Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі

Розділ 1. Загибель Боромира

раґорн квапливо піднімався на пагорб. Раз у раз припадав до землі. У гобітів легка хода, відбитки їхніх ніг нелегко відчитати навіть блукачеві, проте неподалік од вершини стежку перебігав ручай, і в мокрій землі він побачив те, що шукав.

— Я таки правильно зрозумів знаки, — сказав Араґорн сам до себе. — Фродо побіг на вершину пагорба. Цікаво, що він там побачив? Адже згодом він повернувся тією самою дорогою і знову спустився вниз.

Араґорн вагався. Він теж хотів піднятися на високий престол, сподіваючись угледіти там те, що допомогло би йому виплутатися зі скрутного становища, проте час збігав. Ураз чоловік метнувся вперед і помчав угору східцями до вершини, оминаючи великі валуни. Сівши на високий престол, він роззирнувся довкола. Та сонце, здавалося, потемніло, цілий світ був уже тьмяним і чужим. Араґорн обвів поглядом увесь простір од Півночі й до Півночі, але не побачив нічого, крім далеких пагорбів, і лише у високості знову помітив велетенського птаха, схожого на орла, що широкими колами поволі спускався з-під хмар до землі.

Доки Араґорн отак роззирався, його чутливі вуха вловили дивні звуки в лісистих пониззях зі західного боку Ріки. Він завмер. Звідти долинали крики, й Араґорн із жахом вирізнив серед них огидні орківські голоси. Тоді зненацька гортанно засурмив великий ріг, і його клич потужно вдарився об пагорби й відбився у видолинках, заглушивши своїм могутнім голосом ревище водоспаду.

— Ріг Боромира! — скрикнув Араґорн. — Він у скруті!

Зіскочивши східцями вниз, він помчав стежкою. «Прикро! Сьогодні мене переслідує невдача й усе, що я роблю, сходить нанівець. Де ж Сем?»

Він біг, крики дедалі гучнішали, натомість ріг сурмив із кожним разом більш глухо та розпачливо. Аж ось орки заволали люто і пронизливо, а поклики рогу стихли. Араґорн умлівіч здолав останній схил, але, поки він діставався до підніжжя пагорба, всі звуки поволі згасали: тоді чоловік звернув ліворуч і побіг у їхньому напрямку, та вони губились у далині, стаючи майже нечутними. Вихопивши свого сяйливого меча та гукаючи: Елендил! Елендил! — Араґорн мчав поміж дерев.

Приблизно за півтори версти від Парт-Ґалену на маленькій галявині, неподалік од озера, він знайшов Боромира. Той сидів, притулившись спиною до великого дерева, ніби спочивав. Однак Араґорн побачив, що в ґондорця вп'ялося багато чорноперих стріл: у руці воїн і досі тримав меч, однак лезо його зламалося біля руків'я, а розрубаний навпіл ріг лежав поруч. Але й чимало орків лягло трупом довкола та біля ніг Боромира.

Араґорн став навколішки. Боромир розплющив очі, марно силкуючись щось сказати. Нарешті слова кволо злетіли з його вуст.

— Я спробував забрати Перстень у Фродо, — промовив він. — Мені шкода, я поплатився за це, — Боромир окинув поглядом загиблих ворогів: там їх лежало щонайменше двадцять. — Їх немає... півмірків... орки забрали їх. Думаю, вони ще живі. Орки зв'язали їх.

Він замовк, повіки його стомлено заплющилися. Але за мить озвався знову.

— Прощавай, Араґорне! Іди до Мінас-Тіріта й урятуй мій народ! Я програв.

— Ні! — сказав Араґорн, беручи його за руку й цілуючи в чоло. — Ти переміг. Мало хто здобував таку перемогу. Спочивай! Мінас-Тіріт не впаде!

Боромир лиш усміхнувся у відповідь.

— У який бік вони пішли? Фродо був із ними? — запитав Араґорн.

Але Боромир уже не подавав голосу.

— О горе! — вигукнув Араґорн. — Так знайшов свою смерть спадкоємець Денетора, Володар Вартової Вежі! Гіркий це кінець. Загін розбито вщент. Це я зазнав поразки. Ґандальф даремно довіряв мені. Що маю тепер робити? Боромир заповів мені похід до Мінас-Тіріта, і серце моє прагне цього. Та де ж Перстень і Носій? Як мені знайти їх і врятувати Виправу від невдачі?

Він іще трохи постояв навколішки, зігнувшись од ридань і стискаючи Боромирову руку. Так його застали Леґолас і Ґімлі. Вони спустилися зі західних схилів пагорба, тихцем, скрадаючись між дерев, наче під час полювання. Ґімлі тримав у руці сокиру, а Леґолас — довгого ножа: він витратив усі свої стріли. Вибравшись на галявину, вони на мить заціпеніли, вражені, а потому стали, скорботно похиливши голови, бо зрозуміли, що тут відбулося.

— Шкода! — сказав Леґолас, підходячи до Араґорна.

— Ми вистежили й убили в лісах чимало орків, одначе більше користі з нас було би тут. Ми рушили сюди, щойно почули ріг, але, здається, спізнилися. Я боявся, що тебе смертельно поранили.

— Боромир помер, — відказав Араґорн. — А я не зазнав і подряпини, бо мене не було тут із ним. Він поліг, захищаючи гобітів, поки я був аж ген далеко на пагорбі.

— Гобітів! — скрикнув Ґімлі. — І де ж вони? Де Фродо?

— Не знаю, — стомлено відповів Араґорн. — Перед смертю Боромир розповів мені, що орки зв'язали гобітів, але, на його думку, не вбили. Я спрямував його навздогін за Мері та Піпіном, однак не здогадався запитати, чи Фродо і Сем були з ним, доки стало запізно. Усе, що я сьогодні робив, вийшло на лихе. Що маємо чинити зараз?

— Спершу ми повинні подбати про загиблого, — сказав Леґолас. — Не гоже нам залишати його, немов падаль, серед цих бридких орків.

— Проте нам слід поквапитись, — докинув Ґімлі. — Він не хотів би, щоби ми затримувалися. Мусимо наздоганяти орків, якщо є надія, що хтось із нашого Загону таки став їхнім живим бранцем.

— Але ж ми не знаємо, чи з ними Персненосець, чи ні, — зауважив Араґорн. — Якщо ні — то ми його покидаємо? Хіба ми не повинні спершу знайти Фродо? Жахливий вибір постав перед нами!

— Тоді спершу зробімо те, що належить, — сказав Леґолас. — Ми не маємо ні часу, ні знарядь, аби поховати нашого товариша як годиться чи насипати над ним курган. Хіба піраміду з каміння.

— Ця праця буде довгою та важкою: каміння, яке би нам знадобилося, можна знайти лише біля води, — мовив Ґімлі.

— Тоді покладімо Боромира разом із його зброєю та зі зброєю вбитих недругів у човен, — запропонував Араґорн. — Пустімо човен за течією до водоспаду Раурос і віддаймо героя Андуїнові. Ріка Ґондору подбає принаймні про те, щоби жодна нечисть не збезчестила його кісток.

Троє побратимів швидко обшукали тіла орків, складаючи на купу їхні мечі, розрубані шоломи та щити.

— Погляньте! — скрикнув Араґорн. — Ось нам і знаки!

Він витяг із купи грізної зброї два ножі з лезами у формі листків, покриті золотом і червінцем, а пошукавши ще, надибав чорні піхви, оздоблені маленькими червоними самоцвітами.

— Це не орківські знаряддя! — сказав. — Ці ножі належали гобітам. Орки, поза сумнівом, роззброїли нещасних, але побоялися залишити їхню зброю собі, бо знали, що ці леза — витвори Вестернесу — закляті на погибель Мордору. Ну, що ж, якщо наші друзі досі живі, то зброї в них немає. Без надії сподіваючись, я візьму ці ножі: можливо, колись поверну їм.

— А я, — озвався Леґолас, — позбираю всі стріли, які зможу знайти, адже мій сагайдак порожній.

Обшукавши купу зброї та ґрунт довкола неї, він знайшов чимало цілих стріл, древка яких були довші, ніж у тих, що ними зазвичай користувались орки. Ельф пильно оглянув стріли.

Араґорн тим часом придивився до вбитих і сказав:

— Тут полягло чимало орків не з Мордору. Хтось із Півночі, а інші — з Імлистих Гір, якщо мої знання про орків і про їхній рід чогось вартують. Але є ще й такі, котрих я ніколи не бачив. Їхнє спорядження геть не схоже на орківське!

Серед загиблих було четверо солдатів-ґоблінів, кремезних, смаглявих, косооких, із товстими ногами та великими руками. Вони були озброєні короткими мечами зі широкими лезами, а не кривими ятаганами, як звичайні орки; а ще мали тисові луки, за формою та за довжиною схожі на людські. На їхніх щитах був дивний знак: маленька біла рука в центрі чорного поля, а на передній частині залізних шоломів білим металом було викарбувано руну С.

— Раніше я не бачив таких знаків, — сказав Араґорн. — Що вони означають?

— «С» — значить Саурон, — відповів Ґімлі. — Це легко відгадати.

— Ні! — заперечив Леґолас. — Саурон не послуговується ельфійськими рунами.

— І він не вживає свого справжнього імені, не дозволяючи ні писати, ні вимовляти його, — мовив Араґорн. — Та й білий — не його колір. Орки на службі у Барад-дŷра використовують символ Червоного Ока.

Він постояв хвилину, задумавшись.

— «С» — означає Саруман, — сказав невдовзі. — Зло вже зовсім поблизу, в Ісенґарді, й Захід тепер небезпечний. Цього й боявся Ґандальф: зрадник Саруман якось дізнався про нашу мандрівку. Либонь, йому вже відомо і про Ґандальфову загибель. Наші морійські переслідувачі могли втекти од варти Лорієну або ж оминули ту землю і прийшли в Ісенґард іншими стежками. Орки пересуваються швидко. Проте Саруман має багато різних способів вивідувати новини. Пригадуєте його пташок?

— Втім, у нас обмаль часу, щоби гаяти його на загадки, — відказав Ґімлі. — Забираймо звідси Боромира!

— Але згодом нам таки доведеться знайти відгадку, якщо ми хочемо вибрати правильний шлях, — не відступав Араґорн.

— Можливо, правильного вибору й не існує, — промовив Ґімлі.

Узявшись за сокиру, ґном зрубав кілька гілок. Їх зв'язали докупи тятивами луків, постелили на цей каркас плащі, й на таких складених нашвидкуруч ношах троє вцілілих віднесли тіло свого побратима й ті трофеї з його останнього бою, які вирішили покласти йому в останню путь, до берега. Дорога туди не була довгою, та завдання їхнє виявилося не з легких, адже Боромир був муж високий і міцно збудований.

Араґорн залишився край ріки наглядати за ношами, а Леґолас і Ґімлі кинулися до Парт-Ґалену. Іти туди треба було версти з півтори чи й більше, тож, поки вони повернулися, квапливо веслуючи двома човнами вздовж берега, минуло трохи часу.

— Дивна історія! — озвався Леґолас. — На березі були тільки два човни. Від третього не залишилось і сліду.

— Там побували орки? — запитав Араґорн.

— Ми не бачили нічого, що би на це вказувало, — відповів Ґімлі. — До того ж орки забрали чи знищили б усі човни, а разом із ними й наші речі.

— Коли повернемося, я все там обстежу, — сказав Араґорн.

І от вони поклали Боромира на середину човна, що мав понести його в останню путь. Сірий каптур і ельфійський плащ побратими згорнули й поклали лицареві під голову. Розчесали довге темне волосся, розклавши його по плечах. На стані в загиблого поблискував золотий пояс із Лорієну. Шолом помістили біля тіла, на коліна поклали розрубаний ріг, руків'я та уламки меча, а в ногах склали мечі його ворогів. Потому, прив'язавши прову цього човна до корми іншого, спустили їх на воду. Сумовито веслували вздовж берега, відтак звернули на швидкоплинне русло й проминули зелений моріжок Парт-Ґалену. Крутосхили Тол-Брандіру виблискували: було вже пополудні. Побратими пливли на південь, над Рауросом здіймалися хмари бризок, що мерехтіли попереду, немов золотисте марево. Від прудкого бігу й гуркоту водоспаду бриніло безшелесне повітря.

Друзі у скорботі відпустили поховальний човен, у якому лежав Боромир — спокійний і незворушний, він гойдався на грудях пливкої води, поки його підхопила течія. Свого човна вони пригальмували за допомогою весел, і Боромир проплив повз них: його човен поволі даленів, перетворюючись на темну цятку на тлі золотого світла, а тоді раптом зник. Невпинно ревів Раурос. Ріка взяла Боромира, Денеторового сина, — його так і не діждались у Мінас-Тіріті, й ніхто вже ніколи не бачив, як він, за звичкою, стоїть уранці на Білій Вежі. Та згодом у Ґондорі ще довго подейкували, що той ельфійський човен поплив до водоспаду, потому — пінявими водами вниз до Осґіліата, а далі — повз численні устя Андуїну до Величного Моря в зоряну ніч.

Якусь мить троє побратимів мовчали, спостерігаючи за човном. Першим озвався Араґорн.

— Його чекатимуть у Білій Вежі, — сказав, — але він не повернеться ні з гір, ані з моря.

І поволі затягнув пісню:

Далі пісню підхопив Леґолас:

А потому знову заспівав Араґорн:

На цьому вони закінчили. Потому розвернули човна і погнали його щодуху проти течії назад до Парт-Ґалену.

— Ви залишили Східний Вітер мені, — сказав Гімні, — та я про нього нічого не скажу.

— Так і повинно бути, — мовив Араґорн. — У Мінас-Тіріті терплять Східний Вітер, але вістей у нього не питають. Однак Боромир уже став на свій шлях, а нам треба поспішати, щоби вибрати свій.

Тоді він узявся обстежувати зелений лужок — швидко, проте уважно, часто нахиляючись до землі.

— На цей ґрунт орки не ступали, — сказав. — Ні в чому іншому я не впевнений. Усі наші відбитки тут, і вони перетинаються знову і знову. Я не можу визначити, чи хтось із гобітів повертався сюди, відколи почалися пошуки Фродо, — Араґорн підійшов до берега поблизу того місця, де ручай, що цебенів од джерела, впадав у Ріку. — Отут є виразні відбитки. Гобіт забрів у воду і вибрався назад; але я не можу сказати, чи давно це було.

— І як же тоді розгадати цю загадку? — запитав Ґімлі.

Араґорн відповів не відразу, натомість пішов до табору і перебрав речі.

— Бракує двох клунків, — сказав він, — один із яких точно належав Семові: був доволі великим і важким. Ось вам і відповідь: Фродо помандрував човном, а його служка поплив із ним. Напевно, Фродо повернувся, поки нас усіх не було. Я зустрів Сема, піднімаючись на пагорб, і наказав йому йти за мною; та, вочевидь, він цього не зробив. Сем здогадався, що на думці в його господаря, і наздогнав Фродо, перш ніж той устиг відпливти. Виявилося, що позбутися Сема не так просто!

— Але чому ж він позбувся нас, без жодних пояснень? — запитав Ґімлі. — Це дивний вчинок!

— І хоробрий, — сказав Араґорн. — Гадаю, Сем був правий. Фродо не хотів вести нікого зі своїх друзів разом зі собою на смерть у Мордор. Проте знав, що сам він мусить іти. Після того, як гобіт пішов од нас, трапилося щось таке, що перемогло його страх і сумнів.

— Можливо, на нього натрапили орки-мисливці, й він утік, — припустив Леґолас.

— Він утік — це правда, — відказав Араґорн, — але, гадаю, не від орків.

Про те, що, на його думку, могло стати причиною несподіваного рішення й утечі Фродо, Араґорн не сказав. Він довго зберігав у таємниці останні Боромирові слова.

— Ну, ми принаймні бодай щось з'ясували, — сказав Леґолас. — Фродо покинув цей берег Ріки: тільки він міг узяти човен. Сем зараз із ним: тільки він забрав би свого клунка.

— Тоді нам слід обирати: взяти останнього човна і поплисти слідом за Фродо, — озвався Ґімлі, — чи погнатися за орками пішки. Чи так, чи так, на успіх надії мало. Ми вже втратили дорогоцінні години.

— Дайте подумати! — сказав Араґорн. — Аби я зробив правильний вибір і перемінив лиху фортуну цього нещасливого дня!

Якусь хвилю він стояв і мовчав.

— Я піду навздогін за орками, — подав урешті голос. — Я би повів Фродо до Мордору і був би з ним до самого кінця, проте якщо ми зараз візьмемося шукати його у глушині, то доведеться покинути полонених на муку та на смерть. Нарешті серце моє промовляє впевнено: доля Носія віднині вже не в моїх руках. Загін виконав свою місію. Проте ми троє, доки стане сил, не покинемо в біді наших побратимів. Ходімо! Ми вирушаємо, — залиште тут усе, без чого можна обійтися! Ми мчатимемо вперед удень і вночі!

Вони підняли останній човен і понесли його до дерев. Поклали під нього всі ті речі, яких не потребували, а відтак не брали зі собою, і покинули Парт-Ґален. А коли знову прийшли на галявину, де загинув Боромир, уже наближався вечір. Там мандрівники натрапили на слід орків. Це не потребувало особливих зусиль.

— Жоден інший народ не топче так землю, — сказав Леґолас. — Здається, вони радіють із того, що збивають і чавлять усяке зело, навіть те, що не росте на їхньому шляху.

— Та, незважаючи на це, орки рухаються з чималою швидкістю, — зауважив Араґорн, — і не втомлюються. А згодом нам, либонь, доведеться шукати стежки на твердому безплідному ґрунті.

— Ну, то гайда за ними! — гукнув Ґімлі. — Гноми теж уміють ходити швидко, а стомлюються вони не дужче за орків. Але гонитва буде тривала: ці негідники мають добрячу перевагу.

— Так, — погодився Араґорн, — ґномівська витривалість усім нам стане у пригоді. Проте рушаймо! З надією чи без неї ми підемо слідами наших ворогів. І горе їм, якщо ми їх наздоженемо! Улаштуємо таку гонитву, яку всі Три Роди: ельфи, ґноми та люди — вважатимуть дивом. Уперед, Троє Шукачів!

І він зірвався з місця, мов олень. Помчав між дерев. Вів їх тільки вперед, невтомний і прудкий, бо дух його нарешті позбувся сумнівів. Ліси біля озера залишилися позаду. Троє переслідувачів видерлися на довгі схили, темні, виразно окреслені на тлі неба, яке захід сонця вже забарвив у червоне. Вже запали сутінки, і троє Шукачів зникли вдалині — сірі тіні в кам'янистому краї.

Розділ 2 Вершники Рогану

утінки глибшали. У пониззі між дерев, які залишилися позаду, стелилась імла, нависаючи над тьмяними берегами Андуїну, проте небо було чисте. Виглянули зорі. Зростаючий місяць котився до Заходу, чорніли тіні від скель. Троє Шукачів добулися до підніж кам'янистих пагорбів, і хода їхня сповільнилася, бо йти орківським слідом було не надто легко. Тут височини Емин-Муїлу тяглися з півночі на південь двома нерівними хребтами. Західний бік кожного хребта був стрімкий і неприступний, а схили зі сходу були ледь пологі, пориті численними канавами та вузькими тріщинами. Цілу ніч троє побратимів пробиралися цією вичахлою землею, піднімаючись на гребінь першої — найвищої — гряди та знову спускаючись у темряву глибокої звивистої долини на протилежному її боці.

Там вони й перепочили коротку часину в холодну і безшелесну досвітню пору. Місяць уже давно сів перед ними, вгорі мерехтіли тільки зорі. Перше світло дня ще не пробилося з-над темних пагорбів позаду. На мить Араґорн розгубився: орківський слід привів їх у цю долину, а тоді зник.

— Куди, гадаєш, вони могли завернути? — запитав Леґолас. — На північ, аби йти прямою дорогою до Ісенґарда чи до Фанґорну, якщо ти вважаєш цей ліс їхнім пунктом призначення? Чи на південь, аби дістатися до Ентави?

— Хоч би куди вони йшли, до річки їх не занесе, — сказав Араґорн. — Якщо для Рогану ще не все втрачено і Саруманова влада не зросла незмірно, то орки рушать найкоротшим шляхом — через луки рогіримів. Пошукаймо їх на півночі!

Долина, мов кам'янистий жолоб, тяглася між двома рядами пагорбів, а серед валунів на її дні тонкою цівкою тік струмок. Праворуч од мандрівників нависала скеля, а ліворуч здіймалися сірі схили, понурі та примарні у світлі раннього ранку. Вони пройшли ще приблизно півтори версти в північному напрямку. Араґорн, схилившись до землі, все нишпорив серед западин і канав, які вели вгору на західну гряду. Леґолас ішов трохи попереду. Коли це раптом пролунав його крик, і друзі кинулися до нього.

— Ми вже наздогнали декого з тих, кого шукали, — сказав ельф. — Погляньте!

Усі глянули туди, куди він показував, і побачили: те, що вони сприйняли за валуни біля підніжжя схилу, насправді було купою трупів. Там лежали п'ятеро мертвих орків. Їх жорстоко зарубали, а двом відтяли голови. Ґрунт довкола був вологим од їхньої темної крові.

— Ось іще одна загадка! — скрикнув Ґімлі. — Проте, щоби розгадати її, потрібне денне світло, а на нього ми ждати не можемо.

— І все-таки, хоч би якою була відгадка, вона, здається, дає нам надію, — сказав Леґолас. — Вороги орків можуть виявитися нашими друзями. На цих пагорбах мешкає якийсь народ?

— Ні, — відповів Араґорн. — Рогірими навідуються сюди нечасто, а до Мінас-Тіріта — далеко. Можливо, тут із невідомої нам причини полював загін людей. Однак, гадаю, це не так.

— І що ж ти думаєш? — запитав Ґімлі.

— Думаю, що наші вороги привели за собою своїх ворогів, — одказав Араґорн. — Це північні орки, і прийшли вони здалеку. Серед убитих немає жодного з тих великих орків, котрі мали дивні знаки. Тут, напевно, зчинилася сварка — таке нерідко трапляється поміж цих підлих створінь. Можливо, вони сперечалися, куди йти.

— Чи щодо полонених, — докинув Ґімлі. — Сподіваймося, що бранці не знайшли тут свою смерть.

Араґорн, рухаючись великим колом, обшукав ґрунт, але не знайшов жодних інших слідів сутички. І мандрівники пішли далі. Небо на сході вже блідло, зорі згасали, й сіре світло поволі розгорялося. Трохи далі на північ вони натрапили на западину, де крихітний потічок, провалюючись і звиваючись, проклав собі кам'янисту стежку ген у долину. Там росло кілька кущів, а на схилах видніли латки трави.

— Нарешті! — сказав Араґорн. — Ось сліди, які ми шукаємо! Ідуть угору цією канавкою: саме сюди подались орки після суперечки.

Тож переслідувачі хутко звернули й пішли новою стежкою. Легко, ніби після цілонічного відпочинку, вони перестрибували з каменя на камінь. Урешті-решт, добулися до гребеня сірого пагорба, і несподіваний вітерець розвіяв їхнє волосся та плащі — прохолодний вітер світанку.

Озирнувшись, троє друзів побачили, як за Рікою спалахнули далекі пагорби. У небі зайнявся день. Червоний пруг сонця піднявся над раменами темної землі. Попереду на заході лежав незворушний, безформний і сірий світ; поки вони дивилися на нього, нічні тіні танули, а пробуджена земля повертала собі барви: зелень просторилася розлогими луками Рогану, біло мерехтіли тумани в долинах Ріки, а ліворуч удалині, за понад двадцять миль од них, стояли синьо-пурпурові Білі Гори, височенні гагатові шпилі яких укривали блискучі сніги та рум'янці ранкового світла.

— Ґондоре! Ґондоре! — скрикнув Араґорн. — Хотів би я поглянути на тебе у щасливішу годину! Бо дорога моя поки що не веде на південь до твоїх сяйливих потоків.

Тепер ходімо! — сказав він, відриваючи погляд од Півдня та дивлячись на північний захід — на шлях, яким мусив іти.

Гряда, на якій стояли побратими, різко зривалась униз просто біля їхніх ніг. Приблизно на шістнадцять сажнів нижче тягнувся широкий скелястий уступ, що раптово закінчувався стрімкою кручею — Східною Стіною Рогану. То була межа Емин-Муїлу, — далі, скільки сягало око, перед ними простягалися зелені рівнини рогіримів.

— Погляньте! — скрикнув Леґолас, показуючи на бліде небо вгорі. — Там знов орел! Він дуже високо. Здається, птах уже відлітає геть, повертаючись звідси на Північ. Летить дуже швидко. Погляньте!

— Ні, навіть мої очі не в змозі його розгледіти, добрий Леґоласе, — сказав Араґорн. — Він, певно, і справді надзвичайно високо. Цікаво, яке в нього завдання, якщо це той самий птах, якого ми бачили раніше. Але дивіться! Я бачу щось ближче й більш нагальне: онде щось рухається рівниною!

— Воно не одне — їх багато, — уточнив Леґолас. — Це чималий піший загін; але нічого, крім цього, я сказати не можу, як і визначити, до якого народу належать ті воїни. Вони за багато верст звідси — можливо, за вісімнадцять; але на рівнині відстань зміряти важко.

— Проте, гадаю, нам уже не потрібні сліди, щоби знати, куди йти, — озвався Ґімлі. — Нумо, якомога швидше знайдімо стежку вниз до лук.

— Ледве чи тобі вдасться знайти туди коротшу стежку за ту, яку обрали орки, — сказав Араґорн.

Тепер вони переслідували ворогів при ясному денному світлі. Здавалося, ніби орки помчали вперед так швидко, як тільки могли. Раз у раз переслідувачі натрапляли на речі, які вони загубили чи покинули: пакунки з-під їжі, скоринки черствого сірого хліба, подертий чорний плащ, важкий, підбитий залізом черевик, пошкоджений об каміння. Сліди тяглися на північ уздовж вершини стрімкого хребта і невдовзі привели до глибокої розколини, вибитої у скелі потоком, що гамірливо плюскотів долі. Горбиста стежка, що нагадувала східці, спускалася вузькою ущелиною до рівнини.

Зійшовши, мандрівники несподівано опинилися в травах Рогану. Ті трави напливали, мовби зелене море, до самого підніжжя Емин-Муїлу. Потік стрибнув униз і зник серед густих заростів красолі та водяних рослин: чути було, як він дзюркоче в зелених тунелях, уздовж пологих схилів у бік далеких тваней у долині Ентави. Здавалося, зима залишилася позаду, вчепившись десь там за пагорб. Повітря було м'яке, тепле і ніжно пахло, ніби весна вже прокинулась і сік знову заструменів у зелах та в листі. Леґолас глибоко вдихнув, мовби зробив великий ковток по довгій спразі в пустельних місцинах.

— Ох! Запах зелені! — сказав він. — Це ліпше, ніж тривалий сон. Біжімо!

— Легким ногам тут бігтиметься швидко, — озвався Араґорн. — Швидше, либонь, аніж узутим у залізо оркам. Нині маємо нагоду зменшити відрив!

Вони помчали вервечкою, мов гончі пси, котрі зачули сильний запах здобичі, і палке світло сяяло в їхніх очах. Широкий прокіс, у якому орківський загін протоптав огидну канаву, вів майже просто на захід; запашна трава Рогану в тому місці була понищена та почорніла. Раптом Араґорн зойкнув і звернув убік.

— Зупиніться! — гукнув він. — Не йдіть поки що за мною.

І хутко побіг праворуч, убік од головного сліду, бо побачив відбитки ніг, які вели туди, відгалужуючись від інших, — сліди дрібних босих ніг. Однак вони не далеко відійшли, перш ніж їх перетнули орківські відбитки, які також відступали від головного сліду позаду та попереду, а потому різко завертали і губилися на витоптаній дорозі. Там, де сліди відбігали найдалі, Араґорн нахилився й підібрав щось у траві, а тоді подався до друзів.

— Так, — сказав він, — вони дуже виразні — гобітські відбитки. Гадаю, що Піпінові. Він дрібніший за інших. І погляньте на це!

Річ, яку Араґорн тримав у руці, вигравала на сонці. Вона скидалася на листок бука, який щойно розпустився, гарний і дивний у цій рівнині без дерев.

— Брошка з ельфійського плаща! — скрикнули в один голос Леґолас і Ґімлі.

— Листя Лорієну падає не просто так, — відказав Араґорн. — Цей листок упустили не випадково: його кинули як знак для того, хто може йти слідом. Думаю, Піпін відбіг од решти саме з цією метою.

— Значить, він принаймні живий, — сказав Ґімлі. — І зумів скористатися своїми мізками, та й ногами — теж. Це додає снаги. Наша гонитва не даремна.

— Сподіваймося, що він не надто дорого заплатив за свою відважність, — докинув Леґолас. — Нумо! Біжімо далі! Думка про те, що цих юних веселунів ведуть кудись, як худобу, пече мені серце.

Сонце досягнуло зеніту, а тоді поволі покотилося небом униз. Від моря на далекому Півдні піднялися легенькі хмари, й вітерець поніс їх геть. Сонце сіло. На сході виросли тіні, простягнувши навсібіч свої довгі руки. Та шукачі рухались уперед. Минула доба, відколи загинув Боромир, і орки набагато їх випереджали. На пласкій рівнині ворогів наразі ніде не було видно.

Коли нічна темінь зімкнулася довкола шукачів, Араґорн зупинився. За минулий день вони лише двічі перепочивали, та й то дуже коротко, тож нині між ними та Східною Стіною, на якій вони стояли вранці, простяглось уже вісім миль.

— Ось нарешті постав перед нами важкий вибір, — сказав він. — Відпочивати вночі чи йти далі, доки стане наших волі та сили?

— Якщо наші вороги не зупиняться на ночівлю, а ми ляжемо спати, то залишимося далеко позаду, — відповів Леґолас.

— Але ж навіть орки повинні відпочивати під час маршу! — зауважив Ґімлі;

— Загалом, орки рідко мандрують відкрито, поки світить сонце, проте ці не зупинялися, — сказав Леґолас. — Вони точно не відпочиватимуть уночі.

— Якщо йтимемо вночі, то можемо загубити їхній слід, — мовив Ґімлі.

— Той слід прямий, не звертає ні праворуч, ані ліворуч, наскільки бачать мої очі, — відповів Леґолас.

— Можливо, мені вдасться вести вас навмання в темряві й не збитися з курсу, — озвався Араґорн, — але якщо ми заблукаємо чи звернемо кудись не туди, то, щойно розвидниться, можемо надовго затриматися, шукаючи слід.

— І ще не варто забувати, — додав ґном, — що лише завидна ми зможемо побачити, чи не відбігає, бува, який слід убік. Якщо хтось із бранців утече або ж його понесуть, скажімо, на схід, до Великої Ріки, — в напрямку Мордору, ми проминемо потрібні знаки й ніколи про це не дізнаємося.

— Це правда, — сказав Араґорн. — Але якщо я правильно розшифрував ті знаки, які залишилися позаду, то в цьому загоні переважали орки Білої Руки, і вони зараз прямують до Ісенґарда. Їхній теперішній напрямок підтверджує мої слова.

— Проте вважати, ніби ми знаємо їхні наміри, було би надто легковажно, — заперечив Ґімлі. — А як щодо втечі? У темряві ми могли би проминути знаки, які привели тебе до брошки.

— Після цього випадку орки будуть удвічі обережніші, а бранці — ще більш утомлені, ніж раніше, — сказав Леґолас. — Інших спроб утечі не буде, якщо ми їм не посприяємо. Як саме — нині годі вгадати, проте спершу нам потрібно перехопити орків.

— А втім, навіть я, ґном, котрий відбув чимало мандрів, не найслабший із-поміж свого народу, не зможу пробігти цілий шлях до Ісенґарда без жодної зупинки, — мовив Ґімлі. — Й у мене палає серце, і я хотів би вирушити в дорогу якнайраніше, проте зараз мені потрібно бодай трохи відпочити, щоби хутко бігти опісля. Якщо ми взагалі збираємося відпочивати, то глупа ніч — найліпша пора для цього.

— Я ж казав, що вибір буде важкий, — нагадав Араґорн. — І як нам завершити цю суперечку?

— Ти наш проводир, — сказав Ґімлі, — і вправний у переслідуванні. Вибір — за тобою.

— Серце наказує мені йти далі, — сказав Леґолас.

— Але ми мусимо триматися разом. Я прийму твоє рішення.

— Ви покладаєте вибір на того, кому погано вдається вибирати, — відповів Араґорн. — Відколи ми проминули Арґонат, усе, що я обирав, ішло шкереберть.

Він замовк, довго та пильно дивлячись на північний захід, у гущавину ночі.

— Ми не підемо в темряві, — сказав по якомусь часі.

— Бо небезпека пропустити сліди чи ознаки інших приходів і відходів здається мені найстрашнішою. Якби місяць давав удосталь світла, ми би цим скористалися, проте він рано сідає і ще молодий та блідий.

— А сьогодні він, до того ж, захмарений, — пробурмотів Ґімлі. — Якби ж то Володарка дала і нам таке світло, яке вона подарувала Фродо!

— Той, кому його вручили, потребуватиме його дужче за нас, — сказав Араґорн. — Подорож Фродо — то і є справжня Виправа. А наша — лише буденний вчинок серед безлічі величних діянь цієї епохи. Від самого початку він міг і досі може виявитися безплідною гонитвою, якої не зіпсує та не виправить будь-який мій вибір. Що ж, я визначився. Скористаймося цим часом якомога доцільніше!

Він простягнувся на землі й одразу заснув, адже не спав іще од тієї ночі — в тіні Тол-Брандіру. А прокинувся й устав раніше, ніж на небі зайнялася ранкова заграва. Ґімлі ще міцно спав, зате вже Леґолас стояв, вдивляючись у темряву на півночі, задуманий і нерухомий, неначе молоде дерево безвітряної ночі.

— Вони дуже-дуже далеко, — сумно сказав ельф, обернувшись до Араґорна. — Я серцем чую, що орки цієї ночі не спочивали. Тепер лишень орел зміг би їх наздогнати.

— Але ми, попри все, продовжимо переслідування, щойно зможемо, — відказав Араґорн.

І нахилившись, він розбудив ґнома:

— Прокидайся! Мусимо йти! Слід холоне.

— Але ж іще темно, — відповів Ґімлі. — Навіть Леґолас на вершині пагорба не зможе їх побачити, доки не зійде Сонце.

— Боюся, вони будуть приховані від мого зору чи то на пагорбі, чи на рівнині, під місяцем чи під сонцем, — сказав Леґолас.

— Де зраджує зір, там допоможе земля, принісши відгомін, — відказав Араґорн. — Ґрунт стогне під їхніми ненависними ногами.

І він розпластався у траві, приклавши вухо до дерну. Довго лежав нерухомо, аж Ґімлі здалося, що його друг знепритомнів або ж знову заснув. Займався мерехтливий світанок, довкола поволі розливалося сіре світло. Нарешті Араґорн підвівся, і побратими побачили його обличчя — бліде та спотворене, з тривогою в погляді.

— Відгомін, який ширить земля, грізний і бентежний, — сказав він. — На багато верст довкола нас не чути нічиїх кроків. Приглушеним і далеким є відлуння маршу наших ворогів. Але голосно дзвенять кінські копита. Я навіть сонний чув кінську ходу, що бентежила мої сни: коні мчать чвалом, летять на Захід. Але тепер вони віддаляються від нас, біжачи у північному напрямку. Цікаво, що діється в цій землі!

— Уперед! — вигукнув Леґолас.

І розпочався третій день гонитви. Упродовж довгих годин, коли сонце змінювали хмари і навпаки, троє побратимів то крокували, то бралися бігти й рідко зупинялися, ніби втома не могла згасити їхнього запалу. Майже не розмовляли. Рухалися розлогим безлюдним простором, і їхні ельфійські плащі злилися з тлом сіро-зелених лук; навіть у холодному світлі полуденного сонця мало чиї очі, крім ельфійських, помітили б їх, перш ніж вони наблизилися упритул. Мандрівники подумки не раз дякували Володарці Лорієну за подарований лембас, адже його можна було їсти й відновлювати сили, не зупиняючи руху.

Цілий день ворожий слід рівно біг уперед, ведучи на північний захід, не обриваючись і не звертаючи. З настанням чергового вечора побратими дісталися до довгих схилів без дерев, де земля вивищувалась і котилася хвилями до низки невисоких горбоспиних пагорбів удалині. Орківський слід губився, звертаючи на північ до тих пагорбів; ґрунт дедалі твердішав, а трава — нижчала. Аж ген ліворуч зміїлася ріка Ентава — срібна нитка на зеленому килимі. Ніде нічого не рухалось. І Араґорн часто дивувався, чому вони не бачать ані сліду звіра чи людини. Головні рогіримські оселі були за багато миль на південь звідси, аж попід залісненими склепіннями Білих Гір, які зараз ховалися за туманом і хмарами; проте давніше Володарі Коней тримали на Східному Лузі — тут, на східній околиці їхнього володіння, — чимало табунів і стаєнь, а при них мешкало чимало пастухів, котрі жили в таборах і в наметах навіть узимку. І от тепер уся ця земля здавалася пусткою, довкола панувала тиша, від якої зовсім не віяло мирним спокоєм.

У сутінках мандрівники знову спинилися. На той час вони здолали вже двічі по вісім миль рівнинами Рогану, і стіна Емин-Муїлу розтанула в мороці на сході. В імлистому небі мерехтів молодий місяць, але він давав мало світла, а зірки затягло паволокою.

— Цієї миті я найбільше жалкую, що ми перепочивали та зупинялися під час гонитви, — озвався Леґолас. — Орки помчали вперед так, ніби їх підганяли батоги самого Саурона. Боюся, що вони вже досягли лісу і темних пагорбів, тож оце зараз поринають у пітьму дерев.

Ґімлі скреготнув зубами.

— Гіркий кінець нашої надії та всіх наших трудів! — промовив він.

— Надії — так, можливо, але не трудів, — відказав Араґорн. — Ми не відступимо. Проте я дуже втомлений.

Тоді він окинув поглядом пройдений шлях і задивився в ніч, яка насувалася зі сходу.

— У цій землі діється щось дивне. Я не довіряю цій тиші. Не довіряю і блідому Місяцеві. Зірки ледве видно; я ще ніколи не був такий утомлений, я такий виснажений, яким не годиться бути блукачеві, котрий іде за чітким слідом. Чиясь воля додає швидкості нашим ворогам і ставить перед нами невидиму перепону — втому, що оселяється радше в серці, ніж у кінцівках.

— Згоден! — відповів Леґолас. — Це я збагнув, щойно ми спустилися з Емин-Муїлу. Одначе та воля не за нами, а попереду нас.

Ельф показав туди, де попід місячним серпом, на краю земель Рогану, ховався в пітьмі Захід.

— Саруман! — пробурмотів Араґорн. — Але він нас не заверне! Ми мусимо ще раз зупинитись, адже погляньте: навіть Місяць ховається в густу хмару. Але дорога наша проляже на північ між схилом і тванню, коли повернеться день.

Як і раніше, Леґолас устав першим, якщо він узагалі спав.

— Прокидайтеся! Прокидайтеся! — гукнув ельф. — Червоний світанок. Дивні речі ждуть нас при межі лісу. Лихі чи добрі — того я не знаю: однак нас кличуть. Прокидайтеся!

І його побратими зірвалися на рівні й майже відразу ж рушили в путь. Пагорби поволі наближалися. Друзі добулися до них за годину перед полуднем — до зелених схилів, які переходили в голі хребти, що довгою лінією тягнулися просто на північ. Біля підніжжя земля була суха, а дерен куций, зате від ріки, що струменіла глибоко в понурих заростях очерету й осоки, їх відмежовувала чимала смуга затопленої землі — завширшки приблизно п'ятнадцять верст. На захід од найбільш південного схилу мандрівники натрапили на велетенське кільце, де дерен столочила та порила безліч ніг. Орківський слід вибігав із того кільця і звертав на північ сухими теренами біля пагорбів. Араґорн зупинився й уважно оглянув відбитки.

— Тут вони спинялися на короткий відпочинок, — сказав він, — але навіть зовнішній слід уже задавнений. Боюся, серце твоє не помилялося, Леґоласе: гадаю, збігло щонайменше тричі по дванадцять годин, відколи орки стояли тут, де й ми зараз. Якщо вони крокували далі так само швидко, як дотепер, то вчора на заході сонця дісталися до кордонів Фанґорну.

— Дивлячись на захід і на північ, я не бачу нічого, крім трави, що маліє, перетворюючись на імлу, — мовив Ґімлі. — Чи побачили би ми ліс, якби вилізли на пагорби?

— Він іще дуже далеко, — відповів Араґорн. — Якщо я добре пам'ятаю, ці пагорби тягнуться на північ понад п'ять миль, а далі — на північний захід до витоку Ентави — розкинувся ще один широкий шмат землі, приблизно десять миль завдовжки.

— Ну, тоді вперед, — сказав Ґімлі. — Мої ноги повинні забути про версти. І вони зробили би це охочіше, якби мені не було так важко на серці.

Сонце вже сідало, коли Шукачі нарешті підійшли до кінця лінії пагорбів. Багато годин вони крокували без спочину. Й ось тепер ішли повільно, а спина Ґімлі згорбилася. Ґноми у праці й у мандрах зазвичай незламні, мов камінь, але ця нескінченна гонитва вже почала даватися Ґімлі взнаки, бо серце його цілком утратило надію. Араґорн ішов позаду нього, похмурий і мовчазний, а інколи нахилявся до землі, щоби придивитися до якогось сліду чи знаку на ґрунті. Тільки Леґоласова хода була легка, як завжди, його ступні майже не пригинали трави і не залишали відбитків: дорожній харч ельфів давав йому необхідну поживу, а спав він — якщо люди могли би назвати це сном, — відпочиваючи духом на дивних теренах ельфійських марень, водночас ідучи з розплющеними очима при світлі цього світу.

— Піднімімося на цей зелений пагорб! — сказав він.

Араґорн і Ґімлі стомлено подерлися за ним угору довгим схилом, поки нарешті вийшли на вершину. То був округлий гладенький і голий пагорб, що стояв самотою і був крайнім із півночі в цілій гряді. Сонце сіло, вечірня темрява впала, неначе завіса. Троє побратимів були самі в цьому сірому безформному світі без позначок і без мірил. Тільки ген на північному заході темрява здавалася ще густішою супроти гаснучого світла дня: там були Гори Імли, а біля їхніх підніж — ліс.

— Не видно нічого, що би вказало нам шлях, — сказав Ґімлі. — Тож доведеться знову спинитись і згайнувати тут ніч. Холоднішає!

— Північний вітер дме від снігів, — пояснив Араґорн.

— Але ще до ранку він переміниться на східний, — озвався Леґолас. — Відпочиньте, якщо мусите. Проте не зрікайтеся надії. Що буде завтра — нам не відомо. Схід сонця часто приносить розраду.

— Уже тричі за час нашої гонитви сходило сонце, проте жодного разу не дало нам утіхи, — заперечив йому Ґімлі.

Ніч дедалі холоднішала. Араґорн і Ґімлі чергували сон із неспанням і, прокидаючись, кожного разу бачили Леґоласа, який або стояв поруч із ними, або ж ходив туди-сюди, тихенько наспівуючи самому собі власного мовою, і, коли він співав, на суворому чорному небосхилі розпускалися білі зорі. Так минула ніч. Разом вони спостерігали, як у небі повільно зайнялося світання, голе та безхмарне, а потому зійшло сонце. Воно було бліде і прозоре. Вітер дмухнув зі Сходу, розігнавши всі тумани: довкола у приглушеному світлі просторилися понурі землі.

Попереду і на сході мандрівники побачили вітряні узвишшя Роганського Пустиря, які мимохідь потрапили їм на очі багато днів тому, коли вони ще пливли Великою Рікою. На північному заході вишикувалися дерева темного лісу Фанґорну: його тіняві склепіння простяглися на понад шість миль довкола, а крайні схили зникали в синій далечі. За лісом, ніби пливучи на сірій хмарі, переливалася біла голова високого Метедрасу — останнього шпиля Імлистих Гір. З-поміж дерев назустріч Шукачам бігла Ентава: її потік тут був вузький і швидкоплинний, а береги — глибоко розсічені. Орківський слід звертав од схилів до неї.

Простеживши гострим поглядом за слідом до ріки, а потому за рікою назад до лісу, Араґорн побачив на далекій зелені тінь — темну пляму, яка швидко рухалася. Тоді, припавши до землі, він знов уважно прислухався. А Леґолас став поруч, прикрив ясні ельфійські очі довгою тонкою долонею і побачив не тінь і не пляму, а крихітні фігурки вершників — багатьох вершників, — і відблиски сонця на вістрях їхніх списів нагадували мерехтіння дрібних зірок, недоступних смертному зору. Віддалік за ними здіймалися тоненькі пасма темного диму.

На порожніх луках було тихо, й Ґімлі чув, як у траві гуляє легіт.

— Вершники! — скрикнув Араґорн, зриваючись на ноги. — Багато вершників на прудких скакунах мчать у наш бік!

— Так, — відказав Леґолас, — їх сто і ще п'ять. Волосся їхнє золотаве, а списи — блискучі. Їхній очільник дуже високий.

Араґорн посміхнувся.

— Й гострі очі в ельфів, — мовив.

— Ні! Ці вершники лише за якісь три милі від нас, — відказав Леґолас.

— Що три, що одна, — озвався Ґімлі, — на цій голій землі ми не зможемо від них утекти. Чекатимемо їх тут чи підемо далі своїм шляхом?

— Ми зачекаємо на них, — відповів Араґорн. — Я стомлений, наша гонитва була безплідною. Чи то пак нас випередили інші; бо ці вершники вертають звідкілясь орківським слідом. Од них ми можемо отримати новини.

— Або удар списом, — заперечив Ґімлі.

— Троє коней мають порожні сідла, та гобітів я не бачу, — сказав Леґолас.

— А я й не казав, що ми обов'язково почуємо гарні новини, — нагадав Араґорн. — Але чи лихі вони, чи добрі — ми зачекаємо на них тут.

Тож троє побратимів спустилися з вершини, де вони були легкою мішенню на тлі блідого неба, і повільно покрокували північним схилом. Коли до підніжжя пагорба залишилося зовсім трохи, вони спинилися, загорнулись у плащі та, збившись докупи, сіли на пожухлій траві. Час минав повільно й важко. Дмухав різкий пронизливий вітер. А Ґімлі непокоївся.

— Що ти знаєш про цих вершників, Араґорне? — запитав він. — Ми сидимо тут, чекаючи неминучої смерті?

— Я бував серед них, — відповів Араґорн. — Вони горді та свавільні, проте мають щирі серця, а думки й учинки їхні шляхетні; вони хоробрі, проте не жорстокі; мудрі, хоч і не освічені, не пишуть книг, зате багато співають, як робили це діти людей іще перед Темноліттям. Але я не знаю, що відбулося тут останнім часом, як і того, що почувають зараз рогірими, затиснуті між зрадником Саруманом і загрозою Сауронового нападу. Вони давно товаришують із народом Ґондору, та не споріднені з ним. У вікопомні далекі часи Еорл Юний привів їх із Півночі, тож їхніми родичами є радше бардинґи з Долу та беорнінґи з Лісу, серед котрих і досі трапляються люди високі й вродливі, як Вершники Рогану. Та принаймні орків рогірими не люблять.

— Але Ґандальф розповідав про чутки, ніби вони платять данину Мордору, — заперечив Ґімлі.

— Я вірю цій чутці не більше, ніж вірив їй Боромир, — відказав Араґорн.

— Незабаром ви дізнаєтеся правду, — мовив Леґолас. — Вони вже близько.

Невдовзі навіть Ґімлі почув віддалений тупіт копит коней, що бігли чвалом. Вершники, їдучи по сліду, звернули від ріки й під'їздили до пагорбів. Вони мчали, як вітер.

Гуки чистих сильних голосів дзвеніли в полях. Вершники нагрянули зненацька, як грім, і найперший верховий промайнув зовсім поряд, оминаючи підніжжя пагорба та ведучи своє військо назад на південь уздовж західних меж схилів. Інші воїни їхали за ним: довга вервечка мужів в обладунках, бистрих, осяйних, лютих і вродливих водночас.

Коні рогіримів були кремезні, сильні, мали точені ноги: сіра їхня шерсть виблискувала, довгі хвости майоріли на вітрі, а заплетені в коси гриви погойдувалися на гордих шиях. Люди, котрі на них їхали, теж були велеможними лицарями: рославі, з довгими руками та ногами, а їхнє волосся кольору тьмяної соломи вибивалося з-під легких шоломів і довгими косами летіло за ними, обличчя їхні були суворі та привабливі. У руках воїни тримали ясенові списи, барвисті щити прикривали їхні спини, довгі мечі звисали з поясів, блискучі кольчуги сягали до колін.

Вершники галопували попарно, і, хоча то один, то другий вряди-годи піднімався у стременах і роздивлявся шлях попереду та обабіч, ніхто з них мовби й не помітив трьох незнайомців, котрі сиділи, мовчки спостерігаючи за ними. Військо майже проминуло Шукачів, коли Араґорн раптом підвівся і голосно гукнув:

— Що нового на Півночі, Вершники Рогану?

З подиву гідною швидкістю і майстерністю роганці зупинили своїх скакунів, розвернулись і прудко помчали назад. Невдовзі троє побратимів опинились у рухомому колі вершників, котрі піднімались і спускалися схилом, кружляючи довкола них і поступово стискаючи коло.

Без жодного слова чи наказу Вершники враз спинились. І ось на незнайомців націлилася сила-силенна списів, а декотрі воїни тримали в руках луки з наладованими стрілами. Тоді один із них виїхав наперед — високий чоловік, вищий за інших, а із гребеня його шолому звисав білий кінський хвіст. Він наближався доти, доки вістря його списа опинилося за кілька сажнів од Араґорнових грудей. Та Араґорн не ворухнувся.

— Хто ви, і що робите в цій землі? — запитав вершник, послуговуючись спільною мовою Заходу, а його вимова та манера говорити нагадували говірку ґондорця Боромира.

— Мене називають Бурлакою, — відповів Араґорн. — Я прийшов із Півночі. Переслідую орків.

І вершник ураз зіскочив із коня. Віддавши свого списа іншому роганцеві, котрий під'їхав і зійшов на землю поруч із ним, він витяг меча і став віч-на-віч із Араґорном, пильно та не без подиву приглядаючись до нього. Врешті, він озвався знову.

— Спершу я і вас самих прийняв за орків, але тепер бачу, що це не так. Утім, ви мало знаєте про орків, якщо вирішили полювати на них у такий спосіб. Вони були прудкі, добре озброєні, і їх було багато. Якби ви наздогнали їх, то перетворилися би з мисливців на здобич. Однак у тобі, Бурлако, є щось незвичне, — і він укотре звернув свій ясний погляд на блукача. — Те ймення, яке ти назвав, не пасує для мужа. І одяг твій дивний. Невже ви вискочили з трави? Як ви змогли обдурити наші очі? Ви з ельфійського народу?

— Ні, — відказав Араґорн. — Серед нас лишень один ельф — Леґолас із Лісового Королівства у далекому Морок-лісі. Та ми пройшли через Лотлорієн, і дарунки та ласка його Володарки досі з нами.

І Вершник поглянув на них зі ще більшим подивом, але очі його посуворішали.

— Виходить, у Золотому Лісі є Володарка, як про те й розповідають давні легенди! — сказав він. — Подейкують, що мало кому щастило виплутатися з її тенет. Дивні настали дні! Проте, якщо з вами її ласка, значить, і ви плетете тенета і, либонь, чаклуєте, — і, промовивши це, Вершник зненацька кинув холодний погляд на Леґоласа та Ґімлі. — А чому ви не говорите, мовчуни? — запитав він вимогливо.

У відповідь Ґімлі підвівся і мало не вріс у землю широко розставленими ногами: рука його потяглася до сокири, а темні очі спалахнули.

— Назвися, володарю коней, і я скажу тобі своє ім'я та ще дещо, — кинув він.

— Щодо цього, — відказав Вершник, пильно дивлячись униз на ґнома, — то незнайомцеві годиться назвати себе першим. Але нехай. Ім'я моє Еомер, син Еомунда, і мене величають Третім Маршалом Вершницької Марки.

— Тоді, Еомере, сину Еомунда, Третій Маршале Вершницької Марки, дозволь Ґімлі, синові ґнома Ґлоїна, застерегти тебе від нерозважних слів. Ти погано говориш про те, краси чого не здатна збагнути твоя думка, і пояснення тут лишень одне: тобі бракує клепки.

В Еомерових очах сяйнули блискавиці, а роганці почали сердито перегукуватись і змикати лави, виставляючи уперед списи.

— Я відітнув би тобі голову, бороду й усе решта, пане ґноме, якби їх було видно над землею, — відрізав Еомер.

— Але він стоїть тут не сам, — втрутився Леґолас, згинаючи лук і накладаючи стрілу такими швидкими рухами рук, що їх важко було помітити. — Ти помреш раніше, ніж завдаси удару.

Еомер одразу ж здійняв меч. І все це могло би закінчитися погано, якби Араґорн не скочив поміж них, піднявши руки вгору.

— Даруй, Еомере! — скрикнув він. — Коли ти дізнаєшся про нас більше, то зрозумієш, чому так розлютив моїх супутників. Ми не бажаємо зла ні Рогану, ні його народу: людям і коням. Може, вислухаєш нашу історію, а вже потім удариш?

— Вислухаю, — відповів Еомер, опускаючи лезо. — Проте мандрівникам у Вершницькій Марці слід бути мудрішими, ніж ви, і не квапитися виявляти свою зверхність у ці дні сумніву. Для початку скажи мені своє справжнє ім'я.

— Для початку скажи мені, кому ти служиш, — і собі запитав Араґорн. — Ти друг чи ворог Саурона, Темного Володаря Мордору?

— Я служу лише Володареві Марки — Королю Теоденові, сину Тенґела, — відповів Еомер. — Ми не коримося далекій Владі Чорної Землі, та наразі й не воюємо з нею відкрито: тому, якщо ви втікаєте від нього, то краще забирайтеся звідсіля. На всіх наших кордонах тепер неспокійно, ми в небезпеці, проте прагнемо тільки бути вільними й жити так, як жили, дбаючи про себе та не служачи жодному чужинському правителеві, ні доброму, ні злому. У ліпші часи ми радо вітали гостей, але нині зайди вважають нас квапливими й суворими. Ну ж бо, зізнавайтеся! Хто ви? Кому ви служите? І за чиїм наказом полюєте на орків у цій землі?

— Я не служу жодній людині, — відказав Араґорн, — а Сауронових прислужників переслідую всюди, куди вони потикаються. Мало хто зі смертних мужів знає про них стільки, скільки я; і не з власної волі цього разу переслідую їх у такий спосіб. Орки, котрих ми наздоганяли, захопили в полон двох моїх друзів. У такій скруті піший не шукатиме коня і не питатиме дозволу, щоби йти по сліду. І не рахуватиме голови ворогів інакше, ніж мечем. Я не беззбройний.

Араґорн відкинув плащ. Ельфійські піхви сяйнули, коли він торкнув їх, а блискуче лезо Андуріла спалахнуло, мов пломінь, щойно його витягли з піхов.

— Елендил! — вигукнув чоловік. — Я Араґорн, син Араґорна, і ще мене зовуть Елессаром, Ельфокаменем, Дунаданом, нащадком Ісільдура, сина Елендила Ґондорського. Ось Меч, що зламаний був, але його перекували! Допоможеш ти мені чи відмовиш у допомозі? Обирай швидко!

Ґімлі та Леґолас зачудовано дивилися на свого побратима, бо ніколи раніше не бачили його в такому настрої. Здавалося, наче він став кремезнішим, аніж був, а Еомер натомість змалів; а ще на розпашілому Араґорновому обличчі промайнула тінь владності й могутності камінних королів. На мить Леґоласові навіть привиділося, що над чолом друга танцює біле полум'я, схоже на осяйну корону.

Еомер відступив, і на обличчі його відобразився благоговійний трепет. І він потупив горді очі.

— Воістину дні нині дивні, — пробурмотів роганець. — Сни та легенди виринають із трави й постають до життя. Скажи мені, володарю, що привело тебе сюди? І що означають ті зловісні слова? Давно вже Боромир, син Денетора, пішов шукати відповіді, та кінь, якого ми йому позичили, повернувся назад без господаря. Який же присуд везете ви із Півночі?

— Присуд робити вибір, — сказав Араґорн. — Можеш передати Теоденові, сину Тенґела, ось що: його чекає відкрита війна — або на боці Саурона, або проти нього. Ніхто тепер не зможе жити так, як жив раніше, мало хто вбереже те, що називає своїм. Але про ці важливі питання ми поговоримо згодом. Якщо долі буде завгодно, я особисто прийду до короля. Та зараз я у великій скруті й прошу допомоги чи бодай новин. Ти чув, що ми переслідуємо орківське військо, яке забрало наших друзів. Що ти можеш нам розповісти?

— Що вам уже не треба їх переслідувати, — відповів Еомер. — Тих орків знищено.

— А наші друзі?

— Ми не бачили нікого, крім орків.

— Однак це справді дивно, — сказав Араґорн. — Ви обшукали вбитих? Там були тільки орківські трупи? Може, були ще маленькі — дитячі, на ваш погляд, босі й одягнуті в сіре?

— Там не було ні ґномів, ані дітей, — відповів Еомер. — Ми перерахували вбитих, позабирали всю зброю, а тіла поскладали на купу і спалили — за нашим звичаєм. Останки їхні ще й досі димлять.

— Ми говоримо не про ґномів і не про дітей, — втрутився Ґімлі. — Наші друзі — гобіти.

— Гобіти? — перепитав Еомер. — А що воно таке? Дивна назва.

— Дивна назва дивного народу, — сказав Ґімлі. — Проте вони нам дуже дорогі. Здається, ви у Рогані чули про слова, які збентежили Мінас-Тіріт. У них ішлося про півмірка. Ці гобіти і є півмірками.

— Півмірки! — засміявся вершник, котрий стояв біля Еомера. — Півмірки! Це ж лише маленький народ із давніх пісень і дитячих казок із Півночі! Ми що, бредемо в легендах чи все-таки по зеленій землі при світлі дня?

— Людина спроможна на те і на те одночасно, — мовив Араґорн. — Не ми, але ті, хто прийде після нас, складатимуть легенди про наші часи. Зелена земля, кажеш? Це — вагома деталь легенд, хоча ти й ходиш нею при світлі дня!

— Час не жде, — сказав вершник, не зваживши на Араґорна. — Ми повинні поспішати на південь, володарю. Нехай ці дикуни залишаються тут разом зі своїми вигадками. Або ж зв'яжімо їх і відвезімо до короля.

— Спокійно, Еотайне! — відказав йому Еомер їхньою мовою. — Залиште мене на мить. Накажи, щоб еоред вишикувався на стежці й був готовий їхати до Ентівського Броду.

Белькочучи щось собі під ніс, Еотайн пішов, аби передати наказ іншим. І незабаром вони поїхали, залишивши Еомера з трьома побратимами.

— Дивним здається мені все, що ти розповів, Араґорне, — мовив той. — Хоча ти, без сумніву, кажеш правду: люди з Марки не брешуть, тому їх важко обдурити. Проте ти не сказав усього. Чи не повіси зараз більше про своє завдання, щоби я правильно розсудив, що маю чинити?

— Я вирушив із Імладрісу, як називають його в піснях, багато тижнів тому, — відповів Араґорн. — Зі мною пішов Боромир із Мінас-Тіріта. Мене вирядили до того міста разом із Денеторовим сином, аби допомогти його народу у війні проти Саурона. Та Загін, до якого я долучився, мав інше завдання. Але про це завдання я нині не говоритиму. Ґандальф Сірий був нашим очільником.

— Ґандальф! — скрикнув Еомер. — Ґандальф Сірий Плащ відомий у Марці, та попереджаю: ймення його вже не слугує ключем до королівської ласки. Він гостював у нашій землі не раз, доки людської пам'яті, — приходив, коли йому заманеться: через три місяці чи через багато років. Однак завжди був провісником дивних подій — накликав лихо, як дехто каже тепер... Власне, саме після його останнього візиту влітку все пішло шкереберть. Тоді в нас почалися клопоти зі Саруманом. Бо ми вважали Сарумана нашим другом, але прийшов Ґандальф і застеріг нас, що в Ісенґарді готують раптову війну. Він сказав, що й сам був полоненим в Ортанку і ледве втік звідтіля, відтак прохав нашої допомоги. Але Теоден не захотів його слухати, й він пішов геть! Не вимовляй уголос імені Ґандальфа при Теодені! Він гнівається. Адже Ґандальф забрав коня, що зветься Тіньогрив, — найціннішого з усіх скакунів короля, ватажка меарасів, на яких може їздити лише Володар Марки. Зачинателем їхньої породи був могутній Еорлів кінь, який умів розмовляти людською мовою. Сім ночей тому Тіньогрив повернувся: проте королівський гнів не згас, бо кінь уже здичавів і не дозволяє нікому себе осідлати.

— Значить, Тіньогрив одинцем знайшов сюди шлях із далекої Півночі, — сказав Араґорн, — адже там вони попрощалися з Ґандальфом. На жаль, Ґандальф уже не сяде на нього. Сірий Плащ зірвався в пітьму Копалень Морії й не повернеться звідти.

— Гнітючі новини, — відказав Еомер. — Принаймні для мене та для багатьох інших, якщо не для всіх: у чому ти переконаєшся, коли постанеш перед королем.

— Цю страхітливу новину мало хто в цій землі здатен осягнути, хоча вона може гостро вразити всіх, іще доки збіжить нинішній рік, — промовив Араґорн. — Одначе, коли гинуть великі, менші повинні заступати на їхнє місце. На мене було покладено провадити Загін довгою дорогою з Морії. Ми пройшли через Лорієн — і про нього тобі найліпше довідатися правду, перш ніж ти знову заговориш, — а звідти, здолавши багато миль Великої Ріки, дісталися до водоспаду Раурос. Там Боромир загинув од рук тих орків, котрих ви знищили.

— Ваші новини — суцільне горе! — збентежено скрикнув Еомер. — Ця смерть — непоправна шкода для Мінас-Тіріта і для нас усіх. Гідний був муж! Усі його славили. Він нечасто бував у Марці, бо постійно воював на східних кордонах, але я бачив його. Мені Боромир здався схожим радше на прудких синів Еорла, ніж на суворих ґондорців, і, мабуть, він став би видатним капітаном свого народу, якби дожив до відповідного часу. Та про це горе до нас із Ґондору не долинуло ні слова. Коли він загинув?

— Нині минає четвертий день, відколи його вбили, — відповів Араґорн, — і від вечора того дня ми мандруємо з-попід тіні Тол-Брандіру.

— Пішки? — не йняв віри Еомер.

— Так, як ти й бачиш.

Еомерові очі розширилися від подиву.

— Бурлака — надто нікчемне ім'я, сину Араторна, — сказав він. — Я назву тебе Крилоногом. Про цей учинок трьох друзів співатимуть у багатьох залах. Двадцять миль і ще дев'ять пройшов ти до кінця четвертого дня! Елендилів рід і справді витривалий!.. Одначе, володарю, що хочеш ти, аби я зробив? Я мушу поспішати назад до Теодена. Зі своїми людьми я говорю з осторогою. Правда те, що ми наразі не ведемо відкритої війни з Чорною Землею, бо близько біля королівського вуха стоять особи, котрі накаркують йому погані поради. Проте війна гряде. Ми не зрадимо давнього союзу з Ґондором, і, доки він боротиметься, ми допомагатимемо йому: так кажу я, і так кажуть ті, хто зі мною. Я відповідальний за Східну Марку — дільницю Третього Маршала, тож переселив усі табуни та пастухів по той бік Ентави, а тут залишив тільки сторожу та прудконогих розвідників.

— То ви не платите данини Сауронові? — запитав Ґімлі.

— Не платимо й ніколи не платили, — відповів Еомер, і очі його спалахнули, — хоча до вух моїх долинала така брехня. Кілька років тому Володар Чорної Землі хотів купити в нас коней за велику ціну, проте ми відмовили йому, адже він використовує тварин на лихе. Тоді він наслав сюди орківські орди, і вони забрали зі собою все, що могли, вибираючи завжди тільки чорних коней: нині в нас мало залишилося таких. Саме тому ми запекло воюємо з орками... Але тепер найбільша наша біда — Саруман. Він заявив про своє право володіти цією землею, і вже багато місяців між ним і нами точиться війна. Він узяв до себе на службу орків, і вовковершників, і лихих людей, закривши для нас вхід у Роганську Ущелину, тож ми, здається, обложені зі сходу і зі заходу... Нелегко протистояти такому ворогові: він чарівник хитрий і вправний у чаклуванні, має багато подоб. Кажуть, Саруман ходить то тут, то там, прикинувшись старцем у каптурі й у плащі, дуже схожим на Ґандальфа, як багато хто тепер пригадує. Його шпигуни прослизають крізь будь-які сіті, його птахи, що приносять лихі знамення, безперервно літають у небі. Не знаю, чим усе це закінчиться, бо серце зраджує мене, та я майже певен, що не всі його друзі живуть лише в Ісенґарді. Зрештою, коли ти прибудеш у дім короля, то сам усе побачиш. Чи ти не підеш? Невже я марно сподіваюся, що тебе мені послано, щоби допомогти в часи сумніву та скрути?

— Я прийду, коли зможу, — відповів Араґорн.

— Їдьмо негайно! — наполягав Еомер. — Спадкоємець Елендила додасть справжньої сили Еорловим Синам у цю лиху пору. Адже навіть зараз у Західному Лузі тривають бої, і я боюся, що для нас вони закінчаться погано... Власне, поїхавши цього разу на північ, я не запитав дозволу в короля, бо за моєї відсутності в його домі залишилося мало охорони. Та розвідники попередили мене, що зі Східної Стіни чотири ночі тому спустилося військо орків, і дехто з них, як мені доповіли, мав на собі білі символи Сарумана. Тож, підозрюючи те, чого я найбільше боявся, — спілки між Ортанком і Темною Вежею, я повів за собою свій еоред, свою дружину, і ми перехопили орків пізно ввечері два дні тому поблизу кордонів Ентівського Лісу. Там ми оточили їх і вчора на світанні дали їм бій. Я втратив п'ятнадцятьох своїх людей і дванадцятьох коней, на жаль! Орків було більше, ніж ми думали. До них приєднались інші, котрі надійшли зі сходу, перебравшись через Велику Ріку: їхній слід виразно видно трохи північніше від цього місця. А ще одні надійшли з лісу. Великі орки, котрі також мали на собі Білу Руку Ісенґарда, — це поріддя дужче та лютіше за решту... А втім, ми покінчили з ними. Проте затрималися надто довго. Нас потребують на півдні та на заході. Невже ти не поїдеш? Запасні коні в нас є, як ти бачиш. Для Меча там теж знайдеться робота. Так, а ще ми знайдемо застосування для сокири Ґімлі та для лука Леґоласа, якщо вони пробачать мої поспішні слова стосовно Лісової Володарки. Я сказав лише те, що кажуть усі люди на моїй батьківщині, хоча з радістю навчуся нового.

— Я вдячний тобі за приязні слова, — мовив Араґорн, — і серце моє прагне поїхати з тобою, та я не можу покинути своїх друзів, доки ще жевріє надія.

— Надії немає, — відказав Еомер. — Ти не знайдеш своїх друзів на північних кордонах.

— Але мої друзі ще не перетнули тієї межі. Неподалік од Східної Стіни ми знайшли надійний доказ того, що принаймні один із них був там іще живий. Однак між стіною та схилами нам не траплялось уже жодного знаку чи сліду, що відбігав би вбік, туди чи сюди, або ж я геть позбувся своїх умінь.

— Що ж тоді, на твою думку, трапилося?

— Не знаю. Їх могли вбити і спалити разом із орками: проте цього, кажете ви, не сталося, і я вам вірю. Тож доводиться хіба припустити, що їх віднесли до лісу перед боєм — мабуть, як тільки ви оточили ваших ворогів. Ти можеш заприсягтися, що ніхто не уникнув ваших тенет у такий спосіб?

— Я міг би заприсягтися, що жоден орк не втік, щойно ми запопали їх, — сказав Еомер. — Ми досягли межі лісу раніше за них, і якщо потім хоч якась жива істота прорвалася крізь наше кільце, то вона не була орком і мусила би мати якусь ельфійську силу.

— Наші друзі були вдягнуті точнісінько так, як ми, — пояснив Араґорн, — а ви проминули нас за ясного денного світла.

— Я й забув, — відказав Еомер. — Коли трапляється стільки дивовиж, складно бути в чомусь упевненим. Цілий світ стає чудернацьким. Ельф і ґном пліч-о-пліч мандрують нашими звичайними луками; мандрівники розмовляють із Лісовою Володаркою і залишаються живі; на війну повертається Меч, що зламаний був довгі віки — ще перед тим, як наші прабатьки приїхали до Марки! Як же людині вирішити, що вона має робити в такі часи?

— Так, як вона це вирішувала завжди, — відповів Араґорн. — Добро та зло не змінилися від минулого року: вони однакові й для ельфів, і для ґномів, і для людей. І людині слід відрізняти їх одне від одного чи то в Золотому Лісі, чи то у власному домі.

— І справді, — погодився Еомер. — Я не сумніваюся ні в тобі, ні в учинках, на які наважиться моє серце. Та я не вільний робити все так, як хочу. Наші закони забороняють чужинцям безперешкодно блукати нашою землею, доки сам король не дасть їм на це дозвіл, а в ці дні суцільних небезпек законів слід дотримуватися суворіше, ніж будь-коли. Я попросив тебе добровільно поїхати зі мною, але ти не погодився. Нещасний я, бо мені доводиться починати битву сотні супроти трьох.

— Не думаю, що ваш закон належить застосовувати в цьому випадку, — відповів Араґорн. — Утім, я не чужинець, бо бував у цій землі раніше, до того ж не один раз, і їздив із воїнством рогіримів, хоч і під іншим іменем і в іншій подобі. Тебе я раніше не бачив, бо ти молодий, але з батьком твоїм, Еомундом, я розмовляв, і зі самим Теоденом, сином Тенґела, — теж. У минулі дні жоден вельможа цієї землі не примусив би мужа відмовитися від такої виправи, як моя. Мій обов'язок безсумнівний: іти далі. Ну-бо, сину Еомунда, слід нарешті зробити вибір. Допоможи нам або дозволь бодай іти своєю дорогою. Чи спробуй дотриматися свого закону. Якщо зробиш це, то на твою війну чи до твого короля вас повернеться небагато.

Еомер якусь хвилину мовчав, а тоді озвався:

— Нам обом варто поквапитися. Мій загін мусить уже їхати, а кожна година зменшує вашу надію. Ось мій вибір. Ви вільні йти, ба більше — я дам вам коней. Лише прошу: коли завершите свою виправу чи коли вона виявиться марною, повертайтеся з кіньми через Ентаву до Медусельду — розкішного дому в Едорасі, де нині сидить Теоден. Так ви доведете йому, що я не помилився з вибором. Отож я покладаюся сам і, можливо, покладаю своє життя на ваше слово. Не підведіть мене.

— Не підведемо, — відповів Араґорн.

Коли Еомер наказав віддати зайвих коней чужинцям, це викликало чималий подив серед його людей, а також було чимало понурих і підозріливих поглядів: утім лише Еотайн відважився висловитися відкрито.

— Володар із ґондорської раси, як він себе називає, можливо, гідний цього, — сказав він. — Але хто коли чув, аби коня Марки давали ґномові?

— Ніхто, — відказав Ґімлі. — Та не турбуйся: ніхто й ніколи про це і не почує. Я радше йтиму, ніж сидітиму на спині такого здоровецького звіра, з власної волі чи з примусу.

— Проте зараз ти мусиш їхати, інакше затримаєш нас, — зауважив Араґорн.

— Авжеж, ти сидітимеш позаду мене, — докинув Леґолас. — Тоді все буде гаразд і тобі не доведеться ні позичати коня, ні хвилюватися через нього.

І ось чималого темно-сірого коня підвели Араґорнові, й він сів верхи.

— Його звуть Газуфел, — сказав Еомер. — Нехай він добре несе тебе і примчить до кращої долі, ніж Ґарульфа, свого колишнього господаря!

Меншого та легшого коня, проте норовливого і запального, підвели Леґоласові. Цю тварину звали Арод. Однак Леґолас попросив зняти з нього сідло та збрую.

— Вони мені не потрібні, — сказав ельф, легенько скочив коневі на спину, і, на подив присутніх, Арод підкорився йому, ставши слухняним і рухаючись туди-сюди за самим лише словом вершника: так ельфи поводилися з усіма добрими звірами. Ґімлі посадили позаду його друга, і ґном учепився в нього, почуваючись не краще, ніж Сем Ґрунич у човні.

— Прощавайте! Бажаю вам знайти те, що ви шукаєте! — гукнув Еомер. — Повертайтеся якомога швидше, і нехай наші мечі від сьогодні виблискують спільно!

— Я повернуся, — відповів Араґорн.

— І я повернуся також, — сказав Ґімлі. — Ми й досі не все з'ясували щодо Володарки Ґаладріель. Я ще повинен навчити тебе шляхетної мови.

— Побачимо, — кинув Еомер. — Зі мною трапилось уже стільки дивного, що навчатися вихваляти прекрасну даму під ніжними ударами ґномівської сокири буде для мене не дуже великим чудом. Прощавайте!

На тому вони й роз'їхалися. Роганські коні були справді прудкі. Коли Ґімлі невдовзі озирнувся, Еомерів загін уже змалів і був дуже далеко. Араґорн не озирався: доки вони мчали, він незмигно стежив за слідом, низько нахилившись і тримаючи голову біля Газуфелової шиї. Незабаром подорожні дісталися до околиць Ентави і там натрапили на інший слід, про який казав Еомер: той слід спускався зі сходу через Пустир.

Араґорн спішився й оглянув землю, а потому скочив у сідло, від'їхав трохи на схід, тримаючись одного боку та намагаючись не топтати відбитків. Тоді знову, злізши з коня, обдивився землю. Він ходив уперед і назад.

— Дізнатися тут можна мало, — сказав Араґорн, повернувшись. — Основний слід геть заплутаний, бо перемішався зі слідами Вершників, коли ті повертались; адже в той бік вони їхали, напевно, ближче до річки. Але цей східний слід свіжий і чіткий. Він доводить, що нічиї ноги не пішли в інший бік, назад до Андуїну. Тепер ми повинні їхати повільно, щоби переконатися, що жоден слід чи відбиток не відгалужується з іншого боку. У цьому місці орки, здається, помітили, що їх переслідують: можливо, вони зробили спробу позбутися бранців, перш ніж їх захоплять.

Поки вони їхали, погода геть зіпсувалася. Від Пустиря насунули низькі сірі хмари. Паволока затягнула сонце. Порослі деревами схили Фанґорну бовваніли чимраз ближче і поволі темніли, бо сонце котилося на захід. Ні праворуч, ані ліворуч не видно було жодного знаку чи сліду, та подекуди траплялися поодинокі орки, котрі загинули, коли намагалися втекти: з їхніх горлянок стриміли стріли зі сірим оперенням. Урешті, під вечір мандрівники дісталися до кордонів лісу і на відкритій галявині серед перших дерев знайшли місце великого спалення: попіл був досі гарячий і ще курився. Біля попелища лежала чимала купа шоломів і обладунків, розтрощені щити, поламані мечі, луки та дротики й інше воєнне знаряддя. Посередині на палиці стирчала велетенська голова ґобліна: на її розтрощеному шоломі все ще було видно білий символ. Віддалік, поблизу ріки, — там, де вона витікала з узлісся, — був курган. Його звели зовсім нещодавно: сиру землю вкривали свіжозрізані пласти дерну, а довкола було ввіткнуто п'ятнадцять списів.

Араґорн і його побратими ретельно обшукали усе поле бою, проте світло згасло і швидко настав вечір, понурий та туманний. До ночі вони не знайшли ні сліду Піпіна чи Мері.

— На більше ми не здатні, — сумно промовив Ґімлі.

— Відколи ми припливли до Тол-Брандіру, перед нами постало чимало загадок, але цю розв'язати найважче. Я би припустив, що спалені кістки гобітів загубилися десь серед орківських. Важко буде Фродо дізнатися цю новину, якщо він доживе до того часу, щоби її почути, і важко буде старому гобітові, котрий чекає в Рівендолі. Ельронд був проти того, щоби вони йшли.

— А Ґандальф — ні, — відказав Леґолас.

— Але Ґандальф сам захотів піти, й загинув перший, — відповів Ґімлі. — Його завбачливість зрадила його.

— Ґандальфові наміри ґрунтувалися не на завбаченні безпечного шляху для себе чи для інших, — заперечив Араґорн. — Є такі вчинки, які варто спробувати здійснити і не відмовлятися від них, навіть якщо кінець буде страшний. Але поки що я не покину цього місця. Бо нам, попри все, треба дочекатися ранкового світла.

Неподалік від поля бою вони розбили табір попід крислатим деревом, — на вигляд воно нагадувало каштан, але на ньому й досі була безліч широких брунатних минулорічних листків, схожих на сухі руки з довгими покрученими пальцями: вони скорботно шурхотіли від нічного вітерцю.

Ґімлі дрижав. Мандрівники взяли зі собою лише один коцик.

— Розпалімо вогнище, — сказав він. — Небезпека мене вже не хвилює. Нехай орки злітаються хоч би й так густо, як літня комашня на полум'я свічки!

— А якщо наші бідолашні гобіти заблукали в лісах, світло може привабити їх сюди, — докинув Леґолас.

— Іще воно може привабити інших істот: не орків і не гобітів, — сказав Араґорн. — Ми поблизу гірських узгранич зрадника Сарумана. Крім того — на самому краю Фанґорну, і навіть торкатися до дерев цього лісу, подейкують, небезпечно.

— Але ж рогірими вчора влаштували тут велике спалення, — сказав Ґімлі, — і, як бачиш, для вогнища вони рубали дерева. А згодом, коли закінчили свої справи, безпечно провели тут ніч.

— Їх було багато, — сказав Араґорн, — і вони не зважали на лють Фанґорну, бо бувають тут нечасто, та й під дерева вони не заходили. Натомість наші стежки, здається, ведуть просто вглиб лісу. Тому будьте обачні! Не рубайте живих дерев!

— А нам і не доведеться, — відказав Ґімлі. — Вершники залишили вдосталь трісок і гілляччя, а довкола безліч мертвої деревини.

Тож він відійшов убік, аби назбирати хмизу, й заходився розкладати і розпалювати вогнище. Тим часом Араґорн мовчки сидів спиною до велетенського дерева, поринувши у глибоку задуму, а Леґолас стояв одинцем на галявині, вдивляючись у глибоку темінь лісу, і ледь нахилився вперед, ніби прислухаючись до голосів, які долинали з далечі.

Коли ґном розпалив невелике яскраве полум'я, троє побратимів присунулися до нього й сіли разом, затуляючи світло своїми постатями в каптурах. Леґолас поглянув угору на гілки дерева, які розпростерлися над ними.

— Дивіться! — сказав він. — Дерево радіє вогню!

Можливо, танцівливі тіні ввели в оману його зір, одначе кожному з трьох привиділося, ніби віття коливалося сюди-туди, щоб опинитися над полум'ям, а горішні гілки схилялися донизу; брунатні листки ніби виструнчились і терлись одні до одних, — мов безліч холодних сухорлявих рук, які втішаються теплом.

Запала тиша, бо зненацька темний непізнаний ліс, який був зовсім поруч, показав себе великою та неосяжною сутністю, сповненою прихованих намірів. За мить знов озвався Леґолас:

— Келеборн застерігав, аби ми не заходили глибоко у Фанґорн. Знаєш чому, Араґорне? Які казки про цей ліс чув Боромир?

— У Ґондорі й не тільки я чув чимало історій, — відповів Араґорн, — але, якби не Келеборнові слова, вважав би їх лише казками, які складають люди, коли справжнє знання занепадає. Я саме збирався запитати тебе, в чому їхня суть. Але якщо цього не знає ельф із лісу, то що може відповісти людина?

— Ти мандруєш довше за мене, — відказав Леґолас. — На своїй батьківщині я не чув про цей ліс нічого, крім пісень, які розповідають, що в давнину тут мешкали онодрими, що їх люди називають ентами; Фанґорн — прадавній ліс, прадавній навіть за мірками ельфів.

— Так, він прадавній, — погодився Араґорн, — прадавній, як і праліс біля Курганних Пагорбів, але значно більший. Ельронд каже, що вони споріднені між собою — ці два останні оплоти могутніх лісів Прадавніх Часів, коли Первородні вже блукали, а люди ще спали. Проте Фанґорн береже і свої особливі таємниці. Які саме — я не знаю.

— А я й не хочу знати, — сказав Ґімлі. — Нехай ніхто з мешканців Фанґорну не хвилюється через мене!

Потому побратими тягнули жереб, аби визначити послідовність вартування, і першому стояти на чатах випало Ґімлі. Інші двоє полягали. Майже відразу ж їх огорнув сон.

— Ґімлі! — дрімотно прошепотів Араґорн. — Запам'ятай: у лісі Фанґорн небезпечно відрізати галузку чи пагін од живого дерева. Проте й не заходь далеко в пошуках сухого хмизу. Ліпше вже хай помре вогонь! Гукай мене, якщо буде потрібно!

З тим він і заснув. Леґолас лежав нерухомо, склавши свої гарні руки на грудях, з відкритими очима, в яких жива ніч змішувалася з глибоким сном, як то буває в ельфів. А Ґімлі, згорбившись, сидів біля вогню, задумливо проводячи великим пальцем по лезу сокири. Шуміло дерево. Інших звуків не було чути.

Раптом Ґімлі підвів голову й побачив на краю освітленого кола похиленого старця, котрий, загорнувшись у сірий плащ, спирався на патерицю; капелюх зі широкими крисами приховував його очі. Ґімлі зірвався на ноги. На мить йому від здивування відняло мову, він не міг навіть скрикнути, хоча відразу подумав, що це Саруман запопав їх. А Араґорн і Леґолас, прокинувшись од його різкого руху, сіли і втупили очі у старця. Той не подавав ані голосу, ні жодних знаків.

— Ну ж бо, отче, чим ми можемо прислужитися? — запитав Араґорн, схопившись на рівні. — Підходь і зігрійся, якщо ти змерз!

Він ступив уперед, але старець кудись подівся. Поблизу від нього не залишилось і сліду, а далеко заходити мандрівники побоялися. Місяць сів, і ніч стала дуже темна.

Раптом Леґолас скрикнув:

— Коні! Наші коні!

Коней не стало. Тварини висмикнули кілки, до яких їх припнули, і зникли. На якийсь час троє побратимів непорушно завмерли й мовчали: черговий удар підступної долі неабияк збентежив їх. Вони стояли під склепіннями Фанґорну, і незліченні милі відокремлювали їх од роганців — єдиних їхніх друзів у цій безкраїй і небезпечній землі. Доки тривало їхнє заціпеніння, їм причулося, ніби десь далеко в ночі хропуть та іржуть коні. Потому все знову стихло, крім холодного шурхоту вітру.

— Що ж, їх не стало, — озвався нарешті Араґорн. — Ми не можемо їх ані знайти, ні спіймати; тож, якщо вони не повернуться з власної волі, доведеться нам обходитися без них. Ми вирушили пішки й пішки продовжимо наші мандри.

— Пішки! — буркнув Ґімлі. — Ногами можна йти, проте вони нас не прогодують.

Й він, підкинувши трохи хмизу до вогню, гепнувся на землю біля багаття.

— Лише кілька годин тому ти не хотів сідати на роганського коня, — засміявся Леґолас. — Гляди, бо ще перетворишся на вершника.

— Ледве чи я матиму для того нагоду, — відказав Ґімлі.

— Якщо хочете знати мою думку, — почав він знову по хвилі, — я скажу вам, що то був Саруман. Хто ж іще? Пригадуєте Еомерові слова: він ходить усюди в подобі старця в каптурі й у плащі. Так сказав Еомер. Саруман щез разом із нашими кіньми чи налякав їх — отак. І згадаєте мої слова: на нас чекають іще більші клопоти!

— Я не забуду твоїх слів, — сказав Араґорн. — Але я також помітив, що той старець був у капелюсі, а не в каптурі. Проте це не означає, що ти помиляєшся у здогадах і що тут нам не загрожує небезпека і вночі, й удень. Одначе зараз найкраще, що ми можемо зробити, — це відпочивати, доки маємо змогу. Я стану на варту, Ґімлі. Мені радше потрібно подумати, ніж поспати.

Ніч повільно минала. Леґолас змінив Араґорна, а Ґімлі — Леґоласа, і чати їхні добігали кінця. Нічого особливого вже не трапилося. Старець не з'являвся, а коні не повернулися.

Розділ 3 Урук-Гаї

іпіна огортав темний і тривожний сон: йому вчувалося, ніби його слабенький голос відлунює в чорних тунелях, гукаючи: «Фродо, Фродо!» Та замість Фродо на нього з пітьми вишкірялися сотні жахливих орківських пик, сотні жахливих рук хапали його зусібіч. Де ж Мері?

Гобіт прокинувся. Холодний вітерець торкався його обличчя. Він лежав на спині. Наближався вечір, і небо вгорі тьмяніло. Піпін повернувся і з'ясував, що сон був не набагато гірший за дійсність. Його зап'ястки, ноги та щиколотки було скручено мотузками. Поруч лежав Мері: обличчя його було бліде, а чоло — обв'язане брудним лахміттям. Довкола них сиділи і стояли орки з численного загону.

Спогади у зболілій Піпіновій голові поволі зібралися докупи й відокремилися від примар зі сновидіння. Звісно: він і Мері побігли до лісу. Що ж на них тоді найшло? Чому вони так бездумно кинулися невідь-куди, не послухавши старого Бурлаки? Довго бігли кричучи, — він не пригадував до пуття, як довго та як далеко; а потому раптом налетіли просто на гурт орків, котрі стояли і прислухалися, здається, не бачачи Мері та Піпіна, доки ті самі опинились у їхніх руках. Бідолашний старий Мері!

Потому з-за дерев вискочив Боромир. Він дав оркам бій. Багатьох убив, а решта втекла. Та не встигли гобіти і їхній рятівник пройти й півдороги назад, як на них знову напали: щонайменше сотня орків (декотрі з них були дуже великі) сипнула на них зливу стріл, і багато поцілило у Боромира. А Боромир сурмив у свій великий ріг, поки задзвеніли ліси. Спершу орки злякались і відступили; проте, коли збагнули, що рогу відповідає тільки відлуння, то розпочали стократ лютішу атаку. Далі Піпін мало що міг пригадати. Останній його спогад був про Боромира, який сперся на дерево, витягаючи з тіла стрілу; тоді зненацька запала темрява.

«Мабуть, мене вдарили по голові, — сказав він сам до себе. — Цікаво, чи тяжко поранено нещасного Мері? Що сталося з Боромиром? Чому орки нас не вбили? Де ми, і куди нас ведуть?»

На ці запитання він не мав відповіді. Йому було холодно і млосно. «Навіщо Ґандальф переконав Ельронда, і той дозволив нам піти? — подумав він. — Яка з мене була користь? Лише докука: тягар, частина вантажу. А тепер мене викрали, і я став частиною вантажу орків. Сподіваюся, хтось прийде й порятує нас! Але чи слід мені сподіватися на це? Хіба не порушить це всі плани Загону? От якби я міг звільнитися!»

Піпін трохи поборсався, та марно. Один із орків, котрий сидів поблизу, засміявся і сказав щось своєму напарникові їхньою огидною мовою.

— Лежи, поки можеш, малий дурню, — звернувся він відтак до Піпіна — цього разу спільною мовою, яка в його вустах звучала майже так само гидко, як і його рідна. — Лежи, поки можеш! Скоро ми знайдемо, чим зайняти твої ноги. Поки доберемося додому, ти шкодуватимеш, що вони взагалі в тебе є.

— А якби все тут було по-моєму, ти вже жалкував би, що не помер, — сказав другий. — Ти в мене ще пищатимеш, дрібний щурко!

Він схилився над Піпіном, тицьнувши свої жовті ікла мало не в обличчя гобітові. У руці орк тримав чорного ножа з довгим зазубреним лезом.

— Тихо будь, бо полоскочу тебе цим, — просичав.

— Не привертай до себе уваги, інакше я можу й забути те, що мені наказували. Кляті ісенґардці! Уґлук у баґронк та пушдуґ Саруман-ґлоб бубгош скаї...

Він вивергнув довгу гнівну тираду орківською мовою, поволі переходячи на шепіт і бурмотіння.

Нажаханий Піпін боявся й поворухнутися, хоча йому дедалі сильніше боліли щиколотки та зап'ястя, а каміння під ним нестерпно муляло спину. Щоби чимось зайняти голову, він уважно прислухався до всього, що міг почути. Довкола лунала безліч голосів, і, хоч орківська мова завжди була сповнена ненависті й люті, гобіт зрозумів, що між його поневолювачами розпочалося щось на кшталт сварки, причому суперечка розпалювалася.

Піпін здивувався, усвідомивши, що непогано розбирає їхні слова: чимало орків послуговувалося звичайною мовою. Вочевидь, тут зібралися представники двох чи трьох зовсім різних племен, котрі не могли порозумітись орківською говіркою. Запекла суперечка точилася щодо того, як їм тепер слід учинити: в який бік іти і що зробити з полоненими.

— Нема часу вбити їх як годиться, — сказав один.

— Нема часу розважитись у цих мандрах.

— Нічого не вдієш, — сказав інший. — Може, вб'ємо їх швидко, вб'ємо їх просто зараз? Від них, клятих, самі біди, а ми поспішаємо. Невдовзі вечір, і нам треба рухатися далі.

— Накази, — глибоким риком озвався третій голос.

— Убити всіх, але не півмірків; їх треба привести ЖИВИМИ і якнайшвидше. Такі в мене накази.

— Навіщо вони? — запитало кілька голосів. — Навіщо живими? З них що, гарна здобич?

— Ні! Я чув, що один із них щось має, щось потрібне для Війни, якусь ельфійську штуку абощо. Хай там як, а їх обох мають допитати.

— Це все, що ти знаєш? Чому би тоді нам не обшукати їх і не дізнатися про все зараз? Може, в них є те, що і нам знадобиться?

— Дуже цікаве зауваження, — хихикнув голос, м'якший за інші, та зліший. — Мабуть, доведеться про це доповісти. Бранців не можна обшукувати чи грабувати — так мені наказували.

— І мені також, — сказав глибокий голос. — Живими й такими, якими ви їх упіймали, бранців не чіпати. Так мені наказували.

— А нам — ні! — озвався один із перших голосів.

— Ми пройшли увесь шлях од Копалень, аби вбивати і мститися за свій народ. Я хочу вбити і повернутися на північ.

— Можеш хотіти, скільки завгодно, — відказав рикливий голос. — Я Уґлук. Я наказую. Я повертаюся до Ісенґарда найкоротшою дорогою.

— Хто наш господар: Саруман чи Величне Око? — запитав злий голос. — Нам треба негайно вертатися до Луґбурца.

— Якби ми могли переправитися через Велику Ріку, то так і було б, — сказав інший. — Але нас надто мало, щоби ризикнути і спуститися до мостів.

— Я можу переправитися, — сказав злий голос. — Трохи північніше звідси на східному березі нас чекає крилатий назґул.

— Можеш, можеш! Тоді ти полетиш геть, забравши полонених, і тобі дістануться всі гроші й слава у Луґбурці, а нас залишиш чвалати, скільки стане сили, Конячою Країною. Ні, ми повинні триматися разом. Ці землі небезпечні: тут повно підлих повстанців і бандитів.

— Ага, мусимо триматися разом, — гарикнув Уґлук. — Я не довіряю тобі, мала свине. Якщо ти не у своєму свинарнику, то всього боїшся. Якби не ми, ви всі вже давно повтікали би. Ми бойові урук-гаї! Ми вбили великого воїна. Ми захопили бранців. Ми слуги Сарумана Мудрого, Білої Руки, — Руки, що годує нас людською плоттю. Ми прийшли з Ісенґарда, ми привели вас сюди, і ми поведемо всіх назад тим шляхом, яким захочемо. Я Уґлук. Я все сказав.

— Ти сказав аж забагато, Уґлуче, — хихикнув у відповідь злий голос. — Цікаво, як усе це сприймуть у Луґбурці. Там можуть подумати, що Уґлуковим плечам слід полегшити роботу і позбавити їх чванливої голови. Там можуть запитати, звідки в ній такі дивні думки. Може, вони від Сарумана? Ким він себе вважає, піднімаючись на престол і хизуючись цими огидними білими символами? Там, мабуть, погодяться зі мною, з Ґрішнахом, їхнім довіреним посланцем; і я, Ґрішнах, кажу ось що: Саруман — дурень, брудний зрадливий дурень. Але Величне Око за ним стежить... Свиня, еге ж? Чи подобається вам, що вас називають свинями ті, хто розгрібає бруд ницого чарівничка? Їх годують орківською плоттю — повірте мені.

У відповідь залунали гучні зойки орківською мовою і задзвеніла оголена зброя. Піпін обережно перекотився на живіт, сподіваючись побачити, що буде далі. Його охоронці вирішили долучитися до сутички. У сутінках гобіт побачив великого чорного орка — ймовірно, Уґлука, який стояв навпроти Ґрішнаха — куцої кривоногої істоти, кремезної, з довгими руками, які звисали мало не до землі. Довкола них зібралося багато дрібних ґоблінів. Піпін припустив, що то були північні орки. Вони витягли ножі та мечі, проте не наважувалися нападати на Уґлука.

Уґлук закричав, і надбігло чимало інших орків, на зріст майже таких самих, як він. Тоді Уґлук раптово, без попередження, стрибнув уперед і двома меткими ударами зітнув голови двом своїм супротивникам. Ґрішнах відступив і розчинився в пітьмі. Усі решта теж розійшлись, а один орк зробив крок назад і, перечепившись через розпластане тіло Мері, впав та вилаявся. Та це, мабуть, урятувало йому життя, бо Уґлукові спільники перескочили через нього і своїми мечами зі широкими лезами зарізали іншого. То був охоронець із жовтими іклами. Його тіло впало простісінько на Піпіна, а в руці він досі стискав свого довгого зазубреного, як пилка, ножа.

— Сховайте зброю! — крикнув Уґлук. — І надалі без жодних дурниць! Звідси ми йдемо просто на захід, щоб спуститися сходами. Потім — навпростець до схилів і вздовж ріки до лісу. Крокувати будемо вдень і вночі. Це ясно?

«Виходить, — подумав Піпін, — якщо цьому огидному вояці знадобиться якийсь час, аби запанувати над цим загоном, то я матиму шанс». Гобіт угледів примарний посвіт надії. Вістря чорного ножа торкнулося його руки і ковзнуло на зап'ястя. Він відчував, як йому на долоню цебенить кров, але відчував також холодний дотик сталі до шкіри.

Орки готувалися до чергового маршу, проте дехто з північного племені досі чинив опір, тож ісенґардці вбили ще двох, доки зігнали докупи решту. Зчинилася колотнеча, посипалися лайки. Піпіна на якусь мить залишили без нагляду. Ноги йому скрутили міцно, а руки були зв'язані спереду і лише на зап'ястках. Він міг рухати ними обома одночасно, хоча пута врізалися йому в шкіру. Піпін перекинув мертвого орка на бік, а потому, ледве дихаючи, взявся терти вузол мотузки, що зв'язувала його руки, об лезо орківського ножа — вгору-вниз. Ніж був гострий, а мертва рука міцно тримала його. Мотузку перерізано! Тоді гобіт хутенько вхопив її пальцями, скрутив нетугий браслет із двох петель і просунув у них руки. Опісля ліг і завмер.

— Підніміть бранців! — гаркнув Уґлук. — І не смійте їм нічого заподіяти! Якщо вони не доживуть до нашого повернення, то декому тут теж укоротять віку!

Один орк ухопив Піпіна, ніби мішок, пропхав йому голову поміж його ж таки скрученими руками, потім учепився за руки й тягнув їх донизу доти, доки гобітове обличчя вперлося йому в груди; аж тоді подибав із ним геть. Інший орк так само повівся з Мері. Орківська рука, наче клешня, вчепилась у Піпінові плечі залізними лещатами так, що нігті вп'ялись у шкіру. Гобіт заплющив очі й знову поринув у лихі сновидіння.

Зненацька Піпіна знову жбурнули на кам'яний ґрунт. Ніч щойно розпочалась, але тендітний місяць уже хилився на захід. Вони опинилися на краю скелі, що ніби нависала над морем непрозорого туману. Неподалік шумів водоспад.

— Нарешті вернулися розвідники, — сказав зовсім близько якийсь орк.

— Ну, і що вони знайшли? — гарикнув Уґлуків голос.

— Тільки одного вершника. Він поїхав на захід. Тепер усе чисто.

— Ага, тепер. А надовго? Дурні! Ви мали його пристрелити. Він здійме тривогу. Кляті конярі почують про нас іще до ранку. Нам треба йти вдвічі швидше.

В цю мить над Піпіном схилилася тінь. То був Уґлук.

— Сядь! — сказав орк. — Мої хлопці втомилися тягти тебе, як мішок. Нам треба лізти вниз, і ти мусиш іти на своїх. Помагай нам. Не кричи, не намагайся втекти. Помститися за такі вибрики ми маємо безліч способів, які тобі не сподобаються, хоч і не зашкодять твоїй корисності в очах Господаря.

Тоді він перерізав линву довкола Піпінових стегон і щиколоток, смикнув гобіта за волосся й поставив на ноги. Піпін упав, Уґлук знову потягнув його за волосся. Кілька орків засміялося. Уґлук увіпхнув гобітові між зубів флягу і влив якусь пекучу рідину йому в горло, — той відчув, як палюче їдке тепло розтікається його тілом. Біль у ногах і щиколотках ущух. Він зміг стояти.

— Тепер другий! — сказав Уґлук.

Піпін побачив, як орк підходить до Мері, який лежав поряд, і копає його. Мері застогнав. Грубо схопивши гобіта, Уґлук силоміць посадив його і зірвав йому з голови пов'язку. Потому втер у рану якусь темну речовину з маленької дерев'яної скриньки. Мері закричав і почав несамовито борсатись.

— Не хоче приймати ліків, — хихотіли вони. — Не знає, що для нього добре. Ай! Згодом ми трохи розважимось!

Але Уґлукові тієї миті було не до забав. Йому потрібно було поспішати, тож він мусив привести до тями своїх кволих супутників. Він лікував Мері за орківським звичаєм, і це невдовзі спрацювало. Коли Уґлук присилував гобіта ковтнути з фляги, звільнив його від пут і поставив на ноги, Мері виглядав блідим, зате похмурим і викличним, до того ж — вельми живим. Глибокий поріз на чолі йому вже не докучав, але брунатний шрам залишився до кінця його днів.

— Привіт, Піпіне! — озвався він. — Отже, ти теж потрапив у цей маленький похід? Де ми знайдемо ліжка та сніданок?

— Годі! — сказав Уґлук. — Обійдетеся! Припніть язики. Не балакати між собою. Про всі клопоти дізнаються там, де нас чекають, і Він придумає, як вам відплатити. Матимете й ліжко, і сніданок — аби пузо витримало.

Орківський загін почав спускатися вузькою ущелиною, що вела до туманної долини внизу. Мері та Піпін, розділені більш ніж дюжиною солдатів, чалапали разом із усіма. На дні ущелини їхні ноги торкнулися трави, і серця гобітів піднеслись.

— А тепер уперед! — закричав Уґлук. — На захід і трохи на північ. За Луґдушем.

— Що ми робитимемо, коли зійде сонце? — запитав хтось із північного племені.

— Побіжимо далі, — відказав Уґлук. — А ти що думав? Сидітимемо на траві й чекатимемо, поки білошкірі прибудуть до нас на пікнік?

— Але ми не можемо бігти при сонячному світлі.

— Ви побіжите, і я за вами, — сказав Уґлук. — Бігти! Бо інакше не бачити вам ваших любих нір. Клянуся Білою Рукою! Навіщо посилати у похід гірських личинок, які майже не мають підготовки? Бігти, хай вам грець! Бігти, доки ще ніч!

Відтак загін помчав уперед довгими уривчастими орківськими кроками. Бігли невпорядковано, юрмлячись, штовхаючись і лаючись, а проте з чималою швидкістю. Кожен гобіт мав трьох охоронців. Піпін був далеко позаду. Міркував, чи довго витримає такий темп руху, бо нічого не їв од ранку. Один із охоронців мав батіг. Але наразі орківське пійло гріло гобіта зсередини. І розум теж працював нівроку.

Раз у раз перед ним поставало непрохане видіння уважного обличчя Бурлаки, котрий схиляється над слідом і біжить за ними. Та що зможе добачити тут навіть досвідчений блукач, окрім плутаного сліду орківських ніг? Маленькі відбитки Піпіна та Мері затоптували підбиті залізом чоботи: попереду, позаду, скрізь.

Вони здолали приблизно півтори версти від скелі, коли схили перетворилися на розлоге неглибоке пониззя, де ґрунт був м'який і вологий. Усюди лежав туман, що тьмяно мерехтів в останніх променях місячного серпика. Темні постаті передніх орків стали примарними, їх проковтнула імла.

— Гей! Повільніше там! — крикнув іззаду Уґлук.

Раптом у Піпіновій голові майнула думка, яку він одразу взявся втілювати. Крутнувся праворуч і сторчголов кинувся в туман, уникнувши чіпких лап охорони, а тоді незграбно приземлився на траву.

— Стійте! — заволав Уґлук.

На мить зчинилися метушня та паніка. Піпін підхопився і побіг. Орки кинулися за ним. Зненацька один з них виринув просто перед гобітом.

«Надії на втечу немає! — подумав Піпін. — Зате є надія, що я залишив свої незатерті відбитки на мокрому ґрунті». І він обома зв'язаними руками вхопився за шию, відчепивши від плаща брошку. Щойно вона впала, довгі руки та жорстокі лапи схопили його. «Гадаю, там вона і лежатиме, поки світу, — подумав він. — Не знаю, навіщо я це зробив. Якщо інші наші втекли, то вони, мабуть, усі подалися з Фродо».

Ремінь батога обвився довкола його ніг, але Піпін навіть не зойкнув.

— Годі! — гаркнув, надбігаючи, Уґлук. — Йому ще доведеться бігти на своїх двох. Нехай вони обоє біжать! Нагадуйте їм про це батогами.

— Проте це ще не кінець, — прохрипів він, звертаючись до Піпіна. — Я не забуду. Розплату просто відкладено. Рухайся!

І Піпін, і Мері мало що запам'ятали з подальшої подорожі. Погані сни та болюча дійсність злились у довгий шерег нещастя, а чимраз менша надія зоставалася позаду. Вони тільки бігли й бігли, намагаючись не відставати від орків, і час од часу їх лизали жорстокі язики батогів, якими керувала вправна рука. Якщо гобіти зупинялися чи спотикалися, їх підхоплювали і протягом якогось часу волокли.

Тепло орківського напою зникло. Піпінові знову стало холодно та млосно. Раптом він упав долілиць на дерен. Жорстокі руки з колючими нігтями вчепились у нього й підняли. Потому знову понесли, мовби мішок, і довкола загусла темрява — темінь чи то чергової ночі, чи то його сліпоти, — того він не відав.

Напівсвідомо Піпін почув, як ремствує безліч голосів: то орки вимагали перепочинку. Уґлук кричав. І ось гобіт відчув, що його кинули на землю, й він лежав так, як упав, доки поринув у чорні сни. Проте болю не вдалось уникнути надовго; небавом залізні лещата немилосердних рук знову стиснули його. Довго трусили та підкидали, доки темрява поволі відступила й Піпін повернувся до дійсності, зрозумівши, що вже ранок. Хтось викрикував накази, і його грубо жбурнули на траву.

Він трохи полежав, борючись із відчаєм. У голові паморочилося, та, відчувши в тілі тепло, гобіт збагнув, що йому знову дали ковтнути тієї рідини. Над ним схилився орк і кинув йому кусень хліба та смужку сирої сушеної риби. Піпін жадібно поглинав черствий сірий хліб, але не м'ясо, бо хоч і вмирав од голоду, проте не настільки, щоби їсти плоть, яку йому кинув орк — плоть невідь-якої істоти.

Він сів і роззирнувся довкола. Мері був неподалік. Вони опинилися на березі прудкої вузенької річки. Попереду бовваніли гори, за високий шпиль зачепилися перші сонячні промені. Темна маса лісу розкинулася на нижніх схилах.

Орки репетували і голосно сперечалися; між північним племенем та ісенґардцями, здається, ось-ось знову мала спалахнути сварка. Дехто показував назад на південь, а дехто — на схід.

— Дуже добре, — сказав Уґлук. — Тоді залиште їх мені! Не вбивати, як я вже казав; але якщо ви хочете викинути те, заради чого ми відмучили стільки шляxy, то викидайте! Я про нього подбаю. Бойові урук-гаї, як завжди, зроблять усю роботу. Якщо боїтеся білошкірих, біжіть! Біжіть! Онде ліс, — крикнув він, вказуючи прямо. — Драпайте туди! Там ваша найбільша надія на порятунок. Забирайтесь! І хутко, поки я не зніс іще кілька голів, аби решта бодай трохи порозумнішала.

Почулися лайка та скавуління, а потім більшість — понад сотня — північних орків відокремилась і шалено помчала вздовж ріки до гір. Гобіти залишилися з ісенґардцями — понурим і підступним гуртом, де було щонайменше вісімдесят солдатів — смаглявих косооких орків з великими луками та короткими широколезими мечами. Серед них було й кілька найбільших і найсміливіших північан.

— Зараз поквитаємося з Ґрішнахом, — сказав Уґлук, але вже навіть дехто з його прихильників тривожно зиркав на південь.

— Знаю, — ревнув Уґлук. — Трикляті конюхи винюхали нас. Але в цьому ти винен, Снаґо. Тобі й іншим розвідникам треба повідрізати вуха. Та ми бійці. Ми ще влаштуємо бенкет на конячій плоті чи й на чомусь смачнішому.

Тієї миті Піпін побачив, чому дехто з вояків показував на схід. Звідти долинули пронизливі крики і знову з'явився Ґрішнах, а за ним іще кілька подібних до нього орків: довгоруких та кривоногих. У них на щитах було зображення Червоного Ока. Уґлук зробив крок їм назустріч:

— Значить, ти повернувся? — запитав він. — Добряче все обдумав, га?

— Я повернувся, щоби перевірити, чи всі Накази виконано і чи полонені у безпеці, — відповів Ґрішнах.

— Ще б пак! — сказав Уґлук. — Не витрачай сил. Я подбаю, щоби накази виконували за моєю командою. Навіщо ти вернувся? Ти поспішав. Забув тут щось?

— Забув дурня, — прохрипів Ґрішнах. — Але з ним було кілька дужих солдатів, надто хороших, аби їх утратити. Я знав, що ти доведеш їх до біди. Я прийшов, аби їм допомогти.

— Чудово! — засміявся Уґлук. — Але якщо в тебе кишка надто тонка для бою, то ти обрав хибний шлях. Ти йшов до Луґбурца. Білошкірі вже близько. Що сталося з твоїм дорогоцінним назґулом? Невже його знову підстрелили? Бо, якби ти привів його зі собою, він би нам знадобився — якщо ці назґули такі, як про них розповідають.

— Назґул, назґул, — повторив Ґрішнах, тремтячи та облизуючи губи, ніби це слово мало бридкий присмак і боліло йому в роті. — Ти базікаєш про те, що сягає далеко за межі твоїх брудних мрій, Уґлуче, — сказав він. — Назґул! Ех! Такі, як про них розповідають! Колись ти пошкодуєш, що сказав це. Мавпо! — прохрипів він люто. — Ти мав би знати, що вони є зіницями Величного Ока. Проте крилатий назґул... ще ні, ще ні. Він не дозволить їм показуватися по той бік Великої Ріки, поки що ні, ще надто рано. Вони для Війни — для іншої мети.

— Здається, ти багато знаєш, — сказав Уґлук. — Гадаю, більше, ніж тобі треба було би. Мабуть, ті, хто чекає в Луґбурці, можуть поцікавитися, звідки та чому. А тим часом урук-гаї з Ісенґарда робитимуть брудну роботу, як завжди. Не тиняйся тут! Збери своїх бунтарів докупи! Решта свиней почвалала до лісу. Чкуряй-но ліпше за ними. Тоді живим доберешся до Великої Ріки. Забирайся з дороги! Негайно! Я буду в тебе на хвості.

Ісенґардці знову схопили Мері та Піпіна й закинули їх собі на спини. Тоді загін рушив. Орки бігли година за годиною, інколи зупиняючись лише для того, щоби перекласти гобітів на плечі нових носіїв. Чи тому, що вони були швидші та витриваліші, чи так задумав Ґрішнах, але ісенґардці поступово випередили мордорських орків, і Ґрішнахові солдати зімкнули свої лави за ними. Невдовзі ісенґардці майже наздогнали тих північан, які втекли першими. Ліс наближався.

Піпін був увесь у синцях і в подряпинах, зболіла його голова терлась об брудний карк і волохате вухо орка, котрий його тримав. Одразу перед ним миготіли зігнуті спини та міцні грубі ноги, які безперервно рухались угору-вниз, угору-вниз, ніби були зроблені з дроту та з роговиці й відбивали страхітливі секунди нескінченного часу.

Пополудні Уґлуків загін перехопив північан. Вони мовби танули у променях яскравого сонця — зимового сонця, що сяяло у прохолодному блідому небі; їхні голови опустились, а язики вивалилися на бороди.

— Хробаки! — пирхали ісенґардці. — Ви вже готові. Білошкіри наздоженуть вас і з'їдять. Вони наближаються!

Ґрішнахів крик довів, що це не просто жарт. І справді: вдалині з'явилися вершники, котрі їхали дуже швидко. Вони були ще далеко, проте наздоганяли орків: наздоганяли їх так, як течія на рівнині захоплює блукачів, котрі застрягли в сипучих пісках.

Ісенґардці побігли, вдвічі прискоривши крок, що здивувало Піпіна, бо це здавалося йому жахливим прискоренням наприкінці перегонів. Потому він побачив, що сонце вже сідає, закочуючись за Імлисті Гори, на зелені довкола прослалися тіні. Солдати Мордору підвели голови і також додали у швидкості. Ліс був темний і густий. Вони вже проминули кілька перших поодиноких дерев. Місцевість почала вивищуватися, схили дедалі стрімкішали: проте орки не зупинялись. І Уґлук, і Ґрішнах покрикували, підганяючи своїх для останнього зусилля.

«Їм це вдасться. Вони втечуть», — подумав Піпін. А потому йому пощастило так викрутити шию, щоб одним оком зиркнути через плече. І гобіт побачив, що вершники ген на сході вже зрівнялися з орками, чвалом летячи рівниною. Західне сонце позолотило їхні списи та шоломи, переливаючись у розмаяному світлому волоссі. Вони оточували орків, не даючи їм змоги розбігтися, і гнали вздовж лінії ріки.

Гобіта дуже цікавило, що то за народ. Тепер він шкодував, що так мало всього вивчив у Рівендолі, так мало вивчав мапи та цікавився іншими речами; проте в ті дні всі майбутні плани мандрів складали більш обізнані голови, ніж його власна, а він і припустити не міг, що його відірвуть од Ґандальфа, чи від Бурлаки, чи навіть од Фродо. Усе, що зміг пригадати Піпін про Роган, — це те, що родом із тієї землі був Ґандальфів кінь, Тіньогрив. Наразі це додало йому надії.

«Але як вони дізнаються, що ми не орки? — подумав Піпін. — Вони ж тут, либонь, узагалі не чули про гобітів. Напевно, мені варто радіти, що цих тварюк-орків таки, здається, переб'ють, але себе доведеться рятувати самотужки». Могло трапитись і так, що його та Мері вб'ють разом із недругами, не розбираючи, хто є хто.

Кілька вершників були лучниками, натренованими для стрільби з коня на бігу. Хутко витягнувшись у шеренгу, вони раз у раз випускали стріли в орків, котрі не встигали за іншими, й дехто з поцілених упав; потому вершники розвернулися, щоб уникнути стріл, випущених у відповідь із луків їхніх ворогів, котрі стріляли наосліп, не сміючи зупинитися. Такі маневри повторилися багато разів, і от стріли поцілили вже у гурт ісенґардців. Один із них, котрий біг просто перед Піпіном, повалився і вже не встав.

Запала ніч, але Вершники не зімкнули стрій для битви. Багато орків загинуло, проте залишилися ще цілі дві сотні. У ранньому присмерку орки збилися коло пагорбка. Склепіння лісу були зовсім близько — мабуть, лише за півверсти, проте далі втікачі рухатися не могли. Вершники оточили їх. Невелика група не скорилась Уґлуковому наказу, побігши до лісу, — повернулися тільки троє.

— От тобі й маєш, — глузував Ґрішнах. — Оце командир! Сподіваюся, великий Уґлук виведе нас звідси?

— Покладіть тих півмірків! — наказав Уґлук, не зважаючи на Ґрішнаха. — Ти, Луґдуше, візьми ще двох і охороняйте їх! Півмірків не можна вбивати, хіба що сюди прорвуться ті бридкі білошкіри. Ясно? Поки я живий, ці двоє мені потрібні. Та їм не можна кричати, а також не можна, щоби їх урятували. Зв'яжіть їм ноги!

Останню частину наказу було виконано без найменшого жалю. Та Піпін збагнув, що це вперше він опинився так близько біля Мері. Орки страшенно шуміли, кричачи та брязкаючи зброєю, тож гобіти змогли швиденько перекинутися кількома слівцями.

— Це все мало мене тішить, — сказав Мері. — Я почуваюся майже виснаженим. Думаю, я не відповз би далеко, навіть якби був вільний.

— Лембас! — прошепотів Піпін. — Лембас — у мене є трохи. А в тебе? Здається, в нас не забрали нічого, крім мечів.

— Так, я маю пакунок у кишені, — відказав Мері, — та він, мабуть, геть розкришився. Крім того, я не можу запхати рота до кишені!

— І не треба. Я...

Але саме в цю мить лютий удар ногою попередив Піпіна, що галас ущух і що охоронці пильнують їх.

Ніч була холодна та безгомінна. Довкола пагорка, на якому зібрались орки, з'явилися невеликі сторожові вогні, золото-червоні в темряві, утворивши замкнуте коло. Вони були на відстані далекого пострілу з лука, проте вершники не з'являлись у відблисках полум'я. Орки змарнували чимало стріл, поціляючи у вогонь, доки Уґлук зупинив їх. Вершники не подавали жодного звуку. Трохи згодом, коли з туману виринув місяць, їх інколи ставало видно — примарні постаті, котрі де-не-де мерехтіли у білому світлі, невпинно ходячи дозором.

— Чекають сонця, хай їм грець! — ревнув один із охоронців. — Чого ми не зберемося разом і не прорвемо їхнє кільце? Чи той старий Уґлук тямить, що він робить, хотів би я знати?

— І дізнаєшся, — гаркнув Уґлук, надходячи ззаду. — Тобто, по-твоєму, я взагалі не думаю, еге? А щоб тебе! Ти такий самий, як увесь той набрід: хробаки і мавпи з Луґбурца. З ними нічого зв'язуватися. Вони тільки верещать і втікають. Але тут тих конярів більш ніж досить, аби покінчити з нами на рівнині... Ті хробаки можуть хіба одне: свердлити очима темряву. Та ці білошкіри бачать уночі ліпше за більшість людей, наскільки я чув; і не забувайте про коней! Кажуть, вони можуть розгледіти навіть нічний бриз. Утім, одного ці хлопці точно не знають: Маугур і його солдати — в лісі, й вони можуть вискочити звідти будь-якої миті.

Очевидно, Уґлукових слів було досить, аби заспокоїти ісенґардців, однак інших орків охопив розпач, і вони бунтували. Вони виставили кількох вартових, але більшість повлягалася на землю, відпочиваючи у приємній темряві. А стало і справді знову дуже темно: місяць на заході поринув у густезну хмару, й Піпін уже за кілька п'ядей від себе не бачив геть нічого. Вогнища не освітлювали пагорок. Вершники, проте, не задовольнялися тільки тим, що чекали світанку, даючи водночас відпочити і ворогам. Раптовий викрик на східному краї пагорка засвідчив, що щось там не так. Здається, дехто з людей під'їхав зовсім близько, зіскочив із коней, прослизнув до табору й убив кількох орків, а потім знову зникнув. Уґлук кинувся туди, щоби запобігти панічній утечі.

Піпін і Мері сіли. Їхні охоронці, ісенґардці, подалися за Уґлуком. Але якщо гобітам на мить і спало на гадку тікати, то невдовзі їхні надії розвіялися. Довга волохата рука вхопила кожного за шию і притисла їх один до одного. Вони невиразно побачили Ґрішнахову голову та його страхітливе обличчя посередині між ними: його бридкий подих буквально липнув до їхніх щік. Він узявся обшукувати і обмацувати гобітів. Піпіна аж пересмикнуло, коли цупкі холодні пальці вчепилися йому в спину.

— Ну, мої маленькі! — тихо прошепотів Ґрішнах. — Насолоджуєтеся гарним відпочинком? Чи ні? Мабуть, я трохи незграбно висловився: мечі та батоги з одного боку, а гидкі списи — з другого! Маленькому народу не слід втручатись у завеликі для нього події.

Його пальці невпинно нишпорили. На дні його очей палав блідий, але гарячий вогонь.

Зненацька Піпіна осяяло, ніби він прочитав гарячкові думки свого ворога: «Ґрішнах знає про Перстень! Він шукає його, доки Уґлук заклопотаний, — можливо, хоче забрати його собі». Гобітове серце стислося від холодного страху, проте водночас він міркував, як скористатися з цього Ґрішнахового бажання.

— Не думаю, що так ти його знайдеш, — прошепотів Піпін. — Його нелегко відшукати.

— Знайдеш його? — перепитав Ґрішнах, і його пальці перестали повзати, обмацуючи гобітове плече. — Знайдеш що? Ти про що кажеш, дрібното?

Піпін хвилинку помовчав. Потому раптом у темряві витиснув зі свого горла звук: «Ґоллум, ґоллум».

— Нічого, безцінний мій, — додав він.

Гобіти відчули, як сіпнулися Ґрішнахові пальці.

— Ого! — тихо просичав ґоблін. — То ось що це значить, так? Ого! Дуже, ду-ж-же небезпечно, моя дрібното.

— Мабуть, — відповів Мері, пожвавішавши та зрозумівши Піпінів задум. — Мабуть, і не лише для нас. Але ти все одно добре знаєш, чого хочеш. То він тобі потрібен чи ні? І що би ти за нього віддав?

— Чи хочу я його? Чи хочу я його? — повторив Ґрішнах, ніби збентежившись, але руки його тремтіли. — Що би я за нього віддав? Ви про що?

— Ми про те, — сказав Піпін, обережно добираючи слова, — що марно блукати наосліп у пітьмі. Можеш даремно не гаяти час і позбутися клопотів. Але спершу ти повинен розв'язати нам ноги, інакше ми нічого не робитимемо й нічого не скажемо.

— Любі мої тендітні маленькі дурники, — просичав Ґрішнах, — усе, що ви маєте і знаєте, витягнуть із вас, коли настане час: усе! Ви пожалкуєте, що не знаєте більше, щоби задовольнити цікавість Допитувача, правда-правда, вже дуже скоро. Ми не поспішатимемо з допитом. О ні! Як ви гадаєте: для чого вам зберегли життя? Люба моя дрібното, вірте мені, коли я кажу, що це не наша доброта. Це навіть не одна з Уґлукових помилок.

— Охоче вірю, — озвався Мері. — Та ви ще не доправили своїх жертв додому. І, здається, по-вашому ніяк не вийде, хоч би як склались обставини. Якщо ми доберемося до Ісенґарда, то великий Ґрішнах нічого з того не матиме: Саруман забере все, що знайде. Якщо ти хочеш узяти щось собі, то саме зараз найкращий час для угоди.

Ґрішнах почав нервувати. Особливо його розлютило Саруманове ймення. Час минав, заворушення потрохи вгамовувалось. Уґлук чи ісенґардці могли повернутися будь-якої миті.

— Він у вас — у когось із вас? — прохрипів орк.

— Ґоллум, ґоллум! — знову промовив Піпін.

— Розв'яжи нам ноги! — додав Мері.

Вони відчули, що руки орка шалено тремтять.

— Грець із тобою, маленький брудний хробаче! — просичав він. — Розв'язати тобі ноги? Та я розпущу всі жили у ваших тілах. Думаєте, я не зможу обшукати вас до самих кісток? Обшукати вас! Я поріжу вас на драглисті кусні. Мені не потрібні ваші ноги, щоби знищити вас і забрати все собі!

І він раптом стиснув їх. Сила його довгих рук і плечей викликала жах. Він запхав обох гобітів собі попід пахви й люто притиснув до боків; великі задушливі долоні затулили кожному з них рота. Потім орк скочив уперед, низько пригнувшись. Рухався хутко й тихо, поки дістався до краю пагорка. Там, вибравши місце, де не було вартових, він, як зловісна тінь, прослизнув у ніч, спустився зі схилу і рушив на захід, до ріки, що витікала з лісу. Там проліг широкий відкритий простір із одним єдиним вогнищем посеред нього.

Промчавши з п'ять сажнів, Ґрішнах зупинився, роздивляючись і прислухаючись. Нічого не було видно й чути. Він повільно посунув далі, зігнувшись майже навпіл. Потому смикнувся і знову прислухався. Далі випростався, ніби готуючись до несподіваного удару. Але тієї самої миті темна постать вершника виринула просто перед ним. Кінь форкнув і здибився. Чоловік щось вигукнув.

Ґрішнах розпластався на землі, підім'явши гобітів під себе, а тоді витяг меча. Він, без сумніву, радше вбив би своїх бранців, аніж дозволив би їм утекти чи допустив би їхній порятунок: одначе це його і згубило. Меч тихенько дзенькнув і зблиснув у відсвіті далекого вогню ліворуч. У мороці просвистіла стріла. Чи то нею так майстерно поцілили, чи сама доля скерувала її, але вона протнула праву руку орка. Той випустив меч і пискнув. Швидко зацокотіли копита, і, щойно Ґрішнах зірвався й побіг, його збили з ніг та пронизали списом. Він страхітливо заверещав, здригнувся й завмер.

Гобіти залишилися непорушно лежати там, де їх кинув Ґрішнах. На допомогу товаришеві хутко наспів іще один вершник. Кінь завдяки особливо гострому зору чи якомусь іншому відчуттю злетів у повітря й легенько перескочив через них, а його вершник не помітив гобітів, прикритих ельфійськими плащами й надто приголомшених, аби скористатися моментом, і водночас надто наляканих, аби поворухнутися.

Нарешті Мері стрепенувся і тихенько прошепотів:

— Поки що все добре, але як зробити так, аби й нас не настромили на рожен?

Відповідь не забарилася. Ґрішнахові крики підняли на ноги орків. Зачувши волання та верески, які долинали з пагорка, гобіти збагнули, що їхнє зникнення помітили: Уґлук, напевно, зітнув іще кілька голів. Потому, наче у відповідь на перші, орківські голоси раптом залунали праворуч, поза колом вартових вогнищ, десь од лісу та гір. Очевидно, то надійшов Маугур і напав на вершників, котрі тримали орків в облозі. Чути було, як біжать чвалом коні. Вершники групувались у коло біля самого пагорка, наражаючись на орківські стріли, щоби запобігти можливій утечі ворогів, а тим часом окремий загін кінноти від'їхав, аби впоратися з новоприбулими. Зненацька Мері та Піпін усвідомили, що вони, навіть не поворухнувшись, опинилися поза колом бойовища і ніщо тепер не заважає їхній утечі.

— Ех, — сказав Мері, — от би вивільнити руки та ноги! Ми могли б утекти. Проте я не можу дотягнутися до вузлів і не здатний їх перегризти.

— І не намагайся, — відказав Піпін. — Я саме збирався тобі сказати: мені вдалося звільнити руки. Ці петлі — тільки окозамилювання. Але ти спершу поїж лембаса.

Він скинув мотузку зі зап'ястків і дістав пакунок. Коржі поламалися, проте добре збереглися в обгортках із листя. Гобіти з'їли по два-три шматочки кожен. Смак лембаса нагадав їм про вродливі обличчя, і про сміх, і про благодатну їжу в спокійні дні не такого й далекого минулого. Якусь часину вони задумливо їли, сидячи в темряві та не зважаючи на крики й гамір близької битви. Піпін першим повернувся до дійсності.

— Мусимо забиратися звідси, — сказав він. — Одну хвилинку!

Ґрішнахів меч лежав зовсім поруч, але був надто важкий і незручний для гобіта, тож, трохи підповзши вперед і знайшовши тіло ґобліна, Піпін витяг із піхов довгого гострого ножа. Ним він хутко перерізав пута.

— Ось і все! — мовив він. — Коли ми трохи розігріємося, то, мабуть, знову зможемо стояти й ходити. Проте почати, напевно, найліпше таки з повзання.

І вони поповзли. Дерен був глибокий, провалювався під ними й тим допомагав їм; але таке просування було довгим і повільним. Гобіти якнайдалі обминули вартове вогнище і помаленьку плазували вперед, поки дісталися до краю ріки, що клекотіла в чорному мороці між глибоких берегів. Там утікачі озирнулися.

Звуки стихли. Вочевидь, Маугура та його «хлопців» повбивали чи відігнали. Вершники продовжили своє мовчазне лиховісне чатування. Проте довго так тривати не могло. Ніч уже постаріла. На сході, де не було хмар, небо почало сіріти.

— Мусимо десь заховатись, — озвався Піпін, — або ж нас побачать. Ледве чи ми дуже зрадіємо, якщо ці вершники довідаються, що ми не орки після нашої смерті, — він підвівся і тупнув ногами. — Ті мотузки перетиснули мене, мовби дроти, але ноги вже потрохи тепліють. Я можу сяк-так чалапати. А ти як, Мері?

Мері теж підвівся.

— Так, — сказав він, — я впораюся. Лембас таки добряче додає духу! І відчуття від нього значно приємніші, ніж од того орківського пійла. З чого вони його роблять? Мабуть, краще й не знати. Ковтнімо води, щоби змити згадку про нього!

— Не тут: береги надто круті, — відповів Піпін. — Нумо вперед!

Вони повернулись і пішли пліч-о-пліч уздовж лінії ріки. Позаду них на сході розгорялося світло. Чимчикуючи, друзі обмінювалися думками, розмовляючи легко, за гобітським звичаєм, про все, що трапилося з ними за час полону. Жоден слухач із їхніх слів навіть не припустив би, що ці двоє жорстоко страждали, були у смертельній небезпеці, безнадійно йшли на муку та загибель чи що навіть зараз — а гобіти це добре знали — вони мали обмаль шансів знайти прибічників чи безпечний сховок.

— Здається, ти непогано дав собі раду, пане Туку, — сказав Мері. — Тобі відведуть майже цілий розділ у книзі старого Більбо, якщо мені випаде нагода йому про це розповісти. Гарна робота: особливо те, як ти розгадав ницу гру того волохатого негідника та ще й підіграв йому. Цікаво, чи хтось колись візьме твій слід і знайде ту брошку? Я би не хотів загубити свою, проте твою, боюся, втрачено назавжди... Доведеться мені розчесати пальці на ногах, якщо я хочу тобі дорівнятись. Утім, тепер вперед поведе кузен Брендіцап. Ось де він себе покаже. Гадаю, ти не дуже тямиш, де ми зараз, натомість я провів час у Рівендолі з більшою користю, ніж ти. Ми йдемо на захід уздовж Ентави. А попереду — місце, де зустрічаються Імлисті Гори та Ліс Фанґорн.

Щойно він договорив, як темний край лісу зринув просто перед ними. Здавалося, ніби Ніч, ховаючись од близького Світання, знайшла притулок під його могутніми деревами.

— Ну, веди вперед, пане Брендіцапе! — сказав Піпін. — Або веди назад! Нас застерігали проти Фанґорну. Проте такий учений пан, як ти, цього, певна річ, не забув.

— Не забув, — відповів Мері, — та, як на мене, ліпше вже ліс, аніж повернення у безум битви.

Він рушив уперед попід велетенське гілля дерев. Ті дерева здавалися несказанно древніми. З них звисали довгі виткі бороди лишайників, які коливались і гойдалися на легенькому вітрі. Гобіти крадькома визирали з мороку, дивлячись назад, на пагорок, — скрадливі маленькі постаті, котрі у тьмяному світлі нагадували ельфійських дітей із глибин часу, коли ті з подивом виглядали з Дикого Лісу на своє перше Світання.

З-за Великої Ріки та Бурих Земель, долаючи одна по одній сірі милі, прилинув Світанок — червоний, мов полум'я. Вітаючи його, гучно засурмили мисливські ріжки. Вершники Рогану зненацька ожили. Ріжки ще раз перегукнулись одні з одними.

У холодному повітрі Мері та Піпін виразно почули іржання бойових коней і несподіваний спів багатьох людей. Сонце піднесло свою долоню — вогненну дугу — понад рубежами світу. В цю мить, кинувши могутній клич, вершники помчали зі сходу: червінне світло виблискувало на їхніх латах і списах. Орки верещали, вистрілюючи залишки стріл. Гобіти побачили, як кілька вершників упало, проте незламний кінний стрій піднявся на пагорб, переїхав на інший бік, розвернувся й ударив знову. Більшість уцілілих зайд розсипалась і помчала хто куди, і їх загнали до смерті. Втім, одна група, тримаючись чорним клином, уперто просувалась уперед у напрямку лісу. Вони кинулися зі схилу прямісінько на вартових і вже наближалися до рятівних дерев, навіть здавалося, що їм пощастить утекти: орки зарубали трьох вершників, котрі заступили їм шлях.

— Ми дивилися надто довго, — озвався Мері. — Там Уґлук! Я не хочу знову з ним зустрітися.

Й гобіти, розвернувшись, чкурнули вглиб тьмавого лісу.

Отак і сталося, що вони не побачили останньої сутички, коли Уґлука наздогнали і притиснули при самому краю Фанґорну. Там його, врешті, й добив Еомер, Третій Маршал Марки, котрий зійшов із коня і бився з ворогом на мечах. А гострозорі Вершники вистежили на розлогих луках жменьку орків, котрим пощастило втекти і котрі ще мали сили бігти.

Потому, поховавши в кургані загиблих побратимів і відспівавши славні, вершники розпалили величезне багаття й розвіяли попіл своїх ворогів. Так закінчився цей набіг, і жодної звістки про нього ніколи не долинуло до Мордору чи до Ісенґарда; натомість дим од спалення піднявся високо в небеса, і його помітила безліч сторожких очей.

Розділ 4 Деревобородий

им часом гобіти якомога швидше, наскільки те дозволяв темний і заплутаний ліс, просувалися вздовж лінії прудкого потоку на захід і вгору до гірських узвиш, занурюючись дедалі глибше у Фанґорн. Поступово страх, пов'язаний із орками, відступив, і вони сповільнили крок. У них виникло дивне відчуття задухи, ніби повітря тут було надто розріджене чи його було замало для дихання.

Нарешті Мері спинився.

— Так далі не можна, — ледь вимовив він. — Мені потрібне повітря.

— Принаймні треба попити, — сказав Піпін. — Я вже охляв.

Він видерся на чималий викривлений корінь, що спускався до потоку, нахилився і зачерпнув жменями воду. Вона була прозора та холодна, Піпін усе пив і пив. Мері вчинив так само. Вода освіжила їх і збадьорила серця; якусь часинку вони посиділи разом на краю потоку, бовтаючи зболеними ступнями та розглядаючи мовчазні дерева, які ряд за рядом оточували їх зусібіч, а далі розчинялись у сірій сутіні.

— Сподіваюся, ти ще не заблукав? — запитав Піпін, спираючись на могутній стовбур дерева. — Принаймні ми можемо йти за цією рікою — Ентавою чи як ти її називав — і виберемося звідси тим самим шляхом, яким прийшли.

— Могли би, якби це було до снаги нашим ногам, — відповів Мері, — та якби ми могли нормально дихати.

— Так, тут усе таке тьмяне й задушливе, — сказав Піпін, — і нагадує мені чомусь стару кімнату Великого Дому в Сміалах, у Туківцях, — велетенське приміщення, де меблів не пересували і не змінювали впродовж поколінь. Подейкують, у ній рік за роком жив Старий Тук, доки й він, і та кімната разом зістарілись і зубожіли: від часу його смерті вона не змінилась — оце вже понад століття. А старий Ґеронтій був іще моїм прапрадідусем, тобто було це ой як давно. Проте це — ніщо порівняно з прадавністю цього лісу. Подивись-но на всі ці шлейфи, торочки, бороди та вуса з лишайника! І більшість дерев, як виглядає, вкрита обскубаним сухим листям, що ніколи не опадає. Недбальство. Навіть уявити не можу, на що тут схожа весна, якщо вона сюди взагалі навідується, а весняне прибирання — і поготів.

— Та мусить же сонце хоч іноді сюди зазирати, — відказав Мері. — Ця місцина ні на вигляд, ні на відчуття геть не схожа на те, як Більбо описував Морок-ліс. Той був цілком чорний і зловісний — прихисток для зловісних чорних почвар. А цей просто тьмяний і страхітливо де-ре-во-вий. Ти уявляєш, аби якісь тварини тут мешкали чи бодай надовго затримувалися?

— Ні, й гобіти — теж, — погодився Піпін. — І мені геть не до вподоби думка, що доведеться крізь цей ліс пройти. Нічого їстівного на сотні верст довкола, адже так? Як у нас зі запасами?

— Погано, — відповів Мері. — Ми побігли порожнем, лише з кількома припасеними пакуночками лембаса, все решта залишилося біля човнів.

Вони поглянули на те, що зосталося від ельфійських коржів: поламані кусники приблизно на п'ять напівголодних днів — і все.

— Ні покривала, ні коцика, — зітхнув Мері. — Сьогодні вночі ми змерзнемо, хоч би куди пішли.

— Ну, тоді найліпше просто зараз вирішити, куди йти, — сказав Піпін. — Мабуть, ранок уже близько.

І саме тієї миті вони помітили жовте світло, що з'явилося на певній відстані від них у лісі: мабуть, то стріли сонця раптом пронизали покрівлю лісу.

— Здоровенькі були! — сказав Мері. — Певно, доки ми були під цими деревами, сонце заховалось за хмару, а тепер знову вибігло з-за неї або ж піднялося рівно настільки, щоби глипнути сюди крізь якийсь отвір. І він тут недалеко — ходімо розвідати!

Виявилося, що йти треба далі, ніж вони думали. Ґрунт усе ще стрімко вивищувався і ставав дедалі більше кам'янистим. Світло посилювалося, що ближче вони підходили, — і незабаром гобіти побачили, що перед ними скеляста стіна: схил пагорба чи обрубаний кінець довгого кореня, викинутого на поверхню далекими горами. Дерева на тій стіні не росли, і сонце осявало ціле її кам'янисте обличчя. Галузки дерев біля підніжжя випростались і непорушно завмерли, ніби тягнучись до тепла. Якщо раніше все здавалося неохайним і сірим, то тепер ліс переливався насиченими брунатними відтінками та блискучими чорно-сірими кольорами кори, що скидалася на лискучу шкіру. Стовбури відливали ніжною зеленню молодої трави — тут була рання весна чи її перелітне видіння.

На поверхні кам'янистої стіни було щось на кшталт сходів — можливо, природних, вибитих негодою і тріщинами в породі, бо вони здавалися грубими та нерівними. Високо вгорі, під скелею, майже нарівні з верхівками лісових дерев, був виступ. На ньому не росло нічого, крім кількох травин і якогось зілля при самому краю, а ще там був старий пеньок, на якому залишилися тільки дві незугарні гілки, — він дуже нагадував постать згорбленого старця, котрий стояв і мружився від ранкового світла.

— Нумо вгору! — радо скомандував Мері. — Ковтнути повітря і роздивитися територію!

Вони лізли і дряпалися по скелі. Якщо ті сходи й були рукотворними, то зробили їх для більших стіп і для довших ніг, аніж гобітські. Проте двоє друзів надто прагнули видертися нагору, щоби помітити і здивуватися, що в якийсь невідомий спосіб їхні порізи та рани, яких вони зазнали під час полону, загоїлись і до них повернулася колишня жвавість. Незабаром вони дійшли до краю виступу, майже біля самої основи старого пня; тоді підскочили і повернулися спинами до пагорба, глибоко дихаючи та дивлячись на схід. Побачили, що зайшли в ліс тільки на якихось п'ять-шість верст: крони дерев спускалися зі схилів до рівнини. Там, поблизу узлісся, клубочилися високі стовпи чорного диму, що колихався і линув у їхньому напрямку.

— Вітер перемінився, — сказав Мері. — Знову повернув на схід. Тут прохолодно.

— Так, — відказав Піпін, — боюся, це лише випадковий промінь, а невдовзі все знову посіріє. Шкода! У сонячному світлі цей старий неохайний ліс виглядав зовсім інакше. Я відчув, що таким він мені майже подобається.

— Відчув, що тобі майже подобається Ліс! Це гарно! Це надзвичайно люб'язно з твого боку, — проказав дивний голос. — Поверніться і дозвольте мені поглянути на ваші обличчя. Я відчув, що ви обоє мені майже не подобаєтеся, та не квапмося. Поверніться!

Великі вузлувато-покручені долоні лягли на плечі кожного з гобітів, їх крутнули, лагідно, проте владно, а потому великі руки підняли їх у повітря.

Їхні погляди спинилися на вельми дивовижному обличчі. Воно належало рославій людиноподібній чи навіть тролеподібній істоті заввишки приблизно в два сажні, дуже кремезній, із височезною головою та майже без шиї. Вона була чи то вдягнута в якусь зелено-сіру схожу на кору матерію, чи то такий мала покрив — визначити було складно. Хай там як, а руки, розташовані на невеликій відстані від стовбура, вкривали не зморщки, а гладенька брунатна шкіра. Чималі ноги мали по сім пальців. Нижня частина голови ховалась у відвислій сивій бороді, кошлатій, майже галузистій при основі, й тонкій та мошистій на кінцях. Але тієї миті гобіти помічали мало що, крім очей. І ці глибокі очі оглядали їх повільно й урочисто, а ще дуже проникливо. Вони були карі, пронизані зеленим світлом. Згодом Піпін не раз намагався описати своє перше враження від них.

— Враження таке, ніби за ними — бездонна криниця, яку віками наповнювали пам'яттю і довгим, неквапливим, розважливим думанням; але на їхній поверхні іскрилося теперішнє: ніби сонце мерехтіло на верхньому листі крислатого дерева чи на брижах неймовірно глибокого озера. Не знаю, та я відчув, ніби щось, що росло в землі, можна сказати, — спало, чи здавалося самому собі чимось проміжним між кінчиками коріння та кінчиками листя, між земними надрами та небом, аж раптом прокинулось і тепер роздумувало про те, ким ти є, з такою самою неквапливою увагою, яку присвячувало і власним внутрішнім справам упродовж нескінченних років.

— Хрум, грум, — прошепотів голос, глибокий голос, схожий на звук духового інструмента з дуже низькою тональністю. — І справді дивно, авжеж! Не будьмо квапливими — ось моє гасло. Та якби я побачив вас раніше, ніж почув ваші голоси — вони мені до вподоби: приємні тонкі голосята; нагадують про щось, чого я не пам'ятаю, — отож, якби я побачив вас раніше, ніж почув, то просто наступив би, прийнявши за дрібних орків, і зрозумів би свою помилку лише згодом. Ви дуже дивні, справді. Хай йому корінь і гілка, дуже дивні!

Піпін, хоч і не оговтався від подиву, все ж перестав боятися. Під поглядом тих очей він почував незбагненну непевність, однак не страх.

— Даруй, — озвався він, — хто ти? Чи... що ти?

У прадавніх очах промайнув чудернацький вираз — щось на кшталт перестороги; глибокі криниці зачинилися.

— Хрум, так, — відповів голос, — ну, я — один із ентів, чи то так мене називають. Так, із ентів — це саме те слово. Ент я, можна сказати, якщо висловлюватися так, як ви. Фанґорном кличуть мене одні, а інші — Деревобородим. Деревобородий — це підійде.

— Ент? — перепитав Мері. — Це що таке? А як ти сам себе називаєш? Яке твоє справжнє ім'я?

— О-го-го! — відказав Деревобородий. — Ого! Довгенько довелося би розповідати! Не кваптеся так. Тут я проваджу допит. Ви — в моїй країні. Тож цікаво, що ви таке? Я не можу вас нікуди допасувати. Здається, вас немає в давніх переліках, які я вивчив замолоду. Але то було давно-предавно, відтоді було складено нові переліки. Ану ж бо! Ну ж бо! Як там було?

Гм, гм, гм.

Гм, гм.

Грум, гм; грум, гм, як же далі? Рум-там, рум-там, румті-тум-там. Перелік був довгий. Але для вас у ньому все одно, здається, немає місця.

— По-моєму, нас завжди забували вписувати в усілякі давні переліки та давні історії, — сказав Мері. — Проте ми однаково жили-були собі досить довгий час. Ми гобіти.

— Чому би не скласти новий рядок? — докинув Піпін. —

Розташуй нас серед тих чотирьох, найближче до людей (Великого Народу) — й усе докумекаєш.

— Гм! Непогано, непогано, — сказав Деревобородий.

— Годиться. Тож ви живете в норах, еге? Це здається дуже правильним і гідним. Але хто назвав вас гобітами? Як на мене, це не по-ельфійськи. Усі стародавні слова вигадали ельфи — вони розпочали.

— Ніхто інший нас гобітами не називає, ми самі так себе звемо, — відказав Піпін.

— Грум, гмм! Та невже? Не кваптеся так! Ви називаєте себе гобітами? Тоді про це не годиться розповідати першому стрічному. Ви викажете свої справжні ймення, якщо не будете обережними.

— Ми цього не боїмося, — сказав Мері. — Я, власне, Брендіцап, Меріадок Брендіцап, хоча більшість знайомих кличе мене просто Мері.

— А я Тук, Переґрін Тук, але зазвичай мене кличуть Піпін чи навіть Піп.

— Гм, ви, я бачу, з тих, хто любить поспіх, — зазначив Деревобородий. — Ваша довірливість мені лестить, але вам не слід почуватися надто вільно так відразу. Розумієте, енти бувають різні, чи то пак є енти, а є істоти, котрі нагадують ентів зовні, проте ними не є, скажімо так. Якщо ваша ласка, я називатиму вас Мері та Піпін — це симпатичні імена. Та свого імені я вам не відкрию, принаймні наразі.

У його очах разом зі зеленим вогником з'явився дивний вираз: чи то розуміння, чи то насмішки.

— По-перше, це забере багато часу, бо ім'я моє постійно росте, а я прожив уже довго, дуже довго; тож моє ім'я — це ніби ціла історія. У моїй мові справжні ймення розповідають вам історію істот, яким належать, — у давньоентській себто. Це — чудова мова, проте, щоби вимовити щось нею, треба витратити тривалий час, адже ми говоримо лише те, що вартує витрати тривалого часу, щоби казати і слухати... Але до діла, — й очі його стали дуже яскравими і «теперішніми», бо звузилися ледь не до розміру щілин. — Що відбувається? Що ви робите в усьому цьому? Я бачу і чую (і нюхаю, і відчуваю) багато що з цього, з цього, з цього а-лалла-лалла-румба-каманда-лінд-ор-буруме. Перепрошую — ось вам за це частина мого імені, але я не знаю, яким словом це передається в чужинських мовах: ну, те, на чому ми є, де я стою і дивлюся на погожі ранки, і думаю про Сонце, і про траву поза лісом, і про коней, і про хмари, і про розвій світу. Що відбувається? Чого прагне Ґандальф? І ці... бурарум, — він видав немелодійний звук, наче на великому розладнаному органі, — ці орки, і юний Саруман аж ген в Ісенґарді? Я люблю новини. Та глядіть: не надто поспішайте.

— Відбувається багато чого, — сказав Мері, — тому, навіть якби ми захотіли поспішити, наша розповідь однаково забрала би багато часу. Але ти наказав нам не квапитися. Чи варто нам розповідати щось тобі так одразу? Ти не вважатимеш за нечемність, якщо ми спершу запитаємо, що ти збираєшся робити з нами та на чиєму ти боці? І чи знав ти Ґандальфа?

— Так, я його знаю: це — єдиний чарівник, котрому справді не байдуже до дерев, — відповів Деревобородий. — Ви знаєте його?

— Так, — сумовито мовив Піпін, — знали. Він був прекрасним другом і нашим провідником.

— Тоді я можу відповісти на інші ваші запитання, — сказав Деревобородий. — З вами я нічого не збираюся робити, якщо ви мали на увазі «зробити вам щось» без вашого дозволу. Разом ми таки можемо щось зробити. Я не знаю про боки. Я йду своїм шляхом, а ваш може на якийсь час збігтися з моїм. Та ви говорите про пана Ґандальфа так, ніби він потрапив в історію, яка вже добігла свого завершення.

— Так, саме так і говоримо, — сумно відказав Піпін. — Історія ніби і триває, проте Ґандальф, боюся, з неї випав.

— Грум, стривайте-но! — сказав Деревобородий. — Грум, гм, ох, ну, — він замовкнув і довго дивився на гобітів. — Грум, ох, ну, я не знаю, що сказати. Оце так!

— Якщо хочеш почути більше, — озвався Мері, — ми тобі розповімо. Та це забере трохи часу. Може, поставиш нас на землю? Чи не могли би ми посидіти тут разом на сонечку, доки воно ще є? Ти, либонь, утомився, тримаючи нас.

— Гм, утомився? Ні, я не втомився. Мене нелегко втомити. І я не сиджу. Я не дуже, гм, вмію згинатися. Та гляньте: Сонце ховається. Заберімося з цього... ви сказали... Як ви це називаєте?

— З пагорба? — підказав Піпін.

— З виступу? Зі сходинки? — підказав Мері.

Деревобородий задумливо повторив ці слова.

— З пагорба. Так, це воно. Проте це кваплива назва для того, що стояло тут, відколи набула форми ця частина світу. Але облишмо. Просто підімо з нього — й усе.

— А куди ми підемо? — запитав Мері.

— До моєї оселі чи то пак до однієї з моїх осель, — відповів Деревобородий.

— А вона далеко?

— Не знаю. Ви, ймовірно, сказали би, що далеко. Та хіба це має значення?

— Ну, розумієш: ми позбулись усіх наших пожитків, — спробував пояснити Мері. — У нас зовсім мало їжі.

— О! Гм! Про це не потрібно хвилюватися, — сказав Деревобородий. — Я дам вам трунку, від якого ви довго зеленітимете й ростимете дуже довго. А якщо ми вирішимо розійтися, то я поставлю вас на землю за межами мого краю, де ви тільки скажете. Ходімо!

Тримаючи гобітів ніжно, проте цупко, по одному на згині кожної руки, Деревобородий підняв спершу одну величезну ступню, потім — другу і пересунув їх до краю виступу. Схожі на коріння пальці вчепилися за скелі. Тоді він обережно та повагом спустився, сходинка за сходинкою, й дістався до узлісся.

Там відразу рушив довгими, ретельно продуманими кроками між дерев, дедалі глибше й глибше в ліс, не віддаляючись од потоку, неухильно піднімаючись до гірських схилів. Багато дерев неначе спало чи просто не звертало на нього уваги, як і на будь-яку іншу істоту, котра просто минала їх; декотрі здригались, а декотрі здіймали віти в ента над головою, коли він підходив. Цілий час, доки йшов, Деревобородий розмовляв сам зі собою нескінченним потоком мелодійних звуків.

Гобіти попервах мовчали. Вони, хоч як це було дивно, почувалися безпечно і затишно, до того ж мали багато про що подумати-поміркувати. Нарешті Піпін наважився заговорити знову.

— Даруй, Деревобородий, — сказав він, — чи можу я дещо в тебе спитати? Чому Келеборн застерігав нас проти цього лісу? Він казав не ризикувати й не затримуватись у ньому.

— Гмм, невже казав? — пробурмотів Деревобородий. — І я міг би сказати майже те саме, якби ви йшли в інший бік. Не ризикуйте занурюватись у ліси Лауреліндоренану! Так колись називали його ельфи, проте зараз вони називають його коротше: Лотлорієн називають вони цей ліс. Імовірно, ельфи праві: можливо, він занепадає, а не розвивається. Земля Долини Співочого Золота — ось що там було колись давно. Тепер це — Квітосон. Гай-гай! Але місцина там дивна, і не кожному варто туди забрідати. Я здивований, що вам взагалі пощастило вибратися звідтіля, та ще більше здивований, що ви туди зайшли: вже багато років такого не траплялося з жодним чужинцем. Дивна там земля... Така сама, як і ця. Тутешній народ спіткало велике горе. Ой-ой, таки спіткало, і велике горе. Лауреліндоренан лінделорендор малінорнеліон орнемалін, — промугикав ент сам до себе. — Вони там, гадаю, живуть неначе в позасвітті, — сказав він. — Ні ця країна, ні будь-що інше за межами Золотого Лісу не є тим, чим воно було, коли Келеборн був молодим. Однак:

так колись казали. Усе змінилося, проте де-не-де ще збереглася справжність.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Піпін. — Про яку справжність ідеться?

— Про справжність дерев та ентів, — відказав Деревобородий. — Я сам не розумію всього, що діється, тож і тобі пояснити не зможу. Декотрі з нас досі є справжніми ентами, добряче живими як на наш рід, але багато хто впадає в сонний стан — дерев'яніє, можна сказати. Більшість дерев — це, звісно, звичайні дерева; та чимало з них є напівпритомними. А декотрі й цілком притомними, і дехто з них, ну, ох, ну, обертається на ентів. Таке відбувається постійно... Коли таке стається з деревами, то виявляється, що деколи в них недобрі серцевини. Це аж ніяк не стосується їхньої деревини, аж ніяк. Ох, знав я кількох старих добрих верб нижче за плином Ентави, яких, на жаль, уже давно немає! Вони були цілком порожнисті, власне, розліталися на шматочки, та були такі самі спокійні й солодкоголосі, як молоде зело. А в долині попід горами є інакші дерева: здорові-здоровісінькі, зате наскрізь прогнилі. І це, здається, заразне. У цьому краю колись були дуже небезпечні місця. Та й зараз трапляються в ньому дуже загадкові місцини.

— Приміром, Праліс аж ген на півночі? — запитав Мері.

— Ага, ага, щось схоже, та значно гірше. Без сумніву, там, на півночі, досі стелиться тінь од Страхітливої Темряви; а погані спогади передають від покоління до покоління. Та є в тій землі глибокі долини, звідки та Темрява ніколи не відступала, і дерева там старіші за мене. Проте ми робимо все, що можемо. Ми відганяємо чужинців і розбійників; ми тренуємо і навчаємо, ми ходимо і полемо... Ми — пастирі дерев, ми прадавні енти. Мало нас залишилося нині. Вівця стає схожою на пастуха, а пастух — на вівцю — так говорять; але повільно, жодне з них не живе так довго на світі. З деревами та з ентами все давніше та ближче: вони віками йдуть пліч-о-пліч. Адже енти найбільше нагадують ельфів: менше цікавляться собою, ніж люди, і краще розуміють єство інших. Однак енти й до людей близькі: мінливіші, ніж ельфи, гостріше сприймають зовнішні барви, сказати 6. І вони ліпші й за одних, і за інших: більш послідовні й довше зосереджують думку на чомусь одному... Дехто з мого роду на вигляд уже цілком перетворився на дерево, і, щоби пробудити таких, потрібне щось надзвичайне: перемовляються вони тільки пошепки. А декотрі з моїх дерев мають гнучкі кінцівки й уміють розмовляти зі мною. Певна річ, усе це розпочали ельфи: будити дерева, навчати їх розмовляти і вивчати їхню деревну мову. Вони завжди хотіли з усім бесідувати — ті давні ельфи. Проте згодом настала Страхітлива Темрява, і вони попливли за Море чи подались у далекі доли, де заховались і складали пісні про часи, які ніколи вже не повернуться. Ніколи не повернуться. Гай-гай, у сиву давнину тут був один суцільний ліс: звідси й до Гір Дюну, і то був лише Східний Край!.. Тоді було привілля! Час був, коли я гуляв, і співав цілий день, і не чув нічого, крім відлуння свого власного голосу між лунких пагорбів. Ліси були такі, як ліси Лотлорієну, тільки густіші, сильніші, молодші. А яке духмяне було повітря! Я витрачав цілий тиждень просто на те, щоби надихатися.

Деревобородий замовк, не стишуючи ходи, а все одно під його великими ногами не шелеснув ані листочок. Потому він знову почав мугикати, а тоді перейшов на приглушений спів. Поступово гобіти збагнули, що ент співає для них:

Він доспівав і крокував собі далі, й у цілому лісі, наскільки вистачало слуху, не чути було ні звуку.

День добігав до кінця, сутінки звивалися довкола стовбурів дерев. Урешті-решт, гобіти побачили, що попереду тьмяно бовваніє стрімке громаддя: вони дійшли до підніжжя гір і до зеленого коріння гінкого Метедрасу. Схилом униз юна Ентава, вихопившись із джерел високо вгорі, бігла, галасливо перестрибуючи зі сходинки на сходинку, їм назустріч. Праворуч від потоку простягся довгий укіс, вкритий травою, що сіріла у присмерку. Дерева там не росли, вгорі видніло небо; в озерах між берегами хмар уже світилися зорі.

Деревобородий піднявся схилом, майже не сповільнюючи кроку. Раптом гобіти побачили попереду широкий отвір. Обабіч від нього стояли двоє велетенських дерев, ніби живі вереї: проте самих воріт не було — тільки переплутані та схрещені гілки. Коли старий ент наблизився, дерева підняли віття, й усе їхнє листя здригнулось і зашелестіло. Бо то були вічнозелені дерева, і листя їхнє було темне та лискуче і мерехтіло в сутінках. За ними розкинулася розлога рівна місцина, мовби підлога великої зали, що врізалась у пагорб. По обидва боки від неї здіймалися стіни, які сягали понад два сажні у висоту, а вздовж кожної стіни стояв стрій дерев, які також вивищувалися досередини.

Далекий край скелястої стіни був стрімкий, але при основі вона мала порожнину, що нагадувала неглибокий грот зі склепінчастою стелею — це був єдиний дах зали, якщо не зважати на гілля дерев, яке зі внутрішнього боку затіняло цілу долівку, й тільки посередині залишилася широка освітлена стежка. З джерел угорі виливався маленький ручай і, відбігаючи від основного потоку, цебенів зі стрімкої стіни, розбризкуючись срібними краплями, — ніби тонка завіса перед склепінчастим гротом. Далі вода знову збиралась у кам'яну чашу, а вже звідти вихлюпувалась і текла кудись повз освітлену стежку, щоби знову долучитися до Ентави, до її лісових мандрів.

— Гм! Ми на місці! — озвався Деревобородий, порушивши довгу мовчанку. — Я проніс вас цілих сімдесят тисяч ентівських кроків, але як пояснити це звичною для вас мірою землі, я не знаю. Хай там як, а ми біля основи Останньої Гори. Частину назви цієї місцевості вашою мовою можна передати як Джерельна Зала. Мені ця назва до вподоби. Сьогодні ми тут заночуємо.

Він поставив свою ношу на траву між нефами дерев, і гобіти пішли за ним до великої арки. Тепер вони помітили, що ент ходить, ледве згинаючи коліна, проте ноги його ступають сягнисто. Спершу він, здавалося, вростав у землю пальцями (а вони були справді великі й дуже широкі), а вже потому — рештою частин стопи.

Якусь мить Деревобородий постояв під бризками ручая і глибоко вдихнув, а тоді засміявся й увійшов досередини. За завісою був чималий кам'яний стіл без стільців. У глибині гроту було вже цілком темно. Деревобородий підняв дві великі посудини і поставив їх на стіл. Схоже, в них була вода, — втім, ент потримав над ними руки, і посудини відразу засвітились: одна — золотим, а друга — насиченим зеленим світлом; обидва світла змішалися й осяяли грот так, ніби літнє сонце пробивалося крізь склепіння молодої крони. Озирнувшись, гобіти побачили, що дерева надворі теж почали сяяти: спершу ледь-ледь, а потім дедалі сильніше, доки кожен їхній листок став немовби підбитий світлом: місцями зеленим, місцями золотим, місцями червоним, як мідь; а стовбури їхні нагадували колони, зведені зі сяйливого каменю.

— Ну-ну, тепер ми знову можемо поговорити, — промовив Деревобородий. — Мабуть, вас мучить спрага. І втома теж, гадаю. Випийте це!

Він подався углиб гроту, і гобіти побачили, що там стоїть кілька високих кам'яних глеків із важкими накривками. Ент відсунув одну з них і зачерпнув здоровенним ковшем, а потому наповнив три чаші: одну дуже велику та дві менші.

— Це — ентівський дім, — сказав він, — і сидінь тут, на жаль, немає. Та ви можете присісти на стіл.

Підхопивши гобітів, ент посадив їх на чималу камінну плиту заввишки майже сажень, і там вони сиділи, чеберяючи ногами та сьорбаючи питво.

Напій той нагадував воду, — власне, за смаком був дуже схожий на ті кілька ковтків, які вони випили з Ентави поблизу кордонів лісу, проте в ньому відчувався певний присмак, якого вони не могли описати: він був ледве вловний, але викликав у пам'яті згадку про запах далекого лісу, що його приносить прохолодний нічний вітерець. Сила того напою спершу проявлялась у пальцях ніг, поступово піднімалася кінцівками, додавала свіжості й снаги, рухаючись угору аж до кінчиків волосся. Гобіти достеменно відчули, що волосся в них на головах насправді стає сторч, гойдається, в'ється і росте. Щодо Деревобородого, то він спершу обмив собі ноги в купелі перед аркою, а тоді спорожнив свою чашу одним ковтком — одним довгим повільним ковтком. Гобіти вже було подумали, що той ковток ніколи не завершиться.

Нарешті ент поставив чашу на стіл.

— Ох-ох, — зітхнув він. — Гм, грум, тепер розмова поплине легше... Ви можете сидіти на підлозі, а я ляжу: це не дозволить напою дістатися до моєї голови і приспати мене.

Праворуч у гроті розташувалося велетенське ліжко на низьких ніжках заввишки приблизно з дві п'яді, густо застелене сухою травою та орляком. Деревобородий поволі опускався на ложе (при тому тільки злегка згинався посередині), доки ліг повністю, закинувши руки за голову та задивившись у стелю, на якій мерехтіло світло, ніби листя вигравало на сонці. Мері та Піпін сіли біля нього на трав'яних подушках.

— Ну-бо, розкажіть мені свою історію, тільки не поспішайте! — мовив Деревобородий.

Гобіти взялися розповідати йому про свої пригоди, пережиті, відколи вони вийшли з Гобітова. Часової послідовності подій не дуже й дотримувалися, бо постійно переривали один одного, а Деревобородий частенько зупиняв оповідачів, повертаючись до якогось попереднього моменту чи забігаючи наперед і розпитуючи про пізніші події. Друзі й словом не обмовилися про Перстень, не сказали ентові, навіщо пішли з дому та куди йдуть; а він і не питав, хтозна-чому...

Ента надзвичайно цікавило геть усе: Чорні Вершники, Ельронд, Рівенділ, Праліс і Том Бомбадил, Копальні Морії, Лотлорієн і Ґаладріель. Він змушував гобітів раз у раз описувати Шир та його околиці. І сказав щодо цього дивну річ.

— А ви ніколи не бачили десь там поблизу жодних, гм, жодних ентів, га? — запитав Деревобородий. — Чи то пак радше не ентів, а ентійок?

— Ентійок? — перепитав Піпін. — А вони які? Схожі на тебе?

— Так, гм, але ні: насправді я вже й не знаю, — задумливо відповів ент. — Але їм би ваш край сподобався, тому я й поцікавився.

Утім, особливо Деревобородого цікавило все, що стосувалося Ґандальфа, а найбільше — Саруманові вчинки. Гобіти дуже жалкували, що знають про них так мало: тільки доволі невиразну Семову розповідь про те, що Ґандальф розказував на Раді. Та вони були переконані, що Уґлук і його солдати прийшли з Ісенґарда і згадували про Сарумана як про свого господаря.

— Гм, грум! — подав голос Деревобородий, коли їхня історія нарешті склалася докупи й дійшла до битви орків із Вершниками Рогану. — Ну й ну! Оце новина, скажу я вам. Ви не все мені розповіли — таки ні, зовсім ні. Проте я не сумніваюся, що ви чините так, як того хотів би Ґандальф. Відбувається щось дуже велике — це я розумію, а що саме — мабуть, дізнаюсь у добрий чи й у поганий час. Хай йому корінь і галузка, але й диво-дивина: раптом нізвідки вигулькує маленький народ, назви якого немає у прадавніх переписах, і — о чудо! — Дев'ятеро забутих Вершників з'являються знову, щоби його переслідувати, і Ґандальф виводить малюків у велику подорож, і Ґандальф знаходить для них сховок у Карас-Ґаладоні, й орки женуться за ними через цілий Дикий Край. Авжеж, здається, вони втрапили у страхітливу бурю. Сподіваюся, вони її переживуть!

— А як щодо тебе? — запитав Мері.

— Грум, гм, я не переймався Великими Війнами, — відказав Деревобородий, — вони стосуються здебільшого ельфів і людей. Це — клопоти чарівників: вони завжди переймаються майбутнім. Я не люблю перейматися через майбутнє. Я взагалі ні на чиєму боці, бо ніхто взагалі не стає на мій, якщо ви мене розумієте: ніхто так не дбає про ліси, як я, навіть теперішні ельфи. Проте до ельфів я ставлюся з більшою приязню, ніж до будь-кого іншого: все-таки це саме вони в сиву давнину позбавили нас німоти, а то був щедрий дар, про який не годиться забувати, хоча наші шляхи відтоді й розійшлися. І, звісно, є такі істоти, на чий бік я ніколи не стану: я дуже проти них — цих... бурарум (тут він знову глухо загув од відрази)... цих орків і їхніх господарів.

Спершу, коли тінь лягла на Морок-ліс, я занепокоївся, та, коли вона перейшла на Мордор, я на певний час забув про тривогу: Мордор звідси дуже далеко. Проте, здається, вітер починає дмухати зі Сходу, і в'янення всіх лісів може бути не за горами. І старий ент анічогісінько не годен удіяти, щоби відвернути ту бурю, — він мусить пережити її або зламатись... Але ж Саруман! Саруман — поруч, і я не можу на нього не зважати. Гадаю, я мушу щось зробити. Віднедавна я часто розмірковую про те, що мені робити зі Саруманом.

— Хто такий Саруман? — запитав Піпін. — Ти знаєш щось про його історію?

— Саруман — чарівник, — відповів Деревобородий.

— Нічого понад те я сказати не можу. Я не знаю історії чарівників. Вони вперше з'явилися після того, як Величні Кораблі припливли з-за Моря; проте, чи були вони на тих Кораблях, відгадати годі. Сарумана, гадаю, вважали між ними впливовим. Він перестав мандрувати і зважати на справи людей та ельфів уже досить давно: вам би той час видався дуже і дуже довгим; осів в Анґреності, або Ісенґарді, як його називають роганці. Попервах був дуже непомітний, але слава його зростала. Подейкують, Сарумана обрали головою Білої Ради, та великого добра з того не вийшло. І тепер я думаю, що він, мабуть, уже тоді став на шлях зла. Проте в ту пору він принаймні не завдавав клопоту своїм сусідам. Колись я розмовляв із ним. Був час, коли Саруман часто гуляв у моїх лісах. Тоді він був чемний і завжди питав на те мого дозволу (принаймні, коли ми зустрічались); і завжди охоче слухав. Я розповів йому багато такого, про що він сам ніколи би не дізнався; та Саруман жодного разу не віддячив мені взаємністю — власне, я взагалі не пригадую, аби він мені щось розповідав. Він дедалі більше закривався абощо; його обличчя, пригадую, — а я не бачив його вже багато днів — було схоже на вікна в кам'яній стіні, вікна з віконницями зсередини... Думаю, тепер я розумію, чого він прагне. Саруман має намір стати Силою. Він полюбляє метал і різні механізми, а до того, що росте, йому не байдуже хіба тоді, коли з нього можна мати бодай миттєвий зиск. Тепер зрозуміло, що він чорний зрадник. Він злигався з тими паскудними створіннями — з орками. Брум, грум! Навіть гірше: він щось із ними зробив, щось небезпечне, бо ті ісенґардці більше нагадують зіпсутих людей, аніж орків. Ознакою почвар, які з'явилися разом зі Страхітливою Темрявою, є те, що вони терпіти не можуть Сонця, а Саруманові орки його зносять, хоч і ненавидять. Цікаво, що він зробив? Може, це люди, котрих він скалічив, або ж він змішав раси орків і людей? То було би чорне діло!

Якусь мить Деревобородий невдоволено гудів, ніби виголошував якесь потаємне підземне ентівське прокляття.

— Уже давненько я почав міркувати про те, чому орки наважуються так вільно проходити через мої ліси, — продовжив він. — І лише нещодавно збагнув, що в цьому слід звинувачувати Сарумана та що він уже дуже давно шпигує за всіма шляхами й викриває мої таємниці. Він і його нечестивці спустошують мої землі. Ген на кордонах вони валять дерева — хороші дерева. Деякі дерева просто зрізують і залишають гнити — такі-от орківські пустощі, проте більшість вирубують і несуть на поживу вогням Ортанка. Останніми днями над Ісенґардом постійно куриться дим... Хай йому грець, корінь і гілка! Багато тих дерев були моїми друзями — істотами, котрих я знав од горішка чи від жолудя; багато мали власні голоси, які тепер утрачено навіки. І там, де колись росли співочі гаї, зараз самі лише пеньки й ожина. Я байдикував. Я пустив усе за течією. Цьому треба покласти край!

Деревобородий різко підвівся з ліжка, встав і гупнув рукою по столу. Посудини зі світлом здригнулись і випустили вгору два полум'яних снопи. У його очах з'явилися відблиски зеленого вогню, а борода настовбурчилася, як великий віник.

— Я покладу цьому край! — загув він. — І ви підете зі мною. Мабуть, ви зможете мені допомогти. І ви також допомагатимете своїм друзям: бо якщо Сарумана не спинити, то в Рогану й у Ґондору ворог буде і попереду, і позаду. Шляхи наші збігаються — ведуть до Ісенґарда!

— Ми підемо з тобою, — сказав Мері. — Ми зробимо все, що зможемо.

— Так! — додав Піпін. — Я хочу побачити, як скинуть Білу Руку. Я хочу бути там, навіть якщо з мене буде мало користі: довіку не забуду Уґлука і те, як ми перетинали Роган.

— Гаразд! Гаразд! — сказав Деревобородий. — Однак я говорив квапливо. Нам не слід квапитися. Я став надто запальним. Я повинен охолонути і подумати, бо викрикнути: «Покласти край!» — легше, ніж це зробити.

Ент підійшов до арки і трохи постояв під спадними бризками джерела. Потому засміявся, обтрусився, і там, де з нього на землю впали краплі води, ніби засяяли червоно-зелені іскорки. Деревобородий повернувся і знову вклався до ліжка, не порушуючи тиші.

По якомусь часі гобіти почули, що він знов узявся бурмотіти. Ент ніби рахував щось на пальцях.

— Фанґорн, Фінґлас, Фладріф, гай-гай, — зітхнув, а тоді, звертаючись до гобітів, сказав: — Біда в тому, що нас залишилося дуже мало. З перших ентів, котрі походжали в лісах до Темряви, вціліли тільки троє: лише я, Фанґорн, а також Фінґлас і Фладріф, якщо величати їх ельфійськими іменами; ви можете називати їх Листочуб і Шкірокор, якщо так вам більше до вподоби. І серед нас трьох із Листочуба та Шкірокора небагато буде користі в такій справі. Листочуб став соньком, майже здерев'янів, сказати б: призвичаївся ціле літо стояти сам-самісінький у напівсні, дозволяючи густим луговим травам обіймати його коліна. Він заріс листяним волоссям. Колись мав звичку прокидатись узимку, проте віднедавна занадто сонний навіть для зимових прогулянок. Шкірокор жив на гірських схилах на захід од Ісенґарда. Там була найстрашніша колотнеча. Орки поранили його самого, а чимало його родичів, як і дерев із його пастви, убили та знищили. Він подався кудись на верховини, до беріз, яких любить найдужче, й уже не спуститься. Та все-таки наважуся припустити, що мені поталанить зібрати чималий загін молодших ентів — якщо зможу переконати їх, що ми у скруті; якби лише вдалося їх розтермосити: ми народ неквапливий. Ох, і шкода, що нас уже так мало!

— А чому вас так мало, якщо ви так довго жили в цьому краю? — запитав Піпін. — Невже стільки повмирало?

— О, ні! — відповів Деревобородий. — Жоден із нас не помер зсередини, так би мовити. Звісно, за довгі роки багато хто загинув од різноманітних негараздів, а ще більше ентів здерев'яніло. Та нас від самого початку було мало, й кількість наша не зросла. У нас несказанно велике число літ не з'являлось ентинґів — дітей, як висловилися би ви. Розумієте, ми втратили ентійок.

— Оце прикрість! — сказав Піпін. — А чому вони всі померли?

— Вони не померли! — відказав Деревобородий. — Я жодного разу не вжив слова «померли». Ми втратили їх — сказав я. Ми їх утратили і не можемо відшукати, — він зітхнув. — Я думав, що більшість істот знає цю історію. Про те, як енти шукали своїх ентійок, складали пісні ельфи і люди від Морок-лісу до Ґондору. Не могли ж їх геть забути.

— Ну, боюся, ці пісні не потрапили-таки за Гори на захід, до Ширу, — сказав Мері. — Може, ти розповіси нам трохи більше про це чи заспіваєш одну з пісень?

— І справді, так, — мовив Деревобородий, і це прохання наче зробило йому приємність. — Однак я не можу розповісти все належно — тільки скорочено; і на тому наша бесіда на сьогодні закінчиться: завтра ми маємо скликати раду, виконати роботу і, можливо, розпочати подорож.

— Це вельми дивна й сумна історія, — продовжив після паузи. — На зорі світу, коли дерева росли розлого та були дикими, енти й ентійки — а тоді ще ентівські діви: ах! чарівна Фімбретіль, прудконога Гнучколоза, у дні нашої юності! — походжали разом і разом селилися. Та згодом наші серця перестали рости в одному напрямку: енти прикипіли до істот, яких вони зустріли у світі, а ентійки прикипіли до інших істот, адже енти любили великі дерева, і дикі ліси, і схили високих пагорбів; вони пили воду з гірських потоків і їли тільки ті плоди, які дерева самі скидали на їхні стежки; вони вчилися в ельфів і розмовляли з Деревами. А ентійки присвятили себе меншим деревам і сонячним лукам далеко від узлісь; і побачили терен у чагарях, і те, як дика яблуня та вишня цвітуть навесні і як зеленіють трави біля води влітку, і як колоситься збіжжя на полях під осінь. Вони не бажали розмовляти з цими рослинами, натомість хотіли, щоби ті слухалися їх, скорялися їхнім наказам. Ентійки дозволяли їм рости лише за наказом, народжувати лише такі листки та плоди, які були їм до вподоби; бо ентійки прагнули порядку, достатку та спокою (себто, на їхню думку, рослини повинні залишатися там, де їх посадили). Тож ентійки розбили сади й оселились у них, а енти продовжували мандрувати, і ми приходили до тих садів лише вряди-годи. Потому, коли з Півночі насунулася Темрява, ентійки перетнули Велику Ріку, розбили нові сади та обробили нові поля, і ми бачили їх іще рідше, ніж раніше. Згодом, коли Темряву було подолано, край ентійок щедро зацвів, а їхні поля заколосилися збіжжям. Багато людей перейняло землеробські вміння ентійок і пишно їх ушанувало; а ми були для них тільки легендою, загадкою лісового серця. Проте ми й досі тут, тоді як усі сади ентійок спустошено: люди називають їх тепер Бурими Землями... Пригадую, колись давно — під час війни між Сауроном і людьми з Моря — мене охопило бажання знову побачити Фімбретіль. Мої очі, відколи я востаннє бачив її, запам'ятали її дуже вродливою, хоча мало схожою на ентівських дів давнини. Адже ентійки були згорблені та коричневі од трудів: їхнє волосся сонце випалило до кольору стиглого зерна, а щоки нагадували червоні яблука. Проте очі їхні й досі були такі, як і в цілого нашого народу. Ми переправилися через Андуїн і прийшли на їхні терени, проте застали там пустелю: все довкола було спалено та перевернуто догори дриґом, адже там пройшлася війна. І ентійок там не було. Ми довго гукали і довго шукали; запитували в усіх стрічних, куди поділись ентійки. Хтось казав, що ніколи їх не бачив; хтось — що бачив, як вони пішли аж ген на захід, чи на схід, чи на південь. Але хоч би куди ми приходили, їх там не було. Скорбота наша не мала меж. Однак ми почули поклик дикого лісу і повернулися до нього. Багато років поспіль ми час од часу виходили на пошуки ентійок і мандрували з краю в край, вигукуючи вголос їхні прекрасні імена. Проте з плином літ почали виходити дедалі рідше і забрідали вже не так далеко, як спершу. Відтак ентійки перетворилися для нас на спомин, а наші бороди відросли та посивіли. Ельфи склали чимало пісень про Ентівські Шукання, і деякі з цих пісень передано людськими мовами. Натомість ми про це пісень не складали — задовольнялися лише тим, що подумки виспівували прекрасні імена ентійок. Ми віримо, що зможемо знову їх зустріти колись, у майбутньому, і, можливо, нам пощастить знайти десь землю, на якій ми зможемо жити разом і всі будемо задоволені. У пророцтві сказано, що це станеться тільки тоді, коли й енти, й ентійки втратять те, що мають. Але час цей, напевно, нарешті наближається. Бо якщо Саурон у давнину знищив їхні сади, то сьогодні Ворог, здається, має намір згубити всі наші ліси... Про це розповідає одна ельфійська пісня, чи принаймні я її так розумію. Колись її виконували у верхів'ях і в низинах Великої Ріки. Зважте, що це аж ніяк не ентівська пісня: ентівською мовою вона була би неймовірно довгою! Та ми знаємо її напам'ять і час од часу мугикаємо собі під носа. Ось як вона звучить вашою мовою:

ЕНТ:

ЕНТІЙКА:

ЕНТ:

ЕНТІЙКА:

ЕНТ:

ЕНТІЙКА:

ОБОЄ:

Деревобородий завершив спів.

— Отаке воно, — сказав. — Пісня, певна річ, ельфійська: легка, красномовна і швидко закінчується. Мабуть, доволі гарна. Та енти від себе могли би сказати більше — якби мали час! А тепер я збираюся встати і трохи поспати. Ви де стоятимете?

— Зазвичай ми спимо лежачи, — відповів Мері. — Нам і тут буде добре.

— Спите лежачи! — повторив Деревобородий. — Авжеж, звісно! Гм, грум, я й забув: співаючи ту пісню, перенісся в давні часи й уже було подумав, що розмовляю з юними ентинґами, так-так. Ну, можете лягти на ліжко. А я постою під дощем. На добраніч!

Мері та Піпін видерлися на ліжко і згорнулися калачиками на м'якій траві й на папороті, які були свіжі, теплі та приємно пахнули. Світло згасло, й відблиски на деревах потьмяніли; проте було видно, як старий Деревобородий непорушно стоїть зовні під аркою, здійнявши руки над головою. У небі зблиснули яскраві зорі й освітили воду, що спадала й лилася на його пальці та голову і порскала, порскала сотнями срібних краплинок на його ступні. Прислухаючись до бриніння крапель, гобіти й заснули.

Прокинувшись, вони побачили, що прохолодне сонце освітлює великий двір і долівку грота. Угорі на крилах суворого східного вітру линули клапті високих хмар. Деревобородого не було, та, поки Мері й Піпін умивались у купелі біля арки, вони чули, як ент мугикає і співає, виходячи стежкою з-поміж дерев.

— Гей, гов! Доброго ранку, Мері та Піпіне! — загув він, побачивши друзів. — Довго ж ви спите. Я вже зробив сьогодні не одну сотню кроків. Зараз ми трохи вип'ємо й підемо на Ентівське Віче.

Він налив їм дві повні чаші з камінного глека, проте вже з іншого. Вода смакувала не так, як напередодні: була більш земною та насиченою, більш поживною, ніж вечірня, й більше схожою на їжу, так би мовити. Доки гобіти пили, сидячи на краю ліжка та хрумкочучи дрібними шматками ельфійського коржа (радше через те, що вважали їжу невід'ємною частиною сніданку, ніж тому, що були голодні), Деревобородий стояв, мугикаючи щось ентівською, ельфійською чи ще якоюсь незнайомою їм мовою, і дивився у небо.

— А де те Ентівське Віче? — наважився запитати Піпін.

— Гей, га? Ентівське Віче? — перепитав Деревобородий, озирнувшись. — Це не місце, це збір ентів — що нині трапляється нечасто. Проте багато хто з наших пообіцяв мені прийти на нього. Ми зберемося там, де збиралися завжди: в Заповідній Паді, як називають те місце люди. Воно далеко звідси — на півдні. Ми мусимо бути там перед обідом.

Невдовзі вони вирушили в дорогу. Деревобородий ніс гобітів на руках, як і попереднього дня. Біля входу до двору він завернув праворуч, переступив через струмок і подався на південь уздовж підніжжя велетенського громаддя схилів, де дерев було мало. Схили вкривали зарості беріз і горобини, а ближче до вершин спиналися темні соснові ліси. Незабаром Деревобородий звернув трохи вбік від пагорбів і занурився в густі гаї, дерева в яких були більші, вищі й товстіші за ті, що їх будь-коли доводилося бачити гобітам. Спочатку вони на хвилинку відчули задуху, як тоді, коли вперше наважилися ввійти у Фанґорн, але все швидко минулося. Деревобородий не розмовляв із ними. Він тихо та задумливо мугикав собі щось, однак ні Мері, ні Піпін не чули знайомих слів, саме лише: Бум, бум, румбум, бурар, бум, бум, дарар бум бум, дарар бум, — чи щось схоже, без кінця та початку, — постійно змінювалися тільки ноти й ритм. Час од часу їм здавалося, ніби хтось відповідає ентові — гудіння чи тремтливий голос, що долинав мовби з-під землі чи з гілля в них над головами, а можливо, зі стовбурів дерев; але Деревобородий не зупинявся й нікуди не повертав голови.

Вони йшли вже довгенько, — Піпін силкувався рахувати «ентівські кроки», та збився з ліку, заплутавшись десь після третьої тисячі, — коли Деревобородий почав сповільнювати ходу. Раптом він зупинився, поставив гобітів на землю і приклав складені долоні до вуст так, що долоні утворили порожнисту трубу, а потому подув чи погукав крізь них. Гучне грум, гов! покотилося лісом, як дзвінкоголосий клич сурми, й відлунило від дерев. Оддалік із кількох напрямків теж пролунало схоже грум, гов, грум! — і то вже була не луна, а відповідь.

Отож, Деревобородий висадив Мері та Піпіна собі на плечі й закрокував далі, час од часу сурмлячи свій клич, і відповіді лунали щораз голосніше та ближче. Нарешті ент і гобіти дісталися до того, що здавалося непроникною стіною темних вічнозелених дерев — дерев невідомого гобітам виду: рослини випускали гілля просто з коріння, а самі густо поросли темним блискучим листям, схожим на листя падуба, проте без шипів, а ще мали жорсткі вертикальні квіткові колоски з великими лискучими бруньками оливкового кольору.

Звернувши ліворуч і обігнувши цей гігантський живопліт, Деревобородий кількома кроками дістався до вузького входу. Крізь нього пролягала вторована стежка, що різко зривалася вниз із довгого стрімкого схилу. Гобіти збагнули, що спускаються в розлогий паділ, майже круглий, мов чаша, дуже широкий і глибокий, увінчаний по краях високим темним вічнозеленим живоплотом. Зсередини та місцина була гладенька й вистелена травами, і дерева там не росли, крім трьох дуже високих та дуже гарних срібних беріз, які стояли на дні чаші. До падолу вели ще дві стежки: зі заходу й зі сходу.

Сюди прибуло вже кілька ентів. Багато хто саме надходив стежками чи простував за Деревобородим. Вони наближались, і гобіти вражено приглядалися до них. Друзі сподівалися побачити істот, так само схожих на Деревобородого, як один гобіт подібний на іншого (принаймні в очах чужинців); тому дуже здивувалися, не помітивши цього. Енти відрізнялися між собою так, як відрізняються дерева: одні нагадували дерева одного виду, які зростали по-різному й у різних умовах; інші були як дерева різних видів, приміром, як береза та бук, як дуб і ялина. Декотрі були старі, бородаті й покручені, мовби здорові, проте дуже давні дерева (втім, найстаршим виглядав таки Деревобородий); але більшість ентів була висока та міцна, без наростів і з гладенькою шкірою, немовби лісові дерева у пору розквіту; проте молодих ентів не було: не було парості. Загалом, зо дві дюжини прибулих стояли на розлогому трав'янистому дні улоговини, а ще стільки само входило до неї.

Спершу Мері та Піпін були приголомшені розмаїттям побаченого: безліч форм, кольорів, відмінностей в обхваті й у висоті, в довжині рук і ніг, а також у кількості пальців на всіх кінцівках (від трьох до дев'яти). Декілька ентів, на їхній погляд, були більш-менш схожі на Деревобородого та нагадували їм буки чи дуби. Проте були й інші види. Декотрі скидалися на каштани: енти з брунатною корою, з великими руками, кривими розчепіреними пальцями та куцими товстими ногами. Декотрі нагадували ясени: рославі стрункі сірі енти з багатопалими руками та довгими ногами; декотрі — ялини (найвищі енти) чи берези, горобини або липи. Проте, коли всі енти зібралися довкола Деревобородого, злегка схиливши голови, перешіптуючись повільними музичними голосами та довго і пильно придивляючись до незнайомців, гобіти збагнули, що всі прибулі належать до одного роду та що в усіх них одинакові очі: не такі давні чи глибокі, як у Деревобородого, проте з такими самими повільними, уважними, задумливими виразами і такими самими зеленими вогниками.

Щойно ціле товариство згуртувалося, ставши широким колом довкруж Деревобородого, розпочалася чудернацька незрозуміла бесіда. Енти почали повільно шепотіти: спершу вступав один, потому долучався другий, і так далі, доки всі вже виводили довгий наспів зі спадними та висхідними інтонаціями — наспів, який то голоснішав із одного боку кола, то затихав там і переходив у гучне гудіння з іншого. Хоча Піпін і не міг уловити чи розібрати жодного слова — співали-бо, напевно, ентівською — гобітові попервах ці звуки здалися дуже приємними, проте поступово його увага послабилася. Минуло чимало часу (а енти не мали наміру припиняти свій спів), і гобіт упіймав себе на тому, що розмірковує, чи вони вже бодай вимовили «доброго ранку» своєю «неквапливою» мовою; і якщо Деревобородий збирався влаштувати перекличку, то скільки днів він витратить на те, щоби проспівати всі імена. «Цікаво, як ентівською буде так і ні», — подумав Піпін і позіхнув.

Деревобородий одразу ж звернув на нього свій погляд.

— Гм, га, гей, мій Піпіне! — сказав він, і решта ентів припинила співати. — Ви-бо квапливий народ, а я й забув; окрім того, слухати мову, якої не розумієш, — це завжди стомливо. Тепер ви можете спуститися. Я назвав ваші імена Ентівському Вічу, вони побачили вас і погодилися, що ви справді не орки та що до стародавніх переписів доведеться додати новий рядок. Оце наразі все, про що ми поговорили, та для Ентівського Віча і це — чимало. Ви з Мері можете погуляти улоговиною, якщо хочете. Онде там, біля північного крутосхилу, є джерело зі смачною водою, якщо вам треба освіжитися. Перш ніж розпочати саме Віче, я маю ще дещо сказати. Пізніше я навідаю вас і розповім, як просуваються справи.

І він опустив гобітів на землю. Ті низько вклонилися, перш ніж піти. Цей жест дуже сподобався ентам, якщо судити за інтонацією їхнього шепоту і за вогниками в очах; але невдовзі вони повернулися до своєї розмови. Мері та Піпін піднялися стежкою, що надбігала зі заходу, і визирнули крізь просвіт у велетенському живоплоті. Довгі, порослі деревами схили вивищувалися понад краєм падолу, а поза ними, над ялинами на найдальшому гребені, здіймався гострий і білий шпиль високої гори. На півдні, ліворуч од гобітів, розкинувся ліс, який поволі губився в сірій далині. Ген там ледве мріла тьмяно-зелена латка землі, й Мері здогадався, що то — роганські рівнини.

— Цікаво, де Ісенґард? — озвався Піпін.

— Я навіть достеменно не знаю, де перебуваємо ми, — сказав Мері, — проте той шпиль — це, мабуть, Метедрас, а кільце Ісенґарда, наскільки я пригадую, розташоване в розгалуженні чи у глибокій розколині біля підніжжя гір. Тож він, певно, по той бік цього великого гребеня. Мені здається, що ген там, ліворуч од шпиля, щось куриться чи димиться, — ти бачиш?

— А який він, той Ісенґард? — запитав Піпін. — Я про те, чи зможуть енти взагалі йому щось заподіяти.

— Мене це теж непокоїть, — відказав Мері. — Ісенґард — це, гадаю, щось на кшталт кільця зі скель чи з пагорбів, а всередині рівнина, посеред якої стоїть острів чи камінна колона. Її називають Ортанк. Там — Саруманова вежа. Довколишня стіна має браму, можливо, й не одну, і, либонь, крізь неї біжить потік; він бере початок у горах і перетинає Роганську Ущелину. Ледве чи ентам поталанить пробратись у таке місце. Та в мене дивне враження від цих ентів: чомусь я не вважаю їх такими невинними і, ну, кумедними чи що, якими вони здаються спершу. А здаються вони повільними, чудними і терплячими, майже сумними; проте, думаю, їх таки можна розворушити. І якщо це станеться, то я волію бути на їхньому боці.

— Так! — сказав Піпін. — Я тебе розумію. Вони здатні перемінитися зі старої корови, що спокійнісінько собі стоїть і жує траву, на роздратованого бика, і переміна ця може відбутися зненацька. Цікаво, чи вдасться Деревобородому їх розбудити? Переконаний: він спробує. Та вони не хочуть, аби їх будили. Деревобородий он сам розворушився минулої ночі, але відразу ж угамував свій запал.

Гобіти озирнулися. Таємна нарада ентів тривала: їхні голоси ритмічно то гучнішали, то тихшали. Сонце піднялося вже досить високо для того, щоби зазирнути за живопліт: його світло зблиснуло на верхівках беріз і затопило північний бік падолу холодною жовтою барвою. Там гобіти помітили маленький сяйливий водограй. Вони пройшли вздовж пруга велетенської чаші біля підніжжя вічнозелених дерев — приємно було знову відчути під пальцями ніг прохолодну траву і не поспішати, — а потому спустилися до джерела, що било ключем. Зробили кілька ковтків прозорої, холодної, п'янкої води й повсідалися на зарослому мохом камені, дивлячись, як виграють на траві сонячні цятки та як біжать дном улоговини тіні від швидкоплинних хмар. Шепіт ентів не вмовкав. Це місце здавалося гобітам дуже дивним і усамітненим, ніби було поза межами їхнього світу, далеким від усього, що з ними відбулося. Їх раптом охопив непоборний сум за обличчями та голосами їхніх побратимів, особливо Фродо, Сема та Бурлаки.

Урешті-решт, шепіт ентів урвався, й, підвівши очі, гобіти побачили, що до них іде Деревобородий разом зі ще одним ентом.

— Гм, грум, ось і я, — озвався Деревобородий. — Ви стомились, і вас починає брати нетерплячка, гмм, еге? Ну, боюся, вам іще рано нетерпеливитися. Ми, проте, вже відбули перший етап; одначе мені ще потрібно вкотре пояснити становище тим, хто живе далеко звідси, далеко від Ісенґарда, і тим, до кого я не дійшов перед Вічем, — а потому ми вирішимо, що нам робити. Проте ухвалення рішень не забирає в ентів стільки часу, скільки розгляд усіх подій і фактів, щодо яких їм доводиться виносити ухвалу. Втім, не варто заперечувати й того, що тут ми пробудемо ще тривалий час: дуже ймовірно, кілька днів. Тож я привів вам товариша. У нього поблизу є ентівська оселя. Ельфійською його звати Бреґалад. Він каже, що вже все вирішив і не мусить довше бути на Вічі. Гм, гм, він серед нас найбільше схожий на квапливого ента. Ви знайдете спільну мову. Бувайте!

Деревобородий розвернувся й пішов собі.

Бреґалад якусь хвилю стояв і поважно роздивлявся гобітів, а вони дивилися на нього, вичікуючи, коли той почне виявляти бодай якісь ознаки «квапливості». Цей ент був високий і, здається, доволі молодий: шкіра на його руках і ногах була гладенька та блискуча, він мав червоні губи і сиво-зелене волосся, міг згинатись і гойдатися, як тонке дерево на вітрі. Нарешті він таки озвався, і голос його, хоч і плавний, виявився вищим і дзвінкішим, аніж у Деревобородого.

— Га, гм, друзі мої, ходімо на прогулянку, — сказав він. — Я Бреґалад, себто Спритнодрев — вашою мовою. Та це, звісно, лише прізвисько. Так мене називають, відколи я відповів так старшому ентові ще до того, як він завершив доказувати своє запитання. Я також швидко п'ю і вгамовую спрагу, тоді як дехто й далі мочить свою бороду. Ходімо зі мною!

Він простягнув дві делікатні руки й подав по долоні з довгими пальцями кожному гобітові. Цілий той день вони гуляли з ним у довколишніх лісах, співали та сміялися — Спритнодрев часто сміявся. Він сміявся, коли сонце виходило з-за хмари, сміявся, коли на шляху їм траплявся потік чи джерело: тоді ент спинявся і змочував собі ноги та голову водою; іноді він сміявся через якийсь звук чи шепіт у деревах. Кожного разу, побачивши горобину, Бреґалад на мить завмирав, простягнувши руки, співав і погойдувався в такт співу.

З настанням ночі він приніс гобітів до своєї ентівської оселі, яка була не більш ніж моховитим каменем, покладеним на дерни попід зеленим крутосхилом. Довкола каменя росла горобина, а ще там (як і в кожній ентівській оселі) була вода: з крутосхилу вибивалося джерельце. Доки в лісі западала темрява, вони трохи побесідували. Неподалік досі відлунювали невгамовні голоси Ентівського Віча: проте зараз вони здавалися глибшими і не такими розміреними, як раніше, хоча подеколи один гучний голос ставав особливо виразним у своїй дзвінкій і пришвидшеній мелодійності, — натомість усі інші стихали. Проте поруч із гобітами був Бреґалад, він лагідно розмовляв знайомою їм мовою, майже шепотів, і вони дізналися, що він належить до народу Шкірокора та що країну, де вони жили, було сплюндровано. Гобітам цього виявилося досить, аби пояснити його «квапливість» — принаймні щодо орків.

— У мене на батьківщині росла горобина, — тихо і сумно сказав Бреґалад, — горобина, яка вкоренилася, коли я був ентинґом: багато-пребагато років тому в спокійному світі. Найстарші з тих дерев посадили енти в надії зробити приємність ентійкам, однак ентійки подивилися на них, посміхнулись і мовили, що знають, де цвіте біліший квіт і народжуються багатші плоди. Проте для мене з усього того племені, серед цілого народу Розоцвітих, немає прекрасніших дерев. Отож, та горобина росла й росла, доки тінь кожної з них почала нагадувати зелену залу, а їхні червоні ягоди восени були і тягарем, і красою, і дивом. На них метушилися птахи. Я люблю птахів, навіть якщо вони без угаву щебечуть; а на горобині завжди вистачало ягід. Але згодом птахи стали нахабними та жадібними, шарпали дерева, обривали плоди і не їли їх. Потому прийшли орки зі сокирами і зрубали мої дерева. Я прийшов і кликав їх їхніми довгими іменами, та вони не рухалися, не чули та не відповідали: лежали мертві.

Гобіти заснули під звуки тихого співу Бреґалада, який різними мовами оплакував загибель дерев, що їх він любив.

Наступний день вони також провели в його товаристві, проте не відходили далеко від «дому». Здебільшого мовчки сиділи в затишку під крутосхилом, бо вітер дмухав холодніший, а хмари стали щільнішими та сірішими, ніж напередодні; сонячного світла перепало менше, ніж учора, та віддалік голоси ентів на Вічі й далі то голоснішали, то тихшали, іноді були гучні та сильні, а іноді — ледве вловні та сумні, іноді швидкі, іноді повільні й урочисті, наче поминальний спів. Настала друга ніч, а енти продовжували свою таємну раду попід бистролетними хмарами та зорями, які раз у раз вигулькували на небі.

Зайнявся третій день, понурий і вітряний. У пору сходу сонця ентівські голоси злились у єдине потужне гудіння, потому знову стихли. Коли ранок перейшов у день, вітер ущух і в повітрі зависло напружене очікування. Гобіти помітили, що Бреґалад уважно прислухається, хоча вони тут, у видолинку ентівської оселі, звуки Віча ледве чули.

Пополудні сонце, що рушило на захід до гір, прослало довге жовте проміння між тріщин і шпарок у хмарах. Зненацька гобіти усвідомили, що все довкола стало дуже тихе — цілий ліс мовчки слухав. Ентівські голоси, звісно, теж затихли. Що би це означало? Бреґалад стояв прямий і збуджений, озираючись на північ, у бік Заповідної Паді.

Потому до них долинув гучний розкотистий крик: «Ра-гум-раї» Дерева здригнулись і схилилися, ніби їх пригнуло шквалом. Тоді знову все стихло, а далі почулася маршова музика — щось схоже на урочисті барабани, а понад рокотом їхніх ударів і відголосків клекотіли голоси, які співали високо та сильно.

Надходили енти, і щоразу ближче та голосніше лунала їхня пісня:

Бреґалад підхопив гобітів і вийшов із оселі.

Невдовзі вони побачили, що до них крокує стрій: енти сягнистими кроками спускалися зі схилу. За Деревобородим ішли слідом понад п'ятдесят його послідовників: двома рядами, нога в ногу, відбиваючи ритм руками на власних боках. Коли вони наблизились, у їхніх очах помітні були спалахи та вогники.

— Грум, гум! Ось ми йдемо під барабан, ось ми нарешті йдемо! — загукав Деревобородий, угледівши Бреґалада та гобітів.

— Ну-бо, долучайтеся до Віча! Ми вирушаємо. Ми вирушаємо на Ісенґард!

— На Ісенґард! — багатоголосо відгукнулись енти.

— На Ісенґард!

Так вони співали, крокуючи на південь.

Бреґалад із полум'яним поглядом став у шеренгу біля Деревобородого. Старий ент узяв гобітів до себе і знову висадив їх собі на плечі. Так вони й ішли: гордо, на чолі співочого загону, з палкими серцями та високо піднятими головами. Хоча гобіти і сподівалися, що з плином часу щось трапиться, та раптова зміна, яка відбулася з ентами, вразила їх. Вона була несподіваною, мовби повінь, що розливається, прорвавши дамбу, яка довго її стримувала.

— Тож енти досить швидко ухвалили рішення, еге ж? — по якомусь часі наважився запитати Піпін, коли спів на мить затих і було чути лише шум рук і ніг.

— Швидко? — перепитав Деревобородий. — Грум! Таки-так. Швидше, ніж я сподівався. Власне, я вже багато віків не бачив їх такими розворохобленими. Нам, ентам, не подобається, коли нас тривожать; ми зриваємося з місця, лише коли впевнені, що нашим деревам чи нашим життям загрожує смертельна небезпека. Такого в цьому Лісі не траплялося, відколи Саурон воював із морськими людьми. Нас найбільше розлютило те, що роблять орки — безпричинно вирубують дерева — рарум, — не прикриваючись навіть сякою-такою потребою годувати вогонь; і зрадництво сусіда, котрий повинен був нам допомагати. Чарівники мають знати більше — вони знають більше. Ні в ельфійській, ані в ентівській, ані в людській мовах немає належної лайки для такого зрадника. Геть Сарумана!

— Ви справді розіб'єте двері Ісенґарда? — запитав Мері.

— Гой, гм, ну, ми могли би, ти ж розумієш! Ви, мабуть, не знаєте, які ми дужі. Про тролів вам доводилося чути? Вони страшенно сильні. Але тролі — тільки погана копія, створена Ворогом у час Страхітливої Темряви як насмішка з ентів, подібно як орки були насмішкою з ельфів. Ми сильніші за тролів. Нас створено зі солі землі. Ми можемо трощити каміння, мов коріння дерев, але швидше, значно швидше, якщо дух наш пробуджено! Якщо нас не зрубають, не знищать вогнем чи чарами, ми розтрощимо Ісенґард на друзки й зітремо його стіни на порох.

— Але Саруман спробує вас зупинити, чи не так?

— Гм, ах, так, це правда. Я про це не забув. Утім, я довго про це думав. Однак, розумієте, чимало цих ентів молодші за мене на багато деревожиттів. Зараз вони всі прокинулись і зосередилися на одному: знищити Ісенґард. Але невдовзі вони знову почнуть думати — щойно трохи охолонуть після того, як ми ковтнемо вечірнього трунку. Нас мучитиме справжня спрага! Та зараз нехай вони крокують і співають! Перед нами далека путь, і часу на роздуми не забракне. Добре, що все вже розпочалося.

Деревобородий ішов уперед і певний час співав разом із іншими. Проте згодом його голос перейшов у шепіт і знову замовк. Піпін бачив, що його старечі брови зморщилися, насупившись. Урешті, ент звів погляд, і Піпін угледів сумний вираз його очей — сумний, але не нещасний. Вони світилися так, мовби їхній звичний зелений вогник поринув глибше, ніж завжди, в темні криниці задуми.

— Звісно, друзі мої, є велика ймовірність, — повільно сказав Деревобородий, — є велика ймовірність, що ми йдемо назустріч згубі — що це останній марш ентів. Але, навіть якби ми залишилися вдома й нічого не робили, судьба все одно рано чи пізно знайшла би нас. Це відчуття довго визрівало в наших серцях, і саме тому ми виступили в цей марш. То не було квапливе рішення. І вже зараз останній марш ентів вартує бодай пісні. Ех, — зітхнув він, — можливо, перш ніж загинути, ми допоможемо іншим народам. Але я однаково хотів би дожити до того часу, коли справдяться пісні про ентійок. Я палко хотів би знову побачити Фімбретіль. Однак, друзі мої, пісні де в чому схожі на дерева: кожна має свій плід і народжує його по-своєму, а іноді вони в'януть передчасно.

Енти крокували, не стишуючи ходи. Вони спустились у довгу балку, що тяглась аж ген на південь, і вже почали підніматись: угору й угору — на її високий західний гребінь. Ліси відступили, довкола спершу траплялися розкидані купки беріз, але перегодом схили стали зовсім голі, на них росло хіба кілька вичахлих сосен. Сонце сховалося за темний пагорб попереду. Запали сірі сутінки.

Піпін озирнувся. Ентів побільшало... Чи... що це? Там, де мали бути тьмяні голі схили, які вони щойно проминули, здіймалися справжні гаї. І вони рухалися! Можливо, це дерева Фанґорну прокинулись і повстав ліс, рушивши через пагорби на війну? Піпін протер очі, боячись, що це сон і що пітьма обдурила його, проте велетенські сірі постаті невпинно рухались уперед. Було чути шум, ніби вітер гуляв серед безлічі віт. Енти наближалися до верхівки гребеня, й пісні змовкли. Запала ніч, довкола було тихо: тільки легенько тремтіла земля під ногами ентів і безгучно — як тінь шепоту — шелестіло численне ворушке листя. Нарешті енти спинилися на вершині й поглянули вниз, у темну прірву — розлогу тріщину в кінці гір: Нан-Курунір, Долину Сарумана.

— Ніч оповила Ісенґард, — мовив Деревобородий.

Розділ 5 Білий вершник

промерз до кісток, — сказав Ґімлі, потираючи руки й переступаючи з ноги на ногу. Нарешті на став день. На світанку побратими приготували собі сякий-такий сніданок, а тепер, коли посвітлішало, вони знову планували оглянути землю в пошуках гобітських слідів. — І не забувайте про того старого! Я був би майже щасливий, якби побачив відбиток чобота.

— Чому би це ощасливило тебе? — запитав Леґолас.

— Тому що старець, котрий має ноги, які залишають по собі сліди, є саме тим, ким здається, — відповів ґном.

— Можливо, — погодився ельф, — але тут навіть важкий чобіт міг не залишити відбитку: трава густа і жорстка.

— Це не спантеличить блукача, — сказав Ґімлі. — Прим'яте стебло Араґорн розтлумачить правильно. Та я не сподіваюся, що він знайде хоч якісь сліди. Минулої ночі нам на очі потрапив лихий фантом Сарумана. Навіть світло ранку не похитнуло моєї впевненості в цьому. Його очі стежать за нами з Фанґорну — можливо, навіть зараз.

— Усе може бути, — мовив Араґорн, — але я не певен. Я думаю про коней. Минулої ночі ти, Ґімлі, сказав, що їх наполохали. Проте я вважаю інакше. Ти чув їх, Леґоласе? Вони здалися тобі тваринами, які зі страху тікають світ за очі?

— Ні, — відповів Леґолас. — Я добре чув їх. І якби не темрява та наші страхи, то подумав би, що вони ошаліли від якоїсь несподіваної радості. Наші скакуни перемовлялися так, як це роблять коні, коли зустрічають друга, за котрим давно сумували.

— Я теж так подумав, — сказав Араґорн, — але не розгадаю цієї загадки, якщо вони не повернуться. Ходімо! Надворі швидко світліє. Роздивімося спершу всюди, а вже тоді гадатимемо! Почнемо звідси, поблизу нашого табору, ретельно обшукаємо все й поволі піднімемося схилом до лісу. Хай там що приверзлося нам уночі, знайти гобітів — ось наше завдання. Якщо їм поталанило втекти, то вони, напевно, заховалися серед дерев, — інакше ми би їх помітили. Якщо ж не знайдемо нічого ні тут, ані на межі лісу, то востаннє обшукаємо бойовище та згарище. Проте відшукати там щось утішне — надії мало: рогірими добре знають свою роботу, надто добре!

Певний час троє побратимів буквально повзали по землі, обмацуючи ґрунт. Над ними височіло скорботне дерево: його сухе листя обвисло і мляво шелестіло на східному вітрі. Араґорн поволі віддалявся. Він дійшов до попелу від вартового вогнища поблизу берега ріки, де відбулася битва. Раптом він спинився і нахилився зовсім низько, майже зануривши обличчя у траву. Потому гукнув друзів. Ті хутко підбігли до нього.

— Ось нарешті й новини для нас! — сказав Араґорн.

Він підняв надірваний листок так, аби й вони могли його побачити — великий тьмяний листок золотавого відтінку, що вже засихав і ставав коричневим.

— Це — листок малорна з Лорієну, а на ньому дрібні крихти, і кілька таких само крихт є у траві. А ще дивіться: онде поблизу лежать шматки розрізаної мотузки!

— І ніж, який її розрізав! — додав Ґімлі.

Він нахилився і витяг коротке зазубрене лезо з купини, у яку його втоптав чийсь важкий чобіт. Відбите руків'я ножа лежало поруч.

— Це — орківська зброя, — сказав Гном, обережно тримаючи та з огидою розглядаючи різьблену колодку: вона мала форму страхітливої голови з косими очима та пожадливим ротом.

— Так, це найдивніша загадка з тих, які постали перед нами! — вигукнув Леґолас. — Зв'язаний бранець утікає і від орків, і від вершників, котрі їх оточили. Згодом спиняється, причому на відкритому місці, й звільняє себе від пут орківським ножем. Як і навіщо? Якщо в нього були зв'язані ноги, то як він ішов? А якщо руки — як спромігся скористатися ножем? Якщо ні те, ні те не було зв'язано взагалі, то навіщо різати мотузку? На довершення він, утішений своєю вправністю, сідає собі та спокійнісінько їсть якийсь дорожній харч! Цього досить, аби впевнитися, що тут був гобіт, навіть якби ми не натрапили на листок малорна. Утім, здається, руки його перетворилися на крила і він гайнув кудись між дерев, щебечучи. Його легко буде знайти — треба лише, щоб і в нас виросли крила!

— Авжеж, тут не обійшлося без чаклунства, — погодився Ґімлі. — Що робив тут отой старий? Що скажеш ти, Араґорне, про Леґоласову відгадку. Може, ти запропонуєш кращу?

— Може, й так, — відповів Араґорн, усміхнувшись.

— Тут поблизу є й інші знаки, на які ви не зважили. Я згоден, що бранцем був гобіт, і він, найімовірніше, звільнив руки чи ноги ще до того, як потрапив на це місце. Думаю, саме руки, бо так загадку легше розгадати, а також тому, що, як видно зі слідів, сюди його приніс орк. За кілька кроків далі пролито кров — орківську кров. Усюди довкола є глибокі відбитки копит і ознаки того, що звідси поволокли щось важке. Вершник убив орка й потягнув його тіло до вогнища. Та гобіта він не помітив: гобіт не був «на відкритому місці», бо була ніч і на ньому був ельфійський плащ. Він був виснажений і голодний, але це й не дивно, тож, звільнившись од пут із допомогою ножа свого вбитого ворога, гобіт перепочив і трохи підживився, перш ніж поповзти геть. Мене тішить, що в кишені в нього знайшовся лембас, навіть якщо бідолаха втік без спорядження та без жодних речей; це, мабуть, схоже на гобітів. Я кажу «він», але сподіваюся, що Мері та Піпін були тут удвох. Але наразі ніщо не підтверджує мого здогаду.

— І як, по-твоєму, один із наших друзів звільнив руки? — запитав Ґімлі.

— Не знаю, як таке могло статися, — відповів Араґорн. — І не знаю, чому орк ніс їх кудись. Звісно, не для того, щоби допомогти їм утекти. Ні, лише зараз я починаю розуміти, що бентежило мене від початку: чому, вбивши Боромира, орки задовольнилися тим, що захопили в полон Мері та Піпіна? Вони не шукали решту членів нашого загону, не напали на табір, натомість якнайшвидше подалися до Ісенґарда. Невже вони подумали, ніби їм поталанило впіймати Персненосця та його вірного друга? Гадаю, ні. Їхнім господарям не стало би духу віддати оркам такий прямий наказ, навіть якби вони й самі знали чимало; з орками про Перстень ніхто не говоритиме відкрито: це надто ненадійні слуги. Гадаю, їм наказали будь-що полонити гобітів живцем. Тож котрась із тих потвор спробувала вшитися звідси перед битвою. Серед них часто трапляються зрадники: якийсь великий і зухвалий орк, либонь, сам намагався втекти з дорогоцінною ношею, щоби досягти власної мети. Ось вам моя відгадка. Можна вигадати й інші. Та достеменно ми знаємо одне: бодай хтось із наших друзів урятувався. Перш ніж повернутися до Рогану, ми мусимо знайти його і допомогти. Нам не слід боятися Фанґорну, якщо скрута загнала нашого друга до такої похмурої місцини.

— Не знаю, що лякає мене більше: Фанґорн чи думка про те, що доведеться пішки пройти через Роган, — сказав Ґімлі.

— Тоді рушаймо до лісу, — мовив Араґорн.

Невдовзі Араґорн натрапив на свіжі сліди. В одному місці, поблизу берега Ентави, він побачив гобітські відбитки, проте вони були надто непримітні, щоби суттєво допомогти шукачам. Потому біля стовбура велетенського дерева на самому краю лісу вигулькнули ще сліди. Земля була гола та суха, тому сліди теж мало про що говорили.

— Тут стояв принаймні один гобіт і озирався, а тоді знову завернув до лісу, — повідомив Араґорн.

— Тоді нам теж слід піти туди, — сказав Ґімлі. — Та мені не до вподоби вигляд цього Фанґорну, до того ж нас проти нього застерігали. Ліпше би гонитва завела нас деінде!

— А мені цей ліс не здається злим, хай там що розповідають легенди, — озвався Леґолас.

Він стояв попід склепінням дерев, нахилившись уперед, ніби прислухався, і пильними очима вдивлявся в пітьму.

— Ні, він не лихий, або ж зло ховається десь у глибоких його нетрищах. Я чую лише далекі відлуння понурих місцин, де ростуть дерева з чорними серцями. Поблизу нас злоби немає, зате є настороженість і гнів.

— Ну, на мене сердитися він причини не має, — сказав Ґімлі. — Я йому не шкодив.

— Це — добре, — відказав Леґолас. — Але йому таки завдано шкоди. Щось або відбувається всередині нього, або має відбутися. Хіба ви не відчуваєте напруження? Від нього мені аж перехоплює подих.

— Я відчуваю задуху в повітрі, — сказав ґном. — У Фанґорні світліше, ніж у Морок-лісі, та він запилюжений і неохайний.

— Він давній, дуже давній, — мовив ельф. — Такий давній, що я майже почуваюся молодим, а таким я не почувався за цілий час мандрів із вами, діти. Він давній і переповнений спогадами. Я міг би бути тут щасливим, якби прийшов сюди в мирні дні.

— Атож, міг би, — пхикнув Ґімлі. — Чи круть чи верть, а ти лісовий ельф, однак усі ви, ельфи, народ вельми дивний. Але ти розрадив мене. За тобою я піду куди завгодно. Тільки тримай лук напоготові, а я не зніматиму руки зі сокири на поясі. Та дерев нею не рубатиму, — додав квапливо, зиркнувши на дерево, під яким вони стояли. — Я не хочу, щоби той старий захопив мене зненацька і щоби я не мав для нього переконливих аргументів, — ось і все. Ходімо!

Відтак троє шукачів заглибились у ліс Фанґорн. Вишукування слідів Леґолас і Ґімлі поклали на Араґорна. Але він знаходив мало. Підлісок був сухий і встелений кучугурами листя; проте, підозрюючи, що втікачі повинні були триматися якомога ближче до води, Араґорн часто повертався до берегів потоку. Так він і натрапив на місце, де Мері та Піпін пили воду та мили ступні. Там відбитки двох пар гобітських ніг — одна трохи менша за другу — були такі виразні, що їх побачили всі.

— Це — гарні новини, — сказав Араґорн. — Однак цим слідам уже два дні. Здається, в цьому місці гобіти покинули берег.

— І що ж нам тепер робити? — запитав Ґімлі. — Не можемо ж ми ганятися за ними по цілому Фанґорну. Ми не маємо спорядження для таких мандрів. Якщо не знайдемо гобітів найближчим часом, то користі з нас буде небагато, хіба щоби посидіти поряд і виявити дружні почуття, помираючи разом од голоду.

— Якщо ми не здатні на більше, то мусимо зробити бодай це, — відповів Араґорн. — Ходімо далі.

Незабаром вони дісталися до крутого стрімчастого краю Пагорба Деревобородого і подивились угору на скелясту стіну з грубими східцями, що вели до високого уступу. Крізь швидкоплинні хмари пробивалися блискітки сонця, тож ліс здавався не таким сірим і страхітливим, як раніше.

— Нумо, піднімімося туди й роззирнімося довкола! — запропонував Леґолас. — Я геть задихаюся. Мені потрібно вдихнути легкого повітря, хоч би на мить.

Троє побратимів видерлися на скелю. Араґорн ішов останній: він рухався повільно, уважно розглядаючи східці та відкоси.

— Я майже певен, що гобіти були тут, нагорі, — сказав він друзям. — Але я помічаю й інші сліди, дуже дивні, яких не можу розгадати. Цікаво, чи побачимо ми з цього виступу щось таке, що допоможе нам зрозуміти, куди пішли гобіти далі?

Він випростався і роззирнувся, та не спостеріг нічого корисного. Виступ був звернений на південь і на схід, але обшир відкривався лише зі сходу. Там Араґорн побачив крони дерев, які рядами спускалися на рівнину, звідки щойно прийшли шукачі.

— Ми зробили добряче коло, — сказав Леґолас. — Могли би дістатися сюди безпечно, всі разом, якби облишили Велику Ріку на другий чи на третій день і подалися на захід. Мало хто може передбачити, куди заведе його дорога, доки не дійде до її кінця.

— Але ж ми не хотіли йти до Фанґорну, — нагадав Ґімлі.

— Так, але ми все одно тут і вже неабияк заплутались у його тенетах, — сказав Леґолас. — Поглянь!

— Поглянути куди? — перепитав Ґімлі.

— Ген там у деревах.

— Де? У мене зір не ельфійський.

— Цить! Говори тихіше! Дивися! — сказав Леґолас, указуючи напрямок. — Онде в лісі, на тому шляху, яким щойно йшли ми. Це він. Хіба ти не бачиш, як він переходить від дерева до дерева?

— Бачу, вже бачу! — прошепотів Ґімлі. — Глянь, Араґорне! Хіба я не застерігав тебе? Там знову той старець. Увесь у брудному сірому лахмітті — тому я спершу й не розгледів його.

Араґорн подивився туди й побачив згорблену постать, яка повільно рухалася. Вона була вже недалеко і скидалася на старого жебрака, котрий стомлено бреде, спираючись на грубу патерицю. Жебрак похилив голову і не дивився в їхній бік. В інших краях вони би привітали його добрим словом; натомість тепер стояли мовчки, і кожен напружено вичікував: до них наближався хтось, хто володів прихованою силою. Чи злобою.

Ґімлі якусь мить пильно стежив, як стареча постать крок за кроком підходить до них. Потому раптом, не в змозі довше себе стримувати, закричав:

— Бери лук, Леґоласе! Натягуй тятиву! Готуйся! Це — Саруман. Не дозволь йому заговорити чи накласти на нас чари! Стріляй перший!

Леґолас узяв лук і натягнув тятиву, проте повільно, ніби йому протистояв чийсь дух. Він тримав стрілу в руці, та не накладав її на тятиву. Араґорн стояв мовчки, обличчя його було сторожке й напружене.

— Чого чекаєш? Що з тобою? — запитав Ґімлі хрипким шепотом.

— Леґолас правий, — тихо сказав Араґорн. — Ми не можемо так просто вистрелити у старця — зненацька та без виклику — хоч би який страх чи сумнів долав нас. Стежмо і чекаймо!

Тієї миті старець прискорив крок і з подиву гідною швидкістю дійшов до підніжжя скелястої стіни. Потому враз підняв очі, а троє друзів тим часом стояли непорушно, дивлячись униз. Не було чути жодного звуку.

Обличчя старого побачити було годі: він мав каптура, поверх якого надягнув іще й капелюха зі широкими крисами, тож із-під усього цього стирчали тільки кінчик його носа та сива борода. Проте Араґорнові здалося, ніби він мигцем побачив очі старця — ясні й пронизливі — з-під тіні кошлатих брів.

І ось старий порушив тишу.

— Нарешті ми зустрілися, друзі мої, — проказав лагідним голосом. — Я хочу з вами поговорити. Ви спуститеся, чи мені піднятися до вас?

І, не чекаючи відповіді, почав підніматися.

— Ну ж бо! — крикнув Ґімлі. — Зупини його, Леґоласе!

— Хіба я не сказав, що хочу з вами поговорити? — запитав старець. — Відклади того лука, пане ельфе!

Лук і стріла негайно випали з Леґоласових рук, а самі руки безвільно звисли вздовж тіла.

— А ти, пане ґноме, забери, будь ласкавий, руку з руків'я сокири, доки я піднімуся! Такі засоби переконання вам не знадобляться.

Ґімлі здригнувся, а потім укляк, мов камінь, незмигно дивлячись, як старий перестрибує через нерівні східці з легкістю кози, струснувши зі себе всю втому. Коли він став на уступ, на мить — надто коротку, щоби мати певність, — щось блиснуло, ніби майнуло, відкрившись, наче біле вбрання, заховане під сірим лахміттям. Вдих Ґімлі відлунив у тиші протяжним свистом.

— Нарешті зустрілися, знову кажу вам я! — озвався старець, підступаючи до них.

За кілька п'ядей од побратимів він зупинився і сперся на патерицю, витягши голову вперед і дивлячись на них із-під каптура.

— Що привело вас трьох у ці краї? Ельф, людина та ґном, і всі одягнуті на ельфійський манір. Безперечно, за всім цим криється історія, яку варто послухати. Таке тут нечасто побачиш.

— Ти говориш так, ніби добре знаєш Фанґорн, — мовив Араґорн. — Це правда?

— Не добре, — відказав старий, — бо на його вивчення пішло би чимало життів. Однак я буваю тут час од часу.

— Чи вільно нам дізнатися, як тебе звуть, а вже потому вислухати те, що ти маєш нам сказати? — запитав Араґорн. — Ранок минає, а нас чекає завдання, з яким не можна зволікати.

— Те, що я мав сказати, я вже сказав: що привело вас сюди, і яка ваша історія? Що ж до мого ймення!..

Старець зайшовся сміхом і сміявся довго й лагідно. Араґорн відчув, як від того звуку йому по спині побігли мурахи — дивний холодний дрож; але то не був переляк чи жах, а радше щось на кшталт ковтка морозяного повітря чи удару холодного дощу, який пробуджує від тривожного сну.

— Моє ім'я! — повторив старий. — Невже ви досі його не відгадали? Думаю, воно вам знайоме. Так, ви чули його раніше. Проте повернімося до вашої історії.

Троє побратимів стояли мовчки, не сказавши ні слова.

— Є такі, хто би засумнівався, чи варто розповідати комусь про ваше завдання, — мовив старий. — На щастя, мені про нього дещо відомо. Здається, ви шукаєте сліди двох юних гобітів. Так, гобітів. Не витріщайтеся на мене, ніби ніколи не чули цієї дивної назви. Чули, і я чув. Отож, вони піднялися сюди позавчора і зустріли того, кого не сподівалися побачити. Це вас утішило? Ну, чи, може, ви хочете довідатися, куди їх повели? Гаразд, гаразд, мабуть, я зможу дещо повідомити і про це. Та чому ви стоїте? Завдання ваше, бачте-но, вже не таке нагальне, як ви вважали. Присядьмо — так нам усім буде зручніше.

Старець повернувся й пішов до купи каміння та брил, що скотилися до підніжжя кручі позаду них. І відразу, мовби з них зняли закляття, мандрівники теж очуняли і поворухнулися. Рука Ґімлі негайно потяглася до сокири. Араґорн вихопив меча. Леґолас підібрав лук.

Старий не зважав на це, нахилився й умостився на низькому плескатому камені. Тоді сіре рам'я розкрилося й усі троє побачили, що зісподу він одягнутий у біле.

— Саруман! — скрикнув Ґімлі, метнувшись до старого зі сокирою в руці. — Говори! Скажи нам, де ти заховав наших друзів! Що ти з ними зробив? Говори — інакше я зроблю в твоєму капелюсі таку діру, що навіть чарівникові буде важко її залатати!

Проте старець виявився надто прудким для ґнома. Незнайомець зірвався на рівні й вистрибнув на верхівку чималої брили. Там він і стояв, зненацька вирісши та нависаючи над побратимами. Сіре рам'я впало з його плечей. Зблиснули білі шати. Старець здійняв патерицю — й сокира Ґімлі вислизнула зі затиснутих пальців і, дзенькнувши, упала долі. Араґорнів меч, якого міцно стискала його незворушна долоня, раптом зайнявся вогнем. Леґолас пронизливо скрикнув і випустив стрілу високо в повітря, де вона вмить спопеліла.

— Мітрандір! — закричав ельф. — Мітрандір!

— Нарешті ми зустрілися, знову кажу я тобі, Леґоласе! — відповів старий.

Троє шукачів утупились у нього. Волосся його біліло, мов сніг на сонці; мерехтливо-білі були його шати; очі під густими бровами виблискували пронизливо, як промені сонця; в руці його відчувалася міць. Їх охопили водночас і подив, і радість, і страх, — їм відібрало мову.

Нарешті Араґорн поворухнувся.

— Ґандальфе! — подав він голос. — Попри будь-яку надію, ти таки повернувся до нас, коли ми того потребували! Яка полуда заслала мої очі? Ґандальфе!

Ґімлі не спромігся на жодне слово, тільки впав навколішки й затулив очі.

— Ґандальф, — повторив старець, наче викликав із давніх спогадів слово, якого давно не вживав. — Так, це було моє ім'я. Я був Ґандальфом.

Він спустився з брили, підібрав сірий плащ і загорнувся в нього: так буває, коли сонце світить погожої днини, а потім зненацька ховається за хмари.

— Так, ви можете й далі називати мене Ґандальфом, — сказав старець, і голос його був голосом їхнього колишнього друга та провідника. — Підведися, мій добрий Ґімлі! Ти не завинив, бо не завдав мені шкоди. Утім, друзі мої, жоден із вас не має такої зброї, яка могла би мене вразити. Радійте! Нарешті ми зустрілися знову. На зламі часоплину. Гряде страхітлива буря, та хода часу таки змінила свій біг.

Він поклав руку на голову Ґімлі, й ґном звів погляд і несподівано засміявся.

— Ґандальфе! — сказав він. — Але ж ти тепер у білому!

— Так, тепер я білий, — відказав Ґандальф. — Власне, я і є Саруман, єдиномогутній, сказати би, Саруман — такий, яким йому належало бути. Ходімо лише, розкажіть мені про себе! Я пройшов крізь вогонь і глибоку воду, відколи ми бачилися востаннє. Забув більшість того, про що думав, ніби знаю, і дізнався більше, ніж забув. Я бачу безліч речей оддалік і не бачу чимало того, що під рукою. Розкажіть-но мені про себе!

— Що ти хочеш знати? — запитав Араґорн. — Оповідь про все, що трапилося з нами, відколи ми розлучилися там, на мості, буде надто довгою. Може, спершу ти розкажеш про гобітів? Ти знайшов їх? Вони у безпеці?

— Ні, я їх не знаходив, — відповів Ґандальф. — Над долинами Емин-Муїлу висіла темрява, я не знав, що їх полонили, доки мене про це повідомив орел.

— Орел! — озвався Леґолас. — Я бачив орла високо й далеко: востаннє то було чотири дні тому, понад Емин-Муїлом.

— Так, — сказав Ґандальф, — то був Ґвайгір, Володар Вітрів, який урятував мене з Ортанка. Я послав його вперед, аби стежити за Рікою та здобувати новини. Він має гострий зір, але не бачить усього, що відбувається під пагорбами та деревами. Дещо спостеріг він, дещо побачив я сам. Перстень уже там, де його носієві не допоможу ні я, ні будь-хто інший зі Загону, що вирушив із Рівендолу. Ворог майже викрив його, та йому вдалось утекти. Я трохи посприяв цьому: бо то я сидів на височині й боровся з Темною Вежею, і Тінь відступила. Потому я стомився — дуже стомився — і довго блукав у темних думах.

— Отже, ти знаєш про Фродо! — скрикнув Ґімлі. — Як йому ведеться?

— Не можу сказати. Він уникнув великої небезпеки, та на нього чигає ще не одна. Фродо вирішив одинцем піти до Мордору і подався туди — це все, що я знаю.

— Та вирушив він не сам, — сказав Леґолас. — Ми думаємо, що з ним пішов Сем.

— Справді! — мовив Ґандальф, і в очах його заграли іскорки, а на обличчі посмішка. — Він справді пішов? Цього я ще не знав, але це мене й не дивує. Добре! Дуже добре! Мені відлягло від серця. Ви мусите розповісти мені якомога більше. Ну-бо, сідайте поруч і розкажіть про свої мандри.

Побратими посідали на землі біля його ніг, і Араґорн узявся оповідати. Ґандальф довго мовчав, нічого не запитував, руки його звільна лежали на колінах, очі були заплющені. Урешті, Араґорн розповів про смерть Боромира та про його останню подорож Великою Рікою, і лише тоді старий зітхнув.

— Ти не висловив усього, що знаєш чи про що здогадуєшся, друже Араґорне, — тихо сказав Ґандальф. — Бідолашний Боромир! Я не міг передбачити, що з ним станеться. То було суворе випробування для такого мужа: для воїна та володаря людей. Ґаладріель розповіла мені, що він був у небезпеці. Та, врешті-решт, Боромир таки врятувався. Я втішений. Юні гобіти не дарма пішли з нами: вони пішли задля Боромирового добра. Та це — не єдина роль, яку їм судилося зіграти. Вони потрапили до Фанґорну, і їхній прихід сюди нагадував падіння дрібних камінців, яке передує гірській лавині. Доки ми тут розмовляємо, я чую перші її відгомони. Найліпше, якби Саруман був удома, коли зірвуть загату!

— Одне в тобі не змінилося, любий друже, — сказав Араґорн, — ти й далі говориш загадками.

— Що? Загадками? — перепитав Ґандальф. — Ні! Я говорив уголос сам зі собою. Стареча звичка: старці обирають для розмови наймудрішого серед присутніх: довгі пояснення, яких потребує молодь, їх утомлюють.

Він знову засміявся, та цього разу лагідно й тепло, мовби сонце блиснуло з-за хмар.

— Я вже давно не молодий, навіть за мірками людей зі Стародавніх Домів, — мовив Араґорн. — Чому ж ти не відкриєш мені своїх задумів так, аби я їх збагнув?

— І що ж я тобі скажу? — запитав Ґандальф і на мить замовк, замислившись. — Якщо говорити стисло та якомога зрозуміліше для тебе, то ось що мені відомо про те, що відбувається нині. Ворог, звісно, давно знає, що Перстень уже не в Ширі та що його несе гобіт. Він знає кількість членів Загону, який вирушив із Рівендолу, і те, ким є кожен із нас. Однак наразі він не до кінця уявляє нашу мету. Темний Володар припускає, що всі ми йдемо до Мінас-Тіріта, — це те, що зробив би він на нашому місці. За його логікою, це був би важкий удар для його влади. Власне, він дуже боїться, бо не знає, звідки чекати того могутнього, котрий несподівано запанує над Перснем і нагряне на нього з війною, прагнучи скинути з престолу та посісти його місце. Ворогові навіть на гадку не спадає, що ми хочемо скинути його, проте не мати нікого натомість. Те, що ми спробуємо знищити сам Перстень, він не уявляє собі навіть у найстрашнішому сні. У цьому ви, без сумніву, побачите добрий знак і нашу надію. Бо, думаючи про війну, він її розпочне першим, адже Саурон переконаний, що має мало часу, а тому, хто б'є перший, — якщо тільки він ударить із належною міццю, — може й не знадобитися бити вдруге. Тож він удається до тих сил, які вже давно готував, але робить це раніше, ніж планував. Мудрий дурень. Якби Ворог використав усю свою міць для охорони Мордору, щоби туди ніхто не пробрався, а все своє віроломство спрямував на пошуки Персня, то і справді надія для нас згасла би: ні Перстень, ані його носій не змогли би тривалий час переховуватися від Темного Володаря. Та зараз очі його пильніше стежать за сусідніми землями, ніж за своїм домом, і найчастіше вони прикуті до Мінас-Тіріта. Дуже швидко військова міць Ворога впаде на нього, мов ураган... Саурон уже знає, що посланців, котрих він вирядив у гонитву за Загоном, знову спіткала невдача. Вони не знайшли Персня. І не привели зі собою жодного бранця-гобіта. Якби їм пощастило зробити бодай це, ми зазнали би тяжкого удару — може, навіть смертельного. Та не гнітімо своїх сердець, уявляючи, яке випробування чекало би на смиренну вірність гобітів у Темній Вежі. Ворог програв — поки що. Завдяки Саруманові.

— Хіба Саруман — не зрадник? — запитав Ґімлі.

— Авжеж, зрадник, — відповів Ґандальф. — Подвійний. Хіба не дивно? Нічого з нещодавно пережитих страждань не здається нам таким прикрим, як відступництво Ісенґарда. Навіть як володар і як капітан Саруман вельми зміцнів. Він загрожує роганцям і відволікає їх од допомоги Мінас-Тіріту саме в той час, коли зі Сходу наближається основний удар. Однак підступна зброя ненастанно загрожує руці, що її тримає. Саурон також задумав знайти Перстень — для себе — чи принаймні вистежити для своєї лихої мети кількох гобітів. Так, не змовляючись, наші вороги спромоглися тільки на те, щоби з подиву гідною швидкістю і саме вчасно допровадити Мері та Піпіна до Фанґорну, куди інакше ті нізащо би не потрапили!.. А ще ворогів долають нові сумніви, які порушують їхні плани. Завдяки роганським Вершникам до Мордору не дійдуть жодні вісті, але Темний Володар знає, що на Емин-Муїлі було взято в полон двох гобітів і що їх повели до Ісенґарда всупереч волі його прислужників. Тепер Ворогові доведеться боятися Ісенґарда так само, як і Мінас-Тіріта. І якщо Мінас-Тіріт упаде, то Саруманові буде непереливки.

— Шкода, що наші друзі потрапили під перехресний вогонь, — сказав Ґімлі. — Якби ніщо не розділяло Ісенґард і Мордор, вони могли би зійтись у бою, а ми тим часом спостерігали би та вичікували.

— Проте переможець постав би сильнішим за кожну зі сторін і не мав би вже сумнівів, — мовив Ґандальф.

— Однак Ісенґард не воюватиме з Мордором, хіба якщо Саруман першим здобуде Перстень. Але цьому не судилося трапитися. Він іще не знає, що йому загрожує. Він багато чого не знає. Саруман так жадав заволодіти своєю жертвою, що не всидів удома й пішов їй назустріч: шпигувати за власними посланцями. Та прибув сюди надто пізно й нічим не зміг зарадити, бо битва завершилася, перш ніж він дістався до цих теренів. І довго тут не затримався. Я зазирнув у його думки і прочитав там невпевненість. Саруман — не знавець лісу. Він гадає, що Вершники вбили та спалили всіх, хто був на полі бою, проте не знає, чи вели орки зі собою бранців. І не знає ні про сварку між його прислужниками та мордорськими орками, ні про Крилатого Посланця.

— Крилатого Посланця! — скрикнув Леґолас. — Я поцілив у нього понад Сарн-Ґебіром із лука Ґаладріель і збив із неба. Він сповнив нас жахом. Що це за нове страхіття?

— Таке, що стріли його не беруть, — відповів Ґандальф. — Ти вбив лишень істоту, на якій він їхав. Це — мужній учинок, але невдовзі Вершник знову буде на коні. Бо то — назґул, один із Дев'ятьох, котрий їхав верхи на крилатому жеребці. Незабаром тінь жаху перед Дев'ятьма нависне над останніми арміями наших друзів, заступивши їм сонце. Та назґулам іще не дозволено перетинати Ріку, і Саруманові не відомо про цю нову подобу, яку прибрали Примари Персня. Саруман думає тільки про Перстень. Чи був він у тій битві? Чи його знайшли? А що, коли Теоден, Володар Марки, натрапить на нього й дізнається про його владу? Ось небезпека, що не дає йому спокою, тож Саруман помчав назад до Ісенґарда, щоби подвоїти чи й потроїти військову силу, яка наступатиме на Роган. А тим часом йому загрожує інша небезпека — зовсім близько, поруч, — і він її не добачає. Саруман забув про Деревобородого.

— Ну ось, ти знову говориш сам зі собою, — озвався Араґорн, усміхнувшись. — Мені не відомо, хто такий Деревобородий. Я почасти здогадався, в чому полягає подвійне Саруманове зрадництво, проте, яку вигоду ми матимемо з того, що двоє гобітів прийшли до Фанґорну, крім довгої безплідної гонитви, я не розумію.

— Зажди трохи! — скрикнув Ґімлі. — Спершу я хочу дізнатися про інше. Той старий, котрого ми бачили минулої ночі, — то був ти, Ґандальфе, чи Саруман?

— Мене ви точно не бачили, — відповів Ґандальф, — отож, припускаю, то був Саруман. Вочевидь, ми з ним тепер такі подібні зовні, що вам легко можна пробачити бажання зробити вічну діру в моєму капелюсі.

— Добре, добре! — сказав Ґімлі. — Я радий, що то був не ти.

Ґандальф знову засміявся.

— Так, мій любий ґноме, це така втіха — не помилятися, навіть попри все. Мені це відомо аж надто добре! Та я, звісно, зовсім не звинувачую вас за те, як ви мене привітали. Чинити так тому, хто часто сам дораджував друзям не довіряти навіть власним рукам, коли мають до діла з Ворогом, не годиться. У добрий час, Ґімлі, сину Ґлоїна! Можливо, одного дня ти побачиш разом і мене, і Сарумана й тоді розрізниш нас!

— А як же гобіти? — втрутився Леґолас. — Ми зайшли так далеко, шукаючи їх, а ти, здається, знаєш, де вони? Де вони зараз?

— З Деревобородим і з ентами, — відповів Ґандальф.

— З ентами! — вигукнув Араґорн. — Отже, стародавні перекази про мешканців пущ і велетенських пастирів дерев таки правдиві? На світі досі є енти? Я думав, що вони — це лише спогад із правічного минулого, якщо взагалі були колись чимось більшим, аніж просто роганською легендою.

— Роганською легендою! — скрикнув Леґолас. — Е, ні, кожен ельф у Дикому Краї співав пісню про древніх онодримів і про їхній правічний жаль. Однак і серед нас вони тепер теж лише спомин. Якби мені поталанило зустріти ента, котрий досі мандрує світом, тоді я знову помолодів би! Та Деревобородий — це ж лише переклад назви Фанґорн спільною мовою, а ти, гадаю, говорив про живу істоту. Хто такий цей Деревобородий?

— Ет, ви ставите надто багато запитань, — сказав Ґандальф. — Навіть аби переказати ту дещицю, що мені відомо з його довгої повільної розповіді, нам зараз забракне часу. Деревобородий — це Фанґорн, охоронець лісу: він найстарший серед ентів, найстарший серед живих істот, котрі ходять під Сонцем Середзем'я. Утім, Леґоласе, я сподіваюся, що тобі ще випаде нагода з ним побачитися. Мері та Піпінові пощастило: вони зустрілися з ним отут, де ми зараз сидимо. Він прийшов сюди два дні тому й поніс їх до своєї оселі, далеко біля підніжжя гір. Деревобородий часто навідується сюди, особливо тоді, коли щось тривожить його дух і чутки зі зовнішнього світу не дають йому спокою. Я бачив його чотири дні тому, коли він крокував між дерев, і, по-моєму, він теж мене помітив, адже на мить зупинився; проте я не озвався, бо мене обтяжували думки і я був виснажений після боротьби з Оком Мордору; він теж не озвався і не погукав мене.

— Можливо, він також подумав, що ти Саруман, — сказав Ґімлі. — Проте ти говориш про Деревобородого так, ніби він наш друг. Я гадав, що Фанґорн небезпечний.

— Небезпечний! — скрикнув Ґандальф. — І я — я теж небезпечний, дуже: найбільш небезпечний із-поміж усіх, кого ви зустрінете за життя, — хіба би вас живцем поставили перед троном Темного Володаря. Араґорн небезпечний, і Леґолас небезпечний. Тебе оточують небезпеки, Ґімлі, сину Ґлоїна, бо й ти небезпечний по-своєму. Звісно, ліс Фанґорн приховує загрозу — найчастіше для тих, у кого сокири завжди напохваті; та й сам Фанґорн теж небезпечний, але, крім того, він мудрий і добрий. Однак тепер його тривала повільна лють переповнила чашу і розтеклася лісом. І цьому посприяв прихід гобітів та новини, які вони принесли, — невдовзі лють Деревобородого покотиться потоком, і течію його буде спрямовано проти Сарумана та проти ісенґардських сокир. Ось-ось відбудеться те, чого світ не знав од Прадавніх Часів: енти прокинуться і збагнуть свою силу.

— Що ж вони зроблять? — запитав приголомшений Леґолас.

— Не знаю, — відповів Ґандальф. — Напевно, вони й самі ще не знають. Цікаво...

Він замовкнув, і голова його схилилась у задумі.

Троє друзів дивилися на чарівника. Сонячний відблиск, пробившись крізь перелітні хмари, впав йому на руки, які лежали долонями вгору на його колінах, — здавалося, наче вони повняться світлом, як чаша повниться водою. Нарешті Ґандальф підвів голову й поглянув просто на сонце.

— Ранок добігає кінця, — промовив він. — Незабаром нам доведеться піти.

— Ми йдемо, щоби знайти друзів і щоби побачити Деревобородого? — запитав Араґорн.

— Ні, — відповів Ґандальф. — Це не та дорога, якою вам слід іти. Я ословив надію. Лише надію. А надія — ще не перемога. На нас і на наших друзів насувається війна — війна, впевнено перемогти в якій ми зможемо, тільки скориставшись Перснем. Тому мене сповнюють глибокий жаль і глибокий страх: багато що буде знищено, можна втратити геть усе. Я Ґандальф, Ґандальф Білий, але Чорний Володар досі могутніший за мене.

Він підвівся і поглянув на схід, прикриваючи очі рукою, і ніби побачив оддалік щось таке, чого не бачив ніхто інший. Тоді похитав головою.

— Ні, — тихо сказав Ґандальф, — до нього нам уже не дістатись. І принаймні це тішить. Адже тепер ми не піддамося спокусі скористатися Перснем. Ми зійдемо назустріч небезпеці, що межує з відчаєм, але смертельна небезпека Персня нам уже не загрожує.

І він повернувся.

— Ходімо, Араґорне, сину Араторна! — озвався знову. — Не шкодуй про свій вибір у долині Емин-Муїлу і не називай його марною гонитвою. Сумніваючись, ти обрав стежку, яка здалася правильною. Той вибір був вірний, і за нього ти маєш віддяку: ми зустрілися вчасно, хоч могли би зустрітися надто пізно. Проте виправу твоїх побратимів завершено. Наступну подорож визначило слово, яке ти дав: мусиш іти до Едораса і побачитися з Теоденом у його залі. Ти потрібен там. Світло Андуріла повинно нарешті явити себе у битві, на яку він так довго чекав. У Рогані триває війна і навіть гірше: Теоденові геть погано.

— Невже ми ніколи не зустрінемося з юними гобітами? — запитав Леґолас.

— Такого я не казав, — відповів Ґандальф. — Хтозна? Майте терпіння. Ідіть туди, куди мусите, і сподівайтеся! До Едораса! Я теж прямую в той бік.

— Дорога туди не близька для пішого мужа, чи молодого, чи старого, — сказав Араґорн. — Боюся, битва завершиться задовго до того, як я доберуся до Едораса.

— Побачимо, побачимо, — відказав Ґандальф. — Ти підеш зі мною?

— Так, ми вирушимо разом, — відповів Араґорн. — Однак я не сумніваюся, що ти потрапив би туди швидше за мене, якби захотів.

Він підвівся й поглянув на Ґандальфа. Ельф і ґном мовчки витріщалися на них, доки ті стояли один навпроти одного. Сіра постать людини — Араґорна, Араторнового сина, — була висока, непохитна, мов камінь; його рука лежала на руків'ї меча, й сам він виглядав так, наче якийсь король, котрий постав із туманних морів і ступив на береги звичайних людей. Перед ним схилилася постать старця, біла, осяйна — ніби її освітлював внутрішній пломінь, — згорблена, обтяжена роками, проте сповнена такої могутності, яка переважала силу королів.

— Хіба не моя правда, Ґандальфе, — нарешті запитав Араґорн, — ти, за бажанням, можеш потрапити будь-куди швидше за мене? І ще я кажу: ти наш капітан і наше знамено. У Темного Володаря є Дев'ятеро. Зате в нас є Один, могутніший за них, — Білий Вершник. Він пройшов крізь вогонь і безодню, його боятимуться. І ми підемо туди, куди він нас поведе.

— Так, ми разом підемо за тобою, — озвався Леґолас. — Але спершу розрадь моє серце, Ґандальфе, й розкажи, що трапилося з тобою в Морії. Невже ти не розповіси нам? Хіба не можеш затриматися бодай на короткий час, аби повідати друзям, як урятувався?

— Я вже й так надто довго гаявся, — відповів Ґандальф. — Час спливає. Одначе, навіть якби ми мали в запасі рік, я не розповів би вам усього.

— Розкажи бодай те, що бажаєш і на що є час! — сказав Ґімлі. — Ну ж бо, Ґандальфе, розкажи, як ти подолав Бальроґа!

— Не згадуй про нього! — відказав Ґандальф, і на мить здалося, що його обличчям промайнула тінь болю.

Він сидів мовчки — старий, як смерть, — аж нарешті знову заговорив, повільно, ніби важко пригадуючи минуле:

— Довго я падав. Довго я падав, і він зі мною. Його вогонь оповив мене. Я горів. Потому ми поринули у глибоку воду, й усе затьмарилося. Вода була холодна, мовби струмені смерті: вона мало не заморозила моє серце.

— Глибока безодня, над якою розкинувся Дарінів Міст, і ніхто не зміряв її, — озвався Ґімлі.

— Проте вона таки має дно по той бік світла та знання, — сказав Ґандальф. — Туди я і потрапив нарешті, до найдальших камінних основ. Він усе ще був поруч, але перетворився на слизьку почвару, сильнішу за змію-душогуба... Ми боролися під живою землею, де нема ліку часу. Він раз у раз стискав мене, а я рубав його, доки нарешті він утік у зловісні тунелі. Їх викопав не Дарінів народ, Ґімлі, сину Ґлоїна. Далеко-далеко внизу попід найглибшими копальнями ґномів світ гризуть безіменні істоти. Навіть Сауронові про них не відомо. Вони давніші за нього. Тож я побував там, але не розповідатиму про ті мандри, щоби не затьмарити денного світла. У тому розпачі мій ворог був для мене єдиною надією, відтак я погнався за ним і вчепився йому за ногу. І, врешті-решт, він привів мене назад до потаємних ходів Кгазад-дŷму, бо досконало знав їх усі. Та почвара неухильно рухалась угору, поки дісталася до Нескінченних Сходів.

— Вони зникли вже дуже давно, — сказав Ґімлі. — Багато хто стверджував, що їх споруджували хіба в легендах, а інші подейкували, що їх зруйновано.

— Ті Сходи спорудили насправді, і їх не зруйнували, — відповів Ґандальф. — З найглибшої підземної в'язниці піднімалися вони до найвищого шпиля, тяглися неперервною спіраллю з багатьма тисячами сходинок, доки аж виходили на Дарінову Вежу, висічену в суцільній скелі Зіракзіґілу — вершини Срібнозубу... Там, на Келебдилі, було єдине вікно у снігу, а перед ним — вузенький клапоть землі, запаморочливий прихисток понад імлою світу. Там люто палило сонце, хоч унизу все огортали хмари. Щойно Бальроґ вискочив назовні — і я слідом за ним, — він знову спалахнув огнем. Шкода, що ніхто того не бачив, інакше у прийдешні століття, напевно, склали би не одну пісню про Битву на Шпилі, — Ґандальф раптом засміявся. — Та про що би в ній співали? Якби хтось поглянув угору здалеку, то подумав би, що на вершечку гори шаленіє буря. Усе довкола здригалось од грому, а блискавка, подейкують, ударила в Келебдил і відскочила, розлетівшись вогненними язиками. Хіба цього не досить? Над нами здійнялися густий дим, чад і пара. Крига стікала дощем. Я скинув свого ворога, й він упав із височини і розтрощив схил гори, вдарившись об який і знайшов свою смерть. Мене поглинула темрява, я вийшов за межі думок і часу та блукав далекими дорогами, про які не говоритиму... Назад мене вирядили оголеним — на короткий час, доки я здійсню своє завдання. І оголений лежав я на вершині гори. Вежа позаду мене розкришилася на порох. Вікно зникло; понищені сходи завалило обгоріле роздроблене каміння. Самотній і забутий, я не мав змоги втекти з того стрімкого рогу світу. Лежав там, дивлячись угору, доки обертались у небі зірки, й кожен день тривав стільки, скільки віковічне життя землі. До моїх вух долинали примарні шепоти з усіх країв: появи й умирання, пісні та голосіння, кволий невтишний стогін каменю, що несе непомірний тягар. Аж нарешті мене знову знайшов Ґвайгір, Володар Вітрів, і підхопив мене, і полетів геть. «Видно, мені судилося бути вічною твоєю ношею, друже у скруті», — сказав я. «Ти був ношею, — відповів орел, — але не цього разу. Зараз ти легкий, мов лебедине перо в моїх пазурах. Сонце просвічує крізь тебе. Утім, думаю, ти вже не потребуєш мене: якби я впустив тебе, ти ширяв би на вітрі». «Не впускай мене! — зойкнув я, бо знову почувся живим. — Неси мене до Лотлорієну!» «Саме так наказала мені Володарка Ґаладріель, яка й послала мене на твої пошуки», — відказав він... Таким робом я потрапив до Карас-Ґаладона, щойно ви звідти пішли. Я трохи затримався у безвіку тієї землі, де дні дарують зцілення, а не занепад. І я зцілився, й одягнувся у біле. Дав пораду й пораду отримав. Звідти пішов я незвіданими стежками і приніс декому з вас послання. Тобі, Араґорне, мені наказали передати оце:

Леґоласові вона переказала таке:

Ґандальф замовкнув і заплющив очі.

— А для мене, отже, послання немає? — промовив Ґімлі й понурив голову.

— Слова її таємничі, — сказав Леґолас, — і мало пояснюють тим, до кого їх звернено.

— Це мене не втішає, — відказав Ґімлі.

— А що тебе втішило би? — запитав ельф. — Ти хотів, щоби вона розповіла тобі про твою смерть?

— Хоч би й так, якби вона не мала для мене іншого слова.

— Що-що? — озвався Ґандальф, розплющивши очі. — Так, думаю, я зможу відгадати, що означають її слова. Перепрошую, Ґімлі! Я ще раз обмірковував послання. Вона справді переказала тобі дещо, не загадкове і не сумне. «І Ґімлі, сина Ґлоїна, — сказала вона, — вітає його Пані. Пасмоносцю, денно й нощно мої думки з тобою. Тільки з деревом знарошно не ставай до бою!»

— У щасливу годину ти повернувся до нас, Ґандальфе! — скрикнув ґном, підстрибуючи та виспівуючи щось своєю дивною ґномівською мовою. — Гайда, гайда! — кричав він, розмахуючи сокирою. — Ґандальфова голова для нас священна, тому треба знайти іншу, яку не шкода буде розтрощити!

— Довго шукати не доведеться, — сказав Ґандальф, підводячись зі свого місця. — Ходімо! Ми вже згаяли запас часу, відведений на розмову друзям, котрі зустрілися після розлуки. Тепер нам слід поквапитися.

Він знову загорнувсь у свій старий потріпаний плащ і повів їх у путь. Троє друзів хутко спустилися за ним із високого уступу й подалися назад через ліс, а потім уздовж берега Ентави. Ішли мовчки, доки ступили на трави поза рубежами Фанґорну. Їхніх коней ніде не було видно.

— Вони не повернулись, — озвався Леґолас. — Дорога буде виснажлива!

— Я не піду пішки. У нас обмаль часу, — сказав Ґандальф.

Потому підняв голову і протяжно засвистів. Свист його був такий дзвінкий і пронизливий, що супутники чарівника стали мов громом прибиті, — почути такий звук зі старечих прихованих бородою вуст! Ґандальф свистів отак тричі; після того їм причулося, ніби звіддалік долинає приглушене іржання, що його несе з рівнини східний вітер. Вони чекали, здивовані. Невдовзі до них долинуло гупання копит. Спершу то було тільки тремтіння землі, відчутне хіба для Араґорна, який ліг на траву, та звук невпинно наростав, поки перетворився на виразний і швидкий тупіт.

— Сюди скаче не один кінь, — сказав Араґорн.

— Авжеж, — кивнув Ґандальф. — Для одного ми всі були би надмірним тягарем.

— Коней троє, — сказав Леґолас, дивлячись далеко за край рівнини. — Погляньте, онде вони біжать! Ось Газуфел, а поруч із ним мій друг Арод! Але попереду мчить іще один — дуже великий кінь, — такого я ніколи раніше не бачив!

— І не побачиш, — відказав Ґандальф. — Це — Тіньогрив. Він ватажок меарасів, володарів коней, тому навіть Теоден, Король Рогану, ніколи не бачив ліпшого за цього. Хіба ж він не блищить, як срібло, і не біжить, як бистрий потік? Він примчав до мене — це кінь Білого Вершника. Ми битимемося разом.

Не встиг старий чарівник договорити, як дужий кінь наблизився до них, піднявшись схилом; шерсть його переливалася, грива розметалася на вітрі від чвалу. Далеко позаду нього мчали ще двоє коней. Щойно Тіньогрив побачив Ґандальфа, він стишив крок і голосно заіржав; потому, легко ступаючи вперед, похилив свою горду голову і доторкнувся великим носом старцеві до шиї.

Ґандальф погладив його.

— Довга дорога з Рівендолу, мій друже, — сказав чарівник, — але ти мудрий, прудкий і приходиш до мене у скруті. Тепер ми поїдемо разом у далеку далеч і вже не розлучимося на цьому світі!

Незабаром надбігли інші коні й тихо спинилися поблизу, ніби чекаючи наказів.

— Ми негайно вирушаємо до Медусельду — до зали вашого господаря Теодена, — серйозно проказав Ґандальф, звернувшись до тварин.

Вони кивнули головами.

— Часу обмаль, тож із вашого дозволу, друзі, ми поїдемо. Просимо вас мчати щодуху. Газуфел понесе Араґорна, Арод — Леґоласа. Ґімлі я посаджу зі собою, і, з його дозволу, Тіньогрив понесе нас обох. Заждіть лише мить — ми вгамуємо спрагу.

— Тепер я розумію частину вчорашньої нічної загадки, — сказав Леґолас і легко вискочив на спину Арода. — Чи страх погнав наших коней геть, чи ні — та вони зустріли Тіньогрива, свого ватажка, і радісно привітали його. Ти знав, що він десь поблизу, Ґандальфе?

— Так, знав, — відповів чарівник. — Я звернувся до нього подумки і попрохав не баритися, бо вчора він був іще далеко на півдні цієї землі. Зате може в змиг ока домчати мене назад!

Ґандальф поговорив із Тіньогривом, і кінь рушив уперед швидким кроком, одначе не надто випереджаючи інших. А тоді раптом звернув і, обравши зручне місце з пологими берегами, перейшов убрід річку й повів усіх просто на південь до рівнинної землі, розлогої та без дерев. Вітер сірими хвилями котився в нескінченних верстах трави. Там не було ні сліду дороги чи бодай стежки, проте Тіньогрив не спинявся і не вагався.

— Він рухається прямим шляхом до хоромів Теодена попід схилами Білих Гір, — сказав Ґандальф. — Так буде найшвидше. У Східному Лузі, де пролягає головний північний тракт, по той бік ріки, ґрунт певніший, аніж тут, але Тіньогрив знає шлях через усі твані та яри.

Багато годин їхали вони луками і прирічними землями. Часто-густо трава там була така висока, що сягала вершникам понад коліна, і здавалося, ніби їхні коні пливуть у сіро-зеленому морі. Вони натрапили на безліч прихованих озерець, здолали безмежні поля осокових заростів, які шуміли понад вогкими та підступними мочарами; проте Тіньогрив щоразу знаходив собі дорогу, і двоє інших коней ішли за ним у ряд. Сонце поволі скотилося з неба на захід. Озираючи безкраю рівнину, вершники на мить побачили його вдалині — ярий вогонь, що тонув у травах. Обабіч низько над горизонтом червоно виблискували гірські хребти. Раптом на овиді здійнявся дим, який затьмарив сонячний диск, забарвивши його в колір крові, — так ніби, зникаючи за краєм землі, небесне світило підпалило траву.

— Там пролягає Роганська Ущелина, — сказав Ґандальф. — Зараз вона просто на захід од нас. У тому напрямку стоїть Ісенґард.

— Я бачу густий дим, — озвався Леґолас. — Що би то могло бути?

— Битва та війна! — відказав Ґандальф. — Уперед!

Розділ 6 Король зі золотих хоромів

они їхали далі, сонце сіло, поволі западали сутінки — споночіло. Коли нарешті подорожні спинились і злізли з коней, навіть Араґорнове тіло заклякло, так він стомився. Ґандальф, одначе, дозволив лише кілька годин перепочинку. Леґолас і Ґімлі спали, Араґорн горілиць випростався на землі; натомість Ґандальф стояв, спершись на патерицю, і вдивлявся в темряву на сході й на заході. Довкола панувала тиша, не було видно чи чути жодної живої істоти. Коли мандрівники знову підвелися, нічне небо посмугували довгі хмари, які линули на крилах морозного вітру. При світлі холодного місяця чарівник і троє його побратимів знову помчали вдалину так само прудко, як і вдень.

Минали години, а вони все їхали та їхали. Ґімлі задрімав і був би впав із коня, якби Ґандальф не підхопив його та не струсонув. Газуфел і Арод, утомлені, зате горді, бігли слідом за невтомним проводирем — сірою, ледве помітною тінню попереду. Верста змінювала версту. Тоненький місяць зникнув на захмареному заході.

Повітря стало нестерпно холодним. На сході пітьма поволі перетворилася на зимну сіризну. Далеко-далеко, ліворуч од вершників, над чорними стінами Емин-Муїлу зринули червоні стріли світла. Настав чистий і ясний світанок; вітер метався стежкою, шурхочучи в похилених травах. Раптом Тіньогрив завмер як укопаний і заіржав. А Ґандальф показав перед собою.

— Погляньте! — гукнув він, і троє його супутників підняли стомлені очі.

Перед ними стояли гори Півдня: з білими вершинами та чорними рисками на боках. Трав'янисті луки накочувалися на пагорби, які громадилися біля їхніх підніж і розтікалися безліччю долин, досі понурих і темних, не зачеплених уранішнім світлом, — долини ті зміїлися до серця могутніх гір. Одразу перед мандрівниками найширша з тих вузьких долин відкривалася поміж пагорбів, наче довга лагуна. Ген далеко посередині видніла нерівна гірська гряда з одним гінким шпилем, а при вході в долину стояла, немов на варті, одинока гора. Довкола неї срібною ниткою вився потік, який брав початок десь у долині; понад його краєм, але однаково дуже далеко, в сонячних променях вони вгледіли блищики — мерехтіння золота.

— Кажи, Леґоласе! — попрохав Ґандальф. — Розповідай нам, що ти бачиш попереду!

Леґолас подивився вперед, прикриваючи очі від влучних стріл сонця, яке щойно зійшло.

— Я бачу білий потік, що утворюється зі снігу, — сказав він. — Там, де він витікає з пітьми долини, на сході здіймається зелений пагорб. Дамба, могутня стіна та колюча огорожа оточують його. За ними видно дахи будинків, а посередині на підвищенні зеленої тераси стоять людські хороми. Моїм очам здається, ніби вони покриті золотом. Блиск їхній видно в тій землі здалеку. Стовпи при дверях також золоті. Там стоять чоловіки в начищених обладунках, але все інше у тих дворах іще в полоні сну.

— Ті двори називаються Едорас, — мовив Ґандальф, — а хороми — то Медусельд. Там живе Теоден, Тенґелів син, Король Марки Рогану. Ми прибули з настанням дня. Тепер перед нами стелиться добре видна дорога. Та їхати нам слід якомога обережніше: поза межами цього краю точиться війна, і рогірими, володарі коней, не сплять, навіть якщо цього не помітно здаля. Не хапайтеся за зброю та не вимовляйте зверхніх слів — раджу це всім вам, — доки прибудемо перед Теоденів трон.

Ранок був погожий і ясний, співали пташки, а подорожні тим часом приїхали до потоку. Він швидко збігав на рівнину й огинав підніжжя пагорбів, роблячи широкий закрут і перетинаючи стежку мандрівникам, а тоді тік на схід, аби живити Ентаву ген далеко в її зарослому очеретами ложі. Земля довкола була зелена: на вологих луках і вздовж трав'янистих меж потоку росло чимало верб. Тут, на півдні, кінчики їхніх пальців уже почервоніли в передчутті близької весни. Між пологими берегами потоку був брід, добре втоптаний кіньми. Мандрівники переправилися на протилежний бік і натрапили на широкий, поритий коліями тракт, який вів до узгір'їв.

Дорога бігла уздовж підніжжя оточеного стіною пагорба, затінена багатьма курганами, високими й зеленими. На їхніх західних схилах трава біліла, мовби занесена снігом: там поміж дерну росли дрібні білі квіти, які нагадували незліченні зорі.

— Погляньте! — сказав Ґандальф. — Які гарні оченята має ця трава! Ця рослина на цій землі людей зветься «вікоспомином», сімбельмине, бо цвіте в усі пори року і виростає на тому місці, де спочивають мертві. Узріть же! Ми наближаємося до величних курганів, де покояться Теоденові предки.

— Сім могильників ліворуч і дев'ять — праворуч, — озвався Араґорн. — Багато людських життів добігло кінця, відколи було збудовано ці золоті хороми.

— Відтоді червоне листя в моєму рідному Морок-лісі облітало п'ятсот разів, — сказав Леґолас, — але для нас це — не довго.

— А для Вершників Марки це події такої давнини, — продовжив Араґорн, — що спорудження цих хоромів залишилося тільки пісенним спогадом, тоді як попередні віки згубилися в імлі часу. Нині вони називають цю землю своїм домом, своєю власністю, і мова їхня відрізняється від мови їхніх північних родичів.

Потому він почав тихо наспівувати неквапливою мовою, невідомою ні ельфові, ні ґному; та вони прислухалися, бо в ній була чарівлива мелодійність.

— Це, гадаю, і є мова рогіримів, — здогадався Леґолас, — бо вона схожа на саму цю землю: почасти родюча і простора, почасти непоступлива та сувора, як гори. Проте я не можу зрозуміти, про що ця пісня, — знаю тільки, що її переповнює смуток смертних людей.

— Спільною мовою це звучатиме так, — відповів Араґорн, — якщо мені вдасться точно її відтворити.

Так у давні часи висловлювався в Рогані один забутий поет, пригадуючи, яким високим і вродливим був Еорл Юний, який приїхав сюди з Півночі; а на ногах його скакуна Феларофа, пращура коней, були крила. Про це тутешні люди досі співають вечорами.

Отак розмовляючи, мандрівники проминули принишклі могильники. Їдучи звивистою стежкою вгору по зелених схилах пагорбів, вони нарешті дісталися до широких, овіяних вітром стін при брамі Едораса.

Там сиділо багато воїнів у блискучих обладунках, і вони нараз скочили на рівні, перегородивши подорожнім шлях своїми списами.

— Стійте, чужинці, нам не відомі! — гукнули вартові мовою Вершницької Марки, випитуючи імена та мету відвідин новоприбулих.

Їхні очі видавали подив, але приязні в поглядах було мало: вони похмуро дивилися на Ґандальфа.

— Добре я розумію мову вашу, — відповів той їхньою говіркою, — і мало хто з чужинців може цим похвалитися. Чому-бо ви не говорите спільною мовою, як те заведено на Заході, якщо хочете, щоби вам відповідали?

— Так велить Король Теоден: у цю браму ввійде лише той, хто знає нашу мову та є нашим другом, — відказав один із охоронців. — У дні війни ми не запрошуємо до нас нікого, крім власного народу і тих, хто приходить із Мундбурґа, що в землі Ґондор. Хто ви, що так необачно проїхали рівниною і так дивно вдягнуті, проте маєте коней, схожих на наших? Довго ми стоїмо тут на чатах і стежимо за вами здалеку. Ніколи раніше не траплялися нам ані такі дивні вершники, ні такі горді коні, як той, що несе тебе. Він один із меарасів, або ж наші очі хиблять, уведені в оману чарами. Скажи нам, чи ти, бува, не чарівник, не Саруманів шпигун чи не примара, створена його вмінням? Відповідай негайно!

— Ми не примари, — сказав Араґорн, — і твої очі тебе не обдурюють. Адже це справді ваші коні — ті, на яких ми приїхали, і ти, гадаю, добре це знав од початку. Та злодій ледве чи повернув би їх назад до стайні. Ось Газуфел і Арод, яких Еомер, Третій Маршал Марки, позичив нам якихось два дні тому. Тепер ми їх віддаємо, як і обіцяли йому. Невже Еомер не повернувся і не попередив вас про наш приїзд?

В очах у вартового промайнула тривога.

— Про Еомера мені нічого вам сказати, — відповів він. — Якщо те, що ви розповідаєте, — правда, тоді Теоден, безперечно, чув про це. Можливо, ваш приїзд і не геть несподіваний. Лише дві ночі тому до нас прибув Змієязикий і оголосив, що, за Теоденовим наказом, жоден чужинець не сміє ввійти в цю браму.

— Змієязикий? — перепитав Ґандальф, пронизливо зиркнувши на вартового. — Тоді можеш не продовжувати! Я маю справу не до Змієязикого, а до самого Володаря Марки. І поспішаю. Може, ти доповіси йому чи пошлеш кого-небудь доповісти про наш приїзд?

Чарівникові очі аж виблискували попід густими бровами, коли він звернув свій погляд на вартового.

— Так, я піду, — відказав той. — Але які ймення повинен я назвати? Що я розповім про тебе? Ти виглядаєш старим і стомленим, але всередині, ручуся, приховуєш підступ і нещадність.

— Ти правильно бачиш і мовиш, — сказав чарівник. — Я-бо Ґандальф. Я повернувся. І — глянь! — привів назад коня. Ось Тіньогрив Могутній, якого не змогла впокорити нічия рука. І ось поруч зі мною Араґорн, Араторнів син, спадкоємець Королів, і шлях його стелиться до Мундбурґа. Ось також ельф Леґолас і ґном Ґімлі — наші побратими. Іди ж до свого господаря і скажи, що ми біля його брами і хотіли би поговорити з ним, якщо він дозволить нам увійти до його хоромів.

— Дивні ймення ви назвали! Та я оголошу їх Володареві, а вам перекажу його волю, — відказав вартовий. — Зачекайте тут, і я принесу вам таку відповідь, яку він зволить дати. Проте не сподівайтеся на велику ласку! Дні нині похмурі.

Роганець хутко пішов геть, залишивши чужинців під пильною охороною своїх товаришів.

За якусь часину він повернувся.

— Ідіть за мною! Теоден дозволив вам увійти, проте будь-яку зброю, хоч би то була і проста патериця, вам доведеться залишити біля порога. Воротарі наглянуть за нею.

Темна брама розчахнулася. Подорожні ввійшли, крокуючи вервечкою слідом за своїм провідником. Перед ними була широка стежка, вимощена обтесаним камінням, яка то вилась угору, то піднімалася короткими прольотами добре викладених східців. Вони проминули численні дерев'яні будинки і темні двері. Уздовж стежки в кам'яному жолобі тік струмок чистої води, що іскрилась і дзюрчала. Незабаром гості були вже на маківці пагорба. Там понад зеленою терасою височів поміст, біля основи якого бриніло іскристе джерело, що било з каменя, вирізьбленого в подобі кінської голови; нижче була широка купіль, звідки витікала вода, що живила струмок. З зеленої тераси вгору вели камінні сходи, високі та широкі, а обабіч верхньої сходинки було вирізьблено кам'яні сидіння. Там теж сиділи вартові, а на колінах у них лежали оголені мечі. Їхнє золотаве волосся на рівні плечей було зібрано в коси; на зелених щитах — зображено сонце, а довгі лати були начищені до блиску; коли вартові підвелися, то здалися вищими, ніж звичайні смертні люди.

— Ось, двері перед вами, — сказав мандрівникам їхніх провідник. — Я мушу повертатися до обов'язків вартового при брамі. Прощавайте! Нехай Володар Марки буде до вас прихильним!

Він повернувся і хутко пішов назад. Решта піднялася довгими сходами під пильними поглядами вартових, котрі мовчки стояли вгорі й не зронили жодного слова, доки Ґандальф ступив на мощену терасу над сходами. Тоді раптом вони дзвінкими голосами поважно привітали гостей власною мовою.

— Вітання прибулим іздалеку! — сказали вартові, повернувши мечі руків'ями до подорожніх на знак мирних намірів.

Зелені самоцвіти засяяли на сонці. Потому один із охоронців виступив уперед і заговорив спільною мовою.

— Я воротар Теодена, — мовив він. — Звати мене Гама. Прошу вас скласти тут усю зброю, перш ніж ви увійдете.

Тоді Леґолас віддав йому в руки свій ніж зі срібним руків'ям, свої сагайдак і лук.

— Добре дбай про них, — сказав ельф, — бо вони зі Золотого Лісу, їх дала мені сама Володарка Лотлорієну.

В очах у роганця з'явився подив, і він квапливо відклав ельфійську зброю попід стіну, наче боявся тримати її.

— До неї не торкнеться жоден чоловік — обіцяю тобі, — сказав воротар.

Араґорн якусь мить вагався.

— Я не волію відкладати свого меча, — сказав він, — чи передавати Андуріл у будь-чиї руки.

— Але так воліє Теоден, — відповів Гама.

— Я не певен, чи повинна воля Теодена, Тенґелового сина, хоч він і володар Марки, домінувати над волею Араґорна, Араторнового сина, ґондорського спадкоємця Елендила.

— Це дім Теоденів, а не Араґорнів, навіть якби він був Королем Ґондору і сидів на троні Денетора, — відказав Гама, швидко підходячи до дверей і заступаючи шлях.

Рука його вже стискала меч, обернутий до подорожніх вістрям.

— Це — марна розмова, — озвався Ґандальф. — Теоденова вимога безпідставна, та суперечити йому не варто. Королівської волі в його хоромах буде дотримано — байдуже, нерозважна вона чи мудра.

— Правильно, — погодився Араґорн. — І я зробив би так, як наказує мені господар дому, навіть якби це була тільки дроворубова хижа, якби мав іншого меча, а не Андуріла.

— Хоч би як ти його називав, — сказав Гама, — ти покладеш його тут, якщо не хочеш битись одинцем супроти всіх мужів Едораса.

— Не одинцем! — подав голос Ґімлі, торкаючи пальцями лезо своєї сокири та похмуро дивлячись на вартового, ніби той був молодим деревом, яке ґном збирався зрубати. — Не одинцем!

— Гаразд, гаразд, — мовив Ґандальф. — Усі ми тут друзі. Чи мали б ними бути: адже якщо ми розсваримося, сміх Мордору стане для нас єдиною винагородою. У мене нагальна справа до Теодена. Ось тобі принаймні мій меч, добродію Гамо. Бережи його. Він називається Ґламдрінґ, бо давно-предавно його викували ельфи. Тепер дозволь мені пройти. Ходім, Араґорне!

Араґорн повільно відчепив пояс і власноруч приставив меча до стіни.

— Я поставив його тут, — сказав Араґорн, — і наказую тобі не торкатися до нього й не дозволяти робити це нікому іншому. У цих ельфійських піхвах живе Лезо, яке було Зламане й Викуване знову. Тельхар перший виготовив його в надрах часу. Смерть спіткає будь-кого з людей, хто витягне з піхов Елендилового меча, крім самого спадкоємця Елендила.

Вартовий відступив і приголомшено глянув на Араґорна.

— Здається, ви прибули сюди на крилах пісні зі забутих часів, — сказав роганець. — Буде так, володарю, як ти наказуєш.

— Ну, — озвався Ґімлі, — якщо товариство їй складе Андуріл, то й моя сокира може постояти тут, і це не буде для неї ганьбою, — він поклав свою зброю на землю. — Тож тепер, коли ми зробили все так, як ви хотіли, пропустіть нас поговорити з вашим паном.

Вартовий усе одно вагався.

— Твоя патериця, — звернувся він до Ґандальфа. — Пробач мені, проте і її потрібно залишити біля дверей.

— Дурниці! — сказав чарівник. — Гордість — це одне, а непошана — цілком інше. Я старий. Якщо мені не дозволять, ідучи, спиратися на мою палицю, то ліпше я посиджу тут, якщо Теоденові заманулося самому пришкандибати сюди, щоби побесідувати зі мною.

Араґорн засміявся.

— У кожної людини є дуже дорога їй річ, яку вкрай не хочеться передоручати іншим. Однак невже ви позбавите старця опори? Ну ж бо, хіба ви не пропустите нас?

— Патериця в руках у чарівника може бути не просто старечою підпіркою, — відповів Гама.

І він прискіпливо оглянув ясенову патерицю, на яку спирався Ґандальф.

— Але, — продовжив він, — у мить сумніву достойний муж покладається на власну мудрість. Я вірю, що ви наші друзі, варті поваги, і не маєте лихих намірів. Можете пройти.

Вартові підняли важкі засуви на дверях і повільно відчинили досередини їхні стулки, що заскрипіли на могутніх завісах. Мандрівники ввійшли. Після прохолодного повітря на пагорбі в оселі було темно і тепло. Хороми були довгі та просторі, всюди лежали тіні чи напівтіні; могутні колони підтримували високий дах. Але подекуди крізь вікна зі східного боку — вгорі, під самісінькими широкими карнизами, — вривалися, ніби мерехтливі стріли, промені сонця. У вентиляційній башті на даху, понад тонкими пасмами диму, визирало блідо-блакитне небо. Тільки-но очі прибулих призвичаїлися до темряви, вони побачили, що підлогу в хоромах викладено з каміння найрізноманітніших відтінків, і під їхніми ногами кучерявилися руни та дивовижні символи. Колони теж було пишно оздоблено різьбою, що тьмяно поблискувала золотом і ледь помітними барвами. На стінах висіло чимало тканих килимів, на розлогих полотнах яких крокували герої зі стародавніх легенд, — декотрі з них потемніли від часу, а інші ховались у пітьмі. Проте на одного падало світло: то був юнак на білому коні. Він сурмив у велетенський ріг, а його золотаве волосся тріпотіло на вітрі. Кінь його підняв голову з роздутими та червоними ніздрями, наче іржав, відчуваючи далеку битву. Пінява зелено-біла вода прибувала і вирувала довкола його колін.

— Ось Еорл Юний! — сказав Араґорн. — Так він приїхав із Півночі на Битву на Луці Келебранту.

І от четверо побратимів рушили вперед, повз ясний вогонь, який пожирав хмиз у довгому каміні посередині хоромів. Потому спинились. У протилежному кінці оселі, за каміном і навпроти дверей, які виходили на північ, був поміст із трьома сходинками: в центрі того помосту стояло велике позолочене крісло. На ньому сидів чоловік, котрого так придушив тягар літ, що він здавався ґномом, а не людиною, проте його біле волосся було густе і спадало товстими пасмами з-під витонченої золотої діадеми, що вінчала поважну голову. Чоло старця прикрашав єдиний білий і блискучий діамант. Борода, мовби сніг, стелилася йому по колінах; але в очах його ще не згасло ясне світло: вони спалахнули, коли чоловік, звівши погляд, зиркнув на чужинців. Позаду крісла стояла вдягнута у біле жінка. У ногах у старого на східцях сидів худий чоловік із розумним блідим обличчям і з важкими повіками.

Було тихо. Старець у кріслі не рухався. За мить озвався Ґандальф.

— Вітаю, Теодене, Тенґелів сину! Я повернувся. Поглянь-бо, насувається буря, і нині всім друзям годиться збиратися разом, аби не загинути поодинці.

Старий поволі звівся на ноги, спираючись на коротку чорну патерицю з держаком із білої кістки; і чужинці зауважили, що хоча він і згорблений, однак усе одно здається високим, і замолоду, напевно, був дуже рославим і поставним.

— Здоровлю і вас, — відповів він, — і ви, мабуть, сподіваєтеся сердечного прийняття. Проте, мовлячи правду, тобі, пане Ґандальфе, тут не раді. Ти завжди був провісником горя. За тобою, мов зграя ворон, летять біди, і часто — непоправні. Не обманюватиму тебе: коли я довідався, що Тіньогрив примчав без вершника, то зрадів поверненню коня, та ще більше — відсутності вершника; а коли Еомер повідав, що ти нарешті подався до вічної оселі, я не оплакував тебе. Та новини здалеку рідко бувають утішними. Ось ти знову тут! І за тобою, гадаю, примчали лиха, гірших од яких ми ще не зазнавали. Чому я повинен радіти тобі, Ґандальфе, Провіснику Нещасть? Скажи-бо!

Він повільно опустився назад у крісло.

— Ти справедливо мовиш, володарю, — озвався блідий чоловік, котрий сидів на східцях помосту. — Не минуло ще і п'яти днів, відколи ти отримав гіркі вісті, що сина твого, Теодреда, твою правицю, Другого Маршала Марки, вбито на Західних Узграниччях. На Еомера покладатися не можна. Якби він тут командував, то мало хто залишився б, аби охороняти твої стіни. Нас уже повідомили з Ґондору, що Темний Володар ожив на Сході. Ось яку годину вибрали ці мандрівники, щоби повернутися. Справді, чому ми повинні радіти тобі, пане Провіснику Нещасть? Ластпелом нарікаю я тебе, Лиховісником; а погані новини приносять, як мовиться, тільки погані гості.

Він похмуро засміявся, на мить розплющивши важкі повіки та глянувши на чужинців темними очима.

— Тебе вважають мудрим, друже Змієязикий, і, безперечно, могутньою опорою для твого господаря, — відповів Ґандальф тихим голосом. — Однак погані вісті можна принести двома способами. Можна бути творцем зла, а можна покинути зроблене добро і прийти туди, де в годину скрути потрібна твоя допомога.

— І це правда, — сказав Змієязикий, — але є ще і третій різновид: збирачі кісток, ті, хто наживається на чужому горі, трупоїди, котрі набивають пузо під час війни. Яку допомогу ти надавав нам, Провіснику Нещасть? І яку можеш надати зараз? Минулого разу ти прагнув нашої допомоги. Тоді мій володар попрохав тебе обрати собі будь-якого коня і забиратися геть; і, здивувавши всіх, ти, гордію, взяв собі Тіньогрива. Мій володар вельми побивався, проте дехто думав, що це — не надто велика плата за те, що він надто поспішно прогнав тебе з країни. Гадаю, сьогодні знову все повториться: ти прохатимеш нашої допомоги замість пропонувати свою. Чи ти привів людей? А може, даси коней, мечі, списи? Це я назвав би допомогою; цього ми потребуємо нині. Та хто це йде за тобою слідом? Лише троє обірванців у сірому, а ти найбільше схожий на жебрака з усіх чотирьох!

— У твоїх хоромах віднедавна поменшало приязності, Теодене, Тенґелів сину, — мовив Ґандальф. — Невже посланець, котрий зустрів нас при брамі, не назвав тобі ймення моїх супутників? Нечасто роганським вельможам щастило приймати трьох таких гостей. Вони склали біля твоїх дверей зброю, яка вартує багатьох смертних людей, навіть наймогутніших. Вони вдягнуті в сіре, бо такий одяг дали їм ельфи, і завдяки цьому присутні тут пройшли крізь морок безлічі небезпек, діставшись до твоїх хоромів.

— Отже, правдою є те, про що доповідав Еомер, — ви у спілці з Чаклункою зі Золотого Лісу? — сказав Змієязикий. — Одначе з чого тут дивуватися: павутиння зради завжди снували у Двімордене.

Ґімлі ступив крок уперед, але раптом відчув, як Ґандальфова рука стиснула його плече, і завмер як укопаний.

Так тихо проспівав Ґандальф, а потому зненацька перемінився. Відкинувши геть пошарпаний плащ, випростався й, уже не спираючись на свою патерицю, заговорив дзвінким холодним голосом:

— Мудрі судять лише про те, що їм відомо, Ґрімо, сину Ґальмода. Ти став бездумним хробаком. Тому мовчи і тримай свій роздвоєний язик за зубами. Я пройшов крізь вогонь і смерть не для того, щоби з прислужником кресати один одного кривими словами, доки спалахне блискавка.

І він здійняв патерицю. Ударив грім. У східних вікнах затьмарилося сонячне світло; в хоромах нараз стало темно, як уночі. Вогонь пригас, лише вуглинки тліли. Видно було тільки Ґандальфа, який стояв, білий і високий, перед почорнілим каміном.

У пітьмі почулося сичання Змієязикого:

— Хіба я не радив тобі, володарю, заборонити йому приносити сюди патерицю? Той бовдур, Гама, зрадив нас!

Враз спалахнуло світло, наче блискавиця пронизала дах оселі. Потім усе стихло. А Змієязикий незграбно впав долілиць.

— Ну ж бо, Теодене, Тенґелів сину, чи вислухаєш ти мене? — запитав Ґандальф. — Ти просиш про допомогу?

Чарівник підняв патерицю і вказав нею на високе вікно. Там уже розійшлася темрява, і крізь отвір угорі заглядало осяйне небо.

— Не все ще почорніло. Наберися мужності, Володарю Марки, бо ліпшої допомоги за цю тобі годі чекати. Я не маю порад для тих, хто в розпачі. Проте тобі можу порадити добре і знаю, які слова сказати. Чи ти прислухаєшся до них? Вони призначені не для всіх вух. Прошу тебе: вийди за свої двері й роззирнися довкола. Ти надто довго сидів у мороці, покладаючись на облудні байки та нечесні обіцянки.

Теоден спроквола піднявся з крісла. У хоромах зажевріло примарне світло. Якась жінка підбігла до короля й підхопила його попід руку. Старець нетвердою ходою спустився з помосту і тихо покрокував залою. Змієязикий і далі лежав на землі. Вони підійшли до дверей, і Ґандальф постукав.

— Відчиняйте! — гукнув він. — Іде Володар Марки!

Двері розчахнулись, і свіже повітря зі свистом залетіло до оселі. На пагорбі дмухав вітер.

— Відішли своїх вартових до підніжжя сходів, — сказав Ґандальф. — А ти, панно, залиш його на мене. Я подбаю про нього.

— Іди, Еовин, донько моєї сестри, — мовив старий король. — Пора страху минула.

Жінка повернулась і повільно пішла до хоромів. Проходячи повз двері, озирнулася. Погляд її був суворий і задумливий, коли вона з холодним жалем дивилася на короля. Жінка була дуже вродлива, її довге волосся нагадувало золоту ріку. Тендітною та високою була вона у своїй білій сукні зі срібною вишивкою, проте здавалася сильною і незламною, ніби сталь, королівною. Так Араґорн уперше побачив Еовин, Володарку Рогану, — при ясному світлі — й подумав, що вона прекрасна, прекрасна та холодна, ніби ранок блідої весни, яка не досягла ще розквіту своєї жіночності. А Еовин ураз помітила Араґорна — рославого спадкоємця королів, котрому численні зими подарували мудрість, — чоловіка в сірому плащі, під яким заховано було його силу, що її вона таки відчула. На мить жінка немовби скам'яніла, а тоді швидко пішла геть.

— Отож, володарю, — сказав Ґандальф, — подивися на свою землю! Вдихни знову вільне повітря!

З ґанку на вершині високої тераси видно було, як по той бік потоку зелені поля Рогану зникають у сірій далині. З пелени нагнаних вітром хмар косо падали струмені дощу. Небо вгорі та на заході досі було темним од бурі, вдалині між верхів'ями невидимих пагорбів блимали блискавиці. Вітер змінився і дмухав уже з півночі, а буря, що налетіла зі сходу, стихала, відкочуючись на південь, до моря. Раптом крізь пройму в хмарах позаду них стрілою вдарив сонячний промінь. Дощові потоки заяскріли сріблом, а віддалік замерехтіла, мовби сяйливе скло, ріка.

— Тут не темно, — сказав Теоден.

— Ні, — відказав Ґандальф. — І вік не так важко гнітить твої плечі, як дехто уявляє. Відкинь свою ковіньку!

Чорна патериця випала з рук короля і брязнула об каміння. Він випростався — повільно, як людина, котра заклякла від довгого перебування в незручній позі за якоюсь марудною роботою. І от Теоден став, високий і рівний, а очі його поголубіли, дивлячись у чисте небо.

— Темні мені віднедавна снилися сни, — мовив він, — але я почуваюся так, ніби щойно прокинувся. Шкода, що ти не прийшов раніше, Ґандальфе. Боюся, тепер уже пізно: ти прибув хіба для того, щоби побачити, як доживає свої дні мій рід. Недовго залишилося стояти пишним хоромам, які збудував Бреґо, Еорлів син. Вогонь поглине високий трон. Чим тут зарадиш?

— Багато чим, — відповів Ґандальф. — Але спершу пошли по Еомера. Адже я, мабуть, не помилюся, сказавши, що, за порадою Ґріми, — якого всі, крім тебе, називають Змієязиким, — ти тримаєш його у в'язниці?

— Це — правда. Еомер не скорився моїм наказам і погрожував Ґрімі смертю в моїх хоромах.

— Воїн може любити тебе і водночас не любити Змієязикого та його порад, — відказав Ґандальф.

— Можливо. Я вчиню так, як ти кажеш. Покличте до мене Гаму. За те, що він виявився ненадійним воротарем, нехай тепер побуде на побігеньках. Винуватий приведе винуватого на суд, — мовив Теоден, і голос його звучав суворо, проте коли король поглянув на Ґандальфа й усміхнувся, багато зморщок, які накреслили на його обличчі турботи, розгладилися й уже не з'являлися.

Коли Гама прибув до короля і його вирядили по Еомера, Ґандальф повів Теодена до камінного сидіння й сам сів біля нього на найвищій сходинці. Араґорн і його супутники стояли поблизу.

— Щоби розповісти тобі все, що ти маєш знати, нам забракне часу, — сказав Ґандальф. — Одначе, якщо надія моя не даремна, невдовзі настане пора, коли я зможу висловлюватися вільніше, ніж зараз. Стережися! Тобі загрожує небезпека, жахливіша навіть за ту, яку Змієязикий спроможний своєю підступністю вплести у твої сновидіння. Поглянь-но! Ти вже не сниш. Ти живий. Ґондор і Роган не самотні. Ворог наш сильніший, аніж ми собі уявляємо, та в нас є надія, про яку він не знає.

Ґандальф говорив швидко. Голос його плинув тихо та загадково, тож ніхто, крім короля, не чув його слів. Чарівник говорив і говорив, а очі Теодена при цьому сяяли дедалі яскравіше, — нарешті він випростався на повен зріст, і Ґандальф став біля нього, і обоє вони подивилися з цієї височини на Схід.

— Воістину, — сказав Ґандальф, тепер уже гучно, дзвінким і виразним голосом, — у тому краю лежить наша надія, де панує найбільший наш страх. Судьба наша й досі висить на волосині. Та і надія не зникне, якщо ми зможемо протриматися ще бодай трохи, щоби нас не завоювали.

Усі решта теж звернули очі на Схід. Погляди їхні здолали сотні розлогих миль і торкнулись обрію, та надія і страх понесли їхні думки далі, потойбіч темних гір, до Землі Тіні. Де тепер Персненосець? Якою неймовірно тонкою була волосина, що на ній висіла їхня судьба! Леґоласові, який напружив свої далекозорі очі, здалося, ніби вдалині мерехтить щось біле: то сонце саме тієї миті зблиснуло на шпилі Вартової Вежі. А ще далі видно було крихітні язики полум'я — нескінченно віддалену, та однаково невідступну загрозу.

Теоден поволі сів, ніби втома знову намагалася збороти його всупереч Ґандальфовій волі. Король обернувся і поглянув на свій великий дім.

— Шкода мені, — сказав, — що на мій старечий вік припали ці лихі дні, а не спокій, який я заслужив. Шкода мені хороброго Боромира! Молоді відходять, а старі залишаються і повільно всихають.

Він стиснув коліна зморщеними руками.

— Твої пальці швидко згадають про давню силу, якщо візьмуться за руків'я меча, — мовив Ґандальф.

Теоден підвівся й ухопився за бік, — але на поясі в нього меч не висів.

— Куди Ґріма запроторив його? — ледве чутно прошепотів він.

— Візьми цього, поважний володарю! — почувся дзвінкий голос. — Він завжди був до твоїх послуг.

Двоє чоловіків тихо надійшли сходами і зупинилися за кілька кроків од вершини. Одним із них був Еомер. Він не мав ані шолома на голові, ні кольчуги на грудях, але в руці тримав оголений меч і, ставши навколішки, подав його своєму панові.

— Звідки це в тебе? — суворо запитав Теоден.

Він повернувся до Еомера, й чоловіки з подивом побачили короля, котрий стояв гордий і рівний. Куди й подівся старець, скорчений у кріслі чи спертий на палицю!

— То я йому дав, володарю, — озвався тремтячи Гама. — Я збагнув, що ви хочете звільнити Еомера. І серце моє зраділо так, що я, може, і припустився помилки. Але тому що його звільнили, а він таки Маршал Марки, я приніс Еомерові його меча, як він і просив.

— Щоби покласти його до твоїх ніг, володарю, — сказав Еомер.

Теоден якусь мить мовчки стояв і дивився на Еомера, який не підводився з колін. Жоден із двох не ворушився.

— Чому би тобі не взяти меча? — запитав Ґандальф.

І Теоден повільно простягнув руку. Коли його пальці стиснули руків'я, присутнім здалося, що тонкі руки короля знову наповнилися силою та міццю. Раптом він здійняв меча і змахнув ним — меч зблиснув і зі свистом розітнув повітря. Тоді король по-богатирськи гукнув. І голос його лунко задзвенів, коли він заспівав роганською мовою заклик до зброї:

Охоронці подумали, що то кличуть їх, і миттю вибігли на сходи. Тоді здивовано подивилися на володаря й усі як один витягли мечі та поклали їх йому до ніг.

— Наказуй нам! — сказали вони.

— Весту Теоден гал! — гукнув Еомер. — Ми радіємо, що ти знову став сам собою. Уже ніколи ніхто не скаже, що ти, Ґандальфе, приносиш тільки горе!

— Забери свого меча, Еомере, сину моєї сестри! — мовив король. — Іди, Гамо, і знайди мого власного! Зброю мою стеріг Ґріма. Тож і його приведи до мене. Ну, Ґандальфе, ти казав, що маєш для мене пораду, якщо я захочу її вислухати. Що ж то за порада?

— Ти й сам уже зробив усе, як треба, — відповів Ґандальф. — Ти повірив Еомерові, а не мужеві з підступними думками. Ти відкинув скорботу і страх. Берися за нагальне. Кожен, хто вміє їздити верхи, повинен негайно рушати на захід, як і радив тобі Еомер: спершу, доки ще є час, ми повинні знищити Сарумана. Якщо програємо тут — то загинемо. Якщо переможемо — візьмемося за наступне завдання. Тим часом решта твого народу: жінки, діти і старці — повинні тікати до сховків у горах. Чи не для того, щоби пережити такий лихий час, як оцей, готували ті криївки? Нехай візьмуть зі собою харчів, але хай не баряться та не обтяжують себе скарбом, великим чи дрібним. Ідеться-бо про їхні життя.

— Ця порада видається мені доречною, — сказав Теоден. — Хай народ мій готується! Та ви зараз мої гості, й правду мовив ти, Ґандальфе, що манери при моїм дворі погіршали. Ви їхали цілу ніч, уже закінчується ранок, а ви ще нічого не їли й ані хвилини не спали. Для вас підготують гостьову оселю, і там ви й відпочинете, щойно поїсте.

— Ні, володарю, — озвався Араґорн. — Нема нині відпочинку для стомлених. Роганцям слід виїздити сьогодні ж, і ми поїдемо з ними — сокира, меч і лук. Ми привезли їх не для того, щоби вони підпирали твою стіну, Володарю Марки. До того ж, я обіцяв Еомерові, що мій меч воюватиме поруч із його мечем.

— Тепер і справді маємо ми надію на перемогу! — сказав Еомер.

— Надія є, — відказав Ґандальф. — Але Ісенґард сильний. Інші небезпеки теж не за горами. Не зволікай, Теодене, коли ми поїдемо. Якнайхутчіше веди свій народ до Схову у Смурному Капищі серед пагорбів!

— Е, Ґандальфе, — озвався король. — Ти, видно, сам не відаєш, наскільки ти велеможний цілитель. Так не буде. Я теж піду на війну, щоби загинути на вістрі битви, якщо так судилося. Так мені спатиметься ліпше.

— Тоді навіть поразку Рогану оспівають пісні! — сказав Араґорн.

І озброєні воїни, котрі стояли поблизу, брязнули металом війни, гукнувши:

— Володар Марки їде в похід! Уперед, еорлінґи!

— Але ж не годиться, щоби твій народ залишився водночас і без зброї, й без проводиря, — сказав Ґандальф. — Хто провадитиме людей і правитиме замість тебе?

— Я подумаю про це, перш ніж піти, — відповів Теоден. — А ось і мій радник.

Тієї миті з хоромів надійшов Гама. За ним, скоцюрбившись між двох інших чоловіків, дріботів Ґріма Змієязикий. Обличчя його було геть біле. Очі раз у раз кліпали від світла. Гама опустився на коліна і подав Теоденові довгий меч у піхвах зі золотою пряжкою, оздоблених зеленими самоцвітами.

— Ось, володарю, твій давній меч — Геруґрім, — сказав Гама. — Його знайшли у скрині. Оцей не хотів оддавати ключів. У тій скрині ще безліч інших речей, яких люди ніде не могли дошукатися.

— Брешеш! — відказав Змієязикий. — А цього меча твій володар сам віддав мені на збереження.

— І зараз він просить його повернути, — мовив Теоден. — Хіба це тебе не тішить?

— Авжеж, володарю, авжеж, — відповів Змієязикий. — Я щонайпильніше дбаю про тебе та про твої інтереси. Але ж не втомлюй себе та не випробовуй надміру своєї сили. Нехай інші потурбуються про цих набридливих гостей. М'ясо для тебе вже ось-ось піднесуть на стіл. Невже ти не їстимеш?

— Їстиму, — сказав Теоден. — І нехай їжу для моїх гостей теж поставлять на стіл. Військо рушає сьогодні. Розішліть герольдів! Нехай скликають усіх, хто живе поблизу! Кожен чоловік і кожен дужий парубок, здатний утримати зброю, всі, хто має коней, нехай чекають у сідлах біля брами о другій годині пополудні!

— Ласкавий володарю! — скрикнув Змієязикий. — Усе так, як я і боявся. Цей чарівник зачаклував тебе. Невже ніхто не залишиться захищати Золоті Хороми твоїх праотців і всі твої скарби? Ніхто не охоронятиме Володаря Марки?

— Якщо це чаклунство, — відповів Теоден, — то воно зцілює мене краще, ніж твої нашіптування. Кровопивце, ти змусив би мене незабаром ходити на чотирьох, ніби якогось звіра. Ні, ніхто не залишиться, навіть Ґріма. Ґріма теж поїде. Іди! Маєш удосталь часу, щоби відчистити свій меч од іржі.

— Помилуй, володарю! — завив Змієязикий, плазуючи по землі. — Пошкодуй того, кого виснажила вірна служба тобі. Не відсилай мене від себе! Бо лише я зостануся біля тебе, коли всі інші відступляться. Не відсилай від себе вірного Ґріму!

— Я тебе пошкодував, — сказав Теоден. — І нікуди не відсилаю. Я їду на війну разом зі своїми людьми. Наказую тобі їхати зі мною та виявляти свою вірність.

Змієязикий водив очима від одного обличчя до другого. І в його очах промайнув погляд загнаного звіра, який шукає найменшу шпарину в колі ворогів. Він облизав губи довгим білястим язиком.

— Такого рішення і слід було чекати від володаря Еорлового Дому, хоча він і старець, — сказав нарешті. — Але ті, хто по-справжньому любить його, мусили би пощадити його змарнілі літа. Проте, бачу, я прибув надто пізно. Інші, кого смерть мого володаря гнітитиме менше, ніж мене, вже його переконали. Якщо я не можу виправити те, що вони вчинили, то послухайся мене бодай ось у чому, володарю! В Едорасі слід залишити когось, хто знає твою душу та шанує твої накази. Признач відданого намісника. Дозволь твоєму радникові Ґрімі подбати про все до твого повернення — і я молитимуся, щоби ми до нього дожили, хоча жоден мудрець не покладатиметься на цю примарну надію.

Еомер засміявся.

— Якщо це прохання не врятує тебе від війни, вельмишановний Ґрімо, — сказав він, — то на яку нешляхетну службу ти пристанеш? Нести в гори торбу з їжею, коли хтось із наших людей довірить тобі хоча би її?

— Ні, Еомере, ти не до кінця збагнув наміри пана Змієязикого, — озвався Ґандальф, звертаючи на Ґріму пронизливий погляд. — Він достатньо сміливий і хитрий. Навіть зараз він ризикує і виграє партію. Ґріма вже змарнував кілька годин мого безцінного часу. На землю, зміюко! — чарівник раптом заговорив страхітливим голосом. — Плазуй на пузі! Чи давно Саруман купив тебе? Скільки він тобі пообіцяв? Якби всі роганські чоловіки загинули, ти мав отримати їхні скарби та жінку, котру жадаєш, так? Занадто довго ти стежив за нею з-під повік і не давав їй спокійно ступити бодай крок.

Еомер схопився за меч.

— Це я знав і раніше, — пробурмотів, — тому мало не зарубав його, порушивши закон зали. Та є ще й інші причини.

Він ступив уперед, але Ґандальф порухом руки зупинив його.

— Еовин тепер у безпеці, — сказав чарівник. — Але ти, Змієязикий, ти зробив усе, що міг, для свого справжнього господаря. І заслужив сяку-таку винагороду. Проте Саруман схильний забувати про свої борги. Раджу тобі якнайхутчіше йти до нього й нагадати про обіцяне, щоби він ненароком не забув про твою вірну службу.

— Брешеш, — відказав Змієязикий.

— Це слово надто часто й легко злітає з твоїх уст, — сказав Ґандальф. — Я не брешу. Бачиш, Теодене, тут змія! Задля безпеки ти не можеш ані взяти її зі собою, ні залишити тут. Убити її — це було би справедливо. Але так, як нині, було не завжди. Колись цей плазун був людиною і служив тобі, як умів. Дай же йому коня, і нехай він негайно їде звідси, куди йому заманеться. Ти судитимеш про нього за його вибором.

— Ти чуєш це, Змієязикий? — запитав Теоден. — Ось тобі вибір: поїхати зі мною на війну, щоби довести у битві, чи ти справді нам вірний, або ж негайно їхати, куди хочеш. Але тоді, якщо ми коли-небудь зустрінемося знову, я не буду такий милосердний, як зараз.

Змієязикий поволі підвівся. Обвів присутніх поглядом примружених очей. Насамкінець подивився на Теоденове обличчя і розтулив рота, ніби хотів щось сказати. Натомість раптом помчав угору. Замахав руками. Очі його палали. У ньому було стільки злоби, що люди відсахнулися. Він зціпив зуби, а тоді зі сичанням виблював біля самих ніг короля, метнувся вбік і побіг сходами вниз.

— За ним! — наказав Теоден. — Простежте, щоби він нікому не нашкодив, але його самого не зачіпайте і не затримуйте. Дайте йому коня, якщо він захоче.

— І якщо котрийсь із коней погодиться нести його на собі, — сказав Еомер.

— Ну, гості мої, ходімо! — мовив Теоден. — Ходімо наберімося сили, наскільки нам дозволить бистролетний час.

Усі повернулися до величної оселі. Долі, в місті, вже лунали заклики герольдів і звуки військових ріжків. Адже король мав виступити на війну, щойно буде зібрано й озброєно людей з міста, і з найближчих околиць.

За королівським столом сиділи Еомер і четверо гостей, а біля короля чекала панна Еовин. Їли й пили поквапцем. Доки Теоден розпитував Ґандальфа про Сарумана, решта мовчали.

— Як давно він удався до зрадництва? Хтозна, — сказав Ґандальф. — Саруман не завжди був лихий. Раніше, без сумніву, він справді був приятелем Рогану; та навіть коли дружні почуття в його серці трохи схололи, ти однаково був для нього корисний. Тривалий час Саруман, ховаючись під маскою дружби, виношував задум знищити тебе, доки підготувався. У ті роки роль Змієязикого була мізерна: про все, що ти робив, одразу дізнавалися в Ісенґарді, бо земля твоя була відкрита, чужинці приходили і йшли собі геть. Але Змієязикий постійно щось нашіптував тобі на вухо, труїв твої думки, холодив твоє серце, послаблював твої руки-ноги, а інші дивилися на це і не могли нічим зарадити, бо він керував твоєю волею... Коли я втік і застеріг тебе, маска зі Сарумана злетіла — для тих, хто хотів це побачити. Після цього Змієязикий почав ризиковану гру, без упину намагаючись тебе затримати, не дати повністю зібратися на силі. Він діяв майстерно: притуплював людську обережність або загострював страхи — залежно від обставин. Хіба ти не пригадуєш, як палко він наполягав, аби нікого не щадили під час гонитви за примарами на півночі, а справжня небезпека тим часом насувалася зі заходу? Він умовив тебе заборонити Еомерові переслідувати орків, котрі порушили межі твоїх володінь. Якби Еомер не ослухався голосу Змієязикого, який говорив твоїми вустами, ті орки давно вже були би в Ісенґарді разом із коштовною здобиччю. Утім, не з тією, якою Саруман прагнув заволодіти понад усе, та однаково в його руках опинилися би двоє побратимів із мого Загону, котрим відомо про ту потаємну надію, про яку я навіть із тобою, володарю, не можу говорити відверто. Спробуй уявити, як би їх зараз катували, чи що Саруман, на нашу згубу, міг би в них вивідати?

— Я дуже завдячую Еомерові, — сказав Теоден. — Вірне серце може мати похмурий голос.

— Додай іще, — мовив Ґандальф, — що для обдурених очей правда може мати огидне обличчя.

— Атож, очі мої майже осліпнули, — погодився Теоден. — Найбільше я завдячую тобі, дорогий гостю. Ти знову з'явився вчасно. Я хотів би подарувати тобі щось, перш ніж ми поїдемо, — на твій вибір. Назви будь-яку річ, яка є в моїй власності. Лише меч мій залиш мені!

— Вчасно я прибув чи ні — це ми побачимо згодом, — сказав Ґандальф. — А щодо подарунка, володарю, я обираю того, хто придасться мені у скруті: швидкого та надійного. Віддай мені Тіньогрива! Раніше ти лише позичив мені його, якщо це можна так назвати. Проте нині я поїду назустріч страшній загрозі — протиставлю чорному срібне, — тож я не наважився б узяти зі собою те, що мені не належить. А поміж нами вже виникла взаємна прихильність.

— Гарний вибір, — відказав Теоден, — і я радо дарую його тобі. Проте це — дорогоцінний подарунок. Немає коня, який міг би зрівнятися з Тіньогривом. Він — нове втілення одного з могутніх скакунів давнини. Таких, як він, уже не буде ніколи. А вам, троє моїх гостей, я пропоную вибрати собі щось у моїй зброярні. Мечі вам не потрібні, зате там є майстерно виготовлені шоломи та кольчуги — подарунок моїм отцям із Ґондору. Вибирайте серед них, перш ніж ми підемо, і нехай вони добре вам служать!

І ось увійшли роганці, принісши обладунки та зброю з королівської скарбниці, й убрали Араґорна та Леґоласа у блискучі лати. Друзі самі вибрали собі шоломи та круглі щити, спереду покриті золотом і оздоблені самоцвітами, зеленими, червоними й білими. Ґандальф зброї не брав, а Ґімлі не потребував кольчуги, навіть якби і знайшлася така, що пасувала би до його зросту: в скарбницях Едораса не було лат, кращих за його короткий панцир, викуваний під Горою на Півночі. Натомість ґном узяв шолом зі сталі та шкіри, що добре прилягав до його округлої голови, а також невеликий щит. На ньому було зображено білого коня, що біжить, на зеленому тлі — символ Еорлового Дому.

— Нехай він добре тебе захищає! — сказав Теоден. — Його зробили для мене ще в Тенґелові дні, коли я був хлопчаком.

Ґімлі вклонився.

— Я пишаюся, Володарю Марки, що носитиму твій щит, — відказав він. — Утім, я б краще сам ніс коня, ніж дозволив би йому нести себе. На своїх двох я почуваюся найпевніше. І, можливо, я ще дістануся туди, де битимуся навстоячки.

— Таке і справді можливо, — погодився Теоден.

Король підвівся, й одразу до нього підійшла Еовин, подаючи вино.

— Ферту Теоден гал! — сказала вона. — Візьми цей кубок і випий у добрий час. Будь при здоров'ї і від'їжджаючи, і приїжджаючи!

Теоден випив із кубка, і вона передала його гостям. Спинившись перед Араґорном, панна раптом завмерла й поглянула на нього, і очі її засяяли. Він теж поглянув на її вродливе обличчя і посміхнувся; а коли брав кубок, то руки його торкнулися її рук і він відчув, як вона стрепенулася.

— Вітаю, Араґорне, Араторнів сину! — мовила Еовин.

— Вітаю, Володарко Рогану! — відповів той, але тепер його обличчя було схвильоване, а не усміхнене.

Коли всі скуштували вина, король рушив залою до дверей. Там на нього чекали охоронці, там стояли герольди й зібрались усі вельможі та ватажки, котрі перебували в Едорасі чи мешкали поблизу.

— Узріть! Я іду на війну, і, напевно, то буде мій останній похід, — сказав Теоден. — У мене немає дітей. Син мій, Теодред, загинув. Тому я оголошую Еомера, сина моєї сестри, своїм спадкоємцем. Якщо ж не повернеться жоден із нас, то обирайте собі нового володаря. Проте нині я мушу довірити комусь свій народ, який залишаю в тилу, і владу над ним. Хто з вас зостанеться?

Ніхто з роганців не озвався.

— Невже ви нікого не назвете? Кому довіряє мій народ?

— Еорловому Дому, — відповів Гама.

— Але я не можу залишити тут Еомера. Та й він цього не захоче, — сказав король, — а він останній із цього Дому.

— Я казав не про Еомера, — озвався Гама, — та він і не останній. Є ще Еовин, Еомундова донька, Еомерова сестра. Вона безстрашна, і в неї шляхетне серце. Усі її люблять. Нехай вона править еорлінґами, доки ми повернемося.

— Нехай буде так, — мовив Теоден. — І нехай герольди оголосять народу, що його поведе володарка Еовин!

Потому король опустився на сидіння біля дверей, а Еовин стала перед ним навколішки, після чого отримала меч і чудовий обладунок.

— Прощавай, донько моєї сестри! — сказав король. — Темна година настала, проте, можливо, колись ми ще повернемося до Золотих Хоромів. У Смурному Капищі мій народ зможе довго тримати захист, і, якщо битва закінчиться не на нашу користь, туди прийдуть усі, кому поталанить урятуватися.

— Не кажи так! — відказала Еовин. — Кожен день буде мені роком, доки ти повернешся.

Мовлячи це, вона звернула погляд на Араґорна, який стояв поруч.

— Король повернеться, — сказав той. — Не бійся! Не на Заході, але на Сході чекає нас наша судьба.

І от король спустився сходами разом із Ґандальфом. Решта йшла за ними. Майже при самій брамі Араґорн озирнувся. На вершині сходів біля дверей оселі самотньо стояла Еовин: перед нею стримів меч, а вона склала руки на його руків'ї. Панна вже одягнула кольчугу і срібно сяяла на сонці.

Ґімлі йшов поруч із Леґоласом, тримаючи сокиру на плечі.

— Ну, нарешті ми вирушаємо! — сказав ґном. — Люди довго розмовляють, перш ніж узятися до справи. Моя сокира вже нетерпеливиться. Я не сумніваюся, що ці рогірими мають сталеві руки, коли доходить до діла. Проте таке ведення війни мені не до душі. Як же я битимуся? Ліпше би я ішов, а не теліпався, як мішок, біля луки Ґандальфового сідла.

— Гадаю, це місце безпечніше за багато інших, — відповів Леґолас. — Одначе, коли дійде до бою, Ґандальф радо спустить тебе на землю. Чи це зробить і сам Тіньогрив. Сокира — не зброя для вершника.

— А ґном — не вершник. Я рубатиму орківські шиї, а не голитиму людям маківки, — сказав Ґімлі, погладжуючи держак сокири.

Біля брами їх уже чекало чимале військо роганців, старих і малих, верхи й у бойовому спорядженні. Там зібралася понад тисяча воїнів. Їхні списи нагадували наїжачений ліс. Голосно та радо вітали вони Теоденів прихід. Один воїн тримав напоготові королівського коня Снігогрива, а інші підвели коней Араґорнові та Леґоласу. Ґімлі стояв напружений і супився, проте до нього підійшов Еомер, ведучи свого коня.

— Вітаю, Ґімлі, Ґлоїнів сину! — гукнув. — Не мав я часу навчитися ніжної мови під замахами твоєї сокири, як ти обіцяв. Але, може, забудьмо про нашу сварку? Принаймні я вже ніколи не говоритиму поганого про Лісову Володарку.

— Гаразд, я вгамую свій гнів на деякий час, Еомере, сину Еомунда, — відповів Ґімлі. — Проте, якщо тобі колись випаде побачити Володарку Ґаладріель на власні очі, ти визнаєш її найпрекраснішою у світі, бо інакше наша дружба закінчиться.

— Нехай буде так! — сказав Еомер. — Але доки той час настане — вибач мені, й на знак того, що ти мене таки простив, благаю: їдь зі мною. Ґандальф стане на чолі нашого загону разом із Володарем Марки; та Вогненіг, мій кінь, понесе нас обох, якщо ти погодишся.

— Щиро вдячний, — відповів Ґімлі, сердечно радіючи. — Я залюбки поїду з тобою, якщо Леґолас, мій побратим, їхатиме поруч із нами.

— Хай буде так, — погодився Еомер. — Леґолас їхатиме ліворуч, а Араґорн — праворуч од мене, й ніхто не посміє стати на нашому шляху!

— Де Тіньогрив? — запитав Ґандальф.

— Бігає десь у травах, — відповіли йому. — Він не дозволяє нікому підступатися близько до себе. Онде він, ген біля броду, мчить, наче тінь поміж верб.

Ґандальф свиснув і голосно покликав коня на ім'я, і той віддалік стріпнув головою, заіржав і стрілою помчав у напрямку війська.

— Якби подих Західного Вітру обрав для себе видиме тіло, він був би схожий на цього коня, — сказав Еомер, коли могутня тварина підбігла до них і стала перед чарівником.

— Ось ти й отримав свій подарунок, — мовив Теоден. — Слухайте всі! Нині я називаю свого гостя, Ґандальфа Сіроплащого, наймудрішого з порадників, найбажанішого з подорожан, вельможею Марки, ватажком еорлінґів, і він ватагуватиме, доки житиме наш рід; я дарую йому Тіньогрива, повелителя коней.

— Дякую тобі, Королю Теодене, — озвався Ґандальф.

А тоді зненацька відкинув свого сірого плаща та капелюха і скочив верхи на коня. На чарівнику не було ні шолома, ні кольчуги. Його білосніжне волосся вільно тріпотіло на вітрі, його шати сліпучо сяяли на сонці.

— Узріть Білого Вершника! — закричав Араґорн, і всі підхопили його клич.

— Наш Король і Білий Вершник! — вигукували вони. — Вперед, еорлінґи!

Заграли сурми. Коні стали дибки й заіржали. Списи вдарили об щити. Потому король підняв руку — й різко, ніби раптовий порив вітру, останнє воїнство Рогану грізно рушило на Захід.

А самотня Еовин, яка все ще стояла перед дверима затихлого дому, дивилася, як ген далеко на рівнині мерехтять їхні списи.

Розділ 7 Гельмів Яр

оли військо вирушило з Едораса, сонце вже коти лося на захід і його промені відблискували в очах воїнів, перетворюючи горбисті роганські поля на суцільний золотий серпанок. Повз підніжжя Білих Гір у північно-західному напрямку проліг битий шлях, яким вони і поїхали, то спускаючись, то підіймаючись і, через численні броди, перетинаючи невеликі прудкі струмки. Далеко попереду, праворуч од них, бовваніли Імлисті Гори, які з бігом верст дедалі вищали й темнішали. Сонце поволі сіло. Позаду скрадався вечір.

Військо просувалось уперед. Усіх підганяв подих небезпеки. Боячись прибути занадто пізно, воїни їхали якомога швидше й рідко спинялися. Роганські скакуни були бистрі та витривалі, проте їм належало здолати дуже багато миль. Від Едораса до Бродів на Ісені було понад двадцять п'ять миль за пташиним летом, а саме там воїни сподівалися зустріти королівських людей, котрі стримували наступ Саруманових армій.

Довкола роганського війська зімкнулася ніч. Урешті, спинилися на короткий привал. Воїни були в дорозі вже п'ять годин і заїхали далеко на західну рівнину, проте більша частина подорожі ще була попереду. Табір розбили великим колом попід зоряним небом і постарілим місяцем. Вогнищ не розкладали, бо ніхто не знав, що та звідки чекати; натомість виставили по периметру кільце вартових вершників і вислали далеко вперед кінних розвідників, котрі рухалися між нерівностями тієї землі, наче справжні тіні. Млява ніч минула без вістей і без тривог. На світанку засурмили ріжки, і за годину військо знову рушило вперед.

У небі над головами вершників хмар іще не було, проте в повітрі вже відчувалася важкість: як для цієї пори року було занадто спекотно. Сонце здійнялось, огорнуте імлою, а за ним спроквола виповзала на небо густа темрява, ніби зі Сходу насувалася грізна буря. Ген далеко на північному заході біля підніжжя Імлистих Гір теж, здавалося, розросталася темрява: з Долини Чарівника повільно виповзала пітьма.

Ґандальф під'їхав туди, де скакали пліч-о-пліч Леґолас і Еомер.

— У тебе гострий зір твого світлого народу, Леґоласе, — сказав Ґандальф, — ти здатен відрізнити горобця від зяблика навіть за милю. Скажи мені, що ти бачиш отам, де Ісенґард?

— Нас розділяє не одна верста, — відповів Леґолас, дивлячись у той бік і прикриваючи очі довгою долонею. — Я бачу темряву. А в ній рухаються якісь постаті — страхітливі постаті на далекому березі ріки, — та що воно таке, я сказати не можу. Очам моїм заважає не туман і не хмара, а завіса абощо, якою хтось мовби навмисно затулив ту землю. Вона потроху рухається за течією. Ніби сутінки з-під нескінченних дерев стікають із пагорбів.

— А за нами суне справжня мордорська буря, — сказав Ґандальф. — Ніч буде чорна.

Тривав другий день мандрів, важкість у повітрі ставала дедалі відчутніша. Пополудні військо почали наздоганяти темні хмари — грізний балдахін із розлогими відгорнутими краями, поцяткованими сліпучим світлом. Сонце скотилося долі, криваво-червоне в димчастій імлі. Кінчики вершницьких списів відблискували вогнем, коли останні промені світла лягали на поверхню шпилів Трігирне, — вони були зовсім поряд, на найпівнічнішій гряді Білих Гір, ті три зубчасті роги, які дивилися на захід сонця. В останніх його променях люди з авангарду побачили чорну примару — вершника, котрий їхав до них, — і спинилися, чекаючи на нього.

І от до них наблизився вкрай стомлений воїн у продірявленому шоломі та з розтрощеним щитом. Він повільно зліз із коня і трохи постояв, переводячи подих. За мить озвався.

— Еомер тут? — запитав. — Нарешті ви прийшли, проте надто пізно і з малою потугою. Відколи загинув Теодред, нам тут велося дедалі гірше. Учора нас із великими втратами відтіснили за Ісен; багато людей загинуло під час тієї переправи. Потім уночі ворог кинув на наш табір нові сили з протилежного боку річки. Ісенґард, напевно, вже геть спорожнів; а Саруман озброїв диких горян і скотарів зі Смурних Земель поза річками і теж нацькував їх на нас. Ми програли. Захисну стіну пробито. Еркенбранд зі Західної Сторони відкликав тих людей, котрих зміг зібрати, до своєї твердині в Гельмовому Ярі. Решта розкидана деінде... Де Еомер? Скажіть йому, що попереду лише безнадія. Він повинен вернутися до Едораса, перш ніж туди дістануться вовки Ісенґарда.

Теоден сидів мовчки, закритий від погляду того воїна своїми охоронцями, а тепер спрямував коня вперед.

— Ну ж бо, стань переді мною, Кеорле! — мовив король. — Я тут. Останнє воїнство еорлінґів виступило в похід. Воно не повернеться без бою.

Обличчя воїна просвітліло від радості й подиву. Він виструнчився. Потім опустився навколішки, простягнувши свій надщерблений меч королю.

— Наказуй мені, володарю! — скрикнув. — І пробач! Я думав...

— Ти думав, що я залишився в Медусельді, скоцюрблений, мов те старе дерево під зимовим снігом. Таким я був, коли ти поїхав на війну. Проте західний вітер струснув мої гілки, — сказав Теоден. — Дайте цьому чоловікові свіжого коня! Їдьмо на допомогу Еркенбрандові!

Доки Теоден наказував, Ґандальф трохи проїхав уперед і став одинцем, пильно дивлячись на північ, у бік Ісенґарда, і на захід, на сонце, що сідало. Тепер він повернувся.

— Мчи, Теодене! — сказав чарівник. — Мчи до Гельмового Яру! Не їдь до Ісенських Бродів і не затримуйся на рівнині! Я мушу покинути вас на коротку часину. Тіньогрив понесе мене геть у нагальній справі.

А тоді, звертаючись до Араґорна, до Еомера та до королівської челяді, гукнув:

— Сумлінно охороняйте Володаря Марки, доки я повернуся. Чекайте мене біля Гельмової Брами! До зустрічі!

Чарівник сказав щось Тіньогриву, і могутній кінь, мовби випущена з лука стріла, полетів світ за очі. Не встигли король і його супутники спам'ятатися, як коня та вершника вже не стало — тільки срібний спалах промайнув на тлі заходу сонця, тільки вітер гайнув по травах, тільки перелітна тінь зникла з очей. Снігогрив форкнув і здибився, готовий бігти слідом, але хіба що бистролетний птах міг би тепер наздогнати їх.

— Що це означає? — запитав один із охоронців у Гами.

— Що Ґандальфові Сірому слід було поспішати, — відповів Гама. — Він завжди відходить несподівано — як і приходить.

— Змієязикий, якби він був тут, легко пояснив би це, — сказали інші.

— Авжеж, — погодився Гама, — та я ліпше дочекаюся наступної зустрічі з Ґандальфом.

— Тобі, либонь, доведеться чекати довго, — сказали йому.

Військо звернуло зі шляху до Ісенських Бродів і попрямувало на південь. Запала ніч, але ніхто не спинявся. Пагорби дедалі ближчали, а високі шпилі Трігирне вже сіріли на тлі потемнілого неба. Ще за кілька верст, на далекому краї долини Західної Сторони, врізаючись глибоко в гори, тяглася зелена яруга, що закінчувалася серед пагорбів ущелиною. Тамтешні краяни називали її Гельмовим Яром — за іменем героя давніх воєн, котрий улаштував там собі криївку. Звиваючись із півночі вглиб гряди попід тінню Трігирне, Яр дедалі стрімкішав і вужчав, доки обжиті воронами кручі перетворилися зусібіч на могутні вежі, закривши собою світло.

Біля Гельмової Брами при вході до Яру північна круча виставила вперед п'яту свого схилу. Там, на відрозі, стояли високі стіни з віковічного каменю, а ген за ними здіймалася гінка вежа. Подейкували, що в далекі дні слави Ґондору морські королі спорудили цю твердиню руками велетів. Її називали Горнбурґ, адже сурма на цій вежі звучала, відлунюючи в Яру, так, ніби давно забуті армії піднімалися на війну з печер попід пагорбами. А ще давні люди звели стіну від Горнбурґа до південної кручі, яка перегороджувала вхід до ущелини. З-під стіни широкою штольнею витікав Яровий Потік. Майже біля підніжжя Рігкаменя він завертав і далі біг ровом посередині розлогого зеленого клина, що полого тягнувся вниз від Гельмової Брами до Гельмової Греблі. Звідти Потік спадав у Яровий Паділ, випливаючи аж ген у Долині Західної Сторони. Там, у Горнбурзі біля Гельмової Брами, і мешкав нині Еркенбранд, правитель Західної Сторони на кордонах із Маркою. Еркенбранд був мудрий володар, а тому, коли дні його народу затьмарила небезпека війни, він відновив стіну та зміцнив свою твердиню.

Ще коли Вершники були в неглибокому видолинку перед початком Падолу, залунали крики та сигнали ріжків їхніх розвідників, котрі їхали попереду. З темряви полетіли стріли. Один із розвідників повернувся і доповів, що у видолинок виїхали вовковершники та що військо орків і диких людей поспішає на південь од Ісенських Бродів, прямуючи, вочевидь, до Гельмового Яру.

— Ми знайшли багато трупів наших земляків, котрі загинули, тікаючи туди, — сказав розвідник. — І зустріли кілька розрізнених загонів, які брели хто куди, бо не мали очільників. Що з Еркенбрандом — достеменно не знає ніхто. Якщо він досі живий, то, цілком імовірно, вороги наздоженуть його, перш ніж він дістанеться до Гельмової Брами.

— Хто-небудь бачив Ґандальфа? — запитав Теоден.

— Так, володарю. Багато хто бачив одягнутого у біле старця на коні, який метався туди-сюди рівниною, мовби вітер у травах. Дехто сприйняв його за Сарумана. Кажуть, перед настанням ночі він помчав у напрямку до Ісенґарда. Подейкують також, що трохи раніше тут бачили Змієязикого, який подався на північ разом зі загоном орків.

— Змієязикому буде непереливки, якщо Ґандальф натрапить на нього, — сказав Теоден. — Але мені бракує тепер обох моїх радників: і колишнього, і нового. Та в цьому скрутному становищі ми не маємо іншого вибору, крім як рухатися далі — як і казав Ґандальф, до Гельмової Брами, — є там Еркенбранд чи ні. Відомо, наскільки численне військо надходить із Півночі?

— Воно велетенське, — відповів розвідник. — Утікачі, як мовлять, рахують одного ворога за двох, але я розмовляв із хоробрими людьми і не сумніваюся, що головна сила ворога стократ більша за все, що ми маємо тут.

— Тоді поквапмося, — озвався Еомер. — Мусимо пробитися крізь тих ворогів, котрі вже розділяють нас і твердиню. У Гельмовому Ярі є печери, де може залягти в засідці не одна сотня воїнів, а потаємні стежки ведуть звідти до пагорбів.

— Не довіряй потаємним шляхам, — відказав король. — Саруман довго вивчав цю землю. Та, попри все, в тій фортеці ми зможемо тримати оборону тривалий час. Гайда!

Араґорн і Леґолас їхали разом із Еомером попереду всіх. Скакали крізь темну ніч дедалі повільніше, бо пітьма щораз густішала, а шлях їхній слався на південь — вище і вище — до похмурих балок довкола підніжжя гір. Ворогів їм стрілося небагато. Подекуди траплялися зграї заблудлих орків, але вони хутко втікали, тож Вершники не могли їх упіймати чи вбити.

— Боюся, дуже швидко, — озвався Еомер, — про прибуття королівського війська стане відомо очільникові наших ворогів: Саруманові чи тому капітану, котрого він вирядив сюди.

А позаду наростав рокіт війни. Уже чутно було огидний спів, що пронизував пітьму. Вершники вибралися високо вгору Яровим Падолом і аж тоді озирнулись. І побачили смолоскипи — безліч яскравих вогняних цяток на чорному полі, розкиданих, немов червоні квіти, чи вишикуваних на підйомі з низини довгими мерехтливими рядами. То тут, то там спалахували пожежі.

— Військо і справді численне, й воно наступає нам на п'яти, — сказав Араґорн.

— Вони несуть вогонь, — озвався Теоден, — і палять усе на своєму шляху: скирти, хижки, дерева. То була щедра долина, де стояла безліч садиб... Нещасний мій народ!

— Де ти, о вчорашній дню, коли ми могли впасти на них, як буревій із гір! — мовив Араґорн. — Прикро мені, що ми від них утікаємо.

— Далі тікати не потрібно, — озвався Еомер. — Тут поблизу є Гельмова Гребля — стародавні шанець і бастіон, розташовані довкола Падолу на третину версти нижче від Гельмової Брами. Ми зможемо розвернутись і дати бій.

— Ні, нас надто мало, щоби захищати Греблю, — заперечив Теоден. — Вона завдовжки приблизно півтори версти, а може, й довша, і пролам в ній широкий.

— Біля проламу повинен залишитися наш ар'єргард, якщо ми поїдемо далі, — сказав Еомер.

На небі не було ні зір, ані місяця, коли Вершники проїхали крізь пролам в Греблі, звідки витікав горішній потік, і подалися до Горнбурґа дорогою, що стелилася біля води. Перед ними раптом вигулькнув бастіон — висока тінь по той бік темної ями. Вершники рушили вгору, і їх гукнув вартовий.

— Володар Марки прямує до Гельмової Брами, — відповів йому Еомер. — А говорить Еомер, Еомундів син.

— Це — добрі вісті, на які ми вже й не сподівалися, — сказав вартовий. — Покваптеся! Ворог вас наздоганяє.

Військо в'їхало у пролам і зупинилося на вкритому дерном схилі над ним. Роганці зраділи, коли довідалися, що Еркенбранд залишив для охорони Гельмової Брами багато людей і що до них долучилося чимало втікачів.

— Ми маємо, напевно, з тисячу піших бійців, — сказав Ґамлінґ — літній чоловік, командир тих, хто обороняв Греблю. — Проте більшість із них бачила або надто багато зим, або надто мало, як-от мій онук, котрий тут зі мною. Що чути про Еркенбранда? Учора мені переказували, ніби він відступає сюди з усім, що зосталося від найкращих Вершників Західної Сторони. Та він не приїхав.

— І, боюсь, уже не приїде, — сказав Еомер. — Наші розвідники нічого не дізналися про нього, а долину за нами заполонив ворог.

— Хоч би Еркенбранд урятувався! — промовив Теоден. — То був могутній муж. У ньому ожила звитяга Гельма Молоторукого. Проте ми не можемо чекати на нього тут. Мусимо провести своїх воїнів за стіни фортеці. Вам нічого не бракує? Ми привезли мало харчів, бо збиралися на відкриту битву і не готувалися до облоги.

— Ген там, у печерах Яру, перебуває третина народу Західної Сторони: старці, молодь, діти та жінки, — сказав Ґамлінґ. — Але там також є чималий запас харчів, багато худоби та фуражу.

— Це добре, — зрадів Еомер. — Вороги палять і знищують усе, що залишилось у долині.

— Але якщо вони прийдуть гендлювати нашим крамом до Гельмової Брами, то дорого за те заплатять, — сказав Ґамлінґ.

Король і його Вершники поїхали далі. Перед насипом вони перетнули потік і позсідали з коней. Довгою вервицею повели скакунів похилим в'їздом угору й увійшли у ворота Горнбурґа. Там їх знову вітали з радістю і з воскреслою надією, бо тепер воїнів вистачало для того, щоби тримати оборону й у самому місті, й на захисній стіні.

Еомер і його люди були напоготові. Король та його дружина залишились у Горнбурзі разом із численними мешканцями Західної Сторони. Еомер розташував більшу частину своїх вояків на Яровій Стіні та під нею, а також на її вежі, бо покладатися тільки на тамтешню охорону було годі, особливо якщо напад буде цілеспрямований і його здійснюватиме велика потуга. Коней відвели вглиб Яру, приставивши при них сяких-таких наглядачів.

Ярова Стіна мала трохи менше двох сажнів у висоту і була така широка, що по ній водночас могли вільно пройти четверо чоловіків, захищених парапетом, визирнути за який під силу було тільки комусь дуже високому. Подекуди поміж каменями були отвори, пристосовані для стрільби. До цієї стінки з бійницями від дверей у зовнішньому дворі Горнбурґа вели сходи; ще три сходові марші вели на стіну з боку Яру, проте спереду вона була гладенька, а брили, з яких її спорудили, — допасовані одна до одної так майстерно, що між ними годі було знайти бодай приступку для ніг, і згори вони нависали, наче вибита морем скеля.

Ґімлі стояв, спершись на бруствер на стіні. Леґолас сидів на парапеті, тарабанячи пальцями по луку та видивляючись у морок.

— Це мені вже до душі, — сказав ґном, тупнувши по камінню. — Що ближче ми до гір, то легше мені на серці. Гарна тут гірська порода. У цього краю міцні кістки. Я відчув їх своїми ногами, щойно ми спустилися з греблі. Дайте мені рік часу та сотню моїх одноплемінців — і ворожі армії розбиватимуться об це місце, як хвилі.

— Не маю сумнівів, — відказав ельф, — але ти ґном, а ґноми — народ дивний. Мені це місце не до вподоби, і вдень воно ледве чи здобуде більшу мою прихильність, аніж зараз. Але ти втішив мене, Ґімлі: я радий, що ти стоїш поруч і маєш такі міцні ноги та замашну сокиру. Хай би серед нас було якнайбільше ґномів! А ще ліпше — якби тут опинилася сотня вправних лучників із Морок-лісу. Вони стали би нам у пригоді. Серед рогіримів є хороші лучники — хороші по-своєму, — та їх занадто мало, занадто мало...

— Для поціляння з луків зараз надто темно, — сказав Ґімлі. — Власне, саме час поспати. Спати! Я відчуваю таку потребу виспатися, що ніколи не уявляв собі, що ґном може так хотіти спати. Їздити верхи — марудна робота. Проте сокира в моїй руці втоми не знає. Дайте мені ряд орківських ший і простір для розмаху — і всю змору як рукою зніме!

Час плинув повільно. Далеко в долині все ще палахкотіли розкидані вогні. Війська Ісенґарда просувалися, зберігаючи тишу. Видно було, як їхні смолоскипи багатьма рядами тягнуться вгору Падолом.

Раптом на Греблі пролунали крики та вереск, розляглися несамовиті бойові кличі людей. На самому її краю з'явилися смолоскипи, які зібрались у миготливе гроно біля пробоїни. За мить розпорошилися знов і зникли. Люди чвалом погнали коней назад через поле, вгору похилим в'їздом до брами Горнбурґа. Ар'єргард воїнів Західної Сторони відступав.

— Ворог уже зовсім близько! — кричали вони. — Ми випустили всі стріли, які в нас були, й завалили Греблю трупами орків. Але це не спинить їх надовго. У багатьох місцях вони піднімаються на кручу, мов чорна окалина, і метушаться там густо, як мурахи. Проте ми навчили їх не запалювати смолоскипів.

Минула північ. Небо було страхітливо темне, а непорушність важкого повітря віщувала бурю. Раптом хмари обпік сліпучий спалах. Розгалужена блискавка вдарила у східні пагорби. На частку секунди вартові на стінах побачили осяяний білим світлом простір між ними та Греблею, де кишіли і роїлися чорні постаті: одні кремезні та приземкуваті, інші рославі та грізні, у високих шоломах і з чорними щитами. Вони невпинно, сотня за сотнею, перебиралися через Греблю, лізучи у пробоїну. Темна хвиля підкочувалася до стін, накриваючи одна по одній усі скелі. У долині гуркотів грім. Дощ лив потоками.

У повітрі засвистіли стріли, полетівши крізь бійниці так само густо, як дощ, але вони вдарялись об каміння і ковзали по ньому. Проте деякі влучали в ціль. Розпочався наступ на Гельмів Яр, хоча зсередини не долинуло ні звуку, ні виклику і в бік орків не випустили жодної стріли.

Ворожі війська спинилися, збентежені зловісною тишею скелі та стіни. Час од часу темряву розтинали блискавиці. Тоді орки заверещали, змахнули списами та мечами і випустили по хмарі стріл у кожного, хто відкрито стояв на бастіоні; люди Марки приголомшено дивилися на те, що здалося їм розлогим полем темного колосся, яким шарпав вітер війни, і кожен колос виблискував разючим світлом.

Гримнули мідні сурми. Ворог кинувся вперед: почасти на Ярову Стіну, почасти на насип і на похилий в'їзд, які вели до брам Горнбурґа. Там зосередилися найкремезніші орки та люди зі смурноземної гряди. На мить вони завмерли, а потому знову побігли в наступ. Блискавиці спалахували й відблискували на кожному шоломі та щиті — на всіх було видно підступну руку Ісенґарда. Ворог видерся на вершину скелі; ворог наближався до брам.

Тоді нарешті фортеця відповіла: орків зустріли злива стріл і ураган падаючого каміння. Стрій недруга похитнувся, порушився, і солдати кинулися тікати, проте невдовзі пішли в наступ удруге. Відступали і наступали, знову і знову; і кожного разу, ніби морський прибій, зупинялись у найвищій точці. Удруге заграли сурми — і юрмище людей із ревом кинулося на штурм. Вони тримали над головами великі щити, наче покрівлю, а ті, котрі йшли посередині, несли два стовбури могутніх дерев. Позаду них з'юрмилися орки-стрільці, раз у раз засипали градом дротиків лучників на стінах. Брами було здобуто. Стовбури, розгойдувані дужими руками, розбивали деревину замашними ударами. Якщо котрийсь із ворожих солдатів падав, збитий пожбуреним зі стіни каменем, на його місце відразу ставало двоє інших. Знову і знову вони розгойдували могутні дерева і трощили браму.

Еомер і Араґорн стояли поряд на Яровій Стіні. Вони чули ревіння голосів і здригання твердині від потужних ударів, а потім ураз спалахнула блискавиця, і в її світлі вони побачили, що брама ось-ось упаде.

— Ходімо! — сказав Араґорн. — Настала година, коли ми разом станемо до бою, оголивши мечі!

Вони помчали, наче вітер, уздовж стіни вгору східцями і вибігли в зовнішній двір на Скелі. Біжачи, зібрали біля себе жменю відважних воїнів із мечами. У західному куті фортечної стіни були невеликі бічні двері, які виходили прямісінько на сусідню кручу. Звідти між стіною та стрімким схилом Скелі до великої брами зміїлася вузька стежка. Еомер і Араґорн проскочили крізь ті двері, їхні люди не відставали. І два мечі, вихоплені з піхов, зблиснули як один.

— Ґутвайн! — скрикнув Еомер. — Ґутвайн за Марку!

— Андуріл! — скрикнув Араґорн. — Андуріл за дунедайнів!

Наскочивши збоку, вони кинулися на диких людей. Андуріл піднімався й опускався, спалахуючи білим світлом. На стіні та на вежі зчинився крик:

— Андуріл! Андуріл іде на війну. Лезо, що зламане було, знову сяє!

Ті, хто таранив браму, перелякалися, впустили дерева і спробували втекти, та стіну їхніх щитів розтрощив удар блискавиці, а самі вони розбились об кручі, загинули від мечів чи попадали зі Скелі у кам'янистий потік. Орки-стрільці навмання дружно вистрелили ще раз і теж утекли.

Еомер і Араґорн на мить затрималися біля брами. Грім уже гуркотів десь далеко. Блискавиці продовжували миготіти, проте аж ген понад горами на Півдні. Пронизливий вітер знову дмухав із Півночі. Він відносив кудись пошматовані хмари, з-за яких визирали зорі; а над пагорбами з боку Падолу котився до заходу місяць, мерехтливо-жовтий на тлі буретрощі.

— Ми не прийшли зарано, — сказав Араґорн, дивлячись на брами. Їхні могутні завіси та залізне окуття були покручені й зігнуті, деревина у багатьох місцях потріскала. — Ці двері не витримають іще одного такого штурму.

— Проте ми не можемо залишитися тут, поза стінами, щоби захищати їх, — відказав Еомер. — Поглянь!

Він показав на насипну дорогу. По той бік потоку вже з'юрмилося чимало орків і людей. Довкола жмені захисників, відбиваючись від каміння, зойкали стріли.

— Ходімо! Мусимо повернутись і поглянути, чи зможемо назбирати вдосталь каміння та брусів, аби підперти двері зісередини. Нумо, гайда!

Вони розвернулись і побігли. Тієї ж миті майже дюжина орків, котрі нерухомо лежали серед убитих, зірвалася на ноги й тихо та швидко рушила навздогін. Двоє з них кинулися під ноги Еомерові, підбили його й умлівіч опинилися згори. Проте з мороку вискочила невисока темна постать, котрої ніхто спершу не помітив, і хрипло скрикнула:

— Барук Кгазад! Кгазад ай-мену!

Сокира злетіла вгору й опустилася. І двоє орків упали, обезголовлені. Решта втекла.

Еомер натужно звівся на ноги, щойно Араґорн прибіг йому на допомогу.

Бічний вхід знову було зачинено, залізні двері перегородили та завалили зсередини камінням. Коли всі були у безпеці, Еомер звернувся до ґнома:

— Я вдячний тобі, Ґімлі, сину Ґлоїна! Не знав, що ти пішов із нами в цю вилазку. Та нежданий гість часто виявляється найліпшим соратником. Як ти потрапив туди?

— Подався за вами, щоби відігнати від себе сон, — відповів Ґімлі, — проте побачив тих горян і вирішив, що вони для мене завеликі, тож присів біля каменя, аби подивитися на вашу забаву з мечами.

— Мені нелегко буде віддячитися, — мовив Еомер.

— Доки скінчиться ця ніч, тобі, мабуть, випаде для цього не одна нагода, — засміявся ґном. — Але я радий. Відколи ми покинули Морію, я не рубав нічого, крім дров.

— Двоє! — додав Ґімлі, гладячи сокиру.

А потім повернувся на своє місце на стіні.

— Двоє? — перепитав Леґолас. — У мене більше, хоча тепер я мушу шукати загублені стріли — вистріляв усі свої. Знай, ґноме: я вбив щонайменше дванадцятьох. Але це лише кілька листочків у лісі.

Небо швидко прояснювалося, й от над горизонтом засяяв місяць. Але світло не додало особливої надії Вершникам Марки. Ворогів їхніх не поменшало — навпаки, стало ще більше, й нові вояки все прибували і прибували крізь пролам із долини. Вилазка на Скелю забезпечила оборонцям Горнбурґа лише короткий перепочинок. Наступ на браму розпочався з подвійною силою. Війська Ісенґарда хвилювалися під Яровою Стіною, немовби ревуче море. Орки та горяни роїлися біля її основи від краю до краю. Мотузки з чіпкими гаками злітали на парапет швидше, ніж люди встигали обтинати чи скидати їх. До Стіни притулилися сотні довгих драбин. Багато з них упало додолу й розлетілося на друзки, та їх замінили сотні нових, якими орки видиралися нагору, наче мавпи в таємничих південних лісах. При основі стіни мертвих і покалічених звалювали в купу, наче ґонт під час бурі; жахливий курган дедалі вищав, а вороги все прибували і прибували.

Роганці втомились. У них закінчилися стріли, вони вистріляли всі свої дротики; мечі їхні понадщерблювалися, щити потріскали. Тричі Араґорн і Еомер гуртували їх, і тричі Андуріл пломенів під час розпачливої відсічі, коли ворог відступав од стіни.

Раптом у Яру позаду оборонців зчинилася метушня. То орки, як ті щурі, прокралися через штольню, крізь яку витікав струмок, а відтак зачаїлись у мороці попід кручами, вичікуючи, доки вгорі розпочнеться найзапекліший бій і всі захисники поспішать на стіну. Тоді вони і з'явилися. Декотрі вже пробралися до самого Гельмового Яру і полізли до коней, б'ючись із вартовими.

Люто волаючи, зі стіни зіскочив Ґімлі, і крик його відлунив поміж круч: «Кгазади! Кгазади!» Й невдовзі він мав уже вдосталь роботи.

— Гей-гой! — гукав він. — Орки за стіною. Гей-гой! Нумо, Леґоласе! Тут їх вистачить для нас обох. Кгазад ай-мену!

Ґамлінґ Старий, почувши могутній ґномів голос крізь страшенний гармидер, глянув униз із Горнбурґа.

— Орки в Яру! — скрикнув. — Гельм! Гельм! Уперед, гельмінґи!

Так кричав він, збігаючи сходами зі Скелі та ведучи за собою чимало людей зі Західної Сторони.

Атака їхня була люта і несподівана, й орки відступили перед ними. Незабаром оборонці загнали ворогів у вузькі місцини ущелини, де одну частину повбивали, а друга з вереском помчала до безодні Яру, впавши до ніг вартових прихованих печер.

— Двадцять один! — скрикнув Ґімлі.

Тримаючи сокиру обіруч, він навідліг ударив нею останнього орка, і той упав йому до ніг.

— Ну, тепер трупів на моєму рахунку більше, ніж у пана Леґоласа. Знову.

— Треба заткнути цю щурячу діру, — сказав Ґамлінґ. — Подейкують, ґноми майстерно вправляються з камінням. Допоможеш нам, пане ґноме?

— Ми не обтесуємо каміння своїми бойовими сокирами чи нігтями пальців, — відповів Ґімлі. — Та чим зможу, тим допоможу.

Назбиравши поблизу стільки дрібних кругляків і роздробленого каміння, скільки вдалося знайти, люди зі Західної Сторони під керівництвом Ґімлі завалили внутрішній вхід до штольні так, що вільним залишився тільки вузенький каналець для струмка. Тоді напоєний дощем Яровий Потік спінився, розмив своє замулене русло і поволі розлився холодними калюжами серед круч.

— Нагорі буде сухіше, — сказав Ґімлі. — Ходімо, Ґамлінґу, подивімося, як справи на стіні!

Ґном піднявся нагору і застав Леґоласа біля Араґорна й Еомера. Ельф гострив свого довгого ножа. Після того, як спроба орків прорватися до фортеці через штольню зазнала невдачі, наступ майже припинився.

— Двадцять один! — гукнув Ґімлі.

— Добре! — відказав Леґолас. — А я поклав уже дві дюжини. Довелося трохи попрацювати тут ножем.

Еомер і Араґорн стомлено сперлися на мечі. Ліворуч знову гучно розляглися брязкіт і гамір битви на Скелі. Проте Горнбурґ досі затято тримався, наче острів у морі. Брами його впали, та жоден ворог іще не пробрався досередини через барикаду з балок і каміння.

Араґорн поглянув на бліді зорі, на місяць, що вже заходив за західні пагорби, які обступили долину.

— Здається, ніби ця ніч розтягнулася на роки, — озвався він. — Чи довго ще баритиметься день?

— Світання вже не далеко, — сказав Ґамлінґ, піднявшись до нього. — Проте, боюся, світання нам не допоможе.

— Зате воно завжди дає людям надію, — заперечив Араґорн.

— Але ці ісенґардські потвори, ці напіворки та люди-ґобліни, котрих виплодив підступний Саруманів розум, не злякаються сонця, — сказав Ґамлінґ. — Не злякаються його і дикі люди з пагорбів. Хіба ти не чуєш їхніх голосів?

— Чую, — відказав Еомер, — але мені вони нагадують лише крики птахів і ревіння худоби.

— А проте, чимало з них кричить мовою Смурних Земель, — зауважив Ґамлінґ. — Я знаю ту мову. Це — давня людська говірка, і колись нею розмовляли у багатьох західних долинах Марки. Послухайте! Вони ненавидять нас і радіють, бо впевнені, що ми приречені. «Короля, короля! — кричать вони. — Ми полонимо їхнього короля! Смерть форґойлам! Смерть соломоголовим! Смерть грабіжникам із Півночі!» Так вони називають нас. Пів-тисячі років не змусили їх забути гірку образу через те, що володарі Ґондору подарували Марку Еорлові Юному й уклали з ним спілку. Саруман розпалив давню неприязнь. Цей народ стає лютий, якщо його розтривожити. Вони не відступлять ані вдень, ані вночі, доки не захоплять Теодена чи самі накладуть головами.

— Хай там як, день подарує надію мені, — озвавсь Араґорн. — Адже мовлять, що Горнбурґа не здобуде жоден ворог, поки його захищають люди, чи не так?

— Так співають менестрелі, — відповів Еомер.

— Тоді захищаймо Горнбурґ і сподіваймося! — сказав Араґорн.

Не встигли приятелі договорити, як заграли сурми. Потому щось гримнуло, спалахнуло та задиміло. Води Ярового Потоку розлилися, сичачи й пінячись, — їх уже нічого не стримувало: у стіні зяяла велика діра. Натовп темних постатей посунув усередину.

— Саруманові витівки! — скрикнув Араґорн. — Доки ми тут базікали, недруги знову залізли у штольню і запалили в нас під ногами вогонь Ортанка. Елендил, Елендил!

Так він гукав, стрибаючи у пробоїну, та, щойно втрапив туди, до бійниць потяглися сотні драбин. На стіні й під стіною останній наступ вирував, наче темна хвиля, що змітає піщану дюну. Захисників було розбито. Декотрі Вершники під тиском нападників, б'ючись і гинучи, крок за кроком відступали до печер. Інші подалися просто до Цитаделі.

Від Яру до Скелі та до задньої брами Горнбурґа вели широкі сходи. Біля їхнього підніжжя стояв Араґорн. У його руці виблискував Андуріл, і страх перед цим мечем на мить змусив ворога спинитись, а тим часом усі, хто ще міг піднятися сходами, один по одному рухалися до брами. Позаду Араґорна на верхніх східцях стояв навколішки Леґолас. Лук він тримав напоготові, та в нього залишалася єдина підібрана стріла, й ельф прицілювався, готовий влучити в першого-ліпшого орка, котрий наважиться підійти до сходів.

— Усі, хто міг сюди дістатись, уже в безпеці, Араґорне! — гукнув він другові. — Піднімайся!

Араґорн розвернувся і помчав угору східцями, проте від утоми спіткнувся. Недруги відразу кинулись уперед. Орки бігли нагору, волаючи і простягаючи довгі руки, щоби схопити його. Найперший із них упав: остання Леґоласова стріла пронизала йому горлянку, — проте решта навалилася на Араґорна. Тоді могутній валун, скинутий зі зовнішньої стіни вгорі, розбився об сходи й відкинув їх назад у Яр. Араґорн добувся до брами, і двері, зачинившись, клацнули за його спиною.

— Кепські справи, друзі мої, — сказав Араґорн, витираючи рукою піт із чола.

— Авжеж, кепські, — погодився Леґолас, — але не безнадійні, доки ти з нами. Де ж це Ґімлі?

— Не знаю, — відповів Араґорн. — Востаннє я бачив, як він бився на землі за стіною, та згодом вороги розділили нас.

— О горе! Це погана новина, — сказав Леґолас.

— Він відважний і дужий, — відказав на те Араґорн. — Сподіваймося, що йому поталанить утекти до печер. Там він бодай на деякий час опиниться у безпеці. Такий сховок припаде ґномові до душі.

— На це і я покладаю надію, — погодився ельф. — Але краще би він пішов у цей бік. Я хотів повідомити пана Ґімлі, що на моєму рахунку вже тридцять дев'ять убитих.

— Якщо він прорветься до печер, то на його рахунку буде більше трупів, — засміявся Араґорн. — Я ще ніколи не бачив, аби хтось так орудував сокирою.

— Піду-но я пошукаю стріли, — сказав Леґолас. — Аби, коли вже нарешті закінчиться ця ніч, я міг якнайвлучніше стріляти за доброго освітлення!

Араґорн пішов до Цитаделі. Там на нього чекала прикра несподіванка: він довідався, що Еомер не потрапив до Горнбурґа.

— Ні, він не прийшов до Скелі, — сказав один із людей зі Західної Сторони. — Коли я його бачив востаннє, Еомер збирав біля себе воїнів і бився при вході до Яру. З ним були Ґамлінґ і ґном, а я не зміг до них дістатись.

Араґорн проминув внутрішній двір і піднявся до покою у вежі. Там стояв король — темна постать на тлі вузького вікна — і дивився на долину.

— Які новини, Араґорне? — запитав він.

— Гельмів Яр узято, володарю, а його захисників розбито; проте багато хто втік до Скелі.

— Еомер тут?

— Ні, володарю. Та чимало твоїх людей відступило до Яру, і, як стверджує дехто, Еомер був серед них. У тамтешніх тіснинах вони можуть затримати ворога й дістатися до печер. На що їм доведеться сподіватись опісля, я не знаю.

— А все-таки їхня надія певніша, ніж наша. Там, кажуть, є вдосталь харчів. І живильне повітря пробивається туди крізь тріщини в горішній скелі. Затяті оборонці не дозволять нікому прорватися до печер. Вони можуть протриматися довго.

— Але орки принесли з Ортанка чорну магію, — сказав Араґорн. — Вони мають розривний вогонь, завдяки якому і здобули Стіну. Не потрапивши до печер, ця нечисть може замурувати там тих, хто всередині. Проте зараз нам слід подбати про власний захист.

— Я нидію в цій в'язниці, — відповів Теоден. — Якби я міг скористатися списом, їдучи на чолі своїх людей полем, то, можливо, знову відчув би смак битви і з тим загинув би. Одначе тут із мене користі мало.

— Тут принаймні тебе охороняє найміцніша фортеця Марки, — відказав на те Араґорн. — Хтозна, може, нам поталанить захистити тебе саме в Горнбурзі, а не в Едорасі чи навіть у Смурному Капищі серед гір.

— Подейкують, що Горнбурґ ніколи не брали приступом, — сказав Теоден. — Але нині в серце моє закрався сумнів. Світ змінюється, й усе, що колись здавалося міцним, тепер стає непевним. Як може вежа, нехай і найміцніша, вистояти супроти такої численної та безоглядної навали ненависників? Якби я знав, що Ісенґард так зріс на силі, то, може, й не квапився би виїхати назустріч їй, попри всю красномовність Ґандальфа. Його поради не видаються мені тепер такими доречними, якими здалися при світлі сонця.

— Не суди про Ґандальфові поради, доки нічого ще не закінчено, володарю, — зазначив Араґорн.

— Кінець уже близько, — відказав король. — Але я не чекатиму його тут, наче який старий борсук у пастці. Снігогрив і Газуфел, а також коні моєї охорони — у внутрішньому дворі. Коли настане світанок, я накажу своїм людям сурмити в Гельмів Ріг і виїду на бій. Чи поїдеш і ти зі мною, Араторнів сину? Можливо, ми розчистимо собі дорогу, а ні — то зустрінемо таку смерть, яка заслуговуватиме на згадку в пісні, — якщо залишиться бодай хтось, хто оспіває нас згодом.

— Я поїду з тобою, — мовив Араґорн.

Поклонившись, він повернувся на стіни і пройшов по цілому їхньому периметру, підбадьорюючи вояків і допомагаючи їм там, де ворожий наступ був найзапекліший. Леґолас ішов поруч. Вогонь бухав ізнизу, й від нього тремтіло каміння. Чіпкі гаки злітали в повітря, піднімалися драбини. Раз у раз орки видиралися на верхівку зовнішньої стіни, та захисники не втомлювалися скидати їх донизу.

Урешті Араґорн спинився понад великою брамою, не зважаючи на ворожі дротики. Він глянув уперед і побачив зблідле східне небо. А тоді здійняв беззбройну руку долонею назовні на знак перемовин.

Орки волали та глузували.

— Спускайся! Спускайся! — кричали вони. — Якщо хочеш із нами поговорити, спускайся! Бери зі собою короля! Ми бойові урук-гаї. Ми витягнемо його з нори, якщо він не вийде сам. Виводь свого присоромленого короля!

— Король залишається чи виходить лише з власної волі, — відповів Араґорн.

— А що ти тоді тут робиш? — запитали його знову.

— Чому виткнув носа? Хочеш побачити, яка потужна в нас армія? Ми бойові урук-гаї.

— Я виглянув, аби побачити світання, — сказав Араґорн.

— Навіщо тобі світання? — гигикнули орки у відповідь. — Ми урук-гаї, ми не припиняємо бою ні вдень, ані вночі, ні в погоду, ні в негоду. Ми йдемо, щоб убивати при світлі сонця чи місяця. Навіщо тобі світання?

— Ніхто не відає, що принесе йому новий день, — мовив Араґорн. — Забирайтеся, доки ще маєте змогу.

— Спускайся, або ми зістрелимо тебе зі стіни, — крикнули йому. — Це не перемовини. Тобі нічого сказати.

— Ось що я маю вам сказати, — відповів Араґорн.

— Жодному ворогові ще не поталанило здобути Горнбурґ. Відступайте, бо ні до кого з вас не виявлять милосердя. Жодного не залишать живим, аби він бодай передав вісті на Північ. Ви не знаєте, що вам загрожує.

Араґорн стояв одинцем над зруйнованою брамою перед юрмищем ворогів, і з нього променіли такі сила та поважність, що багато диких людей завмерло й озирнулося через плече на долину, а тоді підозріливо подивилося на небо. Та орки лише голосно розсміялися; хмара дротиків засвистіла в повітрі, перелітаючи через стіну, й Араґорн зіскочив униз.

Щось заревіло, і бухнуло полум'я. Арка брами, де він стояв іще мить тому, тріснула й запалася, здійнявши клуби диму та пилу. Барикаду розмело врізнобіч, ніби в неї поцілила громовиця. Араґорн кинувся до королівської вежі.

Та щойно впала брама і довкола неї, готуючись до атаки, заволали орки, позаду них покотився шепіт — мовби десь далеко прошумів вітер, — який переріс у багатоголосий гомін, що проголошував дивні новини: вони надійшли разом зі світанням. Орки на Скелі, почувши тривожний гомін, похитнулися й озирнулись. І тоді з вежі вгорі несподівано та жахливо озвався величний Гельмів Ріг.

Усі, хто почув той звук, здригнулися. Багато орків упало долілиць і затулило руками вуха. Голос рога відбився в Ярі й сурмив раз у раз, неначе на кожній кручі та на кожному пагорбі стояв могутній герольд. Але люди на стінах теж звели очі, вражено прислухаючись: відлуння не стихало. Натомість перегук ріжків лунав дедалі ближче та голосніше, виринав над пагорбами несамовито й вільно.

— Гельм! Гельм! — закричали Вершники. — Гельм повстав і повернувся на війну. Гельм за Короля Теодена!

Доки вони так кричали, виїхав король. Кінь його був білосніжний, щит — золотий, а спис — довгий. Праворуч од короля їхав Араґорн, Елендилів спадкоємець, позаду — вельможі з Дому Еорла Юного. У небі зайнялося світло. Ніч сконала.

— Уперед, еорлінґи!

І захисники Марки рушили в наступ із криком і гамором. Ринули вниз од брами, промчали насипною дорогою і проклали собі шлях крізь війська ісенґардців, як вітер поміж трав. Позаду, з боку Яру, долинали грізні вигуки людей, котрі вийшли з печер і відтісняли ворога. Зі Скелі зійшли всі, хто там був. І серед пагорбів невпинно відлунювали голоси численних ріжків.

Король і його соратники просувались уперед. Ворожі капітани та звитяжці або гинули від їхніх рук, або тікали. Ні орк, ані людина не могли протистояти такій силі. Недруги повернулися спинами до мечів і до списів Вершників, а обличчям — до долини. Вони кричали та вили, бо зі сходом дня на них упали страх і великий подив.

Отож, Король Теоден виїхав із Гельмової Брами і проклав собі шлях до могутньої Греблі. Там загін зупинився. Довкола було вже зовсім світло. Сонячні промені, спалахнувши понад східними пагорбами, мерехтіли тепер на списах рогіримів. Але Вершники мовчки сиділи на конях і пильно дивились униз на Яровий Паділ.

Земля ця перемінилася. На місці зеленого долу, трав'янисті хвилі якого накочувалися на щоразу вищі пагорби, тепер виріс ліс. Величні дерева, голі й тихі, стояли ряд за рядом, переплітаючись гіллям і сивими маківками, їхнє криве коріння поринуло глибоко в зелену траву. Попід кронами панував морок. Між Греблею і тим безіменним лісом було трохи більш як третина версти відкритого простору. Там тепер тулилися горді Саруманові вояки, жахаючись короля і дерев. Напасники нескінченним шерегом утікали крізь Гельмову Браму, доки понад Греблею не залишилося жодного орка, й роїлися на тому маленькому просторі, наче мухи. Марно силкувалися вилізти чи видертися на стіни падолу, шукаючи порятунку. Зі сходу схили долини були надто стрімкі та кам'янисті; праворуч, зі заходу, на ворожі війська насувалась остаточна загибель.

Аж ось на гребені гряди раптом з'явився вершник, одягнутий у біле, котрий сяяв у променях східного сонця. Поза невисокими пагорками бриніли сурми. За тим вершником, квапливо спускаючись довгими схилами, йшла тисяча піших воїнів; у руках вони тримали мечі. Серед них крокував рославий і сильний муж. Він мав червоного щита. Діставшись до краю долини, приклав до вуст великий чорний ріг і дзвінко засурмив.

— Еркенбранд! — загукали Вершники. — Еркенбранд!

— Узріть Білого Вершника! — скрикнув Араґорн. — Ґандальф повертається!

— Мітрандір, Мітрандір! — загукав Леґолас. — Ось вам і справжні чари! Гайда! Я хочу подивитися на цей ліс, доки не змінилося закляття.

Війська Ісенґарда ревли, коливаючись із боку в бік і метаючись між двома страхами. На вежі знов озвався ріг. Загін короля помчав крізь пролам в Греблі. Еркенбранд, володар Західної Сторони, кинувся в атаку з пагорбів. Тіньогрив, наче олень, що знає напам'ять усі гірські стежки, теж помчав униз. Білий Вершник налетів на недругів, і жах перед ним змусив їх ошаліти. Дикі люди падали перед ним долілиць. Орки вертілися, верещали й кидали якнайдалі свої мечі та списи. Утікали, мов чорний дим, що його розганяє гірський вітер. Завиваючи, поринали вони у завмерлий в очікуванні морок під деревами, і з того мороку ніхто з них уже не вийшов.

Розділ 8 Дорога на Ісенґард

ож у світлі погожого ранку Король Теоден і Ґандальф Білий Вершник знову зустрілися на зеленій мураві біля Ярового Потоку. З ними був також Араґорн, Араторнів син, ельф Леґолас, Еркенбранд зі Західної Сторони та вельможі зі Золотих Хоромів. Довкола згуртувалися рогірими — Вершники Марки: подив переміг їхню радість од перемоги і погляди їхні звернулись у бік лісу.

Зненацька зчинився загальний галас, і від Греблі спустилися до них ті, хто залишався в Ярі. То надходив Ґамлінґ Старий і Еомер, Еомундів син, а поруч із ними крокував Гном. Він був без шолома, голову його було перев'язано клаптем закривавленого полотна, зате ґномів голос лунав гучно та сильно.

— Сорок два, пане Леґоласе! — гукнув Ґімлі. — Шкода тільки, що в мене надщербилася сокира: сорок другий мав на шиї залізний комір. А в тебе як?

— У мене на одного менше, — відповів Леґолас. — Але я такий радий бачити тебе живим-живісіньким, що не заздрю твоєму виграшу в нашій забаві!

— Вітаю, Еомере, сину моєї сестри! — сказав Теоден. — Тепер, коли я знаю, що ти у безпеці, то можу і порадіти.

— Слава Володареві Марки! — озвався Еомер. — Темна ніч минула, і знову настав день. Однак день той приніс дивні новини.

Він обернувся і вражено глянув спершу на ліс, а потому на Ґандальфа.

— Ти вкотре з'являєшся в годину скрути, нежданий, — сказав Еомер.

— Нежданий? — перепитав Ґандальф. — Я ж казав, що повернусь і зустрінуся з вами тут.

— Але ти ні не вказав часу, ні не описав, як саме прибудеш. Дивовижну допомогу ти надав нам, о могутній чарівниче, Ґандальфе Білий!

— Може, й так. Однак наразі я ще не показав свого могуття. Я лише дав добру пораду в небезпечній ситуації та скористався Тіньогривовою прудкістю. Більшого досягли ваша звитяга та міцні ноги людей зі Західної Сторони, котрі крокували цілу ніч.

Тоді всі присутні поглянули на Ґандальфа зі ще більшим подивом. Дехто підозріливо зиркав на ліс, проводячи руками по чолах, ніби очі їхні бачили зовсім не те, що очі чарівника.

Ґандальф, помітивши цей подив, довго та весело сміявся.

— Дерева? — сказав він. — Ні, я бачу цей ліс точнісінько, як і ви. Та сам я тут ні до чого. Ця з'ява сталася без втручання мудрих. Вона перевершила і мої плани, і мої сподівання.

— Якщо це не твої чари, то чиї? — запитав Теоден.

— Не Саруманові — це зрозуміло. Невже є ще могутніший мудрець, про котрого ми наразі не знаємо?

— Це не чари, а сила, значно давніша за них, — відказав Ґандальф, — сила, яка мандрувала землею, перш ніж на землі заспівали ельфи чи задзвенів молот.

— І яка ж відповідь до твоєї загадки? — запитав Теоден.

— Якщо хочеш дізнатися, то поїдь зі мною до Ісенґарда, — відповів Ґандальф.

— До Ісенґарда? — скрикнули присутні.

— Так, — підтвердив чарівник. — Я повертаюся до Ісенґарда, й усі, хто хоче, можуть поїхати зі мною. Там ми побачимо багато дивного.

— Але ж у цілій Марці не зібрати стільки воїнів — навіть якби всі вони зійшлися разом і зцілилися від ран і від утоми, — щоби напасти на Саруманову твердиню, — заперечив Теоден.

— А проте, я все одно їду до Ісенґарда, — сказав Ґандальф. — Тут я не затримаюся надовго. Шлях мій нині стелиться на схід. Чекайте мене в Едорасі, перш ніж постаріє місяць!

— Е, ні! — відказав Теоден. — У темну досвітню годину мене здолали сумніви, та зараз ми не роз'їдемося. Я поїду з тобою, якщо ти так дораджуєш.

— Я хочу якомога швидше побалакати зі Саруманом, — сказав Ґандальф, — а тому що він заподіяв тобі чимало зла, ти теж мав би бути при цьому присутній. Але коли та як швидко зможеш ти їхати?

— Людей моїх виснажила битва, — відповів король, — і я теж утомлений. Я здолав велику відстань і мало спав. На жаль! Мій старечий вік — не вдаваний, і не самі лише нашіптування Змієязикого спричинили його. Прикро, що немає жодних ліків, які могли би цьому зарадити, — навіть у Ґандальфа.

— Тоді нехай усі, хто має намір їхати зі мною, зараз відпочивають, — сказав Ґандальф. — Ми рушимо в путь у вечірніх сутінках. І це добре, бо я також радив би, щоби віднині всі наші приїзди та від'їзди були потаємними, наскільки це вдаватиметься. Проте не клич зі собою багато воїнів, Теодене. Ми-бо їдемо на перемовини — не на бій.

Потому король обрав кількох людей, котрі не зазнали поранень і мали прудких коней, вирядивши їх із вістями про перемогу до кожної долини Марки, а ще вони повинні були передати наказ усім чоловікам: і старим, і юним — поспішати до Едораса. Там Володар Марки оголосив військовий збір усіх, здатних тримати зброю, на третій день після повні. Для поїздки до Ісенґарда король обрав собі до почту Еомера та двадцятьох воїнів із його дому. З Ґандальфом мали їхати Араґорн, Леґолас і Ґімлі. Ґном, незважаючи на поранення, не хотів розлучатися з друзями.

— То був млявий удар, шолом захистив мене, — сказав він. — Ця орківська подряпина не змусить мене залишитися тут.

— Я оброблю її, доки ти відпочиватимеш, — мовив Араґорн.

І от король повернувся до Горнбурґа, й ліг спати, і спав так спокійно, як не спав уже багато років, і решта супутників, котрих він обрав, також відпочивала. Проте інші: всі нескалічені та непоранені — розпочали скорботну працю, бо під час битви багато їхніх земляків загинуло і трупом лежало на полі чи в Ярі.

Жоден орк не вижив, усюди було безліч їхніх тіл. Натомість чимало горян здалось у полон: вони боялись і благали милосердя.

Люди з Марки забрали в них зброю та змусили працювати.

— Допомагайте відновлювати те, що зло, до якого і ви долучилися, заподіяло нам, — сказав Еркенбранд, — а потому присягнете, що ніколи не перейдете Ісенських Бродів зі зброєю в руках і не станете до лав ворогів людей — тоді ви вільно повернетеся до вашої землі. Бо то Саруман увів вас в оману. Багато з вас як винагороду за довіру до нього отримало смерть; але навіть якби ви перемогли, віддяка ледве чи була би краща.

Смурноземці були приголомшені: бо Саруман переконав їх, що роганці жорстокі й живцем закопують їхніх капітанів.

Просто перед головною брамою Горнбурґа спорудили два кургани, під якими вклали на вічний спочинок усіх Вершників Марки, котрі загинули під час оборони фортеці: мешканців Східних Долів — із одного боку, а Західної Сторони — з другого. Смурноземців поховали в окремому кургані нижче від Греблі. У могилі під тінню Горнбурґа самотньо лежав Гама, капітан королівської варти. Він загинув при Брамі.

Трупи орків поскидали на величезні купи, якнайдалі від курганів із людьми, поблизу лісових склепінь. Народ подумки тривожився, бо купи мертвеччини були надто великі, щоби їх можна було засипати землею чи спалити. Хмизу в цьому краю було мало, проте ніхто з роганців не наважився б здійняти сокиру на ці дивні дерева, навіть якби Ґандальф під страхом смерті не заборонив їм торкатися хоч би й найменшої гілки чи галузки.

— Залиште орків у спокої, — сказав Ґандальф. — Ранок підкаже, що з ними робити.

Пополудні король і його почет приготувалися до від'їзду. Поховальні роботи тоді щойно розпочались, і Теоден оплакав смерть Гами, свого капітана, і перший кинув жменю землі на його могилу.

— Воістину великої шкоди завдав Саруман мені й усій цій землі, — мовив він, — я не забуду цього, коли ми з ним зустрінемося.

Сонце наближалося до пагорбів на захід од Падолу, коли нарешті Теоден, Ґандальф і їхні супутники спустилися з Греблі. Позаду них зібралося численне військо Вершників і народу Західної Сторони: старі й молоді, жінки та діти, котрі вибралися з печер. Дзвінкими голосами співали вони пісню перемоги, потому замовкли, вичікуючи, що станеться, бо погляди їхні впали на дерева, і люди злякалися тих дерев.

Вершники наблизилися до лісу і спинилися: ні коні, ні люди не хотіли заходити в нього. Дерева стояли сірі та зловісні, оповиті мороком чи туманом. Кінчики їхніх довгих гнучких віт звисали, мов пальці-щупи; коріння здибилося над ґрунтом, неначе кінцівки якихось невідомих монстрів, а під ним зяяли темні нори. Та Ґандальф рушив уперед, ведучи загін за собою, і там, де дорога з Горнбурґа заходила між дерева, тепер видно було прогалину, схожу на аркаду попід могутнім гіллям; Ґандальф поїхав туди, решта — слідом за ним. На свій подив, мандрівники з'ясували, що дорога стелиться далі, а біля неї біжить Яровий Потік; угорі відкрилося небо, осяяне золотим світлом. Обабіч краї лісу вже огортала сутінь, що перетікала в непроглядну темряву; і там лунав тріск і стогін гілок, далекі крики та шепіт безсловесних голосів — розлючений шепіт. Не видно було ні орків, ані жодних інших живих істот.

Леґолас і Ґімлі їхали разом на одному коні, тримаючись біля Ґандальфа, бо ґном боявся цього лісу.

— Гаряче тут, — сказав Леґолас Ґандальфові. — Я відчуваю справжнісіньку спеку довкола себе. А ти відчуваєш, як повітря пульсує у вухах?

— Так, — відповів Ґандальф.

— Що ж трапилося з нещасними орками? — запитав Леґолас.

— Цього, гадаю, ніхто ніколи не дізнається, — сказав Ґандальф.

Певний час вони їхали мовчки, проте Леґолас раз у раз озирався по боках, часто зупинявся і прислухався до лісових звуків, якщо Ґімлі дозволяв йому.

— Це — найдивніші дерева з тих, які мені доводилося бачити, — сказав ельф, — а я бачив, як не один дуб розвивався з жолудя до старечого віку. Якби ж то мати вдосталь вільного часу, щоби погуляти серед них: вони мають голоси, і згодом я зумів би навчитися розуміти їхні думки.

— Ні, ні! — озвався Ґімлі. — Нумо, їдьмо геть од них! Я і так знаю, про що вони думають: про ненависть до всього, що рухається на двох ногах; і говорять вони про розгром і задушення.

— Ні, не до всього, що ходить на двох ногах, — відказав Леґолас. — Щодо цього, гадаю, ти помиляєшся. Вони ненавидять орків. Вони не місцеві й мало знають про ельфів і про людей. Долини, де вони виросли, далеко-далеко звідси. З глибоких улоговин Фанґорну, Ґімлі, — ось звідки вони родом, напевно.

— Тоді це найнебезпечніший ліс у Середзем'ї, — мовив Ґімлі. — Я вдячний їм за ту роль, яку вони відіграли, проте не люблю їх. Можеш уважати їх чудовими, та я бачив на цій землі більшу дивовижу, прекраснішу за будь-який гай чи галявину, — моє серце досі повниться нею... Дивні очі в людей, Леґоласе! У них тут є одне з чудес Північного Світу, а як вони його називають? Печери, кажуть вони! Печери! Нори, куди тікають у часи війни, де зберігають корм! Добрий мій Леґоласе, чи знаєш ти, що печери Гельмового Яру розлогі та чудові? Якби ми відали, що на світі існує щось таке, то сюди потяглися би нескінченні вервечки ґномів-пілігримів, аби просто поглянути на цю красу. Гай-гай, вони платили би чистим золотом за один лише побіжний погляд на неї!

— А я, перепрошую, заплатив би золотом, — сказав Леґолас, — і навіть подвійну ціну, щоби мене випустили звідтіля, якби я ненароком туди забрів!

— Ти їх не бачив, тому я пробачаю тобі цей жарт, — відповів ґном. — Але ти мовиш, як бовдур. Чи вважаєш ти гарними світлиці свого короля під пагорбом у Морок-лісі, які колись давно-предавно допомагали спорудити ґноми? А вони-бо звичайнісінькі стайні порівняно з печерами, які я бачив тут: нескінченні зали, що бринять од вічної музики вод, які тоненькими цівками збігають в озера, прекрасні, як Кгелед-зâрам при світлі місяця... І, Леґоласе, коли люди запалюють там смолоскипи і ступають піщаною підлогою попід лункими зводами, — ах! — тоді, Леґоласе, у гладеньких стінах вилискують самоцвіти, кристали та прожилки дорогоцінної руди; світло мерехтить крізь схожі на мушлі складки мармуру, напівпрозорі, наче животрепетні руки Королеви Ґаладріель. Там є колони: білі, жовто-оранжеві й тьмяно-рожеві, Леґоласе, з борозенками та зі звивинами неймовірних форм; вони піднімаються з різнобарвних підлог назустріч блискучим канделябрам на стелі: крилам, мотузкам, завісам, тонким, як тисяча хмар; списам, стягам, вершинам невидимих височин! Їх відбивають нерухомі води озера: з темних плес, покритих прозорим склом, визирає переливчастий світ; міста, які навіть Даріновій уяві годі було намалювати йому вві сні, просторяться вулицями і колонними дворами, аж доки зникають у таємничому безмежжі, куди не дістається жоден промінчик світла. Дзень! Падає срібна крапля — й від круглих зморщок на склі всі вежі згинаються та коливаються, ніби водорості й корали в морському гроті. Потому надходить вечір — вони тьмяніють і вицвітають; смолоскипи переносять до інших покоїв, в інший сон. А покоїв там пребагато, Леґоласе; зала переходить у залу, зводи переходять у зводи, сходи — у сходи, а звивисті стежки ведуть іще далі, до серця гір. Печери! Печери Гельмового Яру! Випадок привів мене сюди! Я плачу, коли думаю, що довелося їх залишити.

— Тож, аби втішити тебе, я бажаю тобі ось якого щастя, Ґімлі, — сказав ельф, — я бажаю, щоби ти вцілів у війні, повернувся сюди і побачив їх знову. Та не розповідай про них своїм родичам! Судячи з твоєї розповіді, там вони, здається, матимуть небагато роботи. Можливо, люди цього краю чинили мудро, рідко згадуючи про ці печери: сімейка працьовитих ґномів із молотами та зубилами здатна зруйнувати тут куди більше всього, ніж створити.

— Ні, ти не розумієш, — відказав Ґімлі. — Жоден ґном не залишиться байдужим до такої краси. Ніхто з Дарінової раси не візьметься розкопувати ці печери задля видобутку каміння чи руди, хоч би там були золото й діаманти. Хіба ви рубаєте весняні квітучі гаї задля хмизу? Ми доглядатимемо ці камінні розкоші, а не псуватимемо їх. Обережно й уміло, зарубка за зарубкою, тільки тонкий пласт скелі за цілий робочий день — отак ми могли би працювати і з плином років віднайшли би нові шляхи, відкрили би нові далекі покої, досі темні, що здаються лише порожнечею, якщо зазирнути в них крізь щілини гірської породи. І світло, Леґоласе! Ми придумали б освітлення для цих печер, виготовили би такі світильники, які колись були у Кгазад-дŷмі; якби ми захотіли, то змусили би відступити ніч, що лежить там од часу створення пагорбів, а коли зажадали би відпочити, то дозволили би їй повернутися.

— Ти зворушив мене, Ґімлі, — мовив Леґолас. — Я ніколи раніше не чув, аби ти так говорив. Ти майже змусив мене пожалкувати, що я не бачив тих печер. Гаразд! Домовмося так: якщо нам обом поталанить вернутися неушкодженими з цієї мандрівки назустріч смерті, то ми певний час проведемо разом. Ти відвідаєш зі мною Фанґорн, а потім я поїду з тобою, щоби побачити Гельмів Яр.

— Не таке повернення обирав би я собі, якби моя воля, — сказав Ґімлі. — Та я витримаю подорож до Фанґорну, якщо ти пообіцяєш приїхати зі мною до цих печер, аби спільно насолодитися їхніми дивовижами.

— Обіцяю, — відповів ельф. — Але, на жаль, зараз нам на певний час доведеться облишити і печери, й ліс. Дивися! Дерева закінчуються! Чи далеко ще до Ісенґарда, Ґандальфе?

— Приблизно десять миль за летом Саруманових воронів, — відказав чарівник, — три — від входу в Яровий Паділ до Бродів і ще сім — звідти до брам Ісенґарда. За одну ніч ми не здолаємо таку відстань.

— А приїхавши туди, що ми побачимо? — запитав Ґімлі. — Ти, напевно, знаєш, а я навіть уявити не здатен.

— Я теж нічого не знаю достеменно, — відповів Ґандальф. — Я був там учора, коли западала ніч, однак відтоді могло відбутися багато різного. Проте тобі ледве чи повернеться язик назвати цю подорож марною — адже ти побачив Осяйні Печери Аґларонд.

Нарешті загін вибрався з-під дерев і опинився наприкінці Падолу, де дорога з Гельмового Яру розгалужувалась: одна її гілка вела на схід до Едораса, а друга — на північ до Ісенських Бродів. Виїхавши з-під лісового покрову, Леґолас зупинився й озирнувся з жалем. Тоді зненацька скрикнув.

— Там очі! — гукнув він. — Очі в мороці серед гілля! Я ніколи не бачив таких очей.

Решта, здивовані його вигуком, спинилися й озирнулись; а Леґолас повернув було назад.

— Ні, ні! — закричав Ґімлі. — Ти, шаленцю, чини так, як тобі заманеться, проте спершу дай мені зіскочити з цього коня! Не хочу бачити жодних очей!

— Зупинися, Леґоласе Зеленлисте! — наказав Ґандальф. — Не повертайся до лісу — не зараз! Нині не твій час.

Не встиг він договорити, коли з-поміж дерев виступили три дивовижні створіння. Вони були заввишки, як тролі, мали мало не два сажні зросту: їхні сильні тіла нагадували міцні молоді дерева та були вкриті чи то сіро-брунатним одягом, що дуже тісно їх облягав, чи то шкурою. Кінцівки мали довгі, руки — багатопалі; волосся в них було сухе, а бороди — сіро-зелені, неначе мох. Створіння ці урочими поглядами дивилися кудись повз вершників: очі їхні було звернено на північ. Раптом вони піднесли довгі руки до вуст і голосно загуділи, ніби озвалися дзвінкі сурми, хоча цей звук був мелодійніший і багатший. На їхній поклик відповіли, і, знов озирнувшись, вершники побачили, що інші схожі на цих істоти наближаються, ступаючи по траві. Ці інші хутко надходили з Півночі, хода їхня нагадувала ходу чаплі, та йшли вони прудко: їхні довгі ноги карбували крок швидше, ніж чапля махала крилами. Вершники аж зойкнули від несподіванки, а декотрі навіть поклали долоні на руків'я мечів.

— Зброя вам не знадобиться, — озвався Ґандальф. — Це — лише пастухи. Вони нам не вороги, ми, власне, нікого з них не обходимо.

Так, здається, і було, бо, ще доки чарівник говорив, рославі істоти, навіть не поглянувши на вершників, увійшли в ліс і зникли там.

— Пастухи! — скрикнув Теоден. — А де ж їхні отари? Хто це, Ґандальфе? Ти, ясна річ, зустрічаєш їх не вперше.

— Це — пастирі дерев, — відповів Ґандальф. — Невже минуло так багато часу, відколи ти слухав казки біля вогнища? У твоєму краї є діти, котрі серед заплутаних ниточок оповідей легко знайшли би відповідь на твоє запитання. Ти бачив ентів, о королю, — ентів із Лісу Фанґорн, який ви своєю мовою називаєте Ентівським Лісом. Чи ти гадав, що свою назву він отримав із чистісінької примхи? Е, ні, Теодене, все інакше: це ти для них тільки швидкоплинна історія; віки між правлінням Еорла Юного і Теодена Старого для них — наче мить, а всі подвиги твого дому — сущі дрібниці.

Король мовчав.

— Енти, — промовив за мить. — З пітьми легенд я, здається, починаю потрохи осягати диво дерев. Я дожив до незвичайних днів. Довго поралися ми коло своєї худоби та полів, споруджували оселі, виготовляли знаряддя, надавали допомогу Мінас-Тіріту в його війнах. І це ми називали людським життям, способом існування світу. І при тому мало дбали про те, що відбувається за кордонами наших земель. У нас є пісні, які розповідають про ці речі, та ми забуваємо їх, співаємо їх дітям, уважаємо дитячим звичаєм. І ось вони прийшли до нас із незбагненних місцин, і гуляють, ожилі, попід Сонцем.

— Радій же, Королю Теодене, — сказав Ґандальф. — Бо нині під загрозою не лише коротке життя людей, але й життя істот, оспіваних у легендах, як ти сказав. Ти маєш союзників, навіть якщо не здогадуєшся про їхнє існування.

— Та і для смутку є підстави, — відказав Теоден. — Адже хоч би на чий бік стала воєнна фортуна, все одно зі Середзем'я врешті-решт зникне багато гарного та дивовижного, хіба ні?

— Можливо, — погодився Ґандальф. — Зла, що його заподіяв Саурон, ми не зможемо ні цілком виправити, ні поводитися так, наче його й не було. У такий час нам роковано жити. Нумо, продовжуймо подорож, яку вже розпочато!

Тоді загін залишив позаду Паділ та ліс і поїхав у напрямку Бродів. Леґолас неохоче подався слідом за своїми супутниками. Сонце сіло, зникнувши за краєм світу; проте, коли вони виїхали з тіні пагорбів і подивилися на захід у бік Роганської Ущелини, ціле небо зачервонілось і під пливкими хмарами палахкотіло світло. На його тлі кружляла та літала безліч темнокрилих птахів. Декотрі, жалібно покрикуючи, ширяли над головами мандрівників: вони поверталися до своїх домівок на кручах.

— Пожирачі трупів мали вдосталь роботи на полі битви! — сказав Еомер.

Вершники їхали розміреним кроком, а на рівнини довкола них уже наповзала темрява. На небо поволі викотився місяць, майже повний, і в холодному сріблі його проміння трави, коливаючись, піднімались і знову лягали долі, мовби розлоге сіре море. Минувши роздоріжжя, мандрівники їхали вже чотири години і тепер наближалися до Бродів. Пологі схили прудко збігалися до того місця, де ріка розливалася кам'янистими мілководдями між високих трав'янистих терас. Вітер приніс іздалеку вовче виття. На серці в короля й у його почту було важко: всі пригадали, скільки людей загинуло тут під час битви.

Дорога пірнала поміж стрімкі, порослі дерном береги, шукаючи шляху через тераси до самого краю води, і знову піднімалася з протилежного боку. Броди складалися з трьох рядів плаского каміння, між якими був іще й перехід для коней, що тягнувся з обох країв до голого острівця посередині. Вершники поглянули вниз на переправу, і їм здалося, наче щось змінилося: при Бродах, біжучи камінням, завжди голосно дзюрчала прудка вода, а зараз там було тихо. Ложе потоку майже висохло, воно перетворилося на пустку з гальки та сірого піску.

— Страхітливим стало це місце, — сказав Еомер. — Чим занедужала ріка? Саруман знищив чимало прегарних речей, — невже він випив і джерела Ісену?

— Мабуть, так, — відказав Ґандальф.

— О горе! — мовив Теоден. — Ми мусимо переходити цим шляхом, де птахи-трупоїди зжерли стількох достойних Вершників Марки?

— Це — наш шлях, — відповів чарівник. — Скорботною є загибель твоїх людей, але ти побачиш, що принаймні гірські вовки їх не зачепили. Вони бенкетують на тілах своїх друзів, орків, бо ці істоти здатні лише на таку дружбу. Вперед!

Вони спустилися до ріки, і, коли приїхали туди, вовки припинили вити й утекли. Видіння Ґандальфа в місячному світлі нагнало на них страху, бо кінь його, Тіньогрив, виблискував, наче срібло. Вершники спокійно дісталися до острівця, й палаючі очі лише стежили за ними з мороку між кручами.

— Погляньте! — сказав Ґандальф. — Тут потрудилися наші друзі!

Мандрівники побачили, що посеред острівця нагромаджено курган, обкладений камінням і обгороджений списами.

— Ось де лежать усі люди з Марки, котрі загинули поблизу цього місця, — продовжив чарівник.

— Тут нехай і спочинуть із миром! — озвався Еомер.

— Навіть коли списи їхні зітліють і перегниють, курган цей іще довго стоятиме на варті Ісенських Бродів!

— Це також твоїх рук справа, Ґандальфе, друже мій? — запитав Теоден. — Ти багато зробив за один вечір і за одну ніч!

— З допомогою Тіньогрива... й інших, — відповів Ґандальф. — Я їздив швидко і їздив далеко. Проте тут, поблизу кургану, ось що я скажу вам для втіхи: чимало люду загинуло під час битв біля Бродів, але менше, ніж доносять чутки. Більшість просто розбрелась околицями: а я зібрав усіх, кого знайшов. Одних відіслав разом із Ґрімбольдом зі Західної Сторони до Еркенбранда. Інших приставив до роботи над цим похованням. Зараз вони подалися за твоїм маршалом, Ельфгельмом, якого я вирядив із численними Вершниками до Едораса. Мені було відомо, що Саруман кинув усі свої сили супроти тебе, тож його прислужники облишили всі інші завдання і подалися до Гельмового Яру, — в цьому краю, здавалося, годі застати бодай одного недруга. Утім, я боявся, що вовковершники та мародери можуть припхатися до Медусельду, доки він стоїть без нагляду. Тепер, гадаю, ти можеш бути спокійний: дім твій гостинно чекатиме на твоє повернення.

— Я буду щасливий, коли знову його побачу, — відказав Теоден, — хоч — і тепер я в цьому не сумніваюся — жити мені там не довго.

Потому загін попрощався з островом і з курганом, переїхав на протилежний бік річки й вибрався на тамтешній крутосхил. Мандрівники рушили далі, радіючи, що скорботні Броди залишилися позаду. Щойно вони від'їхали, вовки завили знову.

Від Ісенґарда до переправи вів стародавній путівець. Якусь частину шляху він тягся вздовж річки, огинаючи її зі сходу, а потому з півночі, проте згодом стрімко завертав і біг уже прямісінько до брам Ісенґарда, які тулилися попід схилом гір на західному боці долини більш як за двадцять чотири версти від її початку. Загін поїхав уздовж цієї дороги, та не нею: ґрунт біля путівця був твердий і рівний, порослий на багато верст коротким пружним дерном. Тепер вони їхали швидко, і близько півночі Броди віддалилися від них майже на три милі. Тоді мандрівники спинилися, завершивши свою нічну подорож, адже король утомився. Вони дісталися до підніжжя Імлистих Гір, і довгі рукави Нан-Куруніру простяглися їм назустріч. Попереду лежала темна долина, бо місяць уже перейшов на Захід і світло його заступили пагорби. Та з густої тіняви долу здіймався широкий стовп диму і пари, який, линучи вгору, спіймав проміння спадного місяця і посилав чорні та срібні мерехтливі хвилі в зоряне небо.

— Що ти про це скажеш, Ґандальфе? — запитав Араґорн. — Можна подумати, що горить ціла Долина Чарівника.

— Понад тією долиною останнім часом постійно клубочиться дим, — відказав Еомер, — але такого, як цей, я ще ніколи не бачив. Це радше якісь струмені, а не дим. Саруман чарує над чимось, щоби належно нас привітати. Можливо, він кип'ятить усі води Ісену, тому ріка й пересохла?

— Може, й так, — погодився Ґандальф. — Завтра ми дізнаємося, що він робить. А тепер бодай трохи відпочиньмо, якщо зуміємо.

Вони зупинилися на постій біля ложа ріки Ісен: там було тихо й порожньо. Дехто потроху куняв. Але пізно вночі загукали вартові, і всі прокинулися. Місяць зайшов. Угорі сяяли зорі, проте при землі скрадалася темрява, що була чорніша за ніч. Вона напливала на табір із обох боків річки, рухаючись на північ.

— Замріть на місці! — сказав Ґандальф. — Не хапайтеся за зброю! Чекайте! Вона промине вас!

Туман оточив мандрівників. Над їхніми головами ще ледь мерехтіло кілька зірок, але обабіч піднялися стіни непроглядної пітьми: подорожні опинились у вузенькому проході поміж рухливими вежами мороку. Лунали голоси, шепіт і зітхання, нескінченний рипучий зойк, двигтіла земля. Усім здавалося, що страх полонив їх уже невимовно давно, та врешті темрява й незбагненний шум відступили і розчинилися між вигинами гір.

Ген на півдні, в Горнбурзі, люди опівночі почули гучний шум, ніби в долині зірвався вітер, і земля здригнулась: усі перелякались і не наважувалися вийти за межі твердині. А вранці вийшли й були приголомшені, бо вбитих орків не стало, і дерев — також. Далеко в долині Яру трава була прим'ята і потоптана, ніби велетенські пастухи випасали там незліченні стада худоби; а за півтори версти вниз од Греблі в землі було викопано велику яму, засипану зверху камінням так, що воно нагадувало пагорб. Люди переповідають, що там поховано орків, котрих вони вбили; та чи були серед них і ті, котрі втекли до лісу, ніхто сказати не може, бо нічия нога не ступала на той курган. Схилом Смерті назвали його згодом: але там ніколи не росла трава. Дивних дерев у Яровому Падолі потому ніколи не бачили: вночі вони повернулися до свого далекого дому, до темних улоговин Фанґорну. Такою була їхня помста оркам.

Тієї ночі король і члени його загону вже не склепили повік, але ніхто не почув і не побачив нічого незвичайного, крім оцього: десь поблизу раптом озвалася ріка. Долинув гомін води, що мчала камінням, а коли цей звук стих, Ісен знову, як і завжди, хлюпотів і клекотів у своєму руслі.

Удосвіта вони готові були вирушати далі. Світанок був сірий і понурий, мандрівники не побачили сходу сонця. Повітря вгорі було налите туманом, а при землі довкола ніг стелилися смердючі випари. Загін рухався повільно, виїхавши на путівець. Тракт був широкий і жорсткий, добре доглянутий. Крізь туман тьмяно проступала довга гірська гряда, що здіймалася ліворуч. Мандрівники в'їхали в Нан-Курунір, Долину Чарівника. То була захищена долина, відкрита лише з півдня. Колись вона була гарна та зелена, через неї, перш ніж досягнути рівнини, пропливав Ісен, глибокий і повноводий, адже його напувала безліч джерел і малих потічків, які збігали зі зрошених дощами пагорбів: тож, довкола розкинулася багата, родюча земля.

Тепер усе було інакше. Поза стінами Ісенґарда досі просторилися морги землі, яку обробляли Саруманові раби, проте більша частина долини перетворилася на пустку, зарослу бур'янами та колючками. Нетрища ожини стелилися при самій землі, наповзали на кущі та кручі, утворюючи хисткі печери, в яких оселялися невеликі звірята. Дерев там не росло, натомість між шерегами трав де-не-де виступали обпалені й порубані сокирами стовбури — все, що залишилося від стародавніх дібров. То був сумний край, зовсім тихий, якби не шум прудкої води, що збігала по каменях. Дим і пара пропливали в повітрі, ніби клапті хмар, і забивалися в улоговини. Вершники не розмовляли. Багато кому в серце закралися сумніви, і вони міркували, до якого страхітливого кінця провадить їх оцей шлях.

Проїхавши так кілька верст, подорожні побачили, що путівець перетворився на широку вулицю, вимощену великими пласкими каменями, квадратними та майстерно викладеними: у швах між ними не пробивалося жодного паростка трави. Обабіч тракту було вирито глибокі канави, в яких дзюрчала вода. Зненацька попереду виникла гінка колона. Грізна, встановлена на постаменті з брили, вирізьблена та розфарбована у вигляді довгої Білої Руки. Палець її вказував на північ. Отож, збагнули вершники, брами Ісенґарда вже не далеко, і на серцях їм геть поважчало, хоч очі не могли нічого розгледіти в туманах.

Попід гірською грядою в Долині Чарівника з давніх-давен було місце, яке люди називали Ісенґард. Почасти воно виникло ще тоді, коли формувалися самі гори, та не обійшлось і без великих трудів Людей із Вестернесу; зрештою, і Саруман мешкав там уже довго і часу при тому не гаяв.

Ось яким був Ісенґард, коли Саруман перебував на піку влади і багато хто вважав його очільником чарівників. Могутня камінна стіна у вигляді кільця, ніби високі кручі, виступала понад навісом гірських схилів, із яких вона збігала і на які поверталася знову. Вона мала тільки один вхід — розлогу аркаду, вирубану в південній частині стіни. У чорній скелі тягнувся довгий тунель, який із обох кінців замикали потужні залізні двері. Їх виготовили та прикріпили на могутніх завісах, увігнаних у сталеві стовпці, які злилися з монолітом скелі, так що незамкнені двері безшелесно відчинялися легким порухом руки. Увійшовши в них і здолавши лункий тунель, прибулець через короткий час бачив рівнину — велетенське коло, трохи заглиблене досередини, ніби широка, але мілка чаша: від краю до краю вона простягалася на півтори версти. Колись рівнина була зелена, нею збігали вулички та ряди фруктових дерев, які живилися потічками, що текли з гір до озера. Проте в Саруманові дні тут не залишилося жодної зелені. Дороги було викладено плитами, темними і твердими, а вздовж узбіч замість дерев тяглися довгі ряди колон — мармурових, мідних і залізних, — з'єднаних між собою важкими ланцюгами.

Там було багато домівок, хоромів, залів і переходів, вирізаних у стінах і поєднаних тунелями з внутрішнього боку, тож на відкрите коло рівнини виходила безліч вікон і темних дверей. У різних будівлях могли оселитися тисячі мешканців: робітників, слуг, рабів, воїнів — і поміститися величезні склади зброї; у глибоких підземних темницях годували й утримували вовків. Та й рівнина теж була розкопана та перерита. До самих надр землі тягнулися копальні; їхні верхні отвори було закрито невисокими насипами чи камінними куполами, тому при місячному світлі Кільце Ісенґарда нагадувало цвинтар неупокоєних мерців. Ґрунт тремтів. Копальні та спіральні сходи збігали вниз до печер, де Саруман мав скарбниці, склади, зброярні, кузні та великі плавильні печі. Там безперервно оберталися залізні колеса і гупали молоти. Уночі з вентиляційних шахт вихоплювалися жмутки пари, освітленої знизу червоним, блакитним чи отруйно-зеленим вогнем.

Усі окуті ланцюгами дороги сходилися до центру, де стояла дивовижної форми вежа. Її спорудили будівельники давнини, котрі вирівняли Кільце Ісенґарда, проте вона здавалася не рукотворною, а посталою на світ із кісток землі у прадавні часи, коли тут у муках народжувалися пагорби. Вежа та була схожа на шпиль на камінному острові, чорний і грізний, із ледве помітним полиском: чотири могутні багатогранні стовпи було спаяно воєдино, та біля вершини вони відкривалися розверзтими конусами, а їхні навершя були гострі, наче вістря списів, і мали заточені, мов у лез, краї. Між стовпами був вузький проміжок, і там, на полірованій камінній підлозі, оздобленій незвичайними знаками, на висоті понад сімдесят сажнів над рівниною, могла стояти людина. Цією вежею був Ортанк — Саруманова цитадель, назва якої (зумисне чи ненароком) виявилася двозначною, адже ельфійською слово ортанк означало Гора-Ікло, а давньою мовою Марки — Підступний Дух.

Дивовижний і неприступний був Ісенґард, а тривалий час — навіть прекрасний: там колись мешкали величні володарі — охоронці Ґондору на Заході, а також мудреці, котрі спостерігали за зорями. Проте Саруман поволі прилаштував цю місцину до своїх потреб і, на його власну думку, вдосконалив, хоча й помилявся щодо цього: всі пристосування та майстерно виготовлені знаряддя, задля яких Саруман відступив од колишньої своєї мудрості та які, захопившись, уважав своїми винаходами, насправді походили з Мордору; сам Саруман не створив нічого — лише мізерну подобу, дитячу копію чи рабські лестощі порівняно з розлогою фортецею, зброярнею, в'язницею, потужною плавильною піччю Барад-дŷра, Темної Вежі, що не мала собі рівних і сміялася з його підлабузництва, вичікуючи слушної миті, безпечна у своїй гордості й незмірній силі.

Такою була Саруманова твердиня, як її описувала давня слава, бо, скільки сягала жива пам'ять роганців, ніхто з них не заходив у її брами, за винятком кількох істот на кшталт Змієязикого, а той приходив туди потайки й нікому не розповідав, що він там бачив.

І от Ґандальф наблизився до могутньої колони у вигляді Руки і проминув її; і щойно він проїхав, Вершники, котрі їхали слідом, побачили, що Рука вже не біла, а ніби заплямована присохлою кров'ю. Та придивившись уважніше, вони збагнули, що в неї червоні нігті. Але, не звернувши на це уваги, Ґандальф рушив далі в туман, і решта неохоче попрямувала за ним. Скрізь, мовби тут несподівано розлилася повінь, край дороги стояли широкі калюжі з водою, що зайняла всі порожнини, а цівки дзюркотливої вологи стікали камінням.

Урешті, Ґандальф подав знак. Його супутники під'їхали і побачили, що перед ним імла розступилась і засяяло бліде сонце. Минув полудень. Мандрівники дісталися до дверей Ісенґарда.

Але двері ті було зірвано з петель, зігнуто й пожбурено долі. Й усюди, скільки сягало око, валялося потрощене каміння, потріскане, розколоте на зазубрені друзки чи поскидане на їжакуваті купи. Велетенська арка стояла на своєму місці, проте відкривалася тепер у прірву без накриття: тунель було зруйновано, у стрімких скелях обабіч видерто величезні діри й отвори; прибрамні вежі — стерто на порох. Навіть якби збунтувалось у бурі Величне Море і накинулося на ці пагорби, воно не спричинило би страшнішого румовища.

Кільце по той бік дверей зайняла вода, над якою здіймалася пара — ніби кипів казанок, у якому вивергалися з дна і плавали на поверхні уламки брусів та балок, скринь та бочок, розбитого знаряддя. Покручені й нахилені колони стриміли над водою догори дриґом, аж було видно їхні розщеплені основи, а всі дороги були затоплені. Удалині, напівзакрита кудлатою хмарою, бовваніла самотня скеля. Вежа Ортанка все ще стояла — темна та висока, вціліла в час бурі. Каламутні води горнулися їй до ніг.

Король і його загін мовчки сиділи на конях, дивуючись і поступово розуміючи, що Саруманову владу скинуто: проте як — ніхто навіть і гадки не мав. І ось вони звернули погляди на аркаду та на зруйновані брами. Майже відразу за ними громадилася велика купа кругляків, і прибулі раптом побачили на ній дві невеликі постаті, котрі вільно розляглися там, одягнуті в сіре й ледве помітні на тлі каміння. Довкола них валялися пляшки, чаші й тарілки, ніби вони щойно смачно попоїли і зараз відпочивали після праведних трудів. Одна істота, здавалося, спала, а друга, схрестивши ноги, закинувши руки за голову та спершись на відколотий валун, пускала з уст довгі пасемця і крихітні кільця тонкого блакитного диму.

Якусь мить Теоден, Еомер і решта присутніх вражено витріщалися на них. Посеред румовища Ісенґарда це видовище здалося їм найдивнішим із усіх. Однак перш ніж король спромігся на слово, істота, котра випускала з рота дим, раптом спохопилася, відчувши їхню присутність — воїнів, які мовчки завмерли на краю імли, — й зірвалася на ноги. На позір то був молодий хлопець, хоча заввишки сягав лише половини людського зросту; голова з кучерявим каштановим волоссям була непокрита, зате битий негодою дорожній плащ мав такі самі барву та крій, як і одяг Ґандальфових супутників, коли ті прибули до Едораса. Хлопець низько вклонився, схиливши голову на груди. Тоді, ніби не помітивши чарівника та його друзів, повернувся до Еомера і короля.

— Ласкаво просимо до Ісенґарда, панове володарі! — мовив він. — Ми тут за прибрамну сторожу. Мене звуть Меріадок, син Сарадока, а онде мій напарник, котрого, на жаль, здолала втома, — з цими словами він добряче штурхнув того іншого ногою, — Переґрін, син Паладіна з Дому Туків. Батьківщина наша далеко звідсіля, на Півночі. Володар Саруман удома; проте зараз він провадить таємну нараду з таким собі Змієязиким, інакше досі, певна річ, уже би вийшов сюди, щоби привітати таких високоповажних гостей.

— Певна річ, еге ж! — засміявся Ґандальф. — Невже Саруман наказав вам охороняти його зруйновані двері та чекати прибуття гостей, якщо, звісно, вам стане снаги відірватися від тарілки й від пляшки?

— Ні, добрий пане, йому про нас нічого не відомо, — суворо відповів Мері. — Він надто заклопотаний. Ми маємо такий наказ од Деревобородого, а він нині керує Ісенґардом. Це він наказав мені привітати Володаря Рогану достойними словами. І я доклав усіх сил.

— А як щодо твоїх побратимів? Як же Леґолас і я? — скрикнув Ґімлі, вже не в змозі себе стримувати. — Ох, шибеники, ох, вайлоногі та млявомозі лінивці! Добряче ж ви змусили нас побігати! Сто тридцять миль через болота й ліси, через битви та смерть, аби вас урятувати! А ви ось де — бенкетуєте і б'єте байдики, навіть курите! Курите! Де ви надибали це зілля, пройдисвіти? Молот і щипці! Без жартів, мене роздирають лють і радість, тож якщо я не вибухну, це буде справжнісіньке диво!

— І я міг би сказати те саме, Ґімлі, — засміявся Леґолас. — Хоча насамперед я хотів би дізнатися, де вони відкопали вино.

— Одного ви точно не набули під час тієї гонитви — кмітливих мізків, — озвався Піпін, розплющивши очі.

— Ви застали нас на полі нашої перемоги, серед пограбованих армій, і дивуєтеся, де ми надибали кілька заслужених приємностей!

— Заслужених? — повторив Ґімлі. — Не можу в це повірити!

Вершники засміялися.

— Без сумніву, ми стали свідками зустрічі щирих друзів, — сказав Теоден. — То це ті, кого бракувало у вашому товаристві, Ґандальфе? Ці дні просто приречені дарувати нам дива. Я їх набачився вже чимало, відколи покинув свій дім, і от перед моїми очима постав іще один народ із легенд. Адже це — півмірки, котрих дехто з нас досі називає гольбитлами?

— Гобіти до твоїх послуг, володарю, — відказав Піпін.

— Гобіти? — перепитав Теоден. — Ваша мова дивовижно змінилася; та назва ця вам таки пасує. Гобіти! Жодні вісті, що їх я чув, не відповідають дійсності.

Мері вклонився, Піпін підвівся і теж низько вклонився.

— Ти привітний, володарю, бо, сподіваюся, саме так слід тлумачити твої слова, — сказав він. — І ось вам іще одне диво! Покинувши свій дім, я мандрував у різних землях і зараз уперше зустрів народ, якому відомо бодай щось про гобітів.

— Колись давно мій народ прийшов сюди з Півночі, — мовив Теоден. — Але я не обманюватиму тебе: ми не знаємо історій про гобітів. Нам відомо тільки, що далеко-далеко звідси, за багатьма пагорбами та річками, живе в норах серед піщаних схилів народ півмірків. Легенди про їхні вчинки до нас не дійшли, бо подейкують, що гобіти працюють мало й не люблять потрапляти на очі людям, тому здатні умлівіч зникати з-перед їхніх очей, а ще вони вміють змінювати свої голоси так, аби вони нагадували пташиний щебет. Але, гадаю, це не все, що можна про вас розповісти.

— Таки не все, володарю, — озвався Мері.

— І ще одне, — продовжив Теоден. — Я не знав, що гобіти вміють пускати ротом дим.

— А що тут дивного, — відповів Мері, — ми вправляємось у цьому мистецтві лише якихось п'ять поколінь. Саме Тобольд Сурмач із Довгодолу, що в Південній Чверті, вперше виростив у своєму саду справжнє люлькове зілля — десь у 1070 році за нашим літочисленням. Як старий Тобі натрапив на ту рослину...

— Ти не уявляєш, що тобі загрожує, Теодене, — втрутився Ґандальф. — Ці гобіти сидітимуть на краю руїни, обговорюючи застільні насолоди чи незначні вчинки своїх батьків, дідів-прадідів і двоюрідних братів аж до дев'ятого коліна, якщо ти необачно заохотиш їх своїм терпінням. Найліпше дочекатися слушного часу, щоби дізнатися про цю історію куріння. Де Деревобородий, Мері?

— Десь на північній околиці Ісенґарда, по-моєму. Він пішов кудись, аби напитися чистої води. Більшість ентів зараз із ним, і вони досі заклопотані своєю роботою... онде там, — Мері махнув рукою в напрямку озера, що парувало: глянувши туди, присутні почули віддалені гудіння і тріск, мовби з гірського схилу скочувалася лавина. Здалеку долинало «труруру» — ніби тріумфальний звук ріжків.

— Виходить, Ортанк залишено без нагляду? — запитав Ґандальф.

— Але ж тут довкола вода, — пояснив Мері. — Та Спритнодрев і ще кілька ентів стоять на чатах. Не всі ті стовпи й колони, що на рівнині, насадив Саруман. За скелею, гадаю, Спритнодрев — онде біля підніжжя сходів.

— Так, там і справді є високий сірий ент, — підтвердив Леґолас, — але він узявся за боки і стоїть непорушно, мов дерево-двері.

— Уже минув полудень, — сказав Ґандальф, — а ми й ріски в роті не мали від раннього ранку. Проте я хочу якнайшвидше зустрітися з Деревобородим. Він нічого мені не переказував, чи їжа й питво затуманили вам голову?

— Переказував, — відповів Мері, — я саме збирався перейти до його послання, проте мені завадили інші ваші запитання. Я саме збирався сказати, що коли Володар Марки та Ґандальф поїдуть до північної стіни, то застануть там Деревобородого, який радо їх привітає. Додам також, що там вони знайдуть щонайліпші наїдки та напої, які відшукали й відібрали для вас ваші покірні слуги.

Мері вклонився. Ґандальф розсміявся...

— Так уже краще, — сказав він. — Ну що, Теодене, поїдеш зі мною до Деревобородого? Мусимо зробити коло, проте це не дуже далеко. Деревобородий — це Фанґорн, найстарший серед ентів і їхній очільник, і коли ти розмовлятимеш із ним, то почуєш мову найдавніших істот на землі.

— Я поїду з тобою, — відповів Теоден. — Бувайте, любі гобіти! Нехай нам поталанить зустрітися ще раз у моїм домі! Там ви сядете поруч зі мною і розповісте про все, що забажають ваші серця: про вчинки ваших великих праотців, доки сягає ваша пам'ять, а також ми поговоримо про Тобольда Старого та про його травознавство. Бувайте!

Гобіти низенько вклонилися.

— Отже, це Король Рогану! — сказав, стишивши голос, Піпін. — Нічогенький старий. Дуже поштивий.

Розділ 9 Тріски і друзки

андальф і королівський загін поїхали геть, повернувши на схід, аби обігнути зруйновані стіни Ісенґарда. Проте Араґорн, Ґімлі та Леґолас залишилися. Відпустивши Арода і Газуфела на пошуки трави, вони підійшли й сіли біля гобітів.

— Оце так! Пошуки закінчено: ми нарешті зустрілися там, де ніхто і припустити не міг, — сказав Араґорн.

— І тепер, коли владні мужі подались обговорювати поважні справи, — озвався Леголас, — можливо, шукачам поталанить почути відповіді на свої дрібні загадки. Ми йшли за вашим слідом до самого лісу, та є ще чимало речей, про які я волів би дізнатися правду.

— І ще безліч усячини, яку ми також хотіли би довідатися про вас, — сказав Мері. — Дещо нам розповів Деревобородий, Старий Ент, але цього надто мало.

— Про все за порядком, — відповів Леґолас. — Це ми вас шукали, тож ви маєте перші розповісти нам про себе.

— Або другі, — втрутився Ґімлі. — Після їжі бесіда потече рікою. У мене страхітливо болить голова, й уже пополудні. Ви, лайдаки, зможете трохи загладити свою провину, діставши нам бодай дещицю тієї здобичі, про яку ви згадували. Їжа та питво добряче притлумлять мою злість на вас.

— Тоді ти їх матимеш, — озвався Піпін. — Хочете поїсти тут чи в тому, що залишилося від Саруманової вартівні? Онде, під аркою, — там зручніше. Ми мусили трапезувати тут, аби водночас наглядати за дорогою.

— Наглядати — це гучно сказано! — зауважив Ґімлі. — Проте я не піду ні до якого орківського дому і не торкнусь орківського м'яса чи будь-чого з того, що вони загидили.

— А ми тебе про це й не просимо, — відказав Мері. — З нас самих орків досить аж по саме нікуди до кінця наших днів. Одначе в Ісенґарді було безліч іншого народу. Саруманові вистачило розуму не довіряти оркам. Він мав людей, котрі охороняли брами, — одних із найвірніших прислужників, по-моєму. Хай там як, а вони здобули його милість і їх добре харчували.

— А люлькове зілля? — запитав Ґімлі.

— Його ми взяли не в них, — засміявся Мері. — Та це вже інша історія, і вона зачекає, доки ми заморимо черв'ячка.

— Тоді ходімо й заморімо того черв'ячка! — сказав ґном.

Провадячи друзів, гобіти пройшли попід аркою, звідки дісталися до широких дверей ліворуч на вершечку сходів. Двері ті вели просто до великого покою, на протилежному кінці якого було кілька менших дверей, а також камін і димохід при одній зі стін. Покій був висічений у камені й колись, напевно, був темним, бо вікна його виходили в тунель. Але тепер крізь розтрощений дах сюди потрапляло світло. У каміні горів хмиз.

— Я вирішив розпалити сякий-такий вогонь, — сказав Піпін. — Він звеселяв нас серед цих туманів. Хмизу було мало, та й той, що його нам поталанило знайти, набрав вологи. На щастя, в димоході є потужний перетяг, ніби вітер долітає сюди крізь скелю, і сам димохід не захаращений. Вогонь — корисний. Я підсмажу вам хліб, адже йому вже, боюся, три-чотири дні.

Араґорн і його друзі вмостилися по один край довгого столу, а гобіти шаснули в одні з внутрішніх дверей.

— У них тут комора, і це дуже добре, бо до неї не дісталася повінь, — повідомив Піпін, коли вони повернулися, тягнучи на собі тарелі, чаші, кубки, ножі та різноманітні наїдки.

— І нічого вернути носа від цих харчів, пане Ґімлі, — сказав Мері. — Це не орківський непотріб, а людська їжа, як називає її Деревобородий. Хочете вина чи пива? Тут усередині маємо бочечку цілком стерпного трунку. А це ось першокласна свиняча солонина. Чи, може, накраяти вам кілька скибочок бекону й підсмажити їх, га? Шкода, що немає зелені: постачальники останнім часом геть од рук відбилися! На закуску можу запропонувати лише масло та мед до хліба. Вас влаштує?

— Певно, що так, — відказав Ґімлі. — Злість моя помітно стихла.

Троє новоприбулих узялися за наїдки, а двоє гобітів, не соромлячись, їли вже вдруге.

— Мусимо ж ми скласти компанію нашим гостям, — сказали вони.

— Цього ранку ви просто втілення світськості, — засміявся Леґолас. — Але, мабуть, якби ми не приїхали, ви досі вже би любенько ласували цими стравами в товаристві один одного.

— Можливо... Власне, чому б і ні? — сказав Піпін. — Нам погано велося в орків, та й раніше ми не розкошували. Здається, вже дуже давно не наїдалися від пуза.

— А проте, це вам не вельми зашкодило, — озвався Араґорн. — На вигляд ви кров з молоком.

— Еге, справді так, — погодився ґном, окинувши їх згори донизу поглядом із-під шолома. — Атож, волосся ваше ще густіше та кучерявіше, ніж тоді, коли ми бачилися востаннє; і я би заприсягся, що ви трішки підросли, якщо таке можливе з гобітами вашого віку. Принаймні цей Деревобородий не морив вас голодом.

— Не морив, — відказав Мері. — Та енти лише п'ють, а самим питвом ситий не будеш. Напій Деревобородого, може, й поживний, але гобіти потребують чогось істотнішого. Навіть лембас підійде для зміни.

— Ви пили ентівську воду, еге ж? — запитав Леґолас. — Ох, тоді, гадаю, очі не зраджують Ґімлі. Про Фанґорнів напій співають дивні пісні.

— Про той край узагалі розповідають безліч чудернацьких легенд, — сказав Араґорн. — Я сам ніколи не бував там. Ну-бо, розкажіть мені про Фанґорн і про ентів!

— Енти, — мовив Піпін, — енти... ну, енти, вони всі різні. Це — по-перше. Проте очі в них дуже і дуже древні, — він пролепетав іще кілька незрозумілих слів, які зависли в тиші, а тоді продовжив: — Ох, ну, ви вже бачили декого з них іздалеку — чи то пак вони точно вас побачили і повідомили нас, що ви їдете, — і, сподіваюся, побачите ще багатьох, перш ніж поїдете звідсіля. Ви повинні скласти власне уявлення про них.

— Стривайте, стривайте! — озвався Ґімлі. — Ми починаємо історію зі середини. А я хотів би послухати її у правильній послідовності, починаючи з того похмурого дня, коли розпалося наше братство.

— Ти обов'язково її почуєш, якщо є час, — сказав Мері. — Та спершу, коли ви вже поїли, набийте свої люльки й закуріть. І тоді ми бодай на хвилинку уявимо, що все наше товариство безпечно повернулося до Брі чи до Рівендолу.

І він витягнув невелику шкіряну торбинку, повну тютюну.

— У нас його ціла купа, — сказав гобіт, — можете набивати, скільки вам заманеться, коли ми підемо. Сьогодні вранці ми трохи попрацювали, рятуючи тутешнє майно, Піпін і я. Тут плаває стільки всього. Саме Піпін знайшов два барильця, які, гадаю, вимило десь із пивниці чи з комори. Коли ми їх відкрили, то побачили оце — найліпше люлькове зілля, яке тільки можна бажати, причому геть не зіпсуте.

Ґімлі взяв дрібку, потер між долонями й понюхав.

— На дотик нічогеньке і пахне добре, — сказав він.

— Воно і є добре! — відказав Мері. — Любий мій Ґімлі, це ж бо Довгодільський лист! На барильцях були фірмові знаки Сурмача, — я бачив їх так само виразно, як бачу тебе. Хтозна, як воно сюди потрапило. Напевне, листя привезли для особистого вжитку Сарумана. Мені й на гадку не спадало, що наш тютюн завозять аж так далеко. Та зараз він буде нам дуже до речі!

— Був би до речі, — похнюпився ґном, — якби я мав люльку, щоби ним скористатися. На жаль, свою я загубив десь у Морії чи ще й раніше. Серед вашої здобичі не знайдеться, бува, люльки?

— Ні, боюся, що ні, — відповів Мері. — Ми не знайшли жодної, навіть тут, у вартівнях. Саруман, здається, приберігав цю розкіш винятково для себе. Та, по-моєму, йти і стукати у двері Ортанка, випрошуючи в нього люльку, — марна річ! Доведеться нам ділитися люльками, як роблять у скрутну годину щирі друзі.

— Секунду! — озвався Піпін.

Устромивши руку за горловину камізельки, він витяг звідти невеликий м'який гаманець на шворці:

— Я беріг коло серця цей скарб чи навіть два, такі самі безцінні для мене, як Перстень. Ось перший — моя стара дерев'яна люлька. А ось і другий — ніким не вживана. Довгенько я носив їх, хоч і не знаю навіщо. Насправді, відколи закінчився мій власний тютюн, я вже й не вірив, що нам пощастить надибати його під час цієї мандрівки. А тепер-от мої люльки нарешті знадобилися.

Він узяв маленьку люльку зі сплюснутим чубуком і вручив її Ґімлі.

— Ти вже не гніваєшся на мене? — запитав.

— Не гніваюся! — радісно скрикнув Ґімлі. — О, найшляхетніший із гобітів, тепер я твій довічний боржник.

— Ну, а я вийду знову на свіже повітря, щоби поглянути, як поводяться вітер і небо! — мовив Леґолас.

— Ми підемо з тобою, — додав Араґорн.

Вони вийшли назовні й умостилися на купі каміння біля проходу. Їм видно було майже цілу долину внизу, бо тумани піднялись і легенький вітер відносив їхні пасма геть.

— А зараз бодай на часинку розвіймося! — знову подав голос Араґорн. — Посідаймо на краю руїни і побесідуймо, як каже Ґандальф, — доки він сам залагоджує свої справи деінде. Я так утомився, як нечасто втомлювався досі.

Він загорнувся в сірий плащ, заховавши під ним кольчугу, і випростав ноги. Потому відкинувся на спину і випустив тоненьку цівку диму.

— Гляньте! — сказав Піпін. — Блукач Бурлака повернувся!

— А він і не зникав ніколи, — відповів Араґорн. — Я і Бурлака, і Дунадан, я належу водночас і Ґондору, й Півночі.

Якусь часину вони курили мовчки, вгорі світило сонце, посилаючи в долину скісні промені з-поза високих білих хмарин на заході. Леґолас лежав непорушно і незмигно дивився на сонце та небо, тихенько наспівуючи. Нарешті він сів.

— Ну ж бо! — сказав ельф. — Час збігає, тумани відступають чи й узагалі відступили би, якби ви, дивний народе, не огортали себе хмарами диму. Що там із вашою історією?

— Ну, моя історія розпочалася, коли я прокинувся в темряві й з'ясував, що лежу, зв'язаний по руках і ногах, в орківському таборі, — відказав Піпін. — Цікаво, який сьогодні день?

— П'яте березня. За ширським літочисленням, — уточнив Араґорн.

Піпін щось порахував на пальцях.

— Відтоді проминуло тільки дев'ять днів![2] — здивувався вголос гобіт. — А здається, ніби нас упіймали рік тому. Зрештою, хоча половина того часу скидалася на поганий сон, ми пережили три особливо жахливі дні. Мері виправить мене, якщо забуду щось важливе, — в деталі я, проте, не вдаватимуся. Розумієте: батоги, бруд, сморід і все таке — цього навіть згадувати не варто.

Далі Піпін занурився в розповідь про останній Боромирів бій і про орківський марш від Емин-Муїлу до Лісу. А слухачі кивали, коли його слова у певних місцях збігалися з їхніми власними здогадами.

— Ось кілька ваших загублених скарбів, — сказав Араґорн. — Ви зрадієте, що вони повернулися.

Він розстебнув пояс попід плащем і витяг із-за нього два ножі в піхвах.

— Ти ба! — радо вигукнув Мері. — Я вже й не сподівався їх побачити! Своїм я позначив кількох орків, але Уґлук забрав ножі. Він так люто дивився! Я було подумав, що той орк мене заріже, та він пожбурив ножі геть, наче вони обпекли його.

— А ось і твоя брошка, Піпіне, — сказав Араґорн. — Я тримав її у безпечному місці, бо це — дуже коштовна річ.

— Знаю, — відказав Піпін. — Мені було дуже прикро розлучатися з нею, та що ще я міг удіяти?

— Нічого, — відповів Араґорн. — Скарб, якого ти не можеш позбутись у скрутну хвилину, сковує гірше за кайдани. Ти вчинив правильно.

— Розрізати пута на зап'ястках — оце було хвацько! — похвалив Ґімлі. — Звісно, без фортуни не обійшлось, але ти, сказати б, ухопився за свій шанс обома руками.

— І загадав нам нічогеньку загадку, — докинув Леґолас. — Я подумав, що в тебе виросли крила!

— На жаль, ні, — відповів Піпін. — Адже ви ще не знаєте про Ґрішнаха.

Гобіта пересмикнуло, й він замовк, передавши Мері розповідь про останні жахливі миті: про огидні лапи, про гарячий подих і про страхітливу силу волохатих Ґрішнахових рук.

— Ця історія з барад-дŷрськими, або, як їх іще називають, луґбурцькими орками, вкрай мене тривожить, — сказав Араґорн. — Темному Володареві відомо вже надто багато, і його прислужникам — також; а Ґрішнах, вочевидь, після тієї сутички послав за Ріку вістового. Червоне Око стежитиме за Ісенґардом. Але Саруман так чи так опинився між двох вогнів, що їх сам і розпалив.

— Атож, хоч би хто тепер виграв, його долі таки не позаздриш, — погодився Мері. — Усі Саруманові задуми пішли шкереберть, коли його орки ступили на землю Рогану.

— Ми мимохідь бачили старого негідника, чи принаймні на це натякає Ґандальф, — сказав Ґімлі. — На краю Лісу.

— Коли то було? — запитав Піпін.

— П'ять ночей тому, — відповів Араґорн.

— Цікаво-цікаво, — сказав Мері, — п'ять ночей тому... Ось ми й дісталися до тієї частини історії, про яку ви геть нічого не знаєте. Ми зустріли Деревобородого вранці після тієї битви, а вночі були вже у Джерельній Залі — в одній із його ентівських осель. Наступного ранку подалися на Ентівське Віче — зібрання ентів себто, а також найдивніше видовище з усіх, які мені доводилося бачити на своєму віку. Воно тривало цілий день і ще наступний, а ми ночували з ентом на ім'я Спритнодрев. Пізно пополудні на третій день віча енти зненацька засурмили збір. То було щось надзвичайне. Ліс завмер у такому напруженні, мовби всередині нього визрівала буря, а потому вибухнув — цілий і відразу. От би ви почули похідну пісню ентів!

— Якби Саруман почув її, то вже був би за сотні миль звідсіля, навіть якщо для цього йому довелося би бігти на своїх двох, — сказав Піпін. —

Пісня ця значно довша. У ній мало слів, зате багато звуків, які нагадують музику ріжків і барабанів. Було чудово. Та доки я дістався сюди, то думав, що це — лише похідна мелодія і крапка, звичайна собі пісня... Тепер я все розумію набагато краще.

— З настанням ночі ми спустилися з останнього хребта до Нан-Куруніру, — провадив далі Мері. — Тоді в мене вперше виникло враження, ніби сам Ліс крокує за нами. Я подумав, що бачу ентівський сон, але Піпін теж помітив щось таке. Ми обоє злякалися, бо все з'ясувалося тільки згодом... То були гуорни — так принаймні енти називають їх «короткою мовою». Деревобородий мало розповів про них, але, якщо я правильно зрозумів, це — теж енти, котрі майже перетворилися на дерева, щонайменше на вигляд. Вони мовчки стоять у різних закутках лісу чи на узліссях і безперервно стежать за деревами: глибоко в найтемніших улоговинах їх, думаю, є не одна сотня... Гуорни надзвичайно сильні й, здається, вміють загортатись у пітьму: побачити, як вони рухаються, дуже важко. Проте вони таки рухаються. І то вельми швидко, якщо розлючені. Стоїш собі, видивляєшся погоду, можливо, прислухаєшся до шелестіння вітру, а потому раптом опиняєшся серед лісу, оточений великими деревами, які обмацують усе довкола. Гуорни досі не позбулися своїх голосів і можуть розмовляти з ентами, — тому, власне, їх і називають гуорнами, каже Деревобородий, — але вони стали дивні та дикі. Небезпечні. Я би вмер од жаху, якби довелося зустрітися з ними сам на сам, без справжніх ентів, котрі за ними наглядають... Отож, на початку ночі ми тихцем спустилися довгою ущелиною до верхнього краю Долини Чарівника: спершу енти, а за ними всі їхні шурхітливі гуорни. Ми, звісно, їх не бачили, проте повітря аж рипіло. Ніч була темнезна і хмарна. Зійшовши з пагорбів, енти й гуорни почали рухатися дуже швидко, а шуміли — неначе буремний вітер. Місяць не показувався, і незабаром, десь після півночі, вздовж північного боку Ісенґарда постав високий ліс. Не видно було ні сліду ворогів, ніхто не кинув нам виклику. Лише у високому вікні на вежі мерехтіло світло... Деревобородий і ще кілька ентів пробрались усередину так, аби їх не помітили з могутніх брам. Піпін і я були з ними. Ми сиділи на плечах у Деревобородого й відчували, як він тремтить од напруження. Та навіть збентежені енти можуть бути дуже обережні й терплячі. Вони стоять спокійно, мов статуї, дихають і прислухаються... Потім умлівіч усе зрушило з місця. Гримнули сурми — і стіни Ісенґарда здригнулися від того звуку. Ми подумали, що нас викрито і що от-от розпочнеться бій. Але де там! Усі Саруманові війська вирушили в похід. Я мало знаю про цю війну та про Верхівців Рогану, проте Саруман, здається, збирався покінчити з королем і з його людьми одним вирішальним ударом. Ісенґард спорожнів. Я дивився, як ідуть вороги: нескінченні лави піших орків, загони орків, котрі їхали верхи на здоровенних вовках. І ще — батальйони людей. Багато хто ніс у руках смолоскипи, тож я зміг роздивитися їхні обличчя. Переважно то були звичайні люди, доволі високі й темноволосі, похмурі, та не зловісні на вигляд. Одначе були й інші створіння, справді жахливі: заввишки з людину, проте з ґоблінськими мордами землистого кольору, хижі та розкосі. Знаєте, вони чомусь нагадали мені того південця з Брі, тільки він був не такий відверто схожий на орка, як більшість цих солдатів.

— Я теж згадав про нього, — сказав Араґорн. — У Гельмовому Ярі ми мали справу з багатьма такими напіворками. Тепер цілком очевидно, що той південець був Сарумановим шпигуном, але чи він був спільником Чорних Вершників, а чи працював лише на Сарумана — я не знаю. З цими нечестивцями завжди важко вгадати, коли вони у спілці, а коли обдурюють одне одного.

— Ну, якщо зібрати їх усіх докупи, то з Ісенґарда вийшло, напевно, тисяч із десять воїнів, — правив своєї Мері. — Цілу годину вони все йшли та йшли через браму. Дехто подався путівцем униз, до Бродів, а дехто звернув і рушив на схід. Приблизно за півтори версти звідсіля — там, де ріка біжить у дуже глибокому руслі, — було споруджено міст. Якщо підведетеся, то побачите його. Усі ті полчища співали хрипкими голосами, сміялись і зчиняли жахливий гармидер. Я подумав, що Рогану буде дуже кепсько. Та Деревобородий навіть не поворухнувся. Він сказав: «Сьогодні мене обходить лишень Ісенґард, скеля й камінь»... Хоча темрява і заважала мені детально роздивитися, що відбувається, та я відчув, як гуорни почали рухатися на південь, щойно брами твердині знову зачинилися. Саме гуорни, гадаю, взялися згодом за орків. Уранці гуорни були вже далеко в долині, чи то пак там стояла непроглядна тінь... Коли Саруман випровадив цілу свою армію, настав наш час. Деревобородий зсадив нас на землю, пішов до брам і почав гамселити у двері, викликаючи Сарумана. Відповіді не було, тільки зі стін у нього полетіли стріли та каміння. Проте стріли безсилі супроти ентів. Звісно, вони завдають їм болю, та водночас іще більше гнівлять — наче кусючі мухи. Ент може бути пообштрикуваний орківськими стрілами, як та подушечка для голок, однак вони ледве чи докучатимуть йому. По-перше, ентів годі отруїти, а по-друге, шкіра їхня напрочуд міцна, значно товстіша за кору. Енти не люблять сокир. Але, щоби здолати одного ента, потрібно чимало воїнів зі сокирами, — одинак, котрий рубоне ента один раз, ледве чи дочекається нагоди завдати другого удару. Замашні кулаки ентів трощать залізо, ніби тоненьку фольгу... Після того, як у Деревобородого поцілило кілька стріл, він почав розігріватись і став «квапливим» у гарному значенні цього слова, як би він сам висловився. Деревобородий могутнім голосом погукав: Труру-ру! — і до нього сягнистими кроками підійшла ще дюжина ентів. Сердиті енти — жахливі. Пальці їхніх рук і ніг просто вростали у скелю і роздирали її, немовби скоринку хліба. Ми ніби були свідками столітньої праці могутнього коріння, що тривала лише кілька секунд... Енти тиснули, тягнули, дерли, струшували та гамселили; аж ось — хрясь-брязь і бах-барабах — за п'ять хвилин вони рознесли браму на пил і на друзки; дехто з них уже почав упиватись у стіни — знаєте, як ото кролики, які риють нори в піску. Не уявляю, про що тоді думав Саруман, але, чим зарадити тому, що відбувалося, він точно не відав. Мабуть, віднедавна його чари почали втрачати силу, та все одно йому забракло стійкості, простої сміливості, там — у тісній вежі, без натовпу рабів, машинерії та купи всього, якщо ви розумієте, про що я. Наш старий Ґандальф геть інакший. Цікаво: може, Саруман прославився тільки тому, що йому не забракло розуму оселитися в Ісенґарді?

— Ні, — озвався Араґорн. — Колись його могутність дорівнювала його славі. Цей чарівник мав глибокі знання, проникливу думку та навдивовижу вправні руки: він панував над умами інших. Саруман умів переконати мудрих і залякати нижчих од себе. Останнього вміння він не позбувся й досі. Мало хто в Середземні, скажу я вам, зможе почуватися безпечно, коли надумає поговорити з ним віч-на-віч навіть зараз, коли Саруман зазнав поразки. Ґандальф, Ельронд і, ймовірно, Ґаладріель — тепер, коли викрито його підступність, — і, може, ще дехто.

— Енти почуваються безпечно, — зауважив Піпін.

— Одного разу він, може, й ошукав їх, але вдруге йому так не поталанить. Адже, попри все, Саруман зовсім не розумів ентів, тож припустився жахливої помилки, не зваживши на них у своїх планах. Він не знав, що з ними робити, а часу на вигадки теж не було, бо енти відразу взялися до діла. Щойно розпочалася наша атака, тих кілька щурів, котрі залишилися в Ісенґарді, кинулись урозтіч крізь усі діри, що їх зробили енти. Допитавши людей, енти відпустили їх: дві чи три дюжини лише в цьому кінці. Та не думаю, щоби комусь із орків будь-якого розміру вдалось утекти. Не від гуорнів — це точно: на той час у лісі довкола Ісенґарда їх було вже пребагато, як і в долині, куди вони пішли раніше... Потому енти перетворили значну частину південних стін на завали, рештки Саруманових прислужників чкурнули хто куди, покинувши його, а сам він у паніці втік. Мабуть, коли ми прибули, він зачаївся біля брам: вийшов подивитися на марш своєї чудової армії. Щойно енти прорвалися досередини, чарівник хутко забрався геть, і вони спершу не помітили його. Ніч стала прозорішою, яскраво сяяли зорі, а їхнього світла ентам цілком досить, аби добре бачити, й от Спритнодрев зненацька закричав: «Убивця дерев! Убивця дерев!» Спритнодрев — створіння лагідне, тому особливо сильно ненавидить Сарумана: його народ вельми постраждав од орківських сокир. Спритнодрев зіскочив із внутрішньої брами на стежку — а коли він збурений, то здатен рухатися швидше, ніж вітер. У мороці то з'являлася, то зникала між колон примарна постать і, діставшись поспіхом до сходів, уже майже зійшла на вежу. Майже. Спритнодрев так завзято переслідував Сарумана, що лише крок чи два відділяли його від того, щоб упіймати і задушити його, й саме тоді стариган прослизнув у двері... Опинившись у безпеці Ортанка, Саруман часу не гаяв і відразу запустив свою дорогоцінну машинерію. Доти чимало ентів уже потрапило всередину Ісенґарда: хтось побіг слідом за Спритнодревом, інші вдерлися з півночі та зі сходу — вони ходили всюди-всюди, руйнували та нищили. Зненацька в повітря шугнули стовпи вогню та смердючі випари: вентиляційні шахти і штольні по усій долині немовби скрутив напад нудоти і блювання. Кілька ентів обпеклося, їх охопило полум'я. Один із них — здається, його звали Шкірокор: дуже високий і вродливий ент — потрапив у струмінь якогось рідкого вогню і спопелів, наче галузка. Жахливе видовище!.. Після цього енти оскаженіли. Я гадав, що вони й раніше були неабияк розлючені, та помилявся. Тепер вони ревли, гупали і сурмили, доки каміння почало тріщати, обсипаючись від самого лише їхнього галасу. Я і Мері припали до землі й заткали вуха плащами. Енти невпинно кружляли довкола Ортанка, тупали і вирували, мов нестримний буревій, ламаючи колони, скидаючи лавини кругляків у штольні, підкидаючи вгору здоровенні уламки скелі, ніби то було листя. Вежа стояла в самому серці бурхливої веремії. Я бачив, як залізні стовпці та будівельні блоки підлітають у повітря на десятки сажнів і з усієї сили вдаряються у вікна Ортанка. Проте Деревобородий не втратив глузду. На щастя, його нічим не обпекло. Він не хотів, аби його народ постраждав од власної люті, й не хотів, аби Саруман утік крізь якусь шпарину під час цієї колотнечі. Чимало ентів кидалося на скелю Ортанка, проте марно. Вона надто гладенька і тверда. Мабуть, її підтримує чаклунство, давніше й сильніше, ніж Саруманове. Хай там як, а вони не могли вхопитися за неї чи зробити бодай тріщину, натомість калічили та виснажували себе... Тож Деревобородий увійшов у кільце і закричав. Його невимовно гучний голос розлігся над довколишнім гармидером. Раптом запала мертва тиша. У цій тиші з високого вікна на вежі несподівано пролунав різкий сміх. Це дуже дивно вплинуло на ентів. Спершу вони метушилися, мов навіжені, а потому стали холодні та похмурі, мов крига, а ще — спокійні. Пішли з рівнини й зібралися довкола Деревобородого, стоячи майже нерухомо. Він трохи поговорив із ними їхньою мовою, — гадаю, розповідав їм свій план, що виник у його старій голові заздалегідь. Енти просто мовчки розчинились у сірому світлі. Тоді саме займався день... Здається, вони виставили варту на вежі, проте вартові були так добре заховані й поводилися так тихо, що я їх не помітив. Решта подалася кудись на північ. Цілий наступний день вони були чимось заклопотані, їх не було видно. Переважно ми сиділи самі. День був виснажливий: ми трохи поблукали околицями, з усіх сил намагаючись бути непомітними для вікон Ортанка, які витріщалися на нас вельми загрозливо. Багато часу витратили на пошуки їжі. А ще сиділи й розмірковували вголос, що ж діється там, на півдні, в Рогані, й що спіткало решту побратимів із нашого Загону. Інколи ми чули, як десь далеко з гуркотом падає каміння, а між пагорбів відлунює грім... Пополудні ми обійшли кільце по периметру і вирішили глянути, що відбувається за ним. На початку долини виріс розлогий тінистий ліс гуорнів, ще один такий самий оточував північну стіну. Увійти в нього ми не наважилися. Зате чули дражливий пронизливий звук, який звістував: там, усередині, щось коїться. Енти і гуорни копали велетенські ями та канави, робили чималі ставки й гаті, збираючи воєдино води Ісену й усіх інших потоків і джерел, які могли знайти. З тим ми їх і залишили... Надвечір Деревобородий повернувся до брами. Він мугикав і наспівував щось собі під носа, здавався вдоволеним. Спинився, розпростав могутні руки та ноги і глибоко вдихнув. Я запитав, чи він утомився... «Утомився? — перепитав ент. — Утомився? Авжеж, ні, не втомився, лише задерев'янів. Мені потрібен добрячий ковток води з Ентави. Важка була праця: сьогодні ми натрощили більше каміння та вигризли більше землі, ніж за безліч довгих років. Але все вже майже завершено. Коли западе ніч, не затримуйтеся біля цієї брами чи у старому тунелі! Крізь них може хлинути вода, — попервах вона буде брудна, проте лише доти, доки змиє всі Саруманові нечистоти. Потім Ісен знову бринітиме від чистоти». Ент узявся спроквола розкидати стіни, ніби це заняття його розважало... Щойно ми задумалися, де би то знайти безпечне місце, щоби трохи подрімати, як сталося найдивовижніше. Ми почули, що дорогою поспіхом над'їжджає вершник. Мері та я лежали тихесенько, а Деревобородий заховався в мороці попід аркою. Зненацька до нас наблизився величезний кінь — мовби в повітрі свінула срібна блискавиця. Було вже темно, та я виразно бачив обличчя вершника: воно світилось, а все його вбрання було цілком біле. Я аж сів, роззявивши рота від подиву. Спробував гукнути його, та не зміг... Але й не було потреби. Він спинився зовсім поряд і зиркнув униз, на нас. «Ґандальф!» — нарешті витиснув я зі себе, хоча спромігся тільки на шепіт. Думаєте, він сказав: «Привіт, Піпіне! Яка приємна несподіванка!»? Ні, де там! Він сказав: «Уставай, лайдацюго Туку! Де, диво його забирай, серед цілої цієї колотнечі можна знайти Деревобородого? Він мені потрібен. Хутко!..» Деревобородий почув його голос і відразу вийшов із тіні, й то була дивна зустріч. Власне, здивований був я, бо ніхто з тих двох, здавалося, не здивувався взагалі. Ґандальф, очевидно, знав, що застане Деревобородого тут, а Деревобородий, либонь, на те й вештався біля брами, щоби зустріти нашого чарівника. Але ж ми розповідали старому ентові про Морію! І раптом я пригадав дивний погляд, який він кинув на нас тоді. Припускаю, він до того вже бачив Ґандальфа чи мав якісь вісті про нього, проте квапився й нічого нам не сказав. «Не квапся!» — ось його гасло; проте ніхто, навіть ельфи, не в змозі детально розповісти про пересування Ґандальфа, якщо він не поруч із ними. «Хрум, Ґандальфе! — озвався Деревобородий. — Радий, що ти прийшов. З деревом, із водою і з цими нечулими почварами я можу впоратися, та є ще Чарівник, і йому теж потрібно дати раду». «Деревобородий, — відказав Ґандальф. — Мені потрібна твоя допомога. Ти багато зробив, але цього наразі замало. Я маю здолати десять тисяч орків». І тоді ці двоє пішли, щоби пошепотітися собі в якомусь закапелку. Для Деревобородого все, мабуть, відбувалося надзвичайно швидко, бо Ґандальф страшенно квапився і почав торохтіти про справи, щойно ступив кілька кроків од нас, і ми ще могли їх чути. Вони радилися лише кілька хвилин, щонайбільше — чверть години. Потому Ґандальф повернувся до нас, і йому наче трохи відлягло від серця: він був майже веселий. І таки зізнався, що радий нас бачити. «Але, Ґандальфе! — скрикнув я. — Де ти був? І чи бачив ти інших?» «Хоч би де я був дотепер, я вже повернувся, — відповів він у тій своїй ґандальфівській манері. — Так, декого я вже бачив. Одначе новини почекають. Ця ніч — небезпечна, я мушу їхати дуже швидко. Проте світанок буде яснішим; і якщо я не помиляюся, то ми ще зустрінемося. Бережіть себе і тримайтеся якнайдалі від Ортанка! Прощавайте!..» Після Ґандальфового від'їзду Деревобородий поринув у задуму. Він, очевидно, дізнався надто багато вістей за надто короткий час і тепер перетравлював їх. Ент поглянув на нас і сказав: «Гм, ну, виявилося, що ви не такий уже і квапливий народ, як я спершу про вас подумав. Ви говорите значно менше, ніж могли би, й не більше, ніж потрібно. От вам і злива новин, атож! Ну й ну, тепер Деревобородий мусить знову братися до роботи...» Перш ніж він пішов, нам пощастило витягнути з нього бодай крапельку тих новин, і вони нас не підбадьорили — навпаки. Якусь мить ми більше потерпали за вас трьох, аніж за Фродо та Сема чи за бідолашного Боромира. Ми докумекали, що десь далеко триває або невдовзі розпочнеться страхітлива битва і що ви — там, і що можете ніколи звідти не виплутатися... «Гуорни допоможуть», — сказав Деревобородий. А потім подався хтозна-куди, і ми не бачили його до сьогоднішнього ранку...

— Була глибока ніч. Ми лежали на вершечку купи наваленого каміння, нічого не було видно. Усе довкола заховали під собою імла та морок, які нагадували велетенську ковдру. Повітря здавалося важким і гарячим, у ньому постійно відлунювали шерехи, скрипи та шепоти різних голосів, які проминали нас. Напевно, то нові сотні гуорнів ішли, щоби допомогти вам під час битви. Згодом десь на півдні гримнув грім, і над Роганом засяяли блискавиці. Ми бачили, як раз у раз виринає з пітьми чорно-білий гірський пік за багато верст звідси, а потому знову зникає. Позаду нас на пагорбах шуміло щось схоже на грім, однак інакше. Часом відлуння котилися цілою долиною... Десь близько опівночі енти зруйнували гаті й пустили всі зібрані води через пробоїну в північній стіні просто на Ісенґард. Гуорнівська темрява відступила, грім стих. Понад західними горами висів Місяць... Ісенґард заполонили чорні скрадливі струмки та водойми. Вони мерехтіли в останніх променях Місяця, розливаючись рівниною. Подеколи вода знаходила собі шлях униз крізь шахту чи крізь яму. Шумувала пухнаста біла піна. Клубами пахкав дим. Де-не-де гримали вибухи та займався вогонь. Один велетенський закрут пари, звиваючись довкола Ортанка, все піднімався й піднімався, доки став схожий на гінкий шпиль, вогненний унизу та освітлений місяцем угорі. Вода дедалі прибувала, аж Ісенґард урешті перетворився на здоровецьку плитку каструлю, в якій клекотало й парувало вариво.

— Минулої ночі ми з півдня бачили хмару диму та пари, коли наблизилися до входу в Нан-Курунір, — сказав Араґорн. — Ми боялися, чи то, бува, не Саруман готує для нас якусь нову магію.

— Не він! — відказав Піпін. — Саруман, мабуть, аж захлинувся й уже не сміятиметься. До ранку — до вчорашнього ранку — вода зайняла всі отвори, й піднявся густий туман. Ми заховалися там, у вартівні, й дуже перелякалися. Озеро почало виходити з берегів і підтоплювати старий тунель, вода швидко піднялася до сходинок. Ми подумали, що спіймались у пастку, як орки в норі, та натрапили на гвинтові сходи на далекому кінці складу, і сходи ті привели нас на верхівку арки. Протискуватися назовні було важкувато, бо коридор був розтрощений і перекритий каменем, який упав поблизу виходу. Ми сиділи високо понад бурхливим паводком і спостерігали за потопленням Ісенґарда. Енти не припиняли наганяти сюди воду, допоки вичахли всі вогні, а всі печери було залито. Тумани поволі зібралися докупи й піднялись угору, ніби велетенська парасоля хмари — на висоту, либонь, із півтори версти. Увечері понад східними пагорбами з'явилася дивовижна веселка, потому захід сонця заступила густа мжичка на схилах пагорбів. Стало дуже тихо. Десь далеко тужливо завило кілька вовків. Уночі енти зупинили приплив води і спрямували Ісен назад у його русло. Так усе і скінчилося.

— Відтоді вода спадає. Гадаю, десь унизу під шахтами є печерні виходи для неї. Якщо Саруман визирає з котрогось із цих вікон, то бачить лише незграбний, жахливий безлад. Ми почувались украй самотньо. Ніде на цілому цьому румовищі не було бодай одного ента для розмови, не було жодних новин. Ми заночували вгорі понад аркою: там було холодно, волого, і ми не спали. Нас не покидало передчуття, що будь-якої миті може щось трапитись. Адже Саруман досі у своїй вежі. Уночі розлігся такий шум, ніби з долини до нас летів вітер. Думаю, саме тоді повернулись енти й гуорни, проте, де вони перебували до того, я не знаю. Ранок був імлистий і вологий, ми спустились униз і роззирнулися, та нікого не побачили. Оце майже все, що я мав розповісти. Зараз тут після всіх катавасій панує спокій. А ще — стало чомусь безпечніше, відколи повернувся Ґандальф. Мені вдалося поспати!

На мить запанувала тиша. Ґімлі ще раз набив люльку.

— Мене цікавить лишень одне, — сказав він, запаливши трут, — Змієязикий. Ти розповів Теоденові, що він зараз зі Саруманом. І як він потрапив до вежі?

— Ой, так, я геть забув про нього, — відповів Піпін. — До сьогоднішнього ранку Змієязикого тут не було. Щойно ми розклали багаття і приготували сякий-такий сніданок, як знову з'явився Деревобородий. Ми почули, як він щось мугикає і гукає нас іззовні... «Я прийшов сюди, тільки щоби глянути, як вам тут ведеться, любі приятелі, — сказав ент, — і щоби повідомити новини. Гуорни повернулись. Усе добре; гай-гай, усе дуже добре! — засміявся він і ляснув себе по боках. — В Ісенґарді вже немає жодного орка, немає жодної сокири! А до кінця дня сюди з півдня надійдуть гості, й декотрих ви будете дуже раді бачити...» Щойно він це договорив, ми почули цокіт копит на дорозі. Кинулися до брами, і я став, пильно вдивляючись удалину, бо майже сподівався побачити Бурлаку та Ґандальфа на чолі армії. Натомість із імли виїхав чоловік на старій змореній шкапі, та й сам він здавався якимось дивним покручем. Нікого іншого не було видно. Коли чоловік нарешті виїхав із імли й несподівано побачив перед собою всі довколишні уламки та румовища, то роззявив рота від подиву, а обличчя його мало не позеленіло. Прибулець був такий збентежений, що спершу навіть не помітив нас. А коли помітив, то скрикнув і спробував завернути коня, щоб утекти. Проте Деревобородий зробив три кроки, випростав довгу руку і вихопив його зі сідла. Шкапа сахнулася від жаху, а покруч гепнувся на землю. Він сказав, що його звуть Ґріма, що він друг і радник короля і що Теоден прислав його до Сарумана з важливим повідомленням... «Ніхто, крім мене, не наважився бодай спробувати проїхати відкритою місцевістю, де аж кишить від гидких орків, — сказав той чоловік, — отож, послали мене. Я відбув небезпечну подорож, я голодний і втомлений. Мені довелося звернути зі шляху далеко на північ, аби втекти від вовків...» Перехопивши кілька косих поглядів, які він кинув на Деревобородого, я сказав сам до себе: «Брехун». Деревобородий хвилина по хвилині дивився на Ґріму своїм довгим повільним поглядом, доки той нещасний почав звиватися на землі. Потому нарешті ент сказав: «Ха, гм, я чекав на тебе, пане Змієязикий». Чоловік витріщився на нього від несподіванки. «Ґандальф дістався сюди перший. Тож я знаю про тебе стільки, скільки мені потрібно, і знаю, що з тобою робити. Ґандальф наказав зганяти всіх щурів в одну пастку; так я і вчиню. Тепер я господар Ісенґарда, а Саруман замкнений у своїй вежі, тому ти можеш іти до нього й переказувати йому всі повідомлення, які тобі заманеться...» «Пусти мене, пусти мене! — кричав Змієязикий. — Я сам знаю шлях туди...» «Ти знав шлях — у цьому я не сумніваюся, — відповів Деревобородий. — Але віднедавна тут усе трішки змінилось. Іди і поглянь!..» Ент відпустив Змієязикого, і той пошкутильгав крізь арку, а ми — за ним назирці, допоки він дістався до кільця і побачив потоки, які відділяли його від Ортанка. Тоді він повернувся до нас... «Відпустіть мене! — скавулів Ґріма. — Відпустіть мене! Від моїх повідомлень тепер не буде жодної користі...» «Таки не буде, — відказав Деревобородий. — Але ти маєш тільки ось який вибір: залишитися зі мною, доки приїде Ґандальф і твій господар, або перепливти через воду. Що ти обираєш?..» Від згадки про господаря Ґріму пересмикнуло, він ступив у воду, проте відразу ж відсмикнув ногу. «Я не вмію плавати», — сказав... «Тут не глибоко, — відказав Деревобородий. — Тільки от брудно, та це не зашкодить тобі, пане Змієязикий. Ану, пливи!..» Після цього нещасний шубовснув у воду. Вона доходила йому майже до шиї, коли я ще міг його бачити. Востаннє ж я бачив, як Ґріма чіплявся за якесь старе барило чи за шматок деревини. А Деревобородий брів за ним, не даючи спинитися... «Ну от, Ґріма всередині, — сказав ент, коли повернувся. — Я бачив, як він повзе східцями вгору, наче намоклий щур. У вежі досі є ще один: я помітив руку, що простяглась і втягнула туди Ґріму. Тож тепер вони разом, і, сподіваюся, Ґріму зустріли так, як він того заслуговує. А тепер я мушу піти й відмитися від слизу. Якщо я комусь знадоблюся, то буду аж ген на північному боці Ісенґарда. Тут немає вдосталь чистої води, щоб ент міг напитися чи скупатись у ній. Тож я попрошу вас, малята, стежити за брамою та чекати гостей. Приїде Володар Роганських Полів — зважте на це! Ви мусите привітати короля якомога краще: його люди вистояли у страшній битві з орками. Мабуть, ви зможете краще підібрати людські слова для такої нагоди — краще, ніж енти. У мої часи на зелених полях була безліч володарів, але я так і не ви вчив їхніх мов чи їхніх імен. Гостям потрібна буде людська їжа, а ви на цьому знаєтеся, гадаю. Тож спробуйте знайти те, що пасувало би їсти королю...» Оце й кінець нашої історії. Та я хотів би знати, хто такий цей Змієязикий. Він і справді радник короля?

— Був радником, — відповів Араґорн, — а ще — Сарумановим прислужником і шпигуном у Рогані. Доля віддячила йому заслужено. Побачити знищення всього того, що він уважав таким міцним і величним, — то було жорстоке покарання для нього. Але, боюся, навіть це ще не кінець...

— Так, не думаю, що Деревобородий спровадив його до Ортанка, бо такий добрий, — озвався Мері. — Ент, по-моєму, зловтішався і сміявся сам до себе, коли йшов купатись і пити. Потім у нас був клопіткий день: ми обшукували весь мотлох, всюди нишпорили. Знайшли два чи три склади в різних кутках тут поблизу, вище від рівня води. Проте Деревобородий прислав до нас кількох ентів, і вони забрали зі собою більшість запасів... «Нам потрібна людська їжа на двадцять п'ять осіб», — сказали енти, тож, як бачите, хтось уважно порахував чисельність вашого загону, перш ніж ви прибули сюди. Ви троє, вочевидь, мали бути серед поважних гостей. Але вас би там не нагодували ліпше, ніж тут. Даю вам слово, що найсмачніші харчі ми залишили в себе. І не віддали їм напоїв... «Як щодо питва?» — запитав я в ентів... «Там є вода Ісену, — відповіли вони, — і її вистачить для ентів та для людей...» Однак, сподіваюсь, енти знайшли час, аби приготувати котрийсь зі своїх трунків із гірських джерел, — відтак, коли повернеться Ґандальф, ми побачимо, що в нього кучерява борода. Потім енти пішли, а ми втомились і зголодніли. Проте не нарікали — і наша праця винагородилася сторицею. Шукаючи людську їжу, Піпін виявив найцінніше серед усього цього мотлоху — ті Сурмачеві барильця. «Люлькове зілля завжди найліпше смакує після їжі», — сказав Піпін. Ось такі у нас справи наразі.

— Тепер усе цілком зрозуміло, — мовив Ґімлі.

— Усе, крім одного, — зазначив Араґорн, — що робить лист із Південної Чверті в Ісенґарді? Що більше я про це думаю, то дивнішим мені це здається. Я ніколи не бував в Ісенґарді, проте мандрував у цих краях і добре знаю пустельні землі, які пролягли між Роганом і Широм. Ні речі, ні істоти не потрапляли сюди тією дорогою вже багато-багато років, принаймні не відкрито. Гадаю, Саруман таємно підтримував стосунки з кимось у Ширі. Різних змієязиких можна виявити не лише в оселі Короля Теодена. На барильці була дата?

— Так, — відказав Піпін. — Там було написано: «Урожай 1417», себто минулого року; ой ні, вже позаминулого, звісно, — гарний був рік.

— Ну, гаразд, хай яке би лихо там коїлося, сподіваюся, дотепер усе вже завершилося; бо принаймні наразі ми не можемо дістатися туди, — сказав Араґорн. — І все-таки, думаю, треба буде сказати про це Ґандальфові, хоч яким незначним здається цей випадок супроти інших величних подій.

— Цікаво, що зараз робить Ґандальф? — озвався Мері. — День не стоїть на місці. Ходімо й розгляньмося довкола! Зараз ти, Бурлако, можеш увійти в Ісенґард, якщо хочеш. Але видовище там аж ніяк не приємне.

Розділ 10 Саруманів голос

они пройшли зруйнованим тунелем і стали на купі каміння, вдивляючись у темну скелю Ортанка й у безліч його вікон — досі загрозливих серед усього цього спустошення. Вода майже цілком відступила. Подекуди ще було видно сірі, затягнуті піною калюжі з безліччю уламків, одначе більша частина широкого кільця зяяла голим смітниськом зі слизу та потрощеного каміння, зритим чорнодонними ямами і поцяткованим стовпцями та колонами, які, наче пияки, повалились урізнобіч. Біля пруга розколотої чаші утворилися чималі кучугури та завали, які нагадували гальку, збиту в купи страхітливою бурею; за ними покручена зелена долина тяглась аж ген до довгого провалля між темними рукавами гір. По той бік пустки вершники намагалися проторувати собі шлях; вони їхали з північного боку й уже наближалися до Ортанка.

— Там Ґандальф і Теоден зі своїми людьми! — сказав Леґолас. — Ходімо їм назустріч!

— Ідіть обережно! — застеріг Мері. — Тут повно хистких плит, які можуть ковзнути вгору, а ви тим часом зірветесь у яму, якщо будете необачні.

Вони повільно крокували рештками дороги від брам до Ортанка, бо плити під їхніми ногами були потріскані та обліплені слизом. Вершники, помітивши, що надходять друзі, спинились у тіні скелі й зачекали на них. Ґандальф виїхав назустріч.

— Ну, ми з Деревобородим прецікаво побесідували і склали кілька планів, — сказав чарівник, — усі ми трохи перепочили, що було нам украй потрібно. Тепер знову час рушати в путь. Сподіваюся, ви, друзі, також усі відпочили і набралися сил?

— Таки-так, — відповів Мері. — Та наша бесіда розпочалась і завершилася димом. Одначе зараз ми не такі лихі на Сарумана, як раніше.

— Невже? — здивувався Ґандальф. — А я лихий. Перед від'їздом мушу виконати останнє своє завдання тут: відвідати Сарумана на прощання. Це — небезпечно, й користі з того не буде жодної, та все-таки я повинен це зробити. Хто хоче, той може піти зі мною. Але стережіться! І не жартуйте. Зараз не час для жартів.

— Я піду, — сказав Ґімлі. — Хочу побачити його й дізнатися, чи справді він такий схожий на тебе.

— І як же ти це дізнаєшся, пане ґноме? — запитав Ґандальф. — У твоїх очах Саруман може виглядати точнісінько таким самим, як я, якщо це йому знадобиться для здійснення його задумів щодо тебе. Чи не забракне тобі мудрості визначити всі його вдавані подоби? Ну, це ми ще побачимо. Імовірно, він посоромиться з'явитися перед стількома різними очима нараз. Однак я наказав усім ентам відійти туди, де їх не буде видно, тож, можливо, нам поталанить і ми переконаємо Сарумана вийти з вежі.

— А в чому небезпека? — запитав Піпін. — Він стрілятиме в нас чи вивергатиме вогонь із вікон, а може, він схоче заклясти нас на відстані?

— Останнє дуже навіть можливо, якщо ти наблизишся до його дверей із легким серцем, — сказав Ґандальф. — Хтозна, що він може чи принаймні намагатиметься утнути. До загнаного в кут дикого звіра підступати дуже небезпечно. А Саруман володіє такими силами, про які ти й не здогадуєшся. Стережіться його голосу!

З цими словами вони й під'їхали до підніжжя Ортанка. Воно було чорне та лискуче, ніби скелю вкривала волога. Кути багатогранних каменів були такі гострі, наче їх щойно висікли. Кілька опіків та дрібні, схожі на сніжинки тріщини при основі — ось і всі ознаки ентівського гніву, які залишилися на тілі Ортанка.

Зі східного боку в куті між двох опор високо понад землею були могутні двері, а понад ними — розбите вікно, що виходило на заґратований залізом балкон. До порогу біля дверей вели двадцять сім широких сходинок, що їх невідомий умілець вирубав із того самого чорного каменю. Це був єдиний вхід до вежі; зате у високій стіні було вирізано багато високих вікон із глибокими амбразурами: вони зяяли далеко вгорі, мовби крихітні очиці, на стрімких поверхнях рогів.

Біля підніжжя сходів Ґандальф і король зійшли з коней.

— Я піднімуся нагору, — сказав чарівник. — Я бував в Ортанку і знаю всі його пастки.

— Я теж піднімуся, — мовив король. — Я старий, і жодна небезпека мене вже не лякає. Я хочу поговорити з ворогом, котрий завдав мені стільки кривд. Еомер піде зі мною і побачить, що моя стареча нога не спіткнеться.

— Як хочеш, — відказав Ґандальф. — Зі мною піде Араґорн. Решта нехай чекає нас біля підніжжя сходів. Ви почуєте і побачите вдосталь усього, якщо взагалі буде що слухати і на що дивитися.

— Е, ні! — втрутився Ґімлі. — Леґолас і я — ми хочемо бачити все зблизька. Ми тут єдині представники наших родів. Ми також підемо з вами.

— Ну, тоді гайда! — сказав Ґандальф і почав підніматися сходами, а Теоден ішов поруч із ним.

Вершники Рогану крутились у сідлах, стоячи обабіч сходів, і похмуро зиркали на височенну вежу, намагаючись відгадати, що може спіткати там їхнього пана. Мері та Піпін усілися на нижню сходинку, почуваючись маловажливими, і невпевненими.

— Більш як половина липкої версти звідси до брами! — бурмотів Піпін. — От було би добре, якби я непомітно прошмигнув назад до вартівні! Навіщо ми сюди прийшли? Ми тут не потрібні.

Ґандальф став перед дверима Ортанка і постукав у них своєю патерицею. Двері порожнисто загули.

— Сарумане, Сарумане! — голосно покликав чарівник, ніби наказуючи. — Сарумане, виходь!

Кілька секунд відповіді не було. Нарешті ґрати на вікні вгорі відчинились, але в його темному отворі ніхто не з'явився.

— Хто тут? — запитав голос. — Чого тобі треба?

Теоден здригнувся.

— Я знаю цей голос, — сказав він, — і проклинаю той день, коли вперше прислухався до нього.

— Іди і поклич Сарумана, раз ти вже став його хлопчиком на побігеньках, Ґрімо Змієязикий! — мовив Ґандальф. — І не марнуй нашого часу!

Вікно зачинилося. Прибулі чекали внизу. Раптом озвався інший голос, низький і мелодійний, що заворожував своїм звучанням. Ті, хто необачно прислухався до нього, рідко могли переповісти слова, які вони чули, а якщо й могли, то дуже дивувались: у тих словах не було й дещиці сили. Натомість більшість пригадувала тільки те, що з насолодою слухала голос, а все, що він говорив, здавалося мудрим і розважним, і в них прокидалося бажання відразу з усім погодитися, щоб і собі здатися мудрими. Коли ж раптом брався говорити хтось інший, то його мова здавалася різкою та немилозвучною, порівняно зі Сарумановою; а якщо він суперечив Сарумановому голосу, то в серцях зачарованих слухачів розпалювалася лють. Дехто перебував під впливом цих чарів, лише поки голос говорив, а коли він звертався до інших, то тільки посміхався, як те роблять люди, котрі розгадали витівку шахрая, спостерігаючи, як він обдурює роззяв. Для багатьох самого лише Саруманового голосу було досить, аби перетворитися на його рабів, а тих, кого йому вдалося полонити, голос утримував у покорі навіть на відстані: той голос постійно нашіптував і підбурював їх. Але ніхто не залишався незворушним, ніхто не відкидав його прохань і наказів, не доклавши надзвичайних зусиль духу та волі, доки ще міг ними керувати.

— Ну? — цього разу лагідно запитав він. — Навіщо ви прийшли і схвилювали мій спокій? Невже ви не облишите мене ні вдень, ані вночі?

Голос говорив так, ніби належав доброму серцю, яке смутили незаслужені образи.

Прибулі глянули вгору, приголомшені, бо не чули, як надійшов Саруман, і побачили, що біля поручнів стоїть і дивиться на них старець у широкому плащі, колір якого годі було визначити відразу, адже він змінювався з кожним порухом їхніх очей чи з рухом його власника. Старець мав овальне обличчя, високе чоло та глибокі темні очі, які важко було збагнути, хоча тепер їхній погляд виражав суворість, доброзичливість і легку втому. Борода його та волосся були білі, проте довкола вуст і вух досі видніли чорні пасма.

— Схожий і не схожий, — прошепотів Ґімлі.

— Ну ж бо, підходьте, — знову м'яко озвався голос. — Принаймні двох із вас я знаю на ім'я. Ґандальфа я знаю занадто добре, щоби сподіватися, що він шукає в мене допомоги чи поради. Але тебе, Теодене, Володарю Марки Рогану, уславили твої шляхетні вчинки, а понад усе — вишукані манери Еорлового Дому. О, достойний сину Тенґела, Тричі уславлений! Чому ти не прийшов сюди раніше як друг? Я палко прагнув зустрічі з тобою, могутній королю західних земель, особливо останніми роками, щоби порятувати від нерозумних і лихих порад, якими тебе оточено! Може, ще не запізно? Незважаючи на завдані мені кривди, до яких, на жаль, були причетні і роганці, я все ще можу врятувати тебе, запобігти знищенню, яке неминуче очікує тебе, якщо ти й далі рухатимешся шляхом, що його ти обрав. Власне, зараз я єдиний можу тобі допомогти.

Теоден розкрив рота, ніби збирався щось сказати, проте не вимовив ані слова. Він подивився на Саруманове обличчя з його темними урочими очима, зі зверненим до нього поглядом, а потому — на Ґандальфа, який стояв поряд: король, здавалося, вагався. Ґандальф не ворушився; він заклякнув, мов камінь чи як той, хто терпляче чекає сподіваного поклику. Вершники спершу заметушилися, пошепки схвалюючи Саруманові слова. Та потім і вони замовкли, ніби на них подіяли чари. Їм здалося, що Ґандальф ніколи так гарно і з належною шаною, як Саруман, не розмовляв із їхнім володарем. Ґандальф завжди поводився гордо та зверхньо, коли мав справу з Теоденом, подумали вони. І на серця їхні лягла тінь страху перед надзвичайною небезпекою — загибеллю Марки в темряві, до якої їх провадив Ґандальф, тоді як Саруман стояв біля виходу, біля дверей до порятунку, ледь прочинивши їх і впустивши промінь світла. Запала важка тиша.

Її зненацька порушив ґном Ґімлі.

— Слова цього чарівника ходять на головах! — гарикнув він, хапаючись за руків'я сокири. — Мовою Ортанка допомога означає знищення, а врятувати — значить убити, це ж зрозуміло. Та ми не прийшли сюди, щоби жебрати.

— Цить! — сказав Саруман, і на бистролетну мить голос його став менш люб'язний, а в очах спалахнуло та згасло світло. — Поки що я розмовляю не з тобою, Ґімлі, Ґлоїнів сину. Дім твій далеко, й турботи цієї землі тебе обходять мало. Не ти задумав так, аби тебе втягнули в наші міжусобиці, тож я не звинувачуватиму тебе за ту роль, яку ти відіграв у них, — роль відважну, в цьому я не сумніваюся. Прошу тебе, дозволь мені спершу поговорити з Королем Рогану, з моїм сусідом і колишнім другом... Що скажеш ти, Королю Теодене? Чи будеш ти зі мною миритись і чи приймеш од мене допомогу, яку знання, накопичені за довгі роки, можуть тобі дати? Чи укладемо ми спілку, щоби протистояти лихим дням і загладити образи та щоби наші маєтності процвітали так, як ніколи раніше?

Теоден мовчав. Боровся він із гнівом чи зі сумнівом — того ніхто сказати не міг. Натомість озвався Еомер.

— Володарю, послухай мене! — сказав він. — Отепер ми відчуваємо небезпеку, про яку нас застерігали. Невже ми їхали вперед до перемоги тільки для того, щоб урешті стояти тут приголомшено перед старим брехуном із медом слів на роздвоєному язиці? Так говорив би з гончаками загнаний вовк, якби вмів. Певно ж: яку допомогу може він тобі надати? Саруман прагне тільки уникнути свого жеребу. Невже ти вестимеш перемовини з цим знавцем зрад і вбивств? Пригадай Теодреда біля Бродів і могилу Гами в Гельмовому Ярі!

— Якщо вже мова про отруйні язики, то що сказати про твій, юний змію? — мовив Саруман, і лють, що спалахнула в ньому, тепер помітили всі. — Ну-бо, Еомере, Еомундів сину! — продовжив він знову лагідним голосом. — Кожному — своє. Твоє діло — звитяга зі зброєю в руках, і ти здобудеш цим високу честь. Убивай тих, кого твій володар назве ворогами, і тим задовольняйся. Не втручайся в політику, якої не розумієш. Мабуть, якби ти був королем, то збагнув би, що королі повинні обережно вибирати собі друзів. Саруманову дружбу й Ортанкову владу не можна знехтувати просто так, хай би які приводи для нарікань, справжні чи вигадані, для цього знаходилися. Ти виграв не війну, а тільки бій, — але навіть і його ти виграв із допомогою, на яку годі сподіватись удруге. Може виявитися, що Лісова Тінь уже лягла на ваш поріг: вона вперта, жорстока і не любить людей... Але, любий володарю Рогану, хіба мене можна назвати вбивцею за те, що звитяжні мужі загинули у битві? Якщо ти без потреби виходиш на війну — а я її не бажав, — то люди гинутимуть. Але якщо я вбивця тільки через це, то цілий Еорлів Дім заплямований кров'ю: еорлінґи бились у багатьох війнах і вбили багатьох із тих, хто кидав їм виклик. А проте, де з ким вони згодом уклали мир, бо були ще й розважними політиками. І я запитую: Королю Теодене, чи будуть поміж нами дружба та мир: між тобою та мною? Вирішувати — нам.

— Між нами буде мир, — урешті хрипко вимовив Теоден, і ці слова далися йому важко.

Кілька Вершників радісно скрикнуло. Але Теоден здійняв руку.

— Так, між нами буде мир, — сказав він уже дзвінким голосом, — коли ти й усі твої творіння зникнуть, як і породження твого грізного повелителя, котрому ти віддав би нас. Ти брехун, Сарумане, і зводиш серця людей на манівці. Ти простягаєш мені руку, а я бачу лише палець із клешні Мордору. Жорстокий і холодний! Навіть якщо твоя війна супроти мене була справедлива — а це не так, бо хай би ти був і вдесятеро мудріший, то все одно не мав би права керувати мною та моїми рішеннями для своєї вигоди, як ти того прагнув, — а навіть коли так, то що ти скажеш про свої смолоскипи в Західній Стороні та про дітей, котрі лежать там мертві? Твої прислужники перед брамами Горнбурґа порубали на шматки тіло Гами, хоча він був уже неживий. Коли ти повиснеш трупом на своєму вікні на втіху своїм воронам, отоді між мною і тобою та Ортанком буде мир. І це — на благо Еорлового Дому. Можливо, я і не вельми видатний син своїх могутніх праотців, але лизати твої пальці я не збираюся. Шукай іншого дурня. Гадаю, твій голос утратив чарівну силу.

Вершники вирячилися на Теодена так, ніби їх щойно вирвали зі сну. Різко, мов каркання старого крука, звучала в їхніх вухах мова їхнього пана після мелодійного Саруманового голосу. А тим часом Саруман якусь мить не тямив себе від гніву. Він перехилився через поручні, мовби збираючись ударити Короля своєю патерицею. Декотрим присутнім здалося, ніби вони побачили змію, що звивається, готуючись укусити.

— Шибениці та ворони! — зашипів Саруман, і воїни здригнулися від такої раптової зміни його голосу. — Старий бовдур! Що таке Еорлів Дім, як не крита соломою ферма, де розбійники до нестями напиваються у смороді, а їхні брудні невиховані байстрюки валяються на підлозі поміж собаками? Ви самі надто довго уникали шибениці. Проте петля жде вас: вона опускається на шию повільно, та затягується, врешті-решт, туго і боляче. Вішайтеся, коли хочете! — голос його знову змінився, бо чарівник поволі опанував себе. — Не знаю, як мені вистачило терплячості так довго з вами говорити. Ти мені не потрібен, і твоя жменька вояків на конях, однаково ладних утікати і йти в атаку, — теж, Теодене, Повелителю Коней. Колись давно я запропонував тобі ранг, який перевершував усі твої сподівання та розум. І я повторив свою пропозицію ще раз, аби ті, кого ти ведеш до загибелі, виразно побачили обидві дороги. Ти відповів мені зухвальством і лайкою. Нехай так і буде. Повертайтеся до своїх халуп!.. А ти, Ґандальфе! Ти щонайменше засмутив мене, і мені соромно за тебе. Як дійшло до того, що ти задовольняєшся таким товариством? Ти ж бо гордий, Ґандальфе, і не безпідставно, бо в тебе шляхетний дух і ти маєш очі, які бачать глибоко й далеко. Невже навіть зараз ти не прислухаєшся до моєї поради?

Ґандальф поворухнувся й підвів погляд.

— Що ти скажеш мені такого, чого не сказав під час останньої нашої зустрічі? — запитав він. — Чи, може, ти хочеш відмовитися від якихось своїх слів?

Саруман затнувся.

— Відмовитися від якихось слів? — пробелькотів він, мовби ця фраза збила його з пантелику. — Відмовитися від якихось слів? Я доброзичливо дораджував тобі задля твого блага, проте ти ледве чи слухав. Ти гордий і не любиш порад, покладаючись лише на власну мудрість. Але в цій ситуації ти, гадаю, схибив, зумисно перекрутивши мої наміри. Боюся, від палкого прагнення переконати тебе мені урвався терпець. І я щиро шкодую про це. Адже я не хотів тобі зашкодити, та й зараз не хочу — попри те, що ти повернувся до мене в супроводі шалених невігласів. І навіщо це мені? Хіба ми обидва не є членами високого і стародавнього ордену, найбільш шанованого в усьому Середземні? Дружба вигідна нам обом. Разом ми ще зможемо досягти багато, викинувши з голови ці нікчемні народи! Нехай вони очікують наших рішень! Задля спільного добра я ладен забути минуле і прийняти тебе. Невже ти мене не розрадиш? Невже не піднімешся сюди?

Сила переконання, що її Саруман уклав у свою останню промову, була такою, що ніхто зі слухачів не залишився байдужим. Але тепер чари діяли інакше. Тепер присутні чули лагідні докори доброго короля на адресу улюбленого міністра, котрий чимось завинив. Однак їх не допустили до ласки: вони, як неслухняні діти чи дурні слуги, підслухали біля дверей не для них призначені слова незбагненної їм бесіди їхніх вельмож і тепер розмірковували, яким робом вона вплине на їхню долю. З інакшої глини було виліплено цих двох — шляхетних і мудрих, і Союз між ними був неуникненним. Зараз Ґандальф підніметься на вежу, щоб обговорити зі Саруманом у високих світлицях Ортанка високі матерії, що їх годі осягнути решті слухачів. Двері зачиняться, і вони — ота решта слухачів — залишаться зовні приречено чекати рокованих їм робіт чи покарань. Навіть у Теоденовій голові промайнула думка, що нагадувала тінь сумніву: «Він зрадить нас, він піде — і ми всі загинемо».

Тоді Ґандальф засміявся. І видиво розвіялося, мов дим.

— Сарумане, Сарумане! — сказав крізь сміх Ґандальф. — Ти вибрав не той шлях у житті. Тобі треба було стати королівським блазнем і заробляти собі на хліб, мавпуючи його радників, — іще і славу здобув би. Оце ти вмієш! — він на мить замовк, зайшовшись сміхом. — Розуміємо один одного? Боюся, тобі годі мене зрозуміти. Одначе тебе, Сарумане, я розумію тепер аж надто добре. Я значно краще пам'ятаю твої аргументи і вчинки, ніж ти собі уявляєш. Коли я навідував тебе востаннє, ти був тюремником Мордору і мав мене туди відіслати. Е, ні, гість, котрий утік із даху, двічі подумає, перш ніж знову зайти у двері. Ні, я ледве чи піднімусь. Але, послухай, Сарумане, востаннє! Може, ти спустишся до нас? Ісенґард виявився не таким міцним, як ти сподівався чи думав, ніби зробив його сам. Так само може трапитись і з іншими речами, на які ти покладався. Хіба не ліпше облишити все це — бодай на трохи? Можливо, узятися за щось нове? Подумай добре, Сарумане! Невже ти не спустишся?

На Сарумановому обличчі промайнула тінь, а потому воно смертельно поблідло. Перш ніж він зумів опанувати себе, присутні зауважили за маскою муки духа, охопленого сумнівом, — духа, який не хотів залишатись і водночас боявся покидати свій прихисток. Якусь секунду він вагався, й ніхто не дихав. Потому Саруман озвався, і голос його був різкий та холодний. У ньому боролися гордість і ненависть.

— Чи спущуся я? — передражнив він Ґандальфа. — Невже беззбройний спускається, щоби поговорити з розбійниками, котрі приперлися до його дверей? Я і тут добре вас чую. Я не дурень і не довіряю тобі, Ґандальфе. Вони не стоять відкрито на моїх сходах, але я певен, що ті дикі лісові демони вештаються поблизу, чекаючи твого наказу.

— Зрадники завжди недовірливі, — стомлено відповів Ґандальф. — Однак не варто боятися за свою шкуру. Я не хочу тебе вбивати чи завдавати тобі шкоди, про що ти знав би, якби справді розумів мене. Натомість я маю владу, щоби тебе захистити. Даю тобі останній шанс. Можеш покинути Ортанк — вільним, якщо захочеш.

— Звучить чудово, — вишкірився Саруман. — Цілком у дусі Ґандальфа Сірого: так милосердно, так щиро і приязно. Не сумніваюся, що в Ортанку тобі буде зручно, а мій відхід не дасть нічого, крім вигоди. Та чому би то я мав іти звідсіля? І що ти маєш на увазі, кажучи «вільним»? Гадаю, для цього ти висунеш певні умови?

— Причини, щоби піти звідси, ти бачиш із вікна, — відказав Ґандальф. — Інші теж, либонь, спадуть тобі на гадку. Слуги твої розбиті й розкидані деінде; сусідів ти перетворив на своїх ворогів, а свого нового пана обдурив чи принаймні спробував обдурити. Коли він зверне сюди свій погляд, то Червоне Око сповниться люттю. А кажучи «вільним», я і маю на увазі «вільного»: не зв'язаного ланцюгами чи наказом, вільного йти, куди заманеться, навіть... навіть до Мордору, Сарумане, якщо ти цього захочеш. Але спершу ти віддаси мені Ключі від Ортанка і твою патерицю. Вони стануть запорукою твоєї гідної поведінки, а згодом я, можливо, поверну їх тобі, якщо ти ще матимеш із них якийсь зиск.

Саруманове обличчя побуряковіло й перекосилося від гніву, а в його очах запалав червоний вогонь. Він дико зареготав.

— Згодом! — крикнув чарівник, і його голос зірвався на вереск. — Згодом! О, так, напевно, коли ти отримаєш і Ключі від Барад-дŷра, і корони сімох королів, і жезли П'ятьох Чарівників, і придбаєш собі чоботи, на багато розмірів більші за ті, що їх ти носиш зараз. Скромний план. Моєї допомоги тут і справді не потрібно! Я перейматимуся зовсім іншим. Не будь дурнем. Якщо хочеш мати діло зі мною, то забирайся, поки в тебе є нагода, геть і повертайся, коли протверезієш! І позбудься цього наброду, що теліпається в тебе на хвості! Гарного дня!

Він розвернувся й пішов геть із балкону.

— Повернися, Сарумане! — наказав Ґандальф.

На подив присутніх, Саруман повернувся й, ніби його тягнули всупереч його волі, повільно підійшов до залізних поручнів, а тоді, важко дихаючи, перехилився через них. Обличчя його стало зморщкувате і стомлене. Руки, мов кліщами, стискали важку чорну патерицю.

— Я не дозволяв тобі йти, — суворо сказав Ґандальф. — Я ще не закінчив. Ти пошився в дурні, Сарумане, і тепер гідний жалю. Ти ще міг би відвернутися від глупоти й від зла і прислужитися нам. Але обрав залишитися тут і пожинати плоди своїх давніх змов. Що ж, залишайся! Та застерігаю: тобі не поталанить вибратися звідси без зусиль. Хіба би темна рука Сходу випросталась і витягла тебе. Сарумане! — скрикнув Ґандальф, і голос його зріс на силі й на впливі. — Узри-бо, я не Ґандальф Сірий, якого ти зрадив. Я Ґандальф Білий, який постав із мертвих! Тепер ти позбувся кольору, і я викидаю тебе з нашого ордену і з Ради!

Він здійняв руку і повільно проказав спокійним холодним тоном:

— Сарумане, твою патерицю зламано.

Пролунав тріск, і патериця розкололася надвоє в Сарумановій руці, а навершя її впало просто під ноги Ґандальфові.

— Забирайся! — сказав Ґандальф.

Саруман із криком відсахнувся і поповз геть. І тієї самої миті, обертаючись у повітрі, згори впало щось важке та блискуче. Воно ковзнуло повз залізне окуття, щойно Саруман відступив звідти і, мало не влучивши в голову Ґандальфові, гепнуло на сходи, де він стояв. Окуття дзенькнуло й задрижало. Сходи дали тріщину, з якої посипалися сотні мерехтливих іскорок. Але куля була неушкоджена: сфера з темного кришталю, всередині якої пломеніло вогняне серце, скотилася східцями вниз і пострибала до калюжі. Піпін кинувся за нею і спіймав.

— Убивця, шахрай! — закричав Еомер.

Однак Ґандальф був незворушний.

— Ні, цю річ кинув не Саруман, — сказав чарівник, — і, гадаю, він навіть не наказував цього. Вона впала з горішнього вікна. Мабуть, це — вельми невлучний прощальний кидок од пана Змієязикого.

— Він погано поцілив, напевне, тому, що не міг вирішити, кого ненавидить дужче: тебе чи Сарумана, — озвався Араґорн.

— Може, й так, — відказав Ґандальф. — Мало втіхи матимуть ті двоє в товаристві один одного: колотимуться навзаєм словами. Та це — справедливе покарання. Якщо Змієязикому пощастить коли-небудь вийти з Ортанка, то й цього для нього буде забагато, значно більше, ніж він заслужив. Егей, хлопчику мій, я візьму це! І я не просив тебе чіпати її, — скрикнув чарівник, швидко повернувшись і побачивши Піпіна, який піднімався східцями так повільно, мовби ніс важенний тягар. — Я сам подбаю про цю кулю. Гадаю, це не та річ, яку Саруман хотів би викинути.

— Проте в нього можуть знайтися й інші речі для жбурляння, — сказав Ґімлі. — Тож, якщо перемовини завершено, заберімося звідси щонайменше на відстань кинутого каменя!

— Так, перемовини завершено, — відповів Ґандальф. — Ходімо звідсіля.

Вони повернулися спинами до дверей Ортанка й пішли вниз. Вершники радісно привітали короля і салютували Ґандальфові. Саруманові чари розвіялися: роганці збагнули, що він прийшов на поклик і поповз геть, коли його прогнали.

— Ну, що ж, із цим покінчено, — сказав Ґандальф.

— Тепер я мушу знайти Деревобородого і розповісти йому, як усе минулося.

— Думаю, він це чудово знає, — озвався Мері. — Хіба могли ці перемовини закінчитись інакше?

— Напевно, ні, — погодився Ґандальф, — хоч ішлося про дуже тонкі межі. Та я повинен був спробувати — з міркувань милосердя і не тільки. Це вперше Саруман побачив, що голос його втрачає на силі. Він не може бути водночас і порадником, і тираном. Коли змова визріває, вона перестає бути таємною. Проте Саруман потрапив у пастку, тож намагався розділити своїх жертв і володарювати, допоки інші слухали. Тоді я дав йому вибір, причому гарний вибір: зректися Мордору й особистих інтересів і відшкодувати заподіяне зло, допомігши нам у скруті. А те, що ми у скруті, він знає, як ніхто інший. Саруман міг би дуже нам посприяти. Проте він не захотів, а вирішив натомість залишити собі міць Ортанка. Він не прислуговуватиме — лише наказуватиме. Саруман живе у страху перед тінню Мордору, проте досі мріє здобути перемогу. Нещасний дурень! Якщо сила Сходу простягне свої руки до Ісенґарда, з ним буде покінчено. Ми не можемо зруйнувати Ортанк іззовні, а от Саурон — хтозна, на що він здатен?..

— А якщо Саурон не переможе? Що ти зробиш із Ортанком? — запитав Піпін.

— Я? Нічого! — відповів Ґандальф. — Я нічого йому не заподію. Я не прагну панувати. Що з ним станеться? Не можу сказати. Мені страшенно шкода, що стільки всього доброго тепер скніє в цій вежі. Проте з нами все гаразд. Доля робить дивні повороти! Ненависть часто шкодить сама собі! Гадаю, навіть якби нам поталанило ввійти, ми знайшли би в Ортанку мало скарбів, цінність яких перевершила би коштовність того, чим пожбурив у нас Змієязикий.

Пронизливий вереск долинув із вікна вгорі й несподівано стих.

— Здається, Саруман теж так гадає, — мовив Ґандальф. — Залишмо їх!

І от вони повернулися до зруйнованих брам. І щойно вийшли з-під арки, як із мороку між куп каміння, де вони доти стояли, сягнистими кроками виступили Деревобородий і ще дюжина ентів. Араґорн, Ґімлі та Леґолас здивовано витріщилися на них.

— Ось троє моїх побратимів, Деревобородий, — сказав Ґандальф. — Я розповідав тобі про них, але ти їх іще не бачив.

І чарівник відрекомендував ентові усіх трьох.

Деревобородий довго і прискіпливо вивчав їх поглядом, а потому звернувся до кожного зокрема. Останнім він заговорив до Леґоласа.

— Тож ти здолав такий довгий шлях сюди з Морок-лісу, мій добрий ельфе? Колись то був могутній ліс!

— Він і досі такий, — відповів Леґолас. — Але не настільки розлогий, аби ми — ті, хто в ньому живе, — стомлювалися, бачачи кожного разу нове дерево. Я палко прагну прогулятися Лісом Фанґорн. Якось мені пощастило пройтися його узліссями, і тоді я дуже не хотів його покидати.

Очі Деревобородого засяяли від утіхи.

— Сподіваюся, твоє бажання здійсниться, перш ніж пагорби постаріють іще дужче, — відказав ент.

— Я прийду, якщо доля буде до мене прихильною, — сказав Леґолас. — Я домовився з одним своїм другом, і, коли все буде гаразд, ми обоє навідаємо Фанґорн... з твого дозволу.

— Я привітно зустріну будь-якого ельфа, котрий прийде з тобою, — мовив Деревобородий.

— Той друг, про котрого я мовив, — не ельф, — сказав Леґолас, — ішлося про Ґімлі, сина Ґлоїна, присутнього тут.

Ґімлі низько вклонився, при цьому в нього з-за пояса випала сокира, брязнувши об землю.

— Хрум, гм! Оце так, — сказав Деревобородий, дивлячись на нього понурим поглядом. — Ґном, до того ж, власник сокири! Хрум! Я люблю ельфів, але ти просиш забагато. Це — дивна дружба!

— Вона здається дивною, — відказав Леґолас, — одначе, поки Ґімлі живий, я не ввійду до Фанґорну без нього. Сокира його — не для дерев, а для орківських ший, о Фанґорне, Господарю Лісу Фанґорн. Під час битви він стяв голови сорока двом!

— Го-го! Невже! — здивувався Деревобородий. — Оце вже цікавіше! Гай-гай, усе буде так, як має бути; не варто квапити майбутнє. Та зараз ми повинні розлучитися на певний час. День добігає кінця, і Ґандальф казав, що ви маєте поїхати, доки западе ніч, а Володар Марки прагне повернутися додому.

— Так, ми мусимо вирушати, до того ж негайно, — озвався Ґандальф. — Боюся, я повинен забрати у тебе прибрамних сторожів, але ти добре впораєшся і без них.

— Може, й так, — відповів Деревобородий. — Але я за ними сумуватиму. Ми заприятелювали за такий короткий час, що, боюся, я стаю квапливим — мабуть, починаю рости у зворотному напрямку, назад до молодості. І ще — вони перші нові істоти, котрих я побачив під Сонцем і Місяцем за довгі-довгі роки. Я не забуду їх. Я вніс їхні ймення до Довгого Перепису. Енти про них пам'ятатимуть.

Ми будемо друзями, доки на деревах виростатиме нове листя. Бувайте здорові! Та, якщо у своїй прекрасній землі, в Ширі, ви почуєте якісь вісті, дайте мені знати! Ви тямите, про що я: коли побачите чи почуєте щось про ентійок. Приходьте й самі, якщо матимете змогу!

— Прийдемо! — в один голос відказали Мері та Піпін і хутенько відвернулися.

Деревобородий подивився на них, трохи помовчав і задумливо похитав головою. Потому звернувся до Ґандальфа.

— Тож Саруман не захотів піти? — запитав він. — Я й не думав, що він захоче. Серце в нього гниле, як у чорного гуорна. Проте, якби я був переможений і всі мої дерева загинули, я би теж не вийшов, якби мав бодай одну темну нору, де можна було би сховатися.

— Так, не вийшов би, — підтвердив Ґандальф. — Але ти не мав наміру засадити цілий світ своїми деревами і придушити всі інші живі створіння. Зрештою, є так, як є: Саруман залишився тут плекати свою ненависть і знову плести такі сіті, на які лише здатен тепер. У нього Ключ від Ортанка. І Сарумана не можна випускати звідси.

— Звичайно, ні! Енти про це подбають, — сказав Деревобородий. — Саруманова нога не ступить далі за цю скелю без мого дозволу. Енти за ним наглядатимуть.

— Гаразд! — одказав чарівник. — На це я і сподівався. Тепер я можу поїхати звідси, щоби залагодити інші справи, маючи на душі на одну турботу менше. Але ти повинен бути обережний. Вода відступила. Боюся, самої лише сторожі, виставленої довкола вежі, замало. Не сумніваюся, що під Ортанком прорито глибокі ходи, й Саруман тішить себе надією, що невдовзі зможе непомітно виходити і повертатися до своєї твердині. Якщо ти згоден узятися за таку роботу, то я прошу тебе знову пустити сюди воду і не спиняти її доти, доки Ісенґард перетвориться на справжнє озеро чи доки ти не знайдеш виходи підземних тунелів. Коли всі підземні ходи буде затоплено, а всі інші виходи — перекрито, Саруман змушений буде довіку лишатися нагорі й лише визирати через вікна.

— Покладися на ентів! — сказав Деревобородий. — Ми обнишпоримо усю долину від початку і до кінця, зазирнемо під кожен камінчик. Дерева повертаються сюди, щоби тут оселитися, — старі дерева, дикі дерева. Цей Ліс назвуть Сторожким. Тут і білка не прошмигне так, аби я про це не дізнався. Покладися на ентів! Доки не мине сім разів по стільки літ, скільки Саруман мучив нас, ми не втомимося стежити за ним.

Розділ 11 Палантир

онце сідало за довгим західним ланцюгом гір, коли Ґандальф і його побратими, а також король і Вершники поїхали геть із Ісенґарда. Ґандальф посадив Мері на коня позад себе, Араґорн узяв Піпіна. Двоє королівських людей помчали вперед і невдовзі зникли з очей аж ген у долині. Решта їхала поволі.

При брамі врочистим строєм вишикувались енти, схожі на статуї, безшелесні, з довгими піднятими руками. Трохи від'їхавши звивистим шляхом, Мері та Піпін озирнулись. У небі все ще вигравали сонячні промені, та понад Ісенґардом уже простягнися довгі тіні: сіре румовище западало в морок. Деревобородий стояв сам-самісінький, наче далекий стовбур старого дерева, — гобіти чомусь пригадали їхню першу зустріч на осонні виступу, далеко-далеко звідси на кордонах Фанґорну.

Подорожні дісталися до колони Білої Руки. Колона ще стояла, зате різьблену руку збили й потрощили на дрібні шматочки. Просто посеред дороги лежав указівний палець, білий у вечірній пітьмі, а його червоний ніготь здавався майже чорним.

— Енти уважні до кожної дрібниці! — озвався Ґандальф.

Вони поїхали вперед, а в долині запали глибокі сутінки.

— Ми маємо далеко заїхати цієї ночі, та, Ґандальфе? — по якомусь часі запитав Мері. — Не знаю, як почуваєшся ти, волочачи за собою невеликого хвоста, проте хвіст утомився, він радо перестав би волочитись і приліг.

— Отже, ти чув це? — й собі запитав Ґандальф. — Не зважай! Будь удячний, що решта слів не поцілила в тебе. Він тримає вас на оці. Якщо це потішить твою гордість, то мушу сказати, що саме зараз ви з Піпіном займаєте більше місця в його думках, аніж усі ми разом узяті. Хто ви; як ви дісталися туди і навіщо; що вам відомо; чи то ви були бранцями, а якщо так, то як вам поталанило втекти, коли всі орки загинули, — цими маленькими загадками нині заклопотаний величний розум Сарумана. Його кпини, любий Меріадоку, слід сприймати як компліменти, якщо його увага править тобі за честь.

— Дякую! — відказав Мері. — Та для мене більшою честю є волочитися хвостом за тобою, Ґандальфе. Принаймні в такій ролі я маю нагоду вдруге поставити те саме запитання. То ми далеко їдемо цієї ночі?

Ґандальф засміявся.

— О невгамовний гобіте! Усім чарівникам варто мати при собі гобіта чи двох — аби ті навчали їх правильного значення слів і виправляли. Дуже перепрошую. Я подбав навіть про такі прості речі. Ми їхатимемо ще кілька годин, поволі, доки дістанемося до краю долини. Завтра ми змушені будемо їхати швидше... Коли ми прибули, то спершу мали намір податися рівниною з Ісенґарда просто до королівського дому в Едорасі — це кілька днів шляху. Та, поміркувавши, змінили план. Посланці вже поскакали до Гельмового Яру, щоби попередити людей, що завтра туди приїде король. А звідти він із могутнім військом вирушить гірськими стежками до Смурного Капища. Віднині й надалі відкрито їздити вдень чи вночі можна лише по двоє-троє водночас, якщо лише такими силами можна обмежитися.

— Ну, Ґандальфе, ти або голодом мориш, або годуєш під зав'язку! — відказав Мері. — Мене, власне, не цікавило нічого іншого, крім того, де ми сьогодні ночуватимемо. Де та що таке той Гельмів Яр і решта всього? Я нічого про цю країну не знаю.

— Тоді найліпше тобі почати дізнаватися, якщо хочеш зрозуміти, що відбувається. Та не зараз і не від мене: я мушу обдумати безліч нагальних речей.

— Гаразд, я добряче візьмуся за Бурлаку біля таборового багаття: він не такий дратівливий. Але навіщо вся ця таємничість? Я думав, що ми виграли битву?

— Так, ми виграли, та це лише перша перемога, яка, власне, й робить загрозу, що над нами нависла, ще страхітливішою. Між Мордором та Ісенґардом існував певний зв'язок, якого я поки що не розгадав. Як вони обмінювалися новинами, мені не відомо, але те, що таки обмінювалися, — це точно. Гадаю, Око Барад-дŷра нетерпляче позиркуватиме і в бік Долини Чарівника, і в бік Рогану. Й що менше воно побачить, то ліпше.

Час подорожі спливав повільно, і дорога все звивалася долиною. То ближче, то далі плинув у своєму камінному ложі Ісен. З гір спустилася ніч. Усі тумани розвіялися. Дмухав холодний вітер. Майже круглий місяць освітлював східне небо тьмяним сяйвом. Схили гори праворуч од подорожніх збігали вниз до голих пагорбів. Попереду сіріли розлогі рівнини.

Нарешті мандрівники зупинилися. Звернули вбік, з'їхавши з путівця, і знову подалися духмяним верховинним дерном. Здолавши у східному напрямку приблизно півтори версти, вони натрапили на видолинок, що починався з півдня і повертав назад повз стрімкий схил Дол-Барану — останнього пагорба північної гряди, який мав зелене підніжжя та порослу вересом маківку. Схили цієї вузької гірської долини кошлатилися від минулорічного орляка, перші весняні паростки якого тільки-но почали пробиватися крізь пахучу землю. Зарості колючок густо обліпили низькі кручі, під якими подорожні й вирішили розбити свій табір десь за дві години до півночі. Вони розклали багаття в заглибині, серед коріння розрослого глоду, високого, наче дерево, покривленого від віку, проте з міцним здоровим віттям. На кінчику кожної галузки набубнявіли бруньки.

На чатах стояли, змінюючись, по двоє вартових. Решта, повечерявши, загорнулась у плащі та ковдри і поснула. Гобіти лежали в окремому куточку на купі старого орляка. Мері вже хилило на сон, але Піпін був навдивовижу неспокійний. Він вовтузився, крутився, й від того під ним хрустів і ламався орляк.

— Що з тобою? — запитав Мері. — Ти що, на мурашнику лежиш?

— Ні, — відказав Піпін, — але мені незручно. Цікаво, скільки часу я вже не спав у ліжку?

Мері позіхнув.

— Полічи на пальцях! — порадив він другові. — Але ти маєш знати, скільки часу минуло, відколи ми залишили Лорієн.

— А, ти про це! — сказав Піпін. — Я мав на увазі справжнє ліжко у спальні.

— Ну, тоді Рівенділ, — відказав Мері. — А я сьогодні міг би спати будь-де.

— Пощастило тобі, Мері, — лагідно сказав Піпін, трохи помовчавши. — Ти їхав із Ґандальфом.

— Ну, і що з того?

— Ти витяг із нього якісь новини, якусь інформацію?

— Так, і багато. Більше, ніж зазвичай. Однак ти все те чув. Чи майже все, бо ви їхали зовсім поряд, а ми голосів не стишували. Завтра можеш їхати з ним ти, якщо вважаєш, що тобі пощастить випитати в нього більше, ніж мені, — та якщо він захоче тебе взяти.

— Можна? Це добре! Та він замкнутий, правда? Геть не змінився.

— О, ще й як змінився! — сказав Мері, який уже почав потроху прокидатися, бо його зацікавило, що саме турбує друга. — Він виріс, чи щось таке. Гадаю, тепер наш чарівник здатний бути добрішим, тривожнішим, веселішим і суворішим, аніж раніше. Ґандальф змінився, та нам іще не випало нагоди перевірити, наскільки. Проте згадай лишень останні хвилини перемовин зі Саруманом! Пам'ятаєш, колись Саруман був головним: очільником Ради, хай би що це означало. Він був Саруманом Білим. А тепер Білий — Ґандальф. Саруман повернувся, коли його покликали, в нього забрали жезл, а потому наказали піти — і він просто собі пішов!

— Ну, якщо Ґандальф і змінився, то він просто став більш потайним, аніж будь-коли, — заперечив Піпін. — Але та... скляна куля... Він, здається, дуже з неї радіє. Він знає чи здогадується щось про неї. А нам Ґандальф хіба сказав щось? Дзуськи! Та це ж я підібрав її, я не дав їй закотитися в озеро. Егей, хлопчику мій, я візьму це! — і край. Цікаво, що воно таке? Куля була важелезна.

Піпін стишив голос так, ніби розмовляв сам зі собою.

— Гей! — сказав Мері. — Що тебе непокоїть? Ну ж бо, Піпіне, хлопчику мій, не забувай Ґільдорової приповідки, яку часто повторював Сем: «Не втручайся у справи чарівників, бо вони підступні та скорі на гнів».

— Але наше життя вже багато місяців є нічим іншим, як одним суцільним втручанням у справи чарівників, — відповів йому Піпін. — Я хотів би отримати якісь пояснення, а не тільки постійно наражатися на небезпеку. Я хотів би зазирнути в ту кулю.

— Спи! — сказав Мері. — Рано чи пізно ти матимеш удосталь пояснень. Любий Піпіне, ще жоден Тук не дорівнявся допитливістю до Брендіцапа; одначе хіба зараз належний час для цього, дозволь запитати?

— Гаразд! Яка кому шкода з того, що я розповів тобі, чого хочу: бодай разочок зазирнути в той камінь? Знаю, що мені нічого не світить, адже старий Ґандальф сидить на ньому, наче курка на яйці. Але твоє тобі-нічого-не-світить-тож-засинай мені допомагає мало!

— Ну, а що я ще міг сказати? — запитав Мері. — Вибач, Піпіне, але тобі й справді доведеться зачекати до ранку. Після сніданку мене розбере така сама цікавість, як оце тебе нині, тому я всіма можливими способами допомагатиму своєму другові у чарівниковипитуванні. Мені вже несила не спати. Якщо я ще раз позіхну, то розірву собі рота від вуха до вуха. Добраніч!

Піпін нічого не відповів. Він лежав спокійно, проте сон усе одно не приходив до нього; його не заколисувало навіть спокійне дихання Мері, який заснув уже через кілька хвилин після того, як сказав «добраніч». Що тихіше ставало довкола, то сильніше Піпіна муляла думка про темну кулю. Він знову відчував у руках її вагу та бачив таємничі червоні глибини, які було угледів на мить. Гобіт вовтузився, перевертався з боку на бік і намагався думати про щось інше.

Урешті-решт, він не витерпів. Підвівся і роззирнувся. Було холодно, тож Піпін закутався у плащ. У видолинок сипав світло холодний білий місяць, і тіні від чагарників були чорними. Гобіта оточували сонні постаті. Двох вартових не було видно: либонь, вони піднялися на пагорб чи заховалися в орляку. Спонуканий незбагненним поривом, Піпін тихцем пішов туди, де лежав Ґандальф. Глянув на чарівника. Той наче і спав, але повіки його були напівзаплющені: попід довгими віями блищали очі. Піпін квапливо відступив. Однак Ґандальф не ворушився: й, ніби всупереч власній волі, гобіт наблизився до нього ще раз, підкравшись із-за голови. Чарівник був загорнутий у ковдру, поверх якої накинув плащ, а близько біля його тіла — між правим боком і зігнутою рукою — був горбочок, щось кругле, замотане в темну тканину; чарівникова рука, здавалося, щойно зіслизнула з того предмета на землю.

Ледве дихаючи, Піпін крок за кроком підібрався ще ближче. Нарешті став навколішки, скрадливо простягнув руки й поволі підняв той горбик: він виявився не таким важким, як гобіт очікував. «Мабуть, це лише якийсь пакунок із дріб'язком», — подумав він із дивним почуттям полегші, та не поклав той пакунок на місце. Якусь мить постояв, стискаючи його руками. Потім у голові йому війнула думка. Піпін навшпиньки відійшов, знайшов чималий камінь і повернувся.

Швиденько розгорнув темну тканину, загорнув у неї камінь і, знову ставши навколішки, вклав його Ґандальфові під руку. Тоді нарешті подивився на річ, яку здобув. Ось вона — гладенька кришталева куля, наразі темна та нежива — лежить біля його колін. Піпін підняв її та вже повернувся, щоб іти до своєї постелі, коли це Ґандальф поворушився вві сні й пробурмотів кілька слів — здається, якоюсь чужинською мовою; його рука піднеслась і обхопила загорнутий камінь, після чого він зітхнув і знову завмер.

«Ти несусвітній бовдур! — прошепотів сам до себе Піпін. — Ти заженеш себе в якусь жахливу халепу. Поверни кулю назад, хутко!» Та виявилося, що йому підгинаються коліна, тож гобіт не наважився підійти до чарівника так близько, щоби дістати згорток. «Я не зможу повернути кулю, не розбудивши Ґандальфа, — подумав він, — принаймні треба заспокоїтися, бодай трохи. Тож спершу разок зазирну в неї. Але не тут!» Піпін крадькома відійшов і вмостився на зеленому пагорбку неподалік од своєї постелі. Місяць уже зазирнув за прут видолинка.

Піпін сидів, підібгавши коліна й затиснувши ними кулю. Нахилився над нею низенько, мов жадібна дитина над мискою з їжею десь у кутику, якнайдалі від інших. Відкинув свого плаща і зазирнув у сферу. Повітря довкола нього бриніло від нерухомого напруження. Спершу куля була темна, чорна, як гагат, а на її поверхні мерехтіло місячне світло. Потому в її осерді щось ніби ворухнулось і почало тліти — очі гобіта прикипіли до того місця, й він не міг відвести погляду. Невдовзі все нутро кулі охопило полум'я: куля оберталася, чи то кружляли вогні всередині неї. Раптом усі вони згасли. Піпін хапнув ротом повітря і спробував розігнутись, але марно: він далі сидів, згорблений, і обома руками стискав кулю. Нахилявся дедалі нижче, доки цілком закляк, а його губи певний час безгучно рухалися. Потому він приглушено скрикнув, упав навзнак і вже не підводився.

Крик був пронизливий. Вартові скочили вниз зі схилів. Незабаром уже весь табір був на ногах.

— То ось він, злодій! — сказав Ґандальф і накинув свій плащ на кулю там, де вона лежала. — Ой, Піпіне, Піпіне! Недобре якось вийшло! — він став навколішки біля тіла гобіта: той лежав горілиць, нерухомий, і невидющими очима дивився в небо. — Хай йому грець! Якої шкоди заподіяно: і тобі, й усім нам!

Чарівникове обличчя було скривлене та змучене.

Він узяв Піпінову руку й поклав її, зігнувши, йому на лице, а сам прислухався до його дихання; потому притулив свої руки гобітові до чола. Той здригнувся. Очі його заплющилися. Потім Піпін зойкнув і сів, приголомшено витріщившись на білі в місячному світлі обличчя, які оточили його.

— Це не для тебе, Сарумане! — скрикнув він різким невиразним голосом, відсуваючись од Ґандальфа. — Я негайно пошлю по нього! Розумієш? Скажи тільки це!

Відтак гобіт спробував підвестися й утекти, проте Ґандальф лагідно, але впевнено зупинив його.

— Переґріне Туку! — сказав чарівник. — Повернися!

І гобіт враз обм'як і впав назад, чіпляючись за чарівникову руку.

— Ґандальфе! — волав він. — Ґандальфе! Пробач мені!

— Пробачити тобі? — повторив Ґандальф. — Спершу розкажи мені, що ти накоїв!

— Я, я взяв кулю і подивився в неї, — белькотів Піпін, — і побачив те, що мене нажахало. І я хотів піти, проте не міг. А потім прийшов він і допитував мене, і... і це все, що я пам'ятаю.

— Так не годиться, — суворо сказав Ґандальф. — Що ти бачив, і що ти казав?

Піпін заплющив очі й тремтів, але не промовив і слова. Усі мовчки втупились у нього, і лише Мері відвернувся. Проте Ґандальфове обличчя не полагіднішало.

— Кажи! — наказав він.

Піпін удруге почав оповідати, пошепки та затинаючись, проте потроху голос його набирав упевненості та сили.

— Я побачив темне небо та високі бастіони, — сказав гобіт. — І крихітні зорі. Ніби щось далеке й давно минуле, проте міцне та виразне. Потому зорі почали згасати і виринати знову: їх заступали якісь крилаті створіння. Думаю, насправді вони дуже великі, та крізь скло здавалися схожими на кажанів, які кружляли довкола вежі. По-моєму, їх було дев'ятеро. Один чогось полетів просто на мене, ставав дедалі більший і більший. У нього був жахливий... ні, ні! Я не можу цього вимовити... Я спробував утекти, бо мені здалося, що він вилетить назовні, та коли він зайняв цілу кулю, то зникнув. Тоді прийшов він. Він не розмовляв так, аби було чути слова. Він просто дивився, і я розумів його... «Тож ти повернувся? Чому ти так довго не звітував мені?..» Я не відповів. Він сказав: «Хто ти?..» Я й далі мовчав, але це завдавало мені болю; він наполягав, і я сказав: «Гобіт»... Тоді, здається, він раптом побачив мене і засміявся з мене. То було жорстоко. Так, ніби мене кололи ножами. Я впирався. Про те він сказав: «Зачекай трохи! Невдовзі ми зустрінемося знову. Скажи Саруманові, що ці ласощі — не для нього. Я негайно пошлю по нього. Ти розумієш? Скажи тільки це!..» Потому він зареготав. Я почувався так, мовби розпадаюся на шматки. Ні, ні! Далі я нічого не розповідатиму. Далі я нічого не запам'ятав!

— Подивися на мене! — сказав Ґандальф.

Піпін подивився йому просто в очі. Чарівник на якусь мить мовчки скував його поглядом. Опісля лице його полагіднішало, на ньому майнула тінь усмішки. Він ласкаво поклав руку на Піпінову голову.

— Гаразд! — сказав чарівник. — Не кажи нічого! Ти не постраждав. У твоїх очах немає брехні, як я боявся. Просто він не надто довго розмовляв із тобою. Ти досі дурень, Переґріне Туку, проте дурень чесний. У такій халепі мудріші за тебе могли накоїти більшої біди. Проте запам'ятай! Ти й усі твої друзі врятувалися насамперед завдяки щасливому випадку, як це зазвичай називають. Удруге на нього покладатися не можна. Якби той, кого ти побачив у кулі, взявся тебе допитувати тут і негайно, ти вибовкав би все, що тобі відомо, і спричинив би нашу загибель — цього я майже певен. Але він не дуже наполягав. Йому потрібні не лише відомості — йому потрібен ти, водномить, аби згодом побесідувати з тобою в Темній Вежі, повільно. Не тремти! Коли втручаєшся у справи чарівників, то повинен заздалегідь подумати про такі речі. Ну-ну! Я прощаю тобі. Не сумуй! Усе обійшлось, і все не так погано, як могло би бути.

Він лагідно підняв Піпіна й переніс його на постіль. Мері пішов слідом і сів поруч із другом.

— Полежи тут і відпочинь, якщо зможеш, Піпіне, — сказав Ґандальф. — Вір мені. Якщо в тебе знову засверблять руки, розкажи про це мені! Я все вилікую. Проте, мій любий гобіте, ніколи не підкладай мені під лікоть каменюки! Ну, тепер я ненадовго залишу вас удвох.

Потому Ґандальф повернувся до інших, котрі досі стояли біля каменя з Ортанка, поглинуті тривожними думками.

— Небезпека чигає на нас уночі, коли ми найменш готові її зустріти, — мовив він. — Наші життя висіли на волосині!

— Як гобіт, як Піпін? — запитав Араґорн.

— Думаю, що тепер усе буде гаразд, — відповів Ґандальф. — Утримували його не вельми довго, а гобітам притаманна дивовижна здатність відновлюватися. Той спогад чи страх перед ним, либонь, швидко потьмяніє. Можливо, навіть занадто швидко. Араґорне, може, ти візьмеш камінь Ортанка й охоронятимеш його? Проте служба ця небезпечна.

— Авжеж, небезпечна, та не для всіх, — відказав Араґорн. — Є той, кому ця річ належить за законом. Адже це ніщо інше, як палантир Ортанка з Елендилової скарбниці, куди його поклали Королі Ґондору. Наближається мій час. Я візьму його.

Ґандальф поглянув на Араґорна і, вразивши присутніх своїм жестом, підняв накритий Камінь і вручив його з поклоном.

— Прийми цей Камінь, володарю, — сказав чарівник, — як запоруку повернення інших речей. Але якщо дозволиш дати тобі пораду щодо твоєї власності, то я скажу: не користуйся ним наразі! Будь уважний!

— Коли це я був квапливим чи необережним, я, котрий вичікував і готувався стільки довгих літ? — від повів Араґорн.

— Поки що — ніколи. Відтак гляди: не спіткнися наприкінці дороги, — відказав Ґандальф. — Принаймні тримай цю річ у таємниці. Ти й усі присутні тут! Той гобіт, Переґрін, — він точно не повинен дізнатися, де її зберігають. Зло може знову заповзти йому в душу. На жаль, він тримав палантир у руках і зазирав у нього, а це — неприпустимо. Гобіт не повинен був торкатися його навіть в Ісенґарді — я мав би випередити його. Та думки мої займав Саруман, і я не відразу розгадав сутність Каменя. Я був зморений, і, коли лежав та розмірковував про це, мене здолав сон. Тепер я знаю!

— Так, сумнівів бути не може, — сказав Араґорн. — Нарешті нам відомо, що зв'язувало Ісенґард і Мордор та як усе працювало. Це багато що пояснює.

— Дивні сили у наших ворогів і дивні слабкості! — озвався Теоден. — Однак здавна відомо, що зла воля завжди шкодить злу.

— І це підтвердив уже не один приклад, — погодився Ґандальф. — Але цього разу нам напрочуд пощастило. Можливо, цей гобіт урятував мене від великої помилки. Я подумував про те, щоби самому випробувати цей Камінь і дізнатися його призначення. І якби я вчинив так, то викрив би себе перед Ворогом. А я ще не готовий до такого випробування, та й не відомо, чи колись до нього підготуюся. Проте, навіть якби я зумів захиститися, те, що Ворог побачив би мене до настання часу відкритих дій, — це була би катастрофа.

— Гадаю, цей час уже настав, — відказав Араґорн.

— Ще ні, — заперечив Ґандальф. — Ще залишається короткий період сумнівів, який ми повинні використати. Ворог, очевидно, подумав, що Камінь — в Ортанку: авжеж, де йому бути? А відтак, що гобіт там — бранець, котрого Саруман задля муки присилував подивитись у кулю. Той грізний дух тепер цілком заповнений голосом і обличчям гобіта, а ще — очікуванням. Імовірно, мине певний час, доки він збагне свою помилку. Ми мусимо встигнути багато зробити за той час. Ми поводилися надто розслаблено. Треба рухатися. Не варто надовго затримуватися поруч із Ісенґардом. Я поїду вперед разом із Переґріном Туком. Це для нього буде ліпше, ніж лежати в темряві, доки інші сплять.

— При мені залишаться Еомер і десятеро Вершників, — мовив король. — Вони поїдуть зі мною вдосвіта. Решта може залишитися з Араґорном і, щойно надумає, рушати в дорогу.

— Як хочеш, — відказав Ґандальф. — Але ви маєте якомога швидше їхати до сховку між пагорбами, до Гельмового Яру!

Тієї миті на них упала тінь, мовби хтось одітнув їх від ясного місячного світла. Кілька Вершників скрикнуло й припало до землі, затуливши голови руками, ніби захищаючись від удару згори: їх охопили сліпий страх і смертельний холод. Скоцюрбившись, роганці звели очі: ширококрила примара промайнула повз місяць, наче чорна хмара. Тоді розвернулась і помчала на північ, летячи набагато швидше за всі вітри Середзем'я. Зорі тьмяніли перед нею. Вона зникла.

Люди підвелись і скам'яніли. Ґандальф вдивлявся в небо, руки його були напружені, опущені вниз і розведені, кулаки — стиснуті.

— Назґул! — крикнув він. — Посланець Мордору. Буря вже близько. Назґул перелетів через Ріку! Їдьте! У путь! Не чекайте світанку! Нехай бистрий не жде повільного! Їдьте!

Чарівник зірвався з місця й, біжучи, покликав Тіньогрива. Араґорн помчав слідом. Підбігши до Піпіна, Ґандальф узяв його на руки.

— Цього разу зі мною поїдеш ти, — сказав він. — Тіньогрив покаже тобі свою швидкість.

Потому Ґандальф побіг туди, де спершу спав сам. Тіньогрив уже стояв там. Перекинувши через плече невелику торбу, що була його єдиним майном, чарівник вискочив на спину коневі. Араґорн підняв Піпіна і поклав його на руки Ґандальфові, загорнувши у плащ і в коцик.

— Прощавайте! Не баріться, їдьте швидко! — гукнув Ґандальф. — Уперед, Тіньогриве!

Могутній кінь хитнув головою. Хвіст його тріпотів і мерехтів у місячному світлі. Потому тварина рвонула з місця, аж земля полетіла їй із-під копит, і помчала вдаль, наче північний вітер із гір.

— Прекрасна, спокійна ніч! — сказав Мері Араґорнові. — Декому просто-таки дивовижно щастить. Він не хотів спати, зате хотів проїхатися з Ґандальфом — і ось вам, прошу! І це замість того, щоби самому перетворитися на камінь і стояти тут довіку як німа пересторога.

— Якби першим підняв Камінь Ортанка ти, а не він, чим би, гадаєш, це обернулося? — запитав Араґорн. — Хтозна, може, ти накоїв би чогось гіршого, ніж Тук. Але тепер, боюся, тобі доведеться їхати зі мною. Негайно. Іди і приготуйся. І візьми все, що залишив Піпін. Поквапся!

Тіньогрив мчав рівниною, не потребуючи ні спонуки, ні керівництва. Менш як за годину він дістався до Ісенських Бродів і перетнув їх. Позаду залишилися Курган Вершників і його холодні списи.

Піпін потроху оклигував. Йому було тепло, в обличчя дмухав духмяний і свіжий вітер. Поруч був Ґандальф. Жах од пригоди з Каменем і від моторошної тіні при місяці поволі танув, залишаючись десь позаду: в гірській імлі чи у скоробіжному сні. Гобіт глибоко вдихнув.

— Я не знав, що ти їздиш без збруї, Ґандальфе, — подав він голос. — Твій кінь не має ні сідла, ні вузди!

— Зазвичай я не їжджу на ельфійський манір, лише на Тіньогриві, — відказав чарівник. — Але Тіньогрив збруї не потребує: він або з власного бажання візьме тебе на спину, або не візьме взагалі. Якщо він захоче тебе везти — цього вистачить. Тоді кінь сам допильнує, щоби вершник залишався на ньому — хіба ти надумаєш стрибнути в повітря.

— А як швидко він біжить? — запитав Піпін. — Зі швидкістю вітру, проте дуже рівно. І яка легка в нього хода!

— Зараз Тіньогрив біжить зі швидкістю найпрудкішого коня, — відповів Ґандальф, — однак для нього це — ще не швидко. Тут земля трохи вивищується, на ній більше різних перешкод, аніж було по той бік річки. Проте поглянь, як хутко наближаються до нас Білі Гори під зорями! Онде піки Трігирне здіймаються, намов чорні списи. Уже невдовзі ми дістанемося до роздоріжжя і прибудемо до Ярового Падолу, де дві ночі тому відшуміла битва.

Піпін якусь часину знову їхав мовчки. Слухав, як Ґандальф тихенько наспівує щось собі під ніс, бурмочучи короткі римовані фрази різними мовами, а під ними тим часом верста за верстою пролітав шлях. Нарешті чарівник затягнув пісню, в якій гобіт зумів розібрати слова: крізь шелест вітру він виразно почуй кілька рядків:

— Що ти співаєш, Ґандальфе? — запитав Піпін.

— Я лише перебрав подумки такі собі Відунські Вірші, — відказав чарівник. — Гобіти, либонь, забули їх — навіть ті, які колись знали.

— Ні, не всі, — сказав Піпін. — І ми, до того ж, маємо безліч власних, які тебе, мабуть, не зацікавлять. Але такого я ніколи не чув. Про що він? Що то за сім зірок і сім каменів?

— Про палантири Стародавніх Королів, — відповів Ґандальф.

— А що воно таке?

— Їхня назва означає ті, що далеко бачать. Камінь Ортанка — один із них.

— Отже, його створив не... створив не... — Піпін вагався, — не Ворог?

— Ні, — мовив Ґандальф. — І не Саруман. Його магія на таке не здатна, і Сауронова — теж. Палантири потрапили сюди аж із-за Вестернесу — з Ельдамару. Їх створили нольдори. Можливо, до них доклав рук сам Феанор у дні, які минули так давно, що час, який збіг відтоді, годі виміряти роками. Проте немає такої речі, яку Саурон не міг би використати на лихе. На жаль для Сарумана! Це його і згубило, як я оце щойно збагнув. Для всіх нас творіння могутнішої магії, ніж підвладна нам самим, приховують небезпеку. Та Саруман таки винен. Він, дурень, вирішив тримати Камінь у таємниці, щоби самому мати з нього зиск. Він не обмовився про нього ні словом перед Радою. А ми ще не замислювалися над долею палантирів Ґондору в епоху цих нищівних воєн. Люди майже забули про них. Навіть у Ґондорі таємниця палантирів була відома небагатьом; а в Арнорі їх згадували тільки у Відунських Віршах серед дунедайнів.

— А що з ними робили стародавні люди? — запитав Піпін, задоволений і приголомшений тим, що одержав відповіді на стільки запитань, і надумав випробувати, доки це триватиме.

— Дивились у далеч і подумки спілкувались одні з одними, — відповів Ґандальф. — Отак ці камені тривалий час охороняли та об'єднували володіння Ґондору. Їх установили в Мінас-Анорі, в Мінас-Ітілі та в Ортанку, в кільці Ісенґарда. Центральний і панівний палантир був попід Зоряним Куполом в Осґіліаті до його знищення, ще три — десь далеко на Півночі. В Ельрондовім домі розповідають, що вони були в Анумінасі та на Амон-Сулі, а Елендилів Камінь примістили на Вежах-Пагорбах, які виходять на Мітлонд у Затоці Дюну, де стоять сірі кораблі... Кожен палантир відповідав іншим, але всі ті, які були в Ґондорі, завжди можна було побачити з того, що був в Осґіліаті. А тепер виявилося: якщо скеля Ортанка вистояла у бурях часу, то в ній уцілів і палантир із тієї вежі. Та сам-один він показував лишень окремі картинки далеких речей і далеких днів. Для Сарумана, звісно, це було вельми корисно, проте він, здається, не задовольнився тільки цим. Він вдивлявся все далі й далі за обшири свого краю, допоки погляд його впав на Барад-дŷр. Отоді Саруман і впіймався!.. Хтозна, де нині покояться втрачені Камені Арнору та Ґондору, поглинули їх надра землі чи водні глибини? Проте принаймні одного з них Саурон запопав і поставив собі на службу. Гадаю, то був Ітіл-камінь, адже Ворог уже давно захопив Мінас Ітіл, перетворивши його на лихе місце, яке відтоді називають Мінас-Морґул... Не важко здогадатися, що блукаюче око Сарумана дуже швидко потрапило в пастку без надії на визволення; і відтоді він слухався далеких намов чи погроз — коли намови не мали на нього впливу. Вкушений кусач, яструб у пазурах орла, павук у сталевій павутині! Цікаво, чи довго Сарумана примушували підходити до кулі для допитів і для нових настанов, аби Камінь Ортанка так сильно поєднався з Барад-дŷром, що, коли до нього зазирає той, чия воля слабша за адамант, його розум і погляд умлівіч переносяться туди? А як він притягує! Хіба я цього не відчув? Навіть зараз у душі я палко прагну випробувати свою волю цією кулею, переконатися, чи зможу я вирвати її у Ворога і звернути погляд туди, куди мені забагнеться: побачити крізь розлогі простори води та часу Тіріон Прекрасний, поспостерігати, як творять неймовірні рука та дух Феанора, допоки Біле Дерево і Золоте пишаються у цвіті!

Ґандальф зітхнув і замовк.

— Якби ж то я знав усе це раніше, — озвався Піпін. — Я навіть не уявляв, що чиню.

— Е, ні, таки уявляв, — одказав чарівник. — Ти знав, що поводишся нерозважно та неправильно; ти сам собі казав про це і себе самого не слухав. Я не розповів тобі цього раніше, бо, лише розмірковуючи про все, що відбулося, я врешті й сам це збагнув, якраз доки ми оце зараз їдемо разом із тобою. Та навіть якби я поговорив із тобою раніше, твого бажання це не послабило би, чинити йому опір не стало би легше. Навпаки! Ні, обпечена рука вчить найкраще. Після такого порада стерегтися вогню влучає прямісінько в серце.

— І справді, — сказав Піпін. — Навіть якби тепер переді мною розклали всі сім каменів, я би заплющив очі й заховав руки до кишень.

— Добре! — повеселів Ґандальф. — На це я і сподівався.

— Але я хотів би знати... — почав знову Піпін.

— Змилуйся! — скрикнув чарівник. — Якби отримування відомостей було єдиним ліком на твою допитливість, то мені довелося би витратити решту свого життя, відповідаючи на твої запитання. Що ти ще хочеш знати?

— Назви всіх зірок, і всіх живих істот, і цілу історію Середзем'я, Наднеба та Розлучних Морів, — засміявся Піпін. — Атож! Ні більше й ні менше! Та сьогодні я не поспішаю. Оце щойно я думав про ту чорну тінь. Я чув, як ти крикнув: «Посланець Мордору». Що то було? І що воно могло робити в Ісенґарді?

— То був Чорний Вершник із крилами — назґул, — відповів Ґандальф. — Він міг би забрати тебе до Темної Вежі.

— Але ж він не по мене прилетів, еге ж? — пробелькотів Піпін. — Тобто я не знав, що я...

— Ні, звісно, — відказав Ґандальф. — Од Барад-дŷра до Ортанка сто тридцять миль лету навпростець, і навіть назґул мусив би летіти кілька годин, аби здолати цю відстань. Однак, відколи орки виступили на війну, Саруман, певна річ, зазирав у кулю, і Ворог по той бік — у цьому я не сумніваюся — прочитав більше його потаємних думок, аніж Саруман хотів би відкрити Сауронові. Посланця вирядили дізнатися, що тут діється. А після того, що трапилося цієї ночі, сюди, мабуть, прилетить іще один, причому хутко. Так Саруман доп'є до останньої краплі те зло, в яке він устромив свої руки. Він не має бранця, щоби відіслати його Сауронові. Він не мас Каменя, щоби бачити й відповісти на поклик. А Саурон радше вважатиме, що той заховав од нього бранця й відмовляється користуватися Каменем. Розказати посланцеві правду — теж не вихід для Сарумана. Ісенґард, може, і зруйновано, та в Ортанку він досі у безпеці. Тож чи хоче Саруман, чи ні, а Саурон усе одно вважатиме його бунтівником. А Саруман відкинув нашу пропозицію, яка допомогла би йому уникнути саме цього! Що він робитиме в такому скрутному становищі, я не можу передбачити. Думаю, допоки Саруман буде в Ортанку, йому не забракне сили чинити опір Дев'ятьом Вершникам. Принаймні може це спробувати. Він може полонити назґула чи бодай убити істоту, на якій той ширяє тепер у повітрі. У такому разі нехай Роган пильнує своїх коней!.. Але я не можу сказати, як це відіб'ється на нас: добре чи погано. Можливо, це похитне наміри Ворога, а можливо, гнів на Сарумана затримає його. Може, Темний Володар дізнається, що там був я і що то я стояв на сходах Ортанка — з гобітами на хвості. Чи що Ісільдурів спадкоємець досі живий і стояв поруч зі мною. Якщо Змієязикого не ввів в оману роганський обладунок, то він запам'ятав і Араґорна, і титул, на який той заявляє своє право. Цього я боюсь. І тому ми тікаємо — не від небезпеки, а до ще більшої небезпеки. Кожен крок Тіньогрива наближає тебе, Переґріне Туку, до Землі Тіні.

Піпін не відповів, тільки якомога щільніше загорнувся у плащ, ніби його раптом пройняв мороз. А під ними мигтіла сіра земля.

— Поглянь-но! — сказав Ґандальф. — Попереду відкриваються доли Західної Сторони. Тут ми повернемо на дорогу, що веде на схід. Темна тінь ген там — це вхід до Ярового Падолу. У тій стороні лежать Аґларонд і Сяйливі Печери. Не розпитуй мене про них. Запитаєш у Ґімлі, коли зустрінешся з ним, і тоді вперше ризикуєш отримати відповідь довшу, ніж була би тобі до душі. Сам ти цих печер не побачиш — принаймні не під час цієї мандрівки. Невдовзі вони залишаться далеко позаду.

— Я гадав, ти їдеш, аби спинитись у Гельмовому Ярі! — сказав Піпін. — А якщо ні, то куди ж ти тоді прямуєш?

— До Мінас-Тіріта, доки його не оточило море війни.

— Ох! А це далеко?

— Багато-пребагато миль звідси, — відповів Ґандальф. — Утричі далі, ніж оселя Короля Теодена, до якої понад півтори сотні верст на схід звідси, — якщо рахувати за летом посланця Мордору. Тіньогривові треба пробігти ще більше. Хто з них виявиться прудкішим?.. Ми їхатимемо аж до світанку, себто ще кілька годин. Згодом навіть Тіньогрив муситиме відпочити в якійсь западині між пагорбів — сподіваюся, в Едорасі. Спи, якщо можеш! Перші проблиски світання ти, либонь, побачиш уже на золотому даху Еорлового дому. А за три дні після того тебе зустрінуть багряна тінь Гори Міндоллуїн і стіни Денеторового міста, які біліють уранці... Вперед, Тіньогриве! Мчи, величне серце, мчи так, як іще не мчав ніколи! Ось ми й дісталися до тих земель, де ти бігав, коли був лошам, — ти знаєш тут кожен камінь. Мчи уперед! Надія наша — у швидкості!

Тіньогрив у відповідь стріпнув головою і голосно заіржав, ніби звук сурми покликав його до бою. А тоді понісся у далечінь. Вогонь іскрив із-під його копит, ніч бігла за ним навздогін.

Коли Піпін уже почав поволі засинати, у нього виникло дивне враження: ніби він і Ґандальф були непорушними, наче камені, й сиділи на статуї коня, — а тим часом світ пролітав у них під ногами на шаленій швидкості, супроводжуваний шумом вітру.