Зло не має влади

Розділ шостий Обірвані нитки

Ми спустилися в залу для бенкетів. Стояв сонячний ранок; вогненні кулі згасли. Світло пробивалося крізь вітражі вікон – вузьких, мов кольорові стрічечки. На мозаїчній підлозі, якщо придивитись, можна було розгледіти орнамент із черепів і кісток.

– Снідати будемо?

– Ти в моєї мами півхолодильника спустошив! А тепер нема ні хвилини зайвої!

– Гаразд, – Максиміліан сів на трон із високою чорною спинкою, закинув ногу на підлокіття. – По-перше: виворіт – не інший світ. Це частина нашого світу. А значить, коли ми підемо до вивороту – тут час не зупиниться. Сарана так само тупотітиме й до післязавтрашнього ранку стане біля замку.

– Ясно… – пробурмотіла я.

– По-друге: на вивороті можна відшукати загублені нитки. Забуті, поплутані. Якщо десь і можна знайти сліди Оберона – то тільки на вивороті.

– Ага… – відгукнулась я з куди більшим ентузіазмом.

– По-третє: довго залишатися на вивороті не можна. Псується вдача.

– Та невже? – я не стримала нервовий смішок. – А якщо в когось уже зіпсована?

– Той сам собі – злісний домовик, – відгукнувся Максиміліан без посмішки. – Якщо довго пробути на вивороті життя – геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Довкруги вороги ввижаються. Зрештою, людина захлинається у власній жовчі.

– Весело… – сказала я ошелешено.

– Тому будемо входити на виворіт і повертатися назад так швидко, як тільки зможемо.

– Згодна.

Максиміліан погойдав ногою в чорній кросівці:

– Для того щоб пройти на виворіт і повернутися, потрібні двоє. Два маги.

Я кивнула. Авжеж: якби Максиміліан міг обійтися без мене – обійшовся б…

– Ти готова?

– Хоч зараз, – сказала я так рішуче й упевнено, як тільки змогла.

Він пильно глянув мені у вічі. Погляд був ще той – аж мороз по шкірі…

За півгодини ми приземлилися на широкому запиленому підвіконні Оберонового кабінету. Я б не знайшла його серед багатьох вікон замку, але Максиміліан, здається, бував тут не раз. Він птахом впурхнув досередини; я спершу зависла на руках, подивилася вниз на рів із гострим кіллям, затим лаючись полізла у вікно.

У кімнаті було, як і раніше, порожньо. Темніла щуряча діра в підлозі. Штора, що прикривала книжкову шафу, біліла розмитими плямами (вапно чи що?).

– Почнемо звідси, – Максиміліан хижо огледівся. – Вилазь на ослін.

– Навіщо?

– Щоб ми були однакового зросту, – терпляче пояснив Максиміліан. – Ось так.

Перш ніж видертися на ослін, я відгорнула край картатої шкіри, щоб не забруднити. Мені не хотілося нічого псувати в кабінеті Оберона – навіть тепер, коли кабінет розорено, а король зник. Стала кросівками на світле дерево, подумки попросила в Оберона вибачення, повернулася до некроманта.

Залишаючи свій замок, Макс перевдягся. Тепер на ньому була шкіряна куртка, короткі штани, м’які чоботи вище колін – усе аспидно-чорне. Тонкий плащ кріпився під горлом чорною емалевою застібкою.

– У чорнім-пречорнім лісі… – пробурмотіла я з нервовим смішком. – На чорній-пречорній галяві…

– Що?

– Нічого…

– Боїшся?

– Хто – я?!

– Ну от і чудово…

Він стояв переді мною, і тепер ми справді були одного зросту. Максиміліан підняв руки долонями вперед – начебто збираючись пограти зі мною в «ладусі». Я повторила його жест, і наші долоні зійшлися. Я мимоволі здригнулась: у некроманта були дуже холодні руки…

– Коли відчуєш, що вже час, просто ступни вперед, – пробурмотів Максиміліан. – Усе має виворіт, Ліно. Все має зворотний бік…

Його бліде обличчя попливло, неначе відображення у воді, ніби марево над багаттям. У мене зашуміло у вухах: шкіра в Максиміліана темнішала, очі світлішали, волосся з білого робилися темно-русявим…

Я упізнала відображення. Це ж я сама стояла перед собою, і мої руки торкалися моїх же долонь!..

Я ступнула наперед – і звалилася з ослона…

Ми опинилися посеред тієї ж таки кімнати – Оберонового кабінету. Начебто й того, але неабияк зміненого: підлогу було застелено щільним килимом із кольорових хвостиків переплетених ниток, петельок, а поверх нього ще й накрито шаром туману – хисткого, нерівного. Згустки його чергувалися з майже прозорими «вікнами».

Я глянула на Максиміліана. Всупереч моїм побоюванням, некромант залишився колишнім (принаймні на когось не перетворився). Напевно, і в мене мої патли не відросли…

– Шукаймо, – сказав Максиміліан, – ось шафа.

З-під портьєри, що прикривала книжкову шафу, тяглися цілі грона, джгути яскравих ниточок, які мерехтіли в тумані. Максиміліан зірвав тканину раніше, ніж я встигла крикнути: «Обережно!» Здійнялася хмара пилу, але більших неприємностей, на щастя, не сталося: відкрилися книги на полицях – обплутані, пронизані нитками.

– Ось вони, виворітні зв’язки, – пробурмотів некромант. – Давай розбиратися.

Він заходився знімати з полиць том за томом. Яскраві нитки тяглися за книгами, тьмяні рвалися, наче згнилі тонкі корінці. Максиміліан брав у руки одну вервечку за іншою, обмацував їх, намагаючись відокремити від загальної плутанини. Нитки ворушилися, мов струмені диму в повітрі, ніби волосся потопельника під водою, тяглися за його руками та намагались вислизнути. Мені стало якось незатишно…

Я взялася за посох, відчула його в долонях і трохи осміліла. Навершя мерехтіло червоним. Невиразна небезпека чигала звідусіль.

Я озирнулася. По всьому кабінету, вздовж стін і по стелі тяглися нитки – грубі й тонкі, цілі й обірвані. Здавалося, тут порпався електрик або божевільний павук. Нитки здебільшого були зібрані в пучки й протягнуті акуратно – напевно, тому, що укази й рішення, котрі ухвалювалися в цьому кабінеті, були правильними та справедливими. І тільки навколо книжкової шафи панувала плутанина. Можливо, до цього були причетні автори книг? Або читачі, що колись витлумачили їхню мудрість неправильно?

Три чи чотири легенькі нитки, схожі на вовняну пряжу, обгорнулися навколо моєї шиї. Рухатися не заважали. Я взялася за них – від дотику вони потоншали й зникли, але варто було мені розтулити руку – з’явилися знову.

Я трохи освоїлася в кімнаті й визирнула у вікно. «Виворітне» Королівство здавалося бляклим, похмурим, зовсім не таким, як справжнє. Я бачила людей, що метушилися на фортечній стіні, знала, що кожен із них обплутаний нитками та вузликами, хоча розгледіти їх на такій відстані було неможливо…

– Ти будеш допомагати чи ні?!

Максиміліан вивантажив із полиць уже половину книг – великих і малих, у шкіряних палітурках і переплетених тканиною. Я не відразу змусила себе взятися за нитки, що світилися; на дотик вони виявилися дуже різними – шорсткими й зашкарублими, слизькими, як шовк. Деякі пульсували, ніби трубочки з гарячою водою; інші розповзалися в руках, немов зогнилі травинки. Це були причини, наслідки, уривки міцних колись зв’язків. Дві книги – однаково великі й грубі, виявилися міцно прицурованими одна до одної – автор однієї був учнем автора іншої – обидва жили в давнину…

Підсвічуючи собі навершям посоха, я зазирнула в глиб шафи. Туди, мов у темну печеру, тяглися нитки; я намацала дивний томик. Чорна шкіряна палітурка подекуди начебто розтанула, з-під неї проглядала то картонна (зовсім проста), то мідна з прозеленню, то жовта – з незрозумілого матеріалу. Вся книга здавалася зліпленою з фрагментів і шматочків (дивно, як усе це трималося купи).

– Книга-перевертень, – сказав Максиміліан. – Зіпсована.

Він безцеремонно вихопив мою здобич. Лопнули дві-три старі нитки, інші потяглися за книжкою, мов лазерні промені, – звідкілясь зі стелі, з підлоги, від дверей…

– Ого! – сказав Максиміліан.

Він плюнув на палець і потер обкладинку. Чорна шкіряна палітурка на мить зробилася сірою і знову повернула собі колишній колір, картонні «латки» стемніли. Проступила назва – «Горище Світу», частково витиснута золотом, частково видрукувана фарбою на картоні. Зовсім недавній спогад прослизнув, наче сонячний зайчик, по дну пам’яті – і зник раніше, ніж я встигла його схопити.

– Тут свіжі нитки, – пробурмотів Максиміліан. – Молодець, Лінко.

І він заходився гортати сторінки – то жовті, то білі, прикрашені старовинними гравюрами та незграбними дитячими ілюстраціями. Ця книга нагадувала модницю, що начепила одночасно бальну сукню, лижну шапочку, звірину шкуру, бікіні й рясу. Від кожної сторінки тяглися нитки, вони плуталися, звивалися в клубок, рвались…

Але одна вирізнялася з-поміж решти. Вона прошивала книгу, тримала на собі весь поплутаний клубок інших ниток і навіть на дотик була тугою, мов струна. Максиміліан спритно відділив її, схопився, ковзаючи по нитці пальцями, простежив до самих дверей. Там нитка йшла вниз, у поплутаний вузликами «килим», і зникала в тумані.

– Початок є, – пробурмотів Максиміліан. – Давай розплутувати далі.

Коли ми вибрались на «лице світу», то кілька хвилин сиділи на підвіконні, дивлячись на сонце й нічого не роблячи. Все-таки приємно усвідомлювати, що справжній світ (не виворіт) такий яскравий і світлий…

– Ти раніше бував на вивороті?

– Ні, – знехотя зізнався Максиміліан. – Щоб туди ввійти, треба в комусь відобразитися.

– І щоб вибратися – теж?

– Обов’язково.

– А можна вийти на виворіт – і заблукати, не зуміти звідти повернутися?

Максиміліан помовчав, дивлячись на фортечну стіну. Там зблискувала криця, час від часу вимогливо ревла сурма.

– Там люди принца-деспота…

– На вивороті?

– На стіні… Все можна, звичайно. Можна посковзнутися на гнилій сливі й шию звернути…

– Тьмяно, сіро й заплутано, – я зіщулилась. – Бридке місце для прогулянок.

Максиміліан крутив у руках книгу. При сонячному світлі вона мала ще безглуздіший вигляд: із неї стирчало пір’я та неохайне клоччя, зате корінець гордовито виблискував золотом: «Горище Світу. 9861 рік». Я згадала, як багато ниток тяглося до цієї книги на вивороті – і старих, і нових, і рівних, і заплутаних.

– Це книга-перевертень, – сказав Максиміліан. – Я бачив одну таку – давно-давно, у свого діда. Це був томик романтичних віршів, що перетворювався на лікарський довідник із малюнками. На місці поеми «Томління пристрасті» з’являвся трактат про кривавий пронос.

– Тьху… Яка гидота… – сказала я кривлячись.

– Ну звісно. Мій дід був іще тим некромантом… А ця книга давно зіпсувалася. Не розумію, навіщо Оберон її зберігав.

– Люди зберігають дорогі їм речі.

– Авжеж, – Максиміліан кисло поморщився. – «Музей Того, Що Варто Пам’ятати»… Купа мотлоху.

Я несподівано з ним погодилася. Купол храму-музею горів на сонці; скільки вже там зберігалося коштовних незабутніх речей, і жодна з них не завадила всім забути Оберона.

– Усе не так і погано, – я намагалася не втрачати оптимізму. – Тепер у нас є нитка.

– Ага, – Максиміліан поморщився ще кисліше. – Якби нам ще місяць-два часу, я сказав би невдовзі, що справу зроблено.

Я покосувала оком на некроманта. Він криво посміхався.

– Тоді не гаймо часу! – спохопилась я.

Начебто підтверджуючи мої слова, на стіні проспівала сурма – цього разу мелодійно та владно.

– Ходімо! – я зіскочила з підвіконня. – Тільки прошу тебе… Поки я буду говорити з Гарольдом – не потрапляй йому на очі.

– Де тебе носить? – Гарольд не гнівався. Просто був смертельно втомлений і, як мені здалося, байдужий. Навіть розмовляючи не дивився на мене – навкруг було безліч речей, котрі привертали його увагу.

– Я літала дивитися на Сарану.

– Подивилася?

– Гарольде…

– Нема часу для розмов. Якщо вирішиш іти у свій світ – я тобі слова не скажу. Якщо битимешся – готуйся. Ми наповнюємо діжки смолою, їх доведеться підпалювати на льоту.

– Добре.

– Ти вмієш зміцнювати стіни? Щитами?

– Мені не доводилося…

– Лікувати ти точно вмієш. За тяжкі рани не берись, тільки легші – так, щоб воїн міг одразу повернутися в стрій.

– А тяжкопоранені нехай гинуть? – не втрималась я.

Гарольд нарешті підвів на мене погляд.

Ми розмовляли перед ворітьми замку; на схід уздовж берега йшов останній караван біженців. Плентались жінки й діти. Я впізнала Гарольдову матір: вона підсаджувала на візок якихось дівчаток, а ті ридали. Потім жінка нахилилася, щоб підсадити хлопчика – я впізнала маленького Еліна. Він був одягнений просто, як усі діти, меча при собі не мав. Та коли бабуся спробувала всадовити його на віз, Елін вирвався й кинувся до батька.

– Облиш мене! Я буду битися!

Канцлер, начебто не чуючи, бубонів про морський шлях, що так, мовляв, легше й дешевше; сивовусий і згорблений начальник варти звелів йому «стулити пельку». Висока жінка в темній хустці наздогнала хлопчика, схопила його під пахви (я насилу впізнала Гарольдову дружину, яку бачила лише кілька разів). Щось втовкмачуючи на ходу, жінка несла сина до візка; Гарольд подивився на них – потім на мене. У світлі полудневого сонця обличчя в нього здавалося сірим.

«Ми всі загинемо, – говорили його запалі, збуджені очі. – Але ми будемо боротися до останнього…»

Я потупилася. Може, в глибині душі Гарольд сподівався, що хтось потім напише про цей бій героїчну пісню; він не знав того, що знала я. Після поразки не буде кому співати. Королівства не стане.

– Добре, я лікуватиму, – ледве чутно погодилась я.

– Постарайся згадати все, що знаєш і вмієш, та добре відпочити. Вони будуть тут післязавтра на світанку.

– Гарольде…

– Що?

– Ти коли-небудь бачив цю книгу?

Навколо юрмилися посильні, кожен зі своєю терміновою справою, гуркотів наспіх склепаним панциром начальник ополченців, розштовхував усіх комендант. Караван тим часом рушив. У Гарольда не було ні секунди, щоб попрощатися зі своєю родиною, а я тицяла йому під ніс потворну книжчину, в денному світлі зовсім непоказну! Чи варто було дивуватися, що він роздратовано відштовхнув мою руку?

– Годі! Не надокучай мені з дурницями!

Відсторонив плечем ополченця й покрокував до каравану.

Почет побіг за ним. Я залишилася на місці, зіперлась на посох. Повз мене пропливали візки, поряд ішли чоловіки (найхоробріші намагалися жартувати). Я бачила, як Гарольд наздогнав візок, на якому їхали його рідні, обійняв дружину й матір… Син кинувся йому на шию, а далі їх заступила юрба.

У затінку перекинутого, знятого з коліс воза на мене чекав некромант – чорний на чорній землі, зіщулений по-пташиному. Не мовлячи й слова, я видерлася на курний валун. Максиміліан підвівся. Наші долоні зіткнулися.

– Усе має виворіт…

Я побачила, як його обличчя перетворилося на моє, і ступнула вперед.

На вивороті смерділо. Туман сягав пояса, в сплетінні кольорових волокон брели люди, й дивно було, як у них не заплутуються ноги. Нитки між тими, що йшли, й тими, хто залишався, з тріском рвалися. Звук був неголосний, але хотілося заткнути вуха.

Від книги в моїй руці, як і раніше, тяглася червона нитка. Ми з Максиміліаном вчепилися за неї одночасно. Нитка провела нас кілька кроків у напрямку замку й знову зникла в спільному клубку (висмикнути її звідти ніяк не вдавалося…).

Я зачепилася ногою за якусь петлю й упала в туман. Підвелася, обтрушуючись, намагаючись відсапатися. Люди на вивороті були виснажені, бліді, вони йшли, наче не помічаючи мене. Якоїсь миті мені здалося, що вони мертві – ходячі мерці…

– Виходимо! – кинув Максиміліан, і я була йому вдячна. Секунда – й ми знову стояли під сонцем… Гуркотіли віддалік колеса, кричали люди, плакала дитина…

– Ліно!

Я озирнулася. Принц Олександр, якого все Королівство вважало сином Оберона, теж змінився та постарішав.

– Ваша високосте, – я вклонилася.

– Хто це з тобою? Некромант?!

Максиміліан криво посміхнувся:

– Доброго ранку, принце.

Я квапливо стала між ними. (Бракувало ще тут з’ясування стосунків…)

– Ваша високосте, – я дивилася принцові у вічі, – принцеса Ельвіра поїхала?

Принц глянув мені за спину. Я озирнулася. Біля Максиміліана стояла принцеса – в яскраво-лазуровій, мереживній, зухвало святковій сукні.

– Доброго дня, магу дороги. Ми бачили тебе вчора, але ти не підійшла привітатися.

– Пробачте, – сказала я. – Річ у тім…

Ельвіра не змінилася. Як і раніше, молода, як і раніше, осяйна, зі знайомим поблажливим, ледь не презирливим поглядом. Лазурове дуже пасувало до її блакитних очей; у мене промайнула божевільна думка: уже ж оця ніколи, за жодних умов, не могла забути Оберона! Вона його колись зрадила, а він пробачив. Таке не забувається…

На ходу намагаючись приборкати надію, я простягла принцесі книгу:

– Ви не знаєте, що це? З нею має бути щось пов’язане… Щось дуже важливе…

– Ви, Ліно, вибрали дивний час, щоб удосконалювати знання, – принцеса взяла книгу з поблажливою бридливістю. – Це старезна книга-перевертень, вона вміла перетворюватися на чотири… навіть, здається, на п’ять різних томів. Найчастіше вона перетворювалася на «Горище Світу» – дитячий підручник, за яким і мене колись учили. Де ви взяли цю ветхість?

– У кабінеті Оберона… – вирвалося в мене.

Некромант звів очі до неба. Я не відриваючись дивилася на Ельвіру. Вона трохи насупилася (на коротку мить мені здалося, що вона от-от пригадає…).

Ельвіра вдала, що не дочула. Зате принц вирішив продемонструвати освіченість:

– Оберон – це щось із історії?

Я мало не заплакала.

Людожери стали табором осторонь замку, в порту. Я відчула острах, коли побачила їх так зблизька – й у такій неймовірній кількості! Якоїсь миті ледь не повернула назад: можливо, Максиміліан і мав рацію. (Він же не терпів Уйму і, як на мене, дотепер його боявся…)

Диміли багаття, складені з порубаних парканів. Із щілин бруківки стирчали увіткнуті в землю криві клинки, списи, вила. Намети з різнобарвних шкур стояли у дворах, людожери обживалися в покинутих будинках. Вони безсоромно приміряли забутий одяг: хто пов’язував голову жіночою шовковою сорочкою, хто нацупив на могутні плечі полотняний каптан з відірваними для зручності рукавами, хто походжав у гарних шкіряних чоботях із залізними підковами. Портові вулички, площа перед головним причалом набули незнайомого й дикого вигляду; я йшла і відчувала на собі прискіпливі, ніби оцінюючі погляди.

На багаттях смажилося м’ясо. Від запаху мене почало нудити. Оберталися списи-рожна, шкварчала підсмажена шкірка, жир капав у вогонь, і краплі його димілися на льоту. На мене мружилися очиці, що втопали в патлах, – багато очей, голодних, знуджених за людським м’ясцем…

Я вище підняла посох. По навершю пробігла зеленаво-червона блискавка. Людожери, що стояли ближче, повідверталися – щоб відразу, за моєю спиною, збуджено проковтнути слину.

Оберон навчав їх, що їсти людей – недобре. Але Оберона тепер забуто – хто чи що втримає цих величезних, волохатих, хижих острів’ян від звичного заняття?

Намет Уйми стояв перед головним причалом. При вході нудьгував, бавлячись кістяною рогаткою, стражник із бородиськом аж до пупа. (З бороди й шкіряних штанів складалося все його вбрання.)

– Король у себе? – запитала я, стискаючи посох. – Уйма Перший Вегетаріанець?

– Ти хлопець чи дівка? – бородатий почухався.

– А тобі що до того? – наїжачилась я.

У широкій посмішці борода його розгорнулася, ніби віяло:

– Знати потрібно. От. Завжди треба знати.

– Уймо! – погукала я, підвищуючи голос.

Із намету ніхто не вийшов. Бородатий сховав рогатку за пояс і пішов на мене, ворушачи волохатими пальцями:

– Знати, ага. От. Завжди треба.

Я скерувала посох йому в надійно вкриті бородою груди і шугонула тонкою блискавкою. Жорстке волосся задиміло, людожер на мить зупинився, глянув на мене з подивом – і раптом простяг лапу, наміряючись відняти посох:

– Ану давай сюди!

Я вдарила його сильніше, він відлетів, відкинутий поштовхом, і завив, але не жалібно, а люто. Відразу площа навколо намету виявилася заповненою: людожери стояли пліч-о-пліч, їхні голі плечі лисніли, а жили звивалися, мов змії, на грубих руках.

– М’ясо! – ревів бородатий, обтрушуючи з грудей смалене волосся. – М’ясо!

Юрба відповіла йому завиванням із десятків горлянок. Я приготувалася битись не на життя, а на смерть… Але тут запинало намету відкинулося, й нарешті з’явився Уйма. Таким розлюченим я його ніколи не бачила.

– Жритраву! – від звуку його голосу людожери аж присіли. – Кровососи, порву, принишкніть усі!

Він ревів і гуркотів, та водночас у його голосі чулося зміїне шипіння (Уйма звик розмовляти і видихаючи, й вдихаючи).

– Дівка… – почав був бородатий, але Уйма обернувся до нього й заревів зовсім уже нелюдським голосом. Бородатий відступив і пригнувся, втягнув голову в плечі. Юрба швидко порідшала – на тих, що забарились, Уйма репетував і блискав очима, тож серед цієї юрби людожерів він здавався, звичайно, найстрашнішим, найлютішим і найнебезпечнішим людожером.

Юрба розсоталася. Бородатий відступив подалі, п’ятірнею розчісуючи рештки бороди, мимохідь нарікаючи на долю. Уйма мені кивнув і відслонив запинало намету.

Усередині смерділо підгорілим салом. У темряві серед білого дня горіла лампа. Біля неї за грубим верстатом сиділа принцеса Філумена – та, котру я пам’ятала причепуреною, зарозумілою і пихатою. Тепер вона в шкіряних штанях і хутряному верху постукувала каменем по залізному стрижню – карбувала щось на мідній пластині.

– Привіт, Філумено, – сказала я.

Вона схилила голову:

– Мій володар дозволить мені говорити?

– Говори, – дозволив Уйма. Він ще й досі здавався розлюченим.

– Здрастуй, Ліно, – мовила Філумена, не підіймаючи очей. – У тебе чудовий вигляд.

Я знала, що це неправда. Який вигляд може мати людина, яку щойно ледь не з’їли? (Хіба що принцеса, яка стала дружиною Уйми, навчилася дивитись на світ із людожерської точки зору.)