Володар жахів. Характерницька сила

— Директор казав, що через кілька днів зможе відправити мене додому. Але пройшло вже три дні, а він нічого більше не говорить. Може, про мене вже й забули! От якби мені вистачило сміливості піти прямо до нього й спитати, чи скоро будуть готові телепорти! І які вони, до речі, оті телепорти? Ти розумієш, Марійко, я ж ніколи ними не мандрувала й мені дуже лячно. А раптом мене закине кудись не туди? — тут думки дівчинки поміняли направлення, — от закине кудись, як Ярослава… Де він тепер? Чи з ним усе гаразд? Він просто взяв і зник посеред уроку. А уроки тут дуже цікаві, якби мама дозволила і якби тут був Ярик, то я б із задоволенням навчалась. Хоча я тут єдина дівчинка і мене сприймають, як якусь диковинку. Не дуже приємне відчуття, коли на тебе всі витріщаються. Як там, цікаво, Ярослав?… Надіюсь, що з ним усе добре. Він сильний і розумний, а ще ніколи не боїться. І я з ним теж нічого не боялася… — тут дівчинка сумно зітхнула й надовго замовкла. Тільки хитала ногами туди-сюди, туди-сюди.

До лавочки впевненим кроком підійшов пан Баштовий, міністр культури.

— Сумуєш?

— Сумую, — зізналася дівчинка.

— Збирайся, увесь перший курс іде на виставу до театру. А після вистави підійдеш до мене, розкажу тобі новини про твого Ярослава.

— Що з ним? — дівчинка підірвалася на ноги. — Ви його знайшли? Він не поранений? Де він був?

Але пан Баштовий уже пішов і на жодне питання дівчинки не відповів.

Світланка вхопила ляльку Марійку й квапливо побігла переодягатись. Вона обов’язково після вистави знайде пана Баштового і про все дізнається!

На виставу рушили пішки, театр був не надто далеко. Кнопка трималась поруч зі своїми однокласниками. Усі інші хлопці її трохи лякали — мало того, що всі були старшими за неї, високими, та ще й голосно говорили, а сміялися так, що аж вуха закладало. А чого варті тільки їхні дружні ляскання по плечах чи штурхани! Якби хтось, не дай Творець, так ляснув Кнопку, то так і прибив би ненароком. Світланчині однокласники це розуміли, тому завжди трималися так, щоб дівчинку ніхто випадково не зачепив, утворюючи навколо неї захисний бар’єр власними тілами.

У вестибюлі театру було дуже гарно й урочисто. Коли галаслива юрба першокурсників проходила через високі й широкі двері, то всі чомусь починали говорити пошепки й вертіти головами. Більшість юнаків перший раз були в театрі, тим більше в театрі ілюзій. Білі мармурові колони підпирали стелю з гіпсовими барельєфами, стіни були задраповані розкішними бордовими оксамитовими портьєрами. Для входу в глядацьку залу потрібно було пройти через величну арку. Кнопка, округливши очі й раз-по-раз озираючись, разом з однокласниками пішла між рядами крісел до середини залу.

— От тут сідаймо, — скерував Олег тоном знавця всіх театральних таємниць, — це найкращі місця — у середині центру.

Поки всі розсідалися, Кнопка все шукала поглядом пана Баштового. Адже їй ще належить підійти до нього після вистави. Нарешті видивилась його у першому ряду й полегшено зітхнула.

Почалася вистава. Сьогодні показували Наталку Полтавку. Але, матінко рідна, що то було за дійство! Пахло свіжим хлібом і яблуками, сюрчали цвіркуни, на небі переморгувалися зірки, на зміну яким сходило літнє сонце. У наступному акті над рядами глядачів пролетів легенький вітерець і приніс відзвуки грому й запах близького дощу. Мільйони світлячків кружляли в такт голосу співачки і це було так гарно, що в Світланки аж дух перехоплювало. Її повністю захопили події на сцені. Як вона переживала й сердилась, коли Наталчин батько вигнав Петра! Адже Наталка його кохала! А як було несправедливо, коли дівчину силою віддавали заміж за Возного! У Світланки вдома ніколи такого не було, щоб силою примушували жити з нелюбим.

Коли все закінчилося благополучно й закохані серця поєдналися, у Кнопки по щоках рясно струменіли сльози радості. Усі почали підніматися, шургати ногами, перемовлятися. Хлопцям більше сподобалось, як Петро виявився наполегливим і зміг добитися своєї цілі.

Раптом дівчинка згадала, що має знайти міністра культури. Глянувши на передні ряди, побачила, що крісла там уже порожні. Панічно закрутивши головою, Світланка побачила пана Баштового, який підходив до невеличкого бокового виходу. Швиденько прошмигнувши повз однокласників, дівчинка поспішила слідом.

Вискочивши на вулицю, Світланка опинилася в темряві. Боковий вхід, на відміну від головного, був неосвітлений.

— Пане Баштовий! — покликала дівчинка.

— А, це ти, — темна постать попереду спинилась, — підійди ближче, тут так темно, що я нічого не бачу.

Світланка зробила кілька кроків назустріч, відчула сильний удар по голові і втратила свідомість.

Бійці летучого загону ніяк не могли повірити, що двоє геть не підготовлених підлітків могли по-справжньому знищити упиря. Тим більше, що упирі мають деякі магічні здібності, наприклад, можуть насилати оціпеніння, закликати жертву або вражати сильним ментальним ударом на відстані, після якого людина падає непритомна.

Найстарший із загону, ветеран Грім, довго недовірливо оглядав купку попелу, тіла селян, задумливо дивився то на хлопців, то на своїх побратимів. Нарешті, дійшовши якось висновку, зауважив:

— Молодці, хлопці. Довго не міг повірити в те, що побачили мої очі, але проти правди не підеш. Якщо у вас буде бажання, через рік приймемо вас до нашого загону. Та й те, що не вихвалялися своєю перемогою, хоча й мали повне на те право, мені теж сподобалось.

Хлопці зачудовано переглянулись між собою, а потім заусміхалися: ще б пак — кожному було б приємно таке почути на свою адресу.

Тим часом бійці були зайняті похованням загиблих. Крок за кроком, садиба за садибою, уважно оглядали й акуратно зносили тіла на околицю. Ярослав із Юрієм теж долучилися до цієї сумної й відповідальної справи. До цього у Ярика не було можливості оцінити розмір лиха. Тепер він бачив, що люди гинули цілими сім’ями й безсильні сльози щипали очі. Упир не пожалів жодної дитини, жодної дорослої людини. Навіть уся домашня живність була знищена. Ярослав довго стояв над колискою, на яку натрапив в одному з будинків. Потім обережно взяв маленьке тільце й поніс на вулицю, поклавши собі, що обов’язково положить його поруч з мамою й татом.

Зараз Ярослав набагато краще зрозумів, що таке негативні віддзеркалення людських вчинків і чим постійно зайняті характерники та летучі загони. Страшно уявити, скільки біди може наробити така потвора серед людей, які нічого подібного не очікують і мирно живуть собі своїм життям. А ще задумався про людські вчинки, які призводять до появи таких потвор. Пообіцявши собі, що буде жити по совісті й не множити людські помилки, хлопець навіть відчув полегшення, яке наступає в результаті правильно прийнятого рішення.

Надворі почувся якийсь гомін. Вийшовши на вулицю, Ярослав побачив першого вцілілого селянина. Ним виявився пастух, який пас кіз на далекому пасовиську й ось тепер повернувся додому. Кози, яких він кинув напризволяще, розгублено тицялись у знайомі хвіртки, заходили на подвір’я, де їх ніхто не зустрічав і жалібно мекали. Чоловік розгублено озирався навсібіч, а потім, нікого не слухаючи, прожогом кинувся до своєї хати. Вийшов із застиглим поглядом, механічно опустився на сходинку ґанку, зсутулився й застиг так надовго.

Переглянувшись, бійці і хлопці вирішили його не турбувати й дати чоловікові побути на самоті.

Невдовзі, як тільки перестав мрячити дощ, на околиці села запалало велике похоронне вогнище. Підійшов і пастух. Він мовчки стояв, дивився у вогонь і втирав загрубілими від важкої роботи руками скупі сльози.

Після того, як похоронне вогнище прогоріло, справили тризну. Винесли на вулицю стіл, знесли уцілілу їжу, напої. Небагатослівно побажали душам померлих гідного нового життя й рушили назад на Іктур. Тут їм уже не було чого робити. Тим більше, у селян лишилися родичі в сусідніх селах, тож буде кому доглянути опустілі обійстя.

Запасних коней у летучого загону не було, тож Юрко з Ярославом їхали на одному коні. Бійцям теж довелося інколи їхати по двоє, чергуючись між собою й час від часу міняючи коня, якому доводилось везти подвійну вагу. Час від часу пускався дощ, але бійці поділилися з хлопцями непромокальними плащами, тож їхати було не так уже й погано.

Ярослав їхав верхи й думав. Він примітив одну цікаву маленьку деталь — усі його знайомі характерники вміли сміятися очима. Без жодної міміки. От так подивишся, обличчя серйозне, а в очах сміх так і плещеться. Здається, от-от перебіжить і на брови, і на губи, і на чоло, розіллється заразливим реготом або життєлюбною усмішкою. Таке теж трапляється, та в більшості випадків сміх так і лишається там, в очах. І Іван Сірко, і Сергій Никифорович, і навіть молодий учитель матеріалізації Олександр Олегович мають отакий сміх в очах. Від того здається, що дорослі характерники повні оптимізму, віри у власні сили і, як би це фантастично не звучало, у неминучу перемогу добра над злом. Це не мало нічого спільного з безжурними й безтурботними веселощами. Навпаки, то була радість від життя сильних і відповідальних людей, які не раз опинялися в смертельній небезпеці, але твердо вірили у свої сили та у свою потрібність людству.

Ярославу реально хотілося теж мати такий крутячий внутрішній стержень. Юний характерник надіявся, що які-не-які іскринки в його очах теж з’являються. Бодай на кілька секунд, аби тільки почався процес іскринкоутворення.

Почало смеркатись. Оскільки поспішати сенсу не було, то назад летучий загін повертався іншою дорогою, трохи довшою, але набагато зручнішою. Десятник Ворон стурбовано видивлявся село, яке, судячи по карті, мало бути десь поблизу. У ньому загін планував заночувати. Усе-таки спати під дахом у теплі набагато краще, ніж у лісі на мокрій землі, та ще й під дощем.

Коли добряче звечоріло, десятник уже майже вирішив не їхати далі, а ставати ночувати просто під деревами. Та не встиг він скерувати зупинку, як повернувся дозорний і повідомив, що вони вже впритул наблизились до села. Усі підбадьорилися й пришпорили коней, направляючись туди, де доля обіцяла їм теплий і сухий прихисток.

Заїхали в село, коли вже зовсім стемніло. Зразу загавкали собаки, почувши чужаків. Ярослав з цікавістю розглядався навкруги. У невеликих вікнах хат блимали відблиски від свічок. Самі будиночки були невеликими, глиняними. Їхні стріхи мали по чотири схили, цікаво зроблені зі сніпків соломи, щільно прив’язаних один до одного. Назустріч загону вийшов староста — ще не старий чоловік у простій полотняній сорочці, з широкою бородою й гордою поставою. Десятник швидко домовився про розквартирування бійців і про припаси у дорогу.

Зайшовши у хату, куди їх з Юрком направили на ночівлю, Ярослав побачив звичайне внутрішнє розташування кімнат, як у своєї бабусі в селі на Вінниччині. Спочатку, зразу за вхідними дверима був передпокійчик, тобто сіни, прямо — невелика комірчина, праворуч — кімната з піччю й полицею для посуду, яку називають мисником. Ця кімната слугувала господарям за спальню й кухню одночасно. Гостей повели ліворуч, у горницю. У бабусі вдома ця кімната з невідомої причини називалася «велика хата», чому Ярослав ще з дитинства дивувався, адже вона була точнісінько такого самого розміру, як і жила.

Господиня, жінка середнього віку в довгій спідниці й простій, без вишивки, сорочці поквапливо виставляла на стіл нехитру їжу. Здається, її неабияк вразило те, що Юрко був такий худезний. Та і Ярослава гладким теж ніяк не назвеш. За цей час Ярослав уже звик до зовнішнього вигляду свого друга, але тепер ніби подивився на нього новими очима. Скули виступають, щоки запали, під очима синці від утоми, ребра спокійно можна перерахувати — не дивно, що жінка так заметушилася, кваплячись їх нагодувати. На столі з’явилася варена в мундирах картопля, пшоняна каша зі шкварками, квашена капуста, шматок вареної курки, спечений у домашній печі хліб.

Поки хлопці з апетитом вечеряли, господарі натопили лазню. О, лазня — це окрема історія! Як супербагато в цьому слові вміщено приємного! Ярослав із Юрком відмокали у гарячій воді, ополіскувалися крижаною, розтиралися великими шорсткими рушниками. Правда, Юрко засумував, роздивляючись себе. Коли ще він верне собі минулу силу. Але Ярослав, бачачи таке, швидко вилив на Юрка відро холодної води, так що той миттю й думати забув про всілякі негаразди. А з яким азартом хлопці гамселили один одного парними березовими віниками! Схоже відчуття в Ярика було хіба що після того, як колись із друзями ще на світанку пішов рибалити, а натомість вони купалися, майже не вилазячи з води, до самісінького вечора. Нарешті, утомлені, але з незвичною легкістю в тілі, хлопці полягали спати. «От і закінчився мій третій день поза домом», — засинаючи ще встиг подумати Ярослав і провалився у міцний, здоровий сон.

Вистава закінчилась і першокурсники юрбою повільно посунули до виходу з театру.

— Ей, хлопці, а де наша Кнопка? — раптом спитав зазвичай мовчазний Шура. Усі активно завертіли головами, вишукуючи в натовпі дівчинку.

— Та вона, мабуть, уже вийшла давно, чекає на нас десь у холі, — невпевнено припустив Валентин.

Але ні у холі, ні на вулиці Світланки не знайшлося. Однокласники захвилювалися. Олег спіймав якогось із новачків, хто потрапив під руку:

— Ти тут дівчинки ніде не зустрічав?

— Цієї малої, що була з вами? Загубилася чи що?

Хлопці ствердно закивали у відповідь на обидва питання, тим часом заклопотано роздивляючись навсібіч.

— Ага, загубилася, значить, — сам до себе повторив новачок і раптом заволав, як сполошений кабан: — Наро-о-од! Ану повернули голови вліво-вправо! Наша характерниця загубилася! І під ноги подивіться! Хто знайде, ведіть сюди! — і раптом продовжив нормальним голосом, — мене Андрієм звати, а тебе як?

— Олег, — трохи заголосно відповів хлопець, усе ще оглушений на одне вухо.

— А її як звати?

— Кого «її»? — не зрозумів Олег.

— Ну, кого ми шукаємо? Характерницю нашу, звісно!

«Ого, уже „нашу“ характерницю», — посміхнувся про себе Олег.

— А… Світланкою, — відповів хлопець і аж присів від потужного акустичного удару.

— Сві-ітла-анко-о-о! — Андрій заревів уже навіть не кабаном, а пораненим у душу ведмедем з гучномовцем, — Іди-и сюди-и! Світланко-о!

Незабаром Кнопку вже шукали всім першим курсом. Ніхто не розходився. Припустивши, що дівчинка могла заблукати в самому театрі, повернулися назад. Мало не довели до інфаркту сторожа, який, побачивши перед собою юрбу молодих і рішуче налаштованих хлопців, так злякався, що ніяк не міг зрозуміти, чого від нього, власне, хочуть. А хотіли від нього, взагалі-то, дуже просту річ — ввімкнути магічні світильники у темних бокових коридорах. Хлопці обшукали всю будівлю, обійшли всі зали, гримерні, коридорчики, комірчини, зазирнули у кожну шафу, але безрезультатно. Потім вирішили оглянути всі прилеглі до театру вулички. На одній з бокових доріжок хтось знайшов покинуту Світланчину ляльку — це був перший і, на жаль, останній результат пошуків.

Директор магічної школи дізнався про зникнення учениці аж на наступний ранок.

Слуга Повелителя Жахів, він же — міністр культури, пан Баштовий, із задоволенням очікував, коли у світі запанує влада Господаря і його власна. Але як йому обридло терпіти всіх цих так званих характерників. Те їм підвладне, інше вони вміють, а він завжди мусить жити на задніх рядах. І при всіх своїх здібностях, не знаходять нічого кращого, як надриватися, боронити простих людей від негативних віддзеркалень. По-перше, міркував Баштовий, люди самі винні у тому, що з ними трапляється, а по-друге, він гідний більшого, ніж бути простим міністром культури. Баштовий ніколи й нікому не розказував про чорну заздрість, яку відчував, навпаки, постійно робив вигляд, що цілком задоволений своїм становищем. Ну, нічого, скоро всі ці нікчемні старійшини будуть повзати перед ним навколішки й смиренно благати, щоб залишив їм життя. Він, і тільки він буде вирішувати їхню долю! Баштовий ще покаже всім, чого він вартий! Міністр презирливо усміхнувся, уявляючи загальне збентеження й паніку, коли всі дізнаються правду.

У Володаря немає відданішого слуги, ніж пан Баштовий. Немає і не буде, про це міністр культури подбає, прослідкує, щоб ніякий вискочка не втерся в довіру й не зайняв його місце.

— Мій Повелителю! — застиг у поклоні Баштовий, одягнений у чорну хламиду, як вимагав Володар Жахів. — Я приготував для Вас чудовий подарунок!

— Невже ти, убогий, нарешті зібрав усі необхідні інгредієнти для ритуалу, який наповнить мене Силою й допоможе розбити Кристал-в’язницю?

— Н-ні, — чоловік розгубився, але, опанувавши себе, продовжив, — це незвичайна Сила, яка надасть Вам небаченої могутності! Я дістав для Вас зовсім особливого характерника!

— Особливих характерників не буває. Вони просто або сильніші, або слабші, затям собі це, недоумку!

— Але… але цей характерник — дівчина… — розгублено пробелькотів Баштовий.

— Хм… Що ж, цього разу ти зумів мене здивувати, — поблажливо похвалив Володар Жахів свого слугу, — не веди її до мене зараз. Нехай вона спочатку злякається, нехай жах опустошить її душу, а воля до життя витече з неї разом зі слізьми. Думаю, півдня буде достатньо, щоб її охопила паніка й безпорадність. Тоді приведеш її до мене, я вип’ю її особливу Силу і стану непереможним!

Ярославу снився сон. Похмуре підземелля, слизькі вологі стіни, важкий запах крові. Ярослав промайнув по підземному коридору й опинився в камері, з якої тільки-но вчора визволяв Юрка. На місці вчорашнього в’язня була прикута… Світланка! Очі її були заплющені, по збіднілому обличчю текли краплинки поту. Ярик кинувся до неї, але, замість того, щоб підбігти ближче, раптом пролетів дівчинку наскрізь.

— Світланко! Що з тобою? Ти мене чуєш, — заметався він навколо дівчинки.

— Чую… Ярику, це ти?… Як добре, що ти прийшов… — губи дівчинки майже не рухались, але Ярослав виразно чув кожне слово. Раптом його осяйнуло: він чув не голос, а думки!

— Світланко! Не говори, просто думай! Чуєш? Просто думай! Як ти тут опинилась? Що трапилось?

— Я… Я не знаю… Пан Баштовий… Я за ним пішла… Він казав, від тебе є звістка. Я поспішала, вибігла за ним, а потім не знаю… Щось ударило мене по голові… Нічого більше не пам’ятаю… Мені страшно, я не хочу тут бути!

— Тримайся, Світланко! Я тебе обов’язково витягну звідси! Усе буде добре, тільки потерпи трішки! Я буду квапитись із усіх сил!

Ярослав уже зрозумів, що він присутній тут у нематеріальній формі і ні рук, ні ніг у нього тут немає. Хлопець гарячково шукав спосіб допомогти Світланці, але тільки безсило пролітав через кайдани й решітки. Врешті вирішив скористатись тим, що його ніхто не може побачити, і гайнув до підземної зали з кристалом. Може, пощастить дізнатися побільше про це неприємне місце? І ще пан Баштовий… Невже він справді зрадник? Що могло примусити людину такого високого становища, як міністр культури, допомагати тому Злу, присутність якого відчував Ярослав у кристалі? Але Яриковим планам не судилося здійснитися. На півдорозі до підземної зали хлопець раптом отямився в кімнаті, де вони з Юрком ночували. Якась мить пішла на те, щоб зрозуміти — він лежить у ліжку, з другого боку горниці дочувається Юркове сонне сопіння, за вікном уже сіріє ранок. «То це був усього лиш сон», — полегшено подумав Ярослав, але тут на нього накотилося відчуття безповоротної реальності того, що він бачив уві сні. «Підземелля, Світланка, моя розмова з нею — усе це було насправді» — вирішив хлопець, не розуміючи однак, звідки у нього ця впевненість у власному висновку. Ярослав рвучко підвівся з ліжка й почав одягатись. План оформився миттєво — він повернеться у підземелля або сам, або з летучим загоном. Юрка уже визволив, то забере звідти й Світланку. Ярик згадав її довірливі сірі очі, радість, коли вона дізналася, що має характерницький Дар, худеньку руку, якою вона чіплялася за його рукав, коли було страшно, — і така його охопила злість! На себе, на Баштового, на підземелля, на Івана Сірка, який не догледів за ученицею, на всю раду старійшин, які проворонили, що прямо у них під носом влаштувався зрадник.

— Ти куди? — з-під ковдри піднялася скуйовджена Юркова голова.

— Туди, — буркнув Ярик, але тут же пожалкував про свою нестриманість, — до десятника піду. У підземелля вертаюсь. Там Світланка, пам’ятаєш, я тобі про неї розказував?

— Чекай, я з тобою, — Юрко квапливо виплутався з ковдри й поспіхом почав натягувати штани й сорочку, — а звідки знаєш?

— Сон мені приснився, — тихо відповів Ярик і сам відчув, як воно несерйозно прозвучало. Доки Юрко одягався й намагався якось пригладити волосся, що зі сну стирчало в усі боки, Ярослав роздумував, як це йому логічно й переконливо розповісти десятнику про свій сон.

Пройшовши через сіни, хлопці вийшли на подвір’я. Новий день зустрів їх легким осіннім запахом перших пожовклих листків і ріденьким туманцем, ранкове холодне повітря миттю пробралося під одяг, примусивши здригнутись і щільніше прикритися одягом, ховаючи руки й шию. З дерев’яного хліва почулося коров’яче мукання й лагідний жіночий голос. Ярослав рішуче попрямував туди, коротко пояснивши на ходу:

— Спитаю, де розмістили десятника Ворона.

Пригнувшись, хлопці позаходили в дерев’яний корівник. Господиня доїла одну з трьох бурих корів, що розмістилися в окремих стійлах. Зачувши кроки, стривожено підняла голову, в очах плескалося занепокоєння.

— Щось трапилось?

— Ні-ні, доброго ранку, — поспішив Ярослав заспокоїти жінку, — усе гаразд. Ось шукаємо десятника. Ви не знаєте, де його розмістили?

— Чому ж не знаю, — тривога щезла з обличчя господині, вона розслабилась і заусміхалась, — далі по вулиці, через три хати, по цій же стороні. Там ще поряд криниця стоїть — наші вуличани постаралися, цього літа викопали, цямриння різьбою прикрасили, птахами, квітами, дах із соломи зробили — не пропустите!

Подякувавши, Ярослав із Юрком, знову ж таки пригнувшись, вийшли надвір. Потрібна хата відшукалася легко. Крім примітної криниці, вона виділялася ще й охороною: кілька бійців летучого загону стояли на варті. Поки хлопці пояснювали вартовим причину своєї появи, десятник вийшов з хати сам, вочевидь, почувши голоси. Слідом, не пройшло й хвилини, з’явився і ветеран Грім. Обоє були бадьорими, повними сил і енергії, наче прокинулись не щойно, а щонайменше годину тому. Ярикові побоювання не справдилися — його вислухали уважно й якось дуже легко повірили. «Хоча що я знаю про цей світ, — осмикнув себе Ярослав, — може, тут такі сни й не дивина зовсім?»

Коротко порадившись, десятник і Грім вирішили не відпускати Ярослава самого. А от Юрка, навпаки, планували залишити в селі, де він чекав би повернення бійців, але той уперся й виборов таки собі право піти разом з усіма.

Поки бійці вислуховували нові накази, збиралися, снідали, Ярослав не знаходив собі місця від нетерпіння. Хотілося брати всіх за плечі й тормосити, підганяти, їхати вже прямо в цю секунду. Варто було згадати, що весь цей час Світланка страждає у підземеллі, а отже, усі ці збирання й сніданки здавалися зайвими й непотрібними.

— Ярославе, заспокойся, — десятник Ворон таки помітив метання хлопця, — нас усе-таки чекає не розважальна прогулянка, а повноцінна бойова операція. Зрозуміло, що часу гаяти не можна, але треба підготуватися, спланувати свої дії. Не варто летіти, як метелики на вогонь.

— Та я розумію, — буркнув Ярослав, — просто хочеться вже щось робити, а не сидіти тут і чекати не зрозуміло чого…

— Ти думаєш, що час минає дарма? Ось дивись, дорогу вибрали до підземелля, усього за чотири години доберемось — це раз, припасів трохи взяли в дорогу — це два, зброю перевірили — це три, посильного на Іктур відправили з новинами — це чотири. Тобі ще ось дещо приніс, — Ярик підняв голову й побачив, що Сергій Вороний протягує йому невеличку книжечку в коричневій палітурці.

— Що це?

— Дорожні замітки одного молодого джури, він з нашим загоном практику проходив. А після закінчення забув свій записник. Він його не шукав, а в нас теж руки не дійшли повернути. Отож можеш спокійно користуватись, може, для чогось і пригодиться.

Поки всі сідлали коней і рушали в дорогу, Ярослав не відривався від нотаток невідомого джури. Це було саме те, що треба! Самі основи, ще й пояснення до них. А то зі знанням одного лиш закляття концентрації пам’яті багато не навоюєш. Заглибившись у читання, навіть не помітив, як опинився у сідлі. Видно, хтось із бійців, а, може, Юрко, бачачи зосередженість Ярика у вивчення нотаток, попіклувався, засідлав коня замість нього. Щоправда, більшість заклять і плетінь усе одно були ще занадто складними для характерника-початківця, але були й такі, що цілком під силу.

Сашко Заповітряний на прізвисько Вентилятор переминався під дверима квартири, де жив його однокласник Ярослав. Укотре натиснув на дзвінок — безрезультатно! Що ж таке! Уже половина весняних канікул пройшла, а від Ярослава ні слуху, ні духу! А скільки було планів! Можна за комп’ютером сидіти хоч до ранку, адже Ярославових батьків нема вдома; можна піти гуляти й знайомитись із дівчатами; можна відео знімати, хотіли ж стати відомими відеоблогерами! Коротше кажучи, багато що можна! Ех… І де той Ярослав подівся? Таких нудних канікул у Сашка ще не було! Заповітряний розвернувся й побіг униз сходами, думаючи, що якщо до кінця канікул Ярик не з’явиться, то в школі буде мати з ним конкретно серйозну розмову!

Пан Вербицький сидів у своєму робочому кабінеті. Стіл був закладений акуратними й не дуже стосами паперів. От і зараз головний науковець Іктура підсунув до себе один зі звітів і вдумливо з ним ознайомлювався. Мова йшла про невідповідність величини негативної енергії й кількості сутностей, які були знищені летучими загонами за останніх півроку. Раптом розмірений плин роботи був безжально порушений: до кабінету, гарячково розмахуючи рукою із затиснутими в ній папірцями, швидким кроком увірвався молодий науковець.

— Ось! Ось! Ви тільки погляньте! Я застосував титрування розчином перманганату і…

— Стоп! — пан Вербицький за роки роботи в науковій сфері чудово вивчив психологію своїх співробітників і прекрасно знав: якщо вчасно не спинити цей потік, то вчений ще довго буде розказувати як, де і коли він робив, забувши, власне, чому прийшов, — а тепер скажи коротко й по суті.

— Ось відновлений свиток, що його нам дав Хранитель озера Рівноваги. У нас вийшло! Спочатку ми змогли прочитати тільки частину тексту, а деякі слова й навіть речення було зовсім неможливо розібрати. Пергамент дуже старий, не менше тисячі років, тому треба було бути дуже обережними, щоб не пошкодити саму структуру…

Пан Вербицький мовчки простягнув руку й молодий науковець, затнувшись на півслові, простягнув йому оновлений свиток. Він ще поривався про щось розказати, але поглянувши на зосередженого пана Вербицького, що занурився в читання, передумав. Так і стояв, кусаючи губи, і подумки розповідав, як багато методів для відновлення було використано, про багатоступеневу обробку пергаменту різними реагентами, про десятки аналізів його хімічного складу, про хвилювання, щоб не пошкодити цінний документ, і про радість від вдалого поєднання старих і новаторських технологій відновлення.

Під час читання брови пана Вербицького піднімалися все вище й вище, поки не застигли у крайній найвищій точці, до якої зуміли дотягнутися. Тому що в тексті ішлося про речі, які шановному старійшині науковців належало знати досконало, тоді як він чув про це вперше в житті. Дочитавши, пан Вербицький глибоко задумався, час від часу ковзаючи поглядом по пергаменту. «Трапилось так, що ми схибили у лікові й запізнилися з ритуалом укріплення Кристала. Зараз уже й не знайдеш, хто перший припустився помилки, хто не звернув увагу на неправильні розрахунки, хто винен більше, а хто менше. Усе-таки, тисяча років — задовгий строк для звичайного людського життя. Кристал Відокремлення, у якому Творець ув’язнив стародавнє Зло, почав втрачати міцність. І Володар Жахів почав потроху, непомітно для нас набирати силу. Якимось чином він використав негативну енергію й примусив її віддзеркалюватись на його посилення. Летучі загони й характерники відзначали зменшення кількості навій, упирів, нічниць, але ніхто не здогадався, куди насправді спрямовується сила. А потім ледь не стало пізно. Лада, де розташоване сховище Кристала Відокремлення, майже вся опинилася під владою Зла. Наші характерники не могли пробити жоден телепорт на планету. Володар Жахів черпав свою силу з людських страждань і насилля, тож не важко уявити, яким було його правління. Особливо багато енергії він отримував від знущань над характерниками, що опинилися під його владою.

Як відомо, тоді настали важкі часи для захисників людства. Ми ледве пережили ці сповнені горем і смертю роки. Слава Творцю, який направив до нас кілька сильних характерників, просто перекинув їх з інших планет мало не на поріг школи. Ми навіть майже встигли довести їхнє навчання до кінця. Без їхнього вкладу у війну ми програли б ще на самому початку».

Пан Вербицький думав. Цей пожовклий пергамент став ніби поштовхом для його розвинутого аналітичного розуму. Шматочки мозаїки раптом закружляли перед його внутрішнім зором, склалися докупи й почали утворювати ще не повністю зрозумілу, але вже чітку картину. Усе знайшло своє місце — і зникнення учнів-характерників, і незрозумілий темний туман, що вкрив озеро Рівноваги, і поява на Іктурі підлітків із сильним характерницьким Даром, і навіть недавно прочитаний звіт про невідповідність негативної енергетики кількості утворених упирів, навій та інших негативних віддзеркалень.

Порухом руки відпустивши молодого вченого, який приніс свиток, пан Вербицький почав розмірковувати. Чи могло статися так, що він собі все просто нафантазував? Можливо, ці всі факти ніяк не пов’язані між собою й він бачить те, чого насправді немає. Гарний же він матиме вигляд, якщо підніме тривогу через якісь свої вигадки. Але, з іншого сторони боку, якщо стародавнє Зло справді прокидається й набирає силу, то наслідки можуть бути просто жахливими. Прийнявши рішення, пан Вербицький рішуче підсунув до себе кришталеву Кулю зв’язку. Усе-таки, його робота — наука, а не такі глобальні рішення.

Голова ради старійшин, Іван Тарасович, не знав, за що хапатись передусім. Якось водночас навалилася просто купа справ! І всі, як на підбір, термінові! На планеті Родар небувалий неврожай, населення вже перейшло межу, за якою починається справжній голод. Правителі просять терміново допомогти зерном або будь-яким іншим провіантом. Терміново! От як ніби вони не знали, яку мають ситуацію з урожаєм. Для чого було чекати до останнього, питається? Але справа справді не може чекати: голод серед населення — це не той гріх, який Іван Тарасович готовий узяти на свою душу.

На планеті Нікія взагалі переполох. У столиці однієї з країни посеред головного майдану приземлився космічний корабель. Візит фіолетових ящеркоподібних прибульців — однозначно термінова справа! Без зволікань слід направити туди пані Кіото з помічниками. Звичайно, Нікія — технічно розвинута планета, навіть більше, ніж Земля, і своїх фахівців у них, безперечно, вистачає. Однак навряд чи в них є спеціалісти з телепатичного спілкування, які під час розмови можуть інтуїтивно здогадуватися про неприємні теми, відчувати звичаї й традиції і мають здатність подумки знизити рівень агресивності або роздратування співрозмовника.

На спокійній планеті Сверигії, від якої не чекали ніякої каверзи, проворонили цілу зграю лідниць. Узагалі-то вони не дуже люблять колектив собі подібних, але цього разу з якоїсь причини згуртувались. Тепер літають від села до села, від міста до міста, відморожують людям руки, ноги, вуха, насилають застуду. Що ще гірше — знищити їх не можна, тільки тимчасово знешкодити. А на таку зграю одного характерника буде, безумовно, недостатньо.

Іван Тарасович писав розпорядження, які потім секретар передасть, куди слід, і міркував про своє життя. От чогось люди гадають, що варто стати старійшиною — і все: більш нічого робити не доведеться, тільки накази віддавати. І мало хто замислюється, що для того, щоб віддавати оті накази, треба спочатку всебічно вивчити ситуацію, а потім узяти на себе відповідальність за прийняте рішення. До того ж, відповідальність не просто якусь теоретичну, а реальну, за інших людей. А що робити, коли не вистачає часу, щоб розібратись у ситуації, а вирішувати треба без зволікань? А буває, починають звертатися зі всілякими дрібницями, з якими чудово впоралися б і помічники. Он на столі цілий стос паперів з такими справами. Обов’язки, одні обов’язки… Узагалі-то, керівники — теж люди. Зі своїми характерами, емоціями, втомою й бажанням інколи відпочити.

М’яким помаранчевим світлом засяяла Куля зв’язку. В Івана Тарасовича виникла величезна спокуса не відповідати. Якусь мить він споглядав Кулю, потім втомлено поглянув на стіл, завалений паперами, у вікно, де була напрочуд погожа днина й активував зв’язок. Усе-таки почуття обов’язку в старійшини завжди перемагало.

Баштовий ледь стримував власне нетерпіння. Скоро, зовсім скоро настане той час, коли він буде володарювати над усіма! Як йому вже набридло чекати! «Ми не воюємо з людьми» — пхе! Завоювати всіх і поставити на коліна! Твердим упевненим кроком майбутній повелитель, а нинішній міністр культури на Іктурі та відданий прислужник Володаря Жахів рушив до телепорту, що вів з його будинку до підземелля на Ладі. Цього телепорта міністр культури налаштував давно. Витратив на це багато часу й зусиль, але це було того варте: зате тепер він може у будь-який час переміщатися на Ладу до свого Повелителя. У Баштового був прекрасний настрій — усе йде по його плану: Володар постійно набирає силу, старійшини нічого не підозрюють і спокійно займаються дурним благородством, рятуючи людей від того, чого вони самі заслужили, дівчинку-характерницю він викрав так, що на нього не впаде й тіні підозри. Та хіба тільки її одну?! Він уже давно переміщається по планетах і вишукує обдарованих дітей. Узагалі-то, усі впевнені, що у нього зовсім немає характерницького Дару, але це не так. Він бачить Дар у інших. Чому він це приховував? Та, мабуть, тому, що на фоні інших характерників це був практично повний нуль. Нехай краще вважають його простою людиною без жодної краплини здібностей, ніж якимось недохарактерником.

Дітей з характерницьким Даром він почав примічати задовго до знайомства зі своїм теперішнім Володарем. Колись навіть думав відкрити де-небудь власну магічну школу, тому й придивлявся до потенційних учнів. Він би їх виховав правильно! Ніяких рятувань, ніякого слюнтяйства! Це була б його особиста гвардія — безстрашна, безжалісна й віддана тільки йому одному. Але після зустрічі з Володарем Баштовий переглянув свої плани на майбутнє й легко пожертвував своїми «учнями». Коли спричиняти біль людині з характерницьким Даром прямо біля Кристала Відокремлення, то у Володаря вистачає сил втягувати в себе негативну енергетику, що виділяється в такі миті.

Нещодавно Повелитель зробив йому просто королівський подарунок — наділив здатністю телепортуватись у межах двадцяти семи планет їхньої системи рівноваги. Щоправда, для активування здібності Баштовому доводиться витрачати майже півгодини, але це тільки поки що. Ну, що ж, чим більше сили набере Повелитель, тим більше отримає й сам Баштовий.

У підземеллі було все, як завжди: чулися стогони в’язнів, повітря було вогке й холодне, насичене запахами старої й свіжої крові. Краса! Баштовий любив це підземелля. Воно дарувало йому відчуття всемогутності й уседозволеності. Скоро він буде себе так само почувати скрізь, а не тільки тут, треба просто докласти ще деяких зусиль. Баштовий дрібно захихотів, радіючи тому, як доладно він використав шанс піднятися над усіма. Так, хихочучи, дійшов до камери з диковинкою — дівчиськом-характерницею. Загримав ключами, відчиняючи решітчасті двері. Після втечі одного з в’язнів Баштовий уже не ризикував залишати дверцята прочиненими.

— Вставай, жалюгідне створіння! Зараз ти зустрінешся зі справжнім Володарем цього світу!

У відповідь Світланка приглушено застогнала й розплющила почервонілі від сліз очі.

— Вставай, кому кажу! — Баштовий різко рвонув догори ланцюги, якими була прикута дівчинка.

— Куди… куди ми йдемо? — голос Кнопки був ледве чутний. У горлі в неї пересохло, води, звичайно, ніхто не давав.

— Замовкни й іди за мною, ясно?

Баштовий шарпнув кайдани й потягнув за них дівчинку підземним коридором. Світланка, запинаючись, поспішила за ним. Боліли натерті кайданами аж до крові руки, ноги від незручної пози в камері затекли й іти було важко. Коли ж вона їла востаннє? Давно, і то небагато — хвилювалась за Ярослава і шматок у горло не ліз. Цікаво, він справді якимось чином побував біля неї у камері чи їй це тільки примарилось? Якщо побував, то точно врятує її від цього жахливого міністра культури. І як вона тільки так по-дурному попалась? Сама ж до нього побігла! Ще й нікому не сказала, до кого йде. Як її тепер знайдуть? Ніколи більше сама нікуди не ходитиме, тільки з Яриком або з кимось із одногрупників. Світланці було холодно, голодно й страшно. І що це за невідомий «справжній Володар цього світу»? Навряд чи він буде кращим за пана Баштового, а, імовірніше, ще й страшнішим.

Зі сторони здавалося, що дорослий міцний чоловік тягне за собою прикуту, налякану й безпорадну дівчинку. Але насправді Кнопка не збиралася здаватись, хоч їй і було дуже страшно. Вона, звісно, робила вигляд, що втратила будь-яку надію й геть безпомічна, а тим часом вишукувала будь-яку можливість утекти. Усе їй підказувало — у цьому підземеллі її не чекає нічого доброго.

Світланка не звикла опускати руки, не спробувавши всі можливі й неможливі способи дістатися мети. А ціль у неї зараз була тільки одна — врятуватися. Поки, на жаль, ніякої слушної нагоди не випадало.

Загін десятника Ворона прямував навпростець до підземелля. Дякувати старості села, підказав, як можна скоротити дорогу, а де треба об’їхати затоплені низини. Далеко в стороні залишилось поселення, де Юрко з Яриком знищили упиря. Важкі хмари кольору мокрого попелу нависали, здавалося, над самою головою, але дощу не було ще з ночі. Коні жваво тупотіли по мокрій, але добре втрамбованій дорозі. Ярослав на все це не звертав уваги. Хлопець з головою поринув у вивчення нотаток невідомого джури-практиканта. З однієї сторони, усе виявилося не так і складно: береш лінії Сили певного кольору, робиш з них визначені геометричні фігури, додаєш власної сили для активації й вуаля — магічне плетіння готове. Але, з іншого боку, в Ярослава нічого не вийшло: занадто складні фігури треба було робити. Крім того, для одного й того ж закляття треба було використовувати лінії Сили різної товщини, а якої саме — незрозуміло. У нотатках було тільки скорочено написано «див. лекція № 8 із заг. магії» або «як у хр. др. мур.». Таких пояснень Ярославу точно було замало. Навмання Ярик брати лінії Сили остерігався: ще не вистачало творити закляття з невідомим результатом, коли вибух — це ще найневинніше, що може статися. З такими помічниками бійцям летучого загону і ворогів не треба буде.

У кінці кінців Ярослав вибрав кілька бойових плетінь з однорідних ліній — Крижаного списа та Вогняну кулю, одне лікувальне — Мале цілюще закляття й одне паралізуюче — Мала сітка. Далі всю дорогу Ярик запам’ятовував фігури й тренувався. О, медитація верхи — це такий досвід, який Ярослав навряд чи колись зможе забути. На щастя, після чергового переривання стану медитації до хлопця повернувся його особливий зір, який так виручив їх з Юрком у сутичці з упирем. Працювати з плетіннями відразу стало набагато легше.

— От іще! — раптом мало не впав з коня Ярик, — а захист?

— Що захист? — не зрозумів Юрко, який скакав поруч.

— Та я тут магічні, тобто характерницькі закляття вивчаю. Атакуючі знайшов, лікувальні, паралізуючі. А захисні? — не слухаючи більш нікого й не дивлячись по сторонам, Ярослав знову заглибився у читання нотаток.

Ветеран Грім приклав пальця до вуст, зробивши знак Юркові не заважати, і загін поскакав далі.

«Так… ну що ж, — нарешті вирішив Ярик, — теоретичну частину я завчив твердо, плетіння ніби роблю точні й без помилок. Пора приступати й до активації».

Першу вирішив спробувати Вогняну кулю. Трохи хвилюючись, сплів необхідне плетіння, додав до нього одну золотаву іскорку власної сили й пожбурив у метровий камінь обабіч дороги. Куля вийшла непоказна, усього сантиметрів п’ять у діаметрі, але долетівши до каменю, вибухнула й розбила його на друзки. Деякі коні поставали на диби, інші стривожено заіржали, загарцювали на місці, бійці спантеличено оглядали залишки скелі.

— Ой, — спромігся вичавити з себе Ярик, — то я той… цей… вогняну кулю пробував.

— А-а, — посміхнувся Грім, виколупуючи з вуса маленькі шматочки постраждалого в ім’я науки каменю, — ну, тоді все в порядку. Повноцінний летучий загін повинен мати свого бойового характерника. Тільки ти все ж таки попереджай наступного разу, щоб ми знали, чого чекати.

— Обов’язково, — знітившись, швидко пообіцяв Ярослав. І, помовчавши, додав: — Попереджаю.

— Е-е-е, ти про що? — насторожено уточнив десятник.

— Попереджаю, зараз буду пробувати Крижаний спис.

— Що, вже? — запанікував Ворон, — може, ще в теорії повториш?

— Та скільки можна повторювати! Ми вже скоро до підземелля доїдемо, а я все теорію й теорію вчу. Що ж мені, перед самісіньким входом до ворога практикувавсь?

— Усе, усе, ми зрозуміли! У чомусь ти, безсумнівно, маєш рацію. Тільки давай ми від’їдемо трохи подалі, добре? І ти не будеш хвилюватись, що випадково в нас влучиш, і нам буде спокійніше.

Десятник Ворон, Грім, Юрко та всі інші бійці від’їхали на метрів двадцять від Ярослава й з цікавістю почали спостерігати за його маніпуляціями.

Хлопець примружився, вибрав підходящі лінії Сили й сформував з них необхідну ламану лінію, причепив на кінці один за одним два трикутники, ретельно перевірив утворену фігуру, чи де, бува, не помилився. Бійці почали розчаровано переглядатися, нічого з того, що зараз робив Ярослав, вони не бачили, крім того, що він водить руками у повітрі. Десятник шикнув на них і всі дисципліновано замовкли.

Примірившись, Ярик розмахнувся, щоб закинути списа в сторону кущів, але нічого не вийшло. Ярослав замахав рукою, аби відчепитися від некерованого плетіння, і воно раптом зісковзнуло з руки й ударило прямо під копита Ярикового коня. Мокра дорога й узбіччя моментально закрижаніли, а кінь жалібно заіржав і засмикався всім тілом, не в змозі відірвати підкови від замерзлої поверхні.

— Тихо, тихо, — почав заспокоювати коня хлопець, — нічого страшного не сталося. Що, ти криги ніколи не бачив? І взагалі, ти ж бойовий кінь! Негоже тобі так боятись якогось льоду.

— Ярославе! Що там у тебе? — з безпечної відстані гукнув десятник Ворон, — це так було задумано чи треба якась допомога?

— Зараз, почекайте хвилинку!

Ярослав задумався й вирішив повторити удар крижаним списом, але цього разу кидати його так, щоб трикутники були попереду, а не позаду. Сказано — зроблено. Цього разу закляття відразу полетіло так, як треба, і порадувало свого творця точним влучанням у чергову каменюку. Хоча не влучити було б важко: цього разу хлопець цілив у семиметрову скелю. Камінь увесь укрився льодом, а трава навколо — сріблястим інеєм. Бійці, що уважно стежили за діями Ярослава, підбадьорливо загомоніли.

Останньою Ярослав вирішив спробувати Малу паралізуючу сітку. Сплів необхідне плетіння, дійсно схоже на сітку, і закинув його на найближче дерево. Дерево нікуди не побігло і, після деяких міркувань, Ярик вирішив вважати експеримент вдалим. Усе одно більше ніяких підходящих об’єктів для експериментування з паралізуючим закляттям не було.

— Усе, можете під’їжджати ближче, — Ярослав запрошувально махнув рукою своїм глядачам, — заодно скакуна мого допоможете звільнити.

Загін направився до місця навчання майбутнього характерника. Яриків кінь тим часом якось особливо сильно напружився, шарпнувся й відірвався таки від підступної закрижанілої дороги. Добре, хоч ногу не зламав. Ведучи коня за повід Ярослав обережно вивів його за межі штучної ожеледиці.

— Ого, — двоє бійців захоплено об’їжджали заморожену каменюку. Один з них постукав по каменю руків’ям шаблі, і той відізвався глухим гулом.

— Оце звук! Наче не камінь, а бочка з кригою. Ану! — другий боєць теж постукав по каменю руків’ям шаблі, і його кінь ледве встиг відскочити, рятуючи і себе, і вершника від поранень — камінь розколовся на сотні гострих заморожених уламків, які бризнули на всі сторони й рясно всіяли землю.

— Ох ти ж! — бійці перелякано роздивлялися результати Ярикового чаклування, але швидко опанували себе й навіть розсміялися.

— Та з такою бойовою підтримкою супротивники будуть розбігатися ще до того, як ми вступимо в бій!

Ярослав з Юрком між тим оглядали копита постраждалого від крижаного спису коня. Одна нога виявилася обморожена, на ній утворився великий набряк, який, зрозуміло, дошкуляв коневі болем.

— От це вже погано, — спохмурнів ветеран Грім, — зараз кінь ще не дуже відчуває біль, але за кільканадцять хвилин, як нога почне зігріватись, не зможе йти далі і буде затримувати весь загін.

— Узагалі-то… — почав Ярослав і замовк.

— Що — узагалі-то? — усі присутні запитально подивились на хлопця.

— Узагалі-то, я хотів сказати, що знаю ще Мале цілюще закляття, але ніколи його не пробував робити. Страшнувато якось. Раптом не вийде?

— Ти, хлопче, не хвилюйся, — підкрутив сивого вуса Грім, — краще давай на Шелесті потренуйся, раптом доведеться людей лікувати, а ти й не готовий.

Глибоко вдихнувши й видихнувши, Ярослав обійшов навколо коня, якого, виявляється, звали Шелестом. Погладив його по лискучій вороній шиї, заглянув у розумні кінські очі й подумки пообіцяв, що прикладе всіх зусиль, щоб правильно накласти цілюще закляття. Тим більше, що Шелест постраждав з Ярославової вини: не впустив би він під ноги Крижаного списа, то нічого б і не сталося.

Лікування закляттям пройшло якось буденно й без пригод — плетіння з зеленої лінії Сили просто й без зусиль плавно опустилося на хвору кінцівку, саме обгорнуло її і, мабуть, почало діяти. Принаймні, Ярослав на це надіявся. За кілька хвилин набряк почав зменшуватися прямо на очах аж поки не зник зовсім, не залишилось ні найменшої припухлості.

Гордий собою Ярослав хвацько вискочив на Шелеста, утвердився в сідлі і, уже майже не відчуваючи себе новачком, упевнено послав коня вперед.

— Нам ще далеко їхати? — подумавши, спитав найближчого вершника, яким виявився один з бійців загону. Здається, його звали Максимом, утім оскільки Ярослав не був певний, то вирішив звернутися просто, не називаючи ім’я.

— Та ні, уже не дуже. Судячи з карти, ще хвилин двадцять — і будемо на місці. Добре, що наш десяток тепер посилений характерником — так набагато більше шансів на вдале завершення операції, — боєць підбадьорливо усміхнувся Ярославові й від’їхав убік, до інших бійців.

Така віра у його здібності збентежила Ярослава до глибини душі. Матінко рідна, в яку ж це авантюру він улип? Куди він прямує разом з — подумати тільки! — летучим загоном, з бійцями, які воюють з нечистю, упирями й болотяниками! І як хто — характерник! З глузду з’їхати можна. А вони ще й усерйоз надіються на нього, як ніби Ярославу це так, завиграшки, раз плюнути! А на додачу, так це ж він їх сюди всіх потягнув… «А чи не забагато відповідальності я взяв на себе? А раптом мій сон — то так, просто наснилося і ніяка не правда? А всі повірили й поїхали? А якщо та бридота в кристалі в підземній залі виявиться занадто сильною? А мама з татом навіть не знають, де їхній син і чим займається. А як мій оцей особливий зір, коли я бачу лінії Сили, щезне в найбільш відповідальний момент? Я ж тоді стану геть безпомічним і нічим не зможу допомогти в разі сутички, не зможу зробити жодне плетіння».

Ярослав окинув поглядом кавалькаду вершників, побачив спокійні, упевнені в собі обличчя й потроху заспокоївся й сам.

«А з сторони іншого боку, що я там не бачив? Підземелля — як підземелля. Я там уже був? Був. Походив, прогулявся, Юрка он визволив і пішов собі спокійно. То чого тепер боятися? А якщо там справді Світланка ув’язнена, то тим більше! Треба її терміново визволяти».

Юрко їхав верхи трохи позаду за Ярославом і його обсідали схожі думки. Для чого він визвався їхати з усіма, ще й так уперто наполягав на своєму? Мабуть, десятник Ворон був правий, коли казав, що з Юрія тут буде небагато толку. Справді, він ще не оправився після поранень і голодування, але ж як хочеться відплатити за своє ув’язнення! Хоча в компанії досвідчених бійців, спеціально тренованих для знищення всілякої нечисті, і якого-не-якого, але характерника, Юрій почувався впевненіше.

— А все-таки, як ми, молодці, того упиря технічно завалили, правда? — раптом розвернувшись до Юрка, спитав його новий знайомий Ярослав.

— Упиря? Бр-р-р… До цих пір, як згадаю, аж здригаюсь.

— А не страшно тобі? Мені от лячнувато, — зізнався Ярослав, — а ти ж, вважай, там в ув’язненні був, натерпівся в тому підземеллі…

— Та страшно, якщо чесно, — у свою чергу зізнався Юрко, — але ще дужче хочеться надавати по кумполу тому, хто мене там зачинив. А це я вмію, — не втримався, щоб не похвалитись. — Ми колись із товаришами ходили з хлопцями із сусіднього села битись, то мене завжди в перші ряди ставили, бо я удар добре тримаю.

— Привал! — прозвучав наказ десятника, і всі, у тому числі й Юрко з Ярославом, почали зупинятися й зіскакувати з коней. Ветеран Грім і Ворон підійшли до хлопців:

— Ну, дивіться уважно, упізнаєте місцевість? Судячи з карти, вхід має бути десь поблизу.

Юрко недовірливо оглянувся, але сказати нічого не зміг, адже тут він бував тільки в непритомному стані. Ярослав, навпаки, впізнав місцину досить легко, варто було тільки подумки подивитися на неї з іншого ракурсу, з того, якого він її вчора бачив у дійсності.

— Там, — упевнено показав рукою, — за цим пагорбом — низина, у ній, трохи ліворуч, вхід у підземелля.

— Миколо, Максиме, перевірте, — махнув рукою десятник і названі ним бійці побігли, пригинаючись, у вказаному напрямку.

— Що ти пам’ятаєш про внутрішню будову цього підземного ходу?

— Про ті місця, де я ходив, пам’ятаю майже все, бо в той час саме випробовував закляття концентрації пам’яті. Можу сказати і де повороти, і скільки кроків від одного переходу до іншого, і яка відстань від стін до центру зали, де стоїть кристал, і де на стінах закріплені факели. А от про територію, куди я не дійшов, нічого сказати не можу. А ти? — звернувся Ярослав до Юрка.

— Я теж нічого нового не скажу, бував тільки в камері, коридорі і в центральній залі. Єдине, що можу додати, думаю, там приблизно два-три десятки в’язнів. Хоча, може, я й помиляюся, я ж їх ніколи не бачив, тільки чув.

— Ну, гаразд, цього теж достатньо, — Сергій Вороний дістав шматок паперу й олівець, — давайте накреслимо план підземелля.

Усі схилилися над папером і за розповіддю Ярослава десятник почав наносити схематичне зображення місця майбутньої визвольної операції.

На Іктурі оголосили повну бойову готовність. Усі підрозділи летучих загонів терміново прибували до свого місця служби. Бійці, що були звільнені в запас за віком, прибували на мобілізаційні пункти, а вже звідти доправлялися до основного гарнізону. Ніхто, крім, можливо, командирів, не знав, яка причина такого поспіху, і хто, власне, ворог. Але всі чітко й дисципліновано виконували інструкції, тож безладу й непорозумінь не було. Пан Барс, міністр оборони, уже не раз встиг мигцем порадіти, що витратив колись час на підготовку планів дій на випадок різноманітних ситуацій, навіть найбільш непередбачуваних.

Зараз він би точно не мав змоги спокійно посидіти й спланувати, кому, що, де і як робити. І в результаті мали б суцільний гармидер, а не повну бойову готовність.

Члени ради старійшин зібралися прямо на майдані перед будівлею міської ратуші. Правда, присутні були не всі: пані Кіото терміново відбула на планету Нікію зустрічати прибульців, а пана Баштового десь не змогли відшукати, але це й не дивно, усе сталося так раптово й без попередження, зрозуміло, що в усіх були якісь свої справи.

— Пане Барсе, на якому етапі у нас виконання плану з повної бойової готовності? — Тарас Іванович по-молодечому розчервонівся, ще більше випрямив спину і говорив короткими рубленими фразами.

— Вісімдесят п’ять відсотків бійців уже на місці, усі інші знаходяться на завданнях на віддалених територіях і не мають змоги прибути на місце у найближчий час.

— Що ще?

— Частина бійців відряджена охороняти школу, частина — бібліотеку, де працюють науковці, усі інші очікують наказу виступати. Крім холодної зброї, про всяк випадок бійцям видали вогнепальну.

— Гаразд. Пане Сірку, половину випускників-характерників направите на посилення наших бійців, решту залиште для оборони школи. Пане Вербицький?

— Усі науковці й частина викладачів школи працюють у бібліотеці. Треба ще людей — сім величезних підземних поверхів так просто не охопити. Усю бібліотеку розділили на квадрати й шукаємо будь-яку інформацію про Володаря Жахів та про ритуал укріплення Кристала.

— Тарасе Івановичу! — до членів ради підбіг один з десятників, — там гонець із Лади! Каже щось про підземелля і про зниклих учнів. Ми подумали, що це може бути важливим.

— Може, і важливе. Давай його сюди.

— Я тут, — до гурту підійшов один з бійців десятника Вороного.

Після його лаконічного й зрозумілого рапорту старійшина ради Тарас Іванович відпустив гінця, на мить задумався й звернувся до пана Вербицького:

— Що з обіцяними телепортами на основі рун? Скільки їх є на цю годину?

— Чекаємо інформацію. А он і Дмитро біжить. Дмитре! Сюди! Ну, що там?

— Двадцять два телепорти, — Дмитро захекався від швидкого бігу й сором’язливо намагався дихати тихіше у присутності таких великих чоловіків.

— Їх уже можна використовувати? — уточнив міністр оборони.

— Так, вони вже повністю готові.

— Двадцять два… Я думаю, буде достатньо, — пан Барс окинув усіх задумливим поглядом.

— О, коли він отак дивиться, точно придумав якийсь геніальний план, — шепнув Хранитель озера Рівноваги Іванові Сірку.

— Так, діятимемо за таким планом. Для чого нам чекати, коли на нас нападуть? — пан Барс знову оглянув усіх присутніх. — З великою вірогідністю ми тепер знаємо, де знаходиться цей Кристал Відокремлення. Отож, один боєць з цими новітніми телепортами з усього духу мчить на Ладу й дістається до входу в підземелля. Розкладає й активує їх на відстані в двадцять-тридцять метрів один від одного. У цей час ми шикуємо бійців і телепортуємо їх десятками один за одним. Схему продумаємо, щоб ніхто нікому не заважав і щоб вміститись у максимально короткий час. Пане Вербицький, Ваша задача — поквапитись із пошуками будь-якої інформації щодо необхідного ритуалу укріплення в’язниці-кристала. Десяток Вороного не знає, з чим їм доведеться мати справу, тож вони будуть вважати це рядовою бойовою операцією. Нам необхідно як слід поквапитись, якщо не хочемо втратити цей загін.

— Бійцю з вантажем телепортів варто дати одного, а краще двох запасних коней, — вступив у розмову Хранитель, — тоді ми виграємо ще півгодини-годину.

— Обов’язково дамо. Слід використати будь-яку можливість якнайшвидше дістатися місця ув’язнення цього древнього Володаря. А про Баштового пізніше поговоримо, — останні слова пана Барса прозвучали відверто погрозливо. У всіх, хто був присутній при розмові, аж забігали холодні мурашки по спинах.

— Щось мені якось тривожно, — Наталія Іванівна, Ярикова мама, щільніше запахнула домашнього халатика. — Уже третій вечір не можу додзвонитись до Ярослава.

— Наталочко, не хвилюйся, — Максим Миколайович підійшов до дружини й заспокійливо її обійняв. — Усе з ним нормально. Може, гуляти з друзями пішов, а може, у комп’ютерні ігри загрався, а тепер відсипається. Тим більше, у нього зараз канікули, уроків робити не треба, зранку прокидатися не треба — краса! Хіба ти не пам’ятаєш себе у восьмому класі?

— Я завжди відповідала на телефонні дзвінки!

— Знаю-знаю, і на дзвінки відповідала, і відмінницею була, і батькам по господарству допомагала, і взагалі — ти в мене найкраща!

— Нічого ти не розумієш, — Наталія Іванівна сердито запручалася, вирвалася з обіймів і вийшла на балкон готелю. — От тривожно мені якось на душі! Навіть за Сергійка так не хвилююся, хоч він і поїхав Бог зна куди на цих ваших велосипедах.

— Ну, з Сергієм ти десять хвилин тому розмовляла по телефону, — усміхнувся Максим Миколайович, — а Ярослав не відповідає, тому ти й вигадуєш собі всілякі жахи. А згадай, як колись узагалі всіх оцих скайпів, вайберів і мобільних телефонів не було, га? Листи один одному писали… А пам’ятаєш, якого я тобі листа з армії на Восьме березня написав?

— Так, — усміхнулася Наталія Іванівна, — на шести сторінках дрібним почерком. Мені всі подружки заздрили… Ти мені увагу не відволікай, я пам’ятаю, про що ми говорили. Хоча, може, ти й правий слушно говориш, і це просто діти дорослішають і стають самостійними, а я дарма так хвилююся. Хоча все одно щось мені тривожно, любий… А давай на середу-четвер полетимо додому? Тут нічого важливого не буде, тільки теоретичні виступи, а ми їх уже всі читали перед відрядженням. А в п’ятницю зранку вже й повернемось. Глянемо, як там удома, і швиденько прилетимо назад, давай?

— Ох, ну що ж з тобою робити. Для тебе — усе, що завгодно. Додому — то й додому.

— Значить так, — Сергій Вороний вдивлявся у схему підземелля так, ніби уявляв себе вже десь там, у підземних коридорах, — спершу відправимо когось на розвідку.

Ветеран Грім порухом руки дав знак двом бійцям і вони розуміюче кивнули у відповідь.

— Так… Тепер щодо самого плану… Заходимо всередину звичайним порядком для прихованого пересування в приміщеннях. Наших молодих помічників поставимо всередину порядку. Спочатку ми проходимо повз камеру, де був ув’язнений Юрій, а зараз, імовірно, Світланка. У разі, якщо вона там, біля неї залишається одна людина, думаю, Юрко. Усі інші рухаються в бік підземної зали з кристалом.

— А для чого нам іти туди? — не зрозумів Ярослав. — Якщо Світланка там, то заберемо її — й гайда додому. А потім уже з підмогою прийдемо.

— Ярославе, — Грім проникливо подивився хлопцеві прямо у вічі, — крім твоєї знайомої, там є й інші полонені. Чи ти думав, ми їх тут і покинемо?

Ярослав знітився й опустив очі долу. Справді, якось егоїстично він повівся: Кнопку рятувати, а доля всіх інших ніби й не цікавить його зовсім. Але це ж неправда! Він хотів би всіх врятувати, просто нікого з них не знає і навіть не бачив ніколи, тому й не переймався так сильно їхнім ув’язненням. Думав, вони можуть і почекати, поки летучі загони підійдуть більшими силами й зі справжніми характерниками. Якось незручно й неприємно вийшло.

Поки Ярослав переймався й переживав, десятник продовжував озвучувати план визвольної операції:

— З відомих ворогів у нас — Баштовий і сутність, що живе в кристалі. Можливо, є ще хтось, про кого ми не знаємо. Баштовий не має характерницьких здібностей або бійцівської підготовки, тому для його затримання достатньо простих рукопашних прийомів. Що стосується кристала, то у нас є чим його знешкодити. Антимагічний амулет — рідкісна річ, але у нас він є, правда, тільки в одному екземплярі. Радіус дії — два метри, час — до тридцяти хвилин. Значить, у центральній залі насамперед нейтралізуємо кристал, — Вороний провів пальцем по схемі підземелля, — Микола й Сашко біжать ось попід цією стіною до центру й активують амулет якнайближче до кристала. По дорозі страхуєте один одного, зрозуміло?

Названі бійці коротко кивнули.

— Тепер далі, — десятник подивився на Ярослава, — наш характерник тримає напоготові кілька бойових плетінь і слідкує, чи комусь потрібна допомога. У разі необхідності приходить на поміч. Я з Громом і Максимом займаємось Баштовим, усі інші — по ситуації. Питання?

Питань ні в кого не виникло. Двоє бійців відправились на розвідку, усі інші почали обдивлятися свою амуніцію, перевіряти зброю та стрибати на місці, аби нічого не дзеленчало й не брязкало. Дивлячись на них, попідстрибували і Ярик з Юрком, заодно ще й отримали від Грому по ножу. Запасних шабель у загону, на жаль, не було. Дивлячись на те, з яким ентузіазмом готується до визвольної операції десятник, Ярослав раптом подумав, що той і без його, Ярикового, сну хотів би розібратися з таємничою печерою, тому так легко й погодився повертатися назад. Скоро повернулися розвідники й доповіли, що план підземелля відповідає наявній схемі, а Баштовий з якоюсь дівчинкою знаходяться в підземній залі біля кристала. Бійці спохмурніли, здогадавшись для яких цілей Світланку могли привести до зловісного кристала, а Ярослав, той узагалі готовий був мчатись і розкидати будь-яких негідників голими руками.

— Ну, що ж, рушаємо, — десятник востаннє поглянув на схему і сховав її до кишені.

Як дісталися підземелля, як пройшли коридором повз пусту колишню Юркову камеру, Ярослав запам’ятав погано, якимись уривками. Занадто хвилювався, робив плетіння вогняної кулі й крижаного списа, але не активував їх, чекав слушної нагоди. Хотів зробити ще паралізуючу сітку, але не вистачало концентрації уваги, щоб утримувати одночасно три плетіння. Жалкував, що не здогадався матеріалізувати, наприклад, автомата або гранату. Хоча він усе одно не вміє ними користуватися. Дивився на спини бійців, що йшли попереду, і намагався ступати тихо, щоб не видати увесь загін. Згадував, як у четвертому класі побився з однокласником і розквасив тому носа. Зараз у нього був підходящий настрій, щоб повторити цей подвиг.

Десятник Вороний дійшов до повороту в підземну залу й підняв руку, даючи команду загонові спинитись. Ярослав нечутно зробив кілька кроків і заглянув через плече десятника. Те, що він там побачив, не лишало жодних сумнівів, що Баштовий — зрадник, а дівчинка, яку розвідники бачили в підземеллі, — справді Світланка. Не думаючи, Ярослав шарпнувся до них, але Грім міцно стиснув його за плече, приклав пальця до вуст і махнув головою. Мовляв, іди, гарячий юначе, на своє місце і не ламай увесь план бойової операції.

Ярослав не став пручатися, опанував себе й повернувся у стрій. Вороний показав ще щось жестами, але хлопець не зрозумів. Побачивши його вираз обличчя, найближчий боєць пошепки, майже нечутно, пояснив, що слід якось відштовхнути Баштового від дівчинки, аби він не взяв її у заручники. Ярослав тут же розвіяв крижаного списа й почав готувати паралізуючу сітку.

Дев’ятнадцятирічний Віктор з усієї сили підганяв коня. Йому доручили дуже важливу місію — доставити новітні стаціонарні телепорти на місце широкомасштабної бойової операції. Саме його обрали, бо він чудово тримався в сідлі, а ще був найменшим і найлегшим серед бійців летучих загонів. Тільки від нього залежить, чи вчасно прибуде підмога. У метушні всі забули, що у Віктора є й особиста дуже поважна причина квапитися з усіх сил — десятник Вороний був його старшим братом, єдиним з рідні, хто залишився живий. Тому хлопець нещадно поспішав, не жалкуючи ні себе, ні коней. Ось уже й та місцина, де судячи з карти, має бути підземелля. Де ж воно?! Де? З карти нічого не розбереш, просто намальований хрестик і все.

Раптом Віктор почув приглушене відстанню кінське фиркання. Розвернувши коня, галопом поскакав на звуки. У долині стояли стриножені коні братового летучого загону й мирно скубали пожовклу траву. Значить, і брат десь поряд! А ось і сліди. На мокрій землі було чітко видно, куди вирушив десяток Вороного. Хоч би ще не було запізно! Віктор поскакав, не відриваючи погляду від рятівних слідів, спустився з чергового пагорбу й зовсім поруч побачив вхід у підземелля. Звідти війнуло таким холодом і жахом, що юнак відразу зрозумів — це воно! Це те місце, заради якого оголосили бойову тривогу. Кваплячись, сплигнув з коня, почав розв’язувати шворки на рюкзаку з телепортами. Руки тремтіли й не хотіли слухатись, кляті мотузки не піддавались і заплутувались ще дужче. Розсердившись, Віктор рвонув зав’язки зубами й розплутав бісовий вузол. Швидше, швидше! Усередині ніби цокав невблаганний годинник. Витягнути перший, поставити на землю, активувати, стиснувши руни з обох боків, відбігти на двадцять кроків, дістати, покласти, стиснути, відбігти, дістати, покласти, стиснути, відбігти… Коли нічого більше не зміг намацати в рюкзаку, навіть не зрозумів, що сталося. Аж нарешті осягнув, що все — справився! Але чому ніхто не телепортується? Адже мали починати, не чекаючи, поки він активує всі переходи до кінця. Віктор з тривогою оглянув рядки камінців-телепортів, згадуючи, чи все зробив правильно. Коли це над крайнім рядком утворилися овальні вікна переходів з Іктура, і на улоговину перед підземеллям ступили перші п’ять летучих загонів, потім ще, і ще. Віктор полегшено зітхнув і утер піт з чола. Він зробив це! Тільки б не було запізно.

Першими попід стіною рвонули Сашко й Микола, які мали активувати антимагічний амулет біля кристала. Відразу за ними — Вороний і Грім, які кинулися до Баштового. Максим побіг праворуч, намагаючись перехопити міністра культури збоку. Ярослав напружено чекав можливості кинути паралізуючу сітку, але зараз міг зачепити своїх. За кілька секунд бійці дісталися кристала й активували антимагічний амулет. Це було останнім, що пішло по плану. Ну, і ще Баштового вдалося відштовхнути від Світланки. У всьому іншому вони недооцінили зрадника, дуже недооцінили. Він якось вивернувся від Ворона й ветерана, які намагалися його скрутити, і розкидав їх ударами по різні сторони. А потім з’ясувалося найбільш кепське, що тільки могло статися — Баштовий мав характерницькі здібності! Він наносив магічні удари ліворуч і праворуч, бійці летучого загону розліталися поламаними ляльками, а ударів Ярослава він ніби не помічав, з легкістю розвіюючи його плетіння ще на підльоті.

Минуло якихось кілька хвилин і Ярослав залишився наодинці зі зрадником. Десяток Вороного й Юрко лежали на підлозі хто як. Хлопець відчайдушно надіявся, що вони просто без свідомості. Світланка теж не подавала ознак життя, хоча ні, було помітно, що вона дихає. Як же так? Як так трапилося, що Баштовий переміг? Добре, що хоч кристал знешкодили, але це вже мало чим може допомогти. І тіні думки не майнуло в Ярослава розвернутись і втекти, хоча, може, це було б найрозумнішим у цій ситуації. Але він не міг так запросто покинути своїх друзів, Юрка, Світланку… Підхопивши в одну руку шаблю й тим часом знову формуючи крижаного списа, Ярослав з якоюсь веселою злістю зробив крок назустріч Баштовому.

— Ну, що, потанцюємо? — дурня, звичайно, але нічого мудрішого в голову якось не прийшло.

Ярослав махнув шаблею й одночасно запустив у Баштового закляттям. Удару шаблею міністр уникнув, відхилившись назад, але крижаний спис пропоров йому щоку до крові. Баштовий якось розгублено глянув на Ярослава, позадкував і так спиною вперед зник у вікні телепорту. Звідки там той перехід узявся? Секунду назад нічого подібного не було! Він утік чи що? Зате тепер хоча б є можливість перевірити, чи всі живі.

Баштовий був задоволений — Володарю припало до вподоби дівчисько-характерник. Не дарма, значить, він ризикував і викрадав її прямо з театру. Під носом у старійшин і інших учнів, ха-ха. Як потім вони кумедно бігали й шукали її. Нічого, тут точно не знайдуть. Що це? Звідки взялися ці люди? Зараз Хазяїн їх притовче, як комашок! Чому він зволікає? Що це? Звідки у цих покидьків антимагічний амулет? Невже він діє навіть на могутнього Володаря Жахів? Усе відбувається занадто швидко, просто неможливо продумати якийсь план і оцінити сили ворога. Скільки їх? Тільки ці, які тут, чи є ще хтось? Раптом Баштовий відчув, як у нього широким потоком хлинула Сила. Він навіть не зміг відразу повністю охопити можливості, які йому тепер доступні. Телепорти, зміна личини, бойова магія — це була всього лиш невелика частка доступних йому здібностей.

Несподівано Баштовий відчув, що у підземелля вриваються летучі загони й сильні характерники. Багато, набагато більше, ніж він міг би подужати. Кинув погляд на кристал, на уцілілого юнака й раптом відчув гострий біль на щоці. Захисний щит, поставлений для нього Володарем, почав танути! Пора рятувати власну шкуру, тут йому вже нічого робити! З цією думкою Баштовий автоматично відкрив портал на далеку маленьку планету, де колись був у відрядженні, і зник.

Світланка не могла рухатись. Зовсім. Після того, як Баштовий привів її до підземної зали й кинув навколішки перед кристалом, дівчинка втратила здатність керувати своїм тілом. Вона все розуміла, бачила і навіть відчувала, але якось так, як ніби все це відбувається не з нею, а з кимось іншим. Від Кристала до неї простяглися чорні огидні щупальці, невидимі для всіх, крім неї. Покружляли навколо й почали обплітати її душу, саму її сутність, оту золотаву хмаринку, яку нещодавно вона бачила на занятті з медитації. Дівчинка не розгубилася й почала проникати своїми золотавими іскринками всередину Кристала. Мить — і вона злилася з Володарем Жахів, побачила його спогади, відчула його бажання й беззвучно закричала від болю, страху й огиди. Ніби зі сторони бачила, як у підземелля проник летучий загін і разом з ними Ярослав. Він усе-таки прийшов… Прийшов її рятувати.

Але перед стародавнім тисячолітнім Злом звичайна людина безсила. Нехай навіть і з даром характерника. А вона? Вона ж не звичайна, а особлива, чи не так казали всі в магічній школі? А якщо вибудувати зі своєї душі клітку, якою обхопити кристал? Просто зробити із золотавої хмаринки прутики й переплести їх так, як удома плела кошики? Виходить! Ура, виходить! Ще трошки! Що він робить? Володар Жахів не захотів так просто здаватися й через незароблену щілину почав передавати Баштовому свою силу, яку встиг назбирати до цього часу. І щита своєму прислужнику дивись якого виставив! Е, ні! Тут тобі не іграшки! Кнопка напружено схопила цілий жмуток іскорок й залатала ними останню шпарину. Володар Жахів розлючено заметався по своїй клітці. Намагався вирватись, пробував на міць золотаві прутики, але марно. Тепер його влада не виходила за межі кристала, укріпленого Світланчиною душею. Усе. Тепер аби вистачило сил утримувати свою душу в такому вигляді якнайдовше. А там Ярослав щось придумає.

За якихось півгодини в підземеллі було повно людей. Характерники утворили над Кристалом Відокремлення сферу, яка була покликана тимчасово стримати стародавнє Зло. Цілителі оглядали Світланку й тільки розводили руками — ніхто ніколи такого не бачив і що з цим робити, звичайна річ, не знали. Бійці виводили в’язнів, а декого доводилось і виносити. Дехто з бранців радів визволенню, інші були в такому стані, що взагалі не розуміли, що відбувається. Бліді, змарнілі, пошрамовані, на вулиці вони мружилися навіть у такий похмурий день.

Щодо ритуалу укріплення Кристала інформації досі не знайшли, але то вже була справа часу. У всій цій метушні Ярослав ледве знайшов Юрка, і вже разом пішли шукати десяток Вороного. На щастя, серйозно ніхто не постраждав, усіх встигли зцілити, і тепер вони допомагали виводити ув’язнених. Далі вже ними займалися характерники з цілительським Даром, які просто з ніг збивалися, перебігаючи від однієї жертви Володаря Жахів до іншої й надаючи всім необхідну допомогу.

Усього в полоні у Володаря й Баштового перебували не мало, не багато — п’ятдесят вісім осіб. Переважно це були підлітки або молоді чоловіки з характерницьким Даром. Іван Сірко вже консультувався з головним цілителем, чи під силу їм буде після такого потрясіння навчатися в магічній школі, чи краще їм назавжди забути про свій Дар і не перевтомлюватися? Головний цілитель, невисокий повненький чоловік з невичерпною енергією, подумавши, відповів, що зараз про це ще зарано говорити, і заклопотано кудись побіг у своїх лікарських справах.

Світланка так само непорушно лежала біля Кристала Відокремлення. Ніхто не ризикував її зрушити з місця й кудись перенести, тільки підстелили під спину кілька свитин. Ярослав сів біля Світланки й узявся за голову.

Телепорти діяли до цього часу. Новітня технологія з легкістю пройшла випробування в бойових умовах. Усіх постраждалих по черзі розпочали переправляти на Іктур. Більшість характерників уже покінчили з терміновими справами й зібралися біля зловісного кристала.

— Ми знайшли! — до центральної зали підземелля забіг літній бібліотекар. — Тут детально розписано все, що необхідно зробити для укріплення Кристала Відокремлення.

— Ану, ану, — зацікавились характерники. Іван Сірко взяв простягнутий аркуш паперу.

— Ми, звісно, переписали на звичайний папір, — знітився бібліотекар. — Не нести ж сюди старовинний пергамент…

— Нічого-нічого, усе гаразд, — заспокоїли дідуся характерники, — нам взагалі байдуже, на чому воно написано.

Усі з’юрмились навколо Івана Сірка, намагаючись прочитати про таємничий ритуал.

— Ага, то тут нічого складного! — Директор магічної школи навіть папірцем помахав, для переконливості. — Тільки треба багато характерників.

— Скільки?

— Сорок. Обов’язково всіх наявних профілів: цілителі, бойові, артефактори, ілюзіоністи, ментальні.

— Так ми вже є тут! Нас тут навіть більше, ніж необхідно.

— Ну, от і чудово. Зараз підготуємося й сьогодні ж проведемо ритуал укріплення.

— А що думаєте, можна замінити цілителя, наприклад, ілюзіоністом, який уміє лікувати?

— Ну, ти сказав! Усі вміють лікувати, так як і всі вміють ілюзії створювати. Тут мова йде про основний профіль, розумієш?

— Ні, ну, а от якби не знайшлося жодного, наприклад, артефактора, то що? Ну, от якщо уявити, що нема нікого, то тоді як?

— Як, як… Ну, за це вже нехай наші розумні праправнуки думають.

— Ага, через наступну тисячу років!

Наступного дня Ярослав сидів біля ліжка непритомної Світланки у місцевій лікарні на Іктурі. Учора, після того, як провели ритуал укріплення Кристала, цілителі ризикнули й усе-таки перевезли дівчинку до лікарні. Ніби все нормально, усі радіють, але ж Баштовий утік, Світланка он ніяк не приходить до тями… Ніяк не виникало в Ярослава відчуття перемоги.

— Світланко, давай прокидайся, не лякай мене. Скільки можна спати?

Ярик устав, пройшовся по палаті, виглянув у вікно й повернувся назад до Кнопки.

— Ну, що ж з тобою могло трапитись? Може, ти просто сильно злякалася?

Такого Світланка вже не могла витерпіти і, хоч не могла рухатись, стукнула Ярика по носі своїми золотавими іскорками.

— Пчхи! — Ярослав потер носа рукою, — І що це було?

«Та що ж ти дивишся на мене як звичайно! Подивись нарешті так, як нас учили!» — Ярослав мало не впав, коли почув у себе в голові Світланчин голос.

— Кнопко! Ти отямилась?! Чекай! Я зараз!

Хлопець сів на стілець коло ліжка й заплющив очі. «Ну, і де той клятий мій особливий зір, коли він потрібен? Давай, медитуйся! О, що ж так довго! От, зараза! Ні, треба заспокоїтись… Так, я спокійний, я спокійний, я дуже спокійний. Ну? Коли вже? О! Нарешті! Так… І що у нас тут?» Скупчення вогників, які мали б означати Світланчину сутність, були якось химерно розпорошені, деінде виднілися переплетені, як лозинки, відростки. «Хм… І що б це таке було?»

«Це я тримала Володаря Жахів у клітці».

«Це ти із себе клітку робила?» — жахнувся Ярослав.

«Ну… так вийшло. А тепер я не можу назад позбиратися, сил не вистачає. Знаєш, який він сильний був? А як він злився, поки ви його полонених виводили! Він же з вами міг що завгодно зробити на території підземелля, там він сильний був. Так і тримала його, поки характерники щось не зробили. Тоді вже кристал став міцний-міцний. Я вже хотіла повертатися, та от… не змогла.»

«Так…» — Ярослав закружляв навколо Світланки. «Ага… А якщо розплести ці шматочки?»

«Я трохи розплела, більше не можу».

Ярослав рішуче підлетів до найближчої решітки й акуратно почав її розділяти на окремі волоконця.

«Ну як? Не боляче?»

«Ні, що ти. Я взагалі нічого не відчуваю. Ну, хіба, лоскотно трохи».

«Ага. Ну, якщо лоскотно, то це ще нічого. Ми колись із батьком на рибалку їздили, то у нас в багажнику вудки так заплелися — жах! І нічого страшного, розплутали. Так що досвід у мене є», — Ярослав продовжив робити свою справу.

Несподівано частинки, які Ярослав звільнив з переплетення, самі полетіли до основної хмаринки і влилися в неї.

«Ой, лоскотно!» — Світланка розсміялася й спробувала відлетіти убік.

«Стій! Лоскотно їй. У нас тут усе йде за планом і навіть краще. Тут ще чимало роботи, так що не шарпайся, а стій… сиди… виси… Тьху! Знаходься на одному місці й не заважай лікувальному процесу. Ясно?»

«Ясно, ясно» — Світланка продовжувала хіхікати, але спроб утекти більше не робила.

Робота просувалася швидко, розплутані частинки одна за одною приєднувалися на свої місця. Коли дві третини переплетень були розкручені, ті, що зосталися, раптом почали вивільнятися самі.

«Кнопко, це ти тут самодіяльністю займаєшся?»

«Це не я! Воно саме. А що таке самодіяльність?»

«Те, що тут твориться. Але ніби все нормально, просто твоя душа самотужки почала повертатися до своєї первісної форми. О, ну, як ти почуваєшся?»

— Нормально, — відповіла Світланка вголос. Ну, хіба тільки трохи захрипла.

— З поверненням! — Ярослав радісно усміхнувся. От тепер у нього виникло «відчуття перемоги». — Але це ж треба було додуматися так ризикувати! Рятувати світ — це справа не для маленьких дівчаток!

— Я не маленька!

— Ніхто й не сумнівається… Як усе-таки добре, що з тобою все гаразд!

— Ну, нічого собі, — почувся від дверей обурений голос головного цілителя Петра Петровича, — ми тут голови ламаємо, консиліуми збираємо, а вона сидить, сміється й у вус не дме!

— У мене немає вусів, — ще дужче розсмішилася Кнопка, — я ж дівчинка, а не дідусь!

— Не дідусь, не дідусь, — пробурчав Петро Петрович, — ану, «не дідусь» лягай назад у ліжко. Тобі хто дозволяв сідати?

— А що мені лежачи робити? Я не хочу спати.

— Ну, що за пацієнти, — сплеснув руками цілитель і став схожий на обуреного колобка, — їх тут лікуєш, хвилюєшся за них, а їм нудно, розумієш!

Після того, як Кнопка побувала в полоні у Володаря Жахів, а потім — і він у неї, вона стала просто неоціненним джерелом корисної інформації. Наприклад, вона розповіла, яким чином Володар Жахів набирає силу. Згадала, кривлячись від обурення, про ритуал, який дозволяє йому спрямувати на себе всю негативну енергію світу. Розказала про його плани на майбутнє, коли він мав би розповсюдити свою моторошну владу на всі відомі планети.

Крім того, виявилося, що Володаря Жахів не можна знищити ніякими засобами, бо він існував ще до появи цього світу і тому сильніший за будь-що, що може виникнути в нашому світі й у будь-якому випадку візьме верх. Єдина можливість не дати йому знищити те, що зробив Творець — через кожне тисячоліття укріплювати Кристал Відокремлення.

— Ну, а що ти можеш розповісти про Баштового? — члени ради старійшин уважно вислуховували Світланку й нотували все, що вона розповідала. Спочатку дівчинка соромилася такої уваги, але коли покликали Ярослава, заспокоїлась, почала говорити впевненіше і з деталями. Так і сидів тепер Ярослав поруч і подумки вжахався: і куди вони ото полізли без підготовки? Та цей стародавній володар розтер би їх і плюнув зверху. Якби не Світланка, то страшно уявити, що б сталося. Оце буде йому наука — треба спочатку розвідати обстановку, а потім проводити рятувальні операції. Цього разу їм просто пощастило, а інакше — і Світланку не визволили б, і самі пропали б.

— Баштовий уже давно помагав Володареві Жахів. Він хотів характерницьких здібностей. А Володар не хотів йому їх давати й обманював його, казав: потім, потім. Але коли ми на нього напали і він зрозумів, що йому гаплик, то передав Баштовому всі свої сили, які встиг назбирати. Бо він надіявся, що його слуга якось його визволить. А Баштовий лиш утік. Володар дуже розлютився.

— Ну, нічого, ми його швидко спіймаємо, недалеко він від нас утече.

— Ну, не знаю… — недовірливо протягнула дівчинка.

— А чому? Що таке?

— Ну, Баштовий тепер може міняти личини на будь-які й телепортуватися куди хочеш. І гіпнотизувати вміє. І вогнем кидатись. І від пошукових амулетів ховатися. І ще багато чого.

— Овва… — Члени ради старійшин розгублено перезирнулись, — це справді буде складно. І як його тепер шукати?

— От якби це його Ярослав шукав, то точно знайшов би, а ви — ну, не знаю…

Ярослав аж закашлявся від несподіванки. Ну, авжеж, зараз він, восьмикласник, Баштового зловить, насварить і в куток поставить. Та без питань!

— А чого, якби Ярослав шукав, то знайшов би? — уточнив Тарас Іванович.

— Бо у Ярика все завжди виходить, — Світланка подивилася на голову ради старійшин, як на мале дитя.

— То що, його тепер ніяк не впізнаєш, того Баштового? — засмутився пан Барс, — личини він міняє, амулети обманює…

— Ну, хіба що одне, — дівчинка невпевнено подивилася на присутніх, — але я не знаю, чи це допоможе. У нього в будь-якій личині буде шрам на щоці. Ярик його поранив саме у ту мить, коли він приймав силу від Володаря Жахів, і якось так пошкодив не тільки тіло, а і… я забула, як воно називається.

— Ауру?

— Так! Точно, ауру.

— О, це вже хоч щось, — пан Барс задоволено потер руки, — це вже прогрес. А то прямо невловимий якийсь негідник. Ще не знаю як, але я його точно спіймаю, які б у нього там здібності не були.

Наступного дня Ярик збирався додому. Телепортаційний перехід нарешті налаштували і зволікати більше не було причин.

— Ну, не набурмосюйся, Світланко. Ми ж іще побачимось.

— Ага, а сам казав, що в гості до мене поїдеш.

— Ну, то я й поїду, але ж не сьогодні. Мені ж треба з батьками побачитися. Вони хвилюються, розумієш?

— Так, мої теж, мабуть, хвилюються… — Кнопка вкотре втерла сльози й шмигнула носом, — ну, гаразд, ти поїдеш до себе додому, а я — до себе.

— От і домовились. Ну, все, до зустрічі!

— Бувай, Ярику!

Кнопка теж сьогодні вирушала додому. Її супроводжував Олександр Олегович, учитель з матеріалізації. Він мав поспілкуватися зі Світланчиними батьками й домовитись про те, щоб дівчинка продовжила навчання у магічній школі характерників. Разом з Ярославом відбував Іван Сірко. У нього було складніше завдання — розмова з Яриковими батьками. Про магію. Як це має відбуватись — Ярослав собі навіть не уявляв.

Чекаючи на пана Сірка, хлопець почав підраховувати, який це вдома день тижня. Значить, у п’ятницю після школи він пішов гуляти, перенісся на Іктур і зустрів Світланку. Тоді перший день, коли вони з нею пішли на уроки — субота. Виходить, у неділю, на другий день навчання, Ярослав з уроку медитації потрапив на Ладу, визволив Юрія, вступив у сутичку з упирем, зустрів десяток Вороного й заночував у селі… еммм, як же це воно звалося? Ну, добре, можна й потім згадати. Так, тепер далі. Що там було, неділя? Значить, наступний день удома був — понеділок. Це коли вони з летучим загоном поверталися в підземелля визволяти Світланку й інших в’язнів і вступили у нерівний бій з Володарем Жахів і його прислужником — зрадником Баштовим. Тоді ж, у земний понеділок, на Іктурі була оголошена повна бойова тривога, кристал, у якому було ув’язнене стародавнє Зло, укріпили на ціле тисячоліття, а Кнопка впала в стан, схожий на кому.

Цілу ніч цілителі намагалися зрозуміти, що з нею сталося, а на ранок Ярослав (який, до речі, і ночував у коридорі біля Світланчиної палати) почув, як до нього подумки звертається Кнопка і допоміг їй одужати. Так що телепатія рулить! Ага, і цей день — відповідно, вівторок. У цей же вівторок, себто сьогодні, Світланка розповідала раді старійшин усе, що могла пригадати про Володаря Жахів і Баштового. І сьогодні ввечері він вирушає додому. Боже, невже пройшло всього шість днів? Таке відчуття, ніби щонайменше півроку.

Максим Миколайович і Наталія Іванівна, а вдома просто — мама Наталка й тато Максим, прилетіли додому вечірнім рейсом.

— Ну, от, люба, зараз приїдемо додому, і ти сама побачиш, що ніяких приводів для хвилювання не було.

— Ну, от, і нехай би не було. Але поки я сама не пересвідчуся, то ні про яку роботу й думати не зможу.

Діставшись до квартири, Яриків тато натиснув на дверний дзвінок, хвильку почекав і почав діставати з кишені ключі. Удома Наталка, навіть не роззуваючись, відразу пробігла по всіх кімнатах.

— Максе! Мені здається Ярослава вже давно вдома немає. Ніякої їжі не приготовлено. І вазони ніхто не поливав.

— Ну, ти, Наталко, теж як скажеш! А ти думала, він сам удома буде тільки пиріжки пекти й вазони поливати? Треба комп’ютера ввімкнути й історію глянути. Якщо він був удома, то точно без комп’ютера не обійшовся б.

Несподівано з Ярикової кімнати вийшов… їхній син власною персоною в супроводі якогось незнайомого чоловіка.

— Ну, ось тут я й живу. А батьків зараз вдома немає, вони у відрядженні у Болгарії і ще не скоро… Ой! Привіт, тату, привіт, мамо… Хм… Гм… А це — Іван Сірко, знайомтеся…

— Та вже познайомимось, не сумнівайся! — Максим Миколайович грізно втупився у незнайомця.

— Добрий вечір, — доброзичливо посміхнувся пан Сірко, але у відповідь отримав тільки насторожені погляди Ярикових батьків, — я думаю, нам треба поговорити про вашого сина.

— О, так! НАМ точно треба поговорити про НАШОГО сина. Ходімо на кухню, там і поясните, хто ви й що вам треба від нашої дитини. А з тобою, Ярославе, ми поговоримо згодом!

Ярик залишився стояти в коридорі, розгублено кліпаючи очима. От так справи! Якось хотілося б підготувати батьків, натякнути спочатку, чи що, а не шокувати — добрий день, ваш син — характерник, щойно прибув з іншої планети. Так і до інфаркту недалеко. Ех, що вже тепер! І звідки вони тільки взялися? Чи, може, на Землі якось час по-іншому йде? Точно, там, наприклад, день пройшов, а тут — цілий тиждень. То це ж скільки його вже шукають? Але ні, маячня, такого не може бути. І про що там батьки з Іваном Сірком розмовляють? Жаль, що погано чути, але все одно бути в курсі їхньої розмови не завадить. Прийнявши таке рішення, Ярослав нашорошив вуха і почав прислухатись.

— Характерники — бу-бу-бу.

— Як це не існує? Бу-бу, бу-бу! Коней лікували? І все? Ну, шановний, бу-бу, бу-бу. Це ж просто бу-бу-бу.

— Я, як доктор біологічних наук, (це вже мамин голос) бу-бу, бу-бу, не буває, бо людський організм не бу-бу, про що ви тут розповідаєте. Бу-бу-бу.

— Та не буду я здавати ніякі аналізи! Якщо я кажу — чотириста років, то бу-бу-бу!

— І як ви можете довести, що бу-бу?

— Бу-бу, бу-бу Ярослава?

— А давайте!

З кухні вийшов тато, побачив у коридорі Ярослава й пошепки спитав:

— Ти думаєш, це правда, те, про що цей чоловік розповідає?

— Так, — теж пошепки відповів Ярослав, — я не думаю, а точно знаю.

— Ага, значить, може, і правда, але вірогідніше, що все-таки якийсь гіпноз у кримінальних цілях. А зайди-но, сину, до нас на кухню на хвилину.

Знизавши плечами, Ярослав пішов за татом.

— Ярославе, будь добрий, продемонструй нам що-небудь, щоб довести свої характерницькі здібності, — директор магічної школи сів, схрестивши руки й відкинувшись на спинку стільця. Мовляв, я тут ні до чого, зараз самі все побачите. Ну, і що їм представити? Заморозити крижаним списом, а потім лікувати? Кинути вогняну кулю або паралізуючу сітку? Шикарно… Просто слів нема. А вони всі сидять і дивляться, жах.

Ярослав подумав і вирішив порадувати всіх все-таки вогняною кулею. Захопив кілька червоних ліній Сили, сплів необхідне закляття, додав малюсіньку крихточку власної сили й обережно, ще не вистачало кухонного стола підпалити — мама потім такого жару завдасть, що мало нікому не буде, направив кульку у склянку з чаєм. Чай моментально запарував і закипів, вихлюпуючись через вінця.

— Дякуємо за демонстрацію, — пан Сірко спокійно кивнув Ярославові, поки батьки ошелешено розглядали булькотіння окропу.

— Але як це може бути? — мама Наталка недовірливо торкнулася склянки і, обпікшись, відсмикнула руку.

— Я вам уже говорив і повторю ще раз: Ярослав — сильний характерник. Без необхідного навчання ці здібності будуть небезпечні. Йому вкрай потрібні знання, а їх може дати тільки наша школа.

— Але… — мама розгублено подивилася на тата, шукаючи його підтримки.

— Так, шановний, — серйозно подивився на Івана Сірка тато, — ви, може, не знаєте, але зараз усі діти ходять до школи. Як ми зможемо пояснити, якщо наш син просто пропаде?

— Ну, це зовсім просто, скажете, що він поїхав по обміну навчатися в іншу країну та й усе. А з документами ми допоможемо.

— Ви якось підозріло багато знаєте про наші реалії, як для історичного персонажу.

— Ну, знаєте! — обурився Іван Сірко, — можна подумати, я чотири століття спав! Навпаки, вів дуже активне життя і, звичайно, у курсі, як ви кажете, «реалій». Чи ви думаєте, що характерники весь цей час не розвивалися?

— Ну, добре, добре, — тато примирливо підняв руки, — давайте ми спокійно поговоримо, а Ярослав нехай уже йде лягати спати. Надворі вже давно ніч.

Ярик обурено подивився на тата, наштовхнувся на украй суворий погляд і мовчки почалапав до своєї кімнати.

Заснеш тут, як же! Там, можна сказати, його долю вирішують, а він буде спати? Розвернувшись, Ярослав навшпиньки пішов назад до кухні. Він просто постоїть тихенько й послухає. Це ж передусім стосується саме його! З дверей вийшла мама, сердито кивнула головою в сторону спальні й насупила брови. Ох, і добре ж вона його знає! Довелося розвертатися й усе-таки плентатись до кімнати.

Ну як же так! Узяв і заснув! А прокинувся вже аж вранці. Що за невдача! Мав же намір вичекати й таки почути, про що там директор магічної школи говоритиме з батьками. Сонько нещасний! Лаючи себе на всі заставки, Ярослав побрів у ванну вмиватись. Після ванни зазирнув на кухню ввімкнути чайника й застав там маму, тата й Івана Сірка. Це вони так і не лягали, чи що? Сидять, мирно п’ють чай — просто ідилія. Цікаво, про що ж вони все-таки домовились?

— Доброго ранку, — Ярослав вирішив усе-таки заговорити першим.

— Доброго, — задумливо відповів тато.

— Чекай, я зараз печива з валізи дістану, буде тобі до сніданку, — заметушилася мама. І ні слова, про те, що насправді всіх, а особливо Ярослава, хвилює. Ну, гаразд, поки що будемо вдавати, ніби нічого незвичайного не сталося.

— Ярику, — тато прокашлявся, — сину (о, сину — це вже серйозно), ми вирішили, що тобі слід на наступний рік поїхати вчитися до магічної школи. А поки що тобі треба буде позайматися по індивідуальній програмі.

— Так, — долучилася до розмови мама, — ми сьогодні побували на Іктурі (коли це вони встигли?), побачили цю школу, характерників, летучі загони… (Ну, звичайно, батьки на слово ніколи б не повірили, їм усе треба перевірити) Пан Сірко (о, уже «пан»!) обіцяє постійно діючий телепорт від нас до школи. Тож ти зможеш часто бувати вдома, і ми зможемо тебе відвідувати. Ти снідай, снідай (ага, тут моя доля вирішується, а я буду сидіти й жувати).

Ярославові до останнього не вірилось, що його життя так разюче змінилося. Аж поки йому не передали з магічної школи здоровенного стоса книг із суворим наказом якнайшвидше вивчити всю теорію. І це паралельно зі шкільними уроками! Неабияк допомогло у цій нелегкій справі й закляття концентрації пам’яті, інакше завчити таку прірву інформації годі було й думати. Навідувався кілька разів на Іктур, зустрічався з одногрупниками й Світланкою. Так, так, батьки її уже відпустили навчатися, і вона тепер чекає — не дочекається, коли Ярослав приєднається до своєї групи.

А практикою Ярику займатися заборонили, тільки він на це не дуже зважає. Але, звичайно, докладає всіх зусиль, щоб його не піймали на гарячому. Ну, наприклад, кінетичні закляття для переміщення предметів — це ж шалені можливості! Або закляття нейтралізації — хтось вилаявся, а Ярослав — хоп! — і розвіяв згусток негативної енергії. Чи закляття абсолютного слуху — вивчити його і ні разу не застосувати, це вже, вибачте, треба мати не витримку, а сталеві канати.

Вечоріло. Ярослав повертався додому з тренування. Пішки. Велосипеда, на жаль, знайти так і не вдалося. Так, так, Ярослав встигав ще й рукопашним боєм займатися. А все чому? Бо на Іктурі потрібен зовсім інший рівень фізичної підготовки, і Ярик твердо намірився й у цьому наздогнати своїх однолітків. А то всі шепчуться: «О, Ярослав брав участь у бою з Володарем Жахів. О, він залишив Баштовому невигойний шрам». І тут прийде він такий навчатись і — бац — пасе задніх на фізкультурі. Просто розкішно. Ні, уже треба якось відповідати очікуванням.

І в школі, мається на увазі звичайній, кінець навчального року, контрольні за контрольними, самостійні за самостійними. Травень цього року видався напруженим, як ніколи. Душу гріє тільки те, що незабаром розпочнуться літні канікули.

На землю плавно лягали сутінки. Тіні всіх відтінків кавового з’являлись і множились, захоплюючи все більше й більше простору. Ярослав ішов, дихаючи на повні груди — у повітрі запаморочливо пахнуло цвітом яблунь і вишень. Між іншим, десь він ще точно зустрічав заклинання левітації. Літати — це непогано. Ну, добре, добре, глянемо правді у вічі — не просто непогано, а реально шикарна фішка!

Інформація з Вікіпедії

Характерник (також химорОдник, галдОвник («галдувати» — чаклувати стар. укр. мовою) або заморОчник (умів напускати «морок» — туман, сон) — назва віщуна, чаклуна на Запорізькій Січі, який умів лікувати поранених, ворожити, про що існує низка історичних свідчень очевидців, народних легенд та переказів. Польський історик Бартош Папроцький (1540–1614) лишив спогади про козаків, які не лише замовляли кулі, а й збирали їх з себе руками й кидали назад у ворогів, вражаючи їх на смерть. Характерники були сильними чаклунами, серед здібностей яких: уміння зупиняти кров, заговорювати біль, ловити кулі голими руками, ходити по воді та вогню, годинами перебувати під водою, ставати невидимим, гіпнозувати, з’являтися в кількох місцях водночас та викликати жах у ворогів, що спричиняло панічну втечу їх з поля бою. Також такі козаки могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів у інших краях, впливали на свідомість людей, неживу природу, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води.

Уміли характерники й керувати погодою — розганяти хмари або, навпаки, накликати дощ. Сильний дощ міг зволожити порох, що робило вогнепальну зброю непридатною до бою. Також дощ міг перетворити поле бою на болото, в якому грузла важко озброєна кіннота суперника.

Найвідомішим козаком-характерником називають Мамая. Також, за переказами, майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани та відомі полковники були характерниками. Серед них: Остап Дашкевич, Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай і найбільший характерник з них — Іван Сірко.

Інформація з Вікіпедії

Тризна (у давніх слов’ян) — значить, «знати три світи» — Яв, Прав і Нав. На тризні поминають померлих, розуміючи, що світ триєдиний і людська душа просто перейшла від одного рівня буття до другого. Смерть зупиняє тільки явне (видиме, тілесне) існування, а душа людини безсмертна й прямує або до Прав, або до Нав, залежно від того, скільки добра зробила й чи праведним життям жила людина. У Праві вона переходить на вищий рівень буття, а у Наві готується до повторного народження в Яві. На тризні просять богів дати душі можливість виправити всі заподіяні кривди (якщо такі були) й отримати гідне нове життя. Під час щирої молитви за померлих у душах тих, які моляться, завжди з’являється глибоке відчуття єдності з предками, тому що душі живих і померлих завжди підтримують духовний зв’язок з родичами (кревниками).