Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура

“…Раптом з’явилися перед ним два могутні велетні, закуті в залізні риштунки аж по шию, із страшними киями в руках. Захистившись щитом, сер Ланселот відбив напад одного з них і мечем розкраяв йому голову. Другий велетень, наляканий силою удару, кинувся тікати, мов божевільний. Сер Ланселот щодуху помчав за ним, наздогнав і одним ударом розтяв від плеча до пояса. Потім сер Ланселот увійшов до замку. Там його зустріли тридцять дам і тридцять дів, що, схилившп перед ним коліна, подякували богові та йому за своє визволення. “Бо, сер, — сказали вони, — ми вже скніємо тут сім років як бранки, вишиваючи шовками за харчі. А тим часом усі ми — високородні. Нехай же буде благословенна година, коли ти народився, лицарю, бо ти вчинив подвиг, якого не знав іще світ, і ми того свідки. Благаємо, назви своє ім’я, щоб ми могли сказати своїм друзям, хто визволив нас із неволі”. — “Прекрасні дами, мене звуть сер Ланселот Озерний”, — відповів він, — і поїхав далі, залишивши їх на ласку божу. Своїм конем об’їхав лицар багато дивних і диких країв, бачив чимало річок і долин, та ніхто ніде не виявляв йому гостинності. Аж якось надвечір опинився він біля гарної садиби, де жила стара жінка знатного роду. Вона ласкаво запросила лицаря до себе й подбала про нього та про його коня. І коли настав час відпочинку, господиня провела сера Ланселота до затишного покою у вежі над брамою. Лицар зняв обладунок, поклав коло ліжка, ліг і відразу заснув. Та незабаром до садиби під’їхав вершник і почав квапливо стукати у браму. Почувши стукіт, сер Ланселот схопився з ліжка, визирнув у вікно і при місячному світлі побачив трьох лицарів, що вчвал наганяли того вершника. Під’їхавши, всі троє вихопили мечі й кинулись на нього, а він обернувся до них, як належить лицареві, і почав захищатися. “Слово честі, — мовив сер Ланселот, — я мушу допомогти цьому лицареві, який один змагається проти трьох, бо якщо його вб’ють, я буду винним у його смерті і зганьблю себе”. І він надів панцир, на простирадлі спустився з вікна й голосно вигукнув: “Облиште його, лицарі, а бийтеся зі мною!” Тоді лицарі залишили сера Кея й накинулися на сера Ланселота, і розпочалася велика битва, бо ті троє спішилися, оточили сера Ланселота й заходилися завдавати йому ударів з усіх боків. Сер Кей ступив уперед, щоб допомогти серові Ланселоту, але той сказав: “Ні, сер, я не потребую вашої допомоги, а коли ви хочете, щоб я допоміг вам, дозвольте мені битися самому”. Щоб не псувати йому втіхи і вволити його волю, сер Кей відійшов і став осторонь. Шістьма ударами сер Ланселот звалив усіх трьох на землю.

Тоді вони загукали: “Здаємося на вашу ласку, сер лицарю, бо нема рівного вам по силі!” — “Не потрібна мені ваша покора, — відказав сер Ланселот. — Ви повинні здатися на ласку сера Кея, сенешаля, тільки за такої умови я подарую вам життя”. — “Славетний лицарю, — відповіли вони, — нам негоже приставати на це, бо ми загнали сера Кея в безвихідь і, якби не ви, перемогли б його. Тому здаватися на його ласку нам не випадає”. — “Що ж, поміркуйте добре, — мовив сер Ланселот. — Вибір у вас один: між життям і смертю, а здатися ви можете лише серові Кею”. — “Славетний лицарю, — відповіли вони, — рятуючись від смерті, ми згодні виконати твій наказ”. — “В такому разі, — сказав сер Ланселот, — ви прибудете на зелені свята до двору короля Артура, здастеся на ласку й милість королеви Гвіневери й скажете їй, що вас прислав до неї сер Кей, звелівши вам стати її бранцями”.

Наступного дня сер Ланселот устав дуже рано, коли сер Кей ще спав; і сер Ланселот узяв панцир сера Кея, його щит і зброю, пішов до стайні, сів на його коня, попрощався з господинею й поїхав. Незабаром прокинувся й сер Кей і не знайшов сера Ланселота, а тоді побачив, що той забрав його обладунок та його коня. “Ну, тепер комусь із лицарів короля Артура не минути лиха. Вони зухвало нападатимуть на сера Ланселота, гадаючи, що то я, і діставатимуть по заслузі. А я, маючи його обладунок, мандруватиму собі спокійно далі”. І, подякувавши господині, сер Кей вирушив у дорогу”.