Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія

35

Келен, стоячи поруч з Річардом, вдивилася вдалину. З цього місця відкривався вид на захід. Здавалося, вона бачить половину світу. Але того, що бачить чоловік, Келен не розгледіла.

— Я не бачу Стовпів Творіння, — сказала вона.

— Там. Темна низина на землі, — показав їй Річард, зробивши пару кроків вперед, до обриву. Він був куди зіркіший і краще бачив вдалину, ніж Келен. На такій відстані для неї все як би розпливалося в туманному серпанку.

— Ти можеш впізнати їх по ось цих знаках, там і там, — він показав направо, а потім трохи лівіше. — Темні гори вдалині трохи вищі, ніж інші. Це хороший орієнтир.

— Тепер, коли ти показав, я, здається, бачу землю, по якій ми йшли, і впізнаю ці гори.

Було дивно дивитися на місця, по яких вони пройшли нещодавно, з такої висоти. Келен бачила пустелю за горами і, хоча вона не змогла розрізнити деталі жахливого місця, вона здогадалася, що темна низина там — Стовпи Творіння.

— Оуен, як далеко цей перевал від того місця, де ти ховався зі своїми людьми? — Запитав Річард. Чоловік був вражений запитанням.

— Але лорд Рал, я ніколи тут не був. Ніколи не бачив цю статую. Навіть ніколи не підходив близько до неї. Я не зможу відповісти на ваше запитання.

— Немає нічого неможливого, — сказав Річард. — Якщо ти знаєш свій будинок, то дізнаєшся і його околиці — так само, як я зміг подивитися на захід і зрозуміти, де ми йшли. Подивися на ці гори за перевалом, раптом ти побачиш що-небудь знайоме.

Оуен, все ще сумніваючись, піднявся до статуї і подивився на схід. Деякий час він стояв на вітрі, вдивляючись, а потім показав на далеку гору за перевалом.

— Здається, я знаю це місце. — Він був здивований. — Мені знайомий обрис цієї гори. Звідси вона виглядає трохи по іншому, але, думаю, що це те ж місце. — Оуен прикрив очі від вітру і знову подивився на схід. — І он те місце! Я теж знаю його! — Хлопець підбіг до Річарда. — Ти був правий, лорд Рал. Я бачу знайомі мені місця… Я можу сказати, де мій дім, навіть звідси, де я жодного разу не був, — дивлячись удалину, сумно прошепотів Оуен.

Келен ще ніколи не бачила, щоб хто-небудь так сильно дивувався таким простим речам.

— Ну, і як далеко звідси твої люди? — Запитав Річард, намагаючись направити думку бандакарця в потрібному йому напрямку.

Оуен обернувся.

— Через те низьке місце і навколо схилу праворуч… — Він знову обернувся до Річарда. — Ми ховаємося в тому місці, де була печатка нашої імперії, куди ніхто не ходить, бо це близько до смерті, до перевалу. Я думаю, це один день швидкої ходьби звідси. — Він раптом заквапився. — Але мої очі можуть помилятися. Я можу бачити те, що хоче бачити мій розум. Це може бути неправдою.

Річард склав на грудях руки і, не звернувши уваги на сумніви Оуена, підійшов до статуї, до того місця, звідки було видно Стовпи Творіння.

Стоячи поруч з ним, Келен хотіла спертися про статую, але завмерла, побачивши, що вітер змів сніг з того місця, де покоївся сигнальний маяк. Вона прибрала залишки снігу, і під ними проступили вирізані в камені слова.

— Річард… подивися-но сюди!

Він обернувся і взявся допомагати їй. Решта зібралися навколо, намагаючись прочитати напис на камені. Кара провела ліктем по плиті, начисто очищаючи від снігу поверхню.

Келен не могла розібрати слова, вибиті на камені. Букви здалися їй знайомими, але вона не знала мови.

— Древнєд'харіанська мова? — Припустила Кара. Річард кивнув на підтвердження її слів, вивчаючи напис.

— Дуже давнє наріччя, — вимовив він, розбираючи букви. — Не просто стародавнє наріччя, але й незнайоме мені. Напевно, тому, що так далеко від Д'Хари.

— Про що говорить напис? — Дженнсен протиснулася між Річардом і Келен. — Ти можеш перевести її?

— Складно розібрати, — пробурмотів Річард. Він відкинув назад волосся, а рукою водив за словами.

Випроставшись, нарешті, він кинув запитливий погляд на Оуена, що стояв біля статуї в очікуванні.

Всі чекали, а Річард знову розглядав слова.

— Я не впевнений, — вимовив він. — Фразеологія незвичайна… — Він глянув на Келен. — Не впевнений. Ніколи не бачив, щоб так писали по древнєд'харіанськи. Я відчуваю, що здогадуюся про те, що тут говориться, але не можу знайти відповідних за змістом слів.

Келен не знала, чи дійсно він не впевнений у перекладі чи не хоче повідомляти його всім.

— Ну, може бути, до тебе прийдуть потрібні слова, — запропонувала вона, даючи йому можливість піти від відповіді, якщо він не хотів говорити зараз.

Але Річард не скористався її пропозицією. Замість цього він постукав пальцем по словами на лівій стороні сигнального маяка.

— Ось ця частина мені зрозуміла. Мені здається, тут щось начебто «Бійтеся порушення кордону цієї імперії…» — Він інстинктивно затиснув рот рукою, здогадавшись про сенс наступних слів. — Не впевнений щодо решти тексту… Схоже на «… бо за цим кордоном зло: ті, хто не можуть бачити».

— О, ну, звичайно, — погоджуючись, сердито промовила Дженнсен.

Річард провів рукою по волоссю.

— Я все одно не впевнений, що прочитав правильно. Здається, тут одне з іншим не в'яжеться. Сумніваюся, що вірно перевів.

— Ти перевів чудово, — гнівно заявила Дженнсен. — Ті, хто не можуть бачити магії. Їх закрили тут від усього світу ті, хто народжений з даром. — Її очі були повні сліз. — «Бійтеся порушення кордону цієї імперії, бо за цим кордоном зло: ті, хто не можуть бачити». Це означає, що за кордоном ті, хто не бачать магії.

Ніхто не заперечив їй. Тільки вітер свистів на відкритій землі.

— Я не впевнений, що це так, Джен, — м'яко сказав сестрі Річард.

Вона схрестила руки і відвернулася, дивлячись у бік Стовпів Творіння.

Келен могла зрозуміти, що вона відчуває. Вона знала, яке це — коли тебе відкидають всі, хто не схожий на тебе. Багато хто вважав сповідниць чудовиськами. Келен знала, що, при можливості, її так само вигнали б за те, що вона сповідниця.

Але навіть розуміючи почуття Дженнсен, Келен не могла з нею погодитися. Гнів дівчини у відношенні тих, хто вигнав із світу таких же, як вона, був праведним. А, злостячись на Річарда і інших близьких їй людей за те, що вони володіли даром, вона була несправедлива до них.

— Скільки чоловік чекає на тебе в пагорбах? — Звернувся Річард до Оуену.

— Не більше сотні.

Річард розчаровано зітхнув.

— Ну що ж, що є, то є. Подивимося, може, їх стане більше. Я хочу, щоб ти привів їх. Приведи їх до мене. Ми будемо чекати тут твого повернення. Я вирішив, що це буде нашим місцем збору, і звідси ми втілимо в життя план по вигнанню Ордена з Бандакара. Ми поставимо табір недалеко від переходу. Дерева захистять нас, приховавши від очей ворога.

Оуен простежив поглядом за рукою Річарда. Він був збентежений і засмучений.

— Але лорд Рал, це ти повинен принести нам свободу. Чому ти не підеш зі мною до людей, якщо хочеш їх бачити?

— Тому що вважаю це місце більш безпечним, ніж пагорби, про які, можливо, знає Орден.

— Але Орден не знає, де ховаються мої люди.

— Ти себе обманюєш. Люди Ордена жорстокі, але не ідіоти.

— Але якщо вони знають, де ми ховаємося, то чому не прийдуть вигнати нас?

— Ще прийдуть, — відповів Річард. — Коли буде потрібно, прийдуть. Твої люди не представляють загрози Ордену, тому він і не поспішає захопити їх. Але рано чи пізно вони зроблять це, тому що їм не подобається думати, що хтось може уникнути влади Ордену. Я хочу, щоб твої люди були тут. Нехай Орден думає, що ви пішли, втекли, і припинить стежити за вами.

Оуен обдумав його слова.

— Ну тоді я приведу їх, — погодився він.

Том стояв недалеко від дальнього краю статуї, давши Дженнсен можливість побути одній. Дівчина була розгнівана, і він подумав, що краще її поки не чіпати. Здавалося, Том відчував провину за те, що був народжений з іскрою дару, яка дозволяла йому бачити магію і дала право таким людям, як він, вигнати людей, позбавлених дару, як Дженнсен.

— Том, — покликав Річард. — Я хочу, щоб ти пішов з Оуеном.

Дженнсен, все так же склавши на грудях руки, обернулася до Річарду.

— Чому ти хочеш, щоб він йшов з ним? — Запитала вона вже не так сердито.

— Вірно. Навіщо йому йти? — Підтакнув їй Оуен.

— Тому що я хочу бути впевнений, що ти і твої люди повернуться сюди, — відповів Річард. — Мені потрібна протиотрута, пам'ятаєш? Чим більше буде поруч зі мною людей, які знають, де вона знаходиться, тим краще. Але я вже казав тобі, що всім разом нам йти небезпечно. Так як Том — блондин з блакитними очима, то він зійде за одного з бандакарців. Якщо ви зустрінетеся з ким-небудь з солдатів Ордена, то вони нічого не запідозрять. Том простежить, щоб ви повернулися.

— Але ж це небезпечно, — заперечила Дженнсен.

Річард пронизливо подивився на неї. Але нічого не сказав. Він просто чекав, може бути, вона знайде аргументи проти, що доводять невдалість його плану. Але сестра опустила очі і відвела погляд.

— Напевно, це має сенс, — сказала вона.

Річард звернувся до Тома.

— Я хотів би, щоб ти приніс із собою деякі матеріали. І ще я хочу попросити у тебе твою сокиру.

Том кивнув і витяг з мішка сокиру. Річард підійшов взяти її і почав перераховувати речі, які Том повинен був знайти, — інструменти, тисове дерево, вироблені шкури, мотузки, шкіра і щось там ще. Залишок переліку Келен не розчула.

Д'харіанець заправив великі пальці рук за пояс.

— Добре. Але я можу знайти не все, що ти просиш. Чи правильно я зрозумів: ти хочеш, щоб я повернувся обов'язково з усіма цими речами?

— Ні. Все це необхідно, але важливіше люди. Візьміть те, що буде, і повертайтеся з Оуеном якомога швидше.

— Принесу все, що зможу. Коли відправлятися?

— Зараз. Не можна втрачати час.

— Зараз? — Обурено запитав Оуен. — Через годину-дві зовсім стемніє.

— Пара годин зволікання можуть коштувати мені життя, — сказав Річард. — Не втрачайте їх.

Келен подумала, що чоловіка знову мучить біль. Тільки вона не знала, яка біль сильніше — що заподіюється отрутою або даром. Вона бачила, який біль йому приносить дар, і робила все, щоб полегшити, заспокоїти його, але не могла прогнати назовсім. Вони повинні знайти рішення. Келен глянула на маленьку фігурку Річарда на статуї. Її верхня половина була темна, як нічний камінь, чорна, як найглибша частина підземного світу.

Тому закинув на плечі мішок.

— Подбай про них за мене, Кара, добре? — Попросив він, підморгнувши охоронниці. Та посміхнулася. — Побачимося через кілька днів.

Юнак помахав рукою, його погляд затримався на Дженнсен, і Том разом з бандакарцем рушили в дорогу, на батьківщину Оуена.

Кара схрестила руки на грудях і кинула погляд на Дженнсен.

— Ти будеш дурепою, якщо не поцілуєш його на прощання.

Дженнсен занервувала, її очі знайшли Річарда.

— Нічого не маю проти, — сказав він.

Дівчина посміхнулася і побігла наздоганяти Тома. Бетті підстрибом мчала слідом за нею.

Річард витягнув статую з виїмки в постаменті і поклав у свій мішок.

— Треба спуститися в ліс і розбити табір.

Річард, Келен і Кара почали спускатися під покров високих ялин. Вони довго були на відкритій місцевості. Справа часу, коли птахи почнуть шукати їх — коли їх почне шукати Ніколас.

Нагорі було холодно, і вони сильно змерзли, але Келен знала, що багаття розводити небезпечно: птахи можуть помітити дим і знайти їх. Необхідно побудувати надійне укриття. Добре б знайти притулок і сховатися на ніч під притулок-сосною. Але жодної такої сосни за всю подорож по Старому світу Келен не зустрілося, а значить, скільки не мрій про таке дерево, воно тут не виросте.

Жінка обережно ступала по кам'янистих ділянках, оглядаючи темні хмари. Може трохи потеплішає, і тоді піде дощ. Але навіть і без дощу їх чекає дуже холодна ніч. Назустріч по схилу піднімалися Дженнсен і Бетті. Вітер став холодніше, а сніг повалив великими пластівцями.

Йдучи по крутому схилу, всі мовчали. Ступивши на невеликий майданчик, зупинилися перепочити. Дженнсен торкнулася руки брата.

— Річард, прости мене. Я не хотіла сердитися на тебе, адже не ти вигнав тих людей. Я знаю, це не твоя вина. — Вона підтягла мотузку Бетті, закручуючи її в кільця. — Мене злить, що ті люди були вигнані так несправедливо і жорстоко. Я така ж, як вони, і тому мене це злить.

— Тебе злить те, що їх вигнали, а не те, що ти схожа на них, — виголосив Річард, продовжуючи йти вперед.

Захоплена зненацька його словами, навіть трохи уражена, Дженнсен зупинилася.

— Що ти маєш на увазі? — Швидко спитала вона. Річард теж зупинився і обернувся до сестри.

— Так думає Імперський Орден. Так думають люди Оуена. І ті, і інші переконані, що люди, які мають рідкісні властивості, відмінні від інших, за все відповідальні або винні у всіх гріхах. Імперський Орден вважає, що твоя чеснота чи твоя злостивість — не твої індивідуальні риси, а щось, властиве тобі від народження, залежне від того, в якій групі ти народилася. Вони вірять у те, що всі люди взаємозамінні і володіють однаковими здібностями, а значить, всі повинні жити однаково, думати однаково; не може бути особистої чесноти, тільки чеснота групи. Але такому суспільству потрібні і обрані — ті, кого група ставить вище, надаючи їм довіру, передаючи їм право говорити від імені групи. Тільки обрані, на їхню думку, володіють власною цінністю. І світло, відбите цією цінністю, відбивається на всій групі. Бути таким обраним теж нелегко. Доводиться жити під вантажем знання, що твоя винятковість — не більше ніж ілюзія. Самого себе неможливо обдурити, і тому таке піднесення ніколи не приносить справжньої самоповаги. У кінцевому рахунку, так як це підробка, помилкову повагу доводиться підкріплювати, підтримуючи силою. Орден принижує людство і засуджує все людське, все живе, все відмінне від безликості. І це стає вироком людській унікальності. — Сірі очі брата дивилися прямо в серце Дженнсен. — Ти розлютилася на мене за те, що таких, як ти, вигнали, але промовчала. Проте в душі ти звинуватила мене в злочині, скоєному іншими. Те саме відбувається, коли люди бояться мене і вважають чудовиськом, тому що мій батько був таким. Якщо захоплюєшся кимось тільки за його приналежність до групи людей, які заслуговують твоєї поваги, то робиш ту ж саму помилку. Імперський Орден говорить, що ніхто не має права виділятися з натовпу, прагнути до досягнення особистих цілей або володіння тим, чого немає в інших. Магія відкриває перед обдарованими людьми безліч можливостей, дає їм відчуття сили та внутрішньої свободи. Але якщо люди будуть вільні, влада Ордена впаде. Ось чому наші вороги так ненавидять магію і хочуть знищити її в людях. Орден вважає, що будь-яке особисте досягнення — гріх, оскільки засноване на самозамилуванні, а значить, всі досягнення — зло. Ось чому вони проповідують, що заради викорінення такого зла, як магія, виправдані будь-які засоби, і можуть бути принесені будь-які жертви. Орден переконаний, що чим солідніші жертви, принесені на вівтар їх ідей, тим солодші будуть плоди. — Річард продовжував говорити, терпляче, але з великою переконаністю в голосі. Лорду Ралу часто доводилося пояснювати дуже очевидні речі самим різним людям, щоб перетягнути їх на свою сторону. Багато хто з цих людей стали потім його вірними соратниками. Багатьох з них вже немає в живих. Чоловік тяжко зітхнув. Іноді найважливіше говориш десь на бігу. Або на вітрі, як зараз. Дженнсен вся перетворилася на слух. — Зі свого боку, ми віримо в те, що цінне кожне життя, і всі досягнення людини належать тільки їй. Досягти самоповаги ти можеш тільки сама. Будь-яка група, яка готова його тобі забезпечити, вимагає занадто дорогу плату, надягаючи на тебе взамін кайдани рабства. Дженнсен довго дивилася на брата.

— Ось тому-то я завжди хотіла, щоб мене приймали такою, яка я є, — нарешті посміхнулася вона. — І ще я завжди думала, що це страшно несправедливо: переслідувати мене за те, яка я вродилася.

— Так, саме так, — сказав Річард. — Якщо ти пишаєшся тим, чим володієш, то не дозволяй нікому прив'язувати тебе до якої-небудь групі, і сама нікого не зв'язуй. Нехай кожен буде тим, хто він є. Розумієш, про що я кажу? Мене не можна ненавидіти за те, що мій батько був таким жорстоким, і не можна мною захоплюватися тільки завдяки заслугам мого великого діда. У мене, Річарда Рала, є право і обов'язок гідно прожити власне життя і самому здійснювати ті вчинки, які я побажаю, — шляхетні і піднесені або низькі і жорстокі. І нехай люди судять мене по них. Ти — Дженнсен Рал, і тільки ти проживеш своє життя.

Далі по схилу вони спускалися в тиші. Дівчина все так само задумливо дивилася вперед, думаючи над словами брата.

Келен полегшено зітхнула, коли вони опинилися під покровом величезних сосен. Подорожні йшли через зарості бальзаміну вниз по схилу до місця, де виступаюча вперед скеля здавалося, може надійно захистити. У цьому місці буде просто побудувати укриття, утепливши його огорожею з гілок. Сокирою Тома Річард зрубав на жердини кілька молодих сосонок і врил їх у землю біля скелі. Поки він пов'язував жердини гнучкими коріннями дерев, Дженнсен, Келен і Кара зрізали гілки, щоб покрити ними землю і укриття.

— Річард, як ти збираєшся звільнити Бандакар від Імперського Ордена? — Запитала Дженнсен, притягнувши оберемок гілок бальзаміну.

Річард підняв важку гілку і заходився прив'язувати її до жердини.

— Не думаю, що я зможу це зробити. Зараз мені важливо отримати протиотруту.

— Ти не збираєшся допомагати цим людям? — Здивовано глянула на нього сестра. Він озирнувся через плече.

— Вони мене отруїли. Гріш ціна їх самовиправданню. Важливо те, що ці люди збиралися убити мене, якщо я відмовлюся виконати їх вимогу, якщо я не зроблю за них брудну роботу. Вони думають, ми — дикуни, а вони вищі, ніж ми. Бандакарци не вважають наші життя чимось цінним, тому що ми не належимо їх суспільству. Чому тоді я повинен цінувати їх життя вище наших? Я відповідаю перш за все за моє життя, за те, щоб отримати протиотруту.

— Розумію, про що ти. — Дженнсен простягнула братові наступну гілку. — Але я як і раніше думаю, що якщо ми виженемо Орден і цього Ніколаса, то це допоможе і нам.

— З цим я згоден, подивимося, що можна зробити, — посміхнувся Річард. — Але, щоб допомогти їм, мені треба переконати Оуена і його людей докласти деяких зусиль, щоб допомогти самим собі.

Кара саркастично посміхнулася.

— Це буде хороший трюк — навчити овець бути вовками.

Келен погодилася. Вона думала, що переконати Оуена і його народ захищати себе було більш важким завданням, ніж їм п'ятьом видворити Орден з Бандакара. Їй було цікаво, що про це думає Річард.

— Ну, так як ми тут, перед лицем Ордена, чи не здається вам, що пора мені все нарешті розповісти? — Запропонувала Дженнсен. — Цікаво було б дізнатися, чому ви весь час робите один одному дивні очі і про що шепочетесь удвох.

Річард витріщився на неї, а потім перевів погляд на дружину.

Келен поклала оберемок гілок на землю.

— Дженнсен права, — погодилася вона.

Річард виглядав нещасним, але кивнув і сів на оберемок гілок.

— Майже два роки тому Джеган ухитрився використати магію і почати епідемію чуми. У самої хвороби не було нічого магічного, вона носилася по містах, викошуючи сотні і тисячі людей. Так як її викликали за допомогою магії, я знайшов спосіб зупинити це, теж за допомогою магії.

Келен не вірила, що такий жах міг бути зупинений таким простим способом, спогади викликали у неї тремтіння. По обличчю Дженнсен вона зрозуміла, що та теж в шоці.

— Щоб повернутися з того єдиного місця, звідки Річард зміг зупинити чуму, йому довелося самому заразитися, — продовжила Келен, опускаючи подробиці. — Якби він цього не зробив, то був би живий, але самотній. Був би самотній все своє життя і помер на самоті, ніколи не побачивши більше мене. Твій брат заразився чумою заради того, щоб повернутися і сказати мені про свою любов.

— Хіба ти не знала, що він тебе любить? — Здивовано витріщила очі Дженнсен.

Келен трохи посміхнулася.

— Як ти думаєш, повернулася б твоя мама зі світу мертвих, щоб сказати тобі, що любить тебе, хоча ти знаєш про це?

— Так, повернулася б. Але навіщо потрібно було заражатися? І звідки повернутися?

— З місця, званого Храм Вітрів, який знаходиться наполовину в світі мертвих. — Річард показав на перевал. — Це як межа, яка знаходиться одночасно і в світі живих, і в світі мертвих. Храм Вітрів захований в підземному світі. Так як я перетнув кордон світів, духи призначили мені ціну за повернення.

— Духи? Ти бачив духів? — Запитала Дженнсен. Річард ствердно кивнув. — Навіщо вони її призначили? — Дивувалася вона.

— Дух, який її призначив, був духом Даркена Рала. — У Дженнсен відвисла щелепа.

— Коли ми знайшли лорда Рала, він помирав, — сказала Кара. — Мати-Сповідниця відправилася в небезпечну подорож через Сильфіду, одна, щоб знайти ліки. Їй вдалося їх привести, коли Річард був на межі смерті.

— Я використовувала магію, щоб зруйнувати іншу магію, що стала причиною хвороби Річарда, — пояснила Келен. — Магія, яку я викликала, звільнила трьох наймогутніших шимів.

— Шими? — Перепитала Дженнсен. — Що це таке?

— Шими — породження магії підземного світу. З їх допомогою можна перетинати світ мертвих. — Келен задумалася, занурившись у спогади. — На щастя чи нещастя, я нічого не знала про них. Вони були викликані під час Великої війни, щоб знищувати магію. Шими — особливі живі істоти, позбавлені душі. Вони належать підземному світу і здатні руйнувати магію цього світу.

Дженнсен виглядала збентеженою.

— Але яким чином вони це роблять?

— Не знаю. Але їх присутність у цьому світі, так як вони частина іншого світу, викликає руйнування магії.

— А їх можна повернути назад?

— Мені вдалося це зробити, — відповів Річард. — Але поки вони були тут, магія почала руйнуватися.

— У той день, коли я їх викликала, було покладено початок ланцюгу подій, — з сумом сказала Келен. — Шими давно в підземному світі, але хід подій вже не зупинити.

— Цього ми точно не знаємо, — вимовив Річард, швидше звертаючись до дружини, ніж до Дженнсен.

— Річард правий, — підтвердила Келен. — Точно ми не знаємо, але в нас є причини так думати. Час, коли зник кордон Бандакара, збігається з часом, коли я випустила шимів. Одна з тих помилок, про які я тобі казала, Дженнсен.

Дівчина кивнула, дивлячись на неї.

— Але ти зробила це випадково. Ти не знала, що так станеться. Ти не знала, що кордон зникне, а Орден вторгнеться в Бандакар і захопить його народ.

— Але хіба зараз це важливо? — З гіркотою вимовила Келен. — Саме я всьому виною. Я це зробила, і в мені — причина всіх бід. Через мене може зникнути магія. Я сприяла тому, до чого так довго прагнув Орден. В результаті мого вчинку в Бандакарі померло так багато людей, а людство позбавляється дару магії. Ми на порозі того, що магія зникне зі світу. І все через мене.

Дженнсен застигла.

— Ти шкодуєш про це? Шкодуєш, що викликала щось, що знищує магію?

Келен відчула, як Річард обійняв її за талію.

— Мені тільки трохи знайомий світ магії. Я стала Матір'ю-Сповідницею ще й для того, щоб захищати людей. Я теж поєднана з магією, вона в мені. У магії є прекрасні речі, які я люблю. Вони частина мого світу.

— Ти боїшся втратити те, що так любиш? — Співчутливо запитала Дженнсен.

— Чи не найбільше на світі. — Келен посміхнулася. — Я стала сповідницею, бо вірила в закони, які захищають людей, даючи їм право на власне життя. Я не хочу, щоб художник втратив здатність творити, співак — співати, а людина — розум. Магія сама пособі не так важлива. Я люблю всі квіти і хочу, щоб всі вони цвіли. Ти прекрасна, Дженнсен, дорога. Я дуже тебе люблю і не хочу втратити. Кожен має право на життя. У кожної людини має бути вибір, ось у що ми віримо.

— Ну, думаю, в світі без магії я могла б стати королевою, — пожартувала Дженнсен, коли Келен м'яко торкнулася долонею її щоки.

— І королеви схиляються перед Матір'ю-Сповідницею, — кинувши нову оберемок бальзаміну, сказала Кара. — Не забувай про це.

36

Коли несподівано підняли кришку, в клітку проникло світло. Незмазані петлі заперечливо заскрипіли. Зедд зажмурився від яскравого світла. Величезні руки підняли кришку. Якби у нього були сили, Зедд міг би послабити ланцюг на шиї і — спробував би вистрибнути. Але сил не було. Важка кришка відкинулась. Світ зовні був повний піску і бруду.

Очі Зедда ледь бачили в яскравому світлі і вихорах піску і пилу, що носився в повітрі. Ланцюг на його шиї був пригвинчений до кільця в центрі підлоги так, що старий ледве міг підвести голову на кілька дюймів. Все, що він міг робити зі зв'язаними за спиною руками, — це лежати на підлозі.

Коли відкрили кришку, Зедд зміг ковтнути свіжого повітря. У клітці було нестерпно жарко. Пару раз, коли вони зупинялися на ніч, йому дали ковтнути води. Цього було явно мало. Їх з Еді трохи годували, але набагато більше бранці потребували води. Зедду здавалося, що він помре від спраги. Останнім часом він міг думати тільки про воду.

Чарівник втратив лік дням, які він провів закутим у клітці і дивувався тому, що ще живий. Кліть підскакувала на кожному вибої довгої, нерівної дороги. Зедд знав, що його везуть до Імператора Джегана. Він знав також, що коли вони приїдуть, то, якщо виживе, він пошкодує про це. Часом, в задушливій спеці клітки, він думав, що втратить свідомість і помре. У такі моменти він бажав смерті. Він був упевнений, що заснути мертвим сном буде краще, ніж чекати того, що йому уготовано. Але у нього не було вибору: Рада-Хань не давав йому повіситися на ланцюгу, і, крім того, змусити убити себе було непростою справою.

Все так само лежачи на підлозі, Зедд спробував підвести голову, але побачив тільки небо. Чарівник почув, як відкрили другу кришку і закашлявся, коли його огорнув новий стовп пилу. Еді теж закашлялась. Почувши кашель подруги, він і не знав, чи радіти тому, що вона ще жива, чи жалкувати про муки, яким її піддають.

Зедд був готовий до тортур і знав, що йому вже уготовані найстрашніші з них. Він чарівник, і його змусили проходити випробування болем. Старий боявся тортур, але знав, що винесе їх всі, поки не помре. В такому стані, як зараз, він сподівався, що вони довго не триватимуть. На нього нахлинули знайомі почуття.

Але ще сильніше він боявся того, що Еді будуть мучити страшніше, ніж його. Більше всього на світі Зедд страждав від мук інших. Йому було боляче навіть думати про те, що її будуть катувати.

Коли відкинули кришку кліті, візок здригнулася. Солдат грубо схопив Еді, і з її горла вирвався крик.

— Рухайся, тупа стара, щоб я міг дістати замок!

Зедд чув, як по підлозі зачовгали туфлі Еді, вона намагалася перевернутися. Донеслися звуки ударів, мабуть, прийшлий залишився незадоволений її зусиллями. Зедд заплющив очі. Він хотів би закрити і вуха.

Передня стінка клітини відкрилася, впустивши всередину ще більше світла і пилу. На нього впала тінь. Прикутий до підлоги ланцюгом, Зедд не міг бачити обличчя людини. Солдат простягнув руку із затиснутим в ній ключем. Зедд тримав голову якнайдалі, щоб солдат в тісноті зміг протиснутися і відкрити замок. Таке зусилля завдавало Зедду сильного болю. Коли його вдарили, у вухах у Зедда задзвеніло.

Нарешті замок був відкритий. Рука людини схопила його за волосся і грубо потягла, немов мішок з зерном, з клітки. Зедд стиснув губи, щоб не кричати, коли ребра вдарилися по дерев'яних стінок клітини. Витягнувши з воза, його кинули на землю.

У вухах дзвеніло, аж голова йде обертом. Старий спробував сісти, і в цей момент його знову вдарили. Він впав у бруд. Руки були зв'язані, і, як не старався, він не міг сам підвестися. Після третього удару його згребли за волосся і поставили на ноги.

Серце Зедда здригнулося, коли він побачив, що вони опинилися в центрі великої армії. Люди заповнили весь видимий простір. І схоже, підходили ще.

Краєм ока Зедд зауважив Еді, яка сиділа на землі, схиливши голову. На щоці розпливався синювато-багряний синець. Коли на неї впала тінь, Еді не підняла голови.

Жінка в довгій темно-коричневій сукні йшла прямо до них. Зедд упізнав її коричневий одяг. Це та Сестра Темряви, яка наділа їм нашийники. Він не знав її імені, жінка не назвалася. По суті, після того, як їх посадили в клітки, вона з ними не говорила. Зараз вона стояла перед Зеддом і Еді, як наставниця перед неслухняними дітьми.

Кільце в нижній губі — знак раба — швидко розвіяло ореол влади, що оточував її під час сутички в Башті.

Земля була покрита кінським гноєм, по більшій частині вже сухим. За спиною Сестри спокійно стояли коні. За ними, здається, ніхто не доглядав. Схоже, ці коні були з кавалерії. Робочі коняги не такі доглянуті. Серед коней, людей, возів і мішків з припасами проглядала земля.

Над табором висів важкий сморід відхожих місць, кінського поту, гною та інших жирних запахів, звичайних для випадків, коли люди скупчуються в одному місці, де відсутні всякі поняття про чистоту. Зедд закліпав, коли їдкий запах палаючого багаття, на якому готували їжу, почав роз'їдати очі.

У повітрі було повно комарів, мух та інших комах. Особливо дошкуляли мухи. Комарі прилетять пізніше, а мухи вже зараз настирливо носилися навколо бранців. Зі зв'язаними руками вони не могли відігнати їх. Залишалося хіба що трясти головою, щоб мухи не лізли в ніс і вуха. Два солдати, витягли Зедда і Еді з ящиків, стояли по обидва боки від них. За спиною жінки розкинувся величезний табір. Люди були скрізь: відпочивали, працювали, розважалися. Вони були одягнені самим різним чином: в шкіряні обладунки, кольчуги, брудні туніки, штани, які можна було назвати лахміттям. Більшість були неголені і брудні, як дикуни. Над табором стояв безугавно гуркіт, в якому зливалися крики, свист, лайка і сміх, дзвін металу, удари молота і звуки пили, і над усім цим шумом іноді злітав чийсь крик смертельного болю. Намети, тисячі самих різних наметів, немов листя, опале після сильного вітру, займали величезний простір до самого підніжжя гір на сході. Багато наметів були прикрашені здобиччю, смугасті фіранки закривали вхід, перед ними стояли невеликі столики або лавки, тут і там на наметах, як знак завоювання, розвівався жіночий одяг. Вози та коні безладно стояли по всьому табору. Земля перетворилася на багно під ногами натовпів людей. Вся картина являла собою страшне видовище дикого народу, натовпу, мета якого — безцільний хаос. Хоча у їх лідерів були цілі, у самих солдатів — ні.

— Його Високість запрошує вас двох, — сказала їм Сестра.

Ні Зедд, ні Еді нічого не відповіли. Солдати поставили їх на ноги і підштовхнули йти слідом за Сестрою. Зедд зазначив, що їх супроводжують близько дюжини солдатів.

Віз доставив їх у табір. Там, де кінчалася дорога, був вхід у внутрішній табір, можливо, в ставку командувача. Звичайні солдати за колом тяжкоозброєних воїнів їли, грали в кості, мінялися здобиччю, жартували, базікали і пили. Все це бранці бачили, поки йшли мимо.

Зедду прийшла в голову думка закричати, що він один винен в накладенні заклинання, яке вбило так багато їхніх товаришів. Може, тоді ці люди накинуться на них і вб'ють, і вони не дістануться Джегану.

Зедд відкрив було рот, як раптом Сестра кинула на нього погляд через плече. Старий здогадався, що намисто на шиї зупинить його крик. Якщо вона не дозволить, він не зможе навіть говорити.

Бранці йшли повз вози слідом за Сестрою. Тут було близько десятка возів, що стояли в один ряд перед великими наметами. Жоден з них не був порожнім — всі були наповнені кошиками з предметами.

І раптом до Зедда прийшло усвідомлення. Він жахнувся, зрозумівши, що у візках — викрадені з Замку магічні речі. Всі ці вози їхали слідом за ними. І всі вони були заповнені предметами з Вежі Чарівників, які витягли звідти люди, що не володіють даром. Зедд боявся й думати про те, які безцінні і небезпечні речі могли там лежати. Там були речі, що стають небезпечними, коли їх переносити через щити. Були рідкісні предмети, які, якщо їх винести на світло, переставали бути видимими.

Охорона в кольчугах, шкірі, озброєна списами з гострими наконечниками, стояла по обидва боки дороги; вигнуті сокири, мечі перепиняли дорогу. Ці похмурі солдати виглядали ще страшніше і солідніше, ніж звичайні вояки в таборі, хоча і ті могли налякати кого завгодно. Спеціальні загони пильно спостерігали за табором, а звичайні воїни займалися кожен своєю справою.

Охорона провела Сестру, Зедда і Еді через ліс пік. За ними розташовувалися невисокі намети, круглі і однакового розміру. Зедд подумав, що в них, напевно, живуть, найближчі наближені імператора і його особисті раби.

Зедд здивувався, що, мабуть, тут живуть всі Сестри.

За цими однаковими наметами стояли чудові шатра імператора, над якими розвівалися його прапори. Без сумніву, деякі з цих наметів займали офіцери вищого рангу і самі довірені радники.

Старий чарівник волів би скористатися заклинанням вогню і підпалити все це. Тоді б він покінчив з Орденом прямо зараз.

Але він знав, що це тільки на деякий час викличе метушню. Імперський Орден знайде нового тирана для виконання своєї місії. Потрібно не просто вбити Джегана. Зедд не був упевнений, чи вдасться взагалі звільнити світ від тиску і тиранії Ордена.

Незважаючи на запевнення багатьох людей, імператор Джеган не був рушійною силою Ордена. Силою була жорстока ідеологія. Щоб існувати, вона не могла дозволити людям жити в достатку на тлі інших, які страждають під гнітом віри і догматів Імперського Ордена. Свобода і щасливе життя людей Нового світу зводили нанівець все, до чого прагнув Орден. Жити вільно, як ти сам того побажаєш, було богохульством, оскільки Орден вчив, що це злочин і гріх. А гріхи повинні бути знищені в ім'я великого добра. Тому свобода Нового світу повинна бути зломлена.

— Це вони? — Запитав вартовий з коротким волоссям. Кільця, що висіли у його вухах і носі, нагадали Зедду свиней, прикрашених до річної ярмарки. Але, звичайно, свині на ярмарку були набагато чистіші і приємніше пахли.

— Так. Обидва, як і наказували, — відповіла Сестра.

Страж неквапливо оглянув темними очима Еді і Зедда. Судячи з його усмішки, він залишився задоволений, тим, що постало перед ним: зло в його найгіршому вигляді. Переконавшись, що шиї бранців окільцьовані обручами, які не дозволять їм заподіяти шкоду імператору, він відступив на крок і махнув їм проходити до другого посту за наметами слуг і рабів. Погляди вартового були спрямовані вслід грішникам, які отримають заслужене.

Люди з другого посту оточили їх. Зедд зауважив, що ці варти були екіпіровані ще краще. На них були ті ж кольчуги і шкіряні лати, але у кожного на грудях були нашиті залізні смуги хрест-навхрест. Це виділяло їх, як знак приналежності до особливого загону. Зброя, що висить на поясах, було краще виготовлена, і її було більше. Чарівник зрозумів, що це не просто солдати, а спеціально натреновані бійці, що розвинули природний талант до вбивства.

Це були особисті охоронці імператора.

Мучачись спрагою, Зедд простежив за відром, повним води, яке стояло недалеко від охорони. Було б дивно, якби імператор залишив свої війська без води. Але знаючи, якою буде відповідь, Зедд не попросив напитися. Бічним зором він побачив, що Еді облизала пересохлі губи, але теж нічого не сказала.

Вони піднімалися до найбільшого і пишно прикрашеного намету, який здавався навіть не шатром, а похідним палацом. На його високому даху майоріли кольорові прапори війська. Стіни були облицьовані прикрашеними панелями. Червоні і жовті стяги ліниво тріпотіли на вітрі. Китиці та стрічки по всій поверхні намету робили його схожим на головний намет якої-небудь ярмарки.

Охорона на вході прискіпливо оглянула Зедда, перш ніж підняти овечу шкуру, прикрашену золотими медальйонами, і пропустити його всередину. Хтось з солдатів сильно стиснув плече старого і вдарив його у спину. Похитуючись, Зедд увійшов в темний намет, за ним проштовхнули Еді.

Хрипкий шум табору поглинали килими на стінах. На підлозі лежало безліч шовкових подушок. Кольорові прикраси покривали стіни і оживляли похмуре оздоблення шатра. Отвори нагорі, затягнуті тонкою тканиною, пропускали трохи світла. Але все одно було так темно, що можна було запалювати свічку або лампу.

В середині кімнати стояв задрапірований червоним шовком трон імператора. Самого Імператора Джегана на ньому не було.

Поки охорона оточила Зедда і Еді, один з правоохоронців зник за перегородкою, з якої лилося мерехтливе світло. Охорона стояла близько до Зедда, спітнілого від напруги. Взуття солдатів було заляпане гноєм. Вся пишнота оздоблення втрачало сенс, тому що в наметі стояв відвертий сморід. Кінський гній і людський піт тільки додавали свою ноту до загального аромату нечистот.

Чоловік, що вийшов за перегородку, просунув голову назад, підкликаючи Сестру. Він щось прошепотів їй, і жінка теж зникла за стіною.

Зедд кинув крадькома погляд на Еді. Її білі очі нерухомо дивилися вперед. Він переніс свою вагу на одну ногу і торкнувся її плеча своїм, намагаючись підбадьорити її. Вона відповіла легким поштовхом, повідомлення прийнято. Старий хотів обняти її, але знав, що, можливо, вже ніколи не зробить цього.

З-за стіни долинали нерозбірливі слова, товста завіса приглушала голосу, тому Зедд нічого не розчув. Якби він міг скористатися даром, то почув би все, аж до останнього, самого тихого звуку, але нашийник не дозволяв йому це зробити. Але навіть і так було зрозуміло, що за загородою Сестра звітує — коротко і по суті справи.

Раби підмітали килими в наметі, полірували вази, натирали дерево і не звертали ніякої уваги на тих, кого привела варта. Раптом, почувши за стіною низький голос, вони різко взялися за роботу. Зедд зрозумів, що рабам тут не слід совати ніс у справи імператора.

З-за витканих стін доносився запах готування їжі. Як відчував носом Зедд, готувалося щось смачне. Але сморід в наметі робив огидним запах м'яса, оливкової олії, часнику, цибулі та спецій.

Сестра вийшла з-за кольоровою завіси. Кільце в її нижній губі яскраво виділялося на попелястої шкірі. Вона дала знак правоохоронцям.

Сильні пальці схопили Зедда і Еді і потягли до слабкого світла попереду.

37

Виштовхнутий вперед, в кайданах, Зедд нарешті опинився перед самим сноходцем, Імператором Джеганем.

Джеган сидів на прикрашеному різьбленням стільці з високою спинкою перед обіднім столом. Лікті лежали на столі, в руках він тримав ногу гусака, яког рвав пальцями і жував. Відблиски світла танцювали на його поголеній голові, сухожилля на скронях напружувалися, поки він пережовував. Тонкі вуса, ростучі з кутів його рота і під нижньою губою, рухалися в такт щелепам разом із золотим ланцюгом, що з'єднував його вухо з носом. По товстих пальцях і оголених руках сноходця, поблискуючи в світлі свічок, тік гусячий жир.

Жуючи, Джеган вивчав бранців.

Незважаючи на свічки в підставках, в більшій частині намету було темно, як у в'язниці.

На столі перед Джеганем стояли тарілки з їжею, кубки, бутлі, чаші і свічки. Не було місця для плоских сріблених тарілей, деякі з них стояли на тонких, прикрашених ніжках. Їжі на столі вистачило б для невеликої армії.

Промови Ордена про необхідність самопожертви заради благополуччя всього людства, яке було їх вищою метою, були брехливі. Зедд розумів, що достаток на столі імператора суперечить їм, нехай навіть ніхто, крім Джеганя, про нього не розуміє.

За спиною тирана біля стіни стояли раби, деякі з підносами в руках, чекаючи наказів. Деякі з цих молодих рабів були чарівниками, одягненими в просторі білі шати. Вони вчилися в Палаці Пророків під керівництвом Сестер. Всі вони стали жертвами соноходця. Люди, що володіють рідкісними здібностями, були змушені служити хлопчиками на побігеньках. Тим самим Імператор Джеган ще раз показував, що найкращі і самі обдаровані люди в його імперії будуть чистити нічні горщики, а грубі тварини — правити ними.

Молоді жінки, Сестри Світла і Тьми, носили одяг, який тягнувся від шиї до самих щиколоток, але був настільки прозорим, що вони фактично були оголеними. І це теж говорило про те, що Джеган дивиться на них не як на обдарованих особливими здібностями, а тільки як на привабливі тіла. Літні й менш привабливі жінки стояли вздовж стін, на них були сукні з щільної тканини. Ймовірно, вони прислужували імператору іншими способами.

Джегану доставляло невимовне задоволення тримати під контролем найобдарованіших людей світу. Це відповідало ідеології Ордена — принижувати тих, хто має здібності.

Джеган мовчки спостерігав, як Зедда відводять в будинок рабів. Масивна шия соноходця робила його не схожим на людину. М'язи грудей і широкі плечі випирали з овечої безрукавки. Він був самим потужним з бачених старим чарівником людей.

Зедд і Еді мовчки стояли перед ним, в той час як зуби Джеганя відірвали ще один шматок м'яса від гусячої ноги. Він жував і дивився на них, думаючи, що зробити зі своєю свіжою здобиччю.

Його абсолютно чорні, позбавлені райдужки, зіниць і білків очі холодили кров у жилах Зедда. Коли він бачив їх в минулий раз, він не був зв'язаний, але те непідвладне магії дівчисько не дало Зедду прикінчити його. Чарівник починав про це сильно шкодувати. Його шанс убити Джегана втік крізь пальці в той день, і не через силу Сестер, а всього лише через незвичайне дівчисько.

Чорні очі соноходця блищали у світлі свічок. У їх глибокій порожнечі пропливали темні тіні, як хмари на безмісячну нічному небі.

Прямота його погляду була подібна погляду білих сліпих очей Еді. Під поглядом Джегана Зедд був змушений нагадати собі про необхідність розслабити м'язи і почати дихати.

Найстрашніше в цих очах було те, що Зедд в них побачив, — гострий, розважливий розум. Старий боровся з ним довгі роки і знав, наскільки він небезпечний.

— Джеган Справедливий, — Сестра жестом представила чудовисько, що розташувалося навпроти них. — Ваше Високість, Зеддікус Зу'л Зорандер, Перший Чарівник, і відьма на ім'я Еді.

— Я знаю, хто вони, — одночасно з відразою і загрозою глухо промовив Джеган. Він нахилився вперед, спершись рукою на спинку стільця, і вказав на них обгризеною гусячою ногою.

— Дід Річарда Рала, як я чув.

Зедд промовчав.

Джеган кинув ногу на тарілку і взяв ножа. Однією рукою він відрізав кусень червоного м'яса і наколов його на ніж. Тримаючи лікті на столі, він крутив ніж і говорив. По лезу тік червоний сік.

— Не чекав зустрітися так? — Звернувся Джеган до старого чарівника.

Імператор зняв зубами м'ясо з ножа і почав його жувати, розглядаючи Зедда і Еді. Він запив м'ясо ковтком із срібного кубка, не відриваючи від них погляду.

— Не можу висловити словами, як я радий, що ви прийшли до мене.

Його посмішка була подібна смерті.

— Живі.

Він покрутив зап'ястям, обертаючи кінчиком ножа.

— Нам є про що поговорити.

Сміх зник, але посмішка залишилася.

— Вам, у всякому разі. А я, як гостинний господар, послухаю.

Зедд і Еді не вимовили ні слова під поглядом чорних очей Джеганя.

— Неговіркі сьогодні? Ну, нічого. Скоро залопочете.

Зедд не став витрачати сили і говорити, що їх марно катувати. Джеган не повірить, а навіть якщо і повірить, то від катування не відмовиться.

Всмак насолоджуючись видом закутих і принижених старих, Джеган дістав пальцями декілька виноградин з вази.

— А ти кмітливий, Чарівник Зорандер. — Він закинув ягоди в рот. — Один в Ейдіндрілі, оточеному цілою армією, ти примудрився надурити мене. Змусив повірити, що я зловив в пастку Річарда Рала і Матір-Сповідницю. Хороший трюк. Він майже вдався. І, звичайно, заклинання світла, напущене на моїх людей, — це було щось приголомшливе. — Сноходець кинув у рот ще одну виноградинку. — А ти знаєш, скільки людей загинуло через твоє чаклунство?

Зедд бачив, як перекочуються м'язи волосатої руки імператора, коли він стискав кулаки. Джеган розслабив руку і відрізав ще шматок шинки.

Він помахав м'ясом, продовживши.

— Ось цю магію я і хочу від тебе, добрий чарівник. Я знаю від безмозких сук, які називають себе Сестрами Світла або Тьми в залежності від того, на кого вони сподіваються після смерті, що ти не можеш використовувати цю магію сам, а взяв її з Вежі Чарівників і спустив на моїх людей. Який-небудь дрібний предмет, який хтось випадково підняв з землі, запустив твоє заклинання.

Старий чарівник стривожився, зрозумівши, що Джеган знає занадто багато. Імператор відрізав ще шмат м'яса. Поблажливість в його погляді поступово танула.

— Отже, оскільки ти не володієш такою магією, я приніс з Замку деякі речі і сподіваюся, що ти скажеш мені, як вони працюють. Я впевнений, в Замку повно цікавих речей. Я хотів би знати деякі з цих заклинань, щоб відкрити перевали в Д'Хару. Це збереже мій час і сили. Я знаю, ти повинен розуміти моє нетерпіння опинитися в Д'харі і придушити її опір.

Зедд глибоко зітхнув.

— Ти можеш катувати мене до кінця моїх днів, але я не зможу сказати тобі нічого про ці предмети, тому що не знаю, для чого вони призначені, — заговорив він. — На відміну від тебе, я бачу межі своїх можливостей. Мені може бути просто не відомо, як виглядає потрібне тобі заклинання. Але навіть якби й знав, це ще не означає, що я мав би поняття про те, як воно працює. З тим заклинанням мені просто пощастило.

— Хто знає, хто знає… — протягнув Джеган. — Але дещо тобі доведеться мені розповісти. Ти ж, як я чув, Перший Чарівник, і це твій Замок. Навряд чи я повірю, що ти нічого не знав про те, що в ньому зберігається. Нехай ти і кажеш, що включити те заклинання було везінням, але мережу світла, яка вбила моїх людей, ти створив сам. Це означає, що найпотужніші заклинання ти знаєш.

— Зате ти не знаєш самого важливого в магії, — кинув Зедд. — Твоя голова повна великих ідей, і ти думаєш, що вони втіляться, як тільки ти того забажаєш. Ну, а це не так. Ти — дурень, що не знає найпростішої речі про магію і її межі.

Одна з брів Джегана зметнулася над його чорним оком.

— О, думаю, що знаю більше, ніж ти припускаєш, Перший Чарівник. Як бачиш, я люблю читати і волію самі освічені уми. Можливо, я знаю про магію багато більше, ніж ти думаєш.

— Я вірю тільки в те, що ти себе безсоромно обманював.

— Самообман? — Він розкинув руки. — А ти можеш створити ковзаючого, Чарівник Зорандер?

Зедд онімів. Напевно, Джеган знав звідкись цю назву, але й тільки. Він любить читати. Він просто прочитав це де-небудь.

— Безумовно, ні. І ніхто з живучих зараз не може.

— Це ти не здатний створити таку істоту, Чарівник Зорандер, — з натиском в голосі сказав соноходець. — Але ж ти не знаєш, що мені відомо про магію. Я зміг повернути втрачені знання — мистецтво, яке довгий час здавалося забутим і мертвим.

— Захоплююся твоєю здатністю мріяти, Джеган, але це робити легко, — посміхнувся Зедд. — Твої мрії не стануть реальністю тільки тому, що ти їх нафантазував і хочеш, щоб вони втілилися.

— Сестра Тахіра знає правду, — Джеган підкликав її ножем. — Розкажи їм, дорога. Розкажи, про те, як я мрію, і що потім втілюється в життя.

Жінка зробила вперед кілька кроків.

— Як накаже Його Високість. — Вона не дивилася на Зедда з-під пасма сивого волосся, що падало на очі. — Під керівництвом Його Високості ми змогли відродити древнє знання. Під його заступництвом ми змогли наділити чарівника Ніколаса здатністю, якої вже три тисячі років не було в цьому світі. Це одне з найбільших досягнень Його Високості. Я особисто підтверджую слова Імператора — у світі знову є Ковзаючий. І це не брехня, Чарівник Зорандер, а істина. Допоможіть мені, духи, — вимовила вона. — Я бачила, як народжувався в цей світ Ковзаючий.

— Ти створила ковзаючого? Ти в своєму розумі, жінко?! — Зі зв'язаними за спиною руками Зедд зміг тільки в люті сіпнутися до Сестри. Вона відійшла до стіни. Зедд направив свій гнів на Джегана. — Ковзаючі — це катастрофа! Їх не можна контролювати! Ти втратив останні мізки, якщо зробив це!

— Що, ревнуєш, чарівник? — Посміхнувся Джеган. — Злишся на те, що сам не здатний створити таку істоту, таку зброю проти мене, тоді як я можу? І тепер я можу дістати Річарда і його дружину.

— Ковзаючий володіє силою, яку ти не зможеш контролювати.

— Ковзаючий не представляє небезпеки для сноходця. Я швидше його. Я краще.

— Не має значення, наскільки ти швидкий — справа не в швидкості! Ковзаючим неможливо управляти, і він не буде тобі підкорятися!

— До цього дня я ним спокійно керував, — Джеган сперся на лікоть. — Ти думаєш, необхідна магія, щоб контролювати того, ким хочеш керувати? Але мені не потрібна магія. Ні для того, щоб наказувати Ніколасу, ні всьому людству. Ти можеш підкоритися владі, я — ні. Я знайшов людей, які не хотіли підкорятися наділеним даром, людей, які були народжені без єдиної іскри дару, — людей, яких ненавиділи і вигнали, бо вони не мали магії.

Джеган стукнув кулаком по столу. Раби підстрибнули разом з тарілками.

— Ось чого хоче ваше добро для людства — свободи для тих, хто володіє даром. І влади над тими, хто його не має! Як це кільце у тебе на шиї, ви хочете поневолити весь світ кільцем магії… Я знайшов цих вигнаних і привів сюди, поставивши під крило своїх командувачів. Їх твоя зла магія торкнутися не зможе.

Зедд не міг уявити, де Джеган знайшов таких людей.

І тепер Ковзаючий керує ними?

— Ваше добро відкинуло їх і вигнало, а ми поселили їх серед нас. Ми з ними дуже схожі — наша мета в тому, щоб у людства не залишилося жодної іскри дару. Тільки тоді в світі запанує спокій… Я маю перевагу над тобою, чарівник, — правда на моєму боці. Щоб перемогти, мені не потрібна магія, а тобі потрібна. Я передбачаю чудове майбутнє, і прагну до нього. За допомогою цих людей я взяв Замок. Їх руками я виніс звідти неймовірні скарби. Ти не зміг їх зупинити тоді, хіба зможеш зробити це зараз? Тепер людина піде своїм шляхом, не затьмареним магією… І тепер у мене є Ковзаючий, і з ним я прийду до перемоги. Він працює з цими людьми на загальне благо. І роблячи це, Ніколас стає просто безцінним. — У сноходця за пазухою був ще один разючий козир, яким він не забув скористатися. — До того ж Ковзаючий, яким, як ти кажеш, неможливо управляти, жадає прислати мені твого онука і його дружину. На їх рахунок у мене особливі плани — особливо на неї. — Лице Джегана почервоніло від злості. — На нього не настільки великі.

Зедд ледве стримував свій гнів. Якби не нашийник, він би все тут зруйнував.

— Коли Ніколас взнає всі свої можливості, він захоче діяти по своїй волі, і ціна, яку ти заплатиш, буде висока.

— А ось тут ти помиляєшся, чарівник, — розкинув руки Джеган. — За Річарда і Матір-Сповідницю я віддам усе, що Ніколас не попросить. Ніяка ціна не буде завеликою. Ти можеш думати, що я жадібний і егоїстичний, але ти помиляєшся. Я насолоджуюся роллю того, хто повертає язичників в пекло. Це мені й справді подобається, і я доб'юся того, що люди схиляться перед нашою справедливістю і шляхами Творця.

Джеганя розпирала пиха. Він потягнувся і взяв із срібного блюда горіхів.

— Зедд помиляється, — заговорила Еді. — Мені ясно, ти знаєш, що робиш, і можеш контролювати свого ковзаючого. Я б порадила тобі тримати його під замком, щоб він працював на тебе і твоє благо.

Джеган заусміхався.

— Ти теж, моя висохла стара відьма, розкажеш мені все, що знаєш про скарби Замку.

— Ба! — Скривилась Еді. — Тебе обдурили непотрібними дрібницями. А ти тягаєш їх за собою.

— Еді права, — підтакнув Зедд. — Ти необтесаний бовдур, який збирається…

— А, ну, вистачить, вам обом. Думаєте, виведете мене з себе, і я вб'ю вас на місці? — На його обличчі з'явилася усмішка. — Хочете уникнути заслуженого правосуддя?

Зедд і Еді мовчали.

— Коли я був хлопчиком, я був ніким, — тихо промовив Джеган, втупившись вдалину. — Вуличним волоцюгою з Алтур-Рангу. Бійцем. Злодієм. Життя моє було порожнє. Все, про що я думав, — це коли мені вдасться поїсти наступного разу. Одного разу я побачив чоловіка, що йшов по вулиці. Він виглядав так, наче в нього були гроші, які мені були потрібні. Ставало темно. Я тихо крався за ним, маючи намір дати йому по голові, як раптом він повернувся і подивився мені в очі. Його посмішка змусила мене застигнути на місці. Вона була не доброю або слабкою, а усмішкою людини, яка знає, що може вбити тебе в будь-який момент. Він витягнув з кишені монету і кинув її мені, а потім повернувся і пішов далі. Через кілька тижнів, глухої ночі, я йшов через алею, де спав в старих ковдрах, і побачив темну постать на вулиці. Я зрозумів, що це був той самий чоловік, тому що він кинув мені монету і пішов. Наступного разу я побачив його сидячим на кам'яній лаві на старій площі. Як і у мене, у нього не було шансів на життя. Людська жадібність висмоктала з нього життя. Я не хотів рости і стати такими, як вони, але я знав, що доведеться, і моє життя кане в небуття, ніхто про мене не згадає. Втрачена душа. Я сів поруч і запитав його, навіщо він дає мені гроші. Замість простої відповіді про звичайну милостиню, яку подають хлопчакам, цей чоловік розповів мені про велику ідею людства, про сенс життя і про те, що ми тут всього лише зупиняємося перед тим, як навічно прийти до Творця, але ми ще можемо повстати. — Джеган заправив в рот ще один шматок гусятини. — Я ніколи не чув нічого подібного. Я сказав, що для мене всі ці речі не мають значення, оскільки я всього лише злодій. Він відповів, ніби людство чинить зло по відношенню до мене, і врятувати його може тільки допомога таким, як я. Він відкрив мені гріхи людства. Перед тим як піти, мій благодійник запитав мене, чи знаю я, що таке нескінченність. «Ні», — відповів я. «Наше життя в цьому світі — всього лише мить перед переходом в інший світ», — сказав він. Тоді я вперше задумався про вищу мету. Наступні місяці Брат Нарев розмовляв зі мною про Створення світу і вічність і вчив мене. Він дав мені знання про краще, невідоме мені тоді майбутнє. Він навчив мене самопожертви і порятунку. Я думав, що падаю в вічну темряву, поки він не показав мені світло. Він взяв мене в помічники в справі рутинної роботи в житті. Брат Нарев був моїм учителем, священиком, порадником, рятівником, і… дідом.

Погляд Джегана знайшов Зедда.

— Він дав мені світло знання того, яким може бути майбутнє людства. Показав мені справжню жадібність і темну порожнечу, до якої йде людство. Зміцнив мій зір. Він був духом, а я його кістьми і плоттю. Брат Нарев надав мені честь розпочати революцію. Він підвів мене над грішними людьми. Ми були новою надією людства, і Брат Нарев сам дав мені право нести його бачення в очисному вогні спокути. — Джеган відкинувся на спинку стільця, дивлячись на Зедда так, як ніхто на нього не дивився. — І цієї весни, коли я ніс вчення Брата Нарева, щоб просвітити людство, принести майбутнє, в якому не буде магії, розділяючої людей, не буде жадібності і гордині, я прийшов в Ейдіндріл і… що я знайшов там? Голову Брата Нарева на жердині з запискою. У ній було написано: «З найкращими побажаннями від Річарда Рала». — Імператор затремтів від ненависті. — Пророк, яким я захоплювався найбільше в світі, який дав нам бачення Нового світу, був мертвий. Його голову насадив на палю твій онук. Я не знаю, що було скоєно ще понад жахливий злочин проти всього людства. — Похмурі тіні пливли в чорних очах Джеганя. — Річард Рал відповість за це. Він буде страждати так само, як Брат Нарев, перед тим, як я відправлю його до Володаря. Я хочу, щоб ти знав і своє майбутнє, старий. Твій онук отримає таку біль і ще одну, коли я візьму його дружину і змушу її заплатити за її власні злочини. — На його обличчі знову з'явилася зла усмішка. — Коли він заплатить свою ціну, я вб'ю його.

Зедд позіхнув.

— Мила історія. Ти відпрацював багато її деталей, вбиваючи сотні і тисячі безневинних людей тільки за те, що вони не хотіли жити під твоєю і Нарева неправедною владою, помилковим баченням. І взагалі — не вигадуй непотрібних мені пояснень. Просто відсічи мені голову, насади її на палю, і покінчимо з цим.

— Не так просто, старий. — Джеган знову переможно посміхнувся. — Спочатку ти нам дещо розкажеш.

38

— Ах, так, — сказав Зедд. — Тортури. Я майже забув.

— Тортури?

Двома пальцями Джеган подав знак жінці біля стіни. Літня Сестра засмикала руками під його поглядом і раптом вибігла з шатра. Зедд почув її квапливі настанови солдатам, а потім звуки їх кроків, що віддалилися.

Тиран продовжував повільно їсти, сидячи за розкішно накритим столом, в той час як перед ним стояли виснажені спрагою та голодом Зедд і Еді. Нарешті соноходець поклав ножа на тарілку. Помітивши це, раби кинулися прибирати порожні тарілки. Через кілька хвилин стіл був очищений від страв і кубків, на ньому залишилися тільки книги, сувої, свічки і ваза з грецькими горіхами.

Сестра Тахіра, та, яка захопила Зедда і Еді, стояла біля столу зі складеними на грудях руками і спостерігала за ними. Незважаючи на її страх перед Джеганем, на якого вона дивилася з незмінною підлесливістю, лице Сестри скривила самовдоволена посмішка, ледь вона подумала про те, що скоро відбудеться.

Коли в намет увійшли і стали біля стіни шестеро громил, Зедд зрозумів, чому Тахіра так посміхається. Люди були нечесані, м'язисті і з настільки безжальними лицями, яких Зедд ще не бачив. Волосся у них було сальним і стирчало на всі боки. Руки були покриті плямами, нігті загиналися і були брудні. На одязі запеклися плями крові.

Ці люди були катами.

Зедд відвів очі від гострого погляду Сестри. Вона сподівалася побачити страх, жах або хоча б сльози.

Потім в кімнату ввели групу жінок і чоловіків. Вони були, мабуть, селянами або робітниками. Чоловіки притискали до себе дружин, а діти тулилися до материнських спідниць, як курчата до квочки. Людей виштовхнули вперед, навпроти ряду катів.

Зедд подивився на Джегана. Чорні очі соноходця спостерігали за старим чарівником, в той час як він повільно розжовував горішок.

— Імператор, це місцеві жителі, як ви і просили, — сказала Сестра, яка призвела до намету людей. Вона простягла руку вперед. — Добрі люди, це імператор Джеган Справедливий. Він несе світло Імперського Ордена світу, керованого мудрістю Творця, щоб ми всі могли прожити хороше життя і врятуватися у майбутньому.

Джеган вивчав людей Серединних Земель, поки вони кланялися йому.

Зедд відчув себе погано, бачачи на їх обличчях жах. Вони пройшли через весь табір Ордена. Вони бачили всю армію, яка захопила їх землю.

— Може, ви знаєте цю людину? — Джеган показав рукою на Зедда. — Це Перший Чарівник Зорандер. Він — один із тих, хто правив вами за допомогою магії. Як бачите, тепер він зв'язаний і стоїть тут. Ми звільнимо вас від таких, як він, і його влади.

Люди кидали погляди на Джегана і Зедда, не знаючи, навіщо вони тут і що повинні робити. Так і не вирішивши, вони схилили голови і пробурмотіли слова подяки за своє визволення.

— Ті, хто має дар, як ці двоє, могли б використовувати свою здатність, щоб допомогти людству. Але замість цього вони використовують дар для себе. Замість того щоб пожертвувати ним, вони егоїстично тримають його при собі. Це злочин — жити так, як вони, володіючи тим, що у них є. Мене злить те, що вони могли б допомогти таким бідним людям, як ви. Люди страждають і вмирають, не дочекавшись допомоги таких, як вони. Цей чарівник і його відьма тут тому, що відмовилися допомогти нам звільнити решту народу Нового світу. Ми захопили небезпечні магічні предмети, які можуть змусити страждати безліч людей. Цей егоїстичний чарівник і відьма намагалися нам перешкодити.

Очі всіх обернулися до Зедда і Еді.

— Я можу назвати безліч смертей, у яких винен цей старий, але, боюся, ви не винесете цього. Скажу тільки, що він винен в десятках тисяч смертей.

Джеган посміхнувся дітям і обома руками поманив їх до себе. Діти віком від шести до дванадцяти років вчепилися в батьків. Джеганя спрямував погляд на батьків і знову покликав дітей. Батьки зрозуміли і підштовхнули дітей до імператора.

Сама невинність підійшла до Джегана, і він взяв її в обійми. Він погладив світле волосся хлопчика і довге руде волосся дівчинки. Кілька дітей втекло до батьків, а решту він вхопив і поплескав по щоках.

У повітрі повис тихий жах.

Це було одне з найжахливіших видовищ, свідком яких доводилося бути Зедду.

— Ну, а тепер, я скажу, навіщо покликав вас сюди, — вимовив усміхнений імператор.

Його сильні руки згребли дітей перед собою. Сестра перегородила шлях хлопчикові, який хотів повернутися до батьків. Джеган обхопив дівчинку за талію і посадив собі на коліна. Великі очі дівчинки дивилися в його усміхнене обличчя, на лису голову, але найбільше, в порожні чорні очі соноходця.

Джеган подивився на дівчинку і на батьків.

— Бачите, чарівник і відьма не допомогли нам. Щоб врятувати безліч життів, мені потрібна їхня допомога. Вони повинні чесно відповісти на мої запитання. Вони відмовилися. Сподіваюся, що ви, добрі люди, переконаєте їх розповісти нам, як врятувати життя людей та звільнити їх від магії.

Джеган оглянув ряд солдатів, якімовчки стоять біля стіни. Одним рухом голови він дав їм знак підійти вперед.

— Що ви робите? — Скрикнула якась жінка, хоча чоловік намагався зупинити її. — Що ви збираєтеся робити?

— Те, що я збираюся робити, у ваших же інтересах, люди, — звернувся Джеган до натовпу батьків. — Мені треба переконати розговоритися цього чарівника і цю відьму. Я хочу залишити вас наодинці з ними і переконати їх допомогти нам на благо всього людства.

Кати хапали дітей, які тут же почали плакати. Батьки, бачачи, як забирають їх дітей, самі починали ридати і кидалися слідом, але величезні руки солдат відкидали їх.

Багато жінок забилися в істериці, просячи, щоб їм повернули дітей.

— На жаль, я не можу цього зробити, — сказав Джеган. Він знову подав знак, і солдати винесли з шатра волаючих дітей. Батьки плакали і намагалися прорватися до виходу через величезні грубі руки, які не дозволяли їм дотягнутися до рідного чада, найдорожчого у світі.

Селяни були налякані і не знали, що робити, боячись завдати шкоди своїм дітям і не бажаючи, щоб їх забрали назавжди.

Як тільки дітей винесли, Сестри закрили вихід і встали біля нього.

— Мовчати! — Крикнув Джеган, стукнувши кулаком по столу.

У наметі відразу стало тихо.

— Тепер, ці двоє залишаться в наметі, — вимовив Джеган. — І ви всі теж. Не буде ні охорони, ні Сестер.

— А наші діти? — Заголосила заплакана жінок, анітрохи не турбуючись про Зедда і Еді.

Джеган поставив перед собою свічник.

— Це шатер, в якому знаходитесь ви та двоє злочинців. — Він описав коло навколо свічки. — Поряд з цим наметом є інші. — Всі дивилися, як його загострений ніготь обводить круги навколо свічок. — Ваші діти поруч, ось в цьому наметі. — Джеган зачерпнув з вази жменю горіхів. Він розсипав трохи на стіл, а решту закинув у рот.

У наметі стояла тиша, всі спостерігали за ним, як він жує горіхи, боячись поставити запитання і боячись почути відповідь.

— Навіщо вони будуть там, в іншому наметі? — Нарешті не витримала якась жінка.

Чорні очі Джеганя порозбігались їх усіх, перш ніж він вимовив, переконавшись, що всі його слухають:

— Солдати, які забрали ваших дітей, будуть катувати їх.

Очі батьків розширилися від жаху. Кров підступила до лиць. Одна жінка втратила свідомість. Хтось схилився над нею. Сестра Тахіра підійшла до жінки і торкнулася долонею до лоба. Жінка одразу відкрила очі. Сестра наказала їй піднятися на ноги.

Джеган був задоволений створеним ефектом і знову обвів нігтем свічку.

— Намети стоять дуже близько, тому ви зможете чути крики ваших дітей.

Батьки обмерли, не вірячи в те, що вони почули.

— Кожні кілька годин я буду приходити, щоб подивитися, як ви, добрі люди, переконуєте чарівника і відьму. Якщо ви не доможетеся успіху, то я піду по своїх справах, а потім знову прийду. Хочу, щоб ви добре мене зрозуміли. Я буду повертатися, щоб упевнитися в тому, що ці двоє ще живі після ваших переконань. Якщо вони повмирають, то не зможуть відповісти на наші запитання. Тільки коли це трапиться, дітки повернуться назад.

Джеган кинув свій чорний, як ніч, погляд на Зедда.

— Мої люди добре навчені тортурам. Коли ти почуєш крики, то не засумніваєшся з цьому. Я думаю, ти знаєш, що вони можуть катувати людину цілодобово, але дива, все-таки, зробити не можуть. Люди, особливо такі юні, ніжні душі, не можуть жити вічно. Але якщо помруть ці діти, то на околицях вистачає сімей, в яких теж є діти.

Зедд не міг зупинити сліз, які котилися по його підборіддю, коли Сестра Тахіра схопила його за руку і вштовхнула в натовп.

Батьки накинулися на старого чарівника, розриваючи на ньому одяг, кричачи та вимагаючи, щоб він виконав усі веління імператора.

Зедда протягли на п'ятах до столу. Збожеволілі люди били його. Але коли старий обвів повним гідності поглядом їх лиця, вони зупинилися.

— Я сподіваюся, тепер ви розумієте, проти чого ми боремося. Мені так шкода, що я не можу розвіяти біль цього самого чорного дня вашого життя. Якщо я зроблю те, про що він мене просить, то незліченна кількість інших дітей будуть теж так страждати. Я знаю, що ви не можете поставити їх страждання врівень зі стражданнями ваших дітей, але я повинен так зробити. Моліться, щоб світлі духи забрали їх скоріше туди, де вічне світло.

Зедд нічого більше не міг сказати, дивлячись на зневірені обличчя батьків.

— Це не спрацює, Джеган. — Старий подивився на свого ката очима, повними сліз. — Я знаю, що ти все одно не зупинишся, але це не подіє.

Джеган повільно підвівся.

— У цій землі багато дітей. Скількох ти збираєшся принести в жертву, перш ніж людство звільниться? Як довго ти будеш наполягати на тому, щоб замість життя в радісному майбутньому їх чекало страждання?

У тьмяному світлі блиснули важкі ланцюги на шиї імператора, золоті і срібні медальйони на грудях, кільця на пальцях.

Зедд відчув німий тягар безнадійності. Яке майбутнє чекає людство під ярмом жахливих ідеалів людей такого типу, як Джеган?

— Ти не виграєш, чарівник. Як і ті, хто бореться проти людства, щоб прості люди животіли все своє життя. Ти навіть не хочеш пожертвувати своїми аморальними ідеалами, щоб врятувати життя дітей. Якими б сміливими не були твої промови, у тебе холодна боягузлива душа і слабке серце. Ти не хочеш зробити те, що може запобігти загибелі людства. А я зроблю.

Джеган кивнув головою, і Сестра потягла Зедда до людей. Ридаючий, плачучий, благаючий натовп людей, які втратили розум оточили Зедда і Еді, вчепившись в їх одяг.

Вдалині Зедд чув роздираючі душу крики від катування дітей.

39

— Вони вже недалеко, — сказав Річард, відступаючи в тінь дерев. Він мовчки дивився, як Келен накидає зав'язки на плечі.

Сукня не постраждала за час довгої дороги в мішках. Біла тканина блищала на фоні зловісно густішаючих хмар.

Сукня з прямим вирізом на грудях вільними складками спадала до землі, на ній не було ніяких прикрас — ні шнурків, ні оборок. Вигляд Келен в цьому вбранні завжди перехоплював його подих.

Вона подивилася крізь дерева туди, звідки почувся свист Кари. Попереджувальний сигнал, якому Річард навчив Кару, був затяжний і високий. Він не відрізнявся від голосу справжнього оливкового тирана, хоча Морд-Сіт ніколи не чула його свисту. Коли Річард запропонував їй навчитися свисту птиці, званої тиран, Кара відразу заперечила, що ні за що не буде вчитися свистіти, як птах з таким ім'ям. Тоді він здався і сказав, що замість цього навчить її свисту невеликого, жорстокого, короткохвостого соснового сокола, але тільки якщо вона буде дуже старатися, оскільки це важче. Задоволена, що Річард зробив, як вона хотіла, дівчина вивчила простий свист і часто використовувала його як сигнал. Річард ніколи не говорив їй, що вона свистить не як невеликий короткохвостий сокіл, бо той взагалі не свистить.

Через гілки виднілася темна постать статуї на перевалі. Річард в який раз дивувався, навіщо люди минулого поставили цю статую тут, де її ніхто не бачив. Він думав про стародавнє суспільство, за часів якого вона була побудована. Про що думали створюючі її люди, запечатуючи за горами інших людей, весь злочин яких полягав в народженні без дару?

Річард обтрусив з плеча Келен соснові голки.

— Так, стій прямо, дай я подивлюсь.

Келен повернулась, розкинувши руки. Безстрашні зелені очі під красиво вигнутими бровами зустрілися поглядом з його очима. Її риси, здавалося, стали ще прекрасніші з моменту їх першої зустрічі. Погляд Келен, її постава, те, як вона дивиться на нього, немов заглядає в душу, змушувало серце Річарда тріпотіти. Її ясні чисті очі були першою рисою, яка вразила його.

— Що ти на мене так дивишся? — Запитала Келен.

Незважаючи ні на що, Річард не зміг утримати посмішку.

— Коли ти стоїш тут, в цьому платті, з твоїм таким красивим волоссям, і твої зелені очі навпроти моїх… я згадую, як уперше побачив тебе.

В її відьомських очах засвітилася особлива посмішка — та, якою дружина посміхалася тільки йому. Вона обхопила його шию долонями і нахилила до себе, щоб поцілувати.

Як звичайно, поцілунок Келен захопив Річарда такою спрагою володіння нею, що він повністю втратив зв'язок зі світом. Вона розчинялася в його обіймах. У цей момент не було ні Імперського Ордена, ні Бандакара, ні Імперії Д'Хари, ні Меча Істини, ні шимів, ні дару, який мучив його, ні отрути, ні сигнальних маяків, ні чорнокрилих хижаків, ні Джегана, ні Ніколаса, ні Сестер Тьми. Її поцілунок змушував його забути про все, окрім неї. У цей момент існували тільки вони двоє. Келен зробила його життя завершеним, і її поцілунок підтверджував цей зв'язок.

Вона відірвалася від чоловіка, заглянувши в його очі.

— Схоже, з того самого дня, як ти зустрів мене, у тебе одні проблеми.

— Моє життя почалося з того дня, як я зустрів тебе, — посміхнувся Річард. — Знайшовши тебе, я знайшов своє життя.

Тримаючи її обличчя в долонях, він знову її поцілував.

В його ногу тикнулася Бетті і забекала.

— Ви вже готові? — Покликала з пагорба Дженнсен. — Вони вже скоро будуть. Ви що, не чули свисту Кари?

— Чули, — відповіла Келен. — Зараз будемо.

Обернувшись, вона знову посміхнулася і подивилася на нього.

— Ну, лорд Рал, ти-то точно трохи змінився з тих пір, як я тебе зустріла. — Вона підтягла ремінь перев'язі на його грудях. — Але виглядаєш так само, як і тоді. Твої очі все ті ж. — Вона провела рукою по його волоссю і посміхнулася. — Я не бачу в них болю від дару.

— Біль пройшла після поцілунку, але може повернутися.

— Ну, якщо повернеться, скажи мені, і я подивлюся, що можна зробити, — сказала Келен інтимним шепотом.

Річард запустив пальці в її волосся і подивився в очі. Потім він обійняв дружину за талію, і вони разом пішли до схилу під покровом гігантських дерев. З-за стовбурів сосен вони бачили, як біжить з пагорба Дженнсен, перестрибуючи з каменя на камінь. Вона зустрілася з ними.

— Я побачила їх, — задихаючись, промовила вона. — Я бачила їх на дальньому схилі. Вони скоро вже будуть тут. — Дівчина посміхнулася. — Я бачила Тома, він йде попереду.

Дженнсен оглянула їх удвох, потім Келен в сукні Матері-Сповідниці і Річарда в військовому одязі чарівника. На її обличчі відбилося захоплення.

— Ух ти! — Вигукнула вона. — Цей одяг. — Вона оглянула Річарда з ніг до голови. — Ви обидва виглядаєте, як правителі світу.

— Ну, сподіваємося, люди Оуена подумають так само, — відповів Річард.

Кара відкинула гілку, пробираючись через зарості. Знову одягнувшись в наряд з червоної шкіри, вона виглядала так само жахаюче чарівно, як в той раз, коли Річард вперше побачив її в Народному Палаці.

— Лорд Рал якось зізнався мені, що має намір стати володарем світу, — сказала Кара, почувши вигук Дженнсен.

— Хіба? — Здивувалася Дженнсен.

— Тоді я ще не знав, як це важко, — зітхнув Річард.

— Якби ти слухав більше мене і Мати-Сповідницю, все було б простіше, — порадила Кара.

Річард не звернув уваги на єхидний тон Кари.

— Ви все зробили? Я хочу бути там з Келен до того, як прийдуть Том з людьми.

Кара кивнула і почала збирати деталі для арбалетів, які вони вже встигли зробити. Річард поклав долоню на плече Дженнсен.

— Прив'яжи Бетті міцніше, щоб вона залишалася тут. Добре?

— Я догляну за нею, — сказала Дженнсен, крутячи локони рудого волосся. — Обіцяю, що вона вам не завадить. Було очевидно, як їй хотілося побачити Тома.

— Ти чудово виглядаєш, — запевнив її Річард. Його посмішка викликала відповідну.

Бетті нетерпляче завиляла хвостом, маючи намір йти разом з ними.

— Пішли, побудеш трохи тут, — сказала Дженнсен своїй подружці.

Дівчина схопила мотузку Бетті, а Річард і Келен, йдучи близько один до одного, пішли на відкриту площадку. Похмурі темні хмари пливли над горами. Дивлячись на засніжені вершини гір, Річард подумав, що вони начебто опинилися на вершині світу.

Вітер стихав біля землі, дерева не гойдалися, і хмари над ними здавалися живими. Сонце на секунду з'явилося і вирізнило плями снігу на землі. Річард подумав, що сьогодні вони навряд чи ще його побачать.

Страж чекав їх на стежці, невідривно дивлячись у бік Стовпів Творіння. Коли вони підійшли до нього, Річард оглянув небо, але помітив тільки невеликих птахів вдалині — мухоловок і горобців. Річард відмітив, що вони так і не бачили чорнокрилих хижаків з того дня, як повернули на давню стежку.

У перший день вони будували укриття, ледве встигнувши до сутінків. На наступний день Річард розчистив сніг навколо статуї і з неї.

Він знайшов ще написи.

Він уже дещо знав про ту людину, чию статую поставили на перевалі. Порив вітру приніс ще снігу, який сховав давно вибитий напис.

— Вони будуть слухати, Річард. — Келен поклала руку йому на спину. — Вони послухають тебе.

З кожним подихом він відчував біль у грудях. Вона стала ще сильнішою.

— Тим краще. Або мені ніколи не отримати протиотрути.

Лорд Рал знав, що не зможе зробити це наодинці. Навіть знаючи як поводитися зі своїм даром, він не міг помахом руки вигнати Імперський Орден з Бандакара. Таке не під силу нікому. Магія, якщо навіть правильно використовується, — всього лише інструмент, як його меч, за допомогою якого можна досягти мети.

Магія — це не те, що врятує його. Магія — не ліки. Якщо він хоче добитися успіху, йому доведеться використовувати голову.

Річард тепер не знав, чи може ще покладатися на магію Меча Істини. Не знав він також і того, як довго ще дар буде вбивати його. Часом йому здавалося, що отрута і дар затіяли перегони, хто швидше його прикінчить.

Річард повів Келен наверх, на невеликий виступ скелі над перевалом, де він хотів усіх дочекатися. Звідси було видно Бандакар. Зліва Річард помітив Тома на чолі групи людей, що йшли по стежці до них.

Юнак підняв голову і побачив Річарда і Келен. Він помітив, як вони одягнені і де стоять, і вклонився, тільки потім усвідомивши, що це було не дуже слушно. Через просвіти в деревах Річард побачив, що люди підняли голови слідом за Томом.

Річард трохи витягнув меч з піхов. Над його головою зібралися темні хмари, неначе спостерігаючи за стежкою.

Стоячи над невідомою землею, у невідомій імперії, Річард взяв руку Келен в свою.

Рука в руці вони мовчки чекали часу, коли зміниться природа світу або прийде кінець його життя.

40

Коли люди на чолі з Томом наблизилися, Річард відзначив, що їх набагато менше, ніж обіцяв Оуен. Мнучи кінчиками пальців брови, Річард зробив крок вперед з плато, на якому вони стояли з Келен.

— Щось не так? — Насупилася вона.

— Я сумніваюся, чи призвели вони хоча б п'ятдесят чоловік.

Келен підняла руку, її голос звучав заспокійливо.

— Але це більше, ніж у нас було.

До них підійшла Кара. Вона встала зліва від Річарда. Зустрівши її похмурий погляд, він здивувався тому, що вона завжди виглядає так, як ніби очікує найгіршого.

Том з'явився на скелі, за ним інші чоловіки. По обличчю д'харіанця тік піт після довгого сходження, але він посміхнувся, коли помітив вибіглу їм назустріч Дженнсен. Дівчина швидко посміхнулася у відповідь і встала в тіні статуї.

Коли люди побачили Річарда в чорній туніці з перехрещеними золотими смугами, опоясаного широким шкіряним ременем, в чорних штанях і чоботях, при виблискуючих піхвах і срібних наручах, на яких були вибиті давні символи, — вони втратили всю свою рішучість.

— Ходімо, — підбадьорив їх Том, виводячи усіх на плоску площадку перед Річардом і Келен.

Оуен зашепотів людям, що треба робити так, як скаже Том. Ті неохоче зарухалися, не бажаючи наближатися до Річарда на близьку відстань.

Коли люди зібралися навколо, вперед вийшла Кара і показала рукою на Річарда.

— Лорд Рал, Шукач Істини і власник Меча Істини, несучий смерть, Повелитель Імперії Д'Хара і чоловік Матері-Сповідниці, — виразно вимовила вона, і її слова рознеслися в повислій тиші.

Після представлення Кари люди ще більше притихли і насторожилися. Подивившись на Річарда і Келен, а потім глянувши в блакитні очі Морд-Сіт, вони впали на коліна перед ними.

Кара теж стала на коліна перед Річардом і Келен. Слідом за нею те ж саме зробив Том. Обидва схилилися і торкнулися лобами землі.

У тиші люди чекали, невпевнені в тому, що вони вчинили так, як від них очікували.

— «Магістр Рал веде нас», — вимовила Кара голосно і чітко, щоб усі її почули. Вона зупинилася.

Том обернувся через плече на світловолосих чоловіків. Юнак нахмурився, і вони зрозуміли, що треба було повторити слова Кари. Люди опустилися на обидва коліна і торкнулися лобами холодного граніту, наслідуючи Карі і Тому.

— «Магістр Рал веде нас», — знову почала Кара, не відриваючи лоба від землі.

На цей раз всі повторили за нею.

— «Магістр Рал веде нас», — єдиним хором виголосили вони.

— «Магістр Рал наставляє нас», — сказала Кара, коли вони замовкли. Люди знову повторили за нею, але голоси звучали вроздріб.

— «Магістр Рал захищає нас», — вимовила Кара. Люди повторили, їх голоси злилися майже воєдино.

— «У сяйві слави твоєї — наша сила».

Люди бурмотіли слова.

— «У милосерді твоєму — наше спасіння».

Голоси звучали як один.

— «У мудрості твоїй — наше смирення».

— «Все наше життя — служіння тобі».

Коли вони закінчили вимовляти останню фразу, Кара ясно вимовила заключні слова:

— «Все наше життя належить тобі».

Потім вона піднялася і оглянулася на людей, які все ще продовжували кланятися.

— Це слова посвяти лорду Ралу. Будете вимовляти їх разом зі мною тричі на день.

Кара знову схилилася чолом до землі біля ніг Річарда.

— Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наше спасіння. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Річард і Келен стояли над людьми, поки вони читали слова формули присвяти.

Це було не просто пошанування. Це була присвята, яку промовляли тисячі років, і кожне слово в ній мало значення.

— Можете піднятися, — сказала Морд-Сіт.

Люди встали з колін, обтрушуючись і мовчки вичікуючи. Річард зустрівся з кожним з них поглядом перед тим, як почати свою промову.

— Я Річард Рал. Я той, кого ви отруїли, щоб змусити прийти сюди. Те, що ви зробили, — злочин. Хоча ви і вірите в те, що поступили справедливо і вам необхідно було зробити саме так, ніщо не дає вам права заподіювати шкоду або забирати життя іншої людини. Це таке ж насильство, катування, вбивство.

— Але ж ми не заподіяли тобі шкоди, — прокричав хтось в жаху. Ще один чоловік сказав, що вони не бажали йому зла.

— Ви думаєте, я варвар, — сказав Річард таким тоном, що всі замовкли і відступили на крок. — Ви думаєте, що кращі за мене, і це дає вам право вбити мене і спробувати убити Матір-Сповідницю. Ви щось хочете, і, як примхливі діти, бажаєте отримати це негайно. Вибір, наданий мені вами, — це смерть. Те, що ви вимагаєте від мене, — важко, і смерть від отрути вельми вірогідна. Це правда. — Річард важко перевів подих і закашлявся. — Через вашу отруту я вже майже вмираю. Якби ваш посланець не приніс протиотруту, то я б помер. Мої друзі і кохана думали, що це моя остання ніч. Причина цьому — ви. Ви вирішили отруїти мене і заздалегідь ухвалили рішення про мою смерть.

— Ні, ми ніколи не думали заподіяти тобі шкоду, — наполягав один із чоловіків, благально склавши руки.

— Але якщо це не шкода, то що ж тоді? Якщо ви і справді не хотіли мені зла і не збиралися вбивати мене, якби я не пішов з вами, то тоді доведіть це і дайте мені протиотруту, щоб я повернув собі своє життя. Це моє життя, а не ваше.

Всі мовчали.

— Ні? Бачите, значить, все так, як я кажу. Ви хотіли убити мене або поневолити. У мене було тільки два шляхии. Я більше не хочу нічого слухати про ваші почуття, тому що ваші почуття не пов'язані з вашими справами. Ваші вчинки, а не почуття — ось що істинне.

Річард склав руки за спиною і повільно ходив перед людьми.

— Тепер я можу почати вести себе так само, як і ви, і сказати собі, що я не знаю, де правда, а де брехня. Тоді я буду поступати так само, як і ви — заперечувати очевидне. Але я — Шукач Істини, тому що я не ховаюся від реальності. Вибір життя вимагає зустрічі з її правдою. Я чиню так. Я обираю життя. Сьогодні ви повинні вирішити, який буде ваш вибір — ваше майбутнє і майбутнє тих, кого ви любите. Вам доведеться мати справу з реальністю, так само, як мені, якщо ви вибираєте життя. Сьогодні вам доведеться зустрітися з великою істиною, якщо ви хочете знайти те, що шукаєте.

Річард показав на Оуена.

— Ти казав, що людей буде більше? Де решта? — Оуен зробив крок вперед.

— Лорд Рал, щоб не сталося насильство, вони повернулися до Ордена.

Річард здивовано подивився на всіх.

— Оуен, після того, що ти говорив мені, після всього, що бачили ці люди від Ордена, як вони могли повернутися?

— Але звідки ми можемо знати, що на цей раз насильство не припиниться? Ми не знаємо природу дійсності…

— Я вже говорив, зі мною тобі доведеться з нею познайомитися. Якщо у тебе є реальні факти, говори. Я хочу їх почути.

Оуен стягнув зі спини заплічний мішок. Він порився в ньому і витягнув невеликий полотняний мішечок. По щоках чоловіка текли сльози.

— Солдати Ордена виявили, що в горбах ховаються люди. В одного з наших було троє дочок. Щоб запобігти насильству, хтось з нашого міста вказав Ордену на них. Кожен день люди Ордена прив'язували до пальця дівчинки мотузку. Один тягнув за неї, а інший тримав дитину, поки палець не відривався. Люди Ордена сказали цій людині піти в пагорби і віддати батькові три пальці його дочок. Він приходив щодня. — Оуен віддав Річарду мішечок. — Тут пальці його дочок. Людина, яка принесла їх, була сильно здивована. Ми сказали йому, що в ньому не залишилося нічого від людини. Він говорив з нами мертвим голосом і повторював те, що завжди кажуть. Ця людина вирішила, що оскільки нічого немає, то й він нічого не бачить. Він сказав, солдати Ордена веліли йому передати, що дехто з нашого міста назвав імена тих, хто ховається в пагорбах. Солдати вже схопили дітей втікачів. Вони сказали, що якщо батьки не повернуться, з їх дітьми станеться те ж саме. Половина наших людей не захотіла і не могла стати причиною такого насильства, і вони повернулися в місто.

— Навіщо ти мені дав їх? — Запитав Річард, вказавши на мішечок, покритий бурими плямами.

— Просто я хочу, щоб ти знав, чому наші люди повернулися назад. У них не було вибору. Вони не могли допустити, щоб їх рідним заподіяли таку біль.

Річард оглянув мовчазних чоловіків. Він відчув, як усередині закипає гнів, але змусив себе стриматися.

— Я розумію, чому вони пішли і не можу їх звинувачувати. Їх вчинок безглуздий, але я не можу засудити їх відчай, їхній біль за тих, кого вони люблять. — Незважаючи на гнів, лорд Рал говорив спокійно. — Мені шкода, що ваш народ терпить такі страждання від Ордена. Але зрозумійте, це реальність — і Орден тому причина. Ці люди, зробивши або не зробивши те, що їм наказав Орден, не відповідальні за насильство. За насильство відповідає тільки Орден. Ви не йдете і не нападаєте на ваших мучителів. Тоді вони приходять, нападають, поневолюють, мучать і вбивають вас. Більшість людей стояло, опустивши руки і втупившись у землю.

— У кого-небудь з вас є діти?

Частина чоловіків кивнула або пробурмотіла, що є.

Річард відкинув волосся з лоба:

— Тоді чому ви не повернулися назад? Навіщо ви тут, а не намагаєтеся зупинити насильство так само, як інші?

Люди переглядалися, деякі виглядали збентеженими, а хтось не міг підібрати слова для пояснення. На обличчях відбивалися печаль, сум'яття, рішучість, але ніхто не посмів хоч щось вимовити.

Річард підняв мішечок з жахливим вмістом:

— Ви всі знаєте про це. Чому ви не повернулись? — Нарешті один з чоловіків заговорив.

— Я пробрався в поля на заході і запитав одного знайомого, що стало з тими, хто повернувся. Він сказав, що багатьох дітей забрали. Інші померли. Усіх, хто повернувся, відвезли. Нікому не дозволили повернутися до своєї сім'ї. Навіщо нам було повертатися?

— Навіщо, дійсно? — Прошепотів Річард. Вперше людям вдалося подивитися прямо на те, що відбувається.

— Ти повинен зупинити Орден, — сказав Оуен. — Ти повинен нас звільнити. Навіщо ти змусив нас прийти сюди?

Лице лорда Рала осяяло світло розуміння. Поки ці люди занурені у свої проблеми, вони не зможуть знайти тверезе рішення. Вони щиро хочуть, щоб їх врятували. Вони все ще вірять, що хто-небудь зробить це за них. І перший у списку рятувальників — він, Річард.

Оуен поставив питання, яке хвилювало всіх. Люди терпляче чекали. Деякі з них не могли відірвати цікавих поглядів від вогняного волосся Дженнсен, що стояла позаду всіх. Багатьох не менше дивувала статуя, що височіла над Річардом. Люди бачили тільки її частину, і не знали, що вона означає.

— Мені було важливо, щоб всі ви прийшли і зрозуміли те, що я скажу, — почав Річард. — Ви мрієте про звільнення від Ордена і думаєте, що я зроблю це за вас. Але я не можу перемогти один. Або ви мені допоможете, або і вас, і всіх, кого ви любите, чекає смерть. Якщо ми переможемо, ви повинні будете передати мої слова іншим. — Він трохи помовчав і обвів поглядом юрбу. — Ви багато страждали і тепер прийшли сюди. Ви усвідомили, що якщо поступите так само, як і ваші друзі, якщо скористаєтеся тими ж безглуздими рішеннями, то перетворитеся на рабів, або вас уб'ють. Відмовившись від долі, уготованої вам Орденом, ви втекли. Кожен з вас прийняв рішення спробувати перемогти, боротися проти загарбників, які вбивають і поневолюють ваш народ. Тепер ви тут, і це ваш останній шанс… єдиний шанс. Вислухайте те, що я вам скажу, а потім виберіть своє майбутнє.

Перед Річардом стояли виснажені, одягнені в брудні лахміття люди, які пережили нелегкий час життя в пагорбах. У них не було сил вимовити слово або кивнути, що вони чують його. Але все ж їхні погляди були прикуті до лорда Рала. У них читалося очікування і надія. Річард зрозумів, що якщо буде говорити з ними відкрито і прямо — вони повірять йому. Люди чекали його слів.

41

— Три роки тому, на початку осені, я жив у містечку, званому Хартленд, — почав розповідати Річард. — Я був лісником. Моє життя мирно текло в краї, який я любив найбільше. Про те, що лежить за межами мого будинку, мені було відомо дуже небагато. У цьому відношенні я був зовсім як ви до вторгнення Ордена, так що я можу зрозуміти ваше ставлення до змін. Як і ви, я жив під захистом кордонів, які не давали тим, хто бажав завдати нам шкоди, дістатися до нас.

Люди почали шепотітися, збуджені і задоволені його відвертістю і тим, що в їх історіях багато спільного.

— І що сталося? — Запитав один з них. Річард не зміг стримати усмішки.

— Одного разу в моєму лісі з'явилася Келен, — він махнув рукою в бік дружини. — Її народ, як і ви, опинився в страшній біді. Їй потрібна була допомога. Але замість того щоб отруїти мене, Келен розповіла мені свою історію. Так само, як і у вас, захищаючі їх кордони впали, і тиран вторгся на її землю. Вона ще поділилася зі мною побоюваннями, що вороги незабаром прийдуть і на мою землю, і знищать мій народ, моїх друзів, моїх улюблених.

Всі звернули погляди до Келен. Люди дивилися на неї так, немов побачили її вперше. Їх вразило, що стояча перед ними велична жінка могла бути дикункою — адже вони вважали такими всіх, хто приходив з іншого боку, — і що у неї могли бути такі ж біди, як і у них. Річард розповів тільки найпростішу частину історії, але він хотів, щоб ці люди його зрозуміли, тому намагався пояснити попростіше.

— Я отримав ім'я — Шукач Істини і меч, який повинен був допомогти мені в важкій боротьбі, — Річард витягнув меч з піхов на половину клинка, дозволивши людям побачити блискучу сталь. Багато хто скривився, побачивши блиск грізної зброї. — Разом, плечем до плеча, ми билися, щоб зупинити тих, хто хотів знищити або поневолити нас. У чужій країні Келен стала моїм провідником, не тільки допомагаючи мені битися з вбивцями і загарбниками, а й допомагаючи прийти до розуміння величезного світу, про існування якого я не знав. Вона відкрила мені очі на те, що лежало за кордонами, котрі захищали мене і мій народ. Келен допомогла мені побачити навислу над світом тінь тиранії і краще взнати те, без чого неможливо пізнати істину, — саме життя. Вона повернула моє життя в нове русло і допомогла прийняти виклик. Якби не зустріч з Келен, сьогодні я був би мертвий, а безліч людей загинуло б або стало рабами.

Річард змушений був відвернутися, щоб приховати хвилю болю, що накотилася на нього при думці про тих, кого він втратив в боротьбі. Завоювати перемогу було важко.

Спершись об статую, він згадав жорстоке вбивство свого вітчима Джорджа Сайфера. Ця людина виростила його, і до того, як вступити у боротьбу, Річард вважав його своїм батьком. Біль далеких подій стрімко повернулася. На Річарда нахлинув весь жах того часу. Раптово він усвідомив, що ніколи більше не побачить людину, яку так сильно любив. До цього моменту Річард не згадував про те, як йому бракує Джорджа.

Загнуздавши себе, Річард обернувся до людей.

— Зрештою, і тільки завдяки допомозі Келен, я переміг тирана. Поки вона не прийшла в мої ліси і не потривожила мій спокій, я не знав, що це означає — жити. Повалений мною ворог звався Даркен Рал, він був мій батько і чоловік, якого я ніколи не знав.

Люди подивилися на нього з недовірою.

— Ніколи не знав? — Перепитав вражений голос.

— Це довга історія, — похитав головою Річард. — Можливо, в більш відповідний час я вам її розповім. Зараз я повинен розповісти вам про найважливіше, щоб ви і ті, кого ви любите, могли повернутися додому.

Дивлячись в землю, Річард пройшовся перед людьми.

— Коли я вбив Даркена Рала, то зробив це, щоб не дати йому вбити мене і моїх близьких. Він катував і вбив незліченну кількість людей і тільки цим уже заслужив смерть, але я повинен був убити його, інакше він убив би мене. Тоді я ще не знав, що він — мій справжній батько, а я — його спадкоємець, і, вбивши його, я стану лордом Ралом. Можливо, якби тиран знав, що я його син, він намагався б убити мене за одне це, але він теж перебував в невіданні. У мене була важлива інформація, тому він збирався катувати мене, щоб отримати її, а потім убити. Мені вдалося вбити його першим. З тих пір я багато чому навчився. Те, чого я навчився, об'єднає нас на дорогах, по яких ви прийдете до розуміння, якщо досягнете успіху в новій битві. — Річард обвів рукою людей і притиснув її до грудей, дивлячись на них. — Країна, в якій я виріс, країна Келен і країна Д'хара складають Новий світ. Ви дізнаєтеся, що ці великі землі, де лежить і ваша батьківщина, називаються Старим світом. Після того як я став лордом Ралом, бар'єри, які захищали нас від Старого світу, зруйнувалися, навіть сильніше, ніж ваші. Коли це сталося, Імператор Джеган — володар Старого світу скористався цією можливістю, щоб вторгнутися в Новий світ, мій дім. Його вторгнення у нас набагато страшніше, ніж у вас. Ми б'ємося з ним і його солдатами більше двох років, намагаючись знищити їх або хоча б відкинути назад в Старий світ. Бар'єри, які були зруйновані, захищали нас від Ордена і подібних їм загарбників майже три тисячі років — набагато довше, ніж вони захищали вас. В кінці Великої війни, перед тим як були поставлені бар'єри, ворог із Старого світу використовував магію, щоб створити людей, прозваних соноходцями.

Люди стали перешіптуватися. Вони почули знайоме слово, хоча насправді і не розуміли, що воно означає.

— Соноходець проникає в мозок людини і бере її під контроль, — пояснив Річард, коли запанувала мовчанка. — Від них немає захисту. Якщо соноходець поневолить твій мозок, ти не можеш опиратися його владі. Люди опинилися в скрутному становищі. Людина на ім'я Елрік Рал, мій предок, очолив боротьбу проти соноходців. Він був у той час не тільки лордом Ралом, Правителем Д'хари, але й великим чарівником. Він створив зв'язок, який захищав людей від соноходців, включаючи їх уми в магічну мережу Елріка Рала. Ваша релігія створена заради такого ж зв'язку. Лорд Рал дарував людям Д'Хари такі особливі узи на три тисячі років.

Кілька людей вийшли вперед, на їхніх обличчях з'явилася тривога.

— Лорд Рал, принісши клятву тобі, ми будемо захищені від соноходців? Чи будемо ми захищені від того, що хто вторгнеться в наш розум і заволодіє нашим тілом? — Запитав хтось.

— Тобі й твоїм людям не потрібен захист. Ви захищені в будь-якому випадку, — похитав головою Річард.

Зітхання полегшення вирвався у стоячих перед ним людей. Хтось обхопив за плечі сусіда, або поплескав друга по спині. Вони виглядали так, немов соноходці вже підкрадалися до них, але в останню мить людям вдалося врятуватися.

— Але як ми захищені? — Запитав Оуен.

Річард глибоко вдихнув і повільно видихнув.

— Це частина зв'язку між нами і вами. Бачиш, наскільки я знаю, магія потребує рівноваги, щоб діяти.

Він побачив навколо розуміючі кивки, немов ці не володіючі даром люди добре розбиралися в магії.

— Коли Елрік Рал, використовуючи магію, створив зв'язок, щоб захистити свій народ, то для збереження захисту, підтримки її сили став необхідний лорд Рал, — продовжив пояснення Річард. — Але не завжди діти чарівників успадковують дар батьків, або хоча б частину його. Елрік Рал зробив так, щоб лорд Рал завжди породжував одного сина, який володіє магічним даром, і який міг би підтримувати узи. Таким чином, захист міг стати вічним.

Ковзнувши поглядом по слухачах, Річард підняв палець, щоб привернути їх увагу до цієї частини розповіді.

— У той час чарівники не знали, що ця магія породить те, що будет врівноважувати її. У лорда Рала завжди народжувався спадкоємець, що володіє магією, такий же чарівник, як і він. Але, як було виявлено пізніше, також у нього народжувалися і нащадки, які не володіли даром взагалі.

Бандакарці виглядали спантеличеними, і Річард зрозумів, що вони не розуміють, про що він їм розповідає. Людям, що живуть настільки ізольованим життям, його історія дійсно могла здаватися дивною, якщо не надуманою. Він згадав, наскільки його самого спантеличувала магія, поки кордону не попадали і він не зустрів Келен. Річард виріс в оточенні магії, але не розумів багато чого в собі. Він народився обдарованим, але до цих пір не знав, як контролювати свій дар.

— Розумієте, тільки деякі люди володіють магічними здібностями, їх називають обдарованими, — пояснив він. — Але всі інші народжуються, володіючи майже непомітною іскрою дару, так що вони навіть не можуть управляти магією. До недавнього часу їх вважали необдарованими. Розумієте? Обдаровані — це чарівники і чаклунки, вони можуть управляти магією, а інші — ні, так що їх вважають необдарованими. Але, як виявилося, це не зовсім так. Ті, хто від народження володіють нескінченно малою іскрою дару, можуть взаємодіяти з магією, яка оточує їх, з предметами і живими істотами, породженими магією. Вони також можуть взаємодіяти з тими, хто обдарований більшою мірою, ніж вони, і може керувати магією.

— Деякі люди в Бандакарі теж володіють магією, — сказав один чоловік. — Справжньою магією. Тільки ті, хто ніколи не бачив…

— Ні, — відрізав Річард. Він не хотів, щоб слухачі втратили нитку його міркувань. — Оуен розповідав мені про цих людей. Це містицизм, а не магія. Я говорю про інше. Я говорю про реальну магію, яка приносить реальні результати в реальному світі. Забудьте все, що вам говорили про магію. Викиньте з голови ті діяння, звані вами магією, які ваша віра, ймовірно, дозволяла вам здійснювати. Це все не реально. Це тільки зовнішня ілюзія магії, існуюча у вашій уяві.

— Але це реально, — заперечив хтось з благоговінням в голосі. — Більш реально, ніж те, що можна побачити і відчути.

Річард суворо подивився на нього.

— Якщо ваша магія настільки реальна, чому ж ви скористалися перевіреною отрутою, яку приготувала людина, яка все життя працювала з рослинами? Думаю, тому, що ви знали про те, наскільки це реально подіє, от чому. Коли те, що відбувається, торкнулося вас, ваших життів, ви звернулися до реальності, до того засобу, який, як ви знали, реально спрацює.

Річард показав на Келен.

— Мати-Сповідниця володіє дійсною магією. Це не фантастичне прокляття, яке наклали на когось, а коли через десять років він помер, то люди повірили, що прокляття всьому виною. Магія Келен реальна, вона приносить смерть, так що може впливати навіть на вас. Мати-Сповідниця може доторкнутися до кого-небудь, і в ту ж мить ця людина помре. Не через десять років, а прямо зараз, на місці.

Річард рішуче стояв перед ними, дивлячись прямо в очі.

— Якщо хтось не вірить, що це реальна магія, нехай перевірить. Нехай продемонструє свою магію, засновану на вірі, і накладе на мене закляття, яке вбило б мене на місці. А після того як він це зробить, нехай стикнеться з реальною смертоносною силою Матері-Сповідниці. Тоді будь-хто зможе побачити результат і вирішити, хто правий. — Він переводив погляд з обличчя на обличчя. — Є охочі спробувати? Чи знайдеться серед вас, необдарованих, чарівник, який захоче спробувати?

Оскільки люди зберігали мовчання, і ніхто не ворухнувся, Річард продовжив.

— Так, схоже, ви дещо зрозуміли щодо реального і нереального. Запам'ятайте це. Засвойте. Отже, я розповів вам, що у лорда Рала завжди народжувався син, який успадковував його дар, і тому узи працювали. Але, як я вже говорив, створене Елріком Ралом мало не передбачену самим чарівником властивість. Багато пізніше було відкрито, що у лорда Рала, можливо, заради дотримання рівноваги, народжується нащадок, не пов'язаний з магією, необдарований, але не такий як більшість людей, а такий якого ніколи не бувало раніше: необдарований повністю. У таких людей немає навіть іскорки дару. Будучи позбавленими дару повністю, вони не можуть взаємодіяти з реальною магією в світі, не здатні навіть доторкнутися до магії. Для них магії не існує, тому що вони народилися, не маючи здатності бачити її або взаємодіяти з нею. Можна сказати, такі люди схожі на птицю, яка не може літати. Вони виглядають як птахи, у них є пір'я, але вони не можуть літати. Після того як три тисячі років тому були створені узи, чарівникам вдалося нарешті звести бар'єри між Старим і Новим світами. Ворог із Старого світу не міг більше вторгатися в Новий світ, так що Велика війна закінчилася. Нарешті настав мир. Через деякий час люди Нового Світу виявили, що у них виникають складнощі. Не володіючі даром від народження нащадки лорда Рала передавали цю властивість своїм нащадкам. Якщо хоча б один з подружжя був необдарований, у них народжувалися необдаровані діти, завжди, кожен раз, без винятку. Їхні нащадки одружувалися, обзаводилися дітьми, онуками і правнуками, їх ставало все більше і більше.

Тоді люди злякалися, тому що залежали від магії. Магія була частиною їхнього світу, магія рятувала їх від соноходців. За допомогою магії звели бар'єр, який спиняв орди Старого світу. Магія поклала край війні. Магія виліковувала, знаходила зниклих дітей, створювала прекрасні твори мистецтва, які надихали і доставляли задоволення. Магія могла допомогти захистити людей від майбутніх небезпек. Деякі міста розросталися навколо однієї наділеної даром людини, яка могла задовольнити потреби людей. Багато обдарованих заробляли на життя таким способом. Багато в чому магія давала людям контроль над природою і таким чином робила життя краще. Речі, перетворені за допомогою магії, створили кращі умови життя практично кожному. Магія стала силою особистого творіння і саморозвитку. Майже всі отримували від неї якісь послуги. Це не означає, що без магії не можна було обійтися, хоча вона і досі служить корисним помічником, інструментом. Магія як права рука. Людині насправді необхідний тільки розум, вона цілком може прожити і без магії. Так, ви можете вижити, позбувшись правої руки, але не виживете без розуму. Але в ті давні часи магія настільки переплелася з життям кожного, що багато хто вірив, що вона абсолютно необхідна. Люди вирішили, ніби нова небезпека — збільшення числа необдарованих — знищить магію, їх самого головного захисника, втілення всього, що вони знали і цінували.

Річард подивився на обличчя людей, щоб переконатися, що вони вловили суть оповідання, що вони зрозуміли причини відчаю, що охопив людей.

— І як же люди вчинили з необдарованими, що живуть серед них? — Запитав чоловік з задніх рядів.

— Жахливо, — відповів Річард дуже тихо. Він вийняв зі шкіряного мішка, прив'язаного до пояса, книгу, і, підійшовши ближче, показав її людям. Хмари, переповнені снігом, повільно і тихо повзли над холодним перевалом, застрягаючи на піках у них над головою. — Ця книга називається «Стовпи Творіння». Так чарівники назвали повністю необдарованих — Стовпами Творіння, тому, що їх властивість — відсутність магічних здібностей, яку вони передавали нащадкам, змінювало саму природу людства. Стовпи Творіння стали засновниками абсолютно нового роду людей — людей, у яких немає ніякого зв'язку з магією. Я тільки недавно переглянув цю книгу. Вона призначається для лорда Рала. У книзі розповідається історія появи необдарованих — прямих нащадків лорда Рала. У ній описується те, що було потім виявлено, і також в ній розказаноо, як тисячі років тому обійшлися зі Стовпами Творіння.

Річард повільно походжав перед ними, а люди потирали змерзлі на холодному вітрі руки. Історія захопила їх.

— Ну, так що ж з ними зробили? — Запитав Оуен. Річард зупинився і подивився їм в очі, перш ніж продовжити розповідь.

— Їх вигнали.

Люди стали поразку перешіптуватися. Кінець оповідання приголомшив їх. Вони дуже добре розуміли, що таке вигнання, так що симпатизували цим людям.

— Це жахливо, — сказав один з стоячих попереду. — Але хіба у цих необдарованих не було родичів серед інших людей? Хіба вони не жили в містах? Хіба люди не відчували жалю, виганяючи необдарованих?

— Так, у них були родичі і друзі, — кивнув Річард. — До того часу необдаровані люди брали участь в житті майже кожного дому. У книзі розповідається, як всі страждали через прийняте рішення. Це, мабуть, був страшний час, жахливий вибір, який нікому не подобався, але вони твердо слідували рішенню захистити свій спосіб життя, магію і те, що вона для них означала. Здатність людини володіти від народження хоча б іскрою магічного дару вони поставили вище за життя повністю необдарованих людей, от чому вони повинні були вигнати необдарованих. Але, більше того, ці люди постановили, що всі майбутні нащадки лорда Рала, що не володіють даром, повинні бути вбиті, щоб не дозволити Стовпам Творіння знову з'явитися серед них.

На цей раз слухаючі мовчали. Їх засмутила розповідь про ті далекі міфічні часи і страшне рішення, яке прийняли у відношенні до необдарованих. Вони опустили, голови, подумавши про те, яке було жити в ті страшні часи.

Нарешті одна людина підняла голову. Він спохмурнів і задав питання, якого чекав Річард.

— Отже необдарованих вигнали? Куди?

Річард спостерігав, як всі очі спрямовуються на нього — зацікавлені історичної загадкою, які очікують його відповіді.

— У цих людей не було зв'язку з магією. А бар'єр, що відокремлює Старий світ, був створений магією, — нагадав їм Річард.

— Вони вислали їх за бар'єр! — Здогадавшись, вигукнув один із тих, хто слухав. Річард кивнув.

— Безліч чарівників померли і віддали свою силу бар'єру, щоб люди були захищені від Старого світу, від тих, хто хотів прийти до них і покласти край магії. Це була одна з важливих причин, чому почалася війна — живучі в Старому світі хотіли позбавити людство магічних здібностей. Так що жителі Нового світу вигнали народжених без дару через бар'єр в Старий світ. Ніхто з них не міг перетнути бар'єр, а тому вони не знали, що сталося з тими членами їх сімей, друзями та коханими, кого вони вигнали. Залишалася надія, що ті знайшли нове життя, почали все заново. Але оскільки бар'єр залишався на місці, а за ним лежали ворожі землі, жителі Нового світу не знали, що сталося з вигнаними. Але кілька років тому бар'єри зруйнувалися Якби ці необдаровані люди влаштувалися в Старому Світі, там повинні були б жити їхні нащадки, теж необдаровані. — Річард повів плечима. — Але в Старому світі не виявилася ані сліду необдарованих. Люди там такі ж, як і у Новому світі: хтось народжується з сильним даром, хтось майже без нього, але всі володіють хоча б малою дещицею здібностей, що дозволяє їм взаємодіяти з магією. Здавалося, що необдаровані люди зникли зі світу.

— Отже ті, кого послали в Старий світ трагічно загинули… або були вбиті, — задумливо зауважив Оуен.

— Я теж так думав, — підтвердив Річард. Він обернувся до них, чекаючи поки всі очі кинуться на нього. — Але я знайшов їх. Я знайшов цих давно втрачених людей.

Стоячі перед лордом Ралом знову зашепотіли. Люди обговорювали, як необдаровані могли вижити.

— І де ж вони, лорд Рал? — Запитав хтось. — Де ці люди, які були вашими родичами? Ті, яких прирекли на вигнання і позбавили всього?

Річард кинув на них пронизливий погляд.

— Ходімо зі мною, і я розповім вам, що сталося з цими людьми.

Він провів групу повз статую і встав прямо перед нею, так щоб можна було розгледіти кам'яного стража цілком. Люди нетерпляче перемовлялися між собою, обговорюючи, наскільки реальним він виглядає, як чітко можна розгледіти непохитні риси його обличчя.

По їх сильно здивованих голосах і по тому, що вони говорили, Річард зрозумів, що вони ніколи раніше не бачили не тільки статую, але навіть і нічого віддалено схожого на цей монумент. Для цих людей статуя, можливо, являла собою щось пов'язане з магією, тоді як Річард знав, що вона є лише відображенням можливостей людини.

Він поклав руку на холодну основу статуї.

— Це стародавня статуя чарівника Старого світу по імені Кейджа Ранг. Її поставили в тому числі і для того, щоб віддати належне великому і могутньому чарівникові.

Оуен підняв руку, питаючи дозволу перервати його.

— Але я думав, що жителі Старого світу хотіли позбутися магії? Чому ж серед них з'явився великий чарівник і чому вони вирішили віддати данину поваги людині, пов'язаній з магією?

Річард посміхнувся Оуену, який намагався виловити протиріччя.

— Люди не завжди діють послідовно. Більш того, чим ірраціональніші їх переконання, тим більше проявляється протиріч. Наприклад, ваші співвітчизники намагаються прикрити протиріччя в своїй поведінці, чіпляючись за обрані переконання. Ви стверджуєте, що ніщо не реально, або що ми не можемо пізнати справжню природу реальності, але при цьому боїтеся насильства з боку Ордена. Ви цілком достатньо вірите в реальність того, що вони роблять, інакше б ви не бажали зупинити їх. Якщо ніщо не реальне, у вас не повинно бути причин хотіти позбутися Ордену. Фактично, вони розраховують на вашу віру, яка не дозволяє вам пробувати перешкодити їм. На те, що ви не бажаєте відчувати реальність їх присутності, і поки у ваших очах людина буде не здатна пізнати природу реальності, їх втрати будуть мінімальними. Коли ви зрозуміли реальність того, що відбувається з вами і усвідомили всю огидність цього, ви вирішили переступити закони своєї віри і послали Оуена отруїти мене, щоб я допоміг вам вирішити виниклі у вас реальні проблеми.

Деякі виглядали спантеличеними, деякі — збентеженими, а кілька людей — здивованим. Але ніхто не збирався сперечатися з ним, ніхто не намагався перервати його.

— Жителі Старого світу в цьому відношенні такі ж, — продовжив Річард. — Вони стверджують, що не хочуть користуватися магією, але, опинившись перед лицем реальності, не хочуть обходитися без неї. Імперський Орден чинить так само. Армії Ордена вторглися в Новий світ, поставивши за мету звільнити людство від магії. Ці люди називають себе такими, хто здатний впоратися з цим завданням, але вони не гидують користуватися магією, якщо вона наближає їх до мети. Вони з піною біля рота доводять, що магія — зло, але самі вітають її. Їхній лідер, Імператор Джеган, використовує магію, щоб досягти своїх цілей, серед яких він називає і знищення магії. Джеган — соноходець, що походить від соноходців давніх часів. Його здібності теж мають стосунок до магії, але він не відмовляє самому собі в праві керувати імперією. І знаючи, що сам володіє магічним даром, який, за його словами, не дає людям права жити в майбутньому, він називає себе Джеган Справедливий. Незалежно від того, які гасла проголошуються, справжня мета наших ворогів очевидна — вони хочуть правити людьми. Вони жадають влади, але наділяють це прагнення в одежу благородних помислів. Кожен тиран вважає себе особливим. Але насправді всі вони однакові. Всі вони правлять людьми за допомогою грубої сили.

Оуен насупився, намагаючись охопити цілком картину, намальовану Річардом.

— Виходить, що жителі Старого світу живутьть всупереч проголошуваним ними ідеалам. Вони живуть, суперечачи власними словами. Заявляють, що людям буде краще без магії, але самі як і раніше хочуть користуватися магією.

— Це так, — підтвердив Річард.

— А що пов'язано з цією людиною? — Показав на статую Оуен. — Чому він тут, якщо виступав проти того, що вони проголошували?

Чорні хмари пропливали над грізною статуєю. Тихе повітря наповнилося холодом, тяжкістю і вогкістю. Немов буря, що повертається після лютої атаки, зупинилася тут перепочити.

— Ця людина тут тому, що вважала себе рятівником Старого світу від зла, якого вони боялися більше, ніж магії, — відповів Річард.

Він подивився на нерухоме обличчя статуї, спрямоване навіки до місця, прозваного Стовпами Творіння.

— Ця людина — чарівник Кейджа Ранг, — тихо пояснив Річард. — Зібрала всіх необдарованих — цих самих Стовпів Творіння, жорстоко викинутих з Нового світу, — і тих людей, які приєдналися до них за час життя у вигнанні, і привела їх усіх сюди.

Річард показав на простір позаду статуї.

— Чарівник помістив їх всіх в цю країну, захищену з усіх боків непрохідними горами, і створив смертельний кордон, що проходить через цей перевал. Він поставив нездоланний бар'єр, щоб вони ніколи не могли повернутися і змішатися з іншими людьми. Кейджа Ранг назвав це місце Бандакар. Я знаю смисл цього слова. На дуже древній, д'харіанській мові слово «бандакар» означає «вигнанці». Ця людина, Кейджа Ранг, — один з тих, хто замкнув тут необдарованих, захищаючи від них Старий світ.

Настав момент істини. Тепер Річарду треба було сказати цим людям найголовніше. Він знав, що підготував їх до цього, але все одно їм буде важко прийняти це відразу. Його очі дивилися прямо до них у душі.

— Ви нащадки цих вигнаних колись людей. Ви нащадки Елріка Рала і тих, кого вислали в Старий світ. Ви всі нащадки Дому Ралів. У нас з вами спільні предки. Ви — вигнаний народ.

На вершині перед статуєю Кейджа Ранга запанувало мертве мовчання. Люди були вражені.

І тут почалося стовпотворіння. Річард навіть не намагався зупинити їх, змусити замовкнути. Він підійшов ближче до Келен, щоб набратися сил поряд з дружиною і дати людям час розібратися в сказаному.

Деякі, розмахуючи руками, з люттю кричали. Інші тряслися від жаху. Хтось зайшовся в глухих риданнях. Багато сперечалися один з одним, перебираючи доводи за і проти сказаного Річардом. Так тривало, поки хтось не повторив ключові моменти розповіді, один за іншим. І лише тоді, почувши їх ще раз, вони змогли погодитися з тим, що це може бути правдою.

Але незважаючи на всі суперечки, люди повільно приходили до усвідомлення жахливих подій, про які їм розказали. Нарешті вони повірили в істинність історії. Говорячи всі разом, немов сороки, вони висловлювали недовіру, гнів, подив і навіть страх, осягаючи, хто ж вони насправді.

Нарешті все стихло. По рядах пройшов схвильований шепіт, і багато поглядів знову були звернені на Річарда. Оговтавшись від першого потрясіння, люди повернулися до нього, бажаючи почути продовження.

— Ти володієш даром, ти — бажаний спадкоємець, лорд Рал. А ми — ті, кого вигнали подібні вам? — Зі страхом промовила одна людина, боячись запитати, що це означатиме для них.

— Це так, — підтвердив Річард. — Я лорд Рал, Правитель Імперії Д'хара, а ви нащадки Стовпів Творіння, які були вигнані. Я обдарований, якими були всі мої предки, всі лорди Рали до мене. Ви — необдаровані, якими були і ваші предки.

Стоячи перед статуєю Кейджа Ранга, людини, яка ізолювала цих людей від світу, Річард дивився на їх похмурі обличчя.

— Рішення вигнати необдарованих було абсолютно невірним і несправедливим. Воно суперечить моралі і всьому, що мені дороге. Як лорд Рал я скасовую вигнання і оголошую його назавжди закінченим. Ви більше не жителі Імперії Бандакар, країни знедолених, тепер, якщо захочете, ви знову можете стати частиною Імперії Д'Хари.

Всі затамували подих, ловлячи кожне слово і чекаючи, що ще він додасть. Чи не відмовиться він від своїх слів?

Річард стиснув зап'ястя Келен, дивлячись на їхні повні надії особи. Він посміхнувся.

— Ласкаво просимо додому.

Люди впали до його ніг, цілуючи його чоботи, штани, руки. Ті, хто не зміг підійти досить близько, опустилися на землю. Багато цілували поділ сукні Келен. На очах стояли сльози безмежної радості і полегшення.

Вони здобули спорідненість, і тепер вітали його.

42

Коли люди з'юрмилися біля ніг Річарда, принижено дякуючи за припинення тисячолітнього покарання, він обмінявся поглядами з Келен. Каре, схоже, не подобалося все це дійство, але вона мовчала.

Намагаючись зупинити раболіпні завивання, Річард жестом підняв людей.

— Є ще дещо, про що я повинен вам розповісти. Слухайте.

Вони відійшли, обіймаючись і дивлячись на нього, як якщо б Річард був їх давно втраченим братом. Посміхаючись крізь сльози, вони повертали до нього як би омиті радістю обличчя. Лорд Рал подивився на цих людей — змучених, забитих, нещасних. Пара чоловіків — майже старики, кілька — середнього віку, більшість була молодими, від юнаків, як Оуен, до таких, як Річард, постарше. Всі вони пройшли через страшний час.

Залишалася найважча частина. Річарду було потрібно розгорнути їх обличчям до теперішніх подій.

Дивлячись на Дженнсен, яка самотньо стояла в стороні, він жестом попросив сестру вийти вперед.

Привертаючи увагу, дівчина вийшлала з тіні статуї і підійшла до брата. Всі чоловіки спостерігали за її появою. Дженнсен виглядала настільки сліпуче, що Річард не зміг стримати посмішку, дивлячись, як вона йде по камінню. Натягуючи червону накидку, вона кинула на чоловіків полохливий погляд.

Річард простягнув руку, і вона кинулася під її захист, нервово поглядаючи на чоловіків, які, подібно їй, йшли до усвідомлення дуже важливих речей.

— Це моя сестра, Дженнсен Рал, — промовив Річард. — Вона народилася необдарованою, як і ви. Наш батько намагався вбити її, як це робили протягом тисячоліть з необдарованим потомством.

— І ти? — Скептично запитав чоловік. — Ти не відкинув її?

Річард обійняв однією рукою Дженнсен.

— За що? За який злочин, скоєний нею, я повинен був її відкинути? За те, що вона народилася жінкою, а я — чоловіком? Тому, що вона не така висока, як я? З-за того, що у неї руде волосся, а у мене темне? Що її очі блакитні, а не сірі? Тому що у неї немає дару?

Чоловіки переступали з ноги на ногу або ховали руки. Деякі після всього сказаного ним відводили очі і виглядали занадто збентеженими, щоб поставити запитання.

— Дженнсен красива, кмітлива, використовує голову за призначенням. Вона теж бореться за право на життя, і пройшла через найстрашніше. Так, як і ви, Дженнсен від народження позбавлена дару. Я прийняв її, тому що вона розуміє цінність життя.

Річард почув мекання і обернувся. Волочачи за собою мотузку, до них піднімалася Бетті. Дженнсен витріщила очі, коли, дивлячись на неї, коза підійшла ближче, помахуючи хвостиком від захвату зустрічі з господинею.

Дженнсен схопила мотузку і почала вивчати її кінець. Річард побачивв, що він був пережований.

— Бетті, що ти наробила? — Лаяла свою улюбленицю дівчина, шльопаючи неслухняну козу кінцем мотузки.

Пишаючись учиненим, Бетті весело промекала у відповідь.

Дженнсен важко зітхнула і подивилася на брата, лише знизавши плечима в своє виправдання.

Перешіптуючись, люди відійшли на кілька кроків назад.

— Я не відьма, — гаряче сказала Дженнсен. — Так, у мене руде волосся. Але це ще не означає, що я відьма. Людей це не переконало.

— Я мав справу з відьмами, — сказав їм Річард. — І стверджую, що руде волосся не ознака відьми. Це один із старих і безглуздих забобонів. Думати, що Дженнсен відьма — нерозумно. Це неправда.

— Ні, правда, — заперечив один з чоловіків. Він показав на Бетті. — Це супроводжуючий її дух.

Річард підняв брову.

— Супроводжуючий дух?

— Правильно, — сказав інший. — У відьми завжди поруч близький дружок. Вона закликає свого супроводжуючого духа, і він приходить до неї.

— Закликає? — Дженнсен продемонструвала їм перекушенний кінець мотузки. — Я прив'язала козу до дерева, а вона пережувала мотузку.

Інший чоловік показав на Бетті пальцем.

— Ти закликала її за допомогою магії, і вона прийшла.

Стиснувши кулаки, Дженнсен ступнула назустріч чоловікам.

Неструнким натовпом вони відступили.

— У вас всіх є сім'ї і друзі — суспільство людей. У мене не було друзів, все життя не було нікого, крім матері. Я повинна була втікати від батька все життя. Якби Даркен Рал зловив мене, він би катував мене і вбив. І те ж саме він зробив би з вами. У мене не було в дитинстві друзів, тому мати подарувала мені козеня. Бетті тоді тільки народилася, і ми росли разом. Ця коза перегризла мотузку, тому що я — єдина родина, яку вона знає, і їй просто захотілося бути ближче до мене. Всі тоді відкинули мене через відсутність дару, прямо як ваших предків. Ви знаєте, що таке вигнання несправедливе, знаєте, як це боляче. А тепер ви, виганяєте мене, з-за того, що у мене руде волосся і ручна коза? Ви просто безхребетні боягузи і лицеміри! — Дівчина тремтіла від обурення. — Спочатку ви труїте отрутою єдину людини в світі, яку ви визнали своїм рятівником. Єдиного, хто досить хоробрий, щоб закінчити ваше вигнання від більшої частини людства. А тепер ви боїтеся і відкидаєте мене з-за дурних підозр. Якщо б у мене була магія, я б спалила всіх вас в золу за вашу безсердечність!

Річард поклав руку їй на плече і притягнув до себе.

— Все буде гаразд, — прошепотів він. — Тільки дай мені поговорити з ними.

— Ти говорив нам, що ти чарівник, — викрикнув ззаду чоловік постарше. — Ти сподівався, ми беззастережно повіримо всім твоїм словам, але дав нам дуже мало доказів правдивості твоїх промов. І в той же час ти закликав нас відмовитися від наших переконань — таких, як страх, що вона може виявитися відьмою з супроводжуючим духом, — але ми просто віримо в це, віримо з дитинства.

— Правильно, — вигукнув інший. — Ти претендуєш на володіння справжнім чаклунством і одночасно відкидаєш наші переконання. Багато чого з того, що ти говориш, має сенс, але я не можу погодитися з усім.

«Не можна погодитися з частиною істини. Заперечувати частину істини означає заперечувати її всю цілком. — Річард напружено роздумував. — Як же він може пояснити людям, що не володіють і іскрою дару, не здатним побачити магію, в чому полягає справжня магія? Подивившись на свою промову їх очима, він відчув себе винуватим. Так, мабуть, він помилився. Хіба можна показати сліпому кольори веселки?»

— Ви маєте рацію, — сказав Річард. — Почекайте секунду, і я доведу вам реальність магії, про яку говорив.

Він повернувся до Кари.

— Дістань мені сигнальний маяк, — тихо попросив він.

Кара негайно почала спускатися з пагорба. Він бачив, що гнівні блакитні очі Дженнсен повні сліз, але дівчина не плакала. Келен відсунула її подалі, коли Річард звернувся до чоловіків.

— Є ще одна річ, яку я повинен вам сказати, а ви, сподіваюся, зрозумієте. Я завершив вигнання, але це не означає, що я діяв необдумано і взяв на себе відповідальність за вас як за своїх підданих, як за частину мого народу.

— Але ти сказав, що нас раді бачити вдома, — заперечив Оуен.

— Мені здавалося, я висловився зрозуміло, сказавши, що ви маєте право на власне життя. Моє рішення було актом доброї волі. Ним я запросив вас, якщо ви того побажаєте, стати частиною Д'хари — частиною тієї нової Д'хари, яка зараз тільки будується. Але, запрошуючи вас назад, я чудово усвідомлював, навіщо це роблю. Усі люди мають право бути вільними і жити власним життям, але в суспільстві вони не повинні грати за власними правилами і порушувати такі ж права інших. Є величезна різниця між свободою й анархією. Якщо ми досягнемо успіху в нашій справі, ви можете стати вільними громадянами Імперії Д'Хари, в якій свобода та повага прав іншої людини є цінностями. Наприклад, ви можете думати все, що тільки побажаєте, і намагатися переконати інших у цінності ваших поглядів. Але ви не маєте права стверджувати, що ті, хто б'ється за цю свободу, — дикуни або злочинці, навіть якщо ви відмовляєтеся скористатися плодами їхньої боротьби. Вони заслужили, принаймні, вашу повагу і вдячність. Їх життя вартують не менше ваших, і вони не повинні бути принесені в жертву вашому благу. Інакше це рабство.

— Але ви поступаєте як варвар і вплутуєте нас в битву за країну, якої ми ніколи не бачили, — заперечив один з молодших чоловіків Він показав рукою в бік Бандакара. — Єдина країна, яку ми знаємо, лежить тут, і ми, безумовно, відкидаємо вашу любов до насильства.

— Країна? — Розвів руками Річард. — Ми не боремося за країну. Ми вірні ідеалу — ідеалу свободи. Вона повинна існувати скрізь, де б не жила людина. Ми не охороняємо якусь визначену територію, проливаючи кров за шматок землі. І безглуздо думати, що ми боремося з любові до насильства. Ні, ми боремося за свободу для всіх людей жити своїм життям, б'ємося за власне виживання і щастя. Так, ви безумовно заперечуєте насильство. Ви переповнені самовдоволенням, немов надуті індики, думаючи про себе, як про благородних і освічених. Але насправді все це не більше, ніж принижена капітуляція злу. Відмова від самозахисту, тому що ви не хочете бруднити свої чисті руки насильством, не залишає вам нічого, крім благання про пощаду або політики умиротворення супротивника. Але від зла не дочекатися пощади, і, закликаючи його до миру, ви тільки ганебно здаєтеся йому в полон. У кращому випадку вас чекає рабство, в гіршому — смерть. Ви вважаєте, що заперечуєте насильство? Відмінно! Хочете, я скажу, що ви робите насправді? Ви віддаєте перевагу життю перед смертю. І ви досягнете цього без особливих зусиль. Основою виживання є право і абсолютна необхідність чинити опір тому, хто повертає проти тебе свою силу. Мораль самозахисту полягає в захисті права особистості на життя. Вона не терпить насильства і проявляється у стійкій рішучості дати відсіч будь-кому, хто напав на вас. Несвідоме бажання знищити будь-якого, хто повертає проти тебе силу — це шанобливе ставлення до цінності і унікальності життя. Відмовитися передати право розпоряджатися своїм життям і смертю якому-небудь вбивці чи тирану, що посягає на нього, — означає віддати перевагу життю. Якщо ви не наважуєтеся захищати ваше право на власні життя, то ви схожі на мишей, які намагаються сперечатися з совами. Ви думаєте, ваші вороги чинять неправильно? Аж ніяк. Просто вони думають, що ви — їх обід. Імперський Орден проповідує, що люди продажні і злі, і людські життя нічого не варті. Всі їх дії говорять про це. Вони просторікують про набуття порятунку і щастя в іншому світі і переконують вас, що заради цього ви повинні пожертвувати життям в цьому світі. Самопожертва — прекрасна річ, але лише коли вона відбувається з доброї волі. Переконувати інших у необхідності пожертвувати своїми життями — те ж саме, що наказати зробитися рабами. Ті, хто кажуть, що самопожертва є вашим обов'язком і чеснотою, лише намагаються закрити вам очі на ланцюги, якими вони вже міцно обмотали ваші шиї. — Голос Річарда став урочистим. — Якщо ви побажаєте і станете громадянами Д'Хари, ви не будете повинні приносити свої життя в жертву заради інтересів інших людей, але також ви не зможете вимагати від них самопожертви заради вашого блага. Ви можете продовжувати зберігати вірність своїм переконанням і навіть відчувати, що не зможете підняти руки і битися заради нашого виживання. Але ви повинні підтримати нашу справу, і не повинні прагнути до знищення наших матеріальних і духовних цінностей і, отже, наших життів — це те, чого ми побоюємося. Імперський Орден вторгається в безневинні країни, на зразок вашої. Вони поневолюють, катують і вбивають по праву загарбників всюди, де б не з'явилися. Те ж саме війська Ордену творять в Новому світі. Вони позбулися права бути почутими і самі поставили себе поза межі всіх моральних норм. Перед нами не стоїть проблема вибору, що з ними робити — вони повинні бути стерті в пил. Вперед вийшов чоловік.

— Але загальноприйнята благопристойність вимагає, щоб ми поблажливо ставилися до помилок людей, з якими ми спілкуємося.

— Немає нічого дорожче життя. У ваших головах все змішалося, і навіть жаліти ви вмієте якось дивно. — Кожен подих як і раніше давався Річарду з болем, так що він ні на мить не міг забути про отруту, якою отруїли його бандакарці. — Але ви це частково усвідомлюєте. Свідома, навмисна дія людей Імперського Ордена — вбивство. Воно забирає непередавану цінність життя в іншого. Вбивцею людина стає, коли вона вбиває іншу через свої низькі бажання. І тоді загарбник позбавляється права на власне життя. Пощадити подібне зло означає погодитися з ним. І тоді вбивця подвійно торжествує — і віднявши безневинне життя, і не розплатившись за нього власним грішним життям. Пощада додає цінності життю вбивці і в той же час заперечує цінність життя невинної жертви. У такому випадку життя вбивці визнається більш цінним, ніж життя його жертви. Це зміна добра на зло. Перемога смерті над життям.

— І тому що Орден напав на вашу країну і вбив ваших людей, ви збираєтеся спробувати убити кожного живучого в Старому світі? — Голосно запитав Оуен.

— Ні. Орден — зло і для Старого світу. Я не кажу, що всі люди з Старого світу злі, просто їм не пощастило, що вони народилися в місці, яким правлять злі люди. Деякі активно підтримують своїх правителів-лиходіїв і стають на бік зла, але далеко не всі. Багато з народів Старого світу також жертви правління Імперського Ордена і дуже страждають від його жорстокості. Багато борються за звільнення від його тиранії. Як я вже говорив, багато людей тут ризикують життям заради того, щоб звільнитися від цих лиходіїв. Ми б'ємося за те ж — за свободу. Ми віримо в цінність окремого життя. Це означає, що якщо хтось живе в Старому світі, то ми не будемо огульно вважати його своїм ворогом. Таким його можуть зробити лише його власні переконання та вчинки. Але не обманюйтесь — багато людей активно підтримують Імперський Орден і беруть участь в його кривавих справах. Вони повинні за це розплатитися. Орден має бути знищений.

— Впевнений, ви повинні піти на якийсь компроміс, — промовив один із чоловіків постарше.

— Сподіваючись на нього, людина йде на угоду з абсолютним злом, дозволяє йому запустити в себе пазурі і впустити отруту. День від дня отрута буде текти по венах, поки нарешті не вб'є, — заперечив лорд Рал.

— Ну, це занадто сильні почуття, — мовив чоловік. — Лише упертість, що перешкоджає конструктивному підходу. Завжди є місце для компромісу.

Річард ткнув його в груди великим пальцем.

— Ви вирішили дати мені отруту. Вона вбиває мене. Отрута в моїй крові — безсумнівне зло. Який компроміс, по-вашому, я повинен знайти з отрутою?

Ніхто не відповів.

— Компроміс доречний при вирішенні спору між двома свідомими сторонами, які поділяють спільні етичні цінності та шанобливо і чесно ставляться один до одного. У питаннях етики або істини не може бути компромісу. Погоджуючись з убивцями — а, судячи з того, що ви стверджуєте, справа йде саме так, — ви зрівнюєте їх із собою, і тоді ніхто не може виявитися правий. Ваша віра говорить, що ви не краще, ніж вони. Більш того, вони переконані в тому, що повинні катувати, гвалтувати чи вбивати вас. І це з точки зору їх етики нормально. Ви переконані, що маєте право жити вільними від насильства з їхнього боку. Так говорить ваша етика. Але чому ви думаєте, що вбивці будуть слідувати вашій етиці, а не своїй? Етичний компроміс неможливий, оскільки він заперечує концепцію правильного і неправильного. Він каже, що всі рівні, бажання всіх людей рівноцінні, і кожен повинен прагнути до підтримання компромісу. Як ви зможете знайти його з тими, хто катував, гвалтував і вбивав людей? З тими, хто, ймовірно, гвалтував тих, кого ви любили? І скількох з ваших сімей ще вб'ють? У цій ситуації немає і не може бути етичної рівноцінності, тому тут не може бути компромісу. Тільки самогубство! Навіть коли ви просто висуваєте припущення, що з подібними людьми можливий компроміс, ви даєте їм тим самим дозвіл на вбивство ваших близьких, прирікаючи їх на страшну смерть.

Велика часть чоловіків були шоковані і перелякані тим, що з ними говорять настільки прямолінійно. Схоже, вони вичерпали свій запас порожніх висловів. Багатьох душ торкнулися слова Річарда, а деякі навіть надихнулися їх прозорістю. Йому здалося, що в очах людей почало пробиватися світло розуміння, ніби вони по новому поглянули на відомі їм речі.

Ззаду до Річарда підійшла Кара і протягнула сигнальний маяк. Він не був упевнений, але, схоже, поверхня статуетки стала трохи більше чорнильно-чорною, ніж коли він її бачив востаннє. Усередині фігурки пісок продовжував сипатися, утворюючи купку в нижній її частині.

— Кейджа Ранг розташував кордон на цьому перевалі, щоб запечатати людей усередині. Він той, хто дав вам назву. Чарівник знав, що ваш народ не терпить насильства, і боявся, як би ви не впали жертвою злочинців. Він той, хто допоміг вам виганяти їх з вашої країни, щоб ви могли вести мирне життя, до якої ви прагнули. Саме цей чоловік розповів вашим людям про проходи через кордон, за допомогою якого ви могли позбуватися злочинців, якщо побажаєте.

Оуен виглядав стривоженим.

— Якщо цей великий чарівник Кейджа Ранг не хотів бачити наш народ серед жителів Старого світу, оскільки ми могли змішатися з ними і стати родоначальниками необдарованого потомства, як ви це називаєте, то як щодо вигнаних нами злочинців?

— Дуже добре, Оуен, — посміхнувся Річард. — Ти починаєш думати самостійно.

Оуен посміхнувся у відповідь. Річард показав на статую Кейджа Ранга.

— Ви бачите, куди він дивиться? Це місце називається Стовпи Творіння. Це смертельно гаряче місце, де немає нічого живого — земля там наповнена смертю. Кордон, проведений Кейджем Рангом, проходить прямо по його сторонах. Коли ви виганяли зі своєї країни людей через кордон, то смертельні стіни не давали їм бігти у великий світ. У них залишався тільки один шлях — в Стовпи Творіння. Навіть маючи воду і припаси і добре знаючи дорогу, намагатися пройти через долину, відому як Стовпи Творіння, — це безумство. Будь-кого там чекає загибель. А без води і припасів, не знаючи місцевості, і того, як пройти через неї і куди йти у людини не залишалося жодного шансу на порятунок. Всі, кого ви вигнали, дивилися в обличчя безжалісної смерті.

Люди втупилися широко розкритими очима.

— Тоді, виганяючи злочинців, ми фактично страчували їх? — Сказав один з них.

— Правильно.

— Тоді цей Кейджа Ранг обдурив нас, — продовжив чоловік. — Він обдурив нас, фактично змусивши вбивати тих людей.

— Ви думаєте, це був жахливий обман? — Запитав Річард. — Ваші люди навмисно посилали завзятих злочинців у зовнішній світ, де вони могли грабувати і вбивати невинних людей. Ви усвідомлено звільняли жорстоких людей від відплати і створювали їм такі умови, при яких невинні люди могли стати жертвами насильства. Замість того щоб присудити вбивць до смерті, ви, протягом всієї історії, дозволяли їм вбивати інших. Ви були сліпі, намагаючись відмовитися від насильства, адже це призвело до того, що ви насправді йому потурали. Ви сказали собі: «Не має значення, що станеться з іншими людьми, оскільки вони не такі освічені, як ми. Ми кращі за них тим, що стоїмо над насильством і відкидаємо його». Якщо ви навіть коли-небудь і замислювалися про це, то все одно рахували людей, що живуть за кордонами, дикунами, а їх життя менш цінними, ніж ваші власні. Так що, у повній відповідності з вашими благородними намірами і цілями, невинні люди зовні повинні були розплачуватися своїми життями за скоєні і в Бандакарі злочини. Розплачуватися замість жорстоких вбивць, які народилися і були виховані вами самими, у вашій вільній від насильства країні. Тому Кейджа Ранг створив ще два кордони, щоб не дати необдарованим злочинцям проникати у зовнішній світ, не дати цим вигнаним з вашої Імперії вбивцям заподіювати шкоду іншим людям. Ви вважаєте себе благородними, тому що відкидаєте насильство, але своїми діями ви підгодовували його. Тільки те, що зробив Кейджа Ранг, поклало цьому край.

— Всемилостивий Творець! — Оуен важко опустився на землю. — Все набагато гірше, ніж ви говорите.

Інші теж були вражені до жаху. Деякі сіли на землю, як і Оуен, інші сховали обличчя в руках або відійшли на кілька кроків.

— Про що ти? — Запитав Річард.

Оуен подивився на нього, його обличчя було мертвотно блідим.

— Я розповідав вам про нашу країну… про наше місто та інші великі міста? Що в моєму місті ми всі живемо разом і щасливі жити так? — Річард кивнув. — Але це не зовсім так.

Келен нахилилася до хлопця.

— Про що ти?

Оуен безпорадно підняв руки.

— Деяким хочеться більшого, ніж наше просте приємне життя. Деякі люди… вони хотіли змінити наше життя. Вони говорили, що можна жити краще. Вони збиралися збудувати собі окремі будинки, хоча це і проти наших звичаїв.

— Оуен правий, — суворо підтвердив старий чоловік. — У мій час було багато людей, які не могли витримати того, що вони називали «дратівливими принципами нашої імперії».

— І що сталося, коли люди захотіли змінити порядки або не змогли виносити принципи вашої імперії? — Запитав Річард.

Оуен подивився на пригнічений особи оточуючих.

— Великі Розмовляючі не визнали їх ідеї. Мудрий сказав, що вони принесуть розкол в наше життя. Їх надії на нове життя розтоптали, а їх самих засудили. — Чоловік проковтнув. — Так що ці люди змушені були покинути Бандакар. Вони пішли з нашої країни стежкою вигнанців, щоб знайти нове життя. Жоден з них не повернувся назад.

Річард провів рукою по обличчю.

— Значить, вони померли, бажаючи знайти нове життя, краще, ніж ви пропонували їм.

— Але ти не зрозумів, — Оуен встав. — Ми як і ті люди. — Він показав на тих, що прийшли з ним. — Ми відмовилися повернутися додому і здатися солдатам Ордена, хоча знали, що безневинних будуть катувати за нашу відмову виконати вимоги загарбників. Ми знали, що це не зупинить Орден, тому і не повернулися. Щоб спробувати врятувати наш народ, ми пішли проти волі Великих Розмовляючих і Мудрого. За це нас засудять. Ми зважилися і перейшли перевал в пошуках відповідей, у пошуках способу позбавитися від влади Імперського Ордена. Розумієте? Ми такі ж, як і ті, інші, люди. Як і вони, ми вибрали життя і спробували змінити порядок речей, оскільки теж не могли більше терпіти те, що відбувається.

— Тоді, можливо, ви починаєте розуміти, що все, що мало до вас відношення до цього моменту, вело до смерті, а не до життя, — сказав Річард. — Можливо, тепер ви бачите, що ваше так зване «освічене вчення», не більше ніж пов'язка, що закриває вам очі.

Річард поклав руку на плече Оуена. Він подивився на власну статуетку, міцно затиснуту в іншій руці, і перевів погляд на похмурі обличчя.

— Ваші люди залишились далеко позаду, не впоравшись з випробуваннями. Тільки ви зайшли так далеко. Тільки ви почали використовувати розум, щоб спробувати знайти рішення, яке звільнило б вас і ваших коханих. Вам ще багато чому належить навчитися, але, нарешті, ви намацали правильний шлях. Тепер не час зупинятися. Ви повинні мужньо зустріти те, що нам належить зробити, якщо дійсно хочете врятувати своїх близьких.

Вперше бандакарці виглядали гордими. Розуміння прийшло до них, коли вони перестали повторювати завчені з чужих слів безглузді промови і почали говорити те, що думають самі.

Дженнсен насупилася, розмірковуючи.

— Річард, чому ті люди не повернулися назад, коли пішли через кордон? Якщо вони хотіли знайти нове життя, але виявили, що їм доведеться йти через Стовпи Творіння, чому вони не повернулися назад, хоча б для того, щоб взяти з собою припаси і необхідне спорядження, щоб пройти там?

— Точно, — підтвердила Келен. — Джордж Сайфер пройшов за кордон через Королівські Ворота і повернувся назад. Еді говорила, що в кордоні є проходи, отвори, подібні тим, через які жителі Бандакара виганяли злочинців. Тоді чому ж ті люди не повернулися? Чому вони не скористалися проходом?

Всі закиваликивали, погоджуючись з Келен. Вони теж хотіли почути розгадку.

— Спочатку я теж замислювався про це, — Річард погладжував великим пальцем блискучу чорну поверхню статуетки, — Я думаю, кордони в Серединних землях мають проходи, тому що вони дуже великі, тобто тягнуться далеко. Тут кордон був набагато менш протяжний, і я сумніваюся, що тут були подібні проходи. Оскільки в цьому кордоні лише один пролом, і при цьому не дуже довгий, я думаю, Кейджа Ранг спеціально влаштував цей прохід, щоб злочинці, яких виганяли, могли вийти назовні, але не могли повернутися. Інакше вигнані злочинці, виявивши, що вони не можуть врятуватися, могли повернутися. А чарівник хотів запобігти такій можливості.

— Хіба можна так зробити? — Поцікавилася Келен. Річард поклав руку на руків'я меча.

— Звичайна гадюка може проковтнути жертву багато більшого розміру. Їх зуби нахилені всередину, так що поки змія пожирає жертву, та не може вибратися, врятуватися. Я вважаю, прохід в кордоні працює приблизно так само, дозволяючи рухатися тільки в одному напрямку.

— Думаєш, це можливо? — Перепитала Дженнсен.

— Такі випадки відомі, — сказала Келен.

Річард кивнув.

— Великий бар'єр між Новим і Старим світами влаштований так, щоб запобігати проникненню певних людей. Один прохід дозволяє пройти туди і назад, а другий — ні, — він вказав статуеткою на монумент. — Кейджа Ранг був великим чарівником. Він повинен був знати, як створити в кордоні такий прохід, який не дозволить нікому повернутися. Зрештою, саме він викликав кордон з потойбічного світу і поставив на місце майже три тисячі років тому.

— Так що всі, хто переходили кордон, вмирали, — сумно вимовив Оуен.

— Боюся, що так, — ще раз похитав головою Річард. — Кейджа Ранг розраховував, що він буде працювати, як він запланував, весь цей час. Він навіть передбачив падіння кордону.

— Я дечого не розумію, — сказав молодий чоловік. — Якщо цей чарівник був такий великий, і його магія настільки могутня, що він зміг звести стіну смерті, яка відділяла нас від решти світу протягом трьох тисяч років, то як же стіна могла впасти? В останні два роки її просто не було. Чому?

— Думаю, це через мене, — виступила вперед Келен.

Вона підійшла ближче. Річард не намагався її зупинити. У людей не повинно було з'явитися відчуття, ніби від них щось приховують.

— Пару років тому, відчайдушно намагаючись врятувати життя Річарду, я необережно закликала потойбічні сили, які, як ми тепер знаємо, повільно знищували магію в нашому світі. Річард вигнав ці злі сили, але вони пробули в світі деякий час, так що їх вплив цілком міг мати незворотні наслідки.

Люди обмінялися стривоженими поглядами. Жінка, що стояла перед ними, хвилину назад зізналася у скоєнні вчинку, що призвів до зникнення захисту, що оберігав їх тисячі років. Це через дії Келен жахливе насильство і грубість зовнішнього світу обрушилися на них. Це через неї звичний їм мирний спосіб життя звалився.

43

— Ви все ще не показали нам свою магію, — нарешті сказав один з чоловіків.

Річард випустив маленьку руку Келен і вийшов вперед.

— Кейджа Ранг придумав обмеження для своєї магії, провівши кордон з цього перевалу. — Річард дістав маленьку фігурку, що зображувала його самого, і показав їм. — Це послали мені, щоб попередити про падіння вашої країни.

— Чому верхівка пофарбована таким дивним чорним кольором? — Запитав один із тих, що стояли попереду.

— Думаю, це показує, як спливає мій час, а можливо, те, як скоро я помру.

Чоловіки схвильовано зашепотіли. Річард підняв руку, закликаючи їх дослухати.

— Усередині фігурки пісок — всім видно?

Витягаючи шиї, люди намагалися розгледіти те, на що він звертав їхню увагу. Але не всі стояли досить близько, і Річард пройшов поміж ними, тримаючи статую так, щоб можна було переконатися в схожості зображення з ним і побачити пісок всередині.

— Це не справжній пісок, — пояснив він. — Він магічний.

Лице Оуена скептично спотворилося.

— Але ви ж сказали, що ми не можемо бачити магію.

— Ви необдаровані, і магія не зачіпає вас, так що ви не можете відчувати звичайну магію. Проте кордон все ж не дає вам вийти в зовнішній світ, чи не так? Чому це так, як ви думаєте?

— Це стіна смерті, — сказав літній чоловік, так наче це було щось само собою зрозуміле.

— Але як вона може заподіяти шкоду людям, на яких не діє магія? Спроба самостійно пройти через кордон означає для вас смерть, як і для будь-якого іншого. Чому? Тому що кордон — це місце, в якому присутній потойбічний світ. Потойбічний світ — це світ мертвих. Ви можете бути необдарованими, але ви смертні. І як ви пов'язані з життям, так само ви зв'язані і зі смертю. Річард знову підняв статуетку.

— Ця магія пов'язана зі світом мертвих. Оскільки всі ви від природи смертні, то пов'язані зі світом мертвих силою Володаря підземного світу. Ось чому ви бачите пісок, який показує, як витікає мій час.

— Я не бачу нічого магічного в тому, як пісок пересипається вниз, — пробурчав один із чоловіків. — Чому я повинен вірити вам на слово, що він магічний і показує витікання вашому житті?

Річард повернув статуетку на бік. Пісок продовжував пересипатися, але вже вбік.

Здивовані зітхання і шепіт пролунали в групі людей, що спостерігають за цим видовищем, яке суперечило всім законам відомого їм реального світу.

Вони підійшли ближче, наче зачаровані діти, щоб розглянути статуетку, яку тримав Річард. Бажання побачити магію пересилювало страх перед нею. Деякі насмілилися підійти ближче і помацати чорнильно-чорну поверхню статуетки, коли Річард простягнув їм фігурку для огляду. Інші підходили ближче, щоб побачити, як пісок починає падати в ту сторону, в яку повертали фігурку.

Люди обговорювали побачене чудо, але ще не впевнилися в тому, як їм його витлумачили.

— Але ми все це бачимо, — сказав один з них. — Це не показує нам, чим ми відрізняємося від вас або когось-ще, як ви сказали. Це лише доводить, що ми здатні бачити магію, як і ви. Можливо, ми не повністю необдаровані, а ви помилилися.

Річард подумав з хвилину, роздумуючи над тим, як би показати їм справжню магію. Хоча він і володів даром, але багато чого не знав про контроль над нею. Річард був здатний управляти власним даром лише в моменти, коли його прояв був викликаний праведним гнівом. Він не міг просто так, на замовлення, продемонструвати щось невелике, як умів це Зедд. Крім того, навіть якщо б він і міг створити щось магічне, необдаровані цього просто б не побачили. Краєм ока Річард відмітив Кару, що стояла зі схрещеними на грудях руками. Його осяяло.

— Зв'язок між лордом Ралом і його людьми має магічну природу, — сказав він. — Таку ж, як і інші узи, в тому числі і ті, що дозволяють захиститися від соноходців.

Річард дав дівчині знак наблизитися.

— Кара не тільки мій друг, але і Морд-Сіт. Тисячі років Морд-Сіт були найлютішими захисниками лорда Рала. — Річард підняв руку Кари, щоб вони побачили червоний ейдж, що висі на міцному золотому ланцюжку у неї на зап'ясті. — Це ейдж, зброя Морд-Сіт. Ейдж має силу завдяки зв'язку Морд-Сіт з лордом Ралом — зі мною.

— Але в нього немає клинка! — Вигукнув чоловік, роздивляючись ейдж, який розгойдувався на кінці золотого ланцюжка. — Його неможливо використовувати в якості зброї.

— Розгляньте його покраще, — запропонував Річард, взявши Кару за лікоть і підштовхнувши її вперед, в гущу людей. — Подивіться на нього ближче, щоб переконатися, що ця людина сказала правду, що у ейджа немає ріжучої частини, це лише невеликий жезл.

Люди наблизилися до Кари, і дівчина пройшла між ними, дозволивши кожному помацати і оглянути ейдж. Поки ще нічого не розуміючи, вони ретельно роздивлялися його, оцінювали довжину, перевіряли гостроту країв, зважували. Треба було всебічно обстежити дивовижну зброю і переконатися, що ейдж не важкий і ним не можна вдарити, як палицею чи ножем. Річард наказав Карі доторкнутися до кого-небудь. Ейдж ковзнув до неї в руку. Люди позадкували, налякані виразом її обличчя, коли Морд-Сіт пішла їм назустріч, стискаючи в руці те, що Річард назвав зброєю.

Кара доторкнулася ейджем до плеча Оуена.

— Вона вже доторкалася до мене раніше цим червоним жезлом. Нічого не відбувається, — заспокоїв він решту.

Кара доторкнулася ейджем до тих, хто стояв поряд. Деякі відсахнулися назад, боячись, що вона поранить їх, хоча ейдж і не заподіяв шкоди їх товаришам. Тим не менш, багато людей випробували дотик ейджа і переконалися, що нічого не відбувається.

Річард закатав рукав.

— А тепер я доведу вам, що насправді це серйозне магічне зброю. — Він простягнув руку Каре. — Ріж до крові, — спокійно сказав він, немов і не думав про те, вона дійсно скористається ейджілом.

Кара втупилася на нього.

— Лорд Рал, я не…

— Ріж, — ще раз наказав Річард, простягаючи руку.

— Стій! — Втрутився Том, відштовхнувши його руку. — Краще ріж мою.

Морд-Сіт тут же зрозуміла, що д'харіанець правий. Така демонстрація швидше переконає недовірливих.

— Ні! — Заперечила Дженнсен, але було вже пізно.

Том скрикнув, коли Кара доторкнулася кінцем ейджа до його руки. Юнак мимоволі спіткнувся і мало не впав, цівка крові стікала по його руці. Люди дивилися так, ніби не були впевнені в тому, що бачать.

— Може, це якийсь фокус? — Припустив хтось. Поки Дженнсен піклувалася про Тома, перев'язуючи його рану, Річард простягнув руку Карі.

— Покажи їм, — наполягав він. — Покажи, що може зробити ейдж Морд-Сіт з людиною, що володіє магічними здібностями.

Кара подивилася йому в очі.

— Лорд Рал…

— Зроби це! — Наказав Річард. — Покажи їм, тоді вони зрозуміють, — він повернувся до спостерігачів. — Підійдіть ближче, щоб ви могли самі побачити його жахливу силу.

Річард стиснув кулак, підставивши внутрішню частину передпліччя Каре.

— Зроби це так, щоб вони ясно побачили, що станеться, в іншому випадку все це буде марно. Не примушуй мене відчувати біль даром.

Кара стиснула губи, сильно незадоволена його командою. Дівчина ще раз подивилася в очі Річарда і побачила в них тверду рішучість. Тоді вона теж зважилася. Заглянувши в очі Кари, Річард зрозумів, наскільки боляче їй тримати ейдж. Він зціпив зуби і кивнув, показуючи, що готовий. Зберігаючи кам'яний вираз обличчя, Морд-Сіт направила ейдж на внутрішню сторону передпліччя. Річард відчув себе так, немов його вдарила блискавка.

Найстрашніша, яку він тільки міг уявити. Жахливий сплеск болю пронизав руку. Біль відгукнулася в плечі. Здавалося, кістки розвалилися на шматочки. Скриплячи зубами, воїн тримав тремтячу руку, а Кара повільно вела ейджем вниз до кисті. Криваві бульбашки піднімалися, лопалися і струмками стікали по руці.

Річард затримав дихання, стиснувши м'язи живота, і опустився на одне коліно — він не збирався цього робити, а просто не міг більше вистояти на ногах під лавиною болю, що обрушився на нього. Люди задихалися, шоковані виглядом крові і страждань. Багато здивовано перешіптувалися.

Кара відвела зброю. Річард відчув напругу в м'язах. Насилу дихаючи, він нахилився вперед, намагаючись відновити дихання і піднятися. Кров стікала з пальців.

Келен стояла ззаду з невеликим шарфом, який Дженнсен дістала з кишені.

— Ти в своєму розумі? — Люто прошепотіла вона, перев'язуючи його закривавлену руку.

— Спасибі, — подякував він дружині за турботу, не бажаючи відповідати на її запитання.

Річард не міг змусити пальці перестати тремтіти. Кара трималася злегка ззаду. Він був упевнений, що дівчина була обережна і не зламала жодної кістки, але відчував себе так, немов це з ним було пророблено. Повільно приходячи в себе, Річард відчув, що від болю по обличчю біжать сльози.

Коли Келен закінчила перев'язку, Кара взяла його під руку й допомогла встати.

— Мати-Сповідниця права, ти не при своєму розумі, — пробурчала вона.

Річард не став сперечатися і доводити вірній подрузі необхідність того, що він наказав їй зробити. Замість цього він повернувся до глядачів і показав їм руку. Темно-червона пляма повільно зростала по всій довжині шарфа.

— Ось і могутня магія. Ви не могли бачити її, але можете оцінити результати. Така магія може вбити, якщо Кара захоче цього, — люди кидали на Морд-Сіт стривожені погляди, наповнені повагою. — Але вона не може подіяти на вас, тому що ви не взаємодієте з подібною магією. Тільки ті, хто народився з іскрою дару, можуть відчути дотик ейджа.

Настрій людей змінився. Вид крові протверезив усіх.

Річард повільно підійшов до них.

— Я довів вам, що все розказане мною — правда. Я не приховав від вас нічого важливого або такого, що відноситься до справи. Тепер ви знаєте, хто я, і хто ви, і як ми всі разом опинилися в цій ситуації. Якщо ви хочете дізнатися що-небудь ще, я готовий дати вам чесні відповіді.

Коли Річард замовк, люди стали переглядатися, видивляючись, чи є у кого-небудь питання. Питань не було.

— Прийшов час вам прийняти рішення про своє майбутнє і майбутнє тих, кого ви любите, — продовжив Річард. — Сьогодні ви визначите своє майбутнє. — Він показав на Оуена. — Я знаю, що у нього була кохана дівчина Мерілі, яку забрав Орден. Знаю, що ви всі постраждали від дій Ордена. Мені не відомо, як звуть кожного з вас, і невідомі імена людей, яких ви втратили, але повірте, я розумію ваш біль. І хоча мені ясно, як ви дійшли до такого стану, що зважилися отруїти мене, але все ж ви не мали права робити це.

Багато людей тепер уникали погляду Річарда, опускаючи очі.

— Я збираюся дати вам шанс стати на правильний шлях. — Він трохи помовчав, щоб вони усвідомили сказане. — Ви багато витримали і довго страждали, зіткнувшись із гнобленням, але тепер ви повинні зробити вибір.

Річард опустив руку на руків'я меча.

— Я хочу знати, де ви ховаєте протиотруту від отрути, якою мене напоїли.

Люди обмінялися стривоженими поглядами. Вони озиралися по сторонах, намагаючись зрозуміти почуття своїх товаришів; вони разом звикли вирішувати, що робити.

Оуен намагався розгадати наміри своїх друзів, але вони були ще більш розгублені, ніж він сам. Нарешті хлопець облизав губи і боязко запитав:

— Якщо ми пообіцяємо розповісти тобі, де протиотрута, ти згоден спочатку дати нам слово, що допоможеш нам?

Річард почав ходити. Люди нервово спостерігали за ним, чекаючи його відповіді, дивлячись на криваві краплі, падаючі з його пальців, і доріжку, яку вони залишали на камені.

— Ні, — категорично відмовив Річард. — Я не дозволю вам об'єднувати дві незв'язані між собою проблеми. Ви отруїли мене, це неправильно. У вас є шанс виправити помилку. Якщо я дозволю вам торгуватися зі мною, ставити мені якісь умови в обмін на виправлення цієї помилки, таким чином я визнаю, що ваші дії можна виправдати. Розповівши мені, де заховане протиотрута, ви вчините єдиним гідним чином, і ви повинні зробити це без всяких умов. Сьогодні ви приймаєте рішення про те, яким буде ваше майбутнє. Я не скажу ні слова, поки ви не повідомите мені про своє рішення.

Деякі виглядали так, немов ось-ось ударятся в паніку, інші — так, немов зараз заплачуть. Оуен відтіснив бандакарців від Річарда, щоб вони могли обговорити це між собою.

— Ні, — сказав Річард, раптово зупиняючись. Люди замовкли і повернулися до нього. — Я не хочу, щоб хто-небудь погодився з рішенням більшості. Я хочу, щоб кожен з вас висловив мені свою особисту думку.

Люди пильно дивилися на нього. Зрештою хтось запитав, що він має на увазі.

— Я хочу знати, без всяких умов, що кожен особисто вирішить для себе — позбавити мене від отрути або використовувати її як загрозу, щоб змусити мене співпрацювати. Я хочу знати, що вирішить кожен з вас.

— Але ми повинні прийти до спільного рішення, — заперечив один чоловік.

— З якою метою? — Поцікавився Річард.

— Щоб наше рішення було правильним, — пояснив він, — Без цього неможливо прийняти гідне рішення ні по одному важливому питанню.

— Ви віддаєте вирішення питань моралі на суд натовпу, — сказав Річард.

— Але спільне рішення дозволяє розсудити гідно, тому що відображає волю більшості людей, — наполягав інший.

— Зрозуміло, — розсудив лорд Рал. — Значить, якщо всі ви сп'яну вирішите згвалтувати мою сестру і вважатимете це цілком моральним, тому що рішення про згвалтування було спільним, і я стану вам заперечувати, то опинюся аморальним я, тому що залишуся на самоті і не визнаю вашої ухвали. Ви такий спосіб вирішення мали на увазі?

Люди стиснулися від огиди.

— Ну… не зовсім… — заговорив він.

— Гарне і погане не може бути предметом договору, — перервав Річард. — Ви намагаєтеся побудувати добродійну владу натовпу. Розумний моральний вибір будується на повазі до життя, а не на угоді. Рішення не змусить сонце зійти опівночі, так само як не зможе переробити погане в хороше. Якщо щось неправильне, то не має значення, скільки тисяч людей висловилися за це, ви повинні протистояти їм. Якщо щось справедливе, ніякий суспільний осуд не повинен зіштовхнути вас зі шляху. Я не бажаю більше слухати цю незрозумілу балаканину про спільне рішення. Ви не стадо гусей, а люди. Я хочу знати, що думає кожен з вас. — Він вказав на землю перед ними. — Нехай кожен візьме по два камінчики.

Річард дивився, як вони нерішуче нахиляються і виконують його наказ.

— Зараз кожен з вас затисне в кулаці один або два камені, — рішуче продовжив він. — Кожен підійде до мене, до людини, яку ви отруїли, і розкриє долоню, так щоб тільки я один зміг побачити ваше рішення. Один камінчик буде відповіддю «ні». Він означатиме, що ви відмовляєтеся повідомити мені, де протиотрута, якщо я спочатку не пообіцяю, що спробую повернути вам свободу. Два камінчики у вашій долоні будуть значити «так», тобто, що ви згодні розповісти мені, де захована протиотрута без будь-яких умов.

— Але що станеться, якщо ми погодимося? — Запитав хтось. — Ви даруєте нам свободу? Річард знизав плечима.

— Після того як кожен з вас повідомить мені про своє рішення, я оголошу своє. Якщо ви розповісте мені, де протиотрута, я, можливо, допоможу вам, або, можливо, вилікувавшись від отрути, залишу вас і повернуся до своїх справ. Ви дізнаєтеся про це, тільки після того, як відповісте мені. А зараз відверніться від своїх друзів і покладіть в кулак один камінчик, якщо ви проти, або два камінчики, якщо згодні повідомити мені, де протиотрута. Коли закінчите, виходьте вперед по одному і показуйте мені ваше рішення.

Чоловіки відвернулися, обмінюючись косими поглядами, але, слідуючи інструкціям Річарда, вони не стали нічого обговорювати. Кожен самостійно поклав камінці в кулак.

Коли люди відвернулися, Кара і Келен підійшли ближче до Річарда. Вони зробили з ситуації свої висновки.

Кара схопила його за руку.

— Ти з глузду з'їхав? — Роздратовано прошепотіла вона.

— Ви обидві мене сьогодні вже про це запитували.

— Лорд Рал, чи повинна я нагадувати тобі, що одного разу ти вже пробував вдатися до голосування і через це потрапив у великі неприємності? Ти сказав, що більше ніколи не зробиш такої дурниці.

— Кара права, — тихо, щоб не почули інші, погодилася Келен.

— На цей раз все по-іншому, — переконано сказав Річард.

— Немає ніякої різниці, — різко заперечила Кара. — Нас знову чекають неприємності.

— Зараз все інакше, — наполягав він. — Я пояснив їм, що неправильно і чому, тепер вони повинні вибрати, як вчинити: правильно чи ні.

— Ти дозволяєш іншим визначати твоє майбутнє, — докірливо мовила Келен. — Ти віддав свою долю в їхні руки.

Річард глибоко зітхнув, поглянувши в зелені очі Келен і потім в крижані блакитні очі Морд-Сіт.

— Я повинен був зробити це. Тепер нехай підходять і покажуть мені, що вирішили.

Кара розгнівано відвернулась і відійшла до статуї Кейджа Ранга. Келен потиснула руку чоловіка, висловлюючи мовчазну підтримку і схвалення його рішенням, навіть якщо вона не розуміла його причин. Він міг дозволити собі лише злегка посміхнутися дружині на знак вдячності, перш ніж вона відвернулася і відійшла до статуї, де чекали Кара, Дженнсен і Том.

Річард відвернувся, не бажаючи, щоб Келен зрозуміла, як йому боляче. Біль, викликана отрутою, повільно піднімалася до грудей. Кожен вдих заподіював страждання. Його рука все ще здригалася від болю, якої завдав йому дотик ейджа. Але гірше за все був головний біль. Він хотів би знати, чи побачила Кара цю біль в його очах. Зрештою, Морд-Сіт добре розумілася на видах болю.

Лорд Рал знав, що зволікання буде для нього смертельним. У нього немає часу допомогти цим людям, а потім отримати протиотруту. Він не знав, яким чином звільнити їх імперію від влади Ордена. Він не міг позбавити від загарбників навіть свою власну імперію.

Річард відчував, як минає його час. Власний дар приносить йому головний біль, і якщо він не зуміє впоратися з ним, то в кінці кінців той вб'є його. Крім того, і це набагато гірше, біль від дару послаблює його, дозволяючи отруті діяти швидше. З кожним днем йому все важче протистояти отруті.

Якщо він зуміє домогтися згоди цих людей і вони скажуть йому, де схована протиотрута, він, можливо, встигне прийняти її вчасно.

Якщо ні — шансів вижити у нього не залишиться.

44

Люди безцільно тупцювали на місці, хтось глибоко занурився у власні думки, хтось розглядав статую Кейджа Ранга, людини, що послужила справі вигнання їх народу. Деякі мигцем поглядали на чужаків. Річард бачив, що їм хочеться порадитися з друзями, але вони виконують його наказ і не розмовляють.

Нарешті лорд Рал вирішив, що дав їм досить часу на роздуми, і встав перед ними. Вперед ступив молодий чоловік. Цей юнак був одним з тих, хто жадібно слухав Річарда. Він дуже уважно слухав і напружено обдумував його слова. Річард знав, що якщо ця людина відповість негативно, то у нього немає жодних шансів отримати згоду інших.

Коли молодий світловолосий чоловік розкрив долоню, на ній лежали два камінчики. Річард внутрішньо полегшено вдихнув, побачивши, що хоча б один з них все ж зробив вірний вибір.

Ще одна людина вийшов вперед і розкрив долоню, на ній лежало два камінчики. Річард кивнув, нічим не видавши своєї реакції, і дозволив йому відійти. Решта потягнулися услід. Кожен підходив і мовчки розкривав кулак. Кожен показував два камінчики, визнаючи, що відмовляється від застосування погроз, і поступався місцем наступному.

Оуен стояв останнім. Він подивився на Річарда, стиснув губи і різко розтиснув кулак.

— Ви не заподіяли нам жодної шкоди, — сказав чоловік. В його долоні лежало два камінчики. — Я не знаю, що з нами тепер буде, але бачу, що ми не повинні були шкодити вам тільки тому, що відчайдушно потребували вашої допомоги, — останні слова Оуен промовив впевнено і з каяттям.

Річард кивнув.

— Спасибі. — Щирість, яка прозвучала в його голосі, викликала посмішку на багатьох обличчях. — Кожен з вас показав мені два камінчики. Мене обнадіює те, що всі ви зробили правильний вибір. Тепер у нас є загальні підстави для того, що знайти шлях в майбутнє.

Люди з подивом подивилися один на одного. Вони зібралися всі разом, збуджено обговорюючи, як вийшло, що їм вдалося прийняти одне і те ж рішення. Річард підійшов до Келен, Кари, Дженнсен і Тома.

— Задоволені? — Поставив він питання дружині і одночасно Карі.

Охоронниця схрестила руки на грудях.

— А що б ти зробив, якби вони все ж вирішили зберегти в таємниці місцезнаходження протиотрути до тих пір, поки ми їм не допоможемо?

Річард знизав плечима.

— Я не став би кращим, ніж я є, але й гірше б теж не став. Я змушений був би допомогти їм, але в той же час знав би, що нікому з них не можу довіряти.

Келен все ще виглядала незадоволеною.

— А що було б, якби більшість сказала «так», а кілька вчинили би по іншому і відмовили тобі? Річард заглянув в її рішучі зелені очі.

— Тоді після того, як ті, хто погодився, розповіли б мені, де протиотруту, я змушений був би вбити тих, хто сказав «ні».

Келен кивнула, розуміючи важливість його пояснення, Кара задоволено посміхнулася, але Дженнсен виглядала шокованою.

— Якби хтось сказав би «ні», вони могли вирішити і далі намагатися контролювати мене і маніпулювати моїм життям, щоб домогтися бажаного, — пояснив сестрі Річард. — На них не можна було б покластися, як на всіх інших, а тому я не міг піддавати наші життя такій небезпеці. Але тепер у нас стало однією проблемою менше.

Він обернувся до чекаючих людей.

— Кожен з вас вирішив повернути мені моє життя, — звернувся до них лорд Рал.

Всі серйозно дивилися на нього, бажаючи знати, що він тепер буде робити. Річард глянув на маленьку фігурку, що зображувала його самого, затиснуту в руці. Пісок як і раніше невблаганно сипався, чорнильно-чорна пітьма вже охопила половину статуетки, немов світ мертвих повільно забирав його життя. Пальці Річарда залишили на поверхні статуетки криваві сліди.

Прямо на них напливла хмара, настільки щільна, що денне світло перетворився в сутінки.

Річард опустив статуетку і знову подивився на чекаючих людей.

— Ми зробимо, все, що в наших силах, щоб допомогти вам звільнитися від влади Ордена, — урочисто пообіцяв він.

Вітальні крики прокололи холодний прозоре повітря. Люди кричали від збудження і полегшення. Річард ще жодного разу не бачив, щоб вони широко посміхалися. Ці посмішки краще, ніж будь-що інше, показали, наскільки сильно бандакарці хочуть здобути свободу і позбутися від Ордена. Річарду стало цікаво, як вони будуть почувати себе, коли він розповість їм про їх участь.

Він знав, що поки Ніколас Ковзаючий може стежити за ними, користуючись очима птахів, він буде представляти загрозу. День за днем ворог буде переслідувати їх, куди б вони не пішли, і заважати їм піднімати Старий світ на боротьбу з Орденом за остаточне звільнення від тиранії. Більш того, Ніколас може натравити до них вбивць. При думці про те, що чарівник бачив Келен і знає, де її знайти, Річард похолов. Він повинен знищити Ніколаса. Якщо знищити ватажка, це допоможе вигнати солдатів Ордена з цієї землі.

Річард знаком підкликав людей.

— Перш за все, перед тим як ми займемося звільненням вашого народу, ви повинні показати мені, де захована протиотрута.

Оуен присів навпочіпки і вибрав підходящий камінь. З його допомогою він намалював крейдяний овал на гладкій поверхні скелі.

— Припустимо, що ця лінія — гори, що оточують Бандакар.

Він поклав камінь на найближчий до Річарда кінець овалу.

— Це перевал, де ми зараз знаходимося.

Він взяв три камінці.

— Це наше місто, Уілтертон, ми всі звідти, — сказав він, поклав перший камінчик недалеко від каменя, що зображує перевал. — Протиотрута там.

— Ви ховалися недалеко від міста? — Запитав Річард, обводячи пальцем перший камінчик. — Уілтертон оточений пагорбами?

— Здебільшого з півдня, — відповів Оуен, позначаючи місце на імпровізованій карті. Він поклав другий камінчик в середину овалу. — Тут знаходиться ще одна доза протиотрути, це місто називається Хаутон. — Третій камінчик ліг недалеко від краю овалу. — Це місто Нотвік, тут третя доза.

— Тобто, мені потрібно просто піти в одне з цих міст і дістати протиотруту, — узагальнив Річард. — Оскільки ваше містечко найменше, тут у мене більше шансів.

Деякі з чоловіків похитали головою, інші відвели погляд.

Оуен сумно доторкнувся до кожного камінця.

— Мені дуже шкода, лорд Рал, але однієї дози протиотрути недостатньо. Занадто багато минуло часу. Тепер і двох буде мало. Людина, яка приготувала цю отруту, говорила, що якщо пройде дуже багато часу, необхідно буде випити всі чотири порції. Він сказав, якщо не вжити негайно першу дозу протиотрути, яку я приніс, то потім вона лише на деякий час зупинить дію отрути, і тоді знадобляться інші три. Мені пояснили, що отруєння настає поступово і проходить три стадії. Тепер для звільнення від отрути ти повинен випити решту три дози протиотрути. Якщо цього не зробити, ти помреш.

— Три стадії? Що ти маєш на увазі?

— На першій стадії ти будеш відчувати біль у грудях. На другій стадії почнеться запаморочення, буде важко стояти. — Оуен уникав погляду Річарда. — На третій стадії ти осліпнеш.

Хлопець підняв очі і доторкнувся до руки Річарда, намагаючись розсіяти його тривогу.

— Але третя доза протиотрути вилікує тебе.

Річард провів обважнілою рукою по лобі. Біль у грудях сказала йому, що зараз він на першій стадії.

— Скільки в мене залишилося часу?

Поки Річард розправляв рукав, закриваючи рану, нанесену ейджілом, Оуен знову втупився вниз.

— Я не впевнений, лорд Рал. Ми вже втратили багато часу, поки добиралися сюди за першою дозою протиотрути. Думаю, ми не можемо більше витрачати час даремно.

— Скільки в мене часу? — Спокійно повторив Річард.

Оуен сковтнув.

— Чесно кажучи, лорд Рал, я дивуюся, що ти ще здатний стояти, незважаючи на біль першої стадії. З часом біль буде рости.

Річард просто кивнув. Він не дивився на Келен. Завдання ускладнювалась. Бандакар був окупований солдатами Ордена, і дістати протиотруту навіть з одного місця було досить важко. Але побувати у всіх трьох містах було більш ніж важко.

— Що ж, оскільки часу мало, у мене є ідея трохи краща. Приготуйте ще потрібну дозу протиотрути, — запропонував Річард. — Тоді нам не доведеться турбуватися про те, як добути протиотруту з усіх трьох міст, і ми зможемо подумати про допомогу людям.

Оуена пересмикнуло.

— Ми не можемо.

— Чому? — Наполягав Річард. — Ви робили це раніше; адже ви ж приготували протиотруту, яку заховали. Приготуйте її знову.

Оуен стиснувся.

— Ми не можемо.

— Чому ні? — Глибоко зітхнув Річард.

Оуен показав на маленьку сумку, принесену їм із собою. Тепер вона лежала в стороні. У сумці знаходилися відрізані пальці трьох дівчаток.

— Батько цих дівчат — той самий чоловік, який готував отруту і протиотруту. Він єдиний, хто вмів готувати з рослин такі складні суміші. Ми не знаємо, як він це робив. Ми не знаємо навіть, які трави він використовував. Можливо, у містах хтось ще зміг би приготувати протиотруту, але ми знову ж не знаємо таких людей — і чи живі вони. І поки тут люди Ордена, ми навіть не зможемо їх знайти. А навіть якщо б і змогли, то нам невідомо, які рослини були взяті для приготування отрути, так що вони не будуть знати, як готувати протиотруту. Для вас єдина можливість вижити — дістати решту три дози.

Голова боліла так сильно, що Річард більше не міг стояти. Що ж, раз існує тільки три дози протиотрути, і всі вони потрібні йому, щоб вижити, він повинен дістати їх, причому швидко. Добрі духи, з ними може статися що завгодно… Хто-небудь може знайти протиотруту і викинути її. Рятівне зілля можуть вкрасти. Можуть відвезти в інше місто. Можуть зіпсувати, вилити протиотруту на землю… З кожним подихом Річард відчував все більш сильні поштовхи болі в грудях. Паніка почала повільно опановувати всім його єством, думки почали плутатись.

Келен заспокійливо поклала руку на плече чоловікові, і він із вдячністю накрив її своєю.

— Ми допоможемо вам дістати протиотруту, — сказав один з чоловіків.

— Це правильно. Ми допоможемо вам, — кивнув інший.

Вони заговорили всі разом, підтверджуючи, що допоможуть дістати протиотруту для лікування Річарда.

— Більшість з нас бувало принаймні в двох із цих трьох міст, деякі бували у всіх трьох, — сказав Оуен. — Я сам ховав протиотруту, але розповідав іншим, де схованки, так що ми всі знаємо про них. Ми знаємо, як пробратися всередину, щоб дістати її. Ми розповімо вам.

— Тоді ось що ми зробимо. — Річард присів, розглядаючи кам'яну карту. — Де Ніколас?

Оуен посунувся ближче і показав на центральний камінчик.

— Ця людина, Ніколас, в Хаутоні, лорд Рал.

Від цього хлопця Річард був готовий чекати чого завгодно.

— Тільки не кажи мені, що ти заховав протиотруту в будівлі, де бачив Ніколаса, — вимовив він, ще не вірячи раптовій здогадці, яка його осінила.

Оуен соромливо знизав плечима.

— Тоді мені здавалося, що це гарна ідея. Зараз я б хотів, щоб тоді мені в голову прийшла інша думка.

Кара, що стояла позаду Річарда, роздратовано закотила очі.

— Дивно, що ти не віддав протиотруту Ніколасу з проханням зберегти її для тебе.

Дуже бажаючи змінити тему, Оуен показав на камінчик, що відображає Нотвік.

— У цьому місті ховається Мудрий. Можливо, ми зуміємо отримати допомогу від Великих Розмовляючих. Можливо, Мудрий благословить нас, і тоді інші люди приєднаються до нас у боротьбі проти Імперського Ордена.

Хоча Оуен і навчився трохи розуму у людей, що живуть за межами Бандакара, Річард не думав, що він може надати їм яку-небудь значиму допомогу. Бандакарці лише визнали неправильність того, що раніше означала для них свобода, і тепер хотіли по справжньому звільнитися. Ці люди довели свою рішучість і готовність діяти, щоб змінити долю інших, але Річард сумнівався, що вони насправді зможуть боротися.

— Щоб втілити в життя ваші справедливі сподівання — знищити Орден або хоча б змусити солдатів покинути ваші будинки, — ми потребуємо вашої допомоги. Келен, Кара, Дженнсен і я не зможемо все зробити самі. Якщо ви хочете, щоб ми досягли мети, ви повинні допомогти.

— Чого ви від нас хочете? — Запитав Оуен. — Ми сказали, що відведемо вас туди, де заховано протиотруту. Що ще ми можемо зробити?

— Ви повинні допомогти нам, вбиваючи солдатів Ордена.

Люди стали протестувати. Всі заговорили одночасно, хитаючи головами й розмахуючи руками. Хоча Річард не міг розібрати слів, їх почуття були очевидні. Судячи з окремих слів, які він розібрав, все заперечували саму можливість скоїти вбивство.

Річард піднявся.

— Ви знаєте, що роблять ці люди, — владно сказав він, і галас миттєво припинився. — Ви втекли, бо не здатні на вбивство. Вам відомі всі факти. Невже я повинен нагадувати вам про страждання вашого народу і про те, що вони роблять з вашими улюбленими?

— Але ми не може заподіяти шкоди іншому, — заскиглив Оуен. — Ми не можемо.

— У нас інший шлях, — підтримав його інший чоловік.

— Ви виганяли злочинців за межі країни, — заперечив Річард. — Як ви поводилися з ними, якщо вони відмовлялися?

— Коли виникала така необхідність, ми збиралися і хапали його, щоб він не міг більше нікому заподіяти шкоди, — пояснив один з старих. — Ми пов'язували такій людині руки і відводили до кордону. Там ми знову пропонували йому залишити країну. Якщо він відмовлявся, ми вели його до довгого обриву і клали на землю. А потім спускали його ноги, так що він зісковзував вниз і вже не зміг повернутися.

Річард здивувався тому, що ці люди так міцно трималися за свої переконання. Він гадав, скільки страждань і смертей повинні були принести злочинці, перш ніж жителі Бандакара нарешті отримували достатньо підстав для такої крайньої міри покарання.

— Ми розуміємо багато чого з того, що ви нам розповіли, — виправдовувався Оуен. — Але ми не можемо зробити те, про що ви просите. Інакше ми поступимо неправильно. Ми не повинні завдавати шкоди іншим.

Річард схопив сумку з пальцями дівчаток і потряс нею перед людьми.

— Всі, кого ви любите, думають тільки про порятунок. Чи може хтось з вас уявити собі, який жах вони відчувають? Я знаю, що значить пережити тортури, почуття безпорадності і самотності. Мені знайоме відчуття, що порятунку не буде. Людина вже зневірилася і нічого не хоче. Готова зробити що завгодно, лише б усе це припинилося. Вона згодна на смерть, тільки б скінчилися страждання.

— Ось тому нам і потрібні ви, — сказав старий. — Ви повинні зробити це. Ви повинні звільнити нас від Ордена.

— Я ж казав вам, що не впораюся один. — Річард рішуче змахнув рукою, перев'язаною закривавленим шарфом. — Відступивши перед солдатами Ордена, які творять жахливі злодіяння, ви перекреслите своє рішення. Жертв буде ще більше. Люди Ордени злі, ви повинні битися.

— Але якщо ви поговорите з ними так само, як поговорили з нами, вони відмовляться від своїх неправильних уявлень. Вони зміняться, — спробував хтось заперечити.

— Ні, не зміняться. Життя для них нічого не значить. Вони зробили свій вибір, обравши тортури, насильство і вбивства. Якщо ми хочемо вижити, якщо ми хочемо, щоб у нас було майбутнє, ми повинні нищити їх.

— Ми не можемо заподіяти шкоди іншому, — повторив чоловік.

— Це неправильно, — погодився Оуен.

— Завжди аморально ранити, і тим більше вбивати, іншого, — сказав чоловік середнього віку, решта схвально забурмотіли: — Ті, хто поступає погано, явно не в порядку і потребують розуміння, а не в ненависті. Ненависть породжує ненависть. Насильство породжує цикл насильства, але нічого не вирішує.

Річард відчув, що щось, що об'єднує його з цими людьми, стрімко зникає. Він хотів провести рукою по волоссю, але помітив, що вона забруднена в крові. Він опустив руку і вирішив зайти з іншого боку.

— Ви отруїли мене, щоб змусити убити цих людей. Але, зробивши це, ви довели, що визнаєте необхідність вбивства в деяких випадках, наприклад заради захисту невинних. Ось для чого я виявився вам потрібен. Ви не можете вважати, що неправильно заподіювати шкоду іншому, і в той же час примушувати мене зробити це. По суті, це таке ж вбивство, тільки чужими руками.

— Нам потрібна свобода, — відповів один з них. — Ми думали, що якщо ви звернетеся до цих людей, як правитель, то зможете переконати їх залишити нас у спокої, тому що вони вас бояться.

— Ось чому ви повинні допомогти мені. Ти сам мить тому сказав, що вони можуть піти геть зі страху переді мною. Ви повинні допомогти мені, щоб загроза виглядала правдоподібно і їх страх мав реальні підстави. Якщо вороги не повірять в серйозність загрози, вони ніколи не залишать вашу країну.

— Ми думали, що ви можете звільнити нас від Ордена без насильства, без вбивств, — виступив наперед один з чоловіків. — Якщо ви вирішите, що треба вбивати, убивайте. Це буде ваш вибір. Ми не можемо вбивати. З самого початку наші предки вчили нас, що вбивати погано. Так що це повинні робити ви.

— Це ваш обов'язок допомагати тим, хто не може сам зробити те, на що здатні ви, — кивком висловивши згоду, додав інший.

Обов'язок. Ввічливе найменування рабських ланцюгів.

Річард відвернувся, закривши очі і масажуючи скроні пальцями однієї руки. Він думав, що зумів достукатися до цих людей. Він сподівався, що зможе навчити їх самостійно мислити, а не механічно повторювати завчені постулати вчення.

Насилу вірилося, що після всього, що він сказав їм, ці люди все ще воліють залишити своїх улюблених в руках катів і вбивць, які будуть катувати і жорстоко вбивати їх, аби не завдавати шкоди тим, хто скоює ці злочини. Вони відкидали відплату злу. Відмовляючись зіткнутися з реальністю, ці люди охоче вибирали добро, а не зло, життя, а не смерть. Але в цьому, реальному світі, їх уявне добро відкривало дорогу злодіянням, а стаючи на захист життя вбивці вони засуджували до смерті своїх безневинних дітей і близьких.

Річард зрозумів, що їхні переконання мали більш глибоку природу. Це було глибинне почуття, вони вперто відмовляли визнати реальність зла.

У грудях кожен вдих віддавався болем. Він повинен отримати протиотруту. Він втрачає час.

Але самому йому не впоратися, рахунок іде вже на дні. Дар вбиває Річарда так само вірно, як і отрута. Від головного болю його нудило. Навіть магія меча не допомагала йому.

Річард боявся отрути, але більше всього він боявся померти від того, що жило всередині нього, свого дару. Отрута, незважаючи на всю небезпеку, був зрозумілим злом, від якої можна було вилікуватися. Але як впоратися з даром, він не знав.

Річард подивився в очі Келен. У них застигла тривога. Він бачив, що дружині нічого йому сказати. Її поза виражала втому, руки безсило впали під тягарем думок про наближення до нього з кожною хвилиною смерті, але вона нічого не могла запропонувати. Все складалося так, що лорд Рал зобов'язаний відновити кордон, як якщо б його життя належало не йому, а будь-кому, хто звернеться до його почуття обов'язку, заковуючи його в кайдани необхідності.

Почуття обов'язку давило на нього не менше, ніж думки про отруту… закликаючи пожертвувати собою.

Річард забрав у Келен маленьку статуетку і подивився на неї. Вона вже майже повністю почорніла. Його життя випаровувалося. Пісок продовжував сипатися. Його час закінчувалося.

Давно померлий кам'яний чаклун, який надіслав йому сигнальний маяк і направив на вирішення цього неможливого завдання, височів над Річардом, немов безмовний докір.

Позаду стовпилися люди, підтримуючи переконаність один одного в їх віруваннях, способі життя, прихильності древнім ідеям, з яких вони виводили свої абсурдні умовиводи про те, що люди Ордена помиляються, і їх можна переконати. Ці люди говорили з Мудрим і Великими Розмовляючими, які утримували їх на шляху миру та ненасильства. Ті знову підтвердили, що треба слідувати шляху, який був прокладений задовго до них їх предками, які передали їм звичаї, вірування, цінності та спосіб життя.

Намагатися підняти цих людей до розуміння, що є правда і необхідність, так само складно, як намагатися підняти їх у повітря за допомогою тонкої нитки. Ця нитка порвалася.

Він опинився в пастці, створеній переконаннями цих людей, отрутою, головним болем, Ніколасом, полюючим за ним, і давно померлим чарівником, який повернувся з потойбічного світу, щоб змусити його виконувати давно померлі зобов'язання.

Річард відчув як піднімається гнів, він підняв руку і жбурнув сигнальний маяк в статую Кейджа Ранга.

Люди пригнулись, маленька фігурка пролетіла над його головою і розбилася об кам'яну статую. Бурштинові шматочки і чорнильно-чорні осколки полетіли на всі боки. Пісок розплескався по гранітному п'єдесталу.

Стовплені люди зберігали мовчання.

Нагорі дим, що струмував від похмурих хмар, згустився, так що можна було протягнути руку і доторкнутися. Кілька крижаних сніжинок кружляли в повітрі. Оточуючі перевал гори тонули в холодному тумані, так, немов від усього світу залишився тільки цей перевал. Річард стояв у смертельній тиші, в центрі загальної уваги.

Слова, написані на п'єдесталі пам'ятника Кейджа Ранга, фраза на древнєд'харіанській мові спливла в мозку Річарда.

— «Бійся будь-якого порушення кордонів цієї імперії… бо за нею зло: ті, хто не може бачити».

Слова на стародавній мові проносилися в його голові знову і знову. Тільки переклад був неправильним.

— Світлі духи, — прошепотів Річард, раптово прозріваючи. — Я помилився. Смисл цих слів зовсім інший.

45

Серце Келен розривалося при вигляді тих тортур, яким ці люди піддали Річарда. Тільки їй почало здаватися, що він допоміг їм зрозуміти таку необхідну істину, як все пішло прахом. Бандакарці знову і знову поверталися до своєї свідомої сліпоти.

Річард, схоже, забув про людей. Він дивився туди, де статуетка врізалася в монумент.

— Що ти мав на увазі під помилкою? У яких слів інше значення? — Прошепотіла Келен, підійшовши до нього. — Про що ти говорив?

— Переклад, — відповів лорд Рал голосом, в якому звучав переляк розуміння. Він нерухомо стояв обличчям до баштоподібної статуї Кейджа Ранга. — Пам'ятаєш, я говорив, що написане там звучить нерозумно?

Келен глянула спершу на статую, потім на Річарда.

— Так.

— Це зовсім не по-дурному. Це тільки здавалося мені дурним. Я намагався змусити напис говорити те, що, як мені здавалося, він повинен був означати. Ніби ті, хто за межами, не зможуть побачити магії. Мені треба було просто вдивитися в те, що було накреслено переді мною. Те, що я говорив тобі раніше, — невірно.

Коли його голос зійшов нанівець, Келен взяла і стиснула руку чоловіка, привертаючи його увагу.

— Що ти маєш на увазі, кажучи, що це неправильно?

Річард показав на статую.

— Тепер я розумію, в чому саме помилився, чому у мене були труднощі з цим написом. Я казав тобі, що сумніваюся в перекладі. Я правильно робив, що сумнівався. Тут не йдеться: «Бійся будь-якого порушення кордонів цієї імперії… бо за нею зло: ті, хто не може бачити».

Дженнсен присунулася ближче до Келен.

— Ти впевнений?

Річард озирнувся на статую, його голос здавався далеким.

— Тепер так.

Келен потягнула його за рукав, змушуючи Річарда подивитися на неї.

— Так що ж воно означає?

Його сірі очі на короткий мить зустрілися з її, а потім кинулися до очей Кейджа Ранга, які дивилися на Стовпи Творіння, на свій останній запобіжний засіб, що захищав світ від цих людей. Замість того щоб відповісти їй, він подивився вбік.

Люди розділилися, коли Річард ступив крок до статуї. Келен стояла прямо у нього за спиною, Кара дихала їй в спину, а Дженнсен підняла повідок Бетті і тягнула козу за собою. Бандакарці, розступившись перед Річардом, не спускали стривожених очей з кози і її господині. Том лишився стояти на місці, продовжуючи ненав'язливо, але уважно спостерігати за людьми.

Підійшовши до статуї, Річард змахнув наліт снігу біля підніжжя, знову оголюючи слова, висічені древнєд'харіанськими символами. Келен бачила, як його очі рухаються по рядках, як він читає їх про себе. Хвилювання в його рухах видало їй, що він весь спрямований до чогось важливого.

У цей момент вона помітила, що його головний біль пройшов. Келен не могла зрозуміти причину, чому ця біль час від часу з'являлася, але її заспокоїла спокійна сила, яку вона побачила в рухах чоловіка. Поклавши руки на камінь і нахилившись, він вивчав слова. Із зникненням головного болю в сірих очах Річарда з'явилася блискуча чистота.

— Частина написаного була заплутана, — вимовив він. — Зараз я зрозумів. Тут не йдеться: «Бійся будь-якого порушення кордонів цієї імперії… бо за нею зло: ті, хто не може бачити».

Дженнсен наморщила ніс.

— Не означає? Хочеш сказати, що це не про цих необдарованих нащадків?

— О, звичайно про них, але не в тому значенні, — Річард провів пальцем по висічених буквах. — Тут перекладається не так, як я прочитав: «… за межами зло: ті, хто не може бачити», а зовсім інше. Тут йдеться: «Бійся будь-якого порушення кордонів цієї імперії… бо за ними ті, хто не може бачити зла».

Брови Келен опустилися.

— «… Ті, хто не може бачити зла»?

Річард простяг перев'язану руку до статуї, що піднімалася над ним.

— Ось чого найбільше боявся Кейджа Ранг — не тих, хто не може бачити магію, але тих, хто не може розрізнити зла. Це його попередження світу. — Великим пальцем він вказав назад, на людей позаду нього. — Це про них.

Трохи приголомшена, Келен відсахнулася.

— Ти думаєш, через те що ці люди не можуть бачити магії, вони не зможуть розпізнати зло? — Запитала вона. — Або з-за того, що вони інші, вони просто не здатні осягнути зло, також як і зрозуміти те, що магія не має нічого спільного з містицизмом?

— Так можливо думав Кейджа Ранг, — відповів Річард. — Але не я.

— Ти впевнений? — Запитала Дженнсен.

— Так.

Перед тим як Келен змогла йому що-небудь пояснити, Річард повернувся до людей.

— Тут, на камені, Кейджа Ранг залишив попередження світу. Це попередження про тих, хто не може бачити зла. Ваших засновників вигнали з Нового світу за те, що вони були споконвічно позбавлені дару. Але ця людина, могутній чарівник Кейджа Ранг, боявся їх по іншій причині: через їхні думки. Він боявся їх тому, що вони відмовлялися бачити зло. Це і зробило ваших предків такими небезпечними для народу Старого світу.

— Як це може бути? — Запитав чоловік.

— Зібрані разом і вигнані в дивне місце, Старий світ, ваші предки були змушені у всьому покладатися один на одного. Вони так боялися відторгнення, вигнання, що уникали виганяти будь-кого зі своїх лав. Це перейшло у стійке переконання, згідно з яким, незалежно від того, що відбувається, вони повинні намагатися нікого не осуджувати. Тому вони стали заперечувати саму концепцію зла з остраху, що їм доведеться когось осуджувати. Засудження кого-небудь за зло означало б для них зіткнення лицем до лиця з проблемою вигнання одного з них. У спробі втекти від дійсності вони зміцнили свої переконання, насадивши дивний принцип. Він полягав у тому, що немає нічого реального, і ніхто не може знати природу реальності. Таким чином, їм вдалося уникати висновку про те, що якась людина — погана. Краще відкинути саме поняття зла, ніж вигнати злочинця зі своїх лав. Краще закрити очі на проблему, проігнорувати її і сподіватися на те, що вона зникне сама собою. — Річарду самому було непросто охопити розумом речі, які він роз'яснював цим людям, але йому треба було достукатися до кожного. — Якби вони допустили реальність зла, тоді усунення лиходія було б єдино правильною дією. Але, так як вигнали їх самих, вони повинні були б вважати себе лиходіями. А з такою думкою людина жити не може. Якщо вона в неї повірить, то зійде з розуму або спрямується до самогубства. Рішення, яке знайшли ваші предки, полягало у відмові від самої концепції зла. І вся структура вчення розроблялася на основі цього ядра. Напевно Кейджа Ранг думав, що через свою повну необдарованість і нездатність бачити магію вони також не зможуть побачити зла. Але те, чого він побоювався, було лише наслідком їхньої віри. Розумовий процес вимагає напруги, ці люди вклали в своє вчення догмуу, що дозволяла не думати, прикривши її благородними фразами. Фактично, це було ударом по могутності людського розуму — помилковою мудрістю, яка відкидає потребу в будь-якому розумовому напруженні для осягнення світу або відмовляється від будь-якого прикрого підтвердження реальності цього світу. Такі прості рішення, таке абсолютне заперечення всякого насильства дуже спокусливі для недосвідчених юних умів, багато з яких будуть жадібно засвоювати ці заплутані пояснення в якості істини. — Річард перевів подих і подивився на кам'яну статую. Тепер йому вже здавалося, що в обличчя грізного правоохоронця суворі риси пом'якшені тінями втоми від обрушеної на нього відповідальності. — Коли ці люди фанатично стали поширювати своє вчення на інших, це, ймовірно, і стривожило Кейджа Ранга. З поширенням подібних ідей — божевільних, але які при цьому отримали владу над деякими людьми, подібно до того, як їм вдалося заволодіти умами вашого народу, — чарівник занепокоївся. Кейджа? Ранг і його люди бачили, як, неконтрольовано поширюючись, це вчення принесло анархію і розруху, сприяючи поширенню в їх суспільстві злодіянь, точно так само, як воно зараз робить ваш народ безпорадним перед злом, що прийшло сюди разом з Імперським Орденом. Кейджа Ранг побачив суть цих принципів: ласкава смерть краща за життя. Падіння від реальності до ілюзії інтуїтивного розуміння ставало небезпекою для всіх в Старому світі, несло загрозу повного занурення в пітьму. Річард вказав пальцем на виступ.

— Тут, навколо основи, є інший напис, який також виносить судження про події і є остаточним вироком. Кейджа Ранг знав тих, хто вірив в це вчення. Це були не тільки не володіючі даром від народження вигнанці з Нового світу, але також їх знавіснілі послідовники, що полягли жертвами їх примарної філософії. Великий чарівник вигнав за цю межу їх усіх. Перше вигнання, з Нового світу в Старий, не було справедливим. Друге ж, із Старого світу в цю країну, — заслуженим.

Дженнсен, тримаючи бовтаючий кінець повідця непосидющої Бетті, з сумнівом подивилася на брата.

— Ти правда думаєш, що разом із повністю необдарованими вигнали когось ще? Це означає, що було дуже багато людей. Як зміг Кейджа Ранг змусити їх піти? Хіба вони не пручалися? Як чарівникові вдалося вигнати їх усіх із Старого світу? Чи не супроводжувалося таке вигнання кров'ю?

Люди кивали вслід її питаням, очевидно, дивуючись з того ж.

— Я не вірю, що древнєд'харіанська була повсякденною мовою. Принаймні, не тут. По моєму, це була вмираюча мова, яка, безумовно, використовувалася тільки освіченими людьми, такими, як чарівники, — Річард обвів рукою землі, що простягалися навколо. — Кейджа Ранг назвав цих людей «бандакар» — вигнаними. Я не думаю, що люди знали, що це означає. Їх держава не називалася Стовпами Творіння або якимось ім'ям, позначаючим тільки необдарованих. Напис підтверджує, що не всі вигнанці були повністю необдаровані. Вони ті, хто вірив у ці помилкові доктрини. Всі вони стали «бандакар» — вигнаними. Ці люди думали, що завдяки своєму вченню, вони є освіченими. Кейджа Ранг зіграв на цьому, пообіцявши їм, що на новому місці вони будуть захищені від світу, який не готовий прийняти їх. Чарівник вселив їм відчуття, що їх поміщають сюди з причини їх переваги над іншими людьми. Але Кейджа Ранг не допустив появи цілком обгрунтованої думки про те, що їх легко обдурили і змусили самих піти у нове вигнання. Судячи з того, що написано на основі статуї, вигнанці з радістю відправилися в обіцяну їм землю. Це місце було настільки ізольованим, що всі шлюби укладалися тільки всередині країни. Наступні покоління поширили властивість повної необдарованості по всьому населенню Бандакара.

— Кейджа Ранг справді вірив у те, що вони представляли серйозну загрозу спокою людей Старого світу? — Запитала Дженнсен. Люди знову закивали, погоджуючись з її питанням. Келен припустила, а раптом Дженнсен говорила від імені присутніх людей.

Річард показав на статую Кейджа Ранга.

— Подивіться на нього. Що він робить? Він ніби стоїть на сторожі кордону, біля якого розташований. Він охороняє прохід, стежачи за тим, щоб печатка утримувала те, що лежить за нею. Його рука пильно тримає завжди напоготові меч, показуючи значимість погрози. Народ Старого світу був настільки вдячний цій важливій людині, що в його честь побудували цей монумент. Він був споруджений на знак визнання заслуги чарівника, який захистив їх від доктрин, які, як вони знали, могли зруйнувати все суспільство. Загроза була неабиякою. Кейджа Ранг спостерігає за цією межею і після смерті. Зі світу мертвих він послав мені попередження про те, що печатка зруйнована.

Перед тим як зробити висновок, Річард почекав, поки всі погляди не звернуться до нього.

— Кейджа Ранг вигнав ваших предків не тільки тому, що вони не могли бачити магії, але й тому — і це виявилося набагато важливіше, — що вони не могли бачити зла.

У неспокійному хвилюванні люди дивилися один на одного.

— Але те, що ви називаєте злом, — це лише спосіб вираження внутрішнього болю, — сказав один, більше виправдовуючись, ніж висуваючи аргумент.

— Правильно, — звернувся інший до Річарда. — Говорити, що хтось лиходій, значить упереджено мислити. Це спосіб завдавати болю, щоб принизити іншу людину. Таких людей потрібно приймати в суспільство і вчити ділитися страхами з оточуючими, і тоді вони не будуть виливати свої страхи у насильстві.

Річард пробіг поглядом по лицях, що дивилася на нього. Він показав на статую.

— Кейджа Ранг боявся вас, тому що ви небезпечні для всіх. Небезпечні не по причині відсутності дару, а тому, що ви поєднуєте зло зі своїми вченням. Воно таке, що в спробі бути добрими, неегоїстічними, не судити інших, ви дали злу можливість стати набагато більш могутнім, ніж воно могло би бути в іншому випадку. Ви відмовлялися бачити зло, тим самим вітаючи його серед вас. Ви дозволили йому існувати. Ви дали йому владу над вами. Ви — люди, які вітають смерть і відмовляються засуджувати її. Ваша держава беззахисна перед тінню зла.

Після миті повної тиші заговорив один з старших людей.

— Ця віра в зло, як ви це назвали, має дуже нетерпиму позицію і занадто спрощене судження. Це ніщо інше, як несправедливе осудження оточуючих. Ніхто з нас, навіть ви, не вправі судити іншого.

Келен знала, що Річард по природі володіє великим завзяттям, але буває вкрай нетерплячий. Він уже дуже довго, завзято і наполегливо переконував цих людей, і вона бачила, що терпіння чоловіка вичерпується. Келен не здивувалася б, якби Річард незабаром оголив меч.

Лорд Рал йшов між людьми, і його лютий погляд змушував деяких відсахуватися від нього.

— Ви думаєте про себе як про освічених, як про таких, що стоять над насильством? Ви — аж ніяк не освічені. Ви тільки раби, що чекають господаря, ви — жертви, що чекають вбивць! І вони нарешті прийшли до вас.

Річард дістав маленький мішечок і встав перед чоловіком, який говорив останнім.

— Розкрий долоню, — наказав він тоном, що не терпить заперечень.

Чоловік озирнувся по сторонах. Нарешті він простягнув руку, тримаючи її долонею назовні.

Річард витягнув з мішечка і поклав йому на долоню маленький палець. Пальчик був висохлим, в плямах засохлої крові.

Звичайно, чоловік не хотів, щоб цей кривавий трофей лежав у нього на долоні, але, зустрівшись очима з спопеляючим поглядом Річарда, нічого не сказав і не зробив спроб викинути його.

Річард ходив між людьми і деяким наказував простягнути руки. Келен дізналася в обраних ним людях тих, хто більше всіх відкидав його слова, сперечаючись з ним і наполегливо наполягаючи на своєму. Він вкладав пальці в простягнуті руки до тих пір, поки мішечок не спорожнів.

— Те, що ви тримаєте в руках, є результатом діяльності зла, — промовив Річард. — Вам була відома правда про це. Ви всі знали, що зло торжествує перемогу у вашій країні. Ви всі хотіли змінити це, позбутися зла. Ви всі хотіли жити, і щоб жили і ті, кого ви любите. Ви сподівалися зробити це, не дивлячись в обличчя правді. Я намагався пояснити вам все так, щоб ви змогли зрозуміти справжню природу битви, яка нам зараз належить. — Лорд Рал поправив перев'язь на плечі. — Я закінчив пояснювати. Ви хотіли, щоб я прийшов у вашу країну, і досягли своєї мети. Тепер настала пора вирішувати, чи зможете ви поступитися тим, що вважаєте правильним. Поступитися вашими переконаннями заради справжнього життя.

Річард знову встав перед ними — спина пряма, підборіддя високо підняте, піхви сяють у тьмяному світлі, чорний одяг оброблений золотом різко контрастував з покритими саваном туману горами на задньому фоні. Він виглядав справжнім лордом Ралом. Такої величності в його постаті Келен ніколи не бачила. З самого початку, коли вони пробиралися по дрімучих лісах, Річард перевернув її світ з ніг на голову. З самого початку він був у центрі боротьби, і тепер став правителем імперії Д'хари, незважаючи на те, що його імперія, яка знаходилася зараз в небезпеці була для нього великою загадкою, як і його дар. Однак його справа була абсолютно ясною.

Разом Річард і Келен опинилися в епіцентрі війни, яка поглинула їх світ. І тепер вона поглинула цих людей і їхню країну.

Багато людей бачили в Річарді своє єдине спасіння. Він завжди намагався переконати їх у зворотному. Чимало інших відверто ненавиділи його. Таким Річард давав для цього достатньо підстав, пояснюючи людям, що вони самі господарі свого життя. За це Імперський Орден ненавидів нового лорда Рала більше, ніж за будь-який інший удар, якого Річард завдав йому.

— Такий порядок речей, — сказав Річард тихо, але переконливо. — Або ви віддасте свою землю і вірність Імперії Д'Хара, або станете частиною Імперського Ордена. Варіанти тільки два. Інших немає. Подобається вам це чи ні, але ви повинні вибрати. Якщо ви відмовляєтеся робити вибір, то життя вирішить за вас, і ви потрапите в руки Імперського Ордена. Не помиліться, це злі руки. Опинившись у владі Ордена, ви станете заляканими рабами, якщо вас не уб'ють, звичайно. Думаю, ви розумієте, що це значить. Ваше життя не буде мати для них ніякої цінності, хіба що як рабів, покликаних допомагати поширювати зло. — Лорд Рал підвищив голос. — Якщо ви станете частиною Імперії Д'Хари, ваше життя буде належати вам. Я закликаю кожного з вас піднятися і прожити життя як особистість, а не як який-небудь шматок бруду в ямі, куди ви себе поховали. Печать, яка захищала ваш таємний притулок, Імперію Бандакар, зламана. Я не знаю, чи можливо відновити її або чи зможу я зробити це. Більше немає Імперії Бандакар. Немає способу, завдяки якому ви, залишаючись такими, якими були, зумієте захистити себе. Можливо, солдатів Ордена можна викинути з вашої землі, але не так-то просто буде стримати їх, адже вони твердо намірилися прийти і знищити вас. Вибирайте. Раби чи вільні люди? Життя у будь-якому випадку нелегке. Я думаю, ви знаєте, як живуть раби. Будучи вільними людьми, ви будете боротися, працювати і думати, але ви отримаєте винагороду за ваші старання, і воно буде належати тільки вам і нікому іншому. Свободу необхідно завоювати, але потім її необхідно і захищати, тому що інакше інші, подібні Ордену, прийдуть, щоб поневолити вас — тих, хто не хоче думати самостійно. — Річард випрямив спину, в його змучених очах блиснула сталь. — Я лорд Рал. Я маю намір дістати протиотруту від отрути, якою ви мене отруїли. Якщо ваші люди вирішать стати частиною цієї боротьби, звільнити себе і тих, кого ви любите, від оков зла, тоді я допоможу вам. Якщо ви вирішите не приєднуватися до нас, то можете повертатися назад і дозволити Ордену робити з вами все, що йому завгодно, або ви можете втекти. Якщо втечете, то проживете ще якийсь час, але помрете як залякані тварини, так і не скуштувавши того, що пропонує життя. Так вибирайте. Але якщо ви вирішите залишитися зі мною і боротися зі злом, ви повинні відмовитися від засліплюючого самообману і поглянути на життя широко відкритими очима. Ви повинні побачити, який в реальності навколишній вас світ. У світі є і погане, і хороше. Ви повинні використовувати ваш розум, щоб розсудити, що є що, і тоді ви зможете прийняти гарне і відмовитися від поганого. Якщо ви вибираєте слідувати за мною, я буду чесно ставити питання і давати грунтовні відповіді, і постараюся навчити вас, як перемогти людей Ордена і інших, їм подібних. Але я не буду терпіти вашу божевільну релігію, яка сама по собі є не що інше як навмисна відмова від життя. — Річард змахнув рукою, намагаючись достукатися до кожного з слухаючих його людей. — Подивіться на закривавлені пальці, які тримаєте в руках ви і ваші друзі. Подивіться, що роблять з дітьми ці злі люди. Ви повинні ненавидіти їх за те, що вони роблять. Якщо ви не робите цього або не можете, тоді у вас немає спільних почуттів з тими з нас, хто вибирає життя. Я хочу, щоб кожен з вас подумав про цих дітей, про жах і біль, які вони пережили, про те, що вони не хотіли відчувати біль. Подумайте, як їм було виявитися одним в руках жорстоких людей. Ви повинні і маєте повне право ненавидіти цих катів. Перестаньте стримувати справедливу ненависть, тому що ця ненависть спрямована проти зла. Я маю намір дістати протиотруту, щоб жити. При цьому я вб'ю стільки злих людей, скільки зможу. Якщо я піду один, то, можливо, зможу дістати протиотруту, але сам я не зможу звільнити вас від Імперського Ордена. Якщо ви підете зі мною й допоможете мені в цій боротьбі, у нас буде шанс. — Він помовчав. — Не знаю, що я зустріну там, тому і не можу вам сказати, хороші чи ні у нас шанси. Можу сказати тільки, що якщо ви не допоможете мені, то шансів майже не залишиться. Річард знову взяв закривавлений палець і підняв його, показуючи натовпу.

— Не помиліться. Якщо ви вирішите приєднатися і вступити в боротьбу, хоч хтось з них загине. Якщо ні, загинемо ми всі, якщо не тілесно, то духовно. Під таким правлінням, яке продемонстрував вам Орден, ніхто не може жити, навіть якщо його тіло зможе винести страждання рабського життя. Будь-яка душа під владою Ордену висохне і помре.

Люди мовчали, коли Річард зупинився, щоб подивитися на них. Більшість не відвело погляд, але деякі, здавалося, засоромилися й дивилися в землю.

— Якщо в цій боротьбі ви встанете на мою сторону, ви повинні будете вбивати людей Ордена, злих людей, — з неспокоєм в голосі вимовив Річард. — Якщо ви думаєте, що мені подобається вбивати, дозвольте сказати, що ви дуже помиляєтеся. Я ненавиджу вбивати, але мені доводиться це робити. Я роблю це, щоб захистити життя. Я не закликаю вас насолоджуватися вбивством. Це треба робити, тому що це необхідно, а не заради задоволення. Я закликаю вас насолоджуватися життям і робити все необхідне для його захисту.

Річард взяв один з предметів, які вони виготовили, поки чекали Тома і Оуена, що пішли за іншими. Він був схожий на маленьку міцну палицю і зроблений з дубової гілки, закруглений на кінці, щоб було зручно тримати, звужений до середини і загострений на іншому кінці.

— У ваших людей немає зброї. В очікуванні вашого прибуття ми дещо зробили. — Він махнув рукою, покликавши Тома. — Солдати не зрозуміють, що це зброя, по крайній мірі спочатку. Якщо вас запитають, відповідайте, що використовуєте цю палицю для викопування ям у землі під саджанці.

Лівою рукою схопивши Тома за сорочку за плечі, Річард показав, як треба використовувати зброю, щоб проткнути людину як раз під ребром. Обличчя деяких людей скривилися від огиди.

— Ця зброя дуже легко увійде в м'яку частину людини, як раз під ребром, — пояснив він. — Коли вдарите, різко смикніть її у бік, так, щоб зламати палицю у вузькій частині. Тоді ваш ворог не зможе витягнути уламок. З таким шматком дерева всередині, якщо навіть він і зможе стояти, то вже точно буде не в змозі бігти за вами або битися. А вам вдасться втекти.

Одна людина підняла руку.

— Але шматок дерева, швидше за все, мокрий і не зламається. Деревні волокна тільки прогнуться, але не відламаються від того, що в руках.

Річард кинув йому зброю. Переконавшись, що той спіймав, він продовжив пояснення.

— Подивися в середину, у вузькій частині надріз. Бачиш, ми вже тримали її над вогнем, щоб висушити дерево. Зверни увагу на загострений кінець. Бачиш, він надрізаний і розщеплений на чотири частини з розбіжними кінцями, немов бутон, так що якщо кінець увійде в тіло ворога, то палиця в середині швидше за все зламається, а кінці розійдуться в різних напрямках. Це завдасть ще більшої шкоди, як якщо б ударити чотири рази. Коли ви вженете у ворога цю штуку, він не зможе битися, тому що будь-який рух буде проштовхувати дубовий осколок ще глибше в його нутрощі. Якщо удар зачепить життєво важливі органи, то він помре негайно, якщо ні — він все одно помре протягом дня. Вмираючи, він буде кричати в агонії і жаху. Я хочу, щоб солдати Ордена дізналися, що таке біль і смерть, які вони приносять іншим. Страх змусить їх думати про втечу. Вони втратять сон, впадуть духом, так що ми приведемо їх у стан, коли їх легко буде вбити. Річард взяв інший предмет.

— Це невеликий самостріл, — Річард підняв предмет вище, щоб люди могли розглянути його, поки він пояснює принцип дії. — Як ви бачите, цей курок утримує тятиву. Міцна стріла лягає в цей жолобок. Якщо посунути важіль, курок посунеться, відпустить тятиву і випустить стрілу. Це не надто складно. І, хоча ви не вмієте поводитися з цією зброєю, але, підійшовши досить близько, ви зможете зробити хороший постріл. — Він показав на стояче на віддаленні дерево. Швидко прицілившись, воїн випустив стрілу. Люди не встигли помітити, як вона рухалася, але в мить ока дерево позбулося верхівки. Оцінивши зроблений ефект, Річард продовжував. — Я зробив кілька самострілів і цілу купу лож і деталей до них. З тими речами, що ви принесли, ми зможемо закінчити виготовлення. Як я вже говорив, вони досить грубуваті і не дуже гарні на відстані, але зате вони малі і ви зможете заховати їх під плащем. Неважливо, наскільки великий і сильний ворог. З такою зброєю і найслабший з вас зможе вбити його. Якщо цю зброю застосувати з близької відстані, від неї не захистить навіть кольчуга. Я обіцяю, що ця зброя буде дуже смертоносно. Використавши її, ми зможемо дістати іншу зброю — колючі ножі.

Річард показав кийки з твердого дерева з цвяхами, які стирчали на кінці. Таку зброю теж можна було приховати. Він показав їм простий шнур з невеликими дерев'яними ручками на кінцях, призначений для задушення людини ззаду, коли необхідно діяти непомітно.

— Але лорд Рал, навіть якщо ми погодимося приєднається до вас в цьому, ми — не воїни, — почав Оуен, з тривогою озираючись по сторонах. — Ці люди з Ордену, вони громили, досвідчені у таких справах. У нас не буде і шансу проти них.

Гомін голосів підтвердив загальну стурбованість. Річард похитав головою, піднімаючи руку на знак тиші.

— Погляньте на пальці, які ви тримаєте. Запитайте себе: а чи був шанс у цих маленьких дівчаток проти них? Запитайте себе, чи був шанс у ваших матерів, сестер, дружин, дочок? Ви — єдина надія для них. Ви — єдина надія для себе. В більшості своїй у вас немає шансів у боротьбі проти них. Але, на відміну від того, що ви думаєте, у мене немає мети битися з ними. Це лише хороший варіант самогубства. — Річард вказав на одного з чоловіків молодше. — Скажи, чого ми хочемо? Яка причина, по якій ти прийшов до мене?

Хлопець зніяковів.

— Ми хочемо позбавитися від людей Ордена.

— Так! Правильно! — Вигукнув Річард. — Ви хочете позбутися вбивць. Останнє, що ви хочете, так це битися з ними.

— Але ці штуки… — Чоловік простягнув руку до показаної Річардом зброї.

— Ці люди — вбивці. Наше завдання — стратити їх. Ми хочемо уникнути битв. Якщо ми будемо битися, то ризикуємо бути поранені або вбиті. Я не кажу, що ми не будемо з ними боротися, але це не є нашою метою. У ті моменти, коли їх буде небагато, і ми будемо впевнені в своїх силах, із засідки ми візьмемо їх раніше, ніж зможе розпочатися бій. Запам'ятайте, ці люди впевнені, що ніхто з вас не надасть їм ніякого опору. Ми можемо вбити їх до того, як вони встигнуть оголити зброю. Але нам краще постаратися не стикатися з ними лицем до лиця. Наша мета — вбивати їх. Вбивати всіх, кого зможемо. Вбивати їх завжди — під час сну, коли вони дивляться в бік, коли розмовляють, п'ють, коли виходять прогулятися. Вони — лиходії. Ми повинні вбивати їх, а не боротися з ними.

Оуен узяв його за руку.

— Але, лорд Рал, якщо ми почнемо вбивати їх, то вони спробують відігратися на всіх наявних у них полонених.

Річард дивився на людей, поки не переконався в тому, що всі уважно слухають.

— Ти тільки що визнав реальність того, що вони є злом. Ти правий. Вони можуть почати вбивати полонених, намагаючись змусити вас здатися. Але вони і зараз їх вбивають. Через деякий час, якщо їх не зупинити, вони перейдуть до масових вбивств. Чим швидше ми знищимо їх, тим швидше все це закінчиться і тим швидше припиняться вбивства. Хтось з вас віддасть життя за нашу справу, але, здійснивши її, ми станемо вільні. Якщо ж ми не зробимо цього, то залишимо невинних на розтерзання злу, а зло не буде милосердним. Як я говорив раніше, ви не можете вести переговори зі злом. Ви повинні його знищити.

Один з присутніх прочистив горло.

— Лорд Рал, дехто з нашого народу встали на бік Ордена, повіривши його словам. Вони не захочуть, щоб ми завдавали шкоди солдатам Ордена.

Річард важко зітхнув. На секунду він відвернувся й глянув у темряву перед тим, як знову направити увагу на людей.

— Я вбивав людей, яких знав усе життя, тому що вони були прихильниками Ордена, як і ті, про які ви говорите. Вони повірили людям з Імперського Ордена, і так як я протистою Ордену, намагалися мене вбити. Жахливо вбивати тих, кого ти знаєш. Але я думаю, що альтернатива була б ще жахливіше.

— Альтернатива? — Перепитав чоловік.

— Так — дозволити їм убити мене. У цьому і полягає альтернатива — втратити своє життя і те, за що ти б'єшся — життя тих, кого любиш. — Виразна мова Річарда пабула похмурого відтінку. — Якщо деякі з вашого народу приєдналися до Ордену або захищають його, то в кінці кінців ви зіткнетеся з ними. Вибір буде такий: їх життя або ваше. Ваш невірний вибір може коштувати життя більшості з нас. Якщо ці люди на стороні зла, то ми не можемо допустити, щоб вони перешкодили нам знищити зло. Ось чому вам потрібно вирішити — приєднатися до нас чи ні. Якщо ви приєднаєтеся, то ви повинні змиритися з тим, що можете вбити і тих, кого знаєте. Ви повинні ретельно зважити своє рішення.

Людей не шокували ці слова Річарда. Вони вислухали його з серйозним виглядом.

Келен помітила маленьких пташок, що пролітали мимо в пошуках укриття на ніч. Небо, вкрите крижаним туманом, темніло. Вона оглянула небо, виглядаючи чорнокрилих птахів. Жінка сумнівалася, що вони можуть бути тут, на перевалі, в таку жахливу погоду. Тому туман почав їй здаватися другом, який підтримує затишок.

Річард виглядав виснаженим. Келен було важко дихати в горах, на такій висоті. Напевно що чоловікові доводилося набагато гірше. Тепер вона побоювалася, що через отруту розріджене повітря остаточно виснажить сили Річарда. Вони повинні спуститися з перевалу якнайшвидше.

— Я сказав вам правду і все, що міг сказати, — сказав людям Річард. — Ваше майбутнє тепер залежить від кожного з вас.

Він тихо попросив Кару, Дженнсен і Тома зібрати їх речі. М'яко поклавши руку на спину Келен, лорд Рал повернувся до людей і вказав вниз.

— Ми збираємося розбити табір в цих лісах. Ви ж вирішуйте, що вам робити. Якщо ви — з нами, то спускайтеся вниз, під прикриття дерев, де птахи не зможуть виявити нас, коли погода проясниться. Нам треба закінчити виготовлення зброї, яку ви будете нести. Якщо ж хтось не захоче до нас приєднатися, тоді сподівайтеся тільки на себе. Я не планую залишатися надовго в таборі. Якщо Орден вас зловить, то вони будуть вас катувати, і я не хочу бути поблизу, коли ви, кричачи від болю, видасте наш табір.

Зневірені люди залишилися стояти разом.

— Лорд Рал, ти маєш на увазі, що ми повинні вибирати прямо зараз? — Запитав Оуен.

— Я сказав вам усе, що міг. Скільки ще зможуть вас чекати ті, кого катують, гвалтують і вбивають? Якщо ви хочете приєднатися і стати частиною життя, то ласкаво просимо в наш табір. Якщо ви виберете іншу сторону, то я бажаю вам успіху. Але, будь ласка, не намагайтеся слідувати за нами, інакше я буду змушений вас убити. Колись я був лісником. Я дізнаюся, якщо хтось піде за нами.

Один з чоловіків, той, хто першим показав Річарду два камінчики, щоб сказати, що він може розкрити місцеположення протиотрути, вийшов вперед з купки людей.

— Лорд Рал, мене звуть Енсон, — блакитні очі юнака були повні сльозами. — Я хотів, щоб ви знали, хто я такий. Я Енсон.

— Добре, Енсон, — кивнув Річард.

— Спасибі вам за те, що відкрили мені очі. Я завжди думав про щось схоже на те, що ви пояснювали. Тепер я розумію, чому, і розумію, яка тьма закривала мої очі. Я більше не хочу жити так. Я не хочу жити, керуючись нічого не значущими словами, і не хочу, щоб люди з Ордену нищили моє життя. — Сльози текли по обличчю юнака, і він не соромився їх. — Моїх батьків убили. Я бачив тіло батька, яке було насаджено на кіл. Він ніколи нікого і пальцем не чіпав. Він не вчинив нічого, що б заслужити подібну муку. Мою сестру забрали. Я не міг спати ночами, думаючи про це, думаючи про її жах. Я хочу битися і вбивати цих лиходіїв. Вони заслужили смерть. Я хочу, як ви говорили, стерти їх на порох. Я вибрав право приєднатися до вас і битися за те, щоб отримати свободу. Я хочу жити вільним і хочу, щоб ті, кого я люблю, жили вільними.

Келен застигла, почувши, що один з них сказав подібні слова, не обговоривши їх спершу з іншими. Вона бачила очі інших людей, поки Енсон говорив. Вони насторожено вслухалися в кожне його слово.

Річард посміхнувся, кладучи руку на плече юнака.

— Ласкаво просимо в Імперію Д'Хара, Енсон. Ласкаво просимо додому. Ми можемо покластися на твою допомогу. — Він показав на Кару і Тома, які збирали зброю, яку вони принесли показати людям. — Чому б тобі не допомогти їм віднести ці речі в наш табір?

Рот Енсон розтягнувся до вух у відповідь на цю пропозицію. Юнак говорив м'яким голосом, але у нього були широкі плечі й потужна мускулиста шия. Він був добродушним, але здавався повним рішучості. Якби Келен була в армії Імперського Ордена, їй би не хотілося, щоб по її душу прийшов так потужно складений чоловік.

Енсон нетерпляче спробував узяти вантаж із рук Кари. Морд-Сіт не захотіла віддавати його, і тому він узяв інший вантаж і пішов за Томом вниз. За ними пішла й Дженнсен, тягнучи на мотузці Бетті, що впиралася. Коза хотіла, щоб вони залишилися з Річардом і Келен.

Решта дивилися, як Енсон спускався з пагорба разом з Карою, Томом і Дженнсен. Потім вони відійшли вбік, подалі від статуї, перешіптуючись між собою, вирішуючи, що їм робити.

Річард глянув на фігуру Кейджа Ранга перед тим, як почати спускатися. Щось привернуло його увагу.

— У чому справа? — Запитала його Келен.

— Цей напис, — показав він на монумент. — Спереду на п'єдесталі, під його ногами.

Келен знала, що раніше там не було напису, але вона знаходилася дуже далеко, щоб бути впевненою в тому, чи бачить вона напис на граніті. Жінка озирнулася простежити, як спускаються інші, але залишилася з Річардом, поки він дивився на статую. Люди все ще стояли в стороні, зайняті розмовою.

Келен змогла розгледіти те місце на п'єдесталі, де розміщувалося попередження. Пісок зі статуетки, яка зображувала Річарда, вітер все ще не змів з каменю.

Як тільки вони підійшли ближче, вона насилу змогла повірити своїм очам. Схоже, пісок додав на камені ще один напис. Вона була впевнена — раніше цих слів тут не було.

Келен володіла декількома мовами, але не цією, хоча вона і впізнала її. Це була та ж древнєд'харіанська мова.

Під поривами пронизливого вітру жінка обхопила себе руками і зіщулилась. Похмурі хмари безупинно пливли по небу. Вона подивилася на гори, які підносилися навколо, багато з яких накрила темна пелена туману. Широка смуга снігопаду приховувала далекі схили. Крізь маленький просвіт у бушуючій негоді Келен змогла побачити за перевалом долину, яка обіцяла тепло і зелень.

І зустріч з Імперським Орденом.

Наблизившись впритул до Річарда, Келен захотіла, щоб він обійняв її своєю теплою рукою і трохи зігрів. Але вона не зважилася притиснутися до його спини, а лише спостерігала за тим, як чоловік вдивляється в невиразні письмена, вибиті ніби навічно в камені. Він виглядав настільки тихим, що Келен сильно занепокоїлася, і її серце знову відчайдушно забилося в грудях.

— Річард, що тут написано? — Прошепотіла вона, присуваючись ще ближче.

Приголомшений, він поволі водив пальцями по буквах, а його губи беззвучно вимовляли слова древнєд'харіанського письма.

— Восьме правило чарівника, — ледь чутно вимовив Річард. — «Талген Васстерніч».

46

Йдучи позаду гінця, Верна відступила вбік. На неї галопом мчало кілька коней. Їх боки були забризкані гряззю, ніздрі широко роздувалися. Очі сидячих на конях вершників переповнювала жорстока рішучість. Всі останні тижні табір знаходився в постійному кипінні, так що аббатисі постійно доводилося пам'ятати про необхідність дотримуватися обережності. Коли б вона не вийшла з намету, на неї обов'язково хтось мчав. Якщо через табір не неслися коні, то біг чоловік.

— Сюди, — сказав через плече гонець.

Він озирнувся на неї, і Верна йому кивнула. Дуже вихований юнак. Його кучеряве світле волосся і манери змусили її пригадати про Уоррена. Верна була беззахисна перед хвилею болю, що проходила через неї при кожному спогаді про те, що Уоррена більше немає, перед щоденною порожнечею.

Вона не змогла б згадати ім'я гінця. Тут стільки молодих людей. Було важко запам'ятати їх всіх по іменах. І, як Верна не старалася, їй це не вдавалося. Принаймні зараз вони не вмирали з лякаючою швидкістю. Така ж неприємна, якими бували зими в Д'Харе, ця зима з її мінливою погодою була щонайменше перепочинком від битв минулого літа, від постійних битв і смерті. Жінка не думала, що така заспокійлива і розслаблююча тиша триватиме, коли знову настане літо.

Зараз перевали охороняються від Імперського Ордена. У таких тіснинах чисельна перевага ворога означала не так вже й багато. Якщо тільки одна людина може протиснутися у вузьку щілину в кам'яній стіні, то не має великого значення, чи чекає за ним своєї черги сотня наступаючих чи тисяча. Захищатися від однієї людини — не така вже непосильна задача, це не те що битися з усією ударною міццю армії Джеганя.

Верна почула далекий грім і відчула, як він прокотився по поверхні землі. Вона глянула на небо. Сонце не показувалося вже два дні. Їй не подобалося дивитися на хмари, що нависали над вершинами гір. Схоже, що вони могли стати джерелом жахливої бурі.

Цей звук міг і не бути громом. Можливо, що це магія, яку обрушує ворог на щити, що прикривають проходи. Така спроба нічого їм не дасть, але заснути Верні буде важко. Іншої причини, по якій могло б так гуркотіти, не було.

Деякі з проходячих мимо чоловіків і офіцерів кивали, вітаючи її, або посміхалися, або навіть злегка кланялися. Верна не бачила жодної Сестри Світла. Багато хто з них були на перевалах, контролюючи щити, роблячи так, щоб жоден солдат Імперського Ордена не зміг пройти. Зедд навчив Сестер продумувати кожну можливість, де ворог ухитрився б знайти лазівку в їх обороні — неважливо, наскільки неймовірною здавалася така можливість, — і перешкоджати їй. Вдень і вночі Верна прокручувала в мозку картини таких слабких місць, аналізуючи, чи все вони передбачили, чи є що-небудь, що Сестри не врахували і тому це може допомогти ворожим силам проникнути всередину.

Якщо так трапиться, якщо вороги прорвуться, тоді ніщо не зможе зупинити їх наступ, крім невеликої армії захисників, яка набагато поступалася за чисельністю армії Ордена, яка знаходилася за цими горами. Верна більше не думала про щілини в броні їх оборони, вона боялася навіть припущення про ймовірність існування такої діри.

Схоже, що вирішальна битва може початися в будь-який момент. Де ж Річард?

Пророцтво говорить, що він буде життєво необхідний в битві, в якій вирішиться майбутній шлях людства. Остання, і швидше за все, вирішальна битва, за все, що їм було дороге, за останню іскру волі, вже наступала. А лорд Рал пішов на ризик не з'явитися в той момент, коли він дуже потрібний. Аббатисі насилу вірилося, що пророцтва століттями твердили про те, що він повинен очолити їх, адже коли прийшов час, передвіщений ватажок кудись зник.

Верна знала серце Річарда. Вона знала і серце Келен. Аббатиса жодного разу не засумнівалася в них. Але зараз Верна була однією з тих, хто дивилися в очі орді Джегана. А Річарда з ними все не було.

З небагатьох відомостей, почерпнутих Верною з повідомлень Енн в Дорожньому щоденнику, виходило так, що в дорозі виникли непередбачені обставини, що вимагали зміни їхніх планів. Тому Енн і Натан поїхали на південь, через Старий світ. Енн уникала подробиць, ймовірно Натан не захотів ділитися з ким-небудь ще, тому Верна не тиснула на подругу. Однак вона трохи стривожилася від думки, що Енн приєдналася до пророка так охоче. Про причини свого рішення Енн змовчала, лише написавши, що Дорожній щоденник — не місце для пояснення таких речей.

Незважаючи на те, що ця людина іноді була вельми корисною, Верна вважала Натана занадто небезпечним. Якщо гроза приносить даючий життя дощ, разом з дощем з небес сиплються і удари блискавки, а вони можуть і нашкодити. Коли Енн і Натан об'єднують сили, слід чекати неприємностей.

Верна нагадала собі, що не все в цьому світі проти них, що не все так вже безнадійно і сумно. Армія Джегана отримала приголомшливий удар від рук Зедда і Еді, в силу чого втратила величезну кількість людей, і багато нападників постраждали від падаючих каменів і дій стихії, яка обрушилася на їхні голови завдяки магічному мистецтву старих захисників Ейдіндріла. В результаті Орден Імперії покинув місто, залишивши Вежу Чарівників недоторканою. Незважаючи на те, що соноходець тягнув до неї свої жадібні руки, вона залишилася поза межами його досяжності.

Зедд і Еді добре захищали Замок, так що з цього боку Верна поки що не чекала неприємностей. Замок Чарівників здавна був сховищем різноманітних цінностей Імперії Д'Хара, в тому числі магічної зброї та інших предметів. У недавній битві Замок вистояв, ще раз довівши, що може надати значну допомогу в боротьбі з Імперським Орденом. Верні бракувало старого чарівника, порад Зедда і його мудрості, хоча жінка ніколи вголос не зізналася б у цьому. В цьому старому вона бачила багато чудових якостей, які перейняв у нього Річард.

Верна зупинилася, коли побачила Ріккі, що йшла напереріз. Вона схопила Морд-Сіт за руку.

— У чому справа, аббатиса? — Запитала Рікка.

— Ти щось про це чула?

— Що саме я повинна була чути? — Спантеличено подивилася на неї дівчина.

Посланець зупинився на іншій стороні перехрестя. Коні риссю бігли в різні боки, один з них тяг воза з бочками води. Люди в повному озброєнні снували по місту. Всюди споруджувалися укріплення, оточені захищеними проходами, з прорізами в середині для людей, коней і возів. Все як зазвичай.

— Ні, відбувається щось незвичайне, — наполягала Верна.

— Вибач, я нічого не чула.

— Ти зайнята?

— Нічого спішного.

Верна міцніше схопила Ріккі за руку і потягнула.

— Генерал Мейферт послав за мною. Думаю, нам слід піти разом. Адже якщо він захоче побачити і тебе, не доведеться посилати когось на твої пошуки.

Рікка знизала плечима.

— Чудово, — вираз обличчя Морд-Сіт став підозрілим. — У тебе є які-небудь думки про те, що саме не так?

Верна відірвалася від спостереження за посильним, який пробирався вперед між людьми, возами, кіньми і ремонтними станціями і кинула погляд на Ріккі.

— Нічого конкретного. — Лице Верни злегка спотворилося, як відбувалося завжди, коли вона намагалася передати словами слабке відчуття неспокою. — Ти коли-небудь прокидалася і відчувала, ніби скоїлося щось нехороше, і мучилася, не в силах пояснити, чому тобі здається, що день буде поганим?

— Якщо передбачався поганий день, я намагался дивитися на нього відсторонено, як якщо б спостерігала за подіями очима іншої людини, і намагалася зрозуміти, чи не в мені чи причина цих неприємностей.

— Дуже погано, що ти необдарована, — посміхнулася Верна. — Ти могла б стати хорошою Сестрою Світла.

— Я волію бути Морд-Сіт — тією, хто здатна захистити лорда Рала.

Посильний зупинився на узбіччі дороги.

— Тут, аббатиса. Генерал Мейферт наказав привести вас в цей намет під деревами.

Верна подякувала молодому чоловікові і пішла по м'якій землі. Ріккі йшла поруч. Намет стояв на деякій віддалі від центру життя табору, в тихому місці, де офіцери зустрічалися з розвідниками, що повернулися з вилазки. Верна гарячково ламала голову, намагаючись уявити собі, які новини міг принести розвідник. Тривогу не оголошували, так що, по всій видимості, перевали все ще під контролем. Якби що-небудь трапилося, табір був би схожий на розтривожений мурашник. Але все виглядало так само тихо, як і в будь-який інший день.

Охоронець побачив підходячу Верну і увійшов в намет доповісти про її прихід. Генерал негайно вийшов з намету і поспішив їй назустріч. Його сині очі світилися рішучістю. Однак лице було мертвенно-блідим.

— Я побачила Ріккі і подумала, що повинна захопити її з собою, тому що вона також може вам знадобитися, — пояснила Верна, коли Мейферт схилив голову в короткому привітанні.

Високий світловолосий генерал кинув погляд на Ріккі.

— Так, це прекрасно. Будь ласка, заходьте.

Верна схопила його рукав.

— У чому справа? Що відбувається? Що трапилося?

Генерал знову глянув на Ріккі і перевів погляд на Верну.

— Ми отримали послання від Джегана.

— Як посланці Джегана змогли пройти в табір і ніхто їх не вбив? — Запитала Ріккі різким напруженим голосом, підійшовши впритул і вимогливо заглядаючи Мейферту в очі. — Це всупереч всім правилам, ніхто чужий не повинен пройти, незважаючи ні на які причини. Там навіть миша не проскочить. Та й нема про що розмовляти, це могла би бути пастка.

— Це був віз, запряжений єдиним конем, — Мейферт нахилив голову до Берні. — Люди подумали, що віз порожній. Згадавши ваші інструкції, вони пропустили його.

Верна була здивована, згадавши, що Енн просила її пропустити порожній віз, і вона сама відразу ж віддала таке розпорядження.

— Віз їхав з власної волі? Порожній віз сам собою управляв? — Обурено перепитала Морд-Сіт.

— Не зовсім. Люди, які його побачили, подумали, що він порожній. Кінь був схожий на ваговоза, що йде по давно знайомому шляху, і тому стражники вирішили, що кінь брів по дорозі, як його і привчили.

Генерал Мейферт стиснув губи, спостерігаючи за виразом обличчя Верни, а потім з запрошуючим жестом повернувся до намету.

— Ходім, я вам покажу.

Чоловік провів їх до намету і відкинув полог. Верна увійшла, за нею Ріккі і генерал. Усередині на лавці сиділа молода послушниця, Холлі. Вона обіймала дуже перелякану дівчинку, якій на вигляд було не більше десяти років.

— Я попросив Холлі залишитися з нею, — прошепотів генерал. — Подумав, що це заспокоїть її більше, ніж присутність солдата.

— Звичайно, дуже мудре рішення, — схвалила Верна. — Це вона привезла послання?

Молодий генерал кивнув.

— Вона сиділа в дальньому кутку воза, тому солдати не помітили її спочатку і подумали, що віз порожній.

Тепер Верна зрозуміла, чому такого посланника пропустили. Солдати не стали вбивати дитину, а Сестри могли перевірити дівчинку і переконатися, що вона не є небезпечною. Верна знала, що Зедд знайшов би що сказати з цього приводу. Старий напевно прорік би, що загроза може з'явитися в несподіваному вигляді. Верна підійшла до парочки на лавці, і, посміхаючись, сіла поруч.

— Я Верна. З тобою все гаразд, маленька леді? — Дівчинка кивнула. — Хочеш їсти?

Злегка затремтівши, дівчинка кивнула, оглядаючи скупчених навколо неї людей великими карими очима.

— Аббатиса, Валері вже пішла за їжею, — сказала Холлі.

— Зрозуміло, — відповіла Верна, все ще посміхаючись. Вона опустилася навшпиньки і ніжно погладила руки дівчинки, щоб заспокоїти її. — Ти жила в цих місцях?

Дівчинка моргнула, намагаючись оцінити небезпеку, витікаючу від дорослої, сидячої перед нею. Її заспокоїли посмішка Верни і ласкавий дотик.

— Велика подорож на північ, мадам.

— І хтось послав тебе сюди, щоб зустрітися з нами?

Великі очі дівчинки наповнилися слізьми, але вона не заплакала.

— Мої батьки залишилися там, внизу. Солдати схопили їх. Як гостей, сказали вони. Прийшли і забрали нас. Ми були там останні кілька тижнів. Сьогодні вони наказали мені привести лист сюди. Вони сказали, що якщо я зроблю, як мені сказано, вони дозволять моїм мамі, татові і мені піти додому.

Верна знову погладила маленькі ручки дівчинки.

— Зрозуміло. Це дуже добре, що ти допомагаєш батькам.

— Я тільки хочу піти додому.

— Ти потрапиш додому, дитя. — Верна випросталась. — Ми погодуємо тебе, дорога, так що ти підеш до батьків з повним животом.

Дівчинка встала і зробила реверанс.

— Спасибі вам за вашу доброту. Можна мені відїхати назад після їжі?

— Звичайно, — відповіла Верна. — Я тільки піду прочитаю листа, поки тобі принесуть смачну їжу, і тоді ти зможеш повернутися до батьків.

Всівшись на лавку і притиснувшись до Холлі, дівчинка не могла відвести обережних очей від Морд-Сіт. Намагаючись не показувати страху, Верна посміхнулася дівчинці на прощання, перш ніж вийти з намету. Вона не могла навіть уявити, що затіяв Джеган.

Верна заквапилася.

— Що в листі? — Запитала вона генерала, вийшовши з намету.

Мейферт зупинився біля входу, до блиску натираючи великим пальцем мідну гудзик, і подивився в очі Верни.

— Я зараз дам вам його прочитати, аббатиса. Багато що здається повністю ясним. Але дещо, я сподіваюся, ви мені проясните.

Увійшовши у свій намет, Верна побачила очікуючого у стороні капітана Зіммера. Чоловік з квадратним підборіддям на цей раз не сяяв звичною заразливою посмішкою. Капітан командував особливими силами Д'Хари, групою людей, чиєю роботою було проводити дні і ночі на ворожій території і вбивати як можна більше ворогів. Запас ворогів був, здавалося, нескінченний. Капітан, мабуть, вирішив винищити їх усіх.

Люди з його загону добре знали свою справу. Вони колекціонували зв'язки вух убитих ворогів. Келен завжди хотілося подивитися на їх колекцію після чергового повернення з рейду. Капітан і його солдати завжди ніжно ставилися до неї.

Всі подивилися на блискавку, що прорізала небо. Шторм підійшов ближче. Через мить земля здригнулася від розкотистого удару грому.

Генерал Мейферт взяв маленький складений аркуш паперу зі столу і простягнув Берні.

— Ось що принесла дівчинка.

Поглянувши на похмурий вираз облич обох чоловіків, Верна розгорнула папір і прочитала написане:

«Я захопив Чарівника Зорандера і чаклунку по імені Еді. Тепер я володію Замком Чарівників і всім, що в ньому знаходиться. Мій Ковзаючий скоро доставить до мене лорда Рала і Матір-Сповідницю.

Ваша справа програна. Якщо ви здастеся зараз і відкриєте проходи, я помилую ваших людей. Якщо ні, я вб'ю всіх.

Джеган Справедливий».

Рука, що тримала листа в тремтячих пальцях, опустилася.

— Всемилостивий Творець, — прошепотіла Верна. У неї закрутилася голова. Рікка вирвала листок зі слабких рук і, поки читала його, застигла як кам'яна. Прочитавши його, Морд-Сіт не втрималася і пробурмотіла під ніс якесь страшне прокляття.

— Ми повинні витягнути їх! — Вигукнула вона. — Ми повинні врятувати Зедда і Еді від Джегана.

— Це неможливо, — похитав головою капітан Зіммер.

— Він врятував мені життя! — Кричала Ріккі з почервонілим від гніву обличчям. — І вам теж! Ми повинні витягнути його звідти!

На противагу Ріккі, Верна заговорила спокійно.

— Ми всі відчуваємо те ж, що і ти. Зедд не раз рятував життя нам усім. На нещастя, Джеган за це постарається заподіяти йому ще більше зла.

Рікка потрясла листом перед їхніми обличчями.

— Так що, ми просто дозволимо йому померти? Дозволимо Джегану вбити його? Ми проникнемо туди або придумаємо що-небудь!

Капітан Зіммер поклав руку на довгий ніж.

— Пані Ріккі, якби я сказав тобі, що сховав людину в таборі, в одному із сотень тисяч наметів, і ніхто не буде перешкоджати тобі питати про неї, і тобі дозволять вільно шукати, як ти думаєш, скільки часу мине, поки ти знайдеш цю людину?

— Вони сидять не в будь-якому наметі, — заперечила Рікка. — Подивися на нас. Прийшло послання. Хіба воно потрапило в якийсь один з багатьох наметів у таборі? Ні, воно прийшло сюди, де знають, що з ним робити.

Генерал схопився за стілець і повернувся, усвідомивши сенс слів, вимовлених Верною. У таборі Джегана Зедда і Еді напевно катують. Нарешті він поставив питання, яке мучило його найбільше.

— Як ви думаєте, це правда, що Ковзаючий спіймав лорда Рала і Матір-Сповідницю? Невже ця жахливе істота, цей Ковзаючий, скоро дійсно привезе їх до Джегана?

Верна подумала, що можливо саме тому Енн і Натан стрімголов кинулися в Старий світ. Верна знала, що Келен і Річард все ще десь там. Тільки така невідкладна причина могла змусити Енн і Натана відправитися на південь. Чи можливо, що Ковзаючий схопив Келен і Річарда або забрав їх душі? У Верни впало серце. Їй було цікаво, чи знала Енн напевно, що Ковзаючий схопив Річарда, а якщо так, то чому не сказала нічого про мету своєї подорожі на південь.

— Не знаю, — нарешті відповіла вона.

— Думаю, Джеган зробив помилку, — сказав капітан Зіммер.

Верна підняла брову.

— Яку?

— Він тільки що видав нам, скільки у нього неприємностей з проходами. Він тільки що повідомив нам, наскільки хороший наш захист, і як це його дратує. Якщо військо Імперського Ордена не зможе пробитися через гори в цьому сезоні, вся його армія буде змушена залишитися в долині на зиму. Ось чому Джегану треба, щоб ми пропустили його. Зими в Д'Харі суворі, особливо для таких людей, як у нього, не звичних до нашого клімату. Я на власні очі бачив, скільки людей він втратив минулої зими. Сотні тисяч загинуть від хвороб.

— У нього достатньо людей, — заперечив генерал. — І він може відновити втрати. У нього знайшлися нові солдати, щоб зайняти місце тих, хто загинув минулої зими.

— Так ви думаєте, що капітан помиляється? — Запитала Верна.

— Ні, я згоден з тим, що Джеган зробить все, щоб пройти тут. Просто я не думаю, що його хвилює, скільки загине людей. Думаю, він жадає правити світом. Соноходець довго чекав, а тепер бачить, що мета зовсім близько, майже у нього в руках. А ми — остання перешкода у нього на шляху, не даємо бажаній нагороді впасти до нього в руки. Та й його людям не терпиться зайнятися грабежем. Він вирішив розділити Новий світ, діставшись до Ейдіндріла, і він близький до мети, але, з іншого боку, дуже далекий. — Генерал Мейферт розгорнув карту і почав показувати місця, про які він говорив. — Якщо Джеган не зможе пройти тут, то поверне армію і піде далеко на південь, в долину річки Керн, перейде її і підніметься в Імперію Д'Хара. Коли його армії займуть відкриті простори на півдні, ми не зможемо зупинити їх. Якщо Джеган не проб'ється зараз, йому доведеться зробити тривалий перехід і втратити багато часу, але врешті-решт він все одно впіймає нас. Він воліє заощадити час, і тому пропонує такий обмін.

Верна пильно подивилася на нього.

— Ми зробимо велику помилку, якщо спробуємо умилостивити зло.

— Я згоден, — сказав генерал. — Як тільки ми відкриємо проходи, вони вб'ють всіх людей, до останнього немовляти.

Настрій всередині намету було настільки ж похмурим, як і небо зовні.

— Я думаю, ми повинні послати йому листа, — запропонувала Рікка. — Думаю, треба написати, що ми не віримо, ніби він захопив Зедда і Еді. Якщо Джеган хоче, щоб ми йому повірили, він повинен в знак доказу послати нам їхні голови.

Капітан посміхнувся, почувши цю пропозицію. Генерал постукував пальцем по столу, поринувши в роздуми.

— Якщо все йде так, як ви сказали, аббатиса, і Джеган дійсно схопив їх, тоді ми нічого не можемо зробити. Він їх уб'є, — зітхнув Мейферт. — Враховуючи, що Зедд змусив сили Джегана відступити, не кажучи вже про той хаос, який він посіяв в Імперському Ордені минулого літа, коли Мати-Сповідниця була з нами, я не думаю, що це буде легка смерть, але в будь-якому випадку він їх вб'є.

— Тоді погодьтеся, що більше нічого зробити не можна, — резюмували Верна. Генерал провів рукою по обличчю. — Мені огидно визнавати це, але боюся, ми втратили їх. І думаю, не варто доставляти Джегану задоволення, показуючи, що ми насправді відчуваємо.

При думці, що Зедд і Еді потраплять в руки Сестер Тьми і будуть піддані тортурам, у Верни закрутилася голова. Вона впала духом, розуміючи, що їх армія втратить в лиці Зедда. Більше ніхто не володів таким досвідом і знаннями. Ніхто не зможе його замінити.

— Тоді напишемо Джегану листа і скажемо, що ми не віримо, ніби він схопив Зедда й Еді, — вирішила Верна.

— Єдине, що ми можемо зробити, — підтвердила Ріккі. — Не дати Джегану отримати більше, ніж він вже отримав. Відмовити йому в задоволенні поглумитися над нашим горем.

Генерал Мейферт посунув стілець до столу, запропонувавши Верні сісти і написати листа.

— Якщо Джеган сильно розсердиться, отримавши такий лист, можливо, він пошле нам їхні голови. Якщо він так вчинить, наші старі друзі позбавляться від страждань. Це єдине і найкраще з того, що ми можемо зробити для них.

Верна подивилася на похмурі обличчя, але прочитала в них рішучість виконати задумане. Вона сіла на запропонований генералом стілець, відкрила пляшку з чорнилом і взяла листок паперу з невеликої пачки в коробці на столі. Жінка занурила перо в чорнило і мить дивилася на папір, намагаючись сформулювати текст. Вона спробувала уявити собі, як написала б Келен. Потім Верна схилилася над столом і почала писати.

— Мені подобається, — схвалила текст читала через плече Вірні Рікка.

Верна подивилася на інших.

— Як підписати?

— Що найбільше розсердить Джегана? Або стурбує? — Запитав капітан Зіммер.

Верна притиснула кінець пера до підборіддя, розмірковуючи. І раптом її осяяло. Вона піднесла ручку до паперу і підписала:

47

Річард оглядав широку зелену долину, намагаючись розгледіти сліди перебування тут солдат. Він подивився на Оуена.

— Це Уілтертон?

Поклавши руки на пишну рослинність на вершині низького кручі, Оуен підтягнувся до краю. Він витягнув шию, щоб заглянути через край, і, кивнувши, відповз.

Річард думав, що місто буде більшим.

— Я не бачу ніяких солдатів.

Оуен відповз подалі від краю. У тінистому укритті серед папоротей і низького чагарнику він встав і обтрусив з одягу сире опале листя.

— Солдати зазвичай залишаються в місті. Навіщо їм нам допомагати, коли ми працюємо? Вони їдять нашу їжу і спекулюють речами, які у нас відібрали. Поки вони цим займаються, то мало цікавляться чим-небудь ще. — Його обличчя почервоніло. — А ночі вони проводять, гуляючи наших жінок. — Незважаючи на те, що зміст його слів був очевидний, Оуен не наважувався назвати речі своїми іменами. — Удень вони іноді приходять перевірити, як ми працюємо, або прослідкувати, чи всі повернулися на ніч в місто.

Лорд Рал обдумав сказане. Значить, якщо солдати і виходять за міські стіни, то ненадовго. Напевно, вони вельми комфортно влаштувалися в місті. Загарбники впевнені, що місцеві жителі не чинитимуть опору; їх легко контролювати, ними можна управляти, тільки слово скажи. Так що люди Імперського Ордена спали спокійно.

Стіни навколо міста багато приховували з виду. Через відкриті ворота теж мало що можна було розгледіти.

Річард помічав деталі поглядом досвідченого воїна.

Стіни навряд чи могли витримати серйозну облогу. Вся споруда — з вертикальних дерев'яних стовпів ненабагато вище людського зросту. Стовпи різного розміру, товщиною з руку на вершині і біля основи, разом з'єднувала мотузка. Хвилеподібна стіна зміїлась навколо міста, місцями вигинаючись в ту або іншу сторону. Перед нею не було вала або навіть рову. Цей частокіл був схожий на огорожу від забрідаючих оленів або ревучих ведмедів. Втім, з цією метою його колись і спорудили. Звичайно ж, він не виглядав досить міцним, щоб витримати натиск солдатів Імперського Ордена, і все одно був якоюсь, хай майже символічною, але перепоною.

Тим не менш солдати, безсумнівно, воліли входити через ворота, а не штурмувати стіни. Міста Бандакара розкривали ворота перед солдатами Імперського Ордена. Зараз ворота Уілтертона теж були відкриті настіж. Як символ покірності городян, як знак торжествуючої безтурботності ворога.

Долину розчистили від дерев, звільняючи місце під поля пшениці. З гілок зробили загородку для корів. Дика трава там була вся вищипана. Біля курників вільно кудкудакали кури. У густій траві паслася пара овець.

У ліс, звідки спостерігав Річард, легкий вітерець доносив запахи родючого грунту, польових квітів і трав. На великих висотах йому було все важче дихати. Тому те, що вони нарешті спустилися з перевалу, було величезним полегшенням. Внизу, хоча холод усе ще відчувався, стало також відчутно тепліше. Річард вже оглядав цю відкриту долину і зараз не побачив нічого нового. Вони з Оуеном повернулися в гущавину лісу, туди, де їх чекали інші. Дерева навколо були в основному твердих порід — клени та дуби. Траплялися берези і осики, але також підносилися і хвойні. У густому листі щебетали птахи. На гілці сосни, повз яку вони проходили, розгризала горішок білка. Глибока тінь під густим пологом лісу зрідка порушувалася плямами сонячного світла.

Коли Річард вивів Оуена на поляну, там, відмахуючись в очікуванні їхнього приходу від настирливої мошкари, стояло кілька людей. Річарду було приємно стояти в потоці тепла падаючих під низьким кутом сонячних променів.

Ця галявина була затишним містечком, треба було дуже добре знати цей ліс, щоб її знайти. Поляна утворилася в глибині лісу після того, як в величезний старий клен вдарила блискавка. Він розколовся на дві частини і не встояв під натиском стихії. Обрушуючись, частини клена зачепили і повалили сусідні дерева. Келен підвелася зі стовбура поваленого гіганта. Бетті, розмахуючи хвостом так швидко, що його неможливо було розгледіти, з цікавістю дивилася на Річарда, очікуючи уваги або частування. Найбільше коза любила, коли їй чухали за вухами. Пам'ятаючи про це, Річард приголубив її, пошарпавши буре вушко.

Велика частина загону вже з'явилася під відкритим небом, вийшовши з-за задертих вверх коренів поваленого велетня, що стали срібними від багаторічного впливу повітря, води і вітру. Молоді ялини, які ледь сягали людям грудей, тяглися до світла на створеному після раптової смерті клена відкритому місці. Келен, Кара, Дженнсен і Том йшли серед решти людей — нової армії лорда Рала.

Позаду на перевалі Енсон, сказавши, що хоче звільнити свій народ від панування Ордена, підштовхнув інших, зламавши їх нерішучість. Ці люди довгий час жили в темряві й сумніві, а таке життя пробуджує прагнення до світла правди. Всі вони, відчувши рішучість, від якої у них самих захоплювало дух, заявили, що хочуть приєднатися до Річарда, битися з солдатами Ордена, добитися свободи і зробити свою землю частиною Імперії Д'Хари.

Рішення, що люди Ордена — зло і заслуговують смерті, було одностайним. Люди навіть не відчували страху, що їх самих можуть убити.

Бетті знову взялася вискубувати бур'яни. Коли Том подивився на козу, Річард відмітив крапельки поту, які повисли у нього на бровах. Кара обмахувалася великим листям гірського клена. Річард хотів було запитати, чому їм жарко в такий холодний день, але зрозумів, що це отрута змушує його мерзнути. Стривожившись, він згадав останній раз, коли замерз, — отрута майже вбила його тієї страшної ночі.

Енсон і ще одна людина, Джоне, скинули свої мішки. Вони планували пробратися в місто ввечері, влившись у ряди людей, які повертаються з полів. Проникнувши в рідне місто, вони збиралися забрати протиотруту.

— Думаю, мені краще піти з тобою, — звернувся Річард до Енсона. — Джон, чому б тобі не залишитися тут з рештою?

Джон виглядав здивованим.

— Як вам завгодно, лорд Рал. Але в цьому немає ніякої необхідності.

Йдучи в місто вони не планували вплутуватися в будь-які сутички з солдатами Ордена. Вони збиралися просто забрати протиотруту і провести невелику розвідку. Атакувати збиралися всі разом, після того як спочатку вдасться благополучно дістати протиотруту, оцінити ситуацію, кількість солдатів і їх розміщення.

— Джон правий, — втрутилася Кара, — Вони самі впораються. Річард важко дихав, насилу стримуючи кашель.

— Знаю. Просто я думаю, що краще мені все побачити самому.

Кара і Келен обмінялися довгим поглядом.

— Але якщо ти підеш разом з Енсон, тобі доведеться залишити меч, — зауважила Дженнсен.

— Я не збираюся починати війну. Я тільки хочу огледітися на місцевості.

Келен підійшла ближче.

— Вони вдвох цілком можуть оглянути місто і доповісти тобі. Ти можеш залишитися. Хлопці повернуться через декілька годин.

— Знаю, але я не хочу так довго чекати, — сказав Річард.

Дружина пильно подивилася в його очі, і він подумав, що Келен може зрозуміти, наскільки йому боляче. Але вона не стала сперечатися, а лише кивнула в знак згоди.

Річард через голову зняв перев'язь і надів її на Келен.

— Ось. Проголошую тебе Шукачем Істини.

Вона прийняла меч і надану честь, піднісши до губ рішуче стиснуті кулаки.

— Дорогий, тільки не влаштовуй нічого, поки будеш в місті. Це не входить в наш план, — нагадала вона чоловікові. — Ви з Енсон будете там одні. Почекай вплутуватися в бійку, поки ми всі не будемо поруч.

— Так, знаю. Мені потрібно тільки забрати протиотруту і швидко повернутися.

Річард збирався не тільки роздобути ліки, але і на власні очі оцінити диспозицію — подивитися на ворожі сили, їх розташування та ситуацію в місті. Побачити карту, намальовану на землі, — одне, зовсім інша справа — побачити все самому. До того ж ці люди не знали, як оцінювати ворожі сили. Один з чоловіків зняв світлий плащ, подібний носили багато хто з них, — і простягнув Річарду.

— Надіньте, лорд Рал. Так ви будете більше схожі на одного з нас.

Кивком подякувавши, Річард одягнув плащ. Він змінив екіпіровку бойового мага на звичайний одяг мандрівника і не думав, що буде особливо виділятися серед жителів Уілтертона. Чоловік був приблизно такої ж статури, як і Річард, так що плащ підійшов. Він був зручний і тим, що дозволяв приховати ніж.

— Не знаю, Річард, — похитала головою Дженнсен. — Ти все ще не схожий на них. Все ще виглядаєш як лорд Рал.

— Про що ти? — Річард розвів руки, оглядаючи себе. — Що в мені може мене видати?

— Не стій так прямо, — порадила сестра.

— Нахил плечі і злегка нахили голову, — підказала Келен.

Річард серйозно поставився до їхніх порад. Як він не подумав про це раніше, хоча й помічав, що ці люди всі в тій чи іншій мірі горбилися? Річарду не треба виділятися. Він повинен змішатися з жителями міста, якщо не хоче привернути увагу солдатів.

— Як тепер? — Злегка нахилившись, запитав Річард у жінок.

— Різниця невелика, — скривилася Дженнсен.

— Але я ж зігнувся.

— Лорд Рал, згадайте, як вамбуло йти за Денною, коли вона прикріпила ланцюг до нашийника на вашій шиї, — подарувавши йому багатозначний погляд, сухо сказала Кара. — Відчуйте себе так само.

Річард глянув на неї. Спогад про те, як він був бранцем Морд-Сіт, боляче зачепило його. Він стиснув губи, але не сказав ні слова, кивнувши на знак розуміння. Спогад про ті часи з'явилося ударом, який миттєво увігнав його в депресію, так що увійти в роль виявилося не важко.

— Нам пора йти, — нагадав Енсон. — Після того як сонце зайшло за гори, буде швидко темніти. — Він завагався, але все ж сказав. — Лорд Рал, солдати Ордена не впізнають вас. Я маю на увазі, вони не зрозуміють, що ви не з нашого міста. Але наші люди не носять зброї, так що якщо хтось з них помітить ножа, то зрозуміє, що ви чужинець і підніме тривогу.

Річард відкрив плащ, дивлячись на ніж.

— Ти маєш рацію.

Він розстебнув пояс, зняв піхви і віддав ніж Карі, а потім підійшов до дружини і швидко провів рукою по її щоці, прощаючись. Келен стиснула його руку в своїх і поцілувала пальці чоловіка. Її руки виглядали такими маленькими і ніжними. Річард іноді дражнив її, кажучи, що не розуміє, як можна робити що-небудь такими маленькими руками. Вона відповідала, що її руки звичайного розміру і чудово їй служать, просто це він сам занадто великий.

Оточуючі помітили жест Келен. Річарда це не збентежило. Він хотів, щоб вони знали: інші люди не відрізняються від них в самому головному — в людяності. Адже всі вони билися саме за це — за можливість бути людьми, за право любити і піклуватися про тих, кого люблять, за право жити так, як хочуть.

Поки Енсон і Річард пробиралися по лісі і йшли по межі полів, зарослих дикою травою, навколо швидко темніло. Річард хотів обійти навколо полів, щоб ближче підібратися до людей, які поверталися з полів або випасали худобу. Оскільки гори тут були дуже високі, сонце зникло за ними раніше, ніж на рівнині, смуга синювато-блакитного неба нависла над долиною, заливши її дивною золотистою темрявою.

На той час, коли вони підійшли до місця, де збиралися вийти з лісу, було ще занадто світло. Вони трохи почекали, поки Енсон не вирішив, що меркнуче світло на полях вже досить згасло і може вкрити їх від цікавих очей. Місто знаходилося в деякому віддаленні, і поки Річард не міг розгледіти людей у воротах. Він вважав, що якщо солдати і спостерігають за околицями, то навряд чи можуть помітити їх.

Двоє солдат армії звільнення Бандакара йшли по полю через густу траву, розмовляючи тихо і намагаючись не привертати уваги.

— Коли ті люди підуть в місто, ми підемо за ними, — показав Енсон.

— Добре, але пам'ятай, що нам не можна підходити до них близько, інакше Вони можуть впізнати тебе і рознервуватися, — швидко відповів Річард, обернувшись через плече. — Підемо на достатній відстані від них.

Коли вони досягли міських стін, Річард побачив, що ворота займали всього дві ділянки частоколу. Кілька колів товщиною з зап'ястя вийняли, відкривши дві частини стіни, і переробили у ворота. Мотузки, які зв'язували стовпи разом, служили і петлями. Частини стіни просто трохи піднімали за один кінець і відсували, щоб відкрити або закрити ворота. Це рішення не виглядало надійним.

Двоє вартових, що стояли біля воріт і спостерігали за поверненням городян, у сутінках не могли досить добре розгледіти Енсона і Річарда. Для стражників вони були просто ще двома працівниками. Орден розумів цінність працівників. Він потребував рабів, щоб годувати солдатів.

Річард йшов, зсутулившись і схиливши голову. Він пам'ятав той жахливий час, коли, будучи полоненим, носив нашийник і ходив за Денною. Тоді Річард втратив усяку надію знову коли-небудь стати вільним. Думаючи про той час, човгаючою ходою він пройшов у ворота. Солдати не звернули на них ніякої уваги.

Тільки коли вони майже минули охорону, найближчий до них стражник вийшов і схопив Енсона за рукав, розвертаючи його назад.

— Я хочу яєць, — вимовив молодий солдат. — Дай мені кілька штук з тих, що ти зібрав.

Енсон зупинився, широко розкривши очі і не знаючи, як вчинити. З точки зору Річарда, те, що ці дві молодих людини, двоє задирак, можуть вести себе як їм заманеться, виглядало абсурдним. Він загородив собою Енсона і швидко заговорив, не забуваючи нахиляти голову, щоб не нависати над охоронцем.

— У нас немає яєць, сер. Ми прополювали бобові поля. Вибачте. Ми принесемо яйця завтра, якщо вас це влаштує.

Річард глянув угору, і тоді страж вдарив його тильною стороною руки, збиваючи на землю. Він придушив спалах гніву і, витерши кров з куточка рота, вирішив залишатися на місці.

— Він має рацію, — перехопив увагу стражників Енсон. — Ми прополювали боби. Якщо ви побажаєте, ми принесемо вам яйця завтра — стільки, скільки захочете.

Охоронець пробурчав під ніс прокляття і побрів геть, тягнучи за собою товариша. Вони попрямували до стоячої неподалік довгої, низької будови. Біля вхідних дверей стояла жердина з прив'язаним до неї факелом. У нерівному світлі факела Річард не міг розібрати, що це за місце, але, очевидно, частина будинку була в землі, так як скіс даху знаходився на рівні очей. Після того як солдати віддалилися на безпечну відстань, Енсон простягнув Річарду руку, допомагаючи встати. Лорд Рал не думав, що його вдарили сильно, але голова ніби розколювалася.

Коли вони рушили по вулиці, з дверних прорізів і з-за темних кутів з'явилися лиця, що спостерігали за ними. Але варто було Річарду тільки подивитися в їх бік, як вони зникали назад.

Вони знають, що ти не звідси, — прошепотів Енсон.

— Пішли швидше туди, куди нам треба, — відповів Річард, стривожений почутим. Він не вірив, що ніхто з цих людей не покличе варту.

Енсон кивнув і, поспішаючи, повів Річарда вниз по вузькій вулиці з розташованими по обидва боки в безладді хатинами. Самотній факел, який палав біля довгого будинку, в який зайшли солдати, кидав трохи світла в кінець вулиці. Місто, принаймні видиме у темряві Річарду, мало досить пошарпаний вигляд. Фактично, він назвав би його не містом, а, скоріше, селом. Багато будівель призначалося для тварин, а не людей. Рідко де в квадратних будинках було видно світло, і воно, як бачив Річард, був від свічок, а не від ламп.

В кінці вулиці Річард пройшов за Енсоном крізь маленькі двері в будівлю побільше. При їх появі заревли корови. Зашелестіли в загонах вівці. Замекали кози. Чоловіки почекали, поки тварини заспокояться, і пройшли через хлів до драбини в стороні. Річард пішов за Енсоном, щоб забратися на невеликий сінник.

У далекій частині сінника Енсон вліз на низьку крокву, там, де воно впиралося в стіну за хрестоподібною зв'язкою.

— Це тут, — сказав він, зігнувшись і запускаючи руку в тайник. Потім спустився з маленькою квадратною пляшкою в руках і простягнув її Річарду. — Це протиотрута. Випий її швидше, і давай звідси вибиратися.

Двері розчинилися. Хоча зовні було темно, світла, палаючого в кінці вулиці, вистачило, щоб окреслити силует широкої фігури чоловіка, що стояв в дверному проході. Судячи з його поведінки, це був солдат.

Річард витягнув пробку з пляшки. Протиотрута видавало слабкий запах кориці. Він швидко випив її, ледь помітивши гострий присмак, не спускаючи очей з стоячої в дверях людини.

— Хто тут? — Крикнув чоловік.

— Сер, я тільки дістаю сіно для худоби, — гукнув униз Річард.

— У темряві? Ти що, нагорі? Живо спускайся.

Річард поклав руку Енсон на груди і штовхнув його назад в темряву.

— Так, сер. Я йду, — прокричав Річард солдату, роблячи вигляд, що спішно спускається драбиною.

Ставши на землю він обернувся і побачив схожу до нього статурою людину. Річард схопився було за ніж, який завжди носив під одягом, але тут згадав, що зараз його немає на звичному місці. Силует солдата як і раніше виднівся з-за відчинених дверей хліва. Річард перебував у темряві, і сподівався, що увійшлий його не бачив. Він безшумно відійшов від драбини.

Коли солдат проходив мимо, Річард зайшов йому за спину і рвонувся в його бік, щоб вихопити ніж, який висів позаду сокири на поясі солдата. Ніж вдалося обережно витягнути тільки тоді, коли чоловік зупинився і подивився вгору на драбину.

Поки він вирішував, лізти вгору, чи ні, Річард однією рукою схопив його волосся, а іншою швидко перерізав горло. Солдат так і не зрозумів, що відбувається. Річард тримав супротивника, поки він смикався, і булькання крові, що виходило швидкими поштовхами, було єдиним звуком, який долинав до вух.

— Енсон, спускайся, — прошепотів Річард, дозволяючи тілу зісковзнути вниз. — Пішли.

Юнак спустився по сходах і стривожився, побачивши в темряві розпростертого на землі мерця.

— Що сталося?

— Я вбив його, — відповів Річард, пораючись з поясом на тілі солдата.

— Про…

Він простягнув ножа рукояттю вперед Енсону.

— Тримай. Тепер у тебе справжня зброя — довгий ніж.

Річард перевернув тіло, щоб забрати пояс. Коли той піддався, він почув шум і повернувся якраз вчасно, щоб побачити ще одного солдата, що біг до них.

Енсон, не зволікаючи, встромив йому в груди ножа по руків'я. Солдат повалився назад і важко впав на коліна. Похитуючись, однією рукою він дряпав повітря над собою. Останній раз дихнувши, він повалився на бік.

Енсон стояв і дивився на тіло з ножем, що стирчав з грудей. Потім він нахилився і витягнув свій новий ніж.

— З тобою все гаразд? — Прошепотів Річард застиглому як статуя юнакові. Енсон кивнув.

— Я впізнав цю людину. Ми звали його Ласкою. Він заслужив смерть.

— Ти все зробив правильно, — схвалив Річард, тихенько грюкнувши нового соратника по зброї по плечу. — Тепер давай вибиратися звідси.

Прямуючи назад у табір по вулиці, де вони вже проходили, Річард попросив Енсона почекати, поки він не перевірить провулки і проходи між будинками, чи немає там солдатів. У часи, коли він був лісником, йому часто доводилося ходити в розвідку вночі. Річард відмінно бачив і в сутінках, і в непроглядній темряві. Ніч була його стихією.

Містечко було набагато меншим, ніж він припускав. Він також думав, що воно повинно би бути набагато більш організованим. Прості будівлі були побудовані без усякого порядку. Вулиці в цьому безладному містечку, якщо їх можна було назвати вулицями, були ненабагато ширші лісових стежок і вилися між купками маленьких, в одну кімнату, будиночків. Річард побачив кілька ручних візків. Більш складних механізмів на очі не потрапило. Через місто проходила тільки одна дорога, яка вела до хліва, де вони знайшли протиотруту і куди вбігли два солдати. Це була єдина дорога, по якій міг проїхати віз, всі інші були куди вужчими і навіть не йшли з нею в порівняння. Жодного патруля солдатів виявити не вдалося. Все було тихо.

— Ти не знаєш, чи всі люди Ордена живуть разом? — Запитав Річард, повернувшись до очікуючого його в темряві Енсона.

— Вночі вони всі йдуть всередину. Вони сплять там, де ми входили в місто.

— Ти маєш на увазі ту довгу будівлю, куди пішли два вартових?

— Ну так. Раніше туди приходило на ніч більшість наших людей, але зараз люди Ордена забрали його собі.

— Ви що, спали всі разом? — Насупився Річард.

Енсона, схоже, здивувало це питання.

— Так. Ми завжди разом, коли це тільки можливо. У багатьох були хатинки, де вони могли працювати, їсти і зберігати майно, але вони рідко спали в них. Зазвичай ми спали в спальних будинках, де збиралися поговорити про минулий день. Всі хотіли бути разом. Іноді люди спали в інших місцях, але в більшості випадків ми спали разом — так ми всі могли відчувати себе в безпеці, подібно до того як ми всі спали разом вночі, коли спускалися з перевалу зі статуєю.

— І все було просто… всі лягали разом?

Енсон відвів очі убік.

— Пари часто спали в стороні від інших, під окремими ковдрами, але вони все ж були разом з рештою. Хоча в темряві ніхто їх не міг бачити… разом під однією ковдрою.

Річард насилу міг уявити такий спосіб життя.

— Ціле місто містився в одному спальному будинку? Там було достатньо місця?

— Ні, нас було занадто багато, щоб поміститися в одному будинку. Їх два, — уточнив Енсон. — Другий знаходиться одразу за тим, якого ти вже бачив.

— Тоді підемо на нього подивимося.

Поспішаючи, вони рушили до міських воріт і спальних будинків. На темній вулиці було порожньо. Річард нікого не бачив на стежках між будинками. Люди, що залишалися в місті, вже спали або боялися вийти в темряву.

Двері в одному з будинків злегка прочинилися, як якщо б хтось визирав назовні. Потім вони прочинилися ширше, і на поріг вийшла тонка фігурка.

— Енсон! — Почувся шепіт. Це був підліток. Схопивши руку Енсон, він впав на коліна і почав цілувати його руку, у нестямі від радості. — Енсон, я так радий, що ти вдома! Ми так нудьгували за тобою. Ми боялися за тебе: боялися, що тебе вбили.

Енсон схопив хлопчину за сорочку і підняв його на ноги.

— Берні, зі мною все гаразд і я радий бачити, що з тобою теж все добре. Але зараз ти повинен повернутися всередину. Солдати побачать тебе. Якщо вони зловлять тебе зовні…

— Ну будь ласка, Енсон, пішли спати до нас в будинок, — просив хлопчик. — Нам так самотньо і страшно.

— Кому?

— Тільки мені й моєму дідусеві. Будь ласка, увійди і побудь з нами.

— Зараз я не можу. Може, іншим разом.

Хлопчик подивився на Річарда і, не впізнавши його, відсахнувся.

— Це мій друг, Берні. З іншого міста, — Енсон присів навпочіпки перед хлопчиком. — Будь ласка, Берні, повір, я обов'язково повернуся, але зараз ти повинен повернутися всередину і залишитися там на ніч. Не виходь. Ми боїмося, що можуть бути неприємності. Залишайся всередині. Ти ж передаси мої слова дідусеві?

Берні нарешті погодився і втік в темний дверний проріз. У Річарда виникло бажання вибратися з міста, поки хто-небудь ще не вийшов поділитися своїми страхами. Якщо вони з Енсоном не будуть обережні, то в кінці кінців привернуть увагу солдатів.

Чоловіки швидко пройшли решту вулиці, ховаючись за будинками. Хаотичність спорудження давала можливість знайти багато місць, де можна сховатися від очей ворога. Притулившись до стіни, Річард виглянув за ріг присадкуватого спального будинку, куди увійшли стражники. Двері були відчинені, слабке світло лився на вулицю.

— Тут? — Прошепотів Річард, — Ви тут спите?

— Так. Це один зі спальних будинків. А позаду ще один.

Річард мить подумав.

— На чому ви спите?

— На сіні. Зазвичай ми розстилаємо ковдри. Ми часто змінюємо сіно, щоб зберегти свіжість, але ці люди не піклуються про це. Вони сплять цілими днями в грязі, як тварини.

Річард подивився на відкриті ворота. Він знову подивився на спальний будинок.

— І зараз усі солдати теж сплять там?

— Так. Вони зайняли наші місця. Сказали, що тепер там будуть їх бараки. І наші люди, ті, хто ще живий, тепер змушені спати, де доведеться.

Річард, залишивши Енсона на місці, прослизнув в тінь, уникаючи світла факела, щоб оглянути простір позаду будівлі. У другій довгій присадкуватій будові також розташувалися солдати, вони розмовляли і сміялися. У місті, за оцінкою лорда Рала, стояло набагато більше військ, ніж необхідно для захисту подібного місця, але Уілтертон — ворота Бандакара. Зламані ворота.

— Ходімо, ми повертаємося, — сказав Річард, повернувшись до Енсон. — Я дещо придумав.

Поки вони йшли до воріт, Річард оглядав зоряне небо в пошуках слідів чорнокрилів. Останнім часом це увійшло в нього в звичку. Птахів не було. Замість них він помітив на одному зі стовпів воріт Уілтертона тіло повішеного. Енсон, побачивши труп, зупинився, і ніби застиг від жаху.

Річард підійшов ближче.

— Ти в порядку? — Запитав він юнака, поклавши руку йому на плече.

— Ні, — похитав головою Енсон. — Але мені стане краще, коли ті, хто робить такі речі, помруть.

48

Річард не знав, чи повинен він був відчути себе краще після прийому протиотрути, але якщо так, то, очевидно, протиотрута не допомогла. Маленький загін йшов по смолисто-чорному полю, прямуючи до Уілтертона. Кожен подих завдавав Річарду страждання. Груди нестерпно боліли. Він зупинявся і закривав очі, коли його наздоганяв напад головного болю, викликаний даром. Найбільше хотілося прилягти відпочити, але на це не було часу. Супутники зупинялися і чекали його, а потім всі знову продовжували шлях по тихих полях, що оточують місто.

Річард відчув себе краще, отримавши назад меч, незважаючи на страх витягати його з піхов. Він побоювався, що магія меча більше не допомагає йому. Коли вони дістануть останні дві пляшки протиотрути і пройдуть муки, яких йому завдає отрута, можливо, їм вдасться повернутися до Ніккі, щоб вона допомогла йому впоратися з даром.

Річард намагався не хвилюватися, розмірковуючи про те, чи зможе чаклунка допомогти чарівникові, що втратив здатність контролювати свій дар. Це сталося з ним, і сам він не може перемогти недугу. Ніккі дуже досвідчена. Річард сподівався, коли вони доберуться до неї, вона зможе допомогти. Навіть якщо Ніккі не зможе допомогти йому сама, залишалася впевненість, що вона знає, як краще вчинити для отримання необхідної допомоги. Крім того, вона була колись однією з Сестер Світла, а мета Сестер Світла — допомагати тим, хто має дар навчитися контролювати його.

— Здається, я бачу стіну, — тихим голосом сказала Келен.

— Так, ми прийшли, — показав Річард, — Ось ворота. Бачиш?

— Думаю, так, — прошепотіла вона у відповідь.

Стояла темна, безмісячна ніч. Його супутники насилу орієнтувалися в темряві, поки вони пробиралися до міста, але Річард радів огортаючій їх темряві. Щоб бачити, йому достатньо було світла зірок, але він не думав, що це допоможе солдатам Ордена засікти їх наближення.

Коли вони підібралися нижче, у відкритих воротах появився ріг спального будинку. Факел все ще горів на вулиці біля будинку, де спали солдати. Річард просигналив всім зібратися разом. Крадькома і низько пригинаючись, люди підійшли. Річард схопив Енсона за сорочку на плечі і притягнув його ближче, потім зробив те ж з Оуеном.

Обидва бандакарці тепер носили бойові сокири. Енсон також носив ніж, який став його першим бойовим трофеєм під час вилазки. Решта взяли ту саморобну зброю, яке вони встигли доробити.

Коли Річард і Енсон повернулися в ліс, юнак розповів чекаючим його людям про все, що сталося. Коли він сказав, що вбив людину, Річард затамував подих. Він не був упевнений, як ці люди сприймуть те, що один з їх співвітчизник насправді вбив людину. Але після миті враженої тиші вони зраділи.

Кожен хотів потиснути Енсону руку, щоб привітати його, дати зрозуміти, як вони ним пишаються. У цей момент у них зникли останні сумніви. Річард дозволив людям святкувати, чекаючи, поки згущувалася ніч. З настанням темряви вони пішли через поля.

Цієї ночі Уілтертон отримає свободу.

— Всі на місці? — Річард оглядівся, дивлячись на оточуючі його чорні тіні. — Добре. Тепер згадайте, про що ми говорили. Ви повинні вести себе тихо і притримувати ворота, поки вони будуть різати мотузку в петлях. — Ватажок показав на Оуена і Енсоном. — Будьте обережні, не дайте воротам впасти, коли вони переріжуть мотузки.

У слабкому світлі зірок Річард бачив, як люди кивають, вислухавши його інструкції. Він уважно оглянув небо, але воно було чисте. Він не помітив жодної чорної птиці Пройшло вже багато часу з тих пір, як Річард бачив їх востаннє.

Мабуть, виверт, коли втікачі пробралися через ліс, перед тим як вибратися на основний шлях, і увесь час намагалися не залишатися під відкритим небом, спрацював. Можливо, їм вдалося вислизнути з-під спостереження Ніколаса. Якщо вони дійсно позбавилися від нього, чародій тепер не знає, де їх шукати, щоб відновити стеження.

Річард коротко потиснув руку Келен і пішов до пролому в стіні міського муру. Кара кралась з іншого боку. Том прикривав тил, тримаючись поруч з Дженнсен, бажаючи переконатися, що ніяких неприємних сюрпризів, на зразок раптового нападу зі спини, не буде.

Бетті вони не тільки прив'язали, але й посадили в обгороджений загін. Потрібна була впевненість, що вона не піде за ними і не з'явиться, як вона любила це робити, в самий невідповідний момент. Зазвичай коза не бажала залишатися одна, але, прив'язавши її до стовпа, Дженсен могла не тривожитися. Зате Бетті буде щаслива, коли вони повернуться.

Коли всі перетнули поле і досягли воріт, Річард жестом наказав решті зачаїтися і залишатися на місці. Разом з Томом він підійшов до воріт, ховаючись в тіні стіни. Всередині знаходився самотній солдат, який повільно прогулювався, стоячи в нічному караулі. Він був не надто обережним і не вважав за потрібне брати на чергування факел.

Коли солдат розвернувся спиною до них них, Том підбіг до нього ззаду і швидко заспокоїв його. Поки д'харіанець тягнув мертву людину, щоб заховати її в темряві за міською стіною, Річард пройшов через ворота, тримаючись в тіні і далеко від світла смолоскипів, запалених поруч зі спальними будинками. Двері в спальний будинок все ще була відкриті, але зсередини не долинало ні світла, ні звуку. В такий час люди всередині зазвичай вже сплять.

Він пройшов повз першу довгу будівлю до другої, і там знайшов ще одного стражника. Швидко і тихо Річард схопив чоловіка і перерізав йому горло. Коли тіло обм'якло, він поклав його в темряві біля початку другого спільного будинку, за рогом, поза досяжністю світла факела.

На віддалі чоловіки вже стояли біля воріт, підтримуючи їх, поки Енсон і Оуен швидко перерізали мотузяні петлі.

Незабаром обидві половини воріт звільнилися. Річард розчув тихе охання, коли важкі ворота впали на руки людям.

Дженнсен подала Річарду лук, тятива вже була натягнута. Вона простягла братові одну з особливих стріл, тримаючи інші напоготові. Келен підійшла до факела, закріпленого на жердині біля першого будинку, і запалила кілька маленьких факелів. Вона роздала їх людям, а один залишила собі.

Річард вклав стрілу і подивився на обличчя своїх супутників, що нерівно овітлювалися світлом смолоскипів. Відповідаючи на невисловлене питання, вони всі кивком підтвердили готовність. Річард подивився на тих, хто тримали ворота, і побачив, що вони теж кивнули. Тримаючи лук в одній руці, іншою рукою з затиснутою в ній стрілою він подав людям сигнал до наступу.

Те, що починалося як повільне обережне просування по лісах, перетворилося в божевільну гонку.

Річард запалив кінець стріли, яка вже лежала на тятиві. Як тільки масло спалахнуло, він вбіг у відкриті двері спального будинку, зануреного у темряву, і випустив стрілу у дальній кут.

Палаюча стріла пролетіла всю довжину будівлі, висвітлюючи ряди сплячих на соломі людей. Стріла впала в самому кінці, і солома миттєво спалахнула. Кілька потривожених світлом людей підняли голови. Дженнсен подала Річарду ще одну стрілу. Він негайно натягнув тятиву і послав цю стрілу в центр будівлі.

Потім Річард вискочив з будинку, а двоє чоловіків закинули всередину факели, що стікали палаючими краплинами смоли. Вогонь факелів викликав велике полум'я в найближчій до дверей частині будівлі, яка вся осяялася сліпучим світлом. Розгублені крики донеслися зсередини, проникаючи через тонкі стіни. Сплячі солдати прокинулися і схопилися. Річард відмітив, що підійшли люди з важкою стулкою воріт, і побіг до другого спальному будинку. Дженнсен, не відстаючи від брата, подала йому палаючу стрілу. Полум'я, що охопило просочену маслом тканину, шипіло, поки вони бігли. Один з людей Річарда доклав факел до кута будівлі, там, де повинен був патрулювати убитий лордом Ралом стражник. Річард заскочив усередину і тут же побачив амбала, що насувався на нього з темряви. Він сперся спиною об одвірок і вдарив людини прямо в груди, штовхнувши його назад.

Річард натягнув тятиву і послав палаючу стрілу всередину. Пролітаючи, вона освітила приміщення, так що він побачив, що деякі солдати вже прокинулися і встали. Повернувшись до Дженнсен за другою підпаленою стрілою, Річард помітив дим, що піднімається від першого будинку, який миттєво спалахнув від покритої соломою підлоги до даху. Випустивши другу стрілу, він вискочив, і чоловіки знову кинули всередину факели.

Один факел вилетів назад, відскочивши від грудей солдата, який встав подивитися, що відбувається. Смола від факела підпалила його лискучу жиром бороду. Чоловік закричав. Річард штовхнув його назад всередину. Приблизно дюжина чоловік бігла до дверей, не стільки для того, щоб врятуватися з палаючого будинку, скільки для того, щоб відбити атаку. Річард бачив блиск клинків, що виймалися з піхов.

Він відскочив від дверей, коли приспіли його соратники, які притягнули ворота. Вони розвернули стулку, завівши її під схил даху, і притиснули нижню частину в землі. Але натиск біжачих зсередини людей виявився сильний, так що ворота були відкинуті. Люди, що тримали ворота, впали, стулка повалилася на них, боляче придавивши.

З дверей вирвалися солдати. Але люди Річарда були напоготові і накинулися на них, встромляючи дерев'яну зброю в незахищений низ живота, хапаючи і звалюючи їх на землю, але все нові солдати з'являлися з дверей. Інші члени загону, стоячи по обидва боки від дверей, працювали кийками, проламуючи голови вибігаючим солдатам. Коли на порозі з'являвся солдат з мечем у руках, його прикладали дубиною і загнали дерев'яний кілок під ребра. Чим більше тіл падало в дверях, захаращуючи прохід, тим важче було вибратися тим, хто залишався в будинку.

Солдати були настільки здивовані тим, що люди наважилися битися, що діяли вкрай неефективно. Як тільки один з солдатів Ордена пробрався через навалені купою тіла і замахнувся мечем на одного з людей Річарда, той стрибнув на ньог, однією рукою притримавши руку ворога. Інший вдарив ворога палицею. Ще один загарбник, вигукуючи накази, побіг до Дженнсен, але його зупинила встромлена в обличчя стріла з самостріла. Кілька солдатів змогли вибратися з палаючої будівлі і пробитися через стрій людей Річарда, але там їх припікав ейдж Кари. На їх крики, ще більш страшні, ніж крики людей, обпалених вогнем, на мить обернулися всі, хто бився.

Упалі ножі й мечі уїлтертонці підбирали і повертали їх проти солдатів Імперського Ордена. Густий чорний дим заповнив дверний отвір, і вже не було видно, що коїться всередині будинку. Річард всадив стрілу в груди солдата, який вискочив з димної завіси. Поки він падав, другий, ідучий за ним солдат, теж отримав стрілу. Чим більше людей вибігали з дверей, тим більше тіл валялося навколо. Солдат вбивали віднятими у них же мечами та сокирами. Оскільки двері були вузькими, ворогам доводилося вискакувати з диму по одному, і вони не могли організовано чинити опір несподіваному нападу. До того ж чекаючі їх визволителі Уілтертона добре підготувалися до бою.

Поки Річард і частина його людей билися з тими, хто намагався вибратися з палаючої будівлі, інші допомогли тим, кого придавило стулкою воріт, піднявши її. Коли стулку підняли, люди обхопили її з усіх боків, і видавши єдиний крик, понесли до палаючої будівлі. Вони знову піднесли верхню частину під дах, потім опустили нижній край. Тіла, що валялися в проході, не дозволяли їм поставити її на землю.

Річард прокричав наказ. Люди підбігли, і, схопивши мерців за руки або за ноги, відтягнули їх в сторону, так що утримуючі ворота змогли нарешті укріпити в землі і наглухо закрити прохід.

Поки вони ставили ворота, всередині будинку хтось завив. Між стулкою воріт і стіною застряг якись солдат. Оуен кинувся вперед і рішуче мечем рубонув його по горлу.

Солдати зсередини тепер били по воротах і намагалися відштовхнути їх, тому люди Річарда всі разом кинулися до входу. Одні всією вагою навалилися на стулку, інші, ставши на коліна, вбивали в землу розпірки, щоб утримати стулку воріт на місці.

Позаду язики полум'я біснувалися над дахом другої будівлі і злітали у нічне небо. Дах будівлі впав, поховавши приміщення в купі іскор і вогню. Крики згоряючих заживо людей наповнили небо.

Хвиля жару, яка виходила від величезного вогнища, в який перетворилося перша будівля, обпалила нападників, огорнувши їх важким запахом горілого м'яса. Це нагадало Річарду про те, що він повинен компенсувати вчинені вбивства, відмовившись від м'яса. Після всіх вбивств, вчинених цієї ночі, і враховуючи те, що його дар майже вийшов з-під контролю, Річард ледве виносив його запах.

Голова боліла настільки сильно, що він насилу міг бачити. Лорд Рал мигцем подумав, що навряд чи йому можна в найближчому майбутньому якимось чином порушувати рівновагу дару. Якщо не слідкувати за собою, то отрута не встигне вбити його першою.

Важкий чорний дим просочувався через щілину між дахом і стулкою воріт, що закривали двері другого спального будинку. З будинку доносилися благання і крики про допомогу. Жителі міста спостерігали, як дим починає сочитися через дах. Битва закінчилася так само швидко, як і почалася.

Поки люди на вулиці стояли, освітлені нерівними відблисками ревучого полум'я, ніхто не вимовив ні слова. Вогонь пожирав другу будівлю. З гучним свистом і тріском покрівля обрушилося.

Жараа змусила всіх відійти від палаючих будівель. Відійшовши від палаючих будинків, уїлтертонці, що прийшли з Річардом, помітили решту жителів міста, що стовпилися в тіні і спостерігали за тим, що відбувалося, в подиві мовчанні.

Один з найстарших з них виступив вперед.

— Розмовляючий Оуен, що це? Ви тепер сповідуєте насильство?

Оуен відділивя від інших і вийшов вперед.

— Це лорд Рал з Імперії Д'Хара, — показав він на Річарда. — Я пішов шукати його, щоб він допоміг нам звільнитися. Ми багато чого повинні сказати вам, але зараз вам потрібно знати тільки, що з цієї ночі, вперше за багато днів, наше місто вільне. Так, я і мої друзі допомагали лорду Ралу вбивати злих людей, які мучили наш народ. Ми помстилися за смерть тих, кого любили. Ми вибрали свободу і більше не будемо жертвами!

Городяни, що стояли перед ним, здавалося, були не в змозі говорити, вони тільки дивилися. Багато виглядали збентеженими. Деякі раділи, але більшість мовчала в подиві.

Хлопчик на ім'я Берні підбіг до Енсон.

— Енсон, ти і ці люди звільнили нас? — Запитав він, здивовано дивлячись на закопчене, але горде обличчя юнака. — Це правда?

— Так, друже, — відповів Енсон, поклавши руку на плече хлопчика. — Наше місто тепер вільне.

— Спасибі тобі. — Берні розплився в усмішці, повернувшись до решти. — Ми звільнилися від убивць!

Вітальний крик здійнявся в небо, перекриваючи рев вогню. Люди кинулися до чоловіків, яких вони не бачили місяцями, впізнавали їх, обіймали і розпитували.

Річард взяв Кару за руку, відійшовши убік слідом за Карою, Дженнсен і Томом. Ці люди, які століттями виступали проти насильства і прожили життя, відкидаючи правду, тепер поринули в радість. Вони раділи, зрозумівши, що значить звільнитися від терору і жаху.

Городяни повільно відривалися від своїх чоловіків і дивилися на Річарда і стоячих поряд з ним людей. Лорд Рал і Келен посміхалися, радіючи щастю уілтертонців. Люди поволі підходили ближче, посміхаючись, розглядаючи Річарда і його супутників, немов якихось дивних створінь з далеких країн.

Берні повис на руці Енсона. Інші теж потрапили в міцні обійми співгромадян. Але один за іншим бандакарці вивільнялися з люблячих рук і відходили за спину Річарда і Келен.

— Ми такі раді, що ви повернулися додому, — говорили жителі своїм захисникам. — Нарешті ви повернулися.

— Тепер ми всі знову разом! — Вигукнув Берні.

— Ми не можемо залишитися, — звернувся до городян Енсон.

Всі замовкли.

Берні, як і багато інших, виглядав нещасним.

— Що?

По натовпу прокотився тривожний шепіт. Всіх вразила звістка про те, що чоловіки не збираються залишатися вдома.

— Люди Бандакара все ще перебувають у владі злих сил Імперського Ордена. Ви стали вільними цієї ночі, але інші жителі Бандакара також заслуговують свободи. Лорд Рал і його дружина, Мати-Сповідниця, стоять перед вами. Подивіться, поруч їх вірний друг і захисник, Кара, сестра лорда Рала, Дженнсен, і Том, теж їхній друг і захисник. Вони згодні допомогти нам, але їм не впоратися з ворогом одним. Ми повинні теж прийняти участь в битві. Це наша земля, і, що більш важливо, по всій країні страждають наші люди, наші земляки.

— Оуен, ти не повинен підтримувати насильство, — сказав той самий старий чоловік. У світлі здобутої свободи це висловлювання здавалося висловленим швидше з почуття обов'язку, ніж за глибоким переконанням. — Ти почав коло насильства. Це неправильно.

— Ми поговоримо з вами перед відходом, щоб ви, так як і ми, змогли все зрозуміти, — переконливо виголосив колишній Розмовляючий Уілтертона. — Нам необхідно зробити це, щоб по справжньому звільнитися від насильства і жорстокості. Лорд Рал показав нам, що на шлях насильства потрібно ставати тим, хто хоче повернути собі право розпоряджатися своїм життям. Вороги мучили і вбивали нас тому, що нам не вистачало сміливості зробити необхідне: впертися, розтрощити і розгромити військо вбивць нашого народу. Якщо ви залишитеся вірні обов'язку перед собою і тими, кого ви любите, ви розіб'єте ворога, та так, що він довго не зможе заподіяти вам ніякої шкоди. Тоді не буде ніякого кола насильства, буде кінець насильства. Тоді і тільки тоді запанують істинний мир і свобода.

— Подібні дії ніколи не приводять до хорошого, тільки провокують насильство, — заперечив старий.

— Озирнись навколо, — відповів Енсон. — Цієї ночі насильство не почалося, а закінчилося. Насильство припинилося, коли померли ті, хто його здійснював.

Люди кивали один одному. Раптове звільнення з пазурів жаху, насаджуваного Імперським Орденом, вирвало їх з темряви омани. Радість восторжествувала над страхом. Вони дивилися на світ відритими очима.

— Ви повинні зрозуміти те, що вдалося зрозуміти нам, — продовжував Оуен. — Повірте, ніщо не повертається. Те, що у нас позаду, залишилося далеко в минулому.

Річард відмітив, що люди, які прийшли з ним, більше не сутуляться. Вони стояли, високо піднявши голови.

— Ми вибрали життя, — сказав Оуен, показавши на своїх друзів, які стоять зі зброєю в руках. — Поступивши так, ми здобули справжню свободу.

— Думаю, ми всі вибрали, — погодився старий.

49

Зедд насупився, намагаючись сконцентруватися на предметі, який Сестра Тахіра поклала перед ним на стіл.

Він підняв очі, подивився на Сестру, на її незадоволене обличчя, прикрашене горбатим носом.

— Ну? — Зажадала вона.

Зедд подивився вниз на лежачу перед ним річ. Це була покрита шкірою куля, розфарбована блакитними і рожевими зигзагами.

Що ж це таке, настільки знайоме і настільки далеко заховане в пам'яті?

Він моргнув, намагаючись сфокусувати погляд. Шия дуже боліла. Один з батьків, почувши як у сусідній палатці кричить від болю його малюк, схопив Зедда за волосся і потягнув його геть від інших батьків, які, штовхаючи і хапаючи чоловіка, прагнули самі дістатися до старого. М'язи на шиї були побиті, тому піднімати голову було нестерпно боляче. Але цей біль не йшов ні в яке порівняння з тортурами, які випали на долю дітей.

У наметі, освітленому кількома підвішеними на стовпи лампами, панував морок. Зедду здавалося, що його відриває від землі і кружляє. Смерділо. Спека і вологість самі по собі приносили запахи, але змішуючись вони виробляли жахливий сморід. Зедд відчував, що може втратити свідомість.

З того моменту, коли він спав в останній раз, минуло вже дуже багато часу, і старий чарівник не міг пригадати, коли йому вдавалося прилягти. Він міг поспати тільки іноді, задрімавши на стільці, поки Сестра Тахіра шукала у візку черговий магічний предмет, або коли вона відправлялася спати, а наступна Сестра ще не встигала прийти їй на зміну і продовжити роботу по складанню каталога награбованого в Башті. Такий перепочинок ніколи не тривав довше декількох хвилин. Стражники отримали наказ не давати йому і Еді спати.

Нарешті дитина замовкла. Крик болю припинився, принаймні до тих пір, поки Зедд буде співпрацювати. До тих пір поки він просувається вперед, у батьків є надія.

Раптовий спалах болю розірвався в голові старого, відкинувши його назад. Стілець вилетів з-під нього, і він упав на підлогу. Оскільки руки були скуті за спиною, Зедд не міг нічого зробити, щоб пом'якшити падіння і сильно вдарився. У вухах задзвеніло, не стільки з-за того, що він впав на підлогу, скільки від удару, якого завдала йому Сестра за допомогою нашийника.

Зедд ненавидів подібні нечесні прийоми, а Сестри Тьми, не бентежачись, їх застосовували. Нашийник не дозволяв йому користуватися даром, так що чарівник не міг ним захищатися. Навпаки, Сестри використовували дар Зедда проти нього самого.

Для того щоб Сестра впала в лють, досить було найменшої причини. Багато хто з цих жінок колись були добрими і хотіли присвятити своє життя допомозі іншим людям. Джеган поневолив їх. Тепер вони виконували його накази. Навіть якщо вони колись і були ласкаві і ніжні, тепер, як було відомо Зедду, Сестри намагалися на крок випереджати жорстку дисципліну, прописану Джеганем. Їх власна дисципліна могла бути болісно жорстокою. Сестри повинні були домогтися результату, соноходця не влаштували б виправдання в тому, що з Зеддом у них виникли труднощі. Подолати всі труднощі і зламити волю старого було завданням Сестер.

Зедд побачив Еді, теж кинуту на землю. Вона терпіла ті ж покарання, що й він. Старидо більше страждав за неї, ніж за себе.

Стоячі осторонь солдати підійшли до Зедда, підняли, і посадили його на стілець. Він не міг піднятися сам через зв'язані у нього за спиною руки. Підручні Джегана з такою силою гепнули старого на стілець, що з його легень вирвався стогін.

— Ну, — зажадала Сестра Тахіра. — Що це?

Зедд нахилився і подивився на круглий предмет, що лежав навпроти нього в центрі столу. Смутні блакитні та рожеві лінії на ньому вигиналися зигзагами, викликаючи якесь глибоке впізнавання. Він подумав, що ця річ повинна бути йому знайома.

— Це… це….

— Це — що?! — Сестра Тахіра грюкнула книгою по столу так, що предмет підстрибнув і підкотився на кілька дюймів ближче до Зедда. Одна її рука лежала на книзі, а інша на столі. Мучителька схилилася над ним.

— Що це? Що воно робить?

— Я… Я не можу пригадати.

— Ти хочеш, щоб я привела сюди ще дітей? — Холодним загрозливим тоном запитала сестра. — Показати тобі їх маленькі лиця перед тим, як їх відведуть катувати в сусідню палатку?

— Я дуже втомився, — відповів старий чарівник. — Я намагаюся згадати, але безмірно втомився.

— Може, поки діти кричать, ти поясниш їх батькам, що ти втомився і просто не можеш пригадати?

Діти. Батьки.

Раптово Зедд згадав, що це за предмет. Спливли болісні спогади. Він відчув, як по його щоці прокотилася сльоза.

— Великі духи, — прошепотів він. — Де ви це знайшли?

— Що — це?

— Де ви це знайшли? — Повторив питання Зедд.

Сестра роздратовано випросталась. Вона розкрила книгу і почала з шумом гортати сторінки. Нарешті вона зупинилася і тицьнула пальцем в книгу.

— Тут говориться, що це знайшли у відкритому схованці в задній стінці чорного скрині з шістьма висувними ящиками в коридорі. Над скринею висів гобелен із трьома гарцюючими білими кіньми. — Тахіра закрила книгу. — Ну, що це?

— М'яч, — сковтнувши, відповів Зедд.

Сестра люто подивилася на нього.

— Я знаю, що це на вигляд м'яч, старий бовдур. Для чого він? Що він робить? У чому його призначення?

Втупившись на м'ячик, який за розміром був не більше його кулака, Зедд згадав.

— Це м'ячик для дітей. Він призначений для їх розваги.

Сповнившись гіркоти, Зеддікус згадав цей м'яч, тоді ще яскраво розфарбований. Згадав, як його маленька дочка з хіхіканням носилася за ним по залах Вежі Чарівників. Він подарував їй цей м'яч за успіхи в навчанні. Іноді дівчинка запускала його по залах, підганяючи вереском, як якби м'яч був ручним звірятком. Її самою улюбленою розвагою було кидання цього м'ячика на підлогу на стику коридорів так, щоб він відскакував на стіну, а від неї — до протилежної стіни; так він скакав до кінця коридору. Малятко дивилося, в який з коридорів він вилітав — лівий чи правий, і потім мчало за ним.

Одного разу вона прийшла в сльозах. Зедд попросив її розповісти, що трапилося. Дочка кинулася до нього в обійми і сказала, що м'ячик кудись покотився і зовсім загубився. Вона хотіла, щоб улюблена іграшка знайшлася. Батько ж сказав, що якщо вона пошукає, то напевно знайде його сама. Дівчинка днями бродила по коридорах Вежі в пошуках м'ячика, але так і не змогла знайти його. Вона довго не могла втішитися.

Нарешті одного разу, вийшовши на світанку, Зедд здійснив довгу прогулянку в Ейдіндріл на ринок, що знаходився на вулиці Стентор. Там він відразу підійшов до ятки, де торгували іграшками, і знайшов мячик з кольоровими зигзагами. Він купив дочці інший — не такий, який був у неї, а з рожевими і зеленими зірочками. Він свідомо вибрав м'ячик, не схожий на той, який вона втратила, аби маля не думало, ніби бажане завжди чудесним чином виконується. Він хотів дати їй зрозуміти, що є багато шляхів, що ведуть до мети, і не треба наполегливо хапатися за один.

Зедд згадав, як донька обняла його ноги, дякуючи за новий м'ячик. Як говорила, що він найкращий батько у всьому світі і вона буде більш уважною з новим м'ячем і ніколи його не втратить. Він посміхався, коли малятко, жартуючи, поклала руку на серце і продекламувала придуману нею клятву.

Цей м'ячик став її скарбом. Через маленький розмір він став одним з тих предметів, які вона завжди брала з собою, навіть після того, як виросла. Вона поклала його в торбу і перед тим, як втікати разом з Зеддом в Західні землі, після того як Даркен Рал згвалтував її.

Коли Річард був дитиною, він теж грав з тим м'ячиком. Зедд запам'ятав посмішку, яка грала на обличчі дочки, коли вона бачила, як її власна дитина грає з її дорогоцінним м'ячиком. У ці миті Зедд бачив в її прекрасних очах спогади про власне дитинство. Дочка зберігала іграшку все життя, поки не померла.

Це був той самий, перший, м'ячик, який вона загубила. Мабуть, він закотився за скриню і впав в тайник, де і пролежав усі ці довгі роки.

Зедд нахилився вперед, нависаючи чолом над покритими пилом і поцяткованими потьмянілими блакитними і рожевими лініями м'ячиком, м'ячиком, якого торкалися маленькі пальчики його малятка, і заридав.

Сестра Тахіра схопила старого за волосся і підняла голову.

— Ти брешеш мені! Це чарівний предмет. Я хочу знати, що він робить. — Відкинувши його голову назад, вона заглянула йому в очі. — Ти знаєш, я без вагань зроблю все, щоб ти став співпрацювати з нами. Його величність не прощає невдач.

Зедд підняв на неї очі, зморгуючи сльози.

— Це м'ячик, іграшка. Ось і все.

З насмішкою, вона відпустила його.

— Великий і могутній чарівник Зорандер, тільки подумати, що ми боялися тебе, — мучителька похитала головою. — Ти просто жалюгідний старий, чию відвагу можна зломити одним криком дитини. — Вона зітхнула. — Повинна зізнатися, що твоя репутація надто перебільшена.

Сестра взяла м'ячик в руки і покрутила його, вивчаючи. Потім з презирством відкинула в сторону, як непотрібну річ.

Зедд спостерігав за тим, як м'ячик стрибав і котився, поки не зупинився біля краю намети, напроти лавки, де сиділа Еді. Побачивши, що вона дивиться на нього, Зедд заглянув у її зовсім білі очі. Він відвернувся, чекаючи, поки Сестра зробить позначки в своїй книзі.

— Добре, — нарешті сказала вона. — Тепер подивимося, що знаходиться в сусідній палатці.

Солдати підняли Зедда зі стільця перш, ніж він зміг це зробити сам. Зап'ястя були міцно зв'язані за спиною, і старого постійно смикали за руки, тому плечі ломило від ниючого болю. Еді теж ривком підняли на ноги. Книга з шумом зачинилися. Труснувши сивими патлами, Сестра Тахіра повернулась і вивела їх з намету.

Так як Сестри знали, наскільки небезпечними можуть бути магічні речі з Замку Чарівників, особливо при неправильному поєднанні магії — а до цього могло призвести неприпустиме поєднання предметів або навіть дотик, — вони були досить обережні і приносили предмети тільки по одному. Кожен лежав у візку в окремій упаковці. Зедд знав, що в Башті були речі, які самі по собі не представляли небезпеки, але ставали небезпечними в присутності інших речей, які також самі по собі були безпечні. Часом існувала єдина комбінація предметів, завдяки якій досягався бажаний ефект.

Сестри мали великий досвід у найбільш таємних областях магії, так що вони розбиралися в її заплутаних принципах. Вони обходилися з вантажем з обережністю, якої заслуговував такий небезпечний товар. Який-небудь предмет міг бути розпакований тільки ними власноруч і тільки для огляду. Сестри водили Зедда і Еді з намету до намету, щоб Зедд міг ідентифікувати кожну знахідку, сказати їм, для чого вона була створена, як вона працює.

Вони займалися цим протягом декількох днів — Зедд не пам'ятав, скільки саме. Всупереч всім його зусиллям, нескінченні дні і ночі почали зливатися в його мозку.

Старий чарівник ухилявся, як тільки міг, але мало що був здатний зробити. Ці жінки були знаючі в магії. Їх не так легко було обдурити яким-небудь придуманим поясненням, і вони показували йому, наскільки болючими можливі наслідки таких обманів.

І, крім того, Зедд не знав, що саме їм відомо. Іноді Сестри прикидалися невігласами в добре відомих їм речах тільки для того, щоб подивитися, чи говорить він правду.

На щастя, їм поки що не попалося нічого дійсно небезпечного. Велика частина предметів виглядала просто і мала лише вузьке призначення — палочка, якою можна виміряти глибину води в колодязі, залізна прикраса у вигляді купи листя, що перешкоджає словам вийти за двері того місця, де вони були вимовлені. Велике збільшувальне скло, яке показує людину, яка увійшла до сусідньої кімнати. Корисні самі по собі, ці речі не були цінними або небезпечними і не могли допомогти імператору Джегану завоювати світ.

Ті небезпечні предмети, які Сестри розпакували і показали йому, не були чимось таким, чого вони не могли б легко відтворити своїми заклинаннями. Найбільш небезпечним виявилося заклинання на розписаній вазі. За певних умов, коли її наповнювали водою, температура різко підвищувалася, викликаючи вогненний вибух. Зедд не став обманювати, побоюючись ризикувати життями невинних, і відкрив принцип дії закляття — кожна Сестра мала сіль, яка могла створити такий же ефект. Це закляття мало захисну мережу. Воно було накладено і на інші вкрадені речі, якими могли користуватися тільки ті, кого річ визнавала, а коли предмети потрапляли в чужі руки, вони вибухали або самознищувалися.

Поки що нічого з вивезеного не принесло б великої користі Джегану. Хоча в палатках і було кілька предметів, які могли завдати шкоди. Ці заклинання — як і те, що було на розписаній вазі, — спочатку дізнавалися про людину, яка хотіла збудити їх магію. У руках справжнього господаря, такого як Зедд, вони були звичайними речами, але, відкриті злодієм, вони могли викликати катастрофу.

У Замку тисячі кімнат. Те, що вивіз караван Імперського Ордена — лише та частина, що лежала на відкритому місці.

Тому Зедд не побачив поки нічого особливого.

Він не знав, чи доживе до того, щоб побачити. Їзда в ящику після полону була дуже жорстока для нього. Старий чарівник все ще не оправився від ран, заподіяних йому після зустрічі з Джеганем. Стражники дозволили батькам робити все, що ті захочуть заради переконання Зедда і Еді здатися, але вони не дозволяли їм підійти дуже близько і вбити настільки цінних бранців. Батьки розуміли, що вбити старих їм не дадуть, але Зедд знав, що в запалі гніву подібні накази забуваються. Він хотів, щоб його вбили і покінчили з усім цим. Але імператору старі були потрібні живими, тому вартові стояли на посту.

Після декількох жахливих годин, коли діти безперервно кричали від тортур, а їхні батьки вимагали, навіть за допомогою сили, щоб старий чарівник почав співпрацювати і розповів імператору те, що йому потрібно, Зедд здався. Він погодився говорити — не стільки через удари від батьків, скільки для того, щоб ці безжальні люди припинили катувати дітей.

Він вважав, що нічого не втратив, здавшись. Це зупинило тортури дітей. Замок величезний. Вороги забрали жалюгідні крихти його вмісту. Зедд припускав, що караван, можливо, не віз нічого цінного для Джегана. Складання повного каталогу займе багато часу — можливо, тижні, поки вони дійдуть до останньої речі. Не можна було допускати, щоб катували дітей, коли Зедд при всьому бажанні не міг би повідомити Джегану нічого корисного.

Одного разу, коли Сестра пішла перевірити щось в сусідній палатці, Еді запитала, як вчинити, якщо вони наткнуться на що-небудь, дійсно здатне допомогти Джегану перемогти. Зедд не зміг відповісти — прийшли солдати і повели їх до Сестри в наступний намет.

Він сподівався затягнути процес наскільки можливо. Старий чарівник не думав про те, як вони зможуть протриматися ще добу.

Іноді бував перепочинок, коли Сестри переносили і готували черговий трофей. Вони розуміли всю небезпеку чарівних предметів і не залишали шансів для випадковості. Дивним людям без єдиної іскри дару, які їм допомагали, могло не пошкодити, якщо якась магічна річ випадково прочне діяти, але інші були уразливі. Незважаючи на такі заходи обережності, в таборі вистачало людей для роботи над підготовкою до допиту, так що Зедду і Еді не давали спати, поки їх не відводили розплутувати чергову головоломку.

Старий насилу тримався на ногах, поки його і Еді тягли по темному табору. Сили його і так вже були на межі. Їх ще більше підірвало те, що він побачив давно втрачений його дочкою м'ячик. Зедд ніколи не відчував себе таким старим і слабким. Він боявся, що його воля слабшає і не знав, як довго зможе зберігати розум.

Зедд навіть не був упевнений, що він все ще не божевільний. Світ навколо нього, схоже, звихнувся. Часом здавалося, що це все йому сниться. Те, що знав і не знав старий чарівник, іноді перепліталося в спутаний вузол.

Поки вони йшли через нічний табір по вологій спеці, йому почало здаватися, що він бачить речі — в основному людей — зі свого минулого. Зедд почав сумніватися, чи дійсно він бачив м'ячик. Старий задавався питанням, чи могли інші бачені їм речі також бути породженням його фантазії. Чи міг це бути просто м'ячик? А раптом він тільки думав, що це той, який втратила його дочка? Чи були точно такі ж хвилясті лінії на ньому? Він почав задавати собі питання про найменші деталі.

Дивлячись на людей в переповненому таборі, він подумав, що побачив свою давно померлу дружину Ерілін серед перебуваючих під охороною жінок. Це були матері схоплених дітей, і для них найгіршим кошмаром було залишитися в живих, якщо Зедд не буде співпрацювати. Його погляд ковзнув по дітях, які чіплялися за спідниці матерів чи батькові ноги. Малюки дивилися на старого чарівника, на його хвилясте біле волосся, ймовірно думаючи, що він божевільний. Можливо, це так і було.

Нерівне світло смолоскипів, які освітлювали табір, розмивало контури всіх предметів. Багаття, які Зедд міг розгледіти, виглядали як ціле поле зірок на землі, ніби світ перевернувся догори ногами.

— Чекайте тут, — звеліла охоронцям Сестра.

Зедд, отямившись, ледве не впав, коли Сестра пірнула в намет. Еді закричала від болю: тримаючий її солдат вивернув їй руку, щоб зупинити.

Зедд гойдався на ногах. Йому було цікаво, чи втратить він свідомість. Перед його очима розгойдувався весь цей кошмарний табір.

Поглянувши на одну з полонених дівчаток по дорозі, він завмер, приголомшений, думаючи, що впізнав її. Стражник в шкірі і кольчузі, зі зброєю на поясі, був схожий на когось, кого Зедд знав. Старий відкинув спогади, побачивши Сестру, що йшла мимо стоячих неподалік наметів. Вона теж була схожа на когось знайомого. Зедд подивився на солдатів, що йшли у своїх справах. Еліта, яка охороняла імператорську частину табору, виглядала точно так само, як той чоловік, лице якого, як він думав, було йому знайоме.

Зедд серйозно злякався. Він остаточно переконався в тому, що втрачає розум, адже він просто не міг бачити в цьому таборі людей, яких, як думав, хвилину назад зустрів.

Розум був єдиним, що у нього ще залишалося. Він не хотів стати одним з бурмочучих нісенітниці старих, що сидять біля краю дороги.

Зедд знав, що люди іноді стають неадекватними — сходять з розуму, — коли стають занадто старі або надмірно перенапружується. Він знав людей, які надірвалися від непосильної розумової праці, які через це зійшли з розуму і бачили те, чого насправді не було. Старий чарівник вирішив, що саме це і відбувається зараз з ним. У нього були видіння тих людей з його минулого, яких тут не могло бути. Це була вірна ознака божевілля — бачити, як оживає твоє минуле, думати, що ти знову з тими, кого любив дуже давно.

Мозок був найціннішим з того, що залишилося у нього. Тепер він втратив і його. Зедд втрачав розум.

50

Ніколас почув настирливий стук позаду, в іншому місці.

Деяке занепокоєння в місці, де чекало його тіло.

Не звернувши на це уваги, він продовжував оглядати вулиці та будинки вздовж них. Сонце тільки що зайшло. Люди, насторожені люди проходили мимо. Кольори. Звуки. Діяльність.

Брудне місце, будівлі, притерті один до одного. Дивитися, дивитися.

Він знову почув шум там, де його очікувало його ж тіло. Доволі сильний, який змушував звернути на нього увагу.

Він проігнорував цей глухий стукіт — стук, стук, стук — звідкись ззаду, так як він був зайнятий спостереженням, намагаючись зрозуміти, куди вони йшли. — Що вони хочуть? — Дивитися, дивитися, дивитися. Ніколас думав, що знає, але не був упевнений. Вдивлятися, вдивлятися. Він хотів бути впевненим. Він хотів побачити.

Йому так подобалося дивитися.

Загупало сильніше. Противний, докучливий стукіт.

Ніколас відчув своє тіло. Він перенісся туди, де воно чекало, сидячи по-турецьки на дерев'яній підлозі. Він відкрив очі, покліпав, намагаючись пристосуватися до напівтемряви в кімнаті.

Чародій встав, похитуючись, звикаючи до дивного почуття присутності у власному тілі. Він пройшовся по кімнаті, дивлячись вниз, спостерігаючи, як піднімаються ноги, з кожним кроком відчуваючи власну вагу. Він був відсутній дуже довго, день і ніч, так що відвик робити такі речі сам. Ніколас так часто перебував в інших місцях, в інших тілах, що з труднощами починав керувати власним.

Хтось тарабанив у двері і кричав, вимагаючи йому відкрити. Подібне грубе вторгнення привело чарівника в лють.

Ще непевною ходою він попрямував до дверей. Так дивно було відчувати себе знову у своєму тілі. Воно рухалося якимось загадковим способом. Ніколас повів плечима, нахилився, похитав головою туди-сюди.

Рухатися самому, використовуючи власні м'язи, відчуваючи власне дихання, бачити, чути, нюхати, сприймати світ власними почуттями швидко набридало.

Двері були зачинені на важкий засув, щоб запобігти приходу небажаних гостей, поки господар знаходиться в іншому місці. Йому зовсім не хотілося, щоб хто-небудь поживився його тілом, поки він був відсутній. Зовсім не хотілося.

Хтось далі з силою грюкав у двері, вигукуючи його ім'я і вимагаючи відкрити. Ніколас підняв важкий засув, відсунув його убік і широко відчинив товсті двері.

На порозі стояв молодий солдат. Звичайний брудний солдат. Ніхто.

Ніколас гнівно і приголомшено втупився на плебея, який насмілився піднятися по сходах до кімнати, куди, як усім відомо, входити не можна було нікому, і вдобавок ще й гупати у заборонені двері.

З кулака солдата, яким той стукав у двері, стирчала зламана закривавлена кістка.

Ніколас витягнув шию, заглядаючи через плече солдата в похмурий хол, і побачив тіла охоронців, які в неприродних позах лежали в калюжах крові.

Чародій запустив пальці у волосся, здригаючись від задоволення, яке йому доставило відчуття ковзної шовковистої м'якості. Він повів плечима, насолоджуючись цим відчуттям.

Розплющивши очі, він подивився на грубіяна з виряченими очима, якого тільки що готовий був прибити. Солдат був одягнений як всі солдати Імперського Ордена, але був екіпірований краще за всіх інших. Шкіряний обладунок закривав груди хлопця, праву руку захищала броня, а на поясі, на безлічі шкіряних ремінців, висіла найрізноманітніша зброя: від короткого меча до усіяної шипами булави і ножів. Незважаючи на грізний вигляд спорядження, солдат виглядав смертельно переляканим.

Якусь мить Ніколас спантеличено розмірковував, чи може такий жалюгідний чоловік повідомити щось достатньо цінне, щоб викупити своє життя.

— У чому справа, ти, тупий придурок?

Замість відповіді солдат підняв спочатку руку, потім кисть і нарешті вказівний палець. Його манера рухатися нагадала Ніколасу рухи маріонетки. Кінчик пальця сіпнувся в одну сторону, потім в іншу, повернувся назад, немов він намагався докірливо покачати пальцем.

— Ай? Ай? Ай, — палець знову сіпнувся з боку в бік. — Будь ввічливий. Будь вкрай ввічливий.

Солдат вирячив очі, немов не вірячи, що зміг вимовити такі зухвалі слова. Голос був занадто глибоким і старим, щоб належати такому молодому чоловіку.

В дійсності, голос звучав украй небезпечно.

— У чому справа? — Хмурячись повторив Ніколас, розглядаючи солдата. — Про що ти?

Солдат намірився пройти до кімнати, його ноги рухалися як дерев'яні ходулі. У якомусь тупому замішанні дивлячись на нього, Ніколас згадав, що, мабуть, сам виглядав схоже після довгої відсутності у власному тілі. Він відступив убік, пропускаючи відвідувача, який з тупим виразом обличчя вийшов у центр кімнати і повернувся. Кров капала з руки, якою він грюкав у двері, але хлопець, з усе ще виряченими від жаху очима, здавалося, не помічає, наскільки болюча його рана.

В голосі, однак, не було нічого схожого на страх:

— Де вони, Ніколас?

Чародій підійшов до солдата ближче і нахилив голову:

— Вони?

— Ти обіцяв їх мені, Ніколас. Мені не подобається, коли люди не тримають слова. Де вони?

— Хто? — Підняв брову чародій, нахиляючись і дивлячись на посланця в упор.

— Річард Рал і Мати-Сповідниця! — Солдат вигукнув ці слова з дикою люттю.

Ніколас відступив на кілька кроків. Тепер він усе зрозумів. Він чув, що той чоловік може робити подібні речі. Тепер він міг це бачити власним очам.

З ним говорив Імператор Джеган, сам соноходець.

— Чудово, — простягнув Ніколас. Він підійшов до солдата, який виявився зовсім не солдатом, і легенько вдарив пальцем по голові людини.

— Ви що, тут, ваша величність? — Він знову клацнув по скроні солдата. — А, ось ви де, ваша величність…

— Де вони, Ніколас? — Чародій вперше чув, щоби голос імператора звучав так грізно.

— Я сказав, що ви їх отримаєте, значить так і буде.

— Думаю, ти обманював мене, Ніколас, — прогарчав голос. — Не думаю, що вони в тебе, як ти обіцяв.

Ніколас поклацав пальцями, відходячи на декілька кроків від солдата.

— Дурниця, вони у мене на прив'язі.

— Я думаю інакше. У мене є причини вважати, що їх біля тебе взагалі немає. Мені донесли, що Мати-Сповідниця знаходиться далеко на Півночі… разом зі своєю армією.

Ніколас впритул підійшов до людини і нахилився, заглядаючи йому в очі:

— Ви повністю втрачаєте здатність відчувати, коли забираєтеся в мозок іншого, як зараз?

— Хочеш сказати, що це не так?

— Я як раз стежив за ними, коли ви з'явилися сюди, щоб набридати мені, — втратив терпіння Ніколас. — Вони обидва тут, і лорд Рал, і Мати-Сповідниця.

— Ти впевнений? — Глибоким скрипучим голосом поцікавився молодий солдат.

Ніколас упер кулаки у боки.

— Ти мені не віриш? Та як ти смієш? — Почав він кричати на хлопця. — Я Ніколас Ковзаючий! Ніхто не сумнівається в моїх словах!

Солдат загрозливо ступнув уперед. Ніколас заспокоївся і застережливо підняв палець.

— Якщо хочете їх отримати, вам краще бути вкрай обережним.

Солдат все ще в жаху витріщався, але Ніколас побачив в його очах набагато більше — загрозу.

— Тоді кажи, перш ніж я втрачу терпіння.

— Ті, хто повідомив вам, що вони на півночі і Мати-Сповідниця знаходиться у своїй армії, або не знають, про що говорять, або обманюють вас, — роздратовано скривив губи Ніколас. — Я уважно стежу за ними.

— Де ти бачив їх востаннє?

У кімнаті сутеніло. Ніколас викинув руку до столу, посилаючи маленьку іскорку до трьох свічок, щоб запалити гноти.

— Я ж сказав вам, що якраз стежив за ними. Вони в місті, недалеко звідси. Скоро вони самі прийдуть до мене, і я їх спіймаю. Вам не доведеться довго чекати.

— Що змушує тебе думати, що вони прийдуть до тебе?

— Я знаю про все, що вони роблять. — Ніколас підняв руки, рукави його чорного одягу зісковзнули до ліктів, поки він, жваво жестикулюючи, походжав навколо солдата, розповідаючи йому одному відомі факти. — Я стежу за ними. Я бачив їх разом вночі. Мати-Сповідниця ніжно тримала чоловіка за руку, поклавши його голову собі на плече, заспокоюючи його жахливий біль. Це був ніжний дотик, справді.

— Його біль?

— Так, його біль. Він зараз у Нотвіку, містечку на північ звідси. Коли вони закінчать там, то прийдуть сюди, до мене.

Джеган в тілі солдата озирнувся, зачепившись полядом за свіжих небіжчиків біля стіни. Потім знову зосередився на Ніколасі.

— Я запитав, що змушує тебе думати, що вони прийдуть до тебе?

Чародій подивився на імператора через плече, піднявши брову:

— Ну, бачте, ці дурні люди — Стовпи Творіння, які настільки захоплюють вас, отруїли бідного лорда Рала. Вони намагалися таким чином заручитися його допомогою в звільненні від нас.

— Отруїли його? Ти впевнений?

Ніколас посміхнувся, вловивши нотку зацікавленості в голосі імператора.

— О, так. Абсолютно впевнений. Бідолаха мучиться від болю. Йому потрібна протиотрута.

— Тоді він зробить все можливе, щоб роздобути її. Річард Рал дуже вертка людина.

Ніколас притулився до столу і склав руки.

— Він може вертітись як завгодно, але він у великій біді. Бачте, йому потрібні ще дві дози протиотрути. Одна з них у Нотвіку. Ось чому він прийде сюди.

— Ти дуже здивуєшся, коли зрозумієш, наскільки спритна ця людина. — Гнів, пронизуючий голос імператора, неможливо було не помітити. — Ти опинишся в дурнях, якщо будеш недооцінювати його, Ніколас.

— Я ніколи нікого не недооцінюю, ваша величність. — Ковзаючий багатозначно посміхнувся, бачачи, що імператор спостерігає за ним чужими очима. — Розумієте, я абсолютно впевнений, що Річард Рал отримає протиотруту в Нотвіке. Фактично, я розраховую на це. Подивимося Я як раз стежив за ним, коли ви прийшли, хотів дізнатися, що станеться. Ви перешкодили. Але навіть якщо він отримає там протиотруту, це не врятує йому життя.

— А де друга доза протиотрути?

Ніколас поліз у кишеню і, задоволено посміхаючись, показав імператору квадратну пляшечку.

— У мене.

Людина, в чиєму тілі перебував імператор, посміхнулася.

— Може, тоді він прийде до тебе, щоб забрати її, Ніколас. Але більш імовірно, що він знайде кого-небудь іншого, хто зробить йому цю протиотруту, так що йому не доведеться трудитися і приходити до тебе.

— Не думаю. Бачте, ваша величність, я дуже ретельно виконую свою роботу. Отрута, якою пригостили лорда Рала, комплексна, а отже протиотрута набагато складніша. Я знаю про це, оскільки сам схопив останнього травника, який міг зробити це, і катував, поки знахар не розповів мені все про протиотруту, не відкрив всі її секрети. Щоб скласти таке зілля, потрібен цілий список інгредієнтів, який я навіть не візьмуся повторити. Знахаря я, звичайно, вбив. Також убив і ту людину, яка дізнавалася у нього про цей список і записала його для мене. Так що навіть винахідливий Річард Рал не зможе знайти людину, яка придумає, як його вилікувати. Як бачите, ваша величність, на всьому білому світі не залишилося жодної людини, яка могла би дати лорду Ралу протиотруту. — Він підняв пляшку і потряс її перед носом солдата. — Це остання доза.

Очима молодого солдата Джеган дивився на пляшку, якою Ніколас розмахував у нього перед носом. Всякий слід посмішки зник з його обличчя.

— Тоді Річард Рал тим більше прийде сюди і отримає її, — сказав голос.

Ніколас витягнув пробку і принюхався. Рідина злегка віддавала корицею.

— Ви так думаєте, ваша величність?

Картинним жестом він перевернув пляшку й вилив рідину на підлогу.

Імператор уважно дивився, як Ніколас трясе пляшку, щоб упевнитися, що весь її вміст до останньої краплі вилився.

— Так що, ваша величність, як бачите, я все міцно тримаю в руках. З Річардом Ралом не буде жодних проблем. Він незабаром помре від отрути, якщо мої люди не впораються з ним раніше. У будь-якому випадку, Річард Рал — кінчена людина, як ви і хотіли.

Ковзний вклонився, немов завершуючи чудово виконану виставу перед прихильною публікою.

Солдат знову посміхнувся, цього разу неприродно скривленою посмішкою.

— А щодо Матері-Сповідниці? — Запитав імператор.

Ніколас зауважив прихований підтекст з напруженого тону питання. Його засмутило, що він не дочекався належних похвал за чудово проведену операцію. Крім того, імператор не здатний утримати приз, який так пристрасно бажає. Чародій поблажливо посміхнувся.

— Ну що ж. Я уявляю це так, ваша величність. Тепер, коли я сказав вам, що лорд Рал скоро приєднається до стада Володаря в пеклі, я не впевнений, що ви виконаєте свою частину угоди. Я б хотів отримати від вас те, що мені належить, перш ніж віддати вам Матір-Сповідницю.

— Що змушує тебе думати, що ти зумієш утримати її?

— О, я все передбачив. Її природа приведе її до мене.

— Її природа? — Перепитав соноходець.

— Дайте мені самому потурбуватися про це, ваша величність. Вам достатньо знати, що я віддам вам Матір-Сповідницю живою, як і обіцяв. Але ви заплатите певну ціну, якщо хочете отримати бажане.

— І яка твоя ціна?

Ніколас обійшов навколо людини в центрі кімнати. Порожньою пляшкою він обвів оточуючу їх кімнату.

— Не я придумав, що якщо вже живеш, то треба жити якомога краще.

— Ти отримаєш багатство в нагороду за службу Творцеві, Імперському Ордену і своєму імператору.

На думку Ніколаса, тієї ночі в гаю з Сестрами він потрудився куди більше, ніж отримав. Але цю думку він залишив при собі.

— Добре, я дозволю вам забрати решту Нового світу, з яким ви так люто воюєте, прагнучи підпорядкувати його, — сказав він. — Я хочу тільки Д'Хару. Власна імперія — ось моя ціна.

— Ти хочеш землі Д'Хари?

Ніколас картинно вклонився.

— Під вашим заступництвом, звичайно, ваша величність, — він випростався. — Я буду правити, подібно вам, за допомогою страху і жаху, в ім'я поліпшення людства.

Соноходець дивився на нього крізь чужі очі.

— Ти затіяв ризиковану гру, Ковзаючий, якщо виставляєш мені такі вимоги, — очі знову небезпечно заблищали. — Життя, мабуть, ще щось трохи для тебе означає.

— Ненавидіти, щоб жити, — прошипів Ніколас, демонструючи імператору посмішку, яка ясно показувала, що йому набридло говорити про дрібниці. — Жити, щоб ненавидіти.

Запала мовчанка.

— Ти хочеш Д'Хару? Добре, — посмішка нарешті повернулася на обличчя імператора. — Лорд Рал помре, Матір-Сповідницю доставлять до мене, живу, і ти отримаєш Д'Хару і роби, що хочеш… але лише поки ти платиш данину Імперському Ордену.

— Звичайно, — схилив голову чарівник, вже куди більш ввічливо посміхнувшись Джегану.

— Тоді, коли Річард Рал помре, а Матір-Сповідницю доставлять до мене живою, ти будеш зватися Ніколас, Імператор землі Д'Хара.

— Ви мудрий імператор.

Це був чоловік, який передбачив долю Ніколаса. Який послав до нього цих Сестер, щоб зробити моторошні обряди, повести його через жахливу агонію знищення і привести до другого народження. Сестри думали, що він пожертвує собою заради їх справи. Ніколас нічого не сказав на це. Тепер, нарешті, за виконання невеликого завдання, пов'язаного з незначним ворогами Ордена, він отримає нагороду. Ніколас буде багатий і сильний, про що до переродження він не посмів би навіть думати.

Джеган знищив його і відродив більш сильним, ніж він був.

Тепер він в одному кроці від того, щоб стати Імператором Ніколасом.

Це була важка дорога.

Ведений злістю і ненавистю, Ніколас простягнув руку, в той час як його мозок увійшов, подібно гарячому клинку, в мозок стоячої перед ним людини, в простір між думками, в самий центр душі.

Чародій палко бажав відчути слизький жар цього іншого духу, ковзаючого крізь нього, обпалюючий екстаз оволодіння ним, поки Джеган все ще знаходиться в мозку цієї людини.

Але там нічого не було. Пальці ніби торкнулися порожнечі.

І в цю коротку мить імператор Джеган вислизнув.

Людина впала на підлогу, померши.

Ніколас, Імператор Ніколас, посміхнувся. Адже гра ще тільки почалася. Він би здивувався, якби зумів захопити нагороду так легко.

51

Поки вони йшли по вулиці, Келен кидала швидкі погляди в маленькі вікна навколишніх будівель. У темряві, яка швидко згущувалася, жінка розглядала лиця, які траплялися їй на очі, сподіваючись, що по їх виразу вона зможе зрозуміти, кого вони бачать на вулиці. Але все ж вона глибше натягла каптур плаща.

Як випливало з історій, які розповідали люди, бути жінкою в Бандакарі було небезпечно, тому Келен, Дженнсен і Кара намагалися приховати свою приналежність до жіночої статі і привертати якомога менше уваги. Келен відмінно знала, що люди, боячись за власні життя, іноді намагаються відвести небезпеку, віддаючи на поталу вовкам інших людей. Більше того, вона також знала, що тут є озлоблені представники людського роду, що присвятили свої життя служінню огидним ідеалам нескінченного заспокійливого канібалізму, який вони вважали за благо.

Річард уповільнив крок і уважно оглянув алею, яку вони перейшли. Однією рукою він тримав край простого чорного плаща так, щоб у разі потреби відкинути його й оголити меч.

Люди його загону розсіялися, щоб не йти натовпом через Нотвік. Будь-які великі скупчення народу, за винятком ринків, без сумніву, будуть помічені й привернуть увагу солдатів. Вони увійшли в місто, дочекавшись настання сутінків, коли вже можна було скористатися перевагою темряви, але ще не було занадто пізно для того, щоб їх присутність на вулицях здавалася підозрілою.

— Тут, — сказав Оуен, коли вони дійшли до кута, і кивнув направо. — Сюди.

Річард озирнувся через плече, переконуючись, що всі його супутники йдуть за ним, і звернув у вузьку вулицю. Будинки в місті були переважно одноповерховими, але тепер вони увійшли в район, де деякі будівлі мали другий поверх, зазвичай розташований в декількох футах над вулицею. Келен не помітила в цьому місті нічого вищого за ці присадкуваті двоповерхові будинки.

Площа, на яку вони вийшли, була наповнена смердючими випарами нечистот, що текли по неглибокій канаві скраю. Брудні вулиці Нотвіка викликали кашель. Вона подумала що після дощу це місце перетвориться на болото, яке напевно смердітиме ще гірше, ніж зараз. Келен бачила, що Річард робить над собою зусилля, щоб не кашляти. Це у нього не завжди виходило. Зрештою, він тепер періодично кашляв, але хоч не кров'ю.

Коли їх шлях проходив у тіні виступів і дахів, Келен підходила до чоловіка поближче. Дженнсен йшла відразу за нею. Енсон рухався попереду, розвідуючи шлях, хоча для всього світу це виглядало так, ніби він ішов сам по собі.

Річард знову уважно оглянув небо. Пусто. Вони не бачили чорнокрилів з тих пір, як ввішли в Бандакар. Келен і Кара раділи, що не бачать величезних чорних птахів. Однак Річарду здавалося дивним, що він не бачить їх зараз, про що він їм одного разу зауважив.

Кара йшла трохи позаду, в супроводі півдюжини чоловіків. Том і кілька людей рухалися по паралельній вулиці. Інші люди з їхнього загону, які знали, куди треба йти, пробиралися містом іншими вулицями. Незважаючи на те, що в армії звільнення Бандакара налічувалося не більше п'ятдесяти людей, зібравшись разом, вони могли б привернути увагу, а це означало б великі неприємності.

Зараз їм зовсім не потрібні неприємності. Їм потрібна протиотрута.

— Де центр міста? — Запитала Келен у Оуена, підійшовши досить близько, щоб можна було тихо розмовляти.

Оуен обвів рукою навколо себе, показуючи і на вулицю, на якій вони перебували.

— Тут. Ці магазини — центр тутешньої торгівлі, а на відкритому просторі люди інколи влаштовують ринок.

Келен побачила магазин шкіри, пекарню, лавочку, де торгували одягом. І більше нічого.

— Це центр вашого великого міста? Будинки зі стовпів і колод, з житловими приміщеннями над магазинами? Це ваш головний діловий центр?

— Так, — напівздивовано, напівгордо відповів Оуен.

Келен зітхнула, але промовчала. Зате Річард не зміг втримався від коментарю.

— Це продукт вашої передової культури? — Він показав на убогі будівлі. — Найбільше досягнення за останні триста років? Ось це ви в змозі побудувати?

— Так, — посміхнувся Оуен. — Прекрасне видовище, чи не так?

— Я думав, що тобі доводилося бувати в Алтур-Ранзі, — сказав Річард замість відповіді.

— Доводилося.

— Але ж навіть те провінційне місто куди більш освічене, ніж це містечко.

— Правда? Жалкую, лорд Рал, але я не занадто багато бачив у Алтур-Ранзі. Я боюся далеко заходити в подібні місця і не залишаюся там надовго. — Чоловік озирнувся, щоб подивитися на Келен. — Ви хочете сказати, що місто, звідки ви прийшли, прекрасніше цього?

Келен коротко глянула на нього. Як можна розповісти про Ейдіндріл, Замок Чарівників, Палац сповідниць, палаци Королів Роу, Народний Палац? Про всі ці найбільші твори мистецтва, побудовані з мармуру та граніту, з ліпними колонами, і про сотні інших палаців і панорам людині, яка вважає солом'яні будівлі, присмачені запахом гною, прикладом передової культури. Зрештою, часу на спробу це зробити зараз немає.

— Оуен, сподіваюся, коли ми всі звільнимося від гніту Імперського Ордена, ми з Річардом зможемо показати вам і вашим людям інші місця цього світу, за межами Бандакара, показати вам інші центри торгівлі і мистецтва, створені людством.

Хлопець посміхнувся:

— Мені б цього хотілося, Мати-Сповідниця. Мені б цього дуже хотілося. — Він раптово зупинився. — О, ось це місце. Прямо тут.

Дерев'яні ворота висотою в людський зріст, вицвілі до сіро-коричневого кольору, перегороджували провулок. Річард перевірив обидва боки вулиці для впевненості, що ніхто на них не дивиться. Крім людей з їхнього загону на вулиці нікого не було. Переконавшись, що вулиця порожня, він штовхнув стулку воріт так, щоб Оуен міг проникнути всередину.

Через деякий час голова Оуена висунулася з-за воріт.

— Заходьте, все чисто.

Річард рукою подав сигнал людям на розі. Обнявши Келен за талію, він міцніше притиснув дружину до себе, поки вони йшли через ворота у провулок.

У стінах будівель, що утворювали вузький, курний провулок, не було вікон. Деякі з щільно притиснутих один до одного будинків трохи видавалися вглиб і утворювали маленькі внутрішні двори розміром з кімнату. Річард і Келен тепер обережно просувалися вперед, а більшість їх людей ще вливалися в ворота в дальньому кінці провулка. В одному з двориків сонні курки заплескали крилами, перелякані наближенням людей.

Дженнсен тягнула Бетті на мотузці, тримаючи її дуже міцно, щоб коза не створила зайвих проблем. Бетті мовчала, мабуть, незвичне оточення нервувало її. Вона навіть не махала хвостом, лише дивилася, наче шукаючи підтримки, на Річарда, Келен і Дженнсен, поки вони йшли по провулку в саме серце плутанини будинків.

Том з'явився з іншого провулка, ведучи ще одну групу людей. Річард знаками наказав їм розосередитися і залишатися там, де вони були. Кара підійшла ззаду, капюшон її плаща був натягнутий так само глибоко, як у інших жінок.

— Мені тут не подобається, — сказала вона.

— Добре, — прошепотів у відповідь Річард.

— Добре? — Перепитала Кара. — Ти думаєш, це добре, що мені не подобається це місце?

— Ну звичайно, — відгукнувся Річард. — От якби ти була весела і безтурботна, я б хвилювався.

Кара скривила губи, але промовчала.

— Тут, — Оуен схопив Річарда за руку, зупиняючи. Річард подивився, на що він вказує, і знову перевів погляд на чоловіка.

— Це палац.

— Один з них, — кивнув бандакарец. — У нас кілька палаців. Я ж казав, що у нас передова культура.

Річард кинув на Келен виразний погляд, але на цей раз промовчав.

Мати-Сповідниця змогла розгледіти в сутінках тільки брудний дворик, порослий тут і там пучками трави. Дерев'яні сходи вели на маленький балкон з дверима на другий поверх. Коли вони минули низькі ворота у двір, Келен побачила, що під сходами починаються також сходи, що ведуть вниз.

Оуен оглядівся і підійшов ближче.

— Вони внизу. Там вони ховають Мудрого, — сказав він.

Річард оглянув провулок і навколишні будівлі і потер брови кінчиками пальців.

— І протиотрута там?

Оуен кивнув.

— Хочете почекати тут, поки я сходжу за нею?

— Ми підемо з тобою, — похитав головою Річард.

Келен стиснула руку чоловіка. Вона так хотіла мати можливість пом'якшити його біль. Хоча краще всього дістати протиотруту. Чим швидше вони добудуть протиотруту, тим швидше Річард зможе розібратися з викликаним даром головним болем.

Кілька людей з їхнього загону чекали неподалік. По їхніх очах Келен бачила, що їм страшно знаходитисятися в місті, яке контролюють солдати Імперського Ордена. Вона поки не знала, що їм з Річардом треба робити заради звільнення цих людей, але збиралася знайти потрібний спосіб. Це не був жест відчаю з її боку. Не важливо, по чиїй волі Мати-Сповідниця прийшла сюди, але ці люди не будуть страждати і вмирати в лабетах Ордену.

У сірому світлі сутінків очі Річарда виглядали сталевими. Він підштовхнув Дженнсен ближче.

— Чому б тобі і Тому не залишитися тут, разом з Бетті, і постерегти. Встаньте під сходами, в тіні балкона. Якщо побачите солдатів, дайте нам знати.

— Я випущу Бетті пастися на траву, — кивнула дівчина. — Якщо патруль пройде, це буде виглядати природніше.

— Тільки не показуйся їм на очі, — застеріг він. — Якщо солдати помітять молоду жінку, то схоплять без коливань.

— Не турбуйтеся, лорд Рал. Я догляну, щоб вона не висовувалася, — заявив Том, входячи у двір. — Я наказав людям розсипатися, так що вони не будуть привертати багато уваги.

Келен і Кара пішли слідом за Річардом і Оуеном до будівлі. На сходах Оуен зупинився, побачивши, як Річард замість сходів пішов до дверей.

— Нам сюди, лорд Рал.

— Знаю. Почекайте, поки я перевірю приміщення зсередини і упевнюся, що все чисто.

— Але там тільки порожні кімнати, в яких іноді збираються люди.

— У будь-якому випадку, я хочу впевнитися. Кара, чекай тут з Келен.

Келен пішла за Річардом до дверей:

— Я йду з тобою.

Кара наступала їй на п'яти:

— Якщо ти хочеш перевірити кімнату, то ми можемо піти з тобою.

Глянувши в очі Келен, Річард не став сперечатися.

— Іноді… — почав він, подивившись на Кару.

Морд-Сіт обдарувала його непокірною посмішкою:

— Без мене ти не будеш знати, що робити.

Келен бачила, що коли чоловік відвернувся до дверей, то не зміг стримати усмішки. Її серце підстрибнуло від цієї посмішки. І тоді вона відчула раптове співчуття до Кари, знаючи, як тій не вистачає генерала Мейферта, що залишився з армією на півночі Д'Хари. Келен знала, що Морд-Сіт рідко піклувалася про кого-небудь так, як Кара дбала про Бенджаміна. Дівчина не зізналася б у цьому і сама собі, ставлячи на перше місце бажання захистити Річарда і Келен.

Коли вони з Карою були з армією, Келен виправила одного молодого чоловіка, тоді ще капітана, в генерали після битви, в якій вони втратили велику кількість офіцерів. Цим капітаном був Бенджамін Мейферт. З тих пір він був командувачем усієї їх армії. Хоча Мати-Сповідниця вірила в його сили і мужність, вона все ж турбувалася про нього, як, без сумніву, турбувалася і Кара. Келен хотіла б знати, чи побачать вони знову молодого генерала.

Річард, штовхнувши, відкрив двері і заглянув у темну кімнату за нею. Кара з ейджем в руці розсунула стоячих на порозі і пройшла всередину першою, бажаючи переконатися, що небезпеки немає. Келен йшла за Річардом. З кожного боку кімнати розташовувалося по двоє дверей. У дальньому кінці кімнати були двері з маленьким віконцем.

— Що там? — Прошепотіла Келен, коли Річард підійшов до вікна.

— Вулиця. Бачу декого з наших.

По дорозі назад Річард перевірив двері з одного боку, а Кара — інший. Всі кімнати виявилися порожні, як і говорив Оуен.

— Можливо, це підходяще місце, щоб заховати наших людей, — сказала Кара.

— Я про це вже думав, — кивнув Річард. — Ми можемо наносити удари звідси, перебуваючи прямо в серці ворога, а не ризикувати, кожен раз перелазячи через стіни.

Не дійшовши до задніх дверей, лорд Рал раптово похитнувся, прихилившись плечем до стіни, а потім опустився на коліно. Келен і Кара ледве встигли підхопити його, щоб він не впав і не розбив обличчя.

— У чому справа? — Тривожно прошепотіла Кара.

Річард мить мовчав, перечікуючи хвилю болю, яка накотилася знову. Його пальці так боляче стиснули руку Келен, що її очі наповнилися слізьми, але вона змусила себе мовчати.

— Я тільки… У мене на мить закрутилася голова, — він пихтів, намагаючись відновити дихання. — Мабуть, від темряви.

Пальці ослабли хватку.

— Друга стадія. Оуен це так називав. Він говорив, що друга стадія — запаморочення, — сказала Келен. Річард в темряві подивився на неї.

— Я в порядку, — він спробував заспокоїти дружину. — Треба тільки дістати протиотруту.

Оуен, який чекав в тіні під сходами, почав спускатися, як тільки вони повернулися. Біля підніжжя драбини він штовхнув двері і озирнувся.

— Вони все ще тут, — з полегшенням вимовив чоловік. — Розмовляючі ще тут — я впізнав їхні голоси. І Мудрий повинен бути з ними. Вони не перейшли в інший секретний палац, як я боявся.

Оуен сподівався що Великі Розмовляючі погодяться допомогти звільненню їх народу від Ордена. Після того як вони одного разу відмовили в допомозі, Келен не думала, що вони погодяться на цей раз, але ж Оуен і його люди теж спочатку не погоджувалися боротися. На думку Оуена, варто Раді Розмовляючих переконатися в підтримці простих людей, як це сталося в їхньому місті, Уїлтертоні, вони побачать, що у бандакарців є реальний шанс знову стати вільними. І тоді Рада стане обговорювати план боротьби і брати участь в його реалізації. Багато людей з їхнього загону поділяли впевненість Оуена, що допомога Розмовляючих вже у них в руках.

Келен вважала, що у них зараз є куди більш важливе завдання, ніж бесіда з політиками. Вона передбачала, що може виявитися, що друга доза протиотрути схована. Це важливіше всього іншого. Вони повинні дати Річарду цілюще зілля.

Від однієї думки, що чоловік може померти, у неї тряслися коліна.

Увійшовши в невеликий передпокій, Оуен неголосно постукав у двері.

Яскраве світло від свічок проникло з кімнати, коли двері відчинилися. На порозі стояв сивочолий чоловік. Він мить дивився перед собою, потім його очі округлилися:

— Оуен?

Келен не думала, що чоловік відкриє двері. Не давши йому подумати про це, Річард штовхнув двері і ввійшов у кімнату. Чоловік швидко зник з його шляху.

— Сторож на дверях. — Лорд Рал підкликав Кару. — Жоден з цих людей не повинен вийти, поки я не скажу.

Морд-Сіт кивнула і зайняла позицію з іншого боку дверей.

— Що це означає? — Зажадав у Оуена відповіді один з чоловіків, з страхам поглядаючи на Річарда і Келен.

— Великий Розмовляючий, це життя, від імені якої ми говоримо з вами.

Приміщення освітлювалося свічками. Півтори дюжини чоловіків сиділи на килимках, потягуючи чай або відкинувшись на подушки, покладені уздовж стін. Раптово настала тиша.

Кам'яні стіни приміщення були нічим іншим, як внутрішнім фундаментом будівлі. Кам'яні стовпи, які двома лініями сходилися до центру кімнати, підтримували важкі балки майже над головою Річарда. Ніяких прикрас не було. Кімната виглядала як звичайний підвал, злегка облаштований для більшої зручності зібраних тут людей за допомогою килимків і подушок. На простих дерев'яних столах в дальньому кінці кімнати стояли канделябри. Кілька людей схопилися.

— Оуен, тебе вигнали, — суворо проголосив один із них. — Що ти тут робиш?

— Благородний Розмовляючий, ми всі і так самі останні вигнанці. — Оуен вказуюче простягнув руку. — Ось мої друзі з далекої країни Д'хара.

Келен, розправляючи на плечах Оуена сорочку, прошипіла йому на вухо: «Протиотрута».

Оуен заспокійливо кивнув. Розмовляючі з обуренням спостерігали, як він йде через кімнату в дальній правий кут. Хлопець потягнув один з каменів на рівні грудей і став розхитувати його з сторони в сторону. Річард підійшов і допоміг йому.

Нарешті Оуен вирішив, що досить розхитав важкий блок, щоб вийняти його на необхідну відстань, відсунув його і дістав з-за нього пляшечку. Не гаючи часу він передав її Річарду.

Хворий витягнув пробку, і Келен вловила аромат кориці. Річард залпом випив вміст.

— Ви повинні піти геть, — грізно сказав один з Розмовляючих. — Ви — небажані гості.

— Ми повинні побачити Мудрого, — не відступив Оуен.

— Що!

— Солдати Ордена прийшли на наші землі. Він вбивають і мучать наших людей. А деяку частину забирають.

— З цим нічого не можна поробити, — відповів один з Розмовляючих, з червоним від гніву і сорому обличчям. — Ми робимо все, що ми повинні, заради продовження життя наших людей. Ми робимо все, що повинні, заради запобігання насильству.

— Ми вже зупинили насильство, — заперечив Оуен. — Принаймні, в нашому місті. Ми вбили всіх людей Ордена, які тримали нас у страху, гвалтували, катували і вбивали наших людей. Тепер наші люди вільні. Всі бандакарці повинні продовжувати битися і звільнити інших. Це ваш обов'язок направити людей і не дати їм змиритися з рабством.

Розмовляючі обурено загомоніли.

— Ми не слухатимемо подібних промов!

— Давайте розповімо про це Мудрому. Подивимося, що він скаже!

— Ні. Мудрий не побачить вас! Ніколи! Ви повинні піти геть!

52

Один з Розмовляючих зі злістю схопив Річарда за сорочку, намагаючись виштовхати його.

— Це все через тебе! Ти чужинець! Дикун! Один з неосвічених! Ти сієш ці дурні ідеї серед наших людей! — Він старався з усіх сил. — Ти схиляєш наших людей до насильства!

Річард схопив його за талію, ривком розвернув і вдарив під коліна. Чоловік закричав від болю і зігнувся. Не відпускаючи, Річард притиснув його вниз.

— Ми ризикуємо життям, щоб допомогти твоїм людям. Твої люди не освічені, вони такі ж, як всі інші. І ти вислухаєш нас. Цієї ночі вирішиться твоє майбутнє і майбутнє твого народу.

Послабивши хватку, Річард відштовхнув чоловіка і підійшов до входу.

— Кара, іди скажи Томові, щоб допоміг тобі привести сюди всіх інших, — відчинивши двері, велів він. — Думаю, краще нам всім бути тут.

Дівчина побігла нагору, щоб передати наказ усім зібратися в підвалі «палацу». Тим часом Річард наказав Мудрим відійти до задньої стіни.

— Ти не маєш права робити це, — заперечив один з них.

— Ви представляєте інтереси людей Бандакара. Ви їх лідери, — оголосив Річард. — Прийшов час вам взяти відповідальність на себе.

За його спиною люди почали входити в приміщення. Через деякий час всі вони в повному мовчанні розмістилися по кімнаті. Підвал був досить великий і просторий, щоб вмістити всіх людей Оуена. Келен побачила серед них і незнайомі обличчя. Але вона добре знала природу цих людей. До того ж Кара пропустила їх, тому Келен не думала, що вони становлять загрозу.

Розмовляючі теж застигли і в напруженому мовчанні спостерігали за подіями.

— Ці люди родом з міста Уілтертон, — показав їм Річард на мовчазних прибулих. — Вони лицем до лиця зіткнулися з правдою про те, що сталося з їх народом. Ці люди не зазнали жорстокого пригнічення, не стали жертвами. Але вони хочуть бути вільними.

— Ідея свободи абсурдна, — заперечив, задихаючись від люті, один з Розмовляючих з вузьким виступаючим підборіддям. — Вона тільки дає людям право проявляти свій егоїзм. Розумна людина, що піклується про благополуччя освіченого людства, повинна відкидати аморальну концепцію «волі», оскільки вона є не що інше, як себелюбство.

— Це правда, — підтвердив інший. — Такі прості переконання тільки призводять до замкнутого кола насильства. Положення подібної моралі безвідповідально спонукають людей ділити все на чорне і біле. Така мораль непростима. Особистість не може судити інших, а тим більше настільки радикально. Необхідний компроміс обох сторін, от тоді настане мир.

— Компроміс? — Перепитав Річард. — Коло насильства буде існувати, поки ви даруєте всім людям, навіть злим, моральну рівність, поки ви говорите, що всі, навіть ті, хто заподіює біль іншим, мають рівні права на існування. Ось що ви робите, коли відмовляєтеся боротися зі злом — ви даєте насильникам моральне право творити його. Продовжувати прагнути далі іти на компроміс — безумство. Це подібно нездорової ідеї про те, що треба спочатку віддати палець, потім руку, потім ногу, аби нагодувати монстра, що живе серед вас. Зло поїдає добро. Якщо ви вб'єте цього монстра, зло закінчиться. — Він трохи помовчав і рішуче закінчив. — Перед вами тепер тільки два шляхи. Вибирайте: або жити в постійному страху, на колінах, постійно принижуючись, щоб зберегти своє життя, в спробах умилостивити зростаюче зло, або знищити зло, тобто тих, хто пригнічує вас, і жити вільно. Це означає, що ви повинні зупинити насильство, але завжди бути готові захистити себе, якщо зло знову піднімає голову.

Один з Розмовляючих, дивлячись на Річарда виряченими очима, раптово показав на нього рукою.

— Я впізнав тебе, впізнав! — Вигукнув він. — Ти той, про кого говорить пророцтво. Ти той, хто, як сказано в пророцтві, знищить нас!

Шепіт прокотився серед людей, що стояли позаду Розмовляючого.

Річард обернувся і подивився на друзів у нього за спиною. Люди з обуренням дивилися на Розмовляючих.

— Я Річард Рал. Ти правий. Пророцтво, дане твоєму народові в давні часи, говорить про мене. «Ваш руйнівник прийде і визволить вас». Ти правий. Ці слова про мене. Але навіть якщо б прийшов не я, обов'язково з'явився б інший — той, хто втілив би ці слова, може, в іншому році або тисячолітті, тому що це слова про людину, яка прийняла на себе зобов'язання перед життям. Твої люди стали вигнанцями, тому що вони відмовилися бачити правду про світ навколо них. Вони закрили свої розуми від реальності. Я покладу кінець їх сліпоті. — Річард рукою показав на уїлтертонців. — Коли правда з'явилася перед цими людьми, вони зробили вибір, відкрили очі і побачили її. Тепер інші повинні прийняти той самий виклик і зробити вибір, який визначить їх майбутнє. «Ваш руйнівник прийде і визволить вас» — у цих словах можливість кращого майбутнього. Вони означають, що звичні вам життя і правління, які огороджували бандакарців від кращого майбутнього, не давали їм стати тим, ким вони могли б бути, вибирали в своїй сліпоті шляхи, які вбивали дух особистості і послужили причиною для багатьох ваших співвітчизників, не згодних з цими доктринами, піти від вас в невідомість, чекаючу за кордоном… підійшли до кінця. — Річард перевів подих. Біль у грудях посилилася. — Люди Ордена прийшли на вашу землю, але, в духовному сенсі, для вас нічого не змінилося. Їх насильство не більше ніж інший прояв вашого повільного виснаження людського потенціалу. Вони так само сліпі, як і ви, тільки грубіше це демонструють. Я приніс світло правди вашому народу і допоміг тим, хто пішов за мною, покласти край своєму існуванню у мороці. Решта повинні вирішити, чи продовжать вони ховатися в темряві чи вийдуть до світла, яке я приніс вам. Вирішити прямо зараз. — Лорд Рал з гордістю оглянувся на Оуена, Енсона та інших членів свого загону. — Принісши цим людям світло істини, я звільнив їх. Вони побачили, що можуть відростити власні крила і здатні досягати поставлених цілей. Я допоміг їм повернути власні життя. Так, я знищив сковуючу їх традицію, але коли це було зроблено, велич їхнього духу звільнилося з багаторічного ув'язнення в темряві страху і невігластва. Ось у чому значення пророцтва. Воно закликає кожного з вас зробити вибір: протистояти обставинам і прагнути до перемоги, або здатися без опору. Немає гарантії, що якщо ви спробуєте, то переможете. Але якщо ви не зважитеся на таку спробу, то точно програєте, і тоді ваше життя та життя ваших дітей завжди буде наповнене страхом. З тією лише різницею, що тепер ви будете знати: якщо ви вирішите продовжувати жити, як раніше, намагатися умилостивити зло, — ви розплатитеся вашими душами за власне боягузтво і легкодухість.

Річард відвернувся від Розмовляючих і став кінчиками пальців масажувати очі. Перш ніж він закрив їх, Келен побачила в них агонію. Жінка найбільше хотіла якомога швидше дістати другу дозу протиотрути, щоб, звільнившись від болю, вони змогли робити те, що повинні. Вона знала, що з кожною хвилиною втрачає чоловіка. Їй здавалося, що Річард десь далеко, зовсім один, висить на краю обриву, чіпляючись тільки кінчиками пальців, і його пальці повільно зісковзують вниз.

— Благородні Розмовляючі, прийшов час вислухати Мудрого, — вийшов вперед Оуен. — Якщо ви не визнаєте, що настала криза, не вірите цим людям, у нас не залишається вибору. На карту поставлені наші життя, майбутнє всього нашого народу. Приведіть Мудрого. Ми вислухаємо його слова, якщо він дійсно мудрий і гідний нашої вірності.

Приглушений гомін поповз по кімнаті, поки Розмовляючі, зібравшись разом, радилися в пошуках згоди про те, що робити. Нарешті, приблизно половина з них піднялися і вийшли через задні двері.

— Подивимося, що скаже Мудрий, — кивнув головою один з тих, що залишилися. Келен бачила таку самовдоволену усмішку вже не раз. Задерши гостре підборіддя, чоловік спокійно зчепив перед собою руки. — Перед усіма цими людьми ми повторимо йому твої богохульні слова і почуємо його мудрість. Таким чином ми приймемо рішення.

Кілька людей з'явилися з задньої кімнати, несучи стовпчики, задраповані червоною тканиною, зубчасті дошки і рейки. Перед дверима вони спорудили просту платформу зі стовпчиками по кутах. Спорудження затягнули червоною матерією, створивши подобу алькова. Коли конструкція була закінчена, в центр була покладена пишна подушка, фіранки зсунули. Інші люди принесли два столи зі свічками і встановили їх по обидві сторони від задрапованого церемоніального сидіння мудреця. Так за короткий час Розмовляючі звели просте, але величне сидіння.

Келен знала, що в Серединних землях зустрічаються люди у владі, які володіють магією, і, спостерігаючи за приготуваннями, подумала, що Мудрий — один із них. Їх завжди супроводжувала свита, яка скрізь і всюди діяла однаково. Матері-Сповідниці було відомо, наскільки небезпечно недооцінювати силу цих шаманів і їх зв'язок з духовним світом. Зустрічалися такі, чий зв'язок був майже реальним, і настільки ж реальною була їхня влада над людьми. Чого вона не могла зрозуміти — це те, яким чином люди, що не володіють і краплею магії, могли добитися подібної влади над душами. Якщо вони наткнулися на такого супротивника, всі їхні зусилля можуть виявитися марними.

Розмовляючі вишикувалися в лінії по обидва боки і розсунули фіранки достатньо, щоб бачити сидячого усередині затемненого простору.

Там на подушці, схрестивши ноги й побожно поклавши руки на коліна, сидів хлопчик у білій одежі. На вигляд йому було років вісім, від сили десять. Чорний шарф, зав'язаний навколо голови, закривав очі.

— Він же ще дитина, — здивувався Річард.

Роздратований недоречним висловлюванням, один з Розмовляючих кинув на Річарда убивчий погляд.

— Тільки розум дитини достатньо незаплямований суєтою життя, щоб відчути дотик істинної мудрості. Стаючи старішими, ми приймаємо на себе нашарування досвіду і втрачаємо зв'язок з вродженою інтуїцією. Але тим не менше ми пам'ятаємо про цей властиву дітям зв'язок, а тому вирішили, що тільки дитина зможе проявити справжню мудрість.

Голови в кімнаті шанобливо схилилися.

Річард кинув косий погляд на Келен.

Один з Розмовляючих став на коліна перед платформою і схилив лису голову.

— О наймудріший, ми повинні просити твого всезнаючого керівництва. Деякі з наших людей бажають почати війну.

— Війною нічого не вирішити, — відповів Мудрий милостивим голосом.

— Можливо, ти хочеш вислухати їхні доводи?

— Не може бути вагомих причин, щоб починати війну. Війна ніколи не буває рішенням. Війна приречена на невдачу.

Люди в кімнаті відсахнулися, виглядаючи розсердженими тим, з якою легкістю подібна негідна пропозиція прозвучала перед Мудрим. Потім вони відчули звичне полегшення: Мудрий без проблем знайшов відповідь на складне питання, з простою мудрістю розплутавши складний вузол протиріч.

— Дуже мудро. Ти показав свою мудрість на ділі, просто і наочно. Всі люди будуть слідувати словами правди. — Чоловік знову схилив голову. — Ми намагалися сказати…

— Чому ти носиш пов'язку? — Запитав Річард, проходячи крізь стоячих на колінах Розмовляючих.

— У твоєму голосі я чую гнів, — промовив Мудрий. — Якщо ти не позбудешся своєї ненависті, нічого не вийде. Якщо ти заглянеш в своє серце, то побачиш, що гарне можна знайти скрізь.

Річард поклав руку на спину Оуена, підштовхуючи його вперед. Також він вхопив Енсона за сорочку, спонукаючи йти слідом і пробиратися крізь натовп чоловіків. Троє чоловіків рушили до алькова. Ставши перед ним, Річард з силою відштовхнув якогось уклінного жерця.

— Я запитав, чому ти носиш пов'язку, — повторив Річард.

— Знання потрібно відкинути, залишивши місце вірі. Тільки через віру можна досягти справжньої істини, — відповів Мудрий. — Ти повинен вірити перш, ніж бачити.

— Якщо ти й без зору розумієш, що є істина, то стаєш просто впертим сліпцем, а не мудрецем, — похитав головою Річард, — Щоб зрозуміти і чомусь навчитися, потрібно спершу побачити.

Люди навколо Келен з незадоволенням дивилися на те, як Річард обходився з їх Мудрим.

— Припини сіяти ненависть або пожнеш її сам, — промовив хлопчик.

— Ми розмовляли про знання. Я не питав тебе про ненависть, — спокійно заперечив Річард.

Мудрий побожно склав руки разом перед собою і трохи нахилив голову.

— Мудрість оточує нас, але наші очі засліплюють нас, вуха — оглушають, наші мізки думають, роблячи нас неосвіченими. Наші почуття тільки обманюють нас, слово не може нічого розповісти нам про природу реальності. Тільки будучи вищою істотою, ти можеш пізнати істину, але спочатку ти повинен осліпнути, щоб знайти істину всередині себе.

— У мене є очі, але я не бачу, — сказав Річард, схрестивши руки на грудях. — У мене є вуха, але я не чую. У мене є розум, але я не можу нічого знати.

— Перший крок до мудрості — прийняти свою нездатність що-небудь взнати про природу реальності. Другий — визнати, що ніщо з відомого нам не може бути реальним.

— Ми повинні їсти, щоб жити. Як людина буде переслідувати оленя, якщо погодиться з тобою і прийме твої слова? Що йому, по-твоєму, треба зробити? Засліпити себе? Заліпити вуха воском? Полювати, поки він спить, і мозок не може перешкодити руці?

— Ми не їмо м'яса. Неправильно вбивати тварин, тільки тому, що нам треба їсти. У нас не більше права на життя, ніж у тварини, — завчено вимовив Мудрий.

— Значить ви їсте рослини, яйця, сир — і всякі подібні речі? — Уточнив Річард.

— Звичайно.

— Як ти приготуєш сир?

У гнітючій тиші чути було, як в дальньому кінці кімнати хтось кашлянув.

— Я — Мудрий. Мене не просять виконувати таку роботу. Інші люди готують для нас сир, — відповів хлопчик.

— Зрозуміло. Ти не знаєш, як готувати сир, бо тебе цьому не навчили. Чудово. Так ось, ти сліпий, і твій чистий мозок не замутнений зайвими знаннями про суть предметів. Скажи, як ти будеш готувати сир? Це знання прийде до тебе? Спосіб приготування сиру буде посланий тобі через дане сліпотою божественне прозріння?

— Реальність не можна випробувати… — знову затягнув Мудрий.

— Скажи мені, як — якщо ти носиш пов'язку на очах, щоб не бачити, віск у вухах, щоб не чути, і щільні рукавички, щоб не відчувати, — як ти зможеш зробити навіть найпростішу річ? Наприклад, відшукати редиску на сніданок. Навіть так. Можеш вийняти віск із вух і не надягати рукавичок. Залиш тільки пов'язку і покажи мені, як зібрати редиску для їжі. Вона росте на городі біля хати. Я навіть допоможу тобі знайти двері, але потім будеш діяти сам. Підемо. Ну ж бо.

Мудрий облизав губи.

— Ну, я…

— Якщо ти позбавляєш себе зору, слуху, відчуттів… як ти будеш вирощувати їжу, щоб підтримати життя, або навіть збирати ягоди та горіхи? Якщо ніщо не реальне, чи багато пройде часу до того, як ти помреш від голоду, чекаючи поки внутрішній голос «істини» нагодує тебе? — Гримів лорд Рал.

Один з Розмовляючих кинувся до Річарда, намагаючись відіпхнути його. Але той відштовхнув чоловіка так, що той осів на підлогу. Розмовляючі стовпилися в декількох кроках від піднесення. Річард поставив одну ногу на платформу, поклав руку впоперек коліна і нахилився до Мудрого.

— Відповідай на мої запитання, Мудрий. Розкажи, як сліпий, який так далеко бачить всередину себе, отримає божественне одкровення щодо способу приготування сиру. Ну ж бо, дай нам почути!

— Але… це нечесне питання.

— Та невже? Питання, що стосується їжі — нечесне? Життя вимагає бути успішним в знаходженні їжі, якщо хочеш вижити. Птах помре, якщо не зловить черв'яка. Це основа буття. Для людей все так само.

— Зупини ненависть, — продовжував торочити Мудрий.

— Ти завжди носиш пов'язку? Чому б тобі не замазати вуха і не дзижчати собі під ніс, щоб перестати думати, — Річард нахилився, небезпечно стишивши голос. — Адже тоді ти прийдеш у стан вищої внутрішньої мудрості, правда, Мудрий? Спробуй тоді здогадатися, що я з тобою зроблю.

Хлопчик заверещав і схопився з місця.

Келен, відштовхнувши Річарда і Енсона, сіла на платформу. Вона обняла перелякану дитину і притиснула її міцніше до грудей, щоб заспокоїти. Той прикипів до неї в пошуках притулку і захисту.

— Любий, ти лякаєш бідного хлопчика. Поглянь — він тремтить як осиковий лист.

Річард зірвав з хлопчика пов'язку. У сум'ятті і переляку той втупився на незнайомого чоловіка.

— Чому ти підійшов до неї? — М'яко запитав Річард.

— Тому що ви хотіли мене вдарити.

— Тобто, ти сподівався, що моя дружина захистить тебе?

— Звичайно, ви, ж набагато більші, ніж я.

— Ти зрозумів, що сам сказав? — Посміхнувся Річард. — Ти злякався і сподівався, що тебе захистять від небезпеки. Хіба це неправильно? Хотіти бути в безпеці? Відчувати захист? Шукати допомоги у того, хто досить великий і може усунути небезпеку?

Хлопчик зніяковів.

— Ні. Звичайно, ні.

— А якби у мене був ніж? Хіба ти б не захотів, щоб хто-небудь не дав мені зарізати тебе? Ти ж хочеш жити?

— Так, — кивнув хлопчик.

— Ось у цьому і полягає сенс того, про що ми тут розмовляємо.

— Що ви маєте на увазі? — Насупився хлопчина.

— Життя, — відповів Річард. — Ти хочеш жити. Це прекрасно. Ти не хочеш, щоб хтось робив замах на твоє життя. Це справедливо.

— Всі створіння хочуть жити. Кролик втече, помітивши небезпеку. Для цього йому й дано сильні ноги. Йому не потрібні сильні ноги і великі вуха для пошуку і поїдання молодих пагонів. Вуха призначені для того, щоб почути небезпеку, а ноги — втікати від неї, — заявив хлопчик.

— Олень, в разі небезпеки, попереджуюче пирхне. Змія зайдеться тріском. Вовк заричить. Ніхто з них не буде шукати бійки, але вони попереджують, що будуть захищати себе. Людина — єдина істота, яка добровільно віддасться в кігті хижакові. Тільки людина, через постійне навіювання, подібне до того, якому піддавався ти, відкине цінності, складові життя. Отже ти інстинктивно вчинив правильно, підійшовши до моєї дружини.

— Правда?

— Так. Твоє вчення не змогло б захистити тебе, і ти ризикнув припустити, що це зможе зробити Келен. Якби я насправді мав намір заподіяти тобі шкоду, то вона стала б битися, щоб зупинити мене. — Він з гордістю глянув на усміхнену Келен. — Ти б стала, правда?

— Так, звичайно, дорогий. Я теж вірю у велич життя. — Мудрий підвів голову від грудей жінки і здивовано витріщився на неї. Келен повільно похитала головою. — Твій інстинктивний пошук захисту міг би заподіяти тобі зло, якби ти звернувся за захистом до людей, що живуть за тими ж переконаннями, які ти завчив. Згідно з цими догмами, інстинкт самозбереження визнається формою ненависті. Твоїх однодумців переріжуть просто завдяки їх власним переконанням.

Хлопчик здавався приголомшеним.

— Але я не хочу цього.

— Як і ми, — посміхнулася Келен. — Ось чому ми прийшли, і Річард показав тобі, що ти можеш дізнаватися істину реальності, і, роблячи так, допоможеш собі вижити.

— Спасибі вам, — звернувся Мудрий до Річарда.

Лорд Рал посміхнувся і легенько поплескав хлопця по білявій голові.

— Вибач, якщо сильно налякав тебе. Я це зробив для того, щоб показати: те, про що ти говорив, насправді не мало ні найменшого сенсу. Мені треба було пояснити тобі, що завчені слова тобі не допоможуть. По них неможливо жити, так як вони далекі від реальності і здорового глузду. Ти здався мені хлопчиком, що піклується про всіх, що живе в цьому світі. Я був таким же в твоєму віці, таким залишаюся і зараз. Життя прекрасне. Знайди в ньому хороше, придивись до нього своїми очима, і ти побачиш його блиск і пишність.

— Ніхто досі не говорив зі мною так про життя, — поскаржився дитина. — Мені не дають що-небудь побачити. Я повинен весь час залишатися всередині.

— Знаєш, можливо, перед тим як піду, я візьму тебе на прогулянку в ліс і покажу деякі з чудес світу — дерева та кущі, птахів і метеликів. Може, нам навіть вдасться побачити лисицю, і ми поговоримо ще про чудеса і радощі життя. Тобі б це сподобалось?

— Правда? Ви зробите це для мене? — Хлопчик заусміхався у весь рот.

На обличчі Річарда заграла одна з тих посмішок, від яких тануло серце Келен.

— Звичайно, — пообіцяв він, грайливо ущипнувши хлопчика за ніс.

Оуен підійшов ближче і провів пальцями по волоссю хлопчини.

— Я був колись таким як ти — Мудрим, поки не підріс і не став трохи старшим, ніж ти зараз.

— Правда? — Насупився хлопчик, дивлячись на нього. Оуен кивнув.

— Інші думали, що я обраний. Вони вважали мене особливим за мою здатність якимось чином спілкуватися з деякими потойбічними силами. Я вірив, що обдарований великою мудрістю. Тепер, озираючись назад, мені стає соромно, коли я розумію, наскільки все це було нерозумно. Я повинен був весь час слухати чужі уроки. Мені ніколи не дозволяли бути просто хлопчиком. Великі Розмовляючі вихваляли мене за те, що я правильно повторював почуте. А коли я з величезним презирством звертався до людей, вони говорили про те, як я мудрий.

— Мені теж, — підтвердив хлопчик.

Річард повернувся до Розмовляючих.

— Ось те, що ви визнавали джерелом мудрості — повторення дітьми безглуздих фраз, — звернувся він, пильно дивлячись на одного з них. — У вас є розум, щоб думати і розуміти світ навколо. Цей самообман зі сліпотою — злочин, спрямований вами проти самих себе.

З того місця, де вона тримала хлопчика, Келен бачила, як усі люди в передніх рядах повісили від сорому голови.

— Лорд Рал правий, — промовив Енсон, повернувшись до них. — До цього дня я ніколи всерйоз не замислювався над тим, як все це насправді безглуздо.

— Це не по-дурному! — Затряс головою один з Розмовляючих.

Інший, той, що з гострим підборіддям, нахилився і вихопив ніж з піхов на поясі Енсона.

Келен не могла повірити своїм очам. У неї виникло відчуття, що вона спить і бачить раптовий страшний сон, кошмар, який не можна ні зупинити, ні навіть уповільнити. Схоже, Мати-Сповідниця знала, що трапиться ще до того, як це сталося.

З лютим криком Розмовляючий раптово вдарив Енсона, перш ніж юнак зміг якось відреагувати. Охоплений сліпою люттю, Розмовляючий стрімко висмикнув закривавлений ніж і знову вдарив жертву. Лице Енсона спотворилося в шоці, і він почав опускатися на підлогу.

Вогонь свічок відбився на виблискуючій поверхні клинка, який перетворився на сталеву смужку, коли меч Річарда промайнув повз Келен. Меч Істини блискавично описав дугу, сталь заспівала особливим вібруючим дзвоном, який завжди наводив жах на ворогів. Ведений магічною силою Річарда клинок зі свистом розітнув повітря. Рука Розмовляючого досягла вершини замаху і вже почала свій смертоносний шлях вниз, коли меч Річарда увійшов в шию напалого на Енсона безумця і, без видимої затримки проходячи крізь плоть і кістки, відсік голову і плече тримаючої ножа руки. Блискавичний удар залишив довгі бризки крові на кам'яній стіні фундаменту підвалу Імперії Бандакар.

Поки голова Розмовляючого і плече з рукою летіли в повітрі по нерівній спіралі, його тіло купою обрушилося на підлогу. Нарешті голова з нудотним звуком ударилася об каміння і, відскочивши, покотилася по килимах, залишаючи за собою криваві сліди.

Річард змахнув закривавленим клинком, направляючи його до джерела загрози — решти Розмовляючих. Келен притиснула обличчя хлопчика до свого плеча, закриваючи йому очі.

Кілька людей схилилися над Енсоном. Жінка не знала, наскільки важко він був поранений — якщо ще залишався в живих.

Неподалік, перед столиком із свічками, валялися закривавлена голова з рукою. Рука як і раніше стискала мертвою хваткою ніж. Раптова бійня, що вибухнула перед ними, кров, яка залила підлогу, нажахали людей. Всі завмерли в приголомшливій тиші.

— Перша кров, пролита вами, Великі Розмовляючі, — тихо промовив Річард, звертаючись до купки зіщулених мешканців палацу. — Це кров не тих, хто прийшов вбивати ваших людей, а одного з вас. — Він показав на юнака, що лежав, втративши свідомість, в оточенні друзів. — Ця людина не здійснювала проти вас насильства і не замишляла його. Він прийшов до вас за порадою і поділився своєю думкою: всього лише піднявся і сказав, що хоче звільнитися від гніту страху, бути вільним і думати самостійно.

Келен помітила, що в кімнаті стало набагато більше народу, ніж було раніше. Більшість їх не були людьми Оуена. Коли Кара тихенько проходила повз, Келен взяла її за руку.

— Хто всі ці люди? — Запитала вона Морд-Сіт, притягнувши її ближче до себе.

— Це люди з міста, — повідомила Кара. — Гінці принесли їм вістку про те, що місто Уілтертон звільнене. Вони почули, що наші люди прийшли побачити Мудрого і захотіли теж подивитися на цю зустріч і послухати. Сходи та зали нагорі заповнені ними. Слова, сказані тут, внизу, передавалися вгору, проходячи через цілу юрбу.

Кара, як завжди, прагнула знаходитися поблизу від Річарда і Келен, щоб захистити їх у випадку небезпеки. Багато людей в цій будівлі знаходилися під впливом промови лорда Рала, але жінки не знали, чого від них можна чекати.

Схоже, що Розмовляючі разом з втратою своєї переконаності втратили і трохи пихи. Їм не хотілося, щоб їх сприймали заодно з тим з них, хто тільки що напав на Енсона. Один з Розмовляючих остаточно покинув своїх приятелів і підійшов до хлопчика, що стояв під захистом руки Келен на обтягнутій тканиною платформі.

— Пробачте, — щиро звернувся він до хлопчика, а потім повторив ще раз, повернувшись до людей, які уважно дивилася на нього. — Пробачте. Я не хочу більше бути Розмовляючим. Пророцтво здійснилося. Наше спасіння в наших руках. Думаю, нам краще послухати те, що скажуть ці люди. Я особисто волів би жити без страху бути убитим людьми Ордена. Без страху за життя кожного з вас.

Не було ні вигуків, ні дикої овації. Було відчуття мовчазної згоди всього народу. Келен бачила людей, що кивають з таким переконаним виглядом, ніби їх таємне бажання звільнитися від жорстокості Імперського Ордена було не злочинною, таємною думкою, а єдино законним бажанням. Втім, Мати-Сповідниця і сама так вважала.

Річард стояв на колінах поруч з Оуеном, поки інші перев'язували шматком тканини плече Енсон. Юнак сидів, притулившись до стіни. З руки сочилася кров, але, схоже, пов'язка сповільнювала кровотечу. Келен полегшено зітхнула, побачивши, що Енсон живий і поранений не надто серйозно.

— Схоже, доведеться зашивати, — вимовив Річард. Кілька людей погодилося з його думкою. Через натовп протиснувся літня людина і вийшов вперед.

— Я можу це зробити, — запропонував він. — Ще в мене є трави для припарки.

— Спасибі вам, — подякував Енсон друзям, які допомогли йому встати. Було схоже, що у хлопця паморочиться голова, і люди підтримали його. Більш-менш міцно ставши на ноги, він повернувся до Річарда. — Дякую вам, лорд Рал. Відповідаючи на заклик, я повторював слова посвяти: «Магістр Рал захистить нас». Але я не міг і припустити, що стану першим, чия кров проллється в боротьбі за нашу справу. А тим більше — що цю кров проллє один з нашого народу.

Річард ласкаво поплескав Енсона по здоровому плечу, показуючи, наскільки високо цінує сказане ним.

Оуен обвів поглядом присутніх.

— Думаю, ми всі вирішили бути вільними. — Люди в згоді кивнули, і Оуен повернувся до Річарда. — Як ми звільнимо Нотвік від солдатів Ордена?

Їх новий ватажок начисто витер меч об одяг мертвого Розмовляючого і подивився на присутніх людей.

— Хто-небудь приблизно уявляє, скільки солдатів стоїть в Нотвіку? — Запитав Річард.

В його голосі не прозвучало злості. Келен помітила, що з того моменту, як чоловік витер меч, магія Меча Істини пішла з його очей. Ні сліду люті не лишилось в очах Шукача, ні танцюючого вогню магії, і не було жодного сліду вагання в його поведінці. Річард просто зробив те що вважав необхідим, щоб зупинити загрозу. Однак, оскільки це сталося так миттєво, варто було серйозно побоюватися, що магія меча більше не прийде.

Те, що колись завжди допомагало йому, мало не призвело до провалу. Відсутність магії меча наповнило Келен холодком поганого передчуття.

Люди переглядалися і говорили, що бачили в місті сотні солдатів Ордена. Інший чоловік сказав, що тут їх кілька тисяч.

— Ні, їх менше, хоча і багато, близько двох тисяч, — підняла руку якась літня жінка.

Оуен повернувся до Річарда.

— Їх дуже багато для нас, — зробив висновок він.

Жодного разу не побувавши в великій битві, він не знав і половини про реальний стан справ. Річард, здавалося, не почув слів Оуена. Він вклав меч у піхви, заховані під чорним плащем.

— Звідки ти знаєш? — Запитав він у жінки.

— Я — одна з тих, хто допомагає готувати їм їжу.

— Ти маєш на увазі, що ваші люди готують для солдатів?

— Так, вони не хочуть робити цього самі, — підтвердила жінка.

— Коли наступного разу ти будеш готувати їм їжу?

— Ми недавно поставили великі казани, щоб готувати їжу на завтра. Для приготування м'яса нам знадобиться ціла доба, так що ми будемо готувати його цю ніч і завтра вдень, солдатам на вечерю. Крім того, нам велено приготувати галети, яйця і кашу на сніданок, а значить, ми будемо працювати всю ніч.

Келен подумала, що солдатам, можливо, приносить задоволення змушувати цих людей, немов рабів, готувати їм їжу. Річард міряв кроками невеликий простір між нею і Оуеном. Лорд Рал стиснув тонкі губи, обдумуючи проблему. Що ж робити? У них дуже мало людей, і замало доброї зброї, а проти них близько двох тисяч куди краще озброєних і навчених вбивати ворогів. До того ж треба враховувати, наскільки недосвідчені в бою його люди. В очах Річарда загорівся вогник, і Келен зрозуміла, що чоловік дещо придумав.

— Ти сказав, що розбираєшся в рослинах. Як багато ти знаєш про подібні речі? — Запитав він, торкнувши за руку старого, який перев'язував бинтом рану Енсона.

— Не дуже, але достатньо, щоб приготувати найпростіші ліки.

Келен засмутилася. Вона сподівалася, що, можливо, ця людина зможе приготувати ще протиотруту.

— У долині достатньо лілій, олеандрів, тиса, аконитів, болиголови? — Поцікавився Річард.

— Думаю, більш ніж достатньо, — здивовано блимнув чоловік. — Особливо на півночі, в лісистих областях.

Річард повернувся до чекаючого натовпу.

— Ми повинні вивести з ладу людей Ордена. Чим менше з них зможуть битися, тим краще. Поки темно, ми повинні вибратися з міста і зібрати необхідні рослини. — Він повернувся до жінки, яка готувала солдатам. — Ти покажеш нам, де ви готуєте їжу на завтра. Ми принесемо тобі деякі особливі трави. Треба непомітно додати їх в м'ясо, тоді солдати будуть мучитися від гострого болю в животі як мінімум кілька годин. Треба покласти різні добавки в різні котли, щоб в отруєних виявлялися різні симптоми. Це допоможе створити безлад і паніку. Якщо ми покладемо достатню кількість зілля в м'ясо, багато з них помруть протягом декількох годин, страждаючи від слабкості і сильних конвульсій. Пізно вночі ми увійдемо туди, де вони зазвичай сплять, і прикінчимо тих, хто ще не помер або взагалі не їв. Якщо ми ретельно приготуємось, Нотвік буде вільний від Імперського Ордена майже без бою. Все закінчиться просто, і ніхто з наших людей не постраждає.

У кімнаті на мить стало тихо, потім Келен побачила усмішки на обличчях людей. Промінь світла з'явився в їхньому житті.

Наповнені передчуттям довгоочікуваної свободи, деякі заплакали, тому що раптово відчули гостре бажання помститися за страждання тих, кого вони любили — за своїх близьких, кого гвалтували, катували, гнали або вбивали.

Тепер, отримавши шанс на життя і свободу, ці люди вже не хотіли повертатися до старого. Вони добре взнали, що таке гноблення, і готові були на все заради його знищення.

— Це знищить наш спосіб життя, — сказав один з присутніх, не з гіркотою, а з подивом.

— Звільнення в наших руках, — твердо заперечив інший.

53

Стоячи в каламутному світлі пізнього сонця, Зедд в очікуванні погойдувався на п'ятах. В стоячому поблизу наметі Сестра Тахіра тільки що дістала маленький ящичок. Поки вона обережно розпаковувала його і за допомогою магії готувалася до перевірки вмісту, охоронці стояли неподалік, обговорюючи між собою, чи вдасться їм випити елю цієї ночі. Вони не особливо хвилювалися про худого старого. Весь побитий, донезмоги виснажений — в чому тільки душа тримається, — з Рада-Хань на шиї і скутими за спиною руками він навряд чи зміг би втекти.

Зедд використав надану можливість і притулився до заднього колеса вантажного возу. Він хотів тільки, щоб йому дозволили прилягти й поспати. Не боячись бути поміченим, старий чарівник подивився через плече на Еді. Вона зухвало хоробро посміхнулася йому.

Віз, до якого він притулився, був наповнений різними незрозумілими предметами, які награбували в Замку. Наскільки Зедд знав, він міг стояти поруч з чим завгодно — і з простими магічними пристосуваннями для розваги або навчання дітей, і з чимось достатньо могутнім, здатним за кілька хвилин подарувати Джегану перемогу.

Деякі з речей, принесених з Замку, були незнайомі Зедду. Вони були замкнені за такими щитами, які він ніколи не міг пробити. Навіть в далекі часи його дитинства старі чарівники в Башті не могли дістати те, що лежало за багатьма щитами.

Але люди, які штурмували і брали Замок Чарівників, не мали ніякого відношення до магії і, очевидно, без проблем подолали щити, які тисячоліттями спокійно і надійно захищали древні секрети. Як зрозумів Зедд, вони там все перевернули догори дном. Схоже, це стало не тільки кінцем Замку Чарівників, як це передбачали і пророкували чародії минулого, але й певним чином кінцем життя самого Зедда і заходом цілої епохи в житті світу.

Захоплені в Замку предмети, призначення яких Зедд визначав до цього дня, не надто могли допомогти Джегану виграти війну. Кілька речей, покладених назад в захисні ящики, залишилися загадкою і для самого Зедда. Він знав тільки, що вони можуть виявитися по справжньому небезпечні. Він бажав тільки одного: щоб їх знищили перш, ніж яка-небудь Сестра Тьми здогадається про спосіб, як їх використовувати для руйнування.

Зедд підняв очі, помітивши одного з солдатів елітного підрозділу, всього в шкірі і блискучій кольчузі, що зупинився неподалік. Його увага напружено зосередилася на чомусь. У верхній частині його вуха була V-подібна відмітина. Так деякі фермери мітять своїх свиней. Хоча він і носив таке ж спорядження, що і відпочиваючі солдати елітних частин, взуття відрізнялося і явно не було частиною стандартної екіпіровки. Коли ця людина озирнулася, Зедд побачив, що його ліве око розкривається не так добре, як праве. Але потім він приєднався до групи патрулюючих солдатів.

Коли Зедд дивився на постійно метляючу перед очима юрбу солдатів, Сестер і інших людей, перед його думкою проносилися бентежачі його розум образи людей з його минулого і тих, яких він знав. Ці блукаючі вогники — ілюзії, породжені довгої безсонням, — приводили старого чарівника в зневіру. А може, це позначалося постійна напруга? Обличчя деяких елітних стражників здавалися лякаюче знайомими. Він припустив, що бачив їх протягом декількох днів, і тому вони почали здаватися знайомими.

Вдалині Зедд зауважив проходячу мимо Сестру, схожу на якусь з його давніх знайомих. Швидше за все, він недавно зустрічав її, от і все. Останнім часом він бачив безліч Сестер, і в цьому немає нічого незвичайного. Зедд нагадав собі про те, що потрібно зосередитися.

Одна маленька дівчинка, з тих дітей, яких охороняв величезний стражник, спостерігала за Зеддом і, коли він кинув на неї швидкий погляд, посміхнулася йому. Старий подумав, що це дуже дивний вчинок для переляканої дитини, що знаходиться в центрі подібної мішанини солдат, ув'язнених та військових дій. Зедд пошкодував дівчинку. Напевно, дитина просто не може розуміти, яка страшна доля її очікує. Коли ворогам знадобиться переконатися в тому, що Зедд розповів їм все до кінця, вони при необхідності візьмуться катувати це малятко. Він відвів погляд від світлого волосся дівчинки, що струмувало по її плечах, від її прекрасного, дивно знайомого обличчя. Так багато знайомих облич! Якби це був поодинокий випадок, старий чарівник вирішив би, що йому привиділося. Тепер же сумніви відпали: це вже божевілля.

Горбоноса Сестра вийшла з намету.

— Введіть їх, — уривчасто прогавкала вона.

Четверо стражників схопилися на ноги. Двоє схопили Еді, двоє інших узяли Зедда. Ці чоловіки були настільки великими, що Зедд не являв для них значного вантажу. Вони тримали його під руки, і половина кроків старого не досягала землі. Стража втягла Зедда в намет. Потім вони обійшли стіл, розвернули бранця і жбурнули його на стілець з такою силою, що повітря з хрипом вирвалося з його легенів.

Скривився від болю, Зедд заплющив очі. Він бажав тільки одного — смерті, і тоді йому не потрібно буде знову відкривати очі. Але коли кати його вб'ють, вони відішлють його голову Річарду. Зедд терпіти не міг думати про те, яку біль це може заподіяти онуку.

— Ну? — Поставила запитання Сестра Тахіра.

Зедд знехотя розплющив очі і втупився в об'єкт, який лежав перед ним в центрі столу. У нього перехопило подих.

Старий чарівник моргнув, надто здивований для того, щоб знову почати дихати. Ця магічна конструкція називалася «заклинанням заходу сонця». Зедд сковтнув. Звичайно, ніхто з Сестер не відкривав її. Ні, вони не змогли відкрити її. Інакше і він сам не сидів би тут.

На столі перед Зеддом лежала шкатулка, розміром з половину його долоні. Вона була виконана у вигляді стилізованої верхньої частини сонця — половини диска з шістьма відходячими від нього променями, і символізувала заходяче за горизонт сонце. Скринька була покрита ошатним яскраво-жовтим лаком. Промені теж були жовтими, але з помаранчевими, зеленими і блакитними лініями на кінцях.

— Ну? — Повторила Сестра Тахіра. — Ах… Що це? — Вона дивилася не на жовту коробочку, а в свою книгу.

— Я… Я не впевнений, що згадав, — ухильно відповів Зедд.

Сестра, мабуть, перебувала не в найкращому настрої.

— Ти хочеш, щоб я…

— О, так, — сказав він, намагаючись, щоб його голос прозвучав недбало. — Я згадав. Це скринька з заклинанням, що створює коротеньку мелодію.

За великим рахунком, це було правдою. Сестра продовжувала читати свою книгу. Зедд швидко озирнувся через плече на Еді, яка сиділа на лаві, і прочитав у її очах розуміння. Між ними за стільки років слова були не потрібні. Стара подруга по його поведінці й інтонації здогадалася, що сталося щось особливе. Зедд тільки сподівався, що Сестра не помітила того ж.

— Отже, це музична шкатулка, — пробурмотіла Сестра Тахіра, більше захоплена своїм каталогом магічних речей.

— Так, правильно. Скринька містить музичне заклинання. Коли зняти кришку, вона зіграє мелодію. — Крапля поту сповзла по його шиї і поповзла між лопатками. Зедд сковтнув і спробував не дати своєму голосу затремтіти. — Зніміть кришку і побачите.

Сестра підозріло глянула на нього поверх книги.

— Зніми кришку сам, — наказала вона.

— Ну… я не зможу. У мене руки зв'язані за спиною.

— У тебе є зуби.

— Мої зуби?

Протилежним кінцем ручки Сестра підштовхнула до нього жовту скриньку.

— Так, твої зуби.

Зедд розраховував на її підозрілість, але ризикував переграти. Він провів язиком по роті, відчайдушно намагаючись виробити хоч трохи слини. Кров підійшла би краще, але старий розумів, що, якщо прокусить собі губу, Сестрі може видатися це підозрілим. Кров занадто часто є каталізатором різних магічних реакцій.

Попереджаючи новий спалах підозрілості з боку Сестри, Зедд нахилився вперед і спробував обхопити губами кришку. Він намагався підвести нижню щелепу під дно коробки, а верхньою щелепою зачепити розфарбований промінь. Скринька виявилася трохи завелика. Поклавши руку на його потилицю, Сестра Тахіра притиснула Зедда до неї. Це було все, чого він потребував. Він взявся зубами за кришку, вчепившись у неї щосили.

Старий чарівник вхопив кришку, але при цьому підняв над столом і всю шкатулку. Він затряс головою, і нарешті кришка піддалася. Зедд відштовхнув її вбік.

Якщо група, що вкрала предмети, що зберігалися в Башті, не відкривала скриньку, то заклинання могло активуватися чарівником, якщо тільки воно його визнає. Швидко, до того, як мучителька змогла помітити, що він робить, він капнув трохи слини в шкатулку з наказом запустити закляття.

Зедд відчув запаморочення, коли зазвучала музика. Спрацювало. Закляття ще було живим. Він нахилився подивитися у вузьку щілину між краями намету. Сонце ось-ось повинно було сісти.

Старому чарівникові захотілося стрибати і танцювати під веселу мелодію. Йому хотілося кричати. Незважаючи на те що жити залишалося зовсім недовго, Зедд відчував небувалу радість. Випробування майже закінчилися. Скоро всі вкрадені магічні предмети будуть знищені, і він зможе вмерти. Вороги нічого не зможуть випитати в нього. Він не зрадив справу, якій віддав усе своє життя.

Зедду ставало погано від усвідомлення того, що захоплені в полон сім'ї, яких використовували для одержання його згоди на співробітництво, теж загинуть. Але, принаймні, нещасні і їхні діти не будуть більше страждати. Раптово Зедд відчув укол печалі від того, що Еді теж помре. Він ненавидів цю думку так само сильно, як і думку про її муки.

— Дуже мило, — вимовила Сестра, піднімаючи кришку і кладучи її на місце.

Музика замовкла. Хоча це вже не мало значення. Заклинання було активізовано. Музика просто була знаком підтвердження цього і попередженням про те, що потрібно покинути радіус ураження. На це у Зедда з Еді не було жодних шансів.

Але це вже не мало значення.

Сестра Тахіра згребла скриньку зі столу.

— Я збираюся покласти це назад, — повідомила вона стражникам і нахилилася до Зедда. — Перед тим як піти, я збираюся наказати варті привести сюди ще одну дівчинку і дати тобі як слід подивитися на неї. Дати тобі подумати про те, що без вагань зроблять з нею в сусідній палатці ці люди, якщо ти знову будеш обманювати нас і витрачати наш час.

— Але я…

Мова старого обірвалася, так як мучителька використала Рада-Хань на його шиї, щоб послати удар болю, обпалюючий від основи черепа до стегон. Спина Зедда зігнулася. Майже втрачаючи свідомість, він закричав. Зедд впав на стілець, голова відкинулася назад, і він був не в змозі навіть підняти її.

— Ходімо зі мною, — звернулася до сторожі Сестра Тахіра. — Мені потрібна допомога. Стражник, який приведе наступну дитину, може подивитися за ними кілька хвилин.

Задихаючись від нестерпного болю, очима, що сльозилися Зедд втупився у стелю. Димовий клапан намету був відкритий, і він побачив світ. Тіні грали на матерії, поки Сестра і четверо стражів виходили і вона посилала всередину стражника з дитиною. Не бажаючи бачити обличчя чергової дитини, Зедд дивився у стелю.

Нарешті, отямившись від нападу болю, він сів. В стороні стояв один з елітних стражників, одягнений у шкіру і кольчугу, з великим арсеналом на широкому поясі. Перед собою він тримав світловолосу дівчинку. Ту саму, яка недавно посміхнулось Зедду. Старий чарівник прикрив на секунду очі, страждаючи від думки, що вони можуть зробити з цієї бідної крихтою, яка так нагадувала йому когось, кого він знав. Коли він відкрив очі, дівчинка знову посміхалася. Потім вона підморгнула йому. Зедд моргнув. Крихітка ледь-ледь підвела поли свого ситцевого платтячка, зовсім небагато, але так, щоб Зедд зміг побачити два ножі, прикріплені до її стегнах. Побачивши зброю, він знову недовірливо моргнув, а потім глянув у її усміхнене лице.

— Рейчел, — прошепотів старий чарівник, не вірячи своїм очам.

Її усмішка зробилася ще ширше.

Зедд вдивився в обличчя здорованя, що стояв позаду дівчинки.

— Великі духи… — прошепотів Зедд. Це був охоронець кордону Чейз.

— Я чув, що в тебе неприємності, — мовив Чейз.

В цю мить Зедд подумав, що старий друг напевно тут з-за предметів. І ще він зрозумів, чому Рейчел здавалася йому одночасно і знайомою і чужою. Минуло два з половиною роки з тих пір, як він востаннє її бачив. Обрізане світле волосся відросло. Вона підросла приблизно на фут.

Чейз засунув за пояс великі пальці.

— Еді, знаючи тебе як вельми врівноважену особу, насмілюся припустити, що в цю неприємність тебе втягнув Зедд.

Старий чарівник глянув поверх його плеча. На обличчі Еді застигла прекрасна, наповнена печаллю посмішка. Зедд не міг пригадати, коли останній раз бачив її усміхненою.

— Він сам весь ходяча неприємність, — відповіла Еді колишньому охоронцю.

Минуло вже два з половиною роки з тих пір, як він бачив Чейза. Охоронець кордону був старим другом їхньої родини. Він був тим, хто привів їх до Еді, тим, завдяки кому вона змогла показати Річарду шлях через кордон до того, як Даркен Рал осліпив її. Чейз був старше Річарда, але був одним з його найулюбленіших довірених друзів.

— Фрідріх, старший охоронець, прийшов побачитися зі мною, — пояснив Чейз. — Сказав, що лорд Рал послав його в Замок попередити вас про якусь небезпеку. Він сказав, Річард розповідав йому про мене, і, так як ви зникли, а Замок захопили, Фрідріх пішов в Західні землі, шукаючи мене. Охоронцй кордону завжди можуть покластися один на одного. Загалом, ми з Рейчел вирішили прийти і витягнути ваші худі шкури з вогню.

Зедд швидко глянув на сонце, що виднілося через відкритий вхід.

— Вам треба забиратися звідси, — сказав він. — До заходу сонця — або загинете. Швидше, забирайтеся звідси, поки можете.

— Я пройшов весь цей шлях, і не збираюся йти без вас обох, — підняв брову Чейз.

— Але ти не розумієш…

У стіну намету встромився ніж і прорізав щілину в матерії. У щілину протиснувся один з елітних вартових. Зедд здивовано дивився на нього. Людина здался йому знайомою, але він не міг його розгледіти.

— Ні! — Крикнув Зедд Чейзу, побачивши, як здоровань потягнувся до висячої на поясі сокирі.

— Стійте, де стоїте, — наказав Чейзу увійшлий. — Зовні стоїть людина, яка проткне вас мечем, якщо тільки зрушите з місця.

У Зедд а відвисла щелепа.

— Капітан Зіммер?

— Звичайно. Я прийшов витягнути вас звідси.

— Але… Але у вас чорне волосся, — вражено промовив старий.

— Сажа, — відповів капітан, блиснувши однією зі своїх самих заразливих посмішок. — Виблискувати світлим волоссям в центрі табору Джегана не найкраща з ідей. Я прийшов спасти вас.

Зедд був повний скепсису.

— Але вам всім потрібно вибиратися звідси. І швидше, поки сонце не зайшло. Забирайтеся геть!

— У вас ще є люди? — Запитав капітана Чейз.

— Жменька. Хто ви?

— Старий друг, — відповів за нього Зедд. — Тепер послухайте, ви, обидва…

У цей момент зовні почулися крики і стогони. Капітан Зіммер рвонувся до виходу. У двері просунув голову людина.

— Це не ми, — відповів він на непоставлене питання капітана.

Зедд почув доносяться здалеку крики: «Вбивця 'Вбивця!»

Капітан Зіммер забіг старому чарівникові за спину і вставив ключ в його окови. Вони розпалися. Руки Зедда нарешті виявилися вільними. Капітан поквапився звільнити і Еді, яка вже встала і развернулася до нього спиною.

— Схоже, це наш шанс! — Вигукнула Рейчел. — Використаймо метушню, щоб вивести вас звідси.

— Правильно мислиш, — з усмішкою простягнув Чейз.

Перше, що зробив Зедд, коли звільнилися його руки — це встав на коліна і міцно обійняв дівчинку. Він не міг вимовити ні слова, але в них і не було потреби. Відчуття її тонких ручок на шиї було краще будь-яких слів.

— Я нудьгувала по тобі, Зедд, — прошепотіла дівчинка йому на вухо.

Зовні кипіла бійка. Віддавалися накази, бігали люди, здалеку доносився дзвін від зіткнень сталі об сталь.

В намет увірвалася Сестра. Побачивши, що Зедд вільний, вона негайно послала заряд енергії в нашийник. Удар збив старого з ніг.

Через секунду за спиною у Сестри Тахір виникла молода світловолоса Сестра в коричневому вовняному платті. Сестра Тахіра різко обернулася. Друга Сестра вдарила її так сильно, що ледь не перекинула жінку навзнак. Сестра Тахіра вивільнила свою енергію, висвітливши намет яскравим спалахом. На якусь мить всі перестали бачити. Зедд припустив, що інша Сестра вискочила назовні. Сестра Тахіра закричала і важко впала на землю.

— Попалася! — Прогарчала уявна Сестра, поставивши ногу на шию Тахірі і притискаючи противницю до землі.

— Ріккі? — Закліпав від подиву Зедд.

Часу на відповідь не було. Дівчина вже розвернулася, тримаючи ейдж в руці, і направила його на Чейза.

— Ріккі? — Трохи злякано спитав з іншого кінця намету капітан Зіммер, не розгледівши, хто це, але, можливо, впізнаючи її по світлому волоссі яке зараз було розпущене і вільно розсипалося по плечах Морд-Сіт.

— Зіммер? — Насупилася вона, побачивши його обличчя з чомусь чорним волоссям. — Що ти тут робиш?

— Що я тут роблю? Ось що ти тут робиш! — Чоловік вказав на її плаття. — І що це на тобі надіто?

— Сукня Сестри, — видала вона одну зі своїх фірмових усмішок.

— Сестри? — Запитав Зедд. — Якої Сестри?

Рікка знизала плечима.

— Тієї, яка не хотіла поділитися зі мною платтям. Через жадібність вона втратила свою голову. — Вказівним і великим пальцями дівчина відтягнула свою нижню губу. — Бачиш? Я взяла і її кільце. Довелося пробити отвір і почепити його сюди, тому і вдалося виглядати як справжня Сестра.

Дівчина пересмикнула плечима від огиди і з люттю подивилася на лежачу на підлозі Тахиру. Ривком піднявши її, Ріккі за волосся підтягла підручну Джеганя до Еді.

— Зніми цю штуку з її шиї, — показала вона на Рада-Хань.

— Я не зроблю цього…

Рікка з насолодою встромила ейдж Сестрі під підборіддя. На нижній губі Тахіри виступила кров. Задихаючись в агонії, Сестра почала хапати ротом повітря.

— Я сказала, зніми цю штуку з шиї Еді. І не змушуй мене знову просити тебе.

Сестра Тахіра схилилася до Еді, щоб зробити те, що наказала Морд-Сіт.

Чейз притиснув кулаки до губ, дивлячись на все ще лежачого на землі Зедда.

— Так… Що будемо робити далі? — Запитав він старого. — Прикинемося сплячими, щоб повалятися і подивимося, хто ще прийде тебе рятувати?

— Сука!.. Хто-небудь мене чує? Капітан, твої люди повинні забиратися звідси!

— Тепер ти не будеш говорити погані слова при дітях, — Рейчел пальцем показала на Зедда.

Дівчинка надумала над ним жартувати. Решта ніяк не бажали його зрозуміти. Задихаючись від обурення, Зедд подивився на Чейза.

— Та знаю, на мені вона теж тренується, — відгукнувся хранитель кордону.

— Сонце сідає! — Прогарчав Зедд.

— Буде краще, якщо ми не будемо висовуватися, поки не настане ніч, — запропонував капітан Зіммер. — Простіше буде вибратися з табору під прикриттям темряви.

Гудіння наповнило намет, повітря завібрувало, потім пролунав раптовий металевий звук. Еді радісно скрикнула, коли нашийник впав.

— Хто-небудь мене чує? — Зедд піднявся на ноги, розмахуючи руками. — Я активізував призахідне заклинання!

— Що? — Перепитав Чейз.

— Призахідне заклинання. Один з захистів, придуманих у Замку. Коли стає зрозуміло, що всі інші захисти зруйновані і цінності, які захищалися, винесені, воно активується і поширюється серед вкрадених речей. Коли злодії відкриють їх, щоб подивитися, що там, заклинання активізується. І коли сяде сонце, заклинання спрацює і знищить все, що було вкрадено.

— Ти дурень! — Замахнулася на Зедда Сестра Тахіра. Її швидко заспокоїли ударом по голові.

— Тоді давайте забиратися звідси, — запропонувала Ріккі, схопивши старого чарівника за руку: Чейз схопив іншу його руку:

— Зараз же заспокойтеся, — настійливо наказав він. Зедд вивільнив обидві руки і показав друзям на вікно, за яким ясно виднілася призахідне сонце.

— У нас дуже мало часу, поки це місце не перетворилося на вогняну кулю.

— Наскільки велика вогненна куля? — Уточнив капітан.

— Він уб'є тисячі людей, весь табір, звичайно, не знищить, але весь цей район перетворитися на рівнину, — знову змахнув руками Зедд, намагаючись показати розміри чекаючего їх лиха.

Всі заговорили одночасно, але Чейз різко припинив усі розмови, звелівши всім замовкнути.

— Тепер послухайте мене, — сказав він. — Якщо ми будемо виглядати як втікачі, нас схоплять. Капітан, ти і твої люди підете зі мною. Ми поведемо справу так, ніби Зедд і Еді наші полонені. І Рейчел теж: я так сюди і пробрався, зрозумівши, що вони і дітей тримають. — Він махнув у бік Ріккі і Сестри Тахіри. — Вони будуть Сестрами, які охороняють бранців, а ми — супроводжуючою вартою.

— Ти не хочеш спочатку позбутися від цієї штуковини на шиї? — Поцікавилася Рікка у Зедда.

— На це немає часу. Йдемо.

— Ні, — Еді стиснула руку Зедда.

— Що?!

— Послухай мене. У цих наметах навколо нас — сім'ї та діти. Вони загинуть. Ти йди. Доберися до Замку. А я виведу невинних людей звідси.

Зедду не сподобалася ця ідея, але сперечатися з Еді — дурна затія, крім того, часу в обріз.

— Тоді ми поділимося, — вирішив капітан Зіммер. — Я і мої люди будемо грати роль охоронців і виводити чоловіків, жінок і дітей звідси, назад до наших позицій, разом з Еді.

Ріккі згідно кивнула.

— Скажи Верні, що я піду з Зеддом, — попросила вона капітана. — Треба допомогти йому відвоювати Замок. Без Морд-Сіт він обов'язково влипне в неприємності.

Всі подивилися один на одного, але інших аргументів не знайшлося. Не було сказано ні слова. Все вирішилося раптово.

— Домовилися, — погодився Зедд. Він обійняв Еді і поцілував її в щоку. — Будь обережна. Скажи Верні, що я пішов відвойовувати назад Замок. Допоможи їй захистити проходи.

— Будь обережний, — кивнула Еді. — Слухай Чейза. Він хороша людина, якщо прийшов сюди, щоб допомогти тобі, — повчально додала вона.

Зедд посміхнувся, але зауважив, що Чейз вже вийшов і кличе його назовні.

— Сонце сідає, йдемо. Пам'ятай, ти — наш бранець.

— Цю роль я добре знаю, — усміхнувся Зедд, згадавши як його притягли в цей намет і кинули на стілець, немов мішок з зерном.

Він посміхнувся, побачивши, що Еді, майже відвернувшись, в останній раз подивилася на нього через плече. Жінка знову посміхнулася, і вони вийшли.

— Почекайте! — Попросив Зедд своїх супутників. Чарівник швидко підійшов до одного з возів і дістав те, що хотів зберегти. Він поклав це в кишеню. — Тепер все в порядку. Йдемо.

За наметом розкинувся величезний табір. Правоохоронці елітних частин стояли на варті з оголеною зброєю, стежачи за втікачами підозрілими поглядами, поки вони йшли повз командні намети. Інші люди бігли до кільця загороджень. Труби видавали сигнали тривоги і закодовані повідомлення, що передавали накази солдатам. Зедд злякався, що його маленьку групу зупинять і почнуть задавати питання.

Така думка прийшла в голову не йому одному. Щоб упередити затримання і розпитування, Чейз обігнав всіх і зупинив пробігаючого мимо солдата.

— Що тут у вас сталося? — Вимогливим тоном заговорив він. — Дайте мені яку-небудь охорону для цих полонених, поки я не доставлю їх у безпечне місце! Імператор нам голови відірве, якщо ми дозволимо їм втекти!

Солдат швидко зібрав дюжину чоловік, які оточили Ріккі, Сестру Тахіру, Рейчел і Зедда. Рейчел для переконливості заревіла від страху. Вийшло достовірно. Чейз іноді штовхав її у спину, підганяючи йти швидше.

Зедд швидко подивився через плече на сонце, яке вже досягло горизонту.

Біля загородження похмурі охоронці уважно оглянули групу, поки вони підходили. Солдати сумнівалися, але все ж розімкнули ряди. Їх обов'язком було не пропускати охочих увійти за огорожу, і на якусь мить їх спантеличило, що група людей у формі Імперського Ордена збирається вийти з бранцями за межі табору. Один із охоронців вийшов і звернувся до них.

Чейз підняттям руки зупинив його.

— Ідіот! Геть з дороги! Наказ Імператора! — Гримнув він.

Охоронець відскочив убік і здивовано дивився, як процесія проходить мимо. Поки він вирішував, що робити, вони пройшли, загубившись в нетрях великого табору.

Так вони покинули серце табору. Тут же солдати регулярних військ, побачивши Ріккі, що йшла попереду, рушили, щоб перепинити їм шлях. Красива жінка, з'явившись серед солдатів, явно напрошувалася на неприємності, і оскільки ці люди бачили, що щось відбувається в районі розміщення командування, вони вирішили, що їм представилася хороша можливість для розваги, поки влада зайнята своїми справами. Ріккі і Чейз наказали групі йти швидше. Усміхаючись, солдати зімкнулися, загороджуючи шлях. Один із солдатів, у якого не вистачало двох передніх зубів, вийшов вперед. Засунувши великий палець однієї руки за пояс, він простягнув уперед іншу, зупиняючи їх.

— Стійте. Думаю, леді хочуть залишитися погостювати.

Не гаючи часу, Рейчел запустила руку під сукню і вийняла ніж. Дівчинка не змінила кроку, не озирнулася, а просто кинула його через плече. Плавним рухом, не збиваючись з кроку, Чейз спіймав ніж і кинув його в беззубого. З глухим звуком ніж по руків'я увійшов людині в лоб.

Солдат звалився. Рейчел швидко дістала і перекинула другийий ніж через плече. Чейз спіймав його і відправив за призначенням. Поки другий чоловік замертво осідав на землю, інші мимоволі відступили, дозволивши маленькій групі пройти між ними. Право смерті визнавалося в таборі Ордена вагомим аргументом.

Елітні війська чи ні, але солдати, підбадьорені власною чисельною перевагою, бачачи прекрасних жінок, не збиралися відмовлятися від своїх бажань. Розпалені і збуджені чоловіки знову присунулися ближче.

Зедд крадькома кинув погляд назад, на багровіючий диск сонця.

— Зараз. Лягайте на землю! — Крикнув він друзям.

Рікка, Чейз, Рейчел і Зедд впали в бруд.

Оточуючй, дивлячись на них, застигли в подиві. Солдати, що супроводжували втікачів, тримаючи зброю напоготові, також зупинилися, нічого не розуміючи.

— Допоможіть. Ці люди… — закричала Сестра Тахіра, побачивши єдину можливість.

Її слова потонули у спалаху діамантового світла.

В наступну мить страшенний вибух потряс землю. І одразу ж з ревом налетіла хвиля осколків.

Солдати злетіли в повітря. Солдати елітних військ, які супроводжували їх, теж вверх ногами пронеслися в повітрі над Зеддом.

Деякі летіли, вже продірявлені осколками. Сестра Тахіра повернулась на звук. Колесо воза підлетіло з неймовірною швидкістю до її грудної клітки, розірвавши тіло навпіл. Закривавлене колесо полетіло далі, навіть не втративши швидкості. Половинки її тіла розметалося по землі серед незліченних людських тіл.

Коли світло позаду стало згасати, піднялося жахливе виття поранених людей в сутінках, що настали після заходу сонця.

Зедд сподівався, що Еді не втрачала часу і встигла врятуватися.

Чейз схопив старого чарівника за плече і поставив його на ноги, іншою рукою піднімаючи Рейчел і підхоплюючи дівчинку. Ріккі підняла Зедда за друге плече і штовхнула його вперед. Обидва рятівники Зедда разом потягли діда крізь різанину.

Рейчел заховала обличчя в Чейзове плече.

Зедд хотів було запитати охоронця кордону, навіщо він навчив маленьку дівчинку цим штучкам з ножами, але згадав, що сам був одним з тих, хто дав Чейзу завдання навчити дівчинку всьому, що повинен знати охоронець кордону.

Рейчел — особлива. Зедд хотів, щоб вона була готова до всіх випробувань життя.

— Тобі слід було дозволити мені змусити Сестру зняти ошийник, коли був шанс, — на бігу викрикнула Ріккі.

— Якби ми втратили час, то залишилися б там і познайомилися з вогненною кулею, — відгукнувся Зедд.

— Думаю, так, — погодилася вона.

Втікачі трохи уповільнили хід, щоб відновити дихання, люди навколо металися в різних напрямках, волаючи від отриманих ран. Ніхто й не помічав, що четверо людей, які йдуть повз них, цілі та неушкоджені.

— Спасибі, що прийшла врятувати мене, — сказав Зедд, обнявши Ріккі за плечі, поки вони швидко пробиралися крізь табір Ордена.

— Я б не залишила тебе цим свиням після всього, що ти для нас зробив, — блиснула дівчина хитрою посмішкою. — Крім того, Кара відправилася з лордом ралом захищати його, і я впевнена, він хотів би, щоб Морд-Сіт захищали його дідуся так само добре.

Зедд зрозумів, що не був божевільний. Його світ знову стояв на ногах.

— Коні і поклажа надійно заховані, — повернувся до них Чейз. — По дорозі нам треба роздобути коня для Ріккі.

Рейчел спостерігала з-за плеча охоронця кордону, обійнявши його руками за шию.

— Чейз незадоволений тим, що залишив всю свою зброю там і тепер занадто легко озброєний, — прошепотіла вона, хмуро подивившись на Зедда.

Старий чарівник кинув погляд на арсенал Чейза: бойова сокира на одному стегні, меч на іншому і два ножі на спині.

— Так, я й сам бачу, що така беззахисність може зробити людину похмурою, — іронічно протягнув він.

— Мені не подобається це місце, — шепнула Рейчел на вухо Чейзу.

Він погладив її по голові, що лежала у нього на плечі.

— Скоро ми повернемося в ліси, малятко.

Втікачі віддалялися від криків і смерті. Такий жахливої картини, як та, що залишалася у них за спиною, Зедд не міг навіть уявити.

54

Верна зупинилася, помітивши вартового, що з'явився з темряви. Вона злегка натягнула поводи, щоб притримати коня і поговорити з ним.

— Аббатиса, думаю, що можлива атака, — доповів солдат, задихаючись від хвилювання.

— Чому ти так думаєш? В чому справа? — Насупилася Верна.

— Щось наближається по дорозі, — він вказав назад, на Кінський проїзд. — Схоже, віз.

Це була звичайна тактика супротивника. Ворог посилав до них різні сюрпризи — людей, які кралися в темряві, коней, замаскованих заклинанням і приречених на те, щоб в безумстві намагатися пробити захист. Загрозу могли нести і звичайні вози із захованими всередині лучниками, і грізні вітри, викликані і керовані могутніми заклинаннями, наповнені руйнівною магією різного роду.

— Зараз темно, так що командир вважає це підозрілим, і ми повинні передбачити будь-яку можливість атаки ворога.

— Звучить мудро, — схвалила Верна.

Жінці пора було повертатися назад у табір. Вона робила перевірку сама, бажаючи переконатися в міцності їх захисту, побачити людей на постах перед нічною зустріччю в таборі, де треба буде вислухати денні доповіді.

— Командир хоче знищити віз, поки той не під'їхав дуже близько. Я стежу за його пересуванням. Аббатиса, інших Сестер поблизу немає. Якщо ви не хочете подивитися на нього, то наші люди вийдуть на край скелі, скинуть камені і розіб'ють воза.

Верна повинна була повернутися для зустрічі з офіцерами.

— Передай своєму командирові, що він може чинити так, як вважає найбільш відповідним.

Солдат віддав честь, різко приклавши кулак до серця.

Верна повернула коня, глибше засунувши ногу в стремено. Чому люди Ордена думають, що віз зможе прорватися, особливо вночі? Звичайно, вони не настільки дурні, щоб думати, ніби воза не помітять у темряві. Вона зупинилася, впіймавши поглядом вже віходячого солдата.

— Почекай, — наказала Верна. Хлопець зупинився і повернувся до неї. — Я передумала. Я піду з тобою.

Нерозумно було переводити даремно камені, які вони тримали напоготові: вони можуть стати в нагоді, якщо почнеться повномасштабна атака через прохід. Неправильно розбазарювати таку зброю на дрібниці.

Вона пішла за солдатом туди, де чекали інші. Чоловіки вдивлялися в темряву за деревами. Дорога попереду і внизу здавалася посрібленою в світлі місяця, що висів в небі.

Верна насолоджувалася цілющим ароматом ялин, спостерігаючи за повільним наближенням воза по срібній дорозі. Розхитаний віз ледь пересувався зусиллями самотнього робочого коня. Лучники стояли напоготові. Вони загороджували від вітру ліхтар з відкритим вогнем, призначеним для підпалювання стріл.

Верна не бачила нікого у візку. Віз виглядав підозріло нешкідливим. І вона згадала про дивне послання від Енн, попереджаюче, що треба пропустити порожній віз.

Але одного разу вони вже послухалися повідомлення Книги подорожей. Верна згадала дівчинку, яка привезла послання Джегана. Вона прибула в табір тією ж дорогою і таким же способом. Серце Верни забилося від думки, що, можливо, Джеган надіслав нове послання. Раптом це голови Зедда і Еді?

— Стійте, — наказала вона стрільцям. — Пропустіть його, але будьте напоготові на випадок непередбачених обставин.

Верна спустилася по вузенькій стежці між деревами. Вона зупинилася під прикриттям великої ялини і спостерігала. Коли візок під'їхав достатньо близько, аббатиса звеліла відкритися невеликому пролому в захисних закляттях, які перегороджували прохід. Переплетення магії щетинилися найогиднішими хитрощами, які вони з Сестрами змогли створити. Прохід був досить вузький, так що його можна було утримати тільки за допомогою магічних щитів. Навіть якби вороги прийшли, місця було занадто мало, щоб всі вони могли напасти одночасно. Так що і без магічних захистів утримати прохід було порівняно легко.

Коли візок проминув щити, Верна закрила прохід. Зачекавши, поки візок підійде досить близько, з-за дерев вибіг чоловік і взяв коня за вуздечку. Поки коня вели до місця привалу, кілька лучників ззаду і з іншого боку, за спиною Верни, тримали напоготові зброю. Аббатиса сплела магічну павутину і приготувалася використати її, як тільки виникне найменший привід для занепокоєння.

Брезент в задній частині возу зрушився в сторону. Звідти висунулося личко маленької дівчинки. Вона була тою дитиною, що принесла в минулий раз повідомлення. Оченята засяяли, коли дівчинка побачила знайоме обличчя Верни.

Серце жінки скажено закалатало від думки, що за повідомлення вона отримає на цей раз.

— Я привезла з собою кількох друзів, — повідомила дівчинка.

Лежачі в задній частині возу люди відсунули брезент і стали сідати. Схоже, це були батьки та їхні перелякані діти.

Верна приголомшено закліпала, побачивши, як кілька людей допомагають піднятися Еді. Чарівниця виглядала змученою. Чорні з сивиною пасма її волосся вже не були акуратно розділені посередині проділом, а перебували в ще більшому безладді, ніж зазвичай у Зедда.

— Еді! О, Еді, як я рада тебе побачити! — Рвонула вперед Верна, нахиляючись, щоб допомогти старій жінці зійти на землю.

— Я теж страшенно рада тебе бачити, Верна, — посміхнулася чарівниця.

Погляд Верни ковзнув по сидячих у візку людях. Її серце все ще стискалося в поганому передчутті.

— Де Зедд? — Запитала вона, не побачивши старого.

— Він теж втік.

Верна прикрила очі в подячною молитві.

Її очі раптово відчинилися.

— Якщо він втік, тоді де він? — Стривожено запитала Верна.

— Він направляється назад в Замок, в Ейдіндріл, — дратівливо відповіла Еді. — Ворог захопив його.

— Ми чули.

— Старий збирається відвоювати свій Замок, — з гордістю повідомила Еді.

— Знаючи Зедда, я можу тільки поспівчувати кожному, хто встане у нього на шляху.

— З ним Ріккі.

— Ріккі! Що вона там робить? Я заборонила їй робити це! — Верна усвідомила, наскільки абсурдно це прозвучало. — Ми вирішили, що це безглуздо, що у неї не буде жодного шансу на успіх, і ми лише втратимо її…

— Ріккі — Морд-Сіт. Вони завжди собі на умі, — знизала плечима стара чаклунка.

— Ну, хоча їй і було заборонено соватися в табір Джеганя, зараз я знову бачу тебе і знаю, що Зедд теж втік, — похитала головою Верна. — Загалом, я рада, що ця вперта мене не послухалася.

— Капітан Зіммер теж повертається.

— Капітан Зіммер! — Ахнула аббатиса.

— Так. Він і його люди теж вирішили прийти до нас на допомогу. Вони повернуться під покривом ночі, — Еді обвела рукою оточуючі їх дерева. — Вони знаходилися навколо і охороняли нас. Капітан побоювався, що ворог може зупинити віз і знову захопити нас. Він хотів бути впевненим в нашій безпеці.

У капітана і його людей були спеціальні сигнали, які дозволяли їм пересуватися без небезпеки бути помилково атакованим своїми або Сестрами. Специфіка загону капітана Зіммера полягала в тому, що він діяв далеко від постійного командування. Келен вирішила створити такий підрозділ, надавши його командиру можливість проявляти власну ініціативу. Часом це дратувало, але очікування виправдалися. Люди Зіммера робили більше, ніж хто-небудь міг уявити.

— Зедд хотів, щоб я допомогла цим людям втекти, — Еді багатозначно глянула на молодшу подругу. — Були ще люди, кому ми не змогли допомогти.

Верна оглянула скупчених біля возу змучених і заляканих людей.

— Я можу тільки уявити, що Джеган робить з рештою.

— Ні, — вимовила Еді. — Сумніваюся, що зможеш. — Верна змінила тему на менш страхітливу.

— Джегану вдалося знайти в Башті яку-небудь магічну зброю, яку він міг би застосувати проти нас?

— На щастя, ні. Зедд визволив заклинання, яке знищило всі вкрадені з Замку речі. У центрі їх табору стався страшенний вибух, — Еді закотила очі, наче віддавшись особливо приємному спогаду.

— Як той, що вбив багатьох з них біля Ейдіндріла?

— На жаль, ні, — похитала головою чаклунка. — Але цей теж наніс великі руйнування і вбив кілька важливих персон — навіть, як я вважаю, багатьох Сестер Джегана.

Верна ніколи не думала, що доживе до того дня, коли зрадіє, почувши про смерть Сестер Світу. Цих жінок контролював соноходець, і навіть коли їм пообіцяли свободу, вони занадто боялися повірити тим, хто намагався їх звільнити. Її колишні подруги воліли залишатися рабинями соноходця.

Осінена раптової думкою, Верна схопила Еді за рукав мантії.

— Чи могло заклинання Зедда убити Джегана?

Абсолютно білими очима Еді подивилася назад на Кінський проїзд, у бік табору Імперського Ордена.

— Хотілося б почути таку звістку, аббатиса, але по дорозі капітан Зіммер розповів мені, що поки ми вибиралися, глибоко у внутрішній табір міг проникнути підісланий вбивця.

— Вбивця? Хто він? Звідки?

— Ніхто з нас не знає. Він, як і багато інших, прийшов зі Старого світу. Вбивця мав тільки одну мету, яка рухала ним — дістатися до Джегана і вбити його. Він пробрався повз внутрішню охорону, вбив кілька людей і надів форму елітного стражника, щоб змогти добратися до Джеганя. Але стражники якось виявили, що він не з їх числа. Вони порубали цю людину на шматки, перш ніж той зміг наблизитися до імператора. — Еді зітхнула. — Джеган покинув табір, поки його люди не перевірили охорону і не переконалися, що вбивць більше немає. Багато хто з Сестер пішли з ним, забезпечуючи його безпеку. Це сталося приблизно в той час, коли Зедд привів у дію заклинання заходу сонця. Ми не знали, що Джеган покинув табір, але це було для нас тоді не важливо. Зедд вивільнив заклинання, коли воно лежало перед ним на столі. Річ спрацювала при заході сонця.

Верна кивнула. Якусь мить назад вона ще сподівалася…

— Але ви з Зеддом втекли, поки все це відбувалося. Хвала за це Творцеві, — сказала вона.

— В якись момент з'явилася велика кількість людей, що прийшли рятувати нас, — Еді іронічно підняла брову. — Не пригадую, що бачила серед них Творця.

Теплий вітерець розтріпав кучеряве волосся Верни.

— Звичайно, ні, — посміхнулася вона. — Але ти ж зрозуміла, що я мала на увазі.

Цвіркуни в траві продовжували мірно скрекотати. Життя в цю хвилину здавалося більш прекрасним, а їхня ситуація — менш безнадійною.

— Я сподіваюся, Творець також допоможе Зедду і Ріккі повернути Замок.

— Зедд не потребує допомоги Творця, — відгукнулася Еді. — Нам допомогла вибратися інша людина. Чейз — хранитель кордону і старий друг Зедда, Річарда і мене. Чейз змусить охороняючих Замок стражників молити Творця про милосердя.

— Тоді нам залишається тільки чекати того дня, коли Замок Чарівників опиниться в наших руках і Джеган не отримає допомоги в створенні проходів в Д'хару, — підвела підсумок Верна.

Вона помахала рукою, і чотири подружні пари разом з дітьми підійшли ближче.

— Ласкаво просимо в Д'хару, — вітала їх Верна. — Ви будете тут в безпеці.

— Спасибі, що допомогли нам вибратися, — кивнув Еді один з чоловіків. — Мені соромно, що я міг думати про вас такі жахливі речі.

— Вірно. Але я не звинувачую вас, — посміхнулася стара чаклунка, стиснувши його плече своїми тонкими пальцями.

Дівчинка, що приносила в минулий раз повідомлення, смикнула Верну за край сукні.

— Це мої мама і тато. Я розповіла їм, як ви були добрі до мене.

Верна присіла і міцно обійняла дівчинку.

— Ласкаво просимо назад, дитя. Ласкаво просимо до нас.

55

Легкі подихи вітру рухали гілками, змушуючі срібні промені місяця, що каскадом падали крізь пелену лісу, населяти світ ковзаючими блукаючими привидами. Келен роззирнулася, насилу розрізняючи темні силуети примарних дерев, намагаючись у темряві розрізнити можливі каверзи на шляху. Вона не чула співу птахів, ніякі дрібні тварини не носилися серед розкиданого листя, пересмішники не співали в ночі. Жінка обережно пробиралася по вкритій мохом землі, намагаючись побачити в темряві нори і щілини в скелястих місцях або калюжі стоячої води.

Попереду Річард ковзав через ліс немов тінь. Часом чоловік майже пропадав, змушуючи її здригатися від страху, що він покинув їх. Він наказав ступаючим за ним супутникам не розмовляти і йти настільки тихо, наскільки можливо, але жоден з його загону не міг рухатися через ліс так само тихо, як він.

З-за деяких, йому самому неясних, причин Річард був натягнутий як тятива. Він відчував якусь невиразну небезпеку. Хоча його оточувала прекрасна, залита місячним світлом лісова ніч, Річард серед примарної тиші відчув нависле над ним погане передчуття.

Келен радувало, що небо нарешті очистилося. Дощі минулих днів зробили подорож не особливо важкою, але і не дуже приємною. Хоча було досить тепло, через вогкість здавалося, ніби насправді холодніше. Але пошуки укриття не входили в їхні плани. Поки вони не дістали останню дозу протиотрути, у них тільки один вибір — поспішати.

Протиотрута з Нотвіка злегка поліпшила стан Річарда, зупинивши прояв симптомів отруєння, але тепер, після декількох днів, виявилося, що поліпшення було тимчасовим. Келен так хвилювалася за чоловіка, що у неї пропав апетит.

Тепер з ними йшло вдвічі більше людей, і ще більш численні прихильники ідеї визволення Бандакара пробиралися до міста Хаутон різними шляхами. Ці групи людей планували знищувати невеликі загони солдатів Імперського Ордена, які привільно розташувалися в селах уздовж дороги. Річард, Келен і їх невеличкий загін ішли настільки швидко, наскільки було можливо, навмисно уникаючи зустрічей з ворогом і прагнучи добратися до місця раніше, ніж Ніколас і його солдати дізнаються про їх наближення. Така хитрість дасть їм кращі шанси дістати останню дозу протиотрути.

Коли вони роздобудуть протиотруту, настане час зустрітися з рештою бандакарців для атаки. Келен знала, що якщо вони зможуть спочатку нейтралізувати Ніколаса, то їм вдасться набагато простіше і з меншим ризиком знищити останні війська Імперського Ордену. Якби вона змогла підібратися досить близько до Ковзаючого, щоб доторкнутися до нього своєю силою. Мати-Сповідниця знала, що краще не пропонувати таку ідею Річарду, він ніколи не погодиться з таким планом.

Якоюсь мірою Келен відчувала відповідальність за те, що ці люди страждали під владою Імперського Ордена. Якщо не віддалятися далеко від суті, природна межа, яка захищає Бандакар, як і раніше на місці. Так що якщо ці люди зможуть звільнитися від влади Імперського Ордену, зміни, які підуть за цим, будуть означати справжню свободу — свободу, якою вони раніше не мали можливості насолоджуватися, — і буде можливість змін на краще.

Зміни, що відбулися з жителями Нотвіка, були найкращим свідченням такого очікування. Річард і Келен майже всю ніч розмовляли з людьми, пояснюючи їм те, що повинні були пояснити. Вранці вони знищили солдатів, які захопили Нотвік і довгий час тримали його жителів в лещатах страху. Незабаром городяни влаштували свято, танцювали та співали на вулицях. Ці люди відчули найважливіше — вільне і прекрасне повітря свободи. Вони переконалися і в нежиттєвості старого способу їх суспільного устрою, який передбачав бездіяльність, відмову від того, щоб реально спробувати змінити своє життя.

Річард розвіяв їх древню ілюзію схиляння перед Мудрими і безглуздими догматами Розмовляючих, що заперечували знання. Ворожі солдати були знищені. Але жителі Нотвіка не зупинилися, прагнучи тепер звільнити всю свою країну від влади Імперського Ордена. Позбувшись від вимушеної сліпоти пригнобленого розуму, багато людей дивилися вперед і бажали самі побудувати своє майбутнє.

Келен раптово натрапила на простягнуту вбік руку Річарда. Вона притиснула руку до грудей, заспокоюючи серце, що швидко застукало, негайно повернулася і послала ідучим позаду сигнал зупинитися. У нічному лісі не лунало ані звуку, лише дзижчали москіти.

Річард зняв заплічний мішок, сів на низький камінь і почав щось шукати в мішку.

— Що ти робиш? — Прошепотіла Келен, підійшовши ближче.

— Вогонь. Нам потрібне світло. Передай нашим людям по ланцюжку, щоб дістали факели.

Річард витягнув кремінь і кресало, Келен пошепки передала розпорядження Карі, яка розвернулася і пішла назад. За її коротким наказом декілька чоловік, намагаючись ступати навшпиньках, вийшли вперед з незапаленими смолоскипами.

Люди підійшли ближче, сівши в низькі зарості позаду каменя. Річард підняв із землі паличку і вмочив її в маленький контейнер, який дістав з мішка. Потім провів паличкою по вершині каменю.

— Я намазав трохи ялинової смоли на камінь, — пояснив він людям, які підійшли. — Піднесіть факели так, щоб вони запалилися, коли я підпалю смолу.

Ялинова смола, яку збирають з поранених дерев, використовувалася для розпалювання вогню під час дощу. Іскра могла підпалити її, навіть якщо в лісі було мокро. Вона горить досить потужно, щоб розгорілося навіть сире дерево.

Річард завжди відчував себе в темряві як вдома. Келен жодного разу не бачила, щоб йому вночі знадобився, як зараз, вогонь. Вона уважно вдивлялася в пітьму, намагаючись розгледіти, що стурбувало чоловіка і чого не помітили інші.

— Кара, передай далі, — прошепотів Річард. — Я хочу, щоб всі дістали зброю. Зараз же.

Дівчина без розмов відправилася передати наказ. Повисла нескінченна гнітюча тиша, що порушувалася тільки звуками ковзаючого по шкірі кресала. Слова наказу обійшли загін і повернулися до неї.

— Зроблено, — доповіла Морд-Сіт, нахиляючись до Річарда.

— Ви обидві теж, — лорд Рал подивився на Келен і Дженнсен.

Келен дістала меч, Дженнсен — сріблястий кинджал, прикрашений витонченим зображенням літери «Р», знаком приналежності Дому Рала.

Річард висік іскру. Смола спалахнула зі злим шипінням, факели швидко запалилися, світло загорілося в самому серці лісу.

Від раптового ріжучого очі світла люди зажмурилися, а потім стали оглядатися по сторонах, намагаючись зрозуміти, що ховається в темряві.

У людей вирвалося єдине вражене зітхання.

На деревах навколо них, на кожній гілці, розташувалися чорнокрилі птиці. Їх були сотні. Чорні бусинки очей спостерігали за людьми.

Якусь мить після того, як спалахнуло світло, всі залишалися нерухомі і мовчазні, освітлені нерівним полум'ям.

З дикими криками птиці пішли в атаку.

Хижаки налетіли на них з усіх боків. Нічне повітря наповнилося метлянням блискучих чорних пір'їн, помахами величезних крил та дзьобами і блискаючими кігтями. Після довгої тиші їх крики, які здавалося свердлили вуха, і свист оглушали.

Але попереджені люди зустріли атаку чорнокрилих ворогів з суворою рішучістю. Деяких птиці штовхнули на землю, або вони спіткнулися і впали самі. Інші кричали, намагаючись сховатися від ударів руками. Чоловіки розрубували птахів, що атакували їх друзів, і поверталися до наступних верещачих чудовиськ, які налітали на них з іншого боку.

Келен побачила червоно-смугасті груди птаха, який раптово з'явився прямо перед нею. Вона змахнула мечем, відрубуючи крило, і різко розвернулася, заносячи меча, щоб вдарити птаха, що заходив з іншого боку. Жінка пришпилила до землі лежачого біля її ніг птаха, який своїм хижим дзьобом, схожим на дзьоб грифа, намагався вирвати шматок плоті з її ноги.

Клинок Річарда перетворився на розмиту сріблясту пляму, що прорубувалась через місиво крилатих нападників. Його оточувала хмара з чорного пір'я. Птахи нападали на всіх, але більша їх частина зібралася навколо Річарда. Було схоже на те, ніби птахи намагалися відтіснити людей від Річарда, щоб більша частина зграї могла дістати саме лорда Рала.

Дженнсен з несамовитою люттю скажено рубала оточуючих її птахів. Келен розтинала інших, збиваючи їх, поранених або мертвих, на землю. Майже з таким же успіхом Кара ловила птахів прямо в польоті і швидко звертала їм шиї. Всюди навколо люди кололи, різали і рубали, прагнучи відбити натиск лютуючих хижаків. Ніч наповнили крики агонії птахів, ляскання крил і глухі звуки зброї, що разила ціль. Птахи падали там, де їх наздоганяли мечі. Велика їх частина ретирувалася і повернулася на вихідні позиції. Усі дерева навколо вкрилися сидячими на них жахливими птахами. Лежачі на землі мертві і поранені птахи перетворили поверхню в лісі в рухоме море чорного пір'я.

Лютість нападу лякала.

І раптом напад припинився.

Кілька птахів, що лежали з розпростертими крилами, намагалися піднятися. Їх пір'я тихо скрипіли, чіпляючись за пір'я лежачих під ними мертвих птахів. Тут і там люди добивали лежачі біля їхніх ніг тіла. Це тривало недовго — вцілілі птахи відлетіли геть.

Навколо Річарда, подібно заметам після хуртовини, височіли купи мертвих птахів.

Піднявши вгору смолоскипи, люди переводили дух. Вони вдивлялися в відігнану вогнем темряву, вишукуючи ознаки небезпеки з боку неба. Але ніч була тиха. Було чути тільки шипіння факелів. Гілки оточуючих їх дерев були порожні.

Келен бачила подряпини і порізи на руках Річарда. Вона пробралася через море мертвих птахів до його мішка, який лежав на найближчому камені. Землю навколо Річарда по коліно всіювали тіла мертвих птахів. Вона змахнула один з трупів з мішка чоловіка. Запустивши туди руку, вона порилася на дотик, поки її пальці не наткнулися на загорнутий у вощений папір цілющого бальзаму, яким зазвичай лікували рани.

Побачивши, що Річард нетвердо стоїть на ногах, Кара підбігла до нього. Вона підхопила його під руку, даючи йому спертися.

— Що це, чорт візьми, було? — Важко дихаючи і хапаючи ротом повітря, запитала Дженнсен, змахуючи руді локони волосся з розпаленого обличчя.

— Я вважаю, вони нарешті вирішили спробувати дістатися до нас, — відповів Оуен.

Дженнсен поплескала по голові Бетті, яка йшла по тілах птахів, тремтячи від страху і прагнучи швидше притиснутися до своїх друзів.

— В одному можна бути впевненими. Вони знову нас знайшли.

— На цей раз є одна важлива відмінність, — поволі промовив Річард. — Вони не переслідували нас. Вони нас чекали.

Всі втупилися на нього.

— Що ти маєш на увазі? — Келен відірвалася від змазування його порізів бальзамом. — Вони переслідували нас і раніше. Вони, мабуть, бачили нас.

Бетті підійшла ближче, нахилилася до ноги цілительки і стала спостерігати за розмовою. Жінка була не в настрої чесати їй вуха і відштовхнула козу.

Річард сперся на плече Кари, намагаючись знайти рівновагу. Тільки тепер Келен помітила, як сильно хитало чоловіка. Часом йому було важко стояти.

— Ні. Вони не переслідували нас. На небі було порожньо. — Річард показав на лежачих навколо нього птахів. — Ці птахи не летіли за нами. Вони чекали нас. Їм було звідкись відомо, що ми йдемо сюди. Вони чекали в засідці.

Ця думка лякала — якщо була правдою.

Келен випросталась. Однією рукою вона стискала папір, на іншій були ліки.

— Як вони змогли дізнатися, куди ми прямуємо? — Завмер в очікуванні палець з цілющим бальзамом.

— Про це я теж хотів би дізнатися.

Ніколас повернувся в своє тіло, його рот був відкритий в позіху, який не був справжнім позіхіом. Він хитнув головою спершу в один бік, потім — в інший і посміхнувся від насолоди затіяної ним гри. Вона була блискучою. Вона була чудовою. Його посмішка стала ширше, оголивши зуби.

Ніколас похитнувся на ногах, ще не відновивши рівновагу. Це нагадало йому про нетвердо стоячого на ногах Річарда Рала, який відчуває запаморочення від отрути, що невблаганно продовжує свою смертоносну роботу.

Бідному Річарду Ралу так потрібна остання доза протиотрути!

Чародій знову відкрив рот в позіху, закидаючи голову, прагнучи вийти, прагнучи більше пізнати. Він досить скоро повернеться. Він буде спостерігати за ними. Спостерігати за занепокоєнням цих людців, як вони марно намагаються зрозуміти, що трапилося, спостерігати, як вони наближаються. Вони прийдуть до нього всього через кілька годин. Наближаються справжні веселощі.

Ніколас пройшов через кімнату, обходячи розкидані всюди трупи. Всі ці люди раптово померли, коли знищили птахів. Тут і там мертві громадилися один на іншого, подібно тому як лежали в цих темних лісах птиці навколо Річарда Рала.

Така жахлива смерть. Їхні душі встигли нажахатися побоїщем, але нічого не могли зробити, щоб зупинити його.

Ковзаючий керував їх душами, їх долею. Тепер вони вже були не в його владі, тепер вони належали Володарю підземного світу. Ніколас запустив пальці у волосся кольору воронячого крила, здригаючись від насолоди, відчуваючи, як краплі олії течуть по його пальцях і долоні.

Йому довелося відтягнути в сторону три тіла перш, ніж вдалося дістатися до дверей. Відкинувши важку клямку, він штовхнув масивні двері.

— Наджар! — Крикнув Ніколас в морок коридору.

Людина стояла і чекала неподалік, притулившись до стіни. Його мускулиста фігура випросталась.

— У чому справа?

Чарівник, показуючи, легко відвів руку назад. Його пальці з чорними накладними нігтями були широко розсунуті.

— Тут безлад, який слід прибрати. Візьми кілька людей і винеси ці тіла, — наказав він.

Наджар підійшов ближче і зазирнув у кімнату.

— Цілу юрбу? — Страшне видовище здивувало навіть його.

— Так, — відрізав Ніколас. — Мені були потрібні вони всі.

Кожен з нападаючих птахів підпорядковувався душі одного з цих спустошених людей, а кожна людська душа підпорядковувалася Ніколасу. Це було приголомшливе досягнення — одночасне керування такою кількістю душ з такою точністю і узгодженістю. Але, коли гинули птахи, в кімнаті з увійшлим у транс Ніколасом вмирали бездушні люди.

Він припустив, що колись зможе навчитися призивати душі назад, коли їх ведені гинуть. Це врятує його від необхідності кожного разу брати нових людей. Але поки що людей в його розпорядженні багато. Крім того, якщо вдасться знайти спосіб повертати душі, то йому доведеться мати справу з тими особистостями, в тіла яких душі повернуться. А вони вже будуть розуміти, що він використовує їх. Можуть виникнути труднощі. Але все це в майбутньому.

Поки ж його дратувало те, що Річард Рал знищив тих, хто допомагав йому спостерігати нинішньої ночі.

— Скільки ще чекати? — Нетерпляче спитав Наджар.

— Скоро. Дуже скоро. — Ніколас посміхнувся, знаючи, про що його питає підручний. — Ти повинен винести цих людей звідси до того, як вони прийдуть сюди. Потім Виведіть наших людей. Нехай роблять все, що хочуть.

На обличчі в Наджара заграла хитра посмішка.

— Як накажеш, Ніколас.

— Імператор Ніколас, — підняв брову Ковзаючий.

— Імператор Ніколас, — фиркнув Наджар, відправляючись до своїх людей.

Чародій несподівано затримав його.

— Ти знаєш, Наджар, а я розмірковував.

— Про що? — Обернувся Наджар.

— Про Джегана. Ми і так тяжко працюємо. Навіщо мені підкорятися йому? Легіони моєї мовчазної армії можуть раптово обрушитися на нього. Коли-небудь так і трапиться. Мені навіть не знадобиться армія. Одного разу він буде прогулюватися верхи, а я зможу бути поруч в дикому звірові, чекати його, щоб скинути з коня і загризти.

— Вірно, — почухав потилицю підручний.

— Дійсно, для чого мені Джеган? Я з легкістю впораюся з Імперським Орденом. В дійсності, я набагато краще підходжу для цього, ніж він.

— Тоді що з нашими планами? — Підняв голову Наджар.

— Для чого їх міняти? — Знизав плечима Ніколас. — Але навіщо я повинен віддавати Матір-Сповідницю Джегану? І навіщо мені давати йому правити світом? Може, я залишу її собі для забави… І сам стану правити світом.

56

Річард притулився до обшитої дошками стіни. Секунду перепочив, чекаючи, поки світ не припинить обертатися навколо. Він задубів від холоду і насилу міг бачити в темряві.

Лорд Рал знав, що зір залишає його.

Вночі дія отрути посилювалася. Він завжди міг бачити вночі набагато краще, ніж більшість людей. Тепер він бачив уночі не краще інших. У цьому не було великої різниці, але він знав, що це означало.

Почалася третя стадія отруєння.

На щастя, вони близькі до отримання останньої дози.

— У цю алею, сюди, — прошепотів Оуен.

Річард оглянув вулицю і не помітив ані найменшого руху. Місто Хаутон спало. Лорд Рал теж смертельно хотів заснути. Від втоми і запаморочення ноги переставлялися як дерев'яні. Побоюючись кашлю, дихати доводилося неглибоко.

Кашель приносив ще гіршу біль. Принаймні, добре, що він не кашляв кров'ю.

Крім того зараз будь-який виданий ним гучний звук міг привести до фатальних наслідків, і тому Річард безперервно ковтав, намагаючись стримувати дихання. Будь-який шум з їхнього боку міг розбурхати солдатів ворога.

Коли Оуен звернув у алею, Річард, Келен, Дженнсен, Том, Енсон і купка його людей по одному слідували за ним.

У вікнах, що виходили на головну вулицю, ніде не горіло світло. Річард не бачив вікон, поки їх маленька група йшла, притискаючись до стін, по вуличці. У деяких стінах були лише замкнені наглухо двері.

Дійшовши до вузького проходу між будинками, Оуен звернув туди, пішовши по стежці між кам'яними стінами, Прохід навряд чи був ширше плечей Річарда.

— Це єдиний шлях всередину? — Вхопив чоловіка за руку Річард.

— Ні. Бачиш? Через вулицю спереду проходить алея, а всередині є двері, що ведуть на іншу сторону будівлі.

Переконавшись, що у них в запасі є можливість для відступу, Річард трохи заспокоївся і рушив по шляху, запропонованому Оуеном. Вони спустилися по темних сходах в кімнату, розташовану у фундаменті під будівлею. Том кілька разів ударив кременем про кресало, поки не запалив свічку.

Коли свічку запалили, Річард обвів очима цю маленьку, порожню кімнату без вікон.

— Що це за місце? — Починаючи здогадуватися про щось, запитав він.

— Фундамент палацу, — лаконічно відповів Оуен.

— І що ми тут робимо? — Насупився Річард.

Оуен захитався і метнув швидкий погляд на Келен.

Жінка піймала його погляд і опустила вії. Вона натиснула чоловікові на плече й змусила його сісти і притулитися спиною до стіни. Бетті протиснулася між ними і лягла поруч з Річардом, задоволена можливістю відпочити. Дженнсен присіла навпочіпки поруч, з іншого боку від кози. Кара теж підійшла до них і завмерла.

— Річард, це я попросила Оуена привести нас сюди — в місце, де ми можемо бути в безпеці, — пояснила Келен, сівши перед ним навшпиньки. — Ми не зможемо всі разом піти в будівлю на пошуки протиотрути.

— Я теж так думаю. Відмінна думка, — схвалив він дружину. — Ми з Оуеном підемо, а ви відпочинете тут, де ніхто не зможе вас знайти.

Лорд Рал почав було підніматися, але Келен змусила його сісти на місце.

— Річард, це ти повинен почекати нас тут. Ти не можеш іти. У тебе паморочиться голова, і тобі слід поберегти сили.

Річард заглянув в її зелені очі — очі, які завжди полонили його, завжди примушували думати про все інше, як про несуттєве. Він хотів, щоб вони з дружиною зараз опинилися одні в якому-небудь тихому місці. Такому, як будинок, який він побудував для неї в горах, куди він забрав її після того, як її поранили… коли вона втратила їх ненароджену дитину… коли її побили до напівсмерті ці громили.

Келен була найдорожчою для нього на світі живою істотою. Вона була для Річарда всім. Вона повинна бути в безпеці. Він не може дозволити їй ризикувати.

— У мене достатньо сил, — намагаючись говорити твердіше, сказав лорд Рал. — Зі мною все буде в порядку.

— Якщо ти почнеш кашляти в місці, де є солдати, то тебе схоплять і ти ніколи не виберешся, що набагато знижує шанси добути протиотруту. Вас з Оуеном обох схоплять. Ми не знаємо, скільки тут солдат. Що буде з нами, якщо тебе схоплять? Що буде… — голос Келен зірвався від хвилювання. Вона заправила за вухо пасмо волосся, що вибилося. — Послухайте, лорд Річард, Оуен ходив туди раніше, він зможе піти туди знову і забрати протиотруту.

Річард побачив в очах дружини іскру божевілля. Вона була налякана тим, що втрачала його. Він ненавидів себе за те, що Келен доводилося боятися за нього.

— Вірно, лорд Рал, — переконував його Оуен. — Я дістану протиотруту і принесу його вам.

— Поки ми чекаємо, ти можеш трохи відпочити, — сказала Келен. — Сон допоможе тобі краще, ніж будь-що інше, поки вони не принесуть протиотруту.

Річард не зміг би описати, як він втомився. Але йому як і раніше не подобалася думка про те, що він не піде сам.

— З ним може піти Том, — запропонувала Кара.

Річард подивився спершу в блакитні очі Кари, потім — в очі Келен і зрозумів, що вже програв цю суперечку з люблячими його жінками.

— Чи далеко знаходиться це місце? — Звернувся він до Оуена.

— На чималій відстані. Ми зараз на околиці міста. Я хотів привести вас в місце, де ми найменше зможемо наштовхнутися на солдатів. До протиотрути йти близько години. Я подумав, що краще нам не надто заглиблюватися в місто. Це укриття не завадить нам швидко вибратися звідси в разі потреби, і воно досить близько від тайника для того, щоб вам довелося недовго чекати протиотруту.

— Гаразд, ідіть, — кивнув Річард. — Ми будемо чекати тебе і Тома тут.

Келен міряла кроками маленьке і сире підвальне приміщення. Решта людей сиділи, притулившись до стін, і мовчазно чекали. Келен же не могла більше виносити напруги. Це занадто нагадувало чекання біля ліжка вмираючого.

Вони підійшли так близько, а мета чомусь почала здаватися неймовірно далекою. Вони чекають вже так довго, що чекання пертворилось у вічність, яка ніколи не скінчиться. Келен примусила себе заспокоїтися. Незабаром Річард отримає протиотруту. Тоді йому стане краще. Він вилікується від отруєння.

Але що, якщо зілля не спрацює? Раптом він чекав занадто довго, щоб вилікуватися? Ні, людина, яка готувала отруту і протиотруту, сказала Оуену, що остання доза вилікує Річарда. Виходячи з вірувань цих людей, вони б не дали йому отрути, якби не були впевнені, що її дія нейтралізується. Вони ніколи не пригостили б Річарда отрутою, знаючи про існування небезпеки для життя.

Але що якщо ці люди помилилися?

Келен плескала себе по плечах, крокуючи по кімнаті, і наказала своєму розуму перестати придумувати проблеми для занепокоєння. У них достатньо реальних складнощів і без тих, що може винайти її багата уява. Треба отримати протиотруту, а після цього їм необхідно розібратися з даром Річарда. А потім вони повинні звернути увагу на Джегана і його армію.

Поглянувши через плече, Келен побачила, що Річард задрімав. Вона вирішила вийти на вулицю і чекати Оуена і Тома там. Кара сиділа навпроти Річарда, притулившись до стіни, і охороняла його сон. Вона кивнула, коли Келен пошепки сказала їй про свої наміри. Дженнсен, зауваживши, що Келен направляється до дверей, мовчки пішла за нею. Бетті спала поруч з Річардом, так що дівчина залишила її в будинку.

Прохолода місячної ночі впала на Келен, але від цього вона відчула себе тільки бадьоріше, хоч їй і потрібно було поспати. Жінка пішла по цегляній доріжці між будівлями до вулиці.

— Оуен скоро повернеться, — сказала Дженнсен. — Постарайся не хвилюватися. Вже скоро.

Келен вдивлялася в темряву.

— Навіть після того, як Річард прийме протиотруту, дар буде продовжувати приносити йому муки. Зедд занадто далеко. Ми повинні будемо дістатися до Ніккі якомога швидше. З тих, хто може знати, що нам робити для його порятунку, тільки вона досить близько.

— Ти думаєш, що від його дару буде ще більше неприємностей?

Душу Келен терзала біль, яку вона так часто бачила в очах чоловіка. Але справа була не тільки в болях.

— Коли Річард в останні два рази користувався мечем, я побачила, що навіть магія меча залишила його. У нього вже зараз набагато більше складнощів, ніж він помічає, — поділилася вона.

Дженнсен стулила тонкі губи, спостерігаючи, як Келен бродить з боку в бік.

— Цієї ночі ми отримаємо протиотруту, і незабаром будемо вже на шляху до Ніккі, — нарешті впевнено сказала вона.

Келен різко обернулася, почувши якийсь шум. Звук був схожий на шурхіт кроків. Дві темні постаті з'явилися з темряви в кінці вулиці. Один з ідучих сильно височів над іншим, так що Келен була впевнена, що це Том і Оуен. Вона хотілося було кинутися до них, але знала, що ворог може використовувати хитрі виверти. Тому вона штовхнула Дженнсен за ріг будинку, де вони сховалися в самій густій тіні. Зараз не час бути безтурботними.

Коли двоє підійшли до вузького отвору між стін і повернули до них, Келен вийшла з темряви прямо перед ними, приготувавшись скористатися своєю силою, якщо виникне така необхідність.

— Мати-Сповідниця, це я, Том, і Оуен, — прошепотів Том. Дженнсен з полегшенням зітхнула. — Ми дуже раді знову бачити вас.

Оуен оглядав вулицю. Закінчивши перевірку, він повернувся, і Келен побачила у світлі місяця, що сльози течуть по його обличчю.

— Мати-Сповідниця, у нас біда, — сказав Том. Самі гіркі вести іноді звучать так просто.

— Мати? Сповідниця, я, я… — заломив руки Оуен. Келен схопила його за сорочку обома руками.

— У чому справа? — Трясла вона хлопця. — Протиотрута у вас, чи не так? Ви ж принесли її, так?

— Ні, — Оуен, ковтаючи сльози, дістав складений аркушик паперу. — Замість пляшки з протиотрутою я знайшов у схованці ось це.

Келен вихопила у нього листок. Тремтячими пальцями розгорнувши папір, вона піднесла його ближче до очей, щоб можна було у світлі місяця розібрати написане.

«Протиотрута у мене. Також в моїх руках нитки життя усіх жителів Бандакара. Я можу припинити їх життя, так само як і життя Річарда Рала.

Я віддам протиотруту і жителів в обмін на Матір-Сповідницю.

Приведіть Мати-Сповідницю на міст в милі на схід від вашого притулку. Якщо я не отримаю Матір-Сповідниця протягом години, я виллю протиотруту в річку і простежу за тим, щоб всі люди в місті померли.

Імператор Ніколас».

Келен, чиє серце виривалося з грудей, попрямувала на схід.

— Матір-Сповідниця, я знаю, про що йде мова, — потягнув її назад Том, схопивши за руку.

Д'харіанець бачив, як тряслися руки Келен.

— Тоді ти знаєш, що в мене немає вибору, — з гіркотою сказала вона.

— Що сказано в листі? — Встала перед нею Дженнсен, не даючи пройти.

— Ніколас хоче мене в обмін на протиотруту.

Дівчина обняла Келен за плечі, зупиняючи її.

— Що?

— У листі сказано, що Ніколас хоче отримати мене в обмін на життя всіх жителів і протиотруту, яка врятує життя Річарду.

— Життя всіх жителів… Але як він зможе здійснити таку загрозу?

— Ніколас — могутній чаклун. У таких людей знайдеться безліч способів. Якщо Ніколас не придумає нічого більш підходящого, він може використати магічний вогонь і спопелити все місто.

— Але магія не заподіє шкоди людям — вони необдаровані, як і я.

— Якщо він скористається магічним вогнем і підпалить будинок, як вчинили ми з тими сплячими солдатами в місті Оуена, то людям, які опинилися всередині, буде неважливо, чому почалася пожежа. Якщо Будинок загориться, вогонь буде самий звичайний — вогонь, який вбиває будь-кого. До того ж у Ніколаса є тут солдати. Він може наказати їм страчувати людей. Він може знищити тисячі з них за короткий час. Я навіть не можу уявити, що ще може вигадати таке страховисько, але він поклав цей лист в тайник, де було заховано протиотруту, і, значить, він не блефує.

Келен обійшла Дженнсен і пішла далі. Вона не могла змусити себе позбутися тремтіння, її серце здавалося вискакує з грудей, і як не намагалася вона заспокоїтися, у неї нічого не виходило здавалося. Річард повинен отримати протиотруту. Тільки це важливо. Жінка сконцентрувалася на цій думці, швидко крокуючи по темній вулиці.

Тому пішов за нею разом з Дженнсен.

— Мати-Сповідниця, почекайте. Ми повинні все обдумати, — попросив він.

— Я вже зробила це.

— Ми можемо послати на місце зустрічі наших людей, вони відберуть протиотруту силою.

— У чарівника? — Перепитала Келен, ні на секунду не зупиняючись. — Не думаю. Крім того, якщо Ніколас помітить людей, які прийдуть зі мною, він, можливо, виллє зілля в річку. І що тоді? Ми повинні виконати його вимоги. Ми повинні отримати протиотруту і безпечно понести його подалі від них.

— Чому ви думаєте, що Ніколас, одержавши вас, не виллє протиотруту в річку? — Поцікавився Том. — Ми повинні зробити обмін таким чином, щоб точно отримати протиотруту. Ми не можемо розраховувати на його добру волю або чесність. Оуен і Дженнсен необдаровані. Вони не постраждають від його чаклунства. Вони допоможуть нам упевнитися, що ми отримаємо протиотруту при обміні, — переконано сказала вона.

Дженнсен відкинула волосся з обличчя, підійшовши ближче.

— Келен, ти не можеш цього зробити. Просто не маєш права. Будь ласка, зупинись. Річард збожеволіє, та й усі ми. Будь ласка, заради нього, не роби цього.

— Врешті-решт він і так зійде з розуму, якщо виживе, — голос Келен був повний безнадії.

Сльози котилися по обличчю Дженнсен.

— Але ж це самогубство, — заридала дівчина.

Келен оглянула будинки, вулиці, переконуючись, що ніде немає солдатів.

— Будемо сподіватися, що Ніколас думає так само.

— Мати-Сповідниця, ви не можете так вчинити, — втрутився Оуен. — Лорд Рал показав нам, що це неправильно. Ви не можете торгуватися з такими людьми, як Ніколас. Ви не повинні намагатися умилостивити зло.

— У мої наміри не входить умилостивити Ніколаса.

— Що ти маєш на увазі? — Змахнула сльози зі щоки Дженнсен.

Келен твердо оголосила про своє рішення.

— Який кращий спосіб позбавити від Імперського Ордена це місто і весь Бандакар? Знищити Ніколаса. Як найпростіше дістатися до нього? Змусити його думати, що він переміг.

— Ти хочеш доторкнутися до нього своєю силою? — Здивовано моргнула Дженнсен. — Ти ж про це думаєш, адже так? Невже ти думаєш, що у тебе буде можливість доторкнутися до нього силою сповідниць?

— Якщо я тільки зможу побачити його, він помре.

— Річард ніколи не погодився б на це, — заперечила дівчина.

— Я його не питаю. Це моє рішення.

Том вийшов вперед, загороджуючи їй дорогу.

— Мати-Сповідниця, я поклявся захищати лорда Рала і розумію ваше бажання ризикнути собою, щоб захистити його, але це зовсім інша справа. Ви, напевно, постараєтеся врятувати його життя, але якою ціною? Ми можемо втратити занадто багато. Я не можу вам цього дозволити.

— Я згоден, — Оуен обійшов Келен і став поряд з Томом. — Лорд Рал збожеволіє, якщо ви обміняєте себе на протиотруту.

— Він нас всіх уб'є, — кивнула Дженнсен, висловлюючи згоду. — Відірве нам голови за те, що ми дозволили тобі зробити це.

Келен посміхнулася, дивлячись на напружені обличчя друзів. Вона приклала долоню до щоки Дженнсен.

— Пам'ятаєш, після того як ми зустрілися, я сказала тобі, що бувають моменти, коли у нас немає іншого вибору, окрім дії?

Дівчина кивнула, заливаючись сльозами.

— Зараз один з таких моментів. Річарду з кожним днем все гірше і гірше. Він вмирає. Якщо він не отримає протиотруту, у нього не буде шансів, і він скоро помре. Така правда. Як ми можемо втратити таку можливість? Адже іншої вже не з'явиться. Єдиний шанс врятувати його буде втрачено навіки. Це буде кінець. Я не хочу жити без нього і не хочу, щоб всі інші наші люди жили без нього. Якщо мені вдасться здійснити мій план, Річард залишиться живий. Поки живий Річард, залишається надія і для мене. Якщо я не зможу справитися з Ніколасом за допомогою своєї сили, Річард і інші придумають, як витягнути мене з лап ворога. Але якщо Річард помре, помруть і наші надії.

— Але, Мати сповідниця, якщо ти зробиш це, ми втратимо тебе, — заперечила Дженнсен.

Келен подивилася на всіх із зростаючим гнівом.

— Якщо у когось з вас є ідея трохи краще, то говоріть. В іншому випадку з-за вас я можу втратити єдиний шанс.

Ніхто нічого не сказав. Келен була єдиною, у кого був хоч якийсь план дій. У решти було тільки бажання. Бажання не врятують Річарда.

Келен пішла вперед, прискорюючи крок, щоб встигнути вчасно.

57

У завмерлій темряві Келен сповільнила крок недалеко від мосту. Вона насилу розгледіла стоячу на іншому березі людину. Той був один. Келен не бачила його обличчя і не могла оцінити його зовнішність. Келен оглянула дальній берег річки, дерева й будинки, залиті місячним світлом, шукаючи солдатів, які могли би там причаїтися чи ще кого-небудь, хто чекав її.

— Келен… будь ласка, — Дженнсен стиснула її руку. Голос дівчини тремтів від сліз.

Келен відчувала себе абсолютно впевнено. Нічия думка зараз не могла змінити її рішення, так що вона не вагалася. Вибору не було. Річард буде жити чи помре. Все просто. Вибір зрозумілий.

Її мозок був готовий до дії, прийшли ясність і рішучість. Вона змогла тепер зосередитися на тому, що повинна зробити.

Річка, що протікала через місто, виявилася ширше, ніж Келен припускала. Обриви обох берегів на цій ділянці були в кілька дюжин футів висотою і облицьовані кам'яними блоками. Сам міст, з двома арками і огорожею з простих каменів по обидва боки, був досить широкий, щоб могли розійтися два вози. Під мостом мчала темна вода. Келен мигцем подумала, що не хотіла б спробувати скупатися в такий річці.

Жінка наблизилася і зупинитивилася в футі від моста. Людина на іншому боці дивилася на неї.

— Протиотрута у тебе? — Звернулася до нього Келен.

Він підняв щось, схоже на маленьку пляшечку, високо над головою, а потім опустив руку і вказав на міст. Він хотів, щоб Келен перейшла через міст.

— Мати? Сповідниця, ви не передумали? — Втрутився Оуен.

— Передумала? Я можу дати Річарду життя або дозволити йому загинути від отрути? А що, якщо мені вдасться вбити Ніколаса? Це завдасть поразки Ордену і дасть твоїм людям кращі шанси звільнитися? Як я зможу жити в мирі з собою, якщо Річард помре без протиотрути, а я буду знати, що моя боягузливість тому провиною? Що я не зробила все можливе задля його порятунку, не використала шанс підібратися до Ніколаса досить близько і знищити його? Я не зможу жити, якщо не зроблю цього. — Голос Келен вібрував від переповнюючого її хвилювання. — Ми б'ємося і ведемо цю війну для того, щоб зупинити подібних людей — тих, хто приносить смерть, тих, хто хоче бачити нас мертвими. Вони прагнуть убити нас, оскільки не можуть примиритися з нашим бажанням жити так, як ми хочемо, з тим, що ми успішні та щасливі. Такі люди ненавидять життя і поклоняються смерті. Вони вимагають, щоб ми приєдналися до них. Як Мати-Сповідниця я оголосила Імперському Ордену помсту без пощади. Зрадити нашому шляху зараз — самогубство. Я не передумаю.

— Що ви накажете нам сказати лорду Ралу? — Спитав Том.

— Що я люблю його, але він це і так знає, — відповіла Келен, знімаючи пояс з мечем і передаючи його Дженнсен. — Оуен, підеш зі мною, — коротко наказала вона бандакарцю.

Келен пішла вперед, але Дженнсен простягнула руки і міцно обійняла її.

— Не турбуйся, ми віддамо протиотруту Річарду і повернемося за тобою, — прошепотіла вона.

Нашвидку обнявшись з дівчиною, Келен пошепки подякувала їй і попрямувала до мосту. Оуен мовчки йшов збоку від неї. Людина на іншому березі дивився, але не рухався з місця. На середині моста Келен зупинилася.

— Принеси пляшку, — крикнула вона.

— Підійди сюди і зможеш взяти її.

— Якщо хочеш отримати мене, ти вийдеш на середину мосту і віддасиш протиотруту цій людині, як пропонував Ніколас.

Людина деякий час стояла, немов розмірковуючи. Він виглядав як простий солдат і був не дуже схожий на опис Ніколаса, яким його запам'ятав Оуен. Нарешті чоловік увійшов під арку моста. Оуен прошепотів, що він схожий на командира, якого він бачив разом з Ніколасом. Келен чекала, спостерігаючи за йдучою в промінні місячного світла людиною. На одному стегні у нього висів ніж, на іншому — меч.

Майже підійшовши до неї, він зупинився в очікуванні.

Келен простягла руку.

— У записці сказано, що ми будемо мінятися. Я в обмін на те, що є у Ніколаса.

Людина зі сплющеним на бік носом посміхнулася.

— Так давайте мінятися.

— Я Мати-Сповідниця. Або віддаси мені пляшку, або помреш тут, зараз же.

Посланець Ніколаса вийняв з кишені пляшку і віддав їй. Келен побачила, що та наповнена прозорою рідиною.

Вона витягла пробку і понюхала. Пахло корицею, так само як і від минулого пляшечки з протиотрутою.

— Він піде з нею назад, — сказала Келен людині, яка понуро дивились, як вона передає Оуену пляшку.

— А ти підеш зі мною, або ми всі помремо на цьому мосту, — чоловік міцно схопив її за руку. — Він може йти, як домовлялися, але якщо ти спробуєш тікати, ми помремо.

Келен глянула на Оуена.

— Іди, — пробурчала вона.

Бандакарець подивився на чорнявого чоловіка, потім перевів погляд на Матір-Сповідницю. Келен виглядала надзвичайно велично в своїй суворості. Здавалося, що Оуен хотів багато чого сказати їй на прощання, але хлопець лише кивнув і побіг назад по мосту, туди, де чекали Том і Дженнсен. Келен стежила за ним очима.

— Йдемо, якщо не хочеш померти тут, — звелів їй солдат, коли Оуен дістався до своїх.

Келен вирвала руку. Потім він повернувся і пішов вперед, і добровільна полонянка пішла за ним. В мовчанні вони минули другу половину мосту. Жінка оглянула тіні під деревами на далекому березі річки, тисячі затишних куточків між будівлями і вулицями вдалині. Вона нікого не бачила, але це не надто поліпшувало її самопочуття.

Ніколас десь тут, ховається в темряві, чекає її.

Раптом ніч позаду неї вибухнула вогнями. Келен повернулася і побачила, що міст перетворився на кулю киплячого полум'я. Вогонь налетів хвилею. Камені злітали в небо. Поки росла вогняна хмара, вона побачила, що міст у вогні неначе складався. Арки осіли разом, і вся будова довгою палаючою стрічкою осіла в річку.

З холодним жахом Келен згадувала, чи є ще мости через річку. Як вона повернеться до Річарда, якщо доб'ється успіху? Як допомога добереться до неї, якщо їй не вдасться здійснити свій план?

Келен бачила, що на іншій стороні річки Том, Дженнсен і Оуен стрімголов біжать до місця, де спить Річард. Вони не могли гаяти часу, спостерігаючи за знищенням мосту. При думці про чоловіка Келен майже схлипнула.

— Іди, — нетерпляче штовхнув її чоловік.

Вона озирнулася і подивилася на озброєного до зубів вояка, на його самовпевнену усмішку, самовдоволений вираз в його очах.

Келен йшла попереду, і, хоча конвоїр періодично боляче штовхав її у спину, жінка зберігала самовладання. У неї не раз виникало бажання використати свою силу і відплатити за його зневажливу грубість, але вона повинна була зосередитися на Ніколасі.

Йдучи по вулиці, яка починалася від зруйнованого мосту, Келен помітила солдатів, що ховалися на темних вулицях. Це закривало всі шляхи до відступу. Але зараз це неважливо. У цей момент її не цікавив власний порятунок, а тільки мета, що чекала її попереду. Вся вона перетворилася на зброю відплати. Чоловік, що йшов ззаду, хоч і поводився з нею досить грубо, був обережний і намагався не робити їй боляче, обходячись з нею з обачливим презирством.

Чим далі вони віддалялися від берега річки, тим тісніше притискалися один до одного будиночки. Вузькі вулиці людського мурашника криво бігли серед напіврозвалених будівель. Дерева тіснилися на вулицях. Їх гілки нависали над Келен немов руки, які прагнули схопити її гострими пазурами. Жінка намагалася не думати про те, наскільки далеко в глиб ворожої території вона зайшла, і скільки чоловіків її оточує.

Коли Келен в останній раз опинилася в пастці і потрапила в оточення подібних дикунів, її побили майже до смерті. Її дитина померла, не народившись. Її дитина. Дитина Річарда.

У той день Келен в деякому роді втратила цноту — дитяче почуття власної непереможності. Тоді до неї прийшло розуміння того, наскільки крихке життя як таке, наскільки крихке її власне життя, і наскільки легко втратити його. Вона знала, як сильно поранив Річарда страх втратити її. Вона пам'ятала жахливу агонію в його очах, що з'являлася щоразу, коли чоловік дивився на неї в хвилини небезпеки. Зовсім іншу біль викликав у його очах дар. Тоді Келен бачила безпорадне страждання за неї. Сама думка, що ця біль буде знову терзати Річарда, була їй ненависна.

Праворуч з тіні будівлі вийшов чоловік. Він був одягнений у чорний багатий одяг, розділений на смужки, так що здавалося, ніби він покритий чорними перами. Одягу майорів на вітрі з кожним кроком чоловіка і здавалося, ніби при русі все його тіло неспокійно хвилеподібно колишеться.

Його волосся було зализане назад за допомогою масла і блищало в місячному світлі. Близько посаджені маленькі чорні оченята, оточені червоними обідками, стежили за Келен з обличчя, яке було ніби спотворене невиліковною душевною хворобою. Чоловік склав на грудях кисті, прикрашені чорними кігтями.

Келен і без представлення зрозуміла, що це Ніколас Ковзаючий. Вона могла б припустити, що прибулець з темряви всього лише важлива молода людина, працьовитий батько або добрий дідусь. Але правда полягала в тому, що перед нею стояв чоловік, що чинить безжалісне зло. Коли бачиш просту людину, яка майструє взуття за лавою, або продає хліб за прилавком, або доглядає за тваринами в полі, важко уявити собі, що вона здатна на підлий злочин. Зовнішність буває оманлива, і поки людина не озброєна, іноді можна й помилитися. Але поглянувши на Ніколаса, Келен не сумнівалася і частки секунди. Повна, гранична розбещеність наскрізь прогнилої людини відбивалася в його бігаючих божевільних очах.

— Нагорода з нагород, — прошипів Ніколас. Він наблизився, стиснувши руку в кулак. — І я отримав її.

Келен ледь чула його. Вона зосередилася на управлінні своєю силою. Перед нею стояв чоловік, який тримав у страху невинних людей. Людина, який несла страждання і смерть. Людина, яка вбила б Річарда і її, якщо б представилася можливість.

Келен схопила його за простягнуту руку, стиснуту в кулак.

Для неї він більше не був людиною.

Ніч, укрита сяючим куполом неба, здавалося далекою і холодною.

Міцно стискаючи руку Ніколаса, вона відчувала його напружені спроби звільнитися. Але було надто пізно. У нього не було шансів. Він належав їй. Це було її час.

Люди навколо, що поспішали до них, були занадто далеко. Вони не встигнуть добігти вчасно, щоб врятувати Ніколаса. Поруч, всього в декількох кроках, стояв тільки чоловік, який привів її з моста. Він був досить близько і міг би їй перешкодити, але тепер це не мало значення. Настав час Матері-Сповідниці. Ніколас належав їй.

Келен не думала про те, що ці люди зроблять з нею. Зараз це не має значення. Важлива лише її здатність зробити те, що необхідно. Цю людину необхідно знищити. Він ворог.

Ця людина несла тортури, насильство і смерть невинним людям в ім'я Імперського Ордена. Ця людина застосовувала магію, щоб створити монстрів, покликаних нищити їх. Ця людина була знаряддям завойовника. Цей чоловік тримав у руках життя Річарда. Сила всередині неї накопичувалася.

Всі її почуття згустилися всередині сили. Келен більше не відчувала страху, ненависті, гніву, жаху. Почуття поступилися місцем усвідомленню того, що необхідно зробити. Під всезнищуючий біг часу, що передував спалаху несамовитої сили, вона відчувала тільки тверду рішучість. Її сила прийшла як інструмент чистого розуму. Всі бар'єри руйнувалися перед нею.

Одну коротку мить жінка дивилася в круглі очі ворога. Її сила прийшла нарешті цілком.

І, як вона робила незліченну кількість разів, Келен відчула, що обмежує її й сама перебуває в потоці лютою сили, спрямованої до єдиної мети.

Але там, де вона повинна була відчути гостру присутність безжальної сили, її зустріла жахлива порожнеча. Там, де її сила повинна була шаленим ураганом пройти крізь мозок ворога, було… ніщо.

Очі Келен розширилися.

Вона відчула, як лезо ножа увійшло в неї.

Вона відчула вторгнення чогось чужого і набагато більш жахливого, ніж вона могла б уявити.

Гаряча хвиля агонії поглинула її свідомість до самої глибини душі.

Здавалося, її розірвали на частини.

Вона спробувала закричати, але не змогла.

Ніч стала ще темнішою.

Келен почула сміх, який луною відгукнувся в її душі.

58

Очі Річарда широко розкрилися. Раптово він повністю прокинувся, здригаючись від жаху.

Волосся на голові стояло дибки. Здавалося, воно хотіло стояти навіть сторчма. Його серце вирвалося з-під контролю.

Він схопився на ноги. Кара, яка сиділа поруч, піймала його руку, здивована раптовим підйомом.

— Лорд Рал, в чому справа? З тобою все гаразд? — Здивовано насупилась Морд-Сіт, боячись, що він може впасти.

У кімнаті запанувала тиша. Люди навколо очікувально дивилися на ватажка.

— Геть! — Заволав він. — Беріть свої речі і геть! Всі геть! Зараз же!

Річард схопив свій мішок. Він не бачив Келен, але зауважив речі дружини і забрав їх. Він подумав, що, можливо, все ще спить. Але Річард ніколи не пам'ятав своїх снів і здивувався, що зміг відчути такий страх у сні. Ні. Це була реальність.

Оговтавшись від збентеження і здивування, викликаного раптовою командою Річарда, люди, бачачи, що він швидко збирає спорядження, похапали речі і схопилися на ноги. Чоловіки забирали все, що потрапляло їм на очі, не розбираючи, де чиї речі.

— Ворушіться! — Кричав Річард, проштовхуючи коливного людини в двері. — Виходимо! Ворушіться, ворушіться, ворушіться!

Він відчував, як щось пронеслося повз нього, ласкаво ковзнувши по тілу, щось тепле і зле. Його руки вкрилися гусячою шкірою.

— Поспішайте!

Люди бігом піднімалися по темних сходах. Бетті, піддавшись загальній паніці, прослизнула між його ніг і понеслася по сходинках. Кара трималася поруч.

Волосся на потилиці кололо, як після удару блискавки. Річард оглянув темну порожню кімнату.

— Де Келен і Дженнсен?

— Вони вийшли на вулицю ще раніше, — відповіла Морд-Сіт.

— Добре. Йдемо.

Коли Річард дістався до вершини сходів, вогненний вибух ударив його в спину, і він розтягнувся на підлозі. Кара впала у нього в ногах. Сходи освітили сполохи жовтого і оранжевого світла, двері наповнилася язиками полум'я. Краплі вогню падали на сходи.

Лорд Рал намацав руку своєї захисниці і разом з нею протиснувся в двері. Коли вони вирвалися в ніч, будівля за їх спиною палала, вивергаючи жахливий рев і тріск. Будинок на очах розсипався на частини, деякі частини підлітали в повітря. Річард і Кара ухилятися від падаючих навколо палаючих дощок, що світилися на землі від жару.

Віддалившись нарешті від палаючої будівлі, Річард оглянув вулицю, шукаючи солдатів Ордена. Не побачивши нікого схожого на них, він наказав своїм людям рухатися вниз по вулиці, збільшуючи відстань між ними і палаючим будинком.

— Треба забиратися звідси, — пояснив Річард Енсон. — Ніколас знає, що ми тут. Вогонь приверне увагу солдатів. У нас не надто багато часу.

Озирнувшись, він як і раніше ніде не побачив Келен. Його занепокоєння росло, так що він зупинив Дженнсен, Тома і Оуена, що бігли по вулиці до них. Поглянувши на їхні обличчя, він тут же зрозумів, що сталося щось жахливе.

— Де Келен? — Взявши за руку сестру, запитав Річард, коли вони підбігли ближче.

— Річард, вона… вона… — Дженнсен судорожно ковтнула повітря і залилася сльозами.

Оуен розмахував маленькою пляшечкою і листком паперу, і теж безупинно плакав.

Річард суворо подивився на Тома, очікуючи відповіді.

— Що відбувається?

— Ніколас знайшов протиотруту. Він запропонував обміняти її на… Матір-Сповідницю. Ми намагалися її зупинити. Лорд Рал, я клянусь, ми намагалися. Але вона нікого не слухала. Вона вирішила, що піде і отримає протиотруту, а потім спробує вбити Ніколаса. Після того, як ви приймете протиотруту, якщо їй не вдасться виконати задумане і повернутися, вона хотіла, щоб ви прийшли за нею.

Нерівні відсвіти полум'я освітлювали похмурі і винуваті обличчя навколо нього.

— Якщо їй щось спадає на думку, ніщо її не зупинить, — додав Том. — Мати-Сповідниця може змусити нас робити все, їй неможливо відмовити.

Річард знав, що це правда. В реві і тріску вогню будівля гриміла і шипіла. Дах почав завалюватися всередину, пославши в небо зливу іскор.

Оуен негайно сунув пляшечку в руки Річарда.

— Лорд Рал, вона зробила це заради протиотрути. Вона хотіла, щоб вам стало краще. Вона сказала, що треба прийняти її, поки не пізно.

Річард витягнув пробку. Запахло корицею. Він зробив перший ковток, очікуючи тонкого, солодкого, пряного смаку. Але нічого подібного він не відчув.

Лорд Рал подивився на Оуена і Дженнсен.

— Це вода.

— Що ти сказав? — Перепитала його сестра, широко розкривши очі.

— Вода. Проста вода з невеликою кількістю кориці, — Річард вилив вміст пляшечки на землю. — Це не протиотрута. Вона продала себе Ніколасу за ніщо.

Дженнсен, Оуен і Том оніміли.

Річард відчув відсторонений спокій. Все скінчено. Це кінець всьому. Тепер у нього є тільки певна і досить невелика кількість часу. Треба встигнути зробити те, що він повинен… а потім для нього все закінчиться.

— Дай мені поглянути на лист, — попросив він Оуена.

Хлопець простягнув йому папір. Річарду було нескладно прочитати його в світлі палаючої будівлі. Кара, Том, Дженнсен і Оуен уважно спостерігали за ним, поки він тричі прочитав його.

Нарешті він опустив руку. Кара вихопила записку, щоб прочитати самій.

Річард подивився на палаючу будівлю в кінці вулиці, намагаючись розібратися.

— Як Ніколас дізнався, що хтось прийде за протиотрутою саме в цей час? Він написав, що у нас є година. Він дуже точно розрахував час. Звідки він дізнався, що ми тут, досить близько? Звідки він знав, коли ми прийдемо сюди за протиотрутою, щоб написати нам цей лист, в якому дав нам годину часу?

— Може, він і не знав, — заперечила Кара. — Можливо, він написав це, щоб змусити нас поспішати і діяти необдумано.

— Все може бути, — погодився Річард і показав назад, на палаючу за їх спиною будівлю. — Але як він дізнався, що ми тут?

— Магія? — Припустила Дженнсен.

Річарду не сподобалася думка, що Ніколас міг знати про них так багато і завжди опинявся на крок попереду.

— Як ти дізнався, що Ніколас збирається спалити будинок? — Запитала Кара.

— Я раптово прокинувся, головний біль пройшов, і я зрозумів, що треба йти, — пояснив Річард.

— Так працює твій дар?

— Думаю, так. Дар працює — іноді попереджає мене.

Він хотів би яким-небудь чином зробити свій дар більш передбачуваним. Але на цей раз Річард був задоволений тим, що дар проявився так вчасно і допоміг, інакше вони всі б загинули.

Том вдивлявся в темряву.

— Думаєте, Ніколас близько? Невже він знав, де ми і послав вогонь?

— Ні. Думаю, він хотів би, щоб ми відчули страх від близькості до нього. Ніколас — чарівник. Він може послати чаклунський вогонь з величезної дистанції. Втім, я не експерт по магії, і він може користуватися якимись іншими способами, щоб запалити вогонь на відстані.

Річард повернувся до Оуена.

— Відведи мене до того будинку, де ти ховав протиотруту, де ти вперше побачив Ніколаса, — наказав він.

Не гаючи часу, Оуен пішов вулицею. Решта щільноюю групою пішли за ним.

— Думаєш, вона там? — Запитала Дженнсен брата.

— Є тільки один спосіб це з'ясувати.

Коли вони дісталися до річки, всі вже задихалися. Річард з жахом виявив, що міст зник, тільки кам'яні блоки стирчали в річці біля протилежного берега; все інше зникло в чорній воді. Оуен сказав, що є ще один міст на півночі, і вони пішли в цьому напрямку, слідуючи по дорозі, що звивалася уздовж берега.

Але перш ніж вони досягли моста, група солдатів вибігла з бічної вулиці, зі зброєю наголо, наповнюючи повітря бойовими криками.

В ночі пролунав свист меча, який вилетів з піхов. Коли меч був вивільнено, магії в ньому не виявилося. Але для шалено стукаючого серця його господаря це було не важливо. У Річарда накопичилося достатньо злості, і він зустрів ворогів власним криком.

Удар, який дістався першому солдату був настільки потужним, що розрубав коренасту людину в шкіряних обладунках від плеча до протилежного стегна. Річард без зупинки повернувся до солдата, що підбігав збоку. Він описав дугу мечем з такою швидкістю, що людина позбулася голови раніше, ніж встила підняти руку зі своєю зброєю. Річард двигонувв назад ліктем, розбивши обличчя солдату, який підскочив ззаду і вже готувався до удару. Швидкий поштовх звалив на землю цього солдата, перш ніж Річард зміг повернутися і прикінчити його, впалого на коліна і закриваючого руками закривавлене обличчя. Блискучий, немов місячна блискавка, меч Річарда ніс неминучу смерть.

Том прирізав одного з нападників, а Кара своїм ейджем поклала іншого. Крики болю розрізали тишу ночі. Річард ковзав серед ворогів, немов гнана вітром тінь.

Через короткий мить в ночі все затихло. Річард, Том і Кара діяли блискавично. Вони знищили ворожий загін раніше, ніж хтось з їхніх людей встиг відреагувати на вибіглу з темряви загрозу. І перш ніж вони встигли перевести подих, Річард вже поспішав до мосту.

Міст охороняли двоє солдатів Імперського Ордена, озброєні списами. Охоронці, здавалося, здивувалися, побачивши серед ночі біжачих до мосту людей. Можливо, з-за того, що жителі Бандакара ніколи раніше не завдавали їм ніяких неприємностей, двоє охоронців стояли і дивилися на наближення групи, поки Річард не вихопив меч і не поклав точним швидким випадом першого і потужним плавним ударом не розсік другого навпіл уздовж списа, що так і стояв поруч.

Маленька група, не затримуючись, перетнула міст і занурилася в темряву між тісно притиснутими один до одного будинками. Оуен вказував Річарду кожен поворот, поки вони бігли до схованки, де чоловік заховав протиотруту і де замість протиотрути він виявив записку, в якій пропонувалося обміняти Келен на життя Річарда і життя жителів імперії, спустошеної магічними здібностями Ніколаса Ковзаючого.

Коли вони досягли похмурого серця міста, забудованого в більшості своїй маленькими приземкуватими будівлями, Оуен зупинив Річарда.

— Лорд Рал, там, на розі, ми повернемо направо, — почав пояснювати маршрут руху хлопець. — Трохи далі буде площа, де іноді збираються люди. На дальньому кінці площі ви побачите будівлю, що вивищується над іншими. Це те саме місце. Вниз по маленькій вулиці, збоку від будівлі, буде алея, яка веде на задвірки будівлі. Раніше я потрапляв туди цим шляхом.

— Вперед, — кивнув Річард.

Не зупиняючись, щоб подивитися, чи йдуть за ним втомлені супутники, він рушив, тримаючись ближче до будівель в тіні, яку відкидав місяць. Річард пробіг вздовж будинку до кута. На віконницях, що закривали маленьке переднє вікно, були зображені буханці хліба. Для булочника було ще занадто рано приступати до роботи.

Річард подивився вперед і завмер. Перед ним простягалася площа з деревами і лавками. Будівля навпроти лежало в руїнах. Залишилися тільки димлячі балки. Невелика натовп зібрався перед місцем трагедії, розглядаючи те, що кілька годин тому, безсумнівно, горіло яскравим полум'ям.

— О світлі духи, — з жахом прошепотіла Дженнсен. Вона прикрила рот, боячись висловити вголос те, що турбувало всіх.

— Її тут не було, — відповів Річард на невисловлене питання. — Ніколас не став би приводити її назад, щоб убити.

— Тоді навіщо він зробив це? — Запитав Енсон. — Навіщо спалювати це місце?

Річард спостерігав, як хмари диму, кружляючи, піднімаються в холодне небо. Його надії танули разом з хмарами.

— Ніколас послав мені повідомлення, що Келен у нього, і я не знайду її.

— Лорд Рал, думаю, нам краще піти звідси, — задихаючись, сказала Кара.

У темряві, навколо догораючої будівлі, Річард розгледів спини сотні солдатів, без сумніву, очікуючих в засідці.

— Я боявся цього і тому повів вас окружним шляхом, — сказав Оуен. — Бачите дорогу он там, де зібралися солдати? Ця дорога веде від моста, через який ми тільки що перейшли.

— Звідки вони завжди дізнаються, де ми, або куди прямуємо? — Приголомшено прошепотіла Дженнсен. — Звідки заздалегідь знають, куди ми прямуємо?

Кара схопила Річарда за сорочку і потягла його назад.

— Ворогів занадто багато. Ми не знаємо, скільки їх навколо нас. Нам треба йти.

Річард не хотів погоджуватися з Морд-Сіт, але вона була права.

— Люди чекають нас, — нагадав Том. — І багато ще прийдуть.

Розум Річарда метався. Де ж Келен?

Нарешті він кивнув. Тоді Кара взяла його за руку, і вони розчинилися в темряві.

59

Над головою сяяли зірки. Річард змусив себе стояти прямо і велично, поки всі люди не зібралися під переплетенням дубових крон на узліссі. Присутні тут люди запалили кілька свічок, і могли його бачити. В потрібний час, як тільки розвидниться, вони відправляться в Нотвік, щоб атакувати місто.

Річард хотів тільки проникнути в місто і знайти Келен, але йому слід було використовувати все, що могло йому допомогти, або він міг упустити шанс. Спочатку він повинен однак зробити це.

Більшість з цих людей ніколи до цього не билися по-справжньому. Оуен і люди Енсона з Уілтертона знаходилися тут під час першої атаки на сплячі будинки і брали участь в зіткненнях, але тільки й всього. Іншими членами його армії були жителі Нотвіка, які прийшли, коли Річард зустрічався з Мудрим. Вони билися з тими з солдатів, які не були тоді отруєні. Солдат було не надто багато, але люди зробили те, що їм було доручено. У будь-якому випадку, ці невеликі, але криваві зіткнення зробили новачків більш рішучими, показали їм, що вони в змозі керувати своєю долею і можуть самі завоювати собі свободу.

Але зараз все буде по іншому. Намічалася велика битва, а у них не було потрібного досвіду. Найгірше ж полягало в тому, що це місто по більшою частиною свідомо приєдналося до Ордену. Не схоже, що від населення можна буде отримати суттєву допомогу.

Якби в запасі було більше часу, Річард, можливо, придумав би і кращий план, як зменшити кількість ворогів. Але часу не було. Потрібно було діяти.

Річард стояв перед людьми, сподіваючись сказати їм потрібні слова, які допоможуть їм перенести прийдешній день. Йому було важко думати про щось, крім пошуків Келен. Але перемога в прийдешній битві могла би підвищити шанси до її порятунок. Так що він насилу викинув образ дружини з голови і зосередився на постановці завдання.

— Я сподівався, що нам не потрібно буде так робити, — промовив він. — Сподівався, що ми зможемо перемогти так, як робили раніше — за допомогою вогню або отрути, і тоді ніхто з вас не згине. Тепер у нас немає вибору. Ніколас знає, що ми тут. Якщо ми побіжимо, його люди поженуться за нами. Деякі з нас встигнуть втекти від ворога… на певний час.

— Ми втомилися бігати, — глухо мовив Енсон.

— Вірно, — підтримав Енсона Оуен. — Ми зрозуміли, що втеча приносить лише збільшення страждань.

— Згоден, — кивнув Річард. — Але ви повинні зрозуміти, що сьогодні хтось з нас помре. Можливо, більшість з нас. Можливо — ми всі. Якщо хтось з вас не готовий битися, то ми повинні знати про це зараз. Коли ми увійдемо в місто, ми будемо залежати один від одного.

Він заклав руки за спину і повільно походжав перед ними. У тьмяному світлі важко було розрізнити обличчя. Річард розумів, що час іде. Його запаморочення буде тільки посилюватися.

Якщо у нього буде шанс врятувати Келен від людей Ордена, то він ним скористається незалежно від того, будуть з ним ці люди чи ні.

Після того, як ніхто з присутніх не висловив бажання відійти вбік, Річард продовжив.

— Нам потрібно захопити ворожих командирів з двох причин. Перша — з'ясувати у них, де міститься Мати-Сповідниця, а друга — усунути їх, щоб вони не могли керувати діями своїх солдатів, спрямованими проти нас. У кожного з вас є зброя, і ми зробили все можливе, щоб в короткий час навчити вас нею користуватися. Є ще одне, про що вам варто знати. Ви будете боятися. Як і я. Для того, щоб подолати страх, використовуйте свій гнів.

— Гнів? — Перепитав один з людей. — Як ми зможемо запалитися гнівом, коли боїмося?

— Ці люди згвалтували ваших дружин, сестер, матерів, дочок, тіток, двоюрідних сестер, подруг і сусідок, — карбуючи крок, відповів Річард. — Думайте про це, коли будете дивитися в очі ворогів, звернених на вас. Вони повели геть більшу частину ваших жінок. Ви всі знаєте чому. Вони катували дітей, щоб змусити вас здатися. Подумайте про жах, який відчували ваші діти, пам'ятайте, як вони кричали від страху і болю, вмираючи в крові і самоті, після того, як ці люди понівечили їх. — Жар гніву Річарда переливався в вимовлені ним слова, які запалювали серця бандакарців праведною люттю. — Подумайте про це, побачивши самовпевнені посмішки солдатів, коли вони будуть підходити до вас. Ці люди мучили дорогих вам людей, людей, які не зробили їм нічого поганого. Подумайте про це, коли ці люди з закривавленими руками підійдуть і до вас. Ці люди відвели в рабство багатьох з вашого народу. Набагато більше людей вони вбили. Подумайте про це, коли вони прийдуть, щоб убити і вас. Не може бути розбіжностей або незгоди в думках. Не може бути обговорень або невпевненості щодо предметів моралі цих людей. Це насильство, тортури, вбивства. — Річард повернувся обличчям до своєї армії. — Подумайте про це, зіткнувшись обличчям до обличчя з цими тварюками. — Він підніс руку до грудей. Його зуби заскреготіли. — І коли ви зіштовхнетеся обличчям до обличчя з цими людьми, людьми, які зробили все це з вами і тими, кого ви любите, зустрічайте їх з серцями, переповненими ненавистю. Боріться з ними з ненавистю в серці. Вбивайте їх з ненавистю в ваших серцях. Вони не заслуговують кращого.

Дерева зберігали тишу, як і люди, обмірковуючи його страшні слова. Річард знав, що його гніву і ненависті достатньо, щоб дістатися до кожного з людей Ордена.

Він не знав, де Келен, але мав намір знайти її і повернути. Вона зробила все, що повинна була заради того, щоб дістати протиотруту і врятувати його життя. Річард розумів причини її рішення, і не міг звинувачувати її — це було в природі жінки. Келен любила його так само беззавітно, як і він її. Вона зробила те, що повинна була зробити.

Але він не збирався дозволяти їй піти з цього світу. Дружина розраховувала на те, що він прийде за нею.

Жорстока іронія полягала в тому, що всі її зусилля були марні. Протиотрута, заради оволодіння якою Келен пожертвувала собою, зовсім не була протиотрутою. Це була фальшивка, плід підступного обману.

Річард глянув на обличчя людей, які зосередилися на тому, що він розповів їм напередодні цієї вирішальної битви, і згадав слова, написані на статуї при вході в цю країну, слова Восьмого правила чарівника: «Талген Васстерніч».

— Мені залишилося сказати вам останнє, — промовив він. — Найважливіше зі всього.

Річард дивився на них як глава Імперії Д'Хара, імперії, котра бореться за те, щоб вижити, бути вільною. І він вимовив ці два слова на їх мові.

— Будьте гідні перемоги!

Було вже світло, коли вони увійшли в місто. Тільки одна Дженнсен залишилася позаду — Річард заборонив їй брати участь у битві. Будучи юною дівчиною, досить сильною від природи, але незрівнянно більш слабкою, ніж будь-який навчений солдат противника, вона стала б привабливою метою. Насильство було священною зброєю нечестивців, яку ворог використовував з релігійним завзяттям. Люди Імперського Ордена згуртуються при вигляді такого ласого призу. Кара ж була зовсім іншою — тренованою солдаткою, більш смертоносною, ніж будь-який з них, за винятком хіба що самого Річарда. Морд-Сіт була готова до бою.

Дженнсен не дуже сподобалася перспектива залишатися позаду, але вона розуміла мотиви Річарда і не хотіла, щоб він турбувався ще про когось. Вони з Бетті залишилися в лісі.

З боку алеї показався чоловік, посланий ними на розвідку, оскільки гарно знав місто. Зустрівшись з ним, всі пішли вздовж стіни, намагаючись бути якомога непомітнішими.

— Я їх знайшов, — не встигнувши як слід перевести дух, випалив розвідник. Він показав направо від їх шляху через місто.

— Скільки їх? — Запитав Річард.

— Думаю, це місце зосередження їх основних сил в стінах міста, лорд Рал. Там вони сплять. Солдати поки що там, і ще не прокинулися. Вони зайняли будівлю міської ради. Але є і погані новини. Городяни захищають їх.

Річард провів рукою по волоссю. Він намагався не дати собі розкашлятися і вхопився за віконну раму стоїть поруч будинку, щоб встояти.

— Що ти маєш на увазі, кажучи, що їх захищають?

— Натовпи городян оточують будівлі, зайняті солдатами. Люди захищають солдатів — від нас. Вони хочуть зупинити нашу атаку.

— Гаразд, — з гнівом видихнув Річард. Він обернувся до стривожених, очікуючих облич людей. — Слухайте мене. Ми йдемо на битву зі злом. Якщо хтось на одній стороні зі злом, якщо він захищає злих людей, то тим самим служить увічненню зла.

Одна людина засумнівався.

— Ви кажете, що якщо вони спробують нас зупинити, ми можемо використовувати проти них силу? — Невпевнено запитав він.

— Чого хочуть досягти ці люди? Яка їх мета? Вони хочуть не дати нам знищити Імперський Орден. Вони вибрали рабство, а не свободу, тому що ненавидять життя. — Річард зустрічав погляди людей із суворою рішучістю. — Я стверджую, що будь-який, хто підтримує і захищає ворога з яких би то не було причин, на одній з ним стороні. Це нескладно зрозуміти. Якщо вони спробують захистити ворога або перешкодити нам робити те, що ми повинні — убийте їх.

— Але вони не озброєні, — зауважив чоловік.

Найважча битва, яку Річарду довелося вести в Бандакарі — це битва зі страхом і сумнівами цих людей, призвичаєних багатовіковою звичкою до рабської покірності. Його гнів запалав із новою силою.

— Вони озброєні до зубів! — Закричав він. — Озброєні ідеями, що намагаються ввергнути світ в рабство! Якщо вони матимуть успіх, ви помрете. Порятунку життів безневинних людей і ваших улюблених найкраще послужить як можна більш швидке і рішуче знищення ворога. Тоді тут настане мир. Якщо ці люди, жителі Нотвіка, намагаються цьому запобігти, то вони стоять на боці тих, хто катує та вбиває; вони допомагають лиходіям прожити ще один чорний день для того, щоб знову взятися за насильства і вбивства. Цих людей не можна називати ніяк інакше, як тими, ким вони по суті є — слугами зла. Якщо вони спробують зупинити вас, убийте їх, — уклав Річард.

Мить панувала тиша. Потім Енсон поклав руку на серце.

— З ненавистю в серці… помста без пощади.

Люди дивилися з непохитною рішучістю. Вони всі поклали руки на серці в знак клятви і підхопили клич: «Помста без пощади!»

Річард поплескав Енсона по плечу.

— Пішли!

Вони вибігли з довгих тіней будівель і вирвалися за ріг. Люди на іншому кінці вулиці обернулися, помітивши наближення війська Річарда. Ще більше городян нахлинуло на вулицю перед скупченням будинків, які солдати використовували під казарми і командний пост. Люди виглядали дуже виснаженими.

— Ні війні! Ні війні! Ні війні! — Закричали вони, коли Річард повів своїх людей вгору по вулиці.

— Геть з дороги! — Наблизившись, заволав Річард. Не було часу на ніжності або розмови. Успіх їх атаки багато в чому залежав від швидкості. — Геть з дороги! Це тільки попередження! Геть з дороги або помрете!

— Зупиніть ненависть! Зупиніть ненависть! — Скандували зчепивши руки люди.

Городяни, які перегородили йому шлях, не уявляли, які хвилі ненависті прокочувалися зараз по тілу Річарда. Він оголив Меч Істини. Дух магії меча не вийшов з піхов, але воїну вистачало і власної магії. Він перейшов на швидкий крок.

— Розступіться! — Скомандував Річард, прямуючи до людей.

З щільних рядів вийшла пухка кучерява жінка. Її кругле обличчя палало гнівом.

— Зупиніть ненависть! Ні війні! Зупиніть ненависть! Ні війні! — Без угаву волала вона.

— Розступіться або помрете! — Закричав Річард, додавши ходу.

Червонолиця жінка показала своєю м'ясистою рукою в напрямку Річарда і його людей, керуючи скандуванням натовпу.

— Вбивці! Вбивці! Вбивці! — Люто верещала вона.

Пробігаючи повз неї, стиснувши зуби і кричачи в люті Річард почав атаку потужним ударом, відсікаючи голову і руку жінки. Криваві смуги з'явилися на обличчях людей, що стояли за нею. Деякі з них ще повторювали свої порожні слова. Голова і рука полетіли у натовп. Під зброю Річарда помилково сунулася якась людина і тут же їй був відважений слідуючий удар.

Люди Річарда за спиною ватажка з безжальною жорстокістю вдарили по лінії захисників зла. Городяни, озброєні тільки своєю огидою до моральної чистоти, падали закривавленими, покритими жахливими ранами і мертвими. Лінія людей, які перегородили вулицю, була зметена нещадною атакою. Кілька людей, продовжуючи вигукувати гасла, спробували з голими кулаками напасти на людей Річарда. Їх зустріла швидка і смертоносна сталь.

Усвідомивши, що їх спроба захистити жорстокість Імперського Ордена обернулась несподіваними для них наслідками, люди з криками розбіглися, посилаючи прокльони вслід Річарду і його людям.

Проломившись крізь кільце захисту, військо Річарда не зупинилося, а продовжувало бігти в лабіринті між будівлями, по відкритих галявинах, засаджених деревами. Стоячі біля входу в будівлю солдати почали розуміти, що прийшов час самим захистити себе, і що городяни більше не зможуть цього робити за них. Це були люди, які звикли убивати беззбройних і беззахисних. За весь час окупації, що триваала більше року, їм не доводилося битися.

Річард перший наблизився до них і зніс голову одного з них. Кара врубалася в ряди ворогів праворуч, Том — зліва. Смертоносний наконечник списа д'харіанця втикався в ряди солдатів, багато з яких не встигли оголити зброю. Це були люди, які звикли перемагати за рахунок чисельної переваги, а не стикатися з твердим опором. Їм довелося зустрітися з ним тепер, і багато хто з солдатів Ордена вперше по справжньому почали битися за своє життя.

Річард рухався серед ворогів так стрімко, що поряд з ним вони здавалися застиглими у вічній повільності статуями. Противники направляли мечі туди, де він тільки що був, а Річард підрізав їх на ходу і знайомив з сталлю, гострою, як бритва. Він з'являвся у них за спиною, поки вони, втративши його з виду, розгублено озиралися по сторонах і тільки й встигали зрозуміти, що дозволити йому обійти себе як відчували меч, ріжучий їх горла. Багатьох він встигав обезголовити раніше, ніж вороги розуміли, що їм завдано удару.

Річард не витрачав час на зайві, надто розмашисті рухи і широкі порізи. Він діяв скупо, працюючи мечем зі смертоносною майстерністю. Воїн не намагався довести іншим воїнам, що він краще них вміє битися, а просто вбивав. Він не давав ворогові можливості відповісти, завдаючи удару на випередження.

Зараз лорд Рал належав битві. Він цілком віддався танцю смерті, що означало для нього тільки одне: разити. Його мета, його обов'язок, його справа — вбивати ворогів швидко, ефективно і абсолютно.

Вони не були готові до зустрічі з таким жорстоким боєм.

Коли його люди взялися за солдатів, почулися гучні крики. Солдати почали падати, крики заповнили ранкове повітря.

Побачивши людину, схожу на офіцера, Річард обійшов його і приставив лезо до горла.

— Де Ніколас і Мати-Сповідниця? — Задихаючись від жару бою, запитав він.

Замість відповіді чоловік спробував схопити Річарда за руку. Але він діяв недостатньо швидко. Річард провів мечем по горлу, майже відрізавши голову, і повернувся до підбігаючого ззаду противника. Той послизнувся, намагаючись ухилитися від меча, але отримав удар в серце.

Битва люто вирувала, рухаючись між будинками по мірі того, як вони знищували противника. Ще більше солдатів, в шкірі і кольчугах, бігли до місця бою від бараків, почувши брязкіт і крики. Ці люди з жорстокими обличчями відповідали образу вбивць більш, ніж будь-хто раніше бачений Річардом.

Коли вони наблизилися, лорд Рал кинув погляд, намагаючись виділити з їх натовпу офіцера або командира. Але нікого схожого на офіцера на очі не потрапило. Ніхто з них не в змозі дати йому відповідь. Ніхто з них не знає, де Ніколас або Келен.

Річард боровся із запамороченням так само завзято, як і солдатами. Зосередившись на танці смерті і використовуючи те, чому меч навчив його раніше, він зміг подолати дію отрути. Лорд Рал розумів, що він не зможе утримати необхідну витривалість таким способом надовго, але на деякий час він був здатний люто битися з ворогом.

Йому було радісно бачити, як добре діють його люди. Вони допомагали один одному, просуваючись углиб ворожих ліній. Б'ючись таким чином, використовуючи силу один одного і задіявши взаємовиручку, вони могли вижити разом там, де по одному загинули б.

Деяким з його людей не вдалося вийти з-під разючих ударів ворога. Річард побачив кілька своїх людей, що лежали мертвими на землі. Але загарбників продовжували бити. Солдати Імперського Ордена не відчували справедливої і твердої рішучості. А людьми Річарда рухав затятий і праведний гнів. Солдати Ордену були всього лише зграєю розбійників, сп'янілих від вседозволеності. Тепер вони зіткнулися з людьми, які прийшли порахуватися з ними. Люди Ордена робили неорганізовані спроби врятувати власні життя, не думаючи скоординувати дії і організувати захист, тоді як люди лорда Рала були ведені єдиною думкою і метою — знищенням гвалтівників і вбивць, які вторглися в їх край.

Річард почув наполегливий крик Кари з вузького простору між будинками. Спочатку він подумав, що Морд-Сіт потрапила в біду, але, повернувши за ріг, побачив що на колінах перед нею стоїть здоровенний чолов'яга. Дівчина міцно тримала його за брудне чорне волосся. В одному з його вух стирчав ряд посріблених кілець. Кара притиснула ейдж до його горла. Кров стікала по підборіддю солдата.

— Скажи йому! — Закричала вона полоненому, коли Річард підбіг.

— Я не знаю, де вони!

У нападі люті Кара вдарила його рукояткою ейджа в основу черепа. Чоловік сіпнувся, його руки затремтіли від больового шоку, з грудей вирвався швидше свист, ніж крик. Очі вояки закотилися. Тримаючи його за волосся, Кара струснула і підняла на ноги.

— Розкажи йому! — Прогарчав вона.

— Вони виїхали, — пробурмотів солдат. — Ніколас виїхав вночі. Вони забрали жінку з собою, але я не знаю, хто вона.

Річард опустився на одне коліно і схопив людину за сорочку.

— Як вона виглядала?

Очі чоловіка все ще блукали.

— Довге волосся.

— Куди вони поїхали? — Допитував Річард.

— Не знаю. Пішли. Квапилися.

— Що Ніколас тобі сказав, перш ніж піти?

Очі людини зосередилися на обличчі Річарда.

— Ніколас знав, що ви збираєтеся атакувати на світанку, — доніс паруб'яга. — Він розповів мені, якою дорогою ви ввійдете в місто.

Річард насилу повірив в почуте.

— Але як він зміг дізнатися?

Чоловік вагався. Вид ейдж Кари змусив його говорити.

— Я не знаю, — зізнався він. — Перед тим як піти, Ніколас розповів мені, скільки у вас людей, коли ви будете атакувати, і з якого боку. Він наказав мені привести людей в місто, щоб захиститися від вашої атаки. Ми зібрали наших самих фанатичних послідовників. Я сказав їм, що ви збираєтеся прийти і вбити нас. Ці люди відразу повірили, ніби ви хочете почати війну.

— Коли поїхав Ніколас? Куди він забрав жінку? — З відчайдушним завзятістю запитував Річард.

Кров капала з підборіддя чоловіка.

— Я не знаю. Вони швидко зникли минулої ночі. Це все, що мені відомо.

— Якщо ти знав, що ми прийдемо, чому не організував оборону як слід?

— Але ми все зробили. Ніколас наказав мені подбати про місто. Я переконав його, що з такими маленькими силами ви не зможете розбити нас.

Річард стривожився. Щось він не врахував.

— Чому ні?

— Тому що ви не знаєте, скільки у нас насправді людей, — вперше за весь час допиту чоловік криво посміхнувся. — Як тільки я дізнався, де почалася ваша атака, я зміг віддати наказ усім нашим силам. — Чоловік посміхнувся ще ширше. — Чуєте ці сурми на віддалі? Вони йдуть, — легкий смішок вирвався з його горла. — Ви майже небіжчики.

— Ти будеш першим, — заскрипів зубами Річард.

Сильним випадом він пронизав серце офіцера і для впевненості повернув меч.

— Нам краще відвести людей звідси, — Річард взяв Кару за руку і побіг до кута будівлі.

— Схоже, ми запізнилися, — крикнула дівчина, коли вони вискочили з? За рогу і побачили легіони, які запрудили все навколо.

Як Ніколас дізнався, де і коли вони збираються атакувати? Навколо нікого не було — ні птахів, ні миші, коли вони обговорювали свої плани. Як він дізнався?

— Великі духии! — Вигукнула Кара. — Я і не думала, що у них стільки людей в Бандакарі.

Крики солдатів оглушали. Річард майже вибився з сил. Кожен глибокий подих приносив біль. Він знав, що вибору немає.

Він повинен знайти спосіб дістатися до Келен. Повинен протриматися.

Річард просвистів сигнал, що наказував його людям зібратися. Коли Енсон і Оуеном підбігли, Річард огледівся і побачив решту.

— Ми потрапили в оточення і повинні постаратися пробитися. Їх занадто багато. Тримайтеся разом. Спробуємо прорватися. Якщо не вийде — розсіюйтеся і повертайтеся в ліс.

Супроводжуваний Карою з одного боку і Томом з іншого, Річард очолив групу і повів людей до ворожих ліній. Тисячі солдатів Імперського Ордена заповнили місто. Це було жахливе видовище. Ворогів було так багато, що здавалося, ніби земля рухається.

Перш ніж Річард дістався до солдатів, вогненний вибух освітив ранок. Жахливий спалах полум'я прорідив ворожі ряди, вбиваючи солдат сотнями. Земля, дерева і люди злетіли в повітря. Люди в палаючому одязі, з палаючими волоссям і плоттю каталися по землі, волаючи від жаху і болю.

Річард почув виття, що доносилося ззаду. Воно звучало лякаюче знайомо. Воїн повернувся якраз вчасно, щоб побачити кулю з рідкого жовтого полум'я, що крутячись, летіла до них по повітрю. Кипляче і смертоносне, полум'я наближалося, підстрибуючи. Чаклунський вогонь.

Блискаюче полум'я інферно проревло над головою. Проминувши Річарда і його людей, воно опустилося серед ворожих солдатів і вибухнуло, розкидаючи навколо смертельні бризки. Чаклунський вогонь пропалював все, до чого торкався, палаючи жаром з неймовірною силою. Єдиною краплі було достатньо, щоб пропалити ногу людини до кістки. Це жахлива смерть. Це настільки сильний біль, що ті, хто ще живий, мріють про смерть.

Питання в тому, звідки прийшла допомога? На іншій стороні щось косило ворожі ряди. Немовби невидимі меі валили їх на землю сотнями, знищуючи з кривавою жорстокістю. Але хто це робить?

Часу стояти і дивуватися не залишалося. Річард і його люди обернулися, щоб зустріти солдатів, які не постраждали від магічного удару. Тепер, коли їх число неабияк зменшились, солдати Ордена виявилися не здатні організувати ефективну оборону. Їх порубали люди Річарда.

Поки противники в розгубленості роздумували, з'явилися нові смертоносні кулі і прийнялися наздоганяти тих, хто пробував бігти або кидатися в атаку. В інших місцях солдати Ордена падали раніше, ніж Річард або його люди встигали торкнутися їх. Вони билися в агонії, схопившись руками за груди, і падали замертво.

На деякий час ранок наповнився тишею, що переривалася криками болю. Люди Річарда стовпилися навколо свого ватажка, не розуміючи, що відбувається, турбуючись, що повалені магічною силою вороги можуть раптово повстати і піднятися як ні в чому не бувало. Річард зрозумів, що вони сприймали атаку чаклунського вогню і магії зовсім не так, як він. Для них це було чудове спасіння.

Річард помітив двох чоловік біля будівлі. Один здавався вищим за іншого. Лорд Рал примружився, намагаючись розгледіти їхні обличчя, але це йому не вдалося. Спираючись рукою на плече Тома, він пішов до дивної пари.

— Річард, мій хлопчик, — привітав його Натан Рал, коли Річард підійшов ближче. — Радий бачити, що ти в порядку.

Енн, приземкувата жінка в простому сірому платті, посміхнулася притаманною тільки їй одній посмішкою, наповненою задоволенням, радістю і в той же час певного роду терпінням.

— Ви не можете собі уявити, як я радий вас бачити, — щиро відгукнувся Річард, ретельно стежачи за диханням і намагаючись не дихати занадто глибоко. — Але що ви тут робите? Як ви знайшли мене?

Натан вклонився з лукавою усмішкою.

— Пророцтво, мій хлопчику.

Стариган носив високі чоботи і мереживну білу сорочку з жилетом і елегантний оксамитовий плащ, закріплений на правому плечі. Пророк був у відмінній формі.

Річард побачив на поясі родича витончений меч в блискучих піхвах. Річарду здалося дуже дивним, що чаклун, який може управляти чарівним вогнем, носить меч. Ще більш дивним було те, що він раптом різко вихопив зброю.

Енн раптово скрикнула, коли хтось вистрибнув з-за будинку і схопив її. Це виявилася одна з мешканок Нотвіка, яка прийшла, щоб захистити армію Ордена — висока, худа жінка з виснаженим обличчям, грізним поглядом і довгим ножем.

— Ви — вбивці! — Кричала вона, її пряме волосся хиталосяся з боку в бік. — Вас переповнює ненависть!

Земля навколо Енн і жінки здибилася, вгору полетіли грудки землі і трави. Чарівниця намагалася чинити відсіч нападниці, не підозрюючи, що жінка позбавлена іскри дару. Проти необдарованих магія не працює.

Натан, що стояв недалеко від Енн, ступив уперед і без зайвої суєти всадив меч в тіло жінки. Та відсахнулася з мечем у грудях, на її обличчі промайнуло здивування. Фанатичка опустилася на землю, зісковзнувши з закривавленого леза.

Енн, звільнившись від нападниці, глянула на мертву жінку.

— Дійсно швидко, — визнала вона, хмуро подивившись на Натана.

Її рятівник посміхнувся тільки їм двом зрозумілому жартові.

— Я казав тобі, що їх магією не дістанеш.

— Натан, я все ще не розумію… — звернувся до пророка Річард.

— Іди сюди, моя люба, — крикнув Натан, подаючи сигнал комусь за спиною.

Дженнсен вибігла з-за будинку і обняла брата.

— Я така рада, що ти в порядку, — промовила вона. — Сподіваюся, ти на мене не сердишся. Натан з'явився в лісі майже відразу після того, як ти і решта пішли. Я згадала, що бачила його раніше, в Народному Палаці, в Д'Харі. Я знала, що він — Рал, так що я розповіла йому про наші проблеми. Вони з Енн захотіли допомогти. Ми поспішали, як могли.

Дженнсен очікувально подивилася на Річарда. Він відповів сестрі міцним обіймами.

— Ти молодець і все зробила правильно. Це просто чудово — використовувати свою голову для чогось не передбаченого наказами, — похвалив дівчину брат.

Тепер, коли жар битви покинув його, Річард знову відчував запаморочення. Він змушений був притулитися до стіни.

Натан підставив плече під іншу руку Річарда.

— Я чув, що в тебе проблеми з твоїм даром. Можливо, я зможу тобі допомогти.

— У мене немає часу. Ніколас Ковзаючий зловив Келен. Я повинен знайти її…

— Не намагайся здаватися дурнішим, ніж ти є, — обірвав його Натан. — Я швидко нприведу твій дар до гармонії. Тобі потрібна допомога іншого чарівника, щоб взяти дар під контроль — як в останній раз, коли я допоміг тобі. Поки не зцілишся сам, ти нікому не зможеш допомогти. Давай зайдемо в який-небудь будинок, де тихіше. Там я подбаю про саму більшу з твоїх проблем.

Найбільше Річард хотів знайти Келен, але поки не знав, де шукати дружину. Він відчув, як падає на руки родича, і віддав свою долю йому, його досвіду і глибоким знанням. Річард знав, що Натан правий. Він відчув на обличчі сльози. Сльози полегшення від того, що допомога нарешті прийшла. Хто краще за іншого чарівника зможе допомогти йому взяти дар під контроль?

Річард навіть не мріяв про таку можливість. Він планував спробувати дістатися до Ніккі, оскільки вона, як він думав, була єдиною, хто міг знати, що треба робити. Набагато краще, коли йому допоможе чарівник.

Тільки чарівник міг допомогти вирішити проблему з чаклунським даром.

— Тільки зроби все швидко, — попросив він Натана. Той посміхнувся фірмовою посмішкою Ралів.

— Ходімо. Ми приведемо в порядок твій дар дуже швидко.

— Спасибі, Натан, — пробурмотів Річард, дозволивши високій людині провести себе через дверний проріз.

60

Річард сидів, схрестивши ноги, обличчям до Натана. У кімнаті не було меблів. Чарівник сказав, що нічого не потрібно і йому достатньо підлоги і тиші. Енн також сиділа поруч, на підлозі. Річарда трохи здивувало те, що Натан дозволив жінці залишитися спостерігати за його діями, але він промовчав. Залишалася можливість того, що при зцілюванні може знадобитися її допомога в чомусь.

Решта чекали зовні. Кару не порадувала перспектива того, що Річард сховається з її очей, але він заспокоїв дівчину, сказавши, що йому так буде більш комфортно, і він зможе краще зосередитися на вирішенні проблеми, пов'язаної з його даром, якщо Морд-Сіт буде вартувати зовні.

Двоє вікон були завішені, заглушаючи більшу частину шуму і дозволяючи пробитися тільки слабкому світлу. Поклавши руки на коліна, провидець відкинувся, випрямляючи спину, і зробив глибокий вдих, мабуть, для додання собі авторитету. Натан одним з перших розповів Річарду про його дар, про те, що бойові чарівники, на зразок Річарда, відрізняються від інших чарівників. Замість того, щоб запечатувати суть сили в собі, вони за допомогою власних почуттів управляють своїм призначенням.

Природу їх сили важко пояснити. Натан говорив Річарду, що його сила пробуджується гнівом.

— Втратити себе в моїх очах, — спокійно промовив провидець.

Річард розумів, що цілитель намагається відсунути в бік його занепокоєння за Келен. Намагаючись дихати рівно, так, щоб не закашлятися, він втупився в напівприкриті, глибокі, темні, блискучі очі Натана Рала. Погляд чарівника втягував його в себе. Річард відчував себе так, як якщо б падав в ясне блакитне небо.

— Виведи назовні злість, Річард. Приклич гнів. Приклич лють і ненависть.

В голові у Річарда попливло. Він зосередився на виклику свого гніву. Подумавши про те, що Ніколас заволодів Келен, він без проблем викликав у собі білу лють.

Він відчував ще чиюсь сутність всередині своєї, як якщо б він тонув і хтось намагався тримати його голову над водою.

Він повільно плив. Один, в темному і мовчазному місці. Час нічого не значив. Час.

Йому потрібно вчасно дістатися до Келен. Він був її єдиним шансом. Річард відрив очі.

— Натан, вибач, але…

Пророк був покритий потом. Енн сиділа поруч з ним і тримала ліву руку Річарда. Натан стискав його праву руку. Річард обдумував те, що трапилося.

Він переводив очі з одного лиця на інше.

— Щось не так?

Вони обидва погано виглядали.

— Ми втомилися, — прошепотів Натан. — Вибач, але ми втомилися.

Річард насупився. Вони ж тільки почали.

— Про що ти? Чому ви здалися так скоро? — Запитав він стариків.

Натан кинув розуміючий погляд на Енн.

— Ми займалися цим протягом двох годин, Річард.

— Двох годин?

— Я боюся, що нічого не зможу зробити, мій хлопчику, — сумно сказав Натан. Судячи з інтонацій голосу, він щиро так думав.

Річард провів рукою по волоссю.

— Про що ти говориш? Ти ж сам казав мені, коли у мене минулого разу була така проблема, що з'єднання з чарівником виправить це. Ти говорив, що для чарівника легка справа — виправити дисгармонію з даром.

— Так і повинно бути. Але твій дар якимось чином перетворився на вузол — зашморг, який і душить тебе.

— Але ж ти провидець і чарівник. Енн, ти — чаклунка. Разом ви знаєте більше про магію, ніж будь хто з нині живучих. Адже ви вивчали її на протязі майже тисячі років.

— Річард, подібних тобі не народжувалося протягом трьох тисяч років. Ми багато чого не знаємо про те, як працює твій специфічний дар. — Енн заправила сиві локони свого волосся, яке вибилося, назад в пучок на потилиці. — Ми намагалися, Річард. Я клянуся тобі, ми намагалися зробити все, що можливо. Твій дар не піддається допомозі Натана, навіть з моєю здатністю збільшувати його силу. Ми пробували використовувати все, що знали і навіть деякі речі, які ми придумали самі. Ніщо не спрацювало. Ми не можемо допомогти тобі.

— І що мені тепер робити?

Натан відвів убік блискучі очі.

— Твій дар вбиває тебе, Річард. Я не знаю причини, але боюся, що він перейшов у фазу, яка не схильна контролю і веде до загибелі.

В очах Енн стояли сльози.

— Річард… Мені так шкода, — промовила вона.

Річард перевів погляд з одного збентеженого лиця на інше.

— Я думаю, це не має значення, — вимовив він.

— Що значить, не має значення? — Насупився Натан. Річард встав, тримаючись за стінку, щоб не втратити рівновагу.

— Я отруєний. Протиотрута знищена… Немає можливості вилікуватися. Я боюся, що втрачаю час. Вважаю, з моїм даром зіграли злий жарт — йому не встигнути здолати мене. Отрута явно збирається прикінчити мене раніше. Енн встала і стиснула його руки.

— Річард, нам не вдалося допомогти тобі прямо зараз, але ти можеш щонайменше відпочити, поки ми намагаємося зрозуміти…

— Ні, — відкинув її турботу Річард. — Ні. Я не можу витрачати час, коли його залишилося у мене так мало. Мені треба дістатися до Келен.

Енн прочистила горло.

— Річард, ми з Натаном дуже довго чекали твого народження в Палаці Пророків. Ми працювали над усуненням тих перепон, що лежали на твоєму шляху, тих, які показало нам пророцтво. Пророцтва вважають тебе центром майбутнього. Вони фактично стверджують, що тільки в тебе є шанс на порятунок нашого світу. Ми хочемо того, щоб ти очолював нас в цій битві.

— Ми не знаємо, що не так з твоїм даром, але можемо працювати над цим. Ти повинен бути тут, щоб, якщо ми знайдемо вирішення цієї проблеми, ми змогли вивільнити твою силу, — додав Натан.

— Я не доживу до того моменту, коли ви зможете вилікувати мене. Ви хіба не бачите? Отрута швидко вбиває мене. Мені сказали, що у цього отруєння три стадії. Я вже увійшов в третю стадію: втрату зору. Я вмираю. Мені потрібно використати час, який у мене залишилося, щоб знайти Келен. У вас не буде мене, щоб повести вас, але якщо я визволю її від Ніколаса, у вас буде Мати-Сповідниця, щоб замінити мене, очолить вас в боротьбі.

— Ти знаєш, де вона знаходиться? — Запитав Натан.

Річард зрозумів, що в стані повного зосередження, якого він досяг у цьому тихому місці, поки Натан намагався допомогти йому, до нього дійшло, куди Ніколас міг швидше за все забрати Келен. Йому необхідно потрапити туди, поки Ніколас ще залишається з нею там.

— Так. Думаю, що знаю.

Річард відчинив двері. Кара, що сиділа зовні, скочила на ноги. Нетерплячий, готовий ось-ось змінитися радістю, вираз її обличчя швидко змінився, коли він похитав головою, даючи знати, що нічого не вийшло.

— Ми йдемо. Прямо зараз. Я думаю, що знаю, куди Ніколас забрав Келен. Нам потрібно поспішати.

— Ти знаєш? — Перепитала Дженнсен, що тримала Бетті на мотузці поряд з собою.

— Так. Нам час іти, — відповів він сестрі.

— Тоді де вона? — Запитала дівчина.

Річард змахнув рукою.

— Оуен, пам'ятаєш, ти розповідав про укріплений табір Імперського Ордена, який вони збудували, коли в перший раз прийшли в Бандакар і турбувалися про свою безпеку?

— Прямо поруч з моїм містом, — відгукнувся чоловік.

— Правильно, — кивнув Річард. — Я вважаю, що Ніколас відвіз Келен туди. Це надійне місце, яке вони побудували, щоб тримати жінок у полоні. Там буде безліч охороняючих його солдатів. Крім того, це місце побудоване так, щоб його було зручно захищати. Тому туди буде набагато складніше потрапити, ніж в будь-яке місто цієї країни.

— Тоді як ми туди потрапимо? — Поставила запитання Дженнсен.

— Ми зрозуміємо, як це зробити, коли доберемося туди і побачимо цей табір.

Натан підійшов до стоячого в дверях Річарда.

— Ми з Енн підемо з тобою. Ми можемо допомогти звільнити Келен з лап Ковзаючого. Під час шляху ми зможемо працювати над розплутуванням твого дару.

Річард стиснув плече Натана.

— У цій країні немає коней. Якщо ви зможете бігти нарівні з нами, то ласкаво просимо. Але я не можу затримуватися через вас. Ні я, ні Келен не маємо надто багато часу. Ніколас не буде тримати її там занадто довго. Після того, як він передихне і запасеться провізією, він покине цю країну, і тоді буде набагато складніше знайти його. Ми не можемо втрачати час і збираємося подорожувати так швидко, як це тільки можливо.

Натан розчаровано опустив очі. Енн коротко обняла Річарда.

— Ми занадто старі для того, щоб бігти з тією ж швидкістю, з якою можеш бігти ти і ця молодь. Коли ти відбереш нашу дівчинку у ковзаючого, повертайся назад, і ми зробимо все, щоб допомогти тобі. Ми будемо займатися цією проблемою, поки ти витягаєш Келен з його кігтів. Повертайся і ми знайдемо рішення.

Річард знав, що не проживе так довго і розумів всю нездійсненність надій, які живили добре серце Енн.

— Гаразд. Що ти можеш мені розповісти про Ковзаючого? — Звернувся він до пророка.

Натан провів великим пальцем по губах, обдумуючи питання.

— Ковзаючий краде душі. Проти них немає захисту. Навіть я безсилий зупинити їх.

Річард не думав, що потребує ще яких-небудь пояснень.

— Кара, Дженнсен, Том. Ви підете зі мною, — розпорядився він.

— Як щодо нас? — Запитав Оуен.

Енсон стояв поруч з другом і, схоже, палко бажав приєднатися до експедиції з порятунку Матері-Сповідниці. Він кивнув, коли Оуен поставив запитання. Були й інші, хто стояв, чекаючи, навколо будинку, де Натан намагався допомогти Річарду. Всі вони люто билися в останній битві. Якщо він збирався повернути Келен, йому було б добре мати з собою щонайменше кількох людей.

— Ваша допомога буде корисна, — вирішив лорд Рал. — Думаю, що велика частина людей повинна залишитися тут з Натаном і Енн. Вашим людям потрібно пояснити все людям з Хаутона, допомогти їм зрозуміти ті прості істини, які ви вже засвоїли. Їм потрібно допомогти зробити деякі внутрішні зміни, щоб вони могли примиритися із зовнішнім світом, тепер відкритим для них.

Як тільки Річард зібрався йти, Натан схопив його за рукав.

— Хлопчику мій, наскільки я знаю, у тебе немає захисту від викрадача душ. Але в одній стародавній книзі з архівів Палацу провидців я прочитав одну річ.

— Я слухаю, — тут же відгукнувся Річард.

— Вони якимось чином подорожують поза своїм тілом… посилають назовні свій дух.

Річард потер пальцями брову, обдумуючи слова Натана.

— Ось як він зміг спостерігати за мною, заманювати мене у пастки! — Вигукнув він. — Швидше за все, він спостерігав за мною очима живучих тут величезних птахів, яких ми назвали чорнокрилами. Якщо розказане тобою — правда, тоді він, можливо, залишав своє тіло, щоб робити це, — Річард глянув на Натана. — Як ця інформація може мені допомогти?

Натан присунувся ближче, нахиливши голову і показуючи одне з своїх блискучих очей.

— Тим, що Ковзаючі вразливі тоді, коли відсутні у власних тілах.

Річард на кілька дюймів витягнув з піхов меч, щоб переконатися, що клинок чистий.

— Є які-небудь ідеї, як можна спіймати його поза тілом? — Він загнав меч назад у піхви.

— Боюся, що ні, — випростався Натан.

Річард подякував йому і вийшов.

— Оуен, наскільки далеко звідси цей табір?

— Поруч зі стежкою, що веде через кордон, — відповів бандакарец.

Ось чому Річард не бачив табору. Вони прийшли сюди по древній дорозі, якою користувався Кейджа Ранг. Подорож звичайним шляхом зайняло б більше тижня. У них не було стільки часу.

Річард обвів очима лиця, які дивилися на нього.

— У Ніколаса пристойна фора, і він буде поспішати втекти з здобиччю. Якщо ми будемо пересуватися швидко і не будемо зупинятися на довгий відпочинок, то у нас є хороший шанс перехопити його, коли він буде тільки на підході до табору. Нам потрібно вже бути в дорозі.

— Ми чекаємо тільки вас, лорд Рал, — вимовила Кара.

Келен теж чекала тільки його.

61

З кожним днем важкого шляху Річард почувався дедалі гірше, але страх за Келен безжально гнав його вперед. Година за годиною, в світлі сонця, в темряві, під часто накрапаючим дощем, вони швидко ішли вперед. Річард зробив собі палицю, щоб зберігати рівновагу. Коли йому здавалося, що він більше не може йти, Річард навмисно прискорював крок, нагадуючи собі про неможливість здатися. Переслідуючи ворога, вони зупинялися тільки вночі, щоб поспати кілька годин.

Люди насилу встигали за ним. Тільки Кара і Дженнсен не відставали, вони обидві не раз брали участь у таких складних, що вимагають повної напруги подорожах. Тим не менше, всі вони були змучені важким походом і перемовлялися тільки по необхідності. Річард вперто гнав себе вперед, намагаючись не думати про власне безнадійне становище. Це не важливо. Він нагадував собі, що кожен крок, якщо тільки вони недаремно квапляться, наближає його до Ніколаса і Келен.

У хвилини відчаю Річард казав собі, що його кохана повинна бути жива, адже Ніколас міг би вбити її дуже давно, якби це входило в його наміри. Ковзаючий навряд чи тікав би, якби Келен була мертва. Вона була набагато цінніша для нього живою.

В дорозі Річард відчув якесь дивне полегшення. Він міг йти настільки швидко, наскільки вважав необхідним. Він не повинен був хвилюватися про своє здоров'я. Протиотрути для нього немає. Через деякий час отрута уб'є його. Не була вирішена проблема з чаклунським даром, який теж вб'є його. Річард нічого не міг цьому протиставити. Він скоро помре.

Люди йшли по лісистих пагорбах, досить зручних для подорожі. Між ними простягалися широкі зелені поля, всипані квітами і пахучим різнотрав'ям. Ця місцевість рясніла життям. Якби він не помирав і не карався болем і страхом за Келен, Річард насолоджувався б красою землі. Але зараз вона тільки заважала.

Сонце вже заповзало вниз між двома високими горами. Незабаром темрява накриє їх. Трохи раніше, скориставшись зручною можливістю, Річард підстрелив з лука оленя. Том швидко оббілував тварину. Людям необхідно поїсти, інакше вони не зможуть йти. Річард вирішив, що їм треба зупинитися, щоб приготувати м'ясо та поспати.

Оуен підійшов до Річарда, поки вони йшли крізь море трави, що колихалася під легким вітром.

— Там, лорд Рал, — вказав він рукою вперед. — Цей струмок біжить з пагорбів, розташованих недалеко від табору Ордена. Сам табір трохи далі, за цими пагорбами, у напрямку до гір, — хлопець показав направо. — А там, не дуже далеко, моє рідне місто, Уілтертон.

Річард злегка відхилився вліво, прямуючи до дерев, що росли в футі від невеликого підйому. Коли вони досягли дерев, помаранчевий диск сонця опустився за сніжні вершини гір.

— Добре, — сказав Річард, коли вони вийшли на маленьку галявинку, і, відсапуючись, зупинилися. — Давайте розіб'ємо табір тут. Дженнсен, Том, чому б вам двом не залишитися з рештою людей і не приготувати м'ясо, поки я, Оуен і Кара вивчимо форт і подивимося, чи зможу я придумати, як нам потрапити туди.

Коли Річард попрямував до табору, Бетті спробувала піти за ним. Дженнсен потягнула її за мотузку.

— О, ні, ти не підеш, ти залишишся тут, — сказала дівчина. — Річарду зовсім не потрібно, щоб ти вилізла вперед і привернула увагу в самий невідповідний момент.

— Що вам приготувати, лорд Рал? — Спитав Том.

Річард не міг винести навіть думки про те, щоб їсти м'ясо. Після кривавої сутички він повинен був врівноважувати свій дар більше, ніж коли-небудь. Його дар вб'є його, але якщо він буде здійснювати неправильні вчинки, це прискорить кінець, і він не протягне досить довго, щоб відібрати Келен у Ніколаса.

— Що-небудь не м'ясне. У вас є час до нашого повернення, так що ви можете приготувати трохи коржів, рису, можливо, бобів.

Тому погодився простежити за приготуванням їжі, і Річард пішов за Оуеном. Кара, що виглядала більш втомленою, ніж коли-небудь раніше, поклала руку йому на плече.

— Як ти, лорд Рал? — Співчутливо запитала вона.

Він не посмів би сказати їй, який біль приносить йому дар, або що він почав кашляти кров'ю.

— Зі мною все гаразд, — збрехав Річард.

До часу їх повернення, майже дві години потому, м'ясо на рожні приготувалося, і деякі вже поїли. Люди вляглися спати, загорнувшись у шерстяні ковдри.

Втома Річарда була поза межею витривалості. Він був упевнений, що їх загін вже близько до Келен. Болюче було повертатися, віддалятися від місця, де Ніколас тримає дружину, але він повинен був думати головою. Буйні, необдумані дії принесуть поразку. І ніяк не допоможуть визволити Келен.

Бажання спати і їсти було теж непереборним, але, бачачи як Оуен важко опустився біля багаття, Річард зрозумів, що Оуен і Кара виснажені і припускав, що вони голодні. Замість того, щоб сісти, Кара чекала поруч з ним. Вона не дозволяла Річарду вийти з-під своєї уважної опіки. Навіть власні тілесні потреби не мали у Морд-Сіт права голосу.

Озираючись назад, Річард не міг би уявити собі, що коли-небудь буде відчувати таке почуття близькості зі своєю вірною захисницею.

Дженнсен схопилася і кинулася їм назустріч.

— Річард, сюди, дозволь, я допоможу тобі. Проходь і сідай.

Лорд Рал опустився на траву поруч з багаттям. Бетті підійшла і влаштувалася поряд з ним. Він дозволив козі лягти.

— Ну що? — Спитав Том. — Що ви думаєте про це місце?

— Не знаю. Там міцні, добре побудовані дерев'яні стіни, між ними прориті траншеї. Всюди пастки і капкани. І ще там справжнісінькі ворота. — Річард зітхнув і потер очі. Його зір усе більше затуманювався. Перед очима пливла якась дивна пелена. Часом він насилу розрізняв предмети. — Поки не придумав, як потрапити туди.

Йому важко було зосередитися і через запах смаженого м'яса. Річард взяв шматок коржа, миску рису і простягнуті Дженнсен боби.

Він не міг їсти, поки бачив, як вони їдять м'ясо, або, ще гірше, відчував його запах.

Річард встав.

— Піду прогуляюся, — він не хотів, щоб його люди зрозуміли, як йому погано через запах їх м'ясної вечері, або почувалися винними за те, що їдять м'ясо поруч з ним. — Мені треба подумати на самоті.

Лорд Рал жестом наказав Карі сісти і залишитися на місці.

— Поїж, ти потрібна мені сильною, — звернувся він до дівчини.

Річард пішов через гай, слухаючи тріск цвіркунів і милуючись зірками крізь завісу листя. Він так легко почував себе один, без людей, які весь час питають його про щось. Люди, які завжди покладаються на тебе, сильно стомлюють.

Річард знайшов тихе містечко поруч зі старим всихаючим дубом і сів, притулившись до стовбура. Він хотів би не вставати. Якби не Келен, він би більше не встав.

Підійшла Бетті. Кізка встала перед ним, уважно дивлячись йому в очі, немов питаючи, що вони збираються робити далі. Річард нічого не відповів, і Бетті лягла перед ним. Йому спало на думку, що, можливо, Бетті просто намагається подбати про нього.

Чоловік відчув, що по щоках течуть сльози. Все розвалилося на шматки. Він не міг довше утримувати ці шматки разом. Крізь клубок у горлі було важко дихати.

Він ліг і поклав руку на спину Бетті.

— Що мені робити? — Схлипнув Річард, витерши ніс тильною стороною долоні. — Келен, що мені робити? — Прошепотів він у нападі болісного відчаю. — Ти так потрібна мені. Що ж мені робити?

Він майже втратив надію.

Після раптової появи Натана Річард думав, що допомога нарешті прийшла. Останні вуглинки надії згасли. Навіть могутній чарівник не зміг допомогти йому.

Могутній чарівник.

Кейджа Ранг.

Річард завмер.

Слова, послані йому Кейджа Рангом, що проступили на гранітній основі статуї, відгукнулися в голові. «Талген Васстерніч. Будь гідний перемоги».

— Світлі духи… — прошепотів Річард. Він нарешті зрозумів.

62

Ніколас спостерігав, як лорд Рал йде назад у табір після відчайдушної молитви світлим духам. Як сумно. Як сумно, що ця людина помре. Він скоро буде зі своїми світлими духами… в царстві Володаря підземного світу.

Ніколасу подобалася ця гра. Бідний лорд Рал загубився і зневірився. Ніколас хотів би, щоб ця гра тривала якомога довше, але у лорда Рала залишалося дуже мало часу. Як шкода.

Але набагато веселіше буде, коли лорд Рал помре, після чого все нарешті закінчиться. Джеган вважав цю жалюгідну людину винахідливою. «Не недооцінюй його», попереджав він. Можливо, Джеган був занадто мілким в порівнянні з великим Річардом, але Ніколас Ковзаючий не був.

Його душа тремтіла від задоволення, смакуючи смерть лорда Рала. Воістину, буде на що глянути. Грандіозний фінал життєвої п'єси. Ніколас хотів побачити все, кожну жалюгідну мить останнього акту. Він уявляв, як друзі і соратники лорда Рала зберуться, щоб плакати і чекати, стоячи поруч, безпорадно спостерігаючи, як він падає в чекаючі його обійми смерті, пастиря вічності, яка прийде допомогти йому почати чудову нескінченну подорож усе далі від короткої інтерлюдії, якою є життя.

Впаде фінальна завіса. Ніколас дуже любив подібні кінцівки. Він насилу міг дочекатися закінчення п'єси.

Ненавидіти, щоб жити. Жити, щоб ненавидіти.

Також Ніколас гадав, що швидше вб'є лорда Рала — отрута або його дар.

Чародій народився зі здатністю вигравати в смертельних сутичках. Отрута всім хороша, але набагато більш інтригуючим поворотом долі було б побачити, як чарівник з потенціалом і здібностями лорда Рала, чаклун, подібного якому не народжувалося ще за всю погано пахнучу людську історію, не впорається з даним йому від народження даром — його величезною і дрімаючою силою… Ще одна жертва людства, що забралася занадто високо. Це був би чарівний і гідний кінець.

Чекати вже недовго.

Зовсім недовго.

Ніколас дивився, не бажаючи пропустити жодної значимої деталі. Тримаючи під рукою душу коханої дружини Річарда Рала, Ніколас відчував себе майже членом родини, будучи присутнім при наближенні кінця такої великої людини.

Ковзаючий відчував, що потрібно дати Матері-Сповідниці побачити своїми очима закінчення гри, побачити сумний кінець її коханого. Так що вона спостерігала за подіями разом з Ніколасом, страждаючи від видовища агонії Річарда.

Ніколас смакував її горе. Він ще й не змушував Келен по справжньому страждати. У нього незабаром буде багато часу, щоб вони могли досліджувати глибину її страждання.

У лісі люди, що сиділи навколо багаття, з цікавістю позирали на ватажка, який повернувся. Вони чекали його, і Ніколас чекав разом з ними, вони дивилися, і Ніколас дивився на стоячого серед них лорда Рала. Його силует сколихнувся у світлі вогню, як здалося Ніколасу. Як якщо б він стояв на порозі подорожі в прекрасне забуття смерті.

— Я знайшов рішення, — звернувся до них Річард, — Я знаю, як ми будемо атакувати укріплення.

Ніколас нагострив вуха. Що це таке?

— Ми вийдемо з першим світлом, як тільки сонце покажеться над горами, — продовжив Річард. — Тоді ми переліземо через стіну зі східної сторони. Охороні буде погано видно, тому що сонце буде світити їм прямо в очі, якщо вони подивляться в цьому напрямку. Люди не будуть дивитися туди, де погано видно.

— Мені подобається цей план, — сказав один з чоловіків.

— Так ми проникнемо в табір. Це краще, ніж намагатися атакувати, — додав інший.

— О, ні, атакувати ми будемо, буде велика атака, — заперечив Річард. — Атака, від якої у них закрутитися голова.

Що це? Про що він? Ніколас дивився, дивився, дивився. Це дуже цікаво. Спочатку лорд Рал збирається перелізти через стіну, і тоді почне атаку? Як це він збирається змусити їх голови кружляти? Ніколас був заінтригований.

Він посунувся ближче, боячись пропустити важливе слово.

— В атаку підуть всі решта, — пояснив лорд Рал. — Ви підійдете до воріт з першими променями сонця і привернете їхню увагу, тоді я переберуся через стіну. Так що поки ви будете відволікати їх, ваша роль буде життєво важливою. Вороги навіть не зрозуміють, наскільки важливою.

Гра почалася. Підглядаючи й підслуховуючи, Ніколас приходив у захват. Йому так подобалася гра, особливо коли він знав правила і міг змінювати їх за своїм бажанням. Завтра буде славний день.

— Але, лорд Рал, як ми будемо атакувати ворота, якщо ви самі сказали, що вони дуже добре захищені? — Запитав великий чоловік, Том.

Ніколас про це не подумав. Як цікаво. Ключова частина плану лорда Рала, здається, невірна.

— Тут дійсно знадобитися спритний хід, — відповів лорд Рал. — Я вже придумав, як ми поступимо, і ви здивуєтесь, коли почуєте, що вам належить робити.

Він уже придумав? Як цікаво. Ніколас хотів почути, який спосіб нейтралізує головну дірку в плані лорда Рала.

Річард потягнувся і позіхнув.

— Послухайте, я абсолютно змучений, — заявив він. — З ніг валюся. Мені потрібно трохи відпочити, перш ніж я все вам поясню. Це складно, так що я все розповім вам перед виходом. Розбудіть мене за дві години до світанку, і тоді ви отримаєте всі пояснення.

— За дві години до світанку, — повторив Том, підтверджуючи наказ.

Ніколас був розлючений. Він хотів почути зараз. Він хотів знати, який чудовий, легендарний, складний план придумав лорд Рал.

Річард кивнув чарівній супутниці по імені Кара і кільком чоловікам.

— Чому б вам не піти зі мною спати, поки інші доїдають м'ясо? — Запропонував він.

Коли люди встали, лорд Рал повернувся.

— Дженнсен, я хочу, щоб ти тримала Бетті при собі, — попросив він сестру. — Вона повинна залишатися тут. Мені треба поспати, і я не хочу прокинутися від запаху кози.

— Я йду з вами вранці, Річард? — Поцікавилася дівчина, яку він назвав Дженнсен.

— Так. Ти граєш важливу роль в моєму плані, — лорд Рал знову позіхнув. — Я все поясню, коли висплюся. Не забудь, Том. За дві години до світанку.

— Я сам розбуджу вас, лорд Рал, — кивнув юнак.

Ніколас буде на місці, дивитися, слухати. Він дізнається план лорда Рала. Ніколас насилу міг дочекатися цього моменту. Він буде тут, все почує. Він почує кожне слово.

І Ніколас обов'язково приготує сюрприз для лорда Рала і його людей, коли вони вирішать нанести візит.

Може статися, що не отрута або його дар вб'є лорда Рала.

Може бути, Ніколас зробить це сам.

Після того як її дух став безпорадним бранцем Ніколаса, Келен не могла нічого робити, окрім як спостерігати. Вона не могла відповісти на відчайдушне благання Річарда, не могла плакати разом з чоловіком, нічим не могла йому допомогти. Їй було боляче від того, що вона не могла обійняти його, вгамувати його біль, його тривогу.

Річард був близький до смерті. Вона знала це. Серце жінки розривалося на шматочки, коли вона бачила як життя покидає її коханого.

Бачити його сльози.

Чути, як він кликав її.

Чути, як він говорить, що вона потрібна йому.

Келен відчувала себе такою холодною і самотньою. Вона ненавиділа плисти за течією. Вона хотіла повернутися в своє тіло, яке чекало в дальній кімнаті. Там же знаходилось тіло Ніколаса. Якби тільки вона могла повернутися…

Найсильніше Келен хотіла знайти який-небудь спосіб попередити Річарда про те, що Ковзаючий знає його план.

63

Ніколас лежав в очікуванні в таборі, винюхуючи, слухаючи, спостерігаючи, бажаючи продовження гри. Він прийшов раніше, боячись що-небудь пропустити, і був упевнений в тому, що ще залишалося дві години до світанку — часу початку останнього акту п'єси. Час чоловікові, Тому, розбудити лорда Рала. Прийшов час. Спостерігати, спостерігати, спостерігати. Де він? Де? Так, де Том. Дивитися, дивитися, дивитися.

Між деревами навколо табору на варті стояли люди. Де ж Том? Ось він. Ніколас бачив, що Том був одним з стережучих табір людей. Не спізнитися. Наказ лорда Рала. Він не спав, він прокинувся, значить йому слід було б знати, що час прийшов.

Чого чекає цей мужик? Його командир віддав йому команду. Чому він не робить те, що йому наказали?

Жінка, Дженнсен, прокинулася і терла очі. Вона глянула вгору, придивилася до зірок і місяця. Прийшов час — вона знала це. Вона відкинула ковдру.

Ніколас послідував за дівчиною, вона перестрибувала через віддаюче останній жар тліюче вугілля, промчала через стіну молодих дерев і підбігла до великого чоловіка, що притулився до пенька.

— Том, хіба не прийшов час будити Річарда?

Десь позаду, в далекій кімнаті всередині укріплення, де чекало його тіло, Ніколас почув наполегливий шум. Але оскільки він уже взяв карти в руки і був поглинений грою, то проігнорував звук.

Напевно це Наджар. Він жадав отримати шанс дістатися до Матері-Сповідниці, отримати шанс насолодитися її більш ніж привабливими жіночими принадами. Ніколас сказав йому, що він отримає цей шанс, але йому потрібно почекати, поки господар не повернеться. Ніколас не хотів, щоб його людина бавилася з тілом жінки, поки їх немає. Наджар іноді не може розрахувати свою силу. Мати-Сповідниця була цінним придбанням, і Ніколас не хотів, щоб це майно пошкодили.

Помічник довів свою відданість і заслужив невелику нагороду, але це трохи пізніше. Він не посміє порушити наказ Ніколаса. Він пошкодує, якщо посміє зробити це.

Може це просто…

Зачекати, зачекати. Що тепер? Спостерігати, спостерігати, спостерігати. Чоловік встав і підбадьорливо поклав руку на плече молодої жінки. Як зворушливо.

— Так, я вважаю, що пора. Пішли, розбудимо лорда Рала.

Знову шум. Прихований, гострий, поки м'який.

Дуже дивно. Але поки це може чекати.

Крізь кущі. Швидше. Спостерігати, спостерігати, спостерігати. Швидше. Хіба вони не можуть рухатися швидше? Хіба вони не розуміють важливості події? Швидше, швидше, швидше.

— Бетті, перестань плутатися у мене в ногах, — пробурчала ця жінка, Дженнсен.

Знову сторонній звук звідкись ззаду, поряд з його тілом.

Ще один, більш наполегливий звук.

І тут один звук пронизав душу Ніколаса гострим тремтінням.

Це був самий смертельний звук, який він коли-небудь чув.

Коли Меч Істини покинув піхви, слабо освітлену кімнату заповнив характерний дзвін сталі.

З мечем прийшла стародавня магія, вільна, неприборкана, не пов'язана ніякими путами.

Сила меча відразу заповнила Річарда своєю безмежною люттю, люттю, що відповідала тільки на його поклик.

Ця потужна сила заповнила кожну клітинку істоти лорда Рала. Минуло стільки часу з тих пір, як він по справжньому відчував це, по справжньому усвідомлював велич цього злиття, що Річард на мить завмер у захваті від глибини відчуття переживання, від простого тримання в руках цієї виняткової зброї.

Його власний дух справедливості вже покинув свої кордони і з'єднався з чистою люттю Меча Істини. Подібно двом ураганам, вони переплелися в ньому в нестримному буйстві.

Річард пишався тим, на що вони здатні, стаючи повновладним володарем обох злитих докупи духів.

Шукач Істини повелів обом штормам продовжувати рівномірно рухатися, і поки меч починав свій вселяє страх шлях, цей грозовий фронт був готовий вибухнути нещадної блискавкою.

Залишалося дві години до світанку, коли лезо меча зі свистом розсікло нічне повітря.

В нерішучості Ніколас спостерігав за тим, як чоловік на ім'я Том і жінка по імені Дженнсен йшли по лісу будити свого вмираючого лорда Рала.

Десь позаду, в далекій кімнаті в глибині укріплення, де залишалося його тіло, Ніколас почув пронизливий крик. У ньому не було страху, навпаки, крик переповнювала невгамовна лють. Крик змусив чорну душу чародія затріпотіти.

Розуміючи, що цей раптовий сигнал про небезпеку не можна залишати без уваги, Ніколас повернувся назад у своє тіло, в очікуванні власника сиділо на підлозі.

Похитуючись від різкого повернення, Ніколас моргнув, відкриваючи очі.

Перед ним, широко розставивши ноги і обома руками стискаючи меч, стояв сам лорд Рал. Це було видіння чистої магічної сили, повної страхітливої рішучості.

Очі Ніколаса розширилися, побачивши, як блискучий клинок полетів, розсікаючи застигле повітря.

Лорд Рал видавав крик, приголомшливий своєю силою і люттю. Вся його сила була спрямована на удар меча.

Ніколас раптово і зовсім несподівано для себе зрозумів — він не хоче вмирати. Він дуже сильно хоче жити. Ковзаючий зрозумів, що зараз хоче жити так само сильно, як він раніше ненавидів своє життя. Він повинен діяти.

Чаклун закликав свою силу, напружив волю. Він повинен зупинити стоячий перед ним дух помсти. Всією своєю силою він потягнувся схопити цей дух і відчув жахливий біль від приголомшливого удару в область шиї.

Річард ще кричав, коли його меч, з усією швидкістю і міццю, що він вклав в удар, зніс верхню частину лівого плеча Ніколаса.

Лорд Рал в найдрібніших деталях бачив, як Меч Істини розсікає плоть і кістки, розриває м'язи, артерії, сухожилля і виходить з гортані, ретельно дотримуючись призначеного Шукачем шляху. Здавалося, час зупинився. Річард вклав все в короткий шлях свого меча. Зараз він бачив, як меч сягнув точки свого призначення, як клинок перерубує шию Ніколаса Ковзаючого. Як голова, з ротом, все ще відкритим в гримасі несподіваного болю, з виряченими очима, які все ще намагалися охопити глобальність того, що побачили, піднімається в повітря і починає повільно обертатися, і як меч продовжує під нею завершення своєї смертоносної дуги. Як криві струмені людської крові починають залишати довгу мокру лінію на стіні позаду тіла.

Крик Річарда припинився, коли завершився удар. Світ знову обрушився на нього своїми відчуттями.

Голова вдарилася об підлогу з гучним звуком тріску черепної кістки.

Все закінчилося.

Річард відкликав гнів. Йому треба було негайно взяти його під контроль. Йому ще потрібно було зробити дещо більш важливе.

Одним рухом Річард загнав закривавлений клинок у піхви і розвернувся до другого тіла, притуленого до стіни праворуч.

З його грудей вирвалося зітхання полегшення. Можливість бачити її живою, дихаючої, неушкодженою викликала в ньому хвилю дикого щастя. Найгірші страхи, яких він не міг навіть припустити в свою свідомість, миттєво випарувалися.

Але потім він зрозумів, що Келен не в порядку. Почувши шум такої атаки, вона повинна була прокинутися.

Річард впав на коліна і взяв її на руки. Його улюблена була такою легкою і податливою. Її мертвенноно бліде обличчя покривали бісеринки поту. Повіки наполовину прикривали закочені очі.

Річард знову занурився всередину себе, визиваючи силу повернути ту, яку він любив більше життя. Він відкрив перед Келен свою душу. Все, чого він хотів, чого потребував, притискаючи її до себе, було бажання, щоб вона жила і була неушкоджена.

Інстинктивно, сам не до кінця розуміючи як, він закликав силу, що перебувала на самій межі його розуму. Річард перетворив себе в прагнучий уперед потік. Він випустив свою любов до Келен, свою потребу в ній, перелив це в тіло жінки через стискаючі її обійми.

— Ходи додому. Туди, де твоє місце, — прошепотів він дружині на вухо.

Річард дозволив суті своєї сили пройти крізь неї, бути маяком, що висвітлював би їй шлях. Він переживав відчуття, ніби займався пошуками в темряві, за допомогою світла дару, який прийшов з глибини. Хоча чарівник і не міг точно зрозуміти механізм власних дій, він міг усвідомлено зосередитися на своїй гострій і непереборній потребі в дружині, в тому, що він мав намір виконати.

— Іди до мене, Келен, люба. Я тут, — ще раз покликав він.

Жінка легенько зітхнула. Хоча вона ще безвольно висіла на руках чоловіка, їй вдалося відчути напруженість життя, пульсацію його серця. Келен знову зітхнула, як якщо б вона майже потонула і потребувала повітря.

Нарешті, вона ворухнулась в руках чоловіка, її кінцівки заворушилися. Келен відкрила очі, моргнула і подивилася вгору. У подиві вона знову впала до нього в обійми.

— Річард… Я чула тебе. Я була так самотня. Великі духи, яка я була самотня! Я не відала, що творила… Я почула крик Ніколаса. Я була втрачена і самотня. Я не знала, як мені повернутися назад. І тоді я відчула тебе. — Вона притулилася до нього так сильно, як якщо б ніколи не хотіла відпускати його. — Ти провів мене через темряву назад.

— Я ж провідник, пам'ятаєш? — Лорд Рал посміхнувся дружині, ніжно дивлячись зверху вниз в її дивовижне, живе обличчя.

— Як тобі вдалося це? — Спантеличено запитала Келен. Її прекрасні зелені очі раптово відчинилися. — Річард, твій дар…

— Я зрозумів, у чому полягала проблема мого дару. Рішення мені підказав Кейджа Ранг. Я давно знав це рішення, але ніколи не розумів цього. Тепер з моїм даром все гаразд, і сила меча знову діє. Я був настільки сліпий, що мені буде соромно переказувати тобі всю цю історію.

У Річарда перехопило подих і він закашлявся, не в силах утримати кашель. Так само, як і стримати гримасу болю.

Келен стиснула його руки.

— Протиотрута, що трапилося з протиотрутою?! Я послала її з Оуеном. Ти отримав її?

Річард похитав головою, так як знову почав кашляти, відчуваючи біль, що терзав його глибоко всередині. Нарешті він відновив подих.

— Ну, тепер проблема саме в цьому. Те, що ти мені послала, не було протиотрутою. Це була тільки вода з дрібкою кориці в ній.

Лице Келен зблідло.

— Але… — вона подивилася на тіло Ніколаса, на його голову, що нерухомо лежала в кінці кривавої смуги, що простягнулася по підлозі. — Річард, якщо він мертвий, то як ми збираємося дістати протиотруту?

— Не було ніякої протиотрути. Ніколас хотів, щоб я помер. Він давно міг знищити протиотруту. Він дав тобі фальшивку, щоб обманом захопити тебе.

Вираз щастя на її обличчі змінився тінню жаху.

— Але без протиотрути…

64

— Зараз не час турбуватися про отруту, — сказав Річард, допомагаючи їй піднятися.

Не час? — Жінка спостерігала, як він невпевнено йшов, перетинаючи кімнату. Він шукав віконний карниз.

З маленького вікна у зовнішній стіні укріплення він просигналив високим і чистим посвистом звичайного лісового оливкового тирана — тим, який Кара вважала посвистом міфічного короткохвостого соснового яструба.

— Я піднявся по стіні за допомогою підйомної жердини, — пояснив він. — Кара вже йде.

Келен спробувала підійти до нього, але її тіло здавалося їй страшно чужим. Похитуючись, жінка зробила кілька кроків. Ноги були як дерев'яні. Їй довелося змушувати власні руки і ноги рухатися. Вони вперто відмовлялися коритися. Келен відчувала себе гостею у власному тілі. Здавалося незвичним самій дихати, дивитися своїми очима, чути своїми вухами. Здавалося дивним, навіть лякаючим те, як сильно вона відчувала шкірою дотик одягу.

Річард простягнув руку, щоб допомогти дружині відновити рівновагу. Келен подумала, що незважаючи на всі свої невпевнені похитування, вона могла б стояти на ногах більш упевнено, ніж Річард.

— Нам потрібно пробитися назовні, — сказав він. — Але нам потрібна деяка допомога. Я віддам тобі перший же меч, який роздобуду.

Він задув полум'я свічки, що стояла на полиці перед бляшаним відбивачем.

— Річард, я поки ще не звикла… бути в своєму тілі. Не думаю, що готова йти звідси, — зізналася Келен з винуватою посмішкою. — Я насилу можу ходити.

— У нас немає вибору. Нам доведеться вибиратися звідси. Звикай швидше. Я допоможу тобі.

— Ти сам насилу пересуваєшся.

Щось заворушилося на кінці підйомної жердини, якою недавно скористався Річард, нахилилося вперед і протиснулося в маленьке віконце.

На півдорозі Кара розкрила рот в захопленому подиві.

— Мати-Сповідниця… Лорд Рал все-таки зробив це!

— Тобі не потрібно так шуміти, щоб висловити своє захоплення, — пробурчав Річард, допомагаючи Морд-Сіт влізти всередину.

Кара встигла тільки мигцем поглянути на розпластане на підлозі тіло Ковзаючого, перш ніж руки Келен обхопили її.

— Ти навіть не уявляєш, як я рада тебе бачити, — сказала Кара.

— Ну, ти теж навіть не можеш собі уявити, як я рада тебе бачити на власні очі.

— Якби укладена тобою угода допомогла… — пошепки додала Кара.

— Ми знайдемо інший вихід, — запевнила її Келен.

Річард повільно прочинив двері і виглянув через щілину. Потім він зачинив двері й повернувся.

— Все чисто. Двері зліва і на галереї ведуть в кімнати з жінками. Праворуч — найближчі сходи, що ведуть вниз. Деякі кімнати належать офіцерам, решта — солдатські казарми.

— Я готова, — кивнула Кара.

Келен переводила погляд з одного на іншу.

— Готова до чого?

Річард взяв її за лікоть.

— Мені потрібно, щоб ти допомагала мені бачити.

— Допомагати тобі бачити? Це прогресує так швидко?

— Просто слухай. Ми підемо по галереї наліво і відкриємо двері. Зроби все можливе, щоб заспокоїти жінок. Ми збираємося витягти їх звідси.

Келен трохи зніяковіла — деталі плану радикально відрізнялися від того, що вона чула, перебуваючи разом з Ніколасом. Вона зможе лише слідувати за Річардом і Карою.

Зовні, на простій дерев'яній галереї, не було ні ламп, ні факелів. Місяць закотився за темне нагромадження гір. Коли Ніколас контролював Келен, вона бачила світ неначе через брудне, хвилясте віконне скло. Блискуча розсип зірок ніколи не виглядала так чудово. У світлі зірок Келен розглянула примітивні будівлі, що вишикувалися вздовж стіни укріплення.

Річард і Кара йшли по галереї і відкривали двері. У кожні швидко пірнала Кара. Кілька жінок вийшли в нічних сорочках. У деяких кімнатах кричали діти.

Поки Кара знаходилася в одній кімнаті, Річард відкривав іншу.

— Увійди і скажи жінкам, що ми прийшли допомогти їм втекти, — прошепотів він, нахилившись до Келен. — Але вони повинні вести себе як можна більш тихо, інакше нас схоплять.

Похитуючись, Келен увійшла в кімнату і розбудила молоду жінку в ліжку праворуч. Та сіла, перелякана, але мовчала. Келен повернулась і потрясла жінку в іншому ліжку.

— Ми прийшли допомогти вам втекти, — сказала вона. — Ви не повинні шуміти. Ваші чоловіки вже йдуть на допомогу. У вас є шанс отримати свободу.

— Свободу? — Перепитала перша жінка.

— Так. Це для вас неймовірно, але все ж я настійно раджу вам скористатися цією можливістю і поквапитися.

Жінки зірвалися з ліжок і почали вдягати свій одяг.

Річард, Кара і Келен йшли по галереї і просили вже готових до виходу жінок розбудити інших. Практично через кілька хвилин сотні жінок вийшли разом на галерею. Не склало труднощів змушувати їх зберігати тишу. Усім їм були дуже добре зрозумілі наслідки необережного шуму. Вони не хотіли скоїти яку-небудь незворотню помилку, щоб їх спіймали при спробі втечі. Тепер вони повністю пройшли галерею і зупинилися перед сходами, що вели вниз до воріт.

У багатьох жінок були дуже маленькі діти — деякі занадто маленькі для того, щоб їх можна було втихомирити. Більшість малюків мирно спали на руках матерів, але кілька діточок розхникались. Матері безнадійно намагалися їх заколисати, умовляючи замовкнути. Келен сподівалася, що ці крики тут досить звичне явище, а тому не привернуть увагу солдатів.

— Чекайте тут, — прошепотів Келен Річард. — Затримай всіх жінок тут, поки ми не відкриємо ворота.

Лорд Рал з Карою, що йшла слідом за ним, обережно спустилися по сходинках і почали перетинати відкритий двір. Коли одне з немовлят раптово заволало, з будівлі вийшли солдати — подивитися, що трапилося. Вони помітили Річарда і Келен. Солдати теж заволали, піднімаючи тривогу.

Келен почула характерний скрегіт сталі, коли Річард вийняв з піхов меч. З декількох дверей вискочили люди, відрізаючи шлях Карі і Річарду. Маючи справу з простими людьми, ці чоловіки бігли до Річарда, не особливо вірячи в те, що він зможе чинити їм опір. Вони помилялися і зрозуміли це, тільки наблизившись на відстань, достатню для удару.

Декількох Річард зрубав на бігу, інших перехопила Кара, коли вони спробували зайти з її боку.

Передсмертні крики солдатів розбудили весь табір. Натягуючи сорочки та штани і надягаючи перев'язі із зброєю, солдати вибігали з казарм.

У тьмяному світлі зірок Келен розрізнила біля підйомника воріт Річарда. Він завдав могутнього удару. Коли меч перерубав один з товстих ланцюгів, що утримували ворота, на стіну посипалися іскри. Річард побіг на іншу сторону, щоб перерубати другий ланцюг. Двоє стражників спробували його перехопити. В одну мить Річард розрубав обох.

Поки Кара стримувала інших прагнучих до бійки ворогів, Річард знову завдав удару. Разом з дзвоном розрубленого металу в повітря полетіли розпечені добіла шматочки сталі. Ворота заскрипіли й почали опускатися назовні. Річард навалився на ворота всією своєю вагою, і вони стали опускатися швидше. З гучним гуркотом ворота впали на опори, піднявши хмари пилу.

З голосним криком, здіймаючи мечі, сокири і палиці, люди лорда Рала, що знаходилися зовні, помчали по зруйнованому мосту і увірвалися всередину. Солдати Ордена кинулися їм назустріч, і задзвеніли мечі.

Келен побачила, як по протилежних сходах на галерею піднімаються солдати.

— Вперед! — Прокричала вона жінкам. — Нам потрібно йти звідси.

Тримаючись для збереження рівноваги за перила, Келен побігла вниз по сходинках. За нею послідували інші жінки. Річард побіг до них, щоб зустріти дружину внизу. Він кинув їй короткий меч з обтягнутим шкірою руків'ям. Келен спіймала зброю якраз вчасно, щоб повернутися і зустріти біжучого їй назустріч солдата.

Оуен пробрався через закипаючу навколо сутичку до жінок.

— Швидше! — Прокричав він їм. — До воріт! Біжіть!

Наказ Оуена підігнав жінок, і вони побігли через двір. Досягнувши місця сутички, деякі жінки замість того, щоб бігти мимо, стрибнули на спини солдатів, що билися з Оуеном і його людьми. Вони кусали їх ззаду, били по головах, видряпували очі. Солдати, не соромлячись, розправлялися з ними, і кілька жінок були відразу ж жорстоко вбили. Але це не зупинило їх подруг по нещастю від участі у битві.

Якби вони побігли до воріт, то змогли б врятуватися, але замість цього жінки з голими руками кидалися на солдатів. Вони занадто довго пробули в рабстві у цих людей. Келен могла тільки уявляти, через які муки пройшли ці жінки, і не могла сказати, що засуджує їх. Вона сама ще з труднощами могла пересуватися і змушувати своє тіло бути слухатися її волі, інакше б приєдналася до них.

Обернувшись на звук, Келен побачила чоловіка, що йшов прямо на неї. Вона впізнала його сплющений ніс. Наджар — права рука Ніколаса. Той, хто приніс її в табір. Поки чоловік підходив, на його обличчі заграла брудна посмішка.

Мати-Сповідниця могла б використати свою силу, але побоювалася їй зараз довіряти. Замість цього вона вихопила з-за спини меч і встромила його в живіт Наджар. Остовпівши, з широко розкритими очима, гігант стояв прямо перед нею. Вона відчувала сморід його дихання. Келен повела руків'я меча в бік. Рот гвалтівника широко розкрився. Він задихався, боячись зробити глибокий вдих, боячись поворухнутися і заподіяти собі ще більшу біль. Тоді Келен зціпила зуби і описала руків'ям меча півколо, розсікаючи його нутрощі.

Коли негідник сповз з меча, вона заглянула в його перелякані очі. Захрипівши від болю, чоловік впав на коліна, намагаючись з'єднати руками краї смертельної рани. Він і не припускав, що Келен знала про те, чого він хотів, що обіцяв йому Ніколас. Гвалтівник. Тепер повержений. Розкидаючи свої нутрощі по землі біля її ніг, Наджар впав обличчям вниз.

Келен повернулась для нової атаки. Річард був зайнятий, прорубуючись крізь солдатів, які намагалися оточити його, поки він захищав ворота. Інші визволителі — воїни Річарда — зайшли до них ззаду, відрізаючи шлях ворогові до відступу, як учив їх лорд Рал.

Неподалік Келен побачила Оуена. Хлопець стояв посеред убитих і тих, що билися, дивлячись через бурхливу битву на людину, що тільки що вийшла з однієї з дверей під балконом. У амбала була рідкісна чорна борода, голена голова і кільця у вусі і ніздрі. Його руки могли товщиною зрівнятися з деревами, а в ширині плечей він у два рази перевершував Оуена.

— Лучан, — сказав Оуен сам собі.

Він дивився через відкритий простір в оточенні укріплень, повз людей, захоплених жаром битви, крізь крики і блискотіння клинків, крізь мелькаючі в повітрі мечі й сокири, але ніби нічого не бачив. Його очі свердлили побачену людину.

Обличчя молодої жінки з'явилося в темному проході за спиною Лучана. Він повернувся і прогарчав їй наказ піти назад, поки він подбає про маленьку людину, що прийшла з її села.

Коли Лучан повернувся, Оуен вже стояв перед ним.

Амбал розсміявся і підніс кулак до губ.

— Чому ти не біжиш назад у свою нору?

Бандакарець нічого не відповів, навіть не повів бровою, почувши знущальний тон ворога. Він просто з ненавистю, як Річард його вчив, кілька разів всадив кинджал у груди чоловіка, перш ніж той встиг відреагувати. Лучан недооцінив Оуена. Це коштувало йому життя.

Жінка вибігла з дверей і зупинилася перед тілом колишнього господаря. Вона дивилася на нього, на руку, відкинуту вбік, на іншу, лежачу на закривавлених грудях, на невидющі очі. Вона підняла очі на Оуена.

Келен подумала, що це, мабуть, Мерілі, і злякалася, що вона не прийме Оуена, не простить йому скоєного.

Але вона кинулася до Оуена і обняла його.

Жінка опустилася на коліна поряд з тілом і взяла закривавлений кинджал з руки Оуена. Вона повернулася до Лучана і всадила кинджал у його груди півдюжини разів з такою силою, що кинджал занурювався по ручку. Спостерігаючи за її скаженою, несамовитою люттю, Келен не могла навіть уявити, як знущався над нею цей звір.

Її гнів пройшов, і Мерілі знову злякано притулилася до Оуена.

Келен необхідно було дістатися до Річарда. Вона була вільна, і здатність рухатися повернулася до неї. Жінка стала пробиратися по краю битви, тримаючись ближче до стін, повз людей, які, бачачи її, думали, що вона стане легкою здобиччю. Але вони не знали, що її батько, король Вайборн, вчив її користуватися мечем. Не знали, що один з кращих воїнів світу, чоловік Матері-Сповідниці і Шукач Істини Річард Рал відточив її вміння до смертоносного мистецтва, навчивши дружину використовувати її невелику вагу і досягати смертельної швидкості. Коротше кажучи, ці люди здійснювали останню помилку в своєму житті.

По відкритому просторі від бараків до місця бою наближався натовп солдатів, що вже проснулися і були цілком готові до бою. Всі вони прямували до Річарда. Келен точно знала, що їх занадто багато. Люди лорда Рала не могли зупинити атаку цих солдатів. Вороги лавиною сунули до Річарда.

Келен почула приголомшуючий тріск, схожий на блискавку, стіни укріплень спалахнули вогненним світлом. Вона відвернулася і прикрила очі. Ранок освітився і перетворився в день і в ту ж мить темрява, чорніша будь-якої ночі, рвонула в табір.

Блискуча дочиста розпечена блискавка Магії Приросту, сичачи і виблискуючи, пронеслася всередині темної чорної порожнечі Магії Збитку, створюючи шалену подвійну блискавку, прямуючу до потрібної мети.

Здавалося, полуденне сонце впало серед них. Повітря перетворилося на палаючий жар і світло. Як не старалася, Келен не могла встояти перед лицем такої сили.

Лють Річарда зібрала обидві дані йому частини магії в єдине ціле. В одну мить жахливий спалах світла вивільнився і магія спустошуючим потоком пронеслася по внутрішньому двору укріплення, спопеляючи солдатів Імперського Ордена. Темний світанок повернувся у табір. Приголомшені чоловіки і жінки стояли серед моря тіл, нутрощів і перемішаних до невпізнаності останків ворожих солдатів.

Битва закінчилася раптово. Ніч закінчилася. Люди Бандакара здобули свободу. Жінки почали вити і плакати в нестямі від отриманої свободи. Вони знали багатьох чоловіків, що прийшли звільнити їх, і з вдячністю обіймали брудних і стомлених визволителів, переповнюючись радістю. Жінки обіймали друзів, родичів і незнайомців. Чоловіки теж плакали від полегшення і щастя.

Келен поспішила пройти поміж тріумфуючих людей, що товпилися на відкритій площі. Люди вітали її, радіючи, що вона теж на волі. Багато хто з них хотіли поговорити з нею, але вона бігла до Річарда, не звертаючи на них уваги.

Її чоловік стояв осторонь, спираючись на стіну, вірна Кара підтримувала його. Лорд Рал все ще стискав у руці закривавлений меч, кінчик клинка торкався землі.

Оуен теж підбіг до них.

— Мати-Сповідниця! Я такий радий і щасливий, що ви повернулися! — Чоловік подивився на усміхненого Річарда. — Лорд Рал, я хотів би познайомити вас з Мерілі.

Жінка, яка нещодавно в несамовитістю встромляла нож в труп викрадача, тепер соромилася заговорити. Вона схилила голову, вітаючи Річарда.

Річард випростався і посміхнувся. Келен так любила цю посмішку, наповнену радістю життя.

— Я щасливий познайомитися з тобою, Мерілі, — привітно мовив він. — Оуен розповідав нам про тебе і те, як багато ти для нього значиш. Незважаючи на все, що сталося, ти завжди була на першому місці в його серці і душі. Його любов до тебе спонукала його змінити своє життя, відмовитися від ролі раба і стати одним з кращих захисників вашого народу.

Вона була вражена всім навколо і його словами.

— Лорд Рал прийшов до нас і врятував нас усіх, але крім того зробив ще дещо більш важливе, — поділився Оуен з Мерілі найважливішим. — Лорд Рал подарував мені хоробрість битися за тебе, битися, щоб врятувати тебе. Ми всі боролися за власні життя і життя тих, кого ми любимо.

Сяюча Мерілі підійшла до Річарда і поцілувала його в щоку.

— Спасибі вам, Лорд Рал, — вже не бентежачись, подякувала вона. — Я й не знала, що мій Оуен здатний на таке.

— Повір мені, ми теж в цьому сумнівалися, — уїдливо запевнила її Кара. Але Мерілі навряд чи зрозуміла її. Морд-Сіт поплескала Оуена по плечу. — Але він впорався.

— І я зрозуміла цінність того, що сталося, цінність того, чому ви навчили наших людей, — звернулася Мерілі до Річарда.

Лорд Рал ще посміхався їм, але не зміг стримати душачий його кашель. Атмосфера радості звільнення раптово змінилася. Люди стовпилися навколо них, підтримуючи свого вождя. Келен побачила кров, що текла по підборіддю чоловіка.

— Річард! Ні… — закричала вона.

Люди обережно опустили лорда Рала на землю. Він схопився за рукав дружини, притягаючи її ближче. Келен бачила сльози, що течуть по обличчю Кари.

Здавалося, в цій битві Річард втратив залишок останніх сил. Він зісковзнув у фатальну фазу дії отрути, і вони нічого не могли для нього зробити.

— Оуен, як далеко до твого міста? — Запитав Річард хрипким голосом, важко дихаючи після нападу кашлю.

— Недалеко: годину ходу, якщо ми поквапимося.

— Травник, який виготовив отруту і протиотруту… він жив там?

— Так. Його будинок все ще цілий в Уілтертоні, — підтвердив чоловік.

— Відведи мене туди.

Оуен виглядав спантеличеним, але нетерпляче кивнув.

— Звичайно.

— Швидше, — Річард спробував встати. Але не зміг. У натовпі з'явився Том. Дженнсен теж була тут.

— Принесіть які-небудь жердини, і ще парусину або вовняні ковдри, — розпорядився Том. — Ми зробимо носилки. Їх понесуть четверо дужих чоловіків. Будемо бігти і швидко доставимо лорда Рала на місце.

Люди побігли до будівель, щоб знайти необхідні для спорудження носилок речі.

65

Келен швидко вийняла бляшанку з полиці і відкрила її. У ємності містився жовтий порошок. Це був правильний колір. Вона нахилилася і показала його Річарду, який лежав на ношах. Він дотягнувся до банки і взяв дрібку.

Понюхав, лизнув язиком і кивнув.

— Зовсім трошки, — прошепотів він, простягаючи до неї руку. Келен підставила долоню, на яку він насипав трохи порошку. Залишок Річард витрусив на підлогу, не в силах насипати його назад. Келен додала маленьку порцію порошку з долоні в один з горщиків з киплячою водою.

Тканий мішечок з травами був опущений в інший мішечок з гарячою водою. Суміші з сушених грибів набубнявіли в маслі. Інші люди, слідуючи вказівкам Річарда, розтирали стебла рослин.

— Лобелія, — сказав Річард, закривши очі.

Оуен нахилився до нього.

— Лобелія? — Перепитав він.

Річард кивнув.

— Вона повинна бути серед висушених рослин.

Оуен повернувся і почав шукати. Сотні маленьких квадратних шухлядок були розвішані всередині по будинку, де жив чоловік, що виготовив отруту і протиотруту. Це була маленькє, в одну кімнату, погано освітлене приміщення з мізерним оздобленням. Воно не надто відрізнялося від будинків інших травників, які доводилося бачити Келен, але ця людина мала чудову колекцію інгредієнтів. Більш того, одного разу він приготував протиотруту, і по всій видимості, з того, що знаходилося в будинку.

— Ось вона! — Оуен підніс пакетик до Річарда, щоб той міг подивитися. — На етикетці було вказано «лобелія».

— Подрібни невеликий шматочок, величиною з половину твого пальця, просій щоб відкинути волокна, і потім поклади в пляшку з темним маслом, — роз'яснив Річард.

Він розбирався в рослинах, але його знань явно було б недостатньо, щоб приготувати такі ліки. Здавалося, його направляє сам дар.

Лорд Рал чи то перебував у трансі, чи то за нього говорила його підсвідомість. Келен точно не могла в цьому розібратися. Чоловік ще дихав. Жінка не знала, що ще можна зробити для його порятунку. Якщо вони нічого не зроблять, він скоро помре. Поки Річард лежав на ношах, йому було досить комфортно, але це не допоможе йому одужати.

Вони швидко добігли до Уілтертона, але Келен здавалося, що пройшло дуже багато часу.

— Деревій, — прошепотів Річард.

— У якому вигляді? — Нахилилася вона уточнити.

— Масло.

Келен пройшла уздовж полиць з маленькими пляшечками і знайшла одну з написом «масло деревію». Вона опустилася і показала склянку темного скла Річарду.

— Скільки? — Жінка підняла руку чоловіка і помістила на неї пляшечку, щоб він міг визначити кількість. — Скільки?

— Вона повна? — Перепитав хворий.

Келен швидко витягла дерев'яну пробку.

— Так.

— Половину, — вирішив Річард. — Додай до інших масел.

— Я знайшла піретрум, — оголосила Дженнсен, злазячи з табуретки.

— Приготуй розчин, — пояснив Річард.

Келен вставила пробку назад і присіла поруч з Річардом.

— Що далі?

— Приготуй настоянку коров'яку.

— Коров'як, коров'як, — бурмотіла Келен, повертаючись до полиць.

Слідуючи вказівкам Річарда, півдюжини чоловік працювали над протиотрутою: кип'ятили, змішували, кришили, розтирали, проціджували і вимочували. Вони змішували ті препарати, які вже були готові, і поділяли ті, над якими працювали. Їх робота, різноманітні завдання, які давав їм Річард, складалися і вели до точно визначеного результату.

Річард жестом підкликав Оуена. Чоловік, опускаючись на коліна біля ліжка вмираючого, обтрусив штани.

— Холод, нам потрібне щось холодне, — промовив Річард. — Нам потрібно знайти спосіб охолодити це.

Оуен трохи подумав.

— Тут неподалік є струмок.

Річард показав на деякі з приготованих інгредієнтів.

— Злий вміст цих мисок в котел киплячої води разом з порошками. Потім віднеси котел до струмка. Опусти котел у воду, щоб охолодити його. — Річард застережливо підняв палець, — Але не став котел занадто глибоко в воду, і не дай воді перелитися через край, це все погубить.

— Не дам, — схилив голову Оуен.

Він нетерпляче чекав, поки Келен виллє вміст мисок в котел. Жінка не знала, чи є якийсь сенс в тому, що вони роблять, але вірила в розум і дар Річарда. Звичайно, він все прорахував і взяв до уваги всі можливі складнощі, які можуть виникнути. Якщо дар направляє його в процесі приготування протиотрути, це врятує йому життя.

Келен не знала, що ще могло б допомогти.

Вона подала Оуену котел. Хлопець побіг до дверей, щоб поставити його в холодний струмок. Кара послідувала за ним впевнитися, що нічого не трапиться з єдиною речовиною, здатною врятувати життя Річарда.

Дженнсен сіла на підлогу з іншого боку від ложа брата і взяла його за руку. Келен відкинула волосся з обличчя, сіла поруч з Річардом і взяла його за руку, чекаючи повернення Кари й Оуена.

Бетті стояла в дверному отворі, піднявши вуха, і обнадійливо махала хвостом, коли Дженнсен або Келен дивилися на неї.

Здавалося, до повернення Оуена пройшли години, хоча Келен знала, що насправді минуло дуже мало часу.

— Процідіть розчин через тканину, але не натягуйте її туго, просто дайте рідині пройти крізь тканину, поки не наберете половину чашки, — спрямовував їх дії Річард. — Коли зробите це, додайте до рідини масла.

Всі дивилися, як Келен виконує його інструкції, подаючи те, що їй було потрібно, забираючи використані предмети. Набравши достатньо рідини в чашку, вона додала масла.

— Перемішай це паличкою кориці, — сказав Річард. Оуен скочив на табурет.

— Пам'ятається, я бачив корицю десь тут.

Він швидко знайшов паличку і подав її Келен. Вона перемішала золоту рідину, але це не допомогло.

— Вода і олія не хочуть змішуватися, — пояснила вона Річарду.

Його голова відкинулася в протилежний від неї бік.

— Продовжуй мішати. Настане момент, коли вони раптово з'єднаються.

Сумніваючись, Келен продовжувала слідувати інструкції. Вона бачила, що масло зібралося в кульку і не змішується водою. Чим більше воно охолоджувалося, тим менше було схоже на те, що коли-небудь у неї щось вийде.

Келен відчула, що сльози біжать по обличчю і падають з кінчика підборіддя.

Рідина в чашці остигала. Вона продовжувала мішати, не бажаючи говорити Річарду, що нічого не виходить, судорожно ковтаючи зростаючий ком у горлі.

Вміст чашки почав густіти. Келен задихнулася. Вона моргнула. Раптово вода і масло змішалися в одну густу, сиропоподібну рідину.

— Річард! — Вигукнула вона. — Вийшло. Все перемішалося. Що тепер?

Він підняв руку.

— Готово. Дай його мені.

Дженнсен і Кара допомогли йому сісти. Келен взяла чашку двома руками і обережно піднесла до губ чоловіка. Вона нахилила її, щоб він міг пити. Річард пив, часто зупиняючись, намагаючись не кашляти.

У чашці було набагато більше зілля, ніж в маленькій пляшечці, але Келен порахувала, що, можливо, доза ліків повинна бути збільшена, оскільки Річард приймає її дуже пізно.

Коли він закінчив пити, жінка підняла чашку і поставила її на стіл.

Вона злизала краплі рідини з пальців. Протиотрута злегка пахла корицею, а на смак була солодкою і пряною. Вона сподівалася, що склад був правильним.

Річард намагався відновити дихання. Люди обережно поклали його на носилки. Руки лорда Рала тремтіли. Виглядав він препогано.

— Дайте мені відпочити, — пробурмотів він.

Бетті, яка все ще стояла на порозі і пильно дивилася, замекала від нетерплячого бажання увійти.

— З ним все буде в порядку, — заспокійливо сказала Дженнсен подрузі. — Залишайся там і дай Річарду відпочити.

Бетті тихо відійшла і лягла на порозі, вирішивши почекати. Ніч буде довгою. Келен не думала, що їй вдасться заснути, поки вона не дізнається, що з Річардом все в порядку.

Зедд показав.

— Тут ще один, якого потрібно прибрати, — звернувся він до Чейза.

Чейз був одягнений в кольчужну сорочку поверх туніки з дубленої шкіри. Щільні чорні штани тримала срібна пряжка, прикрашена знаком охоронця кордону. Під чорним плащем на ремінцях кріпився невеликий арсенал: починаючи від маленьких тонких шипів, що вміщалися в кулаці і призначених для акуратного проколювання черепа, до серповидної бойової сокири, яка використовувалася для відділення голови одним ударом. Чейз був смертоносніший, ніж будь-який з їхніх ворогів.

Так було і в минулому, коли їм потрібні були різноманітні навички хранителя кордону. Чейз здавався людиною, яка не має вузької спеціалізації.

Велетень перейшов через фортечний вал і нахилився, щоб витягти ножа з тіла.

— Ось він де, — задоволено пирхнув Чейз, підносячи ніж з горіховою ручкою до світла для огляду. — Я вже було занепокоївся, що втратив його назавжди.

Він, не дивлячись, вклав нож в порожні піхви. Потім чоловік підняв заклякле тіло, схопивши його за пояс однією рукою, підійшов до амбразури і викинув труп в отвір.

Зедд подивився через край. За стіною починався гранітний обрив, так що викинуте тіло пролетить не менше кількох тисяч футів, перш ніж стикнеться зі скелею. Далеко внизу розкинувся ліс.

Золоте сонце висіло низько над горами. Хмари забарвилися смужками золотого та помаранчевого кольору. З такої відстані Ейдіндріл виглядав прекрасним як ніколи, але Зедд знав, що зараз місто перетворилося у місце привидів. У ньому немає людей, які могли б вдихнути в нього життя.

— Чейз, Зедд, — покликала чоловіків з порога Рейчел. — Тушковане м'ясо готове.

— Саме час, — махнув висохлою рукою старий чарівник. — Людина може померти з голоду, чекаючи вашої вечері.

Рейчел вперлася в бік кулаком, в якому була затиснута ложка, і показала на нього пальцем іншої руки.

— Якщо не перестанеш говорити мені різні гидоти, більше ніколи не отримаєш вечері.

Чейз глянув на Зедда.

— І ти ще думаєш, що у тебе неприємності! Ніколи не уявляв, що виховувати дівчинку, яка ледь дістає мені до пояса, — таке випробування.

Зедд слідом за Чейзом пройшов у двері, що закривали прохід в товстій кам'яній стіні.

— З нею завжди так важко? — Запитав він старого друга.

Чейз спробував погладити Рейчел по волоссю, проходячи повз.

— Завжди, — довірливо повідомив він.

— Тушковане м'ясо вдалося? — Поцікавився Зедд, — Досить добре для мого язика?

— Моя нова мама навчила мене готувати його, — співуче і інтригуюче відповіла дівчинка. — Ріккі ще дещо дала мені, і перш ніж піти, сказала, що вийде добре.

Зедд пригладив буйне сиве волосся.

— Що ж, Емма готувала краще всіх відомих мені жінок.

— Повинно бути добре, — підбила підсумок обговоренню Рейчел. — І я дам вам печива до м'яса.

— Печива?

— Звичайно, тушковане м'ясо не буде тушкованим м'ясом без пристойного печива, — стверджувала юна куховарка.

Зедд втупився на дівчинку.

— Чому ж, ось про що я теж завжди думав… — задумливо протягнув він.

— Ти краще дай мені спочатку спробувати, чи правильно вона приготувала, — сказав Чейз, поки вони проходили по прикрашених драпуванням залах Замку. — Ненавиджу, коли ти робиш зауваження, навіть не знаючи, як приготоване м'ясо.

— Фрідріх допомагав мені у важких моментах, — зауважила Рейчел. — Він сказав, що все добре.

— Побачимо, — відповів Чейз.

Рейчел повернулась і показала на нього своєю дерев'яною ложкою.

— Але тобі слід гарненько вимити руки перед їжею, — розпорядилася дівчинка. — Я бачила, як ти викинув мертву людину через бійницю. Ти повинен вимити руки, перш ніж сісти за стіл.

Чейз обдарував Зедда поглядом, сповненим стоїчної витримки.

— Десь зараз який-небудь хлопчисько насолоджується життям, можливо, тягає з собою мертву жабу і не підозрює про той сумний факт, що колись йому належить одружитися на маленькій міс Мийте-Руки-Перед-Їдою.

Зедд посміхнувся. Коли охоронець кордону удочерив Рейчел, Зедд подумав, що кращого не можна і побажати. Рейчел думала так само, і схоже, її думка з тих пір не змінилося. Маля міцно прив'язалося до Чейза.

Коли вони сиділи за столом, перед веселим вогнем у каміні, і Зедд доїдав третю миску, він не зміг пригадати, щоб Замок був коли-небудь таким прекрасним місцем. Можливо це тому, що він сидить у колі друзів в залі Вежі Чарівників, і з ними дитина.

Фрідріх, посланий Річардом попередити Зедда про можливість атаки на Замок, виявив, що запізнився. Він попрацював головою і знайшов Чейза, старого друга Річарда, про який той якось згадував.

Коли Чейз відправився рятувати Зедда і Еді, Фрідріх повернувся назад до Замку, щоб шпигувати за тими, хто її захопив. Обережно спостерігаючи і не показуючись на очі Сестрам, він зміг надати Чейзу і Зедду вичерпну інформацію про кількість ворогів і їх розпорядок, а потім допоміг їм відвоювати Замок.

Фрідріх подобався Зедду. Він не тільки чудово володів ножем, але й був чудовим співрозмовником. Фрідріх не боявся, подібно багатьом іншим людям, розмовляти з чарівником, оскільки сам був одружений на чаклунці. Проживши все своє життя в Д'харі, він умів правильно розуміти сказане.

Рейчел показала вирізаного з дерева яструба.

— Подивися, що Фрідріх для мене зробив, Зедд. Хіба це не сама прекрасна річ, яку ти коли-небудь бачив?

— Звичайно, сама прекрасна, — посміхнувся Зедд.

Фрідріх посміхнувся:

— Це ніщо, от якщо б я знайшов тут хоч який-небудь кусочок золота, я б позолотив яструба, — він відкинувся назад і посміхнувся. — Саме цим я заробляв на життя, поки лорд Рал не зробив мене охорнцем кордону.

— А знаєте, Замок зараз беззахисний перед тими необдарованими, хто може захотіти його захопити, і в ньому немає такого виду магії, щоб захистити тих, хто тут мешкає, — безцеремонно протягнув Зедд, звертаючись до обох чоловіків. — Я чудово можу оборонятися від тих, на кого діє магія, але не від повністю необдарованих.

— Схоже на те, — кивнув Чейз.

— Ну, що ж, таке життя, — продовжував Зедд. — Я подумав, що раз кордону більше не існує, і враховуючи всі виникаючі проблеми, можливо, ви вдвох візьмете на себе цю відповідальність і допоможете мені захистити Замок Чарівників. Я ж набагато менше відповідаю цьому завданню, ніж людина, спеціально навчена подібним речам. — Зедд відкинувся назад, лукаво піднявши брову. — Це життєво важливо.

Спершись ліктями на стіл, Чейз жував печиво.

Нарешті він помішав ложкою в мисці.

— Так, може статися біда, якщо Джеган пошле необдарованих, щоб знову прибрати Замок до рук. — Він обмірковував пропозицію старого чарівника. — Емма зрозуміє.

— Приведи її сюди, — знизав плечима Зедд.

— Привести її сюди? — Насупився Чейз.

Зедд обвів рукою навколишній простір.

— У Замку достатньо місця.

— Але що ми будемо робити з нашими дітьми? — Чейз відсунувся від столу. — Ти ж не хочеш бачити нікого з моїх дітей в цьому місці? Вони будуть бігати туди-сюди, гратися в залах. Це зведе тебе з розуму. До того ж, кожен наступний шибеник ще гірше попереднього, — додав він, скосивши на Рейчел одне з удавано сердитих очей.

Дівчинка хихикнула з-за тарілки з печивом.

Зедд ще пам'ятав звучання дитячого сміху в Башті, звуки задоволення і життя.

— Так, це буде нелегко, — погодився він, — але це все, зрештою, заради захисту Замку. Хіба моя невелика поступливість не варта організації його захисту?

Рейчел переводила погляд з Чейза на Зедда.

— Моя нова сестра, Лі, може принести тобі кота, Зедд.

— Точно, — вигукнув Зедд, вимахуючи руками. — Я не бачив котяру цілу вічність! Вона добре піклується про нього?

— О, так. Ми всі добре дбали про Кота, — серйозно кивнула дівчинка.

— Що ти думаєш про це, Рейчел? — Нарешті спитав Чейз, — Ти хочеш жити тут, у цій брудній старій дірі разом з цим старим буркотуном?

Рейчел підбігла й обняла його ногу.

— О, так, якщо можна! Будь ласка. Це було б так здорово.

— Тоді, вважаю, вирішено, — зітхнув Чейз. — Але тобі треба пристойно себе вести і не шуміти, щоб не набридати Зедду.

— Я обіцяю, — вигукнула Рейчел. Вона спохмурніла, подивившись на Зедда. — А мама теж повинна буде повзти по вузькому тунелю, щоб потрапити сюди, як це зробили ми?

Зедд хихикнув.

— Ні, ми дозволимо їй увійти більш гідним шляхом. Як і личить леді, — він обернувся до Фрідріха. — Як тобі моя пропозиція, хранитель кордону? Чи хочеш ти продовжувати справу, доручену тобі лордом Ралом, і залишитися, щоб допомогти нам захистити Замок?

Фрідріх повільно повертав птицю, що стояла на кінчику крила, роздумуючи.

— Ти знаєш, — додав Зедд, — поки ми будемо чекати атаки, для тебе тут знайдеться справа. Тут, в Башті, багато старовинних позолочених речей, які потрібно відновити. Можливо, ти погодишся стати офіційним позолотником Замку? У нас достатньо золотих листів. А коли мешканці повернуться в Ейдіндріл, у тебе буде достатньо надійних клієнтів.

— Не знаю, — втупився в стіл Фрідріх. — Ця пригода всім добра, але з тих пір як померла моя дружина, Алтея, я не дуже цікавлюся такими речами.

— Я розумію тебе, — кивнув Зедд. — Але думаю, що для тебе буде добре отримувати плату за якусь корисну справу.

— Добре, тоді я приймаю твою пропозицію, чарівник, — посміхнувся Фрідріх.

— Чудово, — схвалив його рішення Чейз. — Мені дуже знадобиться помічник, коли доведеться замикати винуватих бешкетників в підземеллі.

Рейчел засміялася, уявивши таку картину.

Чейз відсунув стілець і встав.

— Що ж, Фрідріх, якщо ми збираємося бути охоронцями Замку, наш обов'язок обійти все і переконатися в тому, що ми організували надійний захист. У такому великому будинку, як цей, допомога Ріккі могла б виявитися дуже корисною.

— Тільки не забудьте про щити, — нагадав Зедд, коли вони виходили з кімнати.

Коли двоє чоловіків вийшли, Рейчел протягнула старому чарівникові ще печива, щоб він міг доїсти чергову порцію м'яса. Її маленькі брови стурбовано зійшлися.

— Коли ми будемо жити тут, ми дуже постараємося вести себе тихо заради тебе, Зедд, — пообіцяла дівчинка.

— Ну, знаєш, Рейчел, Замок досить великий. Я сумніваюся, що ви сильно потривожите мене, якщо ти і твої сестри і брати захочете трохи погратися.

— Правда?

Зедд дістав з кишені старий шкіряний м'яч, розмальований вицвілими блакитними і рожевими зигзагами.

Очі Рейчел здивовано відчинилися.

— Я знайшов цей старий м'яч, — пояснив він, розмахуючи печивом. — Думаю, у нього бували кращі часи, коли хто-небудь бавився з ним. Як думаєш, тобі і твоїм братам і сестрам сподобається кидати ним, коли ви будете тут жити? Ти можеш бігати за ним в залах внизу, скільки тобі завгодно.

Вона від здивування відкрила рот.

— Правда, Зедд? — Недовірливо уточнила вона.

— Правда, — хмикнув старий, дивлячись на її обличчя.

— А я можу пограти з ним в темному залі, який видає смішні звуки. Тоді я непокоїти не буду тебе.

— Гра з м'ячем в цьому дивному місці, повному смішних звуків, навряд чи може доставити мені занадто багато клопоту.

Дівчинка залізла до нього на коліна, обвила руками його шию і міцно обійняла.

— Набагато приємніше обіймати тебе тепер, коли ти придумав, як зняти цей жахливий нашийник.

Поки вона обіймала його, Зедд погладив її по худенькій спинці.

— Так, малятко, так, це правда.

Дівчинка відхилилася назад і подивилася на нього.

— Я так хочу, щоб Річард і Келен теж могли пограти тут з м'ячем, іноді я за ними жахливо нудьгую.

— Я теж, малятко, — посміхнувся Зедд. — Я теж.

— Не журися, Зедд, — насупилася дівчинка, дивлячись на нього. — Я не буду сильно шуміти і постараюся не заважати тобі.

— Боюся, тобі ще багато чого належить дізнатися про гру з м'ячем, — жартівливо погрозив їй пальцем чарівник.

— Дізнатися?

— Звичайно. Сміх нероздільний з грою в м'яч, так само як печиво з тушкованим м'ясом.

Рейчел насупилася її більше, не будучи впевненою, що він говорить правду.

Він поставив дівчинку на підлогу.

— Ось що я тобі хочу запропонувати. Чому б тобі не піти зі мною в одне місце? Там я покажу тобі, що маю на увазі.

— Правда, Зедд? — Обрадувано перепитала вона.

— Правда, — погладив її по світлому волоссю Зедд. Він узяв зі столу м'яч. — Ходімо подивимося, чи вдасться нам показати цьому м'ячу, як треба добре проводити час.

66

Річард притулився до скелі в тіні високих білих дубів, дивлячись на лінію срібних кленів, поблискуючих на вітрі. Після дощу, який пройшов напередодні, в повітрі пахло свіжістю. Хмари пішли далі, залишивши після себе чисте ясне блакитне небо. У нього в голові нарешті з'явилася ясність, як в його кращі дні.

Минуло три дні, перш ніж він остаточно оговтався від дії отрути. Його дар не тільки допоміг йому повернути Келен, але і вилікував його самого.

Жителі Уілтертона тепер намагалися знову скласти докупи осколки свого життя. Це було нелегко, оскільки вони втратили дуже багатьох, і ніким було замінити загиблих родичів і друзів. Тим не менше, тепер вони були вільні і відчули, що в майбутньому життя стане краще.

Але здобуття свободи ще не означало, що вони залишаться на цьому шляху.

Річард оглянув широку долину, що розкинулася поруч з містом. Люди трудилися на полях і пасли стада. Вони швидко повернулися до нормального життя. Лорду Ралу не терпілося вийти на свій шлях, жити своїм життям. Участь у боротьбі з ворогом в Бандакарі відірвала їх від важливих справ, потрібно було повертатися до людей, які їх чекали.

Річард обдумав, чи було все, що сталося тут, настільки вже й важливим. Поки ще рано судити, чи почалася тут майбутнє і чи закінчилося тут минуле Старого світу.

Але, звичайно, світ вже ніколи не буде колишнім.

Річард спостерігав, як Келен виходить з воріт. Слідом йшла Кара. Бетті весело скакала по сторонах, намагаючись зрозуміти, куди вони збираються йти. Дженнсен повинна була відпустити її побігати. Бетті виросла і все своє життя провела в русі. Коза не затримувалася довго на одному місці. Можливо, тому вона завжди хотіла бігти за Річардом або Келен. Вона визнала їх сім'єю і хотіла бути з ними.

— Так що вона збирається робити? — Запитав Річард у Келен, коли вона підійшла до нього і скинула мішок на землю.

— Не знаю, — Келен долонею прикрила очі від сонця. — Думаю, їй хочеться розповісти тобі першому. Кара кинула свій мішок поруч.

— Думаю, вона вагається і не знає, що робити.

— Як ти себе почуваєш? — Келен сіла поруч з чоловіком і торкнулася його плеча.

Її дотик діяло заспокійливо.

— Я ж казав тобі, прекрасно, — посміхнувся їй Річард.

Він відірвав смужку сушеної оленини і жував її, дивлячись, як Дженнсен, Том, Оуен, Мерілі, Енсон і ще кілька людей нарешті пройшли через ворота і рушили через поле, по груди потопаючи в густій зеленій траві.

— Я зголодніла, — сказала Келен. — Можна й мені шматочок?

— Звичайно, — Річард дістав смужки м'яса і простягнув їжу жінкам.

— Лорд Рал, ми прийшли щоб попрощатися з вами, — звернувся Енсон, коли маленька група приєдналася до Річарда, Келен і Кари, що чекали на в тіні дубів. — Ви не будете заперечувати, якщо ми проведемо вас до перевалу?

— Будемо тільки раді.

— Лорд Рал, чому ви їсте м'ясо? — Насупився Оуен. — Ви ж тільки що приборкали свій дар. Хіба це не порушить рівновагу?

— Ні, — посміхнувся Річард. — Бачиш, саме те, що я неправильно трактував поняття рівноваги й послужило причиною всіх складнощів, пов'язаних з даром.

Оуен виглядав спантеличеним.

— Що ви маєте на увазі? Ви ж казали, що вам не можна їсти м'ясо, щоб врівноважити вбивства, які вам доводилося здійснювати. Після битви в таборі хіба більше немає необхідності утримувати дар в рівновазі?

Річард глибоко вдихнув і повільно видихнув, дивлячись на гори.

— Бачиш, справа в тому, що я повинен вибачитися перед усіма вами, — пояснив він. — Ви слухали мене, але я не слухав сам себе. Кейджа Ранг намагався допомогти мені, залишивши слова на статуї, ті слова, які я прочитав вам: «Будь гідний перемоги». Але вони призначалися мені більше, ніж кому іншому.

— Нічого не розумію, — зізнався Енсон.

— Я сказав вам, що ваші життя належать вам, і що у вас є право захищати їх. Але при цьому собі я сказав, що не буду їсти м'яса, щоб врівноважити вбивства, які я здійснюю насправді для того, щоб захистити своє життя і тих, кого я люблю. Я захищався і вбивав тих, хто нападав на мене та інших невинних людей, але чомусь вважав що це руйнує рівновагу. Ось чому я думав, що здійснюючи вбивства, я не повинен їсти м'ясо, щоб не внести зміни в магію, яка допомагала мені, щоб підтримати рівновагу.

— Але ж магія меча деколи не допомагала тобі, — заперечила Дженнсен.

— Так, і це повинно було наштовхнути мене на думку, тому що і магія меча і мій дар, хоча і мають різну природу, однаково відреагували на мої ірраціональні дії. Магія меча стала шкодити мені, оскільки я, відмовившись їсти м'ясо, оголосив, що не до кінця вірю у справедливість своїх дій, коли застосовую силу проти тих, хто чинить насильство. Магія Меча Істини залежить від переконань господаря меча, вона спрацьовує тільки проти тих, кого Шукач вважає ворогами. Вона ніколи не спрацює проти друга. У цьому і був ключ, який я повинен був зрозуміти. — Річард полегшено зітхнув. — Коли я вирішив, що, користуючись мечем, повинен якось це врівноважувати, я фактично визнав якусь неповноту, неправильність своїх дій. Я опинився в полоні старої віри, яку прищеплювали мені все життя, як і людям Бандакара, що вбивство завжди неправильне, тому магія меча стала вбивати мене. Магія Меча Істини, як і мій дар, стали б знову життєздатні, якщо б я до кінця повірив, що не треба врівноважувати вбивства, оскільки, вбиваючи, я вчиняю не тільки морально, але і єдино можливим способом. Відмовившись від м'яса, я відмовився від морального права на самозахист, відмовився від права захищати життя. Переконання, що я повинен дотримуватися рівноваги, послужило причиною протистояння, яке призвело до головних болів і того, що сила Меча Істини повернулася проти свого господаря. Я сам все це заплутав.

Річард порушив Перше Правило Чарівника, повіривши в брехню про те, ніби вбивати завжди аморально, оскільки боявся, що це правда. Він порушив і Друге Правило, але куди гірше, він порушив Шосте Правило. Зробивши це, він відмовився від розуму на користь сліпої віри. Невдачі, пов'язані з його даром і силою меча, стали прямим наслідком традиційного мислення.

На щастя, прислухавшись до Восьмого Правила, він зміг переглянути свої дії і знайти помилку у власних роздумах. Тільки тоді він зумів виправити ситуацію.

І, нарешті, зміг реалізувати Восьме Правило.

Річард переніс вагу на іншу ногу, спостерігаючи за обличчями оточуючих.

— Я повинен був зрозуміти, що мої дії не тільки моральні і не загрожують рівновазі, але саме зруйнована рівновага є причиною моїх дій. Вбивство деколи не тільки справедливе, але і може бути єдино правильним і моральним вчинком. Мені слід було зрозуміти те, що просив зрозуміти Кейджа Ранг: я сам повинен бути гідний цієї боротьби.

Оуен, уважно дивився на Річарда, поки той говорив, кивнув.

— Враховуючи обставини, я вважаю, ми можемо зрозуміти, чому ви вчинили таку помилку.

Дженнсен, чиє руде волосся сяяло на тлі зелених дерев і трави, примружилася, дивлячись на Річарда проти сонця.

— Так, іноді я радію, що я повністю необдарована, — вимовила вона, зітхаючи. — Бути чарівником жахливо важко.

Люди кивнули, висловлюючи згоду.

— У житті багато важкого, — посміхнувся сестрі Річард. — Це і тебе стосується. Наприклад, твій вибір. Що ти вирішила?

Дженнсен стиснула руки і подивилася на Оуена, Енсона та інших людей, які прийшли з ними.

— Ну, тут більше не Імперія вигнаних, захоплена злісною тиранією. Тепер це частина Імперії Д'Хара. Ці люди хочуть того ж, що й ми. Думаю, я залишуся з ними на якийсь час і допоможу їм стати частиною величезного світу, раз я вже почала цим займатися. Я вирішила прийняти твою пропозицію, Річард, і допомогти їм. — Лорд Рал посміхнувся сестрі і провів рукою по її прекрасному волоссю. — Але за однієї умови, — додала вона.

Він опустив руку.

— Умови?

— Ну так. Я ж Рал, так що… — самим що ні на є серйозним тоном заговорила Дженнсен. — Я подумала, що мені потрібен надійний захист, адже я можу стати метою нападу, ну ти розумієш. Є люди, які хочуть мене вбити. Та й Джеган…

Річард розсміявся, притиснувши дівчину до себе і не даючи їй договорити.

— Том! Тобі, як захиснику на службі Дому Рала, я наказую залишитися і оберігати мою сестру, Дженнсен Рал, — урочисто наказав він. — Це важливе завдання, яке має для мене першорядне значення.

Том вигнув брову.

— Ви впевнені, лорд Рал?

Дженнсен пхнула юнака в бік.

— Звичайно, певен. Він би не сказав, якби не був упевнений.

— Ти не чув, що сказала леді? — Нарочито незадоволеним тоном поцікавився Річард, — Я впевнений.

Високий світловолосий чоловік посміхався як хлопчисько.

Дженнсен показала на стоячих поряд людей і місто позаду них.

— Поки я була там з ним, люди весь час приходили подивитися на мене, щоб переконатися, що я не відьма, а Бетті не мій дух. Хоча час від часу мені здається, що вони не так вже помиляються щодо неї.

Річард опустив погляд і подивився на Бетті. Коза підняла голову.

— Думаю, з усіх нас тільки Бетті знала правду про Ніколаса.

Почувши своє ім'я, коза нагострив вуха і замахала хвостом.

Дженнсен погладила Бетті по холці.

— Тепер, коли ці люди зрозуміли, що я не відьма, хоча в мені є схожі риси, я думаю, що зможу зіграти істотну роль в тутешньому житті. — Вона підняла ніж і показала Річарду витіювато викладену букву «Р» на руків'ї. — Думаю, я могла б бути тут офіційним представником Дому Ралів, якщо ти, звичайно, схвалиш цю ідею.

— Думаю, що це чудова ідея, — усміхнувся Річард.

— Я теж думаю, що це було б чудово, Дженнсен, — Келен кивком показала на схід. — Тільки не чекай занадто довго, вирушай у Хаутон, щоб побачитися з Енн і Натаном. Вони зможуть надати тобі великуу допомогу, коли дізнаються, що Імперський Орден більше не пригнічує цих людей. Вони допоможуть тобі.

— Але хіба вони не збираються вирушити з вами? — Схрестила пальці Дженнсен. — Допомагати вам?

— Енн вважала своїм обов'язком направляти життя Річарда. Але я не впевнена, що це призведе до чогось хорошого. — Келен рукою ковзнула по руці Річарда. — Він лорд Рал. Він повинен йти своєю дорогою, не їх.

— Вони обидва відчувають відповідальність за нас, — пояснив Річард. — Натан Рал — провидець. Пророцтво за своєю природою потребує рівноваги. Рівновага для пророцтва — вільна воля людини. Я зараз перебуваю в стані рівноваги і вмію тепер її зберігати. Звичайно, Енн з Натаном це не сподобається, але, думаю, мені необхідно нарешті звільнитися від їх опіки, хоча б на деякий час. Але це не так важливо. Я думаю, куди більш важливо, щоб вони спочатку допомогли людям тут, в Бандакарі. Ми тепер знаємо, як Джеган використовує повністю необдарованих. Я думаю, що життя цих людей, які побажали звільнитися і перемогли, захищаючи свою свободу, є керівництвом до дії. Енн і Натан зможуть організувати захист цих земель. Вони також зможуть навчити вас історії людства, що для вас особливо важливо.

Коли Річард підняв мішок і просунув руки в лямки, Оуен схопив його руку.

— Спасибі вам, лорд Рал, що показали мені, що моє життя має цінність.

Мерілі вийшла вперед і обійняла його.

— Спасибі, що навчили Оуена бути гідним мене.

Річард і Оуен розсміялися. Кара схвально поплескала Мерілі по плечу. Після цього сміялися вже всі.

Бетті штовхалася і скажено махала хвостом, показуючи, що не хоче відставати від інших.

Річард нахилився і поплескав її по вухах.

— Що стосується тебе, подружка, то починаючи з цього моменту, я забороняю тобі дозволяти всяким Ковзаючим лізти в твою симпатичну головку, щоб шпигувати за людьми.

Бетті штовхнула його головою в груди, поки він чухав її вуха, і забекала, немов хотіла сказати, що їй щиро шкода.

67

Проходячи під величним блакитним небом поміж крутих схилів високих засніжених гір, серед дерев, що росли внизу, Річард відчував радість від того, що вони знову встали на власний шлях. Йому буде бракувати Дженнсен, але ж розлука не вічна. Сестрі корисно буде пожити самостійно серед людей, які будуть вчитися, як і вона, жити власним життям і пізнавати величезний світ навколо них. Він же сам ні на що не проміняв би те, чого навчився, з тих пір як відмовився від захищеного життя в Хартленді. Якби не це, він ні за що не зустрів би Келен.

Приємно було пройтися і розім'яти ноги. Річард підкинув лук вище на плече, коли з-під засліплюючого денного світла вони увійшли в тиху лісову напівтемряву. Він підійшов так близько до смерті, що майже втратив зір, і тепер все навколо здавалося йому більш яскравим. Мох виглядав більш соковитими, листя дерев більш блискучим, сосни, які здіймалися в небо, були більш величні.

Очі Келен здавалися зеленішими, волосся — м'якшим, усмішка — теплішою.

Так само сильно, як колись він ненавидів факт того, що наділений даром, так же сильно зараз він радів своєму дару. Дар — частина його особистості, того, що він собою являє, як людина.

Келен одного разу запитала у нього, чи хотів би він, щоб вона не володіла силою. Чоловік сказав, що ніколи не побажав би цього, оскільки любить її такою, яка вона є. Неможливо відрізати частину самого себе. Це все одно що заперечувати власну індивідуальність. Він не міг бути іншим. Його дар — частина його самого. Його здібності втручалися у все, що він робить.

Всі проблеми, які сталися з його даром, були викликані самим Річардом. Магія Меча Істини допомогла йому зрозуміти, що помилка вбиває його самого. Так що це він зазнав невдачі, не зумівши зрозуміти правду.

Повернутися і знати, що він знову живе в гармонії з собою і готовий захищати себе і тих, кого любить, було невимовно приємно. Йому подобалося бути захисником — не заради любові до боїв, але з любові до життя.

День був теплий, і подорожні піднімалися по кам'янистій стежці до перевалу. Час від часу вони минали ущелини, від яких віяло холодом, але у відсутність сильного вітру в цьому не було нічого неприємного.

На вершині вони зупинилися біля статуї Кейджа Ранга, що стояв тут уже тисячі років на самоті, і пильнував, підносячись над імперією тих, хто не бачив зла.

У певному сенсі ця статуя була монументом поразці. Там, де Кейджа Ранг і його сподвижники зазнали невдачі, не зумівши змусити цих людей бачити правду, Річард досяг успіху — правда, не без допомоги Кейджа Ранга.

Річард поклав руки на холодний граніт, на слова «Талген Васстерніч», які допомогли йому зберегти життя.

— Спасибі тобі, — прошепотів він, схиляючись перед пам'ятником людині, що дивилася на Стовпи Творіння, де Річард знайшов сестру.

Кара теж поклала руки на слова, і Річард здивувався, побачивши її погляд.

— Спасибі, що допоміг врятувати лорда Рала, — розчув він.

Коли подорожні почали спуск, перетинаючи відкриті смуги і рухаючись до густого лісу, Річард почув крик оливкового тирана — сигнал, якому він навчив Кару, і який так добре їм служив.

— Знаєш, Енсон багато знає про птахів, — сказала Кара, коли вони спустилися до невеликого струмка.

Річард обережно пробирався крізь павутину кедрових коренів.

— Правда?

— Так. Поки ти відпочивав, у нас був час поговорити, — вона поклала руку на волокнисту кору червонуватого стовбура, щоб зберегти рівновагу. Морд-Сіт перекинула довгу світлу косу на груди, провівши по ній рукою до самого кінчика.

— Він похвалив мій пташиний крик, — похвалилася Кара.

Річард глянув на Келен. Дружина знизала плечима, показуючи, що не розуміє, до чого хилить Кара.

— Я теж казав тобі, що ти добре його вивчила, — відповів він.

— Я сказала йому, що це ти мене навчив, і це крик короткохвостого соснового яструба. Енсон сказав, що таких птахів, як короткохвостий яструб, тут немає. Крик, якому ти мене навчив і який ми використовували в якості сигналу, належить звичайному оливковому тирану. Я, Морд-Сіт, кричу, як оливковий тиран. Тільки уяви!

Якийсь час вони йшли мовчки.

— У мене неприємності? — Нарешті поцікавився Річард.

— О, так, — проголосила Кара.

Лорд Рал не зміг стримати посмішки, оскільки був упевнений, що Морд-Сіт не бачить його, так само як не бачить, що Келен обернулася, дивлячись через плече, і дивиться на нього з особливою посмішкою, призначеною йому одному.

— Дивись, — підняла руку Келен, вказуючи вгору.

Через пролом в кронах кедрів, на тлі ясного синього неба, подорожани побачили зграю чорних птахів, що кружляли над лісом і піднімалися в потоках гірського повітря. Зграя більше не полювала на них. Хижаки просто шукали чогось на обід.

— Що там старі люди кажуть? — Запитала Кара. — Здається щось на зразок того, що птахи, які в пошуках здобичі кружляють над тобою на самому початку подорожі, — поганий знак.

— Так, — відгукнувся Річард, — Але я не дозволю якійсь старій приказці зупинити мене. І в будь-якому випадку, ти ж ідеш з нами.

Келен розсміялася і отримала у відповідь сердитий погляд їх захисниці. Жінка від душі засміялася ще голосніше, і Річард розсміявся разом з нею. Кара не змогла стриматися, і коли вона перевела погляд на стежку, Річард побачив усмішку, що ковзнула по її обличчю.