Зелена пастка

Розділ III Батько цікавиться минулим

Вода заливала землю. Дощ періщив удень і вночі, зливі не було кінця. Вода вирувала навколо «замку», шукала шляхів до ріки, змивала пісок, траву, з корінням виносила з парку кущі та дрібні дерева. Вачуайо вийшла з берегів.

Ось уже третій день, як ми з Рудим Зайцем знічев'я тиняємося туди-сюди по будинку. Злива загнала нас під дах. Час від часу ми зазираємо у хол, там настінний телевізор. Але сеньйора Росіта заполонила його, надибавши якусь довжелезну концертну програму. На екрані — молоді й підстаркуваті співаки, задумливі скрипалі, симфонічний оркестр… Жак безнадійно махнув рукою.

— Тепер про кіно забудь. Тітонька впиватиметься клацанням кастаньєт та отим вищанням хоч до ранку. Все їй здається, що до мікрофона от-от підійде моя мати. Тітонька вважає, що жоден концерт у світі не може відбутися без її улюбленої сестри.

Одноманітний шум дощу та тиху музику, що долинала з холу, іноді перекривав пронизливий крик або нестримний сміх — то Меро нагадувала про себе з різних кутків дому. То вона ходила назирці за нами, вимагала, щоб розважали її, й ображено кривила губи, коли ми втікали від неї, то, махнувши на нас рукою, гасала в коридорі та в кімнатах за Приблудою, який аж шаленів з радощів, що його впустили в помешкання.

Єржі ми майже не бачили. Вона з'являлася лише у сніданок та в обід, тихо сідала до столу, мовчала. Якось я спробував заговорити до неї, а вона зиркнула своїми великими очима на Чанаді, який байдуже жував салат із помідорів, і, крім короткого «так» та «ні», нічого ми від неї й не почули. «Подумаєш, теж мені принцеса», — буркнув собі в миску Рудий Заєць. Радист усміхнувся, нахилився до Єржі, неголосно щось їй сказав. Дівчина опустила голову, куточки губів тремтіли. «Зараз заплаче. Цього ще бракувало», — подумав я. А вона і не збиралася плакати. Єржі сміялася. З якого б ото дива?

Батько також зачинився в своєму кабінеті — просторому помешканні з вікнами у парк, де раніше, до нашого приїзду, сеньйора Росіта влаштувала щось на зразок гардеробної. Тепер з кімнати винесли старі шафи з одягом та зайві меблі, натомість тут з'явилися письмовий стіл, кілька крісел і батькове похідне ліжко. Батько працював. З-за високих масивних дверей не долинало ані звуку. Та я знаю, що він міряє кімнату кроками, чітко вимовляючи короткі фрази, міркує вголос перед диктофоном. Упорядковує записи в щоденнику, зроблені нашвидкуруч на коліні в лісових хащах, серед боліт.

Моя спальня була суміжна з кабінетом. Іноді, прокидаючись уночі, я чув поряд батьків голос і, не розплющуючи очей, уявляв, що ми дома, в своїй квартирі на вулиці Перших Космонавтів; за стіною порається мама, зараз вона погукає нас вечеряти або зайде і скаже, щоб ми збиралися на прогулянку по вечірньому місту чи, сміючись, обох нас підштовхне до ліфта, і за хвилину ми стоятимемо на даху нашого сорокаповерхового дому, під вишнями солярію, а за тонкою прозорою плівкою купола, що обіймає дах, переливатимуться мерехтливі намиста вогнів.

Згадка про матір приносила сум, я намагався притамувати його, зосередитися на батьковому голосі, і тоді малював картини, яких поки що не існувало, але які — так міркував батько та його колеги — мали незабаром перетворитися на дійсність. Ось із туману виступає металеве плетиво мосту, що звівся над Вачуайо. Від мосту розбігаються автостради, перед ними розступаються джунглі. В нетрях, де зараз не зустрінеш навіть хиж індіян, виросло гомінке місто; сюди здалеку, аж з океану, пливуть по Вачуайо каравани суден, на аеродромі приземляються повітряні лайнери. Зелене безмежжя оживає, розбуджена сельва служить людям. Цікаво, що ж тоді станеться із старовинним містечком Пері? Чи залишиться на березі ріки «замок» сеньйори Росіти?..

Рудий Заєць хвалькувато заявив, що має намір виграти партію в шахи, давши мені «фору» — слона і пішака. Грав він справді добряче, змагатися з ним було тяжко, я радів, коли щастило уникнути розгрому і звести партію бодай на нічию. Але ж так хизуватися!..

Ми піднялися на другий поверх, у бібліотеку. Покійний господар дому був не байдужий до книг. Дві просторі кімнати, облицьовані червоним деревом, із шкіряними кріслами та з кришталевими люстрами, аж до стелі заставлені полицями. Рівними рядками вишикувалися корінці атласів, наукових видань з ботаніки, зоології та географії. Цупкий папір, палітурки із золотом. Лише в одному місці я надибав на полиці сиротливий томик: Сервантес, «Дон Кіхот». Та ще дві-три книги поезій… З усього було видно, що викладач гімназії і його дружина ніколи не цікавились художньою літературою. Не тримали в «замку» і звичайних фільмотекстів. Правда, на круглому столі, в кутку, сеньйора Росіта розіклала купу журналів з безліччю фотографій своєї сестри-співачки, Жакової матері. Та ці журнали нам скоро набридли.

Одне слово, читати не було чого. Отож у бібліотеку ми з Жаком навідувалися тільки за тим, щоб посидіти над шахівницею. Кілька разів я зустрічав тут сеньйора Аугустіно. Та і його, здається, не захоплювали оті наукові трактати, пілот здебільшого гортав книги, розглядаючи ілюстрації.

У бібліотеці ми шахів не знайшли. Я пригадав, що минулого тижня ми з Тімом Уїллером грали партію «бліц» у батьковому кабінеті. Залишивши Рудого Зайця нагорі, я збіг сходами на перший поверх, тихенько натиснув ручку важких дверей.

— Вибач, тату, я на секунду…

— Зайди. Я тобі потрібен?

— Хочу взяти шахи.

— Розумію. Невесела погода. — Батько кивнув на заплакані вікна. — Ми тут хоч в затишку, а Уїллеру з людьми в джунглях зараз скрутнувато доводиться. Надіслав годину тому радіограму, повідомляє, що місцевість, де його група, перетворилася на грузьке болотяне море.

— Чому ж Уїллер вчасно не повернувся з людьми до «замку»?

— Нас підвели синоптики. Дощі розпочалися на два дні раніше, ніж передбачалося. Посилати вертоліт у джунглі в таку зливу ризиковано. Доведеться їм потерпіти. Уїллеру не вперше…

У двері постукали.

— Прошу! — гукнув батько.

На порозі з'явився сеньйор Аугустіно. Спершу я навіть не пізнав його. На ньому був чорний лискучий плащ, високі гумові чоботи.

— Вертоліт у повній готовності, шеф! — з незграбним поклоном доповів пілот і відкинув башлик. Він чомусь весь час називав батька «шефом»; спочатку мене це тішило, згодом я звик і вже не дивувався.

— Спасибі, сеньйоре Аугустіно. Скоро розгодиниться. Добре, що ви сьогодні зайнялися машиною. Як виткнеться сонце — негайно ж у політ. Хоч працювати на аеродромі під таким дощем приємного, звичайно, мало. Чарку коньяку?

— Не відмовлюся. — Пілот скинув плащ. — Не дощ, а кара божа, я такого давно вже не пам'ятаю. У місті вода доходить ледь не до колін, вулиці позаливало, ні пройти, ні проїхати. Дорогу розквасило. Всюдихід ледве доповз сюди.

Батько дістав пляшку, чарки. Запитав:

— Які новини в місті?

— Одна балачка, шеф: про випадок у джунглях.

— Є якісь подробиці?

— Вчора забитого привезли до Пері. Два поліцейські ледве не потонули, доки перепливали річку в човні.

— Версія про злочин підтверджується?

— Не знаю. Якщо вірити індіянам… Забитий був молодим хлопцем, років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти. Хто він — встановити не пощастило.

— Тобто він нетутешній?

— Саме це найдивніше, шеф. Він належав до індіянського племені галу, про це свідчить його зовнішність. Плем'я мешкає миль за п'ятнадцять від міста, униз по Вачуайо. Там у галу два селища, ці люди добре знають один одного, тримаються разом, їх і водою не розіллєш. Така в них звичка від тих часів, коли вони ворогували та вели війни з племенем каджао. Крім селищ на Вачуайо, більше ніде галу не живуть. Так от, поліція показала фото загиблого вождеві племені. Він заявив, що людина на знімку, без сумніву, галу, однак цього юнака бачить уперше… Дивна історія. На хлопця натрапили в лісі мисливці каджао. Він начебто був ще живий, опритомнів перед смертю і встиг сказати дещо, хоч його слова більше схожі на марення. Поліція передала інформацію в пресу. В газеті вміщено невелику замітку. Ось вона, погляньте.

— Прочитайте, що там написано, — попрохав батько пілота. — Я все ще спотикаюся на тонкощах тутешньої мови.

— З охотою, шеф. Юнак нібито сказав таке: «…Вони підкоряються, бо смерть… Скільки вже разів їх усіх… Проклята пастка! Якби я знав, що вони і тут… Треба обережно… Я тікав, але вони… У них довгі руки…» І жодної фрази, яка б щось пояснювала напевно. Він тікав. Від кого? Чому тікав?

— То що ж ви про все це думаєте, сеньйор Аугустіно?

Пілот знизав плечима.

— Важко сказати, шеф. Можливо, хлопець розмовляв у гарячці. Якщо вже індіянам несила встановити картину вбивства, то навряд, щоб це вдалося комусь іншому. Тубільне населення сельви чудово відчуває найпотаємніший порух навколишнього життя. Колись індіяни рідко помилялися, відгадуючи таємниці своєї землі. Люди були часткою природи й гостро реагували на найменше відхилення від звичного, усталеного. Якби навіть дерево засохло раніше, ніж воно мало зачахнути за законами природи, і то індіянин знайшов би, в чім причина. В наш час люди принесли навіть сюди, в джунглі, до біса такого, перед чим інтуїція бідного індіянина просто безпорадна, а його досвід часом зводиться нанівець.

Батько мовчав, наче прислухався до стукоту дощових крапель у вікно. Ще раз налив чарки.

— Ви збираєтеся йти, сеньйоре Аугустіно? Я хочу попросити вас затриматися на півгодини. Мені потрібна ваша консультація.

— Я до ваших послуг, шеф.

— Моє запитання може здатися вам нетактовним, але повірте, це важливо. Чи ви добре обізнані з історією цього краю?

Обличчя пілота на мить напружилося, а в очах промайнула цікавість.

— Шеф, я більше знаюся на тому, як підняти в повітря машину. Великої освіти я не здобув, та я до неї і не рвався. Закінчив авіаційну школу в Лісабоні. От і все. Мене носило по Африці, я літав на Середньому Сході і над Європою. Сюди повернувся недавно, так що де в чому можу й помилитися. Але я тут виріс, у джунглях провів юнацькі роки. Якщо не сягати в нетрі історії…

— Ні, сеньйоре Аугустіно, нетрями хай займаються інші. Ми поговоримо про ближчі часи. Оглянемося на півстоліття назад. Точніше: що відбувалося тут шістдесят вісім років тому? Як ви гадаєте, чи зберегла пам'ять місцевих людей якісь особливі, може, навіть трагічні події тої пори?

— Що мається на увазі, шеф: землетруси, повалення уряду, пожежі, падіння каучукових акцій? — Коньяк, видно, злегка розігрів пілота, він помітно повеселішав.

Батько усміхнувся.

— Не думаю, щоб паніка поміж власників каучукових плантацій коли-небудь так хвилювала індіян, що вони навіть пісні склали про таку подію. А от героїзм людей, їхня гордість чи біль, навіть їхня образа — це могло їм запам'ятатися на довгі роки.

— Образа? Здається, я дещо кумекаю, шеф. Очевидно, ваше запитання так чи інакше має зв'язок з подіями минулого, до яких причетні оті, як ви їх називаєте, колонізатори. Мій батько був португальським чиновником тутешньої адміністрації, гвинтиком колоніального механізму Особисто я проти насильства і всіляких неподобств. Приблизно в той період, що вас цікавить, тут за півтора року змінилося чотири диктатори, а скільки їх було перед тим! І кожен намагався спиратися на якусь силу, на чиїсь плечі. В різні часи на цій території господарювали ми — португальці, потім прийшли іспанці, тут побували англійці, німці, навіть японці поглядали час від часу на сельву. Кожен по-своєму прокладав шлях до джунглів.

— Знаю. Тутешні колонізатори нічим не відрізнялися від «знаменитого» Стенлі, котрий вогнем та кулями прокладав собі дорогу через екваторіальну Африку і там, де йшов, залишав трупи та згарища, — промовив батько. — Усім відомо, з якою жорстокістю поводилися з місцевим населенням різні зайди-авантюристи. Золото, діаманти, олово, рідкісні руди… Ось що їх вабило сюди. Проте на території теперішньої Сені-Моро цих багатств ніколи не було й немає. Хіба що каучук та кофе. Однак тубільців і тут майже винищили. Візьміть плем'я галу. Ви ж кажете: їх залишилася жменька. Усі, хто вижив, тримаються разом не тому, що галу ворогували колись із каджао. Коли дим бару-орчете сповіщав про появу нових непроханих гостей, озброєних гвинтівками чи кулеметами, навчені бідою індіяни поспішали якомога далі в глиб сельви, тримаючись гурту, бо розуміли просту істину: зостанешся з ворогами та з джунглями сам на сам — загинеш… Однак, сеньйоре, ми відхиляємось. Ви ще подумаєте, ніби я збираюся втручатися у внутрішні справи вашої країни, — усміхнувшись, сказав батько. — Недавно я почув індіянську пісню, вона вразила мене якимось прихованим змістом. Пісні не виникають з нічого, вони мають живе коріння, хоч і не завжди зрозуміле, особливо сторонньому, як я.

І батько розказав сеньйорові Аугустіно про все, що ми почули від Катультесе.

У кімнаті запанувала тиша. Пілот замислився, і мені здавалося, що він от-от пригадає важливе, несподіване, завіса над таємницею підніметься, і я дізнаюся про щось неймовірно цікаве.

Та цього не сталося. Сеньйор Аугустіно відсунув стілець, його постать затулила вікно. Стоячи посеред кімнати, він заговорив:

— Катультесе ніби і не здатний вигадувати небилиці, а все ж… Може, ви не зрозуміли старого?

— В тому й річ, що зрозумів.

— Тоді варто як слід у всьому розібратися.

— Звичайно. Поміркуймо тверезо. Відкинемо містику, забудемо про людину, яка начебто здатна протягом десятиліть зберігати свою зовнішність незмінною. Спробуймо поглянути на події з іншого боку. Все, про що твердить Катультесе, сталося шістдесят вісім років тому. Зараз старому вісімдесят три, в той час було п'ятнадцять… Вам про щось говорять ці цифри, сеньйоре Аугустіно?

— Гм… Виходить, йдеться про перший рік після другої світової війни?

— О! Саме туди веде нас арифметика. А що підказує логіка? В той період вже були вщент розгромлені фашистські війська, кривава, найтяжча за всю історію людства війна щойно закінчилася. Настав мир. За нього було заплачено дорогою ціною: міста лежали в руїнах, мільйони людей — у могилах. Старі й малі проклинали Гітлера, нацистів. У Нюрнбергу вже засідав Міжнародний трибунал, воєнних злочинців чекала справедлива кара… Я ось що хочу сказати, — батько підвищив голос. — У ті дні ще не вивітрився дим крематоріїв над концтаборами, людям ще вчувався стукіт есесівських автоматів і ввижалися рови, заповнені трупами розстріляних. А тому, одразу по війні, вияв масового насильства викликав би в народів усіх країн бурю гніву та обурення. О тій порі найзапекліші колонізатори, расисти, душителі свободи принишкли і сиділи тихо, як миші. Вони розперезалися згодом. Конго, В'єтнам, Португальська Ангола, Греція, Ізраїль… Що ж до перших років після приборкання фашистів — мерзота не наважилася б знущатися з людей і в найвіддаленішому закутку планети. Вдатися тоді до варварських методів гітлерівців могли б хіба що недолюдки, яким уже не було чого втрачати. Виникає запитання: хто саме і з якою метою шістдесят вісім років тому влаштовував облави, вбивав, нищив тутешні племена індіян?

— Ваші міркування, шеф, мені зрозумілі, — сказав сеньйор Аугустіно. — Можливо, що декотрі епізоди того часу вдасться розворушити. Я готовий допомогти вам. Треба пошукати серед індіян людей, які були свідками подій і знають, може, навіть більше, ніж Катультесе… Що ж до чоловіка з яхти, про якого розповів старий… Шеф, адже ж на яхті приплив сюди новий радист з дівчинкою. То, може, він щось корисне скаже вам?

— Хіба Золтан Чанаді дістався до нас не літаком? — запитав батько здивовано.

— Ні, не літаком. Напередодні вашого повернення з джунглів їх висадили на берег з тої самої яхти. Суденце належить панамським іхтіологам[1].

— Я цього не знав. Що ж, Чанаді кілька днів провів разом з екіпажем яхти, якщо поряд із простими смертними на її борту перебуває привид, то й радист мусив же з ним бачитись. Я запитаю в Чанаді. А вас, сеньйоре Аугустіно, прошу не забувати про нашу бесіду. Дивна історія, що й казати… Значить, вертоліт напоготові? Добре. Якщо синоптики вдруге не збрешуть, скоро полетимо до Уїллера, в джунглі.

— Я буду чекати вашої вказівки, шеф.

Захопивши свій чорний плащ, пілот вийшов з кімнати.

Батько поглянув на мене.

— Отакі-то діла, козаче. Працювати треба, своєю справою займатися, а тут всякі тобі дива заплітаються… І чого б ото їм саме тепер заплітатися? — Він звертався до мене, а думав про щось своє, я бачив це, бо добре знав батька.

Я узяв пластмасову скриньку з шахами і попрямував до дверей. Батько попрохав услід:

— Стукни, Ігоре, до радиста, скажи йому, щоб зайшов до мене.

В коридорі було порожньо. Згори, з другого поверху, линули уривки якоїсь мелодії. Рудому Зайцеві, напевно, вже увірвався терпець чекати. Я таки довгенько затримався. Але якби він почув усе те, що почув я в батьковому кабінеті! Виходить, Єржі таки справді припливла на білій яхті… Пливла разом із загадковим чоловіком-привидом… Скоріш би дощ перестав лити. В мене виникла одна думка, я скажу про неї Жакові, він запалиться. Як тільки злива припиниться, ми вирушимо до індіян, у селища. Батько заклопотаний своїми справами, в нього немає вільного часу, він поспішить у сельву, на зміну Уїллеру. А ми з Жаком і без нього про все дізнаємось! Розпитаємо в старих людей про отих напасників-чужинців, котрих згадав Катультесе. Не могли ж «мертві» зникнути, не залишивши по собі жодних слідів. Хоч минуло відтоді майже сімдесят років, та це не так уже й багато…

Кімнати Золтана Чанаді та його сестри містилися ліворуч по коридору, за колонами, що підпирали стелю, оздоблену ліпленим візерунком. Прямо переді мною виднів прямокутник широких скляних дверей, що вели на подвір'я. Погожої днини крізь ці двері яскраво світить сонце, оживляє збляклу позолоту стелі, кольорову мозаїку на стінах, до блиску натерті бронзові поручні, що огороджують східці на другий поверх. Тепер, під дощем, двері ледь сіріли, і в коридорі стояв півморок. Виткнувшись із-за колони, я побачив маленьку постать Єржі, що стояла під стіною.

Війнуло протягом. Двері були трохи відхилені. На підлозі від порога тяглася вузенька мокра доріжка, і там, де вона закінчувалася, ворушився темний шмат мотузки. Ворушився і тихо сичав, звиваючись, повз до ніг дівчини. Якби зненацька не пересохло в горлі, я не зміг би стримати крику. Здається, то була водяна гадюка-болотянка. Напевне, злива занесла страхітливу мешканку боліт на подвір'я «замку», і вона заповзла крізь прочинені двері в коридор, залишивши за собою темну доріжку…

Єржі не бачила мене, бо не зводила очей з гадюки. Наступної миті гнучка постать дівчини випросталася, пружиною майнула від стіни. Її руки неначе вхопили повітря біля самої підлоги. Здалося, вона падає і, щоб утриматися, мимоволі зробила різкий рух руками. Я аж заплющив очі. Та коли знову глянув на дівчину, вона вже спокійно стояла під стіною. Гадюка, затиснута її пальцями нижче голови, скручувалася в бублик і випрямлялася, била хвостом об підлогу.

Вперше я зрозумів, яке ото бридке почуття, коли тобі ось-ось буде млосно. А Єржі, ніби то звична для неї річ, чіпко тримаючи гадюку, побігла в кінець коридора, ногою штовхнула двері і вискочила надвір під зливу. За хвилину повернулася, пригладжуючи мокре волосся. На обличчі дівчини не було й тіні переляку. Вона нарешті побачила мене. Довгі вії сполохано тіпнулися. Моя присутність у коридорі збентежила її дужче, ніж поєдинок із болотянкою.

Я ледве зібрався з силою, щоб приховати, свій переляк. Мабуть, мені-таки це вдалося. Дівчина попрямувала до мене і хотіла щось сказати. Позаду почулися важкі кроки. По сходах згори спускався Золтан Чанаді. Аж тепер мені впало в око, що радист — зовсім молода людина, йому років двадцять п'ять, не більше. Єржі метнула в мій бік запитливий погляд. Радист наближався, насвистував веселий мотив.

— Батько просить вас зайти до нього, — сказав я майже бадьорим голосом.

— Гаразд. Я буду в доктора через три хвилини. Там, — Чанаді кивнув у бік холу, — почали передавати великий концерт з Відня. Раджу послухати. Запрошуй Єржі, щось вона сьогодні занудьгувала.

— Чого ж ти стоїш? — Єржі нетерпляче смикнула мене за рукав. — Ходімо! Концерт з Відня. Там Дунай… Ми також живемо на Дунаї.

— Хіба ти з Австрії? — запитав я.

— Я з Будапешта. А ти і доктор… твій батько, ви з Радянського Союзу?

— Так.

— То ми близькі сусіди, правда ж?

Її неначе хтось підмінив. Де й поділося те мовчазне дівча, яке нещодавно з'явилося в темних окулярах на веранді. Єржі розмовляла зі мною просто й невимушено, як із давнім знайомим. Ще про щось запитала. Я відповів майже механічно і, здається, не до ладу. Бо мене раптом вразила несподівана думка. Не моргнувши оком, кинутися на гадюку, схопити руками оте страхітливе, отруйне… Ні, тут одної сміливості мало. В селищах, де мешкають родичі Меро та Рудого Зайця, мені вже доводилося бачити, як червоношкірі хлопці точнісінько так, голіруч, приборкували розлючених зміюк. Хто ж навчив цього дівчину з Будапешта? Єржі не вперше в сельві! Але приховує це… Чому? Вона і наш новий радист Чанаді припливли на білій яхті разом із сивим чоловіком, якого пізнав Катультесе. Дивно, підозріла випадковість…

Східці вивели нас на другий поверх. З холу чулася мелодія Штраусового вальса. Єржі розвела руки, плавно крутнулася і зробила якесь хитромудре па.

— Ти любиш танцювати? Якщо хочеш, можеш запросити мене… Який чудовий вальс!

— Зачекай, — буркнув я, махнувши шахівницею в напрямку бібліотеки, — Зараз повернуся. Ось тільки покличу Рудого Зайця…

Єржі засміялася.

— Рудий Заєць? Хто йому дав таке влучне прізвисько? Він не тутешній? — І знову легко крутнулася, відкинувши голову.

У бібліотеці на вікнах були спущені штори. Стояла півтемрява. Я проминув першу кімнату, знаючи, що тут Жака немає. Чого б йому ото сидіти без світла, на самоті, серед полиць та шаф. Хіба що заснув. Я ступив через розчинені двері в сусіднє приміщення. Глибокі зручні крісла, низенький столик поміж ними, лампа на високій бронзовій ніжці з порцеляновим абажуром у вигляді троянди… «Жак давно в холі, біля телевізора», — подумав я і простяг руку до порцелянової квітки, щоб засвітити її.

У першій кімнаті рипнув паркет — до бібліотеки хтось увійшов. «Ага, Зайчисько таки шукає мене…»

Гукнути Жака я не встиг, бо почув клацання замка. Той, хто увійшов, замкнув за собою двері. Це насторожило мене. Відсмикнувши руку від лампи, я позадкував і присів за кріслом на килим.

Що мене штовхнуло не виказувати своєї присутності? Напевно, то йшло від пустощів, мною керувало бажання пожартувати з Рудого Зайця, гавкнути на нього зненацька з темряви, чи що. Хоч у ту мить, власне, я вже не вірив, що то увійшов він. Навіщо б ото Жак замикався на ключ.

Я сидів за кріслом і не ворушився. Майже поряд почувся легкий шерех кроків. Відразу ж шерех віддалився. Хтось, кого я не бачив із схованки, зайшов у цю кімнату і неначе пересвідчувався, що й тут людей немає. Потім, уже за стіною, пролунав глухий звук, неначе на підлогу упала книга. Долинуло сердите бурмотіння. Вуха вколов тонкий комариний писк і обірвався. Несподівано навколо мене, з обох боків крісла, освітився килим, на півсекунди спалахнула пройма розчинених дверей — у суміжній кімнаті увімкнули і тут же загасили люстру.

Моя поведінка вже здавалася мені не дуже розумною. Сидіти за кріслом, зігнувшись, було дуже незручно. Ще хвилини дві-три, і я не втерпів би, підвівся б і вийшов із схованки. Якби не голос, на диво знайомий голос, що раптом промовив:

— Грати нам у піжмурки немає потреби. Мені відомо, хто ви такий насправді…

То заговорив мій батько. Заговорив якось незвично, холодно. Перші слова досить гучно увірвалися в кімнату, а закінчилася фраза зовсім тихо. Другий голос, не батьків, після паузи відповів:

— Тим краще, докторе. Тепер ви знаєте, хто я. Це звільняє мене від пояснень, чому саме мені доведеться сьогодні здійснити тут конче неприємний, однак необхідний захід.

Цей голос належав радисту Золтану Чанаді.

Секунду я сидів вкрай розгублений і нічогісінько не розумів. Та ось по той бік дверей знову ще тихіше заговорили. І мене вмить пронизав здогад. Ні батька, ані Чанаді не було в бібліотеці! За стіною щойно увімкнули радіотранслятор і регулювали його на притишене звучання. Батько навіть гадки не мав про те, що в нього у кабінеті десь встановлено замаскований мікрофон і що хтось крадькома, за три кроки від мене, потай підслуховує його розмову з радистом.

Обережно підвівшись, я став за шафу, притулився вухом до стіни. Ще раз почувся голос Чанаді:

— Але, слово честі, докторе, мені більше подобалося перебувати у вас на посаді радиста експедиції, ніж у ролі інспектора Служби розслідування…