Викрадач тіней

Розділ 1

Досить було одного дня, щоб Маркес став проти мене. Якогось нікчемного дня, щоб я скоїв непоправне. Наша вчителька англійської, пані Шефер, пояснила, що минулий перфект загалом відповідає минулому доконаному часу і жодним чином не пов’язаний з теперішнім тривалим і що його чудово можна розмістити на часовій осі. Гарненькі справи!

Сформулювавши все те, пані Шефер показала на мене пальцем, попрохавши дати свій приклад. Коли я сказав, що було б чудово, аби навчальний рік був у минулому перфекті, Елізабет щиро пирснула зі сміху. А через те, що мій жарт насмішив тільки нас двох, я здогадався, що решта класу нічого не зрозуміла про англійський минулий перфект, а Маркес вирішив, що я змовився з Елізабет. Це зіпсувало мені весь триместр. З того понеділка, першого дня навчального року, а точніше, з уроку англійської, для мене почалося суцільне пекло.

Звісно, пані Шефер мене покарала. І вже наступної суботи від самісінького ранку я три години поспіль згрібав листя у шкільному дворі. Терпіти не можу осінь!

Упродовж вівторка й середи Маркес підставив мені кілька підніжок. Щоразу, коли я гепався долі, Маркес наздоганяв тих, хто найбільше реготав. Він навіть трохи випереджав їх, але Елізабет не сміялася, тому жаги помсти він аж ніяк не вгамовував.

У четвер Маркес удався до рішучих дій: перед уроком математики він силоміць запхав мене до моєї шафи й там замкнув. Я назвав комбінацію замка у шпарину сторожу, який прибирав у роздягальні й прибіг на мій грюкіт. Аби не накликати більших неприємностей (ябедників ніхто не любить), я сказав, що замкнувся сам, бо хотів сховатися. Зацікавлений сторож спитав, як мені вдалося замкнути замок зсередини, але я вдав, що не почув, і кинувся навтьоки. Я пропустив переклик. Суботнє покарання на годину продовжив математик.

П’ятниця стала для мене найстрахітливішим днем тижня. Об одинадцятій годині Маркес вирішив перевірити на мені елементарні принципи ньютонівського Закону тяжіння, про які нам розповіли на уроці фізики.

Закон всесвітнього тяжіння, який відкрив Ісаак Ньютон, твердить, що сила притягання між двома тілами прямо пропорційна добутку їхніх мас і обернено пропорційна квадрату відстані між ними. Ця сила діє по прямій, яка проходить через центри тяжіння цих двох тіл.

Приблизно так у підручнику. Насправді зовсім інакше. Візьміть когось, хто поцупив у їдальні помідор зовсім не для того, щоб його з’їсти, дочекайтеся, поки томат опиниться на певній відстані й поки викрадач стисне його з усієї сили, і побачите, що з Маркесом закон Ньютона не спрацьовує. Адже помідор полетів не по прямій до центра тяжіння мого тіла, а вляпався прямісінько в мої окуляри. Посеред загального реготу в їдальні я впізнав щирий і такий гарний сміх Елізабет. Це мене підкосило.

Того вечора, у п’ятницю, коли мама знову мовила мені беззаперечним тоном: «Бачиш, я ж казала, що все буде добре!» — я поклав щоденник із записом про покарання на кухонний стіл, сказав, що їсти не хочеться, і пішов спати.

Суботнього ранку, поки інші учні з мого класу снідали перед телевізором, я пішов до школи.

У дворі було порожньо. Сторож згорнув записку про покарання, яку підписала мама, і поклав папірця до кишені сірої роби. Він дав мені вила, попередивши, щоб я не поранився, і кинув тачку на купу листя під баскетбольним кошиком, який здався мені оком Каїна чи Маркеса.

Я не менше ніж півгодини прововтузився з купою листя, поки сторож прийшов мені на допомогу.

— Я тебе впізнав: це ти був замкнений у шафі. Бути покараним першої ж суботи нового навчального року не менш круто, ніж зуміти замкнути зсередини замок, — зауважив він, відбираючи в мене вила.

Він упевнено всадовив їх усередину купи листя й підняв його стільки, скільки я не розгріб за півгодини.

— Що ти накоїв, щоб заслужити таке покарання? — поцікавився він, утоптуючи листя в тачці.

— Помилився у відмінюванні, — буркнув я.

— Не мені тебе картати: з граматикою в мене завжди було кепсько. Хоча й до прибирання в тебе хисту, здається, немає. Ти хоч щось умієш робити?

Я не на жарт замислився. Але хоч скільки копирсався в пам’яті, так і не пригадав за собою щонайменшого хисту, хоча раптом зрозумів, чому мої батьки так багато уваги приділяли тому піврічному запасу: у їхнього нащадка не було нічого іншого, чим вони могли б пишатися.

— Можливо, ти чимось захоплюєшся, щось подобається більше за інше, може, є якась мрія? — провадив він, підчепивши на вила другу купу листя.

— Приручати ніч! — несподівано для себе сказав я.

Ів, а саме так звали сторожа, розреготався так, що двійко горобців, що сиділи на гілці, вмить ушилися. А я, похнюпивши голову й запхавши руки до кишень, поплентався у другий кінець двору. Ів завернув мене з півдороги.

— Я не хотів тебе ображати, просто відповідь була несподівана, ось і все…

Тінь від баскетбольного кошика видовжилася по двору.

Сонце ще не досягло найвищої точки, і покарання моє не скінчилося.

— А навіщо тобі приручати ніч? Це таки дивна думка.

— Вас у моєму віці вона, певно, теж лякала. Ви, мабуть, просили зачиняти віконниці в спальні, щоб вона туди не вскочила.

Ів з подивом глянув на мене. Обличчя його якось змінилося, він уже не всміхався.

— По-перше, цього не було, а по-друге, якби й було, як ти можеш знати?

— Якщо ж це не так, то що вам до того? — відказав я, ідучи далі.

— Двір не такий уже й великий, далеко не зайдеш, — зауважив Ів, наздоганяючи мене, — ти не відповів на запитання.

— Знаю, і край.

— Гаразд, я дуже боявся ночі, але ніколи нікому цього не казав. Якщо ти скажеш, як про це здогадався й присягаєшся нікому не казати, я відпущу тебе об одинадцятій, а не о дванадцятій.

— Згода! — вигукнув я, простягаючи йому руку.

Ів ляснув мене по долоні й пильно подивився у вічі. Я не мав жодного уявлення про те, як здогадався, що сторож у дитинстві страшенно боявся ночі. Можливо, я просто спроектував на нього власні страхи. І чого дорослі завжди потребують пояснень?

— Ходімо сядемо, — запропонував він, указуючи на лавку неподалік баскетбольного кошика.

— Ліпше ходімо он туди, — я вказав на лавку на протилежному боці.

— Гаразд!

Як пояснити те, що, коли ми опинилися поруч посеред двору, він видався мені нітрохи не старшим за мене? Не знаю, ні як, ні чому так сталося, тільки я побачив, що шпалери в його спальні пожовкли, а паркет у будинку рипів, і цього він теж боявся з настанням ночі.

— Не знаю, — пробелькотів я трохи наляканий, — мабуть, уявив собі.

Ми довго мовчки сиділи на тій лавці. Тоді Ів зітхнув і, перш ніж звестися, поплескав мене по коліну.

— Гаразд, можеш іти, як домовилися, вже одинадцята. Тільки нікому не кажи. Не хочу, щоб школярі з мене глузували.

Я попрощався зі сторожем і подався додому на годину раніше, ніж мусив, міркуючи, як зустріне мене тато. Він учора пізно повернувся з дороги додому, і тепер мама вже, певно, пояснила йому, чого мене немає вдома. А як він мене покарає за те, що першої ж суботи нового навчального року мені довелося відбувати шкільне покарання? Поки я дорогою додому переймався тими сумними думками, мене вразило дещо незвичне. Сонце вже підбилося високо, і моя тінь здалася мені незвично великою, просто гігантською. Я спинився на мить, щоб до неї придивитися; її обриси не збігалися з моїми, ніби то не моя тінь бігла поперед мене по хіднику, а чиясь інша. Я почав до неї придивлятися й знову побачив фрагмент не з мого дитинства.

Якийсь чолов’яга потягнув мене до незнайомого саду, зняв пасок і добряче відшмагав.

Хоч би як тато сердився, але він ніколи не здіймав на мене руки.

Здається, я здогадався, з чиєї пам’яті зринув той спогад. Те, про що я подумав, було зовсім неймовірне, щоб не сказати неможливе.

Я прискорив ходу, завмираючи від жаху, аби швидше опинитися вдома.

Тато чекав на кухні. Коли він почув, як я кладу ранець у вітальні, відразу покликав мене. Голос у нього був суворий. За все життя батько дуже гнівався на мене не так уже й часто: за погану оцінку, розгардіяш у кімнаті, розібрані цяцьки, нічні вилазки до холодильника, читання допізна з кишеньковим ліхтариком, радіоприймач мами, який я сховав у себе під подушкою, не кажучи вже про день, коли я примудрився набити кишені цукерками в кондитерському відділі супермаркету, поки мама не бачила (зате охоронець пильнував). Але в мене були свої хитрощі, зокрема й сумовита усмішка, перед якою вщухали найжахливіші грози.

Цього разу до них удаватися не довелось, у тата вигляд був не сердитий, а радше зажурений. Він попросив мене сісти перед ним за кухонним столом і взяв мене за руки. Говорили ми не більше ніж десять хвилин. Він розповів мені про різні життєві речі, які я зрозумію, коли стану таким, як він. З усього я зрозумів одне: він іде від нас. Ми з ним бачитимемося так часто, як тільки випадатиме нагода. Але він не зміг мені докладно пояснити, що він розуміє під словом «нагода».

Тато підвівся й попросив, щоб я пішов утішити маму в її кімнаті. До цієї розмови він сказав би «в нашій кімнаті», відтепер же вона буде лише мамина.

Я радо послухався й подався нагору. На верхній сходинці я обернувся: у тата в руках була невеличка валізка. Він махнув мені на прощання рукою, і двері нашого дому за ним зачинилися.

Батька я побачив знову лише коли став дорослим.

Неділю я провів із мамою, вдаючи, що не помічаю того, як вона побивається. Мама нічого не казала, тільки час від часу зітхала, а очі її наповнювалися слізьми, тоді вона відверталася, щоб я їх не помітив.

Десь по обіді ми пішли до супермаркету. Я давно вже зауважив, що коли мамі було сумно, вона йшла щось купувати. Я так ніколи й не зрозумів, як пакет пластівців, свіжі овочі чи нові колготи можуть підбадьорити… Я дивився, як вона розглядає товари, і думав, чи не забула вона, бува, про мене. Ми повернулися додому з повним кошиком і порожнім гаманцем. Потім мама неймовірно довго розкладала провізію.

Того дня мама спекла яблучний пиріг, политий кленовим сиропом. Вона поставила дві тарілки на кухонний стіл, віднесла батьків стілець до підвалу та, коли повернулася, сіла навпроти мене. Вона висунула шухляду біля газової плити, дістала звідти пакет свічок, які я задув на свій день народження, устромила одну посередині пирога й запалила її.

— Це наша перша романтична вечеря, — усміхнулася мама до мене, — ми з тобою повинні запам’ятати її назавжди.

Отак моє дитинство дало першу тріщину.

Яблучний пиріг, политий кленовим сиропом, був нашою з мамою вечерею того дня. Мама стиснула мою руку у своїй.

— Розкажи, що там у школі не так, — попрохала вона.

Я настільки перейнявся маминою тугою, що геть забув про власні негаразди. Про них я згадав лише дорогою до школи, сподіваючись, що вихідні в Маркеса були кращі за мої. Можливо, якщо поталанить, йому вже непотрібний буде цап-відбувайло.

П’ятий «В» уже вишикувався під дашком, і ось-ось мала початися перекличка. Елізабет стояла якраз переді мною, на ній був темно-синій светр і спідниця з шотландки до колін. Маркес повернувся й зловтішно зиркнув на мене. Учні один по одному заходили до школи.

На уроці історії, поки пані Генрі розповідала, за яких обставин Тутанхамон розпрощався з життям, так, ніби сама при тому була присутня, я з відразою думав про перерву.

Урок мав закінчитися о пів на десяту, мене зовсім не приваблювало зустрітися з Маркесом, але я мав іти з усіма.

Я усамітнився на лавці, де в суботу балакав зі сторожем перед тим, як піти додому й дізнатися, що батько від нас іде. Але тут до мене підсів Маркес.

— Я за тобою стежу, — прошипів він, боляче стискаючи моє плече. — І не думай висувати себе на старосту класу, я тут найстарший, і цей пост належить мені. Як хочеш, я облишу тебе в спокої, тільки раджу нишкнути й не підходити до Елізабет, кажу це для твого ж добра. Ти надто малий, у тебе жодних шансів, нема чого сподіватися, тільки наживеш собі клопотів, дурню.

Я добре пам’ятаю, що погода тоді стояла чудова, ще б пак! Наші тіні лежали поряд на асфальті. Маркесова чи не на метр довша за мою — уся річ у пропорціях, то вже математика! Я швидко сів так, щоб моя тінь перекрила його тінь. Маркес нічого не помітив, а я тішився з тієї гри. Отак я почувався сильнішим. Можна ж хоч помріяти! Маркес, який все ще м’яв моє плече, помітив Елізабет, що саме проходила під каштаном у кількох метрах від нас. Він устав, наказавши, щоб я не рухався, і дав мені, нарешті, спокій.

Ів вийшов із сараю, де складав свої інструменти. Він підійшов до мене й подивився так суворо, що я аж злякався, чи не накоїв ще чогось.

— Шкода, що так вийшло з твоїм татом, — сказав він. — Знаєш, з часом, можливо, все владнається.

Звідки це було йому відомо? Адже про те, що тато пішов, не пишуть у сільській передовиці.

Річ у тім, що в маленьких провінційних містечках усі все знають, люди, ласі до чужих нещасть, негайно розносять плітки. Коли я усвідомив те, що батько пішов, це ще раз боляче вдарило мене. Без сумніву, нинішнього ж вечора про це пліткуватимуть удома в усіх учнів мого класу. Одні лаятимуть маму, інші казатимуть, що винний тато. Але для всіх я залишатимуся сином, який не зумів зробити батька достатньо щасливим, щоб він не кидав родини.

Гіршого початку навчального року годі й чекати.

— У вас із ним було порозуміння? — спитав Ів.

Я лише кивнув ствердно головою, не відриваючи погляду від носків своїх черевиків.

— Життя — кепська річ, але мій батько був справжнім негідником. Мені так хотілося, щоб він пішов від нас. Я сам пішов раніше за нього, радше сказати, через нього.

— Тато ніколи мене не бив! — перебив я, щоб Ів, бува, чого не подумав.

— Мій теж мене не бив, — відказав сторож.

— Якщо хочете, щоб ми потоваришували, треба казати правду. Я добре знаю, що ваш батько вас бив. Він тягнув вас у глиб саду, щоб відшмагати паском.

Навіщо я таке бовкнув? Сам не знаю, як воно зірвалося з язика. Можливо, я відчував потребу сказати Іву про те, що бачив у суботу, коли повертався після покарання. Він подивився мені у вічі.

— Хто тобі про це сказав?

— Ніхто, — знітився я.

— Або ти нишпорка, або брехун.

— Я не нишпорка! А хто вам розповів про мого тата?

— Я саме заносив пошту директрисі, коли зателефонувала твоя мама, щоб попередити. Директриса так розхвилювалася, що, вже поклавши слухавку, кілька разів повторила вголос: «Чоловіки такі мерзотники!» Побачивши мене, вона стала перепрошувати: «Це не про вас, Іве», — навіть повторила: «Звісно, не про вас». Нехай собі, але вона так само думає про мене, про нас усіх. У її очах усі чоловіки, синку, мерзотники, бур’ян. Бачив би ти, як вона переймалася, коли школа стала мішаною. Річ відома, чоловіки зраджують дружин, але, цікаво, з ким? Із жінками ж, які натомість зраджують своїх чоловіків. Я знаю, про що кажу. Ти зрозумієш, коли виростеш.

Хотів би я, щоб Ів повірив, що не розумію, про що він каже, але ж щойно я сказав, що в дружбі не може бути брехні. Я чудово розумів, про що йдеться від того дня, коли мама знайшла тюбик помади в кишені татового пальта, а тато заявив, що уявлення не має про те, як він туди потрапив, і що це, певно, дурний жарт когось із його колег. Тоді тато і мама сварилися цілу ніч, і я зміг дізнатися про подружню невірність більше, ніж з усіх серіалів, які мама дивилася по телевізору. Коли персонажі трагедії грають у тебе за стінкою — це набагато більш переконливо, хай ти й не бачиш зображення.

— Гаразд, я тобі сказав, як дізнався про твого батька.

Продзвенів дзвоник із перерви; сторож щось буркнув і наказав мені бігти на урок. Він додав, що ми ще поговоримо. Ів подався до підсобки, а я — до класу.

Я йшов навпроти сонця й озирнувся: тінь, яка бігла за мною, знову була маленька, а тінь сторожа — набагато більша. Хоча щось цього понеділка стало на своє місце, і це мене неабияк підбадьорило. Можливо, мама має слушність: у мене надто розвинена уява, і вона мене іноді підводить.

На уроці англійської я нічого не слухав. По-перше, я ще не пробачив пані Шефер покарання, а по-друге, в голову лізли інші думки. Чому мама зателефонувала директрисі й розповіла про своє життя, про наше життя? Наскільки я знаю, подругами вони не були, і така відвертість мені не дуже подобалася. Вона, мабуть, не уявляла, які це матиме для мене наслідки в школі. Тепер у мене жодних шансів щодо Елізабет. Якщо навіть припустити, що їй подобаються дрібні окулярики, що само з себе вже надто оптимістичне припущення, нехай навіть їй подобається пряма протилежність високому та кремезному Маркесові, такому впевненому в собі, про яке майбутнє вона може мріяти з хлопцем, батько якого пішов із сім’ї, і єдиною відомою мені причиною цього було те, що його син не був гідний того, аби з ним лишатися?

Я обмізковував це і так і сяк у їдальні, на післяобідній перерві й дорогою додому. Повернувшись, я твердо вирішив пояснити мамі, у яку халепу вона мене втягла. Але, відмикаючи двері, зрозумів, що так я зраджу Іва; мама завтра ж перетелефонує директорці й скаже, що та не вміє берегти таємниці, а тій і думати довго не доведеться, щоб зрозуміти, хто обмовився. Скомпрометувавши сторожа, я вже не зможу сподіватися на те, що наше приятелювання колись переросте в міцну дружбу, якої мені так бракувало в новій школі. Адже це був друг. І байдуже, що Ів років на тридцять-сорок старший за мене. Коли я незбагненно поцупив його тінь, я зрозумів, що цей чоловік вартий довіри. Треба знайти до мами інший підхід.

Ми мовчки повечеряли перед телевізором, мамі не хотілося зі мною розмовляти. Відтоді як тато пішов, вона майже не розмовляла, ніби слова давалися їй із великими труднощами.

Перед сном я згадав те, що Ів пояснив мені на перерві: «З часом усе ніби владнається». Можливо, і мама знову приходитиме побажати мені перед сном на добраніч. Цієї ночі навіть фіранки, затягнуті на прочиненому вікні, не ворушилися, ніщо не порушувало тиші будинку, навіть жодна тінь не ворухнулася в складках тканини.

Хтось, може, подумає, що життя моє дуже змінилося, коли тато від нас пішов, але це не так. Батько часто пізно повертався з роботи, тому я давно звик проводити вечори удвох із мамою. Мені дуже бракувало нашої недільної прогулянки на велосипедах, але я швидко замінив її мультиками, які мама дозволяла дивитися, поки читала газету. З новим життям — нові звички; ми ходили з мамою до сусіднього ресторану з’їсти по гамбургеру, а потім гуляли торговими вулицями. Крамниці були зачинені, але мама на те не звертала уваги. На підвечірок вона пропонувала мені кликати додому друзів. Я знизував плечима й обіцяв покликати їх… пізніше.

Увесь жовтень лили дощі. Листя з каштанів пооблітало, і на голих гілках було вже не так багато птахів. Невдовзі й вони перестали співати. Зима не за горами.

Щоранку я виглядав бодай промінчик сонця, але пробитися крізь хмари воно змогло лише в середині листопада.

Тільки-но небо очистилося, учитель природознавства організував для нас вилазку на природу. Лишалося всього кілька днів, щоб зібрати щось подібне до гербарію.

Спеціально винайняли автобус, який відвіз нас на узлісся бору, що оточує наше містечко. І ось п’ятий «В» у повному складі по чорнозему й слизькій глині подався збирати всілякі рослини, листя, гриби, високі трави й різнокольоровий мох. Нас, ніби сержант, вів Маркес. Дівчатка викаблучувалися перед ним з усіх сил, але він дивився лише на Елізабет. Вона ж трималася осторонь і вдавала, що нічого не помічає, але я на те не купився й зрозумів, на превеликий жаль, що їй це до вподоби.

Я забарився біля дуба, між коренів якого ріс мухомор у капелюшку, якому міг позаздрити будь-який казковий герой, і відстав від решти. Іншими словами, я загубився. Я чув, як десь далеко мене кличе вчитель, але не міг визначити, з якого саме боку.

Я спробував наздогнати клас, але швидко усвідомив: чи то ліс був нескінченний, а чи я ходив по колу. Я задер голову, щоб подивитися на верхівки кленів: сонце сідало, і я неабияк злякався.

Хай уже постраждає гідність, я заволав щосили. Певно, учні відійшли вже далеченько, бо на мої крики ніхто не озвався. Я сів на дубовий пеньок і почав думати про маму. З ким вона коротатиме вечір, якщо я не повернуся? Може, вона подумає, що і я покинув її, як тато? Але він хоча б попередив. Вона ніколи мені не вибачить, що я покинув її тоді, коли їй найбільше була потрібна моя підтримка. Навіть якщо вона й забувала про мою присутність, коли ми ходили між полиць супермаркету, навіть при тому, що вона рідко зі мною розмовляла, бо їй важко давалися слова, чи не приходила побажати мені ввечері на добраніч, я однаково знав, що вона дуже сумуватиме. Треба було про це подумати, перш ніж снити перед тим дурним грибом. Хай лишень я його віднайду, зіб’ю ногою його дурнуватий капелюх!

— Дідько, і що ти тут, телепню, робиш? — Уперше від початку нового навчального року я був радий бачити Маркеса, який просунув голову між двох високих папоротей. — Учитель природознавства сам не свій, він вже хотів кликати допомогу, щоб прочесали ліс, але я сказав, що сам тебе пошукаю. Тато завжди каже мені, коли ми йдемо на лови, що в мене дар віднаходити погану дичину. Зрештою, я йому повірю. Ну, ходімо вже! Бачив би ти себе збоку! Якби я трохи забарився, ти уже тут рюмсав би й квилив би.

Кажучи ті добрі слова, Маркес став навколішки, щоб бути на одному рівні зі мною. Сонце було в нього за спиною й освітило німбом його голову, від чого вигляд у Маркеса став іще зловісніший, аніж завжди. Він так близько нахилився до мого обличчя, що я чув запах його жуйки. Маркес випростався й плеснув мене по передпліччю:

— Пішли, ти ж не хочеш тут ночувати?!

Я мовчки встав і пропустив його на кілька кроків уперед.

Тільки коли він відійшов, я зрозумів, що щось не так. Моя тінь десь на метр видовжилася, а Маркесова стала зовсім маленькою, такою маленькою, що могла належати лише мені.

Якщо Маркес здогадається, що в подяку за порятунок я поцупив його тінь, він мені зіпсує не лише цей навчальний рік, а й усі наступні роки, аж до випускного у вісімнадцять років.

Не треба вміти гарно лічити, щоб збагнути, скільки це буде справді кошмарних днів.

Я негайно наздогнав його з твердим наміром, щоб наші тіні знову наклалися одна на одну й усе стало на свої місця, — як раніше, перш ніж тато пішов від нас. Адже не можна отак просто заволодіти чиєюсь тінню! Та я вже вдруге перебрав чужу тінь. Маркесова тінь наклалася на мою, і коли він відступив, вона причепилася до моїх ніг. Серце мені мало не рвалося з грудей, ноги не слухалися. Ми перейшли через галяву й опинилися на дорозі, де нас чекали вчитель природознавства й учні. Маркес здійняв до неба руки на знак перемоги, він мав вигляд ловця, а я — його здобичі, яку він тягнув за собою. Учитель махав нам, щоб ми йшли швидше. Автобус уже чекав. Я передчував, що мені ще перепаде на горіхи. На нас дивилися учні, і я відчував у їхніх поглядах глузування. Хоча сьогодні ввечері їм буде вдома про що розповісти, окрім розлучення моїх батьків.

Елізабет уже сиділа в автобусі на тому самому місці, на якому їхала сюди. Вона навіть не дивилася у вікно. Вочевидь, моє зникнення не дуже її схвилювало. Сонце ще нижче схилилося до обрію, тіні наші поступово стиралися, їх майже не було видно. Це й на краще: тепер ніхто не помітить, що сталося в лісі.

Я понуро попхався до автобуса. Учитель природознавства спитав, як я примудрився загубитися, і зізнався, що перелякався на смерть, але вигляд у нього був удоволений, що все скінчилося добре, і карати мене він наміру не мав. Я сів на задньому сидінні та за всю дорогу не вимовив ні слова. Та й що мені було казати: загубився й усе, таке стається і з найкращими.

По телевізору я бачив документальний фільм про досвідчених альпіністів, які заблукали в горах, а я ніколи не претендував на звання досвідченого мандрівника.

Удома мама чекала на мене у вітальні. Вона обняла мене — й обняла міцно, навіть надто міцно, як на мене.

— Ти заблукав? — спитала вона мене, гладячи по щоці.

Певно, по пейджеру вона зв’язувалася з директоркою, інакше як би вона дізналася так швидко?

Я розповів їй про пригоду. Вона наполягла, щоб я прийняв гарячу ванну. Даремно я пояснював, що зовсім не замерз, вона й слухати не захотіла. Ніби та ванна мала змити з нас усі негаразди, які випали нам у житті: від неї пішов тато, я зустрівся з Маркесом.

Поки вона терла мені волосся шампунем, який щипав очі, я мало не розповів їй про свою проблему з тінями, але знав, що вона тому не повірить і скаже, що я знову вигадую, тож вирішив мовчати, сподіваючись, що на завтра знову дощитиме й тіней не буде через затягнуте хмарами небо.

На вечерю мама почастувала мене ростбіфом і смаженою картоплею, тож варто постаратися частіше губитися в лісі.

Мама зайшла до моєї кімнати о сьомій ранку. Сніданок готовий, мені слід лише вмитися, одягнутися й бігом спускатись, якщо я не хочу спізнитися до школи. Насправді ж я дуже хотів би спізнитися до школи, навіть ніколи більше туди не ходити. Мама повідомила, що день буде чудовий, і в неї навіть піднявся настрій. Я почув, як вона спускається сходами, і натягнув на себе перину. Я благав свої ноги схаменутися й більше не красти чужих тіней, а особливо якомога швидше повернути Маркесу його тінь. Звісно, розмовляти зранку зі своїми ногами дещо дивно, але слід поставити себе на моє місце, щоб зрозуміти, що я пережив.

З ранцем на спині Я простував до школи, обмірковуючи свою халепу. Якщо здійснити обмін, не кажучи Маркесу, потрібно, щоб моя і його тіні знову наклалися одна на одну, а для цього годилося б знайти привід підійти до Маркеса та з ним заговорити.

Шкільні ворота були за кілька метрів. Я глибоко вдихнув, перш ніж зайти. Маркес сидів на спинці лави й розповідав друзям свої байки. Наприкінці дня мали висувати кандидатури на старосту класу, тож його виборча кампанія була в розпалі.

Я підійшов до хлопців. Певно, Маркес відчув мою присутність, бо повернувся й зиркнув на мене лихим оком.

— Тобі чого?

Усі чекали на мою відповідь.

— Подякувати тобі за вчорашнє, — пробелькотів я.

— Добре, подякував, а тепер можеш іти гратися в кульки, — буркнув він під хихотіння інших хлопців.

Я відчув якусь силу в спині, силу, що спонукала ступити три кроки вперед, замість відійти, як він мені наказав.

— Ну що там іще?! — крикнув він.

Слово честі, те, що сталося далі, не було передбачене, я жодної секунди не обдумував слів, які сказав цілком виваженим голосом — я й сам здивувався:

— Я вирішив висуватися на старосту класу, хочу, щоб ти це знав!

Тепер та невідома сила тягла мене у зворотному напрямку, до дашка в глибині двору, куди я попростував, як солдат у задерев’янілих чоботях.

Позаду — ані гу-гу. Я чекав на кепкування, але тишу розітнув лише Маркесів голос:

— Тоді війна, — оголосив він, — ти ще пошкодуєш.

Я не обернувся.

Елізабет, якої не було біля лави, перестріла мене посеред двору й прошепотіла, що Маркес діє їй на нерви, а потім, ніби нічого не сталося, пішла собі далі. Я розумів, що доживу лише до наступної перерви.

На перерві над двором визирнуло сонце. Я дивився, як хлопці заходилися грати в баскетбол, коли від моїх ніг простяглося те, чого я найбільше боявся. Тінь не лише була надто довга, щоб скидатися на мою, але і я вже почувався іншим. Скільки в мене часу, поки хтось це помітить і розкриє таємницю, яка мене страхає? Задля обережності я пішов під дашок. Мене підкликав до себе Люк, син кондитера, який на канікулах зламав ногу, тож йому ще не зняли шини. Я сів біля нього.

— Я тебе недооцінив. Ти зважився на сміливий учинок.

— Радше, на смертельний, — відказав я. — До того ж у мене жодних шансів.

— Якщо хочеш виграти, маєш змінити своє мислення. Ніхто нічого ніколи не може втратити заздалегідь. Треба налаштовуватися на перемогу, щоб у тебе був шанс, так завжди каже мій тато. До того ж я з тобою не згоден. Певний, що багато з тих, які вдають доброзичливців, терпіти його не можуть.

— Кого?

— Твого суперника, про кого ж я тут базікаю? В усякому разі, на мене можеш розраховувати, я на твоєму боці.

Та невеличка розмова була для мене найприємнішою подією від початку навчального року.

Ще нічого не з’ясувалося, але від самої думки про те, що в мене буде друг мого віку, я відразу ж забув і про сутичку з Маркесом, і про свої проблеми з тінню, і навіть про те, що тата не буде вдома, щоб розповісти йому це все.

У середу, о третій тридцять, обирали старосту. Я вписав своє прізвище до списку кандидатур, який висів біля кабінету директора, — зауважив, що воно єдине під прізвищем Маркеса, — і подався додому, запропонувавши Люку провести його, бо жили ми неподалік.

Ми йшли поруч, і я побоювався, що він помітить, що щось не так із нашими тінями, бо моя сягала набагато далі, ніж його, хоча ми були однакові на зріст. Але він не дивився на хідник, можливо, через свою шину, яка його дуже дратувала, бо учні почали дражнити його Капітаном Гаком із першого ж дня нового навчального року.

Коли ми підійшли до кондитерської, він спитав, чи хотів би я шоколадного батончика. У мене не було достатньо грошей, щоб його купити, але вранці я мав бутерброд із «Нутеллою», який дала мені до школи мама, він не менш смачний, і я запропонував поділитися ним із Люком. Люк засміявся й сказав, що його мати не бере з нього грошей за підвечірки, гордо показавши на вітрину хлібної крамниці, де від руки було виведене: «Випічка Шекспірів».

— Ти справді Шекспір?

— Так, але не маю жодного стосунку до творця «Гамлета», це лише синонім.

— Омонім, — поправив я.

— Як хочеш. То що, зайдеш?

Люк відчинив двері крамниці.

Його мама була кругленька, як пончик, і променилася добротою. Вимову мала нетутешню. Говорила вона, ніби співала, від чого у вас відразу легшало на серці, і ви почувалися бажаним відвідувачем. Вона запропонувала або батончик, або еклер із кавою, а поки ми думали, принесла і те, й інше. Мені було незручно, але Люк сказав не перейматися, бо його батько завжди готує із запасом, а все, що не продасться до вечора, піде в помиї, отже, ліпше не переводити продуктів. Тож без зайвих розмов ми заходилися коло батончиків та еклерів.

Люкова мама попрохала постерегти магазин, поки вона принесе нову випічку.

Мені дивно було бачити нового приятеля на табуреті за касою. Я раптом уявив собі нас дорослими, через двадцять років, його в убранні пекаря, а себе покупцем…

Мама часто мені каже, що в мене бурхлива уява. Я заплющив очі й уявив, як заходжу до цієї кондитерської і в мене борідка, а в руках валізка, можливо, коли виросту, я стану лікарем або бухгалтером, у них теж є валізки. Підходжу я до каси й замовляю еклер з кавою, коли це впізнаю давнього шкільного приятеля. Ми обнімаємося й разом п’ємо каву з еклерами та батончиками, як у добрі давні часи.

Гадаю, саме в цій крамниці, дивлячись на Люка, який удає касира, я вперше зрозумів, що колись постарію. Не знаю чому, але також уперше мені дуже не захотілося розставатися з дитинством, з цим тілом, яке донедавна здавалося мені надто маленьким. Я таки дивно почувався, відколи присвоїв тінь Маркеса, певно, у цього дивного явища є якісь побічні ефекти, і від тієї думки на душі стало ще більш кепсько. Коли мати Люка піднялася з пекарні з цілим деком гарячих запашних хлібчиків, Люк сказав їй, що не було жодного покупця, вона зітхнула, стенула плечима, виклала хлібчики на поличку у вітрині й спитала, чи нам треба готувати уроки. Я пообіцяв своїй мамі, що пороблю їх до її повернення, тож іще раз подякував Люкові та його мамі й пішов додому.

На перехресті я поклав свій бутерброд з «Нутеллою» на огорожу, щоб поласували пташки; я вже наївся, але не хотів ображати мами, щоб вона не подумала, ніби її сніданки гірші за тістечка пані Шекспір.

Тінь переді мною знову видовжилася. Я йшов попід стінами, боячись зустріти ще когось із нашого класу.

Прийшовши додому, я кинувся до саду, щоб доскональніше вивчити той феномен. Тато казав, щоб подорослішати, треба тверезо дивитися в очі власним страхам. Що я й спробував зробити.

Дехто годинами крутиться перед дзеркалом, сподіваючись побачити в ньому якесь інше зображення, я ж усю другу половину дня грався зі своєю тінню. На превеликий подив, я відчув, ніби переродився. Уперше, нехай і в негативі, відбитому на землі, я відчув себе зовсім іншим. Коли сонце закотилося за пагорб, мені стало самотньо і я мало не розплакався.

Швиденько повечерявши й поробивши уроки, поки мама дивилася свій улюблений серіал (вона заявила, що посуд зачекає), я зміг ушитися на горище, так що вона навіть не помітила. Там, між балками, було велике кругле, як повний місяць, вікно, а місяць таки був уповні того вечора. Мені треба було обміркувати все, що зі мною сталося. Нічого собі: наступаєш на чиюсь тінь, і вона йде з тобою. Але мама казала, що в мене надто бурхлива уява, тож я мав це обміркувати там, де ніхто мене не потурбує, а єдиним таким місцем було горище.

Тут був мій світ. Тато ніколи сюди не ходив, стеля була надто низька, і він увесь час стукався головою, а коли стукався, казав жахливі слова, як-от: «дідько», «хороба», «лайно». Іноді всі три в одному реченні. Якби я вимовив хоча б одне з них, мені було б непереливки, але дорослим дозволено багато чого такого, що нам забороняють. Отож тільки-но я досяг віку, коли зміг самостійно видиратися на горище, батько залюбки посилав мене туди замість себе, а мені це подобалося. Якщо бути відвертим до кінця, спочатку горище мене трохи лякало, адже там панувала темрява, але згодом мені навіть сподобалося лазити серед старих валіз і картонних коробок.

В одній із них я знайшов фотографії з маминого дитинства. Мама досі гарна, але на молодих фотографіях вона взагалі красуня. Була там і коробка з весільними світлинами батьків. Повірити важко, наскільки вони тоді мали закоханий вигляд.

Роздивляючи їх, я міркував, що сталося, куди поділося все те кохання. Куди воно могло піти? Кохання, як тінь, — хтось наступить — і забере з собою. Можливо, коханню вадить надлишок світла, а може, навпаки, без світла тінь кохання тьмяніє і, зрештою, зникає. В одному з альбомів на горищі я надибав фотографію: тато з мамою, узявшись за руки, стоять на ґанку мерії. У мами кругленький животик, тож і я там був певним чином. Навколо батьків тітки й дядьки, кузени й кузини, і в усіх веселий вигляд. Можливо, і я колись одружуся з Елізабет, якщо вона погодиться, тільки треба підрости на кілька сантиметрів, скажімо, десь на тридцять.

На горищі були й поламані цяцьки, усі ті, яких я не зумів полагодити, дослідивши, як їх улаштовано. Зрештою, серед усього того мотлоху я почувався в іншому світі, світі моїх розмірів. Мій світ був у моєму будинку, але під дахом.

Я стою перед круглим вікном горища й дивлюся, як сходить місяць, він повний і освітлює дерев’яну підлогу. У його променях видно навіть, як літають порошинки, — тут так чарівно й затишно! Сьогодні до повернення мами я ходив до колишнього батькового кабінету, щоб пошукати щось про тіні.

Стаття в енциклопедії була заскладна, але завдяки ілюстраціям я чимало дізнався про те, як можна отримувати тіні, переміщувати чи націлювати їх. Мій план мав спрацювати, коли місяць вийде на пряму лінію з вікном. Я нетерпляче чекав тієї миті, сподіваючись, що він опиниться в потрібному місці, перш ніж скінчиться мамин серіал.

Нарешті це сталося. Просто перед собою я побачив, як на дранці горища витягується тінь. Я трішки прокашлявся, закликав усю свою мужність і чітко проказав те, у чому вже був певний:

— Ти не моя тінь!

Я зовсім не божевільний і справді дуже злякався, коли тінь мені прошепотіла:

— Я знаю.

Запала тиша. У мене пересохло в роті, клубок підступив до горла, але я провадив далі:

— Адже ти тінь Маркеса?

— Так, — прошепотіла вона.

Коли говорить тінь, таке враження, ніби в тебе в голові бринить музика, музик немає, але таке враження, ніби поблизу грає незримий оркестр. Ефект той самий.

— Благаю, нічого нікому не кажи, — попрохала тінь.

— Що ти тут робиш? Чого ти обрала мене? — занепокоївся я.

— Я втекла, хіба ти не здогадався?

— А чого ти втекла?

— Ти не уявляєш, як-то — бути тінню бовдура. Це нестерпно, я не витримала. Важко було ще коли він був зовсім малий, але що старший він стає, то гірше. Інші тіні глузують з мене. Якби ти знав, як поталанило твоїй тіні і якою зверхньою вона була до мене. Адже ти не такий.

— А який?

— Забудь, що я тобі сказала. Інші тіні кажуть, що в нас немає вибору, що кожна з нас має раз і назавжди залишатися тінню однієї людини. Треба, щоб та людина змінилася, тоді й наша доля зміниться. А з Маркесом яке в мене майбутнє? Уявляєш, як я здивувалася, коли відчула, що можу відірватися від нього, коли ви були поруч. У тебе є незвичайний дар, тож я не вагалася, адже такого шансу більше не буде. Я дещо скористалася зі своїх розмірів, адже я тінь Маркеса, даруй уже. Я відштовхнула твою, щоб зайняти її місце.

— А що ти зробила з моєю тінню?

— А ти як думаєш? Їй треба було до когось причепитися, ось вона й пішла з моїм колишнім власником. Зараз їй, напевно, не позаздриш.

— Ти вчинила безчесно. Завтра ж віддам тебе Маркесу й заберу свою тінь.

— Благаю, дозволь залишитися з тобою. Мені хочеться дізнатися, як це бути тінню порядної людини.

— Я — порядна людина?

— Ти можеш таким стати.

— Я не можу тебе лишити, люди помітять, що тут щось не так.

— Люди не помічають інших людей, де їм звертати увагу на тіні! До того ж я звикла не лізти в очі. Якщо трохи потренуємося, і ти мені допоможеш, нам це вдасться.

— Але ж ти чи не втричі більша за мене.

— Так буде не завжди, з часом усе зміниться. Адже й тобі, поки не підростеш, теж доведеться триматися в тіні, але коли підростеш, я потягну тебе до світла. Подумай, мати велику тінь — значна перевага. Без мене ти ніколи не висунув би своєї кандидатури на старосту класу. Думаєш, повірили саме тобі?

— То це ти мене просунула?

— А хто ж іще? — запишалася тінь.

Раптом я почув мамин голос. Вона запитала, з ким можна розмовляти на горищі. Не подумавши, я бовкнув, що розмовляю зі своєю тінню. Звісно, вона порадила мені краще йти спати, ніж городити дурниці. Дорослі ніколи вам не вірять, коли ви ділитеся з ними серйозними речами.

Тінь стенула плечима, мені здалося, що вона мене розуміє. Я відійшов від вікна, і вона зникла.

Тієї ночі мені снився дуже дивний сон. Ми з татом вирушили на полювання. Хоч я не люблю ловів, цього разу я був щасливий, що батько знову зі мною. Я йшов за ним, а він не обертався, і я не бачив його обличчя. Мені ніколи не подобалося вбивати тварин. Він посилав мене на розвідку широченними полями, де вітер колихав пожовклі від спеки високі трави. Я мав іти й плескати в долоні, щоб сполохані горлиці злетіли, тоді він у них стріляв. Аби постраждало якомога менше пташок, ішов я надзвичайно повільно. Коли в мене між ногами проскакував кролик, батько називав мене невдахою, здатним піднімати лише негідну дичину. Саме з цієї фрази я зрозумів, що чоловік у долині — не мій батько, а Маркесів. Я опинився на місці свого ворога, і відчуття було не з приємних.

Звісно, уві сні я був вищий і почувався сильнішим, але мене гриз якийсь невгамовний жаль, ніби сталося горе.

Після ловів ми повернулися додому, але то був не мій дім. Я побачив себе в них за вечерею. Маркесів батько читав газету, мати дивилася телевізор, між собою ніхто не розмовляв. У нас багато розмовляли за столом: коли з нами ще був тато, він розпитував, як минув у мене день; коли він пішов, це робила за нього мама. Але Маркесовим батькам було начхати, чи зробив він уроки. Можливо, мені це мало б сподобатися, але чомусь не подобалося, і я зрозумів, звідкіля той дивний смуток: хоча Маркес мені й ворог, мені було сумно за нього, сумно за байдужість, що панувала в його оселі.

Я прокинувся, обливаючись холодним потом, коли задзвонив будильник, мені бракувало повітря, я весь горів, ніби в лихоманці, але зрадів, коли зрозумів, що то лише поганий сон. Мене пересмикнуло, і все стало на свої місця. Того ранку я був щасливий вже від того, що прокинувся у рідних стінах. Умиваючись, я думав, чи казати мамі про те, що зі мною сталося. Я хотів би поділитися з нею тією таємницею, але наперед знав її реакцію.

Спустившись у кухню, я відразу кинувся до вікна. Небо затягли хмари, жодного клаптика блакиті на обрії, навіть на носовичок, як казав тато, коли йому доводилося відмовлятися від риболовлі. Я ввімкнув телевізор.

Мама не розуміла, навіщо мені прогноз погоди. Я відповів, що готую реферат з глобального потепління, і попрохав, щоб вона дала мені послухати ведучу, яка саме обіцяла безпросвітні дощі на декілька днів через сильний циклон, який установився в нашому районі. Мені хотілося, щоб сонце виглянуло якнайшвидше. Через хмарність не побачиш жодної тіні, і я не зможу повернути Маркесові його тінь. Я схопив ранець і помчав до школи. На серці в мене було важко.

Люк усі перерви просиджував на лавці. А що йому ще залишалося, з шиною і милицями? Я підійшов до нього, і він показав мені на Маркеса пальцем. Наш переросток тиснув руки всім хлопцям класу й ніби цікавився розмовами дівчат.

— Допоможи-но мені встати, бо в мене зовсім затерпла нога.

Я простягнув йому руку, і ми трохи пройшлися по двору. Певно, мені того дня таланило, бо коли ми порівнялися з Маркесом, на якусь найкоротшу мить крізь хмари пробився промінчик сонця. Я зиркнув під ноги: на шкільному подвір’ї сплуталися всі тіні, ніби зібралися на віче, слово це ми вивчили на уроці історії, якраз перед перервою.

Маркес повернувся до нас і поглядом дав зрозуміти, що нас тут ніхто не чекає. Люк стенув плечима.

— Ходи, я маю тобі дещо сказати. Невдовзі день виборів. — Він сильніше сперся на милицю. — Цієї п’ятниці тобі треба зробити щось таке, щоб усі про тебе заговорили.

Люк говорив, як дорослий. Дивлячись, як він дибає на милицях, трішки зсутулившись, я знову поринув у якийсь напівсон. Мені знову привиділися ми з Люком уже дорослими, старшими, ніж тоді в крамниці. Так, ніби ми приятелювали всеньке життя. У Люка вже майже не залишилося волосся, і на голові була велика лисина. Він змарнів, обличчя вкрилося зморшками, але сині очі блищали по-молодечому, і мені це сподобалося.

— А що ти робитимеш, коли виростеш? — поцікавився я.

— Ще не знаю, а що, треба сказати зараз?

— Та ні, необов’язково. Але якби довелося вибирати зараз, що ти обрав би?

— Мабуть, став би пекарем, як батько.

— А якби в тебе був інший вибір?

— Хотів би стати лікарем, як пан Шаброль, але думаю, що це неможливо. Мама каже, що, коли так піде й далі, нам доведеться закритися через брак покупців. Відколи хліб стали продавати в супермаркеті, батьки насилу зводять кінці з кінцями, звідки ж вони візьмуть гроші на навчання!

Я знав, що Люк ніколи не стане лікарем, я знав це з того дня, коли ми з ним їли шоколадні батончики та еклери, запиваючи кавою, відтоді як побачив його за касою. Люк залишиться в нашому містечку. Його рідні ніколи не назбирають грошей на довге навчання.

З одного боку, воно й непогано, бо означає, що крамниця вистоїть у двобої з супермаркетом, але Люк ніколи не стане лікарем. Я не став йому того казати, бо відчував, що це його засмутить, можливо, навіть відіб’є охоту вчитися, а він був найсильніший у класі з природничих дисциплін. Тож я промовчав і зберіг побачене в таємниці. Мені треба бути дуже обачним, щоб не вскочити в халепу. Адже і в хмарні дні бувають у небі прояснення. Не дуже приємно заздалегідь знати, що чекає в майбутньому на тих, кого любиш.

— То що робитимемо, щоб перемогти?

У мене в голові крутилося інше запитання.

— Скажи, Люку, якби ти міг знати, про що люди думають, чи, точніше, що їх пригнічує, що ти зробив би?

— І де ти набрався таких думок? Такого не буває.

— Так, але якби таке було можливе, що ти зробив би?

— Не знаю, думаю, це не дуже приємно, я боявся б, щоб нещастя інших не перекинулися на мене.

— І все? Ти боявся б?

— Щоразу наприкінці місяця, коли батьки підбивають місячний баланс пекарні, я бачу, які вони сумні, але нічим не можу зарадити, від цього мені дуже кепсько. Але ще гірше було б, якби мені довелося переживати нещастя всіх людей.

— А якби ти міг впливати на події?

— Думаю, я їм допомагав би. Це якісь дурні розмови, повернімося ліпше до виборів.

— Люку, ти хотів би в майбутньому стати мером нашого містечка?

Люк притулився до стіни школи, щоб перевести подих. Його похмуре обличчя розпливлося в широкій усмішці.

— Це було б круто, батькам би сподобалося, я тоді заборонив би супермаркетам відкривати хлібний відділ. Заборонив би й відділ рибальських снастей, бо в батькового приятеля крамничка на ринковій площі, і супермаркет теж його витісняє.

— Можеш узагалі провести закон про закриття супермаркета.

— Гадаю, коли стану мером міста, — Люк поплескав мене по спині, — я тебе зроблю міністром торгівлі.

Треба буде ввечері запитати в мами, чи в мерів бувають міністри, міністром у Люка бути приємно, але я мав певні сумніви.

Поспішаючи шкільним коридором до класу, я сподівався, що все стало на свої місця, і Маркесова тінь повернулася до свого хазяїна під час невеличкого прояснення; я молив Бога, щоб під час наступного прояснення переді мною вже лежала моя тінь, але водночас, дивна річ, трішки боявся цього.

Урок математики щойно почався, коли у дворі пролунав оглушливий вибух. Шибки розлетілися на друзки, учитель заволав, щоб ми попадали на долівку. Повторювати двічі йому не довелося.

Потім запанувала мертва тиша. Пан Жерб’є звівся на ноги перший і спитав, чи нема серед нас поранених. Вигляд у нього був нажаханий. Окрім кількох скалочок битого скла в наших чупринах і двох дівчат, які плакали невідомо чому, все ніби обійшлося, якщо не зважати на вибиті вікна та розгардіяш на партах. Учитель наказав якомога швидше виходити з класу вервечкою. З класу він вийшов останній, а в коридорі бігцем кинувся, щоб стати спереду. Не знаю, чи вчителі заздалегідь у цьому вправляються, але всі інші класи діяли так само, і в коридорі було не протовпитися. Шкільний дзвоник дзеленчав несамовито. У дворі видовище було не з найкращих: у школі повилітали майже всі вікна, а за підсобкою сторожа здіймався стовп диму.

— Господи, це ж вибухнула цистерна з газом! — вигукнув пан Жерб’є.

Не знаю, до чого тут Бог, хіба що невправно клацнув велетенською запальничкою. Хоча, зважаючи на те, що нам розповідають про цигарки, сумніваюся, щоб Він хотів прикурити, утім, можливо, Його легені дим не бере, та й Він все одно на небі. Стовп диму здіймався просто до Нього, але то міг бути простий збіг.

Директриса зовсім розгубилася: вона наказала вчителям утретє нас полічити. Вона не могла встояти на місці та весь час повторювала: «Ви певні, що всі на місці?» Потім згадувала чиєсь ім’я й починала кричати: «А де Матьє, малий Матьє? А, він тут!» — і переходила до іншого. На щастя, моє ім’я їй не спало на думку, мені зовсім не хотілося, щоб зайвий раз нагадували, що я низький на зріст, та ще й у розпал передвиборчої кампанії.

У місці вибуху було справжнє пекло. Чути було, як палахкотить вогонь, язики полум’я здіймалися все вище над підсобкою сторожа, їхні тіні танцювали на даху. Раптом я побачив Івову тінь, ніби вона навмисне мене шукала. Я бачив, як вона підходить, зрозумів, що вона шукає саме мене, відчув це всім тілом.

Директриса й учителі знову ретельно лічили учнів і не звертали уваги на мене, тож я пішов у напрямку підсобки, куди кликала мене тінь.

Удалині почулося завивання сирен, але пожежники були ще надто далеко. Івова тінь усе ще вела мене, я підійшов до стовпа диму, жар ставав нестерпний, і мені важко було йти. Але йти треба було, здається, я зрозумів, чого тінь прийшла по мене.

Я майже дійшов до підсобки, коли язики полум’я перекинулися на дах. Я боявся, але йшов. Раптом пані Шефер викрикнула моє ім’я. Вона бігла до мене. Але бігає вона нешвидко.

Вона кричала, щоб я негайно повернувся. Я був би й радий, та не міг: ноги несли мене туди, куди вела тінь.

Перед підсобкою жар став нестерпний. Я вже збирався взятися за клямку, коли пані Шефер ухопила мене за плече й відтягла назад. Вона спопелила мене поглядом, і було за що, але я твердо стояв на ногах і не збирався відступати. Я не міг відірвати погляду від дверей. Вона вхопила мене за лікоть, почала сваритися, але я вивільнився й знову пішов до підсобки. А коли вона знову наздогнала мене, я сказав те, що відчував:

— Треба рятувати сторожа! Його немає у дворі, він задихається в підсобці!

Пані Шефер сама мало не задихнулася, коли почула таке. Вона наказала мені відійти, а далі мені аж подих перехопило. Мініатюрна пані Шефер, зовсім не те, що Люкова мама, з силою вдарила ногою у двері. Клямка відскочила, і вона сама зайшла до підсобки, а за мить з’явилася, тягнучи Іва за плечі. Я їй навіть трохи допоміг, поки до нас підскочив учитель фізкультури, тоді пані Шефер ухопила мене за пасок і потягла під дашок.

Приїхали пожежники. Пожежу загасили, Іва повезли до лікарні, сказавши, що він житиме.

Директорка поводилась якось дивно: вона то кричала на мене, то починала плакати й обіймати, приказуючи, що я врятував Іва, що ніхто, крім мене, про нього не подумав і що вона цього собі ніколи не пробачить. Зрештою, вона не могла зважитися, на чому спинитись.

До мене підійшов начальник пожежників. Лише до мене. Він попросив мене покашляти, відвернув повіки й зазирнув до рота, потім оглянув з ніг до голови. Потім по-дружньому плеснув по спині та сказав, що коли я підросту й захочу записатися в їхню команду, для нього це буде велика честь. Я зміг переконатися, що не лише моя мама на постійному зв’язку з директоркою, бо у двір понабігала купа інших настраханих батьків.

Ми пішли додому. Уроків більше не було.

Наступної п’ятниці мене майже одноголосно обрали старостою класу, був лише один голос проти.

Дурноверхий Маркес сам за себе проголосував.

Після оголошення результатів я підійшов до Люка. Він нічого не сказав, лише всміхнувся. Шину йому зняли того ранку, він показав мені вже здорову ногу, тільки вона була тоншою за другу.

За тиждень після вибуху цистерни Ів повернувся до школи. Виглядав він непогано, якщо не зважати на перев’язане чоло, що робило його схожим на пірата. Пов’язка йому навіть личила, ніби раніше Івові чогось бракувало. Я не знав, чи треба йому про це сказати, може, колись випаде нагода поговорити про піратів.

В обід я вийшов разом з іншими, їсти не хотілося. У глибині двору Ів розглядав, що лишилося від його підсобки, тобто практично нічого. Він обережно ворушив обвуглені рештки балок. Я попрямував до нього, але, обернувшись, він застеріг:

— Не підходь, можеш поранитись.

Я не думав, що там так уже небезпечно, але не захотів із ним сваритися. Тож лишився віддалік. Спершу він поводився так, ніби нічого не сталося. Цікаво, що він може шукати серед тієї купи мотлоху? Аж ось він витягнув якусь обвуглену прямокутну штуковину, поклав собі на коліна, і все його тіло почало здригатися. Я вирішив, що він плаче, і від цього на серці стало зовсім тяжко.

— Я сказав тобі, щоб ти йшов!

Я не зрушив з місця. Вигляд в Іва був такий розпачливий, що він не міг бути щирим, коли гримав на мене, щоб я йшов геть. Було очевидно, що його не можна залишати на самоті. Адже товариш має відчувати настрій свого друга.

Ів повернувся до мене, очі в нього були червоні. По щоках його текли сльози, ніби туш по мокрому аркуші паперу для малювання. У руках він тримав старий обвуглений зошит.

— У ньому було все моє життя. Фотографії, єдиний лист од матері та ще багато сувенірів. Тепер — сама сажа.

Ів спробував перегорнути першу сторінку, але вона розпалася в нього під пальцями.

Я подумав: як добре, що я не пішов.

— Ваша голова залишилася, спогади залишилися, живіть ними. Можна з пам’яті знову записати лист вашої мами, навіть намалювати те, що було на фотографіях.

Ів усміхнувся. Я не розумів, що сказав смішного, але зрадів, що він уже не такий нещасний.

— Я знаю, що це ти вдарив на сполох, — сказав він, випростовуючись. — Коли балон вибухнув, я кинувся до підсобки, щоб хоч щось урятувати. Полум’я ще не було, тільки їдкий дим. Я не протримався й п’яти хвилин у тому пеклі. Дим виїдав очі, і я не зміг намацати клямки дверей. Повітря бракувало, я запанікував, не зумів затримати подиху й знепритомнів.

Мені вперше оповідали про пожежу, бачену зсередини, і я собі її уявив у всіх подробицях.

— А як ти довідався, що я всередині?

Очі в нього стали сумовиті, і я не захотів йому брехати.

— Зошит для вас був такий дорогий?

— Атож, якщо я через нього важив життям. Маю поставити за тебе здоровецьку свічку й перепросити в тебе. Коли ми розмовляли на лавці, коли ти сказав про мого батька, я подумав, що ти прокрався сюди, порпався в моїх речах. Я ніколи нікому не розповідав про своє дитинство.

— Я навіть не знав про ваш щоденник.

— Ти не відповів на запитання: як ти дізнався, що я в підсобці й можу задихнутися?

Що я міг йому відповісти? Що його тінь прийшла по мене? Що серед загального сум’яття вона проштовхалася на цементі двору між інших тіней і знайшла мене? Що я побачив, як вона робить знаки на тлі язиків полум’я та благає йти за нею? Хто з дорослих у те повірив би?

У попередній школі одного з моїх однокласників відправили на рік на сеанси до психолога тільки тому, що він сказав правду. По середах, у другій половині дня, коли ми грали у волейбол або плавали в басейні, він цілу годину мав розповідати про своє життя тітоньці, яка, усміхаючись, мугикала йому: «М-м-м…» І все через те, що якось у суботу його дід під час обіду впав і помер у нього на очах. Щоб вибачитися за ту халепу, дід став навідуватися до онука по ночах, аби продовжити зненацька перервану на кухні розмову. Йому ніхто не йняв віри, уранці, коли він казав, що вночі до нього приходив дідусь, усі скрушно дивилися на нього. Можна собі уявити, що сталося б, якби я почав розповідати про свою невеличку пригоду з тінями.

Краще вже сказати Івові, що я таки читав його щоденник і навіть завчив напам’ять цілі уривки, аніж і собі потрапити до психіатра.

Ів не зводив з мене очей. Я скоса зиркнув на шкільний годинник: до дзвоника залишалося не менше двадцяти хвилин.

— Я не побачив вас у дворі і схвилювався.

Ів подивився на мене й нічого не сказав. Потім прокашлявся, підійшов до мене й прошепотів:

— Можна тобі довірити таємницю?

Я кивнув.

— Якщо колись тобі треба буде поділитися з кимось таким, чого ти не зважуєшся розповісти, скажи мені, я ніколи тебе не зраджу. А тепер біжи до товаришів.

Я мало не проговорився про свої стосунки з тінями, гадаю, мені стало б легше, якби я поговорив із дорослою людиною, а Ів вартий був довіри. Я поміркую над його пропозицією цього ж вечора перед сном, ранок мудріший від вечора, може, і скажу йому.

Я пішов до Люка. Уперше відтоді, як йому зняли шину, він приєднався до гравців у баскетбол, але навички гри ще до нього не повернулися, і йому потрібна була підтримка.

Після вибуху балона не було жодного сонячного дня. Шибки у вікна повставляли, але в класах було так холодно, що ми всі сиділи в пальтах. Пані Шефер проводила уроки ще й у плетеній шапочці, китичка якої щоразу здригалася, коли вона розтуляла рота, від чого уроки її стали ще цікавіші. Ми з Люком ледве стримували сміх. Поки страхова компанія з’ясує, що сталося, поки дадуть директорці гроші на нову цистерну, зима мине. Але поки на пані Шефер буде її шапочка з китицею, це не страшно.

Між мною і Маркесом атмосфера була така сама крижана. Щоразу як хтось з учителів посилав мене по папери до секретаря, бо це входило в обов’язки старости, я відчував, як мені в спину летіли стріли. Але відтоді, як я уві сні побував у Маркеса вдома, усі його причіпки були мені по цимбалах. Мама сказала, що цієї суботи тато заїде по мене й ми проведемо весь день разом, тож я думав лише про це. Я радів, хоч і хвилювався за маму. Я весь час думав: може, вона почуватиметься самотньою; мені не хотілося її залишати.

Не знаю, чи вміє мама читати сумні думки, в усякому разі, мої вона прочитала. Того вечора вона зайшла до моєї кімнати, коли я вимкнув світло, сіла до мене на ліжко та в подробицях розповіла мені, як проведе день, поки я буду з татом. Поки мене не буде, вона піде до перукаря. Вона про це казала із захопленням, і це мені здалося підозрілим, адже для мене йти до перукаря — радше покарання.

Тепер, коли мама мене заспокоїла, і що ближче було до суботи, то тяжче мені було зосереджуватися на уроках. Я думав, що ми з татом робитимемо, куди підемо. Можливо, підемо до піцерії, як ми іноді з ним ходили, коли він іще жив із нами. Але час схаменутися, бо сьогодні лише четвер — ще не вистачало заробити покарання.

У п’ятницю години тяглися безкінечно. Як тоді, коли переходять на зимовий час, і день стає на годину довший. Тієї п’ятниці на зимовий час переходили кожні шістдесят хвилин. Стрілка шкільного годинника над дошкою рухалася надто повільно, і мені здавалося, що Господь нас одурив і велика перерва стала післяобідньою перервою. Звісно, нас узули.

Я поробив уроки, дав мамі перевірити і, почистивши зуби, ліг спати на годину раніше. Я хотів бути завтра у формі, хоча знав, що заснути відразу не зможу. Я все ж таки заснув, але й прокинувся на годину раніше.

Я тихенько встав, умився й спустився на кухню приготувати для мами сніданок, щоб вибачитися за відсутність. Потім знову піднявся до себе вдягнутися. Я одягнув фланелеві штани й білу сорочку, як того дня, коли ховали діда мого однокласника, аби на кладовищі він уже спокійно виспався. На кладовищах дуже тихо.

За рік я підріс на кілька сантиметрів, не так, щоб дуже, але з-під штанів видніли шкарпетки. Я спробував надіти краватку, що її подарував тато, свою першу краватку, як він тоді сказав. Я не зумів зробити правильного вузла, тож пов’язав її, як кашне. Зрештою, основне, що вона була, тим більше, що тепер я мав вигляд поета. У хрестоматії з французької літератури я бачив фотографію Бодлера. Він теж не вмів зав’язувати краватки, а дівчата до нього так і липли. Блейзер у мене був затісний, зате я був дуже елегантний. От якби прогулятися з татом ринковою площею! Якби поталанило, там можна було б зустріти Елізабет, яка пішла з мамою по продукти.

Я подивився на себе в дзеркало у ванній батьків і спустився до вітальні чекати.

Ми не пішли на ринкову площу: тато не приїхав. Він зателефонував опівдні, щоб вибачитися. Вибачався він перед мамою, бо я не став із ним розмовляти. Мама мала сумніший вигляд, ніж я. Вона запропонувала піти вдвох до ресторану, але мені розхотілося їсти. Я перевдягнувся й поклав краватку до шухляди. Сподіваюся, у найближчі місяці не надто виросту, і коли тато заїде знову, мій парадний одяг ще налазитиме на мене.

Цілу неділю йшов дощ, і ми з мамою грали в настільні ігри, мені не дуже хотілося вигравати, тож я постійно був у програші.

У понеділок я прогуляв шкільний обід. Я ненавиджу телятину з горошком, а по понеділках завжди подають телятину з горошком. Я тихцем приготував собі зранку бутерброд із «Нутеллою» й пішов їсти його під каштаном. Ів саме вантажив на тачку рештки своєї колишньої підсобки. Він їх возив до великого смітника в глибині двору, куди скидав останки своїх спогадів. Помітивши мене під каштаном, він підійшов привітатися. Я не мав нічого проти, бо впродовж двох днів почувався зовсім самотнім, і його компанія мене розважила б. Я розламав бутерброд і простягнув йому половину. Я був певний, що він відмовиться, але він став хрумати його з апетитом.

— Вигляд у тебе розгублений. Що з тобою сталося?

— У нас теж повно фотографій на горищі. Можна, я вам їх принесу, і ви допоможете мені зробити альбом спогадів?

— Хіба ти не можеш зробити його сам?

— У мене чотири бали з двадцяти за гербарій. Я не дуже вмію клеїти.

Ів усміхнувся і сказав, що мені, можливо, зарано робити альбом спогадів. Я йому відповів, що там переважно фотографії моїх батьків до мого народження. Адже я сам тоді ще нічого не міг пам’ятати. Того я й хотів би наклеїти ті фотографії в альбом, щоб краще пізнати своїх батьків, особливо тата. Ів мовчки зиркнув на мене, точнісінько, як мама, коли їй здається, що щось не так. А потім сказав, що найкращі спогади в мене ще попереду і що це чудовий час.

Дорослі завжди кажуть, що дитиною бути чудово, але запевняю вас, що бувають такі дні, як минула субота, коли дитиною бути просто нестерпно.

Розділ 2

Місцеві вам скажуть, що зими в нас жахливі: три місяці поспіль сльота й холод. Я теж тривалий час так думав, але коли для вас небезпечний бодай найменший промінчик сонця, мимоволі полюбиш таку зиму. На жаль, зрештою приходить весна.

Наприкінці березня небо повністю очистилося від хмар. Я йшов до школи, і, на превелику мою радість, тінь, що бігла попереду, здавалося, повністю мені відповідала.

Я спинився перед хлібною крамницею, де на мене вже чекав Люк, його мама кивнула мені з-за вітрини. Я й собі привітався, і поки Люк виходив, заходився вивчати тінь на тротуарі. Жодних сумнівів, вона таки моя. Я впізнавав навіть пасма, які мама щоранку намагалася якось пригладити на моїй голові, приказуючи, що в мене, як у тата, на голові стовбурчиться волосся. Можливо, саме тому вона так ретельно пригладжувала їх щоранку.

Поверненню тіні я невимовно зрадів. Тепер головне знову не загубити її та не підхопити чужої. Певно, Люк мав слушність: чужі нещастя заразні — того я й так настраждався за зиму.

— І довго ти дивишся собі під ноги? — поцікавився Люк.

Я не чув, коли він підійшов. Він ляснув мене по спині й потяг за собою.

— Швидше, ми можемо спізнитися!

З настанням весни відбуваються дивні речі. Деякі дівчатка змінюють зачіски. Досі я цього не помічав, але, побачивши Елізабет, нарешті усвідомив.

Вона розпустила свій «кінський хвіст», і її волосся тепер вільно спадало на плечі. Від цього вона стала ще вродливіша, а я, сам не знаю чого, ще сумніший. Можливо, тому, що здогадувався, що вона ніколи не зацікавиться мною. Я виграв на виборах старости класу й не помітив, що Маркес тим часом завоював серце Елізабет. Надто зайнятий своїми божевільними переживаннями через тіні, я не помітив їхньої взаємної симпатії, яка снувалася в мене за спиною, тим більше, що сидів за першою партою. А Елізабет щотижня відсідала на парту далі. Спершу вона помінялася з Анною, потім із Зоєю, а ніхто ні про що й не здогадувався.

Я усвідомив це лише першого весняного дня в шкільному дворі, дивлячись на її розкішне розпущене по плечах волосся, а вона не зводила своїх прекрасних синіх очей з Маркеса, який хизувався грою в баскетбол. Потім вона взяла його за руку, а я стиснув кулаки так, що нігті вп’ялися мені в долоні. Утім її щасливий вигляд ніби зігрівав мені душу. Гадаю, що кохання — штука сумна й чудова.

Ів підсів до мене на лавку.

— Чого ти тут стовбичиш, замість іти грати з іншими?

— Міркую.

— Над чим?

— А навіщо треба кохати?

— Гадаю, що тут я тобі не зможу відповісти.

— Нічого, я, певно, теж невеликий спец, щоб ставити такі запитання.

— Ти закохався?

— Баста, жінка моєї мрії кохає іншого.

Ів закусив губу. Це мене образило. Я хотів піти, та він притримав мене за руку:

— Сідай, ми ще недоговорили.

— А про що нам говорити?

— Та про неї ж, про кого ще!

— Я знав, що з того нічого не вийде, але не міг її не любити.

— Хто ж вона?

— Ота, що тримає за руку здорованя біля баскетбольного кошика.

Ів подивився на Елізабет і хитнув головою:

— А вона гарна.

— Я надто малий для неї.

— Зріст тут ні до чого. Тобі боляче бачити її поруч із Маркесом?

— А як ви думаєте?

— Певно, було б ліпше, щоб жінка твоєї мрії була привітна до тебе?

Під таким кутом я про це ще не думав. Звісно, якщо ставити так питання, треба поміркувати.

— То, може, вона зовсім не жінка твоєї мрії?

— Можливо, — зітхнув я.

— А ти вже склав список того, чого хотів би досягти в житті? — поцікавився Ів.

— Я давно вже почав його складати. Коли ще вірив у Пер-Пер-Омелян1] то посилав йому замовлення щороку, 22 грудня.

Ми з батьком ішли до поштової скриньки в кінці вулиці, і він піднімав мене, щоб я міг укинути листа в щілину. На тому листі не було ні адреси, ні марки. Я мав запідозрити обман, мав здогадатися, що батько колись від нас піде. Одна брехня тягне за собою іншу. Тож складати список я почав у шість років і щороку доповнював його й редагував. Стати пожежником, ветеринаром, астронавтом, капітаном торгового судна, пекарем, щоб бути щасливим, як Люкова сім’я… — через усе те я пройшов. Отримати електричний потяг, гарну модель літака, поласувати піцою з татом у суботу, досягти успіху в житті й повезти маму далеко від цього містечка. Подарувати їй гарний будинок, де вона могла б доживати віку, не працюючи, щоб вона не поверталася додому такою втомленою, стерти з її обличчя смуток, який я іноді читав у її очах, і від якого мені зводило живіт, як від удару Маркеса, коли він б’є під дих.

— Чи міг би ти… — провадив далі Ів, — зробити щось приємне й для мене?

Я дивився на нього, чекаючи, щоб він сказав, що ж може бути для нього таким приємним.

— Ти міг би написати інший список для мене?

— Який список?

— Того, чого ти не хотів би робити ніколи?

— Наприклад?

— Не знаю. Подумай. Що тобі найбільше не подобається в дорослих?

— Коли вони кажуть: «Розумієш, коли ти будеш у моєму віці!..»

— То напиши те, чого ти не казатимеш, коли виростеш: «Ти зрозумієш, коли будеш у моєму віці!» Тобі ще щось спадає на думку?

— Сказати синові, що підемо їсти піцу в суботу, і не прийти.

— Тоді запиши: «Не дотримувати обіцянки, даної синові». Зрозумів тепер, про що я?

— Здається, так.

— Коли запишеш усе, вивчи той список напам’ять.

— Навіщо?

— Щоб не забувати! — Ів по-дружньому штовхнув мене ліктем.

Я пообіцяв, що складу той список, як тільки випаде нагода, й обговорю його з ним.

— Знаєш, — додав він, коли я вже йшов, — з Елізабет, може, не все ще втрачено. Ще все може бути, треба зачекати. Треба просто зустрітися в потрібний час у потрібному місці.

Я побіг до класу.

Того вечора я взяв аркуш паперу, підсунув його під зошит з математики і, коли мама пішла до кухні, почав складати список. Засинаючи, я згадував розмову з Івом; думаю, у мене з Елізабет цього року нічого не вийде.

З першого дня нового навчального року я не переставав катуватися думками. Що старший стаєш, то більша кількість питань постає. Щодо Елізабет мені вдалося відшукати сякі-такі пояснення, але що робити з тінями — цілковита загадка. Чого це сталося саме зі мною? Невже я єдиний можу з ними розмовляти? І що робити, якщо я зустріну когось і це все знову почнеться?

Щоранку перед школою я слухав прогноз погоди. Щоб якось виправдатися перед мамою, я запропонував учителеві природознавства підготувати реферат про глобальне потепління. Він радісно пристав на ту пропозицію. Мама навіть вирішила мені допомогти. Тепер вона вирізала всі газетні статті про екологію. Вечорами вона мені їх зачитувала, а потім ми підклеювали їх у великий зошит на спіралях — вона мало не купила такого в супермаркеті, поки я примусив її піти до крамнички канцтоварів на площі коло церкви. Ведуча прогнозу погоди знову сповістила про повний місяць у ніч із суботи на неділю.

Та інформація змусила мене глибоко замислитися. Діяти чи не діяти, як сказав би мій приятель Люк, якби був родичем творця Гамлета.

Відколи настали сонячні дні, я був дуже уважний і надовго не затримувався біля однокласників на освітленому сонцем дворі.

Водночас мені здавалося, що я не помічаю чогось дуже важливого. Якщо Господь дозволив вибухнути цистерні з газом у моїй школі, то, певно, для того, щоб сказати мені щось на кшталт: «Я за тобою стежу, якщо Я наділив тебе такою здатністю, не вдавай, що нічого немає».

У четвер я саме думав про все те, коли до мене на лавку підсів Ів.

— Як справи з альбомом?

— У мене тепер обмаль часу, бо я готую доповідь.

Івова тінь лягла поряд із моєю.

— Я зробив те, що ти мені порадив тоді.

Я вже добре й не пригадував, що я такого Івові порадив.

— Я переписав маминого листа, не слово в слово, а основне, що зумів пригадати. Ти це гарно придумав. Почерк, звичайно, не її, але коли я його перечитую, то відчуваю майже таке саме хвилювання.

— А про що вам писала ваша мама в тому листі, якщо не секрет?

Ів помовчав кілька секунд, перш ніж відповісти пошепки:

— Що вона мене любить.

— Тоді це не так довго переписувати.

Я підсів ближче, бо він говорив дуже тихо, й аж закляк від жаху: наші тіні наклалися одна на одну, і я зрозумів, що його мати ніколи не писала йому листа. У тому зошиті, який згорів, були лише його записи впродовж життя. Івова мама померла, коли він народився, задовго до того, як він навчився читати.

Сльози навернулися мені на очі. Не через передчасну смерть його матері, а через його брехню.

Уявіть, скільки горя він мав зазнати, щоб вигадувати листування з матір’ю, якої ніколи не знав.

Його життя скидалося на бездонну криницю, криницю смутку, яку ніколи не можна було наповнити, яку Ів зумів лише накрити уявною лядою — вигаданим листом своєї матері.

Усе те нашепотіла мені на вухо його тінь.

Я сказав, ніби мені треба дописати домашнє завдання, пообіцявши, що повернуся на наступній перерві, і побіг геть. Добігши до дашка, я відчув себе боягузом. Мене ятрив сором протягом усього уроку пані Шефер, але я не знайшов у собі сили повернутися договорити зі сторожем, як пообіцяв.

Удома мама попередила, що ввечері по телевізору показуватимуть документальний фільм про знищення амазонських лісів. Вона принесла тацю з бутербродами, які ми їли на канапі у вітальні. Вона всадовила мене перед телевізором, дала олівець і зошит, а сама прилаштувалася поруч зі мною. Просто жах, скількох тварин зганяють з їхніх місць, скільком загрожує цілковите винищення, бо люди до безтями люблять гроші!

Поки ми, безсилі, спостерігали, як прирікають на смерть бразильських лінивців, особливо симпатичних і близьких мені тварин, мама патрала курку. На середині передачі я зиркнув на ту птицю й пообіцяв собі, що стану вегетаріанцем, як тільки зможу.

Ведучий пояснював нам принцип випаровування — пітніння, досить проста річ. Земля під деревами пітніє так, як ми під волоссям. Піт планети випаровується, і утворюються хмари. Коли вони набрякають, іде дощ, який дає достатньо вологи для того, щоб дерева могли насичуватися й бути в належному стані. Треба визнати, що схема ця загалом гарно продумана. Зрозуміло, якщо продовжувати виснажувати землю, вона більше не пітнітиме, і не буде хмар. Уявіть, що то буде за світ без хмар, особливо для мене! Життя іноді підсовує вам дивні жарти. Я вигадав той реферат про глобальне потепління, аби знайти собі алібі, навіть і гадки не маючи, наскільки зворушить мене ця тема.

Мама заснула, я збільшив звук, щоб перевірити, наскільки глибоко вона спить. Вона не прокинулася, ще один важкий для неї день. Мені було шкода її. Зайва причина, щоб її не будити. Я стишив звук і тихенько піднявся на горище. Невдовзі місяць буде на прямій лінії з вікном горища.

Як уже перевірено першого разу, я стояв рівно, притулившись спиною до шибки й стиснувши кулаки. Серце мало не вискакувало з грудей — усе ж таки було лячно.

Рівно о двадцять другій тінь з’явилася, спочатку тонесенька, ніби риска від олівця на підлозі горища, потім почала рости. Я вкляк на місці, хотів щось зробити, але не міг поворухнути пальцями. Моя тінь мала б бути так само непорушною, але вона підняла вгору руки, тоді як мої були притиснуті до тулуба. Тінь схилила голову на правий бік, на лівий, стала в профіль, а тоді, дивна річ, показала мені язика.

Атож! Хоч смійся і плач одночасно, таке буває. Тінь потягнулася в мене біля ніг і полізла на коробки. Вона попхалася між валіз і поклала руку на один із ящиків, ніби спираючись.

— Ти чия? — пробелькотів я.

— А чиєю я маю бути? Я твоя й нічия більше.

— Доведи!

— Відкрий цей ящик і побачиш. У мене для тебе подарунок.

Я ступив три кроки вперед, тінь посторонилася.

— Не цей, що зверху, ти його вже відкривав, візьми той, що нижче.

Я послухався. Зняв верхній ящик і дістав нижній. Він був заповнений фотографіями, яких я раніше не бачив: то були мої дитячі фотографії, коли я ще був немовлям. Я був схожий на великого зморщеного огірка, щоправда, не такого зеленого і з очима. Вигляд я мав не надто гарний, і подарунок такий мені не сподобався.

— Дивися далі! — наполягала тінь.

На наступній фотографії тато тримав мене на руках, він дивився на мене й усміхався, я ніколи не бачив, щоб він так усміхався. Я підійшов до вікна, щоб уважніше роздивитися його обличчя. Його обличчя світилося щастям, як і в день весілля.

— Бачиш, — прошелестіла тінь, — він любив тебе аж від народження. Можливо, йому бракувало слів, щоб тобі це сказати, але фотографія промовистіша за всі гарні фрази, які ти хотів би почути.

Я розглядав фотографію. Як приємно бачити себе на руках у батька! Я поклав її до кишені піжами, щоб вона завжди була зі мною.

— А тепер сідай, нам треба поговорити, — скомандувала тінь.

Я сів на підлогу, схрестивши ноги. Тінь теж сіла по-турецьки навпроти, мені здавалося, що вона сидить до мене спиною, але то так падав місячний промінь.

— Ти маєш рідкісний дар і маєш з нього користатися, навіть якщо це тебе лякає.

— А для чого?

— Тобі ж приємно було побачити те фото?

Не знаю, чи «приємно» було саме тим словом, але батькова фотографія неабияк мене підбадьорила. Я стенув плечима. Мені подумалося, що коли вже він не давав про себе знати відтоді, як пішов від нас, певно, на те були вагомі причини. Любов не зникає за кілька місяців, звісно, вона ще в нього лишилася.

— Атож, — провадила тінь, ніби прочитала мої думки. — Відшукай для кожного з тих, тінь кого ти запозичиш, невеличкий промінчик світла, що зігріє їхнє життя, прихований клаптик пам’яті, це все, що ми в тебе просимо.

— Ми?

— Ми — це тіні, — прошелестіла та, з якою я розмовляв.

— Ти справді моя тінь? — перепитав я.

— Твоя, Івова, Люкова, Маркесова, яке це має значення, скажімо так, мене обрали від класу.

Я всміхнувся, бо зрозумів, про що вона.

Хтось торкнувся мого плеча, і я заволав із жаху. Обернувшись, побачив маму.

— Ти розмовляєш із тінню, коханий?

Якусь мить я сподівався, що вона все зрозуміла, побачила, що зі мною відбувається, але вона дивилася на мене ніжно й сумовито. З того я зробив висновок, що дару в неї немає. Чула вона лише мій голос на горищі; тепер від психолога мені не відкрутитися.

Мама міцно притисла мене до себе.

— Тобі так самотньо? — спитала вона.

— Hi, присягаюся, що ні, це лише гра, — спробував я її заспокоїти. Мама на колінах підповзла до вікна.

— Звідси гарний краєвид. Давно я сюди не піднімалася. Ходи сядь біля мене і розкажи, про що ви говорили з тінню.

Я роззирнувся й помітив, що поряд із моєю тінню лише мамина. Тоді я міцно обійняв маму й притулився до неї.

«Він пішов не через тебе, коханий, він закохався в іншу жінку… а я впала з неба на землю».

Жодній дитині світу не захотілося б почути таке від матері. А вона мені цього й не казала, те мені шепнула на горищі її тінь. Гадаю, мамина тінь учинила так, щоб я не вважав себе винним у тому, що тато нас покинув.

Тепер я зрозумів, чого тіні домагалися від мене, тепер ішлося вже не про фантазії, а мама весь час твердила, що з цим у мене все в порядку. Я ще міцніше притулився до мами й попросив дещо для мене зробити:

— Ти напишеш мені листа?

— Листа? Якого листа? — здивувалася мама.

— Уяви, що поки я був у тебе в животі, ти хотіла б мені сказати, як ти мене любиш, але ми ще не могли спілкуватися.

— Але я весь час тобі казала, як я тебе люблю, поки носила тебе.

— Так, але ж я не міг тебе чути!

— Кажуть, діти чують усе в животі своєї мами.

— Не знаю, хто тобі такого наговорив, але я нічого не пам’ятаю.

Мама дивно глянула на мене.

— Чого тобі треба?

— Ну, наче тобі захотілося написати все те, що ти відчувала, аби я про це міг пам’ятати. Ну, ніби ти захотіла написати мені листа, якого я міг би прочитати вже великим, де ти мені бажала б усього найкращого і дала б дві-три поради, як бути щасливим, коли я виросту.

— І ти хочеш, щоб я зараз написала тобі цього листа?

— Еге, тільки щоб ти згадала той час, коли була при надії. Ти вже знала, як мене зватимуть, коли я був у тебе в животі?

— Ні, ми не знали, дівчинка ти чи хлопчик. Ім’я тобі дали, коли ти народився.

— Тоді напиши листа без імені, це буде ще ближче до правди.

— І звідкіля тобі спадають такі думки? — спитала мама, цілуючи мене.

— З надмірної уяви! То ти напишеш?

— Напишу, почну сьогодні ж. А тепер час лягати спати.

Я пішов спати, сподіваючись, що мій план спрацює до кінця. Якщо мама дотримає слова, перша частина вже є.

На світанку, коли я лиш розплющив очі, на тумбочці біля ліжка побачив маминого листа, а біля лампи — татове фото. Уперше за півроку ми знову зібралися в моїй кімнаті всі втрьох.

Мама написала найкращого у світі листа. Вона належала мені й завжди буде зі мною. Але в мене було важливе завдання. Мама мене зрозуміла б, якби я звірився їй. Я поклав листа до ранця й дорогою до школи зайшов до книгарні. На всі заощаджені протягом тижня гроші я купив аркуш найкращого паперу. Ми з продавцем відксерили на нього маминого листа на новому ксероксі. Не можна було відрізнити оригіналу від копії. Майже бездоганний дублікат — ніби в мене був мамин лист і його тінь. Утім оригінал я залишив собі.

На обідній перерві я пішов прогулятися до великого смітника. Там я зрештою відшукав потрібне — обвуглену тріску від підсобки, яка випала з контейнера. На ній було достатньо сажі, щоб здійснити й другу частину мого плану.

Я загорнув ту тріску в серветку, яку поцупив у їдальні, і поклав у ранець.

На уроці історії пані Генрі, поки Клеопатра вила мотузки з Цезаря, я обережно витягнув ту тріску й дублікат листа. Я їх поклав на парту й почав бруднити копію листа, розкидаючи сажу. Пані Генрі, певно, помітила мої зусилля, бо облишила Клеопатру посеред розмови з Цезарем і підійшла до мене. Я хутко зіжмакав папір і вхопив олівця.

— Можна поцікавитися, у чому в тебе руки? — спитала вона.

— У мене потекла ручка, — відповів я, незворушно.

— Якось дивно потекла твоя синя ручка, коли ти весь вимазався чорним. Коли знайдеш, чим нормально писати, перепишеш сто разів фразу: «На уроках історії не малюють». А тепер іди помий руки, умийся і повертайся негайно.

Увесь клас реготав, коли я йшов до дверей. Отака вона, дружба!

Подивившись на себе в дзеркало в туалеті, я зрозумів, на чому піймався. Не слід було витирати рукою чоло: тепер я був схожий на сажотруса.

Повернувшись за парту, я знайшов свій пожмаканий аркуш у такому стані, що вже боявся, чи не зійшли мої зусилля нанівець. Аж ні. Отакий пожмаканий лист виглядав саме так, як я хотів. Наближався кінець уроків, невдовзі я міг узятися до третьої й останньої частини мого плану.

Я сподівався, що мій план спрацює. Наступного дня листа не було в тому місці, де я навмисне погано його сховав під обвугленим шматком дерева від колишньої підсобки.

Та довелося чекати цілий тиждень, щоб у тому переконатися.

У середу я саме розмовляв із Люком на моїй улюбленій лавці, коли до нас підійшов Ів і попрохав мого товариша залишити нас наодинці. Він сів на місце Люка та якусь мить мовчав.

У середу я саме розмовляв із Люком на моїй улюбленій лавці, коли до нас підійшов Ів і попрохав мого товариша залишити нас наодинці. Він сів на місце Люка та якусь мить мовчав.

У середу я саме розмовляв із Люком на моїй улюбленій лавці, коли до нас підійшов Ів і попрохав мого товариша залишити нас наодинці. Він сів на місце Люка та якусь мить мовчав.

— Я написав заяву пані директорці, звільняюся наприкінці тижня. Хотів сам тобі це сказати.

— То й ви підете, чому?

— Довго розповідати. У моєму віці вже пора розпрощатися зі школою. Правда ж? Скажімо, усі ці роки я жив минулим, бранцем свого дитинства. Тепер я вільний. Мені треба надолужити згаяний час, збудувати справжнє життя, стати щасливим.

— Розумію, — промимрив я. — Я жалкуватиму за вами, мені подобалося з вами приятелювати.

— Я теж за тобою жалкуватиму, можливо, якось побачимося.

— Можливо. Що ви робитимете?

— Спробую щастя деінде. Хочу здійснити давню мрію й дотримати обіцянки. Якщо я тобі розповім, ти нікому цього не скажеш? Слово честі?

Я сплюнув на землю.

Ів прошепотів свій секрет мені на вухо. А що це секрет, то я триматиму язика за зубами. Я людина слова.

Ми потисли один одному руки, вирішивши, що попрощатися слід тут-таки. У п’ятницю це буде надто сумно. Таким чином, ми матимемо кілька днів, щоб звикнути до думки, що більше не бачитимемося.

Удома я піднявся на горище й перечитав маминого листа. Можливо, Іва вразили мамині слова про те, що найбільше її бажанням — побачити мене успішним; що вона сподівається, що я опаную професію, якою насолоджуватимусь, і що хоч би яким був обраний мною в житті шлях, доки я любитиму й мене любитимуть, я виправдовуватиму ті сподівання, які вона на мене покладає.

Можливо, саме ці рядки звільнили Іва від пут, які тримали його в дитинстві.

Мені навіть стало прикро, що я поділився з ним листом своєї мами. Так я втратив приятеля.

Пані директорка та вчителі організували невелику прощальну вечірку. Церемонія проходила в їдальні. Ів був популярніший, ніж він думав. Поприходили батьки всіх учнів, що його неабияк розчулило. Я попрохав маму не сидіти до кінця. Я не хотів ні з ким поділяти від’їзд Іва.

То був безмісячний вечір, нічого забиратися на горище. Але засинаючи, я почув зі складок штор моєї кімнати, як Івова тінь мені сказала «дякую».

Відколи Ів поїхав, я більше не гуляю поблизу колишньої підсобки. Я зауважив, що в місць теж бувають тіні. Там гуляють спогади й навіюють на вас смуток, якщо підходити надто близько. Нелегко втрачати приятеля. Утім, часто змінюючи школи, я мав би вже звикнути, але ж щоразу те саме, якась часточка тебе залишається з тим, хто йде, ніби смуток кохання, тільки в дружбі. Не треба ні до кого прив’язуватися, це надто небезпечно!

Люк відчував, що я сумую. Щовечора після школи він запрошував мене до себе додому. Ми разом робили уроки й у перерві між математикою та історією частувалися еклерами з кавою.

Зрештою, навчальний рік закінчився. Я дуже уважно дивився, куди йду, бо, перш ніж знову застосувати свій хист, мав накопичити сили. Я мав навчитися використовувати своє вміння розумно.

Добіг кінця червень, наближалися канікули, увесь той час мені вдавалося тримати свою тінь біля себе.

Мама не змогла вирватися на вручення почесних грамот, бо в неї було чергування, і ніхто з колег не зміг її підмінити. Вона дуже засмутилася, але я сказав, що це не має значення. Наступного року буде такий самий захід, і вона домовиться заздалегідь, щоб на нього потрапити.

Сходячи на естраду, я позиркував на трибуну, на якій сиділи батьки учнів, сподіваючись побачити там мого батька: можливо, він утулився між інших батьків, щоб зробити мені сюрприз. Але він, певно, теж був на чергуванні. Моїм батькам не поталанило. Це не їхня провина.

Радість від вручення грамот вінчає завершення навчального року.

Цілих два місяці я не бачитиму, як Маркес і Елізабет вуркочуть, мов бовдури, під каштаном у дворі. Це називається літо, і це найкраща пора року.

Розділ З

Перевага маленького містечка в тому, що не треба далеко їхати на канікули. Ставок, куди поспішаєш купатися, і ліс, куди вирушаєш на пікнік — усе, що необхідно, на місці. Люк теж нікуди не їхав. Його батьки не могли залишити пекарню. Людям тоді довелося б купувати хліб у супермаркеті, а Люкова мама каже, що коли набуваєш поганих звичок; то дуже важко їх позбутися.

Наприкінці липня сталася незвичайна пригода: у Люка знайшлася маленька сестричка. Вона кумедно вовтузилася в колисці. З її появою змінився й Люк, він уже не був таким безтурботним, почав уходити в образ старшого брата й часто розповідав мені про те, що робитиме в майбутньому.

Мені теж хотілося сестрички чи братика.

У серпні мамі дали десятиденну відпустку. В однієї з її подруг ми позичили автомобіль і поїхали до моря. На море я їхав удруге в житті.

Море не старіє. Минулого разу пляж був такий самий.

У тому приморському сільці я зустрів Клеа. Вона була набагато вродливіша за Елізабет. Від народження Клеа була глухоніма, саме така подруга, як мені треба, ми відразу чудово порозумілися.

Ніби компенсуючи її ваду, Бог дав Клеа великі очі, просто велетенські прекрасні очі. Вона не чує, зате все бачить, не пропустить жодної дрібнички. Насправді Клеа зовсім не німа, у неї нормальні голосові зв’язки, тільки вона ніколи не чула жодного слова, тож і не вміє їх вимовляти. Пояснення досить логічне. Коли вона намагається говорити, у неї виходять хрипкі звуки, що спочатку лякає; але коли вона сміється, сміх її нагадує звуки віолончелі, я дуже люблю віолончель. Хоча Клеа нічого не говорить, вона не дурніша за інших дівчаток її віку. Навпаки, вона знає напам’ять багато віршів і розповідає їх руками. Клеа взагалі розмовляє за допомогою жестів. У моєї першої глухонімої приятельки міцний характер. Наприклад, якщо їй хочеться кока-коли, вона витворяє неймовірні рухи пальцями, і батьки негайно здогадуються, чого вона бажає. Я відразу вивчив, як сказати «ні» мовою жестів, коли вона спитала, чи можна ще одну порцію морозива.

У кіоску на пляжі я купив поштову картку, щоб написати татові. Я швидко заповнив ліву частину, намагаючись писати якнайменшими літерами, щоб помістилося якомога більше, але коли перейшов до правої, олівець мій завис у повітрі: я не знав татової адреси. Уявіть, який то був для мене удар — не знати, де живе мій батько… Я пригадав фразу, яку сказав Ів на лавці в шкільному дворі, що все майбутнє в мене попереду. Сидячи на піску, я дивився на мартинів, які пірнали за рибою, і це мені нагадало, як ми ходили рибалити з татом.

Життя може робити несподівані повороти. Усе йде гірше нікуди, і раптом неждана подія все змінює. Мені хотілося іншого життя… У мене не було ні братів, ні сестер, але, як і Люк, я почав думати про майбутнє. Того літа, коли я відпочивав з мамою на березі моря, життя моє змінилося.

Зустрівши Клеа, я зрозумів, що тепер усе буде інакше. Коли я прийду в перший день на заняття, однокласники аж позеленіють із заздрощів, коли дізнаються, що я заприятелював із глухонімою дівчинкою. Уявляю, як це не сподобається Елізабет.

Клеа малює слова в повітрі: це така атмосферна поезія. Елізабет і мізинця її не варта. Тато казав мені, що ніколи не слід порівнювати людей, вони всі різні, головне, відшукати ту різницю, яка тобі найбільше підходить. Клеа була моєю різницею.

Одного чудового сонячного ранку, першого відтоді, як ми приїхали, коли ми гуляли по порту, Клеа підійшла до мене впритул. Вона не бувала ще біля мене так близько. Наші тіні переплелися, я злякався й відступив на крок. Клеа не зрозуміла моєї реакції. Вона ображено подивилася на мене, її очі наповнилися слізьми, і дівчинка кинулася геть. Даремно я кликав її щосили, вона не повернулася. Який я бовдур! Адже вона мене не чула. А я так хотів узяти її за руку з першої миті нашої зустрічі! Тут, біля моря, нам могло б бути так само добре, як Маркесу й Елізабет під каштаном, у шкільному дворі. Я відступив лише тому, що не хотів перехопити її тіні. Я нічого не хотів знати про неї такого, що вона не могла б мені сказати жестами своїх рук. Клеа не могла про це здогадатися, і коли я відсахнувся, їй стало боляче.

Увечері я тільки й думав, як перепросити Клеа і як нам із нею помиритися. Зваживши всі «за» і «проти», я зрозумів, що є лише один спосіб: сказати їй правду. Іншого виходу я не бачив, і мені дуже хотілося, щоб ми краще пізнали одне одного. Навіщо з кимось приятелювати, якщо не ризикуєш довіритися йому?

Залишалося придумати, як їй про це сказати.

Набір жестів з мови глухонімих у мене тоді був обмежений, і я не зміг би розповісти їй усієї тієї історії.

Наступного дня небо затягнули хмари. Спершись коліньми на камінь у кінці молу, Клеа кидала гладенькі камінці, щоб вони стрибали по воді. Її мама, щаслива, що в дочки з’явився приятель, сказала мені, що це її улюблене місце, і вона туди ходить щоранку. Я пішов у кінець молу й сів біля неї. Ми довго дивилися, як хвилі розбиваються об берег. Клеа вдавала, ніби мене не бачить. Я зібрав усю мужність і простягнув руку, щоб узяти її руку у свою, але вона встала й пішла собі, перестрибуючи з каменя на камінь. Я наздогнав її, став перед нею і показав пальцем на наші тіні, які падали на мол. Я попрохав її не рухатися, зробив крок убік, і моя тінь накрила її тінь. Тоді я відступив, і очі Клеа стали ще більшими. Вона вмить зрозуміла, що відбулося. Для такої спостережливої дівчинки це було неважко: тінь, яка лягала від мене, мала довге волосся, а її тінь коротке. Я затулив пальцями вуха, сподіваючись, що її тінь буде такою самою німою, як вона, але встиг почути, що вона мене кличе: «Рятуй, допоможи мені!». Я став навколішки й заволав: «Мовчи, благаю, мовчи!». І відразу відступив так, щоб наші тіні знову схрестилися, й усе стало на свої місця. Клеа намалювала великий знак питання в повітрі. Я кинувся геть, Клеа за мною. Я злякався, що вона послизнеться на каменях, і сповільнив біг. Вона взяла мене за руку, їй теж хотілося поділитися зі мною таємницею, щоб ми були квити.

У кінці дамби стоїть малесенький маяк. Коли дивишся на нього, такого самотнього, складається враження, що батьки кинули його там: він припинив рости. Прожектор маяка вимкнений, і він давно не освітлює моря.

Отой старий покинутий маяк в кінці дамби — справжня таємна схованка Клеа. Відтоді, як вона мені її показала, вона щоразу веде мене туди, коли ми зустрічаємося. Ми пролазимо під ланцюгом, на якому хилитається стара іржава табличка «Стороннім вхід заборонено», відчиняємо залізні двері, замок яких давно роз’їла сіль, і по сходах дістаємося до оглядового балкончика. Клеа перша видряпується по драбині до верхівки, і ми годинами сидимо, вдивляючись в обрій і чатуючи на кораблі. Клеа зграбно малює хвилі лівою рукою, а права похитується, зображуючи великі вітрильники, які борознять море. Коли сонце сідає, вона складає великі й вказівні пальці обох рук, щоб вийшло коло і показує, як це її уявне сонце сідає в мене за спиною, а потім увесь простір заповнює її віолончельний сміх.

Увечері, коли мама запитує, де я був цілий день, я розповідаю про місце на пляжі, в іншому боці від нашого занедбаного маяка, який належить лише Клеа і мені.

На третій день Клеа не захотіла лізти до прожектора, а залишилася сидіти біля підніжжя маяка, і з її зосередженого вигляду я зрозумів, що вона чогось від мене чекає. Вона витягла з кишені записничок і нашкрябала на аркушику паперу:

— Як ти це робиш?

Натомість я написав:

— Роблю що?

— З тінями, — написала Клеа.

— Не маю щонайменшого уявлення. Воно саме так вийшло, я без цього чудово обійшовся б.

Шкрябання олівця по паперу. Клеа викреслила написане, певно, змінила напрямок думок, поки писала. Утім під закресленим я встиг прочитати: «Ти божевільний!» Але вона, зрештою, написала мені таке: «Тобі поталанило, а тіні з тобою розмовляють?»

І як вона здогадалася? Я не міг їй збрехати.

— Так!

— А моя — німа?

— Ні, не думаю.

— Не думаєш чи певний?

— Вона вміє розмовляти.

— Цілком нормально, я в голові теж не німа. Хочеш поговорити з моєю тінню?

— Мені більше подобається говорити з тобою.

— Що вона тобі сказала?

— Нічого важливого, це було дуже швидко.

— А в моєї тіні гарний голос?

Я не відразу зрозумів, наскільки для Клеа важливе це питання. Так, ніби сліпий питав мене, на що скидається його відображення в дзеркалі. Несхожість Клеа була в німоті — це робило її унікальною в моїх очах, але Клеа мріяла бути схожою на інших дівчаток її віку, які могли говорити не лише жестами. Якби вона знала, наскільки її несхожість була прекрасна!

Я взяв олівець.

— Так, Клеа, у твоєї тіні чистий, чарівний і мелодійний голос. Він тобі дуже пасує.

Я зашарівся, пишучи ті рядки, Клеа, читаючи їх — теж.

— Чого ти зажурився? — спитала Клеа.

— Бо канікули колись скінчаться, і мені тебе бракуватиме.

— У нас іще цілий тиждень, а коли ти приїдеш наступного року, знаєш, де мене знайти.

— Так, біля підніжжя маяка.

— Я на тебе чекатиму з перших днів канікул.

— Обіцяєш?

Клеа жестами зобразила обіцянку. Це набагато красивіше, ніж словами.

Між хмар пробився промінь сонця. Клеа звела голову й написала в записнику:

— Я хотіла б, щоб ти знову наступив на мою тінь і сказав, що вона тобі розповість.

Я завагався, але щоб зробити їй приємне, підійшов ближче. Клеа поклала руки мені на плечі й наблизилася впритул. Моє серце шалено билося, я не звертав уваги на тіні, а лише на велетенські очі Клеа, які так наблизилися до мого обличчя, що я мав скосити свої. Ми доторкнулися носами, Клеа виплюнула жуйку, ноги не слухали мене, мені здавалося, що я от-от гепнуся.

У якомусь фільмі я почув, що поцілунки мають смак меду. Поцілунок Клеа був на смак, наче її полунична жуйка, яку вона виплюнула перед тим, як мене поцілувати. Чуючи, як калатає серце в моїх грудях, я подумав, що від поцілунку можна померти. Мені хотілося, щоб вона поцілувала мене ще, але вона відступила. Клеа пильно дивилася на мене, потім усміхнулася і, перш ніж чкурнути геть, написала:

— Ти мій викрадач тіней, хоч би де ти був, я завжди думатиму про тебе.

Ось як різко може змінитися життя одного чудового серпня. Досить зустріти таку, як Клеа, щоб жоден ранок став не схожий на інший, щоб уже ніщо не було так, як до цього, щоб не почуватися самотнім.

Увечері того дня, коли Клеа вперше мене поцілувала, я хотів про все написати Люкові. Можливо, щоб продовжити ту мить. Говорити про Клеа було ніби ще затримати її біля себе. Але я розірвав листа на тисячі клаптиків.

Наступного дня Клеа не прийшла до маяка. Я десять разів пройшовся по молу, виглядаючи її. Я боявся, а раптом вона впала в море. Дуже небезпечно прикипіти до когось. Неймовірно, наскільки це може бути боляче. Боляче від самої думки, що можеш утратити того друга. Раніше я цього не уявляв. З татом у мене не було вибору, батьків не обирають, і тим більше не обирають те, що одного дня вони можуть від вас піти, але з Клеа було все по-іншому.

Я карався не на жарт, коли віддалік почув звуки віолончелі. Клеа разом зі своїми батьками стояла в порту перед яткою продавця морозива. Її тато перекинув ріжок із морозивом на сорочку, і Клеа весело сміялася. Я не знав, що робити — лишатися тут чи бігти туди, до неї. Мама Клеа помахала мені рукою. Я помахав їй у відповідь і кинувся бігти в протилежний бік.

Я провів кепський день, чекаючи на Клеа, не розуміючи, чого на серці така гризота. Дамбу, по якій ми з нею ще вчора гуляли, заливали хвилі. Від того що я тут сам, мені аж плакати хотілося. Здається, я підчепив найгіршу з тіней — тінь відсутності, і її компанія була нестерпна. Не варто було звіряти Клеа своєї таємниці. Не варто було взагалі її зустрічати. За кілька днів до цього я її зовсім не потребував, життя моє було таке, як було, але воно хоча б якось трималося купи. А тепер, коли я нічого не знав про Клеа, усе навколо почало валитися. Жахливо, якщо чекаєш на чийсь знак, аби почуватися щасливим. Я зійшов із молу й пішов гуляти на пляжний базар. Мені захотілося написати батькові, тож я поцупив велику поштову листівку з розкладки й умостився за столик буфету, де продавали напої. Народу було небагато, і офіціант нічого не сказав.

Я доплентався до поштової скриньки. Ну й нехай я не знаю батькової адреси! Як і листи до Пер-Омелян, я кинув ту листівку без марки й адреси.

На одній із яток я побачив красивого повітряного змія з китайського паперу у формі орла. Я сказав крамареві, що мама пізніше прийде й за нього заплатить. Мій вигляд викликає довіру, і я пішов із повітряним змієм під пахвою.

Сорок метрів шворки, так написано на пакованні. У сорока метрах над землею можна побачити все курортне містечко, дзвіницю, торгові ряди, карусель і дорогу в поле, а якщо відпустити шворку, можна побачити всю країну, а за сприятливого вітру облетіти всю землю, з висоти пташиного польоту побачити тих, за ким скучив. Хотів би я бути повітряним змієм.

Мій орел красиво здіймався в небо, котушка зі шворкою ще не до кінця розкрутилася, а він уже гордо ширяв у небі. Тінь його ковзала по піску, але тіні повітряних зміїв — мертві тіні, то лише плями. Награвшись досхочу, я опустив змія на землю, склав йому крила й пішов додому. Спочатку я хотів його сховати, а потім передумав.

Я дістав неабиякої прочуханки, показавши мамі подарунок, який вона мені зробила. Вона пообіцяла викинути його на смітник. Потім їй спала ще жорстокіша думка: примусити мене віднести його крамареві й підшукати слова, щоб вибачитися, цитую, за мою поведінку, якій немає пробачення. Я вдався до своєї сумовитої непереборної усмішки, але вона аж ніяк не поборола моєї мами. Довелося йти спати без вечері, але то було байдуже, бо коли мені кепсько, їсти зовсім не хочеться.

Наступного ранку, о десятій тридцять, мама спинила машину перед торговими рядами на пляжі, відчинила дверцята і грізно наказала:

— Вилазь і швидше, ти знаєш, що тобі слід робити.

Муки мої почалися після сніданку. Довелося перемотувати шворку, щоб котушка виглядала бездоганною, знову складати крила мого орла й перев’язувати їх стрічкою, яку дала мені мама. Ми їхали в урочистій тиші. Наступним етапом мого покарання було перейти еспланаду до базару й повернути змія крамареві, вибачившись за те, що я надужив його довірою. Я пішов, знітившись, несучи змія під пахвою.

Мама з машини все бачила, але не чула. Я підійшов до крамаря з виглядом великомученика й сказав, що в мами немає грошей мені на подарунок до дня народження та що вона не зможе заплатити за мого орла. Крамар відповів, що цей подарунок не так уже й дорого коштує. Я відповів, що моя мама така скупа, що не знає слова «недорогий». Я додав, що справді шкодую, але повітряний змій як новий, та й літав зовсім невисоко. Я запропонував йому допомогти прибрати в магазинчику, щоб відшкодувати збитки. Я благав зглянутися, інакше, якщо він мені не пробачить, мені нічого не подарують і на Різдво. Моя промова певно його переконала, він здавався розчуленим.

Крамар люто зиркнув на мою маму, підморгнув мені й сказав, що йому приємно подарувати мені цього повітряного змія. Він навіть хотів піти сказати кілька теплих слів моїй мамі, але я переконав його, що то невдала ідея. Я щиро йому подякував і попросив потримати в себе мій подарунок, за яким я зайду трохи згодом. Я повернувся до машини, запевнивши маму, що місію свою виконав. Мама дозволила мені йти погратися на пляжі й поїхала.

Звичайно, неприємно було казати про неї капості, але не так вже й погано, що я помстився.

Коли її автомобіль зник із очей, я побіг забрати свого змія й подався з ним на пляж, де саме був відплив. Божественна насолода — бігати по пляжу з повітряним змієм і чавити мушлі.

Вітер був сильніший, ніж учора, і котушка розкручувалася із шаленою швидкістю. Різко смикнувши за шворку, я зумів зробити свою першу фігуру — майже бездоганний триместр вісімки. Тінь змія ковзала вдалині по піску. Раптом я помітив поряд знайому тінь. Я мало не випустив змія. Праворуч від мене була Клеа.

Вона вхопила мене за руку не щоб стримати, а щоб забрати повітряного змія. Я його їй віддав. Перед усмішкою Клеа не можна було встояти. Я не зміг би їй ні в чому відмовити.

Вочевидь, вона водила повітряного змія не вперше. Вона маневрувала так, що аж дух захоплювало: повні вісімки багато разів підряд, бездоганні «S». У Клеа був дар повітряної поезії, у небі вона виписувала літери. Коли я нарешті це зрозумів, то прочитав: «Я за тобою скучила». Дівчинки, яка може вам написати повітряним змієм «Я за тобою скучила», ніколи не забудеш.

Клеа посадила змія на пляж і вмостилася біля мене на мокрому піску. Наші тіні з’єдналися. Тінь Клеа схилилася до мене.

— Не знаю, що неприємніше, глузування в мене за спиною чи жалісливі погляди мені у вічі. Хто захоче заприятелювати з дівчинкою, яка не може говорити й кричить, коли хоче сміятися? Хто підтримає мене, коли я злякаюся? Я вже й так злякалася настільки, що не чую навіть власних думок. Мені страшно дорослішати, я самотня. Дні мої скидаються на безкінечні ночі, через які я йду, ніби робот.

Жодна дівчинка на світі ніколи не скаже такого малознайомому хлопцеві. Клеа мені нічого такого й не казала, сказала це мені її тінь, прошепотіла тоді на пляжі, і я зрозумів, чому вона волала про допомогу.

— Якби ти, Клеа, знала, що для мене ти найкраща дівчинка у світі, дівчинка, хрипкі крики якої розганяють сірі хмари, а голос звучить, як віолончель. Якби ти знала, що жодна дівчинка у світі не вміє так управлятися з повітряними зміями.

Я це сказав тобі услід, щоб ти не змогла мене почути. Зустрівши тебе, я онімів.

Ми щоранку зустрічалися на молі. Клеа забирала змія в крамаря, і ми йшли до маяка, де проводили решту дня.

Я вигадував історії про піратів. Клеа вчила мене розмовляти жестами, я відкривав для себе поезію мови, яку мало хто розуміє. Прив’язаний до балюстради башточки, орел здіймався дедалі вище, змінюючи напрямок слідом за вітром.

Опівдні ми з Клеа сідали під прожектором і їли разом сніданок, який давала мені мама. Мама знала, хоч ми ніколи про це не говорили ввечері, що я заприятелював із дівчинкою, яка не розмовляє, — так називали Клеа в селі. Просто жах, як дорослі бояться слів. Мені більше подобалося слово «німа».

Іноді після обіду Клеа засинала, схиливши голову мені на плече. Здається, то була найпрекрасніша мить дня, коли вона дрімала. Неймовірно дивитися на людину, яка дрімає. Я дивився, як вона спить, і думав, чи вміє вона говорити уві сні, чи чує прозорий тембр свого голосу. Надвечір, перш ніж розійтися, ми цілувалися. Шість незабутніх днів.

Мій короткий відпочинок добігав кінця, мама пакувала валізи, поки я снідав, невдовзі ми поїдемо. Я благав її залишитися, але вона мала їхати, якщо не хоче втратити роботу. Мама пообіцяла, що ми повернемося наступного року. Але за рік може статися стільки всього!

Я пішов попрощатися з Клеа.

Вона чекала біля маяка. Клеа відразу зрозуміла, чого я такий понурий, і не захотіла підніматися до прожектора. Вона махнула рукою, щоб я йшов і повернулася до мене спиною. Я витягнув із кишені записку, яку нишком написав учора ввечері, записку, де я виклав усе, що думав. Вона не схотіла її брати. Тоді я схопив її за руку й потягнув на пляж.

Носаком черевика я намалював на піску половинку серця, скрутив записку і застромив її у свій малюнок, а тоді пішов.

Не знаю, чи передумала Клеа, чи скінчила мій малюнок на піску. Не знаю, чи читала мою записку.

Дорогою назад я волів, аби вона її не розгортала й аби записку взагалі змив приплив.

Можливо, через скромність. Я написав, що думатиму про неї щоранку, коли прокидатимусь, обіцяв, що увечері, заплющуючи очі, бачитиму її великі очі, подібні до старого маяка, який, гордий з того, що його обрали, знову запалив свого прожектора. Можливо, то було не дуже зграбно.

Мені залишалося тільки запастися спогадами на наступний навчальний рік, промінчиками щасливих днів на осінь, коли рано смеркатиме.

У школі я вирішив нічого не розповідати про Клеа. Мені більше не хотілося злити Елізабет.

Ми більше ніколи не їздили до того приморського містечка. Ні наступного року, ні потім. Я більше ніколи нічого не чув про Клеа. Я мірився їй написати до запитання: «Невеличкий закинутий маяк наприкінці молу». Але, написавши таку адресу, я вже зрадив би нашу таємницю.

З Елізабет я поцілувався через два роки після того. Її поцілунок на смак не був солодким як мед і не пахнув полуничною жувальною гумкою, хіба що трохи віддавав реваншем над Маркесом, з яким я тепер був одного зросту. Якщо вас тричі поспіль обирають старостою класу, у вас з’являється певна аура.

Наступного дня після поцілунку ми з Елізабет розсталися.

Я не подавав своєї кандидатури на наступні вибори, і замість мене обрали Маркеса. Я радо поступився йому. Мені до кінця життя остогидла політика.