Передмова


Передмова Безіменного Укладача Сувою, який присвячено пам’яти Вогнедана Ельберійського, і укладено з відома князя Чорногори Влада Парда для сина Повелителя, Принца Світляна.


На тій частині материка-Змія, що зветься Шиєю, якщо довіряти ішторнійським мапам, знаходиться варварська країна, що називається Ельбер.

Взагалі-то, мало хто на Теані довіряє ішторнійським мапам. Тому що є ішторнійці пихатими та зажерливими. А варварами називають всіх, до кого ще не дотягнулися їхні чіпкі руки. І тих, хто не хоче визнавати їхню зверхність… І шоррогці у них звуться варварами, і численні мешканці Крила та Тіла материка-Змія. І вже зовсім темними та непросвіченими звуть сини Ішторну бронзовошкірий народ Ватейли, з яким ведуть війну, або жовтошкірий люд загадкового Лояну Небесного.

Втім, самі ельберійці відплачують сусідам тією ж монетою. Спитайте-но витонченого вельможу-дивного, що він думає про сусідів його країни, які мешкають на півострові Голова Змія, і той відповість переливчастим голосом: «Ах, ці панове… Доки вони не почали називати себе Імперією, з ними ще можна було спілкуватися… А нині… Повна відсутність краси та гармонії…»

Дійсно, в тому, що Ішторн залив свій півострів кров’ю найближчих сусідів і проголосив над ним свою владу, важко віднайти красу та гармонію. Тим більше, що сини Ельберу, а особливо його вельможі, діти зорі Сіллон, гидують і завойовниками і завоюваннями.

Звичайно, ті ж заздрісні ішторнійці ласим оком поглядають за Чорні гори. Бо прекрасною є земля Ельберу з її родючими долинами, лісами та ріками. Ну, і вглиб материка не просунутись Ішторну, бо обминути Ельбер неможливо. Займає ця країна майже всю Шию Змія. Щоправда на сході має вона невеличкий кордон з королівством Белат, а на північному заході — з королівством Мооз, яке колись вирвалося до моря і частина його простяглася вузькою смугою вздовж берега Океану, але Південно-західне Побережжя належить Ельберу разом з величеньким островом, названим дивними Сіллон.

Спитайте будь-якого сучасного ішторнійця-мейдиста про країну за Чорними горами, і він оповість страхітливу історію про те, як колись, під час навали кочівників хото, які рухалися зі Сходу, знищуючи все на своєму шляху, язичники, які тоді ще не звалися ельберійцями, а називали себе своєю мовою сонцеславами, задіяли могутнє чародійство, яке і вивело з пекла кілька тисяч демонів.

Про те, що ішторнійці, гаррасці та інші мешканці Голови Змія самі тоді були язичниками і очікували нападу хото зі страхом і тугою, бо ватажок кочівників оголосив своєму війську, що не зупиниться, аж доки не дійде до краю землі, нині в столиці Ішторну Габідені намагаються не згадувати. Як і про те, що тодішні ішторнійці зітхнули з полегкістю, дізнавшись, що до сонцеславів прийшла несподівана підмога, наче звалившись з неба.

А втім, вони й насправді спустилися з неба — Дана, Веданг, Ігворр… Богорівні…

Сонцеслави, побачивши, як у відповідь на їхні молитви, просто на капище поволі спускається величенький сріблястий диск у сяйві вогнів, окликали тих, хто вийшов з повітряної колісниці Богами. Ельберійці-простолюдини і досі так звуть своїх рятівників та складають їм божеські почесті. А оскільки прибульці неодноразово повторювали, що Богами не є, то знать погодилася називати їх Богорівними…

Освічений ішторнієць, звичайно, скаже, що це однаково. Чорт зостанеться чортом, хоч як його не назви…

Прибулі запропонували тодішньому Верховному Князю сонцеславів Властимилу з Ділу військовий союз. Взамін же вони хотіли зостатися на цій землі разом зі своїм народом. Народ той очікував, чим закінчаться перемовини, у велетенському кораблі, який, за їхніми словами, плив десь високо у небі.

Князь Властимил ладен був обіцяти все що завгодно. У появі Богорівних він бачив ознаку явної милості Богів до відважних. Адже лише він з усіх князів сонцеславів наважився на спротив. Решта зрадила…Або здалася… По власній волі вдягнула на себе та своїх підданців рабське ярмо. Не піддався лише він — Властимил з Ділу… Він відступав під тиском орди, втрачаючи град за градом, але здаватися не збирався. Його волхви йшли до бою разом з військом, а в проміжках між боями кликали на допомогу Бога Грому і Трисвітле Сонце, нащадками якого вважали себе сонцеслави.

І от, перед вирішальною битвою, коли Властимил, зібравши рештки сил, мав боронити стольний град Ділу, що звався Богуславом, Боги послали йому несподіваних союзників. Врадуваний неабияк князь схилився перед Богорівними, щедро винагородив волхвів, а щодо вимоги прибульців — лише рукою махнув: нехай зостаються, мовляв… Землі незміряно, людей у битвах загинуло багато… Та й то — честь яка, серед них, вірних синів Сонця, житимуть Богорівні з неба.

Все той же освічений ішторнієць похитав би головою щодо такої легковажности. Оці язичники… Дбають про тіло, не дбають про дух. Задля порятунку тлінних тіл допустили на свою землю демонів пекла. Відомо ж, що чорт сам не може прийти, його запросити потрібно, як і всяку іншу нечисть. Ну, ось і запросили… А ті і раді…

Бо прибулі, що називали себе «дітьми зорі Сіллон», ну так, тієї самої Блакитної Зірки, що служить провідницею морякам, втрьох розгромили орду хото… Втрьох…Гідні довіри очевидці оповідали про прекрасну Дану, котра метала очима блискавиці, і не був то вогонь жіночих очей, про який люблять писати поети, а справжнє убивче полум’я. І вже співали мешканці Ділу пісень про грізного Веданга-воїна, котрий одним порухом руки розверз провалля перед ворожою кіннотою, а також не забували про волхва-цілителя Ігворра, котрий зцілював поранених у битві сонцеславів накладанням рук…

Сонцеслави, самі неймовірно вражені своїми союзниками, вдарили на кочівників так, що ті розбіглися на всі боки світу. Деякі забігли аж до Крила Змія, в північні ліси, деякі заховалися в болотах Страгійської трясовини, більшість же втекла через сплюндроване ними ж королівство Белат на Схід, і більше не з’являлася на Західних Землях.

Навіть неосвічений ішторнійський простолюдин скаже вам, що лише Святий Мейді, котрий проповідував в Лугербі трохи не одночасно з появою в явному світі пекельного поріддя, міг творити дива волею Єдиного Бога. І передав цю здібність своїм учням. А всяка інша подібна сила — від нечисті, править якою Ігліян, Князь Вогню. От хто метає очима блискавиці… Кажете, Дана Богорівна була жінкою? Правильно кажете, але що варто демону такої міці перекинутися на красуню…

До того ж, саме в такому вигляді нечистій силі найлегше було досягти свого…Той же князь Властимил… Мало того, що славив він поганських Богів, так ще й закохався в оте породження «зорі Сіллон». Атож, в оту саму Дану, прозвану опісля її подвигів Вогняною Ящіркою. І стояв поруч неї на Відрадненському полі, коли з небес почала валитися нечисть у залізних трунах…

Освічений ішторнієць, коли йому натякнуть, що в трунах там, чи в чомусь іншому, але рекома нечисть таки спустилася з неба, а не вилізла з пекельної брами, котра, за словами Святого Мейді, знаходиться на острові Глійод, там, де димить вогнедишна гора, лише усміхнеться поблажливо. Мовляв, що варто лихій силі відвести людям очі…

І справді, у вогні і димі сходили на землю «діти зорі Сіллон». А коли з шипінням відчинялися двері чудних прихистків, то на землю ступали чоловіки й жінки в блискучих шатах, і зі зчудуванням придивлялися до них підданці Властимила, а на дітей ослаблих від довгого шляху через бездонне провалля між зірками, дивилися з жалістю сонцеслави, бо малеча та або забула, що таке трава і вітер, або ніколи не бачила тієї трави і не відчувала на личках подиху Бога Вітрів.

Схожі були прибульці на людей, але мали й відмінності. Які — так і не скажеш одразу… Трохи більші, ніж у пересічної людини, видовжені очі… Високі вилиці… Овальні витягнені лиця… Загострені вуха… Сонцеслави ж вже встигли надивитися і на Дану Ллон, синьооку темноволосу пані, владну і відважну володарку полум’я, і на грізного Веданга Сіллура з чародійськими очима, в глибині яких наче палав багряний вогонь, і на цілителя Ігворра Ллєга, чиє срібне волосся ніби світилося у темряві. Вже звикли до їхніх голосів, котрі звучали, наче музика. Вже перестали дивуватися, що прибулі розуміють їхню мову, хоч і не втямили, яким чином їм це вдається.

Але — одна річ спостерігати трьох чудних істот, а зовсім інша — коли сходить з неба цілий народ, аби поселитися поряд навічно. Бо металеві видовжені прихистки, в яких прийшли нові друзі сонцеславів до цього світу, більше ніколи не піднімались у небо, а згодом хазяї розібрали їх на частини, і лягли на металеві опори мости, перекинувшись через ріки, і багато чого ще було зроблено тоді з зоряного металу. А великий корабель, на якому прибули до цього світу ці створіння, так і зостався в небесах, і часом видно зорю, прозвану Летючою, що пливе по нічному небу.

Сестра князя Властимила, Боговида, котра була жрицею Богині Води і провидицею водночас, мовила, дивлячись на «дітей зорі Сіллон»:

— Які ж вони дивні!

От з того часу і звуть дивними ельберійських вельмож. Самі себе вони називали еллами, а астеонці, морські волоцюги і пірати, з якими згодом немало довелося повоювати новоствореному Ельберу, продражнили своїх ворогів ельфами, бо, коли зіткнулися з ними у битві, то подумали, що проти них вийшли на прю герої їхніх власних легенд — холоднокровні виважені красені, котрі вміли убивати з усміхом на обличчі і ніколи не втрачали погідного спокою.

Але і освічений ішторнієць і останній погонич мулів з Гаррасу розкажуть таємничим шепотом, що на цьому не закінчилася угода сонцеславів з прибулими на їхні землі демонами. Князь Властимил, бувши гнівним на тих своїх вельмож, котрі зрадили його, віддав їхні землі своїм дивним союзникам. Князем став Веданг Сіллур, зайнявши місце князя Бренка з Бренкового Яру, котрий утік з поля битви, покинувши Властимила самого стримувати навалу, князем став Ігворр Ллєг, зайнявши місце князя Чорногори Годислава, котрий вирішив відсидітися в горах і не прийшов з дружиною на місце збору, князем став Іллур Лларан, замінивши князя Зелеміню, котрий перейшов на бік кочівників і розплатився за свою шкуру гойним ясиром з підвладних йому земель.

Ще одним князем тієї землі став брат Богорівного Ігворра, Ллурі Ллєг, дивний воїн, котрий не мав чародійських здібностей, та зате мав незрівняну відвагу і відбив зі своїм загоном напад астеонців, котрі, користуючись замішанням спробували були напасти на Квітанське князівство, правитель якого загинув у битві проти хото разом зі своїми дорослими синами. Тобто, вся влада над сонцеславами перейшла до рук прибульців-чародіїв.

Та мало цього здалося Властимилу… Стольний град свій Богуслав перейменував він у Боговладу, ріку Божу на Дану-ріку, власне князівство на Данаділ, а сам запропонував Дані Ллон стати його дружиною і Господинею Данаділу…

Власне, не дуже і здивувалися сонцеслави, бо оповідали їхні волхви, що кров Бога Сонця в їхніх жилах, а отже нічого принизливого не буде для Богорівної в злюбі з їхнім Верховним Князем.

Однак, відповіла Богорівна, що люди здаються їй дітьми… Навіть такого відважного воїна як Властимил вона сприймає як дитину, а не як дорослого мужа…

І розгубився на хвильку Властимил. А тоді подивився довкола… І наче вперше побачив обіденну залу княжого дому, гамірне зібрання вельмож, котрі їли, пили, плямкали, хвалилися подвигами у битвах, витирали брудні руки об пишні шати і галасували так, що тремтіло полум’я смолоскипів.

А поміж ними сидів Веданг Сіллур, і думав про щось своє, далеке… І інші шляхетні дивні, прекрасніші за квіти зоредиви, теж сиділи за святковим столом і від них струменіла зажура… І зрозумів Властимил, що союзникам важко звикати до життя на чужині, поміж галасливих істот, котрі не мають ніякого уявлення про гармонію світу. Не радує їх влада, не бажають вони багатства а тільки сумують за своїм загиблим Еллоном і вважають, що нічого доброго не очікує тут ні їх самих, ні їхніх нащадків.

Сказав тоді Властимил, що він навчиться розуміти світ так, як розуміють його дивні. Хитнула головою Дана, і мовила, що це можливо лише або шляхом довгих духовних вправ, на які може не вистачити людського життя, або… Є спосіб змінити не тільки його, Властимила, але і всіх його підданих… Аби сонцеслави за допомогою деякої сили стали схожими на дивний народ…

І отут, (в цьому місці оповідач з Ішторну обов’язково зробить багатозначну затримку), князь Властимил і продав душу пекельній дияволиці… Спершу вона випробувала оту силу, котра чаїлася в сріблястому диску, на пардах, великих звірах котячої породи, котрі водилися на верхах Чорногори. Відтоді в пардів вселилися біси, та й досі пребувають в цих небезпечних тварях. А опісля Дана облетіла на отому своєму пекельному пристрої всі землі сонцеславів…

Спершу не було помітно змін ні в князеві, ні в його підданих. Вони відбудовували свій край, понищений хото, прийняли для всіх князівств спільну назву — Ельбер, котра означала мовою прибульців Силу та Славу одночасно, а мовою сонцеславів записувалася відповідними рунами, намагалися зміцнити приязнь між собою та дітьми зорі Сіллон.

Всякого вистачало за ці літа… Відшуміло повстання Бренка-зрадника, котрий намагався відібрати владу над своїми колишніми маєтностями у Веданга Сіллура, провалилася спроба отруїти пана Сіллура, якого місцевий люд все частіше називав Драконом, дослівно переклавши родове прізвище… Відбито було напад гаррасців, яких привів з-за гір вигнаний Властимилом зі свого князівства Годослав Чорногорець… Знищено ще один загін астеонських піратів, котрі підіймалися на своїх кораблях по річці Дані вгору, грабуючи та вбиваючи мешканців Квітану… Дивні воїни билися з ворогами з холодною люттю, страхаючи тим своїх людських союзників, які захоплювалися їхньою хоробрістю, але трохи й побоювалися того крижаного спокою посеред найтяжчого бою.

«Чому ви, мій пане, не радієте з перемоги? — спитав якось молодий воїн-ельберієць у князя Ллура Ллєга. «Бо битва, дитя моє, - відповів такий же юний з вигляду дивний, — є огидною. Це повна відсутність краси та гармонії. І цього не окупить ніяка перемога. Втішаймося тим, що животіти у рабстві ще огидніше.»

Князь Властимил не шкодував зусиль, укріплюючи свою об’єднану країну і у всьому питав поради у пані Дани («Ви ще не забули, — спитає освічений ішторнієць, — що то було втілення демона Ігліяна?»). Про шлюб він їй більше не нагадував, та якось, за переказами, коли вона милувалася навесні тихою ніччю над рікою, названою її ім’ям, то промовила сама до себе мовою сонцеславів-ельберійців:


«Як важко

В сріблі місячного сяйва

Цвіт сливи розпізнати уночі

Хіба що пахощі підкажуть

Де шукати…»


Дивні часто говорили поміж собою віршованими рядками і своєю мовою, і мовою своїх союзників. Але голос, котрий відповів прекрасній пані, не був голосом дивного.


«Набридло плутати

Зі сливи ароматом

Жадані пахощі

Коханої вбрання…

Довіку слив не посаджу край хати…»

Ті ж перекази говорять, що тієї ночі пані Дана погодилася стати Господинею Данаділу, зрозумівши, що їй вдалося змінити людей Ельберу. З тих часів всі ельберійці — і люди, і дивні — відріжняються пристрасною любов’ю до краси і гармонії в усьому… В житті, в мистецтвах, навіть в одежі… І зовсім не вважають, що тішити очі гаптованим вбранням, слух музикою, а мову розпусними, з точки зору освіченого ішторнійця, віршами є гріхом…

І ось промайнули століття зі дня Пришестя, знову заросло травою випалене вогнем Відрадненське поле, і нащадкам дивних про їхнє прибуття нагадувала лише Летюча Зірка, котра час від часу з’являлася в небі над Ельбером, та Сіллон, що палав на небі гострим блакитним вогнем. Зник кудись леаран — корабель-диск, на якому зійшли в цей світ перші троє Богорівних. А ельберійці жили собі, звертаючи увагу на тих же ішторнійців лише тоді, коли цим недобрим сусідам приходило до голови вже вкотре піти війною на кругловухих язичників та їхню гостровуху знать.

Але нині настали тяжкі часи для Коханого Краю… Ми не втрачаємо надії, та втратили багатьох близьких нам істот… Моанські варвари з Півночі, ще гидкіші за ординців хото залили кров’ю Ельбер Прекрасний й оголосили його своєю власністю…

Лише острів Сіллон ще тримає оборону, і не здається Чорногора… Князь Влад Пард, ваш покровитель, пане Світляне, присягнув, що за мури Ігворри не проникне жоден ворог.

Ви, принц зруйнованого Ельберу, маєте право знати правду про те, що сталося з нами. Бо, як це буває завжди, історію переможених напишуть переможці, і нащадки не пізнають в ній пращурів.

Тож прочитайте цього сувоя і зрозумійте — в тому, що сталося не було провини вашого батька. І тяжко засудити батька вашого друга Воїрада за те, що він втратив відчуття гармонії світу.

Але почнемо ми зі світлих часів… З того часу, коли батько ваш, Повелитель Вогнедан, був ще Князем Данадільським, прозваним боговладцями Принцом Яблуневого Саду…

Загрузка...