Війна з саламандрами. Мати. Оповідання

В ЗАМКУ

— Ре, Мері, ре, — машинально, терпляче поправляв Ольга. Дівчинка нехотя бренькає на фортепіано легенький етюд; вони товчуть його вже два тижні, але чим далі, тим виходить гірше. Ольгу навіть уві сні переслідує цей ненависний дитячий мотивчик.

— Ре, Мері, ну слухайте ж: до-ре-соль-ре, — тихенько наспівує Ольга й програє пасаж на фортепіано. — Будьте уважніші: до-ре-соль-ре. Та ні, ре! Ре! Чому ви весь час граєте мі?

Мері сама не знає, чому вона фальшивить, вона пам'ятає тільки, що мусить грати; її очі палають ненавистю, вона б'є ногами стілець і ось-ось утече до папа, а тим часом знов і знов уперто грає мі замість ре. Ольга вже не стежить за нею, а змучено дивиться у вікно. Надворі сяє сонце, великі дерева в парку розгойдує гарячий вітер; але й там, у парку, нема волі, та й на ланах жита, що стелються за парком… Ох, коли вже скінчиться цей урок! І знов мі, мі, мі!..

— Ре, Мері, ре, — в розпачі повторює Ольга — і раптом вибухає: — Ви ніколи не навчитеся грати!

Дівчинка випростується й обпікає Ольгу сповненим аристократичної пихи поглядом:

— Чому ж ви, мадемуазель, не скажете цього при папа? Ольга закушує губу.

— Грайте! — наказує вона занадто гостро і, зустрівши злий погляд вихованки, починає голосно й нетерпляче рахувати: —Раз, два, три, чотири. Раз, два, три, чотири. До-ре-соль-ре. Не так. Раз, два, три, чотири.

Двері до зали ледь прочинились. Це, напевне, знову старий граф прийшов і підслухує. Ольга стишила голос:

— Раз, два, три, чотири. До-ре-соль-ре. Ось тепер так, Мері! — Насправді зовсім не так, але ж старий граф слухає! — Раз, два, три, чотири. Тепер добре. От бачте, нічого тут нема важкого, Раз, два…

Двері розчинились навстіж, і кульгавий граф увійшов, стукаючи палицею.

— Ну, ну, Мері, wie geht's? Hast du schцn gespielt?[151] Так, мадемуазель?

— Так, так, ваша світлість, — квапливо підтвердила Ольга, встаючи з-за фортепіано.

— Mary, du hast Talent![152] — вигукнув старий каліка і раптом — то було майже моторошне видовище — важко гупнув на коліна й почав, аж схлипуючи й стогнучи, цілувати своє дитя в шийку лункими, нестямними поцілунками. — Du hast Та-lent, — затинався він, — du bist so gescheit, Mary, so gescheit! Sag'mal, was soll dir dein Papa schenken?[153]

— Danke, nichts[154], — відповіла Мері, лоскотно щулячись під тими поцілункаші. — Ich mцchte nur…[155]

— Was, was mцchtest du?[156] — у захваті пробелькотів граф.

— Ich mцchte nur nit so viel Stunden haben[157], —буркнула Мері.

— Ha, ha, natьrlich[158], — зраділо засміявся граф. — Nein, wie gescheit bist du![159] Правда, мадемуазель?

— Так, — тихо промовила Ольга.

— Wie gescheit[160], — ще раз сказав старий і став підводитись. Ольга квапливо ступнула до нього, щоб допомогти. — Ні, ні! — різко крикнув граф; він, стоячи, мов тварина, на всіх чотирьох, силкувався встати сам. Ольга відвернулася. В ту мить її руку судомно стисли п'ять холодних пальців, і, повиснувши на ній усією своєю вагою, старий граф підвівся. Ольга мало не впала під тягарем цього великого, страшного, розбитого паралічем тіла. Мері засміялась.

Граф випростався, начепив на ніс пенсне і подивився Іна Ольгу якось здивовано, наче досі не бачив її.

— Miss Olga?[161]

— Please[162], — шепнула дівчина.

— Miss Olga, you speak so much during the lessons, you confound the child with your eternal admonishing. You will make me the pleasure to be a little kinder[163].

— Yes, sir[164], —прошепотіла Ольга, вся почервонівши. Мері зрозуміла, що папа вичитує гувернантці, й гордовито відвела погляд, ніби це її не стосувалось.

— Ну, то на все добре, мадемуазель, — закінчив граф.

Ольга вклонилась і пішла до дверей. Враз їй захотілося трохи помститись; вона обернулась, блиснувши очима, й сказала:

— Мері, коли я виходжу, треба попрощатись.

— Ja, mein Kind, das kannst du[165], —добродушно підтвердив старий граф.

Мері осміхнулась і зробила недбалий кніксен.

Тільки-но опинившись за дверима, Ольга вхопилась за голову: «О боже, я не витримаю! Не витримаю! Вже п'ять місяців ні дня, ні години не було, щоб вони мене не мучили…»

«Та ніхто тебе не мучить, — заспокоювала вона себе, стискаючи скроні долонями й поволі ходячи прохолодним вестибюлем. — Ти для них чужа, найнята людина, про тебе ніхто й не думає. Просто такі вони є… Господи, як самотньо серед чужих людей… Але Мері зла, — раптом крикнуло щось у ній, — зла й ненавидить мене. Їй подобається мене мучити, і вона це вміє. Освальд просто пустун, а Мері зла… Графиня пихата й ображає мене, а Мері — злюка… А я ж так хотіла любити цю дитину! Я ж із нею цілий день, цілий день! Господи, скільки років мені тут іще жити?»

У коридорі хихотіли дві покоївки. Побачивши Ольгу, вони замовкли й привітались, відвівши погляди. Ольгу аж заздрість шпигнула, що вони можуть сміятись; вона хотіла була звисока наказати їм щось, але не придумала що. «От би жити з цими дівчатами, — майнуло в голові. — Вони там до півночі регочуть, вовтузяться, жартують; і лакей Франц із ними, щохвилини то одна вересне, то друга… боже, яка гидота!» Мимохіть зринув огидний спогад: учора вона застала Франца з посудницею в порожній кімнаті для гостей, поряд із її спальнею. Він так по-дурному шкірився, застібаючись, що вона з люті мало не вдарила його своїм маленьким кулачком.

Ольга затулила руками обличчя. «Ні, ні, я тут не витримаю! До-ре-соль-ре, до-ре-соль-ре… Ці покоївки хоч якось розважаються! Вони хоч не такі самотні, не мусять обідати з панами, вони теревенять цілий день, а ввечері потихеньку співають на подвір'ї… Якби вони хоч на вечір приймали мене до гурту!» З солодкою млістю зринула в пам'яті пісня, яку дівчата вчора співали в два голоси під старою липою:

Відчинивши вікно, Ольга з повними сліз очима слухала їх і півголосом підспівувала. Вона все пробачила їм і з палкою приязню простягала до них руки. «Дівчата, я ж така сама, як і ви. Я теж у наймах, і я з вас найнещасніша!»

Найнещасніша, повторювала собі Ольга, ходячи туди й сюди по вестибюлю. Як це сказав граф? «Міс Ольга, ви забагато говорите на уроках; ви збиваєте дитину з пантелику своїми… безнастанними… повчаннями. Я просив би вас… поводитися з нею… трохи ласкавіше». Вона проказувала слово за словом, щоб не згубити з них ні краплинки гіркоти. Зціплювала кулаки, згоряючи від гніву й муки. Так, це її помилка: вона занадто серйозно сприймала роль виховательки. Приїхала сюди, до замку, в якомусь гарячковому захваті, наперед закохана в дівчинку, виховання якої мали довірити їй. Ревно взялася за навчання, була завжди старанна, ретельна, підготована; вона так глибоко вірила в значення освіти — а тепер насилу розбирає із знудженою Мері начатки арифметики та граматики, раз у раз дратується, б'є щиколотками по столу, а тоді в сльозах вибігає з класної кімнати, де лишається переможницею норовлива й ледача Мері. Спочатку Ольга радо бавилася з дівчинкою, сповнена палкого завзяття й по-дитячому захоплена її іграшками; та врешті помітила, що грається сама під холодним, знуджено-глузливим поглядом малої. Ігри минулись, і відтоді Ольга ходила за своєю вихованкою, мов тінь, не знаючи, про що з нею говорити, чим її розважити. Вона приїхала, сповнена просто жертовного бажання любити, бути лагідною і терплячою; а тепер гляньте, як палають її очі, як шпарко й нерівно б'ється серце, здатне відчувати вже тільки біль, але не любов. «Поводитися… трохи… ласкавіше, — повторювала Ольга, і все її тіло аж терпло. — Боже, чи я спроможна?»

Вона ходила туди й сюди між залізних опудал-рицарів, раніш таких кумедних для неї, і щоки її горіли від хвилювання, їй спадали на думку тисячі відповідей на графові докори; зринали в голові сповнені гідності, рішучі й горді слова, які раз назавжди здобули б їй повагу в цьому домі. «Ваша світлість, — могла б вона сказати з високо піднесеною головою, — повірте, я знаю, чого домагаюсь. Я хочу навчити Мері серйозно ставитись до життя й бути вимогливою до себе; хочу зробити з неї людину, яка не дозволяє собі хибних вчинків. Ідеться не про фальшиву ноту, ваша світлість, а про фальшиве виховання; я могла б не любити Мері, а тому й не помічати її хиб, та коли я її люблю, то буду вимоглива до неї, як до себе самої…»

Її очі ще палали й серце горіло від недавньої образи, коли вона подумки промовляла все це; та власні слова підбадьорили її, Ользі полегшало, і вона твердо вирішила, що незабаром, завтра ж таки поговорить про це з графом. Він не лихий, часом буває навіть великодушний, а крім того — він же так мучиться! Якби тільки не отой гнітючий погляд його страшних, безбарвних, вирячених очей за скельцями пенсне!..

Вона вийшла надвір, і її засліпило сонце. Кам'яні плити, щойно политі водою, блищали й парували.

— Стережіться, мадемуазель! — раптом гукнув ламкий хлоп'ячий голос, і ту ж мить просто в білу Ольжину спідницю плюхнув мокрий футбольний м'яч. Освальд захихотів, але зразу й умовк, побачивши, як ужахнулась бідна дівчина; спідниця була геть забруднена. Ольга трохи підняла її і, нічого не сказавши хлопцеві, схлипнула. Освальд почервонів і, затинаючись, почав виправдовуватись: — Я… не бачив вас, мадемуазель.

— Beg your pardon, miss[166], — озвався Освальдів гувернер містер Кеннеді, що в білій сорочці й штанях лежав на траві. Він враз схопився, ляснув Освальда по потилиці й знову ліг.

Ольга не бачила нічого, крім своєї зіпсованої спідниці; вона так любила цей білий костюм! Без жодного слова вона повернулась і ввійшла в дім, ледве-ледве стримуючи плач.

Сльози душили її, коли вона відчиняла двері до своєї кімнати. А переступивши поріг, застигла з круглими від подиву очима, не розуміючи, що тут діється: посеред кімнати сиділа на стільці сама графиня й дивилась, як покоївка порпається в одежній шафі…

— A, c'est vous?[167] — кинула графиня, не озираючись.

— Oui, madame la comtesse[168], — насилу вимовила Ольга: їй перейняло дух.

Покоївка вийняла з шафи оберемок одягу.

— Ні, тут нема, вельможна пані.

— Ну, гаразд, — відказала графиня, важко підвелась і рушила до дверей. Остовпіла Ольга навіть не здогадалася дати їй дорогу. Графиня зупинилась за три кроки перед нею.

— Mademoiselle?

— Oui, madame[169].

— Vous n'attender pas, peut-etre, que je m'excuse?[170]

— Non, non, madame![171] — вигукнула дівчина.

— Alors il n'ya pas pourqui me barrer de passage[172], — гаркаво проказала графиня.

— Ah, pardon, madame la comtesse[173], — прошепотіла Ольга й квапливо ступила вбік. Графиня з покоївкою вийшли, а на столі та ліжку зосталося розкидане вбрання.

Ольга сиділа на стільці, мов здерев'яніла. Їй уже не хотілося плакати. Отже, її обшукують, мов злодійкувату служницю. «Чи не чекаєте ви, щоб я вибачилася?» Ні, ні, вельможна пані, боронь боже! Вам вибачатися перед найнятою за гроші дівчиною? Обшукайте ще мої кишені й гаманець, обшукайте все, упевніться, чи я не вкрала чого. Я бідна, тож напевне нечесна…» Ольга втупила застиглі очі в підлогу. Тепер вона розуміла, чому стільки разів заставала свій одяг і білизну наче поперекладаю. «А я їм за одним столом із ними! Відповідаю на запитання, всміхаюсь, підтримую розмову, силкуюсь бути веселою…» Почуття безмежного приниження пойняло Ольгу. Її очі були широко розплющені й сухі, вона притискала зціплені руки до грудей; думки розбігалися, тільки серце болісно й тривожно калатало.

На руки їй сіла муха, потерла лапками голівку, розправила й склала крильця, перебігла далі; руки не ворухнулись. Час від часу зі стаєнь долинало гупання копита чи дзенькіт ланцюга. В буфетній бряжчав посуд, над парком, пролітаючи, заквилив кібець, удалині, на повороті колії, прогув паровоз. Муха нарешті знудилась, махнула крильцями й вилетіла у відчинене вікно. У замку залягла мертва тиша.

Бам, бам, бам, бам… Четверта година. Голосно позіхаючи, куховарка йде готувати полуденок. Хтось перебіг подвір'ям, біля колодязя зарипів коловорот, весь дім трохи ожив. Ольга підвелася, безтямно провела долонею по обличчю й почала акуратно складати на столі своє вбрання. Потім стала навколішки перед комодом, повикладала з шухляди на ліжко білизну. Книжки свої поскладала на стільці, а коли скінчила, стала над усім тим, мов над руїнами Єрусалима, й потерла чоло: «А що це я роблю? Навіщо?»

«Таж я від'їжджаю! — відповів у ній виразний голос. — Скажу, що негайно звільняюсь, і завтра о п'ятій годині ранку поїду. Старий Ваврис відвезе мої валізи на станцію…» — «Та ні, як це так! — спантеличено заперечила Ольга. — Куди ж я звідси поїду? Що я робитиму без служби?» — «Вернусь додому, — відповів голос, який уже все зважив. — Матуся, правда, плакатиме, але тато похвалить мене. Скаже: «Добре зробила, донечко, честь дорожча за найкращу службу».

«Але що ж мені робити тепер, таточку?» — з тихою й гордою радістю запитала Ольга. «Підеш на фабрику, — відповів голос, який усе вирішив. — Працюватимеш руками, щотижня одержуватимеш платню. І матусі вдома допомагатимеш: вона вже стара, кволенька. Пратимеш білизну, митимеш підлогу; втомишся — спатимеш, зголоднієш — їстимеш. Вертайся додому, донечко!»

В пориві радості Ольга розкинула руки. «Швидше звідси, швидше! Завтра ввечері я буду вже дома! І як я давно до цього не додумалась? Як я тут витримувала? Зразу, зразу після полуденку скажу, що лишаю службу, й поїду додому. Ввечері поскладаю все, приведу сюди графиню й покажу їй: оце-от я забираю з собою, коли тут б хоч нитка ваша, візьміть її. З вашого я беру з собою тільки оцей бруд на спідниці».

Аж розчервоніла з радості, Ольга скинула забруднений костюм. «Завтра, завтра. Заб'юся в куток вагона, щоб ніхто й не бачив мене; втечу, як пташка з клітки». Їй захотілось пустувати; насвистуючи, вона пов'язала собі червоний бант, засміялась сама до себе в дзеркало, горда, з пишно розпушеними кучерями, й засвистіла якнайгучніше: до-ре-соль-ре, до-ре-соль-ре!

На подвір'ї затупотіли ноги; продзвонив деренчливий гонг, скликаючи до столу. Ольга поквапно збігла сходами — їй хотілось востаннє побачити урочистий вихід графської родини. Попереду ступає старий напівпаралізований граф, спираючись на плече довготелесому підліткові Освальдові. Вельможна графиня ледве несе своє хворобливо здуте черево і зі злості раз у раз смикає Мері за стрічку в косах. Позаду ліниво суне атлетична постать містера Кеннеді; видно, що йому абсолютно байдуже до всього довкола.

Старий аристократ квапливо додибує до дверей, розчиняє їх і запрошує:

— Madame?

Графиня важкою ходою вступає до їдальні.

— Mademoiselle? — граф озирається на Ольгу. Та входить, високо піднісши голову. За нею — граф, Кеннеді, Мері, Освальд. Граф сідає за стіл на чільному місці, праворуч нього — графиня, ліворуч — Ольга. Графиня дзвонить. Нечутною ходою, опустивши очі, входять покоївки — наче маріонетки, що чують тільки наказ, бачать тільки владний порух. Їхні юні уста, здається, ніколи ще не промовили й звуку, а потуплені очі ніколи не підводились і не дивились ні нащо зацікавлено чи уважно. Ольга прикипіла поглядом до цієї пантоміми; «Щоб довіку не забути…»

— Du beurre, mademoiselle?[174] — питає граф.

— Merci[175].

Ольга п'є чай без цукру, з сухим хлібом; «Через тиждень — буяє в ній радісна думка, — ходитиму на фабрику». Тим часом граф незграбно жвакає штучними щелепами, графиня нічого не їсть, Освальд розливає какао на скатерку, Мері тільки лизькає цукерки, і лиш містер Кеннеді на палець завтовшки намазує свою скибку маслом. Переможна зневага до всіх і до всього сповнила Ольжине серце. «Жалюгідні! Завтра я єдина з вас буду вільна і з жахом згадуватиму ваші обіди та вечері, за якими ви не масте чого сказати одне одному, не маєте на що поскаржитись і з чого посміятись!»

З усією погордою, на яку була здатна, Ольга думала про містера Кеннеді. Вона палко зненавиділа його з першого дня — за вміння так легко й байдуже до всього ставитись, жити, як йому хочеться, ні крихти ні на кого не зважаючи, за те, що ніхто не сміє ним командувати, за всю його незворушну зверхність і незалежність. Служба його полягала хтозна в чому. Він брутально боксував з Освальдом, поблажливо приймав хлопцеве поклоніння, їздив з ним верхи; йшов полювати, коли йому заманеться, а як валявся десь у парку, ніщо не могло примусити його зрушити з місця. Інколи, як бував сам, він сідав за фортепіано й імпровізував; грав він бездоганно, але якось бездушно, наче думав тільки про себе. Ольга тоді нишком слухала, і її аж ображало те, що вона не може зрозуміти цієї холодної, складної й егоїстичної музики. Він не звертав уваги ні на що й ні на кого; а коли його про щось питали, то ледве розтуляв губи, щоб сказати; «yes»[176] або «по»[177]. Молодий атлет, жорстокий, честолюбний і ледачий, робив усе неначе згорда. Іноді старий граф наважувався запропонувати йому партію в шахи; тоді містер Кеннеді мовчки сідав за шахівницю і, майже не задумуючись, небагатьма швидкими, безжальними ходами ставив мат старому, який аж пітнів від хвилювання й белькотів, мов дитина, по півгодини розпачливо міркуючи над кожним ходом і по десять разів беручи ходи назад. Ольга спостерігала ці нерівні двобої, не приховуючи гніву; вона й сама інколи грала в шахи з графом, добрим і вдумливим гравцем, і їхні партії розтягувались до нескінченності: партнери неквапливо задумували топкі й складні комбінації, а розгадати таку комбінацію означало віддати належно розумові супротивника і його шахістській майстерності. Не питаючи, що дає їй право на це, Ольга почувала себе незмірно вищою за містера Кеннеді з усією його досконалістю, що не коштувала йому ніяких зусиль, із його самовпевненістю й непохитною зверхністю, якою він підкоряв собі всіх; вона зневажала його й намагалась показати йому це. Вся її дівоча гордість і самолюбство, які щодня зазнавали стількох ударів, виявлялися в цій демонстративній зневазі.

Тепер містер Кеннеді незворушно їв, ні крихти не зважаючи на убивчі погляди збуреної гнівом Ольги. «Ігнорує мене, — в запалі думала вона, — а тим часом щовечора, як іде спати, стукає в мої двері» «Open, miss Olga…»[178]

Справді, це була одна з таємниць замку, і Ольга навіть не здогадувалась, яку щиру цікавість викликає ця таємниця серед слуг. Молодий англієць, що просто-таки образливим чином нехтував покоївок, уже давно провадив свою таємну облогу. З його примхи йому обладнали спальню в замковій вежі, де буцімто ще з діда-прадіда з'являлись привиди. Ольга, звичайно, ні в які привиди не вірила і вбачала в примсі Кеннеді лише хизування; одначе це не перешкоджало їй самій пізно ввечері мліти зі страху, йдучи сходами чи коридором. А втім, це свята правда, що ночами в замку часто чулися звуки, які не можна було пояснити Францовими зальотами чи й ще вульгарнішою еротикою в кімнатах жіночої прислуги.

Коротше кажучи — якось увечері, коли Ольга вже лежала в ліжку, містер Кеннеді постукався до неї: «Орел, miss Olga». Дівчина накинула на себе халатик і, ледь прочинивши двері, спитала, чого йому треба. Тоді містер Кеннеді замурмотів по-англійському якусь нісенітницю, з якої вона зрозуміла хіба чверть, але все ж добрала, що він називає її «любою Ольгою» («sweet Olga») та іншими ласкавими словами. Цього вистачило, щоб вона зачинила двері в нього перед носом і замкнулася, а коли вони зустрілись уранці, спитала його, суворо й відверто дивлячись йому в вічі: що він робив увечері під дверима в неї? Містер Кеннеді, звичайно, не визнав за потрібне давати якісь пояснення чи взагалі чимось виявити, що він щось пам'ятає; але відтоді стукався до неї щовечора, казав: «Open, miss Olga», пробував відчинити двері, дражнив її всілякими жартами, а Ольга, лежачи в ліжку, натягала ковдру трохи не на голову, зі слізьми кричала: «You're a rascal!»[179] або «Ви здуріли!», користуючись усім незрівнянним багатством синонімів, які є для такого випадку в англійській мові. Її лютило до нестями, що цей негідник і дурень сміється. Звичайно від нього за цілий день не можна було почути сміху.

Тепер Ольга розглядала містера Кеннеді, і очі в неї блищали. «Ось хай він підведе погляд, — казала вона, — і я спитаю його тут, при всіх: «Містере Кеннеді, чому ви щовечора добиваєтесь до моєї кімнати?» Буде скандал, але я й ще дещо скажу на прощання…» Жадоба помсти розпалювала її. Та враз містер Кеннеді підвів очі, сталево-сірі й незворушні, і Ольга, вже ворухнувши губами, почервоніла. Їй щось пригадалося…

Це сталось із тиждень тому, і винні були прекрасні місячні ночі, що стояли тоді. Невимовно чарівні ночі в роз-повні літа, осяяні ясним місяцем, срібні священні ночі з поганських часів! Ольга гуляла коло замку й не могла примусити себе йти спати в таку чародійну ніч. Вона була самотня й щаслива, окрилена подивом перед цією безмірною красою, що сповивала сонний світ. У солодкому й моторошному захваті дівчина зважилася спуститись до парку. Ідучи, вона задивлялась на красуні берези, на темні, аж чорні, дуби серед сріблястих галявин, таємничі тіні, примарне сяйво; серце не могло вмістити такої краси! Ольга рушила через широку галявину до басейну з фонтаном, а обійшовши кущі, побачила на краю басейну білу статую — постать голого чоловіка. Обличчя його було звернене вгору, до місяця, руки закладені за голову, могутнє огруддя випиналось над тонким станом. То був містер Кеннеді. Ольга не була дурним дівчиськом, вона не вереснула й не кинулася тікати. Вона застигла на місці і, примруживши очі, задивилась на білу постать. Статуя жила рухом мускулатури. Хвиля напружуваних по черзі м'язів перебігала від литок угору, по стегнах, животі, грудях і вливалась у гарні, дужі руки; і знову м'язова хвиля підіймалась угору від струнких литок, наливаючи врешті мов витесані з каменю біцепси. То містер Кеннеді робив фізичні вправи за своїм методом, не рухаючися з місця. Раптом він вигнувся, підняв руки й задки стрибнув у басейн. Знялися бризки, плюснула, закипіла вода. Ольга потихеньку відійшла і, вже не думаючи про таємничі й грізні нічні тіні, подалась просто до замку. Тепер вона чомусь не помічала ні красунь беріз, ні старезних дубів на срібних галявинах.

Ось через цей спогад вона й почервоніла. Власне, тут наче й не було чого соромитись і червоніти, бо в усій пригоді вона бачила тільки якусь дивну красу. Але другого ж таки дня сталося й дещо гірше. Ніч теж була ясна й розкішна. Ольга знов прогулювалася перед замком, але до парку вже не йшла; вона думала про містера Кеннеді, що, мабуть, знов купався, про таємничий глиб парку, про білу живу статую. Побачивши, що йде балакуча економка, вона ухилилась від зустрічі, бо хотіла бути сама. Тим часом стало вже пізно, одинадцята година, і Ользі було страшно йти сходами та коридорами до своєї кімнати. З парку вийшов Кеннеді, держачи руки в кишенях; побачивши Ольгу, він хотів був підступити до неї зі своїм химерним нічним залицянням, та Ольга різко перебила його й владно наказала, щоб присвітив їй дорогою. Кеннеді спантеличився й мовчки поніс свічку, а біля Ольжиних дверей зовсім сумирно сказав: «Good night!»[180] Ольга рвучко обернулась, глянула на нього дивно потемнілими очима і несподівано для себе вчепилась йому рукою в чуприну. Волосся в англійця було вологе, м'якеньке, ніби шерсть на щойно скупаному ньюфаундленді. Ольга аж засичала від насолоди і, сама не тямлячи, що робить, сильно смикнула. Тоді вмить грюкнула дверима й замкнулася. Містер Кеннеді поплентався до себе, наче прибитий; аж за півгодини він вернувся до дверей, босий і, мабуть, напівроздягнений, і тихенько постукав, шепочучи: «Ольго, Ольго!» Ольга не озвалась, і містер Кеннеді врешті крадькома пішов собі. Ось цієї пригоди Ольга й соромилась сьогодні. Така дурна й ганебна витівка! Ольга рада була провалитися крізь землю, згадуючи її, і тепер подвійною зневагою мстилася містеру Кеннеді, теж якоюсь мірою винному. На другу ніч вона взяла до себе в кімнату пінчера Фріца, і коли Кеннеді ввечері прийшов під двері, песик зняв страшенний гавкіт. На кілька вечорів містер Кеннеді дав Ользі спокій, а потім знову двічі приходив і мурмотів усякі ніжні слова; а Ольга, в якої цей безсоромник уже викликав огиду й лють, накривала голову подушкою, щоб нічого не чути.

Оце, слово честі, було й усе, що відбулось між Ольгою їй містером Кеннеді; і тому Ользі було так невимовно прикро від того, що вона почервоніла під його поглядом: їй хотілось налупцювати себе за це. Її вразливе дівоче серце гнітив страшний тягар. «Тим краще, — думала вона, — що я їду. Вже через нього самого слід би так зробити». Ольга відчувала, що втомилась від щоденної боротьби, від власного принизливого безсилля; горло їй стискали така нехіть і відраза, що їй хотілося закричати. «Слава богу, я їду, — заспокоювала вона себе. — Якби ще на день зосталася, то зчинила б жахливий скандал».

— Prenez des prunes, mademoiselle.[181]

— Pardon, madame?[182]

— Prenez des prunes.

— Merci, merci, madame la comtesse[183].

Ольга перевела погляд із містера Кеннеді на гарне обличчя Освальда. Воно трохи потішило її привітним, ласкавим виразом. Від неї не втаїлося, що підліток по-дитячому закоханий у неї, хоча він виявляв це тільки тим, що поводився умисне грубувато й відвертав очі, коли вона дивилась на нього. Зате Ольга з якоюсь дивною насолодою мучила хлопця: обнімала за гарну, ніжну шию й водила по парку, тішачись тим, як він супиться, лютує і мліє. Диви, ось і тепер, відчувши її погляд, він трохи не вдавився і люто кліпнув очима. Бідний Освальде! Яким зробишся ти тут, у цьому страшному домі, ти, підліток, що тільки-но став на поріг змужніння й страждаєш і від своєї вразливості, й від надміру завзяття водночас? Що пробудить твоє серце, які приклади ти тут побачиш? Ользі стало тоскно й гірко. Вона згадала, як днями ввійшла до Освальдової кімнати й побачила, що хлопець стусається й борюкається з покоївкою Пауліною, найрозпуснішою серед прислуги. О, звісно, він просто бавився по-дитячому, як задерикувате щеня; але куди це годиться, що він так розпалився і що в Пауліни так горіли очі й щоки, і взагалі, взагалі навіщо це! Ольгу охопили підозри, і вона вирішила з того дня оберігати хлопця. Вона більше не перебирала ніжно пальцями його кучерів, не обнімала рукою за шию, а почала Аргусовими очима стерегти його, пройнята тривогою. Вона принижувалась аж до шпигування, бо твердо наважилась захистити Освальдове дитинство від передчасного брудного досвіду. Ольга часто несподівано покидала Мері, щоб наглянути за Освальдом, поводилася з ним холодно й суворо, але досягла цим лиш того, що крізь його дитячу закоханість почали пробиватися бунт і ненависть.

«А навіщо я, власне, стережу його? — питала себе Ольга тепер. — Що мені, чужій людині, до того, яку життєву науку здобуде він від Пауліни чи ще від котроїсь? Чого це я маю мучити себе тривогою та власною суворістю, для мене самої ще тяжчого, ніж для нього? Прощай, прощай, Освальде, я не скажу тобі, що ти для мене мов рідний, не розповім, як любила твою хлоп'ячу невинність, ще принаднішу за невинність дівчини; я не буду більше стерегти тебе, тож розплющуй ширше очі, розгортай обійми, хапайся за першу нагоду — мене не буде тут, і я не заплачу над тобою. А ви, вельможна пані, — Ольга подумки перейшла до різких докорів графині, — ви підозрювали мене. Ви стежили за мною, коли я вчила Освальда, ви дали мені втямки, що хлопцеві краще бути «в товаристві містера Кеннеді. Може, й Паулінине товариство для нього краще, ніж моє? Адже Пауліна — ваша повірниця. Тоді, як уночі Освальд потай пішов з Кеннеді полювати на видру, ви прийшли до мене, примусили мене відчинити вам кімнату, шукали хлопця й у моїй постелі. Що ж, вельможна пані, Освальд ваш син. Але Пауліну ви посилаєте будити його вранці, а тій Пауліні вже за тридцять, і вона розпусна, як не знаю хто. Ви обшукуєте мою шафу, стромляєте носа в комод, а потім садовите мене в карету, щоб я розважала вас. І припрошуєте їсти сливи. Дякую, вельможна пані, ви така ласкава! Якщо ви вважаєте мене гулящою і злодійкою, то відішліть обідати зі слугами, а ще краще — з пралями; я там їстиму шматок хліба зі сльозами люті й приниження зате… зате хоч не муситиму всміхатись».

— Ви чуєте, мадемуазель?

— Pardon, — похопилась Ольга.

— Може… ви… нездужаєте? — спитав граф, утупивши в неї погляд. — Може, у вас… температура?

— Ні, ваша світлість, — квапливо заперечила Ольга. — Я здоровісінька.

— Тим ліпше, — тягуче промовив граф. — Я не люблю… хворих людей. Ольжина відвага враз погасла. Почуття розпачу охопило її. «Ні, ці люди сильніші за мене, я не можу опиратися їм, — думала вона. — Боже, дай мені силу сказати сьогодні, що я кидаю службу! Боже, дай мені таку силу!» її вже тепер проймав дрож від думки про майбутню розмову з графом. Він, певне, зведе брови й скаже: «Негайно, Мадемуазель? Так не годиться!»!.. «Що придумати? Як пояснити, що я мушу, мушу їхати додому зараз, сьогодні-таки? Я втечу, як не відпустять, утечу — і все!» Страх перед вирішальною хвилиною гнітив Ольгу.

Графська родина підвелася з-за столу й перейшла до вітальні поряд; граф і Кеннеді закурили, графиня взялась за вишивання. Чекали денної пошти. «Як підуть діти, — сказала собі Ольга, — так і скажу». А тим часом вона силувала себе думати про батьківський дім, і серце її калатало від хвилювання. Вона уявляла синій матусин фартух, нефарбовані, вишаровані меблі, батька, що сидить із люлькою, скинувши піджак, і неквапно, статечно І читає газету. «Це єдиний рятунок, більш я тут не витримаю й дня, — снувалось у голові, і тривога наростала. — Боже, дай мені сили в цю останню хвилину!»

Пауліна, опустивши очі, внесла на срібній таці пошту. Граф згорнув усі листи собі на коліна; хотів узяти й останній, що лежав осторонь, але Пауліна ввічливо відступила.

— Це для мамзелі, — шепнула вона.

Ольга зразу пізнала, що лист від матусі: дешевий, замацаний конверт, незграбно, з помилками написана адреса… Цих листів вона завжди соромилась, і все ж потім носила їх на серці. Вона почервоніла й тепер: «Пробач мені, мамо!» Тремтячими пальцями взяла той лист із сільської глушини, зворушено перечитала адресу, аж занадто докладну — ніби в цьому лихому світі без такої докладної адреси лист не попав би в належні руки там, на чужині. І враз дівчині спав камінь із серця: «Матусю, як ти мені допомогла! Ось зараз почну читати лист і раптом скрикну, що татусь захворів, що мені конче треба до нього; зберусь і поїду, і ніхто не зможе мене затримати. Аза тиждень напишу їм, що мушу лишитися вдома, хай перешлють мою валізу поштою. Так буде найлегше», — зраділо подумала Ольга. Як кожній жінці, їй багато легше було вдатись до відмовки, ніж наводити справжні докази. Повеселіла, вона надірвала конверт. Коли вийняла лист, їй аж у серце шпигнуло. Затамувавши дух, вона почала читати:

Граф звів очі від своїх листів і вирячився на Ольгу.

— Вам недобре, мадемуазель? — скрикнув він, по-справжньому злякавшись.

Ольга підвелась сама не своя й стисла долонями скроні.

— Ні, тільки… голова заболіла, ваша світлість, — прошепотіла вона.

— Ідіть полежте, мадемуазель, швидше йдіть полежте! — гостро, занепокоєно закричав граф.

Ольга машинально вклонилась і поволі вийшла. Граф запитливо озирнувся на дружину; та знизала плечима й суворо промовила:

— Oswald, gerade sitzen![184]

Містер Кеннеді курив і дивився в стелю. Запала прикра мовчанка.

Графиня вишивала, стиснувши губи. Трохи перегодя вона подзвонила. Увійшла Пауліна.

— Пауліно, куди пішла мадемуазель? — спитала графиня крізь зуби.

— У свою кімнату, вельможна пані, — відповіла покоївка. — І замкнулася.

— Скажи, хай запрягають.

На подвір'ї прошелестіли по піску колеса карети, кучер вивів коней і почав запрягати.

— Papa, soll ich reiten?[185] — наважився спитати Освальд.

— Ja[186], — кивнув головою граф, застиглими очима дивлячись перед себе. Графиня кинула на нього допитливий, неприязний погляд.

— Wirst du mitfahren?[187] — спитала вона.

— Nein[188], — відповів граф замислено.

Конюх вивів верхових коней і осідлав їх. Кінь Кеннеді протанцював по всьому подвір'ю, перше ніж дав себе осідлати; а Освальдів напівкровний мерин спокійно, статечно рив землю ногою, журливим оком поглядаючи на своє копито.

Родина вийшла на подвір'я. Освальд, чудовий верхівець, зразу вихопився на свого коня й мимохіть глянув угору, на Ольжине вікно. Адже Ольга так часто махала йому рукою, коли він виїздив верхи. Але тепер у вікні не було нікого.

Графиня важко сіла в карету.

— Мері, — кинула вона через плече.

Дівчинка, вередливо осміхаючись, вскочила за нею. Графиня ще вагалась.

— Пауліно! — покликала вона покоївку. — Подивись, що робить мадемуазель Ольга. Тільки щоб вона не почула.

Містер Кеннеді кинув цигарку, плигнув на коня й стиснув йому боки. Кінь помчав учвал, підкови його загриміли громом по дощаному помосту, тоді дзвінко зацокали по бруківці перед замком.

— Hallo-o, Mister Kennedy![189] — по-дитячому крикнув Освальд і помчав услід.

Зі сходів збігла Пауліна, держачи руки в кишенях білого фартушка.

— Вельможна пані, — тихенько доповіла вона, — мамзель Ольга вішає одежу в шафу й складає білизну в комод.

Графиня кивнула головою.

— Ну, поганяй! — гукнула вона кучерові.

Карета рушила; старий граф помахав услід рукою й лишився сам.

Він сів на лаві під аркою, поставивши палицю між коліна, і понурими знудженими очима задивився на подвір'я. Просидівши так з півгодини, він підвівся і, важко тупаючи паралічними ногами, пішов до вітальні. Там сів у крісло біля столика з шахівницею, на якій лишилась недокінчена партія, почата вчора з Ольгою. Граф замислився над позицією: він видимо програвав, бо Ольга пішла вперед конем і загрожувала атакою. Схилившись над. шахами, граф намагався розгадати її задум. Нарешті збагнув його: дуже дотепна комбінація, йому доведеться скрутно. Він підвівся і, стукаючи палицею, випростаний, пішов нагору, до того крила, де були покої для гостей. Біля Ольжиних дверей він зупинився. В кімнаті було тихо, аж моторошно тихо — анішелесь. Нарешті граф постукав:

— Мадемуазель Ольго, як ви себе почуваєте?

Ще хвильку було тихо. Тоді Ольга озвалася глухим голосом:

— Дякую, вже краще. Ви чогось хотіли, ваша світлість?

— Ні, ні, лежіть. — І раптом, ніби злякавшись, що він виявив гувернантці надмірну увагу, граф додав: — Щоб завтра вже могли вчити дітей.

І, грюкаючи палицею, вернувся до вітальні.

Якби він постояв біля дверей ще трохи, то почув би ледь чутний стогін, а потім тихий плач без кінця.

Повільно, ох, як повільно тягнуться години для самотнього. Нарешті вернулась карета, розгарячілих коней родять по подвір'ю, в кухні, як щодня, метушня й брязкіт посуду. О пів на восьму гонг кличе на вечерю. Всі сходяться до їдальні, тільки Ольги нема. Спершу всі вдають, ніби не помітили цього, та врешті старий граф зводить брови й здивовано питає:

— Was, die Olga kommt nicht?[190]

Графиня зиркає на нього й мовчить. Аж за хвилину вона кличе покоївку:

— Піди спитай мадемуазель Ольгу, що вона їстиме.

Пауліна вмить і вертається:

— Вельможна пані, мамзель Ольга дякує й каже, що їй не хочеться їсти. Вона завтра встане.

Графиня ледь хитає головою; в цьому русі — щось більше, ніж звичайне невдоволення.

Освальд нехотя копирсається в тарілці й кидає благальні погляди на містера Кеннеді, щоб той зразу після вечері забрав його кудись із собою. Та містер Кеннеді, як звичайно, не хоче нічого помічати.

Уже смеркає, надходить вечір, милосердний для потомлених і нескінченний для нещасних. Світло погасло, настала ніч; не знати коли залягла оця темрява, що душить і тисне, темрява, схожа на глибоке провалля, на дні якого корчиться людський відчай.

Тільки ти це знаєш, тиха ніч, що прислухаєшся до віддиху сонних і стогону недужих, бо ти чуйно вслухалась у безсиле й гаряче дихання дівчини, що довго плакала, та врешті стихла; ти приклала вухо їй до серця і згнітила їй горло під розметаними кучерями. Ти чула здушений подушкою плач, а потім іще страшнішу мовчанку.

Ти це знаєш, німа ніч, що чула, як затихав увесь замок, поверх за поверхом, спальня за спальнею, і гарячими пальцями стримала жагучий стогін жінки в кутку на сходах. Ти зробила лункими кроки молодика, що з мокрим після купання волоссям, тихенько насвистуючи, останній іде спати довгим коридором замку.

Темна ніч, ти бачила, як дівчина, зморена плачем, затремтіла від звуку цих пружних кроків. Ти бачила, як вона схопилася з ліжка, ніби підкинута сліпою силою, відгорнула кучері з розпашілого чола, підбігла до дверей, відімкнула їх і лишила прочинені.

Тоді знов упала на гаряче ложе й застигла в моторошному чеканні, як людина, що для неї вже нема рятунку.

ГРОШІ

І знову, знову з ним те саме: тільки-но він ковтнув кілька ложок страви, як йому зробилось погано, млосно, аж піт виступив на лобі. Він покинув їсти й зіперся головою на руки, не звертаючи уваги на перебільшену турботу господині. Вона врешті вийшла, зітхаючи, а він ліг на канапу відлежатись і став злякано й пильно прислухатися до болісних сигналів свого тіла. Млість не миналася, йому здавалось, наче у нього в шлунку каменюка, а серце билося часто й нерівно; від страшної кволості він і лежачи обливався потом. Ох, якби заснути!

За годину господиня постукала в двері і внесла телеграму. Їржі з острахом розпечатав її й прочитав: «19.10.7 г. 34 хв. приїду ввечері Ружена». Він не міг зрозуміти, що це означає; підвівся, хоч у голові паморочилось, ще раз перечитав цифри й слова і нарешті збагнув: це від Ружени, заміжньої сестри. Вона приїде сьогодні ввечері — очевидно, треба зустріти її на вокзалі. Мабуть, хоче дещо купити в Празі. Їржі розсердився; які-бо ці жінки легковажні й безцеремонні! Самий клопіт через них. Ходячи по кімнаті, він злостився: пропав вечір. Можна було б так гарненько полежати на канапі з книжкою в руці, а поряд приязно шкварчала б лампа… Звичайно такі вечори були для нього нестерпно нудні, але тепер хтозна-чого вони здавались йому безмежно принадними, сповненими мудрості й затишку. Пропащий вечір… Спокою вже не буде. В дитячій досаді, лютий на сестру, Їржі порвав нещасливу телеграму на дрібні клаптики.

А ввечері, коли він у високому, вогкому й холодному станційному залі дожидав запізненого поїзда, бруд і убозтво довкола, втомлені або розчаровані обличчя навіяли йому ще тяжчу тугу. Коли очікуваний поїзд нарешті прибув і з нього ринули пасажири, Їржі насилу розшукав у тій тисняві невеличку, тендітну сестру. Вона тягла важенну валізу, очі в неї були злякані, і Їржі збагнув: сталося щось дуже серйозне. Він узяв візника й повіз Ружену до себе додому. Лише дорогою йому пригадалося, що він не подбав про те, де їй ночувати. Він спитав, чи не завезти її до готелю, та вона тільки заридала. Звісно, в такому стані — який там готель! Їржі змирився, взяв сестру за тонку нервову руку й безмежно зрадів, коли Ружена нарешті всміхнулась йому.

Аж удома він придивився до неї уважніше — і вжахнувся. Змучена, якось дивно схвильована, вся тремтить, очі горять, губи пересохли! Ружена сиділа на канапі серед подушок, якими обмостив її брат, і розповідала… Їржі попросив її, щоб говорила тихіше: адже пізно, ніч уже!

— Я втекла від чоловіка, — квапливо оповідала вона. — Ох, Їржі, якби ти знав, скільки я натерпілась! Якби ти знав, який він мені гидкий! Я приїхала до тебе просити поради… — І розплакалася.

Їржі ходив по кімнаті й похмуро слухав. Із сестриної розповіді слово за словом малювалась картина її життя з себелюбним, ницим, грубим чоловіком, що ображав її при служниці, принижував у спальні й докучав безнастанними дріб'язковими зачіпками, по-дурному змарнував її посаг, удома скнарував, а водночас не шкодував грошей, щоб заспокоїти свою безглузду іпохондрію… Він слухав історію докорів за кожен з'їдений шматок, принижень, жорстокостей, образливої великодушності, диких брутальних сварок, силуваних любощів, дурної пихатої ущипливості…

Їржі ходив із кутка в куток, задихаючись від огиди й співчуття; він страждав невимовно, йому вже несила було слухати цю нескінченну повість про кривди й муки. Перед ним сиділа тендітна, розгублена жіночка, якої він ніколи по-справжньому не знав, його горда, запальна, норовиста сестричка. Яка вона завжди була завзята, свавільна, як гнівно блискала очима ще змалечку! А тепер он у неї тремтять губи від схлипів, від квапливої невтримної мови, яка вона знервована, як пече її образа! Братові хочеться погладити її по голові, але він не сміє.

— Годі, — різко спиняє він її, — мовчи, я вже все зрозумів.

Та хіба її спиниш! Вона плаче:

— Ні, дай вилити душу, адже ти у мене один на світі!

І знову з її уст ллється потік скарг, тепер уже уривчастих, млявіших, тихіших; вона перебирає ті самі подробиці, згадує ті самі кривди — і раптом, урвавши, питає:

— Ну, а як же ти живеш, Їржі?

— А що я! — буркає брат. — Мені нема на що нарікати. Але ти, мабуть, уже не вернешся до нього?

— Ніколи! — спалахує Ружена. — Нізащо в світі. Краще померти. Якби ти знав, що це за людина!

— Стривай, — ухиляється Їржі. — А що ж ти робитимеш?

Ружена чекала цього запитання.

— Це я вже давно надумала, — зразу відповідає вона. — Даватиму уроки… або наймуся гувернанткою… або секретаркою… чи взагалі. Я зумію працювати, ось побачиш. Невже я не прогодую себе! Господи, та я залюбки візьмусь за будь-яку роботу! Ти мені порадиш… Десь тут найму кімнатку… Я вже тепер так тішуся, що працюватиму! Правда ж, можна влаштуватися?

Від збудження вона не могла всидіти: схопилась і з розпашілим обличчям почала ходити поруч із братом.

— Я вже все обміркувала. Заберу свої меблі, знаєш, оті старі, що з дому. Побачиш, як гарно буде! Адже мені нічого не треба, аби тільки мати спокій, хай я буду бідна, зате не муситиму… Я ж нічого, нічого не хочу від життя, мені вистачить якоїсь крихти, я всьому буду рада, аби лиш далі від того… Я так тішуся, що працюватиму, і шитиму собі все сама, ще й співатиму… Я ж стільки років уже не співала! Ох, Їржику, якби ти знав!

— Працюватимеш… — замислився Їржі. — Не знаю, може, щось і знайдеться, але… Ти не звикла до роботи, Руженко, тобі важко буде, ох, важко…

— Ні! — заперечила Ружена. Очі в неї сяяли. — Ти не знаєш, як воно, коли тобі дорікають за кожен шматок, за кожну ганчірку, за все, за все. Коли мусиш щодня чути, що ти не працюєш, а тільки розкидаєш гроші… Я б усе з себе позривала, так це мені остогидло. Ні, Їрко, ось побачиш, як мені буде любо працювати, як любо жити! Що не з'їм, усе мені смакуватиме, хоч би й шматок черствого хліба; я ним пишатимусь… І спатиму спокійно, ходитиму в ситці, сама собі варитиму їсти… Скажи, а на фабрику найнятись не можна? Як нічого не знайдеться, то й робітницею стану… Ох, як мені гарно!

Їржі дивився на неї в радісному подиві. Боже, скільки в ній вогню, скільки мужності, хоч її життя так знівечене! Йому стало соромно за власну млявість і байдужість; полум'яне завзяття цієї дивної, гарячково збудженої жінки передалось і йому, і він з несподіваною любов'ю й радістю подумав про свою працю. Адже сестра аж помолодшала, стала схожа на дівчину, розчервонілу, розхвильовану, по-дитячому наївну… Звісно, все буде гаразд, як же інакше!

— Все буде гаразд, ось побачиш, — сказала й Ружена. — Я нічого ні від кого не хочу, я сама себе прогодую. Ну скажи, хіба-таки я не зароблю на шматок хліба й на букетик? А як і не вистачить на букетик, то я виходитиму на вулицю й там дивитимусь на квіти… Якби ти знав, як тішить мене все, відколи… я наважилась покинути його! Яке мені любе все! Нове життя почалося… Адже я досі й гадки не мала, яка скрізь довкола краса! Ох, Їрко, — зі сльозами вигукує вона, — я така рада!

— Дурненька, — усміхнувся Їржі, теж щасливий, — не так воно… легко буде. Ну що ж, спробуємо. А зараз лягай спати, а то розхворієшся. Годі вже говорити, прошу тебе; мені треба дещо обміркувати, а завтра я тобі скажу. Лягай спати й мовчи.

Але він ніяк не міг присилувати її, щоб перейшла в ліжко; вона, не роздягаючись, лягла на канапі, він укрив її всім, що мав теплого, і вкрутив гніт у лампі. Настала тиша, тільки частий, дитячий віддих Ружени будив у ньому жаль і співчуття. Їржі потихеньку відчинив вікно в холодну жовтневу ніч.

Мирне високе небо яскріло зорями. Колись, іще в батьківському домі, вони вдвох стояли отак біля розчиненого вікна; мала Ружена тремтіла від холоду й тулилась до нього. Вони хотіли побачити падучу зорю.

«Як падатиме зірка, — шепотіла Ружена, — я загадаю, щоб стати хлопцем і прославитись».

А в кімнаті спав їхній тато, міцний, мов дуб, і їм чути було, як порипує ліжко під вагою його втомленого тіла. І в Їржі на серці було так святково! Він теж думав про щось велике і по-чоловічому поважно обіймав рукою маленьку Ружену, що тремтіла від холоду й від хвилювання…

Над садом пролетіла падуча зоря.

— Їржі, — покликав його ззаду тихий Руженин голос.

— Зараз, зараз, — відповів Їржі, теж здригаючись від холоду й від збудження. Так, треба вчинити щось велике; інакше не станеш вільним. Але що великого ти хотів учинити, безумцю? Неси свій тягар; а коли хочеш чогось великого, то візьми на себе й чужий. Чим більший тягар несеш, тим більший і ти сам. Кволий нікчемо, ти падаєш під власним тягарем? Зведись і допоможи звестись іншому. Так ти повинен зробити, коли не хочеш загинути!

— Їржі, — півголосом кличе Ружена, Їржі обертається від вікна.

— Слухай, — нерішуче починає він, — я оце думав… Навряд чи ти знайдеш таку роботу… Тобто роботи вистачає, але не за таку платню, щоб… Це пусті мрії.

— Мені вистачить будь-якої, — тихо сказала Ружена.

— Ні, зачекай. Ти ж не знаєш, що я хочу сказати. Розумієш, у мене тепер, слава богу, платня непогана, а я ще й додому, на вечір міг би брати роботу… Адже я, буває, не знаю, куди час подіти… З мене цілком вистачає. А тобі я б віддав ті гроші…

— Які? — ледь чутно спитала Ружена.

— Ну, мою частку зі спадщини і те, що наросло. Це вийде… це вийде тисяч п'ять на рік. Ні, мабуть, не п'ять, а тільки чотири… Це самі проценти, розумієш? Отож я й надумав, що міг би віддавати ці проценти тобі, і ти б мала на що жити… Ружена схопилася з канапи.

— Ні, що ти, як це можна! — вигукнула вона.

— Не кричи, — буркнув Їржі. — Я ж тобі кажу — це тільки проценти. Коли не потребуватимеш, тоді можеш їх не брати. Але зараз, на перший час…

Ружена стояла, мов сторопіла дитина.

— Ні, ні, як так можна! Що ж зостанеться тобі?

— За це не турбуйся, — відмахнувся Їржі. — Я вже давно хотів брати роботу на вечір, тільки… соромився відбирати цей приробіток у інших. Ти ж бачиш, як я живу: мені це просто розвага буде. Розумієш тепер? А ці гроші мені тільки заважають. Ну то як, хочеш чи ні?

— Хочу, — ледь чутно сказала Ружена, навшпиньки підійшла до брата, обняла за шию й притулилася вогкою щокою до його обличчя. — Їржі, я й не мріяла про таке, — прошепотіла вона. — Присягаюсь, я нічого не хотіла від тебе, та коли вже ти такий добрий…

— Облиш, — схвильовано відказав він. — Не в цьому річ. Мені ці гроші непотрібні, от і все. Розумієш, Ружено, коли живеш, нудячи світом, треба зробити щось таке… А що я можу зробити, коли я сам? Що не роби, кінець кінцем усе виходить тільки для себе, неначе живеш серед дзеркал, і куди не глянь, побачиш лише своє власне обличчя, свою нудьгу, свою самотність… Якби ти знала, що це таке! Ні, Ружено, я не хочу розказувати про себе, але я такий радий, що ти тут! Такий радий, що це сталося! Глянь, скільки на небі зірок! Ти пам'ятаєш, як ми колись удома чекали падучої зорі?

— Ні, не пам'ятаю, — сказала Ружена, підвівши до нього бліде обличчя; в холодному присмерку її очі сяяли, мов зірки. — Чого ти такий, Їржі?

Його ніби аж морозило від хвилювання. Він погладив сестру по голові.

— Годі вже про ті гроші. Як добре, що ти прийшла до мене! Боже, який я радий! Наче, хтось відчинив мені вікно… між тими дзеркалами! Ти можеш це уявити? Адже я весь час думав і дбав тільки про себе! Я вже остогид собі, утомився від себе, а нічого іншого не мав… І ніякого сенсу в цьому не було! Ти пам'ятаєш, як тоді падали зорі і ти щось загадувала? Що б ти загадала тепер, якби оце впала зоря?

— Що б я загадала? — Ружена солодко всміхнулася — Щось для себе… Ні, і для тебе, щоб у тебе щось справдилося.

— А мені нічого не треба, Ружено, я радий, що позбувся… Скажи, як ти влаштуєшся? Стривай, завтра я знайду для тебе гарненьку кімнатку, з вікном на парк абощо. Бо у мене вікно на подвір'я, і вдень, коли нема зірок, вигляд не дуже веселий. А тобі треба щось краще, щоб було на що глянути…

Розпалившись, він бігав по кімнаті, укладав плани на майбутнє, радіючи кожній новій подробиці, сміявся, сипав словами, обіцяв, і се, й те… Е, що там помешкання, робота, гроші! Все це буде; головне — що почалося нове життя! Він відчував, як блищать у темряві сестрині очі, як вони всміхаються, як стежать за ним, сяючи від захвату. Йому хотілося сміятись, голосно реготати з радості, і він усе говорив, говорив; тоді обоє, знесилені, зморені щастям, утомлені розмовою, замовкали в порозумінні й відпочивали.

Врешті він уклав сестру спати; вона не опиралась його кумедному материнському піклуванню, але вже не мала сили дякувати. Проте, підводячи погляд від паки газет, де він шукав оголошень про вільні кімнати, Їржі зустрічав її погляд, сповнений захвату й нестямної радості, і серце його стискалось від щастя. Так він просидів до ранку.

Справді, це було нове життя. Минулися жахливі напади млості за їжею: він квапливо поглинав обід, а тоді бігав по місту, шукаючи помешкання для Ружени. Додому вертався виморений, мов мисливський собака, і щасливий, мов жених, а вечорами сидів над паперами, взятими додому для приробітку, і засинав міцним блаженним сном після сповненого клопотом дня. Правда, врешті довелося поки що задовольнитись кімнатою без гарного краєвиду, поганющою кімнатою з плюшевими меблями, ще й безбожно дорогою. І хоч іноді йому під час роботи ставало млосно, повіки сіпались, у голові паморочилось, на поблідлому чолі виступав піт, але він умів перемогти себе: стискав зуби, клав голову на прохолодну стільницю й уперто нагадував собі: «Не падай! Тримайся! Мусиш витримати! Адже ти живеш не тільки для себе!»

І справді, він дужчав з дня на день. Це було нове життя.

Та якось до нього з'явилась несподівана гостя: його друга сестра Тільда, дружина дрібного підприємця-невдахи. Вона жила недалеко від Праги й щоразу провідувала брата, коли приїздила до міста в справах — комерційних чи ще яких. У брата вона звичайно сиділа недовго, не підводячи очей і уникаючи його погляду, й скупими, тихими словами оповідала про своїх трьох дітей та про безліч турбот, ніби на світі не було нічого іншого. Та цього разу Їржі, побачивши її, вжахнувся: вона важко дихала, раз у раз проводила рукою по обличчю, яке турбота вкрила павутинням зморщок, і в нього серце стислось від співчуття, коли він глянув на її спотворені писанням та шиттям пальці.

— Слава богу, — уривчасто розповідала вона, — діти здорові й слухняні… Але майстерня стоїть, роботи нема, оце шукаю покупців на верстати… А Ружена тут?.. — напівзапитливо промовила вона, марно силкуючись підвести очі. Дивне діло: куди б Тільда не кинула погляд, він натрапляв то на дірку в килимі, то на продертий чохол, то на ще якусь прикмету занедбаності, ветхості, нужденності… Бач, а вони з Руженою чогось ніколи не помічали такого. Це бентежило Їржі, він дивився кудись убік, соромлячись сестриних очей, невтомно пильних, неквапливих, сповнених турботи, що не знала кінця.

— Вона втекла від чоловіка, — знов почала Тільда ніби знехотя, — каже, що мучив її. Може, й правда, але… на все є причина…

Вона хвильку помовчала — видно, чекаючи братового запитання, — тоді повела далі:

— Була й у нього причина. Бач, Ружена… Як би це сказати… — Тільда замовкла і втупила млявий погляд у велику дірку в килимі. — Ружена не хазяйка, — нарешті промовила вона. — Звісно, дітей немає, робити їй нічого, клопотатись нема про що, і все ж…

Їржі похмуро дивився у вікно.

— Вона марнотратка, — тягла своє Тільда. — Борги робила, а це вже… Ти, може, помітив, яка у неї білизна?

— Ні.

Тільда зітхнула й знов провела рукою по лобі.

— Ти й гадки не маєш, скільки вона коштує… От, бувало, купить хутро… тисячі всадить, а потім продає його за сотню-другу, щоб на черевики грошей добути. Рахунки від нього ховала, а йому тоді клопіт… Ти не знав цього?

— Ні. Я з ним не розмовляв.

Тільда покивала головою.

— Я не кажу, він справді важкий чоловік. Та коли вона йому й білизни не полагодить, ходить обстріпаний, а сама вбирається, мов княгиня… Ще й дурить його… З іншими гуляє…

— Годі, облиш! — змучено попросив Їржі.

Тільда сумним поглядом окинула діряве покривало на ліжку.

— А не казала тобі Ружена, — нерішуче спитала вона, — що… доглядатиме за тобою? Ти б найняв більше помешкання… а вона б для тебе куховарила…

У Їржі болісно стислося серце. Таке йому досі не спадало на думку. Але й Ружені теж! Боже, який би він був щасливий!

— Я б і не захотів цього, — сказав він гостро, насилу стримуючи себе.

Тільда нарешті спромоглася підвести очі.

— Вона, мабуть, теж не захотіла б. У неї ж тут… той офіцер. Його перевели до Праги. От вона й гайнула… за жонатим. Тобі, певне, цього не сказала.

— Тільдо, — хрипко промовив він, пропікаючи її поглядом, — ти брешеш!

У Тільди здригалися руки і сіпалися щоки, але вона ще не здавалась.

— Сам побачиш, — замурмотіла вона. — Ти такий добряга. Я б тобі нічого не сказала, якби… якби не жаліла тебе. Ружена тебе ніколи не любила. Вона казала про тебе, що ти…

— Іди геть! — не тямлячись від люті, закричав він. — Дай мені спокій, ради бога!

Тільда повільно підвелася.

— Тобі… тобі треба знайти кращу квартиру, Їрко, — промовила вона вже спокійно, ніби героїчним зусиллям опанувавши себе. — Глянь, як тут брудно. Зоставити тобі кошичок груш?

— Не треба нічого.

— Я мушу вже йти… Як у тебе темно!.. Ну що ж, Їржі, до побачення.

Кров бухала Їржі в скроні, горлянку йому здушив спазм. Він спробував працювати, але, тільки-но сівши за стіл, зі злості поламав ручку, схопився й подавсь до Ружени. Збіг сходами нагору і, засапаний, подзвонив. Відчинила йому господиня й сказала, що квартирантка вийшла ще вранці. Переказати їй щось?

— Не треба, — буркнув Їржі й поплентав додому, ніби несучи непосильний тягар. Дома сів за стіл, підпер голову руками і втупив очі в папери; але минула година, а він і сторінки не перегорнув. Почало смеркати, стемніло — він не засвічував лампи. Враз дзвінко, радісно задзвонив дзвінок, у передпокої зашелестіла спідниця, й до кімнати вбігла Ружена.

— Ти спиш, Їрко? — ласкаво засміялась вона. — Боже, як тут темно! Де ти?

— Гм… я працював, — сухо відказав він.

У кімнаті війнуло холодом і ніжними, тонкими парфумами.

— Чуєш, Їржі… — весело почала Ружена.

— Я хотів зайти до тебе, — перебив він, — але подумав, що ти, мабуть, не вдома.

— А де б же я була? — щиро здивувалася вона. — Ох, як тут гарно! Їрко, я так люблю бувати в тебе! — від неї аж пашіло радістю, молодістю, щастям. — Іди сюди, посидимо, — попросила вона, а коли він сів поруч неї на канапі, обняла його за шию й ще раз сказала: — Я так люблю бувати в тебе, Їрко!

Він уткнувся обличчям у холодне хутро, вогке від осінньої мряки. Сестра легенько поколихувала його, а він думав: «Яке мені діло, де вона була? Зате прийшла зразу до мене». Але його серце стискалося й завмирало від дивної суміші почуттів: пекучої туги й солодкого запаморочення пахощами.

— Що з тобою, Їржику? — раптом злякано скрикнула вона.

— Нічого, — вколисаний, мовив він. — Приходила Тільда.

— Тільда? — перепитала Ружена й заціпеніла. Якусь хвилину вона мовчала, тоді промовила: — Пусти!.. Що вона казала?

— Нічого.

— Мабуть, про мене говорила? Щось негарне?

— Та… дещо там.

Ружена розплакалася злими слізьми.

— Паскуда! Вона б рада мене з'їсти! Хіба я винна, що в них усякі там невдачі? Певне, прийшла, бо… бо… бо звідкись дізналася, що ти для мене зробив! Якби в них усе було гаразд, то й не спитала б про тебе! Отака підлота! Вона все рада загарбати собі… тільки про себе думає… про своїх дітей… отих гидких пуцьверінків!

— Годі, не треба про це, — попросив Їржі. Та Ружена, плачучи, нарікала далі:

— Вона хоче мені життя зіпсувати! Тільки-но я якийсь просвіток побачила, як вона вже тут, клепле на мене, хоче відібрати… Невже ти віриш у те, що вона набалакала?

— Ні.

— Я ж нічого не хочу, тільки волі. Невже я не маю права на дрібочку щастя? Мені треба так небагато, я тут була така щаслива, а вона прийшла і…

— Не бійся, — відказав Їржі й підвівся засвітити лампу, Ружена зразу перестала плакати. Він втупив у неї пильний погляд, ніби вперше бачив її. Дивиться в підлогу, губи в неї тремтять… Але яка гарна й молода! Вона в новій сукні, руки туго обтягнені рукавичками, на ногах шовкові панчохи… Маленькі нервові пальці перебирають торочки вистріпаного чохла на канапі.

— Вибач, — зітхнувши, сказав Їржі, — мені треба попрацювати.

Ружена слухняно встала.

— Ох, Їрко… — почала вона й затнулася, не знаючи, що казати далі. Вона стояла перед братом, притискаючи руки до грудей, як живе втілення страху: очі неспокійно бігають, у погляді мука, губи побіліли.

— Не турбуйся, — сказав він і сів працювати. Другого дня він сидів над паперами, поки не смеркло.

Намагався з головою поринути в роботу, силував себе працювати швидше й швидше, але крізь те силуване завзяття раз у раз проривався гострий біль.

Нарешті прийшла Ружена.

— Пишися не заважатиму, — шепнула вона, сіла на канапу й сиділа тихенько, але Їржі весь час відчував на собі її тривожний і пильний погляд.

— Чого ти не зайшов до мене? — раптом спитала вона. — Я сьогодні весь час була дома.

В цих словах він почув признання, яке зворушило його. Він поклав ручку й обернувся до сестри; вона була в чорному, немов покутниця, блідіша на обличчі, ніж звичайно, і видно було, як захололи її руки, безпорадно складені на колінах.

— У мене холоднувато, — буркнув він, ніби перепрошуючи, й заговорив до сестри, як завжди, спокійним тоном, намагаючись не зачіпати вчорашнього. Вона відповідала покірно й ласкаво, ніби вдячна дитина.

— Щоб ти знав, Тільда… — вихопилось у неї несподівано. — Їм не щастить, бо її чоловік дурний. Поручився за когось, а потім мусив заплатити. Звісно, сам винен, треба було подумати про дітей, та що ж, як він такий нетямущий! Він держав комерційного агента, так той його обікрав, і взагалі він вірить абикому… Ти знаєш, що його обвинувачують в умисному банкрутстві?

— Нічого я не знаю, — ухильно відказав Їржі. Він бачив, що сестра думала про це цілу ніч, і йому стало якось наче соромно. Ружена не відчувала його мовчазної нехоті; розпалившись, вона зразу виклала свій найбільший козир:

— Вони вже просили мого чоловіка, щоб допоміг їм; але він розвідав, що треба, й тільки посміявся… Сказав — дати їм гроші це однаково що викинути, у них пасив триста тисяч. Треба дурнем бути, щоб позичити їм хоч один гелер — то були б пропащі гроші.

— Навіщо ти мені це розказуєш?

— А просто, щоб ти знав, — Ружена перейшла на веселіший тон. — Бо ти такий добряга, що дав би себе дочиста обібрати…

— Що ж, спасибі, — відказав він, не спускаючи з неї очей.

Ружена була напружена, мов тятива лука; їй, видно, кортіло сказати й більше, але її бентежила братова уважність; їй стало страшно, що вона може перебрати міру. Вона стала просити, щоб знайшов їй якусь роботу, бо вона нікому, нікому в світі не хоче бути тягарем. Вона ощадитиме на всьому, і помешкання можна знайти дешевше… Ось, ось зараз вона, мабуть, запропонує йому бути в нього за господиню. Їржі чекав тих слів нетерпляче, аж серце калатало в грудях, але вона відвернула погляд і заговорила про щось інше.

Через день надійшов лист від Тільди:

Їржі відкинув листа геть. Йому стало гірко й гидко. Від паперів, розікладених на столі, на нього війнуло безнадійною пусткою, до горла підступив важкий клубок огиди. Він покинув усе й пішов до Ружени. Але вже біля її дверей, на сходах, махнув рукою й подався вештатись вулицями. Побачивши здалеку молоду жінку в хутрі, під руку з офіцером, побіг за ними, мов ревнивець; але то була не Ружена. Він зазирав у ясні жіночі очі, чув сміх із рожевих уст; бачив жінок, що аж світилися щастям, сповнені щирості, радості й краси. Нарешті, втомлений, він вернувся додому. На канапі лежала Ружена й плакала. Тільдин лист валявся, розгорнений, долі.

— Посоромилась би, погань! — гнівно хлипала Ружена. — Вона хоче обікрасти тебе, Їрко, геть обчистити. Не вір їй, жодному слову не вір. Тобі й невтямки, яка вона проноза й жаднюга! За що вона на мене напалася? Що я їй зробила? Через твої гроші… отак мене… паплюжити! Адже їй тільки твої гроші й потрібні. Ну хіба не гидота?

— У неї ж діти, Ружено, — тихо нагадав Їржі.

— Було б не плодити їх! — злісно вигукнула Ружена, душачися слізьми. — Вона завжди нас оббирала, бо тільки гроші й любить! Задля грошей і заміж вийшла, ще змалечку хвалилася, що буде багата… Гидка, ница, дурна — ну скажи, Їржі, що в ній доброго? А знаєш, яка вона була, коли вони жили заможно? Гладка, пихата, насуплена… А тепер хоче… відняти в мене… Їржі, невже ти погодишся? Виженеш мене? Я краще втоплюсь, а до чоловіка не вернуся!

Їржі слухав, похиливши голову. Так, тепер його сестра захищає все, що має, — своє кохання, своє щастя. Вона плаче від люті, в її голосі бринить жагуча ненависть до інших — до Тільди, але також і до нього, Їржі, бо він може все відняти в неї. Гроші! Це слово боляче шпигало Їржі щоразу, як Ружена його вимовляла; воно здавалося йому безсоромним, брудним, образливим…

— Це було мені мов манна небесна, коли ти запропонував мені гроші, — плакала Ружена. — Адже це для мене воля, це все на світі! Я ж не просила їх у тебе, Їрко, то нащо було давати, коли думав забрати назад?.. Тепер, коли вони мені такі потрібні…

Їржі вже не слухав. Сестрині нарікання, вигуки, плач він чув ніби здалеку. Його гнітило безмежне приниження. Гроші, гроші… Хіба тут ішлося про самі гроші? Господи, що ж це таке скоїлося! Чому такою черствою стала замучена турботами дбайлива мати Тільда, чому так злісно кричить друга сестра, чому зачерствіло й сповнилось апатії його власне серце? Хіба ж тут у грошах річ? Їржі сам здивувався, відчувши, що здатен образити Ружену, що йому навіть хочеться сказати їй щось жорстоке, принизливе, гордовите.

Його ніби підняло зі стільця.

— Стривай, — сказав він холодно. — Це мої гроші. І я… — докінчив він із промовистим заперечним жестом, — я передумав!

Ружена схопилась із ляком в очах.

— Ти… ти… — затинаючись, почала вона. — Ну звісно… аякже… Пробач, Їрко… ти, мабуть, не так мене зрозумів… я зовсім не хотіла…

— Гаразд, гаразд, — сухо перебив її він. — Я кажу, що передумав.

В Ружениних очах блиснула ненависть; але вона тільки закусила губу, похилила голову і пішла.

Другого дня до нього з'явився ще один гість — Тільдин чоловік. Його червоне обличчя і вся постать виражали розгубленість і якусь собачу покору. Їржі душили сором і злість, і він навіть не сів, щоб не пропонувати стільця гостеві.

— Чого ви хочете? — спитав він байдужим чиновницьким голосом.

Неповороткий чоловік здригнувся й видушив із себе:

— Я… я… тобто Тільда… передає вам ті документи… що ви хотіли… — І почав гарячково шукати щось у кишенях.

Іржі відмахнувся:

— Нічого я не хотів. Запала прикра мовчанка.

— Тільда писала вам… — знову заговорив невдаха фабрикант, почервонівши ще дужче, — що наша фабрика… ну, коротше кажучи… якби ви захотіли вкласти свій пай…

Їржі мовчав, не бажаючи допомогти йому й словом.

— Бачте… справи наші не такі вже кепські… і якби ви захотіли вкласти щось… коротше кажучи… перспективи є… І ви, як співвласник…

Двері тихо відчинились, і на порозі стала Ружена. Вона остовпіла, пробачивши Тільдиного чоловіка.

— Що тобі? — гостро спитав Їржі.

— Їрко… — шепнула Ружена.

— До мене прийшли, — відрубав Їржі й обернувся до гостя. — Я вас слухаю.

Ружена не ворухнулася. Тільдин чоловік аж упрів від сорому й страху.

— Ось… будь ласка… ті папери… листи від її чоловіка, він нам писав… І інші докази… ми їх добули…

Ружена вхопилася за одвірок.

— Ану покажіть, — сказав Їржі, взяв листи, подивився на верхній, ніби хотів його прочитати, але раптом зіжмакав їх усі й простяг Ружені.

— На, забирай, — із злою усмішкою сказав він. — І пробач, мені ніколи. І до банку більш не ходи… по ті гроші. Ти їх не одержиш.

Ружена мовчки позадкувала від нього. Обличчя у неї було землисто-бліде.

Зачинивши двері, Їржі хрипко спитав:

— Ну, так що там з вашою фабрикою?

— Та… перспективи дуже добрі… І якби знайти капітал… поки що, звичайно, без процентів…

— Слухайте, — перебив його Їржі, не церемонячись. — Я знаю, що ви самі винні в усьому; я маю відомості, що ви людина необачна… І взагалі не ділова…

— Я б… я б доклав усіх сил… — мимрив Тільдин чоловік, дивлячись на нього по-собачому влесливо.

Їржі відвів погляд і сказав, здвигнувши плечима:

— Як же я можу довіряти вам?

— Запевняю вас… я б не зловжив вашою довірою… і взагалі… У нас же діти!

Страшний, пекучий жаль обпалив серце Їржі.

— Прийдіть… за рік, — докінчив він, зібравши всі рештки волі.

— За рік… боже! — зітхнув зять, і його безбарвні очі налилися слізьми.

— На все добре, — сказав Їржі й подав йому руку. Зять не помітив тієї руки; зачіпаючись за стільці, він дійшов до дверей і намацав клямку.

— Бувайте здорові, — надломленим голосом попрощався він. — І… щиро вам дякую.

Їржі лишився сам. Від жахливої кволості в нього аж піт на лобі виступив. Він іще зібрав розкладені на столі папери й покликав господиню. Коли вона ввійшла, він ходив по кімнаті, держачись обома руками за груди, і вже не пам'ятав, нащо кликав її.

— Стривайте, — згадав він, коли господиня вже виходила. — Як прийде сьогодні… чи завтра., чи взагалі будь-коли моя сестра Ружена, скажіть, що я нездужаю… І просив нікого до мене не пускати.

Тоді ліг на свою стару канапу і втупив очі в нове павутиння, що з'явилось у кутку в нього над головою.

СОРОЧКИ

Хоч як намагався він думати про зовсім інші, безмірно важливіші речі, до нього невідчепно верталася прикра думка: служниця обкрадає його. Стільки років вона в нього прослужила, і він уже звик не дбати про своє майно. Знав, що в комоді лежить білизна: вранці висунеш шухляду й береш свіжу сорочку. Час від часу — він і не пам'ятав, як часто це бувало — Йоганка показує йому зношену сорочку: мовляв, уже всі такі, треба нові купувати, пане. Гаразд — він іде до першої-ліпшої крамниці й купує шість сорочок, невиразно пригадуючи, що так недавно вже купив щось. «Які тепер товари погані», — думає. А ще ж скільки всякої всячини треба мати, хоч ти й удівець: комірці, краватки, костюми, черевики, мило… Усе це треба час від часу підкуповувати, але на старій людині все чогось відразу старіє, чи бозна-що з ним робиться: раз по раз купуєш щось нове, а відчини шафу — і там теліпається кілька приношених, вигорілих костюмів: не добереш, коли їх і пошито. Та дарма, зате не треба нічим клопотатись: Йоганка про все подумає.

І ось аж тепер, через стільки років, він здогадався, що його весь час обкрадають. Вийшло це так: уранці він одержав запрошення на банкет. Господи, він цілі роки ніде не бував; у нього так мало знайомих, що це несподіване запрошення зовсім збентежило його. Він і зрадів страшенно, і злякався. Насамперед кинувся до комода; чи є в нього пристойна сорочка? Вийняв із шухляди всі, але серед них не було жодної не витертої на манжетах чи манишці. Тоді він покликав Йоганку й спитав, чи не знайдеться де в неї кращої сорочки.

Йоганка ковтнула слину, помовчала трохи, а тоді твердо сказала, що вже час купувати нові, бо їй уже несила лагодити, все таке благеньке, аж світиться… Він, правда, невиразно пам'ятав, ніби недавно купував щось, але не мав певності, тож змовчав і почав одягатися, щоб піти до крамниці. Заразом він почав «наводити лад» у кишенях — повиймав усі старі папірці, щоб сховати їх чи повикидати. І серед них знайшов останній рахунок за сорочки: заплачено такого й такого числа. Всього півтора місяця тому. Півтора місяця тому куплено шість сорочок. Ось що він відкрив!

Він уже не пішов купувати сорочки, а став ходити по кімнаті й думати. Перебирав у пам'яті всі роки, прожиті в самоті; після смерті дружини Йоганка була йому за господиню, і в нього ніколи, ані на мить не виникла підозра чи недовіра; але тепер йому аж серце стислось: адже його весь цей час обкрадали! Він розглядівся довкола себе, і хоч не міг сказати, чого саме бракує, але враз побачив, яка тут пустка. Спробував пригадати, як було в кімнаті колись: більше речей, більше затишку, більше інтимності… Стривожений, він відчинив шафу, де на пам'ять про дружину лежали її речі: вбрання, білизна… Там лежало кілька старих одежин, і від них війнуло давниною. Господи, де ж поділося все, що лишилось по небіжчиці?

Він зачинив шафу й став силувати себе думати про інше — наприклад, про банкет увечері. Але спогад про минулі літа був невідчепний. Тепер вони здавалися ще самотнішими, прикрішими, убогішими, ніж були. Наче хтось пограбував його минуле, і від нього тепер віяло тугою й порожнечею. А він же часом бував тоді й задоволений, немов заколисаний у дрімоту; але тепер він з жахом згадував ту дрімоту осамотненої людини, в якої чужі руки викрадають навіть подушку з-під голови; і його пойняла така туга, якої він не відчував від того дня… від того дня, коли вернувся з похорону. Враз його охопило почуття, що він старий і безсилий, що життя було занадто жорстоке до нього.

Одного він ніяк не міг зрозуміти: нащо вона крала його речі? Навіщо вони їй здалися? «А… — раптом пригадав він із злісним задоволенням. — Авжеж, так воно й є. У неї десь є небіж, і вона його любить до нестями. Чи ж не доводилось мені безліч разів вислухувати її просторікання про те чудо? Авжеж, вона навіть фотографію його мені показувала: кучерявий чуб, кирпатий ніс і якісь дивовижно нахабні вусики; а вона тоді аж сльозу пустила з гордості й розчулення. То ось куди пливе все моє!» — сказав він собі. Його охопила страшенна лють; він вибіг на кухню, налаяв Йоганку клятою бабегою й утік назад до кімнати, а вона перелякано вирячила вслід йому сльозаві, банькаті, як у старої овечки, очі.

Того дня він уже з нею не розмовляв; вона ображено зітхала й жбурляла все, що трапляло їй у руки, бо ніяк не могла зрозуміти, що сталося. По обіді він почав ревізувати всі шухляди й шафи, і йому відкрилося справжнє страхіття. Він пригадував то ту, то ту річ, яка колись була в нього, деякі родинні реліквії, що тепер здавались йому надзвичайно цінними. А тепер із них не лишилось нічого, нічогісінько. Наче після пожежі! Він мало не плакав із злості й безпорадності.

Засапаний, запорошений, сидів він серед повисовуваних шухляд і держав у руці єдину вцілілу реліквію: гаптований бісером дірявий батьків гаманець. Скільки ж років мусила вона красти, поки спустошила все! Він нетямився з люті; якби вона тепер нагодилася, він би вдарив її в обличчя. «Що мені з нею зробити? — питав він себе, аж тремтячи. — Вигнати негайно? Заявити в поліцію? Але ж хто мені завтра зварить їсти? Піду в ресторан, — вирішив він. — Але хто мені нагріє води й витопить грубку?» Як лиш міг, відганяв цю турботу. «Завтра придумаю, — заспокоював він себе, — щось знайдеться, невже я від неї залежу?» І все ж це гнітило його більше, ніж він собі признавався. Тільки свідомість кривди й необхідності відплати за неї давала йому якусь відвагу.

Коли смеркло, він уже настільки взяв себе в руки, що вийшов на кухню, сказав Йоганці байдужим голосом: «Сходіть туди й туди», — і дав їй якесь негайне доручення — складне й не дуже правдоподібне; він довго сушив голову, поки його придумав. Йоганка не сказала нічого й з міною нещасної жертви стала збиратися. Врешті за нею клацнув замок, і він лишився сам. Серце його калатало, коли він навшпиньки підійшов до кухонних дверей; уже поклавши руку на клямку, він знов завагався, його охопив жахливий сором. Ні, він нізащо не наважиться відчинити її шафу… Наче злодій! Та вже коли він хотів облишити задумане, все вийшло якось само собою: він відчинив двері і ввійшов.

Кухня аж сяяла чистотою. Ось Йоганчина шафа, але вона ж замкнена, а ключа нема. Аж тепер він по-справжньому наважився й спробував відчинити шафу кухонним ножем, але тільки подряпав. Обшукав усі шухлядки, перепробував усі свої ключі, морочився, аж нетямлячись, із півгодини, поки врешті виявив, що шафа взагалі не замкнена і що її можна відчинити гачком для черевиків.

На поличках лежала гарно випрасувана, рівненько поскладана білизна. І якраз зверху — шість нових сорочок, ще обв'язаних блакитною стьожкою з крамниці. В картонній коробочці — дружинина брошка з темним аметистом, батькові перламутрові запонки, портрет матері, мальований на слоновій кістці — господи, й на це понадилась! Він став виймати з шафи все, що там було; знайшов свої шкарпетки й комірці, коробку мила, зубні щітки, старомодну атласну жилетку, наволочки, старий офіцерський пістолет, прокурений і ні на що не придатний янтарний мундштук. То вже були тільки залишки його добра; більша частина, очевидно, давно помандрувала до кучерявого небожа. Гнівний запал минувся, лишився тільки сповнений смутку докір: «Так ось воно як! Йоганко, Йоганко, за що ж ви так зі мною?..»

Він переніс до своєї кімнати річ за річчю й порозкладав на столі; вийшла ціла виставка всякої всячини. Те, що було Йоганчине, він повкидав назад до шафи в кухні; навіть хотів поскладати рівненько, але тільки спробував невміло — й покинув, лишивши шафу розчиненою, мов після грабунку. А потім його взяв страх, що Йоганка скоро вернеться й доведеться серйозно говорити з нею… Це сповнило його такою нехіттю, що він почав квапливо одягатися. «Скажу завтра — чи не однаково… На сьогодні з неї вистачить: вона ж побачить, що я вже все знаю». Він надів одну з нових сорочок; вона була цупка, наче паперова, і він ніяк не міг застебнути комірець. А Йоганка ось-ось мала вернутися.

Він хутенько натяг стару сорочку, не зважаючи вже на те, яка вона виношена, і, тільки-но одягшись, крадькома вислизнув з дому, мов злодій. Цілу годину тинявся він вулицями під дощем, бо йти на банкет було ще рано. На банкеті йому було самотньо; він пробував по-дружньому заговорити з давніми знайомими, але нічого не виходило: минулі літа ніби муром розгороджували їх, і вони ледве розуміли один одного! Але він ні на кого не ображався; став осторонь, трохи очманілий від світла й гомону, і всміхався… аж раптом його знову охопив ляк: «Боже, який у мене вигляд! Манжети вистріпані, ось на фраку плями, а черевики які, господи!» Ладний провалитися крізь землю, він став оглядатися; але кругом були сліпучо-білі манишки. Ох, якби непомітно зникнути… Йому було страшно, що всі зразу повитріщаються на нього, тільки-но він ступне до дверей. Аж спітнілий від хвилювання, він, удаючи, ніби стоїть нерухомо, помаленьку пересувався до виходу. Ось до нього підійшов і заговорив давній знайомий, товариш по гімназії. Цього ще бракувало! Він відповідав плутано, неуважно, мало не образив його; а коли знову лишився сам, з полегкістю перевів дух і зміряв очима, чи далеко ще до дверей. Нарешті якось вислизнув і подався додому; ще не було й дванадцятої години.

Дорогою йому знов згадалася Йоганка. Збуджений швидкою ходою, він почав придумувати, що скаже їй. З надзвичайною легкістю народжувалися в голові довгі, енергійні, сповнені гідності речення — ціла промова, в якій був суворий осуд, але закінчувалась вона доброзичливо. Так, доброзичливо, бо врешті він їй пробачить. Не вижене її зі служби. Йоганка плакатиме й проситиметься, обіцятиме виправитись, а він вислухає її мовчки, незворушно, але врешті поважно скаже: «Йоганко, я дам вам нагоду відпокутувати свою невдячність; будьте чесна й вірна, більше нічого я від вас не вимагаю. Я старий чоловік і не хочу бути жорстоким».

Його так захопили ці думки, що він і незчувся, як дійшов додому й відімкнув двері. На кухні ще світилося. Він зазирнув туди крізь завіску на дверях — і сторопів. Що це таке? Йоганка, вся червона, спухла від плачу, бігає по кухні й кидає свої речі у валізу. Він був приголомшений. Нащо ця валіза? Він пройшов до своєї кімнати навшпиньки, спантеличений, пригнічений, прибитий. Невже Йоганка йде геть?

Ось на столі лежать усі ті речі, що вона в нього накрала. Він доторкнувся до них, але вони вже нітрохи не тішили його. «Ага, — подумав він, — Йоганка побачила, що я вже все знаю, вирішила, що я її негайно прожену, і тому вже складається. Гаразд, хай думає так… до ранку, і це буде їй кара. Аж уранці я поговорю з нею. Але, може… може, вона ще сьогодні прийде перепрошувати! Плакатиме, на коліна впаде… Гаразд, Йоганко, я не хочу бути жорстоким: можете залишитися».

Не скидаючи фрака, він сів і став чекати. В домі було вже тихо, зовсім тихо; він чув із кухні кожен Йоганчин крок. Ось вона люто грюкнула віком валізи… І знов тиша. Що це? Він перелякано схопився й прислухався. Протягле, жахливе, просто-таки нелюдське виття. Ось воно розсипалося на дрібне істеричне хлипання. Гупнули об підлогу коліна, почувся тоненький стогін. Йоганка плаче. Він, правда, чекав чогось — але ж не такого. Він стояв, слухаючи, що робиться за стіною, в кухні, і серце його калатало. Та чути було тільки плач. Ось зараз Йоганка отямиться й прийде проситися.

Він почав ходити по кімнаті, силкуючись вернути собі певність; але Йоганка не йшла. Час від часу він зупинявся, прислухаючись. А плач не стихав, протяглий і монотонний, ніби виття. Його вжахнув такий страшний розпач. «Зараз піду до неї, — вирішив він, — і скажу тільки: «Гаразд, запам'ятайте собі, Йоганко, і більш не плачте. Я вам пробачу, якщо надалі будете чесна».

І раптом почулася швидка хода, розчинилися двері, на порозі стала Йоганка, стоїть і виє; на її опухле від плачу обличчя страшно дивитися.

— Йоганко, — видушив він із себе.

— Оце… оце таке… я в вас заслужила, — кричить служниця. — Такої дяки діждала… Як із злодійкою… Отака ганьба!

— Але ж, Йоганко! — зі страхом вигукнув він. — Ви ж узяли в мене оце все, бачите? Хіба неправда? Взяли чи ні?

Та Йоганка не чує.

— Як мені це терпіти!.. Такий сором! Обшукують шафу… ніби… якійсь… циганці! Отак мене зганьбити… мене!.. Хіба можна так робити… Яке ви маєте право… ображати… Я такого зроду… зроду не сподівалась! Чи я злодійка? Я, я злодійка? — вигукувала вона з пекучим болем. — Я? З такої родини! Не чекала я цього… І не заслужила!

— Але ж… Йоганко! — сказав він приголомшено. — Майте ж розум. Як ці речі попали до вашої шафи? Це все ваше чи моє? Кажіть, це ваше?

— Не хочу нічого слухати! — схлипувала Йоганка. — Господи, яка ганьба!.. Наче я… злодійка якась!.. Шафу обшукувати… Зараз, зараз іду від вас! — вигукнула вона в страшному збудженні. — Й до ранку не зостануся! Ні… ні…

— Але ж я не хочу вас виганяти! — збентежено заперечив він. — Зоставайтесь у мене, Йоганко. Сталося — сталося, буває й гірше… Адже я й не сказав вам нічого. Тож не плачте!

— Найміть собі іншу, — душиться слізьми Йоганка. — Я тут і до ранку не зостануся!.. Чи я… собака… щоб усе терпіти!.. Ні, не зостануся, — розпачливо вереснула вона, — хоч тисячі мені обіцяйте! Краще під тином ночувати…

— Та чому ж, Йоганко, — безпорадно захищався він. — Чи я вас так скривдив? Не відмагатиметеся ж ви…

— Ні, не скривдили! — кричить Йоганка ще розпачливіше. — Це не кривда… обшукувати шафу… мов у злодійки! Це нічого… Це я маю стерпіти… Так мене ще ніхто не ганьбив… Чи я… хвойда яка! — заридала вона конвульсивно й вибігла, грюкнувши дверима.

Він стояв остовпілий. Замість каяття — отаке! Що ж це робиться? Крала без сорому — це, бач, нічого, але її образило, що він про все дізнався; бути злодійкою вона не соромиться, але її страшенно мучить те, що її вважають злодійкою… Чи вона сповна розуму?

Та помалу йому ставало все більше й більше шкода її. «От бач, — казав він собі, — у кожної людини є своє слабке місце, і нічим не образиш її так, як тим, що відкриєш його. Ох, яка безмежна моральна вразливість у винної людини! Яка вона слабка душевно в своїх гріхах! Зачепи приховане в ній зло, і що почуєш? Крик болю й образи! Невже ти не бачиш, що, бажаючи засудити винного, засуджуєш ображеного?»

Із кухні чути було плач, приглушений ковдрою. Він хотів увійти, але двері були замкнені. Стоячи під дверима, він довго умовляв Йоганку, сварив, заспокоював, але відповіддю було тільки ридання, дедалі бурхливіше й голосніше. Він вернувся до своєї кімнати, пригнічений безсилим жалем. На столі ще лежали накрадені речі — гарні нові сорочки, купа білизни, родинні пам'ятки і ще бозна-що. Він торкнув їх пальцем, але від того доторку тільки тяжчі стали смуток і самотність.

ВОРОЖКА[191]

Кожен, хто хоч трохи знає світ, збагне, що ця історія не могла відбутись ні в нас, ні у Франції, ні в Німеччині, бо в цих країнах, як відомо, судді повинні судити й карати правопорушників згідно з буквою закону, а не так, як підказує їм власний здоровий глузд і сумління, А оскільки в цій історії виступає суддя, який виносить вирок, керуючись не статтями кодексу, а здоровим людським розумом, очевидно, що описана далі пригода могла статися тільки в Англії й більш ніде. І справді, вона сталась у Лондоні — точніше кажучи, в Кенсінгтоні[192]… ні, стривайте, мабуть, у Бромптоні[193] чи в Бейсуотері. Одне слово, десь там. Той суддя, про якого піде мова, був магістр права Келлі, а жінка, яку він судив, звалася просто Майєрс. Місіс Едіт Майєрс.

Річ у тому, що ця дама, взагалі цілком гідна пошани, привернула увагу комісара поліції Маклірі. І якось увечері містер Маклірі сказав своїй дружині:

— Люба моя, мені не йде з думки ота місіс Майєрс. Я б хотів знати, з чого вона живе. Сама поміркуй: тепер, у лютому, вона посилає служницю по спаржу. Далі я з'ясував, що до неї щодня приходить десятків до двох жінок. Усіляких — від крамарки й до герцогині. Я знаю, серденько, ти скажеш, що вона, певне, ворожить. Може, й так, та чи це не ширма для чогось іншого — приміром, звідництва або шпигунства? Варто було б з'ясувати.

— Гаразд, Бобе, — відказала його славна жіночка, — полиш це на мене.

Отож наступного дня місіс Маклірі — звісно, без шлюбної обручки, а вбрана й зачесана, як дівуля-перестарок, що намагається молодитись, із боязкою міною на лиці подзвонила біля дверей місіс Майєрс у Бейсуотері чи в Мерілебоні. Їй довелося часинку почекати, поки місіс Майєрс прийняла її.

— Сядьте, дитино моя, — сказала їй літня дама, пильно обдивившись несміливу відвідувачку. — Чим я можу вам прислужитися?

— Я… я… — затинаючись, почала місіс Маклірі. — Мені завтра сповниться двадцять років… То я б дуже хотіла знати свою долю.

— Ну що ви, міс… пробачте, як вас звуть? — відказала місіс Майєрс і, вхопивши колоду карт, заходилась енергійно тасувати їх.

— Джонс, — підказала місіс Маклірі.

— Люба міс Джонс, — повела далі місіс Майєрс, — ви помилились; я не ворожка. Хіба вряди-годи своїм знайомим розкину карти, як кожна стара жінка. Зніміть карти лівою рукою й розкладіть на п'ять купок. Гаразд. Буває, що й поворожу для розваги, але взагалі… О, диви! — вигукнула вона, перевернувши першу купку. — Бубна. Це означає гроші. І червовий валет. Чудова карта!

— Ах! — зраділа місіс Маклірі. — А далі?

— Бубновий валет, — сказала місіс Майєрс, піднявши другу купку. — Винова десятка — дорога. А ось і жир! — скрикнула вона. — Жирові карти — це завжди клопіт; але під кінець — червова дама.

— А що це означає? — спитала місіс Маклірі, вирячивши очі, нібито в подиві.

— Знов бубна, — замислилась місіс Майєрс над третьою купкою. — Дитя моє, ви будете дуже багаті; а кому далека дорога — ще не знаю, чи вам, чи комусь близькому для вас.

— Я маю поїхати до тітки в Саутгемптон, — відказала місіс Маклірі.

— Оце й є далека дорога, — підтвердила місіс Майєрс, перевертаючи четверту купку. — Хтось вам перешкоджатиме, якийсь літній чоловік…

— Мабуть, тато! — вигукнула місіс Маклірі.

— Ну, а ось і воно! — урочисто оголосила місіс Майєрс над п'ятою купкою. — Люба міс Джонс, такої щасливої карти я ще зроду не бачила. Не мине й року, як ви вийдете заміж; вас візьме дуже, дуже багатий молодий чоловік, мільйонер; певне, комерсант, бо він часто буває в дорозі. Та спершу вам доведеться подолати великі перешкоди, якийсь літній чоловік вам боронитиме, але ви повинні стояти на своєму. А як одружитесь, то виїдете далеко-далеко, найскоріш за море. Будьте ласкаві пожертвувати одну гінею на навернення до християнства нещасних чорношкірих.

— Я вам така вдячна, — прощебетала місіс Маклірі, дістаючи з сумочки фунт і шилінг. — Така вдячна! А скажіть, місіс Майєрс, коли без тих перешкод — скільки це коштуватиме?

— Карт не підкупите, — відказала старенька дама з гідністю. — А хто ваш татусь?

— Він у поліції служить, — з невинною міною збрехала місіс Маклірі. — В секретному відділі, знаєте?

— А… — протягла старенька й вийняла з колоди три карти. — О, кепське діло, дуже кепське… Скажіть йому, дитя моє, що йому загрожує велика небезпека. Хай прийде до мене, то довідається більше. До мене зі Скотленд-Ярду багато хто ходить, кажуть мені все, що їм серце гнітить, а я їм ворожу. Так, так, пришліть свого татуся до мене. Кажете, він служить у політичному відділі? Містер Джонс? Перекажіть йому, що я його чекатиму. На все добре, люба міс Джонс… Хто там далі?

— Не подобається мені це діло, — сказав містер Маклірі, замислено пошкрябавши потилицю. — Нітрохи не подобається, Кеті. Чого ця жінка так зацікавилася твоїм небіжчиком татом? А крім того, насправді її прізвище не Майєрс, а Майєргофер, і родом вона з Любека. Бісова німкеня, як же її вивести на чисту воду? Ставлю п'ять проти одного, що вона вивідує у людей речі, до яких їй не повинно бути діла. Знаєш що, я доповім про неї начальству.

Містер Маклірі справді доповів начальству; як не дивно, але воно не відмахнулось, і тому шановну місіс Майєрс викликали до судді Келлі.

— Це правда, місіс Майєрс, що ви ворожите людям на картах? — спитав суддя.

— Ох боже, — зітхнула старенька, — треба ж людині з чогось жити, добродію! Не піду ж я в своїх літах танцювати у вар'єте.

— Гм… — гмукнув містер Келлі. — Але на вас ось є скарга, що ви ворожите погано. А це, шановна пані Майєрс, однаково що замість шоколаду продавати плитки глини. За гінею люди мають право сподіватися справжньої ворожби. Даруйте, але як це ви беретесь ворожити, не вміючи?

— А декотрі не скаржаться, — почала виправдовуватися старенька. — Розумієте, я провіщаю людям те, що їм до вподоби. Невже така втіха не варта кількох шилінгів, добродію? А часом буває, що й угадаєш. Ось недавно мені одна жінка сказала: «Місіс Майєрс, мені ще ніхто ніколи не ворожив так добре, як ви». Вона живе в Сент-Джонс-Вуді[194] й розводиться з чоловіком.

— Стривайте, — зупинив її суддя. — У нас є один свідок, що свідчитиме проти вас. Місіс Маклірі, розкажіть нам, як воно було.

— Місіс Майєрс наворожила мені, — заторохтіла місіс Маклірі, — що не мине й року, як я вийду заміж за дуже багатого молодого чоловіка і виїду з ним кудись за море.

— А чого саме за море? — спитав суддя.

— Бо в другій купці була винова десятка, а це, сказала мені місіс Майєрс, нібито означає дорогу.

— Дурниця, — буркнув суддя. — Винова десятка означає надію. Дорогу віщує виновий валет; а коли поряд із ним бубнова сімка, це далека дорога, з якої буде зиск. Мене ви не заморочите, місіс Майєрс. Ви ще наворожили свідкові, що не мине й року, як вона вийде за молодого багатія, а тим часом вона вже три роки замужем за комісаром поліції Маклірі. Як ви поясните таку нісенітницю, місіс Майєрс?

— Ну що ж, буває, що й помилишся, — спокійно відказала старенька. — Ця дамочка прийшла до мене вичепурена, як на танці, а ліва рукавичка розірвана; я й подумала, що грошей у неї не густо, а пофорсити любить. Сказала, що їй двадцять років, а насправді — всі двадцять п'ять…

— Двадцять чотири, — вихопилась місіс Маклірі.

— Однаково. Я й подумала, що їй заміж припікає: адже вона вдавала з себе дівчину. Тому я й наворожила їй заміжжя й багатого жениха: мені здалося, що так я їй найбільше догоджу.

— А що то за перешкоди, літній чоловік і дорога за море? — спитала місіс Маклірі.

— Просто аби більше сказати, — пояснила місіс Майєрс спокійно. — За гінею люди хочуть почути цілу купу всякої всячини.

— Ну, цього досить, — сказав суддя. — Нікуди не дінешся, місіс Майєрс: так ворожити — це шахрайство. На картах треба розумітися. Правда, є різні теорії, але ніколи — затямте собі, ніколи — винова десятка не означає дороги. Вам доведеться заплатити п'ятдесят фунтів штрафу, як за фальсифікацію харчових продуктів або продаж неповноцінних товарів. Щодо вас, місіс Майєрс, є ще підозра, що ви, крім того, шпигунка, але в цьому ви, мабуть, не признаєтеся.

— Богом Всевишнім присягаюся! — заволала місіс Майєрс, але містер Келлі спинив її:

— Ну, ну, облишмо це; та оскільки ви чужоземка і не маєте певних джерел прибутку, політичні органи скористаються своїми повноваженнями і вишлють вас із країни. На все добре, місіс Майєрс; дякую вам, місіс Маклірі. Але застерігаю вас, що так ворожити — несумлінно й цинічно.

— От лихо, — зітхнула старенька, — Тільки-но розжилася трохи…

Десь за рік суддя Келлі зустрівся з комісаром Маклірі.

— Непогана погода, — привітно мовив суддя. — До речі, як себе почуває місіс Маклірі?

Містер Маклірі глянув на нього якось кисло і сказав трохи збентежено:

— Та знаєте, містере Келлі… ми з нею… розлучились.

— Не може бути! — вигукнув суддя. — Така гарненька, молоденька жіночка…

— Отож-бо, — буркнув містер Маклірі. — В неї раптом утелющився один молодий дженджик… мільйонер, якийсь там комерсант із Мельбурна… Я її відраджував, але… — містер Маклірі безнадійно махнув рукою. — Вже тиждень, як вони виїхали до Австралії.

ЯСНОВИДЕЦЬ[195]

— Повірте, пане прокуроре, мене не так легко обморочити, — запевнив пан Яновіц, — недарма ж я єврей. Але те, що робить цей чоловік, мені несила збагнути. Це не просто собі графологія, це бозна-що. Ви уявіть собі: йому дають зразок чийогось почерку в незаклеєному конверті, він навіть не подивиться на те письмо, тільки застромить у конверт пальці, мацає ними зразок, а сам кривить уста, наче в нього що болить. А за хвилинку починає змальовувати вам характер тієї людини, чиє письмо, та так змалює його, що ви рота роззявите. Як у око вліпить. Я йому дав у конверті лист від старого Вейнбергера, то він усе чисто вгадав; і що в нього діабет, і що він ось-ось збанкрутує. Що ви на це скажете?

— Нічого, — сухо відказав прокурор. — Може, він знає старого Вейнбергера.

— Та ж він і не бачив того листа! — запалився пан Яновіц. — Він каже, що кожне письмо має свій флюїд і той флюїд можна розпізнати дотиком. Каже, що це чисто фізичне явище, як радіо. Це не шарлатанство, пане прокуроре! Адже той князь Карадаг і грошей ні з кого не бере; він нібито з дуже старовинної родини, з Баку — це мені один росіянин казав. Та що я вам розповідатиму, прийдіть самі подивіться, він сьогодні ввечері буде у нас. Приходьте неодмінно!

— Слухайте, пане Яновіц, — сказав прокурор, — усе це дуже гарне, але чужоземцям я вірю хіба наполовину, особливо коли не знаю, з чого вони живуть; росіянам я вірю ще менше, а отим східним штукарям майже не вірю. А коли він, до всього, ще й князь, то я йому й зовсім не повірю. Де він, кажете, навчився такого? А, в Персії. Дайте спокій, пане Яновіц. Весь Схід — то поспіль шарлатанство.

— Ну що ви, пане прокуроре, — не здавався пан Яновіц. — Цей хлопчина пояснює все по-науковому: ніяких чарів, ніяких таємних сил, строго науковий метод, кажу вам.

— Значить, і поготів шарлатанство, — суворо мовив прокурор. — Пане Яновіц, я вам дивуюся: ви ціле життя обходились без суворих наукових методів, а тепер хвалитеся ними. Зрозумійте: якби там щось було, всі б уже давно знали, в чому річ. Хіба не правда?

— Атож, — трохи збентежено промовив пан Яновіц. — Та я на власні очі бачив, як він розгадав старого Вейнбергера до цяточки. Просто геніально! А знаєте що, пане прокуроре? Приходьте подивитись. Коли це дурисвітство, то ви його розгадаєте, ви ж на це спеціаліст, пане прокуроре, вас ніхто не обдурить.

— Так, навряд, — скромно підтвердив прокурор. — Ну гаразд, я прийду, пане Яновіц, але тільки щоб викрити того вашого феномена. У нас люди такі легковірні, аж сором бере. Але ви йому не кажіть, хто я такий; стривайте, я дам йому в конверті один рукопис — щось надзвичайне. Можете закластися, що я його спіймаю на шахрайстві.

Треба вам знати, що пан прокурор (чи, точніше кажучи, пан старший прокурор доктор права Клапка) на найближчій сесії суду присяжних мав виступати обвинувачем у справі Гуго Мюллера, якого мали судити за вбивство з заздалегідь обдуманим наміром. Гуго Мюллера, фабриканта-мільйонера, обвинувачували в тому, що він застрахував на величезну суму життя свого молодшого брата Отто, а потім утопив його в Доксанському ставку[196]. Крім того, була підозра, що він кілька років тому вирядив на той світ і свою коханку, але цього не можна було довести. Коротше кажучи, то була одна з тих великих справ, від яких пан прокурор сподівався лаврів, тому він працював над матеріалами слідства з усім тим завзяттям і проникливістю, що завдяки їм його вважали найгрізнішим серед обвинувачів. Справа не була зовсім ясна, і прокурор бозна-що дав би за один-однісінький прямий доказ, але поки що мусив розраховувати більше на свою красномовність, щоб домогтися від присяжних зашморга для вбивці: це, щоб ви знали, для кожного прокурора питання честі.

Пан Яновіц того вечора трошечки хвилювався.

— Князь Карадаг, — притишеним голосом відрекомендував він. — А це доктор Клапка. Ну, можна починати.

Прокурор допитливо придивився до екзотичного створіння: то був ще молодий, стрункий чоловік в окулярах, з обличчям тібетського монаха й тонкими злодійськими руками. «Шахрай», — вирішив прокурор.

— Пане Карадаг, — розсипався пан Яновіц, — прошу сюди, до цього столика. Мінеральну воду вже поставили. Будь ласка, засвітіть торшер, а люстру ми погасимо, щоб не заважала вам. Так… Панове, попрошу тихіше. Пан… м-м-м… ось пан Клапка приніс якийсь лист; чи не буде пан Карадаг такий ласкавий…

Прокурор відкашлявся й сів так, щоб добре бачити ясновидця.

— Ось цей зразок, — сказав він і дістав з нагрудної кишені незапечатаний конверт. — Прошу.

— Дякую, — втомлено відказав ясновидець, узяв конверт і, заплющивши очі, покрутив його в пальцях. Раптом він здригнувся й труснув головою. — Дивно! — промурмотів він і випив ковток води. Потім устромив у конверт свої тонкі пальці — й завмер. Здавалось, наче його жовтаве обличчя ще дужче зблідло.

В кімнаті стояла така тиша, що чути було, як ядушно хрипить пан Яновіц.

Тонкі губи князя Карадага тремтіли й кривились, ніби він держав у пальцях розжарене залізо; а на лобі в нього виступив піт.

— Я не можу витримати, — просичав він здушено, вийняв пальці з конверта, обтер їх хусточкою і якусь хвилинку водив ними по сукні столу, ніби гострив ніж; а потім знову нервово надпив води й обережно взяв конверт у руки.

— У тому, хто це писав, — заговорив він стримано, — у тому, хто це писав, є велика сила, але така сила… — він видимо підшукував слово. — Така сила, що чигає. Це чигання жахливе! — крикнув він і впустив конверт на стіл. — Не хотів би я, щоб цей чоловік був моїм ворогом!

— А чому? — не втримався прокурор. — Він вчинив щось лихе?

— Не питайте мене, — відказав ясновидець. — Кожне запитання підказує відповідь. Я тільки знаю, що він здатен учинити щось велике й страшне — що завгодно. В ньому є дивовижна сила волі… жадоба успіху… багатства… Життя ближнього не спинить його. Ні, він не звичайний злочинець: тигр також не злочинець, тигр — владар. Цей чоловік не здатен на підлоту, але він гадає, що життя людей підвладне йому. Вийшовши на влови, він бачить у людях тільки здобич. І вбиває їх.

— Він стоїть по той бік добра й зла, — видиму погоджуючись, промурмотів пан Клапка.

— Це тільки слова, — сказав князь Карадаг. — Ніхто не стоїть по той бік добра й зла. У цього чоловіка свої суворі моральні принципи: він нікому нічого не винен, він не краде й не бреше; убити — це для нього ніби дати мат на шахівниці. Така його гра, і в ній він чесно дотримує правил. — Ясновидець від напруження аж лоб наморщив. — Не розумію, що це. Бачу великий став, а на ньому моторний човен.

— А далі що? — скрикнув прокурор: йому аж дух перехопило.

— Далі не видно нічого, все як у тумані. Все якось дивно туманиться перед жорстокою й нещадною волею хижака, що прагне схопити здобич. Але в ньому немає пристрасті — лише холодний розум. Кожна подробиця тверезо обміркована. Він наче розв'язує математичну задачу або технічну проблему. Цей чоловік ніколи не жалкує за своїми вчинками. Він завжди певний себе і завжди спокійний за себе; він не знає докорів сумління. У мене таке враження, що він на все дивиться звисока; він надзвичайно пихатий і самолюбний. Йому приємно, що люди бояться його. — Ясновидець знову ковтнув води. — Але він ще й актор. У глибині душі він користолюбець, але схильний до позерства. Йому хочеться приголомшити світ своїми вчинками… Годі. Я втомився. Він мені гидкий.

— Слухайте, Яновіц, — схвильовано мовив прокурор, — ваш ясновидець справді якесь диво. Адже він змалював точний портрет. Сильна, рішуча людина, що бачить у інших тільки здобич і майстерно веде свою гру; раціоналіст, що холодно обмірковує всі свої вчинки й за жодним із них не жалкує; джентльмен і водночас актор. Пане Яновіц, ваш Карадаг розгадав його на всі сто процентів!

— От бачте, — зрадів Яновіц. — А не казав я вам? То був лист від Шліфена з Ліберець, правда?

— Якого там Шліфена! — вигукнув прокурор. — То був лист одного вбивці, пане Яновіц.

— Ти ба! — здивувався пан Яновіц. — А я думав, що це від текстильника Шліфена; бо він, знаєте, великий шахраюга, той Шліфен.

— Ні. Це був лист Гуго Мюллера, отого братовбивці. Ви звернули увагу, коли ясновидець згадав про човен на ставку? З того човна Мюллер кинув у воду свого брата.

— Та що ви кажете! — вжахнувся пан Яновіц. — От бачте! Правда, дивовижний талант, пане прокуроре?

— Безперечно, — погодився пан Клапка. — Як він розгадав усю натуру того Мюллера й мотиви його злочину! Просто феноменально, пане Яновіц. Навіть я б не змалював Мюллера так влучно. А ваш ясновидець помацав кілька рядків, написаних Мюллером, — і все… Ні, тут щось таки є, пане Яновіц. Мабуть, людське письмо справді випромінює якийсь особливий флюїд, чи що.

— А що я вам казав? — тріумфував пан Яновіц. — Будь ласка, пане прокуроре, покажіть мені той лист: я ще ніколи не бачив письма вбивці.

— Прошу, — погодився прокурор і видобув з кишені конверт. — Між іншим, лист дуже цікавий, — додав він, виймаючи аркушик із конверта — і раптом змінився на виду. — А втім… пане Яновіц… — промовив він якось розгублено, — це ж документ із судової справи, і я… не маю права показувати його вам. Вибачте.

За хвилинку прокурор уже біг додому, навіть не помічаючи, що йде дощ. «Ох, йолоп! — лаяв він себе. — Ох, кретин! Як це могло статися? Ідіот! Замість Мюллерового листа в поспіху схопив свої власні нотатки до обвинувачення й запхав у конверт. Розтелепа! То це було моє власне письмо! Красно дякую! Ну, стривай, дурисвіте, я до тебе доберуся!»

А втім, почав заспокоювати себе прокурор, хіба той ясновидець казав про нього щось таке вже погане? Дивовижна сила волі, не здатен на підлоту; має свої суворі моральні принципи… Це ж, власне, досить приємна характеристика. Не знаю докорів сумління? Слава богу, я не маю за що докоряти собі: я тільки виконую свій обов'язок. Щодо раціоналізму — теж правда. Ну, а щодо позерства — тут він трохи наплутав. Усе-таки він шарлатан.

Раптом прокурор зупинився. «Ну звісно, — зринула думка, — те, що казав цей ясновидець, пристає до більшості людей! Це ж просто загальники. Кожна людина — трохи позер і трохи користолюбець. У цьому весь фокус: говорити таке, щоб кожен упізнав себе. От і все», — вирішив прокурор і, розкривши парасольку, подався додому своєю звичайною рівною й енергійною ходою.

— Господи боже! Вже сьома година! — нарікав голова суду, скидаючи мантію. — Знов засиділися хтозна-поки. Ще б пак — прокурор говорив цілих дві години! Але таки домігся свого, колего: з такими мізерними доказами смертна кара — це таки успіх. Правда, цих присяжних ніколи не вгадаєш. Але ж гарно говорив, — провадив голова, миючи руки. — Особливо коли характеризував Мюллера. Просто портрет намалював: потворна, нелюдська натура вбивці… аж моторошно слухати. Пам'ятаєте, колего, як він сказав: «Це не звичайний злочинець; він не здатен на підлоту, він не збреше й не вкраде. А коли вбиває, то робить це так спокійно, ніби дає мат на шахівниці. Він убиває не в запалі, а з холодним розрахунком, ніби розв'язує математичну задачу або технічну проблему». Дуже добре сказано, колего. І далі: «Вийшовши на влови, він бачить у людях тільки здобич…» Правда, з тим тигром вийшло, здається, трохи надміру театрально, але присяжним сподобалося.

— Або ще оті його слова, — озвався член суду: — «Цей убивця ніколи не жалкує за своїми вчинками: він завжди певний себе, завжди спокійний за себе; він не знає докорів сумління».

— А оце психологічне спостереження, — провадив голова, витираючи рушником руки, — що це актор і позер, якому хочеться приголомшити світ своїми вчинками…

— Так, Клапка небезпечний супротивник… — з повагою підтвердив член суду.

— Дванадцятьма голосами — «винен»! — дивувався голова. — Хто б подумав! Клапка все ж таки домігся свого. Для нього це як гра в шахи або полювання. Він у кожну справу отак угризається!.. Не хотів би я, колего, щоб він був моїм ворогом.

— Йому приємно, що люди бояться його, — докинув член суду.

— Трохи самозакоханий, що правда, то правда, — замислено сказав шановний голова. — Але в нього дивовижна сила волі… прагнення успіху. Це велика сила, колего, але… — голова суду не знайшов потрібного слова. — Ну, ходімо вже вечеряти.

ЕКСПЕРИМЕНТ ПРОФЕСОРА РОУССА[197]

Серед присутніх були: міністр внутрішніх справ, міністр юстиції, начальник поліції, кілька депутатів парламенту та високопоставлених урядовців, визначні юристи, провідні вчені — і, звичайно, представники преси: адже без них не обходиться ніде.

— Панове, — почав професор Гарвардського університету Роусс, славетний американський учений, родом чех. — Експеримент, який я вам буду показати, ґрунтується на давніших дослідженнях моїх колег і співробітників; indeed[198], нового тут нема нічого, це… м-м-м… really[199]… Це, як то кажуть, стара пісня! — зраділо вигукнув професор, згадавши підходящий вислів. — Мені належить тільки метод… м-м-м… практичного використання деяких теоретичних висновків. Я прошу насамперед криміналістів оцінити те, що вони будуть побачити, з погляду їхньої practice[200]. Well[201].

Метод мій полягає ось у чому. Я сказатиму вам якесь слово, а ви повинні сказати мені інше слово, перше, яке спаде вам на думку, хай то навіть буде nonsense… м-м-м… дурниця… тобто нісенітниця. І врешті з тих слів, які ви будете мені сказати, я з'ясую, що є в вас у голові: про що ви думаєте і… м-м-м… що приховуєте. Зрозуміли? Я не вдаватимусь у теорію; тут відіграють роль асоціації, придушені бажання, трохи suggestion[202] і таке інше. Я скажу коротко: під час експерименту ви повинні… м-м-м… виключити волю й мислення; це вивільнить підсвідомі connexions[203], і я буду з них дізнатися, що… що… — славетний професор зам'явся, шукаючи слів. — Well, what’s on the bottom of your mind.

— Що є на дні вашої душі, — підказав хтось.

— Атож, атож, — задоволено підтвердив професор. — Ви тільки повинні вимовляти automatically[204], що спливе вам у ту мить на язик, без будь-який контроль, не стримуючи себе. А я потім буду аналізувати ваші уявлення. That’s all[205]. Усе це я спершу хочу показувати вам на одному кримінальному випадку… м-м-м… одному злочинці, а потім на комусь із присутніх — хто захоче. Well, пан начальник поліції зараз буде розповісти вам про того злочинця. Прошу, пане начальнику.

Начальник поліції підвівся й почав:

— Панове, чоловік, якого ви зараз побачите, — слюсар Ченек Суханек, власник клаптя ґрунту в Забеглицях. Він уже тиждень перебуває під попереднім арештом за підозрою в убивстві шофера таксі Йозефа Чепелки, який зник два тижні тому. Підстави для підозри такі: машину зниклого Чепелки знайдено в повітці заарештованого Суханека; на кермі й під сидінням водія є сліди людської крові. Але заарештований відмагається від усього: твердить, що купив машину у Чепелки за шість тисяч, бо сам хотів стати таксистом. Як з'ясовано, зниклий Чепелка справді казав, що хоче продати к бісу свою стару машину й кудись найнятися шофером; але розшукати його досі не пощастило. Оскільки більш ніяких доказів нема, завтра заарештованого Суханека мають передати до слідчої тюрми на Панкраці… Але я дістав дозвіл на те, щоб наш славетний співвітчизник, професор Роусс, провів на ньому свій експеримент. Будь ласка, пане професоре.

— Well, — сказав професор, який тим часом щось швидко записував, — прошу вас, нехай його привести сюди.

Начальник поліції кивнув, і поліцай увів до зали Ченека Суханека — похмурого чолов'ягу, чиє обличчя ніби промовляло: «Ідіть ви всі знаєте куди! Я вам так просто не дамся, і не сподівайтесь!»

— Підійдіть сюди, — суворо покликав його професор Роусс. — Я не буду вас допитувати. Я тільки буду сказати вам слова, а ви зразу відказуйте мені перше слово, яке вам спаде на думку, розумієте? Ну, почали. Склянка!

— Лайно, — злісно відрубав Суханек.

— Слухайте, Суханеку, — зразу втрутився начальник поліції. —Коли ви не відповідатимете як годиться, вас зараз відведуть на допит, чуєте? І допитуватимуть цілу ніч, затямте! Ну, ще раз.

— Склянка, — знову сказав професор Роусс.

— Пиво, — буркнув Суханек.

— Ну от, голубе, — мовив славетний професор, — бачте, як добре.

Суханек підозріливо зиркнув на нього. Чи нема тут якогось підступу?

— Вулиця, — сказав професор.

— Машини, — знехотя відказав Суханек.

— Швидше треба. Хата!

— Поле.

— Верстат.

— Латунь.

— Дуже добре…

Суханек, здавалося, вже не мав нічого проти такої гри.

— Мати!

— Тітка.

— Собака!

— Будка.

— Солдат!

— Артилерист.

Слово за словом, швидше й швидше, і Суханекові вже ставало навіть цікаво: мов у карти граєш, і чого тільки не пригадується в такій грі!

— Дорога, — кидав йому професор Роусс, не даючи звести дух.

— Шосе.

— Прага!

— Бероун.

— Сховати!

— Закопати.

— Витерти!

— Плями.

— Ганчірка!

— Мішок.

— Лопата!

— Садок.

— Яма!

— Паркан.

— Труп!

Мовчанка.

— Труп, — наполегливо повторив професор, — То ви закопали його під парканом, так?

— Я такого не казав! — крикнув Суханек.

— Ви закопали його під парканом у вашому садку, — рішуче повторив Роусс. — Ви вбили його по дорозі до Бероуна. Кров у машині витерли мішком. Де ви діли той мішок?

— Неправда! — закричав Суханек, — Ту машину я в пана Чепелки купив! Що ви мені хочете пришити?..

— Годі, — сказав Роусс. — Я буду попросити, щоб полісмени пішли туди й пошукали. Але це вже не моє діло. Хай цього чоловіка відведуть. Ось вам, панове, будь ласка: експеримент тривав сімнадцять хвилин. Це дуже швидко. Випадок був легенький, так, дурничка. Здебільшого це триває з годину. Ну, а тепер я буду попросити, щоб підійшов хтось із присутніх, і я буду сказати йому слова. Це буде тривати досить довго, бо я не знаю, який у того добродія secret… Як це буде?

— Таємниця, — підказав хтось із зали.

— Так, таємниця, — зрадів наш видатний співвітчизник. — Таємниця. Це забере в нас багато часу, перше ніж той пан буде розкрити перед нами свою вдачу, своє минуле і свої найпотаємніші ideas…

— Думки, — підказав голос із публіки.

— Well. Ну прошу, панове, хто хоче піддавати себе аналізові?

Настала пауза; дехто в залі захихотів, але ніхто не ворухнувся.

— Прошу, — повторив професор Роусс. — Адже це не боляче.

— Ідіть ви, колего, — шепнув міністр внутрішніх справ міністрові юстиції.

— Іди ти, як представник своєї партії, — підштовхував депутат депутата.

— Пане начальнику відділу, може, ви? — заохочував урядовець колегу з іншого міністерства.

Всім ставало вже трохи ніяково, але ніхто не підводився.

— Прошу вас, панове, — втретє сказав американський учений. — Ви ж не боїтеся виказати себе?

Тоді міністр внутрішніх справ обернувся назад і просичав:

— Ну йдіть уже хто-небудь, панове!

Десь у задніх рядах хтось скромно кахикнув і підвівся; то був худорлявий, уже немолодий чоловічок у приношеному костюмі. Від хвилювання в нього аж борлак ходив угору й униз.

— Я… м-м-м… — несміливо почав вія. — Коли ніхто… тоді я дозволю собі…

— Йдіть сюди, — владно перебив його американець. — Сядьте. Кажіть те, що перше спаде на думку. Не задумуйтесь, вимовляйте слова несвідомо, mechanically[206]. Зрозуміли?

— Так, прошу, — охоче відповів піддослідний, трохи збентежений перед такою високою публікою; потім прокашлявся й налякано закліпав очима, ніби учень, що складає випускні іспити.

— Дуб, — випалив на нього вчений.

— Могутній, — прошепотів старий.

— Як, пробачте? — перепитав учений, не зрозумівши.

— Лісовий велетень, — несміливо пояснив піддослідний.

— А… Вулиця.

— Вулиця… вулиця в урочистих шатах.

— Що ви маєте на увазі?

— Якесь свято, прошу. Або похорон.

— Ах, так. То треба було сказати просто «свято». По змозі одним словом.

— Прошу.

— Гаразд. Торгівля.

— Процвітає. Криза нашої торгівлі. Політичний гендель.

— Гм… Установа.

— Яка, пробачте?

— Однаково. Скажіть будь-яке слово, швидше!

— Якби ви спитали «установи»…

— Well. Установи!

— Відповідні! — радісно вигукнув чоловічок.

— Молот!

— І ковадло. Між молотом і ковадлом. Розбив йому голову молотком.

— Curious…[207] — пробурчав учений. — Кров!

— До останньої краплі крові. Невинно пролита кров. Історія, писана кров'ю.

— Вогонь!

— Вогнем і мечем. Герой-пожежник. Полум'яна промова. Вогненні слова.

— Дивний випадок, — спантеличено мовив професор. — Ну, ще раз. Ви повинні казати тільки перше слово, яке спаде на думку, чуєте? Тільки те, що automatically вискакує у вас, коли ви чуєте моє слово. Go on[208]. Рука!

— Рука братньої допомоги. В міцних руках. Зціпивши кулаки. Брудні руки. Дамо по пальцях.

— Очі!

— На очах у всієї громадськості. Замилюють очі. Зняти полуду з очей. Берегти як зіницю ока. Невинні дитячі оченята. Дивитись правді в очі.

— Не так багато. Пиво!

— Плзенське світле. В чаду сп'яніння.

— Музика!

— Велична симфонія. Зіграний оркестр. Нація музикантів. Чарівні звуки. Ансамбль великих держав. Єрихонська сурма. Національний гімн.

— Пляшка!

— З кислотою. Нещасливе кохання. Сконала в лікарні у страшних муках.

— Отрута.

— Дихає отрутою. Отруєні джерела.

Професор Роусс почухав потилицю.

— Never heard that…[209] Почнімо спочатку. Панове, я хотів би звернути вашу увагу на те, що завжди треба починати з plain[210], звичайних речей, коли з'ясовуєш інтереси піддослідного, його profession[211]. Ну далі. Рахунок!

— За великим рахунком. Звести рахунки з ворогами. Припадає на наш рахунок.

— Гм. Папір.

— Папір червоніє від сорому, — жваво відказав чоловічок. — Цінні папери. Папір усе стерпить…

— Bless you[212], — з досадою сказав професор. — Камінь.

— Хто перший кине каменем. Камінь спотикання. Наріжний камінь. Надгробний камінь. Вічна пам'ять, — промовив піддослідний з щирим зворушенням.

— Колесо!

— Колеса історії. Колесо фортуни. Тріумфальна колісниця. Колісниця Джагернаута[213].

— Ага! — вигукнув професор Роусс. — That’s it[214]. Обрій.

— Захмарений, — зраділо відказав старий. — Нові хмари на нашому політичному обрії. Широкі обрії.

— Зброя!

— Чиста зброя. У всеозброєнні. З розгорненими знаменами. Отруєна стріла, — натхненно заторохтів піддослідний. — Не складемо зброї. У запалі бою. Виборчі баталії.

— Стихія!

— Розбурхані стихії. Стихійний опір. У своїй стихії.

— Годі! — зупинив його професор Роусс. — Ви працюєте в газеті, правда?

— Так, з вашої ласки, — зрадів піддослідний. — Вже тридцять років. Я репортер Вашатко.

— Дякую вам, — сухо вклонився наш славетний земляк-американець. — Finished, gentlemen[215]. Аналізом уявлень цього чоловіка ми… м-м-м… з'ясували, що він… є журналістом. Я гадаю, що не варто провадити експеримент далі. It would only waste your time[216]. Цей експеримент, пробачте, не вдався. So sorry, gentlemen[217].

— Ти диви, — вигукнув увечері в редакції пан Вашатко, переглядаючи матеріали, — поліція повідомляє, що труп Йозефа Чепелки знайшли. Він був закопаний у Суханековому садку біля паркана, а під ним лежав закривавлений мішок. Бачте, як угадав той Роусс! Ви не повірите, колего: я йому й слова не сказав про газету, а він як в око вліпив, що я газетяр. «Панове, — каже, — перед вами заслужений, видатний журналіст!..» Ну, і я ж написав у репортажі про його лекцію: «В колах фахівців висновки нашого уславленого співвітчизника здобули щире схвалення». Ні, стривайте, тут треба підправити стиль: «У колах фахівців цікаві висновки нашого уславленого співвітчизника по заслузі здобули щире й одностайне схвалення». Ось тепер буде все як слід

ПОЕТ[218]

То був цілком повсякденний для поліції випадок! о четвертій годині ранку на Житній вулиці автомобіль збив п'яну бабу й помчав із шаленою швидкістю далі. I ось тепер молодий слідчий-практикант доктор Мейзлік мав розшукати винуватця. А молоді практиканти ставляться до таких справ дуже серйозно.

— Гм… — сказав д-р Мейзлік постовому поліцаєві № 141. — Значить, ви побачили за триста кроків від себе автомобіль, що їхав з великою швидкістю, а на бруку — людину. Що ж ви зробили насамперед?

— Насамперед я побіг до збитої жінки, — відповів постовий, — щоб подати їй першу допомогу.

— Насамперед треба було записати номер машини, — пробурчав Мейзлік, — а вже потім клопотатись тією бабою. Але, — додав він, шкрябаючи голову олівцем, — може, я й сам би зробив так, як ви. Отже, номера машини ви не побачили. Ну, а якісь інші прикмети?

— Здається, — нерішуче почав постовий № 141, — вона була якась темна. Чи синя, чи темно-червона. За димом із мотора я не розгледів.

— А бодай вам, — розсердився Мейзлік, — як же я маю тепер розшукувати цю машину? Невже бігати та питати всіх шоферів: «Скажіть, будь ласка, це не ви збили стару бабу на Житній вулиці?» Ну що я маю тепер робити, га?

Постовий шанобливо й безпорадно знизав плечима.

— Пане слідчий, — сказав він, — один свідок зголосився, але він теж нічого не знає. Він чекає тут поряд.

— Ну, приведіть його, — сказав з нехіттю д-р Мейзлік і втупився в куций протокол, марно намагаючись щось із нього вичитати.

— Будь ласка, ваше прізвище, ім'я й місце проживання, — машинально сказав він, навіть не глянувши на свідка.

— Ян Кралік, студент механічного факультету, — рішучим голосом відповів свідок.

— То ви, пане Кралік, бачили, як сьогодні о четвертій годині ранку невідомий автомобіль збив Божену Махачкову?

— Так, і мушу сказати, що винен шофер. Вулиця була зовсім вільна, пане комісаре, якби він пригальмував на перехресті…

— Як далеко були ви від місця події? — перебив його Мейзлік.

— За десять кроків. Я проводжав свого приятеля додому… з кав'ярні, і коли ми вийшли на Житню вулицю…

— А хто такий ваш приятель? — знову перебив його Мейзлік. — Тут він у мене не зазначений.

— Ярослав Нерад, поет, — сказав свідок не без гордості. — Але від нього ви навряд чи дізнаєтеся щось.

— А чому? — буркнув Мейзлік, хапаючись за соломинку.

— Бо він… ну, одне слово поет. Коли сталося це нещастя, він розплакався, як мала дитина, й побіг додому. Отже, коли ми вийшли на Житню вулицю, ззаду з шаленою швидкістю вилетів автомобіль…

— Який він мав номер?

— Пробачте, не знаю. Я не звернув уваги. Я помітив тільки, що він мчить як шалений, і саме сказав, що…

— А яка ж була та машина? — перебив його Мейзлік.

— З чотиритактним двигуном внутрішнього згоряння, — упевнено відповів свідок. — А на марках автомобілів я не знаюсь.

— А якого кольору? Скільки душ у ній їхало? Відкрита чи закрита?

— Не знаю, — спантеличено відказав свідок. — Здається, чорна; але як слід я не роздивився, бо коли сталось те нещастя, я зразу обернувся до Нерада й сказав: «Диви які падлюки: збили людину і навіть не зупинились!»

— Гм… — гмукнув д-р Мейзлік невдоволено, — це, звичайно, реакція цілком природна і слушна з морального погляду, але я волів би, щоб ви запам'ятали номер машини. Просто диво, добродію, які неспостережливі люди. Що винен шофер, це ви зразу побачили, і що такі люди — падлюки, це ви справедливо розсудили, а от щоб запам'ятати номер — то ні. Судити вміє кожен; а от щоб уважно, по-діловому роздивитись… Дякую вам, пане Кралік; не буду вас затримувати.

За годину постовий № 141 подзвонив до квартири, де наймав кімнату поет Ярослав Нерад. Господиня квартири сказала постовому, що поет удома, але він спить. Коли до нього постукали, Нерад прочинив двері і втупив у поліцая перелякані, очиці: він ніяк не міг пригадати, чого це накоїв учора. Нарешті-таки до нього дійшло, навіщо його викликають у поліцію.

— А конче треба йти? — невпевнено спитав він. — Бо я вже нічого не пам'ятаю. Я вночі був трохи…

— Під чаркою, — вмить зрозумів поліцай. — Я не одного поета знаю, добродію. Одягніться, будь ласка, я зачекаю.

Дорогою поет із поліцаєм розговорилися про нічні пивниці, про життя взагалі, про дивні знаки на небі й ще про всяку всячину; тільки політика не цікавила обох. Отак, ведучи дружню й повчальну розмову, й дійшов поет до поліції.

— Ви пан Ярослав Нерад, поет, так? — спитав його д-р Мейзлік. — Ви були свідком того, як невідомий автомобіль збив Божену Махачкову?

— Так, — зітхнув поет.

— А ви можете описати той автомобіль? Відкритий він був чи закритий, якого кольору, скільки душ у ньому їхало, який його номер?

Поет хвилинку напружено думав, потім відповів:

— Не знаю. Я не помітив.

— Може, хоч якусь подробицю згадаєте? — наполягав Мейзлік.

— Ну що ви! — аж здивувався поет. — На подробиці я ніколи не звертаю уваги.

— Пробачте, а що ж ви тоді взагалі помітили? — спитав Мейзлік іронічно.

— Ну… загальний настрій, — відповів поет непевно. — Розумієте, безлюдна вулиця..»— Раптом він схопився. — Та я ж написав про це вірші, як прийшов додому!

I заходився шпортатись у кишенях, видобуваючи один за одним рахунки, старі конверти та ще якісь папірці.

— Ні, це не воно, — мурмотів він. — I це не воно. Стривайте — здається, оце, — сказав він, втупившись у щось написане на внутрішньому боці розірваного конверта.

— Ану покажіть, — мовив Мейзлік поблажливо.

— Та це дурниця, — засоромився поет. — Але, як хочете, я вам прочитаю.

I, натхненно закотивши очі під лоб, він співуче продекламував:

— Оце й усе, — закінчив Нерад.

— Пробачте, а що це означає? — спитав Мейзлік.

— Та це ж усе про ту пригоду з автомобілем, — здивувався поет. — Невже не зрозуміло?

— По-моєму, не дуже, — сказав д-р Мейзлік критично, — Чогось я, з цих віршів не бачу, що п'ятнадцятого липня о четвертій годині ранку на Житній вулиці автомобіль із таким і таким номером збив п'яну шістдесятирічну жебрачку Божену Махачкову. Потерпілу відвезено в тяжкому стані до міської лікарні. Про всі ці факти, наскільки я помітив, у вашому вірші не згадано? добродію.

— Так це ж тільки сира, поверхнева дійсність, — відказав поет, обмацуючи свій ніс. — А поезія — то дійсність внутрішня, глибинна. Поезія — це вільні, надреальні уявлення, які дійсність будить у підсвідомості поета, розумієте? Ну, всякі зорові та слухові асоціації. Ось їх і повинен сприйняти читач, і тоді він зрозуміє вірші, — докірливим тоном пояснив Нерад.

— Е, ні, даруйте, — насупився Мейзлік. — А втім — дайте-но мені цей ваш опус. Ну, ось ви тут написали: «Марш темних будинків раз два на місці стій». Поясніть, будь ласка, як це розуміти.

— Житня вулиця, — спокійно відказав поет. — Два ряди будинків.

— А чому це саме Житня, а не Національний проспект, скажімо? — запитав Мейзлік скептично.

— Бо Національний проспект не такий рівний, — переконливо відповів Нерад.

— Далі… «Світанок грає на мандоліні». Ну, хай уже. «Чому так зашарілась дівчино чому?» Вибачте, звідки тут дівчина?

— Заграва, — пояснив поет лаконічно.

— Ах так. «Машиною в сто двадцять кінських сил поїдемо аж на край світу». Що це?

— Ну, це про ту автомашину, — розтлумачив поет.

— Вона справді мала мотор у сто двадцять сил?

— Не знаю. Я мав на увазі те, що вона їхала швидко.

— Ага. «А може в Сінгапур». Ради бога, чому саме в Сінгапур?

Поет знизав плечима.

— Оцього вже не знаю. Може, тому, що там живуть малайці.

— А до чого тут малайці?

Поет розгублено засовався на стільці.

— Може, машина була брунатного кольору? — сказав він замислено. — Щось брунатне там напевне було, Інакше звідки б узявся Сінгапур?

— А інші очевидці кажуть, що вона була синя, темно-червона або чорна, — відповів Мейзлік. — Бачте, який вибір. На чиєму ж кольорі спинитись?

— На моєму, — відказав поет. — Він приємніший.

— «Кохання наше в поросі простерте о дівчино о квіте зломлений», — читав далі Мейзлік. — Зломлений квіт — це, виходить, п'яна жебрачка?

— Невже я мав так і написати — «п'яна жебрачка»? — уразився поет. — Для мене то була просто жінка, і все.

— Ага! А це що — «о лебедина шия і перса й барабан і тарілки»? Це вільні асоціації?

— Покажіть-но, — трохи спантеличено попросив поет і схилив голову над папірцем. — Справді: «лебедина шия і перса й барабан і тарілки» — що ж воно таке?

— Про це ж я й питаю, — буркнув Мейзлік досить ущипливо.

— Стривайте… — замислено мовив поет. — Щось там мусило бути таке, що підказало мені… Слухайте, а вам не здається, що двійка схожа на лебедину шию? Ось гляньте.

I написав олівцем цифру 2.

— Ага, — сказав Мейзлік уже уважніше. — А перса?

— Та це ж цифра три — дві кругленькі дужки, правда? — здивувався сам поет.

— Тут іще барабан і тарілки! — з напруженим інтересом вигукнув слідчий.

— Барабан і тарілки… — Нерад задумався. — Барабан і тарілки… може, це п'ятірка? Ось дивіться, — і він написав цифру 5. — Кругле черевце внизу — барабан, а над ним — тарілки.

— Заждіть… — Мейзлік написав на папірці число 235. — Ви, значить, певні, що машина мала номер двісті тридцять п'ять?

— Я взагалі не помітив ніякого номера, — рішуче заперечив Нерад. — Але щось таке там мусило бути, бо звідки ж воно взялось би в мене? — додав він якось розгублено, вдивляючись у свій твір. — А знаєте, це найкращі рядки в усьому вірші.

Через два дні д-р Мейзлік завітав до поета; цього разу Нерад не спав, у нього була якась дівчина, і він марно шукав очима вільний стілець, щоб посадити слідчого.

— Та я на одну хвилиночку, — сказав Мейзлік. — Я тільки зайшов сказати, що машина мала номер двісті тридцять п'ять.

— Яка машина? — зчудувався поет.

— «О лебедина шия і перса й барабан і тарілки», — одним духом висипав Мейзлік. — I з Сінгапуром теж правда.

— А! — згадав поет. — От бачте, це вам і є внутрішня дійсність. Хочете, я прочитаю вам ще кілька своїх віршів? Тепер ви вже розумітимете їх.

— Хай іншим разом, — квапливо відповів слідчий. — Коли знов буде якась така справа,

РЕКОРД

— Пане суддя, у мене тут справа з тяжким скаліченням, — доповів поліцай Гейда судді Тучекові. — Ну й спека, хай йому абищо!

— А ви розсупоньтеся, щоб зручніш було, — порадив суддя.

Гейда поставив рушницю в куток, кинув каску додолу й розстебнув ремінь і мундир.

— Уф, — відсапався він. — Бісів хлопцюга! Пане суддя, такого випадку в мене ще не бувало. Ось подивіться, — поліцай підняв з підлоги щось важке, зав'язане в синю носову хусточку, — увійшовши, він поклав той клуночок біля дверей, — розв'язав ріжки хусточки, і суддя побачив каменюку завбільшки з людську голову. — Подивіться-но, — повторив Гейда наполегливо.

— А що тут такого дивного? — спитав суддя, постукавши по каменюці олівцем. — Це брусковий камінь, правда?

— Атож, — підтвердив Гейда, — і чималий кругляк. Отже, пане суддя, рапортую: Лисицький Вацлав, дев'ятнадцяти років, працює і мешкає в цегельні… записали? — пожбурив доданий до цього камінь вагою п'ять кілограмів дев'ятсот сорок дев'ять грамів у Франтішека Пуділа, селянина з села Дольній Уєзд, будинок номер чотирнадцять… записали? — і влучив його в ліве плече, наслідком чого було ушкодження суглоба, перелам плечової кістки і ключиці, відкрита рана плечового м'яза, розрив сухожилка й м'язової оболонки… записали?

— Так, — відповів суддя. — І що ж тут такого надзвичайного?

— Еге, зараз побачите, пане суддя! — з притиском оголосив Гейда. — Я розповім усе по порядку. Три дні тому кличуть мене до цього Пуділа. Та ви його знаєте, пане суддя.

— Знаю, — підтвердив той. — Ми його двічі притягали: раз за лихварство, а другий…

— За азартну гру. Оце ж той самий Пуділ. У нього черешневий садок аж над річкою, а там Сазава повертає, і вона ширша, ніж деінде. Отож уранці Пуділ послав по мене — щось із ним сталося. Приходжу я — він лежить у ліжку, стогне й лається. Розказує, нібито пішов увечері в садок подивитись на черешні й застукав на дереві якогось хлопчака, що напихав ягодами кишені. А той Пуділ, знаєте, трохи скажений; то він скинув ремінь, стяг хлопця за ногу з дерева і ну його шмагати. Аж раптом хтось кричить на нього з того берега: «Пуділе, пустіть хлопця!» А Пуділ трохи недобачає — мабуть, від пияцтва, — то він розгледів тільки, що на тому боці хтось стоїть і дивиться на нього. Тому він огризнувся, аби не змовчати: «Не лізь не в своє діло!» — і періщить хлопця ще дужче. «Пуділе, — загорлав той чоловік за річкою, — пустіть хлопця, чуєте?» Пуділ подумав: «А що він мені зробить?» — і гукає йому: «Іди ти знаєш куди, бовдуре!» Тільки-но він це гукнув, як його щось зі страшенною силою вдарило в ліве плече й звалило на землю; а той, з другого берега, каже: «На ж тобі, чортів жмикруте!» То ви знаєте, Пуділ навіть підвестись не зміг — мусили нести його додому. А біля нього лежала оця каменюка. Вночі ж таки послали по лікаря, той хотів відвезти Пуділа до лікарні, бо в нього там кістки розтрощені, і ліва рука так уже нібито й зостанеться калічною. Та Пуділ у цю пору, в жнива, не захотів до лікарні. Отож уранці він послав по мене, щоб я заарештував того поганця, того лобуряку, що так його скалічив. Отаке-то.

Але як побачив я ту каменюку, то, ви знаєте, аж рота роззявив. Це не простий брусковий камінь, а з домішкою колчедану, отож він насправді ще важчий, ніж на погляд. Ось спробуйте підняти; я, прикинувши в руках, сказав, що тут шість кілограмів, і помилився тільки на п'ятдесят один грам. Таку каменюку сплоха не жбурнеш! Тоді я пішов у той садок подивитись. Знайшов те місце, де впав Пуділ, — там трава притолочена, — й бачу, що звідти до води ще метрів зо два, а річка там, на закруті, добрих чотирнадцять метрів завширшки. Я аж підскочив. Кричу, щоб мерщій принесли мені вісімнадцять метрів шпагату. Тоді забив кілочок там, де впав Пуділ, прив'язав до кілочка шпагат, роздягся, другий кінець мотузочки в зуби — і поплив на той бік. І що б ви сказали, пане суддя: ледве-ледве вистачило шпагатини до берега, а там же над водою укіс, вимощений каменем, і аж нагорі над укосом стежечка. Я тричі переміряв: від кілочка до стежки точно дев'ятнадцять метрів і двадцять сім сантиметрів.

— Гейдо, голубе, — мовив суддя, — це ж неможлива річ: дев'ятнадцять метрів — чимала відстань. А може, той чоловік стояв у воді, посеред річки?

— Я теж був подумав так, — відповів Гайда. — Але там, пане суддя, на закруті, від берега до берега більш як два метри завглибшки. А від каменюки ще ямка лишилась на укосі: там другий берег вимощений каменем, щоб не розмивало, отож той чоловік і вивернув одну каменюку. А пожбурити її він міг тільки зі стежки, бо в воді занадто глибоко, а укіс крутий, не встоїш. А це означає, що каменюка пролетіла дев'ятнадцять метрів і двадцять сім сантиметрів. Ви розумієте?

— Може, він мав пращу? — невпевнено зауважив Тучек. Гейда докірливо глянув на нього.

— Пане суддя, ви, мабуть, ніколи не держали в руках пращі. Спробуйте-но кинути пращею шестикілограмову каменюку! Це треба мати катапульту. Я з цією каменюкою два дні морочився; пробував зробити такий зашморг і розкрутити її — як ото молот кидають. Але вона з будь-якого зашморга випадає. Ні, її можна було тільки штовхнути, як ядро. І ви знаєте, що це таке? — схвильовано вигукнув він. — Світовий рекорд! Ось що!

— Та невже! — зчудувався Тучек.

— Так, світовий рекорд! — урочисто повторив Гейда. — Правда, спортивне ядро важче, в ньому сім кілограмів; а нинішній рекорд — шістнадцять метрів без кількох сантиметрів. Попередній рекорд, п'ятнадцять з половиною метрів, держався дев'ятнадцять років, і аж цього року один американець, як пак його прізвище, чи то Кук[219], чи то Гіршфельд[220], штовхнув майже на шістнадцять. Шестикілограмове ядро він би штовхнув метрів на вісімнадцять-дев'ятнадцять. А ми тут маємо на двадцять сім сантиметрів більше! Пане суддя, цей хлопчина штовхнув би спортивне ядро на добрих шістнадцять метрів із чвертю, і це без тренування! Боже, шістнадцять з чвертю! Пане суддя, я в цьому спорті маю досвід, іще на війні хлопці, було, завжди гукали: «Ану, Гейдо, закинь-но туди!» — ручну гранату цебто. А у Владивостоці[221] я якось змагався з американськими моряками; я штовхнув ядро на чотирнадцять метрів, а їхній судновий священик побив мене на чотири сантиметри. Ого, в Сибіру ми накидалися! Але цю каменюку я штовхнув тільки на п'ятнадцять з половиною метрів, пане суддя, — далі ніяк не міг. А тут — дев'ятнадцять. Сто чортів, сказав я сам собі, цього хлопця я мушу розшукати; він нам поставить рекорд. Ви уявіть собі — в американців рекорд відібрати!

— А як же з Пуділом? — нагадав суддя.

— К бісу Пуділа! — вигукнув Гейда. — Пане суддя, я почав розшуки невідомого, що поставив світовий рекорд; адже тут ідеться про інтереси всієї країни, хіба ні? Отож я насамперед пообіцяв, що за Пуділа винного не каратимуть.

— Ну, це занадто, — запротестував суддя.

— Стривайте; я пообіцяв таке з умовою, що він справді перекине шестикілограмову каменюку через Сазаву. Околишнім старостам я розтлумачив, яке це буде велике досягнення: мовляв, про нього писатимуть у газетах по всьому світі; і ще я сказав, що той хлопчина заробить на цьому тисячі. Лишенько, що тоді сколотилось, пане суддя! Всі парубки в околиці покинули жнива, збіглись туди, над річку, і давай жбурляти каміння на той бік. Там, на укосі, вже ні одної каменюки не зосталося, і тепер вони розбивають межові камені та валять кам'яні огорожі, щоб було чим жбурляти. А хлопчаки, чортенята, по всьому селу камінням кидаються, курей уже хтозна-скільки перебили… А я стою на березі й пильную. Звісно, ніхто не докинув далі, як до середини річки — тільки й того, що її там певне вже наполовину загатили. Аж ось учора ввечері приводять до мене парубка — буцім це той, що скалічив Пуділа. Ви його зараз побачите, поганця, він чекає надворі. «Слухай, Лисицький, — кажу йому, — то це ти пожбурив оцю каменюку на Пуділа?» — «Я, — відказує. — Пуділ мене вилаяв, то я розсердився, а іншої каменюки напохваті не було…» — «Ну то ось тобі інша, така сама, — кажу йому, — докинь її на Пуділів берег; але як не докинеш, то знатимеш у мене!»

Ну, взяв він ту каменюку — ручиська в нього як лопати, — став над укосом і намірився. Бачу, техніки в нього ніякої, про стиль і балакати нема що, ні ногами, ні тулубом не працює — а все ж каменюка шубовснула в воду за чотирнадцять метрів. Непогано, але… От я заходився йому показувати: «Телепню, стань отак, правим плечем назад, а як кидатимеш, то не самою рукою, а й цим плечем рухай, зрозумів?» — «Атож», — відповідає; скривився, як святий Ян Непомуцький[222], і кинув… на десять метрів.

Ну, я сказився. «Ледащо! — кричу. — І це ти влучив у Пуділа? Брешеш!» — «Пане вахмістре, — відказує, — бог мені свідок, що я в нього влучив; хай Пуділ стане там, то я йому, собаці, вріжу ще раз!» Я тоді біжу до Пуділа, прошу його: пане Пуділ, послухайте, йдеться про світовий рекорд — будь ласка, вийдіть знов на свій берег та налайте того цегляра, хай він ще на вас каменюкою пожбурить!» Та де там, пане суддя, — повірите, Пуділ нізащо не погодився. В цих селюків ніяких вищих інтересів нема…

Іду я знов до Вашека — цегляра того.

«Ти шахрай!» — кричу на нього. — Це неправда, що ти вдарив Пуділа! Він каже, що то був не ти!» — «Бреше — відказує Лисицький. — То таки я був». — «То доведи, — вимагаю, — докинь туди каменюку!» А він тільки чухається та сміється. «Пане вахмістре, — каже, — я так просто не вмію, але до Пуділа хоч коли докину, бо я на нього лютий». Я йому вже по-доброму: «Вашеку, як докинеш, то я тебе відпущу; а як не докинеш, доведеться відсидіти за те, що скалічив Пуділа. За таке півроку дають, дурню!» — «Ну що ж, — він на те, — відсиджу взимку». Тоді я його заарештував ім'ям закону. Він тепер чекає тут, у коридорі; пане суддя, може, ви якось витягнете з нього, чи справді це він кинув ту каменюку, чи тільки хвалиться! Я гадаю, що він злякається й відмовиться, так ви тоді припечіть йому, ледащові, хоч місяць за обман влади чи за шахрайство. Адже в спорті дурити не можна, за це треба карати. Зараз я вам його приведу.

— То це ви Вацлав Лисицький? — сказав Тучек, суворо поглядаючи на білявого арештанта. — Ви призналися, що пожбурили цей камінь на Франтішека Пуділа з наміром ударити його і завдали йому тяжкого поранення. Це правда?

— Пане суддя, — почав хлопчина, — ось воно як вийшло: той Пуділ лупцював якогось хлопчиська, а я кричу йому через річку, щоб пустив його, а він мене вилаяв…

— Ви кинули цей камінь чи ні? — гримнув Тучек.

— Кинув, пане суддя, — скрушно мовив парубок. — Але ж він мене лаяв, так я тоді вхопив каменюку…

— Чорт би вас узяв! — розкричався суддя. — Нащо ви брешете? Чи ви не знаєте, що за неправдиві свідчення суворо карають? Нам добре відомо, що ви цього каменя не кидали!

— Ні, кинув, пане суддя, — промимрив молодий цегляр. — Так Пуділ же послав мене… знаєте куди?

Суддя запитливо подивився на Гейду, а той безпорадно знизав плечима.

— Роздягніться! — крикнув тоді Тучек на пригніченого винуватця. — Ну, швидше! І штани теж!

За хвильку молодий здоровило стояв перед ними голісінький і весь трусився: він, мабуть, боявся, що його катуватимуть, бо такий порядок.

— Гляньте, Гейдо, на цей дельтовидний м'яз, — промовив суддя Тучек. — А оцей біцепс — що ви скажете?

— Непогані, — відповів Гейда тоном знавця. — Але черевні м'язи розвинені слабко. Пане суддя, для штовхання ядра потрібні черевні м'язи; ви ж знаєте, як треба крутити тулубом. Побачили б ви мої черевні м'язи!

— Ну що ви, — заперечив суддя, — чим поганий живіт? Дивіться, які горби. А огруддя! — додав він, тицьнувши пальцем у золотаву шерсть на Вашекових грудях. — Але ноги слабкуваті. В цих селюків ноги завжди нікудишні.

— Бо не треновані, — пояснив Гейда. — Хіба це ноги? Щоб штовхати ядро, знаєте яких ніг треба!

— Поверніться! — визвірився суддя на нарубка. — А спина як?

— Угорі, од лопаток, усе гаразд, — відповів Гейда, — але внизу — нема нічого. Тулуб у нього розмаху не дасть. Я гадаю, пане суддя, що це не він кинув.

— Ну, одягайтесь! — ревнув суддя на цегляра. — Востаннє вас питаю; ви кинули цей камінь чи ні?

— Кинув, — уперто, як баран, промимрив Вацлав Лисицький.

— Йолоп! — крикнув суддя. — Якщо ви кинули цей камінь, то за тяжке скалічення крайовий суд дасть вам кілька місяців, зрозуміли? Годі морочити нас; признайтеся, що ви все це вигадали, і я дам вам три дні за неправдиве свідчення, та й по всьому. Ну що, ви вдарили цим каменем Пуділа чи ні?

— Ударив, — затято правив своєї Лисицький. — Він мене лаяв через річку…

— Виведіть його! — загорлав суддя. — Чортів дурисвіт!

За хвильку в дверях знов показалась Гейдина голова.

— Пане суддя, — сказав поліцай мстиво, — можна припаяти йому ще за ушкодження чужого майна: адже від вивернув камінь з укосу, а тепер там геть усе розібрали.

СЛІДИ

Того вечора пан Рибка йшов додому в чудовому настрої: по-перше, він виграв партію в шахи («Гарний був мат конем!» — задоволено згадував він, ідучи), а по-друге — насипало свіжого снігу, і він м'яко хрупотів під ногами в чарівній, прозорій тиші. «Боже, яка краса! — думав пан Рибка. — Місто під снігом раптом стає якесь маленьке-маленьке, таке старосвітське містечко, аж сподіваєшся побачити нічних вартових та диліжанси. Просто диво, який стародавній і сільський вигляд має сніг».

Хруп, хруп — пан Рибка намагався ступати по нетоптаному, такий приємний був йому той хрупіт. Він жив на тихій вулиці з садками, і слідів дорогою дедалі меншало. Он до тієї хвіртки звернули чоловічі чоботи й жіночі черевики. Мабуть, подружжя. «Цікаво, чи молоді вони?» — ласкаво подумав пан Рибка, ніби хотів поблагословити їх. А онде пробігла кицька, лишивши на снігу свої слідочки, схожі на квітки. «Добраніч, кицюню, — не померзли лапки?» А далі тяглася вже тільки одна низочка слідів — чоловічих, глибоких, рівних, виразний разочок кроків, що його розмотав якийсь самотній перехожий. «Хто ж це з сусідів пройшов?» — із приязною цікавістю спитав себе пан Рибка. — Тут ходить так мало людей, і ніщо не проїхало. Ми тут наче на краю життя. Коли я дійду додому, вулиця натягне білий пуховик аж до носа, і їй снитиметься, що вона сама — лише дитяча іграшка. Шкода — вранці цей сніг потопче та стара, що розносить газети, і наробить тут слідів і вздовж і впоперек, ніби-заєць…»

Раптом пан Рибка зупинився: саме коли він зібрався перейти через білесеньку вулицю до своєї хвіртки, йому впало в око, що й ті сліди, які тяглися перед ним, звертають із тротуару в напрямку його хвіртки. «Хто ж це міг завітати до мене?» — спантеличено подумав він, перебігаючи поглядом по тих виразних слідах. Їх було п'ять, і якраз серед вулиці вони закінчувались чітким відбитком лівої ноги; далі не було нічого, тільки нерушений, незайманий сніг.

«От чудасія! — сказав собі пан Рибка. — Може, той чоловік вернувся на тротуар?» Але тротуар попереду, скільки сягало око, був рівненько засипаний пухким снігом, і жодного людського сліду на ньому не було. «Що за чортівня! — здивувався пан Рибка. — Може, він далі пішов тим боком вулиці?» Він дугою обійшов той недокінчений рядочок слідів; але й на другому тротуарі не було жодного сліду, і далі вся вулиця світилася ніжним, неторканим снігом, таким чистим, що аж дух переймало: відколи нападало снігу, там ще не пройшов ніхто. «Диво якесь, — пробурчав пан Рибка. — Мабуть, він вернувся на тротуар задки, ступаючи у власні сліди; але ж тоді він мусив би задкувати так аж до рогу, бо тільки одні оці сліди тяглися звідти поперед мене… навіщо йому було так робити? — подумав пан Рибка зчудовано. — Та й як би він міг, ідучи задки, попадати у власні сліди так точно?»

Хитаючи головою, він відімкнув хвіртку й увійшов до свого дому; хоч він розумів, що це нісенітниця, але очі його мимохіть шукали, чи не насліджено снігом у домі. Та, звісно, цього не могло бути. «Може, мені просто примарилося все? — стривожено пробурчав пан Рибка й виглянув у вікно. На освітленому ліхтарем снігу виразно видніло п'ять чітких, глибоких ступаків, що уривалися посеред вулиці: далі не було нічого. «Хай йому чорт! — подумав пан Рибка. — Колись я читав оповідання про один слід на снігу, але тут їх ціла вервечка, а далі — нічого. Де ж подівся той, хто залишив їх?»

Хитаючи головою, він почав роздягатись; але раптом підійшов до телефону, подзвонив до поліції й здушеним голосом сказав у трубку:

— Алло! Пан комісар Бартошек? Пробачте, але тут сталась одна дивна річ, дуже дивна… Може, ви пришлете когось? Або краще самі прийдіть. Гаразд, я почекаю вас на розі. Ні, я не знаю, що воно таке… Ні, ні, небезпеки нема ніякої, я тільки боюся, щоб хто не затоптав тих слідів… Чиїх? Не знаю. Ну гаразд, я чекатиму вас.

Пан Рибка одягнувся й знову вийшов надвір; він обережно обминув ті сліди, та й на тротуарі остерігався, щоб не затоптати їх. На розі він зупинився і, тремтячи від холоду й хвилювання, став чекати комісара Бартошека. Стояла тиша, і земля, заселена людьми, мирно випромінювала світло у всесвіт.

— Як тут тихо та любо, — меланхолійно пробурчав комісар Бартошек. — А до мене привели двох забіяк та одного п'яницю. Тьху!.. Ну, що тут у вас?

— Простежте оці сліди, пане комісаре, — тремтячим голосом сказав пан Рибка. — Отуди, трохи далі.

Комісар присвітив електричним ліхтариком.

— Як судити по розміру взуття й довжині кроків — високий чоловік, десь так метр вісімдесят, — зауважив він. — Черевики пристойні — певне, ручної роботи. Не п'яний, ішов досить швидко. Що вам не сподобалося в цих слідах?

— А ось що, — коротко мовив пан Рибка й показав на недокінчену низочку слідів посеред вулиці.

— Ага, — промовив Бартошек, тоді, не довго думаючи, попростував до останнього сліду, присів навпочіпки й присвітив ліхтариком. — А що такого? — сказав він. — Цілком нормальний твердий слід. Вага тіла припадала більше на п'яту; якби цей чоловік ступив або стрибнув далі, вона перенеслася б на носок, розумієте? Це було б видно.

— Отже, це означає… — напруженим тоном почав пан Рибка.

— Авжеж, — спокійно відказав комісар, — це означає, що далі він уже не йшов.

— Коли так, то де ж він подівся? — гарячково вигукнув пан Рибка.

Комісар знизав плечима:

— Не знаю. Ви його в чомусь підозрюєте?

— Підозрюю? — здивувався пан Рибка. — Ні, я тільки хочу знати, де він подівся. Гляньте, ось тут він ступив останній крок, а куди ж він пішов далі, скажіть, ради бога! Адже тут більше нема жодного сліду!

— Бачу, — сухо відказав комісар. — Але що вам до того, куди він пішов? Це хтось із вашого дому? У вас хтось пропав? Ну скажіть, яке вам діло до того, де він подівся?

— Так треба ж з'ясувати! — промимрив пан Рибка. — Як ви гадаєте — може, він вернувся, ступаючи задки у власні сліди?

— Дурниця, — буркнув комісар. — Ідучи задки, людина ступає не так широко, а ноги розставляє ширше — задля рівноваги; крім того, вона не піднімає ніг, отже, поорала б сніг підборами. В ці сліди вдруге ніхто не ступав, добродію. Ви ж бачите, які вони чіткі!

— А коли він не вернувся цією дорогою, — вперто допитувався пан Рибка, — то куди він щез?

— Це його діло, — пробурчав комісар. — Зрозумійте: коли він нічого не накоїв, ми не маємо права втручатись у його справи. От якби на нього хтось заявив — тоді б ми, звичайно, почали попереднє розслідування…

— Але хіба може людина отак просто зникнути посеред вулиці? — вжахнувся пан Рибка.

— Треба почекати, добродію, — спокійно порадив йому комісар. — Якщо хтось зник, то нас про це через кілька днів повідомить його родина чи ще хто, і ми тоді почнемо його розшукувати. А доти нам нема діла до цього, і ми не можемо втручатися.

В панові Рибці почав закипати глухий гнів.

— Даруйте, — різко сказав він, — але я гадаю, що поліція повинна зацікавитись, коли мирний перехожий отак несподівано зникне серед вулиці.

— Та нічого з ним не сталося, — заспокійливо мовив пан Бартошек. — Адже ніяких ознак боротьби тут нема… Якби хто на нього напав чи викрав його, тут би все було потоптане… Дуже шкодую, добродію, але я не бачу підстав для втручання.

— Але ж хоч поясніть мені, пане комісаре, — сплеснув руками пан Рибка. — Адже тут щось таке загадкове, таке таємниче…

— Правда, — погодився пан Бартошек і замислився. — Ви, добродію, й уявлення не маєте, скільки таємничого на світі. Що дім, що родина, то й таємниця. Ось як я йшов сюди, в отому он будиночку заридала молода жінка. Таємниці, добродію, це не наше діло. Нам платять за порядок. Невже ви думаєте, що ми вистежуємо якогось там злочинця з цікавості? Ні, ми його вистежуємо, щоб заарештувати. Повинен бути порядок.

— От бачте, — підхопив пан Рибка. — А скажіть самі, який же це порядок, коли хтось серед вулиці… ну, скажімо, знявся в повітря?

— А це залежить від того, як тлумачити такий факт, — відказав комісар. — Існує поліційний припис: коли є небезпека впасти з великої височини, людина повинна прив'язуватись. У випадку порушення цього припису за першим разом попереджують, за другим — штрафують. Коли цей добродій з власної волі знявся вгору, постовий поліцай, звичайно, мав би його попередити, що треба пристебнутися страхувальним поясом; але тут, певне, не було постового, — додав він, наче виправдовуючись. — Бо ж він лишив би сліди. А втім, може, цей добродій зник звідси якось інакше.

— Але ж як? — ухопився за ті слова пан Рибка. Комісар Бартошек покрутив головою.

— Важко сказати. Може, його взято живим на небо абощо… — невпевнено сказав він. — Це, правда, можна вважати викраденням — якщо його взято на небо силоміць; але такі речі, я гадаю, звичайно відбуваються за згодою обраної особи. А може, цей чоловік уміє літати? Вам ніколи не снилося, ніби ви літаєте? Отак ледь-ледь відштовхнетеся ногою —і вже летите… Дехто літає, як повітряна куля, але я, коли літаю вві сні, мушу час від часу відштовхуватись від землі ногою — мабуть, через оцю важку форму та шаблю. Може, той чоловік заснув, ідучи, та й почав уві сні літати. А це ж не заборонено, добродію. Правда, на людній вулиці постовий мусив би зробити йому зауваження. Або, стривайте, може, це була левітація? Адже спірити вірять у левітацію; а спіритизм також не заборонений. Мені казав один чоловік, пан Баудиш, ніби він сам бачив, як медіум висів у повітрі. Хтозна — може, воно й правда.

— Ну що ви, пане комісаре! — відказав пан Рибка докірливо. — Невже ви в це вірите? Адже це було б таке порушення законів природи…

Пан Бартошек скептично здвигнув плечима.

— Ет, добродію! Хто-хто, а я знаю, що люди порушують будь-які закони й розпорядження. Якби ви служили в поліції, то знали б про це більше… — Комісар махнув рукою. — Тож я не здивуюся, коли вони й закони природи порушать. Люди — велика сволота, голубе мій. Ну, добраніч. Щось холод пробирає…

— Може, зайдете до мене, вип'єте склянку чаю… або чарку сливовиці? — запропонував пан Рибка.

— Чом ні, — меланхолійно буркнув комісар. — У формі нам незручно й до пивниці зайти посидіти. Через це поліція так мало п'є…

— Кажете, щось загадкове… — заговорив він знову, сидячи в кріслі й замислено дивлячись, як тане сніг на носку його черевика. — Дев'яносто дев'ять чоловік із ста проминуло б ті сліди й нічого не помітило. Та й ви самі в дев'яноста дев'ятьох випадках із ста не помічаєте з біса загадкових речей. Дідька лисого ми знаємо про те, що буває на світі. Не загадкового дуже мало. Порядок не загадковий. Правосуддя не загадкове. І поліція не загадкова. Але кожна людина, що йде по вулиці, — вже загадкова, бо нам до неї зась, добродію. От коли вона щось украде, то стає вже не загадкова, бо ми її заарештуємо, та й усе; тоді принаймні ми знаємо, що вона робить, і можемо будь-коли подивитись на неї крізь вічко в дверях. От газетярі пишуть, скажімо: «Загадкове вбивство! Знайдено труп!» А що в тому трупі загадкового? Коли він потрапить у наші руки, ми його виміряємо, сфотографуємо, зробимо розтин і тоді знатимемо кожну ниточку на ньому, знатимемо, що цей чоловік їв наостанці, і від чого вмер, і все-все. Крім того, ми знатимемо, що його хтось убив — найімовірніше через гроші. Це все таке ясне й неприкрите… Чаю мені налийте міцненького. Всі злочини ясні, добродію: в них принаймні видно мотиви і все інше. А от що думає ваша кицька — це вже загадка. І що сниться вашій служниці, і чому ваша дружина так замислено дивиться у вікно. Усе на світі загадкове, добродію, крім карних злочинів; а от кримінальний злочин — це точно окреслений шмат дійсності, певний фрагмент, який ми освітили своїм ліхтариком. Ось, приміром, якби я тут розгледівся, то чимало б дізнався про вас, але я дивлюся на носок свого черевика, бо офіційно мені до вас нема діла: вас ніхто ні в чому не обвинувачує, — додав він, сьорбаючи гарячий чай.

— У людей є дивне уявлення, — знову почав він за хвилинку, — ніби поліція, а насамперед таємна поліція цікавиться загадковим. Нам начхати на загадкове; нас цікавлять порушення. Злочин цікавить нас, добродію, не тому, що він загадковий, а тому, що він заборонений. Ми ганяємось за тим чи іншим негідником не з інтелектуального інтересу; ми за ним ганяємось, щоб заарештувати його ім'ям закону. Адже підмітальники не бігають по вулиці з мітлою, щоб у поросі читати людські сліди, а щоб підмести й прибрати все те свинство, якого там наробить життя. В порядку нема й крихти загадковості. Наводити порядок — страшенно брудна робота, добродію; хто хоче, щоб було чисто, тому доводиться стромляти руки в усяку гидоту. Але ж хтось мусить це робити, — сказав він меланхолійно, — як хтось мусить різати телят. Різати телят із цікавості — це жорстокість; таке діло має бути тільки ремеслом, для заробітку. Коли хто зобов'язаний щось робити, то він принаймні знає, що має право це робити. Правосуддя, щоб ви знали, повинне бути непомильним, як таблиця множення. Я не знаю, чи ви змогли б довести, що кожна крадіжка негарна, але я вам доведу, що кожна крадіжка заборонена, бо, як ви що вкрадете, я вас неодмінно заарештую. Якби ви розсипали на вулиці перли, постовий зауважив би вам, що ви засмічуєте вулицю. Але якби ви почали творити чудеса, ми б вам не змогли цього заборонити — хіба що кваліфікували б це як порушення громадського спокою чи недозволену дію. Щоб ми втрутилися, має статися щось неподобне.

— Та невже ви більш нічого знати не хочете, пане комісаре? — відказав пан Рибка, невдоволено засовавшись. — Тут ідеться про… таку дивовижну річ… а ви…

Пан Бартошек знизав плечима.

— А я не звертаю уваги. Коли хочете, добродію, я накажу усунути ці сліди, щоб вони не порушували вашого нічного спокою. Більше я нічого не можу зробити. Ви нічого не чуєте? Ніяких кроків? Це йде наш патруль; значить, уже сім хвилин на третю. Добраніч.

Пан Рибка провів комісара за хвіртку; посеред вулиці ще видно було той недокінчений, незбагненний рядок слідів.

Другим тротуаром наближався патрульний.

— Мімро! — покликав його комісар. — Що там нового?

Поліцай Мімра відсалютував і доповів:

— Нічогісінько, пане комісаре. Отам, коло сімнадцятого номера, кіт нявкав надворі, то я подзвонив, щоб його впустили. В дев'ятому хвіртка була не замкнена. На розі розкопали вулицю, а червоного ліхтаря не повісили; а на Маршіковій крамничці відірвалася з одного боку вивіска. Треба сказати, щоб уранці зняли зовсім, а то комусь на голову впаде.

— Це все?

— Усе, — відказав патрульний Мімра. — Вранці годилось би посипати тротуари, щоб хто не зламав ногу; о шостій би треба подзвонити всім…

— Гаразд, — сказав комісар Бартошек. — Добраніч!

Пан Рибка ще раз глянув на ті сліди, що вели у безвість. Але там, де був останній слід, тепер видніли два чіткі відбитки казенних чобіт поліцая Мімри, а звідти ці широкі ступаки тяглися правильним і виразним рядочком далі.

— На все добре, — зітхнув пан Рибка й пішов спати.

КУПОН[223]

Того спекотного серпневого вечора на Стрілецькому острові[224] було повно люду, тож Мінці з Пепою довелося сісти за столик, за яким уже сидів добродій із густими, сумно обвислими вусами.

— Дозвольте, — сказав Пепа, і той добродій ледь кивнув головою.

«От бурмило, — подумала Мінка. — Не міг сісти десь-інде, треба йому за нашим столиком сидіти!» Вона гордо, мов герцогиня, сіла на стілець, який Пепа витер хусточкою, тоді негайно дістала пудреницю й напудрила собі ніс, щоб він, боронь боже, не заблищав у таку спекоту. А коли вона виймала пудреницю, з сумочки випав якийсь пожмаканий папірець. Вусатий добродій зразу нахилився й підняв того папірця.

— Сховайте, панночко, — понуро мовив він.

Мінка зашарілася: по-перше, тому, що до неї заговорив незнайомий чоловік, а по-друге — оскільки їй було прикро, що вона зашарілася.

— Дякую, — сказала вона й зразу відвернулась до Пепи: — Це купон із тієї крамниці, де я панчохи купувала, пам'ятаєш?

— Отож-то, — мовив смутний чоловік. — Ви, панночко, навіть гадки не маєте, нащо такий купон може придатися.

Пепа вирішив, що його рицарський обов'язок — утрутитись.

— Навіщо зберігати всякі нікчемні папірці, — озвався він, не дивлячись на випадкового сусіда. — Їх потім набираються повні кишені.

— То дарма, — сказав вусатий. — Часом такий папірець буває цінніший, ніж не знати що.

Мінчине обличчя набрало кам'яного виразу. «Боже, чого ми не сіли десь-інде! Цей бурмило весь час устряватиме нам у розмову!»

Пепа вирішив покласти цьому край.

— Цебто як? — спитав він крижаним тоном і насупив брови.

«Як це йому личить!» — подумала в захваті Мінка.

— Для слідства, — пояснив «бурмило» й додав, замість відрекомендуватися за всією формою: — Розумієте, я в поліції служу; моє прізвище Соучек. У нас якраз нещодавно був такий випадок… — сказав він і махнув рукою. — Люди часом самі не відають, що вони носять у кишенях…

— А який же випадок? — не стримався Пепа. (Мінка помітила, що на неї дивиться юнак біля сусіднього столу. «Стривай, Пепо, я тебе навчу розмовляти з іншими»).

— Та з тією дівчиною, що знайшли біля Розтил, — сказав вусань і замовк, очевидно не бажаючи говорити далі.

У Мінці раптом прокинулась цікавість — найскоріш через те, що йшлося про дівчину.

— З якою дівчиною? — вихопилась вона.

— Та з тією ж, що там знайшли, — ухильно пробурчав пан Соучек із поліції й трохи розгублено дістав з кишені сигарету. І враз сталось щось абсолютно несподіване; Пепа квапливо сягнув рукою до кишені, черкнув запальничкою й підніс сусідові вогню.

— Дякую, — сказав пан Соучек, видимо зворушений і підлещений. — Це я про ту дівчину, що її труп знайшли женці в житі між Розтилами і Крчею, — пояснив він, демонструючи тим свою вдячність і приязнь.

— Я про неї нічого не чула, — сказала Мінка з круглими від подиву очима. — Пепо, пам'ятаєш, як ми з тобою їздили до Крчі?.. А що ж із тією дівчиною сталось?

— Задушили, — сухо відповів Соучек. — І зашморг був на шиї. Не хочу розповідати при панночці, який був у неї вигляд — самі розумієте, в липні, а пролежала там мало не два місяці… — Пан Соучек скривився й пустив з рота дим. — Ви не можете й уявити, як виглядає такий труп. Рідна мати б не впізнала. А мушви!.. — Пан Соучек меланхолійно похитав головою. — Знаєте, панночко, тільки-но шкіра пропала, про красу вже шкода й говорити. А встановити тоді особу — то вже й не питайте. Поки є ніс і очі, ще якось можна розпізнати; але як труп полежить більше місяця на сонці…

— А по мітках на білизні? — тоном знавця докинув Пепа.

— Які там мітки, — пирхнув пан Соучек. — Незаміжні, добродію, звичайно міток не нашивають, бо думають: однаково скоро заміж вийду, інше прізвище буде. І в тієї дівчини не було ніяких міток.

— І молода вона була? — співчутливо поцікавилась Мінка.

— Років двадцять п'ять, сказав лікар. Знаєте, він визначає по зубах тощо. Робітниця або служниця, як по одежі, але скоріше служниця, бо сорочка селянська. А крім того, якби вона була робітниця, її б уже шукали, адже робітниці звичайно держаться одного місця й однієї квартири. А служниця як покине службу, то вже хазяї не знають і не цікавляться, куди вона перейшла. Отак воно зі служницями буває. Отож ми й вирішили: коли її два місяці ніхто не кинувся розшукувати, то це, найпевніше, служниця. Але найголовніше — це той купон.

— Який купон? — жваво спитав Пепа: він, звичайно, відчував у собі героїчну снагу стати детективом, канадським трапером, капітаном корабля абощо, і його обличчя прибрало доречного в таку хвилину енергійного й зосередженого виразу.

— Бачте, — відказав пан Соучек, задумливо втупивши очі в підлогу, — при ній не знайшли анічогісінько: той, хто її вбив, забрав у неї дочиста все, що мало хоч якусь вартість. Тільки в лівій руці вона затисла ремінець, відірваний від сумочки, а саму сумочку ми знайшли трохи поодаль у житі. Він, мабуть, хотів видерти в неї й сумочку, та, як ремінець урвався, викинув її в жито, але перше повибирав з неї все. Зостався там між складочками тільки квиток із трамвая номер сім, та ще купон із посудної крамниці на суму п'ятдесят п'ять крон. Більше ми не знайшли нічого.

— А зашморг на шиї? — нагадав Пепа. — Хіба це вам не зачіпка?

Пан Соучек покрутив головою.

— Просто уривок білизняної шворки — яка ж це зачіпка? Отож у нас не було нічогісінько, крім того трамвайного квитка та купона. Звісно, ми дали оголошення в газети, що знайдено труп жінки віком близько двадцяти п'яти років, у сірій спідниці та блузці в смужечку, тож коли від когось два місяці тому пішла служниця з такими прикметами, хай повідомить поліцію. Надійшло понад сотню повідомлень: бачте, у травні служниці чомусь най-частіш міняють місце; але всі ті повідомлення виявились ні до чого. Тільки мороки набралися, перевіряючи, — меланхолійно сказав пан Соучек. — Поки така дівуля, що служила в Дейвицях, знайдеться десь у Вршовицях або в Коширжах, добродію, цілий день пробігаєш, а врешті виявиться, що марно: вона там собі живісінька, та ще й посміється з тебе, дурепа. О, яке гарне грають, — відзначив він задоволено, киваючи головою в такт мелодії з Вагнерової «Валькірії», у яку оркестр на острові вкладав усю свою снагу. — Такий сумний мотив… Я люблю сумну музику. Тому й ходжу на всі пишні похорони — ловити там кишенькових злодіїв.

— Але ж не міг той убивця не лишити ніяких слідів! — зауважив Пепа.

— Бачите он того жевжика? — жваво спитав пан Соучек. — Він обкрадає карнавки в церквах. Хотів би я знати, чого йому тут треба. Ні, той убивця ніяких слідів не лишив. Але як знайдете вбиту дівчину, то можете закластися, що то доклав рук її коханець, так буває звичайно, — промовив він задумливо. — Ви, панночко, не хвилюйтеся… Тож якби ми дізналися, хто вона, то спіймали б і вбивцю. Але як дізнатися, хто вона? От де була морока.

— Але ж у поліції є свої методи, — невпевнено сказав Пепа.

— Авжеж, є, — з нехіттю погодився пан Соучек. — Такий, приміром, метод, як шукати одну пшонину в мішку з сочевицею. Терпіння треба мати, юначе. Знаєте, я люблю читати детективні романи — скільки там пишуть про всякі там мікроскопи тощо. Але що б ви побачили в мікроскоп на тій нещасній дівчині? Хіба що захотіли б подивитись на родинне щастя якого-небудь жирного хробака, як він веде на прогулянку своїх хробаченят. Вибачте, панночко… Мене завжди за печінки бере, коли я чую балачки про методи. Бачте, провадити розслідування — це не те, що читати роман і вгадувати, чим він закінчиться. Це скоріш буває так, ніби вам дали той роман і сказали: «Пане Соучек, прочитайте оце все підряд і, де знайдете слово «хоча», відзначте ту сторінку». Отака наша робота, розумієте? Тут вам не поможе ніякий метод і ніяка кмітливість; треба читати й читати, а врешті виявиться, що в усій книжці немає жодного «хоча». Або ж мусиш бігати по всій Празі та розшукувати, де живе добра сотня Андул чи Марженок, щоб за всіма правилами криміналістики з'ясувати, що жодної з них не вбито. Ось про що варто б написати, — сердито сказав детектив, — а не про вкрадене перлове намисто цариці Савської. Бо це принаймні солідна робота, юначе.

— Ну, і як же ви розплутали це діло? — спитав Пепа, наперед певний, що він узявся б не так.

— Як розплутали? — замислено перепитав пан Соучек. — Насамперед — треба було з чогось почати. Хоч би з отого трамвайного квитка. Можна було гадати, що та дівчина — коли вона була служниця — служила десь недалеко від тієї лінії; звісно, може, воно й не так, може, вона їхала сімкою випадково, але ж для початку треба за щось зачепитись, а то як же ти почнеш? Але сімка ходить через усю Прагу, з Бжевнова через Малу Страну і Нове Место аж на Жижков. Отже, знов це нічого не давало. Правда, був ще той купон, і ми принаймні знали, що дівчина недавно купила в такій і такій посудній крамниці на п'ятдесят п'ять крон товару. Ми й пішли до тієї крамниці.

— І там її згадали! — вигукнула Мінка.

— Та де, панночко! — буркнув пан Соучек. — Хто б там її пам'ятав. Але пан доктор Мейзлік, наш комісар цебто, пішов туди й спитав, що в них можна купити за п'ятдесят п'ять крон. «Це залежить від того, скільки предметів, — сказали йому, — Але як один предмет, то це може бути тільки англійський чайничок на одну персону: він коштує рівно п'ятдесят п'ять крон», — «Ну, дайте мені такий чайничок, — каже пан доктор, — тільки з відбракованих, щоб не так дорого».

А тоді, значить, пан комісар кличе мене й наказує! «Слухайте, Соучек, це діло для вас. Припустимо, що та дівчина була служниця. Ну, а служниці частенько трапляється розбити щось із посуду. Коли таке станеться втретє, хазяйка їй каже: «Тепер купи за свої гроші, розтелепо!» І тоді служниця йде й купує один предмет — такий, як вона розбила. А один предмет за п'ятдесят п'ять крон — це може бути тільки отакий англійський чайничок». — «Та й дорогий же, бісова душа», — кажу. А він мені: «Отож-бо й є. По-перше, це нам пояснює, чому та дівчина зберігала купон: для неї це була купа грошей, і вона, мабуть, сподівалася, що колись хазяйка їй ті гроші поверне. По-друге — це чайник на одну персону. Отже, або дівчина служила в якоїсь самотньої людини, або ж її господиня мала таку людину на квартирі, і їй подавали на сніданок чай у такому чайничку. І найскоріш та самотня людина була жінка, бо самотній чоловік навряд чи купив би собі такий дорогий і гарний чайник: чоловіки звичайно навіть не помічають, із чого п'ють. І ще з однієї причини я думаю, що це самотня жінка: такі старі панни-квартирантки завжди дуже люблять мати щось своє, гарненьке, тож і купують отакі надміру дорогі речі».

— Це правда! — вигукнула Мінка. — Ти знаєш, Пепо, у мене теж є така гарнесенька вазочка!

— От бачте, — сказав пан Соучек. — Але купона від неї ви не зберегли. А потім пан комісар мені каже: «А тепер, Соучеку, міркуватимемо далі; звичайно, все це дуже непевне, але ж із чогось треба почати. Завважте: людина, що може викинути п'ятдесят п'ять крон за чайничок, на Жижкові не житиме. (Розумієте, це пан доктор мав на увазі сьомий трамвай, тобто той трамвайний квиток). У центрі Праги мало хто пускає квартирантів, а на Малій Страні п'ють тільки каву. Тож я гадаю, що найкраще пошукати між Градчанами і Дейвицями, коли вже держатися сьомого маршруту. І ще я майже певен, — каже, — що панна, котра п'є чай із такого англійського чайничка, мешкає неодмінно в будиночку з палісадником; такий уже сучасний англійський стиль, Соучеку». Бачте, у нашого доктора Мейзліка часом бувають такі шалені ідеї. «То знаєте що, Соучеку, — каже він мені, — візьміть цей чайничок і попитайте в тому районі, де там є такі заможні квартирантки; і коли в котроїсь є такий чайничок, то ви спитайте, чи в її господині не звільнилась у травні служниця. Це, звичайно, з біса непевний слід, але спробувати можна. Тож ідіть, це діло якраз для вас».

Я, сказати правду, такого ворожіння не люблю: порядний детектив — не якийсь там астролог чи ясновидець. Детективові не слід так удаватися в міркування: правда, буває, що випадково угадаєш, але ж випадок — то не чесна праця. Той трамвайний квиток і чайничок — це принаймні таке, що можна в руках подержати, але решта — то тільки… гра фантазії, — сказав пан Соучек, трохи бентежачись, що вжив такого вченого слова. — Тож я й узявся до діла по-своєму: став ходити там від будинку до будинку й питати, чи немає в них такого чайничка. І уявіть собі: навідав сорок шість будинків, а в сорок сьомому служниця каже: «Ой-ой, такий самісінький у нашої квартирантки!» Я тоді кажу їй, щоб провела мене до господині. Та господиня, генеральська вдова, держала двох квартиранток, і в однієї, панни Якоубкової, викладачки англійської мови, був такий англійський чайник. Я й питаю: «Ласкава пані, від вас не пішла у травні служниця?» — «Пішла, — відказує, — звали її Маржка, а прізвища не пам'ятаю». — «А не розбила вона чайника у вашої квартирантки?» — «Розбила, — каже, — і мусила купити новий за свої гроші. Господи, але звідки ви знаєте?» — «Ми, ласкава пані, знаємо про все!»

Ну, далі вже пішло легко: насамперед я розшукав служницю, що з нею та Маржка приятелювала, — знаєте, у кожної служниці є приятелька, неодмінно тільки одна, але тій одній вона вже все-все розказує, — і довідався від неї, що вбиту звали Марія Паржизкова, а родом вона була з Джевича. Але найбільш мені треба було знати, чи мала кавалера та Маржка. Виявилося, вона гуляла з якимось Франтою; хто він і що, приятелька не знала, але згадала, що якось була з ними обома в «Едені»[225] і там ще якийсь тип гукнув тому Франті: «Здоров, Фердо!» А в нас у поліції є такий пан Фриба, фахівець по всяких прізвиськах. Спитали його, і він зразу сказав: «Франта, або ж Ферда, — це Кроутіл із Коширж, а справжнє його прізвище — Пастиржик. Я його візьму, пане комісаре, тільки не сам, дайте мені ще одного чоловіка». Тож я пішов з ним, хоч це вже була не моя робота. Застукали його в коханки, він ще й стріляти хотів, поганець… Потім узяв його в шори комісар Матічка; як він це робить, ніхто не знає, але за шістнадцять годин комісар витяг із того Франти, чи Пастиржика, все: він признався, що задушив у житі Марію Паржизкову і забрав у неї ту сотню-другу крон, що вона одержала, як покинула службу. Він обіцяв їй, що одружиться: вони всі так роблять, — похмуро додав Соучек. Мінка здригнулася.

— Пепо, — шепнула вона, — який жах!

— Тепер уже ні, — поважно сказав пан Соучек із поліції. — От коли ми стояли над нею на полі, не знайшовши нічого, крім купона й трамвайного квитка, ото був жах! Два нікчемні папірці… І все ж ми помстились за сердешну Маржку. Отож я й кажу: нічого, нічого не треба викидати; навіть найнікчемніша річ може бути слідом або доказом. Ніхто не знає, юначе, що у нього в кишені потрібне, а що ні.

Мінка сиділа й дивилась перед себе застиглими, повними сліз очима; та ось вона в пориві палкої відданості обернулася до Пепи, і з її вогкої долоні випав зіжмаканий купончик, що його вона весь той час нервово м'яла в руці. Пепа того не побачив, бо він дивився на зорі; але пан Соучек із поліції побачив і всміхнувся сумно й мудро.

СІЛЬСЬКИЙ ЗЛОЧИН

— Підсудний, встаньте, — сказав голова суду. — Вас обвинувачують в убивстві свого тестя Франтішека Лебеди. На слідстві ви зізналися, що тричі вдарили його сокирою по голові з наміром убити. Визнаєте себе винним?

Змарнілий чоловік здригнувся і ковтнув слину.

— Ні, — видушив він із себе.

— Ви забили тестя?

— Забив.

— То визнаєте себе винним?

— Ні.

Голова суду мав ангельське терпіння.

— Слухайте, Вондрачеку, — сказав він. — Виявилося, що ви вже одного разу хотіли отруїти його; всипали йому в каву отруту для щурів. Це правда?

— Правда.

— З цього видно, що ви вже давно зазіхали на його життя. Ви мене розумієте?

Чоловік шморгнув носом і безпорадно знизав плечима.

— Так це ж через той клапоть конюшини, — промимрив він. — Тесть продавав його, а я кажу: «Тату, не продавайте, я куплю кролів…»

— Стривайте, — перебив його голова суду. — То була його конюшина чи ваша?

— Ну, його, — буркнув обвинувачений. — Але навіщо йому конюшина? А я йому кажу: «Тату, лишіть мені хоч оте люцернище», а він мені: «Як помру, воно зостанеться Маржці, а тоді роби з ним що хочеш, голодранцю». Маржка — це жінка моя.

— І за це ви хотіли його отруїти?

— Авжеж.

— За те, що вилаяв вас?

— Ні. За ґрунт. Він сказав, що продасть його.

— Ну то що? — вигукнув голова. — То ж був його ґрунт чи ні? І чому він не мав права його продати?

Обвинувачений Вондрачек докірливо подивився на голову.

— Адже ж у мене там поряд смужка картоплища, — пояснив він. — Я на те й купив її, щоб колись до того клаптя приточити, а він каже: «Яке мені діло до твоєї смужки, я свій клапоть продам: Йоудалові».

— То ви з ним не ладнали? — допитувався голова.

— Атож, — похмуро підтвердив Вондрачек. — А все через ту козу.

— Яку козу?

— Він мою козу доїв. Я йому кажу: «Тату, не займайте кози або дайте нам отой лужок над річкою». А він віддав лужок у оренду.

— А гроші куди подів? — спитав один з присяжних.

— Та куди ж, — засмучено відказав обвинувачений. — У скриню сховав. «Як помру, — каже, — вам зостануться». А сам не вмирає та й не вмирає. А йому ж було вже за сімдесят.

— То ви кажете, що в незгоді винен був ваш тесть?

— Атож, — невпевнено відказав Вондрачек. — Він не хотів нічого нам дати. «Поки я живий, я хазяйную, — казав, — і квит». А я йому кажу: «Татусю, якби ви купили корову, то я б те поле впорав, та й не треба продавати». А він мені: «Як умру, купуй хоч дві корови, але свою смужку я продам Йоудалові».

— Слухайте, Вондрачеку, — суворо сказав голова, — а не через ті гроші в скрині ви вбили його?

— Ні, ті гроші були на корову, — вперто відказав Вондрачек, — Ми собі покладали — як він помре, купимо за них корову. Ну як у хазяйстві без корови? Де гною брати?

— Обвинувачений, — втрутився прокурор, — тут ідеться не про корову, а про людське життя. Чому ви вбили свого тестя?

— Таж за той ґрунт.

— Це не відповідь.

— Він хотів його продати…

— Але ж гроші після смерті однаково лишились би вам!

— Авжеж, але він не хотів умирати, — з досадою відказав Вондрачек. — Якби він, ласкавий пане, вмер по-доброму… Я йому ніколи нічого лихого не зробив. Усе село посвідчить, що я його шанував, як рідного батька, правда ж? — сказав він, обернувшись до публіки.

Зал, де сиділо півсела, схвально загомонів.

— Авжеж, — мовив голова поважно. — І через це хотіли його отруїти, так?

— Еге, отруїти, — буркнув обвинувачений. — А нащо ж він продавав той клапоть? Спитайте кого хоч, ласкавий пане, кожне вам скаже, що без конюшини в хазяйстві не можна. Правда?

Зал знов ствердно загомонів.

— Звертайтесь до мене, обвинувачений! — гримнув голова. — А то я накажу повиводити ваших сусідів. Розкажіть нам, як сталося вбивство.

— Ну… — почав Вондрачек нерішуче. — Це було в неділю: я побачив, що він знов розмовляє з тим Йоудалом. «Тату, — кажу йому, — не продавайте поля». А він мені: «Тебе не питатимуся, злидню». Я тоді й сказав собі: далі вже не стерплю. І пішов колоти дрова.

— Оцією сокирою?

— Еге.

— Оповідайте далі!

— Увечері кажу жінці: «Йди до тітки й дітей відведи» Вона зразу в сльози. «Не реви, — кажу їй, — я з ним зразу ще побалакаю». А він прийшов у повіточку й каже: «Це моя сокира, давай її сюди». А я йому кажу, що він мою козу доїв. Тоді він став віднімати в мене сокиру. Ну, я й рубонув його.

— За що?

— Таж за той ґрунт.

— А чому рубонули тричі?

Вондрачек знизав плечима.

— А то вже так… Наш братчик, ласкавий пане, звиклий до важкої праці.

— А потім?

— Потім ліг спати.

— І спали?

— Ні. Я думав, скільки коштуватиме корова та що за той клаптик виміняю клинець при дорозі, хай уже все вкупі буде.

— І сумління вас не мучило?

— Ні. Мене мучило, що ті клапті не вкупі. Ну, і ще ж для корови треба хлів полагодити, це також не одна сотня. Адже в нього, в тестя, вже й воза не було. Я йому казав: «Тату, хай бог милує, хіба це по-хазяйському? Адже ці два клапті самі просяться докупи, пожалійте мене».

— А ви самі старого пожаліли? — загримів голова.

— Так він же хотів продати ту смужечку Йоудалові, — промимрив обвинувачений.

— Отже, ви вбили його з корисливості!

— Ні, неправда! — розхвилювався обвинувачений. — Це за той клапоть! Якби ті смужки сточити докупи…

— Ви визнаєте себе винним?

— Ні.

— То, по-вашому, вбити стару людину— це ніщо?

— Та я ж кажу, що це через той клапоть! — вигукнув Вондрачек, мало не плачучи. — Яке ж це вбивство? Господи, ну як ви не розумієте, ласкавий пане! Це ж у своїй родині! Хіба б же я чужому таке зробив… Я ніколи нічого не вкрав… спитайте про Вондрачека… а вони мене забрали, як злодія… як злодія… — простогнав Вондрачек, аж задихаючись від жалю до себе.

— Ні, як батьковбивцю, — сумно поправив голова. — Ви знаєте, Вондрачеку, що за це карають смертю?

Вондрачек шморгнув носом.

— Це ж за той клапоть… — мовив він безнадійно. Судова процедура потяглась далі: допит свідків, виступи прокурора й захисника…

Присяжні вийшли радитися про те, винен обвинувачений Вондрачек чи не винен; голова суду стояв у канцелярії біля вікна й замислено дивився надвір.

— Досить мляво вийшло, — пробурчав член суду. — Прокурор якось не дуже хапався, та й адвокат багато не наговорив… Одне слово, справа очевидна, і що тут балакати…

Голова суду засопів.

— Справа очевидна… — мовив він і махнув рукою. — Слухайте, колего, адже цей чоловік почуває себе так само невинним, як ви чи я. У мене таке відчуття, наче я маю судити різника за те, що він зарізав корову, або крота за те, що він нариває кротовини. Мені раз у раз думалося, що це взагалі не наше діло, розумієте, — не питання права чи закону. Фу-у, — відсапався він і скинув мантію. — Трошки відпочину від цього… Знаєте, присяжні його; мабуть, виправдають. Це безглуздя, але його, мабуть, таки виправдають, бо… Ось що я вам скажу: я сам із села родом, і коли цей чоловік сказав, що ті два клапті просяться докупи, то… я побачив дві смуги поля, і мене опанувало таке почуття, що якби ми мали судити… ну, за якимсь божим законом… то мусили б судити саме ті дві смуги. І знаєте, що б я зробив? Я б підвівся, скинув шапочку й сказав: «Обвинувачений Вондрачек, пролита кров волає до небес, і тому в ім'я боже ти засієш обидві ці смуги блекотою, так, блекотою й будяками, і до самої смерті матимеш перед очима це поле ненависті…» Цікаво мені, що сказав би на це прокурор. Часом, колего, людей мав би судити сам бог; він міг би накладати такі страшні, тяжкі кари… Але судити в ім'я боже нам не під силу… Ну що, присяжні вже скінчили нараду? — І голова суду, аж зітхнувши від нехоті, надів мантію. — Ну, ходімо. Кличте присяжних!

ЗНИКНЕННЯ АКТОРА БЕНДИ[226]

Другого вересня пропав безвісти актор Бенда, маестро Ян Бенда, як стали його називати, відколи він одним махом злетів на вершину театральної слави. Тобто другого вересня, власне, не сталося нічого: служниця, що о дев'ятій годині ранку прийшла прибрати в Бендиній квартирі, побачила там розкидану постіль і весь той свинський розгардіяш, що звичайно оточував Бенду, але самого маестро вдома не застала. Та оскільки в цьому не було нічого незвичайного, вона, як завжди, сяк-так поприбирала й пішла собі. Оце й усе. Але відтоді Бенди ніхто не бачив.

Служниця, пані Марешова, не дуже дивувалася й цьому: що ви хочете, адже ці актори — чисто тобі цигани. Хто його зна, куди він знову поїхав грати чи колобродити. Але десятого вересня Бенду стали шукати: він мав з'явитись до театру, де починали репетирувати «Короля Ліра», і коли Бенда не прийшов навіть на третю репетицію, в театрі знепокоїлись і зателефонували Бендиному приятелеві докторові Гольдбергу, чи він не знає, що там з Бендою.

Той Гольдберг був хірург і заробляв шалені гроші, оперуючи апендицити, — це вже така єврейська спеціальність. А взагалі це був товстий чоловік у золотих окулярах із товстими скельцями й золотим серцем; він палко кохався в мистецтві, своє помешкання від підлоги до стелі обвішав картинами і віддано любив Бенду, а той ставився до нього з дружньою зверхністю й ласкаво дозволяв платити за нього в ресторанах — між нами кажучи, то була не дрібничка. Трагічну маску Бенди і веселе обличчя доктора Гольдберга (який не пив нічого, крім води) можна було бачити поряд на всіх сарданапалівських бенкетах і в диких скандалах, що були зворотним боком слави великого лицедія.

Отож цьому докторові Гольдбергу зателефонували з театру, чи не знає він, що діється з Бендою. Гольдберг відповів, що не має уявлення, але пошукає його. Він не сказав, що сам уже цілий тиждень розшукує його по нічних ресторанах та заміських готелях, дедалі більше тривожачись: у нього було гнітюче передчуття, що з Бендою сталося щось лихе. Річ у тому, що доктор Гольдберг, наскільки він міг з'ясувати, був останній, хто бачив Яна Бенду. Десь наприкінці серпня він ще відбув з актором тріумфальний нічний похід по празьких місцях розваг; але після цього Бенда ні разу не прийшов побачитись, як звичайно. «Може, захворів», — подумав урешті Гольдберг і якось увечері поїхав до Бенди додому; це було якраз першого вересня. Коли він подзвонив, ніхто не вийшов відчинити, але за дверима чути було якесь шарудіння. Лікар деренчав дзвінком добрих п'ять хвилин; раптом почулися кроки, двері розчинились і на порозі став Бенда вкутаний у халат. Доктор Гольдберг ужахнувся — такий страшний на вигляд був славетний актор: розкуйовджене волосся позлипалось, обличчя з тиждень не голене, і весь він здавався змарнілим і брудним.

— А, це ви, — сказав Бенда неприязно. — Чого ви хочете?

— Господи, що це з вами? — сторопіло вигукнув лікар.

— Нічого, — буркнув Бенда. — Я нікуди не піду. Зрозуміли? Дайте мені спокій.

І зачинив двері перед носом у Гольдберга. А наступного дня він зник.

Гольдбергові очі за товстими скельцями були стурбовані. Щось тут негаразд. Від двірника будинку, де мешкав Бенда, він дізнався лише те, що якось уночі — здається, якраз проти другого вересня — годині о третій перед будинком зупинився автомобіль, але з нього ніхто не вийшов — тільки засурмив клаксон, ніби когось викликали з будинку. Потім двірник почув, що хтось вийшов на вулицю, грюкнувши дверима, і автомобіль поїхав. Що то був за автомобіль, двірник не подивився: кому охота о третій годині ранку вставати з постелі без крайньої потреби? Але клаксон сурмив так, ніби люди в машині страшенно квапились і не могли зачекати й хвилинки.

Пані Марешова повідомила, що маестро цілий тиждень не виходив з дому (хіба, може, вночі), не голився і, як судити з вигляду, мабуть, і не мився; їсти велів собі приносити з ресторану, цмулив коньяк і валявся на канапі; оце наче й усе. Тепер, коли за зниклого Бенду почали непокоїтись і інші люди, доктор Гольдберг знову пішов до пані Марешової.

— Слухайте, матінко, — сказав він, — ви не знаєте, в що був Бенда одягнений, коли виходив з дому?

— Ні в що, — відказала пані Марешова. — Оце ж то мені й не до вподоби. Ні в що він не одягся. Я знаю всі його костюми, і всі висять у квартирі, жодних штанів не бракує.

— Невже він вийшов у самій білизні? — мовив лікар, украй спантеличений.

— Та ні, й не в білизні, — заявила пані Марешова. — І без черевиків. Отож-то й диво. Бачте, у мене вся його білизна записана, бо я ж її ношу до пральні, а тепер саме забрала звідти, поскладала й перелічила: є всі вісімнадцять сорочок, жодної не бракує, і хусточки всі, ну все ціле, все на місці. Тільки однієї валізки нема — тієї, що він завжди з собою бере. Коли він пішов кудись, то, певне, голісінький.

Доктор Гольдберг стурбовано насупився.

— Матінко, — сказав він, — а коли ви прийшли туди другого вересня, то чи не помітили там якогось особливого безладу? Може, поперекидане щось або двері виламані?

— Безладу? — перепитала пані Марешова. — Звісно, безлад був, як завше, бо пан Бенда таки страх який нехлюйний. Ну, а щоб незвичайне щось, то ні, не було. Але скажіть, ради бога, куди він міг піти отак без нічогісінько на собі?

Звичайно, доктор Гольдберг знав про це не більше за неї, отож він, сповнений найтяжчих побоювань, звернувся вже до поліції.

— Гаразд, будемо шукати, — сказав поліційний урядовець, коли Гольдберг виклав йому все, що знав. — Та коли він, як ви розповіли, цілий тиждень сидів, замкнувшись, удома, неголений і невмиваний, валявся на канапі, цмулив коньяк, а потім десь подівся, голий, мов дикун, — це, добродію, скидається на… гм…

— На білу гарячку, — підказав доктор Гольдберг.

— Атож, — погодився урядовець. — Або, скажімо, на самогубство в стані психічного розладу. Якби з ним таке сталось, я б не здивувався.

— Але ж тоді знайшовся б труп, — невпевнено зауважив Гольдберг. — А крім того — чи далеко він міг зайти голий? І нащо б він брав із собою валізку? А той автомобіль, що чекав коло будинку… Ні, це більше схоже на втечу.

— А борги в нього були? — спитав урядовець.

— Ні, — відразу заперечив лікар. — Хоч Ян Бенда завжди був по вуха в боргах, але він ніколи не сприймав цього трагічно.

— А може… якісь особисті прикрощі… нещасливе кохання, чи сифіліс, чи ще якийсь великий клопіт?

— Наскільки я знаю, нічого такого не було, — відповів Гольдберг не без вагання; йому згадалися два-три випадки, але він про них змовчав, Та й навряд чи вони могли якось стосуватися незбагненного зникнення Бенди.

Та все ж він вислухав запевнення, що поліція зробить усе можливе, а йдучи додому, перебирав у думці все, що знав про цей бік життя Бенди. Такого було небагато:

1) Бенда мав десь за кордоном законну дружину, про яку, звичайно, не дбав.

2) Він утримував якусь дівчину в Голешовицях.

3) Мав зв'язок — можна сказати, скандальний зв'язок — із пані Гретою Корбеловою, дружиною багатого фабриканта. Пані Грета будь-що-будь хотіла красуватись на екрані, і тому пан Корбел фінансував кілька фільмів, у яких його дружина, звичайно, грала головну роль. Так ось, було відомо, що Бенда — коханець Грети Корбелової, що вона всюди за ним їздить і навіть не стережеться, хоч би задля пристойності. Правда, Бенда про такі речі ніколи не говорив, він ставився до них із погордою, в якій були і царствена гідність, і цинізм, що шокував Гольдберга.

«Ні, — безнадійно сказав собі лікар, — в особистих Бендиних справах ніхто не добере діла. Я не я буду, коли не таїться тут якась гидка історія; але тепер хай про це думає поліція».

Доктор Гольдберг, звичайно, не знав, як узялась за цю справу поліція і якими способами вона діє; він тільки чекав дедалі неспокійніше якоїсь звістки. Та минув уже місяць від зникнення Яна Бенди, і про актора почали говорити в минулому часі.

Якось надвечір Гольдберг зустрів старого актора Лебдушку; вони розговорилися і врешті згадали про Бенду.

— Ох і артист був! — згадував старий Лебдушка. — Я його пам'ятаю, ще коли йому було років двадцять п'ять. Бісів син, як він грав Освальда[227]! Ви знаєте, студенти медики ходили до театру дивитись, який вигляд у паралітика. А як він уперше грав короля Ліра! Я навіть не знаю, як він грав, чуєте, бо я весь час дивився йому на руки. Вони в нього були мов у вісімдесятирічного діда — такі змерзлі, зсохлі, мізерні… я й досі не розумію, як він це зробив. Я ж таки теж умію гримуватись; але того, що робив Бенда, не зробить уже ніхто. Тільки актор може це оцінити.

Доктор Гольдберг із сумною втіхою слухав цей акторський некролог.

— Вимогливий артист був, добродію, — зітхнув Лебдушка. — Як він варив воду з театрального кравця! «Я не гратиму короля, — кричав було, — коли ви мені нашиєте таке дешеве мереживо!» Він не міг терпіти на собі бутафорської халтури. Коли готував роль Отелло, то оббігав усі антикварні крамниці, поки знайшов старовинний ренесансний перстень, і, граючи Отелло, весь час мав його на пальці. Він казав, що йому краще грається, коли на ньому є щось справжнє. Та він взагалі не грав, він просто… перевтілювався, — сказав Лебдушка нерішуче, не певний, чи правильного слова вжив. — А в антрактах завжди бував брутальний, мов биндюжник, і замикався в своїй прибиральні, щоб ніхто не перебивав йому сценічного настрою. Через те він і пив, що завжди мав нерви, як струни, — замислено мовив Лебдушка. — Ну, я йду в кіно, — сказав він, прощаючись.

— Я піду з вами, — напросився доктор Гольдберг, не знаючи, як згаяти вечір.

У кінотеатрі йшов якийсь фільм з життя моряків, але Гольдберг навіть не бачив до пуття, що робиться на екрані: він мало не зі слізьми на очах слухав, як старий Лебдушка просторікає про Яна Бенду.

— Ні, це був не артист, — казав старий, — а якийсь диявол. Йому мало було одного життя, от що. В житті він був свинюкою, пане докторе, але на сцені це був справжній король або справжній злидень. Як він умів дати знак рукою — ніби все життя тільки те й робив, що наказував. А тим часом його батько був мандрівний гострильник. Он дивіться, отой йолоп на екрані: врятувався з розбитого корабля, сидить на безлюдному острові, а нігті обрізані. Бачте, як видно, що борода наліплена! Якби його грав Бенда, той відпустив би справжню бороду і під нігтями мав би справжній бруд… Пане докторе, що з вами?

— Вибачте, — підводячись, промимрив Гольдберг, — мені дещо пригадалося. Дякую вам, — і вибіг з кінотеатру. «Бенда відпустив би справжню бороду», — повторював він. — І він її таки відпустив! Як це я зразу не здогадався!»

— До управління поліції! — крикнув він, ускочивши в перше таксі, яке трапилось. А коли добувся до нічного чергового-вахмістра, почав галасливо просити, умовляти, благати, щоб йому негайно, ради всього святого негайно з'ясували, чи другого вересня або в наступні дні не знайдено де-небудь — однаково де — трупа невідомого волоцюги. Проти всякого сподівання, вахмістр справді пішов кудись пошукати чи спитати — скоріше з нудьги, ніж зі службової ревності чи з цікавості. А доктор Гольдберг тим часом обливався потом від хвилювання, бо йому вже мрів страшний здогад.

— Так, добродію, — сказав вахмістр, вернувшись, — другого вересня вранці в Кшивоклатському лісі лісник знайшов труп невідомого волоцюги, віком близько сорока років; третього вересня з Лаби поблизу Літомержиць витягли труп невідомого чоловіка, віком близько тридцяти років, що пробув у воді не менше двох тижнів. Десятого вересня біля Німецького Броду повісився якийсь невідомий, віком близько шістдесяти років…

— А про того волоцюгу нічого точніше не відомо? — спитав Гольдберг, затамувавши дух.

— Убивство, — відказав вахмістр, уважно дивлячись на схвильованого лікаря. — Згідно з рапортом нелінійного посту, голова розбита тупим предметом. Дані розтину: алкоголік, причина смерті — ушкодження мозку. Ось фотографія, — сказав вахмістр і додав тоном знавця! — Ох і розтовкли ж!

На фотографії видна було знятий вище пояса труп чоловіка в брудному дранті, в розхристаній полотняній сорочці; на місці лоба й очей був жахливий клубок з позліплюваного кров'ю волосся, шкіри, уламків кістки, і тільки наїжачене щетиною підборіддя та напіврозтулені уста ще схожі були на людські. Доктор Гольдберг затремтів, мов осиковий листок. Невже… невже це Бенда?

— А… якісь особливі прикмети були? — видушив із себе він.

Черговий зазирнув у папери.

— Гм… Зріст метр сімдесят вісім, волосся сивувате, зуби помітно попсовані…

Доктор Гольдберг гучно зітхнув:

— Ну, то це не він. У Бенди зуби буди здоровісінькі. Це не він. Вибачте, що потурбував вас, але це не може бути він. Виключено…

«Виключено, — з полегкістю твердив він собі, йдучи додому. — Може, він живий! Господи, може, він сидить десь у «Олімпії» або в Чорної Качі…»

Тієї ночі Годьдберг знову обійшов усі нічні заклади Праги; в кожному шинку, де колись королював Ян Бенда, він випивав свою склянку води й блискав золотими окулярами в усі кутки, але Бенди не було ніде. Удосвіта лікар раптом зблід, обізвав себе вголос ідіотом і побіг до свого гаража.

Вранці він уже був в одній окружній управі й просив розбудити начальника. На щастя, виявилося, що той колись лікувався в Гольдберга: лікар власноручно розпоров і зашив його й вручив на пам'ять заспиртований у баночці апендикс. Внаслідок цього аж ніяк не поверхового знайомства він через дві години вже мав у руках дозвіл на ексгумацію і, стоячи поруч сердито насупленого окружного лікаря, дивився, як гробарі викопують труп невідомого волоцюги.

— Я ж вам кажу, колего, — бурчав окружний лікар, — ним уже цікавилася празька поліція. Годі й думати, щоб це був Бенда. Звичайнісінький бруднющий волоцюга.

— А воші у нього були? — зацікавлено спитав Гольдберг.

— Не знаю, — бридливо відказав лікар. — Та ви вже й не впізнаєте його, колего. Самі подумайте, труп цілий місяць пролежав у землі!

Коли могилу розкопали, докторові Гольдбергу довелось послати по горілку, бо інакше не можна було умовити гробарів, щоб вони витягли й занесли до трупарні те невимовне страхіття, що лежало на дні ями, зашите в лантух.

— Ідіть оглядайте самі! — сердито кинув окружний лікар Гольдбергові й лишився надворі перед моргом, закуривши міцну сигару.

За хвильку з трупарні, заточуючись, вийшов Гольдберг, блідий як смерть.

— Ідіть гляньте, — сказав він хрипко, вернувся до трупа й показав на те, що колись було людською головою. Пінцетом він відтяг рештки губів, і стало видно жахливо попсовані зуби — чи, скоріше, тільки жовті залишки зубів між чорними плямами гнилі.

— Дивіться уважно, — шепнув Гольдберг, тицьнув пінцетом між зуби й здер з них щось чорне. Відкрилися два чудові, міцні різці. Але довше доктор Гольдберг не міг витримати: він вибіг із трупарні, обома руками держачись за голову.

Незабаром він вернувся, блідий і тяжко засмучений.

— Оце вам «помітно попсовані зуби», колего, — тихо мовив він. — То була тільки чорна смола — актори наліплюють її на зуби, коли грають старих дідів або волоцюг. Цей брудний голодранець був артист, колего… І то великий артист, — додав він, безнадійно махнувши рукою.

Того ж таки дня доктор Гольдберг відвідав фабриканта Корбела. То був рослий, дужий чоловік з могутнім тілом і важким випнутим підборіддям.

— Добродію, — сказав йому Гольдберг, зосереджено дивлячись на нього крізь опуклі скельця окулярів, — я прийшов до вас… у справі актора Бенди.

— О! — здивовано мовив фабрикант і заклав руки за потилицю. — То він уже знайшовся?

— Почасти, — відповів доктор Гольдберг. — Я гадаю, що вас це зацікавить… хоч би через той фільм, що ви хотіли знімати з ним… Тобто фінансувати.

— Який фільм? — байдуже запитав велетень. — Я нічого не знаю.

— Я маю на увазі той фільм, — уперто провадив Гольдберг, — що в ньому Бенда мав грати волоцюгу… а пані Грета якусь жіночу роль. Власне, весь фільм мав ставитись заради пані Грети, — невинним тоном додав лікар.

— А яке вам діло до того фільма! — пробурчав Кор-бел. — Це вам, мабуть, Бенда щось наговорив… То все передчасні балачки. Щось таке, може, й справді малося на думці… Вам Бенда сказав, так?

— Та ні! Ви ж йому звеліли, щоб нікому про це ні слова. Все в такій таємниці держали… Але, ви знаєте, Бенда в останні дні свого життя відпускав собі бороду й патли, щоб мати вигляд справжнього волоцюги. Адже Бенда був дуже вимогливий до таких деталей, правда?

— Не знаю, — відрубав фабрикант. — Ви ще чогось хочете?

— І фільм той мали знімати другого вересня, правда? Перші сцени малося зіграти, в Кшивоклатському лісі вдосвіта; волоцюга прокидається на узліссі… в уранішньому тумані… обтрушує зі свого лахміття листя й глицю… Уявляю собі, як Бенда зіграв би цю сцену. Я певен, що він перебрався б у найгірші лахи й шкарбани; він їх мав на горищі цілу скриню. Ось чому, коли він зник, увесь його одяг і білизна були вдома цілі. І як ніхто не здогадався! Адже слід було сподіватися, що він одягнеться в канцур'я й підпережеться мотузком, як справжній голодранець. Адже він був просто схибнутий на ретельності в костюмуванні.

— А далі що? — спитав велетень, відхилившись у затінок. — Бо я не розумію, нащо ви мені все це розповідаєте.

— Бо другого вересня, годині о третій ранку, — уперто вів далі доктор Гольдберг, — ви приїхали по нього машиною… мабуть, найманою, але, напевне, закритою; за кермом сидів, я гадаю, ваш брат — він, по-перше, спортсмен, а по-друге — не пробалакається. Ви, як було домовлено з Бендою, не пішли нагору, а засигналили на вулиці. За хвилинку вийшов Бенда… чи, власне, брудний і неголений волоцюга. «Ну, швидше, — сказали ви йому, — оператор уже поїхав попереду». І повезли його до Кшивоклатського лісу.

— Номера машини ви, певне, не знаєте, — іронічно мовив чоловік у затінку.

— Якби я знав його, вас би вже заарештували, — сказав Гольдберг дуже виразно. — Вдосвіта ви були на місці: десь на узліссі гаю зі столітніх дубів — чудовий пейзаж для кадру! Ваш брат, певне, зостався на шляху й удав, ніби щось лагодить у моторі. Ви повели Бенду в ліс, а кроків за чотириста від шляху сказали: «Отут». — «А де ж оператор?» — раптом згадав Бенда. І тоді ви вдарили його.

— Чим? — спитав чоловік у затінку.

— Свинцевою гирею, — відповів Гольдберг. — Бо французький ключ був би занадто легкий для Бендиного черепа, а ви хотіли знівечити його обличчя до невпізнання. А добивши його, вернулися до машини. «Готово?» — спитав ваш брат; але ви, мабуть, не відповіли, бо вбити людину — це не жарт.

— Ви збожеволіли, — мовив чоловік у затінку.

— Ні, я не збожеволів. Я тільки хотів нагадати вам, як, напевне, все було. Ви хотіли прибрати Бенду через ту історію з вашою дружиною: вона занадто вже відверто витворяла…

— Ах ви паршивий жиде! — гримнув на нього чоловік у кріслі. — Що це ви собі дозволяєте…

— Я вас не боюся, — сказав доктор Гольдберг, поправляючи окуляри, щоб мати суворіший вигляд. — Мені ви нічого не зробите — з усім вашим багатством. Чим ви можете мені дошкулити? Що не захочете оперуватись у мене? Я й сам би вам не радив.

Чоловік у затінку тихо засміявся.

— Слухайте, — сказав він із якоюсь ніби веселістю, — якби ви могли довести хоч десяту частину того, що отут мені наговорили, то не прийшли б до мене, а пішли б до поліції, правда?

— Атож, — душе серйозно відказав Гольдберг. — Якби я міг довести хоч десяту частину, то не прийшов би сюди. Гадаю, що цього вже ніколи не доведуть. І що той зотлілий волоцюга був Бенда, також не доведуть. Ось тому я й прийшов.

— Що, шантажувати? — спитав чоловік у кріслі й простяг руку до дзвоника.

— Ні, страхати. У вас, добродію, сумління не дуже чутливе — для цього ви занадто багаті. Та коли ви знатимете, що комусь відомо про все це страхіття, про те, що ви убивця і ваш брат убивця, що ви замордували актора Бенду, сина гострильника, — ви, два фабриканти, — це навіки порушить вашу великопанську рівновагу. Поки я житиму на світі, ви обидва не матимете спокою. Я б хотів побачити вас на шибениці. Цього не буде, але я принаймні довіку отруюватиму вам життя. Бенда був не мед; я краще за будь-кого знаю, який він бував злий, пихатий, цинічний, безсоромний; але він був митець. Усі ваші мільйони не варті того п'яного комедіанта; з усіма своїми мільйонами ви не відтворите того царственого поруху руки — тієї штучної і все ж прекрасної людської величі… — Доктор Гольдберг розпачливо сплеснув руками. — Як ви могли це зробити? Ніколи, ніколи ви не матимете спокою, я не дозволю вам забути! До самої смерті нагадуватиму вам: «Пам'ятаєте актора Бенду? То був великий митець, чуєте?».

ЗАМАХ НА ЖИТТЯ

Того вечора радник Томса розкошував: сидів, надівши навушники, і, блаженно всміхаючись, слухав по радіо танці Дворжака. «От де музика!» — вдоволено приказував він сам до себе. Аж раптом надворі щось двічі ляснуло, і з вікна на голову радникові, забряжчавши, посипалося скло. Треба зауважити, що пан Томса сидів у кімнаті на першому поверсі.

Він повівся так, як, мабуть, повівся б кожен з нас: хвилинку почекав, що буде далі, потім скинув навушники, трохи сердито подивився, що ж сталось, і аж потім злякався, бо побачив, що вікно, біля якого він сидів, у двох місцях прострелене, а в дверях навпроти, відщепивши тріску, застрягла куля. Перший його порух був вибігти на вулицю й голіруч схопити того негідника, що стріляв, за комір; та коли людина вже немолода й солідна, вона звичайно стримує той перший порух і чинить за другим. Тому пан Томса кинувся до телефону й подзвонив у поліцію;

— Алло, мерщій пришліть сюди когось; мене щойно хотіли вбити.

— А де це? — спитав сонний, байдужий голос.

— У мене! — розсердився пан Томса, ніби поліція була в тих пострілах винна. — Це ж неподобство — отак з доброго дива стріляти в мирного громадянина, що сидить собі спокійно вдома! Цю історію треба якнайретельніше розслідувати! Добре мені діло — отак…

— Гаразд, — перебив його сонний голос. — Когось пришлемо.

Дожидаючись, пан радник аж кипів з нетерплячки; йому здавалося, наче той «хтось» плентає до нього цілу вічність. А насправді вже через двадцять хвилин до нього з'явився такий собі розважний інспектор поліції й зацікавлено оглянув прострелену шибку.

— Хтось стріляв до вас у вікно, добродію, — констатував він.

— Це я й без вас знаю! — розсердився пан Томса. — Я ж біля цього вікна сидів!

— Калібр сім міліметрів, — сказав інспектор, виколупавши ножем кулю з дверей. — Очевидно, з армійського револьвера старого зразка. Зверніть увагу: стрілець, видно, спершу заліз на паркан, бо якби він стріляв з тротуару, куля застрягла б вище. А це означає, що він цілився в вас, добродію.

— Чи ти ба, — ущипливо мовив пан Томса. — А я вже думав, що він просто хотів двері зіпсувати.

— Хто ж це був? — не звертаючи уваги на ту шпильку, спитав інспектор.

— Вибачте, але адреси його я вам дати не можу, — відказав радник. — Я його не бачив і не здогадався покликати сюди.

— Кепська справа, — незворушно мовив інспектор. — А може, ви маєте на когось підозру?

Панові Томсі вже уривався терпець.

— Яка там підозра! — відрубав він дратливо. — Я ж не бачив того поганця, та й хоч би він чекав там, поки я пошлю йому з вікна цілунок, то я б його в пітьмі не розгледів. Якби я знав, хто він, то навіщо б я вам голову морочив, добродію?

— Авжеж, авжеж, — відказав інспектор заспокійливо. — Але, може, ви згадаєте, хто міг би мати користь із вашої смерті? Або хто хотів би помститися вам? Завважте, це був не грабіжник; грабіжники стріляють, лиш коли вже неминуче. Може, є хтось дуже лютий на вас? Ось що ви нам скажіть, добродію, а ми вже розслідуємо далі.

Пан Томса спантеличився: щось таке йому ще не спадало на думку.

— Та ні, не знаю… — сказав він невпевнено, окидаючи одним поглядом своє тихе життя урядовця й старого парубка. — Хто б це міг бути такий лютий на мене? — провадив він здивовано. — Слово честі, наскільки я знаю, у мене нема жодного ворога. Ні, це виключено, — запевнив він, хитаючи головою. — Адже я ні з ким не знаюся, добродію; живу сам, ні в кого не буваю, ні до чого не втручаюся… За що б мав хтось мені мститися?

Інспектор знизав плечима.

— Ну, то й я ж не знаю, добродію. Але, може, ви до завтра щось пригадаєте? Ви не боятиметесь тут самі?

— Ні, не боятимусь, — відказав пан Томса замислено. «Дивно, — сказав він собі пригнічено, коли зостався на самоті. — Чому в мене хтось стріляв, ну чому? Адже я майже відлюдник; відсиджу свої години на службі й іду додому… Я ж ні з ким ніякого діла не маю! За що ж мене хотіли застрелити?» Така несправедливість дивувала його й сповнювала душу гіркотою. Помалу його розбирав жаль до себе. «Працюю як віл, — думав радник, — навіть додому роботу беру, ніяких тобі розкошів, живу, як равлик у черепашці, і раптом — трах! Хтось надумав мене вколошкати. Боже, звідки в людей тама злість! — у подиві й жаху міркував радник. — Що я кому заподіяв! За віщо мене хтось так люто, так нестямно ненавидить?»

«Та ні, це, мабуть, якась помилка, — заспокоював він сам себе, сидячи на постелі зі щойно скинутим черевиком у руці. — Звичайно ж, мене просто з кимось сплутали. Той чоловік вважав мене за когось іншого, на кого був злий! Так воно й є, — казав він собі з полегкістю, — бо за що, за що хтось міг би так ненавидіти мене?»

Раптом рука його впустила черевик. «Правда… — трохи збентежено пригадав він. — Ось недавнечко я впоров таку дурницю — звичайно, мимохіть. Розмовляв із Роубалом, і мені ненароком злетів з язика неподобний натяк на його дружину. Весь світ знає, що вона зраджує його з ким лише трапиться, і сам він про це знає, тільки показувати не хоче. А я, бовдур, так по-дурному ляпнув…» Радник згадав, як Роубал тільки слину ковтнув і зціпив кулаки. «Боже, — ужахнувся пан Томса, — як же я вразив його! Адже він кохає дружину до нестями! Звісно, я зразу спробував усе зам'яти, заговорити його чимсь іншим, але як той Роубал кусав собі губи! Ось хто справді має за що ненавидіти мене, — засмучено подумав радник. — я знаю, що стріляв не він, про це нема чого й балакати; але я б не здивувався…»

Пан Томса спантеличено втупив очі в підлогу. «Або, скажімо, кравець, — із гнітючим почуттям згадав він. — П'ятнадцять років він обшивав мене, а потім мені сказали, що в нього сухоти, відкрита форма. Звісно, хто б не побоявся носити одежу, обкашляну сухотником; тож я й перестав шити в нього… А він тоді прийшов просити: мовляв, роботи нема, жінка хворіє, та ще й дітей треба б на село відвезти, то чи не вшаную я його знову своєю довірою. Господи, який він був блідий, як хворобливо пітнів! «Нічого не вийде, пане Колінський, — сказав я йому. — Мені потрібен кращий кравець, я незадоволений вашою роботою». — «Я старатимусь, пане раднику», — жалібно запевняв він, аж пітніючи від страху та розгубленості. Мало не заплакав! А я, — згадував радник, — а я вирядив його, сказавши: «Гаразд, побачимо», — слова, добре знайомі таким бідолахам. І цей кравець міг би ненавидіти мене, — вжахнувся пан Томса. Адже це страхіття: прийти до когось благати, щоб тобі врятували життя, — і зіткнутися з такою байдужістю! Але що я мав з ним робити? Я знаю, це не він стріляв, але…»

Панові радникові ставало дедалі тяжче на серці. «А як негарно було, — згадалося йому, — коли я на службі напався на кур'єра. Десь заподівся один документ, то я викликав старого до себе й привселюдно накричав на нього, як на хлопчиська. Мовляв, коли у вас буде порядок, що це ви, бовдуре, за свинюшник тут розвели, я вас утришия вижену! А потім той документ знайшовся в моїй власній шухляді… А стариган навіть не писнув, тільки трусився та кліпав очима. — Пана радника мов жаром обсипало. — Звісно, перед підлеглим не будеш вибачатися, хоч би й трохи скривдив його, — почав він виправдовуватись перед собою. — Але як ті підлеглі, певне, ненавидять своїх начальників! Ну, дарма, я йому віддам котрийсь старий костюм; але, власне, і це для нього приниження…»

Пан радник не міг уже влежати в ліжку, його навіть ковдра душила. Він сів і, обхопивши руками коліна, втупився в темряву. «Або той випадок з Моравеком, — ужалила його пекуча думка. — Такий культурний юнак, вірші пише. А я, коли він недоладно склав мені один документ, сказав йому: «Переробіть, колего!» — і хотів кинути папір йому на стіл, а він упав додолу, і Моравек мусив нахилятися, аж вуха йому почервоніли від образи…»

— Надавати б собі ляпасів за це! — промурмотів пан радник. — Адже мені той юнак симпатичний, а я його так принизив, хоч і ненавмисне…

В радниковій пам'яті зринуло ще одне: бліде, обрезкле обличчя колеги Ванкла. «Сердега, він так хотів стати начальником канцелярії… Це ж кілька сотень на рік додалось би до платні, а в нього шестеро дітей… Кажуть, він хоче найстаршу дочку віддати навчатися співу, але не має за що. І ось я його випередив, бо він такий маруда в роботі. Дружина в нього як відьма, худюща й злюща від постійних нестатків; у обід він давиться черствою булочкою… — тоскно думав радник. — Як йому, бідоласі, мабуть, прикро, що я на себе одного одержую більше, ніж він; але хіба ж я винен? Мені завжди аж серце стискається, коли він так смутно й докірливо поглядає на мене…»

Радник потер рукою чоло, змокріле від хвилювання. «А тоді, коли мене офіціант обдурив на кілька крон! — сказав він собі. — Я викликав хазяїна, і той зразу вигнав офіціанта геть. «Ах ти злодюго! — сичав він на нещасного. — Я подбаю, щоб тебе ніхто в усій Празі не взяв на роботу!» І офіціант не сказав ні слова, мовчки пішов геть… І так у нього лопатки під стареньким фраком випиналися…»

Радник не міг уже й усидіти в ліжку; він сів до радіоприймача й начепив на голову навушники, але радіо мовчало, стояла безмовна ніч, німотні нічні години. Пан Томса підпер голову долонями й ще довго сидів, згадуючи всіх людей, яких коли зустрічав у житті, всіх тих дивних скромних людей, з якими він не вмів порозумітись і про яких досі ніколи не думав.

Уранці він, трохи блідий і розгублений, прийшов до поліції.

— Ну як, — спитав його інспектор, — згадали когось такого, хто може вас ненавидіти?

Радник похитав головою.

— Не знаю — сказав він невпевнено. — Таких, що могли б ненавидіти мене, є стільки, що… — І безнадійно махнув рукою. — Хіба хто відає, скількох людей вів скривдив за своє життя… Біля вікна я більше не сидітиму. А вас прийшов попросити, щоб ви прикрили цю справу.

ВІДПУЩЕНИЙ НА ВОЛЮ[228]

— Ну, що, Зарубо, зрозуміли? — спитав начальник в'язниці майже урочистим тоном дочитавши надіслане з міністерства юстиції розпорядження. — Це означає, що вас умовно звільняють із довічного ув'язнення. Ви відсиділи дванадцять з половиною років і весь цей час поводилися… ну, коротше кажучи, зразково. Ми дали вам найкращу характеристику, і… м-м-м… одне слово, можете йти додому, розумієте? Але пам'ятайте, Зарубо: коли ви чогось накоїте, то умовне звільнення буде скасоване і доведеться вам уже сидіти довіку за вбивство своєї дружини Марії. Так, тоді сам господь вам не поможе. Тож стережіться, Зарубо: як попадете сюди знов, то вже до самої смерті сидітимете. — Пан начальник розчулено висякався. — Ми любили вас, Зарубо, але вдруге я б не хотів побачити вас тут. Ну на все добре вам. Одержіть свої гроші в конторі і можете йти.

Заруба, здоровило майже два метри на зріст, переступав з ноги на ногу й щось мимрив; він був такий щасливий, що аж стерпіти не сила, і в грудях у нього щось булькотіло, наче хлипання.

— Ну гаразд, гаразд, — буркнув начальник в'язниці. — Глядіть іще розрюмсайтесь. Ми для вас підібрали в що вдягтися, і підрядчик Малек пообіцяв мені, що візьме вас на. роботу Що, ви хочете спершу з'їздити додому? А, на дружинину могилу! Ну що ж, це ви гарно надумали. Щасливої дороги, пане Зарубо, — квапливо сказав начальник і подав Зарубі руку. — Та шануйтеся, ради бога, пам'ятайте, що вас випустили умовно!..

— Такий славний чолов'яга, — сказав начальник в'язниці, тільки-но за Зарубою зачинилися ї двері. — Знаєте, Форманеку, ці вбивці часом бувають дуже порядні люди. Найгірші — розтратники: тим у в'язниці все не так. А цього Заруби шкода.

Коли залізна брама й подвір'я Панкрацької в'язниці лишилися за спиною в Заруби, в нього ще було таке невиразне, покірливе відчуття, наче перший стрічний поліцай затримає його й приведе назад; тому він плентав нога за ногою, щоб не подумали, ніби він утікає. Коли він вийшов на вулицю, у нього аж голова обертом пішла: стільки людей надворі, а он гасають дітлахи, а он два шофери гарикаються, господи, скільки людей… Колись їх стільки не було… куди ж йому йти? Однаково; кругом автомобілі і стільки жінок… чи ніхто за ним не йде? Ні… але ж скільки машин! Заруба звернув униз, до Праги, і піддав ходу, аби вже опинитись чимдалі від в'язниці. Ось запахло ковбасою… ні, не зараз, хай потім; а тоді запахло ще сильніше — будова. Муляр Заруба зупинився і вдихнув запах вапна та дерева. Він задивився на робітника, що мішав вапно, і йому захотілось побалакати з ним, але чогось не виходило; він не міг видобути з себе голосу: в одиночному ув'язненні людина відвикає говорити. Широко ступаючи, Заруба попростував до Праги. Господи, скільки тут будується! Он там усю будівлю роблять з бетону, дванадцять років тому такого не бувало, ні, за його часів такого не було, подумав Заруба; таж воно в них завалиться — он які тоненькі колони!

— Обережно! Сліпий, чи що?

Його мало не збив автомобіль, він мало не попав під трамвай, не почувши дзвінка: хай йому біс, за дванадцять років геть відвик від вулиці. Йому хотілося спитати, що це за велика будова і як дійти до Північно-Західного вокзалу; повз нього саме з гучним брязкотом їхав ваговіз, навантажений залізом, і він під той брязкіт спробував сказати вголос сам до себе: «Скажіть, будь ласка, як дійти до Північно-Західного вокзалу?» Ні, не вийшло: чи то голос у ньому засох, чи що… Там, нагорі, сидячи, людина іржавіє й німіє: перші три роки ще інколи спитаєш про дещо, а потім замовкаєш зовсім. «Скажіть, будь ласка, як дійти до…» — тільки захрипіло у нього в горлі, але то не був людський голос.

Широкими кроками Заруба гнав по вулицях. Він почував себе так, наче був п'яний або снив; усе довкола було зовсім не таке, як дванадцять років тому: більше, гамірніше, метушливіше. Самих людей он скільки! Зарубі аж сумно стало, йому здається, наче він десь на чужині й не може навіть порозумітися з цими людьми.

Якби лиш дістатися на вокзал та поїхати додому, додому…

Раптом він почув іззаду крик, і хтось шарпнув його на тротуар.

— Ви чого не йдете тротуаром? — визвіряється на нього шофер. Заруба хоче відповісти, але не може; тільки прохарчав щось і побіг далі. «Тротуаром! — думає він. — Мені тротуару мало, люди добрі, я кваплюся, я хочу додому, скажіть, будь ласка, як пройти на Північно-Західний вокзал!» Може, оцією найлюднішою вулицею, вирішив він, оцією, де ціла вервечка трамваїв їде. І де лиш набралося стільки людей? Адже їх тут ціле юрбище, і всі йдуть в один бік, напевне, до вокзалу, і так біжать, щоб не спізнитися на поїзд. Височенний Заруба піддав ходу, щоб не лишитися позаду; бач, людям уже не вистачає тротуару, вони сунуть серединою вулиці — щільний, галасливий натовп, і весь час до нього пристають нові й нові, біжать підтюпцем і щось кричать; і враз заревли всі — протягло й гучно.

Зарубу сп'янив той гамір, у нього голова пішла обертом. Господи, як гарно, стільки люду! А попереду вже заспівали щось на маршовий мотив. Заруба вирівнює ходу і завзято гупає ногами, а довкола нього вже всі співають, і в Заруби щось розтає й наливається в грудях, воно немов душить його, рветься з горла, і це спів: раз-два, раз-два, Заруба співає пісню без слів, мугикає, гуде густим басом. Що ж це за пісня? Чи неоднаково, я їду додому, я їду додому! Височенний Заруба вже виступає в першому ряду й співає, не словами, але так йому гарно співається, раз-два, раз-два, піднісши руку, Заруба сурмить, мов слон, у нього таке відчуття, ніби звучить усе його тіло, живіт вібрує, мов бубон, груди голосно гудуть, а в горлі йому так приємно, ніби він п'є або плаче. Тисячі людей кричать: «Ганьба! Ганьба урядові!», — але Заруба не може зрозуміти, що вони кричать, і переможно трубить: «А-а! А-а!» Махаючи довгою рукою, Заруба йде на чолі всіх, рикає, реве, співає, бушує, тарабанить кулаками в груди, і з уст його вилітає гучний крик, що підноситься над усіма головами, мов розмаяний прапор. «Уа-ва, уа-ва!» — сурмить Заруба на всю горлянку, всіма легенями, всім серцем, заплющуючи очі, як півень, що кукурікає. «Уа-ва! А-а! Ура-а!» Та ось натовп чомусь зупинився, не може йти далі, відкочується назад безладною хвилею, сопе й наїжачується збудженими вигуками. «Уа-ва! Ура-а!» Заруба, заплющивши очі, віддається тому великому, визволеному голосові, що здіймається з його нутра. І раптом його хапають чиїсь руки й захеканий голос харчить йому в вухо: «Іменем закону я вас заарештовую!»

Заруба вирячив очі; на одній його руці повис поліцай і витягає його з купки людей, що шарпається туди й сюди. Заруба зойкнув з жаху і хоче вирвати руку в поліцая, а той викручує її. Заруба ревнув з болю й другою рукою, мов довбешкою, вдарив поліцая по голові. Поліцай почервонів і пустив його, а за мить і сам Заруба дістав кийком по голові, й ще раз, і ще, й ще! Дві здоровезні руки закрутились, мов крила вітряка, падаючи на чиїсь голови, та враз на них, мов бульдоги, почепилися два чоловіки в касках. Заруба, заїкаючись від жаху, намагається струснути їх, стусає ногами кругом себе, шарпається, мов шалений, його кудись тягнуть і штовхають, два поліцаї ведуть його за викручені руки спустілою вулицею — раз-два, раз-два. Заруба йде, як овечка… «Скажіть, будь ласка, як дійти до Північно-Західного вокзалу? Адже мені треба їхати додому».

Два поліцаї майже вкинули його в двері комісаріату.

— Як вас звати? — гримнув на нього злий, холодний голос.

— Антонін Заруба, — хрипко прошепотів здоровань.

— Де живете?

Заруба безпорадно знизав плечима.

— На Панкраці, — видушив із себе він. — В одиночній камері.

Хоч воно й не годиться, але так сталося: три юристи сиділи й радились, як визволити Зарубу з цієї халепи — голова суду, прокурор і офіційно призначений адвокат.

— Нехай той Заруба відмагається від усього, — сказав прокурор.

— Не можна, — відказав голова суду. — Він на попередньому допиті зізнався, що бився з поліцаями. А коли вже сам зізнався, бовдур…

— А якби ті поліцаї заявили, що не впізнають Зарубу напевне, — запропонував адвокат, — що то міг бути хтось інший…

— Ну що ви, — обурився прокурор. — Невже ми маємо підбивати поліцаїв на брехню? Адже вони з певністю пізнають Зарубу. Найкраще — якби його визнали ненормальним. Зажадайте психіатричного обстеження, колего, і я вас підтримаю.

— Та це можна, чом ні, — погодився адвокат. — Але що, як лікарі не визнають його божевільним?

— Яз ними побалакаю, — сказав голова суду. — Хоч і не годиться так, але… Хай йому біс, мені не хотілось би, щоб… Заруба за таку дурницю сидів довіку. Що завгодно, тільки не це. Господи, півроку б я йому дав, і оком не моргнувши; але щоб він сидів до самої смерті — це мені, панове, страшенно не теє… не подобається.

— Як не допоможе психічна ненормальність, то буде кепсько, — розмірковував прокурор. — Що я можу вдіяти? Я мушу кваліфікувати його вчинок як злочин; що мені більше лишається? Якби той йолоп хоч десь у шинку побував, то можна б вирішити, що він був просто п'яний, та й квит.

— Прошу вас, панове, — наполягав голова суду, — зробіть уже якось, щоб я міг його пустити. Я старий чоловік, і мені страх як не хочеться брати на себе… ну, самі знаєте що.

— Важке діло, — зітхнув прокурор. — Ну, побачимо. Може, щось вийде з тими психіатрами. Розгляд справи завтра, так?

Але до розгляду справи не дійшло. Вночі Антонін Заруба повісився — очевидно, зі страху перед карою. А що він був занадто довготелесий, то висів так чудно, наче сидів на підлозі.

— Паскудна історія, — буркнув прокурор. — Господи, яка дурна історія! Та принаймні ми тут не винні.

ПРИГОДИ З ГРАБІЖНИКОМ І ПАЛІЄМ

— Авжеж, красти треба вміючи, — озвався пан Їлек. — Так казав і Балабан, той самий, що наостанку впорав касу у фірмі «Шолле і компанія». Той Балабан був такий культурний, розважливий злодій; і немолодий уже — а з досвідом, певна річ, і розуму прибуває. Молодих здебільшого підганяє азарт; звісно, з наскоку багато що може вдатись. Та як почнеш думати, то запал звичайно пропадає, і тоді берешся за діло, тільки гарненько все зваживши. Так воно й у політиці, й у всьому.

Отож той Балабан казав, що в усякому ділі є свої правила. Приміром, фахівцеві по касах завжди слід працювати самому, бо на інших покладатися не можна; по-друге, не слід довго працювати в одному місті, бо незабаром твою руку пізнаватимуть; а по-третє, треба не відставати від свого часу й вивчати все, що з'являється в твоєму фахові нового. Та водночас краще не занедбувати традицій і не дуже вирізнятись, бо чим більше злодіїв працюватиме однаково, тим важче буде поліції. Тому Балабан держався ломика, хоч мав і електричний дриль, та навіть і термітом умів користуватися. Він казав, що братись за оті новітні панцерні сейфи не варто — це тільки для хвальків та честолюбців, а він воліє старі солідні фірми зі старомодними залізними шафами, де лежать справжні гроші, готівка, а не якісь там чеки. Так, у нього, в того Балабана, все було як слід обмірковано й зважено. Він, крім того, торгував старовинною бронзою, заробляв дещицю й маклерством, менджував і кіньми — одне слово, не бідував. І ось він вирішив, що впорає ще одну касу, та й покине це діло. Але робота буде така чиста, що молоде покоління аж роти пороззявляє. Бо головне, мовляв, не в тому, щоб загребти великі гроші; головне, казав Балабан, не попастися.

Ну, і нагледів він собі ту останню касу у фірми «Шолле і компанія» — знаєте, ота фабрика в Бубнах. І роботу зробив справді так, що вже чистіш нікуди. Мені про це розповідав один агент із поліції, такий собі Піштора. Балабан заліз до контори вікном із подвір'я, виламавши грати; але так уже чисто ті грати вийняв, казав Піштора, що любо глянути, навіть не насмітив — такий ото майстер з нього був. І саму касу відчинив з першої спроби, жодної зайвої дірки чи дряпини не зробив, навіть фарби марно не обдер. Зразу видно було, казав Піштора, що цей чоловік любить своє діло. Ту касу потім забрали до криміналістичного музею, як зразок майстерної роботи. Відкривши касу, Балабан забрав гроші — щось із шістдесят тисяч, — з'їв шматок хліба з салом, принесений із собою, і виліз тим самим вікном; він полюбляв казати, що полководець і грабіжник повинні дбати насамперед про відступ. Потім заніс гроші до небоги, інструмент — до приятеля, якогось Лізнера, прийшов додому, почистив костюм і черевики й ліг спати, як кожна порядна людина.

Та ще не було й восьмої години ранку, а вже хтось стукає до нього в двері й гукає: «Пане Балабан, відчиніть!» Балабан здивувався — хто воно такий, — але з чистим сумлінням відчинив. А в двері впихаються два поліцаї і з ними агент Піштора. Може, й ви його знаєте; такий невисокий чоловічок, зуби як у білки, і весь час усміхається. Він перше служив у поховальному бюро, але мусив піти звідти, бо люди не могли втриматись від сміху, коли бачили, як він виступає перед труною і весь час так кумедно шкіриться. Я давно помітив, що багато людей усміхаються просто від збентеження, бо не знають, що їм робити зі своїм ротом, як інший не знає, куди подіти руки. Ось чому люди так безперестану всміхаються, коли говорять із якоюсь високою особою — з монархом чи там з президентом: не стільки з радості, скільки від збентеження. Та слухайте ж далі про Балабана.

Коли він побачив поліцаїв із Пішторою, то зразу накинувся на них у праведному гніві:

— Чого ви шюди до мене ліжете? Я ваш жнати не хочу! — і йому самому стало чудно, що він так шепелявить.

— Та ну-бо, пане Балабан, — сміється Піштора. — Ми тільки хочемо глянути на ваші зуби. — І ступає до розмальованого кухлика, куди Балабан клав на ніч свої вставні щелепи: він одного разу мусив виплигнути у вікно і позбувся тоді майже всіх зубів.

— А правда, пане Балабан, — із превеликою втіхою каже йому Піштора, — погано держаться оці протези; вони у вас хилиталися в роті, коли ви свердлили касу, то ви їх вийняли і поклали на письмовий стіл. А стіл був запорошений… Невже ви, пане Балабан, не знаєте, скільки пилюки буває в бухгалтеріях? Ну, а ми як знайшли там слід від зубів, то що нам лишалося? Мусили йти до вас, пане Балабан; ви вже не гнівайтесь. Треба вам було спершу витерти порох.

— От чортівня, — здивувався Балабан. — Таки правда, Пішторо, що від однієї помилки не встережеться і найбільший проноза.

— Але ви зробили цілих дві, — усміхнувся Піштора. — Ми тільки-но розглянулись там, як зразу подумали на вас — а знаєте чому? Кожен путящий грабіжник неодмінно, вибачте, сходить до вітру на місці злочину, бо є прикмета, що тоді не попадешся. Ну, а ви, бач, дуже мудрий, ні в які забобони не вірите, гадаєте, що в усьому досить самого розуму. Та й бачите, що вийшло. Ні, пане Балабан, красти треба вміючи.

— Е, бувають таки справді дуже кмітливі люди, — зауважив статечно пан Малий. — Я колись читав про один цікавий випадок — може, хто з вас не чув про нього, то я розкажу. Сталося це десь у Штірії. Жив там лимар, на ім'я Антон, а на прізвище чи то Губер, чи то Фогт, чи то Майєр, як то звичайно у німців. Отож він, той німець, справляв свої іменини й сидів у себе вдома за святковим столом. Правда, в тій Штірії навіть у свято не з'їдять смачно, не те що в нас. Я якось чув, ніби там їдять і каштани. Ну, то сидить той лимар після обіду зі своєю родиною, аж раптом хтось стукає у вікно: «Сусіде, у вас покрівля горить!»

Лимар вискакує надвір — аж справді вся покрівля вже в полум'ї. Ну, звісно, діти в крик, жінка, плачучи, виносить годинник — я чимало на пожежі надивився, то помітив, що звичайно люди, розгубившись, починають виносити всякі дрібниці — годинник, чи млинок для кави, чи там клітку з канаркою, і тільки як стане запізно, згадають, що там зосталась бабуся, і одіж, і ще бозна-що. Зразу позбігались люди, заходились гасити, та більше заважали одне одному. Тоді над'їхали пожежники: ви ж знаєте, пожежникові треба переодягтися, перше ніж їхати на пожежу. Тим часом зайнялася ще одна оселя, і до вечора згоріло їх п'ятнадцять.

Хто хоче побачити путящу пожежу, хай поїде на село або до невеликого містечка; у великому місті вже не те, там ви дивитесь не стільки на пожежу, скільки на трюки пожежників. А найкраще буває, коли ви самі допомагаєте гасити чи принаймні можете давати поради тим, хто гасить. Це дуже приємна робота — гасити пожежу: воно так гарно сичить і стріляє; а от носити воду з річки ніхто не любить… У людській натурі є щось дивне: коли людина бачить якусь катастрофу, то вже хоче, щоб вона була неабияка. Велика пожежа чи велика повінь якось розбуркують нас; нам тоді здається, наче ми, так би мовити, не проґавили в житті свого. А може, це щось таке, ніби захват поганина перед божественною силою стихії.

Звісна річ, другого дня там було таке, як… ну, як після пожежі, та й годі. Вогонь прекрасний; але пожарище — страшне. Це так само, як у коханні. Тільки дивишся безсило й думаєш, що від цього лиха вже не оговтаєшся. Ну, і прибув туди один молодий поліцай — з'ясувати причини пожежі.

— Пане вахмістре, — каже йому той Антон, лимар, — я ладен закластися, що це хтось підпалив. Бо чому воно зайнялося саме на мої іменини, коли я сидів за столом? Але я нізащо не збагну, хто це може мститися мені. Адже я нікому нічого лихого не роблю, та й політикою не цікавлюся. Просто не знаю, хто це міг би бути такий злий на мене.

Був полудень, сонце пекло. Поліцай ходить по пожарищу й думає: тепер сам чорт не добере, від чого воно зайнялося.

— Пане Антоне, — враз питає він, — а що то блищить у вас он там на балці?

— Там було дахове вікно, — відказує йому лимар, — то, мабуть, якийсь гвіздок.

— Ні, на гвіздок не схоже, — поліцай йому, — скоріш на дзеркальце.

— Де б там узялося дзеркальце? — заперечив лимар. — Адже на горищі була сама солома.

— Ні, таки дзеркальце, — каже поліцай. — Зараз я вам його покажу.

Приставив до тієї обгорілої балки пожежну драбину, зліз нагору й каже:

— Ні, пане Антоне, це й не гвіздок, і не дзеркальце, а кругле скельце. Прикріплене до балки. Навіщо воно тут?

— А кат його знає, — відказує лимар. — Може, то діти гралися.

А поліцай дивився-дивився на скельце, та як крикне:

— Ой! Пече, бісова душа! Що воно таке? — і помацав себе за ніс. Тоді знов як закричить: — Що за чорт! Тепер руку обпекло. Ану, пане Антоне, подайте мені якогось папірця.

Лимар подав йому аркушик із блокнота, і поліцай хвилинку подержав той аркушик під скельцем, а тоді каже!

— Здається, я вже знаю, в чім річ, пане Антоне. Злазить з драбини додолу й показує папірець лимареві, а в папірці пропалена дірка, і ще димок куриться.

— Пане Антоне, — каже поліцай, — це скельце, щоб ви знали, — збиральна лінза, або ж лупа. А тепер я хотів би знати, хто прилаштував цю лупу тут, на балці, якраз над купою соломи. І будьте певні: хто це зробив, того я поведу звідси в наручниках.

— Господи праведний! — ужахнувся лимар. — Та в нас і в домі лупи не було… Стривайте! — гукнув він раптом. — У мене тут був у науці один хлопець, Зеппом звали, то він усе бавився такими цяцьками. Я його за те й вигнав, бо путящої роботи з нього не було, а самі отакі дурниці та всякі фокуси в голові. Може, справді це той шибеник?.. Та ні, пане вахмістре. Адже я його вигнав на початку лютого; бозна, де він тепер, але тут відтоді й не показувався.

— Ну, ми дізнаємося, чи його це лупа, — сказав поліцай. — Пане Антоне, дайте телеграму до міста, щоб прислали сюди ще двох із поліції; а лінзи щоб ніхто й пальцем не торкнув. Але насамперед треба розшукати хлопця.

Звісно, хлопця розшукали — він уже був у науці в майстра-валізника в іншому містечку; і тільки-но поліцай увійшов до майстерні, він затремтів, мов лист на осиці.

— Зеппе! — гукає до нього поліцай. — Де ти був тринадцятого червня?

— Тут був, пане вахмістре, — промимрив хлопець, — я тут із п'ятнадцятого лютого і не відлучався звідси навіть на півдня, у мене свідки є.

— Це правда, — каже хазяїн, — я сам можу посвідчити: він мешкає у мене й глядить дитину.

— От морока! — вигукнув поліцай. — Виходить, це не він.

— А що таке? — спитав майстер.

— Та була на нього підозра, — відповідає поліцай, — що тринадцятого червня він у такому й такому селі підпалив дім лимаря Антона, а від того згоріло півсела.

— Тринадцятого червня? — здивувався майстер. — Слухайте-но, це дивна річ: якраз тринадцятого хлопець спитав у мене: «Яке сьогодні число? Тринадцяте червня? Це святого Антоніна, еге? Ну, сьогодні десь щось скоїться, так і знайте!»

Ту ж мить хлопець зірвався з місця й хотів дати драла, але поліцай ухопив його за комір і повів. Дорогою Зепп йому признався, що був злий на майстра Антона, бо той лупцював його за досліди, як цуцика. Отож він, надумавши помститись, вирахував, де буде сонце опівдні тринадцятого червня, на майстрові іменини, і так припасував на горищі лінзу, щоб вона запалила солому; а сам він, Зепп, того дня вже буде бозна-де. Все це він налаштував іще в лютому, та й пішов від лимаря.

То що б ви думали? Потім привозили якогось астронома з Відня подивитись на ту лінзу, так він довго крутив головою, коли побачив, як точно вона наставлена на опівденне сонце саме тринадцятого червня. Казав, що це треба неймовірного розуму — так угадати; а ще дивніше, що зробив це п'ятнадцятирічний підліток, і то без ніяких кутомірних інструментів. Що сталос з тим Зеппом далі — не знаю; але часом думаю собі: який астроном або фізик вийшов би з шибеника! Адже цей бісів хлопчисько міг би стати другим Ньютоном — чи там ще ким! Скільки ж то в світі марнується винахідливого розуму та дивовижних здібностей! Шукати діамантів у піску або перлів у морі — на це, бач, людям вистачає терпіння; а от знайти в інших рідкісний і дивний дар божий, щоб він не пропав марно, — це нікому й на думку не спаде. А шкода, дуже шкода!

ГОЛКА

— Я ніколи не мав діла з судами, — почав пан Костелецький, — але мушу сказати, що мені в них дуже подобається надзвичайна скрупульозність, усі оті тонкощі, яких там дотримуються, навіть коли справа щербатого мідяка не варта. Це, бачте, викликає довіру до правосуддя. Коли у Феміди в руках терези, то хай уже вони будуть аптекарські, а коли меч — хай він буде гострий, як бритва.

Пригадується мені такий цікавий випадок, що стався на нашій вулиці.

Одна двірничка, Машкова на прізвище, купила в сусідній крамничці булочку, а як надкусила її, раптом щось шпигнуло їй у піднебіння. Вона пальці в рот — і виймає… голку. Вона зразу тільки сторопіла, а потім перелякалась: «Господи, адже ж я могла цю голку проковтнути, і вона б мені проколола кишки! А це видима смерть. Ні, я так цього не подарую! Треба дізнатися, який паскудник устромив у булочку голку!» І віднесла ту голку разом з недоїденою булочкою до поліції.

Там допитали крамаря, допитали й пекаря, що пік ті булочки, але, звісна річ, жоден до голки не признався. Потім поліція передала всю справу до суду, бо за такі речі є, щоб ви знали, стаття про «легке тілесне ушкодження». Слідчий, якому припала справа, — такий собі сумлінний, доскіпливий служака — знову допитав крамаря й пекаря; обидва божились і присягалися, що у них голка не могла попасти в булочку. Слідчий сходив до крамнички і з'ясував, що голки там не продаються. Потім він пішов до пекарні подивитись, як печуть булки; цілу ніч просидів там, дивлячись, як місять тісто, як воно підходить, як топлять піч, ліплять булочки й садовлять їх у піч, а перегодя виймають, зарум'янені, аж золотаві. В такий спосіб він з'ясував, що у випіканні булок голки не вживаються…

Ви не повірите, яке це прекрасне діло — пекти булочки, а особливо хліб. Мій небіжчик дідусь держав пекарню, то я вже знаю. Бачте, у печінні хліба є два чи три великих, майже священних таїнства. Перше — коли вчиняють опару. Учиняють її в діжі, і там, під покришкою, відбувається таємниче перетворення; за якийсь час із борошна й води робиться жива опара. Далі кописткою місять тісто; це знов же скидається на ритуальний танець. Потім діжу накривають полотниною й дають тістові підійти. Це друге таємниче перетворення — коли тісто велично підіймається, пухне, а ти не смієш підняти полотнину й зазирнути… Це, знаєте, щось таке прекрасне й дивне, як вагітність. Мені завжди здавалося, ніби в діжі є щось від жінки. А третє таїнство — це саме печіння, все те, що стається в печі з м'яким, блідим тістом. Виймете потім із печі золотаво-брунатну хлібину, а вона ж пахне — боже милий, навіть від немовляти не може пахнути приємніше. Диво дивне! Мені здається, під час усіх перетворень у пекарнях годилось би дзвонити в дзвони, мов у церкві, коли освячують дари.

Та вернімось до тієї голки. Отже, слідчий зайшов у глухий кут; але не з тих він був, щоб відступитись, прикрити справу. Взяв він ту голку й послав до хімічного інституту — хай там з'ясують, чи голка попала вже в готову булочку, чи в тісто. Він, той слідчий, був просто схибнутий на науковій експертизі.

А в інституті працював тоді такий професор Угер, страшенно вчений чолов'яга з пишною бородою. Як принесли йому ту голку, він почав лаятись на всі заставки: мовляв, чого лиш ті криміналісти не жадають від нього! Ось недавно прислали нутрощі, такі гнилі, що навіть прозектор не міг витримати; і взагалі, що має робити хімічний інститут із якоюсь там голкою? Та потім, розміркувавши, він сам зацікавився нею — звісно, з наукового погляду. «А й справді, — сказав він, — мабуть, із металом стаються якісь зміни, коли він попаде в тісто або й пропечеться в ньому. Коли тісто кисне, в ньому утворюються кислоти, під час випікання теж відбувається щось, і все воно може якось вплинути на голку, роз'їсти її поверхню, а це можна з'ясувати під мікроскопом».

І взявся до праці.

Насамперед він закупив кількасот різних голок — і новеньких, і більш чи менш поіржавілих — і заходився пекти в інституті булочки. Одні голки він поклав у опару, щоб з'ясувати, як впливає на них процес заквашування. Другі — в щойно замішене тісто, треті — в таке, що тільки підходило, четверті — в те, що вже підійшло. Далі помістив їх у булки перед саджанням у піч, потім — під час випікання. А врешті настромляв їх у ще гарячі булочки й у вже охололі. А тоді задля контролю ще раз повторив усю ту серію спроб. Одне слово, в усьому хімічному інституті цілих два тижні тільки те й робили, що пекли булочки з голками. Професор, доцент, чотири асистенти й служник день у день замішували тісто, випікали булочки, а потім під мікроскопом досліджували й порівнювали вийняті з них голки. На це пішов ще тиждень, але врешті з'ясували точно, що прислана для експертизи голка попала в уже спечену булочку, бо під мікроскопом вона цілком відповідала дослідним голкам, устромленим у готові булки.

На підставі цього висновку слідчий вирішив, що голка попала до булочки або в крамниці, або дорогою з пекарні до крамниці. І тоді пекар згадав: ненечко, таж він якраз того дня вигнав з роботи учня, що розносив у кошику булки! Хлопця викликали, і він признався, що встромив ту голку в булочку із злості на хазяїна. Як неповнолітній, він відбувся попередженням, але пекаря умовно оштрафували на п'ятдесят крон, бо він відповідає за свій персонал. Оце вам приклад, яке точне й ретельне правосуддя.

Але в цій історії буї ще один бік. Не знаю, чого воно так, але є в нас, чоловіках, якась особлива амбіція, чи впертість, чи що; одне слово, коли в хімічному інституті почали пекти ті спробні булочки, то хіміки взяли собі в голову, що повинні пекти їх добре. Спочатку траплялося всяк: були і глевкуваті, і зверху непоказні; але чим далі, тим вони виходили кращі. Врешті їх стали посипати маком, сіллю і кмином, а робили так гарно, що любо глянути. А потім ті науковці хвалилися, що таких смачних, хрумких і гарно випечених булок, як у хімічному інституті, не знайдете в усій Празі.

— Ви називаєте це впертістю, пане Костелецький, — підхопив пан Лелек, — а мені здається, тут є щось від спорту — розумієте, прагнення досягти вершини. І цікавить справжнього чоловіка, власне, не результат; він, можливо, не вартий нічого. Ні, його вабить сама гра, пов'язаний з нею азарт. Я поясню вам прикладом, хоч ви, мабуть, скажете, що це дурниця і зовсім сюди не стосується.

Одне слово, коли я ще служив у бухгалтерії й складав піврічні балансові звіти, часом траплялось, що цифри не сходилися; так, якось у касі не вистачило трьох гелерів. Звісно, я б міг просто покласти в касу свої три гелери, та й по всьому; та це вже порушення правил гри. З бухгалтерського погляду так буде неспортивно. Треба знайти, в котрому з чотирнадцяти тисяч записів є помилка. І знаєте, коли я брався за баланд мені завжди хотілося, щоб там виявилась така помилка.

Тоді я зоставався на роботі часом і цілу ніч: накладу перед собою цілий стос бухгалтерських книг — і починаю. І от яке диво: ті колонки цифр ставали для мене чимось матеріальним. Часом мені уявлялось, ніби я спинаюся по тих числах угору, як на круту скелю; або спускаюсь по них, мов по щаблях, у глибоку шахту. А інколи я почував себе мисливцем, що продирається крізь хащі цифр, полюючи на рідкісного й полохливого звіра — оті самі три гелери. А то ще здавалось, ніби я детектив і чатую в темряві за рогом вулиці, тисячі постатей проминають мене, а я дожидаю, щоб ухопити за комір того злодюжку — бухгалтерську помилку. А іншим разом увижалося, ніби я сиджу над річкою з вудкою в руці: ось зараз смикну за вудлище, і… спіймалась, капосна! Але найчастіше мені було так, ніби я з рушницею на плечі йду по зарошених кущиках чорниць то на гору, то в діл; так мені було радісно від отого відчуття руху й сили, така дивна воля й наснага окрилювали мене, наче я переживав якусь надзвичайну пригоду. Я міг цілі ночі ганятися за тими трьома гелерами, а коли нарешті виловлював їх, то мені й на думку не спадало, що це така мізерія; то була для мене мисливська здобич, і я йшов додому, щасливий, як переможець, і трохи-трохи не падав у ліжко прямо в черевиках. Оце й усе.

КОЛЕКЦІЯ МАРОК

— Свята правда, — сказав старий пан Карас. — Кожен, подлубавшись у своєму минулому, знайшов би в ньому досить матеріалу на ще кілька життів, зовсім інакших. Колись — чи то через помилку, чи то зі справжнього нахилу — ми обрали собі одне з тих життів і вже доживаємо його до кінця; та найгірше те, що інші, потенціальні життя теж не цілком мертві. І часом буває, що ти відчуваєш через них біль, як ото буває, що болить давно відрізана нога.

Коли мені було років десять, я почав колекціонувати марки. Татові це не подобалось, він вважав, що таке захоплення заважатиме мені в навчанні; але я мав товариша, Лойзіка Чепелку, і разом з ним віддавався філателістичній пристрасті. Той Лойзік був син катеринщика, такий собі вихрястий веснянкуватий хлопчисько, весь розкустраний, мов горобець, і я любив його так, як уміють любити друзів тільки діти. Знаєте, я вже старий чоловік, я мав дружину й дітей, але повірте мені — нема в людини почуття, прекраснішого за дружбу. Шкода тільки, що людина здатна до неї лише замолоду; потім вона помалу черствіє і стає себелюбною. Така дружба струменить, мов чисте-чисте джерело, з захвату й подиву, з повноти життя, з багатства й надміру почуттів; їх у тебе стільки, що ти мусиш когось ними обдарувати. Мій батько був нотаріус, найшанованіша людина в місті, страшенно поважний, суворий чоловік; а я прихилився серцем до Лойзіка, чий батько був п'яний катеринщик, а мати — замучена роботою праля. І я того Лойзіка шанував, обожнював, бо він був меткіший за мене, такий самостійний і завзятий, наче щур, мав на носі ластовиння й умів кидати камінці лівою рукою… Я вже й не згадаю всього, за що я його любив, але знаю, що не любив так більш нікого в житті.

Отож я, почавши збирати марки, зробив Лойзіка своїм повірником. Тут хтось сказав, що до колекціонерства мають смак тільки чоловіки; це щира правда, і я думаю, що це якийсь рудиментарний інстинкт із тих часів, коли кожен чоловік збирав голови своїх ворогів, здобуту в бою зброю, ведмежі шкури, оленячі роги і взагалі все, що ставало його здобиччю. Одначе колекція марок задовольняє не тільки почуття власності; це — безнастанна пригода. Тебе проймає дрож, коли доторкаєшся до цих клаптиків далекого краю — скажімо, Бутану, Бірми чи мису Доброї Надії. Ти ніби зав'язуєш із цими чужими краями особисті, інтимні взаємини. Отож у колекціонуванні марок є якийсь присмак подорожування й мореплавства; взагалі отого чоловічого прагнення звідати в пригодах увесь світ. Так само, як колись у хрестових походах.

Я вже сказав, що батькові моє колекціонерство не подобалось; батьки завжди не люблять, коли їхні сини роблять щось інше, ніж вони самі. Я, панове, теж був зі своїми синами такий. Батьківство — це взагалі неоднорідне почуття; є в ньому велика любов, але й якесь упередження, недовіра, ворожість, чи що. Чим більше хто любить своїх дітей, тим більше є в ньому й того іншого почуття. Отож я мусив ховатися зі своєю колекцією на горищі, щоб тато мене з нею не застукав; у нас на горищі була стара скриня, в якій колись держали борошно, то ми в неї залазили, як миші, й показували один одному марки: «Диви, оце Нідерланди, а це Єгипет, а це Швеція». І в тому, що нам доводилось так ховатися зі своїми скарбами, теж було щось гріховно прекрасне. А добування тих марок також було сповнене пригод: я ходив до знайомих і незнайомих людей і канючив, щоб мені дозволили повідліплювати марки з їхніх старих листів. Де в кого знаходились десь на горищі або в секретері повні шухляди старих паперів; то були найщасливіші години мого життя, коли я, сидячи долі, перебирав ті запорошені купи всякої писанини й шукав на них марки, якої досі не мав: бо я, дурний, не збирав дублікатів. А коли траплялася мені стара Ломбардія чи котресь із німецьких князівств або вільних міст, то я відчував аж пекучу радість: адже всяке безмірне щастя завдає солодкого болю. А Лойзік тим часом чекав мене надворі, і коли я нарешті виходив, то зразу, на дверях, шепотів йому:

— Лойзо, Лойзіку, знайшов одну ганноверську!

— Взяв її?

— Взяв.

І ми щодуху бігли з тією здобиччю додому, до своєї скрині.

У нашому місті були ткацькі фабрики, що ткали всяку всячину: рядюгу, коленкор, ситець тощо; цей мотлох там у нас виробляли для темношкірих народів усієї земної кулі. Так мені дозволяли шукати марок у конторських кошиках для сміття, і то було найбагатше з моїх мисливських угідь. Там можна було знайти Сіам і Південну Африку, Китай, Ліберію, Афганістан, Борнео, Бразилію, Нову Зеландію, Індію, Конго — не знаю, чи й для вас ці назви звучать так таємниче й звабливо. Боже, яка то була радість, яка нестямна радість, коли я знаходив марку, скажімо, з Малайського півострова. Або з Кореї! З Непалу! З Нової Гвінеї! З Сьєрра-Леоне[229]! З Мадагаскару! Ні, цей захват може збагнути тільки мисливець, або шукач скарбів, або археолог, що робить розкопки. Шукати і знайти — це найгостріше прагнення і найбільше задоволення, яке може дати нам життя. Кожній людині слід би чогось шукати: коли не марок, то правди, або цвіту папороті, або принаймні кам'яних стріл чи поховальних урн.

Отже, то були найкращі літа мого життя, коли я приятелював з Лойзіком і збирав марки. А тоді я захворів на скарлатину, і Лойзіка до мене не пускали; він стояв у нас біля дверей і свистів, щоб я його почув. А одного дня мене не догледіли, чи що, і я втік з ліжка й шаснув на горище — подивитись на свої марки. Я був такий кволий, що насилу підняв віко скрині. Але там не було нічого: коробочка з марками зникла.

Не можу й оповісти, як мені стало гірко й страшно. Здається, я стояв там, мов закам'янілий, і навіть плакати не міг — так здушило мені горлянку. Спершу мене вжахнуло, що мої марки, моя найбільша втіха, пропали; але ще жахливіше було те, що вкрав їх напевне Лойзік, мій друг, поки я хворів. Я відчував і жах, і розчарування, і розпач, і жаль, — це просто страхіття, скільки всього здатна пережити дитина. Як я спустився з того горища, не пам'ятаю вже; але після цього я лежав з високою температурою, а в хвилини притомності розпачливо думав. Батькові й тітці я ні про що не сказав — матусі тоді вже не було на світі; я знав, що вони взагалі мене не розуміють, і через це вони зробилися якісь чужі мені. Відтоді в мене вже не було по-справжньому щирої дитячої любові до них. Лойзікова зрада була для мене майже смертельним ударом: тоді мене спіткало перше й найбільше розчарування в людині. Злидень, казав я собі; Лойзік — злидень, а тому й краде. Так мені й треба, щоб не товаришував із злиднями. І моє серце зачерствіло: відтоді я почав по-різному ставитись до людей, вийшов із стану соціальної невинності; але тоді я ще сам не знав, як глибоко це вразило мене і як багато в мені перевернуло. Коли минулась моя гарячка, минувся й гіркий жаль за втраченими марками. Мене тільки шпигнуло ще в серце, коли я побачив, що й у Лойзіка вже є нові товариші; та коли він прибіг до мене, трохи розгублений після такої довгої розлуки, я сказав йому сухо, не по-дитячому:

— Іди геть, я з тобою не розмовляю.

Лойзік почервонів, помовчав трохи й відказав:

— Ну, гаразд.

Відтоді він запекло, по-пролетарському зненавидів мене.

І ця пригода вплинула на все моє життя, на вибір життєвого шляху, як сказали б ви, пане Паулус. Мій світ був, так би мовити, осквернений; я втратив довіру до людей, навчився ненавидіти й зневажати їх. Я більш ніколи не мав жодного друга; а подорослішавши, взяв собі за принцип, що я самотній, що ніхто мені не потрібен і що я нічого нікому не прощатиму. Згодом я став помічати, що мене ніхто не любить, і пояснював це тим, що я сам гордую любов'ю і чхаю на всяку сентиментальність. От і вийшла з мене пихата й честолюбна, егоїстична, педантична й церемонна людина. Я був злий і суворий з підлеглими, одружився без кохання, дітей виховував у послуху та страху і своєю ретельністю та сумлінністю здобув неабияку повагу. Таке було моє життя, все моє життя; я не дбав ні про що, крім свого обов'язку. Коли я спочину в бозі, то й у газетах напишуть, який це був заслужений працівник і яка бездоганна людина. Та якби знали люди, скільки в такому житті самотності, недовіри й черствості!..

Три роки тому померла моя дружина. Мені було страх як сумно, хоч я не признавався ні собі, ні іншим; і з того смутку я заходився перебирати всякі родинні пам'ятки, що лишились по батькові й матері: фотографії, листи, мої давні шкільні зошити — мені аж горло здушило, коли я побачив, як старанно складав і зберігав їх мій суворий тато. Мабуть, він усе ж таки любив мене. На горищі була повна шафа цього добра; а на дні однієї шухляди я знайшов шкатулку, запечатану батьковими печатками. Відкривши її, я знайшов у ній ту колекцію марок, яку збирав п'ятдесят років тому.

Не хочу критись перед вами: мені з очей полилися сльози, і я відніс ту шкатулку до своєї кімнати, як скарб. Приголомшений, я збагнув, як воно тоді було: коли я хворів, хтось знайшов мою колекцію, і батько її конфіскував, щоб я через неї не занедбував навчання! Не слід було йому так робити, але ж і в тому вчинкові виявилась його сувора турбота й любов; мені мимоволі стало жаль і його, й себе.

А потім з'явилась думка: отже, Лойзік не вкрав моїх марок! Боже, який я був несправедливий до нього!.. Я знов побачив перед собою того веснянкуватого розкустраного шибеника — бозна, що вийшло з нього і чи він ще живий! Як же прикро й соромно було мені, коли я думав про все це! Через несправедливу підозру я втратив єдиного друга; та, власне, втратив дитинство. Через це почав я гордувати біднотою; через це поводився пихато; через це більш ні до кого не прихилився серцем. Через це я все життя не міг дивитись на поштову марку без нехоті й відрази. Через це я ніколи не писав листів своїй нареченій і дружині, прикриваючись тим, що, мовляв, стою вище за сентименти; а дружина страждала від цього. Через це я був такий сухий і відлюдний. Через це, лиш через це я зробив таку кар'єру і так зразково виконував свої обов'язки…

Перед моїми очима знов постало все моє життя, і воно зразу видалось мені порожнім і безглуздим. Адже я міг прожити його зовсім інакше, подумалось мені. Якби не сталося цього… Адже в мені було стільки завзяття, жадоби пригод, любові, рицарства, фантазії, довіри, всяких дивних і невгамовних поривань — боже, я б міг стати будь-яким іншим: мандрівником, або актором, або військовим! Адже я міг любити людей, бенкетувати з ними, розуміти їх — і ще невідь-що! Мені здавалось, наче в мені тане якась крига. Я перебирав марку за маркою; там були всілякі: Ломбардія, Куба, Сіам, Нікарагуа, Філіппіни, всі ті краї, до яких я тоді мріяв поїхати і яких тепер уже не побачу. В кожній тій марці була дещиця такого, що могло статись і не сталось. Я просидів над ними цілу ніч, оцінюючи своє життя. Я бачив, що то було якесь чуже, штучне, безлике життя, а справжнє моє життя так і не стало дійсністю…

Пан Карас махнув рукою:

— Коли подумаю, що лишень могло б із мене вийти — і як я скривдив того Лойзіка…

Патер Вовес, слухаючи ту розповідь, дуже засмутився й розчулився; мабуть, він згадав щось із свого власного життя.

— Пане Карас, — мовив він схвильовано, — не думайте про це. Що вдієш — тепер уже нічого не можна виправити, не можна почати спочатку…

— Так, не можна… — зітхнув пан Карас і трошечки почервонів. — Але, ви знаєте, я хоч… хоч ту колекцію знову почав збирати.

КАРА ПРОМЕТЕЄВІ[230]

Довге попереднє засідання надзвичайної сесії верхового суду закінчилось, і судді, кахикаючи й крекчучи, зійшлись на нараду в затінку священної оливи.

— Отаке діло, панове, — позіхнув голова суду Гіпометей. — Та й затяглася ж ця справа, хай їй абищо! Гадаю, що навіть нема потреби зачитувати резюме, та вже, щоб не було формальних заперечень… Отже, обвинувачений Прометей, тутешній житель, відданий під суд за те, що винайшов вогонь і цим самим, так би мовити… м-м… м-м… порушив наявний лад, зізнався, що, по-перше, справді винайшов вогонь; по-друге — що може, коли йому заманеться, добути цей вогонь за допомогою дії, званої кресанням; по-третє — що цю таємницю, а власне — небажане явище він не приховав, як годилось би, і не повідомив про нього відповідні органи влади, а свавільно розголосив її, навіть більше — віддав у вжиток не тим, кому слід, як доведено свідченням очевидців, що їх ми щойно допитали. Гадаю, цього вистачить, і можна вже розпочати голосування про вину й розмір кари.

— Пробачте, пане голово, — заперечив засідатель Апометей, — але мені здається, що таку надзвичайно важливу справу слід би докладно, й, так би мовити, всебічно обговорити, перше ніж складати вирок.

— Як хочете, панове, — погодився Гіпометей. — Власне, справа яснісінька, та коли хто з вас бажає щось додати, — прошу.

— Я б дозволив собі нагадати, — озвався член суду Аметей і солідно прокашлявся, — що, на мою думку, в усій справі треба особливо вирізнити один аспект. Я маю на увазі релігійний аспект, панове. Будьте ласкаві визначити; що таке вогонь? Що таке ця викресана іскра? Як визнав сам Прометей, це не що інше як блискавка, а блискавка, як відомо всім, — вияв особливої могутності Зевса Громовержця. Тож поясніть мені, будь ласка, панове: яким чином міг опинитись у руках якогось там Прометея божественний вогонь? По якому праву він ним заволодів? І взагалі, де він його взяв? Прометей хоче запевнити нас, ніби він його просто винайшов; але то все марні викрути: якщо це таке нехитре діло, то чому ж не винайшов вогню, наприклад, хтось із нас? Я переконаний, панове, що Прометей просто вкрав цей вогонь у наших богів. Хай відмагається й викручується як хоче, але нас він не обдурить. Я кваліфікував би його злочин, з одного боку, як звичайну крадіжку, а з другого — як блюзнірство, наругу над святощами. Таким чином, ми зібралися тут для того, щоб якнайсуворіше засудити це безбожне зухвальство й захистити священну власність наших національних богів. Оце все, що я хотів сказати, — докінчив Аметей і гучно висякався в полу своєї хламиди.

— Добре сказано, — погодився Гіпометей. — Чи хоче ще хтось висловитися?

— Прошу вибачення, — сказав Апометей, — але я не можу пристати до висновків шановного колеги. Я сам бачив, як згаданий Прометей розпалював той вогонь, і скажу вам відверто, панове; нічого надзвичайного, між нами кажучи, в тому нема. Відкрити вогонь зумів би кожен ледацюга, лежень і козопас; нам це не стало на думку лиш тому, що в поважної людини, зрозуміло, нема ні часу, ні охоти бавитися, крешучи якісь там камінці. Я запевняю колегу Аметея, що тут ідеться про звичайнісінькі природні сили, марудитися з якими не годиться й розумній людині, а не те що богам. Я вважаю, що вогонь — занадто нікчемне явище, отож воно ніяк не може дотикатися священних для нас речей. Але в цієї справи є ще один аспект, і на нього я повинен звернути вашу увагу, колеги. А саме: як видно, вогонь це стихія вельми небезпечна, часом навіть шкідлива. Ви чули, як ціла низка свідків оповідали, що вони, випробовуючи хлоп'ячий Прометеїв винахід, тяжко пообпікалися, а в деяких випадках зазнало шкоди і їхнє майно. Отож, панове, коли з Прометеєвої вини вживання вогню пошириться — а цьому, на жаль, уже не можна запобігти, — ніхто з нас не зможе бути спокійний за своє життя й майно; і це, панове, може означати кінець усякої цивілізації. Досить найменшої необережності — і як тоді спинити цю непокірну стихію? Прометей, панове, виявив злочинну легковажність, пустивши у світ таку небезпеку. Я сформулював би його провину як вчинок, що має наслідком тяжкі тілесні ушкодження й загрозу громадській безпеці. А тому я пропоную покарати його довічним ув'язненням із кайданами й суворим режимом. Я скінчив, пане голово.

— Маєте цілковиту рацію, колего, — засопів Гіпометей. — Я б іще зауважив, панове: навіщо нам узагалі якийсь там вогонь? Хіба наші предки користувалися вогнем? Пропонувати таке — це просто неповага до споконвічного устрою, це… м-м… підривна діяльність. Ще нам бракувало гратися з вогнем! Самі поміркуйте, панове, до чого це призведе: біля вогню люди розніжаться, вони волітимуть лежати вигідненько в теплі, замість того щоб… ну, замість того щоб воювати тощо. А це породить розпещеність, занепад моральності і… м-м-м… взагалі безладдя тощо. Одне слово, треба якось боротися з такими нездоровими явищами, панове. Часи тепер серйозні, і взагалі… Ось що я хотів нагадати.

— Щира правда, — озвався Антиметей. — Ми всі, звичайно, згодні з паном головою, що Прометеїв вогонь може викликати наслідки, яких неможливо передбачити. Нема чого критись від себе, панове: це надзвичайна річ. Які нові можливості відкриваються для того, хто має владу над вогнем! Ось вам лиш деякі приклади: можна спалити ворогові врожай, знищити його оливкові гаї тощо. З вогнем, панове, ми дістали нову силу й нову зброю: завдяки вогню ми стаємо майже рівні богам, — прошепотів Антиметей і раптом закричав різким голосом: — Я обвинувачую Прометея в тому, що він довірив цю божественну, непереможну стихію пастухам і рабам, першим стрічним, а не віддав у руки обранців, що стерегли б її, як державний скарб, і володіли б нею! Я обвинувачую Прометея в тому, що він самовільно розпорядився своїм відкриттям, яке мало стати таємницею владарів. Я обвинувачую Прометея в тому, — обурено кричав Антиметей, — що він і чужинців навчив розпалювати вогонь! Що не втаїв його навіть від наших ворогів! Давши вогонь усім, Прометей тим самим украв його в нас! Я обвинувачую Прометея в державній зраді! Обвинувачую його в підступах проти всього народу! — Антиметей аж розкашлявся від крику. — Я пропоную для нього смертну кару, — вигукнув він наостанці.

— Ну, панове, ще хтось просить слова? — спитав Гіпометей. — Отже, згідно з думкою суду, обвинуваченого Прометея визнано винним, по-перше, в блюзнірстві й нарузі над святощами, по-друге, в завданні тяжких скалічень, а також ушкодженні чужого майна і, по-третє, в державній зраді. Як кару пропоновано або довічне ув'язнення в кайданах із суворим режимом, або смертну кару. Гм…

— Або і одне, й друге! — замислено промовив Аметей. — Щоб задовольнити обидва погляди.

— Цебто як — і одне, й друге? — перепитав голова.

— Та ось про це я й думаю, — пробурмотів Аметей. — Можна, скажімо, так… прикувати Прометея на все життя. до скелі… І хай, приміром, шуліки клюють печінку цього безбожника. Ви зрозуміли?

— А що, можна, — задоволено промовив Гіпометей. — Це, панове, справді було б зразковою карою за такі… м-м-м… злочинні вихватки, хіба ні? Ніхто не заперечує? Ну, то вирок ухвалено.

— А за що ви, тату, засудили того Прометея на смерть? — спитав Гіпометея за вечерею його син Епіметей.

— Ти однаково не зрозумієш, — пробурчав Гіпометей, обгризаючи бараняче стегно. — А справді — смажена баранина куди смачніша від сирої; виходить, на щось цей вогонь усе-таки годиться… Але ми виходили з міркувань громадських інтересів, уторопав? До чого б ми докотились, якби кожен посмів безкарно винаходити щось нове й велике, га? Але цьому м'ясові ще чогось бракує… Ага, знаю, — радісно вигукнув він. — Треба було посолити стегно й натерти часником! Ось воно що! Хіба це не відкриття, синку? Якийсь там Прометей до такого б не додумався!

АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ

Мій великий, любий учителю!

Довго, дуже довго не писав я Вам; але ж Ви самі знаєте, як я був заклопотаний воєнними справами: ні в походах на Гірканію, Дрангіану та Гедросію, ні коли ми завойовували Бактрію[231] й простували до Інду, я не мав ні часу, ні охоти братися за перо. Тепер я ось уже кілька місяців у Сузах; але й тут у мене було вище голови всяких адміністративних справ, доводилося призначати урядовців, ліквідувати змови та заколоти, і я оце аж сьогодні зміг зібратись та написати Вам про себе. Правда, з офіційних повідомлень Ви загалом знаєте про всі події; але й моя відданість Вам, і віра у Ваш вплив на освічені кола Еллади спонукають мене знов вилити серце перед Вами, своїм глибоко шанованим учителем і духовним проводирем.

Пригадую, як я кілька років тому (а наче так давно це було!) написав Вам над Ахілловою гробницею захопленого й навіженого листа. Це було перед моїм перським походом, і я тоді заприсягся, що моїм взірцем у житті буде відважний син Пелея. Я марив лиш геройством і славою; на той час я вже здобув перемогу над Фракією й гадав, що веду своїх македонців та греків на Дарія лише для того, щоб ми увінчали себе лаврами й стали гідні наших предків, оспіваних божественним Гомером. Можу сказати, що цих своїх ідеалів я не забував і в Херонеї[232] та на Граніку… Але нині я вбачаю в своїх тодішніх діях зовсім інший політичний зміст. Гола правда полягає ось у чому: нашій Македонії, слабко зв'язаній із Грецією, тоді весь час загрожували з півночі варвари-фракійці; вони могли б напасти на нас у несприятливу для нас пору, а греки скористались би з цього, щоб розірвати угоду з нами й відокремитися від Македонії. Отож і необхідно було підкорити Фракію, щоб на випадок зради греків Македонія мала прикритий фланг. Це була чисто політична необхідність, любий Арістотелю; але Ваш учень тоді ще не розумів цього так виразно і віддавався мріям про Ахіллові подвиги.

Після підкорення Фракії наше становище зміцнилося: ми заволоділи всім західним узбережжям Егейського моря аж до Босфору; але нашому пануванню над Егейським морем загрожувала морська могутність Персії, бо, вийшовши на Геллеспонт і Босфор, ми опинились у небезпечній близькості від перської сфери впливу. Війна між нами й персами за Егейське море й вільне плавання понтійськими протоками стала неминучою. На щастя, я завдав удару, поки Дарій ще не встиг підготуватися. Я уявляв, ніби йду слідами Ахілла, щоб здобути славу Греції, підкоривши новий Іліон, а насправді, як я бачу тепер, мене спонукала потреба відтиснути персів від Егейського моря; і я відтиснув їх, любий учителю, так далеко, що захопив усю Віфінію, Фрігію й Каппадокію, сплюндрував Кілікію й спинився лиш у Тарсі[233]. Мала Азія стала нашою. Не тільки стара Егейська калюжа, а й увесь північний берег Середземного, чи, як ми кажемо, Єгипетського моря був тепер під нашою владою.

Ви сказали б, мій любий Арістотелю, що таким чином була повністю досягнена головна політична й стратегічна мета — цілковите витіснення Персії з еллінських вод. Одначе завоювання Малої Азії створило нову ситуацію: для наших нових берегових кордонів могла з'явитись загроза з півдня — з боку Фінікії або Єгипту. Персія могла б дістати з цих країн підкріплення й бойове спорядження для дальшої війни з нами. Тому виникла доконечна потреба зайняти гірські береги[234] й заволодіти Єгиптом; після цього ми стали володарями всього східного Середземномор'я, але водночас зродилася нова небезпека: Дарій, спираючись на багату Месопотамію, міг би вдертись у Сірію і відрізати наші єгипетські володіння від малоазіатської бази. Отже, я мусив будь-що-будь розгромити Дарія, і це мені пощастило зробити під Гавгамелами: як самі знаєте, в наших руках опинились Вавілон і Суза, Персеполь і Пасаргади. Таким чином ми здобули панування над Перською затокою; та, щоб захистити ці нові володіння від можливих нападів із півночі, довелось виступити в похід проти мідійців та гіркан. Тоді наші землі простяглися від Каспійського моря аж до Перської затоки, але вони лишались незахищені зі сходу, тож я й рушив зі своїми македонцями в країни ареїв[235] і дрангіанів, спустошив Гедросію, розгромив Арахосію, а потім завоював Бактрію. А щоб закріпити воєнну перемогу постійним союзом, я взяв за дружину бактрійську царівну Роксану. Це була звичайна політична необхідність; я завоював для македонців і греків стільки східних земель, що хіть-не-хіть мусив домагатися прихильності своїх східних підданих варварів величчю та пишнотою, без яких ці вбогі пастухи не можуть собі уявити могутнього владаря. Правду кажучи, моїй старій македонській гвардії це не припало до вподоби; їй, мабуть, здавалося, що її проводир забуває бойових товаришів. На жаль, мені довелось тоді стратити свого друга Філоту[236] і Калісфена; позбувся життя й Парменіон. Я дуже шкодував за цим, але іншої ради не було, бо заворушення серед македонців могло загрожувати дальшим моїм задумам. А я тоді саме готувався до походу на Індію. Знайте, що Гедросія і Арахосія[237] оточені високими горами, ніби муром; але, щоб вони стали неприступною твердинею, потрібен був плацдарм, із якого можна робити вилазки або відступати в фортецю. Таким стратегічним плацдармом і є Індія аж до ріки Інд. Отож з воєнного погляду необхідно було захопити цю територію, а також передмостовий плацдарм на другому березі Інду; жоден тямущий воєначальник чи політик не вчинив би інакше. Та, коли ми підійшли до річки Гіфасісу, мої македонці заноровились: мовляв, вони не підуть далі, бо потомлені, хворі й знудились за батьківщиною. Довелось вертатися; то була тяжка дорога для моїх ветеранів, але ще прикріша для мене: адже я задумав був дійти аж до Бенгальської затоки й знайти природний східний кордон для своєї Македонії, а тепер змушений був поки що облишити цей намір.

Я вернувся до Суз. Тепер, завоювавши для своїх македонців та греків таку імперію, я міг би й удовольнитись. Але, щоб не покладатися тільки на своїх знесилених людей, я взяв до війська тридцять тисяч персів. Вони добрі солдати й конче потрібні мені для охорони східних кордонів. І ось це страшенно образило моїх ветеранів. Вони не можуть зрозуміти, що, завоювавши для свого народу східні краї, в сто разів більші за нашу батьківщину, я став великим володарем Сходу, а через те мушу вибирати урядовців та радників із місцевих людей і оточити себе східним двором; усе це самоочевидна політична необхідність, якій я повинен скорятись в інтересах Великої Македонії. Обставини вимагають від мене все нових і нових особистих жертв; я йду на ці жертви, не нарікаючи, бо думаю про велич і могутність своєї улюбленої батьківщини. Мені доводиться терпіти варварську пишноту, як прикмету сили й багатства, я взяв за дружин трьох царівен зі східних царств, а тепер оце, любий Арістотелю, став навіть богом.

Так, дорогий учителю, я дозволив проголосити себе богом. Мої добрі східні підданці схиляються переді мною й приносять мені жертви. Це політична необхідність, інакше я не матиму належного авторитету в очах цих гірських пастухів та погоничів верблюдів. Як давно минули ті дні, коли Ви навчали мене користуватися розумом і логікою! Проте й сам розум велить пристосовуватися до людської нерозумності. На перший погляд шлях, пройдений мною, може здатися декому фантастичним; та, оглядаючись тепер на нього з нічної тиші свого божественного покою, я бачу, що ніколи не робив нічого не обумовленого моїм попереднім кроком.

І знаєте, мій любий Арістотелю, заради спокою і порядку, заради політичної доцільності добре було б, якби й у моїй західній батьківщині мене визнали богом. Якби я був певен, що мої Македонія і Еллада прийняли як політичний принцип мою необмежену владу, це розв'язало б мені руки тут, на Сході, і я міг би спокійно вирушити здобувати для своєї грецької вітчизни природні кордони аж на узбережжях Китаю. Цим би я навіки утвердив могутність і безпеку своєї Македонії. Як бачите, це тверезий і розумний план; я вже давно не той мрійник, що виголошував присягу над Ахілловою гробницею. І коли я тепер прошу Вас, свого мудрого друга й наставника, щоб Ви по-філософському підготували й переконливо аргументували моїм грекам і македонцям проголошення мене богом, то роблю це як свідомий своєї відповідальності політик і державний діяч. Полишаю на Ваш розсуд, чи візьметеся Ви виконати це завдання, як доцільну, патріотичну й необхідну з політичного погляду справу.

Вітаю Вас, мій дорогий Арістотелю!

Ваш Александр

СМЕРТЬ АРХІМЕДА

Власне, та історія з Архімедом була зовсім не така, як пишуть у книжках. Це правда, що його вбито, коли римляни взяли приступом Сіракузи, але неправда, що в дім до нього вдерся, шукаючи, здобичі, римський воїн, а Архімед, заглиблений у креслення якихось геометричних фігур, сердито буркнув йому: «Не займай моїх кіл!» По-перше, Архімед зовсім не був неуважливим професором, який не бачить, що робиться довкола нього; навпаки, він мав натуру справжнього воїна й винаходив бойові машини для оборони міста; а по-друге, той римський воїн був не п'яний мародер, а освічений і честолюбний штабний центуріон Луцій. Він знав, з ким має честь побачитися, й прийшов не грабувати дім, а з порога відсалютував по-військовому і сказав:

— Вітаю тебе, Архімеде.

Архімед звів очі від навоскованої дощечки, на якій справді креслив щось, і мовив:

— Що таке?

— Архімеде, — почав Луцій, — ми знаємо, що без твоїх бойових машин Сіракузи не протрималися б і місяця. А ми морочилися з ними два роки. Будь певен, ми, військові, вміємо це оцінити. Машини чудові. Дозволь тебе поздоровити.

Архімед махнув рукою.

— Ет, облиш, що в них такого. Звичайні метальні механізми — іграшка, та й усе. Великого наукового значення вони не мають.

— Зате мають воєнне, — заперечив Луцій. — Слухай, Архімеде, я прийшов запропонувати тобі, щоб ти працював на нас.

— На кого це?

— На римлян. Ти ж напевне бачиш, що Карфаген занепадає. Навіщо ж йому допомагати? Ось почекай, тепер ми за нього хіба ж так візьмемося. Вам би всім краще пристати до нас.

— А чому це? — спитав Архімед. — Ми, сіракузяни, між іншим, греки. Чого б це ми мали приставати до вас?

— Того, що ви живете на Сіцілії, а Сіцілія нам потрібна.

— А навіщо вона потрібна вам?

— Бо ми хочемо оволодіти Середземним морем.

— Ага, — мовив Архімед і замислено втупив очі в свою дощечку. — А навіщо це вам?

— Хто володіє Середземним морем, той володіє всім світом, — відповів Луцій. — Хіба не ясно?

— А вам неодмінно треба володіти всім світом?

— Атож. Місія Риму — стати володарем світу, І він буде ним, я тебе запевняю.

— Може, й так, — сказав Архімед і затер щось на своїй дощечці. — Але я б вам такого не радив, Луцію. Бач, колись вам доведеться відстоювати ту владу, і ви матимете з цим великий клопіт.

— Дарма; зате ми будемо великою імперією.

— Велика імперія… — протяг Архімед. — Чи накреслю я велике коло, чи мале, — однаково це тільки коло. Воно має свої межі. Так і ви, Луцію, ніколи не позбудетеся кордонів, будете ними обмежені. Ти гадаєш, що велике коло досконаліше від малого? Гадаєш, що станеш більшим геометром, коли накреслиш більше коло?

— Ви, греки, весь час бавитесь аргументами, — заперечив центуріон. — А ми доводимо свою правду інакше.

— Як же?

— Дією. Наприклад, ми взяли ваші Сіракузи. Отже, Сіракузи належать нам. Хіба це не ясний доказ?

— Так, — сказав Архімед і почухав голову стилосом. — Так, ви взяли Сіракузи; але це вже не ті Сіракузи, що були досі, і ніколи вони не стануть такими. То було велике й славне місто; а відтепер воно вже не буде велике. Чи ж не шкода Сіракуз?

— Зате Рим буде великий. Рим повинен бути найсильнішим на всьому обширі земному.

— Навіщо?

— А щоб вистояти. Чим сильніші ми, тим більше у нас ворогів. Тому ми повинні бути найсильніші.

— Ох, сила… — пробурмотів Архімед. — Я трохи знаюсь на фізиці, Луцію, і щось тобі скажу. Сила сковує себе.

— Цебто як?

— Є такий закон, Луцію. Сила, діючи, сковує саму себе. Чим ви будете сильніші, тим більше сили витрачатимете на це, і врешті настане хвилина…

— Що ти хочеш цим сказати?

— Нічого… Я не пророк, Луцію; я тільки фізик. Сила сковує. Більше я не знаю нічого.

— Слухай, Архімеде, може, все-таки погодишся працювати на нас? Ти й гадки не маєш, які грандіозні можливості відкрились би перед тобою в Римі. Ти споруджував би воєнні машини, найпотужніші в світі…

— Вибач, Луцію, я вже старий чоловік, і мені ще хочеться довести до кінця кілька своїх думок… От бач, я й зараз дещо тут креслю…

— Невже тебе, Архімеде, не приваблює змога разом із нами здобувати владу над світом? Чого ти мовчиш?

— Вибач, — промурмотів Архімед, схилений над своєю дощечкою. — Що ти сказав?

— Що така людина, як ти, могла б здобути владу над світом.

— Гм… влада над світом… — замислено протяг Архімед. — Не сердься, Луцію, але отут у мене щось важливіше… Розумієш, щось тривкіше. Щось таке, що справді житиме вічно.

— Що ж це таке?

— Обережно, не зітри моїх кіл. Це спосіб вирахувати площу сектора.

Згодом було оголошено, що вчений Архімед загинув внаслідок нещасливого випадку.

МАРФА І МАРІЯ

А ввечері Марфа пішла до сусідки своєї Фамарі, дружини Якова Грюнфельда, що лежала після пологів.

І, побачивши, що жар у вогнищі пригасає, підкинула дров і присіла коло вогнища роздмухувати вогонь. А коли знялось ясне полум'я, Марфа дивилась на вогонь і мовчала.

І сказала тоді пані Фамар:

— Яка-бо ви добра жінка, Марфочко. Ви так про мене піклуєтеся… не знаю, як я й віддячу вам.

Та Марфа не відповіла і очей від вогню не відвернула. Тоді спитала її пані Фамар:

— Чи правда, Марфочко, що сьогодні у вас був раббі з Назарета[238]?

І відповіла Марфа:

— Був.

І склала пані Фамар руки й промовила:

— От уже радість вам, Марфо; я знаю, до нас би Він не прийшов, але ви цього заслужили: ви така добра господиня…

І тоді схилилась Марфа до вогню, квапливо поправила дрова й сказала:

— По правді признатися, пані Фамар, краще б я Його й зовсім не бачила. Чи ж могло б мені спасти на думку, що саме в такий день, перед святами… Спершу треба було попрати білизну. Ви ж самі знаєте, скільки прання після нашої Марії! Отож я заходилася скидати на купу невипране, коли це чую: «Добридень, дівчата!»; глянула, аж Він стоїть на порозі. Я тоді почала гукати: «Маріє, Маріє, йди сюди!». — щоб помогла мені швидше прибрати ту купу сорочок.

Марійка прибігла розпатлана, побачила Його та як закричить, мов навіжена: «Вчителю, Вчителю, це Ви до нас прийшли?» — а тоді бух перед Ним на коліна, ридає й руки Йому цілує. Мені так соромно за неї стало, пані Фамар: що, певне, подумав Учитель! Якась шалена істеричка, а тут іще брудне шмаття по всій хаті… То я насилу видушила з себе: «Сідайте, Вчителю», — а сама збираю ту білизну. А Марія вхопила Його за руку та хлипає: «Учителю, скажіть нам що-небудь, скажіть що-небудь, раббоні!..» Ви лишень подумайте, пані Фамар: вона Його назвала раббоні! А в хаті такий розгардіяш, самі знаєте, коли прати заходишся, навіть не заметено… І що Він подумав про нас!

— Ет, Марфочко, — потішила її пані Грюнфельд. — Чоловіки такого неладу й не помічають. Я їх знаю.

— Хай і так, — відказала Марфа з суворим блиском у очах. — Але в хаті має бути лад. Чуєте, пані Грюнфельд, коли Вчитель був на обіді в того митаря, то Марія примудрилася сльозами обмити Йому ноги, а витерти їх своїми косами. Я, пані Фамар, на таке б не наважилась, але хотіла, щоб бодай підлога в Нього під ногами була чиста. Що так, то так. І постелити перед Ним гарний килимок, отой, знаєте, з Дамаска. А не брудну білизну. Обмивати Йому ноги сльозами та витирати косами — це, бач, Марійка вміє, а от хоч би зачесатися, коли Він прийде, — то ні, і підлогу витерти задля Нього — теж ні. Аби лиш перед Ним на коліна бухнутись та очі отакі-о зробити: «Скажіть нам що-небудь, раббоні!»

— І сказав Він щось? — жадібно спитала пані Фамар».

— Сказав, — повільно відповіла Марфа. — Усміхався і говорив до Марії. Бо я ж, бачте, насамперед кинулась ту білизну прибирати, а потім треба ж було дати Йому хоч козячого молока та шматок хліба… Він був такий зморений, що мені так і рвалося з язика: «Вчителю, я Вам принесу подушок, відпочиньте хвильку, задрімайте, ми сидітимемо тихенько й не дихатимемо», — та, знаєте, пані Грюнфельд, хто ж це наважиться впасти Йому в річ! Отож я ходила навшпиньки, щоб Марія здогадалася та не робила гамору, так де там! «Говоріть ще, Вчителю, будь ласка, прошу Вас, скажіть іще щось!» А Він, добряга, всміхається й говорить…

— Ох, як би хотіла я почути те, що Він говорив, — зітхнула пані Грюнфельд.

— І я теж, пані Фамар, — сухо відказала Марфа. — Але ж комусь треба було остудити молоко, щоб холодненьке було. І трохи меду десь добути на хліб Йому. А тоді забігти до Єфраїма — я обіцяла Єфраїмисі, що нагляну за її дітьми, коли вола на базар піде… Адже й така стара дівка, як я, на щось та годиться, пані Грюнфельд. Якби хоч наш брат Лазар був удома! Але ж він як побачив уранці, що я збираюся прати, то каже: «Ну, я тікаю, дівчата; але ти, Марфо, гляди не проґав отого ліванського крамаря, що зіллям торгує: як проходитиме, купиш у нього грудного чаю». Адже він, Лазар наш, має слабі груди, пані Фамар, і хиріє просто на очах. Отож я весь час думала: якби Лазар вернувся, поки Вчитель тут! Я вірю, пані Грюнфельд, що Він би зцілив нам Лазаря. То як почую, що хтось іде, так і вибігаю надвір та гукаю до кожного: «Пане Ашере, пане Леві, пане Іссахаре, може, зустрінете нашого Лазаря, то скажіть йому., хай хутчіше йде додому!» Та ще й крамаря з зіллям виглядала, — не знала, за що й хапатися.

— О, це для мене не диво, — зауважила пані Грюнфельд. — З родиною клопоту вистачає.

— Е, що там клопіт, — відмахнулася Марфа. — Але ж кому не хочеться послухати слова Божого, пані Грюнфельд! Хай я дурна жінка, ніби служниця… Та я собі думаю: треба ж, щоб хтось це робив, — і прав, і одежу латав, і в хаті прибирав, — коли вже в Марійки нема охоти до цього… Вона вже не така гарна, пані Грюнфельд, як була, але колись із неї така була красуня, що… що я просто не могла не служити їй, розумієте? А люди чогось думають, ніби я лиха… але ж ви, пані Грюнфельд, знаєте, що лиха й нещасна жінка не зуміє смачно зварити страву, а з мене ж таки непогана куховарка. Коли Марія вродлива, то хай Марфа хоч варить смачно, хіба не правда? Але ви, пані Фамар, також, мабуть, знаєте: часом, бува, на одну-однісіньку хвилинку складеш руки на колінах, і зразу в голову такі чудні думки лізуть — а може, хтось тобі колись щось скаже чи хоч подивиться на тебе якось так, ніби промовить: «Донечко, ти нам свою любов даруєш і всю себе віддаєш, тілом своїм хату метеш і чистотою своєї душі всяку чистоту бережеш; ми входимо в твій дім, ніби це ти сама. І ти, Марфо, на свій лад багато любила…»

— О, це правда, — погодилась пані Грюнфельд. — І якби ви мали дітей, як я, Марфочко, то ще краще б це знали.

А Марфа їй сказала:

— Пані Грюнфельд, коли ото так зненацька прийшов до нас Він, Учитель з Назарета, то я вжахнулась; може… може, це Він прийшов сказати ті гарні слова, що їх я стільки років чекала… а тут у хаті таке безладдя! Мені аж горлянку здушило, слова вимовити не можу — тільки думаю: дарма, це минеться, дурепа я, а поки що намочу білизну, забіжу до Єфраїма, пошлю по нашого Лазаря та прожену з подвір'я курей, щоб Йому не заважали… А тоді, коли вже з усім упоралась, така гарна певність пойняла мене: ось тепер я готова слухати слово Боже. Я тихенько-тихенько ввійшла до кімнати, де Він сидів і говорив, Марія сиділа у Нього біля ніг, очей з Нього не спускала… — Марфа сухо засміялась. — І мені спало на думку: а як би я виглядала, коли б отак витріщилася на Нього! Аж раптом Він, пані Грюнфельд, так ласкаво та щиро глянув на мене, ніби хотів щось сказати. А мені враз упало в очі: боже, який Він худий! Адже Він і не попоїсть ніколи як слід, ба й того нашого хліба з медом ледве торкнувся… Я й подумала: голубів! Треба йому голубі приготувати. Хай Марійка збігає по них на базар, а Він тим часом трохи відпочине. «Марійко, — кажу їй, — а йди-но на хвильку в кухню». Та Марія не чує — ніби осліпла й оглухла.

— То вона, певно, не хотіла кидати гостя самого, — заспокійливо промовила пані Фамар.

— Хай би краще потурбувалася, чим його нагодувати, — суворо відказала Марфа. — На це ж і є ми, жінки, хіба не правда? Ну, а як побачила я, що Марія ні руш, тільки дивиться, мов заворожена, тоді… сама не знаю, пані Фамар, як воно вирвалось у мене, але я не втрималася: «Господи, — кажу, — чи Тобі байдуже, що сестра саму мене лишила прислуговувати? Скажи їй, хай поможе мені на кухні». Так якось вискочило воно з мене…

— Ну, і сказав Він їй? — спитала пані Грюнфельд. Із Марфиних очей, що вже горіли вогнем, бризнули сльози.

— «Марфо, Марфо, журишся та й клопочешся про багато чого, а треба лиш одного. Марія ж вибрала найкращу частину, і ніхто її не відніме в неї…» Якось так Він мені сказав, пані Фамар.

Хвилинку обидві мовчали.

— І це все, що Він сказав вам? — спитала пані Фамар.

— Та наче все, — відповіла Марфа і тернула рукою по очах. — А тоді я пішла купити голубів… та й шкуродери ж на тому базарі, пані Грюнфельд! Засмажила їх, а з потруху зварила вам юшку…

— О, я знаю, ви добра куховарка, Марфочко, — сказала пані Грюнфельд.

— Ні, — вперто заперечила Марфа. — Щоб ви знали, це вперше у мене голуби не просмажились як слід. Тверді вийшли… але ж у мене все з рук падало. Адже я так безмежно вірю в Нього, пані Фамар!

— І я теж, — побожно сказала пані Грюнфельд. — А що ж Він іще говорив, Марфочко? Що Він повідав Марії? Чого навчав?

— А хтозна, — відказала Марфа. — Я питала в Марії, так ви ж знаєте, яка вона навіжена. «Я вже й не пам'ятаю, — каже, — їй-богу, жодного слова не пригадаю, але так гарно було, так гарно, і я така страшенно щаслива…»

— Ще б пак, — погодилася пані Фамар. Тоді Марфа гучно висякалася й сказала:

— Ну, давайте свого опецька, пані Грюнфельд, я його переповию.

ПРО П'ЯТЬ ХЛІБИН

… Що я проти нього маю? Це я вам можу сказати, сусідо: проти його вчення не маю нічого. Анічогісінько. Якось я слухав його проповідь, то, вірите, й сам трохи не пристав до його учнів. Вернувся додому й кажу двоюрідному братові, сідляреві: от би тобі його послухати, чуєш, це ж на свій лад пророк. Так уже гарно говорить, аж за серце хапає, що правда, то правда. Мені тоді аж сльози на очах виступили, я просто ладен був замкнути свою крамницю й іти за ним, щоб уже ніколи не згубити його з очей. «Роздай, — каже, — все, що маєш, і йди за мною. Люби ближнього свого, допомагай убогим і прощай тим, хто скривдить тебе…» — і таке інше. Я простий собі пекар, та коли слухав його, то така вступила в мене радість і мука, сам не знаю, як і висловити: так щось мене тисло, що впав би навколішки й заплакав, а заразом так було гарно й легко, ніби все злетіло з мене — всі турботи, вся докука. Отож я й кажу братові: «І не сором тобі, бовдуре! Все скнаруєш, тільки й мови в тебе, хто скільки тобі винен та що мусиш платити всі податки й десятини. Краще роздай бідним людям усе, що маєш, покинь жінку й дітей та йди за ним…»

Та й за те, що він зцілює недужих і одержимих, я б йому не докоряв. Правда, це якась дивна й неприродна сила, але ж кому не відомо, що наші лікарі — партачі, та й римські нітрохи не кращі: гроші брати вміють, а як хто вмирає, то лише здвигнуть плечима й скажуть, що треба було покликати їх раніше. Аякже! Моя небіжчиця дружина два роки мучилася кровотечею; що вже я поповодив її по лікарях, ви собі й уявити не можете, скільки на те грошей пішло, а чи поміг хоч один? Якби він уже тоді ходив по містах, я б упав перед ним на коліна й сказав: «Господи, зціли цю жінку!» А вона б доторкнулася до його одежі та й видужала б. Що вже натерпілась, бідолаха, — і не розкажеш… Ні, за це хвала йому, що він зцілює недужих. Звісно, лікарі кричать, що це, мовляв, мана й дурисвітство, і раді б заборонити йому таке, але ж тут замішані їхні інтереси… Хто хоче помагати людям і рятувати світ, неодмінно наткнеться на чиїсь інтереси. Всім не догодиш, як же інакше. Отож я й кажу: хай зцілює недужих, хай навіть мертвих воскрешає; але оте, що він з п'ятьма хлібинами зробив, — це вже не годиться. Як пекар кажу вам, що це для пекарів тяжка кривда.

Ви не чули про ту пригоду з п'ятьма хлібинами? Як же так! Усі пекарі мов самі не свої після неї. Кажуть, буцімто зійшлася до нього в пустелю велика юрба, і він там зцілював недужих. А як стало вечоріти, приступили до нього учні й мовлять: «Місце тут пустельне, а час уже пізній. Відпусти людей, хай вернуться в міста свої, куплять собі їсти».

Він же відповів:

«Нема їм потреби йти, нагодуйте ви їх».

Вони йому кажуть:

«Ми не маємо тут нічого, тільки п'ять хлібин та дві риби».

Він тоді їм велить:

«Принесіть же мені сюди».

І, наказавши людям посідати на траві і взявши ті п'ять хлібин та дві рибини, звів очі до неба, поблагословив їх і, ламаючи, став давати хліб учням, а вони — людям. І їли всі й наситились. І зібрали потім крихт дванадцять повних кошиків. А тих, що їли, було близько п'яти тисяч, окрім жінок і дітей.

Погодьтеся, сусідо, що це жодному пекареві не сподобається. Та й ще б пак! Коли піде така мода, що абихто зуміє п'ятьма хлібинами й двома рибками п'ять тисяч душ наситити, — тоді пекарям хоч по жебрах іди, хіба не правда? Риба — то вже дарма, вона сама собі в воді виростає, і її може наловити будь-хто. А пекар же мусить за великі гроші купувати борошно й дрова, помічника наймати, платити йому, крамницю держати, сплачувати то податки, то се-те, так що врешті радий буває, коли зостався якийсь гріш на прожиток і не доводиться йти по жебрах. А цей, бач, тільки зведе очі до неба — і вже має досить хліба для п'ятьох чи скількох там тисяч душ; борошна він не купує, дрова возити бозна-звідки йому не треба, ні тобі видатків ніяких, ні праці — звісно, так можна й задарма хліб роздавати! А про те він, бач, не подумав, що позбавив чесного заробітку всіх довколишніх пекарів! Ні, це нечесна конкуренція, кажу я вам, і слід би таке заборонити. Коли хоче пекарювати, то хай податки платить, як ми. Он уже на нас люди нападаються, мовляв, що ж це ви за мізерний буханець такі нелюдські гроші правите! Треба дурно хліб роздавати, як він, та ще й хлібець у нього, кажуть, хіба ж такий: білий, пухкий, духмяний, їв би і їв би!.. Нам уже довелося спустити ціну на свій товар; слово честі, на збиток собі продаємо, аби торгівлі не закривати. Куди ж ми так докотимося — ось від чого в усіх пекарів голова пухне! А десь-інде, кажуть, він нагодував чотири тисячі душ, окрім жінок і дітей, сімома хлібинами й кількома рибинами, але там назбирали тільки чотири кошики крихт. Видно, й у нього це діло вже не йде так легко, але нас, пекарів, він зубожить дощенту. І я вам кажу: він, певне, якусь злість має на нас, пекарів, тому й робить так. І рибники вже кричать — хоч вони, правда, самі ціни не складуть своїй рибі: це споконвіку було не таке чесне ремесло, як пекарство.

Знаєте, сусідо, я вже старий чоловік, лишився на світі сам, ні жінки, ні дітей, то чи багато мені треба? Я вже казав недавнечко помічникові, хай бере мою пекарню на свою шию. Отож я не за прибутки тривожуся: їй же богу, я б радісінько роздав своє мізерне майно й пішов би за ним звістувати любов до ближнього й усе, чого він навчає. Та коли бачу, як він підкопується під нас, пекарів, то кажу собі: «Е, ні! Я, як пекар, бачу, що це не рятунок для світу, а чиста згуба нашому ремеслу. Мені дуже шкода, але я йому такого не подарую. Так не можна».

Ну, звісно, ми подали на нього скаргу Ананові[239] й намісникові — за те, що він порушує цеховий статут і бунтує людей. Але ж вам самим відомо, яка по тих канцеляріях тяганина. Ви мене знаєте, сусідо: я чоловік мирний і не шукаю сварки ні з ким. Та, коли він з'явиться до Єрусалима, я вийду на вулицю й кричатиму: «Розіпніть його! Розіпніть його!»

РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА

Молодий англійський дворянин Олівер Мандевіль, що подорожував по Італії задля освіти, одержав у Флоренції звістку, що батько його, сер Вільям, відійшов у кращий світ. З важким серцем, ллючи рясні сльози, сер Олівер попрощався з синьйориною Маддаленою і, заприсягшися, що повернеться чимскоріше, вирушив зі слугою в напрямку Генуї.

На третій день дороги, саме коли в'їздили до якогось сільця, вони попали під велику зливу. Сер Олівер сховався з конем під старим берестом і сказав слузі:

— Паоло, піди глянь, чи нема тут якогось albergo[240], де б можна переждати дощ.

— Для слуги й коня albergo за рогом, — озвався чийсь голос у нього над головою, — а ви, кавальєре, виявите мені честь, прихистившись під моєю скромною покрівлею.

Сер Олівер скинув капелюха й звів очі до вікна, з якого йому весело всміхався старий огрядний патер.

— Vossignoria ге verendissima[241], — ввічливо відповів юнак, — ви аж надто ласкаві до чужинця, що покидає вашу прекрасну країну, обтяжений вдячністю за все те добро, що ним його так щедро обсипали.

— Bene[242]. любий мій сину, — сказав священик, — та коли ви ще хвилинку балакатимете, то змокнете до рубця. Будьте ж ласкаві злізти зі своєї кобили, та хутчіш, бо ллє, як із ринви.

Сер Олівер здивувався, коли moliу reverendo parocco[243] вийшов на ганок зустріти його: такого маленького патера він ще не бачив. Уклоняючись, він мусив схилитися так, що йому аж кров ударила в голову.

— Е, годі вам, — сказав священик. — Я простий собі францісканець, кавальєре. Мене звуть падре Іпполіто. Гей, Марістто, принеси нам ковбаси й вина. Ось сюди, добродію, тут страшенно темно. Ви inglese[244], правда? Знаєте, відколи ви, англійці, відійшли від святої римської церкви, вас тут в Італії стало повно. Я розумію, синьйоре. Вам, мабуть, нудно вдома. Чуєш, Марієтто, цей добродій — inglese. Бідолашечка, такий молодий, а вже англієць! Уріжте собі оцієї ковбаси, синьйоре, це справжня веронська. Я вам кажу, що до вина нема кращої за веронську ковбасу, і хай собі болонці запихаються своєю мортаделлою. Завжди беріть до вина веронську ковбасу й солоний мигдаль, любий сину. Ви не були у Вероні? Шкода. Божественний Веронезе був родом звідти. Я також веронець родом. Гарне місто, синьйоре. Його називають містом Скалігерів. Ну, як винце, добре?

— Gracia[245], падре, — промимрив сер Олівер. — У нас в Англії Верону називають містом Джульєтти.

— Та що ви кажете! — здивувався падре Іпполіто. — А чому? Я щось не пригадую, щоб там була якась княгиня Джульєтта. Правда, я не був там уже більш як сорок років. То що ж це за Джульєтта?

— Джульєтта Капулетті, — пояснив сер Олівер, — Бачте, у нас е про неї п'єса… Її склав такий собі Шекспір. Прегарна п'єса. Ви знаєте її, падре?

— Ні. Але стривайте, Джульєтта Капулетті, Джульєтта Капулетті.. — замурмотів падре Іпполіто. — Я мусив би знати її. Я бував у Капулетті з отцем Лоренцо…

— Ви знали ченця Лоренцо? — в подиві промовив сер Олівер.

— Ще б пак я не знав його! Я ж у нього був міністрантом, синьйоре. Слухайте, а може, це та Джульєтта, що вийшла за графа Паріса? її я знав. Дуже побожна й славна пані — графиня Джульєтта. Вона з роду Капулетті — з тих Капулетті, що торгували оксамитом.

— Ні, це ніяк не може бути вона, — заперечив сер Олівер. — Та, справжня Джульєтта померла зовсім молодою, і то такою сумною смертю, що сумнішої годі й уявити.

— Ах так, — відказав raolto revereado. — Ну, то це не вона. Та Джульєтта, що я знав, одружилася з графом Нарісом і народила йому восьмеро дітей. Взірцева, доброчесна дружина, молодий синьйоре, дай боже й вам таку. Правда, казали, що вона перше була закохалась у якогось молодого crapulone[246]… Та про кого, синьйоре, не плещуть бозна-чого? Звісна річ, молодь нерозважна й шалена. Будьте раді, синьйоре, що ви молодий. Чи inglesi теж бувають молоді?

— Бувають, — зітхнув сер Олівер, — Ох, отче, і нас палить вогонь юного Ромео!

— Ромео? — перепитав падре Іпполіто й хильнув вина. — Цього я, мабуть, знав. Чи це часом не той молодий sciocco[247], не той гультяй і зайдиголова Монтеккі, що поранив графа Паріса? Подейкували, ніби через Джульєтту. Так, так. Її висватали за графа Паріса — чудова партія, синьйоре, той Паріс був дуже багатий і славний молодий пан, — але Ромео, казали, вбив собі в голову, що Джульєтта дістанеться йому. Наче багатії Капулетті віддали б дочку за котрогось із зубожілих Монтеккі! А до того ж Монтеккі тягли руку за Мантуею, тоді як Капулетті стояли за міланського герцога. Ні, ні. Я гадаю, що цей assalto assassinatico[248] на Паріса був звичайнісіньким політичним замахом. Адже нині кругом політика, любий сину. Звісно, після тієї вихватки Ромео довелося втекти до Мантуї, і вже він звідти не вернувся.

— А от і ні! — вигукнув сер Олівер. — Вибачте, падре, але все було не так. Джульєтта кохала Ромео, але батько й мати силували її вийти за графа Паріса…

— Бо знали, що й до чого, — погодився старий священик. — Ромео був ribaldo[249] й стояв за Мантую.

— Але напередодні шлюбу з Парісом отець Лоренцо дав їй порошок, щоб вона запала в сон, схожий на смерть… — провадив сер Олівер.

— Брехня! — зразу перебив його падре Іпполіто. — Отець Лоренцо ніколи б не зробив такого! Правда тільки, що Ромео напав на Паріса на вулиці й поранив його. Певне, п'яний був.

— Вибачте, отче, але все було зовсім не так, — запротестував сер Олівер. — Насправді було ось як: Джульєтту поховали, а Ромео над її могилою простромив Паріса шпагою…

— Стривайте, — знову перебив його священик. — По-перше, це було не над могилою, а на вулиці біля пам'ятника Скалігерам. А по-друге, Ромео не простромив його, а тільки поранив у плече. Ви думаєте, так легко вбити людину шпагою? Спробуйте-но самі, юначе!

— Scusi[250], — заперечив сер Олівер, — я ж сам бачив усе на сцені, під час прем'єри. Граф Паріс був справді простромлений шпагою в двобої й помер на місці. А Ромео, гадаючи, що Джульєтта померла, отруївся над її домовиною. Ось як усе було, падре.

— Де там, — буркнув отець Іпполіто. — Зовсім він не отруївся, а втік до Мантуї.

— Пробачте, падре, — стояв на своєму Олівер, — я все бачив на власні очі: адже я сидів у першому ряду! В ту хвилину прокинулася Джульєтта, побачила, що її коханий Ромео неживий, теж випила отрути й померла.

— Пусте, — розсердився падре Іпполіто. — Аж диво бере, хто це міг наплести такого. Насправді Ромео втік до Мантуї, а сердешна Джульєтта з журби справді якесь там зілля винила. Але нічого страшного не було, синьйоре, то все так, по-дитячому; та й що ви хочете, адже їй було заледве п'ятнадцять років… Я все знаю від самого Лоренцо, молодий синьйоре; звісно, я тоді був ще отакий-о ragazzo[251], —добряга патер показав рукою десь так на лікоть від землі. — Джульєтту потім відвезли одужувати до тітки в Безенцано, а слідом за нею туди поїхав І граф Паріс іще з перев'язаною рукою… ну, і, самі знаєте, як воно буває в таких випадках: таке палке кохання, що куди там! Через три місяці й звінчалися. Ессо[252], синьйоре, як воно буває в житті. Я сам був на їхньому весіллі міністрантом у білому стихарі…

Сер Олівер сидів якийсь наче засмучений.

— Не гнівайтесь, отче, — нарешті сказав він, — але в тій англійській п'єсі все в тисячу разів прекрасніше.

Падре Іпполіто сердито засопів.

— Прекрасніше! Що ви бачите прекрасного в тому, коли двоє молодят відбирають собі життя? Чи не шкода їх, синьйоре? А як на мене, то прекрасніше те, що Джульєтта вийшла заміж і народила восьмеро дітей, та ще яких дітей: мов намальовані!

Олівер похитав головою.

— Е, це вже не те, любий падре; ви не знаєте, що таке велике кохання.

Низенький патер замислено покліпав очима.

— Велике кохання? По-моєму, це… коли двоє людей зуміли прожити весь вік у злагоді… віддано й вірно… Джульєтта була благородна жінка, любий синьйоре. Виростила восьмеро дітей і дбала про чоловіка до самої смерті… То у вас Верону називають містом Джульєтти? Це ви, англійці, дуже славно придумали, добродію. Синьйора Джульєтта була справді чудова жінка, дай їй боже вічне блаженство.

Молодий Олівер неначе прокинувся з задуми.

— А що сталося з Ромео?

— З Ромео? Я й не знаю до пуття. Щось ніби чув про нього… А, пригадав. Він у Мантуї закохався в дочку якогось маркіза… як пак його… Монфальконе, Монтефалько чи якось так. Ох, синьйоре, ото було те, що ви називаєте велике кохання! Він, здається, навіть викрав її — страх яка романтична історія, тільки я вже забув подробиці… Що ви хочете, адже це сталося в Мантуї. Але то була нібито passione senza esempio — така, знаєте, нечувана пристрасть, синьйоре. Так принаймні казали. Ессо, синьйоре, дощу вже й нема.

Сер Олівер зніяковіло підвівся.

— Ви були дуже ласкаві, падре. Thank you so much[253]. Дозвольте мені дещицю лишити вам… для ваших убогих парафіян… — промимрив він, почервонівши, і засунув під край тарілки жменю цехінів.

— Що ви, що ви, — вжахнувшись, замахав руками падре Іпполіто. — Стільки грошей за скибочку веронської ковбаси!

— Тут і за вашу оповідку, — квапливо пояснив молодий англієць. — Вона була… м-м-м… дуже… дуже… не знаю, як сказати. Very much indeed[254].

У вікно сяйнуло сонце.