Забуті письмена

5

Мікейрос почув цей страшний зойк у напівсні, впізнав голос Олівейри і, вже остаточно прокинувшись, ще якусь мить лежав із заплющеними очима, вважаючи, що то йому причулося. Невдовзі крик повторився, але то вже кричала не Олівейра. З подвір'я, звідкись від ущелини, долинув до нього через відчинене вікно короткий і хрипкий крик, схожий на ричання смертельно пораненого звіра. Підхопившись, Мікейрос кинувся до вікна, проте нічого не побачив.

— Ей, хто там?! — крикнув він і, не чекаючи відповіді (бо й чи варто було чекати її, стоячи отак біля вікна?), зірвав зі стіни ще звечора заряджену рушницю й кинувся сходами на перший поверх. У будинку було тихо. Різким ударом ноги він відчинив двері й уже з ґанку роззирнувся. Неподалік від водоспаду, над кручею, двоє чоловіків люто кидались один на одного. Схоже було, що двобій ішов не на життя, а на смерть.

Не зводячи погляду з тих двох, що билися над прірвою, він зійшов з ґанку й обережно, пригинаючись, наче мисливець, що підкрадається до небезпечного звіра, почав наближатися до них. А вони чи не помічали його, чи просто не бажали помічати, навіть якщо він з рушницею. І зброя їх не лякала, — обидва так захопилися своїми вбивчими прийомами, що ніяка інша зброя уже не справляла на них жодного враження.

— Гей, що ви робите? — знову гукнув Мікейрос і тієї ж миті помітив Олівейру. Вона лежала долілиць, наче спіткнулася, поспішаючи, впала й от-от мала підвестись.

Забувши про тих, що билися, Мікейрос кинувся до дружини, перевернув горілиць, припав до грудей і, вже все зрозумівши, тремтячою долонею провів по її обличчі, на якому смерть ще не встигла залишити своєї страшної печаті..

— Олівейро!.. Що з тобою, Олівейро? — шепотів він, торсаючи її за плечі, хоча розумів, що вона пішла від нього назавжди.

— Стріляй, Мікейрос! Стріляй! — почувся голос від кручі. — Це він убив твою дружину!

Підвівши голову, Мікейрос упізнав в одному з чоловіків, що билися, Кодара. Він стояв край безодні і, певно, не міг отямитися після удару ногою, якого завдав йому супротивник, що теж уже знесилів під час бійки, проте, схоже, готувався до вирішального стрибка.

Схопивши рушницю, Мікейрос вистрілив. Заряд наздогнав нападника уже в момент стрибка. На землі його тіло ще кілька разів здригнулось і завмерло. Важко підвівшись, Мікейрос рушив до Кодара.

— Ви вчасно вистрілили, докторе, — неголосно проказав Кодар, коли Мікейрос підійшов до нього. — Я ваш боржник.

Мікейрос мовчки кивнув. Він усе ще не міг вимовити ні слова.

— Я пропустив його удар, — Кодар досі стояв, зігнувшись і тримаючись руками за живіт. — Якби не ви…

— Хто цей чоловік? — перебив його Мікейрос. — Що тут сталося?

— Він із зграї Крішни. Один із «стражів Землі». Сам Крішна — за скелею по той бік водоспаду. З хвилини на хвилину сюди прибуде поліція. Ви боїтеся неприємностей?

— Я вже нічого не боюся, — видихнув Мікейрос. — Відтоді, як через мою необережність загинула моя донька. Якби зараз загинув я — це було б справедливо. Давно шукаю спокути. А от Олівейра повинна була жити. Три дні тому вона сказала мені, що завагітніла.

— Доля, докторе. Ми не судді над своєю долею, а лише адвокати її. Що б вона не скоїла з нами — завжди знайдемо виправдання. Ми її вічні адвокати.

— Лише три дні тому… — прошепотів Мікейрос, затуляючи руками обличчя. — Не може одній людині так не щастити. Не може!

— Нам усім занадто багато щастило. Усім з нашого покоління, яке не знало світової війни… А вбив її ваш любий гість — Крішна.

— Крішна?! А той чоловік, якого я…

— Убивав не він — Крішна. Він там, по той бік скелі. Я чатував на нього за камінням. На жаль, трохи спізнився. Мені й на думку не спадало, що він може напасти на жінку. Потім він кинувся тікати. Догнав його мій ніж. Хочете глянути на вбивцю своєї дружини?

Доктор Мікейрос підвів очі на Кодара. І той прочитав у них одне-єдине, благальне: «Дайте мені спокій! Залиште мене. Дайте попрощатися з дружиною».

— Я розумію, — проказав Кодар і відійшов до водоспаду. Скинувши спітнілу сорочку, підставив голову то, крижаний струмінь. Нараз десь за поворотом дороги пролунала сирена і до будинку підкотили дві поліцейські машини.

— Що тут у вас сталося? — підбіг до Кодара капітан поліції. Кілька поліцейських кинулися до будинку. Кодар кивнув на Мікейроса.

— Вони вбили дружину доктора, капітане. І його теж убили б. Вас повідомили, про кого йдеться?

— Так. — Офіцер повернувся до Мікейроса. — Ви можете відповісти на два-три моїх запитання?

— Спробую, — тяжко зітхнув Мікейрос. — Запитуйте, капітане. Та краще поговоріть із сеньйором Кодаром. Він знає все. Я ж не знаю майже нічого. Не можу збагнути, що тут діється. — Він глянув туди, де шумував водоспад, але Кодара там уже не було.

— Знайдіть пана Кодара, — наказав капітан поліцейському. — Схоже, що це його робота, — кивнув він на «стража Землі», якого вже фотографував судовий експерт.

— Ні, цього застрелив я. Він хотів убити Кодара. До того ж я думав, що саме він винуватець смерті моєї дружини.

— Зрозуміло, — кивнув капітан. — Хоча краще було б, якби ви не мали до цього ніякого відношення. А де ж справжній убивця вашої дружини? Ми обшукали все довкола і ніяких слідів не виявили.

— Вбивця лежить по той бік скелі, за водоспадом. Так каже Кодар, бо сам я його не бачив. Він запевняє, що вбитий — Крішна.

— У будинку нікого немає, — крикнув поліцейський, що з'явився на ґанку.

— Кодар утік, — прокоментував це повідомлення капітан. — І добре зробив. Так краще і для нього, й для нас. Як-не-як, він теж терорист. А вам, докторе, залишатися тут, на цьому ранчо, я не раджу. Ні сьогодні, ні взагалі. Продайте будівлю, роздаруйте колекцію і їдьте звідси. З містечка — теж.

— Дякую за пораду, капітане, але я зостанусь тут.

— Ви повинні зрозуміти, що, крім усього іншого, вам небезпечно тут жити. Хто міг би подумати, що якимсь ідіотам спаде на думку утворювати таємні товариства і старатися будь-що знищити кам'яні плити. Адже ви самі запевняєте, що це єдине, що лишилося нам, усьому людству у спадок від давно загиблої цивілізації? А коли цим людям не шкода таких безцінних шедеврів, то що для них людське життя?

— Все одно я зостанусь тут. Тепер, коли не стало Олівейри, у мене й справді немає нічого святішого від оцих «кам'яних послань». Я збирав їх. Я присвятив їм майже половину свого життя. Горам і цим плитам. І ніхто їх у мене не забере.

Уже геть споночіло, коли доктор Мікейрос закінчив свою розповідь. Ми так і сиділи у його кабінеті, не вмикаючи світла, мовчали і думали кожен про своє. Нарешті я підвівся і підійшов до вікна. Хічканова надворі вже не було. Під час розмови він зазирнув до кабінету, але, мабуть, не захотів перебивати розповідь доктора. Тепер він, певно, сидить у відведеній йому кімнатці й мудрує над своїм операторським записником, фіксуючи, де, коли, що і за яких обставин було знято на плівку. Потім, коли нам доведеться монтувати фільми і писати до них тексти, кожен запис у цій замацьореній книжечці не матиме ціни. Хічканов знає це, і тому вечірнє занотовування для нього — щось на зразок щоденного ритуалу.

Просторовисько перед будинком потонуло у блакитній місячній повені, у якій зникло все, навіть обриси каньйону, і тепер плато здавалося поєднаним із горами, що тьмяно сіріли по той бік провалля. А сам хребет скидався на велетенський корабель, що поволі дрейфував у вкритому тонкою кригою засніженому морі. І здавався цей корабель покинутим, похмурим привидом.

Споглядаючи його, я подумав, що, мабуть, не так уже й весело живеться тут докторові Мікейросу самотою. Хоча околиця містечка зовсім близько, та все одно воно десь там, в обжитій, освітленій ліхтарями долині, з якої, як і минулого вечора, долинають мрійливі мелодії напівзабутих нині аргентинських танго. Людина, що ставила на програвач ці старі платівки, жила біля підніжжя узвишшя, тож була найближчим сусідом Мікейроса. І, може, програючи ці мелодії, думала зараз про самотнього удівця, що не бажає повертатися до своєї домівки у містечку і доживає віку ось так, одинаком, відлюдником, мов старий беркут, що повернувся вмирати до давно покинутого і всіма забутого гнізда.

— Розумієте, — мовив раптом доктор Мікейрос, — майже половину свого життя я справді присвятив розгадуванню того, яку науково-технічну інформацію передали нам люди, що вимальовували піктограми на цих плитах. А тепер усе частіше замислююся: що ж залишимо по собі ми, ті, хто живе на цій грішній землі у двадцятому столітті? Свого часу людство вже навчилось, як зберегти й передати знання з науки й техніки прийдешнім цивілізаціям. А от як заповісти дану нам природою звичайнісіньку людську доброту, оту доброту і людяність, без якої не може існувати ні родина, ні держава, ні вся наша цивілізація? Як по-людському, без упередженості й братовбивчих воєн співіснувати на нашій планеті? Чому в цих плитах, якими нам заповідано все, що тільки могло заповісти високорозвинене технократичне суспільство, ні слова не мовиться про щирість людську? І чи зуміємо зберегти, передати найсвятіші, найшляхетніші достоїнства людські ми самі — ось що останнім часом хвилює мене дужче й дужче…