Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Я шукала друзів.

Я шукала любов там, де її навіть не могло бути. Мені здавалося, що світ створений саме для того, щоб мені було легше знайти Любов.

— Хто ти?

— Тебе звуть…

— Хто ти?

— Хто ти?

Адже від нього вимагалось зовсім небагато: тільки прийти зі снігів та пригорнути мене.

Пусті жіночі сльози — яка ти ще дитина — дурненька дівчинка — ось що таке моя Любов.

— Ти, — казав він.

І я не могла не вірити.

— Ми.

Як це було чарівно.

— Я, — згадував про себе тільки у стосунках зі мною.

— Ми будемо?

— Ми будемо завжди.

Саме в його поцілунках я могла б знайти вічність. Саме з ним я ладна була жити мільйон років.

Жити цілу вічність — адже це легко. Був би лише той, із ким хотілося б не вмирати.

— Крихітко, — у його губах моє ім’я лунало як молитва.

Розділ 1

— Котику, мені добре з ним.

— Його звати Лисом, — казав Кіт.

— Котику, я знаю. Але мені добре з ним.

— Крихітко, кохання перетворило Пса на п’яницю. Кохання перетворило Вовка на того, ким він є тепер. Крихітко, кохання може вбити.

— Котику, а ти любив?

— Так, — сказав він. — І ця любов убила мене.

Розділ 2

Його звали Лисом, і він був чарівний.

Він був сильний і милий. Він так любив мене, що міг дозволити собі бути поруч зі мною беззахисним.

Не виходити з квартири по кілька днів.

Забути про палаци ігор. Забути про те, що є щось за стінами спальні. Прокидатися від його цілунків у кімнаті, повній квітів.

— Ти божевільний!

— Я лише кохаю тебе.

— Я познайомлю тебе з Котом.

— Я познайомлю тебе з Вовком.

— Знайомся, це Пес.

— Лис, — сказав Лис.

Вони пішли майже відразу, щоб не заважати нам.

Проговорити всеньку ніч так, ніби кохатися.

Не спати і п’яніти без сну й трави. Лише через те, що він поруч.

Доти, доки Лис не сказав:

— Крихітко, мені треба поговорити.

Розділ З

А далі вже все нічого не важить.

Розділ 4

…

Розділ 5

Що саме ти хочеш почути? Хіба має значення, що він сказав?

Він сказав:

— Ми не пара одне одному.

— Мені потрібна та, яка тільки варитиме борщі.

Він сказав:

— Крихітко, поверни гроші Вітчиму.

Він сказав:

— Вітчим найняв мене.

Або:

— Я ситий тобою.

— Я стомився.

Або:

— Я більше так не можу.

Тисячі, тисячі слів. Байдуже яких… Зовсім не має значення, чим він убив Любов.

А після цього чути:

— Я любитиму тебе вічно, — якось уже дуже смішно.

А після цього не посміхатися на:

— Хто ти?

— Я — вітер.

— Хто я?

— Ти — небо.

І казати:

— Так, — прирікаючи себе на біль.

Я більше не хочу.

Розділ 6

Хоч є ті, хто живе цим болем. Хто вмре без цього «так».

Мої мачуха та вітчим, які навчили мене стародавніх знань працивілізацій — магії та чаклунству.

Стародавні знання працивілізацій зі зруйнованих храмів і лазуритових міст до печер та гнізд у хащах. Клани обраних, що живуть у недосяжності для дичавіючих кожні десять-двадцять тисяч років людей. Через клани обраних, які бережуть знання. Передаючи їх одне одному, записують тайнописом померлих мов, складають імена Демонів і Князів Пекла з літер, що знову з’являються, і віддають ті знання людям, тільки-но ті знову повертаються з печер до храмів та міст. Щоби Зло ніколи не кінчалося, щоб воно могло прийти знову.

Мачуха й вітчим, яким заманулося мати дитину. А щоб було кому передати накопичене ними зло, обрали мене. Але попередньо їм довелося вбити чоловіка, того котрий ходив кожної другої неділі до дитячого будинку та готував мене до боротьби зі Злом, що стало моїм вітчимом, і Ненавистю, що стала моєю мачухою.

Але цьому передували майже п’ятнадцять років.

Чи три роки потому, як вони зустрілися знову, і вона сказала Вітчиму:

— Так.

Вітчим любив Мачуху, а вона любила тільки мерців.

Вона чесно зізналася йому у той найперший вечір на кухні, що стала для них спільною.

— У тебе є що випити? — запитала Мачуха, коли вони ще їхали в таксі.

— Нема. — сказав Вітчим.

— Зупиніть десь біля крамниці, — попросила вона таксиста.

Вони сиділи на кухні, і Вітчим уперше спостерігав за тим, як вона курить.

Кілька останніх шматків сиру на тарілці, серденько на столі, намальоване струшеним попелом.

— Я сплю з мерцями, — сказала Мачуха.

— Знаю, — сказав Вітчим.

— Я візьму ще? — спитала вона, простягаючи руку до пачки.

— Авжеж.

Поліровані геми її нігтів, і в кожній з них відображалися вони самі, відблиски та картина на стіні — чотири малюсіньких чоловічки на чотирьох малюсіньких острівцях, темрява й сніг за вікном.

— Як ти можеш курити цю гидоту?

— Мені подобається.

— Ото ж бо, — сказала вона. — Гидко?

— Ні, — сказав він.

— Тоді поцілуй мене.

Її м’які губи пахли смертю.

І він чув, як вона пішла. Тоді, в їхню першу ніч. Одягнулася у темряві та вийшла на кухню, щоб залишити йому записку на кілька рядків.

І він не зупинив її. Можливо тому, що нічим не міг допомогти, або не хотів, щоб вона виправдовувалася, не хотів, щоб вона намагалася пояснити, мовляв, сама в усьому винна. А можливо тому, що бачив, як вона прагнула відчути бодай щось, обіймаючи його, як щиро намагалася допомогти, і яких зусиль докладала, аби не заплакати, коли в неї нічого не вийшло.

І, написавши, вона спалила ту записку і пішла, майже безгучно причинивши за собою двері, й повернулась тільки наступного ранку.

— Я повернулася.

— Я радий.

Бо він любив її. Адже навіть Зло здатне любити.

А може, йому подобався мертвий присмак її губ і він хотів відчувати його щоранку.