Варіанти

69. «Отже, сміливі друзі, ще раз у пролом!»

Проа ковзала по прозорій воді затоки, керована вправним веслом літнього даяка, що майстерно вів крихке судно вздовж бамбукової пристані, яка пов’язувала село Омандрик із зовнішнім світом.

Білий чоловік — американець,— убраний у взуття, яке захищало від москітів, у бриджі, білу сорочку з плямами поту й пом’ятий крислатий капелюх, спостерігав прибуття тубільного судна з відносної прохолоди веранди свого дому, яка відкидала довгу тінь. Неквапом підвівся й перевірив патронник свого револьвера Cross & Blackwell калібру 9,5 мм, який він звичайно носив у добре змащеній замшевій кобурі, пристебнутій під правою пахвою. Потім, легко рухаючись у задушній тропічній спеці, рушив на пірс.

Першим чоловіком, що вийшов зі старого пароплава, був високий араб у спадному білому вбранні та жовто-білому капелюсі області Хадрамаут. За ним вийшов напрочуд гладкий чоловік невизначеного віку в червоній фесці, пожмаканому білому шовковому костюмі й сандалях. Гладуна можна було б взяти за турка, але пильний спостерігач, помітивши ледь скошені зелені очі, майже втоплені в складках жиру, припустив би, що це угорець із карпатських степів. За ним ступав невисокий, виснажений приблизно двадцятирічний умовний англієць, чиї надміру швидкі жести й тремтячі руки виказували споживача амфетаміну на останніх стадіях, а під його джинсовою курткою можна було помітити темно-сіру ребристу поверхню ручної гранати. Останньою з човна вийшла дівчина, елегантно вбрана в барвисту бавовняну сорочку, з довгими темними косами, які спадали їй на плечі, гарні риси її обличчя не засвідчували жодного натяку на емоційність.

Новоприбулі кивнули американцеві на пристані, проте не обмінялися жодним словом, аж поки всі зібралися на веранді, лишивши пілота гелікоптера прив’язувати його повітряне судно за допомоги кількох зичливих тубільців.

Усі сіли в бамбукові фотелі, слуга в білому жакеті приніс тацю крижаного джину пахіт. Гладун підняв свій келих на знак вітання і сказав:

— Джеймісоне, ви, здається, чудово влаштувалися.

— Не можу заперечити,— відповів американець із суворим обличчям.— Знаєте, я єдиний торговець у цих місцях. Я роблю чесний бізнес зі смарагдами. Крім того, тут є рідкісні птахи та метелики, а також трохи золота в алювіальних відкладах річок у внутрішніх регіонах, інколи до мене потрапляє якась дрібничка з Хомарських могил. І, звичайно, вряди-годи я підбираю всякі інші речі.

— Можна лише дивуватися, що у вас, на вашу превелику вигоду, тут немає конкурентів, — промовив араб бездоганною англійською з ланкаширським акцентом.

Американець невесело всміхнувся:

— Навколишні тубільці не дозволили б. Знаєте, я тут наче Бог для них.

— Я щось чув про це, — сказав гладун. — Ходять чутки, ніби ви допливли сюди шість років тому, радше мертві, ніж живі, геть без речей, крім пакунка, де було п'ять тисяч доз протичумної сироватки.

— Я чув те ж саме, — додав араб. — А через тиждень половина населення злягла від бубонної чуми.

— Мені тоді пощастило, — мовив, не всміхаючись, американець — Я був просто радий допомогти.

— Слава Богу, сер! — проказав гладун. — Я п’ю до вас! Я захоплююсь людиною, яка сама будує своє щастя.

— Що ви маєте на увазі під цими словами? — запитав Джеймісон.

Настала коротка лиховісна пауза. Напругу розірвав сміх дівчини.

Чоловіки глянули на неї. Джеймісон спохмурнів і, здавалося, от-от запитає про її недоречну легковажність. Потім помітив, що англійський наркоман тримає свою праву руку дуже близько до білого кістяного руків’я довгого ножа, якого він носив під сорочкою в білих шкіряних піхвах між своїми худезними лопатками.

— Синку, в тебе щось свербить? — запитав Джеймісон з убивчою лагідністю.

— Якщо й так, я повідомлю вам, — відповів хлопець, спалахнувши синіми очима. І моє ім’я не «синок», я Біллі Бентервіль. Ось хто я є і сподіваюсь бути, і будь-хто, хто каже інакше, — брудний брехун, тож я б із насолодою розшматував його, розшматував його, розшматував його... О Господи, моя шкіра сповзає, що діється з моєю шкірою, хто підпалив ґноти моїх нервів, чому кипить мій мозок? Мені болить голова, я мучусь, мучусь!

Гладун глянув на араба й непомітно кивнув. Араб дістав із пласкої чорної шкіряної валізки шприц для підшкірних ін’єкцій, наповнив його безбарвною рідиною з пластикової ампули і вправно впорснув розчин у руку хлопця. Біллі Бентервіль усміхнувся й відкинувся назад у фотелі, наче гутаперчева лялька, його зіниці розширилися так, що годі було бачити білки, на худому, напруженому обличчі проступив вираз несказанного щастя. Ще мить — і він знепритомнів.

— Слава Богу, позбулися, — мовив Джеймісон, що мовчки спостерігав ту сцену. — Навіщо ви морочитесь із таким типом, як цей?

— Він має свою користь, — відказав гладун.

Дівчина тепер опанувала себе й мовила:

— Тож, як бачите, кожен із нас має свою користь, кожен з нас має те, що необхідне іншим. Можете вважати нас за корпоративне утворення.

— Розумію,— кивнув головою Джеймісон, хоча не розумів. — Отже, кожен із вас незамінний.

— Не зовсім, — уточнила дівчина. — Навпаки, кожен з нас живе в постійному страху, що його замінять. Саме тому ми завжди намагаємось триматися разом, щоб запобігти раптовій і передчасній заміні.

— Не розумію такого, — сказав Джеймісон, хоча розумів. Зачекав, але стало очевидно, що ніхто не хоче розводитись на цю тему. Джеймісон стенув плечима, раптом почувшись незатишно серед моторошної тиші. Сказав:

— Думаю, ви б хотіли перейти до справ?

— Якщо не буде забагато мороки, — кинув високий араб.

— Звісно,— запевнив Джеймісон. Той араб змушував його нервуватися. Усі вони непокоїли його. Усі, за винятком дівчини. Він мав певні ідеї щодо неї — і певні плани.

За п’ятдесят метрів від будинку Джеймісона ретельно очищена ділянка закінчувалася й раптом починалися джунглі — зелений вертикальний лабіринт, у якому, здається, безмежне число випадково поєднаних рівнів безкінечно відступало до якогось незбагненного центру. Джунглі — це безмежне повторення, безмежний занепад, безмежний відчай.

На самому краю джунглів, невидимі для спостерігачів на галявині, стояли двоє чоловіків. Один був тубілець, малаєць, судячи з його зелено-коричневої пов’язки на голові. Він був середнього зросту, дебелий, міцної будови. Вираз його обличчя був задумливий, меланхолійний, напружений.

Його товариш був білим чоловіком, високим, із темною засмагою, певно, тридцятирічний, гарний у звичайному розумінні, одягнений у жовте вбрання буддійського ченця. Невідповідність між його зовнішністю і одягом зникала у фантастичних звоях навколишніх джунглів.

Білий чоловік сидів зі схрещеними ногами на землі, дивлячись убік від галявини. Він був максимально розслаблений. Його сірі очі, здається, були звернені всередину.

Тубілець раптом заговорив:

— Туане, цей чоловік, Джеймісон, зайшов у будинок.

— Так, — озвався білий чоловік.

— Тепер він повертається. Несе предмет, загорнутий у мішковину. Предмет невеликий, можливо, вчетверо менший від голови молодого слона.

Білий чоловік не відповів.

— Тепер він розгортає мішковину. Всередині якийсь металевий предмет. Дуже складної форми.

Білий чоловік кивнув головою.

— Вони всі зібралися навколо того предмета, — розповідав тубілець. — Вони втішені, всміхаються... Ні, не всі. Араб має якийсь дивний вираз на обличчі. Це не зовсім невдоволення. Це емоція, яку я не можу описати. Так, можу! Араб знає щось таке, чого решта не знає. Це чоловік, який думає, ніби має таємну перевагу.

— Тим гірше для нього, — проказав білий чоловік. — Решта убезпечені своїм невіглаством. А цей — загрожений своїм розумінням.

— Туане, ти передбачав це?

— Я читаю, що написано, — відповів білий чоловік. — Здатність читати — моє прокляття.

Тубілець здригнувся, відчувши зачарування й огиду. У його душі ворухнулися дивні жалощі до цього чоловіка з незвичайними здібностями та великою вразливістю.

— А тепер гладун тримає металевий предмет, — сказав білий чоловік. — Дає гроші Джеймісону.

— Туане, ти ж навіть не дивишся на них.

— І все-таки я бачу.

Тубілець обтрусився, неначе собака. Лагідний білий чоловік — його приятель — мав силу, але й сам був жертвою більшої сили. Атож, але краще не думати про такі речі, бо доля білого чоловіка — не його доля, і тубілець подякував Богові за це.

— А тепер вони заходять до будинку Джеймісона, — сказав тубілець. — Але ж ти знаєш це, так, Туане?

— Знаю. Я не можу не знати.

— І знаєш, що вони роблять у будинку?

— Цього я теж не можу уникнути.

— То скажи мені, я маю чути! — палко попросив тубілець.

— Я завжди кажу тобі тільки одне,— прорік білий чоловік. Потім, навіть не дивлячись на тубільця, додав: — Ти маєш покинути мене, покинути це місце. Ти повинен поплисти на інший острів, завести дружину, робити що-небудь.

— Ні, Туане. Ми, ти і я, пасуємо один одному. Від цього не відкараскаєшся. Ти й сам знаєш.

— Так, знаю. Але інколи сподіваюся, що помиляюсь, бодай один раз. Я багато віддав би, щоб помилитися.

— Це тобі не властиво.

— Може, і ні. І все-таки я можу сподіватися. — Білий чоловік стенув плечима. — А тепер гладун поклав металевий предмет у чорну шкіряну сумку. Всі вони всміхаються й тиснуть один одному руки, а в повітрі вчувається вбивство. Нумо, ходімо тепер звідси.

— Чи є шанс, що вони втечуть від нас?

— Це вже не має значення. Кінець тут визначено залізом. Зараз ми підемо геть, поїмо й поспимо.

— А потім?

Білий чоловік утомлено похитав головою:

— Тобі немає потреби знати. Ходімо.

Обидва пішли в джунглі. Тубілець прокрадався з тихою грацією тигра. Білий чоловік плентався, наче привид.

70

Менше ніж за милю від дому Джеймісона, як пройти по вузькій стежині, прорубаній у джунглях, лежало тубільне село Омандрик. На перший погляд це було типове тамільське село, схоже на сотні інших, що непевно тулилися вздовж берегів річки Семіл, чий бурий потік, здавалося, заледве мав сили плинути крізь спалену жерущим сонцем країну до далеких, мілких і всіяних рифами східних вод Яванського моря.

Проте спостережливе око, оглядаючи село, помітило б невеликі й безперечні ознаки занедбаності: пальмові покрівлі, здуті вітром з багатьох хатин, латки таро, порослі бур'янами, проа з проламаним дном, розкидані вздовж берега річки. Можна було побачити невиразні чорні тіні, які сновигали між хатинами: пацюки розмножились і так знахабніли, що й удень пустошили занедбані городи. Саме пацюки більшою мірою, ніж будь-що інше, свідчили про апатію селян, їхню утому й деморалізацію. Одне поширене на узбережжі прислів'я стверджує, мовляв, пацюки вдень означають, що країну покинули боги.

Посеред села стоїть хатина, майже вдвічі більша за решту. Амді, староста, сидить схрестивши ноги перед короткохвильовим радіоприймачем на батарейках. Радіо видає тихеньке фонове сичання, а його зелений індикатор світиться, наче очі пантери в місячному сяйві. Це все, на що було здатне радіо, антену якого було втрачено задовго до того, як Амді придбав його. Але перешкоди й миготливий зелений сигнал були достатніми дивами для старого. Радіо стало його духовним радником. Він радився з ним що кілька днів і заявляв, начебто духи небіжчиків шепотіли йому поради, а духовне око розкривало дива, які годі було розкрити.

Танін, його жрець, ніколи не міг визначити, чи старий вождь справді вірить у ці дурниці, а чи використовує «магічне» радіо з досі несподіваною глибиною хитрощів, щоб уникнути деяких обтяжливих приписів Дому Ножа. Стоячи коло старого вождя зі складеними на грудях руками, одягнений у темне легату, з черепом священної мавпи, прикріпленим до високого чола, жрець вирішив, що омана вождя, по суті, неусвідомлена: прагнення уникнути домінування і прагнення вірити були тісно поєднані. Не міг жрець і звинувачувати свого вождя, хоч які його мотиви: роки були неласкаві до Амді, а Дім Ножа був нездатний полегшити його страждання. Позиція старого була зрозуміла, та вона б і не зупинила жерця від запланованих дій, бо адепт Змія-Спасителя мав виконати певні обов’язки, байдуже, яку наругу вони б зчинили над його почуваннями.

— Ну, вождю, що там? — запитав жрець.

Старий мигцем глянув угору. Вимкнув радіо: важко було дістати батарейки — неоціненну духовну поживу — у схильного до насильства купця у великому домі на вигині річки. Крім того, він чув послання: тихенький батьків голос, майже загублений у шепотінні тисяч інших духів, які благали, проклинали, обіцяли, прагнучи у своєму чорному домі на краю світу спілкування з живими.

— Мій мудрий предок розмовляв зі мною, — сказав Амді. Він ніколи не називав батька на ім’я і не згадував характер родинного зв’язку.

— І що, о вождю, він сказав? — запитав жрець без тіні іронії, яка проступила б у його тихому контрольованому голосі.

— Розповів, що треба робити з чужинцями.

Жрець повільно кивнув головою: це було щось незвичайне. Вождь не любив ухвалювати постанов, а його духовні голоси звичайно радили йому дотримуватися затишної колії бездіяльності. Невже старий почав утверджуватись? А може, його батько, той легендарний воїн... Ні, такого не може бути. Такого просто не може бути.

Жрець чекав, поки вождь розповість, що мудрий предок порадив йому щодо чужинців. Але Амді, здається, не мав бажання говорити. Можливо, відчував, що здобув миттєву перевагу в боротьбі, яку жрець вважав уже давно вирішеною. На обличчі старого не можна було прочитати нічого, крім звичного для нього виразу збитої з пантелику пожадливості й безсилих хитрощів.

71

Чоловік із тисячею подоб ворухнувся, неначе скутий, майже прокинувся, майже впізнав себе.

ПІСЛЯ ПЛАВАННЯ В БАСЕЙНІ КОЛЕКТИВНОГО НЕСВІДОМОГО

— Ім’я?

— Протей.

— Професія?

— Змінювач форми.

— Стать?

— Будь-яка.

— Парча?

— Вузол.

Наполегливість забезпечує найвищий успіх. Попри біль, дійте на основі асоціацій. Передчасний кінець — хибне зцілення. Не майте передчуттів.

Усякий рух — це пошуки, усяке сподівання — сподівання невдачі, усякі пошуки закінчуються на своєму початку. Увесь візерунок імпліцитний у першому стібку, перший мазок — остаточний орнамент. Але це знання заборонене, бо танок слід дотанцювати до кінця.

Початковий рух — завжди ініціація.

Присутність Мішкіна слід виснувати з його відсутності. Запасну частину для Мішкіна знайдено. Лишається тільки знайти її.

НЕ ЇЖ УЗДОВЖ ЛІНІЇ

72

Порт Арахніс стоїть на кривуватому довгому півострові, що тягнеться в розтоптані сонцем східні води Яванського моря. Це типове південно-азіатське місто, повне хаосу і пронизане суворими та незбагненними правилами поведінки. Дух сотень змішаних екзотичних пахощів хвилює чуття мандрівника, ще коли він перебуває за кілька миль у морі. Ці запахи у своїх щоразу змінюваних комбінаціях пробуджують у західних людей приховані почуття, наслідки яких непередбачувані. Зринають спогади про події, яких людина ніколи не переживала; ворушаться абсурдні та неможливі відчуття. Ця сенсорна навала не може не вплинути на мандрівника, звиклого до прохолодного прийняття в пісних містах Заходу. Схід без зусиль пробиває зовнішню раціональну, прозаїчну оболонку особистості мандрівника, формуючи і змінюючи його, піддаючи його фрагментам прозріння, митям страху та просвітління, незрівнянній млості та пристрасним поривам. Підхід до Арахніса — перший крок до мрії.

Звісно, відважний західний мандрівник не визнає цього всього. Про це навіть не думають двоє чоловіків і жінка, які на заході сонця направили свій паровий катер у внутрішню бухту Арахніса у формі півмісяця. їхнє невігластво було дитячим і зворушливим, проте не надавало захисту від неймовірного світу, який поглинав їх.

Пришвартувались у дедалі густішій пітьмі. Свої плани вони підготували давно. Передбачили все, зважили на кожну можливу зміну шансів. Урахували все, крім того, що не піддається обрахункам.

Араб і дівчина лишилися на катері й стерегли предмет у торбі з мішковини. Гладун вийшов із катера й пішов уздовж гавані в захищене мурами місто, проминув вулицю Продавців птахів, вулицю Собак, вулицю Забудькуватості, вулицю Численних дверей... Дивні вони мали назви, якщо людина в настрої думати про такі речі.

Гладун почувався не дуже добре. Після хитавиці на катері він відчував нудоту, яка не минула ще й досі. Його організм зазнавав різноманітних струсів, а він був не з тих, хто легко пристосовується.

І все-таки, робота майже виконана. Цікаво було пригадати її початок. Із ним зв’язався якийсь літній чоловік. Той чоловік хотів, щоб певну річ — запчастину до двигуна — послали іншому певному чоловікові, родичеві, який прибився до планети з назвою Гармонія і не може повернутися, поки не отримає цю запчастину для свого несправного космічного корабля. Проблема здавалася досить прямолінійною — проста справа логістики. Але трапились непередбачені ускладнення, які нагромаджувались, аж поки не стало здаватися, ніби немає жодного способу доставити ту запчастину, аж поки той молодий родич не постаріє чи й помре. Отже, літній чоловік, бувши бізнесменом, пошукав інших каналів. І натрапив на гладуна.

Принаймні він так розповідав. Ця розповідь була не менш нічогенька, ніж будь-яка інша, і майже не менш імовірна.

І тепер завдання вже майже виконане. Гладун уже лишив позаду невирішені ускладнення, з якими зіткнувся, маючи справу з Джеймісоном, а зрештою і з місцевим вождем, його жерцем і загадковим білим чоловіком у джунглях. Кожен здається загадковим, поки не дізнаєшся про його мотиви (кожна ситуація складна, поки перебуваєш у рамках її факторів і обставин). Але люди не усвідомлюють, що можна піти геть, просто лишити ситуацію невирішеною, її загадки — без відповіді. Потрібна сила волі, щоб учинити так, і навіть ще більша сила волі, щоб не з'ясовувати такі непродуктивні питання, як-от: як та запчастина до двигуна потрапила в те невірогідне село в Південній Азії? Хто був білою людиною в джунглях і чому вона так цікавилася запчастиною? Чому вождь ухвалив рішення тепер, після років нерішучості? Чому Джеймісон, спритний торговець, віддав запчастину за таку мізерну ціну? Чому ніхто не перешкодив гладуну і його помічникам під час їхнього відплиття? І так далі, і так далі, ad infinitum.

Проте гладун чинив опір банальним пасткам, де за наживку правила цікавість. Він знав: таємниця — лише брак даних, на всі запитання є лише невелика кількість відповідей, повторюваних безмежно й здебільшого банальних. Цікавість убиває. Треба просто лишити позаду всі спокусливі проблеми, милу ірраціональність — і вирушити належної миті, що він і зробив.

Усе справді йшло за планом. Гладун був задоволений. Він лише хотів, щоб минула пекуча пустота в шлунку. І не паморочилась голова.

Вулиця Мавп, вулиця Сутінків, вулиця Пам'яті. Що за дивні назви обрали ці люди! Чи, може, їх туристичне бюро повигадувало? Це не мало значення, гладун запам'ятав шлях дуже давно й достеменно знав, як іти. Ішов, не кваплячись, по базару, повз штабелі мечів, кошики зелених і помаранчевих горіхів, купи сала, срібної риби, сувої бавовняних тканин, забарвлених у кольори веселки, повз гурт усміхнених чорних людей, що били в барабани, поки танцювала золота молодь, повз штукарів та пожирачів вогню, повз чоловіка, що спокійно сидів, тримаючи на повідку горилу.

Спека була незвичайною навіть для тропіків, так само й запахи — спецій, гасу, деревного вугілля, олії, кізяку — і звуки: шварґотіли чужі голоси, рипіло водяне колесо, ревіла худоба, пронизливо гавкали собаки, брязкотіли мідні прикраси.

Були й інші звуки, які годі було ідентифікувати, інші сцени, які годі було зрозуміти або порівняти з чимось. Чоловік у чорній пов'язці на голові повільно робив глибокий розтин на стегні хлопця ножем з інкрустованим руків'ям, а юрба спостерігала й хихотіла. П'ятеро чоловіків урочисто гамселили кулаками шмат гофрованого заліза, вздовж їхніх рук текла кров. Був чоловік із синім каменем у тюрбані, що випускав клуби білого диму.

І все-таки гладуна не полишало відчуття запаморочення, внаслідок якого все оберталося й повільно падало ліворуч, і порожнечі, немов він утратив у собі щось велике та заповітне. Бізнес не дуже тішить, коли почуваєшся недобре: наступного тижня треба побачити лікаря в Сінгапурі, а тим часом йти повз вулицю Злодіїв, вулицю Смерті, вулицю Забудькуватості, — хам їм біс із їхньою претензійністю! — по вулиці Лабіринту, вулиці Бажання, вулицях Риби, Реалізації, Горіхів, Двох Демонів, Коней, ще кілька кварталів до дому Аліда.

Якийсь жебрак ухопив гладуна за рукав:

— Подайте дрібняк, пожалійте, щоб я прожив ще один день.

— Я ніколи не подаю жебракам, — промовив гладун.

— Узагалі ніколи?

— Ні. Це питання принципу.

— Тоді тримай оце, — мовив жебрак і тицьнув у руку гладуна зморщену фігу.

— Навіщо ти даєш її мені? — запитав гладун.

— Задля примхи. Я надто бідний, щоб дозволити собі принципи.

Гладун пішов далі, тримаючи фігу, не схотівши викинути її, поки жебрак ще міг бачити його; голова тепер закрутилася вихором, ноги затремтіли.

Він підійшов до будки ворожки. Стара карга загородила йому шлях:

— Дізнайся про свою долю, великий пане! Дізнайся, що станеться з тобою!

— Я ніколи не слухаю пророцтв про свою долю, — мовив гладун. — Це питання принципу, — і тут він згадав про жебрака. — Крім того, я не можу собі дозволити цього.

— Та в руці ти маєш чим заплатити! — крикнула карга. Забрала в гладуна фігу й завела у свою будку. Взяла бронзовий джбан і висипала все з нього на прилавок. У джбані було двадцять чи тридцять строкатих монеток різних форм, розмірів і кольорів. Стара пильно вивчала їх, а потім глянула на гладуна.

— Я бачу зміну та становлення, — промовила вона. — Бачу опір, потім поступки, потім поразку, далі перемогу. Бачу завершення і новий початок.

— А ти не можеш бути конкретнішою? — запитав гладун. Його чоло й щоки палали. У горлі пересохло, ковтати було важко.

— Звісно, можу, — відповіла стара. — Але не скажу, бо співчуття — це чеснота, а ти — привабливий чоловік.

Ворожка раптом відвернулася. Гладун узяв із прилавка дрібну монетку з кованого заліза й пішов далі.

Вулиця Ініціації, вулиця Слонової кості.

Якась жінка зупинила його. Ані молода, ані стара. Мала виразні риси обличчя, темні очі, підведені вугіллям, підмальовані вохрою вуста.

— Любий, — проказала вона, — мій місяць уповні, моя пальма! Ціна низька, насолода незабутня.

— Думаю, ні, — відмовив гладун.

— Подумай про насолоду, любий, насолоду!

Дивна річ, гладун знав, що насолодився б цією брудною і хворою вуличною жінкою, насолодився б нею більше, ніж прогнозованими і стерильними зляганнями, які мав у минулому. Напад романтизму! Але про це не може бути й мови: сифіліс украй поширений у цих місцях, та й він навіть не має часу, не може спинитися тепер.

— Іншим разом, — кинув він.

— Жаль! Цього ніколи не буде!

— Ніколи не можна бути певним.

Жінка сміливо глянула йому в очі:

— Інколи можна. Цього ніколи не буде.

— Візьми, щоб пам'ятати про мене, — проказав гладун і тицьнув їй у руку монетку.

— Мудро чиниш, що платиш, — мовила вона. — Невдовзі ти побачиш, що купив.

Гладун відвернувся й машинально пішов далі. Йому боліли суглоби. Безперечно, він почувається недобре. Вулиця Бритви, вулиця Кінця, і от він підійшов до дому купця Аліда.

73

Гладун постукав у широкі, оббиті мідними цвяхами двері дому Аліда. Слуга пустив його і провів крізь внутрішнє подвір'я до прохолодної тьмяної кімнати з високою стелею. Гладун відчув полегкість, сидячи на м'яких парчевих подушках і цмулячи крижаний м’ятний чай з покритого візерунками срібного келиха. Але однаково почувався дивно й був у кепському гуморі, запаморочення не минало. Цей стан дратував його й був украй недоречним.

До кімнати зайшов Алід, спокійний стрункий чоловік років за п’ятдесят. Гладун урятував йому життя під час заворушень у Мухтайлі. Алід був вдячним і, що важливіше, надійним. Обидва приятелі провадили спільні оборудки в Адені, Порт-Судані й Карачі. Вони не бачилися, відколи кілька років тому Алід переїхав у Арахніс.

Алід запитав гладуна про здоров’я й занепокоєно слухав про його немочі.

— Здається, тутешній клімат не для мене, — виснував гладун. — Але це пусте. Як ти живеш, мій друже, як твої дружина та дитина?

— Доволі непогано, — відповів Алід. — Попри неспокійні часи, мені вдається заробляти на життя. Дружина померла два роки тому від укусу змії на базарі. Донька почувається цілком добре, згодом ти побачиш її.

Гладун пробурмотів слова співчуття. Алід подякував і сказав:

— У цьому місті навчаєшся жити зі смертю. Смерть, звісно, присутня всюди у світі й належного часу забирає кожного, але в інших містах її очевидність не така публічна. Смерть усюди робить свої звичайні обходи по лікарнях, виходить поганяти на дорогах, гуляє по місту, провідуючи нужденних, і взагалі поводиться як респектабельна громадянка. Авжеж, вряди-годи влаштовує кілька несподіванок, а загалом виконує свою роботу так, як і сподіваються від неї, і намагається не руйнувати розважливих надій і сподівань пристойних і шанованих людей.

Натомість тут, в Арахнісі, смерть поводиться зовсім по-іншому. Можливо, на неї впливає немилосердне сонце й болотиста місцевість, можливо, саме завдяки їм смерть понура, примхлива та нещадна. Хоч які можуть бути причини, смерть тут повсюдна й несподівана, полюбляє вдаватись до прикрих сюрпризів і поворотів долі, ходить по всіх кварталах міста, не поважає навіть мечетей і палаців, де людина могла б сподіватися певного ступеня безпеки. Тут смерть уже не добра громадянка. Тут вона дешева драматургиня.

— Перепрошую, — озвався гладун. — Я, здається, задрімав. Спека... Про що ми говорили?

— Ти запитав про мою доньку, — нагадав Алід. — їй сімнадцять років. Може, ти б хотів побачити її тепер?

— З радістю, — відповів гладун.

Алід повів його темними коридорами, широкими сходами, потім галереєю, чиї вузькі, мов прорізані, вікна виходили на внутрішнє патіо з фонтаном. Підійшли до дверей. Алід постукав і відчинив.

Кімната була яскраво освітлена. На підлозі з чорного мармуру видніли численні інкрустовані білі лінії, що перетиналися з нерегулярними інтервалами, немов жмут ниток. Посеред кімнати сиділа поважна темноока дівчина в білій сукні й вишивала щось на маленьких п'яльцях.

— Чарівна, — проказав гладун. Дівчина навіть очі не підняла. Кінчик її язика висолопився від зосередження на візерунку. Проте взірець для вишивання був кепсько вимальований, безладний.

— Вона слухняна, — мовив Алід.

Гладун протер очі. Із зусиллям випростався на стільці. Він знову сидів у салоні Аліда, вмостившись на парчевих подушках. Алід щось писав у бухгалтерській книзі. Перед гладуном стояла наполовину випита чашка шербету.

— Будь ласка, вибач мої провали, — мовив гладун. — Я недобре почуваюся. Мабуть, було б краще, якби ми обговорили справи.

— Якщо твоя ласка, — погодився Алід.

— Я приїхав сюди, — став розповідати гладун, — щоб із твоєю допомогою і за взаємно прийнятною ціною залагодити... Я маю у своїй власності певний предмет, що сам по собі не має жодного значення, крім для людини, яка... Я хочу доправити певну запчастину для двигуна в певне місце, і не маю сумніву, що я, або радше ти, зможеш виконати... Здається, мені важко розмовляти. Завдання, яке я хочу виконати...

— Друже, — урвав його Алід, — хіба нам тепер не пора поговорити серйозно?

— Що? Запевняю тебе...

— Хіба не пора поговорити про те, як ти б хотів використати той недовгий час, який тобі ще лишився? — запитав Алід.

Гладун спромігся всміхнутись:

— Я згоден, що почуваюся кепсько. Але ніхто не може знати...

— Будь ласка, — мовив Алід. — Мій друже, мій благодійнику, мені дуже прикро повідомити тобі, що в тебе чума.

— Чума? Не будь смішним. Я не заперечую, що почуваюся недобре. Я пораджуся з лікарем.

— Я вже викликав свого лікаря,— сказав Алід.— Але я добре знаю ознаки чуми. Ми всі в Арахнісі знаємо їх, бо чума переплетена з нашим життям.

— Це неймовірно, — протягнув гладун.

— Чого б я брехав тобі? — запитав Алід. — Я кажу, бо впевнений. Невже ти хочеш змарнувати свій безцінний час на заперечення?

Гладун довго сидів мовчки. Потім пригнічено проказав:

— Коли я зійшов тут на берег, я вже знав, що тяжко хворий. Аліде, скільки в мене часу?

— Можливо, три тижні, можливо, місяць, навіть два.

— Не більше?

— Ні.

— Розумію, — похнюпився гладун. — Що ж, тоді... Тут є лікарня?

— Немає нічого, гідного цієї назви. Ти лишишся тут, у мене.

— Про це й мови не може бути, — заперечив гладун. — Ризик зараження...

— В Арахнісі ніхто не уникає зараження, — мовив Алід. — Послухай мене: ти повинен прийти додому, пожити трохи, а потім померти. Це твій дім, я твоя родина.

Гладун непевно всміхнувся й похитав головою.

— Ти не розумієш, — переконував Алід. — Смерть — частина життя. Отже, смерть годі заперечити. А з тим, чого не можна заперечити, слід змиритися. Коли немає змоги подолати, треба коритися. Оскільки ми чоловіки, наша покора має бути не менш сильна, ніж заперечення. Тобі дуже пощастило, що тобі даровано шанс підготуватися до смерті, і то готуватися тут, у прохолодному й милому домі — у твоєму власному домі. Це вже непогано.

— Так, авжеж, — погодився гладун. — Але це буде гнітюча пора для тебе.

— Твоя смерть згнітить мене не більше, ніж моя, — заспокоїв друга Алід. — У наступні дні ми розмовлятимемо. Ти підготуєшся. І допоможеш мені.

— Як?

— Моє примирення з власною смертю ще досі дуже недосконале, — пояснив Алід. — Завдяки тобі я сподіваюся навчитись того, чого маєш навчитися ти: як коритися сильно.

— А твоя донька?

— Нитка її життя тонесенька. Ти, безперечно, помітив? їй теж треба вчитися.

— Дуже добре, — проказав гладун. — Це все дуже дивне і все-таки аж ніяк не дивне... Мене цієї миті не так приголомшує швидка неминучість моєї смерті, як факт, що ти став філософом.

Алід похитав головою:

— Я світська людина, а до того ж і перелякана. Але я чоловік. Я дивитимусь на те, що переді мною.

— Я теж, — сказав гладун. — Нам знадобилося багато років, щоб звертати увагу на справді важливі речі.

— Дивного тут нічого не має,— підтримав його Алід. — Якби всі люди звертали належну увагу на великі і важливі питання, хто б тоді виготовляв крижаний шербет?

— Ти знову маєш слушність, — кивнув головою гладун. — А тепер я б хотів прилягти. Потім ми ще порозмовляємо.

Алід подзвонив дзвіночком.

— Ми зі слугою допоможемо тобі пройти до твоєї спальні. Лікар прийде сюди до того, як ти прокинешся. Він не може вилікувати тебе, зате може полегшити біль. Ти хочеш, щоб я зробив що-небудь у тій справі, про яку ти говорив?

— Ні, — відповів гладун. — Я вже не дбаю про це.

— Тоді ми більше не говоритимемо про неї. Ділові питання завжди, здається, так або так вирішуються самі.

Прийшов слуга, і гладунові допомогли пройти до прохолодної білої спальні. Він усвідомив, що щасливий. Справді, на землі нічого не можна провістити наперед.

74. Самотність і нудьга

Мішкін сидів за столом коло підніжжя скляної гори, що височіла одразу за великим лісом Гармонії. Пив ранкову каву. Робот приніс денну пошту.

Першим ішло офіційне урядове повідомлення про неможливість доставити запчастину L-1223A до ракетного двигуна. Назвали п’ять причин. Мішкін не завдав собі клопоту читати їх. Урядове повідомлення було надруковане на мімеографі.

Наступним був лист від дядька Арнольда:

«Любий Томе,

ти маєш лише знати, що я вдавався до різних дій і смикав за всі ниточки, але нічого не спрацювало, я, здається, просто не можу домогтися, щоб цю запчастину послали тобі. Але я ще не зрікся надії. (Твій дядько Арні ніколи не зрікається надії!) Можливо, ти не знаєш, що твій другий небіж, Ірвінґ Ґлюкмен, — бухгалтер-консультант однієї галузки Rand Corporation. Я маю намір попросити його, щоб він запитав свого боса, чи вони візьмуться за твою проблему як питання, пов'язане з національними інтересами, хоча певним чином воно й справді пов'язане. Це все забере трохи часу, тож, якщо зможеш дістатися додому будь-яким іншим способом, було б непоганою ідеєю вчинити саме так. Вище голову, і мої найкращі вітання роботу».

Наприкінці був лист від Чоловіка з тисячею подоб:

«Любий Томе,

я намагався робити все, що мені до снаги, і кілька речей понад мою силу, щоб послати тобі ту запчастину до двигуна і ти вибрався з тієї прикрої халепи. Я беру на себе повну відповідальність за те, що втягнув тебе в неї. Я навіть зайшов так далеко, що вибудував цілу нову послідовність, із бездоганною логікою підтримки й характером взаємозв'язків, і то тільки задля єдиної мети — доставити тобі ту запчастину. Проте моя головна (нова) постать захворіла на чуму, втратила цікавість до життя і цілковито відмовилася закінчити роботу, задля якої я її створив. Я намагався спонукати до роботи її двох помічників, але вони закохалися й попливли на Сейшельські острови виготовляти прикраси й жити на органічних продуктах. Тож я витратив до біса багато часу і слів без жодної мети, і мені справді дуже шкода, це була моя остання яскрава ідея, а тепер мій лікар каже, що я маю спочити.

Томе, пробач мені, мої нерви виснажені, я зламаний, і вже просто немає нічого, що я міг би зробити для тебе. Я не можу сказати тобі, як мені прикро, що воно все працювало не так, надто коли ти від самого початку був такий терплячий і готовий допомогти.

Я додаю в окремому пакунку коробку батончиків Hershey з мигдалем, прес для тортильї і рукопис моєї останньої книжки під назвою „Як вижити на чужій планеті". На думку безсторонніх читачів, це добре досліджений і вправно написаний огляд проблем, дуже подібних до твоїх, там є багато практичних підказок і порад. Бувай здоровий, давній друже, нехай майорить твій давній прапор і все таке інше. Якщо трапиться якась нагода, я діятиму негайно, але насправді ти не повинен розраховувати на це.

Усього найкращого,

Автор».

75. Гнітюча мить

Ох, самотність цього всього! Покинутість! Біль! Швидко, Ватсоне, голку, пігулку, цигарку з марихуаною, таблетку! Забагато зір, забагато позирків. Звільняйся від тіла. Але спершу поїж чудового вершкового сиру і сендвіч із джемом.

76. Остання трансформація

— Томмі! Негайно припини гратися!

— Мамусю, я не граюся. Це насправді.

— Знаю. Але зараз ти мусиш припинити гратися й прийти додому.

Мішкін гірко засміявся:

— Я не можу прийти додому, у цьому й проблема. Мені потрібна запчастина до мого космічного корабля...

— Я сказала тобі, припини! Постав ту мітлу й негайно іди додому.

— Це не мітла, а космічний корабель. Хай там як, мій робот каже...

— І те старе радіо забери. Мерщій іди й повечеряй!

— Мамусю, мерщій? Невже я не можу погратися трохи довше?

— Та вже майже ніч надворі, а тобі ще уроки робити. Ходи мерщій.

— Е...

— І, будь ласка, не пхинькай.

— Гаразд. Але справді, це космічний корабель, і він поламався.

— Добре, це поламаний космічний корабель. Ти йдеш?

— Так, мамусю, іду.

77. Останні деформації

Чоловік із тисячею подоб обернувся на Мішкіна. Робот обернувся на дядька Арнольда, який обернувся на Орхідеуса, який обернувся на гладуна, який обернувся на робота, який обернувся на Чоловіка з тисячею подоб, який обернувся на Мішкіна, який обернувся... зростається, поєднується.

Буде короткий антракт, бо подоби знову індивідуалізувалися. Звучатиме музика сфер. Подадуть прохолодні напої. Машина ілюзій спроектує глибокі погляди. Куріння дозволено.

ОСТАННІЙ ЕКСПОНАТ

Фотографія 2-го батальйону 32-го піхотного полку 7-ї дивізії 8-ї армії. Фотографія довга, це сувій, спогад. Обережно розгортайте її. Як там схожі всі обличчя! Але гляньте — Мішкін у четвертому ряду знизу, третій зліва. На його обличчі дурнувата усмішка. Він нічим не примітний.