Вогнесміх

ЧАСТИНА ПЕРША Радісна істота

…Хто б міг передбачити, що звичайний «дикий» похід Гриця Гука на Кавказ стане початком карколомної одіссеї. Він пізніше сам дивувався — було це з ним а чи приснилося десь на короткому привалі, привиділося під палючим кавказьким сонцем. Чому, чому це сталося з ним?

Правда, Гриць вельми кохався в фантастиці, пригодах, футурології, в казках, у найхимерніших, найбожевільніших наукових гіпотезах, хоч працював лише звичайним таксистом у одному з таксомоторних парків Києва. Може, саме така закоханість у мрію, в романтику й стала зародком тієї фантасмагорії? Бо як і хто міг би раціонально пояснити феєричну пригоду, що розривала всі межі здорового глузду?

Проте що таке славнозвісний тверезий чи здоровий глузд? Де провести кордон між глуздом і безглуздям? Багато Грицевих знайомих вважали ідіотизмом навіть те, що він покинув останній курс факультету журналістики КДУ ім. Т. Г. Шевченка, перейшов на заочне відділення в політехнічний інститут, а разом з тим став працювати «шефом» (перед цим він скінчив курси водіїв і мав досить пристойний стаж шоферування на власному драндулеті, зліпленому з покидьків, і на вантажних машинах у студентських будівельних загонах). Дома, в селі, підсміювалися, бо звикли до його романтичних витівок ще з дитинства. Знайомі дівчата, котрі накидали оком на майбутнього журналіста, розчаровано одсахнулися, товариші-студенти охололи. Нові знайомства зав’язувалися туго, бо водії таксопарку підозріло поглядали на новичка, вбачаючи в його переході з КДУ до керма машини щось химерне, патологічне, а отже — насторожуюче.

А він знав своє. Давно вже намислив збагнути життя й можливість його творчого розкриття у майбутній книзі не з абстрактних роздумів та зовнішніх спостережень, а зсередини, з самого вузла подій, про які хотілося знати й писати.

Мріяв створити роман під назвою «Таксист». Саме про такого хлопця, як сам, котрий кинув КДУ, пішов працювати таксистом і так далі й тому подібне. А далі — що життя покаже. Стосунки між людьми, їхні прагнення, а головне — ріку різних доль тих людей, котрі лише на хвильку вривалися в його долю і в салон його машини, черкаючи по свідомості водія, мов метеори, і щезали в глибинах буттєвого моря. Хотілося виявити закономірності таких нібито випадкових зустрічей, їхній взаємовплив і значення такого потоку для долі самого героя книги — таксиста…

Рік минув без особливих пригод. Спочатку Гриць навіть розчарувався одноманітністю рутинної роботи, стереотипністю поведінки пасажирів («Вам куди?» — «Мені на Русанівку». — «З вас півтора карбованця». — «Візьміть здачу». — «Шеф, дуй до „Наталки“»). Але згодом сірий змій повсякденності ставав менш помітним, і хлопець почав відчувати живий пульс та нерв чужого життя, нотуючи найцікавіше у творчому записнику.

А потім — ота сама феєрична зустріч…

Грицю дали відпустку в червні, і він вирішив самостійно, без провідників, пройти через Кавказ древнім Сухумським трактом. Погода стояла безхмарна, синоптики не передвіщали грози. Спочатку Гук хотів захопити супутника, навіть агітував знайомих і товаришів, описуючи привабливість диких гір, але всі старання були даремні: всі віддавали перевагу організованому відпочинку на березі Чорного моря, на затишних пляжах річок або де-небудь в Карпатах, на обладнаній турбазі. І тоді Гриць махнув рукою й навіть зрадів: навіщо йому хтось випадковий, з ким треба спілкуватися, розмовляти, та ще — не приведи боже — терпіти всілякі примхи. Цього достатньо й на роботі, а тепер краще побути цілий місяць в спілкуванні з небом, горами й тишею.

Так він вирішив, так і зробив.

Дістався до Теберди, пожив там три дні, звикаючи до розрідженого гірського повітря, трохи засмаг, а потім, накупивши всяких припасів, згромадив здоровенного рюкзака на плечі й рушив до Клухорського перевалу.

Підвечір він уже був недалечко від крижаного сідла Клухора. В небі мерехтіли прозоро-діамантові верхів’я, повітря було прохолодне й сухе. В кам’яних долонях прадавнього вулкана дрімало синьо-зелене озеро, з нього витікав потужний потік, гнівно-пінисто котився до квітучих долин. Гриць зупинився над ним, намета не ставив; хотілося відпочивати під зорями.

Він лежав у спальному мішку, а над ним нечутними акордами грав на зоряному органі космічний Бах кришталево урочисту мелодію. Гори прислухалися до вічної симфонії, всотуючи крижаними локаторами таємничі хорали полум’яного дивокола.

Спав Гриць чи не спав — важко було навіть визначити, ніч минула, як одна мить. На світанку він встав бадьорий, вспокоєний, урочистий. Напився з прозорого потоку, обмився крижаною водою і рушив далі — до перевалу.

Внизу спали хмари. Над ними прокидалися, стрічаючи сонце, снігові вершини. Світило зненацька розірвало сивий серпанок туману і кинуло щедрі барви на кам’яні громаддя Кавказу. Хлопець зняв рюкзака і стояв захоплений. Сюди не долинали звуки долин, тут царювала вічність. Тиша, спокій. Цього не передаси словами, подумалося Грицеві, будь-який художник теж безсилий тотожно відобразити цю красу. Треба, щоб живий дух людини й природи злилися воєдино, стали в нероздільності. Якусь хвилю він відчував такий стан всепроникнення: щезало тіло, пам’ять про минуле, про мету походу, забулося власне ім’я… Якийсь невидимий потік полум’ям пронизував єство, розкривав таємничі глибини, тривожив, манив, закликав… Що це було? Що з ним сталося?

Хвиля прокотилася, обпалила, дихнула казкою. Згасла…

І раптом Гриць побачив його.

Спочатку він навіть не міг збагнути, хто це й чому він тут.

Праворуч Гриця біля великого каменя бовваніла постать чоловіка. Ось вона заворушилася, ступила кілька кроків назустріч, наблизилась. На перший погляд невідомий здавався юнаком сімнадцяти-вісімнадцяти років. Великі сірі очі дивилися на Гука ласкаво, з усмішкою. На юнакові були сині шорти… і більше нічого, нічогісінько! Худорлявий торс мерехтів під променями ранкового сонця райдужними іскрами — здавалося, ніби він весь покритий світанковою росою.

«Божевільний, — подумалося чомусь Грицеві. — Але чому тут, на такій висоті?».

Вуста незнайомця здригнулися, на обличчі майнув вираз іронії, проте слова його були привітні й дружелюбні:

— Доброго ранку, друже. Дивовижний краєвид — чи не так? Такого внизу не побачиш!..

— Здрастуйте, — відповів Гриць. — Правда ваша, я вже милувався всім цим… але, пробачте…

— Вас хвилює мій вигляд?

— Та ні, — розгубився Гук, — але мені здалося… що вам потрібна допомога…

— Не потребую, — відгукнувся весело незнайомець, стріпнувши довгими чорними кучерями. — Я не божевільний, як ви подумали… ні, ні, вибачень не треба! Я й не потерпілий. Такий же мандрівник, як і ви. «Дикун». Люблю самотність, красиві місця, де можна заглибитися в себе, подумати…

— Ви тут ночували?

— Майже. Милувався зоряною ніччю, народженням світанку, сходом сонця. Мене цікавлять всі ці процеси, як одне ціле, як мить, що повертається до спостерігача різними гранями своєї глибинності…

— Гм, — відізвався Гриць, дивуючись незвичним висловам химерного співбесідника. — А де ж ваш… намет… спальний мішок?

— Мені такі речі зайві, — усміхнувся юнак.

— Он як! Тоді ви стоїк. Але такий гарт може привести до недуги, інвалідства…

— Мені таке не загрожує…

— Не розумію…

— Бачу — ви здивовані. Не вірите. Що ж, доведеться дещо розповісти. Якби де-небудь у долині, ви б не почули цього. А тут, на перехресті гірських стежок… хай так буде. Вас зачарувало диво гір, душа розкрита назустріч небувалому, можливо, дещо ввійде у глибини вашого єства, запам’ятається…

— Але хто ви? Скільки вам років?

— Звичайна людина. Ваш сучасник. Мені від останнього народження сорок літ…

— Жартуєте? І що означає — від останнього народження? Якісь байки про метемпсихоз, перевтілення?

— Та ні, мої твердження цілком серйозні. Дуже далекі від східних ідей про мандрування душі. Але про це згодом. Говорити варто лише про оцього індивіда, що перебуває поряд з вами. Ви, певно, хочете знати моє прізвище? Для нашої бесіди це не має жодного значення. Колись мене звали Григорієм… Грицем…

— Моє ім’я також Гриць, — озвався Гук.

— Приємний збіг…

— Ви українець?

— Так. Киянин. Проте чи не пора в путь? Сонечко пригріває. Я допоможу нав’ючити рюкзака. Ого, скільки бебехів напхали ви сюди! Мені такого лахміття вже не потрібно. Шорти одягаю лише для так званої пристойності…

— А що ви їсте? — з недовір’ям запитав Гук.

— А ви що? — весело парирував запитання юнак.

— Як то що? Хліб, консерви, овочі, плоди… Все це ось тут, у рюкзаку…

— Відповідь не по суті, — усміхнувся незнайомець. — Можна сказати простіше: ви харчуєтеся світлом. Пам’ятаєте слова Тімірязєва: ми — діти Сонця. Енергія життя — то енергія променя. Це школярська істина. Ви добуваєте цю енергію з плодів, м’яса, убиваючи при цьому міріади живих істот, клітин… а я — засвоюю потрібну мені силу з першоджерела…

— Гм. Мені здається, ви містифікуєте. Правда, десь я читав про це. Згадав… Ціолковський в книзі «Грёзы о Земле и небе» пише про таких ефірних істот, котрі живляться лише світлом… живуть навіть у вакуумі…

— От бачте!

— Але ж це неможливо. Це — протиприродно!

— Ви питали про це у природи? — іронічно озвався юнак.

— Це ж і так ясно, — сердито буркнув Гриць. — Флора з прадавності пішла шляхом автотрофності, тобто поглинає світло безпосередньо… а ми — люди, тварини, вся фауна — гетеротрофи, одбираємо цю енергію вже від рослинного царства…

— От ви й розібралися самі, — підхопив незнайомець. — Люди — визискувачі флори. Люди й весь легіон великих і малих тварин. Цим давно бідкалися визначні вчені. Наприклад, Вернадський ще в довоєнні роки серйозно поставив питання про грядущий перехід людства до автотрофності, до безпосереднього засвоєння енергії світла. Він вважав, а з ним і такі велети думки, як Ціолковський, Чижевський, що лише автотрофній людині пощастить освоїти Космос…

— Гм. Може, й так. Це, справді, прекрасно, цікаво. Проте це ж справа далекого прийдешнього?

— Щоб щось зробити в прийдешньому, треба задуматися про це в сучасності. І не лише задуматися, а експериментувати, діяти. І потім… що таке минуле, сучасне, прийдешнє?.. Ці фази часу — лише слова, що прикривають наше неуцтво. Те, що може статися у вічності, давно сталося. Ви розумієте це? Вся справа в тому, щоб дорости до рівня того чи іншою щабля, взяти нектар з тої чи іншої квітки космічного поля. Вирощуй крила, лети… і бери! А що стосується неможливості світлової енергетики для людини — тут я заперечу рішуче. Бо перед вами — живий факт. Я сам.

— Гм. Або мені це сниться… або ви жартуєте…

Юнак засміявся, і в його глибоких, трохи божевільних очах замерехтіли вогняні зірочки.

— Відчуваю ваші думки. Нащо делікатничати? Ви ж справді думаєте — перед вами юродивий, псих, шизик, як тепер кажуть сучасні дотепники. Але погляньте на мене… Навіть побіжний погляд підтвердить певну аномалію. Хіба не так?

Справді, тіло юнака було незвичне, покрите ледь помітною імлистою плівкою, що веселково іскрилася в променях сонця. Широкі груди, запалий живіт. І весь він — немовби вібруючий язик полум’я, що набрав форми людини. Від нього линули якісь хвилі певності, вспокоєності… І ще щось хвилююче, бажане… Ніби томління, очікування радості, яка приходить у снах або в рідкісні хвилини закоханості. Дуже дивна істота! Але чому він босий? Невже ходить без взуття по гірських стежинах?

— Ви дивитеся на мої ноги? — озвався юнак. — Черевиків не ношу. Ну, цього можна досягти тренуванням. Проте погляньте — мої підошви ніжніші від ваших. І жодної подряпини. Хоч я й не вельми часто буваю в горах…

— Не інтригуйте ж мене. Відкрийте свою таємницю.

— Насправді таємниця відсутня. Її кожен носить у собі. Але мало хто хотів би її відкрити. Так, так, не дивуйтеся. Рушимо в путь, я оповім найголовніше, нічого не приховуючи. Може, пригодиться. А не вам — то друзям…

Вони почали спускатися з перевалу. Минули гігантські валуни, нагромадження химеричних скель, покритих сіро-зеленими мохами. Між ними жовтіли людські кості, там і сям з-під землі виглядали іржаві деталі німецьких гвинтівок, відстріляні обойми. Колись тут кипів жорстокий бій, гітлерівці хотіли прорватися Сухумським трактом до моря, а на їхньому шляху встали мужні захисники, слабо озброєні, але з повним розумінням важливості й вирішальності миті. Кожен камінь стріляв, кожна скеля підпливала кров’ю. Все минуло… Знову мудра тиша над горами, жовті кості, дивний незнайомець… і Гриць Гук поруч з ним…

Він ступав обережно, з-під черевиків сипалася галька, а юнак легко йшов гірською стежиною — крутою і небезпечною, — і Гукові здавалося, ніби він пливе над землею, як імлиста літня хмаринка.

Вони вийшли на достатньо широку древню дорогу, утоптану мільйонами мандрівників. Правобіч від них гримів у кам’яній ущелині зеленкуватий потік, акомпануючи казковій оповіді химерного незнайомця.

— Кілька років тому я працював у Київському інституті кібернетики. Мій фах — математика. Любов до цієї науки передав мені батько-педагог. З малих літ я полюбив чаклунський світ числа, точного виміру, бездоганного експерименту. Любив уроки фізики, хімії, зачаровано слухав, як мій батько веде учнів казковими стежинами числа, міри й ваги до запаморочливих вершин наукових абстракцій. А подальше знайомство з історією науки остаточно переконало мене у всесиллі науки, пізнання, в непереможності розуму, озброєного арсеналом сучасної технології.

Це — дитяче враження визначило мій життєвий шлях. Я вступив до університету, обрав долю кібернетика. Ця наука владно вторгалася у свідомість людства, в техніку, в побут, обіцяла чудеса в пізнанні світу та його найглибших закономірностей, намагалася моделювати процеси творчості та інтуїції, затьмарювала ореол поетів і шахістів. Я теж захопився магічним дарунком науки, можливістю збагнути всі закономірності природи, відкрити для людей еру всемогутності, використовуючи для цього мислячих помічників — кіберів, антропоїдів-кіборгів, інтегрованих з людського мозку й технічних органів чуттів, багатомірні комп’ютерні системи, що перейняли б на себе основні тягарі рутинної інтелектуальної роботи… Ну та ви все це, безумовно, знаєте, деталізувати я не буду…

Коли я навчався на останньому курсі університету, доля приготувала для мене перший удар. Помер мій батько. Я застав його ще при свідомості, але то вже була агонія. Ракова пухлина роз’їдала легені, найдорожчі ліки не допомагали, дві операції лише прискорили невблаганність.

Батькове ліжко стояло біля відчиненого вікна, він любив дивитися на схід сонця, коли рожеві промені пронизували буйну крону саду, а світляні зайчики грайливо бігали по його схудлому обличчю. Коли я приїхав, був саме такий чарівний ранок. Батькове лице набуло іконописної аскетичності, в запалих очах світився таємний сум. А я дивився на рідну, найближчу істоту і розумів, що вона йде від мене назавжди, тане на моїх очах, мов хмаринка, і нема в світі сили, здатної зупинити оцю страшну невблаганність. Сльози, скарги, жалі, знання всіх земних учених, старання найкращих лікарів — все даремно, даремно, даремно!

Саме тоді до моєї душі прокрався сумнів у всесиллі науки. Думки були суворі й безкомпромісні. Що мені до того, думав я, коли всемогутня наука прийдешнього знайде еліксир невмирущості? Що від того моєму батькові? І що до того мільйонам невідомих людей, котрі щодня агонізують, простягаючи руки до безмовного бога або в пустелю потойбічного небуття?

Батька не стало. Залишилася епізодична пам’ять близьких і маленький зелений горбок над його прахом. І кущик бузини, посаджений якоюсь бабусею. Згадую бадьорий некролог, протараторений ученицею дев’ятого класу Оксаною на цвинтарі: «Пам’ять про чудового учителя й наставника навіки збережеться в наших серцях!». «О наївна дівчинко, — з гіркотою думав я, — ти вже завтра заливатимешся від сміху, слухаючи дотепи своїх друзів, ти вже післязавтра млітимеш в обіймах якогось палкого юнака, і навіть на ум тобі не спаде скорботне обличчя покійного математика, котрий так любив водити вас лабіринтами знання…».

Що ж, так повинно бути! Так буде. А втім — ілюзія розвіялася. Я замкнувся у собі, дух розпочав скорботну працю самоаналізу, пробуючи розсікти й пізнати загадку життя й смерті…

Отримавши диплома, я поступив працювати в Інститут кібернетики, закінчив аспірантуру, легко захистив дисертацію. Мені пророкували славне майбуття. Я працював у відділі видатного вченого, де конструювалися найновіші моделі логічних машин. Перспективи, прожекти! Безсмертні кіборги, еврістичні механтропи, що мають самопрограмуватися, невразливі кіберкосмонавти, що летять до далеких зірок, штучні серця, штучні вундеркінди, котрі відкривають для людей найпотаємніші глибини матерії, композитори й поети, що перевершать Баха й Моцарта та розвінчають ірраціональність творчого натхнення, відкривши його тривіальну основу. Еге ж, багато було розмов, вигуків, інтерв’ю, заяв, статей, монографій, авторитетних тверджень. А скільки було замахів на моделювання процесу мислення та інтуїції! І все-таки я залишався байдужим до тих слів. Щось у мені змінилося, якісно трансформувалося…

Якось я йшов вулицями Києва, довкола пливла юрма, котився гомін. Все було, як завжди. І зненацька я відчув, збагнув те, що вже давно гніздилося в підсвідомості. Мій погляд зупинився на вітрині універмагу. Там стояли манекени: модерні хлопці й дівчата з пап’є-маше. Вічні посмішки, завчені мертві жести. Жахлива статика, неможливість будь-що змінити. Все буде вічно так, як звелів модельєр!

І я збагнув, що наука потрапила в таку ж саму пастку: статичність програми первісного імпульсу. Ми повинні завершувати заданий імпульс певного алгоритму до його вичерпання, хоча й знаємо, що він напевне веде нас в нікуди. Побачивши, що ми опинилися в науковому чи технологічному тупику, ми творимо інший алгоритм, включаємо іншу програму, знову йдемо за черговим імпульсом до його вичерпання і знову вічна казка: «У попа була собака». Ми зобов’язані користуватися результатами експерименту, поставленого з допомогою того чи іншого пристрою, хоч цей пристрій і дає нам сигнали, змодельовані архаїчним, відносним рівнем знання, а точніше — незнання. Подумайте самі над такою проблемою: всі наші прилади імітують органи чуттів. Вважається, що це — нормально. Але ж органи чуттів — очі, вуха, ніс і все інше — лише рецептори фізичної людини для орієнтування в дуже обмежених умовах планетарної біосфери, для погоні за здобиччю чи втечі від хижаків, для визначення приємних чи неприємних, потрібних чи непотрібних речей, явищ, подій, істот, для реакції на температуру, голод і так далі. І ось на цьому спеціалізованому фундаменті звіролюдини ми зводимо твердиню абстрактної науки, що намагається пізнати Безмірність, тобто — невичерпність! Відром ми зажадали виміряти Океан! А найосновніше — ми абсолютизуємо ветхі почуття і вже не прагнемо їх трансмутувати, а навпаки — консервуємо, або по їхній же подобі творимо юрби кібернетичних, механічних виродків-пристроїв. А інтуїтивно-чуттєва сфера, полонена раціональним аналізом, поступово деградує, відкриваючи стежку людині-манекену, людині — пожирателю енергії, інформації, їжі, розваг, ідей тощо…

Юнак замовк. Назустріч ішла група туристів. Чулися транзисторна музика, сміх, зухвала пісня: «Дай вечерять, бабка, дай вечерять, любка, дай вечерять, ты моя сизая голубка!».

— Ось, — усміхнувся юнак Грицеві. — Ходячі кібери. Навіщо їх конструювати? їх мільйони. Суцільний стереотип мислення, відчуття, поведінки. І знаєте, хто зацікавлений у тому, щоб це було вічно так? Світ буржуа. В цьому їхня остання ставка — підігрування найганебнішим звичкам, традиціям, жаданням. Взірці — в кіно, в часописах, що передаються підпільно, в магнітофонних шлягерах, що з легкої руки сліпих або безвідповідальних працівників псевдокультури заповнюють телевізію й радіо, у сірому потоці книг, створених людьми, орієнтованими на відмираючі архаїчні тенденції, в забобонних традиціях… І нічого свого… крім амбіції та зневаги до всього вітчизняного, народного, правічного…

Група туристів наблизилася. Попереду йшов худорлявий провідник-сван, ведучи коня за вуздечку, до сідла було приторочено кілька рюкзаків. Туристи, побачивши зустрічних хлопців, закричали, залементували. Віталися, здивовано оглядаючи напівголого юнака. Дівчата кидали на нього захоплені погляди, але той не звертав уваги ні на кого, йшов стежиною урочисто, незворушно, ніби нікого поряд і не було.

— Гей, хлопче, тебе, може, обікрали? Може, підкинути кеди?

— Йому не треба, — знизав плечима Гук. — Він звик так… босоніж…

— А жратви? Може, підкинути? Га? А то твій друг на анахорета схожий. Чи не йога ти в печері де-небудь витягнув?

— Йогнутий! Ха-ха-ха! — сміялися туристи, і гірські долини гралися з луною реготу.

Туристи щезли за поворотом, знову настала, обняла все довкола тиша. Гриць догнав юнака, і той, глянувши на свого супутника, ласкаво усміхнувся і вів далі свою оповідь:

— Трапилося так, що я закохався. Вона вчилася на філологічному факультеті, писала непогані вірші, дуже рано опублікувала книжечку. Я відчув у її поезії те, чого не вистачало мені; єднання з невідчутним, небувалим, таємничим, невидимим, подолання бар’єра егоцентризму, замкнутості в капкані інтелекту. Її сонети були ніби хмаринки літнього дня — пропливали в небі втишеної свідомості, заспокоюючи, заколисуючи, єднаючи особу, природу, автора й читача ніжно, просто, ніби дитячі сновидіння. Чудові вечори, дні, проведені разом! Мені здавалося, що я, нарешті віднайшов бажаний синтез. Він — у єднанні закоханих, котрі вливають у спільноту свого чуття неповторний нектар окремих досвідів, натхнення, життєвої динаміки. Я раював, відчував себе, як про це банально мовлять, на сьомому небі. І раптом — новий удар!..

Ми каталися взимку на ковзанах, і я провалився під лід. Валентина кричала від жаху, людей поблизу не було, і я не міг вибратися ва тверде. Тіло моє німіло, втрачалася тяма. Повіки змерзалися, перед очима пливло сліпуче марево і потворне обличчя коханої дівчини. Саме так: чомусь воно тоді видалося мені потворним!..

Далі все, як у маренні: хтось прибіг, кидав дошки, витягав мене з ополонки. Потім — «швидка допомога», лікарня. Та було пізно: у мене відібрало ноги. Параліч. Два роки лікування не допомогли, я став інвалідом. Мені призначили пенсію. Приходили хлопці й дівчата з Інституту кібернетики, розважали, радилися зі мною. Ясна річ — голова в мене працювала неабияк, і я допомагав багатьом дисертантам, не раз виручаючи колишніх колег. Потім візити ввічливості потроху рідшали, рідшали, і зрештою — припинилися. Громадські доручення були виконані, дивитися на розбитого паралічем товариша не вельми приємно (я й сам це добре розумів). Тому не дуже розчарувався, коли знову залишився самотнім.

Ще кілька разів приходила вона. Сумно дивилася на мене, зітхала. Інколи не знала, що сказати, переглядала книги на поличках, вмикала платівки й магнітофонні запаси, безліч разів прослухані. Нарешті зважилася. Дивлячись страдницьким поглядом кудись убік, вона сказала:

— Грицю… я хочу сказати тобі щось важливе…

Я штучно-весело засміявся і відповів:

— Не муч себе, Валю… Не треба, дівчинко. Навіщо змагатися з морально-етичними комплексами, закладеними в нас батьками, хоч самі вони теж майже ніколи до них не прислухалися. Ти хочеш залишити мене? Так ти давно це зробила…

— Я? — театрально сплеснула вона долонями і ображено глянула на мене янгольськими очима. — Коли? Адже я завжди з тобою!

— Звичайно, тілесно ти тут. Але душа твоя давно вже в іншому місці. Я бачив це, збагнув. І чекав твоїх слів. Мені вже не буде боляче. Прощай…

— Грицю, ти не збагнув…

— Усе гаразд, Валю. Це — справедливо. Навіщо тобі каліка? Та й який з мене чоловік? Пень! Для кінофільму всі ці сентименти ще годяться, щоб показати сусальну вірність, а в житті… Ні, ні, не гризи свого серця, йди власним шляхом, шукай інше гніздо…

Вона пішла. Назавжди.

І все-таки — я собі брехав. Мені було боляче, невимовно боляче. Ніби тріснуло світове склепіння й розсипалося дрібними скалками над моїм серцем, нервами, над оголеним мозком, травмуючи, калічачи й без того вже покалічену душу.

Але годі. Це не основне. Це — прелюдія до найважливішого. Тоді був морок, безнадія, психічна яма. Дні, місяці, роки. Не рахував. Це все було невимірно, вічно, безвихідно. Я намагався віднайти в моєму новому стані бодай якийсь смисл, бодай шматочок доцільності. Знав, читав про героїв, про терпіння, про незвичайну віру. Та все це годилося тоді, коли людина приймала самоцінність життя, біологічного функціонування. Я ж ніколи не вважав життя самоцінністю. Воно було для мене стежкою пізнання, пошуків, боротьби. А тепер — в непорушності — яка боротьба? Які пошуки? Навіщо бути тягарем для світу, для людей — близьких чи далеких, — котрі повинні віддавати свій повноцінний час безпомічному каліці? До того ж я відчув, що хвороба моя прогресує, вже віднімалися руки, я почав погано розмовляти. Мені найняли няню, щоб прибирати в кімнаті й біля мене. Це було тяжко й соромно. Інколи хотілося виповзти з ліжка, добратися до вікна, вивалитися на асфальт… Кімната була на шостому поверсі, череп розлетівся б на шматки. Але навіть такого я не міг вчинити… не вистачало сил…

Гукові було дуже цікаво слухати дивного супутника, але він досі не міг втямити, до чого тут його особиста трагедія, яке вона має відношення до незвичайних здібностей, про які він натякнув. Думав запитати про це, але рюкзак нестерпно різав плечі, хотілося трохи відпочити й напитися. Гук зупинився й жестом запропонував присісти. Юнак глянув на спітніле обличчя супутника, допоміг йому розв’ючитися, а потім, усміхаючись, дивився, як той умивався біля потоку та жадібно ковтав прохолодну воду. Сівши під високим багатовіковим берестом, химерний хлопець, заплющивши очі, прислухався до шелесту листя. Гук, вернувся на стежку, сів поряд в ним, попросив оповідати далі.

— Те, що трапилося зі мною, — знову озвався юнак, — підтверджує слушність древнього афоризму: «Людина сама кує своє щастя або нещастя». І молот, і ковадло у кожного є. Це — наша воля. Ми звикли пливти у течії узгодженого суспільного життя. Ми добуваємо фах, їжу, будуємо житло. А коли щось зникає — розгублені. Втрачаємо віру в себе. А міра всього — сама людина. Це знали ще древні. Якщо є якийсь сенс у житті, то він повинен бути не в зовнішніх можливостях, зручностях, успіхах, досягненнях. Основне — внутрішнє визначення мети і воля до дії. Ви скажете те, що спочатку думав і я: що може діяти каліка, непорушний пень, прикутий до ліжка? Вся справа втому, що я звик бачити дію поза собою і забув (або не міг збагнути), що в кожній істоті, в її глибинній сутності приховано корінь будь-якої дії. Це наш розум, дух. І якщо ми позбавлені однієї з можливостей дії, дух може знайти десять, сто інших. Це дуже велично й масштабно розумів Каменяр. Пам’ятаєте? «Дух — вічний революціонер!». Якщо він пробуджений, то хто його може втримати, зупинити, закувати, приспати?..

Слухайте, що було далі. Якось няня принесла мені чергову пошту. Я переглядав газети, часописи. В одному науково-популярному виданні знайшов цікаву статтю про лікування різних недуг голодотерапією. Старий лікар переконливо обгрунтовував механізм самоочищення організму під час лікувального голоду, викладалася теорія й практика повного посту.

І я подумав: що я можу втратити? Геть сумніви. Зрештою — це навіть вихід в разі негативного результату. Погасну, і все. Власним зусиллям задму тріпотливий вогник життя. Тим більше, що я вже був готовий до цього — прочитав усіх світових песимістів, від Будди до Шопенгауера, і згоджувався з цим, останнім, що всі страждання, всі духовні спустошення породжує воля до життя, до прояву. Життя не дає можливості проявитися всій потенційності нашої душі, а звідси — вічний конфлікт між бажанням і ущербністю актуального буття. Усунути комплекси бажань і прагнень, — стверджував Будда. Подолати волю до життя, — запевняв Шопенгауер. Я сприймав лише ці імперативні сторони їхніх міркувань, не аналізуючи безлічі інших аспектів. Пізніше я збагнув, що всі великі песимісти виходили з цілком неправильних знань про буття, із знань архаїчних, випадкових, забобонних, а точніше — з неуцтва. Але про це — пізніше…

Тоді мені імпонувало твердження Шопенгауера, що смерть через добровільний голод є подолання волі до життя. І я був готовий до цього, якщо експеримент по лікуванню голодом не дасть позитивного результату.

Не хочу втомлювати вас описом того, як все це було. Але на третій день я відчув: напрям обрано правильний. У перші дві доби тіло вимагало їжі, на четвертий день настало незвичне полегшення. За тиждень я почав підводитися на постелі, ясніше розмовляти. На десятий день я опустив ноги на підлогу. Здивована няня принесла мені милиці, допомагала шкандибати по кімнаті, плакала від зворушення.

За два тижні я самостійно ходив попід стінами, тренуючи м’язи, біцепси. Пив лише воду і чай, заварений лікувальними травами. Щоденно очищався і приймав гарячі ванни з настоєм полину, евкаліпту, звіробою. Гімнастика й обтирання водою теж входили в комплекс лікування.

На четвертому тижні я вже гуляв у Ботанічному саду, обнімав стовбури дерев, плакав від щастя, що можу знову дивитися у ясне видноколо, дихати запахом квітів, гладити шорстку кору дуба, милуватися неповторними переливами барв живого світу.

Минуло вісім тижнів. Я повністю одужав. Розумієте — повністю! Навіть з’явилося хвилююче відчуття радості буття, чого не було ніколи раніше. Почав входити у нормальний режим харчування, знову поправився, відновив вагу. Потім пішов до лікарів. Вони були вражені, здивовані. Але, ясна річ, все збагнули, коли я їм розповів про голодотерапію. Цей метод тепер широко практикується ви, безумовно, повинні знати…

В Інституті кібернетики мене зустріли ревом захоплення. Дехто опускав погляд донизу. Але я не помічав цього. Моє щастя було понад всякими обидами й розчаруваннями. Мене зарахували на роботу, дали три місяці відпустки. «Для відновлення творчого тонусу, необхідної „кондиції“», — як висловився мій шеф, люб’язно усміхаючись.

Я вирішив побувати на Карпатах. Перед тим зустрівся з Валентиною. Вона була заручена, вже готувалося весілля. Моя колишня наречена мала сумний вигляд, в очах у неї іскрилися сльози.

— Навіщо покликав мене? — шепотіла вона, покусуючи краєчок хустинки. — Щоб зробити мені боляче? Хочеш відомстити?

— Яка помста, Валю? — здивувався Я. — Адже ти обрала свій шлях? Ти щаслива?

— Не насміхайся! Я була щаслива з тобою. Доля познущалася над нами…

— Валю, — зважився я, — хочу відкрити тобі свою таємницю. І якщо ти збагнеш…

— Яку таємницю?

— Це виникло в моїй душі недавно. Лише для цього я покликав тебе. Якщо збагнеш — тоді що нам доля та всі її примхи? Ми самі будемо ткати її візерунки. Я відчув це… і вірю в небувале…

— Це щось феєричне, ірраціональне? — недовірливо запитала вона, витираючи сльози. — Говори ж…

І я розповів їй все, що горіло в моїй душі, на що я зважився в ті знаменні дні, коли повертався від непорушності до нового життя.

— Ти божевільний! — жахнулася Валентина, вислухавши мою сповідь. — У тебе вивихнутий мозок. Спочатку непорушність, потім — голод, радість повернення до руху, до динаміки… Тобі зараз море по коліна! Послухай, Грицю, не спокушай долю, вернися до нормального мислення, доки не пізно. Хай це буде химерою, тимчасовим затемненням, я все зрозумію…

Мені здавалося, що вона хлюпнула на мене холодною водою.

— Я вважав, що ти і в житті поетеса! Я вірив, що ти й справді романтична, божевільна, ненормальна! Поетеса, яка кличе до норми? Поетеса, яка лише спекулює на поетичних стереотипах, експлуатує романтичні почуття людей? Ні, ти не поетеса! Пробач за турботи…

Більше ми не зустрічалися. Незабаром я опинився на Чорногорі. Найняв кімнатку у старенької газдині — самотньої бабусі, котра жила високо на груні, під смерековим гаєм… і розпочав те, що задумав…

— Що ж ви задумали? — не стримався Гук. — Який план у вас виник?

— Хвилиночку терпіння, — сказав юнак. — Будемо говорити на ходу. Давайте я допоможу вам впрягтися в рюкзак. Ось так. Тепер рушаємо далі. Слухайте уважно. Я підходжу до основного… Вам ніколи не доводилося вирішувати це вічне прокляте питання: що таке людина? Навіщо вона живе? Таке питання — не примха. Над ним тисячоліттями б’ються сотні філософів і мудреців, учених та політиків, соціологів, антропологів і теологів. Різні підходи до справи, різні відповіді. А універсального рішення нема.

Людина — самотня, загублена поміж лавиною механічних виродків, у лабіринтах гігантських міст і заводських конвейєрів, у вирі відчужених юрмищ, під прицілом гангстерських банд, під наглядом бездушних лікарів та педагогів, серед брехливих політиків і обивателів, серед покалічених дітей, напоєних жахливим коктейлем із абсурдних кінофільмів, нудних уроків, демагогічних етичних кодексів, забобонних традицій. А втім — досить! Все це до тривіальності відомо кожній мислячій людині: телебачення й преси досить для того, щоб зробити підсумок інформації за один лише рік… і жахнутися! І здивуватися, що планета ще досі не захлинулася від злоби й брехні. Лише наша країна та окремі вогнища світла в різних країнах світу підтримують вселенську рівновагу. Але якою ціною? І чи надовго вистачить терпіння у Атласа… терпіння й сили, щоб тримати склепіння мілітарного та імперіалістичного абсурду? Адже десь повинен бути вихід до справжнього людського покликання, до якого прагне кожна порядна людина?

— Дехто вважає, що на зміну людині гряде еволюція інформативних комплексів — мислячих комп’ютерів, кіборгів, — втрутився у оповідь юнака Гриць. — І що ця еволюція буде вищою від біологічної…

— Вищою? — іронічно перепитав юнак. — У чому? Замість живого проникнення у безмірність — умовне, цифрове моделювання реальності, і при цьому — якоїсь її обмеженої частки, замість вічного розширення чуттів — творення їхніх звужених аналогів, механічних пристроїв-протезів замість оволодіння новими можливостями еволюції — нагромадження старих цінностей.

Я сказав сам собі, що експеримент дасть відповідь на всі сумніви й запитання. Людина — це сконцентрована воля матерії, котра самопізнається, саморозкривається через нашу еволюцію. До того ж це ще й воля минулих прабатьківських, праматеринських поколінь, які дрімають в наших генах, ніби творча сила в зерні. Достатньо поштовху, достатньо огненного прагнення — і тоді по річищу волі загримить потік нереалізованих мрій та волінь дідів і прадідів. Людина — це бомба віків! Хіба можна ставитися до себе, як до окремішнього феномена, обмеженого народженням і смертю? Ми учасники естафети — з вічності у вічність! Я це відчув, побачив… і сказав собі: воля поставила тебе на ноги там, де безсилою виявилася вся потуга медицини. Йди далі тим шляхом, відкрий свою потаємну мільйоннолітню сутність, заглянь у глибінь власної природної скарбниці, дай відповідь — хто ти поза тим, що з тебе ліпили батьки, традиції, спеціальність, звички віків? Хто ти як людина, а не інженер-кібернетик?

Ясно, що без суспільної програми дитя не оволодіє надбанням історичного минулого, культурними скарбами, досвідом віків. Але правильна й інша теза — інформація може нагромадити у віковічному генетичному коді такі мури, що людина вже не спроможна формувати сама себе, самореалізуватися, вона повністю підпорядковується штучній програмі — расовій, державній, національній, релігійній, корпоративній чи ще якійсь… Так людина стає гвинтиком псевдолюдського множества, втрачає індивідуальність і волю до самопрояву.

Отже, воля! Куди застосувати її? Відповідь одна — кувати самого себе. Те, що в природі творилося мільйонноліттями, — поява нових видів, родів, форм, — те людина може здійснити протягом одного життя. Не споживання, не насолода насиченням, а саморозкриття! Ось ідеал для людини, ось суть її призначення!

— Саморозкриття! — ледве не зареготав Гриць, витираючи долонею спітніле обличчя. — Шановний друже, я кожного дня вожу в таксі сотні людей… є такі фрукти, що не дай боже їм «розкритися»! Світ жахнеться від такого «саморозкриття»! Та ми добре бачили все це… ми і наші батьки…

— Це глибока помилка, — сухо заперечив юнак, гостро глянувши на Гука. — Те, про що ви кажете, не є саморозкриття. То мільйоннолітня хвороба життя й розуму, пароксизми духовної, соціальної або й еволюційної недуги. Я певен, що то космічний випадок, а не закономірність життя. Але про це згодом… Знайте, що людина — не є дитя випадку, не чудо спонтанних молекулярних чи атомних сплетінь у первісних океанах. Вона — гінець і квітка Всеосяжності. Вона — лідерна сутність єдиної субстанції-матерії. І найвищий аспект її — промінь. Світоносна тканина життя об’єднує Безмірність, як вічноплинна, динамічна кров Всесвіту. В незліченних поєднаннях систем, еволюцій, планет, зоряних спіралей, сфер, у дивовижних сплетіннях атомів та субатомів єдине життя знаходить свої вияви, піднімається в безлічі експериментів вище й вище, творячи чаклунську симфонію буття. Разом з тим формуються координати усвідомлення та існування. Для кожного свої, хоч буття для всіх — єдине. Саме в координатах усвідомлення світло потрапляє в своєрідний лабіринт часу, простору, маси й руху. На рівні мислячої істоти світло усвідомлює себе, як індивідуалізовану істоту, загублену в невимірності. Звідси всі прокляті питання буття, що вимучують філософів у всі віки, породжують забобони потойбічних концепцій та механічні моделі світобудови. Та настає пора, розум пробиває шкаралупу первісних космогоній і бачить, що глибинність буття — невичерпна, що світи часу й простору — лише певний етап грандіозної космоісторії…

— Ви вважаєте, що час і простір не завжди існують? — здивувався Гриць.

— Це не я вважаю, а світова наука, — зауважив юнак. — Загальноприйнята модель походження світу твердить, що до вибуху Першоатома, з якого виник Всесвіт, час і простір у відомих нам виявах не існували, що вони виникли одночасно з появою Всесвіту. А до цього матерія-субстанція існувала в незбагненному стані… поки що незбагненному…

— Але метод, метод… Що конкретно здійснили ви?

— Дещо скажу, — лагідно промовив юнак. — Я так довго підводив вас до теоретичної основи свого світорозуміння, щоб ви збагнули найголовніше: вся могутність безмірності — в людській волі. Людина — самозосередження космосу. Відповідальність людини страшна, але це й прекрасно. Тисячоліттями люди віддавали свою волю, потужність і славу небесним богам чи демонам — своїм вічним деспотам, своїм духовним тіням. Люди йшли — голодні, нещасні, босі, з жебрацькою торбою за плечима, просили у неба милості. А небо мовчало. А в торбі — чуєте, друже? — в торбі нещасного шукача завжди лежав і лежить магічний жезл всемогутності. — Жезл волі!

Тепер я оповідаю про це вільно й впевнено, тому що знаю. А тоді… я не приховую — тоді було всього. Сумніви, вагання, тяжкі роздуми, пошуки — з чого почати? Я вирішив розпочати з експериментів, пов’язаних з енергетикою організму, бо ж вона складає основну сутність біологічного прояву. Я збагнув, що неможливо ступити на новий, вищий рівень буття, не звільнившись від архаїчного закону поглинання, пожирання чужої плоті, чужого життя. Доки ми залежні від погоди, їжі, вбрання, пристроїв, богів, інших істот, корисних копалин, безлічі речей та сутностей — про яку свободу можна говорити, про яку волю? Тут може бути лише одна, умовна, відносна свобода — свобода діяти із знанням справи, як говорив Енгельс. Але ж знову — діяти в межах того ланцюга природничих констант, до якого нас прип’ято, і тому будь-яка наша дія буде детермінована міріадами ниток, що сповивають гуллівера людського розуму й чуття…

Краса Карпат допомогла мені. Довгі дні роздумів, зосередження. Все довкола підказувало: не бійся, відкинь страх! І грандіозні хвилі гір, і смерекова варта, і мудра тиша, що пливла зоряними ночами над Чорногорою, — все веліло: починай!

І я сказав сам собі: а чому б і не почати? Чому б не спробувати? Теоретизувати може всякий, а полетить в небо лише птах! Якщо в моєму єстві присутня здатність нового вияву — успіх буде, прийде! Якщо така здатність відсутня — вона повинна зачатися, запліднитися від мого палкого бажання, воління. Інакше воля нічого не варта! Вона — фікція. І тоді людина — лише раб природи, її жалюгідна маріонетка, прив’язана до пуповини кривавого насичення. Безкомпромісно — чи не так? Але правда була для мене понад усе. І ще… я відчував у собі, помимо власної волі, клекотіння тисяч інших воль, інших життів. Вони вимагали, штовхали, сподівалися…

Я повторив свій експеримент з голодом. Шістдесят днів утримання від їжі, чиста вода, повітря, обмивання в потоці прохолодного водоспаду. Раніше я мав мету — лікування, повернення до руху, до нормального людського життя. Тепер воля кликала мене далі, за межі відомого…

На світанку я виходив зустрічати сонце і єднався з ним. Так, так! Це не абстракція! Я відчував себе його часткою, його атомом. Разом з тим я відчував себе самим сонцем, самим світлом, що відділило свій згусток, свій флюїд, свою хвилю для мандрування в глибинних світах. Що з того, що я нібито непрозорий, не вогняний? Що з того, що я звик спати, повзати по планеті, одягатися, їсти? Моя промениста сутність заснула, одяглася в скафандр тримірності. А тепер я хочу повернутися у безмірну домівку, я прокидаюся! Мені не потрібно їжі, не потрібно вживання чужої енергії. Я сам — енергія, вічна динаміка вселенського руху!

Друже мій! Ви навіть не можете уявити собі, що творить воля. Згадайте, як з маленької сніжки блискавично нагромаджується снігова баба. Або як відбувається ядерна ланцюгова реакція. Вибух втаємничених сил, про які ми раніше й не підозрювали. Закон той же для деградації й для саморозкриття. Неухильність волі — ключ від всіх замків: у науці, в любові, в подвигу, в пошуку нових можливостей!

У моєму організмі розпочалися трансформації. Я поставив себе на грань смерті. І вступив у дію мільйоннолітній еволюційний рефлекс, древня материнська здатність жити просто так, мати життя в собі, а не від поглинання енергії чи плоті інших істот. Ця здатність не діяла досі, бо хворобливе буття, умови покаліченої біосфери закривали її, блокували, гальмували її прояви. Людина живе в теплиці, в умовах виродженого, дисгармонійного енергоциклу. А коли я почав пробуджувати первісну здатність самобуття, коли усвідомив її — вона почала пробуджуватися до дії…

— Дозвольте, — нетерпляче перебив Гук, — адже голод, або піст, як колись це називали, використовували часто для певних духовних цілей: це робили мудреці, наприклад, Піфагор, Сократ, Лао-Цзи, Конфуцій, Авіценна, Шанкарачарія… це робили аскети, йоги, ув’язнені, політичні діячі…

— Правда ваша. Вони інтуїтивно відчували силу такого утримання, його психоенергетичні можливості…

— Чому ж ті люди не досягли ваших результатів?

— Тому, що не ставили такої мети. Щоб кудись дійти — треба туди рушити. Спонтанні результати були. Перш за все — оздоровлення, ясність думки, радісне світовідчуття, оптимізм життєвих проявів. І навіть осягнення можливості жити без їжі. Древні хроніки, та й спостереження сучасних лікарів, фізіологів говорять про те, що деякі люди позбавлялись потреби вживати грубу їжу, переходили на променеву енергетику, або, скоріше, на вакуумну енергетику… Але це був лише екзотичний феномен, що трактувався містично, як дарунок богів. Далі, в безодню метаморфози, в небувале, в глибінь саморозкриття, ніхто не хотів стрибати, летіти. А якщо й стрибав, то не осягав результату… бо інакше ми б знали про це…

— Але невже це так просто! — розчаровано запитав Гук, витираючи рясний піт з чола. Зупинившись на хвильку на сонячній галявині, він з ніг до голови оглянув натхненну постать супутника. — Не віриться… Так і здається, що все це — казочки… і якби не ви…

— Авжеж! — кивнув юнак. — Вашими вустами гарчить прадавня програма: «Це неможливо, бо цього не може бути!». Лозунг всіх консерваторів. У нас в руках найтонша світова енергетика — енергетика власного мікрокосмосу. Кожен атом нашого єства тримає в собі ключ до брами всього космосу, — ви повинні осягнути цей дивовижний взаємозв’язок. А ми, маючи вселенську могутність, користуємося архаїчною паровозною топкою. Це — тваринна спадщина минулого, наслідок біосферної хвороби. Все це треба переробити, трансформувати…

— І ви за два місяці переробили себе?

— Чоловіче! Для цього потрібні віки. Пізніше я збагнув, що лише виконую тисячолітню волю предків. Те, до чого я прагнув, закладено в самій динаміці життя. А якщо конкретно… ті карпатські два місяці були тільки початком… першим ударом… Далі все пішло легше, веселіше. Я зустрів цікаву людину, котра відкрила мені ще більш вражаючі двері до казки… Ні, ні, про це не тепер…

— Але чому?

— Це не моя таємниця. Скажу тільки, що то був ще глибший крок до власної першосуті… Ну от… Отримавши незміряну енергетику (це навіть не енергетика в звичному розумінні, бо вона вимірюється не числами, не константами, а всеосяжністю, всепроникністю, всебуттєвістю), отримавши її, ви досягнете небувалих результатів, вимріяних лише в казках. Мандрування крізь час і простір, єднання на відстані з близькими істотами, з тваринами й рослинами, антигравітація і багато, багато іншого. А основне — ви долаєте власний лабіринт, темницю псевдотілесності, оволодіваєте можливістю подолання смерті…

— Дивно, дивно, — задумливо озвався Гриць, заздрісно поглядаючи на урочисте обличчя супутника, — все це ніби й зрозуміле, просте… зрештою, все це випливає з суми відомих нам знань і не викликає особливого заперечення… якщо відкинути наукову амбіцію й марнолюбство… але…

— Але що?

— Якщо зерно потрапляє під асфальт, під бетон, то воно все’єдно знаходить щілинку для проростання, навіть прориває ворожу шкаралупу, піднімає тяжке покриття… Я неодноразово вражався такою силою й всепереможністю нібито слабосилого життя… Отож, якби в людському єстві була іманентна сила, здатна подолати час, простір, примітивну біоенергетику, кайдани грубої тілесності… То вона уже б якось проявила себе… Хіба не так?

— Так! — радо згодився юнак.

— І вона проявляє себе уже давно, давно… В усі віки! Казки, міфи, всі перекази, мрії, сучасна фантастика, футурологія, романтика науки, динаміка революційних зрушень, прагнення до виходу з планетарної колиски, до контакту з розумом далеких світів, — все це маніфестація тієї сили, про яку ви згадали. Певна річ, нам хочеться, щоб все відбувалося блискавично, миттю, тепер, сьогодні. Але ж є інерція конструктивного, так би мовити, матеріалу… Інерція соціального невігластва, традицій, опір антиеволюційних сил… Тобто все те, що у вашому прикладі символічно є бетоном, асфальтом, кам’яною шкаралупою. Але що таке час, мій друже? минуло сім десятиліть від Жовтня, а погляньте, що відбувається з Планетою! Хіба не схоже це на родові потуги? Хіба не чути крику Матері-Землі у всіх цих потрясіннях? Хіба не переосмислює наука власні стереотипи мислення, котрі ще недавно були аксіомами, догмами, недоторканими «законами». Я в своєму експерименті виходив саме з Прикладу Революції: переосмислення того, що здається «очевидним», загальноприйнятим…

Перше: ми з матерії зробили якийсь грубий, однотипний «конструктивний» набір. Відкривши певні «закони», вирішили, що вони обов’язкові й універсальні для всесвіту, для всієї безмірності. Друге: руйнуючи містичні, релігійні картини світу, ми залишаємося в полоні антропоцентризму і, якщо можна так висловитися, «очевидізму» — тобто трафаретного, повсякденного бачення… Третє: відкриваючи нові можливості енергетики, генетики, техніки, пізнання, ми для себе робимо виняток: еволюція людини у більшості наукових висновків вважається завершеною. Отже, ми потрапляємо в парадоксальну ситуацію: творячи експоненту ментальної, розумової, гностичної еволюції, ми самі залишаємося своєрідними рептиліями, реліктами минулих природнотворчих епох. Це породжує ножиці, що неодмінно розріжуть наш зв’язок із власним породженням, — з техноеволюцією, котра блискавично розвивається, скоріше — саморозвивається, бо вже часто незалежна від волі людини. Такий шлях — самогубство!

Проводячи свій експеримент, я запитував сам себе: чому тоді, коли наша наука й техніка здатна творити дивовижні суперлайнери — земні, повітряні, космічні, вакуумні — для мандрів у буттєвих сферах, — я маю користуватися архаїчними човниками мислення у спробі збагнути своє покликання? Схилятися перед відкриттями Евкліда, Птолемея, Кеплера, коли вже навіть осяяння Ейнштейна та Ціолковського старіють на наших очах?

Матерія — найпластичніша субстанція самотворення, це показує еволюція світу: навіть погляд дилетанта може відзначити, що одна й та ж у суті своїй клітина несе в собі здатність бути й органом бачення — оком, і органом слуху — вухом, і мозком, і роговицею, і епітелієм шкіри, і м’язом, і легенею, і кров’яним тільцем, і всім, чим треба…

Матерія — дивовижний самотворець, мати й основа для творення водночас. Вона — ідея й вияв, задум і втілення, творець і утвір, батько й син, музичний інструмент і прекрасна мелодія, слово-логос і слухач космічної поеми віків…

І я подумав: треба ввійти в свідомий контакт з нею, з великою матір’ю сущого, з її дітьми — деревами, квітами, живою тканиною планети. Ця думка далека від інтелектуальної гри. Це — прозріння в суть життя. Коли відкриваються нові очі, ми бачимо, як життя спалахує там, де раніше для нас панувала смерть, ми чуємо, як поверхнею Геї-Землі і в підземних пластах течуть буйні ріки трепетного життя глибин. Ми починаємо розуміти, що покоління наших попередників — живих істот, котрі нам здаються навіки загубленими в імлі минулого, — живуть у всеохопності вічності, разом з тим входячи в плоть і кров, у душі сучасників, в дух вічноплинного потоку єдиного життя, пронизують нас, вимагають зміни… Вони — це ми…

— І вам пощастило ввійти в свідомий контакт з рослинами… з землею… з минулими поколіннями? — недовірливо запитав Гриць.

— Не поспішайте, — ухильно відповів юнак, гостро глянувши на спітніле обличчя супутника. — Не все одразу. Ви прагнете схопити результат, а пропускаєте стежку до нього. Спочатку я збагнув, що треба робити, але не знав ключа. Де ключ до такого єднання, де сила для відкривання всіх брам всесвіту? І тут я підходжу до основного…

— Як? Ви ще не торкнулися основного?

— Авжеж. Ви ж самі згадали, що мільйони людей сміливо кидалися на штурм загадок природи й розуму, самозречено мучили свою плоть і душу в голоді, холоді… але не осягали еволюційного результату. Чому? Передусім вони провели в свідомості рокований кордон своєї гріховності, мізерності, ущербності, слабосилості… По-друге, вони прохали рішення, рятунку, звільнення, осяяння у певної істоти, яка перебуває поза ними, у істоти, котра ніколи не проявляла ні своєї любові, ні, зрештою, ненависті! Принц, володар всесвіту, прохав милостині у привида. Так ось — самообмеження, відмова від примітивної енергетики та функціонування — це лише один з важелів, той первісний імпульс, що дає змогу вибратися на високу скелю для вирішального стрибка…

— Так що ж це — основне? — скрикнув Гриць, сподіваючись почути щось таємниче і надзвичайне.

— Радість — просто сказав химерний супутник, хитро всміхаючись.

— Не розумію, — спантеличено відгукнувся Гриць.

— Все справжнє й велике — просте, як дихання. Коли я на Карпатах проводив третій тиждень голодування… правда, це вже для мене було не те поняття… але ви розумієте! Так ось… В якусь мить мене осяяла радість! Безпричинна, дивна, світозарна, потрясаюча, всепроникаюча… Її не можна віднести до визначення насолоди, задоволення, щасливого настрою. Це щось звільняюче, окриляюче, таке, що дає нам певність у нашій вічності, у нашій всеєдності з природою. Я тоді сміявся, мов дитя… Ви бачили, як у сні безхмарно всміхаються немовлята? Є навіть народне прислів’я: «Немовля сміється — з янголами грається». Сміх-радість — то ключ до замків усього вселенського життя. І тут я збагнув…

— Що?

— Мені відкрилося, що в наших глибинах, у безодні нашого єства живе Радісна Істота. Вона зіткана з тієї першооснови, про яку я говорив, — з світлоносних ниток першосубстанції…

— Радісна Істота? Хвилююче слово. Що ж це таке?

— Динамічна сутність індивідуальності, блискавиця світлоносного, вільного буття, дитя океану всеможливості. В нашій мові слова й поняття для визначення характеристик такого стану відсутні… Згадайте, який ураган романтики й мрії кипів над нашою країною, над Кубою, над іншими країнами, коли творча, революційна ріка радості, закована деспотами в бетон ненависті й рабства, проривала мури?! Згадайте бурю радості, коли Юрій Гагарін проклав шлях у зоряний світ! То наша Радісна Істота торжествувала, знаючи, що наближається мить її народження. Та основне — збагнути субстанційність радості. Не просто стан, а вічне зерно радості, яке треба виростити. Те ж саме, що й з зерном рослини. Ти можеш його посіяти, а можеш з’їсти. Насолода від поїдання є, але зерно вже навіки пропало. А якщо зерно посієш, то отримаєш врожай! Те ж саме з зерном радості: якщо відчув, що маєш його, — сій далі, примножуй, плекай, передавай іншим, бо радість — гість химерний, він літає де хоче, як кіплінгівський кіт, котрий ходив, де знав сам…

— Сміх-радість, — задумано повторив Гриць, ніби пробував слово на смак. — Це щось цікаве. В ньому щось є. Справді, наш народ все творив з піснею, сміхом, з радістю. Творити з плачем, із сльозами можна лише під страхом. Але все, що створене в рабстві, у муках, — мізерне, недовговічне. Але ж… визнати субстанційність радості, сміху, натхнення… як це з наукової точки зору?

— А хіба ви замислюєтеся над науковим обгрунтуванням кохання чи сміху? Радість — енергія, глибинна енергія світотворення, життєтворення. Хіба не в радості зачинається життя і все прекрасне на Землі?

— Гм… Отже, радість дала вам ключ до контакту з живою природою? Я так зрозумів вас?

— Правильно зрозуміли… Але, пробачте… я покидаю вас… мене кличуть…

— Як? — жахнувся Гриць. — Хто кличе? Куди ви йдете?

— Мене чекає подруга, — ніжно всміхнувся юнак. — Вона теж мріє про новий світ, світ радості-сміху, співдружності людей, квітів, усього сущого. Я ще міг би чимало розповісти вам — про далеке минуле, про Запорожжя, де я мав прекрасних друзів, де я жив, як сучасник… про прийдешнє, де наші онуки стають космічними творцями…

— Так розкажіть же…

— Досить того, що ви знаєте. Все інше — залежить від вас… Щасливо закінчити мандрівку на гірській стежині…

Постать юнака почала танути. Гриць уже бачив кущі глоду крізь його прозоре тіло. Він простягнув руки, відчайдушно закликаючи:

— Друже, товаришу, брате! Заждіть! Я хочу знати все… все про Радісну Істоту, про шлях до неї… Хто ж мені допоможе?

— Шлях непростий, — долинув глухий голос з імлистого кола, що потроху тануло. — Шукайте, думайте. Якщо шляхи наші спільні — ми зустрінемося. Неодмінно… Ви будете знати те, що осягнете! Те, без чого не зможете жити. Не забувайте про радість! Нам треба вистояти… і засіяти зернами життя й творчої радості всесвіт. Якщо не ми… то хто ж? Хіба не бачите, які сіячі прориваються в космос, які чорні зерна вони готують для посіву в далеких сферах?..

З гір дихнув холодний вітер. Потемніло. Чи то сльози в Грицевих очах? А де ж юнак? Куди подівся?

Безмовність. Чорні хмари у небі. Звідки вони взялися?

— Друже мій! Брате! Не мовчи… Ти десь заховався? Я ще хочу послухати тебе…

Тиша. Гриць знесилено сів на траву. Рюкзак важко впав йому до ніг. Здавалося, що він втратив щось найдорожче, найцінніше. Чогось не дослухав, не втямив. Вишукував у душі скептичні заперечення, ворушив сумніви, а не міг всотувати його слова просто так, як джерельну воду. Що це з ним було? Хто цей фантомний юнак? Галюцинація, сон наяву? Чи лише утвір фантазуючої підсвідомості? Проте звідки б у його уяві виникла ідея Радісної Істоті, радості-сміху? Він хіба думав про таке?..

Перед очима пливли райдужні кола. Нервова дрож потрясала все тіло. Гриць помацав чоло. Голова горіла.

Довкола громадилася гірська пустеля. Ні душі…

…Повернувшись додому, Гриць не міг отямитися днів три. Лежав на ліжку, згадував розмову з легендарним супутником. Хотів піти до брата Бориса, який працював у Інституті кібернетики, але стримався: неодмінно пошлють його до психіатра. Треба самому розібратися у всьому.

Попливли звичайні робочі дні. Гриць у вільний час внадився до бібліотеки, почав вивчати проблему оптимізму, радості, сміху, гумору. Минали тижні, місяці, але з чужих джерел хлопець не міг напитися того трунку, що його відчув на гірській стежині. Мудрі фрази, дотепні афоризми, авторитетні рецепти — діаметрально протилежні. Він глибоко відчув, що осягнення радості — не інтелектуальна проблема, і ніхто не може створити формулу сміху або дати алгоритм оптимізму. Гриць звернув увагу на джерела радості, які у всі віки називалися просто — народною усмішкою, гумором. Цей пошук привів його до гумористичного часопису «Хрін». Згодом він став позаштатним кореспондентом, писав веселі, дотепні гуморески, що викликали схвалення читачів і редакції. Редактор обіцяв підшукати місце в штаті, агітував завершити університетську освіту, отримати диплом.

Гриць сміявся: хіба річ в дипломі? Головне — знайти свій потік, відчути, що ти в течії життя пливеш на власному човні…

Редактор єхидно зауважував:

— Якщо в човні дірка — то чорта лисого, а не плавання матимеш!

— Дипломом дірки не залатаєш! — в тон йому жартував Гриць.

Та жарти жартами, а дивне кавказьке видіння не покидало його, і в серці назрівало відчуття, що в його долі щось відбудеться, що та дивна зустріч — лише початок чогось надзвичайного і важливого. Минув рік, і справді, настав день, коли він потрапив у спресований потік часу, що закрутив його у плетиві найфантастичніших подій, ніби грізний самум долі…

Одного липневого ранку Гриць прокинувся від радості. Саме так. Якась ласкава, ніжна хвиля несла його, гралася з ним, прозорі бризки з пінистих гребенів мерехтливо іскрилися, і від того феєричного поєднання вітру, хвилі, райдужного мережива крапельок у душі було тривожно, лоскітно, хвилююче. І все це було радістю, іншого визначення не було в свідомості Гриця, котрий ще не вийшов повністю зі сну. І як тільки він подумав так, одразу ж побачив дивного юнака, Радісну Істоту своїх кавказьких мандрів. Казковий гість сидів біля вогнища на березі ріки, довкола хвилювалися очерети, лози, а в небі — малювалися блискавичні зигзаги чайок. Гриць сидів навпроти, між ними беззвучно танцювало полум’я, обличчя юнака химерно мінилося, тихий голос то чітко проривався до свідомості, то провалювався в мовчання.

— От бач, — сказав Радісний, — ми знову зустрілися. А ти бідкався, хвилювався. Радість відкриває браму до нових зустрічей…

— Але ж це сон? — обережно заперечив Гриць, леліючи думку про те, що треба уникати різких почуттів і рухів, щоб затримати видіння якнайдовше.

— Що ми знаємо про сон? — запитав юнак. — Тобі радісно?

— Дуже!

— Тіло твоє охоплене обмиваючим потоком, адже так?

— Правду кажеш…

— То яке ж має значення, де ти напився радості, де витікає джерело оздоровлення й натхнення? В недоступних для руйнаторів місцях легше оберегти казкову криницю…

— Я не думав про таке. Ми завжди шукаємо вирішення всіх проблем в стані так званої відкритої свідомості… тобто наяву…

— І дарма… Бо стан буденної свідомості — то лише цяточка ріки розуму й чуття. Саме тому, що ми обмежили себе тою цяточкою, джерело нашого світопізнання замулене, засмічене, скаламучене. Пора випливати в ріку самопізнання, де очікує радість.

— Говори, говори, — прошепотів Гриць, зачарований видінням. — Не покидай мене так раптово, як тоді, на Кавказі…

Радісний засміявся, ніби провів пальцями по струнах невидимої кобзи, легко підвівся з землі.

— Хто йде спільною стежкою — той вже ніколи не розлучається. Готуйся до незвичайного, ти вже на стежці радості…

Видіння розтануло зненацька, ніби хтось вимкнув проектор кіно. Гриць відчув, що лежить на тапчані в своїй кімнаті, на чоло йому падає промінь ранкового сонця. Різко задзвонив телефон.

Гриць скочив з постелі, босоніж пострибав до телефонного столика. Зняв трубку. Почувся хрипкуватий голос редактора гумористичного журналу «Хрін»:

— Хто там на дротині? Чи не кочегар?

Гриць засміявся.

— Що за незграбні жарти, Саливоне Оверковичу? «Дротина», «кочегар»! Який я вам кочегар?

— Так «шофер» же означає «кочегар?» По-французькому чи що?

В трубці клекотів задоволений сміх. Гриць почухав потилицю.

— Оце ви ради таких дотепів мене турбуєте?

— Та ні. Діло серйозне. Намічається перелом у нашій роботі, і я згадав про тебе. Ти мені до душі, до сміху ставишся серйозно, я маю щодо тебе деякі плани…

— То кажіть же, не тягніть кота за хвоста…

— Хе-хе! Ось і ти почав говорити, як професійний гуморист, а то киснеш у всяких там філософських абстракціях. Кота за хвоста — це образно і смішно. Хоч і старезний вислів, але приємно… Мовчу, мовчу! Чекаю тебе надвечір у себе. Збираємо нараду всіх штатних і позаштатних співробітників…

— Яка нарада? Для чого? Засідання з приводу того, як уникнути засідань?

— Хе-хе! — вдоволено жебоніла трубка. — Ростеш, ростеш, кочегаре! Хвалю! Не бійся, нарада буде екстраординарна, виняткова! Намічається революція в нашому ділі! Поняв?

— Затямив, Саливоне Оверковичу! А коли приїхати? Бо я ось-ось виходжу на лінію, сідаю за кермо…

— Десь після шести вечора. Зможеш? Постарайся вдень свій план перевиконати, тоді пару годинок викроїш. Зробиш?

— Гаразд! — весело відповів Гриць. — Завжди готовий, як піонер!

— Тоді будь здоровий і не чхай! — задоволено прохрипіло в трубці. Почулися гудки.

Гриць застелив канапу, хутко зробив гімнастику. Вибіг у коридор, привітався до сусідки, вісімдесятилітньої бабусі Гапи, яка смажила яєчню на кухні.

— Знову на колеса, Грицюню? — прошамкала вона.

— Атож, бабо Гапо! — весело відгукнувся хлопець, пускаючи холодну воду в душ.

— А не набридає кататися щодня?

— А я не катаюся. Вивчаю людей, світ, життя…

— Нащо воно тобі?

— На старість як знахідка буде! — пожартував Гриць. — Зароблю пенсію, мемуари писатиму, спогади…

— Кому воно треба? — докірливо гомоніла баба Гапа, відганяючи від плити пухнастого сибірського кота, який жадібно принюхувався до запаху яєчні. — Вже гори тих книжок понаписували, що й не втнеш, за яку братися…

— Нюхом відчувати треба, бабо Гапо! — сміявся Гриць, обмиваючись прохолодною водою під душем. Так, як ваш котик: він нюхом чує, де смачна їжа!

— Так то воно так, — похитала головою баба, — та тільки багато сучасних молодиків нюх втратили… кидаються на таке чорти батька зна що, аж торопієш! Музика якась така… наче собаки з вовками зчепилися, або ревище бугаїв… або ж бійка п’яних мужиків… І пісні з вихилясами, немовби десь у шинку… Правда, тепер уже немовби схаменулися, інколи бачу по телевізору, що й народні, свої пісні передають… стародавні мелодії чуються…

— От бачте, — Сказав Гриць, обтираючись рушником, — не така вже й кепська справа з нюхом. Вітер з заходу дмухнув, похворіло деяке наше юнацтво нежитем імпортним, а потім перечхають, одужають. Нюх у народу зіпсувати тяжко…

— Дай-то боже нашому теляті вовка з’їсти, — пробуркотіла баба Гапа, знімаючи сковороду з плити. — Ти ж дивися, Грицюню, помаленьку катайся на своїй біді, бо така ж тіснота в городі, така тіснота, я так переживаю за тебе!..

— Помаленьку буду кататися, бабо Гапо, — весело крикнув Гриць, біжучи до кімнати, — а план хто за мене виконає — дядя?

Хлопець хутенько вбрався, натягнув на себе шкіряну курточку, надів шоферського кашкета. Заглянувши в дзеркало, скептично хмикнув. Кашкет явно не пасував до його видовженого засмаглого лиця, великих чорних очей, у яких ще хлюпалася радість приємного сновидіння, буйних брів, що зрослися на переніссі. «Мої брови — ліси захмарні!» — пробурмотів він рядок з вірша маловідомого поета, з яким колись дуже заприязнився. Ну — пора! Він схопив зі столика сумку з приготовленими книгами (у вільну хвилину перегляну на ходу!), крикнув на бігу: «Полум’яний привіт, бабо Гапо! Воюйте з комунальними домовими і не здавайтеся!» — і вискочив у клекіт липневого дня. Ранок уже набрав повної сили, світанкова прохолода випарувалася під потужними променями літнього сонця. У дворику гралися діти, билися за недавно розсипане пшоно голуби, голосно каркали ворони у верхів’ях вікових осокорів.

Гриць жив у будинку біля Фроловського монастиря. Вийшовши завулком до вулиці Артема, він сів на тролейбус, що прямував у бік таксомоторного парку. Розкривши сумку, почав переглядати книги, підшукані днями у центральній науковій бібліотеці. Вражений своєю кавказькою пригодою, хлопець настирливо думав про раціональну передумову того, про що йому розповідав химерний юнак. Ум ще підозрював, що став жертвою містифікації — веселої і ловкої, вишукано підготовленої. Але навіщо й кому це потрібно? Скажімо, такий мастак, як Акопян або інший ілюзіоніст, міг би й не такі фокуси продемонструвати, але щоб це зробити, та ще в такому місці, як Клухорський перевал, треба мати якусь далекосяжну мету, глибоку передумову. А що може бути спільного між ним і отим феєричним юнаком?

Ще минулого літа, у перші дні після повернення з мандрівки, Гриць мав зустрічі з деякими знайомими інженерами та вченими з Інституту кібернетики, розпитував, чи не пам’ятають вони такого випадку, про який оповідав йому кавказький супутник. Дехто пригадав, що справді один талановитий молодий учений тяжко захворів, потім чудоподібно одужав — чи то з допомогою голодотерапії, чи то скориставшись мудрістю народної медицини, — а потім безслідно зник, десь поїхав у інше місто. Вважали, що він поселився біля моря, в Криму чи на Кавказі. Але так воно чи ні — сказати певно ніхто не міг. Коротше, всі ті плітки могли дати лише слабку надію на те, що він знайде реальні сліди Радісної Істоти. І тоді Гриць почав нишпорити в книгах, часописах, вишукуючи інформацію про подібні феномени. Ось і тепер у нього в руках кілька таких матеріалів. Переклад книги Йогананди «Автобіографія йога»: в ній наведено кілька прикладів, коли люди осягали можливість жити й функціонувати без їжі. Німкеня Тереза Нойман та бенгалка Гірі Бала довгі роки жили тільки водою. Коли їх розпитували, що є основою їхнього життя, вони одностайно відповідали: «Світло». Це нагадує те, про що казав йому Радісний. Але повністю довіряти йогічним джерелам Гриць не міг, бо в названій книзі сильно відчувався струмінь містики і апології потойбічності. Йогананда був повністю у полоні релігійних індуїстських традицій, і вилущити з його оповідей раціональне зерно не так просто. Гриць звернув увагу на свідчення деяких часописів, що повідомляли про випадки довголітнього невживання їжі тими чи іншими людьми. Югославський «Світ техніки» оповідав про смерть вісімдесятилітньої жінки, котра від шістнадцяти літ не вживала нічого, крім джерельної води. Книга відомого німецького еволюціоніста доктора Ранке наводила дані про те, що англійська дівчинка Сара Джекоб до восьми років жила без їжі, пила лише воду з колодязя, але потім, коли з нею почали експериментувати лікарі, замкнувши її в палату, померла. Було ще багато розрізнених повідомлень про лікування голодом, про феноменальне оздоровлення, оновлення, омолодження організму та його функцій, але про можливості трансформації Гриць ніде не міг прочитати.

«Та де ж ти можеш прочитати про те, чого не було? — почувся десь в глибині свідомості голос Радісного. — Доки шкаралупа лялечки не прогризена, хіба може гусінь щось знати про політ метелика? Хіба що генетичні сни та мрії інколи пропливають в її свідомості — сни про політ, мрії про крилатість… але все те — ніби химерні тіні літнього дня. Тому — шукай в собі, шукай в житті. Життя — найкращий порадник, а ключ до його таємниць — радість!..».

Гриць отямився від задуми, склав книги в сумку, виглянув у вікно тролейбуса. Його зупинка. Пора сходити, звідси пішки до таксомоторного парку, до веселого ярмарку шоферів, машин, механіків.

Він зійшов на тротуар, повернув на вулицю Пархоменка. Радість! Цей клич не покидає його, він щось вимагає, нагадує, просить, велить. Магніт радості має привести його до судженого, до бажаного, омріяного. Радість має стати критерієм оцінки людей, явищ, подій, речей, книг, ідей, творень, зустрічей. Треба про це пам’ятати завжди.

Познайомившись із співробітниками часопису «Хрін», Гриць теж одразу намагався оцінити свої нові знайомства, працю в редакції, проблеми гумору й сатири під знаком своєї дивовижної пригоди, в ключі радості. Але такий натхненний, емоційний підхід до справи зустрів скептичний опір нових знайомих. Вони ставилися до свого фаху досить прямолінійно — професійно, діловито, холоднувато і їдко. Радості в їхній роботі практично не відчувалося. Скоріше якась зловтіха при вдалому висміюванні того чи іншого персонажа. А Гриць відчував себе незатишно, коли сміх гуморески чи сатиричного фейлетону боляче ранив душу людини. Хотілося, щоб гумор лікував людину, допоміг побачити свої парадоксальні, химерні сторони, свої атавістичні глибини, котрі треба почистити, а таким чином — просвітлитися, одужати. Все хотілося поговорити з редактором часопису Саливоном Товкачем відверто, дружньо, розпитати про таємниці сміху, висловити свої міркування з приводу ідеї радості-сміху, але нагоди не траплялося, часу все не вистачало для глибокої бесіди. Може, сьогодні?

Гриць зайшов до контори, до диспетчерської, оглянув машину, привітався з напарником, який, відганявши свої чотирнадцять годин, поспішав додому, і виїхав на трасу. Біля метро «Більшовик» підхопив пишноволосу, русяву білозубу кралю. Вона сіла спереду, поруч з Грицем, осяявши його сліпучою посмішкою. Він бігцем окинув її високий бюст, зустрівся поглядом із зеленими очима, відчувши якусь магнетичну привабливість.

— На Русанівку, — сказала краля.

Гриць вивернув машину на проспект Перемоги, помчав до Хрещатика, інколи косуючи на дівчину. Вона зосереджено перебирала в сумочці фотографії, інколи зупиняючись на деяких, і, здавалося, зовсім не звертала уваги на водія. Гриць боковим поглядом відзначив надзвичайну красу деяких дівочих облич на зображеннях.

— Актрисами цікавитесь? — недбало запитав він, зиркнувши на пасажирку.

— Невже я схожа на ідіотку? — дзвінко засміялася вона. — Збирати знаменитостей? Навіщо? Щоб компенсувати власний комплекс неповноцінності? Я не страждаю такою недугою, — кокетливо додала вона. — А ці дівчата — мої подруги…

— Невже такі красиві? Чи то ретуш?

— Яка там ретуш? — образилася дівчина. — В житті вони незмірно красивіші. Гляньте ось на цю — подобається?

— Дуже! — відверто сказав Гриць. — На індуску подібна…

— Справді, — згодилася дівчина. — В ній є щось східне. Вона ще з дитинства любить виконувати східні танці. Дуже весела, грайлива, радісна…

— Як ви сказали? — стріпнувся Гриць. — Радісна?..

— Правду сказала, — здивовано глянула на водія дівчина. — А чому це вас збентежило?

— Та нічого… То я так… Дуже люблю радісних людей… Щирих, відвертих, ясних, веселих. По-моєму, вся біда в світі від песимістів, скептиків, ображених, сірих, озлоблених. Коли везеш похмурого, злого пасажира, то й сам відчуваєш себе ніби під пресом зла, невдоволення, пригніченості. Мов хмара над тобою. А ось вас підхопив — аж веселіше на душі стало…

Дівчина вдоволено засміялася, віялом склала фотографії, засунула в сумочку.

— З Інною познайомитесь — там океан веселощів та радості. Я порівняно з нею — кислятина!

— А що… я можу познайомитися… з вашою подругою? — перехопило подих у Гриця.

— А чому б і ні? — здивувалася дівчина. — Хіба ви страждаєте комплексом неповноцінності? Я б не сказала…

— Гм! Це несподівано. Але, якщо ви не жартуєте… я з радістю! З радістю, — щасливо повторив він. — А як? Де? Коли?

— Скажімо, сьогодні ввечері… Підійде? О десятій?

— Не вийде. Сьогодні у мене нарада в журналі… я позаштатно працюю в журналі «Хрін» … Та й план треба підігнати. А завтра…

— Тоді завтра… О десятій вечора. Ось вам адреса, тут є телефон. Звичайно, я сподіваюся на вашу делікатність… Раптом вам не сподобається…

— Та ви що, ви що? — збентежено бурмотів спантеличений Гриць, ховаючи аркушик з адресою в кишеню курточки. — Я буду щасливий…

— Ви мені подобаєтесь, — сказала дівчина, дружелюбно кладучи долоню на його руку. — Думаю, що й Інна вам припаде до душі. Море втіхи будете мати, запевняю. Ми зберемо завтра дружню вечірку — кілька знайомих дівчат, їхні кавалери. У Інни якраз нікого не буде, ви для неї чудова пара. Домовилися? О десятій вечора. Може, й машину захопите? Га? Після вечірки кудись майнути… Чи план натискує? Ха-ха-ха!

— Який там план, — втішно підхопив її жартівливий тон Гриць. — Ради такого знайомства можна… перевиконати план! Вам тут зупинити? Будь ласка…

— Дуже рада. Як вас звати?

— Григорій. Гриць…

— Дуже приємно. Я — Віолета…

Вони зупинилися біля метро «Гідропарк». Віолета відчинила дверцята таксі, почала ритися в сумочці. Гриць зупинив її жестом.

— Ні, ні, не треба! Мені приємно було вас провезти… Потім таке знайомство. Незручно…

— Що ви! Це ж ваша робота. Навіщо нам цей дріб’язок, — осудливо мовила дівчина, підбадьорливо всміхаючись. — Ось коли станемо друзями — тоді інша річ! Тоді — будемо по-дружньому.

Гриць безпричинно, щасливо засміявся, взяв від неї плату за проїзд, вкинув у кишеню.

— Ну, сьогодні У мене свято. Спасибі вам, Віолето!

Ще одне прохання: фотографію Інни… не могли б… подарувати?

— Оцього не можу! Познайомитесь — хай сама вирішує… Домовилися? Гуд бай! Здоровенькі були!

Ще раз блиснувши разком білих зубів, дівчина рушила від машини, грайливо похитуючи стегнами, перетнула тротуар і зникла в переході метро. Гриць зітхнув, знову ввімкнув запалення, всміхаючись сам до себе. До нього підбігло двоє — чоловік і жінка, попросили підвезти до загсу Дарницького району. Машина рушила, пасажири на задньому сидінні мовчали, в салоні повисла гнітюча тиша. Гриць глянув у дзеркальце: чоловік і жінка, жовчні, насуплені, якісь невиразні, сиділи непорушно, немов манекени, не дивлячись одне на одного. Хлопець відчув спиною хвилю ненависті й люті, що струмувала від них, і від того йому стало незатишно й тяжко. Радісний настрій танув, ніби сніг на весняному сонці. Але він вирішив зберегти його, не піддаватися чужому настроєві: адже довкола такий променистий липневий день, так багато дитячого сміху, таке веселе сонце котиться у дивоколі над містом!

Глянувши ще раз у дзеркальце на пасажирів, Гриць недбало запитав:

— Розписуватись у загс?

— Нема дурних! — злісно одрізав чоловік, і його сухе обличчя жовчно сіпнулося від люті. — Вже було — розписування, привітання, веселощі й тому подібне. Ситий по горло!

— Та й з мене достатньо! — одрізала жінка, ніби полоснула бритвою. — Ти хоч би при людях стримувався. Будь джентльменом! Ти ж завжди грав таку роль — ввічливого кавалера!

— Ти не лише джентльмена, а й господа-бога виведеш з себе! — прохрипів пасажир. — Один вихід — світ за очі!

— Так ви до загсу розлучатися? — здивувався Гриць.

— Атож! — дружно відповіли обоє.

— А розписалися давно?

— Три роки тому…

— Є діти?

— Синок, — тихо відповів чоловік.

— Невже ви й розписувалися, ненавидячи одне одного? — якось по-дитячому запитав Гриць. — І синка породжували в сварці та люті?

— Що ви, що це ви таке говорите? — розгублено озвалася жінка. — Хто ж… розписується не люблячи? Чи дитя виношує з ненавистю?..

— То любили ж ви одне одного? — допитувався хлопець. — Говорили ж хороші, ніжні слова? І знаходили в своєму супутникові щось добре, достойне… і вирішували пов’язати свої долі для спільного шляху… не для роздору…

— Було, було, — понуро сказав чоловік, тяжко зітхнувши. — Була й вона хороша, привітна… а де все те поділося?

— А твій шарм, ніжність, лицарство де поділися? — з болем запитала жінка, витираючи сльози. — Звідки з’явився у тобі дракон, тигр, якась нещадність?

— Все воно й лишилося у ваших душах, — твердо сказав Гриць, відчуваючи, як хвиля лоскоту тривожить його серце. — Тільки ви розвіяли ті скарби в сірій повсякденності, а натомість випустили з підсвідомості звіринець… Не гнівайтесь… той звіринець є в кожній людині, тільки дехто вміє тримати своїх рептилій на ланцюгу… а дехто навстіж відкриває ворота, випускає те ревище назовні… Яка честь для людини так чинити? Хіба не краще плекати свої кращі квіти душі? І показати приклад синові, як треба діяти. Може, в цьому й покликання людини — загнуздати в собі дракона, перемогти себе?!

Пасажири мовчали, ніби оцінювали схвильовану мову водія. Певно, з ними ніхто так не говорив, так нещадно не зривав з їхнього сумління мережу амбіції та фальшивого самозахисту. Раптом чоловік торкнувся Грицевого плеча й сказав:

— Зупиніть, будь ласка…

Гриць пригальмував, вони були біля вулиці Миру в Дарниці.

— Що трапилося? Нам ще далеко їхати…

— Ми вийдемо, — сказав чоловік, ніби тяжко роздумуючи, разом з тим поглядаючи на жінку. — Нам треба подумати…

— Ви теж так вирішили? — стримуючи радість, запитав Гриць.

Вона задумливо кивнула. Заглянула в його чорні палаючі очі, тихо запитала:

— Звідки у вас, хлопче, така певність у чистоті людини, така переконаність? Хто ви?

— Просто — людина, — зніяковів Гриць. — Я лише знаю одне, що ненавистю й злом нічого не вирішується. Щось добути можна тільки радістю, доброзичливістю… Можна навіть розійтися, якщо очевидна несумісність характерів… але розійтися по-дружньому, бажаючи успіху один одному. Бо як же це можна — спочатку обнімати друга, цілувати, шепотіти ласкаві слова… а потім — драконом величати? Мені боляче чути таке. Чуєте — боляче!..

Жінка раптово поцілувала Гриця в щоку, розридалася, приклавши хустинку до очей. Чоловік вийшов з таксі, тицяв водієві гроші, ніяково всміхався. Допомігши жінці вийти з машини, він сказав:

— Спасибі, хлопче! Хай тобі щастить. Ти — хороший чоловік! Хай доля пошле тобі й пару таку, як ти!

Гриць втішно засміявся, зачинив дверцята, рвонув машину з місця, залишивши розгублено-радісне подружжя під зеленими свічками тополь, на тротуарі.

Хвилин тридцять Гриць стояв біля зупинки бориспільського автобуса, чекаючи пасажирів. Читати вже було нічого, і він заглибився у роздуми. Довкола вирували потоки людей, чулося дитяче щебетання, сміх молодих дівчат, цвірінькання горобців, які зчиняли бійки за крихти хліба і зернята, а хлопець не бачив того, поринувши в спогади про свою зустріч з Радісним. Згадалася дивна фраза таємничого супутника: «Радість — енергія». Що це означає — символ чи конкретний вияв космічних сил? Ми звикли вважати радість лише суб’єктивним станом чуттєвої істоти, яка осмислює свій стан вдоволення, гармонії або невдоволення, дисгармонії — і називає перше радістю, а друге — сумом, печаллю, відчаєм. Але хіба можна твердити, що в природі поза нами відсутня радість? Хіба не радіє природа — від найменшої бадилини до птахів, коли на обрії сходить ранкове сонце? Або коли в спраглі дні палючого літа в небі спалахує гроза і живлючі дощі напоюють змучену землю, даруючи дорогоцінну вологу травам, квітам і деревам? Може бути, що радість — конкретний вияв світової динаміки, і є можливість проникнути в тайну цієї енергії, осягнути її, а тоді… Гриць нетерпляче заворушився на сидінні машини: тоді людина стала б лідером радісної сили, могла примножувати її, нагромаджувати, поширювати її володіння, акумулювати, витискувати з нашого світу, виганяти полчища злоби, ненависті, мізерності, деградації, суму! Уявити лише — побудувати генератори радості, перетворити світ, людей, тварин, планету, опромінюючи їх потоком гармонії. Радісний казав, що все це й тепер відбувається — при революційних ураганах, при появі динамічних, радісних лідерів, при дружній спільній праці, при контакті з геніальною поемою, музикою, піснею. Але всі ці спалахи минають, згасають… і знову деградація компенсує минулі втрати, злоба наступає, бере реванш у душах людей… особливо нестійких. Як же утвердити бастіони радості, як вробити її здобутки безповоротними? Чи не в цьому найголовніше завдання людини?!

У віконце машини просунулася сива пика з багрово-фіолетовим носом, хрипким голосом запитала:

— Твоя тачка в аеропорт бігає, шеф?

Гриць зітхнув, вирваний з течії глибокого роздуму, кивнув:

— Сідайте.

Пасажир кинув на заднє сидіння здоровенний саквояж, сам ледве впхав товстенні тілеса поруч з водієм. Рушили, вибралися з коловерті Дарниці, минули Червоний Хутір. Пасажир порушив сонну мовчанку, дихнув на Гриця сивухою, гикнув:

— Шуруй, брат! запізнююся. З дружками загулявся…

— Вам на який? — запитав хлопець.

— Новосибірський. На дванадцять…

— Встигнемо…

— Тоді лади!

Пасажир помовчав, неуважно дивлячись на соснові ліси, яблуневі сади обабіч широкої автостради, позіхнув. Знову повернувся до водія, запитав:

— Робота путяща?

— Нічого. Подобається.

— Навар підходящий?

— Який навар? — здивувався Гриць.

— Ти що — вчорашній? — оскалився пасажир, гучно сякаючись у брудну картату хустинку. — Чи викобенюєшся, граєш чеснягу?

— І все-таки — не розумію…

— Гм… Я питаю, що маєш з цієї тачки?

— Зарплатня добра. До двохсот п’ятдесяти виробляю…

— Ну це на хліб, на молоко. А я питаю про навар?

— Таким не займаюся, — сухо відповів хлопець, зрозумівши, чого хоче захмелілий пасажир. — Мені достатньо зарплатні…

— Ну й дурень, — махнув волосатою лапою чолов’яга. — А я б на зарплатню копита відкинув. Як ти думаєш — скільки я отримую?

Гриць знизав плечима, критично глянув на пасажира.

— Звідки мені знати? Залежно, де ви працюєте…

— Рибалка я. Поняв? У Примор’ї працюю. На траулері. Маю зарплатню — шістсот-сімсот у місяць. Затямив?

— Багато, — згодився Гриць. — Академічна зарплатня…

— Атож! — радо підтвердив пасажир. — А мої матеріальні й духовні потреби перевершують ці копійки. Усьок? Що ж мені робити? Треба крутитися. І я — кручуся…

— А що це означає? — поцікавився Гриць.

— Хе-хе! Секрет фірми. Одне тільки скажу: маю кругом-бігом щомісяця ще стільки, та півстільки, та четверть стільки… та плюс ще одну зарплатню… Хе-хе-хе! Рахувати вмієш? Загадка для дітей. Ти що окончив?

— В університеті вчився. На журналіста. Курси англійської закінчив. Заочно вчуся в політехнічному, вивчаю електроніку, нову технологію…

— Тю на тебе! А чого ж поперся на цю тачку? І ти мені заливаєш, що нема навару? Ну, кирюша, ти даєш! Точно, маєш стільки та ще півстільки… Хе-хе! Вгадав?

Гриця аж занудило від базікання цинічного набридливого пасажира, і він був радий, коли вони під’їхали до аеропорту. До дванадцятої лишалося десять хвилин, далекосхідний рибалка, купаючи водія в густому сопухові перегару, тицяв йому в долоню вологу десятку.

— Славно домчав ти мене! — вдячно прогув пасажир. — Ну, бувай! І не забудь про навар! Хе-хе-хе! Чого ти, чого? Ніякої здачі. Бери все собі! Що? Не хочеш? Не положено? Совість не дозволяє? Ну й балда! На тому місці, де совість була колись, знаєш що виросло? Хе-хе! Дурнів не сіють, вони самі родяться! Лади, шеф, катай далі!

Коли захмелілий пасажир влився у потік людей і зник за прозорими дверима приміщення аеропорту, Гриць полегшено зітхнув, під’їхав до зупинки таксі, прилаштувавшись ззаду, в хвості чатуючих машин. Намагався спіймати відлуння попередніх роздумів про суть радості, але до свідомості настирливо пхалася сиза пика з багровим носом, чулися гидкі, двозначні фрази, вони клювали думку, ніби голодні птахи, і годі було їх про гнати розумовим зусиллям. Ось вона — біда невпинного контакту з потоком дисгармонії. Ти зобов’язаний мати справу з річищами мізерної, деградованої, навіть злочинної свідомості, а отже, відчиняєш двері тій дисгармонійній енергії до своєї психіки, до серця. Одягай якнайкраще випрасуваний, вибілений, почищений костюм, але, скочивши в болото, хіба зможеш оберегти свою білосніжність недоторканою?

До Києва Гриць повіз молоду жінку з трьома дітьми. Хлопець-підліток сів спереду, дівчатка — дев’яти та трьох літ — тулилися біля матері. Трирічна янголоподібна, білява красунечка вперто лізла на переднє сидіння, хлопчик її відштовхував, і вона ображено схлипувала, тулячись до задумливої матері, а та тихенько вмовляла її:

— Маленьким діткам спереду не можна!

— А Івасику можна? Еге? Йому можна?

— Він уже великий. До того ж він у нас мужик, мріє бути шофером або льотчиком… хай привчається сидіти спереду!

— Я теж, — хлипала дівчинка, — хочу бу-у-ути льо-о-отчиком, щоб сидіти… спе-е-ереду!..

Гриць слухав той втішний діалог, усміхався сам до себе. Вже з таких літ, навіть у сім’ях, де нібито принцип єдності має набирати природної, закономірної сили, зріють зернята суперництва, ревнощів, заздрості. Все це зрозуміло: пливе та ріка з сивезного минулого, де ревуть і завивають наші ящерні попередники, наші мавп’ячі бабусі та дідусі, наші тигрячі та вовчі пращури. Але ж яка вдячна робота людини — трансформувати всю ту генетичну спадщину у милозвучну пісню краси й людяності?!

Він згадав завтрашній вечір, уявив темні, магнетичні очі дівчини, яку мигцем побачив на фотографії, і відчув теплу хвилю під серцем, знову осягнувши потік радості, в який пірнув від світанку…

Після шостої години вечора він уже був у приміщенні часопису «Хрін», постукав до кабінету редактора.

— Кого там нечиста сила приперла? — почувся гучний голос Товкача. — А, то ти, кочегаре? Заходь, заходь! Це добре, що ти примчав, незабаром почнемо нараду. Сідай отам, у куточку, переглянь останні журнали, а я перечитаю ще деякі матеріали в останній номер…

Редактор заглибився в роботу, а Гриць, знявши кашкета, сів у глибокий фотель біля журнального столика, недбало перегорнув кілька сторінок «Хріну», позіхнув, відсунувши часописи вбік. Глянув на Товкача. Над тим висів плакат: розкішний хрін у зелених штанях тримав у руках перо-списа, націлюючи його на читача, а довкола нього яскраво-червоною фарбою пломенів напис: «Бачили очі, що купували, — їжте, хоч повилазьте!».

«Це — гарно зроблено», — відзначив Гриць. І зрозумів — чому. Бо народний гумор, звідки запозичена ця фраза, завжди був м’який, людяний, доброзичливий.

Кабінет почали заповнювати співробітники редакції, художники, позаштатні кореспонденти. Дехто вітався з Грицем, одна молода художниця всілася навпроти нього, часто позирала, усміхалася й щось малювала в альбомі.

Плив гомін, всі зацікавлено позирали на редактора. Товкач поважно розсівся в кріслі, постукав олівцем по склу.

— Браття хрінчани! — урочисто промовив він. Витримавши паузу, вів далі: — Сьогодні у нас — важливий день. Історичний!

— Істеричний? — притуливши долоню до вуха, перепитав літредактор — сивий, зморшкуватий, іронічний і лукавий.

Почувся сміх, шепіт.

— Не істеричний, а — історичний! — посварився олівцем Товкач. — Ви ці штучки залиште при собі, Гавриле Ониськовичу! Ви не в колгоспному клубі доярок розважаєте, а на важливій нараді, де, так би мовити, вирішується доля реготального цеху!

Усі всміхалися, переглядалися. Товкач провадив своє:

— Я тут переглянув купу листів від читачів, наших шанувальників. Дехто з них пише гостро і дотепно, що наш «Хрін» — скис!

— Ха-ха-ха! — весело сколихнулася аудиторія.

— Хе-хе! — задоволено кивнув головою редактор. — Ян бачите, читачі вчасно вдихнули нам порцію здорового сміху, народного сміху…

— Ха-ха-ха! — заливалася редакція, ніби жито хиталося під вітром. — Ой, смішно! Хрін — скис! А читачі нам — порцію сміху! Ха-ха-ха! Ой, умру! Тримайте мене! Ха-ха-ха!

— Ша! Досить зуби продавати! — нахмурився редактор. — Ми тут не на вечорі гумору й сатири! Ми тут вирішуємо долю сміху!

— Ха-ха-ха! — тряслася аудиторія, вже не в силі стримати гомеричного реготу.

— Яка це вас муха вкусила? — посварився Товкач. — Прошу уваги. Ша! Дома можете сміятися од пуза, а тут зберігайте робочий настрій!

Сміхотлива хвиля поволі затихала й нарешті згасла.

— На чому я зупинився? — запитав редактор.

— На тому, що наш «Хрін» скис, — підказав художник, худорлявий хлопець з тонкими губами і насмішкуватим поглядом з-під густих брів.

— Це не я кажу, що «Хрін» скис, а нам народ підказує, — підняв олівця вгору Товкач. — Трудящі висловлюють у своїх листах думку, що наш гумористично-сатиричний журнал годиться лише для снотворного. Я вже не хочу наводити їдкіші характеристики, доволі й того, що сказано. Що — не згодні? Оцінка сувора, але треба дивитися на речі відверто. Журнал у нас сірий, нецікавий, нудний! Ми заштампувалися. Часто даємо матеріали півстолітньої давнини. Критика беззуба, тривіальна. Рівень критики — сторожі, кербуди, п’яниці, хапуги, спекулянти, стиляги, та й то — все це без конкретного прицілу, безадресно, вузько. Треба розширити арсенал нашої клієнтури, та й знайти інші характеристики сміху, зробити журнал справді веселим і життєрадісним. Все те, що ми робимо, — набридло! Потрібен струс, оновлення, вибух вулкана! О! Перш за все пропоную придумати нову назву для часопису, бо «Хрін» — застарів. Нам так і проілюстровано характерним діалогом читачів: «Ти потрапив у „Хрін“ — читав?». «Ну й хрін з ним — перенюхаємо!» — відповідає покритикований.

— Ха-ха-ха! — знову засміялися присутні.

— Отож-бо, — повчально Сказав Товкач. — Люди нас смішать, а ми не вміємо лоскотати емоції народу, а це — наша професія, наш святий обов’язок. Напружуйтесь, браття хрінчани, крутіть свої шарикопідшипники, видавайте на-гора нові ідеї, щоб, читаючи наш журнал, люди не позіхали, а гоготали, мов скажені, і лускали від сміху, як переспілі кавуни! Спочатку про назву… Які будуть пропозиції? Бо «Хрін», справді, якщо сурйозно подумати, — не підходить. Асоціації всякі… Потім такий роздум: доки ми були бідніші — хрін трудящим був ні до чого! Пекучий корінь, від якого крутить у носі. А нині, коли на святковому столі красується смажене порося, — людям лише дай хрону! І тому назва наша стає анахронізмом! Чуєте? Ана-хрон-ізмом! Навіть тут хрін пробивається!

— Тоді не «Хрін», — іронічно озвався літредактор, — а хай буде «Хріновина»! Це вже не корінь пекучої рослини, а — поняття! «Хріновину» поросяті в зуби не вставиш. Або — «Хрінова справа»! Уявляєте? Чоловікові кажуть: «Ти потрапив у „Хрінову справу“!»

— Ха-ха-ха! — втішно засміялися присутні.

— Або ще можна «Хронос»! — гнув своє літредактор. — Тут вам і стара назва лишається, і разом з тим назва древнього батька богів, котрий пожирав дітей своїх, а тому, мовляв, стережіться!

— Смієтеся! — нахмурився Товкач. — Ми тут, Гавриле Ониськовичу, не для сміху зібралися, а для сурйозної розмови…

— Ха-ха-ха! — вирувала аудиторія.

— Цитьте! Забороняю сміятися! — кричав редактор.

Люди заливалися ще сильніше. Нарешті хвиля веселощів спала. Редактор підняв вказівного пальця, повчально помахав ним перед своїм носом, адресуючи той жест літредакторові.

— Ні «Хріновина», ні «Хрінова справа», ні навіть «Хронос», попри свою оригінальність, не пройдуть! Ви ці штучки киньте, хлопці й дівчата! З «Хріном» треба попрощатися. Вищий, культурніший рівень вимагається. Науковіший, модерніший! І не забувайте, що в нас тепер індустріальна, комп’ютерна, космічна ера, що в нас усебічна перебудова, а отже, й назва повинна бути революційна, оригінальна, а разом з тим — народна, до того ж делікатна, весела! От вам парадокс — щоб назва веселила і щоб її боялися!..

— Тоді «Амба»! Або «Хана»!

— Кому амба? Кому хана?

— Як то — кому? Хапугам, п’яницям, бюрократам!

— Це нам буде амба й хана, якщо таку назву виберемо!

— Тоді, може, «Довбня»?

— «Довбня» — це було б здорово! І по-народному! Але…

— Що але?..

— По-перше, «Довбня» — це 6ільше підходить для науково обгрунтованої критики. Для літературно-критичного цеху. Для письменників, поетів… Щоб як ухнув — то й вода одсвятилася! А для нас треба, щоб були сміх і їдучість. Об’єднати дотепність, веселощі й пекучість. А «Довбня» — це вже не до сміху. Які веселощі, коли тебе довбнею вгамселили?

— Тоді «Хоч смійся — хоч плач!».

— Оце вже щось нове, свіжіше! Але я бачу, браття хрінчани, що ось так, зопалу, ми не знайдемо потрібної назви. Даю завдання — негайно вирушати всім у народ, в гущу людську, в стихію реготальну! Бо ми підходимо до такої епохи, коли огидних явищ все меншає, а сміху треба якнайбільше! Без сміху діло не піде! Жити не можна без сміху, товариші! Складемо графік, кожному відрядження в зуби. За тиждень-другий щоб мені було море сміху. Я теж поїду. До джерел реготу. Будемо шукати свіжих ідей веселощів, сміху й безжальної сатири. Допетрали, браття хрінчани?

— Допетрали! Ха-ха-ха! — сміялися співробітники.

Гриць слухав усі ті кумедні репліки, сміявся разом з усіма, а разом з тим відчував, що справжніх веселощів, правдивої радості у всьому цьому гиготінні нема й не може бути. Те ж саме відчуття в нього бувало і на вечорах сатири та гумору, в цирку, коли він слухав сумнівні, вимучені репліки клоунів. Глибинної радості, такої, як у дітей, не було в офіційних, професійних гумористів. Та, мабуть, і не могло бути! Чогось тут майстри сміху не додумали, не збагнули, загубили на життєвих стежинах.

До нього підсіла молода художниця, котра щось малювала протягом всієї наради в альбомі, подала листок ватману, де був намальований дружній шарж на Гриця: густючі брови нависали вад чорнющими блискучими очима, все це було дуже схоже, але всі інші риси — спотворені, деформовані, окарикатурені. Гриць завжди ставився байдуже до карикатур, але тепер це зображення чомусь його роздратувало. Він звів очі на дівчину. Художниця лукаво усміхалася.

— Схоже?

— Непогано, — сухо відповів Гриць. — Дуже подібне до того суб’єкта, який сидить перед вами. Але я не розумію — навіщо це?

— Як то? — розгубилася дівчина і щоки в неї запаленіли.

— Що це вам дає… і що дасть мені? — домагався хлопець.

— Ну, це ж загальноприйнято… дружній шарж… смішно, весело…

— Не бачу нічого смішного, — похитав головою Гриць, повертаючи їй малюнок. — Навпаки, це дуже сумно…

— Що? — спалахнула художниця. — Що сумно?

— Ви така юна… і вже такий викривлений погляд на світ, — прошепотів Гриць. — Щоб так малювати, треба весь час помічати якісь недоладності в людях, в істотах, в явищах. Розумієте? Ви одягаєте на очі, на почуття, на психіку специфічні окуляри, екран, котрий все довкола деформує, спотворює. Навіть природа тисячоліттями ліпить, формує прекрасні взірці… Скільки перед нами пройшло митців, які дали нам шедеври краси й гармонії… а ви…

— А я? — мов луна, повторила дівчина, бліднучи від образи, а може, від якогось несподіваного психологічного зрушення.

— А ви… руйнуєте всю ту красу! — безжально сказав Гриць. — Йтимете крізь життя, намотуючи на свою творчу душу пасма потворностей, деформацій, карикатурних взірців. Ви вже не зможете сприйняти краси в усій її стихійності та чистоті. Критерій потворності змурує для вас моторошний панцир цинізму, зневаги, насмішки… і ви навіть зовні уподібнитесь тим зображенням, які будете малювати. Це ж давно відомо: кожен є те, що він бачить, про що мріє, що творить!..

— Це страшно! — прошепотіла дівчина, рвучи на дрібні шматки аркуш з малюнком. — Це жахливо!

— Що страшно? — розгубився хлопець. — Я вас образив?

— Ні, ні! Ви ніби ножем розпанахали мою свідомість! Я… я не думала так. Мене навчали, що це… що це потрібно, весело, майстерно… І ось! Я раптом побачила себе збоку… побачила себе через десять, двадцять, тридцять літ… Це — страхітливо! Дякую, дякую вам! Я буду думати! Повірте, я знайду свій шлях!.. Правдивий шлях…

Дівчина схопила під пахву альбом, хутко метнулася до дверей. Учасники наради вже виходили з кабінету, гомоніли, перемовлялися, сміялися. До спантеличеного Гриця підійшов редактор, поплескав долонею по плечу.

— Не сподобалася розмова? — запитав Товкач хлопця. — Бачу, бачу. Базар! Хіба в такому бедламі щось путнє придумаєш? Ось поїдемо в народ… Хочеш зі мною? Га? Поїдемо разом. Візьмеш відпустку за свій рахунок у конторі своїй. Та й взагалі, треба тебе забрати сюди… в штат! Свіжі сили мені ось так потрібні. То як — поїдемо в село? Є в мене одне на приміті. Діла з плеч деякі поскидаю — рвонемо! Жди — я повідомлю. Згода? Ну й добренько! Ну й лади!..

Зробивши ввечері, після наради в журналі, кілька рейсів, Гриць зупинив машину біля Золотих воріт, сам піднявся по сходах, обійшов споруду довкола і зупинився в затишку, під рубленими стінами. Він любив це особливе місце в Києві ще з тих часів, коли Золоті ворота були тільки купою деформованого каміння, скріпленого металевими штабами. Піднесена над площиною сучасного міста, старовинна брама ніби виводила Гриця (особливо в зоряні ночі) в інші епохи та реальності…

От і тепер… місто поволі затихає, зморене працею, літньою спекою, цілоденною напругою, муркоче, ніби велетенський стародавній котище, котрий влігся на горах Дніпра та й задрімав під мелодію зоряних дзвіночків. Ледве-ледве колишуться віти каштанів, купаються в потоці мерехтливого сяйва, що плине від далеких світил. І забувається, що ти істота двадцятого віку, що довкола тебе модерні будівлі космічної ери, циклотрони, обсерваторії, ракети й комп’ютери, що сам ти водій таксі, журналіст і дитя неспокійної епохи, коли вирішується доля твоєї земної колиски… все те відходить, тане десь поза полем свідомості, залишає тебе наодинці з вічністю, з глибиною таємничої домівки, в якій тоне і планета, і сонце, і галактичні спіралі, і міріади міріадів мегасвітів, уявлених і неуявлених, можливих і неможливих…

І що таке ти перед тією глибиною, таємничістю? Чи є ти для неї, чи відзначає вона, відчуває твої болі, страждання, пошуки, радощі, тріумфи й урочистості?

Можливо, є якісь канали контакту, пізнання, розуміння, якими можна вийти в іншу площину чуття, де теперішні таємниці та болісні борсання думки випаровуються під сонцем раптового осяяння, і все стає на свої природні місця, і ти просто й радісно розумієш своє покликання і своє значення в зоряній світлиці буття. Може, такі стежки десь поряд з нами, може, ми навіть бачимо їх, але вважаємо тривіальними, банальними, повсякденними атрибутами буденності. Поміж юрбами може йти великий мудрець, осяяний істиною, але байдужі товпища далекі від того, щоб прочитати знаки посвячення на його чолі, побачити блиск таємниці в його очах, бо запилене вбрання прикриває його тіло, і звичайні зморшки та втома на обличчі маскують сяйво духовного скарбу, прихованого в серці.

Ця площина Золотих воріт подібна до такого проходу в інші часи й простори: навіть топологічно вона не вписується у структуру сучасного Києва, а ніби залишена далекими пращурами, мов релікт іншого життя, мов відлуння інших сфер на загадку нам, онукам, засліпленим гуркотінням актуальності, поринутим у круговерть звуженої реальності. Ось підійди до краю площини, заплющ очі, простягни долоню в простір, скажи заповітне слово… чи не відгукнеться хтось звідти, з минулої або грядущої іншомірності?

— Громадянине! — почувся ввічливий, але суворий голос.

Гриць сахнувся від несподіванки, розплющив очі. Поруч нього бовваніла постать міліціонера, права рука стража порядку була піднесена до кашкета, а очі холодно поблискували у відсвіті вуличних ліхтарів.

— Громадянине! — повторив міліціонер. — Хто ви й чому ось тут о такій порі вештаєтесь?

— А хіба не можна? — отямившись, запитав Гриць. — Адже тут не написано «Вхід заборонено» або — «Заміновано»…

— Жартом хочете відбути? — не піддавався на веселий тон міліціонер. — Звольте відповідати, коли вас запитують. Вдень можете стовбичити біля Золотих воріт скільки заманеться, а тепер — ніч, довкола — ні душі, а ви тут чаклуєте, ворожите щось. Хто ви, чого вам тут треба?

— Та нічого особливого не треба, друже, — м’яко промовив Гриць. — Просто я люблю це місце, розумієш? Ось моя тачка стоїть, таксі… Ось моє посвідчення. Та хіба справа в цих папірцях? Мені б хотілося, щоб ти відчув те, що відчуваю я. Ніч, тайна зоряного дивокола, особливість цього місця… Ти можеш уявити, скільки душ пройшло крізь ці ворота? Куди кожен з них ішов, до кого, для чого? Які струмені прагнень, які потоки психоенергії! Ці ворота — ніби шлюз таємничої ріки буття, крізь який вирував водограй душ і сердець. А потім — ріка повернула десь в інший бік, річище висохло… і ми тепер мацаємо сухі, замшілі камені і не чуємо, де тепер кипить хвиля, що гупала колись в цю браму…

— Гм, та ти поет, — потеплілим голосом сказав міліціонер. — У посвідченні — шофер таксі, а в душі читається — романтик, поет, філософ. Приємно, їй-богу, приємно. Я думав, якийсь алкаш допився до білої гарячки, та й валяє дурня біля Золотих воріт. А воно, бач, зовсім інше. На, забери свої документи, громадянине Гук, а ще краще — Грицю! Бо ми ж однолітки. Я оце недавно повернувся з армії та й пішов служити в міліцію, хоч, по правді кажучи, люблю село, ліс, ріку… і зорі, як ось ти… Ходжу, мрію, дивлюся на небо… хоч воно тут зовсім не таке, як у селі або в горах… Ти був у горах?

— Був, — сказав Гриць і одразу пригадав свою казкову пригоду на Клухорі, і такий спогад химерним вінцем зв’язав воєдино Кавказ, Радісну Істоту, Золоті ворота, міліціонера, його дивний настрій і роздуми. — На Кавказі був…

— А я — в Карпатах. І на Памірі. Різні гори, але і ті й другі — дивовижні. Особливі. Карпати, ніби ніжна, рідна пісня, знайома тобі ще з дитинства. А Памір — мов космічний храм… як хорал… Зорі там — близенько, просто нависають над тобою… підніми руку — здається, ось-ось торкнешся…

— Ти, брате, теж поет, — засміявся Гриць. — Пробач, як тебе звати?

— Савою мене звати. Сава Корінь. Я з Полтавщини, над Пслом народився і виріс. Рано залишився сиротою. Мати була одиначкою, ростила мене, доглядала, вчила… та померла від запалення легенів, коли було мені дванадцять літ. Родичі доглянули, доки в технікум лісопромисловий поступив, а далі — армія, міліція… Простенька біографія — чи не так?

— Я б не сказав, — не згодився Гриць. — Така біографія або відкриває золоті ворота душі… або кидає у вихор блукань, падінь і навіть злочинності…

— Ну, таке мені не загрожувало, — засміявся Сава. — В душі багато всякої всячини ворушиться, різні тяжіння, магніти, але до злочинної доріжки у мене відраза ще з дитинства. Не розумію, чому багатьох юних так легко захоплюють в свої мережі злочинці? Яка може бути романтика в крадіжці чи в пограбуванні? Може, якийсь генетичний вихор? Або недогляд і байдужість дорослих?

— Це тобі легко говорити, бо ти стихійно потрапив на стежку добру й вірну, — сказав Гриць. — А несформована психіка, котра не має підтримки, а то ще й перебуває на похилій площині? Та й ти… сам же кажеш, що любиш село, поле, ліс, зорі… а пішов у місто… Чому?

— А ти? — засміявся міліціонер. — Поет, романтик, а крутиш кермо, катаєшся в лабіринті вулиць? Чому?

— Ну, в мене є мета. Хочу вивчити життя саме в такій круговерті, як місто, динаміка вулиці… навіть конкретно, як таксист…

— Тоді інша справа, — схвально кивнув Сава. — Якщо не брешеш, тоді це чудово. А де твої рідні? Батьки? Живі, здорові?

— Атож, — кивнув Гриць. — Недалеко від Києва. Ліси, озера, скільки звірини, птаства. Батько мій там єгерем працює в заповіднику, і сестра Христина. Матінка вдома, по господарству. А ще є сестра Марія, вчителька, і брати — Іван, Юрій, Борис. Іван — голова колгоспу, Юрій — в зоряному містечку, він космобіолог, але що та як — мовчить, не дозволено про те писати. Ну а Борис — у Києві, кібернетик…

— Ого! — з повагою озвався Сава. — Сімейка славна, аж завидки беруть. Мені б бодай одну сестричку або братика…

— Так за чим зупинка? — розчулено промовив Гриць. — Давай будемо братами. Ось тобі моя рука. Хочеш?

— Ти це… серйозно? — розгубився Сава, дивлячись на бліде натхненне обличчя Гриця. — Чи, може, жартуєш?

— Хіба таким жартують? Та ще й такої ночі? Нас же слухають далекі зірки… і пращури чують, що ми говоримо… і оце древнє каміння… Розумієш?

Хлопці обнялися, ніяково поплескуючи один одного по плечах, все ще не вірячи, що таке можливе, що можна ось так, в лабіринті буденності, торкнутися серцем до чогось дорогого, втаємниченого, давно забутого, розгубленого на манівцях історичних вітрів.

— Як тільки випаде час, — сказав Гриць, — можеш їхати до нашого села, не задумуючись. Батько і матінка приймуть як найдорожчого друга мого. Чуєш? Ось… я черкну адресу… Може, закортить рибки половити… чи на полювання… Там неподалік є чудові урочища, восени туди сотні рибалок та мисливців пруть. Правда, я не охочий до полювання, а рибку колись славно ловив. Може, сподобаються тобі наші місця, захочеш десь там влаштуватися, в тих чудових лісах. Адже ти лісник? А для міліції достатньо міських хлопців, для них ця стихія — немов для риби вода. То що — домовилися? Писати батькам, щоб чекали гостя?

— Зажди, — непевно сказав Сава. — Я спочатку поїду туди сам, познайомлюся. Може, з хлопцями на полювання чи по гриби. А то незручно одразу набиватися твоїм старим у друзі. Не дуже делікатно…

— Не верзи дурниць! — розсердився Гриць. — Ти їх не знаєш!..

— Все одно, — твердо мовив Сава. — Я радий… дуже радий, що уздрів, зустрів тебе ось тут… Це для мене свято, їй-пра! Але поспішати не варто. Нитки побратимства золоті, їх не так просто віднайти…

…На другий день Гриць вийшов у вечірню зміну. Зробивши кілька рейсів, він за кілька хвилин до десятої вечора припаркував таксі до шеренги автомашин на Русанівці, біля будинку, вказаного у адресі, залишеній Віолетою. Ліфт виніс його на шістнадцятий поверх. Довелося довго дзвонити біля оббитих дерматином дверей. Потім у дверному вічку заблищало світло, хтось, певно, дивився на нього. Почулися звуки модерної музики, відчайдушне завивання співака. Двері зненацька відчинилися, і Гриць пірнув у потік світла, веселощів, радісного щебетання Віолети. Вона схопила його за руку, потягла до вітальні.

— А я вже гадала, що ти не приїдеш! Можна на «ти»? Не ображаєшся? Ми на кухні з Інною готуємо закуску, а хлопці на балконі палять… от і не чули, як ти дзвониш!

Хлопця якось неприємно вразила така несподівана розв’язність Віолети, вчора вона йому здалася стриманою й коректною, а тут одразу — фамільярність, вульгарність і навіть картинні грубощі. Чи то, може, йому здається? Може, то він, перебуваючи в потоці своїх химеричних сентиментальних мрій та видінь, оцінює зустрічні явища з позицій ірреальних й позажиттєвих, книжних?

Віолета ввела його до просторої кімнати, посередині якої вже стояв стіл, застелений вишитою скатертиною, на ньому батарея пляшок — шампанське, коньяки, ризький бальзам. З кухонних дверей пашіли ароматні кулінарні запахи, в кутку кімнати високі стереофонічні колонки скрикували, стогнали і задихалися голосами заокеанських співаків.

— Розташовуйся. Ми зараз, — сказала дівчина, лукаво підморгнула зеленими очима і зникла в кухонних дверях.

Гриць оглянув кімнату. Одна стіна від підлоги до стелі була закрита книжковими поличками. Хлопець приємно здивувався, підійшов ближче, почав розглядати корінці. Повне зібрання Толстого, Достоєвського, Джека Лондона, Горького, Пушкіна, Лермонтова, Тагора, Паустовського, Уелса. Ого, навіть зібрання Ромена Роллана тридцять шостого року! Дореволюційні видання Мережковського, Володимира Соловйова, Розанова, Шестова, Зінаїди Гіппіус. Платон, Шопенгауер, Вівекананда, Кант, Гегель, Маркс, К’єркегор, Бердяєв, Ленін. Далі — Єсенін, Маяковський, Шевченко, Євтушенко. Дуже дивні поєднання! І ще дивно те, що книги розташовані дуже акуратно, ніби на виставці. Цікаво, хто тут живе, хто господар такої багатої, але не дуже системної бібліотеки? А втім, нині дехто збирає книги лише тому, що це модно й престижно.

Вікна протилежної стіни виходили до Дніпра, з висоти шістнадцятого поверху видно було освітлену прожекторами постать Матері-Вітчизни, мерехтливі бані Лаври. В небі купчилися темні хмари, сузір’я хутко щезали з виднокола, на обрії миготіли грозові зірниці.

— От і ми, — почувся голос Віолети.

Гриць схвильовано озирнувся. На нього дивилися велетенські чорні очі, обрамлені довгими віями. Господиня тих магнетичних очей, молода дівчина років двадцяти, була вбрана у легке шовкове плаття-максі, червоно-чорне, веселе, квітчасте. Бліде личко з непофарбованими губами, високі груди, руки з довгими музикальними пальцями ніби вирізьблені з мармуру. Вона якусь мить вдивлялася в очі Гриця, оцінювала, мовчала. Усміхнулася привітно, подала руку.

— Інна…

— Гриць, — зітхнув він. — Дуже приємно…

— Ох, цей мені вже церемоніал! — скрикнула Віолета. — Ну, гарна дівка, гарний хлопець, знайомтеся, веселіться, танцюйте, цілуйтеся! А то манірності всякі, примірювання та недоторканості!

— Віолето! — докірливо озвалася Інна. — Як ти можеш?

— Чого там! Свій хлопець. Братва, де ви там? Кінчайте диміти, пора до столу. Інночко, неси закусон, а то терпець уривається!

Дівчата знову майнули на кухню, Інна ще раз оглянулася на Гриця, і йому здалося, що в її очах промайнула тривога. Чи йому примарилося? А гарна дівчина, дуже гарна! Цікаво, чи це вона тут живе, читає оці книги?

З балкона ввійшло двоє хлопців і одна дівчина. Старший був років тридцяти, спокійний, владний, а гострим поглядом стальних очей: обличчя ніби виліплене з жовтої глини і обпалене вогнем. Молодший був високий, похмурий, губатий, років двадцяти, з-під розщібнутої блакитної сорочки кучерявилося густе волосся на грудях. Дівчина худорлява, засушена, мов тараня, але вміло розмальована, модерна, хвацька, довговолоса. Вона тріпнула рудою гривою і перша підійшла до Гриця, подаючи руку.

— Аврора, — сказала кокетливо. — Це про тебе розповідала Віолета?

— Якщо про Гриця, тоді про мене, — засміявся хлопець. — А що вона розповідала?

— Розхвалювала. Каже — зустріла таксиста, як бога! На врубелівського «Демона», каже, схожий!

Гриць зніяковів. Дівчина й хлопці засміялися. Після рукостискань старший сказав:

— Я — Марик. А він — Едя. А ти, справді, хлопак свій. Нормальний хлопак. Будь як дома!

Дівчата внесли з кухні смажену гуску, заливну рибу, паштети, салати, цілу гору цитрусів — апельсини, мандарини, нарізані апетитними дольками ананаси. Віолета картинно розвела руки, ніби обнімаючи вишукано заставлений стіл, манірно застогнала:

— Тримайте мене, знепритомнію!

З веселим гомоном і сміхом розсілися довкола столу, Гриця посадили біля Інни. Вона зрідка позирала на хлопця, щока у неї паленіла від хвилювання. Марик відкоркував шампанське, акуратно розлив у кришталеві келихи, підвівся, проголошуючи тост:

— За нашого нового друга! За Гриця!

Усі весело спорожнили келихи. Гриць до свого торкнувся вустами, але не зробив жодного ковтка. Марик здивовано глянув на нього.

— Саботуєш?

— З машиною, — пояснив Гриць. — Не можна. Та й взагалі не п’ю…

— Слабка голова? — іронічно запитав Марик.

— Та ні. Таке в мене правило. Везу людей, повинна бути ясна голова і найчіткіша реакція…

— Не силуйте його, хлопці, — втрутилася Віолета, — тим більше, що йому доведеться, може, вас відвозити!..

— Правда, правда, я й забув! — похопився Марик. — Транспорту вночі вже не буде, доведеться тобі, старик, нас підкинути. Та й Інну заодно. Можна?

— А чого ж, — згодився Гриць.

Доки сусіди по столу причащалися винами, він наліг на салати й паштети, бо в цілоденній крутанині нічого не їв. Інна поруч з ним сиділа задумлива, якась напружена, її тверде стегно пашіло вогнем, інколи торкаючись його ноги, хлопцеві було від того ніяково й солодко. Він раз у раз схвильовано поглядав на її довгу шию, прозорі, прегарно виточені вушка, на круті груди, що напинали тонкий шовк. Хотілося почути її голос, і Гриць, зважившись, запитав:

— А вам далеко їхати?

— До Куренівки, — сказала Інна, якось дивно глянувши на хлопця. — Але я можу заночувати у Віолети…

— То це вона тут живе? — поцікавився Гриць. — Мене вразила розкішна бібліотека. У Віолети широкий діапазон інтересів. Де вона працює? Чи навчається?

— Ти про мене питаєш? — озвалася господиня, почувши краєм вуха їхню розмову. — Бач, який допитливий! Хіба тепер обов’язково бути академіком чи філософом, щоб мати путню бібліотеку? Просто я книгоман, люблю класику, рідкісні видання. Захочеш щось прочитати — будь ласка. Вибирай. Та що це нас потягнуло на серйозність? Едя, врубай маг!

Кімнату сповнили мелодійні звуки танго. Інна глянула на Гриця, шепнула:

— Потанцюємо?

Хлопець з готовністю встав з-за столу, обняв Інну. І все зникло довкола. Були тільки бездонні очі, чорні крила брів над ними і дивна тривога, що струменіла від її шиї, грудей і рук. Вони тихо пливли в сутінках кімнати, з вікон дихала грозова свіжість, від заходу долинали відлуння громовиць, в небі мигтіло.

— Насувається гроза, — шепнув Гриць. — Який дивний вечір. Символічний. Ви — і гроза!

— Я боюся грози, — напружено відповіла дівчина, вдивляючись в його очі, ніби хотіла щось сказати. — Я б не хотіла, щоб та гроза докотилася сюди. Вам же… треба їхати… А під грозою небезпечно!..

— Пусте, — засміявся Гриць. — У машині як у бога за пазухою.

— Ти так думаєш? — загадково запитала Інна, зненацька перейшовши на «ти».

І знову на хлопця дихнуло тривогою. Але він відігнав те непрохане чуття, насолоджуючись безжурним настроєм, красою партнерки, не вимовленими, не проявленими ще мріями й сподіваннями, які народжувалися за хистким покровом теперішньої миті. Чи можливо зберегти цяточки ось таких проблисків радості вічно, поєднати їх, влити у цільне джерельце буття? Як передбачити появу таких проблисків, чи є для цього якийсь критерій, чи радість приходить неждано, як говорив йому химерний кавказький супутник?

— Ти навчаєшся? Чи працюєш? — запитав Гриць.

— Закінчила середню школу, — скупо мовила Інна. — Тепер обіцяють взяти в будинок моделей. Манекенщицею…

— І тобі… подобається така перспектива? — здивувався хлопець.

— А чому б ні? Нести людям радість, дарувати приємний настрій, брати участь у творенні нового вбрання…

— Гм. Я так не думав. Ти правду кажеш… пробач. Це в мене щось від ханжі.

— Навіщо ж так самокритично? — лукаво всміхнулася Інна. — Я б могла скептично відгукнутися про твій фах, але ж знаю, що всюди є свої принади, задоволення… втіха… Хіба не так?

— Правда твоя. Але таксі для мене — епізод. Я незабаром облишу цю справу…

— Чому? Погані заробітки?

— Та ні. Що мені заробітки? Я вчився на факультеті журналістики, а потім заманулося написати книгу … книгу про таксиста і все, що з ним відбувається… Цілий калейдоскоп подій. Розумієш? Як тільки зберу матеріал — повернуся до свого фаху… А втім, не знаю ще, ким маю бути. В душі безліч тяжінь. І основне — збагнути призначення людини…

— Я про таке не думала, — призналася Інна. — Мені приємно просто дихати, сміятися, розважатися… мріяти, дивитися гарні фільми, зустрічати приємних людей…

— І багато… приємних людей ти стрічала? — запитав Гриць, вкладаючи у свої слова прихований зміст. Вона глянула на нього з-під прикритих вій, зрозуміла, зніяковіло одвернулася до відчиненого вікна, ухильно сказала:

— Гроза близенько… глянь, яке страхіття…

Плавну мелодію танго змінив буйний брейк. До Інни підійшов Марик, насмішкувато глянув на Гриця, оскальнувся:

— Сміливіше, братан! Що ти з бабами церемонишся? Вони люблять силу, грубість! Топнемо, Інес?

Він смикнув дівчину до себе, вони закрутилися у карколомному танці. Вона гнучко вихрилася у найдивовижніших позах, але такою була магія її краси, що кожен жест, навіть найризикованіший, не здавався вульгарним чи непристойним. До Гриця, який стояв біля вікна, підійшла Віолета, лукаво глянула знизу вгору.

— Ну Як? Сподобалася пташка?

Гриць усміхнувся, розвів руками.

— Лопух ти, — сказала Віолета. — Квашня! розкис перед красивим личком. Бачиш здобич, хапай її, користуйся!

— Яку здобич? — розгубився Гриць.

— Ха-ха-ха! — задихнулася від сміху господиня. — Ніколи не гадала, що й серед шоферюг отакі сентиментальні дівиці є! З якого ти віку, Грицю? Може, на уелсівській машині примчав із середньовіччя? Та й там, я певна, були мужики дай боже! То ми лише уявляємо середньовічних лицарів та кавалерів вишуканими та манірними. Певна, що вони тиснули дівчат без увертюр! Потанцюємо?

Гриць охоче згодився, йому було приємно вигицувати у життєрадісному ритмі навпроти в’юнкої, зеленоокої Віолети, молоде сильне тіло пірнало у бурхливу мелодію, мов риба у потужний потік води, наснажуючись розкованістю, ейфоричністю, натхненністю миті, звільненої з узгодженого конвейєра буденності.

За вікном страхітлива блискавиця розпанахала небо, одразу ж оглушливий громище струсонув простір. Дівчата верескнули. Віолета кинулася зачиняти вікна. Вперіщив дощ, по шибках потекли щедрі патьоки. Господиня знову запросила всіх до столу.

— Славна, славна гроза, — потер долоні Марик, наливаючи всім вірменського коньяку. — Може, й ти вип’єш, Грицю? Га? Тепер ментів і силою на вулицю не витягнеш, так що не бійся!

— Та я й не боюся! Але принцип — понад усе!

— Тоді лади! П’ємо й за тебе!

Вечерю завершили десь о третій ночі. Гриць підійшов до Інни, несміливо запитав:

— Ви залишите… ти залишиш мені свою адресу? Я б хотів зустрітися…

— Телефонуй мені, — втрутилася Віолета. — я з нею тримаю зв’язок, про все домовимося. Не бійся, пташка з сильця не вискочить. Ха-ха! А ти, Іннусю, залишайся ночувати в мене. Куди їхати по такій негоді?

— Ні-ні! Я поїду! — нервово сказала Інна. — Мати переживатиме, і взагалі… Треба їхати!

— А хлопцям куди? — поцікавився Гриць.

— Далеко. В Пущу-Водицю, — позіхнув Марик. — Якщо тяжко тобі — ми тут заночуємо. Дівку одтарабань, а ми — тут…

— Нічого, — сказав Гриць. — Це ж по дорозі. Спочатку — Інну, а потім — вас. Рушили!

Надворі їх зустріла справжня злива. Перебігли під дощем до машини, пірнули в затишний салон. Інна сіла на переднє сидіння, хлопці одразу ж закуняли на задньому, зморені випивкою та ситою вечерею. Гриць вивів машину з плутанини вулиць, виїхав на міст Патона. Злива відійшла десь на Лівобережжя, у вітрове скло тепер періщили рідкі, але великі краплі. Він покрутив верньєр приймача, знайшов тиху, лагідну мелодію. Інна дивилася перед собою тривожно, зосереджено. Ніби щось вирішувала і не могла вирішити. Чи то Грицеві лише здавалося? Сподобалася дівчина, і він уже готовий ідеалізувати її, надавати в уяві таких рис і схильностей, яких, може, й близько нема. І все-таки вона чарівна. Тільки дивно, що товариство в неї дуже тривіальне, навіть вульгарне. А втім, де ти його знайдеш — вишукане товариство? Люди як люди! Сучасний стиль, розхристаний, вседозволяючий, легковажний, іронічний. Може, за всім тим треба шукати в глибині душі таємничу перлину. А то ми ковзаємося по поверхні, помічаємо лише те, що впадає у очі, а приховані скарби серця залишаються невідкриті, невикористані, забуті. Так відбувається загальне збіднення стосунків, а отже й культури всієї епохи.

— Інно…

— Що? — ніби луна, відгукнулася дівчина.

— Чому ти… засумувала?

— Я не сумна… я…

— Грицю, — раптом почувся різкий голос Марика, — в тебе не знайдеться вогника припалити?..

— Я не палю. А запальничка є. Будь ласка. Марик припалив сигарету, в салоні поплив запашний димок. Грицеві знову здалося, що Інна зіщулилась від окрику Марика, зблідла. Що це йому мариться, всякі психологізми лізуть у голову?

Таксі проплуталося крізь лабіринти вулиць Подолу, викотилося на Фрунзе. Біля повороту до Пущі-Водиці Інна попросила зупинитися. Потиснула руку Грицеві, пальці в неї були холодні, як у мерця. Вона вискочила з машини, Марик вийшов за нею, щось почав говорити в сутінках. До Гриця долинули відчайдушні слова дівчини: «Не треба, не треба! Я прошу тебе, благаю — облиш це! Чуєш?».

Марик щось тихо відповів Інні, вона замовкла і прожогом метнулася геть, розтанувши в сутінках. Глибока тривога закралася в серце хлопця, неусвідомлені підозри бентежили душу. Щось за покровом тями застерігало: «Не їдь далі! Тут поряд — люди, тут рух машин. Не їдь!». Та він зусиллям волі відігнав ті застереження, і, коли Марик сів на переднє сидіння й зачинив дверцята, рушив далі.

Хлопці мовчали, тільки ззаду чулося важке сопіння Еді. Освітлені вулиці скінчилися, почався ліс, у променях фар з’являлися й пропадали високі столітні сосни, вичавлюючи з машини все, на що вона була здатна, ніби хотів тією скаженою швидкістю заглушити неспокій, що в’юнився у грудях.

— Зупини! — раптом глухо сказав Марик.

— Що сталося? — крізь стиснуті зуби запитав Гриць.

— Треба розім’ятися, зупини!

Ніби блискавиця розкраяла свідомість хлопця, і він при тому внутрішньому світлі відчув, що зупинятись не можна. Ні в якому разі! Треба якнайшвидше домчати до Пущі-Водиці, до освітлених вулиць. Інакше — біда!

— Зупини, гад! — гаркнув Марик, приставляючи до бока таксиста дуло пістолета. — Ти хочеш розбити і себе й нас?! Зупиняй, паскудо!

Гриць прикипів до керма, нога влипла в педаль акселератора, ліс довкола злився в суцільну сіру смугу. Хлопець внутрішнім зором побачив те, як йому треба зараз діяти. Не логіка, не розум, не досвід, а щось древнє, генетичне, невловиме, неуявне оволоділо його руками, думкою, почуттям і спрямувало машину з страхітливою швидкістю прямо в бетонний стовп високовольтної мережі. Марик завив від страху, відкинувся назад, простягнувши руки вперед, ніби старався відіпхнути смертельну небезпеку, що фатально мчала назустріч. А в якусь критичну мить Гриць різко загальмував, аж загарчали колеса, а машина в’юном закрутилася на обочині. І тоді хлопець ліктем врізав Марика в скроню. Бахнув постріл. Блискавка обпекла бік таксиста, але він встиг вихопити пістолет з рук напасника і щосили тріснути рукояттю по черепу Еді, який намагався схопити його ззаду за плечі й притиснути до сидіння. Молодший злочинець охнув, обм’як і лантухом повалився вниз. Таким же блискавичним ударом Гриць вліпив усю свою шаленість і лють в скроню Марика, котрий, очманівши від першого удару, намагався відкрити дверцята. Бандит закляк і більше не ворушився. Патьоки крові заливали його обличчя. Гриць відчував знесиленість і спустошеність, у животі пекло, тепла кров стікала по стегнах на сидіння. Треба їхати назад, інакше бандити отямляться, і тоді йому — хана!

Машина слухняно вийшла на асфальт, розвернулася. Гриць поклав пістолет собі на коліна, до крові закусив губу. Не розкисати, не втрачати свідомості!

У голові дзвеніло, дорога завалювалася десь вниз, у сіру безодню, соснові віття кружляли у світлі фар якийсь хаотичний танець. Де люди? Невже в світі нема людей? Аби лиш домчати… І спочити… А Інна… Інна… Чорноока красуня… Вона знала… Вона хотіла попередити… «Гроза близенько», — попереджувала вона. А він розпустив слину, захопився красою, нічого не помічав. Який жах! Краса йде поруч зі злочином, з потворністю, з безжальністю. Чому він такий сліпий? Чому він такий сліпий?..

Авто вийшло на освітлені вулиці, помчало проспектом Фрунзе. Хтось голосував йому, десь почувся пронизливий сюрчок міліціонера. Гриць не зупиняв шаленого лету, аж доки його машина, завищавши гальмами, приткнулася до тротуару біля управління МВС на площі Калініна. Тоді він відчинив дверцята і вивалився на асфальт. Ріка безтямності понесла його в пітьму…

Гриць ішов лісом. Дорога звивалася поміж багатовіковими дубами й соснами, товстелезне коріння, ніби кільця удавів, громадилося поперек шляху, і хлопець повинен був високо піднімати ноги, щоб переступати ті численні перешкоди. Довкола чорніли густі чагарі, на вітах сиділи екзотичні птахи, насуплені й сердиті, ніби ворони взимку. Гриць здивувався: що за дивні птахи? Таких навіть у Брема не описано. Як вони могли опинитися в помірних широтах? Може, з якогось звіринця втекли? Потім зненацька прийшло розуміння: це сон! І ліс якийсь картинний, і чагарі надто билинні, й птахи не тутешні. Блиснула весела думка: чи можна у сновидінні проекспериментувати? Дослідити реалії цього химерного світу? Спробувати порівняти з тим, що він знав в звичному, буденному стані.

Таке рішення втішило його. Він підняв руки до очей, почав розглядати долоні. Здивувався: на руках було по сім пальців. Два великі пальці з боків і по п’ять всередині. Така форма кінцівки не видавалася потворною, хоч була цілком незвичною. Він стиснув руки в кулаки, великими пальцями притис середні, засміявся. Що за химери? Звідки такі форми, навіщо вони? Знову розкрив долоню, глянув на хіромантичні лінії. Вони були відмінні від звичних: три товсті звивисті лінії йшли від горбика «Юпітера» до поля «Місяця», розсікаючи всю долоню. І все, більше нічого!

Гриць оглянув свої ноги. Вони були босі, і теж на кожній — сім пальців. Вбрання легке, срібно-сіре, в кишенях якісь папірці, записник. Він добув його, почав гортати. Між верхів’ями дерев загорівся велетенський диск сонця (чи, може, це не сонце, бо чому воно таке багряне і вражаючих розмірів?). Малинові полиски освітили сторінки блокнота, Гриць придивився до тексту. Літери мінилися, пливли, але він зусиллям волі зупинив те розпливання і прочитав: «Конгрес LR. Ініціатива Радісної Істоти». Гриць здивувався: що за конгрес? І до чого тут Радісна Істота?

Зненацька виникла нова назва: «Liberte Rex». А далі переклад: Володар Свободи. Щось тут не так. Рекс — означає цар, імператор. Дивне поєднання ознак, характеристик: панування й звільнення. Нижче тексту з’явилося зображення — людина верхи на драконі, вона впевнено поклала руку йому на пащу, і монстр слухняно несе вершника вперед.

Гриць згадав, що все це відбувається у сні, засміявся, поклав блокнот у темно-червоній обкладинці до кишені. І знову поспішив уперед. Його десь чекають. Він повинен встигнути. Здалека долинули звуки динамічної музики, перестуки тамбуринів. Дерева розступилися, відкривши велику галявину. Гриць приєднався до кільця людей, котрі оточували вродливу жінку, що танцювала. Музика лунала десь згори, народжувалася поміж густими вітами, а танцюристка в магічному ритмі грайливо пливла над травами й квітами, і чорні очі мерехтіли райдужними вогнями, і самовпевнена посмішка була ніби відтиснута на її прекрасному обличчі. Гриць відчув гіпнотичний вплив танцю, рухів, музичного ритму і почав розхитуватись у такт з її невпинним кружлянням. І зненацька збагнув, глянувши на лиця присутніх, що всі вони сплять, заколисані цією чаклункою. І він теж навіки закам’яніє тут, якщо не зуміє подолати її навіювання.

Гриць лапнув у кишенях піджака, намацав коробку сірників. Радо засміявся: ось воно. І коли жінка, виграючи в повітрі довжелезним прозорим шарфом, наблизилася до нього, він чиркнув сірника і підпалив мерехтливу тканину. Шарф спалахнув багатобарвним фейєрверком, вогонь перекинувся на танцюристку, і вона загорілася чорно-багряним полум’ям. Глядачі застогнали, закричали нажахано, а палаючий смолоскип, ще трохи покружлявши по галявині, ліг жменькою сірого попелу до ніг Гриця…

А потім він раптово прокинувся…

Не розплющуючи очей, усміхнувся. Які химерні видіння! Треба запам’ятати, занотувати. У звичному стані такого не придумаєш. Семипала рука, конгрес «володаря свободи», танцююча жінка-фантом. Що за дивина, що за таємниця — наша підсвідомість?

Він хотів звичним рухом відкинути ковдру, щоб скочити на підлогу, але в животі запекло, все тіло пройняв потужний заряд болю. Гриць застогнав, розплющив очі.

Над ним схилилося обличчя молодої дівчини з великими прозорими очима, в яких читалася тривога. Пишна русява коса була прикрита білосніжним ковпачком. Де це він? У лікарні? Чому, як?

Зненацька у пам’яті загримів обвал спогадів. Вечір, грозова ніч, Інна, бандити. Бійка, шалені перегони нічними вулицями Києва. Що було далі, що сталося з ним, з напасниками?

— Заспокойтеся, — тихо мовила дівчина. — Все гаразд. Як ви себе почуваєте?

— Де я? Що зі мною? Чому… не можу встати?

— Ви в лікарні. Небезпека минула…

— Пам’ятаю… я домчав до міліції… А потім — темно… Що сталося з бандитами? їх схопили? Вчора вночі… я бився з ними…

— Заспокойтеся, — ласкаво повторила дівчина, поклавши долоню на його чоло. — їх схопили. Але не вчора. Це сталося три тижні тому. Ви три тижні були в безпам’ятті. Вас оперували. Але все пройшло вдало. Небезпеки вже нема. Ви одужуєте…

— Три тижні, — прошепотів Гриць знеможено. — Три тижні… А я відключений… як мертвяк…

— Дякуйте долі, що ваша свідомість відключилася, — доброзичливо сказала дівчина. — Операція була вельми складна. Куля в животі… До речі, вже два тижні тут чергує слідчий. Він звелів одразу повідомити, як тільки ви прийдете до тями. Зможете прийняти його?

— Покличте… Він якраз мені й потрібний…

Дівчина зникла. Хлопець втомлено заплющив повіки. Почулося тихе покашлювання, скрип табуретки. Гриць відігнав знемогу, глянув перед собою. Біля нього сидів молодий білявий хлопець у цивільному костюмі, білий халат був накинутий на плечі наопашки. Гість усміхнувся привітно, підморгнув рудуватою бровою.

— Ну як — видряпався?

Гриць засміявся. Дивний слідчий. Ніби хлопчисько з сільського вигону: жодної серйозності, значимості, суворості.

— Якщо за три тижні не зіграв у ящик, — пожартував він — то, мабуть, таки… видряпався…

— Тоді до діла, — зігнав усмішку з лиця слідчий. — Я тебе мучити довго не буду, та й допиту формально проводити нема потреби. Все вияснено, злочинці нічого не приховали. Моє прізвище — Гаркавенко Іван Степанович, старший слідчий управління МВС міста Києва. Про тебе знаю все, що треба. Ти Гук Григорій Васильович, водій таксі КІА 27–74, позаштатний співробітник журналу «Хрін». Правильно?

— Так точно, — кивнув Гриць. — Ніби в циганки побував…

— Жартуєш, — отже, діло йде до норми, — вдоволено сказав слідчий. Він розгорнув папку, переглянув кілька сторінок. — Слухай, я розповім, що з тобою відбулося, а ти скажеш — так чи ні. Двадцять сьомого липня цього року ти виїхав на трасу, біля метро «Більшовик» до тебе підсіла прекрасна незнайомка, прізвище якої Тутук Мар’яна Сергіївна…

— Прізвища її я не знаю, — перебив Гриць, — а звати її Віолетою.

— Вона така Віолета, як ти папа римський, — засміявся слідчий. — Віолета — то її кликуха у злочинному середовищі… та й не одна кликуха, ще є з десяток. То штучка неабияка. Слухай далі. Вона розгорнула кілька фотографій прекрасних Дульціней, і в тебе потекла слинка. Так?

— Слина не потекла, а краса дівчат таки вразила, — зніяковів Гриць. — Цілий букет таких чудових типів…

— Ясно, — підбадьорливо сказав слідчий. — Я не засуджую, діло молоде, я б сам захопився. Але ж ти не тільки захопився, а клюнув глибше! Так?

— Що значить — клюнув?

— Прийняв запрошення. Навіть забув про свій обов’язок виконувати план. Ну, ну, я не ханжа! Все мені зрозуміло, але невже тебе не вразила примітивна прозорість всього, що відбулося? Чому б це отака хвацька дівчина запрошує таксиста, не знаючи, хто він і що він, до себе в гості, та й не просто в гості, а щоб звести з своєю подругою-красунею? Чи ти гадаєш, що для таких красунь нема претендентів, окрім тебе? Ну, ну, не обурюйся, ти хлопець хоч куди, в тебе можна закохатися з першого погляду… їй-право, все це так! Але… повинна бути і якась самокритичність, і бодай крихітка обережності та соціальної відповідальності. А ти помчав на вогник приманки, як гімназист.

— Красива ж дуже! — пояснив Гриць. — Не стримався. Щось забурунило в серці, в душі…

— Знаю, знаю, де в молодих хлопців бурунить! — весело підхопив слідчий. — Слухай далі. На другий день ти, як і домовився з громадянкою Тутук, приперся вночі до неї, де й познайомився з Інною Гайдук.

— Таки Інна, — заплющив очі Гриць, полегшено зітхаючи. — Хоч ця не має кликухи…

— Поки що не має, — ствердив слідчий. — Ще молода. Та вже почали її втягати в злочинний світ. Погрози, обіцянки, шантаж…

— Слухай, Іване Степановичу, — судорожно підвівся на ліжку Гриць, — ти постарайся ту дівчину… Інну… врятувати… Вона не дуже винна. Вона хотіла мене попередити, а я… мов сліпець, нічого не збагнув. У дорозі вона просила їх, вмовляла… але, певно, не могла перебороти страху …

— Переборола, — сказав слідчий. — Доки ти віз своїх «друзів» лісовою дорогою, Інна потелефонувала в міліцію. Звичайно, тобі ми не могли допомогти, але для неї це плюс. Заспокойся, обіцяю тобі, що їй дадуть умовний термін. Думаю, що вона повернеться на нормальну дорогу…

— Ну, молодець, — полегшено зітхнув Гриць, знову розслабившись на подушці. — Я дуже радий…

— Дивний ти хлопець, — знизав плечима слідчий. — А втім, розумію тебе… Слухай же далі: відбулася вечірка, танці, випивон…

— Я не пив.

— Знаю — ти не пив. Всі це підтвердили. А далі, як в кіно: гроза, нічна дорога, міст Патона, Набережна, Поділ, проспект Фрунзе. — Інна виходить, Марат Гольдер сідає біля тебе…

— То він таки Марик, Марат?

— Марат, Марат… аж бридко, що таке ім’я паскудить. Але кликух у нього теж достатньо. Так от… Гольдер сідає біля тебе, а потім ти на півдорозі до Пущі розпочинаєш свою баталію…

— Не я розпочав, — заперечив Гриць. — Він вимагав зупинити, а я збагнув, що це — кінець!

— Як це ти збагнув?

— Інтуїція! Хіба я знаю — як? Зрозумів, що мені — хана. І до того ж — пістолет під боком. Я не знаю, як я діяв, але все було, ніби вві сні… ніби діяв не я, а хтось інший…

— Ну, в сні так не діятимеш! — розвеселився слідчий. — Тут, брате мій, блискавична реакція. Два такі бандюги, та ще й озброєні, а ти їх опрацював, як одбивні котлети! Гольдер мені казав, що якби знав, що ти каратист, то обійшов би поза Владивостоком тебе. Каже, що в тобі сто фурій бушувало, що вони не встигли збагнути, що й до чого, як ти їх укокошив!..

— Який каратист! — здивувався Гриць. — І близько не ночував біля карате. Не знаю жодного прийому… та й не хочу знати.

— Та мені це ні до чого — запевнив його слідчий. — Головне, що ти діяв у тій екстремальній ситуації ідеально! Зрозумів? Найменший промах, найменше вагання — і все! Тут, справді, щось майже машинальне, інтуїтивне чи інстинктивне… та справа не в формулюваннях, а в тому, що відбулося. Молодець! Спочатку потрапив у пастку, у павутину, але зумів вискочити з неї блискавично. Та ще й з багатим уловом. Для нас, криміналістів, звичайно. А тобі — наука. Дорога наука, але вельми корисна. Щоб знав: не все те золото, що…

— Знаю, знаю, — махнув рукою Гриць. — Бачу, що зовнішня краса — лише лаштунки сцени, прикриття чогось втаємниченого… а те втаємничене не так просто визначити…

— Ну й добренько, — почав складати аркушики з записами слідчий. — Мені від тебе поки що більше нічого не треба, та ти й не знаєш більше того, що я сказав. Так?

— Так.

— Відпочинеш, я ще прийду, підпишеш протоколи, свої свідчення… Можу сказати, що саме мало відбутися. Ця група злочинців уже вбила кілька таксистів та водіїв приватних машин. Автомобілі переправлялися на Кавказ, в Середню Азію, перефарбовувалися і, звичайно, продавалися. Сам розумієш — прибутки неабиякі. Випадок з тобою допоміг знешкодити групу вельми небезпечних убивць і грабіжників…

— А Віолета… чи як її… Мар’яна… теж така?

— Ого! То штучка страшна. Модерна малина, сам бачив. Розкішна бібліотека, великі зв’язки, гранична обережність. Окрім грабунку автомашин, ця дівка замішана ще в безлічі авантюр. Там і розпуста, і розповсюдження порнографії, і перепродажа імпортних речей, і валютні операції. Вона страшніша від тих двох убивць… Але досить про це. Відпочивай. Про суд будеш знати, повідомимо. Раджу, як вийдеш з лікарні, взяти довгочасову відпустку. Говорив з редактором твого журналу. Бідкався, хапався за голову. Чого, каже, понесло того дурня оглашенного у бордель? Чи йому мало нормальних дівчат? Та на нього летять красуні, як хрущі на квітучу вишню, а він…

Гриць зареготав, ойкнув від болю в животі.

— Ну тебе, не сміши! Ой!

— Гаразд, кінчаю! Товкач казав, що як видужаєш, забере тебе кудись у село, у відрядження… Я раджу — їдь! Про таксі поки що забудь.

— Знаю, знаю. Дай очухатися, а там — побачимо. Батькам повідомили?

— Поки що утрималися, — сказав слідчий. — Брат твій Борис просив не повідомляти. Каже, що у матері хворе серце…

— Правильно вирішили — зрадів Гриць.

— Ну, я пішов, — підвівся слідчий, — а в коридорі чекають Борис і сестриця твоя Христина… Їй Борис повідомив, вона примчала… Ридає там. Хай зайдуть?

— Передай, що жду.

— Одужуй. Радий за тебе.

Двері палати зачинилися за слідчим, потім з’явилася лікарка. Вона запитливо глянула на Гриця.

— Брат і сестра добиваються побачення. Боюся, що це буде занадто…

— Хай зайдуть.

— Тоді не більше двох хвилин.

— Добре, добре.

Від дверей почулися прудкі кроки, постать у білому кинулася до хворого, замерехтіли сині очі, повні сліз і страждання, брови, такі ж густі, як і в Гриця, зійшлися на переніссі з німим запитом.

— Братику, братику… Як тобі, що тобі?

Гриць пригорнув її голову до себе, поцілував у чоло.

— Соколице моя, сестро… Прилетіла? Спасибі, спасибі… Батьки не знають?

— Що ти, що ти? — крізь сльози промовила Христина, пестячи його щоки, схудлі руки. — Мама не витримає, як знатиме все. Краще приїдеш у гості, скажеш, що переніс якусь недугу, але про бійку з бандитами — ні слова!

— Згода, згода! — усміхнувся Гриць. — Сам хотів просити про це…

Над Христиною з’явилося худорляве обличчя брата Бориса, наблизилося.

— Що ж це ти, малий? Га? Як же це ти? Треба було тобі оте таксі?

— Та хіба в таксі справа? — зітхнув Гриць. — Хто знає, де й на якому перехресті нас чекає та чи інша потвора? Ти забув казки народні, брате…

— Жартуєш? — похитав головою Борис. — А я ледве не тріснув від тривоги. Уявляєш, що було б, коли…

— Не треба! Я вже все зрозумів, коли переговорив із слідчим. До речі, славний хлопець. Якщо хочеш — поговори з ним, він все розповість. Там ціла детективна історія…

— Мені той детектив ось де сидить! Вийдеш з лікарні — берися за розум, кінчай університет, займися солідною справою. Може, хочеш до мене? Ти ж заочно в політехнічному навчаємся? Га? У кіберцентрі такі події назрівають, такі перспективи, що аж дух захоплює.

— Що там таке?

— Тримаю зв’язок з цікавим вченим. Папуас, доктор математики. Колись він уже був у Києві, виступав. Розробляє принципово нові методи моделювання реальності, ми з ним ідемо майже паралельно. От і вирішено — скликати в Києві конгрес, конференцію, започаткувати альтернативну математику…

— Ну, це не для мене! — підняв руки Гриць. — Я в цій справі неук.

— Даремно! Ця справа цілком нова. Можливо, саме дилетанти годяться більше для нової математики, ніж спеціалісти…

— Добре, добре, дай спокій, Борисе. Розповіси мені про це пізніше. Дай глянути на Христину. Як ти, сестричко? Все в пущі своїй? У заповіднику?

— Так, братику…

— Сумуєш… за Івасиком?

Сестра судорожно ткнулася в груди братові, беззвучно заплакала. Гриць погладив її буйні коси, що чорним вінцем обвивали голову, пригорнув.

— Тихо, сестро, тихо… заспокойся. Втрати невідшкодовні, але треба зберегти спокій. Бо як нам далі йти, якщо кожна втрата руйнуватиме рівновагу душі?

— О ти мій філософе, — жалібно усміхнулася сестра крізь сльози, — я всього-на-всього молода жінка, котра втратила найдорожче. Те, що ніколи, ніколи… ти розумієш — ніколи не повернеться…

— Розумію, сестричко, розумію… але попереду…

— Мовчи. Не треба, — витерла очі Христина. — Головне, що ти одужуєш, що ти знову будеш здоровий. Як тільки вийдеш з лікарні, їдь до мами. Чуєш? Батьки турбуються. Вони ж нічого не відають.

— І не треба, щоб звали, — попросив Гриць. — Передай, що бачила мене, що здоровий, що незабаром буду. Найближчими днями.

— Побачення закінчене, — почувся суворий голос лікарки. — Хворому треба спочити. Крім того, пора процедур.

Борис і Христина попрощалися, вийшли. Гриць знову пірнув у сон, у заколисуючу дрімоту.

Надвечір він прокинувся, відчув незвичайне полегшення. Певно, в організмі відбувся разючий перелом у бік воскресіння й оздоровлення. Хлопець зі смаком повечеряв, всівшися просто на ліжку: з’їв манну кашу, шматочок смаженої риби, випив компоту. Чергова санітарка прибрала тарілки, запитала:

— Прийняти міліціонера зможеш?

— Якого міліціонера! — здивувався Гриць. — Слідчий був уранці.

— Так той був у нормальному костюмі, а цей — справжній міліціонер. У формі. Якийсь Сава.

— Сава? — зрадів Гриць. — Давайте його сюди.

— Родич, чи що? — пробуркотіла санітарка.

— Брат…

— Ну, коли брат… то гарно. Скільки їх у тебе, тих братів?

— Багато, тітонько, багато…

У двері протиснулася плечиста постать у білому халаті, що прикривав міліцейську форму. Обличчя Сави розпливалося у щирій усмішці, в руках вів тримав три багряні гвоздики.

— Не проженеш? — запитав від порога.

— Ходи сюди, братику! — закричав Гриць щасливо. — Дай тебе обняти. Яким вітром?

Вони розцілувалися. Сава поставив гвоздики у склянку з водою, помилувався ними, підніс Грицеві до носа.

— Понюхай, яке чудо!

— Справді, — нюхнувши, вдячно сказав Гриць. — Тільки чого це ти мені квіти носиш ніби дівчині? Чи вас цьому навчають у міліції? Делікатному, так би мовити, обходженню?

— Тобі можна в притони вчащати, а мені не можна побратимові квітів принести? — в тон йому одказав Сава. — Мовчи й не заперечуй. Я три тижні був як на голках.

— Ти одразу дізнався про те, що сталося?

— У ту ж ніч. Все управління гуло. Пригода виняткова. Я коли почув, як ти в лісі під Пущею ринг влаштував, подумав: ну, придбав собі братчика! З таким не занудишся! Ну, ну, не гнівайся. Знаю, що тобі не солодко про таке згадувати, та й слідчий, напевне, душу вимотав…

— Навпаки, дуже приязний хлопець. Він уже все розмотав, а мене розпитував цілком формально…

— Ну, я радий, Грицю, дуже радий. Що тобі треба? Може, цитрусових?

— Мовчи про цитруси та ананаси, — похмуро пожартував Гриць. — В тому притоні наївся цитрусів та інших делікатесів досхочу. Доки й житиму — гикатиму! Ось поки наївся…

Він провів ребром долоні по горлянці. Обоє засміялися.

— А я, Грицю, днями поїду у ваші краї. Сезон полювання. Може, заскочу до ваших. Щось передати?

— Заїдь, — зрадів Гриць. — Познайомишся з сестричкою, з батьками. Вона оце недавно була, з братом Борисом приходила. Жаль, що ти їх не застав. Я б познайомив. Та дарма, як буде змога, заїдь, передавай вітання, скажи, що незабаром приїду. Але про те, що сталося, — нічичирк! Я й своїм так сказав. Щоб матері — ні слова! затямив, Саво?

— Так точно! — козирнув, засміявшись, Сава. — Буде зроблено. Хутчіше виходь на волю з цієї буцигарні і дай мені знати. Бенкет влаштуємо, а я постараюся свіжої качатини добути. Ну, будь здоров, нічний волоцюго, невдалий донжуане!

— Ні пуху тобі ні пера! — сказав Гриць навздогін Саві.

— Іди к чорту! — весело огризнувся від дверей побратим.

ЧАСТИНА ДРУГА Трясовина

Старий єгер Василь Гук поволі йшов густими заростями лісу. Ішов, як завжди, не поспішаючи, ніби пливучи поміж деревами, понад кущами ліщини й глоду, терну й шипшини, відчуваючи кожною цяткою тіла й душі доброзичливий спокій дубів, ліричну задуму беріз, древню щедрість запахущих сосон, що невтомно гудуть і шепочуть пісню вічності. Йому здавалося, ніби він іде давно, давно, не зупиняючись, не спочиваючи… а все те, що інколи з’являється в пам’яті, — люди, явища, істоти, дитинство, юність, зрілість, хвилювання, пошуки й розчарування, — то все лише сновидіння на ходу, лише марення втомленого розуму, а головне — цей безмірний ліс, ці трави, гриби поміж ними, щебетання птахів і граціозні тіні косуль, що голубими тінями з’являються й щезають у гущавині заповідника.

Він вийшов на високий горб. Пісок вузькими рівчаками плив униз. Старий Гук зупинився, глибоко вдихнув повітря, напоєне свіжістю й теплом серпня, духом зачарованого лісу. Звідси видно було зелене покривало заповідника — хащі змішаного лісу, дніпровські луки, кручі на тім боці. Здалека докочувалися гудки пароплавів.

Гук помилувався своїм вічним і єдиним багатством, тихо спустився з піщаної кручі, рушив далі у щоденний обхід. Поміж соснами, поміж дубами, поміж невеликими озерами, поміж заростями ліщини. Перескакував невеличкі потічки, обходив густючі нетрі чортополоху.

Зненацька здригнувся. Зупинився. Здалека почулися постріли. Єгер завмер, і очі в нього блиснули, мов криця шаблі.

Ще, ще постріли. А потім — рев пораненої істоти, ніби передсмертний зойк.

Гук зірвався з місця, побіг.

Віття шмагало його по обличчю. Загрузали ноги в пісок. Задишка давалася взнаки, гостро поколювало біля серця. Але він біг, біг, біг не зупиняючись.

Яруги, чагарі, лісоповал. Далі — узлісся, дорога. На дорозі — зелений «рафик», а біля кущів — група людей. У руках рушниці. А біля їхніх ніг — конаючий лось, точніше — лосеня…

Старий єгер хвильку постояв, приклавши долоню до грудей, втихомирював скажену канонаду серця. Опираючись на стовбур берези, заплющив очі. Перед внутрішнім зором попливли жовті, багряні, червоні кола. Різкі постріли, автоматні черги. Падають, падають жовті, багряні листя з дерев. Василь Гук у партизанській папасі з червоною стрічкою дивиться з-за кущів. Поряд з ним напружені обличчя друзів-партизан. Перед ними піщаний кар’єр, туди падають тіла розстріляних. Вздовж ями — ланцюжок постатей у сіро-зеленій уніформі. Гук з товаришами рішуче кидається вперед, тріщать автоматні постріли, падають на пісок тіла ворогів…

Єгер розплющив обважнілі повіки. Дивиться в реальність сучасного дня. Лосю зв’язали ноги, просунули поміж ними палицю. Два здоровенні браконьєри понесли здобич до «рафика», за ними гордо прямував літній чоловік з рушницею — повнолиций, самовпевнений, усміхнений. Вигляд у нього був вельможний і вдоволений.

Гук повільно наблизився з протилежного боку. Зняв рушницю з плеча, звів курки.

Лося кинули на пісок біля машини. Шофер відкрив задні дверцята.

— Оце так здобич! — захоплено почухав він потилицю. — Ну, у вас окомір, Ван Ванич!

— Поганих не тримаємо! — самовдоволено реготнув літній чоловік. — Вантажте здобич, всім перепаде свіжатини…

Браконьєри підняли лося: це була молода тварина, одноліток. Єгер виступив з-за машини. Поважний чолов’яга задрижав. Здоровенні хлопці від несподіванки випустили лося. Закривавлена голова тварини безвільно відкинулася, чорне око втупилося в небо.

— Що вам тут треба? — завищав мисливець, намагаючись оволодіти ситуацією.

Гук тужливо глянув на лосеня.

— Жаль Вітьку…

— Якого Вітьку? — огризнувся браконьєр. — Що ви валяєте дурня? Забирайтеся геть!

— Славне було дитя, — тихо вів далі єгер, — довірливе… бо йшло до людей, бо вірило в людську доброту… брало їжу з рук…

Обличчя поважного чоловіка налилося бурячковим багрянцем.

— У мене… домовленість, — пробурмотів він, втрачаючи самовпевненість. Глянув на своїх супутників, ніби шукаючи підтримки, ті боягузливо одвертали очі.

— Я мушу вас заарештувати, — спокійно сказав Гук.

— Та ви що? — верескнув браконьєр. — Та ви знаєте, хто я?

Він почав ритися в кишені, шукаючи посвідчення.

— Ви — злочинець, — твердо відповів Гук. — Браконьєр. Це кажу вам я, старший єгер заповідника «Надія». Ви — убивця!

— Та я вас! — оскаженіло закричав затриманий, смикаючи рушницю з-за плеча.

— Залиште пушку в спокої! — зі сталлю в голосі сказав єгер. — У мене три заряди: одна куля і два «жакани». А стріляю я без промаху!

«Мисливець» зблід. Його поплічники перезирнулися, розгублено втупилися в землю.

— Покладіть Вітьку в машину, — наказав Гук.

Браконьєри слухняно виконали його веління.

— І не сором вам убивати беззахисне дитя? Падлюки…

— Ми що… ми люди підневільні… наказано… Ми лише піднести що-небудь… шкуру зняти…

— Шкуру зняти, — зблід єгер, і видно було, як на худому обличчі заходили щелепи. — З вас би зняти шкуру! Сідайте! Поїдемо в дирекцію.

Поважний чоловік з готовністю сів на переднє сидіння. Його понурі помічники залізли в «рафик» ззаду. За ними просунувся єгер з рушницею напоготові. Дверцята зачинилися. Машина рушила.

Гук не дивився на браконьєрів. Тяжко було бачити людиноподібні постаті, в душах яких насправді не було нічого людського. Це завжди створювало для старого єгеря нерозв’язну дилему: він знав, що закон вимагає рівного, однакового ставлення до кожної людини, якою б вона не була, але… серце давно вже придбало суворий, неспростовний досвід: вертикальна постать і людське прізвище в паспорті ще нічого не означає, — в глибинних надрах такої істоти можуть діяти пристрасті й сили, що перевершують лють і силу прадавніх доісторичних драконів.

Сонячні промені інколи проривалися в прогалини поміж вітами дерев, світляні зайчики грайливо миготіли у вікнах, падали на мертве лосенятко. Голова звірятка похитувалася, коли машина підскакувала на вибоїнах лісової дороги, і здавалося, що Вітька заснув після смачної паші, повністю довірившись турботам друзів-людей. Лише чорне око докірливо поблискувало, непорушно дивлячись в душу єгера, і в тому мовчанні Гукові вчувалося: «Що ж це ти зробив, Василю? Навчив мене довіряти таким, як ти… і я прийшов до простягнутих рук… а тоді — вогонь і морок! І я вже не прийду… навіть до тебе не прийду…».

Мордаті хлопці сиділи на протилежній лавці, понуро сопучи, дивилися десь убік.

Єгер поклав долоню на голову Вітьки, стримав теплий клубок, що підкочувався до горла. Заплющив очі. І знову багрові кола попливли перед ним, понесли його далеко, далеко, у давно загублені роки…

Похитуються носилки. На них — вмираючий боєць з кривавою пов’язкою на чолі. Піднявся на мить, хотів щось сказати Василеві і знову знесилено впав на спину. Довкола гриміла канонада, наступали кайзерівські війська, червоногвардійці бігли в атаку, відчайдушно лаючись, а Гук схилився над товаришем дитячих літ і намагався вирізнити з агонізуючого белькотання осмислені слова.

— Гордійку, Гордійку… Що ти хочеш сказати? Що? Може, передати щось? Скажи… скажи…

— Квіти… квіти — Гордійко стиснув руку побратима, його вії затріпотіли. — Ти пам’ятаєш? Ми пасли корів… Квіти… і роса… І сонечко… більше нічого… не треба…

Останнє зітхання. І докірливий погляд у глибини синього дивокола. Навіщо? Навіщо?

Гук дав знак товаришам. Носилки лягли на землю. Василь став на коліна перед покійним, торкнувся вустами холодного чола. Поклавши долоню на скляніючі очі, закрив повіки…

Старий єгер отямився від спогадів, застогнав. Голова лосеняти похитувалася біля його ніг. Машина весело бігла поміж сосновими посадками. Ось вона підкотила до арки, на якій красувався напис: «ЗАПОВІДНИК „НАДІЯ“». Зупинилася біля брами, прикрашеної візерунчатим різьбленням.

Гук відчинив задні дверцята, вискочив на пісок.

— Виносьте убитого! — твердо наказав він.

Браконьєри покірно виконали його веління.

— Беріть за плечі!

Вони, крекчучи, підняли лося на палицю, просунуту поміж зв’язаними ногами, згромадили на плечі, понесли. Гук відчинив ворота. Поважний чоловік, залишивши рушницю на передньому сидінні, рушив за єгерем і своїми помічниками до кам’яного рожевого будиночка, що виднівся між заростями бузку, прикритий крислатим віттям вікових дубів. На ганок викотився повний круглолиций чоловічок, щілинки його очей звузилися, розгублено зупинилися на обличчі поважного браконьєра.

— Ван Ванич! Ви? Що сталося?

— Та ось… непорозуміння.

Здоровенні хлопці опустили тушу лосеняти біля ганку. Старий єгер похмуро глянув на круглолицього.

— Товаришу директор, — офіційно заявив він, — ось ці… типи убили… Вітьку… Я затримав їх, відповідно до існуючого законодавства.

— Гм. Бачу… Але навіщо ж ти… Такого чоловіка…

— Якого чоловіка? — з болем вигукнув єгер. — Хіба заповідник не для всіх? Хіба закон не один? Тоді і за вбивство людини одного треба розстріляти, а іншого — відпустити?!

— Ну що ти, що ти, Василю Йвановичу, — роздратовано розвів руками директор. — То людина, а то…

— А це — дитя невинне, — тужливо сказав Гук. — Ви ж знаєте, Іване Явтуховичу, що Вітька довіряв людям. Вони його підманили, а потім підло… в упор…

Запала гнітюча тиша. Поважний чоловік, якого називали Ван Ваничем, бадьоро кашлянув, хотів поплескати старого єгера по плечу. Той з огидою відсахнувся.

— Все правильно, — почухав потилицю Ван Ванич. — Помилка вийшла. Закон — для всіх! Тут, бачте… ми не врахували, що заповідник, вийшла така загогулина, занесло трохи вбік. Хе-хе! Азарт мисливський. Хіба я не розумію? Атавізм, древні інстинкти… Що ж поробиш, ми ще не янголи!

— Заповідник тут ні до чого, — похмуро заперечив Гук. — Лосів убивати взагалі не дозволено.

— Я заплачу, — примирливо сказав Ван Ванич. — Заплачу. Ви мені пришліть — скільки, я… я все зроблю… Це все правильно — начальник ти чи звичайна людина, порушив закон — відповідай. Хе-хе! Визнаю, визнаю! У нас тепер перебудова, прискорення, самокритика. Самокритика — велике діло! Ви тільки теє… розголосу не треба…

Директор заповідника схвально й улесливо закивав головою.

— Чудово, чудово, Ван Ванич! Хе-хе! Непорозуміння вичерпано.

— А старого, — вів далі, осмілівши, поважний браконьєр, — нагородити треба. За принциповість, твердість… Тим більше що пенсійний вік почався для нього чверть віку тому. Навіщо ж так мучитися людині? Геройський старий, хвалю! Хех-хе! Але заслужений спочинок давно вже чекає його.

Іван Явтухович усміхнувся очима-щілинками.

— Розумію, Ван Ванич. Ясненько. Нагородимо старого. Авжеж.

Гук поглянув ще раз на докірливе око лосеняти, тяжко зітхнув і мовчки пішов геть від ганку дирекції. Спина його згорбилася, ніби він тримав на ній надмірний тягар. Поважний мисливець-невдаха злобно глянув йому вслід, перезирнувся з своїми помічниками. Один з них — з волохатими, як у горили, руками, фамільярно підморгнув.

— Нічого, Ван Ванич, вибралися на тверде. Доскіпливий старий, з ним так просто не похрюкаєш. Безсеребреник. Та доведеться провчити його, бо життя не буде. Не продихнеш…

Саві снився феєричний сон. Він бачив себе у чорному просторі, а перед ним пливла спіраль Галактики — дивовижна вогняна квітка, що мерехтіла зорями-іскринками. Сава оглянувся, побачив, що безліч таких полум’яних квіточок манили його теплими жаринками з безмірних глибин. Він щасливо засміявся. Напевно, це йому сниться! Згадав, що недавно побував з друзями у планетарії, лекція про будову Всесвіту, про його походження, історію та розвиток схвилювала, спонукала до глибоких роздумів. І ось тепер, у сновидінні, його душа знову прагне відтворити чудове враження. Тільки там, у планетарії, відчувалася неприродність небесної проекції, а тут все було життєво, тривожно, переконливо, подих тайни і глибинної реальності пронизував темно-фіолетову безодню й самоцвіти галактичних спіралей.

Почулася велична музика, ніби мелодійний метроном відлічував ритми вічності. І в потужному потоці того ритму він почав летіти до рідної Галактики. Хто йому сказав, що це його світ? То було тайною, але він знав, що наближається до Чумацького Шляху своїх пращурів, тільки бачить його не зсередини, а ззовні. Здивувався: якою силою летить? Потім усміхнувся: а яке це має значення? Головне — летіти туди, куди притягується серце.

У високості ударив гонг.

Стрімко наблизився Чумацький Шлях. Розсипався на зоряні рукава, на світоносні джерела.

Назустріч летять, летять полум’яні світи-сфери, розходяться врізнобіч — червоні, багряні блакитні, зелені, жовті, сліпучо-білі. Цілий вихор сузір’їв. Вони сплітаються у фігури казкових звірів, птахів, людей. Так ось звідки древні взяли назви для зоряних знаків! Вони бачили те, що узрів Сава тепер. Вони вміли літати поміж зорями.

Органна мелодія супроводжує нестримний потік світів. Здається, що тому потоку нема кінця-краю.

Та ось вдалині вирізнилася жовта зірочка. Спочатку непоказна, вона блискавично наблизилася, виросла, закрила небо, крилами пульсуючої сріблястої корони охопила простір. І відійшла вбік.

Замерехтіла сфера планети — пустельна, непривітна, димляча, покрита цирками і кратерами. Вона подібна до Місяця, але Сава знає, що це — Меркурій. Велетенські тріщини, зловісні провалля, на обрії височать гострі піки гір.

Далі, далі, зупинятись не можна! Тут країна смерті й пекельних стихій, тут ніхто не зустріне, не привітає мандрівника. Ось ще одна планета. Шаленіючі вихори хмар, клекотіння розжарених газів. Це Венера, зоря світанку, богиня любові. Омріяна тисячами романтиків оаза нової раси людей, колиска прийдешньої цивілізації або навіть пристанище життя — вищого, мудрішого від земного. Перші польоти земних розвідників розвіяли міф, зірвали фату краси й надії. Чому так сталося? Може, просто ми заглянули у дзеркало любові й побачили там свій відбиток? Може, інакше й не могло бути?

Сава дивується. Звідки в нього такі думки? Здається, що вітер зоряних просторів вимітає порохняву з його душі й розуму і свідомість пульсує вільно, окрилено, осягаючи такі думки й знання, котрих ніби й не було в звичній пам’яті.

Венера відпливає в глибину простору, ніжно пульсує сріблистим покривалом. І здається Саві, що планета доброзичливо усміхається вслід йому, щось обіцяє, нагадує, кличе…

А поміж зорями вже виростає ніжно-блакитна сфера. Та ні — вона зеленаво-золотиста. Чи аквамаринова, кольору морської води. Це ж вона, прадавня мати богів, титанів і людей. Гея стародавніх міфів, колиска розуму й вічного пошуку. Музика затихає, звучить ледь чутними акордами — лагідними, пестливими. Це сюди, до неї, в її обійми летів Сава, це тут, в заповітному краю, він мав знайти щось важливе, найцінніше, вартісніше самого життя.

Планета наблизилась, заповнила небосхил.

Хмари, хмари.

А під ними — океани, континенти. Сава щасливо засміявся. Все так, як він вчив у школі, на уроках географії. Обертається глобус, пливуть гірські хребти, моря, звиваються змійками ріки, оксамитною зеленню вирізняються лісові масиви. Пропливає внизу Каспій, Волга, Дон, видніється Дніпро. Десь тут… десь тут він має зупинитися. Ближче, ближче. Лінія, що відділяє ніч від дня. Ніжні сутінки, вечір. Летять навстріч списи лісових верхів’їв, розступаються лісові велети, відкривають арку, а на ній напис: «ЗАПОВІДНИК „НАДІЯ“».

Сава пролетів попід аркою, заглибився в хащі лісу, ніби захоплений вихором птах. Силою волі намагався зупинитися, не впасти на землю. Гаряча хвиля піднялася від трав і чагарів, охопила його, заколисала. І він повиснув у невагомості над килимом квітів, побачив багряне коло сонця, що сідало за обрій, віддзеркалювалося у спокійних озерах і болотах. Почув щебетання птахів. Вечірні тумани сивою габою вкривали простори, шепотіли нечутні пісні…

Пронизливий гуркіт струсонув свідомість, і він прокинувся. Відчув, що сидить у кузові відкритої тритонки, яка, завиваючи, долала вибоїни піщаної дороги поміж густими лозами та вільхами. Одразу згадав усе. Це ж він їде на полювання з гуртом знайомих мисливців. Їде в ті краї, де живуть батьки його нового друга й побратима Гриця. Тільки чому на душі так неспокійно й тривожно? Може, виною тому раптове пробудження від чудового сновидіння? Чи оцей рев машин, крики й регіт мисливців, котрі весело виспівують на ходу, милуючись мальовничими краєвидами?

Сава перехилився через борт машини, глянув уперед. Дорога чомусь здалася йому ножем, що розпанахує живу землю навпіл, крає її болісну плоть. Здивувався: завжди шляхи здавалися йому життєдайними артеріями, котрі напоювали людським теплом, прагненням, інформаційними потоками, новинами й надіями, білокрівцями й червонокрівцями людей таємничий організм суспільства. Шляхи несли в своєму річищі друзів, побратимів, гостей. Тому й називалися вони гостинцями. Але чому тепер у ньому інше видіння? Чому перед його внутрішнім зором виникав весь процес зародження, зростання, розширення доріг? Спочатку тонюсінькі павутинки-капіляри сивезної давнини, що пробуравлюють степи, ліси й гори, а потім вони посилюються, глибшають, вгризаються в тіло матері-землі болісними пругами незагойних шрамів, ніби слідами розбійницьких орд. Скільки лихоліть і нещасть, руїн і злоби, ненависті й роздору перенесли в своїх річищах шляхи-дороги? Хто виміряє ту лавину муки? Чи співмірна вона з елегійністю, лагідністю та пісенністю тих стежок-доріжок, котрі оспівані казками й думами? Недарма Чорний Шлях залишився в пам’яті народній, але «Світлого Шляху» годі там шукати. Хіба в небі, там, де він, Сава, тільки що літав у ласкавому видінні?..

Сава стріпнув головою, проганяючи несподівані думки. Що це з ним сталося? Таке відчуття, ніби він пірнув у силове поле якоїсь потужної енергостанції, і незрима енергія безжальним вітерцем вимітає з нього попілець самозаспокоєння й розумової ліні. І треба мислити, мучитися, перевіряти глибинний вантаж власної свідомості й пам’яті. Чи варте чого-небудь те, що там покладене, добуте, приховане?

Ланцюжок машин виповз на буйні луки. Вечірні сутінки скрали небокрай. Захід палав райдужною феєрією барв крізь серпанок сизо-блакитних туманів. Тритонка зупинилася, мисливці з веселим галасом розвантажувалися. Сава теж зіскочив на траву, зняв рюкзака, допоміг стрибнути вниз спанієлю, спокійному, доброзичливому псу.

— Сюди, сюди, Вірний, — ласкаво погладив його хлопець. Пес влігся біля рюкзака, смачно позіхнув. Сава кинув йому шмат ковбаси, оглянувся.

Машини розверталися на широкій площині лугу, безжально толочили смарагдові трави, торкнуті першим багрянцем, ніжні квіти покірно лягали під колеса. Там і сям виростали намети. Спалахнули багаття, золотисті іскри зірочками помчали у видноколо, ніби прагнучи прилучитися до своїх вічних сестер у безмірності.

— Чого стовбичиш? — весело крикнув йому хтось із мисливців. — Закам’янів від захоплення, га? Це тобі не урбаністичний рай, це тобі справжнісінький едем, боже ж ти мій! А що буде завтра? Як почнеться сезон? Га?

Сава промовчав. Дихав простором, небокраєм, де вже засвічувалися перші зірки, лагідністю туманів, умиротвореністю озерного плеса, що багрянилося неподалік.

Поряд в ним загоготіло багаття, осяяло збуджені обличчя мисливців. Заблищали в полисках полум’я пляшки, похідні стаканчики. Хтось весело розповідав якусь історію про полювання, інші слухали, сміялися, піднімали вгору келишки, проголошуючи жартівливі тости. Блищали при світлі вогню зуби, жадібно вгризаючись у хліб, ковбасу та цибулю. Саву покликали до гурту, він мовчки махнув рукою — не хочу. Спостерігав, як мисливці любовно складають рушниці, ніжно погладжують стволи, як вони підкидають сухі лози в багаття. Захоплення в очах, іронію, недовір’я, роззявлені в непідробних веселощах роти — все це відзначив Сава у внутрішній тиші серця, ніби на екрані кінематографа. І жодного слова не чув. А може, не хотів чути?

І так, як у сновидінні, в свідомості залунала мелодія. Тільки тепер це була тривожна нота очікування, напруги, невдоволення. Сава торкнувся долонею чутливої спини пса. Спанієль з-під лоба поглядав на радісних людей: він був серйозний, похмурий і трохи іронічний. Йому все було звичним, природним: хвастовиті речі, захоплені жести, палахкотіння вогню, величне зоряне колесо, що поволі оберталося у безмірному тайноколі небес.

Сава тихенько рушив геть, від вогню, захопивши рюкзака з собою. Спанієль слухняно поплентався за ним. Хлопець незабаром знайшов невисоку пахучу копичку сіна, ліг у її обійми, заклавши руки за голову, втопив погляд у мерехтливій безодні.

Цвіркуни торкнулися смичками незримих струн. Заспівали сонячну ораторію. Полетіти б знову в глибини казки, і мчати, мчати, мчати без кінця й краю, прагнучи до блакитної сфери життя, де тривожно червоніють на зеленій арці слова: «ЗАПОВІДНИК „НАДІЯ“»…

Перед очима Сави попливли зоряні міражі, якісь казкові птахи промайнули над видноколом, чиїсь уважні, доброзичливі прозорі очі зазирнули в його серце, діви в білих серпанкових уборах закружляли довкола у мелодійному хороводі. Діви чи зорі?

Сава щасливо заплющив очі. І задрімав біля нього, чутливо здригаючись вві сні, вірний пес…

Прокинувся хлопець удосвіта від громових ударів. Спочатку подумав — гроза. Та, виплутуючись із лабіринтів дрімоти, згадав, що він приїхав полювати. Певно, ранні мисливці вже розпочали сезон.

Сава встав, обтрусив сіно. Біля ніг сидів, з готовністю поглядаючи на нього, спанієль. Небо тепліло, зірки танули в ніжно-рожевих променях світанку.

Тумани повзли над луками. В промоїнах імли видно було темні обриси машин, наметів. Тиша охоплювала небокрай. Тільки якась надчуттєва тривога пронизувала простір, хвилювала серце.

Хлопець хутко склав рушницю, зарядив. Надів на плечі рюкзака, тихенько свиснув псові, рушив подалі від машин і наметів, туди, де за стіною туманів бовваніли вільхи й лози.

Позаду знову гримнули постріли, ніби хтось шмагонув ножем по тканині світанку. Крик. Чи стогін. Тріпотіння крил. Звилися в ніжно-блакитну глибінь злякані качки та гуси, стрімко понеслися над луками, розтинаючи покривало ранкового туману.

Перед Савою виникло поміж клаптями імли озеро, береги його всуціль позаростали ситником і чар-зіллям, на воді велично красувалися білосніжні лілеї та жовті глечички. Мисливець обережно йшов понад берегом, уважно придивляючись до кущів. Спанієль вирвався вперед, гавкнув. З прозорого плеса зірвався гурт крижнів, і Сава машинально провів услід їм стволами рушниці. Гримнуло два постріли, і три птахи каменем упали вводу. Пес радісно кинувся за ними, поплив поміж замріяними лілеями. Сава блискавично відзначив це поєднання: латаття, промені світанку, голова спанієля серед квітів, а в зубах у нього — мертві качки. Вірний виніс здобич на берег, поклав крижнів одного за одним біля ніг господаря. Обтрусився. Все було, як мало бути. І все було, ніби вві сні. Чому тривога проймає його? Як сумістити мисливський азарт, дивне відчуття неприродності його вчинків, химерні зоряні сновидіння і очікування дива?

Сава прив’язав мертвих птахів до пояса. Рушив далі.

Спалахнув обрій. Показався багряний край світила. Заіскрилася трава самоцвітами крапельок роси. Володар життя викотився в брами світанку, обняв дивоколо променистими руками.

Знову зафуркотіло в кущах, густа зграя чирят вихопилася над головою мисливця з озера. Він різонув дублетом просто в середину втікачів. Посипалися з неба крилаті створіння. Мстиве відчуття задоволення, ніби імла якоїсь кривавої гущі далеких віків, ворухнулося в душі хлопця. Вірний діловито зробив кілька рейсів на плесо, приносив здобич на берег і складав на купу. Сава обвішався качками, ніби сувенірами своєї невситимої жадібності. Щось в надрах душі застерігало, квилило: зупинися! Але тіло прагнуло вперед, ніби виконувало волю незримої зловісної інерції вбивства. Він заглибився в болото, стрибав по купинах, обминаючи купки вільх. Знову вогняні шворені в небо, знову темні грудочки з криком падають униз, здіймаючи райдужні водограї на спокійній поверхні болота.

Сава відкрив на ходу рушницю, викинув використані патрони. Стволи диміли. Він зарядив нові набої. Над головою промайнули дві важкі качки. Мисливець вистрілив, зірвався з купини і, плюхнувши у воду, провалився в рідку багнюку. Поруч впав конаючий крижень, забив крильми в передсмертній судорозі, розбризкуючи воду. І затих.

Сава — вже по пояс у болоті — потягнувся до купини, провалився ще глибше. Багнюка хлюпнула в очі, засліпила. В душі прокотилася хвиля жаху. Він судорожно витер долонею очі, оглянувся.

— Вірний, де ти? Вірний!

Пес підстрибував на купині, жадібно дивився на господаря, нервово метався туди й сюди, запитливо гавчав.

— Вірний, — прохрипів Сава. — Біжи… Приведи людей… Біжи, друже! Бо біда…

Пес протяжно завив, заскиглив, але не рушав з місця. Трясовина невблаганно й хутко засмоктувала мисливця, незабаром над поверхнею зрадливого багна виднілися лише плечі та голова Сави. Та ще кільце вбитих качок, виваляних у грязюці. Хлопець затих, тужливо глянув довкола.

Спокійні очерети колихалися під ранковим вітерцем. Лілеї розкривали до сонця перламутрові пелюстки, ніби казкові малесенькі балерини-принцеси хизувалися перед світом своїм вічним розкішним нарядом. У синьому небі ледь помітно пливли білі хмарини — небувалі вісники далеких світів. Ніхто, ніхто в цілім світі, у всій безмірності не зверне уваги на нього. Він так і пропаде, засмоктаний трясовиною, під ніжним поглядом цих байдужих квіток, під романтичним шатром холодного неба.

Обличчя Сави спотворила гримаса шаленства. Він затіпався, засмикався, вириваючись із холодних чмокаючих обіймів, здіймаючи чорні бризки. Спробував накинути ремінь рушниці на купину, але не зміг.

— Ря-а-ту-у-унку-у! — закричав Сава.

Прислухався. Луна пропала десь в очеретах. Тиша. У небі пролетів крук, тужливо закричав. Почулися далекі постріли. Пес знов заскиглив, віддано дивлячись на безпомічного господаря.

Сава насилу випростав руку з лямки рюкзака, розшнурував його. Добув транзистора, ввімкнув, пошукав по діапазону, знайшов галасливу музику. Майнула химерна думка: може, почують, що серед трясовини лунає мелодія, звернуть увагу, прийдуть. Знав, що це — дурниці, але навіть іскра надії заспокоювала, давала втіху. Він кинув чорну коробку на купину, сам обперся на зіжмаканий рюкзак, щоб хоч трохи затримати невпинне засмоктування в мокру пащу болота.

Уже не борушкався, не метався, лише глибоко вдихав вологе повітря та безнадійно дивився на хмарини у небі.

Пес пострибав біля коробки транзистора, з якої чулася пронизлива квакаюча музика, нюхнув кілька разів, потім зірвався з місця, метнувся на іншу купину. Далі, далі. Зник у очеретах. В далечині затих його тривожний гавкіт.

І знову мовчання. Спокій. Діловитий, приємний голос жінки:

— Ми передавали музикальні ритми народів Африки…

А трохи пізніше:

— Концерт за замовленням наших слухачів. Передова доярка колгоспу «Дніпровська зоря» Антоніна Чепурко просить передати «Танець маленьких лебедів» Чайковського для своєї старенької матері, котрій недавно сповнилося сто років. Соломія Антонівна — найстаріша жителька села Зелені Гаї на Полтавщині. Це прекрасне мальовниче село на лівому березі Дніпра, в якому нараховується двісті хат, поміж них — багато сучасних котеджів. Вісімдесят жителів зелених Гаїв мають власні легкові машини, більше ста — мотоцикли. Майже в кожному домі є телевізор, пральні машини та інші побутові зручності. Соломія Антонівна, як і багато інших старожилів села, віддала своє здоров’я й снагу для того, щоб її рідне село розквітало, щоб назавжди пропали в пітьмі минулого злидні, неуцтво й забобони, щоб кожен міг прилучитися до великої й глибокої ріки вітчизняного та світового мистецтва. Антоніно, хай ваша матінка, шановна Соломія Антонівна, прослухає свій улюблений «Танець маленьких лебедів»…

Перед очима Сави пливли, пливли хмарини, кружляли, ніби гігантська карусель. Він засміявся судорожним сміхом. Небесна карусель на небесній ярмарці! Цілий всесвіт катається на веселій круговерті, навіть не помічаючи, що внизу захлинається багнюкою людина. Людина, — прошелестіло в свідомості. — Людина… А чим ти кращий від оцього крижня або чиряти, що зірвані з траси небесного польоту твоєю злочинною волею, твоїм архаїчним азартом? Хіба ти пожалів їх? Хіба жаліють їх, безпомічних створінь природи, тисячі, мільйони жадібних мисливців, котрі потрясають сьогодні простір незліченними блискавицями убивчих пострілів?

Хмарини мінилися, звивалися в плавному метаморфозі. Ось вони подібні на ескадру казкових корабликів, а тепер перетворилися на хоровод лебедів. Плещуть широкими крильми, радісно кружляють, закликаючи друзів своїх піднятися із землі в неосяжні простори волі. І ось вже перед примруженими очима Сави — кільце легких грайливих балерин на сцені оперного театру. Дивовижна музика Чайковського заповнює безмірність, а в її потоці невагомо літають понад луками дивні чаклунські створіння.

Зненацька вдарила чорна блискавка з неба. Хижий шуліка врізався в гармонійний хоровод. Посипалося біле-пребіле пір’я з дивокола. Падають з високості закривавлені лебедята…

Стогін! Чи передсмертний крик?!

Кільце мертвих птахів. І він посередині, ніби мертве сонце в супроводі позбавлених життя планет. Так воно й є, так воно має бути, — шепотіли холодіючі вуста Сави. Хто вбиває когось — той вбиває себе. Вбиваючи життя на Землі, ми вбиваємо Сонце, котре дарувало те життя. І вдруге не отримаємо безцінного дарунка, якщо зневажимо його тепер…

Між очеретами почувся знову гавкіт Вірного. Сава з надією прислухався. Пес вискочив із густих заростів ситнику, стрибаючи з купини на купину, наблизився до знемагаючого мисливця. Радісно завищав, танцюючи біля транзистора, обтрушував брудні краплі води.

— Ну що, Вірний… що? — прошепотів Сава. — Бачив людей?..

Знову зашелестіли очерети, захлюпала вода. Вдалині з’явилася граціозна постать дівчини. Вона була одягнута в темно-синій тренувальний костюм, що зграбно обтягував її струнке тіло. На худенькому обличчі виділялися темно-сині очі. Ось вона вже поряд з ним, побачила заляпане багнюкою обличчя втопаючого, здивовано глянула на транзистор, з якого лине ласкава, тривожна, таємнича мелодія пісні й слова очікування та віри: «Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари, я від тебе в ці дні у полоні печалі… Може, десь у лісах ти чар-зілля шукала…».

Сава не ворушився, затамував подих. Сниться йому чи це реальність? Сором і радість заливали груди. Дівчина зиркнула на кільце мертвих птахів довкола мисливця, густі брови на її переніссі зсунулися докупи. Хлопець відчув, як холодок передчуття заворушив його волосся. Де він бачив такі брови, такі очі? Та це ж… Такі брови у Гриця, в його побратима. Невже це… його сестра? Невже?..

Дівчина мовчки одв’язала від пояса вірьовку, розкрутила, кинула один кінець Саві. Він судорожно вчепився в нього.

Рятівниця напружилася, впираючись в купину. Зловісно чавкнула трясовина, піддалася.

Пес підстрибував від нетерпіння поряд, бив хвостом об землю.

Ще зусилля!

Ще!

Повільно, надто повільно відпустило болото свою жертву. Тримаючись за руку дівчини, виповз з багнюки Сава, весь обвішаний мертвими птахами. Опираючись на рушницю, став на купину. Ще не вірячи своєму рятунку, дивився на небо, на дівчину.

— Дякую, дякую, — пробурмотів він. — Якби не ви…

— Дякуйте йому, — холодно відповіла дівчина, стріпнувши чорною гривою волосся, розсипаного по плечах, і показала на спанієля. — Я проходила неподалік… Він кинувся до мене, схопив за брюки. Я зрозуміла, що біда. Розумний пес…

Вона гидливо глянула на здобич Сави. Одвернулася. Зробила знак рукою — ходімо! І, не оглядаючись, пішла до стіни очерету, стрибаючи з купини на купину.

Сава хутенько вкинув транзистора в брудний рюкзак, подався за нею, на ходу бридливо оббираючи багнюку. Важко дихав, усе ще не спроможний отямитися від пережитого потрясіння. Щось вирувало в ньому, обпадало, обгорало назавжди, щось прояснялося, висвітлювалося, прозорішало. В серці спліталися радість і якась дивна печаль. Запитати? Признатися? Адже домовлявся з Грицем, що завітає до його родичів, познайомиться, привітає. От і «познайомився», «привітав»! Боже, як бридко, недобре, нечисто! Навіщо, навіщо він поїхав на полювання? Чому не продумав усе як слід? Чому піддався хлоп’ячому азарту, гуртовому інстинкту?

Дівчина йшла стрімко, легко, не обертаючись. Байдужа, холодна. Розсувала очерет та рогіз, дивлячись лише вперед.

Мисливець винувато шкандибав за нею, опираючись на рушницю. Поруч дріботів пес.

Тиша. Шепіт очеретів. Співи птахів. Спокій.

І ось стіна ситнику та очерету залишилася позаду. Купини й болото поволі перейшли в галявини, порослі оксамитними травами та барвистими квітами. Розмаїті метелики пурхали над ними, подібні до рухливих незабудок або білих гвоздик, що раптом одірвалися від материнських стебел. Вірний радісно завищав, побіг вистрибом між травами, толочачи квіти.

З’явилися кущі. Узлісся. Дівчина заглибилася в ліс. Сава побачив стовп з написом: «ПОЛЮВАННЯ СУВОРО ЗАБОРОНЕНО. ЗАПОВІДНИК „НАДІЯ“».

Хлопець на хвилину зупинився біля стовпа, щось хотів сказати дівчині, котра стрімко віддалялася, простягнув до неї руки… і знову опустив їх, мовчки кинувся доганяти її.

Ліс щасливо вирував пташиним гомоном, святкуючи вічну феєрію радості. Промені сонця пронизували густе віття дубів, беріз, хвойних дерев, і хлопцеві здавалося, що ті світлові тремтливі нитки сплітають докупи тріпотливе зело, повітря, квіти, хмарини в небі і пташиний спів у казковий, дивний килим.

Між деревами заворушилося щось велике, незграбне. Гавкнув пес.

— Вірний, мовчати! — наказав Сава.

Велично вийшов назустріч дівчині лось, довірливо витягнув губи до неї. Вона зірвала пучок трави, подала. Лось прийняв гостинця, почав задумливо жувати. Чорні очі тварини були вологі, глибокі й ніжні. Дівчина ласкаво погладила лося біля вуха, поцілувала в ніс. Сава дивився на все те чудо здалека, роззявивши рота. Знав, що лосі легко приручаються, що кожна тварина відчуває ласку й прагне до неї, але ось тут, тепер, картина повної гармонії між людиною й твариною, повної довіри жителя лісу до мислячої істоти вразила його до глибини душі.

Дівчина оглянулась, мовчки кивнула: ходімо далі. Лось тихенько рушив у кущі.

Мовчки йшли ще кілька хвилин. І відкрилася галявина. Довкола неї було багато ясел для годівлі тварин, кормушок, копиць сіна. На протилежнім боці біліли стіни будиночка, над дахом вирізнявся флюгер, антена телевізора. Над хащею лісу виднілася пожежна вишка.

Дівчина підвела Саву до невеличкого ставочка: в нього впадав, весело дзюркочучи, пустотливий потічок, прозорий і чистий.

— Помийтеся, — сухо сказала вона і рушила до будиночка. Над нею закружляли горлиці, галки. Сідали на плечі, на голову, радісно гомоніли, вуркотіли… Поважно зашкутильгав від сарайчика молодий лелека з перев’язаною ногою. Дівчина зупинилася, схилилася над ним, щось зашепотіла. Птах стріпнув кілька разів крильми.

Сава з болем і ніжністю дивився на неї. Одвернувся, повільно занурився в ставочок, що виявився достатньо глибоким. Гидливо почав полоскатися, щоб хоч трохи одмити вбрання. Ще раз глянув услід своїй рятівниці. Вона вже підходила до ганочка, з даху зірвалася хмара білих голубів, закружляла над дівчиною.

Сава зітхнув, прополоскав у воді вбитих качок. Вода в ставку скаламутилася. Хлопець важко вибрів на берег, кинув свою здобич на купку, з огидою здер з себе вбрання. Наблизився поранений лелека, здивовано схилив голову, глянув одним оком на мертвих птахів.

Хлопець з розгону стрибнув у воду, проплив кілька кругів. Знову вийшов на берег, намагався викрутити мокре шмаття, щоб хоч трохи просушити. До нього непомітно підійшла дівчина, тримаючи в руці пакуночок. Він випростався — високий, статурний, широкоплечий — поглянув на неї, як побитий пес. Темно-сині очі докірливо різонули сумління, але він не одвів свого погляду. Запитав:

— Як вас звати?

— Христиною, — відповіла вона і подала пакунок. — Переодягніться.

«Вона… вона, — холодком пройняло серце. — Що ж робити? Сказати чи ні?».

Він розгорнув газетний папір, побачив чорний спортивний костюм. Запитливо глянув на неї.

— Дякую, — сказав ніяково. — Я не забуду вашої щедрості. Я зумію віддячити…

— Забудьте про те, — суворо мовила вона. — Оце шмаття візьмете? А ні — я поперу, приведу до ладу… і пришлю, якщо залишите адресу…

— Не треба, — спалахнув він. — Можна викинути.

Він хутко одягнувся. Дівчина задумливо дивилася на верхів’я дерев, ніби поруч нікого й не було. Біля неї повільно походжав лелека, щось тихенько стрекотів.

Сава підійшов до дівчини, помовчав. Спанієль теж дивився на неї, помахував хвостом.

— Як мені дякувати?

Вона заперечливо похитала головою. Зробила знак — пора йти. Сава рушив за нею. Вона зупинилася, вказала на купку качок.

— Заберіть… здобич.

Він неохоче начепив на себе вбитих птахів, взяв згорток з мокрим вбранням.

Рушили. Пірнули під прохолоду вікових дубів, під покривало золотавих сосон, задумливих берез, тремтливих осик.

— Тук-тук! Тук-тук! — старанно довбав десь кору дятел.

Застрибала поміж чагарями косуля з дитинчатами.

Христина йшла лісовою стежиною, ніби не торкалася землі, велично, спокійно, задумливо.

Калейдоскоп кольорів і звуків. Неповторна, незбагненна, вічно нова, вічно юна пісня лісу. Чи то казка, чи то сон?!

Обірвалося диво! Ревище, гуркіт оглушили Саву. Вони підійшли до асфальту. Хлопець отямився, глянув на дівчину. Вона стояла біля стовпа з дощечкою. А на ній напис: «ЗАПОВІДНИК „НАДІЯ“».

Повз них з гуркотом проносилися машини, дорога дихала спекою і бензином.

— Мені пора, — сказала Христина. Погляд у неї був відсутній. — Щасливо…

— А як же… — хотів утримати її Сава.

Вона не оглянулась, не зупинилася. Розтанула в гущавині чагарів. Як привид, мов тінь. Ніби казка.

Марево кущів, віття променистих зайчиків поглинало її повільно-повільно, але невблаганно. Сава розгублено дивився їй вслід, намагався щось крикнути, зупинити, та вуста були безмовні, руки не сміли звестися, ноги не рухалися з місця.

І ось її нема. Ніби й не було. Ліс мовчазний і спокійний.

Хлопець важко зітхнув, глянув на асфальт. З піснями й реготом наблизився автобус. З його віконець звисали гірлянди убитих птахів. Машина зупинилася, відчинилися дверцята.

— Сідай, мисливцю!

Він втиснувся в тісний салон півторатонки. Назустріч йому потягнулися жадібні руки й очі, Мацаючи, оцінюючи здобич. Нелюдські, дивні очі!

— Ого!

— Везе ж людині!

— Молоток!

— Ну й дає!

— Ох і кадр!

— Де добув?

— Ха-ха! Так він тобі й сказав!

Пливуть, пливуть назустріч казкові краєвиди — ліси, переліски, озера, плеса Дніпра, луки.

Сава дивився на все те — і не бачив. Довкола йому підморгували, щось показували, кривлялися, та він не чув ні слова. Перед внутрішнім зором повільно, мов у невагомості, пливла понад луками, понад квітами Христина, дівчина із заповідника, синьоока мавка з суворим, замисленим обличчям… а вгорі, понад нею, радісна хмаринка білих голубів.

— Стій! Зупинись! — крикнув Сава.

Шофер пригальмував автобус. Здивовано глянув на хлопця.

— Чого тобі? Заканудило чи закортіло в те місце, куди царі піші{И ходять?

Мисливці смачно зареготали. Сава протиснувся до виходу.

— Відчини. Вийду…

— Що-небудь забув?

— Треба.

Він вистрибнув на обочину.

— Їдь. Я залишуся.

— Гей! Качок забув! — крикнули з машини.

— Беріть собі! — махнув рукою Сава і рушив убік, в чагарі.

З автобуса долинуло:

— Ну й дає!

— Шизик!

— Псих — не інакше!

Автобус помчав далі, затих. Сава у якомусь відчайдушному пориві заглибився в ліс, почав продиратися крізь густе віття соснової посадки, ніби хотів тими шорсткими пальцями зелених друзів змести з свого лиця, з душі якесь омерзіння, незриму павутину, що сповивала його й душила. Зупинився на галявині біля вікової сосни, притиснувся розпашілим чолом до шорсткої кори. Трохи вспокоївся. Глянувши на рушницю, нахмурився. Рішуче розмахнувся і, вдаривши нею об стовбур дерева, відбив приклад. Решту закинув у кущі чортополоху. І полегшено зітхнув, ніби той удар підводив рису під його остаточним рішенням.

На душі прояснилося. Він широко розкрив обійми навстріч небу, сонцю, лісу, рушив уперед.

Потім побіг весело, як колись у дитинстві, танцюючи на ходу й підстрибуючи. І побігли разом з ним дерева, трави, квіти й луки, озера и потічки в радісних, щасливих перегонах. І відчув Сава, що вони простили йому недавнє затемнення душі і знову прийняли його оновлену душу в своє щедре, щире братерське коло.

Василь Гук повільно ступив у кабінет директора.

— Слухаю вас, Іване Явтуховичу.

Директор знизу вгору зиркнув на худе темне обличчя єгеря, видублене вітрами й сонцем, на довгі козацькі вуса, що надавали йому похмурого й навіть суворого виразу. Єлейно посміхнувся, жестом запросив сідати.

— Ніколи мені спочивати, — скупо сказав Гук. — Навіщо знадобився? Може, складемо акта на вельможного браконьєра?

— Що ти, що ти? — злякано виставив перед ним долоні директор. — Це діло вичерпане. Так, так… вичерпане. Штраф переказано на рахунок заповідника… Ім’я, правда, інше, не гоже плямувати поважного чоловіка через дрібниці…

— Поважний? — іронічно перепитав єгер. — Чим же це він поважний? Простісінький злочинець. А те, що високо сидить, то тепер не такі, як він, летять за вітром… як полова у віялці! Чи ти, Іване Явтуховичу, сліпий, не бачиш, куди треба ниньки йти?

— Тихо, тихенько! — зацитькував Гука директор. — Хе-хе! Ти, брат Василь Іванович, дуже круто береш! Я розумію — святий гнів з приводу неподобства. Але ж переперчив, переперчив! Треба міру знати. Те, що в газетах пишеться, — одне, а життя — то інше! Сьогодні віють міністрів та інших вельмож, а завтра — вони нас перевіють! Хе-хе! Мудрий не буде поспішати. А тобі ж уже, боже ти мій, незабаром вік завершується! Та й до того ж… хіба зміниш одразу душу тієї чи іншої людини? Рептилія в кожного з нас ще ричить. І в мені, і в тобі, Василю Івановичу! Хе-хе!

— Не знаю, як ваша душа, — нахмурився Гук, — а моя — не ричить, Іване Явтуховичу. Вона болить і плаче, коли дехто намагається зробити з державного, народного заповідника своє мисливське угіддя. Та ще коли цей «дехто» не просто грубий браконьєр, а людина, котра сама повинна оберігати закон.

— Добре, добре! — замахав руками директор. — Все правильно, але є випадки, коли… А втім, я не про те. Тут я радився з деякими вищестоячими товаришами… хе-хе! Вирішили нагородити тебе премією.

— Яка в цьому потреба? — здивувався Гук.

— Нагородити солідною премією… оскільки ти звільняєшся з роботи, а заслуг у тебе багато.

— Он як? — уважно й гостро зиркнув на директора єгер. — Позбавитися хочете від небажаного свідка?

— Що ти, що ти? Залишишся почесним, так би мовити, членом товариства захисту природи. На засіданнях виступатимеш всяких. Та й навіщо тобі так тяжко працювати? Вже чверть віку як на пенсії, а все працюєш, працюєш. Людина ж не машина, та й машині треба давати відпочинок. Наказ уже підписаний. Так що…

— Я не піду з роботи, — твердо сказав єгер.

— Тобто як? — оторопів директор, і в щілинках-очах блиснула сталь. — Справа вирішена. Ти вже не будеш отримувати зарплатні.

— Ну й чудово — сухо мовив Гук. — Працюватиму так, за вдячність тварин, котрих врятую від смерті. Мені досить і пенсії. А лісових друзів напризволяще не покину… Рішуче ступив до дверей. З гуркотом зачинив їх.

— Ну й чортяка, — похитав головою директор. — Завжди обідню зіпсує. І чого йому треба?

Двері знову відчинилися. До кабінету зайшов високий стрункий хлопець з пильником, накинутим на плечі, з невеликим чемоданчиком в руці.

— Дозвольте?

— Зайдіть. Хто ви?

— Сава Корінь. Я з Києва. Працював після армії в міліції. Вирішив перейти до вас, у заповідник. Закінчив лісотехнічний технікум. Ось документи. Мене направили до вас єгерем.

Директор неуважно пробіг очима по паперах.

— Чудово, чудово! Я залишаю це в себе. Ви з’явилися вчасно. Старий єгер якраз звільняється.

— Хотілося б познайомитися, ввійти в курс справи, — сказав Сава.

— От і познайомтеся з ним, — посміхнувся директор. — Крутий стариган. Та нічого, справу знає. Ідіть до нього, скажете, що я послав.

— Як його звати?

— Василь Іванович Гук. Старий партизан, заслужена людина. Фанатик у справі захисту природи. Аж надто переживає за кожен випадок… порушення…

— Гук? — перепитав Сава. — Це його сини працюють у Києві? Борис і Григорій? І син Юрій — космонавт? Той, що в Москві?

— Космонавт? — вражено протягнув директор. — Такого космонавта… наче нема.

— Не було, — усміхнувся Сава. — А тепер є. Сьогодні вночі передали по радіо, по телебаченню. Космобіолог, кандидат біологічних наук Юрій Васильович Гук…

— Є, є в нього такий синок, — збліднувши від хвилювання, сказав директор. — Ич, яка закарлюка вийшла. А я за справами всякими радіо не слухаю. Дивись, куди Юрко добрався! Треба йти привітати старого. Він, мабуть, теж не знає. Ходімо разом…

— Незручно якось.

— Чого там. Колективне привітання. Ви ж принесли радісну вість!

Образа — як ніж!

Пронизала серце. Заболіла душа.

Старий Гук вийшов з кабінету директора, зачинив облуплені двері, ніби відрізавши себе від принизливої розмови, від нещирої посмішки, від фальші й неприродності ситуації, в якій треба кричати на весь світ, обурюватися, вимагати або — плюнути, стриматися, спокійно оцінити все і впевнено вести справедливий, людяний бій за те, що ти вважаєш єдино правильним. Гай-гай, тільки де ж взяти сили й снаги для цього поєдинку, коли тобі вже вісімдесят шостий рік і розгубилася енергія та життєвий шал по численних стежечках минулого.

Він зійшов з високого ганку, ступив у зачарований світ дубового лісу, постояв трохи поміж чагарями, глибоко вдихаючи повітря, насичене запахом грибів і ніжної прілості падаючого листя. Піднявши погляд вгору, задивився на сині клапті неба в прогалинах між деревами. Це принесло спокій. Єгер зусиллям волі відігнав тінь образи, ніби неприємного нічного кажана. Рушив додому.

Минувши узлісся, ступив у вузеньку сільську вуличку. Тихо чалапав поміж густим живоплотом дерези, наче брів у золотаво-зеленому мареві, а поруч неодступно пливла його тінь, схожа на спогади про минуле життя, від яких уже годі спекатися.

Десь на другому кутку лунали співи — там святкували весілля. Горпинин Іван — молодий тракторист — брав зоотехнічку Валю. Гарна пара, хай щастить! Та чи зуміють вони зберегти почуття, що нині пов’язало їх ніжними нитками? Чи пройдуть довгі гони життя разом? Сучасні молодята більше подібні до однорічного бадилля, аніж до вікових дерев: швидко ростуть, хутко зріють, швидесенько захоплюються. А ще прудкіше розходяться, мов два перекотиполя у широкому степу…

Та чи має він право судити про когось, а тим більше засуджувати? Може, є в сучасних юнаків та дівчат щось своє, неповторне, про що старше покоління й не догадується? Щось незбагненне. Можливо, інший плин життя, інші уподобання вимагають інших традицій, звичаїв, почуттів?

Сам собі усміхнувся — ой ні! Бо й самі вони караються тією поверховістю, тією непевністю почуттів, тими стрибками від закоханості до зневаги або навіть обридження. Він звідав радість і нерушиму вартість вірності й щирості, бо прожив із своєю Яринкою більше піввіку, ніби випив спільну побратимську чару. Всяке було в ній — гіркота й солодощі, терпкість і пахощі казки, — проте випили вони її дружно й охоче — одним подихом.

У серці гостро кольнуло. Старий Гук схопився рукою за груди, глибоко зітхнув. Не вистачало повітря. Він одійшов убік, в гущавину дерези, схопився за стовбур вишні, притулився щокою до гілки. Знеможено прошепотів:

— Нічого, нічого, Василю… Це ж просто втома… Минеться…

І знав, що вже не минеться. Знав, що наступає те, супроти чого не можна зарадити. Він звільна ліг на густий килим трави, випростався, з-під примружених повік дивлячись у безмірне дивоколо, що напинало понад світом синє вітрило. Земля хиталася, пливла у сонячному мареві. І плив разом з нею він. У високості вималювалися прозорою тінню велетенські ходики, мотався від обрію до обрію — сюди й туди — золотавий маятник: цок-цок! цок-цок! цок-цок!

«Все мине! Так-так! Все мине. Так-так!» — промовляв небесний годинник.

Єгер заплющив очі. Ой, мабуть, таки нічого не мине. Все йде тут, поруч, невідступно. Болісні спогади дитинства блискавично прокручуються перед оком свідомості невидимим проектором, і туга за втраченим, незробленим хлюпає в серце, тривожить. Гудуть, гомонять голоси, виринає з пам’яті давно минуле, нагадує, що вже не вперше йому довелося пити з келиха образи й зневаги.

Перед заплющеними очима виникають розмаїті обличчя. Трактористи, хлібороби, зоотехнік, голова колгоспу, доярки, бригадири. Знову прийшли супутники давніх тридцятих років, щось нагадують, щось вимагають. Ось і молодий хлопець — агроном, його тоді прислали до їхнього села піднімати сільське господарство. Ерудований, самовпевнений, нещодавно закінчив академію, готує дисертацію, хвалиться, що трохи попрацює тут, щоб дати їм — селюкам — новий поштовх, а разом з тим зібрати матеріали для наукової праці…

Що ж, це добре! Досвідчений хлібороб Василь Гук радіє новій людині, хай береться до діла, хай вивчає душу землі. Та чи можна це зробити наскоком? Так зарозуміло, зверхньо, авантюрно?

Чимось одразу не сподобався молодий агроном досвідченому сіячеві: і скептичною посмішечкою, що завжди блукала на пещеному вродливому обличчі, і підкреслено модним костюмом, таким недоречним поряд з засмальцьованими робами трактористів і куфайкою Гука, і нарешті своїм всезнайством та верхоглядством. На другий день після приїзду до села він виступав перед хліборобами в клубі, розповідав про нові ідеї в агрономії, в садівництві, про науковий метод господарювання, що, мовляв, іде на зміну архаїчному, допотопному. Леле! Як він стріляв у психіку селян вражаючими категоріями, всепланетними масштабами, космічними образами!

— Сільське господарство треба зробити таким же чітко діючим, як годинниковий механізм, як конвейєр заводу. Досить дідівського бурмотіння — як бог дасть, що скаже погода, от якби опади! Ні в бога, ні в природи ми не станемо просити дарунків. Ми їх вирвемо силою.

Люди переглядалися, усміхалися, проте не перечили, приголомшені аргументацією, ерудицією агронома. Лише вісімдесятилітній музика Онопрій, крекнувши, прошепотів на вухо Гукові:

— От чеше! Мов на цимбалах грає. Якби по його — на вербі груші б росли, а на осиці — кислиці!

Василь кивав, уважно слухав, а на чолі в нього залягала сумна, глибока зморшка. Проте він жодного слова спротиву не мовив, доки агроном бомбив людей своїми ідеями про всебічну механізацію, хімізацію та електрифікацію, про висушування боліт та поливне господарство, про гігантські водоймища, про повернення рік з півночі на південь або з півдня на північ, про керування погодою і повне загнуздання природи, котра слухняно ляже до ніг людині. Доповідач завершив бадьорою впевненою фразою:

— Ми перевернемо землю, ми змусимо її дати все, що треба!

Він переможно глянув у зал, сів до президії, запитливо глянув на голову колгоспу. Той, схиливши втомлене повновиде обличчя до столу, уважно малював на папірці чортиків. Аудиторія невиразно мовчала. Василь Гук підвівся поміж принишклими селянами сажневим зростом, пригладив сивіючі козацькі вуса і сумовито сказав:

— Зажди, запальний хлопче! Не поспішай перевертати землю. Вже багато було на ній всяких перевертнів… чи, даруй, перевертальщиків, бий їх грім небесний, і дровець вони таки чимало наламали!..

Люди схвально сміялися, агроном побагровів, кинувся, мов ужалений кропивою, до трибуни.

— Що ви хотіли сказати своєю безвідповідальною інсинуацією?

— Не знаю, що то за слово ти, хлопче, вживаєш, — цензурне чи, мо’, нецензурне, — але я тобі мовлю те, що думаю! Я тебе слухав, послухай ти й мене — дурного! Ми, хлопче, досвідчені, старі горобці, нас на м’якині не проведеш. Говорити легко — ти спробуй перти плуга! Так прудко, як оце ти мовив, можна лише вітри пустити, а не природу загнуздати…

Колгоспники аж за животи бралися від реготу, голова затуляв обличчя газетою, агроном мінився від люті, а Гук вів своє:

— І акушер, і баба-повитуха вам скаже: скільки не тужся, а як дитини в лоні нема, то нічого й не народиш. Хіба лише те, про що в товаристві не гоже казати. Все повинне визріти — інакше буде недоносок. Трактор — прегарно, але не поспішаймо зводити з світу коней. Висушування болота — гарна штука, та задумаймося, що буде після такого осушування? Чи не пожалкуємо ми про необдумане рішення? Всяке нове діло треба спочатку випробувати, дослідити, а вже тоді думати: вводити його на зміну старому чи, може, й підождати? Тож, хлопче, не поспішай, як голий… купатися! І ще одне затям навіки: земля не любить балакунів. Земля — мовчазна!..

Люди тихим гомоном схвалювали Гукові слова, а молодий агроном, вже опанувавши собою, набрав незалежного зверхнього вигляду і, прикривши долонею рота, удавав, буцімто він позіхає.

— Ну й ще одне, — завершив свій виступ Василь. — Ти тут багато чого сказав про те, що ми силою вирвемо у природи те, що нам треба, що ми — загнуздаємо її. Я знаю земельку таки добре, віддаю їй все життя, а тому маю право запевнити: не гнуздати її, засупонювати чи запрягати треба, а — любити, любити природу, як рідну матінку. Ой, як вона потребує нашої любові й шани! Одняти від неї те, що ми потребуємо, що вимагає наш шлунок, тіло, господарство, можна! Силою одняти. Одначе відняти — все’єдно що пограбувати на великій дорозі. Можна носити вкрадене вбрання, можна їсти пограбований у сусіди харч, та чи довговічне, чи праведне таке життя? І чим воно скінчиться? Карою, хлопче. Не кидай на мене пекучим оком, не думай про мене, як звикли тепер казати, що я пережиток минулого. Я за те, щоб і механізація, і всяка інша «ація», проте на першому місці — любов до землі, до нашої єдиної, рідної матері. Інакше вона відплатить жорстоко й безжально…

— Це психологія Калитки! — крикнув агроном. — Тепер вік науки, а не всякої там любові та прадавніх забобонів. Індустріалізація сільського господарства, а не обожнення землі — ось запорука успіху!

— Нічого ти не втямив, — похитав головою Гук. — Закрита для тебе душа землі. На тому й скінчимо.

Після того вечора не злюбив Гука молодий агроном. Завжди зчіплювався з ним на будь-яких нарадах, на рознарядках, на засіданнях правління. Ранньої весни пащекував, висміював старого бригадира за те, що той вимагав, не гаючись, садити картоплю.

— На чому ви грунтуєтесь? — іронізував агроном. Природні прикмети? Колір неба? Цвірінькання горобців? Чи поведінка свині в сажку? Ха-ха-ха! Чи крижі у вас крутить? Так у нас, Василю Івановичу, є досконаліші прилади, ніж заднє місце, котрим старі люди сідають на землю, щоб визначати її теплоту. Ха-ха! А, окрім того, є керівні органи, які користуються науковими рекомендаціями. А ми ще не маємо наказу садити картоплю.

— Якщо ми не посадимо картоплю в наступні чотири дні, — стримано переконував бригадир, — то спроможні будемо це зробити лише за три тижні, у травні, бо незабаром вдарять приморозки і доведеться чекати. Отож колгосп втратить тисячі пудів бульби. Повірте моєму досвідові…

— Ах, Василю Івановичу, — скептично відказав агроном, — плаче за вами древнє знахарство. З вас вийшов би чудовий шаман, а не сучасний господар землі.

— Ну це вже занадто, — не витримав голова колгоспу, котрий був присутній при цій розмові, і навіть молоді трактористи несхвально загомоніли, осудливо позираючи на агронома.

Такої образи Гук не міг витримати. Мовчки повернувся спиною до самодура і пішов додому. Болісно роздумував, карався сумнівами: може, справді він химерний дивак, уламок давно минулих звичаїв? Може, віднині доля його — піч, самотина та розмови з дружиною про город, кочерги та домашнє господарство? Ой ні, ні! Земля всевладно тягла до себе, кликала, гукала. Не можна вступатися з дороги, коли хочеш відстояти щось рідне, близьке й дороге. Наступні десятиліття показали, настільки вікова мудрість старих скептиків була прозорливішою за верхоглядство зарозумілих молодиків, сп’янілих від вседозволеності та відчуття влади. Висушували ріки, болота, руйнувалися храми й будівлі — взірці мистецького смаку народу, тихцем сіялися зерна зневаги до прабатьківських традицій, пісень та заповітів, спустошувалася нива душі у нових поколінь, а на те місце не завжди насаджувалося щось путнє й тривке, а часто — цілком чужинське, суєтне, порожнє, марне, мертвотне. Але скільки треба було прожити, перенести, передумати, перехворіти, щоб нарешті похопитися і обернути погляд на забуті, зневажені, а часто й навіки сплюндровані вартості…

Ой, далеко відійшли ті тривожні дні. Ніби вічність промайнула. А разом з тим — ось воно, поряд, ніби вчора. Не сказав тоді Василь дружині про сварку з агрономом, не хотів бентежити її. Заліз на піч, поскаржившись на ревматичні болі в попереці, дрімав, снуючи нитку спогадів. Прокинувся, як завжди, о четвертій. За вікнами сіріло. Співали півні. Ярина почула, шаснула до печі, прошепотіла:

— Збираєшся куди, чи що?

— У поле піду. Погомоню з землицею.

— Поїси?

— Хіба що кисляку чашку.

Ярина заторохтіла глечиками, Василь почав одягатися. Із світлиці виглянуло заспане обличчя старшого синка Івасика, великі сині оченята глянули на батька благально й хитренько.

— Татку!

— Гов! Чого тобі? Чом не спиш?

— Чув — ви йдете гомоніти з землею?

— Гм. — Батько перезирнувся з матір’ю. — А тобі що до того?

— Хтів би чути, як гомонять із землею. Ніколи не чув. Татку, візьміть мене з собою.

— Дуже хочеш? — всміхнувся Василь, розчісуючи гребінцем пишні вуса біля дзеркала, вмазаного в стіну біля мисника.

— Ой дуже!

— А школа, уроки? Тобі ж у школу?

— Я торбу візьму з собою. Прямо з поля — до школи.

— То вже візьми, візьми, — кивнула Ярина. — Хай дитя привчається до землі. Мо’, полюбить?

— Збирайся, — махнув рукою батько.

Син скрикнув від радощів, миттю склав книги й зошити в торбу, сяк-так сполоснув личко і нап’яв на вихрасту голову кашкета.

— Готовий!

— Поїж, невгамовний, — ласкаво пожурила мати, наливаючи Івасикові молока і підсовуючи великий окраєць хліба. — Хлібець, правда, вже черственький. Сьогодні буде свіженький, пахучий. Прийдеш зі школи — борщику поїси, кашки з молоком.

Івась похапцем кусав окрайця, запивав молоком, давився. Батько усміхався, сварився пальцем.

— Не глитай, як гусак. Їж повагом. Встигнемо.

Вони вийшли з хати в ніжне передсвітання. Блякли зорі в дивоколі, над лісом вставала перлиста заграва сходу. Ярина, проводжаючи їх, виглянула з сінешніх дверей, зиркнула на обрій.

— Славна погода буде.

— Весна в повній силі, — згодився Василь. — Ну, малий хліборобе, гайда за мною. Побачимо, як ти родичаєшся з земелькою.

Рушили стежиною поміж деревами старого саду. Химерними привидами стояли вишні та яблуні, простягаючи в передсвітанкове небо віти, сповнені весняної снаги й життєвості: ось-ось затріпочуть буйнощами квітування, радісного воскресіння. Плакучі верби лоскітно торкалися Івасикового обличчя ніжними косами, що вже набрякали клейкими бруньками, і хлопчикові ті пестощі здавалися таємничими, живими.

— Еге ж верба чує, що ми йдемо? — довірливо прошепотів хлопчик, поспішаючи за батьком.

— Чує, — згодився Василь. — І вишня чує, і яблуня. І все, все, що живе й зростає. Читав я нещодавно в журналі одному, що рослини навіть відрізняють хорошого чоловіка від поганого. Як любиш рослину, з добрим настроєм її садиш чи поливаєш — вона краще росте, радіє, а як байдужий або ненависний — у такого чоловіка вона нидіє, гине, нікчемніє.

— А як рослина відчуває? — здивувався син. — Чим? У неї ж очок нема? І вух нема…

— Те ще треба вивчити, синку. Вчені пишуть, що в людині є здатність виділяти з себе… ніби промені, подібні до радіохвиль. Хороші думки у людини — хороші й промені, добрі, приємні. А злі мислі — то й хвилі ворожі, недобрі, неприємні. А рослини — вони ж сонячні діти, і добре відчувають, де сонячна людина, а де гидка, мізерна. Кожним листочком своїм, кожною квіточкою відчувають. Затямив?

— Угу. — Івась замовк, оцінюючи батькову відповідь.

— А ще заміть собі, — вів далі Василь, — що й рослини діють на людину. Хоч як тобі сумно або тоскно, піди в ліс, піди на луки, в степ — і заспокоїшся. Чому б то? Бо жива довкола нас природа. Жива й чутлива. Недарма її з давніх-давен народ матір’ю називає…

Вони вийшли з саду, переступили перелаз, опинилися на царині, за селом. Ліворуч, над дніпровською долиною, жеврів схід, ніби розпукувалася в небі таємнича троянда — феєрична, казкова. Василь Іванович зупинився, глибоко вдихнув прохолодне солодке повітря, напоєне свіжістю й незбагненним духом землі.

— П’янить, — прошепотів Гук. — Сильніше від вина.

— Ви щось мовили, татку?

— То я до себе.

Високо в небі пролетів крук. Протяжно каркнув. Гук поглянув на нього, кивнув синові.

— Примічай — летить крук, гукаючи, на південь — бути добрій погоді. Кричить, летючи на північ, — негода.

Рушили польовою стежиною поміж озиминою, що густим вруном вкривала землю обабіч. Гук інколи зупинявся, нахилявся, пестливо торкаючись пальцями смарагдових паростів, щось бурмотів.

У високості запалахкотіли вогнисті свічки — то сонячні стріли пронизали смугасті хмарини в небі. Потім поважно викотилося над обрієм імлисто-червоне колесо, попливло над землею.

— Ой-йой! — скрикнув від несподіванки хлопчик. — А то що таке?

— Та сонце ж! — осміхнувся у вуса батько.

— А чому ж таке…

— Яке?

— Дивне! Червоне, велике. Якесь казкове…

— Прокинувся ти раненько, от і побачив казку. А хто до півдня спить — той не побачить, як прокидаються сонечко й земля, як вони люблять одне одного. Глянь, прислухайся, як все радіє сонечку.

Івасик, розкривши рота, п’є очима, вухами, всім тілом ще не бачений, не чуваний трунок нового відчуття. Все довкола здається рідним, любим і близьким. Простягти б руку — і можна торкнутися сонячного кола, погратися з ним, прокататися в небі на чарівному човні.

Ранок набирає сили, потужнішають промені, радісно іскряться росяні самоцвіти на озимині. Почав пісню жайвір над полем, захлинувся від щастя, затріпотів крильцями над Івасиком, знемагаючи в п’янощах щастя.

Батько тихо йде стежиною, ніби пливе. Ось кінчаються поля озимини, починається чорна рілля. Над нею ледь помітна синювата пара, повітря колишеться, несе тонкі запахи в небо.

— Ніби дихає земля, — зачудовано озивається хлопчик. — Хукає.

— Ти помітив? — схвильовано запитав батько.

— Атож…

— Добре, синку, добре, — тихенько сказав Гук, кинувши схвальний погляд на сина.

Вони ще трохи пройшли мовчки, поглинуті чарами весни. Низько над землею промайнув гурт вороння, голосно каркаючи. Зробивши крутий віраж, птахи сіли на ріллю. Поважно походжали по полю, щось видзьобували, сварилися.

— Що то вони роблять? — поцікавився хлопчик.

— Поживи шукають.

— Татку…

— Гов?

— А коли ви гомоніти будете в землею? Адже обіцяли.

Батько хитро глянув на сина, підморгнув.

— Уже гомоню.

— Як то? — здивувався малий.

— Мовчки. З землею треба розмовляти в тиші. Думкою.

Гук пішов навпростець через поле, схиляючись до ріллі, пробуючи землю на дотик, іноді — на смак. Івасик дріботів за ним, заглибившись у свої дитячі думи, намагаючись збагнути глибину батькової відповіді. Вона йому здавалася вагомою й незвичною, як у казці. Гомоніти мовчки? Дивно й гарно. Тільки так, напевне, й можна порозумітися з полем, лісом, небом. Ген які вони величні, широкі, неомірні! Де ж почути їхнє слово в звичному вияві?

— А ви навчите мене розуміти мову землі? — нарешті порушив мовчання син.

— Навчу, — сказав батько і погладив хлопчика по спині. — Тільки не зачерствій серцем.

— Як то?

— Виростеш — збагнеш.

…Тануть, тануть давні видива. Біль проймає груди, тяжко дихати. Старий єгер розплющує очі, пробує звестися на лікті. Що ж це з ним сталося? Невже кирпата прийшла з повісткою і пора збиратися? Недарма Явтухович дав йому одкоша ниньки, мовби відчув, що лев уже не лев, а лише порожня машкара, що її пора викинути на смітник. Може, покликати людей, гукнути? Та ні, не треба. Бо передадуть Ярині, перелякають її, а в неї ж серце хворе, тримається лише тим, що п’є чай з квіток глоду. Полежати ще трохи, заспокоїтися, хай сила землі ввійде в тіло, прожене слабість. Тільки сила вічної матері може допомогти… якщо я їй ще потрібен…

Кущі дерези пливуть в очах, наче примари, зіткані з туману. Туляться до лиця старого Гука кущики материнки, блимають вогниками золотаві квіточки звіробою. Яка розкішна постеля! Заснути б навіки на такій, пливти у невідомість, у нові весни і сни…

Де ж це він упав на землицю? Вже недалечко до хати. Ліворуч яр, прямовисна круча. Глибока ущелина повзе гадюкою аж до річища, вкрита густими кущами терну й глоду. Тут він вперше зустрів її. Доле, як давно це було! Він безвусий шістнадцятилітній юнак — високий і кремезний. Сила в руках вирувала неміряна. Ніхто з сільських хлопців не міг здолати Василя в боротьбі. Після таких змагань на вигоні біля церкви він вертав додому вдоволений і сповнений предковічної снаги, завзяття, жадоби нових перемог. А батько дивився на сина докірливо, зітхав і лагідно, але владно промовляв.

— Дурості в тебе багато, синку. Ой, як багато! Ти хизуєшся силою, а що таке сила? Порхавка. Бачив гриба-порхавку? Товста, повна, велика. Наступи на неї, вона дихне смердючим димком і зморщиться. Нема її! Так і твоя сила: де вона й дінеться! Життя вимне тебе, не залишиться від сили й сліду. Пора тобі, Василю, за діло братися. Запряжу я тебе, синку, в роботу, там твоя сила хоч до ладу буде.

Справді, вскочив Василь у добрячу запряжку. Поля в батька було небагато, всього півтори десятини, тож на велику сім’ю в чотирнадцять душ не вистачало ні харчу, ні тим більше вбрання. Працювати треба було з ранку до вечора: на своєму полі, біля хати, на заробітках у цегельні або в неозорих Таврійських степах, коли наставали жнива.

Однієї весни, вертаючись з поля, Василь побачив сусідку Настю, гарну повновиду молодицю, а біля неї — маленьку її доньку, худесеньку, синьооку дівчинку. Ось тут, саме тут все це було. Настя пасла корову на налигачі понад кручею, а донька збирала весняні квіточки кульбаби і сплітала віночка. Тремтливим чистим голосочком вона виспівувала пісеньку. Яку ж? Боже мій, поверни пам’ять. Згадав, згадав! «Та нема гірш нікому, як тій сиротині, та ніхто не пригорне при лихій годині… Та колись ми любились, як зерно в орісі, а тепер розійшлися, мов туман по лісі…». О серце, може, це від тих прадавніх спогадів розриваєшся? Чому так вперто вони прориваються до свідомості? Далі, далі. Що було далі? Він тоді зупинився, задивившись на малесеньке чудо, на синьооку дівчинку з сонячним віночком в руках. Вона приязно всміхнулася і чемненько сказала: «Доблидень, дядьку!». Василь похвалив її: «Ввічлива дівчинка, одразу видно — хороших батьків. А як тебе звати?». — «Хіба не знаєш? — здивувалася Настя. — їй вже три рочки, бігає повз ваше подвір’я, грається». — «Щось не примітив, усе клопоти, робота». — «Та ясно, — сміялася Настя, — ти більше оком накидаєш на інших дівчаток — трохи більшеньких». — «Ет, таке скажете, — почервонів Василь, — я на них і дивитися не хочу». — «Чого там, діло житейське, ти вже на порі».

«Ялинкою мене звати, дядьку», — сказала дівчинка, приязно звівши янгольські оченята на хлопця. — «Будь здорова, Яринко», — сказав Василь, прощаючись з матір’ю та дочкою.

Чому він згадав про те? Чому в пам’яті закарбувалася та прадавня зустріч? Може, серце вже знало, передчувало, що то стрілася йому суджена з променистим віночком у руках? А скільки потім було плутаних життєвих стежок! Вже палахкотіла світова війна, вже вона спустошувала села від чоловіків та парубків, не вистачало робочих рук, і батько сказав Василеві: «Тобі вже сімнадцятий, пора заводити своє господарство. Знайду тобі пару». — «Як то знайдете? — спалахнув хлопець. — Хіба я дитина чи безногий, що сам не можу ходити та шукати?». — «Не дитина, — суворо одказав батько, — виперло тебе аж до неба, проте дурний ще, не тертий життям. Я знаю, що тобі треба. Вже накинула оком на тебе одна, із Занудівки. Багатиря дочка. І сама як грім, і збіжжя та худоби нікуди дівати». — «Та що ви, тату, торгувати мною будете? — ображено запитав син. — Тепер не ті часи, щоб силою оддавати дитину за нелюбу дівчину а чи хлопця…». — «Грамотний дуже! — гримнув батько. — Аякже, церковноприходську школу окончив, читаєш всякі там сочинєнія. А я в тебе на м’якому місці пропишу свою грамоту, щоб знав, як з батьком зчіплюватися. Ич, дожився до чого? Моє лайно мене ж повчає! Цить і ні пари з вуст! Нелюба, нелюба. Ще не бачив, а вже пащекуєш. Поїдемо, побачиш, може, й полюбиш. А не злюбиться — притреться. Треба нам якось вилазити із злиднів, бо оця мурашва вже мені голову об’їла!».

Василь замовк, дав згоду поїхати. Що йому лишалося робити? Батько справді має слушність: самої лише мурашви, тобто дітей, було чотирнадцятеро, та батько з матір’ю, та дід і баба на печі — ціла прірва ротів. Де ж взяти харчу, щоб всі ті діри напхати? Треба забути про себе, робити те, що батько каже, йому видніше…

У неділю вони поїхали до Занудівки на оглядини. Село було велике, заможне. Багато вишневих садів, гарні хати з окатими вікнами. Зайшли до широкого багатого дворища, їх зустрів невисокий літній чоловік. Пильно зиркнув на Василя, наче проколов буравчиками стальних очей. Парубкові стало від того моторошно й незатишно. Нудота підступила до серця. Він неуважно дивився на стодоли, на засіки, на ситих волів і корів, на добротну збрую. «Ах, навіщо все це мені, навіщо? — крутилася невідступно думка. — Все це чуже, не моє, і я буду найманцем, а не господарем».

Зайшли до світлиці, господиня обійстя була гостинна й привітна. Вона носила до столу всяку всячину, ставила пузаті пляшки з горілками та наливками, а Василь все поглядав на двері — коли ж з’явиться його наречена. Мо’, вона й справді путня дівчина, тоді він даремно хвилюється та нудьгує…

Батько гомонів із господарем, домовлявся про наступне весілля, а Василь сидів, як потороча, і було йому образливо до сліз, що його навіть не питають, чи хоче він, чи подобається йому вся ця історія. Нарешті відчинилися двері, зайшла господарева донька. Звали її Василиною. Була вона дівка дебела й висока, мала кругле обличчя і масні червоні губи. Великі сірі очі дивилися на Василя благально і сласно. Парубок почервонів, опустив очі донизу. Батько щось питав, а господиня сміялася, примовляючи: «Та він у вас, мов дівиця незаймана. Ич, як зашарівся!». Василеві було прикро, незручно. Що він робитиме з цією горою м’яса? Про що розмовлятиме? Звик до поля, до лісу, до дніпровського плину, знав добре мову світанку чи вечора, і мріялася йому русалка з загадковим поглядом, а тут…

Дзвеніли чарки, хміль розв’язав язики, чулися дотепи. Василь випив для сміливості, Василина опинилася поруч, від неї тхнуло коровою і чимсь прілим. І тоді парубок прийняв тверде рішення…

Додому вони повернулися вночі. Батько розпрягав коней, задоволено патякав: «Будеш хазяїном, синку. Обкидаєш злидні, мо’, й мені поможеш. Дівка, сам бачив, як добрий підсвинок, іде — земля двигтить. Буде тобі добренна пара. Ти ж у мене… ххи!.. он який вимахав махамет! За три тижні свайба, так і затям! Після жнив… о!». Промовивши теє, батько пішов спати, а Василь заночував на сіновалі. На світанні він взяв старенького кобеняка на плечі, захопив у коморі паляницю та кільце ковбаси і рушив униз понад Дніпром, залишивши удома для батька маленьку цидулку на жовтому папері: «Тату, не гнівайтеся, на підсвинку я женитися не буду, піду на заробітки в Таврію. А долю свою сам знайду. Доля не живе у багатій світлиці».

Повернувся парубок з добрим заробітком. Батько зустрів його досить холодно, проте жодного слова осуду чи гніву не виявив. Так ніби й не було нічого між ними, наче й не їздили вони на оглядини. Дякуючи батькові за тую делікатність чи за лицарську порядність, Василь не жалів себе, робив найчорнішу роботу, не вимагав для себе нічого, крім крихітки свободи — бути самим собою поміж полів, лісів, перед поглядом вічно спокійного неба.

Загриміла революційна гроза. Котилися відлуння нечуваних подій. Палали села, економії поміщиків. Скакали вершники в одному напрямку, потім — в іншому. Прийшли кайзерівські окупанти. Вішали, розстрілювали. І гаряче серце повело Василя до партизанів. Були походи, бої, рани, втрати побратимів. І хотілося хлопцеві лише одного: аби скоріше скінчилася та кривава каша, щоб над полями співали жайворони, щоб на плині дніпровському похитувалися човники рибалок, щоб цілувалися парубки з дівчатами під плакучими вербами.

Прийшла Радянська влада. Почали ділити землю. Василя взяли до комісії по розподілу землі, як представника незаможних селян. Ділив поле, ліс, луки. Ділив справедливо, враховуючи все — скільки дітей, робочих рук, яка заможність.

Люди перемовлялися, ждали: що ж вділить Василь Гук собі? А він забув про себе в екстазі того небувалого відчуття щедрості, яке, напевне, буває лише у сонця, грозової хмари, вітру, криниці: віддавати все, що маєш, до останку, до самозабуття! Що йому до себе, коли люди радіють, коли на їхніх лицях спалахує заграва щастя? Дісталися Василеві та його сім’ї солонці на полі та піщуга на луках. Батько промовчав, дивно поглянув на сина, а люди в селі до сьомого неба підносили Василя за його щирість та непідкупність. Проте дівчата не дуже тепер накидали оком на парубка, бо ж він ніяк не схожий був на доброго господаря: ну який же господар обділив би сам себе? Еж, недарма давно сказано: своя ложка до рота ближче.

Саме в ті часи й стрів знову Василь Яринку… Тут же таки, над кручею. Було вже їй тоді десять рочків, мала вона пшеничні коси, довгасте личко. Стояла над прірвою, тримаючи в руках лозину, а біля неї метушилося з десяток гусей: вона їх пасла. На ній було синє благеньке платтячко з білим горошком по полю, вітер облягав худеньку височеньку постать, і здавалася Яринка Василеві нетутешнім, неземним створінням. Ах, що йому було до неї, йому — двадцятитрьохлітньому чоловікові? Що спільного? Але чому так приємно було Василеві дивитися на неї, зазирнути в сині-пресині очі, почути її приглушений голосок: «Добридень, дядьку!». — «Добридень, Яринко!». — «А ви пам’ятаєте, як я була маленька, а ви йшли?». — «Пам’ятаю, — спантеличено сказав Василь. — А ти хіба не забула?». — «Не забула, — просто й серйозно мовила Яринка, — я все пам’ятаю».

І він пішов далі, на поле, а вона лишилася під кручею і дивилася йому вслід, забувши про гусей, що залізли в чужу пашню.

Втретє… де вони стрілися втретє? В лісі… на порубі… ні, тоді порубу не було. Ярочок в гущавині, довкола столітні дуби та сосни, галявини вкриті суничними килимами. Саме там, поміж заростями папороті, вони побачили одне одного. О, яка то була зустріч! Та, єдина, що запам’ятовується на все життя.

То був двадцять п’ятий рік. Ще чулися постріли ночами, ще інколи палахкотіли заграви, горіли комуни, артілі, скирти на полях. Василь став бригадиром у новоствореній комуні «Червоний світанок». Залишив батьківський дім, поселився в гуртожитку. Мав чепурну кімнатку, ліжко, столик. Їсти ходив, як і всі комунари, до їдальні тричі на день. Працювати доводилося багато, від зорі до зорі, та ще вчитися на курсах спеціалістів сільського господарства. Прийшов якось батько, скептично оглядав кімнату, обережно сів на ліжко, мацаючи біле простирадло, баєву ковдру.

— То що, синку? Як воно живеться комуні?

— Добре, тату.

— Не хочеться накивати п’ятами звідси, щоб тебе й хортами не догнали?

— Чого б то? — сміявся Василь. — Еж все наше, спільне!

— То кажеш — добре живеться?

— Щонайкраще!

— Ой, брешеш, сучий сину! — сердито гримнув батько. — Яке ж воно добро, коли я прийшов до тебе, а ти мені й чарочки не поставив, та не те що чарочки, а й борщику понюхати не дав. А якби ти до мене завітав, до рідної хати, то я б же одразу пригостив тебе. А ти мене, як кота об лаву. Ось воно як!

— Та чого там! — чухав голову Василь. — Можна піти до їдальні, я напишу заяву голові комуни, а він черкне резолюцію завідуючому їдальнею, то вони нагодують тебе як мого гостя.

— До чортового батька такі порядки, — буркнув батько. — Доки ті бумаженції ходитимуть по твоїх начальниках, мені й жаба цицьки дасть. Краще я піду додому та наїмся. А ти, синку, бувай здоров та набирайся розуму.

Батькове око, справді, добре підмітило ті недолади з першими комунами, їхню неприродність, передчасність, протиріччя з віковим, традиційним, усталеним життям хліборобів. Незабаром «Червоний світанок» розпався, натомість виник колгосп «Перебудова». Комунари знову розійшлися по хатах, отримали присадибні ділянки. Життя пішло веселіше.

А батько все гриз та гриз Василя — женися, женися! Вже молодші сини — Онопрій, Грицько, Гарасим оженилися, позаводили сім’ї, а він все ходив самотній сільськими вулицями, слухав пісні на вигоні і не міг вибрати собі пари до серця. Десь блукала його наречена небувалими краями, забравши навіки його душу, і не хотіла з’являтися в цім світі.

Одного разу на село напала банда. Голову колгоспу вбили, поранили комірника, одного з бригадирів. Василя Гука застукали на краю села, у дідовій хаті. У нього був браунінг, він пальнув кілька разів у вікно. Бандити побоялися лізти до світлиці, але знадвору випустили у вікна сотні дві набоїв. Василь сховався за стіною, мовчав. Бандити підступили до розбитих вікон, прислухалися. На печі харчав дід, який звечора випив кварту самогонки і не прокинувся навіть від пальби. Бандити реготали, один сказав:

— Конає, стерво! Харчить! Оце йому комунія, оце йому вся власть совєтам! Оце йому бригадирство! Собаці собача смерть!

Минали тривожні роки. Життя входило в нові береги. І ось там, під крислатими дубами… він її побачив…

Вона збирала суниці до кошика, зазираючи під густе, різьблене листя ягідника. Призахідне сонце пронизувало верхів’я дерев, багрянило її постать, біляву косу, стрункі ноги, що виднілися з-під простої квітчастої спідниці. Вона розігнулася, глянула на Василя. Він остовпів — Яринка!

— Це ти?

— Я, — прошепотіла вона, опускаючи погляд долу, а по щоці ніби прокотилася хвиля полум’я.

— Добридень, Яринко.

— Добридень…

— Чому ж не додаєш — «дядьку»? — засміявся Василь, не зводячи очей з ніжного худорлявого личка, темно-русих брів, пишних трояндових вуст.

— Не знаю, — мовила вона і підняла тривожні вії, глипнувши на нього глибоким сумовитим зором.

— А я все думаю-гадаю, — поволі озвався Василь, наближаючись до неї, — хто забрав мою долю… чому щастя мені не всміхається?

Вона одступила до сосни, притулилася спиною, важко дихала. Кошик впав на землю, ягоди розсипалися по глиці.

— А то ти… ти, русалко, вкрала мою душу…

— Ой ні, ні! — прошепотіла дівчина. — Я не крала! Я не винна!

— Винна, — палко сказав Василь, — давно винна! Ще як була ти дитиною, мені щось марилося, але я не смів і думати, а тепер… коли побачив тебе…

— Що?

— Одразу наче блискавка в серці майнула!

— Як ви говорите…

— Як? — Гарно, щиро… Не кажи мені ви… кажи — ти.

— Не смію. Хто я… для вас?

— Життя… Доля… Світ… Якщо захочеш! Якщо полюбиш!

— Давно люблю, — раптом сміливо сказала вона, глянувши в обличчя Василеві ніжно й щиро. — Ще як була дитиною. Ти мені здавався не таким, як всі. Твої очі замислені, твої руки сильні, висока постать і ще… багато такого, про що й не скажеш, що тільки серце відчуває.

— Яринко! — болісно й щасливо скрикнув Василь, торкаючись пальцями її щоки. — Ти воскресила мене. Ти даєш мені нове життя.

Він обняв її, підняв на руки, притулив до грудей. Яринка сиділа, ніби в колисці, сміялася солодко й знеможено. Він поніс її поміж кущами, несамовито толочачи бадилля папороті, продираючись крізь чортополох і зарості калини. Так вони ходили довго, довго, доки ніч не впала на землю, щось шептали одне одному, співали, гралися, наче маленькі. А потім вляглися на теплу, вгріту за літній день землю і дивилися в таємничу книгу зоряного дивокола.

— Ми вічно будемо разом, — шепотів Василь.

— Так, любий…

— Я ніколи не торкнуся тебе ні грубим словом, ні образою, ні докором.

— Я знаю це, мій велетню.

— Ти любиш дітей?

— Дуже люблю.

— У нас буде багато дітей. Ти згодна, Яринонько?

— Буде, Василечку. Буде, мій соколе.

Доле моя! Чому навіки не зупинилася та мить? Що ж далі, що було далі?

Вони одружилися. Село гомоніло, дивувалося. «Що він там набачив? — пащекували баби. — Ні виду, ні краси, ні тіла. Гидко скіпкою взяти, така й мати її була — покійниця Настя, — худе, мов кошеня засмоктане».

Василь ніби й не чув того: рік пожив з Яриною в батьковій хаті, доки побудував свою. Наступного року народився син, назвали його Іваном, Івасиком. Ярина округлилася, подебелішала, стала такою красунею, що жінки тільки розводили руками та поцмокували. «Видно одразу, що суджена, живе за ним, як у бога за пазухою. Що тут скажеш — добряча пара, ні слова лайки, ні сварки».

Ярина годувала сина, працювала в колгоспі, вечорами ходила до школи, вчилася читати, писати, полюбила книги. Івасик зростав хлопчиком тихим і задумливим. Не любив бійок, войовничих ігрищ між хлопчиками. Сидів часто за хатою на сонечку, розглядав травинки, квіточки, щось наспівував собі під ніс. А потім настали тяжкі роки, неврожаї, нестатки, голод. Синок ледве не вмер. Він ходив слідом за матір’ю, тримаючись за спідницю тонюсінькою синьою ручечкою. Вона водила його на поле, де посіяла грядку проса. Івасик повзав на колінцях поміж рядочками, виривав бур’янець, що вкривав волохате просо, і все просив у мами кашки.

— Ось виросте просо, — жалісливо втішала вона його, — я наварю Івасикові кашки. Багато, багато…

— Скільки захочу? — радісно питав хлопчик.

— Од пуза, — обіцяла мати, і хлопчик сміявся щасливо, ніби прослухавши казку, в якій все гаразд кінчається.

Василеві пощастило заробити борошна, вершків, крупи. Тяжкий час минув, Івасика пощастило врятувати. Він зміцнів, став повненький і здоровий. Відтоді палко полюбив землю, ніби голод і нестатки допомогли йому відчути найголовнішу потребу творящої людини — віддавати любов і працю тій єдиній матері всього живого, від якої всі мають снагу й життя, але про яку так часто й густо забувають.

Потім синок пішов у школу. Ой, скільки було клопоту, тривог і надій!

А тим часом життя котилося поміж суворими берегами, як бурхлива ріка. Були й спокійні плеса, були й темні водокрути, і грізні пороги. Минали дні, роки, а Василь все глибше, ніжніше любив Ярину, бо вона була істотою такої щедрості й глибини, про які він навіть не міг підозрювати.

Коли б не повертався додому — опівночі, на світанку, втомлений, злий, знервований, — дружина завжди зустрічала його тим давнім, незабутнім поглядом маленької дівчинки Яринки, котра пасла гусей над яром. Ніжний, відданий, неповторний погляд нечуваного терпіння й любові. Звідки вона брала його, де він народжувався, як міг зберегтися поміж лиховіїв життя?

Все, до чого торкалися маленькі сухорляві руки Ярини, одухотворювалося, набирало небуденного значення: спечений хліб, зварена страва, вишита сорочка, посаджена квітка. Все те саме, що й в інших, але Василь бачив, що вона на всьому лишала якусь еманацію духу свого, частку приязні, любові.

Коли йому дуже хотілося обійняти її, пригорнути, відчути воєдино з собою, він не міг скористатися одвічним правом чоловіка: просто прийти і лягти біля неї. Кожного разу відчував острах і хвилювання — чи має він право, чи не зустріне в її очах відчуженість і холодок збайдужіння?

І навіть після народження Івасика спільні ночі були святом, сповненим кохання й ніжними розмовами. Або мовчанням — всеохопним мовчанням взаєморозуміння.

— Василечку…

— Яринко…

— Ти кохаєш мене?

— Дуже…

— А що таке кохати?

— Не знаю, Яринко. Не маю тих слів. Може, відчувати, що мене без тебе нема.

— А хіба ти так відчуваєш?

— Так, Яринко.

— І якби зі мною щось сталося…

— Це сталося б зі мною…

— Я теж так відчуваю.

Він обіймав її, як дитину, і вона згорталася клубочком біля його грудей, і Василь відчував її біля серця: одірви — серце зупиниться. Тому всі болі життєві, всі невдачі минали, ніби тіні сновидінь, головне було, існувало в їхніх душах і серцях, і ніхто не міг би одняти того основного, невидимого.

Та вдарив грім, наступила гроза. Страшне випробування для душі, для любові. Було переселення на південь, у херсонські степи. Там виникали нові села колгоспи, радгоспи. Василя потягнуло у нові краї. Продали хату, корову, сіли на пароплав. За тиждень були в непривітному сухому степу: ні деревця, ні затишку. Нескінченні гони, потріскана земля, пилюка. Нема ставків, річок. Вода в колодязях глибоко-глибоко, ледь видно срібний п’ятачок.

Ярина була вагітна, проте працювала за двох. Місила глину, готувала саманові вальки. Змурували пристойну хату, побілили. Біля нової оселі посадили вишні, яблуні, верби, щоб було схоже на рідне Придніпров’я. Настало літо, розквітли біля призьби соняшники, над степами прогуркотіли щедрі грози, урожай видався багатий, хороший. Повеселіло на душі у Василя — недарма вони їхали світ за очі: їхньою працею ожило, зазеленіло, сповнилося дитячим гомоном і сміхом, надіями й любов’ю прадавнє дике поле.

Роботи для полевода Гука було по зав’язку: добирати нові сорти засухостійкої пшениці, впроваджувати виноград, берегти озимину від морозів, планувати наступні врожаї. А найголовніше — добувати нову техніку, якої було так мало.

Пізньої осені народився ще один синок. Його назвали на честь покійного Ярининого батька Юрієм. Пологи були тяжкі, дві доби не одходила від породіллі баба-повитуха, а Василь нипав довкола хати, і слухав дзвінку пісню хурделиці, що зривалася з півночі, і не міг подолати тривоги, котра клубилася в серці. Нарешті почувся крик — владний, невдоволений. Син був опецькуватий, головатий, великий. Його обмили, віддали щасливо втомленій матері. Вранці покликали Івасика, перед тим, як він пішов до школи. «Івасику, глянь — ось тобі братика завірюха принесла». Хлопчик серйозно глянув на зморщене, червоне личко, зверхньо здвигнув плечима, сплюнув і пробурчав матері: «Фе, свиня!». А потім мовчки вийшов з хати.

Мати вельми переживала таку неприязнь Івасика, але пізніше, коли Юрчик став рожевощоким, веселим малятком, — старший син полюбив його і залюбки доглядав, майстрував іграшки, водив гуляти.

Навесні Гук тяжко захворів. Було так: радгосп послав його до Снігурівки по американський трактор, у якого не вистачало якихось деталей. На станції Василь разом з механіком ремонтували громіздку машину, виточували в залізничній майстерні деталі. Нарешті завели двигуна і, щасливі перемогою, рушили до степового села своїм ходом, ведучи за собою по путівцю табун галасливих дітей, залишаючи по собі немислимий гуркіт і смердючу хмаринку.

У дорозі їх застала гроза. Злива розмила шлях. Трактор зупинився, і ніякі зусилля завести двигуна не дали результату. Василя промочило до кості. Він добрався додому з гарячкою і страшним ревматизмом. Хвороба загострилася, Гук зліг надовго, йому відняло ноги.

Ярина ходила на поле разом з іншими жінками, годувала дитя, порала хатню роботу, перевіряла шкільні завдання Івасика, сиділа біля Василя, бо він перетворився в немічну істоту, котра навіть до вітру вийти не могла самотужки.

Василь дивився в її очі змученим поглядом, і йому хотілося плакати, проте він кусав себе за руку, стримуючи клубок болю, що рвався з грудей.

— Яринко…

— Що, Василечку?

— Як же нам бути?

— Про що ти, мій голубе?

— Я так не можу. Я одружився в тобою, щоб стати опорою, захистом, а тепер…

— Ти і є моїм захистом, Василечку, — переконливо, хоч і сумовито, казала Ярина, і в її очах не було й тіні гри чи навіть самообману. — Якби це не ти був зі мною… я б не витримала. А так — крем’яну гору копатиму, бо ти — зі мною. Я недавно бачила сон, Василю. Ніби ми сіли з тобою в човен і попливли через море. Спочатку було спокійно, а потім знялася буря. Така страшна, що й не описати! Перевернуло нашого човна, ти почав тонути… і я підтримала тебе. І хоч важко мені було, а я таки втримала тебе над водою. А потім ти став сильний, почав загрібати рукою, і я трималася за твою шию. Море заспокоїлося, і ми вже пливли обіруч аж до протилежного берега. А після…

І тут Ярина замовкла, і не оповідала сну далі, хоч як Василь просив її. Проте сумирно додала:

— Не край серця, Василечку, я люблю тебе й витерплю всі муки, і стануть вони мені солодкими.

Наступної весни вирішив Гук повернутися до рідних країв. Якщо вже й хворіти, то краще між знайомими та рідними людьми. Вони спродалися, сіли на пароплав, рушили до Києва. В дорозі Ярина познайомилася з дідом-знахарем, хорошим знавцем трав і народних засобів лікування. Він дав їй рецепта для лікування гострого ревматизму. Препарат складався з багатьох трав і зерен, змішаних з баранячим жиром. Ліки виявилися чудодійними: вернувшись до рідного села, Ярина за кілька тижнів поставила Василя на ноги — компреси з дідової мазі витягли хворобу чиряками, що густо висипали на паралізованих ногах. Потім всі ті виразки зажили, і Гук наново вчився ходити, проте одужання принесло несказанну насолоду, прагнення до дії, оптимізм. А любов до Ярини стала невимірною. Йому здавалося — і так воно було насправді, — що вона народила його наново, стала йому не лише дружиною, а й матір’ю.

Гука після одужання прийняли до колгоспу, зарахували бригадиром, допомогли збудувати нову хату. Яринчин сон здійснювався, вона підтримала його над водою в час великої життєвої бурі.

Які вони були щасливі в перші дні після того, як Василь знову почав ходити! Мов дітлахи, бродили поза цариною, полем, стояли на березі річища, споглядали імлисте Правобережжя і не могли насититися мовчазною присутністю того несказанного, чому люди в усі віки давали такі різні, неподібні ймення або навіть заперечували його існування, збіднюючи тим свої почуття, свою глибинну суть.

— Яринко, а згадуєш, як ти ось тут стояла… з віночком в руках? А ось тут твоя матінка.

— Як нині бачу, Василечку. Ти йдеш стежиною — великий, як гора, голова — в небі, руки, як крила, очі, мов зорі. Тільки сумні-пресумні.

— Ти таким бачила мене? — щасливо сміявся Василь. — А нині яким бачиш?

— Таким самим, — серйозно відповідала Ярина, — тільки крила твої обважніли і в очах ще більша туга.

— Сивію, Яринко, сила втікає від мене. Ось — глянь — зморшки крають чоло.

— Що мені твої зморшки? Я дивлюся в серце твоє, Васильку.

Гук поворухнувся, застогнав, тамуючи гострий біль в серці. Так, так, вона завжди дивилася в його душу — ніжно, ненав’язливо, непомітно. Доле моя, невже доведеться покинути її в житейському морі самотньою при кінці путі? На кого?

Далі… що було далі? Підріс Юрасик, пішов у школу. Навчався легко й радісно. Мати навчила його читати ще на четвертому році життя, тому домашні завдання хлопчик робив блискавично, а вільний час віддавав читанню книжок, котрі можна було дістати в шкільній бібліотеці або в знайомих учителів. Та найбільше син полюбляв прогулянки з батьком зоряними вечорами, самотність і роздуми. Спочатку Василь хотів призвичаїти хлопчика до землі, щоб виховати з нього агронома на зміну собі, як і Йвася, але з того задуму нічого не вийшло, Юрасик не пішов шляхом старшого брата: його владно вабило до себе небо. Десь з невідомих надрів душі випливали з нього, виникали символи, уявлення, асоціації, котрі неодмінно приводили до зоряного космосу.

Згадуються дивні розмови на полі, над річкою, під зоряним склепінням. Юрасик зупинявся під павутиною, нап’ятою на віти акації, і задивлявся у самоцвітну росинку, що повисала на майже незримому перехресті.

— Глянь, глянь, таточку, — сонечко!

— Яке сонечко, синку?

— А в крапелинці — хіба не видиш? Сонце грається з крапелькою, зупинилося в ній, заховалося, стало маленьким, як добрий велет у казці…

— То, синку, промені віддзеркалюються у водиці, в росинці.

— Ні, там сонечко сховалося, — вперто казав син. — Ти не бачиш. А я — бачу.

Гуляючи по весняних луках, Юрасик захоплено бігав поміж травами і присідав біля золотистих, блакитних, рожевих квіток, торкаючись ніжних пелюсток, цілував їх.

— Вони подібні до зірочок, — шепотів хлопчик. — Татку, як гарно! Луки — ніби небо. Воно захотіло погратися із землею і зійшло сюди, на луки. А щоб не спопелити своїм вогнем людей і трав — зірки стали квіточками.

Василя інколи тривожила буйна фантазія сина, і він оповідав про те Ярині, а мати лише ласкаво всміхалася, заспокоюючи чоловіка.

— Людиною путньою буде синочок, бо відчуває все, як одне: і небо, і землю, й людей. Не здійме він своєї руки на живе, жалітиме його, як власне серце.

Проте мрії Юрасика набирали інколи небезпечної форми, і тоді навіть мати непокоїлася. Одного разу Ярина прала рядна та полотно біля ставка, а Юрчик сидів на березі під вербою і дивився в прозору воду. Там віддзеркалювалося блакитне небо, пухнасті білі хмарини, сліпуче кружало сонця.

— Мамцю, мамцю, — зненацька обізвався синок.

— Що тобі, Юрасику?

— От якби піти в той світ?

— В який? — злякалася мати.

— А в той, що ось там видко. — Юрасик показав у воду. — Глянь — там хмарки пливуть, і сонечко грається… і лелека он полетів…

— Дурненький, — полегшено засміялася Ярина. — То ж відбиток у воді. Як пірнеш туди — то втонеш.

— Та я знаю, що втонеш, — невдоволено сказав малий. — Це тому, що так звикли. А якщо дуже, дуже захотіти, дуже, дуже повірити, що там світ, тоді не втонеш, а помандруєш туди. Там дуже чарівно…

— Дурниці кажеш, синочку. Хоч у школі про теє не згадуй, а то сміятимуться.

— А в казках же люди йдуть під воду і там знаходять царства і людей, королів і принцес.

— То ж в казках.

— А хіба казка, — неправда?

Важко було відповідати на такі щирі, безпосередні запитання. Сказати, що казка — вигадка, брехня, небувалість? Зруйнувати світ дитячої мрії? Втиснути одразу психіку хлопчика в суворі закони буденності? Ні Василь, ні Ярина не сміли того робити, бо відчували — щось в Юрасикові зріє незвичайне, щось неповторне, таке, що має дати дивний плід у майбутті.

У сороковому році народилася дівчинка. Назвали Марійкою. Сірооке грайливе дитя. Братики билися за право доглядати й тішити сестричку, хоч старшому з них — Івасикові — вже сповнилося п’ятнадцять літ і ходив він у восьмий клас. Ярина стала ще кращою, і здавалося, що в її худеньке тіло вливається цілий океан енергії, — так багато вона працювала, порала, встигала. В колгоспі, на власному городі, біля дітей, у хаті. Варила їсти, вишивала сорочки, прала, доглядала, годувала Марійку, порала курей, свиню, корову, кролів. А вечорами читала науково-популярні брошури і романи про кохання. Вона дуже любила читати про зірки, про далекі планети: може, від неї ця любов перейшла до Юрасика?

А в сорок першому гримнула війна.

Події розгорталися невблаганно, навально, несподівано. Фронт котився до Дніпра, і Гук вирішив перебратися подалі від річкової долини, в гущавину лісів, у глухе сільце, де проживала його старша сестра Галька. Її хатинка стояла на краю села, в бору, взимку жодна жива душа не протоптувала стежки до неї, лише бродячі коти полюбляли стару «відьму», як її дражнили діти, бо вона давала притулок всякій бездомній, безпритульній живності, ділячись з нею останнім шматком хліба чи тарілкою борщу.

Тут сім’ю Гука застала окупація. Село було малесеньке, німці сюди не заглядали, тому ніхто не видав Василя, і він деякий час спокійно працював у лісництві, доглядаючи питомник. Та в сорок другому його запримітив поліцай з рідного села, котрий брав участь у каральній експедиції проти партизанів. Гук вирішив щезнути, щоб подалі від гріха. Діти з Яринкою залишилися у сестри, а сам він переховувався в болотах та нетрях, збудувавши там землянку. Згодом до нього приєдналося кілька блукаючих червоноармійців, вони утворили маленький партизанський загін. Ходили на операції в сусідні райони, спалили кілька поліцейських комендатур, пустили на Дніпрі з десяток барж на дно, підірвали військовий транспорт.

Інколи — зрідка — Василь навідувався до сім’ї, приносив дітям трофейний шоколад, втішав свою душу короткими зустрічами. Він знав, що треба стріляти, воювати, але душа його прагнула праці, тиші над полями й лісами, пахощів достиглого жита й квітів на дніпровських луках.

Відгриміла війна. Кров’ю небувалою, мукою нечуваною, стогоном світовим. Здригнулася планета від жаху перед звірством новітніх орд, котрі втратили найменшу подобу людяності. І почався ще один світанок — тривожний, тремтливий, сподіваний, непевний…

Повернувся з Європи старший син Івась, котрий пішов в армію добровольцем, коли радянські війська звільнили придніпрянські села. На грудях у нього блищала Зірка Героя. Ярина ридала від щастя, хотіла, щоб синок був при ній, але Іван вирішив піти батьковим шляхом, дав згоду очолити великий колгосп, який треба було піднімати з руїн та бідності.

Гукова сім’я знову переїхала до рідного села Плоти, в дніпровську долину. На місці дворища, як і в інших сімей, стояло згарище, задимлений комин, город заріс чортополохом, сад здичавів. Довелося все починати спочатку, бо від господарства лишилася тільки кішка Мурза: вона навела під розваленою піччю купу кошенят. Тигристі звірята дико верещали, не давалися до рук, люто поблискуючи фосфоричними очима-ліхтариками в свого притулку.

Усі дружно взялися до праці: за тиждень викопали землянку, змурували піч, — можна було зимувати. Верталися люди, демобілізовані солдати починали господарювати, колгосп ожив.

Проте Гук перейшов працювати в лісництво, ніби буремні роки війни щось змінили в ньому. Захотілося самотності, спілкування з деревами, квітами, звірями, птахами. І коли їхні ліси ввійшли в новостворений заповідник «Надія», він став працювати в ньому єгерем.

У сорок шостому році народився ще один хлопчик — Борис. Виростав тихим, спокійним, задумливим. Не прагнув гурту, товариства. Усамітнювався в бур’янах, в дерезі, читав книжки, про щось думав, розмовляючи сам з собою. Вчився з першого до десятого класу лише на п’ятірки, схоплював шкільну премудрість на льоту, вражаючи вчителів дивовижною інтуїцією та кмітливістю. Інколи здавалося, що Бориско все знає, а навчання в школі або прочитання книжки лише відновлює колись забуте, здуває з нього пил часу.

Юрасик одслужив два роки в армії, а повернувшись додому, вступив до університету на астрономічний відділ математичного факультету, разом в тим студіюючи біологію.

— Що за химерне уподобання? — дивувався батько, коли син інколи приїжджав у гості. — Щось одне б — зорі чи біологію. А то одна нога на землі, друга — в небесах. Дивися — розчахнешся!

— Чого там! — сміявся Юрасик, обнімаючи батька за широкі плечі. — То в тобі прадавній забобон, батьку, заговорив. Нема такого розділення у всесвіті — небо й земля. Наша планета — лише мініатюрний кораблик у небесному океані. Небо в кожній нашій клітині, в кожному листочку. Пам’ятаєш, як я бігав дитям по луках і кричав: «Квіточки, ніби зірки!».

— Авжеж, пам’ятаю, — похитував сивою головою Гук. — Уже тоді ти був якийсь не такий…

— Такий, такий, татку! Я збагнув — без знання неба не можна, як треба, і на землі господарювати. Сонце, зорі, далекі галактики, комети и туманності — все це не десь, у небувалості, а довкола нас, у нашому єстві, в крові, в душі, в характері, в пристрастях і мріях. Нас несуть у далечінь вихори безмежності, невже не ясно? І моя найбільша мрія — відкрити таємницю життя, свідомості, муки й радості людської. Історія наша реалізується тут, на землі, але початок, причина — у космосі, там, де сяють вогняні самоцвіти, батьку, що віками манили до себе наших пращурів.

— Ну, дивися, — зітхав Гук. — Велику дорогу обрав. Чим більша, чим крутіша гора, котру хочеш подолати, тим більший опір, тим грізніша небезпека.

— Знаю, — тихо відповідав Юрасик. — Та поглянь на маму нашу, татку. — Хіба її гора менша? А твоя?

І було це слово синове таким щирим і праведним, що Василь міцно притис Юрася до грудей і тихо мовив:

— Мабуть, синку, ти вже не скажеш мені кращого слова, як оце нині. Іди на свою кам’яну дорогу, шукай, копай. Очі материнські йтимуть за тобою, як у тій пісні…

Ой, діти, діти! Радосте й болю мій! Щастя велике приютити гостя з таємниці, ввести в життя, виростити, дати ймення, розум і долю… але й горе та неспокій, хвилювання та вічне горіння. Якби можна було самотужки виліпити для вас дорогу в прийдешнє, батьки змурували б твердий і надійний гостинець, що дарував би здійснення всіх дитячих мрій і надій. Але марні такі сподівання! Навіть погоду не передбачиш на достатньо довгий період. А життєві бурі вриваються в плин життя раптово, жорстоко, безжально! Так сталося з Іваном, котрий пішов батьківським шляхом, віддавши серце своє землі та її болям, сподіванням. Особисті невдачі, тяжка доля, підступ удаваних друзів. Згодом все обернулося на краще, але хто розгладить невигойні шрами на серці, в душі?

Втім, інакше й бути не може. Навіть у природі після штилів та спокійних днів гримлять громовиці, бурани, оновлюють світ прагненням до змін, до перетворень.

Довгі роки не було вже дітей у подружжя Гуків, ніби замулилося життєдайне джерело, перестали плодоносити віття родового дерева. Та зненацька пробудилася давня юна любов у Ярині, засяяли сині озерця очей, зарум’яніли вуста й щоки, і відчув Василь, що в сорокасемилітній дружині живе, як і раніше, ніжна принцеса з сонячним віночком у руках, улюблене дівчисько, котре вічно чекає його над яром, поміж заквітчаних трав. І народилася від тієї осінньої любові дівчинка, Христинка. Думали, що вона не виживе: була тонесенька, мовчазна, заглиблена в себе. Дивилася на маму, на братів, сестру, на світ великими синіми очима, мовби не бачила їх. Ярина упадала біля неї, як чайка степова біля чаєняток, повивала її ніжністю, любов’ю, щоб утримати летючий дух у суворому земному краю, в немічному тільці. І таки одвоювала тендітне створіння у небуття, дівчинка поповніла, почала сміятися, гратися, налилася барвами життя.

А в шістдесятому році прийшов ще один гість — хлопчик. Назвали його Грицем. Цей став мізинчиком, останнім дитям.

…Старий єгер поворухнувся, звівся на лікті, поволеньки сів на траві. Прислухався до серця. Ніби відпустило, біль відійшов у глибину, зачаївся. Може, змилувалася кирпата, вирішила дати ще якусь чисницю, щоб пройшов Гук крок-другий битою дорогою життя. Навіщо б то? Для чого? Хіба щоб попрощатися з рідними, любими? Негоже завершувати свій віковий шлях у дерезі. Треба дочалапати до хати і, якщо не покращає, повідомити дітям, хай зійдуться докупи та порадують батька, котрий відпливає у вирій. Іван близесенько — той хутко відгукнеться. Марія теж — вона вчителює в сусідньому селі. Христинка тут, при батьках. Борис і Гриць відгукнуться, приїдуть з Києва за день. А Юрасик — той далеко, в Москві. Навіть невідомо, чим він там займається, мовчить про теє. Нічого, почує, що з батьком зле — примчить.

Василь Гук звівся на ноги, тримаючись за стовбур вишні, постояв. У тілі пливла млість, але свідомість була ясна, серце вспокоїлося. Він повагом вишкандибав з дерези на вулицю, подибав додому. Йшов усміхаючись. Дивувався сам собі. Здавалося, що все довкола — лише куліси якоїсь вистави: і недуга його, і острахи, й клопоти. Сонце котиться в блакитному полі, як і завжди, співають пташки, буяють квіти. Все гаразд, все добре! Навіщо ж стільки хвилювання з приводу того, що втомлений мандрівник захотів спочити від довголітніх блукань?

Підійшовши до обійстя, побачив, що Ярина вибирає огірочки в корзину, зігнувшись біля гудини. Він постояв біля перелазу, мовчав, дивлячись на її сухеньку постать. Скільки ж це їй? Вже сповнюється сімдесят три. Боже мій! А йому вісімдесят шостий! Промайнули, пробігли роки, мов зграя щебетливих птахів…

У небі загриміло. На обрії клубочилися темні хмари. Гук схвально зиркнув туди.

— Дав би бог дощу. Земля суха…

Дружина уздріла чоловіка, ясно усміхнулася йому. Біля очей запромінилися зморшки.

— Огірочки збираю, Василечку. Христині в сторожку однесу. А то вона на одних ягідках сидить.

Старий єгер зітхнув, подумав: «Сказати про серце чи не треба? Мабуть, таки не треба. Хай не хвилюється. Промовчу…».

А вголос промовив, посмикуючи сивий вус:

— Вигнали мене, Яринко, з роботи. Як шолудивого пса.

— Як? За що? — сполошилася дружина.

— Невгодний комусь там… Важне цабе спіймав на гарячому. Він тут браконьєрствував. Вітьку вбив. Та я тобі казав…

— Темний народ, — сказала Ярина, поклавши суху долоню на чоловікову руку. — Ти — спокійніше. Вже пора й тобі відпочити. Хай молодші впрягаються. Достаток у нас є, пенсії вистачить, а я — на городі щось викохаю. А звіряток любити та захищати — хто тобі завадить?

— Гарно сказала, — щасливо всміхнувся Гук дружині, і серце в нього розтануло. — Я так і сказав Явтуховичу.

Зненацька від воріт почувся настирливий сигнал машини. Потім у хвіртку зайшло двоє — молоді ще хлопці у капелюхах, у легких плащах. Побачили старе подружжя, замахали руками.

— Хто це? — здивувався Гук. — Щось незнайоме.

Рушив до гостей поруч з Яриною, ступаючи поміж огірками, помідорами, картоплинням. З-за прибулих сяяла усміхом фізіономія директора заповідника.

— Василю Івановичу! — вигукували гості, перебиваючи один одного. — Вітаємо, від всього серця вітаємо!

— Та з чим? — здивувався Гук.

— Хіба ви не знаєте?

— Ні слухом ні духом, — переглянулися єгер з дружиною.

— Ваш син Юрій у небі літає. Весь світ гримить!

— Світ гримить, — здивувався Гук, — а ми й не відаємо.

— У небі, — усміхнулася мати. — Як святий.

Раптом в її очах майнула тривога.

— Мабуть, це… небезпечно?

— Що ви, що ви? — запевнив прибулий. — Стопроцентна гарантія. Тепер супутники дуже надійні. Там цілий будинок на орбіті кружляє. У них є все, навіть душ, квіти. Так що не турбуйтеся. Спасибі вам за сина. Післязавтра в районі мітинг.

— Який мітинг? — не зрозумів Гук.

— На честь Юрія, звичайно. Вас захопимо. Ні, ні, й не думайте відмовлятися. Всі чекають, жадають побачити вас. Батьки героя. Потім поїдемо в Київ, у Москву, в Зоряне містечко. Слава на весь світ… Школу ім’ям Юрія назвемо. Завтра приїдуть кореспонденти, ви їм все про сина розповісте. А тепер ще раз вітаємо, бувайте здоровенькі. До побачення! Та не забудьте — післязавтра мітинг. Готуйтеся!..

Побігли до воріт, замахали руками. Чорна машина рушила, дихнула синім димком, пропала за деревами.

— Вискочили, мов голий з кропиви, — засміялася Ярина, — а пропали, як корова язиком злизала.

Директор улесливо захихикав.

— І я вас вітаю, Василю Йвановичу… і вас, Ярино Юр’ївно! Вітаю, так би мовити, з подвигом.

— А нас за що вітати? — похмуро запитав Гук, дивлячись собі під ноги.

— А хто його таким виростив? — сплеснув руками директор. — Ви! Батьки героя!

— Який там герой! — махнув рукою єгер. — Звичайний шибеник був. Як і всі діти. Були й трійки, і вчителі скаржилися на нього. І бився з хлопцями…

— Хе-хе! А все ж — світова знаменитість.

— Випадок, — зітхнув Гук.

— Дай бог всім такі випадки. От я й вирішив, що… при такому випадку… замнемо нашу бесіду… Вважайте, що її не було. Хе-хе! Працюйте спокійно. Навіть зарплатню можна збільшити. Є така можливість!

— Дурниці все це! — закипів Гук. — Все вирішено. Я буду отримувати тільки пенсію, мені досить. А працюватиму так, безплатно, добровільно, доки сил вистачить. Старий уже, ослаб, молодих треба. Тільки не думай, Явтуховичу, що можна буде дозвіл давати всяким там… Горло перегризу, трупом ляжу. Затямив?

— Хе-хе! Навіщо ж хвилюватися? Хіба ми не спільну справу робимо? Все буде добренько. Хай буде по-вашому! Та ось, до речі, прислали нам нового єгеря. Молодого. Я до вас його привів. Навчайте, введіть у курс діла.

Сава, котрий тримався оддалік, почувши, що йдеться про нього, підійшов до старого єгеря, подав руку.

— Сава… Прізвище — Корінь.

Гук привітався з ним, гостро глянув у очі.

— Прізвище гарне, надійне. А сюди як? Сам чи направили?

— Сам. Охотою.

— Це — гарно.

— Ну ви бесідуйте, а я піду до себе, — озвався директор. — Ще раз вітаю. Ну діла!

Жваво рушив до хвіртки, з подивом похитуючи головою і щось бурмочучи. Гук задумливо глянув йому вслід, потім жестом запросив хлопця до хати. Поряд з Савою дріботів спанієль.

— Твій пес? — поцікавився єгер.

— Мій. Мудра істота.

Гук сів за столик під тінню плакучої верби, запросив хлопця. Ярина зупинилася поряд.

— Може, молочка? Борщику?

— Дякую, — ніяково сказав Сава. — Я ситий. У районі обідав.

— Ти не соромся. У нас просто…

Ярина пішла до хати. Єгер уважно глянув на хлопця.

— То, кажеш, сам?

— Сам.

— Чому так вирішив? Що потягло тебе?

— Полював я тут недавно, приїхали ми з групою мисливців. На болотах, за Каранню, я настріляв купу качок. Відчуваю, що гидку справу роблю, а якась шаленість, азарт, древня засліпленість заглушили сумління. Мабуть, у багатьох воно так, бо всяка культурна людина має розуміти: відсутня жодна економічна потреба вбивати качок, гусей, всіх диких птахів і тварин. А бачте — кривавий інстинкт, жадоба здобичі все ще прихована десь в глибині. Так от… Провалився я там у трясовину. Був би мені каюк, та Вірний… це пес мій, ось цей спанієль, привів до мене дівчину із заповідника. Чорнява така, тоненька. Врятувала вона мене. Прощався вже я з життям, у небо дивився, на білі хмарини, на блакитну далину… а поряд — мертві птахи, в багнюці. І став я гидкий сам собі. Адже вони тільки що літали у вільному просторі, раділи, були щасливі, а я їх… Для спорту… Мерзота все це! Ну, врятувала вона мене, привела до ставочка, дала переодягнутися, вивела до асфальту. І зникла, як у казці… Вірите чи ні — в той день я народився наново. І глибоко збагнув, що вбивати тварин, віднімати у них радість — підло, мерзотно, огидно. Треба їх полюбити… і тоді вони, як у казці, прийдуть до нас друзями, допоможуть і нам стати кращими. Та дівчина — вона вже вміє так…

У старого єгеря біля очей запромінилися ласкаві морщинки.

— Говори, говори, синку…

— А що говорити? Треба діяти. Віддавати, а не брати, захищати, а не гвалтувати, тоді весь світ стане заповідним.

Вузлувата рука Гука лягла на лікоть хлопця.

— Дякуй долі за той день, Саво, — глухо мовив єгер. — Той день вартий всього життя. Житимеш у нас, кімната є. Все покажу, розповім…

— Зустріти б ту дівчину, — задумливо мовив Сава. — По-моєму, вона вам доводиться…

— І по-моєму, доводиться, — засміявшись, перебив його Гук. — Христиною звуть її. Хочеш — можеш прогулятися до неї. Вона в сторожці, біля пожежної вишки. Там наш опорний пункт, невеличка лабораторія. Вона полюбляє самотину, отож і стала відлюдником. Відвідай її, скажи про Юрася, бо вона не дуже полюбляє радіо та телевізор. Заодно пройдеш з нею по наших угіддях, познайомишся — що й як…

— А я знайду?

— Простіше простого. Стежка виведе, я тобі покажу. Гей, Ярино, тобі не треба йти до сторожки, корзину віднесе Сава.

Христина сиділа в своїй кімнатці біля невеликого столика, переглядала гербарії, складала. На конвертах надписувала каліграфічним почерком: КИІВ, ІНСТИТУТ БОТАНІКИ. Завершивши роботу, задивилася у вікно.

Біля ставочка поважно ходив лелека з перев’язаною ногою. Підстрибував, вимахував крилами.

У воді віддзеркалювалася стіна лісових велетів — сосон, дубів.

Горлички на вітах під вікном бурмотіли щось своє, заповітне. В небі купчилися хмари, відчувалося передгроззя.

Христина встала з-за столу, підійшла до дзеркала, що висіло на стіні. Розплела чорну косу, розчесала буйне волосся, неуважно дивлячись десь вбік, знову заплелася. Рушила до дверей.

Вийшовши на ганочок, глибоко вдихнула повітря, насичене озоном. Потішилася, дивлячись на кумедні стрибки лелеки.

— Готуйся, готуйся, Ахмеде! Незабаром і ти полетиш!

Розтирала в долонях хліб, розкидала крихти. Налетіли голуби, горобці, почали клювати. З десяток птахів сіло їй на голову, на плечі. Вона рушила в лісову хащу, птахи відстали. Скісні промені сонця пробивалися крізь гущавину, мерехтіли, грали на обличчі. Вона заглибилася в себе, відсторонена, задумана. Поволі вийшла до колишнього порубу, де дівчата-піонерки прополювали молоді посадки сосни. Вони побачили Христину, радісно щебечучи, підбігли до неї.

— Тьотю Христино, а ми скоро закінчимо прополку. Сосонки зітхнуть привільніше. Правда?

— Правда, дівчаточка, — усміхнулася Христина, пестячи їх. — Допомогти деревцю вирости — як це гарно! А потім прийти до нього в гості…

— Тут буде густий ліс, — мрійливо сказала одна дівчинка. — Ми проведемо в ньому випускний вечір.

Христина зітхнула, ще раз поцілувала всіх дівчаток.

— Ну — біжіть, кінчайте справу.

Рушила далі лісовою дорогою, заглибилася в хащу. Гірко всміхаючись, прошепотіла:

— Випускний вечір… У мене теж був випускний вечір.

Мерехтливі сонячні плями закружляли перед її очима. Чи то сонце відбивається в сльозах? Чом вона плаче, за чим? Хіба не досить мук і терзань позаду?

А спогади вперто рвуться у незагоєну душу, і не зупиниш їх, не закриєш для них двері. Кружляють, радіють танцюючі пари у вихорі вальсу.

Вечір. Святкова зала в школі. Веселий урочистий гомін. Музика.

І вона в білому платті захоплено танцює з молодим білявим льотчиком. Він зачаровано прикипів поглядом до обличчя дівчини, зазирає в її сині-пресині очі.

— Як звати вас?

— Христина я…

— А я — Олег.

— Віщий Олег, — засміялася Христина, танцюючи. — «Князь тихо на череп коня наступил…».

— «Так вот где таилась погибель моя», — серйозно підхопив льотчик, і його повні вуста здригнулися.

— Про що ви? — нахмурилася дівчина, і в її очах поселилася тривога.

— Про це не скажеш, — у самозабутті шепотів Олег. — Це сильніше, ніж політ в небі. Як тільки я побачив вас, мені здалося, що я падаю в палаючому літаку і ніщо не зупинить падіння… Страшно й солодко!..

Христина танцювала, заплющивши очі. Мовчала. Та на її обличчі пливла усмішка щастя. Вона мовби прислухалася до чогось нечутного.

А потім… потім зорі в небі. Зграйки дівчат-десятикласниць і хлопців. Місяць між деревами. Білим привидом Христина в гущавині лісу і Олег поруч — тихий, зосереджений.

Вона зупинилася раптом, зазирнула в його очі.

— Невже ця ніч закінчиться? Олег, невже це минеться?

— Ні, Христинко! — палко відповів льотчик, простягаючи руки до неї. — Це буде вічно!

Вона відступила, засміялася. І не зрозуміти — весело їй чи сумно?

— Вічно? Вічно… А як ти збережеш втікаючу мить?

— У серці, Христинко. Дай обняти тебе…

— Дожени, — сміється вона. — Спіймай!

Побігла між деревами. Олег — за нею.

І летіла дівчина, мов предковічний птах, і летіла її душа у передчутті дива, і плив човник місяця поміж вітами, кружляли сріблисті хмари в небі. Похитувалися над ними півторатисячолітні дуби, простягаючи вузлуваті титанічні віття, ніби руки древніх пращурів.

Христина налетіла на білокору березу, зупинилася, важко дихаючи. Сповзла на траву, дивилася у зоряну криницю.

Обличчя Олега схилилося над нею.

— Не закривай зірок, — прошепотіла вона тривожно. — Або стань сам кращим, ніж вони. Сам стань зорею…

— Стану… Я буду, — шепотів Олег, обнімаючи її.

Багряні хмари у небі. І далекий стогін…

Христина отямилася від спогадів, тупо дивлячись поперед себе. Гірко всміхнулася.

— Минуле… Навіщо переслідуєш? Ти ж лише тінь, привид.

— Здрастуй, Христинко!

Дівчина здригнулася. До неї підійшов ладний чорнявий парубок в шкіряній курточці. В його карих очах світилося захоплення й жадоба. Поряд на лісовій дорозі пофиркувала машина «бобик».

— А, це ти, Сергійку? Добридень. Звідки?

— Шефа одвів на рибалку. А тепер — вільний весь день. Сідай — покатаю!

— Дякую, Сергійку. Я так. Пішки.

— Гидуєш? — жалісливо посміхнувся хлопець. Потім схопив її за руки, притягнув до себе, закричав у обличчя: — Ти відьма! Причарувала мене! Як дурень, блукаю по світу, не знаю — навіщо живу! Будь моєю, Христино!

Дівчина безвільно опустила руки в його обіймах, закрижаніла.

— Пусти, Сергію, — холодно мовила вона. — Я не буду твоєю. Я не буду нічиєю. Ніхто нікому не може належати. Чуєш, Сергію? Пусти…

— Не пущу! — шалено кричав хлопець, цілуючи її обличчя, шию, губи. — Ти моя, моя!

Христина сильно ляснула його по щоці. Він одскочив, оторопів.

— Прости, — тихо, з болем сказала вона.

— Підла, підла ти! — ніби ковтаючи якийсь клубок у горлі, забурмотів хлопець. — Корчиш неприступну. А того, свого байстрюка, од вітру принесла у подолі? Га? Від святого духа?

Христину ніби батогом стьобнули по очах. Сяйнула блискавиця, сповнила жахом єство. Сльози заслали очі. Вона побігла геть від нього, в гущавину, світ за очі.

— Христинко! Зачекай! Прости! Я не те хотів сказати… Прости, Христинко…

Не бачачи нічого, не чуючи, дівчина бігла поміж деревами і чагарями, задихаючись від ридання, що рвалося з глибини душі. Опинилася серед піщаних горбів, усіяних кількарічною посадкою сосни. Піднялася на високу сипучу дюну. Звідси видно було Дніпро, кручі Правобережжя, зелені луки. На верхів’ї горба, під віковою сосною, приютилася маленька могилка з кам’яною плитою, а на ній — фотографія усміхненого хлопчина, ясноокого, кучерявого.

Христина підбігла до могилки, впала на камінь. Задихнулася від плачу. Із-за сосни грайливо вибігло оленятко, здивовано зупинилося. Ткнулося носом в руку Христини. Вона підвела голову, побачила звірятко, крізь сльози усміхнулася йому. Ставши на коліна біля могильного горбика, почала витирати пилюку з плити, із заглибини, де була поміщена фотографія. Заворожено дивилася на личко сина, і до її внутрішнього слуху ніби долинав його дзвінкий, тривожний голос:

— Мамочко, а чому раптом ніч надворі? Все кругом потемніло.

Яскравий прямокутник дверей. А в ньому темна постать хлопчика. За ним — сяюче сонце, білі хмари у синьому небі. Христина вхопила дитя в обійми, повернула до сонця, безумно дивиться в його широко розплющені очі.

— Це нічого, синочку! Все буде добре! Потерпи…

— Мамочко, я хочу бачити сонечко!

— Ти побачиш, синочку! Ти побачиш…

А потім… білі привиди лікарів, тіні на скляних дверях. Світ померк для неї, розтанув. Тільки нескінченна тужлива нота очікування.

Маленьке тільце борсалося в постелі, ніби безпомічне звірятко, кинуте в хвилі бурхливого потоку. Очі були прикриті пов’язкою. Хлопчик метався, тягнувся рученятами до бинтів. Христина м’яко відводила його пальці, тамуючи біль в душі, прислухалася до гарячкового шепоту:

— Мамочко, зніми пов’язку… Я хочу бачити сонечко…

— Зажди, мій ласкавий, мій єдиний… Вава загоїться. Ти побачиш сонечко.

— Мамусю, чому так гаряче в голівці? Я лечу кудись. Мамо, матусю… Тримай мене… Не пускай…

Не втримала, не втримала! Лишилися тільки спогади. І кам’яна плита на вершині піщаного горба.

Христина погладила камінь долонями, мовби хотіла передати синкові у таємничий вирій краплю материнської любові й тепла. Поцілувала могилку, підвелася з землі і рушила вниз.

Тихо йшла мимо озера, захованого в гущавині. Тут було глухо, пустельно. Лілеї цнотливо красувалися на спокійному дзеркалі води. Вона проминула кущі терну і раптом злякано скрикнула. Перед нею на гіллі дуба два дебелі браконьєри підвісили щойно вбиту косулю і вже почали її білувати, здираючи шкуру. На галявині палахкотіло багаття. Христина одразу відзначила: це ті самі злочинці, котрих затримав батько із поважним браконьєром. Вона, шаленіючи, кинулася до них.

— Мерзотники, що ви робите?!

Браконьєри на мить отетеріли. Потім побачили, що Христина сама, перезирнулися. Почали усміхатися. Один з них — червонопикий, носатий — підморгнув дівчині.

— Привєт, красавиця! Гуків пагінець. Як там поживає предок?

— Бандити! — задихнулася від ненависті Христина. — Як вас земля тримає?

— Вєрно! — видихнув червонопикий і зареготав. Другий підтримав його. — Вєрно! З трудом носить нас матінка-земля. Го-го-го! Може, ти нас піддержиш на собі? Га? Ого-го! Га-га-га!

Христина задерев’яніла. Не чула гидких слів, а лише бачила оскалені пащі, масні губи, волохаті пальці, що стискували закривавлені ножі, якими білували косулю.

Її схопили за руки. Вона кричала, виривалася, кусалася, як дика кішка. Злочинці пошматували на ній плаття, захекавшись, прив’язали до сосни. Лаючись, відійшли до косулі, завершили білування, одрізали кілька соковитих шматків. Всілися біля вогню, смажили м’ясо, вдоволено іржали.

Темним, страшним поглядом дивилася на них Христина, ніби хотіла спопелити мерзотників, а з ними і все зло в світі. Вони хлебтали з бутля самогон, жадібно рвали зубами напівсире м’ясо.

— Невдалий в тебе ниньки моціон, — реготнув червонопикий. — Ой невдалий, дівонько!

— Нікуди не годиться, — згодився другий браконьєр, підморгуючи маленькими свинячими очицями і смачно чавкаючи.

— Широкий світ, — просторікував червонопикий, — а ти вибрала шлях найнебезпечніший. Ти наткнулася на двох мирних хлопців. Ми тобі не заважали… мирно… га-га!.. мирно збиралися покуштувати м’ясця цієї симпатичної кізоньки… го-го! Ні, ти тільки глянь на неї! Грім! Гроза! Спопелить! Ай-я-яй! Навіщо ж так грізно дивитися на нас? За що? Кізонька була — і нема! І ми — ось є, а ось — нема! Все марнота і міраж! Точно кажу. А ти — палаєш! Гориш! Все минає, як сказав… ну, чорт з ним! Це не має значення, хто сказав! Але сказав правильно, мудро. Все проходить. «Будуть внуки потом, все опять повторится сначала!». Чудддова пісня! Заспіваємо, кореш?

— Заспіваємо, — згодився другий браконьєр.

— А втім — не треба. Ми спочатку з нею потолкуємо. Як ти гадаєш, про що ми з нею… ха-ха!.. похрюкаємо? Ти не догадуєшся, дівонько? «На призывный звук гитары выйди, милая моя!». Ось ми насичуємось, п’яні, веселі, задоволені, проте — не зовсім, не зовсім. Для повноти щастя… ик!.. ти повинна утішити нас, полюбити. Га-га-га!

Усе розпливалося перед очима Христини, в свідомості лунав далекий дзвін. А вона відчула, що сидить біля вогника свічки, за вікнами ніч, і на столі — розгорнутий лист. Вона шепоче останні слова: «Завжди згадую ту чаклунську ніч. Хочу бути з тобою завжди, завжди. Твій Олег…».

А далі йшла вона під кронами жовтіючих дерев. Падали золотисті листки беріз, ткали на землі розмаїтий килим. Христина на ходу читала такі любі, такі жадані рядки: «Як тільки випаде вільна година, ми зустрінемося. І тоді — навіки разом. Якби ти могла приїхати — то був би сюрприз. Але ж ти не зможеш…».

— Зможу… Зможу, коханий, — шепотіла Христина. — Я все зможу.

Тихо дзвеніли мотори літака. Христина дивилася в ілюмінатор на білу-пребілу країну чаклунських хмар, що пливли внизу.

Опісля вона розмовляла з черговим біля прохідної містечка. Молодий, хвацький сержант з цікавістю дивився на неї.

— Кого вам?

— Олега… Іванова…

— Він у польоті. Прийдіть трохи пізніше. Години за три. Погуляйте в парку.

Христина пішла до парку. Осінні каштани роняли на асфальт блискучі коричневі плоди. Під старими в’язами відставники грали в шахи. Няньки й матері з колясками прогулювалися алеями.

Дівчина присіла на лавці поряд з молодою білявою жінкою, котра колихала на руках дитя, яке солодко спало, інколи посмоктуючи пустушку. З другого боку сиділа ветха бабуся, в’язала рукавички.

Христина глянула в небо. Там реактивний літак вимальовував дивовижні квіти на блакитному полотні простору. Білі смуги ткали фантастичні візерунки, сходилися, розходилися…

— Орел! — схвально зітхнула бабуся, спостерігши, що Христина дивиться на карколомні фігури пілотажу. — Чудеса, їй-богу! Глянь, як кренделі виписує!

— У небі — орел. А на землі — мізерний півень! — їдко сказала молода жінка, ніби ждала, щоб виплеснути свій біль.

— Про що ви? — здивувалася Христина.

— Та про орла ж. Ось його орленя, у мене на руках. Говорив палкі слова, підносив до неба. А потім, потім — ось це…

— А він? — майже беззвучно запитала Христина, бліднучи від тривоги.

— А він сказав, що я йому крила хочу зв’язати.

— Сволота!

— Та ні, — з досадою відказала молода жінка. — Непоганий хлопець. Славний, щирий. Тільки серцевини нема, як у тих, давніх героїв, про яких ми мріяли. Не всі такі, а ось мені попався такий. Нічого, ми з сином сильні, витримаємо. А Олег хай буде вільний. Свобода! Ян він часто промовляв це слово. Але що він розуміє в свободі?

— Як його прізвище? — затамувавши подих, спитала Христина.

— Іванов… Олег Іванов. А хіба що?

…У світ згадок вдерлися п’яні крики. Вона розплющила очі. Від палаючого багаття до неї наближався червонопикий з ножем в руках. Хижо посміхався.

— Ну що, красавиця, пограємося? Чи в тебе теж заповідник? Га-га-га! заповідник «Надія»! Го-го-го!

…Біла постіль. Скручене мукою лоно, безмежний вогняний біль, що заливає всесвіт. Крик дитини…

…Бігає вистрибом по галявині, понад квітами, жваве козеня.

… Тягнеться рученятами до бинтів на личку синок.

— Мамочко, мамо… зніми пов’язку… дай мені сонечко…

…Самотня могилка на вершині дюни.

…Підвішена на дубовій гілляці косуля, розтерзана, обгризена…

Червонопикий різонув по вірьовці, підхопив безвільне тіло Христини, повалив на траву.

— Тримай її за ноги, — ревнув він.

А вона ще не могла вирватися з потоку безсилля і спогаду, була десь далеко, далеко… Йшла з братом Юрієм лісовою стежиною. І пливли сиві тумани понад деревами, понад галявинами. Христина зупинилася, сумовито замилувалася краєвидом.

— Краса — захоплення й страждання, радість і мука, — ніби в сні промовляла вона. — Навіщо вона тут, у безодні терзання?

— Чому ти так, сестричко? — докірливо відповів Юрій… — Особиста трагедія заступила тобі всю радість світу.

— Радість? — скрикнула Христина. — Радіти можна, лише втративши пам’ять. Але як я зможу забути його змучений голосок: «Мамочко, я хочу бачити сонечко!». Всі джерела радості в цьому світі отруєні для мене. А якби він був живий! Хіба не вмирають інші діти? Все живе тріпоче в страху перед смертю, перед мукою… і поспішає в її жадібну пащу… Братику! Доки в світі страждає хоч одна душа — нема радості в світі! Бо мільярди радостей перед одною мукою — злочин!

— Ну, це ти вже пішла далі Достоєвського у своєму максималізмі, — м’яко озвався Юрій. — Зажди, не нагромаджуй. Адже не в печалі ти зачинала дитя? Адже раділа?

— А потім?

— Так, було потім… Але ти хочеш радіти безтурботно. Не задумуючись. Життя вимагає ще й плати…

— Кому я повинна платити? За що? За мить насолоди — вічність муки? Це — рівновага добра і зла? — іронічно запитала дівчина.

— Треба збагнути, — задумливо промовляв Юрій. — Ми ще не розуміємо. Ми ще не відаємо, навіщо прийшли в цей тяжкий і прекрасний світ. Релігія стверджувала сваволю творця, а ми відкинули міфи і прийняли сліпий закон необхідності. Але життя — то незглибинна тайна! Хто скаже, за яким поворотом стежки пізнання нас осяє істина?

Печально-прозорі очі Юрія вдивлялися в глибину неба, ніби шукали там розгадки.

— Так, сестричко. Людина — це заповідник Світла. Надія Сонця й зірок. Надія на перемогу над силами мороку й хаосу. Страшними втратами та зусиллями ми стверджуємо цю перемогу. І тоді, коли впадуть заборола мороку, ми побачимо, що радість здобутку перевершить найвищі Гімалаї зла й муки…

…Блискавиця вдарила в груди. Стало тяжко дихати. Христина пробудилася, прийшла до тями, відчула на собі тягар чужого тіла — смердючий і страшний. Зав’юнилася в судорожному зусиллі на траві, намагаючись звільнитися. Оскаженілий бандит рвав на ній плаття, ліфчик, вона була майже повністю оголена, але яра сила вливалася в її руки, і вона шалено впилася нігтями в пику напасника. Він скрикнув, гидко матюкнувся, вихопив ножа.

— Зачекай же! — прохрипів люто. — Не хочеш добром… мертву візьму!

За кущами почувся гавкіт собаки. Бандити остовпіли. З гущавини вискочив Сава, кинувся до браконьєрів. Червонопикий схопив рушницю, звів курки. Постріл, другий!

Сава впав на землю, підскочив, як пружина, прийомом карате збив напасника з ніг. Другий браконьєр накинувся на хлопця з ножем, але теж гримнувся на землю, скрикнувши від болю в плечі.

Сава схопив рушницю, звів курки. Злочинці, підхопившись з землі, метнулися в чагарі, аж залопотіло. Здалека почувся погрозливий вигук:

— Зажди, лягавий! За нами боржок не пропаде!

Сава підійшов до Христини, допоміг їй встати. Вона була нага, як дитя, але не помічала того. Дивилася на рятівника заворожено, ніби в сні. Торкнулася пальцями його щоки.

— Це ти? Ти — не сон? — прошепотіла вона, ще не вірячи своєму рятунку.

— Я, — винувато пробурмотів він, дивлячись їй під ноги. Потім хутко зняв свою сорочку, віддав їй. — Одягни. Вона велика. Я одведу тебе до сторожки. Пробач, що затримався. Батько твій показав мені стежку, я прийшов, а тебе нема. Я жду, жду, тебе нема. Серце тривожиться. Я вирішив шукати. І ось…

— Дякую, — заплющивши очі, мовила Христина. — Як добре, що ти прийшов. Як добре…

— Йому дякуй, — кивнув на спанієля Сава. — Він розшукав сліди. Якби не він…

Христина накинула сорочку на себе, вона сягала їй майже до колін. Дівчина простягнула руку хлопцеві. Він несміливо взяв тонкі тріпотливі пальці в свою долоню.

Вірний біля їхніх ніг дружелюбно бив хвостом по траві.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ Вогнесміх

…На заході сонця до сторожки прибіг сполоханий Гриць. Уздрівши Христину й Саву, котрі мирно вечеряли за столом свіжими огірками та суницями, полегшено зітхнув, радісно засміявся і кинувся обнімати сестру й свого побратима.

— Ну й чортяка ти! Ні словечка не сказав мені, не прийшов до лікарні. Де, що — ламаю голову. А він — осьдечки, залицяється до моєї сестрички, у пущу його потягло. Так порядні люди чинять? Га?

Сава винувато покашлював, Христина ласкаво гладила брата по схудлих щоках.

— Як ти схуд! Кощій Безсмертний. Батькам нічого не казав?

— Ти що? — злякався Гриць. — Не казав, та й надалі нема в цьому потреби. Матері лише натякни, вона в уяві такого навигадує. Та й батько вже не той, з серцем у нього погано. Гарно, що Сава прибув, змінить його. Батько наш скупенький на похвалу, а про Саву одразу компліментів наговорив.

— А що він сказав? — поцікавилася Христина.

— Хай покортить. А то носа задере Сава. А я оце прискочив на одну добу — повідомити батькам про Юрася і провідати, бо днями їду з редактором Товкачем у відрядження. Мама зраділа, побачивши мене, і одразу забідкалася, що послали молодого єгеря до Христини, а його й слід прохолов. Каже — по смерть такого посилати! І тривога якась її обняла. Щось, мовляв, погане з Христинкою діється, чує моє серце. Біжи та біжи! Ось я й прибіг. Бач, добре, що мамине серце дарма бідкалося.

— Недарма, — спохмурніла Христина. — Тобі можу сказати, братику, що коли б не Сава, мене б уже не було…

— Як то? — аж підскочив Гриць. — Що за страхи вигадуєш?

— Заспокойся, без емоцій. Кажу щиру правду.

І вона розповіла братові все, що сталося. Гриць вислухав, гостро глянув на Саву.

— Що думаєш робити? В район повідомив?

— Який там район. Я знайомим хлопцям у Київ повідомив, що і як. В районі у бандитів є поважні покровителі. Цей вузол треба розв’язувати обережно і вміло. Та й напасники, гадаю, триматимуться поки що подалі від наших місць…

— Дарма так гадаєш. Логіки злочинця передбачити неможливо. Все-таки тримайся насторожі, проведи нараду з єгерями, попередь. Як гадаєш — батькові можна сказати?

— Я б не казала, — озвалася Христина.

— Треба сказати, — помовчавши, заперечив Сава. — Матері не треба, а старому — необхідно. З такими людьми потрібна повна відвертість. Та й що ти зробиш без нього? Він тут господар, знає все до тонкощів. Пораджуся з ним.

— Хай буде по-твоєму, — згодився Гриць. — Ну, я побіжу, заспокою маму. А ти як — заночуєш тут?

— Ні, ні, — злякано скрикнула Христина. — Він піде в село.

— Добре, добре, — засміявся Гриць. — У твоїй келії поки що нема місця для двох. Але поспішати Саві нема потреби. Хіба не так? Поговори з ним, розкажи про наш заповідник, про свої ідеї…

— А ти не боїшся тут ночувати сама? — ніяково запитав Сава.

— Тепер боятимусь. Але звикну. Попрошу батька, щоб дав рушницю. А втім — не треба!

— Стрільця з тебе не вийде, — згодився Гриць. — Краще добрячого пса завести.

— Це я зроблю, — втрутився Сава. — Привезу з Києва такого тигра, що браконьєри за кілометр обходитимуть сторожку.

— От і гаразд! — зрадів Гриць. — Тоді я побіжу. Саво, постарайся повернутися хоча б до світанку. Христинко, не метай блискавиць. Так воно й буде, бо ж я знаю — розмов вам вистачить до ранку. Раненько я виїжджаю, хотілося б з тобою перекинутися парою слів.

— Буду вчасно, — мовив Сава, ніжно глянувши на дівчину.

— Тоді — гарної ночі. Не забудьте послухати транзистор або глянути в телек, весь світ вирує, про нашого Юрася говорять.

— Телевізор зіпсований…

— Тоді — радіо. Бувайте…

Гриць вибіг у сутінки вечора. І знову Христина з Савою лишилися наодинці. Дівчина якось раптово притихла, прибрала залишки вечері на столі, мовчки принесла й поставила перед Савою транзистора.

— Пошукай передачу. Про Юрка.

Хлопець почав нишпорити по діапазону. В тишу кімнатки вдерлися пісні, музика, свист, гомін ефіру. Христина запалила свічку, маленький вогник заколихався, оживив, одухотворив усі речі довкола.

— Люблю живий пломінь, — прошепотіла вона.

Стало затишно. Почувся голос диктора:

— Юрій Гук вважає, що радянська наука відкривав нову сторінку у вивченні Всесвіту. Людина виходить з материнської хати і народжується для небувалого життя у всеосяжності часу й простору. Наша праця, творчість, мрії, дерзання набирають глибинного значення й винятковості. Космічна ера не просто продовження віковічної дороги пізнання, а суджений ріст Людини у безмірність можливостей…

Сава глянув на Христину, очі в нього замерехтіли іскрами цікавості.

— Вражаючі оцінки. Хотілося б самому поговорити з ним.

— Встигнеш, — задумливо мовила Христина. — Повернеться з неба, прилетить до батьків. Тоді й побесідуєте. Він — щира душа, відкрита до всього шукаючого.

— Повернеться з неба, — повторив Сава, ніби прислухаючись до смаку тих слів. — Як просто це говориться. Ще не так давно вважалася б така фраза містичною. А тепер…

— Пошукай ще, — попросила Христина, дивлячись у вікно, де темніла стіна лісу, а понад нею — миготіли ласкаві зірки, і повновидий місяць викочувався з-за обрію.

З динаміка полилася органна мелодія Баха, а потім тихий, спокійний голос з прибалтійським акцентом сказав:

— Прихильник ідей професора Олександра Чижевського та академіка Володимира Вернадського радянський астробіолог і космонавт Юрій Гук вважає, що наука впритул наблизилася до відкриття фундаментального зв’язку Людини з найсокровеннішими глибинами світобудови. Він стверджує, що пора підтвердити не лише залежність Людини від Природи та її законів, але й безперервність та спільність їх космоеволюції. Таке всеохоплююче пізнання не лише трансформує течію життя на планеті, а й дасть змогу Людині взяти у власні руки завдання власного саморозкриття, самореалізації…

Очі Христини потепліли.

— Це його втаємничені думки. Тепер вони летять над світом. Як багато він мені говорив про це, а я, бувало, не розуміла його, заперечувала…

— Чому? — обережно запитав Сава, милуючись нею.

— Не знаю, — похилила голову дівчина. — Напевне, щось особисте. — Вона спохмурніла, ніби думала, чи говорити далі, чи ні. — Про це пізніше. Як-небудь оповім. Щоб відчути спільне, загальне, треба забути про себе, про свої дрібні болі й проблеми. А втім, для кого вони дрібні? Для зірки, галактики? А для людини… вони інколи закривають весь світ. Щось тяжко дихати. Вийдемо надвір, погуляємо трохи.

Сава вимкнув транзистора, рушив за дівчиною до дверей.

На ганку в сутінках бовваніла тінь лелеки. Христина погладила його по шиї.

— Що, Ахмеде? Не хочеться відлітати? Звик? Дивися — не прогадай! Твої браття вже летять.

Вони зійшли з ганку. Зупинившись біля ставочка, задивилися в таємниче дивоколо. Ласкавий місяць вже піднявся і тихо плив поміж прозорих хмаринок. Сава, зітхнувши, сказав:

— Ніби книга, написана таємничими знаками. Так і здається, що хтось залишив її для нас, а ми… не вміємо прочитати.

— Це ти гарно сказав, — згодилася Христина. — Дух захоплює. Серце завмирає. Але інколи мені страшно дивитися в небо.

— Чому?

— Не знаю. А втім, спробую пояснити. Ми виростаємо в затишних будиночках, оточені морем простих, звичайних предметів. Такі ж і наші слова, поняття, традиції. Послухай розмови людей у автобусі, трамваї, в метро, на вулиці, вдома: все це дрібно, нецікаво, суєтно. Про їжу, вбрання, футбол. Є, безумовно, винятки, але в основі — рутина, мізерність. Але інколи ми виходимо під зоряне склепіння, бачимо оці полум’яні світи. І тоді задумуємось. Прагнемо розумом обійняти цю безмірність, узгоджуємо із своєю буденністю, замість того, щоб самим піднятися до тієї полум’яності, таємничості. Дух знемагає, прагнучи полетіти у вирій, а тіло залишається тут, у темній безодні. Страхітлива роздвоєність. Хто зможе ліквідувати ту прірву?

— Але ж… це лише перші кроки, а вже які досягнення! Ось брат твій і його друзі обживають космос, а за ними полетять сотні, тисячі…

— І повернуться назад, — печально підхопила Христина. — Це не те. Мабуть, ти не зовсім збагнув, що я хотіла сказати. Космічні польоти, технологія — все це здорово, цікаво, але не по суті. Як би тобі пояснити? Ми у ракетах-човниках, у скафандрах, ніби слимаки, що не можуть одірватися від своїх равликів-будиночків. Тягнучи з собою зовнішню хатку, як ти збагнеш бездонність всесвіту? Треба обняти зоряну глибінь, ввійти в неї, як птах у повітряну течію. Розумієш? Польоти в ракетах — ніби уколи голкою у воду. Все залишається, як і раніше. Тілесно ми не міняємося, а, отже, суттєво теж. Навіть у найдивовижніших світах ми залишимося вульгарними землянами, як не можуть одірватися від своїх улюблених забобонів і звичок. Я певна, що навіть дехто з космонавтів відчуває острах, якщо дорогу йому перебіжить чорна кішка. Про що ж такому говорити з далеким братом по розуму? Ти розумієш?..

— Начебто розумію… але ж ніщо не стоїть на місці, ми передаємо, як то кажуть, естафету пізнання приладам, он уже які мудрі комп’ютери є, роботи, котрі зможуть вільно проникати в будь-яке середовище, куди нам вхід заказано. Про це пишуть учені, фантасти.

— Які дурниці! Передати своє завдання приладам, навіть найказковішим, — це ж самоусунутись від розвитку. Ми, станемо лише слугами машин. Гарно писав про це Максиміліан Волошин. Ти читав такого поета? Ні? Жаль. Прекрасний поет. В поемі «Путями Каина» є страшні рядки: «Был нужен раб, чтоб умащать елеем промежности машин…». Ти розумієш, яка перспектива чигає на людину, якщо вона перестане мінятися, рости? Не ми будемо планувати своє прийдешнє, а комп’ютери диктуватимуть нам. Я думаю про це, думаю і нічого не можу збагнути. Чому ми пішли по такому шляху? Тут — якась хитрість розуму й тіла. Може, ми облінилися, не бажаємо трансформуватися, як це завжди було в природі, отже, і формуємо підробки, імітації: прилади, аналізатори, мислячі машини… Бачу, бачу, тобі все це здається химерою й абсурдом.

— Та ні, я так не думаю. Але вчені будуть категорично проти.

— То й що? Хіба найученіші заперечення щось міняють! Ми повинні збагнути свою сутність, своє призначення і прийняти його в усій повноті. Якщо навіть це буде болісно чи жахливо. Може нам доведеться повністю перебудувати все — тіло й душу. Бо як інакше стати друзями природи?

— Це здорово, — прошепотів Сава. — Я трохи розумію тебе. Але це й страшно.

— Страшно, — згодилася Христина. — Але й прекрасно. І необхідно. Природа не буде жаліти нас якщо ми залишимося глухими до її волі. Ну що ж — ходімо, я покажу тобі свої володіння. Вночі все — ніби в казці. Ти вмієш мовчати?

— А хіба це так важко?

Хлопець здивовано глянув на неї.

— Дуже. Пуста людина не вміє мовчати, їй треба вічно базікати. Мовчати вдвох, або в гурті — велике осягнення. Ясно, що мовчання повинне бути радісним. І сповненим змісту. Так ти вмієш мовчати?

— Не пробував, — тривожно озвався Сава. — Але я постараюся. З тобою навіть мовчання буде щастям… для мене…

— Тихо, — попросила Христина. — Не треба зайвих слів. Ходімо. Спробуємо прочитати літери книги неба…

Поверталися вузенькою лісовою доріжкою на світанку. Сава не відчував, що з ним було, не знав, де він ходив. Було зоряне сновидіння, політ між віковими дубами, пісня чаклунської ночі. Пісня без слів.

В блідо-синьому небі вставало понад стіною темно-зеленого лісу багряне сонце. Самоцвітні краплі роси заграли на траві.

Христина глянула на обрій, тривожно промовила, вперше порушивши мовчання:

— Спека буде. Вчора гриміло, гриміло, а дощу нема. Все сухе довкола, мов трут. Кинь сірника — спалахне. Хоч би дощі пройшли.

Дорогу перебіг заєць. Зупинився, піднявши вуха. Не поспішаючи, пострибав далі. Сава засміявся.

— Приємно. Не боїться.

— І це лише за п’ятнадцять років. Раніше тут теж все було виглумлено, знищено. Порожній ліс був. Мисливці в сезон полювання винищували все, навіть по воронах стріляли.

— Лише п’ятнадцять років? — здивувався хлопець. — А великий у вас заповідник?

— Три тисячі гектарів. Крапля в морі. Кілька співробітників: я — еколог, є знавці флори, фауни. П’ять чоловік. Семеро єгерів. Але навіть за цю площу йде бій. Заготівельні організації кричать, що план у них горить, а в нас є, мовляв, багато дерева, котре можна, безболісно реалізувати. Слово яке страшне — реалізувати!

— А до чого тут їхній план? У них — свої ліси, у вас — свої.

— Заздрісно, що добро пропадає, — гірко всміхнулася Христина. — Та нічого. Ми воюємо. Тепер стало легше, газети підхопили ідеї захисту природи. Інститут ботаніки нам помагає. Та браконьєри не сплять. Сам бачив, які «красунчики» ходять. І перед убивством не зупиняються.

— Дивно. Є закон про захист природи, а люди…

— Головний закон — у душі. Там треба було формувати твердині краси, закону, любові. А ми ігнорували душу, все дбали про тіло, про черево. От і стала природа для багатьох людей джерелом насолоди, споживання. А переламати цю тенденцію? Ой, тяжко! Що таке наш заповідник, та й не лише наш? Крапелька серед океану споживацтва. Що там оцей ліс? На унікальний Байкал замахнулася бездуховність, на великі ріки, на культуру народну…

Вона гостро глянула на хлопця, і Сава зашарівся.

— Правду сказала. Сам недавно такий був. І якби не ти…

— Та ні, — заперечила дівчина. В тобі дрімало добре зерно. Просто ти спав, не замислювався, як і мільйони інших. А під грозою — пробудився…

— Ти гарно сказала! — підхопив Сава. — Саме — пробудити людей треба. Щоб душа заболіла, щоб болі всього живого стали твоїми болями.

— Чудово, — дружньо мовила Христина. Зупинилася, глянула довкола. — Потрібні заповідники в серці. Ще з колиски відкривати в душі джерела любові. Хай естафету підхопить школа. Сказати дитині: пожалій квітку, дерево, звірятко… Птаха пожалій, мурашку, метелика… Не вбий! Адже можеш обійтися без убивства? А ще краще — полюби. І тоді весь світ принесе тобі дарунки. Як у казках, пам’ятаєш?

— У казках, — сумовито відгукнувся Сава, — все гаразд. І я там був, мед-пиво пив. А в житті? згадай вчорашніх. Поговори з ними про любов…

— Такі не почують. І не лише вони. Є навіть вчені й діячі культури з глухими серцями…

Вони ще трохи пройшли мовчки по дорозі, і Сава відчув, як Христина зненацька відчужилася, охолола. Зупинилася. Не дивлячись на хлопця, сказала:

— Ну, тобі пора. Ти ж обіцяв Грицеві. А я піду до своїх звірят. Провідаю.

— А мені… можна приходити до тебе? — з надією запитав Сава.

Обличчя в Христини відсторонене. Очі — ніби темні провалля. Вона довго мовчала. Потім зронила:

— Приходь. Інколи… Якщо не можеш не прийти…

Савині щоки спалахнули. Дівчина, не відводячи погляду, додала:

— А тепер — іди. Скажи мамі, що я буду завтра, хай не турбуються. І ще… якщо хочеш глибше зрозуміти мої роздуми, зайди в сторожку, візьми в шухляді стола товстий зошит. Там записи про найголовніше, про те, що хвилює мене. Потім поговоримо…

Різко повернулася, пішла в бік від дороги. Зникла в сосновій посадці. А Саві все ще здавалося, що вона тут, поруч з ним, пливе у просторі повільно, мов хмаринка. І зграйка білих голубів над нею…

Отямившись, задумливо рушив далі. Різкий сигнал машини сполохав його заглибленість. Сава здригнувсь, оглянувся.

Поряд у хмарці пилу зупинився «бобик». З нього вискочив Сергій, заступив дорогу Саві. Той здивовано дивився на шофера.

— У чому справа? Вам щось треба?

— Послухай, ти… новоспечений єгер! — процідив Сергій, поїдаючи хлопця палаючим поглядом. — Може, ти Вибереш собі інші стежки-доріжки для прогулянок?

Біля ніг Сави грізно загарчав спанієль.

— Тихо, Вірний, — наказав Сава. — Замовкни. Хлопець жартує.

— Ні, не жартую! Христини не чіпай!

— Хто тобі сказав, що я її чіпаю? — здивувався Сава. — Вона тобі скаржилася?

— Ну, ти! — Сергій потемнів від шаленства. — Ми з нею дружили ще з дитячих літ. За однією партою сиділи. Ти можеш це зрозуміти? Один красунчик… падлюка згубив її, зманив… дитя вона поховала… Це треба відчути! А я її все життя люблю… Ясно тобі це? А тепер ти вискочив звідкись!

— Послухай, друже, не знаю, як тебе звати, — серйозно відповів Сава. — Пригаси свою шаленість і лють. По-перше, я не вискочив, а працюватиму тут. По-друге, Христина для мене не об’єкт для торгівлі: навіть з тобою, її шкільним товаришем, а таке… таке заповідне, як цей ліс, як сонце, як небо. Не будеш же ти битися зі мною за те, що я дивлюся на сонце? Чи розмовляю з ним! Ну скажи! Не будеш?

Сергій відступив, пильно дивлячись у очі Саві. Усміхнувся. Сів у машину. Виглянув з віконця.

— Чорт з тобою! Дивися на сонце. Та гляди — коли що, я тебе й під землею знайду.

Машина рвонула, щезла в переліску. А Сава ще довго стояв на місці і усміхався сам до себе.

…Вітаю тебе, Друже.

Ти перегорнув сторінки моїх роздумів. Ти підійшов до воріт мого Саду. Пам’ятаєш прадавню легенду про втрачений Едем? Людина має повернути собі й спадкоємцям втрачений скарб, згублену цілість, омріяну радість. Боги, як би вони там не називалися, вигнали нас із Саду і прокляли. Що ж нам далі робити з ними? Плакати, проситися, випрошувати крихти жалості? Дарма, як казав наш кобзар, дарма! «За що тебе, світе-брате, в своїй ясній, чистій хаті оковано, омурано… Премудрого одурено, багряницями закрито і розп’ятієм добито? Не добито — стрепенися і над нами просвітися!».

Ось моє кредо, Друже! Збагнути глибоко й відповідально, що впродовж довгих и кривавих віків нас одурювали, заплутували в павутину потойбічних страхів. Нас змушували бути прислужниками руйнаторів і брехливих жерців шахрайського бога, котрий люто ненавидить Матір-Природу та її творчих синів. Ми звільняємося від його претензійної опіки і хочемо говорити з Матір’ю лицем до лиця. Як давно ми не розмовляли з нею, не чули благословенного її голосу. Чуєш, Друже? Лише вона, правічна Мати-Природа, допоможе нам стати крилатими істотами.

Зайди, шукачу радості. Ти прийшов додому, до друзів. Я проведу тебе стежинками заповідного краю, а від тебе вимагається лише одне — відкрий навстіж серце своє.

Тобі ласкаво усміхаються квіти, привітно схиляють віття сосни та ялини, могутні дуби і красуні берези. Прийми причастя живої краси, насити душу земною веселкою Матері-Природи — іскристими преображеннями сонячного променя. Ти станеш мудрішим, добрішим, спокійнішим. Твого слуху торкнеться гармонія сфер, про яку згадував великий Піфагор. І ще глибше ти збагнеш велич людської творчості, що перетворює дикі стихії в сади розуму й краси. А збагнувши, легше знайдеш суджене місце, неповторне місце поміж будівниками спільного прийдешнього.

Отже, зайди. А втім — зажди ще хвильку. Нам треба з тобою серйозно домовитися про основне, бо Сад, в який ти вступаєш, — понад всі рукотворні храми й творення, і в ньому належиться сповнитися урочистістю.

Ти готовий до цього? Чи знаєш ти, до чого покликаний своїм народженням на Землі, в цьому народі, в цю унікальну епоху? Що маєш зробити, сформувати з себе, що залишити на стежині свого Проходження? Але спочатку простіші запитання: що для тебе зелені шати Землі? Що таке дерево, травина, квітка, квітучий сад? Я вже не питаю про Сад моєї душі. Якщо ти правильно відповіси на перші запитання, тоді і в моєму Саду ти знатимеш, як поводити себе й діяти, і не потолочиш невидимих квітів, не скаламутиш прозорої води в криниці серця.

Дай же відповідь: може, сад і ліс для тебе лише місце, де можна зібрати смачні, поживні плоди? А дерево — лише будівельний матеріал і паливо? А квіти — чудові ліки від недуг або букет для святкового столу?

Я недавно прогулювалася в заповіднику з однією київською знайомою. Вона радісно скрикувала, уздрівши ту чи іншу квітку, і все запитувала: «А ця від якої хвороби? А оцією травкою що можна вилікувати?». Я слухала і шаленіла. А потім відверто запитала: «Невже ти гадаєш, що природа плекала оцю красу для того, щоб лікувати наші зруйновані тіла? Вони для себе квітнуть, для себе, а не для нас. І вибачатися треба перед ними за те, що поглинаємо чарівні пелюстки для зцілення!». Ой, як вона бликнула на мене, моя інтелігентна знайома! Відтоді — ні слова привіту. Бо для неї її болячки — понад усе! Що такій мій зачаклований Сад? Затишне шатро, під яким можна провести веселий пікнік, напитися, насмітити, добре виспатися. Все це потрібне людині, не будемо ханжами, проте якщо казковий світ зеленого дива тобі лише «матеріал» для приємного життя й насолоди, то ми не підемо далі разом, і ти не смієш відкривати браму мого Саду. Йди сам. Але знай — квіти не відкриють тобі своєї таємниці, верби не прошепочуть прадавніх переказів, вікові дуби не передадуть билиць про мудрий і прекрасний світ рослин. Жива природа буде бездушними декораціями, поміж якими ти пройдеш тінню, немов бездарний актор.

Та я бачу, що очі твої сяють, ти захоплено дивишся в глибину мого Саду, і серце твоє стукає схвильовано. Я чую твій голос, то мова зворушеної душі. Тепер ти невіддільний від краси квітів та дерев, бо маєш очі творця і бачиш райдужний вінок на чолі Матері-Природи, як святкові убори Сонця, котре вічно приходить у гості до Землі, щедро сіючи вогняною долонею життєдайні зерна.

Ти — зі мною, з квітами й травами. Ти — наш. Зникають сумніви, і ми, перш ніж рушити в дорогу, згадаємо найважливіше про живу, мерехтливу веселку Землі. Що оповідала прадавня мудрість про рослини?

Всі джерела — міфічні, релігійні, казкові, легендарні — не забули про них, постійно нагадували про виняткове значення флори в розвої життя і зокрема — Людини.

Легенди Сходу уявляють Всесвіт, як велетенське зоряне Дерево, на якому розквітають світила й планети — вогняні квіти. І поява, розвиток чи занепад тих або інших зірок, світів, народів, планет, царств, еволюцій порівнюється з життям цього космічного Дерева, котре має свою весну, літо, осінь, зиму. Так своєрідна діалектика древніх відзначила в дивоглядному світі рослин відображення єдиних вселенських циклів.

Індуська космогонічна легенда говорить про народження світу ось що. В Океані Вічності на спині тисячоголового змія Шеші пливе дрімаючий Вішну. Періодично він пробуджується, і тоді з його пупка виростає лотос, а в ньому — творець світу Брахма. Як промайне сто космічних років (більше чотирьох більйонів літ), лотос втягується в пупок Вішну, і знову Дрімаючий пливе у таємничу далину надмірності…

Які дивовижні й точні символи! Змій Шеша на прадавніх малюнках весь покритий зоряними спіралями. Вішну доісторичні мудреці-ріші ототожнювали з Сонцем. Отже, маємо Сонце, що пливе в зоряному океані. Його промені (пуповина Вішну) породжують на Землі священний лотос (рослинний світ). Завдяки рослинному світові проявляється світ тварин і людей. Розум творящої Людини — це і є Господар світу — Брахма.

Тисячоліття тому мудрі пращури інтуїтивно відкрили те, що ми тепер пізнаємо у всеозброєнні наукового пошуку. Ще в дохристиянську епоху сонцепоклонники-слов’яни уявляли світову володарку Життя Славу або Живу у вигляді прекрасної Діви з вінком на голові, у прихорошеному квітами зеленому вбранні. І головний кумир Світовид, або Святовит, зображувався так: із стовбура Дерева вимальовуються фігури тварин, птахів і риб, над ними — чоловік і жінка, які тримаються за руки, а ще вище — чотириликий Дайбог і зображення сфери Сонця-Ярила. Нерозривне кільце світла, рослин, тварин, людей. Вражаєшся мудрості предків, які відобразили найглибші закони світобудови в найпростіших символах.

Згадаймо, як берегли наші прадіди сади і гаї, як леліли й кохали квіти та дерева. Які легенди й казки сотворені про цих віковічних друзів і хранителів Людини!

Один з найдревніших міфів Еллади розповідає про рослини ось що. З правічного Хаосу виникли Ерос — Любов, Гея — Земля і Уран — Зоряне Дивоколо. Подружилися Гея з Ураном, народили в екстазі кохання прекрасних дітей-титанів, людей новонародженого світу. Імена тих істот Золотого Віку відомі всім: Геліос — Сонце, Аврора — Зоря, мудрий Прометей, могутній Океан, мовчазна Метіда, володар ключів Вічності Крон, батько Часу. Всі вони перебували в невпинному потоці творчості своїх великих батьків і витворили на просторах Матері-Землі гармонійний світ тварин, рослин і людей, об’єднаних любов’ю. Геліос освітлював планету і посилав тепло, Аврора сіяла в душі живих істот зернята Ероса — Любові й формувала в дружбі з Метідою — Мудрістю чудові утвори — квіти, Прометей був опікуном юних людських племен, Океан відкривав їм путі в невідомі краї та світи, Крон обіцяв людям вічну тайну.

Рослини не були в ті часи прив’язані до грунту. Вони вільно витали в просторі, гралися з людьми й тваринами, прикрашаючи степи й гори чарівними живими килимами і знову відлітаючи. Вони виявляли в своїй красі таємну мудрість Метіди, самозречення Ероса, ніжність і ласку Аврори, вони відкривали своїм друзям — людям велику силу краси й любові, вічної творчості та радості життя.

Але сталося нещастя. Володар Ночі — Ереб люто ненавидів світлі творення Урана і Геї. І задумав він недобре, спостерігаючи незатьмарену радість дітей Землі. Знаючи про чисте серце рослин і квітів, Ереб перетворився у світлого титана і прийшов до них, прохаючи допомоги.

Згодилися рослини й квіти допомогти обманщику, не підозрюючи про зраду. І привів до них Володар Ночі бездушні тіні людей, котрих він створив за образом світлих титанів, не вміючи вдихнути в них життя.

— Подаруйте їм частку свого життя, краси й мудрості, — сказав Ереб. І вони віддячать вам любов’ю.

І сталося: спалахнули очі у нічних істот іскрами Геліоса, і заграли щоки рум’янцем Аврори, а моторошний розум, подарований Володарем Ночі, збагатився мудрістю Метіди. Зловісно засміявся Ереб і зник у мороці. А його люди-привиди, отримавши скарби від квітів, змішалися з іншими людьми — дітьми світлих титанів.

Смерть і нещастя принесли у світ діти мороку. Золотий Вік скінчився. Почалися війни, пролилася кров. Хитрі й підступні були породження Ереба, бо використовували вони тайни краси й любові, обертаючи їх на зло. Знаючи про свою смертність, ненавиділи вони безсмертних і вічно юних первенців Творення. З’єднавшись з ними, породили істоти ночі смертні покоління.

Жахнулася Мати-Земля. Засумував Уран. І сказав, звертаючись до квітів і рослин:

— Велика ваша вина, хоч і від чистого серця допомогли ви Володареві Ночі. За це втратите ви свободу і будете вічно прив’язані до грудей Геї. Весь тягар світу ляже на вас, всі злочини дітей мороку, котрим ви дали красу, життя й силу, відіб’ються на вашому житті. Минуть віки страждань і руїни. В тяжкій борні діти світлих титанів переможуть синів мороку. Ви допоможете їм в цьому герці. А коли повернеться Вік Урана, ви знову здобудете волю і сотворите вкупі з людьми світ Любові й Краси…

Вражаючі перекази народів. У міфах і сказаннях лаконічно, точно й художньо відображено головне: людину, її душу, її етичну й естетичну сутність допомагали формувати квіти й дерева…

Хтось з учених сказав: «якби не Зоряне небо над нами, навряд чи на планеті виникла б мисляча людина…».

Хочеться додати: не лише зірки, а й квіти — дивовижні сонечка рослинного світу — творили нашу душу, нашу людськість. Пісні народів, казки, легенди сповнені захоплення та шанобливого поклоніння перед тайною рослин. Вишивки, петрогліфи, різьблення на кістках або дереві, художні тканини, народні розписи стін і печей, інтер’єрів, гончарне мистецтво, дивовижні вироби золотоковачів і різьбярів по сріблу, східних чаклунів металевих візерунків, майстерність наших кружевниць, — коротше кажучи, вся світова творчість народів планети відображає красу й розмаїття квітів та рослин. Якого ще треба доказу вирішального значення флори в формуванні творчого духу Людини?!

Згадаймо, Друже, тривіальну істину: ми живемо завдяки рослинам. Посередники між Сонцем і тваринним світом, вони поповнюють атмосферу життєдайним киснем, трансформують неорганічний світ планети в тріпотливу тканину життя, в силу лева, в плавний політ орла або стрімкий біг оленя, в спів соловейка чи радісні ігри дітей, в думку вченого, котрий творить космічні кораблі, в натхнення композитора й поета, які дарують народові нові пісні…

Можливо, ти обвинуватиш мене, Друже, в тому, що тепер все це відомо навіть школярам. Хай так! Тим більше слід нагадати знову й знову про нерушимі вартості світу, бо ж вони не безмежні!.. Древній міф нагадує, що саме квіти й рослини несуть на собі весь тягар людського безумства. Сучасна наука збагнула це, і хіба даремно світова думка в тривозі?

Техніка — дивовижне творіння розуму. Ми пишаємося тим, що за лічені години пролітаємо над океанами й континентами, ходимо «запиленими стежинами» Місяця, посилаємо розумні пристрої до Марса, Венери, Юпітера, навіть відправляємо дружні послання у Всесвіт, адресовані мислячим братам, опускаємося в океанські глибини, вриваємося в таємничі надра геномів, намагаємося збагнути інтимні загадки мислення й життя, творчості та інтуїції, пересуваємо гори з місця на місце, зрошуємо пустелі, зводимо в степах, у тайзі велетенські міста й енергостанції. Справді, люди-титани довели, що вони несуть в розумі невичерпну потугу Природи. Але зупинімось на хвильку у своєму захопленні! Огляньмось назад. Оцінімо пройдений шлях. Відзначимо перемоги, але ще пильніше підрахуємо поразки і збитки…

Ще сто років тому велична Міссісіпі була буйною чистою рікою, переповненою всякою живністю. Тепер це брудна стічна канава, як і Потомак, як і багато інших річок Америки. Європейські ріки Рейн, Сена, Дунай славилися дивними краєвидами, рибними угіддями, прозорістю вод. Тепер це канави для промислових стоків — смердючі, позбавлені життя, непривітні, де навіть купатися небезпечно. А наші Дніпро, Волга, Дон та інші легендарні водні артерії — хіба це ті ріки, про які наші народи складали пісні й казки? Що ж ми наробили, Друже, у нашій материнській світлиці, як це могло статися? Невже це плата за «прогрес»? То в чому ж він — той «прогрес»?

Орди Чінгіса зупиняли своїх коней в тіні буйних лісів на берегах Каспійського моря. Тепер там неозорі піски пустелі. Ми пробуємо прокладати поміж ними канали, ми вводимо красиві міста, поливаючи зелені насадження на їх вулицях морською водою, опрісненою атомними реакторами. Прекрасно! Ми загнуздали ядерного дракона, змусили служити життю. Ой леле! Чи так воно? Йому досить лише раз дихнути, як це сталося в Чорнобилі, і вся наша радість затьмарюється. Ми ще не вміємо зберігати рівновагу творення й руйнування, безсилі втримати штурвал еволюції.

Рубаючи гірські ліси, ми лишаємо невигойні пустелі. Осушуючи болота, знищуємо джерела рік. Будуючи індустріальні гіганти, губимо сади, ліси, гаї і власне здоров’я. Багато вчених — дослідників світового океану — свідчать: моря Землі перетворюються в брудну ковбаню, в клоаку Планети. Сотні видів тварин, птахів, комах, рослин втрачені навіки. Зникають з лиця Землі велетні-дерева, рідіють, ліси, переорюються степи, що колись давали притулок і харч незліченним гуртам оленів, диких коней, птахів, вовків, лисиць, буй-турів і всякої дрібної живності. Світ, як єдина екологічна система, зруйнований!

Ще трохи — і почнеться незворотний розпад мільйоннолітніх екологічних зв’язків біосфери. А може, він уже почався? Може, ми просто безсилі бачити глибинну агонію екосфери, бо живемо не в світі реальності, а в звуженому курнику своїх потреб. Десятимільйонні міста-мегалополіси, що блискавично виникають у всіх країнах світу, мов отруєні ножі, впиваються в оголені груди живої природи, вбиваючи все, що можна вбити. І найважливіше — свідомість людини, штучно відділена від Матері-Природи, втрачає зв’язок з живим джерелом краси, черствіє, стає споживацькою, нечутливою до співстраждання і тонких, творчих доторків прихованого пульсу світового життя. Для людей, вихованих на ерзацах транзисторної, телевізійної псевдокультури, в гущавині кам’яних джунглів, рослини й квіти — лише декорації якогось ілюзорного псевдобуття. Розриваючи зв’язок з першоджерелом життя та еволюції, людина прирікає себе на самознищення, як страхітливі рептилії юрського періоду.

Древні казали: «Падіння пір’їни з крила птаха відгукується громом в далеких світах». Ось як гостро вони відчували причинний взаємозв’язок всього сущого! Наскільки ж значніша дія озброєного сучасною технологією інтелектуального дикуна?

Та не будемо, Друже, нагромаджувати жахів. Хіба не краще нам пошукати іншого шляху, альтернативи? З надією погляньмо в прийдешнє. Знайдімо сили й можливості подолати падіння.

Я вірю у всеосяжну силу світлого розуму Людини. Але та сила принесе еволюційні плоди тільки тоді, коли наші зусилля поєднаються з стихійною потугою Матері-Природи, коли ми станемо друзями і побратимами Зелен-Дива, чарівного сина Буття…

Якось я була в гостях у мого брата Івана, який очолює колгосп у сусідньому селі. Він показував мені чудовий яблуневий сад, і я звернула увагу на літню жінку, котра працювала там. Якісь хлопці хвацько викошували траву в міжряддях, трактором орали землю поміж деревами, інколи навіть пошкоджуючи віти, і видно було, що ці «працівники» відробляли свій належний час. Старанно, але бездумно. А жінка любовно схилялася біля кожного деревця, зрізувала сухе віття, підпушувала землю біля коріння, ніжно погладжувала шорсткі стовбури і щось шепотіла їм, ніби бесідуючи з мовчазними друзями.

Ми зупинилися біля неї, і я запитала, чому вона так напружено працює, віддаючи себе кожній яблуньці? Адже є автоматизація, механізація, прискорені методи обробки. Вона докірливо глянула на мене, похитала головою.

— Жужмом, взагалі, любити природу, землю, дерева можуть всі, кожен гультяй і балакун. Тепер багато таких. Та це не любов, дівчино. Це — брехня. Від того й зубожіла природа. Треба Любити й пестити кожне деревце, кожну билину, кожну квітку окремо. Тоді на повну силу розквітне все живе, вся Земля.

О велика трудівнице! Як прекрасно ти сказала. Вас багато, правдивих каріатид світу, творців життя й краси. Мабуть, лише тому природа ще здатна захистити себе від тарана руйнації! І, дякуючи любовній творчості кожного вченого, дослідника, хлібороба, садівника, робітника біля свого «дерева» праці, створюється потужний заслон силам деградації й розпаду!

І я мрію, Друже, у тиші мого Саду, у притулку моєї надії, що незабаром по всій Планеті почнуть виникати численні заповідні зони Першоприроди, де ентузіасти приступлять до Реконструкції Єдиного Світу, котрий, безумовно, втаємничений в наших геноглибинах, інакше — звідки мрія про такий світ з’являється в душах поколінь, у казках пращурів, у передбаченнях подвижників та мислителів? Як практично почнеться Реконструкція? Де? Я вірю — першою ступить на цей шлях наша Вітчизна, котра, немов Космічний Птах, розпростерла свої зоряні крила у таємничі простори прийдешнього і кличе усю Планету до польоту…

Такі заповідники, як у нас, повинні виникати всюди, де є найменша можливість. Тисячу гектарів, сто тисяч чи один гектар заповідної землі, природи — все одно. Кожен клаптик врятованої першоприроди віддячить нам стократ, бо це ж наше рідне тіло, наше єство, яке ми чомусь почали вважати чужим. Хай заповідні зони й місця стануть регуляторами стосунків людей з Матір’ю-Природою, плекають свідомість нових поколінь, розкривають дітям титанічне покликання мислячої істоти — стати інтродукторами, Сіячами Життя у далеких світах, у зоряній безмірності. Зцілити Природу, гармонізувати її, орозумити, одухотворити — хіба є завдання прекрасніше, ніж це? Все живе хай відчує, що людина вже не вбивця і споживач, а творець краси й любові. І тоді рослини й тварини відкриють нам душу свою, стануть помічниками, побратимами, і щезнуть темні породження Еребу з лику Планети, і повернеться Зоряний Вік Урана, заповіданий легендами давнини.

Форпости Краси — ось чим повинні стати заповідники живої природи, мій Друже. Такі твердині Розуму — наша надія! Ти бачиш інший шлях, мій Супутнику?..

Сава закрив зошита, потер втомлені очі. Похитав головою. Чарівна душа! Але яка ж наївна! Ось навіть він, хлопець з щирою душею, здатний відгукуватися на страждання й лихо, з труднощами та скреготом зубовним виборсується з павутини предковічних традицій і звичок. А що говорити про таких, які пожирали напівсире м’ясо косулі і жадали згвалтувати її, ніжну квітку, яка мріє про єдність і братерство сущого? А хіба таких мало? А ще більше тих, що, маючи достатньо щирості й розуму, просто не замислюються над проблемами катастрофічності, гадають, що все якось обійдеться.

У двері постукали. Зайшов Гриць, привітався. Побачив зошита на столі, відзначив темні кола під очима Сави, підморгнув.

— Що — сестричка одразу атакує тебе своїми прожектами? Читав, читав і я.

— І що ж?

— Прегарна казка. І жодної дотичності до реальності. Така вона завжди була, від дитинства. За що й потерпала.

— І все-таки, — зітхнув Сава. — Не можна просто відмахнутися, сказати: наївняцтво! А що залишиться?

— Одразу тобі рецепти подавай, — поплескав Гриць побратима по плечу. — Я над цим теж думаю. Та й, мабуть, кожна нормальна людина… міг би розповісти про одну дивовижну пригоду… зустріч на Кавказі.

— Розкажи.

— Нема коли. Я й так заспав. Треба поспішати на автобус. Та й тобі треба виспатися, а то очі, мов у риби. А ось повернуся з відрядження, зберемося разом, тоді поговоримо досхочу. І кожен висловить свою точну зору, бо рішення цього питання, тобто подолання загрози самознищення, хіба однозначне? Ми ж практично нічого не знаємо — що таке Земля, що таке людина на ній, куди ми пливемо між зірок; які коріння нашого божевілля — космогонічні чи цілком земні? Ти хімію вивчав? Вивчав. Без точного знання законів реакції як зупинити її або прискорити? А може, й не треба нічого робити. І таке можливе. Хіба не так?

— Невже все це так масштабно? — з сумнівом запитав Сава. — Може, ми надто переоцінюємо себе?

— Та ні, мабуть, недооцінюємо. Хіба практика життя не підтверджує це? Психологічний клімат в нашій країні відповідає ідеям людяності, доброзичливості, співстраждання, братерства. А звідки ж злочини, алкоголізм, хабарництво, бюрократизм, байдужість до горя ближнього? І це ж не поодинокі випадки. Є формула — «пережитки минулого». А що це таке? Всі ми, як на те пішло, «пережитки минулого», бо в кожному з нас ревуть допотопні дракони. Трансформувати їх у ластівок — хіба це так просто? Та й ластівка — зовні прекрасна, гармонійна істота, а хижак — дай боже! Міріади комах винищує.

— Паразитів, кровососів! — заперечив Сава.

— А ти хіба не паразит? — іронічно всміхнувся Гриць. — Облишмо антропоцентризм, якщо хочемо збагнути суть проблеми. Всі ми в спільному колесі взаємопожирання, і вийти з нього — це страхітлива дилема. Я ж натякнув тобі — є деякі ідеї, навіть експериментують ентузіасти в цьому плані. І на Сході, і на Заході, і в нас, усюди в світі клекотить пошук, палахкотить думка. Навіть у мого брата Юрія, хоч він і серйозний вчений, є архінеймовірні ідеї з приводу цього. Але як це прикласти до життя? Руїнницькі тенденції вводяться у плин суспільства, як по маслу, а творчі — стоп, машина! В чому сіль? Є над чим подумати!

— А все-таки прекрасно, що нам належить думати над такими складними завданнями, — схвильовано підвівся Сава з крісла. — І не лише думати, а шукати рішення. Я щасливий, Грицю, що доля привела мене до тебе, до Христини, до твоїх батьків.

— Не доля. Ти сам обрав свій шлях. — Гриць раптом нахмурився. — Тільки дивися, Саво. Христина пережила таке падіння й лихоліття… Ти ще не знаєш, тому будь обережний і… Ну, ти розумієш. Прошу тебе — будь лицарем!

— Як ти можеш подумати, що я… Ти що? — спалахнув Сава.

— Добре, добре, вірю! Сподіваюся! Вона тобі про все сама розповість, якщо буде потреба. А головне — щире серце. Стань для неї другом, братом, помічником. Вона — дуже мудра жінка… Ну, баста! Забазікався я. Проведеш мене до автобуса чи спати ляжеш?

— Проведу.

— Чудово! Потім зайдеш до батька. Він тебе ознайомить з усіма потребами заповідника. Старий сказав: хай виспиться хлопець, а тоді погомонимо не поспішаючи. А тепер — ходімо.

У передстартовий вечір до Юрія Гука прийшли друзі-космонавти, котрі мали летіти з ним, керівник польоту, прославлений космонавт, генерал-майор і кілька вчених — астробіологів, які разом з Гуком готували унікальний експеримент. Цей політ мав дати відповідь на запитання: чи є у Сонця сестринська зірка, чи воно самотньо мандрує в галактичних просторах?

Яка була потреба ставити цей експеримент, досліджувати таку екзотичну проблему саме Гукові, астробіологу? Скоріше це мало бути «парафією» космолога або фізика-теоретика. Але попередні статті та монографії Юрія вперто зачіпали саме цю проблему. І ось чому.

Астробіологія, родоначальником якої був Олександр Чижевський, вивчала тісні зв’язки земної біосфери з динамікою Сонця і зоряного космосу. Жива тканина планети чутливо реагувала на кожен навіть найменший енергосплеск у далеких світах. Нагромаджена інформація давала змогу зробити висновок, що життя й розум міріадами ниток пов’язані з Мегасвітом, з Безмірністю. Геліоботаніка довела це неспростовно: ритми сонячної активності чітко фіксувалися рослинним світом Землі. Але добутий експериментальний матеріал не лише розв’язував давні вузли, а й наплутував безліч інших. Наприклад, виникало запитання: чому максимум сонячної активності життєдайно впливає на флору планети і цілком негативно на фауну, а особливо руйнівно — на організм людини? І ще одне: чому тепер на Землі відсутнє будь-яке життєтворення? Вчені, маючи напрочуд тонкі методи досліджень і аналізу, не відзначили ще жодного факту переходу «мертвого» в «живе», неорганічних структур у якусь бодай найпримітивнішу істоту…

У своїй статті «Роздуми астробіолога» Юрій Гук припускав, що життя на планетах не може виникти ні з допомогою панспермії, тобто занесенням життєвих спор з інших світів, ні штучним прищепленням тій чи іншій сфері вітального (життєвого) пагінця інтродукторами з високорозвинутих цивілізацій. Біосфера має зародитися стихійно, природно, закономірно, як тільки для цього є достатні астроумови, енергопотенціал і критична вітальна маса речовини. І ця критична маса не може бути меншою, ніж, скажімо, планета певної величини. Скоріше всього, наша Земля є мінімальним інкубатором, в якому Зоряна Птаха може «висидіти» своє вітальне пташеня, здатне оволодіти динамікою буття і породити Розум. На таких планетах, як Марс чи Меркурій, «реакція» життєтворення, може, й загоралася, але згасала, не маючи достатньої маси «вітального палива».

Гук припускав, що Життя (у глибинному його розумінні) має безмежну розмаїтість, і екзотичні його форми можуть розвиватися й буяти в атмосферах великих планет типу Юпітера, Сатурна, на поверхнях теплих інфразірок, у глибинах водяних планет, навіть у хромосфері чи фотосфері Сонця, зірки, тільки говорити про «контакт» з такими проявами косможиття не доводилося. Поки що!

Як же почав працювати земний «інкубатор», якщо він не функціонує тепер? Чому лоно планети перестало плодоносити? Припущення деяких вчених, що життєтворення відбувається, але вже існуюче життя миттю знищує «новонароджених», щоб зберегти свою суверенність першожителів, неспроможне. Експерименти по розшукуванню таких процесів ставилися настільки чисто й коректно, що всякий сумнів відпадає: лоно Землі в цю епоху більше не народжує нових дітей. Мабуть, це знали й древні мудреці, створюючи міф про оскоплення батька Урана підступним сином Кроном, вони стверджували, що життєдайні зачаття Геї Космосом припинилися на пам’яті людського роду. Навіть деякі натяки дали пращури для розгадки міфа: оскоплення відбулося з допомогою золотого серпа. Цей символ читається вельми чітко — в потоці Кроноса-Часу біля Геї-Землі з’явився Місяць (золотий серп) і саме відтоді дітородна потуга Урана-Неба перестала діяти в нашому світі.

Гук припустив, що в передісторичні часи в зоряному видноколі наші предки бачили два світила: ближче — Геліос, Світовид, Дайбог, Сурья, і віддалене — Люцифер, Озіріс, Рах, Ра, Рай. Багато спогадів у міфічних джерелах народів світу про те втаємничене світило, котре в якусь лиху годину пропало навіки.

Містична традиція повідомляє про осяйного Першонародженого, який був могутнім, сповненим сили, краси, життєдайності, світоносності. Та згодом загордився, повстав супроти: верховної волі, за що був скинутий у світову безодню, де згас, ставши Князем Тьми. Всьому світові відомий цей переказ про Люцифера, який використовується ортодоксальними церквами для вікових апологетичних цілей. Єгипетські традиції давнини оповідали про світозарного Володаря Життя Озіріса, котрого підступний брат Сет розшматував і розсіяв увсібіч. Дружина Озіріса Ізіда, бідкаючись за улюбленим, мандрує по світах, збираючи частки Озіріса, щоб відновити прадавню епоху краси й радості, справедливості та світла. Головне її завдання — відновити дітородну функцію осяйного Володаря. Знову те ж саме, що й з оскопленням Урана. Слов’яни теж зберегли казки про царство Раха, Страха, Рахви, Рахти, коли в земному небі можна було бачити не лише багряний диск Ярила-Світовида, а й райдужне коло Сімяра: такої вражаючої краси було друге світило, така велична веселка щоднини пливла у небі, що пращури по праву відзначили її «семисонячність», «семиярність».

У цьому ж ключі читається легенда прадавніх аріїв про демона Раху (знову той же слов’янський Рах), якому Вішну одрубав голову: тіло дракона розсипалося у безмірність, а безсмертна голова залишилася на небі, періодично загрожуючи Сонцю й Місяцю. Почалася вся ця історія з правічності, коли деви й асури спільно «пахтали амріту», обкрутивши змія Васуку довкола космічної гори Мандари. Смикаючи то за голову, то за хвоста вселенського гада, діти Брахми збурювали небесний океан і зрештою отримали чашу з напоєм безсмертя (амрітою). Хитрістю деви забрали всю амріту собі, а з асурів лише демон Раху ковтнув чарівного трунку. Вішну, розгнівавшись, одсік йому голову, але напій встиг дійти до шиї: ось чому голова чудиська стала невмирущою. Пам’ятаючи підступ богів, дракон став їхнім вічним ворогом, раз у раз наближаючись до житла безсмертних, і, дихаючи полум’ям, погрожує поглинути їх у темній безодні.

Без жодних натяжок легенду можна прочитати так: дві системи..(Сонця і Раха-Люцифера) оберталися довкола спільного центра мас, «пахтаючи амріту», тобто творячи життя на своїх планетах. Але пізніше щось сталося — може, стихійна катастрофа, а може, космічна війна жителів Сонця (девів) з жителями Раха (асурів), від чого система Раха (демон Раху) втратила тіло (заселені планети), а безсмертна голова (сколапсоване світило) періодично зближається з Сонцем і потрясає планети, викликаючи на них катастрофи і навіть погрожуючи «кінцем світу».

Звичайно, що ці міфи можна трактувати і так і сяк, проте надто багато в прадавніх переказах спогадів про «війну в небі», про жахливі космічні катастрофи, про грядущу «вогняну смерть» Землі, щоб це ігнорувати.

Уже чимало попередніх дослідників, теоретиків наполягало на тому, що Сонячна Система не зрівноважена, що її лихоманить, що вона не вельми давно пережила жахливу катастрофу. Згадувалося про розпад великої планети, котру назвали Фаетоном, відзначалася неприродність існування пари Місяць-Земля, висловлювалася думка про те, що наш супутник приблудився до планети в праісторичні часи, коли сонячна сім’я переживала руїну.

Гук у своїй статті висловив таку думку: життєтворення природно відбувалося тоді, коли Система була «нормальною парою», тобто існувала астроситуація, при якій енергетичний потенціал двох Світил був достатній для запуску «ланцюгової реакції» Життя. Озіріс (або Рах) був райдужним гігантом, що перевершував масою Сонце в десятки разів. Пара оберталася довкола спільного центра мас за 25920 років, астрономи ще досі відзначають цей період, наївно трактуючи його як «вікову нутацію» Землі в своєму бігу довкола Сонця.

Крім чотирьох великих планет, відомих нам, існувала ще одна планета, там, де нині пояс астероїдів. Гук назвав її Ладою. Довкола неї кружляло чотири великі супутники — Венера, Меркурій, Марс і наша Земля. Лада була інфразорею, і в інкубаторі, в теплиці, створеній сукупним впливом двох Світил та материнської планети Лади, на Землі буяло багате, розмаїте життя, панували субтропіки, по всій сфері було вічне літо. Вітальна ситуація була ідеальна, Земля породжувала міріади нових, небувалих форм, природа стихійно експериментувала, а поява розумних істот — Титанів життєвого світу — знаменувала епоху космічного народження, виходу Життя у безмірність.

Та сталася катастрофа. Райдужне Світило — Рах згасло. Сколапсувало. Перед тим воно спалахнуло надновою зіркою. В серці Системи утворилася Чорна Діра. Сонце і планети потрясло страхітливим космічним вихором. Геліос-Ярило теж спалахнув і скинув свою багряну оболонку, перетворившись у жовтого карлика (згадайте, що говорилося у міфі про Фаетона: «Колісниця Геліоса наблизилася до Геї, ледве не спаливши все живе на ній», а насправді — скинута Сонцем оболонка сягнула планети). Лада розпалась на частки, потрапивши в течію гравітаційного урагану. Уламки стали супутниками великих планет, решту проковтнуло Сонце. Супутники Лади залишилися сиротами, і довго вешталися в надрах Системи, аж доки не зрівноважилися на сучасних орбітах. Саме тоді Земля-Гея придбала собі супутника — Місяця. Тисячоліттями вона була оповита густими хмарами, потрясалася жахливими горотвореннями і вулканічними вибухами. Мислячі істоти, відкинуті на сотні віків назад, деградували, потрапивши в екстремальні умови холоду, нестатків, втративши попередній гнозис і еволюційні можливості. Життєтворення Геї згасло, людям треба було пристосовуватися до цілком іншого світу. Від материнської епохи залишилися тільки перекази та міфи про легендарну зоряну вітчизну, де панує вічне літо і живуть вічноюні титани.

Виклавши все це, Гук згадав, що польоти «Вояджерів» відзначили наявність у Системі Сонця невидимої зірки, котру так і назвали — Люцифером, ніби солідаризуючись тим самим з далекими пращурами. Відстань її від Сонця передбачалася в межах ста — ста п’ятдесяти мільярдів кілометрів. Висловлювалася думка, що супутник Сонця є нейтринною зіркою. Гук вважав, що Люцифер — Чорна Діра, і що є можливість точно визначити її координати, потужність, характеристики. Астрономічна інформація підводила до висновків, що Сонце з планетами по крутій спіралі наближається до «Князя Пітьми». Якщо це припущення буде підтверджено, людство постане перед фактом космічної загрози і повинне дати відповідь на запитання: чи не падаємо ми у надра Чорної Діри? Чи не є сама сутність Кроносу-Часу, в потоці якого ми народжуємося і вмираємо, результатом цього занурення в глибини Тартару, у часово-просторову пастку?

Таке припущення не є химерною грою розуму, твердив Юрій. Космос демонструє нам безліч прикладів зоряних катастроф. Ми — не виняток, і не застраховані від будь-яких катаклізмів. Можливо, бурхливий розвиток науки та раптовий вихід людини в космос інтенсифікується самою Біосферою для радикальних заходів по врятуванню Сонячної Системи і життя в ній. Що можна зробити в цьому напрямку?

Перш за все — точно визначити свою астроситуацію. Розшукати невидимого супутника Сонця, вивчити його характеристики, нинішню динаміку всієї Системи. Визначити наявність загрози або її відсутність. І — найголовніше — подумати про відновлення життєдайності Сонячної Пари, отже, про повернення Епохи Урана.

Про що йшлося?

Про ліквідацію Чорної Діри. Про її розколапсування. Про «воскресіння» Озіріса. Або, якщо хочете, про «повернення Люцифера» в сонм світозарних дітей Зоряного Дивокола.

Знаю, писав Гук, що мене звинуватять у божевіллі, еклектиці, в ненауковості, в змішуванні легенди з реальністю, у наївності та безлічі інших інтелектуальних гріхів.

Та відкинемо страхи перед нападами ортодоксів і консерваторів. Завдання, що постали перед світовою наукою, вимагають руйнування стереотипів ветхого «птолемеєвського» мислення. Хіба випадково саме наша Вітчизна відкрила зоряну браму в Безмірність? Вийшовши за межі земної колиски, невже будемо жахатися божевільних завдань, обертаючи нові, небувалі можливості лише для задоволення прагматичних, буденних потреб? Це було б страшною неспівмірністю. Людина мисляча не має права допускати такого.

Космічні можливості вимагають космічних завдань. Чи готові ми до цього? — запитував Юрій. І сам відповідав: так, готові. Футурологічна ситуація в нашій країні (та й у всьому світі) сприятлива для сприйняття найфантастичніших завдань. Чим величнішою вималюється перспектива прийдешніх звершень та дерзань Розуму, тим швидше ми зуміємо зупинити, подолати вихори мілітаризму й антагонізму, що потрясають Планету.

Яка реальна можливість такого космотворення? Чи володіє земна наука технологією та знанням, спроможним запалювати згаслі зорі, розколапсовувати Чорні діри? Чи не є це космічна маніловщина?

Всяка дорога вимагає першого кроку. А ми вже далеко не дітки, що вперше ступають за межі колиски. Ноосфера Землі досить відповідальна й зріла, щоб обирати достойні розуму завдання. Хоч проект «Воскресіння Озіріса» і видається на перший погляд утопічним, нереальним, але тверезий розум робить серйозний, достовірний прогноз: вже двадцять перший вік спроможний «запалити» Райдужну Зорю, відновити життєтворчу ситуацію в Системі. І хто скаже, наскільки інтенсивнішою стане земна еволюція, яка лавина сприятливих мутацій підхопить людство (та й все життя) на динамічну хвилю трансформації, щоб вивести його у зоряну всеосяжність? Бо таким, які ми тепер, — це треба визнати відверто, — шлях у безмірність закрито! Ми виходимо в простір у «консервних коробках» ракет і скафандрів, і висновки з цього однозначні: Великий Космос, Глибинний Космос, Надмірний Космос для людини сучасного типу недосяжний!

Ось чому ми дерзаємо оволодіти течією самоеволюції, розкрити власні геноглибини, де дрімають титанічні сили, сягнути можливості самореалізації, саморозкриття. Майбутнє чекає, наші спадкоємці ждуть, що ми підготуємо для них, які стартові майданчики побудуємо, які завдання сформулюємо, який заповіт передамо? Якщо тепер злякаємося грандіозності проблеми, то втратимо динаміку актуальної миті. Космотворчі ідеї приходять своєчасно, і горе тим, хто залишається глухим до їхнього веління!

Уже тепер експериментально можна перевірити вищеприведену гіпотезу, визначити координати сонячного компаньйона і його статус. Зібрана інформація допоможе зрозуміти механіку породження Чорних Дір, їхнє значення в житті Космосу, у структурі видимого і невидимого Мегасвіту. Ми зможемо збагнути, що означає колапсування зірки, чи є це явище катастрофою для зоряної спільноти чи нормальним явищем вселенської динаміки?

Є кілька цікавих припущень щодо відновлення діяльності сколапсованих світил. Саме такі припущення лягли в основу фантастичного проекту Гука. Але необхідне достатнє накопичення інформаційних даних, і політ «Соколів» (такі позивні Юрія та його товаришів) мав на меті зібрати всю доступну інформацію, провівши для цього ряд складних астрономічних та астрофізичних експериментів. Станція «Мир», де мали проводитися досліди, була для цього обладнана високочутливими пристроями для аналізу потоків косморадіації у оптичному, радіо, гама, рентген, нейтрино, ультра, інфра та інших діапазонах.

Космонавти всілися за спільним столом, керівник польоту, лукаво усміхаючись, поставив у центр дружнього кола кілька пляшок шампанського. Юрій з подивом зиркнув на нього.

— Що це таке?

— Як-то що? — удавано серйозно запитав прославлений космонавт. — На коня треба випити? Щоб ви там, «Соколи», не спотикалися на небесних вибоїнах, як міфічний Фаетон! Як ти гадаєш, Юрій Побідоносець? Народну традицію треба підтримати?

— Але ж…

— Не бійся, контрабандою сюди ніхто алкоголю не пронесе, — задоволено зареготав генерал-майор. — А тим більше я — керівник польоту. Знаєш, що в пляшках?

— А що? — заінтриговано запитав Юрій.

— Джерельна вода. З-під дніпровської кручі. Чиста, як дівоча сльоза. От я й захопив її, щоб ви, «Соколи», ковтнули материнської водиці, щоб не захоплювалися лише космічними чарами, а й пам’ятали про земельку, де народилися, де ганяли голопузими малюками.

— Спасибі, спасибі, — розчулився Юрій, обнімаючи генерала. — Чудовий подарунок на прощання.

Розкоркували пляшки. Всі з насолодою випили по келиху чудодійної рідини. Генерал уважно глянув на задумане обличчя Юрія і посмішка щезла на його вустах.

— А тепер розкажи, як почуваєш себе перед польотом. Ми тут майже всі горобці стріляні, обкатані, так би мовити, на космічних трасах, а ти — вперше стрибаєш у простір. У нас традиція — перед польотом обмінюватися найінтимнішим, найсокровеннішим. Що відчуваєш в цю мить? Який настрій, думки? З чим летиш у зоряну світлицю?

Юрій трохи помовчав, зосереджено дивлячись в очі керівника. Пригладив сивіюче волосся, ніби втишував плавними порухами долоні розбурханий біг думок.

— Ніколи не вгадаєте, про що я подумав тепер. Одна частка моєї свідомості слухає те, що ви тут мовите, відповідає на ваші жарти, а інша — глибинна — раптом згадала прадавню індійську легенду, скоріше — міф…

— Он як? Це загальновідомий міф?

— Навряд. Я прочитав його в рукописному манускрипті, як був у гостях в індійських космобіологів. З часом враження від прочитаного забулося, а тепер раптово зміст легенди виплив у свідомості.

— Розкажи. Це має бути щось цікаве, оскільки згадалося в таку мить.

— Розкажи, розкажи, — підхопили космонавти і вчені.

— Міф коротенький, і суть його читається дуже прозоро. Слухайте. Мабуть, усі присутні знайомі з міфами Стародавньої Індії. Один з основних мотивів східної теогонії — боротьба девів (богів) з асурами (демонами). Як ви згадуєте, боротьба тривала довго-довго, тисячі, міріади циклів. Перемога усміхалася то асурам, то девам, і володарями трьох світів періодично ставали або демони, або боги. Проте щастя зрештою випало на долю девам, бо їм на допомогу у критичний час приходив сам пломенистий Шіва, а то й Велика Богиня Калі громила полчища асурів. Традиція повідомляє, що давно вже деви остаточно перемогли асурів, відтіснивши їх у глибини підземних світів, а самі оволоділи течією буття трьох проявлених світів — земного, надземного і світозарного. Проте втаємничений манускрипт, про який я вам згадав, твердить цілком протилежне. Він перегукується з традиціями прадавніх гностиків, і сказано там таке: наш світ опановано силами мороку, демонічними полчищами. Головний маг асурів винайшов у критичну мить хитромудре рішення для остаточної розв’язки вікового конфлікту. Було викуване велетенське зоряне дзеркало, що відображало внутрішню сутність того, хто дивився в нього, і ущільнювало її, перетворювало в тілесну форму, відчужувало від господаря. Асури тихцем залишили магічне дзеркало на горі Меру. І стали очікувати. Деви зацікавилися небаченим утвором і почали заглядати в нього. І вже не могли відірватися. Їхні щільні, відчужені образи попливли у світ, населяючи сфери сонними істотами, розділеними з власними господарями, з девами, котрі ще досі не можуть вирватися з полону демонічного дзеркала. Асури таким чином добули вирішальну перемогу і відтоді панують над проявленими сферами, визискуючи людей, тобто дрімаючих девів, п’ючи їхню психоенергію замість амріти. Оце і весь міф, браття.

Генерал помовчав, глянув у відчинене вікно, де мерехтіли великі ясні зірки, похитав головою.

— Серйозний міф. Нетрадиційний. І розшифрування його, безумовно, не однозначне.

— Ну, перш за все, — промовив Петро Чуров, соратник Юрія, присадкуватий космонавт з чорними меткими очима, — тут розкривається «закон дзеркала» як основний закон щільного буття. Тобто наша свідомість полонена лавиною відчужених форм, і ці форми нами вважаються суверенно існуючими, бо ми неспроможні відчути, побачити взаємозв’язок всіх розділених часток світобудови.

— І не дивно, — підхопив Юрій. — Згадайте, під тиском яких історичних стереотипів ми перебуваємо. Що там казати: ще досі мільйони людей — у полоні прадавніх забобонів, у тенетах містики. А сама наука — хіба її фундамент цільний? Він же змурований з найхимерніших мозаїчних шматків. Хіба наші константи, закони, міри, весь арсенал пізнання не грунтується на засадах приблизності, релятивності, умовності? Віками, тисячоліттями старанно формувалася ідея самотності людини, покинутості, загубленості, гріховності, відчуженості від Великого Космічного Цілого. Оце й було кування «Дзеркала Асурів», що донині сліпить очі сучасникам.

— Хто ж його кував? — запитливо глянув на Юрія генерал. — Що за демонічні сили?

— Хіба так далеко треба ходити? Та в кожному з нас затаєні ці асури. Гляньте, яке ричання здійнялося довкола, як тільки Вітчизна ступила на стежку перебудови! Думаю, що демонічне дзеркало усунути не просто, хоч ми й пробили в ньому велику діру. Але це лише початок. Попереду — вражаюча праця. Розкріпачити думку людства, показати йому, що воно — дитя Безмірності, що йому належить народитися у зоряне буття… Друзі, хіба це не достойна естафета, котру ми беремо у наших батьків?

— Обнімемось, браття, — сказав генерал, схвально кивнувши у відповідь на слова Гука. — Летіте, «Соколи», ми чекаємо незвичайних відкриттів. Тепер така пора, що кожен день може принести буквально магічні можливості для людей. Уже те, що ми мріємо про такі масштабні космічні трансформації, саме по собі є фактом красномовним. Древня мудрість каже: хто куди йде — той там і буде. Захід планує «космічні війни» та експлуатацію далеких світів, а ми — творення нових світил, гармонійних планет. Ми певні, що сама сутність Природи-Матері з нами, з тими, хто її захищає. А тепер — заспіваємо нашу пісню. На прощання… Хай ця пісня береже, захистить вас, «Соколи», там, у небесному полі.

Керівник польоту заспівав хрипким голосом, присутні дружно підхопили, і сувора мелодія пісні виплеснулася у вікно, попливла над будинками Байконура, над принишклим степом.

— Щиро усміхається юнга, — тихо повторив Юрій, коли пісня замовкла. — Прекрасні слова. Юнг багато підростає, є кому підхопити естафету.

— А тепер — спочивати, — підвівся з місця генерал. — Я радий, що ви в бойовому настрої, «Соколи». До ранку. На світанку — старт!

Передстартові клопоти позаду. Задраєно входи до космічного корабля. «Соколи», одягнені в скафандри, напівлежать у кріслах, прислухаються до стартових команд з керівного пульту.

— Як настрій, «Соколи»? — долинає голос генерала.

— Як у породіллі, — жартує Юрій.

— Чудово! — радіє керівник польоту. — Тоді можна ждати чарівної дитини. Бажаємо всім вам народити прегарне немовля, або ні — хай воно одразу заговорить, закричить. Щоб вся Земля втішалася ним. Чуєте? Щасливої путі! Тримайтеся, «Соколи»!

— Спасибі, друзі! До зустрічі!

Далекі голоси операторів, які відлічують секунди стартової готовності. Тиша. «Ніби в печері самітника», — подумалося Гукові. І напружений голос: «Пуск!». І грозовий обвал. Шлюзи вогненної сили відкрилися, могутній вихор клекоче, прагне у простір, несе громаддя корабля у безмір’я.

Ціла гора навалюється на груди, на голову, руки стократ важніють, тяжко дихати: все це Юрієві давно відоме, все пережите в дні тренувань, але тепер його свідомість заглиблена у зовсім інший образний світ. Дивним чином — поза органами зору, поза аналітичними здатностями мозку він побачив, відчув Землю, всю материнську планету, як гігантську живу сферу, довкола котрої вібрують, звиваються, колихаються, наче водорості у воді, міріади щупалець, пружних шнурів, ниток, змієвидних мацаків; і вся ця мережа сповиває корабель і все, що в ньому, — тіла, кожен орган у них, кожну клітинку й атом. Щоб вирватися у простір, треба порвати кожну нитку, розімкнути кожне щупальце, відштовхнути тисячі мацаків. Це й означає — здолати гравітаційну мережу. Але звідки в його свідомості виникає дивна образна структура? Може, сон наяву, може наші позасвідомі глибини формують певну міфічну структуру, котру ще лише належить розгадати? Бо сучасні наукові концепції про суть гравітації ще плавають у відкритому океані, не причаливши до берега розуміння; цілий спектр припущень — від розуміння тяжіння, як функції звинутого довкола щільних структур простору, — до спроби пронизати весь речовинний світ потоками гравітонів. А реальність — сміється. Вона кожної миті демонструє деспотичну силу гравітації, дає змогу навіть користуватися її енергетичними дарунками, проте уподібнюється міфічному Протеєві, втікаючи від дослідників, які пробують схопити таємничого птаха в обійми.

— «Соколи», як почуваєте себе? — крізь шелест і вібрацію долинає голос керівника польоту.

— Нормально! — спокійно обзивається Петро Чуров, який лежить правобіч Юрія.

— Все гаразд, — додає командир корабля Дмитро Марусишин. — Відчуваємо себе, як у обіймах тещі: впевнено й надійно!

Він, скосивши очі, підморгує Юрієві. На Землі сміються. Чути, як генерал коментує відповідь командира: «Жартують, отже, все в порядку».

— А ти, новонароджений «Сокіл»? — турботливо запитує керівник польоту. — Як ведеться? Чому мовчиш?

— Я не мовчу. Я кричу, тільки ви не чуєте.

— Що? Допікає перевантаження?

— Не більше, ніж на тренуванні. Я не про те. Гравітаційний стрес розкриває несподівані відчуття. Потім, потім…

— Тоді — щасливого стрибка у невагомість!

Потужний гул двигунів. Мерехтіння автоматичних інформаційних пристроїв: відділяються відпрацьовані ступені ракет-носіїв. І раптова тиша. Ніби занурення в океан мовчання. Обірвалися зненацька нитки таємничої мережі, безліч щупалець звиваються в чорній безодні, але вони вже безсилі: корабель і тіла на ньому проходять крізь них, ніби поміж юрбищем привидів, фантомів. Це — свобода, свобода!

— Вийшли на орбіту, — спокійно доповідає Марусишин. — Всі параметри близькі до розрахованих.

— Бачимо, — відгукується Земля. — Готуйтеся до стиковки, вас нетерпляче ждуть на станції «Мир». Як новонароджений? Нормально?

— Яка ж це норма? — усміхається Гук. — Ураган нових відчуттів!..

— Химери чи щось варте уваги? — цікавиться генерал.

— Ну хоча б таке: я гостро відчув закономірність у енергопереходах — спочатку витрачається шалена потужність, щоб досягти космічної швидкості, а потім — інерційний політ. Вже без затрати жодного ерга.

— Ну? — нетерпляче перепитує керівник польоту.

— Знаю, що це вже школярське знання, але хіба ми думали над універсальністю такої закономірності? Енергонапруга певного рівня, прикладена для реалізації того чи іншого рішення, дає змогу опанувати це рішення, цей стан уже позаенергетично, безкоштовно. Супутник практично може бігати довкола планети вічно. Тривіально, але розуміння цього закону дасть несподівані можливості.

— Цікаво, цікаво, — озвався генерал, і космонавти чули, як на Землі жваво загомоніли. А Юрій Гук, вже розсупонившись від обіймів крісла, підплив до ілюмінатора і, дивлячись на чорно-оксамитне небо, всіяне цвяшками зірок, схвильовано сказав:

— Справді, нове народження. Вихід у космічне поле — поза всякою рутиною. До цього не звикнеш…

— Послухай, друже, — долинув голос керівника польоту, — тут хлопці зацікавилися твоєю ідеєю. Це, справді, путня думка. Принцип енергопереходу, стрибка від певної оптимальної напруги до всеохопності, можна використати в багатьох напрямках. Можна подумати про створення надпровідних енергокілець, в яких при осягненні певної потужності силовий потік генеруватиметься сам собою.

— Перпетуум-мобіле? — пожартував Юрій.

— Навпаки — підключення до енергопотоку вищого ієрархічного рівня. Хіба не те саме з ланцюговою реакцією в шматку плутонію чи урану? Критична маса, збуджує до дії дрімаючу силу цілості. Може, й зірки, сонця використовують цей же закон ієрархічного енергопереходу. Як це у древніх мудреців: «Проведи канаву до океану — і матимеш його воду у себе вдома». І тоді в надрах нашого світила не термоядерна піч, як ми гадаємо, а річище для прийому безмірної енергії Мегабуття.

— Може, так, а може, й інакше, — задумливо озвався Юрій, переглядаючись з друзями. — Але цей гіпотетичний закон, про який ми бесідуємо, найкраще було б застосувати до самої людини. Стрибок від біологічного самообмеження до вогняної всеохопності!

— Чудово! Але про це — пізніше. Готуйтеся до стиковки з «Миром». Спостерігайте. Параметри орбіти майже тотожні розрахованим. Станція має бути в межах видимості.

— Єсть готуватися! — сказав Марусишин.

Уже позаду зустріч з друзями на орбіті, святкування успішної стиковки. А потім — прощання, бо попередній екіпаж «Миру» відбув на Землю після піврічного чергування у зоряному вирії. Вже змонтовано додаткові астрофізичні пристрої, аналізатори, телескопи довкола станції, і почалася напружена щоденна праця космічних «Соколів». І вітання друзів, і коментарі наукового та позанаукового світу й журналістської братії вже в минулому. В пам’яті — тривожні, широко розплющені очі дружини, щебетливий голосок Волошки, одинадцятирічної донечки: «Татку, а небо там таке, як ти уявляв?». — «Це уявити неможливо, Волошечко, це — поза уявою». — «А що ти відчуваєш, татку, коли дивишся на зорі?». — «Відчуваю, що нам тут доведеться жити, звичайно, не цьому поколінню, а наступним…». — «Здорово як! — відгукується дівчинка. — Невже можна буде просто так вийти з корабля, і плавати поміж зорями, і літати від світу до світу?». — «Людині все буде доступно, Волошко, хіба хтось міг би ще сто років тому уявити те, що я бачу тепер?». — «А Ціолковський же уявив?». — «Ах ти моя мавко поліська! Спіймала мене на слові. Правду кажеш, що в кожну епоху є чутливі душі, котрі передбачають нову ступінь народження. Головне — не відкинути, зрозуміти, виплекати небувалі органи чуття, здатні сприйняти таємничий голос казки».

А дружина, вірна супутниця Соломія, задумлива мрійниця з хащів Полісся, мовчить. Дивиться — не змигне.

— Чому мовчиш, Соломіє?

— Ти сам казав — найглибший контакт у мовчанні.

— Дякую. Дякую, що згадала саме про це.

— Ти задоволений, Юрку? Ти осягаєш те, що хотів?

— Людині не суджено задоволення, Соломійко. Кожен крок пошуку розкриває ще більшу безодню перед розумом. Я відчуваю зоряну глибінь дуже тривожно, не однозначно. Ось тепер, коли розмовляю з тобою, простір мені ввижається велетенським озимим полем, котре нам треба засіяти. Це — наше безмірне тіло, що завмерло, задрімало в очікуванні дива, і те всеосяжне тіло треба сповнити духом розуму й чуття. Щоб Всесвіт став живий і теплий у кожній своїй цяточці.

— Говори, говори, Юрку, — долинає шепіт Землі. І прозорі материнські очі дружини вимагають все нових і нових потоків мрії, небувалості, казковості. Може, сучасні покоління вже не можуть жити без фантастичних джерел, може, казка є живлючим напоєм крилатих душ і без тої животворної ріки згасне вогнище людськості на планеті?

— А інколи, Соломійко, — веде річ Юрій, — здається мені космічна безмежність шкурою титанічного дракона, метагалактичного змія, і вкрита вона зоряними лускітками, мерехтливими іскорками світів, і тіло того монстра звивається, вібрує, прагне у далечінь, у глибінь гіперсвітів, про які ми й не догадуємось, бо загубилися, потонули в спіралях зоряного чудиська.

Очі Соломії темніють, там плавають іскорки сміху.

— Це ти вигадав, щоб налякати мене? Казка для дорослих?

— А мені подобається, — щебече Волошка, тулячись до матері, і Гук бачить, як ласкаво посміхаються оператори космоцентру, милуючись дівчинкою-дюймовочкою. — Ми на спині зоряного змія, а він пливе у якомусь ще глибшому світі. Ой, здорово! А коли наука осідлає галактичного дракона, тоді можна буде вивчати і той новий, глибший світ.

— Чуєш, Соломійко? Казка пращурів стає реальністю для нових птахів. Навіть божевільні мрії їх не лякають, найстрашніші табу не зупинять в польоті.

— Чую, Юрку. — І радію разом з тобою.

Тиша. Мовчання. В’ються кільця Зоряного Дива, заворожують, магнетично тягнуть до себе. Може, зоряна глибінь без нас уже не здатна бути, розкриватися, рости? Може, ми — це ферменти галактичного росту, бо каталізують космотворчий процес, надають йому смислу, мети і спрямування?

Чутливі антени спрямовані у далечінь, невтомно працюють аналізатори й датчики, в надрах бортових ЕОМ нагромаджується нова, не прочитана ще інформація, кожна крапля може виявитися імпульсом, що переповнить келих вчорашнього дня, і над світом спалахне іскрограй небувалого світовідчуття й прозріння.

Юрій відривається від своїх дум, поглядає на товаришів. Дмитро зосереджено заповнює листки щоденника, Петро ворожить біля нейтринного телескопа. Гук знову припадає до ілюмінатора, милується Землею, що велично пливе внизу. Внизу? — усміхається Юрій. — А може, вгорі? Чи в мені? Дивний стрибок у новий стан міняє все — сприйняття, координати, константи, розуміння. Ми ще тримаємося за старі, звичні стереотипи, визначення, але в них уже нема смислу, як нема смислу рибі, котра вийшла на сушу, вважати себе рибою. Вона вже щось інше.

Пропливає під кораблем Атлантика, Європа, Альпи, Дунай, Карпати. З’являється в блакитній імлі тоненька ниточка Дніпра.

— Вітаю тебе, рідний краю, — шепоче Юрій. — Добридень, сивий батьку Дніпре! Десь тут, на твоїх берегах, заповідник «Надія», мої рідні, любі. Батьку, матінко, чи відчуваєте, що я над вами лечу, що думаю про вас? Сестрице Христино, як поживають твої звірята? Вітаю тебе! Вітаю кожну квіточку на твоїх луках і галявинах. Брате Іване, чи не забув, як навчав мене любові до Землі, до її щедрого, вічного лона? Марійко, обнімаю твоїх вихованців — романтиків прийдешнього дня. Чуєте мене? Де ти нині, бунтівливий, неспокійний Грицю? Куди несе тебе буряна душа й гаряче серце? Борисе, чи відірвешся бодай на мить від своїх комп’ютерів, щоб привітати брата у високості? Спільна у нас стежина, хоч і долі різні. Вітання, вітання всім вам і друзям вашим!..

Поблискує бронзовий маятник старовинних ходиків, ніби розпліскує промінь ранкового сонця на іскристі бризки. Тік-так! Тік-так! Тік-так!

Ярина спостерігає те мерехтіння, пораючись біля печі, покивує головою, згоджуючись з твердженням годинника.

Нагадуй, нагадуй, щоб не забували! Вже мало тих крапель лишилося в чаші життєвій, вже чується гомін іншої річки, і треба завершити, свої справи, щоб нічого не лишалося на потім.

Вона лагідно глянула на чоловіка, який ще й досі спав. Його обличчя було спокійне й величне, подиху майже не відчувалося. Ніби відчувши, що на нього дивляться, Василь розплющив очі. Здивувався:

— Що це зі мною, Яринко? Сонце проспав? Еге, мабуть, на смітник пора.

Скочив з ліжка, почав хутко одягатися, натягувати чоботи. Хлюпнув пригорщу води в обличчя, розчесав вуса біля дзеркала. Ярина ліпила на столі пиріжки з свіжовчиненого тіста, відблиски з печі грали на її усміхненому обличчі.

— Нічого, Васильку. Відпочив — і добренько! Цілий же вік на ногах.

— Як-то нічого? Сьогодні ж приїдуть за нами, забирати на мітинг.

— Хай приїжджають, — вдоволено сказала дружина, — пиріжечками їх вгощу, наливочкою. А їхати в район — ні, ні! Не ті літа! Якось негарно виставлятись на люди. Юрко там літає, мотається в небі, трудиться, а ми його славу перейматимемо.

— І я за те, щоб не їхати, — крекнув Василь, натягаючи піджака на широкі, маслакуваті плечі. — Приїдуть — не одкараскаєшся. Державна справа! Мабуть, доведеться помучитись. А варто було б до Бездонної криниці пройтися. Туди звірина ниньки ходить воду пити, а стінки круті, треба підходи прокопати.

— А Сава? Ти йому Скажи. Він і зробить.

— Треба ж дорогу показати. Хіба що хай Христина проведе? Сьогодні ж твій день народження, вона обіцяла бути.

— День народження, — зітхнула мати, — а дітки розлетілися в світи. Юрко в небі, Гриця понесло в якусь командировку, а Борис навряд чи одірветься од своєї машинерії, та й Іван не покине господарства в осінню годину, там же горить усе. А Марійка як не забуде, то одпроситься. Ну та нічого, аби вони були щасливі, а мені для себе що — більше треба? Христинка тут, то й досить. Та ще цей — Сава. Як він тобі?

— Відкрита душа, — мовив Гук. — До пуття хлопець.

— Славне обличчя, — згодилася мати. — Очі ясні, мов у криницю дивишся. Таким очам можна вірити. Ой леле! Я забула тобі сон розказати. Дивний сон мені приснився ниньки. Ніби повторення того самого, що тоді — на Херсонщині. Згадуєш?

— Атож. Той мені врізався, мов розпечений шворінь. Тільки ти ж тоді не доказала його…

— Так треба було, Василечку. А тепер відчуваю — пора розказати, бо ж недарма він знову повторився. Не зовсім так, але дуже подібний. Ніби я знову молода, як тоді в лісі, коли ми зустрілися з тобою… і навіть корзинка та сама, з ягодами. Тільки ліс обривається кручею, а внизу хлюпає море, скільки не глянь — все вода й вода. Раптом з’явився ти, теж молодий, веселий, взяв мене за руку і кажеш: «Ходімо!».

— Ну що ж, — усміхнувся Гук, обнімаючи дружину за плечі, — все так і було. Взяв і повів.

— Зажди, не перебивай. Далі все було так, як і в тому сні, — попливли ми на човні, потім буря, я допомагала тобі, а згодом — ти мене підтримав. А потім — берег, чорний, страшний, безвидний. Скелі гострі, тумани понад ними. І небо якесь сіре. Думаю, як же далі йти, де тут дорога? А все-таки — пішли. Було слизько, тяжко. Ми зривалися і знову йшли. В одному місці я не втрималася, посковзнулася, і ти не підхопив мене. Гостра скеля пробила мої груди, і я відчула, що вмираю. Потім — бачу себе збоку: стою на верхів’ї гори, вимахую руками, як птах, і відчуваю, що можу летіти.

— Я часто в снах літаю, — озвався Василь. — Ще й недавно таке відчував.

— Еге ж. Вимахую руками й кричу тобі (а ти внизу стоїш): «Василечку, у небі так гарно, летімо до сонця!». А ти розгублено питаєш: «А де ж добути крила?». — «Вони у тебе за спиною!» — крикнула я. І ти стрибнув зі скелі і теж полетів, та колом, колом набираєш висоту і все ближче, ближче до мене. А потім я кинулася зі сну…

— Що ж — задумливо мовив Василь, — гарний сон, хоч і тривожний. Ми й дітки — то ж одне. А вони — он як високо літають. Юрко в небі, а інші пташенята в своєму ділі добренні крила зростили. Умремо, Яринко, а й тоді наш політ не припиниться…

— Гарно сказав, Василечку, — одвітила Ярина, витягаючи з печі велику сковороду з першими пиріжками. — Тільки серце моє чує, що сон цей віщий. Ось спробуй одненького, з грибочками…

— Добре було б Саву запросити.

За вікном просигналила машина. Гук виглянув надвір.

— Якийсь хлопчина поспішає. Хто б то міг бути? Мо’, вже на мітинг пора їхати? Так рано ще.

У двері постукали. Зайшов молодий хлопець у спортивній куртці, несміливо глянув на Гука, потім на Ярину, кашлянув.

— Здрастуйте.

— Добридень, синку, — привіталася мати. — Ти до Василя Івановича?

— Ні, я до вас… якщо ви мама Юрія Васильовича…

— Це я, — наполохалась Ярина. — Що з ним?

Вона вхопилася рукою за груди. Хлопець заспокійливо сказав:

— Що ви, що ви! Все гаразд. Юрій Васильович жалкує, що не може прибути на іменини, і просив передати ось це…

— Не забув-таки, — щасливо прошепотіла мати, витираючи сльози, і заметушилася біля столу. Хлопець відкрив «дипломата», почав щось діставати з нього.

— Та ти сідай, синку. Ось пиріжечків свіжих покуштуй.

— Ні, ні. Я повинен одразу ж назад. Візьміть, це портативний магнітофон, в ньому касета з записом голосу Юрія Васильовича. Святкове привітання. Натиснути кнопочку ось тут…

Мати обережно взяла подарунок, показала чорну коробочку Гукові, похитала головою.

— Ич ти! Що придумали. Голос передають у подарунок. Дякую, синку. Передай, що я думаю про нього щохвилини. Передай, що чекаємо його…

— Передам. Вітаю і я вас. До побачення.

— А пиріжечок, пиріжечок! Свіжесенький.

— Дякую, візьму кілька, в дорозі поїм. Запах який, ніби до мами в гості приїхав, на Брянщину.

— Прощавай, синку! Хай доля береже тебе!..

Христина вибігла на ганок, ніби пірнула в сонячний світанковий потік. Простягла руки до багряного кола, що пульсувало в прогалинах між деревами, завмерла. Приймала долонями, грудьми, обличчям, кожною клітиною тіла краплі незримого дарунка, а на заміну віддавала себе світові, простору, деревам, квітам, ніжному ранковому леготу.

Отямилася від забуття. Пішла до Ставочка, пірнула з розгону у прохолодну воду. Захоплено ухнула, вилітаючи на поверхню, здійняла хмару бризок. Пропливла коло-друге, вийшла на берег. Розпустивши буйну косу, витиснула з неї воду. Глянула в небо, ніби прислухалася до нечутного голосу.

— Юрасю, — тихо мовила вона, — якби ти бачив мене тепер — зрадів би. Моя радість повертається, чуєш? Ще несмілива, ще боязка, але вже — радість! Побажай мені щастя, Юрасю, з неба. Може, зоряне побажання надійніше, ніж земне?

З чагарів поважно вийшла лосиха з лосенятами. Зупинилася, задумливо дивлячись на Христину.

Через галявину проскакав заєць. Потім ще один. Зчинили ігрище під соснами.

Десь неподалік хрокнув вепр. Заверещали поросята.

До Христини підійшов лелека — тихо, нечутно, потерся головою об її коліно, поглянув сумовитим оком знизу вгору.

— Чого тобі, Ахмеде?

Птах заклекотів заклично, задерши вгору голову. Застрибав по галявині і, піднявшись у повітря, полетів колами над сторожкою, над ставочком, понад деревами, ніби прощався з тим краєм, де його приютили в годину біди.

— Молодець, Ахмеде! — радісно закричала Христина. — Таки зважився? Ну й прекрасно! Пора така у нас — крилата! Може, і я вслід за тобою зважуся полетіти. Передавай вітання пірамідам. Чекаю тебе весною! Чуєш, Ахме-е-еде?!

Іван Гук попросив директора школи, щоб він зібрав для бесіди не лише учнів старших класів, а всіх — навіть наймолодших. «Маленята розуміють найскладніші проблеми, — запевнив він, — тільки розуміння їхнє особливе, і — може бути — глибше, ніж у нас, дорослих. Що ми знаємо про психіку дитини? Власні дитячі враження у нас самих давно вже поховані під купами дорослого мотлоху. А жаль!».

Актовий зал Горянської середньої школи радісно вирував. Не лише учні, а й учителі, всі жителі села Горяни були приємно вражені, коли радіо й телебачення принесло вість: довкола Землі кружляє новий супутник, а в ньому астробіолог Юрій Гук; і знаючі люди роз’яснили, що Іван Васильович, місцевий голова колгоспу, Герой Радянського Союзу, — рідний брат космонавта. Як же можна було втриматися від спокуси — послухати слово старшого брата про знаменитого вченого, ідеї котрого обговорює нині цілий світ?!

Іван Васильович з’явився на великий шкільний збір просто з поля, де колгоспники готувалися до прийдешньої весни, орючи землю на зяб. Учні й учителі, а особливо дівчата, якось по-новому дивилися на голову колгоспу, ніби вперше бачили його. Перемовлялися, нишком оцінювали кремезну постать, прозорі, мов лісові кринички, очі, сиву кучму волосся. І раптом вражено відзначили, що він, далебі, гарний, — цей відлюдькуватий ведмідь, котрий не буває ні на весіллях, ні на будь-яких бенкетах, а знав лише контору колгоспу, поле, районні наради і тишу своєї хатки, де вже більше чверть віку проживає самотнім.

Проста байова сорочка, зелена штормівка, з-під борта якої виблискує Зірка Героя. Все давно відоме всім, кожному жителю Горянів, та сьогодні заяложене, буденне сприйняття розривається, ніби тонка плівка, накинута на очі, і з-під неї вирізняється щось глибинне, дивне, особливе, на що не звертали уваги.

Сава Гаврилович, директор школи, жестом попросив тиші і хотів відрекомендувати гостя, та Іван Васильович попередив його і сказав таке:

— Дорогі діти, шановні вчителі! Я знаю, що ви запросили мене сьогодні як брата нового космонавта Юрія Гука, щоб я розповів вам про його життя, про його уподобання, ідеї, коротше кажучи, ви чекаєте незвичайної розповіді, особливих фактів. Мушу розчарувати вас, а точніше — мушу звернути вашу увагу на те, що кожна людина унікальна, а тому не треба нехтувати цією особливістю кожного трудівника, вирізняючи заслуги чи геніальність навіть дуже видатних людей. Я певен, що більшість присутніх здатні на героїчні подвиги, на особливі вчинки, на творчу працю. Справа лише в тому, щоб збагнути своє покликання, сконцентрувати волю для осягнення мети і підготувати умови для цього. Так просто — і разом з тим дуже непросто. Згадую те, що всі ви, діти, знаєте лише з книг, кіно, телебачення, розповіді вчителів: немислимо тяжкі роки довоєнних літ, коли наша країна закладала підвалини індустрії та нової агротехніки. Всього там було — голоду й холоду, жорстоких смертей і мук, злочинів, падінь і помилок. Це й не дивно, бо всі темні сили світу націлювали на нас свої жала, щоб отруїти, знищити, стерти з лиця Землі. А потім страхітливий потоп орд, що ринувся на Вітчизну з Європи, небувалі жертви, які ми змушені були покласти на олтар Перемоги, післявоєнні роки відбудови й реконструкції, пошуків і боротьби. Для вас усе, що я сказав, лише інформація, котра часто навіть не зачіпає емоцій, але для того, хто пройшов шляхами боїв і тяжкої праці, — це він сам, це його товариші, котрі не повернулися додому з поля герцю, це криваві сльози матерів, які втратили синів, це сила і молодість нашого покоління, що лягли в основу нових будівель, шкіл, палаців культури чи спорту, космодромів, звідки стартують у небо космічні кораблі. Чуєте? Космічні кораблі злітають у зоряне видноколо з долонь наших батьків, котрі сіють і збирають буйні врожаї на рідних полях. Затямте це глибоко й навіки! Хочете знати про Юрія Гука? Придивіться до себе, до своїх друзів, товаришів: ви побачите тисячі Гуків, Гагаріних, Поповичів. Хочете знати, де коріння наших космічних успіхів? помилуйтесь руками й обличчям ваших матерів та батьків, коли вони схиляються у трудящому поклоні перед землею. Там — розгадка нашої сили.

Учні та вчителі спочатку розгубилися, не розуміючи, до чого веде свою річ голова колгоспу, чому він так дивно повернув тему бесіди, але слово за слово — і схвильований монолог Івана Васильовича захопив присутніх. Він з докором зауважив, що більшість сучасників жадібно поглинає книги про зоряний всесвіт, фантастичні повісті про мандри до інших світів, але мало хто цікавиться книгами про грунт, про землю, про її минуле й грядуще, а проблема землі — це ж проблема нашого життя і всього, що пов’язане з ним. Гук нагадав про еллінські міфи, де постійно шанобливо згадувалася Гея-Земля, як Праматір Сущого, та, що породила титанів, богів і людей. Але потім вона якось щезає з пам’яті поколінь, на історичну сцену виходять інші персонажі: боги, герої. Та боги творять свої культи — жорстокі й марнолюбні, вони забувають Праматір, а люди навіть храму Геї не мають, хоч живуть у її єдиному для всіх храмі, їдять її плоть, п’ють її воду, дихають її повітрям.

— Чи не нагадують вам, діти, — запитував Іван Васильович, — ці міфічні реалії сучасну ситуацію? Чи не спостерігаєте ви довкола себе, а може й в собі, якесь охолодження до землі, збайдужіння, нехіть до спілкування з нею і праці на ній? Така психологія — велике лихо для сучасного й прийдешнього. І справа не лише в тому, що інколи нікому працювати на полях, що тисячі людей вважають звання хлібороба непрестижним. Горе в тому, що людина розриває пуповину з тим лоном, котре одне лише й може дати нам смисл і силу для дії. Хто зневажив свою планетарну матір, що він може сотворити в інших сферах буття? Відверто кажучи, така людина — зрадник. Чого-небудь путнього від нього чекати марно.

Пращури залишили нам гарні казки про яйце-райце в якому приховано неймовірні багатства. Хто оволодіє ним — не знатиме горя й нестатків. Те яйце-райце — Земля. Її грунт. Її життєдайна потенція. «Лежать Гася, простяглася, як устане — неба дістане!». Відома всім вам загадка. Відповідь на неї лише одна: Земля. Гея, Га, Гоя, Гая, — така назва нашої спільної матері в древніх і багатьох сучасних мовах. Слово «гоїти» — тобто лікувати, зцілювати — походить від «Гої» — Землі, бо найпершими ліками при пораненні було прикладення жмені грунту до враженого місця. Землею клялися, з’їдаючи шматочок її, і ніхто не смів би порушити такої клятви. Бо куди подітися зраднику від лиця Землі, коли він всюди з нею, на ній?

Іван Гук розповів слухачам про те, які дивовижні визначення давали прабатьки Землі. Непорочна Діва, Наречена Урана-Неба, Зоря Світанку, Невтішна Вдова Озіріса, змучена Мати. Хто сіє й вирощує квіти і всю красу буття? Хто годує живі істоти? Хто хоронить їх? Хто дає тіло й затишок, хто склеплює очі, коли втома знеможе? Хто дарує сновидіння й мрії? Хто породжує грози й тишу? Хто є лоно народжуюче й приймаюче в себе? Хто дає форму для мислі й слова? Хто дає енергію для польоту? Хто чекає синів з мандрів у далеких світах? Космонавти добре знають про вражаючий магнетизм земної сфери, який вони відчули, поринаючи в зоряний океан.

У піснях, легендах і переказах народів небо, зорі, безмір світів завжди були полем могутньої думки, простором прагнення й всеосяжної мрії. Але повнота дається Геєю — Матір’ю, близькою й рідною, з якої людина виходить, по якій вона йде. Це — джерело дивовижне: ніби звичне, непоказне, навіть інколи сіре, але в кожній цяточці своїй воно тримає безмір скарбів. Кожна кузька, — метелик, травинка, іскра роси, павутинка, дерево, струмок, квіточка, птах, камінь — все, все приховує такі глибини краси й таємниці, що жодні космічні безодні не можуть зрівнятися з тим скарбом. Без того — зоряний всесвіт може виявитися лише проекцією того світу, що в вас під ногами і в нашій душі: проекцією на екрані часу й простору, на екрані порожнечі. Це лише продовження нашої Матері, поле якої нам треба буде засіяти зернами мрій і творчості. Скрізь, куди б не ступила нога людська, куди б не сягнув розум, мисляча істота знайде себе, дух Матері-Землі і знову повернеться до рідного лона, щоб там взяти нову силу і нове розуміння буття…

Золушка — ось правдивий смисл і значення Геї. Пам’ятаєте цю казку? Мудрі люди сотворили її. Попелюшка-Золушка насправді принцеса, але сліпці бачать її в сірому вбранні повсякденності, прикриту золою, прахом, зневагою байдужих людей. Але в хвилини осяяння, святковості вона вибухає калейдоскопом, світлограєм краси.

Тисячоліття релігії й містики накинули на Землю покривало зневаги, помикання, люті, озлоблення, мізерності, прокляття, ворожості. Її терзали, нищили, експлуатували, засмічували, — хоч кожним подихом, кожною пульсацією серця, кожною краплиною крові залежали від неї, без неї не могли й хвилини прожити, як вироджені пани, що б’ють і катують слуг, а без них не вміють навіть гудзика застебнути. Прагнучи до бога, ангелів, до неба, творили своїх кумирів з барв Землі, з її образів, з її веселкових скарбів. Уявляли рай, едем, країну блаженства — лише як оскоплену красу Землі. Все це показує, наскільки сильно вторглася ворожа, руйнівна думка в психіку людства, думка, що зуміла вселити багатьом людям ненависть до Матері.

Ви, діти, захоплюєтесь космічними польотами, і це — чудово! Але що таке ота зоряна безодня без Материнської Колиски, в якій ми здобуваємо снагу, розум, життя? Прагнучи у безмірність, маємо пам’ятати, що силу для польоту дало нам батьківське, материнське гніздо, а в ньому — вся потуга, всі радощі росту й відкриттів. Те гніздо — наша матінка, наша радість, надія, діти! Хай найскрутніші часи сумніву, роздуму й випробування не затьмарять у душах ваших просте і ясне розуміння правди: доки ви з Матір’ю-Землею — перемога суджена. Відсахнетесь від рідного лона — ніхто в цілій безмежності не врятує вас.

— Ну а Юрко… Що ж сказати про мого брата? Він сам про себе вже сказав достатньо. Пригляньтесь уважно до себе, до своїх товаришів, і там ви побачите прекрасні зерна, котрі можуть і повинні сягнути того, що здійснив Юрій Гук та його соратники. Сягнути — і перевершити!

Слухали голову у цілковитій тиші. Магнетизм його виступу був настільки глибокий, що коли він замовк, якусь хвилину присутні мовчали. Потім десятикласниця Віра Гармаш підвелася в останніх рядах і, дивлячись полум’яно-чорними очима в обличчя гостя, продекламувала:

Після того були виступи вчителів, учнів, пронизані розумінням необхідності працювати на землі, любити її, примножувати багатства рідного краю, були чудові думки про те, що сучасне покоління вже повертається до розуміння необхідності синтезу небесного й земного, що найполум’яніші мрії мусять мати земний п’єдестал. Розчулене серце голови з радістю сприймало всі ті запевнення й обіцянки, але, попрощавшись з школою, Іван Васильович поніс у глибинах душі не потік тих слів, а розпечені жаринки, що порснули з чорних очей юної Гармашівни. Він поспішав у поле, намагався спекатися того відчуття перегляданням паперів, директив, газет, але понад всією тою марнотою мерехтіли іскристі зіниці, чувся схвильований, грудний голос.

Виїхавши за село, він попросив шофера зупинити машину посеред поля, звелів повернутися назад. Сам пішов у напрямку прадавньої могили, ступаючи по м’якій ріллі. Інколи нахилявся, брав у долоню жменю чорнозему, м’яв його, прислухаючись до ледь вловимого потоку життєвості, що випромінювався пластичною, м’якою дрібкою землі. «Що це з тобою сталося, Івасю? — запитував сам себе. — Куди тебе заносить свавільне серце? Чи не пора вже навіть спопелити подібні думки? Сіяти у власне серце жарини грядущого пожару? Чи мудро це?..».

Підійшов до могили, оточеної кільцем ріллі. З осінніх бур’янів підіймалися в прозору блакить три білі берізки, струмували на землю жовто гарячі листочки. Він погладив ніжну кору, постояв біля них, притулившись щокою. Глянув у дивоколо, усміхнувся сумовито. «Любий мій братику, навіть звідти, де ти тепер літаєш, не розпізнати таємниці того, що стукає в грудях. Ти пориваєшся до зір, я плекаю красу земної матері, але, мабуть, ми робимо з тобою одне й те ж: біжимо до розгадки власного серця. Ой, яке воно бездонне! Не наповнити його ні зоряним знанням, ні найтяжчим трудом чи творчістю. Щось у ньому є таке, куди вхід заказано навіть найглибшій мудрості. Блискавичний погляд ніжних очей руйнує всі розумові заборола й табу…».

Він поволі вийшов на могилу. Оглянувся. Глибоко вдихнув прохолодне повітря. Десь далеко гули трактори, біля села діти запускали в небо паперового змія. «Ось тобі й майбутні космонавти», — усміхнувся Іван.

Біля ніг почулося жалісне пищання, поскімлювання. Він розгорнув бур’ян, побачив між ним ще сліпе лисенятко. Воно тикалося носом у долоню Гука, жадібно шукаючи материнського соска. До Іванового серця підкотився теплий клубок жалю: що ж це з тобою, дитятко, де твоя матінка?

Він понишпорив на схилах могили, знайшов нору. Довкола отвору непорушно лежало ще кілька лисенят — мертвих. Над ними вже кружляли великі зелені мухи. Напевне, мати лисиця загинула і виводок залишився напризволяще. Він повернувся до живого лисеняти, взяв його на руки. Згадав, що в кишені куртки є бутерброд з сиром. Розгорнувши пакета, пожував кусень сиру. Виплюнувши на долоню жуйку, ткнув лисенятко носом у пригощення. Воно жадібно почало поглинати той харч, постогнуючи в перервах між ковтками.

Ця пригода з немічним створінням обрушила на Івана обвал спогадів минулого. Скільки залишалося в дні страхітливої війни безпорадних сиріт — малих і старих? Скільки з них склепили очі, не діждавшись рятунку, навіть простої ласки доторку рідної руки, заспокійливого слова?! Самотня могила, а на ній — безпорадне звірятко! Який вражаючий символ.

Пливуть, пливуть спогади. Переїзд з батьками в перші дні війни. Ліси, безмежні нетрі. Окупація. Чужі солдати. Зрадники-поліцаї. Все це дико, незбагненно, ніби в кошмарі. Тривожні дні, очікування визволителів. А потім — сорок третій, коли танки з червоними зорями на броні вихором влетіли у село. Яка радість панувала тоді, хоч більшість хат було спалено, знищено. Героїчна хвиля наступу підхопила Івася і він пішов добровольцем на фронт. За кілька місяців оволодів майстерністю водія танка і пірнув у полум’я боїв та походів. Страшні атаки, коли тяжко було визначити поміж диму й вибухів, чи ти ще живий, чи вже здіймаєшся в небо на потужному чорно-багряному вихорі, що височів над палаючим танком, коли від пекельного жару одвалюється клаптями шкіра на обличчі й руках, коли нема виходу з моторошного кільця, крім одного: добути перемогу або згоріти живцем у сталевому гробі!

Перед останнім штурмом Берліна він був тяжко поранений. Одужував кілька місяців у госпіталі. Перед виходом звідти йому вручили Зірку Героя і демобілізували: служити в армії далі було неможливо, біля серця засів осколок, і кожен день міг бути катастрофічним. Спокій, відсутність тяжких подразнень, легка праця, — так сказали лікарі. Івась тоді засміявся, прочитавши такий висновок. Спокій? Який спокій, коли країна лежить під руїнами? Коли Земля стогне під попелом пожарів і просить вірних рук і щирих сердець?

Він повернувся додому. Недовго втішався радістю зустрічі, обіймами молодої дружини Зіни (з нею він зустрічався ще в дні окупації, і дівчина чекала його, ігноруючи залицяння фронтовиків, які поверталися до рідного села). Після весілля Зіна заявила, що хоче жити в місті, що її родичі обіцяють для Івана прекрасне місце, перспективне, престижне й заробітне. Вона так і сказала: «заробітне». Івася різонуло те слово, та він одразу забув прикре враження, бо весь світ йому заступали сині очі, русяві кучері, стрункий стан.

«Ти Герой. Ти заслужив. Перед тобою всі шляхи відкриті. Романтика землі — це гарно, але в книгах. А в житті? Поглянь на господарство, на житла, на людей. Що ти робитимеш на землі, чого досягнеш?».

Так шепотіла Зіна в нічних сутінках, ніжно погладжуючи глибокий шрам під лопаткою чоловіка. Переконувала. Тішила честолюбство. «Любиш землю — то оволодій знанням про неї. Вступи до сільгоспакадемії, заверши освіту. Тоді ти більше принесеш користі і землі й людям…».

І він здався. Вирушив з дружиною до Києва. Батько мовчав, не розраював, не відговорював, але його пильний погляд пік жариною душу. Чулися його давні слова, аж із далекого дитинства: «Тільки не зачерствій серцем. Земля розмовляє в тиші». Може, тому й мовчить батько? Може, то в його мовчанні чується мова землі?

Їхали на підводі до районного центру. Іван думав, мовчав, не відповідав на радісні репліки Зіни, котра скрикувала, милуючись то озером, що виринало зненацька з-за чагарів, то мальовничим гайком, то грайливим потічком…

У селах, через які вони проїжджали, ще було непривітно, убого, незатишно. Голопузі, худенькі діти, захоплено поглядаючи на блискучу Зірку Героя, бігли за підводою.

Ранкові тумани пливли понад запущеними полями, а Івану здавалося, що то не тумани, а дим. І полум’я. І гуркіт танків. Ах, чому це не вічний гуркіт тракторів, що орють весняну ниву?

У районі він зустрівся з фронтовим товаришем, який тепер працював секретарем райкому. Похвалився йому, що їде до столиці. Той не сказав нічого, запросив на вечірню зустріч, щоб згадати спільні фронтові ночі й дні, щоб пом’янути добрим словом друзів, котрі не повернулися з пекла війни. Співали бойові пісні, згадували тяжкі походи, бої. Секретар відкрив альбом, показував пожовклі фотографії довоєнних товаришів. Агрономи, вчителі, зоотехніки, парторги, трактористи, механізатори. Як багато друзів було в секретаря. Але, показуючи ті зображення, господар альбому тяжко зітхав, додаючи коротко й страшно: «Загинув… Загинув… Згорів у танку… Розстріляний німцями… Загинув під Берліном… Помер у полоні… Загинув…».

Сутінки болю налягали на серце Івана, померкла радість зустрічі. Знову заглянули в його очі, в душу голопузі й худі малюки поміж убогими землянками. Він різко закрив альбом, мовчки глянув у обличчя секретареві. Той теж був мовчазний і задумливий. Вови розуміли один одного без слів. Того ж вечора Гук домовився з фронтовим другом, що очолить найвідсталіший у районі колгосп в селі Горяни.

Вночі спалахнула гостра суперечка з дружиною, коли вони повернулися з вечірки до готелю. «Де ми будемо жити? Що мені робити поміж тими руїнами? Навіщо було мріяти про чудове життя й майбутнє навчання в місті? Лише для того, щоб знову пірнути в багнюку й убогість?».

Він був глибоко розчарований глухотою її душі, нерозумінням того, що обов’язок людськості — понад все! На кого залишати дітей та осиротілих жінок? Хто підніме господарство з руїн, якщо не ми? Ради кого кипів бій? І хіба герць завершено? Може, тепер починається найголовніша фаза поєдинку?

Вони виїхали в Горяни. Поселилися в землянці, бо майже всі хати були знищені. Зіна кілька днів мовчала, не розмовляла з Іваном. Люди зустріли Героя насторожено. Придивлялися, оцінювали, мовчали. Весняного ранку він очолив загін сіячів. Сходило сонце, птахи кружляли над полями. Він ішов повагом по ріллі, щедро сіючи в землю теплі зерна. І згадував у ці хвилини билинний образ Микули Селяниновича. Навіть Святогор загруз у землю, пробуючи підняти «тягу земну», котру Микула легко й звично носив щоденно за плечима. Он як високо, винятково оцінювали пращури значення оратая й сіяча! Ось поруч з ним ідуть підлітки, жінки, діди, кидаючи ярові зерна у паруючий грунт. Вони — вірні діти прадавнього Микули. Доля світу в їхніх руках.

То був день Іванового воскресіння. Дальші роки — ніби листки календаря, що хурделицею полетіли за вітром часу.

Перший урожай. Тих днів Іван не зміг би забути за сотні років. Сонячне море повного колосся, журавлині рядки косарів. Щось було в цій картині таке прадавнє, таке глибинне й рідне, що сльози розчулення підступали до очей. Він виминав з колосків золотисті зернята, закохано дивився на них і відчував у тих вогнистих краплинках пульс грозовиць, що вирували літніми днями понад рідним краєм, ніжну щедрість дощів, шалену життєвість сонця, мовчазну самовідданість землі.

З попелищ вставали хати, господарські будівлі. Діти пішли в школу. Залунали весільні пісні над селами. Іван відчував, що його частка праці й безсонних ночей теж увійшла животворним потічком у ту просту людську радість повернення до мирного життя.

Вони жили в землянці. Іван повертався пізно, щасливий, втомлений. Зіна зустрічала його невдоволеним буркотінням: «Чи довго будемо жити кротами? Вже багато простих колгоспників перейшло в хати, живуть по-людському. А ти голова, Герой. Невже не заслужив того, що мають уже доярки та конюхи?».

В останню чергу, — таке було рішення Івана. І він дотримувався його суворо, нерушимо, як на фронті.

Минали тяжкі дні реконструкції, зимові місяці. Навесні дружина породила сина. І почала вимагати переїзду в місто. Тут, мовляв, нема навіть елементарної медичної допомоги, відсутні умови для нормального людського життя. Іван переконував її: все буде згодом, все це потрібне не лише їм, а кожному трудареві, отже, його обов’язок — осягнути такі умови, зробити їх нормою повсякденності. Хіба в місті комфорт і зручності падають з неба? Тепер головне — хліб, хліб. І праця, невтомна праця. Все інше — випливатиме з цього.

Наступив тяжкий рік. Засуха спопелила ниви. Люди працювали на межі можливого. Було багато нарікань, часто доводилося гасити вогнища озлоблення й невдоволення. І нерідко — у власній сім’ї.

Минуло кілька років. Іванова сім’я перейшла у небагату хату. Зіна вибухнула диким скандалом: «Ти досягнув небувалих врожаїв, про твій колгосп пишуть у центральних газетах, елеватори тріщать від твого хліба, а ми живемо злиденніше всіх! Який же глузд у твоїй праці? Навіщо вона? Що ти добув мені, синові? Блискучу Зірку Героя? І це все? Ти смішний з своєю самовідданістю. Я піду від тебе. Я втомилася від такого життя. Це не життя, а плакат!».

Грозової ночі Зіна з сином покинула обійстя, попрямувала до райцентру. Це був злобний спектакль, але розіграний вміло й садистично. Іван догнав дружину в полі, силою посадив у кабіну машини. Вона виривалася, кричала, і шофер — молодий хлопець — з нерозумінням і острахом поглядав на спотворене обличчя молодої дружини голови. Поверталися назад у мерехтінні небесних громовиць. А в серці Івана вирувала пожежа.

Вдома він заспокоїв Зіну, пообіцяв незабаром переїхати до міста, як тільки колгосп стане повністю на ноги.

Та після тієї страшної ночі дитя занедужало. І за два тижні пневмонія спопелила худеньке тільце. «Татку, не відпускай мене! — шепотіли пересохлі вуста. — Татку, я хочу бути з тобою…».

Не втримав. Не заступив мороку, що всевладно забирав сина до себе.

Дружина закрижаніла. Одного дня вона покинула його і переїхала в Київ, розірвавши шлюб. Він залишився самотнім у порожній хатині. Довгі ночі й дні, наче в безмежній пустелі. Відчай, марні думи, скупі сльози, яких ніхто не бачив. І холодне рішення — ніколи не пов’язувати свою долю з іншими долями. Віддати себе, свою працю й снагу людям, а глибини інтимного залишити небувалому, неіснуючому, снам і маренням підсвідомого.

Минали роки.

Село хорошіло. Колгосп став мільйонером. Зводилися обабіч заасфальтованих вулиць світлі котеджі. Виросли будівлі нової школи, лікарні, Палацу культури, торгового центру. Все це радувало, але й сум закрадався до серця. Покидали село десятикласники, поривалися в місто, на заводи, до науки, у вир калейдоскопічного сьогодення. І розумів Іван, що таке прагнення, така міграція трудящої сили, хоч і повсюдна, але тривожна, позаприродна. З чим вона пов’язана? З скороспілістю серця та розуму, з верхоглядством, з невмінням молоді та її батьків глибоко й далекосяжно збагнути смисл життя і покликання людини? Ой, не лише це! Вищі інстанції, ті, від кого залежали перспективи розвитку села та його прийдешнього, нехтували інтересами сільських трударів. Розмов, виступів у газетах та часописах було достатньо, і нагороди сипалися щедрою рукою на груди невтомних хліборобів, але повсякденне життя в селах було бездуховне, нецікаве, позбавлене минулих творчих традицій і залишене напризволяще перед викликом новітньої, космічної ери.

Поміж безкрайніми нивами хліба, по широкій автостраді хвацько в’їжджали до рідного села на власних авто «аргонавти», котрі прагнули здобути в містах «золоте руно» комфорту, слави, добробуту, і хизувалися перед рідними та знайомими своєю псевдокультурністю, зверхністю, і підсміювалися над тими ровесниками, які залишалися біля корів, за кермом трактора, які не могли розірвати прадавнього коріння, зануреного в землю. І не розуміли верхогляди, що саме ті чорноземні ентузіасти та диваки, які не могли або не хотіли подолати земне тяжіння, є підвалинами навіть найкосмічніших досягнень країни, бо кожен день життя будь-якої людини опирається на терпіння й самовідданість хлібороба, садівника, пасічника, доярки; правда, про те всякий міг прочитати в газетах, в книгах, почути на мітингах, але те вважалося гарним тоном, фразою, яку можна промовити без особливих емоцій, без хвилювання, — не більше.

Модерні хлопці та дівчата, котрі приїжджали в гості до батьків, зустрічаючи на вулиці голову колгоспу, запиленого, втомленого, одягнутого в незмінну зелену штормівку, іронічно перезиралися, замовкали. Чи, може, йому здавалося?

Він втомився, постарів. Часто залишав Зірку Героя на вихідному костюмі, в шафі, ніби не бажав показувати довколишнім людям своєї виключності, винятковості. Та інколи в сновидіння Івана вривалися громи далеких воєнних літ, снилися товариші, котрі не повернулися з поля бою. Вони докірливо дивилися в його очі, мовчали, але в тому мовчанні чулася вимога: не можна забувати роки, що були вирішальні не лише для долі Вітчизни, а, напевне, і всієї планети! Спалахував огонь спогадів, палив серце, ятрив рани душі. Давав знати себе осколок під серцем. Вів відчиняв шафу, знімав Зірку Героя з костюма і прикручував її до своєї буденної сорочки. І тоді з якоюсь натхненною, буйною силою кидався до повсякденної праці, метався по полях, плив у вирі господарських турбот. І забувався біль особистої невдачі. Було для кого діяти й жити, його праця дарувала радість тисячам людей, це давало сили й снагу йти далі, не згинатися, витримувати пожежу в душі. Він комусь потрібен — отже, він живе!

…Хвиля спогадів затихла, опала, відкотилася в бездоння минулого. Вів отямився, підвів обличчя. Лисеня, вилизавши жуйку з долоні, знову пищало, скімлило, тикалося холодним носом у руку, вимагаючи турботи. Іван зітхнув, лагідно схилився над ним.

— Що ж з тобою робити, дитинко? Доведеться забрати додому. Не кидати ж тебе, сироту, самотнім на цій могилі! Як ти гадаєш, можу я вчинити таку мерзоту?

Лисеня полізло до його грудей, заповзло в пазуху, закублилося там. Він щасливо, по-дитячому засміявся. І раптом насторожився. Хтось, потріскуючи сухими бур’янами, наблизився до нього, зупинився. Він оглянувся. За його спиною стояла Віра. Темно-русими косами грався вітер, чорні зорі очей сумовито й тривожно дивилися на Івана…

Борис Гук писав Марії:

«Моя люба сестро, ти знаєш про новий напрямок у роботі нашого Кіберцентру. Я вже писав тобі про доктора Боголо, про нашу з ним переписку, про дивовижні перспективи наукової революції в сфері інформатики, а відтак — усіх відгілків світової науки. Готується специфічний комп’ютерний еврістичний центр „Резев“ (Резонанс Еволюції), який допоможе людям здійснити прорив у нові, небувалі обрії пізнання, наблизити прийдешнє, інтенсифікувати його прихід. І це не порожнє фантазування, не марення футурологів, не казки утопістів, а справа суворої науки. Проте, щоб досягти правдивого успіху, а не самовихвалятися на симпозіумах та шпальтах часописів, вражаючи легковірних читачів запаморочливими прогнозами, треба виконати титанічну роботу. Для евристичного центру необхідно добути океан інформації. „Резев“, як я тобі повідомляв, працюватиме на засадах альтернативної математики. Скоріше всього, це навіть не математика, а принципово новий метод моделювання й ототожнення реальності. Щоб тобі стало ясно, я наведу приклад. В сучасні інформаційні машини вводиться певна закодована програма, що відображена з допомогою традиційного математичного інструментарію. Моделювання проводиться достатньо широко й всебічно, але математичний млин діє уніфікаційно, знівельовує міріади особливостей істот, речей, явищ, подій. Спроби передбачити, прогнозувати прийдешнє грунтуються передусім на статистичних даних, а отже — опираються на число. Така-то кількість людей, машин, ось така потужність енергостанцій, ось які перспективи розвитку, інтенсивність зростання врожайності, експонента технічної революції, тенденції в різних напрямках науки, медицини, генетики, біології, мікроелектроніки і тому подібне. Але динаміка життя втікає від таких програм і обчислень, а отже, й прогнозування може й має бути надзвичайно приблизним.

У альтернативній інформатиці та математиці ми візьмемо за основу живу модель реальності, повну тотожність — динамічну й еволюціонізуючу. Всі тенденції розвитку та життєвості ми хочемо взяти не узагальнено, не опосередковано, а індивідуалізовано, максимально тотожно, об’єктивно. Мікросхеми евристичного центру вбиратимуть в свої динамічні модулі образи людей, тварин, краєвиди, плин рік і грозову стихійність неба, енцефалограми вчених, сіячів, педагогів, дітей і закоханих, песимістів і романтиків, атеїстів і віруючих, їхні пульси, їхні ігри та сновидіння, еволюційну експоненту космогенезу й антропогенезу, ідеологічне протистояння минулого й сучасності, проблеми мілітаризму та грандіозної битви за мирний розвиток планети, що її веде наша країна, фрагменти життєвих фільмів з розмаїтих процесів у біосфері — від діяльності людини до найменшої комашини чи амеби, бо майбутня реальність твориться сукупною динамікою всього сущого. Я тобі даю лише натяки, але ти збагнеш, що такий скрупульозний підхід до створення алгоритму для „Резонансу Еволюції“ дасть змогу отримати нетривіальні, важливі результати в прогнозуванні реалій XXІ віку. Ми маємо намір визначити тенденції розвитку суспільства приблизно на сто років уперед, отримати хоча б фрагменти динамічної дійсності 2080–2090 років. Я не обмовлююсь: сучасники, справді, матимуть можливість пережити конкретні події майбутнього. Точність того, що буде переживатися, залежить від майстерності фундаторів „Резева“ та повноти інформації, яку ми введемо в евристичний центр.

Ми вже ввійшли в контакт з тисячами фахівців різних галузей науки, суспільного життя, сільського господарства, промисловості, з школярами, студентами, медиками, хворими, спортсменами, романтиками, релігійними діячами, йогами, містиками, політичними діячами тощо. В програму треба буде ввести не закодовані тексти їхніх думок та переконань, а живе слово, динамічні записи думки, чуттєві імпульси, сигнали підсвідомості, образну структуру сновидінь.

Я тобі так багато пишу, щоб ти зрозуміла, в чому суть мого прохання. До Юрася я вже звернувся, і він обіцяв дати максимальну інформацію по розвитку космонавтики, космогонії, прогностики зоряних польотів та освоєння Сонячної Системи, перспективи астробіології та життя людини в інших світах. Обіцяв допомогти і Ванько, визначивши тенденції та перспективи сільського господарства. Використаю я й утопії нашої Христини, хоч вони й не обгрунтовані науково. А до тебе — особливе прохання: не просто перспективи школи, навчання в прийдешньому, актуальні проблеми виховання, тенденції можливих змін у педагогіці. Мене та моїх колег цікавить усе, що стосується дитини у найглибшому розумінні цього хвилюючого явища. Здається, що в дитячому світі, окрім фізичної акселерації, яку весь світ відзначив, відбувається, наростає ще й акселерація духовна, розумова, психологічна. Чи не здається тобі, Марійко, що XXІ вік може нам піднести сюрпризи, подібні до своєрідних дитячих революцій, повстань супроти деспотії дорослих? Адже недарма вже віки наростає, переходить з покоління в покоління проблема „батьків і дітей“. Від цього не відмахнешся. Та ми й не маємо права цього робити. Живу динаміку буття, якщо вона нагромаджується в мільйонах дитячих душ, неможливо штучно одвести у запасні річища чи вичерпати у заздалегідь приготовлених алгоритмах суспільного життя. Все це треба уважно вивчати і, якщо треба, вчитися навіть у дітей. Тоді реалії грядущого постануть перед нами не спотворені, тоді „Резонанс Еволюції“ спроможний дати сучасникам пунктири можливих метаморфоз.

Чи згодна ти з моєю пропозицією?

Чекаю, сподіваюся… Чи розмовляла ти з своїми вихованцями про політ Юрася? Мені мої співробітники не дають спокою: розкажи та розкажи про брата. Ій-богу, як діти! Ха, вирвалося це слово, і сам засміявся. Сказав: „Як діти“. А що це означає — погано чи добре? Мабуть, таки добре. Бо цікавість їхня світла, щира, романтична, а це — запорука правдивості й небуденності сприйняття.

Обнімаю, цілую.

Твій брат Борис».

Схвильована Марія, повернувшись з школи, де вона проводила бесіду з учнями про політ Юрія Гука, відповідаючи на десятки розмаїтих запитань, одразу ж сіла до столу, щоб не затримувати відповіді Борисові.

«Дорогий братику, ти, можливо, торкнувся однієї з найважливіших проблем сучасної педагогіки. Чутливі вчителі вже давно хвилювали свої серця тими питаннями, які ти зачепив. Я рада, що ваша група вводитиме цей пункт у алгоритм прогнозування прийдешнього. Без вирішення перспектив дитячого виховання, без вивчення специфіки світосприймання юних поколінь будь-яка футурологічна модель буде плоскою і немічною.

Не вмію фантазувати. Нав’язувати своє бачення прийдешнього не стану. Я — лише проста, звичайна вчителька. Але так люблю дітей, так хвилююся за їхнє майбуття, що певна: фраза „діти — наша надія“ — не лише плакатний лозунг, а сутність нашого суспільства. Без вирішення їхніх доль всякий глузд звикає з цього світу.

Ти знаєш, братику, я так глибоко занурювалася у вирішення проблем педагогіки й виховання, що інколи ставила перед свідомістю й сумлінням найпарадоксальніші кросворди, які й досі не розв’язані мною. Наприклад, свого часу де мене прийшла думка про те, що діти не є істотами, котрі ще не стали дорослими, що вони — цілком суверенне, неповторне, чисте і радісне людство, що вони — пришельці з якоїсь чарівної планети любові та щасливої гри. Я згадувала історичні реалії страхітливого минулого. І дорослі мені здавалися лише зіпсованими дітьми. Жерці, фараони, царі, феодали, корчмарі, жорстокі вчителі, п’яні батьки, закривавлені лицарі, воєводи, диктатори, бюрократи — всі, всі щоденно, довіку атакували мандрівників з таємничої країни дітей, перевдягали їх у лахміття воєвод, рабів, вояків, катів, кріпаків, володарів, змушуючи їх грати мерзотний спектакль тисячоліть. Більше того, дорослі привчали їх вірити у необхідність такої п’єси, у її нормальність, природність. Пам’ятаєш, як про це сильно писав Толстой, нещадно здираючи лахміття ілюзорності та цинізму з містифікаційних спектаклів церковних ієрархів! Те ж саме можна було бачити в будь-якій ділянці суспільного життя всіх народів та епох. І наша революція — то було — я вірю! — повстання на захист дитини супроти жахливої драми історичної реальності. Звичайно, кожен з нас знайомий з глибинними закономірностями соціального розвитку, з класовими критеріями, але мені близький саме такий образ: наша революція — то вибух стихійної сили вічної дитини в нашій душі, котра хоче звільнити планету від мізерії, знущання, від казарм, в’язниць, розпусти, забобонів, від брехливих жерців та набундючених владик, від продажних політиків і пихатих псевдовчених. Дитя воліє повернути світові прекрасний образ чистоти й вічної гри, творчої гри…

Ти ж знаєш, братику, що діти не вбивають, не крадуть, не брешуть, не зловтішаються, доки їх не научать всіх цих „перлів“ дорослі. Діти не запитують про віру, національність, звання, суспільний стан, не звертають уваги на колір шкіри чи очей, діти не страхаються тварин, а тварини, навіть найлютіші, не зачіпають дітей і залюбки граються з ними. Тварини дуже тонко відчувають гармонійну сутність дитячого єства. Та що про це говорити! Навіть в найжорстокішому серці ката десь жевріє іскорка ніжності до дитини, бо пам’ятає його темна душа, що народжений він безвинним немовлятком. А якщо людина не відгукується на сутність дитинності, тоді можна сміливо вважати, що ми маємо справу лише з вертикальною істотою, в котрої вбито саму суть людськості. Досвід Вітчизняної війни показав нам, як фашизму вдалося вбити зерна дитинності в мільйонах душ.

Недарма Ленін та Дзержинський у тяжкі дні громадянської війни і загальної розрухи звернули найпильнішу увагу на проблему рятунку безпритульних дітей та їхнього виховання, недарма Макаренко і його послідовники невтомно шукали шляхів до творчого розкріпачення юних поколінь, яким суджено формувати суспільство прийдешнього. Тому й радію я, тішуся твоїм листом. З радістю допоможу тобі й твоїм колегам, розповім про все, що знаю, над чим думають мої товариші. Певна, що двадцять перший вік, справді, стане свідком небувалих метаморфоз у дитячій свідомості, котра отримає дивовижні інформаційні та чуттєві можливості. І дай боже, щоб ці метаморфози були тільки позитивні. Але такого не буває! Тому хай ваш „Резонанс Еволюції“ приготується до сюрпризів. Проте чого нам боятися? Будь-які катаклізми матимуть еволюційне вирішення, якщо їх спрямувати у людяне річище.

Тепер ще одна проблема, може, найголовніша проблема Людини та її будучини. Я маю на увазі Слово. Ти знаєш, як високо цінили прадавні мудреці, волхви Слово. Навіть самоназва нашого етнічного суперрегіону походить від цього кореня. СЛОВ’ЯНИ. А отже — Сини Слова. Відтак — Сини Бога, Найвищого, бо Слово, Логос називали Богом. Яка глибоченна таємниця! Навіть „козаки“ — назва войовничого, лицарського елемента нашого народу, походить від модифікації цього поняття — КАЗ, КАЗАТИ, КАЗКА, КАЗАННЯ, УКАЗ, НАКАЗ, ПОКАЗ. Козаки (казаки) — діти Каза, КАЗКИ, знову ж таки — сини Слова. Може, ти усміхнешся таким етимологічним фантазіям, але я певна — це так.

До чого я веду? До того, що слово в нашу епоху зниділо, змізеріло, деградувало, затьмарилося. Ми до нього ставимося лише як до інформаційних знаків — не більше. А воно має бути живим, огненним відображенням реальності.

Послухай, братику, мої роздуми про значення Слова, маю надію, що група „Резонанс Еволюції“ зверне особливу увагу на цю проблему, бо усвідомити прийдешнє і його закономірності хіба можливо без найвищої тотожності в душі й серці?

Річ-Слово чатує біля колиски дитини. Воно творить для неї особистий Всесвіт душі, розуму, духу й тіла. Без Слова дитя залишається в полоні звірячості, в хаосі першостихій.

Пращури, древні ріші, волхви, мудреці зневажали порожню гру слів: кожне їхнє твердження складає підмурок правди. Їхнім тисячолітнім досвідом утверджений, прийнятий і нами, закон мислі, який глаголить, що одним і тим же словом — РІЧ — названо і мову, логос, глагол, і предмет, речовину, явище, форму. Те ж саме бачимо в російській мові, де ВЕЩАТЬ (говорити, пророчити) і ВЕЩЬ (вещество) об’єднують обшир Духу і обшир видимого Всесвіту.

Слово, як і Зоряний Всесвіт, глибинне й багатозначне. Мова — Космос душі й Розуму — з образів відчутного, видимого й таємного світів тче свій особливий прояв, притаманне лише їй — Мові — калейдоскопічне твориво.

Той внутрішній світ має свої закони розвитку і свої цикли буяння й згасання. Спілкуючись з іншими внутрішніми світами людей та народів, Мовний Космос оновлюється чи занепадає, бореться, змагається, перемагає або здається в полон, воскресає і відновлює давно забуте.

Я не знаю, братику, чи ти цікавишся проблемами мови, слова, а то повинен був би знати, що тепер мало хто заперечує думку, яку стверджували наші прадіди: люди мали Прамову. Єдиний ключ взаєморозуміння. Всім відома легенда про Вавілонську вежу, що її будували пращури, аби добратися до неба. Боги злякалися, зруйнували вежу і одняли від людей Прамову, розбивши її на численні наріччя, щоб мислячі істоти перестали розуміти одне одного.

Символи міфа вельми глибокі. Можна їх трактувати так, що людство було єдине в своїй психосуті, і певні космічні сили (сили Х), щоб роз’єднати братів на відчужені племена й народи, завдали удару в центр взаєморозуміння — в Слово, в Логос.

Тут широке поле для припущень — наукових чи фантастичних, але нині цікаве інше: в чому полягала спільність і одність Прамови? Чи була вона, справді, універсальна для всіх племен, чи мала якийсь інший ключ, котрий дозволяв розуміти слова всіх інших народів-сусідів, якщо вони навіть розмовляли осібними наріччями? Адже навіть тепер, належачи до одного народу (чи навіть роду), люди тяжко розуміють одне одного, якщо стоять на різних площинах світосприймання.

Отже, спільне Слово — понад спільні слова. Повинен бути корінь спільного розуміння. Розуміння зовнішнього Космосу еволюціонує, міняється, тотожно цьому міняється в свідомості людей розуміння й сприймання Слова. Я наведу тобі приклад з „Слова о полку Ігоревім“ — геніальної епічної думи прадавнього руського співця. В цьому надвмирущому твориві особливо ясно видно, як прабатьки наші глибоко й різнобічно розуміли слова мови (саме розуміли, а не заучували). Це розуміння приходило, як дух спільноти, єдності всього сущого. Отже, одним з елементів, ознак Спільного Ключа — було знаходження зв’язку кожного слова з усім океаном Мови.

Всі, хто читав „Слово о полку Ігоревім“ (або його переклади на сучасні мови), пам’ятають одне з таємничих місць думи, що в сучасному трактуванні звучить так: „Див кличе з верхів’я дерева, велить послухати землі незнані…“ і так далі.

Довкола цього фрагмента, як і довкола багатьох інших, киплять, вирують пристрасті, мовознавчі спекуляції, але зміст уривка залишається темний і, скажу прямо, слабо переконливий. Припускається, що предки вірили в якихось дивів, казкових, міфічних істот, котрі можуть сидіти на деревах, наказувати, загрожувати, веліти, „врізатися в землю“. Майже всі дослідники вважали Дива зловіщим і ворожим для Русі образом. Це науковий нонсенс. Достатньо уважно заглибитись в історію нашої культури та еволюцію мови, як все стане на свої місця. Скажуть, що міфологія, історія, перекази, казки залишили для нас порожнечу в цьому відношенні, щоб ми могли сказати щось певне. Маємо право твердити одне: якщо автор „Слова“ кілька разів ужив слово „Див“, то воно повинне мати архіважливе значення і нести саме в собі пояснення своєї суті й значимості.

Давай проведемо з тобою мовний, етимологічний експеримент.

Які слова й поняття споріднені з коренем „див“?

Диво, дивитися, дивокіл, довкола, дивний. А при інверсії — вид, видющий, видіти, веда (знання), ведун тощо. Тобто мова йде про здібність бачення, дивлення, сприйняття обширу, простору, світу.

Аналізуючи „Слово“, ми спостерігаємо, що автор епосу цілком уникає вживати слово „небо“ (крім одного разу в кінці, де „сонце сяє на небесі“, але це місце багато знавців вважають пізнішим додатком ченців-переписчиків). Закономірно допустити, що пращури називали „небо“ (точніше — простір, зоряний космос) дивом, тобто суттю того, що дає можливість дивлення, що вічно дивує і відкриває таємничий лик унікальності, всеохопності, глибинності.

„Небо“ прийшло пізніше, з візантійством: воно означав „НЕ Бо(г)“. Тобто слово штучне, заперечувальне. Очевидно, візантійці, нав’язуючи нові поняття, викорчовуючи образи древнього світогляду в мові прарусів, замінили величного ДИВА на плоске, кришталеве „НЕБО“.

Ось чому автор „Слова“, сумуючи за героїчним минулим, чує голос ДИВА — Духу Зоряного Обширу, котрий кличе „послушати“ землі таємні, незнані, тобто об’єднати їх Єдиним Словом, — адже „послушати“ — це мати єдиний слух, єдиний послух, слухняність, єдину мову. Конфліктуючи з половцями, Ігор збурює ворожнечу замість того, щоб віднайти спільну основу взаєморозуміння. Все лягає на свої місця.

Але до чого тут „верхів’я древа“? Як може космічний обшир — ДИВ „сидіти“ на дереві? (Хіба, може, дерево — символічне Древо Буття, але то було б для епічної думи дуже барвисто).

Беремо першозапис. В оригіналі стоїть: „Див кличет врьху древа“… Де дослідники й перекладачі побачили „з верхів’я древа“?

Відновлюємо логічний ланцюжок речення: „див кличет в…“ (куди ж він кличе, в що?). „В рьху древа“. Що це за „рьх“? Між „р“ і „х“, як це ведеться при твердому знакові, має бути голосна — „а“ або „е“.

Отже, „див кличе в раху древа“. Чи є в нашій мові слова й поняття, споріднені з коренем „РХ“, „РАХ“, „РЕХ“ тощо?

Дуже багато. Будь ласка.

Рахувати — тобто об’єднувати розрізнені числа, зводити в спільноту. Прах (по-раху) — тобто розпорошеність, подрібненість, розсипаність. Стріха (суть рх) — тобто зведення єдиної покрівлі над оселею. Неряха — людина протилежна раху, чепурності, красі, зібраності. Страх (суть рах) — велична сила, котра змушує до трепету, до молитовності, жаху. Ряхтить — сяє, іскриться, веселить, переливається барвами. Рахва — сонцеподібна посудина в Карпатах, рахмани — (люди раха) — легендарні люди давнини, які щезли з нашого поля зору. Рахманна земля — добра, родюча земля, Отже, видно, що слово РАХ було поширене, обіймало безліч понять, означало соборність, спільноту, цілість, чистоту, зібраність. Певно, проти цього поняття воювали візантійці, бо пізніше виникли негативні слова: отряха (той, хто від раха), рахуба (лихо від раха). Це вже відгомін переслідувань, зневаги, насмішки над тими, хто дотримувався віри в давній РАХ.

Співець „Слова“, звертаючись до князів, котрі ворогують, закликав, переконував: див — дух Єдності кличе нас до взаєморозуміння й прадавньої спільноти (древо — означає саме древність, давнину, прадавність, адже донині ми кажемо „древній“). А довкола цього поняття (древо) знавці „Слова“ теж накрутили купу спекулятивних міркувань. „Растекался мыслию по древу“ — просто означає, що Боян витає, мандрує думкою в давнині, у віках минулих, обіймаючи їх своєю думою.

Ще один маленький приклад. Коли ми говоримо слова світ, повітря, повитуха, виток, вітаю, вітальня, квітка, вітка тощо, то не бачимо єдності між ними. Все це розсипано, дискретно, відрубно. А для пращурів всі ці слова об’єднувалися через поняття віта, вита — життя. І не лише життя як таке, а й сам дух життєвості, руху, чутливості.

Кілька слів про заперечувальні частки НІ, НЕ, БЕЗ.

Я певна, що заперечувальні частки є чужим для нашої мови породженням, котре в’їлося в праісторичні часи до Слова і сформувало цілий Антисвіт псевдослів та псевдопонять, Ці частки ніби „спростили“ діалог, мисль. Але це „спрощення“ надто збиткове. Воно повело нас на манівці абстракцій, порожнечі, мнимих образів та антиномій. Безгоміння, бездоріжжя, безмежжя — замість тиша чи мовчання, замість, тяжка дорога чи поганий шлях, грузька дорога, замість глибинність, всеосяжність, надмірність тощо.

Або нерозумний — коли правильно дурний, слабий розумом, обділений тямою. Ніхто, ніщо — замість щось, хтось, бо ніщо й ніхто — лише порожні жупели психосфери Антислова, які полонили нас своїм хворобливим мерехтінням.

Відверто треба визнати, що Древо Прамови розчахнуте, і воно агонізує. Особливо це відчутно в філософії, котра вживає ці частки (ні, не, без) на кожному кроці, опираючи на них всі свої псевдодіалектичні вигадки. Якщо видалити з мовної ріки заперечувальні частки (і всі слова, злучені з ними, — їх же легіон!) — тоді треба будувати світоглядні основи на інших засадах: кожен елемент світогляду входитиме в творчу гармонію з іншим, антиномії щезнуть, будь-який елемент Буття буде закономірний і знайде своє місце, антитези розтануть. Над розірваним Всесвітом Речі спалахне Райдуга Єднання, потоп псевдослів зійде, щезне, зазвучить поліфонічна, багатозвучна Пісня цілості, пісня Радості.

Поки що досить про це. А то ти скажеш, що твоя сивіюча сестричка впала у сентименти, в утопічні химери. Не думай так. Зосередьтесь з друзями, залучіть до справи добрячих мовознавців, філологів, щоб „Резонанс Еволюції“ отримав імпульс Правдивого Слова, щоб всі значення, які ви будете закладати в серце „Живої ЕОМ“, були тотожні Життю, а не людським вигадкам та забобонам.

Пора воскресити Прамову, без цього шлях у Правдивий Космос закрито. Ми не зможемо тотожно бачити Всесвіт, якщо тотожно не осмислимо його. Ось тобі навздогін лише один приклад: ми кажемо, що Місяць — мертвий світ. Ця фраза — абсурд. Бо світ означає з-вітою, з життям. Виходить, мертвий-живий. Таких прикладів у нашій фразеології найдете море. Ти зауважиш, що й я вживаю заперечувальні частки, поринаю у звичну стихію сучасного зіпсованого слова! Що ж поробиш! Нам всім треба зробити зусилля, щоб розірвати прадавню ворожу запону…

Обнімаю тебе і чекаю запрошення в Кіберцентр. Може, познайомиш з доктором Боголо? Дуже цікавий цей народ — папуаси, хотілося б дещо почути від нього. Передбачаю, що племена, відтиснуті європейськими антропологами у апендикси еволюції, ще продемонструють нам свої дивовижні можливості. Чудовий наш Миклухо-Маклай давно передбачив таку можливість.

Бувай здоровий, не забувай пити чайок із трав, що я тобі надіслала.

Твоя сестра Марія».

«Волга» котилася польовою дорогою поміж широкими нивами, на яких сям і там трактори переорювали стерню. Густими зграями в просторі вирувала галич. На передньому сидінні, поруч з водієм — сміхотливим рудобровим хлопцем — сидів Товкач, оглядав у віконце елегантний осінній краєвид, підморгував Грицеві, котрий мовчазно тулився ззаду:

— Вирвалися трохи з того пекла кабінетного, аж ніби сквознячком у печінці продуває. Відчуває душа моя — вдала буде поїздочка!

— А куди ми, власне, їдемо? Що за секрети? — пожвавився Гриць.

— Сюрприз, — хихикнув редактор. — Головну ідею ти знаєш: надибати сільце, де сміх у пошані.

— Так ви ж, мабуть, вибрали таке сільце? Чому ж таємниця?

— Хе-хе! Мене цікавить, як ти реагуватимеш, коли прибудемо на місце. Ти знаєш, як я вибирав місце?

— Ні сном ні духом.

— По карті. По звичайній географічній карті!

— Як то можна, — здивувався Гриць, — по карті вибирати село, де сміх у пошані? Це вже, вибачайте, гумор!

— Атож, — заіржав редактор, і його очі перетворилися у сміхотливі щілинки. — їдемо по гумор, то й методи повинні бути гумористичні!

— Та реготати скрізь люблять, — втрутився у розмову шофер, — тільки зачепи — обсміють так, що не знатимеш, куди втікати!

— Еге, дивлячись як сміятися! Треба розшукати таке сміхотливе джерело, щоб це стало подією на гумористичному фронті. Набридли вже всякі тещі та сторожі! Стоп! Стоп!

Водій загальмував. Машина зупинилася на перехресті, біля густих лісосмуг.

— Що таке?

— Хіба не бачиш? — ткнув пальцем у віконце редактор. — Читай.

— Сміяни, — прочитав напис на стовпі водій. — То й що?

— Село Сміяни. Це тобі не жарти. Якщо село так назвали, то, будь певен, недарма.

— Так то сотні літ тому, — повчально мовив шофер. — Мо’, тоді й люди-сміяни тут були, а тепер перевелися, одні плакси, може, лишилися. Хіба так не буває? Діалектика ж!

— Я тобі дам діалектику! — посварився редактор. — Не забудь про генетику. Якщо сотні літ тому тут якісь сміяни заснували село, то їхні діти вже напевне кишки рвуть від реготу або рачки лазять від сміху. Це вже точно.

— Так оце ви по карті підшукали таке село? — іронічно озвався Гриць. — І справді вірите, що назва села відповідає характеру жителів?

— Атож! Одірвеш мені голову, коли я не вгадав!

— А якщо назва села Занудівка, то там одні зануди живуть, чи що?

— Що це ти моїм салом та мене по губах? — розсердився редактор. — Я ж не про зануд казав, а про сміянів. Сміяни живуть віками, бо сміх — то здоров’я, а зануди — самоз’їдаються. О! їхня генетика нетривка.

— Де там! — реготнув шофер, підморгуючи рудою бровою Грицю. — Занудні люди, мов блощиці, переживають тисячоліття. От хоч би взяти фараонів єгипетських, тільки зануди могли віками громадити такі височенні піраміди…

— Тихо! Ша! — посварився редактор. — Багато ти знаєш про фараонів. Чуєте — співають!

Вони прислухалися. З-за лісосмуги долинали жартівливі приспівки. Високий дівочий голос починав, а злагоджений гурт співачок підхоплював:

Кілька дівочих голосів басовито підхопили:

— Ну й дають! — потер руки Товкач. — З пісочком протирають. Критика на ходу. Справді — сміяни! А ви не вірили! Ну, Грицю, ми, здається, потрапили туди, куди треба. Злізаймо з цього коня. Ти, Федько, паняй додому, а ми — піхтурою. Ми з Грицем тут побудемо, може, день, а може, два. Залежно від успіхів. Та дивися — наліво не дуже, бо я тебе знаю, рудого чорта.

— Та я…

— Знаю, знаю! Адью! Гайда!

«Волга» розвернулася, помчала назад, аж закуріло. Товкач зняв капелюха, погладив лисину, вдихнув свіже, цілюще повітря.

— Красотище! Лєпота! Яка елегія, Грицю!

Гук дивився в ніжно-блакитне осіннє дивоколо, де пливли пасма «бабиного літа», усміхався сам до себе. Йому здавалася химерною вся ця пригода, редакторська вигадка з розшуком «джерела сміху», але в душі панувало відчуття чогось незвичайного, таємничого, що мало виявитися в буденності, як і тоді, коли він зустрів Радісного на кам’янистих стежках Кавказу.

— Гарно тут, — згодився він. — Та на природі всюди гарно. Навіть у пустелі. Мені розповідали, що в туркменській пустелі навесні всі дюни вкриті тюльпанами й маками. Кажуть, вмерти можна від такої краси й розкоші. От тобі й пустеля! А щодо сміху, Саливоне Оверковичу, то я не певний, що ми тут знайдемо щось особливе. Гумор всюди живе в народі в рівних дозах, як солоність у океані.

— Хе-хе! Ризиковані порівняння, Грицю. В океанах і морях є місця з слабеньким розчином солі, а є такі, як ропа. Так і сміх! Вір моєму досвідові, інтуїції. Ану, підійдемо ближче до тих зубатих та язикатих. Побачимо, які там сміяни!

Вони почимчикували крізь лісосмугу назустріч голосам, обтрушуючи на себе золотисті червінці березового листя. З поля линуло:

Товкач аж засяяв од радощів:

— Чуєш, Грицю? Ну й заливають сала за шкіру гультяям! А ще кажуть, що трудящі не шанують нашого часопису! «Хріном» лякають ледарів, нікчем, виховують, критикують. Ох і молодці!

Вони випірнули з посадки, побачили гурт дівчат, які збирали помідори і складали їх в ящики. Підійшли ближче, дівчата зацікавлено оглянули високу постать Гриця, затримуючи погляди на чорнобровому обличчі, мимоволі усміхнулися, зиркнувши на присадкувату поставу веселого редактора. Товкач привітався:

— Здоровенькі були! Колись казали: боже поможи!

— Казали боги, щоб і ви помогли! — сміхотливо загомоніли дівчата. — Чи, мо’, боїтеся чисте вбрання запилити?

— Та ні, не боїмося… Ми оце почули ваші веселі приспівочки, та й прямісінько сюди.

— Закортіло, щоб і про вас заспівали? — зареготалась кирпата щебетуха. — Ми можемо!

— Не приведи боже вам на зуби потрапити. Чув, чув, як ви своїх ледарів та нехлюїв тіпаєте, мов баба коноплі на тирлиці восени. Ви в приспівках згадали «Хрін», от і закортіло нам знати вашу думку про нього…

— Про кого, про кого? — засміялися дівчата.

— Та про «Хрін» же. Як вам подобається «Хрін»?

— А то дивлячись який! — реготнула якась молодиця. — Якщо міцний, то дуже позитивно ставимось.

Дівчата пирснули, затуляючись рукавами й хустками.

— Чого ви? — здивувалася молодиця. — Ви хіба хрону не вживаєте? І чого б ото я заливався? Мабуть, подумали бозна-що! Та я ж про той хрін, що росте на городі. Тю на вас, гості з вас чудуватимуться!

— Та і я не про городній хрін, — пересміявшись, мовив Товкач.

— Туди к бісу! — сплеснула долонями молодиця. — То, мо’, й ви про той, що дівчата?

Знову гримнув регіт. Товкач, витираючи сльози в кутиках очей, махнув рукою.

— А хай вам та бодай вам! Так і кольку в боці можна заробити. Я про свій «Хрін» питав, про журнал! Я редактор журналу…

— Так би й казали. А то догадуйся! — теревенила молодиця. — Що ж сказати про ваш журнальний «Хрін»? Не вельми він міцний!

— Отуди к бісовій матері! — вдарив руками об коліна редактор. — Невже так-таки й не пече він анітрохи?

— Не смішно! — озвалися дівчата.

— Позіхи наганяє, — підхопила молодиця. — Колись, пам’ятаю, був трохи ваш «Хрін» бадьоріший, а тепер — слабенький.

— Гм, гм, — ображено блимнув на неї редактор, не знаючи, що й сказати.

— Самі захотіли, — щебетали дівчата. — Чого ж гніваєтесь? От приходьте до нас на вигін, що над річищем, там таке почуєте! Сьогодні хлопці й дівчата зберуться, проведуть репетицію вечора гумору просто під зорями.

— От-от-от! — захоплено скрикнув Товкач. — Це те, що нам до зарізу потрібне. Чисте джерело сміху! Раз село Сміяни, то і всі жителі повинні бути сміянами. Що — правду кажу?

— Не всі у нас Сміяни, — сказала молодиця. — Є багато сімей Сміянів, а моє прізвище Кисленко, — вона засміялася. — Та ніхто не скаже, що я кисла. Правду мовлю, дівчата?

— От і розвалюється ваша теорія, — шепнув Гриць. — Опоненти з’являються на ходу.

— А з Сміянів у нас найвеселіший дід Дивило, — вела далі річ молодиця. — Знаменитий дід, про нього писали в газетах, навіть книга одна згадує про його майстерну гру, описує біографію. Ви не бували в нашому меморіалі?

— В якому це?

— Глибоко в лісі. Там поховано дітей-партизанів та їхнього учителя. Громограй прізвище його. Вічний вогонь, гарний пам’ятник. Багато гостей туди приїжджає, навіть з-за кордону. Так ось там дід Дивило, буває, грає на бандурі, співає. Він славний кобзар, ще з юності. Знаєте, скільки йому літ?

А скільки?

— Дев’яносто шість. Скоро сто стукне.

— Я читав про нього, — озвався Гриць. — І про меморіал. Але чому ви згадали про цього діда? Яке він має відношення до гумору, до сміху?

— Отуди! — переглянулася з дівчатами молодиця. — Я ж кажу — найвеселіший дід у нашому селі. Дуже в’їдливий. Не дай боже попастися йому на язик. Тільки химерний вельми. Мудрувати полюбляє, інколи таке накрутить, що й у голові завихриться…

— А чого це його Дивилом назвали?

— То прізвисько таке в молодості його навіть Брехлом дражнили, бо любив-таки всілякі вигадки та витівки, а тепер — Дивило. А це від того, що він про якихось дивів розповідає та про русалок, про вогняних людей — рахманів.

— То він у вас казкар? — зрадів Гриць. — Чудово! Мабуть, знає багато цікавих історій?

— За місяць не переслухаєте, — запевнили дівчата. — І смішного, й химерного у нього повна торба. От зустріньтеся з ним — він вас на шлях виведе, все розкаже, що вам закортить.

— От спасибочки! — затанцював од втіхи Товкач. — А як же нам питати його?

— Так і питайте: діда Дивила! Його кожна собака знає. А живе він у землянці, край села, в гайку.

— А чому б то — у землянці?

— А того, що Дивило, — жартома відказала молодиця. — Ще й замолоду такий був. Усе не так, як у людей. Гарна хата є, а живе у землянці. Сам собі готує, варить. А в хаті жив його онук Горенко Микола з дружиною, а тепер там гостює онука прийомна його — Русалія.

— Русалія? — зацікавився Гриць. — Що за дивне ім’я?

— О, то химерна історія. Та довго розповідати. Як до слова прийдеться, запитайте діда, він все оповість. А Русалія, мо’, ще цікавіша за діда. В загряницях бувала, в Індію їздила до матері.

— А чому б то її мати в Індії була? — здивувався редактор.

— Одружилася з індусом, як у Москві навчалася. Та й поїхала туди, там у нашому посольстві працює журналістом. Пише книги якісь там. Теж її звати Русалією. А ця, молодша Русалія, донька її, на лікаря вивчилася, еге, та ми забалакалися з вами, а незабаром машини підійдуть, треба ящики наповнювати. Дівчаточка, чого роти пороззявляли на гостей? Хутчіше до діла!

— Ну, вибачайте. І велике-превелике вам спасибі! — радо мовив Товкач. — Удружили. Бувайте здоровенькі! Ми побігли!

Він схопив Гриця за рукав і потягнув до шляху. Дівчата реготали їм вслід:

— Радіють, наче нову копійку знайшли. Чи не завчасно? Дивило може їм таке устругнути, що гіркіше від хрону чхатимуть — не перечхають.

Товкач, вийшовши на дорогу, переможно зиркнув на свого супутника.

— Ну як — задоволений моїм вибором? Повезло нам?

— Баба надвоє казала, — хмикнув Гриць.

— Прикидаєшся, — підморгнув редактор. — Хіба я не бачив, як ти нашорошив вуха, коли згадали якусь там Русалію? Хе-хе! Чує моя печінка, що ми з тобою торкнемось цікавого джерела. Щоб я скис!..

Дорога привела їх до дубового гаю. Пройшовши попід склепінням багатовікових дерев, вони побачили перші хати села. Правобіч, на піщаному горбі, виділявся поміж крислатими грушами й абрикосами розмальований квітами охайний будиночок, оточений буйними кущами шипшини і пишних сержин та царгородок-айстр. У дворищі, біля криниці з журавлем, порався сивий чоловік з довгими козацькими вусами, щось рихтував. Товкач зробив знак Грицеві, підступив до паркана.

— Здоровенькі були!

— Дай боже здоров’я! — на диво молодим голосом відповів господар, розгинаючись. На прибулих глянули прозорі дитячі очі, під сивими вусами майнула привітна усмішка. Під полотном вишитої сорочки вгадувалося сильне жилаве тіло, і Гриць подумав, що неможливо на око визначити вік цієї приємної літньої людини. — Куди прямуєте, люди добрі? Може, бажаєте водиці попити?

— Дякуємо, — гречно одказав редактор, витираючи хустинкою піт на лисині. — Ми тільки-но з машини. Не спекотно, погода елегійна, осіння. А хочемо ми розпитати, як нам знайти… гм, гм… діда Дивила.

— Дивила? — перепитав господар, і в очах його Гриць відзначив лукаву сміхотинку. — А це ж хто?

— Як то? — Брови Товкача підскочили вгору. — Ви живете в Сміянах і не знаєте Дивила?

— Вперше чую! — розвів руками вусатий незнайомець.

— А дівчата на полі нам сказали, що його кожна собака знає, — розгублено почухав потилицю редактор. — Що він і кобзар, і дивак, і на гумор, на сміх мастак…

— А-а! Пригадую, пригадую. Був колись такий тип у Сміянах. Та вже давно, як кажуть сучасні дотепники, зіграв у ящик. Помер, царство йому небесне. Справді, химерний був дід, як розповідають. Ще Брехлом його в парубоцтві називали. Бувало, як не брехне, то й не дихне! Розказують, що піп місцевий якось зустрів його над річкою (а діло було взимку) та й каже: «А збреши мені що-небудь, Васильку, так собі, походя. Кажуть, ти дуже ловко брешеш». А парубок йому: «Як-то можна так одразу щось вигадати? То вас піддурили. Та й нема мені коли тим займатися, поспішаю…». — «А куди ж ти поспішаєш, Васильку?». — «Додому за мішками. На озері Святому риба придушилася під кригою та снігом, люди саньми возять. То я оце біжу та запряжу шкапу, щоб вихопити бодай пару мішечків риби». Сказав отакечки та й побіг додому. А піп, почувши теє, метнувся додому, запріг коня в сани та й махнув за сім верст аж до озера Святого. Там — тиша, біло, чисто, як у церкві. Жодного сліду. Лаючись, поїхав піп назад, знайшов парубка та й дорікає йому: «І не совісно тобі, Василю, над панотцем збиткуватися?». А той і каже сміючись: «Так ви ж, батюшко, попросили мене збрехати що-небудь походя?! Чого ж тепер гніваєтесь?».

— Чув, чув я такі баєчки, — пробурмотів, зітхаючи, редактор — Певно, у багатьох селах такі мастаки були. Жаль, жаль, що Дивило врізав дуба. А чого б це дівчата нам ось так збрехали?

— Певно, естафету прийняли від покійного, — усміхнувся господар. — А що ви, власне, хотіли від покійного? Чим би він допоміг?

— Та ми співробітники часопису «Хрін», — пояснив Товкач. — Я — редактор, а оцей парубок — кореспондент. Вирішили ми освіжити наш «Хрін», хлюпнувши в нього трішечки народної стихії. Щоб веселий журнал став, дотепніший, гостріший. От і зраділи, що такого сміхотливого діда нам порекомендували, а воно, бач, посміялися бісові дівчата!

— То ж добре, що посміялися. Бо ж Сміяни! Ходіть краще ввечері на вигін, там дівки та парубки витинатимуть жарти, от і покупаєтесь у криниці сміху. Запевняю — не пожалкуєте!

— Хоч у цьому не збрехали, — буркнув редактор. — Вони, ті дівчата, теж казали про репетицію під зорями…

— От і добренько! — лагідно кивнув вусатий чоловік. — Може, і я причимчикую вечірком до річища на вигін. Тоді погомонимо про те, про се, якщо охота. Та й про Дивила можна буде людей розпитати. Щасливої вам дороги і доброго сміху! Ходіть здоровенькі!

Товкач з Грицем, зніяковіло перезираючись, рушили далі. Вийшовши до річища, всілися на кручі, замилувалися далеким плесом Дніпра, луками, правобережними кручами.

— Хм, — покрутив носом Товкач. — Треба ж отак над старим горобцем посміятися? Ну й хвойди ті дівчата. Ну й пантери!

— А про Русалію чом не спитали? — озвався Гриць. — Може, хоч про Русалію не збрехали?

— Кому що, а курці просо. Якщо про діда Дивила набрехали, то про Русалію — тим паче. Це вони для тебе приманку підкинули. Точно кажу. Побачили, що хлопець молодий, чорнобровий, показний, стріляє очима на дівчат, от і вигадали. Хе-хе! Взагалі, молодці! Я відчуваю, нас тут ще очікують сенсації. Знаєш що, Грицю, кочегаре ти мій улюблений, я… Та не бликай, не бликай на мене очицями, знаю, що ти вже не кочегар, але я так, по інерції… Так ось… Позагораємо трішечки отутечки на піщаній кручі, подумаємо, як нам розпланувати свою роботу. Може, виступимо в клубі, на фермах… Та і їх послухаємо. Перед вечірком підійдемо до правління колгоспу, люди нам і підкажуть, як нам познайомитися з носіями гумору, жартівниками, сміянами. А стемніє — гайда на вигін. Згода?

Гриць відчув, як смуток торкнувся його серця, зітхнув. Та десь з глибини свідомості почувся голос Радісного: «Радість — енергія. Її треба плекати. Її треба чекати…».

Хлопець стрепенувся. Сам собі усміхнувся. Чого це він, справді, сумує з приводу того, що розвіялася якась побрехенька? Невже такий легковірний? Тим більше після того, що з ним недавно відбулося?

— Купатися! — скомандував редактор. — Треба охолонути, заспокоїтися! Згода?

— Згода! — весело вигукнув Гриць і почав роздягатися.

Добряче освіжившись, поплававши у прохолодному плині річища, Гриць ліг під кущем лози поруч з Товкачем і задрімав на осонні. І приснився йому несподіваний, химерний сон, у якому не було жодної дотичності до сучасного життя.

Снилася середньовічна корчма, десь на перехресті доріг. Довкола дубового столу, вишмульгуваного, витертого тисячами ліктів та долонь, зібрався гурт веселих студентів у барвистих убраннях різних епох: там були і гоголівські бурсаки, і сучасні хлопці та дівчата в джинсах та спортивних куртках, німецькі й англійські школярі у характерних для середніх віків кашкетах. Веселий корчмар, вихором літаючи від столу до столу, наливав усім пива у високі дерев’яні кухлі. Та не в тім була химерність сновидіння: поруч з Грицем сидів молодий Гете, порушуючи тим всі часові й причинні параметри. Хлопець розумів умовність сновидіння, але сприймав присутність великого поета й мислителя природно й без подиву. І було в нього знання, що Гете — учень Фауста, чорнокнижника й мудреця. Знали також присутні про те, що нині поет іменинник, і готували йому сюрприз. А, окрім того, ніби хотіли перевірити, чи справді Гете такий розумний і проникливий, як про нього мовлять. А молодий олімпієць, не звертаючи уваги ні на кого, схилявся до вуха прегарної дівчини, подібної до циганки, і вона тихенько сміялася з його тихої мови, але погляд її залишався печальним.

Студенти згромадилися довкола Гете, поставили перед ним велетенський дерев’яний чобіт, виструганий з суцільного дубового стовбура, на якому навіть де-не-де кора залишилася. З велетенської халяви бородатий молодик, посміхаючись, почав витягати ще чобіт за чоботом, які були вкладені один в один, ніби в матрьошці. А в останньому чоботі стриміла залізна кочерга. Бородань схилився перед Гете в жартівливому поклоні й сказав:

— Глибокоповажний метре! Вітаємо з днем янгола (хоч, може, ви й не вірите в ці попівські атрибути!), вітаємо з вступом до академії таємничого вчителя Фауста і презентуємо вам скромний подарунок. Але одна умова: розгадати символ подарунка і тієї пісні, яку ви зараз почуєте. Інакше він не може належати вам і тому юнакові з двадцятого століття, котрий сидить поруч з вами. І ще одне: ніхто не повірить, що ви учень знаменитого мага й мудреця, якщо ви не втямите суті сувеніра. Браття, починаймо!

Гриць здивувався: це ж він сидів поруч Гете, отже, й до нього химерний подарунок якось стосується? А тим часом студенти гримнули величальну пісню:

Гриць спостеріг, що Гете слухає жартівливу пісню студентів, іронічно посміхаючись, а юна циганка дивилася на бороданя з тривогою, ніби боялася, що в цій загадці якийсь підступ. І справді, з-за спини студентів визирнула хитра пика Мефістофеля, підморгнула Грицеві і зникла. Гете, діждавшись тиші, добув з дерев’яного чобота кочергу і, постукуючи нею по дубовій халяві, весело сказав:

— Дякую, браття, за віншування. Воно мені дороге ще й тим, що надходить з усіх віків, отже — невмируще! А загадка ваша, побратими, аж надто легка для мене. Інша справа — мій сусіда. Чи розгадав він символ — то його справа, а моє слово таке: чобіт — символ вічної путі, вічного руху. Сім чобіт — то сім світів, сім барв у єдиній веселці Буття. Всюди належить проникнути людині — синові сонця! А кочерга — то вічний розум, кочегар полум’яного духу. Чому дерев’яний чобіт? — Тут Гете вперше зиркнув іронічно на Гриця, котрий сидів плече в плече з ним. — На цей один пункт хай відповідає мій сусіда, це більше стосується його. Отже, браття, коли зносиш сім чобіт — добудеш істину. Така моя відповідь!

Захоплені студенти весело залементували, обняли іменинника, і всі дружно знову підхопили приспів:

У тій круговерті зникло десь обличчя дівчини, а Грицеві дуже кортіло ще раз побачити її. Він усвідомлював, що все це мариться у сновидінні, але глибинне почуття вимагало: треба її побачити, про щось запитати, а передусім — про чобіт. Чому він дерев’яний, і як торкається ця загадка його, Григорія Гука?

Марево розтануло, почулося хлюпання річкової хвилі. Гриць розплющив очі. Біля нього сидів Товкач і, весело наспівуючи пісеньку, щось занотовував у записнику. Побачивши, що юнак пробудився з дрімоти, підморгнув йому.

— Що, кочегаре, зморила природа-матінка? Вона це вміє. Я теж придушив комарика хвилин сто вісімдесят. А ти — трішечки довше. Дрихнемо ми з тобою в робочий час, доведеться самодогану виносити. Ну як — приснилося щось цікаве? Га?

Гриць засміявся. Яка точна кореляція сну й дійсності. Те жартівливе звертання «кочегаре» миттю нагадало сон, химерну символіку. Він розповів про видіння Товкачеві. Той з недовір’ям глянув на хлопця, хмикнув.

— А не брешеш? Отаке приснилося? Та це ж ціла сцена для комедії. Чаклунська комедія з участю Гете, Мефістофеля, істот різних епох і сфер. Ну ти даєш! Та це ж цікавий вертеп можна написати — «на ура» піде!

— Дарую вам! — махнув рукою Гриць. — Якщо подобається. Мене цікавить символіка сновидіння. Чому таке приверзлося? Один символ — екзотеричний, відкритий — Гете сам відгадав, а що означає дерев’яний чобіт? Саме цей символ я маю відгадати…

— Позбав, позбав мене від розгадування снів, — виставив перед собою руки редактор. — Ти накрутив, ти й розкручуй. По-моєму, всі химерії в сновидінні — лише жартівлива гра підсвідомості. Там, у глибині людського єства, тисячі звірят живуть, треба ж і їм погратися, коли господар спить. От вони й бавляться мотлохом, який ти назбирав, читаючи книги, зустрічаючись із людьми, вивчаючи світ. Що — не подобається така гіпотеза? Ну, я не Фрейд і навіть не простий психоаналітик. То не моя парафія. Вставаймо, братику, та ходімо до правління колгоспу, там уже люди збиратимуться після роботи, то ми з ними погомонимо. Та й вигін провідаємо, де має бути репетиція, якщо капосні дівчата та отой дід не набрехали…

Сонце вже схилялося до обрію. Дніпровське плесо виблискувало багрянцем за темно-зеленою смугою лугу, вкритою там і сям копицями сіна. Товкач і Гриць привели себе в порядок, обтрусивши пісок та сухе листя з вбрання, і рушили до центру села. З поля поверталися гурти корів, здіймаючи хмару куряви на піщаних обочинах дороги. Зустрічні люди в цікавістю поглядали на незнайомих. Біля правління колгоспу, що розміщалося в Будинку культури, вже юрмилися люди. Кілька старших селян, поміж ними й знайомий вусатий дід, сиділо на паперті старовинної церкви, яка височіла через дорогу навпроти поміж старезних осокорів. Вони щось гомоніли, сміялися. З гурту колгоспників вигулькнула сміхотлива молодиця, гукнула Товкачеві:

— То як — познайомилися з Дивилом?

Редактор пізнав жіночку, котра містифікувала його на полі, і розсердився.

— І вам не совісно? Жарти жартами, а навіщо ж з людей дурників робити?

— Як то? — здивувалася молодиця. — Кого ж я одурила?

— Так Дивило ж давно вмер! То ви що — нас на цвинтар спроваджуєте? Може, воно й смішно, але ж ми туди не поспішаємо. Хе-хе, таки не поспішаємо.

— Тю на вас! — залилася сміхом жіночка. — Чого це ви ховаєте людину живцем? Та ось же Дивило сидить, живий-живісінький, власною персоною, та ще й люльку цмолить. Сміян Василь Іванович, шановний наш довгожитель і кобзар.

— Не може бути! — розгубився редактор. — Саме оцей-го дідуган і сказав нам, що Дивило зіграв у ящик. Так і висловився — «зіграв у ящик»!

Гучний регіт був відповіддю на ту тираду Товкача. Сміялися всі — чоловіки, жінки, діти. Сміявся й сам дід Сміян, переморгуючись зі своїми співбесідниками. І був їхній сміх такий дружній і відвертий та щирий, що Товкач з Грицем теж не втримали і засміялися. До редактора підійшов ще молодий чоловік — обпалений вітрами, вибілений сонцем, з сивіючою кучмою волосся, поблискуючи хитруватими очима, простягнув жилаву руку і сказав:

— Голова колгоспу Микола Сміян!

— Теж Сміян? — удавано злякався редактор.

— Атож, — в тон йому відповів голова. — Тут половина Сміянів. Бо ж село таке. А про вас ми знаємо і радо вітаємо дорогих гостей з шанованого народом «Хрону». А те, що наші люди пожартували трішечки над вами, то хіба ви сюди не для цього приїхали?

— А так, таки так! — згодився Товкач, чухаючи потилицю, і знову люди довкола засміялися. — То що ж, знаменитий Дивило живий, і самодіяльність покаже своє уміння на вигоні під зорями? Містифікації вже не буде?

— А то залежно від того, якими очима ви будете дивитися довкола себе, — озвався старий Сміян, наближаючись до гостей. — Ви, наскільки я розумію, бажаєте випити з природної криниці сміху, щоб не висмоктувати з пальця тем і сюжетів. Чи не так?

— Вгадали, — задоволено кивнув редактор. — Хотілося б погомоніти з людьми, що для них означає сміх, яке його значення в житті трударя, наскільки допомагає гумор і сатира у звільненні від нікчемності. Послухати вашу самодіяльність, відчути стихійну течію жартівливої ріки…

— Залюбки, залюбки, — привітно мовив голова. — Будьте як дома, кожен житель Сміянів відкриє вам двері до своєї світлиці. Чи так мовлю, сміянівці?

— Так, так! — загомоніли люди. — Будьте гостями!

— Ну а основним вашим гідом, — підморгнув голова, — буде все-таки Василь Іванович. Хоч він вас і поморочив трішечки. Чи, може, ви ображені на нього?

— Все стало на місце, — задоволено відгукнувся Товкач. — Яка ж образа там, де сміх?

— Тоді прошу до моєї світлиці, — обняв гостей за плечі Василь Іванович, — бо ж після дороги треба чим-небудь окропити душу чи заморити черв’яка. А ввечері — проведу вас до вигону.

Незабаром Товкач з Грицем вже були на обійсті старого Сміяна, проте, на превеликий подив, старий кобзар і жартівник повів їх не до обмальованого квітами будиночка, а до піщаної кручі, з якої у барвистому обрамленні виноградних лоз та кручених паничів привітно поблискували величенькі вікна землянки. Гриць згадав, що молодичка на полі натякнула їм про землянку, в якій, мовляв, ще з давніх літ живе Дивило. Не стримавшись, він запитав, милуючись заростями винограду:

— То оце ваша світлиця?

— Вгадав, хлопче, — підморгнув вусом Сміян. — Може, не подобається?

— Навпаки. Дуже романтично. Я б теж не заперечив, щоб жити ось так.

— А хто ж заважає? — усміхнувся дід.

— Вихор життя, — довірливо відповів Гриць, відчувши раптову симпатію до кобзаря і вже нутром своїм знаючи, що той розуміє кожне його слово, кожне відчуття. — Часто буває так, що ми знаємо своє покликання, бачимо стежку, по якій маємо йти, а вихор несе, несе… А ти все запевняєш себе: ось завтра вискочу з потоку, ось ще трішечки поплаваю, а потім…

— Правду кажеш, хлопче. І той хитрий голос — найстрашніший ворог шукача. Послухаєш його — навіки в полоні зостанешся.

— А будиночок цей теж ваш?

— Атож. Тільки ж я полюбляю оці мої хороми. Тісніший контакт з матінкою-природою, з землею. Тиша, спокій… І менше палива взимку трачу. А в світлиці онуки мої живуть, коли провідують діда, а тепер — правнучка Русалія гостює. Улюблене моє дитя. Ви сміхом цікавитесь? Так у неї є навіть своя космогонія сміху, куди мені до неї! У мене так — традиційний гумор, інколи зубоскальство, а в неї — щось казкове, романтичне.

— Он як! — похопився редактор, нашорошивши вуха. — То, може, ми її запросимо? Га? Познайомимось?

— Не вийде, — засміявся Василь, Іванович. — Вона в мене пташка химерна, не сяде на простягнуту долоню. Вона розмовлятиме лише з тим, хто має заповітного ключика. Так і каже: хто має ключика. А до чого? — питаю її. А вона: хто мудрий — догадається. Шалена дівка, але хороша. Ну, гостоньки, пригинайтеся, щоб гулі не набити на лобі. Особливо ти, хлопче, вимахало тебе височенько, отакі каланчі і в нашому роду були.

Грицеве серце тьохнуло тривожно-солодко. Є Русалія, є! Але що йому до того? На що він сподівається? Хто вона така? Може, звичайнісінька задавака, модерна дівиця, котра самозакохано поринула у вигаданий світ власної винятковості, а як поглянути відкритим оком… Та цур йому, що це він борсається у химерах, як муха в павутині?

Гості вступили до невеличких сіней, потім у кімнату. Пів-приміщення займала велика піч, чисто вибілена, по кутках і на сволоці було розвішано кільканадцять пучків розмаїтих запахущих трав і квітів, в кутку стояв грубо збитий стіл з дубових дощок. Ще вузька залізна койка, застелена гуцульським коцом, і бандура на стіні. Етажерка з сотнею книг. І все. Два великі вікна пропускали достатньо світла, на стінах багрянилися променисті зайчики призахідного сонця. Було в землянці охайно, велично, спокійно.! Товкач і Гриць відчули особливу атмосферу приміщення, редактор навіть прицмокнув від задоволення.

— М-да. Чудово. Справді, тут можна жити. Дивний спокій охоплює. Ніби в дитинство вернувся…

Дід Сміян понишпорив у суднику, поставив на стіл велику сковороду з печеним лящем, миску з червонобокими яблуками та соковитими грушами, нарізав товстих скибок хліба.

— Призволяйтеся, — запросив він. — Чим багаті, тим і раді. Я сам вживаю лише фрукти, а для гостей — ось це. Смачна рибка, ось покуштуйте. А я тим часом, щоб ви себе почували як вдома, заграю що-небудь та заспіваю.

— Ви чаклун, — втішно потер долоні редактор, сідаючи до столу. — А я саме хотів зважитися попросити торкнути струни цього вічного дива — бандури… А ви догадалися.

— Ну то сідайте ж та вшануйте пригощення. — Сміян зняв бандуру з стіни, сів на лаві. Взяв кілька акордів. Помовчав, ніби прислухаючись до нечутних звуків. Потім його пальці забігали по струнах, добуваючи з них на диво багатоголосу інтродукцію, а проникливий глухуватий, вже хрипкий голос заспівав хвилюючий, тривожний речитатив:

Грицеві здалося, що то до нього звернено слова приспіву чаклунської імпровізації, хоч старий Сміян і дивився десь убік, у незримий світ уяви. І спалахнули перед ним крижані верхів’я Клухору, почувся дружній сміх Радісного, а потім зненацька виник у свідомості велетенський дерев’яний чобіт з кочергою всередині, занепокоєне обличчя молодої циганки, котра виглядала з-за Гете. Що за дивина, чому така чарівницька дія дідового співу? А може, він відьмак, характерник? А старий кобзар співав далі:

«Як це здорово, — подумав Гриць, все ще не зважуючись приступити до вечері, — як це правдиво: випустити веління миті — то загубити шлях до вічності. Я вже й сам збагнув це. А кобзар мені нагадує. І Радісний говорив те саме. І мій досвід з бандитами показав мені, що вирішальна мить — все! Поза нею — навіть роки й віки, проведені в ліні, нехіті, байдужості, — нічого не варті. Мить дорівнює всесвітові. Як прекрасно. Недарма я поїхав сюди…».

Сміян повісив бандуру на стіну, докірливо похитав головою.

— Еге, горді гості! Нічого не зачепили на столі. Не шануєте господаря.

— Гріх їсти під таку пісню, — винувато одказав Товкач. — А ось тепер — уважимо й рибку, і яблучка. Грицю, покажи доброму господареві, що ми вміємо не лише теревені правити та музику слухати, а й…

Редактор впився зубами в ляща, а дід Сміян, зазираючи прозорими очима в саму душу Грицеві, сказав:

— Ну а тепер, доки ви будете розправлятися з добродієм лящем, поговоримо про сміх. Це ж основне, за чим ви їхали? Еге?

Товкач, смачно плямкаючи, закивав головою:

— Слушно зауважили! Як-то кажуть бюрократи — перейдемо до сміху.

— Гм, — покрутив головою старий кобзар. — Я оце подумав, шановний редакторе, таке: чому ти чи твої колеги повинні все життя сміятися над іншими? Та ще й за гроші? Га?

— Не втямив того, що ви кажете? — збентежився Товкач.

— Як-то не втямив? Ти привласнив собі право оцінювати тих чи інших громадян (поганих там чи химерних) в іронічному, гумористичному або сатиричному ключі. А хто ти такий? Боженька? Папа римський, що переконаний в своїй непогрішимості? Та й боженька, наскільки я знаю святе письмо, каявся, що вчинив не так, як треба. Правда, він не лише критикував своїх підопічних, а перетопив їх, мов цуценят, але це вже подробиці…

— А ви ж смієтесь над іншими? — готовий був образитися редактор. — От і нас в оману ввели.

— Я — інша справа. Я не сміюся, я показую людині її приховану суть. Як би сказати це популярніше? Я — містифікую! Люди колись навіть прозвали мене Брехлом. А я просто вигадник, химерник. Я вигадую ситуацію, а твоє діло — вірити чи ні! Все залежить від твого рівня гумору і чутливості. Згодні, що є такий вимір — рівень гумору? Високий рівень — добра людина, а низький — мізерна! Ніби шкала сміху…

— Гм, це вже щось цікаве…

— Отож-бо, що цікаве. Сміх, чоловіче, то запорука поступу. Ти знаєш, чому допотопні страховиська, всякі там рептилії вимерли?

— А чому? — перезирнувся з Грицем Товкач, чекаючи якогось жарту.

— Від сміху.

— Ви що — серйозно? — здивувався Товкач.

— Їй-право! — запевнив Сміян. — А ти хіба б не сміявся, якби був отакий: тіло — тридцять метрів у довжину, а голова, мов кулачок. Це ж можна вмерти від реготу! Без кінця їси, їси, їси, вирощуєш гору м’яса, яку так тяжко пересувати, а тоді — перекинувся й здох! Або взяти тиранозавра: плекаєш зубища, мов паколи, клацаєш ними, погрожуєш, все довкола страхається тебе, а ти в якусь мить задер ноги — і амба! Ось тобі й зуби, і лють — нащо вони? Смішно. Хтось тим рептиліям підсунув дзеркало (мабуть, пришельці!), ну й почали ящери реготатися самі над собою і реготали доти, доки не полускали від сміху.

Товкач хитро примружив очі, хмикнув.

— У цьому щось є…

— Є, є, — запевнив дід. — Я веду до того, що сучасні ящери, котрих ви в своєму «Хроні» пропечатуєте, теж луснуть зі сміху (інакше кажучи, видохнуть), коли ви їм дзеркала підсунете під ніс, щоб їм було смішно із самих себе.

— Ух ти! — зрадів Товкач. — Це геніально!

— А ти ж думав як? Тільки суть в тім, щоб не ви сміялися над тими ящерами, а вони самі над собою почали сміятися. Коли над тобою сміються, ти лютуєш, ображаємся, впадаєш в амбіцію, законсервовуєш свою ящерність. А вже як у тобі щось сколихнулося і ти регочешся сам над собою — тоді рептилії хана! Тоді ти на правильному шляху і почалося самолікування. Тоді твоє сміхачне єство перемагає ображену нікчему в собі, ящера, тиранозавра, скорпіона…

— Чуєш, кочегаре, — аж підскочив редактор за столом, — чуєш, яка петрушка виходить? Така ніби проста поправочка, а які висновки. Парадоксально, але чудово: смійся сам над собою! Ленін що говорив? Не лише критика, а передусім — самокритика. Ми як слід цього не второпали, можливо, навіть прийняли вельми амбіційно, інколи недовірливо, — хто, де й коли з охотою себе критикуватиме? А якщо повернути отак несподівано: глянь на себе в дзеркало гумору. Розпізнай в собі допотопну тварюку, подивися на неї, як читач журналу «Хрін», як глядач на вечорі гумору й сатири. Ого! Самоочищення! Більшість дітей не люблять умиватися, але ж згодом це стає звичкою, потребою і радістю. Так і самосміх. О, навіть назва нова виникає — «Самосміх»! Або — «Смійся сам над собою». Геніально!

— Ну, редакторе, завівся ти! — добродушно покивав головою Сміян. — Тепер уже не стримаєш. Розкручуй, розкручуй маховик. Може, щось і вийде. Та попервах — посмійтесь самі над собою. Вся редакція, редколегія. Хе-хе-хе! Уявляєте, яка гумористична бомба? Звернення до читачів: починаємо нову сторінку в історії сміху. Весь перший номер — самосміхачний, самокритичний. І пропозиція до всіх громадян, читачів: смійтеся над собою, одкидайте мізерію вчорашнього дня, оновляйтесь!

Гриць слухав той діалог трішечки скептично: невже дід Сміян і редактор серйозно вірять, що люди здатні до такого психологічного самороздягання? Буває, навіть незначний доторк до самолюбства виводить людину з себе, а якщо копнути глибше…

— Бачу, бачу, хлопче, — озвався старий кобзар, пильно глянувши на Гриця, — ти прийняв мою думку прямолінійно й консервативно. Це означає, що і в тобі ще ричить ящер. Хіба не так?

— Я думаю про інше, — здивований проникливістю старого, ніяково відповів хлопець, — я думаю про інфантильність таких задумів. Щоб весело й легко звільнятися від смішних рис та звичок у собі, треба дуже високо піднятися духовно. А це — справа багатьох віків.

— Не будь песимістом, кочегаре! — весело поплескав по спині Гриця редактор. — Василь Іванович підкинув нам задумку, а вже наша справа — розгорнути цю ідею, довести до втілення в життя. Привчити читачів наших, так як дітей привчають умиватися, до аутогумористики. Ха-ха-ха! Новий термін у психології, психоаналітиці і в нашій, сміхоробній справі. Є аутотренінг, а тепер буде ще й аутогумористика. Вранці встаєш, зупиняєшся перед дзеркалом… і починаєш сміятися над собою. Найдошкульніше! Так уже себе батькуєш, так витіпаєш, пропісочиш, щоб живого місця не було, щоб аж у боці кололо від самосміху. А тоді — на роботу. І запевняю — після такого сміховмивання в трамваях, тролейбусах, на вулицях не почуєш жодної образи, жодного скандалу. Всі опромінені, ввічливі, гарні, як квіточки навесні.

Гриць не стримався від сміху, уявивши, як ханиги, любителі «третім — будеш?» обмінюються букетами квітів, зустрічаючись у під’їздах будинків, не розливають «чорнило» в склянки, а пропонують один одному провести десятихвилинну філософську бесіду або обмінятися новими матеріалами про шкідливий вплив алкоголю на інтелектуальну діяльність. Або бюрократи: входить до кабінету відвідувач, а йому поспішають назустріч, обнімають, як найкращого друга, починають самокритично оповідати про свої найсмішніші риси, які ще недавно проявлялися, а тепер — відпали, як на гадюці стара шкіра. Весело регочучись, колишній бюрократ миттю вирішує справу, і відвідувач, почоломкавшись із господарем кабінету, запрошує його до себе в гості на веселу вечоринку.

— Річ у тім, хлопці, — ніби прочитавши думки Гриця, озвався знову кобзар, — що сміх — то ще не розгадане явище. Ось воно на поверхні, сміються всі — від дітей до тиранів, але який же то різний сміх. Гегель був геніальний філософ, проте сміх він ставив дуже низько. Комедія для нього — виродження творчості. Я ж гадаю, що комедія — то найвищий творчий пік. То — ознака здоров’я. Гомеричний регіт олімпійців, що потрясає небо, — це ж чудовий образ! Як там у Тютчева? «Ты скажешь, ветренная Геба, кормя Зевесова орла, громокипящий кубок с неба, смеясь, на землю пролила!». Яке дивовижне поєднання образів — сміх, гроза, веселощі, радість у природі…

— Ну, Василю Йвановичу, — розвів руками редактор, — ви нам цілком нові пласти гумористики відкриваєте…

— Які там нові! Про що ви говорите? Та сміх, гумор — древніші за життя!

— Як то може бути? — здивувався Товкач, очікуючи ще якогось жарту.

— А так. Що таке життя? Вчені мучаться, шукають розгадки. А відповідь проста, найпростіша: життя — то сміх.

— Ух ти! І як ви собі це уявляєте?

— А дуже просто. Згадайте прадавні зображення Сонця не лише у наших пращурів слов’ян, а у всіх сонцепоклонників. Всюди Ярило, чи Геліос, чи Сурья, як би ті чи інші племена не називали світило, зображувався усміхненим, веселим. Отже, все на світі породжене сміхом, радістю Сонця: я маю на оці все те, що прекрасне, веселе. Бо дещо сотворене сміхом моторошним, гидким. Радісний сміх Сонця й зірок сотворив прекрасні форми. Наприклад, квіти — це усміх нашого світила на планеті. Погляньте, які дивні усмішки Ярила: ніжно-блакитні, золотисті, рожеві, як світанкове небо, біло-цнотливі… А злорадне хихотіння в природі — то паразити: блощиці, комари, всяка мухва, гнус, нужа — тваринна й людська. Вся ця нечисть боїться Сонця — ви звернули увагу? Бо Сонце та його промені — то щирий, відкритий сміх, який пронизує простір радісним потоком сили, засіває вселенську ниву творчими зернами нового життя, закликає до очищення й польоту. Ось що таке сміх, редакторе, і ти, молодий хлопче. А ви все зводите до «Хрону»! Чому? Бо звикли брати лише образливий, найнижчий аспект сміху, його зворотний, так би мовити, бік, чорний хід, вбиральню, асенізаційну яму. Хех-хе! Не ображайтесь на старого, я кажу вам відверті й щирі речі. Той сміх, котрий ви культивуєте, в основному — лушпайки, огризки, покидьки гумору. Сміх — то радість! Коли людина радісна, тоді й хрін їй буде до діла. Маракуйте, маракуйте, хлопці! А тепер — годі. Вже вечір наступа, пора нам збиратися. Я вас проведу до вигону, подивитесь там на витівки наших сміхачів, може, щось втішне або цікаве відшукаєте.

Старий Сміян встав з-за столу, почав прибирати об’їдки. А Товкач аж підстрибував од захвату:

— Ну спасибі! Ну удружили! Одразу — такий успіх. І заголовок вималювався, і тема для першого оновленого номера — грандіозна! «Самосміх»!

— Не пройде! — під’юдив його Гриць.

— Проб’ємо! Ти що? Це ж стільки веселої енергії ввіллє в трудящу масу: зберемо редколегію — і розкрутимо! А тепер — риссю до вигону! Я хочу бачити тутешніх гумористів.

Редактор вийшов надвір, а Гриць несміливо наблизився до старого, котрий складав миски та склянки в судник, і, покашлюючи, промовив:

— Я б хотів… кх, кх…

Сміян, ласкаво всміхнувшись, поклав долоню на плече хлопця.

— Чого закашлявся, ніби маєш намір у коханні освідчуватись? Твоя думка на твоїм обличчі написана. Що — зацікавився Русалією? Чи її космогонією сміху? Ха-ха! Що — вгадав я?

Гриць закивав головою, щоки в нього запаленіли. Василь Іванович знизав плечима:

— Дивина, та й годі. Давненько таких парубків цнотливих не стрічав… Це мій онук Микола ось так червонів. Тепер хлоп’ята інші, на ходу підметки рвуть. Та ти не ніяковій, це добре, це гарно, що в тебе серце ніжне. Козацьке серце! Козаки уміли і дівчат ніжно любити, і з ворогами рубатися. Ну а про Русалію… що ж тобі сказати? Тут її нема, подалася десь у нетрі лісові, чи на луки, чи, може, до своїх лілей водяних. Вона день і ніч пропадає на природі, у хаті її важко застати.

— То як же бути? — з надією запитав Гриць, стиснувши руки старого, і був цей порив хлопця такий щирий, що кобзар засміявся від задоволення. — Я дуже, дуже… хотів би її зустріти.

— Гай-гай, хлопче! Ти даремно так хвилюєшся. Клекоче ще в тобі романтичний водокрут. Не бачивши дівчини, вже ідеалізуєш її, малюєш казкову царівну. А при зустрічі жахнутися можеш. Розчаруєшся… А ті розчарування потім нагромаджуються і стають твоїм переконанням, і вже для тебе жінки, дівчата здаватимуться диявольським поріддям. Що — хіба не так? Правду кажу. Звідки церковний погляд на жінку, як на поріддя Сатани? В Новому Завіті читаємо, що в Христа улюблені учениці були жінки, навіть першою побачила воскреслого учителя Марія, а не хтось з учнів, і першими пророчицями, наставниками було багато жінок. А пізніше, коли церква набрала, так би мовити, державної сили, відбувся різкий крен у погляді на жінку. Попи, жерці, котрі мали комплекси неповноцінності, негативний досвід спілкування з прекрасною статтю, свій особистий досвід абсолютизували, освятили, зробили догмою. Результати такого бузувірства, такої зневаги материнства страшні, ти історію знаєш. Та й донині відлуння тих давніх комплексів бентежить нас.

— Я так не думаю про жінок, — палко відповів Гриць. — Хоч і був у мене гіркий досвід, а я схиляюся перед жінкою, як перед святинею. І з вашою онукою хотів би зустрітися не тому, що… Я не можу сказати, чому, але душа мені велить, кличе, веде… Ви б могли мені показати її фотографію?

— Нащо? — примружився кобзар. — Гадаю, що краще одразу зустріти.

— То коли ж? Де?

— Що ж тобі сказати, мій любий хлопче? Моя майже вікова інтуїція підказує, що вам обом судилася зустріч незвичайна. Просто так, на вечірці, штучно, заздалегідь приготувавшись, — це тривіально. Думаю, що ви вже зустрілися.

— Як це?

— Колись збагнеш. А тепер — поспішімо на вигін. Твій редактор уже хвилюється надворі, аж підскакує від нетерпіння. А щоб дати тобі надію — натякну: Русалія має незабаром поїхати з села і тепер прощається з своїми улюбленими місцями. Сьогодні буде ясна ніч, місячна, зоряна. Це — її пора. В таку ніч Русалія буває біля своїх укоханих лілей, біля Зеленої Гатки. Більше нічого не скажу. Хай далі поведе тебе доля. Ходімо, синку.

Коли старий Сміян привів гостей до вигону, вже сутінки котилися на дніпровську долину зі сходу. Захід ще багрянився останніми барвами вечора. У дивоколі розквітали перші зірки, з-за стіни лісу виглядав густо-червоний місяць. На витрамбуваному, вигуцаному, витоптаному вигоні над крутим берегом річища вже весело кружляли танцюючі пари, їм хвацько пригравали троїсті музики: цимбали, сопілка, бубон. Василь Іванович всадовив Товкача з Грицем під плакучими вербами, кивнув у бік танцюючої молоді:

— Звідси добре видно буде. Як у театрі.

Якийсь парубок пішов навприсядки, на ходу приспівуючи прадавню небувальщину:

— Ух ти! — прошепотів Гриць, вихоплюючи записника. — Ще не чув такого варіанту. Ну й дають!

— Оце так! — сміявся редактор. — Тут не просто химерія небувальщини, тут — ціла концепція народного самовисміювання. Мовляв, не всьому, що вам говориться, довіряйте.

— А може, навпаки, — пошепки заперечив Гриць, — може, стверджується, що в світі все може бути, навіть найхимерніше.

— Ну це ти вже загнув! — стенографуючи щось у записнику, радо промовляв редактор. — Це тебе вже на парадокси потягло після бесіди з Василем Івановичем.

Столітній кобзар прислухався до їхньої розмови, усміхався в довгі вуса, приглядаючись з тим до юнацької круговерті на вигоні. Ось на кручу вийшло двоє: парубок і дівчина. Піднявши руки, загукали:

— Тихо, тихо, товариство! Починаємо репетицію!

Коло розпалося, утворивши своєрідний амфітеатр. Хлопець провів рукою довкола себе, ніби запрошував до уваги весь зоряний виднокрай, і почав декламувати — просто й щиро:

А дівчина у вінку з осінніх кленових листків та калинових китиць натхненно підхопила:

— Чуєш, Грицю, чуєш? — крутився, як дзига, редактор. — Тут не лише Василь Іванович мислить категоріями самосміху, тут всі вони вже вбиваються у гумористичні крила. Ну й молодці! Ну й сміяни!

Дівчина проникливо промовляла до глядачів, і присутні у доброзичливій тиші прислухалися до її щирого голосу:

— Ну як? — пошепки запитав Сміян, схиляючись до гостей. — Зацікавлює?

— Геніально! — закивав головою Товкач. — Чудово!

— Ну, це вступ. А далі — самокритика! Весела, щира, непідробна. Можете використати для часопису, якщо ідея самосміху проб’є дорогу.

— Неодмінно, — радів редактор. — Це буде фурор!

Грицеві зненацька захотілося встати і залишитися на самоті. Він не знав, звідки воно прийшло — оте химерне, несподіване бажання, але порив був такий сильний, що він, прихилившись до Товкача, торкнувся його руки:

— Я прогуляюся трохи.

— Ти що? Це ж лише починається.

— Мені треба пройтися. Пізніше поясню. Повірте, Саливоне Оверковичу…

— Гм… Може, занедужав? А втім, не дивно, ще рана як слід не зажила. Ну, йди, іди, кочегаре! Я сам поки що послухаю. А жаль! Треба було магнітофона захопити. А втім, буде концерт, тоді й запишемо. Валяй, Грицю, спочинь десь над берегом, заспокойся. Тільки вчасно повертайся.

Василь Іванович, почувши ту розмову, взяв Гриця за руку, одвів у сутінки. Тихо мовив:

— Не витримав? Розумію. Твоя душа тепер хоче іншого сміху, беззвучного. Як мерехтіння місяця на воді. То Русалія десь поблизу, ти відчув її поклик. Не дивуйся нічому, спробуй знайти її. Прямуй берегом аж до Зеленої Гатки. Прислухайся. І хай доля приведе тебе туди, куди суджено.

Гриць обняв старого, поцілував у пергаментну щоку, відчувши лоскіт довгих вусів.

— Дякую вам за все.

Хутко рушив понад берегом, не оглядаючись. Позаду лунав радісний сміх, звучали пісні, передзвін цимбалів, але все те було ніби в іншому світі.

Для Гриця існувало тільки оце диво: срібне коло місяця, заспокійливе і разом з тим хвилююче, зоряний шлях угорі і такий же — внизу, у плині річища, темні лози на кручі. Він зняв черевики, потихеньку брів у прохолодній воді, прислухався до ніжного плюскоту хвилі.

І знову згадався Радісний. Почувся тихий голос дивного юнака (чи, може, то жебоніла вода в річищі?): «Щасливої мандрівки на гірській стежині…».

Гірська стежина? Чому так сказано? Може, тому, що гори постають не лише на поверхні планети, а у глибинах душі? Й хто скаже, які з них вищі? Куди ж він прямує тепер, куди хоче вибратися? Чи не блукає в звивинах віковічного лабіринту, де очікує свої жертви Мінотавр, ким би він не був — голосом звіра у власній душі чи приманкою жіночності, марнолюбства, величі?

Шукати радості, плекати радість. Як це зробити? Як? Концепція сміху, жартома висловлена старим Сміяном, цікава, парадоксальна, та хіба жартома розгорнеш страхітливу гору трагедій, що нависає над Землею? Хіба збагнуть оновлюючу суть радості жадібні й войовничі хижаки з мілітарних концернів Заходу? Все вони знають: і про високе покликання краси, котра мала б врятувати світ, як про те говорили Достоєвський і Реріх, і про нетлінність гуманістичних ідеалів давнини й сучасності. Все знають, все тримають під своїми замками, знають вартість золотих скарбів людського духу, але люто повстають супроти полум’яних дарунків розуму, бо давно вже затьмарилися ненавистю. Чи можливо оновити їх багаттям сміху й радості? Чи не дитячі міркування все це?

Так, роздумуючи, наливаючись спокоєм і умиротвореністю, він брів під склепінням мерехтливого дивокола, забувши про все, забувши, куди він іде й навіщо, аж доки перед ним не почала виростати стіна плакучих верб, що перетинала річище. Почувся шум водоспаду. «Певно, Зелена Гатка», — подумав Гриць. Зупинився, прислухаючись до мелодійного співу потоку. Що ж далі, де шукати Русалію? І як підійти до неї вночі, без попереднього знайомства? А як знати, що це вона? Раптом цей намір — розшукати дівчину вночі у хащах Зеленої Гатки, зустрітися з нею у безлюдді — здався йому божевіллям. Він уже хотів повертати назад, та зупинився, почувши тихий, далекий голос. Йому подумалося навіть, що то якийсь рибалка ввімкнув магнітофон із записом пісень Ніни Матвієнко: мелодія й слова зливалися з довколишнім світом, як притаманне всьому, що оточувало хлопця, — зіркам, річищу, верболозу, мерехтливому ряхтінню іскор у примхливій течії. Гриць пройшов ще трохи вперед, знову прислухався. Голос линув від Зеленої Гатки.

Тримаючи в руках черевики, він намацував поміж камінням босими підошвами місцини, куди можна безпечно ступити, старався, щоб не тріщали сухі гілки. Тіні верб від місяця повільно хиталися, сріблисті пасма поміж ними несподівано творили таке відчуття, ніби земля втікає з-під ніг, і Грицю доводилося навіть зупинятися, щоб відігнати ту химеру. Усміхався до себе: хочемо якогось метаморфозу, а насилу долаємо суб’єктивну містифікацію.

Голос погучнішав, можна було розібрати слова пісні.

Мелодія пісні сягала небезпечних висот, з яких міг би зірватися навіть голос колоратурного сопрано, а потім раптово падала до тембру баритона, збурюючи в серці хвилювання й тривогу. Це нагадало Грицеві чаклунську співачку з Південної Америки, унікальну Іму Сумак. В поєднанні з дивними словами пісня гіпнотизувала, заворожувала. Хлопець збагнув, уже без жодних сумнівів, що нічна стежина, зоряний пошук привели його туди, куди треба: до таємничої онуки діда Сміяна. Як же бути? Як підійти? Чи не жахнеться вона?

Між кущами спалахнув малесенький язичок полум’я. В його світлі вирізнилася темна дівоча постать, що схилилася над вогнем, як прадавня жриця, і почала ніжно приказувати:

Багаття загорілося веселіше, затріщало. Гриць сахнувся мимохіть назад, щоб його не помітили. Дівчина, не покидаючи місця, спокійно промовила:

— Виходь до вогнища. Навіщо ховатися в сутінках?

Юнакове серце сильно забилося. Він непевно рушив уперед, зупинився перед багаттям, що було розведене посеред чистої піщаної латки, оточеної високими плакучими вербами та лозами. Так і тримав у руках черевики, не знаючи, куди їх подіти. А поглядом уже прикипів до нічної співачки, яка теж незмигно дивилася на нього. Чорні хвилі волосся вкривали її плечі й груди, стан огортав плащ, а очі несподівано пломеніли золотою прозорістю у мерехтінні вогняних язиків. «Справді, русалка!» — подумалося хлопцеві, містичний острах морозом війнув у душу. Дівчина поворухнулася, почувся милозвучний голос:

— «Мої брови — ліси захмарні!..».

Гриць з моторошним подивом згадав, що це ж вона цитує фразу з вірша поета, який ще ніде не публікувався. Відьма, чи що?

— Сідай до вогню, мандрівнику, — озвалася знову дівчина, — і нічому не дивуйся. Хіба в таку ніч можна впускати до серця сумніви?

Він присів навпроти неї, простягнув руки до вогню. І відчув, що це найприродніше поєднання — хлопець, дівчина і багаття між ними. Щось глибинне, древнє, найтаємничіше пробудилося в душі, нічна мандрівка вже не здавалася химерною. Гриць впевненіше глянув на дівчину, і вона підбадьорливо осміхнулася.

— Кого шукаєш?

— Тебе! — Хлопець відповів так, ніби кидався з круч у воду, затамувавши подих, беззастережно.

— Звідки ти знаєш, хто я, щоб мене шукати?

— Якби я знав, хто ти, я б тебе не шукав.

— Он як? — здивувалася дівчина.

— А хіба ти не відаєш цього? — Гриць відчув хвилю натхнення, в грудях затепліла жарина. — Ми шукаємо лише таємницю. Хто шукає те, що відоме?

— Гарно сказав, — задумливо мовила дівчина, підкидаючи до багаття сухі галузки. — А все-таки хоча б моє ім’я ти знаєш?

— Ти — Русалія.

— Гостював у діда Василя? — тихенько засміялася вона, немов по той бік вогнища проспівали ніжні дзвіночки. — Це він тебе послав сюди?

— Сам пішов. Він тільки порадив мені, де краще знайти тебе.

— Навіщо мене шукати?

— Бо ти — таємниця.

— Ти колекціонуєш таємниці? Навіщо вони тобі? — Русалія знову засміялася, ті звуки лоскотали душу Грицеві. Він обережно відповів:

— Таємниця й поняття «навіщо» несумісні. — Відчуваючи, що наближається до якоїсь небезпечної межі в химерному нічному знайомстві, хлопець щиро глянув їй в очі. — В мені відсутнє розуміння того, чому я пішов шукати тебе.

Дівчина легенько зітхнула. Опустила погляд вниз, спостерігаючи за танцюючими язичками вогню. Гриць знову порушив мовчання:

— А чому ти не питаєш, як мене звати?

— Бо знаю, — спокійно сказала Русалія, незмигно дивлячись у багаття. — Твоє ім’я Григорій. Гриць…

— Як ти могла про це довідатись? — ледве не скрикнув Гриць.

— А в мені є циганська кров. — Дівчина жартома стріпнула пишними кучерями. — Та ще й індійська. Суцільна екзотика й містика. Хіба не так?

— То ти, може, й думки мої читаєш?

— А хіба це так важко?

— Знаєш, хто я?

— Ти й сам цього не знаєш, — заперечила Русалія.

— Як то?

— Бо ти ще в пошуку. Ти недавно вийшов у мандри. Тяжка, небезпечна стежка твоя. Проте обійти її неможливо. — Дівчина промовляла ніби в забутті, обнявши руками коліна. — Єдине запитання: чи вистачить у тебе снаги й волі? Відповідь — у тобі.

Хлопець не знав, що говорити їй далі, про що розмовляти. Розпитувати банальні речі — де вона працює, ким, до чого прагне? Куди має їхати, де вони ще можуть зустрітися? Все це було таким тривіальним порівняно з таємницею їхньої зустрічі, що він мовчав, кружляючи думкою у різних варіантах подальшої розмови. Русалія ніби відчула його стан, дружньо запитала:

— Що привело тебе сюди, до нашого села? Згадай не останню, грубу причину, а глибшу… віддалену…

Гриць здивувався. Що означає таке запитання? Чому треба згадувати щось віддалене, а не реальну причину — відрядження з часопису? Та подив хутко розтанув, і він з холодком в душі згадав, що причина й справді прихована не в химеричній ідеї Товкача — шукати джерела сміху в народній гущі. Він ступив на цю стежину ще там, на Клухорі, коли зустрів таємничого юнака. Радісний захопив його стихією пошуку дива, сміху й натхненності. Саме той незбагненний випадок був поштовхом, що привів його до часопису, а потім і сюди.

— Згадав? — Русалія уважно спостерігала за мінливим обличчям хлопця, ніби читаючи в ньому.

— Мені здається, що я згадав. Думаю, тобі цікаво буде послухати майже фантастичну оповідь. Ще ніхто не чув її з моїх вуст, бо все це дуже неймовірно. Може, я помиляюся, та, скоріше всього, одна моя дивна зустріч була причиною того, що я тепер бесідую з тобою.

І Гриць розповів Русалії про свою пригоду на Клухорі, про повість, почуту з вуст майже казкової істоти. На завершення сказав:

— Правду мовлячи, ще й досі я не певен, чи було це наяву, чи мені примарилося. Так чи інакше, а саме тоді почався метаморфоз, що змушує мене шукати суть радості й сміху…

Русалія вислухала його мовчки, навіть не ворухнувшись. Очі були заплющені, але хлопцеві здавалося, що вона дивиться на нього всім обличчям, всім тілом, вимірюючи тим чаклунським зором всю його приховану сутність. Коли Гриць замовк, дівчина легко встала з плоского каменя, на якому сиділа, і мовила:

— Назбираємо ще хмизу…

І пішла в кущі верболозу. Він, потай дивуючись такому раптовому переходу від романтичного зосередження до буденності, теж рушив до зарості, при світлі місяця ламав сухі галузки, складав на купку. Глянувши вгору, в бездонну зоряну криницю, щасливо розпростер руки, ніби хотів обійняти іскристу глибину всесвіту. Що це з ним діється? Сниться чи насправді?

Повернувся до вогнища. Русалія вже сиділа на камені, підкидаючи хмиз у багаття: вогонь знову весело затріщав, заспівав.

— А чому в тебе таке дивне ім’я — Русалія? — несподівано запитав Гриць.

— Хіба дід Василь не розповів?

— Незручно питати.

— Дивна історія, — задумливо відповіла дівчина. — Моїх родичів постріляли німецькі окупанти в сорок першому. Бабусі пощастило заховатися в якійсь криївці. Звали її Радунею. Радуня — сонячне ім’я, правда? Вона була вагітна, носила в лоні мою матусю. Врятували її піонери-партизани, котрі ховалися в сміянських лісах.

— Це ті… котрі загинули? — пошепки запитав хлопець.

— Так. Їм побудовано меморіал. Їм і їхньому вчителеві. Вони переправили її до Василя Сміяна, який за наказом підпілля згодився бути старостою в селі. Пізніше його вислідили, хату спалили, невістку Сміяна і мою бабусю схопили, а сам прадід Василь чудом врятувався. Радуню допитував гестапівець, а потім звелів розстріляти. Вона кинулася у Дніпро, течія понесла її вниз і викинула на берег. Там і знайшов її старий Сміян, заховав у криївці поміж лозами. Там і розродилася вона. Дівчинку прадід назвав Русалією, бо справді вона була дніпровським дитям. А бабуся померла. Олена, дідусева невістка, удочерила маму, виховала, дала освіту. Навчаючись у Московському літературному інституті, матінка зустріла індійця, мого майбутнього батенька, покохала його. Ну а далі… Далі, я гадаю, все ясно й так: народилася я, і мене теж назвали Русалією на честь мами.

— Цілий роман, — прошепотів Гриць. — Письменники шукають сюжетів. Кожна людина — то найхимерніша детективна історія, тільки зумій її побачити, розкрити, розшукати, докопатися.

— Це правда. До речі, ти знаєш прадавні перекази про русалок?

— Як і всі. Дівчата-утоплениці стають річковими русалками, місячними ночами виходять з води, і якщо їм хтось трапиться на шляху — особливо чоловік або хлопець, вони його залоскочуть до смерті. І тягнуть на дно…

— Це — загальнорозповсюджена версія, — кивнула Русалія. — І ніхто не хоче подумати, чому вона така невмотивована.

— А в чому це виявляється?

— Просте запитання: чому треба лоскотати свою жертву? Що за химера? А якщо людина не боїться лоскоту?

— Гм. Справді, дивно. Я не думав…

— Отож-бо. Маловідома легенда розповідає, що люди, яким пощастило зустрінути русалок, справді радісно сміються, а потім безслідно щезають. І сміються не тому, що їх лоскочуть, а тому, що їм відкривається щось напрочуд прекрасне, небувале, таємниче, казкове. Людину охоплює дитяча радість, і вона, сміючись, віддано йде за русалками у казковий світ.

— Прекрасно! — захоплено озвався Гриць. — Як це чудово! А хто ж тоді русалки, хто ці легендарні дівчата?

— Може, не самі лише дівчата, — понизивши голос до шепоту, відказала Русалія. — Легенда оповідає, що то з’являються рахмани…

— Рахмани? Хто це?

— Хіба ти не читав казок про рахманів? Це — давні, прадавні люди. Наші прапрапращури. Невмирущі. Вони жили нібито ще тоді, як на Землі було вічне літо, а на небі сяяло два сонця. А потім одне сонце погасло, світ охолов, і рахмани перейшли в сферу казки. Це недалеко, поруч з нами, але добратися туди важко і доступно лише тим, хто опроміниться радістю, веселощами, вогнем самовідданості.

— Чудово, — зрадів Гриць. — Мій брат Юрій, космонавт, теж вважає, що колись у Системі було двоє сонць. Навіть тепер заплановано експеримент на орбіті, щоб розшукати темного супутника Сонця, що колись був яскравою зорею.

— Он як! — задумливо мовила Русалія. — Дивне мереживо долі. Дуже дивне. Але слухай далі. Чому ми не бачимо рахманів? Чому лише релікти в словах залишилися від тієї сонячної епохи — рахманна земля, рахта — сонячне свято і так далі?

— Тобі б погомоніти з моєю сестрицею Марійкою, — мовив Гриць. — Вона мені колись цілий вечір про таємницю прадавніх коренів говорила. Вважає, що має бути археологія мови, яка відкриє багато темних місць у нашій історії….

— От бач, не лише я думаю про це. То чому ж сутність цього поняття загубилася у віках приниження, поклоніння вигаданим почварам? Хтось був зацікавлений в тому, щоб ми вкрилися запоною суму. Сміх і радість стали гріхом, людину змусили стати на коліна перед небесним тираном, а які вже веселощі, яке творче натхнення, коли творець стоїть на колінах? Проте інколи плівка роз’єднання розривається, і людина заглядає в щілину сусіднього світу, де панують радість і вічне літо. І тоді вона щасливо сміється і кидається туди, щоб навіки щезнути з нашої сфери. Кажуть: русалки залоскотали нещасливця. Бо чули сміх, бачили кільце дивних, казкових істот у величних вбраннях, відзначили, що людина щезла. А далі — працює земна, сіра уява. А русалки-рахмани — то вісники світу радості, а не якісь там утоплені. Хіба, може, утоплені в річці нашого забуття, в річці легенди. І знаєш, що інколи допомагає побачити рахманів, полум’яних істот? Велика туга! Бо туга — то жадоба радості. А хто сильно жадає чогось — той і отримує. Русалки замикають шукача казки у хороводне коло, і людина п’є струмок сміху-радості. І зникає з того світу, де ще так багато ненависті.

— Гарна легенда, — зітхнув Гриць. — Тільки ж втікати з цього світу не гоже… навіть у світи радості. Це — дезертирство в поля бою.

— Є воїни, — заперечила Русалія, — а є й діти, є тонкі, чутливі душі, народжені не для герцю. Пам’ятаєш у Лермонтова: «Они родились не для мира, а мир был создан не для них». І навіть бійці… навіть найвідважніші воїни хіба не мріють про мир, спокій і радість? Хіба не мріють, щоб навіки відкинути бойовий меч?

— Як далеко ще йти до цього.

— Кожна стежка завершується. Але початок її в нашому серці і не пройти її без світла вогнесміху.

— Як ти сказала? — підхопився хлопець. — Вогнесміх? Дивне визначення: вогонь і сміх. Ти якось поєднуєш ці поняття?

— Безумовно. Аякже? Сміх і вогонь — суттєво подібні, рідні. Ось глянь, як радісно, легко вогонь прагне у тайну, танцює на видимих речах, оцінює їх, спопеляє ілюзорне, забирає суттєве з собою і летить далі, далі — у диво, у небувалість. Так і правдивий сміх — грайливо вирізьблює, виявляє мізерне, ганебне, відстале, брудне, убоге, потворне, закликає до оновлення, до полум’яного преображення. І вогонь і сміх — зброя радості. Хочеш, я оповім тобі легенду?

— Хочу.

— Легенда про те, як було сотворено світ. Не боги його формували, не демони, а прекрасні титани — Радість, Сміх і Щирість. У захопленій грі вони запалили в безмірності сонце й зорі, а на Землі посіяли квіти, як ніжні, доступні людям відображення далеких світил…

— Ти вважаєш, що квіти — то відображення зірок? — радісно перебив її Гриць. — Мій братан Юрко ще в дитинстві так говорив батькові. Який дивний збіг відчуттів!

— Це не збіг, — серйозно заперечила дівчина. — Це відчуття правди буття. Дітям особливо відкрито потаємну сутність речей. Слухай же далі. Радісно жили першолюди-рахмани у світі, де панували сміх, радість і щирість. Та породження хаосу — Морок зі своїми супутниками Злобою й Обманом — вирішили зіпсувати щасливе творення. Особливо постарався Обман. Він умів набирати вигляду Сміху, Радості й Щирості. І люди вірили їм, приймаючи дарунки Обману у красивому вияві, отруювалися Злобою і затемнювалися Мороком. І Радість уже безсила була вилікувати обманутих, сум покотив над світом, самота проникла в серця, почувся жорстокий регіт замість дружнього сміху, їдуча насмішка замість щирих веселощів. Повернеться Епоха Радості лише тоді, коли віддані шукачі вогню преображення знайдуть зерна прадавнього Сміху, посіють їх знову по всій планеті, у всіх серцях…

— Шукачі вогню преображення, мов луна, відгукнувся Гриць. — Що це означає для тебе? Який вогонь?

— Глянь на оце багаття. Воно й миті не має спочинку, його не зупиниш, не введеш у форму, не законсервуєш, не опишеш. Будь-який опис — лише відгомін реальності. Вогонь багатоликий, позавимірний. Від оцього полум’я, плазму якого ми спостерігаємо, до вогню духу, від життєвого горіння до сяйва сонця й зірок. Вогонь преображення — та сила, що вела нас від кристала, від першоатома до мислячої істоти. Колись ми формувалися всесвітом стихійно, впродовж мільярдів літ. Тепер — естафету передано нам: чи збагнемо, чи підхопимо її? Чи просто погріємось біля багаття життя, понасолоджуємося, погарцюємо у материнській світлиці, та ще й спалимо її під захоплені крики бенкетуючих?! Треба свідомо оволодіти вогнем самотворення. Чи багато людей мислить про це?

— Достатньо, Русаліє, — серйозно сказав Гриць. — Особливо наша молодь. Навіть той дивний юнак, котрого я зустрів на Клухорі, говорив, що ми здійснили своєрідний кесарів розтин світу для народження радісних істот, бо нормальне, еволюційне народження неможливе в умовах буржуазного світу. До речі, чому ти промовчала, коли я оповів тобі про свою пригоду? Може, не повірила, гадаєш, що я містифікував тебе?

Дівчина підвелася, обійшла вогнище, зупинившись біля Гриця. Він теж встав, відчуваючи тривогу й тремтіння в тілі. Вона сягала йому лише до плеча і дивилася знизу вгору пильно і якось відчужено, ніби бачила за ним щось незриме. Не відповідаючи на його запитання, сказала:

— Хочеш пройти крізь вогняне кільце?

— Що це таке — вогняне кільце?

— Побачиш сам. Умій діяти без запитань. Допоможи мені зібрати побільше хмизу.

За чверть години вони вдвох наламали велику купу сухого гілля. Русалія почала викладати довкола багаття велике коло з того хмизу, скупо кинувши хлопцеві:

— Допоможи. Щоб було суцільне коло…

— А потім?

— Побачиш.

Він, зрозумівши задум, хутко почав вивершувати кільце з галуззя, схвильовано міркуючи над тим, що мала на меті Русалія, готуючи свій сюрприз. Яка нетутешня, дивна дівчина! Чи вона завжди така, чи це на неї діє чаклунська ніч, місячне світло, незвичність їхньої зустрічі, казковість ситуації? Глянувши вгору, на мерехтливу смугу Чумацького Шляху, Гриць похитав головою, ніби хотів розірвати павутину сну. Хіба таке може бути? Це сниться, не інакше. І відображення темних верб у тихих водах, і співучий водоспад, що танцює на камінні річкової гатки, і миготливі зірки у схвильованому потоці.

— Запалюй! — рішуче сказала Русалія.

— Що?

— Вогняне кільце. Палаючі галузки перенось у хмиз, щоб загорілося одночасно все!

Він слухняно виконав її веління. Коло хмизу почало палахкотіти. Гриць вискочив з нього, задихаючись від диму. Русалія простягла руки до багряного кільця, що набирало сили, і заспівала тим же дивним багатомірним голосом, який він чув раніше, — від тембру баритона до запаморочливих висот сопрано.

Гриць відчував, як у нього ворушиться волосся на голові від таємничих слів і чаклунської мелодії закляття. Звідкіля вона з’явилася, дивна дівчина-жриця? Де навчилася химерних звичаїв? Може, в снах, у мандрах по інших світах і просторах?

Русалія рішучим жестом скинула з себе плащ і залишилася лише в купальному костюмі, що мерехтів у променях вогнища золотавими іскрами. Потім, зненацька перескочивши стіну багаття, опинилася в багряному колі. Хлопець задерев’янів від хвилювання й тривоги. Що вона діє, для чого?

— Вогонь з’єднує душі, вогонь роз’єднує! — владно промовила дівчина, і голос її ніби вібрував у хвилях пломеню — то затихаючи, то гучнішаючи. — Хочеш іти разом зі мною — ввійди до полум’яного кільця, скупайся в ньому!..

Вона закружляла в палаючому кільці, що потужнішало, вставало стіною, закривало її танцюючу бронзову постать. Підняла вгору тонкі руки, ніби прагнула полетіти до далеких зірок. Гриць наблизився до багаття, воно дихнуло нестерпним жаром. Він відсахнувся, закрив очі. Сльози мимоволі потекли по щоках, сліпили зір.

— Русаліє! Як же ти? Як ти можеш, Русаліє?! Все це так несподівано! — загукав він, кашляючи від диму, що роз’їдав легені. — Русаліє, це ж небезпечно!

Багаття сміялося, співало, але дівчина не відповідала. Хлопець з жахом відзначив, що вона зникла. Оббіг коло, плаща на піску також не було.

— Русаліє! Ру-у-са-а-аліє! — закричав Гриць, повертаючись в різні боки.

— Є! Є! Є! Є! — насмішкувато відгукнулися верболози, і луна покотилася над річищем.

— Зустрінемося в огні! — почулося здалека. — Зустрінемося в полум’яному колі!

— Русаліє, стій! Я піду за тобою, чуєш? Я пройду крізь вогонь!

Тиша. Мовчання. Байдужий місяць у зоряному полі. Таємничі тіні плакучих верб.

Гриць затамував подих, прислухався. Жодного звуку не долинало з гущавини Зеленої Гатки, тільки, пригасаючи, тріщало вогнище та лунко стугоніло серце в грудях. Хлопець знеможено сів на камінь, втупився в мінливі багряні жарини. Що ж далі? Бігти за нею, шукати її в хатині діда Сміяна? Тривожити людей уночі? А вранці? Як йому дивитися в очі Русалії при світлі сонця? Пішов назустріч диву, знайшов його наперекір всяким випадковостям і логіці, а потім… злякався ступити в полум’яне коло.

Він відчув пекучий біль у животі, там, де пройшла бандитська куля. Встав з каменя, понишпорив у кущах, знайшов поміж камінням чималий клапоть з травою. Полегшено зітхнувши, горілиць ліг на прохолодну постіль, занурився поглядом у зоряну глибінь. Місяць почав падати до заходу, небо тепліло, десь далеко співали півні. Біль вщухав, і Гриць заплющив очі, відчувши приємну млість у розслабленому тілі.

Йому здавалося, що промайнула тільки мить, та коли знову отямився від забуття й глянув перед собою, жовтіючі віти верболозу вже купалися в ранкових променях сонця. Жахнувся, скочив на ноги. Проспав! Ганебно проспав! Думав лише хвилинку спочити, подумати, а проспав, як останній ледацюга. А вона ж має сьогодні від’їжджати. Треба поспішати, треба встигнути…

Вибравшись з хащів Зеленої Гатки, він взувся і підбігцем рушив до села. Хвилин за сорок був уже біля Будинку культури. Там побачив Товкача, який стояв біля знайомої «Волги», що нею вони прибули до Сміянів. З віконечка виглядало рудоброве обличчя Федька, він щось розповідав шефу, сміявся.

— Пригоди шукав? — докірливо озвався Товкач, уздрівши пом’ятого й занепокоєного Гриця. — А я вже хвилювався: думаю, де та що? Спасибі, старий Сміян заспокоїв, каже, що хлопець іде своєю стежиною. Так і сказав: своєю стежиною! Я не питав його, що це означає, але догадався, що тут замішана спідничка, а ти вже нещодавно йшов такою стежиною… кх, кх!

— Як ви можете, Саливоне Оверковичу?

— А що — хіба ні? Вся біда від жінок. Хоч я й люблю це сім’я, поважаю його і схиляюся перед ним, але таки, враг би їх не побрав, небезпечна ця субстанція жіноча. Ну то що?

— Як-то що? — огризнувся хлопець.

— Познайомився з відьмою? З Русалією?

— Таке скажете.

— Гм… Щось у тебе не витанцювалося? Ге? Ти наче щось загубив. Даремно вчора залишив мене. Там таке було! У мене блокнот розпух від записів. Я домовився, що приїдемо на концерт, запишемо на магнітофон. Та що з тобою? Ти сам не свій.

— Русалія пропала, — зітхнув Гриць.

— Куди пропала? — здивувався редактор. — Як то може бути? Ану, гайда до старого Сміяна.

Товкач звелів Федьку їхати на край села. Біля Сміянового двора зупинилися. Поміж деревами саду з’явився кобзар, Гриць, відчинивши хвіртку, поспішив до нього. Той іронічно усміхнувся Грицеві, кивнув у відповідь на привітання.

— Де Русалія? Чи все гаразд у неї? — несміливо запитав Гриць.

— З нею — гаразд, — дивно відповів дід, — а з тобою?

— Я хочу бачити її. Де вона?

— Нема. Вона раненько виїхала.

— Куди? — скрикнув хлопець.

— Про те не велено казати. Ось залишила тобі зошит. Попросила передати такі слова: «Зустрінемось у вогняному колі». І все.

Хлопець схопив товстий блокнот.

— Що це?

— Розбирайся сам, — розвів руками кобзар. — Навіть сни люди стараються розгадати, а це ж реальна річ у реальному світі. Шукай, синку, шукай. Мені пора. Там все знайдеш — у тому зошиті…

Гриць хотів ще зупинити діда, але стримався. Сни… Люди розгадують сни. І це теж сон. Сім чобіт… дерев’яних чобіт… кочерга, щоб вогонь палав… і циганка, яка виглядала з-за Гете… вона дуже подібна до Русалії. Сім світів пройти, сім чобіт стоптати, доки пощастить розшукати її…

Від хвіртки настирливо сигналила машина. Хлопець поволі побрів до асфальту, ніби тримав на плечах нестерпний тягар.

Юрій Гук одривається від роботи з бортовим комп’ютером, здивовано переглядає цифри і формули на екрані дисплея. Знову й знову відтворює весь процес спостережень за Сонцем. Задумливо дивиться в ілюмінатор, на сріблясті вихори в атмосфері планети, усміхаючись власним думкам. «Що ж, цього треба було чекати. Віки спресувалися в секунди, і тепер головне — втриматися над штормовою хвилею нової інформації…».

— Петре! — покликав він.

Чуров відхилився від гамма-телескопа, з яким працював, повільно підплив до Юрія. Зацікавлено схилився до пульта комп’ютера, розглядаючи розгорнуті сторінки блокнота з формулами й висновками геліодосліджень. Зиркнув на схвильоване обличчя Гука і похитав головою.

— Оце так штука! Підтверджуються найпарадоксальніші припущення. Леонід буде щасливий.

— Викликай Центр. Позачерговий сеанс зв’язку.

— Яка терміновість? — поцікавився командир корабля Марусишин, випливаючи з секції санвузла, де він приймав душ. — Що там видало нам сонечко?

— Купа сюрпризів, — відповів Юрій, — треба негайно передати Леонідові. Це не рутинна інформація, а вирішальна. Вона має безпосередню дотичність до головного експерименту.

— Он як! Викликаю Землю.

Прозвучали позивні. Спалахнув екран бортового телевізійного комплексу. З’явилося обличчя літнього чоловіка з невеликою сивою борідкою, то був один з теоретиків космонавтики, відомий учений.

Гук привітався. Той поцікавився:

— Позачерговий сеанс? Що трапилося? НЛО? Пришельці?

— Інформація надзвичайно цікава, генералові буде приємно узнати, що його гіпотеза отримує солідне підтвердження. Бортовий комплекс уже передає результати геліодосліджень, ви там розберетеся самі. А я висловлю деякі свої міркування. Ось програв трохи на своєму комп’ютері, і дещо проясняється.

— Що там таке? — захвилювався учений. — Не тягни…

— Класична модель Сонця, як плазмової кулі з термоядерними процесами синтезу в надрах, не підтверджується новими даними! По-перше, точно визначено, що Світило не має жодної сплюснутості біля полюсів. Це спостерігали й раніше, проте спекулятивно намагалися пояснити недостатньою точністю досліджень. Тепер цей факт треба осмислити якнайсерйозніше: чому Сонце (а напевне й інші зірки) не підкоряється законам небесної механіки?

— Далі, далі!

— По-друге, багатопланові дослідження з допомогою геліокомплексу свідчать, що динаміка сонячних пульсацій, спалахів, протуберанців дуже точно корелюється щільністю міжзоряного середовища, крізь яке проходить Сонячна Система. Ви розумієте, що це може означати?

— Славно, славно, «Сокіл», — долинуло з Космоцентру. — Тут тебе слухають мої колеги, вони певні, що це може означати лише одне: світимість Сонця залежить від щільності міжзоряного пилу і вакуумної динаміки — отже, термояд у світилі відсутній, це щось інше. Ось чому променистість Ярила така стабільна, адже космічне поле досить однорідне.

— Я теж так думаю, — згодився Юрій. — Але постає питання: що ж таке Сонце й зірки? Моя думка схиляється до гіпотези Леоніда Горяєва — в надрах зірок наявний специфічний отвір у гіперпростір надвимірності. Можливо, так званий гравітаційний радіус і в такою «лійкою» універсуму, що потужно засмоктує міжзоряний пил, утворюючи полум’яний плазмовий вихор. Міріади таких зоряних вихорів різної потужності — сингулярні ядра космічного епітелію, своєрідної шкіри вселенського організму…

— Ого! — іронічно озвався учений. — Ти прагнеш віталізувати безмірність. Може, не треба так масштабно, так фантастично інтерпретувати факти.

— Астробіологія повинна йти попереду фактів, — заперечив Гук. — Бо інакше ми потонемо в океані нової інформації. Згадуєте космогонічний образ змія Шеші з індійського міфа? На тілі всеосяжного монстра пращури малювали зоряні свастики-спіралі. Чи не мали вони якесь реліктове знання про будову універсуму? Чому б не припустити, що Мегасвіт живий? Живий у всій позавимірній стихійності! І тоді отвори в надрах зірок будуть своєрідними порами у вакуумній шкірі суперорганізму, в який ми входимо складовою часткою. Отвори — то виходи в гіперпростір, в якому живе й діє «змій Шеша», тобто весь наш космічний організм. Хіба це якась надмірна фантастика? Лише простий логічний перехід до наступного щабля світорозуміння. Тоді ми збагнемо й проблему Чорних Дір. То — провалля у гіперпростір, своєрідні рани універсуму, куди цебенить кров і лімфа нашого космосу. То — хвороба суперорганізму, яку треба лікувати. Чи не ми — люди — призначені для цього? Якщо нам пощастить розшукати Чорну Діру в рідній системі, точне знання космодинаміки буде Вкрай потрібне. Може, прадавня катастрофа в регіоні трапилася саме від такого провалу другої зірки в гіперпростір. А тепер туди ж затягує нас по стрімкій спіралі космокруту. Ви можете виключити таку можливість?

— Не можу, — серйозно сказав учений. — Ось програємо всю інформацію на машині, поговоримо детальніше. Твої думки, «Сокіл», божевільні, але хіба наша епоха нормальна?

З Космоцентру почувся гомін, сміх. Засміялися й космонавти. Юрій переглянувся з друзями, підморгнув їм і знову звернувся до теоретика:

— Не забудьте ще одне — найголовніше. Оскільки ідея термоядерного синтезу може збанкрутувати, треба подумати глибше над основами космоенергетики. Що таке взагалі динаміка руху? Де її джерело? Чи не витікає воно з тих же сингулярних отворів? Можливо, такі отвори є в кожній суверенній частинці буття, незалежно від масштабів: у атомі, планеті, зорі, галактиці, метагалактиці? Чи не є всякий спін, будь-яка динаміка обертового руху частки, корпускули, тіла результатом вихору, що збуджується отворами у гіперпростір? І тоді енергетична константа матерії, речовини — неосяжна. Класичну формулу Ейнштейна Е = мс2 доведеться замінити більш вражаючою і, як би це не звучало парадоксально, більш природною: Е = ∞, безмежності, надмірності. Ви розумієте, що це означає? Двадцять перший вік зможе торкнутися вічного джерела сили й енергії. Кожна елементарна частка єднається з вселенським океаном буттєвої динаміки. Ми перестанемо користуватися варварськими засобами енергопаразитизму: спалюванням органічних запасів планети, руйнуванням планетарних глибин, винищуванням лісів, розгромом концентрованої ядерної сили актинідів. Ми ввійдемо в контакт з першодинамікою еволюції. А найосновніше — у нас в руках будуть важелі астромеханіки. Бо треба визнати відверто: фантазування у нас достатньо, а механізми здійснення тих проектів та прожектів допотопні, наївні, примітивні. Вибачайте за такий довгий відступ. Повірте, ми всі тут дуже схвильовані. Ось незабаром мають бути проаналізовані результати пошуку Чорної Діри, тоді доведеться зводити воєдино всю інформацію, синтезувати її. Зберемо летючий симпозіум «Космос — Земля». І ще одне прохання…

— Слухаємо, «Соколе»…

— Зв’яжіться з братом Борисом. Передайте йому нову інформацію, він дуже просив. Це необхідно для проекту «Резонанс Еволюції». Якщо він зможе, хай підскочить до Космоцентру на один із сеансів зв’язку.

— Буде зроблено…

На мітинг у райцентрі зійшлося так багато людей, що стара Ярина подумала: «Ой леле! Вся земля сюди зійшлася, чи що?».

Вони з Василем стояли на трибуні, а внизу вирувало людське море, малиново пломеніли прапори і піонерські галстуки, транспаранти прославляли космічну звитягу Юрія Гука та його товаришів. Щось говорили районні керівники, учителі, учні, вчені — гості з Києва. Все було поза словами, поза свідомим сприйняттям: урочистість, мерехтіння кольорів, піднесений тон промовців. І коли Василеві Гуку запропонували сказати слово, він, підступивши до перил трибуни, вибачливо промовив:

— Люди добрі, друзі мої, діти наші рідні!.. Не приховаю — мені приємно бачити, як шанують і величають нашого сина Юрія. Мабуть, він і його супутники вповні заслужили шану й любов. Проте варто нам не забувати й того, що космічні подвиги героїв — то лише завершення вікових зусиль безлічі людей, котрі прагнули до неба. Хто скаже, де чия рука прикладена до мурування спільної хати? Чи не краще відчути, що кожен з нас піднімав на своїх руках синів, братів, товаришів до зірок, щоб ширше, глибше вивчити зоряне поле, в якому живе людина?

Оваціями гримів майдан, схвально щось гомоніли вчені за спиною старого Гука, а він щиро й доброзичливо завершував свій короткий виступ:

— За вшанування мене й моєї дружини Ярини — наша найглибша подяка. Тільки я хочу, аби кожен з вас обернув тую шану на своїх матерів і батьків, бо легше, набагато легше виявляти шану офіційно, з трибуни, і незміряно тяжче нести її в серце щоднини, люблячи тих, котрі дали кожному життя. Ми, люди добрі, ростили не героїв, не космонавтів, а просто — людей. Так, як це робить кожен з нас, всі батьки, котрі тут присутні. А отже, й шана, адресована нам, хай буде всенародною шаною всім батькам, які самовіддано готують творчу естафету своїм нащадкам…

«Гарно сказав Василечко, — думалося Ярині, — гарно…».

Її теж попросили щось промовити, але вона рішуче відмовилася, сказавши:

— Приїжджайте у гості — я вгощу вас пухкими пиріжечками, наливочкою, а балакати з трибуни — нізащо в світі! Ніколи мені не доводилося привселюдно говорити, а якби хтось заставляв, то язик задерев’яніє, заціпить мені, і все! Не силуйте, бо й двох слів не зв’яжу.

Ті Яринині слова мікрофони рознесли по всьому майдану, і люди весело й доброзичливо сміялися: може, саме та фраза старої матері дала всім присутнім відчути свою спорідненість з найдивовижнішими космічними звитягами, бо всі ті звершення, зрештою, діялися, творилися звичайнісінькими сучасниками, а не якимись міфічними істотами.

Надвечір їх привезли назад, до рідного села. Ярина полегшено зітхнула, ступивши в хату: «Слава богу, вдома. Більше нікуди не поїду, хай хоч і вб’ють мене, Василечку».

У поштовому ящику Василь знайшов кілька листів та телеграм. То були привітання старій матері від дітей. Борис з дружиною вибачалися, що не змогли знайти часинку для гостювання, бо в Кіберцентрі кипить такий вулкан, що кожна хвилина дорога. Гриць прислав телеграму десь з дороги, написав купу ніжних слів і запевнив, що він поруч з мамою щоднини, щогодини в думках і почуттях.

Ярина, прочитавши все теє, сплакнула, усміхнулася крізь сльози Василеві:

— Бач, які вони грамотні стали! Думкою вічно зі мною, а на хвилинку переступити материн поріг — нема часу! А я ж їм не в думці пиріжечків напекла, а таки наяву. Хай вже Борис, у нього машинерія така складнюща, може, оставити її нема на кого, а цей же шибеник, мізинчик наш, міг би заскочити…

— Нічого, старенька, — заспокоїв її Василь, — аби їм добре було, а ми й так порадіємо. Давай пиріжки на стіл, може, й зайде хто привітати тебе.

Уже в сутінках завітали з лісу Христина й Сава. Хлопець був стомлений, але щасливий, по вінця переповнений, напоєний пахощами лісу, щебетанням птахів, спілкуванням з довірливою звіриною заповідника. Старий єгер відзначив той урочистий настрій, задоволено кивнув:

— Бачу, до серця наш край. Чи так?

— Чари, — сказав Сава. — Ніби знову народився на світ.

Христина вдячно глянула на хлопця, підійшла до матері, ніжно привітала її з днем народження, поцілувавши руки й чоло. Потім, дивлячись їй в очі, тихенько заспівала: «Ой сідлайте, хлопці, коні, коні воронії, та й поїдем доганяти літа молодії…».

— Правда, правда, доню, — схлипнула Ярина, погладивши Христину по плечу, — пора доганяти нам з татом свої літа… та тільки доженемо їх ми десь уже в іншому світі…

Сава розгорнув пакуночок, добувши з нього велику квітчасту хустку: багряні троянди на чорному тлі. Накинув на плечі іменинниці, поцілував руку.

— Вітаю вас, матінко, з тим днем, коли ви з’явилися в цьому світі. Сам я сирота, то радісно мені вшанувати жінку, котра є взірцем усіх матерів. Будьте щасливі!

Ярина милувалася крізь сльози яскравими квітами, а старий Гук тихо примовляв у сиві вуса:

— Добре, синку, добре.

— Догодив, синочку, таки догодив, — обнімаючи Саву, дякувала мати. — То прошу ж до столу, та вип’ємо наливочки, згадаємо про все хороше та любе.

Вона зняла рушника, що ним були прикриті рум’яні пиріжки, розкладені в кількох високих мисках, та старовинні штофи з розмаїтими наливками й настойками. Василь Гук налив усім по чарці, потім, подумавши, наповнив ще кілька зайвих.

— Всі наші діти й друзі тут, то не забудьмо й їх…

У двері постукали. Зайшов листоноша, інвалід війни Микита Чмир. Побачивши накритий стіл, весело потер долоні, підморгнув рудим вусом.

— От бісів ніс, таки чує, де доїться корівка з скаженим молоком. Ну, бабо Ярино, танцюйте ще! Засипали вас телеграмами. Ось отримуйте дві!

Іменинниця обережно взяла два телеграфні бланки, поклала на стіл, подала листоноші чарку. Він випив, узяв пиріжка, весело забалагурив:

— От якби кожного дня такі телеграми носити, міг би я свою зарплатню зекономити. Випив чарупину, пиріжком закусив, чого ще чоловікові треба?

Листоноша попрощався, подякувавши за пригощення, подався далі. Христина, розгорнувши телеграми, прочитала:

— «Будь радісна, єдина матінко моя. Буду радіти разом з тобою в цей день. Прикипів до роботи. Як звільнюся — прискочу. Всім присутнім — моя щирість. Цілую, Іван».

— Івасик, — розцвіла мати. — Мій першенький. Знаю, знаю, що в нього, справді, нема вільної хвилинки. Та нічого, добре, що не забувають матері за клопотами. А друга ж від кого? Мо’, від Марійки?

— Вгадала, мамусю, — сказала Христина. — Вона пише так: «Дякую долі за цей день, бо він дав мені все — життя, розум, радість пізнання. Мої вихованці — вінок шани тобі, матусю. Обнімаю тебе й татка. Ваша Марійка».

— Ну навчилися словами всякі викрутаси творити, — засміявся вдоволено батько. — Вельми грамотні. Просто не скажуть, а кучеряво так, кучеряво, аж у голові макітриться.

— Не бурчи, старий, — осміхнулася Ярина. — Добренько, що всі згадали, а кучеряво чи рівненько — хто як може!

— Не всі ще, — озвалася Христина. — Од Юрчика нічого нема… ба, може, пізніше буде, як повернеться?

— Ще раненько було, — щасливо заперечила мати. — Василечку, де та штуковина, що синочок передав?

— Яка штуковина? — не зрозуміла Христина.

— Побачиш…

Батько поставив на стіл портативний магнітофон, показав Ярині на квадратну клавішу.

— Ось тут натисни. Тобі шана — ти і вмикай. Голос із неба, як у священному писанні.

Мати тремтячим пальцем натиснула клавішу. Крізь тихий тріск почувся схвильований голос Юрія:

«Вітаю тебе, мамо. Ви всі за святковим столом — ти, тато, Христина, Марійка, Іван, Борис, Грицько, ваші й мої друзі. Ви гадаєте, що мене нема поруч з вами, але то лише здається. Чуєш, матінко? Ось я підходжу до тебе, обнімаю, і ніхто не почує, що я тобі скажу. А скажу я тобі ось що, рідна моя…».

Сльози текли по щоках матері, радістю сяяли блакитні очі, і відчували присутні, в яку дивну чаклунську епоху вони живуть, які обрії — небувалі, казкові — розкрилися перед людьми, і лише одне треба вирішити: що нести далі поза ті обрії, що там сіяти, вирощувати, будувати, кого поселити туди, за коло сьогодення, а кого не допускати, щоб не спопелити чорними вогнями байдужості або ненависті паростки нового світанку.

Співає цвіркун у запічку. Повзуть місячні плями по долівці. Чути важкий подих Василя, який заснув на печі. Христину повів Сава до сторожки і повернеться, мабуть, не скоро. Лише Ярина не спить.

Серце, мов рана: квилить, болить, сягає незримими струнами — нитками далеких і близьких дітей своїх. Як вони, що вони? Заспокійливі телеграми не замінять живого доторку, сяйва очей, тихої розмови. Ба навіть присутність дитини поруч, як, приміром, Христинки, не знімає того віковічного болю, що починається разом із зачаттям нового життя у материнському лоні.

Ярина тихесенько встає з ліжка, навшпиньки, щоб не розбудити Василя, виходить надвір. Зупиняється під зорями, довго дивиться на іскристу ріку, очікує. Інколи спалахне падуча зірка, прокреслить довгий тремтливий слід, згасне. Холодок стискує серце: десь там, у порожнечі, летить її синок Юрасик. Довкола пусто, тільки тонесенька плівочка відділяє людей від смерті. Як це страшно, навіть уявити — і то морозом котить поза спиною, а що ж там, у небі?! Правда, вчені, котрі були на мітингу, запевняли Ярину, що космічна техніка дуже надійна, певна, набагато надійніша від звичайного автомобіля. Хай все це так, тільки ж чому здається матері, що літає Юрась не в небі, а описує кола в її серці? Тривожно, боляче, страшно!

Юрій якось докоряв їй за те, що вона невпинно горить, породжуючи у власній душі всякі страхи: а раптом щось трапиться, а не дай боже чогось несподіваного! «Якщо все гаразд — ти дарма непокоїшся, — казав син, — а якщо погано — вже нічим не зарадиш!». О ні, Юрасику, ні, любий! Не можу я спокійно чекати, що там з тобою діється, бо мені здається, що й дотепер ще не розірвана пуповина, по котрій плинула кров моя до твого тіла. Вона лише довшою стала, незміряною, невидимою, і по ній вже не кров моя тече, а душа, надія, віра в те, що нічого злого не станеться з дитям моїм на землі і в небі. Ні, не можу я бути спокійною, діти мої, бо ваші видимі й невидимі стежки пролягають крізь серце моє!

Зашелестіло щось у кущах сержини, зупинилося біля материної ноги. Вкололо. Ах ти, пустунчик! Їжак. Нишпорить ночами, вишукує харч для дітей своїх. Теж непокоїться за маленьких їжаченят. Ну, біжи, біжи! А я ще раз заглиблюся в муку свою і радість.

Івасю, де ти нині, про що мислиш, на якому вогні палає серце твоє? Чи здолав ти свою думку, свою втрату й зневіру в жіноче серце? Як давно пролягає самотиною стежка твоя, а хіба ж годиться чоловікові проходити тінню в цьому світі, не залишивши живого сім’я на землі? Якби могла — небо прихилила б до тебе, щоб не палив ти своєї душі вічним вогнем. А може, й не треба тобі забуття? Адже нічого не пам’ятає й пень, камінь, болото, скеля. Вони байдужі до страждань і пошуків, до втрат і зневіри. А людина — то пекуча пам’ять. Людина — це біль! Може, породжує природа дітей своїх для іспиту: витерпиш вічний біль пам’яті — станеш вічною людиною. Не витерпиш — будь хмариною, каменем, птахом, деревом. Теж гарно, але сонно, тужливо, безвихідно. Вихід лише через біль. Куди? Мабуть, ще до ярішої й пекучішої муки, ще до нестерпнішого болю. Аж доки біль не охопить безкінечність. І тоді він щезне, бо вже йому нікуди буде рости, адже все існує лише можливістю зростання — і підлість, і радість, і муки, й любов. Зупинена любов — уже не любов. Зупинена мука — вже не мука. Чи не тому й світ є суперечливий, тривожний, болісний, що не може досягти завершення, вспокоєності, безболісності? Його доля — вічно народжуватися і вічно прагнути того, чого ніде й ніколи нема.

Івасику, якщо можеш почути думи мої, прислухайся до материнської молитви: «Пошли, доле, синові моєму полегкість у муці, твердість у виборі, спокій в неспокої і мовчазного друга, з яким можна йти гони життя, не промовляючи байдужих, непотрібних слів».

Нічна прохолода діймає. Зірки віддаляються, стають чужими, байдужими. А може, вони завжди байдужі? Люди лише наділяли їх своїми почуттями, бачили в них те, що розквітало у власних серцях. І якби колись пощастило людині свої мрії зробити руками, свої сподівання — стежками, свої радісні прагнення — силою: чим би став цілий світ? Щоб зорі — в тобі, небо — в душі, земля — тільки початок стежини, хмарини — кінчики твоїх пальців, нічний вітер — посланець твоєї ніжності, яку ти даруєш друзям своїм…

Ярина поволі повертається до хати, нечутно лягає до ліжка. Василь щось бурмоче вві сні, стогне. Певно, болить щось у старого, та не поскаржиться, не скаже. У мовчанні, в самотині готується (хіба я не бачу?) відпливати до таємничого берега. Дарма! Без мене тобі не обійтися там, біля темних скель, де скінчиться наше земне плавання.

Діти, діти мої! І дорослі ви, і самостійні, а все ще якісь неприкаяні, невлаштовані. От і Христинка, закам’яніла в горі своєму, не хоче навіть поплакати на грудях у матері, шукає розради у душах звірят і птахів. Чи знайдеш втіху там, якщо вона виростає в серці людини? Моя поранена чайко, в які густі нетрі ти потрапила! Чому? Чим заслужила таку неправду? Лихі люди завдали удару, оплювали першу, найсвятішу любов, а вже далі — крізь болісні рани — поповзли тіні зневіри, сум’яття, самоти. Може, твій новий друг зуміє визволити тебе з тяжкого полону?..

З Марійкою легше, певніше. Та хоч і самотня, але стримана, зосереджена, сильна. Віддала себе сільській школі, присвятила життя тим дітлахам, котрі понесуть у прийдешнє наші сподіванки, муки й віру.

«Марієчко, а чому б тобі не одружитися? Хіба мало гарних людей? Матимеш діток, які втішать тебе у похилому віці…».

«Матусю, я не самотня. Десятки очей світять в моє серце. Благають, мучать, радують, тішать, вимагають, ощасливлюють. Невже мені ще треба якихось „своїх“? Хіба ці — не мої? Вони народжуються з моєї душі, а це важче, ніж народити тілесно. Вибач, що кажу тобі, матері, але й ти, рідна, більше серцем народила нас, аніж плоттю. А хороші чоловіки є, матусю. Навіть неподалік. Та щось не дає мені зупинити на комусь свій погляд. Це ж треба надовго, навіки. Та коли я вже гадаю, що знайшла, нарешті… раптом бачу, чую щось дріб’язкове, таке непотрібне, обтяжливе, що жахаюся. Це ж, гадаю сама собі, треба буде пристосовуватися до чогось необов’язкового, принижуватися, терпіти, а може, змагатися? Навіщо, в ім’я чого? Я вільний птах, матусю, і хай зі мною летять до вирію інші птахи за велінням серця, а не тіла. Я ніколи, чуєш, матінко, ніколи не нап’юся, не дозволю собі напитися з брудної калюжі. Краще вмерти від спраги над болотом, прагнучи чистого, прозорого, небесного озера».

Розумію тебе, Марієчко! Може, і я пішла б твоєю стежиною, аби не стрінувся на шляху ваш батько — мій сильний, тихий, надійний, мовчазний герой…

Ще згадати Бориса і Гриця. Борис, як скеля. Йде своїми науковими хащами мовчазно, ніколи не скаржиться, нікому не докоряє. Сімейне життя не дуже витанцювалося, матері це видно аж надто ясно, та син навіть словечком не обмовиться про теє і завжди говорить лише про роботу, щасливий нею. А Гриць, остання дитина, мізинчик, кожноденно під вітрами неспокою. Не зупиниться на певній професії, не всидить на одному місці, не знайде дівчини до пуття й до серця. І сни сняться Ярині про нього якісь химерні, страшні, тривожні. То розбивається Грицюня об скелі, то втікає від страшних потвор, то не вертається з бою, а вона отримує похоронку, як це часто було в дні останньої війни. Знає Ярина, що все це марення, а душа горить — не згорає, і нікому розділити з нею ту вічну пекучість, те тріпотіння материнського серця.

Ніч тяглася, як горе. Здавалося, їй не буде кінця. Та потроху танула темрява, насичувалася імлисто-сірими барвами світання, потім — ніжно-перлистими, рожевими. Так вона й не заснула, лише кілька разів склепила повіки і мандрувала в ті короткі миті по химерній країні своїх думок: виринали перед її внутрішнім зором лиця дітей, спліталися в найнесподіваніших виявах і поєднаннях. Зненацька сліпуча блискавиця пронизала свідомість, і Ярина відчула себе на високій горі. Була вона юною дівчиною, і поруч стояв Василь — якийсь тонкий, натхненний, молодий. Він обнімав Ярину за плечі і наспівував їй чарівну пісню: слів не розібрати, а мелодія була радісна й гармонійна — кожен звук, кожен акорд відлунював у серці, ставав нероздільною суттю свідомості й чуття.

А внизу, під горою, стояли теж Ярина з Василем, тільки вони були старі, зморшкуваті, такі, як тепер, і сумно, трохи докірливо дивилися вгору, на своїх молодих двійників.

— Ходімо, — тихенько озвалася юна Ярина. — Мені незручно. Баба Ярина гнівається.

— Я не гніваюся, — зітхнула стара Ярина. — Я тільки хочу запитати тебе: чи не забудеш страждання, котре довелося мені звідати, в іншому житті?

Очі молодої Ярини спалахнули вогнями щирості.

— Не забуду довіку!

— А мрію мою, котра не здійснилася тут, чи понесеш далі?

— Понесу!

— А пам’ятаєш, про що я мріяла тоді, як ми зустрілися з Василечком у дубовому гаю? Коли сонце сідало ва обрій, а я дивилася на нього, і здавалося мені, що то човен, котрий перевезе мене до світу, де все, все здійснюється… Чи не загубиш ти давньої мрії моєї в нових мандрах?

— Не загублю, — пролунало у високості, ніби луна далеких років. І стара Ярина кинулася з дрімоти. Наступав новий ранок…

Проводячи Христину до сторожки, Сава йшов поруч, але не смів узяти її за руку, наблизитися. Була вона, як і при першій зустрічі, трохи відчужена, задумлива, далека. Йшла лісовою стежкою легко, ніби не торкалася землі. Зачарований ліс мовчав, місячні промені ткали в листі срібне мереживо, інколи Христина пронизувала те феєричне плетиво і здавалася тоді нетутешньою істотою. Хлопець згадав її записи і вирішив поговорити про них, щоб якось прокласти містки до її закрижанілої душі.

— Я перечитав твої роздуми, Христино…

— Яке враження? — Вона мигцем глянула на нього в напівсутінках ночі й знову одвернулася.

— Я згоден з тобою, що на планеті створилася катастрофічна ситуація в стосунках між рослинним світом і людським породженням — технологією. Це й не дивно. Флора розвивається мільярди літ, а технологія — дитя якоїсь сотні років. Рослина всебічно пристосувалася до природи, налагодила безліч зв’язків з нею, а технологія ще нагадує якийсь раптовий вибух, безконтрольний виплеск енергії, пошуків, експериментів. Таке враження, ніби хтось щось шукає, ігноруючи будь-які застереження й закони безпеки. А може, це справді якийсь вибух? Ми думаємо, що прогрес, а воно — розпад…

— Це ти прочитав десь чи сам так думаєш? — зацікавлено повернулася до хлопця Христина.

— Сам. Хіба мої слова щось особливе? Це ж ясно всім.

— Даремно так думаєш. Більшість людей далекі від таких думок. Навіть екологи плавають у рожевих туманах, сподіваючись на те, що можна «захистити природу» якимись законодавчими актами та карами, що зрештою все обійдеться! А твоя думка — вельми цікава й точна: технологія пішла в антиприродному напрямку — ось чому це подібне до вибуху. І будь-якому шукачеві виходу з екологічного тупика треба враховувати цей зловісний факт. Ну, гаразд, ти збагнув дилему, а як ти ставишся до основної пропозиції — реконструкції Першоприроди?

— Я ще мало знаю, мало читав, — зітхнув Сава. — Тільки в душу закрадається сумнів: як ти побудуєш свої форпости краси, свої заповідники альтернативних пошуків у середовищі браконьєрів, байдужих споживачів, у оточенні антагоністичного світу? Кожен твій крок буде суперечити океану протилежних дій і вся твоя альтернатива нагадуватиме жалюгідний писк комара перед гуркотом танка.

— Ти мислиш надто поверхово, — холоднувато відповіла Христина. — Природа глибоко діалектична, закони, якими вона творить свої задуми, далекі від очевидності. Невже ти гадаєш, що життя — якась ефемера? Що воно ось так легенько здасть свої позиції перед наступом бездушної технології? Людина — творець машинного царства, але вона — дитя природи, висока ступінь світового життя. І в ній має відбутися, вже відбувається революція, повстання супроти власного виродження. Ти коли-небудь читав праці Вернадського про біосферу й ноосферу?

— Популярні статті. Передачі по телевізору…

— Я процитую речення з книги цього дивовижного вченого. Він ставить питання так: «Чи був де-небудь початок життя й живого? Чи живе й життя такі ж вічні основи космосу, якими є матерія й енергія? Чи характерні життя й живе тільки для однієї Землі, чи це є загальний прояв космосу?».

— Вражаючий масштаб мислення…

— Атож! Тут — ключ до розуміння моєї альтернативи. Я повністю згодна з Вернадським щодо вічності життя. Та й багато інших учених вже впевнено стверджують геологічну вічність життя. Воно існує всюди, де виникають відповідні умови. Спалахує так, як процес горіння чи ядерна реакція. Визнавши цю тезу, ми збагнемо, що життя і його вищий прояв — розум розвиваються у всесвіті протягом безмірних циклів буття. Отже, життя й розум уже давно осягнули найвищі ступені прояву, найвищу гармонійність і мудрість. Ти розумієш, до чого я веду?

— Ще не збагнув.

— Дуже проста думка, висновок, який проситься поза всякими спекуляціями: світове життя має бути цілком згармонізованим, у ньому узгодяться всі чинники і прояви за законом краси й цілості.

— Як же тоді пояснити земну аномалію?

— Саме як аномалію, — тихенько засміялася Христина. — Як своєрідну хворобу життя. Уяви собі далеку епоху виникнення біосфери на Землі, спалах віталізації, породжений сукупною дією Великого Космосу. Першоклітини, які почали функціонувати в первісних океанах, могли бути цілком нормальні, гармонійні, несли в собі генетичний код злагодженого життя, повністю автотрофного. Потім відбулася певна деформація. Ми не можемо поки що зрозуміти, де причина такого втручання. Основне те, що деформація відбулася. Геноблоки грядущих еволюційних форм отримали спотворену програму. Почали виникати страхітливі монстри у водах і на суші, ніби відбитки у дзеркалах «кімнати сміху». Чим далі — тим жахливіше! Згадай потвор далеких геологічних епох — різних там тиранозаврів, птеродонів, іхтіозаврів… та й наших носорогів, бегемотів, крокодилів. Красунчики — не приведи боже! А хмари гнусу, а блощиці, а скорпіони, а гади?

— То ти вважаєш, що вся земна еволюція хвора? А як же тоді людина?

— Може, людина для того й сформована природою, щоб вилікувати біосферу, повернути їй першородство, гармонію. Людина — ніби носій імунних сил єдиного життя.

— Але саме ж людина найбільше руйнує природу! Як ти це поясниш?

— Людина прийняла в себе не лише алгоритм одужання, зцілення природи, а й весь ворожий, антагоністичний заряд нищення життя. Як влучно колись писав Достоєвський: поле бою антагоністів — серце людини. Не забудь про те, що лише мисляча істота збагнула біль природи, зберегла легенду про Едем — світ радості й цільності. Саме людина забила тривогу з приводу деградації біосфери…

— Але конкретно… що робити конкретно? Потоку руйнації треба протиставити такий же… та ні! Незміряно потужніший потік творення, реконструкції. Де він? Хто очолить його? Невже ти гадаєш, що окремі ентузіасти можуть мати успіх в середовищі тисяч і тисяч байдужих споживачів?

Христина зупинилася. Ступила крок до хлопця і взяла його руки в свої гарячі долоні. Він затремтів від того доторку, ніби електричний струм пронизав тіло. Очі дівчини здавалися глибокими проваллями, в них мерехтіли відблиски зірок.

— Чому ти волієш, щоб хтось взяв на себе тягар відповідальності? — вимогливо й суворо запитала вона. — Хіба гадаєш, що для цього потрібна виключність? Чи особливий талант? Роби справу там, — де ти опинився. Вважай, що на тебе дивиться всесвіт, що ти робиш те, від чого залежить доля планети. Може, твоя краплина буде вирішальна у тій чаші, яку наповнюють ентузіасти! І звідки тобі відомо, скільки їх і хто вони. І де?..

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА Небувальщина

…Диво дивне трапилося зі мною. Саме тому я й вирішила віднині записувати все, що стосуватиметься сьогоднішньої ночі: роздуми, зустрічі, бесіди в людьми, міркування мислителів.

Надвечір я повернулася зі школи, несучи атестат зрілості, а на додачу — золоту медаль. Прадід Василь завжди застерігав мене від марнослав’я, а все ж таки приємно: не соромно глянути у очі батькам і друзям. Дома вітали мене бабуся Олена і дідусь Микола Горенко, вони приїхали з Києва, щоб відзначити цей день. Від мами й тата — телеграма з Делі: щиро вітають і бажають обрати шлях єдино правильний, неповторний, радісний. «Щоб при завершенні життя не було сумніву у власній стежині», — так завершувалася телеграма.

Уже в сутінках я відвідала прадіда Василя в землянці. Похвалилася золотою медаллю, жартома вимагаючи подарунка. Він уважно подивився мені в очі, сказав:

— Буде тобі подарунок. Підеш зі мною.

— Куди?

— До лісу.

— Вже сутінки, нічого не побачимо…

— Те, що треба, ми побачимо…

Заінтригована словами прадіда, я слухняно пішла за ним. Він провів мене ледь помітною стежкою поміж чагарями до малесенької річечки Вити. Продирався крізь терни й кущі глоду, розгортав буйнотрав’я чортополоху, визначаючи напрямок за якимись ознаками, відомими лише йому. Під ногами захлюпала вода. Прадід звелів зняти туфлі. Далі ми йшли босоніж під мерехтінням зірок, намацуючи стежку поміж купинами. Нарешті зупинилися. Довкола стояла суцільна стіна вікових дубів. Один з них вирізнявся товстелезним стовбуром, що біля кореня сягав у діаметрі не менше п’яти метрів, і височів, як мінарет, метрів на п’ятдесят вгору.

Я обійшла довкола велетня, торкаючись до звивин вузлуватого коріння, котре потужно занурювалося в землю, ніби обіймало її надійно і вмиротворено. Дідусь поклав долоню на моє плече і, ніби нас хтось міг підслухати в сутінках ночі, шепнув:

— Ну що?

— Це диво. Чому ніколи не показував мені? Скільки йому літ?

— Півтори тисячі. А може, й більше. Він уже був патріархом лісу, коли Русь приймала хрещення. Він пам’ятає всіх князів, він живий свідок нашої історії.

— Ти так про нього кажеш, ніби це якийсь літописець…

— Більше, доню, більше…

— Чому про нього не писали? Хіба вченим не цікавий такий феномен?

— Це не феномен, — докірливо сказав прадід. — Це один з вартових нашого краю. Затямила? У лісників є мовчазна домовленість — жодного слова про нього нікому. Ні пари з вуст! Хтось із лісогосподарників пронюхав про гіганта, розшукав його і навіть спробував пильгучити бензопилою.

— Який ідіотизм, — жахнулася я.

— Отож! Наспіли лісники, зупинили злочин. Як вони там гомоніли з тим заготівельником — не знаю. Відомо лише, що той чолов’яга забув про цього дуба і навіть перевівся з нашого району в інше місце.

— То оце і є… твій подарунок для мене?

— А хіба мало? — обережно перепитав прадід, ніби прислухався до нечутного голосу.

— Аж надто багато. І ти ж недарма привів мене сюди…

— Недарма, доню.

— Щось хочеш сказати мені, познайомивши з цим дивом?

— Хочу.

— Що ж саме?

— Не поспішай. Відповідь має дозріти в твоєму серці. Я лише натякну. Скажу ось що: дещо запитаю тебе в присутності оцього вартового, і хай він теж послухає.

— Хіба він нас чує?

— Чує, — серйозно запевнив прадід. — І в цьому теж частка мого подарунка.

— Чує так, як ми — люди? — наполягала я. — Розуміє нас?

— Глибше. Всеосяжніше, доню. Але про це пізніше. Дозволь запитати тебе: який шлях обираєш після школи?

— Я вже казала тобі, дідусю, що мрію стати лікарем-психіатром.

— Що спонукало тебе до цього вибору?

— Я випадково зустріла біля Павлівської лікарні в Києві божевільних. Мене це жахнуло. Очі, в яких не світиться розум, безладні рухи, повний розрив з реальним світом, де сяє сонце і буяють квіти, де лунає прекрасна музика і співи пташок…

— І тобі захотілося…

— Так, дідусю, мені захотілося вивести їх на стежку радості й творчості. Хай буде боляче, хай буде тяжко, бунтівливо, але осмислено, усвідомлено. Я тоді ще в глибині душі вирішила допомагати людям, позбавленим радості. Ти ж знаєш, як багато книг я вже простудіювала в цьому питанні. Та справа ж не лише в клінічно недужих, в таких, котрі явно хворі. Багато й так званих «нормальних» людей поневолені забобонами, дикими традиціями, мізерними уподобаннями й звичками, і весь цей чорний потік заважає їм бачити правдиву радість життя.

— І як же ти волієш лікувати їх? Мікстурами? Таблетками? Чи травами?

— Я розумію твою іронію. Справді, хіміотерапія, навіть найвишуканіша фітотерапія, не повернуть радості тому, хто втратив її. Все це тимчасово, і не вирішує проблеми по-справжньому. Хоч я ще й дилетант, але догадуюся, що треба шукати несподіваних шляхів, бо якби традиційні шляхи були достатні, світ давно вже став би радісним садом. Соціальні умови — то передумова для пошуку, але сам пошук має бути індивідуальним. Розуміння — в серці…

— Гарно, доню, гарно, — прошепотів прадід. — Саме так, в серці. Отже, ти бажаєш повертати людям радість. Чудово. Тільки, вирушаючи в таку далеку й тривожну дорогу, треба знати, де основне джерело радості.

— Покажи мені те джерело.

— Ти п’єш з нього. То скарби Зелен-Дива. Поза квіткою марно шукати радості.

— А зорі, дідусю? Глянь — вони сміються у небі. Зірки одвіку дарували нашим пращурам радість і спокій.

— Зорі й квіти — одне й те ж явище, — загадково мовив прадід. — Але про це ти згодом будеш знати сама. Квітка — лише посланець Сонця й зірок на Землі. І вона кличе людей туди, звідки прийшла сама. Збагнула?

— Казкові слова. В мені будяться якісь нові відчуття. Сутінки розтають… Дерева якісь живі…

— Джерело радості завирувало в тобі. Радісній людині відкривається все, що втаємничено від сірого ока. Запам’ятай же: доки будеш другом рослинного світу, доки нестимеш квітку в серці, радість не залишить тебе. І ти справді матимеш силу — повертати недужим щастя свідомого буття. Зажди хвильку — я запитаю Зелен-Дива: може, він з’явиться тобі…

Прадід припав до стовбура широко розпростертими руками, ніби хотів зануритися в потужну, поорану глибоченними рівчаками кору. Я тремтіла від хвилювання, чи, може, тіло проймала нічна прохолода.

— Іде, — прошепотів прадід.

— Хто?

— Зелен-Див. Господар квіткового царства. Він вітає тебе і віщує стежку радості.

— Дідусю, ти правду кажеш?

— Готуйся.

Він узяв мене за руку, міцно стис, і дивний спокій прокотився в грудях. Стало тепло й затишно. Настало якесь тривожне мовчання, дерева й віття на них опромінилися зеленкувато-блакитним сяйвом. Зненацька стовбур багатовікового дуба запульсував прозорими хвилями, і з того мерехтіння виявилася гармонійна постать юнака у заквітчаних шатах. Він торкнувся рукою мого чола. Блискавиця вдарила в серце, і колючі удари відгукнулися в найвіддаленіших закутках тіла. Нестерпно запекло вуста, затьмарило свідомість. Млість знемогла тіло, дідусь підтримав мене. А коли я вернулася до тями, він вів мене вже сухою стежиною поміж сосновими посадками.

— Що це було? — озвалася я.

— Радій, доню. Квіти благословили тебе, — прошепотів прадід. — Віднині ти рідна їм. Чуєш? Все, що в їхній силі, буде служити тобі. Не дивуйся. Все приймай так, як воно є. Введи в сучасне розуміння. Хіба важливі формули? Важлива суть реальності. Ти ступила тільки перший крок по стежині, а вона — безмежна. І ще одне застереження: відкривай зелену браму лише тому, хто прагне чистої радості, хто віддає себе людям і квітці.

…І ось я за своїм столом. Все ще дивуюся, радію, запитую сама себе — чи було це? Чи не примарилося?

Знаю одне: навіки йду по стежині квітки, разом з нею сплітатиму вінок радості для прийдешнього світу щастя й любові. Дякую тобі, прадіде, за такий казковий подарунок!

…Не спала всю ніч. У окремі хвилини забуття марилися мені танцюючі квіти, хороводи троянд, щось промовляв до мене тисячолітній дуб, і луна тої мови котилася понад лісами. Я все хотіла відтворити зміст і значення тих слів, та видіння випаровувалися в пам’яті, мов ранкова роса.

Дідусь Микола з бабусею Оленою поїхали на світанку до Києва, а я, не очікуючи сходу сонця, кинулася до землянки прадіда. Він сидів на лавці, тримаючи на колінах стародавню кобзу, і щось лагодив у ній. Побачивши моє стривожене обличчя, ласкаво усміхнувся, привітно кивнув.

— Не спалося, доню?

— Ані годиночки.

— Не дивно. Хто торкнувся серцем найглибшої тайни життя, тому вже не судилося забуття.

Речення, промовлене прадідом, було якесь загадкове, і воно перегукувалося з моїм настроєм. Я одразу приступила до старого зі своїми сумнівами:

— Дідусю, це було чи ні?

— Що, доню?

— Ну… нічне побачення з дубом?

— Хіба ти вже така безпам’ятна, доню? — засміявся прадід.

— Та ні. Я не про те. Я добре знаю, що ми були біля правічного дуба, і знаю, про що ти мені казав. Але пізніше… коли мені з’явився…

— Хто?

— Ти назвав його Зелен-Дивом… заквітчаний Юнак… Мене вразило це видіння. І я не можу збагнути, що це таке? Я ж готуюся вчитися на психіатра. Розумію, що в глибинах людської свідомості і підсвідомості приховано безліч таємниць. Адже це явище може бути навіяне твоєю переконаністю, твоєю гіпнотичною впевненістю…

— Ти хочеш сказати, що бачила примару? — обережно запитав прадід. — Галюцинацію?

— Може, не примару, а сон наяву. Розумієш, мій інтелект буде бунтувати. З одного боку — мавки, лісовики, диви… все це казково, приємно, романтично. А з іншого — раціональна епоха, котра вимагає, щоб все було введено в природні закономірності…

— Гм… Раціональна епоха, — іронічно буркнув прадід. Провів пальцями по струнах кобзи, і мені здалося, ніби той акорд пробудив світанок зі сну: у віконце землянки бризнули райдужні краплі сонця, заграли на стінах. — Я не розумію, що таке раціональна епоха, доню. Яка раціональність в тому, що земні кораблі вже летять за межі Сонячної Системи? А хіба раціональне сучасне наукове бачення структури мікросвіту з усіма отими кварками, глюонами та гіперонами? А Чорні Діри, куди провалюються цілі всесвіти, десятикілометрові зірки, тяжчі від Сонця в тисячі разів, — хіба раціонально щось тут поясниш? Вчені вже просто приймають реалії довколишнього світу, як вони виявляють себе, і намагаються осмислити їх з допомогою певних аксіом. Але ж ті аксіоми не доведені. Ми їх приймаємо по-дитячому: віримо, й все? Головне, щоб наш досвід збігався з суспільною практикою.

— Саме про це я й турбуюся, — схопилася я за останню фразу.

— Чи моє видіння може збігатися з суспільною практикою? Чи таке саме відчують, побачать інші люди?

— А хіба вчені «бачать» оті гіпотетичні кварки? — ласкаво зауважив прадід. — Вони лише відзначають при своїх експериментах, що при ядерних процесах наявна сила, котра діє так, як це передбачає теорія кварків. А що вона насправді — ота сила, — хто скаже? І чи не буде вона невпинно видозмінюватися, модифікуватися відповідно до осягнення нових обріїв знання? Те ж саме, доню, з нашою нічною розмовою, з твоїм видінням. Ти ввійшла в контакт з тією силою природи, що творить світ рослин і квітів. Той світ такий багатомірний, що марні старання впхати його в мережу класифікації й статистики. Подумай сама: якщо навіть частки мікросвіту змушують учених творити легендарні образи, то наскільки ж глибший, незміряно глибший світ зеленого дива планети?!

— Ти хочеш сказати, що моє видіння відповідає якомусь аспектові реальності природи?

— Ой, навіщо такі слова? «Аспект реальності»! Приймай усе так, як це вміли робити наші пращури. Хоча б так, як у «Лісовій пісні» Лесі Українки.

— Моя улюблена річ.

— Тим більше. Гадаєш, геніальна Леся просто бавилася образами фольклору? Вона жила в тому казковому світі, бо інакше не змогла б написати так достовірно. Запевняю тебе: хто не побачить всіх тих мавок і русалок наяву, той не змусить хвилюватися їхньою долею.

— Дідусю, як добре ти сказав. Я збагнула. Кожен черпатиме з живої криниці природи стільки, скільки зуміє, і те, що здатний побачити. Хто бачить у лісі лише матеріал для палива або будівництва, для того все життя вимірюватиметься кубометрами дров або тоннами м’яса. А хто відчує, що життя єдине…

— Тому світ Зелен-Дива відкриє своє потаємне серце, — підхопив прадід.

— І ти вважаєш, що рослини мають розум і можна з ними розмовляти? — хвилюючись, запитала я. — Чи це лише уявна розмова… ну, така собі поетична вільність душі?

— Світ рослин має розум, серйозно відповів прадід. І розум неймовірно високого рівня. Є у планетарної флори і сукупний розум, ніби загальноприродний мозок, а є й розуми тих чи інших родів, рослинних груп, асоціацій. Є й розуми окремих дерев чи квітів. А відносно розмови з ними скажу таке: природа відповідає людині на будь-яке запитання, якщо воно поставлене коректно й осмислено. Людина навіть силою, знущанням вириває у природи ті чи інші відповіді, але можна збагнути, чого варті такі здобутки! А рослинний світ з давніх давен промовляє до нас. Я б сказав, що він народив нас, виліпив тип мислячої людини, істоти естетичної, етичної, прагнучої краси. Без такого впливу ми були б лише троглодитами, зграями диких приматів. Квітка сотворила людину люблячу, бо вона перемогла нашу звірячу сутність і сформувала трударя, шукача тайни, мандрівника у незримість…

— Ой, дідусю, твої слова, ніби казка.

— Бо життя і є вічна казка, доню. Отож затям собі: балакати з квітками — марна справа. Їм далекі й чужі наші балачки, наше порожнє базікання. Згадай, що вони розмовляють з самим Сонцем, з далекими зірками. Вони п’ють молоко з грудей самої Матері-Землі. Які всеосяжні обійми, котрі охоплюють в єдину мить найменше і найбільше, землю й небо, краплину води і Всесвіт. Щоб вступити з ними в контакт, треба забути про себе, віддати себе квітам повністю й назавжди. Стати їхнім індивідуальним розумом, їхнім побратимом, посестрою. Піднятися до масштабності їхнього спілкування… такого спілкування, де відсутні будуть мізерії повсякдення, спопелена павутина банальних стосунків, турботи про необов’язкове. Залишиться тільки вічне прагнення до краси, осмисленості, самовідданості. Не будемо нагромаджувати слів, доню, бо вони мають сенс лише для того, хто вкладає в них достойний зміст. Для мізерної душі великі слова здаються смішними, такій душі нічим наповнити урочисту чашу вічності. А квіти роблять це просто й звично: навіть в найбруднішому місці розквітає їхня краса, і ми відчуваємо, що це — абсолютне явище. Викінчене, довершене, унікальне.

— Дідусю, навчи мене спілкуватися з квітами. Я збагнула те, що ти сказав, ще глибше відчула потребу повертати людям радість здоров’я й свідомості. А цього, справді, не досягти без квітів, без живої природи.

— Добре, доню, — трохи подумавши, озвався прадід. — Зроблю тобі ще один подарунок. Тільки приготуйся до нього, виладуй струни душі, як оце я ладую кобзу, щоб звучали вони цілковитим співзвуччям з квітами.

— Що? Що ти мені подаруєш?

— Попливемо нині з тобою на Дивич-гору.

— На Правобережжя? Туди, де ти казав, колись збиралися Диви?

— Для них нема «колись», доню. Природа цільна понад часом, понад нашими поділками й вимірами.

— А що ми там будемо робити?

— Ти відпочинеш там, — загадково мовив прадід. — Адже не спала цілу ніч? Потерпи ще, доки я перевезу тебе. Все інше побачиш сама. І тоді остаточно збагнеш, куди тобі йти…

…Ми повернулися. Тривога переповнює мене. І радість. Будь-які сумніви залишили розум, свідомість розширилася за незримі стіни, котрі ще вчора заступали виднокіл. Важко висловити цей стан. Здається, тільки що перед тобою стояли декорації, ти їх сприймала природно й спокійно, як частку реальності, і ось зненацька дмухнув вітерець, і вони впали, мов картковий будиночок. Залишився тільки подив: невже я була така обмежена й консервативна? Адже все так просто й зрозуміло!

Опишу все, як було.

Прадід переправив мене човном під Дивич-гору. Зробив знак іти за ним. Покрученою яругою, поміж густючими чагарями, ми вибралися на галявинку. Звідси видно було широке плесо Дніпра, блакитну смужку лівобережних лісів, довкола — стіна квітучих шипшин і глоду. Поміж розкішним зелом галявини там і сям сонечками зоріли рідкісні квіти горицвіту, яскравими зірками жовтіла кульбаба. У повітрі плив ніжний трояндовий запах.

Прадід провів рукою довкола.

— На цій галявині, — прошепотів він, — справіку дівчата питали про свою долю у Зелен-Дива. І хто щиро питав, тому відкривалося у сні прийдешнє. Як саме — того не скажу. Сама побачиш. Ляж на цю зачаровану постелю, задрімай… А все інше — залежить від твого серця, від глибини твоєї душі. Зачекаю тебе внизу, біля Дніпра. Не бійся нічого, квіти захистять тебе.

— Я не боюся, дідусю, — теж пошепки відповіла я, хоч несподіване тремтіння виникло в тілі, тривожно віддалося в серці. — Я зроблю так, як ти сказав…

— Гаразд, доню. Ляж і спочинь…

Прадід зник між кущами. Я лишилась сама. Не довго роздумуючи, лягла на розкішну траву, бо сон таки знемагав мене. Хвиля млості заколисала, понесла у марення, у небувалість. Ще мить чути було далекі гудки теплоходів, а потім настала тиша. І привидівся мені химерний спектакль. Саме спектакль, бо все бачилося, ніби на сцені, у вузькому прямокутнику. Своєрідна телепередача понад часом і простором. Навіть мова дійових осіб була ритмізована, віршована, як у драматичних поемах.

…Спочатку я побачила гурт прадавніх дівчат у довгих полотняних сорочках, прегарно вигаптуваних на рукавах, грудях і на подолі. Всі були у віночках і водили хоровод над Дніпром, а ріка — не така, як тепер. Прозора, могутня течія, потужні водокрути, чисті-пречисті піски край берега. Дівчата співали пісню, і я запам’ятала її слово в слово.

Ланцюжок хороводу розпався, і дівчата з радісним гомоном кинулися до Дніпра, кидаючи в потік свої вінки. Хвиля підхопила їх, понесла. А потім все розтануло. Я відчула, що лежу на галявині, в густій траві, але не можу поворухнутися. Зненацька відкрилося в мені внутрішнє бачення, і стіна чагарів та квітів довкола стала прозорою. Почулися ніжні мелодії, пісні, і я збагнула, що то співають квіти й трави, святкуючи прихід літа і буйносилля землі. Теперішня моя свідомість теж зберігалася, тому що я знала: все це діється в минулому — може, в дев’ятнадцятому, а може, у вісімнадцятому сторіччі. Звідки прийшла та певність — не відаю. Знання було притаманне тому станові.

Мені здавалося, що я навіть чую слова квіткових пісень, у кожної рослини була своя пісня, свої слова, але зміст їх чітко не вхоплювався, не осідав у пам’яті, залишилися хіба що окремі строфи, та й ті, мабуть, домислені мною пізніше. Щось таке на кшталт: «Звіробій, злотовій, дивний воїн-вихровій!». Або: «У шалений танець пішов юний чебрець! Ну й чебрець, ну й митець, синьобровий молодець!».

Раптово квіти завмерли. На галявину вийшов юнак — високий, гінкий, як лозина, загорнутий в стародавній гіматій. Скорботне обличчя, чорні густі брови зсунуті до перенісся, на чолі залягла глибока вертикальна зморшка. Я знала, що це поет, бачила, що він в полоні глибокої трагедії. Юнак довго дивився на Дніпро, аж доки посутеніло, і в дивоколі спалахнули зірки. На плесі ріки засріблилися відблиски місяця, а я не мала сили поворухнутися, щоб дати поетові знак: окрім нього, тут є живі люди. Він підняв руки вгору, ніби безмовно звертався до всесвіту, і зірки над ним зажевріли під подихом вітру вічності. Обриси сузір’їв здавалися не такими, як я сприймала завжди. Світила горнулися докупи, вимальовувалися мерехтливими пунктирами образи й форми тварин, птахів, казкових квітів. Поет глибоко вдихнув запашне повітря вечора і почав промовляти. Я записую його декламацію слово в слово, бо вона врізалась у душу. Саме декламацію, хоч там, у сні, вона здавалася мені природнішою, ніж звична «прозова» мова.

Я відчула, що він самогубець, збирається покінчити з собою. Захотілося скинути з себе мару безсилля, підвестися з трави, зупинити його. Сказати йому, що трагедія минулого подолана, що люди вже починають розуміти красу поезії й любові, що вони ступили на стежку зірок, долають відчуженість і ненависть. Дарма! Моє палке бажання не могло перейти в дію, я лежала, мов кам’яна.

Він ступив до кручі й кинувся у Дніпро. Тоді я отямилася від забуття, подолала знемогу. Де взялися сили: стрибнула у воду, розшукала на дні знетямленого поета. Він плив у течії безвільно, і довгі пасма водорості сповивали його блакитне тіло. Я винесла його на берег, поклала на траву. І сталося диво: тіло його опадало клаптями на землю, випаровувалося, а замість нього виникла ніжно-зелена постать, вся в квітах. Вуста, ніби пелюстки троянди, волосся подібне до сиво-зеленої трави ковили, очі, як блакитні незабудки. Галявина радісно загомоніла: «Він наш, він тепер наш!».

Поет, підвівшись з трави, звернув погляд до мене.

— Сестро Русаліє, — ласкаво сказав він, — ти врятувала душу мою, слово моє. Тепер я стану серцем квітів, ждатиму суджених друзів, котрі зуміють почути поклик ніжності й краси. З тобою ми зустрінемось у прийдешньому, і ти знову впізнаєш мене. І стежка квітів простеле нам килим. Не забудь… Не забудь… Не забудь…

Я отямилася, а його слова ще відлунювали в мені, і були вони такі ж реальні, як спів птахів у гущавині, і дзижчання джмелів над квітами, і далекий гук теплоходів.

Прадід, який чекав мене біля човна, ні про що не питав, лише пильно глянув у очі, вдоволено кивнув. Вже пристаючи до протилежного берега, скупо сказав:

— Бачу — прийняла мій подарунок, доню.

— Прийняла, дідусю. Тепер уже навіки.

І ось я наодинці з моїм зошитом. Що можу передати білому аркушику? Хіба спроможні темні закарлючки літер відтворити таємничу реальність дива? Хіба вогонь втримається в паперовій посудинці? Правду сказав ти, дідусю: основне в тому, що з нами відбувається, — нове народження. Тільки той, кому відкрилися небувалі очі здатен збагнути новий обрій. Передати в словах чи якось інакше таємницю — марна справа! Можна тільки покликати друга до зачарованої криниці і, якщо він відчує спрагу, запросити ковтнути живлючої вологи…

…Здала документи до медичного інституту. Є надія, що мене приймуть поза конкурсом. Це залежить від того, скільки медалістів претендуватиме на вступ до цього вузу. Та все це байки! Я ходжу вулицями Києва, мов сновида: не бачу людей, не помічаю машин. Дивуюся лише деревам і квітам, яких зустрічаю тут, в урбаністичному лабіринті. Як все в мені змінилося після чаклунського подарунка прадіда Василя! Недавно зустріла у підземному переході на Хрещатику жінку в кошиком волошок. Жахнулася. Якимсь глибинним зором побачила все, що відбувалося з бідолашними квітами: насильне висмикування з рідного грунту, мученицька поїздка в задушливому автобусі, спрага й знемога на вулицях міста в очікуванні миті, коли хтось купить їх і напоїть хлорованою водою перед остаточною смертю.

Тепер мені зривання, квітів здається злочином, жорстокою і невмотивованою акцією. Збирати плоди, вирощувати необхідне зело — то одна річ, а мучити квіти, вважаючи це ознакою естетичності й доброго смаку — дикунство. Адже ми породжені в надрах рослинного світу, є його часткою. Наше тіло єдине з ними, спільний біосферний організм. Чому ж ми так бережемо, пестимо власну частку і так бездушно, байдуже топчемо, нищимо те, що формує нас, дає життя, повітря, красу?

Поїду знову додому. Доки вирішується справа вступу, побуду ще з моїми друзями, побратимами — квітами, травами, гаями. Спробую розгадати для себе найдивовижнішу тайну — тайну нашого співжиття з рослинним царством. Хто ми для квітки? І хто така сама квітка — дивовижне, довершене явище життя?..

Їдучи в автобусі, читала книгу Джордано Бруно «Вигнання торжествуючого звіра». Звернула увагу на глибокозначну фразу: «Реальне буття індивіда витікає з його зв’язку з цілим».

Слово «ціле» в нього підкреслене, мається на увазі універсум, всесвіт, космос, єдине буття. Моя думка потекла далі: адже цілого нема без частки. А ціле — вічне. Отже, індивід вічний? Логічність висновку — безсумнівна. Тоді як саме вічний індивід?

Знову повернулася до роздуму про квітку. Біосфера — це в основному рослинний світ, флора. Фауна і зокрема людина — то лише мізерний відсоток могутньої ріки життя зеленого світу. Якщо допустити, що флора є певний фазовий стан буття самої матерії, тоді життя Зелен-Дива вічне. А оскільки ми виникли з геноглибин квітки, то її вічність є й нашою вічністю. А що коли не ми, люди, є лідерами життя, а вона — квітка? А ми лише її наймолодші діти, виплекані в останні секунди геологічного календаря? Для чого ж ми тоді з’явилися?

Приїхала додому. Прадіда десь нема. Напевне, порається на пасіці в лісі. Я переглянула останні науково-популярні часописи і одразу наткнулася на цікавий матеріал. У журналі «Техника — молодёжи» опубліковано високочастотну фотографію живих листочків дерева з допомогою методу Кірліана. Цей феномен давно відомий, та мене вразило інше: у одного з листочків було одрізано верхівку і після цього поміщено у високочастотне поле; променисте сяйво було відображено не лише довкола залишків листка, а й довкола порожнього місця, де мала бути обрізана верхівка. Як це можливо — такий фантом? Отже, окрім видимої структури (біомаси), очевидно, є енергетичний каркас, по якому будується видимий листок? Чи, може, листок своїм біологічним каркасом витискує «матрицю» в геометричній структурі простору і ця «матриця» ще світиться, хоч тканини вже нема?!

Як мало ми знаємо! А що, коли рослинний світ народився не тут, на планеті, а пронизує собою безліч сфер і просторів, що його енергетична структура багатомірна і вічна, як час, простір, субстанція? Тоді флора лише відображається на планетах типу Земля, як своєрідний негатив, відбиток, і до того ж відбиток збіднений, відносний, частковий. Ну ніби наше власне відображення в дзеркалі — хіба воно може дати уявлення про глибинну суть процесів, що відбуваються в нашому тілі, чуттях, мисленні? Ох ти, як це може бути чудово! Якщо квіти й рослини такі прекрасні в своєму відбитку, у своїх умовних формах з видимої нам речовини, то наскільки вони чудесніші у всеосяжній багатомірності?!

Поговорити б з ними, встановити контакт! Прадід каже, що для цього треба забути себе. Але що означає забути себе? Може, це знайти себе? Правдивого себе…

А чому б не спробувати? Адже бачила я вже чудо. Квіти прийняли мене в свою спілку. Невже я не здатна на прямий контакт?

Піду до правічного дуба. Може, він помітить мене, відкриє своє древнє серце…

Проблукала дві години в лісі, та все марно. Я ж запам’ятала урочище, яким вів мене вночі прадід, і кущі шипшини понад берегом річечки Вити, де ми перебродили, і зарості вільхи та молодого дубняка. Все було так, як і тоді, але тисячолітнього велетня наче хтось прикрив запоною. Втомлена й розчарована, поверталася до села. По дорозі назбирала з десяток прегарних грибів-боровиків. У саду біля хати, мене привітав прадід, ще здалека гукнув:

— Здала документи?

— Атож, дідусю.

— Великий наплив бурсаків?

— Яких бурсаків? — здивувалася я.

— Та абітурієнтів, чи як вас там? — осміхнувся у вуса прадід.

— Абітурієнтів хмара. Тільки медицині від того не легше.

— Чому б то?

— Говорила з багатьма. Цікавилася, чому вони йдуть у медицину. І знаєш — жахнулася.

— Що ж тебе настрахало?

— А те, що майбутні послідовники Ескулапа практично не думають про людину, її здоров’я, покликання, про зв’язок природи і людини…

— Гай-гай, голубонько! Ти дуже багато захотіла. Скажи, чи ти багато думаєш про те, як тобі дихати? Зовсім не думаєш, все це діється машинально, бо легені твої так запрограмовані. Так і вони — оволодівши медичною премудрістю, будуть діяти машинально. Вже одне те, що їх потягло саме в медицину, про щось говорить. Щось в глибині душі чи в сплетінні долі потягнуло їх піти саме по цій стежині. А життя покаже: хто випадково потрапив — відсіється, хто путній — буде добрий плід. А бездари всюди є, то вже справа статистики. Головне — зосередься на собі. Сама досягни найвищого результату. Тоді освітиш дорогу іншим. Древні мудреці казали: «Прекрасна квітка прихорошує весь квітник». Та що це ми з тобою одразу в риторику вдарилися? Чому ти, не встигнувши відпочити, до лісу подалася? Грибків закортіло? А болото на ногах чому? Грибів на горбах повно…

Мені було ніяково, та я призналася прадідові, що шукала прадуба і не знайшла. Він нахмурився і пильно глянув на мене.

— Навіщо це тобі?

— Хотіла… поговорити з ним… Так, як ти…

— Он як! І ти вважаєш, що готова до цього?

— Мене потягло. Здається, що, осягнувши свідомий контакт з деревами й квітами, можна легше знаходити те, для чого ми призначені природою.

— Думка правильна, — задумливо мовив прадід, — тільки ж я повторю своє запитання: ти вважаєш, що готова до такого контакту?

— Не знаю.

— Якби була готова — знала б напевне. Від нас прикрито глибинну тайну життєвої сфери. І недарма. Адже й корінь рослини глибоко занурено в землю. Свиня підриває корінь, а хіба від цього вона стає мудрішою? Свині тайна кореня ні до чого, а дереву таке оголення основи — смертельне. Не ображайся, доню, такими порівняннями. Я дуже серйозно розмовляю з тобою. Недарма ти не знайшла правічного дуба. Це — знак тобі. До нього ти підеш пізніше, коли минеш певну частку стежини. Хіба, прагнучи студіювати математику, неодмінно треба йти до академіка?

— Ти хочеш сказати…

— Вгадала. Перші правила арифметики чи навіть алгебри тобі може роз’яснити навіть шестикласник чи семикласник. Мову має не лише правічний дуб чи якесь інше багатолітнє дерево, а кожне зело, всяка квітка. Весь рослинний світ промовляє, співає, гомонить. Життя — то є співзвучна мелодія. Основне — почути її. Якщо почуєш, є надія, що й тебе почують.

— А там, на Дивич-горі… що було там зі мною? Я ж чула в сновидінні пісні квіток, бачила їхні образи…

— Ти торкнулася їхнього джерела, але олюднюючи його. Є такий термін — антропоморфізм.

— Розумію, дідусю. Треба відсторонитися, забути себе. Ти казав мені про це. Стати самій квіткою.

— Чудово, доню. Це — ідеал. Тільки як же далеко до нього!.. Що ж, пробуй, серце природи відкрите — йди до нього. Тільки ще й ще раз омий душу свою. А тепер ходімо, пополуднуємо. Та засмажимо твої грибочки.

Втомлена, прилягла подрімати. Все не йде з голови думка про всеосяжність живої природи. Якщо це так, і якщо вона має космічні масштаби й виміри, тоді людина повинна змінити сам принцип «вивчення» довколишнього світу. Збагнути, що не лише ми вивчаємо природу, а й природа вивчає нас. Тобто визначає, вимірює наші можливості потенції, здібності, визначає, чи ми відповідаємо її законам і напрямку еволюції. Якщо так — тоді вона оберігає нас і підтримує, а якщо її «експеримент» (котрий може тривати тисячоліттями) покаже, що людина не виправдала надій, щоб покладалися на неї, то природа може повністю трансформувати негідний матеріал і шукати інших помічників у своїй творчій праці. (Так же діємо й ми, люди!). Це треба пам’ятати, щоб не було ілюзій відносно нашої унікальності чи «панування» над природою.

Дивні думки. А може, я вже чую міркування квітів і дерев? Ось вони зазирають у моє вікно, шепочуть щось у подиху вечірнього леготу. Може, радіють, що відкрилося ще одне вухо, здатне почути мову Зелен-Дива?

Задрімала. Приснився хвилюючий сон. Ніби сиджу я на верхів’ї велетенського дерева, горішні віти в нього покалічені, зламані, але воно ще достатньо потужне, буйне, пишне.

Земля далеко внизу, проте мені не страшно, і моє перебування на дереві здається звичним, природним. Знаю, що кудись маю добратися, щось добути. Дерево починав рухатися, звивисті корені-ноги широко ступають понад чагарями, полями, горбами, перестрибують потоки й озера. Я тримаюся легко на товстій гілляці, остраху нема, все довкола миготить, ніби від швидкого польоту. З’являються поселення, люди, хтось дивується, гнівається, кричить, та дерево не звертає уваги на перешкоди — прямує до таємничої мети впевнено, грайливо, урочисто. І мені здається, що сама я вже не людська істота, а пісня, яку співає оця буйна крона, потужний стовбур, невтомне коріння.

Прокинулася, одразу записую сновидіння, щоб не забути.

Тепер уже заснути одразу не зможу. Сад відлунює піснею соловейка, йому відповідають співці з дубового гаю. Надворі парко, десь на обрії миготять грозові зірниці. Вищерблений місяць заглядає у вікно. Духовито віє нічною свіжістю матіола під призьбою. Я перехиляюся через підвіконня, торкаюся пальцями ніжних пелюсток. Які чарівні квіти, які екзотичні! Обрали для розквітання таку виняткову пору…

Подумавши так, я почула переливи срібної мелодії. Чи це ще відгомін сну? Ні, знову чути. Бринить повітря, і пальці мої, торкаючись тендітних пелюсток, відчувають ту ж саму мелодійну вібрацію. А потім слова… Чути слова… Здається, що співає дитя — ніжно-ніжно, але кожне слово западає в душу, зливається з нею.

Радість, яка радість! Я почула пісню матіоли. Нічна квіточка розкрила мені серце, довірилася. Побігти до прадіда? Похвалитися? Ні, зачекаю. Матіола гарно застерігає, що не слід прагнути до видимості, суєтності, хвали. Можна відчувати щастя і в незримості, у творчій самотності…

Заснула пізно вночі. Не запам’ятала жодного сновидіння, бо втомила себе думами й мріями. Прокинулася тоді, коли сонечко заглянуло у вікно. Згадала пісню матіоли, чомусь подумалося, що все те примарилося. Кинулася до записника: все відбулося насправді. Є слова пісні, навіть бігцем накидала ноти мелодії. Треба згодом показати прадідові, попросити, щоб заграв на бандурі. А в Києві похвалюся дідусеві Миколі, він теж любить імпровізації і колись розповідав, що чує пісні квіток. Правда, я була ще мала, дурна і вважала його розповіді лише барвистими казками.

Побігла до річки, викупалася. На піщаному пляжі десятки «дачників» з Києва, з райцентру. Я перепливла на луки, побрела у високих травах. Трохи засумувала, милуючись малиновими смолками, лазурними незабудками: незабаром їх покосять, і стане ця чаклунська краса звичайнісіньким сіном.

Я лягла у зелену колиску трав, ніби відрізавши цілий світ від очей. Тільки стіна зела довкола і небо у безмірності. А по ньому пливуть хмари-кораблі.

Близенько-близенько схилилася до моїх очей квіточка незабудки: мініатюрні пелюсточки, а всередині — золотиста зіниця. Дивиться на мене, чекає.

— Вітаю тебе, — прошепотіла я.

Незабудка мовчить, срібно сміється, як і нічна красуня — матіола. Звідки в них такий сміх? Сент-Екзюпері писав, що так сміявся маленький принц. Мов тисячі дзвіночків. Так сміються й зірки у високості. То, може… може… Чи не відбився зоряний сміх, сонячний сміх на Землі у зачарованому царстві рослин? Чи не породжені квіти зірками? Адже прадід натякнув про це. Ой, Як прекрасно! Кожна зірка породжує свою квітку — блакитну, жовту, білу, багряну. Жива Земля — ніби дзеркало Всесвіту. Грає, виспівує зоряний орган величний хорал вічності, а квітки на планетах вторять ніжними голосочками своїм космічним батькам. Ціла квіткова космогонія, — усміхнулася я сама собі. А чому б і ні? Хіба в малому не відображається велике? І тоді кожна квітка несе тайну свого зоряного двійника. Запитати, зуміти почути її, і тоді наука прадавньої музи Уранії охопить не лише зірки, а чарівний край розмаїтих квіток.

— Захоплюєшся, — продзвеніла незабудка, похитуючись на бадилинці.

— Це ти промовляєш до мене?

— Я, — чути щасливий голос квіточки. — Еж ти віталась до мене.

— То чому ж я захопилася? Чому дорікаєш? Хіба я мислю не так, як є насправді? Хіба ви, квіти, не породжені сонцем і зірками?

— Спробуй обмежитися лише сонцем і зірками, — засміялася квіточка. — Кожна цяточка життя відкриває очі у цілий світ. Хіба це так тяжко втямити? Ось хмари над тобою. Ти думала про них так, як про нас? Полюбивши квітку, ти чуєш її душу, її мову. Гадаєш, хмари не відгукнуться на слово людини?

— Невже й хмари живі? І розуміють мову людей та квітів?

— Спробуй звернутися до них, — забриніла незабудка, — прийми їх у душу. Ти сама знаєш все, що треба, про них. Привітай їх так, як привітала мене, і тоді почуєш…

Що це зі мною? Чари, чари… Вільна розмова з квітами. Вони проникають у мою свідомість, вони відчувають кожен порух душі й сумління. В глибині ворухнулася думка: прагнеш стати психіатром, а сама вже чуєш «голоси» в природі. Як же тоді розпізнаєш правдиву патологію, як відрізниш галюцинації від чогось реального?

Відмахнулася від іронічного двійника, зосередилася на плавному, величному польоті хмаринок. Підняла себе в думці над землею, полинула у височінь. Тиша, урочистий політ у тайну, білосніжна цнотливість. Вітаю вас, хмари! Ви чарівні в своїй стихійній мінливості та вільності, розкованості. Правду сказала незабудка, ми забуваємо про безліч явищ, що живлять нашу уяву, душу, розум, вважаємо їх лише декораціями сцени буття. А хіба це так? Досить відкрити око чутливості, і ми побачимо, які рідні хмари шукаючому духові людини. Вони виявляють у просторах неба весь спектр стану й чуття, яке тільки може бути в глибинах нашого єства: від моторошної гнітючості осінньої сльоти, коли, здається, й сонце вже ніколи не загляне в сірий, понурий світ, — до грозової розкутості у гримлячому, переможному небі, де легіони вершників, гримаючи копитами казкових коней, зустрічаються у веселих поєдинках на майданах зоряної тверді і вимахують мечами-блискавицями над принишклою землею.

А хмаринки «бабиного літа»? Ніби легендарні кораблі з дитячих літ. Куди вони пливуть, які скарби приховують у трюмах пребілих корпусів, зітканих немовби з лебединих крил?

А хмари урочистого заходу, коли день, прощається з землею, даруючи їй бенкетуючі барви своєї творчої наснаги! Лише сіра душа не замре в захопленні перед симфонією щедрих кольорів, які залишають нам свідоцтво невмирущої імпровізації і запоруку скорого повернення. І справді, на світанку ми вже стрічаємо на сході юні, рожеві, новонароджені хмаринки, подібні до немовлят у ніжно-блакитній колисці усміхненого дня.

Що може бути вільніше від хмар?

Хтось заперечить, що вони слухняно біжать, мов отара овець, під деспотичним крилом навіженого вітру?! Це не так! Вітер не тиран, не володар! Він — дух тієї химерної країни, творець цього розкішного світу, суть їхнього руху, прагнення й творчості. Тому вітер і хмари — нерозривна одність, уособлення повної гармонії й найвищої волі — необхідності.

А найвищий вияв свободи хмар у їхній самотворчості: ось летить срібнокрилий журавель у високості, ось він піднімає крила, складає їх, перетворюється у покрите інеєм дерево; невловима мить, і перед тобою на тлі неба предивна дівоча голівка з розпущеними косами; раптом помах незримої руки — і ось уже хижа морда дракона вишкірює зуби на тебе. Так, жартуючи, граючись, дають нам небесні істоти-хмари взірець вільності, не зв’язаної якимись канонами, обов’язками, крім одного — не завмирати в незмінності…

Хмари! Це ви збуджуєте в моїй тямі такі дивні думки? Це я чую ваш голос? Так ви живі! І не лише живі, а й мудрі, щирі, добрі, багаті істоти! Ви — генії повітряного океану, що є вашим рідним краєм, простором життя й радості. І від щирості своєї ви даєте землі, над якою плаваєте, і життю, котре проростає з надрів планети, частку своєї животворної наснаги, щоб запліднити нею парості Зелен-Дива. Правду мовила незабудка: квіти мають багатьох батьків, і одні з найщедріших — сповнені вологою хмари.

Світло й хмари — великі творці, садівники земного зела. Хіба можна уявити проростання бодай однієї бадилини без щедрого дарунка хмар — без дощових потоків? Гляньте на пустелі: там, де нема вологи, земля стає палючим покривалом.

Учені педанти поморщаться: за всіма проявами хмарного світу вони побачать лише хімічні реакції, атмосферну динаміку, перемішування мертвих стихій. «Мертвих? — сміються хмари. — Хіба мертве може породити живе?».

Вітаю вас, браття-хмари! Вітаю вас, прекрасні! Не покидайте Землі, давайте їй життя й силу, тінь і красу, радість прагнення й взірці вічної творчості. Дякую вам, друзі, ви навчили мене розпізнавати життя й мудрість там, де байдужі душі бачили тільки хаотичну метушню. Віднині я відкриваю серце всьому, що існує, — землі, вогню, повітрю, воді, зорям, квітам і тиші невидимих світів. Я ваша, я — з вами. Допоможіть мені ступити на шлях вічної радості…

Довго не спала, мучилася химерним питанням: де центр флори? Якщо, справді, прийняти припущення, висловлене прадідом, що квіткове царство має високий розум, тоді десь в його тканині на планеті має бути своєрідний центр, «мозок», який керує еволюційними процесами, приймає «рішення» про ті чи інші зміни, метаморфози, дії. Де ж може локалізуватися така структура, котра була б стабільна, динамічна, захищена, і разом з тим куди б сходилася вся інформація сукупної флори?

Думала, думала і не могла зупинитися на чомусь певному. Вранці запитала про це прадіда. Він вислухав мої міркування і докірливо сказав:

— Ти, мов дитина, одразу хочеш заглянути всередину ляльки. Пам’ятаєш мудре висловлювання Пришвіна: «В казці прихована правда, але якщо казку зламаєш, як діти ламають ляльку, то жодної правди там не знайдеш». Чудово, адже так?

Я згодилася з ним, проте не могла збагнути, яке це має відношення до мого запитання.

— Прямісіньке, — відповів прадід. — Уяви собі, що можна просто знайти відповідь на твій запит, кожен міг би досягти «центру» квіткового царства і порядкувати там. Хіба ти не бачиш, що може зробити сучасний «культурний» хижак в лісах, на галявинах, в незайманих горах? Купи гидоти, битого шкла, побутових покидьок. Якби в твоєму мозку поселилися юрми таких транзисторних, наркоманних та алкогольних мікроорганізмів, що сталося б з твоєю свідомістю, тілом, рефлексами, фізіологічними процесами, психічною, діяльністю?..

— А може, саме так воно і є? — обережно запитала я. — Може, саме тому природа хворіє, страждає, біснується, знемагає від спеки, ураганів, землетрусів, циклонів, що хтось десь торкається її «нейронів», її найчутливіших клітин?

— Думаю, що це не так, доню. Думка твоя надто прямолінійна. Реальність має бути глибшою й таємничішою. Хіба життя — то лише якийсь біологічний комп’ютер, як гадають механіцисти? Воно сягає корінням у безмірність, у невичерпність буття. Може, його центр у Сонці або ще далі — у галактичному ядрі. А може, його нема взагалі? Чому б і ні? Може, те, що ми називаємо «центром», є сукупна воля всього життя. Синтез діяльності всіх часток і структур. Тоді ворожі, антагоністичні сили не здатні зруйнувати його, бо, доки існує бодай частка живого, існує й сукупна воля, розум, «свідомість». Подумай про це, доню. Але не чекай готових рецептів. Життя, взагалі, якесь диво з див. Порушення всіх норм і законів. Нам лише здається, що ми підійшли до розуміння інтимної тайни живого. Торкаючись до нового ступеня пізнання, ми бачимо, що далі громадяться все нові й нові щаблі, і нема їм кінця, і годі вичерпати океан таємниці життя. Та й добре, що ця таємниця безмірна. Що б діяла наука, вичерпавши імпульс самопізнання?..

Я — студентка медичного інституту. Поїхала до дідуся Миколи та бабусі Олени в Ірпінь, похвалилася своєю радістю. Вирішили відзначити цей день імпровізованим концертом, бесідою про мою майбутню роботу, чаєм. Бабуся напекла смачних пиріжків з вишнями й ожиною. Ми сіли за стіл, згадали маму й тата; дідусь звелів одразу ж послати їм телеграму — хай порадіють. Я похвалилася кількома новими книгами, де викладаються основи індійської йоги. Дідусь уважно глянув на мене, запитав:

— Ти хочеш використати це в майбутній практиці?

— Ще не знаю. Мені треба самій у всьому розібратися, збагнути, що може прижитися на нашому грунті, що — відкинути.

Дідусь помовчав, присьорбуючи чай. Потім зняв зі стіни бандуру і, ладуючи її, дружелюбно сказав:

— Дивися сама, Русалочко, розпізнавай, відрізняй правильну стежку від тупиків, але… чи варто кожній новій земній істоті заново лізти в болото, щоб визначити ступінь його бруду? Дуже немудро. Досвід віків треба шанувати й прикладати до себе. Йога — екзотична штука. Пригадую, як захоплювалися нею мої ровесники в шістдесятих роках…

— Нове ситечко на кілочку, — усміхнулася бабуся Олена. — Навіть на пляжах привселюдно стовбичили на головах ентузіасти, щоб похвастати своєю обізнаністю з древньою мудрістю.

— Те можна зрозуміти, — підхопив дідусь, — людині притаманний вічний інфантилізм, зрештою, великого лиха він не завдає, якщо це стосується зовнішньої моди — вбрання, інтер’єру кімнати абощо. А проблеми психіки й духу — це вже щось інше. Тут страшна небезпека. Скажу відверто, Русалочко: йога в найглибшій основі своїй пов’язана з вірою в ієрархію містичних сил. Пробуджуючи ті чи інші чакрами-центри до дії, ми відкриваємо свій мозок, нервову систему, всю фізіологічну структуру впливу тих втаємничених сил. Хто скаже, як вони діють, в ім’я чого? Прекрасні фрази, гуманістичні ідеї, людяні перспективи — все це слова, які вимагають підтвердження. Ми теж пестимо тварин, яких завтра пускаємо під ніж або довбню…

— Ой, навіщо такі асоціації? — скрикнула бабуся.

— Так воно є, якщо оголити проблему. Глянь неупередженим оком на історію Індії або Тібету. Там головні ашрами і центри по вивченню и розповсюдженню йоги, звідти вирушають апологети, щоб посіяти зерна прадавньої «мудрості» в країнах Заходу. Але що вони досягли в себе вдома? Які результати тисячолітньої діяльності безлічі гуру й саньясинів?

— Мені здається, — заперечила я, — що це неправомірний підхід до критики йоги. Вони не ставили завдань соціальної реформи чи осягнення загальної рівності, добробуту тощо. Вони прагнули дати людині радість самодостатності, внутрішньої просвітленості.

— Отут і заритий собака, — осудливо кивнув дідусь. — Ти знаєш, що сталося зі мною? Повна амнезія. Я під час війни втратив пам’ять, забув, хто я, звідки. Був радісний, ясний, веселий, «самодостатній», як ти висловилась. А що далі? Якби всі були такі, як я? Добре, що біля мене була моя подруга Марія, інакше я «блаженствував» би десь у психіатричній лікарні. Хіба не те саме було з Рамакрішною, чи іншими відомими гуру? Що з того, що вони поринали в «самадхі», єдналися з «абсолютом», а животіти могли тільки тому, що поряд були віддані друзі з «нормальною» свідомістю. Без «звичайного» суспільства, складеного в простих трудящих людей, котрі сіють хліб і квіти, прокладають дороги і зводять житлові будівлі, всі йоги світу — ніщо, нуль, мильна бульбашка.

— Дуже різко, — заперечила я.

— Зате своєчасно, Русалочко. Згадай історію, скільки вже було у людей всяких володарів-богів. Багато вони допомогли своїм поклонникам? Сини Адама тільки нищили їхнім ім’ям один одного на вогнищах і хрестах. Ріка мук і страждань — і все заради прославлення небесних диктаторів. Життя офірувалося мертвотності, тіням. Це зловісний факт, його ще й досі ми не осмислили — чому так є? А правдиві наші творці, доню, ті, що справді давали життя, його смисл і радість, перспективу й мету, все, що нам найдорожче, найрідніше, — говорили до нас вічно, говорили громово, в мовчанні, а ми були глухі й сліпі…

— Про кого ти?

— Про сонце, землю, дерева, квіти, тварин, комах, птахів. Всі вони промовляють до нас, спілкуються з нами, дають відповідь на будь-які запити і відповідь праведну й святу. Запитай йога чи «святого» анахорета, як жити, як діяти? Він в більшості випадків спрямує твою психіку до потойбічності. Він назве тутешнє, життя ілюзією, майєю, сатанинським породженням, царством зла, хоч сам вигодуваний земною жінкою, зачатий земною любов’ю, вирощений плодами зримого, сонячного, квіткового царства…

— Не всі такі, — осудливо мовила бабуся. — згадай Вівекананду або Сократа, ще десятки імен. Вони кликали до дії на земному полі, разом з тим вказуючи на зоряну стежку людини…

— Такі гіганти — виняток. Мова не про них, Русалочка добре мене розуміє. Та годі, нащо так багато говорити про те, що лежить на поверхні? Я тобі недарма подарував свою пісню про нове народження. Його можна очікувати, як завжди, тільки від живої природи. Хочеш — подарую ще, одну ідею. Якщо вже захопишся принципом йоги, то прийми єдино правильну й праведну йогу, котра існує вічно.

— Що ти кажеш? Хіба є така?..

— Є, — засміявся дідусь. — Назвати її можна як завгодно: сонячна йога, зоряна йога, йога краси, радості… а ще краще — квіто-йога. Йога квітки. Квітка, як образ викінченості, самовідданості, краси, вічнотворчості, надвмирущості, чистоти, спокою. У квітці зосереджено все, що ми бачимо довкола, — променистість Сонця, щедра сила Землі, буйність грози, життєдайність води. І ця йога — квіто-йога — дає відповідь просту, поза всякими містичними жупелами, зрозумілу кожній дитині. — Запитай: що діяти, як діяти? Квітка відповідає: як Сонце — воно світить всім, без віддачі, вічно в польоті, вічно в сяйві, у радості. Як Земля, котра дарує соки життя, води, руди, вирощує зело, плоди, хліб, красу. Народжує живих істот з лона свого і приймає їх знову до себе. І знову посилає в нові весни, в нові епохи. Як гроза, що оновлює озоном повітря, напоює спраглі поля, ліси, сади, пустелі. Як зірки, що посилають спокій, кличуть до тайни, простеляють шлях у безкрайність. Як дерево, зело, котрі дають їжу, вбрання, будівлі, паливо, повітря, ліки, єднаються з самим Сонцем через променисті артерії і приймають в тих просторових річищах волю таємничого Всесвіту. Оце наші творці, доню, наші батьки. Видимі, терплячі, ніжно промовляючі. А люди: все шукають відповіді у якихось потойбічних сил, у екзотичних «ієрархій» незримих сфер. Коли, кому й де вони допомогли?

Дідусь захопився, його сірі очі палахкотіли іскрами внутрішнього збудження, а бабуся Олена, сміючись, під’юджувала:

— Пізнаю свого Миколку, пізнаю вічного юнака. Коли ти вже вгомонишся, коли спокійно розмовлятимеш про «вічні проблеми»?

— Ніколи, — запевнив дідусь, добуваючи з бандури гармонійний акорд. — Хіба що в домовині. І то навряд!

Я слухала дальші його сентенції на пів-уха. Мені дуже імпонував термін, випадково промовлений дідусем. Квіто-йога! Справді, це може бути універсальна ідея життєрозуміння. Треба над цим думати, поглиблювати. Одне до одного — спочатку казкові подарунки прадіда, а тепер — цілком раціональна ідея, котра дозволяє зв’язати воєдино людину, квітку, Сонце й Всесвіт. Чудово!

А дідусь, добуваючи з струн бандури мелодійні звуки, завершував свої повчання:

— Я хочу, Русалочко, щоб ти затямила основне! все, що нам треба, — з нами. Дарма шукати те, що втікає від очей і слуху. Містичні упирі — лише тіні наших дум і хитань. Ми несемо в собі живоносні іскри Всесвіту, ми дорівнюємо в суті своїй безмірності, а впродовж віків змалюємося до мізерного гнома. Та бачу — ти вже втомилася від мого буркотіння, краще я подарую тобі в такий радісний день пісню про Сонцесміх.

— Сонцесміх? Як гарно! В одному слові — промінь і радість…

— Бо так воно і є. Недарма слово радість несе в собі корінь сонця — ра і давати. Давати ра, давати світло, промінь. Так мудро мислили пращури, творячи основу мови. Ну, то слухай же…

Я подякувала дідусеві за чудовий подарунок, додавши, що його ідея квіто-йоги дала мені набагато більше, ніж читання десятка книжок. Бабуся Олена, вислухавши, мовила:

— Знаємо, що ти зопалу не кинешся на примарні вогні екзотики й обману. Проте обережність не завадить. Ось незабаром, може, наступного року поїдеш в гості до батьків… дивися, щоб не поринути в барвисту павутину східної містики. А разом в тим — не пропусти хвилини прозріння. У них є гарний образ — пройти по лезу меча. На такій стежині кожна мить вирішальна. Комусь здається, що мить — то пусте, іскра. Випустив одну — схопив іншу! Це помилка. Кожна мить неповторна. Пізніше збагнеш, що мить — все! Можливо, у миті — вічність…

— Як це можливо? Якась філософська загадка. Чи іносказання?

— Я ж кажу — пізніше збагнеш. Головне — не пропустити вирішальної миті. Пропущену мить не надолужиш навіть вічністю прагнення й праці.

…Знову гостювала у прадіда в Сміянах. Оповідала йому про бесіду з дідусем Миколою та бабусею Оленою. Він примруженим оком глянув на мене й зауважив:

— Чи не здається тобі, голубонько, що занадто тебе напихають однобічною інформацією, як ковбасу часником? Ти де думаєш жити?

— Вони запрошували до себе, в Ірпінь. Звідти електричкою швидесенько до станції «Святошин», а далі…

— Знаю, знаю. Я не про те. Ти у них будеш, ніби в парнику. В інтелектуальному парнику… А тобі треба суверенність, де будуть і сумніви, й вагання, і ствердження, й боріння. Не приймай нічого просто так, під тиском авторитету.

— Це мені не загрожує. Авторитет у пошуку? Щось химерне. Коли достовірне знання, стверджене — це одне, а пошук…

— Достовірного знання нема. Навіть там, де все здається залізобетонним, нуртують потоки таємниці. Ну, ти як хочеш, а я радив би — найняти кімнатку. Може, вдвох з товаришкою. Буде природніше, веселіше…

— Добре, дідусю, я подумаю.

— Думай, думай. І добре метикуй про те, що я тобі сказав, що ти почула від квітів чи від сумління свого.

Все перевіряй у горнилі сумнівів, як коваль перевіряє крицю. Глянь опівночі на зоряне видноколо і задумайся: чи може бути в такій безмірності однозначна істина?

Почався навчальний рік. Я послухалася прадіда і найняла кімнатку у самотньої бабусі, яка живе в Святошині. Проти цього повстали дідусь з бабусею, та я настояла на своєму. Зі мною живе моя однокурсниця Галя, блакитноока, білокоса мавка з Волині. Тиха, елегійна, небагатослівна. Уміє слухати, все розуміє з півслова. Віриться, що з неї буде прегарний лікар. А втім, прийдешнє покаже. Захоплюватися рано…

…Слухала симфонію дідуся Миколи «Смерті немає». Це його лебедина пісня (так він сам жартома каже). Задумана ще в довоєнні роки, коли вони з бабусею Оленою давали одне одному клятву вірності. Він проніс той задум крізь руїни й смерті, понад забуттям і безтямністю. Було кілька варіантів, всі вони зустріли сувору критику музикознавців. Основна теза критики — відхід від класичних зразків у напрямку безпредметних, безплідних пошуків, космізму, позажиттєвості. Дідусь не вельми непокоївся тими відгуками, працював майже півстоліття, а оце тепер зважився віддати своє перезріле дитя на суд (чи осуд) громадськості…

До речі, торопієш і дивуєшся, як ті ж самі критики захоплено вітають вторгнення в нашу психосферу чужорідних мелодій — наприклад, року і тому подібних музикальних вірусів. Була я кілька разів на дискотеці, спостерігала за біснуванням молоді. Саме — біснування! Я дивилася на вплив року як майбутній психіатр. Ці мелодії (та хіба це мелодії?) — то повний розрив з народними традиціями, з природним мелосом і ритмом. То не веселощі, не стихійне, натхненне буйство, як у найпалкішому народному танці, а наркотичні конвульсії, що збуджують в організмі позаприродні жадання, приглушують мисль і ясне чуття. То спуск у глибини підсвідомого, падіння в ящерне минуле наших звіропращурів. Хто заохочує до такої страшної заміни справжнього на підробне? Чи не є це психологічна диверсія? Кажуть, що більшість молоді полюбляє рок та інші подібні мелодії. Ну то й що? Якщо епідемія чуми захоплює більшість, хіба медики повинні визнати чуму нормою?

Але повернуся до дідуся. Його симфонію виконували в палаці «Україна» при повному залі. Дивне враження: мені здавалося, що в симфонії більше тиші, ніж звуків. Навіть у патетичних місцях, де гуркочуть громи і вогняна лавина змітає все живе з лиця землі, крізь тканину мелодії потужно (ні, це не те слово!) нерушимо, нездоланно, впевнено проходить владична тиша, велике творче мовчання, в якому визріває дерзновенна мисль, зачинається нове життя, пломенить вогник любові. Не знаю, як оцінять твір дідуся музикознавці, але я нічого подібного не чула в своєму житті. Це щось нове, небувале. Я справді відчула, що смерті нема… нема для розуму й чуття людини, яка піднялася над особистим і обняла серцем своїм видимі й невидимі, відчутні й невідчутні (поки що!) сфери буття.

…Прочитала статтю про експерименти Бакстера. Яка жорстокість! Ошпарювати кип’ятком рослину, терзати її, калічити, щоб визначити наявність чутливості й своєрідного розуму, свідомості, пам’яті. Такі «досліди» зайвий раз підтверджують людську нерозумність. Чим Бакстеру може прислужитися такий експеримент? Хіба тут бодай пахне науковою коректністю? Можна уявити собі таке: якийсь високорозвинутий пришелець прибуває на Землю, бачить рухливі біоструктури на двох ногах (людей). Вирішує провести експеримент, щоб визначити ступінь «розумності». Зв’язує пійманий екземпляр, накладає датчики чутливості, потім ошпарює кип’ятком, ріже ножем, б’є молотком по голові. Відзначає, що піддослідний бурхливо реагує на всі ці подразнення. Дають двоногій істоті трохи відпочити. Потім до приміщення входять кілька пришельців, а поміж ними той, хто проводив жорстокий «експеримент». Земна істота тремтить, уздрівши свого мучителя, рветься з пут. Пришельці задоволено роблять висновок: піддослідний екземпляр, безумовно, має не лише високу чутливість, а й пам’ять, свідомість, здатність розпізнавання, своєрідний розум. Хіба це не точна ілюстрація до того, як діють вчені варвари, намагаючись визначити «розумність» рослин? Та й не тільки рослин. Знайомі студенти розповідали, як у кримському океанаріумі академік визначав «розумність» дельфіна. Накладав датчики, а потім бив дерев’яним молотком по голові і записував альфа і бета-ритми мозку тварини. Молодий помічник вченого не витримав і ухнув академіка таким же молотком по голові. Ясна річ, хлопця засудили за хуліганство, та навіть суддя — молода жінка — симпатизувала йому, а не академічному монстру…

Мені до серця припала розповідь про цікаву зустріч Реріха з відомим індійським ученим-біологом Чандра Босом (Бошом?). Бос тоді проводив експерименти для визначення чутливості рослин. Наш великий співвітчизник цікавився проблемою психоконтакту рослини з усім живим світом. Індійський учений продемонстрував Реріху свою оранжерею, де відбувалися досліди. Попросив спостерігати за квіткою, на яку він зосередив психоенергію пригнічення. Квітка повинна була під впливом негативного вольового імпульсу Боса закритися, зав’янути. Та, на превеликий подив індійця, вона не лише відмовилася в’янути, а й радісно затріпотіла, розкрилася, потяглася у бік Реріха. Бос підозріло глянув на російського художника. Той хитро й задоволено всміхався. «Це ви втрутилися?» — спантеличено запитав Бос. Реріх підтвердив і сказав: «Прошу пробачення, пане Бос, але для підтвердження чутливості або розуму квітів хіба неодмінно вживати жорстокі методи? Хіба не краще використати метод любові й доброзичливості? І тоді квіти відкриють нам свої потаємні глибини незрівнянно охочіше, ніж під тиском сили та свавільної зверхності…».

Бос згодився з Реріхом і подякував за прекрасний урок всеохопного співробітництва в живій природі, співробітництва, яке одне лише може дати коректні, точні відповіді про той чи інший бік таємниці.

Знайшла в газеті «Социалистическая индустрия» цікаве інтерв’ю з ученим І. Марченком (він завідує кафедрою лісоводства в Брянському технологічному інституті). Гіпотеза про наявність у рослин специфічного чутливого біополя підтверджується багатьма експериментами. Радісно, що раціональна наука впевнено и сміливо вторгається у ті сфери, де тисячоліттями паразитували шарлатани, шамани, жерці різних релігій, містики, окультисти. Пора звільнити правдиве знання про суть життя і наше людське призначення в біосфері від засилля неуків та духовних упирів.

Як майбутньому лікареві, мені до душі завершальні слова Марченка: «Напевне, не випадково після прогулянки в лісі ми відчуваємо себе так, ніби добре відпочили, отримавши заряд енергії. Можна припустити, що справа не лише в повітрі, а відбувається якась своєрідна взаємодія біополя людини й дерев, котрі її оточують…».

Все це прекрасно, проте навіть такі вчені, як вищеназваний, дозволяють собі жорстоко експериментувати з нашими зеленими друзями, завдаючи їм глибоких ран (буквально!), а потім вивчаючи «реакцію» дерев на ці «подразнення». Досить лише зробити ще один крок далі в тому ж напрямі, допустивши високий розум рослини, і тоді метод контакту з флорою відкриється сам собою. Заважає наш прадавній антропоцентризм, зерна якого закладені ще в «священних писаннях» давнини, а потім культивований сучасною наукою.

Чи правомірні такі висновки? Який у них сенс (якщо не рахувати елементарної зарозумілості й гордині)?

Навіть якщо допустити, що людина — «вінець природи», тобто своєрідний плід, квітка, завершення зусиль еволюції, навіть тоді необхідно визнати, що для появи мислячої істоти потрібна була гігантська піраміда буття (перш за все рослинний світ). Проте подібне припущення вимагає чесної відповіді: навіщо природа формувала нас, людей? Чого вона чекала від гомо сапієнса? Якщо дерево зростило зернятко, плід, то в цьому зернятку вже закладено програму й алгоритм попередніх поколінь дерева і його прийдешність. Чи є в людині така ж програма й алгоритм? Хто дав бодай приблизні відповіді на такий запит, що вже віками вирує в душі людини?

А якщо припустити (поки що бодай припустити) інший підхід до розуміння людського призначення. Якщо прийняти примат, старшинство, першість флори, квітки, рослини! Якщо квітка — то головне у саморозкритті світового життя? Тоді людина виявляє себе (має виявити) лише динамічним агентом квітки, її посланцем, побратимом, уповноваженим.

Ось воно! Нова ступінь людського самоусвідомлення: ми сформовані живою природою, як носії життєвої естафети. Прийнявши таку місію, отримуємо всю потугу біосфери. Воюючи з власним покликанням, паразитуючи на тілі Матері-Природи, ми маємо удар бумеранга, ми самознищуємось.

Лідер життя і садівник Космосу! Чудово! Чи не ляже в цю концепцію вся прийдешня наука про Людину та її покликання? Непроста думка. Віками людину пригнічували, нав’язували ідею нікчемності, гріховності, приреченості, а разом з тим — ідею гордині, винятковості, самовозвеличення. Кому це було потрібно?

Людина почала боятися «вантажу Атласа», боялася взяти на себе космічну місію творця життя. Чи не звідси почалися всі деформації психіки і фізіологічна деградація?

Як сміливо мислять у своїх безстрашних творах Ціолковський, Вернадський, Єфремов, Чижевський. Фантастика й наука йдуть назустріч одна одній. Мрія й точний розрахунок стають двома крилами мудрості.

…Новий рік. Привітала дідуся з бабусею, прадіда, телеграфувала в Делі. Тато з мамою обіцяють прислати на цей рік виклик і візу. Радісно! Побачити, відчути легендарну Індію. Не в книзі, не в уяві, а безпосередньо. Може, пощастить побути в Гімалаях? Хотілося б відвідати долину Кулу, торкнутися тієї землі, де ходили Реріхи, де прекрасна другиня великого художника вимріювала краще прийдешнє для Вітчизни й всього світу. Е, краще не захоплюватися, а то не вийде нічого, ще зурочиш!

Цікаво б поговорити з серйозним знавцем йоги про суть і призначення квітки. Невже в Індії не знають про примат флори?

…Тривожно за прадіда. Тяжкі сни, в яких я його бачила юним хлопцем. Поїду. Хоч і позамітало дороги снігами, побуду на свята з ним, з моїм дорогим правічним другом.

Повернулася до Києва. Прадід, справді, трохи занедужав. Дуже зрадів, коли я зайшла до заваленої снігом землянки, але відверто й просто сказав мені, щоб я не дуже хвилювалася, якщо йому найближчим часом доведеться відпливати. Так і сказав — «відпливати». Каже й усміхається. Я гадала, що він жартує, гнівалася, сердилася, сварилася, та потім спостерегла, що поза тим усміхом, у глибині зіниць, проглядають у ньому серйозна зосередженість, спокій. Знаю, що вже справді він незабаром покине нас, а душа протестує, не хоче визнавати правомірною таку закономірність. Вічна розлука? Навіщо ж ми тоді будуємо грандіозну споруду цивілізації, якщо апофеоз всього — вічна розлука?

Прадід дивився на мене ласкаво й мудро, ніби читав мої думки. Підморгнув жартівливо:

— Не турбуйся. Я ще пострибаю трохи. Зажду, доки ти закінчиш інститут. Доки станеш на ноги. Бо на твоїх бродячих батьків надії мало. Ось тобі моя обіцянка й пророцтво: житиму доти, доки стрінеться тобі твій суджений…

Я мимоволі засміялася, жартома погрозила:

— Тоді — ніколи не одружуся. Щоб ти жив вічно. У всякому разі, доки стану бабусею.

— Хіба справа в одруженні, доню? Я ж не сказав, доки ти одружишся, а — доки стрінеться твій суджений. А цього ти не зупиниш.

— Це тобі правічний дуб нашептав? — все ще намагалася я звести розмову на жарт.

— Є таке місце на життєвій стежині, — серйозно відповів прадід, — звідки просто видно багато такого, що людям, котрі бредуть в долині, здається дивом, неймовірністю, таємницею. А воно — лише погляд з вершини віку. Головне — зберегти ясність духовного ока.

Галя десь познайомилася з «екстрасенсами». Запросила й мене на бесіду з ними. Ясно, що я охоче відгукнулася на запрошення. Лідер в тій компанії — молода жінка, котра нібито має потужне біополе, здатне лікувати різні недуги «накладанням» рук, пасами і навіть безконтактно.

Зустрілися. Велика кімната на Подолі. Сутінки, благовонні куріння з Індії (до речі, я не люблю ті запахи, мені незрівнянно приємніші аромати наших трав — полину, м’яти, чебрецю). Біля десяти присутніх. Більшість — імпульсивні хлопці й дівчата, безсистемно нашпиговані різними «йогами» та «окультними» манускриптами — від «одкровень» Рамачараки (Актінсона) до, безумовно, серйозних праць Шрі Ауробіндо. Проте мене цікавлять не їхні знання (то просто «обізнаність», а не знання), а психічний стан. У перший же вечір спостерігала у багатьох з них наявність «зацикленості» на тих чи інших містичних стереотипах: вони неспроможні ставитися до власного психостану самокритично. Більшість з них невдахи у «звичайному» житті, і прагнення до містики, окультизму, парапсихології тощо — не потреба самопізнання чи пізнання взагалі, а компенсаторна акція, спроба усунути комплекс неповноцінності, взяти реванш у сфері таємниці за поразки в сфері буденної реальності.

Жінка-екстрасенс мене зацікавила. Молода, енергійна, з божевільними очима (божевільними не в розумінні патологічності, а якоїсь відчуженості, заглибленості в світ внутрішнього). Вона демонструвала потужність свого біополя, спрямовуючи потік психоенергії на бажаючого. Справді, на відстані відчувається тепло, поколювання в нервових центрах. Вона нібито теж «лікує» знайомих, знімає головні болі, допомагає ліквідувати патологічні наслідки інсульту, відновлює нормальний тиск при гіпертонії чи гіпотонії.

— Як ви це робите? — запитала я. — Що саме відбувається при ваших «сеансах», коли ви «опромінюєте» хворого?

— Не знаю, — самовпевнено відповіла вона. — Яке це має значення? Хіба ви задумуєтесь над тим, що відбувається з водою у організмі спраглого чоловіка, котрому ви дали напитися? Тіло вимагає: дай мені аш два о, тобто — банальної водички. А воно вже саме знає, куди її рознести, що з нею робити. Хіба не те саме з психоенергією, котрої у мене надмір, а у когось нема?! Обмаль психоенергії породжує ту чи іншу недугу, хворий бере її від мене, «ковтає», організм розносить її туди, де потрібна термінова реконструкція, оновлення, лагодження. Ось і вся механіка. Деякі екстрасенси запевняють, що вони свідомо спрямовують енергію туди, куди треба, що вони нібито «бачать», де й що відбувається. Я думаю, що це так, для психотерапії, звичайнісіньке медичне, псевдонаукове шаманство. Я неук, то й не претендую на знання сучасної медицини. Я лікую психічну істоту, а вона вже лікує власне тіло, ліквідує недугу.

Що ж, віддаю їй належне, язик у неї підвішено дай боже всім, базікати вона вміє, але дрімуче невігластво аж світиться. Порівняння психоенергії, в якій буцімто мав потребу хворий організм, з водою — дуже ризиковане: адже й вода може бути різна! Якщо людина відчуває спрагу й жадібно шукає, де б напитися, — хіба вона п’є будь-яку воду? Ясно, що в пустелі, під палючим сонцем, людина може напитися навіть з конячого сліду, з болота, з смердючого бурдюка. Можна зрозуміти, що деяка вода не лише лікує, а й отруює, може стати причиною смерті, каліцтва, хвороби, інфекції. Хіба не те саме з психоенергією? Адже наше «біополе», наша духодинаміка має конкретне підгрунтя, суворо обумовлене джерело. Це джерело — життя, суспільні стосунки, індивідуальна генетика, спадковість, рівень громадської чи духовної свідомості, досвід, морально-етичний стан, спрямованість особи в еволюційній течії, її покликання і ще багато інших чинників, про які ми й не здогадуємося. Добре, коли все це у «екстрасенса» високого гатунку, ідеальної чистоти. А як це визначити? Де критерій? При такому психічному допінгові недужий може відчути тимчасове полегшення (спраглий ковтнув водички), а потім настає непередбачена реакція — психоотруєння, деградація. Можливо, навіть організм втрачає власну захисну потенцію, жадаючи отримати її збоку, імунне поле послаблюється, і таке екстрасенсорне лікування замість користі принесе падіння…

Саме таке відчуття було в мене, коли я слухала повчання жінки-екстрасенса. На мої сумніви вона реагувала бурхливо й агресивно. Навіть вороже. Це було для мене підтвердженням, що жінка ця далека від самовідданості, альтруїзму, від любові до страждаючої людини. Певно, для неї важливий не результат зцілення, одужання, а містерія власної значимості, неповторна мить учительства. Отже, знову спроба якось компенсувати прихований комплекс неповноцінності.

Ми розійшлися холоднувато. Я сказала Галі, що більше сюди не піду. Їй теж не раджу. Подруга вибачливо усміхалася, перепрошувала, умовляла, щоб я не поспішала робити рішучі кроки й висновки. Що ж, сама вона хай діє як хоче, а для мене, справді, будь-які струмочки не придатні. Краще перетерпіти спрагу, але не пити з першого-ліпшого потоку, а тим більше з кепсько помитих склянок. Шукати, шукати втаємничені джерела пречистої води, як би далеко вони не були від мене! Душу не обманить підробний фонтан, якщо навіть він виграє райдужними бризками. Десь шепоче, кличе, жебонить моя криничка, моя рнучка, моє джерельце, мій потічок. Там солодка, блакитна, прозора, прохолодна, ніжна, ласкава водичка, котра прояснить розум, втішить серце, омиє тіло й душу.

Прочитала англомовне видання експрес-інформації (ботанічна серія). Надибала там суперфантастичну гіпотезу. Аж дух забиває. Матеріал повністю лягає в мою програму пошуку місця людини в еволюції. Може, все надто категорично, але інакше гіпотеза не була б така оригінальна й вражаюча. Називається стаття «Містерія еволюції». Автор — професор Дональд Грін, спеціаліст по синьо-зелених водоростях.

Суть гіпотези коротко ось в чім…

Спочатку на Першогеї-Праземлі виникають зелені мікророслини, енергетично зв’язані з Сонцем, рухливі, пластичні. В них закладено програму розгортання, розквітання, співпраці з косною речовиною, динамізації планет, позбавлених життя, введення їх у потік вселенської вітальності, розповсюдження в інші світи.

Генетична програма Першоклітин передбачає появу «Зелених Мислячих», тобто своєрідних Квіто-Людей, котрі стають інструментом інтродукції, розповсюдження флори у далекі світи. Вся еволюція, лінія розвитку, розкриття, механізми для долання відстаней між світами — все це притаманне життєвим формам, виявляється в них і через них. Відчуженої техніки не передбачається, еволюціонує безпосередньо сама тканина життя.

Та зокрема на Першоземлі (ще в архейській ері, а може, й раніше) сталася катастрофа, порушення еволюції. В надрах хаосу (в глибинах першостихій) виникли дзеркальні форми «тіньового життя», першоклітини фауни. Вони використали геноблоки флори, уподібнилися їм в своїй структурності, та були неспроможні безпосередньо живитися енергією Світила, а паразитували на «зелених», поїдаючи їхню плоть, засвоюючи їхню динаміку. Почався еволюційний герць, страшне протистояння. В таких умовах життєві форми «зелених» не здатні були повністю розкрити свою програму, самореалізуватися. Треба було прийняти тактику й стратегію боротьби з паразитами, з першофауною. Флора почала виділяти надмір кисню, в якому «мікрозвірі» самоспопелялися. Але паразити дуже швидко модифікувалися, організували «дихання», як ритмічне засвоєння кисневого потоку, сформували силові органи, почали вирощувати потужні тіла. Наростала організація складних структур, які поїдали «зелених» в масових масштабах. Флора протистояла цьому розмноженням, освоєнням все нових екологічних ніш, пластичністю, творенням різноманітних форм, введенням фауни у екологічний обмін, використанням її для власного розмноження, насичення гумусу мертвими тілами тварин. Поява гігантських рептилій стала страшною загрозою для рослинного світу: це були титанічні фабрики для тотального винищення флори. Об’єднаний «розум» планетарної квітки готує грандіозну мутацію: з’являються покритонасінні, принципово нова ступінь зеленого життя, яка, очевидно, вводить у обіг біосфери потік ферментів і речовин, неприйнятних для ящерів. Рептилії отруюються, деградують, щезають. Екологічні ніші заповнюються теплокровними, пластичнішими, динамічнішими, здатними до співпраці з флорою. Виникають примати, квітка готує появу на планетній сцені мислячої істоти, котра здатна була б прийняти еволюційне веління біосфери: стати лідером світового життя. Рослинна їжа і мед бджіл (так вважає професор Грін) були реактивом мутації, яку «запланувала» флора. Оскільки для переселення на інші планети потрібна була суверенна мисляча істота, а рослинний світ, виснажений поєдинком з фауною, вже не спроможний був сформувати такого виконавця з своєї тканини, то залишалася одна-єдина можливість — «виліпити» такого агента-інтродуктора з підходящого звіра. Вибір впав на примата…

Першолюдина сприйняла в свою глибинну суть ідею краси й вічної динаміки, притаманну квітці. Але поряд з цим залишилася сутність звірячості, нищення, антагонізму, антиеволюційності, хаотичності. Звір в людині творить технологію, з допомогою якої можна і знищити рослинний світ повністю, а можна й розповсюдити його на інші планети. Тепер все залежить від того, чи збагне людина свою місію, чи стане свідомо співпрацювати з квіткою? Це — завершальний бій Квітки й Звіра, в якому поразку можуть потерпіти обоє, а можуть і перемогти обоє. Оквітчана Людина — то апофеоз мільйоннолітньої містерії еволюції…

Такий короткий виклад божевільної гіпотези (в експрес-інформації так і написано — «божевільна гіпотеза») професора Гріна. Він твердить, що всі «прокляті вічні проблеми» людства мають лише одну причину: нерозуміння своєї місії, свідоме протистояння їй. Якщо розповсюдити земне життя на багато планет, а таким чином розширити еволюційне біополе в космос, тоді й наша ноосфера, сфера розуму людини, ввійде гармонійним чинником у таку масштабну діяльність галактичної біосфери й ноосфери, що всі лиха й страждання минулих темних віків розтануть в динаміці нового, осмисленого буття, як сутінки перед наступом світанкового сонця…

Радісно й тривожно. Чи є раціональне зерно у гіпотезі англійського вченого, чи є наукова основа? Безумовно. Всі натяки прадіда з приводу цього, весь мій «казковий» досвід, інтуїція, вся динаміка суспільної боротьби за збереження здорової, придатної до еволюційних видозмін, біосфери, підтверджують, що ми підходимо до розуміння глибокої таємниці світового життя, його призначення, і нашої, людської, місії в цьому радісному потоці самореалізації.

Цілу ніч не спала, думала про гіпотезу Гріна. Якщо взяти ключ цього припущення, то що тоді означатиме поняття «нормальна людина» або «хвора людина»? Нормальна — це така, котра повністю віддала себе зростанню й поширенню рослинного світу, його динаміці й розквіту. В такій діяльності людина природно здобуває радість творчості, відчуття повновартісності, цілковите саморозкриття. Всі патологічні ухили, все психічне марення віків, весь маскарад потойбічних пошуків зникають, мисляча істота діє тотожно своєму покликанню. А всі недуги, а особливо психічні, виявляться лише результатом загубленості людини у лабіринті блукань, забобонів, одірваності від рідної Матері-Природи.

Вранці не стрималася, розповіла про гіпотезу Гріна Галі. Вона дивилася на мене ошелешено, розгублено кліпаючи блакитними очицями.

— Хіба таке можливе? Щоб флора володіла розумом? І свідомо формувала мислячу істоту — людину? Ми б уже давно знали про такий розум і ввійшли з ним в контакт.

— Хто сказав тобі, що такого контакту нема? Згадай казки. В багатьох легендах твердиться, що люди знали мову рослин і тварин, чули їх, спілкувалися.

Галя задумалася. Потім радісно підскочила, заторсала мене.

— А у нас на Волині є й тепер один дід, котрий — мені бабуся розповідала — уміє розмовляти з деревами й квітами. Його відьмаком називають.

— Ти бачила його?

— Не довелося, — призналася Галя. — Він проживав у пущі, на хуторі Ведуни. Там, окрім нього, мешкав тільки лісник з двома дітьми. Інші хати покинуті, люди перебираються до міста, до райцентру. Дражнять того діда Редьком. Так і кажуть — дід Редько. Або відьмак.

— А що він робить? Якого віку?

— Хтозна. Може, сімдесят. А може, й сто. Збирає трави, здає заготівельнику. Колись до нього рвалося безліч людей, благали, щоб лікував. Декому він помагав, а потім припинив лікування. Його попередили з району, щоб не смів цього робити. Правда, інколи вчені до нього приїжджають, начальство велике. Так ото він буцімто знає мову рослин. Тільки я гадала, що то бабські плітки.

Я попросила Галю, щоб вона при оказії розпитала про діда Редька все, що можна, а якщо вдасться, то хай сама поговорить з ним, домовиться про зустріч зі мною. Так і так, мовляв, є майбутні лікарі, котрі дуже шанують прадавню мудрість і хотіли б взяти від нього все, що він бажає передати нащадкам.

— Дуже помпезно, — сміялася Галя. — Ніби на сцені. Кажуть, що дід Редько мовчун. І що він читає думки. Може, він уже чує нас?

Ми потішилися таким припущенням, але твердо вирішили так чи інакше зв’язатися з волинським відлюдником.

Побувала в Сміянах. Прадідові стало легше, він знову жвавий, веселий, насмішкуватий. Зрадів мені, глянувши у очі, підморгнув:

— Знову щось одкопала? Бачу — переливається через край, охота похвалитися. Еге?

— Вгадав, — згодилася я. І розповіла йому про гіпотезу Гріна. Згадала й про діда Редька. Запитала, що він думає про все це.

— Природно, — сказав прадід. — Ти відкрила очі на цю проблему, і кожне слово, кожна думка й зустріч тепер вибиратимуть з потоку життя те, що тебе цікавить. З маленької сніжки нагромаджується велика снігова баба. Тільки дивися, щоб не опинитися під сніговим… чи то пак інформаційним обвалом. Уже й тепер ти надто захоплюєшся механізмом згаданої гіпотези.

— Не розумію…

— Ти жадаєш все узгодити, все пояснити, звести до причинного ланцюжка. Розумію — логічний метод вимагає цього. Проте коли шукаєш небувальщини, то й методологія повинна бути небувала, парадоксальна, несподівана. Те, про що натякнув Нільс Бор, кажучи, що всяка путня гіпотеза має бути божевільна. Бо якщо вона надто ясна й логічна, то не виходить за межі відомого, загальноприйнятого, а отже — не відкриває нових шляхів.

— А до чого тут гіпотеза Гріна? Вона аж надто божевільна!

— Я цього не бачу. Гіпотеза тривіальна. Вона вся лежить на поверхні, побудована з відомих стереотипів мислення. В ній відсутні парадоксальні, божевільні припущення. Достатньо розкласти її на полички логіки, і кожен школяр згодиться з нею і почне байдуже повторювати. Масштаби гіпотези грандіозні, тут я згоден, але відсутня тайна. А тайна — свідоцтво правдивості, істинності.

— Не розумію. Завдання науки — розвіювати тайну, знімати її покривала…

— Це помилка. Дуже древня. Пізнання повинне оберігати тайну, як основний рушій будь-якого прагнення, руху, смислу, доцільності. Позбавлення тайни — то шлях у тупик, де вже нічого нема. Саме життя є вічна тайна, котра вічно наростатиме. Чим глибше копнеш його, тим глибше воно поринатиме в таємничість. В цьому радість буття. Пригадуєш притчу про патріарха Ноя та його трьох синів?

— Це той, що пережив потоп?

— Еге ж. Біблія розповідає, що патріарх приготував вино з винограду, гарненько напився і з веселим настроєм ліг спочивати у шатрі. Наймолодший син Хам побачив голого батька і, зустрівши братів, почав насміхатися над Ноєм. Брати Сім і Яфет не підтримали його, а взяли покривало і, задкуючи, щоб випадково не узріти дітородні органи, які дали їм життя, вкрили батька. Патріарх, дізнавшись про те, що сталося, благословив старших Синів і прокляв Хама. Вся ця притча розглядається більшістю людей, як морально-етична сентенція. Шануйте, мовляв, батьків і тоді матимете їхнє благословення. Хам, хамський — стало синонімом підлості, мізерності, неуцтва, навіть хуліганства. Це — примітивний варіант трактовки. А ти, доню, вхоплюєш глибинний смисл легенди?

— Здається, розумію. Ти вже натякнув. Хам побачив лише зовнішнє, оголене, банальне, поверхове, смішне, п’яне. Тому й таємницю своєї появи на світ він неодмінно зведе до грубого акту. А старші сини відмовляються прийняти той рівень розуміння, котрий очевидний, відкритий, загальнодоступний. Їм імпонує більше легенда, духовність, глибинність. Навіть примітивний батько (а він символ видимої природи) для них лише зовнішня плівка вічної тайни, тільки інструмент життя, котре не вичерпується очевидністю…

— Гарно, доню, гарно, — зрадів прадід. — Молодець! Тоді й гіпотезу Гріна ти проаналізуєш правильно: вона надто очевидна, в ній відсутні парадокси. Відбулася тільки інверсія: замість примату людини — примат квітки. Система аксіом не змінилася, ми лише переставляємо місцями ті самі конструктивні деталі.

— Що ж тоді ти пропонуєш? Адже думки Гріна дуже близькі твоїм про розум квітів…

— Не заганяй мислі у готову форму. Мабуть, Грін має слушність, малюючи космічну стежку для місії людини. Та чи вичерпується цим наше призначення? Чим масштабніший стереотип, тим довше ми будемо сидіти в ньому. Може, нам треба йти одразу по кількох напрямках? Згадай казку: «Піди туди, не знаю куди…».

— Це страшно, дідусю. Брати на себе безмірний тягар і всеохопну мету? Хто витримає?

— У всякому разі, не Хам, — засміявся прадід. — А лише той, хто рушив на пошуки тайни. Згадай, доню, наших бійців, котрі загинули в дні революції або на фронті Вітчизняної війни. Як ти думаєш, вони згодяться, щоб їхні нащадки обмежилися куцою метою ситості й комфорту?

— Нізащо!

— Правильно мислиш.

— Дідусю, ти нічого не сказав про діда Редька.

— Може, там ти знайдеш більше, ніж в гіпотезі Гріна. Тільки не забувай ключик розуміння. Будь щира й доброзичлива, то й відповідь буде така ж…

Перечитую Вернадського. Який геніальний ум, який потужний прожектор передбачення, сміливості, безстрашності припущень. Ось лише абзац, а скільки дум він породжує: «Можна навіть припустити, враховуючи слабкий розвиток наших знань в цій області, що земне і навіть планетне життя є частинний випадок прояву життя, як частинним випадком прояву електричних явищ будуть північне сяйво чи грози земної атмосфери. Ми перебуваємо тут в майже чужій для науки області наукових гіпотез і навіть наукової фантазії, якими можна вважати міркування про життя в областях незвичайних для Землі температур і тяжіння.

Науково відкинути навіть таке припущення ми не можемо. Так далеко ми від наукового розуміння життя».

І далі він каже про необхідність розглядати життя як один із найголовніших проявів реальності. Тобто питання ставиться про вічність життя як особливої форми буття матерії.

Я розумію Вернадського так, що наше земне життя є лише ланка, мозаїчний елемент грандіозної космічної картини таємничого життя Всесвіту, про яке ми ще нічого не відаємо, але зобов’язані шукати своє призначення, щоб утвердити смисл власного існування.

Якби було десять голів, двадцять рук, триста годин у добі, щоб охопити всю мудрість світу швидше, повніше, глибше. Щоб наблизитися найтісніше до дверей правди, істини. А вже там…

У спогадах Горького прочитала його бесіду з Блоком. Поет чомусь пригнічений, заглиблений у себе, він хоче знати думку письменника про смисл буття людини. Горький напівжартома (чи серйозно?) говорить: «Особисто мені більше, подобається уявляти людину апаратом, котрий перетворює так звану „мертву матерію“ в психічну енергію і колись, в незмірно віддаленому прийдешньому, перетворить весь „світ“ у чисту психіку… нічого, крім думки, не буде, все щезне, перетвориться у чисту мисль; існуватиме лише вона, втілюючи в собі все мислення людства від перших проблисків до моменту останнього вибуху думки… Я дозволяю собі думати, що колись вся „матерія“, поглинута людиною, перетвориться її мозком у єдину енергію — психічну. Вона сама в собі віднайде гармонію і замре в самоспогляданні — в спогляданні прихованих у ній, безмежно розмаїтих можливостей…».

Блок, з подивом глянувши на Горького, запитує: «Ви це серйозно?». І, не очікуючи відповіді, з гіркотою зауважує, що мозок йому ввижається пухлиною, своєрідним зобом, що гарно було б не мислити, спочинути від невпинного думання.

Наткнувшись на цей уривок, я не лише здивувалася міркуванням Блока про патологічність мозку, про біль самого процесу думання, а й згадала багато подібних тенденцій у міркуваннях світових філософів, біологів, фантастів, мислителів. Навіть народ відзначив це у мові, породивши поняття «гадати», «гадка», як синоніми слів «мислити», «мисль». Пращури порівнювали думку, мисль із незримим «гадом», «змією»; котра отруює душу, свідомість, змушує мучитись. У більшості космогоній та антропогоній світу розум, інтелект, ум символізуються змією. Отже, тут наявна глобальна кореляція. В чому ж річ? Чим завинив мозок, основний орган мислення, що ним бідкаються, із-за його діяльності сохнуть, згорають, хворіють?

Тут я згадала химерну гіпотезу одного скандинавського фізіолога, прочитану років два тому в науково-популярному часописі. Я вже забула прізвище вченого, не можу згадати навіть назви журналу (чи то «Знание-сила», чи то «Химия и жизнь», а може, це було в газеті?), проте пам’ятаю, що сприйняла цю гіпотезу як жарт ученого, як наукову пародію. Він висловлював думку про те, що мозок людини в процесі формування мислячого примата отримав надмірні можливості і деспотично захопив у організмі всі віжки управління. Він планувався еволюцією, як аналізатор, як орган розпізнавання й інтеграції тих чи інших вражень. Проте рішення мала приймати психічна сукупність всього організму, так би мовити, собор всіх органів, всіх автономних структур, віче організму. Пронизавши нервовою структурою все тіло, отримавши доступ до найменшої групи клітин, мозок підпорядкував усе собі, замість того, щоб віддати себе всьому. Далі все йшло як по маслу: самодержавне визначення того, що можна, а що не можна, формування забобонних традицій і звичок, табу й упереджень, котрі були прямо ворожі тілу. Сукупна мудрість організму вимагала, наприклад, сну або їжі, води чи спокою, а мозок, отримавши певний соціальний імператив, диктував тілу безсоння, піст, злочин, бузувірство, утримання від тієї чи іншої потреби (або надмір потреб). І все це в ім’я умовних суспільних, релігійних, расових чи національних алгоритмів і програм. Тоді, справді, про яку мудрість мозку можна говорити? Може, він і не призначений для продукування «мудрості»? Може, він взявся до тієї праці, на яку не планувався? Автор гіпотези нагадував відомі факти, коли медицина лікувала ту чи іншу хворобу, периферійна група клітин справлялася з недугою, а потім зненацька мозок, який зберігав алгоритм патології, знову «запускав» хвороботворчий процес всупереч інтересам свого носія. Доводилося навіть вводити в мозок електроди, щоб «випалити», так би мовити, шкідливу програму, усунути алгоритм недуги. Ось тобі й розум, мудрість! Та це ж стосується примітивних проблем, механізму фізіології, де все лежить на поверхні. А що говорити про «інтелектуальну» діяльність, що формується мільйонами тенденцій, клаптями знань, традицій, осколками слів, понять, фрагментами приказок, пісень, модних анекдотів, звичних стереотипів думки тощо?! Тут мозок безсилий навести порядок, сформувати алгоритм синтезу, цільності, бо критерію в нього нема. Є лише зарозумілість деспота, котрий всівся на владичному місці керівника і тримає стерно організму й психіки.

Диво дивне! Знову все зводиться до пошуку призначення людини. До визначення критерію життя. Мозок самостійно не може розшукати такого критерію. А може, й не захоче. Чому? Бо тоді він перестане бути основним. Він стане рядовим учасником віча…

Напрошується висновок: навчити мислити все тіло. Згармонізувати всі автономні структури, від периферійних клітин шкіри до нейронів, від серця до мізинця. Щоб весь організм діяв, як співзвуччя, як ідеальний і симфонічний оркестр. Чи залишилася у нас можливість такого всетілесного мислення? Мені здається, що залишилася. Інтуїція — то релікт цієї здатності. Осяяння, інстинктивна героїчна дія, віщі сни — все це прориви крізь деспотизм мозку, крізь його консерватизм. Безумовно, у бій веде не мозок (скоріше всього мозок шукає варіантів рятунку, аж до дезертирства), а сукупна воля й мудрість організму, як представника цільності. В наших глибинах ще живе дитя, здатне здійснити метаморфоз, наступну еволюційну модифікацію, щоб відновити справедливість у власному тілі, а отже — в бутті взагалі.

Скільки дивовижних можливостей відкриваються перед дослідниками? Тільки не спи, шукай, дерзай! Не муруй в’язниці з тих чудових матеріалів, які для тебе приніс потік пізнання! Бо хіба не все одно, в якій темниці сидіти — кам’яній чи золотій, релігійній чи супернауковій? Лабіринт залишається лабіринтом, навіть наймодерніший, бо в центрі його завжди — Мінотавр, чудисько, що пожре тебе, якщо ти не вб’єш його. І те чудисько ти сам породив, бо ж Мінос — батько потвори, а Мінос — це лабіринт мозку, в самому корені слова чується зміст (Мінос-Манас — розум). Чи не попереджували елліни в цьому міфі нащадків про небезпеку інтелектуальної лабіринтності?

Любий прадіде, я, здається, починаю розуміти твоє застереження — не захоплюватися жодною моделлю, якщо вона прив’язує тебе до консервативного мислення й статики…

Були в психолікарні. Гнітюче враження. Яке падіння людини, які катастрофи долі! Інколи здається, що ми діємо, як страус: ховаємося від жахливої реальності за барвистими лахміттями вигадки, романтизму. Але іншого шляху нема. Знижувати рівень соціального оптимізму злочинно, інакше ми ніколи не здолаємо наступ безумства — і в суспільстві, і в індивідуальній психіці.

Але як багато ступенів психіки людей! Нічого подібного нема в світі фауни. Там є здібніші, сильніші представники роду чи сім’ї, але градації незначні. А в людини мислячої діапазон — від ідеалів кам’яного віку до космосвідомості, від ніжного романтизму до патологічної злочинності, від забобонів до відчуття спів’єдності сущого. Як же нам сукупно прийти до синтезу? Всім — і божевільним і геніям, бездарним і суперталантам? І чи є прогрес, поступ, як шлях у небувальщину, у неможливість? Що ж воно таке — тайна, яку ми штурмуємо? Синтез випадковостей, конструювання з елементів, про які ми нічого не можемо сказати, а завтра повинні взяти їх до творчої дії… чи просто розгортання зерна, котре вже несе в собі все, але проявляється відповідно до умов?!

Від цього залежить наше прийдешнє (в тому числі й прорив у зоряну глибінь). Що нас (чи хто?) змушує прагнути далі й далі? Або невичерпна потенція зерна, або наказ когось. Це треба збагнути! Якщо зерно — тоді це іманентна воля нашої суті, наші природні глибини. А якщо наказ? Це може бути наказ паразита у психосфері (або ще десь). Адже виконує людство впродовж тисячоліть містичні, релігійні та інші програми, що йдуть всупереч волі живої природи?!

Для мене — майбутнього психіатра — ця проблема найкардинальніша. Тайна формування психосфери, ноосфери зловісна. Адже в психосфері кожен бачить те, що хоче бачити (або що його навчили бачити). Образи свого мислення, віри, прагнення: християни, аскети, святі бачили чортів або ангелів, індуїсти — девів, ракшасів, Мару, атеїсти — не бачать нічого або хаотичні інтегральні образи власного досвіду. Отже, психосфера, ноосфера — поле, нива, яка вирощує ті зерна, що посіяні соціальною практикою. В цьому надія й печаль! Надія втому, що ми спроможні здійснити прекрасний посів, а печаль при думці про те, який страшний чортополох сіявся віками в свідомість народів. Як же його виполоти?

Відвідали анатомічний музей. Я відзначила в собі дивний психологічний стан: майже нічого не чула, що розповідав професор, а бачила тільки розтерзану людину. Тисячі уламків, шматків, бризок цілого. Цілого! Пронизала яскрава думка: вивчення цілого на основі аналізу дискретних часток — марне. Такий шлях безперспективний. Треба вивчати не те, що складає мене, — органи, клітини, — те, в що входжу я, в чому маю життя, смисл, мету. Лише так можна віднайти правдивий принцип здоров’я. Здорова людина — це така людина, котра перебуває в потоці свого призначення, саморозквітає. Інакше кажучи — радісна людина. Треба медикам, спадкоємцям Ескулапа, шукати джерело радості. Це, основний критерій зцілення!

Чому ж наша медицина так драматизована? Навіть сам антураж поліклінік, лікарень, амбулаторій дуже далекий від творчого принципу зцілення. Щось церковне, щось тривожне й трагічне панує в храмі Медицини. Неприродна тиша, мертвотні кольори, настрій приреченості. «Хворий, як себе почуваєте?». А чому не інакше: «Одужуючий, як себе почуваєте?». Одне слово, а психорізниця буде вражаюча.

Мені ввижаються храми зцілення, як весняна майстерня Матері-Природи, де вільно, стихійно, щасливо, сміливо міняються й відновлюються живі форми, заміняються ущербні органи, генетично вирощуються нові, динамічніші, еволюційніші. І все це — з піснею, з любов’ю, з колосальною вірою в невмирущість пластичної субстанції життя, а отже — з вірою в те, що кожен хворий повернеться до радісної цільності.

Лікар — поет радості. Ось покликання медицини. Кожне кисле обличчя вже неприйнятне в лікарнях і поліклініках. Втратив радість — кидай медицину, бо твоя діяльність, всупереч твоєму формальному знанню й досвідові, матиме руйнівний характер. Багато лікарів розуміють це, але ще більше сіють на ниві медицини драконячі зерна приреченості й відчаю. Чи не тому тисячі недужих кидаються в пошуках чуда й зцілення до будь-якого шарлатана, до легендарних бабок-шептух і архаїчних знахарів? Тисячі й тисячі таблеток, ін’єкцій, припарок лише умножать явища руйнації здоров’я, якщо рука, котра їх виписує й подає, не стала рукою друга й носія радості.

Була на концерті Ніни Матвієнко. Мене пронизала проста думка: життя — пісня.

Людина може стати радісним і прекрасним виконавцем (або творцем) тієї пісні. Злитися з життям воєдино. Не брати від життя, як мріють прагматисти, все, що можна урвати, а віддавати в його плин свою творчу думку, дію, радість.

Як з кількох модуляцій композитор творить чарівні симфонії та ораторії, так і творці суспільства можуть сотворити унікальні, щасливі мелодії життя — радісні й сповнені любові.

…Повертаюся до гіпотези про еволюційну незавершеність мозку. Відчуваю, що в цьому припущенні — глибока слушність. Мозок лише частка єдиного організму, до того ж наймолодша частка в історичному плані. Істинне мислення, тобто всеосяжне відображення взаємозв’язку індивіда на всіх рівнях організму з космічним цілим, може відбуватися лише при участі всього тіла (від мозку до периферії).

Такий підхід дасть змогу одухотворити, орозумити весь організм. Бо коли якісь проблеми мислячої істоти вирішує лише мозок, все тіло сліпне, воно байдуже підкоряється велінню деспота. При екстремальних ситуаціях реакція тіла запізнюється, отримуючи директиву мозку. Те, що мозку може бути «цікаве», тілу байдуже. І навпаки — тілу хотілося б радісної гри в природі, мандрів, любові, динаміки, а мозок прикипів до якоїсь програми або книги, кіно, наркотиків, віровчення… і тоді — прощай, єдність! Мозковий спрут в ім’я якоїсь інтелектуальної химери або умовного суспільного алгоритму поневолює тіло, змушує його деградувати, розривати природну цілість. Достатньо згадати віковічну практику релігій, сектантських груп, бузувірських псевдодуховних течій, соціальних та національних деформацій.

Ця гіпотеза має прямісіньке відношення до мого майбутнього фаху. Божевілля — це ж перш за все полон у вузької розумової програми, до того ж патологічної програми. Зацикленість на обмежену ідею, якщо вона має навіть космічні масштаби (паранойя тощо). При такій ситуації все тіло перебуває в своєрідній келії самітника, дивлячись у віконце божевільного ченця-мозку на піщані дюни пустелі, чи безлюдні гори, або у вольєри звіринця. Конфлікт мозку й тіла непростий. Відчуваю, що тут — гордіїв вузол проблеми психічних захворювань. І розрубати його можна лише мечем радості. Яка ж є ще енергія в світі, здатна збудити скам’янілий розум і серце до дії, до життя?..

Вважається, що чуття оформляються мозком (все — через нього!). Все — централізовано. Але досвід показує, що кожна частина тіла мислить і відчуває автономно, самостійно. Самодержавство мозку якраз і приведе до того, що людина часто робить те, що гидке або вороже тілу. Смакові, інтелектуальні, сексуальні та інші викривлення вироблені мозком, сформованим патологічними суспільними традиціями. Тіло завжди діє помірно — це показує природа. Щоб повернутися до міри, треба «кооперувати» мислення кожного органу (шкіри, вуха, носа, ока, язика, внутрішніх органів) з мисленням мозку, щоб він не змушував робити те, що тілу шкідливе або що воно заперечує.

Виховати право «вето» кожного органу. Всяка дія людини має бути монолітна. Все освячено кожною клітиною. Хай радіє все тіло. Досвід показує, що навіть жертовні дії, при яких людина може втратити здоров’я, чи багатство, або суспільне становище, викликають радість всього організму: тіло несе в своїх генетичних і психічних глибинах розуміння праведності тієї чи іншої дії…

«Тілесне мислення» — у дітей, у тварин. Тварини й діти відчувають хорошу людину.

Гарний термін у Реріха: чуттєзнання… Синтез знання й почуття… Знак радісної людини, бо хіба може осягнути чуттєзнання людина, позбавлена радості?

Життя — це гранична пластичність. Минулі геологічні ери підтверджують це. Чи не законсервував цю пластичність нервовий апарат, особливо мозок? Боявся, щоб не втратити себе. А насправді засудив себе й тіло до інволюції, до вічного страху за збереження обмеженого щабля буття.

Шлях до нової пластичності, напевно, лежить через повне розкріпачення думки, а далі — тіла… осягнення тієї всеможливості, котра ембріонально зберігається в мрії, в сновиді, фантазії… Смілива руйнація штампів думки відкриє шлях до всеможливості. Хіба не для цього ми, люди, отримали широку й глибоку свободу дії?..

Знайшла у Гегеля: «Чуттєвість — це незріла думка».

Старий ідеаліст надто обоготворював думку, тим самим возвеличуючи себе, свій грандіозний синтез сучасних йому знань. А мені здається, що все навпаки: думка — це звужене, спеціалізоване почуття…

Саме інструментом почуття твориться еволюція, вся краса природи і сама людина. Любов, якою зачинаються і творяться живі істоти й світи, — це повнокровне почуття; хіба можна уявити раціональну любов?

А мисль дуже часто — це спекуляція, прагнення до логізації, до вияснення причинності, сумніви, вагання, непевність, схематичність, пунктирність, відсутність викінченості.

Тут ламали ногу багато мислителів. Їм здавалося, що «стерильність» мислі — свідоцтво її «висоти» й «божественності». Але ж ця «чистота» складалася лише з анемічних пунктирів, в суті своїй була мізерністю, антижиттєвістю. Можна згадати безліч філософів — від Канта до К’єркегора, від Шопенгауера до російських екзистенціалістів, — всі вони були далекі від радісного таїнства життя, всі живилися «мудрістю» інтелектуальних сутінок. Діалектикою живої природи тут і не пахло.

Це треба збагнути глибоко. Особливо нам, майбутнім лікарям, котрі бажають знайти причини багатьох психічних зрушень і патологій. Ідеалізм обезкровив природу, побудував містичні лаштунки «богів», «девів», трансцендентності, потойбічності, алгоритм «втечі в свободу», в «ніщо», в «осягнення абсолюта». Механічний матеріалізм кинувся у протилежний бік, освятив форму, забувши про духовний плід, про таємничу квітку буття. Треба діалектично (навіть полілектично, як каже прадід!) злити все воєдино, синтезувати в одності суб’єкта й об’єкта, відтворити радісне життя цільності.

…Сміх — радість! Я відчула це дуже на вечорі гумору. Читали жартівливі вірші популярного сатирика. Грубувато, але в дусі народних традицій. Спостерігала, як поволі в залі створювався заряд (психозаряд!) сміху, акумулювався, громадився, перехлюпував через край. Дуже реальний енергопроцес. Жаль, нема таких приладів, що фіксували б психоенергію (а тим більше — енергію сміху-радості).

Навіть мізерні, гидкі людці, сколихнуті сміхом, відчувають доторк радості. Але істоти, тотожні радості, сміються щасливо, а істоти, ворожі радості, — істерично трясуться. Це — пароксизми сміху. Та в будь-якому випадку сміх є оновлення, оздоровлення. Можна радити хворим більше сміятися, більше прагнути до радості, уникати печалі, песимізму, гнітючих думок…

Жаль, але треба визнати, що більшість сучасних гумористичних творів — лушпиння. Так — гигикання! Хочеться олімпійського сміху, гомеричного реготу, який трясе небо й переплавлює плоть!..

Такий сміх, котрий воскрешає з мертвих!..

…Знайшла в міфах прадавньої Індії чудовий твір. Там розповідається, як Вішну втілився на Землі вепром, щоб змагатися з драконами. Перемігши потвор, верховний бог одружився з дикою свинею і, наплодивши поросят, розкошував дружньою сім’єю, рохкаючи в болоті.

На небі сполошилися: чому Вішну не повертається?

Послали вісників, вимагали: вернися на небесний трон!

Вішну-вепр завжди відповідав: «Дайте мені спокій. Мені гарно з моїми поросятами. Не хочу знати якогось неба».

Тоді на Землю зійшов сам Шіва, ударив тризубцем у бік Вішну-вепра. Дух бога вийшов з поверженого тіла, поглянув на труп кабана, в якому був поселений, засміявся і піднявся в небо…

Чудово! Тільки індуси так іронічно можуть трактувати найвищі духовні проблеми. Цей міф стверджує, що лише погляд сміху, радісний погляд самооновлення, погляд парадоксу може спонукати, змусити інерційну структуру самоліквідуватися. Навіть божественна сила, замкнена у якійсь узгодженій, обмеженій структурі, самозберігається і самовихваляється. Отож, щоб її творчі сили могли саморозкритися, рушити до іншого вияву, потрібен потужний сміх, необхідно збагнути абсурдність того, що є, і потребу того, що визріло. Сміх дає вибір радості. Мені здається, що хворий, який гумористично ставиться до своєї недуги, який може сміятися, — уже на шляху одужання, зцілення…

Можна згадати, що кати й мучителі всіх часів були дуже пісними, печальними й злобними людьми. Страх і сміх — несумісні!..

…Прочитала цікаві легенди про Січ. В тих оповідях славетне козацьке побратимство визначається, як вияв стихії сміху-радості. То був історичний феномен радості буття, його динамічної веселої сили. Тим і велике це явище — щирим віковим сміхом, хоч він і йшов поряд з мороком, полоном, нападами, боями. Старий характерник говорить козакові, який сумує за своєю дівчиною, захопленою в полон татарами:

— Допустивши сум до серця, ти сієш в ньому слабість! Сміх — то сила. А печаль — пече! Якщо ти в бій ідеш із злом, для помсти, щоб вдовольнити свою ненависть, — то й сам загинеш! А підеш для радості, щоб визволяти друзів і сміятися смерті в лице, — тоді, вона тебе обмине, бо як же можна знищити козака, котрий сміється в бою? Сміх — то насамперед життя! Хто вічно сміється — той вічноживущий…

Чудово, чудово! Може, воно й «ненауково», може, критики й піднімуть довбні над такими твердженнями, але я, майбутній лікар, обома руками голосую за такі твердження, за таке розуміння сміху-радості.

Від ніжного сміху зірок, який чув маленький принц Сент-Екзюпері, — до реготу громів і водоспадів, від поетичного «плач буде, сміх буде перламутровий» — до тихої усмішки немовляти…

Печаль — то втрата енергії сміху. То — рутина, болото. Сміх — водограй сили!..

У природі можна спостерігати сміх як концентровану гру. Токування у птахів, сексуальна гра, жирування у тварин, у риб, любов комах і квітів, буяння, розквітання зела, дитячі буйнощі, а в людей — свята, містерії, колядки, танці, весілля, жарти.

Сміх — вибух таємничої сили життя.

Навіть образно можна сказати, що світ твориться сміхом природи — радісним сміхом, бо всі його їдкі видозміни — то вже підробки мороку, обману, песимізму, озлоблення. Це вже псевдосміх! Це вже на-смішка, як, наприклад, на-силля! Сила — це чудово, а на-силля — то вже мерзота!

Згадується вислів Достоєвського: «Краса врятує світ».

Реріх: «Усвідомлення краси врятує світ»…

Безумовно, великий художник точніше висловив рятівну динаміку краси: щоб вона подіяла, її треба усвідомити.

Але я (хай пробачать мені великі творці!) хочу додати, що краса нікого не зворушить, не здійснить перевороту в душі, якщо до неї підходить свідомість холодна, сумна, злобна, ненависна, байдужа. Щоб усвідомити рятівну функцію краси, треба до неї підійти з радісним серцем, з веселим дитячим сміхом, який введе красу в чудову еволюційну гру.

…Перечитую свої записи. Задумалася. Щось мене тривожить у всіх цих визначеннях — радість, краса, любов! «Краса врятує світ», «усвідомлення краси врятує», «радість — це життя» і так далі… Чи не шкодять словесні формули розумінню того, що потрібно нам тепер? Тут проситься щось таке, що мовчить про себе, але необхідне, як повітря, вода, їжа. Ми називаємо це необхідне «любов’ю», «щастям», «радістю», «красою», «правдою» і так далі, все великі, гучні слова, урочисті визначення. Але, давши такі визначення, акцентуючи їх, як щось надзвичайне, святкове, ми змушуємо свою свідомість ставати на котурни, напружуватися, втомлюватися…

Уявити собі, що дихати треба урочисто, святково, напружуючись і молитовно роблячи кожен вдих і видих? Жити б перехотілося від такої священної процедури!

Найпотрібніше повинне бути звичайним. Утвердивши молитовне ставлення до високих понять та ідей, люди віддалили від себе духовний світ, почали тікати від урочистих понять, як від чогось набридливого, що змушує напружуватись і тріпотіти. Лише окремі подвижники та мислителі розуміли, що найсвятіше перебуває у найпростішому, у повсякденному, що найвищі ідеали треба ввести в життя з такою необхідністю, як повітря, воду, щоб вони були в серці, в кожному помислі і стали долею і водієм, а не ритуальністю, не холодною вправою на лояльність у храмі чи на трибуні…

Йога квітки. Квіто-йога.

Вона мені мариться у снах, в уяві. Найприродніший метод самолікування, самозцілення, саморозкриття. Донести до людини думку про те, що все необхідне нам уже є, воно оточує нас, треба лише побачити, збагнути, усвідомити. Квіти однією лише присутністю уже лікують нас, оздоровлюють, роблять кращими. І все це — поза свідомістю. А якщо збагнути всю грандіозність проблеми свідомо?

У шумерському епосі знайшла фразу: «Життя вічне тому, що уникає повторень».

Мабуть, і прекрасне вічне тому, що його неможливо повторити. Квітку можна скопіювати, але це вже не та квітка! На широкому полі мільйони квіток — волошок, маків, сокирок, але кожна з них унікальна.

Ось тобі й початок для усвідомлення Квіто-Йоги.

Прекрасне лише те, що з’являється один раз. Те, що існує мить. І воно — вічне. Бо вічність — то мить.

Те, що повторюється, щезає. Повторення — хвиля. Хвиля смертна.

Вічне — цільне, монолітне, унікальне, отже — миттєве.

Життя — це унікальна мить. Воно уникає повторень, тому воно вічне.

Те, що відбулося раз, уже вічне. Плаче за ним лише плинна свідомість, котра хоче повторень. Пам’ять — зброя свідомості, але навіщо життю пам’ять, коли воно вічне? Мить — єдина, всебуттєва — охоплює космос. Ти завжди з нею, бо ти, твоє життя — це вічна мить радості…

Саме в унікальності тайна життя. Чи не марні наші спроби відтворити його, пізнати? Що означає пізнати? Мати можливість порівняти з чимось і відтворити: а відтворення — вже смерть! Відтворити унікальність — абсурд. Розкрити тайну, яка виходить за межі штампу, стереотипу, шаблону, повтору.

Кожна билинка, клітина, комаха, а тим більше кожна людина — вічна мить в індивідуальному вияві, в особистому згущенні, концентрації. Саме життєвість, унікальність дає вияв особистості. І це є основа краси. Повторене вже позбавляється особистості. Отже, воно позбавлене краси. А відтак — смертне…

Мені здається, що всі мрії кібернетиків про творення, «штучного розуму», а тим більше особи — марні: можна створити механізм для прискорення інтелектуальних операцій, які марудно виконувати людині, але відтворити свідомість індивідуального живого вияву — даремний намір. Особа — то мить, котра зв’язує вічність минулого з вічністю прийдешнього. Вона вже є, тому відтворити її — то сотворити з нічого, як це робив біблійний деміург.

Ура! Чудові новини. Повернулася з рідного села Галя, розповідає, що відвідала на хуторі Ведуни діда Редька. До речі, він не Редько, а Радько. Химерне перекручення, започатковане ще в дитинстві. Сам дід розповів Галі, що був він дитям веселим, буйним, вертким, непосидющим, радісним. Тому й назвала його рідна бабуся Радьком, тобто таким, що вічно радіє. Але дітвора, а згодом і дорослі, переробили Радька на Редька. Так те прізвисько й прилипло. «Редька ближча душі людей від радості», — сміявся дід.

Галя ходила в пущу з своїм троюрідним братом. В лісі ще не зійшли сніги, їм довелося шурхати по цільному насту. Хатинка дідова схожа на грибок-боровичок, сам він подібний до кульбаби — таке веселе сиве сонечко, їжакуватий лісовичок. Випромінює усмішку і доброзичливість, як трояндова квітка ніжний запах. Тільки встигла Галя ступити через поріг, як дід Радько, котрий розтоплював маленьку піч, не обертаючись до гостей, запитав:

— Чому ж подруга не приїхала?

— Яка подруга? — здивувалася Галя.

— А та, котра послала тебе сюди…

— Звідки вам відомо, що мене послала подруга, а не друг? А може, я сама вирішила до вас навідатись?

— Ото загадка, — хитренько сміявся дід, повертаючи до гостей приязне волохате личко. — Невже для цього слідчого треба? Ти ж із сусіднього села, якби хотіла — давно б сама прийшла. Похвалилася в Києві, що є в наших пущах унікум, от і загорілося твоїй подрузі: поїдь та взнай! Подрузі, подрузі, дівчино, бо друг сам би приїхав. Ну що — одгадав? Хе-хе! Сідайте проти вогню та грійтеся. А подрузі можеш передати: хай приїжджає, я вже давно чекаю її.

— Як то чекаєте? — сторопіла Галя. — Хіба ви її знаєте?

— А хто чекає лише те, що знає? — радісно запитав дід. — Навпаки, ми ждемо несподіваного. От вона й буде такою несподіванкою. Хай тільки дивиться не дивлячись і слухає не прислухаючись…

— А що це означає? — збентежилася Галя.

— Те ж саме, що і в казці: піди туди, не знаю куди…

Галин супутник сидів на лавці, старався збагнути суть химерної розмови, дурнувато усміхався. Дід Радько витягнув з печі горщик з пахучим трав’яним настоєм, розлив у череп’яні чашки, поставив на стіл довбанку з медом. Гості випили напій, ніби зарядилися легкістю, радістю, спокоєм.

— Може, розказати, чому подруга хоче зустрітися з вами? — запитала Галя.

— Не треба. Ти вже мені все сказала про себе. А подруга скаже сама.

— Я ж про себе мовчала…

— Говорила, говорила, доню. Людина кожної миті щось промовляє.

— А коли їй можна приїхати?

— Тому, хто приїхав, нащо питати — коли? — засміявся дід. — Він завсіди тут. Так і скажи подрузі: вона давно приїхала. А інше додумає сама.

Не спалося, думала про діда Радька, про його таємничі натяки. Чи справді він така мудра істота, чи такий собі лісовик-балагур, котрий в самотині та відлюдді виробив оригінальний метод єднання з людьми? В душі тривожно й радісно. Серце віщує щось небувале. Як гарно сказано: дивитися не дивлячись, слухати не прислухаючись. Саме так: дивитися не оком фізичним, а всім єством, всією сутністю, бо таємниця не відкрита оку.

Мама прислала виклик і візу. В червні полечу до Індії. Чи пощастить мені за два тижні бодай вдихнути аромату тайни, що сповиває чарівну Аріаварту? Треба подумати, куди поїхати, бо можна віддати час перегляду тривіальних речей, а до головного навіть не торкнутися.

Підганятиму знайомство з хінді, повторю англійську. Переглядатиму фільми, озвучені цими мовами, щоб відчути природність, органічність вимови, ввести їх у свідомість…

А як же поїздка на Волинь?

Доведеться це зробити влітку, після повернення з Індії. До діда Радька треба їхати в цілковитому спокої, без сум’яття й непевності.

Знову були в психіатричній лікарні. Особливо цього разу вразив лемент у палатах. Божевілля — це лемент, відсутність спокою, тиші. Лікар повинен повернути хворого в тишу, в мовчання. Надмір слів та імен, покликів і суджень, багатослів’я й хаотичність програм — все це непомірний тягар для багатьох психік, не загартованих тренуванням мозку, напруженим мисленням.

Лікарю, сотвори тишу, першородне мовчання. І в тиші хай пролунає твоє творче слово: бути світлу! І з хаосу божевілля ти виліпиш нову істоту — радісну, дитинну, довірливу. І поведеш її до нового світу. Тільки не провокуй зціленого друга заборонами, бо тоді знову настане мить розділення на «добро» й «зло» і знову безумство падіння кине душу, яка довірилася тобі, у пекло мук і страждань.

Сиджу в літаку Москва-Делі. Більшість пасажирів сплять. Ззовні — шістдесятиградусний мороз і ніч. А внизу — суцільна пелена хмар. Під ними — Гімалаї. Все так просто, навіть тривіально: зручні крісла, пригашене світло, далекий гул моторів. Тисячі кілометрів простору і віки найдивовижнішої історії під крилами нашого лайнера, а пасажирам до всього того байдуже! Якби існували легендарні рай і пекло, невже вони спали б у мандрівці до них? Зовнішні, поверхові, повсякденні програми й уподобання володіють психікою людей, а значуще, глибинне, парадоксальне, унікальне залишається непоміченим. Як сказав дід Радько? «Дивитися не дивлячись». Багато людей дивляться лише на поверхню речей, а те, що за стінкою амфори віків, залишається в самотині й таємничості. Хто розпечатає ті амфори, хто ковтне вина тисячоліть?

Сотні вчителів, тисячі святих і адептів, махатм і архатів, йогів і шукачів істини виходили з лона великої Індії, терзали своє серце недосконалістю буття, мурували духовні підвалини для нового світу, для творення казкової країни Шамбали, де зосередиться потужність еволюційної блискавиці, здатної спопелити морок віків! Які реалії лягли в основу таких сподівань? Чи є центр, де зосереджено таку концентровану силу мрійників та сіячів радості?

Треба попросити маму й тата, щоб повезли мене в Пондишері, в Ауровіль, до ашраму Ауробіндо. Великий мислитель віддав усе своє життя, щоб розгадати тайну людської свідомості та її призначення: це те, що мене цікавить насамперед. Всі проблеми людства — то проблеми свідомості, бо хто за межами свідомості, тому вже нема потреби розв’язувати будь-яку проблему…

Дивна знемога. Потік ласкавої енергії. Подих невідомих квітів. Вітання незнайомого друга, але в чомусь близького й рідного. Що це?..

Задрімала. І привидівся цікавий сон. Ніби стою я на березі Дніпра, бачу Дивич-гору, правобережні кручі. Все так, як завжди. Раптом кручі починають рости, сягають неба, пірнають у хмари. Чути потужний голос (поза мною чи в мені?): «Ось твої Гімалаї».

Прокинулася від того голосу. Щасливо засміялася. Справді, який чудовий символ! Ми шукаємо за морями, в піднебессі, у глибинах віків, а розгадка ж, мабуть, там, де ти народився й зріс. Адже світ єдиний, і якщо Гімалаї знають таємницю буття, то її неодмінно знають і дніпровські гори. Радісно!..

Позаду — щастя зустрічі з батьками, відвідування делійських музеїв, архітектурних комплексів. Чомусь все те для мене — ніби миготіння тіньових зображень на стіні. Здавалося, що все це давно було. Мама гнівалася, спостерігаючи мою байдужість, та її втішила тим, що приготувала комплімент:

— Моя старша Русаліє, ти — найкращий храм у Всесвіті. Хто бачив тебе, а тим більше, хто народився від тебе, той байдуже обмине найхимерніші храми Землі!

Тато, слухаючи мою тираду, сміявся до сліз, його смагляве обличчя сяяло іронією й захватом:

— Ну лисиця! Ну донька прадавньої Майї! Справжня міфічна апсара. Отаке породження циганської й хіндустанської крові. Спробуй їй щось заперечити!..

— Цигани та індійці — то струмки однієї ріки, — зауважила я. — Я тільки синтезувала краплі, котрі колись роз’єдналися. А якщо взяти до уваги гіпотезу, по якій арії прийшли з Подніпров’я, тоді, справді, Гімалаї і дніпровські кручі — одне ціле…

І я розповіла їм про свій сон під час перельоту.

Мама пропустила мою розповідь мимо вух, а тато чомусь поглянув на мене уважно й тривожно, проте нічого не сказав. Тільки обняв мене і ніжно поцілував у чоло.

Побувала в Пондишері. Поклонилася праху Шрі Ауробіндо й Матері — засновників ашраму. Говорила з літнім гуру, одним з тих, хто слухав учителя, знав його особисто, брав участь у трансформації, що була основною турботою мислителя та його супутниці.

Гуру коротко виклав мені основні тези ідей Ауробіндо (взагалі це не практикується, бо все, що треба, надруковано і брошури та книги можна придбати в необмеженій кількості; проте чомусь до мене поставилися винятково чутливо). Коротко це формулюється так: людина перебуває на складному перехресті, де їй треба правильно (і в короткий час) вибрати напрямок дальшої еволюції. Помилка у виборі означатиме катастрофу. Точний вибір — інтенсифікує саморозкриття людини й підніме її до висот суперсвідомості, надрозумності. Це буде побудова нового неба й нової землі, навіть формування нових законів природи, оволодіння пластичнішою матерією прояву. Ауробіндо планував особисто здійснити трансформацію, щоб ввести в історичний процес нове тіло, взірець нової людини.

— Чому ж цього не сталося? — запитала я обережно.

— Загальний психічний стан вітальності й ментальності недостатньої висоти, щоб підтримати трансформацію, — відповів гуру, спостерігаючи за виразом мого обличчя. — Це можна ілюструвати такою картиною: йог заліз у асенізаційну яму і, вібруючи всім тілом, хоче створити довкола себе такий проміжок, щоб шкіра його була чиста. Як гадаєте, легко цього досягти?

Уявивши те, про що він сказав, я здивувалася:

— Навіщо ж тоді цілі трактати для опанування такою «вібрацією»? Може, краще спочатку очистити яму, вигребти її. А ще краще — не лізти в неї…

— Земля хвора, — суворо відповів гуру, хоч з обличчя його не сходила усмішка. — Її треба лікувати, вернути до нормального еволюційного стану. Справа в тому, що панацея для одужання ще нікому не відома, хоч безліч святих та адептів хвалилося, що знають ліки для зцілення земної сфери. Ми шукаємо майже наосліп. Ваша країна пішла шляхом зовнішнього пошуку. Ви хочете сформувати новий тип людини через ліквідацію класових, національних та расових антагонізмів. Ауробіндо ж хотів оволодіти вищим ступенем свідомості, при якому людині-деміургу буде підвладна сама основа матерії. Ми не можемо чекати милості від інших світів, а час не жде!

— Учитель не досягнув мети, його супутниця, обіцяючи завершити завдання, теж покинула цей світ. Де ж гарантія того, що вони обрали правильний напрям? А тисячі послідовників будуть «трястися» у асенізаційній ямі, як ви кажете, і від цього світові анітрохи не полегшає.

— Гарантії у вічності нема, — скупо всміхнувся гуру, довірливо поклавши суху долоню на моє плече. — Та й нащо шукачеві гарантія? Хто йде у бій, знаючи наперед, що залишиться живий і неушкоджений, той уже не має права називатися воїном. Це просто блазень. Таких блазнів багато в історії. У ваших очах, дівчино, я бачу вогонь вічного пошуку. Це буває не часто. Багато птахів посилає Велика Матір увсібіч, щоб несли вони вістку про наявність острова, де можна посіяти нову ниву життя. Може, вам пощастить принести таку вістку? Вірте в таку можливість…

Прощаюся з батьками. Мама плаче, сумує за Дніпром, за Україною, за прадідом. Каже, що не простить собі, якщо ще раз не побачить його. Обіцяє, що приїде з татом найближчим часом.

Знову літак Делі-Москва. Поруч зі мною сидить учений з Папуа, доктор математики Боголо. Розговорилися, він добре знає російську мову. Каже, що років двадцять тому був у Києві, виступав у Інституті кібернетики з доповіддю про альтернативну математику. Тоді його майже не зрозуміли, хоч і було віддруковано препринт, а основні ідеї мають своїх апологетів у Радянському Союзі. Боголо вже давно приятелює з українським ученим Борисом Гуком (я чула про нього), разом вони готують революційний переворот у кібернетиці та математиці. Тепер настає час конкретного втілення ідей Боголо-Гука в нові комп’ютерні системи.

Я дуже далека від точної науки, але те, що папуас розповідав, мене заінтригувало й схвилювало. Відчула, що «математика любові», як назвав її Боголо, має якесь безпосереднє відношення до моїх пошуків і проблем. Хотілося знати, як він прийшов до таких парадоксальних висновків, де вчився, хто його батьки. Мені було незручно розпитувати про це, та Боголо легко й весело згодився задовольнити мою цікавість. Ось що він оповів…

«…Я народився й виростав у джунглях Нової Гвінеї; сучасна назва — Папуа. Моє плем’я називає цю землю інакше, і передати назву вашою мовою або мовою інших європейських народів неможливо. Вас це дивує? Справа в тому, що назва міняється в залежності від настрою і духовного стану того, хто вживає це поняття. Грубо це можна ілюструвати так: ви кохаєте жінку або чоловіка, називаючи об’єкт свого почуття найніжнішими словами; збайдужівши, звертаєтеся до нього спокійно і коректно або, в крайньому випадку, холодно; зненавидівши, вигадуєте найдошкульніші епітети, лайливі прізвиська, і всі ці три стани стосуються однієї й тієї ж особи. Те саме в нашій мові: ми називаємо рідну землю доброю сотнею імен, залежно від свого сюхвилинного ставлення до неї…

Мій рід етнічно споріднений з племенем фору. Можливо, ви чули що-небудь про нього. Це плем’я прославилося унікальною хворобою куру: хто захворює нею, той починає невпинно сміятися, шалено реготати, і цей сміх неможливо припинити. Такі недужі підлягають табу, вони ізолюються і в конвульсіях сміху помирають у гущавині джунглів. Дивна патологія, навіть з огляду на те, що наше плем’я відзначається глибоким оптимізмом і життєрадісністю. Ви читали про цей феномен? Ах, ви майбутній лікар? Тоді така інформація вам, безумовно, цікава. Проте я ухиляюся вбік, повернуся до розповіді про себе…

Мій рід обнімає певний ареал джунглів і гір у верхів’ях ріки Сепіх (в нашому наріччі назва теж інакша). Ви знаєте географію нашого острова? Це північна сторона, східніше лежить берег Миклухо-Маклая, вашого знаменитого земляка. Хоч наш рід і мешкає в глибині джунглів, але слава великого вченого й друга нашого народу докотилася й туди, для нього у нас є навіть кілька специфічних імен, котрі можна було б перекласти як „великий дух“, „людинотворець“, „мандрівник над віками“ і багато інших. Коли я пізніше познайомився з повною біографією Маклая, то зрозумів, що він справді є одним з найщиріших людей планети, бо, перебуваючи в антагоністичному середовищі, зумів прорвати шкаралупу психічних трафаретів і відчув спів’єдність роду людського. Вперше ступивши на вашу землю, я відчував вдячність до народу, котрий народив нашого вічного друга; у мене було відчуття, що замикається якесь титанічне коло єднання…

Так от, мій рід живе відокремлено від інших родів племені. Тут кілька причин: по-перше, старійшини передають з покоління в покоління легенди про особливе походження нашого роду від зоряних патріархів; по-друге, всі чоловіки роду належать культу вогню. Ви здивувалися? Я коротко поясню. В науково-популярній, а інколи і в науковій літературі зустрічаються описи так званого „феномену вогнеходіння“. Все це релікти прадавнього знання, котрі залишилися навіть у Європі. Ви, напевне, читали про „нестинарів“ Болгарії? Отож всі чоловіки нашого роду — вогнеходці. Проте цей феномен лише невелика частка всеосяжного культу вогню. О, бачу, що ваші очі загорілися! Це означає, що ваша духовна стихія — полум’я. Та і весь ваш етнотип — сонячний, вогняний. Слухайте ж далі. Коли настає статева зрілість, хлопчиків ізолюють у джунглях і посвячують у таємницю вогняного знання. З вогнем єднаються, спілкуються, розмовляють. Ви вражені? Так, так, у нашого роду є знання мови вогню. Ні, ні, це не символічний ритуал, це справді визнання того, що вогонь, як сутність, наділений розумом, свідомістю, що він діє цілеспрямовано й суверенно. Для нас це поза всякими сумнівами й науковими спекуляціями. Адже ви не сперечаєтесь про необхідність води, повітря, не заперечуєте цілковитої необхідності рослинного світу для життя людей, не повстаєте супроти твердження про центральність Сонця у нашій системі. Так і для нас знання про мудрість вогню, про його примат у бутті світу є вродженим знанням, котре свято оберігається.

Після ритуалу ініціації хлопчиків починають навчати мови вогню. Бувають випадки, коли полум’яна стихія не приймає психічної суті того чи іншого кандидата: старійшини визначають це з допомогою лише їм відомих знаків, і такого хлопчика назавжди відправляють до інших родів. Вважається, що вогненна психосфера роду повинна оберігати монолітність. Такий хлопчик не є ущербний, просто він належить іншій стихії — може, воді, може, повітрю чи землі: в інших родах йому знаходять достойне місце.

Відчуваю ваше недовір’я. Ви не збагнете, що означає „розмовляти з вогнем“? Постараюся пояснити. Мова вогню передбачає опанування таким психостаном, який відповідає цій стихії. Специфіки всього процесу посвячення я не відкрию, це — таємниця роду, і порушити заборону — означає одне: загинути страшною полум’яною смертю. Гине і той, хто зрадив, і той, хто незаконно дізнався про секрети вогнеспілкування. Тут відсутня містика. Просто ви входите до порохового погреба з смолоскипом: про результати можна догадатися. Щоб діяти вміло з високими електронапругами, треба знати техніку безпеки. Така техніка безпеки є і в огнезнанні. А її передають лише око до ока, від учителя до учня. Посвячені впродовж певного періоду привчають свою свідомість до вогненного стану. Тут і зосередження на полум’ї, і вивчення безлічі градацій багаття, і вироблення в собі тотожності цій творящій та руйнівній стихії. Учні осягають такий стан, коли все земне, водне, повітряне, буттєве, тілесне забуте, відтіснене за межі усвідомлення, і тоді вогонь стає дзеркалом душі й розуму і налагоджується обопільна вібрація взаєморозуміння. Тоді можна почути полум’яне слово, і пломінь відповість на твої запитання. Тільки рівень спілкування передбачає такий зміст, котрий не має відповідників у повсякденних інтересах звичайних людей. Ви не подумайте, що посвячені стають особливими знавцями таємниць неба і землі. Оволодіти вогняною стихією може й примітивна сутність, але, як я вже сказав, вона повинна опломінитись…

Тепер про себе. Коли наша група хлопчаків скінчила цикл посвячення, настала пора для завершального ритуалу — вогнеходіння. Це мало відбутися на одному з численних островів архіпелагу Папуа, що лежить на північ, в Новогвінейському морі. Кілька днів нас готували, розмальовували спеціальними барвниками, одягли у балахони, виткані з лика рідкісного дерева чуру. В дорозі ніхто не смів глянути на обличчя учнів.

Протягом тижня ми добиралися до моря, потім пірогами пливли до священного острова. Там проживали тільки хранителі вічного вогню і з десяток воїнів-охоронців ритуального комплексу. Острів всуціль заріс джунглями, лише в центрі його, поміж скелями, викладено велетенське коло з плоских каменів, а довкола — побудовано кілька священних куренів, де мешкають старійшини і учні готуються до вогнеходіння.

Шість днів тривала підготовка. В цей час ми нічого не їли, не розмовляли, повністю поринувши у стан відстороненості від усього побутового, у мрію про вогнекрилість. Так, так, я недарма вжив цей вираз. У нашій мові цей стан називається ще химерніше, але ваше поняття вогнекрилості дуже близьке до того відчуття, котрим повинен опанувати кандидат на вогнедруга. Вогнедруг — ще один специфічний вираз…

Тим часом старійшини розпалили велетенське багаття, що горіло шість днів і ночей. Коли його розгорнули, каміння було розпечене до білого кольору. Самі можете зрозуміти, яка це температура. Звичайні люди неспроможні наблизитися до полум’яного кола навіть на п’ять метрів.

Ми всі перебували в своєрідній дрімоті, з неї нас вивели звуки барабанів і мелодія ритуальної пісні. Найстаріший вогнеходець патріарх Догало звелів учням узятися за руки; танцюючи й співаючи, ми поволі наблизилися до сліпучого кола. Я відчував наростання напруги в усьому тілі, в кожній клітині. Незбагненна сила витискувала з мене страх, хитання, природний інстинкт самозбереження. Натомість вливалося почуття відчайдушності, радості, окриляючої веселості. Полум’яний круг став калейдоскопічно мінитися різними барвами, і я відзначив, що то вже не розпечене каміння, а титанічний вінок з білих лотосів. На пелюстках квітів мерехтіли прозорі, прохолодні росинки, хвилі ніжного запаху сповивали свідомість втіхою й спокоєм. Я взявся за руку Догало і ступив слідом за ним на квіткове поле, ведучи за собою інших учнів. Ми танцювали в потоці ейфоричного фіміаму і приємної прохолоди. Зупинився час, зник довколишній світ. Був лише священний танець, щастя окриленості, радість дивної невагомості, при якій розтає тіло і ти відчуваєш себе вільним. Вільним не від когось чи для чогось, а просто — вільним…

Під час танцю мені було видіння. В центрі квіткового кола виник полум’яний юнак і наблизився до мене. Я збагнув, що це — персоніфікація вогню, бо й раніше таке траплялося зі мною при психоконцентрації. Він сказав… ні, ні, це не були звичайні слова… я просто зрозумів те, що вогонь мені передавав…

— Приготуйся до далекої мандрівки, — промовляв він. — Ти станеш моїм посланцем у світ, здійсниш моє веління. І хай моя воля і твоя будуть нероздільною волею.

— Куди я маю пливти? — Моє запитання викликало у вогню вибух веселощів. — І хто мені скаже, в чому твоє веління?

— Для вогню відсутні поняття — куди й навіщо! Я просто спопеляю те, що горить. Правдиве не згорає, бо вогонь не спалює лише вогню. Чуєш? Поглянь довкола — ти танцюєш на пелюстках лотоса: якого ще веління треба? Вогонь твого розуму й серця стане пахучими квітами для людей. Іди й відкинь страх…

Юнак зник. Потроху затихали барабани. Ми, танцюючи, зійшли з розпеченого каміння. Вслід нам дихнуло нестерпним жаром. Вже за колом пекучості я жахнувся: як моє тіло витримало таке пекло?

Старійшини оглядали наші підошви, обмацували тіла. Догало пильно зазирнув мені в очі, ніби відчував, що я був свідком видіння. Проте промовчав. Ще кілька днів ми проходили завершальний цикл вогняних повчань, про них я не маю права говорити, бо це — таємниця роду.

Потім ми вирушили назад. В морі Папуа нас застала буря. Смерч підняв пірогу в небо, закрутив. Я втратив свідомість і отямився лише у воді. В небі мерехтіли вогні блискавиць, високі, як гори, хвилі кидали мене з гребеня на гребінь. Довкола не було жодного уламка піроги, жодного учасника священної церемонії. Загинули вони чи ні — хто міг мені сказати? І тут я згадав слова полум’яного юнака, котрий привидівся у вогненному колі. Невже таким страшним чином я маю виконати його веління? І в чому воно полягає, якщо наді мною нависає щохвилинна смерть?

Та довго мені не доводилося думати. Я повинен був змагатися з безжалісною стихією води. Плавав я, мов риба, без їжі й води ми при тренуваннях обходилися впродовж двох тижнів. Тому страху не було. Так носила мене негода кілька діб. Свідомість затьмарювалася, я почав знемагати.

Не стану втомлювати вас описом моїх тортур і психопереживань. Незабаром мене підібрала шлюпка з англійського корабля. Кілька тижнів я перебував у шоковому стані. Повністю прийшов до тями в Лондоні. Врятував мене лікар корабля, який був людиною чуйною і гуманною, до речі, він прекрасно знає історію пригод Маклая і глибоко шанує вашого земляка.

Спочатку хотілося повернутися додому, у рідні джунглі та гори. Сум душив мене. Потім згадалося видіння, сумління підказувало, що недарма доля привела мене в західний світ. Мій рятівник почав навчати мене мові, потім запропонував учитися. Минули роки. Коледж, університет. Ще в коледжі професор математики Коуел звернув увагу на моє дивне мислення при засвоєнні його науки. Суть в тім, що я глибоко здивувався, коли дізнався, що європейська наука, та й звичайна повсякденна свідомість, оперують з так званими „множинами“, а отже — з числом. Для моєї свідомості, вихованої традиціями ізольованого роду папуаського плем’я, світ був єдиний, нерозірваний, цільний. Все переходило у все, грані розмивалися, я підсвідомо бачив цей одвічний взаємоперехід, а там, де його не було видно, такий процес домислювався як цілком природний і необхідний.

Окремість для мене була відсутня. Отже, відсутні й числа… Кожна річ, явище, істота — унікальні. Абсурдно говорити — 3, 4, 20 чи 100 людей. Для мене кожна людина з гурту була конкретним іксом, ігреком чи зетом. Якщо ви запитаєте людину з нашого роду, скільки вона знає родичів, ви отримаєте дуже деталізовану відповідь, з якої дізнаєтесь ім’я кожного родича, його характеристику, звичаї, наявність у його сім’ї тих чи інших дітей, предметів, житла, вміння полювати чи збирати плоди у джунглях. Але жужмом рахувати кількість людей нам і на ум не спаде. Це — страшне збіднення реальності. По-моєму, у ваших дітей ще залишається ця реліктова звичка: знати точно назви ляльок, іграшок, їхні характеристики, абсолютно ігноруючи кількість. Вже пізніше мозок поклоняється числу, бо цей шлях набагато простіший: він дає змогу підмінити глибинне розуміння реальності його обмеженою числовою моделлю.

Професор все допитувався, як ми долаємо труднощі, коли треба щось сказати про велику групу людей, воїнів; предметів, наприклад, — 300, 500, 1000? Або про купу плодів — 10000? Чи про сотні списів, пірог, ножів?

Я пояснював, що у нас відсутній кількісний аналіз цілості, а є стан, рівень, ритм, аналогія, тотожність, уподібнення. Наприклад, в Європі кажуть: така-то година ранку, дня, ночі. В цьому визначенні відсутня конкретна характеристика ситуації. У нас є безліч визначень ритму пори року або доби, зоряної, місячної, сонячної ситуації. Наприклад, сонцеокорозплющеність, тобто пора, коли світило прокидається зі сну. Для вас це комічно, а для нас природно й лірично. Або зітхання сонця, розчісування золотого волосся, райдужнопісенність (коли пташки зустрічають світило на світанку), танець сонця, сніданок сонця, вихід в небесну дорогу і багато, багато інших понять. Одне таке поняття дає точну характеристику, де сонце перебуває на небосхилі, який саме це пункт добового ритму, чи гаряче надворі чи прохолодно, прогноз погоди і безліч інших визначень, і все це не абстраговано, відчужено, а в повному злитті з світилом.

Те, що у вас виявляється в числі, в кількості, — у нас може бути характеризоване аналогією, скажімо, з ритмом розгортання бруньки, квітки: дрімота, розгортання, перші пелюстки, одцвітання, зав’язь плоду, дозрівання, завершений плід. Якщо це прикласти до конкретної життєвої ситуації, то, скажімо, назвавши дівчинку „квіткобруньковою“, ми точно знаємо не лише її вік, а й норов, поведінку, здібності, наявність або відсутність тих чи інших талантів. Тобто те, що ви визначаєте в кількості, ми знаємо, але воно для нас не мертве, не абстрактне, а живе, інтуїтивне, включене в цілість, пластичне, поза механічним переліком. Європейська юстиція притягує до відповідальності окремого злочинця, руки якого вчинили вбивство, чи крадіжку, чи пограбування. У нас це неможливо. Нашим суддям-старійшинам відкривається цільний ланцюжок події, при аналізі якої може виявитися, що правдивий злочинець навіть не підозрює про те, що був причиною правопорушення. Зерно злочину було посіяно давно, а тепер воно дало чорний врожай.

Всі представники нашого Роду Вогню відчувають ритм природи як свій власний, тому я й сприймав спочатку число, як своєрідну січкарню, котра шматує, вбиває цілість…

Мене дуже дивувало, що вся наука й техніка Заходу побудована штампами, стереотипами, на однозначності, на константах, стандартах, законах! Це — протиприродно. Так, так, навіть закон — для природи — абсурд! Те, що ми називаємо „законом“, лише зовнішня грань багатомірних взаємозв’язків цільної природи. Точнісінько так і число: поверхова очевидність реальності. Згадуєте птолемеєву схему нашої системи? У центрі — Земля, а Сонце й планети бігають довкола нашої планети. Повсякденність підтверджує цей канон, кожна людина бачить, як Сонце справді встає на сході і заходить на заході. Яких ще доказів треба? Так і число не вимагає доказів при погляді очевидності. Всім легко збагнути й завчити: ось один, ось два, три, чотири і так далі. Надзвичайно просто! Навіть можна жужмом визначити „масу“ Всесвіту, як це роблять сучасні космологи та астрофізики: 10 помножене на, скажімо, 36, піднесене в п’ятдесят шосту ступінь. А можна й у дев’яносто сьому чи ще якусь! Все це не має значення і стало порожнім науковим шаманством. І вся потужність наукової динаміки кинута на підтвердження космогонічної моделі, побудованої на засадах множинності, дискретності, розірваності. Великі вчені гарячково шукають різні варіанти теорії єдиного поля, теорії цілості, але не хочуть збагнути, що математичний апарат „множинності“ безсилий обгрунтувати таку теорію, такий погляд. Тут повинен бути синтез Природи, Мислителя і динамічної теорії цілості…

Природа заперечує стандарт, у неї найменша частка, кожне зернятко — унікальні. Ваша наука, користуючись математикою числа, навіть поєднуючи явища, речі, атоми, світи в інтегральну спільноту, нівелює унікальність, винятковість часток, що входять до того чи іншого цілого, а таким чином формує спотворений погляд на Всесвіт, що породив нас. Людина стає руйнатором унікальності, творить науково-технічний каток який розплющує всю багатомірність універсуму, розфасовує її в клітинки статистичності, класифікації, порядковості, „зрозумілості“. Щедрість, безоглядність життя, в якому для проростання одного зернятка тратяться сотні и тисячі інших зерен, ваші наукові педанти називають механічною статистичністю, позбавляючи Природу розуму. А суть в тім, що для неї все єдино, тому байдуже, де саме вибуяє парость — адже це та ж сама парость єдиного життя.

Ви бажаєте зробити з таємниці ясність, зрозумілість. Природа прагне навпаки: із звичайного, зрозумілого творить таємницю. Унікальність — це і є таємниця. Те, що розгадане, — вже банальне! Саме життя є вічна таємниця. Розгадане життя щезне…

У мене виникла ідея формування математики цілості, яка могла б замінити „птолемеєвську“ математику числа. Професор все допитувався, як я собі мислю цей процес, які основи хочу закласти в побудову такої теорії?

Я ще губився в пошуках. Треба було переварити те, що я збагнув у західній науці, і розробити на рівні світової теорії поняття альтернативної математики.

Було розуміння, що тисячолітні традиції, які відлилися в плоть і споруду планетарного пізнання, похитнути важно. Пізніше збагнув, що й хитати їх не треба. Просто треба поряд з традиційною математикою числа розробляти математику одності, альтернативний апарат синтезу й зцілення розірваної космогонії.

І я заглибився в складну розробку основних концепцій альтернативи, визначаючи основні принципи нового бачення світу:

Принцип спільноти — все у всьому.

Принцип Протея (вічної втечі, вічної текучості, те, що сучасні теоретики визначають як принцип неозначеності).

Принцип вічного метаморфозу.

Принцип аналогії, тотожності.

Принцип кореляції (миттєвої взаємодії у Всесвіті).

Принцип насиченості (повності чи ущербності).

Принцип призначення (все в бутті „призначено“ для чогось, як в будь-якому організмі; багато катастроф і непорозумінь від порушення цього принципу).

Виникали обриси нової кібернетики, в якій було відсутнє так чи ні. Нова кібернетика мала вводити у єдність все. Геть так чи ні, все так, тільки альтернативна математика визначала, що, куди, навіщо. Це давало змогу побудувати евристичну ЕОМ, яка б виявила віяло можливостей для тих елементів інформації, що закладаються в неї. Така ЕОМ повинна моделювати альтернативні варіанти кращих еволюційних шляхів, бо в природі експерименти тривають віками (і часто не здійснюються через ущербність можливостей або повільність геологічних процесів), і евристичні комп’ютерні комплекси математики повноти дадуть змогу визначити найоптимальніші можливості за мінімальні відрізки часу (практично — миттєво).

Закінчивши університет, я отримав диплом доктора математики і повернувся додому. Можете вірити чи ні, але на аеродромі в Порт-Морсбі мене зустрічав гурт вогнеходців на чолі з старим Догалою, хоч я й не повідомляв про свій виліт. Виявилося, що жоден з учасників церемонії не загинув, всі щасливо дісталися берега. Родичі вважали мене навіки втраченим, тільки Догала знав, що я живий і згодом повернуся до рідного краю.

Трохи побувши в рідних горах, давши звіт патріархам про своє перебування в Англії та Америці, я отримав від них дозвіл розробляти математику повноти. Почав вводити основи нової теорії в університеті. Опублікував кілька книг, монографій. До мене почали надходити листи з Києва, від математика Бориса Гука. Двадцять років тому я вперше прочитав у Києві доповідь на симпозіумі. Всі ці роки йшов обопільний напружений пошук реалізації наших задумів. Настав наш зоряний час. У Кіберцентрі вашого міста готується побудова нової ЕОМ, названої „Резонансом Еволюції“. Вона твориться повністю на засадах альтернативної математики. Завдання „Резева“ — ввійти в течію цільного сприйняття світу, побачити минуле-сучасне-грядуще, як монолітність, як нерозірваність. Коротко кажучи, людина здатна стати володарем часу, панувати над Кроносом, який здавна пожирає дітей своїх…».

Я слухала розповідь доктора Боголо, тамуючи подих, ніби чарівну наукову казку. Здивувало мене ще й те, що прадід Василь висловлював такі ж самі думки, коли казав про «метод Хама» в сучасній науці, жадаючий зірвати покривало з таємниці, а таким чином оголити і вбити живий корінь буття. Однаковий у обох і сумнів щодо можливості повністю сягнути тайни життя. Описане в формулах дискретності, розділеності, воно щезне, випарується.

На прощання папуаський учений дав мені адреси — домашню, в Папуа, і київську — в готелі «Україна». «Завжди будете дорогим гостем, — сказав він. Схилившись до вуха, прошепотів: — Це не проста люб’язність. Я знаю, що ви будете на Папуа, і я вас поведу в рідні місця. Можете прийняти це, як жарт… а можете згадати пророцтво полум’яного юнака для мене у вогняному колі…».

І весело засміявся, блиснувши разком пребілих зубів. До речі, він дуже відрізняється обличчям, поставою і ще чимсь невловимим від знайомих мені антропологічних типів Папуа. Лише густа кучма волосся, ніби чорна кульбаба, споріднює його з ними, а очі скоріше монголоїдного типу, золотисто-медового кольору, обличчя оливково-блакитне, ніс орлиний, як у кавказьких народів. Може, він справді потомок зоряних пришельців?..

Ми розлучилися з Боголо в аеропорту Внуково: у нього в Москві якісь справи. Наступного тижня учений мав бути в Києві. Запрошував відвідати Кіберцентр, але я не обіцяла, — моє серце й душа вже там, у волинських пущах. Та й своїх треба відвідати…

Летіла до Києва в аеробусі, все думала про фантасмагоричну розповідь папуаса. Дивувалася: які сили й закономірності з’єднують таких різних людей, такі віддалені події і долі? Боголо й Гук, папуас і українець: де причина їх спорідненості, психічної, а відтак — соціальної гравітації? Чи не подвиг Маклая був тим зерном, з якого тепер виростає дерево дружності й спільної наукової дії?

Подумала «закономірності» і всміхнулася сама собі. Мислення пливе давно проробленим річищем, а пора б уже мислити інакше, імпровізаційно, багатопланово. Саме в цьому кредо папуаса — спроба розірвати чаклунство давнього деспота — «закону». Чи не тиранія мозку стає причиною всіх ущербностей пізнання? Сам він лабіринтний і проводить всю вервечку асоціацій заздалегідь приготовленим шляхом: які ж можуть бути оригінальні висновки у того, хто не шукає суверенної стежки розуміння, а слухає гіда, котрий вже закостенів у своїй набридливій одноманітності?

Найбільше мене вразило твердження Боголо, що закон, перед яким схиляється вся наукова думка, тисячолітня релігійна традиція, містика, весь життєвий уклад народів планети, — це свідоцтво нашої ембріональності, інтелектуального самообмеження, своєрідного «птолемеїзму» у мисленні. Подумалося: якби риби могли мислити й підпорядковувати свої дії «закону», хіба вони завоювали б сушу? Хіба інтелект дозволив би їм переступити кордони антагоністичних сфер?

Консерватизм «закону» — це, мабуть, те, що елліни символізували в міфології розбійником Прокрустом, котрий клав мандрівників на ліжко і коротких — витягував, а довгих — обрубував, знищуючи тих і сих. Чи не те саме робить «закон»? Підпорядковує нововідкриті факти, потік інформації заздалегідь приготовленим константам, твердженням, аксіомам, переконанням, а часто — просто суб’єктивним уподобанням…

Замість цілого ми в більшості випадків маємо лише обрубок, а по уламку хіба можна судити про динаміку загального? Вивчаючи трупи, хіба можна збагнути таємничі процеси життя? А більшість біологічних «законів» виведені саме з вивчення мертвих тіл!..

Мабуть, те саме й з математикою, про яку піклується Боголо. Хоч вона й вироблена, і точна, і філігранно відрихтована, але, безумовно, обмежена, поверхова. Колись читала фразу Ейнштейна про те, що математика — млин: що засиплеш в неї, не має значення, бо отримуєш борошно певної кондиції і подрібненості. Реальність, напевне, треба осягати якось інакше, понад звичкою «перемелювання» на жорнах аналізу, бо буття — надмірне, а всяка математична модель убога й плоска.

Знаходити інші тотожності. Це мені ясно, хоч я й не математик. У кожної науки свої «млини». І всім дослідникам пора вивчати життя у стихійності, цілості, не шматуючи пелюстки троянд для гістологічних зрізів. Квітку можна збагнути лише тоді, коли вона жива. Чи не те саме і в фізиці, котра атакує речовину потоками частинок, вивчаючи бризки від ударів?..

Моє повернення з Індії вітали в Ірпені не лише дідусь Микола з бабусею Оленою, а й дядько Євген, тітка Оксана та прадід Василь, котрий не полінився приїхати з Сміянів, захопивши свою древню кобзу. У відкриті вікна заглядає літній сад, яблуні пишаються буйною зав’яззю плодів, щасливо заливаються птахи в гущавині. Рідні розпитують мене про враження від поїздки, а я, ніби в сновидінні, прислухаюся до гомону материнської землі, потай дивуючись, що людина прагне кудись у екзотичні краї, не вичерпавши скарбів батьківського краю.

Прадід хитро усміхається, покручує довжелезного сивого вуса.

— Очманіла, Русалочко, очманіла. Не чуєш, про що тебе запитують.

— Мені здається, що це давно вже було. Я не знаю, про що оповідати…

— Ясна річ, — кивав мені дядько Євген, — теперішнє покоління отримує ріку інформації по безлічі каналів, їх уже нічим не здивуєш. Дивитимуться на Тадж-Махал і позіхатимуть…

— Хто сліпий серцем, той позіхатиме й на квітку троянди, — зауважив дідусь Микола. — А все-таки, Русалочко, що тобі найбільше сподобалося в Індії?

— Оптимізм простих людей. Я ніде не бачила такого потоку внутрішньої радості. Там неможливо довго сумувати: відчуваєш, як індукція радісної енергії захоплює тебе, збуджує, заряджає бадьорістю.

— Гарно, — задумливо сказав прадід. — Такому народові суджено велике прийдешнє. Найбільша цінність народу — віковий заряд радості. А що тобі не сподобалося?

— Може, ви не зрозумієте мене, але мені не по душі їхня традиція буквально топтатися по квітах. Вони ніби не відчувають, що квіти — то найвища абсолютність краси. Над квітами глумляться тотально, ними встеляється шлях наречених, політичних діячів, вінками обвішують гостей, пелюстками буквально завалюють свята й урочистості. Мені чомусь боляче дивитися на таке священне марнотратство. Це все одно що мостити брук іконами Рубльова. Адже квітка незмірно викінченіша від найвищих людських творень.

— Твої почування — не для сучасної психіки, — серйозно зауважила тітка Оксана, цілуючи мене в щоку. — Немовля може завдати болю матері, котра породила його, та хіба мати гнівається тим пустощам?

— Інколи треба й нагримати, — заперечив прадід, — а то немовля ніколи не переросте своєї деспотичної наївності та духовної сліпоти. Гарно, доню, сказала, гарно, Русалочко! Стереотипи духовності теж треба ламати, а то ми надто абсолютизували духовні скарби Сходу. Європа теж уміла ім’ям любові та правди палити на вогнищах геніїв і мрійників.

Ми ще довго розмовляли про маму й тата, про мою подорож до ашраму Ауробіндо, про цікаву зустріч в папуаським вченим. А коли ва вікнами попливли вечірні сутінки і почулися далекі трелі соловейка, прадід подарував мені нову імпровізацію, сказавши, що ця пісня — напуття і пророцтво.

Дякую тобі, мій зоряний прадіде! Ти, як завжди, знайшов найкращі слова, щоб вселити в мою душу радість таємничої стежки вічного пошуку. Справді, геть примари і порохняву ветхих «законів» і табу! Очі героїчних бійців революції та розстріляних батьків дивляться в наше сумління, вимагають: не смійте спати на гірських стежинах, де кожен крок може бути катастрофічним. Тебе послали недарма на стежку пошуку. Тисячі немовлят в сповитку чекають скарбів, що їх ти маєш добути в далекому, у вічному польоті. Якщо не ти — то хто ж?..

Знову не спала аж до світанку. Чомусь згадалася розповідь Боголо про химерну хворобу куру, при якій сміх убиває того, хто занедужає. Як це можливо? Що за дивна винятковість? Чому ніде в світі нема такої патології?

А з підсвідомості пливе обережний натяк: чому ж нема? Адже є в нас легенди про русалок, котрі залоскочують людей! Що породило таку химерну казку? Може, справді були випадки екзотичного захворювання, спостерігали людей, котрі судорожно реготали, а потім їх знаходили мертвими десь на березі ріки або в пущі. Так виникла легенда про русалок, які лоскочуть перехожих.

Дивна патологія. Можливо, теж психічне захворювання, котре не має розгадки. Чи не взяти цю тему для дипломної роботи? Скажуть, дуже екзотично… Ну й хай! Ще до закінчення інституту далеко, встигну підготуватися серйозно й грунтовно.

А тепер — на Волинь. Галя нетерпляче жде мене в своєму селі, а вже там — зустріч з таємничим дідом Радьком. Чи не занадто багато я очікую? А втім, хто зна, може, мої Гімалаї дійсно тут, а не за морями й горами?

Сталося!

Ми зустрілися. Все просто, а разом з тим і тепер здається, що я мандрую в казку. А може, все життя казка, тільки ми одягли його в дрантя Попелюшки-Золушки, забувши, що воно царського роду.

Галине село Вівдюхи розташоване в долині невеликої річечки. Довкола — ліси, нетрі, болота, озера. Асфальтової дороги нема, автобуси ходять лише тоді, коли підсохне грунтівка. Я добиралася від райцентру підводою, балакучий дідок розповідав, що привозив з Вівдюхів до лікарні свою невістку, котра зненацька заслабла на ноги. Я ніби знічев’я запитала його, чому він не звернувся до відомого знавця народної медицини діда Редька (навмисно сказала «Редька», а не «Радька», щоб не збудити підозрінь).

— Знавець? — хмикнув візник, іронічно примруживши око. — Який він знавець? Мо’, колись щось і знав, а тепер — як пень. Нікого не хоче лікувати. Хто приїде до нього — вилає, вибатькує, велить їхати додому та звертатися до лікарів. Оце недавно приїжджали до нього дві, звиняйте, дами — товстелезні, як жлукта. Кілограмів так по сто п’ятдесят, а то й більше. Просять — поможіть та й поможіть! Так він затупав ногами, розгнівався, кричить (чули наші пастухи): «Все життя об’їдалися, обжиралися, набивали кендюхи чортзна-чим, а тоді — вилікуйте?! Куди я подіну ваше лайно, ваші потрухи? Їдьте к бісовій матері та спробуйте втихомирити вашу жеретію бодай наполовину, тоді всі ваші болячки самі собою відпадуть! Щезніть з очей і не псуйте хорошого настрою!..». Отак відчитав благородних дам, що вони не знали куди очі подіти від сорому й образи. Поплакали, поплакали, та й потягли до райцентру. Жалілися в райкомі на діда, а там тільки посміялися: «Правильно, — кажуть, — діє дід Редько! Не його це компетенція — кендюхи товсті розвантажувати!».

Я ледве стримувалася від реготу, слухаючи своєрідну характеристику славетного цілителя. І подумалося, що, напевне, він повністю правий, бо, дійсно, що можуть допомогти людині будь-які ліки чи трави, якщо сама собі вона власний ворог і, як говорить древня народна мудрість, «копає собі могилу власними зубами»?!

— А ви ж до кого у Вівдюхи? — цікавився балакучий дідок.

Я скупо відповіла, що знайома однокурсниця Галя запросила до себе в гості, що мені дуже хочеться познайомитися з волинськими лісами, бо ще ніколи тут не була.

— А, то ви теж на лікаря готуєтесь? — зрадів візник. — Гарне діло! Більше буде лікарів — менше забобонів. А то слави на весь Союз — знавець, знавець, а знання у нього — як кіт наплакав! Хе-хе!

Мені здавалося дивним, що близькі люди відчувають якусь неприязнь до старого цілителя. В чому тут справа? Заздрість чи якась психічна несумісність, а може, діє одвічне правило — «нема пророка в своїм краю»? Треба в цьому розібратися.

Галині батьки й родичі зустріли мене ласкаво й гостинно. Я попросила подругу, щоб не говорила про мою цікавість до діда Радька. Вона хотіла супроводжувати мене в пущу, до хутора Ведуни, та я вирішила йти на зустріч сама.

— Може, повідомити? — занепокоїлася Галя.

— Нащо? Так буде краще. Лиш покажеш стежку, а там, неподалік від хатки, залишиш мене.

— Вовків не боїшся?

— Шукачів вовки не їдять, — пожартувала я, — у них м’ясо отруйне. Хижаки полюють на дачників.

Посміявшись, спочинувши, ми вирушили до лісу. Був прозорий літній ранок, на травах блищала роса, день видався погідний, бездощовий. Я вирішила одягнутися в заяложену туристичну форму — штормівку, джинси. Тривожилася: чи пізнає мене дід у «хіповім» вбранні, чи не одвернеться?

Дорога, густо встелена споришем, привела нас до озера. На тім боці в дзеркалі вод відбивалася стіна ялин і беріз, в спокійнім плесі купалися цнотливі лілеї. Сонячні промені мерехтіли в просвітах поміж стовбурами дерев, здавалося, ніби вогняний човник переплітав їх золотими нитками наступаючого дня. Було святково, урочисто, легко.

— Дивне відчуття, — шепнула Галя, обнімаючи мене, — ніби ліс приготувався зустрінути нас.

— Так воно і є, — відповіла я, бо серце тріпотіло такою ж певністю.

Ми ще трохи пройшли й зупинилися. Подруга пояснила, що дорога, яка повертає ліворуч, веде до хатини лісника, а гарно втоптана стежина праворуч — то слід багатьох тисяч відвідувачів, котрі жадали зцілення від діда Радька. Я попросила, щоб вона поверталася додому і не боялася, коли я затримаюся. Зі мною нічого злого не трапиться — інтуїція підказувала це впевнено й твердо.

Галя неохоче попрямувала назад, кілька разів оглянулася, і я бачила, як світилися тривогою й любов’ю її сині очі.

Ліс дихав прохолодою, грибами, ніжною прілістю. У хащах стоголосо відлунювала пташина хвала новому дню. Мені хотілося йти покрученою стежиною вічно, здавалося, що це і є радість, втілена в дію та життя: тихе прямування до таємничого притулку дива в супроводі сонячної пісні.

Незчулася, коли вийшла до маленької галявини. Крізь чагарі поблискували води озера. Під правічною грушею блимала невеликими віконцями хатка, вкрита соломою, подвір’я оточувала стіна полину й коноплі. Від цієї своєрідної зеленої варти дихало певністю й запаморочливим духом владності. Мені подумалося, що недарма люди в давнину сіяли довкола обійстя полин і коноплю для захисту від «нечистої сили». Тепер легко збагнути, що потужний потік фітонцидів створює цілющий заслон супроти будь-якої інфекції.

Я підійшла до дверей хатинки, постукала. Ніхто не відповів. Потім помітила, що клямка накинута на скобу і приткнута кілочком. Отже, господар кудись пішов, доведеться зачекати.

Зненацька вгорі щось залопотіло, і хрипкий, гаркавий голос закричав:

— Добргий день! Добргий день! Добргий день!

Від несподіванки я сахнулася, поза шкірою прокотився мороз. Глипнувши вгору, побачила на гілляці столітньої груші старезного ворона-крука. Він вимахував крильми і, дивлячись одним оком на мене згори вниз, дружелюбно кивав дзьобатою головою. «Невже цей чорний птах уміє розмовляти? — подумалося мені. — А чому б і ні? Ворони легко піддаються вихованню, про це повідомляють багато джерел. Мабуть, цей птах належить старому цілителю, ось він і навчив його окремим словам».

Ніби стверджуючи мої думки, ворон ніжно забурмотів:

— Дід Ргадько! Дід Ргадько! Дід Ргадько!

Я засміялася і сказала йому:

— Розумний птах! Молодець! Дід Радько — це твій господар. А як звати тебе?

— Кагра! Кагра! Кагра! — замахав крилами ворон.

— Кара? Чудово. Кара — мудрий птах. А я — Русалія.

— Ргусалія! Ргусалія! Ргусалія! — радісно загомонів птах, пританцьовуючи на гіллі.

Я оглянулася довкола. Тиша, казкова хатка, стіна конопель та сивого полину, віщий ворон на груші. Може, це сниться? Хіба таке буває?

Птах злетів з дерева, піднявся над хаткою, зробивши кілька широких кіл над обійстям. Потім різко спланував униз, майже торкнувся мене крильми, знову свічкою піднявся вгору. І урочисто загорлав:

— Дід Ргадько! Дід Ргадько! Дід Ргадько!

Потім метнувся до лісу і пропав за деревами. Деякий час його не було видно й чути. Я прислухалася, ждала. Сонце піднялося над хащами, почало припікати. Я обійшла довкола хатинки, відзначила, що городу у господаря лісового обійстя практично нема. Під вікнами кілька кущів шипшини, черемхи, біля десятка яблунь та груш, три рядочки порічок, агрусу, смородина, чималий клапоть малини. І неторкане буйнотрав’я довкола, ніби в дикому полі, а поміж ним — кілька стежечок. Я зауважила, що в тих заростях був певний порядок, помітила з десяток реліктових рослин, внесених до Червоної книги: з них найбільше мене зацікавив горицвіт — вогниста велика квіточка привітно пломеніла в густій траві.

Зненацька знову над хатою закричав Кара, шугнув до мене, затріпотівши крильми, і, низько плануючи поміж деревами саду, полетів до лісу. Повернувся назад і ще раз проробив те саме, вигукуючи:

— Ргусалія! Ргусалія! Дід Ргадько! Дід Ргадько!

«Невже він кличе мене? — похололо в грудях. — Хіба ворон здатний до осмислених дій? А чому б ні? Якщо він знає, де господар, то може провести до нього. Як він це робить — машинально, інстинктивно чи свідомо — хіба це має значення?»

Я рушила до лісу, зупинилася під сосною, на яку сів Кара. Він зірвався з дерева, полетів далі в гущавину, сів метрів за двісті на гіллястого дуба. Я нишком усміхалася сама до себе, долаючи й ту відстань. Ворон, побачивши мене під дубом, повторив ще свої перельоти. І так багато разів. Захопившись грою з птахом, я не дивилася, куди йду, що довкола мене. Отямилася тоді, коли вигулькнула з чагарів на узлісся, всуціль укрите смарагдовою зеленню і квітами. Далі блищало невеличке озерце, оточене стіною ситнику та чар-зілля, а за ним — знову стіна дубового лісу. Над берегом квітували кущі глоду й шипшини, під ними я помітила постать людини, котра сиділа на траві, підібгавши ноги під себе, як Мамай на відомих давніх зображеннях. Сонячні промені висріблювали його сиве волосся і уподібнювали гному чи лісовику з народних казок. Я згадала характеристику Галі: срібне сонечко; і догадалася, що це, безумовно, і є дід Радько. Дивилася на нього здалека і відчувала, що цю мить вже колись переживала. Коли, як? Не мало значення. Було гарно, легко, тривожно, якась урочистість сповнювала душу. І ледь чутна незручність, що грубо вторгаюся в ніжне співзвуччя природи й цієї сивої людини.

Попід кущами почала просуватися ближче. І завмерла: побачила біля самого діда з десяток гадюк, що плавно звивалися у своєрідному танці. На голові заворушилося волосся, поза спиною прокотився холодок: чомусь це траплялося завжди, коли я бачила гадюку, вужа або навіть їхнє зображення. Закортіло навіть дременути звідси, та пересилила себе, вилаявши в думці: шукаєш нових знань і відчуттів, а піддаєшся реліктовому остраху перед плазунами!

З-за кущів шипшини вискочив заєць, пострибав до діда, понюхав гадюку: та лизнула його роздвоєним язичком. Старий щось прогомонів до них. Змії і заєць щезли в густій траві. З неба різко шугнув Кара, сів на дідове плече, радісно закричав:

— Ргусалія! Ргусалія!

— Добре, добре, Кара, — почувся ласкавий, на диво молодий голос. — Ти все зробив, як треба. — І, не обертаючись до мене, він гостинно, якось буденно додав:

— Підходь, дівчино, не сумнівайся. Ти вернулася додому…

Я наблизилася, спантеличена його словами, не відаючи, як діяти, що сказати чи робити. Сіла перед ним на траву, і наші погляди зустрілися.

Де я бачила його? Чому знайоме опромінене сіточкою зморщок обличчя, сива кучма на голові, пухнаста борода? І кришталево-блакитні очі світяться з-під сивої стріхи брів доброзичливістю, спокоєм, гумором. Раптом згадалося: врубелівський «Пан». Сама ніжна сутність природи, її певність і доброта. І споконвічна терпеливість…

— З глибокої криниці плинеш, доню — ворухнулися вуста діда, а очі почали мінитися — від синьої барви до аквамаринової і густо-зеленої. — І далекий шлях попереду… аж до моря-океану.

«А ти не простий дід, — подумалося мені, бо одразу починаєш про те, що має бути завершенням…». Вголос промовила:

— Як вітати вас? Як звертатися? Мені якось незручно. Прийшла з кущів, перебила ваші заняття.

— Пусте. — Дід тихенько засміявся. — Невже ми з тобою почнемо згадувати правила етикету? Хіба ти питаєш дозволу у грозової хмари вискочити під її громовиці та прийняти від неї сили? Або напитися у струмку водиці чи понюхати квітку троянди? Ми всі свої, ми одної матері діти. Бачу — сама вже наближаєшся до цього розуміння, твої пуп’янки розкриваються…

— Які пуп’янки? — спантеличено запитала я.

— Ті, що мають дати плід. Для того, хто розплющив очі, все це лежить на поверхні. Не станемо марнувати часу на незначущі слова, доню. Що привело тебе сюди? Відповідай одразу.

— Скажу щиро — не відаю. — Випаливши ці слова, я захвилювалася, подумавши, що дід розгнівається і не захоче мати зі мною справи. Щиро глянула в його очі. — Річ у тім, що моє прагнення тяжко вкласти у готові словесні формули. Якщо поверхово — то все дуже просто: я майбутній лікар-психіатр, і мене цікавить все, що стане в пригоді для зцілення недужих. Давно вже я мрію про розгадку прадавніх таємниць ведунів та знахарів, адже народ упродовж тисячоліть нагромаджував досвід лікування, спілкування з природою… і мені думається, що багато тих зерен мають в собі вартості куди значніші, аніж деякі сучасні скороспілі відкриття. Мабуть, я кажу дуже кучеряво… і заплутано?

Дід Радько слухав мене уважно, спокійно, дружелюбно. Відчувалося, що його душа, ніби гладеньке дзеркало, в котрому відображається кожна найменша рисочка того, хто дивиться туди. Коли я, зніяковівши, замовкла, він підбадьорливо кивнув:

— Перші кілька слів і є правдива відповідь. Про те, що ти не відаєш, чого прагнула сюди. Розумієш? Пояснити можна все, тільки то буде порожня тріскотнява. Це заважає збагнути глибоку суть сили, котра нас кудись веде. Подруга передала тобі мої слова — піди туди, не знаю куди? Гаразд, гаразд… Прадавня казочка не ради жарту чи химерії зберегла ту фразу: в ній велика тайна і рішення.

— Поясніть…

— Пояснювати марно тому, хто спить, — заслав утіхою дід Радько, — а хто прокинувся, той збагне на льоту. Скажу для роздуму таке… Уяви собі, що зерно у землі почне міркувати, що йому робити, як діяти? Або паросток, вигулькнувши із зерна, шукатиме тайну свого походження чи розпитуватиме, куди треба рости?

— Розумію, розумію, — вихопилося у мене. — Правдива відповідь завжди поза однозначним формулюванням. Може виявитися, що, пристаючи до берега якогось острова, куди ми вперто прагнули, треба бути готовим блискавично відчалити і пливти назад, або вбік, або летіти вгору, або зануритися під воду… Ми маємо слухати волю природи, а вона… не завжди однозначна…

— Багато слів… проте все гарно сказано. — Дід ласкаво поклав сухорляву засмаглу руку на моє плече, ніби передаючи свою щирість. — А тепер скажи: чому обрала стежку лікаря?

Згадалося, що я вже чула таке запитання від прадіда, відчула, що відповідь має бути стихійна, без інтелектуальної гри і хитросплетінь. В уяві виникла картина дворища психіатричної лікарні, куди ми ходили всім курсом для практики, потім зненацька в свідомість врізалися кадри фашистської кінохроніки, в яких зображено біснуватого фюрера і колони штурмовиків з смолоскипами в руках, божевільні захоплені вигуки… Море палаючого напалму в джунглях В’єтнаму… Обгорілі трупи дітей і жінок… Чому сплітаються в єдиний клубок ці розрізнені образи з віддалених у просторі й часі подій та країн?

— Здавна у мене відчуття, що вся земля — хвора. Мені тяжко пояснити це чітко, але душа не приймає історичне божевілля минулих епох і сучасну загрозу для всього життя. Навіть багато з того, що діється в самій природі, викликає подив, нерозуміння. Вся планета просить лікаря, цілителя. Людина повинна стати таким лікарем. Якщо не ми — то хто ж? Мені радісно було ще в дитинстві бачити веселих людей, тварин, птахів, квітучу природу. Моя душа знемагала й плакала, коли зустрічалося горе, нещастя, каліцтво, недуга. Серце відає — таке не повинно бути! В корені життя — любов і радість для всіх…

Довго мовчав дід Радько, заплющивши очі. Усміхався невидимим думам. Провівши долонею понад квітами, ніби приймаючи від них цілющу силу, якось легко зітхнув.

— Ти знаєш, який сьогодні день? — запитав так, мовби й не було попереднього запитання.

— Субота, — здивовано відповіла я. — Шосте липня! А хіба що? — Несподівано прийшло осяяння. — А, ось воно що… Нині — вечір на Купала…

— Гарно, доню, гарно. Не думала про таке, а прибула вчасно. Це ще один знак, що тебе давно чекають…

— Хто?

— Знову ветхі запитання. Забудь, хто та що. Хіба знаєш про себе — хто ти?

— Трохи знаю.

— Те, що знаєш, лише вивіски, написані родичами, а потім тобою. А глибока суть людини — за сімдесят сімома замками. Археологи розкопують глибоченні товщі, щоб торкнутися черепків наших пращурів. Коренева суть людини незміряно глибше похована в надрах душі.

— Ніч на Купала… Хіба це не забобон? Хіба не казочки минулого?

— Що саме забобон? — жартівливо перепитав дід Радько, і ворон на його плечі розплющив око, замахав крильми. — Тихо, Кара, заспокойся… Незабаром дамо тобі кашки…

— Дід Ргадько! Кашки, кашки! — втішно забурмотів птах, знову заплющивши очі.

— Квітка папороті, скарби під землею… всяка чортівня, — перераховувала я подробиці народних переказів та легенд. — Чи в цьому є якесь раціональне зерно? І чому ви кажете, що я прибула вчасно? Хіба ця ніч особлива?

— Особлива, доню. Кожен день особливий. Навіть кожна мить — неповторна.

Дивина! З пам’яті зринули слова пісні дідуся Миколи: «Горить, ряхтить таємна мить, у всеосяжність пломенить…».

— Чим же особлива ця ніч? Чому її так шанували пращури?

— Рівновага ночі й дня. Космічні терези. Особлива точка бігу землі довкола Сонця. Прадіди спостерігали, що в цю ніч відбуваються великі зміни в силовій напрузі рослинного світу, міняється їхня енергетика, як сказали б сучасні дослідники. Це ніби гребінь сонячної хвилі, найвищий підйом зусиль природи. Зумієш зачерпнути в цю ніч згущеної сили — матимеш захист на цілий рік.

— А день? Хіба є різниця — в цей день чи вночі?

— День — теж особливий. А ніч — незамінна. Вночі тисячі зірок дають свою силу. І відкривається те, що закрите при сонці. Побачиш сама…

— А квітка? Невже є квітка папороті? Або щось таке… якесь явище, котре породило чудову легенду?

— Приходь увечері, доню. Все побачиш сама. Сходи до села. Заспокой подругу, батьків. Скажи, що дід «Редько» (хай кличуть, як знають, хоч і горшком, аби в піч не саджали), що химерний відлюдник обіцяв тобі відкрити секрети деяких трав і квітів. Що ти переночуєш у мене. Все буде добре, вони знають, що я не кидаю слів на вітер. Про наші розмови краще мовчати. Розумієш сама…

— Розумію, діду Радько. Можна вас так називати?

— До вподоби Радько — клич так. Моє діло привести тебе до криниці, де ти нап’єшся водиці. Хе-хе! Я вже починаю віршами гуторити. А тепер — бувай. До вечора. Кара, проведи гостю до хатки. Йди за ним, доню. Відчиниш двері, на столі знайдеш яблука. Білий налив. Поласуй, доки дійдеш до села. А Карі даси кашки, у печі в горщику упріває. Відхилиш заслінку — побачиш. Увечері, після десятої, будь біля хати. Прийдеш сама.

— Ргусалія, кашки! — загорлав крук, зриваючись з дідового плеча. — Ргусалія, кашки!..

Галя та її батьки зацікавлено розпитували мене про зустріч, я ухильно сказала, що знайшла діда в лісі, що він обіцяв мені оповісти про таємниці трав, запросив на вечір для розмови. Подруга — я це бачила — була розчарована, проте нічого не сказала.

Коли сонце сідало за обрій, я була біля дідової хатки. Він стояв на порозі в чорному бавовняному піджаку, в полатаних штанях, босий. Призахідні промені багрянили дідову сивину, і він був святковий, урочистий, не дивлячись на убоге вбрання. Ворон сидів на груші, вспокоєний, задоволений, переступав з ноги на ногу.

— Вчасно прийшла, доню, — сказав дід. — Ходімо. Квітка-цариця чекає тебе.

Він сказав це просто, буденно, але в мені щось колихнулося, ніби в грудях запекла гаряча хвиля, зануртувала. Задихнувшись від хвилювання, запитала:

— Яка… цариця? Я не чула про таку квітку.

— Не чула, а мріяла зустрітися з нею, — пояснив дід.

— Коли?

— Еж хотіла знати, де «центр» рослинного світу? — Дід Радько по-змовницькому підморгнув, задоволено засміявся. — Хіба не так?

— Ви й це знаєте?

— Чому ж не знати?

Думка металася в пошуках раціональної відповіді — як він міг знати про мої бесіди з прадідом? Звідки в мене враження, що знайомство з лісовим характерником давно відома подія, котра відбувалася вже не один раз?

— Ходімо, доню, — заспокійливо мовив дід, беручи мене за руку. — Нащо шукати відповіді на кожне явище? Тріпатися в павутині думок, ніби знесилений метелик. Невже так цікаво, чому приємно пахне троянда і огидно блощиця? Мільйон життів не вистачить, щоб розгадати всі ребуси життя. Йди до основи. До того, без чого дихати неможливо.

Ми рушили лісовою стежиною. Хутко спадали сутінки, поміж чагарями котилася темно-синя імла. Хащі дихали теплом і тонкими пахощами суниць та грибів. Радько повернув зі стежини вбік, впевнено ступаючи босими ногами по глиці й шишках, ніби й не відчував від того жодної незручності.

Йшли довго, та час для мене зупинився. Ліс прозорішав, поміж стовбурами заблимали окремі зорі. Куди він мене веде?

Нарешті стіна лісу залишилася позаду, ми вийшли до болота: у спокійних водах колихалися зірки. На сході жевріла жовтогаряча заграва.

— Що там? — пошепки запитала я.

— Місяць. Незабаром зійде. Він тепер вповні, — скупо одвітив дід. — Сідаймо ось тут, на кручі. — Він показав мені місце, сам вмостився поруч. — Не боїшся?

— А чого боятися? — тихенько мовила я, хоч насправді відчувала тремтіння в тілі й душі.

— Люди бояться того провалля, котре в їхньому серці. Провалля між їхнім незнанням і таємницею. Бояться переступити те провалля, бо там можна загубити оцей-го щабель, на якому нині стоїш. Затямила? Цей втратиш, а хто скаже — чи є інший в сутінках тайни? Знаєш, що було ось тут, де ми сидимо, літ з тисячу тому? — Він зненацька повернув розмову в інший бік, і я розгубилася. Не очікуючи моєї відповіді, Радько тихенько вів далі: — Тут жили відлюдники-ведуни. Наш хутір прадавній, назва йде ще з тих дохристиянських літ. Коли князі почали мечем і вогнем прищеплювати чужинецьку віру, найстарші ведуни відійшли в пущу, зберігаючи давні сонячні звичаї. Не перечили попам, але навчали молодих юнаків та дівчат, котрі мали нахил до ведунства, лікувати людей. Візантійці не стерпіли цього, одного вечора на лісовий скит налетіло кілька сот дружинників. Пощастило врятуватися лише одному, найстарішому ведунові. Це був мій пращур…

Дід замовк. А в моїй уяві палахкотіла заграва далеких років, чулися передсмертні зойки мудреців, котрі не воліли зігнути шию під ярмо чужинецької віри. Чому вони не зуміли використати досвід і знання для захисту й перемоги? Адже вони були дома, в спільноті з народом, котрий поважав їх, в єдності з природою. Яким чином їхня мудрість знічевіла перед натиском чужоземних догм і забобонів? Чи, може, й мудрості якоїсь особливої не було?

— Все було, доню, — звільна озвався дід, і я вражено відзначила, що він відповідає на мої роздуми. — І мудрість була, і сила була. Та недуга виявилася сильнішою. Хіба це диво? Хіба здоровенні хлопаки не хворіють, не згинаються від мізерних бактерій чи вірусів? Прадавні ведуни й старійшини народу не готові були до підступу й дворушності чужих зайд, щирість і довірливість привели до поразки…

Над обрієм викотився багряний місяць. У водах болота заграла іскриста доріжка. Гучно заспівали багатоголосу симфонію жаби.

— Північ, — шепнув дід. — Уважно стеж перед собою. Бачиш ось тут зарості папороті?

— Бачу.

— Там з’явиться цариця-квітка.

— Невже правда, що папороть…

— Тихо. Не карайся запитаннями, доню. Цариця-квітка живе в кожній найдрібнішій рослині, як і в кожній клітинці нашого тіла живе повна людина. Збагнула? То й гаразд. Цариця зберігає в собі всю мудрість мільйонів літ. Згадай, що рослини живуть практично вічно. Який же у них має бути досвід! Та ти й сама вже підійшла до такого розуміння. Наступний крок — торкання до квітки-цариці. Дивися не дивлячись… Слухай не слухаючи…

— Чаклунське проміння місяця ткало мерехтливе мереживо, понад болотом попливли ніжні, ледь помітні тумани. Під широкими листками папороті блукали тіні, іскрилися розмаїті вогники — іскорки роси чи, може, світлячки?

— Квітка-цариця прокидається, — почулося зітхання діда. — Зосередься, забудь себе…

Із сутінок поміж травою проклюнувся блакитний паросток, замиготів, запалав, роздвоївся, розтроївся, шугнув угору. В цілковитій тиші викинув сім пелюсток, а поміж ними — віяло золотистих і сріблистих тичинок. Квітка похитувалася, пульсувала, хвилювалася, ніби язичок полум’я над горючою нафтою або спиртом. Дід Радько потис мені руку.

— Бачиш?

— Бачу, — ледь чутно прошепотіла я.

— Якщо вирішила стати вогняною, — суворо проказав дід, — торкнися цариці-квітки. Вона передасть тобі свою силу і право діяти, як квітка. Тобі відкриється все, що знають квіти, все, що вони можуть і хочуть. Торкнися її. І тоді ти вічно йтимеш до неї… Вічно йтимеш до неї… Крізь кільце вогню… І кожен — хто з тобою — теж має пройти цю дорогу…

І я в забутті торкнулася пелюсток квітки-цариці…

Із сутінок, із мерехтіння зірок та іскринок виникає легка постать юнака, ніби зіткана з місячних променів. Тіло не прикрите жодним вбранням, лише квітки — ніжно-червоні, рожеві, блакитні, білі, золотисті, багряні, бузкові, ніжно-фіолетові — виникають і тануть на його чолі, щоках, грудях, руках. Він став по той бік цариці-квітки, простягнув руки до мене, і запахи літнього степу прокотилися, війнули понад нами.

— Вітаю тебе, батьку, — почувся тихий вібруючий голос, ніби скрипка заспівала у просторі. — Вітаю тебе, дівчино.

— Радуйся, синку, — розчулено сказав дід Радько. — Привів тобі подругу. Вона теж піде стежиною вогню.

Мовчить заквітчаний, дивиться. З очей зоріють сині фіалки, тремтить струна серця, намагається сприйняти чаклунське ладування ночі, збагнути звичним розумом і буденним чуттям. Дарма, дарма! Вже розхлюпано потік раціональності, райдужний водограй небувалого бризкає через край.

— Хто ти? — питаю того, хто подарований сутінками, місяцем, квітами.

— А ти хто? — чується ніжний сміх. — Хіба можеш сказати — хто ти?

— Я людина. Дівчина. Я — Русалія…

— Це лише слова. За ними — безмірність. Ти можеш охопити її в слові?

— Я не збагну тебе…

— Людина, — задумливо-радісно сказав юнак, купаючи зеленкуваті долоні в полум’ї цариці-квітки, — всеосяжна глибінь. Як мало ми знаємо самі себе. Втома й обман гнітить нас. Досить переступити межу — і виростають крила, і всесвіт стеле міріади небувалих доріг. Чому ж заростають ті стежки травою забуття й непам’яті?

— Ти говориш так, ніби й сам людина…

Поруч мене засміявся дід Радько. Торкнувся плеча.

— Такий же відчайдух, як і ти, доню. Такий же звичайнісінький хлопак. Прибув до мене два роки тому. Каже, що покинув минулі шляхи. Питає шлях у казку. Чуєш — у казку? Ніби я ключар до того краю, хе-хе! Як апостол Петро. Я йому кажу: хто вийшов з казки — той і вернеться до неї. Уявляєш собі, що буде, коли сила зможе свавільно проломлювати двері до казки? Де тоді заховатися красі? В якому притулку?

— І що ви йому відкрили?

— Не я. Сам він відкрив ці двері. Квіти допомогли. Придивися до них пильненько, там є все, що можна вимріяти і бажати. Зумій збагнути, що ти волієш, влий те воління у спільний з квітами потік і змалюй барвами квітів те, в що хочеш перелитися.

— І ти збагнув? — зачаровано глянула я на юнака.

— Збагнув, — кивнув заквітчаний. — Квіти й радість — сутність нової людини. Потік життя прагне у зоряну глибінь, — хіба достатньо для цього лише — машин і ракет?

— Розумію. Але невже все так просто?

— Хто це сказав? Немислимо тяжко. Вся інерція віків зупиняє метаморфоз. І не лише та, що в тобі. Психосфера єдина, і всі тягарі минулих віків, вся мерзота вчорашнього дня, весь страх рептилій ворожого світу стає на заваді появи нової, радісної людини, котра має вивести квітку в безмірність, засіяти життям далекі світи…

Я задихнулася від його мови. Ніч, місяць у небі, вогник пломінної квітки. Сон, сон, мені мариться прегарне видіння. Ось зараз прокинуся і…

— Не смій допускати думки марності й сумніву, — прошепотів юнак і в його очах запломеніли пелюстки горицвіту. — Ти торкнулася цариці-квітки, спопеляй чуття втоми й недовір’я до всемогутності життя. Знай — все можливе для людини, котра свідомо віддасть себе всепроникаючому вогню життя. Тільки збагни основне: куди кличе тебе той вогонь?

— Ти допоможеш мені пройти цей шлях?

— Ти йдеш, — просто сказав заквітчаний. — Проте стежина в тебе інша, ніж у мене. Прийдемо туди ж, робимо спільне, але тобі ще довго йти гірськими скелями, долати прірви, зустрічати друзів, викохувати крила. Ми — не містики. Ми — садівники Природи. Наступна епоха має бути така ж радісна й бажана, як проростання парості, як розпукування квітки. Я прийшов до свого рішення через відчай і недугу. Мені втрачати було нічого. Смерть, деградація або небувалість! Це був додатковий стимул для метаморфозу. А тобі треба осягти такі ж вершини у несхитному спокої, радості і — співаючи. Це — незміряно важче. Крок за кроком витискувати із себе вчорашній тип ветхої людини, переливаючись у квітковість і радість.

— Де ти тепер?

— Скрізь, де є квітка, трава, рослина. Я став їхнім. Ти лікар? Майбутній лікар? Тоді збагнеш те, що скажу: я віддав квітам свою тілесність, свою долю, історію свого минулого й прийдешнього. Я залишив собі лише пам’ять. Я взяв лотерейний квиток з безмірного стосу…

— Ти виграв? — з острахом запитала я.

— Виграв чи програв — це поняття минулої людини. Я ринувся у вічний політ. Мені самотньо тут, бо ще вирує пам’ять минулих поколінь, пам’ять, котра для квітів несуттєва. Я чекаю, кого можна буде покликати у мій Едем, розділити радість. Нове народження — це нелегко. Ти будеш чути мене, можеш покликати мене. Я чекаю. Не забувай — я чекаю…

Я вдома, в Сміянах. Парка серпнева ніч. Сміються срібними голосами зірки, співає пісеньку моя сестриця матіола.

Спогади жбухають потужними хвилями в свідомість, звихрюють розум, бентежать чуття. Фіалкові очі дивляться в душу, плине понад віками самотній голос: «Я чекаю… Чекаю… Чекаю…».

Більше не писатиму. Небувальщина не для паперу. Достатньо казкарів і фантастів без мене.

Треба діяти. Пройти ту тяжку дорогу, про котру сказав Заквітчаний. Людина-Вінок. Фітогомо. Мрія поколінь. Чи вирішить поява такої істоти загадку віків, чи розрубає вузли протиріч та антагонізму? Куди веде шлях метаморфозу? Чи зможуть по ньому пройти всі? І не лише люди, а все життя? Химерний експеримент чи суджена стежка саморозкриття, — що таке феномен Людини-Вінка, істоти, котра органічно поєднала свою генетику з генетикою рослинного океану?

Він розкрив мені секрети такого симбіозу, він змалював запаморочливі обрії грядущого розселення Квіто-Людей у Всесвіті, можливості нових, тонких технологій, опертих на знання динаміки вселенського життя. Проте просив не розголошувати поки що того, що довірено мені. Квітку та її тайни треба берегти, доки людство стане єдиним, збратаним. Коли цього пощастить досягти? Чи зусилля нашої країни увінчаються всепланетним миром?

Що ж гадання, як писав Маяковський. Уподібнюватися спіритам та ворожбитам не станемо. Ми — трударі Природи, сказав Заквітчаний. Ходімо далі, моє серце. Ходімо далі, моя сестрице Матіоло, мої друзі — зірки!

Відкриваю свою душу всьому, що вічно прагне вперед і вгору: вогню, зеленій парості, райдузі, метеликам, птахам, зореносним світам, мріям людських дітей. Ми разом, ми — на спільній стежці Радості.

Минуло п’ять літ. І ось я знову схиляюся до сторінок цих прадавніх, майже забутих роздумів. Ціла вічність клекоче в моїй душі. Хіба передаси її статичними знаками літер?

З’явився той, про кого казав Заквітчаний. Суджений супутник. Він схитнувся перед полум’яним колом, йому ще треба пройти багато стежок, доки вогонь прийме нас у спільне кільце.

Мій шлях на Папуа. Там чекає мене давня загадка, що тривожить душу, вимагає вирішення: чому вмирають від сміху, від радості люди?

Боголо допоміг добути дозвіл — побувати в джунглях Папуа, познайомитися з життям його співвітчизників. Відчуваю, що ця поїздка буде вирішальна в житті. Що, як — не знаю! Певна лиш того, що наближається моя зоряна година.

Нічна пригода — казкова. Полум’яні очі пропекли моє серце, але ступити на стежину тривіальної, буденної розв’язки? Нізащо!

Краще хай мрія залишиться вічно живим спогадом, ніж потоне в болоті сірої звичайності.

Прощай, відчайдушний хлопче! Якщо ти той — вірю, що збагнеш кожне слово моє і проломиш мури неможливості.

До зустрічі… До зустрічі в полум’яному колі.

Не забувай — Заквітчаний уже здійснив пролом у легенду. Ти зустрічав його на гірській стежині.

Шлях відкрито тому, хто не зупиняється…