Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Я маленька, симпатична і сексуальна. Таке собі шлюбне оголошення на першій шпальті — «без комплексів і проблем із житлом».

Я сиджу в своїй власній кухні та чищу свій власний пістолет. Дівчинка-крихітка з цигарочкою, кавою у потертих джинсиках. Бракує лише фенічок на зап’ястки, дурнуватого песика та етюдничка в кутку з чимось не менш зворушливим. На кшталт — «мертвих сніговиків».

Сором’язливе янголятко з великим пістолетом, і зовсім не через чоловічі комплекси — «моєму пістолетові годиться бути більшим», а тому, що він-таки має бути великим.

Ось мене викинули з авта, оце я заганяю кулю в живіт, а оце — б’ю. Дуже боляче, щоб він зігнувся, і я могла поцілити ногою в обличчя.

Маленьке янголятко у кутих черевиках.

Розділ 1

А він, дурненький, знаючи мене вісім років, призначив зустріч за кільцевою дорогою, уночі, — на щось сподівався.

Я приїхала до нього бульдозером. Великим оранжевим із двома червоними лампами на даху.

А він з одним зі своїх кам’яних воїнів стояв на узбіччі біля машини і вдивлявся туди, у темну далечінь, у сліпучі вогні поодиноких фар.

Із термосом перченої кави на задньому сидінні, з дощем, який так недоречно для них розпочався.

Відчинити дверцята, сховатися від дощу, підкріпитися кавою, зателефонувати дружині й сказати:

— Її ще немає.

— Як то немає?! — здивувалася я. — Невже я спізнилася?!

Він смиконув рукою й упустив каву. Я зрушила ебонітову ручку, нахиляючи ковша та розрубуючи навпіл дах машини, і змусила його ховатися під сидіння з надривним: «А-а-а!!!», що перекривало скреготіння та брязкіт.

З неголосним: «Грр-рра-ахх!» — кам’яного воїна, затиснутого кермом, — воно вмить стало схоже на молодий місяць.

Тепер трішки назад, підняти машину на задні колеса, а тоді вперед, капотом просто в дорожню пилюку. Потім вирвати подряпаний дахом ківш зі шматками салонної шкіри на зубцях і зістрибнути на землю та підійти до них.

Я присіла біля вікна, схожого тепер на вузьку амбразуру, і запитала:

— У вас усе гаразд?

— Ха-х-ху-х-хи-и…

— Ви там ще живі?

Він припав до щілини з іншого боку, наші очі зустрілися.

— Курва!

— Перепрошую? — я не розчула і тому взялася за пістолет.

— Ні-ні, — сказав він. — Це я не тобі.

— То у вас усе гаразд?

— Так.

— Ви не можете уявити, яка я втішена.

Я завжди тішуся, коли татусеві добре. Моєму вітчиму, що взяв мене з дитячого будинку.

Шкода лишень, що не можу зараз його поцілувати.

Та головне — у нього все гаразд.

Усе ще граючись пістолетом, я повернула до міста, але заховала зброю, щойно перша машина зупинилася поруч.

— Куди?

— До міста.

— Сідай, — голосом доброго опиря мовив водій. — Я не скривджу тебе.

— Авжеж. Не скривдите.

Мені завжди щастило на доброзичливих людей. Люди взагалі були добрими до мене. Надто, коли наставити на них пістолета й сказати: «Раз», — і попередити, що лічити далі не вмієш.

Славна крихітка в кутих черевиках. Маленький янгол смерті, що цілує холодну кулю.

Я, певно, соромилася б стриптизу, якби не Кінець Світу. Я могла б бути комусь вірною дружиною, якби у чотирнадцять років не отримала вже десяту медаль за війну, за Армагеддон. Я облишила б куріння, якби не Апокаліпсис. Я була б зовсім іншою, якби не Іоанн Богослов: «І побачив я, що вона упилася кров’ю, і ніс її на своїй спині звір». Це про мене.

І, повіривши, вони мали мене за нечемну та ставилися зовсім не так, як я на те заслуговувала. Навіть цей водій, що спробував-таки мене задушити.

— Дякую, — промовила я, виходячи з авта.

— М-м-м-м-м, — промимрив він.

Мій пістолет, що ледь не вбив. Водій, що ледь не помер від інсульту. Купити цигарок і, спустившись у метро, розповісти про себе все. Хочете? Тоді я розпочну. І першими, про кого ви почуєте, будуть мої батьки: вітчим та названа мати.

Вітчим і мати — вони купили мене. Тато і мама — цих уже купила я, коли пішла від названих батьків.

Уперше я втекла у три з половиною роки.

Це було нескладно. Але й недалеко.

Я вийшла та й пішла собі. Світ виявляється неоглядний. Він не кінчається за спорудами навколо нашого дитячого будинку. У ньому живе стільки людей! Там є навіть великий пес, який обнюхав мене та почалапав слідом.

Якщо йдеш поряд із собакою, ніхто не подумає, що ти сама по собі, навіть коли вдягнена по-сирітському.

Пес був чималий і, коли я стомлювалася, він лягав біля моїх ніг, чекаючи, доки я підведуся з бордюру та ми рушимо далі.

П’ять днів прямувала до краю землі, але так і не встигла дійти.

Вдруге я втекла років у п'ять.

Звила кубельце на даху, і птахи годували мене.

Коли виповнилося шість, один добрий стариган узяв мене до свого дому, наповненого книжками та духмяною хвоєю. Сотні новорічних ялинок обсипалися там і встеляли підлогу, килими та сходи. Тисячі книжок уздовж стін, у коридорах, камінній залі, золото й оксамит шпалер.

Він читав уголос. Я слухала, намагаючись зрозуміти.

У сім років мене викрали.

Шість місяців у смердючому льоху на іржавому ланцюзі. Шість місяців їсти з підлоги й чути, як сопе блідий товстун, коли затягує трупи на стіл, а тоді довго їх розтинає.

Турботливі міліціонери.

Тепло ковдри із шафи в кабінеті на п’ятьох. Тієї ж ночі назад до дитбудинку:

— Тобі буде добре там.

Можливо, мені там і справді було б добре, якби не зматеріалізувалися батьки, які взяли мене за доньку. Батько й мати:

— Янгол.

— Навіть схожа на тебе.

— Що?

— Мабуть, стане такою ж вродливою.

У величезній квартирі, серед неймовірно багатих друзів.

Сто репетиторів, шість мов, десяток комп’ютерів, черговий Кінець Світу, після якого я залишила їх.

У дванадцять я купила собі батька й матір, щоб було кому відвідувати батьківські збори. Сама намалювала табель, характеристику та довідку про те, що мешкаю у тій квартирі, яку я, власне, собі й придбала.

Мені потрібен був хтось, щоб на його ім’я купити житло, щоб заходив у мої двері; щоб заспокоїв сусідів, яким було несила винести мою самотність. П’яненький тато, мати з лантухом дрантя.

У п’ятнадцять зрозуміла: годі, мені вже ніхто не потрібен, і я не потрібна нікому.

Тільки бідному вітчиму — він досі не вбив мене лише тому, що інакше не довідався б, де гроші, які я поцупила в нього. Не багато — саме стільки, аби дозволити собі все.

А так я — маленька, симпатична та сексуальна. Дівчинка-поні у дзвінких черевиках.

Дим солодкий, а кава гірка.

Як чудово знову повернутися додому.

Розділ 2

— Як звати того ведмедика?

— У?

— З яким ти спиш?

— А, — посміхнулась я. — Іди ти.

— Чим хочеш займатися?

— Що?

— Я міг би погойдати тебе.

— А, — всміхнулася. — Не боляче?

— Ні-і-і, — застогнав він, тицьнувшись у сходи.

— Спокійно, — піднісши руки догори та відійшовши до стіни. — Я нічого не хочу.

— Дякую, — сказала я.

— Сто двадцять.

Пристойна ціна за такий.

— Можна помацати?

— Авжеж. — сказав він, скидаючи светра.

— А скільки коштує ніч?

— Триста.

— Поїхали, — сказала я, — вези.

У його квартиру з дурненькими дзеркалами на стелі. Аби потім підрахувати, що він оцінює кожен свій поцілунок рівно у дванадцять копійок.

Файно знову повернутися.

Файно вим’яти себе.

— То як кличуть того ведмедика?

— Не знаю, але коштує він суто умовні гроші.

Розділ З

Тут я живу. Ось моя ванна. Ось туалет. Тут я сплю, цим я їм. А це покриваю лаком.

Файно це — розчепірити пальці та фарбувати нігті. Файно нюхати туш і робити очі ще більшими. Файно робити так, щоб губи блищали…

Це моє дзеркало, а у шафі можна зачинити десять борців сумо, якщо спочатку витягти з неї усі мої сукні.

Цю шубку підстригла я. Каблучку мені виплавили з кулі. Ось відбиток моїх губ. Лише схопив за волосся, лише вдарив обличчям об стіну. Ці плями довкола — його розбризканий мозок. Тільки б вивернутися, тільки б вихопити з його кобури пістолет, тільки б приставити йому до підборіддя.

Колись я зроблю тут ремонт і, наклеївши веселкові шпалери, зроблю з цієї кімнати дитячу.

Колись мене поховають, і юрба вдів та сиріт стануть у чергу, щоб потанцювати на могильній плиті: «Тут спочиває Крихітка. Нам її не шкода».

А це — книжки. Я їх читаю. Це — вже прочитані.

Усе. Таємниці закінчились. Я розповіла все. Окрім того, як, прокинувшись того ранку, закурила і радісно засміялася:

«Риби — я ловила їх у блакитній воді — до несприятливих змін».

«Весілля — моя сукня була з мережива — побачити навіч похорон і мерця».

«Дерево — гілки дряпали об вікно — несприятливий знак щодо будь-яких справ».

Я відкинула сонник:

Файно… Навіть не подивилася, що означають «ніч», «пісок» і «безлюдні будинки».

— Мені є біля чого заходитися!

Татусю, невже вам не сподобався мій бульдозер?

Мамуню, вам більш не треба плескати мене по щоці та примовляти:

— Дитинко, ти сама все зрозумієш.

Де ж ви? Якби знали, що чекає на вашу названу дочку, донечку, ластівочку.

І, вчепившись у зубну щітку, я кажу:

— Файно!

Мені подобаються ледь помітні збрижки, коли я зморщую свого малюсінького носика. Файно буде побачити похорон. Файно побачити мерця.

Моя мачуха ходить вночі на цвинтар. Біля старих хрестів, на розбитому надгробку, прекрасна у своїй наготі, вона викликає різну нечисть. Вона стогне, обхопивши її ногами. Вчепившись руками в хреста, увіп'явшись нігтями в різьблений камінь. Вигинається з криком:

— Так!!!

Мій вітчим виголює скроні.

Його книги стікають кров'ю, хоч там самі лише цифри — за ними гроші, що тепер належать йому.

Я стояла у кривавій баюрі. Мені довелося розтягати купу закляклих тіл, щоб дістатися комп’ютера, — там був його рахунок.

Пароль — ім’я першого з убитих ним. П’ять літер, двоє найманих убивць, чотири кулі. Тричі натиснути «Enter», а потім розкидати супутників, котрі зберегли для мене все, що можу донести.

А ще я купила нові набої. Вони лишають у тілі тридцятисантиметрові отвори.

— Дитинко, — сказав вітчим, — міняймося.

— Ні.

— Навіщо тобі гроші?

— Так, — сказала я.

— Ти хочеш, аби я…

— Хочу.

— Мені доведеться…

— Файно.

У неї — біле волосся смерті. У нього — пусті очі.

Тепер я ніколи не скажу «файно», бо тільки добрі дівчатка потрапляють до раю.

Розділ 4

Я хочу потрапити до раю, тому завжди виконую обіцяне. Варто вам лише попрохати про щось і запитати:

— Зробиш?

— Так.

І якщо я погодилася, ви можете покластися на мене.

Наприклад… Що ж я можу зробити для вас? А… А! Придумала. Наприклад, ви скажете:

— У мене обмаль часу, а від точності виконання залежить усе. Він чекатиме на тебе в ресторані. Це його фотокартка, ось — фото кейсу, який буде в нього в руках. Запам’ятала?

— Я можу взяти це собі?

— Гаразд. Але спали, коли справу буде зроблено.

— До ресторану, — кажу я таксистові.

Попільничку і меню. Я читатиму.

Почну зі свого улюбленого розділу — «десерти».

Затишний ресторанчик. Бірюзовий крохмаль скатертин.

Він прийшов за півгодини. У рипучих черевиках, надзвичайно гладкий. При дуже важкому годинникові.

Очі його не завважили мене. Я посміхнулася.

Сів за стіл до мене спиною та попросив:

— Склянку соку. Води з льодом — і вже після цього поїсти. П’ять таць зі стравами. Майже все меню напам’ять.

Я поглянула на його фото й відзначила, наскільки він схожий на себе.

— Рахунок, — попросила я.

Підвелася та підійшла до Товстуна.

— Здоров.

— Угу, — сказав він, виймаючи з рота виделку.

— Можна?

— Сідай.

— Мене прохали, — додала й показала йому зображення кейса.

— Бери, — дозволив він, підсуваючи ногою кейс. — Запам’ятай адресу. Відвезеш — і тобі заплатять. Там.

Я пішла до виходу, повз швейцара, якому довелося сказати: «Дозвольте», — перш, ніж він відчинив мені двері.

А коли приїхала по гроші, попрохала таксиста:

— Дочекайтеся мене, будь ласка.

Але двоє здоровенних чоловіків почали в мене стріляти.

Один — із під’їзду, прикрашеного головою лева, — справжній Кіт, тільки добріший, другий — від засипаної листям лави.

Мене скривдили.

Отож, навіть простреливши одному коліно, а другому — плече, я не могла пробачити їм, бо мене обдурили.

Таксист утік. Я зламала ніготь. Грошей не віддали.

Але мені було кому поскаржитися, мене було кому захистити.

Він мені навіть залишив ключі від своєї квартири.

Отак!

Розділ 5

У мене немає плюшевих ведмедиків, я їх не люблю. Немає чоловіка, мужчини взагалі дратують мене, ті, що приходять на одну ніч. Я люблю лише Вовка.

Хто такий Вовк?

Вовк — це Мася. Вовк — це Вовк.

— Спиш? — запитала, сідаючи в крісло.

— Так, — сказав він.

— Тебе не будити? — додала, вгледівши його очі — каламутну зелень за щільною завісою чуба. — Приготувати тобі сніданок?

У його квартирі, в його переповненому кістками відрі, серед його сміття та цигаркового попелу мені так подобалося, що я ладна була залишитися тут назавжди. Бо можна не роззуватися, можна спати цілісінький день.

Порожній холодильник, повна мийка брудного начиння.

Зрозуміло, я вирішила трохи навести лад. Чи могла я не виправдати сказане ним «угу»?

Умостившись із ногами на стільці, я підтягла до себе телефон і промовила:

— Здоровенькі були.

— Здрастуйте, — була відповідь.

— Прийміть замовлення.

Як працьовита бджілка, чудова хазяєчка, щира та вірна дружина, якою не судилося стати, я наказала прибиральницям, що прийшли, витерти мій стілець, а розсильним з ресторану — не давати до столу свічок та соусу чилі.

— Все, — сказали жінки, знімаючи фартухи.

— Дякую, — відповіла я, балуючи себе філіжаночкою кави.

Ми, домогосподарки, іноді дозволяємо собі поніжитися. Надто, коли дуже стомлюємося.

Вовк прокинувся за дві години й сказав:

— Супер, — узяв із тарелі прозору рибинку, задер голову і, не розжовуючи, проковтнув.

— Здоров, — мовив Вовк.

— Здоров, — відповіла я.

— Що сталося?

— А коли приїхала по гроші, два мугирі хотіли мене вбити.

— Дай мені десять хвилин, — попрохав він.

Краватка, дві кобури під пахвами, костюм, зачесана до кістяного блиску чуприна. Ідеально рівна спина. Мільйонер, що читає Канта. Тамплієр Мася позирнув на мене.

— Викликати таксі?

Вовк відставив філіжанку та сказав:

— Я сам поведу.

У авті повно співаючих негрів.

В офіс до тих, хто просив забрати у Товстуна коричневий кейс.

Блідим посланцем Смерті, крізь мертвих охоронців, повз убитих ним секретарш.

Хто встигне допити свою каву? Хто добіжить до вікна? Хто зможе вигукнути: «Не треба»? Хто заволає: «Ні!»

Довгим коридором у відчинені ногою двері.

Пах-пах-пах.

Зеленооким звіром на ймення Вовк. Чумою й вогнем. Димом пороху. Два пістолети з-під розхристаного піджака.

А потім в останньому отворі влучити одному в коліно, відстрелити другому пістолет разом із рукою. Навпростець до вас, до тих, котрі питали: «Зробиш?» — і так підло ошукали мене.

В офісі тих, хто прохав мене взяти у Товстуна кейс і віднести його до…

— Ми…

Бідолашні, вам було так боляче. Ви бачили свою кров, і це лякало.

— Ми…

— Ви обдурили мене, — сказала я вам.

— Ми…

— Між нами все скінчено.

— Ми…

— Я гадала, ви інші. Не такі, як решта.

— Бувай, — сказав Вовк.

— Бувай, — відповіла я. — Ти був класний. Втілена смерть.

Чи сказати:

— Найкращим?

Чи просто їду до Пса? Він теж захищає мене, щоправда, інакше, ніж Вовк.

Розділ 6

Пес-Песище Розбитий Носище.

На стінах зображення вбивць та розтерзаних ними жертв. Мапа річки, мозаїка міста на її покраяних каналами берегах. Кавник, пакунок з вечерею на підвіконні. Послаблений вузол краватки. Засукані рукави сорочки. Кобура під пахвою.

— Двоє мугирів намагалися вбити мене, коли я приїхала по гроші.

— Зрозумів, — відповів. — Гаразд, я допоможу тобі.

Добрий міліціонер.

Для початку він виправить усе, що накоїв Вовк.

Він поїде в офіс, повний мертвих людей, і огляне його Обведе крейдою тіла. Відвезе до моргу, щоб потім ходити поміж малюнків на слизьких від крові килимах та розмірковувати:

— Вони прийшли звідти. Тут їх ніхто не знав. Чоловік і жінка. Вона не вища за метр шістдесят, він — приблизно метр вісімдесят п’ять.

Розумний, надзвичайно розумний Пес. Завжди все знає. За незотлілою крихтою пороху він передбачить майбутнє вбивці, котрий залишив її.

— Жінка була молода, чоловік — дуже розлючений.

Відшукає трьох свідків — під столом, у коморі та на трубі за вікном і, ніяк не виказавши того, що вже знає, він почує:

— Жінка була молода, чоловік — розлючений. Вони вбили всіх і пішли.

— Ви бачили їх, — зауважить Пес, — тому вам доведеться поїхати зі мною.

І відвезе їх у свою Кримінальну Міліцію, до величезного сірого будинку з довгими темними коридорами та нескінченними дверима, що ніколи не відчиняються.

Він мовить до свідків:

— На кожного, хто скаже хоч слово неправди, чекає в’язниця, — а потім зробить так, що складений ними фоторобот Вовка буде схожий на половину чоловіків у місті. Він подарує мені папірець, на якому кожен свідок напише:

«Жінка? Жодних прикмет, крім того, що вона була молода».

«Молода?»

«Геть дитина».

Який чоловік зможе описати жінку, якщо не мріяв про неї впродовж свого життя? Класна? Супер? Отакі очі?

Я зміню помаду, і вже назавтра ви не впізнаєте мене.

— Зробиш?

— Так. — скаже Пес.

Бо в чемних хлопчиків теж є свій рай.

Навіть, якщо воші міліціонери.

І коли він відпустить свідків, а в опечатаний та відмитий від крові офіс в’їде нова фірма — торговець коричневими кейсами, які слід забирати у товстунів, отих, що люблять воду з льодом, Пес вислухає мене й скаже:

— То коли ти прийшла по гроші, двоє мугирів спробували вбити тебе? Гаразд. Давай спочатку: хто і про що тебе попросив?

Він та його друг Залізний чоловік. Пес єдиний, хто має друзів.

У машині зі слідами куль вони поїдуть в офіс людей, що ошукали мене. Їх не чекатимуть. Вони та два десятки молодиків з автоматами та в чорних масках.

Вони виб’ють двері, вони загорлають:

— На підлогу! Це міліцейська операція! Усе, сказане вами, може бути використане проти вас!

Потім покладуть долілиць охоронців та переляканих секретарок. Відшукають усіх до одного клерків (навіть під столом, у коморі та на трубі за вікном) і вишикують уздовж коридора.

Хто встигне допити каву? Хто добіжить до вікна? Хто зможе вигукнути: «Не треба»? Хто заволає: «Ні!»

Довгим коридором, заповненим клерками очима в стіну, до останніх відчинених ногою дверей.

А там двоє:

— Що це означає?!

— Ви відповісте за це!

— Відповімо? — запитає Залізний Чоловік.

— Так, — кивне Пес і почне творити дива.

Накаже обшукати офіс і знайде там пістолети:

— Ваші?

— Ні.

— Авжеж, — кивне він.

Потім знайде комору з коричневими кейсами та пакетами білого порошку.

— Це провокація!

— Авжеж, — кивне він.

І коли Пес виведе тих ошуканців на вулицю, до заґратованого фургону, вони побачать мене. Я стоятиму неподалік і привітно махну їм рукою:

— Не сумуйте, я постараюся дочекатися вас.

Ба навіть знайду адресу в'язниці, де вони скнітимуть упродовж найближчих двадцяти років, і напишу їм листа. Можливо, й два листи: одного з Парижа «Крихітка за столиком манюсінької кав’ярні. Верхівка Вежі над дахами», а другого звідкілясь із теплих островів Раю «Крихітка в шезлонгу. Біла піна моря біля ніг».

«Мені зле без вас, — напишу. — Я сумую. Чи стрінемося колись?»

Я нікого не обдурюю і не люблю, коли дурять мене. Адже в мене є не тільки Вовк і Пес. А ще й Дикий Кіт.

Розділ 7

Кіт. Величезний пустельний хижак. Його низький голос у телефонній слухавці. Його «забудь» на моє скривджене «вони ошукали мене».

— Ввімкни комп’ютер. — скаже Кіт.

Увімкну та побачу на моніторі банківський рахунок чоловіків, що обдурили мене. Я не люблю їх саме через те, що вони поводяться нечесно.

— Бачиш? — запитає Кіт.

— Так, — скажу я, вдивляючись у рядок багатозначних чисел.

— Ти дуже розлютилася на них?

— Дуже, — відповім. — Дуже й дуже.

І тоді, аби втішити мене, Кіт перетворить їхній банківський рахунок на мій, узявши за це всього тридцять чотири відсотки.

Я дивитимусь, як миготять цифри, як в одній частині екрана перетворюються на нуль, а в іншій, підписаній «Капітал Крихітки», — наближаються до безміру.

Врешті-решт вони зупиняться.

«Нуль». «Купа грошей».

— Дякую, — скажу я Котові.

— Не сумуй, — заспокоїть він. — Будуть інші. Багато-багато інших.

Вони вийдуть із в’язниці жебраками, старими каліками.

Нечемні хлопці потрапляють до пекла. Ще до того, як їм судилося вмерти.

Мені буде зле, і я напишу Псові:

«Допоможи».

Буде боляче, і мій комп’ютер надішле Вовкові:

«Рятуй».

Навіть якщо мій світ візьметься кригою та вкриється снігом, Кіт дізнається:

«Мене вже немає».

Я не люблю плюшевих ведмедиків. Тільки живих звірів.

Іще є Зламаний Робот, але він з'явився вже по тому, як мені наснились риби, весілля та дерево, і я сказала собі:

— Приємно повернутися додому, розуміючи, що день не прожитий марно.

Розділ 8

Риби — до несприятливих змін. Весілля — до мертвого. Дерево — поганий знак. Мені було над чим замислитися.

Закрутивши і поставивши в ряд останнього тюбика — вишневі пахощі, багряний блиск, — я зиркнула на себе у дзеркалі, похвалила:

— Молодця.

Та вирішила чекати, стуливши колінця, поки доля постукає до мене.

Вона прийшла з гамівною сорочкою. Без попередження. Просто виламавши двері.

Я тільки й устигла, що вдарити по клавіші, аби засвітився монітор комп’ютера. Я набрала повідомлення Псові:

«Допоможи!»

І Вовкові:

«Рятуй!»

А тоді вистрілити у свій комп’ютер, аби ті, котрі прийшли до мене, ні про що не дізналися.

— У вас кров, — зауважив таксист.

— Де? — здивувалася я.

Мій рукав був замазаний кров’ю, Де ж це я могла забруднитися? Коли дивилася на мерців?

— Не турбуйтесь. У мене є серветки, — відповіла. — Я витру її всю.

Одинадцять чоловіків та горлаючий вітчим:

— Швидше! Вона уб'є себе!

Семиголовий звір із десятьма рогами влаштував для мене ще один Кінець Світу.

— То віддасиш мені гроші?

— Ні.

— Ну, то давай я тебе поцілую, бо дядечки поспішають.

Я стояла в отворі дверей. Між нами коридор — двадцять метрів, що їх іще треба здолати.

Двадцять метрів.

— Хлопці.

Мій прудкий пістолет.

— Я рада вас вітати.

— Пах!

Мій улюблений коридорчик. Картини, вішалка, полички, мої вітражні двері. Шкода псувати їх, але навпроти стоять одинадцять розлючених чоловіків: п'ятеро мисливців, лікар та ще п’ять санітарів!

Перший звів пістолет, і я вистрілила:

— Пах!

— Татусю, а чому ти без адвоката, без мами та судді?

Я стріляла у стелю, і половина з них упали.

— Чудово! — сказала я. — Граємось у кегельбан!

Одинадцять кеглів у кінці довгого коридору.

— Пах! — знову ні в кого не влучила, але вибила сім із дванадцяти.

Вони вирішили, що я жартую, підвелися та ступили крок уперед. Мисливці дістали пістолети, а обличчя лікаря налилося кров’ю.

— Ти в жилеті? — поцікавилась я.

Перший кивнув, і тепер уже я вистрілила в нього:

— Класний жилет.

Його відкинуло до задніх, а з живота посипалися уламки титанових пластин.

— А ти? — запитала я в другого.

— Теж, — відповів він.

— Ти певен?

— Па-пах!

Але вони розступилися, і куля вилетіла крізь відчинені двері.

А потім там, у дверях, з’явився мисливець із величезною рушницею, і величезна куля з пресованої чорної гуми вдарила мене в груди, відкидаючи до стіни.

Якби там був рояль! Як загримів би посуд, коли б там стояла шафа!

Величезна чорна куля вдарила мене в груди, і все довкола стало чорним.

Я знетямилася.

— Ну? — запитав вітчим.

— Боляче, — сказала я.

Мене підняли у зв’язаній сотнею вузлів гамівній сорочці, відібрали в мене пістолета.

— У тебе кров.

— У мене є серветки.

— То віддасиш мені гроші? — запитав вітчим.

— Ні, — відказала я.

— Я знав, що ти зламаєш комп’ютер, я знав, що ти скажеш «ні». Я знав, що мені доведеться тебе лікувати. Так, лікарю?

— Авжеж, — відповів той. — Вона намагалася вкоротити собі віку, отже — вона хвора.

— Я розповідала тобі про Вовка? — запитала я.

— І не треба, — сказав мені вітчим. — Їх нікого немає. Вони всі мертві.

Пес почує мене — моє «Допоможи!»

Вовк примчить до мене, адже я послала йому «Рятуй!»…

Вітчим реготнув і кинув мені під ноги телефон Пса з моїм «Допоможи!» на тріснутому екрані, він реготнув і кинув мені під ноги телефон Вовка з моїм ним не прочитаним «Рятуй!», залитим легеневою кров’ю.

— Їх нікого немає, — сказав він.

— Вони в раю? — запитала я.

— Мабуть.

— Їх немає…

— Але є я, — спробував утішити мене вітчим. — І є лікар. Лікарю!

— Дівчинку треба лікувати.

— Звісно. І ви навіть знаєте від чого, — сказав вітчим. — Давай я тебе поцілую, бо дядечки поспішають.

Зв’язаною лялькою я падаю вперед, варто було тільки потягнути за один вузол на мені.

— Тепер ми будемо бачитися часто, — сказав вітчим.

— Я мріяла, — мовила я. — Невже… Господи, дякую тобі…

— Тепер ми будемо бачитися часто, — сказав вітчим.

— Я мріяла, — мовила я.

— Я теж мріяв.

— Нам краще поїхати, — сказав мисливець.

— Їдьте, — сказала я.

— Давай я тебе поцілую, — мовив вітчим, — бо дядечки поспішають.

Розділ 9

Перша ніч у божевільні. В палаті — метр на два. Вони прив’язали мене, вони влили в мене якоїсь гидоти, вони хотіли, аби я спала. А я лежала і слухала вітер. Я слухала шум гілок.

Маленька дівчинка в грубезних ременях. Я змогла виборсатися, але не зуміла скинути довгої сорочки, тепер єдиний мій одяг — величезний балахон, що обплутав мене завузлованими рукавами.

Троє ґрат? Навіщо так багато?

Троє ґрат! Зробіть мене водою! Зробіть мене стеблом! Прорости, витекти і опинитися там.

Вовчику-братику! Песику-братику!

Лише сосни погойдують верхів’ям. Лише вітер і місяць у хмарах — набряклою пикою п’яниці, сірими плямами довкола очей.

— Дитиночко, — сказав Місяць. — Життя — це чистісінька нісенітниця. Дитинко, — він не сміявся. — Що для тебе пістолет? Мій був великий і тяжкий. Завжди з собою. Де він зараз, ти знаєш? Я виміняв за нього трохи вина.

— Якби в мене був пістолет, я була б вільна.

Коли б самотність була привидом, якби ж то страх можна було помацати рукою… Щойно вони побачили, якою ти народилася, вони створили тугу і позбавили глузду все, у що ти можеш вистрілити.

— Старий п’яниця, — сказала я.

— Молода дурепа, — озвався він.

— Іди до біса.

Він одвернувся до іншого вікна, і я почула:

— І про що ти думаєш? Звісно. Розітни себе. Випусти із себе біль.

Я почула, як він запитав у відповідь:

— Ти потерпиш?

— Авжеж, — сказав Місяць. — Потерплю. Давай.

Він завив, і відразу ж по всій лікарні сотнею божевільних голосів заволали інші безумці. Дикий хор біснуватих, пісня, що змусила Місяць усміхатися та мружитися, — він діставав задоволення від купання в чужому болю.

Я народилася в пеклі? Дивно, але чому тільки я?

Можливо, я падучий янгол? Так, я буду янгелом, з великими чорними крильми за спиною.

Любий татусю! Ось уже вісім разів поспіль ти робив мені всілякі капості, а я все одно люблю тебе. Я пробачала тобі стільки, що ти вирішив — рано чи пізно я скажу тобі «так».

— Ні, таточку, ні й ще раз ні.

Хочеш, я зроблю з цієї божевільні велику ватру? Гаразд. Хочеш, щоб лікар із червоним обличчям кидав слухавку, коли ти телефонуватимеш йому? Я можу. Хочеш, я стану божевільною та твої лікарі лікуватимуть мене? Я можу зробити й це.

Усе, що скажеш. Аби ти був задоволений мною.

Я залізла назад у своє реміняччя та заснула усміхнена, давши змогу їхнім отрутам заколисати мене.

Розділ 10

Уранці мене розбудили й покинули настіж двері палати. Роздивитися навкруги, пройтися довгелезними коридорами — від запаху їжі до запаху нечистоти та ліків.

— Доброго ранку.

— Здорові були.

— Ми раді бачити тебе.

Поки мозок іще чистий. Поки мозок ще не прокинувся.

Однаково вдягнені, однаково заспані, вони стали однаково божевільними, щойно відчинилися дальні двері та зайшов черговий лікар. Не той, котрий віз мене, інший.

Вони виходили з палат, вони ховалися під стільцями, пригвинченими до стін. Божевільні. Вони жили в собі, маючи всіх довкола за частину себе. За продовження своєї хвороби.

Самітники. Стомлені домогосподарки. Ті, що вили вночі. Вимахували руками. Зчищали із себе луску.

— Умиватися! Умиватися! Умиватися!

Ґрати на дверях, ґрати на вікнах. Але ж я не стала водою.

— Ліки! Ліки! Ліки!

Лише один поверх у величезній, захованій в дикому лісі лікарні. З палати до палати, од вікна до вікна, щоб побачити ліс, паркан та кілька машин біля головного входу.

— Снідати! Снідати! Снідати!

Дбайливо, під лікоть, мене всадовили за стіл до величезного Робота, зламаної Бойової Машини.

— А, — мовив він.

— Доброго здоров'я, — відповіла я.

— А.

— Так. Справді класно.

— Е.

— Це він сказав «ні», — пояснила мені жінка, що принесла пай.

— А «а» — це він сказав «так»? — здогадалася я. — А?

— А, — відповів Зламаний Робот.

— Умиватися! Умиватися! Умиватися!

— До палат! До палат! До палат!

— Обхід! Обхід! Обхід!

Розділ 11

А цей Лікар був саме той, хто прив’язав мене до ліжка, хто зробив мені укол, хто привіз мене сюди. Вчора. Учора ввечері.

— Як там мій татусь?

— Він сумує через те, що ви трапили сюди.

— А мама?

— Вона теж засмучена.

— А ви?

— А я лікуватиму вас.

— Де гроші?

І, вдаючи з себе Зламаного Робота, я відказала йому:

— Е-е-е-е.

У його катівні з гаками попід стелею, з чорною кров’ю у шпаринах підлоги два санітари посадили мене на електричний стілець.

Еге ж, я зовсім забула сказати — іще тут були санітари!

Клейкими бинтами прив’язати мої руки до поручнів, надягти на ноги іспанські черевики і покласти на вогонь довгі тонкі голки.

— Під нігті? — запитала я.

— Облиште, — сказав Лікар. — Я просто хочу поговорити.

І він почав:

— Ви вкрали батькові гроші?

— Я вкрала батькові гроші.

— Ви розумієте, що так чинити негоже?

— Я не розумію, що так робити негоже.

— Вам доведеться повернути все, що ви взяли.

— Та ну? — сказала я.

— Я вилікую вас, — сказав він.

— Починаймо.

— Метода з жовтих газет?

Але він вдав, що не чує, став переді мною і взявся робити паси руками:

— Ти чуєш лише мій голос. Нічого, крім мого голосу. Світ перестає існувати. Тільки мій голос. Лише він у твоєму мозкові. Лише він є для тебе сенсом. Ти чуєш тільки мене. Не бійся. Я не бажаю зла. Я хочу, щоб ти була щасливою.

Монотонно і дуже повільно.

— Ти робитимеш тільки те, що я накажу тобі. Ти радо коритимешся моїм наказам. Ти будеш щасливою, виконуючи їх. Ти знайдеш спокій і ясність, сенс і щастя, якщо підкоришся і слухатимешся мене.

Його голос заколисував, огортав теплою хвилею.

— Ти заплющуєш очі. Тобі хочеться спати. Ти мрієш про сон і спокій. Ти чуєш мене. Але ти не можеш керувати собою. Ти не можеш робити нічого, якщо я не звелів тобі цього. Ти робитимеш тільки те, що скажу тобі я.

Я навіть не могла кивнути, аби показати, що чую його:

— Ти будеш чемною дівчинкою. Ми вилікуємо тебе. Ми зробимо все, щоб тобі було добре. Ти чуєш тільки мене. Зараз ти станеш щасливою, адже настав час виконувати мій перший наказ.

Голова очищалася, у ній був тільки він. Тільки його голос.

— Де гроші?

— Лікарю, — сказала я. — Перепрошую, мені здається, що у вас не вийшло Мені можна розплющити очі?

— Умиватися! Умиватися! Умиватися!

— Обід! Обід! Обід!

Зі мною знову сидів Зламаний Робот:

— А, — сказав він.

— Дякую, не хочу, — сказала я, відсуваючи від себе його суп.

— А! — він опустив брови.

— Якщо лякатимеш мене, доведеться пересісти, — я озирнулася. — Он до того.

Той був слинявий, переляканий і, безперечно, божевільний.

— Е, — сказав Зламаний Робот.

— І твоєї котлети не хочу, — сказала я.

— У? — запитав він.

— Не хочу і край, — сказала я. — Їж давай.

— А-а-а, — протяг він.

— Але мені приємно, що ти піклуєшся про мене.

Розділ 12

А тоді за мною прийшов санітар і сказав:

— Агов, ходімо.

— Ви мене відпускаєте?

— Ні, — сказав він і повів мене у величезну кімнату, де вже було двадцять безумців у таких самих, як і на мені, сорочках.

Тут геть усе було залите фарбою. Різнобарвними яскравими плямами. Навіть віконне скло.

Розплутавши кілька вузлів, санітар вивільнив мою руку та поставив мене перед мольбертом, перед полотном із сотнею намальованих одна поверх одної картин.

— Терапія, — сказав він. — Лікування.

Він тицьнув пальцем у мольберт і сказав:

— Малюй.

— Що? — спитала я.

— Що хочеш, — сказав санітар.

— Що? — запитала його дівчинка із сірим обличчям.

— Що хочеш.

Вона намалювала лише одну цятку. Малесенький слід птаха на білому снігу полотна.

До божевілля вона була чемною дівчинкою. Вона жила разом із мамою, вчила уроки і, хоч викладачі в музичній школі не приховували того, що марнують свій час на неї тільки заради грошей, усе одно ходила туди — адже мама тішилася з цього й відмовляла собі в усьому заради цих уроків. Вона терпіла їхнє презирство і не заздрила подругам, коли ті кепкували:

— А ти влітку на дачі?

— Так, — відповідала, хоч насправді ніякої дачі не було, і все літо вона скніла на своєму другому поверсі, в однокімнатній квартирці за саморобною ширмою.

Але одного разу божевілля повело її геть із дому. Воно звело її з такими самими, як вона, і з тими, хто був гіршим за неї. Її ґвалтували, вона захлиналася вином, яке вливали їй у рот, їй дали спізнати «Г.Р.», її забирали спати до вагонів на запасних рейках і в квартири до господарів, що кудись виїхали.

Так вона прожила рік, стала жінкою, нещасною матір’ю, вдовою і передчасно постарілою водночас.

Не лише я народилася в пеклі. Не лише я приречена на вічні муки.

Я намалювала Лікаря, що плигає з пагорба на пагорб через палаючий обруч по квітах, схожих на плями фарби.

— Вам сподобалося? — запитала я.

— Дуже, — сказав Лікар.

— Тепер я здорова?

— Ні, — сказав він, і знову почав мене лікувати.

— Так, — сказав Лікар. — Ви самі навели мене на думку залишити вас тут назавжди.

— Та ну, — сказала я. — Ви сумуєте через те, що не вийшло з гіпнозом? То давайте я знову заплющуся, і ви спробуєте ще. Я намагатимусь зробити все, що ви захочете. Тільки не примушуйте мене роздягатися і говорити про батькові гроші. Адже це — сімейна таємниця.

— Ні, — сказав він. — Ви зробите все, що хочу я.

— Добрий-добрий Лікарю, — сказала я. — Звісно зроблю.

— І знаєте чому? Тому що тільки безумні непідвладні гіпнозу.

Першої ночі я розмовляла з Місяцем. Першого дня Лікар намагався, щоб я повірила у його всесилля.

Приклеївши мої повіки кудись до брів, він блимав просто в очі швидкими спалахами світла, що проштрикує мозок:

— Ти чуєш лише мій голос! Ти чуєш тільки мене! Затиснувши мою голову обіруч, він намагався втокмачити мені у скроні:

— Є тільки мій голос! Більше нічого!

Простромивши мою шкіру голкою, він вводив у мене отруту і сподівався, що я засну.

— Вечеря! Вечеря! Вечеря!

— Досить. Розв’яжіть її.

— Дякую, — сказала я.

— Завтра ми знову зустрінемося.

— Прокинуся раніше, — сказала я. — І чекатиму.

Розділ 13

Другого дня:

— Тільки мій голос… Тільки мій голос…

— А.

— Сніданок! Умиватися! Обід!

Третього дня:

— Прокидатися! Умиватися! Сніданок!

— Тільки мій голос…

— Ага.

Четвертого:

— Тільки мій голос…

І врешті-решт:

— Я зламаю тебе!.. Я знайду спосіб!

— Дай-то Боже, Лікарю, бо знаєте, на вас було страшно дивитися…

Розділ 14

— Ти примушуєш мене робити боляче, — сказав Лікар.

— Розумію, — сказала я.

— Ти не така сильна, щоб я здався.

— Не жалійте мене, — попросила я. — Робіть, як знаєте.

— Ах ти погань! Ти ще не знаєш, що на тебе чекає!

Знаю — вночі прийшли санітари.

Їх було тут повнісінько.

Двоє стали біля ліжка, забувши прив’язати мене. Прокинулася я від диму десятка цигарок, які вони викурили.

— Цить.

— Зрозуміло, — сказала я.

Один затулив мого рота рукою, а другий стягнув ковдру. Я вдячно кліпнула і вдарила ногою йому по голові.

Він прикусив язика, яким збирався лизьнути мене, і по губах потекла кров.

Долоня на моєму обличчі смерділа, тому я не вчепилася в неї зубами. Замість цього я засунула руку під ліжко і, підхопивши важкий нічний горщик, ударила його. По голові. Так сильно, що горщик відскочив у куток, а санітар пустив очі під лоба.

Підібгавши ноги, я перекинулася через спину, присіла на подушку, подивилася на того, котрий усе ще стояв.

— А ваш товариш упав, — сказала я.

Він кивнув, злизавши з губів кров, і мені довелося перестрибнути через бильце ліжка та добряче упертися в підвіконня, щоб другим бильцем притиснути санітара до стіни.

— Вам боляче? — спитала я і ледве встигла підобгати ноги, коли він таки відштовхнув ліжко й кинувся до мене.

Раз, два, три.

Найважче було повитягати їх у коридор.

— Як спалося?

— Чудово. Дякую.

— Справді?

— Так, — сказала я.

Розділ 15

Мій добрий Бойовий Робот приніс мені сухарик.

Мій Добрий Лікар спробував зламати мені носа.

Вони вирішили вилікувати мене працею. Це називалося трудотерапією.

Нас вивели в огороджений бетонним парканом двір, до величезної клумби, і, підбивши під коліна, змусили плазувати навколішки та вибирати з землі біле коріння трави, плазуючи серед останніх осінніх жоржин.

Поряд зі мною рачкував чоловік. Щойно вітер починав гойдати голівками квітів, він запитував:

— Вона повернеться до мене?

— Так, — кивали квіти.

— Ні, — заперечували інші, похитуючись з боку на бік.

Йому було сорок, як дружина пішла. Він кохав її. Він зрозумів це, коли спорожніла квартира, коли, повернувшись з роботи, він поставив на долівку пакети з їжею і зайшов до кімнати. Ані записки, ані телефонних дзвінків. І він, покинувши все, два тижні намагався знайти її — витрусив на підлогу відро зі сміттям і склеював сторінки записника, оті що їх вирвала дружина, коли вирішила розпочати нове життя.

Він був певен: вона пішла до іншого. Він сипав прокльонами, плакав і шепотів, гадаючи, що вона почує:

— Повернися. Я благаю тебе. Я не можу без тебе.

Порожні полиці, порожній флакон з-під лаку біля дзеркала у ванній, одяг, який вона ніколи не надіне, ліжко, у якому вона вже ніколи не лежатиме.

Її подруга, чужа для нього людина, подруга, якої він ніколи не знав, прийшла увечері, і, посміхнувшись так, ніби його горе було саме її перемогою, сказала, що Олена попросила її забрати дещо з речей, які не змогла взяти з собою.

— Як вона? Де вона? — запитував він.

— У неї все гаразд. Вона щаслива.

Він пиячив цілу вічність. Він покинув усе. Він помер. І продовжуючи пити, він навчився розмовляти сам із собою, почав боятися темряви, і майже щовечора сидів за кухонним столом та запитував сам себе:

— Вона повернеться до мене?

— Так, — відповідала голка на червоному шнурку.

Він радів:

— Коли?! Вона зрозуміє, що все ж таки кохає мене?! Вона мене проситиме, щоб я вибачив їй?! — питання, на які можна відповісти «так» або «ні».

— Агов! — гукнув мені санітар. — Уставай, до тебе прийшли!

Я підвелася, і він завів мене в корпус до батьків, що вирішили мене відвідати.

Мачуха і вітчим одягнені стримано, він підтримує її під лікоть і всяк раз зітхає, коли вона притуляє до очей хустинку.

Побачивши їх, я спробувала показати свою безмежну радість, отож пробекала:

— Е-е-е!

— Що ж це ти з собою зробила? — сказала мені мачуха.

— Е-е-е, — я спробувала поцілувати її.

— Заспокойся, — сказав вітчим.

Я спробувала поцілувати його:

— Ти все пустуєш?

Я зігнулася, мов уражена хронічним дитячим паралічем, закинула голову і потрусила скорченими руками з по-справжньому божевільним:

— Е-е-е.

— Ну, начувайся, — сказав вітчим. Він знову ненавидів мене. — Ти сама цього хотіла.

— Бідолашна дівчинка, — зітхнула моя названа мати.

Вони завжди намагалися бути такими, як усі, і жодного разу їм це не вдавалося. От і зараз вони вирішили, що буде краще зустрітися зі мною в кімнаті для побачень. За одним із пригвинчених до підлоги столів.

За одним ми, а за другим — жінка з бездумними очима та її стомлений брат.

Колись вона так боялася його втратити, адже він був кращий за всіх. Найкращий на цій землі. Вона була на все згодна, і кожна близькість із ним була для неї випробовуванням на ніжність і жертовність. Вона згодна була на все. Все-все-все.

І якось вона побачила, що він заглядається на дівчаток, молоденьких, у джинсиках-кльош, у черевичках на величезних безглуздих, як на неї, підборах. Вона спробувала одягтися так само, але він лише всміхнувся:

— Добре. — Але нікуди не запросив і не попрохав залишитись у тому вбранні.

І вона знову побачила цей погляд. Тоді вже вирішила зробити йому подарунок. Вона довго шукала і знайшла молоденьку повію, якраз на його смак. Вона підготувала їхню зустріч, і він закохався, а коли дізнався правду, зненавидів її, сказавши, що вона підла, і що остогидла йому.

Тепер вона сиділа розпатлана, виснажена, зі шрамами на внутрішньому боці рук, і мовчала, коли її сивий, неначе батько, брат казав:

— Тобі слід їсти.

Вона мовчала, а він говорив, як і кожного другого четверга ось уже двадцять дев’ятий місяць:

— Ти мусиш їсти, ти мусиш…

Не здогадуючись, що з нею роблять санітари поночі…

Мій татусь був налаштований рішуче.

— Робіть, що завгодно, — сказав він. — Але перш ніж вона помре, я маю знати, як повернути гроші.

— Авжеж, — сказав Лікар.

— І затямте, це повинен знати лише я.

— Звичайно!

Бідолашний Лікар, я тут усього п’ятий день, а батько вже почав залякувати його.

Вітчим убив Вовка. Вітчим убив Пса. Я залишилась сама-самісінька.

Але він нічого не сказав про Кота. Можливо, він не знайшов його, і Кіт живий? Я кинулася до вікна та притислася до ґрат.

Вітер розгойдував сосни, з неба на мене дивився блідий з похмілля Місяць.

— То як тобі життя?

— Я нічого не чую, — відповіла я.

— Сказати за тебе «киць-киць-киць»? Покликати того, хто забув про тебе і обрав порятунок, віддавши тебе твоєму таткові?

— У нього просто багато справ, — сказала я.

— У кого — у Кота? — посміхнувся Місяць. — Ти ж знаєш, що дуриш себе.

— Він прийде, — сказала я. — Він прийде і врятує мене.

— Еге ж, — сказав Місяць.

Я знала, в Кота були справи, тому він не прийшов до мене. І знала, що він незабаром прийде.

Але замість нього знову прийшли санітари. Проте я спочатку вкрала швабру і заклинила нею ручку дверей, тому розбуджена їхнім стукотом, лише помахала рукою з-поза обтягнутої сіткою скляної стулки.

— На добраніч. Дякую, що завітали побажати мені спокійного сну.

Я лягла на бочок, поклала ручку під щічку, підібгала колінця і заплющила очі.

— І нехай вам теж насняться гарні сни, — сказала я санітарам, котрі приєдналися до нашої гри під назвою: «Я примушу тебе говорити».

Можливо, в тому, що Лікар віддав мене санітарам, був якийсь сенс. Але я не побачила його навіть тоді, коли їх прийшло п’ятеро.

— Донечко, — сказав вітчим. — Тобі краще сказати.

— Ні-і.

— То як хочеш.

— Та ну, — сказала я.

Лише Лагідний Робот:

— А, — я так хотів би допомогти бодай чимось.

— А, — дякую.

— Е, — тобі не слід було потрапляти сюди.

— А, — сказала я, — тобі теж, друже.

— Е, — сказав він, — мене тут лікують.

— Е, — на добраніч, — сказала я.

— А, — бережи себе.

Він помахав мені величезною рукою — велетень, що сягав головою до ламп.

Розділ 16

П’ятеро санітарів обшукали мою палату перед тим, як зачинити її, забрали швабру і відібрали все, чим я могла б їх скалічити.

Вони прийшли вп’ятьох, і алкоголік-Місяць сказав божевільному з сусідньої палати:

— Зачекай.

— Але я хочу зробити це.

— Мені здається, незабаром з’явиться дівчинка, що завиє разом із тобою.

Їх було п’ятеро.

— Здоровенькі були, — сказала я.

— І ти будь здорова, — сказали вони.

Вони чекали, що я кричатиму, але я усміхалася. Вони чекали, що я битимусь, але я лягла і спитала:

— Як вам краще: щоб я роздяглася сама, чи ви воліли б власноруч розірвати на мені одяг?

Я була чесною, а вони не повірили мені. Двоє взяли мене за руки, двоє розтягли мої ноги так, щоб гамівна сорочка сама зібралася на талії. П’ятий скидав штани, шепочучи:

— Нічого, ти ще будеш дякувати.

— Без сумніву, — сказала я. — Але зачекайте. Я ще хочу познайомити вас з одним хлопчиком.

— А, — привітався Робот.

— А, — сказала я. — А, — дякую, що прийшов.

Бойова машина, котра зламалася вже по війні.

Його замріяний погляд, гори, що народжувалися просто під пальцями. Тих, хто йшов горами, він зупинив ось тут. У цій ущелині. Тричі по п’ять пальців. Потім складений з рук косий хрест:

— А, — я вбив їх усіх.

— Е, — сказала я, — адже то була війна.

— Ви знайомі? — запитала я.

— Йди до палати, дурню.

— Е, — це завжди означало — ні.

— Слухай, — сказала я. — Давай утечемо звідси.

Ми сиділи на санітарові, який упав біля самих дверей, і Зламаний Робот дивився на мене.

— Я відведу тебе на могилу Вовка.

— Е, — сказав він, — мене тут лікують. Я не хочу бути хворим.

— Я сама лікар, — сказала я. — Ходімо. Я лікуватиму тебе.

— Е.

— Тоді проведи мене, гаразд?

Добрий і милий, він зірвав усі ґрати і розчахнув переді мною семеро дверей. Добрий і славний, він ще довго стояв в останніх, сьомих, нахильці, щоб якось уміститися, і махав мені вслід рукою.

Отак розпочалося все це, і не я оголосила війну цьому безглуздому світові, що його вигадав мій вітчим.

За що тільки моя названа мати покохала його?

Я пішла з божевільні саме тоді, коли в місті стало на одну божевільну більше.

Вона бігала по квартирі, батьки не могли нічим зарадити, а її маленька дитина плакала в ліжечку, і не було кому заспокоїти її.

Вона вирвала собі волосся та порізала шкіру бритвою від голови до п’ят, численні неглибокі ранки сочилися кров’ю, а коли підсихали, обплутували її чорним мереживом.

Вона вигукувала безглузді слова, і її перелякана мати кричала:

— Господи, вона збожеволіла!

Вона повернулася додому того вечора перед самим божевіллям.

Малий вибіг назустріч, і вона нахилилася, щоб поцілувати його:

— Що я тобі принесла…

— Кошенятко?

— Ні, — сказала вона й дістала з пакунка два банани. Але її син радів і з того.

— Як справи? — спитала в мами.

— Ніяк, — відказала та.

— Їстимеш?

— Ні.

Вона пішла до ванної і, зачинившись там, заплакала. Ненавиділа себе та своє невлаштоване життя. Що сьогодні? Що завтра? Як жити? Навіщо все це? Тягтися все життя на копійки, сидіти щовечора вдома? Приховувати, що є син і що тобі вже двадцять сім? Рік по року нічого не мати? Чому?

Під шум води з крана:

— За що? Господи! — заплаканим янголом, не помічаючи власних сліз. — За що мені все це?! Господи!

— Яночко, — стукала у двері мати. — Відчини мені, дитинко. Відчини.

— За що?! — кричала вона. — Я не можу більше так! Не можу!

— Яно, відчини мені, — просила мати.

— Я так стомилася! Господи! За що ти прокляв мене?!

Вона вже не могла стояти…

— Я більше не можу так!

І щоб не впасти, схопилася за раковину.

— Я хочу вмерти!

— Яночко, відчини мені!

— Іди подивися, — сказав Вітчим. — Зараз буде цікаво.

Вона виструнчилася і зробила крок до полиці, до старого батькового леза у філіжанці з відбитою ручкою.

— Я більше так не можу!

— Яно!!! — зляканий батьків голос.

Вона простягла руку до леза і…

— Убити її для тебе? — запитав Вітчим.

— Ні, — відповіла Мачуха. — Але трохи крові не зашкодить.

…простягла руку до леза і поцілувала його враз скривавленими губами.

— Дитинко, вийди до мене, — передражнив Вітчим, коли вона робила перший надріз на руці. — Яно, вийди.

Вона вирвала собі волосся і порізала шкіру бритвою від голови до п’ят, численні неглибокі ранки кровили, а коли підсихали, то обплутували її, мов чорне мереживо.

— Яка Яночка!? — реготала Мачуха, танцюючи в крові та відштовхуючи Яниного батька, що намагався затиснути порізи на Яниних руках. — Сказати тобі, як ти вмреш!? І впродовж скількох років ти це робитимеш!?

— Господи, — шепотіла її злякана Мати. — Вона збожеволіла…

Хай буде проклятий Вітчим, який створив для мене такий світ!