Зазирни у мої сни

Частина 2

Напевно, я ніколи не дізнаюся, чому Аймонт вирішив діяти. Зате добре пам’ятаю той день, коли все полетіло шкереберть і звичний світ почав розколюватись і розпадатись, немов будівля під час дев’ятибального землетрусу. То був перший день літа — мого останнього літа в Україні — понеділок, 1 червня 2015-го.

Я відчув, що день видасться паршивим ще до того, як розсувні двері «Манхеттен Сіті Холу» безшумно зачинилися за моєю спиною. Небом повзли діряві хмаринки. Сонце ще не встигло зринути над будинками, тіні залишалися довгими й темними, а кольори — густими, проте чомусь саме це дратувало. Після десяти годин у напівтемному офісі небо здавалося неправдоподібно яскравим, сонячні промені рикошетили від вікон одинадцятиповерхового, майже повністю скляного офісного центру, від вікон маршруток на Соборній, від скляних стін піцерії «Аміго», що через дорогу від «Манхеттена», й угризалися в очі.

На зупинці перед входом до «Манхеттена» товпилися люди. Тобто вони завжди там товпляться о дев’ятій ранку, але того дня їх зійшлося особливо багато. Неширокий тротуар виявився вщент запрудженим, людські голоси зливалися, загрузаючи в загальному галасі вулиці. А ще — холод. Нереальний холод як на початок червня. Поривчастий вітер вибив з-під тонкої сорочки залишки винесеного з офісу тепла, і я скоцюрбився, відчуваючи, як шкіра на спині вкривається пухирцями. Я замружився, потер пальцями втомлені очі й, уникаючи перехожих, посунув угору Соборною.

На перехресті, де з півночі в Соборну впирається вулиця Міцкевича, а з півдня — Чорновола, переді мною промайнули старезні «жигулі» кольору вицвілого бетону з жовтою шашкою таксі на даху. Заштовхавши долоні до кишень, я стовбичив перед пішохідним переходом, тупився у світлофор, чекаючи на зелене, і раптом збагнув, що мені млосно від самої думки про вечірнє таксування.

Проминувши центральне поштове відділення, я геть здох і ледве волочив ноги. Здавалося, наче передні великогомілкові м’язи (це такі тонкі смужки м’язів, що проходять збоку товстої кістки, що з’єднує коліно та ступню) задубіли, стали твердими, немов дерево, й більше не скорочуються.

— Mister Belinksy? — несподівано долинуло з-за спини.

Я озирнувся. За кілька кроків від мене, біля виходу з підземного переходу, що веде до «ЕКО-маркету», стояли чоловік і жінка. Говорила жінка — правильною американською без жодного натяку на акцент.

— Good morning, mister Belinksy! Could you please spare some time to talk with us?[16]

Висока шатенка років тридцяти. Одягнена в сталево-сірі штани й такого ж кольору приталений жакет із короткими рукавами. Кінець прозорого блідо-блакитного шарфа, недбало обкрученого довкола шиї, звисав майже до пояса. На ногах — чорні туфлі-балетки. В руках вона стискала пластикову теку-дипломат. Чоловік виглядав менш офіційно: світло-сині джинси, темно-коричнева вітрівка, сині мокасини. Невелика шкіряна сумка через плече. Очі сховано за темними окулярами. Доки я кліпав, невпевнений у тому, що мене покликали англійською, незнайомці наблизилися впритул. Я несамохіть відступив і, сприйнявши їх за мормонів-проповідників, які нав’язуватимуться із розмовами про Святе Письмо, буркнув:

— I don’t need your fucking Bibles[17].

Насправді ні чоловік, ні жінка не скидалися на чепурних сектантів, які чіпляються до людей на вулицях із пропозиціями поговорити про Церкву Ісуса Христа святих останніх днів і почитати Євангеліє. Крім того, якби я хоч трохи поворушив мізками перед тим, як розтулити рота, то пригадав би, що мормони ніколи не починають бесіду англійською (українською зі скаженим американським акцентом — так, але не англійською, ніколи), проте в ту хвилину я був надто стомленим і злим, щоб зайти аж так далеко у своїх міркуваннях.

— Ми не проповідники, — злегка гугнявим голосом проказав чоловік.

На секунду в моїй голові промайнуло запитання: «Звідки вони знають, що я розмовляю англійською?», але за мить відволікся на обличчя шатенки. Прямий ніс, незвиклі до посмішок тонкі губи та великі очі дивовижного медового відтінку із сірими вкрапленнями поблизу обідків райдужних оболонок. Поглянувши зблизька, я збагнув, що, попри шкіру без зморщок, жінці далеко за тридцять.

— А хто ви? — Вони підійшли ближче, а чоловік розташувався таким чином, що перегородив дорогу. Тепер я не міг пройти повз, не відштовхнувши його.

— Ми з ФБР, пане Белінськи, — промовила жінка. — Хочемо з вами поговорити.

«Ну так, звісно, як це я зразу не здогадався? А я тоді Ісус-бляха-Христос».

Скептично задерши кутик губи, я спробував пригадати яке-небудь телевізійне шоу, де людей розігрують перед прихованими камерами. Впродовж минулих півроку я не наближався до телевізора, а тому нічого путнього в пам’яті не зринало. Хіба що «Вас замовили» від «Вечірнього кварталу». Але хто я такий, щоб на мене звернули увагу у «Вечірньому кварталі»? Хай там як, я не сумнівався, що мене розігрують. Озирнувся, шукаючи очима припарковану неподалік машину з тонованими вікнами чи просто мудака, який сидить на лаві та, не криючись, знімає цей дурнуватий фарс.

Роздратованість, напевно, била цівками з усіх моїх пор, оскільки жінка примирливо посміхнулась і почала пояснювати:

— Моє ім’я Ліза Джин Торнтон, а це мій колега — Ґарет Джонсон. Ми дванадцять годин теліпались у літаку над Атлантикою, а потім ще три в орендованій машині дорогою з Києва до Рівного, й усе — щоб поспілкуватися з вами. Будь ласка, пане Белінськи, це не займе багато часу.

— Поспілкуватися про що?

— Ви не проти, якщо ми зазирнемо до найближчої кав’ярні? — Шатенка покрутила головою в пошуках чого-небудь, схожого на забігайлівку. І саме тоді в моєму затуманеному мозкові остаточно утвердилася думка про те, що це не розіграш. Через дорогу знаходилося Mon Cafe, проте Ліза Джин його не помічала. Вона не прикидалася, не вдавала, вона справді не бачила кав’ярні. Її штани, а також куртка чоловіка були зім’ятими, і то дуже зім’ятими — такими зібганими можуть виглядати речі, непрасовані після трансатлантичного перельоту. Певна річ, я ще не вірив, що міс Торнтон і містер Джонсон є агентами ФБР, але вже не сумнівався, що вони нетутешні. Не з Рівного. І не з України.

— Ви сказали, що це не займе багато часу, — відрізав я. — На біса йти до кафе?

— Так, небагато. Сподіваюся, що небагато. Та все ж буде краще, якщо ми десь присядемо.

Я відігнав дрімотне отупіння та зосередився на аналізі того, що відбувалося. Припустимо, ці двоє з ФБР. Що має статися, щоб примусити їх прилетіти до України? Подумав про кол-центр. Єдине, що гіпотетично могло викликати інтерес федералів. Отже, я розмовляв із кимось, хто їх цікавить; мабуть, із якимось вилупком із десятки найбільш розшукуваних злочинців — із терористом чи серійним убивцею, якого кілька років не вдається впіймати. Але що з того?

— Шановні, я звичайний оператор кол-центру. Що вам потрібно від мене? Я продав iOS комусь із Аль-Каїди чи Ісламської Держави? Пробачте, це моя робота. Я просто голос у слухавці, до якого ви звертаєтесь раз на рік для активації щойно придбаного софту. Крім того, розмови записують, якщо вам справді це так потрібно, підійдіть до мого супервайзера і…

— Це не стосується вашої роботи в Zoom Support, — обірвала мене Торнтон.

Я клацнув зубами. Якого хріна?! Звідки їй відома назва компанії, де я працюю?

— Звідки ви знаєте… — я смикнув кадиком і помовчав. — Ви таки з ФБР?

Не може бути, не може бути! — загупало в такт із ударами серця в голові.

— Так, — підтвердила шатенка.

Однаково не повірив. Чи то пак не хотів повірити.

— Хай так. Але це не Америка, — я обвів рукою будинки з північного боку Соборної. — Це — Україна. І я можу послати вас на хрін і піти додому.

— Можете, — кивнула американка. — Звісно, можете. Проте я наполягаю на розмові. — Я майже махнув рукою, намірившись відштовхнути Ґарета й рушити своєю дорогою, коли Ліза Джин Торнтон додала: — Це передусім важливо для вас, пане Белінськи.

Щось у її голосі насторожувало. Я відчував, що чоловік не стане мене затримувати, якщо вирішу піти. І водночас щось у очах Лізи — незвичних димно-золотавих очах, що виглядали значно старшими за доглянуту шкіру на руках та обличчі, — втримувало. Ті очі неначе промовляли: вислухай, поговори, інакше потім буде гірше. Тамуючи нервозність, яка набирала сили та ризикувала вийти з-під контролю, я зиркнув на наручний годинник. 9:17. Напередодні Тео знову погано спав — тричі за ніч, хлипаючи, прокидався. У неділю малюк клював носом, і ми з Євою вирішили не вести його в понеділок до дитсадка. Після нападу 13 квітня ми часто залишали його вдома, побоюючись, що щось подібне може повторитися за нашої відсутності. Робочий день Єви починався о 10:00. Отже, щоб дружина встигла дістатися до «Чорної перлини», я мусив прийти додому не пізніше, ніж за чверть десята. Час іще був.

— Гаразд. — Я показав побілілою від холоду й тремтячою рукою на вхід до підземного переходу. — У вас десять хвилин. Ходімо.

Ми перебралися на протилежний бік Соборної, піднялися трохи вгору й зайшли до Mon Cafe. Кав’ярня щойно почала працювати, столики стояли порожні. Бармен сонно привітався з нами з-за стійки, я пробурчав «доброго ранку» у відповідь і провів американців углиб зали, подалі від вікон на Соборну. Ми розсілися на П-подібному темно-фіолетовому дивані, висока спинка якого повністю ховала нас від решти кав’ярні. Ліза Джин замовила салат «Мікс із сьомги» та пляшку мінеральної води, Ґарет Джонсон попросив каву з молоком і круасан, а я обмежився імбирним чаєм.

Не чекаючи, доки принесуть замовлення, Ліза Торнтон узялася до справи:

— Ви знаєте, хто такий Маріо Таярані?

Я заперечно мотнув головою.

— Ні.

— Серхіо Вігліоне? — Ґарет Джонсон зняв окуляри й втупився в мене. Його очі виявилися балухатими, водянисто-багряними, схожими на достиглі вишні.

— Пробачте, вперше чую ці імена.

Ліза та Ґарет перезирнулися. Я спідлоба стежив за ними, і, судячи з пісних виразів облич, зрозумів, що відповідь їм не сподобалася. Не повірили. Але чому? Чому, чорт забирай, вони гадають, що я маю знати чуваків із прізвищами, як в італійських мафіозі? Звідкіля? І що їм узагалі потрібно? Я саме намірився про це запитати, коли Ліза Джин сухо проказала:

— Гаразд. — Американка відкрила пластикову теку-дипломат, залишену в кутку дивана, витягла з неї аркуш паперу, всіяний дрібними друкованими літерами, оглянула його, після чого згорнула, сховавши більшу частину тексту, й виклала на стіл переді мною. Я міг бачити лиш один, верхній рядок. — Це ваша домашня адреса.

Я не второпав, чи запитувала Ліза Джин, чи стверджувала, але, глипнувши на аркуш, повільно кивнув. Здавалося, наче чиясь холодна рука вчепилася в мої нутрощі. Там справді проступала моя адреса:

GRUSHEVSKOGO STR., 40/235, 33023 RIVNE, UKRAINE.

Я глибоко вдихнув, але не зміг погамувати тремтіння рук. Шатенка протинала мене поглядом із протилежного боку стола й мовчала, начебто очікувала на щось, так, ніби я повинен був — ні сіло ні впало — ляснути себе по лобі й вигукнути: «А точно, згадав, хто такий Вігліоне». Я теж не озивався.

Ліза Джин дістала з кишені iPhone 6-ї серії, поклацала по ньому й повернула до мене:

— А це ваша електронна скринька.

Після ночі в кімнаті з кільканадцятьма миготливими моніторами, які ні на мить не вимикали, очі відмовлялися фокусуватися, тож я мусив примружитися, щоб розгледіти e-mail на екрані смартфона.

— Так, — я вдруге кивнув.

Що за фігня?!

Увесь екран iPhon’а займало вікно невідомого поштового клієнта — розділ Inbox, «Вхідні» — з переліком отриманих листів. Останній, тобто найвищий у списку лист, мав заголовок TAYARANI DELIVERY — саме так, великими літерами, — а праворуч від теми, у стовпчику From, стояла адреса відправника — miro.belinksy@gmail.com. Моя електронна скринька. Я зиркнув поверх простягнутого iPhon’а на американку. Її очі невідчепно стежили за моїм обличчям. Я спохмурнів. Оскільки Торнтон показувала лист зі свого мобільного телефона, то це означає, що той надійшов на її скриньку або на скриньку, до якої вона має доступ. Але я ніколи нічого не писав Лізі Джин Торнтон! І тим більше не міг нічого написати про якогось Таярані та його доставку, бо вперше почув про нього хвилину тому!

— Це якась нісенітниця, — перелякано блимаючи, сказав я. — Я цього не писав. Не надсилав цього листа.

— Кому, крім вас, відкрито доступ до вашого поштового клієнта?

— Та нікому… здається. Що в тому листі?

Американка вдала, що не почула запитання, й дістала з теки ще кілька аркушів.

— Де ви були в середу, 27 травня, о… — вона зазирнула в записи, потім повернула голову до напарника: — Яка різниця в часі між Вашингтоном і Києвом?

Ґарет Джонсон дивився у вікно повз моє вухо:

— Сім годин.

— Уперед? Назад?

— Уперед.

— Е… отже, де ви були в середу, 27 травня, о десятій вечора. Чи, якщо точніше, о 22:05?

Я наморщив лоба, пригадуючи.

— Середа… це… стривайте, — я затараторив: — Це минула середа? На роботі. У ніч із середи на четвер я був у офісі Zoom Support. Того дня моя зміна почалась о 21:00. Зрозуміло, я не пам’ятаю, з ким спілкувався о 22:05, але я сидів на робочому місці. Усі розмови записують, і ви легко…

Торнтон знову мене перебила:

— Мене не цікавить, з ким ви говорили в цей час у кол-центрі. Мене цікавить, чи перебували ви в цей час у себе вдома.

— Ні. Точно ні. І це легко перевірити.

— Добре. Тоді хто був?

Цього разу напружуватись не довелося: якщо ніч із середи на четвер я провів у кол-центрі, то вдома сиділа Єва з Теодором.

— Моя дружина… та мій малолітній син.

— Хто ваша дружина? Ким вона працює?

Це вже занадто.

— Стоп! — я відкинувся на спинку дивана й виставив руки долонями вперед. Почувався, наче пілот, який відчайдушно намагається відновити контроль над літаком, що валиться у плоский штопор. — Пригальмуйте! Давайте ви спершу поясните, що сталося, а тоді розпитуватимете, чим займається моя дружина.

Офіціантка принесла замовлення. Ліза Торнтон почекала, доки дівчина відійде, потім двічі торкнулася пальцем екрана смартфона, що лежав поміж нами на столі, й повернула його до мене. Я побачив той самий лист — із темою TAYARANI DELIVERY — тепер уже відкритий.

— У середу, 27 травня, о 22:05 за київським часом із вашої електронної скриньки на публічний e-mail Вашингтонського відділення ФБР надіслали лист із попередженням.

Я краєм ока зиркнув на iPhone — на рядок із вказівкою отримувача:

WASHINGTON.FIELD@IC.FBI.GOV

— Попередженням про що?

— Про наміри колумбійського ультраправого бойовика Маріо Таярані та підконтрольного йому злочинного угрупування Los Rastrojos[18] переправити до США велику партію кокаїну та кокаїнової пасти. Більшість наркотиків із Колумбії потрапляє до США так званими «атлантичними каналами» — через Орландо, Нью-Йорк чи Бостон, а вже звідти розповсюджується країною. У листі йшлося про доправлення незвичним шляхом — через Тихий океан — від західного берега Колумбії до східного узбережжя Каліфорнійського півострова, де один із мексиканських наркокартелів мав прийняти вантаж і сушею перевезти його до США.

— Е… я… — я не стримався та криво посміхнувся. На мить зринули думки про розіграш. Ну, що за дурня? Які наркокартелі? Але потому страх і непевність знову стиснули горло. Я не розумів, чого від мене хочуть.

Ліза продовжила:

— Лист, що надійшов із вашої адреси, містить не просто попередження. У ньому детально описано маршрут доправлення вантажу, тип судна, яким заплановано його перевозити, чисельність людей, що складають супровід, їхнє озброєння, а також точні координати місця висадки. Ось тут, гляньте, — Ліза пальцем прогорнула розкритий мейл і зупинилася на тому місці, де було зазначено координати, — 24°19’31’’ північної широти й 110°39’20’’ західної довготи. Це невелика піщана бухта за сорок кілометрів на північний захід від міста Ла-Пас, столиці мексиканського штату Південна Нижня Каліфорнія[19], та за три кілометри на південь від селища Сан-Хуан-де-ла-Коста. Там вантаж зустрічали представники Cártel de Tijuana[20], не надто впливового, але, напевно, найбільш технологічно просунутого мексиканського наркокартелю. Тіхуанський картель заснували дезертири з елітних частин мексиканського спецназу GAFE[21] та повітрянодесантної бригади BFP мексиканської армії. Він контролює Нижню Каліфорнію[22], частково — Південну Нижню Каліфорнію, має своїх людей у судах, поліції та місцевих адміністраціях. Нині картелем заправляє колишній мексиканський морський піхотинець Серхіо Вігліоне. Cártel de Tijuana підтримує тісні контакти з відставними військовими у Гватемалі, які допомагають навантаженим наркотиками катерам успішно уникати кораблів Берегової охорони США, що патрулюють міжнародні води біля узбережжя Центральної Америки. З 2000 до 2008 року Тіхуанський картель був одноосібним лідером із постачання метамфетаміну та марихуани до США. Зараз він воює з картелем Сіналоа, що його трохи послабило, але загалом уже півтора десятка років ні ми, ні мексиканці нічого не можемо з ним удіяти.

Пальцями, які тепер тремтіли ще більше, я підтягнув iPhone до себе й узявся насторожено читати листа. Він був англійською, я на ходу перекладав.

From: miro.belinksy@gmail.com

To: WASHINGTON.FIELD@IC.FBI.GOV

Subject: TAYARANI DELIVERY

Date: Wed, 27th May 2015, 10:05 p.m.

ТАЯРАНІ ТА LOS RASTROJOS ГОТУЮТЬ ДО ВІДПРАВЛЕННЯ РЕКОРДНО ВЕЛИКУ ПАРТІЮ КОКАЇНУ 30.5Т ПОРОШКУ 9.8Т ПАСТИ.

ШВИДКІСНИЙ КАТЕР ІЗ ВАНТАЖЕМ ВИРУШИТЬ ІЗ БУХТИ БУЕНАВЕНТУРА ДЕПАРТАМЕНТ ВАЛЬЄ-ДЕЛЬ-КАУКА ЗХ УЗБЕРЕЖЖІ КОЛУМБІЇ СЬОГОДНІ МІЖ 2AM ТА 4AM ГОД МСЦ ЧАС. ТРАНСПОРТ СУДНО TRES MARIAS ПОРТ ПРИПИСКИ ПУНТАРЕНАС КОСТА-РИКА ТИП ЧОВНА AZIMUT 86S ТОННАЖ 62Т МАКС ШВИДКІСТЬ 42 ВУЗЛИ. НА БОРТУ 5 ОСІБ ОЗБРОЄННЯ ШТУРМОВІ ГВИНТІВКИ TAR-21 ПІСТОЛЕТИ ТА ГАРМАТА. ЗАПЛАНОВАНИЙ МАРШРУТ КУРС 290 1500 NM КУРС 330 1000 NM КАЛІФОРНІЙСЬКА ЗАТ.

USCGC BERTHOLF ТА ІН НЕ ЗМОЖУТЬ ПЕРЕХОПИТИ.

СЕРХІО ВІГЛІОНЕ ЗУСТРІНЕ ВАНТАЖ У БУХТІ 40 КМ ПН ЗХ ВІД ЛА-ПАС ПД КАЛІФОРНІЯ МЕКС ТА 3 КМ ПД ВІД САН-ХУАН-ДЕ-ЛА-КОСТА КООРДИНАТИ 24 19 31 ПН Ш 110 39 20 ЗХ Д. РОЗРАХУНКОВИЙ ЧАС ПРИБУТТЯ КАТЕРА ДО БУХТИ НЕ РАНІШЕ 11;30PM MST СУБ 30 ТРАВНЯ. ДАЛІ ТОВАР ПЕРЕПРАВЛЯЮТЬ ДО США МАРШРУТ НЕВІДОМИЙ. З ВІГЛІОНЕ БУДЕ 19 БІЙЦІВ CARTEL DE TIJUANA. ОЗБРОЄННЯ 12-ЗАРЯДНІ ДРОБОВИКИ MOSSBERG ШТУРМОВІ ГВИНТІВКИ AR-15 ГРАНАТОМЕТИ MGL КУЛЕМЕТ 0.50 M2 BROWNING БРОНЕЖИЛЕТИ…

Не дочитавши до кінця, я відірвав погляд від смартфона. Залишилося дещо, чого я не зрозумів, однак загалом зміст удалося схопити. Лист був докладним. І водночас — дивним. Не в сенсі того, що американці натякали, начебто це я його написав, ні. Листа було дивно написано. Рвані речення, жодної коми, великі літери. Як і заголовок, текст складався лише з великих літер. Таке враження, що його автор чи то страшенно поспішав, чи то набирав текст на старезному мобільному телефоні, висячи вниз головою на стовпі.

— Це надійшло з мого мейла?

— Так. І, як бачите, все напрочуд детально розписано, — сказала Ліза Торнтон.

— Я не…

Американка не зважала на мій стан:

— Місце відправлення… місце прибуття… Хоча мене більше вразило те, що наш загадковий доброзичливець не просто повідомив назву судна — Tres Marias, але й порт приписки — Пунтаренас, Коста-Рика, а також тип і характеристики катера — сучасний Azimut 86S італійського виробництва, водотоннажність 62 тонни, максимальна швидкість 42 вузли. Прагнув довести, що це не жарт, не фейк, робив усе, щоб ми переконалися: це судно насправді є, — вона ледь примружилася: — Ви орієнтуєтеся в швидкісних катерах, пане Белінськи? Ні? Я теж не дуже, але мені пояснили, що 42 вузли[23] — це багато. Жоден із американських бойових кораблів, які зараз знаходяться в регіоні, не зміг би наздогнати такий катер, і подивіться, — шатенка тицьнула вказівним пальцем у iPhone навпроти рядка «USCGC BERTHOLF ТА ІН НЕ ЗМОЖУТЬ ПЕРЕХОПИТИ», — автор попереджає, що перехопити ми його не зможемо. Він звідкись знає, що найновіший корабель Берегової охорони США USCGC[24] Bertholf курсує біля берегів Гватемали, знає, що Bertholf якраз і відрядили в ті води, щоб ловити катери з наркотиками, а ще він знає, що максимальна швидкість USCGC Bertholf складає 28 вузлів[25] і що у Bertholf немає жодного шансу проти супершвидкісного катера наркоторговців. І тому він пропонує чи, радше, натякає на альтернативний варіант. Називає дату, час і місце, куди буде доправлено вантаж, чисельність бійців Cártel de Tijuana, які чекатимуть на кокаїн у бухті неподалік Сан-Хуан-де-ла-Коста, описує їхнє озброєння. Там далі — ви, схоже, не дочитали — є опис розташування блокпостів, які патрулювали під’їзди до бухти, прикриваючи вивантаження кокаїну. Інформатор навіть указав калібр скорострільної гармати, встановленої на Tres Marias. Ну, щоб ми були до всього готові.

— Я не писав цього, — прошамкав я.

— Ми цього не стверджуємо, — глянув на мене Ґарет Джонсон.

— Розумієте, що найбільш дивно? — Ліза Джин Торнтон нахилилася до мене понад столом. Я вперше зазирнув у її очі настільки близько й подумав, що ще не бачив такої дивовижної райдужної оболонки: золотаві та сірі кольори хаотично перепліталися довкола зіниці. — Усе виявилося саме так, як описано в листі. Ні, ви не уявляєте, пане Белінськи, — все точно до секунди, до міліметра, до патрона. Катер Tres Marias прибув до названої в листі бухти за десять хвилин до півночі суботи 30 травня. На ньому справді було встановлено скорострільну 57-міліметрову гармату — на випадок, якби з USCGC Bertholf навздогін катерові вирядили вертоліт. Товар супроводжували п’ятеро бійців Los Rastrojos, на березі їх зустрічали два десятки головорізів із Cártel de Tijuana, — жінка на хвильку затихла, облизала губи, випросталася. — У результаті проведеної спільно з мексиканцями спецоперації було знищено семеро та захоплено десятеро злочинців. Серед правоохоронців, які брали участь у захопленні, минулося без втрат… завдяки цьому листові. Загалом ФБР вилучило наркотиків на 890 мільйонів доларів. Я не обмовилася — 890 мільйонів, майже один мільярд, 10 % річного бюджету всього ФБР.

Я ковтнув слину. Ліза правила далі:

— У катері знаходилося 30,5 тонн чистого кокаїну та майже десять тонн сирої пасти для його виробництва вже на території США — все, як у повідомленні. Цього вистачило б на 79 мільйонів середньостатистичних доз. Уявляєте? Не уявляєте. Але цього цілком достатньо, щоб нанюхатися до втрати свідомості кожному четвертому громадянинові США.

— І що? — хрипнув я.

Шатенка нарешті вмовкла й, склавши долоні на столі, утупилася кудись повз мене. Після її палкої промови я почувався, немов учень, вилаяний через невивчений урок. Приблизно хвилину ми троє німували, а тоді Ґарет Джонсон стиха озвався:

— Що ви можете про це сказати?

— Що я можу про це сказати? — В мене очі на лоба полізли, я ледь стримувався, щоб не бовкнути щось на кшталт «ти ідіот?». — Ви з мене знущаєтесь?! Ви серйозно?

— А вас не насторожує, що в рядку «Відправник» стоїть ваша адреса?

— Ні! — гаркнув я. На секунду в голові промайнуло, що вони не агенти ФБР: ті не такі наївні. — Це просто e-mail! Хтось зламав мій акаунт на Gmail’і, накатав вам листа та надіслав від мого імені, а ви… — я затнувся. Ґарет і Ліза споглядали мене із поблажливо-іронічними мінами на обличчях так, як чоловік і дружина, що вирішили не втручатися та почекати, поки в їхнього вередливого малюка скінчиться істерика. А ще я пригадав статтю, на яку натрапив рік тому в Інтернеті (здається, в серпні 2014-го), про те, як компанія Google повідомила правоохоронним органам США про зберігання одним із користувачів поштового сервісу Gmail дитячих порнознімків, після чого користувача було заарештовано. Річ у тім, що в Gmail вбудовано підпрограму, призначену для аналізу змісту листів і на цій основі фільтрації контекстної реклами. Якщо в листах певного користувача постійно спливає, наприклад, слово books, Gmail підкидатиме йому книжкові новинки з сайту Amazon.com. Так і впіймали того збоченця. Та йдеться не про це. Мені враз стало соромно від усвідомлення, що сам мав би дізнатися про злам мого акаунта. Якщо його, звісно, хтось ламав. — Що? — я перевів знічений погляд із шатенки на коротко підстриженого Джонсона й назад. — Я щойно ляпнув дурницю?

— Так, — згодився Ґарет Джонсон. — Вірите ви в це чи ні, пане Белінськи, але ми з ФБР. І ми не летіли б сюди із Вашингтона, якби перед тим не відкинули інші варіанти. Ми здогадуємося, що це не ви надіслали нам попередження. Ми припускаємо, що хтось скористався вашою скринькою та відправив лист від вашого імені, але без вашого відома. Водночас ми напевне знаємо, що лист надійшов з вашого комп’ютера, який в цю мить знаходиться у вашій квартирі на дев’ятому поверсі багатоквартирного будинку за номером сорок на вулиці Грушевського. На ваш Google-акаунт упродовж минулих півтора року з жодної іншої локації не заходили. Я ніколи не був на Грушевського, проте протягом останніх трьох днів бачив стільки супутникових знімків цього місця, що мені починає здаватися, наче я там народився, — не зводячи з мене водянистих очей, Джонсон сьорбнув кави. — Я просто хочу, щоб ви втямили, пане Белінськи: якщо я сиджу тут перед вами й втовкмачую вам це, то маю достатні для цього підстави.

Завібрував мій телефон. Я витягнув мобілку з кишені джинсів і подивився на екран. Телефонувала Єва. Я геть забув про дружину! Глянув на наручний годинник. За десять десята. Єва мусила б виїхати на роботу п’ять хвилин тому. Я уявив, як вона зараз казиться. З іншого боку… іноді, знаючи, що о десятій ранку клієнтів небагато, а нова зміна спокійно почне роботу без неї, Єва дозволяла собі розслабитися — приїжджала до «Чорної перлини» не о десятій, а о пів на одинадцяту. Ніхто не мав до неї претензій, оскільки в інші дні дружина залишалася на роботі далеко за північ. «Нічого страшного, почекає», — не від’єднуючись, я вимкнув звук і відклав телефон.

— Я однаково не розумію. Мені нічого невідомо ні про Таярані, ні про катер Tres Marias, ні про Тіхуанський наркокартель і сторожовий корабель… як там його?

— «Bertholf».

— «Бертхольф». Я не надсилав цього листа!

— Хтось відправив його з вашого комп’ютера.

— Це неможливо! — випалив я. — У вас є які-небудь інші версії?

— Жодних, — заперечуючи, мотнула головою шатенка.

— Саме тому ми прилетіли до України, — додав Ґарет.

Виклик припинився, та майже відразу мій телефон знову завібрував. Екран спалахнув, і в нижній частині спливло текстове повідомлення: «Де ти?!»

— Пробачте. Мені треба йти.

Ґарет Джонсон шумно видихнув носом і, задерши підборіддя, втупився в телевізор, що висів навпроти столика. Я простежив за його поглядом. По М1 показували один із останніх кліпів ґьорлз-бенду NikitA.

Ліза Джин нічим не виказала розчарування.

— Ось вам моя візитівка. — Жінка простягнула прямокутну білу картку.

Я зиркнув на синю із золотою облямівкою печатку Department of Justice — Federal Bureau of Investigation та американські номери телефонів у правому нижньому куті. У моїй голові наче сирена завила: не бери! не бери! не бери!

Ліза Джин типово чоловічим жестом дістала із внутрішньої кишені жакета кулькову ручку та записала на звороті візитівки ще один номер.

— Це мій український номер, — пояснила, підсовуючи візитівку до мене. — Телефонуйте, коли вам буде зручно. Якщо раптом щось дізнаєтесь.

— А ви…

— Ми побудемо в Україні ще кілька днів.

— Добре, — я забрав візитівку, нервово сховав її до задньої кишені джинсів, після чого підвівся.

— Поговоріть із дружиною, — Джонсон здавалося повністю поринув у споглядання ідеальних форм Астаф’євої, яка практично голою звивалася під білосніжною ковдрою на екрані причепленого до стіни телевізора.

Я затримався, втупив у нього погляд, але чоловік так і не повернув до мене голови.

— Гарного дня, — кинув я й заспішив до виходу.

Машин не поменшало. Сонце видряпалося вище, і соковиті ранкові кольори разом зблякли та примерхли. Промені більше не виїдали очі, падали прямовисно, розбиваючись об вицвілий асфальт і пощерблену бруківку, от тільки тепліше від того не ставало. На заході, над пласкими дахами багатоповерхівок, що підпирали майдан Незалежності, громадилися важкі хмари. Якщо небо затягне, перший день літа матиме непогані шанси стати холоднішим за перший день весни.

Спати перехотілося. Після розмови з американцями я почувався ще більш утомленим і наляканим. Човгаючи центральною вулицею, що тяглася від «Манхеттена» на схід, я мріяв про те, як прийду додому, вип’ю зеленого чаю, потеревеню трохи з Тео, а тоді завалюся на ліжко й засну. А потім прокинусь і зрозумію, що мені все наснилося, що насправді ніякої розмови у Mon Cafe не було. Теодор уже вмів користуватися відеохостингом YouTube. Він навчився вибирати потрібні ролики з переліку рекомендованих, що з’являлися на екрані після кожного переглянутого відео, тож я саджав його за ноутбук і міг кілька годин подрімати. Тепер же доведеться з’ясовувати, якого біса 27 травня з мого акаунта було надіслано лист на публічний e-mail вашингтонського відділення Федерального бюро розслідувань.

Часу залишалося обмаль. На ходу набираючи смс: «Уже їду, 5 хв», я підтюпцем спустився до тролейбусної зупинки навпроти «ЕКО-маркета». Заскочив у першу-ліпшу маршрутку та проїхав до Покровського собору. Звідти бігом рвонув до свого будинку. Коли вийшов з ліфта та підступив до квартири, мій наручний годинник показував 10:05.

— Чому так довго?!! — накинулася Єва. — Я мала бути на роботі п’ять хвилин тому!

Вона стояла переді мною в чорній спідниці, що щільно облягала стегна, та світло-синій блузці із розстебнутими верхніми ґудзиками. Груди випирали крізь тканину блузки. Чорні колготки на ногах мене не здивували, зважаючи на холод надворі. Волосся зачесане назад і акуратно вкладене. Жодне пасмо не вибивалося й не спадало на лоба. У коридорі висів густий запах її парфумів. Я глипав на неї, не знаючи, що сказати. Єва розтулила губи, щоб продовжити тираду про недолугість її чоловіка, але чи то через поспіх, чи то через щось, вловлене в моїх очах, залишила шпильки невисловленими.

Ситуацію розрядив Теодор, який вискочив із дитячої кімнати й затупотів коридором. Ще у сірих піжамних штанцях й улюбленій — зеленій з черепами — футболці.

— Тату-у-у!

— Привіт, комашко! — я присів навпочіпки й дозволив синові вилізти на ногу й обійняти мене за шию. На коротку мить утома, нестерпний біль в очах і навіть розгубленість після розмови з американцями розчинилися, я посміхнувся й із насолодою вдихнув його запах: — Ти добре спав?

— Та-а-ак! Я розмалював ціле дерево в розмальовці, поки мама збиралася! А тепер почав дракона. Там такі дракони — у-у-у! Два дракони! Ти подивишся?

Насправді розмальовку «Зачарований ліс» Єва купила для себе (сказала — від нервів), але за тиждень, жодного разу не розгорнувши, віддала її Теодорові. Три дні малий не відходив від книжки.

— Ого, молодець! Гляну. А ти поснідав?

— Ага! Тату, а ми підемо гуляти?

Тео виглядав краще, ніж у вихідні.

— Обов’язково. Тільки я трохи відпочину після роботи, гаразд?

— Добре. Я хочу до фонтанів. І на батут!

— Сьогодні холодно, фонтани не працюють, — Тео набурмосився, і я з поспіхом додав: — Але батут у нормі, чемпіоне, і чекає на тебе. Зможеш стрибати, скільки влізе.

— Клас! — малюк виставив догори великого пальця — один із двох жестів, принесених із нечастих походів до дитсадка. Від другого ми намагалися його відучити. — А ще я хочу морозива!

— Це ми обговоримо дорогою.

— Я слухався, я вчора весь день слухався, тату! Мені тепер можна морозива!

З логікою в сина все гаразд. І з пам’яттю також. З пам’яттю особливо.

— Дай я взуюся, — процідила крізь зуби Єва.

— Біжи до своєї кімнати, — шепнув на вухо Тео, — я зараз прийду.

І лише коли малий зник за вигином коридору, я підвівся та звільнив Єві місце біля тумбочки зі взуттям. Вона встромила ліву ногу в черевичок — геть не літній, але з огляду на погоду, якраз о’кей, — і нахилилася зав’язати шнурівку. Округлі стегна випнулись, а край вузької й не надто довгої спідниці підскочив. Я підсвідомо відзначив, що якби залишився сидіти навпочіпки, так, як допіру обіймав Теодора, то зараз побачив би Євині трусики. Навіть стоячи — згори — я запримітив мереживну смужку, що вибилася з-під спідниці, й відчув, як кров швидше заструменіла жилами: на дружині не колготки, а панчохи.

У такій ситуації років п’ять тому я б схопив Єву за талію, затягнув до спальні, і… чхали б ми на її спізнення. Вона б не пручалася. П’ять років тому Єва не пручалася б. Років два тому, коли Тео став достатньо дорослим, щоб нам заважати, я б, напевно, притримав дружину за лікоть, щоб їй було легше зав’язати шнурівку. Сьогодні я стояв і спостерігав, опустивши руки вздовж тіла. Терпкий запах її парфумів вичавлював із пам’яті теплий запах синової голівки, і це дратувало.

Єва закінчувала шнурувати правий черевичок, коли я спитав:

— Ти що-небудь відправляла з мого комп’ютера?

— Я не лізу до твого комп’ютера.

— Я серйозно: ти кому-небудь надсилала листи з мого ноута?

Вона випросталася, вп’ялася в мене налитими кров’ю очима й нічого не відповіла. Мовчки розвернулася, дістала з шафи жакет, пом’яла його в руці, розмірковуючи, чи вдягати зараз, чи на під’їзді до «Чорної перлини»; зрештою вирішила вдягнути. Єва завжди була мерзлячкою.

— Чому ти запізнився?

— Ноут, — сказав я, ігноруючи її запитання. — Мій ноут, — на її вилицях проступили м’язи, губи стислися так, що майже зникли з лиця. — Розслабся, я не маю претензій, я просто хочу знати, якщо ти користувалася моїм…

— Та не чіпала я твій ноут! — майже прокричала Єва. — Відійди, я спізнююсь!

Я звільнив їй дорогу й демонстративно підняв руки в жесті «о-мені-так-страшно-я-здаюсь». Єва схопила сумочку та вискочила з квартири, намагаючись грюкнути дверима, проте я вчасно спіймав дверну ручку. Дивлячись, як дружина, вистукуючи носком черевичка по бетонній долівці сходового майданчика, тисне на кнопку виклику ліфта, я буркнув те саме, що й американцям двадцять хвилин тому:

— Гарного дня.

Вона змовчала. Я зачинив двері.

Відчуття відсторонення від реальності, змішане з ненаситною порожнечею в грудях і животі, коли здавалося, що в нутрощі накачали інертного газу, а шкіру вимастили невидимим шаром слизу, що притуплює чутливість і знижує здатність концентруватися, вже давно стало звичним. Воно з’являлося після кожної безсонної ночі. Спочатку зникав апетит і починали тремтіти руки, потім пришвидшувалося серцебиття та закладало вуха, попри посилення на тлі розміреного внутрішнього гулу зовнішніх звуків. Речі ставали пласкими, а шуми — тонкими та писклявими. Я вловлював найменший шурхіт у квартирі, чув гупання ліфтових дверей кількома поверхами нижче, вигуки Тео встромлювалися в голову, немов лезо сокири. Для більшості людей день лише починався, з вікон у квартиру лилося денне світло, а я совався кімнатами, наче шмаркля у скафандрі, розуміючи, що мушу лягти спати, інакше гіршатиме, і водночас відчуваючи ірраціональне роздратування від необхідності спати вдень.

Я зайшов подивитися на драконів із «Зачарованого лісу», потому перевдягнувся у домашню футболку й почовгав на кухню. Зварив вівсянку, дві сосиски, настругав у миску помідорів з огірками, залив їх соєвим соусом, змішаним із французькою гірчицею, та щедро посипав усе молотим перцем. Насамкінець поставив на конфорку чайник і сів снідати.

— Чаю не хочеш? — гукнув малому.

— Ні-і-і, — долинуло з дитячої.

— Добре, — буркнув собі під ніс.

За мить:

— Тату! Та-а-а-ту!

— Га?

— Можна я ввімкну комп’ютера?

Грудка вівсянки застрягла в горлі. Тео вмів користуватися не лише YouTube. Півроку тому він навчився вмикати мій ноутбук чи, якщо точніше, півроку тому ми з Євою вперше зауважили, що наш син знає, як увімкнути ноут і запустити браузер. Ввести youtube.com у рядку адрес він поки не міг, але це його не зупиняло. Соваючи мишею, Теодор відкривав порожню вкладку, на якій Firefox відображав найчастіше відвідувані сайти — Facebook, «ВКонтакті», Twitter, YouTube, вхідні листи на Gmail, сторінку новин «Української правди», — після чого клацав по «плитці» для запуску YouTube.

— Можна? — не дочекавшись відповіді, Тео прибіг на кухню. Русява голівка виглядала з-за одвірка. — Я буду дивитися «Ніндзяґо»!

— Вмикай, — дозволив я. — Але, як поснідаю, заберу ноут на трохи, мені треба перевірити пошту. Домовились?

Малий кивнув і затупотів назад до дитячої кімнати.

Поснідавши, я кілька хвилин знічев’я тинявся квартирою, потому взяв у Теодора ноутбук. Хлопчак повернувся до розкладеної на підлозі розмальовки, а я сів із комп’ютером на його ліжку. Важко пояснити чому, однак я тягнув час, не поспішаючи заходити на Gmail-акаунт. Напевно, це здавалося дурним, але я прокручував у голові зустріч із федералами й думав, що це херня, такого не буває, зараз я відкрию Gmail і переконаюсь, що там порожньо, вони помилилися. Було до кольок у животі страшно на вкладці «Надіслані» знайти лист із заголовком TAYARANI DELIVERY.

Я вирішив спочатку почитати про перехоплення наркотиків у Каліфорнії. Якщо американці не брехали, перехоплення такої партії кокаїну не могли не обговорювати в ЗМІ. Відкривши Google, ввів у рядку запитів Mario Tayarani.

Таярані виявився з біса відомим чуваком — Google видав 331 тисячу результатів. Із численних фотографій на мене тупився типовий латиноамериканець: округле смагляве обличчя, великі каламутні очі, ріденька борідка та чорні вуса, невеликий шрам під лівим оком. Потому я розгорнув статтю у Вікіпедії. Усе, як розповідала Ліза Торнтон: Маріо Вінсенте Таярані — колишній колумбійський поліцейський, що став наркоторговцем і очолив одне з радикальних угруповань, яке вело нескінченну війну проти уряду.

Надалі в «Інструментах пошуку» я вибрав «За тиждень», щоб відобразити статті, опубліковані впродовж минулого тижня. Про вилучення рекордної партії кокаїну не писав хіба що лінивий.

На першу сторінку Google вивів посилання на статті з американських сайтів usatoday.com, nypost.com, wsj.com, washingtonpost.com, nbcnews.com, huffingtonpost.com, latimes.com, британських mirror.co.uk, bbc.com, а також одну статтю міжнародного новинного агентства «Рейтер». Я пробіг очима заголовки:

«Colombian drug smugglers caught shipping cocaine worth $890m into US»[26].

«FBI makes $890 million cocaine bust in Gulf of California making it ‘one of the largest hauls in recent memory’»[27].

«US biggest drugs bust since 1991: Cocaine with $890m street value seized off coast of Mexico»[28].

«30+ tons of cocaine seized from speedboat in Gulf of California»[29].

«FBI confiscates 40 tons of Colombian cocaine, biggest drug bust in recent history»[30].

Далі проглянув кілька статей. Я не вчитувався, адже загалом журналісти повторювали почуте мною від Лізи Торнтон. Таярані та колумбійський наркокартель Los Rastrojos доправили до Мексики 30,5 тонн кокаїну та 9,8 тонн сировини для його виробництва й готувалися передати наркотики бійцям Тіхуанського наркокартелю. Внаслідок проведеної спільно з мексиканською федеральною поліцією спецоперації семеро зловмисників убито, десятеро заарештовано, серед останніх — четверо поранених, двоє — в тяжкому стані. За неперевіреними даними, у перестрілці брав участь і отримав поранення сам Серхіо Вігліоне, втім, ватажкові нібито вдалося прорвати оточення й утекти. У жодній статті не згадували про інформатора, завдяки якому спецоперація стала можливою (нічого іншого я не очікував).

Після всього я нарешті наважився зазирнути у поштовий акаунт. Нових листів не було. Перевів указівник миші на розділ «Надіслані» та клацнув лівою кнопкою.

Наступні кілька секунд я сидів із ледь піднятою над клавіатурою долонею й спостерігав, як тремтять випростані пальці.

«Це неможливо!» — застигло в голові.

Третім у списку надісланих ішов лист із заголовком TAYARANI DELIVERY. Отримувач — WASHINGTON.FIELD. Справа від теми листа — дата відправлення — 27.05.15.

Думки про сон випарувалися. Паморочилася голова. Я натиснув пальцями на очі та подивився у правий нижній куток вікна на рядок «Остання діяльність в обліковому записі: 2 дні тому». Потому перемістив указівник і клацнув на посилання «Деталі». У діалоговому вікні «Інформація про активність» угорі стояв напис: «Цей обліковий запис не відкрито в жодному іншому розташуванні». Під ним знаходилась таблиця «Остання активність» із п’ятьма записами. Gmail зберігає інформацію про п’ять останніх доступів до поштового сервісу, фіксуючи, коли і з якого браузера заходили на цей акаунт.

* означає активність у поточному сеансі.

IP-адреса цього комп’ютера — 188.163.26.15 (Україна)

— От лайно… — я провів долонею по обличчю й затулив нею рота.

«Лайно! Лайно! Лайно!» У вухах загупало, серце защеміло. До запаморочення додалося огидне відчуття, наче замість серця в грудях стрімко розросталася злоякісна пухлина.

Упродовж минулих шести днів на мій акаунт у Gmail заходили лише з України. Принаймні на це вказували IP-адреси. Останні дві цифри IP-адреси кожної сесії змінювалися, але це недивно. Моїм провайдером виступав «Київстар», і його сервер автоматично генерував IP в разі під’єднання до мережі. Шокувало інше. Зірочки перед розташуванням та IP-адресою комп’ютера, з якого входили в акаунт Gmail, позначали сесії, виконані в поточному сеансі. У таблиці, що висіла перед моїми очима, зірочки стояли перед усіма IP. Тобто протягом минулих шести днів я жодного разу не виходив з акаунта (з цим, у принципі, теж усе гаразд: я ніколи не користувався домашнім ноутом Dell за межами квартири, я не ховав свої листи та переписку від дружини, а відтак дозволив Firefox запам’ятати паролі й автоматично під’єднуватися до поштового акаунта під час кожного ввімкнення ноутбука), водночас це означало, що ніхто — і я зокрема — не заходив до акаунта з будь-якої іншої локації. Інакше кажучи, ніхто не зламував мою сторінку в Gmail. Не можна вдертися в акаунт, не почавши нового сеансу. Я не уявляв, як таке могло статися, але лист про Маріо Таярані та його наркотики написали й надіслали з мого ноутбука.

Єва?

Чорт забирай!

Вагаючись, не розуміючи, що відбувається, я клацнув по листу, щоб розгорнути його.

From: miro.belinksy@gmail.com

To: WASHINGTON.FIELD@IC.FBI.GOV

Subject: TAYARANI DELIVERY

Date: Wed, 27th May 2015, 10:05 p.m.

ТАЯРАНІ ТА LOS RASTROJOS ГОТУЮТЬ ДО ВІДПРАВЛЕННЯ…

Перше, що впадало в очі, — це верхній регістр. Великими літерами було набрано не лише текст повідомлення, а й тему й адресу електронної скриньки отримувача. Виняток становили рядки, згенеровані поштовим сервісом, — адреса відправника й дата надсилання. Складалося враження, наче лист друкували на клавіатурі із залиплим Shift’ом чи натиснутою клавішею Caps Lock.

У Mon Cafe я не мав часу зосередитися на повідомленні й лише ковзнув по ньому поглядом. Тепер вирішив прочитати уважно. Це було непросто, зважаючи на розгубленість і на рій думок у голові. Лист здавався дивним. Якимось… спотвореним. У тексті, хоч і без граматичних помилок, залишалося багато нелогічного. Наприклад, у жодному реченні не стояли коми. Дробові числа, що позначали кількість вилучених наркотиків, — 30.5Т ПОРОШКУ 9.8Т ПАСТИ — було записано через крапку, тобто типово для англомовних країн.

Я перебирав речення за реченням.

ШВИДКІСНИЙ КАТЕР ІЗ ВАНТАЖЕМ ВИРУШИТЬ ІЗ БУХТИ БУЕНАВЕНТУРА ДЕПАРТАМЕНТ ВАЛЬЄ-ДЕЛЬ-КАУКА ЗХ УЗБЕРЕЖЖІ КОЛУМБІЇ СЬОГОДНІ МІЖ 2AM ТА 4AM ГОД МСЦ ЧАС.

Час зазначено у дванадцятигодинному форматі, який рідко використовують в Україні. 2 a.m. — це друга година ночі. 4 a.m., відповідно, — четверта ранку.

ТРАНСПОРТ СУДНО TRES MARIAS ПОРТ ПРИПИСКИ ПУНТАРЕНАС КОСТА-РИКА ТИП ЧОВНА AZIMUT 86S ТОННАЖ 62Т МАКС ШВИДКІСТЬ 42 ВУЗЛИ.

У реченні не вистачало розділових знаків. Я мусив прочитати його тричі й тільки потому розклав усе по поличках: «Транспорт — судно Tres Marias; порт приписки — Пунтаренас, Коста-Рика; тип човна — Azimut 86S; тоннаж — 62 тонни; максимальна швидкість — 42 вузли». Я перемкнувся на Google, щоб переконатися, що порт Пунтаренас справді є, а швидкісний човен Azimut 86S — не вигадка. Що далі заглиблювався, то сильнішим і відчутнішим ставало хвилювання. Я боровся з бажанням закрити браузер і відштовхнути ноутбук.

Пропустивши фразу про чисельність та озброєння екіпажу, я взявся за наступну, де автор попередження вказав запланований наркоторговцями курс.

МАРШРУТ КУРС 290 1500 NM КУРС 330 1000 NM КАЛІФОРНІЙСЬКА ЗАТ.

Курс 290 відповідав напрямку захід-північ-захід, курс 330 — напрямку північ-північ-захід, а скорочення NM означало nautical miles, морські милі. Запланований маршрут: курс 290, 1500 морських миль; курс 330, 1000 морських миль — до Каліфорнійської затоки.

СЕРХІО ВІГЛІОНЕ ЗУСТРІНЕ ВАНТАЖ У БУХТІ 40 КМ ПН ЗХ ВІД ЛА-ПАС ПД КАЛІФОРНІЯ МЕКС ТА 3 КМ ПД ВІД САН-ХУАН-ДЕ-ЛА-КОСТА КООРДИНАТИ 24 19 31 ПН Ш 110 39 20 ЗХ Д.

Автор листа повідомляв координати місця висадки: «Серхіо Вігліоне зустріне вантаж у бухті за 40 км на північний захід від міста Ла-Пас, штат Південна Каліфорнія, Мексика, та за 3 км на південь від містечка Сан-Хуан-де-ла-Коста…» Я відкрив Google Maps, увів у рядок пошуку координати, й програма перекинула мене в описану в повідомленні точку: на екрані з’явився супутниковий знімок безіменної бухти, вздовж якої тягнулося мексиканське федеральне шосе № 1.

РОЗРАХУНКОВИЙ ЧАС ПРИБУТТЯ КАТЕРА ДО БУХТИ НЕ РАНІШЕ 11;30PM MST СУБ 30 ТРАВНЯ. ДАЛІ ТОВАР ПЕРЕПРАВЛЯЮТЬ ДО США…

Ось тут я зупинився — в голові щось клацнуло. За допомогою Google я дізнався, що MST — це скорочення від Mountain Standard Time, Стандартний гірський час. Цей часовий пояс простягався через Західну Канаду, центральну частину США, північ Мексики та південь Каліфорнійського півострова. Та поза тим, щось було не так. «Розрахунковий час прибуття катера — не раніше 11:30 p.m. MST…» Я звернув увагу на те, чому 11:30 написано через крапку з комою? Чому не через крапку чи двокрапку? Це здавалося важливим, але я не розумів чому. Попри каламуть, що нуртувала в грудях, сон напосідав на мене, заплутував думки. Я вдруге з силою натиснув на очі. А тоді зручніше вмостився на ліжку: підклав під голову подушку та випростав ноги. Ноут стояв поряд. Теодорове ліжко виявилося закоротким, але я не зважав.

Чому через крапку з комою?

Я повернувся на бік і підклав руку під голову. Так було краще видно екран ноутбука. Нервозність накривала хвилями, то наростаючи та підпираючи під горло, то опадаючи. У ті миті, коли розгубленість відступала, я намагався зосередитися на продовженні роботи з листом, але мені не вдавалося. Погляд раз у раз упирався в Михалича. Плюшевий коала сидів біля подушки, за лічені сантиметри від мого носа. Я пригадав, як колись по National Geograрhic чув, що окремі коали сплять по двадцять дві години на добу. А може, там ішлося про панд. Ні, схоже, таки про коал.

Двадцять дві години, чорт забирай.

Я сонно кліпнув. Потім знову позіхнув. Потім іще раз кліпнув, значно важче — так, наче занурив голову у свіжий мед. «Я якийсь довбаний антикоала, — пропливло в голові. Сонливість затирала сум’яття. Повіки самі по собі опустилися втретє. — Слово честі, я сплю дві години з двадцяти чотирьох. Я до смерті втомлений, невиспаний антикоала… чи антипанда…» Сил на те, щоб підняти повіки, не стало. Чорнота огорнула мене, і я, підтягнувши ноги до живота, провалився в сон.

Я розплющив очі, коли мобільний телефон припинив деренчати. Зморгнув, потер повіки пальцями й потягнувся по Samsung. Годинник на екрані показував 15:06.

— Чорт…

Я проспав на Теодоровому ліжку чотири години. Ліве стегно затерпло й поколювало. У бік упирався ноутбук. Щоб випадково не скинути, я поставив його на підлогу, а тоді згадав, що робив перед тим, як заснути. E-mail, Таярані, наркотики. Паскудство! Серце неначе рукою зчавило. Я зрозумів, що це був не сон.

Перед тим як подивитися, хто телефонував, я прислухався. У квартирі запала підозріла тиша.

— Тео?

Без відповіді.

— Тео!

З великої кімнати долинув тупіт. За секунду з коридора вистромилася русява голівка Теодора.

— Що?

— Ти як? — позіхнув. — Не голодний?

— Ні.

— А що робиш?

— Граюся.

— Добре.

«Добре, що ти достатньо дорослий, щоб, залишившись без нагляду на чотири години, не спалити квартиру».

Я чекав, що малий піде, проте голова стриміла на місці.

— Коли ми підемо на батут?

Який, у дідька, батут? Пальці несамохіть потягнулися до спини. Все тіло пронизувало хворобливе відчуття ломоти. Мене млоїло від самої згадки про лист. Я вагався, не знаючи, як на нього реагувати. І ніби цього всього було замало, ввечері на мене чекало водійське крісло Nissan Almera та кілька годин катання нічним містом.

Я погамував слабкий стогін:

— Одягайся, — я тицьнув на шафу в кутку навпроти ліжка. — Вирушаємо, як тільки будеш готовий.

— Ура-а-а! — Теодор увірвався в кімнату та розчахнув важкі дверцята шафи. — А що вдягати?

Я задер голову й визирнув у вікно. Хмар поменшало, але навряд чи повітря встигло прогрітися.

— Бери джинси на підтяжках, футболку й светр. Светр можеш вибрати сам. Ти вже дорослий.

— З «Тачками»?

— Ага. Тільки якщо він чистий.

Тео занурився в недбало накидану купу одягу, шукаючи червоний светр із «Тачками», а я провів пальцем по екрану смартфона. Лоб наморщився: телефонувала Єва. Дивно. Вона телефонує вдень лише тоді, як щось трапляється. Для того щоб вона зателефонувала сьогодні, тобто після вранішнього інциденту, мусило статися щось справді серйозне, щонайменше землетрус якийсь. Я натиснув на «Виклик» і відкинувся на подушку.

— Алло! — відгукнулася дружина.

— Телефонувала?

— Так, — невелика пауза. — Я тебе розбудила?

Голос був на диво спокійним. Примирливим навіть. «Хоча ні, — проскочило в голові. — Не те». Щось більше. Її голос здавався злегка наелектризованим і водночас… ласкавим.

Ласкавим?

— Так, я заспав.

— Пробач.

— Нічого, я однаково мав уставати. Поведу малого до фонтанів. Що хотіла?

Останнє запитання прозвучало грубо, тож зазвичай Єва огризнулася б. Я чекав, що вона от-от виплюне щось образливе у відповідь, але, на диво, тон дружини не змінився.

— Ти сьогодні ввечері таксуєш?

Урешті я збагнув, що вона має намір щось просити.

— Так. Ти ж знаєш.

Пауза.

— Я не встигну повернутися до вечора, пробач, — Єва стихла, я теж не поспішав озиватись, і тоді дружина спробувала виправдатись: — У нас завал, замовлено всі номери, в бенкетній залі святкують день народження. Щойно зателефонував депутат облради та забронював на десяту вечора велику сауну. Я мушу бути тут. Я не зможу повернутись о восьмій.

— Коли зможеш приїхати?

Чверть хвилини зі смартфона не долинало ні звуку. Я поглянув на екран, щоб переконатися, що зв’язок не перервано.

— Боюсь, я не звільнюся раніше як опівночі.

Тобто вона з’явиться вдома о другій ночі.

— Не проблема, — відрубав я.

Я чекав, що Єва говоритиме далі. Мало бути щось іще. Те, що вона допізна затримається на роботі, не могло стати причиною солодкуватості та ще чогось дуже незвичного (благання?..) в голосі. Вона знала, що мене не доведеться вмовляти залишитися з Тео, — мені не вперше, не звикати, — а тому я очікував, що вона театрально прокашляється й почне наступну фразу: «Я ще хочу попросити тебе…» Проте Єва нічого не попросила.

— Дякую, — сказала вона. — То ти не поїдеш?

Я не міг не поїхати, і їй це відомо. Ми пропускали четвертий платіж.

— Візьму Тео із собою.

— Добре. Поцілуй його за мене.

Я відшукав очима сина. Тео відкопав потрібний светр, але, витягаючи його, вивалив увесь уміст полиці на підлогу й тепер стояв посеред колготок, футболок, трусів і шортів, думаючи, як усе це різнокольорове щастя заштовхати назад до шафи. Я перевів погляд із купи одягу на ноутбук, що лежав на підлозі біля ліжка.

— Слухай, почекай… Вибач за те, що сталося вранці. Я не хотів спізнюватись.

— Все гаразд, Мироне. Будь ласка, не зачіпаймо цього.

— Як знаєш, — я помовчав, секунду вагаючись, чи продовжувати, адже затіяв розмову зовсім не для того, щоб просити вибачення. Спричинене останніми подіями збентеження підхльоскувало мене. — Але якщо знайдеш хвилинку, я все-таки волів би дещо уточнити.

Єва голосно видихнула. То було непросте, перенасичене емоціями зітхання. Воно означало щось на кшталт «я не бажаю витрачати час на дурниці, але, оскільки ти з розумінням поставився до моєї затримки у “Чорній перлині”, о’кей, я готова тебе вислухати».

— Зранку я затримався тому, що посеред вулиці мене перестріли двоє людей, — я зробив паузу, чекаючи, що Єва поцікавиться тими людьми. Втім, дружина не озивалася. — Я не знав їх, зате вони знали мене. Точніше, вони дізналися про мене нещодавно, бо їм із мого мейла надійшов лист. Попередження. Лист надіслали минулої середи, 27 травня, от тільки я його не писав. Розумієш?

— Ні, — ласкавість з її голосу як у воду канула.

— Коли ти пішла вранці, я перевірив свою поштову скриньку. Лист, про який мені розповіли ці двоє з вулиці, висить у «Надісланих». Це великий лист, на сторінку. Я не знаю ані адресатів, ані тих, про кого в ньому йдеться. Я впевнений, що протягом минулого тижня на мій акаунт у Gmail заходили лише з мого ноутбука. Тобто це не злам і не якийсь глюк.

— До чого ти хилиш, Мироне?

Її небажання почути мене дратувало:

— Я не відвідував інтернет-клуби та не відкривав пошту на роботі. Хтось із мого мейла та без мого відома відправив дуже дивного листа. Невже ти не…

— Чого ти хочеш від мене? — я чув у слухавці її пошарпане злістю дихання. У такі миті здавалося, наче від Єви лине сердитий стугін, щось середнє між вібрацією повітря перед наближенням потяга й електричним дзижчанням трансформатора, що попереджає: НЕ ЛІЗЬ — УБ’Ю! Невидиме, ледь вловне та водночас реальне й грізне гудіння. — Я теж не писала цього листа. Я взагалі не пам’ятаю, коли востаннє торкалася твого ноутбука.

— Я вірю. І — о Боже! — чому ти завжди все перекручуєш? Я не звинувачую тебе ні в чому! Я не кажу, що ти лізла до мого ноута! Я просто потребую твоєї допомоги. Лист пішов увечері, коли ти з Теодором залишалася вдома. Можливо… — я завагався, збагнувши, як безглуздо прозвучать нашвидкуруч вигадані варіанти, — хтось заходив у гості, або ти комусь давала покористуватися моїм ноутом, або…

— Яку частину фрази про те, що я не пам’ятаю, коли востаннє торкалася твого ноута, ти не зрозумів? Я ж сказала: не заходила на твою пошту та не відправляла жодного листа!

— Єво, я почув це, почув іще вранці. А тепер, будь ласка, почуй мене ти: цей лист не міг з’явитися сам по собі.

— У тебе проблеми? Ти вліз в якусь аферу?

— Ні. Ти не чуєш мене…

— Цей лист про гроші? Там щось пов’язано з грошима?

— Ні!

— Тоді йди на хрін, Мироне! Не діставай мене! У мене купа роботи.

Я видав горлянкою щось середнє між стогоном і гарчанням, а потому, переборюючи бажання жбурнути телефон на підлогу, відкинувся на подушку.

Тео стояв біля шафи, мнучи пальчиками светр із зображенням Блискавки Макквіна, і дивився на мене широко розплющеними очима.

Того року в конкурсі на найкращий жовтень із відривом у три милі перемагав місяць червень. Ми з Тео вирушили таксувати о шостій вечора, коли термометр показував +16 °C. О 20:30, за десять хвилин після заходу сонця температура скотилася до +10 °C, і мені довелося вмикати обігрівач.

Після моєї розмови з Євою Тео несподівано затих. Оскільки ми вирішили, що разом поїдемо таксувати, прогулянку за обопільною згодою було скасовано. Весь час до виїзду Тео залишався підозріло мовчазним, проте я почувався занадто спантеличеним, щоб розважати його чи розпитувати, чому він раптом наче води в рот набрав. Від страху я втратив не лише спокій, але й рівновагу. Протягом двох годин потому, як ми сіли в Nissan і виїхали в місто, я примудрився двічі погиркатися з диспетчером. Один раз із моєї вини — я переплутав адресу та підрулив не до того будинку. Вдруге ми обмінялися «люб’язностями», коли диспетчерка надіслала клієнту неправильний номер машини. Я працював нелегально, тож не ставив шашку із написом TAXI на дах автомобіля. Пасажири не зорієнтувалися, що мій темно-синій Nissan Almera прибув саме по них, і, чверть години потупцявши за півсотні кроків від мого авто, звернулися до іншої служби.

Я майже не помічав Тео й постійно думав про лист. Невдовзі після другої сварки з диспетчером я начебто збагнув, що означає крапка з комою в записі 11;30PM. Літери верхнього регістру могли бути введені лише за ввімкненого режиму Caps Lock або в разі затискання клавіші Shift. Майже напевно під час набору було ввімкнено Caps Lock, бо друкувати таке велике повідомлення, тримаючи затиснутою клавішу Shift, незручно. Оскільки повідомлення написано англійською, логічно, що під час роботи було ввімкнено англійську розкладку. Для того щоб поставити двокрапку за ввімкненої української розкладки, потрібно водночас натиснути клавішу Shift і цифру 6. В англійській розкладці двокрапка й крапка з комою знаходяться на одній клавіші неподалік Enter’а. Якщо натиснути цю клавішу водночас із Shift’ом, на екрані з’явиться двокрапка, якщо без Shift’а — крапка з комою. Автор листа набирав його за ввімкненого режиму Caps Lock, жодного разу не натиснувши Shift. Інакше кажучи, в записі часу 11;30PM мала стояти — і стояла б — двокрапка, якби автор, натискаючи клавішу з двокрапкою та крапкою з комою, скористався Shift’ом. Чому він ним не скористався? Не знаю. Можливо, він однорукий… ну, всяке буває. Але більш імовірно, що автор з якоїсь причини вводив текст одним пальцем.

Через розгубленість я лише за десять до дев’ятої згадав, що ми з Тео перед виїздом майже нічого не їли. Повертаючись із Луцького кільця до центру, зиркнув на сина й запитав:

— Їсти будеш?

Він неохоче похитав головою:

— Ні.

Я примружився:

— А чизбургер?

Хлопчак моментально пожвавився:

— Так!

— А фрі?

— Та-а-ак!

— Хе-хе, чемпіоне, хто хоче іграшку з «МакДака»?

— Я-а-а-а-а!

— Давай п’ять, малий! — мені таки вдалося його потішити. Тео ляснув долонькою по простягнутій лівиці. — До біса сварливу тітку з радіо, — я театральним жестом вимкнув рацію, — ми їдемо по «Хеппі Міл» до «МакДака»!

Ми залишили машину на стоянці за торговим центром «Злата Плаза» й, по-діловому заштовхавши руки до кишень, потупали до McDonalds’а. Незважаючи на будній день, приміщення виявилося переповненим, яблуку ніде впасти. Ми стали в чергу. За кілька хвилин я замовив «Хеппі Міл» з кока-колою для Теодора, а собі — «Біґ-Мак Меню».

— Підемо на вулицю? — Тео стояв біля моєї ноги та зацікавлено вивчав касові апарати. Зиркнувши на мене, хлопчак кивнув. — Добре. Застебни куртку, — я повернувся до касирки, яка збирала наше замовлення: — Все з собою, будь ласка.

Я не любив гамірних приміщень. Коли дозволяла погода, ми з Тео забирали бургери, йшли на Лебединку[31] та, влаштувавшись на вільній лавці, з’їдали їх на свіжому повітрі. Я любив не так свіже повітря, як можливість спокійно поговорити — без гамору й дратівливої метушні. Того понеділка погода не сприяла пікнікам, однак не дощило. Крім того, перед виходом із авто я примусив Тео вдягти осінню курточку, захоплену перед виїздом із дому, тож малий не мав замерзнути.

Ми спустилися сходами від торгового центру до зеленої алеї — повністю пішохідної вулиці Короленка, що тягнулась уздовж парку, — й сіли на найближчу до виходу зі «Злати Плази» лаву. Сонце сіло півгодини тому, небо помалу темніло. На холоді щоки Теодора порожевіли. Він дістав пакунок з іграшкою — крилатим м’ячем від Nerf Rebelle, — але зразу ж відклав, буркнувши «розгорну потім», і поліз по чизбургер.

— Тобі не холодно?

— Ні, — не випускаючи чизбургер із правої руки, Тео лівою тягнувся по картоплю. Наминав з обох рук.

— Добре.

Упоравшись із картоплею та чизбургером, Тео заходився коло іграшки. Роздер целофанову обгортку, витягнув деталі, півхвилини крутив їх у руках, розглядав, зрештою здогадався, куди приткнути пару яскраво-рожевих крил із намальованим фіолетовим пір’ям, після чого простягнув мені повністю зібрану дивакувату конструкцію.

— Нащо він?

Я взяв іграшку до рук. М’яч виявився не зовсім м’ячем. У центрі вільно оберталося темно-синє коліщатко. З боків випиналися крила, кожне — сантиметрів десять завдовжки, через що іграшка нагадувала голову галла Астерикса із французького мультфільму. Судячи з інструкції, крилатий м’яч потрібно було кидати. Щоправда, я не уявляв, як ця штукенція поводитиметься в повітрі.

— Його треба кидати, — повідомив малому. — Хочеш спробуємо?

— Ні, — Тео мотнув головою. Іграшка йому не сподобалася. — Наступного разу візьмемо водяний бластер.

Ту саму серію іграшок від Nerf Rebelle складали ще бумеранг і водяний пістолет.

— Як скажеш, чемпіоне.

Ми сиділи на лаві, сьорбали кока-колу з паперових стаканчиків і дивилися на людей, які прогулювалися алеєю. Несподівано Теодор запитав:

— Мама сердиться?

Я прикусив щоку й кілька секунд нічого не відповідав. Попри те що Теодору ще не виповнилося п’яти, я несвідомо чекав, що він продовжить чимось на кшталт: «І тому вона не прийде ввечері додому?» — хоч і розумів, що він іще надто малий, щоб аж так ускладнювати запитання.

— Ні, — заперечив я. — Ми просто не завжди… — я зам’явся, — знаходимо спільну мову. Втямив, про що я?

Малий укинув до рота шматок картоплини й зосереджено, по-дорослому кивнув. У ту мить він зовсім не скидався на дитину, а виглядав маленьким — зменшеним за допомогою якихось чар, — але цілком дорослим чоловіком.

— Мама не зрозуміла, що я хотів від неї, та вона не сердиться, повір. Вона любить тебе… й мене, мабуть, теж… Вона любить нас.

Краєм ока зиркнув на сина. Присягаюся, в ту мить я б не здивувався почутому: «Тату, що за фігню ти париш?» Тео здавався неправдоподібно дорослим. Однак він мовчав, голосно присьорбуючи кока-колу.

Зненацька хлопчак пукнув. Потужно так, по-мужицькому.

— Ой! — і засміявся. В’язка гнітючість, яка насичувала повітря кілька секунд тому, розвіялася. На кілька наступних хвилин я викинув із голови спогади про вранішню зустріч.

— Ото вже шептуна пустив, — я прикрив долонею носа. — Як із гармати стрельнув. Он, подивись, людей налякав.

— Не налякав! — гиготів Тео. Та попри це, крутив головою навсібіч, видивляючись, чи хтось, бува, не побіг із переляку в кущі.

— У штанах дірку часом не пропалив?

Тео зайшовся ще голосніше.

— Ні-і-і!

— Ну, дивись мені. Бо потім сам мамі пояснюватимеш, чому труси смердять смаленим.

Малий розреготався так, що закашлявся, і я мусив притримувати стаканчик із кока-колою, щоб той не полетів на землю. Прокашлявшись і віддихавшись, Теодор запропонував:

— Тату, відкрий секрет.

— Запитуй.

Іноді ми грали з Тео в таку гру — обмінювалися секретами. Умови прості: кажи правду, хай яким незручним виявиться запитання, — це по-перше, а по-друге — нікому не розповідай секрет, почутий у відповідь. Хлопчик замислився, зважуючи, що б такого випитати. Зрештою наморщив лоба та серйозно проговорив:

— А мама пукає?

Я мусив двічі прикусити губу та кілька разів глибоко вдихнути, щоб не пирснути. Коли ми з Тео лишалися на самоті, я не стримував себе і, якщо припирало, не соромився пускати гази з озвученням. Це дуже веселило малого. Єва, дізнавшись, звично обізвала мене ідіотом і дорікнула, що я заохочую Теодора до поганих звичок. Може, й так, але, як на мене, дружина надавала завеликого значення банальному пердінню. Сама Єва поводилася як справжня леді та ніколи не пукала у присутності джентльменів. Відповідно, запитання здавалося Тео життєво важливим: чому він і тато пукають, іноді так, що вуха закладає, а мама не пукає? Вона що — особлива?

— Звісно, пукає! — схоже, я рявкнув надто голосно, бо літня пара, яка неподалік неквапом простувала до Лебединого озера, озирнулася. Чоловік і жінка зміряли мене та сина поглядами й усміхнулися. Цікаво, що вони подумали про тему нашої розмови? — Усі пукають! І мама, і бабуся Катя, і бабуся Жанна, і дідусь Лаврентій… хоча ні, дідусь Лаврентій не пукає, він пердить, але ти мене зрозумів, чемпіоне, суть та сама, — на моріжках, що розділяли прогулянкову алею, лежало кілька собак. Я тицьнув у них пальцем: — І собаки пукають. І котики теж.

— І собаки? — звівши брови, Тео припинив сміятися та втупився у псів. Він двічі переводив погляд із мене на собак і назад, так його вразило почуте. Світ перевертався на його очах.

— Усі, — підтвердив я. — Навіть панди. Усі, крім британської королеви. Британська королева має спеціально навчених людей, які пукають за неї.

Я більше не міг стримуватися, посмішка розтягувала м’язи щік і сама лізла на лице. Тео не помічав її, зачаровано витріщаючись на мене.

— Снігова королева? — уточнив він.

Він не зрозумів слово «британська», а тому дібрав до іменника «королева» єдиний підхожий прикметник із усіх, які знав.

— Ні! Снігова королева теж пукає. Як і твоя мама. Але я казав про іншу королеву — королеву Британії.

— А-а, — було видно, що малий не розуміє, проте соромиться розпитувати.

— Вона схожа на Снігову, але трохи інакша. Пам’ятаєш, де живе Снігова королева?

Після кількасекундних роздумів Тео відповів:

— У Лапландії.

Я не знав напевне, що крижана правителька з казки Ганса Крістіана Андерсена жила саме в Лапландії, але сперечатися не став.

— Так, правильно, в Лапландії. Це на півночі, — ми сиділи обличчям до заходу, і я махнув рукою праворуч. — Вона там царює, ну, тобто керує всім. А британська королева — в Британії. Це такий острів далеко на Заході.

— Де це?

— Отам, — я випростав руку, показуючи перед собою. — Далеко-далеко, де сідає сонце. За нашим містом спочатку йде багато землі, потім — море, протока така дуже широка, а за тією протокою — великий острів. Отам вона й проживає.

Тео кивнув і поліз у коробку по одного з останніх шматочків картоплі.

— Тепер твоя черга, чемпіоне: розкажи секрет.

У ту мить я не мав на меті випитувати щось конкретне, а тому дозволив Тео самому вибирати, чим ділитися. Малюк насупився й довго мовчав, гризучи край прозорої трубочки, що витикалась із пластикової накривки паперового стаканчика. Кока-коли майже не лишилося, на денці бовтався лід. Тео кілька разів глипав на мене, а тоді, не випускаючи трубочку з губів, тихо зронив:

— Це я написав листа.

Посмішка всохла. М’язи розслабилися не відразу, й секунду чи дві я тупо щирився, немов мумія, виставляючи напоказ зуби. Потім кутики губ обвалились. Я почув і з першого разу збагнув, про що говорить Тео, але свідомість, чи то пак раціональна її частина, сокирою відрубала всі думки, що витікали з того розуміння. Не думай! Тільки не думай про те, що це може означати!

Якомога більш байдужим тоном я запитав:

— Ти про що?

Із удаваною байдужістю не склалося. Малюк відчув переміну в настрої:

— На комп’ютері… Я не знав, що так буде… Тату, пробач…

Я відставив убік свій уже порожній паперовий стаканчик, зісковзнув із лави та присів обличчям до сина. Він не плакав — хоча в кутиках очей збиралися сльози — й уникав мого погляду. Я пригорнув його до себе, погладив по голівці.

— Ти чого, комашко? Не бійся, нічого страшного не сталося. Ти не зробив нічого поганого.

От тільки що ти насправді зробив?

Теодор раніше не боявся мене, тобто не боявся відверто викладати все, хай там що накоїв. Я не раз повторював: що б не трапилося, ти мусиш прийти додому й усе розповісти. Але того дня все було по-інакшому. Я відчував, що Тео фізично пересилює себе, щоб заговорити.

— Все нормально, — я відсторонився та спробував посміхнутися. А серце калатало й калатало, дубасило об ребра, немов очманілий боксер. І ще я відчував, як неймовірно швидко холонуть пальці. — Розкажи мені, не хвилюйся…

— Це секрет. Я розказав тобі секрет, — Тео промовляв слова так тихо, що я мусив нахилитися й підставити вухо просто під його губи. — Це я надрукував листа, — переборюючи себе, повторив він.

На-дру-ку-вав.

«Якого, в дідька, листа? — я втрачав контроль і починав сердитися. — Тобі чотири роки, ти уявлення не маєш, що таке e-mail, ти не вмієш запускати нічого, крім YouTube та кількох убогих ігор на моєму ноуті. Який, бляха, лист?!!»

— Ти почув, що я розповідав мамі, так? Тобі відомо про лист із моєї з нею розмови?

Тео винувато закліпав. Він не зрозумів запитання. За мить я осягнув, що воно справді безглузде. Я все ще міркував так, наче мій син від когось дізнався про відправлене федералам повідомлення. Але якщо припустити, повірити в те, в чому він щойно зізнався… Йому не треба було від кого-небудь чути про лист, якщо він надсилав його сам.

Але як?

І, чорт забирай, чому так стрімко холонуть мої пальці?

— Як ти написав його?

Теодор випустив соломинку з рота й утупив погляд у землю біля мого коліна.

— Лист англійською, — я намагався, але мені не вдавалося погамувати роздратування. Тео вирішив, що він тому причина, — щоками покотилися сльози. — Це та мова, якою спілкується королева Британії. Ти ж розмовляєш українською, а не англійською! Ти не вмієш писати! Тобі навіть невідомо, яку кнопку натиснути для відправлення листа! То чому ти кажеш, що надрукував його?!

Тео захлипав.

— Я не розумію чому. Не розумію, як ти міг його написати!

Схлипування переросло в рюмсання. Сльози полилися кількома паралельними струмками.

— Це Аймонт.

— От лайно… — я не стримався. Руки вкрилися пухирцями. Здавалося, наче я по лікті занурив їх у крижану воду. Хоча, якщо направду, я зовсім не здивувався. Я чекав на таку відповідь. Чекав — хоч і не зізнавався собі — від початку.

— Аймонт попросив мене. Він показував кнопки… — Теодор затинався й крутив головою, ховаючи погляд. — Я не хотів, тату. Він довго показував. Я не хотів. Я плакав і просив, щоб він припинив. Але він говорив… якщо я надрукую лист… ви… ви з мамою більше не будете сваритися.

Паперовий стаканчик випав із руки та покотився асфальтом. Хлопчак голосно кавкнув, затулив обличчя руками й заридав на повен голос. Я нарешті втямив, що накоїв. Тоді пригорнув сина, притиснув до себе та почав гладити по спині. Тео пхинькав, впершись носом мені в ключиці, а я мовчав. Я вирішив не промовляти жодного слова, бо знав, що голос викаже мене, що в мене недостатньо сил і віри, щоби заспокійливі слова звучали переконливо.

Холодний вітер шепотів поміж гілля над нашими головами. Тео помалу втихомирювався. Я обіймав його, погладжував, дивився на всіяне вогнями громаддя «Злати Плази» й обмірковував розказане сином.

Відчуття було таке, наче літо ніколи не настане.

Тео заснув після десятої. До того часу я старанно уникав згадок про надіслане з мого акаунта попередження й про ефемерного Аймонта, який нібито примусив мого сина його написати. І річ не в тім, що я боявся знову довести Теодора до сліз. Я сам не волів говорити про той довбаний лист. Це не означає, що мені начхати. Просто, зрозумійте, я свідомо не хотів копати глибше, не хотів знати, що там сталося насправді: чи надсилав мій син попередження для ФБР і, якщо так, звідки дізнався про колумбійських наркоторговців, і як зміг на-дру-ку-ва-ти повідомлення. Напевно, вам це видається дивним, але ви не маєте права засуджувати мене, бо ніколи не опинялися в подібній ситуації… Уявіть, що у вас болить зуб, скажімо, великий кутній справа на нижній щелепі. Не постійно, а лише тоді, коли ви їсте солодке або п’єте гарячий чай, однак болить безумно, нелюдськи, аж у голову прострілює. Ви погоджуєтесь, що проблема є і що сама собою вона не зникне, але хто з вас відразу побіжить до дантиста? Припускаю, що знайдуться такі, хто вже наступного дня лежатиме, якнайширше роззявивши рота, у стоматологічному кріслі. Але таких меншість. Щось підказує мені, що більшість просто перекидатиме їжу на лівий бік і ще багато-багато днів перетиратиме її лівими кутніми зубами, уникаючи навантажувати зуб із ураженим нервом. Хіба не так? Ви можете заперечити, що не зовсім доречно порівнювати запущений карієс із твердженнями рідного сина про те, що якийсь уявний друг примусив його написати реальний (тобто геть не уявний) лист про людей, яких він ніколи не бачив, у слідчий орган найсильнішої держави світу. І тут я повернусь до того, з чого почав: ви не маєте права засуджувати мене, бо не опинялися в подібній ситуації. Я атеїст і прагматик, ніколи не вірив у паранормальне й на ту мить відмовлявся усвідомлювати, що історія з листом до ФБР — це беззаперечна та безальтернативна реальність. Я опирався тому, щоб не заглиблюватись у неї, бо на відміну від людини з діркою в зубі все ще вірив, що проблема розсмокчеться сама по собі. Федерали поїдуть, Тео забуде, що говорив на алеї перед Лебединкою, а з нічними жахіттями ми якось упораємось.

Ще одне. Нехай я би повірив Тео. Не кажу, що не вірив йому, але уявімо, що я захотів би докопатися до істини в історії з mail’ом і вирішив би діяти. Що, чорт забирай, я мав робити? Зателефонувати Лізі Джин Торнтон і заявити, що лист-попередження накатав мій чотирирічний син? Дозволити американцям допитати Тео? А потім? Що далі? Значно легше було переконати себе, наче Тео все вигадав, ніби в малого надміру розвинута уява й він придумав історію про написання листа після почутої нашої з Євою сварки. І мені майже вдалося. Майже. Мені вдалося б спихнути все на синові вигадки, якби не лист. Я міг обманювати себе як завгодно довго, але чудово знав, що лист реальний і він нікуди не зникне з мого акаунта.

Після того як Тео заснув, я таксував ще майже три години, заробивши за ніч п’ятсот двадцять гривень. Останніми підвозив чоловіка й жінку, напевно, подружжя, зі Струтинської до села Корнин на південному сході від Рівного. Висадивши їх, повідомив диспетчера, що закінчую працювати, й вимкнув рацію. Годинник на панелі показував 00:49. Вибираючись із Корнина на об’їзну, я міркував, як краще дістатися додому. На виїзді на трасу я міг крутнути ліворуч, вулицею Чорновола повернутися до міста, а далі — через центр — доїхати додому. Я також міг звернути праворуч, об’їзною добратися до з’їзду на Рівненську, а звідти по Курчатова та Відінській вискочити на Грушевського. Другий варіант був довшим, але не набагато, та основне — цей маршрут пролягав повз «Чорну перлину», тобто мені вдалося б зазирнути до Єви. Я ніколи раніше не заїжджав по Єву — навіщо? — вона мала Блакитного Монстра, але сьогодні… Я ще раз глянув на електронний годинник. 00:52. Напевно, вона якраз збирається додому. У машині тихо грала музика — Kozak System співали «Коли вона», — Тео, посопуючи, солодко спав, а я почувався розгубленим і самотнім. Мені дико захотілося побачити Єву, поговорити, розповісти про все, що сталося впродовж цього божевільного дня. Помиритися. Разом вирішити, що робити. Зрештою вона може залишити Жабу перед «Чорною перлиною», і ми поїдемо разом, а я завтра вранці відвезу її на роботу на своєму «ніссані». Опинившись на стику вулиці Центральної із трасою М06, я, не вагаючись, крутонув кермо праворуч. Корнин залишився позаду.

Менше ніж через дві хвилини я пригальмував перед поворотом до «Чорної перлини». За кілька метрів перед в’їздом на стоянку я скинув швидкість до 5 км/год, а згодом повністю спинився. Посеред слабко освітленої стоянки височів п’ятиметровий монумент із бронзи та нержавіючої сталі. Він доволі точно відтворював трищогловий вітрильник із серії фільмів про піратів Карибського моря. На двох перших щоглах старанно викувані чорні вітрила були прямими, на останній, бізань-щоглі — косими. Колись я цікавився вітрильниками, а тому знав назву такого типу судна. Барк. Так ось, праворуч за п’ятиметровим сталевим барком, де моя дружина зазвичай паркувала New Beetle, чорніла порожнеча. Я нахилився до лобового скла, щоб краще роздивитися стоянку, та серед машин, вишикуваних перед готелем, блакитного «фольксвагена» не було.

«Отже, вдома».

Трохи розчарований, я ввімкнув першу передачу та, викрутивши кермо, повернувся на трасу. О 01:15 я зупинив Nissan перед під’їздом рідної багатоповерхівки. Обійшовши авто, обережно відчинив праві передні дверцята й узяв Теодора на руки. Поклав малого на груди, замкнув авто та посмикав ручку дверцят.

У вухах від утоми притишено гуло. Я піднявся ліфтом на дев’ятий поверх, підступив до дверей і натиснув кнопку дзвінка. Не хотілося із Тео на руках лізти по ключа до кишені — малий міг прокинутися. Я сподівався, що Єва повернулася не так давно й ще не встигла заснути. Я почекав, тоді натиснув ще раз. Квартирою розлетілося примітивне поліфонічне пілікання, але жодного іншого звуку з-за дверей не долинуло. «Невже заснула і не чує?» Бажання виговоритися тануло на очах. «Мабуть, не хоче вставати, — дратувався я. — Знає, що в мене є ключ!» Вигнувши спину так, щоб Теодор не зісковзнув із грудей, я правою долонею видобув із кишені джинсів ключі.

У квартирі, не вмикаючи світла, скинув кросівки та навшпиньки пішов до дитячої. Ліжко було розстеленим. Беручи Теодора із собою, я розстеляю постіль заздалегідь, щоб не копирсатися в темряві посеред ночі. Акуратно поклавши малого, я поправив подушку й накрив сина ковдрою. На щастя, Тео не прокинувся. Я роззирнувся, помітив плюшевого коалу в кутку біля коробки з іграшками, підняв його й умостив біля подушки. Потому, причинивши двері, вийшов із дитячої.

Трохи більше як хвилину я ледачо совав зубною щіткою в роті. Не завадило б прийняти душ, але ноги не тримали. Я відчував: якщо стану під струмені гарячої води, то звалюсь і засну просто у ванній. Прополоскавши рота, я втерся рушником і почовгав до свого ліжка. І тільки переступивши поріг спальні, побачив, що наше з Євою двоспальне ліжко застелене.

Єви не було вдома.

Я постояв, здивовано лупаючи на ліжко, стягнув покривало та з відчуттям тоскного неспокою завалився на матрац. Спершу припустив, що ми розминулися дорогою, а відтак за хвилину чи дві я почую шкряботіння ключа в замку, і Єва зайде до квартири. Я вирішив почекати, а потім (якщо не з’явиться) зателефонувати дружині — раптом що-небудь сталося? — проте незчувся, як заснув.

Єва повернулася додому о пів на четверту ранку. Я прокинувся, щойно у свідомість прохопилося невиразне шарудіння з коридору. Виждав, доки дружина роздягнеться й пірне під ковдру, а тоді озвався до неї:

— Ти пізно…

— Так, — хрипко відповіла Єва. Попри півтемряву, що заполонила спальню, я відчув, що вона страшенно стомлена. Втім, роздратованості в голосі не проступало. Навпаки — дружина здавалася розслабленою. — Пробач. Як Тео?

— Усе нормально, — ні хріна не нормально, але що я міг зробити? Знову випитувати, чи це не вона надіслала той лист? Розповісти, що ми з Тео заїжджали по неї? Натомість я запитав: — Багато роботи?

— Ага.

— Напевно, депутат і його компанія не хотіли розходитись.

Єва витиснула із себе щось схоже на стогін.

— І не лише він. Скажений день.

«Хто б казав».

— Тобі хоч заплатять за таке? Це просто в голові не вкладається.

— Так… Цього місяця розраховую отримати дуже багато. Можливо, ми виплатимо банкові відразу за два місяці.

— Ого! — я підвівся, впершись ліктем у подушку. Впевненість в останніх словах приголомшила мене.

Єва кинула на мене погляд і відвернулася.

— Я хочу спати, Мироне, — я кинув погляд на електронний годинник на тумбочці в ногах ліжка. Єва, наче відчувши мій погляд, додала: — Завтра мені на роботу на першу. Не буди. Добраніч.

Цілу хвилину я дивився на вигин її спини, що чітко проглядався у кволому світлі з вікна спальні, а тоді самими губами прошепотів:

— Добраніч, Єво… Добраніч.

Не хочу, щоб ви думали про неї погано. Боюся, що через мої слова — через те, як я розповідав і, особливо, як буду розповідати далі, — ви уявлятимете мою дружину бездушним і самозакоханим стервом. Це не так. Повірте, моє судження про Єву є найбільш суб’єктивним і упередженим із усіх можливих. Усе так само, як із моїм батьком. Спогади крихкі та нечіткі, а останні — понад усе, якщо ці спогади недобрі, — завжди все спотворюють і до невпізнання перекошують картинку. Так сталося, що останні наші з Євою тижні в Україні виявилися затьмареними вкрай неприємними подіями, а я не можу говорити про неї так, наче ці події не відбувалися. Ці спогади не стерти та не витравити з мене. Через них мені неприємно згадувати Єву, боляче усвідомлювати, як довго я був одержимий нею, водночас це не перетворює її на монстра. Це проблема мого вибору та мого викривленого відчуттями сприйняття й аж ніяк не ознака Євиної зіпсутості. Я хочу, щоб ви пам’ятали це.

Я також хочу, щоб ви знали: нас поєднувало багато хорошого. Наприклад, секс. Я ніколи не розумів і зараз не розумію, чому Єва Лауда обрала мене. Я не був найсильнішим, найрозумнішим і тим більше найбагатшим серед тих, хто за нею впадав. Та чомусь вона дала мені шанс, і я не забуду той день, коли вперше притиснув до себе її оголене тіло на задньому сидінні «ніссана». Кожен наступний раз, коли ми кохалися, здавався кращим за попередній. Мене ніби тротилом начиняли, а потім підривали — десятки, сотні, тисячі разів, — і я згорав у тих спалахах до останнього атома! Я не опишу це словами. Сумніваюся, що хтось інший на моєму місці зміг би описати. Наприкінці травня 2009-го, невдовзі після мого повернення з Китаю та за тиждень чи півтора до дзвінка Єви з Києва, ми з Цезарем організовували парубоцьку вечірку для Дімона Шемета, колишнього однокласника. Гулянку розпочали в більярд-клубі (вже не пам’ятаю, в якому саме), а після півночі перекочували до нічного клубу Zov, що на перехресті Відінської та Степана Бандери. Спершу нудьгували. Дівчата, що викручувалися на двох невисоких подіумах, виглядали апатичними та незграбними. А потім, після першої ночі, до жердини вийшла засмагла брюнетка з довжелезними ногами й ідеальними грудьми. На ній були босоніжки з височенними підборами та золотий ланцюжок на кісточці лівої ноги. Вона танцювала так, наче біля жердини кохалася з кимось невидимим. Я споглядав її і не міг збагнути, що така красуня робить на подіумі, аж поки не осягнув, що вона тут не заради грошей. Брюнетка роздягалася, бо їй це подобалось. Їй подобалось усвідомлювати, що чоловіки затихають і повертають голови, щойно вона з’являється біля жердини, вона впивалась їхніми розтривоженими поглядами, що прикипали до її дивовижного тіла. У якусь мить я подумав, що в неї, певна річ, є хлопець. Можливо, вона змінює їх щомісяця, а може, й ні. Може, в неї постійний бойфренд, скажімо, який-небудь мажор, готовий виконувати її найменшу забаганку. Річ не в тім. Основне — я усвідомлював, що така дівчина просто не може залишатися самотньою, хтось обов’язково з нею спить. Ми з Ромичем перезирнулися, зрозумівши один одного без слів. Цезар устав з-за столу, підступив до адміністраторки й замовив для нареченого приватний танець. Охоронець клубу притарабанив до жердини стільчик, трохи розгублений Дімон усівся на нього, після чого брюнетка почала танцювати довкола. Ближче до завершення танцю я вирішив, що ми з Цезарем трохи перестаралися й бідолашний Дімон Шемет передумає одружуватись. Я спостерігав, як чорнявка рухається, як вона вигинається та дражнить, і заздрив йому — не Дімонові, ні, — тому незнайомцеві, з яким вона проведе решту ночі. Я міркував, що найгірший день у його житті завжди буде кращим за мій найкращий день, оскільки на нього в ліжку чекатиме отака німфа… Упродовж перших півтора-двох років після одруження Єва дарувала мені схожі відчуття. Я почувався щасливчиком лише тому, що кожної ночі міг торкатися її.

Я розумію, що вміння задовольняти партнера ще не є ознакою людяності чи просто гарного характеру, проте Єва справді мала чимало хороших рис. Наприклад, була хорошою матір’ю. Ви заперечите, що в цьому немає чогось особливого, та, серйозно, я зустрічав небагато жінок, які ставилися б до малюків із більшою терплячістю та розумінням, ніж моя дружина. Пригадую, як у листопаді 2009-го, через два місяці після одруження, Єва кинулася захищати чотирирічну дівчинку, на яку напав пітбуль. Ми йшли парком, що біля Палацу дітей і молоді та який мешканці прилеглих кварталів використовують як майданчик для вигулювання собак, а назустріч нам прямувало молоде подружжя з одягненою в яскраво-червону курточку дочкою. Дівчинка, не помічаючи пса, бігла вкритою порепаним асфальтом доріжкою за півсотні кроків попереду батьків. Не знати чому пітбуль вирішив, що малявка загрожує його хазяїнові, та скочив до неї. Перш ніж я встиг зорієнтуватися в тому, що відбувається, Єва вклинилася поміж псом і дівчинкою. Виставивши зігнуту в лікті руку, дружина затулила малу своїм тілом. На щастя, пітбуль виявився молодим і недосвідченим. На щастя, через холодну погоду Єва гуляла в пуховику. Пес пошматував рукав куртки та залишив кілька синців на Євиному передпліччі, але дістатися до м’язів не встиг — я і батько дівчинки відігнали його стусанами. Посеред зчиненого рейваху — криків, лайки, розборок із хазяїном — я стояв, обнімаючи дружину, й не міг повірити в те, що щойно трапилося. На той час Єва вже була вагітною.

Ще приклад: поки курс євро не перевалив за 20 гривень, ми допомагали двом дітлахам із Рівненського спеціалізованого будинку дитини. Ініціатива повністю належала Єві. Взимку 2010-го вона зв’язалася з кураторами волонтерської групи, що опікувалася дитбудинком, і запропонувала «взяти шефство» над двома сиротами. Я здивувався, але не протестував. Відтоді ми за власні гроші купували двом хлопчакам подарунки на День святого Миколая, на Новий рік, а також на їхні дні народження. Іноді, отримавши преміальні, Єва витрачала їх на цукерки та без відома волонтерів відвозила їх до дитячого будинку. До того як ми почали жити разом, я ніколи не думав про неї як про альтруїстку. Вона любила гарно одягатися (до обвалу гривні могла за одну вилазку в магазини спустити кілька тисяч гривень на плаття й кофтинки, які в кращому разі надягала раз на рік), обожнювала вишукані ресторани, дороге вино та брендові парфуми. Водночас я впевнений: якби Єві довелося вибирати між новим платтям та іграшкою для сироти, вона, не вагаючись, зупинилася б на останньому.

А ще пригадую, як улітку 2012-го, вже після купівлі Блакитного Монстра, Єва примусила мене розшукати клієнтку, що забула на задньому сидінні моєї машини сумочку. У сумці, крім якогось дріб’язку — косметики, блокнотика, окулярів, — не виявилося нічого цінного, нічого, що згодилося б для пошуків власниці. Попри це, дружина простежила, щоби вранці наступного дня я дізнався в диспетчера адресу клієнтки, а потім поїхав до неї додому та все повернув.

Єва не була поганою.

Чи кохала вона мене? Ні. Ніколи. І якщо відверто, за весь проведений з нею час — і після одруження, і протягом літа й осені 2005-го, — я жодної миті не почувався з нею по-справжньому щасливим. Я шаленів, насолоджувався нею, ловив невимовний кайф, неначе наркоман, що штрикається героїном, але кайф — це ж не щастя, правда? Це ж не одне й те саме.

Я розповідаю це, щоб ви дещо затямили. Якщо раптом з моїх уст злетить просякнута жовчю фраза про те, що Єва поламала моє життя, я хочу, щоб ви розуміли: вона ніколи не прагнула його поламати. Ми однаковою мірою винні в тому, що не змогли стати щасливими.

— Та-а-ату!

Обклавшись подушками, я напівлежав на дивані у залі та посоловілими очима телющився в екран ноутбука. Намагався налаштуватися на переклад, але робота не йшла. У голові роїлися всілякі дурниці.

— Га?

Будильник вирвав мене зі сну о восьмій ранку. Я мусив би погодувати Теодора й відвести його до дитсадка, але все, на що мене вистачило, — це вистромити з-під ковдри руку та навпомацки вимкнути будильник. Того дня, 2 червня, я мав вихідний у Zoom Support і планував узятися за переклад десятисторінкового документа для BTS Group. Я подумав: нічого страшного не трапиться, якщо Тео ще один день побуде вдома.

Теодор прибіг до зали та пригальмував біля дивана, зазираючи мені в очі:

— Сьогодні вже літо?

— Так, сьогодні другий день літа, а що?

Малюк став на пальці, нависнувши наді мною, потім відхилився, опустившись на п’ятки, потому — знову на пальці, практично вткнувшись носом у мою щоку, і прошепотів уривками:

— Ти казав, що… коли буде літо… ми підемо на дах запускали вертоліт.

У липні 2014-го Євин тато привіз із Німеччини здоровенний, сантиметрів п’ятдесят завдовжки, радіокерований вертоліт. На початку серпня ми запускали той вертоліт у парку біля Палацу дітей та молоді. Тео двічі загнав його в гілля (один раз мені довелося витрушувати його звідти), а насамкінець торохнув об землю так, що з кріплень повискакували лопаті. Іграшка виявилася надто складною для чотирирічного хлопчака. Я відремонтував вертоліт, і ми з Тео домовилися відкласти його до наступного літа.

Трохи здивований тим, що Теодор пам’ятає такі подробиці, я посміхнувся:

— Витягуй його. Він у шафі в коридорі. Сам дістанеш?

— Так! Я візьму табуретку.

Теодор помчав на кухню по табурет. Слідом за ним із кухні вийшла Єва. Дружина стала у дверях між залом і коридором:

— Закінчилася діжонська гірчиця та соєвий соус, немає чим заправляти салат.

Уперше за багато часу її голос звучав м’яко, без тіні незадоволення чи презирства, прихованих за ледь помітною ранковою захриплістю. Я кивнув:

— Куплю сьогодні. Щось іще потрібно?

Дружина знизала плечима:

— Глянеш у холодильнику.

У цю мить Тео протиснувся повз неї з велетенською запиленою коробкою в руках. Із блакитним вертольотом усередині.

— Діставати? — малий зиркнув на мене.

Збоку на коробці було зазначено вік, на який розрахована іграшка: 14+. Пригадую, як, пообіцявши повернутися до іграшки за рік, я поліз в Інтернет і заходився читати відгуки про цю модель. Усі, хто нею користувався, погоджувалися, що вертоліт крутий — швидкий, маневрений, міцний, — і водночас дуже складний у керуванні. На одному форумі знайшовся коментар, що іграшка не для новачків, для нормального польоту необхідний досвід керування чотириканальними гелікоптерами.

— Діставай, — сказав малому. — Тільки треба зарядити батарею. Вона за стільки часу розрядилася.

— Я поставлю! Я сам поставлю на зарядку, — затараторив хлопчак. — Я вмію…

І тут, із кухні почувши слова Теодора, до кімнати влетіла Єва.

— НІ! — здавалося, що від її погляду от-от загориться волосся на голівці Теодора. — Навіть не здумай! Я скільки разів говорила не наближатися до розеток!

Тео зіщулився, прибравши руки від коробки.

— Не кричи на нього, — заступився я.

— Що — не кричи? А ти куди дивишся?!

— Ти не дала мені рота розтулити. Я б сам поставив батарею на зарядку.

Єва видихнула й нахилилася до сина:

— Я забороняю тобі підходити до розеток і без дозволу чіпати будь-які електричні прилади. Затямив?

Тео кивнув. Дружина розвернулась і пішла на кухню.

Єва страшенно боялась електрики. Я дізнався про це через місяць після того, як ми почали зустрічатися. Того дня, першої суботи жовтня 2005-го, ми святкували в гуртожитку день народження мого одногрупника. У кімнаті іменинника зібралося з десяток студентів, і жоден не підозрював, що в одній із настільних ламп, які заливали кімнату жовтавим світлом, на дроті живлення протерлася ізоляція. На другій годині святкування хтось ненароком зачепив ту лампу, й оголені дроти закоротило. Лампа бахнула, з протертого місця сипонули іскри, а на поверсі вибило світло. Певна річ, спершу ми перелякалися (в такі хвилини всі лякаються), хтось навіть закричав, але за мить уже реготали як дурні. Усі, крім Єви. За півхвилини я усвідомив, що вона не сміється, а досі кричить. Двоє хлопців увімкнули ліхтарики на мобілках, і в кімнаті вистачало світла, щоби бачити один одного, проте Єва не заспокоювалась. Вона затискала долонею рота, очі сполохано металися, а крик поступово переходив у кумкання. Я був шокований і, зізнаюся, трохи розсерджений її реакцією. Запитав, що сталося, спробував заспокоїти, торкнувся до плеча, але вона відсахнулася, відкинула руку та продовжувала кавкати, не приймаючи долоні від рота. Хтось за моєю спиною підсміювався, все ще вважаючи, що нічого страшного не трапилося. Єва втихомирилася тільки тоді, коли я, притримуючи за талію, виштовхав її з гуртожитку на вулицю. У просіяному крізь пожовкле листя світлі ліхтарів шкіра її обличчя здавалася землистою та наче вкритою цвіллю. Дівчина надсадно дихала, цідячи повітря крізь побілілі від напруження губи. За хвилину дихання вирівнялося, та ще чверть години Єва не могла вгамувати тремтіння.

Засмучений тим, як обірвалася вечірка, я повів Єву до її гуртожитка. Дорогою вона розговорилася. Тремким, розкваслим голосом, якого я ніколи не чув раніше, пояснила, що насправді сталося. У Євиного батька, Лаврентія Романовича, був старший брат — Любомир Коник, Євин дядько. Любомир працював простим будівельником і навесні 1993-го разом із трьома напарниками виводив стіни двоповерхового цегляного будинку в селі Біла Криниця, що за п’ять кілометрів на схід від Рівного. Як на початок дев’яностих будівельна бригада Коника-старшого була на диво просунутою. Вони навіть користувалися пересувним риштуванням, тобто замість того, щоб складати й кріпити трубчасту конструкцію з перилами та помостами біля кожної стіни, монтували риштування лише раз, а потім просто пересували його. Для цього внизу під конструкцією було передбачено спеціальні коліщатка. Під час спорудження невисоких будинків це давало змогу зекономити час. У Білій Криниці чоловіки так і вчинили: зібрали шестиметрове риштування за двадцять кроків від будинку, а тоді, взявшись за металеві труби, посунули конструкцію через будівельний майданчик до будинка. Ніхто не помітив, що над майданчиком проходить лінія електропередач із напругою 6000 вольт. Металеві труби зачепилися за провислий дріт і з’єднали його із землею. Струм уразив усіх чотирьох, прокотився, викликаючи конвульсивні скорочення, м’язами рук, ніг і тулуба. Будівельники смикалися та звивались, утім, через зсудомлені м’язи не могли відірвати руки від металевих труб, тож ті повільно вигорали. Підсумок — чотири трупи з термічними опіками всіх поверхонь тіла (з повним вигоранням кінцівок) і численними електромітками[32].

Та це ще не все. Погодьтеся, виглядало б дивно, якби Єва влаштувала істерику через загибель дядька ще до того, як вона пішла до школи.

Любомир Коник мав двоє дітей — сина Захара, на два роки молодшого за Єву, й дочку Христину, на рік старшу. Влітку 1995-го, через два роки після смерті Любомира Романовича, Єва, Захар і Христина запускали повітряних зміїв у полі за хатиною на заході села Глинськ, де жила їхня бабуся, матір Любомира та Лаврентія. Єва й Христина втримували своїх зміїв на капронових нитках. Захар роздобув у коморі котушку тонкого мідного дроту та прив’язав змія до неї. Через південну частину Глинська, за кількасот метрів від річки Устя, прокладено залізничну гілку сполученням Здолбунів[33] — Львів. Того дня вітер дув із півночі, тож діти, йдучи слідом за зміями, помалу підбиралися до колій. Якоїсь миті Захару набридло вовтузитися з котушкою, він викинув її, а решту дроту намотав на долоню. Під самісінькою колією раптовий порив вітру закрутив Захарового змія й кинув на дріт контактної залізничної мережі. Точну напругу в залізничній мережі визначити важко, вона «плаває» залежно від того, скільки електровозів працює на лінії, та рідко становить менше як 25 000 вольт. Мідний дріт, до якого семирічний Захар причепив повітряного змія, швидко перегорів, але часу контакту стало, щоб хлопчак на мить зник у сліпучому спалахові. Коли полум’я вичахло, Захар упав на землю цілком обвугленим. Дівчат знайшли за півгодини. Єва забилась у каналізаційну трубу під залізничним насипом за півкілометра на захід від місця, де сталася трагедія, а Христина сиділа біля колії та, погладжуючи обгорілу до чорного, безволосу голівку, притискала молодшого брата до грудей. Чоловік, що побачив їх першими, стверджував, що в Захара в ту мить усе ще йшов із вух дим.

Відтоді Єва панічно боялася всього, що пов’язане з електрикою. Вона не могла дивитися — виходила до іншої кімнати, — як я міняю перегорілі лампочки, не дозволяла мені ремонтувати розетки, навіть якщо потрібно було просто підкрутити шуруп.

Після народження Тео примусила мене поставити заглушки на всі без винятку розетки у квартирі й десятки, якщо не сотні разів товкмачила малому, що йому заборонено без дозволу та нагляду чіпати електричні прилади. Якщо в інших, нормальних сім’ях діти боялися бабая, домовиків чи Бабу Ягу, наш Теодор лякався Струму, що причаївся у стінах за пластиковими квадратами бежевого кольору або в чорних дротах, які тягнулися на висоті семи метрів над тротуарами.

Тео дістав із коробки вертоліт, глянув на мене і, не торкаючись, тицьнув пальчиком у батарею. Я кивнув. Але перед тим, як устати з дивана, ще раз подивився на ноут. За розкритим і поки що порожнім вордівським файлом ховався браузер Mozilla Firefox із єдиною відкритою вкладкою. Поштовий сервер Gmail. Я згорнув текстовий редактор і перемкнувся на браузер.

From: miro.belinksy@gmail.com

To: WASHINGTON.FIELD@IC.FBI.GOV

Subject: TAYARANI DELIVERY

Date: Wed, 27th May 2015, 10:05 p.m.

ТАЯРАНІ ТА LOS RASTROJOS ГОТУЮТЬ ДО ВІДПРАВЛЕННЯ…

Кілька секунд, не читаючи, я тупився в екран, а тоді підвів указівник до зображення сміттєвого бака й клацнув мишею. Лист зник. Угорі екрана вискочив напис:

Ланцюжок повідомлень перенесено в «Кошик» — Докладніше — Скасувати

Gmail неначе опирався тому, що я робив, не бажаючи позбавлятись єдиного доказу. Я перейшов до розділу «Кошик» і, не вагаючись, натиснув «Очистити кошик зараз». Лист із заголовком «TAYARANI DELIVERY» щез із поштового сервера. Наче й не було його.

У четвер, 4 червня, я знову взяв Теодора із собою. Ми вирушили рано, ще до п’ятої, та попри те, що перед виїздом нормально поїли, до десятої вечора зголодніли. Завізши двох хлопців за адресою Курчатова, 18-Б, я розвернувся в напрямку супермаркета Fozzy прикупити чогось їстівного.

За п’ять по десятій ми зайшли до супермаркета. Тео, затискаючи під рукою Юаня Михайловича, якого того дня захотів узяти із собою «на роботу», діловито побіг до стелажів із солодощами, розставлених поміж касами, а я закрокував до полиць із молочними продуктами.

Через хвилину мене хтось погукав:

— Юначе!

Я озирнувся:

— Що?

Переді мною стояла невисока сухоребра жіночка років сорока п’яти із гротескно великими окулярами на гачкуватому носі. Я ковзнув поглядом по прилизаній зачісці, з якої не вибивалося жодної волосини, та напружених зморшках у кутках очей і подумав, що вона, напевно, вчителька. Або викладачка етики та моралі в університеті. Ніяк не менше. Я ріс у вчительській сім’ї, тож добре знав цей погордливо-докірливий погляд.

— Це ваша дитина? — коротким помахом руки вона показала собі за спину.

— Де?

— Ось там.

Я бачив голову Теодора, та за столами з фруктами не міг розгледіти, що він робить.

— Це мій син, а що?

— Нічого. Він гортає журнал Playboy.

Я смикнув кадиком:

— Бляха! — і не подякувавши, заквапився до малого.

Підійшовши, розгубився. Теодор стовбичив під стелажем із глянцевими журналами, який хтось додумався приткнути обабіч стелажа з шоколадними батончиками та жуйками, й тримав у руках розгорнутий Playboy. Плюшевий Юань лежав на нижній полиці стелажа з жуйками та із сумом споглядав неподобство.

— Ти чого по нього поліз?

Playboy та XXL стояли на горішній поличці. Я не уявляв, як — і навіщо — Тео туди дотягнувся.

— Глянь, яка машинка.

Він повернув журнал до мене, показуючи статтю про нові моделі від Porsche.

— Це журнал для дорослих, — промовив я.

— Але там машинки!

— Там не лише машинки, — я висмикнув у нього з рук журнал і поклав той на місце. Тео з ображеним виглядом (коли я нарешті виросту?) забрав зі стелажа Юаня. — Ти вибрав «Кіндер Сюрприз»?

— Ні.

— То пішли вибирати!

Дорогою ми прихопили літрову пляшку кефіру й дві сирні булки. Сховавшись у салоні авто — надворі все ще залишалося не по-літньому холодно, — сточили все до крихти. Ум’явши свою булку, Теодор узявся за «Кіндер Сюрприз», поділився зі мною половинкою шоколадки та поліз по іграшку. Усередині жовтого пластмасового яйця виявилася химерна збірна іграшка: якщо дивитися на неї згори, бачиш півня, якщо перекинути догори дриґом — півень перетворюється на кролика.

— Задоволений? — запитав я, вмикаючи рацію.

— Клас! — Тео вистромив великого пальця.

— Тоді поїхали.

Я прийняв замовлення, й ми помчали по чергового клієнта.

Через півгодини Тео заснув.

Я проїздив ще майже дві години. Останніми відвозив двох дівчат, на вигляд — школярок, від кінотеатру «Ера» на провулок Весняний, що за озером Басів Кут на півдні Рівного. Я звернув із Чорновола на Весняний, коли годинник на панелі приладів показував 00:13. Щойно одна з дівчат зашаруділа, дістаючи гроші, скрипнула рація й диспетчер продиктувала адресу нового виклику:

— Здолбунів, вулиця Гончара, 21… Здолбунів, Гончара, 21…

Я провів пальцями по волоссю, вагаючись. По суті, я вже за межами Рівного, до Здолбунова рукою подати, і я знав, де розташована вулиця Гончара. Вона проходить повз залізничну станцію та майже по всій довжині тягнеться паралельно до колій, що йдуть від Рівного. Крім того, з усіх таксистів «Оптимального» я зараз найближче до Здолбунова. Поїхати чи відмовитись? Гроші будуть непогані, гривень вісімдесят, може, навіть сотня. Я кинув погляд на Теодора. Хлопчак лежав, згорнувшись калачиком, стискаючи в кулачкові іграшку з «Кіндер Сюрприза», й солодко спав. Я зняв рацію з тримача й натиснув тангенту:

— Сто сорок вісім, забираю Здолбунів, Гончара, 21.

— Сто сорок восьмий, замовлення ваше.

— Куди будемо їхати?

— Нічний клуб «Магнат» на Степана Бандери. Я надіслала смс.

— Дякую.

— Сто сорок восьмий, гарної поїздки.

Я виїхав із Весняного на Чорновола та розвернувся на південь. За хвилину перетнув трасу Е40, що огинала Рівне з півдня, й опинився у Квасилові[34]. Машин не було, ні попутних, ні зустрічних, залізничний переїзд теж виявився вільним, і я вирулив на Гончара рівно о пів на першу. Сповільнився, став видивлятися номери будинків. За мить у світлі фар зринув силует. З того як він стояв, чи то пак, як не міг устояти на місці, я збагнув, що брати замовлення не варто було. Я повільно наближався, роздивляючись клієнта. Середнього зросту, орієнтовно мого віку, коротко — майже під нуль — підстрижений, у тонкій спортивній куртці та світло-блакитних джинсах. Стояв, ледь згорбившись, і погойдувався, подавши таз уперед і запхавши руки до кишень джинсів.

— Хе, як скоро, — видав бритоголовий, коли я загальмував.

Я навмисно зупинився трохи далі, щоб він не тягнувся до передніх дверцят, за якими спав Тео. Щойно він увалився в салон, у ніздрі вдарив кислий запах алкоголю.

— «Магнат»? — уточнив я.

— Да, шефе! Погнали, бля!

До Квасилова дісталися спокійно, та за сотню метрів до залізничного переїзду пасажир озвався:

— Музичку включи, е.

Я вдав, що не чую його.

— Шеф! — він підвищив голос.

Я погамував роздратування. Зиркнув на Тео, а тоді додав гучності.

— О, нормальок! Атлічно!

Чоловік відкинувся на спинку сидіння. Я скоса глипав на його затерте півтемрявою відображення. Ми проминули Квасилів і наближалися до об’їзної. До Рівного залишалося менше як кілометр, коли з-за моєї спини почулося клацання запальнички. «Розтуди тебе, — я зціпив зуби. — Почалося». Потому повів очима на дзеркальце заднього огляду. Якраз учасно, щоб запримітити язичок полум’я, який вихопився із запальнички. Наступної миті в сутінках салону позначився вогник на кінці цигарки.

— Будь ласка, ви могли б не палити в салоні.

— Шо? — бритоголовий нахилився, просунувши голову між передніми сидіннями. Нестерпно в’їдливий перегар посилював терпкий запах цигарок.

— Я прошу вас не палити, — крізь зуби процідив я.

— Хто це тут такой нєжний? Я тобі, бля, плачу! Ти не куриш? Ну то відкрий, на хрін, вікно!

Я додав газу. Силою інерції нахабу відкинуло назад. Він бухнувся на сидіння, та це, зрозуміло, не вирішувало проблеми: салон повільно наповнював гіркий дим. За мить зашурхотіла ручка, пасажир відчинив вікно з лівого боку, й у машину ввірвався холод.

— У мене в салоні хлопчик, мій син, — я намагався не виказувати люті, але не думаю, що мені вдавалося, — і я буду надзвичайно вдячний, якщо ви загасите цигарку та зачините вікно.

— Який, на хер, хлопчик? — чоловік усе ще зберігав здатність ворушити звивинами. Він збагнув: якщо, крім нього, хтось і є в салоні, то його потрібно шукати на передньому пасажирському сидінні. Нахилився, глянув направо й нарешті помітив Теодора. — О! — шумно затягнувся.

Я пригальмував, але не зупинився. Притримуючи кермо однією лівою, обернувся до пасажира:

— Викинь цигарку за вікно, — я заговорив на повен голос, більше не переймаючись тим, щоб не розбудити Теодора, говорив роздратовано та владно, тож йому це не сподобалося. — Інак…

Чоловік вибухнув:

— Шеф, ти шо, блядь, ти шо, на хрін! — Я інстинктивно додав газу, припухле обличчя пірнуло в пітьму, і я не бачив, хоча добре уявляв, як із його рота вилітають бризки смердючої слини. Бритоголовий не на жарт розлютився: — Я тобі плачу, блядь, плачу, блядь, то, блядь, вези мене й не пи…

Усе, мій терпець урвався. Я притримав Тео рукою й утопив до упору педаль гальма. Вискнули шини, машину повело, та я впорався з керуванням, притиснувши Nissan до узбіччя. Чоловік лантухом злетів із сидіння, врізавшись у спинку водійського крісла. Я озирнувся і через плече прогарчав у салон:

— Слухай сюди. Якщо хочеш, щоб я довіз тебе до пункту призначення…

— ТИ АБАРЗЄЛ! — рикнув він, не чуючи мене.

Розмовляти не мало сенсу. Ще перед тим, як гальмувати, я знав, що не довезу його. Останню фразу я проговорив заради заспокоєння власної совісті, а насправді якась частина мене — й то дуже велика частина — прагнула, щоб він продовжував кричати, роз’ятрюючи, доводячи до сказу. Та частина страшенно хотіла зірвати на ньому весь гнів.

Я заглушив двигун. Кинув погляд на сина. Теодор не спав, я відразу побачив, що він прикидається — дихання стало швидким і нерівним, навколо рота проступили ледь помітні складки, які вказували на те, що м’язи обличчя більше не розслаблені. Втім, малюк щосили вдавав, наче спить. У моїх грудях заклекотало. Я вискочив на дорогу та розчахнув задні ліві дверцята.

— Вийди з машини.

— ЩО?!

— Виходь з машини, я сказав!

Пасажир не рухався. Я зігнувся, схопив його за барки й потягнув на дорогу.

— Ти чьо, шеф?! — тепер він плювався просто мені в обличчя. — Ти, бля, здурів, сука, на хрін, я тебе урою! Я тебе, блядь…

Я виволік його із салону та жбурнув собі під ноги. Чоловік одразу підхопився. Хитнувся, переступив з ноги на ногу, намацуючи рівновагу. Обличчя виродка зробилося багровим від злості, а все ще вкриті бризками слини губи потворно викривилися. Як тільки він замахнувся для удару, я обома руками штовхнув його в груди.

Я бачив, як роззявився його рот, чув, як із тихим «бух» випорснуло з легень повітря. Мій Nissan стояв праворуч від дороги, ми з бритоголовим зчепилися біля лівого крила, тож я сам здивувався, усвідомивши, що від удару той перелетів через дорогу й гепнувся на спину аж на лівому узбіччі.

— Су-у-ука! — відхаркуючись, чоловік став навколішки, а потому повільно звівся.

У ту мить я мав би сісти за кермо й поїхати додому. Проте в голові гуло, я відчував, як у жилах буквально закипає кров, і не міг зупинитися. Бритоголовий випростався. Я кинувся до нього й ще раз штовхнув, тепер уже добряче розігнавшись. Він зойкнув, змахнув руками й дав сторчака з узбіччя. Формально ми знаходилися в межах міста, на початку вулиці Чорновола, та будинків довкола не було. Зліва й далеко позаду «ніссана» сяяла вогнями автомобільна заправка UA Service, проте біля самої машини з обох боків дороги стелився пустир. Точніше, не пустир, а зарості очерету, що на сході, праворуч від дороги, майже відразу обривалися, зате на заході тягнулись аж до річки Устя. Зліва й попереду бовваніли дерева, за якими ховався Басів Кут. Бритоголовий, зминаючи очерет, прокотився метрів п’ять і впав навзнак. Ця частина Чорновола залишалася неосвітленою, тож я ледве розрізняв його обрис у навскісних відблисках світла від фар мого авто. Чоловік підвівся, але не зрушив із місця, продовжуючи поливати мене лайкою:

— Тобі хана, підар! Ти труп, я атвєчаю! Ти не шариш, блядь, із ким зв’язався! Я…

Я промацував поглядом землю під ногами. Нахилився, підняв з узбіччя шматок асфальту завбільшки з невеликий вазон, а тоді, розмахнувшись, метнув у бритоголового.

За ті півтори секунди, доки уламок, обертаючись, летів над прим’ятим очеретом, я пригадав той день, коли Бігудяй побив Сашка Бонку, після чого Бонка розірвав зі мною дружбу. До сьомого класу ми були нерозлийвода — я, Ромич і Сашко. Ми разом ходили до школи, разом виконували домашні завдання («виконували» здебільшого означало «похапцем списували на перерві перед уроком»), разом гуляли, веселилися та коїли капості. Нерозлийвода — до початку другої четверті сьомого класу. Бігудяй — на рік старший за нас — навчався у 8-Б, але вже тоді габаритами переважав найбільшого зі старшокласників: мав зріст 193 сантиметри, важив 98,5 кілограма і продовжував рости, наче на стероїдах. Бігудяй — то прізвисько, що приклеїлося до переростка через неймовірно пишну кучму волосся на голові. Попри відчайдушні намагання його випрямити, пасма волосся Бігудяя виглядали так, ніби він щоранку накручував їх на бігуді. Бігудяю вдалося «випрямити» кучері лиш одного разу, взимку 1997-го чи 1998-го, коли він підстригся під нуль. Нічого це не дало, бо через два тижні волосся відросло, і голова стала схожою на обшитий хутром м’яч, а до Бігудяя прилипло ще одне прізвисько — Кошлатий Помідор (кажемо «дякую» червоному, всіяному прищами обличчю).

У восьмому класі Бігудяй узяв за звичку приходити до школи із CD-плеєром у кишені та величезними навушниками Sennheiser на голові. Підозрюю, не так із любові до музики, як тому, що широка пластикова дужка навушників притискала непокірне волосся та візуально зменшувала об’єм чуприни. Позаочі всі кепкували з Бігудяя, але відверто його не зачіпали. Ми користалися тим, що він голосно вмикав музику: чекали, доки ґевал, звично встромивши руки до кишень розтягнутої толстовки, прочовгає повз, а тоді викрикували навздогін усе, що не трималося на язиці. Переросток нічого не чув, а ми реготали до сліз, корчилися за його спиною, змагаючись, хто загорлає найгучніше.

Того дня, коли Сашко Бонка впродовж однієї хвилини втратив свідомість, передній зуб і віру в мене, все починалося так само, і ніщо не віщувало біди. Ми з Бонкою та Цезарем навчалися в першу зміну і щойно вийшли зі школи. Бігудяй навчався в другу і якраз сунув на уроки. Руки — в кишенях, голова втиснута між пліч, на вухах — велетенські навушники. Ми розминулися на шкільному ґанку. Я чув, як під амбушюрами оглушливо реве музика, а тому, ще не діставшись дороги, розвернувся й щось прокричав йому навздогін. Не пам’ятаю, що саме. Здається, одне з його прізвиськ. Можливо, Кошлатий Помідор із навмисно пропущеним «ом» у другому слові. Можливо, щось іще про його розумові здібності. Яка різниця? Важливо те, що Бігудяй, крутнувшись, вихором злетів зі шкільного ґанку та погнався за нами.

Я примудрився втиснути свої слова у проміжок між піснями.

Якби по справедливості, то й відгрібати мав би я. Але життя — несправедлива штука. Так сталося, що серед нас трьох — Бонки, Цезаря й мене — найповільніше бігав Бонка. Ми з Цезарем утекли, Бонка — ні. Бігудяй нагнав його за будівлею Управління лісового господарства, притиснув до паркана й почав забивати на смерть. Бонку врятували двоє жінок, що вискочили з Управління та відтягли переростка.

У ту мить, коли я розчепив пальці й підібраний із дороги уламок асфальту полетів у пітьму, в голові спалахнула думка про те, наскільки мізерною була ймовірність того, що, прогорланивши кілька коротких слів, я втраплю точно в паузу поміж піснями. Бігудяй слухав блек-метал, причому якийсь цілковито дикий, бридкий і моторошний норвезький метал, бо навіть Бонка та Цезар, фанатичні металюги, не сприймали ту ошаленілу суміш молотіння й вереску. Диск містив півтора десятка композицій, кожна з яких була божевільною какофонією, крізь яку навряд чи вдалося б розчути навіть гарматний постріл (колись ми з Ромичем натрапили на речі Бігудяя в роздягалці й, поки їхній власник вистукував баскетбольним м’ячем у спортзалі, прокрутили кілька пісень), але попри це мені пощастило втрапити у довбаний трисекундний проміжок між ними.

Можливо, якби шматок асфальту пролетів повз, усе обійшлося б. Бритоголовий викликав би інше таксі, довів би себе до кондиції в «Магнаті», а на ранок забув би про мене і про все, що сталося вночі. Але я влучив. Чорт забирай, ти завжди влучаєш, коли найменше потрібно! Я жбурнув з усієї сили та поцілив просто в його поганий рот. Неначе у сповільненій зйомці, уламок асфальту відскочив від лиця, і я побачив, як із розтовчених губів на зуби, в рот і на підборіддя потекла кров. Чоловік похитнувся, встояв на ногах, а потім, схоже, не вірячи, що таке могло трапитися із ним, зайшовся високим верескливим голосом:

— Бля-а-а-а! А-а-а-а! А-а-а-а! Бля-а-а-а! А-а-а…

Я повернувся до машини, сів за кермо, захряснув дверцята й поїхав додому.

У п’ятницю вранці я відвів Теодора до дитсадка, після чого засів за переклад. Єва, збираючись на роботу, виглядала невиспаною, та звичної наїжаченості не відчувалось. Дружина здавалася пригніченою. Я намагався піймати її погляд, але вона відверталася, ховаючи дивно застиглі й потемнілі очі.

— У тебе все гаразд? — спитав я, поки вона вдягалася. — Ти якась сумна.

— Прийшов лист від банку.

Я бачив конверт на трельяжі в нашій спальні. Здогадувався, що в ньому, й тому не розпечатував — щоб зайвий раз не псувати собі настрій.

— Це який за рахунком? Третій?

— Четвертий, — поправила дружина, — один я порвала.

Вона говорила так, наче перебрала заспокійливого. Або як пацієнтка, яка не відійшла від наркозу. Це насторожувало. Єва могла реготати до сліз, могла кричати на мене так, що шия та груди ставали фіолетово-багряними від крові, втім, ніколи не впадала в меланхолію. Я відставив ноут, вийшов у коридор — Єва поправляла зачіску перед трюмо — зупинився позад неї.

— У тебе справді все добре? — запитання, звісно, ідіотське. Дружина відклала щітку для волосся та зустрілася зі мною поглядом у дзеркальному відображенні, проте не зронила ні слова. Я почав запевняти: — Ми обов’язково впораємось. Ми все подолаємо, — і подумав, чи не обійняти її, але стримався. Боявся, що вона не відповість. — Ти коли повертаєшся сьогодні?

— Думаю, о сьомій звільнюся, — Єва відступила від дзеркала й почала взуватись. — Завтра в «Перлині» весілля, хочу виспатись.

— Давай погуляємо ввечері.

— У тебе ж робота, ні?

— Зміна на 23:00. Ми можемо залишити Тео в мами й повечеряти в New York Street Pizza. Або просто побродити парком.

Дружина знову випросталася навпроти трюмо, механічно розрівняла складки на одязі. Хвилину помовчала, дивилася кудись повз своє відображення, а тоді похитала головою.

Я знизав плечима, побажав їй гарного дня й повернувся до роботи.

Чи то пак повернувся до ноута, бо робота не йшла. Замість перекладати я відкрив Facebook і на годину залип у новинах. Якоїсь миті мій погляд вихопив нову фотографію Павла Новака. Пашка сидів у скай-барі, що займає два горішні поверхи «Манхеттен Сіті Холу», обнявшись за плечі з двома однокласниками. Щось неспокійне й слизьке, наче змія, заворушись у мене в животі. Погляд ковзнув по даті завантаження фотографії: середа, 3 червня.

— А як же дружина? — промимрив я. — Залишилась сама в Києві?

Після закінчення Національної академії внутрішніх справ Новак влаштувався слідчим у київську міліцію. Невдовзі вони з Євою розбіглися, але коли саме — не знаю. Єва дуже неохоче згадувала Пашку Новака в розмовах зі мною. Складалося враження, ніби щоразу, коли я просив її розповісти про Київ, Єві доводилося лізти по спогади до непрозорої банки, наповненої павуками. Я дізнався про те, що Пашка і Єва більше не зустрічаються, лише тоді, коли Павло Новак одружився з дев’ятнадцятирічною Іриною Кучеренко, донькою Анатолія Кучеренка, тодішнього начальника Головного управління МВС України в Київській області. Новак не афішував одруження, зате його дружина не обмежувала себе й упродовж півроку після весілля щотижня викладала у соцмережах знімки з вінчання, банкету та медового місяця. (До слова, одруження виявилося напрочуд вдалим. Через сім років, навесні 2015-го, тридцятирічний Павло Новак отримав позачергове звання підполковника й очолив Управління боротьби з організованою злочинністю в ГУМВС України в Київській області.)

«Що він робить у Рівному? Захотів провідати друзів? Посеред тижня?»

Від роздумів мене відволікло пілікання мобільного телефона. На екрані висвітилося «Бос Оптимальне», і я миттю забув про Новака. «Паскудство», — під ложечкою неприємно засмоктало.

— Алло!

— Мироне, привіт.

Обов’язки директора рівненського відділу служби таксі «Оптимальне» виконував афганець Юлій Фейгін, п’ятдесятисемирічний простакуватий мужик із м’ясистим обличчям і схожим на бочку тулубом. Наполовину білорус. Фейгін страждав на хронічне безсоння та гіпертонію, а ще ненавидів формальності, наказуючи всім, незалежно від різниці у віці, звертатись до нього на «ти». Втім, останнє не заважало йому підтримувати серед водіїв і диспетчерів майже армійську дисципліну. Фейгін не чіплявся за роботу, мабуть, саме тому київські боси його цінували.

— Вітаю.

— Ти їздив учора.

Це не було запитання, та я однаково відповів:

— Так.

— Розказуй, що там за каша заварилася зі здолбунівським пасажиром.

— Та нічого особливого, — обережно почав я, — чувак злетів з котушок, довелося висадити. А в чому проблема?

— Чувак — це пасажир?

— Так.

— Де ти його висадив?

— На Чорновола, — я вирішив говорити правду, — зразу за трасою, через кілометр від «Комфорт Хаусу»[35], — і повторив: — А в чому проблема?

— Проблема в тому, що брат цього, як ти кажеш, чувака виявився прокурором Здолбунівського району, і у мене зараз вимагають твої яйця, бажано запечені та нафаршировані свіжою зеленню.

Я ледве стримався, щоб не вилаятися. Гіршого годі було сподіватися.

— Я знаю правила. Наші правила дозволяють відмовити клієнту, якщо він п’яний. Я можу не пустити пасажира в салон, якщо він такий налиганий, що…

— Але ж ти пустив його в салон! — підвищив голос Фейгін.

— Я думав, що довезу його без пригод. Він почав неадекватно поводитися в дорозі.

— Що він робив?

— Він був п’яний і поводився непристойно. Він лаявся.

— Ти кидав у нього каменем? — пауза. — Мироне?

Я мовчав секунд із десять перед тим, як зронити:

— Ні.

Зі слухавки долинуло полегшене зітхання.

— Слава Богу! Це дуже важливо, Мироне. Бо цей придурок стверджує, начебто ти…

— Я кинув у нього шматком асфальту, підібраним на дорозі. То був не камінь. То був асфальт, і я влучив просто в його смердючого рота. Я не хотів. Я думав налякати його… ну, як собаку.

— Блядь.

— Пробач.

Ще одне зітхання, тепер уже інше. Зовсім не таке зітхання.

— Ні, це ти мені пробач, — голос став холодним і відстороненим. — Сподіваюся, ти розумієш, що так краще для тебе.

— Як краще для мене?

— Ти працював нелегально. Вважай, що ми незнайомі.

— Але… — я не знаходив слів, чув лише, як непристойно голосно бухкає серце і як від того трясеться рука, що притискає телефон до вуха. Тільки не зараз. Не так. Це не може відбуватися зі мною. — Ти мене звільняєш?

— Так, чорт забирай, я тебе звільняю! — гарикнув Юлій Фейгін. — А що ти хотів? Щоб я нагородив тебе медаллю? Ти маєш подякувати, що я не видав їм твоєї задниці. Навіть без тебе в офісі все ще плаває по коліно лайна, яке я мушу розгрібати!

— Юлію, дозволь мені пояснити.

— Припини! Ти міг не взяти його, міг висадити на першому світлофорі в Рівному, але, Господи Боже, кидатися каменем… Що на тебе найшло, хлопче? — афганець обурено крекнув і закінчив уже спокійніше: — У тебе є основна робота, тому, думаю, це найкращий варіант. Це все, що я можу зробити. Прощавай, Мироне.

І смартфон затих.

Густий, наче смола, розпач просочився в усі мої пори. Він тиснув і душив, я почувався так, ніби потрапив на планету зі значно більшою за земну силою тяжіння. Про переклад можна було забути. Майже годину після розмови з афганцем я намагався читати. «Розкажи все» Чака Поланіка. Зазвичай читання заспокоювало, давало змогу відволіктися. На лихо, головному героєві книжки — Вебстеру Карлтону Вестворду ІІІ — щастило як мені, тобто як потопельнику, тож зрештою я відклав роман — через нього ставало тільки гірше — і почав вигадувати, як учинити далі.

О першій я примусив себе поїсти та скинув гнітюче заціпеніння. Став переконувати себе, що нічого невиправного не трапилося. «Оптимальне» — не єдина служба в Рівному. Я особисто знайомий з Іллею Гармашем, директором місцевого «Пілота». Гармаш сам починав таксистом, пройшов увесь шлях від водія до директора й загалом був непоганим хлопцем. Ще до того, як він очолив «Пілот», ми з ним часто перетиналися. Я знав, що в «Пілоті» менші тарифи і що служба забирає більший відсоток із кожного замовлення, але вибирати не доводилось.

Відшукав у контактах телефон Іллі та натиснув «Виклик». Гармаш відповів через кілька секунд:

— Мироне, привіт.

Поки йшли гудки, я відчував неприємне поколювання внизу живота, побоюючись, що Ілля забув мене, що мені доведеться пояснювати, хто я такий, після чого прохання взяти на роботу звучатиме геть тупо. Востаннє ми бачилися рік тому. Все склалося інакше. Я не встиг розтулити рота, як Ілля привітався зі мною, от тільки спокійніше від того не стало. Навпаки — хтось мовби підпалив мої нервові закінчення. Складалося враження, нібито Гармаш передбачав, що я телефонуватиму.

— Ти як чекав мого дзвінка, — награно бадьорим тоном проказав я.

— Чекав, — зізнався Гармаш.

Холодок із живота поліз у груди.

— Тебе вже поінформували?

— Трохи. Сказали, що тебе турнули з «Оптимального», й, у принципі, все. Ну, це так, чутки, дійшли сьогодні. А поза тим… є люди, які дуже стараються, щоб тебе не взяли в жодну іншу службу.

— Я мушу таксувати. Без коліс не витягну.

— А мені, от не повіриш, якраз треба водії. Але я не візьму тебе, Мироне. Не зараз.

— Хріново, — мені не вдалося приховати розчарування, — гадав, ти виручиш.

— Слухай, Мироне, я на твоєму боці. Справді. Але тобі треба зробити паузу. Не знаю, що ти накоїв, але рейвах зчинили крий Боже. Я заберу тебе… щойно все вляжеться.

— Як довго мені чекати?

— Хтозна. Місяць, два, а то й півроку. Залежно від того, скільки й кому ти залив сала за шкуру.

Я подумав про Єву, про Тео, про Блакитного Монстра.

— Я не можу. Мені потрібні гроші.

— А кому вони не потрібні? — я відчував, що розмова починає набридати Гармашу. — Послухай мене: заляж на дно, перечекай. На цей час я тобі нічим не допоможу.

Мені було невідомо, що саме Іллі Гармашеві розповіли про вчорашній інцидент, тож я не міг визначити, чи говорить він правду, чи кривить душею, намагаючись пом’якшити відмову. Направду я й не хотів визначати. Моя кар’єра таксиста завершилася.

— Добре, — прохрипів я.

— Не розкисай.

За годину зателефонувала Єва.

— Зайди у «ВКонтакт», — її голос здавався мертвим і крихким, наче пінопласт.

Я відразу збагнув: щось сталося.

— Що там?

— Зайди на свою сторінку, я дещо скинула.

Схлипування. Чи мені вчулося?

— О’кей, зараз.

Єва плакала дуже рідко. Не через черствість, адже загалом дружина не цуралась яскравих емоцій. Просто вона ніколи не плакала при мені. Лиш одного разу я побачив Євині сльози: восени 2005-го у заповненому диханням сплячих студентів гуртожитку Острозької академії, незадовго до того, як, утомившись від сірості Острога, вона драпонула до Києва. Тож я спершу переконав себе, що помилився. Коли почулося вдруге, вирішив, що Єва поспішала, захекалась і тому тепер розмовляє зривисто. За третім разом я більше не міг себе обманювати: дружина говорила, тлумлячи в підгорлі плач.

Я підняв екран, почекав, доки ноутбук прокинеться, розгорнув браузер і зайшов на свою сторінку у «ВКонтакті». Навпроти напису «Мої повідомлення» висіла жирна синя двійка, сповіщаючи про два нові приватні повідомлення. Я перемкнувся на діалоги. Останнє повідомлення отримано від Єви. Під ним стриміло ще одне — від Михайла Бóргіва. Перед тим як прочитати Євине, я встиг відзначити, що не знаю нікого із прізвищем Бóргів, а тоді… здивовано звів брови. Дружина нічого не написала, лише переслала вкладене повідомлення — від Михайла Бóргіва.

Михайло Бóргів

Доброго дня!

Звертаюся до Вас із приводу заборгованості Вашої подруги Єви Лаврентіївни Лауди за кредитним договором із УкрСиббанком (купівля автомобіля). Прошу Вас нагадати пані Лауді про необхідність своєчасно виплачувати відсотки, а також переказати, що працівники банку нетерпляче чекають на зустріч із нею. Якщо буде потрібно — в суді.

Телефон для інформації — 063 1458666.

Дякую за розуміння!

Увесь цей час я тримав телефон біля вуха. Єва мовчала. Я повернувся до списку діалогів і клацнув по повідомленню Бóргіва, адресованому мені. Воно виявилось ідентичним пересланому Євою. Знадобилося кілька секунд, щоби здогадатися про розсилання подібних листів усім друзям і підписникам Єви.

— Бачу, — витиснув із себе. Дружина німувала. — Ну… — я гарячково намагався відшукати необхідні слова. Не хотілося завдавати ще більшого болю, проте, як на гріх, нічого підбадьорливого не знаходилося (в самого за грудниною неначе риболовний гачок засів), — на це слід було очікувати.

Короткий схлип, секундна пауза — й у динаміку все затихло. Єва розірвала зв’язок. «Молодець, — свиснуло в моїй голові, — вмієш підставити плече, коли треба».

Через двадцять хвилин те ж саме повідомлення, додавши стислий коментар «бачив?», перекинув Рома Цезарко. Я відписав, що бачив, і вийшов із мережі.

Єва повернулася додому рано. За чверть до п’ятої вхідні двері квартири відчинилися, дружина кинула сумку біля порога, безшумно роззулася, мовчки прослизнула до спальні та, не роздягаючись, упала на ліжко. За кілька хвилин я пішов до неї, сів у ногах. Штори з ночі залишалися опущеними, й у кімнаті панувала півтемрява, проте я однаково побачив схожі на звивисті висохлі річища сліди від сліз на Євиних щоках. Вона не плакала. Просто лежала й дивилась у стелю. Я намагався щось сказати, усвідомлював, що моя присутність має сенс, лише якщо не мовчатиму, неначе витесаний із каменю потворний ідол, але язик немов задерев’янів. Якщо почну говорити, доведеться розповісти, що сталось учора вночі, а потім порадувати новиною, що не таксуватиму впродовж найближчих кількох місяців і… Несподівано я збагнув: розмови не уникнути, бо зізнаватися буде потрібно — як не сьогодні, то завтра чи післязавтра (швидше сьогодні ввечері, коли не поїду таксувати).

Зрештою я видобув із себе:

— Як ти?

— Усе добре. Нормально.

Голос справді звучав нормально, але з правого ока щокою прокотилася сльоза. Мені стало жаль її, жаль нас обох, бо навіть у найоптимістичнішому маренні я не міг уявити, щоби протягом найближчих кількох місяців на нас чекало щось хороше. До горла підступила гірка хвиля, я розтулив рота, але слова підтримки так і не полилися. Я враз подумав, яким фальшивим видається тепер усе промовлене мною вранці — ми обов’язково впораємось, ми все подолаємо, — фальшивим не лише для Єви, але й для мене самого, й тому не видав ні звуку.

Єва відсунулась:

— Ти не розумієш, тепер усі дізнаються, — вже і лівою щокою пробігла сльоза. — Це все вибудуване на повазі, моя робота… Мене поважали, мою думку цінували, бо вважали, що я успішна. Я була взірцем, мені навіть заздрили, а тепер… — сльози закрапали частіше. Єва смикнулась і затулила обличчя долонями: — О Боже, як соромно! Я — лузер, і тепер усі, всі, всі про це знають!

Я німував, мнучи пальцями картате покривало, і міркував, що відтепер мені відомо, як почуваються собаки, які прагнуть, але не можуть висловити те, що бовтається в їхній голові.

— Чому ти мовчиш? — звернулася крізь сльози Єва.

«Бо те, що я говоритиму, не висушить твої сльози».

— Мироне!

Я перевів погляд на неї й уже звично дібрав найменш доречні слова:

— Ти драматизуєш. Зараз такий час. Ну, дізнаються вони, що з того? Начхати! У цьому немає нічого ганебного.

Єва відмахнулася й заплакала ще дужче:

— Тебе ніколи не цікавило те, що я відчуваю! Ти не чуєш мене, ти просто не вважаєш за потрібне почути, не намагаєшся допомогти!

Образа несподівано розпливлась усім моїм тілом, осіла в ньому:

— Як іще я можу допомогти? Слова тут безсилі!

— Підтримай мене, поговори зі мною, заспокой, переконай, що все буде добре, — через схлипування я мусив напружуватися, щоб зрозуміти її. — Невже я багато прошу?

— А що я робив сьогодні вранці? Розпитував, запропонував прогулятися ввечері, але ти відмовилась! Як, чорт забирай, я мав учинити?

Вона пронизала мене крижаним поглядом, від якого рештки й до того дуже непевного бажання вимовляти слова підтримки перегоріли вщент. Єва бісила мене. Я з німим подивом зауважив, що мене викручує від одного позирку на її зарюмсане обличчя.

— Ну то й що? Ти не наполіг. Ти припускав, що я відмовлюся, і не наполягав. Я думала, ти знаєш, як мені важко! Сподівалася, відчуєш, як мені потрібна допомога!

Ось у цьому крився корінь усіх проблем: у якусь проґавлену нами обома мить ми перестали розуміти одне одного.

Я набрав у груди повітря й на видиху злостиво процідив:

— Це ж я виплачую той довбаний кредит.

І тут-таки збагнув, що перестарався. Її очі розширилися. Я торкнувся долонею губів, так, наче міг заштовхати слова назад до рота. Єва стихла. На щоках усе ще виблискували сліди від сліз, проте очі несподівано висохли. Я відчував, як мовчанка навалюється та зминає мене. Подумки благав, щоб вона розкричалася, вліпила ляпаса, засипала мене образами, — що завгодно, аби не чути, як у скам’янілій тиші спальні голосно клацає серце, — проте Єва мовчала та пропікала мене дивним, скорботним і водночас трохи здивованим поглядом. Вона виглядала так, ніби весь вечір зверталася до чоловіка в масці, а потім, коли той скинув маску, виявила не того, на кого очікувала. Зрештою вона відвернулась, устала й дуже тихо вийшла зі спальні. Я видихнув, роззирнувся, пробігшись очима по зім’ятому покривалі, яке все ще зберігало сліди Євиного тіла, а потім подумав, що наша квартира перетворюється на філію психлікарні.

У середу, 10 червня, я вийшов із дому рано. Встромив у вуха навушники, вибрав у плейлисті новий альбом Nightwish і без поспіху закрокував до центру міста. Легенький вітер дихав просто в обличчя, куйовдив неслухняне волосся. Моя зміна починалась об одинадцятій (тобто я мав достатньо часу, щоби двічі пройтися до роботи й назад), і я вирішив прогулятися містом. Попереду чекав довжелезний робочий день: кінець зміни випадав о сьомій вечора. Вісім годин. Довбаних вісім годин за телефоном, говорячи лише англійською.

Протягом чотирьох днів ми з Євою не розмовляли, тому я так і не розповів їй про те, що більше не таксуватиму. Сунучи повз кооперативний технікум, тепер пафосно іменований економіко-правовим коледжем, я міркував, а чи не взяти додаткові години та залишитись до восьмої вечора. Чи навіть до десятої, якщо висиджу. Я підрахував, скільки вдасться заробити за цей час. Якщо дотягну до десятої — 264 гривні. Очевидно, що додаткові 264 гривні моїх проблем не вирішать — not even close, як кажуть американці, — проте наша десята вечора в Америці відповідає третій годині дня, тож раптом пощастить що-небудь збути? Я не пригадую, щоб хтось із Zoom Support заробив більше 120 доларів на продажу софту. Впродовж попередніх десяти днів я сам зміг «сплавити» один екземпляр Mobile Cam Viewer для дистанційного перегляду на iPad-зображень із камер спостереження та кілька дешевших утиліт, що в сумі принесли компанії п’ятсот доларів. Попри це плекав надію, що колись мені пощастить впарити довірливому брокерові (так наче в природі існує створіння, яке можна описати словосполученням «довірливий брокер») півдесятка копій Alpha-Trader’а[36], нав’язати тупуватому юристові гарвардський BarMax CA[37] чи невизнаному генієві-піаністові CyberTuner[38] (всі по 999,99 доларів за штуку), — і таким чином додати до зарплатні кілька тисяч гривень премії. Вже під «Манхеттеном» я твердо вирішив поговорити з Чедвіком і сказати, що сьогодні залишаюся до десятої.

У ліфті я змотав навушники, сховав плеєр до кишені джинсів, а в коридорі перед дверима офісу дістав з іншої кишені телефон. Перед тим як сідати за термінал, працівники Zoom Support або взагалі вимикали, або складали телефони до спеціального контейнера в іншій кімнаті. Такі правила. Я глипнув на екран смартфона і спинився. Три пропущені виклики. Ще дужче здивувався, переглянувши перелік пропущених: усі три надійшли з невизначеного номера.

Хтось наче кігтем шкрябнув над сонячним сплетінням. Хто міг телефонувати. Єва? Сумнівно. Дружина не телефонувала б із невідомого номера. Тоді хто? І що мало трапитися, щоб набирали тричі поспіль? Виклики йшли один за одним: о 10:46, 10:47 та 10:49.

Я зайшов до офісу, привітався з двома співробітницями, які відпочивали на яскраво-жовтих кріслах-мішках в ігровій кімнаті, прослизнув до кухні, щоб заварити чаю, й увесь цей час не випускав телефон із руки. До початку зміни — десять хвилин. З чашкою в одній руці й телефоном у іншій я зазирнув до кабінету супервайзера й запитав, чи можна сьогодні залишитись довше. Чедвік усміхнувся, та, не відволікаючись від монітора, дав добро: «Без проблем, бадді». Я подякував і повернувся до ігрової кімнати. Сьорбаючи чай, спинився біля більярдного стола, поклав Samsung на зелену оббивку та вільною рукою взявся катати одну з куль навколо нього.

Телефон мовчав.

О 10:59 я вимкнув смартфон, перебрався до робочої зони, сів за термінал і зачекінився в системі, набравшись рішучості пропрацювати сьогодні не менше як дванадцять годин. За півхвилини отримав перший виклик із Банбері, Західна Австралія.

— Good evening, sir, how can I help you?..

Із запланованих дванадцяти годин я не приділив роботі й п’ятнадцяти хвилин. Приблизно об 11:15 виклики перестали надходити, а хвилину потому чиясь рука лягла мені на плече. Я озирнувся.

— Мироне.

Наді мною, дивлячись убік, стояв Чедвік Босман.

— Так?

— На хвилинку.

— О’кей.

Я поставив термінал на паузу, хоча й так розумів, що його деактивовано, зняв навушники та закрокував за Чедвіком до ігрової кімнати. Ми зупинилися попід широченними, на всю стіну, панорамними вікнами. Внизу шуміла Соборна. Чедвік обернувся, й лише тепер, за денного світла, я побачив, що він блідий як крейда. На американцеві лиця не було. Тридцятичотирирічний Чедвік виглядав, наче мрець, їй-богу, мов мертвяк, який до всього від страху перед смертю наклав у штани.

— Чедвіку, тобі недобре? — чверть години тому, коли я заглядав до його кабінету, з ним усе було гаразд.

— Де твій телефон? — переляканим голосом спитав Чедвік.

— Мобільний? — я ковзнув долонею до кишені та витягнув свій Samsung Galaxy. Екран був чорним, неактивним. — Я вимкнув його.

— Вмикай. Тебе шукають.

Серце загупало, гаряча кров ринула під пахви, на шию, до вух і щік.

— Хто? — я відчув, що червонію, й одночасно натиснув кнопку ввімкнення. Телефон ожив, почалося завантаження операційної системи Android.

— Щойно ти пішов, мені зателефонувала якась жінка, відрекомендувалась агентом ФБР, запитала про тебе, запитала, чому ти не відповідаєш на виклики, — затараторив Чедвік. — Я спершу хотів пояснити їй, що ти за терміналом, працюєш, а потім вирішив, якого біса, ну, подумав, хтось бавиться, і послав її. Через п’ять хвилин мені зателефонував наш генеральний менеджер зі свого дому неподалік Індіанаполіса. І це незважаючи на те, що в Індіанаполісі зараз четверта ранку. Уявляєш? Там четверта ранку, а він однаково зателефонував. Він сказав, що прилетить до України та власноруч поламає мені хребет, якщо я ще раз здумаю відшити федералів.

— Бляха… — прохрипів я українською.

— У тебе проблеми, Мироне?

Так, у мене справді проблеми, хоч і не такі, як гадав Чедвік Босман. Від хвилювання тілом ширилася нудотна пульсуюча хвиля жару. Операційна система завантажилася, на екрані вигулькнуло повідомлення про три нові виклики, як і раніше — з невідомого номера.

— Вона зараз зателефонує, — пробелькотів супервайзер. — Тобто мені здається, що…

— Я з’ясую, Чедвіку.

— О’кей, о’кей.

Я відвернувся та відійшов у куток. Чедвік Босман переступав з ноги на ногу, кілька разів нервово підносив долоню до лиця, тягнучись пальцями чи то до рота, чи то до підборіддя, але щоразу зупинявся, не торкаючись обличчя, а тоді, втиснувши голову між пліч, залишив ігрову кімнату. Упершись спиною в одну з металевих опор, що ділили панорамне вікно на секції, я не відводив очей від затиснутого в долоні телефона й чекав. Жар то спадав, то посилювався. Неспокій переброджував на страх, від якого м’язи живота дерев’яніли, а шкіру довкола хребта пощипувало від холоду — відчуття виникало таке, нібито мій тулуб загортали у вологу марлю. Я вже знав, хто телефонуватиме, знав, що нічого доброго від тієї розмови не варто очікувати, й основне — я ледь не задихався від поки що розмитого, але безперечно реального передчуття, що все це якось пов’язано з моїм малим. Через хвилину після того, як Чедвік Босман зник за скляними дверима, смартфон ожив. Спочатку ввімкнулася вібрація, потім на екрані висвітився напис «Вхідний виклик», а нижче під ним — «Невідомий номер». Я торкнувся пальцем кружечка із зеленою слухавкою і приклав телефон до вуха.

— Алло.

— Мироне?

— Так, — я впізнав її. Впізнав із півслова.

— Це Ліза Джин Торнтон.

— Я вас слухаю.

— О боги, чому ви не відповідаєте? — американка здавалася розлюченою та наляканою водночас. Мені стало геть паскудно від думки, що мало трапитися, щоб примусити її голос звучати саме так.

— Мені не висвітився ваш номер, мій телефон…

— Де ви? — перервала вона.

— На роботі, в Zoom Support. А що?

— Хто у вас удома? Хто на цей момент за вашим домашнім комп’ютером?

— Я не… — спину ще дужче пробрало морозом, хоч до обличчя підступила чергова хвиля жару. Отак я й почувався: верхня частина грудей, шия й обличчя палали, а шлунок і все, що нижче, стискалося від замогильного холоду. — Моя дружина… там лише моя дружина, — я знав, що це не так, із Євою був Теодор, але вирішив про це не казати.

— Півгодини тому надійшов новий лист, — рубонула Торнтон.

— Що?!

— Півгодини тому з вашої поштової скриньки надіслано нове попередження.

— Бляха, знову?

«За що? — подумав я. — За що мені це все?»

— Так, тільки цього разу не на офісний мейл, а на приватну скриньку одного із вашингтонських агентів.

— Про що лист?

— Про заплановані Ісламською Державою теракти у вашингтонському метро.

— Це неможливо. Вдома лише моя дружина. Лізо, вона до цього не причетна. Вона в Америці ніколи не була. Я не впевнений, чи вона взагалі здогадується, що таке Ісламська Держава!

— Лист не завершено.

Я наморщив лоба:

— Не розумію.

— Обірвано посеред речення. Таке враження, наче хтось завадив його дописати. Припускаю: щось примусило автора поквапитися. Він попередив про заплановані на сьогодні вибухи в метро, назвав національності, але не вказав імен нападників, не завершив перелік станцій, які слугуватимуть цілями.

— Чому ви впевнені, що він мусив їх назвати?

— Бо в попередньому повідомленні він не назвав лише кольору очей тих довбаних наркодилерів! — американка кричала. — Лист обірвано, і я переконана: тому, хто його писав, відомо більше. ФБР починає діяти, але ми оперуємо лише приблизним часом атак. Нам потрібно більше інформації, треба імена нападників.

Ноги не тримали мене. Я присів навпочіпки біля вікна, вперся ліктем вільної руки в коліно та затулив долонею очі:

— Маячня, Лізо, це маячня.

— Телефонуйте дружині! Негайно!

Я мовчав. У слухавці щось шаруділо, схоже, Ліза Джин Торнтон одягалася з увімкненим режимом гучного зв’язку. Раптово шарудіння стихло.

— Алло? Мироне? Чуєте мене?

— Так.

— Зробіть, що я прошу. Просто зателефонуйте дружині. Це Вашингтон, там друге за величиною після нью- йоркського метро в США. Можливо загинуть сотні чи навіть тисячі людей. На цю мить мене не цікавить, хто надіслав листа. Мені потрібен сам лист, треба той чортів лист повністю.

«Це божевілля, це все абсолютна дурня», — подумав я, от тільки скепсису не вистачало, щоб заглушити тривогу.

— Добре, я зараз наберу її. Я повідомлю вам, якщо що-небудь дізнаюсь. Обіцяю.

— На зв’язку, — відрубала Ліза і від’єдналася.

Я підвівся, підступив до найближчого крісла-мішка та гепнувся в нього, випроставши ноги. Серце несамовито калатало. Мені не вдавалося впоратися з астматичним хвилюванням.

Добре, що нікого поруч не було. Прикусивши щоку, я відшукав номер Єви й натиснув на «Виклик». Залунали довгі гудки. Я втискав телефон у вухо, аж поки в динаміку не прозвучав трафаретний голос операторки: «На даний момент абонент не може відповісти. Зателефонуйте пізніше або…» Я обірвав виклик і відразу зателефонував знову. Дружина не відповідала.

Я запевнив себе, що для тривоги немає підстав. Точніше спробував запевнити. Можливо, на телефоні ввімкнено безгучний режим, і Єва просто не чує. Удома ми мали стаціонарний телефон: апарат залишився від мами та припадав пилюкою на підлозі в залі за одним із крісел. Я напружився, пригадав номер і швидко набрав його, не забувши додати код Рівного.

+380362229840

Пішов виклик. Я став рахувати гудки. Один, два, три… вісім, дев’ять… чотирнадцять, п’ятнадцять… Після двадцятого я більше не міг усидіти на місці. Скочив на ноги, відіпхнув крісло-мішок і заметався вздовж вікон ігрової кімнати. Це вже не смішно. Хтось — чи Єва, чи Тео — мав би зняти слухавку. І тут наче тонке скло тріснуло та розсипалося на скалки в моїх грудях. Теодор. Дика непоясненна впевненість огорнула мене: щось сталося з Тео!

Я натиснув «Відбій» і ще раз зателефонував дружині на мобільний. Цього разу вона відповіла.

— Алло. Ти чого?

— Ти де?

Секундна пауза, під час якої я розчув шум машин і характерне шарудіння вітру. Мій кадик смикнувся, витиснувши з горла нечленороздільне «квумк». Шум машин і характерне шарудіння вітру.

— Я… — голос нерішучий, розгублений, — вибігла на хвилинку до «Нової пошти».

— ЩО ЗА ХЕРНЯ?!! — гарикнув я в телефон.

— Чого ти стартуєш? Я замовила собі нове плаття, мені прийшло смс і…

На секунду в мене відібрало мову. Єва замовила плаття через Інтернет, після того як колектори з УкрСиббанку розіслали всім нашим друзям повідомлення про заборгованість? Однак довше замислюватися над цим я не міг.

— Де Теодор?

— Удома.

Я похолов. Тепер холодним було все моє тіло, навіть волосся на голові.

— З ким?!

Пауза. І знову шарудіння вітру. Зрештою Єва дуже тихо проказала:

— Сам.

— Блядь. Я тебе вб’ю, — останні слова я ледве видушив із себе. Мене трусило — від несподіванки, від гніву й іще, безперечно, від пекучого переляку. Щось страшне, непоправне трапилося з Теодором. Не знаю чому, але я в цьому не сумнівався. — Я тебе, на хрін, зарию.

— А що… — почала дружина, та я не став дослухувати й розірвав зв’язок.

Скляні двері між ігровою кімнатою та коридором до робочої зони й кабінета супервайзера були відчинені навстіж. У проході стояв Чедвік Босман, уже не такий блідий, хоча все ще наполоханий, а за ним — двоє моїх колег. Я не уявляв, як голосно гаркнув оте «ЩО ЗА ХЕРНЯ?!!», поки не побачив їхніх облич.

— Чувак, ти чого?

Я не відповів, перевів погляд на супервайзера та проговорив англійською.

— Чедвіку, мені треба йти.

— О’кей, — кивнув той.

Перед виходом з офісу я озирнувся й ще раз глянув на американця.

— Не переймайся, — промовив він, — тебе ніхто не звільняє. Вирішуй свої проблеми.

— Дякую, — прохрипів я та рвонув до ліфта.

Суконь було дві. Одна — синювато-чорна, без рукавів, із великим білим комірцем у класичному строгому стилі. На бирці виблискував рожевий напис Lily. Друга — бордова, із цупкішої тканини та з довгими рукавами. Єва, вступивши слідом за мною до дитячої, все ще стискала їх у долонях. Мені пощастило піймати таксі на виході з «Манхеттен Сіті Холу» і, попри те що «Манхеттен» знаходиться значно далі від мого будинку, ніж 8-ме відділення «Нової пошти», вдалося дістатися до квартири майже водночас із Євою. Я влетів до дитячої на півхвилини раніше за неї й тепер стовбичив із роззявленим ротом, почуваючись так, наче проковтнув персикову кісточку. Я задихався.

Дружина схопила мене за плече, розвернула. Штрикнула розлюченим поглядом:

— Навіщо ти вибив двері? Мироне, що з тобою?! Я лише на кілька хвилин відлучилася по посилку! — вона роззирнулась. І тут до неї почало доходити. Злостиві вогники в очах поступово згасли, а їхнє місце заступило щось темне та бездонне. Жах. — Де Теодор?

Серце вискакувало з моїх грудей, але крові до мозку не надходило. Секунду чи дві я думав, що мені доведеться спертися на синове ліжко, щоб не заточитися. Поле зору звузилося, здавалося, ніби я зазираю до кімнати крізь запітнілий ілюмінатор.

— Де Тео? — бліднучи, повторила Єва.

Я перевів погляд із зіжмаканих суконь на дружину. У нутрощі хлюпнув адреналін, і перед очима просвітліло. Тілом прокотилася дрож. Я відчув, що готовий роздерти її на шматки.

— Їх було вибито, коли я прибіг, — потім показав на ноут, що стояв на невисокому столику справа від ліжка. Між мною та столиком лежав на боці дитячий стільчик, за яким зазвичай сидів Тео. — Теодора немає.

Шкіра її обличчя стала геть сірою:

— О Боже, — Єва затулила рота долонями. Суконь не випускала, тож лице майже повністю сховалося за складками тканини. — Де він?

— Я не знаю! — заволав я.

Останні три хвилини паніка, неначе ножиці, клацала у мене над вухами. У ту мить її підхопила Єва. Дружина кинула сукні на ліжко й метнулась до вікна. Розчахнула праву стулку, вихилилася й закричала:

— Тео!!!

Секунд п’ять вона крутила головою, обстежуючи тиху нешироку вулицю, що тяглася попід багатоповерхівкою. Нічого не знайшовши, відскочила від вікна, мовби її відштовхнуло пружиною. Я намагався не дивитися на неї і водночас не міг примусити себе щось зробити. Від страху в голові все змішалося.

— О Боже, Боже, що я накоїла? — в голосі проскакували перші істеричні нотки. — Де він може бути? Де він? Його… — вона на мить затихла й утупилася в моє перелякане обличчя, не наважуючись уголос проказати те, що обом спливло в голові: — забрали? Хтось його забрав?!

Я повернув голову — повільно, так, нібито мені доводилося розламувати підборіддям товстий шар криги, що скував шию, — й уперся поглядом у ноут. Програма енергозбереження затемнила екран, але я чув, що ноутбук працює. Що могло відбутися? Я намагався відтворити в уяві те, що трапилося за відсутності Єви. Теодора викрали. Але навіщо? Я подумав про Лізу Джин Торнтон. Про новий лист. Про попередження щодо терактів. Ні, ні, ні! Це не те! До біса американку! Треба зосередитись на Тео! Кому могло знадобитися викрадати його? Банкові — через кілька незакритих місячних платежів? Абсурд. Не могли колектори опуститися до такого.

І тут мене всього пройняло ознобом. Пасажир. Я пригадав залите кров’ю та перекошене гнівом обличчя, його слова. Тобі хана, ти труп, ти не шариш, із ким зв’язався! Невже цей виблядок так перейнявся сутичкою на в’їзді до Рівного? Як не спромігся дістати мене через «Оптимальне», то бажання помститися виявилося таким сильним, що… Думки неконтрольованим потоком помчали далі, й несподівано перед внутрішнім зором майнуло чорне крило. Він бачив Теодора на передньому сидінні. Й основне: його брат — прокурор. Від страху я застогнав. Якщо це справді він, то на допомогу правоохоронних органів розраховувати не варто.

Єва вибігла в коридор, вискочила на сходовий майданчик, учепилась долонями в поручні й істерично закричала у сходовий проліт:

— ТЕО! ТЕО! ТЕ-Е-О-О-О!!!

Я замружився. Смолянисте крило наблизилося. «Ні, ні, ні! Заспокойся». Я мусив погамувати, заштовхати якнайглибше в себе ту тремтливу чорноту, що розпливалася тілом. Треба опанувати себе, інакше (я відчував) щось усередині мене — якийсь невидимий запобіжник — перегорить, і тоді стане гірше.

Я розплющив очі, дістав із кишені мобільний і тремтячими пальцями набрав «102».

Міліція відреагувала швидко. Слідча група — два оперативні працівники (лейтенанти) та слідчий (капітан) — прибула за п’ять хвилин після дзвінка. Переступивши поріг квартири, слідчий сухо відрекомендувався: «Капітан Іван Станкевич». Завдяки кокарді він здавався трохи вищим за мене, мав коротко підстрижене волосся й злегка обвислі, поцятковані рожевими плямами щоки. Прізвище старшого з двох лейтенантів — опасистого невисокого чоловіка років сорока п’яти — було Лужний, ім’я другого — високого, із солом’яним волоссям — я не запам’ятав. Ще двоє членів групи — експерт-криміналіст та експерт-біолог — під’їхали через півгодини.

Капітан Станкевич уважно вислухав моє зривисте пояснення причини виклику. Потім, нічого не торкаючись, оглянув виламаний замок, зайшов до кімнати Теодора, кілька секунд роздивлявся перекинутий стільчик і тільки потому взявся розпитувати. Здебільшого на запитання відповідав я. Єва не могла. Перед приїздом слідчих дружина, розпачливо кличучи Теодора, збігла сходами до першого поверху. За хвилину повернулася — згорблена й бліда, неначе привид, із мертвотно застиглим обличчям, як у ляльки, що півстоліття пролежала в землі. Після приїзду слідчих вона кілька разів впадала в істерику, гучно кавкала — бо сліз майже не було — і, зі страшними хрипами заковтуючи повітря, намагалася щось розказати. Я відшукав у шафці на кухні залишки маминої валер’янки та примусив Єву проковтнути кілька жовтих таблеток. Заспокоювати не став: я розумів, що мені однаково не вдасться, бо сам наче сидів на електричному стільці. Коли валер’янка подіяла — наскільки, звісно, вона могла подіяти за тих обставин, — Єва вгамувалася та безмовно тинялася квартирою за слідчими. Поки я відповідав на запитання Станкевича, вона тулилася до стіни, тупилася в нікуди та, раз у раз здавлено схлипуючи, затуляла рота стиснутим кулаком.

Після приходу експертів Іван Станкевич ще раз уточнив обставини, за яких ми з Євою виявили зникнення Теодора, поцікавився, чи нічого не поділося з квартири. Я вдруге виклав усе, не згадуючи лише про дзвінок Лізи Джин Торнтон. У якусь мить моєї розповіді капітан напружився.

— Тобто, — він жестом обірвав мене та кинув швидкий погляд на Єву, — ви залишили свого чотирирічного сина самого вдома?

Я не відважився заглянути йому в очі. Опустив голову, і погляд несамохіть уперся у зіжмакані сукні на ліжку Теодора. Щелепи стиснулися так, що хруснули зуби. Я процідив:

— Так.

— Як часто таке траплялося?

— Я н-не… — важко описати те, що нуртувало в мені. Страх за Теодора, злість на Єву, на слідчого та на самого себе, роздратування, що ми стовбичимо на місці та розмовляємо замість робити що-небудь. Врешті-решт розгубленість і відчай. Бо як було вчинити? Я стояв, і слухав, і відповідав на одні й ті самі, переважно безглузді запитання, і уявлення не мав, як далі діяти.

— Разів три-чотири, — зацькованим, цілковито безпорадним голосом проказала Єва з-за моєї спини. — Тео слухняний, — уривчасте схлипування. — Він не дуркував. Я просто зачиняла його й знала, що він нічого не накоїть.

Капітан Станкевич дивився понад моїм лівим плечем на Єву:

— На скільки часу ви зазвичай відлучались?

— Хвилин на десять. Якраз щоб збігати до «Нової пошти» та повернутись.

— Цього разу скільки часу вас не було?

— Хвилин двадцять, — коротка пауза, під час якої Єва судомно втягнула повітря, та приглушити ридання не вдалося, — ні, півгодини.

— Чому? — спохмурнів слідчий.

— На «Новій пошті» щось наплутали. Вони якраз розвантажували машину й довго не могли знайти посилку.

Станкевич перевів погляд на мене та перепитав:

— Ви першим увійшли до квартири, так?

— Так.

Капітан кивнув і мугикнув:

— Умгу, — а тоді повернувся до криміналіста, який, присівши навпочіпки, знімав відбитки з дитячого стільчика, й наказав: — Перевір двері.

— Замок? — уточнив той.

— Так.

Протиснувшись повз мене, експерт вийшов до коридору.

— Що не так із замком? — насторожився я.

Іван Станкевич звів брови. У підпухлих очах, у яких ще хвилину тому час від часу проблискувало щось схоже на співчуття, застигло холодне відсторонення.

— Ми маємо переконатися, що дитину було викрадено.

— А що, по-вашому… — щось смикнулось у горлі, і я ледь не прикусив язика. Глибоко й шумно вдихнув і поволі видихнув. Поступово починав розуміти зміст сказаного. — На що ви натякаєте?

— Я ні на що не натякаю. Це стандартна слідча процедура.

Я знову відчув, як чорне крило промайнуло за полем зору. Так близько, що Іван Станкевич на мить щез у пришерхлій тіняві.

— Яка процедура?

— Криміналіст установить, чи не було інсценування. Ми маємо переконатися, що замок зламали ззовні, пошукаємо сліди боротьби. Повторюю: я ні на що не натякаю, проте траплялося, що батьки самі скоювали вбивство, а потім намагались обставити все як викрадення.

Я стиснув кулаки:

— Як ви смієте? — тремтів усім тілом. Здавалося, ще мить — і поміж зубів попре піна.

Очі Станкевича не відлипали від мого перекошеного лиця.

— Не треба, — почулося з-за спини. — Це їхня робота, — від несподіванки я здригнувся й не зразу відчув Євин доторк до мого плеча.

— Ти чула, що він сказав? — спотвореним до невпізнання голосом промовив я.

— Це їхня робота, — повторила дружина. Її долоня була страшенно холодною.

До кімнати вступила смаглява тридцятирічна жінка із затягнутим у хвіст блискучо-чорним волоссям — другий експерт. У правій руці вона тримала видовжену ультрафіолетову лампу з чорним пластмасовим корпусом.

— Мені потрібні біологічні зразки, — повідомила вона. Іван Станкевич кивнув, біолог перевела погляд на мене: — Можливо, десь залишилося волосся вашого сина чи зрізані нігті? Якщо ні, принесіть його зубну щітку.

— Є волосся, зістрижене з голівки після народження, — зронила Єва. — Воно згодиться?

— Так.

— Тоді я пошукаю, зараз.

Дружина, притримуючись рукою за стіну, пішла до спальні.

— Перевіриш на кров? — Іван Станкевич кивком указав на лампу.

— Так, — відповіла біолог.

— Ходімо до іншої кімнати, — слідчий легко, але наполегливо підштовхнув мене рукою до коридора.

Ми перемістилися до зали, де працював один із лейтенантів. Той вищий, ім’я якого я не запам’ятав. Я глипнув на нього. Він сидів на дивані й, підклавши під аркуш тонку течку, щось писав. З’явилася Єва. Лейтенант запитав, у чому Теодор був одягнутий. Дружина відповіла, що жовті шорти й футболку в широку біло-синю смужку.

Я не знаходив собі місця:

— Тепер що? Як ви його шукатимете?

Капітан Станкевич заходився пояснювати:

— У Кримінальному кодексі чітко прописано порядок дій у таких ситуаціях. Ми внесемо дані про справу до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Коли зникає людина, спочатку справу реєструють як убивство, — мене з Євою підкинуло. Дружина схлипнула, а я стиснув долонею лоба. Протягом кількох секунд біль був убивчо нестерпним. Таким, як від влитої в череп розжареної лави. — Не лякайтеся. Це щоб… — капітан Станкевич потер пальцем носа, — якщо десь виявлять невпізнаний труп, його зразу проженуть через базу ЄРДР. І так з’ясують, чи це не хтось зі зниклих безвісти, — на перший погляд, він намагався говорити заспокійливо. Я міг би напружитись і переконати себе, начебто в голосі капітана бринить співчуття, проте його очі залишалися порожніми: — Передусім ми перевіримо морги, — продовжив він, — повідомимо Службу у справах дітей, щоб вони були в курсі, якщо вашого Теодора знайдуть серед безпритульних. Інформацію про зникнення дитини також отримають інші ОВС — міські, районні та лінійні. Потім хтось з оперативних працівників опрацює базу даних злочинців, засуджених за схожі злочини: викрадення дітей, сексуальні домагання щодо неповнолітніх тощо. З акцентом на тих, хто зараз на волі. Ми визначимо їхнє місцезнаходження та спробуємо встановити їхню можливу причетність до зникнення вашого сина.

«І все? — палахкотіло жаром у моїй голові. — Це все, що ви можете?!»

— Фотографія, — нагадав лейтенант.

Станкевич зиркнув на мене:

— Нам потрібна фотокартка дитини.

— Так, звісно, — я підступив до книжкової шафи й узяв із полиці фотографію в рамці. На знімку Тео сидів посеред розстеленого на траві картатого покривала, стискаючи в руках Юаня Михайловича та посміхаючись на всі тридцять два. Чи то пак на дев’ятнадцять із половиною — всі, які мав на той час. Риси обличчя проступали досить чітко. — Така згодиться? — я похапцем виймав фотографію з рамки, намагаючись не розглядати усміхнене обличчя Тео. Серце зупинялося від кожного погляду на знімок. Єва, побачивши фото в моїх руках, не встояла на ногах і опустилась, неначе розтанувши, на краєчок дивана.

Капітан узяв фотокартку до рук і роздивився.

— Як давно її зроблено? — його очі залишалися такими ж порожніми.

— Дев’ять місяців тому. На початку вересня 2014-го. Це в нашому зоопарку.

— Зрозуміло. Новіших нема?

Нервуючи та поспішаючи, я дістав із кишені смартфон.

— Є. Ось тут.

Станкевич кивнув і передав фотографію довготелесому лейтенантові. Той звернувся до мене:

— Я дам вам електронну адресу, надішлете найновіші фото.

— Добре.

— Бажано найкращої якості, без головного убору та щоб було добре видно обличчя.

— Добре.

— Є якісь особливості зовнішності чи вади, яких не відображає фотографія? — запитав Станкевич. — Родимки, шрами? Родимі плями?

— Ні, — я замотав головою, — нічого такого.

— Якісь захворювання?

— Е-е… — я замислився. — Була підозра на епілепсію, діагноз не підтвердили, та…

— Та що?

— Теодора іноді мучать кошмари. Трапляється, що він на кілька секунд зависає, наче провалюється кудись. А одного разу стався напад. Схожий на епілептичний, але не зовсім. Лікарі сказали: нічого страшного. Запевнили, що більше не повториться.

Станкевич повернув голову до довготелесого:

— Запиши це.

Лейтенант мовчки кивнув. А за мить скинув голову й додав:

— А телефон?

— Так, — згодився капітан: — Мобільний був у хлопця?

— Ні. Він мало ходив до дитсадка, і ми не вважали, що це потрібно. Та й узагалі він ще малий.

— Шкода.

— Чому?

— Є така негласна розшукова дія: ми можемо встановити місцезнаходження мобілки. Тобто могли б. Навіть якщо мобілку вимкнено.

Я розвів руками. До зали зазирнула експерт-біолог:

— Чисто.

— Зрозумів, — відповів Станкевич.

Забравши папку в довготелесого лейтенанта, він пройшов повз мене в коридор. Експерт-криміналіст відірвався від наполовину викорчуваного замка у вхідних дверях.

— Що там? — поцікавився капітан.

— Двері висаджено ззовні. Зачинено було лише на нижній замок, найменший. По суті, їх не зламували, а підважили та вибили кількома ударами. Робота груба, але точна.

— Професіонал?

— Можливо. А може, хтось, хто добре знав, що це за двері.

Слідчий кивнув і попрямував до виходу з квартири.

— Ви куди? — гукнув я.

— Поговорити з сусідами.

— Оце й усе?! — нерви не витримували. Нутрощі вигоряли у тисячоградусному полум’ї, тож я б не здивувався, якби вогонь почав прориватися крізь пори. — Ви просто говоритимете із сусідами?

Капітан Станкевич застиг до мене впівоберта — одна нога вже за порогом. Кілька секунд помовчав, не зводячи з мене погляду, напевно, чекав, доки осяде шумовиння в моїй голові. Зрозумівши, що спересердя ляпнув дурницю, я опустив очі:

— Пробачте. Я сам не свій. Мій син… він же був тут іще вранці… — не те, не те хотів сказати. Я весь скулився й набрав у легені повітря. — Знаю, ви робите все, як вас учили, але не розумію, чому перед тим, як іти до сусідів, ви не поцікавилися моїми припущеннями стосовно викрадачів Теодора, — я стих, думаючи про те, як тупо прозвучала моя промова: попередні півгодини Станкевич тільки тим і займався, що розпитував мене. Капітан не озивався. Застиг на порозі, вичікувально втупившись у моє обличчя. Я швидко обміркував, чого не варто говорити, й почав: — У мене нещодавно стався конфлікт на роботі. Не на основній. У вільний час я підробляю таксистом, і… — попри надлюдське зусилля, мої думки плуталися, спину обдавало холодом. — Минулої п’ятниці, вночі, я віз пасажира зі Здолбунова до диско-клубу в Рівному. Пасажир був п’яним і поводився неадекватно. На в’їзді до Рівного я зупинився й витягнув його з машини… Між нами відбулася сутичка. Я кинув його в очерет, а потім жбурнув у нього шматком асфальту. Не хотів влучати, та влучив. І тоді він почав погрожувати мені, — я стовбичив навпроти входу до зали, звідки бачив і капітана Станкевича, і дружину. Краєм ока я помітив, як Єва напружилася. Прибрала долоню від губів, випросталася й повернула голову до мене. Вона нічого не знала про той інцидент. — Він кричав, що дістане мене, що я не знаю, з ким зв’язався. На ранок мені зателефонував Юлій Фейгін, мій директор, і повідомив, що мене шукають. Пасажир виявився братом прокурора Здолбунівського району. Вони хотіли мою адресу, мій телефон, але Фейгін не виказав мене, — я зиркнув на Єву, — лише звільнив. І тепер я підозрюю, можливо, пасажир залишився, ну, невдоволеним, йому здалося цього мало, й він захотів помститися.

Слідчий не рухався. У квартирі залягла в’язка тиша: і лейтенанти, і криміналіст, і біолог прислухалися до розмови.

— Ім’я прокурора? — спитав Станкевич.

Я аж вищирився:

— Ви що, не можете дізнатися ім’я прокурора Здолбунівського району?

— Прокурор — це просто державний службовець із юридичною освітою, — спокійно відповів капітан. — Як мені відомо, у Здолбунівській районній прокуратурі працює не менше десятка прокурорів.

Від хвилювання я не знайшовся із відповіддю.

— Ім’я того, з ким ви зчепилися?

«От паскудство… Чорт, чорт, чорт!»

— Я не знаю.

Слідчий ще більше налаштувався проти мене. Мені стало тоскно й майже фізично боляче. У грудях пекло, неначе хтось роздмухував там жменю щойно вихоплених із багаття жаринок.

— Добре, — Станкевич повернувся до мене спиною, й останні слова полетіли на сходовий майданчик, тож я ледве розчув їх: — Візьму це до уваги.

Слідом за капітаном із квартири вийшов лейтенант Лужний. Вони підступили до найближчих сусідських дверей, і капітан натиснув кнопку дзвінка. Я безсило спостерігав за ними, не помічаючи, як практично відчутний на дотик розпач погойдує мене, ніби морські хвилі. У ту мить я вперше із пронизуючим наскрізь жахом осягнув, що мого сина вкрали і я нічим не можу йому допомогти. З-за сусідських дверей не долинало ні звуку. Станкевич, перед тим як перейти до наступних, обернув до мене голову (вхідні двері моєї квартири залишалися розчиненими):

— Ще одне. Ми повідомимо ЗМІ. І я раджу вам долучитися. Розмістіть інформацію про зникнення сина — його фотографію, прикмети, в чому був одягнений — усюди, де маєте можливість: сторінки в соцмережах, блоги, сайти. Все, що завгодно. Що більше, то краще.

— Я все зроблю.

— Чудово. Не вимикайте телефон.

І він закрокував геть.

Доки слідчі совалися квартирою, я ще якось тримався. Певна річ, їхня підкреслена мовчазність і відстороненість, які, на мій погляд, вказували на асболютну відсутність співчуття, дратували. Вони здавалися мені непрофесійними. Я стежив за ними та переконував себе, що вони роблять недостатньо, виконують усе абияк, не ставлять правильних запитань, а коли ставлять, то не слухають відповідей. Загалом я не сумнівався, що вони забудуть про Теодора, щойно опиняться за дверима під’їзду. Та попри все, вони все ж діяли. Коли слідча група поїхала, стало геть кепсько. Хвилин десять я вправляв замок, щоб можна було принаймні причинити вхідні двері. Після того передчуття невідворотного стало нестерпним. Тиша тверднула й облягала нас із Євою, страх холодними рептиліями згортався в шлунках. Дружина сиділа на дивані, підклавши ноги під себе, і, мов загнаний у кут боксер, притискала руки до грудей. Ви, мабуть, не повірите, та нещастя, що мало би згуртувати нас, насправді лише зміцнило стіну між нами.

— Що робити? — ледве розтуливши посірілі губи, запитала Єва, коли я, намучившись із замком, уступив до зали.

— Шукати його! — гримнув. Думки про її вину повернулися, щойно за капітаном Станкевичем зачинилися двері ліфта. Я боровся з бажанням схопити дружину за барки, витрусити з неї душу, загорлати просто в обличчя: «Як ти могла його залишити?!» Втім, над поверхнею чорної каламуті, що поволі заповнювала голову, поки що стирчало достатньо уламків здорового глузду, щоб розуміти: зараз не час для сварок — нападки на Єву не допоможуть знайти сина. — Чи ти маєш намір сидіти тут і втикати в стелю?!

Єва не поворухнулась:

— Треба зателефонувати батькам.

Мене аж затрусило від усвідомлення необхідності втретє розповідати комусь про викрадення сина. Не уявляв, як, сам розгублений, заспокоюватиму матір.

— От лайно! — я дістав смартфон.

— І написати у «Фейсбук», — отупіло нагадала дружина. — І повідомити в «Перлину» та Zoom Support, що ми якийсь час… що нас не буде.

Мій палець завис над рядком із маминим номером. Я спробував зосередитися. «Треба опанувати себе, поки не збожеволів. Потрібен план, що й за чим, а потім його виконувати». І в ту ж мить у голові зринула перша ідея. Я вчепився за неї, наче за рятувальне коло, й наказав Єві:

— Телефонуй ти.

— Я?

— Так. І свекрусі, і своїй матері. Скажи, хай їдуть сюди.

— А ти?

— Поговорю з Фейгіном.

Я вийшов до дитячої та скинув на підлогу плаття. Всівся на Теодорове ліжко, відкрив список нещодавніх викликів і провів пальцем по рядку з номером Юлія Фейгіна. Підніс телефон до вуха. Афганець не відповідав, що недивно. Я виждав, поки гудки обірвуться, та знову набрав директора. Цього разу Фейгін виклик збив. Відчуваючи, як у грудях над діафрагмою закипає гнів, я швидко надрукував sms-повідомлення: «Дві години тому хтось викрав мого сина. Дай прізвище того прокурора».

За хвилину телефон завібрував у моїх руках. Я прийняв виклик.

— Якщо ти вигадав це лише для того, щоб попроситися назад, — загримів у динамікові голос Фейгіна, — то мені начхати на штрафи, я ви́знаю, що ти працював нелегалом, і віддам їм твою шкуру.

Мої нутрощі, й до того розпечені, спалахнули, наче на них хлюпнули гасом. Незважаючи на різницю у віці, я заволав:

— Ти що, ідіот? Тебе у твоєму сраному Афганістані життя не навчило, що з такими речами не жартують?!

Десь на задвірках свідомості проскочила думка, що я перегнув палку: після такого Фейгін напевне нічого не скаже. Втім, афганець збагнув, що ситуація серйозна, пропустив образу повз вуха й коротко виплюнув:

— Говори.

— Зранку дружина на кілька хвилин вискочила до «Нової пошти». Мене не було. Теодор, мій малий, залишився сам. Я прийшов — замок розбито, двері вивалено, Теодора немає.

Цього виявилося достатньо, Фейгін зрозумів:

— Думаєш, це той зі Здолбунова?

Я не вагався:

— Думаю, так, — я знову згадав невиразне у півтемряві салону обличчя, відчув запах перегару, що сочився із забризканого слиною рота. Зуби скреготнули. — Я уявлення не мав, що він такий псих.

— Що ти робитимеш, якщо я дам тобі ім’я? — спитав директор. Я мовчав. Фейгін почекав і звернувся знову: — Мироне? Ти не накоїш дурниць? — я не знав, що відповісти, секунд десять не озивався, й афганець заходився переконувати: — Я розумію, твій син зник, але це може бути не той, кого ти віддубасив на трасі. Можливо, його викрав хтось інший. Я не хочу, щоб ти зопалу наламав ще більших дров і перетворив хрінову ситуацію на вкінець паскудну.

Я гриз губи, і важко дихав, і продовжував мовчати.

— Мироне? — ще раз покликав мене Фейгін. — Чуєш? Може, це не він, а може, й він, але його братові-прокурору нічого не відомо. Ти не зможеш шукати свого малого, грохнувши прокурорського працівника, який до всього може виявитися невинним.

До горла підкотилася нудота.

— Але якщо це вчинив той покидьок і прокурор доклав до цього руку, ти ж розумієш, мені буде дуже важко знайти сина, — я хапнув повітря, на видиху видавши горлом звук, схожий на гарчання. — Я не наламаю дров, Юлію, обіцяю. Мій однокласник працює в Генеральній прокуратурі в Києві. Мені треба лише прізвище тих братів, а потім я зателефоную Ромичу та… попрошу допомогти.

— Добре. Готовий записувати? — я роззирнувся, знайшов поглядом кулькову ручку на столі, дотягнувся до неї, потім схопив перший, що трапився під руку, папірець. На папірці, з одного боку, було щось надруковано. Я придивився: Євина накладна з «Нової пошти». Над діафрагмою знову шугнуло, і я клацнув зубами. Зі смартфона долинали шарудіння й різкі, проте приглушені накази афганця. Через півхвилини голос залунав на повну: — Пиши. Віталій Костюк, це прокурор, нуль-шість-сім, чотири-нуль-п’ять, шість-сім, два-чотири. Ім’я твого пасажира — Руслан. Руслан Костюк. Хто він, не знаю. Якщо потрібно, у нас у базі залишився його телефон.

— Давай.

Фейгін проказав:

— Нуль-дев’ять-шість, сім-вісім-вісім, дев’ять-три, два-три. Ще щось потрібно?

— Ти вже допоміг, Юлію, дякую.

Я розірвав зв’язок і відразу зателефонував Ромичеві. Цезар відповів після трьох гудків:

— Хе-хе, брате, привіт! Стільки часу не чулися!

— Ромич, у мене халепа.

Від мого замогильного, просякнутого холодом голосу Цезар умить посерйознішав:

— Я слухаю.

— Сьогодні вранці хтось викрав Теодора.

Коротка пауза — й Ромич вибухнув:

— Твою ж мать! Як таке могло статися?! Хто?!

Я стисло розповів йому про зникнення Тео, сутичку на в’їзді до Рівного, про погрози Руслана Костюка та спроби його брата дістати мене через роботу. Насамкінець продиктував номери телефонів останніх.

— Я зрозумів, — напружено, із зусиллям відказав Ромич, — негайно берусь за це. І за саму справу, і за Костюка. Якщо він причетний до викрадення, йому кінець. Присягаюся, він уже завтра сидітиме за ґратами з відбитими тельбухами.

— Добре. Я не сумнівався, що можу на тебе покластися.

— А як інакше?!

— Що нам робити зараз? — запитав я. — Міліція поїхала, а я мечуся, наче лев у клітці.

На секунду запала тиша — Ромич замислився.

— Намагайтеся залучити до пошуку якомога більше людей. Зателефонуйте до лікарень, у довідкову швидкої допомоги, на автовокзали, залізничний вокзал. Всюди залиште опис дитини. Це робота міліції, але нічого страшного не станеться, якщо ти або Єва нагадаєте ще раз. Зберіть родичів або знайомих і обійдіть найближчі дитячі майданчики, місця, де збираються підлітки. Розпитуйте, всюди показуйте фотографію Тео. Через якийсь час можна зателефонувати до спецприймальників і… — він закашлявся.

— Моргів? — закінчив я замість нього.

Цезар удав, що не почув мене:

— Опитайте сусідів. Це вже зробили слідчі, проте тобі не завадить поговорити самому. Можливо, хтось не захотів спілкуватися з міліцією, може, когось оперативники не застали вдома. Не припиняйте пошук. Дуже важливо якнайшвидше після викрадення натрапити на слід, зачепитися за щось!

— Дякую.

— Поки не дякуй. Я наберу, коли матиму щось конкретне по Костюках.

— На зв’язку!

До кімнати з ноутбуком у руках зайшла Єва. Глянула на зіжмакані сукні й опустилася на підлогу біля ліжка. Сукні лежали за лічені сантиметри від її колін. Я стисло переповів їй зміст розмов із Фейгіном і Цезарем. Потім запитав про батьків.

— Вони їдуть, — відповіла.

Я кивнув.

— Дуже налякані?

Дружина спідлоба зиркнула на мене:

— Твоя мама зомліла, коли почула. Потім, за хвилину, перетелефонувала сама, — Єва підняла кришку свого Lenovo, але вмикати не стала.

— А з роботою? Все гаразд?

Вона кивнула:

— Не переймайся, — й одразу запропонувала: — Складемо оголошення?

— Так.

Насправді, я не вірив, що це що-небудь дасть, але все ж радів можливості забити голову. Я наче бовтався в невидимому драглистому сиропі й мусив постійно чимось займатися, рухатися, щоб відганяти нестерпну липку чорноту, що затягувала мене на глибину, щойно я зупинявся чи замовкав.

Я зсунув свій Dell із дитячого столика, поставив його на коліна й вивів зі сплячого режиму. Зашурхотів кулер, пікнувши, завантажилась операційна система, й погляд уперся у браузер Mozilla Firefox з єдиною відкритою вкладкою — моїм акаунтом на Gmail’і. У горлі раптом стало сухо. Я пригадав, з чого все почалося — дзвінок Лізи Джин Торнтон, — і мене заціпило на добрі півхвилини. Розгублено втупившись в екран, я інстинктивно відсмикнув руки від клавіатури.

— Що там? — звела брови Єва.

— Нічого, — огризнувся я.

Її запитання підхльоснуло мене. Небажання розповідати дружині абсолютно все на коротку мить притлумило почуття розгубленості та рефлекторний опір потребі дізнатися, чи мала Ліза Джин Торнтон рацію. Я перевів указівник на розділ «Надіслані» та швидко клацнув лівою кнопкою. У шлунку запекло так, наче я наївся розбитого скла: вгорі списку висів лист, якого там не мало знайтися. Отримувач — peyton.norwood. Тема — 06/10 washington metro terror attacks. Час відправлення — 10:43. Я розгорнув повідомлення. Як і в першому попередженні, текст було набрано англійською (проте цього разу маленькими літерами), і поміщався він в один абзац. Намагаючись позбутися моторошного відчуття, що зародилось у глибинах підсвідомості й неначе гіпершвидкісна пухлина ширилося нервами, я пробіг його очима.

From: miro.belinksy@gmail.com

To: peyton.norwood@usdoj.gov

Subject: 06/10 washington metro terror attacks

Date: Wed, 10th June 2015, 10:43 a.m.

сьогодні ввечері 10 червня бойовики іділ готують серію терактів у вашингтонському метро. нападників шестеро. араби. двоє прибули з лівану 05/21, ще один приїхав з франції рік тому, решта троє — громадяни сша. наразі невідомо, чи вони підірвуть себе разом із бомбами, чи залишать сумки з вибухівкою на перонах станцій. напади буде здійснено в годину пік між 6pm та 6;30pm est на станціях farragut west, wheaton, capi

І все. Текст обривався на «capi».

Розпач перетворився на тверду грудку в животі, яку не ставало сил ні відригнути, ні перетравити. Попри це я усвідомлював, що мушу зосередитись. Наморщивши лоба, ще раз подивився на час відправлення. 10:43. Узяв смартфон і проглянув список пропущених. Перший виклик від Лізи Торнтон надійшов о 10:46. Отже, о 10:43 викрадач чи викрадачі, що ввірвалися до квартири, завадили дописати попередження, і лист пішов за океан незакінченим. Через три хвилини Ліза Торнтон уже знала про це й телефонувала мені в Україну. Першим, що промайнуло в моїй голові, стало: яким чином американка, не перебуваючи на робочому місці, так швидко довідалася про попередження? В Америці була четверта ранку, а сам лист — я кинув погляд на рядок з адресою отримувача — призначено не їй. Утім, майже відразу зринуло інше запитання, що посунуло решту на другий план: кому вони завадили? Хто сидів за моїм ноутом у момент відправлення листа?

Я зверху вниз зиркнув на Єву.

— Ти пам’ятаєш, коли вийшла з квартири?

Вона пересмикнула плечима.

— Десь о пів на одинадцяту. Смс надійшло рано, раніше, ніж зазвичай. Я відразу вдягнулась і пішла.

— Коли точно? — тиснув я.

Єва скривилась, і в ту ж мить у моєму животі утворилася гаряча бульбашка. Я обов’язково вибухнув би, якщо б вона промовила хоч слово, якщо б почала віднікуватись замість відповідати… я зірвався б і… але дружина просто зазирнула у свій телефон.

— Десята двадцять вісім.

Тобто о 10:43 у квартирі залишався лише Теодор.

— Де був Тео, коли ти одягалася?

Єва прикусила обидві губи, наче втягнула їх у себе.

— Отам, — тремтячою рукою вона показала на столик, з якого я щойно зняв ноутбук. — Сидів за твоїм ноутом. Він сидів за ним увесь ранок.

Мені здалося, що в мене не серце, а двері, в які хтось оскаженіло гатить ізсередини.

— Що він робив? Щось дивився?

— Я не пам’ятаю, — скулившись, зронила Єва.

— Був увімкнений YouTube? Ти чула, як він переглядає відео?

На слові «чула» дружина стрепенулась і скинула голову:

— Ні. Було тихо. Він щось… друкував.

Дру-ку-вав.

Я відвернувся та втупився у вікно. Хмар побільшало, проте температура не підвищилась і задухи не відчувалося. У голові все змішалося. Я заштовхував отриману інформацію в мозок, намагався розкласти все по поличках, але переляк і збудження виштовхували її назад. Отже, мій син написав чергове попередження для ФБР. Я не знав, як і навіщо. Знав лише, що це нереально, просто немислимо, й за інших обставин, напевно, винесло б мені мізки. Водночас чуття підказувало, що тепер лист не має значення. Насамперед потрібно знайти Тео. Я перевів указівник на сірий хрестик праворуч від заголовка вкладки й закрив Gmail. Це лайно я розгребу, коли Тео повернеться додому.

Я трохи посунувся на Теодоровому ліжку й під дитячим столиком, з якого забрав ноут, помітив плюшевого коалу. Перехилився, дістав іграшку та поставив поряд із ноутбуком. Єва, побачивши Юаня, зайшлася слізьми.

— Не реви! — гримнув на неї. — Твої сльози йому не допоможуть! Краще вибери якусь із останніх фотографій.

Вона кивнула, розкрила свій ноутбук, але плакати не припинила.

Я зайшов у Google, ввів у рядок пошуку «зникла дитина» — хотів побачити зразок оголошення — і жахнувся з кількості результатів, виданих сервером. Більшість повідомлень про зниклих чи викрадених дітей було оформлено у вигляді jpg-зображень: біле тло, фотографія і чорний текст з описом прикмет дитини й обставин зникнення. Мене замлоїло від усвідомлення того, що за кожним оголошенням криється зламана, розтерзана родина та, майже напевно, загублене дитяче життя. Розпач сягнув апогею нестерпності, коли я зрозумів, що повідомлення про Тео просто потоне серед моря однотипних текстів і фотографій.

Менше ніж за п’ять хвилин ми з Євою склали оголошення:

ПОТРІБНА ДОПОМОГА

НАШОГО СИНА ВИКРАЛИ

БЕЛІНСЬКИЙ ТЕОДОР, 4 роки, Рівне

10 червня 2015-го приблизно об 11 годині дня невідомі виламали двері квартири за адресою Грушевського, 40, і забрали нашого сина. Про місцезнаходження Теодора нічого не відомо.

Прикмети: зріст — 105 см; тілобудова худорлява; очі — круглі, темно-карого кольору; ніс — прямий; волосся — русяве з жовтуватим відтінком. Був одягнутий у жовті шорти й футболку в біло-синю смужку.

Просимо всіх, хто може надати будь-яку інформацію про місцезнаходження хлопчика, зателефонувати батькам за номерами +38 (096) 7292027, +38 (093) 2974400, чи до міліції — 102, або написати на мейл miro.belinksy@gmail.com.

— Розмістимо кожен на своїх? — розтираючи сльози, спитала Єва.

— Ні. У тебе більше друзів і підписників. Публікуй у себе, а я зроблю репости.

Єва продовжувала сидіти на підлозі, а я згори спостерігав, як вона вводить пароль. Через хвилину пост про викрадення висів на стіні її акаунта у Facebook. Миттю полетіли співчутливі коментарі, згодом задеренчав смартфон — хтось вирішив зателефонувати, але основне — незважаючи на обідню пору, кількість поширень швидко зростала.

Я зайшов на Facebook і перекинув повідомлення на свою сторінку. Майже через секунду його поширив Рома Цезарко. Єва тим часом розміщувала аналогічне повідомлення у своєму акаунті на vk.com.

Ліза Джин Торнтон зателефонувала о пів на третю, коли я показував фотографію Тео вісімнадцятирічній продавчині з мініатюрного продуктового магазину на вулиці Островського неподалік Рівненської музичної школи № 2. Я дочекався, поки дівчина заперечно мотне головою, заховав знімок і лише потому подивився на екран смартфона. Побачив, що номер не ідентифіковано, спохмурнів і натиснув «Прийняти виклик».

— Так?

— Це агент Торнтон. Ви так і не перетелефонували.

— Я не…

— Щось дізналися?

Після прибуття мами, Жанни Валеріївни та Лаврентія Романовича ми розділились і дві години нишпорили прилеглими до нашого будинку вулицями, розпитуючи про Тео. Окрім нас п’ятьох, малого шукали Євина двоюрідна сестра Христина, сусід із квартири навпроти, який добровільно зголосився допомогти, та Віра Іванівна, мамина кума. Безрезультатно. За дві години я помалу вигорав. Здавалося, наче разом із потом із тіла випаровувався якийсь напрочуд важливий фермент, що не давав відчуттям змертвіти та погрубішати. Я все бачив і чув, розумів, що мені хріново, але все це нібито крізь плівку. Я радше констатував біль, ніж відчував його.

— Ні, — відповів я англійською. Штовхнув двері й вийшов із магазину. Сонце зависло над будівлею музичної школи та світило просто в обличчя. — Мені зараз не до того.

— Пане Белінськи… Мироне, ми не маємо іншої інформації про заплановані теракти, крім листа, надісланого з вашого…

Я обірвав її:

— Мого сина викрали.

— Даруйте? — Ліза Джин Торнтон подумала, що не зрозуміла мене.

— Сьогодні, після того, як ви зателефонували, хтось викрав мого чотирирічного сина.

— Повірити не можу, — американка пробелькотіла й на кілька секунд затихла, а коли заговорила, її голос звучав розгублено: — Не розумію. Хто на той час перебував у вас удома?

— Нікого. Лише мій син, — у мене просто не залишилося сил на вияв почуттів. — Дружина вибігла на пошту.

— Ваш син? — здивувалася Ліза. — Ваш чотирирічний син? Як таке можливо? Хтось же мав надіслати листа!

Мене сколотило. Наче крига над річкою скресла, — на поверхню виплескувалися чорні, немов нафта, емоції. «Бляха, невже ти не чуєш, що я кажу?! Який, у біса, лист?! Мого сина викрали!» Слова довелося цідити крізь зуби:

— Не знаю, хто його надіслав, і знати не хочу, я мушу знайти сина!

Ліза, напевно, відчувши мій намір обірвати розмову, розгубилася ще дужче та затараторила скоромовкою:

— Почекайте. Так не можна. Не можна просто все покинути. Ми готуємося закрити метро, але досі не змогли вийти на…

Я не стримався й закричав у телефон:

— Мені начхати на ваше метро! Я шукаю свого сина! ВІДЧЕПІТЬСЯ ВІД МЕНЕ!

На кожному видиху з мого рота вилітало хрипіння. Ліза Джин Торнтон мовчала, а я намагався вгадати, про що вона думає.

— Пробачте, — зрештою промовила вона. — Я співчуваю. Мені справді дуже шкода.

— Не треба, — буркнув я. — Не треба мені вашого співчуття, — і дав відбій.

Пошуки тривали ще майже вісім годин — доки не збезлюдніли вулиці й не позакривалися останні магазини. Все марно: ніхто його не бачив, ніхто не помітив нічого підозрілого. Після від’їзду батьків ми з Євою до півночі проблукали парком Шевченка, потім утретє за день пройшлися Грабником[39] (на той час я вже не зовсім уявляв, що ми шукаємо, тож заглядав навіть у каналізаційні люки) й о пів на першу ночі четверга, 11 червня, повернулися до квартири на Грушевського.

Повечеряли.

Удень — ще до того, як батьки приєдналися до пошуків, — ми встигли розмістити повідомлення про викрадення Тео лише на своїх сторінках у соцмережах. За півдоби Євин пост на Facebook зібрав 243 поширення та 140 коментарів, це було непогано, але, безперечно, недостатньо. Ми з Євою передивилися коментарі. Переважна більшість тих, хто відписався, просто висловлювала співчуття, дехто радив, що робити чи куди краще звернутися, та ніхто не повідомив, що бачив Тео чи хоча б когось схожого на нього.

Решту ночі ми розкидали аналогічні повідомлення на спеціалізованих пошукових сайтах і групах, серед яких — Служба розшуку дітей на телеканалах «1+1» і «Магнолія-ТВ», Пошук зниклих дітей через Приватбанк, poisk.today, спільноти «ТИПОВЕ РІВНЕ», «Підслухано Рівне», «Шукаю тебе (м. Рівне)» й інші. О пів на п’яту ранку Єва підкинула ідею розклеїти на стовпах і деревах друковані оголошення. Я трохи змінив текст, який ми розсилали соцмережами, вибрав контрастнішу фотографію та зробив на принтері майже двісті чорно-білих копій. На більше у квартирі просто не знайшлося паперу. За чверть до шостої, озброївшись мотками скотчу, ми вибралися на вулицю й почали клеїти. Ліпили оголошення всюди, де могли: на стовпах, парканах, дверях під’їздів, тролейбусних зупинках, на дошках для оголошень і навіть у кількох ліфтах. До одинадцятої дня ми розклеїли більшість із роздрукованого.

Останні оголошення клеїли окремо, Єва — на Соборній, я — на Князя Володимира, а тому додому добиралися нарізно. Я човгав Соборною. Сонце боляче хльоскало по запалених після безсонної ночі очах. У голові гуло, шкіра обличчя здавалася гарячою та сухою, проте спати не хотілося. Я просто почувався втомленим і — що дивно — голодним. На перехресті, де сходилися вулиці Соборна, Київська, Клима Савура та Соломії Крушельницької, звідки до моєї багатоповерхівки залишалося півкілометра, у кишені завібрував телефон. Я дістав його, примружився. Висвітився незнайомий номер. Серце підскочило.

— Алло.

— Пане Белінський, доброго дня!

Я впізнав безбарвний голос Івана Станкевича й, хитнувшись, зупинився. Ноги почали заплітатися годину тому, і тепер я зиркав навкруги, відчайдушно шукаючи місце присісти. Серце тріпотіло, перед очима пливли кола, і я розумів: ще кілька секунд — і повалюсь на асфальт.

— Доброго ранку! Що у вас? Є якісь новини? — мій голос ламався, я ступив ще крок і опустився на бордюр, виставивши ноги на дорогу. На Клима Савура машин не було.

— Ні. Поки що нічого конкретного.

Я згорбився, впер підборіддя в груди й тихо застогнав. Теплий маслянистий страх розпливався нутрощами. Ми його не знайдемо, хай там що робитимемо, ми не повернемо його. Від цієї думки в голові прокотилося моторошне відлуння. Я напружився, спробував прогнати її, але думка не щезала, немов гачками вчепившись у мозок.

— Хочу поставити вам кілька запитань, — сказав капітан Станкевич.

— Так. Звісно. Я слухаю.

Він витримав паузу — в динаміку щось шурхотіло, — а тоді видав:

— Як часто ваша дружина бере вихідні посеред тижня?

Я не тямив, навіщо він запитує, але відповів:

— Нечасто. Якщо й бере вихідний, то лише в будні. Єва — адміністратор у «Чорній перлині», а у вихідні там багато роботи.

— Добре. А ви? Вчора ви ж мали бути в офісі.

— Так, — підтвердив я.

До чого це?

— Ваші колеги із Zoom Support розповіли, що ви побігли додому, не пропрацювавши й півгодини, а перед тим вам хтось телефонував. Чому? Чому ви пішли так рано?

Я прибрав руку від голови та подивився на пальці. Вони дрібно тремтіли, і я відчував, як від кінчиків на долоню й далі на передпліччя розповзається холод.

— Ця розмова не стосувалася викрадення.

— Логічно було б подумати, що вам телефонувала дружина, і після розмови ви побігли додому. Проте вчора ви заявили, начебто саме ви першим виявили зникнення Теодора. Крім того, я поговорив із директором вашого кол-центру. Він не впевнений, але стверджує, нібито вам телефонували з Америки. Це правда?

— Правда, — прошамкав я.

— Він також повідомив, що вам телефонували з ФБР і що під час розмови ви кілька разів зривалися на крик. Але він знову ж таки не впевнений, можливо, це був розіграш.

Я зривався на крик під час розмови з Євою, а не з Лізою Джин Торнтон, хоч яке це мало значення?

— Чого ви хочете?

Капітан незрозуміло гмикнув:

— Хто платить за кредитом, який зареєстровано на вашу дружину? Дружина чи ви? — пауза. Я не відповідав. — Як я розумію, пані Лауда неспроможна самостійно оплачувати кредит, і саме тому ви почали таксувати.

Я спершу здивувався, звідки він дізнався про кредит, а потім згадав повідомлення, яке колектори розіслали Євиним друзям, і подумав, що відтепер це вже не таємниця.

— Що ви хочете від мене?! — закричав я.

— Я поясню, не гарячкуйте. У вас же проблеми з банком, так? І за кілька днів до зникнення вашого сина вас турнули з «Оптимального». Поясніть, будь ласка, чому ви пішли з роботи на початку робочого дня.

У мене зовсім потемніло в очах. Доводилося боротися за кожен ковток повітря:

— Для чого ви мені телефонуєте?! Чому ви говорите зі мною як зі злочинцем?! Я ж сказав, що та телефонна розмова не стосується викрадення! Я просто зателефонував дружині, почув, що вона не вдома, розлютився, бо залишила Теодора самого, й побіг додому. Все. ВСЕ! Мого сина викрали, а ви запитуєте, чому я прибіг з роботи?! Чорт забирай, його зараз невідь-де утримують, я не знаю, чи він узагалі живий, а ви… ЩО ВИ НАМАГАЄТЕСЬ ДОВЕСТИ?! ЗНАЙДІТЬ ЙОГО! ВИРОДКИ! ВИ, БЛЯХА, ВИРОДКИ!!!

— Ми шукаємо вашого сина, пане Белінський, — голос не змінився. Станкевич говорив ліниво, майже без зацікавлення. — І я не стверджую, нібито ви чи ваша дружина причетні до його зникнення. Та вам відомо про зникнення значно більше, ніж розповідаєте. І я не кажу, начебто мені здається, що вам відомо більше. Я в цьому впевнений.

У голові паморочилося; я безпорадно кліпав, важко дихав і мовчав.

— Поки що все, — долинуло з динаміка. — Будь ласка, нікуди не виїжджайте з Рівного. У мене ще будуть запитання.

Попри проведену на ногах ніч, ні я, ні Єва не думали про відпочинок. Похапцем перекусили залишками з холодильника, й засіли за ноутбуки — переглядати сайти з опублікованими вночі оголошеннями. Я не став переповідати дружині розмову зі Станкевичем. Розумів, що роблю неправильно, та нічого не міг удіяти. Я хотів викинути ту розмову з голови, проте виходило навпаки. Поки ми з Євою сперечалися, вирішуючи, як учинити далі, голос Станкевича дзижчав у моїй голові, неначе набридливе радіо. Я думав про те, що на слідчих можна більше не розраховувати, майже переконав себе у причетності до викрадення Віталія Костюка.

Новини з мережі не додавали оптимізму. Всюди одне й те саме: співчуття, поради та жодної корисної інформації.

Після обіду Єва, зачинившись, працювала в залі, я напівлежав на нерозстеленому ліжку в спальні. Очі боліли й пекли. Втомившись, я відкинувся на подушку, відкрив нову вкладку в браузері та машинально зайшов на сайт «Української правди». Погляд уперся у виділений червоним заголовок:

12:25 ЧИСЕЛЬНІСТЬ ЗАГИБЛИХ У ВАШИНГТОНІ ПРАВООХОРОНЦІВ ЗРОСЛА ДО 13 ОСІБ

(оновлюється)

У вухах зародився тихий шум, який помалу наростав, через що виникало враження, наче я на човні наближаюсь до невидимого водоспаду, а біль перемістився кудись за очі. «Ні, ні, тільки не це». Клацнувши по заголовку, я став похапцем читати новину.

Чисельність поліцейських і федеральних агентів, які загинули у Вашингтонському метрополітені, зросла до 13 осіб. Про це повідомляє агентство Reuters із посиланням на дані поліції. Припускають подальше збільшення кількості жертв.

У результаті серії вибухів, які прогриміли у столиці США вчора ввечері, одержали поранення близько 40 правоохоронців, 19 із них перебувають у критичному стані. Нагадаємо, що вчора о 17:00 за східноамериканським часом на вимогу американських спецслужб вашингтонське метро було закрито, а пасажирів евакуйовано. Втім, як виявилося пізніше, на той час вибухові пристрої вже було розміщено на станціях.

Раніше повідомляли, що найбільше правоохоронців загинуло на станції Кепітол-Саут (англ. Capitol South) неподалік Бібліотеки Конгресу, де стався найпотужніший вибух. Терористи заховали вибухівку на виході одного з ескалаторів. У момент детонації поблизу знаходилося семеро поліцейських, п’ятеро з яких загинули миттєво.

За даними поліції, двоє співробітників Департаменту поліції Вашингтона й один агент ФБР загинули в холі станції Фарраґут-Уест (Farragut West).

Бомбу було залишено у смітнику. Троє правоохоронців загинули від вибухів на станціях Уітон (Wheaton), Коламбія-Хайтс (Columbia Heights) і Дюпон-Серкл (Dupon Circle). Сьогодні зранку ще двоє агентів, яких витягли з-під завалів на вході до станції Нейлор-Роуд (Naylor Road), померли в лікарні від отриманих поранень. Крім того, вибухи меншої потужності пролунали в переходах станцій Ґрінсборо (Greensboro) та Динвуд (Deanwood).

Унаслідок розпочатої після терактів спецоперації у передмістях Вашингтона силовики заарештували 8 підозрюваних. За повідомленням телеканалу CBS, масштабність атак зумовлена тим, що наземні перегони між станціями вашингтонського метро дуже довгі та їх практично не охороняють. Терористи могли дістатися із передмість до центральних станцій уночі, просто йдучи коліями.

Я повернувся на сторінку із заголовками, відшукав іще одну новину про теракти і, клацнувши мишею, розгорнув її.

09:36 ІДІЛ узяла на себе відповідальність за теракти у Вашингтоні — ЗМІ

Терористичне угруповання «Ісламська Держава» взяло на себе відповідальність за теракти у Вашингтоні. Про це пише washingtonpost.com із посиланням на телеканал ABC News.

«Це — вендета за Сирію. Це — помста за бомби, скинуті на наші будинки, на голови наших дітей», — цитує заяву ІДІЛ американський телеканал.

Водночас європейська організація SITE, яка моніторить активність ісламістів у Інтернеті, не знайшла однозначного підтвердження того, що теракти було скоєно саме представниками ІДІЛ. Екстремістські акаунти у соцмережах переповнені схвальними відгуками про теракти у Вашингтоні 10 червня. Втім, поки що тривають спекуляції з приводу того, яке угруповання за ними стоїть. Припускають, що це може бути Аль-Каїда.

Нагадаємо, що американські винищувачі, бомбардувальники та безпілотні літальні апарати завдали перших ударів по позиціях бойовиків «Ісламської Держави» майже рік тому, 18 серпня 2014-го, в районі Мосульської дамби в Іраку. Відтоді бомбардування Сирії та Іраку не припиняються.

Тринадцятеро людей…

Я пригадав учорашній лист, надісланий із мого акаунта: напади на станціях Farragut West, Wheaton, Capi… Capi, безперечно, було недописаним Capitol South — назвою станції, де загинуло найбільше правоохоронців.

Відсунув ноутбук від себе.

Звідки він міг знати?

І це, взагалі, реально? Невже це не сон?

Чи вдалося б йому врятувати тих тринадцятеро, якби залишився тут, якби його не викрали?

Мене кинуло в жар.

І хто цей він? Теодор? Чи мій Тео — лише оболонка, а по-справжньому важливе те моторошне щось, що засіло в його голові?

«Господи, — я стрепенувся, піймавши себе на тому, що розмірковую про сина, наче про когось чужого та малознайомого, а слідом зринула ще більш божевільна думка: — Якщо Аймонт — хай що він є — здатен віщувати, що станеться за тисячі кілометрів звідси, чому він не передбачив, що хтось спробує викрасти Теодора?» Артеріями, неначе отрута, розпливалося почуття вини. А може, він і передбачив. Можливо, Тео намагався мені сказати, але я не зрозумів, не почув його, бо вважав за краще сховати голову в пісок і чекати, поки все розсмокчеться саме по собі.

Я довго сидів і невидющим поглядом тупився у стіну. І попри те, що неприємний осад після розмови зі Станкевичем нікуди не подівся, в мозку вперше проскочила думка про те, що раніше чи пізніше мені доведеться розповісти все.

У п’ятницю мене розбудив звук телефона. Тієї ночі ми з Євою вперше після викрадення заснули. Де-факто спати ніхто не лягав, просто за годину чи півтори до світанку — на ту мить ми протрималися без сну більше ніж сорок годин — виснаження потягло нас у чорний барліг, і ми, звісивши голови над ноутбуками, вирубилися. Єва — у спальні, я — в кімнаті Теодора. Мобільний задеренчав о дев’ятій ранку, тобто я пролежав у відключці більше ніж чотири години, втім, розплющивши очі, почувався жахливо. Те, у що провалився перед світанком, навряд чи можна було назвати сном. Швидше болісною формою забуття, що не гасила свідомість, а лише на нетривалий час занурювала в небуття. Упродовж перших секунд після пробудження я почувався таким дезорієнтованим, таким сильно «не тут», що мене охопив жах. Лише зусиллям волі мені вдалося повернутися до своєї квартири, до дитячої кімнати, у своє життя та своє тіло, що заледве поміщалося на замалому дитячому ліжку. Нарешті я закліпав і схопив телефон, подумки благаючи, щоби виклик не обірвався. Телефонував Цезар. Я притулив смартфон до вуха.

— Як ти? — запитав Роман.

— Тримаюся, — стомлено відповів я.

— А Єва?

Я нарозтяг прокректав на знак того, що не знаю відповіді:

— Та хрін його знає, чувак. Вона як у прострації, байдужа до всього. І це так… — я хотів сказати «так дратує», але в останню секунду передумав, — це так дивно.

— Їй важко.

— Мені теж важко! Але я не опускаю рук, намагаюся щось робити, — я видихнув. Але тут Єва розчахла двері дитячої й застигла на порозі, тож я договорив тихіше: — Ти щось дізнався?

Я відірвав смартфон від вуха й увімкнув гучний зв’язок. Єва, не зронивши й слова, кивнула.

— Так, — долинуло з динаміка. — Тільки не можу визначитися, добре це чи погано. Ми перевірили Віталія Костюка, і я думаю, що він непричетний.

— Ну от! — я вклав у свій тоскний і дещо театралізований вигук стільки скепсису й зневіри, скільки міг, але це не приховало страху. Якщо прокурор непричетний, хто тоді викрав Теодора? Все ще розм’якле після сну серце тьохнуло: чудово усвідомлював, що Ромич не розкидатиметься подібними заявами безпідставно, а відтак остання ниточка вислизла з моїх рук. У мене не зилишалося більше за що далі чіплятися.

— Не поспішай, — трохи сердито відрізав Рома. — І не будь таким скептичним. Тобі ж не треба розказувати, що прокуратуру зараз реформують, триває колосальне скорочення. У Рівненській області вже звільнили сімдесят осіб. Ще стільки ж, якщо не більше, мають скоротити у вересні. І це не водії чи прибиральниці, це — прокурорські працівники, окремі з десятирічним стажем. Під кожним другим крісло горить. У нас є спеціальний відділ із внутрішніх розслідувань. І коли я прийшов до них і сказав, що прокурор районної прокуратури може бути причетним до викрадення дитини, вони не просто поставилися до моїх слів з усією серйозністю, вони вчепилися в Костюка, як бульдоги. Мінус один, розумієш? Він проколовся, його турнуть зі служби, і це дасть змогу зберегти когось потрібнішого, — мій товариш перевів подих. — Але поки це глухий кут. У вівторок Костюк увесь день провів на чергуванні. У середу, на момент викрадення Тео, він оголошував підозру алкоголікові, який два тижні тому штрикнув ножем приятеля по чарці. Його бачили десятки людей.

Єва сперлася плечем на стіну. Я встав, механічно розрівняв пальцями злипле після сну волосся й виглянув у вікно. Над містом повзли низькі, набряклі дощем хмари. Телефон залишився лежати на ліжку.

— А його брат? — кинув я через плече.

— Про нього теж дізнався: Руслан Костюк, приватний підприємець, молодший за Віталія на чотири роки. Тримає фірму з виробництва меблів у Здолбунові. Фірма маленька — троє осіб. У середу вони весь день розвозили містом замовлені меблі. З дев’ятої ранку до восьмої вечора об’їхали п’ять квартир і будинок. Учора місцеві дільничні пройшлися й опитали і замовників, і сусідів. Усі підтвердили, що бачили Костюка: він допомагав заносити меблі та сам їх збирав. Учора я особисто спілкувався з Костюком-старшим, ну, з прокурором. Він шокований, але не так через звинувачення, як через імовірну втрату роботи. Пообіцяв поговорити з братом, а сьогодні зранку надіслав мені довжелезний список людей, готових підтвердити і його, і братове алібі, і не лише на момент викрадення, але й упродовж трьох днів до того. У понеділок і вівторок Віталій Костюк не відлучався з роботи. Його брат працював над терміновим замовленням, отриманим у вихідні. У мене на руках три десятки телефонів і домашніх адрес, і цього достатньо, щоб простежити пересування обох Костюків із точністю до десяти хвилин. У них залізобетонне алібі, — Рома Цезарко зітхнув. — Мені шкода, чувак. Ми не туди риємо.

До цих його слів я гадав, що гірше мені вже бути не може. Думав, це вже дно, аж раптом воно розкололось, і я відчув, як це — втрачати останню надію. Шлунок підпер горлянку, і я наче полетів у прірву.

— Що тепер?

Ромич замислився, а потім заговорив, повільно й тягуче, так, мовби зважував кожне слово у долоні:

— Ти, мабуть, зненавидиш мене за те, що я скажу, та в цій ситуації найкраще — це чекати. Хай якою недосконалою здається тобі робота слідчих, але процедури, яких вони дотримуються, є найбільш ефективними з усього, що можна вдіяти. Це єдине, що, можливо, дасть результат.

— Ромич… — у відчаї прошепотів я.

— Чувак, ти справді не досягнеш більшого, гасаючи містом у пошуках Тео. Минуло два дні. Слід охолов. Пробач, але це факт. Щоб у міліції не розслаблялися, ти можеш сходити до ювенального прокурора, опишеш ситуацію, попросиш, щоб узяв справу на контроль. Цей прокурор займається винятково дітьми.

— Де його знайти?

— В обласній прокуратурі є відділ захисту прав та свобод дітей. У міській сидить його представник — зазвичай жінка. Якщо хочеш, я дізнаюся, хто ювенальний у Рівному, а тоді зателефоную й домовлюся про зустріч. З’їздите з Євою й поговорите.

— Буду вдячний, — кволо погодився я.

— Сам по собі ювенальний прокурор не веде розслідування, але може контролювати слідчих. Я пресуватиму їх зі свого боку, щоб відчували, що над ними нависають. Повір, на цей час такий варіант найкращий.

— Дякую… Хоч за це дякую.

— Немає за що. Якщо довідаюсь щось нове про Костюків, одразу наберу. І тримайся! Ми його знайдемо.

— Бувай.

Я обернувся. Євині губи тремтіли, а з осклянілих очей зблідлими щоками збігали каламутні сльози.

Злива наздогнала нас, коли я шукав місце для Nissan’а. Авто вдалося приткнути за двадцять кроків від входу до Рівненської місцевої прокуратури, та, добігаючи до її викладеного сіро-жовтими плитками холу, ми з Євою встигли змокнути до нитки. Мовчки піднялися на другий поверх. Я знайшов потрібний кабінет і, струсивши воду з волосся, встромив голову в проміжок між одвірком і краєм напівпрочинених дверей. І лише потім негучно постукав. За столом у просторій кімнаті з трьома височенними вікнами сиділа струнка дівчина у безпретензійному діловому костюмі з довгим, ретельно розчесаним рудим волоссям. Напевно, Цезарю сподобалася б.

— Доброго дня! — глухо привітався я. — Ми домовлялися про зустріч.

На дверях тьмяно зблискувала лаком табличка «Соломія Косар, ювенальний прокурор Рівненського району». І хоч у кабінеті нікого більше не було, я однаково сумнівався, що переді мною прокурор. Дівчина здавалася надто молодою.

— Проходьте, — вона жестом запросила мене досередини. Кивнула на стільці з іншого боку стола. — Роман Цезарко попередив про ваш візит.

Єва плелася за мною, немов на прив’язі. Протягом усього часу, поки ми їхали від стоянки на Грушевського до міської прокуратури на Гарній, вона не зронила ні слова. Тупилася у вікно, та ні на що конкретно; застиглий погляд ковзав асфальтом, не просуваючись далі бордюрів. Я здогадуюся, про що ви зараз думаєте. Ви думаєте, що Євина поведінка дисонує з моїми про неї словами й геть не схожа на гіпертрофоване бажання піклуватись про дітей. І я готовий ще раз повторити: Єва була гарною матір’ю. Багато в чому — найкращою з усіх, яких я знав. Я не акцентував на тому, як вона ставиться до Теодора, бо розказував переважно про себе, та й, зрештою, ця історія не про ставлення моєї дружини до нашого сина. Я можу описати десятки епізодів на підтвердження того, якою хорошою матір’ю вона була, та жоден із них не стосуватиметься Аймонта, викрадення і того, що почалося згодом. Іноді я міг прикрикнути на Тео, особливо, коли той вередував. Єва дозволяла собі підвищити голос на сина лише тоді, коли малюк ліз до розеток чи ввімкнених електроприладів… Але після викрадення все змінилося. І тепер уже річ не в тім, що я мало оповідаю про Єву. Річ у тім, що після викрадення вона стала поводитись не так, як мусила би поводитися матір, у якої забрали єдиного сина. Якщо впродовж перших годин після зникнення Теодора її млявість можливо було пояснити шоком, то через два дні пошуків така поведінка викликала почуття досади та прикрості.

Ми розсілися. Соломія Косар запропонувала чаю або кави. Я відмовився й заходився викладати те, що нас сюди привело. Склавши руки на столі, вона вислухала, а потім сказала:

— Я постараюся допомогти. Але мушу відразу попередити: після реформи прокуратура більше не має повноважень, які мала раніше. Зараз я можу лише дати вказівку слідчому, а це насправді ні до чого не зобов’язує, — Косар покрутила у повітрі долонею з випростаними довгими пальцями, показуючи, що в міліції чхали на її вказівки. — Після розмови з Романом Михайловичем, ну, Ромою тобто, я не стала чекати й сама зателефонувала слідчому, — вона кинула погляд на розгорнутий щоденник біля її ліктя на столі, — капітанові Івану Станкевичу. З’ясувала всі обставини. Вони поки не розуміють мотиву, наголошують, що багато незрозумілого, але основна версія… вона полягає в тому… — Соломія Косар почервоніла, почала затинатися, а тоді одним махом завершила: — У міліції думають, що ви вбили свого сина, після чого інсценували викрадення.

Якщо я й здивувався, то лише тому, що нічого не відчув. Єва сіпнулася, на мить її обличчя витяглося, й на тому все, вона швидко опанувала себе.

— Чому ви це розповідаєте? — запитав я.

Косар ще дужче почервоніла.

— Бо ви не схожі на людей, які здатні вбити дитину. І я знаю Романа. Він старший на рік, але ми разом училися в академії.

Я подумав, що її відповідь є якоюсь непрофесійною, тобто не прокурорською, та змовчав.

— Що ви порадите? — цілковито новим для мене, не по-жіночому сиплим голосом озвалася Єва.

Соломія Косар довго зважувала відповідь:

— Найважливіше: стежте за тим, що говорите, спілкуючись зі слідчими. І якщо до понеділка нічого не зміниться, згодилося б найняти приватного детектива.

Загалом візит до ювенального прокурора виявився безрезультатним.

Я відвіз Єву додому, а сам, залишивши машину під під’їздом, пішов по продукти. Дощ, який був ущух, знову зарядив і ліниво розмальовував підсохлий асфальт чорними цятками. За півсотні кроків від під’їзду в кишені завібрував телефон. Я дістав і, не дивлячись, приклав його до вуха.

— Алло? Хто це? Це Мирон Белінський?

В одну мить світ перекрутився догори дриґом. «Спрацювало! — я почувався так, наче наскочив на факіра, що невідомо звідки виринув посеред дороги, а змія, яку він заколисував, виграючи на довжелезній флейті, скинулася просто в моєму животі. — Тео знайшли, хтось знає, де його втримують!»

— Так, це я!

Тиша. І за кілька секунд:

— Моє ім’я Віталій Костюк.

Я з шумом утягнув повітря крізь зціплені зуби. Напружені плечі безсило обвисли, а тримати біля вуха телефон стало нестерпно важко. Навряд чи ви зрозумієте, яким спустошеним я почувався.

— Що вам потрібно?

— Я знаю про ваше з моїм братом непорозуміння, — прокурор промовляв по-діловому стримано, але я чув десь на денці його голосу легке поскрипування переляку. — І я також знаю про… горе, що спіткало вашу сім’ю.

— Як ви смієте? — крізь зціплені зуби процідив я.

— Мироне, — спокійніше проказав він. Мені раптом здалося, що його голос нагадує голос мого декана з Острозької академії, й таке мимовільне ототожнення збентежило. Гнів трохи пригас. — Я розумію, чому ви так вирішили, — Костюк прокашлявся, — чому вирішили, начебто я чи мій брат викрали вашого сина. Визнаю, що після братової розповіді я погарячкував і скористався службовим становищем. Натиснув на дирекцію «Оптимального», через що ви втратили роботу. Мені шкода. Повірте, зараз мені страшенно шкода, і я хотів би прокрутити все назад. Але присягаюся, мені ніколи навіть на гадку не спало заподіяти шкоду вам чи вашому синові. У мене самого є діти. Хлопчик і дівчинка. Хлопцю майже стільки само, як вашому, — шість. І я б ніколи так не вчинив. Ніколи.

Він умовк.

— Я вам не вірю, — відрубав я, хоча в душі вже відчував протилежне. — Та навіть якби повірив… однаково — навіщо ви телефонуєте?

— Я не… — прокурор знову стих. — Я ні про що не прошу. Я готовий відповісти на кожне звинувачення. А телефоную запевнити, що ні я, ні мій брат не здатні на таке. Навіщо це нам? Самі подумайте: ламати життя через якусь бійку? Так ризикувати заради того, щоби що-небудь довести? Я не дурний, і ми з братом маємо що втрачати, повірте. Я зателефонував, щоб сказати: Мироне, ви марнуєте час. Ви ганяєтеся за привидами, і це не допоможе повернути вашого сина.

Він почекав на мою відповідь, але в ту мить моя рука опустилась. Я більше не міг притискати телефон до вуха. Останнім, що почув, був приглушений оклик: «Мироне?» — після чого розірвав зв’язок. З очей покотилися сльози. Який із мене батько, якщо я не спроможний захистити сина? Який із мене батько, якщо я не можу виконати свій обов’язок перед тим, кого люблю? Шию немов гарротою стиснуло. Усвідомлення батьківського безсилля стало безжалісно щемким. Таким болючим, що від нього хотілося померти.

А потім здригнувся від жахливого припущення: а що, як ми його не знайдемо і згодом я його забуду? Мине рік, чи два, чи п’ять років, і мені більше не вдасться пригадати обличчя Тео, не підглянувши у фотографію. Ця думка виявилася найстрашнішою з усіх, які навідували мене після викрадення, і, звісно, її було неможливо спекатись. Отупілий, стривожений і злий, я зазирав у коловорот чорних думок, намагаючись видобути звідти образ сина. Переді мною спливав туманний силует, але пам’ять і уява майже відразу згущували цей туман у чіткіші форми. Поки що згущували. А як буде через кілька років? Із затуманеними слізьми очима, не випускаючи з уяви образ Теодора, я крокував до магазину. Спотикався і думав про те, який із мене батько, якщо через кілька років я, простуючи цією самою вулицею, не зможу його пригадати.

Субота, 13 червня. Ніч.

Я розплющив очі, знову почуваючись примарою, чимось зовсім відірваним від тіла. Відчуття виявилося таким реальним, що впродовж кількох секунд я не усвідомлював, що ніч іще далека від завершення. Потім збагнув, що вдруге протягом доби закуняв із ноутбуком на колінах у кімнаті Тео. Скосив погляд на смартфон — двадцять по першій ночі — і прислухався. Нечіткий шум, що линув у кімнату крізь відчинене вікно, розпався на окремі звуки: розмите торохтіння товарняка, що прямував через місто, далеке завивання поліцейської сирени, гавкання собак і приглушені голоси, які з висоти дев’ятого поверху скидалися на п’яне белькотання прибульців з іншої галактики. Зате у квартирі панувала тиша. Отже, Єва також заснула.

Я напівлежав, прихилившись спиною до холодної стіни, не рухаючись і не вмикаючи ноутбук. Ні про що не думав. Біль не покидав мене — у животі зяяла порожнеча, не така, як від голоду, інша, чорніша, — проте мені здавалося: якщо не рухатись, цей біль можна терпіти як завгодно довго.

Зрештою я повернув голову. Ніч уливалась у вікна, місто видавалося чужим. У кволому бурштиновому світлі ліхтарів усе поставало інакшим, щоправда, я й почувався по-інакшому. Дощ ущух, не залишилося навіть запаху, і хмари відступили. Нічне небо скидалося на розстріляну з дробовиків темно-синю завісу, крізь дірки в якій пробивалося світло далеких прожекторів. Гаразд, Костюки непричетні. Але якщо не вони, то хто? Кому могло знадобитися викрадати Тео? За три дні ніхто не зателефонував із вимогою викупу, тож це помалу скерувало мої думки в інше русло. Я ввімкнув ноутбук. Чекаючи, доки ноут вийде зі сплячого режиму, я міркував про те, що відповідь увесь час лежала під носом, однак, зациклившись на сутичці з Русланом Костюком, я із гідною заздрощів упертістю не помічав її. Якщо всі інші версії відпали, та, що залишилася, — хай якою фантастичною вона виглядає, — зазвичай і є правильною. Загалом, кому потрібен Теодор? Збагнувши очевидність відповіді, я спалахнув злістю до самого себе. Клятий прокурор мав рацію: я змарнував три дні, ганяючись за привидами!

Я відкрив Gmail, розділ «Надіслані» та розгорнув лист угорі списку.

From: miro.belinksy@gmail.com

To: peyton.norwood@usdoj.gov

Subject: 06/10 washington metro terror attacks

Date: Wed, 10th June 2015, 10:43 a.m.

сьогодні ввечері 10 червня бойовики іділ…

Пейтон Норвуд. Ліза Джин казала, що це агент із Вашингтонського відділення ФБР. Я зайшов у Google, ввів ім’я у пошуковому рядку, натрапив на кілька безликих fb-профілів, але загалом сервер не видав хоч якихось прийнятих результатів.

Раптом одна нитка з клубка думок, що вертілися у голові, почала відокремлюватися. Під ложечкою неспокійно засмоктало. Раніше я такого не робив, а тому про те, як переглянути історію пошуку в Google, довелося запитувати Google. За мить я вже опинився в розділі «Історія активності в Інтернеті та додатках», вибрав дату 10 червня та прокрутив запропонований системою перелік до запитів, зроблених між десятою й одинадцятою годинами ранку. Мене обсипало жаром, а потім у грудях щось безгучно тріснуло й, зрушивши з місця, посунуло вниз, наче лавина. Після 10:22 один за одним ішли три записи:

пошук peyton norwood washington field email 10:27

пошук peyton norwood fbi email 10:24

пошук special agent norwood 10:22

10:22 — у цей час Єва перебувала вдома, ще навіть не отримала смс із «Нової пошти», а за ноутом сидів Теодор. Він шукав — чи то пак щось примушувало його шукати — інформацію про агента Норвуда. Що це? Яким чином це може бути правдою?

Лавина набирала сили.

Я поспіхом провів аналогічні запити та переглянув результати. Адреси Норвуда серед них не виявилося. Та це вже не мало значення. Мої нутрощі плавилися, ніби залишений без охолодження ядерний реактор. Я підхопився й вискочив у коридор. Увімкнув світло. Де вона? Руки тремтіли, проте думки залишалися кришталево чистими. Я розкрив шафу. Що було на мені в той день? Джинси. Я точно сховав її в джинси! Купа джинсів полетіла на підлогу, я взявся гарячково перебирати їх, нишпорити в кишенях. І зрештою знайшов, що хотів. У задній кишені «Колінзів» пальці натрапили на продовгувату пластинку із цупкого паперу. Видихнувши, я витягнув на світло трохи зім’яту візитівку Лізи Джин Торнтон.

Я вимкнув світло, повернувся до дитячої, причинив за собою двері й оглянув візитівку. +1 (202) 757-2923. Чудово уявляючи, у скільки стане телефонна розмова з Америкою, вирішив за краще поповнити Skype-рахунок і зателефонувати через Skype. За три хвилини я вже вводив номер. Невдовзі Ліза Джин Торнтон відповіла:

— Так?

Лавина розігналася так, що мене тіпало. Я двічі роззявляв рота, та не міг витиснути із себе навіть хрипіння.

— Хто це?

За третім разом я нарешті виплюнув:

— Мирон Белінський з України.

— Як ваш син? — інтонація вмить змінилася. — Ви знайшли його?

І несподівано відчуття лавини щезло. Я ніби з розгону врізався у стіну, й удар на секунду вибив із мене всі почуття й емоції.

— Я… — слова зісковзували з язика та провалювались назад у горлянку.

— Звідки ви телефонуєте? — запитала американка.

Я здогадався, що на її телефоні висвітився якийсь химерний номер.

— Через Skype.

— Тоді зачекайте. Я хочу вас бачити.

Перш ніж я встиг щось сказати, Ліза Джин Торнтон припинила розмову. За мить із динаміків полилося характерне Skype-пілікання: користувач elizabeth.thornton пропонувала розпочати відео-чат. Я відповів. Секунд п’ять екран залишався темним (установлювалося з’єднання), а потім на ньому разом проступили кольори, і я побачив обличчя американки. Русяве волосся спадало на плечі. Очі були підпухлими й утомленими.

— Як ви? — поцікавилась вона. — Які новини?

— Його не знайшли.

Ліза опустила погляд:

— Мені шкода.

Збентеження поволі минало, я супився, нагадуючи собі, для чого телефонував. Набравши в груди повітря, нарешті зважився:

— Це ваших рук справа?

Вона ривком підняла голову:

— Не розумію.

Її індиферентний вираз обличчя роздратував мене, у грудях завирувало обурення:

— Не брешіть мені! Я знаю: ви якось із цим пов’язані!

Ліза закліпала:

— Про що ви, Мироне?

— Це ви його викрали?! Це ж ви забрали мого сина, правда?!

Її очі спалахнули. Спершу мені здалося, нібито через розчарування тим, що її викрили. Проте насправді в її очах не крилося нічого, крім суміші гарячої, настороженої цікавості та повного нерозуміння.

— Що?!

— Вам потрібні були його листи! — гаркнув я.

Американка видала горлом щось середнє між «е» та «а» й ошелешено прошепотіла:

— Ваш син?..

Я став почуватися так, наче хтось висмикнув із мого живота пробку. Кипуча злість і обурення з бульканням стікали на підлогу, а я поволі здувався, як повітряна кулька. І річ не в тім, що Ліза Джин Торнтон здивувалася. Здивування ж бо можна зобразити. Річ у тім, що вона не повірила. Таке не зіграєш.

— Я просто… я подумав, що…

Вона промацувала моє лице своїми дивовижними, широко розплющеними очима, а я вже майже чув слова, що крутилися на її язиці: «Мироне, ви при своєму розумі? Ви збожеволіли». Від американки линули не так сумніви, як співчуття. А ще розчарування й легкий смуток. Вона вирішила, що я перегорів, геть ошалів від утрати сина, але вголос нічого не промовила. Натомість Ліза Джин Торнтон тихо підштовхнула мене:

— Поясніть, чому ви так вважаєте.

І тепер я думаю, що, якби не ті її слова, все склалося б по-інакшому. Я мав останню можливість зіскочити з дороги до провалля. Якби я вчасно припнув язика, майже напевно, ніхто нікуди не поїхав би, і на тому все скінчилося б. Можливо, скінчилося б. Та це все дурня. Легко вдавати розумника заднім числом. Я промчав повз той поворот, нічого не усвідомивши.

І я взявся розказувати. Усе наклалося: нескінченні взаємні образи, недомовки, кредит, проблеми на роботі. Ми з Євою перетворилися на наїжачених самітників, утомлених від необхідності ночувати під одним дахом. Я давно так ні з ким не говорив — отак, щоби без гальм, відверто, — не виливав до сухого душу, і мене прорвало. Я почав і не зміг зупинитися, поки не виклав усе. Слова самі народжувались у роті. Я розповів про операцію, про те, як після неї змінився Теодор, про його нічні кошмари, сомнамбулізм і здатність розпізнавати (читати?) англійський текст. Я розповів про уявного друга — Аймонта, — а також про те, що малий сказав, нібито це він написав листа, і що, зваживши все, я не маю підстав йому не вірити. Ліза уважно слухала. Не знаю, що коїлося в неї в голові, та мушу віддати належне: Ліза Джин Торнтон вислухала мене до кінця. А потім озвалася:

— Отже, ви стверджуєте, що обидва попередження написав ваш син… надрукував під диктовку антропоморфної примари, що з’явилась у його голові через декілька місяців чи років після невдало проведеної операції.

Попри її намагання витіснити з голосу критично-недовірливі нотки, я мав себе зараз за мішок із лайном:

— Ви не вірите мені.

Вона не ховала очей.

— Пане Белінськи, мені важко відповісти на ваше зауваження. Двічі з вашого мейла на адресу ФБР надходили повідомлення про злочини, які ще не відбулися. Це вже мусило б виклика́ти недовіру, та ми обоє знаємо, що повідомлення — незаперечний факт. Я не можу сказати, що не довіряю вам. Утім, я не можу сказати, що вірю в те, що ви розповіли. І я почувалася б так само, якби ви заявили, що автор обох листів, наприклад, ваша матір або дружина. Ну гаразд, твердження про те, що листи нібито відправив ваш чотирирічний син, здивувало трохи більше, та воно однаково не дає відповіді на основні запитання: яким чином? навіщо? чому?.. Мені потрібен час, щоб усе осмислити.

На якийсь час між нами залягла ніякова мовчанка. Розчарований і злий, я жалкував про вчинене.

— На все добре, — попрощалась американка. Skype булькнув, і вікно з чатом зникло.

Я задивився на яскравий прямокутник екрана та подумав, що більше не почую її. Ліза поміркує, вирішить, що я з’їхав з глузду, й забуде про все. Що, зрештою, було б не так погано.

Проте я помилявся. Щоб мені сказитися, як же я помилявся.

Я бачив сон. Уві сні

я прокинувся в дивному місці, що здавалося водночас і тісним, і оманливо безмежним. Стін чи стелі не проглядалося. Піді мною — лише холодна земля. Було темно, простір заливала чорнота, лиш де-не-де жевріли знекровленим монохромним світлом продовгуваті, за формою схожі на жолуді світильники. Вони не мали опор, просто висіли в порожнечі, розганяючи довкола себе пітьму.

Зненацька я почув:

— Тату… тату…

Упізнавши голос Теодора, витягнув шию. Далеко, метрів за двісті від себе, помітив невисокий силует. Він метався з одного боку в другий, то проступаючи в розмитому світлі, то провалюючись у темряву. Наче щось шукав — гарячково, у відчаї.

— Тату… тату… та-а-а-ту-у…

Секунду чи дві, захльоснутий незрозумілою тривогою, я сторожко придивлявся до силуету, проте довго стримуватися не вдалося.

— Тео! — вигукнув я. — Я тут! Сюди!

Силует зупинився, повернув голову (точніше, напевно, повернув голову, бо бачити цього я не міг) і посунув у мій бік.

— Я тут! Іди до мене!

Він мовчки наближався. Пришвидшуючись. Чи то лише здалося?

І чому він умовк?

— Тео?

Я сперся на руки, перекинувся на бік. Угризаючись очима в пітьму, чекав. Чекав, доки силует опиниться на світлі, але щойно невисока постать уступила в розмазану по краях світлову сферу, яскраве ядро в центрі сфери з гучним тріском лопнуло. Лампа розлетілася на друзки, й силует затопила пітьма. Я ледве встиг роздивитися худі ноги. І щось іще — чи то плащ, чи то ганчірку, — що хвилями клубочилося по землі довкола них.

Із наступним світильником сталося те ж саме. Щойно істота наблизилась, жолудеподібний плафон вибухнув, сипонувши врізнобіч скалками.

Щось підкралося до мене, тягнучи за собою шлейф із мороку.

Я відсахнувся і, допомагаючи собі ліктями, поповз у протилежний бік. Я згорав від бажання врятувати Тео, та водночас якась незрима сила торсала мене, безмовно, у такт із ударами серця наказуючи: тікай! тікай! тікай!

— Тату! — почулося зовсім близько, і я раптом збагнув, що це не Теодор. Тео ніколи не говорив таким масним і солодкавим голосом.

Я скочив на ноги та, шпортаючись, побіг. З-за спини долинув брязкіт ще одного розбитого плафона. Задихаючись, я озирнувся. Силует, що переслідував мене, неначе граючись у хованки, розсміявся моторошним, слизьким сміхом і відскочив у пітьму. Я подумав, що він напосідатиме, доки не розіб’ється остання лампа, а тоді…

Тоді воно добереться до мене в темряві.

Я прочуняв у попелястому передранковому світлі, устигнувши вхопитися за відлуння якогось знайомого звуку. Перевів затуманений погляд на смартфон, що лежав біля стегна. Екран світився: щойно надійшло повідомлення. Я провів пальцем по екрану. Повідомлення від Лізи Торнтон складалося всього з двох слів: «Увімкніть Skype». Тілом прокотилася дрож, наче до спини приклали холодну ганчірку.

Не встаючи, я взяв ноут на ліжко й увімкнув його. Щойно запрацював Skype, по центру екрана з’явилося повідомлення про виклик від elizabeth.thornton.

— Мироне, доброї ночі!

Перші слова випорснули з динаміка ще до встановлення відеозв’язку.

— У нас уже ранок, — буркнув я.

— Тоді доброго ранку, — картинка налаштувалася. Волосся американки виглядало дещо розкошланим, а очі здавалися сиво-сірими, неначе два відполіровані сталеві ґудзики. Вона проказала: — Я вірю вам.

Я спохмурнів.

«Що змінилося за кілька годин?»

— Чого раптом?

— Я впевнена, що попередження написав ваш син.

Я сів на ліжку. У животі заворушилися гарячі черв’яки, однак уперше за останні три доби серед них були не тільки розпач, розгубленість і млосне усвідомлення безсилля, серед них, немов з-під рихлої землі, пробивалася надія.

— Чому? — голос забринів, як струна, і в ньому більше не вчувалося скепсису.

— Після першого листа ми почали стежити за вашим будинком. Через супутник. Ви не уявляєте, скількох зусиль вартує вибити дозвіл на використання супутникового часу, та зрештою я переконала керівництво, що це важливо. Після нашої сьогоднішньої розмови я переглядала записи, — моє серце ривком пришвидшило хід, я чіплявся за кожне її слово. Ліза помітила це й холодно, по-діловому посміхнулась: — Зараз дещо надішлю.

Skype теленькнув, сповістивши про отримання файлу — графічного документа у форматі JPEG із об’ємом 7 мегабайт. Я завантажив і відкрив його. Зображення виглядало як скріншот із Google Maps за винятком того, що було більш чітким та яскравим.

— Що це?

Хоча, чорт забирай, ще до того, як розтулив рота, я вже знав, на що дивлюся. Кров відринула від обличчя.

— Це ваша дружина виходить з будинку, — сказала Ліза.

— Так, — загальмовано згодився. Я впізнав багатоповерхівку, вулицю, дерева перед під’їздом. Навпроти входу до під’їзду стояла зелена машина з тонованими до чорного вікнами. За десять кроків на південь від неї застигла в русі крихітна постать. Навіть без наближення зображення я впізнав Єву.

— Гляньте на час.

Я зиркнув у правий нижній куток знімка, де було зазначено час: 03:38 A.M. EST.

— Третя тридцять вісім ранку. Це східноамериканський стандартний, — промовила американка.

— Я розумію.

— П’ять хвилин до відправлення другого листа, — Ліза знову стримано всміхнулась. Я чув, як вона повела мишею — очі забігали, щось вишукуючи на екрані. Потім скинула голову: — А це викрадачі.

Від хвилювання в мене потемніло в очах. Skype тенькнув. Я завантажив другий файл і похапцем відкрив його. На екрані — те саме подвір’я перед багатоповерхівкою, лише наче за пеленою туману (схоже, над будинком зависла тонка хмарина). Єва зникла, замість неї я бачив двох чоловіків у бейсболках і не по-літньому темних куртках. Один із них сідав на місце водія з лівого боку машини. Інший — той, що підступив до правих дверцят, — притискав до грудей щось таке, що я спершу сприйняв за великий чорний пакунок, аж поки не помітив худеньку ручку, що стирчала вбік, і клапоть жовтої тканини, який виглядав трохи нижче. У животі перекинулася свинцева куля. Серце вже не билося, а аритмічно сіпалося й дзижчало, неначе шкіряний мішок, наповнений розлюченими бджолами. Чоловік у бейсболці ніс Теодора, загорнутого в якесь чорне дрантя. Я буквально відчував, із яким напруженням пальці його лівої руки притискають обтягнену сукном голівку до сірої куртки. Притискають із жахливою силою, щоби заглушити схлипування й плач. Я до максимуму збільшив зображення, наблизив обличчя до екрана та сфокусував погляд на худенькій ручці з розчепіреними пальчиками. Нігтики було важко розрізнити, проте я не сумнівався, що дивлюся на долоню свого сина. Біль у кутніх зубах привів мене до тями, і я трохи розслабив щелепні м’язи. Моє лице, відображене на невеликій панелі у лівому верхньому куті вікна Skype, здавалося чорним. Я відкрив рота, хапливо заковтнув повітря, та за мить щелепи неконтрольовано зчепилися знову, з тихим скрипом викришуючи емаль зубів. З очей заструменіли гарячі сльози. Ліза Джин Торнтон удавала, наче не бачить, як мене викручує, та спокійно повторила:

— Гляньте на час.

Із серця в спину та ліву частину грудей почали прострілювати блискавки, та все ж я її почув. Зменшив зображення та перевів очі у правий нижній кут екрана. 03:46 A.M. EST.

— Я вірю вам, — проказала Торнтон, — бо в момент викрадення, тобто в той момент, коли було надіслано листа, у квартирі залишався лише ваш син.

— Х… х-хто вони? — прохрипів я.

— Не знаю, це доведеться з’ясувати вам. Можу лише допомогти… — вона замовкла, а за мить Skype сповістив про надходження ще одного, третього зображення, — ось цим.

Напруження з щелеп перекинулося на решту м’язів (вони наче зсихалися та дерев’яніли), а пальці мимоволі стискались у кулаки. Я клацнув мишею та відкрив завантажений файл. Більшу частину фотографії займав зелений автомобіль. Знімок був таким чітким, що здавався рельєфним. Я розрізняв віддзеркалення навислих над лобовим склом гілок і листя. А ще бачив — під гострим кутом, звісно, та все ж достатньо чітко — номерний знак на передньому бампері.

— Зелений Volkswagen Bora, — прокоментувала Ліза, — номер АА 3178 КВ. Гадаю, вам відомо, що з цим робити.

— Ви… — я не міг знайти слів. Розумів, що мушу подякувати, та спромігся лише на нечленороздільне белькотання.

— Знайдіть свого сина, пане Белінськи, а потім ми поговоримо.

Остання фраза сколошкала мене. Страх і сумніви повернулися, знову, неначе ворони, забили чорними крилами над головою. Чи маю я їй вірити? Чи можна їй вірити взагалі? А як усе це — інсценування, щоб лише заплутати мене?

— Поясніть мені дещо. Як так сталося, що ви зателефонували мені за лічені хвилини потому, як надійшов лист? Як ви дізналися про нього? У вас же там була четверта ранку!

— Лист надійшов на мейл спеціального агента Норвуда, керівника нічної зміни. Можливо, це й збіг, але тієї ночі Пейтон Норвуд чергував. Він знав, що я літала до України, загалом був у курсі справ, а тому, отримавши нове попередження з вашого мейла, відразу набрав мене. Оскільки повідомлення виявилося незавершеним, я зв’язалася з вами.

Пояснення виглядало правдоподібним, але чомусь не заспокоювало.

— Не знаю, це якось… — я напружено змахнув руками.

— Спеціальний агент Норвуд шість років очолює групу з протидії наркотрафіку через мексиканський кордон, — заявила Ліза, — майже чотири роки займається Тіхуанським наркокартелем і безпосередньо Серхіо Вігліоне. Мушу зазначити, що без особливих успіхів. Повірте, після подій 30 травня Пейтона Норвуда не треба переконувати у важливості листів, що надходять із вашого мейла.

Однаково щось муляло мені, наче камінець у черевикові. Я пригадав історію пошуку в Google та посилання, які передивлявся. Адреси Норвуда не виявилось у мережі, його мейла не було у вільному доступі!

— Але чому мейл надіслано саме Норвуду?

Її незворушно-льодяна посмішка починала дратувати мене:

— А про це ми запитаємо вашого сина, пане Белінськи.

Я зібрався зі швидкістю блискавки. Скинув отримані від американки файли на флешку. Потім, подумавши, що розмахувати чотирисантиметровою флешкою перед слідчими якось не надто переконливо, роздрукував усі три знімки на принтері. Через здійнятий шум Єва прокинулась. Я нічого їй не розповів. Не те щоб я не хотів, ні. Просто не знав, як у кількох словах пояснити появу фотографій. Мовчанка між нами розрослася, ніби чагарник, продиратися крізь який ставало щодень важче.

— Ти куди? — насторожено звівши брови, запитала вона.

— У міліцію.

— Що там? Вони щось дізналися?!

— Ні. Я б тобі сказав.

— Тоді навіщо?

— Треба дещо завезти. Я незабаром повернусь.

— Що завезти?!

Я не відповів. Стиснувши в руці роздруківки, скотився на перший поверх, заскочив у свій Nissan і помчав до обласного управління міліції. Неспокій і збентеження пекучими хвилями омивали серце. Жар від них ішов такий, що очі перетворювалися на желе, і я вперше в житті не міг погамувати сльози. Разом із примарною надією повернувся дикий, первісний страх перед невідворотним. А що як уже пізно? Раз у раз я кидав погляд на аркуші А4 на пасажирському сидінні. Зверху лежав знімок, на якому викрадачі несли Тео до автомобіля. А що як, із жахом думав я, цей знімок стане останньою фотографією мого сина? Ні, я не готовий до такого! Я не хочу таке викорчовувати з пам’яті! Не хочу кожного ранку прокидатись у холодному поту, з відчайдушно розчепіреними пальчиками та клаптем жовтих шортів перед очима!

— Звідки у вас це?

Капітан Іван Станкевич прокручував між пальцями мою флешку й сонно витріщався на розкладені на столі аркуші. Слідчий зиркнув на мене й одразу відвів погляд, що, втім, не завадило роздивитися збентеження й тривогу в його посічених капілярами очах. Схоже, в ту мить він уперше подумав про те, що було б геть непогано, якби п’ять днів тому хтось інший узявся за мою справу.

— Це фотографія автомобіля, на якому викрадачі забрали Теодора, — наче заведений, повторив я. — Там видно номер, і я вимагаю, щоб за ним ви відшукали власника.

Судячи із запаху, Станкевич не встиг перед виїздом на роботу прийняти душ і почистити зуби. «Сімдесят кілограмів лайна, — міркував я, дивлячись на нього, — а смердить, як тонна». А тоді враз збагнув, що я такий самий, вим’ятий і розхристаний, що від мене також тхне, мов від безхатченка.

— Так, так, ми проб’ємо номер, але… — він підібгав губи: — Звідки?

Я нахилився до нього, навалившись на стіл. Брови з’їхалися на переніссі.

— Так, телефонна розмова, про яку ви згадували, вона справді була з ФБР. Так, вона не має жодного стосунку до викрадення. Так, — я тицьнув пальцем у роздруківки на столі; слідчий смикнувся, нібито мої розлючені думки обкидали його гарячими бризками, — знімки справжні. А тепер робіть, що хочете, та знайдіть мого сина.

Станкевич зв’язався зі мною ще до обіду. Я наготувався вислухати історію про викрадення машини за день до проникнення в мою квартиру, проте ситуація виявилася куди складнішою. Номери були недійсними. Я поцікавився, що це, в біса, означає. Капітан, затинаючись, пояснив: номер у базі є, однак 2011-го зареєстрований за ним автомобіль чи то передали на металобрухт, чи то він потрапив у аварію, після якої не підлягав ремонту й був відправлений на металобрухт. І реєстрацію скасували. Автомобіль — не Volkswagen Bora, а старенькі «жигулі». Власник — ветеран Другої світової, помер у лютому 2012-го на 87-му році життя. Станкевич запевнив, що міліція працює, та для того, щоб установити, що то за зелений Bora, знадобиться трохи більше часу, бла-бла-бла. Я не став запитувати, чи не здається йому підозрілим, що на машині викрадачів висіли недійсні номери з бази даних Державтоінспекції, й обірвав розмову.

Розпач повернувся та почав шматувати мене з подвійною силою. Я міг рухатися, дихати, але не думати. Свідомість затисло, ніби в невидимих лещатах. Ніколи ні до, ні після того я не відчував більшого відчаю й зневіри через власну безпорадність. Втрачати надію вдруге значно болючіше. Щоб побороти липуче безсилля та щоб хоч чимось зайняти себе, я заходився шукати приватного детектива. Знайшов одну агенцію в Рівному й дві у Луцьку, проте до жодної не звернувся. Якщо результат їхньої роботи співвіднесений з поняттям «якість» так само, як зовнішній вигляд їхніх сайтів із поняттям «дизайн», я сумнівався, що вони спроможні знайти Теодора.

О пів на третю я побачив ще один виклик із невідомого номера.

— Мироне Євгеновичу?

Чоловік. Судячи з голосу, років за сорок.

— Так, — стримано, притлумлюючи спроби кволого очікування перерости в щось більше, відповів я.

— Доброго дня. Мені потрібно з вами поговорити.

— Хто ви?

Коротка пауза.

— Це не важливо.

«Як це, в сраку, не важливо?!» — нервова система не витримувала. Я скочив на ноги. Зі спальні прибігла Єва, з німим запитанням утупившись не так у мене, як у прикладений до вуха смартфон. Я став до дружини спиною — погляд протнув вікно, вчепившись у сонце, що наливалося міддю.

— Хто ви?! — з притиском повторив я.

Викрадачі? Втім, думка не проіснувала й секунди, бо чоловік поцікавився:

— Де ви взяли знімки, що передали слідчому?

«Лайно собаче», — я скреготнув зубами. Станкевич замість виконувати свою роботу настукав на мене в СБУ.

— Ви нічого від мене не почуєте, поки не скажете, хто ви та що вам треба!

З динаміка долетіло слабке зітхання.

— Мироне Євгеновичу, будь ласка, не дратуйтеся. Не кричіть. Я лише прошу, щоб ви відповіли на…

На той час утихомирювати мене було марно. Однаково, що гасити вогонь бензином. Зі злості я перейшов на ти:

— Не заспокоюй мене!

— Ваші знімки, — йому довелося підвищувати голос, — це не знімки з квадрокоптера чи дрона. Ми зробили висновки, що вони з супутника, — він додав щось іще про оптику, про чи не найякіснішу оптику в світі, та я не слухав. Я молотив щелепою, задихаючись, немов викинута на берег рибина, доки вщент посинілий не загорлав:

— Йолопе схиблений, ти гадаєш, я стояв на даху й знімав, як викрадають мого сина?!

— Я не це мав на увазі. Я хотів лише запитати…

— У сраку запхай свої запитання! Замість того щоб шукати машину, ти телефонуєш мені й питаєш, де я взяв знімки?! Покидьки, невже так важко просто виконувати свою роботу? Поверніть мені мого сина!

Я волав ще секунд десять, перш ніж збагнув, що телефон не озивається жодним звуком.

Ніч із суботи на неділю видалася найважчою. Я почувався шматком дерева, з якого паразити висмоктали останні соки. Сумніви стали моїм другим «я». Кому тепер вірити? На що сподіватись? Можливо, я надто довірливий, і Віталій Костюк обдурив мене? Інакше чому на автомобілі викрадачів висіли номерні знаки, про наявність яких міг знати лише той, хто пов’язаний із правоохоронними органами? Проте — Цезар не обманював би. А може, до викрадення все ж причетні американці, а Ліза Джин Торнтон надіслала знімки винятково для того, щоби збити з пантелику та заплутати сліди? Але це також малоймовірно: я сам не так давно довідався (повірив?..), що листи писав Тео.

Незчувся, як мене огорнув тонкий, як серпанок, сон, причому знову в кімнаті Тео, так, наче, перебуваючи в дитячій, якось спокутував провину перед сином. Прокинувся ж із чорною дірою замість пам’яті. Упродовж кількох благословенних секунд я не пам’ятав ні про викрадення, ні про листи. Потім пригадав, одночасно усвідомивши, що мене трясе, ніби в літаку посеред тропічного циклону надзвичайної сили.

Розплющивши очі, побачив над собою Єву. Заплакане обличчя дружини палало, на шиї поздувалися жили. Вона термосила мене за плечі й кричала:

— Уставай! УСТАВА-А-АЙ!

— Що? Що таке?

— ЙОГО ЗНАЙШЛИ!

Я немов із пращі вилетів. Серце ще не встигло озватися зривистим барабанним дробом, а я вже стояв на ногах.

— Де?!

Єва побігла в коридор, я не відставав від неї.

— Мені зателефонував черговий із обласного управління, сказав, що до них привезли малолітнього хлопчика, він звірився з описом і зрозумів, що це наш син.

— Хто привіз?

— Я не знаю. Але він просив поквапитися, бо вони не можуть його заспокоїти.

Футболку я надягав уже в машині, тиснучи правою ступнею на педаль газу.

Була дев’ята ранку, припарювало. Небо пінилося хмарами. Черговий, що зустрів на прохідній, швидко провів нас до залитого м’яким світлом кабінету. У кутку за диваном, по- боксерському притиснувши худенькі ручки до тіла, стояв Теодор.

Я кинувся до сина, та малюк, не впізнавши мене, відсахнувся.

— Комашко, це я! — простягнув до нього руки. Єва за моєю спиною дрібно тремтіла. Вона торкалася до мене плечем, тож я відчував, як її тремтіння перекидається на мене.

Від Тео дуже пахло сечею. Немите, скачане в масні жмутки волосся спадало на лоба, частково затуляючи, як у зацькованого звіряти, перелякані очі. Очі обводили сірі кола. На правому передпліччі темнів довжелезний синець. Нігті на пальчиках зідрані, так, наче він дер голими руками замерзлу землю. Поруч на стільці з червоною тканинною оббивкою сиділа молода дівчина у міліцейській формі.

— Я нічого не могла з ним зробити, — вона сама ледь не плакала. — Ми викликали «швидку». Вона вже їде.

Теодор трусився й тихо, по-собачому скавучав. Я мусив кілька разів поспіль ковтнути, щоб заштовхати назад до шлунка гарячий клубок, що підкотив до горла.

— Тео, це я, твій татко…

Малюк підняв голову й нарешті впізнав мене. Та, незважаючи на розкриті обійми, не пішов у них. Я підсунувся ближче й обережно, дуже повільно, обійняв його. Проте він не вчепився руками за шию. Радше навпаки — вперся кулачками в груди, не даючи мені пригорнути себе.

— Явп… явп… — він намагався щось мені сказати.

Єва присіла поруч мене, потягнулася рукою до сина й обережно погладила його. Від хвилювання не могла видобути із себе жодного звуку.

— Що таке? Що таке, мій хороший? Не бійся, говори. Я тут, я тебе нікуди не відпущу, — я також гладив його по спині, переборюючи лячну знемогу від того, що Тео не припиняв тремтіти. — Все буде добре, комашко.

— Я з… я з-за… я з-з-з-за-п-пісяв їх, — Тео опустив голівку, чи то ховаючи обличчя за моїм плечем, чи то бажаючи подивитися на свої шорти, що за п’ять днів із жовтих стали коричневими. — Ш-ш… ш-ш-ш… ш-ш-ш-шорти, — його дихання пришвидшилося, Теодора буквально колотило в моїх обіймах.

У мене защипало в очах. Тео ніколи не мав проблем із нетриманням сечі. Іноді він впісювався в ліжку чи ще зовсім малим, загравшись, не встигав добігти до горщика, проте таке траплялося рідко, раз на півроку чи рідше — не частіше, ніж з іншими дітьми його віку. Ні я, ні Єва не сварили його за це. Я не дозволяв собі навіть беззлобно підсміюватися, навпаки намагався всіляко показати, що нічого страшного не відбулося — ну, впісявся, то впісявся, перевдягнулися й забули, — та попри це, Тео засмучувався. Востаннє такий казус стався на початку осені 2014-го, вісім місяців тому. Напередодні Тео пізно ліг і тому заспав, прокинувшись за двадцять хвилин до десятої, коли Єва вже поїхала на роботу. Спросоння не втямив, що хоче пісяти, запізно рвонув до ванної й умостився на горщик, коли трусики вже були мокрими. Він так цим перейнявся, що потай від мене вдягнув чисті труси, мокрі заштовхав на дно кошика з брудною білизною, а сам заховався під ковдрою та добрі півгодини вдавав, що спить. Я зауважив труси в кошику й одразу здогадався, в чому річ. Спробував ненав’язливо пояснити, що нічого страшного у цій ситуації немає, проте Тео ховав погляд, прикидався, наче не чує мене, а протягом дня кілька разів просив нічого не казати мамі. Я підозрював, що така сором’язливість не могла виникнути сама по собі, з нізвідки, припускав імовірне втручання тещі, втім, так і не виявив конкретної причини.

— Комашко, хороший мій, нічого страшного, — я рукою, якою гладив спинку, торкнувся шортів. Вони були холодними та всуціль мокрими. Схоже, малий мочився в шорти впродовж усього часу, що його втримували викрадачі. До крові гризучи губу, я притиснувся грудьми до худенького тільця й узявся за шорти другою рукою: — Давай їх знімемо.

— НІ!!! — вигук вийшов таким гучним, що мені заклало вухо.

Серцем неначе отрута розтеклася.

— Дурень! — обізвала мене Єва.

Я припустився кошмарної помилки. Більше, ніж упісятися, Тео соромився опинитися голим перед незнайомцями — ще один невідомо коли й від кого підчеплений комплекс.

— Маленький мій, я тебе загорну. Хочеш, я дам тобі свою футболку?

— НІ! НІ! НІ!

І тоді він почав кричати. Очі Теодора затягло каламутною плівкою, шкіра на обличчі набула мармурового відтінку, а рот нажахано вигнувся. Малий відсахнувся, а потім відштовхнув мене. Єва нахилилася, малюк відштовхнув і її. Потому, тримаючи напівзігнуті ручки перед грудьми, заверещав. Він репетував, не вмовкаючи, перериваючись лише на те, щоб судомно заковтнути повітря. Єва намагалася заспокоїти його, проте Тео сіпався під час кожної спроби до нього доторкнутися, так, наче з її пальців вихоплювались електричні розряди.

Мене роздирало від жалю та безсилої злості. Всередині все кипіло. Я бачив, що сльози градом обсипалися з Євиних очей. Якби в ту мить мені під руку втрапив той, хто влаштував викрадення, я б убив — убив би, не вагаючись і не задумуючись про наслідки, так жорстоко, як лише зміг би.

У двері зазирнув Станкевич і повідомив про прибуття «швидкої». З коридора долинув тупіт ніг, і за мить до кабінету вступили двоє лікарів — огрядна жінка років тридцяти та сивий чоловік із велетенською бородавкою на носі й покрученими артритом руками. Обоє у світло-зелених лікарських халатах.

— Що з ним? — жінка перевела погляд із Тео, який посірів від крику й аж підскакував у конвульсіях, спочатку на мої випростані руки, а потім на обличчя. Її лоб прокреслили злостиві зморшки, губи презирливо скривилися: — Ви батьки?

Схоже, вона вирішила, що істерика через мене.

— Так, — сказала Єва.

— Що з ним?

Я нарешті опустив руки:

— Тиждень тому його викрали.

Теодор не припиняв верещати.

— Говоріть голосніше!

— Його викрали! — сердито рявкнув я. — І знайшли лише сьогодні вранці.

Втрутилася дівчина-офіцер, що сиділа на стільці, перелякано обтискаючи переплетеними пальцями коліно.

— Його знайшли всередині ліфта однієї з багатоповерхівок на Макарова. Велика ймовірність, що хлопчик просидів там усю ніч.

— Зрозуміло, — погляд лікарки пом’якшився, презирливі складки довкола губів розгладилися. — Скільки йому?

— У липні буде п’ять, — витиснув я.

Жінка пройшла до столу, поставила на нього металевий ящик із медикаментами, відкрила його й дістала невелику прозору ампулу завбільшки з дві фаланги вказівного пальця. Швидко наготувала шприц для уколу.

— Потримайте його, — наказала мені, присідаючи поряд із Теодором.

Я інстинктивно схопив руку зі шприцем:

— Що ви йому колете?

— Седуксен, — трохи роздратовано пояснила лікарка. — Це заспокійливий і протисудомний засіб. Потрібно зупинити розвиток шоку. Потім завеземо хлопця до лікарні й вирішимо, як діяти далі, — я отупіло телющився кудись повз неї, якогось біса думав, чи не занадто вона молода. Лікарка струснула мою руку з передпліччя та наказала: — Тримайте його, поки я зроблю укол!

Я послухався. Із силою притягнув сина до себе. Тео заволав ще дужче й почав відбиватися. Ковтаючи сльози, я стискав малого в обіймах. Лікарка нахилилася, зісмикнула брудні шорти, мазнула змоченою в спирті ваткою по сідниці й уколола. Через хвилину Тео помалу стих і більше не відбивався, хоча все ще швидко дихав і легенько подригував м’язами.

— Пішли, — сказала жінка. Її сивий напарник, який із сумішшю старечої нудьги та втоми спостерігав збоку, мовчки взяв ящик із медикаментами.

Я підхопив Тео на руки та підвівся. Капітан Станкевич, даючи дорогу, пробурмотав:

— Я зателефоную вам. Пізніше. Ви ще маєте, ну…

— Добре.

Я попрямував до виходу й тільки тут помітив Єву. Бліда й перелякана, моя дружина забилася в куток між вікном і входом до кабінету. Вона стояла, приклавши руки до грудей, підпираючи стиснутими кулаками підборіддя, й тупилася скляним поглядом у протилежну стіну, не помічаючи ні мене, ні Теодора.

Ми швидко вибралися на подвір’я — попереду огрядна лікарка, потім її підтоптаний колега, за ним я з Тео та Єва — й сіли в машину швидкої допомоги. Жінка показала, куди покласти Теодора, після чого стиснула пальцями його зап’ясток, рахуючи пульс. Машина рушила. Обличчя малого залишалося сірим, немов вигорілий на сонці придорожній пил, проте судоми вщухали.

— Як він? — запитав я.

— Заспокоюється.

Схилившись над застеленою білим простирадлом каталкою, я погладжував сина рукою.

— Судоми вщухають, — лікар погладила Теодора зі свого боку, провела пальцями по худеньких грудях, — гляньте, м’язи розслабляються. Це добре. Я вколола йому 10 міліграмів. Доросла доза. Не те щоб велика, але й немала, як на п’ятирічного хлопчика. Він був у такому стані, що інакше я не могла, — вона помовчала, а тоді тицьнула в темні від вологи шорти: — Давайте роздягнемо.

— Він соромиться.

Жінка стримано посміхнулась:

— Зараз йому вже байдуже, повірте.

— Через седуксен?

— Так. Роздягайте.

Тремтячими руками я стягнув із сина шорти. Я боявся вдихнути, підсвідомо чекаючи на черговий істеричний спалах, подібний до того, що стався в обласному управлінні МВС, але седуксен перетворив мого Теодора на піддатливу ляльку з несфокусованим застиглим поглядом. Навіть дихання вирівнялося.

Я зняв із нього футболку, потому — лікарка підсунула мені пачку вологих серветок — ретельно витер йому ручки, груди та попку. Обдивився синець на передпліччі та пальчики. Коли вкривав голе тільце сина чистим простирадлом, він несподівано повернув голову й глянув на мене, як мені тоді здалося, цілком осмислено.

— Можна я візьму його на руки?

Лікарка, ледь вигнувши брову, зиркнула на Єву, котра сиділа, вчепившись пальцями в сидіння, й дозволила:

— Беріть.

Я просунув праву руку під шию Теодора, лівою, загортаючи простирадло, обхопив ноги під колінами, підняв і притиснув малого до грудей. Тільцем прокотилася дрож, але за мить Тео вткнувся гарячим носом мені в шию. Руки, що звисали над простирадлом, були холодними як лід.

Лікар удруге скоса зиркнула на мою дружину. Єва сиділа зліва від мене: не рухалась, не озивалась, не намагалась торкнутися малого та час від часу штрикала його переполоханим поглядом, так, наче не вірила, що то справді її син, неначе боялася, що їй підсунули іншого хлопчика, як дві краплі води схожого на Теодора. Я глипнув на дружину. Її обличчя скидалося на білу пластмасову маску з вицвілими, знекровленими опуклостями замість губів. Обрамлені темними колами очі сіпалися, постійно перескакуючи з однієї точки на іншу.

— З тобою все гаразд? — спитав.

Не розтуляючи губів, вона кивнула. Я відвернувся, втупився в каталку. На зім’ятому простирадлі лежали Теодорові шорти та футболка. Шорти подекуди стали чорними від засохлих фекалій.

— Він одужає? — озвалася Єва. Я підняв голову, намагаючись зазирнути в очі лікарці, та жінка, наморщивши лоба, вивчала поглядом смердючу ганчірку, на яку перетворилися шорти мого сина.

— Вам усе розкажуть у лікарні. Але не турбуйтеся, я впевнена, з вашим малим усе буде добре.

Несподівано лікарка примружилась. Простягнула руку до шортів, ледь помітно скривившись, перекинула їх і розрівняла, після чого витягнула щось із задньої кишені.

— Ви знаєте, що це таке? — вона тримала в руках згорнуту вдвоє смужку паперу завбільшки з посадковий талон на літак.

— Що? — здивовано кліпнув я.

Жінка розгорнула папірець. Я зауважив, що на ньому щось написано.

— У кишені шортів лежала записка.

— Дайте сюди, — пробелькотів я.

Вона простягнула записку. Притримуючи Теодора однією рукою, іншою я схопив її та розвернув написаним до себе. На папірці великими літерами проступали чотири надруковані слова:

СПОДІВАЮСЯ, ЦЕ БУЛО ВОСТАННЄ

— Що це? Що це таке?

Лікарка знизала плечима та підняла брови, мовляв, це ви мали б мені сказати.

— Я не розумію, я не… — змахнувши паперовим клаптем, повернув голову до Єви й застиг із роззявленим ротом.

Дружина відсахнулася, так, наче побачила перед собою змію. Її груди конвульсивно надималися й опадали. Це виглядало жахливо, неначе щось, що розпирало грудну клітку, мало от-от розірвати тіло на шматки. Праву руку вона притискала до тулуба, пальцями лівої вчепилася в передпліччя та повільно сунула від ліктя до кисті, залишаючи чотири криваві смуги. Наступної миті Єва голосно кавкнула, різко зігнулася навпіл, заштовхала кулаки собі до рота й застогнала. Ще через секунду її стогін переріс у неспинне монотонне виття.

Пізніше я довідався від Станкевича подробиці. Теодора знайшли о восьмій ранку в кабіні ліфта десятиповерхового житлового будинку на перехресті вулиць Макарова та Князя Острозького. Це в західній частині Рівного. Хтось уночі заштовхав його туди, заклеївши рота скотчем, щоби крики не побудили мешканців. Ані рук, ані ніг малому не зв’язували — знали, що самотужки він не вибереться: Тео занадто легкий, щоби старезний, установлений ще за радянського часу ліфт зреагував на його вагу, та занадто низький, щоби дістати рукою до кнопок. Його вкинули досередини, після чого двері зачинились, а світло погасло, мовби в ліфті нікого не було.

Як довго Тео просидів у темній кабіні, кличучи на допомогу та дряпаючи нігтиками її стінки в даремних сліпих спробах знайти вихід, я не знаю. У понеділок лейтенант Лужний опитав мешканців. Тієї ночі найпізніше додому повертався хлопчина, що винаймав однокімнатну квартиру на сьомому поверсі. За його словами, він вийшов з ліфта й ступив до квартири за десять до другої. Тобто між другою ночі та восьмою ранку ліфтом ніхто не користувався.

Теодора виявила двадцятип’ятирічна продавчиня одягу з торгового центру «Екватор». Тієї неділі в неї був робочий день, і вона саме прямувала на роботу. Викликала ліфт, а коли двері роз’їхались і спалахнуло світло, побачила перед собою Тео. Точніше, побачила не зразу, бо Теодор стояв за однією з напіврозчахнутих стулок ліфтових дверей. За словами Станкевича, двері відчинились наполовину, застрягли, бо навіть бозна-скільки просидівши в пітьмі, Теодор не припиняв шукати вихід, і в ту мить, як дівчина натиснула на кнопку виклику, хлопчик совав пальчиками в щілині між корпусом і дверною стулкою. Коли двері почали відчинятися, його праву руку затягнуло й затисло в щілині. Звідти й синець.

Дівчина вивела Теодора, відклеїла скотч і спробувала розпитати, де його батьки, та, певна річ, Тео не спромігся відповісти на запитання. Він навіть не плакав. Лише тремтів і жалібно кувікав, раз у раз зриваючись на вереск. Вона викликала міліцію, хлопця забрали до відділка, де черговий швидко второпав, що це саме той малий, якого нещодавно оголосили в розшук, і наказав везти його до обласного управління.

Записку в кишені ніхто не помітив. У понеділок я відніс її Станкевичу, втім, експерти не знайшли на папірці жодних відбитків. Окрім моїх, звісно.

У лікарні нас протримали півтори години. Найперше Теодора напоїли чаєм і спробували нагодувати кашею. До каші він майже не торкнувся, а чай випив увесь. Потім йому зробили кардіограму, рентген, узяли аналізи, вкололи ще заспокійливого і, не виявивши загрозливих травм, відпустили додому. Травматолог, який оглядав Тео останнім, наголосив, щоб ми обов’язково повели малого до психолога. «Вам пощастило, що ваш син іще малий, — сказав він, — тобто достатньо малий. Він пластичний. Думаю, за якийсь час забуде пережите й повністю відновиться». Дивлячись на Тео, я так не думав. Тобто я сподівався, що саме так і станеться, але мусив докладати немалих зусиль, щоб у це повірити.

Єві, до речі, також укололи заспокійливого.

Упродовж перших днів після повернення Теодор увесь час спав. Прокидався лише поїсти, та навіть за їжею не вилазив з-під ковдри. Ми давали йому таблетки — заспокійливе, прописане в лікарні, — й ні на хвилину не залишали самого. Я надув привезений із Затоки плавальний матрац і ночував на підлозі в дитячій кімнаті, щоби бути поряд, якщо раптом малий прокинеться серед ночі.

Але Тео не прокидався. І це, як на мене, було непогано, бо сон — бодай і навіяний медикаментами — помалу зцілював його. Що було з біса кепсько, що було просто жахливо — це те, що після лікарні Тео припинив говорити. Він нічого не просив, нікого не кликав, на наші з Євою запитання відповідав скупими кивками чи мотанням голови. Це якщо взагалі відповідав. Здебільшого він тупився перед собою пожухлим, позбавленим емоцій поглядом, скидаючись на дивовижно реалістичну, та все ж неживу ляльку. Якщо він чогось хотів, наприклад, соку, але не хотів вилазити з-під ковдри, Тео боязко, ніби соромлячись, торкався мого чи Євиного передпліччя й показував пальчиком на залишений на столі пакетик із соком. Якщо потрібного предмета в дитячій не було, нам із Євою доводилося вгадувати. Ми вголос перераховували все, що спадало на думку, — печиво з кухні? ось ця іграшка? а може, ця? — поки Тео ствердно не кивав. Виходити з кімнати далі туалету хлопчак відмовлявся. І це було… я не знаю… я іноді вискакував у ванну чи на кухню та закушував зубами рушник, щоб не розплакатися.

Він заговорив у вівторок увечері. Дзвони на Покровському пробили сьому. Сонце ще висіло над горизонтом, приємне бурштинове світло заливало дитячу кімнату. Тео лежав. Просто лежав і все. Вікно було відчинене навстіж. Єва вголос читала казку, а я сидів на підлозі, поклавши руки на ліжко, й раз у раз погладжував синове плече (складалося враження, наче погладжував нагрітий сонцем камінь). І раптом малюк зашепотів.

— Що? — я спершу не почув.

Нахилився ближче й тоді розрізнив ледь вловиме шемрання:

— Можна подивитися «Ніндзяґо»?

До вечірнього показу на каналі «Плюс Плюс» залишалося три години. Єва поставила перед Теодором ноутбук і запустила «Ніндзяґо» на YouTube, а я мовчки вдягнувся й поїхав до «Будинку іграшок» в «Екваторі». Тео підсів на мультики «Ніндзяґо» минулого року, невдовзі потому, як йому виповнилося чотири. Відтоді кілька разів просив купити йому якийсь із конструкторів LEGO Ninjago, але ми з Євою відмовляли: на нас висів кредит, та й після обвалу гривні ті конструктори коштували скажено дорого. Одного разу Єва принесла малому китайську підробку, але це, як ви розумієте, було не те. О восьмій я повернувся додому, притягнувши із собою п’ять величезних коробок: «Битва механічних титанів», «Корабель Ронана», «Погоня на мотоциклах», «Дракон Майстра Ву», «Остання битва корабля “Дар долі”». Все разом коштувало сім тисяч гривень — усе, назбиране мною за місяці, коли не платив банку.

Побачивши принесене, Тео зацікавлено витягнув шию. Він не посміхнувся, ні, до цього ще було далеко, проте щось таке змінилося в ньому, що наповнило змарніле личко світлом.

— Давай разом збиратимемо, — запропонував я.

Малий сховав підборіддя під ковдру та заперечно мотнув головою.

— Скласти мені, а ти подивишся? О’кей?

Кивнув.

— То вибирай.

Я по черзі демонстрував йому коробки (дві навіть відкрив), поки він не тицьнув пальцем у «Корабель Ронана». Я розірвав пакет із деталями, розгорнув інструкцію й узявся складати фантастичного вигляду літальний апарат. Тео, не відриваючись, спостерігав.

Час від часу я зиркав на нього. Хлопчак лежав, вистромивши голову з-під ковдри, наче черепаха з-під панцира, і стежив за кожним рухом моїх пальців. Припасовуючи одну до одної деталі конструктора, я подумки заприсягнувся, що зроблю все, щоб повернути посмішку на його обличчя, що змінюся й стану кращим батьком, що балуватиму його щодня, і байдуже, що це може його розпестити, та… було вже пізно. Я розумів, що не вберіг його, і Тео втратив віру в саму суть того, що ховається за словом «батько».

За день до того, як я приніс Теодору п’ять коробок LEGO Ninjago, зі мною через Skype зв’язалася Ліза Джин Торнтон. Була десята вечора, Тео спав. Я забрав ноут, вийшов до зали та причинив за собою двері, щоб Єва, яка дивилась у спальні телевізор, не чула розмови.

— Як ваш син? — запитала американка, коли я, підібгавши під себе ноги, вмостився на дивані й увімкнув відеозв’язок.

— Вам відомо, що він повернувся?

Ще ставлячи запитання, знав відповідь.

— Так. Ми бачили, як ви його привезли, — вона сиділа рівно, ледь нахилившись уперед. Проста темно-синя блуза обтягувала груди, волосся було зібрано в гульку на потилиці. — То як він? Викрадачів знайшли?

— Викрадачів не впіймали. Теодора підкинули в ліфт одного з будинків на околиці Рівного, — на ту мить Тео ще не почав розмовляти, й думки про це, немов грозова хмара, висіли над голою. Я почувався препаскудно. Здавалося, хтось безперестану стискав у жмут і викручував мої кишки, наче якусь ганчірку для миття підлоги. — У малого стався страшенний зрив, зараз він не розмовляє. Не знаю, як далі.

Моє «не знаю» стосувалося не так стану здоров’я сина, як імовірності появи нових попереджень. Я шукав способи сказати Лізі, що спілкування з нею найближчим часом небажане. І не лише найближчим часом. Небажане взагалі. Втім, у неї були інші плани.

— Я щойно повернулася з наради, — Торнтон стиснула губи, й то так, що на підборідді шкіра пішла зморшками, — де переконувала, що ваш син, пане Белінськи, має унікальні здібності.

— Навіщо? — наїжачився я.

Вона вагалась, а я встиг подумати про те, що найкраще для мене було б натиснути червону з білою телефонною трубкою позначку й розірвати зв’язок. Та я не поворухнувся.

— Уже двічі ваш син передбачив злочини, проти яких правоохоронні органи моєї країни виявилися безсилими. І не просто передбачив, а знайшов спосіб повідомити про них ФБР. Якби не попередження вашого сина, жертв минулого тижня стало б значно більше. Їх би взагалі не було, я переконана в цьому, якби Теодор мав можливість закінчити лист, — вона дивилася мені у вічі, спокійно, не моргаючи; ми наче грали в гру, хто швидше змигне. — Пане Белінськи, я хочу допомогти. Тобто допомогти вашому синові. Я вповноважена запропонувати вашому синові найкращу програму реабілітації, яку тільки можна знайти в Америці. Якнайкращі медикаменти, спеціальний догляд, процедури, психологи — все, що знадобиться для його повернення до повноцінного життя. До вашого малого ставитимуться як до сина мільярдера. Ви добре знаєте англійську і зможете влаштуватись на роботу в Сполучених Штатах, ми не заперечуватимемо. І, безперечно, ми гарантуємо захист — те, чого не дала вам Україна. — Я несамохіть скривився: вона знала, на що тиснути. — Витрати на оформлення ґрін-карти, переліт, ваше перебування у Штатах також беремо на себе.

— Ми — це хто? — запитав я.

— Уряд Сполучених Штатів Америки.

— А за це… — я вичікувально нахилив голову. Ліза Торнтон не відповідала. — Що ви хочете за це?

— Ні вам, ні вашому синові не доведеться нічого робити. Нам потрібна лише ваша згода.

— Згода на що?

Ліза кинула швидкий погляд на щось — напевно, якийсь документ, — що лежало між її долонями. За мить її золотаво-димні очі знову занурилися в мої.

— Є технологія, що дає змогу зчитувати й із достатньою точністю розпізнавати візуальні образи за сигналами з кори головного мозку людини. У це важко повірити, та ця технологія в буквальному сенсі дозволяє зазирнути у сни.

— Хочете, щоб я дозволив вам проводити експерименти над сином?! — вищирився я.

— О, ні, пане Белінськи, запевняю вас, нічого подібного. Це ніби… це як зробити фотографію. Мені не відомі технічні деталі — вам їх розтлумачать, не сумнівайтесь, — але загалом робота системи ґрунтується на зчитуванні електричних імпульсів у корі та розпізнаванні їх за допомогою складного алгоритму, що моделює роботу мозку. Пристрій абсолютно не впливає на мозок, лише фіксує те, що в ньому відбувається. І найважливіше, — побачивши, що я налаштувався перебити її, американка підняла руку, — стривайте, не поспішайте відмовлятися. Найважливіше: ми нічого не робитимемо без вашого дозволу. Все, що прошу: приїдьте, поспілкуйтеся зі спеціалістами й лише після цього вирішуйте.

Я не вагався:

— Ні. Моя відповідь — ні.

— Ми готові обговорити грошову компенсацію.

— «Ні» означає «ні», пані Торнтон. Тему закрито.

На мить її губи розчаровано викривилися, та відразу потому на обличчі знову застигла маска незворушності. Ще через секунду Ліза звично, не напружуючи щік, усміхнулася:

— Гаразд, я поважаю ваше рішення. Єдине, на що сподіваюся: ви не заважатимете Теодору, якщо він захоче надіслати нове повідомлення.

— Радий був вас чути, — холодно попрощався я.

Вимкнувши ноутбук, я пішов до спальні. Щойно переступив поріг — ще до того, як побачив, що Євина половина ліжка порожня, — вловив легкий гіркувато-пряний запах, що витав у кімнаті. Від несподіванки ніздрі роздулися. Я нахилився, примружився та крізь невигадливі візерунки на тюлеві розгледів обрис дружини: вона стояла на балконі спиною до вікна, спиралася руками на парапет.

Я проминув ліжко та відчинив двері балкона. Запах посилився. Єва не озирнулася.

— Ти куриш?

Дружина повільно повернула голову. Сонце сіло півтори години тому, небо наливалося чорнотою. Вона затягнулась, і червоно-чорна цятка на кінці цигарки стала яскравішою, вирвавши з вечірніх сутінків неглибокі зморшки довкола губів. Нічого не сказавши, Єва відвернулася й випустила хмарку диму в темне небо. Секунд п’ятнадцять я дивився на її злегка згорблену спину, після чого відступив на крок і причинив за собою двері.

Єва курила в університеті. За рік чи півтора до того, як ми почали зустрічатися. Потім покинула. 2009-го, коли я поїхав по неї до Києва, то натрапив у її квартирі на напівпорожню пачку Vogue Menthe, але не бачив, щоб вона курила, і запаху не відчував. Не те щоб у мене із цим якісь проблеми, то її справи, навіть якби Єва курила постійно, я б не забороняв (хіба що в ті місяці, коли вона виношувала Тео), проте… щось у цьому всьому здавалося мені катастрофічно неправильним.

Я вийшов зі спальні й улігся на матрац у кімнаті Теодора. Через п’ять хвилин почув, як тихо бухнули двері балкона, після чого все стихло. Підклавши руки під голову, я втупився у стелю.

Чому зараз, коли все закінчилось?

Чому не тоді, коли його викрали?

Таке буває. Ти просто знаєш, що щось не так. Відчуваєш, не потребуючи раціонального пояснення.

У середу, 17 червня, коли стан Теодора більш-менш нормалізувався, ми з Євою все ще лишалися вдома, і взаємна неприязнь, раніше витіснена на другий план, зблякла на тлі тривоги за сина, виявилася на повну. Я нарешті позбувся нервового напруження, що холодною вібрацією пронизувало тіло від часу викрадення, та почав якось відсторонено обмірковувати події попередніх тижнів. У голові накопичилася маса химерних, на перший погляд, непов’язаних епізодів. Вони щільно перепліталися між собою, хоч їхні кінці теліпались у свідомості, немов незакріплені й пошарпані вітром мотузки: відсутність Євиної машини біля «Чорної перлини» в ніч із першого на друге червня; брехня про проведені на роботі нічні години; купівля двох суконь після розсилання колекторами всім Євиним друзям повідомлення про банківський борг; непоясненне відсторонення під час пошуків Теодора; те, що дружина почала курити після повернення Тео; і, звісно, залишена в шортах записка — СПОДІВАЮСЯ, ЦЕ БУЛО ВОСТАННЄ, — а також гіпертрофована реакція на неї, про яку ми не обмовилися й словом. Я остерігався навіть подумки озвучувати запитання, що роїлися у підсвідомості.

Забагато пазлів, які нібито нікуди не пасували.

Ця невикінченість тліла в мені впродовж дня. Під вечір сумніви вже не давали всидіти на місці. Відтак, я вирішив, що мушу побачити Євину переписку в соцмережах. Докоряйте мені, зневажайте, говоріть, що це підло, жалюгідно й узагалі не гідний чоловіка вчинок. Я не заперечуватиму. Начхати! У той момент я більше не міг і не хотів себе стримувати.

Щоби дістатися до переписки, потрібно було зламати Євин акаунт у «ВКонтакті» чи Facebook. У Twitter, як я знав, дружина заходила нечасто. Є сервіси, що за порівняно незначну платню дають змогу вдертись до акаунта. Звісно, якщо пароль не надто складний. Я до послуг таких ніколи не вдавався. По-перше, тому що нинішні соціальні мережі оснащено розвинутими системами захисту, що майже завжди повідомляють користувача про несанкціонований доступ до акаунта. По-друге, колись давно я випадково довідався modus operandi[40], за яким Єва вигадує свої паролі. Це сталося років п’ять тому — до того як ми придбали Блакитного Монстра, але по тому, як Єва вийшла на роботу після декретної відпустки. Дружина зателефонувала мені з «Чорної перлини», попросила продиктувати з її сторінки у «ВК» надісланий через приватні повідомлення номер чийогось мобільного. Чи то щось трапилося з її смартфоном, тож Єва не мала доступу до Інтернету, чи то просто через брак часу, я не пам’ятаю. Вона назвала свій пароль — rivne15072010. Через кілька місяців, коли тріщини в наших стосунках розрослися так, що мені більше не вдавалося їх ігнорувати, я спробував відкрити її акаунт, скориставшись тією самою комбінацією. Система відмовила в доступі: Єва змінила пароль. Я викинув із голови хворобливе бажання покопирсатися в її переписці, доки на початку грудня 2011-го випадково не дізнався частину її нового пароля. Ми втрьох — разом із півторарічним Тео — їхали до «Велмарта» скупитися. Єва сиділа обабіч мене, Теодор крутився у спеціальному кріселку, закріпленому на задньому сидінні. Дружина тримала в руках смартфон і вводила пароль. Під час натискання літери підсвічувались, і я краєм ока зміг вихопити кілька перших: z, a, t, o. Далі були ще літери й купа цифр, які я не розгледів, та цього виявилося достатньо: z-a-t-o. До мене раптом дійшло — zatoka. Затока Одеської області, де ми відпочивали влітку того року! Наступного дня, залишившись удома з Теодором, я спробував дібрати пароль. Просто з цікавості — на той час нічого особливого не шукав. Я припустив, що останні цифри в паролі — це 062011, червень 2011 року. На стартовій сторінці «ВК» вказав zatoka062011 і натиснув «Увійти» — система повідомила, що пароль неправильний. Отже, мали бути ще цифри, які позначали день, а ми з Євою не так довго пробули в Затоці, щоб я не зміг їх дібрати. За другим разом, ввівши zatoka28062011, я потрапив на сторінку дружини. Тепер розумієте? Євині паролі були складними, проте щоб їх запам’ятати, вона застосувала один і той самий шаблон: назва міста плюс дата, яку важко забути. rivne15072010 — це Рівне плюс день народження Теодора. zatoka28062011 — Затока плюс день, коли ми, захмелілі, танцювали на пляжі. Такі паролі важко зламати й водночас легко втримувати в голові.

Чому я вирішив, що Єва до сьогодні використовує свій modus operandi? У день викрадення Тео ми обоє сиділи в дитячій кімнаті та розсилали повідомлення про зникнення сина. Я — на ліжку Тео; Єва — на підлозі. Для входу в Facebook Єва набрала пароль. Спершу я не надав цьому значення. Але тепер, коли Теодор повернувся, а ми всі помалу видихнули, я замислився. Якщо вона працювала за своїм ноутом, то навіщо їй вводити пароль? Єдине можливе пояснення — вона його нещодавно змінила. Сидячи вище за неї, я зміг підглянути перші символи. Зафіксувавши у пам’яті клавіші, якими пробіглися її пальці, я подивився на свою клавіатуру: л, ш, у, и або м. Латиницею — k, i, e, b чи v. Тобто місто було kiev. А дата?

У середу ввечері Єва залишилась у кімнаті з Тео, щось читала йому, а я, забравши ноут, зачинився в залі. Намагався вирахувати, коли Єва востаннє бувала в Києві. Півроку тому? Рік? І що там могло статися? Що аж так вразило її в Києві, щоби примусити змінити пароль? Нічого путнього на думку не спадало. Я налаштувався послідовно, починаючи, скажімо, із серпня 2014-го, перебирати дати, коли раптом усвідомив, що цифри у зміненому паролі не обов’язково мусять стосуватися поїздки до Києва. Можливо, дата вказує на подію тут, у Рівному, просто якось пов’язану з Києвом. Або з кимось, хто живе у Києві. Серце неспокійно заметалося в грудях. Я знову пригадав ніч, коли заїхав по Єву до «Чорної перлини». Сів обличчям до дверей кімнати — щоби, опинившись у залі, дружина ненароком не побачила екран мого ноута, — вийшов зі свого акаунта в Facebook, увів Євин логін, після чого набрав пароль kiev01062015. Безрезультатно. kiev02062015. Безрезультатно. Почухав голову. Кілька секунд бездумно телющився в екран, потім у пам’яті сплив епізод, коли я натрапив у Facebook на нову фотографію Пашки Новака. Коли це сталося? Здається, у п’ятницю, 5 червня, наступного дня після сутички з Русланом Костюком. Я написав у рядку для пароля kiev05062015. Нічого не змінилося: «Please, re-enter your password. The password you entered is incorrect. Please try again (make sure your caps lock is off)». «Стоп! — проскочило в голові. — Це ж я знайшов фотографію у п’ятницю, а завантажили її раніше — 3 червня». Ні на що не сподіваючись, я спробував ще раз, надрукував: kiev03062015. Екран став білим, а за кілька секунд у лівому верхньому куті браузера висвітився запит щодо мого бажання, щоб Mozilla Firefox запам’ятав пароль. За мить переді мною розгорнулася стрічка новин Євиного акаунта.

Серце гарячою грудкою підперло горло. Я не вірив, що все виявиться аж так просто.

Упродовж наступних п’яти хвилин я пробіг очима приватні повідомлення та не виокремив вартого уваги. Переважно співчуття та поради з приводу Теодора. З давніших — кілька діалогів про замовлення аніматорів і музикантів.

Я вийшов із Facebook, відкрив нову вкладку й опинився на стартовій сторінці у «ВК». Набрав Євин логін, а за ним — той самий пароль: kiev03062015. Вікно блимнуло, після чого у верхньому лівому куті з’явилася фотографія Єви. Чорт забирай, подіяло! Дружина використовувала однаковий пароль для різних соціальних мереж. Я перейшов до розділу «Мої Повідомлення». Вгорі — як і у Facebook — співчуття через Тео. Трохи нижче погляд наштовхнувся на розмову із користувачем Ray Cooper. Із грудей мені на шию, підборіддя та потилицю поповзли гарячі щупальці. Я прикусив губу, потому, клацнувши мишею, розкрив діалог. Він виявився коротким. Найперше повідомлення датовано 6 червня. Нічого раніше за 6 червня не було, тобто дружина регулярно підчищала переписку. Спохмурнівши, я почав читати.

Jessie Westmorland 06.06.15

я не жартую

Ray Cooper 06.06.15

я ж уже заплатив!!!

Jessie Westmorland 06.06.15

Недостатньо,

й учора дещо змінилося,

я передумала

Ray Cooper 06.06.15

яке ж ти, блядь, стерво!

як ти можеш бути такою???

Jessie Westmorland 06.06.15

так само, як ти зміг сім років тому

Ray Cooper 06.06.15

сука

Jessie Westmorland 06.06.15

ок, завтра відео буде на сторінці твоєї дружини

Ray Cooper 06.06.15

не дурій!

Jessie Westmorland 06.06.15

і в її батька на мейлі

Ray Cooper 06.06.15

ти про це пожалкуєш!

Jessie Westmorland 06.06.15

можливо, але, думаю, ти пожалкуєш більше

Ray Cooper 06.06.15

гаразд, дай мені час

Jessie Westmorland 06.06.15

скільки?

Ray Cooper 06.06.15

тиждень

Jessie Westmorland 06.06.15

ок, я почекаю до кінця наступного тижня

У моєму животі щось дивно накренилося. Тіло пронизало запаморочливе відчуття невагомості, і хоча для вас це, напевно, прозвучало достобіса романтично, насправді в тому не було нічого хорошого: я наче падав у бездонний колодязь, задихаючись від того, що хтось невидимий холодними пухкими пальцями копирсається в моїх розшматованих грудях. Останні два повідомлення було надіслано Євою 10 та 11 червня, вже після викрадення Теодора.

Jessie Westmorland 10.06.15

ЦЕ ТИ???

мені нічого не потрібно, просто поверни ЙОГО!

Jessie Westmorland 11.06.15

візьми трубку!

будь ласка:(

Рей Купер на них не відповів.

Що я відчував? Спочатку нічого. Ніби літак, який долає звуковий бар’єр, я непомітно перетнув критичну межу — поріг болю чи щось таке — й опинився в іншому, позбавленому почуттів усесвіті. Півгодини — доки не почув, як дружина вийшла з дитячої та, причинивши за собою двері, перебралася до спальні, — я сидів, неначе статуя, стиснувши кулаки, підібгавши губи й утупившись осклянілим поглядом у потемнілий екран ноутбука. Мої очі були сухими, мовби натерті шерстю скляні кульки, аж боліло кліпати. Півгодини я призвичаювався до того, яку грандіозну купу лайна щойно відкопав.

Зрештою відставив ноут, підвівся та попрямував до спальні.

Єва сиділа на ліжку, по-турецьки підклавши під себе ноги. Повернула голову, подивилася на мене. Зазвичай світло-карі очі тепер здавалися маслянисто-чорними, немов у демона.

— Що в тому відео? — деренчливим голосом запитав я.

Щось умить розділило нас — якась порожнеча, — і слова падали в цю порожнечу, і я не знав, чи долітали вони до неї.

Єва не відповіла. Нагадувала воскову статую.

— Покажи відео, — наказав я.

Її лице — спорожніле, вилиняле.

На тумбочці біля ліжка лежав її рожевий Lenovo. Я згріб його та пожбурив їй до ніг.

— ПОКАЗУЙ!

І вона показала. Ввела пароль і, лише на мить затримавши пальці над тачпадом, запустила відео.

Мене вистачило на п’ять секунд. Біль, неначе від удару в сонячне сплетіння, зігнув мене навпіл і опустив навпочіпки перед двоспальним ліжком. В очах потемніло від люті та сорому. Сорому через те, що п’яти секунд — поки я дивився, як Єва, спокусливо вигнувши спину, торкалася грудьми його масивних, укритих цупкими кучерями стегон, підіймалася вище й вище, а потім відгорнула своє розкішне волосся набік і потягнулася губами до його члена, — вистачило, щоб я збудився. О боги, я зневажав себе, та нічого не міг удіяти! Хіть та огида, немов дві хвилі, зіштовхнулись у моєму животі.

— Скільки?! — закричав я. — Скільки він заплатив?! — а потім мене аж перекосило, мов від інсульту. Я подумав про Теодора: — Ти ж знала! Знала чи ні? Чому ти не розказала від початку?!

Єва дивилася повз мене й мовчала. З її очей ніби повз якийсь туман…

То було вперше і востаннє, коли я вдарив жінку. Не зовсім, щоправда, вдарив. Мій батько, попри те що руки мав як зі свинцю й умів добряче прикластися, так і не навчив мене битися, тож боєць із мене був, мов із жирафи балерина. Не приховую, я хотів завдати дружині болю, вдарити, як б’ють у кіно, розтовкти ненависне обличчя до крові, та не знав, як це зробити. Через батька я уникав сутичок навіть з однолітками в молодших класах, а за неминучості бійки волів за краще утекти. Тож я зацідив Єві розмашистого ляпаса, що було радше принизливо, ніж боляче. І виглядало жалюгідно. Хоча… відтоді минуло три місяці, а я жодного разу не пожалкував про скоєне.

Подробиць того, що сталося між Євою та Новаком, я не знаю та зі зрозумілих причин дізнаватися не хочу. Більшість із мені відомого я й так уже розповів. 2008-го Пашка покинув Єву й одружився із на три роки молодшою за себе донькою начальника Головного управління МВС у Київській області. Через півроку Єва повернулася до Рівного та вийшла за мене. Прикро, що я недооцінив силу її першого кохання, не осягнув, як довго може жевріти в її грудях образа, й основне — як багато вона здатна принести в жертву заради помсти. Гадаю, відеозапис, яким Єва шантажувала Пашку, було зроблено в ніч із першого на друге червня в якомусь із мотелів на трасі Київ — Чоп поблизу Рівного. Наступного дня, в середу, Єва показала відео Павлові Новаку та стала погрожувати. Пашка — ще місяця не збігло від призначення його очільником Управління боротьби з організованою злочинністю Київської області — розсудив, що прихильність тестя, безперечно, важливіша, і вирішив відкупитися. Напевно, на цьому все й скінчилося б, якби за два дні Єва не отримала повідомлення від колекторів і не захотіла ще. Втім, це лише мої припущення. Можливо, Єва зняла, як кохається з Новаком, значно раніше: я ж бо уявлення не мав, скільки разів вони зустрічалися раніше та скільки разів Єва зраджувала мене. Можливо, колектори тут узагалі ні до чого, бо найважливішою для неї була помста. Я не знаю.

Та й яка тепер різниця?

Того вечора ми з Теодором перебралися до мами. Малий перелякано сіпнувся, коли я, загортаючи в ковдру, розбудив його, та швидко заспокоївся. Із собою я захопив лише Юаня Михайловича й корабель Ронана. Перед ліфтом Тео знову скинув голову й напружився. Я все зрозумів, і ми зійшли на перший поверх пішки.

Приїхавши до маминої квартири на проспекті Миру, я не став нічого пояснювати. Сказав, що це кінець і про Єву краще забути. Мама повела поглядом на Тео. Я не стримався. Вищирився та, скрегочучи зубами, запевнив, що Теодор залишається зі мною.

Уранці наступного дня я прокинувся із тоскним відчуттям порожнечі в грудях і тупим болем у голові. Довго лежав, міркуючи. Життя здавалося туго заплутаним клубком. Однокімнатна квартира, в якій тіснилися я, мама й Тео, насправді належала Єві. А трикімнатна на Грушевського, в якій залишилася Єва, — мені. Ми мали б якось помінятися, проте це лише на словах так просто. Насправді для мене це було надто важко: я не хотів її бачити. Також думав про те, як би все обернулося, якби не фотографії, надіслані Лізою Торнтон. Чи знав про них Новак? Чи вплинули вони на розв’язку? Я намагався збагнути, що сталося: Новак повернув мого сина, тому що мав намір так учинити, чи діяв імпульсивно, в паніці, бо довідався про супутникові знімки та злякався викриття? Я не міг вирішити, що з цим робити. В ідеалі я мусив би піти до міліції й усе розповісти. І в ідеалі Павло Новак отримав би покарання. Втім, попри завдане приниження й дошкульне бажання помсти, я не втрачав здатності тверезо мислити. Я розумів, що, де-факто, в мене немає зачіпок. Відеозапису в мене не було, а я не знав, чи погодиться Єва свідчити проти Новака. Я навіть не припускав, ким були викрадачі — співробітниками МВС чи просто громилами, яких найняли для брудної роботи, — чи вдасться мені їх знайти й довести зв’язок із Павлом Новаком. Крім того, подавшись до міліції, я буду змушений викласти абсолютно все, зокрема й про те, що моя дружина трахалася з викрадачем мого сина та знімала це на відео для шантажу. І що я виявив це, залізши до неї на сторінку… Та чи від притягнення викрадачів до відповідальності стане краще Теодору? А мені? А моїй матері?

Ще одна проблема: нам із Євою доведеться розлучитися. І я уявлення не мав, із чого почати й за що хапатися. А раптом Єва наполягатиме на опіці над Теодором і справа дійде до суду? Що тоді? Знову в усьому зізнаватися?

Від усього цього розколювалася голова. Тому впродовж перших двох днів на квартирі в мами я лишав усе, як є. Дозволяв життю тягти мене за течією, сподіваючись, що мене несе вперед — до чогось кращого, до нових, ще поки невидимих за горизонтом звершень, — а не закручує у зливі унітаза. Загалом небажання вирішувати проблеми в надії, що з часом вони владнаються самі по собі, виявилося не найгіршим рішенням. Воно взагалі було б чудовим, якби не Теодор, який щовечора перед сном запитував, коли ми повернемося до мами.

У п’ятницю, 12-го, з Києва приїхав Ромич. Увечері ми набрались наче свині — на двох уграли півтори пляшки віскі Duncan Taylor, — і я розказав йому про Єву, Новака та відеозапис. Спочатку Цезар рвався в бій, погрожуючи вибити з Новака все лайно, та що більше я говорив, то більше пригасав його запал. Як юрист він розумів, що справа приречена. Під кінець, понуро звісивши голову, Ромич порадив мені кудись податися. Просто звалити й забути про все.

Увесь суботній ранок я блював. Цезар, на диво, знайшов у собі сили з’їздити до квартири на Грушевського та забрати звідти мій ноутбук, а також речі й іграшки Тео. У неділю, перед від’їздом Ромича до Києва, ми ще раз зустрілись, і я попередив, що, можливо, на якийсь час вирушу з малим до Америки. Він запитав, чи в мене реально є така можливість, на що я кивнув. Більше Цезар нічого не запитував.

Хоч я і переконував себе, що погодився на пропозицію Лізи Джин Торнтон заради Теодора, проте в душі визнавав, що насправді втікав від власних проблем. Ромич наче прочитав мої думки: я хотів забратися геть із Рівного, не думати про Єву, не картати себе через безсилля та неспроможність помститися Новаку, не заморочуватися з квартирами, розлученням і можливим судом, не вигадувати щодня, що казати матері. Я волів узяти паузу та хоч на трохи відсторонитися від усього цього лайна. Адже до від’їзду та ще тривалий час після прильоту до Балтимора я вірив, що вчинив правильно.

Понеділок, 15 червня, 19:30.

— Зачекайте, — зображення «підвисало», і Ліза на екрані рухалася ривками, що, втім, не приховувало, як вона заметушилася. — Будь ласка, не вимикайтеся, я зараз підійду.

Я кивнув. Американка зникла й за кілька хвилин привела двох чоловіків. Одного я впізнав — Ґарет Джонсон. Зім’яті штани, світла класична сорочка із закоченими рукавами. Другий виглядав відчутно старшим, років на п’ятдесят: високий, із невеликим черевцем, тонкими, обрамленими дужками глибоких зморщок губами та цілковито лисою, аж блискучою головою.

Ліза сіла за стіл, поправила камеру.

— Ви впевнені?

Вона не стала відрекомендовувати голомозого.

— Так, — повторив я. — Я згоден. За двох умов.

— Ми вас слухаємо.

— Перша: ви повинні гарантувати, що я вільний повернутися до України будь-якої миті, коли побажаю. Будь-якого дня, будь-якої години.

— У вас буде зворотній квиток із вільною датою… — почала Торнтон.

Я змахнув рукою, роздратований, що мене перебили.

— Ідеться не про зворотній квиток. Ідеться про свободу пересування. Я хочу, щоб ви, — я тицьнув пальцем в екран, — ви особисто повідомили посла України в США про мій приїзд. Він мусить знати про мене, про мого сина, про мету нашого приїзду та наше місцеперебування. Я хочу, щоб ви пам’ятали: у разі потреби я звернуся до посольства по допомогу. Із цим також пов’язані моя повна поінформованість і абсолютний контроль над усім, що стосуватиметься Теодора. Затямте: ви не маєте права навіть хусточку подати, щоб він висякався, не спитавши попередньо дозволу в мене. Якщо ви спробуєте зробити щось, на що я не дав дозволу, я телефоную послу й ми з вами прощаємось. Якщо я запідозрю, що ви щось приховуєте, я телефоную послу й ми з вами прощаємось. Зрозуміло?

Ліза зиркнула на високого чоловіка, що, склавши руки на грудях, стояв за агентом Джонсоном. З такої відстані я не міг розрізнити кольору його очей. Він кивнув.

— Добре, — сказала Ліза, — ми повідомимо посольство. Яка друга умова?

Я звів брови на переніссі.

— Моя дружина… Єва Лауда… на ній кредит. На машину. Вам це відомо?

Ліза кинула швидкий погляд на Ґарета.

— Так, відомо.

— Я хочу, щоб ви його виплатили. Повністю. До останнього євро.

Брови американки здивовано вигнулися.

— Я не розумію, як це пов’язано…

— Ніяк це, на хрін, не пов’язано, — обірвав її я. — Якщо вам треба, щоб я поїхав, ви мусите заплатити цей кредит.

Усе повторилося: поворот голови до довготелесого, його стриманий кивок.

— Добре, ми згодні.

Кілька секунд усі мовчали. Зрештою я знизав плечима й утомлено проказав:

— Тоді все.

Чоловік із виголеною до блиску головою сухо посміхнувся. Дужки довкола губів стали виразнішими:

— Будемо раді вас бачити, пане Белінськи.

Він поплескав Ґарета по плечі та зник з екрана.

Нам усе ж довелося зустрітися до вильоту. Дитячий закордонний паспорт Теодора був готовий 23 червня. Наступного дня, в середу, мені зателефонували з посольства Сполучених Штатів і повідомили, що формальності вирішено, я можу забрати візу. Єдина проблема полягала в тому, що я не міг вивезти сина за межі країни без письмового дозволу його матері.

Я повернувся з Києва у четвер увечері та — знадобилося кілька годин, щоб побороти себе, — зателефонував Єві. Набрехав про родичів у Сполучених Штатах, про те, що везу Тео на якийсь час на лікування, й пояснив, що мені потрібна її формальна згода.

— Я хочу побачити Теодора, — позбавленим емоцій голосом проказала вона.

— Забудь, — я ледве говорив, так сіпалось обличчя. — Після того що сталося, я не віддам його тобі. Просто забудь! Ти навіть не торкнешся до нього!

— Я не прошу багато, — її голос ламався. — Дозволь мені зустрітися з ним до виїзду.

— Ні! Як ти можеш просити про таке після того, що сталося?

Єва схлипнула:

— Те, що відбулося між нами, його не стосується.

— Його викрали! — закричав я. — Його викрав той непотріб, з яким ти спала! Якби в малого був нежить, він би задихнувся зі скотчем на роті в тому довбаному ліфті! Як це, на хрін, може його не стосуватися?!

— Я не хотіла!

— Я тебе ненавиджу!

Ми все дужче й дужче розпалювалися.

— Невже ти думаєш, що я… — Єва, захлинаючись, ридала. — Якби я знала, я б не змогла… Я не думала, що все так обернеться… Я все підпишу, зроблю, що захочеш, але дай мені побачитися з ним. Один раз — і все. Я прошу тебе — єдиний раз!

Щось усередині мене обірвалося. Гнів вичах.

— Одна година. Завтра ввечері.

— Добре, — вона по-дитячому безпорадно шморгнула.

— Він буде з моєю матір’ю.

— Так.

— І спробуй лише відмовляти його від поїздки!

— Я не буду. Обіцяю, що не буду.

Я розірвав зв’язок і відкинув телефон подалі від себе.

У п’ятницю ввечері Єва, Теодор і моя мама повечеряли в ресторані New York Street Pizza в торговому комплексі «Злата Плаза». Після вечері Єва завела малого на третій поверх до «Леопарку», втім, Тео не мав бажання гасати лабіринтом чи з’їжджати на гірках. О 21:00 мама з малим уже були вдома.

Наступного ранку, в суботу, ми з Євою зустрілися в нотаріуса. Щойно я побачив її, м’язи грудей, живота й стегон болюче напружилися, а стравохід обпекло щось гаряче, немов ковток віскі.

Вона прийшла в легкому платті блідо-рожевого кольору з тонким білим паском і в бежевих туфлях на високому підборі-шпильці. Гарна, як завжди, і водночас якась наче розчавлена. Якби замість рожевого вдягнула чорне плаття, хтось сторонній, напевно, припустив би, що повернулася з похорону. Вона мовчки підписала папери, після чого ми разом вийшли на вулицю.

— Я закрив кредит, — сказав я.

Над нами розкинулося небо кольору вилинялих джинсів. Повітря аж світилося, звідкись долітав запах квітів. Я не дивився на Єву, тож не знав її реакції.

— Звідки гроші? — зрештою озвалася вона.

Я спершу хотів відповісти «нізвідки», та передумав.

— Це не мої. Вважай, що гроші Тео.

Вона не стала розпитувати. За мить я таки відважився повернути голову й поглянути на неї. Розфокусованим, незрячим поглядом Єва тупилася поперед себе, обома руками стискаючи тонку ручку бежевої, під колір туфлів і плаття, сумочки.

— Не говори йому про мене погано, — тремтячим голосом попросила вона.

— Я не говоритиму йому про тебе взагалі.

Вона не зронила більше ні слова. Не виказала розчарування чи обурення, не поцікавилася, коли ми летимо та коли я планую повернутися.

Нічого більше. Все. Кінець. Ще кілька секунд я постояв упівоберту до неї, чекаючи невідомо на що, а потім закрокував геть.

Ліза Торнтон замовила квитки на 29 червня. «Австрійські Авіалінії» зі Львова до Вашингтона з пересадкою у Відні. До цього часу Теодор достатньо зміцнів, щоби витримати трансатлантичний переліт. Принаймні мені так здавалося. Я поступово розтлумачував йому, що ми їдемо до іншої країни, за океан, що летітимемо літаком, що там, де житимемо, люди розмовлятимуть іншою мовою, й узагалі там будемо лише я та він і більше нікого знайомого. Проблем не виникало. Тео довіряв мені та, схоже, вважав майбутню подорож чимось на кшталт чергового спільного виїзду в місто, лишень не машиною, а літаком, і трохи на довше, ніж ми зазвичай каталися. Важче було пояснити, чому ми не можемо взяти із собою його маму.

Ніч із 28-го на 29 червня я пролежав без сну. Рано-вранці ми потягом вирушали до Львова. Мама з Теодором спала на дивані в кімнаті. Я крутився на розкладачці в кухні. Після півночі, збагнувши, що заснути не вдасться, потягнувся до ноута. Півгодини переглядав старі фотографії — випускний у школі, Острозька академія, Китай, прогулянки з Тео, — а потім чогось згадав про записи, що стосувалися Пейтона Норвуда, в історії пошуку Google. Як і два тижні тому, розкрив розділ «Історія активності в Інтернеті та додатках», вибрав 10 червня та прокрутив історію до запитів про агента Норвуда. Секунд тридцять дивився на них, після чого взявся прокручувати записи. 9 червня… 8 червня… 7 червня… Запитів виявилося небагато (тими днями я мало сидів за ноутбуком), і серед них — жодного мені цікавого. Я поступово дійшов до 31 травня й уже хотів закрити історію, коли раптом наштовхнувся на низку фраз, які ніколи не вводив у Google. Просто не міг уводити.

пошук alvaro llorente 17:57

пошук san juan de la costa firefight 17:44

пошук diego medran san juan de la costa 17:42

пошук diego medran dead 17:41

пошук diego medran 17:41

Розгорнувши нову вкладку, я зайшов у Google та по черзі повторив усі запити. Лише на один — san juan de la costa firefight[41] — сервер видав осмислені результати. Першими йшли кілька раніше переглянутих статей про сутичку між ФБР і наркоторговцями під час операції з вилучення кокаїну в затоці Каліфорнія неподалік мексиканського селища Сан-Хуан-де-ла-Коста. Я пробіг очима ще кілька статей із другої, третьої та четвертої сторінок результатів, але нічого нового не довідався. Решта запитів виводили на Facebook- і Twitter-акаунти два десятки розкиданих по світу людей. Навіть якщо серед результатів і була цінна інформація, я не мав жодного шансу виокремити її з фонового шуму. Попри це у записнику на смартфоні занотував: Дієго Медран, Альваро Льйоренте. Відчував, що імена знадобляться. Потім іще майже годину вивчав історію пошуку. Дійшов аж до 13 березня, та більше нічого не виявив. О пів на четверту я вимкнув ноут, прийняв душ, заварив міцної кави та почав збиратися.

Виліт із Відня затримували. Посадку завершили вчасно, проте о 15:20, коли ми вже вирулювали на зліт, літак несподівано зупинився. Пілот по інтеркому оголосив, що виявив незначну несправність і змушений повернутись до термінала для перевірки. Велетенський Boeing 767 незграбно розвернувся та посунув до аеропорту. Було трохи спекотно — система охолодження ще не встигла охолодити нагрітий полудневим сонцем фюзеляж, — і я нишком спостерігав за Тео. Малюк не виглядав утомленим, навпаки — чи не вперше за два тижні він неспокійно крутився в кріслі, з цікавістю визираючи в ілюмінатор. Михалич сидів праворуч від малого, під поясом безпеки, тобто, як і Тео, — пристебнутий. Нам пощастило з місцями — біля вікон, одразу за правим крилом. Лайнер проминув пасажирські термінали й зупинився біля ремонтного ангара. До крила з нашого правого боку підкотив механічний підйомник з одягненим у синю спецівку технічним працівником у металевій люльці. Теодор буквально приклеївся до ілюмінатора. Двигуни затихли, ремонтник зник під крилом і не з’являвся хвилин десять. Зрештою підйомник від’їхав, капітан перепросив за затримку, й Boeing попрямував назад до злітної смуги.

Тео повернувся до мене:

— Що ти слухаєш?

— Джаз. Хочеш дам тобі послухати? — я вийняв і простягнув йому навушник.

Хлопчак кивнув.

— Твоєму дідові дуже подобався джаз.

Я вставив навушник у його ліве вушко.

— Дід Лаврентій?

— Ні. Дід Лаврентій — це мамин тато. У тебе є ще один дідусь… ну… — я не зміг договорити.

— Твій тато? — замість мене доказав малий.

— Ага. Його ім’я Євген. Дід Женя.

— А де зараз дід Женя?

— Я… не знаю. Він пішов. Одного дня він просто пішов від моєї мами — твоєї бабусі Каті. І мені невідомо, де він зараз.

— Так, як ми пішли від мами?

Я збагнув, що прикусив нижню губу лише тоді, коли відчув у роті сталево-кислий присмак крові.

— Десь так. Приблизно…

767-й застиг, вирівнявшись уздовж осі злітної смуги. Салоном прокотилося скрипуче: «Cabin crew, seats for departure[42]». Двигуни заревли, літак затремтів, рвонув уперед. Прискорення м’яко втиснуло моє тіло в крісло. Тео висмикнув навушник із вуха, неначе заспокоюючи, погладив Юаня Михайловича та прикипів до ілюмінатора.

За хвилину лайнер став на крило та почав набирати висоту.