Заради майбутнього

Сюрприз

Чому я люблю свою країну? Бо в нас весело. Часто весело навіть тоді, коли сміятися зовсім не хочеться. У жодній іншій країні становлення капіталізму не проходило так радісно та смішно, як в Україні. Я піарник, а тому добре знаю, що кажу.

Ось вам приклад. За кілька днів до Нового року я надумав улаштувати доньці сюрприз. Увечері 29-го, забираючи Соню з дитсадка, я помітив, що вона набурмосена, тож не втримався та ще перед виходом на вулицю вирішив її підбадьорити. Принаймні спробував:

— Знаєш що? Удома на тебе чекає сюрприз.

Її очі розширилися та збуджено спалахнули.

— Ух ти! А що це буде, тату? Ну скажи! Ну будь ласка! Будь ласка! Будь ласочка…

Але я залишався невблаганним.

— Потерпи. Незабаром дізнаєшся.

І ми потупали додому.

Усе почалося тиждень тому — хмарного та вогкого понеділкового ранку — дорогою до метро. Я відвів Соню до дитсадка та поспішав на роботу, коли на вході до підземки мою увагу привернуло криво наклеєне оголошення з фотографією всміхненого Санта-Клауса, що спускається з багатоповерхового будинку, і соковитим підписом «ДІД МОРОЗ — АЛЬПІНІСТ! ФЕЄРИЧНЕ СВЯТО ДЛЯ ВАШОЇ ДИТИНИ». Причому спершу було надруковано «ФЕЄРИЧНИЙ СВЯТО», потім «ИЙ» закреслено маркером, а вгорі кострубато дописано літеру «Е». Не знаю, що мене зацікавило. Точніше, я не знаю, що пересилило інстинктивну відразу до авторів, бо переглядати рекламні оголошення — частина моєї роботи. Може, причина крилася в тому, що Сонина мама ось уже майже місяць стажувалася в Німеччині, мала повернутися додому не раніше як 10 січня, і я вже запарився самотужки розважати наше шестирічне дитинча. Може, в очі впала виділена курсивом назва сайту — claus-climber.com.ua — єдине, що почасти відповідало правилам маркетингу. Назва справді була милозвучною: клаус-клаймбер-ком-юа. Та неважливо. Важливо те, що, прийшовши на роботу, я поліз на той сайт дивитися, що ж то за «феєричне свято». Виявилося, що хлопці, котрі займаються утепленням квартир у висотках, вигадали оригінальний спосіб підзаробити напередодні Нового року. Як вам задумка: замовити Діда Мороза, що спускається з даху та залазить до квартири через вікно? Разом із подарунками! Політ фантазії, чи не так? Я, як піарник, належно оцінив красу та міць ідеї. Тобто це я спочатку так вважав.

Діда Мороза ми із Сонею почули метрів за триста від під’їзду. Хоча я не відразу зрозумів, що це наш Дід Мороз. Спершу почув, як хтось у будинку — напевно, з балкона, оскільки голос долинав згори — незносно репетує та матюкається. І просить його зняти. А потім ми завернули за ріг і побачили його. Трохи вище від вікон п’ятого поверху, повиснувши вниз головою, розгойдувався і крутився навколо своєї осі дебелий дядько в костюмі Санта-Клауса. Кошлата борода з вати теліпалася на голові, неначе патли посивілого рокера. Ліва нога була обкручена нейлоновою мотузкою та стирчала вгору, права — просто вбік. У правій руці Дід Мороз тримав чобіт, знятий з необкрученої мотузкою ноги, і, вилучаючи момент, коли опинявся обличчям до стіни, намагався постукати ним у вікно.

— Це хто? — з нотками легкої настороженості в голосі поцікавилася Соня.

Я якось умить скис, зрозумівши, що сюрприз обламався. А за мить узагалі скулився, уявивши, що буде, якщо трос обірветься, і Дід Мороз, вивергаючи із себе вереск і лайку, подолає відстань, яка відділяє його від землі.

— Це Дід Мороз, Соню.

— А чому він тут?

— Це він до тебе… — «курва, срака, бляха», — прилетів.

Донька спершу підозріливо зиркнула на мене — чи не обманюю, — а тоді ковзнула прискіпливим поглядом по будинку, порахувала поверхи:

— Але ж ми на восьмому живемо.

— Знаю, Соню, знаю, — сумно сказав я.

Дід Мороз продовжував гойдатися, горлаючи непристойності, і, коли пролітав достатньо близько, стукати чоботом у вікна квартири п’ятого поверху. От тільки вікна залишалися темними. Я наморщив лоба, пригадуючи, чия це квартира. Іванющенків. Вони на свята поїхали з міста, отже, впустити горе-альпініста було нікому.

Я опустив голову. Біля дверей під’їзду стояла Снігуронька з розмальованими щоками, неприродно білою косою та химерною конструкцією на голові, що звіддаля нагадувала американський авіаносець CVN-77 «Джордж Буш», а зблизька виявилася зсунутим на потилицю кокошником. Снігуронька нервово курила — обличчя здавалося блідішим за косу — і притискала до вуха мобілку. Побачивши нас, упізнала мене, замахала руками.

— Чому він там висить? — налетів я на неї.

— Тому що наливають, — закотила очі.

— Що? — не зрозумів я.

— Ви в нас не перший за сьогодні, — схлипнула Снігурка. — Шостий виїзд, якщо бути точним. І в усіх квартирах наливали. Скрізь. Ось він і зірвався під вечір.

Я хотів запитати, а я тут до чого, але промовчав. Натомість задер голову та знову втупився в Санта-Клауса, який, розкинувши руки, ширяв на висоті п’ятнадцять метрів над землею. «Курва!»

— У нього мізки є? — тицьнув пальцем у відморозка. — Чи вони теж із вати?!

— Є, — впевнено відповіла Снігурка. — Якби не було, він би не причепив страховку, і зараз ви з донькою, — вона криво всміхнулася Соні, — зішкрібали б Дідуся з асфальту.

Мій борлак смикнувся. Перед очима промайнула описана Снігуркою картина: дід-морозячі мізки, що підсихають на примороженому асфальті, навколо — забризкані кров’ю іграшки з дід-морозячого мішка, а потім — швидка, міліція, мигалки, допити. І певна річ, вечірній дзвінок від Олени з Німеччини… Цікаво, що Соня розповіла б мамі? Оце так Новий рік! Оце свято! Грохнули Діда Мороза! Завалили, мамо! На очах у всього будинку! Такого ні в кого в групі не було! Тато-піарник постарався.

Я почувався дещо розфокусованим (хоча кого я обманюю: я нетямився з люті), проте розумів, що зараз не час з’ясовувати стосунки із заплаканою Снігуркою та що першорядне завдання — стягнути Діда Мороза з орбіти. От тільки я не уявляв, як це зробити. Як на зло, думки неначе воском залило. Через хвилину, не згенерувавши жодної путньої ідеї, вирішив зателефонувати Сірому — своєму другові дитинства, що мешкав у сусідньому під’їзді. Він точно щось вигадає. Дочекавшись, коли Сірий відповість, я чемно попросив його вийти на балкон і неупереджено оцінити ситуацію.

— Твою мать! — не зміг приховати захоплення Сірий.

— Зніміть мене! — завив Санта, почувши неподалік себе чийсь голос.

— Сірий, легше, будь ласка, стеж за мовленням, — попросив я. — Зі мною Соня.

Угледівши мене біля під’їзду, Сірий вирубив телефон і, склавши руки трубочкою, загорлав — напевно, вирішив, що так я краще його чутиму:

— Чувак, що це?!

— Це Дід Мороз! Чи ти сам не бачиш?

Сєрьога мешкав на шостому поверсі й дивився на підвішеного догори дриґом скелелаза в новорічному костюмі майже в упор — із відстані не більше ніж п’ять метрів.

— Якого хріна він там робить?!

— Сірий, тут Соня! Я ж просив!

— Окей, тоді скажи мені, БУДЬ ЛАСКА, — виправився Сергій, — ЯКОГО ХРІНА ВІН ТАМ РОБИТЬ?!

— Він повинен був залізти до мене через вікно. Це сюрприз такий… мав бути…

Сірий співчутливо оглянув тіло, що теліпалося на мотузці.

— То якого біса він біля п’ятого бовтається? Ти ж на восьмому живеш!

Мені починав уриватися терпець.

— Я тому й подзвонив, бляха-муха, — стримуючи злість, що так і рвалася з горла, закричав я. — Допоможеш його на восьмий затягнути?

Сірий покрутив пальцем біля скроні, після чого його кудлата голова зникла — пішов одягатися.

За п’ять хвилин ми із Сонею та Сірим стояли на даху десятиповерхівки, біля примітивної металевої конструкції, обплетеної альпіністськими вузлами та обвішаної страхувальними карабінами. Натягнута, немов струна, нейлонова мотузка вгризалася в бетонний парапет і різко йшла донизу. Ніяких пристосувань для підняття тіла не було. Схоже, Дід Мороз спускався мотузкою, залазив до квартири через балкон чи вікно, дарував дітям щастя, після чого пішки — сходами — повертався по амуніцію. Повернення на дах мотузкою технологія свята не передбачала.

— Твою мать, — сказав Сергій.

Вибору не було. Поплювавши на долоні, ми із Сірим узялися тягти. Мотузка вислизала, врізалася в руки, обпікала холодом. Промучившись хвилину, ми роздерли до крові шкіру на долонях і не підняли Діда Мороза навіть на метр. Важкий кабан попався.

— Діла не буде. Так ми його не витягнемо. — Сірий, скривившись, тупився в закривавлені долоні.

— Може, викликати пожежників? — запропонував я.

— Можна, — погодився Сірий. — Думаю, до Різдва приїдуть.

— Тоді що?

— Я піду до Романенків на шостому, вони начебто вдома, і попрошу відчинити вікно на кухні. Ми підтягнемо цей мішок із лайном, а вони за ногу засунуть його до квартири.

— Чудовий план! — сказав я, уявляючи, як Романенки зрадіють.

Сірий побіг домовлятися з Романенками, а ми із Сонею залишилися чекати на даху. Я намагався не дивитися доньці в очі, міркуючи про те, як розтлумачити їй перипетії сьогоднішнього дня. «Розумієш, Соню, Дід Мороз летів із Лапландії. Довго-довго летів. Над Києвом в упряжці від утоми та голоду відкинулося двійко оленів… Ну, таке іноді трапляється. Без двох оленів Дідусю довелося знизитися, і ось, проминаючи наш будинок, він зачепився вудилами за супутникову антену. Його торохнуло об стіну, він боляче вдарився головою, і тому так лаявся. А потім прийшов дядько Сергій і…»

Несподівано знизу долинуло:

— Гей! Ге-е-е-ей! Нагорі! Там хтось є?

Я обережно підступив до краю й запитав:

— Чого тобі?

Санта мене не почув і продовжував стогнати:

— А-а-а! Ге-е-ей! Ви мене чуєте?

— Чого кричиш? — запитав я голосніше.

Стогони припинилися.

— Ви мене витягуєте?

— Так, ми тебе витягуємо… ну, працюємо над цим.

— А можна трохи швидше? — звучав він якось геть зневірено.

— Не можна! — відрубав я, але тут-таки продовжив спокійніше: — Тобто я не можу. Я сам тебе не витягну.

— Ну будь ласка, швидше-е-е! — заскиглив він. — Я пісяти хочу!

Я ляснув долонями по стегнах:

— Та що ж з тобою таке…

Тієї миті Соня рвонула до невисокої огорожі, що по периметру огинала дах десятиповерхівки.

— СТОЯТИ! — гаркнув я, встигнувши схопити доньку за капюшон і відчуваючи, як серце вкривається крижаною кіркою.

— Я подивитися! — видираючись, запхинькала Соня. — Хочу подивитися, як він буде пісяти!

Я відтягнув її якнайдалі від краю будівлі.

— Не можна дивитися, як пісяє Дід Мороз! Тим паче в підвішеному стані! Це небезпечно! — Я не зовсім розумів, що говорю. — Стій тут і не рухайся. І щоб я тебе постійно бачив!

Сірого не було хвилин десять. Не так просто пояснити Романенкам, з якого дива їм потрібно відчиняти вікно та з морозного повітряного простору над подвір’ям затягувати до своєї кухні п’яного верескливого мужика в костюмі Санта-Клауса.

Зрештою нам усе вдалося: ми із Сірим підняли горе-альпініста повище, а Олег Романенко втягнув його до будинку.

Через кілька хвилин, сяк-так опорядившись, Дід Мороз і Снігуронька прийшли до мене перепрошувати. Я відчинив двері. Дід Мороз, не відриваючи погляду від підлоги, кашлянув.

— Ми можемо повернути гроші. — Він переступив з ноги на ногу. Снігурка штурхнула його ліктем. — Тобто ми повернемо гроші. По-любому.

— По-любому, — грізно моргнув я.

— Але якщо ви не цеє… як би, не сильно того… то ми готові спробувати ще раз…

У мене під лівою лопаткою заворушилося щось холодне — чи то страх, чи то бажання вбити кого-небудь. Я був саме в стані «сильно того», проте не міг пояснити це Дідусеві, оскільки поруч стояли Соня та Снігуронька.

— Що спробувати? — процідив я крізь зуби.

— Відіграти свято, — видихнув Санта й натужно посміхнувся.

Його посмішка мене доконала. Я роззявив рота, збираючись висловитися з приводу того, що думаю про нього самого та про його Снігуроньку, яка через розмазану туш і напіввідклеєні вії невимовно змахувала на повію, але тут Соня смикнула мене за холошу штанів:

— Тату, а він уже попісяв? — наче боялася, що опудало в костюмі Санта-Клауса, зайшовши до нашої квартири, засцить усе до дідькової матері.

Хвиля агресії спала.

— Ні, дякую. — Я поклав долоню на Сонину голівку, не зводячи очей із бороданя та Снігуроньки. — «Свято» й так вдалося — краще не вигадаєш. З Новим роком вас!

І захряснув двері.