Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі

Розділ 1 Приборкання Смеаґола

у, пане, хоч круть хоч верть, а ми з тобою вскочили в халепу, — сказав Сем Грунич, який понуро і згорблено стояв біля Фродо, мружачи очі та вдивляючись у морок.

Минав уже, либонь, третій вечір, відколи гобіти покинули Загін — друзі втратили лік часу, видряпуючись на схили та шукаючи шляху між голого каміння Емин-Муїлу. Не знайшовши іншої стежки, вони поверталися назад власними слідами чи раптом з'ясовували, що ходять колами й уже були на цьому місці багато годин тому. Проте їм таки ставало снаги неухильно просуватися на схід, тримаючись — поки дозволяла стежка — якомога ближче до зовнішнього краю цього дивного та заплутаного лабіринту пагорбів. Але схили грізних скель, які нависали над рівниною, завжди були круті, високі й неприступні; а ген у пониззі за наваленим звідусіль камінням тяглися синювато-багряні гнилі болота, де нічого не ворушилось, ба навіть пташок не було видно.

Тож гобіти стояли на краю високої кручі, голої та відкритої всім вітрам, підніжжя якої повив туман, а позаду них в'юнилися високі й низькі гори, увінчані перелітними хмарами. Зі Сходу дмухав холодний вітер. Ніч густішала понад невиразними землями попереду — їхня хворобливо-зелена барва змінювалася на вицвіло-брунатну. Далеко праворуч Андуїн, що за дня інколи мерехтів у проблисках сонця, цілком заховався у темряві. Та погляди малих подорожан зверталися не до протилежного берега Ріки, не до Ґондору, де були їхні друзі, не до людських земель. Натомість гобіти пильно зорили на південний схід, де вістря близької ночі оторочувала темна лінія, схожа на віддалені горби непорушного диму. Там, удалині, на прузі між землею та небом, раз у раз мигтів крихітний червоний вогник.

— Ну й халепа! — сказав Сем. — Це — єдине місце з усіх відомих нам країв, якого ми ніколи не хотіли побачити зблизька: і саме до того місця ми мусимо дістатися, хоча нам туди ледве чи пощастить втрапити, ледве... Як на мене, ми обрали геть неправильний шлях. Ми не зможемо спуститись, а якщо і спустимося, то гарантую: замість зелених луків на нас унизу чекатимуть бридотні мочарі. Тьху! Відчуваєш, як тхне?

Сем понюхав вітер.

— Так, відчуваю, — відповів Фродо, навіть не ворухнувшись, адже очі його були прикуті до темної лінії та мерехтливого пломеню. — Мордор! — відітхнув він. — Якщо я мушу йти до тієї землі, то добре було би дістатися туди якнайшвидше і швидко з усім покінчити!

Фродо здригнувся. Вітер був студений, але важкий од холодного смороду розкладання.

— Але ж, — озвався він, урешті відвівши погляд, — ми не можемо перебути тут цілу ніч, хай ускочили ми в халепу чи ні. Треба знову знайти якесь затишне місце й діждатися там ранку: можливо, завтрашній день укаже нам шлях.

— Ага, чи післязавтрашній, чи післяпіслязавтрашній, — пробурмотів Сем. — А може, і жоден день не вкаже. Ми пішли не тим шляхом.

— Цікаво, — відказав Фродо. — Мабуть, мені таки судилося дістатися до тієї Тіні ген там, тому шлях, хай там як, знайдеться. Тільки що вкаже його мені: зло чи добро? Швидкість була нашою єдиною надією. Будь-якою затримкою міг скористатися Ворог, — і ось вам, прошу: я затримався. Може, нами вже керує воля Темної Вежі? Усі мої рішення оберталися на лихе. Мені слід було покинути Загін значно раніше, зайти з Півночі, оминувши зі сходу Ріку й Емин-Муїл, і відтак твердим ґрунтом Поля Брані дістатися до мордорських стежок. Натомість зараз ми вдвох не спроможні знайти дороги назад, та й на східному березі нишпорять орки. Кожен день, що минає, — це безцінний втрачений день. Я стомився, Семе. Я не знаю, чим тут зарадити. Що в нас залишилося з їжі?

— Тільки те, що ти називаєш лембасом, пане Фродо. Мізерна їжа. Утім, і це ліпше, ніж нічого, щоби попоїсти у тривалому поході. Коли я вперше покуштував лембасу то й подумати не міг, що коли-будь захочу чогось іншого. А тепер таки хочу: скибочку звичайного хліба, кухоль чи бодай півкухля пива — це би мені зараз добре смакувало. Я волік на собі куховарське начиння цілу дорогу, відколи ми востаннє ставали табором, і навіщо? Насамперед тут немає, з чого розкласти багаття, і готувати теж нічого, навіть трави катма!

Гобіти розвернулись і спустились у кам'янисту западину. Призахідне сонце загубилося серед хмар, тож темрява запала швидко. Друзі сяк-так перечікували ніч, перевертаючись із боку на бік у тихому закапелку між велетенських зазубрених шпилів вивітреної скелі; там вони принаймні були захищені від східного вітру.

— Ти знову бачив їх, пане Фродо? — запитав Сем, коли гобіти сірого ранку сиділи, отерплі й задубілі та жували коржі лембасу.

— Ні, — відказав Фродо, — я нічого не бачив і не чув уже дві ночі поспіль.

— Я — теж, — сказав Сем. — Брр! Мене аж верне від тих очей! Але, може, ми нарешті відірвалися від того жалюгідного слизняка. Ґолум! Я покажу йому, що таке ґолум у горлі, щойно випаде нагода схопити його за шию.

— Сподіваюся, ти ніколи не матимеш такої нагоди, — заперечив Фродо. — Не знаю, як йому вдавалось іти за нами, та, можливо, ти правий, і він уже загубив наш слід. У цій сухій безрадісній землі за нами майже не залишається відбитків ніг і запаху, навіть для його чутливого носа.

— Сподіваюся, що це саме так, — сказав Сем. — Добре було би, якби ми спекалися його назавжди!

— І я сподіваюся, — погодився Фродо, — та не Ґолум мене зараз хвилює найбільше. Коли вже ми нарешті виберемося з цих пагорбів? Ненавиджу їх! Я почуваюся беззахисним перед Сходом: застряг тут, де нічого, крім мертвих рівнин, не відмежовує мене від тієї Тіні. У ній є Око. Ходімо! Сьогодні ми мусимо якось звідси спуститися.

День поволі минав, уже от-от мали запасти вечірні сутінки, а двоє гобітів усе ще дряпалися гірським хребтом, не знайшовши шляху до втечі.

Іноді в тиші того пустельного краю їм учувалися якісь ледве вловні звуки позаду: то падав камінь, то ніби ляпали по камінні босі п'яти. Друзі спинялися, прислухаючись, але не чули нічого, крім стогонів вітру понад вершечками валунів, — та навіть це нагадувало мандрівникам про тихий свист подиху між гострими зубами.

Цілий той день, коли гобіти просувались уперед, зовнішній хребет Емин-Муїлу поступово повертав на північ. Понад краєм гір тепер простяглася широка нерівна площина з обпаленими та вивітреними скелями, перерита де-не-де схожими на траншеї ровами, які прямовисно зривались у глибокі ущелини на поверхні стрімчаків. Щоби знайти прохід серед тих розколин, які дедалі глибшали та густішали, Фродо й Сем віддалилися ліворуч од краю і не помітили, що вже кілька верст повільно, та неухильно спускаються з пагорба: гребінь кручі потроху зрівнювався з низиною.

Урешті-решт, гобіти змушені були зупинитися. Хребет різко звернув у північному напрямку, і його перерізало глибоке провалля. З протилежного боку скелі знов у єдиному пориві линули на багато сажнів угору: перед мандрівниками бовваніла велетенська сіра круча зі стрімким, ніби обтятим ножем, урвищем. Тож уперед вони йти не могли — потрібно було повертати на схід чи на захід. Але звернути на захід означало би приректи себе на ще важчу дорогу та ще довшу затримку, рушити назад до осердя пагорбів; натомість поворот на схід привів би гобітів до зовнішнього провалля.

— Ми не маємо іншого вибору і повинні дряпатись униз оцим ровом, Семе, — озвався Фродо. — Нумо, погляньмо, куди він нас приведе!

— Спуск буде ризикований, б'юсь об заклад, — сказав Сем.

Розколина виявилася довшою та глибшою, ніж здавалася спершу. Зійшовши трохи нижче, гобіти натрапили на кілька покручених хирлявих дерев — уперше за кілька днів. То були здебільшого криві берези та подекуди ялини. Серед них траплялося чимало мертвих дерев, тонких і вигризених східними вітрами до самої серцевини. Раніше, коли клімат тут був м'якший, у цій ущелині, напевно, росли справжні хащі: але дерева закінчились уже через якихось двадцять сажнів, хоча старі поламані стовбури стриміли навіть біля самого краю кручі. Дно рову, який тягнувся вздовж пруга гірського розламу, було захаращене потрощеним камінням і різко збігало донизу. Коли гобіти нарешті дійшли до кінця, Фродо нахилився і визирнув понад краєм кручі.

— Поглянь! — сказав він. — Ми, напевно, дуже довго спускались, або ж ця скеля запалася. Тепер вона значно нижча, ніж була, і виглядає не такою неприступною, як раніше.

Сем став навколішки поруч із Фродо й собі неохоче подивився за край. Потому звів погляд на грізну скелю, що здіймалась осторонь і ліворуч од них.

— Не така неприступна! — форкнув він. — Авжеж, гадаю, спускатися завжди легше, ніж підніматися. Якщо не вмієш літати, то можеш принаймні стрибнути!

— Але стрибати доведеться звисока, — зауважив Фродо. — Десь приблизно з... — якусь хвилю він вимірював відстань на око, — з чотирнадцяти сажнів. Не більше.

— Досить і цього! — відказав Сем. — Ух! Ненавиджу дивитись униз із висоти! Але все одно дивитися — це краще, ніж спускатися.

— Ні-ні, — не вгавав Фродо, — думаю, ми зможемо спуститися тут; а також думаю, що ми мусимо бодай спробувати це зробити. Дивися: скеля тут зовсім інакша, ніж була за кілька верст звідси. Вона осіла й потріскалася.

Зовнішній схил кручі й справді був уже не надто стрімкий і трохи видавався вперед. Він нагадував могутній фортечний мур чи стіну понад морем, основа якої зрушила з місця, а відтак усі пласти її кладки зрушились і викривились, а між ними утворилися чималі тріщини та довгі скошені виступи, подекуди завширшки як сходи.

— І якщо ми таки плануємо спускатися, то найліпше зробити це негайно. Уже темніє. Гадаю, наближається буря.

Димчасту пляму гір на Сході поглинув густий морок, що простягнув свої довгі руки на Захід. Щораз дужчий вітер доносив до гобітів глухий гуркіт далекого грому. Фродо втягнув носом повітря і з підозрою глянув у небо. Тоді зняв пояс, зав'язав його поверх плаща, міцно стягнув і закинув на плечі свою легку торбину, а тоді став на край кручі.

— Я маю намір спуститися, — сказав він.

— Гаразд! — похмуро відповів Сем. — Але я піду перший.

— Ти? — перепитав Фродо. — І що ж змусило тебе передумати щодо спуску?

— Я не передумав. Це просто розважливо: першим спускається найбільший незграба. Я не хочу впасти на тебе згори і скинути з кручі — навіщо за одне падіння гинути нам обом?

І перш ніж Фродо встиг його зупинити, Сем сів, перекинув ноги через пруг, розвернувся й узявся намацувати пальцями нижніх кінцівок якусь опору під собою. Ледве чи він іще коли-небудь за своє життя чинив так відважно й холоднокровно. Чи, навпаки, так нерозважливо.

— Ні, ні! Семе, ти старий бевзю! — скрикнув Фродо. — Ти вб'єшся, лізучи вниз і навіть не глянувши, куди тобі треба дістатися!

Й він ухопив Сема попід руки і витягнув його нагору.

— Зачекай трохи і потерпи! — сказав Фродо другові.

Потому ліг на землю, перехилившись через пруг і вдивляючись униз; але, хоча сонце ще не сіло, його світло згасало надто швидко.

— Гадаю, ми з цим упораємось, — озвався Фродо за кілька хвилин. — Принаймні я. Та й ти теж, якщо не втрачатимеш голови і обережно лізтимеш слідом за мною.

— Не знаю, звідки в тебе така впевненість, — відповів Сем. — Агов! Ти ж не бачиш дна урвища при такому світлі. А що ти робитимеш, коли раптом дістанешся до такого місця, де не буде жодної зачіпки ні для рук, ані для ніг?

— Подряпаюся назад, мабуть, — відповів Фродо.

— Легко сказати, — заперечив Сем. — Краще зачекаймо до ранку, коли посвітлішає.

— Ні! Лише тоді, коли я вже не матиму іншого виходу, — навдивовижу палко запротестував Фродо. — Мені страшенно шкода кожної години, кожної миті. Я таки спробую спуститись. А ти нікуди не лізь, допоки я піднімуся сюди чи гукну тебе!

Ухопившись пальцями за кам'янистий виступ на прузі, Фродо тихцем опускався й уже майже повністю випростав руки, і тоді лише намацав якусь приступку пальцями ніг.

— Одна сходинка вниз, — сказав він. — І ця приступка розширюється праворуч. Я можу стояти на ній, навіть не тримаючись. Я буду...

Але зненацька гобіт замовкнув на півслові.

Бистролітна темрява, набираючи дедалі більшої швидкості, виринула на Сході й поглинула ціле небо. Просто над головами у гобітів пролунав сухий розкотистий тріск грому Списи блискавиць ударили в пагорби. Зірвався шалений поривчастий вітер, і, вливаючись у його ревище, серед високості пролунав пронизливий вереск. Двоє друзів уже чули такий вереск у Мокві, коли утікали з Гобітова, і навіть там, у ширських лісах, їхня кров захолола від нього. А тут, у цій пустці, такий моторошний звук викликав ні з чим не порівнюваний жах: він пронизав малих подорожніх холодними лезами страху та відчаю, змусивши завмерти їхні серця та подихи. Сем розпластався долілиць. Фродо мимоволі відпустив руки, затуляючи ними голову та вуха. Й тоді гойднувся, послизнувся і ковзнув униз, протяжно скрикнувши.

Сем почув його, підповз і з натугою перебрався через край уступу.

— Пане, пане! — гукав він. — Пане!

Відповіді не було. Сем відчув, що ним цілим аж трясе, проте набрав повітря у груди і знову гукнув:

— Пане!

Вітер ввігнав Семів голос назад у його горлянку, проте, коли буряний порив ущух, з ревом вирвавшись із западини та помчавши ген понад пагорби, до Семових вух долинув ледве чутний крик у відповідь:

— Усе гаразд, усе гаразд! Я тут. Але нічого не бачу.

Голос Фродо був дуже слабким. І насправді він був зовсім поруч: гобіт зісковзнув, а не впав, і скочив на ноги на широкій сходинці лише за кілька сажнів нижче від попередньої. На щастя, поверхня скелі в цьому місці була доволі похила, й вітер притиснув Фродо до кручі, тому він і не злетів униз. Гобіт для певності притулив обличчя до холодного каменю і прислухався до гупання свого серця. Проте, чи то темрява навкруги стала цілком непроглядною, чи то очі Фродо втратили здатність бачити — все навкруги було чорне. Його дуже непокоїло, чи він, бува, не осліпнув. Фродо глибоко вдихнув.

— Вертайся! Вертайся! — почув він Семів голос із мороку вгорі.

— Не можу, — відповів йому. — Я нічого не бачу. Не можу знайти, за що зачепитися. Не можу рухатися, принаймні поки що.

— Чим тобі зарадити, пане Фродо? Чим я можу зарадити? — волав Сем, небезпечно вихилившись понад краєм схилу.

Чому його пан не бачить? Воно і правда вже присмерк, але ж тут не так темно. Врешті Сем помітив унизу Фродо — самотню сіру постать, розпластану на кручі, — проте не міг до нього дотягнутися, щоби допомогти.

Знову ударив грім, а потім полив дощ. Він насувався на кручу суцільною завісою, впереміш із градом: такий холодний, аж пекучий.

— Я спускаюся до тебе! — заволав Сем, хоч і не знав, як це має їм допомогти.

— Ні, ні! Стривай! — гукнув Фродо у відповідь уже голосніше. — Скоро мені полегшає. Мені вже краще. Стривай! Без мотузки ти нічим тут не зарадиш.

— Мотузка! — скрикнув Сем, а далі, нетямлячись од збудження, почав розмовляти сам зі собою. — Ну от, хіба ж я не заслужив на те, щоби мене повісили на одній із них як пересторогу для решти бовдурів! І що з тебе візьмеш, Семе Груничу, якщо ти звичайнісінька ґава, — не один раз Батечко повторював мені це. Так-так, це його слова. Мотузка!

— Припини базікати! — гукнув Фродо, отямившись рівно настільки, що Семові нарікання почали і веселити, і дратувати його водночас. — Не думай про свого батька! Чи ти хочеш сказати, що у твоїй кишені причаївся шмат мотузки? Якщо так, витягай її хутчіш!

— Так, пане Фродо, в моїй кишені, еге ж. Ніс її стонадцять верст і геть-чисто забув про це!

— Тоді поквапся і скинь мені її кінець!

Сем миттю розв'язав свого клунка і заповзявся копирсатись у ньому На дні торбини і справді лежала скручена кільцями шовково-сіра мотузка, яку виготовив народ Лорієну. Гобіт скинув один її кінець своєму панові. Темрява відступила від очей Фродо — або ж до нього повертався зір. Він розгледів сіру лінію, що, звиваючись, опускалася до нього, і йому здалося, ніби вона ледь відблискує сріблом. Тепер, коли Фродо мав принаймні точку, на якій міг сконцентрувати погляд, він почувався не таким розгубленим. Змістивши центр ваги вперед, гобіт ухопив кінець мотузки, обв'язав її довкола свого стану, а тоді обома руками вчепився за линву.

Сем відступив назад і вперся ногами в пень за якийсь сажень од краю кручі. Трохи він тягнув свого пана, трохи той видряпувався самотужки, та нарешті Фродо виліз нагору й упав на землю.

Віддалік і далі гуркотів і рикав грім, а дощ періщив без упину. Гобіти заповзли назад у рів, але прихистку не знайшли навіть там. Спершу в заглибину почали стікати цівки води, а за мить уже цілі потоки плюскотіли й пінилися біля каміння, відтак збігаючи вниз, мов дощівка жолобками широкого даху.

— Я б уже, мабуть, міг потонути там, або ж мене просто змило би з тієї кручі, — сказав Фродо. — Яке щастя, що ти маєш мотузку!

— А ще більше щастя було би, якби я згадав про неї раніше, — відказав Сем. — Ти, напевно, пригадуєш, як кілька мотків тієї мотузки вкинули нам до човна, коли ми вирушали з ельфійського краю. Мені вона дуже сподобалася, тож я поклав один моток до свого клунка. Здається, відтоді минула ціла вічність. «Вона стане у пригоді за різних труднощів», — сказав мені хтось із лорієнського народу — може, Гальдір. І слушно сказав.

— Шкода, що я не докумекав прихопити трохи довший шмат тієї мотузки, — сказав Фродо, — та я покидав Загін із таким поспіхом і в такому сум'ятті, що мені було не до неї. А якби ми мали довшу мотузку, то могли би спуститися з її допомогою. Цікаво, а той шматок, що ти захопив, довгий?

Сем поволі розмотав кружало, міряючи рукою.

— П'ять, десять, двадцять, тридцять ліктів — так, приблизно стільки, — повідомив він.

— Та невже! — вигукнув Фродо.

— Ой! Таки невже, — і собі повторив Сем. — Ельфи — дивовижний народ. На вигляд мотузка здається надто тонкою, проте вона міцна. І м'яка на дотик. М'яка, наче молоко. А ще добре змотується і легка, ніби зроблена зі світла. Ельфи — справді дивовижний народ!

— Тридцять ліктів... — замислено пробурмотів Фродо. — Гадаю, цього вистачить. Якщо буря вщухне раніше, ніж западе цілковита темрява, я спробую спуститися.

— Дощ уже майже припинився, — додав Сем, — але не квапся знову робити щось небезпечне у присмерку, пане Фродо! Бо не знаю, як ти, а я ще не оклигав після того вереску, який доніс до нас вітер. Я згадав про крик Чорного Вершника — тільки цей лунав у повітрі, якщо вони здатні літати... Думаю, найліпше нам перележати в цій шпарині, доки скінчиться ніч.

— А я думаю, що не проведу ні секунди довше тут, на цьому виступі, де на мене з-за боліт дивляться очі Темного Краю, — відказав Фродо.

Потому він підвівся і знову пішов до краю рову. І ось він уже визирнув із-за нього. На Сході відкривалося чисте небо. Хмари — це розпанахане й мокре шмаття бурі — здіймались у небо, а головна її сила тим часом розпростерла могутні крила понад Емин-Муїлом, за який на коротку хвилю зачепилася була Сауронова думка. Там буря повернула й, ударивши градом і блискавицями Долину Андуїну, кинула свою тінь на Мінас-Тіріт, погрожуючи війною. Тоді, осівши в горах і оповивши їхні височенні голі маківки, неквапно полинула над Ґондором і над околицями Рогану, аж Вершники, їдучи рівниною на Захід, побачили, як далеко-далеко її чорні вежі наздоганяють призахідне сонце. Однак тут, понад пусткою та затхлими мочарами, вкотре відкрилася глибока синь вечірнього неба і з'явилося кілька блідих зірок, схожих на крихітні білі дірочки в гобелені понад зображенням місячного серпа.

— Як добре знову бачити, — озвався Фродо, вдихаючи на повні груди. — Знаєш, на мить я було подумав, що осліпнув. Від блискавки чи ще від чогось гіршого. Я не бачив нічого, геть нічого, допоки ти спустив мені сіру мотузку. Вона ніби мерехтіла в темряві.

— Мотузка і справді в темряві здається майже срібного, — погодився Сем. — Ніколи раніше цього не помічав, але ж і про мотузку я забув, щойно вкинув її до торби. Та якщо ти рішуче налаштований спускатися, пане Фродо, то чим вона тобі допоможе? Тридцять ліктів, чи, скажімо, чотирнадцять сажнів — по-твоєму, саме стільки має заввишки ця круча?

Фродо на хвильку замислився.

— Семе, прив'яжи її міцно до того пенька! — наказав він. — Цього разу, гадаю, буде так, як ти й хотів: полізеш перший. Я опускатиму тебе, а ти не роби нічого, тільки притримуйся руками та ногами за скелю. Проте, якщо знайдеш приступку і даси мені перепочити, це теж буде добре. Коли спустишся, я полізу за тобою. Здається, я вже повністю опанував себе.

— Ну, гаразд, — утомлено сказав Сем. — Чому бути, того не минути!

І він узяв мотузку, міцно обв'язав нею найближчий до краю уступу пеньок, а другий її кінець обкрутив довкола свого стану. Вельми неохоче розвернувся і приготувався вдруге спускатись униз.

Проте все виявилося не так погано, як підозрював Сем. Мотузка наче додавала йому впевненості, хоча він, випадково зиркнувши під ноги, не один раз заплющував очі. На шляху йому трапилось одне небезпечне місце, де зовсім не було, за що вхопитися, бо стіна була стрімкою, а на короткому проміжку навіть утекла йому з-під ступень — гобіт послизнувся і повиснув на срібній шворці. Проте Фродо опускав його повільно й рівно, тож Семові ноги невдовзі знову знайшли опору. Найбільше він боявся, що мотузка закінчиться, а він буде ще високо, та коли Сем дістався до рівного ґрунту долі, Фродо тримав у руках іще добрячий шмат линви. Сем гукнув угору:

— Я вже спустився!

Його голос долинав десь ізнизу, та Фродо не бачив друга: сірий ельфійський плащ зливався з присмерком.

Сам Фродо спускався трохи довше. Він обв'язав мотузку довкола стану та пенька, проте вкоротив її так, аби при падінні не долетіти до землі; попри те, гобіт намагався не послизнутися, бо, на відміну від Сема, не дуже довіряв цій тонкій сірій линві. Утім, йому довелося двічі цілком покластися на неї: гладенька поверхня скелі не мала жодної зачіпки навіть для міцних гобітських пальців, а уступи були надто далеко один від одного. Та нарешті спустився й він.

— Ура! — скрикнув Фродо. — У нас вийшло! Ми втекли з Емин-Муїлу! Цікаво, що буде далі? Можливо, невдовзі ми вже тужитимемо за надійним твердим каменем під ногами.

Сем стояв анітелень, лише невідривно дивився на скелю.

— Бовдуряки! Дурні! Моя прекрасна мотузка! Вона прив'язана до пенька там, угорі, а ми вже тут, на дні, — сказав гобіт. — Нічогенькі сходи залишили ми тому слизькому Ґолумові. Кращого вказівника, щоби дізнатися, куди ми пішли, і не вигадаєш! Недарма я підозрював, що ми надто легко з усім упоралися.

— Якщо тобі на гадку спаде будь-який спосіб спуститись униз по мотузці й забрати її зі собою, то можеш і далі обзивати мене бовдуром чи яким завгодно прізвиськом, яке давав тобі твій Батечко, — відказав Фродо. — Видряпуйся нагору і відв'язуй її, а тоді спускайся сам, якщо хочеш!

Сем почухав голову.

— Ні, щось нічого до голови не лізе, перепрошую, пане, — відповів по хвилі. — Та я страшенно не хочу її залишати, і це — факт.

Він провів пальцями по мотузці й легенько її потрусив.

— Мені важко прощатися будь із чим, що я взяв у ельфійському краю. Може, її виготовила навіть сама Ґаладріель.

«Ґаладріель», — бурмотів гобіт, скрушно хитаючи головою. Потому поглянув угору і востаннє, ніби прощаючись, потягнув за мотузку.

На превеликий подив обох друзів, вона відчепилася. Сем гепнув на землю, а довгі сірі кільця мотузки безшумно ковзнули в повітрі й упали на нього. Фродо засміявся.

— І хто ж то прив'язував мотузку? Добре, що вона протрималася бодай стільки, скільки протрималася! Подумай лише: ціла вага мого тіла висіла на тому вузлі, який ти закріпив!

Сем не сміявся.

— Може, я і незграбно дряпаюся по скелях, пане Фродо, — сказав він із нотками образи в голосі, — зате на мотузках і на вузлах я таки знаюся. Це — родинне, сказати б. Так-так, адже мій дідо, а потім і мій дядько Енді — той, котрий батьків найстарший брат, — не один рік тримали свою майстерню-линварню за Вузьким Полем. І я прикріпив мотузку до пенька так міцно, як не зміг би ніхто інший у Ширі чи тим паче поза його межами.

— Тоді мотузка, напевно, порвалася — перетерлася до краю скелі абощо, — мовив Фродо.

— Ні, клянуся! — сказав Сем, іще більше образившись.

Потому нахилився і роздивився кінці мотузки:

— Ні, все ціле. Не порвалось ані ниточки!

— Тоді, боюся, це все-таки був заслабкий вузол, — відказав Фродо.

Сем хитав головою, нічого не відповідаючи, лише задумливо пропускав мотузку крізь пальці.

— Думай собі, що хочеш, пане Фродо, — озвався він урешті, — проте я певен, що вона спустилася сама — коли я її покликав.

Сем змотав линву і дбайливо вклав її у клунок.

— Вона таки спустилася, — сказав Фродо, — і це — головне. Проте зараз нам варто подумати, яким буде наш наступний крок. Невдовзі геть споночіє. Які чудові зорі вгорі, й Місяць — теж!

— Від них веселішає серце, чи не так? — сказав Сем, дивлячись у небо. — І вони якісь ніби ельфійські. Місяць росте. Ми не бачили його нічку чи дві через цю хмарну погоду. Він уже дає чимало світла.

— Так, — погодився Фродо, — втім, до повні ще декілька днів. Ледве чи ми наважимося переходити через болота при світлі півмісяця.

У ранніх нічних сутінках двоє друзів розпочали наступний етап своєї подорожі. За якийсь час Сем озирнувся і глянув туди, звідки вони прийшли. Вхід до рову чорно зяяв у тьмяній кручі.

— Я радий, що ми маємо мотузку, — сказав Сем. — Хай там як, а ми таки трохи заплутали того розбійника. Хай тепер випробовує свої бридкі ляпотливі ноги на тих приступках!

Гобіти прокладали собі шлях, віддаляючись від тієї скелі серед валунів і побитого каміння, вологого та слизького через рясний дощ. Земля все ще різко знижувалася. Проте далеко зайти їм не поталанило: не сподівано просто в них перед ногами роззявила чорну пащу велетенська тріщина. Вона була не широка, та стрибати навіть через таку прірву при тьмяному світлі було небезпечно. Мандрівникам причулося, ніби десь у її надрах клекоче вода. Тріщина тяглася ліворуч од них на північ — назад до пагорбів, а відтак перекривала їм шлях у тому напрямку, принаймні до світанку.

— Гадаю, найліпше нам спробувати податися знову на південь, уздовж лінії тієї кручі, — озвався Сем. — Можливо, ми знайдемо там якийсь затишний куточок, печеру абощо.

— Напевно, так, — відказав Фродо. — Я втомився і, здається, довше вже не зможу цієї ночі дряпатися камінням — хоч і жалкуватиму, що затримався. Хотів би я, щоби перед нами простелилася добре втоптана стежка, тоді я йшов би, доки мене несли би ноги.

Біля горбистого підніжжя Емин-Муїлу просуватись уперед було не легше, ніж його хребтом. Окрім того, Сем не знайшов ані затишного закутка, ні западини, щоби там притулитися, — зусібіч біля кручі, яка тепер, коли гобіти поверталися, дедалі вищала та стрімкішала, були тільки голі кам'янисті схили. Урешті-решт, виснажені до краю, малі подорожні попадали на землю під захистом валуна, що лежав неподалік од підніжжя стрімчаків. Там вони, загорнувшись у плащі та притиснувшись один до одного, якийсь час понуро сиділи в холодній грізній темряві, доки їх, попри всі зусилля, зморив сон. Місяць був уже високий і ясний. Його тендітне біле світло осявало поверхню скель і пронизувало холодні похмурі стіни кручі, обертаючи розлогу навислу ніч на студену збляклу сіризну, посмуговану чорними тінями.

— Ну! — озвався Фродо, підводячись і ще щільніше загортаючись у плащ. — Ти, Семе, поспи трохи й візьми мій коцик. А я походжу сюди-туди, повартую...

Раптом він завмер і, нахилившись, ухопив Сема за руку, шепочучи:

— Що це? Поглянь туди, на кручу!

Сем глянув і різко втягнув повітря крізь зуби.

— Сссс! — засичав він. — От що воно таке. Це — Ґолум! Хай йому вужі й гадюки! А я було подумав, що ми зіб'ємо його зі сліду своїм скелелазінням! Подивися на нього! Наче бридкий повзучий павук на стіні!

Поверхнею стрімчака, що в місячному світлі здавався прямовисним і майже гладеньким, сповзала, розчепіривши тонкі кінцівки, маленька чорна постать. Можливо, її м'які чіпкі руки та пальці ніг знаходили такі шпаринки і зачіпки, яких жоден гобіт не побачив би, а отже, і не скористався б ними, та виглядало на те, що вона просто злазить униз на липких подушечках, ніби якась здоровецька потвора з комашиного поріддя, що вовтузиться між каміння. І спускалася вона головою вперед, мовби нюшкувала, шукаючи шлях. Інколи Ґолум повільно підводив голову і так повертав її на довгій шкірястій шиї, що здавалося, ніби вона от-от відкрутиться, а одного разу гобіти мигцем угледіли два дрібні вогники, які тьмяно світилися, — його очі, що зиркнули на місяць і знову заховалися під повіками.

— Гадаєш, він нас бачить? — запитав Сем.

— Не знаю, — тихо відказав Фродо, — та думаю, що ні. Навіть очам прихильних до нас істот ледве чи до снаги розрізнити ці ельфійські плащі: в сутінках я не бачу тебе вже за кілька кроків. А я чув, що він не любить ані Сонця, ні Місяця.

— Тоді чого ж спускається просто тут? — поцікавився Сем.

— Тихо, Семе! — цитьнув Фродо. — Мабуть, він відчуває наш запах. І, гадаю, слух у нього такий самий гострий, як у ельфів. Думаю, він щось почув — можливо, наші голоси. Ми зчинили добрячий гамір, повертаючись сюди, і надто голосно балакали ще хвилю тому.

— Ну, мені цей Ґолум уже остогид, — сказав Сем. — Він занадто часто нипає поблизу, тож я збираюся перекинутися з ним кількома словами, якщо матиму нагоду. Хай там як, але ми нізащо не повинні дати йому втекти цього разу.

Насунувши сірого каптура майже на саме обличчя, він крадькома поповз до кручі.

— Обережно! — шепнув йому в спину Фродо.

— Не злякай його! Він значно небезпечніший, аніж здається.

Чорна повзуча постать здолала вже три чверті шляху донизу й була менш як за вісімдесят п'ядей од підніжжя кручі. Причаївшись у тіні великого валуна, непорушні, як статуї, гобіти стежили за нею. Здавалося, дивне створіння натрапило на важкопрохідну ділянку скелі чи його щось стривожило. Вони чули, як істота принюхується, а інколи її хрипкий віддих звучав, як проклін. Ґолум підняв голову, і гобітам привиділося, що він сплюнув. Потім поповз далі, й ось вони вже почули його скрипучий і з підсвистом голос.

— Ах, ссс! Ссспокійніше, мій безцінний! Тихіше, не ссспіши. Нам не ссслід ризикувати ссобою, не ссслід, авжеж, безцінний? Ні, безцінний — ґолум! — Ґолум знову підвів голову, зиркнув на місяць і хутко заплющив очі.

— Пассскудне, пассскудне боязке світло, воно... ссс... стежить за нами, безцінний... сліпить нам очі.

Він спустився ще нижче, і його сичання стало чутно ще різкіше та виразніше.

— Де ж цссе він, де цссе він, мій Безцінний, мій Безцінний? Він наш, таки наш, і ми його хочемо. Злодії, злодії, мерзенні злодюжки. Де це вони з моїм Безцінним? Щоб їх ссскрутило! Ми ненавидимо їх!

— По-моєму, він не знає, де ми, еге ж? — прошепотів Сем. — А що то за такий Безцінний? Невже він говорить про...

— Цить! — видихнув Фродо. — Він підбирається до нас надто близько і може почути шепіт.

І справді, Ґолум раптом знову завмер, його велика голова на сухорлявій шиї гойдалася з боку в бік, наче він прислухався. Його тьмяні очі були ледь розплющені. Сем стримався, хоч у нього посмикувалися пальці. Гобітові очі, сповнені люті й огиди, були прикуті до тієї жалюгідної істоти, котра почала просуватися далі, шепочучи та сичачи сама до себе.

Аж ось Ґолум опинився не більш як за двадцять п'ядей од землі, просто над головами двох друзів. У тому місці круча була геть прямовисна, бо нижче її каміння трохи підточила негода, і навіть Ґолум не зміг знайти там жодної зачіпки. Спробував викрутитися так, аби спуститись уперед ногами, та з пронизливим свистом зірвався вниз. Падаючи, він обхопив себе руками та ногами, як те робить павук, якому обірвали низхідну нитку.

Сем блискавично вибіг зі свого укриття і, зробивши кілька стрибків, перетнув простір, що відмежовував його від підніжжя скелі. Не встиг Ґолум підвестися, як Сем вискочив на нього. Та покруч, навіть попри те, що його захопили так несподівано й одразу після падіння, виявився дужчим, аніж Сем сподівався. Перш ніж гобіт устиг його схопити, довгі ноги та руки огидної істоти оповили його, стиснувши його власні чіпкими обіймами. М'які, проте страхітливо міцні руки душили Сема, як петля, що поволі затягується; липкі пальці намацували його горло. Потому гострі зуби вп'ялись у Семове плече. Усе, що гобіт міг зробити, — це буцнути своєю твердою круглою головою в лице потвори. Ґолум засичав і сплюнув, але не послабив лещат.

Якби Сем був тут сам, йому було б уже непереливки. Та тут нагодився Фродо і вихопив із піхов Жало. Лівою рукою він смикнув Ґолума за пряме миршаве волосся й відхилив його голову, розтягуючи шию та змушуючи його тьмяні злісні очі дивитися просто в небо.

— Відпусти! Ґолуме, — сказав Фродо. — Це — Жало. Колись ти вже його бачив. Відпусти, бо інакше цього разу ти відчуєш його! Я переріжу тобі горлянку.

Ґолум раптом ослабнув і обм'як, наче мокра линва. Сем підвівся, обмацуючи пальцями плече. В очах його палала лють, але помститися за себе він не міг: його жалюгідний ворог уже плазував камінням і пхинькав.

— Не ссскривдіть нассе! Не дай їм ссскривдити нас, безцінний! Вони ж не ссскривдять нас, правда, ссславні маленькі гобітси? Ми не хотіли їм зла, а вони ссскачуть на нас, наче коти на нещасних мишей, правда ж, безцінний? А ми такі сссамотні, ґолум. Ми будемо люб'язні з ними, дуже люб'язні, якщо вони будуть люб'язні з нами, хіба не так, так, рсс.

— Ну, і що ж із ним робити? — запитав Сем. — Я сказав би, що зв'язати, щоби ця потвора вже не валандалася за нами.

— Та це ж уб'є нассс, уб'є нассс, — скімлив Ґолум. — Жорссстокі маленькі гобітси. Зв'язати нассе у цих холодних сссуворих краях і покинути, ґолум, ґолум.

У його булькотливому горлі клекотіли схлипи.

— Ні, — сказав Фродо. — Якщо ми збираємось убити його, тоді треба зробити це негайно. Та наразі, доки все є так, як є, нам не слід цього чинити. Бідолашна істота! Він не заподіяв нам зла.

— Та невже! — здивувався Сем, потираючи плече. — Ну, але він однаково хотів це зробити і досі хоче, ручуся. Задушити нас уві сні — ось що він задумав.

— Усе можливо, — відказав Фродо. — Втім, те, що він задумав, — то зовсім інша річ.

На мить він замовк і задумався. Ґолум лежав на землі, проте припинив скиглити. Сем стояв і з осудом дивився на нього.

Тоді Фродо здалося, наче він почув — дуже виразно, хоч і віддалено — голоси з минулого:

— Шкода, що Більбо не заколов це паскудне створіння, коли йому випала така нагода!

— Шкода? Саме Жалість і зупинила його руку. Жалість і співчуття: не завдавати удару без потреби.

— Я не почуваю до Ґолума ні дрібки жалю. Він заслуговує на смерть.

— Заслуговує! Аякже. Багато живих заслуговує на смерть. А декотрі з померлих заслуговували на життя. Ти можеш їм його повернути? Тоді не надто квапся ухвалювати смертні вироки від імені справедливості й задля власної безпеки. Адже навіть наймудріші не бачать усіх наслідків.

— Що ж, гаразд, — сказав Фродо вголос, опускаючи меч. — Але я досі боюся. Проте, як бачиш, не зачеплю цієї істоти. Бо тепер, коли я побачив Ґолума, мені теж стало шкода його.

Сем витріщився на свого пана, котрий неначе розмовляв із кимось, кого не було поруч. А Ґолум підвів голову.

— Так, ми нещасссні, безцінний, — заскімлив він.

— Ссскиглій, ссскиглій! Гобітси не вб'ють нассе, славні гобітси.

— Ні, не вб'ємо, — сказав Фродо. — Проте і не відпустимо тебе. Тебе, Ґолуме, переповнюють злість і підлість. Ти підеш із нами — і край. А ми наглянемо за тобою. Але ти маєш допомагати нам, коли зможеш. Послуга за послугу.

— Так, сссправді так, — погодився Ґолум, сідаючи.

— Ссславні гобітси! Ми підемо з ними. Знайдемо їм безпечні ссстежки в темряві, так, знайдемо. І куди це вони йдуть через холодні сссуворі землі, цікаво нам, так, нам цікаво?

Він звів погляд на гобітів, і ледве помітний вогник хитрості й зацікавлення на мить спалахнув у його тьмяних миготливих очах.

Сем спохмурнів і прикусив губу, бо почув щось дивне у настрої свого господаря і вирішив, що сперечатися з ним зараз не варто. Проте все одно відповідь Фродо його приголомшила.

Фродо зазирнув просто Ґолумові в очі, які той одразу примружив, ніби від болю, і відвів убік.

— Ти і сам знаєш чи принаймні добре здогадуєшся, Смеаґоле, — сказав Фродо тихо та суворо. — Звісно, ми йдемо до Мордору. І тобі, гадаю, відомий шлях туди.

— Ах! Ссс! — відказав Ґолум, затуляючи руками вуха, мовби така відвертість і вимовлена вголос назва завдали йому муки. — Ми здогадалиссся, так, ми здогадалиссся, — прошепотів він, — і не хочемо, щоби вони йшли, правда? Так, безцінний, не ці славні гобітси. Там сссам лише попіл, попіл і порохня, і ссспрага, і пассстки, пассстки, пассстки, й орки, тисссячі орків. Ссславні гобітси не повинні йти — ссс — у такі місця.

— Тож ти бував там? — не відступав Фродо. — І тебе знову тягне туди, чи не так?

— Так. Так. Ні! — заверещав Ґолум. — Колисссь, випадково, це сталоссся випадково, так, безцінний? Так, випадково. Та ми туди не повернемоссся, ні, ні!

Потому його голос і мова зненацька змінились, у горлі клекотіли схлипи, він розмовляв, але не з гобітами.

— Облиште мене, ґолум! Ви робите мені боляче. О, бідні мої руки, ґолум! Я... ми... я не хочу повертатися. Я не можу його знайти. Я стомився. Я... ми не можемо його знайти, ґолум, ґолум, ні... ніде. Вони завжди недремні. Ґноми, люди й ельфи, жахливі ельфи з несеними очима. Я не можу його знайти. Ах! — він підвівся, склав довгу кисть у кістлявий безм'язий кулак і пригрозив ним Сходу. — Ми не шукатимемо! — скрикнув. — Не для тебе.

Тоді знову розкиснув.

— Ґолум, ґолум, — хлипав, тицьнувшись обличчям у землю. — Не дивиссся на нассе! Забирайссся! Іди ссспати!

— Він не забереться і не піде спати за твоїм наказом, Смеаґоле, — озвався Фродо. — Та якщо ти справді хочеш од нього звільнитися, то мусиш мені допомогти. А це, боюсь, означає знайти стежку, яка приведе нас до нього. Проте ти не повинен долати цілий шлях — можеш не йти далі за брами цієї землі.

Ґолум знову сів і поглянув на гобіта з-під повік.

— Так, він онде там, — заквоктав. — Завжди там. Орки проведуть вассс аж до кінця. Легко знайдете орків на сссхід од Ріки. Не питай Сссмеаґола. Бідний, бідний Сссмеаґол, він утік звідссси давно-давно. У нього забрали Безцінного, і тепер Безцінний зник.

— Можливо, якщо ти підеш із нами, ми знайдемо його, — сказав Фродо.

— Ні, ні, ніколи! Він загубив сссвого Безцінного, — правив своєї Ґолум.

— Уставай! — наказав Фродо.

Ґолум підвівся й уперся спиною в кручу.

— Ну ж бо! — продовжив Фродо. — Тобі легше шукати стежку вдень чи вночі? Ми стомлені, та, якщо ти обереш ніч, ми вирушимо сьогодні ж.

— Великі сссвітила сссліплять нам очі, сссправді, — заскімлив Ґолум. — Не при Білому Ликові, поки що ні. Ссскоро він зайде за пагорби, так. Ссспершу трохи відпочиньте, ссславні гобітси!

— Тоді сідай, — сказав Фродо. — Й ані руш із цього місця!

Гобіти посідали обабіч нього, притулившись спинами до кам'янистої стіни та даючи перепочити ногам. Усі словесні домовленості були марні: вони знали, що їм не можна засинати ні на мить. Місяць поволі зайшов. На землі прослалися довгі тіні від пагорбів, і все довкола поринуло в темряву. На небі густо сяяли ясні зорі. Ніхто не ворушився. Ґолум сидів, підібгавши ноги й упершись колінами в підборіддя, долоні та ступні розпластав долі, проте був напружений, ніби думав чи прислухався.

Фродо подивився на Сема. Їхні очі зустрілись, і вони порозумілись. Обоє відразу розслабилися, відкинули назад голови і заплющили очі чи принаймні вдали. Невдовзі їхнє дихання стало рівним і спокійним. Голумові руки ледь посмикувалися. Голова його майже непомітно рухалася то ліворуч, то праворуч, і спершу одне, а потім і друге око розплющилося, перетворившись на тонкий проріз. Гобіти не ворушилися.

Раптом із подиву гідною жвавістю і швидкістю Ґолум, наче коник чи жаба, підскочив угору просто зі землі й гайнув у темряву. Та Фродо і Сем саме цього й чекали. Сем вистрибнув на Ґолума і той не встиг зробити навіть двох кроків після цього стрибка, бо Фродо, наздогнавши їх, ухопив утікача за ногу і звалив додолу.

— Бачу, твоя мотузка, Семе, знову стане нам у пригоді, — сказав він.

Сем одразу ж витягнув мотузку.

— І куди це ти зібрався через ці холодні та суворі землі, пане Ґолуме? — буркнув гобіт. — Нам цікаво, нам ой як цікаво. Шукати когось зі своїх друзів-орків, певна річ? Ти, бридка зрадлива почваро! Цю мотузку варто було би зашморгнути тобі на шиї тугою-претугою петлею.

Ґолум лежав тихенько, облишивши свої вибрики. І Семові він не відповів, лише кинув на нього бистрий злостивий погляд.

— Нам потрібно тільки якось його втримати, — озвався Фродо. — Ми хочемо, щоби він ішов, тож ноги йому зв'язувати не годиться, і руки — теж: він, здається, майже так само часто використовує їх для ходи. Прив'яжи один кінець мотузки до його щиколотки, а інший міцно тримай сам.

Фродо стояв понад Ґолумом, доки Сем затягував вузол. Наслідок здивував обох гобітів. Ґолум почав верещати тонким несамовитим голосом, що страхітливо різав слух. Звивався, намагаючись дістати ротом до щиколотки й перекусити мотузку. І невпинно верещав.

Урешті-решт, усе це переконало Фродо в тому, що йому справді боляче, проте вузол не міг цього спричинити. Гобіт оглянув мотузку й упевнився, що вона зав'язана не надто туго: Сем показав себе жорстоким хіба на словах.

— Що з тобою? — запитав Фродо. — Ти спробував утекти, тож тебе слід зв'язати, проте ми не хочемо тебе кривдити.

— Ссскривдили, ссскривдили, — сичав Ґолум. — Вона ссстудить, кусссає! Ельфи ссспаскудили її, щоби їх ссскрутило! Підлі жорссстокі гобітси! Тому ми і ссспробували втекти, звісссно тому, безцінний. Ми здогадалиссся, що це жорссстокі гобітси. Вони знаються з ельфами, зі ссскаженими ельфами з ясссними очима. Зніміть її з нассе! Нам боляче.

— Ні, я не зніму з тебе мотузки, — сказав Фродо, — хіба якщо... — він якусь мить подумав, — хіба якщо ти даси мені таку обіцянку, якій я повірю.

— Ми присссягнемося зробити те, що він хоче, так, сссправді, — відказав Ґолум, але все ще звивався й хапався за щиколотку. — Нам болить.

— Присягнеш? — повторив Фродо.

— Смеаґол, — несподівано виразно сказав Ґолум, широко розплющивши очі, осяяні дивним світлом, і витріщившись на Фродо. — Смеаґол присягне на Безцінному.

Фродо виструнчився, а Сема знову вразили його слова та суворий голос.

— На Безцінному? Та як ти посмів! — мовив Фродо. — Подумай: Один з них керує, Один — всіх знайде, Один їх збере й у пітьмі всіх зведе... Смеаґоле, ти справді хочеш зв'язати себе словом із цим Перснем? Він поневолить тебе. Проте він іще більш зрадливий, аніж ти. Він здатен спотворити твої слова. Стережися!

Ґолум зіщулився.

— На Безцінному, на Безцінному! — не вгавав він.

— А про що ти присягнеш? — запитав Фродо.

— Бути дуже, дуже хорошим, — відповів Ґолум.

Потому він підповз до ніг Фродо і, плазуючи — нещасного аж трусило, наче за кожним словом страх проймав його до самих кісток, — прошепотів:

— Смеаґол присягне ніколи-ніколи не дати Йому Безцінного. Ніколи! Смеаґол урятує його. Та він мусить присягнути на Безцінному.

— Ні, не на ньому, — відказав Фродо, дивлячись на істоту зі стриманим жалем. — Ти хочеш тільки побачити його, доторкнутися до нього, якщо зможеш, хоч і знаєш, що це доведе тебе до сказу. Не на ньому. Присягнися ним, якщо хочеш. Адже ти знаєш, де він. Так, ти знаєш, Смеаґоле. Він перед тобою.

На мить Семові привиділося, ніби його пан виріс, а Ґолум зменшився: висока сувора тінь — могутній володар, котрий приховував свою світлість у сірій хмарі, а біля його ніг скавучав шолудивий пес. Однак вони обидва мали радше щось спільне, ніж відмінне: вони могли збагнути думки один одного. Ґолум підвівся й учепився за Фродо, ластячись біля його колін.

— Лежати! Лежати! — наказав Фродо. — Виголошуй свою клятву!

— Ми клянемося, так, я клянуся! — сказав Ґолум. — Я служитиму господареві Безцінного. Хорошому господареві, хороший Смеаґол, ґолум, ґолум!

Раптом він знову почав плакати і кусати себе за щиколотку.

— Зніми мотузку, Семе! — звелів Фродо.

Сем неохоче скорився. Нараз Ґолум піднявся й узявся стрибати довкола, як побитий пес, котрого погладив господар. Тієї миті з ним відбулася зміна, яка протривала певний час. Ґолум почав менше сичати і скавуліти, говорив безпосередньо зі своїми супутниками, а не зі собою, безцінним. Він зіщулювався і сахався, коли гобіти підступали надто близько чи робили якісь різкі рухи, уникав доторкатися до їхніх ельфійських плащів, але поводився приязно і справді жалюгідно палко прагнув їм прислужитися. На кожен жарт чи лагідне звертання Фродо він відгукувався квоктанням і вистрибуванням, а якщо Фродо докоряв йому — тоді плакав. Сем майже не розмовляв із Ґолумом. Він ставився до цієї істоти як ніколи підозріло і, якщо таке можливо, ненавидів нового Ґолума-Смеаґола ще дужче, ніж старого.

— Ну, Ґолуме, чи як там ми тепер маємо тебе кликати? — сказав Сем. — Рушаймо в дорогу! Місяць зайшов, насувається ніч. Саме час іти.

— Так, так, — погодився Ґолум, гицаючи довкола них. — Ми вже йдемо! Між Північним Краєм і Південним Краєм є лишень один шлях. Я знайшов його, таки знайшов. Орки ним не ходять, орки про нього не знають. Орки не перетинають Боліт, вони їх обходять, ідуть на багато верст довше. Вам пощастило, що ви прийшли сюди. Вам пощастило, що ви знайшли Смеаґола, так. Ідіть за Смеаґолом!

Він відступив на кілька кроків і запитально глянув на гобітів, наче пес, який запрошує господарів на прогулянку.

— Зачекай хвилинку, Ґолуме! — скрикнув Сем. — Не квапся так уперед! Я йтиму за тобою назирці й триматиму напохваті мотузку.

— Ні, ні! — відказав Ґолум. — Смеаґол пообіцяв.

Глибокої ночі попід холодними чистими зорями вони вирушили в дорогу. Ґолум повів їх знову на північ: спершу тим самим шляхом, яким вони прийшли сюди, потому навскіс зрізав путь праворуч, якнайдалі від стрімкого краю Емин-Муїлу, вздовж нерівних кам'янистих схилів до розлогих мочарів у низині. Усі троє швидко та безшумно зникли в темряві. І понад нескінченними верстами пустки перед брамами Мордору зависла чорна тиша.

Розділ 2 Перехід через болота

олум рухався швидко, витягнувши вперед шию та голову, і часто спирався не лише на ноги, а й на руки. Фродо та Семові довелося докласти чимало зусиль, аби не відставати від нього: проте їхній бранець, здавалося, цілком відмовився від думки про втечу й, коли гобіти відставали, розвертався та чекав на них. За якийсь час Ґолум привів їх до краю вузького рову, що на нього вони вже натрапляли, та цього разу подорожні були значно далі від пагорбів, аніж тоді.

— Ось він! — скрикнув Ґолум. — Тим ровом пролягає шлях, так. Тепер ми підемо ним — ген, ген аж туди.

Він показав на південний схід у напрямку до боліт, їхній сморід, важкий і задушливий навіть у нічній прохолоді, вдарив мандрівникам у ніздрі.

Ґолум метався вгору-вниз уздовж краю рову і нарешті гукнув гобітів.

— Тут! Тут ми можемо спуститися. Смеаґол уже колись ходив тут — я йшов тут, ховаючись від орків.

Він подався вперед, а його супутники спустилися за ним у морок. Це було не важко, бо розлам у цьому місці мав приблизно двадцять п'ять п'ядей глибини і майже двадцять п'ядей ширини. На дні його бігла вода: власне, то було русло однієї з тих невеликих річок, які текли з гір і живили застояні ставки й озера. Ґолум звернув праворуч і рушив більш-менш на південь, хляпаючи ступнями по дну мілкого кам'янистого потічка. Відчуття води на кінцівках, здавалося, дуже його тішило, він хихотів сам до себе, а іноді навіть кректав щось на кшталт пісні.

— Ха-ха! І чого ж ми хочемо? — сказав він, скоса поглядаючи на гобітів. — Ми тобі скажемо, — проквакав згодом. — Він уже давно здогадався, Торбин здогадався про все.

У ту мить у його очах з'явився дивний вогник, і Сем, зауваживши в темряві їхній блиск, подумав, що насправді він не приязний до них.

Ці слова ще більше переконали Сема в нагальності клопоту, який бентежив його відтоді, як він збагнув, що його господар збирається взяти Ґолума за провідника: Сема хвилювала їжа. Йому й на гадку не спадало, що його пан міг теж цим клопотатись, але Ґолум, припускав Сем, таки про це подумав. Утім, як же Ґолум харчувався під час усіх своїх самотніх мандрів? «Не надто добре, — подумав Сем. — Він виглядає геть виснаженим від голоду. І, мабуть, якщо не впіймає риби, то, клянуся, не погребує скуштувати, яке на смак гобітське м'ясце, — звісно, якщо потрафить захопити нас сонними. Ну, та до цього йому зась! Сем Грунич про це подбає!»

Тривалий час мандрівники прокладали собі шлях у темному звивистому рові, чи так принаймні здавалося стомленим ногам Фродо та Сема. Рів звернув на схід, і що далі вони йшли, то він ширшав і мілкішав. Нарешті небо над ними ледь посіріло від перших променів світання. Ґолум був невтомний, але глянув на небо й зупинився.

— Скоро надійде день, — прошепотів він так, наче День був істотою, котра могла підслухати й накинутися на нього. — Смеаґол побуде тут: я побуду тут, і Жовтий Лик мене не побачить.

— Ми би зраділи, побачивши Сонце, — сказав Фродо, — але теж побудемо тут, бо надто стомлені, щоб одразу йти далі.

— Ви не дуже розумні, якщо радієте Жовтому Лику, — відказав на те Ґолум. — Він вас викаже. Славні розважливі гобіти побудуть зі Смеаґолом. Довкола повно орків і різної нечисті. Вони бачать далеко. Будьте тут і ховайтеся разом зі мною!

Усі троє сіли відпочити біля підніжжя скелястої стіни рову. У цьому місці вона була заввишки з рославого чоловіка, проте й не вища, а при основі були пласкі та сухі камінні виступи; біля протилежного боку рову в канаві бігла вода. Фродо і Сем умостилися на одному з уступів, давши відпочити спинам. Ґолум хлюпався та копирсався в потічку.

— Нам треба бодай трохи попоїсти, — озвався Фродо. — Ти голодний, Смеаґоле? Особливо нам ділитися нічим, однак дамо тобі, скільки зможемо.

При слові голодний у тьмяних Смеаґолових очах спалахнули зеленаві вогники, а самі очі ніби ще виразніше виступили на його тонкому хворобливому обличчі. На мить він знов узявся поводитися по-ґолумівськи.

— Ми зззголодніли, так, ми зззголодніли, безцінний, — белькотів він. — Що це там вони їдять? У них є сссмачнюня рибка?

І його язик вивалився з-поміж гострих жовтих зубів, облизуючи безбарвні губи.

— Ні, риби ми не маємо, — сказав Фродо. — Залишилося тільки це, — він підняв руку з коржем лембаса, — і вода, якщо тутешню воду можна пити.

— Так, так, гарнесссенька вода, — відказав Ґолум. — Пийте, пийте, доки можна! Та що ж таке вони мають, безцінний? Воно хруссстке? Воно сссмачненьке?

Фродо відламав шматок коржа і подав його Ґолумові на листку-обгортці. Той понюхав листок, і обличчя його перемінилось — аж пересмикнулося від огиди, й на ньому проступила давня злоба.

— Смеаґол нюхом чує! — сказав він. — Листки з ельфійського краю, тьху! Вони смердять. Він лазив по тих деревах і потому довго не міг змити той запах зі своїх рук, із моїх славних рученят.

Відкинувши листок, він узяв крихту лембаса і пожував її. Потому сплюнув, бо його здушив кашель.

— Ах! Ні! — пробелькотів він. — Ви намагалися задушити бідного Смеаґола. Порох і попіл, він не може цього їсти. Він повинен голодувати. Проте Смеаґолові байдуже. Славні гобіти! Смеаґол пообіцяв. Він голодуватиме. Він не може їсти гобітську їжу. Бідолашний Смеаґол!

— Вибач, — сказав Фродо, — та боюся, що нічим не можу тобі зарадити. Думаю, ця їжа пішла би тобі на користь, якби ти її спожив. Але, здається, ти не можеш навіть скуштувати її, принаймні поки що.

Гобіти мовчки жували свій лембас. Сем подумав, що тепер він чомусь смакує значно краще, ніж кілька днів тому: Ґолумова поведінка змусила Сема знову полюбити ельфійський харч. Утім гобіт почувався незатишно. Ґолум стежив за кожною крихтою, яка потрапляла з гобітських рук до рота, і нагадував пса, що очікує свого кусня біля обіднього столу. Вочевидь, лише коли друзі доїли і приготувалися відпочити, їхній провідник переконався, що від нього не приховують жодних їстівних смаколиків. Тоді він одійшов на кілька кроків, сів і трішки порюмсав.

— Послухай! — прошепотів Сем до Фродо, проте не надто тихо, бо йому насправді було байдуже, почує його Ґолум чи ні. — Нам треба якось поспати, але не двом одночасно, доки поблизу цей голодний негідник. Чхати я хотів на його обіцянки. Смеаґол чи Ґолум — ручуся, він однаково не змінить своїх звичок аж так швидко. Ти засинай, пане Фродо, а я гукну тебе, коли вже геть не зможу розтулити повіки. Спатимемо по черзі, як завжди, доки він не зв'язаний.

— Напевно, ти правий, Семе, — вголос відказав Фродо. — У ньому щось таки змінилося, та що і як глибоко — цього я не знаю. Хоча, якщо відверто, ледве чи нам варто боятися Ґолума, принаймні зараз. Але ти все одно можеш чатувати, коли хочеш. Дай мені поспати дві години — не більше, а тоді розбуди.

Фродо був такий утомлений, що голова його впала на груди, й він заснув, щойно вимовивши останнє слово. Ґолума, здається, теж уже нічого не лякало. Він скрутився калачиком і затих, заснувши швидко та безтурботно. Чути було, як його віддих зі свистом прослизає між стиснутими зубами, та сам він лежав нерухомо, ніби камінь. По якомусь часі, боячись і собі заснути й наслухаючи дихання двох своїх супутників, Сем підвівся і легенько штурхнув Ґолума. Той розкинув руки і смикнувся, та потому знову завмер. Гобіт нахилився і сказав ррриба, — просто йому в вухо, проте Ґолум ніяк на це не відреагував, не змінився навіть ритм його дихання.

Сем почухав голову.

— Мабуть, і справді спить, — пробурмотів. — І якби я був такий, як Ґолум, то вже ніколи не прокинувся би.

Семові ледве вдалося вгамувати подальший плин своїх думок про меч і про мотузку, що самі собою зринули в його голові. Тоді він пішов і сів поруч зі своїм господарем.

Коли він прокинувся, небо над ним було тьмяне, до того ж не світліше, а темніше, ніж під час сніданку. Сем зірвався на рівні. Насамперед тому, що почувався бадьорим і голодним, гобіт раптом збагнув, що проспав цілий день — щонайменше дев'ять годин. Фродо теж усе ще міцно спав поруч. Ґолума не було видно. Лаючи себе найгіршими словами з багатої виховної словникової скарбнички Батечка, які тільки спадали йому на гадку, Сем з'ясував, що його пан мав рацію: боятися їм, принаймні зараз, справді було нічого. Хай там як, але вони обоє були і живі, й вільні.

— Бідна потвора! — майже розкаявся Сем. — Цікаво, куди він тепер подався?

— Не далеко, не далеко! — проказав голос згори.

Сем звів погляд і побачив обриси великої голови та вух Ґолума на тлі вечірнього неба.

— Ну, і що ти там робиш? — скрикнув гобіт, бо, щойно він його угледів, знову став підозріливий.

— Смеаґол голодний, — відповів Ґолум. — Скоро повернеться.

— Вертайся негайно! — гукнув Сем. — Егей! Повертайся!

Але Ґолум зникнув.

Фродо прокинувся від Семового крику й сів, протираючи очі.

— Привіт! — сказав він. — Щось не так? Котра година?

— Хіба я знаю? — відповів Сем. — Здається, сонце вже сіло. А той утік. Сказав, що голодний.

— Не хвилюйся, — відказав Фродо. — На те нема ради. Він повернеться, от побачиш. Обіцянка ще зв'язуватиме його певний час. Ґолум нізащо не покине свого Безцінного.

Фродо звеселився сам і втішив Сема, коли дізнався, що вони міцно проспали кілька годин поспіль поруч із Ґолумом — до того ж, зі страшенно голодним і вільним Ґолумом.

— І не лай себе ніякими в'їдливими слівцями твого Батечка, — сказав Фродо. — Ти був виснажений, нічого поганого не сталося, зате тепер ми обоє відпочили. А попереду на нас чекає важка дорога, найстрашніша з усіх доріг.

— До речі, про їжу, — озвався Сем. — Скільки часу ми витратимо на це наше завдання? А коли з ним закінчимо, то що робитимемо далі? Цей дорожній харч якимось дивом здатен тримати тебе на ногах, але шлунку від нього, скажімо так, не надто весело, принаймні моєму — при всій повазі до тих, хто спік лембас. Їсти треба щодня, а його аж ніяк не більшає. Тож харчів нам вистачить, гадаю, ще десь тижнів на три, та й то, прошу зауважити, якщо ми затягнемо паски і нечасто даватимемо роботу зубам. Досі ми надто легковажили.

— Не знаю, скільки часу нам піде на те, щоби... закінчити, — сказав Фродо. — Ми страхітливо довго блукали в тих горах. Але, Семе Груничу, любий мій гобіте... Ні, не так: Семе, найдорожчий мій гобіте, найвірніший друже, я переконаний, що нам ледве чи варто перейматися тим, що буде опісля. Виконати завдання, як ти зволив висловитися, — хіба ми колись сподівалися на щось більше? А якщо й виконаємо — хтозна, що з того вийде? Якщо Єдиний упаде у Вогонь, а ми будемо поблизу... І я запитую тебе, Семе, невже нам колись знову знадобиться хліб? Гадаю, ні. Ми повинні лише дати стільки сили нашим кінцівкам, аби вони донесли нас до Судної Гори, — це все, що ми спроможні зробити. Проте я вже починаю думати, що навіть таке простеньке завдання понад мої сили.

Сем лише мовчки кивав у відповідь. Потому взяв руку свого пана, схилився над нею і, хоча й не поцілував, омив її слізьми. Тоді відвернувся, втер носа рукавом, підвівся й узявся походжати колами, намагаючись щось собі насвистувати, а між тими спробами приказував:

— Де ж та триклята потвора?

Це було незадовго до того, як повернувся Ґолум. Одначе він підкрався так тихо, що гобіти нічого не почули, доки той зненацька вигулькнув перед ними. Його лице та пальці були вимащені чорним багном. Він іще жував і пускав слину. Що саме він жував — того гобіти не питали, бо гидували навіть думати про те.

«Черви, жуки чи ще якісь слизні зі земляних нір, — подумав Сем. — Брр! Огидна істота, бідолашний виродок!»

А Ґолум не випустив і пари з уст, доки добряче напився й умився в потічку. Тоді підійшов до гобітів, облизуючи губи.

— Так уже ліпше, — сказав він. — Ми вже відпочили? Готові йти далі? Славні гобіти, вони прекрасно поспали. Тепер вірите Смеаґолові? Дуже, дуже добре.

Наступний етап їхніх мандрів майже нічим не відрізнявся від попереднього. Що далі вони йшли, то мілів і мілів рів, а схили його ставали дедалі пологішими. Дно теж змінювалося: каміння меншало, зате більшало рівного ґрунту. Невдовзі кручі стали звичайними берегами. Рів почав звиватись і петляти. Ніч добігала кінця, та місяць і зорі затягнуло хмарами, тож мандрівники дізналися про наближення світанку лише завдяки тьмяному сірому світлу, що розливалося навкруги.

У холодну досвітню годину подорожні дійшли до кінця водного русла. Береги його перетворилися на зарослі мохом горбики. Потік клекотав і, перескочивши через останній виступ вивітреної кам'яної породи, впадав у буре баговиння, що поглинало його. Сухий очерет шипів і перешіптувався, хоча вітру не було.

На дальньому краї рівнини перед мандрівниками, поступово розпливаючись у напівтемряву на півдні та на сході, простяглися широкі твані й озера. Туман струменів і клубочився понад темними і лункими водоймами. Їхній задушливий сморід висів у застиглому повітрі. Удалині, майже рівно на півдні, бовваніли мордорські гори, нагадуючи чорну щоглу з пошматованими хмарами на ній, і та щогла пливла над небезпечним оповитим імлою морем.

Тепер гобіти цілком залежали від Ґолума. Вони не відали й у тому непевному світлі не могли навіть здогадатися, що насправді були тільки на кордонах північних боліт, найбільш розлогі з яких лежали на південь від них. Вони могли би, якби хоч трохи знали ці землі, спробувати затриматись і відстежити своє просування у зворотному напрямку, а згодом, повернувши на схід, твердими шляхами дістатися до голої рівнини Даґорладу — поля, де колись уже відбулася битва перед брамами Мордору. Проте ця дорога ледве чи додала би їм надії. На тій кам'янистій рівнині не було жодного сховку, натомість там проходили основні шляхи орків і солдатів Ворога. Тож навіть лорієнські плащі не захистили би малих подорожніх.

— Куди ми тепер рухатимемося, Смеаґоле? — запитав Фродо. — Невже нам доведеться пробиратися через ці смердючі твані?

— Не доведеться, зовсім не доведеться, — відказав Ґолум. — Якщо гобіти не поспішають дійти до темних гір і побачити Його. Трохи назад, трохи в обхід, — його кістлява рука махнула кудись на північний схід, — і ви можете дістатися твердими, холодними дорогами до самих брам Його країни. Чимало її мешканців чекатиме там на гостей, радіючи з нагоди відпровадити їх просто до Нього. О, так. Його Око постійно стежить за тим шляхом. Колись давно воно впіймало там Смеаґола, — Ґолум здригнувся. — Та відтоді Смеаґол знайшов застосування своїм очам, так, так: я скористався своїми очима, і ногами, і носом відтоді. Я знаю інші шляхи. Важчі, не такі прямі, зате ліпші, якщо ми не хочемо, щоби Він нас бачив. Ідіть за Смеаґолом! Він проведе вас через болота і через тумани, славні, густі тумани. Ідіть за Смеаґолом дуже обережно — і пройдете довго, дуже й дуже довго, перш ніж Він упіймає вас, так... мабуть.

Уже геть розвиднілося, настав безвітряний і понурий ранок, болотяний сморід лежав важкими валами. Жоден промінь не протинав нависле понад тванню захмарене небо, і Ґолум наполягав, аби негайно продовжити подорож. Тому після короткого відпочинку вони знову рушили в путь і невдовзі заблукали в мовчазному тінявому світі, не видному з жодної довколишньої землі: ні з пагорбів, звідки мандрівники нещодавно спустилися, ні з гір, куди прямували. Вони спроквола йшли ланцюжком: Ґолум, Сем, Фродо.

З-поміж усіх трьох Фродо, здавалося, був найбільш утомлений і, хоча рухалися вони повільно, часто відставав. Незабаром гобіти виявили, що те, що вони сприйняли за одне величезне болото, було насправді нескінченним плетивом ставків, грузьких калабань і звивистих, густо замулених потічків. Однак серед усього цього вправні око та нога могли виснувати тоненьку стежину-манівець. Ґолум такою вправністю, безперечно, володів. Його голова на довгій шиї невпинно крутилася то в один, то в інший бік, а сам він тим часом щось винюхував і невпинно бурмотів щось про себе. Іноді здіймав руку, зупиняючи гобітів, а сам іще трохи йшов уперед, згорбившись, мацаючи ґрунт пальцями рук і ніг, чи просто прислухався, прикладаючи вухо до землі.

Іти було страшно та марудно. Холодна липка зима досі не випустила цю всіма забуту країну зі своїх лап. Єдиною зеленню тут була пінява мертвотно-блідих водоростей на темній масній поверхні затхлих вод. Вичахлі трави та гнилий очерет бовваніли в імлі, наче злиденні тіні давно забутого літа.

У розпал дня довкола трохи посвітлішало, тумани піднялися, потоншали і стали прозорішими. У високості понад гнилизною та випарами цього світу котилося Сонце, високе і золоте у своєму незворушному краї, звідкіля слало додолу сліпучо-яскраве шумовиння, проте знизу було видно лише минущу примару денного світила: вицвілу, тьмяну, без кольору, без тепла. Проте навіть ця ледве помітна тінь сонця змусила Ґолума скавуліти й щулитися. Він наказав усім зупинитись, і мандрівники трохи перепочили, припавши до землі, як маленькі загнані тваринки, на краю розлогих брунатних заростей очерету; довкола панувала глибока тиша, тільки поскрипували, дрібно здригаючись, його спорожнілі насіннєві китиці або тремтіли від невідчутних для гобітів порухів повітря поламані стебла трави.

— Ані пташки тобі! — тужливо озвався Сем.

— Нема, нема пташок, — сказав Ґолум. — Славні пташки! — він облизав губи. — Немає тут пташок. Є зміїська, черв'ячиська, якась живина в озерах. Багато живини, багато гидотної живини. Пташок нема, — закінчив зі сумом.

Сем у відповідь лиш неприязно зиркнув на нього.

Так минув третій день їхніх мандрів із Ґолумом. Перш ніж у милих їхнім серцям краях подовжилися вечірні тіні, подорожні знову рушили в путь, ідучи все вперед і вперед із кількома короткими зупинками. Та і їх вони робили не для того, щоби відпочити, а щоби допомогти Ґолумові, бо тепер уже й він просувався дуже обережно і часом не знав, куди ступити. І коли мандрівники добулися до середини Мертвих Боліт, то вже запали сутінки.

Усі троє йшли повільно, припадаючи до землі. Гобіти, тримаючись близько один біля одного, уважно повторювали кожен Ґолумів рух. Твані стали ще вологіші, перетворюючись подекуди на широкі затхлі озера, між якими було дедалі складніше знаходити твердь, куди нога могла би ступити без ризику провалитись у булькотливе трясовиння. Їм пощастило: і Ґолум, і гобіти були легкі, бо інакше, певно, жоден із них не перейшов би через ті болота.

Аж ось геть зовсім стемніло: навіть повітря здавалося чорним, і ним важко було дихати. Коли довкруж засяяли вогники, Сем протер очі. Він подумав, що з'їхав з глузду. Спершу гобіт побачив краєчком лівого ока тьмяну сяйливу цятку, що раптом зникла; та незабаром з'явилися й інші: одні нагадували ледь освітлений дим, другі — невиразне полум'я, що повільно миготіло над невидимими свічками. То тут, то там ці вогники вигиналися, ніби чиїсь приховані руки розправляли примарні простирадла. Проте жоден зі Семових супутників не обмовився про це бодай словом.

Нарешті Сем не витримав.

— Що це таке, Ґолуме? — пошепки запитав він. — Ці вогники, га? Вони вже всюди. Ми у пастці? Хто це?

Ґолум поглянув угору. Попереду була темна вода, й він саме повзав із боку в бік по землі, туди й сюди, сумніваючись, куди рухатися далі.

— Так, вони всюди, — прошепотів Ґолум. — Оманливі вогні. Свічки мертвяків, так, так. Не зважай на них! Не дивися! Не йди за ними! Де хазяїн?

Сем озирнувся і збагнув, що Фродо знову відстав. Його не було видно. Сем зробив кілька кроків назад у темряву, проте далі йти не наважився, і кликати товариша гучніше, ніж хрипким шепотом, — теж. Раптом гобіт наштовхнувся на Фродо, який стояв, заглибившись у думки, й дивився на примарні вогники. Руки його неприродно звисали вздовж тіла, з них стікали вода та слиз.

— Ходи-бо, пане Фродо! — мовив Сем. — Не дивися на них! Ґолум каже, що не треба цього робити. Нумо, не відставаймо від нього, щоби вибратися з цих триклятих боліт якомога швидше — якщо пощастить вибратися!

— Гаразд, — відказав Фродо, ніби виринаючи зі сну. — Я йду. Нумо!

Але, кваплячись уперед, Сем оступився, зачепившись за якийсь старий корінь чи купину. Тоді впав, спершись усією вагою на руки, які глибоко вгрузнули в липку грязюку, і його обличчя опинилося над самісінькою поверхнею темного озера. Почулося приглушене сичання, в повітря шугнув огидний сморід, вогники замигтіли, зірвались у танок, закружляли. На мить вода здалася гобітові вікном, у яке вправлено страхітливу шибку, і крізь неї він оце зараз дивився. Випручавши руки з баговиння, він із криком сахнувся назад.

— Там мертвяки, мертві обличчя у воді! — сказав, затинаючись од жаху. — Мертві обличчя!

Ґолум засміявся.

— Мертві Болота, так, так, саме так вони називаються, — проквакав він. — Не дивись у воду, поки горять свічки.

— Хто вони? Що там таке? — здригнувшись, запитав Сем у Фродо, який стояв позаду нього.

— Не знаю, — відповів Фродо голосом сновиди. — Та я теж бачив їх. В озерах, коли горіли свічки. Вони лежать у всіх водоймах, ці поблідлі обличчя, глибоко-глибоко під темною водою. Я бачив їх: відразливі та злі обличчя, обличчя шляхетні й сумні. Багато гордих і вродливих лиць із водоростями в сивому волоссі. Проте всі брудні, всі зогнилі, всі мертві. У них є якесь зловісне світло... — Фродо затулив очі руками. — Я не знаю, хто вони, та мені здалося, ніби я побачив людей, а поруч із ними ельфів і орків.

— Так, так, — сказав Ґолум. — Усі мертві, усі зогнилі. Ельфи, люди й орки. Мертві Болота. Колись тут була велика битва, так, про це розповідали, коли Смеаґол був молодий, коли я був молодий, коли ще не з'явився Безцінний. То була велика битва. Високі люди з довгими мечами, жахливі ельфи та верескливі орки. Вони билися на рівнині перед Чорними Брамами днями й місяцями. Та Болота відтоді розрослися, проковтнули могили і постійно повзуть, повзуть далі.

— Але ж то було понад століття тому! — скрикнув Сем. — Насправді Мертвяки не можуть стільки часу бути там! Певно, це якісь чари, породжені Темною Землею?

— Хтозна. Смеаґол не знає, — відповів Ґолум. — До них не дістатися, до них не можна доторкнутися. Якось ми спробували, так, безцінний. Я колись спробував, але до них не досягнути. Це, напевно, лише мара, яку можна побачити, але не торкнутися до неї. Ні, безцінний! Усі мертві.

Сем грізно зиркнув на нього, і його знову пересмикнуло, бо гобіт здогадався, навіщо Ґолум намагався доторкнутися до них.

— Я от уже не хочу на них дивитися, — сказав Сем. — Ніколи! Гайда звідси, забираймося якнайдалі!

— Так, так, — відказав Ґолум. — Але повільно, дуже повільно. І дуже обережно. Інакше гобіти підуть на дно до Мертвяків і світитимуть разом із ними маленькі свічки. За Смеаґолом! Не дивіться на вогні!

Він поповз праворуч, шукаючи стежки в обхід озера. Гобіти йшли відразу за ним, прихиляючись і частенько рачкуючи, як і Ґолум. «Якщо так триватиме й далі, то невдовзі ми перетворимося на вервечку з трьох маленьких безцінних ґолумів», — подумав Сем.

Нарешті чорне озеро закінчилося, мандрівники, ризикуючи життям, перетнули його, то переповзаючи, то перестрибуючи з однієї підступної купини на другу. Вони нерідко вгрузали у трясовину, перечепившись за щось чи впавши руками вперед у смердючі, як помийна яма, води, доки забрьохалися болотом і слизом ледь не до самих ший і просякли огидним запахом.

Була вже пізня ніч, коли подорожні нарешті вибралися на твердіший ґрунт. Ґолум сичав і шепотів щось собі під ніс, але, здається, був задоволений: у незбагненний спосіб, покладаючись на відчуття власної шкіри та носа і на моторошні спогади про примар у темряві, він упевнився, що потрапив, куди слід, і знає подальший шлях.

— Тепер гайда вперед! — сказав Ґолум. — Славні гобіти! Хоробрі гобіти! Дуже-дуже стомлені, авжеж, але й ми теж стомлені, безцінний, усі ми. Та ми повинні відвести хазяїна подалі від підступних вогнів, так, так, справді.

З цими словами він знову рушив далі, майже підтюпцем, довгим проходом поміж високими очеретами, а гобіти якомога швидше подріботіли слідом. Однак невдовзі Ґолум раптом спинився й підозріливо втягнув носом повітря, сичачи, ніби щось його стривожило чи роздратувало.

— Що там? — буркнув Сем, неправильно зрозумівши його жести. — Навіщо ти нюшкуєш? Той сморід мало не валить мене з ніг, хоча я і затуляю носа. Ти смердиш, і господар смердить, тут усе смердить.

— Так, так, і Сем смердить! — відповів Ґолум. — Бідолашний Смеаґол це відчуває, та хороший Смеаґол терпить. Допомагає славному хазяїнові. Проте це тут ні до чого. Повітря сколихнулося, невдовзі щось зміниться. Смеаґол думає, він нещасний.

Ґолум попростував далі, проте тривога його тільки зростала, тож раз у раз він піднімався на повен зріст, витягуючи шию на схід і на південь. Певний час гобіти не чули й не відчували того, що бентежило їхнього провідника. Та раптом усі троє завмерли як укопані, нашорошивши вуха. Фродо та Семові причувся далекий протяжний крик, пронизливий, тонкий і жорстокий. Вони здригнулися. Тієї самої миті вони відчули і рух повітря, що зненацька похолоднішало. Стоячи отак і напружуючи слух, вони почули шум, який нагадував наближення буряного пориву. Туманні вогники гойднулися, потьмяніли і згасли.

Ґолум не рухався. Він тремтів і белькотів сам до себе, доки шелесткий вітер примчав до них, шурхочучи та звиваючись понад болотами. Ніч посвітліла, і того світла вистачало, щоби гобітські очі змогли — чи майже змогли — побачити безформні латки туману, які закручувались і вигиналися, прокочуючись понад ними та проминаючи їх. Глянувши вгору, гобіти побачили розірвані клапті хмар, а високо на півдні визирнув місяць і ніби плинув над грозовими уламками.

На мить його вид звеселив серця гобітів, але Ґолум припав до землі, бурмочучи прокляття Білому Лику. Потому Фродо та Сем, які пильно дивились у небо, глибоко вдихаючи посвіжіле повітря, помітили, як щось наближається — невелика хмарка, що летіла від проклятих пагорбів; випущена з Мордору чорна тінь; величезна примара, крилата і зловісна. Вона стрімко промайнула повз місяць і зі смертоносним криком страхітливо швидко помчала на захід, випереджаючи вітер.

Гобіти кинулись уперед і притиснулися до холодної землі. Проте моторошна тінь описала коло й повернулася, пролітаючи цього разу ще нижче, просто над ними, і розмітаючи болотяний сморід своїми жахливими крилами. Потому вона подалася геть, назад до Мордору, зі швидкістю Сауронового гніву; а за нею з ревінням покотився вітер, облишивши безживні та похмурі Мертві Болота. Наскільки сягало око — аж ген до далекої загрозливої стіни гір — голу пустку вкрили плями судомного місячного світла.

Фродо та Сем підвелись і протерли очі, мов діти, котрі щойно прокинулися від моторошного сну і побачили, що над світом досі панує давно знайома ніч. А Ґолум лежав на землі, ніби оглушений. Їм ледве вдалося його розтермосити, проте ще деякий час він ніяк не хотів піднімати обличчя, а тільки стояв на колінах і на ліктях, закриваючи потилицю великими пласкими долонями.

— Примари! — волав він. — Примари з крилами! Безцінний — їхній господар. Вони все бачать, усе. Від них ніщо не сховається. А щоби тобі, Білий Лику! Вони все розкажуть Йому. Він бачить. Він знає. Ах, ґолум, ґолум, ґолум!

Лише коли місяць сів далеко на заході, заховавшись за Тол-Брандіром, Смеаґол наважився поворухнутись і підвестися.

Відтоді Семові постійно здавалося, ніби Ґолум знову змінився. Він ще дужче, ніж раніше, підлещувався та прагнув приятелювати; але Сема дивували незвичні погляди, які іноді можна було зауважити, особливо коли той дивився на Фродо: до того ж Ґолум дедалі частіше розмовляв так, як раніше. Та була ще одна турбота, яка дедалі більше муляла Сема: Фродо виглядав утомленим, змореним, на межі виснаження. Він мало розмовляв, точніше — майже не розмовляв узагалі; не скаржився, проте йшов так, ніби його гнітить страхітливий тягар, який щомиті додає у вазі: він ледь волочив ноги, все повільніше й повільніше. Тому Сем часто мусив просити Ґолума зачекати, щоби не залишати їхнього пана далеко позаду.

Власне, з кожним кроком у напрямку до мордорських брам Перстень на ланцюжку довкола шиї дедалі важчав: Фродо почав відчувати, що то — справжня вагота, яка тягне його у східний бік. Але ще дужче його непокоїло Око — так він це для себе називав. Бо не тільки сила тяжіння Персня змушувала його зіщулюватись і завмирати на ходу. Око! Жахливе й дедалі сильніше усвідомлення ворожої волі, що з невідпорною наполегливістю жадала пронизати всі подоби хмар, землі та плоті, щоби побачити тебе — побачити і прошити смертоносним поглядом, нерухомого, безборонного. Усі покрови, які ще захищали його, ставали надзвичайно тонкими й крихкими. Фродо достеменно знав, де розташовані теперішня домівка й осердя тієї волі — як людина зі заплющеними очима може визначити, куди прямує сонце. Фродо рухався просто туди, й зловісна енергія того місця майже фізично тиснула йому на чоло.

Мабуть, Ґолум відчував щось схоже. Та що саме відбувалось у його нещасному серці, яке розривалося між гнітом Ока, жаданням такого близького Персня і принизливою обіцянкою, даною почасти зі страху перед холодним залізом, гобіти навіть не здогадувалися. Фродо про це не думав. Сем переймався здебільшого своїм паном, тож ледве чи помітив темну хмару, яка лягла на його власне серце. Він пропустив Фродо вперед і пильно стежив за кожним його рухом, підтримував, коли той перечіплювався, і намагався підбадьорити своїми незграбними словами.

Коли нарешті настав день, гобітів уразило, наскільки поближчали до них тепер зловісні гори. Повітря було чисте й холодне, і, хоча до них було таки ще далеченько, стіни Мордору перетворилися зі захмареної небезпеки край обрію на страхітливі чорні вежі, які грізно бовваніли по той бік гнітючої пустки. Болота закінчувалися, переходячи в мертві торфовища та широкі ділянки сухої потрісканої грязюки. Земля попереду вивищувалася довгими пологими схилами, голими і безжальними, й ті схили тяглись аж до пустелі перед Сауроновими брамами.

Доки ще сіріло світло дня, мандрівники, мовби черви, заповзли під чорний камінь і зіщулилися там, аби крилатий жах не прилетів і не вистежив їх жорстокими очима. Подальша частина тієї подорожі відбувалася під суцільною тінню страху, що невпинно наростав, і де пам'яті нічим було себе втішити. Ще дві ночі подорожні торували нелегкий шлях цим бездоріжжям. Повітря — так їм здавалося — було жорстке та гірке від смороду, який забивав дух і пересушував горлянки.

Аж ось на п'ятий ранок, відколи Ґолум став їхнім провідником, гобіти вкотре зупинилися. Темної досвітньої пори перед ними постали могутні гори, які здіймалися до склепінь із хмар і диму. Від їхніх підніж тяглися велетенські опори та нерівні пагорби, які, за приблизними підрахунками, були десь за вісімнадцять верст од трьох супутників. Фродо з жахом роззирнувся довкола. Хоч якими моторошними були Мертві Болота й сухі пустища Нічийних Земель, але ця країна, яку скрадливий день повільно розкривав перед їхніми примруженими очима, виявлялася стократ страшнішою. Навіть до Озера Мертвих Облич дістався зморений привид зеленої весни, а сюди ні весна, ні літо не зазирнуть уже ніколи. Тут нічого не прижилося, навіть лускаті рослини, які годуються гнилизною. Ядушливі калюжі захлиналися від попелу і повзкої грязюки, землисто-білої та сірої — ніби гори вивергнули на довколишні землі бруд зі своїх нутрощів. Височенні кургани з потрощеного каміння та розтертих на порох скель, величезні земляні конуси, випалені вогняними ударами й поплямлені отрутою, стояли нескінченними рядами, й усе це разом нагадувало занедбане кладовище, куди неохоче зазирає світло.

Гобіти й Ґолум дісталися до пустки, яка розкинулася перед Мордором — тривкого пам'ятника темній і ви снажливій праці його рабів, що існуватиме навіть тоді, коли всі їхні задуми зійдуть нанівець: то була сплюндрована, невиліковно хвора земля, й тільки Велике Море, якби воно раптом затопило ці терени, могло за брати її в забуття.

— Мене нудить, — сказав Сем.

Але Фродо не озивався.

Якусь часину вони стояли там, ніби на краю сну, де вештаються нічні жахіття, і намагалися відстрочити їхнє наближення, хоч і знали, що до світання можна дістатися, лише пройшовши крізь морок. Світло яснішало і переставало бути розпливчастим. Бездонні ями й отруйні насипи набули страхітливо чітких обрисів. Піднялося сонце, котячись поміж хмар і довгих хвостів диму, проте навіть його світло було тут марнотне. Гобіти не раділи йому: воно здавалося неприязним і викривало їхню беззахисність — трьох крихітних скоцюрблених примар, котрі бродили серед попелястих кучугур Темного Володаря.

Надто втомлені, щоби рухатися далі, подорожні вирішили знайти якийсь закуток, де можна було би перепочити. Трохи посиділи в затінку шлакового пагорба, не перекинувшись і словом, але їдкі випари обпалювали їм горлянки й душили. Першим підвівся Ґолум. Спльовуючи та лаючись, він устав і, навіть не глянувши на гобітів, поповз геть на всіх чотирьох. Фродо й Сем поплазували за ним, доки дісталися до майже круглої ями, яка зі західного боку мала високі схили. У ямі було холодно й мертво, її дно вкривало бридке місиво масної різнобарвної грязюки. У цій огидній дірі вони і заховалися, сподіваючись урятуватися від пильної уваги Ока.

День минав повільно. Мандрівникам допікала нестерпна спрага, проте вони відсьорбнули хіба по кілька ковтків зі своїх фляг, що їх востаннє наповнювали ще в рові, який — тепер, коли гобіти думками поверталися до нього, — здавався їм прегарним і затишним місцем. Гобіти по одному стояли на варті. Спершу, хоч які вони були втомлені, жоден із друзів не міг заснути, проте, коли далеке сонце помалу ховалось у повільну хмару, Сем задрімав. Тож вартувати належало Фродо. Він відкинувся на схил ями, та це не полегшило відчуття гніту, що тиснув на нього. Гобіт подивився в затягнуте димами небо й побачив там дивні фантоми: темні обриси вершників і обличчя з минулого. Так він утратив лік часу, балансуючи між сном і дійсністю, а потім провалився в забуття.

Сем прокинувся зненацька: йому причулося, наче його кличе господар. Вже звечоріло, і Фродо не міг нікого кликати, бо заснув і зсунувся майже на саме дно ями. Ґолум був поруч із ним. На секунду Сем подумав, що той намагається розбудити Фродо, але збагнув, що це не так. Ґолум розмовляв сам зі собою. Смеаґол сперечався з іншою своєю сутністю, яка говорила тим самим голосом, хіба що змінюючи його на писк і сичання.

— Смеаґол обіцяв, — сказала перша сутність.

— Сссправді, сссправді, безцінний мій, — відповіла друга, — ми присягали: врятувати нашого Безцінного, не дати його Йому — ніколи. Та Безцінний іде до Нього, він із кожним кроком усе ближче. Що, нам цікаво, гобіт збирається з ним зробити, сссправді, нам цікаво?

— Я не знаю. Не можу нічого вдіяти. Він — у хазяїна. Смеаґол обіцяв допомогти хазяїнові.

— Так, так, допомогти хазяїнові — хазяїнові Безцінного. Та якби ми були хазяїном, то мали би допомагати сссобі, так, і все одно дотримали б обіцянки.

— Але ж Смеаґол сказав, що буде дуже-дуже добрий. Славний гобіт! Він зняв жорстоку мотузку зі Смеаґолової ноги. Він гарно говорить зі мною.

— Дуже-дуже добрий, невже, безцінний мій? Будь добрий, добрий, мов риба, сссоковита рибина, тільки до нас сссамих. Не шкодь славному гобітові, звісно ж, ні, ні.

— Але ж я обіцяв Безцінному, — заперечив голос Смеаґола.

— То забери його, — сказав інший, — і вийде, що ти обіцяв сссам сссобі! Тоді ми будемо хазяїном, ґолум! Змусь іншого гобіта, злющого підозріливого гобіта, змусь його плазувати, так, ґолум!

— Але ж не славного гобіта?

— О, ні, якщо він нас не сссердитиме. Адже він Торбинссс, безцінний мій, так, Торбинссс. Торбинссс украв його. Знайшов його і нічого не сссказав, нічого. Ми ненавидимо Торбинссса.

— Ні, не цього Торбина.

— Так, усссіх Торбинсссів. Усссіх тих, хто ховає від нас Безцінного. Безцінний повинен бути наш!

— Але ж Він побачить. Він дізнається. Він забере його в нас!

— Він бачить. Він знає. Він чув, як ми давали нерозумні обіцянки — сссупроти Його наказів, так, сссправді. Треба забрати Безцінного. Примари не сссплять. Треба забрати.

— Не для Нього!

— Ні, сссолоденький. Розумієш, якщо ми його матимемо, ми зможемо втекти, навіть від Нього, еге ж? А може, ми ссстанемо дуже сссильними, сссильнішими за Примар. Володар Смеаґол? Ґолум Могутній? Той сссамий Ґолум! Кожного дня їсти рибу, тричі на день, сссвіженьку, просто з моря. Найбезцінніший Ґолум! Треба заволодіти. Ми хочемо його, хочемо, хочемо!

— Але ж їх двоє. Вони прокинуться швидше і нас уб'ють, — заскиглив Смеаґол, аби в останній спробі переконати свого супротивника. — Не зараз. Ще ні.

— Ми хочемо його! Та... — потім настала довга пауза, ніби раптом у потвори зародилася ще якась думка. — Не зараз, кажеш? Може, й ні. Вона нам допоможе. Так, вона допоможе.

— Ні, ні! Тільки не це! — волав Смеаґол.

— Так! Ми хочемо його! Ми його хочемо!

І кожного разу, коли говорила друга сутність, довгі Ґолумові долоні витягались і скрадливо підповзали до Фродо, та потому, коли говорив Смеаґол, різко відсмикувалися назад. Урешті-решт, обидві його руки з довгими гнучкими пальцями, що нервово сіпалися, зімкнулися на шиї персненосця.

Сем, уражений цією суперечкою, тихенько лежав і з-під ледь розплющених повік стежив за кожним Ґолумовим рухом. На свій простацький розум він спершу був подумав, що голодний Ґолум, який хоче поласувати гобітами, — це найбільша небезпека, якої можна сподіватися від цієї істоти. Але тепер Сем збагнув, що все не так просто: Ґолум чує жахливий поклик Персня. Той Він — то, звісно ж, Темний Володар; але хто ж тоді вона — мізкував Сем? Мабуть, вирішив гобіт, якась підступна подруга, з котрою цей маленький негідник заприятелював під час своїх блукань. Згодом ця думка вилетіла йому з голови, бо все це, вочевидь, зайшло надто далеко і становище їхнє ставало небезпечним. У цілому своєму тілі Сем відчував якусь незвичну важкість, однак він через силу змусив себе цілком прокинутись і сісти. Щось підказало йому бути обачним і не видавати того, що він підслухав суперечку. Тож гобіт голосно зітхнув і позіхнув од вуха до вуха.

— Котра година? — промовив сонно.

Ґолум протяжно засичав крізь зуби. Коротку хвилю постояв, напружений і грізний, а потім обм'якнув, повалився вперед і, ставши рачки, поповз угору схилом ями.

— Славненькі гобіти! Славний Сем! — сказав він. — Оце сплюхи, справжні сплюхи! Залишили доброго Смеаґола на варті! Проте вже вечір. Скрадається присмерк. Час іти.

«Саме час! — подумав Сем. — І час нам розійтися з тобою». Та враз йому сяйнуло, що, власне, ще не відомо, коли Ґолум буде більш небезпечний: йдучи разом із ними чи блукаючи бозна-де. «А щоб йому! Хай би він задушився сам!» — пробурмотів Сем. А тоді поліз на дно ями й розбудив свого пана.

Фродо, на диво, відчував приплив сил. Він бачив сон. Темна тінь відступила, натомість у цьому хворобливому краї його навідало прекрасне видіння. У пам'яті воно не затрималося, проте додало мужності й звеселило серце. Тягар уже не так гнітив Фродо. Ґолум привітав його з псячим захватом. Він хихотів, торохкотів без угаву, заламував довгі пальці й ластився до колін Фродо. А той усміхався йому у відповідь.

— Ходімо! — сказав Фродо. — Ти провадив нас добре та вірно. Це вже останній шмат дороги. Веди нас до Брами, і я не проситиму тебе йти далі. Веди нас до Брами — і можеш потім іти, куди тобі заманеться, тільки не до наших ворогів.

— До Брами, невже? — кувікнув Ґолум, демонструючи здивування і страх. — До Брами, каже хазяїн! Так, він так каже. І добрий Смеаґол зробить те, що просить хазяїн, о, так. Але коли ми підійдемо ближче, то, мабуть, побачимо, тоді ми й побачимо. Там немає нічого гарнесенького. О, ні! О, ні!

— Кроком руш уперед! — наказав Сем — Покінчимо з цим!

Вже западали сутінки, коли мандрівники вибралися з ями й поволі рушили вперед мертвими землями. Та невдовзі знову відчули той страх, який охопив їх, коли над болотами пролітала крилата потвора. Вони спинились і припали до смердючого ґрунту, проте в похмурому вечірньому небі нічого не було видно, й незабаром високо над їхніми головами промайнула зловісна тінь, полетівши, напевно, виконувати якесь термінове завдання Барад-дŷра. За мить Ґолум підвівся й поповз далі, бурмочучи та здригаючись.

Десь за годину після півночі страх утретє напосів на них, але цього разу здавався віддаленим, ніби те, що його породжувало, линуло аж ген понад хмарами, з неймовірною швидкістю прямуючи на Захід. Однак Ґолум ніяк не міг отямитися від жаху, він був переконаний, що на них полюють і що про їхнє наближення вже всім відомо.

— Тричі! — пхикав він. — Тричі — це вже небезпечно. Вони відчувають нас тут, відчувають Безцінного. Безцінний — їхній хазяїн. Ми не можемо йти далі цим шляхом. Усе марно, все марно!

Умовляння та лагідні слова втратили вплив на нього. І лише коли Фродо сердито наказав йому підвестись і потягнувся до руків'я меча, Ґолум нарешті встав. З гарчанням піднявшись на ноги, він поплівся вперед, як побитий собака.

Так вони і плентались, важко перебираючи ногами, до кінця ночі, й аж до настання нового дня страху, мовчки, схиливши голови, нічого не бачачи, нічого не чуючи, нічого, крім сичання вітру у вухах.

Розділ 3 Чорну браму зачинено

хня подорож до Мордору закінчилася ще перед світанням наступного дня. Болота і пустеля залишилися позаду. Попереду ж на тлі зблідлого неба темніли здійняті вгору грізні голови гір.

На заході Мордору тягнулося похмуре пасмо Ефель-Дуату — Гір Тіні, а на півночі стриміли нерівні шпилі та безплідні хребти Еред-Літуї, сірі, мов попіл. Там, де сходились обидві ці гряди, які й були, власне, частинами однієї велетенської стіни довкола похмурих рівнин Літлад і Ґорґорот, а також страхітливого внутрішнього Нурненійського моря посеред них: їхні довгі кряжі розходилися в північному напрямку, а між цими кряжами пролягло глибоке міжгір'я. То був Кіріт-Ґорґор, Замешканий Прохід — вхід на територію Ворога. Високі кручі обабіч поступово нижчали, і з його устя вперед видавалися два стрімкі пагорби, голі, з чорними стрижнями. На них стояли Зубчаки Мордору — дві міцні й високі вежі. У давно минулі часи їх збудували горді й сильні ґондорці після поразки Саурона та його втечі — щоби він, бува, не повернувся до своїх колишніх володінь. Але сила Ґондору занепала, люди заснули, й багато довгих років вежі стояли порожнем. Потому Саурон таки повернувся. І от вартові вежі, які вже почали руйнуватися, знову було відбудовано, заповнено зброєю та недремними гарнізонами. Вежі мали кам'яну поверхню, їхні віконні отвори дивилися на північ, на схід і на захід, і з кожного вікна незмигно спостерігали очі, які не знали сну.

Упоперек входу до міжгір'я — від кручі до кручі — Темний Володар збудував кам'яний бастіон. У ньому були тільки одні залізні ворота, на його зубчастій стіні безперервно карбували крок вартові. Попід пагорбами з обох боків у скелі було видовбано сотні печер і підземних нір: там розташувалось орківське військо, ладне будь-якої миті за сигналом рушити на війну, мовби чорна мурашина орда. Ніхто не міг проминути Зубчаків Мордору, не зазнавши орківських укусів, хіба якщо його викликав сам Саурон чи йому було відомо пароль, який відчиняв Мораннон — чорну браму цього краю.

Двоє гобітів розпачливо дивилися на вежі та стіну. Навіть на віддалі й у тьмяному світлі вони бачили, як рухаються чорні вартові на стіні й дозорці біля воріт. Гобіти лежали, визираючи з-за краю кам'янистої западини попід розлогою тінню крайньої північної опори Ефель-Дуату. Розтинаючи крилами важке повітря, ворона, летячи прямо, мала б здолати близько сотні сажнів од їхньої схованки до чорної вершини найближчої вежі, яку огортав прозорий дим, — ніби всередині пагорба жеврів вогонь.

Настав день. Червонясто-жовте світло мерехтіло понад позбавленими життя пасмами Еред-Літуї. Потому раптом пролунав гук мідногорлих сурм: він долинув із вартових веж, а вдалині, з таємних сховків і застав у горах, йому відповіли інші кличі, а ще далі, приглушено, зате глибоко та зловісно, відлунили в заглибинах землі по той бік гірської стіни могутні роги й барабани Барад-дŷра. У Мордор прийшов черговий день страху та важкої праці; нічні вартові рушили за покликом до підземних темниць і до глибоких залів, а денні вартові — лихоокі й підступні — покрокували на свої позиції. На бастіоні тьмяно поблискувала сталь.

— Ну, от ми й на місці! — сказав Сем. — Ось Брама, і вона виглядає так, що ми, здається, не потрапимо туди за ціле своє життя. Світоньку мій, Батечко точно сказав би кілька теплих словечок, якби побачив мене тут! Він часто повторював, що я погано закінчу, якщо не стежитиму, куди ведуть мене мої ноги. Та зараз я майже впевнений, що ніколи вже не побачу свого старого. І він навіть не матиме нагоди гримнути: «А я казав тобі, Семе», — і це особливо прикро. Хай би балакав, доки йому вистачить дихання, тільки би ще раз поглянути на його старе обличчя. Та я мусив би спершу вмитись, інакше він мене не впізнав би... Гадаю, запитувати: «Куди ми тепер підемо?» — зараз не доречно? Далі ми йти не можемо... Хіба запитати орків, чи не підкинуть вони нас, бува.

— Ні, ні! — відказав Ґолум. — Усе марно. Далі ми не підемо. Так сказав Смеаґол. Він сказав: «Ми дійдемо до Брами, а там побачимо». І тепер ми бачимо. О, так, безцінний мій. Смеаґол знав, що гобіти тут не пройдуть. Так, Смеаґол знав.

— Тоді якого лиха ти привів нас сюди? — запитав Сем, не дбаючи про справедливість і розсудливість.

— Так хазяїн сказав. Хазяїн каже: «Веди нас до Брами». Добрий Смеаґол виконує. Так хазяїн сказав, мудрий хазяїн.

— Авжеж, — мовив Фродо. Обличчя його було похмуре й незворушне, проте рішуче. Сам він був брудний, виснажений і ледь не падав од утоми, проте вже не щулився, й очі його ясніли. — Я так сказав, бо маю намір увійти до Мордору, а іншого шляху не знаю. Тому піду цим. І не прошу нікого йти зі мною.

— Ні, ні, хазяїне! — заволав Ґолум, падаючи перед ним і вдаючи, що дуже засмутився. — Не йди цим шляхом! Не йди! Не неси Безцінного до Нього! Він з'їсть нас усіх, якщо отримає його, з'їсть цілий світ. Убережи його, хазяїне, і будь добрий до Смеаґола. Не дай Йому Безцінного. Або йди собі, йди туди, де гарно, а його віддай маленькому Смеаґолові. Так, так, хазяїн віддасть його, правда ж? Смеаґол убереже Безцінного, він зробить багато добра, особливо славним гобітам. Гобіти йдуть додому. Не йдіть до Брами!

— Мені наказано йти в землю Мордор, і я іду туди, — відказав Фродо. — Якщо є тільки один шлях, то я повинен обрати його. А опісля нехай буде, що буде.

Сем мовчав. Одного погляду на Фродо йому вистачило, щоби збагнути: будь-які слова тепер будуть марні. Утім, Сем од самого початку мав слабку надію на гарне завершення цієї пригоди. Зрештою, життєрадісному гобітові надія майже й не була потрібна, доки вдавалось уникати відчаю. І ось вони дійшли до гіркого кінця. Сем постійно супроводжував свого господаря, — бо, власне, для того й подався у мандри, — то і зараз його не покине. Його господар не піде до Мордору одинцем. Сем піде з ним — і вони, попри все, здихаються Ґолума.

Ґолум, однак, аж ніяк не хотів, аби його здихалися — поки що. Він упав навколішки біля ніг Фродо, заламуючи руки та попискуючи.

— Не цим шляхом, хазяїне! — просив він. — Є інший. Так, так, справді є. Інший шлях, темніший, потаємний, який важче знайти. Проте Смеаґол знає його. Смеаґол тобі покаже!

— Інший шлях? — зі сумнівом перепитав Фродо, глянувши на Ґолума допитливими очима.

— Так, сссправді! Сссправді! Був такий шлях. Смеаґол його знайшов. Нумо, підімо і гляньмо, чи він іще є!

— Раніше ти про нього не згадував.

— Ні. Хазяїн не питав. Хазяїн не казав, що хоче робити. Він не говорить із бідним Смеаґолом. Він каже: «Смеаґоле, веди мене до Брами... і тоді прощавай!» Смеаґол може побігти геть, та й по всьому. Але ось він каже: «Я збираюсь увійти до Мордору цим шляхом». Тому Смеаґолові дуже страшно. Він не хоче втратити славного хазяїна. І він пообіцяв — хазяїн змусив його пообіцяти — врятувати Безцінного. Та хазяїн, мабуть, хоче віднести Безцінного Йому, просто до Чорної Руки, якщо хазяїн піде цим шляхом. Тому Смеаґол мусить урятувати їх обох, і він подумав про інший шлях, яким туди можна було дістатися колись давно. Славний хазяїн. Смеаґол дуже добрий, завжди допомагає.

Сем насупився. Якби він міг просвердлити поглядом у Ґолумі діри, то таки просвердлив би. Його переповнювали сумніви. З усього виходило, що Ґолум по-справжньому пригнічений і палко прагне допомогти Фродо. Та Сем добре пам'ятав підслухану суперечку, і йому важко було повірити, що Смеаґол, який довго корився тій іншій сутності, зможе перемогти, — а проте, в тій суперечці останнє слово було таки за ним. Сем здогадувався, що ці дві половини однієї істоти: Ґолум і Смеаґол (чи Виродок і Смердюх, як він подумки називав їх) — уклали перемир'я і тимчасову спілку: жодна з них не хотіла, щоби Перстень дістався Ворогові, обидві прагнули врятувати Фродо від полону й утримувати при собі якомога довше — принаймні доки Смердюх іще сподівався захопити свого «Безцінного». Але у тому, що до Мордору можна дістатись іншим шляхом, Сем сумнівався.

«І це добре, що жодна з половин цього старого негідника не знає, що збирається зробити мій пан, — подумав він. — Якби Ґолум знав, що пан Фродо збирається назавжди покінчити з його Безцінним і так далі, то ми, закладаюся, дуже швидко потрапили б у халепу. В кожному разі, старий Виродок так боїться Ворога — він, вочевидь, одержав чи одержував од нього якісь накази, — що радше втече від нас світ за очі, ніж упіймається на тому, що він нам допомагає, і, мабуть, радше дозволить розплавити свого Безцінного. Принаймні так я собі думаю. І, сподіваюся, господар добре все обміркує. Він мудрий, як ніхто, проте має надто м'яке серце — це таки правда. Тому жоден Грунич не вгадає, що Фродо чинитиме далі».

Фродо відповів Ґолумові не відразу. Доки повільний, але практичний Семів розум давав собі раду із цими сумнівами, Фродо стояв і дивився в напрямку грізної скелі Кіріт-Ґорґору. Западина, в якій вони знайшли собі притулок, утворилась у схилі невисокого пагорба понад схожою на траншею долиною, що лежала між тим пагорбом і зовнішнім бастіоном гірської стіни. Посеред долини стояв чорний фундамент західної вартової вежі. У ранковому світлі було виразно видно три тьмяні курні дороги, які сходилися при Брамі Мордору: одна зміїлася назад на північ, друга в'юнилася на схід і зникала в туманах, що огорнули підніжжя Еред-Літуї, а третя стелилась у бік Фродо. Різко звернувши за вежу, вона вбігала у вузьку ущелину і проходила нижче від западини, де той стояв. У західному напрямку, праворуч од гобіта, дорога повертала, огинаючи виступи гір, і тяглася на південь у глибокий морок, що вкривав усі західні схили Ефель-Дуату; а далі, хоча Фродо того й не бачив, вона мандрувала вузькою латкою рівнини між горами та Великою Рікою.

Вдивляючись у далину, Фродо помітив, що на рівнині зчинилися страхітливі метушня і гармидер. Здавалося, ніби всі тутешні армії виступили на марш, тільки їх здебільшого приховували від стороннього ока хмари смороду та випарів, принесені сюди з твані й пустищ. Але подекуди Фродо таки розгледів блиск списів і шоломів: придорожніми рівнинами їхали численні загони вершників. Гобіт пригадав далеке видіння, побачене з Амон-Гену лише кілька днів тому, хоча йому здавалося, ніби відтоді минули роки. Тоді Фродо збагнув, що надія, яка на мить зринула в його серці, була марна. Сурми грали не виклик на бій, а привітання. То не ґондорці, повсталі — мовби привиди-месники — з могил давно забутої слави, наступали на Темну Вежу. То прийшли на заклик свого Верховного Володаря люди інших рас із розлогих Східних Земель; армії, які поночі розбили табори біля Брами і тепер карбували крок, щоби злитися з його всеосяжною силою. Тоді раптом Фродо вповні усвідомив ризикованість їхнього зі Семом становища: вони одинокі, денне світло дедалі яснішає, безкрайня небезпека вже зовсім поряд — тож миттєво накинув тонкий каптур на голову і спустився в улоговину. Потому звернувся до Ґолума.

— Смеаґоле, — сказав він. — Я ще раз довірюся тобі. Я змушений чинити так, і, здається, така в мене доля: приймати від тебе допомогу тоді, коли я найменше на неї сподіваюсь, а твоя доля — допомагати мені, тому, кого ти довго переслідував, маючи лихі наміри. Поки що ти заслуговував тільки на похвалу й вірно дотримував свого слова. Вірно, кажу я, і маю на увазі саме це, — додав, зиркнувши на Сема, — бо ми вже двічі були цілком у твоїй владі й ти не зашкодив нам. І не спробував відібрати в мене те, чого колись так палко жадав. Нехай утретє нам поталанить найбільше! Проте застерігаю тебе, Смеаґоле: ти в небезпеці.

— Так, так, хазяїне! — відказав Смеаґол. — У жахливій небезпеці! У Смеаґола аж кісточки дрижать, коли він думає про це, та він не тікає. Він мусить допомогти славному хазяїнові.

— Я мав на увазі не спільну для всіх нас небезпеку, — мовив Фродо. — Я мав на увазі небезпеку, що загрожує тільки тобі. Ти присягнув мені тим, що називаєш Безцінним. Пам'ятай про це! Він зв'язав тебе цією обіцянкою, проте спробує обернути її так, аби знищити тебе. Ти вже піддаєшся його владі. Ти сам щойно нерозважно викрив це переді мною. Віддай його Смеаґолові, — сказав ти. Не кажи цього більше! Не дозволяй цій думці розростатись у тобі! Ти ніколи вже не отримаєш Безцінного. Та бажання заволодіти ним може зіграти з тобою злий жарт і призвести до загибелі. Ти ніколи вже не отримаєш його. У час найгіршої скрути, Смеаґоле, я сам надягну Безцінного, проте Безцінний уже давно запанував над тобою. Якщо я, надягнувши його, накажу тобі скочити у провалля чи кинутись у вогонь, ти послухаєшся. А я накажу тобі саме це. Тож будь обачний, Смеаґоле!

Сем дивився на свого пана схвально та здивовано: обличчя його мало такий вираз, а голос — такий тон, яких він раніше ніколи не помічав у Фродо. Сем завжди вважав, що доброта його любого пана така глибока, що її можна називати ледь не сліпотою. Звісно, він також твердо та непохитно вірив у те, що пан Фродо є наймудрішою особою на світі (за винятком, можливо, старого пана Більбо й Ґандальфа). Ґолум, по-своєму і більш виправдано, — з огляду на недовгий час їхнього знайомства, — міг припуститися такої самої помилки, сплутавши доброту зі сліпотою. Хай там як, а промова Фродо приголомшила і налякала нещасного. Він плазував по землі й не міг сказати нічого розбірливого, а лише приказував: «Славний хазяїн».

Фродо терпляче перечекав якусь мить, а потім знову заговорив, але вже не так суворо.

— Нумо, Ґолуме чи Смеаґоле, коли тобі так до вподоби, розкажи мені про той інший шлях і опиши, якщо можеш, на що мені сподіватись, коли я оберу його замість іти до мети прямою стежкою. Я поспішаю.

Проте Ґолум виглядав уже цілком жалюгідним, і погроза Фродо тільки остаточно позбавила його спокою. З нього нелегко було витягнути хоч трохи притомну розповідь, він постійно щось бурмотів, попискував, часто затинався і повзав по землі, благаючи обох гобітів бути добрими до «бідного маленького Смеаґола». Однак невдовзі Ґолум трохи заспокоївся, і Фродо, слово за словом, довідався, що коли подорожній ітиме дорогою, яка повертає на захід од Ефель-Дуату, то з часом прийде до роздоріжжя в колі темних дерев. Дорога праворуч веде звідти до Осґіліата і до мостів через Андуїн, середня дорога — на південь.

— Усе далі, далі, далі, — казав Ґолум. — Ми ніколи туди не ходили, та, подейкують, вона тягнеться на багато сотень миль, доки з неї стає видно Велику Воду, яка завжди в русі. Там багато всякої риби, і велетенські птахи їдять ту рибу — славні птахи; та ми ніколи там не бували, на жаль, ні, ми не мали такої нагоди. А за Великою Водою є ще землі, подейкують, але Жовтий Лик там дуже палючий, хмари нечасто заступають його, а люди там жорстокі й мають темні обличчя. Ми не хочемо побачити ту землю.

— Ні, — відказав Фродо. — Проте не відхиляйся від теми. Куди веде третя дорога?

— О, так, о, так, є і третій шлях, — сказав Ґолум. — Це — дорога ліворуч. Вона відразу піднімається вгору, вгору, звивається і повертає назад до високих тіней. Коли заверне за чорну скелю, ти побачиш її — ти раптом побачиш її понад собою і захочеш сховатися.

— «Побачиш її, побачиш її...» Що ти побачиш?

— Стару фортецю, дуже стару, дуже страшну тепер. Ми залюбки слухали розповіді про Південь, коли Смеаґол був молодим, давно-давно. О, так, колись вечорами ми розповідали багато всіляких історій, сидячи на берегах Великої Ріки у вербових краях, коли і сама Ріка була трохи молодшою, ґолум, ґолум.

Тоді він заплакав і невиразно забурмотів. Гобіти терпляче чекали.

— Історії з Півдня, — продовжив Ґолум, — про високих людей із блискучими очима, і про їхні оселі, схожі на кам'яні пагорби, і про срібну корону їхніх Королів, і про Біле Дерево — дивовижні історії. Вони будували дуже високі вежі, а одна була срібно-біла, і в ній був камінь, що нагадував Місяць, а довкола були могутні білі стіни. О, так, ми розповідали багато історій про Місячну Вежу.

— То був Мінас-Ітіл, який спорудив Ісільдур, син Елендила, — мовив Фродо. — Саме Ісільдур відтяв палець Ворогові.

— Так, на його Чорній Руці їх лише чотири, але й тих досить, — сказав Ґолум, здригнувшись. — І Він ненавидить Ісільдурове місто.

— А хіба є щось таке, чого він не ненавидить? — запитав Фродо. — Проте яке нам діло до Місячної Вежі?

— Ну, пане, вона стояла і досі стоїть там: висока вежа, й білі оселі, й стіна, але вони вже не славні, не прекрасні. Він захопив їх давно-предавно. Тепер то дуже жахливе місце. Мандрівники тремтять, коли бачать його, тікають, аби не помічати, уникають навіть тіні тієї вежі. Та хазяїнові доведеться туди піти. Це — єдиний інший шлях. Гори там нижчі, ніж тут, стара дорога постійно веде вгору, доки дістається до страшного перевалу на вершині, а тоді біжить униз, униз до Ґорґороту.

Далі голос Ґолума перейшов у шепіт, а сам він аж затремтів.

— І як це нам допоможе? — запитав Сем. — Адже Ворог, либонь, знає все про власні гори, і дорогу ту стережуть так само пильно, як і цю? І вежа не стоїть порожнем, чи не так?

— О, ні, не порожнем! — прошепотів Ґолум. — Вона здається порожньою, та це не так, не так! Там живуть жахливезні істоти. Орки, так, усюди ті орки, але є там і дещо страшніше, страшніші почвари теж живуть там. Дорога проходить у мороці просто попід стінами і минає браму. Ніхто й не чхне на тій дорозі, щоби вони не дізнались. Істоти усередині вежі знають усе: то — Мовчазна Сторожа.

— Еге, то що ти нам радиш, — уточнив Сем, — пристати на тривалий марш на південь і потім опинитися в такій самій чи й гіршій халепі, якщо ми взагалі туди доберемося?

— Ні, все не так, — сказав Ґолум. — Гобіти повинні побачити, повинні спробувати збагнути. Він не сподівається нападу з того боку. Око Його роззирається довкола, та одні місця оглядає пильніше, ніж інші. Він не бачить усього відразу, принаймні поки що. Розумієте, Він підкорив собі всі землі на захід од Попелястих Гір аж до Ріки, і мости зараз теж утримує Він. І Він гадає, що ніхто не дістанеться до Місячної Вежі без великої битви біля мостів чи без численних човнів, які Він помітить.

— Здається, ти добре знаєш, що Ворог робить і про що думає, — зазначив Сем. — Може, ти розмовляв із ним нещодавно? Чи тільки по-панібратськи потеревенив із орками?

— Неславний гобіт, нерозважливий, — відповів Ґолум, кинувши на Сема сердитий погляд і звернувшись до Фродо. — Авжеж, Смеаґол розмовляв із орками, перш ніж зустрів хазяїна, і ще з багатьма народами: він мандрував дуже далеко. І те, що Ґолум розповів вам, відомо багато кому. Це звідси, з Півночі, Йому загрожує велика небезпека, і нам — теж. Одного дня Він вийде з Чорної Брами, одного дня, вже незабаром. Це — єдиний спосіб зібрати великі армії. Та далеко на заході Він не відчуває страху: там є Мовчазна Сторожа.

— Тільки й того! — озвався Сем, аби нагадати про себе. — Тож ми маємо піднятися нагору, постукати до них у браму і запитати, чи ми на правильному шляху до Мордору, га? Чи вони надто мовчазні, щоби відповісти? Безглуздя якесь. Ми можемо й тут утнути те саме і не йти в довгі мандри.

— Не жартуй із цим! — засичав Ґолум. — Це не смішно, зовсім ні! Не весело. Безглуздо взагалі намагатись увійти до Мордору. Та якщо хазяїн каже «я мушу» чи «я піду», значить, йому потрібно якось туди ввійти. Проте він не повинен іти в те жахливе місто, о, ні, звісно ж, ні. Тут Смеаґол йому і допоможе, славний Смеаґол, хоча ніхто не розповідає йому, для чого це все. Смеаґол знову допоможе. Він знайшов її. Він знає її.

— Що ти знайшов? — запитав Фродо.

Ґолум зігнувся дугою, і голос його знову стишився до шепотіння.

— Стежинку, що веде високо в гори, а потім — сходи, вузькі сходи, о, так, дуже довгі та вузькі. Тоді ще одні сходи. А потім, — він зашепотів іще тихіше, — тунель, темний тунель, і, нарешті, маленька розколина, і стежка високо-високо понад дорогою. Саме цим шляхом Смеаґол вибрався з темряви. Та відтоді минули роки. Стежка могла вже зникнути, а могла й ні, могла й ні.

— Не подобається мені все це, — сказав Сем. — Якось воно надто легко, принаймні на словах. Якщо стежка й зараз на місці, то її теж охороняють. Хіба її не охороняли ще тоді, Ґолуме, коли ти її знайшов?

Щойно він це сказав, йому привиділося, чи він і справді помітив зелений вогник у Ґолумових очах. Ґолум у відповідь узявся щось бурчати, проте не промовив жодного слова.

— Її справді не охороняють? — суворо запитав Фродо. — Невже ти втік од темряви, Смеаґоле? А може, тобі радше дозволили піти, давши якесь доручення? Так принаймні думав Араґорн, який знайшов тебе біля Мертвих Боліт багато років тому.

— Брехня! — засичав Ґолум, і при згадці про Араґорна в його очах спалахнуло недобре світло. — Він оббрехав мене, так, оббрехав. Я втік, утік. Геть бідолашний. Мені наказали шукати Безцінного, я шукав і шукав, авжеж, шукав. Але не для Чорного. Безцінний був нашим, був моїм, присягаюся. Я таки втік.

Фродо відчув дивну впевненість, що, говорячи це, Ґолум майже не відступає від істини (принаймні не так далеко, як можна було би від нього очікувати) і що він справді якось знайшов вихід із Мордору чи, щонайменше, сам вірив, що завдячує це лише своїй кмітливості. Фродо зауважив, що Ґолум сказав «я», а це в тих рідкісних випадках, коли таке траплялось, означало, що залишки колишньої правдивості та щирості на мить брали гору над усім іншим. Утім, навіть якщо Ґолумові цього разу можна було повірити, забувати про підступи Ворога геть не годилося. «Втечу» могли дозволити чи влаштувати з відома Темної Вежі. У будь-якому випадку на Ґолума вона мала неабиякий вплив.

— Питаю ще раз, — сказав Фродо, — хіба той таємний шлях не охороняють?

Але Араґорнове ім'я до решти зіпсувало настрій Ґолумові. Він напустив на себе ображений вигляд брехуна, котрого підозрюють саме тоді, коли він чи не вперше в житті сказав правду, бодай частково. Тож він не відповів.

— Його не охороняють? — повторив Фродо.

— Так, так, можливо. У цьому краї нема безпечних місць. Але хазяїн мусить або спробувати цей шлях, або вернутися додому. Іншого виходу немає.

Більшого вони від нього не домоглися. Назви того небезпечного місця та висотного проходу Ґолум не зміг повідомити. Чи не захотів.

А називалося те місце Кіріт-Унґол, і ймення це огортали жахливі чутки. Можливо, Араґорн згадував при гобітах цю назву та пояснював її значення, Ґандальф теж міг колись мимохідь їх застерегти. Але тепер вони були самі, Араґорн був далеко, Ґандальф стояв на руїнах Ісенґарда й боровся зі Саруманом, загаявшись через його зраду. Втім, навіть тоді, коли він виголошував останні слова, звернені до Сарумана, і палантир, викресавши іскри, впав на східці Ортанка, чарівникова думка невідступно була поруч із Фродо та Семвайзом, дух його линув до них через усі відстані з утіхою та з жалем.

Можливо, Фродо, сам того не відаючи, відчув це, як і на Амон-Гені, хоча вважав Ґандальфа загиблим, зниклим навіки в мороці далекої Морії. Він довго сидів на землі, схиливши голову та намагаючись пригадати все, що йому казав Ґандальф. Але пам'ять не допомагала йому зробити вибір. Утім, вони надто рано, надто рано втратили Ґандальфове наставництво — ще коли до Темної Землі було дуже далеко. Тож, як саме гобіти мають урешті туди потрапити, Ґандальф так і не сказав. А може, й не міг сказати. Колись він наважився ввійти у твердиню Ворога на Півночі — в Дол-Ґульдур. Але невже йому доводилося бувати в Мордорі, біля Вогняної Гори та Барад-дŷра, відколи Темний Володар знову зріс на силі? Напевно, ні, думав Фродо. Й ось він, Фродо, тут: маленький півмірок зі Ширу, простий гобіт зі спокійної сільської глибинки, і на нього покладено завдання пройти там, де згубили шлях мудрі чи куди навіть не наважилися піти. Лиха то була доля. Та він сам прийняв її, сидячи у своїй вітальні далекої весни минулого року, такої віддаленої тепер, наче все те було розділом історії ще молодого світу, коли Дерева зі Срібла і Золота пишались у цвіті. І нинішній його вибір був зловісний. Який шлях йому обрати? А якщо обидва вони ведуть до жаху і до смерті, то навіщо взагалі обирати?

День поволі минав. Глибока тиша заполонила невеликий сірий виярок, де залягли троє мандрівників, так близько до кордонів страхітливої землі, що її можна було відчути на дотик — ніби густий покров одмежував їх од навколишнього світу. Перелітний дим раз у раз заступав склепіння тьмяного неба над ними, але воно здавалося таким високим і далеким, мовби проступало зверху крізь потужні товщі повітря, обважнілого від набубнявілих думок.

Навіть орел, ширяючи проти сонця, не помітив би гобітів, котрі сиділи у своїй схованці, притиснуті тягарем судьби, мовчазні, нерухомі, загорнуті в тонкі сірі плащі. На мить він, може, й затримався би, розглядаючи Ґолума — крихітну фігурку, розпластану на землі: мабуть, там лежить скелет замореного голодом людського дитяти, подумав би птах, а пошматований одяг іще чіпляється до його довгих рук і ніг, білих, мов кістки, й таких само тонких, тож навіть дзьобнути їх було ніяк.

Фродо схилив голову на коліна, а Сем відкинувся назад, заклавши руки за голову та вдивляючись у порожнє небо. Воно, врешті, надовго спорожніло. Тоді Семові враз здалося, що він побачив темну тінь, схожу за обрисами на пташину, яка, наскільки сягало око, кружляла в повітрі, на мить зависала і знову виписувала кола. За нею летіли ще дві такі самі тіні, а потому з'явилася четверта. Усі вони виглядали геть дрібними, а проте, якесь чуття підказало гобітові, що це — велетенські істоти з широчезним розмахом крил, котрі летять на чималій висоті. Він прикрив очі, нахилився вперед і примружився. І його охопив такий самий застережний страх, як і при появі Чорних Вершників, — той самий безпорадний жах, що з'являвся від принесеного вітром крику чи від тіні на місяці, хоча зараз він був не такий нищівний чи приголомшливий, бо небезпека була далеко. Але таки була. Фродо теж її відчув. Перебіг його думок порушився: він змінив позу, здригнувся, втім не звів погляду догори. Натомість Ґолум зіщулився, наче загнаний у щілинку павук. А крилаті істоти, якийсь час покружлявши, різко шугонули вниз, поспішаючи до Мордору.

Сем глибоко вдихнув.

— Вершники знову поблизу, тільки високо в повітрі, — сказав він хрипким шепотом. — Я бачив їх. Думаєте, вони нас помітили? Вони були дуже високо. Та якщо це ті самі Чорні Вершники, котрі були раніше, то вони не можуть бачити вдень, чи не так?

— Ні, мабуть, ні, — відказав Фродо. — Та їхні бойові коні бачили. А ці крилаті створіння, на яких вони тепер їздять, бачать, напевно, краще за коней. Вони схожі на велетенських птахів-трупоїдів. І шукають щось, — боюся, Ворог не втрачає пильності.

Почуття жаху минуло, проте тишу, яка огортала їх, було порушено. Певний час усі троє були ніби відрізані від світу, причаївшись на невидимому острові, а тепер їх знову було викрито, небезпека повернулася. Проте Фродо все одно не озивався до Ґолума: гобіт іще не обрав шлях. Очі мав заплющені, мовби снив чи дивився всередину себе, звертаючись до серця та пам'яті. Нарешті він поворухнувся, підвівся і, здавалося, готовий був оголосити своє рішення. Але Фродо сказав тільки:

— Гей! Що це там?

Над мандрівниками нависла нова небезпека. Вони почули спів і хрипкі вигуки. Звуки долинали здаля, та щораз ближчали і ближчали. Усім трьом спало на гадку, що Чорні Вершники вистежили їх і послали озброєних солдатів, аби ті їх упіймали: ці Сауронові прислужники спроможні були пересуватися неймовірно швидко. Тож усі троє припали до землі, прислухаючись. Голоси, брязкіт зброї та обладунків чути було зовсім близько. Фродо і Сем витягли з піхов свої невеликі мечі. Втім бій виглядав безнадійним.

Ґолум поволі підвівся й по-комашиному поповз до краю виярка. Він піднімався дуже обережно, п'ядь за п'яддю, допоки зміг визирнути назовні між двома надламаними вістрями каменя. Він трохи затримався там, незворушний і безмовний. Аж ось голоси почали віддалятись, а тоді поступово стихли вдалині. Ген на бійницях Мораннону заграли ріжки. Лише тоді Ґолум відступив і зісковзнув назад в улоговину.

— Ще більше людей іде до Мордору, — тихо сказав він. — Темні обличчя. Таких людей ми раніше не бачили, ні, Смеаґол не бачив. Вони люті. У них чорні очі, довге чорне волосся і золоті кільця у вухах: так, багато гарного золота. А де в кого на щоках малюнки червоною фарбою та червоні плащі; й знамена в них червоні, й кінчики їхніх списів, і круглі щити, жовто-чорні, з великими шипами. Неславні; дуже жорстокі, лихі люди на вигляд. Майже такі самі поганці, як орки, тільки більші на зріст. Смеаґол думає: вони прийшли з Півдня, що по той бік кінця Великої Ріки, прийшли тією дорогою та ввійшли в Чорну Браму. І ще можуть надійти інші. До Мордору сходиться дедалі більше народів. Колись усі народи опиняться всередині.

— А в них були оліфанти? — запитав Сем, чия цікавість до новин про дивні місцевості перемогла страх.

— Ні, не було оліфантів. А що таке «оліфант»? — і собі запитав Ґолум.

Сем устав, заклав руки за спину (так він робив завжди, коли «говорив поетично») і почав:

— Це, — сказав він, коли закінчив декламувати, — це наш ширський віршик. Може, безглуздий, а може, й ні. Тобто й у нас, аби ти знав, є свої історії та новини з Півдня. У давнину гобіти, бувало, час од часу вибиралися собі в мандри. Не надто багато з них поверталось, і не всьому, що вони розповідали, вірилося: новина з Брі та правдивий, як плітки в Ширі, — так мовиться у приказках. Однак я чув історії про великий люд у далеких Сонячних Землях. Смаглявцями називаємо ми їх у тих байках: кажуть, на бій вони виїздять на оліфантах. Ставлять їм на спини оселі, вежі й усе таке, й оліфанти кидають один в одного камінням і деревами. Тож, коли ти сказав: «Люди з Півдня, всі в червоному й у золоті», — я і спитав, чи є в них оліфанти. Якби вони були, я, хай би там що, поплазував би звідси, щоби на них подивитись. Але тепер, здається, я вже ніколи не побачу оліфанта. Утім, можливо, таких тварин і немає.

І Сем зітхнув.

— Ні, нема оліфантів, — повторив Ґолум. — Смеаґол про них не чув. Він не хоче їх бачити. Він не хоче, щоби вони були. Смеаґол хоче піти звідси і заховатися там, де безпечно. Смеаґол хоче, щоб і хазяїн пішов. Славний хазяїн, хіба він не піде зі Смеаґолом?

Фродо встав. Незважаючи на всі свої клопоти, він сміявся, коли Сем витупцював під стару вечірню казку про оліфанта, і сміх звільнив його від сумнівів.

— Добре було б, якби в нас була сотня оліфантів, а попереду на білому звірі їхав Ґандальф, — мовив він.

— Тоді ми, певно, проклали би собі шлях до цієї лиховісної землі. Та в нас їх немає — є тільки наші стомлені ноги, й усе. Ну, Смеаґоле, втретє, кажуть, щастить найбільше. Я піду з тобою.

— Хороший хазяїн, мудрий хазяїн, славний хазяїн! — радісно скрикнув Смеаґол, ластячись до колін Фродо. — Хороший хазяїн! Тоді відпочиньте, славні гобіти, під тінню каменів, притулившись до каменів! Відпочивайте і лежіть тихо, доки Жовтий Лик забереться з неба. Потім ми зможемо йти швидко. Тихими та швидкими, наче тіні, ми маємо бути!

Розділ 4 Про трави і про тушкованого кролика

ілька останніх світлих годин мандрівники відпочивали, пересуваючись у затінку за ходом сонця, допоки нарешті тінь од західного пруга їхнього виярку видовжилася й улоговину заповнила темінь. Тоді вони трохи попоїли й ощадливо попили. Ґолум не їв нічого, зате радо прийняв запропоновану воду.

— Незабаром її в нас буде вдосталь, — сказав, облизуючи губи. — У потоках, які біжать до Великої Ріки, тече смачна вода, славна вода в тих землях, куди ми йдемо. А ще там є їжа для Смеаґола, мабуть. Він дуже голодний, так, ґолум!

Тоді він поклав дві великі пласкі долоні на свій вихудлий живіт, і в його очах спалахнули зелені вогники.

Коли невдовзі подорожні рушили в путь, перелізши через західний пруг виярка, сутінки були вже глибокі, тож троє супутників, наче привиди, розчинилися серед нерівностей землі, що межувала з дорогою. Минули три ночі після повні, Місяць піднімався над горами лише перед північчю, і рання ніч була темна хоч в око стрель. Тільки на вершині Вежі-Зубчака світився єдиний червоний вогник, і тільки так давала про себе знати недремна варта Мораннону.

Те Червоне Око, здавалося, нескінченно довго стежило за втечею подорожніх, котрі з труднощами прокладали собі шлях безлюдним кам'янистим тереном. Іти дорогою вони не наважувались і трималися праворуч якомога ближче до її смуги. Нарешті, коли ніч уже закінчувалась, а мандрівники добряче втомилися, бо зробили тільки один короткий привал, око на вежі змаліло до крихітної вогнистої точки, а потому зникло: вони звернули за темний північний виступ нижчих гір і поквапилися на південь.

З дивним відчуттям полегкості на душі гобіти вкотре спинилися на перепочинок, але ненадовго. Як на Ґолума, вони йшли надто повільно. За його підрахунками, від Мораннону до Роздоріжжя понад Осґіліатом було близько двадцяти миль, і він сподівався здолати цю відстань за чотири переходи. Тож невдовзі всі троє знову просувались уперед, допоки над розлогою сірою пусткою почало спроквола розтікатися світло раннього ранку. Доти вони пройшли вже майже п'ять миль, і гобіти не мали сили ступити далі ні кроку, навіть якби наважилися на це.

Дедалі ясніше світло відкрило їм землю — не таку пустельну та понищену, як раніше. Ліворуч досі грізно бовваніли гори, проте зовсім близько видно було південну дорогу, яка тепер віддалялася від чорних гірських основ і навскоси повертала на захід. За нею були схили, вкриті похмурими деревами, схожими на темні хмари, а довкола простяглися горбисті вересовища, зарослі також рокитником і кизилом та іншими не знаними гобітам чагарниками. Подекуди стояли гуртами високі сосни. Серця двох друзів знову трохи полегшали, незважаючи на втому: повітря було свіже та духмяне і нагадувало їм про пагорби далекої Північної Чверті. Приємно було перепочити, прогулятися землями, які перебували під владою Темного Володаря лише кілька років і ще не зовсім занепали. Але і про небезпеку друзі не забували, бо Чорна Брама все-таки була надто близько — хоч і прихована за понурими височинами. Тож гобіти взялися шукати безпечне місце, де би вони могли заховатися від лихих очей, допоки було світло.

День минув тоскно. Усі троє лежали у вересі й рахували повільні години, протягом яких нічого наче й не змінювалося, бо їх усе ще накривала тінь Ефель-Дуату і сонце було в імлі. Фродо часом спав, глибоко та спокійно, чи то довіряючи Ґолумові, чи то тому, що був надто виснажений, аби хвилюватися через нього. А Семові вдавалося хіба подрімати — навіть тоді, коли Ґолум, очевидячки, міцно спав, сопучи та посмикуючись у своїх таємних снах. Голод не давав Семові спати, може, ще більше, ніж недовіра, бо гобіт уже вельми тужив за смачною домашньою їжею, за «борщиком з горщика».

Щойно наближення ночі перетворило навколишні землі на безформну сіризну, подорожні знову рушили в путь. За коротку часину Ґолум повів їх униз до південної дороги, і згодом вони йшли вже швидше, хоча це було небезпечно. Їхні вуха напружено дослухалися, боячись почути стукіт копит чи звук кроків на дорозі попереду або позаду: та ніч проминула, а на шляху не з'явилося ні пішого, ні вершника.

Дорогу ту було споруджено в дуже давні часи. Приблизно за сорок п'ять верст униз від Мораннону її було відбудовано, проте в південному напрямку шлях дедалі більше поглинали нетрі. Уздовж упевненого прямого та рівного ходу її полотна досі траплялися витвори рук давніх людей: раз у раз воно пролягало між схилами пагорбів чи перестрибувало потік попід вишуканою аркою — символом тривкого зодчества; та, врешті-решт, усі скульптурні монументи зникли, й лише подекуди з того чи іншого боку визирали з-поміж кущів розбиті колони або стара бруківка несподівано вигулькувала серед чагарів і моху. Верес, дерева й орляк спускалися зі схилів, звисали з круч, розповзалися поверхнею дороги. Вона перетворилася на сільську ґрунтівку, якою мало хто користується, хоча й не петляла, впевнено тримаючи напрямок руху та ведучи подорожніх до мети найкоротшим шляхом.

Отак вони дісталися до північних кордонів тієї землі, яку люди називали колись Ітілієном — чудовим краєм високогірних лісів і гомінких струмків. Настала погожа ніч, визирнули зорі та місяць, і гобітам здалося, що чим далі вони заходять, то духмяніше пахне повітря. Судячи з того, як він сопів і бурмотів, Ґолум теж це зауважив і аж ніяк не радів із того. З першими променями дня вони знову спинилися, бо саме дійшли до кінця довгого вирубу, глибокого, зі стрімкими схилами посередині, яким дорога торувала свій шлях крізь кам'янисте пасмо. Тоді вони видерлися на західний крутосхил і роззирнулися довкола.

У небі вже займався день, і мандрівники побачили, що гори вже досить далеко — відступили на схід довгою кривою, що губилася за обрієм. Перед спостерігачами, коли вони подивилися на захід, пологі схили збігали в каламутні тумани далеко внизу. Довкола росли невеликі ліси зі смолянистих дерев: ялин, кедрів, кипарисів та інших видів, невідомих у Ширі, між якими траплялися просторі галявини; всюди була сила-силенна духмяного зела та чагарників. Далека подорож із Рівендолу привела їх аж ген на південь од їхніх рідних земель, але тільки зараз, у цьому захищеному краї, гобіти відчули зміну клімату Тут усюди вже буяла Весна: крізь мохи та глинища пробивалося молоде листя папороті, модрини розчепірили крихітні зелені пальчики, в дерні зацвітали дрібні квіти, всюди співали птахи. Ітілієн — нині спустошений сад Ґондору — і досі був привабливий, наче та розхристана лісова німфа.

На півдні та на заході він, захищений зі сходу Ефель-Дуатом, але не накритий гірською тінню, межував із теплими пониззями Андуїну; з півночі його заступав Емин-Муїл, але Ітілієн був відкритий для південних повітряних течій і для вологих вітрів із далекого Моря. Там росло багато могутніх дерев, посаджених дуже давно, — вони вже постаріли й потроху занепадали у стовпищі байдужих нащадків. Там були гаї та зарості тамарисків і колючих терпентинових дерев, олив і лаврів; там були ялівці та мирти; там чебрець кущився або, розпустивши повзучі здерев'янілі пагони, густими гобеленами засновував невидиме каміння; різні види шавлії випустили блакитні, червоні та світло-зелені квіточки; пробилися паростки материнки, петрушки й усілякого іншого зела, різної форми та з різним ароматом, якому в садівничих знаннях Сема бракувало назв. Скелясті гроти і стіни вже поцяткували ломикамінь і заяча капуста. Первоцвіти й анемони прокинулись у ліщинових чагарях; асфодили та квіти лілій кивали напіврозкритими голівками поміж трав — густих зелених трав біля водойм, де у прохолодних улоговинах, збігаючи з гір на шляху до Андуїну, затримувалися потічки.

Подорожні повернулися спинами до дороги й подалися схилом униз. Ішли, розгортаючи кущі й трави, і довкола них ширилися солодкі пахощі. Ґолум кашляв і блював, а гобіти дихали на повні груди, й Сем не витримав і засміявся — не задля жарту, а тому, що серце його раділо. Вони прямували за потоком, який швидко біг униз. Аж раптом він привів їх до невеликого чистого озера в затіненій долині — воно лежало серед руїн стародавньої кам'яної купелі, різьблений парапет якої майже цілком заріс мохами та шипшиною; довкола водойми стриміли шпичаки ірисів, а на темній, ледь побриженій її поверхні плавало латаття. Глибокий і чистий струмінь води невпинно та м'яко перетікав через кам'яний край купелі на протилежному боці.

Тут мандрівники вмились і досхочу напилися зі струмочка прісної води. Тоді взялися шукати місце для відпочинку та сховку — адже ця земля, хоч і досі милувала око, була територією Ворога. Вони недалеко відійшли від дороги, і навіть на такому короткому проміжку помітили шрами давніх воєн і нові рани, що їх завдали їй орки та інші підлі слуги Темного Володаря: незакопану яму зі сміттям і нечистотами, а також бездумно зрубані дерева, залишені помирати, на корі яких було грубо висічено зловісні руни чи знаки Ока.

Плазуючи трохи нижче від витоку озера, нюхаючи і торкаючи незнайомі рослини та дерева, Сем на часину забув про Мордор, але несподівано натрапив на нагадування про всюдисущу небезпеку. Він опинився у випаленому вогнем колі, посеред якого лежала купка обвуглених і потрощених кісток та черепів. Гінкі зарості вересу, дикої ружі та виткого ломиносу вже змикали свій покров над цим місцем жахливого бенкету й убивства, які відбулися тут нещодавно. Гобіт швидко повернувся до своїх супутників, але нічого їм не сказав: краще нехай кістки лежать собі спокійно, ніж їх має облизувати і паплюжити той Ґолум.

— Нумо шукати місце, де можна полежати, — сказав Сем. — Тільки не внизу Як на мене, вгорі нам буде найліпше.

Повернувшись трохи назад, мандрівники знайшли вгорі над озером глибоке брунатне ложе з торішньої папороті. За ним густо росли темнолисті лаври, які піднімалися стрімким схилом, увінчаним старими кедрами. Тут мандрівники й постановили собі відпочити решту дня, що обіцяв бути погожим і теплим. Гарний день для неквапливої прогулянки гаями та галявинами Ітілієну; проте, хоч орки й уникали сонячного світла, в цій землі було надто багато місцин, де вони здатні були влаштувати засідку і стежити за територією; та й інші лихі створіння могли вештатися поблизу: Саурон мав багато прислужників. Хай там як, а Ґолум відмовлявся рухатися далі при Жовтому Лику. Невдовзі він визирне понад темними хребтами Ефель-Дуату, і нещасне створіння зблідне й зіщулиться при світлі та на спеці.

Доки вони йшли, Сем постійно думав про їжу. Тепер, коли відступив відчай перед непрохідною Брамою, він, на відміну від свого пана, не був схильний надто легковажити питанням їхнього харчування під кінець цієї виправи: тож йому здавалося мудрим рішенням приберегти дорожній харч ельфів до гірших часів, які чекали на них попереду. А відтоді, коли він підрахував, що їхнього скупого провіанту ледве вистачить на три тижні, минуло вже приблизно шість днів.

«Ну, нам дійсно пощастить, якщо ми доберемося до Вогню за цей час! — подумав Сем. — А може, нам закортить повернутися додому. Авжеж, закортить!»

Окрім того, під кінець довгого нічного маршу, та ще й скупавшись і втамувавши спрагу, він почувався голодним, як ніколи. Вечеря чи сніданок біля каміна в їхній старій кухні на Торбиновому Узвозі — ось чого він справді потребував. Гобіта раптом осяяло, й він звернувся до Ґолума, який саме намагався вислизнути кудись у своїх справах, відповзаючи по папороті на всіх чотирьох.

— Гей! Ґолуме! — гукнув Сем. — Куди це ти зібрався? Полювати? Ну, послухай, ти, старий нишпорко, тобі не подобається наша їжа, і я сам був би не від того, щоби з'їсти щось інше. Кажеш, твоє нове гасло: Завжди готовий допомогти? А можеш знайти щось путнє для голодного гобіта?

— Так, мабуть, так, — відповів Ґолум. — Смеаґол завжди допомагає, коли його просять, коли його просять гарнесенько.

— Гаразд! — мовив Сем. — Я прошу. І якщо цього, на твою думку, замало, тоді я дуже тебе прошу.

Ґолум зникнув. Певний час його не було, і Фродо, з'ївши кілька повних жмень лембаса, зручно вмостився у брунатному папоротнику. Сем дивився на свого пана. Раннє сонячне світло щойно дотяглося до мороку попід деревами, проте він дуже виразно розгледів обличчя господаря, а також його руки, які спокійно лежали на землі. Сем раптом пригадав того Фродо, який лежав, сонний, в Ельрондовому домі після небезпечного поранення. Ще тоді, доглядаючи за ним, Сем зауважив, що часом крізь тіло його пана пробивалося якесь ледь вловне світло: а тепер те світло ставало дедалі помітніше та сильніше. Обличчя Фродо було спокійне, з нього зійшли сліди страху і турбот, але воно здавалося старим — старим і гарним, ніби безліч вишуканих зморщок, яких Сем раніше не помічав, викарбували на ньому ознаки минулих років, — однак не втратило своєї неповторності. Ледве чи Сем Грунич саме так сформулював це для себе — ні. Він похитав головою, мовби даремно шукав потрібних слів, і пробурмотів: «Я люблю його. Такий він уже є: іноді крізь нього якось пробивається це світло. Та я люблю його, однаково, зі світлом чи без».

Ґолум повернувся тихцем і зиркнув Семові через плече. Глянувши на Фродо, заплющив очі й безшумно відповз геть. За мить гобіт підійшов до Ґолума і побачив, що той щось жує та буркоче собі під ніс. А поруч на землі лежали два маленькі кролики, на яких потвора вже раз у раз жадібно зиркала.

— Смеаґол завжди допомагає, — сказав Ґолум. — Він приніс кроликів, славних кроликів. Але хазяїн спить, і Сем теж, напевно, хоче спати. Кроликів уже не хочеш? Смеаґол намагається допомогти, проте він не може наловити багато їжі за одну мить.

Сем, одначе, дуже навіть хотів цих кроликів і сказав про це. Особливо, якщо їх якось приготувати. Звісно, всі гобіти вміли куховарити, адже навчалися цього мистецтва раніше, ніж грамоти (до того етапу науки більшість так і не доходила), та Сем був добрим кухарем навіть за гобітськими мірками й під час цих мандрів не раз чаклував біля табірного вогнища, коли випадала така нагода. Він і зараз не втрачав надії смачно попоїсти, тож носив у своїй торбині сяке-таке начиння: маленьку трутівницю, два невеликі мілкі казанки (менший він закладав у більший), а в них — дерев'яну ложку, коротку виделку з двома зубцями та кілька шампурів; а на дні торбини у пласкій дерев'яній коробочці Сем зберігав свій найкоштовніший скарб — сіль, якої дедалі меншало. Та, крім того, йому потрібні були вогонь і всілякі інші речі. Гобіт на хвилинку замислився, а тоді дістав ножа, почистив і нагострив його, й узявся білувати кроликів. Сонного Фродо він не збирався покидати ні на мить.

— Ну, Ґолуме, — сказав Сем, — я загадаю тобі ще одну роботу. Піди і наповни ці казанки водою, а тоді принеси їх сюди!

— Смеаґол дістане воду, так, — озвався Ґолум. — Але навіщо гобітові вода? Він уже попив і вмився.

— Тебе це не обходить, — відказав Сем. — Якщо не можеш здогадатися, то невдовзі побачиш. Що швидше принесеш води, то швидше знатимеш. І гляди, не пошкодь моїх казанків, бо за це я перемелю тебе на фарш.

Доки Ґолум ходив по воду, Сем іще раз поглянув на Фродо. Той спокійно собі спав, але Сема вразила худорлявість його обличчя та рук. «Господар надто тонкий і витягнутий, — пробурмотів Сем. — Це гобітові не пасує. Якщо мені поталанить приготувати оцих вуханів, я його розбуджу».

Сем зібрав докупи найсухіше листя папороті, потому видерся на кручу в пошуках галузок і зламаного віття: гілка кедра, що лежала на вершині, забезпечила йому добрий запас хмизу. Тоді гобіт видер кілька клаптів дерну біля підніжжя кручі відразу за папоротником, зробив неглибоку яму й уклав у неї паливо. Він майстерно радив собі з трутом і кресалом, тож невдовзі біля нього вже палахкотіло невелике багаття. Воно майже не диміло, зате духмяно пахло. Щойно Сем нахилився над вогнем, затуляючи його собою та вибудовуючи гірку з величеньких шматків деревини, повернувся Ґолум, акуратно несучи два казанки й тихо нарікаючи.

Він поставив казанки на землю, а потім раптом, побачивши, що робить Сем, тонко, майже верескливо, засичав. Він виглядав одночасно і наляканим, і сердитим.

— Ах! Ссс... ні! — скрикнув він. — Ні! Нерозумні гобіти, бовдури, так, бовдури! Такого не можна робити!

— Чого не можна робити? — здивовано запитав Сем.

— Не можна робити пассскудних червоних язиків! — засичав Ґолум. — Вогню, вогню! Він небезпечний, так, сссправді. Він пече, він убиває. І він приведе до нас ворогів, так, приведе.

— Не думаю, — відказав Сем. — І як таке могло би статися? Хіба що ти покладеш на нього щось мокре і наробиш диму. А якщо і приведе, то нехай. Я збираюся ризикнути, хоч би там що. Я збираюся потушкувати цих вухастиків.

— Тушкувати кроликів! — перелякано заволав Ґолум. — Зіпсувати чудове м'ясо, яке Смеаґол зберіг для вас, бідолашний голодний Смеаґол! Навіщо? Навіщо, дурний гобіте? Вони молоді, вони ніжні, вони славні. З'їж їх, з'їж їх!

Тут він потягнувся до найближчого кролика, який, уже без шкірки, лежав коло багаття.

— Тихіше, тихіше! — озвався Сем. — Кожному своє. Ти мало не вдавився нашим хлібом, а я би неодмінно вдавився сирим кроликом. Якщо вже ти дав мені цих вуханів, то вони — мої, розумієш? І я можу приготувати їх, як мені заманеться. От я і готую. Не треба за мною наглядати. Іди, злови собі ще і з'їж так, як захочеш — десь наодинці, щоб очі мої тебе не бачили. Тоді тебе не турбуватиме вогонь, а мене — ти, і ми обоє будемо задоволені. Я подбаю, щоби багаття не диміло, якщо це тебе втішить.

Ґолум припинив нарікати й поповз у папоротник, а Сем і далі порався біля казанків.

— Що гобітові потрібно до кролика? — запитав сам у себе. — Трохи прянощів і коренеплодів, особливо картоплі — не кажучи вже про хліб. Прянощі тут, здається, можна знайти. Ґолуме! — погукав він тихо. — Втретє все завжди вдається найкраще. Мені потрібні деякі приправи.

Ґолум висунув голову з папороті, проте в його очах не було ні бажання допомогти, ні приязні.

— Кілька лаврових листочків, пучка чебрецю та шавлії — цього цілком вистачить, доки закипить вода, — сказав Сем.

— Ні! — відповів Ґолум. — Сссмеаґол не задоволений. І Сссмеаґол не любить пахучих лиссстків. Він не їсссть ссстебел чи коріння, ні, безцінний, ні, хіба вже помиратиме з голоду чи ссстрашенно занедужає, бідолашний Сссмеаґол.

— Якщо Смеаґол не виконає того, про що його просять, то втрапить у справжню дуже-дуже гарячу воду, щойно ця вода закипить, — гаркнув гобіт у відповідь.

— Сем запхне туди його голову, так, безцінний. Я змусив би його шукати ріпу і моркву, а разом із ними й бульбу, якби зараз була на них пора. Б'юсь об заклад: у цьому краї дичавіє чимало всілякого добра. Я багато віддав би за шість бульбин.

— Сссмеаґол не піде, о ні, безцінний, не цього разу, — засичав Ґолум. — Він боїться і дуже втомився, і цей гобітс не ссславний, зовсссім не ссславний. Сссмеаґол не копирсссатиметься у ґрунті, шукаючи коріння, і моркву, і ту... бульбу. Що ще за бульба, безцінний, атож, що за бульба?

— Кар-то-пля, — відказав Сем. — Батечкова радість. І навдивовижу приємний тягар для порожнього шлунка. Та ти нічого не знайдеш, тож не варто й шукати. Тільки будь добрим Смеаґолом і принеси мені прянощі, тоді я думатиму про тебе ліпше, ніж зараз. Ба більше, якщо ти перегорнеш нову сторінку і не братимешся за старе, то найближчим часом я приготую для тебе ту бульбу. Таки-так: смажена риба й картопля від С. Грунича. Ти не встоїш перед ними.

— Ні, вссстою. Псссувати ссславну рибу, палити її. Давай мені рибу вже і забери сссобі пассскудну сссмажену картоплю!

— Ти безнадійний! — відказав Сем. — Іди собі спати!

Зрештою, йому самому довелося шукати потрібні трави; та далеко відходити він не хотів, бо мусив принаймні бачити те місце, де лежав його сонний господар. Тож Сем трохи посидів, заглибившись у роздуми та пильнуючи вогню, доки закипіла вода. Сонце світило дедалі ясніше, повітря нагрілося, з листя і з дерну випарувалася роса. Невдовзі шматочки кролятини вже закипіли на повільному вогні разом із пучками трав. Сем ледь не заснув — так неквапно спливав час. М'ясо тушкувалося близько години, а він раз у раз штрикав його виделкою та куштував юшку.

Коли, на його думку, і юшка, і м'ясо вже зварилися, Сем зняв казанки з вогню і тихенько підсунувся до Фродо. А той ледь розплющив очі, побачив Сема, нахиленого над ним, і прокинувся зі сну: чергового лагідного та спокійного сновидіння, що його годі було пригадати.

— Привіт, Семе! — озвався Фродо. — Ти не спиш? Щось трапилося? Котра година?

— По світанку минуло десь три-чотири години, — відповів Сем, — і ширський годинник, либонь, показав би, що зараз пів на дев'яту. Нічого не трапилося. Утім, я не сказав би, що все дуже добре: немає ні бульйону, ні цибулі, ні бульби. Я тут приготував для тебе трохи тушкованого м'яса та рідку юшку, пане Фродо. Це піде тобі на користь. Однак доведеться тобі сьорбати її зі свого кубка чи просто з казанка, щойно він трохи охолоне. Я не маю ні мисок, ані чогось путнього замість них.

Фродо позіхнув і потягнувся.

— Треба було тобі відпочити, Семе, — сказав він. — Адже в цих краях небезпечно розкладати багаття. Проте я таки справді зголоднів. Гмм! Невже воно пахне аж сюди? І що ти тушкував?

— Смеаґолів подарунок, — відказав Сем, — двійко молодих вуханів, хоча, мені здається, Ґолум тепер жалкує за ними. Та вони пісні: в юшці немає нічого, крім пучка трави.

Сем і його господар усілися просто серед папоротника і смакували тушковане м'ясо прямісінько з казанків, ділячись старою виделкою та ложкою. А ще вони дозволили собі з'їсти по половині коржа ельфійського хліба. Вийшов справжній бенкет.

— Ф'ю-у! Ґолуме! — погукав Сем і тихенько свиснув. — Ходи-но сюди! Ти ще встигаєш передумати. Тут трохи лишилося, якщо хочеш скуштувати тушкованих кроликів.

Але відповіді не було.

— Ну, гаразд, гадаю, він подався кудись шукати собі щось їстівне. Тоді ми доїмо це самі, — вирішив Сем.

— А потому ти маєш бодай годинку поспати, — сказав Фродо.

— Тільки не засни сам, доки я дріматиму, пане Фродо. Щось я не вельми йому довіряю. У ньому є ще багато від того Виродка — тобто від поганого Ґолума, якщо ти мене розумієш, — і він знову сильнішає. Чомусь мені здається, що тепер цей поганець хоче задушити мене першого. Ми ніяк не знайдемо спільної мови, до того ж він не задоволений Семом, о, ні, безцінний, дуже не задоволений.

Завершивши трапезу, Сем пішов до потоку мити начиння. Підвівшись, аби вже йти назад, він озирнувся на схил. Тієї миті сонце визирнуло з чаду, чи з імли, чи з темної тіні, чи що воно там таке незмінно висіло над горизонтом на сході, й прослало золоті промені на довколишні дерева та галявини. Тоді Сем раптом помітив у сонячному світлі виразну тонку спіраль синювато-сірого диму, що здіймався з чагарників понад ним. І він злякано усвідомив, що це диміло його маленьке куховарське вогнище, яке він так легковажно забув погасити.

— Ет, це нікуди не годиться! Я й не думав, що все так обернеться! — пробурмотів гобіт і поквапився до папоротника. Потому зненацька спинився і нашорошив вуха. Причувся йому цей свист чи ні? Може, то озвалася якась дивна пташка? Якщо ж таки свист, то він долинав не з боку Фродо. Так, ось знову, з іншого місця! Тож Сем щодуху помчав пагорбом угору.

Там він виявив, що невелика гілка, вигорівши до кінця, що вистромився з багаття, підпалила сусідні папороті, а від них уже зайнявся і дерен. Сем миттєво затоптав залишки вогнища, розкидав попіл і поклав шматки дерну на яму. А тоді підповз до Фродо.

— Ти чув свист, а потім ще один — наче відповідь першому? — запитав у свого пана. — Кілька хвилин тому. Сподіваюся, то була тільки пташка, та на це не надто скидається: радше хтось удавав зі себе пташку, так я подумав. Боюся, моє маленьке вогнище таки задиміло. Якщо мій недогляд накликав на нас біду, ніколи собі цього не пробачу. Проте, либонь, навіть не матиму на це часу!

— Цить! — прошепотів Фродо. — Здається, я чув також голоси.

Обидва гобіти зв'язали свої невеликі клунки, закинули їх на плечі, ладні втікати будь-якої миті, й заповзли якнайглибше в папоротник. Там зіщулилися, прислухаючись.

Сумніву не було: голоси їм таки не причулися. Хтось перемовлявся пошепки і крадькома: неподалік і щоразу ближче. Тоді раптом один голос виразно пролунав зовсім поблизу.

— Тут! Звідси йшов дим! — сказав голос. — Уже ось-ось. Мабуть, у папороті. Ми впіймаємо його, мов зайця в пастку, а потому подивимося, що воно за створіння.

— Ага, і що йому відомо! — сказав другий голос.

І відразу ж четверо чоловіків ступили в папоротник із різних боків. Тому що ні втекти, ні сховатися було неможливо, Фродо та Сем зірвалися на ноги, стали спиною до спини й умлівіч вихопили свої маленькі мечі.

Якщо гобіти й здивувалися з того, кого вони побачили, то нападники були приголомшені ще більше. Там стояло четверо високих мужів. Двоє тримали в руках списи зі широкими блискучими вістрями. У двох були луки, майже такі самі завбільшки, як і воїни, та великі сагайдаки з довгими зеленоперими стрілами. В усіх при боках висіли мечі, всі мали на собі зелено-бурий одяг різноманітних відтінків — ніби для того, щоби блукати галявинами Ітілієну якомога непомітніше. Зелені латні рукавиці захищали їхні руки, обличчя їхні — крім надзвичайно пронизливих і ясних очей — закривали зелені каптури та маски. Фродо відразу пригадав Боромира, бо ці люди нагадували його зовні, а також поведінкою та манерою говорити.

— Ми не знайшли те, що прагнули, — сказав один.

— Але що ми знайшли?

— Не орків, — одказав інший, відпускаючи руків'я свого меча, за яке було схопився, коли побачив полиск Жала в руці у Фродо.

— Ельфи? — зі сумнівом запитав третій.

— Ні! Не ельфи, — сказав четвертий, найвищий і, напевно, головний серед них. — Ельфи вже давно не гуляють Ітілієном. І ельфи дивовижно гарні на вигляд — так принаймні розповідають.

— Тобто ми, перепрошую, по-вашому, не гарні, — озвався Сем. — Красно дякуємо. А ще, коли ви завершите нас обговорювати, може, зволите сказати, хто ви такі й чому не облишите у спокої двох утомлених подорожніх.

Високий зелений чоловік похмуро засміявся.

— Я Фарамир, Капітан Ґондору, — мовив він. — Але в цьому краї подорожніх нема, є лише прислужники Темної Вежі чи Білої.

— Ми не служимо ні тій, ані іншій, — відказав Фродо. — Ми справді подорожні, хоч би що там казав Капітан Фарамир.

— Тоді покваптеся назвати себе і повідомити, для чого сюди прийшли, — наполягав Фарамир. — У нас багато роботи, зараз не час і не місце для загадок чи перемовин. Ну ж бо! Де ваш третій?

— Третій?

— Так, той, схожий на скелета, котрого ми бачили аж ген біля ставка. Навіть зовні він видається лихим. Якесь шпигунське орківське поріддя чи якась їхня потвора. Він вислизнув од нас, скориставшись якоюсь лисячою витівкою.

— Я не знаю, де він, — відповів Фродо. — Це лише випадковий супутник, котрого ми зустріли дорогою, і я за нього не відповідаю. Якщо ви його впіймали, то помилуйте. Приведіть його чи пришліть потому до нас. Він лише нещасна заблудла потвора, проте я на певний час узяв його під свою опіку. Що ж до нас, то ми гобіти зі Ширу, що лежить далеко на північному заході звідсіля, за багатьма річками. Мене звати Фродо, син Дроґо, а поруч зі мною Семвайз, син Гемфаста, достойний гобіт у мене на службі. Довгим був наш шлях із Рівендолу, чи Імладрісу, як дехто його називає.

Після цих слів Фарамир здригнувся і слухав уже уважніше.

— З нами було семеро побратимів: одного ми втратили в Морії, решта залишилася на Парт-Ґалені вище від Рауросу: двоє гобітів, і ґном був серед них, і ельф, і двоє людей. То були Араґорн і Боромир, який розповів, що прийшов із Мінас-Тіріта, великого південного міста.

— Боромир! — скрикнули всі четверо.

— Боромир, син Володаря Денетора? — перепитав Фарамир, і обличчя його посуворішало. — Ти йшов із ним? Оце новина, якщо, звісно, ти не брешеш. Знайте-бо, маленькі незнайомці, що Боромир, син Денетора, був Верховним Наглядачем Білої Вежі й нашим Генерал-Капітаном, — ми гірко за ним тужимо. Хто ж ви такі та що робили разом із ним? Говори хутко, бо Сонце піднімається!

— Чи відома тобі загадка, з якою Боромир прийшов до Рівендолу? — і Фродо повторив її:

— Слова ці й справді мені відомі, — здивовано погодився Фарамир. — Вони правлять мені за знак, що ви кажете правду.

— Араґорн, про якого я згадував, — це носій Меча, що зламаний був, — сказав Фродо. — А ми ті самі півмірки, про котрих ідеться у вірші.

— Розумію, — задумливо мовив Фарамир. — Чи то пак розумію, що так може бути. А що то за «Вбивця Ісільдура»?

— Це наразі таємниця, — відповів Фродо. — Та з часом її обов'язково буде розкрито.

— Ми повинні вивчити все якнайретельніше, — сказав Фарамир, — і дізнатися, що привело вас так далеко на схід, аж у тінь отого... — він показав рукою, та не назвав, чого саме. — Проте не зараз. Ми маємо нагальну справу. Ви у небезпеці, цього дня ви недовго пройшли би, чи то луками, чи дорогою. Ще перед полуднем тут поблизу будуть жорстокі сутички. Потому — смерть або швидкий відступ до Андуїну. Я залишу з вами двох охоронців задля вашого та мого добра. Мудрі мужі не довіряють випадковим зустрічам на дорозі, особливо в цьому краї. Якщо я повернуся, то поговорю з тобою докладно.

— Прощавай! — сказав Фродо, низько вклонившись. — Думай, що хочеш, але я друг усіх ворогів Єдиного Ворога. Ми пішли би з тобою, якби народ півмірків міг сподіватися стати у пригоді вам, таким звитяжним і дужим воїнам, і якби це дозволяло моє завдання. Нехай світло осяює ваші мечі!

— Півмірки — народ таки ввічливий, хай хто ви там такі, — сказав Фарамир. — Прощавайте!

Гобіти знову посідали, проте нічого не сказали одне одному про свої думки та сумніви. Поблизу, просто під строкатою тінню темного лаврового дерева, стояли на чатах двоє вартових. Час од часу вони знімали з обличчя маски, щоби прохолодитися, бо день видався спекотний, і Фродо бачив, що то люди миловидні, зі світлою шкірою, з темним волоссям, зі сірими очима, зі сумними та гордими обличчями. Вони розмовляли між собою тихими голосами, спершу спільною мовою — хоч і старовинною говіркою, — а потому перейшли на власну. Прислухавшись, Фродо дуже здивувався, коли збагнув, що то ельфійська чи якась дуже схожа на неї мова: тож він приголомшено дивився на них, бо вже збагнув, що це — дунедайни з Півдня, люди з роду Володарів Вестернесу. За мить Фродо озвався до своїх охоронців, але вони відповідали повільно та неохоче. Назвалися Маблунґом і Дамродом, солдатами Ґондору і слідопитами Ітілієну: вони походили з народу, який колись жив тут, перш ніж цей край було сплюндровано. З таких людей Володар Денетор вибирав собі розвідників, котрі таємно перетинали Андуїн (як і де — того вони не розповідали нікому), щоби знищувати орків та інших ворогів, які вешталися на територіях між Ефель-Дуатом і Рікою.

— Звідси до східного берега Андуїну приблизно шість миль, — сказав Маблунґ, — але ми рідко заходимо так далеко. Проте під час цієї виправи було отримано нове завдання: ми прийшли, щоб улаштувати засідку на людей Гараду. Хай їм грець!

— Еге, грець із тими південцями! — мовив Дамрод.

— Подейкують, що в давнину між Ґондором і королівством Гараду на далекому півдні були якісь зв'язки, однак точно не дружні. У ту пору наші кордони простягались аж ген на південь за гирла Андуїну, й Умбар — найближче з їхніх володінь — визнав наше верховенство. Але то було давно. Багато людських поколінь відійшло відтоді. Нещодавно ми дізналися, що Ворог постав перед ними і вони пристали до Нього. Чи просто повернулися — ті люди завжди готові були скоритися Його волі, як і багато хто на Сході. Я не сумніваюся, що дні Ґондору добігають кінця, а стінам Мінас-Тіріта судилось упасти — такі великі Його сила та лють.

— Але ми однаково не сидітимемо склавши руки та дозволяючи Йому втілювати всі свої бажання, — сказав Маблунґ. — Ці трикляті південці здолали маршем стародавні дороги, щоби поповнити лави Темної Вежі. Атож, ті самі дороги, що їх створила майстерність Ґондору. Та південці дедалі сильніше втрачають пильність, певно, вважаючи, що могутність їхнього нового господаря велика настільки, що сама лише тінь його Пагорбів захистить їх. Ми прийшли, щоби ще раз провчити їх. Нам доповіли, що численне їхнє військо пройшло тут кілька днів тому, прямуючи на північ. Один із їхніх полків, за нашими підрахунками, повинен проминути нас близько півдня — вище дорогою, де вона проходить крізь розколину. Ну, дорога може йти туди, а от південці не пройдуть! Ні, доки Фарамир є Капітаном над нами. Він очолює нас у всіх ризикованих мандрах. Але він або зачарований, або ж доля щадить його для якоїсь своєї мети.

Розмова їхня поволі змінилася пильною тишею. Все довкілля знерухоміло та насторожилося. Сем, присівши біля краю папоротника, визирнув назовні. Завдяки гострому гобітському зору він зауважив, що поблизу є ще люди. Вони крадькома піднімалися схилом: поодинці чи довгим ланцюжком, постійно ховаючись у затінку гаю чи чагарників або повзучи у траві та в орляку, де їх важко було помітити завдяки зелено-бурому вбранню. Всі були в каптурах і в масках, мали на руках зелені латні рукавиці й тримали таку саму зброю, як у Фарамира та його соратників. Невдовзі люди пройшли повз схованки гобітів і зникли. Сонце поволі піднялось і наблизилося до зеніту, тіні стали короткими.

«Цікаво, де той негідник Ґолум? — подумав Сем, відповзаючи в гущавину. — Він добряче ризикує, бо його або порішать, сплутавши з орком, або підсмажить Жовтий Лик. Одначе, думаю, він подбає про себе».

Потому Сем ліг біля Фродо і почав дрімати.

Прокинувся він від того, що йому причувся звук сурм. Гобіт сів. Був саме полудень. Напружені та стривожені охоронці стояли в тіні дерев. Раптом угорі, за вершиною схилу, сурми заграли голосно й лунко, так що помилитись уже було годі. Семові здалося, що він чує крики й ошалілий лемент, але якось приглушено, ніби звук долинає з віддаленої печери. Та несподівано шум битви почувся зовсім зблизька, якраз із-над їхньої схованки. Сем виразно чув, як сталь із брязкотом зустрічає сталь, як дзвенять мечі, вдаряючись об залізні шоломи, та як глухо відлунюють щити; чулися волання і вереск, а поодинокий чистий голос гукав: Ґондор! Ґондор!

— Усе це звучить так, ніби сотня ковалів разом узялася до справи, — сказав Сем до Фродо. — Ближче до нас підступити їм уже нікуди.

Але звук усе одно ще наблизився.

— Ідуть! — закричав Дамрод. — Дивіться! Дехто з південців вирвався з пастки й утікає дорогою. Онде вони! Наші люди женуться за ними, Капітан веде їх.

І Сем, прагнучи побачити якнайбільше, пішов, долучившись до охоронців. Він виліз десь до середини одного з височеньких лаврів і на мить краєм ока вгледів, як одягнуті в червоне смаглявці біжать униз схилом, а на певній відстані за ними женуться воїни в зеленому, рубаючи тих, кого наздоганяли. У повітрі густо бриніли стріли. Тоді зненацька, просто через пруг кручі, що захищала їхній сховок, перекинувся чоловік і, ламаючи тендітні деревця, впав їм ледь не на голови. Він відійшов у вічність, лежачи долілиць серед папороті на кілька сажнів нижче від гобітів: зеленопері стріли стриміли з його шиї під золотим коміром. Ясно-червоні його шати подерлися, кольчуга з накладених одна на одну бронзових пластин була розірвана та порубана, чорні, перевиті золотом коси злиплися від крові. А його коричнева рука все ще стискала руків'я зламаного меча.

Сем уперше побачив, як люди б'ються з людьми, і йому це не дуже сподобалося. Він радів, що не бачить мертвого обличчя. Думав, як могли звати цього чоловіка, звідкіля він, чи і справді мав лихе серце, а чи так далеко його завели чужі брехні та погрози, і, може, він радше спокійно залишився би вдома — все це блискавично промайнуло в Семовій голові й одразу вивітрилося з неї. Бо, щойно Маблунґ приступив до трупа, долинув новий шум: гучні крики та лемент. І поміж усього того Сем вловив пронизливе мукання чи трубіння. А потому — жахливі гуркіт і тупіт, ніби об землю гупали велетенські тарани.

— Рятуйся! Рятуйся! — закричав Дамрод своєму напарникові. — Нехай валари відведуть його куди-інде! Мумак! Мумак!

На свій подив і жах, але також і на тривалу втіху, Сем побачив, як здоровенна сіра істота, трощачи дерева, чвалом збігала зі схилу. Вона здавалася завбільшки з будинок, ба навіть більшою, ніж будинок, — сіра рухома гора. Можливо, страх і зачудування трохи перебільшили її розміри в очах гобіта, проте мумак із Гараду справді був звіром чималим, і подібних до нього тварин уже не спіткати на теренах Середзем'я: ті його нащадки, які дожили до пізніших часів, є лише блідим спогадом про його міць і велич. Цей велетень мчав уперед, просто на спостерігачів, а потім враз звернув убік і протупотів за якихось кілька п'ядей од них, аж земля задвигтіла під їхніми ступнями: ноги того звіра нагадували стовбури дерев, нашорошені вуха неймовірної величини були схожі на вітрила, довгий задертий хобот здавався велетенським змієм, готовим завдати удару, маленькі очиці почервоніли од люті. Звернені вгору, як білі роги, бивні були перев'язані золотими стрічками, з яких стікала кров. Роздерта на шмаття ясно-червона зі золотом попона тріпотіла на вітрі. Рештки того, що було справжньою бойовою вежею, приладнаною до могутньої спини мумака, розліталися навсібіч під час його навіженої гонитви лісами, а високо-високо над землею з шиї звіра все ще безнадійно звисала крихітна фігурка — тіло величавого воїна, гіганта серед смаглявців.

Велетенський звір усе мчав уперед, а його сліпа лють змушувала його продиратися крізь чагарі та глибокі виямки. Стріли вдарялись і відскакували від мумака, не завдаючи шкоди його вкритим грубезною шкірою бокам. Обабіч бігли люди з різних таборів, але він хапав усіх і шпурляв на землю. Невдовзі звір зникнув із очей, продовжуючи трубити і гупати ногами. Що з ним сталося далі, Сем ніколи не дізнався: мумак чи то втік і згодом довго блукав нетрями, поки помер далеко від дому; чи втрапив у яку-небудь глибоку яму; чи лютував доти, доки влетів у Велику Ріку, і вона проковтнула його...

Урешті Сем перевів подих.

— Це був оліфант! — промовив він. — Отже, оліфанти існують, і я бачив одного з них. Оце життя! Та ж удома мені нізащо не повірять! Ну, якщо тут усе вже закінчилося, то піду я і трохи посплю.

— Спи, доки можна, — погодився Маблунґ. — Одначе Капітан, якщо він не поранений, повернеться, і, коли він прийде, ми швидко рушимо звідсіля. Нас почнуть переслідувати, щойно Ворог довідається про наші подвиги, а це станеться вже незабаром.

— То йдіть собі тихо, коли мусите! — відказав Сем. — Не варто турбувати мій сон. Я пробув на ногах цілу ніч.

А Маблунґ засміявся у відповідь.

— Не думаю, що Капітан залишить вас тут, пане Семвайзе. Та це ти ще дізнаєшся.

Розділ 5 Вікно на захід

емові здалося, що він задрімав заледве на кілька хвилин, утім, прокинувшись, побачив, що вже звечоріло і повернувся Фарамир. Капітан привів зі собою багато людей: власне, всі, хто вижив під час того нападу, зібралися тепер на сусідньому схилі — приблизно дві-три сотні воїнів. Вони розташувалися на землі широким півколом, між розімкнутими краями якого сидів Фарамир, а перед ним стояв Фродо. Все це навдивовижу нагадувало допит бранця.

Сем виповз із папороті, проте на нього ніхто не звернув уваги, тож він умостився в кінці ряду воїнів, звідкіля міг бачити й чути все, що відбувалося. Дивився і слухав уважно, ладний за потреби будь-якої миті кинутися на допомогу своєму панові. Бачив Фарамирове обличчя, вже без маски: суворе, звикле наказувати, — а в допитливому погляді його очей яснів проникливий розум. І в тих сірих очах, що пильно зорили на Фродо, був сумнів.

Невдовзі Сем зрозумів, що кілька моментів розповіді Фродо про себе явно не вгамували цікавості Капітана: яку роль відігравав гобіт у Загоні, що вирушив із Рівендолу; чому той покинув Боромира; куди прямував тепер? Зокрема, Фарамир часто повертався до теми Вбивці Ісільдура. Він добре розумів, що Фродо приховує від нього щось надзвичайно важливе.

— Але ж Вбивця Ісільдура повинен був прокинутися з приходом півмірка — так принаймні можна розтлумачити ті слова, — наполягав він. — Якщо ти і є згаданий у вірші півмірок, то, без сумніву, ти і приніс оту річ, хоч би чим вона була, на Раду, про яку розповідаєш, і там Боромир побачив її. Чи ти заперечуватимеш?

Фродо не відповів.

— Отож, — сказав Фарамир, — я бажаю, щоби ти таки розповів мені про ту річ, бо те, що стосується Боромира, стосується і мене. Орківська стріла вбила Ісільдура — так повідають давні перекази. Та орківських стріл — безліч, і, побачивши першу-ліпшу з них, Боромир Ґондорський не міг сприйняти її за знак Судьби. Ти маєш цю річ при собі? Вона прихована, кажеш ти, проте чи не ти, бува, вирішив її приховати?

— Ні, не я вирішував це, — відповів Фродо. — Вона мені не належить. Вона не належить нікому зі смертних: ані величних, ані мізерних; а якщо хтось і міг би заявити про своє право на неї, то лишень Араґорн, син Араторна, — про нього я згадував — очільник нашого Загону на шляху від Морії до Рауросу.

— Чому він, а не Боромир, принц Міста, яке заснували сини Елендила?

— Бо Араґорн безпосередньо — від батька до батька — походить од самого Ісільдура, Елендилового сина. І меч, який він носить, — то Елендилів меч.

Здивований шепіт прокотився колом людей. А хтось вигукнув уголос:

— Меч Елендила! Меч Елендила повертається до Мінас-Тіріта! Це надзвичайна новина!

Проте Фарамирове обличчя було незворушне.

— Можливо, — сказав він. — Але істинність такої вагомої претензії, якщо цей Араґорн коли-небудь з'явиться в Мінас-Тіріті, ще треба довести, надавши неспростовні докази. А його там не було, не було нікого з вашого Загону, коли я вирушав із Міста шість днів тому.

— Боромир був переконаний у її правомірності, — зазначив Фродо. — Утім, якби Боромир був тут, він відповів би на всі твої запитання. Уже минуло багато днів, коли він був біля Рауросу та мав намір іти просто до вашого міста, тож невдовзі, повернувшись, ти матимеш змогу почути всі відповіді особисто від нього. Яка моя роль у Загоні — про те Боромир знав, як і решта учасників виправи, бо її призначив для мене перед цілою Радою сам Ельронд із Імладрісу. Щоби виконати те завдання, я і прийшов до цього краю, та мені не вільно розкривати його жодній істоті, котра не є членом Загону. А той, хто твердить, що протистоїть Ворогові, вчинить правильно, коли не перешкоджатиме мені.

Фродо говорив упевнено, хоч би що почував насправді, й Сем схвалив його тон; але Фарамир ніяк не заспокоювався.

— Отож, — казав він, — ти радиш мені дбати про власні справи, повертатися додому, а тебе залишити у спокої. Боромир усе розповість, коли прийде. Коли прийде, кажеш ти! Ти був Боромировим другом?

Перед очима Фродо вельми яскраво постало те, як Боромир напав на нього, й на мить він завагався. Тож Фарамирів погляд, що стежив за ним, спохмурнів.

— Боромир був відважним членом нашого Загону, — нарешті вимовив Фродо. — Так, зі свого боку я був його другом.

Фарамир грізно всміхнувся.

— Тоді ти, напевно, засмутишся, дізнавшись, що Боромир загинув?

— Я і справді засмутився би... — відказав Фродо. І, перехопивши Фарамирів погляд, ураз замовкнув. — Загинув? Тобто він помер, і ти знав про це? Ти намагався заплутати мене, грався зі мною? Чи зараз хочеш вивести мене нібито на чисту воду, вдаючись до такої брехні?

— Я навіть орка не виводив би на чисту воду брехнею, — відповів Фарамир.

— Як він загинув, і як ти дізнався про це? Ти ж твердиш, що ніхто з нашого Загону ще не дістався до Міста, коли ти звідти пішов.

— Щодо його смерті, то я сподівався, що Боромирів друг і побратим розповість мені, як це сталося.

— Коли ми бачилися востаннє, він був живий-здоровий. І, наскільки мені відомо, він живий і досі. Утім, у світі, звісно, існує безліч небезпек.

— Авжеж, безліч, — погодився Фарамир, — і зрада — не остання з-поміж них.

Сем дедалі дужче нетерпеливився та лютився через цю розмову. Останні слова Капітана, врешті-решт, вивели його з рівноваги, тож, вибігши на середину кола, він підійшов до свого пана.

— Даруй, пане Фродо, — озвався гобіт, — але це триває вже надто довго. Він не має права так із тобою розмовляти. Особливо після того, через що ти пройшов не лише задля добра загалу, а й задля добра і його, й усіх цих великих людей.

— Послухай-но, Капітане! — Сем міцно вперся ногами в землю і став просто перед Фарамиром, узявшись руками в боки та надавши обличчю такого виразу, ніби звертався до юного гобіта, котрий пащекував йому у відповідь на запитання про те, що той робив у саду.

Декотрі воїни, котрі дивилися на все це, незадоволено перешіптувались, а де в кого на обличчі з'явилася посмішка: вигляд їхнього Капітана, що сидів на землі очі в очі з молодим гобітом, а той широко розставив ноги й аж клекотів од люті — такого вони не сподівалися.

— Послухай-но! — сказав Сем. — До чого це ти хилиш? З'ясуймо це, допоки всі орки Мордору не набігли сюди! Якщо ти вважаєш, що мій господар убив цього Боромира і потім утік, то це безглуздя: але ти так і скажи, та й по всьому! А тоді повідом нас, що збираєшся з нами чинити. Шкода тільки, що люди, котрі стільки торочать про боротьбу з Ворогом, не дають іншим змоги докластися до цієї справи. Він був би страшенно радий, якби побачив тебе зараз. Думаю, навіть назвав би тебе своїм другом.

— Май терпіння! — мовив Фарамир. — Не пхайся поперед свого пана, бо в нього розуму більше, ніж у тебе. Мені не треба нагадувати про те, що нам загрожує. І все одно я знайду часину, щоби справедливо розсудити складний випадок. Якби я був такий самий поквапливий, як і ви, то давно порішив би вас. Мені-бо наказано вбивати кожного, кого я виявлю в цьому краї без дозволу на те Володаря Ґондору. Та я не вбиваю ні людей, ані звірину без потреби. І не люблю порожніх балачок. Тому вгамуйся. Сядь біля свого пана й помовч!

Обличчя Сема побуряковіло, він важко опустився на землю. Тоді Фарамир знову звернувся до Фродо.

— Запитуєш, звідки мені відомо, що Денеторів син мертвий. Вісті про смерть мають багато крил. Ніч — частий вісник для рідних, як мовлять. Боромир був моїм братом, — тінь страждання промайнула на його обличчі. — Ти пригадуєш яку-небудь особливу зброю, що її мав при собі Володар Боромир?

Фродо на мить задумався, остерігаючись нової пастки та міркуючи, чим може закінчитися ця бесіда. Він ледве вирятував Перстень із гордих Боромирових рук, а чи поталанить йому тепер упоратися зі стількома войовничими та дужими людьми, гобіт не знав. Однак серцем він відчував, що Фарамир, хоч і схожий зовні на брата, не такий самовпевнений, як той, хоча й суворіший і мудріший.

— Я пригадую, що Боромир мав бойовий ріг, — озвався нарешті Фродо.

— Добре пригадуєш, — значить, ти і справді бачив його, — відказав Фарамир. — Тоді, певно, ти уявляєш той ріг: великий ріг дикого бика зі Сходу, облямований сріблом і з вирізьбленими стародавніми літерами. Той ріг переходив у спадок до найстаршого сина нашого роду вже багато поколінь; і мовлять, що, коли той ріг засурмить у час скрути в якому завгодно куточку Ґондору — а в давнину це королівство було чималим, — голос його почують... За п'ять днів перед тим, як я вирушив у цю виправу, себто одинадцять днів тому, десь о цій самій порі я почув голос того рога: він долинав із півночі, проте приглушено, наче відлуння в голові. Ми — мій батько та я — подумали, що це лихий знак, бо не отримували жодної звістки від Боромира, відколи він пішов, жоден розвідник на наших кордонах не бачив, аби він перетинав їх. А на третю ніч після того сталася дивна річ... Стемніло, я сидів над водами Андуїну, в сірій пітьмі при блідому молодику, і стежив за потоком, який ніколи не знає спокою; шумів сумний очерет. Ми тепер часто стежимо так за берегами поблизу Осґіліата, які вже частково утримують вороги, здійснюючи звідти набіги на наші землі. Та тієї опівнічної години увесь світ спав. Аж ось я побачив — чи то мені привиділося, — що по воді пливе човен, мерехтливо-сірий невеликий човен дивної форми з високою провою. І ніхто не підганяє його, не тривожить веслом воду... Мене пройняв трепет, бо човен оповивало примарне світло. Та я підвівся і рушив до берега. Поволі ввійшов у потік, наче щось тягнуло мене до того човна. І він теж повернув до мене, і сповільнив свій плин, і спроквола пристав так, що я міг би дістати до нього рукою, проте я не наважувався її простягнути. Човен мав глибоку осадку, мовби віз важкий тягар, і мені, коли він пропливав поруч, здалося, ніби його майже вщерть виповнює чиста вода, яка й випромінює те світло, а на дні, вкритий водою, спить воїн... Зламаний меч лежав на його колінах. На тілі в нього було багато ран. То був Боромир, мій брат... мертвий. Я впізнав його бойовий обладунок, його меч, його улюблене обличчя. Лишень одного бракувало — рога. І лишень однієї речі я не впізнав — прегарного пояса з перевитого золотого листя, що перев'язував його стан. Боромире! — скрикнув я. — Де ж бо ваш ріг? Куди ви прямуєте? О Боромире! Та він поплив далі. Човен знову звернув на бистрину і, мерехтливий, рушив у ніч. То було водночас і схоже, і не схоже на сон, бо з нього неможливо було прокинутись. Однак я не сумніваюся, що Боромир загинув і поплив за Рікою до Моря.

— О горе! — сказав Фродо. — То справді був Боромир, якого я знав. Адже той золотий пояс йому подарувала в Лотлорієні Володарка Ґаладріель. Це вона зодягнула нас так, як ти бачиш, у сірий ельфійський одяг. І застібки ці теж виготовили ті самі руки. Фарамир уважно придивився.

— Цей листок дивовижний... Так, це творіння тих самих майстерних рук. Отож, ви проходили через Землю Лорієн? Лауреліндоренан називали її в давнину, та вже багато віків люди про неї майже не згадують, — тихо мовив Капітан, глянувши на Фродо ще більш здивованими очима. — Тепер я починаю розуміти багато чого, що здавалось у тобі неприродним. Можливо, ти розповіси мені ще щось? Бо прикро думати, що Боромир помер, бачачи звіддалік кордони рідної землі.

— Я не можу розповісти тобі більше, ніж уже розповів, — відповів Фродо. — Хоча твоя історія викликала в мене погані передчуття. Напевно, ти бачив видіння, просто видіння, тінь нещастя, що вже трапилося чи ще трапиться. Звісно, якщо це не облудні витівки Ворога. Я вже вдосталь надивився на обличчя вродливих воїнів давнини, поснулих попід озерами Мертвих Боліт, або ж це мені навіяла його мерзенна магія.

— Ні, Ворог тут ні до чого, — заперечив Фарамир. — Його витвори сповнюють серце огидою, а моє серце тоді переповнювали горе та жалощі.

— А хіба насправді таке можливо? — запитав Фродо. — Човен ніяк не перепливе через кам'янисті пагорби від Тол-Брандіра, а Боромир збирався йти додому вздовж Ентави та через роганські луки. Невже судно може злетіти понад піняву величезного водоспаду і не потонути в бурхливому озері, хай воно і обтяжене водою?

— Не знаю, — відказав Фарамир. — Звідки ж узявся той човен?

— З Лорієну, — мовив Фродо. — У трьох таких човнах ми спустились Андуїном до Водоспаду. Їх також виготовили ельфи.

— Ти пройшов через Прихований Край, — сказав Фарамир, — але, здається, ледве чи збагнув, у чому його сила. Якби людина зустрілася з Майстринею Магії, котра мешкає в Золотому Лісі, то мала б сподіватися дивних подій. Адже смертному мужеві небезпечно покидати цей світ під Сонцем, і мало хто з давніх-давен повертався з Лотлорієну таким, яким був раніше. Боромире, о Боромире! — скрикнув він. — Що вона повіла тобі, Володарка, котра не знає смерті? Що вона побачила? Що пробудила тоді у твоєму серці? Навіщо ти звернув до Лауреліндоренану, а не пішов своєю дорогою, якою вранці роганські коні вертають додому?

Тоді, вкотре звертаючись до Фродо, він знову заговорив тихо.

— Гадаю, ти міг би хоча б почасти відповісти на ці запитання, Фродо, сину Дроґо. Та, певно, це станеться не тепер і не тут. Але, щоби ти переконався, що бачене було не лише видінням, ось що я скажу тобі: Боромирів ріг урешті повернувся — насправді, а не в маренні. Ріг з'явився, та він був розрубаний навпіл сокирою чи мечем. Уламки його знайшли один по одному: перший прибився до берега між очеретів нижче від того місця, де в Ріку впадає Ентава і де чатують розвідники Ґондору; на другого, який крутився у водному вирі, натрапив наш розвідник на Ріці. Дивні шляхи долі, та вбивство, як мовиться, випливе на поверхню... Нині розколотий надвоє ріг старшого сина покоїться на колінах у Денетора, який сидить на своєму високому троні й чекає новин. А ти нічого не можеш мені розповісти про розрубаний ріг?

— Ні, мені про це нічого не відомо, — сказав Фродо. — Проте саме того дня — якщо ти звісно не помиляєшся, — коли ти чув, як він сурмить, ми з Боромиром попрощалися: я та мій слуга залишили Загін. І тепер, після твоєї розповіді, мені стало страшно. Бо якщо Боромирові тоді загрожувала небезпека й він загинув, то, либонь, усіх моїх побратимів теж убили. А то були мої родичі та друзі... Але чому ти не відкинеш сумніви і не відпустиш мене? Я стомився, мене переповнюють горе і страх. Утім я мушу здійснити своє призначення чи принаймні спробувати, доки мене теж уб'ють. І якщо з цілого братства тільки й залишилося двоє півмірків, то нам тим паче слід поквапитися... Повертайся, Фарамире, відважний Капітане Ґондору, захищай своє Місто, поки ще можеш, а мені дозволь піти туди, куди веде мене моя судьба.

— Не втішна для мене наша бесіда, — відказав Фарамир, — але тебе вона нажахала більше, ніж мала б. Хто, коли не сам лорієнський народ, зодягнув Боромира так, як для поховання? Не орки ж бо і не прислужники Безіменного. Хтось із твого Загону, гадаю, досі живий... Однак, хоч би що трапилося на Північному Узграниччі, в тобі, Фродо, я вже не сумніваюся. Якщо суворі часи навчили мене не хибити в судженнях про людські слова та обличчя, то півмірків я розгадаю точно! А втім, — раптом він усміхнувся, — в тобі є щось дивне, либонь ельфійський дух абощо. Та в тому, що ми з тобою тут наговорили, приховано більше важливих речей, аніж я вважав спочатку. Тому я повинен відвести тебе до Мінас-Тіріта, щоб і Денетор допитав тебе, бо якщо нині я своєю поведінкою завдам шкоди місту, то життя моє люди справедливо вважатимуть змарнованим. Відтак я не квапитимуся з рішенням щодо вас. Але звідси ми мусимо йти не зволікаючи.

Він зірвався на ноги й віддав якісь накази. І відразу люди, котрі зібралися довкола нього, розбилися на маленькі групи та розійшлися хто куди, швидко зникнувши в мороці між дерев і скель. Невдовзі залишилися тільки Маблунґ і Дамрод.

— Гайда, Фродо та Семвайзе, ви підете зі мною та з моїми охоронцями, — сказав Фарамир. — Вам не можна зараз рухатися дорогою на південь, якщо туди лежить ваш шлях. Кілька днів тут буде небезпечно, бо після нинішнього нападу за нею наглядатимуть пильніше, ніж досі. Та й сьогодні, гадаю, ви далеко не зайдете, тому що надто стомились. І ми — теж. Ми йдемо до нашої таємної криївки за якихось п'ятнадцять верст звідси. Орки та шпигуни Ворога наразі його не виявили, а якби і знайшли, то нам стане снаги довго протистояти навіть їхній численній навалі. Там ми зможемо прилягти і трохи відпочити, тож ходімо з нами. Уранці я вирішу, як маю вчинити найкраще для себе та для вас.

Фродо не міг нічого вдіяти, лише скоритися цьому проханню чи наказу. Хай там як, на ту мить це рішення здалося йому розважливим, адже вилазка ґондорців зробила мандри Ітілієном небезпечними як ніколи.

Тож вони пішли не гаючись: Маблунґ і Дамрод трохи попереду, за ними — Фарамир і Фродо, а далі — Сем. Обігнувши ближній берег ставка, в якому раніше купалися гобіти, вони переправилися через потік, піднялися на довгий берег і ввійшли в зелену сутінь лісу, що тягнувся вниз і на захід. Ідучи так швидко, як тільки могли гобіти, вони розмовляли приглушеними голосами.

— Я перервав нашу бесіду, — озвався Фарамир, — не лише тому, що минав цінний час, як нагадав мені пан Семвайз, але й тому, що вона підвела нас до таких питань, які найліпше не обговорювати відкрито перед численними слухачами. Саме з цих міркувань я радше говорив про брата, а не про Вбивцю Ісільдура. Ти був не цілком відвертий зі мною, Фродо.

— Я не брехав і сказав стільки правди, скільки міг розкрити перед тобою, — відповів на це Фродо.

— Я не звинувачую тебе, — відказав Фарамир. — Ти був красномовний у скрутну мить і говорив мудро, як на мене. Та я дізнався чи здогадався з твоїх слів більше, ніж було промовлено. Ти не заприязнився з Боромиром, або ж ви попрощались уже не друзями. Тебе — і пана Семвайза, гадаю, теж — щось гнітить. Так-от: я палко любив його і радо помстився би за його смерть, однак я добре його знав. Вбивця Ісільдура... Ризикну припустити, що саме цей Вбивця Ісільдура став між тобою та моїм братом і був причиною незгод у вашому Загоні. Це, вочевидь, якась могутня реліквія, а такі речі не сприяють порозумінню між союзниками, якщо вірити тому, про що ми дізнаємося зі старовинних переказів. Я майже поцілив у яблучко, чи не так?

— Поцілив, — сказав Фродо, — та не в яблучко. У нашому Загоні не було незгоди — лише сумніви: яким шляхом слід іти, здолавши Емин-Муїл. Одначе старовинні перекази також навчають нас, що необачно висловлюватися про такі речі, як... реліквії, небезпечно за будь-яких обставин.

— Ох, виходить я не помилився: ти мав клопоти лише з Боромиром. Він хотів, аби та річ потрапила до Мінас-Тіріта. Шкода, що підступна доля запечатала тобі вуста — тобі, тому, хто останнім його бачив, — і приховує те, що я прагну знати: що було у брата на серці й у думках в останні години його життя. Схибив він чи ні — в одному я не маю сумнівів: Боромир помер славного смертю, захищаючи добро. Бо обличчя його по смерті було навіть прекрасніше, ніж за життя... Проте, Фродо, спершу я надто напосівся на тебе, розпитуючи про Вбивцю Ісільдура. Вибач мені! То було необачно з мого боку — в такому місці й у такий час. Але я не мав ані хвилини на роздуми. Ми витримали важкий бій, і в моїй голові роїлося надто багато думок. Однак, бесідуючи з тобою, я щоразу ближче підступав до мети, тож зумисне стріляв навмання. Ти маєш знати, що Правителі Міста зберегли чимало давньої премудрості, якою не діляться будь із ким. Мій рід — не з Елендилового дому, хоч у нас і тече кров нуменорців. Наша династія походить од Мардила — законного намісника, котрий правив містом замість короля, коли той подався на війну. То був Король Еарнур — останній із династії Анаріона, до того ж — бездітний. Він уже ніколи не повернувся. І відтоді намісники керують містом, а почалося це багато людських поколінь тому... Ось що я пригадую про Боромира — ще хлопчика, з котрим ми разом вивчали історію наших праотців і нашого міста. Його завжди засмучувало те, що батько наш — не король. «Скільки сотень літ має минути, щоби намісник став королем, якщо король не повертається?» — запитав він якось. «Деінде, там, де королівська династія не така давня, мабуть, небагато, — відповів мій батько. — У Ґондорі ж для цього замало і тисячі років». Чи не говорить це тобі щось про мого брата?

— Говорить, — сказав Фродо. — Та він завжди ставився до Араґорна з повагою.

— Певна річ, — погодився Фарамир. — Якщо Боромир визнав справедливість Араґорнових претензій, то палко шанував його. Проте вирішальний момент іще не настав. Вони не досягли Мінас-Тіріта й не зрівнялись у боротьбі за нього... Та я відхилився від теми. У Денеторовому домі глибоке знання стародавньої премудрості, за тривалим звичаєм, передається з покоління в покоління, наші скарбниці зберігають чимало коштовних речей: книги й таблиці, накреслені на пошерхлих пергаментах, а також на камінні, на золотих і на срібних сторінках, різними шрифтами. Одні з них уже нікому не до снаги прочитати, а інші мало хто зважується розгортати. Я можу прочитати якусь дещицю тих тайнописів, бо навчений цього. Саме ці хроніки привели до нас Сірого Пілігрима. Уперше я побачив його, коли був дитиною, а опісля він іще двічі або тричі бував у Місті.

— Сірий Пілігрим? — перепитав Фродо. — А він мав ім'я?

— Ми зверталися до нього на ельфійський манір.

— Мітрандір, — відповів Фарамир, — і він не протестував. Імен у мене багато в різних краях, — казав він, — Мітрандіром називають мене ельфи, Тархуном — ґноми; Олоріном я був у юності на Заході, що нині забутий, на Півдні ж я був Інканусом, на Півночі — Ґандальфом, а на Сході я не буваю.

— Ґандальф! — скрикнув Фродо. — Я так і думав, що це він. Ґандальф Сірий, наймиліший із усіх порадників. Очільник нашого Загону. Це він загинув у Морії.

— Мітрандір загинув? — здивувався Фарамир. — Здається, ваше братство переслідує лиха доля. Адже і справді важко повірити, щоби такий мудрий і такий могутній — бо серед нас він здійснив безліч дивовиж — муж міг загинути. Щоб у світу відняли стільки знання. Чи ти певен, чи, може, він просто покинув вас і подався у своїх справах?

— На жаль, я таки певен, — відказав Фродо. — Я бачив, як він зірвався у безодню.

— З усього видно, що це захоплива та моторошна історія, — мовив Фарамир, — яку ти, можливо, розповіси мені вечірньої пори. Цей Мітрандір — я щойно тепер збагнув це, — він був не просто знавцем премудрості, він був могутнім рушієм величних діянь, які відбуваються в нашу добу. Якби Мітрандір був серед нас і допоміг нам розтлумачити незрозумілі слова з нашого сну, то, мабуть, ми обійшлися би без посланця. Та, можливо, він не зробив би цього, і Боромир був приречений на ту подорож. Мітрандір ніколи не говорив із нами про те, що має статись, і не розкривав своїх намірів. Не знаю, як саме, та він отримав Денеторів дозвіл і зазирнув до святая святих нашої скарбниці, й мені пощастило часом учитись у нього, коли він хотів навчати (а таке зрідка бувало). Сірий Пілігрим постійно шукав у книгах і розпитував нас про Величну Битву, що відбулася на Даґорладі ще на зорі Ґондору, коли Той, кого ми не називаємо, зазнав поразки. Мудреця також дуже цікавили історії про Ісільдура, та тут ми мало могли йому допомогти, бо ніхто з нас не знає достеменно, як загинув Елендилів спадкоємець.

Відтак Фарамир стишив голос до шепоту.

— Ось що я дізнався чи то пак відгадав і беріг відтоді як таємницю у своєму серці: Ісільдур зняв щось із руки Безіменного, перш ніж вирушити з Ґондору й ніколи вже не потрапити на очі смертним. Ото, думаю, і була відповідь, яку прагнув знайти Мітрандір. Однак тоді вона здавалася радше питанням, що стосувалося тільки дослідників стародавнього вчення. Доки ми обговорювали загадкові слова з нашого сну, я і гадки не мав, що Вбивця Ісільдура — це і є та річ. Адже згідно з єдиною відомою нам легендою, на Ісільдура влаштували засідку орки й він загинув од їхніх стріл; Мітрандір же нічого не розповідав нам... Що то насправді за Річ, я не беруся відгадати; проте це, без сумніву, реліквія владна та небезпечна. Можливо, підступна зброя, що її створив Темний Володар. Якщо вона здатна допомогти у бою, то я легко повірю, що гордий і безстрашний Боромир, часто запальний, із незмінним прагненням до перемоги Мінас-Тіріта (а відтак, і власної слави), не встояв перед бажанням отримати цю річ: вона його зманила. Шкода, що він узагалі подався в ту виправу! Батько та старійшини обрали би мене, проте він сам запропонував себе як старшого і мужнішого (і те, й те — правда), і його не можна було зупинити... Але ти не бійся! Я не взяв би тієї речі, навіть якби вона лежала при дорозі. Хай би навіть Мінас-Тіріт перетворювався на руїни, а я єдиний міг його врятувати отак — скориставшись зброєю Темного Володаря задля добра міста і своєї слави. Ні, я не бажаю таких тріумфів, Фродо, сину Дроґо.

— І Рада — теж, — відказав Фродо. — І я — ні. Я волів би не мати нічого спільного з такими справами.

— Щодо мене, — мовив Фарамир, — то я хотів би побачити, як цвістиме в королівських дворах Біле Дерево, як повернеться Срібна Корона й Мінас-Тіріт насолоджуватиметься миром. Вежа Мінас-Анор, наче колись у давнину, сповнена світла, висока та прегарна, пишатиметься, мов королева поміж інших королев, а не як владарка безлічі рабів, хай навіть добра господиня добровільних підлеглих. Війна — неминуча, доки ми захищаємо наші життя від руйнівника, котрий хоче поглинути все; та я не люблю блискучого меча за його гостроту, стрілу — за її швидкість, а воїна — за його славу. Я люблю тільки те, що вони захищають: місто людей із Нуменору; і я любив би його за його пам'ять, за давнину, за красу та за нинішню мудрість. І боявся би так, як юні бояться сповненого премудрості достойного старця... Тож не лякайся мене! Я не прошу розповідати мені більше, ніж тобі дозволено. Навіть не прошу сказати, чи наблизився я до істини. Та якщо ти довіришся мені, то я, можливо, зможу дорадити тобі в теперішній твоїй виправі, хай куди вона веде тебе, — так, і навіть допомогти.

Фродо не відповів. Він уже майже поступився своєму прагненню отримати допомогу та пораду, виповісти цьому серйозному юнакові, чиї слова здавалися розважливими й гарними, все наболіле. Проте щось утримало його. Йому було важко на серці від страху та жалю: якщо він і Сем — це справді всі, хто залишився з Дев'ятьох Мандрівників, тоді він єдиний відповідав за збереження в таємниці їхнього завдання. Краще вже незаслужена недовіра, ніж поспішні слова. І коли він дивився на Фарамира та слухав його голос, спогад про Боромира і про моторошну зміну, яку жадоба Персня спричинила в ньому, надто виразно зринув у пам'яті гобіта: брати були і не схожі між собою, і водночас дуже подібні.

Вони ще трохи пройшли мовчки, безшумно ступаючи, наче сіро-зелені примари попід старими деревами; над їхніми головами щебетало розмаїте птаство, у покрівлі з темного листя вічнозелених лісів Ітілієну мерехтіло сонце.

Сем не втручався у бесіду, хоч і прислухався до неї, а заодно і ловив своїм гострим гобітським слухом кожен ледве чутний лісовий шерех довкола. Він помітив єдине: під час тієї розмови ім'я Ґолума не зринуло жодного разу. Сем радів із того, хоч і відчував: сподіватися на те, що вже ніколи не доведеться його почути, — марна річ. Невдовзі він також збагнув, що, хоча вони йшли окремо, поблизу було багато людей: не лише Дамрод і Маблунґ, які інколи вигулькували в темряві попереду, а й інші, обабіч од них, потай і швидко рухалися до якогось визначеного місця.

Одного разу, коли гобіт зненацька озирнувся, ніби шкірою відчувши, що хтось стежить за ним іззаду, Семові привиділося, наче він мигцем угледів маленьку темну постать, котра засковзнула за стовбур дерева. Сем уже було розтулив рота, щоби сказати про це, та знову закрив його. «Я ні в чому не певен, — сказав гобіт сам до себе, — і чого це я маю нагадувати їм про старого пройдисвіта, якщо вони вирішили забути про нього? От би й мені про нього забути!»

Так вони й ішли, доки ліси помітно поріділи, а земля почала стрімко спускатися донизу. Тоді гурт мандрівників звернув убік, праворуч, і незабаром дістався до невеликої річки у вузькій ущелині. То був той самий потік, що витікав далеко вгорі з круглого озера та перетворювався тут на стрімкий водобіг, який зривався вниз, перестрибуючи через груди каміння на дні глибокого ложа, понад яким нависали падуби і темні самшитові ліси. Поглянувши на захід, униз, можна було побачити низини та широкі луки у світляному мареві, а віддалік у променях західного сонця виблискували розлогі води Андуїну.

— Зараз, на жаль, я мушу виявити до вас непоштивість, — озвався Фарамир. — Сподіваюся, ви пробачите це людині, котра досі, замість виконати вказівки й убити чи зв'язати вас, поводилася з вами люб'язно. Та є наказ, згідно з яким жоден чужинець, хай навіть він був би і з Рогану, що воює на нашому боці, не повинен бачити стежки, якою ми тепер підемо. Я мушу зав'язати вам очі.

— Будь ласка, — сказав Фродо. — Навіть ельфи роблять так за потреби: ми зі зав'язаними очима перетинали кордони прекрасного Лотлорієну. Ґном Ґімлі важко сприйняв це. А гобіти мовчки погодилися.

— Не до такого прекрасного місця я поведу тебе, — відказав Фарамир. — Одначе радію, що ти пристаєш на це добровільно, а не з примусу.

Опісля він тихо гукнув, і Маблунґ та Дамрод одразу виступили з-за дерев і підійшли до нього.

— Зав'яжіть очі нашим гостям, — сказав Фарамир. — Надійно, але так, аби їм було зручно. Рук не зв'язуйте. Вони дадуть слово, що не робитимуть спроб підглянути. Я довіряю їм і міг би просто попросити їх заплющити очі, та око може кліпнути, коли спіткнеться нога. Ведіть їх так, аби вони ні за що не перечіплялися.

Двоє охоронців зав'язали гобітам очі зеленими крайками і насунули каптури їм на голови так, що було видно самі тільки губи; потому хутко взяли їх за руки й пішли вперед. Усе, що Фродо та Сем запам'ятали про ті останні півтори версти дороги, — лише невиразні натяки в пітьмі. За якийсь час вони збагнули, що рухаються стежкою, яка стрімко біжить донизу і яка невдовзі стала такою вузькою, що їм довелося йти ланцюжком, протискаючись між кам'яних стін обабіч; охоронці керували гобітами, міцно тримаючи їх за плечі. Коли-не-коли люди ненадовго навіть піднімали їх там, де дорога була дуже вибоїста, а потім знову ставили на землю. Праворуч од подорожніх постійно шуміла прудка вода, і шум її дедалі гучнішав. Незабаром мандрівники зупинилися. Маблунґ і Дамрод швидко крутнули гобітів кілька разів, і ті геть утратили чуття напрямку. Потому вони всі потихеньку піднялись угору — стало прохолодніше, й шум потоку віддалився. Тоді гобітів узяли на руки й понесли вниз, стрімко вниз багатьма східцями, і завернули з ними за ріг. До вух раптом знову долинув гомін бистрої плюскотливої води, тепер уже гучний. Вода, здавалось, оточувала їх зусібіч, а на руках і на щоках гобіти відчули дрібні бризки. Нарешті їх знову поставили на ноги. Якусь хвилину обоє так і стояли — трохи налякані, зі зав'язаними очима, не відаючи, де перебувають; і ніхто не промовив ані слова.

Аж ось поблизу озвався голос Фарамира.

— Розв'яжіть їм очі! — наказав він.

З них зняли пов'язки та відкинули з їхніх облич каптури: гобіти часто кліпали й важко дихали.

Вони стояли на вологій підлозі з гладенького каменю, що виявилася ґанком нашвидкуруч вирубаної у скелі брами, яка темніла позаду. Попереду ж, так близько, що Фродо міг би просунути крізь неї випростану руку, струменіла тендітна водяна завіса. Вона була звернена на захід. Рівні промені спадного сонця по той бік завіси пронизували її, і червоне світло розбивалось у воді на міріади мерехтливих пучків мінливої барви. Скидалося на те, що вони стоять при вікні ельфійської вежі, запнутому разками золотих і срібних, рубінових, сапфірових і аметистових коштовних намистин, наповнених вогнем, який не спопеляє.

— Нарешті ми добулися сюди у слушну годину, щоби винагородити вас за терпіння, — сказав Фарамир. — Це — Вікно Західного Сонця, Геннет-Аннун, — найпрекрасніший із усіх водоспадів Ітілієну, краю численних водограїв. Мало кому з чужинців випадало побачити його. Та за ним немає королівської зали, що зрівнялася би з ним у красі. Заходьте й погляньте!

Щойно він договорив, сонце сіло, і вогонь у струменях води згас. Прибулі розвернулися, пройшли під грізною аркою і відразу опинились у вирубаній у скелі палаті, широкій, але дуже скромній, із нерівною похилою стелею. Кілька запалених смолоскипів кидало тьмяне світло на блискучі стіни. Там зібралось уже чимало людей, а інші продовжували надходити по двоє і по троє через темні вузькі двері з одного боку. Коли очі призвичаїлися до мороку, гобіти побачили, що печера ця більша, ніж вони подумали спершу, і що в ній накопичено великі запаси зброї та продовольства.

— Ну, ось і наша криївка, — сказав Фарамир. — Тут не надто затишно, зате можна спокійно переночувати. У печері принаймні сухо та є їжа, хоча й немає вогню. Колись через неї попід цією аркою бігла вода, та робочі руки людей іще в давнину змінили її русло в ущелині вгорі, й потік, зриваючись зі скель понад нами, помчав долі з удвічі більшої висоти. Тоді, щоби ні вода, ні будь-що інше не потрапило сюди, всі входи до цього гроту було щільно закрито. Усі, крім одного. І звідси є лише два виходи: той прохід, через який увійшли ви зі зав'язаними очима, і через Віконну Завісу — до глибокої скелястої чаші, повної камінних гостряків. А тепер відпочиньте трохи, доки подадуть вечерю.

Гобітів одвели в куточок і дали їм невисокий лежак, на якому, за бажання, вони могли поспати. Люди тим часом тихо, швидко та спокійно порядкували в печері. Зі стін познімали легкі стільниці, приладнали їх до підпор і розставили посуд. Він був здебільшого простий, без оздоб, але зроблений гарно й на совість: круглі тарілки, миски й великі тарелі з поливаної глини чи виточені зі самшиту, гладенькі й охайні. Зрідка траплялися кубки чи чаші з відполірованої бронзи, а біля місця Капітана посередині найдальшого столу поставили срібний келих.

Фарамир походжав між своїх воїнів, тихо розпитуючи кожного новоприбулого. Люди поверталися після гонитви за південцями, а ті, кого залишали розвідниками при дорозі, надходили останні. Вони доповіли про те, що трапилося з усіма південцями, крім велетенського мумака: яка доля спіткала його, ніхто сказати не брався. Ворог не давав про себе знати, ніде не видно було навіть орків-шпигунів.

— Ти, Анборне, нічого не бачив і не чув? — запитав Фарамир чоловіка, котрий прибув останнім.

— Е-е-е... ні, володарю, — відповів той. — Принаймні не орків. Але я бачив — чи мені привиділося — щось трохи дивне. Тоді саме запали глибокі сутінки, коли очі бачать усе більшим, аніж воно є насправді. Тому це могла бути звичайна білка...

Почувши це, Сем нашорошив вуха.

— ...Та якщо це так, то білка та була чорна і не мала хвоста. Я побачив тінь на землі, яка швидко скочила за дерево, коли я підійшов, і чкурнула вгору стовбуром так прудко, як жодна білка не зуміла би. Ти не хочеш, аби ми вбивали диких звірів без потреби, а я подумав, що то просто тварина, тож і не став стріляти. Усе одно було надто темно, щоби стріла влучила точно в ціль, а та істота умлівіч гайнула в морок серед листя. Проте я ще хвилинку постояв там, бо все це здалося мені дивним, а потому поквапився назад. Мені причулося, наче та потвора засичала на мене згори, коли я відвернувся. Певно, просто величенька білка. Можливо, якась звірина з Морок-лісу під тінню Безіменного забрела в наші краї. Там у них, подейкують, водяться чорні білки.

— Можливо, — мовив Фарамир. — Але це було би недобрим знаком. Нам в Ітілієні не потрібні приблуди з Морок-лісу.

Семові здалося, що Капітан, говорячи це, крадькома зиркнув на гобітів, але він промовчав. Вони з Фродо трохи полежали, спостерігаючи за полум'ям смолоскипів і за людьми, котрі ходили туди-сюди й перемовлялися хрипкими голосами. Тоді Фродо раптом заснув.

А Сем сперечався сам зі собою, мудруючи на всі лади. «З Фарамиром усе гаразд... — думав він, — а може, й ні. Гарні слова часом приховують підле серце». Гобіт позіхнув. «Я міг би тиждень проспати, і тоді мені би поліпшало. Та і що я можу вдіяти, якщо не спатиму, один-однісінький я серед усіх цих дужих людей? Нічого, Семе Груничу; але ти все одно мусиш не спати». І він сяк-так спромігся не заснути. Світло у дверях потьмяніло, сіра завіса спадних струменів згасла і розчинилась у мороці, що дедалі густішав. Але гомін води не стихав ані на мить, не змінюючи тону ні вранці, ні ввечері, ні вночі. Вона дзюрчала та шепотіла про сон. Сем аж пальцями притримував повіки, щоби вони не заплющилися.

Аж ось засвітили багато смолоскипів. Відкоркували барильце вина. Дістали наготовані заздалегідь запаси. Люди набирали воду з водоспаду. Дехто мив руки в ночвах. Фарамирові принесли широку мідну чашу та білий рушник, і він умився.

— Розбудіть наших гостей, — наказав, — і принесіть їм води. Час попоїсти.

Фродо сів, позіхнув і потягнувся. Сем, не звиклий, аби йому прислуговували, здивовано поглянув на високого чоловіка, котрий, уклонившись, тримав перед ним посудину з водою.

— Постав-но це на землю, якщо твоя ласка, пане! — сказав Сем. — Так і мені, й тобі буде легше.

Потому, вразивши та потішивши того чоловіка, занурив голову в холодну воду, похлюпав на шию і на вуха.

— То у вашому краї заведено мити голову перед вечерею? — запитав чоловік, котрий чекав на гобітів.

— Ні, перед сніданком, — відповів Сем. — Але коли мало спиш, то холодна вода на шию — це все одно, що дощ на зів'яле листя латуку. Ну, от! Тепер я протримаюся без сну достатньо довго, щоби перекусити.

Тоді гобітів повели до їхніх місць біля Фарамира — до бочок, накритих для зручності шкірами та значно вищих за лавки воїнів. Перш ніж узятися до їжі, Фарамир і всі його люди повернулися обличчям до заходу та хвилинку помовчали. Капітан дав знак Фродо і Семові, щоби й вони вчинили так само.

— Ми завжди робимо так, — пояснив він, коли всі посідали, — дивимось у бік Нуменору, якого не стало, й Ельфійського Дому, який досі існує, і в бік того, що по той бік Ельфійського Дому та що пробуватиме вічно. У вас такого затрапезного звичаю немає?

— Ні, — відказав Фродо, несподівано для себе почуваючись селюком і невігласом. — Однак, якщо ми в когось гостюємо, то кланяємося господареві, а поївши — встаємо і дякуємо йому.

— І ми теж, — мовив Фарамир.

Після усіх мандрів, таборів і самотніх днів у нетрях ця вечеря здалася гобітам справжнісіньким бенкетом: пити ясно-жовте вино, прохолодне і запашне, їсти хліб із маслом, солене м'ясо та сушені фрукти і смачний рум'яний сир, до того ж — чистими руками, ножами і з чистих тарілок!.. Ані Фродо, ні Сем не відмовлялися ні від чого, навіть коли їм пропонували першу, а згодом і другу порцію. Вино текло по їхніх судинах і стомлених кінцівках, їх переповнювали така радість і полегкість, яких вони не відчували, відколи вийшли зі землі Лорієн.

Коли всі повечеряли, Фарамир провів гобітів углиб печери, до частково відокремленого завісами затишного куточка; туди принесли крісло та два стільці. У ніші палахкотіла маленька керамічна лампадка.

— Невдовзі ви, напевно, захочете спати, — мовив він, — особливо добрий Семвайз, який перед вечерею ні на мить не склепив повік — чи то боявся, що затупиться вістря шляхетного голоду, чи то він мене боявся, того я не знаю. Та спати відразу після їжі — не здорово, а сон приходить швидко. Нумо, побесідуймо часинку. На шляху з Рівендолу вам, звісно, трапилася безліч вартих уваги речей. І ви, можливо, теж захочете дізнатися дещо про нас і про ті землі, де ви нині перебуваєте. Розкажіть же мені про Боромира, мого брата, і про старого Мітрандіра, і про прекрасний народ Лотлорієну.

Фродо вже не хотів спати і волів побалакати. Але, попри те, що їжа й вино заспокоїли його, пильності він не втратив. Сем посміхався сам до себе і мугикав, тому спершу, щойно Фродо заговорив, задовольнявся тільки тим, що слухав і лише зрідка наважувався на схвальні вигуки.

Фродо розповів безліч легенд, хитро ухиляючись від опису виправи Загону та Персня, зате охоче говорив про звитяжну роль, яку Боромир відігравав у всіх їхніх пригодах: про боротьбу з вовками у нетрях, про сніги на Карадрасі, про копальні Морії, де згинув Ґандальф. Особливо зворушила Фарамира історія про бій на мості.

— Боромир, напевно, роздратувався через те, що довелося тікати від орків, — сказав він, — чи навіть од тієї істоти, яку ти згадав, — Бальроґа, — хоча мій брат, мабуть, пішов останнім.

— Останнім, — підтвердив Фродо. — Та Араґорн змушений був очолити нас. Після Ґандальфової загибелі він єдиний знав шлях. Однак, якби нас — тих, про кого їм слід було дбати, — було менше, я не думаю, що він і Боромир утікали б.

— Можливо, було би краще, якби Боромир зірвався з моста разом із Мітрандіром, — сказав Фарамир, — а не йшов назустріч своїй долі, що чекала на нього вище від водоспаду Раурос.

— Можливо. Та зараз ти розкажи мені про свої пригоди, — відказав Фродо, вкотре змінюючи русло бесіди.

— Я би хотів якнайбільше довідатися про Мінас-Ітіл та Осґіліат, а також про безсмертний Мінас-Тіріт. На що ти покладаєш надію для свого міста в цій довгій війні?

— Яка наша надія? — перепитав Фарамир. — Ми вже давно втратили надію. Елендилів меч, якщо він справді повернувся, може знову її відродити, проте не думаю, що він досягне більшого, ніж просто відтермінує страшний день, — хіба би наспіла несподівана допомога від ельфів чи від людей. Бо Ворог зростає на силі, а ми занепадаємо. Слабкий ми народ, осінь без весни... Люди з Нуменору осіли всюди на узбережжях і в тих регіонах Великих Земель, які мали вихід до моря, та потому здебільшого навернулися до зла чи впали у безум. Багатьох із них причарували Темрява і чорна магія; дехто з головою поринув у неробство та спокій, а інші воювали між собою, доки їх, безпорадних, захопили дикі люди... Ніде не сказано, що в Ґондорі коли-небудь практикували жахливі чари чи що там коли-небудь звеличували Безіменного; тож давня мудрість і краса, привезені зі Заходу, ще довго панували і досі не знищені у володінні синів Елендила Прекрасного. Та, незважаючи на це, Ґондор сам став першопричиною свого занепаду, поступово впадаючи у старече слабоумство і вважаючи, що Ворог — якого лише прогнали, а не знищили — спить... Смерть завжди була поруч, адже нуменорці, як і у прадавньому королівстві, що його вони так само втратили, мріяли жити вічно й не змінюватися. Королі споруджували гробниці, розкішніші за оселі живих, до давніх імен у родових списках ставилися трепетніше, ніж до імен власних синів. Бездітні володарі сиділи у ветхих залах, міркуючи про геральдику; зморщкуваті мудреці в потаємних кімнатах виготовляли еліксири, які мали непересічну силу, чи допитували зірки у високих холодних вежах. Але останній король із династії Анаріона вже не мав нащадка... Проте намісники були розважливіші за монархів, їм частіше щастило. Розважливіші — бо поповнили лави наших воїнів здорованями з морських узбереж і загартованими горянами з Еред-Німрайсу. Й уклали перемир'я з гордими народами Півночі, які часто нападали на нас, — людьми нестримної відваги, котрі доводяться нам далекими родичами, на відміну від диких східнян чи жорстоких гарадримів... І трапилося так, що у дні Намісника Кіріона Дванадцятого (а мій батько є вже аж двадцять шостим) вони приїхали, й допомогли нам, і на широкій Луці Келебранту розбили ворогів, котрі захопили наші північні провінції. То були рогірими, як ми їх називаємо, господарі коней, і ми подарували їм луки Каленардону, що відтоді отримали назву Роган, бо територія та тривалий час була малозаселена. Тож вони стали нашими союзниками, і завжди були вірні нам, і допомагали у скруті, й охороняли наші північні кордони та Роганську Ущелину... Рогірими почасти перейняли наші знання та звичаї, їхні володарі за потреби розмовляють нашою мовою; та здебільшого вони таки йдуть слідами своїх праотців і тримаються власної історії, а між собою говорять власною північною мовою. Та ми любимо їх: високих мужів і вродливих жінок, котрі звитягою не поступаються чоловікам, золотоволосих, яснооких і сильних: вони нагадують нам про зорю людства, про людей у Прадавні Часи. Утім, наші знавці премудрості твердять, що рогірими звіку-правіку споріднені з нами, бо походять із тих самих Трьох Людських Домів, звідки первісно ведуть свій рід нуменорці; можливо, рогірими є нащадками не самого ельфодруга Гадора Златоглавого, а тих із його народу, хто не прислухався до поклику та не поплив за Море... Люди ж, за нашим ученням, поділяються так: Високі, або ж Люди Заходу, себто нуменорці; Середні Народи, або ж Люди Сутінків, як-от рогірими та їхні родичі, котрі досі мешкають далеко на Півночі; та Дикуни, Люди Темряви... Проте зараз не лише рогірими уподібнилися до нас, плекаючи ремесла та шляхетність, а й ми уподібнилися до них і вже ледве чи й можемо претендувати на титул Високих. Ми стаємо Середнім Народом зі Сутінків, тільки маємо найглибшу пам'ять. Адже, як і рогірими, цінуємо тепер війну та відвагу як окремі коштовні чесноти, як розвагу і результат; і хоча ми ще вважаємо, що воїн мусить знати й уміти значно більше, ніж просто опанувати мистецтво володіти зброєю та вбивати, ми, проте, цінуємо воїна понад усіх інших ремісників. Така потреба наших днів. Таким був і мій брат, Боромир, — муж хоробрий, а відтак, найкращий син Ґондору. Він і справді був дуже відважний: за довгі роки жоден спадкоємець із Мінас-Тіріта не трудився так затято, не мчав, наче вихор, у бій, не видобував таких громових нот із Величного Рога, — Фарамир зітхнув і на мить замовк.

— У всіх своїх розповідях ти майже не згадував про ельфів, пане, — озвався Сем, раптом осмілівши.

Він помітив, що Фарамир шанобливо говорив про них, і це навіть більше, ніж його люб'язність, його їжа та вино, здобуло Семову повагу й угамували підозри.

— Так, справді, пане Семвайзе, — відповів Фарамир, — я не розуміюся на ельфійській премудрості. Але ти зачепив іще один фрагмент історії нашої зміни, занепаду від Нуменору до Середзем'я. Вам, напевно, відомо — якщо Мітрандір був вашим побратимом і ви розмовляли з Ельрондом, — що едайни, Отці Нуменорців, боролися пліч-о-пліч із ельфами під час перших воєн і у винагороду за це отримали королівство посеред Моря, з якого видно було Ельфодім. Однак у Середземні у дні темряви люди й ельфи відчужились одні від одних через підступність Ворога та через ті повільні зміни, які з часом вели кожен рід усе далі й далі його окремою дорогою. Зараз люди бояться ельфів і сумніваються в них, але мало про них знають. І ми тут, у Ґондорі, уподібнилися до інших людей, уподібнилися до роганців, бо навіть вони, недруги Темного Володаря, уникають ельфів і згадують про Золотий Ліс із жахом... Але серед нас і досі є ті, котрі час од часу зустрічаються з ельфами: вряди-годи люди таки навідуються потайки до Лорієну, хоча мало хто повертається звідтіля. Я — не з таких. Я переконаний, що нині смертним небезпечно навмисно прагнути зустрічі зі Старшим Народом. Але таки заздрю вам, адже ви бесідували з Білою Пані.

— Володарка Лорієну! Ґаладріель! — скрикнув Сем. — Тобі варто було би її побачити, справді варто, пане. Я лише гобіт і вдома садівникую, пане, коли ти розумієш, про що я, тому не знаюся на поезії... на тому, щоби її складати, — ну, може, хіба що якісь смішні куплети, іноді... дуже рідко, та аж ніяк не справжню поезію, — тому не годен до ладу пояснити, що маю на увазі. Це треба співати. Для цього тобі потрібен Бурлака, тобто Араґорн, чи старий пан Більбо. Та я хотів би скласти про неї пісню. Вона прекрасна, пане! Чудова! Часом схожа на могутнє квітуче дерево, часом — на білу квіточку нарциса, така маленька й тендітна. Тверда, мов діамант, і лагідна, мов місячне світло. Тепла, як проміння сонця, холодна, як іній на зорях. Горда та далека, неначе снігова гора, і весела, як усі дівчата, котрих мені доводилося бачити навесні зі стокротками у волоссі. Та це — тільки купка безглуздих слів, які геть не влучають у ціль.

— Тоді вона воістину чудова, — сказав Фарамир. — Небезпечно вродлива.

— Не певен, чи небезпечно, — відказав Сем. — Мене вражає, що чужинці, принісши небезпеку зі собою до Лорієну, дивуються з того, що застають її там, куди самі ж її доправили. Та Ґаладріель, мабуть, і справді можна вважати небезпечною, адже вона дуже сильна. Можна, ну... розбитись об неї на друзки, мов корабель об скелю; чи втонути, як гобіт у річці. Та ні скеля, ні річка ні в чому не винні. Тож Боро... — він затнувся і почервонів.

— Так? Тож Боромир — ти хотів сказати? — запитав Фарамир. — До чого ти хилиш? Що він приніс зі собою свою загибель?

— Атож, пане, дуже перепрошую, хоча він і був гарною людиною, твій брат, якщо мені дозволено буде так сказати. Але ти весь час ішов за теплим слідом. Так-от, я стежив за Боромиром і прислухався до його слів упродовж цілої дороги від Рівендолу, — дбаючи про свого господаря, ти ж розумієш, а не через бажання нашкодити Боромирові, — й думка моя така: в Лорієні він уперше виразно збагнув те, про що я здогадався раніше, — чого хоче. Щойно він побачив його вперше, Боромир захотів заволодіти Перснем Ворога!

— Семе! — нажахано скрикнув Фродо.

Гобіт було на хвилинку поринув глибоко у власні думки, аж ось раптом спам'ятався, хоч і надто пізно.

— Рятуйте! — пробелькотів Сем, збліднувши, а потім умить побуряковівши. — І знову я! Щойно розтулиш свого великого ротяку, запхай туди ногу, — частенько казав мені Батечко, і був правий. Ой біда, біда-бідонька!.. А тепер послухай-но мене, пане! — він повернувся до Фарамира, зібравши докупи всю свою мужність. — Навіть не намагайся скористатися зі своєї переваги над моїм господарем тільки тому, що його слуга — дурень. Ти красно говорив увесь час, приспав мою пильність, розповідаючи про ельфів і все таке. Та людина красна не словами, а ділами, як кажуть у нас. От і маєш нагоду показати себе.

— Здається, так, — мовив Фарамир, повільно і дуже м'яко, дивно всміхаючись. — От вона де — відповідь на всі загадки! Єдиний Перстень, який вважали зниклим із цього світу. Боромир спробував забрати його силоміць? А ви втекли? І довго бігли... до мене! І ось ви спіймалися мені тут, у нетрях: двоє півмірків, і військо вірних мені людей, котрі відгукнуться на перший поклик, і Перстень Перснів. Оце так подарунок долі! Нагода для Фарамира, Капітана Ґондору, показати себе! Ха!

Він підвівся, високий і суворий, сірі його очі блищали.

Фродо та Сем посхоплювалися зі стільців і стали пліч-о-пліч, притулившись спиною до стіни та похапцем намацуючи руків'я мечів. Запала тиша. Усі люди в печері припинили розмови і здивовано втупились у них. Але Фарамир знову сів у крісло й почав тихенько сміятись, а тоді раптом посуворішав.

— Шкода Боромира! Випробування було надто болюче! — сказав він. — Як же ви поглибили мою скорботу, ви, двоє дивних заброд із далекого краю, котрі несуть загрозу для людей! Одначе ви гірше розумієтеся на людях, аніж я — на півмірках. Ми, ґондорці, завжди кажемо правду. Ми рідко вихваляємося, та потім або виконуємо сказане, або помираємо, намагаючись виконати. Пригадуєш, я сказав, що не взяв би цієї речі, навіть якби вона лежала при дорозі. Навіть якби я був таким чоловіком, котрий міг би її жадати, я, навіть не знаючи достеменно, що то за річ, але вимовивши ті слова, однаково прийняв би їх за клятву і додержав би їх... Але я не є таким чоловіком. Можливо, я просто розважливий і знаю, що існують небезпеки, від яких людині слід триматися якнайдалі. Сидіть собі спокійно! Радій, Семвайзе. Якщо, по-твоєму, ти бовкнув зайве, то вважай, що так судилося. Ти маєш чуйне та вірне серце, яке бачить краще, ніж твої очі. Бо, хоча це і здається дивним, вам нічого не загрожує — попри те, що тепер я все знаю. Можливо, це навіть допоможе твоєму улюбленому панові. Обернеться на добро для нього, якщо я здатен бодай чимось посприяти. Тому радій. І не згадуй надалі про цю річ уголос. Годі й одного разу.

Гобіти опустилися на свої стільці й сиділи дуже тихо. А воїни продовжили пити і розмовляти, подумавши, що їхній Капітан трохи пожартував із маленькими гостями, та й годі.

— Ну, Фродо, тепер ми нарешті порозумілися, — сказав Фарамир. — Якщо ти прийняв цей тягар усупереч власному бажанню, скорившись проханню інших, то я тобі співчуваю та шаную. А ще дивуюся: переховувати цю річ і не скористатися нею. Ви для мене — новий народ і новий світ. Невже цілий ваш рід такий самий, як ви? Тоді, певно, ваша земля — то край спокою та насолоди, де садівники живуть у високій пошані.

— Не все там аж так чудово, — відказав Фродо, — проте садівників і справді шанують.

— Але й тамтешній народ, певно, стомлюється навіть у своїх садах, як і все під Сонцем цього світу. Ви ж далеко від дому і геть виснажені. Тож досить на сьогодні. Спіть — обоє — спокійно, якщо зможете. Не бійтеся! Я не хочу ні бачити його, ні торкатися до нього, ні знати про нього більше, ніж мені вже відомо (а знаю я чимало), хіба тільки доля зажене мене в пастку і я не пройду випробування, яке витримав Фродо, син Дроґо. Ну ж бо, відпочивайте... Проте спершу, якщо ваша ласка, скажіть мені лише, куди ви хочете йти і що робити. Я-бо мушу спостерігати, вичікувати і думати. Час минає. Уранці кожен із нас повинен без зволікання стати на призначений для нього шлях.

Коли потрясіння від переляку минулося, Фродо відчув, що тремтить. Потому його, мовби хмара, огорнула нездоланна втома. Він уже не мав снаги щось удавати чи чинити опір.

— Мій намір — шукати шлях до Мордору, — ледве чутно проказав гобіт. — Я ішов до Ґорґороту. Адже мушу знайти Гору Вогню й укинути цю річ у безодню Судьби. Так наказав Ґандальф. Але я не певен, що мені пощастить туди дістатися.

Якусь мить Фарамир вдивлявся в нього з похмурим подивом. А тоді зненацька підхопив на руки, бо Фродо поточився, лагідно підняв, переніс на ліжко, вклав його і гарненько вкутав. І гобіт відразу ж міцно заснув.

Поруч стояло ще одне ліжко — для слуги Фродо. Сем спершу трохи вагався, а потому низько вклонився:

— Добраніч, Капітане, пане мій, — сказав він. — Ти скористався нагодою.

— Невже? — перепитав Фарамир.

— Так, пане, і показав себе надзвичайно шляхетним.

Фарамир усміхнувся.

— А з тебе, пане Семвайзе, вийшов чудовий слуга. Утім, ні: похвала того, хто і сам гідний похвали, вища за будь-які віддяки. Однак мій учинок не заслуговує на похвалу. Мене не відвідала спокуса чи охота вчинити інакше, ніж я вчинив.

— Ох, пане, знаєш, — мовив Сем, — ти казав, що мій господар має дещицю ельфійського духу, і це сказано добре та справедливо. Проте ось що я скажу тобі: ти теж маєш дещицю такого духу, пане, що нагадує мені про, про... ну, про Ґандальфа... про чарівників.

— Можливо, — відповів Фарамир. — А може, й на тебе зійшов дух далекого Нуменору. Добраніч!

Розділ 6 Таємниче озеро

родо прокинувся і побачив схиленого над собою Фарамира. На секунду в нього зринули колишні страхи, тож гобіт сів і відсахнувся.

— Не треба боятись, — озвався Фарамир.

— Уже ранок? — запитав Фродо, позіхаючи.

— Ще ні, проте ніч уже закінчується, повний місяць сідає. Хочеш піти й подивитися на нього? Я хотів би з тобою порадитися про щось. Пробач, що довелося тебе розбудити, але ж ти підеш зі мною?

— Піду, — відказав Фродо, підводячись, і аж затрусився, вилізши з-під теплої ковдри та шкір.

У печері не горіло ні світелка й було холодно. Гобіт накинув плащ і подався за Фарамиром.

Сем, якого зненацька розбудив інстинкт охоронця, побачивши порожнє ліжко свого господаря, зірвався на ноги. Потому розгледів дві темні постаті: Фродо та ще якогось чоловіка, — що вимальовувалися на тлі пройми під аркою, крізь яку струменіло каламутно-біле світло, і поквапився за ними, минаючи ряди людей, котрі спали на сінниках уздовж стіни. Проходячи повз вхід до печери, він помітив, що Завіса наче перетворилася на сліпучий серпанок зі шовку, перлин і срібних прожилок — підталих бурульок місячного світла. Та Семові було ніколи милуватися нею: він, не спиняючись, звернув убік і поспішив слідом за господарем до вузьких дверей у стіні печери.

Попервах вони йшли чорним коридором, потому піднялися нагору безліччю вологих сходинок і опинилися на невеликому рівному майданчику, вирубаному в камені й освітленому тьмяним небом, яке мерехтіло високо над головою крізь отвір довгої глибокої шахти. Від майданчика вели ще два сходові марші: один тягнувся вгору, ніби аж до стрімкого берега потоку, а інший повертав ліворуч. Ним вони й пішли. Сходи спіраллю звивались угору.

Нарешті всі троє вийшли з кам'яної темряви і роззирнулися. Вони опинилися на широкій пласкій кручі без огорожі чи поручнів. Праворуч і на схід од них шумів бурхливий потік, перестрибуючи з тераси на терасу, а тоді, здолавши стрімкий поріг, темною водяною масою, поцяткованою шумовинням, вливався в канал із гладенькими рукотворними стінами та, вируючи і скаженіючи майже в них під ногами, прямовисно зривався з гребеня гори у порожнечу, що зяяла ліворуч. Понад краєм вирви стояв чоловік і мовчки дивився вниз.

Фродо повернувся, стежачи за гнучкими шиями-струменями води, які звивались і пірнали у плесо. А тоді звів погляд і подивився в далечінь. Світ був тихий і холодний, ось-ось мав зайнятися світанок. Оддалік на Заході сідав повний місяць, круглий і білий. Унизу, в розлогій долині, переливалися молочні тумани — безкрайні простори срібної мли, попід якою котив свої прохолодні нічні води Андуїн. За ними вставала непроглядна темрява, інколи в ній спалахували холодні, гострі, далекі та білі, наче зуби привидів, шпилі Еред-Німрайсу — Білих Гір королівства Ґондор зі шапками вічних снігів.

Фродо часинку постояв там, на високому камені, й по шкірі йому побігли мурашки, бо він згадав про своїх давніх побратимів, котрі десь у цих нескінченних нічних землях брели, чи спали, чи вже лягли трупом, сповиті в туман. І навіщо його покликали сюди, вирвавши зі сонного забуття?

Сем теж прагнув почути відповідь на це запитання і не стримався, щоби не прошепотіти лише — як він гадав — на вухо своєму господареві:

— Гарний тут краєвид, еге ж, пане Фродо, тільки від нього замерзає навіть серце, не те що кістки! Що відбувається?

Фарамир почув і відповів.

— Захід місяця над Ґондором. Прекрасний Ітіл, покидаючи Середзем'я, шле прощальний погляд сивим пасмам старого Міндоллуїну. Це видовище вартує кількох дрижаків. Але я привів вас подивитися не на це — хоча щодо тебе, Семвайзе, то тебе я взагалі не кликав і ти зараз розплачуєшся за свою підозріливість. Ковток вина, гадаю, трохи поліпшить наше становище. Ну ж бо, погляньте!

І він подався вгору повз мовчазного вартового на темному гребені, Фродо рушив слідом. Сем відстав. Він і без того вже почувався непевно на цьому високому мокрому виступі. Фарамир і Фродо подивились униз. Аж ген-ген під ними білясті води стікались у пінисту чашу, а згодом темними кучерями звивались у глибокому овальному басейні серед скель, доки знову знаходили собі шлях на волю крізь вузьку браму і мчали геть, збиваючи бризки та плюскочучи, до спокійних і майже рівних русел. Скісні місячні промені досі падали до підніжжя водоспаду та вигравали на брижах у басейні. Раптом Фродо помітив маленьку темну істоту на найближчому березі, та не встиг її роздивитися: тієї самої миті вона пірнула і зникла у вирі та клекоті водоспаду, гостро розтинаючи воду, — як стріла чи загострений камінь.

Фарамир повернувся до чоловіка, котрий стояв поряд із ними.

— Ну, що ти тепер на це скажеш, Анборне? Це білка чи рибалочка? Невже в темних ставках Морок-лісу водяться чорні рибалочки?

— Це не пташка, хоч ким є та істота, — відповів Анборн. — У неї чотири кінцівки, й пірнає вона, як людина; та ще й робить це вельми майстерно. Чого вона там шукає? Може, шляху нагору за Завісу, до наших схованок? Здається, нас урешті викрито. У мене зі собою лук, а на обох берегах я поставив інших лучників, не менш вправних за мене. Чекаємо лише твого наказу стріляти, Капітане.

— Стріляти нам? — запитав Фарамир, рвучко повернувшись до Фродо.

Фродо секунду помовчав, а тоді сказав:

— Ні! Ні! Благаю вас, не стріляйте.

Якби Сем наважився, то крикнув би: «Так!» — швидше та голосніше за свого пана. Він не бачив, але з їхніх слів чудово зрозумів, на кого всі дивляться.

— Отже, ти знаєш, що то за істота? — сказав Фарамир. — І тепер, коли ти все побачив, скажи мені, чому я маю її пощадити? Під час наших бесід ти і словом не обмовився про свого волоцюгу-спільника, тож я ненадовго лишив його у спокої. З ним можна було зачекати, доки його впіймають і приведуть до мене. Я вирядив на пошуки цієї істоти своїх найвправніших мисливців, але вона вислизала від них і не потрапляла їм на очі аж дотепер. Лише цей Анборн побачив її вчора, коли сутеніло. Та цього разу твій спільник учинив більш страхітливий злочин, аніж гонитва за кроликами по верховинах: наважився прийти до Геннет-Аннуну, — тому відтепер він приречений. Дивує він мене: такий хитрий і таємничий, а ловить рибу в озері просто під нашим вікном. Невже думає, що люди безтурботно сплять цілісіньку ніч? Чому він так поводиться?

— Гадаю, на це запитання можуть бути дві відповіді, — відказав Фродо. — По-перше, він мало знає людей, і, хоча це створіння справді дуже хитре, ваше пристановище так надійно захищене, що бідолаха, либонь, і не підозрює, що тут переховуються люди. А по-друге, думаю, сюди його притягло бажання, значно сильніше за обережність.

— Притягло сюди, кажеш? — повторив Фарамир, переходячи на шепіт. — Може, він... невже він знає про твій тягар?

— Авжеж. Він і сам носив його багато літ.

— Він носив його? — Фарамирові аж дух забило від подиву. — Переді мною постає дедалі більше хитромудрих загадок. Отже, ця істота женеться за ним?

— Можливо. Мій тягар для нього багато вартує. Проте я не це мав на увазі.

— Що ж цей виродок тут шукає?

— Рибу, — сказав Фродо. — Поглянь!

Вони обоє подивилися на темний став. Маленька чорна голова з'явилася при далекому боці басейну, вигулькнувши за мить перед тим із глибокого мороку скель. Потому зненацька щось срібно блиснуло, пустивши кола дрібного ряботиння. Голова попливла до краю, а тоді схожа на жабу постать із дивовижною зграбністю вилізла з води на берег. Сіла й одразу взялася шматувати зубами дрібну срібну рибину, що мінилася барвами, коли її обертали, — останні промені місяця падали сюди з-поза кам'яної стіни басейну на краю озера.

Фарамир ледве чутно засміявся.

— Риба! — сказав він. — Цей голод не такий уже й небезпечний. А може, й небезпечний: за рибу зі ставу біля Геннет-Аннріу він таки поплатиться всім, що має.

— Я вже прицілився, — озвався Анборн. — То мені стріляти, Капітане? Той, хто приходить сюди непроханим, заслуговує на смерть, — такий наш закон.

— Зачекай, Анборне, — сказав Фарамир. — Це складніше питання, ніж здається спершу. Що ти можеш зараз мені повісти, Фродо? Навіщо нам милувати його?

— Ця істота нещасна та голодна, — відповів Фродо, — і не знає, що їй загрожує. І Ґандальф, ваш Мітрандір, наказав би тобі не вбивати його ні за це, ні за будь-що інше. Він і ельфам заборонив убивати його. Я не можу до ладу пояснити чому, а те, про що здогадуюся, не годен висловити тут відкрито. Проте ця істота якимось чином пов'язана з моїм завданням. Перш ніж ти знайшов і забрав нас, він був моїм провідником.

— Твоїм провідником! — здивувався Фарамир. — Що далі, то більше чудасій! Я багато на що здатен заради тебе, Фродо, та одного гарантувати не можу: ледве чи ми дозволимо цьому лукавому мандрівникові вільно піти звідси, щоби долучитися до тебе згодом, якщо йому захочеться, чи щоби його схопили орки, а він розповів їм геть усе, що знає, під страхом тортур. Його слід убити чи полонити. Так, або негайно взяти в полон, або вбити. Адже впіймати цю слизьку потвору, що має багато личин, можна лише пришпиливши до скелі опереною стрілою.

— Дозвольте мені тихцем спуститися до нього, — сказав Фродо. — Можете натягнути тятиви і застрелити хоч би й мене разом із ним, якщо я не виправдаю ваших очікувань. Я не втечу.

— Іди, проте не барися! — погодився Фарамир. — Якщо він виплутається з цієї пригоди живим, то буде тобі вірним слугою до кінця його безталанних днів. Одведи Фродо до берега, Анборне. Ідіть тихо. У тієї істоти дуже чутливі ніс і вуха. Дай мені свій лук.

Анборн щось буркнув і перший рушив звивистими східцями вниз до майданчика, відтак угору іншими сходами, доки, врешті-решт, вони з Фродо дісталися до вузького лазу, густо зарослого чагарником. Нишком пробравшись крізь нього, Фродо опинився на верхівці південної кручі понад озером. Було темно, і водоспад тьмяно сірів, відбиваючи лишень останній місячний відсвіт зі західного неба. Гобіт не бачив Ґолума. Тому ступив кілька кроків уперед. Анборн крадькома ішов слідом.

— Не спиняйся! — прошепотів він на вухо гобітові. — Обережно, праворуч дуже небезпечно. Якщо впадеш в озеро, тобі не допоможе ніхто, крім твого друга-рибалки. І не забувай, що поблизу є лучники, хоча ти їх і не бачиш.

Фродо поповз далі, по-ґолумськи намацуючи шлях і балансуючи з допомогою рук. Скелі довкола були здебільшого плоскі та гладенькі, проте слизькі. Він спинився, прислухаючись. Спершу не почув нічого, крім невпинного гомону водоспаду. Тоді раптом уловив по переду, зовсім недалеко, тихеньке сичання.

— Риба, сссмачненька риба. Білий Лик заховався, без цінний мій, нарешті заховався, сссаме так. Тепер можна ссспокійно з'їсссти рибу. Ні, не ссспокійно, безцінний. Бо Безцінний зник, так, зник. Бридкі гобітси, поганці гобітси. Пішли і залишили нассс, ґолум; і Безцінний пропав. Тільки нещасссний Сссмеаґол, сссам-сссамісссінький. Нема Безцінного. Погані люди, вони забрали його, вкрали мого Безцінного. Злодії. Ми ненавидимо їх. Риба, сссмачненька риба. Зробить нассе сссильними. Зробить очі зіркішими, а пальці — міцнішими, так. Задушити їх, безцінний. Задушити їх усссіх, так, щойно трапиться нагода. Сссмачненька риба. Сссмачненька риба!

Сичання не вгавало, воно долинало майже так само безперервно, як гомін водоспаду, впереміж із приглушеним варняканням і ковтками. Фродо прислухався, і його аж тіпало від жалю та від огиди. Він хотів покласти край відразливому сичанню й уже ніколи не чути цього голосу. Анборн був одразу за ним. Фродо міг підповзти до нього і попросити, щоби той наказав лучникам стріляти. Вони, либонь, підібралися досить близько, доки Ґолум жадібно їв, утративши пильність. Єдиний влучний постріл — і Фродо позбудеться цього злощасного голосу навіки. Але ж ні, Ґолум тепер мав на нього право. Слуга має певне право на свого господаря, навіть якщо служить йому зі страху. Вони потонули би на Мертвих Болотах, якби не Ґолум. До того ж, гобіт був цілком певен, що Ґандальф не схвалив би цього.

— Смеаґоле! — гукнув він тихо.

— Риба, сссмачненька риба, — відказав голос.

— Смеаґоле! — гукнув гобіт, уже гучніше.

І голос замовк.

— Смеаґоле, хазяїн прийшов по тебе. Хазяїн тут. Ходімо, Смеаґоле!

Замість відповіді долинуло тільки приглушене сичання чи, можливо, вдих.

— Ходімо, Смеаґоле! — повторив Фродо. — Ми в небезпеці. Люди вб'ють тебе, якщо застануть тут. Ходімо вже, якщо хочеш уникнути смерті. Йди до хазяїна!

— Ні! — відказав голос. — Нехороший хазяїн. Залишає бідного Смеаґола й іде зі своїми друзями. Хазяїн може почекати. Смеаґол іще не доїв.

— Немає часу! — наполягав Фродо. — Бери рибу зі собою. Ходімо!

— Ні! Треба спочатку впоратися з рибою.

— Смеаґоле! — розпачливо сказав Фродо. — Безцінний розлютиться. Я візьму Безцінного і скажу: нехай він ковтне кісточку й удавиться. Ти ніколи вже не їстимеш риби. Ходімо, Безцінний чекає!

У відповідь пролунало пронизливе сичання. І тієї самої миті з темряви з'явився Ґолум, повзучи на всіх чотирьох, наче покараний пес, якого нарешті покликав господар. У роті він тримав надкушену рибу, а ще одну стискав у руці. Він підійшов упритул до Фродо, мало не тицьнувшись йому носом до носа, і понюхав його. Каламутні очі Ґолума виблискували. Він вийняв рибу з рота і встав.

— Славний хазяїн! — прошепотів Ґолум. — Славний гобіт, повернувся до нещасного Смеаґола. Добрий Смеаґол іде. Ходімо, ходімо швидше, так. Крізь дерева, поки не видно Ликів. Так, нумо, ходімо!

— Так, ми підемо, незабаром, — сказав Фродо. — Та не відразу. Я піду з тобою, як і обіцяв. І знов обіцяю. Та не зараз. Ти ще в небезпеці. Я врятую тебе, тільки ти мусиш мені вірити.

— Ми мусимо вірити хазяїнові? — зі сумнівом у голосі перепитав Ґолум. — Чому? Чому ми не йдемо негайно? Де інший, брехливий і злий, гобіт? Де він?

— Онде там, — сказав Фродо, показуючи на водоспад. — Без нього я не піду. Ми мусимо повернутися до нього.

Фродо впав у розпач. Це вже надто нагадувало ошуканство. Насправді він боявся не того, що Фарамир дозволить убити Ґолума, а що накаже полонити і зв'язати нещасне створіння: тож учинок Фродо, без сумніву, здасться Смеаґолові зрадою. Адже, напевно, змусити Ґолума зрозуміти чи повірити, що то був єдиний спосіб урятувати йому життя, Фродо не зможе ніколи. Що ще він може вдіяти? Лише бути вірним і якомога ближчим до обох сторін.

— Ходімо! — сказав гобіт. — Або Безцінний розгнівається. Ми повертаємося назад, угору за потоком. Гайда, гайда, ти йдеш перший!

Ґолум якийсь час плазував біля самого краю берега, підозріло щось винюхуючи. А тоді зненацька спинився й підвів голову.

— Там щось є! — сказав він. — Не гобіт.

І несподівано кинувся назад. У його вирячених очах мерехтіли зелені вогники.

— Хазззяїн! Хазззяїн! — сичав Ґолум. — Зззлий! Облудний! Брехливий!

Він сплюнув і випростав довгі руки з білими чіпкими нігтями. Враз позаду нього виросла велика чорна постать Анборна, який навалився на бридке створіння. Чимала дужа рука вхопила та міцно стиснула Ґолума за потилицю. Той викручувався на всі боки, неначе блискавиця, звивався, слизький і мокрий, неначе вугор, кусався та дряпався, мов кіт. Але з темряви виступили ще двоє чоловіків.

— Ані руш! — сказав один із них. — Або ж ми наштрикаємо в тебе стільки голок, що станеш схожим на їжака. Ані руш!

І Ґолум припинив пручатися, натомість почав скавуліти й підвивати. Але воїни, не панькаючись із ним, зв'язали його.

— Легше, легше! — просив Фродо. — Він не такий сильний, як ви. Не завдавайте йому болю навмисне. Так він буде спокійніший. Смеаґоле! Вони не зроблять тобі боляче. Я піду з тобою, і ніхто тобі не зашкодить. Або ж їм доведеться вбити мене теж. Вір хазяїнові!

У відповідь Ґолум повернувся і плюнув на нього. Люди підняли бранця, натягли йому на голову каптур і понесли.

Фродо чимчикував слідом, почуваючись украй нещасним. Вони пройшли через лаз за кущами, спустились униз сходами та коридорами назад до печери. Запалили два чи три смолоскипи. Люди заворушилися. Сем також був там і якось дивно позирав на безформну ношу в руках воїнів.

— Злапав? — запитав у Фродо.

— Так. Тобто ні, не я схопив. Він сам прийшов до мене, бо спершу, боюся, довіряв мені. Я не хотів, аби його так скрутили. Сподіваюсь, усе обійдеться, проте ненавиджу такі ситуації.

— Я — теж, — погодився Сем. — Але нам ніколи не поталанить, поки той пройдисвіт живий.

У цю мить підійшов один із воїнів, кивнув гобітам і повів їх до алькову в глибині печери. Фарамир сидів у своєму кріслі, а над його головою знову світилась у ніші лампадка. Він дав гобітам знак сісти на стільцях біля нього.

— Принесіть гостям вина, — сказав капітан. — І приведіть до мене бранця.

Спочатку подали вино, а потім увійшов Анборн, несучи Ґолума. Він зняв бранцеві з голови каптур і поставив його на ноги, підтримуючи зі спини. Ґолум мружився, прикриваючи злість у погляді важкими збілілими повіками, і виглядав безмірно жалюгідно: з його мокрого тіла крапала вода, від нього тхнуло рибою (він досі стискав одну в руці); рідке волосся, наче бридкі водорості, звисало з кістлявих надбрівних дуг, із носа текли соплі.

— Відпусти нас! Відпусти нас! — лепетав Ґолум. — Мотузка душить нас, так, душить нас, а ми нічого ні кому не зробили.

— Нічого? — перепитав Фарамир, дивлячись на горопаху проникливим оком, але обличчя його не виражало нічого: ні гніву, ні жалю, ні подиву. — Нічого? Ти справді ніколи не зробив нічого такого, за що тебе слід було би зв'язати чи навіть покарати жорстокіше? На щастя, про це судити не мені. Проте сьогодні ти прийшов туди, де зайді загрожує смерть. Дорогою ціною дісталася тобі риба з цього озера.

Ґолум пожбурив рибину геть.

— Ми не хочемо цієї риби, — сказав він.

— Дорого коштує не сама риба, — відказав Фарамир. — Смерть — це розплата за те, що ти прийшов сюди і побачив це озеро. Наразі я помилував тебе — на прохання Фродо, який каже, що принаймні від нього ти заслуговуєш на вдячність. Але і ти мусиш переконати мене. Як тебе звуть? І куди ти йдеш? Що за справи привели тебе сюди?

— Ми заблукали, заблукали, — відповів Ґолум. — Нема імені, нема справ, нема Безцінного, геть нічого. Тільки порожнеча. Тільки голод; так, ми голодні. Кілька маленьких рибин, огидних кістлявих маленьких рибин для бідолашної істоти, а кажуть, що нам смерть. Такі мудрі, авжеж, такі справедливі, дуже справедливі.

— Не надто мудрі, — зазначив Фарамир. — Але справедливі: таки-так, справедливі настільки, наскільки вистачає нашої незначної мудрості. Розв'яжи його, Фродо!

Фарамир витяг із-за пояса маленького складаного ножа і подав гобітові. Ґолум, хибно витлумачивши цей жест, пискнув і впав долі.

— Тихо, Смеаґоле! — сказав Фродо. — Ти повинен мені вірити. Я не покину тебе. Відповідай правдиво, якщо можеш. Від цього тобі буде ліпше, а не гірше.

Він перерізав мотузки на зап'ястках і на щиколотках Ґолума й підвів його на ноги.

— Ходи сюди! — наказав Фарамир. — Поглянь на мене! Ти знаєш, як називається це місце? Ти вже бував тут раніше?

Ґолум неохоче зазирнув у Фарамирові очі, поволі звівши свої. Їхнє світло геть вигасло: порожні й тьмяні, вони на мить втупились у незмигний погляд ґондорця. Запала мертва тиша. Потому Ґолум понурив голову, зігнувся і гнувся дедалі нижче, поки врешті впав на землю і покотився, б'ючись у конвульсіях.

— Ми не знаємо і не хочемо знати, — скиглив він. — Ніколи не приходили сюди й ніколи не повернемося.

— Твій дух має багато замкнених дверей і зачинених вікон, за якими безліч темних кімнат, — продовжив Фарамир. — Але ось мій присуд: зараз ти кажеш правду. Це добре для тебе. Якою клятвою ти згоден присягнути ніколи не повертатися сюди, а також ніколи ні словом, ані знаком не вказувати шляху до цієї печери жодній живій душі?

— Хазяїн знає, — сказав Ґолум, скоса зиркнувши на Фродо. — Так, він знає. Ми дамо слово хазяїнові, якщо він нас урятує. Ми дамо Йому слово, так, — Ґолум підповз до ніг Фродо. — Урятуй нас, славний хазяїне! Смеаґол присягає Безцінному, вірно присягає. Ніколи не приходити, ніколи не говорити, ні, ніколи! Ні, безцінний, ні!

— Ти задоволений? — запитав Фарамир.

— Так, — відповів Фродо. — А тобі доведеться або теж прийняти його присягу, або виконати те, що велить ваш закон. На більше не сподівайся. Та я пообіцяв, що, коли він прийде до мене, йому не зашкодять. І я не зламаю свого слова.

Фарамир на мить замислився.

— Що ж, гаразд, — нарешті озвався він. — Я передаю тебе твоєму господареві — Фродо, сину Дроґо. Нехай він повідомить нас, що збирається з тобою робити!

— Але ж, Володарю Фарамире, — сказав Фродо, вклонившись, — ти й сам іще не повідомив нас, що збираєшся робити зі згаданим тут Фродо, тож наразі, доки це не з'ясовано, він не годен спланувати нічого щодо себе чи щодо своїх супутників. Ти відклав своє рішення до ранку, й він уже от-от настане.

— Тоді я оголошу свою волю, — відказав Фарамир. — Щодо тебе, Фродо, то, наділений тут вищою владою, я надаю тобі право вільно пересуватися теренами Ґондору аж до найдальших його стародавніх кордонів, і тільки до цієї єдиної печери ні ти, ні жоден, хто йде з тобою, не повинен заходити без дозволу. Присуд мій буде чинним упродовж року й одного дня, а потому втратить силу, або ж ти, доки мине цей термін, прибудеш до Мінас-Тіріта й постанеш перед Володарем і Намісником Міста. Тоді я благатиму його підтримати мене і перетворити це право на довічне. Тим часом той, кого ти візьмеш під свою опіку, матиме і мою опіку та захист Ґондору. Чи відповів я тобі?

Фродо низько вклонився.

— Ти відповів мені, — сказав він, — і я стаю до тебе на службу, якщо це бодай щось важить для такого високого та шляхетного чоловіка.

— Це важить дуже багато, — промовив Фарамир. — А тепер, чи береш ти це створіння, цього Смеаґола, під свою опіку?

— Я беру Смеаґола під свою опіку, — відповів Фродо.

У цю мить Сем голосно зітхнув, однак не через урочистість висловлювань, що її він, як і будь-який гобіт, розважливо схвалював. Але в Ширі така церемонія вимагала б значно більшої кількості слів і поклонів, аніж тут.

— Тоді я кажу тобі ось що, — правив далі Фарамир, звертаючись до Ґолума, — ти засуджений на смерть, але, доки йтимеш разом із Фродо, нас можеш не боятися. Та якщо колись хтось із ґондорців захопить тебе далеко від твого господаря, вирок буде виконано. Якщо ти погано служитимеш йому, то смерть швидко запопаде тебе — в Ґондорі чи деінде. Тож відповідай мені: куди ти йшов? Фродо сказав, що ти його провідник. Куди ж ти вів його?

Але Ґолум не промовив і слова.

— Це я мушу знати, — сказав Фарамир. — Відповідай же, бо інакше я скасую своє рішення!

Та Ґолум і далі мовчав.

— Я відповім замість нього, — озвався тоді Фродо. — Він привів мене до Чорної Брами, як я і просив; але пройти крізь неї годі й мріяти.

— Відкритого ходу до Безіменної Землі немає, — погодився Фарамир.

— Збагнувши це, ми звернули вбік і подалися Південною Дорогою, — продовжив Фродо, — бо він сказав, що туди веде чи може вести стежка, що проходить поблизу Мінас-Ітіла.

— Мінас-Морґула, — виправив Фарамир.

— Достеменно я не знаю, — відказав Фродо, — та стежка ця, думаю, піднімається в гори з північного боку тієї долини, де стоїть старе місто. Вона веде до вершинної розколини, а тоді спускається до... того, що поза нею.

— Ти знаєш, як називається той вершинний прохід? — запитав Фарамир.

— Ні, — відказав Фродо.

— Він називається Кіріт-Унґол.

У цю мить Ґолум пронизливо засичав і почав бурмотіти щось собі під ніс.

— Хіба не так? — запитав Фарамир, звертаючись до нього.

— Ні! — відказав Ґолум, а потому вискнув, ніби щось ужалило його. — Так, так, ми колись чули цю назву. Та невже вона щось для нас означає? Хазяїн каже, що йому треба за Браму. Треба якось зайти туди. Іншого шляху немає, ні.

— Немає іншого шляху? — перепитав Фарамир. — Звідки ти це знаєш? І кому стало снаги дослідити всі терени того грізного володіння?

Він довго та пильно вдивлявся в Ґолума. А незабаром озвався знову.

— Забери цю істоту, Анборне. Стався до нього лагідно, та не спускай очей ні на мить. А ти, Смеаґоле, навіть не намагайся пірнути у водоспад. Його скелі мають такі зуби, що перемелють тебе завчасу. Тепер залиш нас і забери свою рибу!

Анборн вийшов, а Смеаґол, щулячись од страху, пошкандибав перед ним. Альков затулили завісою.

— Фродо, як на мене, ти чиниш дуже нерозважливо, — сказав Фарамир. — Я вважаю, що тобі не слід іти кудись із цим створінням. Воно підступне.

— Ні, не тільки підступне, — заперечив Фродо.

— Можливо, і не тільки, — сказав Фарамир, — але злість роз'їдає його, наче виразка, й він стає дедалі більш віроломним. Він не доведе тебе до добра. Якщо ти попрощаєшся з ним, я дам йому перепустку та провідника до будь-якої місцини на кордонах Ґондору, яку він лише вкаже.

— Він на таке не пристане, — відповів Фродо. — Ґолум ітиме за мною назирці, як і не один день до цього. Та і я не раз обіцяв узяти його під свою опіку й іти туди, куди він поведе. Ти ж не проситимеш мене зламати дане йому слово?

— Ні, — відказав Фарамир. — Але серце моє попросило б. Адже просити іншого відступити від обіцянки здається меншим злом, аніж чинити так самому, особливо коли бачиш, що друг нерозважно зв'язав себе нею собі ж на біду. Проте ні... якщо він піде з тобою, то ти маєш до нього ставитися терпляче. Та я не певен, що тобі роковано йти до Кіріт-Унґолу, про який він розповідає тобі менше, ніж знає. Ці його думки я збагнув непомильно. Не йди до Кіріт-Унґолу!

— Куди ж мені тоді податися? — запитав Фродо. — Назад до Чорної Брами, щоби здатися там на милість варти? Що тобі відомо про те місце, крім його назви, і чому вона така жахлива для тебе?

— Нічого певного, — відповів Фарамир. — Ми, ґондорці, останніми роками не заходимо в землі на схід од Дороги: правду кажучи, ніхто серед нас, молодших, зроду-віку такого не робив і ніколи не бував у Горах Тіні. Про них нам відомо лише прадавній поголос і чутки давно минулих днів. Але на перевалах понад Мінас-Морґулом оселився якийсь таємничий жах. Коли хтось згадує про Кіріт-Унґол, старці та знавці премудрості бліднуть і замовкають... Долина Мінас-Морґула перейшла в руки зла вже дуже давно, небезпека і страх наповнювали її, коли вигнаний Ворог жив іще далеко звідси й Ітілієн здебільшого був під нашою владою. Тобі, певно, відомо, що те місто було колись гордою та прекрасною фортецею — Мінас-Ітілом, братом-близнюком нашого міста. Проте його захопили лихі люди, котрих Ворог схилив на свій бік іще за першої своєї появи і котрі після його падіння вештались усюди, не маючи ні дому, ні пана. Мовлять, ніби їхніми володарями були нуменорці, котрі навернулися до лютого зла; Ворог дав їм персні влади і поглинув їх: вони перетворилися на живих привидів, страхітливих та жорстоких. Після його відходу вони зайняли Мінас-Ітіл, оселились у нім і поширили там, а також усюди в долині занепад: місто здавалося порожнім, але не було таким, бо серед зруйнованих стін жив безтілесний страх. То були Дев'ятеро Володарів, а після повернення їхнього Повелителя, якому вони сприяли і яке потай готували, володарі знову зросли на силі. Потому Дев'ятеро Вершників виступили з брам жаху, і ми не змогли їм протистояти. Не наближайся до їхньої цитаделі. Тебе помітять ще здалеку. Це місце, де панує недремна лють, у якої безліч очей, які не мають повік. Не йди туди!

— У який же бік ти скеруєш мене? — запитав тоді Фродо. — Сам ти не можеш, як оце щойно визнав, провадити мене ні до гір, ані через них. А я врочисто присягнув перед Радою, що знайду шлях до того, що поза ними, або ж загину, шукаючи його. Якщо я вернуся, відмовившись од дороги й од неуникненного кінця, то чи знайду прихисток між ельфів і людей? Невже ти хочеш, аби я пішов до Ґондору з цією Річчю — з Річчю, яка потьмарила розум твоєму братові силою пожадання? Яких нещасть накоїть вона в Мінас-Тіріті? Хочеш, аби було вже два міста — два Мінас-Морґули, — які вишкірятимуться одне до одного через мертву пустку, у якій залишиться тільки тлін?

— Такого я не хотів би, — сказав Фарамир.

— Тоді що ти накажеш мені робити?

— Не знаю. Та я не хотів би, щоби ти йшов на смерть чи на муку. Не думаю, що Мітрандір обрав би той шлях.

— Але Ґандальфа не стало, тож я мушу йти тим шляхом, який мені пощастить знайти. Проте часу на тривалі пошуки ми не маємо, — відказав Фродо.

— О, жорстокий жереб і безнадійна виправа! — мовив Фарамир. — Але бодай не забувай моєї перестороги: стережися свого провідника, Смеаґола. Він уже вбивав раніше. Це я теж прочитав у ньому.

Капітан зітхнув.

— Отож, так ми зустрілись і попрощалися, Фродо, сину Дроґо. Тебе не варто втішати улесливими словами — я не сподіваюся побачити тебе ще раз котрогось дня попід цим Сонцем. Але нині ти йдеш із моїм благословенням тобі й твоєму народові. Перепочинь трохи, доки готують їсти... Я залюбки дізнався би, як цей повзучий Смеаґол став одержимий Річчю, про яку ми говорили, та як він утратив її, проте не докучатиму тобі. Якщо ти, попри будь-яку безнадію, повернешся-таки до земель живих, ми ще раз перекажемо один одному наші історії, сидячи при стіні на сонці та сміючись із минулих гризот, — тоді й повідаєш мені це. А доти чи до якогось інакшого часу, в який не здатні зазирнути навіть Видючі Камені Нуменору, прощай!

І Фарамир підвівся, низько вклонився Фродо та, відхиливши завісу, вийшов до печери.

Розділ 7 Мандри до роздоріжжя

родо та Сем повкладалися на своїх ліжках і трохи полежали мовчки, доки люди остаточно прокинулись і розпочалася буденна праця.

За якусь часину гобітам принесли води, а потім провели їх до столу, накритого на трьох. Фарамир розділив із ними трапезу. Він не спав од вчорашньої битви, проте втома не позначилася на ньому.

Поївши, всі підвелися.

— Нехай голод не турбує вас у дорозі, — сказав Фарамир. — Харчів у вас негусто, тож я наказав покласти у ваші торбини невеликий запас їжі, який годиться мати кожному мандрівникові. Води вам теж не забракне, доки йтимете Ітілієном, але не пийте зі жодного потоку, що витікає з Імлад-Морґулу — Долини Живої Смерті. А ще я мушу розповісти вам ось що. Повернулись усі мої розвідники та спостерігачі — навіть ті, котрі прокралися ледь не до самого Мораннону. Всі вони виявили дивну річ. Земля довкола неначе спорожніла. На дорозі немає нікого, ніде не чути ні стукоту копит, ні звуків ріжків, ані бриніння тятиви. Над Безіменною Землею нависла вичікувальна тиша. Не знаю, що це нам віщує. Та час стрімко наближається до страхітливої розв'язки. Гряде буря. Поспішайте, доки можете! Якщо ви вже готові, то рушайте в путь. Сонце невдовзі підніметься понад мороком.

Гобітам принесли їхні клунки (трохи важчі, ніж раніше), а також два міцні посохи зі шліфованого дерева, підбиті залізом, із різьбленими навершями, крізь які було протягнуто плетені шкіряні ремінці.

— Я не маю підхожих подарунків, аби вручити їх вам у час розставання, — мовив Фарамир, — але візьміть оці патериці. Вони служитимуть тим, хто мандрує чи продирається крізь нетрі, вірою і правдою. Їх використовують люди з Білих Гір; хоча ці було припасовано до вашого зросту і наново підбито. Зроблено їх із прекрасного дерева лебетрон, яке люблять усі ремісники Ґондору, і наділені вони властивістю знаходитись і повертатися. Нехай же ця їхня властивість не зрадить вас у Темряві, до якої ви прямуєте!

Гобіти низько вклонилися.

— О ласкавий наш господарю, — мовив Фродо. — Ельронд Напівельф казав мені, що дорогою я стріну друга, таємного та несподіваного. Проте я не сподівався спіткати на цьому шляху такі дружні почуття, які виявив до нас ти. Однак це сталось — і зло обернулося на велике добро.

Аж от гобіти були готові рушати в путь. З якогось закутка чи зі сховку привели Ґолума, й він, здавалося, почувався краще, ніж раніше, хоча тримався близенько біля Фродо й уникав Фарамирового погляду.

— Вашому провідникові слід зав'язати очі, — сказав Фарамир, — але тебе і твого слугу Семвайза я звільню від цієї повинності, якщо захочете.

Ґолум вискнув, скорчився й учепився за Фродо, коли люди підійшли до нього, щоби зав'язати очі; тому Фродо сказав:

— Зав'яжіть очі нам усім, і мені — найпершому, — тоді, можливо, він зрозуміє, що ніхто не бажає йому зла.

На тому й зійшлися. Потім вивели всіх трьох із печери Геннет-Аннун. Проминувши коридори та сходи, вони відчули подих ранку, свіжий і запашний. Пройшли ще трохи вгору зі зав'язаними очима, далі поволі спустились униз. Нарешті Фарамирів голос наказав, аби їм відкрили очі.

Мандрівники знов опинилися попід шатром лісу. Гомону водоспаду не було чути, бо від ущелини, в якій біг потік, їх тепер відмежовував довгий, звернений на південь схил. На заході крізь гілля дерев пробивалося світло, ніби світ там зненацька закінчувався і його край виходив лишень у небо.

— Тут наші шляхи остаточно розійдуться, — сказав Фарамир. — Якщо прислухаєшся до моєї поради, то наразі не звертай на схід. Іди прямо — так тебе ще багато верст захищатиме лісовий покров. З заходу від тебе тягнеться кряж, за яким місцевість переходить у розлогі долини: іноді несподівано та різко, іноді ланцюгом пологих пагорбів. Тримайся поблизу цього кряжу й узлісся. На початку мандрівки ти, гадаю, можеш простувати вперед і за дня. Ця земля снить примарним спокоєм, і на коротку часину все зло тут завмерло. Нехай тобі щастить якомога довше!

Нахилившись, він обійняв гобітів за звичаєм свого народу і, поклавши руки їм на плечі, поцілував кожного в чоло.

— Ідіть, і нехай буде з вами добра воля всіх добрих людей!

Гобіти доземно вклонилися. Фарамир повернувся і, не озираючись, пішов до двох охоронців, котрі стояли трохи осторонь. А малі подорожні дивувалися, як швидко рухалися ці вдягнуті в зелене люди, котрі ледь не вмить зникли з очей. Ліс, де стояв Фарамир, здавався тепер порожнім і моторошним, ніби то просто розвіявся сон.

Фродо зітхнув і таки повернув на південь. Аби показати, що всі ці люб'язності йому остогидли, Ґолум порпався у грязюці біля кореня дерева. «Невже він знову зголоднів? — подумав Сем. — Ну, от, наша пісня гарна й нова...»

— Вони нарешті забралиссся? — засичав Ґолум. — Пассскудні злі людиссська! Сссмеаґолова шия ще болить, так, болить. Ходімо!

— Авжеж, ходімо, — відказав Фродо. — Та якщо ти й далі збираєшся зводити наклепи на тих, хто був до тебе милосердний, то найліпше взагалі мовчи!

— Гарнесенький хазяїн! — продовжив Ґолум. — Смеаґол просто пожартував. Він завжди вибачає, він вибачає, так, так, навіть дрібні капосссті гарнесссенького хазяїна. О, так, гарнесссенький хазяїн, гарнесссенький Смеаґол!

Але ні Фродо, ні Сем не відповіли йому. Вони закинули клунки на спини, взяли в руки патериці і подались углиб Ітілієнських лісів.

Того дня вони двічі спинялися на перепочинок і з'їли трохи харчів, які їм дав Фарамир: сушених фруктів і солонини, що їх гобітам мало вистачити на багато днів мандрівки, а ще хліба, який треба було спожити, доки він не зачерствів. Ґолум не їв нічого.

Сонце зійшло, непомітно пропливло над їхніми головами і почало хилитися за обрій, пускаючи золоті промені крізь дерева на заході. Подорожні не виходили з прохолодного зеленого затінку, їх оточувала тиша. Птахи чи то відлетіли з цього краю, чи то заніміли.

Рання темрява спустилася на мовчазні ліси, проте мандрівники стали на ночівлю ще засвітла, бо здолали понад п'ять миль од Геннет-Аннуну і дуже втомилися. Фродо вмостився у глибокому кублі з порохняви під старезним деревом і проспав цілу ніч. Сем біля нього вовтузився вві сні й навіть кілька разів прокидався, але так і не побачив Ґолума, який тихцем забрався кудись, щойно гобіти вклалися на спочинок. Напевно, він теж дрімав неподалік у норі чи безпритульно тинявся десь до світанку — про це Ґолум їм не розповів. Зате він повернувся з першим вранішнім світлом і розбудив своїх супутників.

— Мусите вставати, так, мусите! — сказав Ґолум. — Дорога попереду не близька, на південь і на схід. Гобіти мусять поспішати!

Наступний день майже не відрізнявся від попереднього, тільки довколишня тиша ніби ще більше загусла: повітря було важке, попід деревами стало задушливо. Здавалось, ось-ось ударить грім. Ґолум часто зупинявся, нюхав повітря, потому бурчав щось невиразне і квапив гобітів далі.

Від початку дня це був уже третій їхній марш; наближався вечір, ліс поволі розступався, а дерева побільшали і росли тепер рідше, ніж раніше. На просторих галявинах тяглися до неба височенні падуби з могутніми стовбурами, темні й урочисті, а серед них де-не-де видно було посивілі ясени та велетенські дуби, на яких тільки-но набубнявіли брунатно-зелені бруньки. Довкола прослалися довгі латки зеленої трави, поцятковані чистотілом і білими та жовтими анемонами, які вже згорнули свої віночки до сну, або — ґрунт, густо зарослий листям лісових гіацинтів: їхні лискучі, як у дзвіночків, стебельця вже вибилися із землі. Ніде не видно було жодної живої істоти: ні птаха, ні звіра. Ґолум боявся цих відкритих місць, тому мандрівники просувались обережно, перебігаючи від однієї довгої тіні до іншої.

Світло швидко згасало, проте подорожні вже дійшли до кінця лісу і примостилися під старим покрученим дубом, що витягнув своє зміїсте коріння вздовж стрімчака. Перед ними розкинулася глибока імлиста долина, з протилежного боку якої ліс знову густішав і синьо-зеленими шерегами тягнувся на південь крізь синьо-сіре тьмаве надвечір'я. Праворуч, далеко на заході, під небом барви вогню виблискували Ґондорські Гори. Ліворуч була темрява — високі стіни Мордору, — аз неї виринала довга долина й, різко зриваючись у дедалі ширшу западину, вела до Андуїну. На дні тієї долини біг стрімкий потік: Фродо чув, як бринить у тиші його кам'янистий голос; а біля потоку, на ближньому березі, звивалася, мовби вицвіла стрічка, дорога до холодних сірих туманів, яких не торкнувся жоден полиск гаснучого сонця. Там, далеко-далеко, Фродо привиділися гінкі понурі верхівки та понищені шпилі старовинних темних і занедбаних веж, які пливли в тінявому морі.

Він повернувся до Ґолума і запитав.

— Ти знаєш, де це ми зараз?

— Так, хазяїне. Місця тут небезпечні. Це дорога від Місячної Вежі, хазяїне, до зруйнованого міста на берегах Ріки. Зруйнованого міста, так, місце тут дуже паскудне, тут багато ворогів. Нам не слід було прислухатися до поради людей. Гобіти пройшли без стежки довгий шлях. Тепер треба йти на схід, отуди, — він махнув кістлявою рукою в бік потемнілих гір. — І не цією дорогою. О, ні! Цим шляхом від Вежі ходять жорстокі потвори.

Фродо поглянув на дорогу. Тієї хвилини на ній нікого не було. Вона здавалась одинокою та забутою, бо збігала до спорожнілих руїн у тумані. Проте в повітрі витало лихе передчуття: здавалося, ніби десь поблизу всі речі пересуваються з місця на місце, а очі того просто не помічають. Знову кинувши погляд на далекі шпилі, які поволі поринали в темряву, Фродо здригнувся, бо гомін води став холодним і безжальним, — то був голос Морґулдуїну, забрудненого потоку, що біг із Долини Примар.

— Що ж нам робити? — запитав гобіт. — Ми довго йшли і здолали чималу відстань. Може, пошукаємо в лісах сховок, аби перебути ніч?

— У темряві вас ніхто не побачить, — відказав Ґолум. — Тепер гобіти мусять ховатись удень, так, удень.

— Облиш! — озвався Сем. — Нам потрібен бодай короткий перепочинок, навіть якщо потім доведеться прокинутися посеред ночі. Ми матимемо в запасі ще кілька годин темряви, тож ти встигнеш вимуштрувати нас, доки настане день. Звісно, якщо знаєш, куди йти...

Ґолум неохоче пристав на це і, трохи пройшовшись на схід уздовж негустого узлісся, знову сховався серед дерев. Він не хотів спати на землі поблизу лиховісної дороги, тому, трохи посперечавшись, троє супутників вилізли на розгілля крислатого кам'яного дуба. Там, де віти тісно обступили стовбур, утворився добрий прихисток, у якому зручно було переховуватися. Настала ніч, під покровом дерев зовсім стемніло. Фродо та Сем випили по ковтку води, з'їли трохи хліба та висушених фруктів, а Ґолум одразу згорнувся калачиком і заснув. Гобіти не змикали повік.

Ґолум прокинувся невдовзі після півночі: його супутники раптом відчули на собі палючий погляд його тьмяних вирячених очей. Потому прислухався і втягнув носом повітря — так (гобіти давно це зауважили) він зазвичай визначав уночі час.

— Ми відпочили? Ми чудово поспали? — запитав він. — Ходімо!

— Не відпочили й не поспали, — буркнув Сем. — Але підемо, якщо треба.

Ґолум миттю зіскочив униз на всі чотири кінцівки, а гобіти злазили повільніше.

Щойно спустившись, вони відразу рушили за Ґолумом темними схилами пагорбів на схід. Довкола майже нічого не було видно, ніч стояла така густа, що подорожні лише зрідка помічали стовбури дерев, перш ніж наштовхувалися на них. Ґрунт став нерівним, іти було дедалі важче, та Ґолума це, здається, нітрохи не хвилювало. Він провадив гобітів через чагарники й ожинові пустирі, то продираючись понад краєм глибокої розколини чи чорної ями, то злазячи в зарослу кущами яругу, а потому вибираючись із неї. Проте кожного разу, коли мандрівники бодай на п'ядь спускались у якусь заглибину, протилежний її схил завжди був довший і стрімкіший за попередній. Вони піднімалися все вище та вище. Зупинившись уперше, гобіти озирнулися назад і ледве розгледіли понурий лісовий покров, із-під якого нещодавно вийшли: під порожнім темним небом розкинулася тільки розлога насичена тінь, чорніша за ніч. На сході теж спроквола поставали обриси неозорої пітьми, яка поглинала примарні розмиті зорі. Згодом місяць, котячись на захід, утік-таки від хмари-переслідувачки, проте його оточувало кільце хворобливо-жовтого відсвіту.

Нарешті Ґолум повернувся до своїх супутників і сказав:

— Невдовзі настане день. Гобітам слід поспішати. У цих краях небезпечно залишатися на видноті. Швидше, швидше!

Ґолум пришвидшив крок, і вони втомлено попленталися за ним, а незабаром почали знову підніматися на чималий земляний горб. Він був зусібіч рясно порослий дроком, чорницями та якимись низькорослими колючими кущами, проте подекуди траплялись і латки голого ґрунту зі шрамами від нещодавніх пожарищ. Поблизу вершини дрік дедалі густішав, однак кущики його були дуже старі та високі, сухорляві й цибаті при корені, зате пухнасті вгорі, де серед зелені вже розпустилися жовті квіточки, що мерехтіли в пітьмі та ніжно пахли. Чіпкі зарості були такі гінкі, що гобіти йшли попід ними не згинаючись, неначе довгими сухими коридорами, вистеленими товстим колючим сухоземом.

Подорожні зупинилися на протилежному кінці того широкого горба й заповзли у сховок попід заплутаним гіллям терну. Його покручені й нахилені до самої землі пагони були обвиті тенетами шипшини. У глибині того плетива утворилася порожниста зала, де мертві гілки й ожина правили за крокви, а дах складали перше листя та молоді весняні пагони. Мандрівники полежали там якусь часину, бо були надто втомлені навіть для того, щоби їсти, і лише визирали крізь дірки між листям, спостерігаючи за кволим настанням дня.

Та день так і не настав: довкола лежав мертвотний бурий присмерк. На сході попід низькими хмарами видно було тільки тьмяне червоне палахкотіння, але то була не червінь світанку. По той бік горбистих земель бовваніли гори Ефель-Дуат — чорні та безформні біля підніж, які досі оповивала густа непорушна ніч, угорі вони шкірилися зубчастими шпилями, що різко й зловісно вимальовувалися на тлі вогненної заграви. Аж ген праворуч височіла, тягнучись на захід, велика гірська гряда, похмура та чорна навіть у мороці.

— А звідси куди підемо? — запитав Фродо. — Це вхід до... до Морґульської Долини, онде там, за тією чорною громадою?

— Може, не думаймо про це зараз? — озвався Сем. — Адже сьогодні завидна ми вже нікуди не підемо, чи не так?

— Мабуть, так, мабуть, так, — відказав Ґолум. — Але нам треба поспішати до Роздоріжжя, так, до Роздоріжжя. Це в той бік, так, хазяїне.

Червона заграва над Мордором згасла. Сутінки поглибшали, бо зі сходу піднялися темні випари, розповзаючись довкіллям. Фродо та Сем трохи попоїли, а потому знову лягли, проте Ґолум ніяк не міг умоститися. Він навіть не торкнувся до їхніх харчів, випивши хіба трохи води, а відтак, поповз кудись попід кущами, винюхуючи та бурмочучи, й раптом зник.

— Мабуть, полювати подався, — сказав Сем, позіхнувши.

Цього разу йому випало спати першим, тож невдовзі він поринув у глибокий сон. І Семові наснилося, ніби він шукає щось у саду в Торбиному Куті, тримаючи на спині важкий клунок, який тягнув його додолу. Сад був дуже зарослий і чомусь здичавів, колючки й орляк поглинули клумби біля нижнього живоплоту.

«Бачу, на мене тут чекає купа роботи... Але я такий утомлений», — раз у раз повторював Сем. Зненацька він пригадав, що шукає. «Моя люлька!» — сказав він і відразу прокинувся.

— Ну, і бовдур! — буркнув сам до себе, розплющивши очі та дивуючись, чому рачкував під живоплотом. — Вона завжди лежала у твоєму клунку!

Отямившись, він передусім згадав, що хоч люлька й лежить у нього в наплічнику, проте люлькового зілля до неї він точно не має, а далі — що він за сотні верст від Торбиного Кута. Сем сів. Надворі майже стемніло. Чому це його господар не розбудив його завчасно, дозволивши спати аж до вечора?

— Ти не спав ані хвилинки, пане Фродо? — запитав він. — Котра година? Здається, вже дуже пізно!

— Ні, не пізно, — відказав Фродо. — Та день поволі темнішає, а не розвиднюється: темнішає і темнішає. Якщо не помиляюся, зараз приблизно полудень, тож ти проспав лише якісь три години.

— Цікаво, що ж відбувається, — сказав Сем. — Насувається буря? Коли так, то це буде найстрашніша буря з усіх, які ми бачили. Ми пожалкуємо, що не зачаїлись у глибокій норі, а тільки тут, під кущами, — він замовк, прислухаючись. — Що це? Грім, барабани чи... Що це?

— Не знаю, — відповів Фродо. — Це триває вже певний час. Іноді здається, що тремтить земля, іноді — що у вухах гупає важке повітря.

Сем роззирнувся.

— Де Ґолум? — запитав. — Хіба він іще не повернувся?

— Ні, — відказав Фродо. — Я його не чув і не бачив.

— Брр, який він відразливий, — сказав Сем. — Власне, якби ця потвора загубилася в дорозі, я би тільки зрадів. Утім, це дуже на нього схоже: пройти стільки верст, а потім узяти і заблукати, покинувши нас якраз тоді, коли він найдужче нам потрібен... Якщо нам із нього колись буде хоч якась користь, у чому я сумніваюся.

— Ти забув про Болота, — нагадав Фродо. — Сподіваюся, з ним нічого не трапилось.

— А я сподіваюся, що він не утне ніякої капості. І ще сподіваюся, що він, так би мовити, не втрапить до чужих рук. Бо якщо таки втрапить, то незабаром нам буде непереливки.

Тієї миті знову пролунав розкотистий гуркіт, уже голосніший і глибший за попередні. У гобітів під ногами аж задвигтіла земля.

— По-моєму, нам однаково буде непереливки, — докинув Фродо. — Боюся, наша подорож наближається до завершення.

— Можливо, — відказав Сем, — але мій старий любив примовляти: Поки ти живий, то ще є надія, — а потім частенько додавав: І потреба в харчах. Перехопи щось, пане Фродо, а тоді трохи подрімаєш.

День — якщо це слово було доречне за таких обставин — переходив у вечір. Визирнувши зі сховку, Сем побачив лише сіро-коричневий безтінний світ, що поволі поринав у безформну та безбарвну пітьму. Було задушливо, проте не тепло. Фродо спав неспокійно, крутився і вовтузився вві сні, а часом щось шепотів. Семові причулося, ніби його друг двічі промовив ім'я «Ґандальф». Час тягнувся повільно-повільно. Раптом гобіт почув позаду себе сичання — ось він, Ґолум, стоїть на всіх чотирьох і дивиться на них блискучими очима.

— Прокидайтеся, прокидайтеся! Прокидайтеся, сплюхи! — прошепотів Ґолум. — Прокидайтеся! Ніколи спати. Ми мусимо йти, так, мусимо йти негайно. Ніколи спати!

Сем підозріливо глянув на нього: Ґолум був чимось наляканий чи стривожений.

— Іти просто зараз? Що це за дрібні капості? Ще не час. Ще навіть не час пити чай, принаймні в порядних оселях, де чаюють у належну пору.

— Бовдуре! — сикнув Ґолум. — Ми не в порядній оселі. Час спливає, так, швидко спливає. Ніколи спати. Прокидайся, хазяїне, прокидайся!

Він затермосив Фродо, а той, вирваний зі сну, зненацька сів і вхопив його за руку. Ґолум випручався і позадкував.

— Не будьте бовдурами! — просичав він. — Ми мусимо йти. Ніколи спати!

Нічого іншого з нього витягти не вдалося. Де він був і що, на його думку, коїлося довкола та змушувало його так квапитися — цього Ґолум розповідати не захотів. Сема долали страхітливі підозри, й він цього не приховував, а от Фродо і бровою не повів. Лише зітхнув, закинув торбину за плечі й приготувався рушати в дедалі густішу темряву.

Ґолум дуже обережно провадив їх униз схилом, раз у раз ховаючись під перше-ліпше прикриття, що траплялося дорогою: він біг, зігнувшись ледь не до землі, відкритими місцинами, хоча світло було вже таке тьмяне, що навіть гострозорий дикий звір не помітив би гобітів у каптурах і в сірих плащах ані не почув би їх: вони просувалися тихо й уміло, як і властиво цьому маленькому народу. Вони то з'являлися, то зникали, проте під їхніми ногами не тріснула жодна гілка, не зашелестів жоден листок.

Мандрівники вже майже годину рухались уперед мовчазною вервечкою, пригнічені мороком і цілковитою тишею цього краю, яку вряди-годи порушував лише невиразний гуркіт, ніби десь далеко гримів грім чи в печері між пагорбів гупали барабани. Покинувши свій сховок, гобіти і їхній провідник спустились униз, потому повернули на південь і подалися навпростець до гір, бо Ґолум намагався знаходити якомога рівніший шлях через довгий горбистий схил, що тягнувся в той бік. Раптом недалеко попереду піднялася, мовби чорна стіна, смуга дерев. Наблизившись, подорожні побачили, що дерева ті чималі й дуже давні, бо досі пнуться до неба, хоча вершечки їхні тонкі й наче побиті буревієм і громовицею, які, проте, не подужали умертвити їх чи видерти зі землі їхнє довжелезне коріння.

— Роздоріжжя, так, — прошепотів Ґолум, і це були його перші слова, відколи вони залишили свій сховок. — Мусимо йти в той бік.

Повернувши на схід, він повів гобітів угору схилом, аж поки перед ними відкрилася Південна Дорога, що зміїлася понад зовнішнім краєм гір, а згодом ховалась у величезному кільці дерев.

— Це — єдиний шлях, — прошепотів Ґолум. — Немає інших стежок, тільки ця дорога. Немає стежок. Мусимо йти до Роздоріжжя. Та поспішайте! І мовчіть!

Нишком, як розвідники в таборі ворогів, мандрівники спустилися до дороги і подались уздовж західного її краю попід кам'яною кручею: самі сірі, неначе каміння, та безшелесні, мов коти на полюванні. Невдовзі вони дісталися до дерев і з'ясували, що стоять у великому колі, за покрівлю якого правило хіба що похмуре небо, а проміжки між здоровенними стовбурами нагадували темні аркади зруйнованого палацу. В центрі кола сходилися чотири шляхи. За спинами подорожніх була дорога до Мораннону; перед ними та сама дорога ще хтозна-як довго бігла на південь; праворуч до них піднімалася дорога від старовинного Осґіліата й, перетнувшись із попередньою, зникала в темряві на сході, — це і був той четвертий шлях, який вони мусили обрати.

У тому колі Фродо на мить охопив жах, а потому він несподівано збагнув, що звідкілясь пробивається світло — воно відблискувало на обличчі Сема, який стояв поруч. Повернувшись до світла, Фродо побачив, що під аркою з гілля стелиться рівна, як випростана стрічка, дорога до Осґіліата, збігаючи все вниз і вниз, на Захід. Там, удалині, поза сумним і поглинутим пітьмою Ґондором, сідало сонце, нарешті викотившись із-за облямівки розлогої, млявої в русі завіси хмар, і, завершуючи зловісне вогняне падіння, мало ось-ось пірнути в іще незабруднене Море. Миттєвий його посвіт упав на велетенську фігуру, що сиділа тут, нерухома й урочиста, неначе величні камінні королі Арґонату. Її підточили роки та спаплюжили жорстокі руки. Замість голови їй, ніби насміхаючись, приладнали круглий, грубо обтесаний камінь, де чиїсь пальці, знущаючись, нашвидкуруч намалювали подобу вишкіреного лиця з одним Червоним Оком посередині лоба. На колінах фігури, на могутньому троні й усюди на п'єдесталі було видно незграбну мазанину й огидні символи, якими послуговувалися недоумкуваті мешканці Мордору.

Зненацька прямі сонячні промені вихопили з темряви скинуту голову короля: Фродо побачив її аж ген на узбіччі дороги.

— Поглянь, Семе! — скрикнув він, коли до нього повернувся дар мови. — Поглянь! Король знову здобув корону!

Замість очей у голови були діри, різьблену бороду було розбито, проте на високому суворому чолі лежав вінець зі срібла та золота. Витка рослина з квітками, схожими на дрібні білі зорі, обплела його, мовби віддаючи шану загиблому королеві, а у тріщинах його кам'яного волосся жовто ряхтів очиток.

— Вони не пануватимуть довіку! — сказав Фродо.

І раптом короткий відсвіт згас. Сонце поринуло вниз і зникло, й умить мовби хтось затулив лампадку: запала чорна ніч.

Розділ 8 Сходи до Кіріт-Унґолу

олум смикав Фродо за плащ і нетерпляче та злякано шипів:

— Ми мусимо йти. Нам не слід тут стояти. Поспішаймо!

Фродо неохоче повернувся спиною до Заходу і подався за своїм провідником у темряву на Сході. Вони вийшли з кільця дерев і крадькома рушили дорогою до гір. Ця дорога теж спершу стелилася прямо, та незабаром почала звертати в південному напрямку, поки добігла просто до великої гряди, яку гобіти бачили здалеку. Чорна і таємнича, вона бовваніла над ними, темніша за небо вгорі. Тихцем пірнувши в її затінок, дорога прямувала далі, огинала гряду, знову звертала на схід і стрімко здіймалась угору.

Фродо та Сем плелися вперед із важкими серцями, бо вже не мали снаги напружено думати про небезпеку. Фродо схилив голову: тягар гнітив його дедалі дужче. Щойно вони минули велике Роздоріжжя, його вага, що майже не давалася взнаки в Ітілієні, знову стала відчутною. Аж ось, збагнувши, що шлях під ногами підвищується, Фродо втомлено глянув угору й побачив те, про що розповідав Ґолум, — місто Примар Персня. Гобіт одразу ж заховався за кам'яний стрімчак.

Довга похила низовина — темна бухта мороку — врізалася глибоко в гори. На протилежному її краї, на певній відстані від розточчя, високо на скелястому троні понад чорними виступами Ефель-Дуату стояли мури та вежа Мінас-Морґула. Довкола них, у небі й на землі, панувала тьма, проте самі вони світились. Але то було не місячне світло, яке, взяте за бранця, пробивалося крізь мармурові стіни колишнього Мінас-Ітілу, Місячної Вежі, що стояла в гірській западині, ясна і промениста. Тепер світло там було біліше за місяць, що саме кволо обертався в небі: тремтливе та полохливе, воно радше нагадувало смердючі випари над гнилизною, трупне світіння, світло, що нічого не освітлює. У стінах і у вежі видно було вікна, які безліччю чорних дір вдивлялись у внутрішню порожнечу фортеці. А верхня частина вежі повільно крутилася: спочатку в один бік, а потім — у другий, ніби велетенська голова привида, що грізно зорить у ніч. Якусь мить троє супутників, зіщулившись, стояли в долині й не могли відірвати очей від цього видовища. Ґолум отямився першим. І знову взявся нетерпляче смикати гобітів за плащі, проте вперто мовчав. Він мало не поволік їх уперед. Кожен крок давався важко, і навіть час, здавалося, сповільнив плин, тому між підняттям ноги та її опусканням минало кілька страхітливих хвилин.

Отак, ледве рухаючись, вони дісталися до білого мосту. Дорога там, тьмяно поблискуючи, перетинала по тік, що біг посеред долини, й вела, підступно звиваючись, до брами міста — чорного отвору в зовнішньому колі північних мурів. На обох берегах потоку розкинулися широкі рівнини, тінисті луки, де росло пребагато молочно-білих квітів. Вони теж випромінювали світло, були прекрасні, проте мали жаскі обриси — скидалися на божевільних у тривожному маренні — та невловно відгонили цвинтарем, викликаючи нудоту. В повітрі тхнуло гниттям. Міст перестрибував од луки до луки. Там, де він закінчувався, стояли майстерно зроблені скульптури людей і звірів, однаково лихих та огидних. Вода беззвучно текла попід мостом і парувала, проте випари, які, клубочачись і зачіпаючись за міст, піднімалися з її поверхні, були смертельно холодні. Фродо вже нічого не чув, не бачив і не відчував, дух його потьмарився. Ураз, усупереч власній волі чи то пак із намови якоїсь зовнішньої сили, він поплентався уперед, намацуючи шлях простягнутими перед собою руками, і голова його безвладно хиталася туди-сюди. І Сем, і Ґолум побігли за ним. Сем підхопив свого пана саме тоді, коли той спіткнувся і мало не впав просто на край мосту.

— Не туди! Ні, не туди! — прошепотів Ґолум, але подих, що вирвався з-поміж його зубів, розітнув тишу, як свист, і він упав додолу, нажаханий.

— Тримайся, пане Фродо! — пробурмотів Сем на вухо другові. — Повертаймося! Нам не туди! Ґолум каже: «Ні», — й цього разу я з ним погоджуюся.

Фродо провів рукою по чолі й відірвав погляд од міста на пагорбі. Світляна вежа зачарувала його, він боровся з внутрішнім бажанням побігти мерехтливою дорогою просто до брами. Нарешті Фродо примусив себе відвернутися й одразу відчув, що Перстень змагається з ним, тягнучи за ланцюжок на шиї назад до міста: навіть очі зрадили його, на мить осліпши, щойно він подивився десь-інде. Попереду була непроглядна темрява.

А Ґолум, плазуючи по землі, мов перелякана тварина, вже зникав у пітьмі. Сем, щодуху кваплячись за ним, підтримував і провадив свого нетвердого в ногах господаря. Неподалік од ближнього берега потоку в кам'яній стіні біля дороги був лаз. Вони пройшли крізь нього, і Сем помітив попереду вузьку стежину, що попервах ледь мерехтіла, як і головна дорога, та, піднявшись понад луки з мертвотними квітами, згасла й почорніла, звивисто петляючи далі північним схилом долини.

Гобіти брели тією стежкою пліч-о-пліч, помічаючи Ґолума тільки тоді, коли він повертався назад, аби поманити їх за собою. Його очі світилися біло-зеленим вогнем: чи то відбиваючи Огидне морґульське сяйво, чи то запалившись якимись його власними переживаннями. Фродо та Сем постійно відчували близькість того мертвотного мерехтіння і темних очниць, тому щомиті лякливо озиралися через плече, а тоді знову щомиті шукали очима темну стежку, — тож ледве просувались уперед. Коли ж затхле повітря та випари отруйного потоку залишилися позаду, гобітам стало легше дихати і прояснилось у головах, зате в ногах вони відчували непереборну втому, ніби крокували цілу ніч, несучи на собі страхітливий вантаж, або пливли проти стрімкої течії. Урешті-решт, гобіти змушені були перепочити, бо не могли вже ступити ні кроку.

Фродо спинився і сів на камінь. Вони піднялися на вершину високого скелястого пагорка. Попереду схил утворював вигин, а стежка оббігала його гребінь і прямувала далі — широким карнизом понад прірвою праворуч, — спинаючись прямовисним південним боком гори та зникаючи в чорноті.

— Мені потрібно перепочити бодай хвилину, Семе, — прошепотів Фродо. — Він такий важкий, друже Семе, такий важкий... Не знаю, чи довго ще я зможу його нести. Хай там як, а я просто мушу перепочити, перш ніж ми наважимося піти ген туди.

І гобіт показав на вузький шлях попереду.

— Цсс! Цсс! — засичав Ґолум, квапливо повернувшись до них. — Цсс!

Він притис пальці до губ і дуже переконливо махав головою. Потягнувши Фродо за рукав, він показав на стежку, проте Фродо не ворухнувся.

— Ще ні, — сказав гобіт, — іще ні.

Його гнітила втома та ще щось значно страшніше: здавалося, на його розум і тіло було накладено нездоланне закляття.

— Я мушу перепочити, — ледве пробурмотів він.

Почувши це, Ґолум так налякався і занепокоївся, що наважився заговорити знову, прикриваючи рот рукою, щоби його сичання не почули невидимі повітряні слухачі.

— Ні, не тут. Не відпочивайте тут. Дурні! Очі бачать нас. Коли вони прийдуть до мосту, то побачать нас. Ходімо звідси! Угору, вгору! Ходімо!

— Ходімо, пане Фродо, — попрохав також Сем. — Він знову не помиляється. Нам не можна тут бути.

— Гаразд, — відказав Фродо наче не своїм голосом, ніби говорив крізь сон. — Я спробую.

І він утомлено підвівся на ноги.

Та було вже запізно. Скеля під ними раптом здригнулась і затремтіла. Розкотистий гуркіт — гучніший, аніж раніше, — розлігся землею та відлунив у горах. Потім, обпікши темінь, сяйнув червоний спалах. Він майнув із-за гір на сході просто в небо і залив низькі хмари кумачевою барвою. У тій долині тіней і смертоносного холодного світла цей спалах здавався нестерпно яскравим і насиченим. На тлі полум'я, що вирвалося з Ґорґороту, раптом проступили чорні силуети камінних шпилів і гребенів, які нагадували надщерблені ножі. Потому пролунав могутній удар грому.

І Мінас-Морґул відповів. Там бухали живі громовиці: з вежі та з довколишніх пагорбів у навислі хмари заструменіли роздвоєні блакитні вогні. Земля застогнала, з міста вирвався крик. Змішавшись із високими хрипкими голосами, схожими на зойки хижих птахів, з гучним іржанням коней, здичавілих од люті й страху, довкола розлігся нестерпний вереск, од якого кидало в дрож і який за мить перейшов у пронизливий писк, що виходив поза межі відчуття. Гобіти розвернулись у його напрямку й упали ниць, затуляючи вуха руками.

Коли моторошний крик, перетворившись на довге жаске виття, стихнув, Фродо повільно підвів голову. На протилежному боці вузької долини, майже на рівні його очей, стояли стіни лиховісного міста і його склепінчаста брама у вигляді широко роззявленого рота з блискучими зубами. З неї виступала армія.

Усі воїни, вдягнуті в чорне, були темні, як ніч. На тлі тьмяних стін і світляного бруку дороги Фродо виразно бачив невеликі чорні постаті, котрі нескінченним потоком, шеренга за шеренгою швидко й тихо карбували крок. Попереду рухалася, як примарний стрій, могутня кавалерія, на чолі якої їхав найкремезніший Вершник, теж одягнутий у все чорне, й лише на прикритій каптуром голові вигравав страхітливим світлом схожий на корону шолом. Ось він наблизився до моста ген унизу, і Фродо, не в змозі відвести погляд чи кліпнути, зачаровано стежив за ним. Адже то, безперечно, був Володар Дев'ятьох Вершників, котрий повернувся на землю, щоб очолити у бою своє страхітливе військо. Так, о, так, це справді був той худющий король, чия холодна рука вразила Персненосця смертоносним лезом. Стара рана нагадала про себе пульсуванням болю, і серце Фродо обліг крижаний холод.

Щойно ці думки сповнили гобіта страхом і ніби скували чарами, Вершник зненацька спинився просто перед виходом на міст, і за його спиною ціле військо стало як укопане. Усе завмерло, запала мертва тиша. Можливо, це Перстень покликав Володаря Примар, і той миттю стривожився, відчувши в цій долині ще одну силу. Грізна голова, увінчана шоломом і страхом, поверталася то в один, то в інший бік, пронизуючи морок невидимими очима. Фродо закляк, наче пташка перед наближенням змії, не можучи поворухнутись. Отак чекаючи, він почув наполегливий, як ніколи, наказ надягнути Перстень. Але хоч яким сильним був тиск нечутного голосу, цього разу гобіт не мав наміру поступатися йому. Він знав, що Перстень лише зрадить його та що, навіть коли він надягне Перстень, йому не стане снаги глянути в обличчя морґульському королю — наразі ні. Гобітова воля, хоч який він був нажаханий, уже не корилася таким наказам, Фродо відчував тільки, як б'ється об нього могутня зовнішня сила. Доки Фродо внутрішньо — мимохіть, але напружено (ніби споглядав здалеку якусь давню історію) — стежив за тією силою, вона п'ядь за п'яддю наближала його руку до ланцюжка на шиї. Тоді гобітова воля знову дала про себе знати: повільно повернула руку, змусивши її шукати іншу річ — ту, що тулилася біля його грудей. За мить його пальці зімкнулися довкола холодного і твердого на дотик предмета — Піали Ґаладріель, яку він так довго беріг і про яку донині майже не згадував. Стиснувши її, Фродо на хвилину звільнився від усіх думок про Перстень. А потім зітхнув і схилив голову.

Тієї миті Примарний Король повернувся, вдарив коня острогами і переїхав через міст, а його темне військо рушило слідом. Можливо, то ельфійський каптур увів в оману його невидимі очі, а дух маленького супротивника, зміцнівши, зумів відвернути його думки. Та король поспішав: час настав, і, за наказом свого страхітливого Повелителя, він мусив іти війною на Захід.

Король, неначе тінь, що зникає в мороці, швидко промчав звивистою дорогою, і чорні шеренги солдатів зайняли міст. Така численна армія не виступала з тієї долини від часів Ісільдурового владарювання; жодне військо, таке зловісне і з такою кількістю зброї, не брало приступом Бродів Андуїну: а проте, це було тільки одне — і то не найбільше — з військ, які нині виводив Мордор.

Фродо стрепенувся. І серце його зненацька полинуло до Фарамира. «Ось вона, буря, — подумав гобіт. — Цей нескінченний потік списів і мечів прямує до Осґіліата. Чи Фарамир добереться туди вчасно? Він знав про бурю, та чи знав, о якій порі вона розпочнеться? І кому тепер до снаги втримати оборону на Бродах, якщо на бій виступив сам Король Дев'ятьох Вершників? А будуть іще й інші армії. Я запізнився. Я заблукав. Я загаявся в дорозі. Усе втрачено. Навіть якщо я виконаю своє завдання, ніхто про це вже не дізнається. Не виживе ніхто, кому би я міг про це розповісти. Усе буде марно».

Піддавшись цій слабкості, він заплакав. А морґульське військо все йшло й ішло мостом.

Тоді з недосяжної відстані чи зі спогадів про Шир, про осяйний сонячний ранок, коли день стукає у двері й вони відчиняються, долинув Семів голос.

— Прокидайся, пане Фродо! Прокидайся!

Якби той голос додав: «Прошу до сніданку», — Фродо, мабуть, не здивувався би. Проте Сем був украй наполегливий.

— Прокидайся, пане Фродо! Вони пішли, — сказав він.

Щось глухо гупнуло. Брами Мінас-Морґула зачинились. Остання лава списів зникла за поворотом дороги. Вежа досі шкірилася на долину, та світло в ній вигасало. Ціле місто знову поринало у грізний всеохопний морок і тишу. Проте не втрачало пильності.

— Прокинься, пане Фродо! Їх немає, і найліпше нам теж ушиватися звідси. На цих теренах таки є щось живе, щось із очима чи з розумом, якщо ти мене розумієш, — і що довше ми перебуватимемо на одному місці, то швидше воно нас вистежить. Ходімо, пане Фродо!

Фродо підвів голову, а потому встав. Розпач іще не відступив од нього, та слабкість уже минула. Він навіть понуро всміхнувся, виразно усвідомивши — як мить тому усвідомлював протилежне, — що мусить зробити те, що мусить, якщо йому стане снаги, і байдуже, чи дізнаються про це Фарамир, Араґорн, Ельронд, Ґаладріель, Ґандальф чи ще хтось. Гобіт узяв патерицю в одну руку, а Піалу — в другу. Але побачивши, що крізь його пальці струменіє ясне світло, він заховав її за пазуху, притиснувши до грудей. Тоді, відвернувшись од Морґула, що тепер здавався тільки сірим ореолом понад темною прірвою, Фродо приготувався йти в гори.

Напевно, коли відчинилися брами Мінас-Морґула, Ґолум поповз карнизом углиб темряви, покинувши своїх супутників лежати на землі. Тепер він крадькома повернувся, в нього цокотіли зуби та дрижали пальці.

— Дурники! Бевзі! — сичав він. — Поспішайте! Не думайте, що небезпека минула. Ні, ні. Поспішайте!

Гобіти не відповіли йому, проте пішли за ним угору стрімким карнизом. Навіть здолавши безліч небезпек, вони обоє боялися цього підйому, який, проте, тривав недовго. Незабаром стежка привела їх до округлого виступу, за яким гірський схил знову ширшав, і там вона несподівано гулькнула у вузьку діру в скелі. Подорожні дійшли до перших сходів, про які казав Ґолум. Було так темно, що на відстані витягнутої руки вже мало що можна було роздивитися. Та ось за кілька п'ядей угорі тьмяно блиснули Ґолумові вирячені очі: він озирнувся на гобітів і прошепотів:

— Обережно! Східці. Багато східців. Мусите бути обачні!

Обачність і справді була геть не зайва. Фродо та Сем спершу полегшено відітхнули, адже обабіч них були стіни. Проте сходи виявилися майже такими самими стрімкими, як і карниз, тож, піднімаючись усе вгору й угору, гобіти з дедалі дужчим страхом відчували за спинами довге чорне провалля. Східці були вузькі, неоднакової висоти, часто дуже непевні: старі та слизькі з країв, деякі з них були надщерблені вже давно, а інші кришилися, щойно хтось ступав на них. Гобіти натужно дерлися далі, та, врешті, вони вже мусили розпачливо чіплятися пальцями за верхні сходинки й насилу згинали та розгинали зболені коліна. Що глибше сходи врізались у прямовисну гору, то вище й вище здіймалися понад головами двох друзів скелясті стіни.

І невдовзі гобіти зрозуміли, що от-от упадуть від змори. Саме тоді Ґолумові очі знову зиркнули на них згори.

— Ми піднялися, — прошепотів він. — Перші сходи закінчилися. Вправні гобіти вибралися високо-високо, дуже вправні гобіти. Ще кілька сходинок — і все, так.

Спантеличені й украй стомлені, Фродо та Сем здолали слідом за Ґолумом останню сходинку й сіли, розтираючи стегна та коліна. Вони були у глибокому темному проході, який, здавалося, дедалі вищав, одначе не так стрімко, як раніше, і сходинок там теж не було. Ґолум не дозволив їм довго відпочивати.

— Є ще одні сходи, — сказав він. — Значно довші сходи. Відпочинете, коли виберемось аж на них. Не зараз.

Сем застогнав.

— Довші, кажеш? — перепитав він.

— Так, довші, сссправді, — відказав Ґолум. — Але не такі важкі. Гобіти здолали Прямі Сходи. Наступні — Сходи Гвинтові.

— А тоді що? — запитав Сем.

— Побачимо, — тихо відповів Ґолум. — О, так, ми побачимо!

— Пригадую, ти казав щось про тунель, — допитувався Сем. — Угорі має бути тунель чи щось таке, через що нам доведеться пройти, чи не так?

— О, так, тунель є, — погодився Ґолум. — Але гобіти зможуть відпочити, перш ніж підуть ним. Якщо вони пройдуть крізь тунель, то будуть майже на вершині. Майже-майже на вершині, якщо пройдуть. О, так!

Фродо здригнувся. Він спітнів, доки піднімався, і тепер йому було якось холодно та липко, а в темному проході, залітаючи сюди з невидимих висот, кружляв крижаний повів. Фродо підвівся, струснув зі себе втому і сказав:

— Нумо, ходімо далі! Тут краще не сидіти.

Прохід тягнувся нескінченно довго, мандрівники постійно мерзли від цього повіву, який невдовзі перетворився на пронизливий вітер. Здавалося, то гори хочуть залякати їх своїм смертельним подихом, не підпустити до таємниць, які приховували їхні височини, або здути назад у темряву. Про те, що прохід нарешті закінчився, гобіти довідалися, тільки коли стіна праворуч раптом зникла, бо роздивитися будь-що було майже неможливо. Зусібіч, навіть угорі, їх обступали велетенські та безформні чорні маси і густі сірі тіні. Проте попід низькими хмарами раз у раз спалахували тьмяно-червоні заграви, тож якоїсь миті друзі угледіли — попереду й усюди — високі, схожі на колони шпилі, які підтримували велику навислу покрівлю. Напевно, вони піднялись у гори на багато сотень сажнів і опинилися на широкому виступі. Ліворуч од них стриміла скеля, а праворуч зяяла безодня.

Ґолум подався далі попід самою скелею. Хоча мандрівники наразі й не дерлися догори, проте ґрунт під їхніми ногами був страшенно нерівний, а тому небезпечний у пітьмі; до того ж шлях їм перегороджували брили і груди каміння. Гобіти просувалися повільно та обережно. Скільки часу минуло, відколи вони прийшли до Морґульської Долини, ні Сем, ані Фродо вже не знали. Ніч здавалася нескінченною.

Незабаром подорожні побачили попереду ще одну високу стіну, в якій були ще одні сходи. Довелося знову спинитись, а потому знову лізти вгору. Підйом був довгий і втомливий, але ці сходи вже не врізались углиб гори. Тепер велетенська круча всією поверхнею відхилялася назад, а по ній туди-сюди зміїлася стежка. В одному місці вона метнулась убік і підповзла просто до краю темного провалля, а Фродо, зиркнувши вниз, побачив широку та глибоку діру — величезну ущелину на початку Морґульської Долини. Аж ген у її надрах ряхтіла, мовби світляк, нитка примарної дороги від мертвого міста до Безіменного Проходу. І він різко відвернувся.

Сходи, то вигинаючись, то припадаючи до землі, вели вперед і вгору, аж нарешті останній їхній марш, короткий і прямий, допровадив мандрівників іще до одного виступу. Тут від головного проходу, що проліг у великій ущелині, відгалужувалася стежка й бігла далі своїм окремим небезпечним шляхом по дну меншої розколини на верховинах Ефель-Дуату. Обабіч тьмяніли гінкі камінні вістря та зубчасті вершини, між якими зяяли страхітливі тріщини та чорніші за ніч розлами, де заблудлі зими вигризли й підточили каміння, що ніколи не бачило сонця. Червоні заграви на небі пояскравішали, хоча годі було дібрати, чи то в цю тьмаву місцину справді надходив жахливий ранок, чи то палахкотіло у стражденному Ґорґороті велике зло, яке породив Саурон. Звівши погляд, Фродо дуже далеко та дуже високо вгорі побачив те, що сприйняв за кінець їхньої важкої дороги. На тлі зловісної червіні східного неба на найвищому хребті видно було обриси вузької розколини, що глибоко врізалася між двох гірських пасем, які закінчувалися кам'яними виростами.

Фродо завмер і придивився уважніше. Виріст на лівому пасмі був високий і тонкий, у ньому горіло червоне світло, чи то пак червоне світло з-за гір просвічувало крізь отвір у ньому. Гобіт розгледів, що то чорна вежа нависла над зовнішнім проходом. Тоді він торкнув Сема за руку й показав туди.

— Не подобається мені її вигляд! — сказав Сем. — Тож оцей твій таємничий шлях усе-таки охороняють, — гаркнув він, повернувшись до Ґолума. — Іти завжди про це знав, так?

— Тепер стежать за всіма шляхами, так, — відказав Ґолум. — Звісно, стежать. Але гобітам треба було йти. Можливо, за цим шляхом стежать найменше. Усі його охоронці, певно, пішли на велику битву, певно!

— Певно, — гмикнув Сем. — Ну, здається, нам іще треба дуже далеко й дуже високо залізти, перш ніж ми доберемося туди. І ще є той тунель. Думаю, пане Фродо, зараз тобі слід відпочити. Не знаю, яка тепер пора дня чи ночі, та ми прошкандибали вже багато-пребагато годин.

— Так, ми мусимо відпочити, — погодився Фродо.

— Знайдімо якийсь закуток, де не дме вітер, і там наберімося сили — для останнього зусилля.

Фродо почувався саме так. Жахіття далекого краю і те, що йому належало там зробити, здавалося Фродо чимось віддаленим, надто нетутешнім, аби зараз про це турбуватись. Усі його думки було спрямовано на перехід крізь або через цю непроникну стіну та повз її охоронців. Якщо йому стане снаги здійснити таку неможливу річ, то і виправу свою він завершить вдало — так думав бідолашний гобіт у похмурий час, коли, виснажений, борсався в камінному мороці попід Кіріт-Унґолом.

Мандрівники розташувались у темній щілині між двох великих кам'яних шпилів: Фродо та Сем сіли у глибині, а Ґолум згорнувся клубочком на землі біля входу. Там гобіти взялися до трапези, яку вважали останньою перед спуском до Безіменної Землі та, либонь, останньою, що її вони споживали разом. З'їли трохи ґондорських харчів і коржі дорожнього харчу ельфів, ковтнули води. Але питво мусили заощаджувати, тому лише змочили пересохлі губи.

— Цікаво, коли ми знову знайдемо воду? — озвався Сем. — Адже й ті, хто у вежі, мусять щось пити, чи не так? Орки теж п'ють, хіба ні?

— Так, п'ють, — відказав Фродо. — Та ліпше нам про це не говорити. Такі напої не для нас.

— Тоді тим паче потрібно наповнити наші фляги, — наполягав Сем. — Але тут, угорі, немає ніякої води: я не чув ані її шуму, ні дзюрчання. До того ж, Фарамир наказував нам за жодних обставин не пити морґульської води.

— Не пити води, що витікає з Імлад-Морґула, — так він сказав, — уточнив Фродо. — Ми вже не в тій долині, тож, коли натрапимо на потічок, він тектиме до неї, а не з неї.

— Усе одно я не питиму з нього, — відказав Сем, — хіба вже помиратиму од спраги. Від цього місця в мене мурашки по шкірі, — він потягнув носом повітря. — І пахне тут дивно. Ти помітив? Чудернацький запах, задушливий. Не до душі він мені.

— Мені й самому нічого тут не подобається, — зізнався Фродо, — ні кроки, ні каміння, ні подих, ані порох. Земля, вода та повітря тут мовби наскрізь зіпсуті. Проте так провадить нас наша стежка.

— Так, це правда, — погодився Сем. — І ми не були би тут, якби більше знали про все це, коли вирушали в дорогу. Та, гадаю, таке трапляється часто. Ті чудові моменти у старовинних казках і піснях, пане Фродо, — пригоди, як я їх колись називав. Раніше я думав, що дивовижний народ із тих історій сам їх шукає, бо прагне цього, бо пригоди — то штука захоплива, а життя буває нудним і хочеться розважитися, так би мовити. Проте у справді важливих історіях або в тих, які запам'ятовуєш надовго, все відбувається інакше. Зазвичай героїв ніби просто заселяли туди, бо... так провадили їхні стежки, як ти висловився. І, гадаю, їм, як і нам, випадала не одна нагода повернути назад, однак вони не повертались. А якщо поверталися, то ми про це не знаємо, адже про таких героїв забувають. Нам же розповідають лише про тих, котрі неухильно йшли вперед — і, зваж, не всі вони дійшли до щасливого кінця, принаймні до такого, який мешканці легенд, а не ті, хто їх розповідає, могли би назвати щасливим. Ну, розумієш: прийти додому і застати все на своїх місцях, хай і трохи не таким, як раніше, — як старий пан Більбо. Історії з таким кінцем не завжди цікаво слухати, хоча, напевно, саме в них було би найліпше опинитися! Ти не знаєш, бува, в яку історію втрапили ми з тобою?

— Хотів би знати, — сказав Фродо, — проте не знаю. Зі справжніми історіями завжди так. Згадай будь-яку зі своїх улюблених. Ти знаєш чи здогадуєшся, як вона закінчиться — щасливо чи сумно, — та її герої цього не відають. І ти не хочеш, аби їм це було відомо.

— Ні, пане, звісно ж, ні. Адже Беренові ніколи й на гадку не спадало, що він дістане той Сильмарил із Залізної Корони в Танґородрімі, проте він зробив це, хоча місце то було жахливіше, ніж отут, і йому загрожувала страшніша небезпека. Проте історія про нього дуже довга, в ній було вдосталь і щастя, і горя, й усього іншого. А Сильмарил уцілів і перейшов до Еарендила. Ого, пане, я ніколи раніше про це не думав: у нас... у тебе є дещиця цього світла в тому зоряному кришталі, який подарувала Володарка! Тож, якщо добряче помізкувати, ми й досі в тій самій історії! Вона триває. Невже величні історії ніколи не закінчуються?

— Ні, вони ніколи не закінчуються як історії, — відказав Фродо. — Проте герої в них з'являються та зникають, коли відіграють свою роль. Ми свою теж відіграємо невдовзі чи... навіть уже от-от.

— А тоді зможемо відпочити й виспатися, — відповів Сем і похмуро засміявся. — І я маю на увазі лише те, що сказав, пане Фродо. Звичайнісінький відпочинок, і сон, і прокидання, після якого буде ранкова робота в саду. Боюся, це все, про що я мрію впродовж наших мандрів. Адже великі та важливі плани — вони не для мене, хоча мені й цікаво, чи складуть колись про нас пісні та легенди. Тобто ми вже в історії, звісно... та чи опишуть наші пригоди так, знаєш, аби їх потому розповідали біля каміна чи читали вголос із великих поважних книжок, помережаних червоними та чорними літерами, ще багато-багато років. І хтось запропонує: «Послухаймо історію про Фродо та про Перстень!» А йому відкажуть: «Так, це одна з моїх улюблених історій. Фродо був дуже хоробрий, правда ж, тату?» «Так, синку, він найвідоміший із усіх гобітів, а це багато важить».

— Навіть забагато, — сказав Фродо й засміявся довго та дзвінко, від щирого серця.

Такого звуку в тих краях не чули, відколи в Середземні з'явився Саурон. Семові раптом здалося, що до нього прислухається все довколишнє каміння, а високі стрімчаки схиляються над ними. Та Фродо не зважав ані на каміння, ні на скелі: він знову сміявся.

— Оце сказав! Семе, твої слова змусили мене реготати так, ніби нашу історію вже написано. Проте ти обділив увагою одного з головних її персонажів — Семвайза Вірне Серце. «А я, татку, залюбки послухав би про Сема. Чому в цій історії він так мало говорить? Мені подобається його мова, вона звеселяє мене. Без Сема Фродо недалеко зайшов би, чи не так, татку?»

— Годі, пане Фродо, — сказав Сем, — не жартуй. Я казав серйозно.

— І я, — відказав Фродо, — я теж кажу серйозно. Та наші язики рухаються вперед надто швидко. Наразі, Семе, ми з тобою застрягли в найбільш прикрій частині нашої історії, дійшовши до якої, хтось колись матиме надто багато підстав сказати: «Забирай уже цю книжку, татку, годі читати».

— Можливо, — погодився Сем, — але я точно такого не скажу. Бо те, що ми робимо та переживаємо, змінюється, коли стає частиною великої історії. Навіть Ґолум у чиїйсь розповіді може бути добрий, принаймні ліпший, аніж він є зараз тут, поруч із тобою. Йому самому колись подобались історії — він сам казав. Цікаво, він вважає себе героєм чи злочинцем?.. Ґолуме! — погукав Сем. — Ти хотів би бути героєм чи... ну, і куди він знову подівся?

Ні біля входу до їхнього сховку, ні в мороці поблизу не було видно і сліду Ґолума. Він відмовився від гобітської їжі, проте, як завжди, випив ковток води, а потому — так думали його супутники — згорнувся собі калачиком і заснув. Коли їхній провідник надовго зникнув напередодні, гобіти припустили, що він, напевно, вирішив уполювати собі поживу до смаку. Проте цього разу він, очевидно, крадькома вшився кудись, доки вони розмовляли. Цікаво, навіщо?

— Не подобається мені, коли цей негідник утікає нишком, — сказав Сем. — А тим паче зараз. Не по їжу ж він подався, якщо, звісно, не любить гризти каміння! Тут немає ні кущика моху!

— Не турбуйся через нього даремно, — попросив Фродо. — Без нього ми не зайшли би так далеко і проходу не здолали 6, тож мусимо миритися з його дивацтвами. Якщо він віроломний, то зрадить так чи так.

— Усе одно найкраще — не спускати з нього очей, — заперечив Сем. — Особливо, якщо він віроломний. Хіба Ґолум бодай словом прохопився про те, що цей прохід стережуть? А вежа — онде вона, і хтозна, порожньо там чи ні. Думаєш, він пішов, аби їх попередити — тих орків чи хто вони там?

— Ні, я так не думаю, — відказав Фродо. — Навіть якщо Ґолум і здатний на підлість, а це дуже ймовірно. Гадаю, річ не в цьому — він не пішов попереджати орків чи інших прислужників Ворога. Навіщо було стільки чекати, з такими труднощами дертися нагору і так близько підходити до землі, якої він боїться? Ґолум, відколи ми зустрілись, уже не раз міг здати нас оркам. Ні, якщо він і втне щось, то це, певно, буде якась його особиста дрібна витівка, підготована потайки.

— Ну, напевно, ти правий, пане Фродо, — сказав Сем. — Але це мене не дуже заспокоює. Я не можу тут помилятися: не сумніваюся, що він віддасть мене в лапи орків так само радо, як цілує свою руку. Ага, мало не забув про його Безцінного. Ні, гадаю, вся штука у безцінному для бідолашного Смеаґола. Це — головна мета його підлих махінацій, якщо він щось таки мудрує. Та мені геть невтямки, яка йому користь із того, що він приволік нас аж сюди?

— Ґолум, либонь, і сам цього ще не знає, — відказав Фродо. — Не думаю, що, маючи таку кашу в голові, він здатен вигадати чітку схему дій. Насправді цей нещасний почасти хоче якомога довше тримати Безцінного якомога далі від Ворога. Бо, якщо Ворог запопаде його, це і для Ґолума стане непоправною катастрофою. А почасти він, можливо, просто вичікує слушного часу та вдалої нагоди.

— Ага, Смердюх і Виродок, як я й казав, — мовив Сем. — Однак що ближче вони до Ворожої землі, то швидше Смердюх перетворюється на Виродка. Запам'ятай мої слова: якщо ми коли-небудь справді доберемося до того проходу, він не дасть нам просто так переправити Безцінного через кордон і обов'язково встругне якусь капость.

— Ми ще туди не дісталися.

— Ні, проте дорогою не слід ловити ґав. Якщо він застане нас сонними, то Виродок хутко переможе. Та це не означає, господарю, що тобі не можна подрімати. Якщо ляжеш близенько біля мене, тобі буде безпечно. Я би дуже-дуже зрадів, якби ти трохи поспав, доки я вартуватиму. І якщо ти ляжеш поряд, а я обійму тебе, то ніхто нізащо не підкрадеться до тебе без відома твого Сема.

— Сон! — сказав Фродо й зітхнув, ніби побачив у пустелі міраж зі зеленою прохолодою. — Так, я міг би заснути навіть тут.

— Тоді спи, господарю! Поклади голову мені на коліна.

Так Ґолум і застав їх через багато годин, коли повернувся, тихцем виповзши на стежку з пітьми попереду. Сем зіперся на камінь, його голова хиталася з боку на бік, він важко дихав. У нього на колінах спочивала голова Фродо, який міцно спав; на його білому чолі лежала одна брунатна Семова рука, а друга м'яко вклалася йому на груди. Їхні обличчя були спокійні.

Ґолум подивився на обох. На його худющому голодному обличчі промайнув дивний вираз. Світло в його очах згасло, вони потьмяніли, стали сірими, старими й утомленими. Нещасного аж скрутило від болю: відвернувшись, він глипнув на стежку вгорі й затрусив головою, ніби всередині нього тривала суперечка. Потому знову підсунувся ближче і, повільно випроставши тремтячу руку, дуже обережно торкнувся коліна Фродо, — той дотик майже нагадував пестощі. На коротку мить, якби котрийсь зі сплячих побачив його, перед їхнім поглядом постав би старий зморений гобіт, котрого зсушили надто довгі літа, які позбавили його друзів і родичів, лук і потоків юності, — стара змучена голодом жалюгідна істота.

Проте від того дотику Фродо поворухнувся і тихо скрикнув уві сні, тож Сем відразу прокинувся. Перше, що він побачив, — це Ґолума, який, на його думку, «підкрався до господаря».

— Гей, ти! — обурився Сем. — Що ти собі надумав?

— Нічого, нічого, — тихо пробелькотів Ґолум. — Гарнесенький хазяїн!

— Отож-бо, — відказав гобіт. — Де це тебе носило, старий негіднику: тишком утік кудись і нишком припхався назад?

Ґолум позадкував, і під його важкими повіками знову заграли зелені вогники. Він був схожий на павука: зігнув усі чотири кінцівки, присів і вирячив очі. Коротка мить незворотно минула.

— Тишком, нишком, — просичав Ґолум. — Гобіти завжди такі чемні, так! Смеаґол веде їх таємним шляхом, якого ніхто інший не знайде. Стомлений він, спраглий, так, спраглий, але веде їх і шукає стежок, а вони кажуть: «Нишком, тишком». Дуже добрі гобіти, о, так, мій безцінний, дуже добрі.

Сем відчув легкий докір сумління, та від того його довіра до цієї потвори не зросла.

— Вибач, — сказав він. — Вибач, одначе ти розбудив мене. А я не повинен був спати, і це мене роздратувало. Та пан Фродо — він був дуже втомлений, і я попросив його трохи подрімати, ну, і отак воно. Вибач. Але де ти був?

— Нишпорив, — відказав Ґолум, але зелені вогники в його очах іще не пригасли.

— О, ну, гаразд, — сказав Сем, — нехай буде по-твоєму! Думаю, це не дуже далеко від правди. І тепер нам усім найліпше нишком ушиватися звідси. Котра година? Це ще вчора чи вже завтра?

— Завтра, — відповів Ґолум, — тобто було завтра, коли гобіти заснули. Це дуже нерозумно, дуже небезпечно — якби бідолашний Смеаґол не наглядав за ними нишком.

— Здається, це слово невдовзі нам набридне. Розбуджу-но я господаря.

Сем лагідно відкинув пасмо, що спадало Фродо на чоло, і, нахилившись, тихо озвався до нього:

— Прокидайся, пане Фродо! Прокидайся!

Фродо стрепенувся, розплющив очі й усміхнувся, побачивши схилене Семове обличчя.

— Чи не зарано ти мене будиш, Семе? Ще ж темно!

— Так, але тут завжди темно, — відповів Сем. — Ґолум повернувся, пане Фродо, й він каже, що вже завтра. Тож мусимо йти далі. Останнє зусилля.

Фродо глибоко вдихнув і сів.

— Останнє зусилля! Здоров, Смеаґоле! Знайшов собі поживу? Відпочив трохи?

— Нема їжі, нема відпочинку, нічого немає для Смеаґола, — сказав Ґолум. — Він нишпорка.

Сем цмокнув язиком, але стримався.

— Не обзивай сам себе, Смеаґоле, — відказав Фродо. — Це не мудро, навіть якщо прізвисько для тебе доволі справедливе.

— Смеаґол повинен брати те, що йому дають. А це прізвисько дав йому добрий хазяїн Семвайз — гобіт, котрий стільки всього знає.

Фродо зиркнув на Сема.

— Так, пане, — погодився той, — я обізвав його, бо зненацька прокинувся зі сну і геть не очікував побачити його поруч. Я вже сказав йому, що шкодую, хоча незабаром, напевно, вже не шкодуватиму.

— Ну, тоді нехай це залишиться в минулому, — сказав Фродо. — Та ми: я і ти, Смеаґоле, — здається, дійшли до домовленого місця. Кажи-бо. Ми зможемо пройти решту шляху самі? Бо вже видно прохід, видно вхід до Мордору, тож якщо ми зі Семом зможемо ним скористатися, то ти виконав нашу домовленість. Ти зробив усе, що обіцяв, і тепер вільний: вільний податися назад до їжі та до відпочинку, куди тобі заманеться, тільки не до прислужників Ворога. І колись, можливо, ти отримаєш від мене винагороду — ти й усі інші, хто мене пам'ятатиме.

— Ні, ні, ще ні, — заскавучав Ґолум. — О, ні! Самі вони не знайдуть стежки, чи не так? Так, звісно, так. Невдовзі буде тунель. Смеаґол мусить іти вперед. Нема їжі. Нема відпочинку. Не зараз.

Розділ 9 Лігво павучихи

ожливо, Ґолум мав рацію, тож уже і справді на став день, але гобіти не помітили суттєвої різниці, хіба що важке небо понад ними було не таке страхітливо чорне, як раніше, а нагадувало натомість розлогу димову заслону; глибока нічна темрява, що й досі тулилася десь по щілинах і ямах, поступилася місцем непевним сірим тіням, які огортали кам'янистий світ довкола. Мандрівники: Ґолум попереду, а гобіти, пліч-о-пліч, за ним — простували вгору довгою ущелиною між шпилів і колон побитих вітром та негодою скель, які стояли обабіч, мов велетенські безформні статуї. Ніде не чути було ні звуку. Приблизно за півтори версти попереду бовваніла чимала сіра стіна — остання величезна гряда висхідних кам'янистих гір. Що ближче вони підступали до неї, то темнішою та вищою вона здавалась, аж нарешті, здійнявшись високо-високо вгору, заступила собою все, що було за нею. Біля її підніжжя лежав густий морок. Сем принюхався.

— Фе! Той дивний запах! Він дедалі сильнішає! — озвався гобіт.

І ось вони ввійшли в морок і побачили там устя печери.

— Це — вхід, — тихо просичав Ґолум. — Це — початок тунелю.

Та він не сказав, як називається той прохід — Торех-Унґол, Лігво Павучихи. Неприємним запахом відгонило саме звідти: то був не нудотний сопух розкладання, як на морґульських луках, а огидний сморід, ніби десь там, у пітьмі, зібрали та зберігали невідь-яку бридоту.

— Це єдиний шлях, Смеаґоле? — запитав Фродо.

— Так, так, — відповів той. — Так, зараз ми повинні йти цим шляхом.

— Тобто ти хочеш сказати, що проходив крізь цю нору? — запитав Сем. — Тьху! Проте неприємні запахи тобі, мабуть, не докучають.

Ґолумові очі сяйнули.

— Він не знає, що нам докучає, правда ж, безцінний? Ні, він не знає. Та Смеаґол уміє терпіти. Так, він тудою ходив. О, так, саме тудою. Це — єдиний шлях.

— Цікаво, що там так тхне, — сказав Сем. — Нагадує... ні, ліпше навіть не згадувати вголос. Авжеж, це якась мерзенна орківська нора, звідки ніхто цілих сто років не вигрібав їхніх відпадків!

— Що ж, — утрутився Фродо, — орки там чи ні, та, якщо це єдиний шлях, ми мусимо йти ним.

Глибоко вдихнувши, вони ввійшли в тунель і через кілька кроків опинились у цілковито непроглядній темряві. Після безпросвітних лабіринтів Морії Фродо та Сем не занурювались у таку темряву, та ця, якщо таке можливо, була навіть глибша та густіша за морійську. У Морії принаймні дмухали ледь відчутні вітри, було відлуння та бодай якесь відчуття простору. А тут повітря висіло нерухоме, затхле, важке і заглушувало всі звуки. Мандрівники наче потрапили в нутро чорної химери, зітканої зі справжньої пітьми, яку вони вдихали та яка засліплювала не лише очі, а й розум, що позбувався навіть спогадів про кольори, про форми та про світло. Ніч була завжди, ніч буде завжди, ніч — от і все.

Проте спершу гобіти відчували щось бодай на дотик. Власне, чутливість пальців і стіп майже болісно загострилася. Стіни тунелю, на подив подорожніх, виявилися гладенькими, а підлога, якщо не зважати на кілька місць то тут, то там, — рівною та прямою, і вона постійно сунула вгору тим самим крутосхилом. Тунель був високий і широкий — такий широкий, що гобіти, крокуючи на одній лінії та лише торкаючись до поверхні стін випростаними руками, все одно були розділені темрявою і йшли доволі далеко один від одного.

Ґолум першим шаснув до тунелю і мав би бути на кілька кроків попереду. Доки Сем і Фродо ще були спроможні помічати такі речі, вони чули його дихання з посвистом і сапання. Проте перегодом їхні відчуття притупилися, дотик і слух зрадили їх, тож вони йшли і йшли вперед наосліп, і керували ними насамперед воля, завдяки якій вони ввійшли сюди, і прагнення дістатися нарешті до високої брами на протилежному кінці темного ходу.

Не встигли вони далеко зайти — хоча, певно, час і відстань просто перестали для них існувати, — як Сем, доторкнувшись до стіни праворуч, збагнув, що з цього боку десь у ній є отвір: на нього війнуло свіжим повітрям, але за мить усе минуло.

— Тут є не один прохід, — ледве прошепотів Сем (йому важко давався кожен витиснутий із горла звук). — Це найбільше орківська нора з усіх, які можна собі уявити!

Потому спершу він праворуч, а згодом Фродо ліворуч пройшли повз три-чотири такі отвори, ширші чи вужчі; проте збитися з головного шляху вони не могли: той хід був прямий, нікуди не повертав і постійно підвищувався. Та чи довго це мало тривати, чи то пак: чи довго вони б витримали, чи стало б їм снаги дійти до мети? Що вище піднімалися гобіти, то тихіше ставало довкола; проте їм часто здавалося, ніби в цій сліпій темряві вони долають опір чогось грізнішого, ніж смердюче повітря. Рухаючись уперед, мандрівники відчували, як щось зачіпає їхні голови та руки: якісь довгі щупальця чи, може, витка рослинність — того ніхто не міг відгадати. Сморід дедалі дужчав і густішав, аж гобітам почало здаватися, що нюх — це єдине відчуття, яке в них залишилося, — тож їхні страждання були нестерпні. Година, дві, три — скільки їх уже збігло в цій темнезній норі? А може, не години, а дні чи навіть тижні? Сем відступив од стіни тунелю і пошкандибав до Фродо; їхні руки зустрілись і зімкнулись, і так — разом — вони продовжили свою путь.

Та незабаром Фродо, рухаючись наосліп біля лівої стіни проходу, зненацька натрапив на провалля. Він мало не впав у порожнечу: у скелі була діра, значно глибша за ті, які вони проходили раніше, і з неї струменіли такий нестерпний сморід і таке сильне відчуття затаєної злоби, що Фродо знепритомнів. Тієї миті Сем теж похитнувся й упав.

Борючись зі слабкістю й зі страхом, Фродо намацав Семову руку.

— Уставай! — сказав він безголосо, самим хрипким віддихом. — Усе це суне звідти: і сморід, і небезпека. Тікаймо! Хутко!

Зібравши рештки сил і рішучості, Фродо поставив Сема на ноги та примусив рухатися власні кінцівки. Сем шкутильгав поруч. Крок, два, три — і, врешті, шість. Може, страхітливий невидимий отвір залишився позаду, а може, й ні, проте гобітам раптом стало легше пересуватися, ніби чиясь ворожа воля на мить дала їм спокій. Мандрівники подались уперед, не розмикаючи рук.

Але майже відразу їх спіткала нова неприємність. Тунель розгалужувався — принаймні їм так здалось, — а визначити, котрий із ходів був ширший чи менше відхилявся вбік, було вкрай складно. Тож який шлях обрати: праворуч чи ліворуч? Гобіти не знали, чим керуватися, роблячи вибір, але помилка могла коштувати їм життя.

— Яким шляхом пішов Ґолум? — ледь видихнув Сем. — І чому не зачекав на нас?

— Смеаґоле! — спробував покликати Фродо. — Смеаґоле!

Проте гобіт захрипнув, і крик завмер, щойно злетівши з його вуст. Відповіді не було. Не було навіть відлуння: повітря не сколихнулося.

— Мабуть, отепер він і справді покинув нас, — пробурмотів Сем. — Гадаю, той негідник хотів, аби ми прийшли саме сюди. Ґолуме! Якщо ти коли-небудь потрапиш мені до рук, то дуже про це пошкодуєш.

Отак, спотикаючись і наосліп шукаючи ногами дорогу в темряві, друзі з'ясували, що ліве відгалуження тунелю чимось захаращене: або то був глухий кут, або там обвалилося каміння.

— Це не той шлях, — прошепотів Фродо. — Хтозна, хибно це чи правильно, та мусимо йти іншим.

— І не зволікати! — важко видихнув Сем. — Тут є щось гірше за Ґолума. У мене таке відчуття, ніби хтось дивиться на нас.

Гобіти не пройшли й кількох сажнів, коли позаду них у гнітючій глухій тиші пролунав приголомшливий і моторошний звук: якесь булькання чи клекотіння в супроводі протяжного злого сичання. Гобіти обернулись, але нічого не побачили. Стояли, мов закам'яніли, витріщались і чекали, не знати чого.

— Це — пастка! — сказав Сем, поклавши руку на руків'я меча, й одразу пригадав темінь кургану, звідки до нього прийшла його зброя.

«От якби старий Том був із нами!» — подумав він. А тоді, поглинутий довколишньою пітьмою, з чорним од люті й відчаю серцем, гобіт, здається, угледів світло — світло власного духу, попервах майже нестерпно яскраве, як сонячні промені для очей того, кого довго тримали в темниці без вікон. Потому світло перетворилося на барви: зелену, золоту, срібну, білу. І віддалік, наче на маленькій картинці, створеній руками ельфів, Сем угледів Володарку Ґаладріель, яка стояла у травах Лорієну, тримаючи в руках дари. А для тебе, Персненосцю, — почув Сем її голос, далекий, але виразний, — для тебе я приготувала оце.

Булькотливе сичання дедалі ближчало і чутно було якийсь хрускіт: у темряві повільно повзло до своєї мети щось велике і членисте. І від нього нестерпно тхнуло.

— Господарю, господарю! — скрикнув Сем, і голос його знову був дзвінкий і сильний. — Подарунок Володарки Ґаладріель! Зоряний кришталь! Світло, дане тобі, щоб осявати найтемніші місця. Зоряний кришталь!

— Зоряний кришталь? — пробурмотав Фродо, так ніби марив і не розумів, чого від нього хочуть. — Ой, так! Як я міг про нього забути? Воно осяватиме тобі дорогу, коли будь-яке інше світло вже згасне! А нам тепер і справді може допомогти тільки таке світло.

Його рука кволо потягнулася до грудей і повільно піднесла вгору Піалу Ґаладріель. Піала спершу ледь жевріла, примарна, мов зоря, що виборсується з важких понадземних туманів і сходить на небі. Потому світло її зросло на силі, а у Фродо розквітла надія. А тоді Піала розгорілася, заясніла срібним полум'ям, стала крихітним яскравим осердям посеред мороку, ніби сам Еарендил спустився з позахідної високості, несучи на чолі останній Сильмарил. Темрява відступила, і здавалося, що Піала виблискує у сфері повітряного кристала, і рука, що її тримала, іскрилася білим вогнем.

Фродо зачудовано споглядав дивовижний подарунок, який так довго тримав при собі, не здогадуючись про його цінність і можливості. У дорозі він нечасто згадував про нього, поки дійшов до Морґульської Долини, проте жодного разу так і не зважився скористатися ним, боячись, що світло Піали викриє їх. Айя Еарендил Еленіон Анкаліма! — скрикнув він, не розуміючи, що каже: йому навіть здалося, що в його голосі відлунив чийсь інший, дзвінкіший, не спаплюжений затхлим повітрям цієї діри.

Однак у Середзем'ї є й інші сили, владарі ночі, — давні й дужі. І вона — та, що блукала в темряві, — пам'ятала, як ельфи вигукували цей клич у глибинах часу, і не зважила на нього, й він не злякав її. Тільки-но з уст Фродо злетіли ті ельфійські слова, він збагнув, що над ним нависає щось нестримно люте і що його вивчає чийсь смертоносний погляд. Трохи нижче, між ними й отвором, біля якого обидва гобіти впали та зімліли, він помітив очі, які поволі ставали видимими, — два велетенські грона численних прямокутників. Ось вона, давно відчута небезпека! Сяйво зоряного кришталю впало на ті очі й відбилося від тисячі їхніх фасеток, але крізь світло поволі проступив білястий убивчий вогонь глибин тих очей — полум'я, що зародилось у надрах лихих думок. Очі були потворні та відразливі, звірині, проте розумні, сповнені страхітливої насолоди, — вони кпили зі своєї жертви, котра не мала ні найменшого шансу втекти.

Прибиті жахом, Фродо та Сем почали неквапливо відступати, але страхітливий погляд тих згубних очей прикував їх до себе: вони задкували, а очі наступали. Рука Фродо здригнулася, Піала поволі опустилась. Але враз, звільнившись од заціпеніння, спричиненого раптовою появою страхітливих очей, обидва гобіти, ладні панічно тікати від них на край світу, розвернулись і чкурнули геть. Але, біжучи, Фродо озирнувся і з жахом побачив, що й очі підстрибом кинулися за ними. Сморід смерті наздоганяв їх, мов хмара.

— Стій! Стій! — розпачливо закричав Фродо. — Тікати марно.

Очі повільно присувалися ближче.

— Ґаладріель! — зойкнув Фродо й, зібравши всю свою мужність, знову підняв Піалу.

Очі завмерли. На мить їхній погляд став не таким упевненим — ніби в них закрався тривожний сумнів. Потому серце у грудях Фродо запалало, й він, не думаючи, що, властиво, робить — дурість це, відчай чи мужність, — узяв Піалу в ліву руку, а у правиці стиснув оголений меч. Жало спалахнуло, гостре ельфійське лезо заіскрилось у срібному світлі, а його краї замерехтіли блакитним вогнем. Отак, тримаючи над собою зорю, а перед собою — блискучий меч, Фродо, гобіт зі Ширу, твердим кроком рушив униз, назустріч тим очам.

Їхня впевненість похитнулася. З наближенням світла в них дедалі виразніше проступав сумнів. Одне за одним вони тьмяніли і знехотя задкували. Ніколи раніше їх не вражало таке яскраве світло. Тут, під землею, вони були у безпеці: ні сонце, ні місяць, ані зорі не могли до них дістатись, — але тепер їм здалося, що зірка небесна спустилась у надра гір. Вона невпинно наближалася, й очі злякались. Одне за одним вони потемніли і розвернулися в інший бік, а між ними та світлом прослало гігантську тінь якесь чорне громаддя. Очей не стало.

— Господарю, господарю! — скрикнув Сем, який стояв поблизу, тримаючи напоготові оголений меч. — Зорі та слава! Ельфи склали би пісню про цей твій учинок, якби дізналися про нього! От би мені пощастило вціліти, розповісти їм усе і почути, як вони заспівають! Але не йди далі, господарю! Не спускайся до того лігва! Зараз наш єдиний шанс утекти. Тож тікаймо з цієї бридкої нори!

Відтак гобіти знову розвернулись і спершу пішли, а потім побігли, підлога тунелю стрімко підвищувалася, тож вони з кожним кроком піднімалися понад смородом невидимого лігвища і до їхніх сердець та кінцівок поверталися сили. Проте позаду них зачаїлася ненависть Сторожа: засліплена на короткий час, але не переможена, вона загрожувала їм смертю. Аж ось назустріч утікачам ударив струмінь холодного та чистого повітря. Нарешті вони добігли до отвору, до кінця тунелю. Хекаючи, проте палко прагнучи вибратися на відкрите місце, гобіти кинулись уперед. Однак несподівано вони на щось наштовхнулися і відлетіли вглиб тунелю. Вихід загороджувала якась перепона, та це був не камінь, а щось м'яке, пружне і водночас міцне та непроникне; крізь нього просочувалося тільки повітря, але — жодного промінчика світла. Гобіти спробували вдруге пробитися до виходу, і їх удруге відкинуло назад.

Піднявши Піалу, Фродо роздивився шлях і побачив сіризну, якої сяйво зоряного кришталю не могло пронизати і навіть не освітлювало — ніби то була тінь, яку створило не світло, а тому світло і не було спроможне її розсіяти. Тунель уздовж і впоперек був заснований акуратними, як плетиво велетенського павука, тенетами, цупкими та дуже великими: кожна нитка була завтовшки з линву.

Сем понуро засміявся і сказав:

— Павутина! І все? Павутина! Чималий павук її сплів! Рубай цю бридоту, шматуй!

Лютуючи, Сем ударив плетиво мечем, але нитки, які він зачепив, не порвалися. Павутина ледь прогнулась, а потому відскочила, як натягнута тятива, відбивши лезо й підкинувши вгору меча та руку, що його тримала. Сем тричі рубав навідліг страхітливі тенета, й нарешті одна-єдина мотузка з безлічі тенькнула, тріснула, скрутилась і зі свистом шмагонула повітря. Один її кінець боляче хльоснув Сема по руці, той скрикнув і відскочив, затуливши долонею рота.

— Щоби пробити собі дорогу крізь усе це, потрібен буде не один день, — озвався він за мить. — Що робити? Ті очі ще не повернулися?

— Ні, їх не видно, — відказав Фродо. — Та я досі відчуваю на собі їхній погляд чи то вловлюю думку, — мабуть, вони знову щось замишляють. Якщо я опущу Піалу чи її світло згасне, вони хутко повернуться.

— Тож ми таки спіймались у пастку! — скрушно мовив Сем, і його гнів переважив утому та відчай. — Як комарі в сітку. Нехай Фарамирове прокляття наздожене клятого Ґолума, та ще й швидко!

— Це нам зараз не допоможе, — заперечив Фродо. — Ходімо! Погляньмо, що тут може вдіяти Жало. Це — ельфійське лезо. У понурих ущелинах Белеріанду, де його викували, теж було моторошне павутиння. Проте ти мусиш стояти на чатах і не підпускати сюди тих очей. Ось, візьми зоряний кришталь. Не бійся. Тримай його вгорі та стеж!

Потому Фродо підійшов до великих сірих тенет і рубонув їх замашним стрімким ударом, провівши гострим краєм меча між натягнутими впритул одна до одної ниток, — ніби стинаючи серпом траву: і нитки лускали, звивались і обвисали донизу. В сітці утворилася чимала діра.

Фродо завдавав удар за ударом, допоки нарешті все павутиння, до якого він зміг дотягнутися, було подерто, а верхня його частина майоріла та гойдалася, як тріпотлива фіранка від вітру, що влетів до кімнати. Пастка відкрилася!

— Ходімо! — гукнув Фродо. — Вперед! Уперед!

Нестримна радість од того, що їм поталанило вирватися зі самої пащі відчаю, раптом заполонила всі його думки. У голові йому зашуміло, ніби він добряче хильнув смачного вина, і Фродо, волаючи, вискочив назовні.

Для гобітських очей, які пройшли через лігво ночі, цей присмерковий край був навдивовижу світлий. Страхітливі дими вже здійнялись угору й потоншали, збігали останні години понурого дня, а червона заграва Мордору згасла у тьмяному мороці. Проте Фродо здалося, що перед ним ясніє світанок несподіваної надії. Він майже добувся до вершини гірської стіни. Залишилося ще трохи. Розколина, Кіріт-Унґол, була зовсім поряд — невиразна шпара в чорній гряді, обабіч якої темніли на тлі неба гостроверхі скелі. Коротка перебіжка, спринтерська дистанція — і він на місці!

— Прохід, Семе! — крикнув Фродо, не звернувши уваги на те, що його голос після їдкого повітря тунелю став пронизливий і дзвенів високо та несамовито. — Прохід! Біжімо, біжімо, і ми прорвемося! Потім уже ніхто не зможе нас зупинити!

Сем наздоганяв свого друга так швидко, як тільки могли рухатися його ноги; та, хоча він і радів, що їм пощастило звільнитися, тривожне відчуття не полишало його. Біжучи, гобіт постійно озирався на темне склепіння тунелю, боячись побачити там очі чи якусь неймовірну почвару, що, вистрибнувши звідтіля, помчить за ними слідом. Але він і його господар надто мало знали про лукавство Павучихи: з її лігвища вело багато виходів.

Вона мешкала в цих горах звіку-правіку — лиха потвора в павучій подобі, схожа на ту, котра в давнину жила в Ельфійській Землі на Заході, що нині спочиває під Морем, і з котрою Берен бився в Горах Жаху в Доріаті, щоби згодом зустрітися з Лутієн, яка танцювала в місячному світлі серед цикути на зеленому моріжку. Як Павучиха, рятуючи своє життя, дісталася сюди, не розповідає жоден переказ, бо про часи Темноліття залишилося мало оповідей. Одначе вона жила тут — та, котра з'явилася тут раніше за Саурона, ще до того, як було закладено перший камінь Барад-дŷра, — і не прислужувала нікому, крім себе самої: пила кров ельфів і людей, товстіла та розбухала під час своїх нескінченних бенкетів, плела тінисту павутину. Павучиха пожирала все живе, а зі себе вивергала темряву. Дрібніше за розмірами її потомство: виплодки від нікчемних партнерів, які теж були її дітьми і яких вона убила, — розповзлося по всіх гірських долинах від Ефель-Дуату до східних пагорбів, до Дол-Ґульдура та до твердині в Морок-лісі. Проте воно не могло зрівнятися з нею — Великою Павучихою, останнім нащадком Унґоліанти, котрий все ще тривожив цей нещасний світ.

Ґолум уже бачив її, багато років тому, коли був Смеаґолом і зазирав у всі темні діри гір: у минулі часи він поклонявся Павучисі і вшановував її, тож темрява її злої волі пройшла з ним через усі його стомливі дороги, відрізавши нещасного від світла та розкаяння. І Ґолум пообіцяв здобути для неї поживу. Але він хотів не того, що потрібно було Павучисі. Вона мало знала про вежі, про персні та про інші витвори розуму чи рук, бо жадала для інших тільки смерті, фізичної та духовної, а для себе — ковтати чужі життя і пухнути доти, доки гори вже не могтимуть її втримувати, а темрява — не вміщатиме.

Утім до здійснення того бажання було ще далеко: Павучиха давно зголодніла, метаючись у своєму лігві, бо Сауронова міць зростала, а світло та живі створіння тим часом покидали його землі. Місто в долині було мертве, й жоден ельф чи чоловік не наближалися до нього, тільки злиденні орки — харч скупий і обережний. Однак вона мусила щось їсти. Тому, хоч як завзято Сауронові посіпаки рили нові звивисті ходи від проходу та від своєї вежі, Павучиха завжди знаходила спосіб уполювати котрогось із них. Але вона прагнула ніжного м'яса. І Ґолум привів його до неї.

— Побачимо, побачимо, — часто повторював він сам до себе, коли бував у поганому настрої, йдучи небезпечною дорогою від Емин-Муїлу до Морґульської Долини, — побачимо. Цілком може бути, о, так, цілком може бути, що, коли Вона виплюне кісточки і порожній одяг, ми його знайдемо, ми отримаємо його — Безцінного, винагороду бідолашному Смеаґолові, який приносить смачну їжу. І ми врятуємо Безцінного, як і обіцяли. О, так. І, коли він буде у безпеці, тоді Вона дізнається, о, так, тоді ми поквитаємося з Нею, мій безцінний. Тоді ми з усіма поквитаємося!

Такі думки зринали у внутрішньому покої його підступності, й він сподівався приховати їх од Павучихи, навіть коли знову прийшов до неї і низько вклонився їй, доки його супутники спали.

Саурон теж знав, де зачаїлася Павучиха. Його тішило, що вона живе там, голодна, і що злість її годі вгамувати: на стародавніх підступах до його землі то був сторож, у стократ надійніший за будь-кого з тих, кого він міг створити з допомогою чарів. Орки були корисними рабами, та Саурон мав їх пребагато. Якщо Павучисі треба вряди-годи ловити цих нікчем, аби приборкати свій голод, то нехай — йому не шкода було своїх слуг. А іноді, як добрий господар, котрий частує свого кота різними смаколиками (її він теж називав своїм котом, але на нього вона не мала жодного права), Саурон посилав до неї в'язнів, котрим не міг вигадати іншої муки: конвоїри заганяли нещасних до Павучихи в нору, а потому доповідали йому, як вона з ними бавилася.

Так вони двоє і жили, тішачись власного досконалістю і не боячись ані нападу, ні помсти, ні того, що хтось колись покладе край їхній лиховісній владі. З тенет Павучихи не втекла ще жодна муха, а її лють і голод із роками лише дужчали.

Проте бідолашний Сем анічогісінько не знав про зло, яке вони розворушили, — його лишень охоплював дедалі більший страх перед невидимою загрозою, що перетворювався на справжній тягар, який майже спинив його біг і налив свинцем ноги.

Жах ширився довкола, вороги підстерігали їх дорогою, а його пан, мов ошалілий, необачно помчав їм назустріч. Відірвавши погляд од тіні позаду та від густого мороку попід скелею ліворуч, Сем глянув уперед і побачив дві речі, які ще дужче його налякали. Він побачив, що меч, якого Фродо так і не заховав до піхов, виблискує блакитним полум'ям і що, хоча небо за їхніми спинами вже стемніло, вікно на вежі все одно мерехтіло червоним.

— Орки! — пробурмотів Сем. — Ми ніколи не прорвемося через усе це. Тут повно орків і ще страшніших потвор.

Тоді, нагадавши собі про давнє вміння втаємничуватися, Сем затиснув у руці коштовну Піалу, яку досі тримав. На мить його долоня, осяяна зсередини, криваво спалахнула, та вже наступної хвилі гобіт швидко заховав світло, яке могло їх викрити, глибоко до нагрудної кишені й загорнувся в ельфійський плащ. А вже потому спробував пришвидшити ходу. Сем добряче відстав: господар випередив його вже щонайменше на двадцять кроків, нісся уперед, як тінь, і невдовзі міг зникнути з очей у тому сірому світі.

Щойно Сем заховав зоряний кришталь, з'явилася Вона. Гобіт раптом помітив, як ліворуч і трохи попереду з чорної діри в мороці під кручею вилазить найогидніша потвора з усіх, які йому доводилося бачити, жахливіша за наймоторошніший сон. Найдужче вона скидалася на павука, проте була більша та страхітливіша за наймогутніших хижаків, а в її безжальних очах виразно читалися лихі наміри. Ті самі очі — зібрані у гроно на випнутій голові чудовиська, — що їх Сем уважав заляканими та переможеними, знову спалахнули зловісним вогнем. Потвора мала здоровенні роги, а за короткою, схожою на стебло шиєю видно було велетенське розбухле тіло — заплиле жиром черево, яке провисало у неї між ногами та ледь погойдувалося від руху: здебільшого воно було чорне зі синювато-сірими плямами, але зісподу — бліде та світлисте, від нього тхнуло. Ноги цього жахіття були криві, з великими вузлуватими суглобами, які стирчали високо понад спиною і товстою, мов сталеві остюки, щетиною, а завершувала кожну кінцівку клешня.

Протиснувши своє м'яке драглисте тіло та зігнуті ноги крізь верхній вихід із лігва, Павучиха враз дуже швидко кинулась уперед, то біжучи на своїх скрипучих ногах, то несподівано стрибаючи. Вона вже була між Семом і Фродо. Проте не помітила Сема чи не захотіла наразі чіпати того, хто ніс світло, а натомість зосередила всю свою злість на одній жертві — на Фродо, який не мав Піали і стрімголов біг угору стежкою, навіть не усвідомлюючи, що йому загрожувало. Він біг швидко, та Павучиха була прудкіша: ще кілька стрибків — і гобіт зникне в її клешнях!

Сем зойкнув і, зібравши рештки сили, щодуху закричав:

— Озирнися! Стережися, господарю! Я... — його волання раптом урвалося.

Довга липка долоня затулила йому рота, друга вчепилась у шию, а щось тим часом обкрутилося довкола ноги. Захоплений зненацька, Сем поточився й упав просто в обійми нападника.

— Ссспіймався! — засичав Ґолум йому на вухо. — Нарешті, мій безцінний, він ссспіймався, так, пассскудний гобітс. Ми ссспіймали цього. Вона ссспіймає іншого. О, так, то Павучиха його ссспіймає, не Сссмеаґол: Сссмеаґол пообіцяв, він нічим не зашкодить хазяїнові. Та він ссспіймав тебе, ти, пассскудний гидкий маленький нишпорко!

І Ґолум плюнув Семові на шию.

Гнів через цю зраду та через розпач — адже його затримали саме тієї миті, коли господарю загрожувала смертельна небезпека, — додали Семові несподіваних люті й сили, які значно перевершували все, чого Ґолум очікував од цього повільного і тупого, на його думку, гобіта. Навіть сам Ґолум не зміг би викручуватися так швидко й затято. Його долоня зіслизнула з гобітового рота, Сем пригнувся і метнувся вперед, силкуючись вирватися з лещат, які стискали його шию. У руці він досі тримав меча, а на його лівиці висіла на ремені патериця, що її подарував Фарамир. Сем відчайдушно намагався розвернутись і штрикнути лезом свого ворога. Та Ґолум був надто спритний. Блискавично простягнувши довгу правицю, він схопив Сема за зап'ясток: пальці зрадника, наче кліщі, повільно та немилосердно тягнули гобітову руку вперед і донизу, доки Сем, зойкнувши від болю, впустив меча і той упав на землю; а тим часом Ґолумова лівиця дедалі міцніше стискала Семову горлянку.

Тоді гобіт зрозумів, що йому слід удатися до найрішучіших дій. Щосили смикнувши ногою, він випручав її та міцно вперся обома ступнями в землю. Потому раптом відштовхнувся ними і рвучко повалився назад.

Ґолум не сподівався від Сема навіть такого нехитрого трюку й упав, а огрядний гобіт усією своєю вагою гепнувся йому на живіт. Засичавши від болю, Ґолум на секунду відпустив Семову горлянку, проте не розімкнув пальців, які вже стискали руків'я меча. Сем шарпнувся вперед і вбік, підвівся і прожогом метнувся праворуч, викрутивши зап'ясток, який тримав Ґолум. Ухопивши лівою рукою патерицю, Сем розмахнувся й зі свистом і хрускотом уперіщив нею по випростаній руці Ґолума трохи нижче від ліктя.

Ґолум вискнув і відпустив його. Тоді гобіт атакував: не гаючи часу, щоби перекинути патерицю з лівиці у правицю, він завдав іще одного страхітливого удару. Його супротивник спритно, мов та змія, ковзнув убік, і патериця, спрямована у голову, вгамселила його по спині. А патериця, хруснувши, зламалася. Цього було досить. Ґолум давно звик нападати ззаду й рідко хибив. Але цього разу, піддавшись своїй злобі, припустився помилки, бо заговорив зі своєю жертвою та взявся кпити з неї раніше, ніж ухопив її за шию обома руками. Чудовий Ґолумів план зійшов нанівець, коли в темряві несподівано з'явилося те жахливе світло. Тепер він був віч-на-віч із лютим ворогом, майже однаковим із ним на зріст. Цей бій Ґолум не міг виграти. Сем перехопив меча і замахнувся. Ґолум зойкнув і, зірвавшись на всі чотири кінцівки, відскочив убік одним довгим стрибком, наче жаба. Перш ніж Сем наздогнав його, зрадник уже тікав назад до тунелю з подиву гідною швидкістю.

Сем, не випускаючи з рук меча, кинувся за ним. Гобіт на мить забув про все на світі, крім нестримної люті, що пекла йому мозок, а також бажання вбити Ґолума. Та перехопити втікача він не спромігся: Ґолум зник. Зате Сем побачив перед собою темну діру й відчув нестерпний сморід, а тоді, мов ударений громом, одразу згадав про Фродо та про потвору. Сем крутнувся на місці, як дзиґа, і стрімголов помчав угору стежкою, раз у раз гукаючи господаря на ім'я. Проте було вже надто пізно. Ґолумів задум таки спрацював.

Розділ 10 Рішення пана Семвайза

родо горілиць лежав на землі, а потвора на висла над ним, зосередившись тільки на своїй жертві та не звертаючи уваги на Сема і на його крики, хоча той був уже зовсім поруч. А Сем, примчавши, побачив, що вона вже зв'язала Фродо, обкрутила його цілого: від щиколоток до плечей — тугим павутинням і взялася своїми здоровенними передніми ногами чи то піднімати, чи то волокти його тіло геть.

З ближнього боку біля Фродо лежало, світячись на долівці, ельфійське лезо — там, де воно, безсиле проти чудовиська, випало з рук господаря. Не гаючи часу на роздуми, як саме повинен діяти чи який він зараз: сміливий, відданий, сповнений люті, — Сем із криком кинувся вперед і вхопив лівицею меч свого пана. Потому вдарив. Дикий тваринний світ іще не знав таких самозречних атак: маленький відчайдух, озброєний крихітними зубами, одинцем кинувся на гору з рогів та шкіри, що заступила його переможеного побратима.

Глухий крик Сема вивів Павучиху з пожадливого заціпеніння, і вона повільно звернула на нього свій злий страхітливий погляд. Однак ще раніше, ніж почвара збагнула, що перед нею така лють, якої вона не стрічала впродовж незліченних років, блискучий меч рубонув її по нозі й відтяв клешню. А потім Сем, умлівіч проскочивши між дугоподібних павучих ніг, швидким рухом іншої руки штрикнув мечем угору, цілячись у гроно очей на схиленій голові. Одне велике око потемніло.

На мить жалюгідна, у порівнянні з Павучихою, істота опинилася просто під нею, недосяжна ні для її жала, ні для клешень. Просто над Семом нависав величезний живіт чудовиська, який гнило світився і тхнув так, що гобіт мало не знепритомнів. Але лють додала йому сили для ще одного удару, перш ніж потвора мала опуститись і розчавити його самого та його дрібну зухвалу мужність, — тож Сем навідліг рубонув її блискучим ельфійським лезом.

Однак Павучиха була не така, як дракони: єдиним м'яким місцем на її тілі були очі. А вузлувата і ямкувата від давніх виразок тисячолітня її шкіра лише грубшала з кожним новим шаром внутрішнього наросту. Лезо тільки дряпонуло її, не завдавши відчутного поранення: пробити ту шкіру не міг ніхто, хіба що ельф чи ґном викували б сталь, а Беренова чи Турінова рука взялася б за неї. Павучиха здригнулася від удару, а потому здійняла здоровенний міх черева високо над Семовою головою. Рана булькотіла та бризкала отрутою. Розчепіривши ноги, потвора спробувала розчавити Сема своїм гігантським животом. Але марно. Гобіт твердо стояв на ногах і, пожбуривши геть власний меч, обіруч тримав ельфійське лезо вістрям угору, намагаючись не підпустити до себе ту мертвотно-бліду масу. А тому Павучиха, доклавши всю свою жорстоку волю та силу, що мала перевершити міць рук будь-якого воїна, настромилася на жалке вістря меча. Й що нижче Сем припадав до землі, то все глибше і глибше воно впивалось у її плоть.

Павучиха ще ніколи не зазнавала такої муки і навіть не припускала, що зазнає її у своєму правічному світі зла. Учинити так із нею: ввігнати лезо в її улюблене тіло — не наважувався ні найхоробріший солдат стародавнього Ґондору, ні найлютіший орк, упійманий у пастку. Павучиха здригнулася. Потвора хотіла позбутися нестерпного болю, а тому знову вигнулася, підібрала скорчені кінцівки й різко відстрибнула вбік.

Сем гепнувся навколішки біля голови Фродо, мало не зімлівши від нудотного смороду, проте не випустив із пальців руків'я меча. Крізь туман, який заслав йому очі, він невиразно бачив обличчя Фродо, тож уперто намагався опанувати себе і не знепритомніти. Сем повільно підвів голову й за якихось кілька кроків од себе угледів Павучиху: вона стежила за ним, з її дзьоба забризкала отруйна слина, а з поранендго ока цебеніла зелена липка юшка. Чудовисько притислося до землі, його дрижкий живіт розплився на камінні, а велетенські дуги ніг тремтіли, наче потвора готувалася ще до одного стрибка. І цього разу вона прагнула розчавити чи смертельно вжалити, а не просто легенько вкусити і знерухомити живе брикливе м'ясо. Ні, цього разу — вбити, а вже потому розшматувати.

Щойно Сем і собі припав до землі, стежачи за Павучихою та бачачи в її очах свою смерть, його раптом осяяло — немовби він почув чийсь далекий голос, — і гобітова лівиця, понишпоривши за пазухою, знайшла те, що шукала: Піалу Ґаладріель — холодну, тверду та щільну на дотик у цьому фантомному світі жахіть.

— Ґаладріель! — ледь чутно вимовив Сем і несподівано почув далекі, проте виразні голоси: перегуки ельфів, котрі походжали під зорями в рідному серцю присмерку Ширу, й ельфійську музику, що долинала до нього крізь сон у Залі Вогню в Ельрондовому домі.

Потому Семові наче хтось розв'язав язика, й він вигукнув мовою, якої ніколи не знав:

Після того він зіп'явся на ноги і став знову гобітом Семвайзом, сином Гемфаста.

— Ну ж бо, підходь, бридото! — вигукнув Сем. — Ти завдала болю моєму панові й пожалкуєш про це. Ми підемо далі, та спершу покінчимо з тобою. Ну, підходь і скуштуй оцього!

Нескорений Семів дух утілився в силі його рухів, і кришталь раптом спалахнув у його руці, наче смолоскип. Піала полум'яніла, як зоря, що, зірвавшись із небосхилу, обпалює повітряну пітьму сліпучим світлом. Жодне небесне світило ніколи так не разило Павучисі очей. Промені того світла впивались у її поранену голову і допікали лютим болем, а саме те жахливе світло ушкоджувало її очі, одне за одним. Потвора відсахнулася, замахавши в повітрі передніми ногами; її зір засліплювали внутрішні блискавиці, а мозок конав у агонії. Потому, відвернувши скалічену голову, вона перекотилась убік і поповзла, клешня за клешнею, до темного отвору в глибині скель.

Сем не відступав. Він хитався, мов п'яний, але йшов уперед. А Павучиха врешті таки злякалась: ослаблена поразкою, вона здригалась і смикалася, намагаючись якнайхутчіше втекти від нього. І таки дісталася до нори, і протиснулася туди, залишаючи по собі зелено-жовтий ослизлий слід, і ковзнула вниз саме тоді, коли гобіт завдав останнього удару її розпластаним кінцівкам... Після цього Сем упав на землю.

Павучиха зникла. І скільки часу вона лежала у своєму лігві, плекаючи злобу та зализуючи рани, відновлюючи себе зсередини з плином повільних темних років і відрощуючи гроно очей, аж доки голод, невідворотний, як смерть, знову змусив її плести свої жахливі тенета в долинах Гір Тіні, — ця історія не розповідає.

Сем залишився сам. А коли місце битви вкрив вечір Безіменної Землі, він стомлено поповз до свого пана.

— Господарю, любий господарю, — кликав Сем, але Фродо не озивався.

Коли Фродо стрімголов біг уперед, радіючи свободі, Павучиха зі страхітливою швидкістю налетіла на нього ззаду і блискавичним рухом ужалила в шию. І ось він лежить, блідий, і не чує нічийого голосу, і не ворушиться.

— Господарю, любий господарю! — кликав Сем і, вслухаючись у беззвучну тишу, марно чекав відповіді.

Урешті, він як міг швидко перерізав плетиво, яким був оповитий Фродо, і приклав голову до грудей друга та до його вуст, але не відчув ані найлегшого трепету життя, ні найтихішого биття серця. Сем то розтирав руки і стопи свого пана, то торкався до його чола — все було холодне.

— Фродо, пане Фродо! — гукнув Сем. — Не покидай мене тут самого! Це твій Сем кличе тебе. Не йди туди, куди я не зможу піти за тобою! Прокинься, пане Фродо! О, прокинься, Фродо, любий, любий мій! Прокинься!

Потім Сема пройняв гнів, і він забігав довкола тіла свого господаря, лютуючи, розмахуючи в повітрі мечем, трощачи каміння, викликаючи когось на двобій. А набігавшись, знову нахилився і поглянув на обличчя Фродо, що біліло в сутінках. Щойно тоді Сем раптом збагнув, що вже бачив це на зображенні, яке показало йому дзеркало Ґаладріель у Лорієні: Фродо з блідим обличчям міцно спить під високою темною кручею. Міцно спить — так Сем подумав у Лорієні.

— Фродо помер! — сказав він тепер. — Не спить, а помер!

І тільки він це промовив, отрута Павучихи, ніби підживлена його словами, подіяла знову, бо обличчя Фродо здалося Семові вже мертвотно-зеленим.

Відтак бідолаху охопив чорний відчай, він уклонився доземно, насунув на голову сірий каптур, і ніч оселилась у його серці, й Сем уже нічого не тямив.

Коли чорнота нарешті відступила, Сем звів погляд і побачив лише морок довкола, — скільки хвилин чи годин світ повільно пропливав повз нього, сказати було годі. Гобіт був на тому самому місті, а його пан так само лежав поруч, мертвий. Гори не розсипалися на порох, земля не запалася.

— Що мені робити, що мені робити? — запитав Сем. — Невже я даремно здолав із ним цілий цей шлях?

А потім ураз він пригадав власні слова, значення яких на той час — на початку їхньої подорожі — він і сам не розумів: Я повинен дещо зробити, доки все скінчиться. Я мушу про все подбати, пане, якщо ти мене розумієш.

— Але що я можу зробити? Невже залишити мертвого пана Фродо тут, у горах, непохованим і йти додому? Чи йти далі? Йти далі? — повторив він, і на мить сумнів і страх змусили його здригнутись. — Іти далі? Невже це те, що я повинен зробити? І покинути його?

Аж тепер Сем нарешті розплакався, підійшов до Фродо, випростав його тіло, склав холодні руки на грудях, загорнув у плащ, поклав із одного боку свого меча, з другого — патерицю, Фарамирів подарунок.

— Якщо мені судилось іти далі, — сказав він, — то я мушу взяти твого меча, пане Фродо, зі собою, проте біля тебе я покладу цього, який спочивав колись поруч зі стародавнім королем у кургані. А ще в тебе залишиться та прекрасна кольчуга з мітрилу від старого пана Більбо. Ти позичив мені свій зоряний кришталь, пане Фродо, й він мені знадобиться, бо відтепер я довіку буду в темряві. Це надто коштовна для мене річ, до того ж Володарка подарувала її тобі, та, можливо, вона зрозуміє. Ти ж розумієш, пане Фродо? Я повинен іти далі.

Проте Сем не міг іти, принаймні наразі не міг. Він укляк навколішки, тримаючи руку Фродо та ніяк не можучи її відпустити. Час спливав, а він усе стояв отак, стискаючи руку свого пана, й у душі його точилася суперечка.

Спершу Сем спробував знайти в собі силу відірватися від Фродо і вирушити в самотні мандри — по помсту. Щойно він зробить перший крок, гнів проведе його, переслідувача, всіма дорогами світу, доки врешті він упіймає його — Ґолума. І тоді Ґолум помре у глухому закутку. Проте Сем вирішив іти далі не задля цього. Задля цього не слід було би покидати тут господаря. Помста його не поверне. Ніщо не поверне. Чому вони обоє не полягли тут? Це теж була би самотня подорож.

І глянувши на блискуче вістря меча, він подумав про потойбічні околиці, де був чорний рубіж і порожнє падіння в ніщо. Там порятунку вже немає. Піти туди означало б не робити нічого, навіть не горювати. Але ж він не для того рушив у ці мандри.

— Що ж мені тепер робити? — скрикнув Сем знову, проте цього разу вже добре знав тверду відповідь: подбати про все.

Це ще одна самотня подорож, тільки найстрашніша.

— Що? Мені самому йти до Розколини Судьби, й усе таке? — Сем досі боявся, проте його рішучість дедалі зростала. — Що? Мені нести Перстень замість нього? Рада довірила ту річ йому.

Відповідь не забарилася:

— Рада також призначила йому супутників, аби виправа не звелася нанівець. А ти останній із Загону. Виправа не повинна звестися нанівець.

— Ліпше б останнім був не я, — зітхнув Сем. — Ліпше би тут був старий Ґандальф чи ще хтось. Чому я сам повинен ухвалювати такі рішення? Я певен, що піду не туди. Та й не для мене це: взяти Перстень і нести його кудись, привертаючи до себе увагу.

— Але ж ти й не привертаєш уваги — то її до тебе привернули. А щодо того, що ти не найкраща та не вельми підхожа для цього особа, то й пан Фродо, сказати би, такою особою не був, як і пан Більбо. Вони теж не мали вибору.

— Ну, гаразд, треба самому давати собі раду. Я зможу. Хоч і впевнений, що десь напартачу — не був би я Семом Груничем.

— Нумо, подумаймо: якщо нас тут знайдуть, або знайдуть пана Фродо, а та Штука буде на ньому, ну, тоді її отримає Ворог. А це значить, що нам усім гаплик: і Лорієну, й Рівендолу, і Ширу — всім. І не можна гаяти часу, бо це — так само кінець. Війна вже розпочалась, і, цілком імовірно, нині все йде за задумом Ворога. Жодного шансу на те, щоби повернутися з Ним назад і спитати поради чи дозволу. Ні, ось як воно є: сидіти тут і чекати, доки сюди прийдуть, уб'ють мене над тілом господаря і заберуть Перстень чи самому взяти Його й піти.

Сем глибоко вдихнув.

— Гаразд, я беру Його!

Сем нахилився. Дуже обережно розстібнув ланцюжок на шиї у Фродо і ковзнув рукою під туніку; потому, піднявши другою рукою господареву голову, поцілував холодне чоло і м'яко зняв ланцюжок. Знову лагідно поклав його голову на землю. Незворушне обличчя Фродо нітрохи не змінилось, і саме це остаточно переконало Сема, що Фродо помер і вибув із Виправи.

— Прощавай, мій любий господарю! — пробурмотів нещасний. — Пробач своєму Семові. Він повернеться на це саме місце, коли закінчить роботу — якщо впорається, звісно. І тоді вже не покине тебе. Спочивай у мирі, доки я повернусь, і нехай та паскудна тварюка і близько до тебе не підходить! А якщо Володарка чує мене і зможе здійснити єдине моє бажання, то я хотів би повернутись і застати тебе тут. Прощавай!

Відтак гобіт нахилив шию, надягнув ланцюжок, і голова його під вагою Персня відразу схилилася до землі, мовби хтось прив'язав до неї важенний камінь. Але поволі, ніби тягар зменшувався чи в нього самого додалося сили, Сем підняв голову й підвівся, докладаючи неймовірних зусиль, і зрозумів, що може йти, несучи цю ваготу. На секунду здійняв Піалу, щоби подивитися на свого пана, — тепер її світло горіло лагідно й нагадувало тихе сяйво вечірньої зорі влітку, а обличчя Фродо за такого освітлення знову проясніло, було бліде, проте позначене печаттю ельфійської краси, ніби Фродо вже давно проминув темряву. Гірко втішений оцим останнім видивом, Сем відвернувся, заховав світло й почимчикував у дедалі густіший морок.

Довго йти не довелося. Тунель був недалеко позаду, Розколина — за кількасот сажнів попереду чи й ближче. Стежку було видно навіть у пітьмі: глибока борозна, витоптана за століття ходіння, плавно піднімалась угору довгим жолобом, який обабіч обступили скелі. Жолоб стрімко звужувався. Невдовзі Сем дістався до довгого маршу широких низьких східців. І насуплена чорна орківська вежа тепер була просто над ним, а в ній палахкотіло Червоне Око. Темна тінь попід нею приховувала гобіта. Він наблизився до вершини сходів і нарешті потрапив до Розколини.

— Я вже вирішив, — ненастанно повторював сам собі.

Та це було не так. Хоча він обміркував усе якнайретельніше, але те, за що взявся, цілком суперечило суті його природи, тож Сем бурмотів:

— Невже я схибив? Що я повинен був робити?

Коли стрімкі стіни Розколини зімкнулися довкола нього — перш ніж він дістався до справжньої вершини, перш ніж кинув погляд на стежку, що спускалася до Безіменної Землі, — Сем повернувся. Якусь мить, остовпівши від нестерпного сумніву, він дивився назад. Вхід до тунелю, який у дедалі густішій пітьмі нагадував маленьку пляму, досі було видно, і гобітові здалося, що він чи то розгледів, чи вгадав, де лежить Фродо. Йому привиділося, ніби там, унизу, на землі щось мерехтить, але, напевно, то сльози на очах так дурили його, доки він видивлявся на ту кам'яну височину, де його життя розбилося на друзки.

— От якби я міг загадати бажання, одним одне бажання, — зітхнув Сем. — Я побажав би повернутись і застати його там!

Тоді він, урешті, став на дорогу, що вела вперед, і зробив кілька кроків: найважчих і найбільш вистражданих за цілий його вік.

Лише кілька кроків, а потому ще кілька, ще — і Сем спуститься й уже ніколи не побачить тієї височини. Аж раптом він почув крики та голоси. І став як укопаний. Орківські голоси. Попереду і позаду. Гучний тупіт та хрипкі вигуки: орки піднімалися до Розколини з дальнього краю — певно, від якогось входу до вежі. Тупання кроків і крики позаду. Сем крутнувся на місці, а тоді побачив маленькі червоні вогники смолоскипів, які зблиснули ген унизу, коли орки вийшли з тунелю. Ось вони, переслідувачі. Червоне Око вежі не було сліпим. Він упіймався.

Мерехтіння смолоскипів і брязкання сталі попереду наблизилися майже впритул. За хвилину орки дійдуть до вершини і схоплять його. Сем надто загаявся, міркуючи, що має робити, й усе зіпсував. Як же тепер тікати й рятувати себе, як рятувати Перстень? Перстень... Далі гобіт діяв, не роздумуючи та не ухвалюючи жодних рішень. Він просто витяг ланцюжок і взяв Перстень у руку. Ватажок орківського загону ввійшов у Розколину просто перед ним. І Сем надягнув Перстень.

Світ змінився, годинні роздуми тепер займали єдину секунду Сем одразу відчув, що слух його загострився, проте зір потьмянів, але не так, як у лігві Павучихи. Усе довкола було розмите, але не темне. Сам він, одним один, був у тому сірому туманному світі невеликою чорною скелею-монолітом, а Перстень, тягнучи вниз його лівицю, скидався на розпечену золоту сферу. Сем почувався не невидимим, а жахливо та надзвичайно помітним і знав, що десь там його вистежує Око.

Він почув, як далеко в Морґульській Долині тріщить камінь і цебенить вода; як у надрах попід скелею булькоче поранена Павучиха, наосліп шукаючи вихід із глухого закапелка; почув голоси в підземеллях вежі та крики орків, котрі виходили з тунелю, й оглушливе, громове (для його вух) гупання ніг і нестерпне галайкання орків попереду. Сем притиснувся до кручі. Втім, орки крокували вгору, неначе гурт примар: сірі, спотворені млою постаті, моторошні з'яви з тьмяними вогниками в руках — і просто пройшли повз нього. А гобіт зіщулився, силкуючись заповзти в якусь шпарку і заховатися.

Сем прислухався. Орки з тунелю й ті, котрі крокували донизу, побачили одні одних, і обидва загони заметушилися та зчинили галас. Він виразно чув їх усіх і добре розумів, про що вони розмовляють. Напевно, Перстень наділяв свого власника знанням мов чи просто здатністю розуміти, зокрема, прислужників його творця, Саурона. Тож коли Сем прислухався до орківської балачки, то все розумів і міг тлумачити їхні думки. Без сумніву, Перстень дуже зріс на силі, коли наблизився до тієї місцевості, де його викували; проте він не додавав своєму власникові єдиного — мужності. Наразі Сем думав лише про те, щоби заховатися, залягти у безпечному місці, доки все знову стихне, і напружено прислухався. Він не знав, чи близько біля нього орки, та їхні слова, здавалося, звучали коло самих його вух.

— Гей! Ґорбаґу! Що це ти тут робиш? Тобі воювати ще не набридло?

— Пропуск давай, телепню. А що ти робиш, Шаґрате? Набридло валандатися по горах? Хочеш спуститись і піти на бій?

— Сам пропуск давай. Я командую на цьому перевалі. Тож говори ввічливо. Ну, доповідай!

— Нема про що.

— Го-го! Сюди! — сварку ватажків урвав крик.

Орки, котрі були внизу, несподівано щось помітили.

Метнулися туди. Усі інші побігли за ними.

— Го! Гей! Тут щось є! Лежить просто на дорозі. Шпигун, шпигун!

Й зачулися сердиті гудки ріжків і валування гавкучих голосів.

Жахливий здогад змусив Сема забути про страх: орки побачили його пана! Що вони робитимуть? Про орків розповідали таке, що кров застигала в тілі. Сама думка про це була нестерпна. Гобіт зірвався на рівні. Грець із тією Виправою та з усіма його попередніми рішеннями, а також зі страхом і зі сумнівами! Тепер він знав достеменно, де було та де є його місце: біля пана Фродо (втім, чим він зможе йому зарадити, Сем не відав). Тож він побіг униз східцями, вниз стежкою — до Фродо.

«Скільки їх там? — розмірковував Сем. — Щонайменше тридцять чи сорок тих, котрі прийшли з вежі, а внизу орків, либонь, було ще більше. Скількох я прикінчу, перш ніж вони схоплять мене? Щойно я витягну меч, орки побачать його полум'я, і рано чи пізно я втраплю їм до лап. Цікаво, чи хтось згадає про все це в пісні: як Семвайз поліг у Вершинному Проході, нагромадивши гори трупів довкола свого господаря? Ні, які там пісні! Звісно, що ні, адже орки знайдуть Перстень, і пісень не буде вже ніколи. Я не можу цьому зарадити. Моє місце — біля пана Фродо. Їм доведеться зрозуміти: Ельрондові та Раді, великим володарям і володаркам із усією їхньою мудрістю. Їхні плани розладнано. Я не буду їхнім Персненосцем. Без пана Фродо — ні».

Та його тьмяний зір уже не бачив орків. Тривалий час Семові ніколи було дбати про себе, тож він раптом усвідомив, що дуже стомився, майже виснажився: ноги не слухалися його й нікуди не несли. Він рухався надто мляво. Стежка тяглася нескінченно довго. Куди вони всі позникали в цій імлі?

Ага, ось де ті орки! До них іще далеченько. Гурт постатей оточив те, що лежало на землі, декотрі з них, пригнувшись, сновигали туди-сюди, мов собаки, які беруть слід. Сем спробував пришвидшити крок.

— Уперед, Семе! — сказав собі. — Бо знову запізнишся.

Гобіт послабив піхви меча. За мить він витягне його, і тоді...

Ураз розлігся дикий галас, галайкання та регіт, орки щось підняли зі землі.

— Гай-гой! Гай, скоро, го! Вгору! Вгору!

Потому хтось вигукнув:

— Гайда! Коротким шляхом. Назад до Нижньої Брами! Цієї ночі Вона нас не зачепить.

І цілий тлум орківських постатей рушив у ніч: четверо солдатів, котрі йшли посередині, несли на плечах свою знахідку.

— Гай-го!

Орки забрали тіло Фродо. Вони пішли. Сем не міг їх наздогнати, проте продовжував сунути вперед. Орки дісталися до тунелю й увійшли туди. Першими у вході до нього зникли ті, котрі несли тіло, решта зчинила неабияку бучу та штовханину. Сем підходив усе ближче і ближче. Витягнув меча — синій вогник спалахнув у його тремтячій руці, проте його ніхто не зауважив. Але щойно захеканий гобіт наблизився до тунелю, останній орк шаснув у чорну нору.

Якусь хвилину Сем постояв, відсапуючись і тримаючись за груди. Потому провів рукавом по обличчю, змахнувши грязюку, піт і сльози.

— А хай вам грець, покидьки! — сказав він і кинувся за ними в морок.

Тунель уже не був таким темним, як раніше. Гобітові радше здавалося, ніби він потрапив із прозорої мли в густезний туман. Що дужче на нього накочувалась утома, то більш затято йшов він далі. Семові привиділося, що десь попереду мигтить світло смолоскипів; але, хоч як він силкувався, наздогнати їх не міг. Орки швидко пересуваються в усіх тунелях, а цей вони знали дуже добре, бо, незважаючи на Павучиху, мусили часто ходити ним: то був найкоротший шлях через гори з Мертвого Міста. У які стародавні часи з'явилися цей тунель і величезна кругла яма, де багато століть тому оселилася Павучиха, вони не знали, натомість вирили обабіч від нього чимало власних кружних шляхів, аби не натрапляти на лігво чудовиська, поспішаючи в той чи в той бік за наказами своїх правителів. Тієї ночі орки не мали наміру спускатись углиб тунелю — тільки хотіли якомога швидше потрапити до бокового проходу, що вів до вартової вежі на кручі. Більшість із них раділа й тішилася з того, що вони знайшли та побачили, тож, біжучи, орки базікали та верзли всілякі нісенітниці — за звичаєм їхньої раси. Сем чув гомін їхніх хрипких голосів, монотонний і тугий у безшелесному повітрі, й міг серед усіх вирізнити два: вони були найгучніші й лунали найближче. Здавалося, капітани обох загонів ішли позаду всіх, і їхня суперечка тривала.

— Нехай твій набрід постуляє пельки, Шаґрате! — гаркнув один. — Чи ти хочеш, аби нас переловила Павучиха?

— Іди собі, Ґорбаґу! Твої галасують не менше, — відказав другий. — Нехай хлопці забавляться! Думаю, Павучиха найближчим часом нам не докучатиме. Здається, вона сіла на добрячого остюка, та ми не оплакуватимемо її. Чи тобі повилазило? Онде скільки смердючої гидоти на дорозі до її триклятої нори! Якщо ми спинили її раз, то і сто разів спинимо. Тож нехай сміються. До того ж, нам нарешті трохи підфартило: ми знайшли те, що потрібне в Луґбурці.

— У Луґбурці потрібне, кажеш? І що це, по-твоєму, таке? На вигляд, як ельф, але замале. Невже цей малюк небезпечний?

— Не знаю, треба спершу його роздивитись.

— Ого! То тобі не сказали, чого від нього чекати? Нам ніколи не кажуть усього, що вони знають, правда? Навіть половини не кажуть. Але вони теж помиляються, і Верховні помиляються.

— Ша, Ґорбаґу! — Шаґрат притишив голос так, що Сем, навіть маючи навдивовижу загострений слух, розібрав лише окремі слова. — Може, й так, але в них усюди є очі та вуха: серед моїх солдатів шпигуни теж є. Мабуть. Або й немає. Та щось їх там, угорі, таки налякало — я знаю. Ти сам розповідав, що назґули полетіли в долину і що в Луґбурці неспокійно. Щось майже вислизнуло від них.

— Майже, кажеш? — перепитав Ґорбаґ.

— Цить, — відказав Шаґрат, — ми поговоримо про це потім. Зачекай, поки дістанемося до Нижнього Шляху. Там є закуток, де можна трохи побалакати, доки хлопці бавитимуться.

Невдовзі Сем помітив, що смолоскипи зникли. Пролунав гуркіт, а тільки-но гобіт побіг у той бік — глухий удар. Сем здогадався, що орки повернули й подались у той самий прохід, яким намагалися пройти і вони з Фродо, проте тоді він був завалений. І тепер — теж.

Дорогу перегородила чимала брила, проте орки якось потрапили всередину, бо Сем чув їхні голоси з іншого боку. Сауронові прислужники бігли далі, все глибше і глибше під гори, назад до вежі. Гобіта охопив розпач. Орки несли кудись тіло його пана і збиралися зробити з ним щось огидне, а він не міг їх наздогнати. Сем навалився на загороду й узявся штовхати її, потому — з розгону битись об неї, та брила не піддавалась. Ураз десь неподалік, як на Семів слух, у проході залунали голоси двох капітанів. Гобіт завмер, наставивши вуха та сподіваючись почути щось корисне. Можливо, Ґорбаґ, який, здається, належав до залоги Мінас-Морґула, вийде, і тоді Сем зможе прослизнути всередину?

— Ні, не знаю, — сказав голос Ґорбаґа. — Зазвичай послання передають швидше, ніж можуть літати літуни. Та я не допитувався, як вони це роблять. Так безпечніше. Ґрр! Від тих назґулів мене дрижаки б'ють. Ті тварюки вмить здеруть із тебе шкіру, щойно глянеш на них, і покинуть у потойбічні, геть холодного. Та Він їх любить: тепер вони Його улюбленці, тож нарікати марно. Кажу ж бо: служити в тому місті — це тобі не жарти.

— Спробував би ти послужити тут, маючи під боком Павучиху, — відказав Шаґрат.

— От би служити там, де нікого з них немає! Та зараз війна, а коли вона закінчиться, життя наше полегшає.

— Кажуть, що на війні все йде за планом.

— Ще б пак, — гмикнув Ґорбаґ. — Побачимо. Та якщо все і справді йде за планом, то невдовзі ми матимемо вдосталь місця. Що скажеш, га? Може, якщо випаде нагода, чкурнемо звідси — ти і я — й осядемо собі окремо з кількома надійними хлопцями там, де є досхочу смачної поживи і немає великих начальників?

— Ох! — відказав Шаґрат. — Як у старі часи.

— Так, але не сподівайся на це. Щось мені неспокійно. Я ж казав, Великі Начальники, ех... — він перейшов на шепіт, — ех, навіть Найбільший може помилитися. Щось майже вислизнуло, кажеш? А я кажу: щось таки вислизнуло. І треба бути обачним. Бідні уруки завжди винуваті, їм ніхто не дякує. Проте не забувай: вороги люблять нас не більше, ніж Його, і якщо вони Його скинуть, то і нам каюк. Слухай, коли вам наказали виходити?

— З годину тому — якраз перед тим, як ти нас побачив. Надійшло повідомлення: Назґули занепокоєні. На Сходах можуть бути шпигуни. Подвоїти варту. Патруль — на вершину Сходів. Я відразу й пішов.

— Кепські справи, — сказав Ґорбаґ. — Ти чув: наша Мовчазна Сторожа хвилюється вже понад два дні? Це я знаю точно. Проте моєму патрулю ніхто не наказав стати на варту того самого дня, і навіть вістки до Луґбурца ніхто не послав, адже нагору подали Важливий Сигнал, а Верховний Назґул полетів на війну, й усяке таке. А потім мені сказали, що в Луґбурці довго не надавали цьому значення.

— Мабуть, Око дивилося кудись деінде, — відказав Шаґрат. — Кажуть, на заході почалися великі справи.

— Чом би й ні! — гарикнув Ґорбаґ. — А вороги тим часом захопили Сходи. І навіщо ти прийшов? Ти повинен наглядати тут за всім, так? Маєш особливі повноваження, так чи ні? Навіщо ти тут?

— Ну, годі! Не вчи, що мені робити. Ми тут теж не вчора народились. І знаємо про всякі чудні речі.

— Дуже чудні!

— Так, дуже чудні: вогні, крики й усе таке. Проте Павучиха вилазила з лігва. Мої солдати бачили її та її Нишпорку.

— Її Нишпорку? Це ще хто?

— Та ти його знаєш: маленька худа темна істота, сама схожа на павука чи на сухоребру жабу. Він уже тут бував. Уперше прийшов із Луґбурца багато років тому, і нам Звисока наказали не затримувати його. Відтоді він іще раз чи двічі бував тут, на Сходах, але ми не чіпали його: здається, та потвора порозумілася з Її Величністю. Думаю, він гиденький на смак, бо Павучиху не обходять накази Звисока. Ви погано стережете долину: він був тут за день до того, як почалась уся ця метушня. Ми бачили його на початку минулої ночі. Принаймні мої хлопці доповідали, що Її Величність розважається, і я вважав це добрим знаком, доки отримав послання. Я думав, що Нишпорка приніс їй забавку, а може, ти прислав їй подарунок — якогось військовополоненого абощо. Коли вона розважається, я не втручаюся. Ніхто не прослизне повз Павучиху, поки вона полює.

— Ніхто, кажеш? Тобі що, засліпило, коли ти там був? Повір: щось мені неспокійно. Хоч би хто піднімався Сходами, він таки пройшов. Перерізав її павутину та живим вибрався з її лігва. Тут є про що подумати!

— Ну, та вона його впіймала, хіба ні?

— Впіймала його? Впіймала кого? Цього малючка? Якби він був сам, вона вже давно затягла би його до свого сховку, де він зараз і був би. А якщо він потрібен у Луґбурці, то ти мусив би піти туди і забрати його. Ото тобі пощастило би! Кажу ж: він був не сам.

Далі Сем слухав іще уважніше, притуливши вухо до брили.

— Хто перерізав плетиво, яким Вона обплела малючка, га, Шаґрате? Той самий, хто перерізав павутину. Невже не докумекав? А хто встромив гостряка в Її Величність? Теж він, гадаю. Тільки де він? Де він, Шаґрате?

Шаґрат не відповідав.

— Думай, бо голова не лише для того, щоби носити шолом. Тут не до смішок. Ніхто, ніхто ніколи не пробивав панцир Павучихи — це ти сам добре знаєш. Але біда не в тому. Ти тільки подумай: десь тут вештається на свободі хтось значно більш небезпечний за всіх триклятих повстанців, котрі бували тут іще з кепських давніх часів, із Великої Облоги. Щось таки прослизнуло.

— І що воно таке? — гаркнув Шаґрат.

— За всіма ознаками, капітане Шаґрате, я сказав би, що десь на волі бродить великий воїн, імовірно — ельф, і точно — з ельфійським мечем, а ще, мабуть, зі сокирою; він і твоїх пасток уникнув, ти його не вистежив. Це дуже підозріло!

Ґорбаґ сплюнув. Сем понуро всміхнувся, почувши такий опис себе.

— Тю на тебе, ти завжди чекаєш найгіршого, — сказав Шаґрат. — Тлумач ці знаки, як тобі заманеться, проте їх можна пояснити й інакше. Хай там як, у мене всюди стоїть сторожа, і я даватиму раду кожному лиху по черзі. Спершу гляну на того, кого ми вже спіймали, а тоді почну хвилюватися про інше.

— Щоби ти знав, на тому малюнку ти далеко не заїдеш, — відказав Ґорбаґ. — Напевно, він узагалі не має нічого спільного зі справжнім клопотом. Бо той великий, із гострим мечем, здається, мав його ні за що: просто кинув лежати тут. Це звичайні ельфійські штучки.

— Побачимо. Ну, пішли! Набалакались уже. Подивімося тепер на полоненого!

— Що ти збираєшся з ним робити? Не забувай: я перший помітив його. Якщо ти хочеш пограти, то я і мої солдати будемо у грі.

— Тихо, тихо, — гаркнув Шаґрат, — я маю накази. І не хочу ризикувати своєю головою — чи твоєю, — не виконавши їх. Будь-якого порушника, котрого знайде варта, слід утримувати у вежі. В'язня треба роздягнути. Ретельно описати кожну його річ: одяг, зброю, листи, персні — кожну дрібничку, і цей опис негайно передати до Луґбурца, й тільки до Луґбурца. В'язень має бути цілий і неушкоджений, доки Він пошле по нього чи прибуде Сам — інакше покарання зазнають усі вартові чи навіть їх буде страчено. Усе цілком зрозуміло, і саме так я збираюся вчинити.

— Роздягнути, так? — сказав Ґорбаґ. — Здерти все: волосся, нігті, зуби — все?

— Ні, не так. В'язень — для Луґбурца, чуєш? Він потрібен там живий і цілий.

— Це буде складно, — зареготав Ґорбаґ. — Він же просто труп. Що в Луґбурці робитимуть із таким? Такого в'язня можна було б і зварити.

— Дурень ти, — прохрипів Шаґрат. — Багато розумного сказав, але багато чого і не знаєш — того, що відомо більшості. Труп! То тобі невтямки, як поводиться Її Величність? Вона зв'язала його павутинням — значить, хотіла м'яса. А Павучиха не їсть мертвого м'яса та не п'є холодної крові. Цей малюнок — не мертвий!

Сем аж затремтів, учепившись за брилу. Він почувався так, ніби цілий темний світ перевертається догори дриґом. Потрясіння було таке сильне, що гобіт мало не зімлів, але, відчайдушно силкуючись залишитися при тямі, почув свій внутрішній голос: «Дурню ти, Фродо не мертвий, як і підказувало тобі серце. Не довіряй своїй голові, Семвайзе, — це не найліпша частина тебе. Біда в тому, що ти ніколи не мав щирої надії. Ну, і що тепер робити?» Наразі нічого, тільки притискатися до непорушної брили і слухати, слухати гидкі орківські голоси.

— Ґрр! — гарикнув Шаґрат. — У неї є кілька отрут. Павучиха, полюючи, просто дзьобає свою здобич у шию, і та стає млява, як риба без луски, а тоді вже Її Величність робить із нею все, що захоче. Пам'ятаєш старого Уфтака? Ми шукали його кілька днів. А коли знайшли, він висів у закутку, цілком притомний і дуже лютий. Ото ми посміялися! Мабуть, Павучиха забула про нього, проте ми не чіпали старого: навіщо встрявати між Нею та її харчем. Ні, цей малий покидьок за кілька годин прокинеться, трохи проблюється — і все буде добре. Чи було би, якби Луґбурц дав йому спокій. Звісно, малюнка мучитиме те, куди він потрапить і що з ним станеться.

— І що з ним станеться! — засміявся Ґорбаґ. — Ну, ми можемо розповісти йому кілька історійок, якщо вже до всього іншого нам зась. Ледве чи він бував у прекрасному Луґбурці, тож, напевно, захоче знати, що його там чекає. Буде навіть веселіше, ніж я думав. Ходімо!

— Жодних ігор, чуєш? — відказав Шаґрат. — В'язень мусить бути у безпеці, інакше нам усім гаплик.

— Гаразд! Але на твоєму місці я впіймав би ще й того великого, котрий бродить на волі, а вже тоді посилав би рапорт до Луґбурца. Бо якось воно негарно звучить: я впіймав кошеня, та проґавив кішку.

Голоси почали віддалятися. Сем чув, як поволі стихають кроки ватажків. Він оклигав після потрясіння, і тепер його охопила нестримна лють.

— Я все зіпсував! — кричав гобіт. — Я знав, що так буде. Тепер Фродо в них, хай би їх покрутило! Мерзота! Ніколи не залишай свого пана, ніколи, ніколи — от правильне рішення. Я це серцем чув. О, нехай Фродо мені пробачить! Я мушу дістатися до нього. За всяк кошт, за всяк!

Сем знову витяг меча й ударив руків'ям об брилу, проте вона тільки глухо загула. Меч натомість спалахнув так яскраво, що Сем навіть крізь туман перед очима розгледів його світло. І побачив, що брила та, на диво, має форму важких дверей, майже вдвічі вищих за нього. Але понад ними був порожній темний простір між краєм кручі та низькою аркадою ходу Напевно, завдяки цим дверям орки не пускали Павучиху досередини, замикаючи їх на якийсь хитрий засув чи на клямку, з якими потвора не могла впоратися. Зібравши рештки сили, Сем підскочив, ухопився за край брили, видряпався нагору й зістрибнув у тунель. Потому прожогом кинувся бігти зі сяйливим мечем у руці, повернув за кут і помчав углиб зміїстим ходом.

Звістка про те, що його пан і досі живий, додала йому снаги та змусила відкинути навіть думку про втому. Сем нічого не бачив попереду, бо новий прохід постійно петляв і звивався, та йому здалося, ніби він наздоганяє двох орків: їхні голоси поступово ближчали. Аж ось орки опинились уже зовсім поряд.

— От що я зроблю, — сердитим тоном сказав Шаґрат. — Запроторю його просто до горішньої кімнати.

— Навіщо? — гаркнув Ґорбаґ. — Невже ти не маєш в'язниць унизу?

— Сказано ж: тримати в'язня у безпеці, — відповів Шаґрат. — Розумієш? Він безцінний. А я не довіряю всім своїм хлопцям, ані твоїм, ані тобі, бо ти щось занадто веселий. Його понесуть туди, куди я накажу, а ти туди не підеш, якщо не слухатимешся мене. І я кажу: на саму гору. Там він буде у безпеці.

— Невже? — запитав Сем. — Ти забув про великого та сильного ельфійського воїна, котрий бродить на волі!

З тими словами він кинувся за останній закрут дороги, виявивши, що тунель чи слух, загострений Перснем, обдурили його й він неправильно розрахував відстань.

Дві орківські постаті були трохи попереду. Тепер Сем бачив їх — чорні та приземкуваті на тлі червоної заграви. Прохід нарешті прямо піднімався схилом, а наприкінці шляху стояли розчахнуті навстіж велетенські подвійні двері, які вели, певно, до глибоких кімнат, розташованих значно нижче від високого виросту вежі. Орки з ношею вже зайшли досередини. Ґорбаґ і Шаґрат наближалися до брами.

Сем почув, як розляглися хрипкі співи, загули ріжки й ударили гонги — зчинився жахливий гармидер. Ґорбаґ і Шаґрат уже стали на поріг.

Сем закричав і змахнув Жалом, але його слабкий голос потонув у галасі. Ніхто на нього не зважив.

Величезні двері гупнули. Бабах! Зсередини опустилися залізні ґрати. Брама зачинилася. Сем із розгону вдарився об скріплені товстими стрижнями мідні пластини, знепритомнів, сповз додолу. І поринув у темряву. А Фродо був живий, утім потрапив до лап Ворога.

На цьому завершується друга частина історії про Війну за Перстень. Третя частина називається «Повернення короля», у якій ми станемо свідками останнього відчайдушного бою з Темним Володарем. Кожен із Братства Персня виконає свою Місію, і у знесилений тривалою війною край повернеться його король. Але ця перемога матиме легкий відтінок смутку: минає драматично-сувора та водночас чарівно-казкова епоха, і приходить час людей.