Володар Туману

Розділ п’ятий

Його розбудили голоси батьків, що долинали з першого поверху, і біганина Ірини сходами вгору та вниз. Уже звечоріло, але Макс побачив, що гроза минула, залишивши по собі всіяне зорями небо. Він глянув на годинника й зрозумів, що проспав близько шістьох годин. Макс саме підводився, коли хтось кісточками пальців постукав у двері.

– Час вечеряти, спляча красуне, – пророкотів із-за дверей веселий голос Максимільяна Карвера.

Подумки Макс запитав себе, що могло викликати в батька таку радість, та одразу згадав про кіносеанс, який той пообіцяв улаштувати, коли вони вранці снідали.

– Зараз спущуся, – озвався Макс, досі відчуваючи в роті в’язкий смак канапок із шинкою.

– Оце вже краще, – відповів годинникар, спускаючись на перший поверх.

Максові зовсім не хотілося їсти, однак він пішов до кухні й сів за стіл разом з усіма. Алісія задумливо дивилася в тарілку, не торкаючись їжі. Ірина ж, з апетитом поглинаючи свою порцію, щось шепотіла огидному котові, який втупився їй у ноги. Поки вони отак вечеряли, Максимільян Карвер розповідав, що знайшов у селищі чудове приміщення під майстерню, щоб знову розпочати бізнес.

– А що робив ти, Максе? – поцікавилася Андреа Карвер.

– Був у селищі.

Всі подивилися на нього так, ніби чекали продовження.

– Познайомився з одним хлопцем на ім’я Роланд. Завтра ми хочемо поплавати під водою.

– Макс уже має приятеля! – переможно вигукнув Максимільян Карвер. – Ну, що я вам казав?

– А який він, цей Роланд, Максе? – запитала Андреа Карвер.

– Не знаю. Симпатичний. Роланд живе з дідусем, доглядачем маяка. Він розповів мені про селище безліч цікавих речей.

– А де ви плаватимете під водою? – запитав батько.

– На південному березі, потойбіч порту. Роланд каже, там є корабель, який потонув багато років тому.

– А можна мені з вами? – втрутилася в розмову Ірина.

– Ні, – відрубала Андреа Карвер – А це безпечно, Максе?

– Мамо…

– Гаразд, – згодилася Андреа. – Тільки будь обережний.

Макс ствердно хитнув головою.

– У юності я добре плавав під водою, – докинув Максимільян Карвер.

– А зараз ні, любий, – урвала його дружина. – Покажеш нам фільм?

Стенувши плечима, Максимільян Карвер підвівся, готовий похизуватися своїми навичками кіномеханіка.

– Допоможи-но батькові, Максе.

Перш ніж виконати його прохання, Макс нишком подивився на Алісію, котра за вечерею не розтулила рота. Її відсутній погляд, здавалося, волав про те, якою далекою була вона від усього, що відбувалося довкруж, але з незрозумілої причини ніхто, крім Макса, цього не помічав або не хотів помічати. На якусь мить погляди брата й сестри зустрілися. Макс усміхнувся.

– Хочеш поїхати завтра з нами? – запропонував Макс. – Роланд тобі сподобається.

Алісія ледь помітно всміхнулася і, не кажучи ні слова, згідливо кивнула, а в її темних бездонних очах засяли вогники.

– Готово. Вимкніть світло, – наказав Максимільян Карвер, вставивши бобіну з плівкою у кінопроектор. Апарат, здавалося, походив із тих самих часів, що й Коперник, і Макс сумнівався, чи він працюватиме.

– І що ми дивитимемося? – поцікавилася Андреа Карвер, колисаючи на руках Ірину.

– Гадки не маю, – зізнався годинникар. – У гаражі стоїть коробка з десятками плівок, але там немає жодних написів. Я взяв декілька навмання. Не здивуюся, якщо взагалі не буде зображення. Емульсія на плівці дуже легко псується, і після стількох років цілком імовірно, що вона зійшла.

– І що це значить? – втрутилася в розмову Ірина. – Ми нічого не побачимо?

– Є лише один спосіб дізнатися, – відповів Максимільян Карвер, вмикаючи проектор.

За кілька секунд апарат, задирчавши, як старий мотоцикл, ожив, і вітальню прорізало сліпуче світло з об’єктива. Макс втупився в прямокутник, що відбивався на білій стіні. Так дивляться на чарівний ліхтар, не знаючи напевне, які видіння можуть з’явитися з цього винаходу. Хлопець затамував подих, і за мить на стіні з’явилося зображення.

Максові знадобилось кілька секунд, щоб зрозуміти, що ця стрічка не куплена в крамниці, де торгують старими фільмами. Це не копія якогось знаменитого фільму чи призабутої бобіни німого кіно. Туманні, подряпані часом образи незаперечно свідчили, що це продукт аматорської зйомки. То був звичайний домашній фільм, можливо, відзнятий багато років тому колишнім господарем цього будинку, лікарем Фляйшманом. Макс припускав, що те саме можна сказати і про інші бобіни, які батько знайшов у гаражі разом зі старезним проектором. Мрії Максимільяна Карвера про власний кіноклуб розвіялися за одну мить.

Плівка незграбно відтворювала прогулянку в місцині, схожій на ліс. Оператор знімав її, повільно йдучи серед дерев, зображення стрибало, світло й ракурс різко змінювалися, і важко було упізнати, де саме відбувалася ця химерна прогулянка.

– Що це таке? – вигукнула вочевидь розчарована Ірина, глянувши на батька, який спантеличено дивився цю дивну й, судячи з першої хвилини показу, нестерпно нудну стрічку.

– Не знаю, – пригнічено промимрив Максимільян Карвер. – Я не чекав такого…

Макс теж уже втрачав інтерес до сеансу, коли раптом у хаотичному мигтінні кадрів щось привернуло його увагу.

– Може, поставиш іншу бобіну, любий? – попросила Андреа Карвер, намагаючись врятувати від краху ілюзії чоловіка щодо гаражного кіноархіву.

– Стривайте, – мовив Макс, упізнавши на стрічці знайоме місце.

Тепер камера вийшла з лісу й просувалася в бік оточеної білим муром території, куди можна було потрапити крізь ґратчасту брамку. Макс знав це місце: він був там напередодні.

Хлопець, мов зачарований, дивився, як камера, здригнувшись на якусь мить, нарешті заглибилася в сад статуй.

– Це схоже на цвинтар, – прошепотіла Андреа Карвер. – Що б це могло бути?

Камера обійшла кілька метрів саду статуй. На плівці це місце не видавалося таким занедбаним, яким його застав Макс. Не було й сліду диких трав, а вибрукувана кам’яними плитами поверхня була чистою та відполірованою, начеб дбайливий сторож прибирав тут день і ніч.

Камера зупинялася на кожній статуї з тих, котрі були розташовані на головних точках, що утворювали велику зірку, яку ясно можна було розгледіти, якщо дивитися на підніжжя фігур. Макс упізнав їхні білі кам’яні обличчя та вбрання артистів мандрівного цирку. В напружених позах цих фантастичних фігур і в театральних гримасах їхніх облич, здавалося, за позірною нерухомістю вчувалося щось тривожне.

Стрічка без жодного монтажу показувала учасників циркової трупи. Родина спостерігала це примарне видовище мовчки, в помешканні чулося лише жалібне порипування проектора.

Нарешті камера скерувалася до центру накресленої на поверхні саду статуй зірки. Проти світла з’явився силует усміхненого блазня, до якого тяглися інші статуї. Макс уважно обдивився риси цього обличчя – і знову відчув, як морозець пробіг по тілу, коли хлопець опинився з блазнем сам-на-сам. В образі його було щось таке, що не збігалося з Максовими спогадами після відвідин саду статуй, але через погану якість плівки він не міг скласти чіткого образу статуї, щоб зрозуміти, в чому тут річ. Родина Карверів так само мовчала, поки проектор прокручував останні метри плівки. Нарешті Максимільян Карвер вимкнув апарат і ввімкнув світло.

– Якоб Фляйшман, – прошепотів Макс. – Це домашні стрічки Якоба Фляйшмана.

Батько ствердно хитнув головою. Сеанс закінчився, і Максові на якусь мить здалося, що присутністю цього невидимого гостя, котрий майже десять років тому втопився за кілька метрів звідси, біля берега, просякнутий кожен куток дому, кожна сходинка, і Макс відчув себе тут зайдою.

Не зронивши ні слова, Максимільян Карвер почав розбирати проектор, а Андреа Карвер підхопила на руки Ірину й понесла сходами нагору, щоб покласти до ліжка.

– Можна я спатиму з тобою? – запитала Ірина, обіймаючи матір.

– Облиш, – озвався Макс до батька. – Я сам сховаю проектор.

Усміхнувшись синові, Максимільян Карвер лагідно поплескав його по плечу.

– Добраніч, Максе, – сказав годинникар й обернувся до дочки. – Добраніч, Алісіє.

– Добраніч, тату, – відказала Алісія, дивлячись, як батько, стомлений і розчарований, піднімається сходами.

Коли кроки годинникаря стихли, Алісія пильно поглянула на Макса.

– Пообіцяй, що нікому не розповіси того, що я зараз тобі скажу.

Макс згодився.

– Обіцяю. А про що йдеться?

– Про блазня. Того, що на плівці, – мовила Алісія. – Я його вже бачила. Вві сні.

– Коли? – запитав Макс, відчуваючи, як закалатало в нього серце.

– Вночі напередодні нашого приїзду сюди, – відповіла сестра.

Макс підсів ближче до Алісії. На її обличчі важко було розгледіти якісь емоції, однак Максові здалося, що в очах дівчини він завважив тінь страху.

– Поясни, – попросив Макс. – Що саме тобі снилося?

– Це дивно, але вві сні він був якимось іншим, – проказала Алісія.