Вогненний водоспад

“Невже я заблукав?” — промайнула в голові думка, яка здалася мені спершу сміховинною. Справді — заблукати в підмосковному лісі за два кроки від велетенського міста вдасться, либонь, далеко не кожному. Моє триразове “Аго-о-ов!” завмерло за кілька сотень метрів, загубившись у листі дерев. Я прислухався. Відповіді не було. Видно, я справді відійшов досить далеко від своїх.

“Шукатимуть. Будуть кепкувати. Миколка не промине, щоб не вмістити карикатури в чергову стінгазету Або ще й блискавку випустять — один у джунглях Підмосков’я чи ще якось. Безглуздо отак заблукати. Треба неодмінно зорієнтуватись і йти напрямцем, не звертаючи уваги ні на що”.

Я озирнувся, Ніч була безмісячна Як на лихо, небо затягло хмарами. Зірки не проглядали Треба було шукати орієнтири в самому лісі. Та спробуй їх знайди в цьому іскристому морі барв, яскравих вогнів і блискотливих цяток. Стовбури дерев, їхні сучки, листки, стебельця травинок, дрібні краплинки вечірньої роси, опале листя і навіть сама земля — все це сяяло й переливалося всіма кольорами веселки.

З чим можна було порівняти цю чарівну пишноту? Мабуть, лишень з казковим царством якогось лісовика, що обернув кожну билинку і дерево свого царства на самоцвіт та примусив світитися його зсередини своїм власним, неповторним світлом

Грубі стовбури дубів і лип внизу, біля товстих окоренків, сяяли золотим промінням Цей колір вгору по стовбуру поступово переходив у ніжний рожевий, наче в уральського аметиста; його химерний малюнок змінював рубіновий, а ще вище, вже між сучками, стовбур здавався темно-вишневим. Сучки, темно-вишневі біля стовбура, ставали синіми, сапфіровими біля кінців, тонкі брунатні гілки були всіяні тисячами аквамаринових листків, що безперервно переливались ніжно-голубим сяйвом при кожному подиху вітерця Важко було повірити, що цей тонкий напівпрозорий листок можна зірвати з дерева і що при цьому він не задзвенить ніжним дзвоном та не розіб’ється на тисячі дрібних скалок. І ця казкова краса була повсюдно навкруги, куди не повернеш голови.

Де ж було не заблукати. Але краса красою, а робити все-таки щось треба. “Які орієнтири я знаю в лісі?” — спитав я сам себе, намагаючись зосередитись лише на цій думці.

“Каміння обростає мохом і лишайником з північного боку”, — спливла із закапелків пам’яті давно забута істина. Я пошукав очима великого валуна. Як завжди в таких випадках, його поблизу не виявилось.

“Мурашники завжди розташовуються тільки з південного боку пеньків або дерев. Так мурахам тепліше жити”, — пригадалась ще одна надійна прикмета, яку я знав ще з далекого дитинства. Я зовсім недавно проходив повз один великий мурашник. Але тоді я не скористався з нього як з компаса, замилувавшись самими мурахами, що, як і всі в цьому лісі предмети довкола мене, дивно змінилися. От і зараз у мене під ногами в густій синій траві, покритій іскристими жовтими намистинками нічної роси, були добре помітні дві здорові мурахи, що ліниво тягли за обидва кінці невелику фіолетову гусеницю. Черевце в кожної з комах світилося яскраво-смарагдовим світлом, осяюючи поряд з собою крихітний клаптик жовтогарячої землі, наче мініатюрний ліхтарик. Груди й голова мурахи світилися тьмяніше. Шість ніжок і пара ламаних вусиків, що увінчували голову, горіли яскраво-червоним вогнем, мов живі неонові трубки, зменшені до невпізнанності. Коли мураха наближала вуса до якогось предмета, він освітлювався гарним червоним кольором.

“Так ніколи не зорієнтуюсь, — подумав я, зловивши себе на тому, що знову роздивляюсь мурах. — Самоконтроль! Самоконтроль! На чому я зупинився? Ах так, на мурашнику. Його поблизу теж нема. Видно, я не в той спосіб шукаю орієнтирів. Треба почати з зворотнього кінця. Подивитися, що є довкола, і скористатися з цих речей як з орієнтирів”.

Нічого особливого навкруги не було. Великий дуб. Поряд липа. Густий чагарник. Декілька високих сосон…

“Стривай! Здається, по соснах можна визначити, де північ, а де південь. Навіть достеменно можна. Пам’ятаю, що колись читав. Але як? Сосна. Хвойне дерево. Довгі шпильки, — перебирав я в пам’яті прикмети сосни, намагаючись згадати, як по ній відшукати південь. — Відшаровується кора. Смолиста! Знайшов, пригадав! Сонце нагріває дужче сосни з півдня, і на цьому боці стовбура в основному виступає смола. Смола на півдні!”

Я бадьоро подався до сосон, певен того, що тепер зможу відшукати правильну дорогу. І раптом мене осяяла проста думка. Як я міг не подумати раніше про нагрівання стовбурів дерев сонцем? Я з моїм зором, здатним бачити власне випромінювання всіх предметів, шукаю якісь сосни, коли стовбур усякого дерева теж дужче нагрівався вдень з південного боку. Значить, і всі предмети довкола повинні і випромінювати дужче з південного боку. Це було просто, як двічі по два

Справді, було добре помітно нерівномірне світіння всіх предметів навкруги. Всі світили в один бік сильніше, аніж у протилежний. Придивившись, я розгледів на землі слабкі тіні, що їх відкидали всі стовбури в одному й тому ж напрямку — строго на південь. Орієнтуватись виявилось набагато простіше, ніж я думав. “Не буде Миколчиної карикатури в стіннівці!” — з задоволенням подумав я і, вибравши потрібний напрямок, швидко рушив назад до автобуса.

Тепер ніщо не заважало мені дивитись по боках. Ще здалеку я розрізнив у густій траві плямисті капелюшки тугих білих грибів, що світилися почергово різнобарвними коричневими, червоними, голубими й білими кільцями. Як я шкодував, що не прихопив із собою кошика! Я міг назбирати їх стільки, скільки зумів би понести. На щастя, в мене з собою виявилась газета. Я зробив з неї пакета і почав дорогою збирати найвідбірніші гриби. Найменшу червивину всередині гриба я добре бачив здалеку. Вона здавалася чорною трубочкою, вставленою всередину цих прозорих красенів, що світилися. Наймолодші гриби просвічували крізь шар опалого листя. Я швидко навчився розрізняти їх за кольором. Малахітовим світлом горіли підберезники. Тьмяним фіолетовим сяйвом виділялись грузді, веселим рожевим кольором з оранжевими плямами світилися на пеньках капелюшки опеньків. Неприємним синім кольором відсвічували поганки.

Через годину я вийшов на якусь просіку Тепер, судячи з усього, мені було вже не дуже далеко й до шосе, де стояв наш автобус Було біля другої години ночі. За півгодини всі мали зібратися до автобуса.

Я пришвидшив ходу. З дерева, потривожене тріском галузок під моїми ногами, злетіла нічна птаха. Мов огненна біла куля з двома жахаючими крильми, промайнула вона між верхів’ями дерев і з криком зникла у хащах Наче казкова жар-птиця, а не звичайна ворона.

“Добре, що мисливці не можуть бачити в темряві, — подумав я. — А то давним-давно всю дичину б перестріляли. В таку сяючу ціль важко схибити”.

Далеко попереду на просіці я помітив двох подорожніх. “Мабуть, наші”, — подумав собі і поспішив їм назустріч. Але я помилився. Стежиною ішли з кошиками й валізами чоловік і жінка.

Коли ми порівнялися, нас розділяв рідкий чагарник.

— Далеко до шосе? — голосно спитав я.

— Тьху, сатана! — аж підстрибнула з несподіванки жінка і шарпнулася вбік. — Звідки ти взявся?

— Пробачте, я налякав вас?

— Не дуже, — посміхнувся чоловік. — Станція прямо по просіці. Метрів за п’ятсот. А шосе тут нема. Шосе там, — він махнув рукою в інший бік. Ідіть прямо.

Вони подалися далі зі своєю ношею.

— Ходять тут усякі сновиди… — долетіло до мене невдоволене бурмотіння переляканої жінки, що віддалялася просікою разом зі своїм супутником.

“Залізниця? Станція? — міркував я сам про себе, намагаючись згадати деталі багатомасштабної карти, що її наш керівник показував нам перед початком роботи. — Але ж це зовсім в інший бік від шосе. Можливо, перехожі пожартували? Тільки ні, не схоже. Начебто із станції. З речами”.

Що ближче я підходив до залізниці, то більші сумніви охоплювали мене.

“Не міг же я помилитись в орієнтації за сонячним нагрівом. Вже в чому, в чому, а в сонці можна бути впевненим завжди”, — заспокоював я себе, уважно розглядаючи довколишні дерева, які своїм випромінюванням показували, що я йду правильно.

На платформі було безлюдно в цю нічну годину. Здалеку я вздрів сліпуче світло електричних ламп, що різало очі, і одягнув щільну захисну маску. Вона чимось нагадувала маску для підводного полювання. Тільки переднє скло було в неї не прозоре, як у тієї, а зроблене з чорної непроникної для видимих променів спеціальної полірованої смоли, яка добре пропускала інфрачервону частину спектра. В ній я був схожий на героя мушкетерських часів, що зійшов з кону провінціального театру. Чорні фільтри захисної маски нітрохи не шкодили зорові. Я так само чітко розрізняв усе довкола, як і без неї.

Спершу я не повірив власним очам, коли прочитав назву станції. Проте жодних сумнівів бути не могло. Я був зовсім по інший бік від свого автобуса. До призначеного часу зустрічі залишались лічені хвилини. Про вчасне повернення годі було й думати. Мене почнуть розшукувати. Будуть прочісувати ліс, хвилюватись, гукати. Потім, розсердившись, поїдуть, згадуючи мене не найкращими словами…

З гіркоти мені захотілося пожбурити на рейки свій газетний пакунок з білими грибами, але тут я помітив самотню постать міліціонера, що походжав по платформі.

В мене з’явилась надія. Я поспішив до нього. Він ввічливо козирнув, але дещо недовірливо оглянув мою маску, зміряв швидким поглядом пакунок з грибами і трохи відступив назад.

— Допоможіть мені, товаришу міліціонер! — почав я зразу по-діловому, не гаючи часу.

— А що сталося?

— На п’ятдесят восьмому кілометрі стоїть автобус Академії наук. Ми проводимо винятково важливі для держави (я не скупився на гіперболи) досліди по посиленню нічного зору людини. Я один із таких піддослідних кроликів. Але я заблукав у лісі і вийшов не до п’ятдесят восьмого кілометра, а на вашу станцію. Я мушу бути там. По мене кинуться. Почнуть шукати. Десятки людей хвилюватимуться. Допоможіть мені дістатися до п’ятдесят восьмого кілометра.

— Але ж туди кілометрів з п’ятнадцять, якщо не більше.

— Ось тому я й прошу вас допомогти мені!

— Та як же я допоможу, коли перебуваю на посту на цій платформі. На чому я вас довезу, громадянине? Найближчий поїзд через півтори години, та й зупиняється він осторонь п’ятдесят восьмого. Години дві з половиною або й три доведеться затратити.

— Так довго я чекати не можу. А чи не можна якої-небудь попутної машини зупинити?

— Спробуйте. Я допоможу. Але ж туди рідко хто їздить уночі. Це ж убік від основного шосе. Не знаю, як вам і допомогти.

Ми помовчали.

— А ви що, таки справді можете вночі бачити? — поцікавився міліціонер.

— Так, ось гриби зараз у лісі збирав. Спеціально тільки білі, — я розгорнув пакунок і простяг йому.

Він зазирнув у пакет, узяв одного гриба, уважно обдивився його і тоном знавця сказав:

— Зрізаний недавно. Гарні гриби. Тільки як же ви в своїй чорній масці можете вгледіти їх? Я ось ваших очей зовсім не бачу.

— А я от ваші бачу. І ще дещо.

— Що саме?

— Ви правої щоки випадково не вдарили?

Міліціонер мимоволі підняв руку і помацав свою праву щоку. Потім сторожко подивився на мене.

— Звідки ви знаєте? Ви що, вчора були присутні при цьому? Так і скажіть, і нічого цирк влаштовувати. Тверезий, здається.

— При чому я був присутній?

— Вчора мені довелося тут хуліганів угамовувати. Трьох у відділення доправив. Ну, трохи й мені перепало. Але ж зовні нічого нема. Адже я сьогодні уважно дивився в дзеркало.

— Зовні нічого не видно, а я бачу, як ваша права щока світиться сильніше за ліву. Інфрачервоні промені. Температура щоки на соті частки градуса підвищена. Жоден термометр не розрізнить, а я бачу. Я й судини під шкірою бачу. Як у жилках пульсує кров. Кожну жилку бачу.

— Здорово! — у захваті вигукнув міліціонер. — А чого ж ви маски не скинете?

— Не можна. Очі можуть осліпнути від світла електричних ламп.

— Що ж, тепер усе життя так і ходитимете в цій масці?

— Ні. Години через три-чотири препарат перестане діяти і маску можна скинути. Нам спеціальний препарат дають на час досліду. Відтак знову бачиш, як усі люди.

— І кожна людина так може бачити з вашим препаратом?

— Кожна.

— Здорово! — знову вигукнув міліціонер. — А чому ж вас не супроводжують, коли дослід такий важливий?

Видно було, що його зацікавила незвичайна наукова розмова з самотнім нічним перехожим.

— На перших дослідах супроводжували. А зараз провадиться серія завершальних експериментів. Оператори повинні діяти самостійно. Без супровідників.

— А хто винайшов цей препарат?

— Академік Кащеєв Євген Олександрович. Не чули про такого? Доволі суворий чоловік. Він зараз на п’ятдесят восьмому кілометрі в автобусі сидить. На мене чекає. Решта операторів, певно, повернулась.

— Як же ви заблукали?

Міліціонерові очевидячки подобалась перспектива скоротати чергування в цікавій розмові. Але в мене було зовсім інше на меті — за всяку ціну повернутись до свого автобуса. Тому я не став далі відповідати на його запитання і сам перейшов у наступ.

— Як я заблукав — це довга історія. А от ви мені краще скажіть, чи далеко ваше відділення від станції?

— Он за тим будинком. Зовсім поряд. А що?

Я вже звик і не звертав на те, що тепле повітря, яке виходило з рота людини під час розмови, здавалося вогняним смолоскипом, як у відомому цирковому фокусі, коли з рота видувають запалений спирт. Після кожної фрази смолоскип поволі згасав, холонув і розчинявся в нічному повітрі, підіймаючись угору.

— Чи не могли б ви відвести мене у відділення?

— Вперше за все своє життя бачу людину, яка сама проситься, щоб її відвели у відділення. Можу, звичайно, але навіщо це вам?

— Хочу побалакати з вашим начальником, може, він дозволить скористатися службовим міліцейським мотоциклом. У вас, напевне, є мотоцикл у відділенні?

— Звісно, є. Але ж і в нас начальник суворий. Хоч і не академік. Може й не дати.

— Та вже кат із ним, спробувати ж не штука. Ходімте?

— Ходімо.

— Ви посидьте тут, — сказав він мені, коли ми зайшли у відділення. — Я доповім про вас начальникові.

Крізь нещільно причинені двері до мене долинали окремі слова міліціонера, який пояснював начальству мету мого візиту: “З Академії наук… інфрачервоні промені… вночі бачить, як удень… грибів назбирав… крізь шкіру дивиться…”.

Потім він запросив мене увійти. Старший лейтенант міліції, що сидів за столом, підвівся мені назустріч і, простягнувши руку, привітався. Такий люб’язний прийом мені сподобався. Але старший лейтенант тут же перейшов на офіційний тон.

— Які-небудь документи у вас із собою є?

Я простяг йому своє службове посвідчення. Він уважно оглянув його і повернув мені.

— Сержант Остапенков доповів про суть вашої справи. Виходить, інфрачервоні промені?

Я кивнув головою:

— Атож, саме вони.

— Авжеж, авжеж, чував. Нам в управлінні недавно лекцію читали з криміналістики. Лектор, між іншим, і про ваші інфрачервоні промені розповідав. Казав, що неабияк допомагають вони криміналістам злочини розкривати.

— Ще й як допомагають! — радісно підтвердив я, згадавши численні приклади застосування інфрачервоної техніки по розшифруванню документів. — Адже ми кінець кінцем і для вас стараємось, щоб вам легше було працювати.

Цієї хвилини я ладний був сказати йому, що академік Кащеєв ні про що інше й знати не хоче, як тільки про застосування інфрачервоних променів на службі нашої міліції. Ладний був висловити все, що завгодно, тільки б він наказав дати мені мотоцикл. Але брехати я не вмів, і досвідчений старший лейтенант одразу ж відчув це й посміхнувся.

— Ні, таки справді. Таж ви повинні знати, що за допомогою інфрачервоних променів виявляють плями крові на темному одязі, сліди пороху і межі обпаленого місця на темній тканині, а це дозволяє судити про відстань, з якої було зроблено постріл. Інфрачервоні промені дозволяють виявляти татуїровку, яка стала невидимою після спеціальної обробки шкіри, а це дозволяє затримати злочинця, коли нема інших його прикмет. В таємному листуванні текст листа може бути спеціально написаний двома сортами чорнила, що їх годі розрізнити у видимих променях, але які мають зовсім інші характеристики в інфрачервоних променях. Інфрачервоні промені дозволяють виділити з тексту тільки ті слова, які складають потаємний зміст листа…

Я ввійшов в азарт і міг би прочитати у відділенні міліції цілу лекцію на тему “Інфрачервоні промені на службі криміналістів”, але вчасно згадав про Кащеєва і вирішив бути небагатослівним.

— Досі всі ці документи розшифровували за допомогою інфрачервоної фотографії. Процес цей забарний. Самі знаєте. А тепер? Глянув — і годі. Вся експертиза.

Старший лейтенант уважно слухав, розуміюче кивав головою.

— Я вже не кажу про використання інфрачервоних променів мистецтвознавцями при встановленні автентичності старовинних картин. Коли пам’ятаєте, в шістдесят четвертому році Мусієнко знайшов у фондах Києво-Печерської лаври давній портрет і за допомогою інфрачервоної фотографії з’ясував, що це оригінал Рембрандта?.. А застосування їх у техніці? Коли б у вас у відділенні був радіоприймач, то, глянувши на його схему, я цілком точно сказав би наперед, яка деталь першою вийде з ладу… А використання цих променів у військовій справі? В космічній техніці? Я міг би говорити про це годинами, тільки я поспішаю…

Старший лейтенант взяв зі столу чистий аркуш паперу.

— Багато з того, що ви розповіли, мені вже доводилось чути. Але зізнаюся вам чесно, я ніколи не бачив, як робиться експертиза за допомогою інфрачервоних променів. Ну, скажімо, як читають документи, що їх умисне залили чорнилом. Чи не могли б ви нам із сержантом продемонструвати цього? Мотоцикл зараз підготують. Я дам команду.

— З превеликим задоволенням! — зрадів я.

— Остапенков, — звернувся старший лейтенант до сержанта, — принесіть із сусідньої кімнати чорнило.

— Я чував, — вів далі старший лейтенант, — що найкраще читаються документи, написані одним сортом чорнила, а залиті іншим.

— Так, — ствердив я.

— У нас лише один сорт чорнила Якщо ви не заперечуєте, то текст, який ви маєте прочитати, я ледь помітно напишу простим олівцем.

— Будь ласка.

— Відверніться!

Поки старший лейтенант писав олівцем, сержант Остапенков пильно стежив за мною, щоб я не підглядав. Ясно було, що цей маленький експеримент дає йому велике задоволення і що вже сьогодні він буде дуже детально розповідати про нього своїм співробітникам.

— Готово! Остапенков, я триматиму аркуш над кошиком для сміття, а ви заливайте текст чорнилом. Акуратніше! На руки мені лляти не обов’язково! Все. Здається, у вас здорово вийшло! Ви що-небудь зможете прочитати, Остапенков?

Сержант уважно розглядав мокрий аркуш

— Залито високоякісно, — авторитетно мовив він, — нічого не можна розібрати.

— Тепер ваша черга, — звернувся до мене старший лейтенант, поклавши аркуш на газету. — Покажіть своє мистецтво.

Я підсунув аркуш ближче до настільної лампи. Інфрачервоні промені від неї проходили наскрізь через шар чорнила, відбивалися від напису олівцем і повертались назад без найменшого напруження я прочитав уголос напис:

“Ми вдячні вам за цікаву розповідь. Мотоцикл чекає на вас. Щасливої дороги!”

— Оце так так! — вигукнув старший лейтенант.

— Правильно прочитав? — поцікавився Остапенков.

— Слово в слово. Цей аркуш я лишу собі на пам’ять. А то ще й не повірять, якщо кому-небудь розповім! Ну що ж, на все краще!

На мотоциклі мене доправили на п’ятдесят восьмий кілометр за півгодини. Автобуса на місці не було.

— Невже поїхали, не почекали вас? — спитав міліціонер, котрий привіз мене. — Чи місце неточно визначили?

— І місце точно знали, і не поїхали без мене, — впевнено відповів я.

— Звідки ви знаєте?

— Бачу його тепловий відбиток на асфальті шосе.

Міліціонер, якому Остапенков уже розповів про мене, дорогою встиг розпитати досить глибоко про інфрачервоні промені і тепер цікавився деталями.

— Добре видно? — Чудово.

Я виліз з коляски мотоцикла і ногами показував йому обриси автобуса.

— Тут двигун. Тут випускна труба. Судячи з яскравості відбитка, він стояв досить довго з включеним мотором. Немов чекав на когось, а потім поїхав у той же бік, як і стояв. Коли б він розвертався, то на цій вузькій ділянці шосе мусив би кілька разів подаватись назад і вперед, роблячи зупинки. Шосе було б усе в його теплових відбитках. їх нема. Значить, він поїхав уперед, а там кілометрів через п’ять глухий кут. Виходить, ми його знайдемо, якщо поїдемо далі.

— Шерлок Холмс! — захоплено вигукнув міліціонер.

Автобус ми наздогнали за два кілометри. Він повільно їхав по шосе з увімкненими фарами і час од часу подавав гучні звукові сигнали.

— А чому препарат Кащеєва назвали “лямбда 0,76-420”? — спитав на прощання міліціонер.

— Лямбда — грецька літера. Нею звичайно позначають довжину хвилі. А цифри — це початок і кінець інфрачервоного діапазону спектра в мікронах, — відповів я.

Виявилося, що з семи операторів в автобусі тільки троє. Я повернувся четвертим. Кащеєв нервував.

— Скільки разів випробовували, і на останньому етапі всі неначе змовились і втратили орієнтування!

— Я орієнтувався за нагрівом дерев, — почав було виправдовуватись я.

— Хіба й ви теж? — здивувався Кащеєв. — Та невже ж ніхто з вас не звернув уваги, що опівдні, коли сонце стояло високо, небо затягло хмарами. Отже, сьогодні опівдні дерева з південного боку нагрівались слабко. У другій половині дня, коли сонце було в західній частині небосхилу, погода прояснилася. Хмари розвіялись. Стовбури дерев добре прогрілися з західного боку. Невже ви цього не помітили?

— Ні, — сказав хтось з операторів.

— Чому?

— З вашого наказу ми всі вдень спали, готуючись до нічного експерименту

Кащеєв весело зареготав.

— Ви маєте рацію. Провина моя. Треба було зробити коротеньке роз’яснення. Ну що ж: як кажуть, вік живи, вік учись!

За кілька годин розвиднилось. Вдалося розшукати ще двох операторів. Не було одного. Він вийшов до залізниці і вранці електричкою повернувся в Москву. Це був Миколка. Ми оформили на честь цієї події зворушливу блискавку з карикатурою і підписом: “Миколка в джунглях Підмосков’я”.