він наклав на околиці міста смертельні чари. Згідно зі звітами Мумтаза Ель Ратхі, століття тому, коли він очолював експедицію туди, чари були ще сильними.

Я почала крокувати по кімнаті.

-- Опиши ці смертельні землі. Місцевості зі словом “смерть” в назві мене сильно насторожують.

-- На практиці, все в смертельних землях буде намагатися знищити все, що прийде туди з-поза смертельних земель. Трава буде тягнутися, щоб сплести тебе, в той час, як більш мобільні створіння тебе прикінчать. Чи то швидко, чи повільно, все здатне якось вбивати. Принаймні так написав Ель Ратхі.

-- Чудово. Впевнений, що нам не доведеться мати з цим справу? Чому смертельні землі не поглинули місто?

-- Я можу тільки припускати, що їх тримають на відстані залишки сили Богів-Близнюків. Століття тому, під час експедиції Ель Ратхі, місто було вільним. Він описав, що бачив золоті куполи так званого “Табернакля” та інших будівель на гірському кряжі над долиною. Здається, що смертельні землі оточують залишки міста досконалим колом, з Табернаклем посередині цього кола. Перестань ходити. Це змушує мене нервувати.

-- Ні. Вузол, куди ти збираєшся перекинути нас чарами, розкажи мені про нього.

-- Він буде далеко в межах міста, і цілковито безпечний, якщо мені вдасться створити портал.

-- Сподіваюся, ти маєш рацію, Хольгрене.

Він звів брову і злегка знизав плечима.

-- Я робив розрахунки згідно з найкращими доступними даними. Все буде добре.

-- Давай наразі облишимо це. Що ми будемо робити, коли потрапимо в місто?

-- Ну, це вже твоя частина роботи.

Я перестала ходити, схилила голову.

-- Я місяць витратила на те, щоб здобути тобі наукові матеріали. І в них не було нічого, що б вказало чого ти шукаєш?

Він зітхнув.

-- Амро, як часто ти тримала мапу, в якій говорилося “ЦІННИЙ ОБ‘ЄКТ РОЗТАШОВАНИЙ ТУТ”?

-- Я знаю моряка в доках, який кожен божий день може продати тобі нову.

-- І я про те ж. Думаю, найкраще місце для пошуків -- Табернакль, про який згадує Ель Ратхі, бо, здається, там знаходиться якась сила, що не підпускає смертельні землі. Але я знатиму, тільки коли знайду її, не раніше. Впевнений – відшукати й дістати цю силу, буде важким, можливо смертельним завданням. Я потребую твоїх вмінь. В твоїй професії я не знаю нікого кращого.

-- У всякому разі, нікого готового допомагати тобі в цьому. Ні… пробач, це було підло і недоречно. Вибачаюся.

Він похитав головою.

-- Не треба вибачатися. Маєш рацію. Більше ніхто не захоче навіть спробувати. Я повинен пам‘ятати про це і частіше показувати, як я тебе ціную.

-- Почни з того, що нагодуй мене.

Після ситного обіду у Фрода, ми пішли прогулятися по Променаду, широкому, прямому проспекту з цегли, що веде від будівель Міністерства до площі Харада. По обидва боки вишикувалися особняки з мармуровими фасадами і стрункими колонами, власність дрібної аристократії та могутніх торговців. В перший день, коли я прибула в Люсерніс, то присягнула собі, що колись один з них буде моїм. Я ледь пересувала ноги по Променаду – без копійки, голодна і хвора -- і гірко заздрила тим, хто живе в такій розкоші. Я годину вдивлялася в ці величезні будинки зі справжнім склом у вікнах, перш ніж варта прогнала мене. Тоді я пішла і вкрала пів буханки хліба. Давно це було. Тепер я не мушу красти хліб. Але й жоден з цих особняків досі не мій.

Променад настільки широкий, що може вмістити чотири карети в ряд, хоча гужовий транспорт туди не пускають. Багаті торговці з жінками, державні службовці, й дрібна аристократія гуляли по ньому, щоб показати себе і поспілкуватися. На Променаді займалися й більш тонкими справами – тут приймалися важливі рішення, поміж представників, а деталі допрацьовувалися деінде. Я сама провернула не одну справу таким чином.

Променад також добре охоронявся. Лорд Морно, губернатор Люсерніса, любив муштрувати тут свої війська. Поки ми з Хольгреном прогулювалися, сивий сержант ганяв невеличкий контингент аркебузирів у новій вишуканій малиновій формі. Вигукуючи команди, старий служака весь час намагався покласти руку на руків‘я неіснуючого меча.

-- Бачиш їхню зброю? – запитав Хольгрен. – За нею майбутнє.

Я засміялася.

-- Це забавки. Єдиний спосіб вбити когось аркебузом – це відлупцювати ним. За час потрібний, щоб його зарядити, добрий лучник прикінчить п‘ятьох.

-- Ха, але скільки часу потрібно, щоб так добре опанувати лук? П‘ять років? Десять? Опанувати стрілецьку зброю можна за кілька тижнів. Колись їх вдосконалять, покращать скорострільність, далекобійність і влучність. Люди будуть вмирати тисячами, навіть не побачивши ворога. – Він по-дружньому обійняв мене. – Такі винаходи рухають світ вперед, Амро, а не магія.

Він зупинився і поглянув на мене своїми пронизливими очима.

-- Я хочу поділитися з тобою таємницею.

-- Гаразд.

-- Магія слабне. Сьогодні навіть найпотужніші маги не можуть зробити половину з того, що могли звичайні маги ще сто років тому. Дві тисячі років тому війни, як та що знищила Тагот, були звичною справою. За кілька днів знищувалися цілі імперії. Тепер закони фізичного світу витісняють Закони Тавматургії. Хтозна, коли магія зникне цілковито?

-- Ти говориш про це майже радісно.

-- Правда? Може й так. Раз я вже в настрої ділитися таємницями, скажу тобі ще одну. Мені не дуже подобається бути магом.

-- Жартуєш?

-- Щира правда. Як тільки помер Івуст, я втратив будь-який інтерес до Мистецтва. Але, що ще мені залишалося робити? Десять років я намагався втекти від долі, яку сам собі створив. Виходу не було, принаймні виходу прийнятного для мене. На той час це була єдина професія, якою я володів.

-- Зажди. Ти хочеш сказати, що крім шаленої вилазки в Тагот, існують інші розв‘язання твоєї проблеми?

-- Ні. Повір мені, всі ліки, які я знайшов, були гіршими за хворобу. – Він зупинився і повернувся до мене обличчям. – Мені треба провести ще деякі дослідження і підготовку. Ми не будемо бачитися кілька днів. Підготуєш все, що нам буде потрібне для двох тижнів походу?

-- Скільки в мене часу?

-- Чотири дні.

-- Гаразд. В‘ючні тварини нам потрібні?

-- Ні. Я не хочу намагатися телепортувати їх разом з нами.

-- Я все підготую.

-- Дякую. Щиро, Амро.

-- Нема за що.

Тоді він пішов геть, високий, довготелесий в похоронно-чорному одязі, чорне волосся зібране в хвостик і скріплене чорною оксамитовою стрічкою. Хольгрен ніколи не знався на моді.

Я погуляла трохи по Променаді, розглядаючи будинки, намагаючись уявити, що за “ліки” він знаходив у минулому, і як вони можуть бути гіршими, ніж якийсь демон, що цілу вічність триматиме твою душу, наче забавку.

Для цього моєї уяви виявилося замало.

Хольгрен з‘явився на світанку четвертого дня. Вузькими дерев‘яними сходами ми стягнули пакунки до карети, що чекала внизу. Був сірий, туманний ранок. Кучер виглядав як привид, що всівся на козли карети, кінь, в якого з ніздрів вилися завитки подиху, виглядав як кошмар.

-- Куди ми направляємося? – запитала я.

-- Виїдемо за місто. Відразу за Джакос-Роуд є невеличкий вільховий гай. Відповідне місце, щоб відкрити портал – не надто далеко, і жодної оселі в радіусі півтора кілометра.

-- Боїшся, що можеш спричинити руйнування?

-- Ні. Як я вже казав, небезпеки немає ні для кого, крім мене. Просто не хочу привертати зайвої уваги.

Я буркнула і спробувала знайти зручну позицію. Якщо вдасться, я мала намір проспати всю поїздку каретою. Я ніколи не була ранньою пташкою.

Сон виявився марною надією. Навіть найкращі вулиці Люсерніса далеко не гладкі, тому карета підскакувала і немилосердно нас підкидувала. Не знаю, через нього, себе, чи дурну затію, яку ми задумали, але того ранку я була в паскудному настрої. Пізніше, я думала про кожну дрібну деталь тієї поїздки – запах мила Хольгрена, час від часу тихе бурмотіння кучера, цок-цок кінських копит по бруківці, а тоді їхній приглушений стук в багнюці Джакос-Роуд – думала про всі ці незначні деталі й запитувала себе, чи зробила б я щось інакше, якби знала, що трапиться.

Екіпаж скинув нас посеред поля. Під час поїздки ранковий туман розсіявся. День обіцяв бути теплим і сонячним.

До обраного Хольгреном гаю було ще більше кілометра. Єдиним способом добратися туди було через поля з рослинами до пояса. Я й гадки не мала, що це були за рослини, але вони жахливо смерділи і приваблювали хмари комах. Я змусила Хольгрена нести два пакунки. Поки ми дійшли туди, ранок майже закінчився. Я вся спітніла і в мене було пів десятка неприємних укусів. Хольгрен залишався незворушним. Я кинула свій пакунок і зробила великий ковток води, мовчки проклинаючи всіх магів.

-- Може відпочинь кілька хвилин? – запропонував він.

Я кинула на нього лютий погляд.

-- Може покінчимо з цим?

-- Гаразд.

Він заліз у кишеню, витягнув коротку червону нитку і поклав її так прямо, як тільки міг у траві перед собою.

-- Допомагає сконцентруватися, -- пояснив. Взяв на плечі один з пакунків і повернувся обличчям до нитки.

-- Стань поряд зі мною, -- сказав він.

Я закинула другий пакунок собі на спину, а громіздкий третій незграбно взяла під пахву. Я хотіла, щоб про всяк випадок, одна рука була вільною. Стала справа від нього. Наші плечі торкнулися.

-- Не надто близько. На відстані кількох сантиметрів.

Тоді він схилив голову. Глибоко, повільно вдихнув. Тепер він не здавався довготелесим – він був у своїй стихії, працював з силами, яких мені ніколи не збагнути. Його обличчя набуло вигляду хижого птаха: лютого, дикого, прекрасного. Знайомий холодок, що супроводжував його використання магії, поповз мені по потилиці. Повіяв вітерець, трава захиталася, а коли вітерець переріс в бурю, похилилася. Я поглянула на нитку, вона була натягнута, немов невидимими руками. Нитка бринькнула, коли вітер промчав по ній – а тоді зникла.

На її місці знаходився перламутровий прямокутник десь метр шириною й два з половиною метри висотою, що ледь помітно сяяв.

-- Ти перша, швидко. Я за тобою. – Голос в нього був напружений.

Я глибоко вдихнула і зробила рішучий крок вперед.

Відчуття було не з приємних. Мені бракує слів, щоб це описати – достатньо сказати, що моє тіло не було пристосованим існувати чи то в іншому світі, чи то в просторі поміж світами, з якого були зроблені двері. На щастя це відчуття було коротким.

Перше, що я побачила, були джунглі. Я почула запах смерті, гнилий сморід трупів. Задихаючись, я зробила два непевних кроки вперед, прямо перед собою я мигцем зауважила іржаво-червоні, кам‘яні колони. Тоді повз мою голову промайнуло щось маленьке, коричневе і страшно швидке.

Позад мене закричав Хольгрен.

Якби я не була обтяжена двома пакунками, я б могла вчасно вихопити ножа, могла б пронизати цю тварюку перш ніж вона дотягнулася до нього. Я повторюю це собі, і інколи я в це вірю. Може це навіть правда. Так трапилося, що одним потужним, розпачливим кидком я прибила її до дерева. Вона звивалася, шипіла і видавала пронизливі крики, що розривали мені барабанні перетинки й боляче вібрували в голові.

Але було запізно.

Тварюка вдарила Хольгрена в щоку – лишень поверхнева, дрібна рана, але він кричав і кричав, немов вона пробила його наскрізь. Я кинула пакунок, схопила його спереду за сорочку і потягнула на непевних ногах до кам‘яних колон. Навколо нас звивалося розпухле, воскове листя, чи то в муках, чи в очікуванні. Я тягнула Хольгрена за собою, намагаючись якомога швидше пробратися через густу рослинність. Він продовжував кричати. Неподалік від нас лунав розкотистий кашель якогось хижака. Я намагалася не думати, як він виглядає. Хольгрен впав на коліна. Рухаючись спиною, останніх кілька метрів я протягнула його за лямки ранця. Його обличчя почало розпухати. Він дивився на мене з агонією в очах. Губи розтягнулися, відкриваючи зуби, а кричати він переставав тільки щоб набрати в легені повітря. Я цілковито зосередилася на тому, щоб дотягнути його до безпечного місця.

Несподівано мої п‘яти торкнулися бруківки. Розпачливо зойкнувши, я повністю витягнула Хольгрена з джунглів і поклала на бік. Спробувала стягнути з нього пакунок, але все його тіло почало розпухати. Я зрізала пакунок йому з плеч, розстебнула комір, пояс, черевики. Я не могла придумати, що ще зробити.

Він кричав, поки пухлина не перекрила йому горло.

Я тримала його за руку, поки все не закінчилося. Коли він помер, я якийсь час сиділа поряд з ним, ні про що не думаючи, нічого не відчуваючи.

Я дивилася на розпухлу, почорнілу руку в своїй і думала, яка вона бридка. Його руки завжди були такими тонкими й тендітними, ледь не жіночими, завжди з досконалим манікюром, без мозолів. В нього були ніжні руки. Тепер його пальці виглядали як жирні чорні сосиски.

Я закрила очі, повернула голову і мене вирвало. Коли я закінчила, то нерухомо сиділа з холодом в душі. І тоді я його почула.

В джунглях був якийсь рух. Я підвела погляд і побачила, що на мене дивляться десятки очей. Якесь шарудіння і переміщення, але ніщо не насмілювалося вийти, щоб докінчити роботу. Я відчувала, як пульсує ненависть, мовчазна, потужна. Може ті очі відчували, мою ненависть у відповідь.

Я відтягнула його ще трохи і глянула навколо. Напіврозвалені будинки, деякі величні, деякі скромні. Я шукала поки не наштовхнулася на зарослий сад, обгороджений з трьох боків. Я поховала його там, під могутнім тисовим деревом.

Лопати в мене не було – вона була в пакунку, що залишився в мертвих землях. Я справилася ножем і мискою. Не знаю, скільки часу мені це зайняло – напевно години. Земля була відносно м‘якою, а могила мала тільки приблизно метр глибини. Якби в мене залишилися сили, я б викопала другу могилу для себе, бо була переконана, що здохну тут, в Таготі. Просто мені здавалося, що не варто витрачати зусилля.

Він був страшно важким. Мені довелося закотити його в могилу. Він приземлився обличчям вниз, я не могла знести цього, тому злізла за ним і зрештою повернула, щоб він дивився в небо. Скориставшись мискою, я почала засипати могилу, але не могла змусити себе кидати землю йому на обличчя. Довший час я вагалася, нарешті вирішила відрізати шматок полотна і вкрити його. Після цього пішло краще.

Засипавши могилу, я почала втрачати контроль над собою. Я виявила, що пригладжую землю руками, намагаючись зробити її ідеально рівною. Почула дивне скімлення, тоді зрозуміла, що це я. Змусила себе перестати. Я згорнулася калачиком поряд з ним, міцно притиснувши кулаки до живота.

Без Хольгрена, щоб відчинити портал, я була в пастці, остання жалюгідна мешканка Тагота.

Тієї ночі падав дощ, повільний, дрібний дощик, що капав на листя над моєю головою і розм‘якшував голу землю на могилі Хольгрена. Дощ розбудив мене, я накинула вовняний плащ і сиділа на землі в очікуванні на світанок.

Поки я так кулилася, щось мене гризло. Було дуже тихо: не співали птахи, не шаруділи звірі, великі чи малі. Я питала себе, чи за століття смертельні землі якимось чином не поглинули всю міську фауну.

До середини ранку дощ вщух. Я почала потрохи оглядати руїни, складаючи карту міста в голові, коли зауважила, як над містом ширяє і кружляє яструб. Це була перша нормальна тварина, яку я побачила поблизу Тагота. Я стояла, спостерігала за його польотом і заздрила його свободі.

Він описував повільні кола, ширяючи неспішно вниз до оточеного стінами Табернакля в центрі міста. Я припустила, що він побачив якийсь дрібний рух і почав полювання. Я зацікавлено спостерігала, думаючи, що за цими високими кам‘яними стінами ховається здобич.

Яструб опустився повільно, ще повільніше, до приблизно тридцяти метрів над високими золотими куполами Табернакля.

Я почула пронизливий крик, такого я ще в своєму житті не чула. Мною прокотилася хвиля болю, однак я чомусь була впевнена, що мене заділо тільки відлуння від… від чого б там не було.

Вся його сила влупила по яструбу. В ту ж мить він був мертвим. Його граціозний політ перетворився в стрімке падіння, і він гепнувся в околиці Табернакля. Після цього настала цілковита тиша.

Я вирішила не проводити розвідку поблизу Табернакля.

Я була в Таготі вже шість місяців. Виживала в основному на корі й личинках. Очевидно древні таготці не надто полюбляли садівництво, бо в місті не росло майже нічого їстівного. Там був невеличкий гай з фінікових пальм. Невдовзі я відрила, що поїдання надто великої кількості фініків шкодить мені більше, ніж не їсти взагалі. Я знайшла і спустошила грядку дикого чока, скубала конюшину, як якась корова. Голод переслідував мене, як збирач боргів.

Як я не намагалася прогнати спогади про Хольгрена, я часто думала про нього. Ми познайомилися багато років тому, коли він найняв мене допомогти йому в роботі, на яку його найняли. Яким би добрим магом Хольгрен не був, скритність не була його сильною стороною. Наші вміння доповнювали одне одного. З часом наші професійні відносини стали постійними. Ми навіть стали друзями. У своєму житті я втрачала інших друзів, інших партнерів, і хоча підозрюю більшість з них потрапили в одне з дев‘яти кіл пекла, я не знаю цього напевно. На відміну від Хольгрена. Я думала про всі оті дрібниці, які він робив, щоб подратувати мене: зверхні погляди, зневажливі репліки, або ще більш зневажливе мовчання. Від цього мені тільки більше бракувало його.

За час свого перебування я обійшла майже кожен клятий сантиметр Тагота, за винятком будинків найближчих до Табернакля. Я відсиджувалася в порожніх будинках і раніше, коли була настільки бідна, що не могла дозволити собі якогось помешкання, або переховувалася від міської варти. Відчуття порожнечі було моторошним, бути оточеною признаками життя і проживання, бути цілковито самотньою. Тагот був зовсім не таким. Тут було значно гірше.

Дім за домом, будинок за будинком, купи каміння на камінні, все було порожнім, позбавленим найменших признаків присутності людей. Окрім самих будинків, єдиним слідом, який я знайшла в Таготі, що вказував -- тут жили люди, були черепки посуду. Стіни не оживляли ніякі фрески, у вікнах не було скла, ніяких меблів, ніяких дверей, ніяких робочих інструментів, нічого. Не було навіть дитячих іграшок. Тільки порожній будинок за порожнім будинком, і вкрита листям підлога. Тагот взагалі не був містом; це був величезний кам‘яний скелет, залишений тут богами, щоб вітер мав чим бавитися.

Я спала. Сон був свободою, уві сні минав час, і сон зберігав енергію. Так протікали місяці – сон, пошуки їжі, розвідка. В такому порядку. Поки сам сон не почав становити проблему у вигляді снів.

Спочатку вони були доволі невинними. Мені снилися всякі дурниці: день народження з коржиками з медом, корчма, в якій я колись зупинялася, де подавали гриби з ячменем у винному соусі. Мені снилася їжа: бараняча ніжка, печений заєць, якісь варені коренеплоди приправлені маслом і часничком, смажена рибка… Я бенкетувала уві сні й вмирала з голоду наяву.

Повільно мої сни перетворилися в щось інше.

Бурмотіння, бубоніння, шепіт, різкі крики і довгі мовчанки вдиралися в мої сни. Навіть посеред снів я знала, що це все народжувалося не в моїй голові чи душі. Я припадала до землі, тремтіла, не дивлячись на сильну літню спеку, прокидалася вся в холодному поту. Поки я спала, в моїй голові щось рухалося. Я відчувала його величезну силу і його страждання.

Чи був це Хольгрен, що якимось чином намагався встановити зі мною контакт? Чи це мало якесь відношення до цього місця, Табернакля, чи смертельних земель? Я не знала. Я тільки хотіла, щоб це припинилося. Після того як ці сни розпочалися, я почала відтягувати сон, наскільки могла.

Гадаю, це посприяло тому, що я трохи з‘їхала з глузду, було останньою соломинкою. Я блукала околицями міста, звісно, ніколи не наближаючись до Табернакля, і проводила розвідку. З нудьги я копирсалася в землі, знаходила в основному каміння. От тільки люди у всі часи думають однаково; вони схильні ховати свої коштовності в тих самих місцях – під відсувними каменем чи плиткою в каміні, за тонкою штукатуркою, закопаними в саду. В результаті я зібрала достатньо, щоб купити три чи чотири гарних особняків неподалік Променаду в Люсернісі. На жаль золотом чи коштовним камінням не наїсися. Не підкупиш ошаленілих від чарів монстрів. Жодними скарбами не викупитися мені з цієї пастки.

Одного дня я почала жбурляти все оте багатство в джунглі, жменю за жменею монет, самоцвітів, ювелірних виробів. Знаю, я щось кричала, але й гадки не маю, що. Може це навіть не були слова.

Коли зникла остання монета, я опустилася на бруківку і заплакала, голосно схлипуючи з розпачу. Ніхто не бачив і не чув мене, окрім отих злобних, всюдисущих очей в джунглях.

Пори року змінилися, потім ще раз, перш ніж я побачила іншу людську істоту. Дозріли певні гіркі горішки, і я була високо на дереві, несамовито трясла гілку повну горіхів, коли з джунглів за площею мені в око впав якийсь блиск. Спрацювала вироблена за роки звичка і я завмерла. Тут нагорі я почувалася відкритою, хоча знаходилася понад нормальною зоною прямої видимості. Я залишилася на дереві. Більшість мого тіла приховувало листя і гілки. Я нерухомо лежала на гілці й напруживши слух, спостерігала за стіною джунглів.

На віддалі я почула лайку на госландському діалекті. Огидне листя смертельних земель затремтіло, захиталося. Серед нього вигулькнула голова і шия мула, вуха притиснені до голови. Він стрімко вийшов і пошкандибав по вирваній бруківці площі, величезний тюк на спині, позад нього вкритий потом чоловік в кольчузі.

-- Дурнувата тварюка! – крикнув він на мула. Тоді раптово зупинився, оглянувся і вигукнув через плече. – Все! Ми на місці! Скажи Герцогу, Йорне!

Я почула приглушену відповідь, і чоловік в кольчузі лайкою погнав мула далі по площі. Позад нього почувся сміх і крики, і з‘явився загін солдатів.

Розділ 2

Загалом, зі смертельних земель вийшло близько двадцяти вояків і вдвічі більше мулів. Вони виглядали на змучених подорожжю. А ще дивовижно живих. Цей факт цікавив мене набагато менше, ніж продовольство, яке я була впевнена, несли деякі з мулів. Від самої думки про солену свинину і сухарі в мене потекла слинка. Я боялася, що вони почують через всю площу, як в мене бурчить в животі. Я проковтнула слину, притиснула вільну руку до впалого живота і завмерла.

Один чоловік виділявся серед решти. Коли інші вели мулів, він їхав верхи на прекрасному гнідому мерині. Коли інші мали на собі кольчуги, він був одягнений в позолочені напівлати. Все в ньому кричало, що він з благородних. Герцог Виборзький, припустила я. Він сидів верхи на своєму коні й кидав довгий, пильний погляд навколо себе. В мене похолола потилиця, я цілковито завмерла: не дихала, не кліпала. Його очі сковзнули повз мене. Вперше за багато місяців я забула про голод.

Він зліз з коня, і я побачила, що він не з високих. Рідке світле волосся сягало йому до плечей, воно було розпущеним. В той час, як інші в його загоні були брудними й дуже загорілими, він був блідим, одяг і броня без жодної плями. Він мені відразу не сподобався.

Загін почав розбрідатися по площі, знімати тюки з мулів, пити воду з бурдюків, стягувати чоботи, кидати побіжний погляд навколо себе. Майже відразу Герцог тихо поговорив з одним з чоловіків, очевидно офіцером, і той почав викрикувати накази.

-- Немає часу роззявляти рота і байдикувати, вилупки! Не зупинятися! Станемо табором перед храмом, але тільки після того, як проведемо розвідку міста. Рухайтеся!

Солдати підкорилися, незадоволено, але похапливо. По дорозі далі в місто, вони пройшли повз мене, жодного разу не глипнувши вгору. Коли вони відійшли на безпечну відстань, я сковзнула з дерева, зібрала кілька горіхів у обдерті поли сорочки, і пішла крадькома у безпечне, затишне місце на протилежному боці міста.

Шість місяців я не бачила жодної живої душі. Це був мій перший і ймовірно єдиний шанс втекти з Тагота. Я повинна була думати про те, як їм вдалося пройти крізь смертельні землі… а принаймні, як здобути щось з їхнього провіанту. Однак я думала про Герцога. Що я відчула в ньому через площу.

Я відчула, як від нього хвилями накочувала сила, сила, яку відчувала тільки від Хольгрена, коли той активно використовував чари. Того вечора, коли я кралася геть, то мене гризло ще одне почуття: Страх.

Коли я крокувала за кілька метрів від краю смертельних земель, за мною слідкувало декілька сповнених ненавистю пар очей. Пильних, злобних і терплячих. В мене не було сумнівів, якби я висунула руку або ногу за цю невидиму межу, їх би відкусили, а то й гірше. Мабуть, Герцог і його люди мали якийсь захист, що дозволив їм пройти безпечно до міста. Що це було? Я ляснула себе долонею по чолі, змушуючи себе думати. Що це могло бути? Швидше за все щось магічне. Накладені на них чари? Де вони знайшли когось настільки потужного чи вмілого, щоб їх накласти? Сам Герцог? Малоймовірно. Щось, що протистоїть смертельним землям, недоступне навіть для нього.

Я крокувала далі, не звертаючи уваги на вже знайомих монстрів, що слідкували за моїм кожним рухом. Отже, не чари. Якийсь артефакт? Якщо так, це може бути будь-що, мати будь-яку форму. Що б це не було, воно достатньо мале, щоб його носила людина на собі, або в багажі – я не зауважила нічого незвичного. Швидше за все, щось настільки важливе не залишать на спині мула. Вони прагнутимуть, щоб воно було в безпеці, щоб його можна було легко захистити.

Герцог захоче мати його під рукою, для перестраховки.

Подорожуючи по смертельних землях, Герцог, який боїться смерті, ніколи не випустить його з рук.

Я зупинилася, сіла і закінчила свій обід з горіхів і личинок. Зазвичай, я почуваюся краще, коли знаю кого мені потрібно обікрасти. Але не цим разом. Це було мені не під силу, і я це розуміла.

Я кралася по табору туди, де спав Герцог – він влаштувався в шовковому наметі, в той час, як його люди, ті, що не стояли на варті, загорнувшись в ковдри, лежали на землі. Після смертельних земель, Тагот видавався їм оазою миру і здорового глузду. Не скажеш, що вони були насторожі, мене це влаштовувало.

Буря, що наближалася, теж мене влаштовувала. Хмари, мов велетенські сірі стіни, з блискавками всередині, вже затьмарили східне небо і швидко наближалися до міста. Якщо мені пощастить, я зможу скористатися початком бурі, щоб прикрити свій відступ, коли запахне смаленим. Мені потрібно було тільки залізти й здобути талісман до того, як буря розбудить Його Милість.

На пузі, я повільно рухалася по вкритій бруківкою площі перед воротами до Табернакля до задньої стінки намету. Я витягнула ніж з піхви на передпліччі, прикриваючись, щоб він випадково не блимнув на світлі.

Повільно, обережно, а головне тихо, я розрізала шовк намету рівно настільки, щоб пролізти. Десь вдалині загуркотів грім, і я почула, як всередині намету йому відповідає стогін. Я подумки вилаялася. Звісно, що в Герцога чуткий сон.

Я просковзнула в намет. Я не знала де талісман, чи як він виглядав. Але я знала людську природу, і я знала де люди схильні ховати свої коштовні речі.

Працюючи швидко і навпомацки в темряві, я перевірила все, що було в наметі. Поверхневий огляд тюків Герцога не дав нічого. Там більше не було нічого, що виглядало на схованку. Так нишком, як це тільки можливо, я підкралася до самого Герцога, який спав на низькій, вкритій хутром розкладачці.

Я не витрачала час, намагаючись обшукати його – для цього потрібно дві руки, що залишало одну руку неприємно позбавленою зброї. Тому я просто приставила ніж до шкіри над сонною артерією і сказала:

-- Не рухайся і мовчи.

Він відразу прокинувся, його шалені очі не були затуманені сном.

-- Тебе за це випотрошать, -- сказав він м‘яко.

-- Що жодних “хто ти, що це все означає?” Чи хоча б “ти знаєш, хто я?”

Він дивився на мене, абсолютно нерухомий. Його очі були світло-блакитними або сірими. В темряві вони виглядали немов кольору слини. Вони промовляли тисячу слів, оті очі. І жодне з них добре.

-- Слухай сюди. Віддай мені талісман, який дозволив тобі пройти крізь смертельні землі, і я не вб‘ю цей ніж тобі в шию.

Він глянув на мене і навіть в темряві мені було важко дивитися в ті дивні, бліді очі.

-- Я можу померти відразу, від одного удару, -- сказав він. – Або вмирати повільно з голоду, як це, безсумнівно, робиш ти. Я знаю, що вибираю, дівчино.

-- Я справді не хочу вбивати тебе, Герцогу, але вб‘ю. Де талісман?

-- Опусти ніж і ми все обговоримо, -- раптово його тон став заспокійливим, розважливим. Це в мене відразу викликало підозру.

-- Заткни пельку.

-- Справді, в цьому немає потреби. Я нагодую тебе, а коли закінчу тут справи, ти можеш вирушити з нами з Тагота. Опусти ніж. Бачиш, він стає страшно важким. Гей, в тебе ледь вистачає сили, щоб тримати його, куди вже там погрожувати мені.

-- Заткни пельку.

Але якимось чином, він мав рацію. Моя рука тремтіла, як я намагалася втримати ножа. Я підняла другу руку, щоб підтримати її, і в моїй голові вибухнув біль. Несподівано я опинилася на руках і колінах на землі, а біль був такий страшний, що мені хотілося блювати. Герцог стояв наді мною, хитаючи головою.

-- Здається я зламав собі суглоб пальця об твій твердий череп, моя люба.

-- Треба було просто вбити тебе і забрати його, -- проскрипіла я.

Він витягнув з-під сорочки просте намисто і дивився на нього, немов розмірковуючи.

-- Так, треба було. Я б так вчинив.

І він посміхнувся. Наступний удар був ногою. На щастя він позбавив мене свідомості.

Голоси. Бурмотіння, погрози, крики. Зойки і схлипування. Стогін когось у жахливому, страшному болю. З тих, яких нікому не витримати. Передсмертний хрип супроводжував мене на шляху з колодязя забуття. Або минув мене по дорозі вниз.

Я була мокра і мені було холодно. Я сильно тремтіла. Не чула рук. Вони були десь за спиною, дуже далеко. Ноги були прив’язані до рук, не так туго. Мені не хотілося відкривати очі. Однак я відкрила їх і побачила обличчя мерця.

В нього був розколотий череп, дощ і кров стікали по його обличчю і збиралися у відкритому роті.

Я так і знала, що не треба було відкривати очі.

Я глянула навколо, куди завгодно тільки не на труп поблизу мене. Я лежала на бруківці на площі, посередині між воротами в Табернакль і наметом Герцога. Один з солдатів зауважив, що я поворухнулася і когось покликав. Вийшов офіцер і присів поряд зі мною. В нього було тверде обличчя, нескладне і пласке, і воно не зраджувало жодних емоцій.

-- Через тебе загинув один з моїх людей, ти тупа, злодійкувата суко.

-- Ти мене переплутав з якоюсь іншою тупою, злодійкуватою сукою. Вже кілька місяців через мене ніхто не гинув.

-- Заткнися. Вік був доброю людиною, добрим солдатом. Ти прокралася в табір під час його варти і за це Герцог порішив його.

-- Що тобі сказати? Мені прикро, що старий Вік працював на кровожерливого психопата?

Він встав і копнув мене у бік.

Коли я віддихалася, то сказала.

-- Кому потрібна логіка, якщо у нього є ковані чоботи, га?

Він плюнув на мене.

-- Логіка? Тобі потрібна логіка? Ти збиралася вкрасти талісман і залишити всіх нас тут здихати. Як тобі така логіка, брудна злодійко?

-- Неправда. Після того як виберуся, я мала намір найняти когось, щоб витягнути вас.

Може я б так і зробила.

-- Ага, -- сказав він.

-- Хочеш – вір, хочеш – не вір, я б вас витягнула. Це більше ніж твій Герцог зробив би для мене. – Я з зусиллям встала на коліна. – Слухай, я могла прикінчити Герцога і забрати намисто. Це було в моїх силах. Якщо я хотіла, щоб ви всі загинули, чому я так не зробила? Навіщо я ризикувала?

Якусь мить він мовчав.

-- Може ти вразлива, -- нарешті процідив він.

-- Вірити в це, було б поважною помилкою з твого боку, капітане.

-- Лейтенанте.

-- Як скажеш. Слухай, ти хоч знаєш, чому ви тут?

-- Герцог щось шукає.

-- Ну, він точно не на вечірній прогулянці. Він шукає артефакт, який дасть йому безсмертя. Якщо він прикінчив – Віка, здається? – просто так, як гадаєш, чи його щось зупинить від вбивства решти з вас, коли він отримає те, що хоче?

-- Він ніколи цього не зробить. Йому нізащо не справитися з нами всіма.

-- Правда? Він виглядає на такого, що не любить ділитися своїми таємницями, а вас, готових їх розпатякати, надто багато.

Я випробувала мотузку, що зв‘язувала мені руки. Марно. Я вже навіть не відчувала рук.

-- Йому навіть не потрібно вбивати вас. Просто залишить тут.

-- Ведеш приємну бесіду, лейтенанте?

Навіть крізь шум дощу і гуркіт грому я повинна була почути, як підійшов Герцог. Чесно кажучи, він мене дратував.

-- Слухаю, як ця мерзота намагається відкараскатися від смерті, Ваша Милість.

-- Не раджу, лейтенанте. Хтозна, яким ядом вона може отруїти твої вуха.

-- Як скажете, Ваша Милість.

Лейтенант зник.

Герцог дивився на мене зверху вниз. Я дивилася на нього знизу вверх.

-- У тебе страшні очі, ти в курсі? – нарешті запитала я.

-- Прикуси язика, люба, бо здохнеш зараз, а не вранці. Мені подобається бачити, що я роблю. Змусиш мене поспішити, і я постараюся, щоб ти відповідно страждала.

Якусь мить я обмірковувала його слова.

-- Ти не вб‘єш мене, -- сказала я.

Герцог підвів брову.

-- Ти не вб‘єш мене, бо я тобі потрібна.

-- І навіщо, скажи мені, будь ласка?

-- Ти не знаєш, що там в Табернаклі, або що саме ти шукаєш… ні де воно, ні як воно виглядає. Тобі потрібен хтось такий як я, щоб здобути його.

-- Моя люба, я магістр Мистецтва. Навіщо мені злодійка?

-- Якби ти думав, що найкращий варіант – здобути цю цяцьку самому, ти б ніколи не запропонував нагороду в десять тисяч марок.

-- Нагорода за доказ існування міста. Не за артефакт.

-- Ти хотів, щоб хтось знайшов артефакт і виніс звідси, а ти міг відібрати його. Так було б набагато простіше.

-- Тепер ти збилася з обґрунтованого припущення на шалені гіпотези. До того ж ти мені набридла. Добраніч, маленька злодійко. З нетерпінням чекаю нашого побачення вранці.

Він пішов геть, назад у свій намет.

Чорт.

Третя година ранку? Четверта? Дощ не припинявся. Люди Герцога вже давно розклали свої непромокальні намети. Не дивлячись на мерзенну відразу до мертвяка поряд зі мною і страх самій перетворитися в трупа, мені вдалося подрімати кілька жалюгідних хвилин, коли я почула, що хтось наближається. Я підвела погляд. Лейтенант. Він присів переді мною і довго вдивлявся в мене.

-- Що? – нарешті пробурмотіла я.

-- Через кілька годин тобі гаплик. Ти це розумієш?

-- Схоже, що так. Якщо ти прийшов позловтішатися, то давай швидше. Я тут намагаюся виспатися, щоб завтра добре виглядати.

-- Я хочу поставити тобі запитання, і хочу, щоб ти, якщо можеш, відповіла чесно.

-- Для тебе все, що завгодно, друже.

-- Ти дійсно думаєш, що Герцог покине нас тут, якщо ми знайдемо артефакт?

-- Так. Я дійсно так думаю. Тобі краще знати, на кого ти працюєш.

-- Це наше перше завдання з Герцогом. Він викликав нас з прикордонних фортів, щоб ми захищали його під час цієї експедиції. Він сказав, що йому потрібні загартовані бійці.

-- Лейтенанте, ти що, вчора народився?

-- Це ти про що?

-- Забудь. Вірніше ні, не забудь. Невже ти не розумієш? Йому дійсно потрібні загартовані бійці, такі, що не знайомі з його репутацією зрадника, брехуна, вбивці й психопата. Він потребує воїнів, яким він може довіряти. Яких не шкода.

Він довго мовчав. Я спостерігала, як до нього доходить, спостерігала, як в нього стискається щелепа і очі стають холодними. Він встав і швидким кроком пішов геть.

-- Добраніч, лейтенанте, приємних снів. Побачимося вранці, коли мене закатують до смерті.

Я закрила очі й зосередилася на диханні. Як якась дурепа, я нагадала собі, що за кілька годин мене закатують до смерті.

Я знов почула кроки лейтенанта. Я підвела погляд і він кинув поряд зі мною мішок. Витягнув з-за пояса ніж і перерізав мотузку. Я опустила свої мертві руки на коліна, випростувала ноги.

-- Коли в них повернеться кров, буде так боляче, що тобі захочеться кричати. Не треба. В сумці їжа.

-- Дякую, лейтенанте.

-- Мене звати Гнаррі. А тепер послухай. Ось як я це бачу. Ми виберемося звідси живими, тільки якщо ти здобудеш ту штуковину раніше від Герцога.

-- Це неможливо.

-- Тоді ми всі здохнемо тут.

-- Ми можемо забрати талісман від Герцога.

-- Якщо він не дасть мені привід, я цього не зроблю. Я присягав на вірність.

-- Тоді ти дурень, Гнаррі.

-- Я офіцер на службі в Герцога.

-- Це одне й те ж.

-- Знайти артефакт або залишитися тут і померти з голоду. Тобі вибирати.

В цю мить ожили мої руки. Мені довелося придушити крики.

Гнаррі встав і сказав.

-- Якби ти дійсно була розумною, ти б зауважила, що у Віка в чоботі є ніж. Якби ти була хоча б наполовину така спритна, як ти собі думаєш, ти б давно вже втекла.

Я б сказала йому, що про нього думаю, якби не була зайнята тим, що прислухалася до агонії в руках. До того ж він не почув би мене. Знов здійнялася буря, і з шумом проносилася містом.

Я з зусиллям відповзла від табору Герцога і заховалася в сухому закутку, в якому тримала своє спорядження, жадібно проковтнула галету і в‘яленого крілика, і розглянула всі варіанти. Нічого хорошого. Залишитися тут і вмерти з голоду, або знов повернутися в табір Герцога і спробувати вкрасти талісман, або зробити набіг не Табернакль і спробувати вкрасти артефакт. Чорт, чорт, чорт.

Я повернулася туди, де залишила своє спорядження, витягнула з пакунка інструменти й абордажну кішку і пішла крізь штормовий вітер в протилежний від табору Герцога бік Табернакля. Вилізла на стіну і оглянула землю внизу. Там панував чорний безлад з листя, видимого тільки під час коротких спалахів блискавки.

Два варіанти. Або зіскочити вниз і пройти до одного з будинків з куполами пішки, або спробувати зачепитися кішкою за купол і залізти зверху. Мені не дуже хотілося волочитися крізь ті джунглі. Там могло бути все, що завгодно. Однак, буде важко зробити добрий кидок на цьому вітрі. Я пригадала яструба, його безвольне падіння з неба.

Зрештою, я вирішила піти верхом. Якщо не вдасться зачепитися кішкою, я завжди можу злізти вниз. І якщо пощастить, буря приховає мої рухи.

Кішка зачепилася з восьмого разу. Коли мені це вдалося, я забила в стіну невеличкий гак і закріпила мотузку, тоді почала дертися нагору до купола під кутом приблизно в двадцять градусів. Дошкульний дощ змішувався з моїм холодним потом, кожної миті я чекала на смерть.

Буря хльостала мене, шмагала мене, жалила в руки й обличчя, намагалася відірвати мене від мотузки. Блискавка била в місто навколо мене, інколи так близько, що я відчувала її запах. Чим далі я дерлася, тим стрімкішим ставав кут. Мотузка увібрала дощ як губка і почала провисати. Мої натруджені руки несамовито боліли. Це були найважчих двадцять метрів, які я здолала у своєму житті. Кожної миті я очікувала, що той таємничий крик перетворить мої кістки в пудинг і зупинить моє серце. Я добралася до південного купола, стала ногами на виступ і знесилено впала, змушуючи себе знов дихати нормально.

Я була на місці. Що далі?

Перше, що я зауважила – купол був не просто позолоченим. Він був золотим. Суцільна золота обшивка, хтозна якої товщини. Вона виглядала так, немов була вилита з одного шматка, а це було неможливим. В одному цьому куполі було достатньо золота, щоб відразу купити пів Люсерніса. Я не змогла стримати сміх. Якщо я придумаю, як перевезти це все, то буду найбагатшою жінкою в світі.

Наступним, що я зауважила, було щось схоже на вентиляційні отвори на самій верхівці, у вигляді клинів, розташовані рівномірно навколо центрального шпиля. Я підлізла трохи вгору і побачила, що це дійсно вікна, а принаймні були колись. Скло в них давно було розбите. Тільки по краях вціліло кілька нерівних осколків. Осколки були якимись дивними. Я витягнула один і придивилася. Він був темно-синім. Мабуть, в свій час, до того, як вікна побилися, всередині було красиво. Що більш важливо, я могла залізти всередину, якщо придумаю як спуститися.

Вікна були настільки широкі, що я могла прослизнути всередину, але якщо зістрибнути, можна було поламати кістки. Я кинула погляд на свою мотузку. Вона не допоможе, намертво прив‘язана до зовнішньої стіни. Звідси мені її не відчепити, а запасної я з собою не взяла. Внутрішній нахил купола був надто стрімким, щоб намагатися пролізти без допомоги. Я зітхнула, вилаяла себе, і поклала руку на тонкий шпиль.

В цю мить в шпиль вдарила блискавка, від її неприборканої сили моє тіло забилося в конвульсіях. В той самий час з глибин купола піднявся крик, бульбашка нестерпного болю, що була більше ніж тільки звуком. Вона обкутала мене і перетворила мій власний біль у невеличкий куток агонії, що обволокла весь світ, і відключила мене.

Десь далеко, дуже далеко, дзижчання крил бабки збільшене в тисячу разів. Гул і скрегіт металу, який без кінця-краю викручують. Мені здавалося, я чула Хольгрена, який наказував мені прокинутися.

Повільно я відкрила очі, проте не могла змусити їх сфокусуватися. Голос Хольгрена зник. Його замінив інший голос, який я чітко чула понад гулом і скреготом.

Прокидайся. Ти повинна прокинутися.

-- Щ? Я закін робо по господар, тат. – Щось не так з моїм голосом. Приглушений. Більше ніж приглушений. Пропав? Ні, теж не зовсім те.

Негайно прокидайся, і не рухайся, поки не знатимеш, що робиш.

Я ще раз спробувала відкрити очі. Побачила тільки темряву.

-- Чудово, я осліпла, -- промимрила я. Щось не так з моїм голосом, щось кололо мені в талії, і в мене пульсували болем руки, особливо права.

Ні, не осліпла, просто дивишся в темряву. Проте тебе оглушило.

Нарешті я повернулася до реальності. Все моє тіло звисало з одного з вікон купола. Я не впала вниз просто дивом. Повільно я відсунулася від провалля.

Тепер спускайся до мене.

-- Я так не думаю.

А швидше – дідька лисого. Те, що було там внизу, говорило в моїй голові. Я вже воліла спробувати щастя з Герцогом.

Самій тобі ніколи не перемогти Герцога, нишком, чи іншими методами. А я можу допомогти.

-- Гадаю, мені доведеться повірити тобі на слово. А тепер забирайся до біса з моєї голови.

Я зіслизнула з округлого купола на виступ і провела інвентаризацію. Глуха, за винятком гулу і скреготу, від яких в мене розколювалася голова. Мої слова були приглушені, я швидше відчувала їх в грудях і горлі, ніж чула у вухах. Долоня правої руки була обпалена. Перед очима пливло, а м‘язи по всьому тілу пересмикувала судома.

Мені ніяк не спуститися вниз по мотузці, щоб не впасти. Може рослинний покров на території Табернакля трохи пом‘якшить падіння.

Сумніваюся.

Я як могла намагалася ігнорувати цей голос – цю присутність в моїй голові. Спущуся на територію Табернакля, а що далі? Через стіну не перелізти, не в цьому стані. Тоді, через ворота – прямісінько в табір Герцога, а там смерть від тортур. Я сперла голову на добру руку і спробувала стримати сльози.

Спускайся до мене, Амро. Присягаю, я тебе не скривджу.

-- Як мені злізти?

Спускайся по шпилю. Він сягає до самої підлоги. І далі.

Я знов вилізла на купол, схопилася за шпиль, міцно доброю рукою, акуратно обпаленою, перекинула ноги в порожнечу, намацуючи в темряві. Я знайшла стрижень і обхопила його колінами, дуже обережно просунула плечі крізь вікно і схопилася руками за стрижень під куполом. Метал був ще теплим від удару блискавки.

Я думала, що підніматися по мотузці вгору лячно. Цього не порівняти зі спуском по жердині в суцільній темряві. П‘ятнадцять метрів? Двадцять? І гадки не маю, як далеко я зісковзнула, намагаючись берегти свою обпалену долоню, прилив крові й той жахливий скрегіт – все, що я чула.

Ще трішки.

Я здригнулася від цих слів у моїй голові, втратила хватку і впала останніх кілька метрів на щось м‘яке, тепле, мокре і живе. Я швидше відчула, ніж почула, тихий стогін болю, і знов закричала. Я полізла рачки назад, якомога далі від нього, не звертаючи уваги на нестерпний біль в руці. Раптово камінь піді мною обвалився і я впала назад, лупнувшись головою об невидимий камінь.

Не рухайся, Амро. Ти даремно робиш собі шкоду.

З мене було досить. Годі. Якби тільки було світло – ні, тоді я б побачила те, що пронизав кінець стрижня…

Не рухайся. Дихай. В цьому залі тебе ніхто не скривдить. Не рухайся, заспокойся, бо мені доведеться затуманити тобі розум. Якщо я це зроблю, ти мені більше ніколи не будеш довіряти. Я хочу, щоб ти мені довіряла, маленька злодійко.

Я намагалася не втратити здоровий глузд. Не знаю скільки часу я просиділа в темряві, мідний запах крові оточував мене і мені хотілося блювати.

Пробач, Амро, але боюся, мені доведеться це зробити.

І тоді я відчула, як його розум обволікає мій, ніжно, невблаганно. Я немов тонула. Я перестала існувати.

Наступне, що я пам‘ятаю, я прокинулася в чомусь схожому на сон. Я починала ненавидіти сни. Спочатку прийшло легеньке золоте світло, настільки легеньке, що я його не зауважила, поки не зрозуміла, що бачу різницю, коли моргнула.

Тоді в повітрі розповсюдився лагідний аромат ладану, потрохи витісняючи запах крові. Ладан, запаху якого я ніколи раніше не чула, ніжний, не пересичений. Я всьому цьому не довіряла, але допомогло. Я відчула, як до мене повертається здоровий глузд. На поверхню розуму спливло запитання.

-- Хто ти? – прошепотіла я.

Та-Агот, бог-король, імператор, жертва. Та-Агот Безсмертний, Зраджений. Та-Агот Вічний Страждальник. Та-Агот Дурень.

-- Де ти? – прийшло наступне запитання, хоча я знала відповідь на нього.

Пришпилений до власного вівтаря, простромлений небесним металом, покараний долею за перемогу над смертю і будівлю, що вистоїть вічність.

-- Хто засадив тебе туди?

Моя сестра, моя наречена. Атагос Руйнівниця, Атагос-Що-Несе-Смерть, зуб гадюки, поцілунок павука, ткаля пісень сирен.

-- Що ти хочеш від мене?

Свободу. А в обмін я дам тобі вічне життя.

Світло ослабло, запах ладану зник, як і моя свідомість.

Я прокинулася зі свідомістю, що в мій розум хтось втручався. Темрява і сморід не зникли, але в мене було щось, що мене підтримувало. Лють.

Останні місяці, смерть Хольгрена, Герцог, моє понівечене тіло, пожирання кори й личинок, постійна боротьба за виживання, а тепер ще й якийсь бог грається моїм розумом… з мене було досить. Я виберуся з цієї пекельної ями, чого б це мені не коштувало, і горе всім, хто стане мені на шляху.

Спочатку мені потрібне світло.

На щастя, в сумці на поясі в мене було кресало. Тримаючи кремінь в пораненій руці, я била по ньому ножем поки в труті не виникла іскра, потім завиток диму і маленьке полум‘я. Я швиденько відірвала шматок матерії від поли своєї пошарпаної сорочки, молячись, щоб вона не була надто мокрою.

Якщо ти готова бачити, я можу дати тобі світло.

-- Заткнися.

Повільно, з димом, ганчірка загорілася. Я підняла її над головою і оглянула кімнату. Нічого, тільки голий камінь, натяк на двері зліва і справа, а посередині кам‘яний вівтар.

Ти готова бачити. І тоді відразу повсюди спалахнуло світло. Залитий золотим сяйвом, на вівтарі лежав чоловік, пришпилений стрижнем, що проходив через верхівку купола.

Він був бронзового кольору. Його волосся косичками спадало з вівтаря і збиралося в кола на кам‘яній підлозі. Кров з рани текла тонкою цівкою по боках вівтаря і утворювала калюжу. Її було багато. Вся підлога була залита кров‘ю.

Зіниці його очей були холодними, яскравими зірками, дрібними краплинами на покривалі чорної як ніч райдужної оболонки.

Допоможи мені.

Я кинула палаючу ганчірку і підійшла до нього.

Допоможи мені, Амро. Я лежу тут тисячу років, з пробитим серцем, неспроможний померти. Звільни мене.

-- Пробач. Я не знаю, як допомогти тобі.

Я відвела від нього погляд, глянула на свої руки. Вони були вкриті його кров‘ю. Я була вкрита його кров‘ю. Я в ній повзала.

Я не можу нічого вдіяти з небесним металом, що утримує мене. Ти можеш. Ти якимось чином можеш зламати його. Буде нелегко, але гадаю, це можливо для смертної. Зроби це для мене і я дарую тобі вічне життя. Можеш піти геть, якщо захочеш, або залишитися тут зі мною і допомогти мені відбудувати мою імперію. Будь ласка, Амро, не залишай мене в такому стані.

Я не могла дивитися на нього. Він був у жахливому стані. Мені було його шкода, але я довіряла йому не більше ніж Герцогу.

-- Що знищило всю навколишню фауну? – запитала я.

Не розумію запитання.

-- Думаю, що розумієш. Ти знаєш, як мене звати, порийся ще трохи в моїх мізках і скажи мені, що вбило яструба над Табернаклем.

Довга мовчанка. Нарешті він погодився. Атагос. Інколи вона прокидається. Я не дозволяю їй живитися мною, тож вона здобуває де може хоч якусь їжу.

-- Атагос, твоя сестра-дружина? Втілена смерть? Вона досі тиняється поблизу, га? – Я підійшла на кілька кроків ближче. – Перш за все скажи мені, чому вона пришпилила тебе тут?

Будь ласка, Амро…

-- Або ми робимо це по-моєму, або не робимо взагалі. Якщо тобі не подобається, заволодій знов моїм розумом, падлюко, і таким чином змусь мене зробити свою брудну роботу.

Раптово мене аж затрусило від люті. Не тільки до нього, але він був зручною мішенню.

Я знав, що тобі це не сподобається. Гаразд.

Моя сестра і я, ми народилися зі здібностями… Вона -- спричиняти смерть, я – кидати їй виклик і перемагати. У міру того, як ми зростали, наші здібності теж зростали, і разом ми захопили пів світу. Зрештою вона почала заздрити моїм здібностям. Вона була змушена вбивати, щоб підтримувати молодість і красу. Вона завжди відчувала відразу до смерті. В нас був суперник, король-чарівник, ім‘я якого перетворилося в порох на повільному колесі часу. Він отруїв думки Атагос, налаштував проти мене, переконав, що вона може поглинути мої здібності. Вона повірила йому. Повірила, що моя смерть буде останньою, яку їй доведеться завдати. Гадаю, для неї воно того вартувало, бо вона поклала мене на цей вівтар, накачала наркотиками і провела страшний ритуал.

Результат перед тобою. Я не помер. Бо не можу. Ритуал звів її з розуму і король-чарівник напав, спустошив імперію і знищив столицю. До цього дня його брудні чари чіпляються за краї моїх здібностей, намагаючись знищити те, що знищити неможливо. Задоволена? Він закрив очі й відвернувся від мене.

-- Хотілося б почути її версію.

Можеш запитати її, але сумніваюся, що вона дасть тобі задовільну відповідь. Вона буде надто зайнята пожиранням твоєї сутності.

-- А якщо я звільню тебе, ти знов відбудуєш свою імперію.

Ти не знаєш моєї імперії. Голоду не було. Чуми не було. Бойові дії майже не зачіпали населення. Справжній рай.

-- Був, поки не закінчився.

Я витерла об штани кров з долонь. І зупинилася. Моя рука зцілилася, на шкірі ні ран, ні пухирів. Навіть шрам від глибокого порізу з дитинства, і той зник.

Моя кров – це життя. Вона вилікує твої рани, а з часом приведе до безсмертя. Швидше, якщо ти її вип‘єш.

Мене охопила паніка. Чи потрапила його кров мені до рота? Я швиденько роздягнулася, протерла себе вільними від крові частинами одягу.

Я б не назвав це нормальною реакцією. Це веселощі чулися в його голосі?

-- Слухай, я ніколи не прагнула безсмертя. Я просто хочу вибратися з цього міста-цвинтаря, повз того божевільного покидька за воротами, через дев‘ять акрів пекла назад до цивілізації. А ще було б непогано, якби до мене повернувся слух. Безсмертя візьми собі й засунь в сраку. Глянь, що воно зробило з тобою.

Я кинула свій закривавлений одяг і пішла до дверей. Тоді мені в голову прийшла ідея, я повернулася і підхопила купу лахміття, яку я носила.

Ти збираєшся залишити мене тут. Його голос був пронизаний недовірою.

-- Мені тебе шкода, правда. Але останнє, що цей світ потребує – це ще одного збожеволівшого від влади правителя. А вже точно він не потребує безсмертного правителя.

Пам‘ятай, що я не змушував тебе, Амро. Запам‘ятай це і повертайся до мене, коли старість почне підкрадатися до тебе. Я чекатиму тут, хоча ти й плюнула Фортуні в добре око.

-- А де ще тобі бути? – З цими словами я штовхнула вкриті міддю двері й вийшла з зали.

Я не стану зупиняти тебе, Амро. Але в Атагос будуть свої плани. Моя присутність – твій єдиний шанс на безпеку.

Сходи вгору, коридор, глухий кут, ще один коридор і я опинилася перед масивними подвійними дверима, що вели на подвір‘я Табернакля. Було не так важко, як могло бути – настав світанок, а в гранітних стінах були широкі вікна. Я штовхнула одні з дверей і вийшла у сірий ранок. Дощ перейшов у мряку.

Я швидко почала пробиратися крізь густі зарості до найближчої стіни. Я планувала свій наступний рух, коли вона збила мене з ніг.

Я лежала, приголомшена, нездатна дихати. Навіть якби я не втратила слух, сумніваюся, що зауважила б як вона наблизилася.

Я насилу встала на руки й коліна, мені почало попускати в грудях, дрібний натяк на повітря прорвався в мої відчайдушні легені. З закритими очима, я змусила себе вдихнути. Ще раз. І ще.

Я відкрила очі й побачила засохлі, кістляві ноги. Повільно я піднімала голову, побачила висушену плоть, що звисала з гомілок, тоді вузлуваті коліна, скелетоподібні стегна, обмотані згнилою ганчіркою… з серцем, що било як молот, я глянула в обличчя істоті, яка стояла переді мною. Вона була древньою, не зовсім людиною, і дуже, дуже голодною. Вона дивилася вниз на мене, схиливши голову набік. Єдине, що в ній було живого – це очі. Приголомшливі, неймовірно блакитні, вони свердлили мої з цікавістю. Ну, і з голодом, звісно.

Повільно, я встала і позадкувала. Вона не спускала з мене очей. Коли я почала повертатися, щоб втекти, вона закинула голову назад, простягнула руки вперед, а її рот округлився в досконале О. Моя шия ззаду похолоділа, гул і скрегіт у вухах зросли до нестерпного рівня. Я продовжувала задкувати, розглядаючись навколо себе за чимось, що можна було використати як зброю. На очі мені потрапила тільки важка палиця завдовжки приблизно з метр і крива як дідько. Переклавши клунок з одягом в ліву руку, я підняла її.

Атагос припинила полоскати горло, чи що вона там робила, і опустила руки. Коли вона поглянула на мене, я побачила в її очах здивування. Вона знов схилила голову і подивилася на мене ще трохи.

-- Не знаю, що Ви задумали, леді, але в мене таке відчуття, що я не хочу мати з цим нічого спільного. Тому я краще піду. – І я знов почала повертатися.

Вона виявилася швидшою, ніж я собі могла уявити. Раптово я була в її ведмежих обіймах і вона гризла моє ліве плече. Моя ліва рука була затиснена між нами. З усіх сил, на які тільки була здатна, я лупнула її по голові палицею, і відчула, як тріснули палиця і її череп. Вона випустила мене і пошкандибала геть.

Як дурепа я стояла там, тремтячи, стискаючи мертвою хваткою зламану палицю і вдивляючись з хворобливим захопленням в істоту, яка швидше за все мене прикінчить. Я бачила, що її череп вже почав зрощуватися. Я повернулася і побігла.

Пробиваючись наосліп через зарості, я пленталася ногами подалі від Табернакля. Оскільки я не мала змоги чути, як близько вона була позаду мене, моє серце втекло в п‘ятки, а волосся на потилиці стало дибом.

Стрімголов я вибігла до воріт. Не зовсім туди, куди я хотіла потрапити, але в мене не було часу шукати місце подалі від Герцога. До того ж я подумала, що якщо до цього дійде, то він буде зайнятий старим втіленням смерті, і йому буде не до мене.

Ворота були засунуті зсередини величезною колодою. Я знала, що мені ніколи не підняти її з опор, але що ще мені залишалося, як не спробувати? Я підставила плече під один кінець і рвонула… кінець древньої, зігнилої колоди розвалився. Безтямно я оглянула землю в пошуках ще однієї палиці, знайшла якусь довжиною десь в пів метра, і почала рубати й гатити нею посередині колоди. Зовнішні мокрі шматки відламувалися, порох зсередини сипався на землю.

Після четвертого чи п‘ятого замаху щось вирвало мені палицю з руки.

Я повільно повернулася обличчям до неї, істоти, що от-от мала закінчити моє життя. Я змусила себе залишатися спокійною, розслабленою, готовою скористатися будь-якою нагодою, що підвернеться. Кожна секунда життя – це секунда, коли я не мертва.

Вона стояла з палицею в руці, й не моргаючи дивилася на мене. Через всі оті складки, зморшки й виступи на її обличчі було важко сказати, але, здається, вона посміхалася. Вона жбурнула палицю далеко в зарості, пожурила кістлявим пальцем і кинулася на мене.

Від удару я влетіла у ворота. Вони з тріском відчинилися. Я з усієї сили гепнулася голою спиною об бруківку площі, сковзнула кілька метрів по мокрій брущатці. Вдруге за останніх п‘ять хвилин в мене перехопило подих. Я лежала з закритими очима і чекала на смерть. Потрібно було кілька секунд, щоб до мене дійшло, що істота не накинулася на мене і не вигризала з мене криваві шматки. Я відкрила очі й побачила, що вона стоїть біля воріт, впершись в невидимий бар‘єр. Я зрозуміла, що вона обмежена територією Табернакля, інакше я була б мертвою вже кілька місяців. Я судомно вдихнула.

Приблизно в цю мить я зауважила наведений на мою голову арбалет.

Герцог цілив мені у скроню і щось кричав.

-- Пробач, божевільний вилупку, але я не чую жодного твого слова, -- промовила я, як мені здавалося нормальним розмовним тоном. Я глянула навколо і побачила, що всі люди Герцога втупили очі в сестру-дружину Та-Агота. Найближче до воріт знаходився Гнаррі. Я відчула, як в мене холодіє спина і знов починається біль у вухах. На обличчі Гнаррі промайнув вираз жахливої агонії й він притиснув руки до вух.

Їх всіх охопила однакова агонія, всіх людей Герцога, а сам Герцог випустив з рук арбалет і впав на землю поряд зі мною. Я сиділа, ошелешена, поки не глянула на Атагос. Вона склала рот у досконале О, широко розставила руки. Герцог та інші почали битися в конвульсіях, тоді завмерли. За якусь мить всі вони встали в унісон і як маріонетки почали рухатися до істоти.

Гнаррі був першим, і навіть якби я знала як його врятувати, я б не встигла. З болем і огидою я дивилася, як вона, за словами Та-Агота, “пожирає його сутність”. Однією рукою вона обійняла його за талію, як коханка, і поклала іншу, схожу на лапу з кігтями руку йому на потилицю. З обличчям в кількох сантиметрах від його, вона почала немов щось всмоктувати. Примарний завиток синоватого світла вився з широко відкритого рота Гнаррі в її, а тоді голова і тіло Гнаррі зморщилися і обвиснули, як осушений бурдюк вина.

В кінці, від нього залишилися тільки шкіра й одяг, що звисали з її руки. Кольчуга Гнаррі красиво сяяла в ранковому світлі, коли вона кинула її й те, що від нього залишилося, і покликала до себе наступного. Я не могла відірвати погляд, поки вона поглинала їх одного за одним. Вперше за багато місяців мені зовсім не хотілося їсти.

Тоді настала черга Герцога, і я ледь не спізнилася. В три стрибки я наздогнала Герцога і зірвала талісман з шиї приреченого вилупка в ту мить, коли він ступав у обійми Атагос. Я стояла, важко дихаючи, і спостерігала як його струнке тіло зморщується до сухої оболонки, коли вона висмоктала його до дна. І весь цей час її риси обличчя набирали здорового рум'янцю, а тіло налилося як в розкішної красуні.

Вона відкинула шкіру Герцога і з посмішкою глянула на мене. Провела тонким пальцем по повних рожевих губах і тихенько засміялася в моїй голові.

Я стрепенулася і пішла геть. Я зайшла в руїни, зупинившись тільки щоб поритися в тюках Герцога в пошуках якогось одягу. За своє життя я надивилася на смерть, навіть інколи була її причиною, але ніхто не заслуговував такої смерті. Ну, може, за винятком Герцога.

Принаймні дощ перестав.

Я повернулася в порожній табір десь за годину. Я свідомо уникала навіть дивитися в бік воріт. Лягла в наметі Герцога і проспала як вбита залишок дня і всю ніч.

Наступного дня я поснідала, порилася в тюках, поки не знайшла лопату і непромокальну тканину, і взяла їх разом з мулом і просякнутим кров‘ю бога одягом на могилу Хольгрена. Після того як я викопала його з землі, я стягнула одяг, в якому він був похований і одягнула в своє скривавлене лахміття. Я й гадки не мала чи це спрацює, але заради друга можна трохи й поблювати. Я загорнула його тіло в непромокальну тканину і міцно зв‘язала, мені вдалося повантажити його на полохливого мула і я повернулася в табір пакувати речі.

Зашитим у хутряну накидку Герцога, я знайшла коштовне каміння, варте невеличку фортуну. Недостатньо щоб купити особняк на Променаді, проте непогана сума. Достатньо щоб поділитися з вдовою Гнаррі, якщо вона в нього була. Я завжди виплачую свої борги.

Коли я виїжджала з Тагота, на чолі каравану недавно здобутих мулів, то зауважила, що до мене досі не повернувся слух. Я трохи попереймалася, тоді вирішила, що тільки час покаже. Якщо він ніколи не повернеться, що ж, чесний Люсернанський торговець не потребує такого гострого слуху як злодій. Чи, якщо вже на те пішло, шанований барига. Але він повернувся, потрохи. Достатньо, щоб коли минуло кілька днів і Хольгрен почав кричати, щоб його випустили з брезентового мішка, я почула його голосно і чітко.

Керф & Ісін, Частина друга

Керф та Ісін розкинулися на килимах на поза цим порожній площині богів. На повернутій догори долоні Ісін спочиває золота цятка, що зростає: душа Хольгрена.

-- Мушу тобі сказати, Керфе, мені довелося попотіти, перш ніж я знайшла його. Не можу повірити, що вони просто зібрали манатки і забралися. Повна безвідповідальність.

-- Ну, -- сказав Керф. – Ера майже закінчилася, і давай признаємо – їм трапилася не найкраща реальність. Я б теж прагнув якомога швидше перейти далі. До того ж відповідальність ніколи не була сильною стороною Зла, згодна?

-- Але що з усіма тими душами, що ще будуть поступати до кінця Ери? Їх не карають чи навіть відпускають. Вони в пастці й просто безцільно блукають. Хто ж так керує потойбічним життям, Керфе?

-- Так, але тепер ти все виправила. Наступні будуть ухвалювати більш тривалі рішення. – Керф змінив позу, більш зручно влаштував свій горб на килимі. – Проте давай повернемося до душі в твоїй руці –мушу сказати справді прекрасній руці – наш друг вже майже готовий до воскресіння, його чекає Король Тіней, і Амра.

Ісін насупилася.

-- Вона! – промовила з несмаком. – Керфе, може з них досить? Ми самі можемо справитися з Близнюками, й дозволити їм жити своїм життям.

-- Спокійно, Ісін, робота лишень почалася. Події розгортаються стрімко, і я хотів би залишити цю Еру, знаючи, що допоміг сформуватися останній парі Героїв. Створення героїв -- одна з моїх головних складових.

-- Так, Керфе, я в курсі. – Ісін поглянула на малесеньку цятку, що була душею Хольгрена. У відповідь вона засяяла яскравіше. Ісін прийняла рішення.

-- Якщо ти застосуєш одну зі своїх складових, любий Керфе, то я теж, -- сказала вона.

-- О, це буде цікаво. Давай.

Ісін променисто посміхнулася на сутність Хольгрена. Вона почала вібрувати і сяяти ще яскравіше.

-- Вони примхлива пара, -- сказала вона. – Але побачимо чи мені не вдасться звести їх разом.

І з цим вона лагідно здула дрібне сонечко з долоні.

Душа Хольгрена полетіла легенько геть, тоді почала стрімко падати на площину смертних.

-- Що ж, тоді лети, -- вигукнув Керф. – Не втрачай мужності. Забудь все, що довідався про нас. А, і спробуй переконати свою партнерку присягати на щось інше, а не на мої яйця. Будь розумником.

Розділ 3

За місяць подорожі мій слух відновився настільки, що коли Хольгрен воскрес з мертвих, я почула його голосно і чітко.

Був похмурий, сірий вечір. Зима давно вступила в свої права, в цій частині світу це був холодний і мокрий сезон. Сніг ще не випав, і половина дерев досі не скинула своє листя.

Я їхала на гнідому мерині Шаленого Герцога Виборзького, і вела два десятки його мулів через море буйної трави. Коли я вирушала їх було вдвічі більше, але я злодійка, а не погонич мулів. Половину з них я відпустила, як тільки безпечно провела через смертельні землі.

Суцільні лани тягнулися приблизно на вісім кілометрів до широкої, лінивої річки, яку я ледь бачила на відстані. За річкою знаходилася густа лінія дерев, пояс темно-зелених смерек, що підперезував східний небокрай. Західний простір континенту, який, як дехто твердив, був колискою людства, був позбавлений людських поселень. Я міська жителька, але мушу признати, що полюбила відкриті простори, красу природи незіпсованої цивілізацією. Проте найбільше я була просто рада, що звільнилася з руїн Тагота і їхала додому.

Мій слух до певної міри повернувся, гул в пошкоджених вухах майже цілковито злився з фоновим шумом. Я насолоджувалася меланхолійним зітханням вітру серед високої до колін, смарагдової трави навколо мене, коли почула інший звук.

Спочатку легеньке шарудіння, якийсь рух, тканина по тканині. Тоді пронизливий крик і у відповідь ревіння переляканого мула.

-- Випустіть мене! Випустіть мене звідси! Я не маю чим дихати! – Хриплий і сповнений паніки, я все одно впізнала голос Хольгрена, хоча й не чула його більше ніж пів року. Тривога змінилася щирою радістю, і я поспішила звільнити його з брезентового лона на мулі.

Я загорнула його тіло в брезент, зв‘язала конопляною мотузкою на щиколотках, колінах, стегнах і голові, тоді приторочила до попруги мула. Я швиденько перерізала всі мотузки і він вивалився зі згортка на траву.

Він був мокрий, вкритий чимось, що найбільше нагадувало плодові води. Від його блідого, слизького тіла здіймалася пара. Він був схожий на новонародженого, незграбного хижого птаха. Він виглядав прекрасно. Моє вкрите кров‘ю бога лахміття прилипло до його довгов‘язого, тремтячого тіла, манжети сорочки ледь прикривали лікті, а штани не сягали колін. Я делікатно підняла його голову і плечі, очистила молочно-білий слиз йому з очей, носа і рота, і на якусь мить міцно обійняла. Він глянув на мене.

-- Амра, -- прохрипів.

-- З поверненням, везучий ти вилупку, -- прошепотіла я.

Тієї ночі під тріск багаття я розповіла Хольгрену все, що трапилося після його смерті – про Герцога, Та-Агота, Гнаррі й Атагос. Про втрату слуху, і кров бога, що повернула його у світ живих. Я була така рада бачити його, що не дозволяла прокрастися в мій голос навіть найменшому натяку на докір. Я зможу викричатися на нього пізніше за те, що застряла через нього в Таготі, й за все, що трапилося потім.

Протерши рушником, я помістила його в гніздо з ковдр, він сидів там, мовчазний, і пив міцний чай. Я не могла відвести від нього погляд. Мені здавалося, що він в будь-яку мить зникне, або знов відкинеться. Я вивчала його худюще обличчя, високі вилиці, тонку верхню губу і повну нижню. Я не могла позбутися образу руїни, яку його обличчя являло собою місяць тому, коли я витягнула його з могили. Тепер воно знов було цілим і досконалим, за винятком мертовно-блідого шраму на лівій щоці, де його вкусила істота з мертвих земель, закінчивши його життя найбільш смертельною отрутою, яку я тільки бачила.

-- Ну, -- сказала я, коли закінчила свою розповідь. – Ось і все. Нам потрібно тільки перейти дві з половиною тисячі кілометрів по незвіданій території й ми вдома. Після всього цього, раз плюнути.

Він неуважно кивнув, кухоль стиснений у руці, очі на чомусь на середній дистанції, чого я не бачила.

--Хольгрене. З тобою все гаразд?

Він здригнувся і глянув на мене. Очі завжди були найбільш експресивною частиною його обличчя. В цю мить вони були вікнами на понурий пейзаж, мене охопила журба за те, що він пережив. Тоді він посміхнувся, ледь-ледь, і якесь тепло і людяність повернулися на його обличчя.

-- Тепер у мене все гаразд. І за це я маю дякувати тобі.

Я знизала плечима.

-- Ні, Амро. Я був у пеклі. А зараз ні. Ти врятувала мене.

Мені ніколи не було комфортабельно з вдячністю направленою на мене, в мене не було з цим багато досвіду. До того ж це обеззброювало мене, не давало вилаяти його, як я планувала за те, що на пів року застряла і голодувала в Таготі. Я змінила тему.

-- Яке воно, пекло?

-- Холодне, -- сказав він. – Порожнє. Безмежне. Я… я не надто пам’ятаю. Давай поговоримо про щось інше.

--Звісно, Хольгрене. Я розумію.

-- Ні, не розумієш.

На це мені було нічого сказати, наступну годину ми провели у компанійській тиші. На час коли вогонь перетворився у тліючу золу, Хольгрен міцно спав. Я поправила йому ковдру, перевірила мулів, і пішла у власне тверде ліжко.

Я лежала і водила пальцем по намисту, яке забрала в Герцога, талісману, який дозволив йому, а пізніше мені, без перешкод перетнути смертельні землі. Це був звичайний ланцюжок довжиною десь в пів метра, з хитрою застібкою у вигляді клешні лобстера. Намисто було з якогось синього металу, якого я не знала, і хоча воно було чарівним, наскільки я могла судити, чари були настільки специфічними, що воно було практично нічого не вартим. Я залишила його як пам‘ятку, сувенір – щоб нагадувало мені довіряти своїй інтуїції.

В цю мить інтуїція підказувала мені, що я сумувала за Хольгреном трішки більше, ніж повинен партнер по бізнесу. Я наказала інтуїції заткнутися і йти спати, і сама зробила те саме.

Хольгрен встав раніше за мене і знов розклав невеличкий вогонь. Він знайшов свій ранець серед мулів і надів власний одяг. Що він зробив з лахміттям, яке я натягнула на нього, я не знала, і не здогадалася запитати. Не тоді.

Він стояв на невеличкому пагорбі за кілька метрів від табору. Це було лишень підвищення на широкій трав‘яній рівнині. Його очі були закриті, руки простягнені до неба. Він повільно, глибоко вдихав свіже ранкове повітря. На його обличчі грала лінива посмішка.

-- Цей світ -- чудове і прекрасне місце, Амро. Добре бути живим. Чай біля вогню, і в‘ялене м‘ясо.

Я щось буркнула і відійшла подалі, щоб справити нужду. Коли я повернулася, він розгорнув мапу, яку намалював чорнилом кілька місяців тому.

-- Ти не намітила зворотний шлях? – запитав він.

-- Я не картограф. Я просто йшла за сонцем.

-- Ну, тоді, ми просто прикинемо.

І я провела наступну годину описуючи пройдену мною за останній місяць місцевість, в паузах, коли не кусала і не сьорбала, розповіла йому свої прикидки про подолану дистанцію.

-- Шкода, що я не здогадався взяти компас. Але ти в основному подорожувала вздовж екватора, тому нічого страшного не трапилося.

Певний час він вовтузився з мапою, тоді відклав її набік.

-- Знаєш, ми не мусимо витрачати місяці на подорож по незвіданій місцевості. Я можу відкрити ще один портал…

-- Ні.

-- Подорож назад до Тагота займе лишень місяць, і цим разом у тебе є талісман.

-- Ні. Абсолютно ні. Я не дам Та-Аготу ще одного шансу залізти мені чи тобі в голову.

-- Раніше він не змусив тебе звільнити його.

-- Помилка, яку він швидше за все виправить, якщо ми повернемося. Я не повернуся.

Він зітхнув.

-- Давай рухатися, -- сказала я. – Я хочу дістатися до річки. Потрібно напоїти мулів, а мені не завадить викупатися. Гадаю, тобі теж.

-- Так. Так, звісно. Пробач.

Ми знов погнали мулів і менше ніж за дві години дісталися до річки. Вона була широкою і мілкою, і мули почали жадібно пити. Мерин, якого я назвала Денді, пив майже вишукано – неначе, щоб відмежуватися від ганебних манер мулів.

Хольгрен витягнув мапу і відзначив останній шматок пройденого шляху.

-- Може почнеш наповнювати бурдюки? – запитала я. – Я йду помиюся.

Він розсіяно підняв руку в знак згоди.

Я витягнула з ранця шматок мила покійного Герцога і відійшла трохи вниз по ріці. Герцог мав витончений смак, і кохався в дорогому, хоча, як на мене надто пахучому, милі. Я роздягнулася і стрибнула у воду.

Вода була холоднючою. В мене перехопило подих, я почала швидко і енергійно скребти себе.

Під час третього чи четвертого занурення, коли я намагалася змити все мило з волосся, я зауважила щось на другому боці, на вузькій стрічці берега між річкою і лісом.

Це був один з моїх мулів. Те, що від нього залишилося. Його порубали на шматки, а нутрощі розвішали на деревах. Відрізана голова мула дивилася на мене невидющими очима. Її настромили на гілку, що виступала з напівзануреної колоди на краю річки. Шию було обрубано нерівно, і шматки м‘яса звисали майже до ріки, кров забарвлювала воду в рожевий колір, перш ніж течія відносила її геть. Мухи лазили по відкритих очах, вкритих піною ніздрях…

Я щосили побігла на берег до одягу, весь цей час волаючи Хольгрена.

Коли я підбігла до купки одягу, то відчула знайомий холодок на потилиці, і здогадалася, що Хольгрен викликає чари. Він підбіг до мене, тримаючи в руці яскраву сферу. Швидко одягаючись, я вказала йому на голову мула.

Ми вирішили піти в обхід.

-- Жодна тварина на таке не здатна, -- сказав Хольгрен. – Вбити, так, але гратися з рештками? Не думаю.

-- Мені цікаво, як мул взагалі потрапив на протилежний берег річки.

-- Важко сказати. Мули доволі розумні тварини. Може він вночі обірвав пута і побрів попити.

Ми відступили десь на кілометр, далі планували пройти ще кілька кілометрів паралельно з річкою, перш ніж почнемо шукати інший брід. Хольгрен виглядав на мулі трохи смішно. Його довгі ноги неприродно звисали. Але Денді не хотів мати з ним нічого спільного.

-- Те, що зробили з мулом, яким би кривавим воно не було, вказує на принаймні якийсь рівень інтелекту, -- продовжив він. – Цікаво, хто чи що оселилось в тому лісі.

Я збиралася сказати йому, що вся моя цікавість вичерпалася в Таготі, але мене щось почало душити.

Це було намисто, яке я зірвала з шиї приреченого Герцога. Раптово воно затягнулося. Я не могла дихати. Я задихалася, кашляла і дряпала намисто, тоді впала на землю.

Хольгрен відразу опинився біля мене, в його очах тривога.

-- Забери руки, жінко! Забери їх!

Я опанувала паніку достатньо, щоб відірвати руки від шиї. Він поклав свої на намисто і з закритими очима пробурмотів кілька мелодійних слів. Гримнув грім, блиснуло яскраве світло, і Хольгрен відлетів на два метри. На щастя, я знов могла дихати.

Хольгрен встав і підійшов до мене. Я судомно дихала.

-- Дякую, -- прохрипіла я.

-- Не дякуй мені. Моє закляття провалилося, до того ж з тріском. Намисто… вирішило відпустити тебе.

-- Тобто, як це?

-- Просто так. Дай-но ще раз погляну. Цю штуковину потрібно зняти.

-- На Керфа, так. Зніми його з мене.

Він намагався приблизно годину, все намарне. Зрештою присів навпочіпки і голосно видихнув.

-- Потужна штуковина, і складна. Не знаю чи зміг би зняти її навіть в найкращих умовах, -- він оглянувся, йому явно бракувало його притулку. – А це не найкращі умови.

-- Зніми цю штуковину. Я не жартую.

-- Не можу. Пробач. Проте мені вдалося зрозуміти її природу. Наскільки я можу сказати, її мета – змусити того, хто її носить, йти… кудись.

-- Про що ти балакаєш?

-- Простіше кажучи, намисту не сподобалося, що ти повертаєшся туди, звідки ми прийшли.

-- Але Герцог рухався в цей бік. Як не крути, щоб дістатися Тагота він точно подорожував на захід.

-- Як я вже сказав, його природа складна. Я бачу тільки частину вплетених в нього команд. До речі, дуже тонка робота.

Я знов вилаялася.

Хольгрен пішов підшукати місце для ночівлі. Я залишилася з мулами. Щоб якось скрасити очікування я намагалася зняти намисто, але добилася тільки того, що ще більше натерла шию. Застібка застрягла намертво і відмовлялася відкриватися.

Підозріло, як воно зісковзнуло з шиї Герцога до того, як Атагос повністю висмоктала його сутність. Застібка просто відкрилася і я зірвала з нього намисто.

Коли Хольгрен повернувся, моя шия пекла і свербіла.

Я зітхнула і почухала голову. Потрібно було робити свідоме зусилля, щоб не дати рукам самим піднятися до намиста і спробувати зірвати його.

-- То ми йдемо вперед чи спробуємо обійти? – запитав він. – Йдеться про твою шию, образно кажучи, то може ти й вирішуй.

Я ще раз потягнула за ланцюжок і встала.

-- Давай спробуємо уникати територію різника мулів, якщо зможемо. Побачимо, як далеко ця штуковина дозволить мені зайти.

Вона дозволила мені пройти десь десять кілометрів вниз по ріці, перш ніж знов почала смертельно душити. Я батогом повернула Денді назад, туди звідки ми щойно приїхали і пустила його галопом. Майже відразу намисто послабило хватку.

-- Вправно ти з цим справилася, -- обізвався Хольгрен з мула.

-- Не хотілося б до цього звикати, -- прохрипіла я. – Ти маг. Придумай щось, заради Керфа.

-- Не знаю чи це щось дасть, але я спробую ще раз, коли ми зупинимося на ніч. До речі про ніч, я б назвав це денним світлом тільки з великою натяжкою. – Він вказав на небо. На заході ще залишалася порядна кількість світла, але ніч швидко опускалася.

-- Гаразд. Ти розбивай табір, а я стриножу мулів.

Він кивнув, зліз з мула і почав розпаковувати тюки. Коли табір було розбито і ми поїли, він сів переді мною і ще раз придивився до намиста.

-- Схожі штуковини використовували в Еламі, перш ніж скасували рабство. Вони не давали рабам втекти. Хоча, твоє намисто значно складніше.

-- Може це прозвучить дивно, але мене не цікавить урок історії. Я хочу позбутися його.

-- Я спробую, звісно, що спробую. Тільки не покладай надто великих надій.

Він нагнувся і взявся до роботи.

Я як тільки могла, намагалася не звертати уваги на його подих на моїй щоці, ненавмисний дотик його пальців до моєї голої шкіри. Зараз не час і не місце, повторювала я собі наполегливо.

Минула година. Він опустив руки й відкинувся назад.

-- Все намарно. Пробач. Чари накладені на намисто – суцільні і я не бачу всього, з чого вони зроблені. Я не маю за що зачепитися, щоб спробувати розплутати їх. Боюся, якщо я спробую щось по-справжньому агресивне, то скривджу тебе.

-- То й нехай, -- промовила я з більшим переконанням, ніж відчувала. Мені набридло думати про ту кляту штуку.

Наступного ранку ми перетнули річку і заглибилися в ліс. При найменшому звуці я ледь не вискакувала зі шкіри, а Хольгрен тримав напоготові чари. Я відчувала мурашки на потилиці. Це трохи мене заспокоювало.

Ліс був доволі рідким, тож ми достатньо добре бачили навколишню обстановку і не мали поважних проблем з мулами. Там були птахи, білки й кролики, але ми не бачили ознак більшої дичини.

Опівдні Хольгрен оголосив привал і ми з‘їли вбогий обід. Тоді, як і раніше, продовжили шлях.

Тільки пізно ввечері ми побачили щось незвичне. Стіну.

Стіна була древньою, зарослою плющем, напіврозваленою. В свої кращі часи вона була масивною, але ми без проблем провели мулів через одну з багатьох тріщин у ній. За нею невелике місто, навіть в гіршому стані ніж Тагот. Залишилися тільки обвалені гранітні блоки й зимова трава. Якби камінь не був явно обтесаним, я б залюбки повірила, що це природна, хоча й дещо дивна, галявина.

На всьому цьому велетенському просторі жоден камінь не стояв на іншому, за винятком дивної піраміди з низькими сходами в центрі.

-- Наближається ніч, -- сказав Хольгрен. – Може розіб‘ємо табір тут?

-- Гаразд. Я огляну околицю і назбираю хмизу.

-- Будь обережною. Я відчуваю залишки древніх чарів. Дуже слабкі, але краще бути пильними.

-- Є якісь здогадки, що це за місце?

Він похитав головою.

-- Важко сказати. Так багато загинуло під час Діаспори. Це може бути Тревелл, Хлурія, чи одне з десятка інших знищених міст.

Коли я підійшла ближче до піраміди, то зауважила на вершині велику кам‘яну чашу, і майже невидимий в денному світлі, в чаші горів вогонь. Я вилізла по сходах піраміди, щоб глянути ближче, з думкою, що в цьому місці хтось живе, може навіть вбивці мулів, і що нам потрібно забиратися поки вони не повернулися. Але щось притягувало мене, щось більше ніж моя природна цікавість, і навіть як в моїй голові промайнула думка, наскільки це тупо, я продовжувала наближатися до вогню. В чаші, нічим не живлячись, палало бліде синє полум‘я. Тільки камінь і полум‘я. З недовірою, яка швидко змінилася панікою, я побачила, що пхаю руку в вогонь.

Галявина і все на ній розчинилася.

Розділ 4

Я стояла посеред великого, сірого, кам‘яного залу, стіни якого здіймалися в темряву. Десятки сходів і сотні коридорів вели у всіх напрямках і під неможливими кутами. Я не могла собі навіть уявити, що потрібно, щоб збудувати таку будівлю. Крім чистого божевілля. Блідо мерехтіли смолоскипи, швидше розповсюджуючи тьмяний, гнітючий морок, ніж справжнє освітлення.

Від всього цього фантастичного місця тхнуло віком і запустінням – ні, не зовсім запустінням. Ніхто тут ніколи не жив, в цьому я чомусь була впевнена. В цьому місці не було нічого, що мені хоча б трішки подобалося.

-- Злодійка, -- сказав голос високо вгорі. – Боюся, тут немає що красти. Скарб, який ти забереш з моїх залів, потрібно заслужити, о так.

-- Хто там?

-- Тут я ставлю запитання, а ти відповідаєш, як можеш. Я суддя, а ти підсудна.

-- Мене тут будуть судити?

-- Ти засунула руку у вогонь. Отже, якась частина тебе прагне, щоб її судили. Якась ганьба змусила тебе зробити це.

-- Пробач, але я тобі не вірю.

-- Що ж, якщо ти передумала, можеш вийти через двері позад тебе. Тоді можливо вцілієш.

Я оглянулася. Масивні, чорні подвійні двері, висотою, як мінімум, шість метрів, манили мене. Я повернулася назад.

-- Що трапиться, якщо я просто піду собі без суду?

-- Це залежить від злочину, за який тебе не покарали. В Хлурії закон завжди вимагав око за око.

Мені геть не сподобалося, як це пролунало.

-- Ти хочеш сказати…

-- Досить запитань. Час на вирок.

На сходах високо наді мною з‘явилося світло, сходах, які могли слугувати тільки павукам і мухам, бо більша їхня частина була догори дриґом. Світло почало швидко опускатися, і весь цей час голос не вмовкав, шиплячий, вкрадливий.

-- Стільки злочинів, -- промовляв він. – Такий широкий вибір. Але ти не вважаєш їх злочинами, правда? З моральної точки зору. “Забери все, що можеш від тих, хто не потребує цього, і прийми кару, якщо вона наступить, як кару за тупість, а не правопорушення.” Так тебе навчав твій вчитель-каліка? Ой, ти волієш не згадувати старого Арно? Він стільки зробив для тебе, стільки тебе навчив, а ти залишила його помирати в тій халупі в Белларіусі.

-- Що? Все було не так… -- Я роками не думала про Арно. Він був моїм ментором, кращим батьком, ніж мій рідний батько. Він взяв мене до себе, навчив, як красти хліб, щоб не попастися. Як зламати замок. Як обчистити кишені. Як видурити дрібні гроші від необачних торговців. Він був добрим злодієм до того, як його спіймали і магістрат переламав йому всі кістки в руках. Він був добрим вчителем до того, як запалення легень забрало його наступної зими після того, як він взяв мене до себе. Коли він почав кашляти кров‘ю, ми обоє знали, що це означає, і він прогнав мене зі своєї халупи, щоб я теж цього не підчепила.

За тиждень він помер.

-- Він стільки зробив для тебе, а ти дозволила йому померти на самоті. Якби не він, ти б не дожила до чотирнадцяти років.

-- Арно сам вирішив померти на самоті. Якби я залишилася з ним, ми б зараз з тобою не розмовляли. Я б померла разом з ним. Я знаю, що я йому завдячую, ти вилупку.

-- Правда? Може й так. Проте те що ти його залишила, було далеко не найгіршим твоїм вчинком.

Мені не подобалося, куди вела наша розмова, зовсім не подобалося. Недаремно я поховала в минулому стільки речей. Світло наблизилося, але було ще доволі високо. Здавалося, що його несла якась постать в мантії, хоча було важко розгледіти деталі.

-- Навіщо це все?

-- Втретє, я тут ставлю запитання. Не змушуй мене повторювати це ще раз.

-- Бо, що? – я пошкодувала про свої слова, як тільки вони злетіли мені з вуст.

Здавалося, мовчанка тривала довго, але насправді лишень кілька секунд. Постать була вже майже внизу, захована за поворотом гвинтових сходів.

-- Бо я покажу тобі те, чого тобі зовсім не хочеться бачити.

При цих словах я відчула, як по моїх нутрощах починає розповзатися нудотний жах.

Постать опустилася на підлогу, якимось чином правильним боком. Вона високо підняла лампу, освітивши своє обличчя, і засміялася. Я закричала.

В неї було обличчя мого мертвого батька. Мене охопило почуття вини і жаху.

Я не могла дивитися на нього, на обличчя свого батька. Не могла. Я втекла в лабіринт коридорів, повз сходи, роздоріжжя, вкриті пилом, порожні кімнати в тому пекельному сутінковому світі. Я втікала як щур, як тарган. Як нікчема, якою я була. Я втікала. Куди б я не пішла, на крок позаду мене переслідував голос.

-- Яке це відчуття, встромити ножа в спину власного батька? Ти відчула як лезо заділо кістку, як від цього зіткнення затремтіла твоя рука? Ти чула як сталь шкребе по його ребрі? Незграбне вбивство, але з часом ти вдосконалилася, чи не так? Навчилася тримати ножа паралельно до землі. Навчилася як бити і чому. Навчилася вбивати швидко і тихо.

Я бігла, важко дихаючи, по ще одному освітленому смолоскипами коридору. Я пригадала все. Пригадала батька, пригадала період після його смерті, перш ніж Арно взяв мене до себе; бійки на смерть за недоїдки чи місце для жебрацтва, бої на дахах і в провулках, брудні, голодні хлопці й дівчата, що вмирали на самоті, перелякані. Не я. Тільки не я. Я пригадала мантру, яку повторювала про себе кожної ночі перед сном: Я виживу. Я виживу. Я виживу…

Я завернула за кут і загриміла вниз по темних сходах, голос наступав мені на п‘ятки.

-- Як він кричав. Навіть в п‘яному ступорі це була агонія, відчути ніж власної доньки в спині, в легенях. Відчувати, як повільно втікає життя. Нездатний дихати, після того, як ти витягнула з нього ніж для чищення риби і його легені відмовили.

-- Пам‘ятаєш, як він корчився, криваві бульбашки в кутку рота, нявкаючи, мов кошеня, що вмирає? Пам‘ятаєш, як в нього сіпалися ноги, ледь-ледь? Як він дряпав підлогу? Пам‘ятаєш? Так? Звісно, що так, Амро. Ти чудово пам‘ятаєш.

І я пам‘ятала. В дрібних подробицях пам‘ятала ніч, коли вбила батька. Пам‘ятала, як прийшла додому, в темний будинок, почула, як батьківські кулаки товчуть тіло матері, її напівсвідомі благання про пробачення, про милосердя. Моя мати, яка навіть не знала за що вимолювала пробачення, чиєю єдиною провиною було те, що вона взяла собі за чоловіка підлого, як гадюка, п‘яничку.

Я підняла ніж для чищення риби з болота поряд з хитким, потрісканим ґанком, де він лежав біля купи риб‘ячих нутрощів. Тепле дерев‘яне руків‘я було липким від риб‘ячої крові й кишок. В холодному осінньому повітрі над купою риб‘ячих нутрощів і голів гуділи незграбні мухи, а всередині били мою маму. Так, я пам‘ятала.

Я зайшла в нашу однокімнатну халупу на занепадаючому краю Хардсайду, побачила батька згорбленим над розпростертою постаттю мами, який молотив її по обличчю з холодною, мовчазною люттю. Пам‘ятаю, як його кулаки опускалися знову і знову, методично, ледь не професійно.

І так, я пам‘ятала, як двома руками підняла брудний, тонкий ніж з одностороннім лезом над головою і вбила його батькові в спину з усією силою, на яку було здатне моє одинадцятирічне тіло.

Я обійняла непритомне тіло мами, поклала її скривавлену голову собі на коліна, в той час, як на підлозі поряд з нами, разом з кров‘ю з батька витікало життя.

Вона вже не прокинулася.

Жах і нудотне почуття вини за те, що я зробила, раптово змінилися на лють. Я здогадалася, що це не само по собі. Довбані чари.

-- Стільки людей померло навколо тебе, від твоєї руки. До скількох смертей ти причетна, маленька злодійко. Наскільки велике твоє почуття вини.

-- Ні, -- сказала я.

-- Ні? Отже, ти не каєшся? Ти не будеш благати про милосердя, про пробачення, як твоя мати перед смертю?

Я відчувала його подих на потилиці. Я стиснула кулаки, схопила залишки страху і задушила його на смерть.

-- Ні. Не буду. В основному я шкодую про завдану мною смерть, але в мене не було вибору, і я ніколи не вбивала заради наживи чи задоволення. Тільки виживання, моє чи інших. Якщо ти стільки знаєш, то це ти теж повинен знати, -- я глибоко, важко вдихнула. – Чи треба було лягти і померти? У всіх є право спробувати й вижити, якщо вони зможуть. Я не буду благати за це пробачення. Ні в тебе. Ні в нікого.

Я зробила над собою зусилля і обернулася.

Маленький, блакитно-білий вогник гойдався на рівні очей, якимось чином кидаючи тепле, золоте світло. Ніякої постаті. Ніякого батькового обличчя.

-- Сказано щиро, Амро. Я століттями чекав, щоб до мене прийшов хтось такий як ти. Ти ледь не запізнилася. Тіньовики атакують навіть в цю мить.

-- Про що ти говориш?

-- Ти – обрана. Отримуй мій знак.

Вогник полетів до мене, в мене. Він не обпік мене. Пекельний лабіринт навколо мене розсипався. Я впала в холодну, зимову траву, і в зовсім інше пекло.

Я лежала на спині біля основи піраміди. Опустилася ніч і серед руїн бродили масивні, схожі на тіні створіння. Їхні мечі зловісно виблискували в місячному світлі, але їхні рухи були викрученими, розмитими, як чорнило у воді.

Поряд зі мною стояв Хольгрен і жбурляв у нападників стрілу білого полум‘я за стрілою, без особливих успіхів.

-- О, на Керфа, -- вилаялася я.

Один, найбільший з них, насувався на нас. Він розмахував мечем довшим за мене. Кожен замах був розміреним, докладним, з інтервалом в повільний удар серця. Він був як джаггернаут. Що б Хольгрен не кидав у нього, воно тільки похитувало його на шляху. За три чи чотири кроки він налетить на нас.

Я прикинула відстань між нами, спостерігала, як підіймається і опускається його меч. Я розрахувала найкраще як могла, з надією, що в цієї істоти погані рефлекси.

Коли ще одна стріла Хольгрена відлетіла від істоти не завдавши шкоди, а меч почав рух вниз і наліво, я кинулася на неї з ножем у руці. Я почула, як Хольгрен вигукнув моє ім‘я, відчула, як меч прошепотів у повітрі поряд з моєю головою. Я вдарила ножем вгору, в напрямку тріщини поміж масивними стегнами.

Лезо ножа розлетілося на шматки, як пляшка дешевого вина, що впала на бруківку.

Не слуг, а їхнього Пана, зашипів голос Полум‘я в мене у вухах. Я вилаялася і прокотилася поміж ніг істоти, витягуючи свій останній ніж.

Вона швидко повернулася, намагаючись стати до мене обличчям. Я трималася позад неї. Вона продовжувала повертатися. Я продовжувала рухатися, щоб залишатися позад неї.

-- З таким планом я довго не протягну, -- пробурмотіла я.

Істота махнула мечем за спиною і ледь не відрубала мені голову. Я добилася тільки коротенького перепочинку.

Вона бачить, розмірковувала я. Це означає, що в неї є очі. Принаймні, я мала таку надію. Я вискочила з болотистої трави на її масивну спину, намагаючись за щось схопитися. Її шкіра найбільше нагадувала підчеревину тріски – холодна і м‘яка, відразливо гладка. Я просунула руку навколо, як я гадаю, її шиї й почала штрикати кудись в напрямку обличчя. Я била не так люто, як мені того хотілося. Я не могла собі дозволити втратити останній ніж.

Я й гадки не мала чи добилася якогось ефекту. Хольгрен кричав мені, щоб я стрибала, але він запізнився. Я почула низький, жахливий гул меча, що прорізав повітря за долю секунди до того, як влучив у мене. Я знала, що мені гаплик. В мене не було часу, щоб все моє життя промайнуло переді мною. В мене навіть не було часу, щоб вилаятися. Він рубанув мене по шиї.