Юність

6

Рудий та Скіпка непомітно скрадалися за старшими. Дитяча заповзятливість допомагала хлопцям, окрім того, дорослі були надто збуджені й заглиблені в розмову. Зарості, де сиділи діти, трохи заважали добре розглянути знахідку їхніх батьків.

— Ну й ну! Блищить чисто тобі срібло! — вигукнув Рудий.

Але якщо хтось і справді розхвилювався, то це Скіпка. Він схопився за Рудого:

— Я знаю, що воно. Це — зореліт. Тепер ясно, чому батько тут. Він — один з найвидатніших астрономів світу, і твій тато обов’язково викликав би його, якби у вашій садибі здійснив посадку космічний корабель.

— Та про що ти? Татко навіть і гадки не мав, де ця штука. Він прийшов сюди тому, що я сказав, ніби вночі звідси гриміло. Та й нема ніяких зорельотів.

— А от і є. Дивись, он ті круглі штуки — то дюзи. А ото — ракетні двигуни.

— Звідки ти знаєш?

Скіпка спалахнув:

— Читав. У батька є книжки, де про це пишеться. Давні книжки, ще з Передвоєнних Часів.

— Хм-м. От тепер таки брешеш. Книжки з Передвоєнних Часів!

— Мій батько без них як без рук. Він викладає в університеті. Це його робота.

Хлопець підвищив голос, і Рудому довелося його осмикнути:

— Хочеш, щоб нас почули? — роздратовано засичав він.

— Так от, це і є космічний корабель.

— Слухай, Скіпко, ти хочеш сказати, що це — корабель з інших світів?

— Не інакше. Дивись, як мій батько кружляє навколо нього. Ніщо інше його так не зацікавило б.

— Інші світи? Де вони, ті інші світи?

— Скрізь. От узяти планети. Декотрі з них такі самі, як наша. Інші зірки також мають планети. Їх, може, трильйони.

Рудий відчув себе переможеним, знищеним.

— Ти з глузду з’їхав, — пробурмотів він.

— Ну добре, я тобі доведу.

— Гей, ти куди?

— А туди. Запитаю в батька. Може, він тебе переконає. Сподіваюся, ти віриш, що професор астрономії розуміється на…

Він випростався на повен зріст.

— Гей! Ти що, хочеш, щоб нас помітили? Вони на нас тут не чекають. Хочеш, щоб почали розпитувати й дізналися про тваринок?

— А мені начхати. Ти сказав, що я з глузду з’їхав.

— Ябеда. Обіцяв нікому не казати.

— Я й не збираюся розказувати. А якщо вони й дізнаються, то — твоя провина, бо саме ти завів суперечку й сказав, що я з глузду з’їхав.

— Тоді беру свої слова назад, — буркнув Рудий.

— Та що вже там… — Скіпка почувався трохи розгубленим. Йому кортіло побачити корабель зблизька, й водночас він навіть подумки не міг не дотримати слова, адже Рудий вибачився.

— Щось він замалий для зорельота.

— Нічого дивного, бо це, мабуть, корабель-розвідник.

— Закладаюся, батько навіть залізти в цю стару тарадайку не зміг би.

З цим важко було не погодитись, отож Скіпка змовчав.

Рудий із підкреслено знудьгованим виглядом підвівся.

— Слухай, гайда звідси. Ще стільки справ. Не можу ж я стриміти тут цілий день заради якогось старезного зорельота, чи що воно там таке. Треба й про тваринок подбати, якщо вже ми надумали працювати в цирку. Там це перша заповідь. Треба дбати про тварин. В усякому разі, — невинно закінчив він, — саме цим я й займуся.

— Навіщо, Рудий? М’яса в них вистачає. Давай подивимось.

— Оце-то радість — дивитися! Крім того, наші батьки ніби збираються йти, здається, вже час обідати.

— Слухай, Скіпко, — переконував далі Рудий, — ми не повинні викликати підозри, бо вони почнуть допитуватись. Ну й ну! Ти що, ніколи детективів не читав? Коли, йдучи на велике діло, не хочеш, щоб тебе спіймали, головне — поводься як звичайно. Тоді ніхто ні про що не здогадається. Це найперший закон…

— Добре, добре.

Скіпка підвівся, ображений. У цю мить весь блиск цирку видався йому чимось фальшивим і нічого не вартим порівняно зі славою астронома, і його вразило, як то він міг пристати на безглузду пропозицію Рудого.

Вони спускалися схилом; Скіпка, за звичкою, позаду.