Вечірні дзвони

Вечірні дзвони

Анджей Пилипюк

Переклад з польської -- полігНОТ

- - - - - - - -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook, або пишіть на

b1tal1que@gmail.com

- - - - - - -

Київ, весна 1893 р

Того року весна не поспішала. Відразу ж після Великодня несподівано повернулася зима. Зі сходу насувалися маси холодного, арктичного повітря. Українські степи знов вкрила пелена снігу, а вночі на калюжах з’явився тонкий шар льоду. Люди, що снували провулками Києва, почувши завивання полярного вітру, куталися в коміри. Багато з них проходило повз нову, величну будівлю медичного факультету, однак ніхто з них не мав і гадки, що в його стінах триває гарячкова нарада, від результатів якої, залежатиме доля всього світу…

Доктор Скужевський довго дивився на карту. Поліські болота -- край очерету і осоки, що тягнеться на сотні верст. Подекуди острівці вільхи і болотного дуба, шматки придатної для сільського господарства землі. Взимку – велетенська брила криги, обрамлена заростями очерету , що тягнеться аж за горизонт…

-- Нам неймовірно пощастило, що зараза розпочалася саме тут, -- сказав професор Селєзньов, закурюючи люльку. – Якби епідемія спалахнула в менш ізольованій місцевості, рахунок трупів йшов би на мільйони.

По спині лікаря потекла краплина холодного поту. Він глибоко дихав, щоб заспокоїти нерви.

-- Острів має п’ять верст в діаметрі, -- пояснив вчений. – Він оточений трясовиною. Якби епідемія розпочалася о іншій порі року, мешканці скористалися б човнами і їхній слід загув би. Зараз все досі вкрите кригою. Човнами її не розбити, а йти по ній з майном – вони бояться, хоча, гадаю, намагаються… До острова веде дві дороги. Міст, – він постукав по карті – який спалив поміщик, і гать – на ній організовано санітарний кордон.

-- Що нам відомо про хворобу?

-- Нічого. Майже нічого. Поміщик, такий собі Самюель Лісовський, прислав сина з повідомленням, що в його маєтку вибухнула страшна зараза. Він зажадав негайно оточити острів кордоном, поки люди не зорієнтувалися, що потрібно втікати. Ми встигли в останній момент, вже наступного дня солдати були змушені пострілами відганяти перших селян…

-- Хлопець щось розповів?

-- Майже нічого. Спочатку вони думали, що немає чого турбуватися. Вони відзначили, що заражені несподівано обливаються потом, втрачають сили, лягають і через кілька годин помирають. Жоден хворий не видужав. Всі хто контактував з зараженим, самі хворіють і за кілька днів помирають. Хвороба надзвичайно небезпечна.

-- На чуму не схоже. На віспу теж…

-- Начебто ні. Але наш обов’язок переконатися. Вам не лячно?

Доктор знизав плечима.

-- Лячно, але поїду.

***

З болота дув лихий, крижаний вітер. Над плитами брудного льоду хиталися довгі стебла очерету. Було мабуть два градуси морозу, але через вологу і вітер, лікарю було холодно навіть в теплому кожуху. Він минув перелісок і доїхав до мису. Тут закінчувалася суша.

Він злегка потягнув віжки. Коник слухняно зупинився. Санітарний кордон виглядав не дуже переконливо. Офіцери оселилися в старий, дерев’яний сарай для сіток. Солдати зрізали частину вільх і побудували кілька великих наметів. Вони накрили їх брезентом, землю засипали товстим шаром очерету. Зараз вони грілися біля невеликого вогнища. В чайнику булькала вода. Рушниці, складені в козли, стояли напоготові.

Новоприбулий зіскочив на землю. Офіцер закутаний в шинель, вийшов з-за сараю.

-- Павел Скужевський, -- відрекомендувався гість.

-- Капітан Ашлот, -- військовий потиснув йому долоню. – Ми щойно отримали депешу, що Ви відвідаєте нас. Хочете проїхати туди? – він показав на кілька хатин, що видніли майже на лінії горизонту.

-- Так.

-- Ви повинні залишити бричку тут. Через гать Вам не проїхати. Кілька днів тому ми намагалися висадити її в повітря і тепер вона пошкоджена, -- пояснив він. – У Вас багато багажу?

-- Я перенесу, -- заспокоїв його Скужевський. – Як виглядає ситуація?

-- Вчора довелося застрелити двох втікачів. Я хотів би Вас попросити… Мабуть вони не були заражені, але їхні тіла…

-- Спалити?

-- Ось Вам банка з гасом. Ми не знаємо,що там відбувається, -- офіцер повернувся до теми. – Здається поміщик живий, ми бачили щось схоже на димові сигнали. Але нам не вдалося розшифрувати їх.

-- У Вас є геліограф?

-- На жаль тільки один.

-- Чудово, бо я привіз другий. Буду передавати звіт двічі в день, звичайно, якщо сонце дозволить. Записуйте, будь-ласка. Якщо помру, буде хоч якась клінічна документація…

-- Бачу, Ви про все подбали, -- в очах у капітана промайнула повага.

-- Про все, що зміг передбачити.

-- Ще одне запитання.

-- Так?

-- Навіщо Ви ризикуєте життям? – військовий дивився на доктора пронизливим поглядом. – Поклик душі? Адже було багато інших охочих…

-- Це може бути щось нове. Невідома досі інфекція. Я повинен дослідити її.

-- Заради слави? Навіть посмертної?

-- Заради науки, -- сказав серйозно лікар. – Коли я знатиму, що з ними, то можливо вдасться їх вилікувати.

-- Хай щастить, -- росіянин обійняв його і щиро поплескав по плечу.

*****

Він закинув на плечі переповнений військовий ранець. В одну руку взяв валізку з геліографом, в другу – банку з гасом. Револьвер запхав у праву кишеню кожуха. Пістолет в кобурі – на пояс.

-- Візьміть тютюну, -- солдат протягнув йому пакетик. – В селі можуть виникнути проблеми з постачанням, -- пожартував.

Лікар подякував і вирушив до гаті, вкритої замороженими грудами болота. Застрілені лежали там, де їх досягли кулі. Він пройшов повз них, поклав багаж на кілька десятків кроків далі. Повернувся. На кожне тіло вилив по півбанки гасу. Перехрестився і кинув запаленого сірника. Жовте полум’я здійнялося в зимове, поліське небо. Тіла, ймовірно, не згорять до кінця; не вистачить пального. Але може висока температура хоча б знищить бактерії?

Незмінне червоне, зимове сонце над головою, незмінні грудки замерзлого болота хрустять під ногами, а позаду тріск полум’я, що пожирає тіла людей, які намагалися врятуватися від хвороби…

Він йшов не поспішаючи, село наближалося повільно. Час зупинився. Кроки…він знав результат, ще до того як почав рахувати. Дві тисячі п'ятсот вісімдесят один, дві тисячі п'ятсот вісімдесят два, дві тисячі п'ятсот вісімдесят три – він став на дерев’яну кладку, що відділяла гать від острова. Дві тисячі п'ятсот вісімдесят чотири, дві тисячі п'ятсот вісімдесят п'ять, дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість – нога торкнулася землі. Піт залив йому чоло. Випадковість? Хтозна…

Павел сподівався, що хтось вийде йому назустріч, але острів зустрів його непривітно. З-за кількох тинів виглянули голови в хутряних шапках, але відразу ж зникли. Десь за брудною шибкою промайнуло обличчя. Тим часом сонце сідало за горизонт. Старий хрест неподалік криниці нагадував, що це не перша епідемія в історії села.

Скужевський на мить зупинився розгублено, не знаючи, хто б його прихистив.

Але відразу пригадав собі про власника поселення. Поміщицький будинок знаходився на краю села. Старий, частково врослий в землю, збудований з грубих, дубових балок. Стіни, прошиті кулями, свідчили, що в минулому він пережив не один набіг… У вікнах, засклених за давнім звичаєм, шибками в олов’яних рамках, світило приємне, жовте сяйво воскових свічок. Раз поміщик намагався боротися з інфекцією, то напевно з радістю прийме допомогу фахівця. Звичайно, якщо він ще живий…

Поміщик був живий-здорвий. Він вийшов на ґанок в жупані, з шаблею на поясі і двостволкою в руці.

-- Свят, свят, -- пробурмотів він по-польськи, побачивши лікаря, що тягнув валізу. – Що ти за один, чужинцю?

-- Павел Скужевський, лікар, -- відрекомендувався.

-- Нарешті. Самуель Лісовський, -- господар потиснув йому руку. – Запрошую в мою скромну оселю.

Вони зайшли в сіни, що вели через весь будинок. Шляхтич зачинив двері на засув і поставив двостволку в кут. Дула кількох рушниць зловісно блиснули . Він взяв зі столика ліхтар.

-- Проходьте сюди, лікарю, -- Самуель жестом показав на двері, що вели в кімнату.

Невдовзі вони сиділи в яскраво освітленому приміщенні.

-- Їсти хочете? – запитав турботливо Лісовський.

-- Дякую, я не голодний…

-- Але ковточок чогось хорошого, щоб зігрітися, безперечно не зашкодить, -- він ледь помітно посміхнувся. -- Магда, скоч до аптечки, принеси айвівки.

Служниця поставила вкритий пилом бутель. Вони мовчки стукнулися стаканами з духмяною наливкою.

-- Можна запитати, чи не маєте якоїсь газетки? Я вже тиждень не знаю, що діється в світі…

-- Звичайно, -- Скужевський витягнув з кишені ранця дещо пом’ятий екземпляр. – Потрібно братися до роботи.

-- Ха! Оце так молодець! – зрадів Лісовський. – Не встиг прийти, а вже готовий боротися з заразою… Чим можу допомогти?

-- Мені потрібні хатина на селі, де можна ізолювати хворих, місце під лабораторію, кілька помічників.

-- На ранок все буде, -- пообіцяв він. – Кажеш пане, лабораторія.

-- Я привіз мікроскоп, реагенти, цілу гору сильнодіючих ліків. Якщо мені забракне знань, то маю пів торби книжок. А буде цього замало – мені доправлять все необхідне.

-- А як ти їх, пане, повідомиш? – здивувався шляхтич. – Притягнув телеграфний кабель?

-- Геліограф, -- доктор пхнув ногою пакунок. – Може не вершина техніки, але нам вистачить.

-- Ходімо спати, а завтра до роботи, -- господар потер руки. – Магда! Постели в кімнаті для гостей. І розтопи добре піч! – крикнув він вглиб дому.

Кімнатка була невеликою, тісною, але затишною. Стара, дерев’яна шафа з кривими дверцятами. Столик, на ньому миска і цинковий жбан для води, солідне, дерев’яне, двоспальне ліжко, високо застелене пуховою постіллю. Доктор поставив ліхтар на столик і ще деякий час переглядав підручник з тропічних хвороб. В нього були певні підозри, завтра він спробує покінчити з ними… За стіною з грубих, дубових балок застогнала хуртовина, інколи холодний вітер дув по кімнаті, коливаючи кволе полум’я свічки . На відстані глухо прогримів постріл рушниці. Санітарний кордон не спав.

*****

Після сніданку доктор вийняв з багажу кілька марлевих пов’язок і бавовняних рукавичок, а також банку з карболкою і розпилювач.

-- Якщо не хочемо заразитися, нам доведеться дотримуватися дуже суворих правил, -- сказав він серйозно. – Асептика – це головне…

Вони зупинилися перед тином, поміщик вистрілив з револьвера в повітря. В дверях хатин відразу ж з’явилися селяни.

-- До нас приїхав лікар, -- оголосив Лісовський спокійним, гучним голосом. – Він діє за моєї згоди і за наказом самого царя. Хто не виконає його наказів, буде засланий в Сибір.

Його слова справили неабияке враження.

-- По-перше, мені потрібна порожня хата на лазарет, -- сказав лікар.

-- Хата Гуцюка вільна, -- один з селян показав рукою.

-- Він помер ще восени, -- пояснив шляхтич.

-- Де тіла померлих?

-- По хатах лежать, або в стодолах, -- пояснила якась жіночка в хустці. – Поховати нема як, бо земля замерзла.

-- Трупи належить спалити, -- заявив Скужевський. – Весь скарб померлих також. Як тільки з’явиться нагода – спалимо їхні хати.

--Нельзя! – крикнув якийсь молодий селянин.

-- Молчи! – старий схопив його за руку. – Так надо під час чуми.

-- Вам забороняється контактувати між собою. Жодних розмов, жодних відвідин. Кожен хворий йде до лікарні в хаті Гуцюка, -- повчав далі Скужевський. – Де хтось несподівано помре вночі --вивішуйте чорний прапор. Ми заберемо тіло. Якщо хтось ослаб і не може йти – білий. Прийдемо по нього. Я привіз багато ліків, спробуємо врятувати всіх хворих.

-- А ліки коштувать скільки будуть? – запитала бабуся закутана в чорну хустку.

-- Нічого. Медична академія в Києві вже оплатила ваше лікування. І ще одне, -- додав лікар. – Щоб спалити трупи, знадобиться багато деревини. Нам потрібно трьох кремезних селян з пилами і сокирами. Плачу по три рубля в день.

-- Тільки порізати?

-- Порізати і порубати на дрова. І спорудити вогнище.

Охочих виявилося більше ніж треба.

-- Що далі? – запитав поміщик.

-- Відведіть їх в гай, нехай рубають. Виберіть найбільш жадібних, -- попросив пошепки Скужевський. – В лісі запропонуйте їм по десять рублів, якщо вони погодяться зносити трупи і допомагати в лікарні.

-- У Вас є стільки грошей?

-- Вісімсот рублів золотом, -- посміхнувся лікар. – Професор Селєзньов все передбачив.

-- Якщо так… Коли епідемія мине, вони будуть багаті.

-- Або мертві. Так чи інакше, спробуй їх переконати. Де лежать померлі? – запитав голосно. – Мені потрібен гак і візок.

Сокири стукали понуро, глухий відгомін ударів розносився по всьому селі. Похоронне багаття збудували на березі острова. Доктор, вправно орудуючи вилами і гаком, помістив на ньому всі трупи. Вісімнадцять. Він витер піт з чола. Люди стояли поодинці і хмуро дивилися.

-- Вони воліли б поховати останки, -- пробурмотів Лісовський. – Але в нас немає стільки вапна… Зрештою, як копати… Все замерзло.

-- Ви умовили когось допомагати мені?

-- Тільки одного, Івана. За гроші зробить все. Надзвичайно жадібна скотина. Але роботящий, сумлінний, нічого не скажеш.

Вони повернулися в село по майно небіжчиків. Поклали на вогнище жупани, ліжка, столики, якесь лахміття. Трішки гасу і в повітря здійнялося високе полум’я, а потім клуби чорного диму. Перейшли в лазарет. Підлогу збризкали карболовою кислотою, розстелили солому. Лікар вручив Іванові маску і рукавички і пояснив, як ними користуватися.

-- Поки зараза не закінчиться – додому ти не повернешся, -- сказав він серйозно. – Житимеш в сусідній хаті.

-- Як помру, то що з грішми? – зацікавився помічник.

-- Заплачу родині все до копійки. Напиши тільки, кому віддати, -- попросив лікар. – А поки що, за перший день, -- вручив йому дві золоті п'ятирублівки.

Дрібні монети зникли у великому наче буханка кулаку.

Хворих було лише двоє. Ослаблені, вони були не в змозі рухатися. Їх принесли на ношах зроблених з вирваних дверей і положили на солому. Скужевський потер руки. Нарешті якась конкретна робота.

Виміряв температуру… понад сорок градусів. Шкіра хворих була дуже липкою, запах поту, що нагадував сморід зіпсованої крові, швидко заповнив приміщення. Він оглянув їм горла: сильно набряклі. Обоє були напівпритомні, їх знобило.

-- Кепська справа, -- зітхнув поміщик, що стояв біля дверей.

-- Спробуємо дати їм ударну дозу сульфату хініну, щоб збити температуру, -- сказав Скужевський. – Мене більше турбують ці липкі плями на шкірі.

-- Що це таке?

-- Не знаю, я ніколи не бачив нічого подібного. Їх потрібно напоїти, вони дуже обезводнені.

Він швидко приготував препарат і дав пацієнтам. І по пів пляшки легкого, червоного вина з запасів Лісовського. Щоб набиралися сил… Скужевський поставив чайник на кухні і коли вода закипіла, вкинув до нього кілька порізаних, старих цибулин. Отриманий відвар змішав з гліцерином, додав трохи ментолу і живиці куркуми. Дав відвару охолонути і влив хворим до горла. Ще раз перевірив температуру. Хоча пройшло більше години, жар не спав.

-- Що за чорт, -- пробурмотів він. – Після такої дози хініну?!

-- Може обмотати їх мокрим, холодним полотном? – запитав Іван, що стояв в дверях. – Ми так робили під час тифу.

-- Чому б і ні, -- погодився лікар.

Він сів за мікроскоп. Перші зразки… фрагменти тканини, вирізані з трупів. Спочатку він оглянув їх в нормальному стані, не виявив жодних аномалій. Потім забарвив частину йодом, решту – чорнилом. Зразки крові, поту, слизу, шкіри… Ще одна година і знов без результату.

Заглянув до хворих. Набряк горла трішки зменшився. Але жар не спав ані на пів градуса. Впорядкував нотатки і, залишивши хворих під опікою Івана, пішов на берег острова.

Павел вийняв з валізи геліограф. Спер раму на плече. Зловив сонце в заднє, параболічне дзеркало. Допоміжного поки що не потребував. Поклав долоню на рукоятку і поглянув в долучений до пристрою бінокль. Прекрасно. Відкрив шторку, пустивши сонячний зайчик прямо у вікно сараю, де жили офіцери. Не минуло й п’яти хвилин, як з другого боку солдати розложили своє спорядження.

Він давно не користувався цим пристроєм, але швидко пригадав собі всі процедури.

-- Становище дуже загрозливе, -- передав він. – Я пробую кілька методів лікування. Вкрай необхідно утримувати кордон.

До солдата, що обслуговував геліограф підійшов штатський в довгому плащі. Не дивлячись на відстань доктор впізнав його. Приїхав професор Селєзньов…

-- Що за інфекція? – прийшло запитання.

-- Ідентифікація неможлива, -- відповів він. – Результати досліджень під мікроскопом недостовірні.

Наступний сигнал – серія коротких спалахів. В ньому не було жодних літер. Але доктор знав його. “Хай щастить…”

Він склав дзеркала, лінзи і раму в футляр. В лікарні – без змін. Один хворий власне помирав, другий безтямно бормотав. Поки сонце торкнулося очерету на горизонті, обоє перейшли в кращий світ…Вони вивезли останки на беріг. Поховальне багаття вже майже догоріло. У вогні ще чорніло кілька кісток. Через кілька днів доведеться збудувати нове.

Коли зараза вщухне, хтось викопає могилу, -- подумав доктор. – Збере до неї попіл і рештки, і встановить на ній подвійний хрест. Цікаво, чи я тоді ще житиму? Раптово він відчув смертельну втому.

В сараї біля лікарні Іван вже обладнав душ. Лікар помився у великій кількості гарячої води з карболкою, вкрив тіло піною сірчаного мила і старанно витерся чистим рушником.

*****

Хата привітала його жовтим сяйвом свічок, теплим подихом розпаленої пічки і запахом смаженої яловичини в соусі. Вони відразу ж сіли до пізньої вечері. Після їди вмостилися в зручні, оббиті шкірою крісла.

-- Ваші попередні висновки підтверджуються, -- доктор долив собі чаю. – Інфекція вкрай небезпечна, і до того дуже легко переноситься.

-- Ви знайшли щось в препаратах під мікроскопом?

Скужевський похитав головою.

-- Нічого. Звичайно ж, видно знищені клітини крові, але жодного сліду того, що їх вбило. Напевно це щось дуже дрібне.

-- Ще менша бацила, ніж ті, які можна побачити неозброєним оком?

-- Так. Коли Левенгук відкрив перші бактерії, а Гансен застосував препарати-барвники, ми думали, що незабаром всі таємниці буде розкрито… Однак існують хвороби, у випадку яких не вдалося викрити бацили, що їх переносять. Ми знаємо, що ці бацили існують, але вони дуже маленькі. Ми перевіряли це минулого року. Вони проникають через фільтри, що затримують нормальні мікроби. Ми навіть спробували визначити їхній розмір.

-- Цікаво…

-- Ми дали їм робочу назву віруси.

-- І як з ними боротися?

-- Їх вбиває те саме, що й решту цього звіринцю. Карболка, спирт, сірчане мило, температура, деякі ліки. Але мені не виявити їх обладнанням, що в моєму розпорядженні.

-- Що ж нам робити?

-- Досі жодне лікування не дало результатів. Хінін дещо полегшує перебіг хвороби, та летальний кінець неминучий.

-- Що це, в біса, таке? Чума?

-- Ні, в чорної смерті доволі характерні симптоми. В одній з книжок згадується щось схоже… Та зараза з’являлася тільки декілька раз, в Англії, Нідерландах, Прусії і Україні.

-- Як вона називалася?

-- Англійська пітниця.

Лісовський задумався, а потім похитав головою.

-- Ніколи про таке не чув. Які в неї симптоми?

-- Приблизно як в нас. Схожа на якийсь неймовірно небезпечний вид грипу. Раптова втрата сил, висока температура, сильне потовиділення, запах зіпсованої крові… І через кілька годин – смерть. З’являлася раптово, без видимих причин, вбивала всіх, хто захворів.

Лісовський налив в стакани горілки.

-- Ви щось приховуєте.

-- Так. Її описали завдяки тому, що кілька свідків мали імунітет і не заразилися.

-- Кілька?

-- Кожного разу вона вбивала майже всіх. Ціле село, ціле містечко. Виживала одна людина з двохсот, інколи трьохсот… Часом свідчення писали ті, хто прибув поховати тіла. Якщо вірити розповідям, хвороба вбивала людей, свиней, коней, а от свійська птиця і худоба виживали. Інфекція вразила різнорідний біологічний матеріал, що вже само по собі досить незвично.

-- Один з трьохсот, -- повторив господар.

-- Був один випадок, в кінці п’ятнадцятого століття, коли чоловік вижив після хвороби. Єпископ Крулєвца. Через багато років він розповів про це польському лікарю Бенедиктові Сольфі…

-- Природний імунітет чи…?

-- Не знаю. Коли єпископ зауважив в себе перші симптоми, він ліг, зробив в постелі дірку, щоб спливали нечистоти, накрився кількома ковдрами і килимом, а під рукою поставив кільканадцять пляшок червоного вина. Він пролежав в лихоманці викликаній жаром та алкоголем, вижив, але до кінця життя залишився немічним…

-- Але в нашому випадку…

-- Я застосував цей метод сьогодні в обід. Обоє хворих померли.

-- Але ми не заразилися. Цікаво, чому? Ви приїхали недавно, але я?

-- Побачимо, -- пробурмотів Скужевський.

Це прозвучало несподівано зловісно, тому він хмикнув і змінив тему.

-- Я бачив в селі старий хрест.

-- Еге ж, є такий.

-- В нас, на Мазовії, їх ставили після епідемії холери. Саме такі, з подвійною поперечиною.

-- В нас теж існує такий звичай. Хрест дуже старий, стоїть тут століттями… але це дуб, він дуже добре зберігається.

-- Отже це знак якоїсь давньої зарази?

-- Гм. Було тут щось таке. Вранці пошукаємо в літописах мого роду, -- пообіцяв. – У мене в коморі повна скриня розмаїтих папірців.

Доктор пішов у спальню. Магда ще метушилася біля його ліжка, розігріваючи постіль мідною грілкою. Він вдячно посміхнувся служниці, але здається вона неправильно зрозуміла його наміри, бо зашарілася і потупила голову.

Через кілька хвилин він вже спав важким, кам’яним сном.

*****

Магда, брязкаючи зв’язкою ключів, відкрила невеличку комору справа від сіней. Лікар очікував пилюку і павутиння, але як виявилося, в ній панував майже ідеальний порядок. Сідла, одяг, кілька довгих лав спертих на стіну… Скриню зауважив не відразу. Вона стояла на рівній, кам’яній підлозі. Скужевський стягнув з неї старий килим. Дубові стінки і віко окуті густою павутиною заліза. В сиву давнину хтось з люттю рубав її, здається шаблею, вкривши дерево глибокими щербинами. Доктор спробував зрушити скриню з місця, але вона виявилася занадто важкою. Замків не було. Долаючи опір заржавілих завіс, відчинив. Всередині лежали книжки, загорнуті в вощений папір. Перші його не зацікавили, якісь французькі романи з часів наполеонівських війн. Надійшов господар.

-- Літописи глибше, -- сказав. – Такі великі.

Якісь коробки з паперами, старий як світ екземпляр Біблії і нарешті велика, важка книга. Вони витягнули її і перенесли на стіл. Магда заметушилася, принесла ще свічок, розставила їх в сінях. Лісовський розпакував том. Він був оправлений в почорнілу від старості шкіру, на кутах і по краях окований бронзою.

-- Дідусь розповідав, що вона з зубра, -- шляхтич погладив верх книги. – Хтозна, може це й правда…

Замок, що зачиняв обкладинки, вже давно був зіпсований. Він розстібнув три пряжки і відкрив першу сторінку літопису.

-- Ся книга -- літопис єпископа парафії Св. Михайла, в 1497 році від народження нашого Господа розпочата, -- розшифрував лікар.

На першій сторінці приклеєно акт про початок будівництва церкви, далі йшли списки мешканців і нотатки наступних священників. Дні, місяці, роки… Пожари, неврожаї, напади татар… Рік 1570: весна цього року прийшла пізно і була холодна. І раптово наступні сторінки чорні від намальованих на полях хрестиків. Смерті, десятки смертей.

-- Зараза, -- пробурмотів шляхтич.

Посеред однієї з сторінок хтось провів грубу, чорну лінію. Нижче намальовано ще один хрестик.

-- Отець Петро та двадцять сім інших, чиїх імен ми не знаємо, віддали Богу душу, -- прочитав лікар. – Хтось прибув і застав вже тільки тіла. І жодної живої душі здатної розпізнати їх…

-- Отже померли всі, -- зауважив Лісовський, перегорнувши сторінку, щоб повернутися до попередніх нотаток. – Це тривало два тижні…

Отже, тодішній священик, перш ніж його звалила зараза, не знайшов часу для запису спостережень. Справив таїнства і висповідав всіх мешканців, охрестив дітей, йому навіть вдалося переконати корчмаря Іцхака прийняти католицьку віру. В самому кінці він черкнув тремтячою рукою ще кілька слів:

Мене знобить і болить горло. Отже почалося. Чому нас спіткала ця напасть? Рахмани ніколи… -- на цьому записи обривалися.

-- Озноб і біль горла, -- повторив лікар. – Симптоми схожі на наші. Але це неможливо підтвердити з стовідсотковою впевненістю.

-- Минуло триста двадцять років, -- Лісовський пошкрябав голову.

Вони переглядали книгу, останні записи інформували, що троє братів Лісовських вирушили воювати в січневому повстанні. Відразу після цього йшла інформація про ліквідацію парафії царською владою і примусовий перехід руського населення в православ’я.

-- Добре, що хоч маєток у вас не забрали, -- сказав лікар.

-- Забрати то забрали, -- пробурмотів шляхтич. – Я поховав двох братів в Усольє, потім відбував каторгу на золотих рудниках на Верхоянському хребті. Десять років провів прикутий до тачки. – Він засукав рукави, показуючи глибокі шрами на зап’ястях. – Але мені пощастило. Я натрапив на багату жилу. Приховав два кілограми самородків і, коли прийшла амністія сімдесят п’ятого року, повернувся на Батьківщину. Відкупив маєток від прапорщика, який тут оселився… Тепер я знову на своєму.

-- Ви багато чого пережили, -- похитав головою Скужевський.

-- Можна книжку написати… І напишу, якщо виживу.

-- Рахмани, -- лікар пригадав собі дивне слово в останньому записі вмираючого священика. – Що це може бути?

-- Не знаю, але є така приказка, коли хтось голодує чи тримає покуту, кажуть: “ постить як Рахман”.

-- Мені здається, що це щось важливе.

-- Або в гарячці написав щось, що йому саме прийшло в голову, -- господар закрив книгу і дбайливо загорнув її в папір.

*****

Скужевський зайшов в лазарет. Сморід зіпсованої крові проникав через маску; на мить йому перехопило подих. Іван порався на кухні, кип’ятив чайник. Щось блиснуло в нього на грудях, в розрізі сорочки. Хрестик на грубому ремінці, великий, масивний, з полірованої латуні, що виглядала як золото.

-- Вночі захворіли четверо, -- сказав він, побачивши лікаря. – Двоє не дожили до світанку, трупи я затягнув на беріг, біля вогнища. А двох жіночок положив на солому, хай дохнут в спокої…

-- Молодець, -- похвалив лікар.

Дійсно, дві жінки, старша і молодша, лежали в сусідньому приміщенні, розпалені гарячкою і накриті якимись бурими покривалами. Виміряв температуру. Понад сорок один градус…Він уважно оглянув шкіру вкриту липким потом. Лупа викрила сіточку потрісканих вен. Але краплини рідини просочувалися в основному через пори.

-- Що за чорт? – вилаявся він пригнічено.

-- Хвора кров виходить в них через шкіру, -- сказав Іван по-вченому. – Може би їм п’явки за вухами поставити?

-- Це тільки прискорить смерть, -- буркнув Скужевський. – Але якщо посилити потовиділення…

-- Підкинути дров? – запропонував селянин.

-- Ні. Ми дамо їм пілокарпін.

Він знайшов в скриньці відповідну пляшечку і набрав в шприц велику дозу лікарства. Ввів першій жінці. Препарат подіяв через кілька хвилин. З неї полився піт.

Трохи фізіологічного розчину…

-- Розпусти в горшку з водою, -- він дав Іванові пачку.

До обіду вони поралися біля хворих. Жоден засіб, що мав збити жар, не подіяв. Пілокарпін теж давали намарне, бо біля другої розпочалася агонія… Йому залишилося тільки вколоти по дві дози морфіну, щоб полегшити страждання і чекати на неминучий кінець. Павел пішов на беріг острова і передав геліографом результати спостережень. У відповідь йому прийшло кілька підбадьорливих слів…

В четвертій вони вивезли трупи. Як виявилося, за час їхньої відсутності, біля загаслого вогнища з’явилося ще два тіла.

-- Вони не вірять у Ваші здібності, лікарю, -- сказав помічник.

-- Або воліють помирати вдома, -- відповів Скужевський. – Пора з цим закінчувати.

-- Що Ви збираєтеся робити?

-- Суворий карантин. Гукай шляхтича.

Вони зігнали всіх посеред села і вишикували в шеренгу. Дуже довгу шеренгу, бо лікар наказав, щоб поміж людьми був проміжок принаймні по пів аршина.

Лісовський пройшов вздовж шеренги і порахував.

-- Трьох бракує, -- сказав він.

-- Ви порахували тих, що померли? – перепитав лікар.

-- Всіх до одного. Або втекли, або лежать десь по хатах…

-- Думаю, що знаю… два тіла спалено біля гаті, кордон їх застрелив.

-- Вчора вночі було чути як стрєлялі, -- додав Іван. – Але може не в нього, а побачили Рахмана?

-- Кого? – лікар швидко підняв голову.

-- Нічого… -- буркнув Іван і мимоволі затиснув долоню на хрестику.

Тепер до роботи взявся Скужевський. Він переходив від одного чоловіка до іншого. В кожного перевіряв температуру, торкався долонею шкіри в пошуках липкого нальоту, оглядав горло в пошуках набряків. Серед тридцяти дорослих і дітей виявив вісім осіб, які викликали підозру.

-- Що нам з ними робити? – запитав занепокоєно шляхтич.

-- Ізолювати в одній з хат, -- пояснив лікар.

-- То може в коморі в мене біля хати? Двері міцні, на вікнах ґрати, стіни товсті, з каменю…

Відібрані опиралися, але револьвер в руці Лісовського швидко остудив їхні протести. Лікар з Іваном пройшлися по хатах. Всюди, де зафіксували випадки захворювань, закипіла гарячкова праця. Виносили з будинків меблі, палили матраци і солому з ліжок, все вбрання потрапило до казанів з кип’ятком. Підлоги помили карболкою. Настав вечір. Магда приготувала вечерю для зачинених в карантині. Лікар і шляхтич також пішли спочивати…

*****

За вікном завивав вітер. Господар витягнув звідкись пляшку старого угорського вина.

-- Сьогодні я знову почув це слово, -- сказав Скужевський, важко сідаючи за стіл.

Він намастив байду хліба маслом і поклав грубу скибку холодної шинки.

-- Яке слово? – шляхтич поглянув на нього.

-- Рахмани, Рахман, може Рахманин… Те саме, що було в книзі. Іван обмовився.

-- Ви вважаєте, що відбувається якесь явище, якась ситуація, котрі можна порівнювати? Що селяни зв’язали цю заразу з минулою?

-- Триста двадцять років. Не думаю, щоб вони пам’ятали такі древні події. Хоча, хтозна, -- замислився доктор.

-- Гадаєте, це вірний напрямок?

-- Як немає жодного кращого… Ви казали щось про прислів’я.

-- Приказка, “постити, як Рахман”. Десь я її чув. Напевно від своїх селян.

-- То поліщуки. Вони говорять по-руськи.

-- На суржику, як всі в прикордонних районах. Зрештою в дитинстві я навчився непогано володіти їхньою мовою. Знаєте, серед них були мої ровесники.

-- А Магда?

-- Вона з сусіднього села, сирота, я взяв її служницею, навчив читати, писати і рахувати і з часом вона почала виконувати обов’язки економки. Але маєте рацію, може вона й знає щось.

Через деякий час вона прийшла, стала на порозі з ліхтарем в руці…

-- Кликали? – нахилила голову.

-- Сідай, ми мусимо в тебе дещо запитати, -- Лісовський вказав їй на м’який стілець. – Кажуть “постити, як Рахман”, що це означає?

-- Коли хтось дуже побожний і перед Великоднем накладає на себе дуже суровий піст, -- відповіла вона без вагань. – Не тільки м’яса не їсть, а й тютюну не палить, горілки не торкається або сорок днів живе на прісних коржах, помазаних оливою…

Вони переглянулися, не розуміючи.

-- Звідки взялася ця приказка? – запитав лікар. – Хто такі Рахмани?

Дівчина широко посміхнулася.

-- Це така легенда, -- сказала вона. – Хоча люди на селі в це вірять і клянуться, що вечорами на власні вуха чули дзвони…

Вони мовчки чекали на пояснення.

-- Старші люди кажуть, що тут, поряд, існує інший світ, -- промовила вона нарешті. – Схожий на наш. Коли ми дивимося в воду, то бачимо своє відображення, але решта – це невиразний образ іншого світу. Там живуть Рахмани. Це не люди, а потвори. Вони не такі вже й злі… Вони дуже побожні і коли надходить Великий Піст – голодують сорок днів, не торкаючись їжі. Коли ми викидаємо в воду шкарлупу свячених яєць, вона допливає до берегів іншого світу і тоді вони знають, що в нас Великдень. І тоді, через два тижні, святкують свій.

-- Дзвони? – підхопив доктор.

-- Інколи, якщо стати ввечері на березі, можна почути далекий дзвін храмів і церков тамтого світу, -- пояснила Магда.

Запала тиша. Врешті господар подякував і відпустив служницю.

-- Отже, -- буркнув, розливаючи по стаканах наливку з кизилу. – Мої люди вважають, що заразилися від потойбічних істот…

-- І не тільки вони. Триста двадцять років тому таку ж теорію мав місцевий священик.

-- Напевно трапилося щось, що навело їх на таку думку. Може в село прийшов якийсь спотворений жебрак? Істота не схожа на людину…

Скужевський здригнувся.

-- Ви щось пригадали? – запитав господар.

-- Давня історія. Колись в Бергені, в Норвегії, я застрелив прокаженого жебрака, прийнявши його за самого демона хвороби. Давно це було, років п'ятнадцять тому… Я висповідався і відбув покуту, але до сих пір це гнітить мене. Гадаєте, хтось міг прибути в село без Вашого відома?

-- Це не виключається. Відколи закінчилася панщина, моя влада над ними ослабла. Колись було б важко навіть уявити, щоб на мій острів зайшов єврейський лихвар, а сьогодні всі селяни в них в кишені. Пора спати, розпитаємо завтра…

*****

Затуркотів будильник. Друга. Лікар насилу сповз з ліжка. Запалив свічку і поспіхом одягнувся. Відсунув засув у вхідних дверях; крижане, нічне повітря на мить перехопило йому подих в грудях. Місяць ще не зайшов, іній, що вкривав землю, виблискував наче розбите скло. Кілька сотень кроків, комора… Намацав в кишені ключ, прокрутив в замку. Перевірив чи револьвер знятий з запобіжника, і закривши обличчя маскою, зайшов всередину. Свічка в ліхтарі на столику все ще горіла.

Він дивився якусь мить, приголомшено. Вогник мерехтів, відбиваючись в мертвих зіницях, оживляючи їх. Всі відібрані хворі лежали мертві на сінниках. Лікар відчув крижаний холод на спині.

*****

Іван сидів за столом у своїй кімнаті і катав по поверхні дві золоті монети. Це заняття поглинало всю його увагу і приносило безмежне задоволення.

Як мало потрібно людям для щастя, -- подумав Скужевський і зітхнув в душі.

Він витягнув з портфеля список питань. А потім кинув хлопцеві ще одного золотого п’ятака. Монета дзенькнула по поверхні, покотилася, але не встигла впасти зі столу. Помічник схопив її блискавичним, жадібним рухом. А потім підняв зацікавлений погляд на доктора.

-- Як почалася епідемія, -- лікар задав перше питання зі списку.

-- Захворів Гануш., -- пояснив Іван. – Що жив у великій хаті на березі. Він пішов до Галини, щоб та зняла порчу чи зашептала…

-- Зашептала? – не зрозумів Павел.

-- Ну вона ж шептухою була, -- почув він у відповідь.

Скужевський на мить замислився.

-- А, замовляла хвороби, -- зрозумів він нарешті.

-- Ну. Але не допомогло. Гануш повернувся додому і тільки його й бачили. Наступного дня його донька пішла горілки купити, бо дуже погано йому було. Шляхтич не хотів продавати, а дав їй якісь ліки. То вона пішла ще запитати, може хтось інший би продал. А тут син його прибігає і каже, що батька помєр і лежить вдома. Відразу після цього знахарку за лихоманило, а назавтра вже сім чоловік були мертві.

-- Ті, до кого дівчина ходила по горілку чи хтось з їхніх родин? – перепитав доктор.

-- Так докладно то я нє знаю. Але види , що так. Вона ту погань рознесла! – від раптового прозріння в нього блиснули очі.

Хвороба переноситься через шкіру, або повітряно-крапельним шляхом, подумав лікар. Дуже швидко, від одного контакту, здригнувся він.

-- Як заразився Гануш? – запитав.

На обличчі співрозмовника щось здригнулося.

-- Нє знаю, -- відповів той занадто швидко.

Бреше, подумав лікар.

-- Чи останнім часом у ваших краях з’являлися якісь чужинці? Євреї, може цигани, мандрівні торговці, волоцюги, жебраки?

Іван розслабився і замислився.

-- Дві неділі тому приходив єврейчик Маєр по проценти, -- пояснив нарешті. – Обійшов хати боржників, зібрав своє, забрав дві курки тим, що не могли розплатитися і пішов. А неділю до того приїжджав мідник, каструлі свої продавав.

-- Ви його знаєте?

-- Ще б пак. В Осухові живе… Михайлом кличуть.

-- А Маєр?

-- Теж звідти. Адже це найближче містечко…

-- Більше ніхто?

-- Ніхто. Ну, син шляхтича їздив у справах. Але це напевно не рахується. Бо він місцевий…

-- Не рахується, -- підтвердив Скужевський.

Молодий Лісовський сидів під замком в Києві. Карантин… Доктор постукав олівцем по папері. Поки що вистарчить. Він вийшов через лазарет. Над однією з хат вивісили чорне полотнище. Хтось помер. Лікар закусив губу.

Необхідно знову докладно оглянути всі садиби, -- подумав. Вони приховують хворих…

Павел прийшов на берег болота біля гаті. Валіза з геліографом стояла на ковбиці. Не було сенсу тягати її до маєтку і назад.

Вартові чатували. Скужевський розложив прилад і передав виклик, а потім повідомлення:

-- Затримати мідника Михайла і лихваря Маєра з Осухова. Хвороба надзвичайно небезпечна. Ймовірно передається повітряно-крапельним шляхом. Джерело визначено. Походження невідоме.

Він довго чекав на відповідь, але її не було. Тільки підтвердження. Зітхнувши з полегшенням він зняв прилад з плеча.

Я вже відвик, --- подумав доктор, масуючи біль в ключиці.

А потім, тягнучи ноги, пішов у село…

*****

Іван досі сидів за столом, втупившись перед себе. Вони не бачилися може з пів години. В нього потьмяніло волосся, на чолі виступили великі краплини поту. Побачивши лікаря хлопець спробував підвестися, але міцні руки, оперті об стіл, тільки затремтіли. Скужевський взяв його під руку і провів у сусідню кімнату. Положив на матраці і дбайливо вкрив товстим пледом.

-- Я отримав по заслузі, -- прохрипів помічник.

-- Ти сильний, може ще видужаєш, -- спробував потішити його доктор.

-- Це кара за гріхи… За гріх Гануша і за мій гріх. За хтивість і зневагу слуги Божого…

Лікар здригнувся і нагострив вуха.

-- Що вчинив Гануш? – запитав.

-- Спіймав Рахмана… Забрав у нього хрест. І за це зараза…

-- Він відібрав у когось хрестик? Який хрестик?

Іван розхристав сорочку на грудях і одним рухом руки зірвав ремінець. Зняв розп'яття і простягнув лікарю.

Скужевський довго і задумливо розглядав артефакт. До сих пір він вважав, що це латунь, а виявилося, що хрестик відлитий з чистого золота. Зважив його в руці. Щонайменше п'ятнадцять, може двадцять лотів…

-- Коли ми труп Гануша спалювали, я забрав собі, -- завершив Іван.

Незабаром його пройняло сильним ознобом. Тіло тремтіло, зсихалося і під вечір настав кінець…

*****

Хатина Гануша стояла на краю села. Доктор Скужевський поглянув на неї, легко примруживши очі. Дім з грубих, дерев’яних балок, утеплений соломою і поліплений глиною, кілька чавунних казанків на жердинах тину… Далі обора і стодола. Дах помешкання критий не очеретом, а справжнім ґонтом. Багате господарство, заможне…

Лікар був тут тільки раз, витягав чотири тіла зі світлиці. Він штовхнув двері з березових дощок, посаджені на скрипучих завісах . Невеличкі сіни, зліва – кухня, справа – кімната. Важкий сморід смерті та розкладу і надалі заповнював приміщення, хоча після кількох днів він був не дуже сильним. За ці два дні, не дивлячись на сувору заборону, хтось тут все розтрощив. Відірвана колодка від скрині лежала на підлозі, невеличка шафка була відкрита. Що в ній знаходилося раніше? Павел прикрив очі, намагаючись пригадати. А так, кілька позбавлених смаку фаянсових фігурок… Він натягнув рукавички, і скориставшись кочергою, підняв віко скрині. Хтось в ній порпався в шаленому поспіху, перевернувши все догори ногами. В кутку блимнув пропущений злодієм срібний рубель. Скужевський, сам не знаючи навіщо, порився в лахмітті. Нічого цікавого…

Лікар підійшов до ліжка. Злодій розпоров подушки і матраци, з кожним рухом здіймалася хмара пір’я. Але уважне око лікаря примітило краєчок чогось блакитного, що виглядало з-під постелі. Він підняв матрац, сполохнувши зграйку блошиць, і скинув на підлогу змотану в клубок дивну, блискучу тканину. Розгорнув її, вправно орудуючи кочергою.

Блакитний плащ дивного покрою з каптуром, шитий явно на когось високого. Він ледь стримався від спокуси торкнутися матеріалу рукою. Шовк… чи атлас? Але як отримали такий гарний, глибокий колір? І звідки,до біса, Гануш взяв таку річ?

Я знаю звідки, подумав Павел.

В кухні не знайшов нічого цікавого. Все найцінніше начиння безслідно зникло. Лікар заглянув також на горище, повне сіна і павутиння. Стодола була майже порожня, як завжди перед новими жнивами. В оборі розкладалися чотири мертвих свині. Неподалік лежав труп коня, роздутий живіт, заповнений газом, міг от-от розірватися. Звірі здохли явно не від голоду…

-- Отже все-таки англійська пітниця, -- прошептав він сам до себе.

Ще невеличка комора, збудована з грубих балок на кам’яному фундаменті. Скужевський оглянув двері, закриті на велику колодку і підперті орчиком. Він вже хотів махнути рукою, коли несподівано зауважив кілька блакитних ниток, що зачепилися за фрамугу. Павел повернувся на кухню за кочергою і використав її як лом. Він зірвав замок і тільки тепер завагався. Інстинктивно відчув, що щось не так. Закриті наглухо двері – це цілком природно і зрозуміло. Але орчик… орчик, що цілковито блокував двері ззовні, аби не допустити, щоб їх виламали силою, задіяною зсередини.

Рахман. Судячи по довжині та ширині плаща, він міг мати понад два метри росту. Ні, дурня. Не можна сприймати серйозно народні байки. Він ногою відкинув підпірку і з усього розмаху відчинив двері. Комора була невеличкою, більшу її частину займали плетені з соломи кошики на збіжжя. Під стіною було трохи місця, а в балку… В балку хтось глибоко вбив два гаки. Біля них висіли старі, залізні ланцюги. Когось тут тримали в неволі… Що з ним сталося? Хто це був?

Доктор підійшов і змів пил на підлозі. Шар металевої стружки та шматки заліза вимальовували доволі чітку картину. У в’язня не було при собі ніяких знарядь. Майже ніяких. Кожен власник невільника, заковуючи його в залізо, мимовільно надає йому засіб для втечі. Бранець Гануша використав те, що мав під рукою. Він перетер ланки ланцюга самим ланцюгом. Скільки годин йому це зайняло?

Щось холодне капнуло йому на потилицю. Лікар підняв голову і поглянув вверх. Люк, що вів на горище був відкритий. В даху зяяла, видима навіть звідси, велика діра. Скужевський вийшов в двері і обійшов будинок ззаду. На замерзлій землі не залишилося слідів, зате на інеї, що вкривав її – так. Два ряди темних плям петляли в бік замерзлого болота. Слід…

Доктор поставив свою ногу поряд з плямою. Вона була майже вдвічі коротшою. Він пішов на край острова. Тонка крига потріскала в місці, де бранець скочив на лід. Це трапилося недавно, десь дві, три години тому. Ополонка ще не встигла затягнутися льодом. Скужевський торкнувся в кишені золотого хрестика.

Двісті, може двісті п’ятдесят грам благородного металу. А може там золото не ціниться так, як в нас? З другого боку знаходився напис – рядок схожих на літери піктограм. Вони дещо нагадували букви амхарської абетки, але йому не вдалося їх розшифрувати… А може це тільки неграмотний козак, відливши хрестик, вкрив його символами, що імітували літери? Лікар певний час тримав його в долоні, потім перехрестився і кинув у воду. Може допливе на другий бік? Сонце заходило. Він повернув в напрямку маєтку.

*****

-- Інший світ, -- Лісовський в задумі ковтнув коньяку. – Країна, що знаходиться так близько, за крок від нас, всюди і ніде одночасно.

-- І час від часу відкривається прохід, -- додав доктор. – Через кілька днів після нашого Великодня… А можливо й частіше.

-- Інші люди. А може нелюди.

-- Не знаю. Може й не люди, але розумні істоти. Зрештою легенди відносять їх до потвор. Якщо плащ належав Рахману, то вони більші за нас, але мають дві руки і велику голову, яку ховають під широким каптуром. В них також величезні ноги. Вони витримують багато днів без води та їжі. Виглядають інакше, але тим не менше це наші брати. Християни…

-- Православні, уніати чи католики? – Старий шляхтич усміхнувся у вуса. – Отже, це все… -- він поглянув у вікно на мертві хати, що зникали в густіючій зимовій темряві, -- кара за наші гріхи? Гануш ув’язнив одного з них, а вони за це на нас заразу? А може це їхній метод оборонятися, як запах у скунса?

-- Гадаю, що ні. Це хвороба, що підточує їх. Хвороба, від якої вони не вмирають, живуть з нею роками, поколіннями. В них вона проходить в легкій формі, як в нас нежить. Але для нас вона цілком нова, як для індіанців віспа, як для наших предків сифіліс. Наш організм не здатен боротися з цим. Помруть всі, в кого немає імунітету.

-- А якщо вона розповсюдиться? Все людство вимре? Виживе один з трьохсот?

-- Хтозна. Не виключено. А коли потепліє, люди втечуть з села… Можна продірявити човни, але чи цього буде достатньо?

Шляхтич довго мовчав.

-- Знаєте чому я тут залишився? Після того, як вибухнула епідемія?

-- Ні. Я тільки знаю, що Ви послали сина на телеграфну станцію, щоб він здійняв тривогу і спалили міст.

-- Син – це продовження роду. А моїм обов’язком було залишитися серед моїх людей. Але якщо знадобиться, я готовий зробити все необхідне, щоб ніхто не залишив острів. В нас достатньо вогнепальної зброї, пороху і куль. Селян є десь душ тридцять, дітей я не рахую. Ми захопимо їх зненацька, дамо собі раду.

-- Моє керівництво передбачило таку ситуацію. В мене в багажі вісімдесят лотів ціаніду. Краще пожертвувати одним селом ніж мільйонами людей. А потім застрелимося. Тільки що буде, якщо Рахмани існують? П’ять зафіксованих випадків захворювання англійською пітницею вказують, що вони відвідують наш світ дуже рідко . Але відвідують. Може виявитися, що наша самопожертва була зайвою, може завтра якийсь Рахман вийде з води в серці Петербурга, Берліна чи Нью-Йорка…

-- Нам не врятуватися?

-- Не знаю. Але постійно шукаю виходу з цієї пастки…

*****

Ще один світанок… Скужевський йшов у село, а на серці наче миші шкребли. І не помилився. Він по черзі заглядав у хати. Всюди бачив те саме. Великі очі наповнені божевільним страхом; людей, яких бив озноб і які тулилися біля печей і під перинами, розпачливо шукаючи тепла. Хворіли вже всі. Отже те, що він досі зробив, карантин, ізоляція, було намарно. Очевидно, що всі встигли заразитися, просто інкубаційний період різний.

Павел підійшов до гаті і якусь мить в задумі дивився перед себе. Він не чув пострілів, але за ніч з’явилися чотири чорні плями, що явно виділялися на білій кризі. Хтось з останніх сил намагався втекти. Закашляв глухо. Щось мішало йому в горлі. Лікар занепокоєно потер чоло. Воно було липке; понюхав пальці, а потім, так як це вже не могло йому пошкодити, доторкнувся до них кінчиком язика. Металевий смак крові, з додатком терпкої гіркоти. Він важко сів на пень і передав термінове повідомлення. Всі приречені. Потрібно ще тиждень почекати і спрямувати сюди військовий підрозділ. Острів обстріляти фосфорними снарядами. Спалити, знищити все живе, випалити землю температурою в сотні градусів Цельсія.

Він зняв раму, і невідомо навіщо, старанно демонтувавши прилад, склав його у валізу. Обов’язок виконано. В лазареті в нього є морфій. Введе собі потрійну дозу, і забувшись в солодкому напівсні, чекатиме на кінець.

Біля лікарні він зустрів Лісовського. Старий шляхтич, одягнений в найкращий кунтуш, з шаблею на поясі, являв собою взірець гідності.

-- Не підходьте, будь-ласка, -- прохрипів лікар ледве чутно. – Я заразився.

Шляхтич посміхнувся сумно. Скужевський відразу зрозумів. Він теж…

*****

Вони лежали на підлозі біля розпаленої пічки, вкриті товстим, перським килимом. Жар посилювався, навколо ширився сморід зіпсованої крові. Жахливий озноб, нестерпний біль ураженого горла. І морфій. Магді теж вкололи, вона лежала в своїй кімнатці. Селянам наркотиків не вистачило. Ніщо їм не допоможе під час переходу в інший світ…

Пили найкращі вина і наливки з підвалу старого, адже було б шкода так просто змарнувати делікатеси, виготовлені згідно з таємними, родовими рецептами… Поки могли тримати карти в руках, грали в покер. Вони досягли межі поміж життям та смертю, всі мирські справи втратили сенс. Лікар виграв від шляхтича дім, село і цілий маєток, потім Лісовський, невідомо навіщо, відігрався. Вони грали на окремих селян, навіть не знаючи, чи ті ще живі і сміялися при цьому до сліз. Останні дві години вже просто лежали.

Скрипнули двері. Доктор насилу повернув голову і поглянув у той бік. Він не знав, чи те, що бачить, дійсно відбувається, чи це тільки маячня п’яного морфініста. Стіни хиталися, вирізьблені в дереві візерунки рухалися наче живі. Рахман був високий, йому довелося нагнутися, щоб пройти під фрамугою. На поясі в нього була дивна зброя, схожа на сталевий тризуб з коротким держаком. Його одяг дещо нагадував шляхетський кунтуш, але з гладкішого матеріалу, що виблискував наче шовк. Шкіряні підошви чобіт скрипіли на дерев’яній підлозі. Дивна, схожа на зміїну, голова, широкий, як в жаби рот… Він спокійно і уважно поглянув на лежачих. А потім поліз за пазуху і кігтистою лапою дістав пляшку з зеленого скла. Розглянувся по кімнаті, і зауваживши на столі склянку, відміряв на око трохи червоної рідини, а потім опустився на коліна біля вмираючого шляхтича. Той, побачивши чудовисько, інстинктивно відсахнувся, а рука стиснула рукоятку шаблі, але йому бракувало сили, щоб чинити опір. Прибулець силою відкрив йому рот і влив у горло загадкову субстанцію. Незабаром Скужевський теж дочекався своєї черги.

Напій обпалив наче кислота, палав у шлунку живим вогнем. Істота зупинилася на мить біля дверей і жестом вказала на хрест, що висів над ними. Потім піднесла палець до вуст, наказуючи мовчати і пішла.

*****

Ввечері, на третій день після візиту Рахмана, доктор прокинувся, відчуваючи, що біль та кволість минули. Встав похитуючись на ноги. Лісовський лежав неподалік – мертвий. Плями розкладу вкрили його щоки. Скужевський зупинився перед дзеркалом, що висіло в сінях і довго дивився на своє відображення. Через сині набряки на обличчі, він був схожий на мерця. Але знав, відчував кожною клітинкою тіла, що житиме. Повернувся в кімнату і схилився над господарем.

Слава Богу, старий шляхтич теж дихав. Плями ввели його в оману...

-- Самуелю, -- потряс його за плече. – Як Ви почуваєтеся? – прохрипів.

Щось було не так з горлом, він не міг говорити нормально, голос дрижав, наче грамофонна платівка на занадто високих обертах.

-- Це ти, -- прошепотів шляхтич. – Пити…

Доктор відшукав пляшку столітнього угорського вина і відкоркував її. З комори з другого боку сіней долинув стогін. Служниця теж вижила. Її також відвідала жабоподібна істота? Він залишив товариша і похитуючись, пішов перевірити, чи зможе їй чимось допомогти…

За годину лікар вийшов з хати і, спотикаючись на кожному кроці, пройшовся по селі. Кілька селян, з обличчями вкритими схожими, синіми плямами, саме витягували останні трупи з хат. Немічні, худі, схожі на мерців оживлених якимось страшним закляттям, вони сновигали, виконуючи його давні накази. Дехто привітався з ним, ледь чутними голосами. Отже їх теж пробачили…

Скужевський прийшов на берег острова і витягнув геліограф з валізи, що все ще лежала там. Сів на пеньок, обпер раму на плече. Налаштував дзеркало, лінзи, заслінку… Сонце стояло низько, але лікар знав, що перш ніж воно сховається за горизонт, ще встигне подати сигнал. Прицілився в напрямку поста.

-- Ми пережили заразу. Інфекцію зупинено, -- блимали зайчики.

Незабаром надійшла відповідь.

-- Шість місяців карантину. Вам потрібні ліки, гас чи продукти?

Доктор опустив дзеркало і поставив важку раму на землю. На його губах розквітла легка посмішка, вперше за багато тижнів. І тоді він почув. Дивний звук, який виходив наче з-під землі, з-під води, з-під грубих верств болотного торфу. Звук дзвону костьолу або церкви з іншого світу. В країну Рахманів прийшов Великдень.

Переклад з польської -- полігНОТ

- - - - - - - -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook, або пишіть на

b1tal1que@gmail.com

- - - - - - -