Війна світів. Невидимець

Розділ I Поява незнайомця

Незнайомець з’явився на початку лютого, коли був пронизливий вітер і заметіль, останній снігопад в році, із залізничної станції Бломблгерст. У руці, затянутій у рукавичку, він ніс маленьку чорну валізу. Він був закутаний з голови до ніг, і край його м’якого фетрового капелюха ховав кожен дюйм його обличчя, окрім блискучого кінчика носа. Сніг лежав на його плечах і грудях. Він ввалився у готель «Карета й коні» більше мертвий, ніж живий, і кинув валізу на підлогу.

— Вогню, — крикнув він, — в ім’я людського милосердя! Номер і вогню!

Він струсив з себе сніг і пішов за місіс Голл у її кабінет, щоб обговорити ціну. Не торгуючись і кинувши на стіл пару соверенів, він замовив собі кімнату.

Місіс Голл запалила вогонь і залишила незнайомця там, поки сама готувала йому їжу. Гість взимку був нечуваною удачею, а вже гість, який не торгується, — і поготів, тож вона вирішила показати себе гідною такого щастя. Щойно бекон було підсмажено і Міллі, мляву служницю, пришвидшено кількома влучними презирливими словами, вона принесла у вітальню скатертину, тарілки та склянки і почала розкладати їх з максимальною делікатністю. Вона здивувалася, побачивши, що, хоча вогонь горів добре, гість досі був у пальто й капелюсі, стояв спиною до неї і дивився у вікно на сніг у дворі. Його руки в рукавичках були стиснуті за спиною, і він, здавалося, поринув у роздуми. Вона зауважила, що сніг, який обсипав його плечі, тане й капає на килим.

— Чи можу я взяти ваші капелюх та пальто, сер, — спитала вона, — і дати їм висохнути на кухні?

— Ні, — сказав він, не обертаючись.

Вона не була впевнена, що правильно почула, тож намірилася повторити запитання.

Він повернув голову і глянув на неї через плече.

— Я волію, щоб вони залишилися при мені, — сказав він з акцентом, і вона помітила, що він носив великі сині окуляри і мав густі бакенбарди, які спускалися за його комір і повністю приховували обличчя та щоки.

— Дуже добре, сер, — сказала вона. — Як скажете. Ще трохи, і в кімнаті потеплішає.

Він нічого не відповів і знову відвернувся від неї, а місіс Голл, відчуваючи, що її розмови несвоєчасні, поспіхом накрила на стіл та вишмигнула з кімнати. Коли вона повернулася, він все ще стояв, наче кам’яна статуя, його спина згорбилася, він опустив криси капелюха і ті прикривали його обличчя і вуха.

Вона поставила на стіл яйця і бекон і швидше вигукнула, ніж сказала:

— Ваш обід, сер.

— Спасибі, — мовив він і не ворушився, поки вона зачиняла двері. Потім повернувся і швидко підійшов до столу.

Вона пішла до кухні і чула, що якийсь звук повторюється через рівні проміжки часу. Черк, черк, черк, ніби ложкою швидко крутили в мисці.

— От же ж ця дівчина! — промовила вона. — Знову вона бариться!

І, взявшися до розмішування гірчиці, вона присоромила Міллі за її повільність. Вона приготувала яйця з беконом, накрила на стіл, зробила все, а Міллі (правдива помічниця!) весь цей час поралася з гірчицею. І новий гість хоче зупинитися у них! Місіс Голл наповнила гірчичницю і, з деякою пихою поставивши її на чорну тацю з золотим обводом, понесла до вітальні.

Вона постукала й увійшла. Увійшовши, вона помітила, що гість зробив якийсь швидкий рух, і встигла побачити, як щось біле зникає під столом. Здавалося б, гість збирав щось із підлоги. Вона поставила гірчицю на стіл, а потім помітила, що пальто і капелюх знято й покладено на стілець біля каміна, а пара мокрих чоботів загрожують іржею його чавунній решітці. Вона рішуче підійшла до речей.

— Вважаю, тепер я можу їх висушити, — сказала вона тоном, що не терпить відмови.

— Залиште капелюх, — сказав гість приглушеним голосом, і, обернувшись, вона побачила, як він підвів голову, сидів і дивився на неї.

Мить вона стояла, втупившись у нього, надто здивована, щоб говорити.

Він тримав білу ганчірку — це була серветка, яку він привіз з собою, — біля нижньої частини обличчя, так що його рот і щелепи були повністю сховані, що і стало причиною його приглушеного голосу. Але не це вразило місіс Голл. Справа була в тому, що все чоло над синіми окулярами було вкрите одним кінцем білої пов’язки, а інший був заткнутий за вухо, і обличчя лишалося закритим, за винятком гострого рожевого носа. Це був яскравий, рожевий ніс, і блищав він так само, як спочатку. Гість був одягнений у темно-коричневу оксамитову куртку з чорною лляною підкладкою і високим, до підборіддя, коміром. Густе чорне волосся вибивалося пасмами з-під бинтів і надавало йому дуже дивного вигляду. Ця голова з приглушеним голосом і забинтованим обличчям була так не схожа на все, досі бачене місіс Голл, що вона на мить завмерла від подиву.

Він не знімав серветку, тримав її, як вона тепер бачила, коричневою рукавичкою і дивився на неї крізь сині окуляри.

— Залиште капелюх, — сказав він дуже виразно крізь білу тканину.

Її нерви не витримували. Вона знову поклала капелюх на стілець біля вогню.

— Я не знаю, сер, — почала вона, — що... — І вона зніяковіла.

— Дякую, — сухо відгукнувся він, переводячи погляд з неї на двері і потім знову на неї.

— Я їх добре просушу, сер, — сказала вона і винесла його речі з кімнати.

Місіс Голл глянула на його забинтовану голову — сині окуляри дивилися, як вона йде, але серветка досі затуляла обличчя. Вона трохи тремтіла, коли зачиняла за собою двері, і її обличчя красномовно виражало її здивування.

— Я ніколи... — прошепотіла вона. — Буває ж!

Вона тихенько пішла на кухню і була надто занепокоєна, щоб запитати Міллі, з чим та возиться тепер.

Гість сидів і слухав звук її кроків. Він глянув у вікно, перш ніж зняв серветку, і знов почав трапезу. Він проковтнув шматок, підозріло поглянув у вікно, проковтнув іще шматок, підвівся і з серветкою в руці пройшовся по кімнаті та опустив штору до білого мусліну на нижніх шибках. Кімната поринула в сутінки.

Покінчивши з цим, він повернувся з полегкістю за стіл і взявся до страви.

— Бідолаха, з ним стався нещасний випадок, або він переніс операцію, або щось іще, говорила тим часом місіс Голл. — Як налякали мене його бинти, будьте впевнені!

Вона поклала в пічку ще трохи вугілля і розвісила одяг незнайомця на спеціальній підставці, щоб висушити.

— І окуляри! Він більше скидався на водолаза, ніж на звичайну людину!

Вона повісила на підставку і його кашне.

— І тримав серветку біля рота весь час. Говорив крізь неї! Мабуть, йому дуже боляче... може бути.

Вона обернулася, як людина, котра раптом щось пригадала.

— Благослови Боже! — сказала вона. — Ти вже зробила картоплю, Міллі?

Коли місіс Голл прийшла, щоб прибрати зі столу, її думка щодо того, що рот незнайомця поранений або понівечений і він дуже страждає, підтвердилася, оскільки він курив і весь час, що вона була в кімнаті, не послабив шовкової хустки, що її обернув навколо нижньої частини обличчя, щоб піднести люльку до рота. Але це була не забудькуватість, вона побачила, що він поглядав на люльку, коли вона пригасала. Він сидів у кутку, спиною до вікна і говорив тепер, поївши і зігрівшись, не так роздратовано й уривчасто, як раніше. Вогонь кидав червоні відблиски на його сині окуляри.

— У мене залишився багаж, — сказав він, — на станції Бломблгерст.

І він запитав її, як можна за ним, а потім досить чемно схилив забинтовану голову на знак подяки за пояснення.

— Завтра? — сказав він. — Немає швидкої доставки?

І, здається, дуже засмутився, коли вона відповіла «ні».

Чи вона впевнена? Немає жодної людини з візком, яка може доставити багаж?

Місіс Голл не відмовлялась відповідати на його запитання, і почалася розмова.

— Тут дуже крута дорога, сер, — сказала вона у відповідь на запитання про візок, а потім, згадавши, мовила: — Тут був нещасний випадок, понад рік тому. Перекинувся екіпаж. Усі загинули, крім кучера. Нещасний випадок, сер, — це ж один момент, чи не так?

Але гостя не так легко було розговорити.

— Певно, — сказав він крізь хустку, спокійно дивлячись на неї крізь непроникні окуляри.

— Але часу, щоб одужати, потрібно багато, чи не так? Колись син моєї сестри порізав руку косою, спіткнувся і впав на неї, і — благослови Боже! — він три місяці ходив із зав’язаною рукою, сер. Ви не повірите. Я тепер так боюся коси, сер!

— Я цілком можу зрозуміти це, — сказав гість.

— Він боявся, що доведеться робити операцію... так йому було погано, сер.

Приїжджий уривчасто засміявся, але, здавалося, проковтнув сміх.

— Невже? — спитав він.

— Так, сер. І не до сміху було тим, хто доглядав його, а моя сестра все возилася зі своїми малюками... Забинтовувати, сер, розбинтовувати. Отже, насмілюся сказати, сер...

— Дайте мені сірники, — раптом різко сказав гість. — Моя люлька згасла.

Міссіс Голл ураз замовкла. Це було, звичайно, неввічливо з його боку — отак урвати її після того, що вона йому розповіла. Вона здивовано поглянула на нього, проте згадала про два соверени і пішла по сірники.

— Спасибі, — сказав він, коли вона принесла їх, відвернувся від неї і знову втупився у вікно.

Очевидно, він був надто чутливий до теми операцій та бинтів. Вона так і не насмілилася сказати те, що хотіла, його поведінка розсердила її, і Міллі добряче перепало того дня.

Приїжджий залишався у вітальні до четвертої години, не даючи приводу для візитів. Здебільшого він сидів у темряві перед каміном, курив люльку — можливо, дрімав.

Раз чи два можна було почути, як він перегрібає вугілля, і було чутно, як він хвилин зо п’ять походжав по кімнаті. Здавалося, він розмовляє сам з собою. Потім крісло заскрипіло — він знову сів.

Розділ II Перші враження містера Тедді Генфрі

О четвертій годині, коли вже було досить темно, місіс Голл зібралася на силі, щоб піти і запитати гостя, чи хоче він чаю, до буфетної прийшов Тедді Генфрі, годинникар.

— Мій Боже! Місіс Голл, — сказав він, — яка жахлива погода для тонких чобіт!

На вулиці падав сніг.

Місіс Голл погодилася і помітила у нього в руках сумку з інструментами.

— Містере Тедді, — сказала вона, — коли ви вже тут, я буду рада, якщо ви подивитеся старий годиннику вітальні. Він іде і правильно вибиває час, але годинна стрілка завжди стоїть на шостій.

Вона провела Тедді Генфрі до вітальні, постукала у двері й увійшла.

Коли вона відчинила двері, її гість сидів у кріслі перед каміном і, здавалося, дрімав, звісивши перев’язану голову. Єдиним світлом у кімнаті було червоне зарево від вогню. Обличчя незнайомця було опущене. Усе було тьмяним, непевним і незрозумілим, тим більше що очі їй були засліплені після яскравого освітлення в буфетній. На мить їй здалося, що рот незнайомця — величезний, неймовірних розмірів, він ніби поглинув усю нижню частину його обличчя. Це відчуття тривало лише мить: біла пов’язка на голові, жахливо вирячені очі, і цей величезний рот. Потім гість заворушився, почав підніматися в кріслі, підняв руку. Вона відчинила двері ширше, щоб у кімнаті було світліше, і побачила його виразніше, з хусткою, що, як і раніше, закривала його обличчя. Тіні ввели її в оману...

— Ви не заперечуєте, сер, цей чоловік подивиться на годинник, сер? — запитала вона, оговтавшись від миттєвого шоку.

— Подивиться на годинник? — сказав він, дивлячись сонно, а потім, немов приходячи до тями: — Звичайно.

Місіс Голл пішла за лампою, а гість встав і потягнувся. Потім з’явилося світло, і містер Тедді, ввійшовши, побачив забинтовану людину. Він, за його власними словами, «сторопів».

— Добридень, — сказав незнайомець, як потім висловився містер Генфрі, «ніби лобстер».

— Я сподіваюся, — сказав містер Генфрі, — що не заважаю.

— Та нічого, — сказав незнайомець. — Хоча я вважав, — сказав він, звертаючись до місіс Голл, — що цей номер дійсно для мого особистого використання.

— Я гадала, сер, — сказала місіс Голл, — ви хочете, щоб годинник...

— Звичайно, — сказав незнайомець, — звичайно, але я хочу побути сам і у спокої.

— Але я дуже радий, що годинник буде полагоджено, — сказав він, побачивши вагання містера Генфрі. — Дуже радий.

Містер Генфрі мав намір вибачитися і піти, але це заспокоїло його. Незнайомець обернувся спиною до каміна й заклав руки за спину.

— І зараз, — сказав він, — коли годинник буде полагоджено, я думаю, я хотів би випити чаю. Але не раніше, ніж годинник буде полагоджено.

Місіс Голл зібралася покинути номер, вона не мала наміру розмовляти, оскільки не хотіла, щоб її принижували в присутності містера Генфрі, коли гість запитав її, чи вона вжила якихось заходів для доставлення його багажу зі станції. Вона сказала йому, що говорила про це з листоношею і що перевізник може принести їх завтра.

— Ви впевнені, що раніше не можна? — спитав він.

Вона холодно відповіла, що впевнена.

— Я повинен пояснити, що я дослідник, — додав він, — я надто змерз і був надто втомленим, щоб сказати про це раніше.

— Так, сер, — сказала дуже вражена місіс Голл.

— І в моєму багажі інструменти й техніка.

— Дійсно дуже корисні речі, сер, — сказала місіс Голл.

— І мені, звичайно, дуже хочеться відновити мої досліди.

— Звичайно, сер.

— Я приїхав сюди, до Айпінґа, — він продовжував, з певною розстановкою, — прагнучи самоти. Я не хочу припиняти свою роботу. До всього, нещасний випадок...

— Я так і думала, — сказала місіс Голл до себе.

— ...вимагає певної відлюдькуватості. Мої очі... так ослабли й іноді так болять, що я замикаюсь у темряві на кілька годин. Замикаюся. Іноді... не зараз. У такі моменти будь-яке турбування, будь-яке входження до мене є джерелом роздратування. Мені здається, такі речі треба розуміти.

— Звичайно, сер, — сказала місіс Голл. — І якщо ви дозволите запитати...

— Я думаю, це все, — сказав незнайомець, спокійно й рішуче.

Місіс Голл залишила запитання і співчуття до кращого випадку.

Після того як місіс Голл покинула кімнату, він залишився стояти біля каміна, дивлячись, як містер Генфрі лагодить годинник. Містер Генфрі працював тихо і скромно, поставивши поруч із собою лампу, і яскраве світло кидало зелені тіні на його руки, залишаючи темними інші кутки кімнати. Коли він підняв очі, в них плавали кольорові плями. Маючи цікавий характер, він розібрав весь механізм годинника, щоб довше побути в кімнаті, а можливо, і поговорити з незнайомцем. Але той стояв тихо і спокійно, так, що це аж дошкуляло Генфрі. Він відчував себе самотнім у кімнаті і подивився на незнайомця, сіру і тьмяну постать, з перев’язаною головою і величезними синіми окулярами, він стояв нерухомо і дивився на Генфрі, а туманні зелені плями дрейфували перед ними. Це було так дивно для Генфрі, що хвилину вони стояли, втупившись одне в одного. Потім Генфрі знову подивився вниз. Дуже незручно! Він мав щось сказати. Може, зауважити, що погода дуже холодна для цієї пори року?

Він пильно подивився на незнайомця, ніби готуючи удар.

— Прогноз... — почав він.

— Чому б вам не закінчити і не піти? — сказав незнайомець твердим голосом, мабуть, намагаючись придушити лють. — Усе, що вам треба було зробити, — це встановити годинникову стрілку на осі.

— Звичайно, сер, — іще хвилину.

Генфрі закінчив роботу і пішов.

Але пішов він надмірно роздратований.

— Чорт! — сказав містер Генфрі до себе, пробираючись через замети, — треба ж лагодити годинники... Чому не можна дозволити людині подивитися на вас? Негарно! Якби тебе навіть поліція шукала, ти б і тоді не зміг забинтуватися більше...

На розі він побачив містера Голла, який нещодавно одружився з господинею готелю «Карета й коні» і який час від часу возив пасажирів з Айпінґа до Сіддербріджа. Голл явно уже явно трохи випив у Сідддербріджі, якщо судити з того, як він поганяв коня.

— Як ти, Тедді? — спитав він.

— У тебе пожилець удома! — сказав Тедді.

Голл зупинився.

— Який іще? — запитав він.

— Дивний постоялець зупинився в «Кареті й конях», — сказав Тедді. — Мій Боже!

І він яскраво описав Голлу нового пожильця.

— Виглядає як маскування, чи не так? Я б волів бачити обличчя людини, коли б вона в мене зупинилася, — казав він. — Але жінки довірливі до незнайомців. Він зняв номер і навіть не назвав свого імені.

— Навіть так! — сказав містер Голл, який був людиною дещо млявою.

— Так, — підтвердив Тедді. — На тиждень. Хай хто він є, ви не зможете позбутися його раніше. І його багаж приїде завтра, так він каже. Будемо сподіватися, що це не ящики з камінням.

Він розповів Голлу, як його тітку в Гастінгсі обдурив незнайомець з порожнім гаманцем. У цілому він покинув Голла сповненим смутних підозр.

— Вставай, дівчинко, — сказав Голл конячці. — Я повинен дати цьому лад.

Тедді подибав по дорозі, його голові значно полегшало.

Але Голл так і не зміг дати нічому лад, бо, коли він повернувся додому, йому добряче перепало від дружини за те, що затримався в Сіддербріджі; тож на всі свої м’які запитання він чув лише ухильні відповіді. Але насіння підозри, посіяне Тедді в його душі, проросло.

— Ви, жінки, не все знаєте, — буркнув містер Голл, твердо вирішивши при першій же можливості докладніше дізнатися про пожильця.

І після того як Незнайомець десь о пів на десяту пішов спати, містер Голл войовничо прийшов до вітальні, оглянув меблі і з презирством подивився на математичні обчислення, що їх писав незнайомець на аркуші паперу. Перед сном він доручив місіс Голл пильно стежити за багажем незнайомця, який привезуть завтра.

— Займися своїми справами, — відповіла місіс Голл. — А я буду займатися своїми.

Вона дедалі більше схилялася до того, щоб погодитися з чоловіком, тому що незнайомець, безсумнівно, був надзвичайно дивний, і вона була аж ніяк не впевнена у своєму розумі. Посеред ночі вона прокинулась, бо їй наснилася величезна біла голова, яка прийшла по неї, нескінченна шия і величезні чорні очі. Але, будучи розумною жінкою, вона підкорила свої жахи і знову заснула.

Розділ III Тисяча й одна пляшка

Так вийшло, що на двадцять дев’ятий день лютого, на початку відлиги, цей дивний чоловік з’явився невідь-звідки в містечку Айпінґ. Наступного дня прибув багаж... і він був дуже примітний. Було кілька валіз, дійсно потрібних будь-якій звичайній людині, але крім цього там були великі коробки з книжками, товстими книжками, друкованими чи написаними від руки незрозумілим почерком, а ще було багато ящиків, коробок, футлярів, а в них було щось запаковане в солому, і Голл, з цікавістю смикаючи солому, вирішив, що це скляні пляшки. Незнайомець, закутаний у капелюх, пальто і рукавички, нетерпляче чекав на багаж і навіть не глянув на собаку візника Фіренсайда, який обнюхував Голлові ноги.

— Вносьте ящики швидше, — сказав він. — Я й так чекав досить довго.

І він спустився вниз, до візка, наче хотів теж взяти один із ящиків.

Але тільки-но собака Фіренсайда вгледів його, він загарчав і, коли незнайомець спустився по східцях, кинувся просто на його руку.

— Випорю! — закричав Голл, застрибавши, бо він боявся собак, а Фіренсайд закричав: «Лежати!» і схопив батіг.

Вони бачили, як зуби собаки сковзнули по руці, почули удар, побачили, як собака стрибає вбік, а потім вчеплюється в незнайомця, і почули тріск розірваних штанів. Потім тонкий батіг Фіренсайда досяг собаки, і той, скиглячи, з жахом, відступив. Це все тривало близько півхвилини. Ніхто не говорив, усі кричали. Незнайомець швидко глянув на розірвану рукавичку і на ногу, зробив рух, ніби хотів нахилитися, та повернувся і стрімко кинувся вгору по сходах. Вони чули, як він стрімголов ішов по коридору і вгору сходами до своєї кімнати.

— Ах ти! — сказав Фіренсайд з батогом у руці, а собака дивився на нього. — Йди сюди, — сказав Фіренсайд, — я тобі...

Голл стояв роззявивши рота.

— Він його вкусив, — сказав Голл. — Я краще піду подивлюся.

І він побіг слідом за незнайомцем. У коридорі він зустрів місіс Голл.

— Його вкусив Фіренсайдів собака, — сказав він, — треба подивитися.

Він пішов просто нагору. Двері до кімнати незнайомця були прочинені, він відчинив її і ввійшов без церемоній, природно співчуваючи пожильцеві.

Голл помітив, що у повітрі метнулася ніби рука без кисті, а далі видніло обличчя — наче три великі бліді плями на білому тлі, що скидалися на квітку. Потім його боляче вдарило в груди, кинуло назад, і перед самим його носом зачинилися двері. Все сталося так швидко, що Голл не мав часу роздивитись. Якісь непевні тіні, стусан і біль у грудях. Голл стояв на майданчику і дивувався з того, що сталося.

За кілька хвилин він приєднався до гурту, що зібрався перед дверима «Карети й коней». Там був Фіренсайд, який докладно розповідав про те, що трапилося; була місіс Голл, яка казала, що Фіренсайдів собака не повинен кусати її пожильців; був Гакстер, власник універсальної крамниці навпроти, який розпитував про подробиці; був Сенді Воджерс із кузні, що вряди-годи докидав зауваження. Були ще жінки та діти, і всі казали те, що зазвичай кажуть у таких випадках: «Хай би він мене спробував укусити». — «Ніхто не має права тримати таких собак». — «За що він його вкусив?» Містер Голл дивився зі сходів, прислухаючись до їхніх розмов, і йому здавалося неймовірним те, що сталося нагорі. Тим більше його словникового запасу було замало, щоб висловити свої враження.

— Він не хоче допомоги, каже він, — сказав він у відповідь на запитання дружини. Краще візьмімо його багаж.

— Він повинен був припекти рану відразу, — сказав Гакстер, — особливо якщо почалося запалення.

— Я б застрелила цього собаку, — сказала якась леді.

Раптом пес знову загарчав.

— Ходімо, — гукнув чийсь сердитий голос у дверях, там стояв закутаний незнайомець з піднятим коміром. — Що швидше я отримаю речі, то краще, я буду дуже радий.

Штани і рукавички він змінив.

— Усе гаразд, сер? — спитав Фіренсайд. — Мені дуже шкода.

— Нічого, — сказав незнайомець. — Шкіру не подряпано. Покваптеся краще з речами.

І він тихо вилаявся — так запевняв містер Голл.

Щойно перший ящик було принесено до вітальні, незнайомець кинувся до нього і почав розпаковувати, причому розтрушував солому на килим. У ящику були різні пляшки: маленькі, опуклі, видовжені, циліндричні, круглі, великі й маленькі, зелені та білі, у них були порошки, біла та кольорова рідина, на деяких було написано «Отрута», були пляшки з затичками скляними, корковими, дерев’яними, пляшки з-під вина, пляшки з-під олії. Незнайомець розставляв їх рядами на шафі, на каміні, на столі, на підлозі, на полицях — скрізь. Навіть аптека в Бремблгерсті не мала такої кількості пляшок. Це було приголомшливо. Нарешті спорожніли всі шість ящиків, а по всій підлозі й по всьому столу було розкидано солому. У ящиках було також багато пробірок, а в одному з них лежали терези, старанно укутані.

Незнайомець підійшов до вікна й почав працювати, не звертаючи уваги ні на шар соломи під ногами, ні на камін, вогонь у якому майже згас, ні на ящик з книжками, який залишався надворі, ні на решту багажу.

Коли місіс Голл принесла обід, незнайомець був настільки захоплений переливанням рідини з пляшок у пробірки, що не помітив її присутності. Вона замела солому і поставила на стіл тацю зі столовим приладдям. Через стан, у якому опинилася підлога, вона була трохи роздратована. Незнайомець озирнувся, але відразу повернув голову назад. Місіс Голл помітила, що він був без окулярів (вони лежали поруч на столі), і їй здалося, що очні западини в нього дуже глибокі. Незнайомець відразу надягнув окуляри і тільки по тому повернувся обличчям до неї. Місіс Голл уже намірилася висловити незадоволення, але гість випередив її.

— Я прошу вас не заходити до кімнати без стуку, — сказав він роздратовано.

— Здається, я стукала...

— Може, й стукали. Проте, коли я працюю — а мої дослідження надзвичайно важливі, — найменша перешкода... скрипіння дверей... Я прошу вас...

— Звичайно, сер. Ви можете зачинятися на ключ.

— Справді, — промовив незнайомець.

— Але солома, сер... Насмілюся сказати...

— Ні. Не кажіть нічого. Якщо солома вас непокоїть, внесіть її до рахунку.

І він пробурмотів іще кілька слів, місіс Голл здалося, що він вилаявся.

Місіс Голл дуже хвилював його дивний вигляд: він здавався войовничим і запальним, коли тримав у руках пляшку і пробірку. Та місіс Голл, жінка рішуча, все ж таки насмілилася сказати:

— Тоді, сер, скільки, на вашу думку...

— Шилінг... Шилінга вистачить? Внесіть до рахунку шилінг.

— Добре, — відповіла місіс Голл, застеляючи стіл скатертиною. — Якщо це вас задовольняє, то...

Він сів у крісло, обернувшись до неї піднятим коміром.

До вечора він працював, замкнувшись у кімнаті, і, за свідченням місіс Голл, майже в цілковитій тиші. Тільки один раз почувся дзенькіт пляшок, що стукались одна об одну, неначе трусили стіл, і брязкіт пляшки, кинутої на підлогу. Потім почулися швидкі кроки кімнатою. Непокоячись, місіс Голл підійшла до дверей і прислухалась, але постукати не наважилась.

— Не виходить! — вигукнув її пожилець, ніби у нестямі. — Не виходить! Триста тисяч, чотириста тисяч! Безліч! Дурень! Це може забрати все життя... Але терпіння! Терпіння! Дурень і брехун!

У буфетній почулись чиїсь важкі кроки, і місіс Голл довелося відійти від дверей. Коли вона повернулась, у кімнаті було тихо, тільки поскрипувало крісло незнайомця та іноді чувся дзенькіт пляшок. Все скінчилося. Гість працював.

Принісши йому чай, місіс Голл побачила під дзеркалом побите скло й жовтувату пляму. Вона звернула на це увагу незнайомця.

— Внесіть до мого рахунку! — скричав той. — І, прошу, заради Бога, не заважайте мені. Коли помітите щось, вносьте до рахунку.

І він знову почав щось нотувати у зошиті.

— Маю щось розповісти вам, — сказав Фіренсайд таємничим голосом.

Надвечір вони з Тедді Генфрі сиділи у пивничці.

— Що? — спитав Тедді.

— Про того чоловіка, якого вкусив мій собака. Уявляєте, він чорний. Принаймні чорні його ноги. Я побачив це крізь дірку в штанях і в рукавичці. Там мала б бути рожева шкіра, правда? Але нічого подібного. Там сама чорнота. Він чорний, як мій капелюх, це я вам кажу я.

— Справді? — здивувався Тедді. — Буває ж таке... А от же ж ніс у нього рожевий!

— Це правда, — погодився Фіренсайд. — Але я бачив іще дещо. Я думаю, що він рябий, от що я вам скажу, Тедді. Він плямистий, десь чорний, десь білий... Впереміш. Я чув про таке. А в коней воно буває часто, це всі знають.

Розділ IV Розмова містера Каса з незнайомцем

Я розповів доволі повно про прибуття незнайомця в Айпінґ, щоб було зрозуміло, яке враження той справив. А про подальше його перебування в містечку до дня клубного свята досить розповісти стисло — за винятком двох незвичайних випадків.

Дивний гість постійно мав з місіс Голл певні сутички, які стосувалися порушень встановленого нею ладу, але внесення до рахунку пожильця додаткових витрат легко залагоджували непорозуміння. Та потім грошей почало не вистачати.

Голл не любив незнайомця і, коли набирався духу, все повторював, що треба його позбутися. Переважно його неприязнь виявлялася в тому, що він намагався уникати зустрічей з ним.

— Почекай, — казала йому місіс Голл, — улітку сюди почнуть приїздити художники, тоді й побачимо. Він, звичайно, з примхами, але ж рахунки сплачує акуратно.

Незнайомець не ходив до церкви і не робив жодної різниці між неділями та буднями, навіть у вбранні. Працював він не постійно, то був зайнятий цілий день зранку, а то прокидався пізно, годинами ходив кімнатою, дратувався, палив або спав у кріслі перед каміном. Стосунків він ні з ким не мав, і настрій його змінювався дуже часто. Здебільшого він скидався зацькованим, але під час раптового нападу гніву лаявся, ламав усе, що потрапляло в руки, розмовляв сам із собою напівголоса, і місіс Голл, хоч як підслуховувала, не могла розібрати жодного слова.

Він рідко виходив, хіба що поночі, закутаний у своє пальто й хустку, причому обирав для прогулянки безлюдні стежки або порослі деревами чи закриті насипами місцини. Його обличчя в окулярах та бинтах лякало поодиноких робітників, що поверталися з додому, а Тедді Генфрі якось мало не вмер з переляку, йдучи з «Червоного камзола», і побачивши схожу на череп голову незнайомця — на неї саме блиснуло світло з розчинених дверей, а капелюха таємничий гість саме тримав у руці. Дітям, які бачили його ввечері, ввижалися привиди. Він не любив дітей, а вони не любили його.

Така примітна людина, звичайно, стала постійною темою для розмов у маленькому містечку. Щодо його фаху висувалися різні думки. Розважлива місіс Голл пояснювала, що її гість — дослідник-експериментатор, а на питання про те, що це значить, вона повільно і зверхньо казала, що освіченим людям це відомо, а потім додавала, що він займається дослідженнями. Вона розповідала, що її гість пережив нещасний випадок і не хоче, щоб люди бачили його спотворені обличчя та руки.

Але дедалі частіше подейкували, що таємничий незнайомець — злочинець, який, закутуючись, намагається не втрапити до поліції і таким чином уникнути правосуддя. Першим цю думку висловив Тедді Генфрі. Проте жодного значного злочину останнім часом не сталося, і завдяки вчителеві-практиканту містеру Гавлду вигадали інше: незнайомець ввижався перевдягненим анархістом, який виготовляє вибухівку. Містер Гавлд вирішив вжити всіх заходів, щоб викрити анархіста. Ці заходи полягали переважно в тому, що вчитель при зустрічі з незнайомцем дуже пильно вдивлявся в його обличчя або розпитував про нього тих людей, які ніколи його не бачили. Однак викрити незнайомця йому так і не вдалося.

Думка містера Фіренсайда полягала в тому, що незнайомець рябий або щось таке. А Сайлас Дарджен запевняв, що незнайомця можна було б показувати на ярмарку і таким чином розбагатіти, і це міг би робити навіть сам незнайомець; Дарджен навіть порівнював його з людиною, що закопала свій талант у землю.

Існувала і ще одна теорія — що незнайомець трохи не сповна розуму.

Були серед мешканців містечка і ті, хто дотримувався компромісних поглядів. У графстві Сассекс люди не забобонні, і думка про надприродність незнайомця, висловлена на початку квітня, після відомих подій, мала успіх лише серед жінок.

Незнайомця в Айпінґу недолюблювали. Мешканці містечка не розуміли його дратівливої вдачі, яка, проте, властива людям розумової праці. Нікому не подобалися його нестримна жестикуляція, звичка гуляти в темряві й несподівано вигулькувати з-за рогу вулиці, вперте небажання ближче знайомитися з усіма цікавими, любов до сутінків, звичка зачиняти двері, опускати штори, не запалювати свічки та лампи.

Коли таємничий незнайомець ішов містечком, перед ним розступалися, а за спиною кепкували з нього, підіймаючи й собі коміри та спускаючи криси капелюхів та йдучи за ним, як ходив і він сам, нервово. Тоді дуже популярною була пісня «Людина-привид». Міс Сетчел проспівала її на якомусь благодійному концерті в школі (збір пішов на купівлю ламп для церкви), і відтоді щоразу, коли сходилося кілька айпінґців і з’являвся дивний незнайомець, насвистували мотив цієї пісеньки. Навіть хлопчаки, поспішаючи пізно ввечері додому, гукали до нього: «Людина-привид!» — і, радісно задоволені, тікали.

Айпінґським лікарем Касом оволодівала цікавість. Бинти збуджували в ньому професійний інтерес, а розповідь про тисячу й одну пляшку — заздрість і повагу. Протягом квітня і травня він прагнув розмови з незнайомцем, і нарешті на початку червня нагода трапилася. Саме збирали пожертви на утримання місцевої медичної сестри, і це стало приводом для зустрічі з незнайомцем.

Лікаря Каса вразило, що Голли не знають прізвища свого гостя.

— Він назвав ім’я, — сказала місіс Голл (цілком незрозуміло, коли це сталося), — але я не розчула.

Вона була певна, що її підняли б на кпини, якби вона зізналася, що не знає навіть імені свого пожильця.

Лікар Кас постукав у двері й увійшов до вітальні. Пролунав прокльон.

— Вибачте, що я вдерся до вас, — заговорив містер Кас, але двері за ним зачинились, і подальшої розмови місіс Голл не чула.

Вона казала потім, що протягом перших десяти хвилин чула гомін, затим здивований вигук, шурхіт, падіння стільця, сміх, швидкі кроки, і у дверях вітальні з’явився Кас; він був блідий, очі йому були вирячені, він озирався через плече. Дверей він не зачинив, на господиню навіть не поглянув, шмигонув через залу, збіг сходами й швидко пішов по дорозі. Капелюх він тримав у руці. Місіс Голл тим часом стояла за прилавком і дивилася на двері вітальні. Вона чула, як незнайомець тихо засміявся і пройшовся кімнатою. З її місця їй не було видно його обличчя. Потім двері вітальні грюкнули, і все стихло.

Кас побіг до Бантінґа, місцевого вікарія.

— Може, я божевільний? — почав лікар, заходячи в бідно обставлений кабінет. — Може, в мене вигляд людини, що несповна розуму?

— Що сталося? — запитав вікарій, кладучи аркушики, на яких було занотовано майбутню проповідь.

— Той незнайомець...

— Що?

— Дайте випити, — попросив Кас і сів.

І, тільки випивши склянку дешевого хересу — єдиного напою, який визнавав вікарій, — лікар заспокоївся й розповів про зустріч із незнайомцем.

— Я зайшов, — сказав він, ледве переводячи подих, — і почав з того, що попросив надати якусь суму на користь медсестри. Коли я ввійшов, він сунув руки в кишені, сів у крісло та засопів. Я сказав, що чув про його дослідження. «Так», — відповів він і знову засопів. І так увесь час, поки я був там; мабуть, він здорово застудився. То й недавно, якщо так закутується. Я розказав йому про медсестру, а сам придивляюся. Скрізь у кімнаті пляшки, якісь речовини, терези, пробірки, а запах... здається, фіалок. «То дасте гроші?» — запитав я. Він сказав, що подумає. Тоді я спитав напряму, чи не робить він якихось дослідів. Відповідає, що робить. «І давно?» — питаю я. Він розізлився. «Давно, чорти б вас взяли!» — «О!» — тільки й кажу я. Він і так уже кипів, а тут розпалився ще більше. Йому дали якийсь рецепт, і той рецепт надзвичайно важливий; який саме рецепт — він не сказав. «Медичний?» — спитав я. «А нащо вам це?» Я вибачився. Він пирхнув зверхньо, кашлянув і гайда розповідати далі. Він прочитав рецепт, у тому було п’ять складових частин, відклав його й відвернувся. У кімнаті було відчинено вікно, і протяг здмухнув папірець. Він помітив, як щось полетіло. Кинувся до каміна, та папірець уже згорів, тільки того, що попіл витягло в димар. Він махнув рукою...

— І що?

— А руки нема! Рукав порожній! Я подумав, що він каліка й носить коркову руку, а зараз саме відчепив її. Та потім подумав: ні, щось не так. Хто ж підтримує рукав зсередини, не даючи стулятись, коли там нічого нема? А там не було нічого, певна річ. Анічогісінько. Я бачив приблизно до ліктя, і там була тільки порожнеча, мені було видно крізь дірку в рукаві. «Боже!» — скрикнув я тоді, а він спинився, втупився в мене своїми окулярами, а потім теж поглянув на рукав.

— І що?

— І все. Він нічого не сказав, тільки подивився на рукав і швидко засунув його у кишеню. «Я казав, здається, що рецепт згорів?» — і кахикає запитально. «Слухайте, — спитав я, — як же ви рухаєте порожнім рукавом?» — «Порожнім рукавом?» — «Авжеж, — кажу я, — порожнім». — «А хіба він порожній? Ви хіба бачили, що він порожній?» Він підвівся, я й собі. Він повільно ступив три кроки й підійшов зовсім близько до мене. Сопів так люто! Та я не злякався; нехай мене повісять, коли його забинтована голова та окуляри не налякають на смерть будь-кого! «Так кажете, рукав порожній?» — питає він. «Звичайно, порожній», — відповідаю я. А справді, дуже важко було витримати його погляд! Він тоді спокійно витяг рукав з кишені і підвів руку до мене, показуючи. І так повільно! Що ж, я зазирнув усередину. Дивився немов цілу вічність. «Ну, що ж, — кажу, а сам відкашлююсь, — там нічого немає». Треба ж було щось казати, та й страх мене взяв. Він повільно-повільно — ось так — простиг руку, поки від рукава до мого обличчя залишилось не більше шести дюймів... Моторошно дивитись, як наближається порожній рукав... І тоді...

— Що?

— І тоді щось, немов великий і вказівний пальці, стиснуло мені носа.

Бантінґ розреготався.

— Але ж там нічого не було! — вигукнув Кас майже в істериці. — Вам добре сміятись, а я так злякався, що вдарив по тому рукаві, розвернувся та й бігом із кімнати...

Кас замовк. Сумнівів не було — лікар і справді дуже переляканий. У розпачі він повернувся й випив іще склянку дешевого хересу, яким частував його вікарій.

— І коли я вдарив по рукаві, — продовжив Кас, — враження було таке, ніби я вдарив по руці. Але руки в нього не було! Там не було навіть і натяку на руку!

Містер Бантінґ замислився, дивлячись на лікаря з недовірою.

— Надзвичайно, — серйозно сказав нарешті містер Бантінґ, замислившись. — Справді надзвичайно, — повторив він з притиском.

Розділ V Напад на вікарія

Відомості про цю подію надходили головним чином від вікарія та його дружини. Трапилась вона в день клубного свята, що традиційно відзначають в Айпінґу.

На світанку місіс Бантінґ зненацька прокинулася — їй здалося, що двері спальні відчинилися і потім знов зачинилися.

Спершу вона не стала будити чоловіка, а сіла в ліжку і прислухалася. Вона ясно почула, як хтось босими ногами вийшов із суміжної кімнати й коридором ішов до сходів. Переконавшись у тому, що в домі перебуває хтось чужий, місіс Бантінґ відразу ж розбудила містера Бантінґа.

Той, не запалюючи світла, надягнув окуляри, пеньюар дружини, взув капці і вийшов на сходовий майданчик. Він добре почув, як унизу хтось порався біля столу в його кабінеті, а потім чхнув.

Містер Бантінґ повернувся до спальні, узяв кочергу — кращої зброї в нього не було — і якомога тихіше спустився вниз, а місіс Бантінґ вийшла на сходи.

Було близько четвертої ранку, і темрява вже розсіювалась. У коридор пробивалося бліде світло, але двері кабінету були ще темні. Було тихо, тільки ледь чутно поскрипували східці під ногами містера Бантінґа та чувся легенький шурхіт у його кабінеті. Щось клацнуло, почувся такий звук, ніби хтось висував шухляду столу, і зашелестіли папери. Хтось вилаявся, черкнув сірником, і кабінет залило жовтаве світло. Містер Бантінґ уже був у коридорі і у дверний отвір побачив свій стіл з висунутою шухлядою та свічку, що горіла на ньому. Але злочинця не було видно. Вікарій стояв у коридорі, не знаючи, що робити, а бліда й напружена місіс Бантінґ повільно спускалася по сходах. Сміливості вікарієві додавало тільки те, що він був певен: злодієм був місцевий мешканець.

Містер і місіс Бантінґ почули дзенькіт монет і зрозуміли, що злочинець знайшов їхні заощадження — два фунти і десять шилінгів.

Містер Бантінґ спромігся до рішучих дій. Він міцніше стиснув у руці кочергу, увійшов до кімнати, а слідом за ним увійшла місіс Бантінґ.

— Здавайся! — гукнув містер Бантінґ і розгублено спинився: у кабінеті не було жодної душі.

Проте відчуття, що в кімнаті все ж таки хтось є, посилювалося. Вікарій з дружиною постояли ще півхвилини, ледве переводячи подих, а потім місіс Бантінґ подивилася за ширмами, а містер Бантінґ — під столом. Потім місіс Бантінґ відгорнула завісу на вікні, а містер Бантінґ оглянув димар каміна й постукав по ньому кочергою.

Місіс Бантінґ зазирнула в кошик для паперів, а містер Бантінґ відкрив ящик із вугіллям. Нарешті вони запитально перезирнулися.

— Присягаюся... — почав містер Бантінґ.

— А свічка! — вигукнула місіс Бантінґ. — Хто засвітив свічку?

— А шухляда! — вигукнув містер Бантінґ. — І гроші зникли!

Місіс Бантінґ квапливо підійшла до дверей.

— З усіх незвичайних випадків...

У коридорі почулося голосне чхання. Містер і місіс Бантінґ метнулися з кабінету, і тієї ж миті грюкнули кухонні двері.

— Принеси мені свічку! — сказав містер Бантінґ і рушив уперед. Було чутно, як хтось, кваплячись, відсунув засув.

Зазирнувши в кухню, господарі побачили, що двері заднього входу розчиняються і в передсвітанковій темряві видно темну зелень саду. Містер Бантінґ готовий був присягтися, що з дверей ніхто не виходив. Але двері відчинились, хвилину стояли розчинені, а потім з грюкотом зачинилися. Від подуву повітря свічка, яку принесла місіс Бантінґ, блимнула й спалахнула яскравіше... Минула добра хвилина, перше ніж вони ввійшли в кухню.

Там не було нікого. Вони знову замкнули задній вхід, оглянули всю кухню, комору і нарешті спустилися до льоху. Та хоч як вони шукали, у будинку не було жодної живої душі.

Настав день. Вікарій і його дружина сиділи на першому поверсі у своєму дивному вбранні і все не могли оговтатися після нічної події, а поряд з ними досі горіла свічка.

— З усіх незвичайних випадків... — знову почав вікарій.

— Он Сузі, — сказала місіс Бантінґ. — Почекаймо, поки вона зайде в кухню, а тоді тікаймо нагору.

Розділ VI Меблі, які з’їхали з глузду

Того самого ранку, коли Міллі ще не встигли завантажити роботою, містер і місіс Голл підвелися з ліжка й тихо спустилися до льоху. Вони мали діяти на самоті, і це було пов’язано з міцністю їхнього пива.

Вони зійшли в льох, і місіс Голл зрозуміла, що забула взяти зі спальні пляшку з настоянкою, щоб підмішати її до пива. Вона була головною в цій справі, але цілком природно, що по настоянку пішов містер Голл.

Він піднявся на сходовий майданчик і здивовано помітив, що двері до кімнати незнайомця відчинені.

Голл увійшов до своєї спальні і знайшов пляшку там, де вона й мала бути.

Вертаючись до льоху, він помітив, що засуви на надвірних дверях скинуті і двері зачинені тільки на клямку. У нього майнула думка, що це пов’язано з відчиненою кімнатою пожильця і з припущенням містера Генфрі. Він добре пам’ятав, що напередодні ввечері тримав свічку, коли місіс Голл засувала засуви. Він спинився, у подиві роззявивши рот, і пішов знову нагору з пляшкою в руках. Постукав у двері незнайомця. Відповіді не було. Постукавши ще раз, містер Голл розчинив двері навстіж і ввійшов до кімнати.

Він побачив те, на що очікував. Кімната була порожня. Але найдивнішим йому видалося те, що на стільці й на спинці ліжка лежали одяг і бинти незнайомця. Навіть капелюх висів на спинці ліжка.

Стоячи в кімнаті, Голл чув голос дружини, що долинав з глибини льоху. Вона нетерпеливилася і лютилася, судячи з того, що говорила дуже швидко, роблячи притиски на останніх складах слів.

— Джордже! Ти знайшов те, що мені потрібно?

Містер Голл обернувся до дверей і подався до дружини.

— Дженні! — крикнув він, перехилившись через поручні до льоху, — Генфрі каже правду! Нашого гостя немає в кімнаті. І на надвірних дверях відсунуто засуви.

Місіс Голл, не второпавши, про що йдеться, вирішила сама оглянути кімнату пожильця. Голл, із пляшкою в руці, ішов попереду.

— Його немає, — здивовано казав він, — але одяг його є. І де він може ходити роздягнений? Дуже дивно!

Коли вони піднімалися сходами, обом здавалося, що надвірні двері відчинилися й знову зачинилися. Але, побачивши, що двері зачинені і в коридорі нікого немає, вони не промовили жодного слова. Місіс Голл побігла сходами перша. На сходовому майданчику почулося чхання. Голл, який відстав від дружини на кілька сходинок, подумав, що чхає вона, а місіс Голл була впевнена, що то він. Вона широко розчинила двері до кімнати пожильця і з порога оглядала її.

— Справді диво! — сказала місіс Голл.

Їй здалося, ніби хтось позаду сопить, і вона була дуже здивована, коли, обернувшись, побачила, що містер Голл перебуває ще кроків за десять від неї. Правда, за мить він стояв уже поруч. Місіс Голл нахилилася й обмацала подушку, а потім і всю постіль пожильця.

— Холодна, — врешті сказала вона. — Він устав годину тому, а то й більше.

Тут сталося щось зовсім незвичайне. Постіль зібралася купою у формі стіжка, а потім перестрибнула через спинку ліжка — неначе чиясь рука вхопила її й відкинула вбік. Відразу по цьому крислатий капелюх незнайомця зірвався із спинки ліжка, окреслив у повітрі дугу і плюхнувся просто в обличчя місіс Голл. Потім туди ж полетіла губка з умивальника, а тоді й крісло, скинувши з себе пальто й штани таємничого гостя і заходячись сміхом, що нагадував сміх гостя, затим повернулося всіма своїми ніжками до місіс Голл, мить ніби цілилось, а тоді кинулося на неї. Місіс Голл, верескнувши, намірилася тікати, а ніжки вперлися їй у спину й виштовхали разом із містером Голлом із кімнати.

Двері за їхніми спинами грюкнули й замкнулися на ключ. Стілець і ліжко з хвилину, здавалось, виконували якийсь переможний танець, а потім запала тиша.

Місіс Голл, майже знепритомнівши, впала на руки містера Голла. Він звів дружину, за допомогою Міллі, вниз і дав їй зміцнювального напою.

— То були духи, — сказала місіс Голл. — Я знаю, то були духи. Я читала про них у газетах. Столи та стільці самі починають стрибати і танцювати...

— Ковтни ще трошки напою, Дженні, — попросив містер Голл. — Це допоможе тобі.

— Зачиніть двері! Не пускайте його більше! — кричала місіс Голл. — Я майже здогадуюся... Я мусила знати... Окуляри... Забинтована голова... Не ходить до церкви навіть у неділю... А пляшки... ті пляшки... Навіщо їх стільки порядній людині? Він понапускав у меблі духів. Мої меблі! Мої гарні старі меблі!.. У тому кріслі завжди сиділа моя матуся, коли я була ще дівчинкою. І подумати тільки, тепер це крісло кидається на мене!

— Випий іще трохи, Дженні, — вмовляв Голл. — Ти зовсім знервована.

О п’ятій годині, коли вулиця вже була залита золотим сонячним світлом, вони відіслали Міллі розбудити містера Сенді Воджерса — коваля, що жив навпроти, щоб повідомити про дивну поведінку меблів і попросити завітати до них. Містер Воджерс був чоловік розумний і дуже кмітливий, тому до дивної події поставився цілком серйозно.

— Побий мене грім, якщо це не чаклунство! — сказав коваль. — Йому тільки копит бракує.

Воджерс прийшов до Голлів дуже занепокоєний. Господарі хотіли повести його нагору, до кімнати незнайомця, але він, здавалося, туди не квапився і волів розмовляти в коридорі.

На тому боці вулиці з тютюнової крамниці вийшов учень Гакстера і почав відчиняти віконниці. Його теж запросили взяти участь в обговоренні. За кілька хвилин підійшов і сам містер Гакстер.

Розмов було багато, проте дій — жодних.

— Необхідно встановити факти, — наполягав містер Воджерс. — Обміркуймо, чи варто ламати двері до кімнати. Доки двері не поламано, їх завжди можна поламати, але коли двері поламано, їх уже не зробиш цілими.

Раптом двері до кімнати пожильця відчинилися, і всі з подивом побачили, як сходами спускається його закутана постать.

Незнайомець дивився на всіх вороже, повільно пройшов коридором і зупинився.

— Дивіться сюди! — сказав він, ткнувши пальцем у рукавичці.

Глянувши, куди показав незнайомець, вони побачили пляшку з настоянкою під дверима до льоху. А пожилець увійшов до вітальні і швидко, злісно грюкнув дверима перед самим носом візитерів.

Ніхто не промовив жодного слова, поки не стих грюкіт дверей. Усі здивовано перезирнулися.

— Ну, це вже... — почав був містер Воджерс, але не докінчив фрази. — Я пішов би й поговорив з ним, — сказав він містерові Голлу. — я вимагав би пояснень!

Знадобилося чимало часу, щоб переконати містера Голла зробити це. Нарешті він насмілився й постукав у двері незнайомця.

— Вибачте... — тільки й устиг вимовити містер Голл.

— Геть! — гримнув на нього незнайомець. — І зачиніть двері!

На цьому перемовини скінчилися.

Розділ VII Викриття незнайомця

Незнайомець, зайшовши у вітальню о пів на шосту ранку, залишався там майже до полудня. Штори в кімнаті були спущені, двері зачинені, і після того, як він вигнав звідти Голла, ніхто не наважувався туди наближатись.

Весь цей час незнайомець нічого не їв. Він тричі дзвонив, останній раз розлючено і довго, але ніхто не відгукувався.

— Буде він проганяти мене геть, — розсерджено бурмотіла місіс Голл.

Чутка про нічну пригоду в домі вікарія вже облетіла місто, і люди жваво обговорювали обидві події. Голл і Воджерс відвідали суддю, містера Шеклфорса, і просили поради.

Нагору до незнайомця йти ніхто не наважувався. Що той робив — невідомо. Час від часу було чутно, як він роздратовано ходив по кімнаті, вибухав прокльонами, дер папери та бив пляшки.

Люди були налякані, але цікаві, і юрба в домі Голлів дедалі більшала. Підійшла місіс Гакстер, потім декілька хлопців, вдягнені по-святковому, у чорних куртках та краватках, і почалися розпитування.

Юний Арчі Гаркер навіть пішов у двір і спробував зазирнути під спущену штору. Він не міг нічого побачити, але вдавав, ніби щось бачить. До нього приєдналися ще кілька молодих людей.

Погода була чудова. Уздовж вулиці стояли десь дванадцять лотків і тир, а на траві біля кузні — три жовто-коричневі фургони, і кілька чоловіків та жінок ставили ціль для метання кокосових горіхів. Чоловіки були в синіх светрах, дами — в білих фартушках і капелюшках з великими перами. Містер Огер із шинку «Червона лань» і містер Джегерс, швець, який також торгував старими велосипедами, протягували над дорогою гірлянду з прапорцями — вона залишилася від святкування п’ятдесятиріччя королеви Вікторії.

А у вітальні, куди проникав тільки тоненький жмут сонячного проміння, незнайомець, забинтований, зголоднілий, а може, й наляканий, розглядав в окуляри папери, дзвенів брудними пляшками і часом лаявся на хлопців, що товклися під його вікнами. У кутку біля каміна лежали скалки кількох розбитих пляшок, і в повітрі стояв запах хлору. Більше нічого цікаві не побачили і не почули.

Під полудень незнайомець несподівано відчинив двері вітальні й став на порозі, дивлячись на трьох-чотирьох людей, що були в буфетній.

— Місіс Голл! — гукнув він.

Хтось боязко пішов по місіс Голл.

Вона прийшла швидко, задихана і ще більше розлючена. Містер Голл досі не повернувся. Місіс Голл давно вже обміркувала цю сцену і прийшла з маленькою тацею, на якій лежав неоплачений рахунок.

— Ви просите подати вам рахунок, сер? — спитала вона.

— Чому мені не принесли снідати? Чому не приготували їсти і не відгукувалися, коли я дзвонив? Ви вважаєте, я можу жити без їжі?

— А чому ви не сплатили рахунок? — відповіла запитанням місіс Голл. — Мені це дуже цікаво.

— Я три дні тому сказав вам, що чекаю переказу і...

— А я три дні тому сказала вам, що не хочу чекати переказу. Якщо ви п’ять днів не сплачуєте рахунок, не треба нарікати, що не приносять сніданок.

Незнайомець вилаявся — коротко, але виразно.

— Гей, ви там, обережніше! — почулося з буфетної.

— Я буду дуже вдячна вам, сер, якщо ви залишите лайки при собі, — сказала місіс Голл.

Незнайомець зараз більше, ніж будь-коли, скидався на розлюченого водолаза в скафандрі. Усі відчували, що перемога місіс Голл близька, і слова незнайомця підтвердили це.

— Послухайте, дорога... — почав він.

— Я вам не «дорога»! — відрізала місіс Голл.

— Я ж казав вам, що чекаю на переказ.

— Я не хочу чекати ніякого переказу! — сказала місіс Голл.

— Але ж...

— Три дні тому ви казали, що не маєте й соверена.

— А тепер я знайшов іще трохи.

— Невже?! — вигукнув хтось із буфетної.

— Цікаво, де ви їх знайшли? — зауважила місіс Голл.

Це, вочевидь, страшенно роздратувало незнайомця. Він тупнув ногою.

— Що ви хочете сказати? — спитав він.

— Мені цікаво, де ви знайшли гроші, — відповіла місіс Голл. — І перш ніж я подам вам новий рахунок, або принесу снідати, або взагалі зроблю що-небудь для вас, ви мусите пояснити мені те, чого я не розумію (а також не розуміє ніхто інший). Я хочу розуміти, що сталося з кріслом у вашій спальні, я хочу розуміти, як ваша кімната могла бути порожньою, а потім ви знову в ній з’явилися. У цьому будинку є правило: тут кожен входить і виходить у двері. Ви ж це правило порушили, і я дуже хотіла б розуміти, в який спосіб. І ще я хочу розуміти...

Раптом незнайомець підняв стиснені в кулаки руки в рукавичках, тупнув ногою і крикнув «годі!». Місіс Голл відразу ж замовкла.

— Ви не розумієте, хто я? — запитав він. — Гаразд. Я вам покажу. Справді покажу!

Він приклав долоню до обличчя, а потім відвів руку. На місці, де мала бути середина лиця, зяяла порожнеча.

— Будь ласка! — промовив незнайомець.

Він ступив крок уперед і подав місіс Голл якусь річ, яку вона, вражена різкою зміною в його обличчі, взяла до рук, глянувши на неї, заверещала, впустила і відсахнулась. Це був ніс незнайомця, рожевий, блискучий, — і цей ніс зараз котився по підлозі.

Незнайомець зняв окуляри, і всі в буфетній завмерли. Він скинув капелюх і зірвав з себе парик та бинти. Спершу вони не піддавались. Усі присутні завмерли в жахливому передчутті.

— Господи милосердний! — скрикнув хтось.

Бинти й парик полетіли на підлогу.

Те, що постало перед очима переляканих мешканців Айпінґа, було страшніше за будь-які їхні сподівання. Остовпіла з жаху місіс Голл стояла, розкривши рот, а потім закричала й кинулась тікати. Усі заворушилися. Люди готові були побачити що завгодно — шрами, каліцтво... — але не побачити нічого? Бинти і перука пролетіли через коридор у буфетну. Усі присутні кинулися сходами донизу, в поспіху падаючи один на одного. А на порозі вітальні, вигукуючи недоладні пояснення та нервово жестикулюючи, стояв хтось, хто був схожий на людину аж до коміра пальта, але вище за комір не було нічого, тобто анічогісінько!

Ті, хто був подалі від будинку, почули крики, глянули вздовж вулиці й побачили, як із «Карети і коней» стрімголов вибігають люди. Вони побачили, як упала місіс Голл, а містер Тедді Генфрі перестрибнув через неї; потім вони почули страшні крики Міллі, яка вискочила на гамір із кухні й наштовхнулася на людину без голови.

І всі на вулиці — продавець солодощів, власник балагана для метання кокосових горіхів та його помічник, хазяїн гойдалки, хлопчаки, франти, молоді жінки, фермери й циганки, — кинулися бігти до трактиру. Перед будинком місіс Голл зібралося чоловік сорок. Людей більшало, всі метушилися, галасували, розпитували і висловлювали здогади. Кожному неодмінно хотілося говорити, але ніхто нікого не слухав. Кілька чоловіків підтримували місіс Голл, яка була майже непритомна. Над усім цим гамором чулася одна розповідь:

— Перевертень!

— Що ж він накоїв?

— Поранив служницю?

— Кинувся на неї з ножем!

— У нього немає голови!

— Дурниці! Це просто фокус!

— Він поскидав бинти...

Намагаючись зазирнути у відчинені двері, натовп утворив клин, гостряк якого біля входу займали найсміливіші.

— Він спинився на хвильку. Аж тут закричала служниця, і він обернувся. Я бачив, як майнула її спідниця, і він побіг за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем і зі скибкою хліба, став, наче вдивлявся у щось, а голови в нього зовсім немає... Ви трохи пропустили, а то б і самі...

Сталося якесь замішання, і оповідач замовк, даючи пройти невеличкому гурту людей. Попереду дуже рішуче, весь червоний, ішов містер Голл, за ним Боббі Джеферс, місцевий полісмен, а за ним містер Сенді Воджерс. Вони мали наказ заарештувати незнайомця.

Натовп кричав, переказував їм останні новини.

— Чи має він голову, чи ні, а я маю наказ заарештувати його, і я його заарештую, — проголосив Джеферс.

Містер Голл піднявся сходами, підійшов до дверей вітальні й побачив, що вони відчинені.

— Констеблю, — сказав він, — виконуйте свій обов’язок.

Джеферс ввійшов до кімнати, за ним — Голл, за ним — Воджерс. У непевному світлі вони побачили постать, без голови, у рукавичках, яка в одній руці тримала недоїдену скибку хліба, а в другій — сир.

— Це він, — сказав Голл.

— Це що таке? — роздратовано промовила порожнеча над коміром.

— Ви надзвичайно дивна людина, сер, — сказав містер Джеферс. — Але чи маєте ви голову, чи ні, а я маю наказ заарештувати вас, і я виконаю свій обов’язок.

— Не підходьте до мене! — гукнув незнайомець.

Він хитнувся назад, кинув хліб і сир, а містер Голл ледве встиг прибрати зі столу ніж.

Ліва рукавичка незнайомця шугнула просто в обличчя містера Джеферса. За мить полісмен, увірвавши пояснення щодо наказу, схопив невидиму руку і стиснув невидиме горло. Його стусонуло ногою так, що він аж крикнув, але руки не випустив.

Голл пересунув по столу ніж до Воджерса і ступив до Джеферса і незнайомця, які, зчепившись, наближалися до нього.

Стілець, що стояв на дорозі, з гуркотом відлетів, і чоловіки покотилися на підлогу.

— За ноги його, — крізь зуби процідив Джеферс.

Містер Голл, узявшись виконати розпорядження, дістав штурхана під ребра і на якийсь час вибув із лав, а містер Воджерс, побачивши, що незнайомець з ножем у руці бере гору, відступив до дверей, де зіткнувся з містером Гекстером та візником, які з’явилися на допомогу. У ту саму мить зі шкафа полетіли три чи чотири пляшки, наповнивши кімнату їдким запахом.

— Здаюся! — закричав незнайомець, хоча Джеферс був під ним, і через секунду стояв уже на ногах захеканий, безголовий і безкистий, бо тепер на ньому не було вже й правої рукавички. — Це ні до чого, — сказав він, схлипнувши.

Найдивніша то була у світі річ — голос, який виходив з порожнечі...

Джеферс підвівся, дістав пару наручників, і... в очах йому потемніло.

— Еге! — сказав Джеферс, вмить зрозумівши, що становище надзвичайне. — До біса! Я бачу, що скоро нам і наручники не знадобляться.

Незнайомець перебіг рукою згори вниз по вбранню, і всі ґудзики немовби чудом розстебнулися. Потім таємничий пожилець буркнув щось і нахилився. Здавалося, він щось робить зі шкарпетками та взуттям.

— Пробачте, — раптом промовив Гакстер, — та це ж не людина! Це порожній одяг! Можна ж навіть зазирнути всередину його костюма. Я міг би встромити руку...

Він простиг руку, та, здавалося, наткнувся на щось на півдорозі і відсмикнув її.

— Я прошу не тикати пальцями мені в очі! — промовив злий голос із порожнечі. — Я ж тут весь — із руками, ногами й усім тілом, тільки я невидимий. Це дуже незручно, та що поробиш. Невже це достатня причина тикати пальцями мені в обличчя?

Костюм був уже розстебнутий і ніби висів на невидимих підпорах, а тепер навіть, здавалося, випростався.

Кімната була вже повна.

— Невидимець! — сказав Гакстер. — Що ж це робиться?

— Може, це й дивно, але це не злочин. Я не розумію, чому полісмен на мене накинувся...

— Все правильно, — сказав Джеферс. — Вас, звичайно, досить важко побачити при такому освітленні, але я маю наказ і дію згідно з законом. Я заарештовую вас не за те, що ви невидимець, а через підозру в крадіжці. Сьогодні вночі в одному будинку вкрали гроші.

— І що?

— Деякі обставини вказують...

— Це безглуздо! — скрикнув Невидимець.

— Сподіваюся, так, сер. Але я маю наказ...

— Гаразд, — сказав незнайомець, — я піду з вами. Але без наручників!

— Такий порядок, — пояснив Джеферс.

— Без наручників! — повторив незнайомець.

— Вибачте... — почав Джеферс.

Раптом незнайомець присів, і, перш ніж будь-хто зрозумів, що він робить, під стіл полетіли взуття, шкарпетки і штани. Незнайомець випростався.

— Стій! — крикнув Джеферс, раптом зрозумівши, що відбувається.

Він схопив жилетку незнайомця, та запручалася, з неї вискочила сорочка, а жилетка залишилася в руках Джеферса.

— Держіть! — крикнув Джеферс. — Ловіть його! Він роздягається!

— Держіть! — зарепетували й решта і кинулись до білої порожньої сорочки — єдиного, що залишилось від незнайомця.

Рукав сорочки вдарив Голла в обличчя, і той зупинився, а потім рукав вдарив іще й старого паламаря; рукави підвелись, рухаючись так, ніби незнайомець намагався скинути сорочку через голову. Джеферс вхопився за сорочку, але тільки допоміг скинути її. Він дістав стусана у щелепу і відразу ж з усієї сили вдарив Тедді Генфрі кийком по голові.

— Обережно! — гукали люди, замахуючись і ні в що не влучаючи. — Держіть його! Ловіть! Замкніть двері! Не випускайте його! Я впіймав його! Ось він!

Зчинилося стовпотворіння. Перепало майже кожному. Сенді Воджерс завдяки сильному ударові в ніс зметикував перший і вискочив надвір. Інші кинулись за ним і за хвилину збилися в кутку біля дверей. Сектант Фіпс втратив переднього зуба, а Генфрі пошкодили вухо. Джеферс дістав удар у підборіддя і, повернувшись, впіймав щось невидиме, що втиснулося між ним та Гакстером і заважало вийти. Джеферс намацав сильні груди, але за мить усі учасники бійки буквально випали в коридор.

— Я спіймав його! — прохрипів Джеферс. Борючись із невидимим противником, він пробивався крізь натовп, обличчя налилося кров’ю, жили набрякли.

Люди розступалися, Джеферс кричав, коліна йому тремтіли, але він не відпускав невидимця. Потім він крутнувся і важко впав на землю, стукнувшись головою, і тільки тоді розтиснув руки.

Почулися крики: «Тримай його! Лови невидимця!» Якийсь невідомий хлопець, не з місцевих, раптом кинувся вперед, схопив щось, але не зміг утримати і впав просто на констебля. Якась жінка пронизливо заверещала, коли щось промчало повз неї; загавкав собака, якого штовхнули ногою, і, скиглячи, побіг у Гакстерів двір.

Невидимець утік.

Певний час люди стояли, здивовано озираючись та жестикулюючи, а тоді їх охопила паніка, і вони розсіялися по містечку, як гнане вітром сухе листя.

Тільки Джеферс, зіщулившись, нерухомо лежав горілиць біля сходів трактиру.

Розділ VIII У дорозі

Розділ восьмий — надзвичайно короткий. У ньому йдеться про те, що місцевий натураліст Джибінс, дрімаючи на пагорбі, від якого милі на дві нікого не було, як він був певен, раптом почув, що поруч хтось кашляє, а потім почув і лайку. Озирнувшись, Джибінс нікого не побачив, а проте лайка і кашель чулися цілком чітко. Невидимець лаявся добірними словами, і одразу було зрозуміло, що він вчена людина. За деякий час голос стишився, а потім і зовсім завмер, віддалившись кудись у напрямку Алдердіна. Хтось іще раз чхнув, і запала тиша. Джибінс нічого не знав про те, що сталося зранку, та був такий спантеличений і вражений, що якомога швидше спустився з пагорба і подався до Айпінґа.

Розділ IX Містер Томас Марвел

У містера Томаса Марвела було широке одутле обличчя, довгий м’ясистий ніс, великий рот і щетиняста борода. Він був схильний до повноти, а його короткі ноги підкреслювали це ще більше. Він носив пухнастий циліндр, а шнурки від черевиків правили йому за ґудзики в певних місцях одягу. І це свідчило тільки про те, що він дуже затятий.

Містер Томас Марвел сидів на узбіччі дороги, що веде до Алдердіна, милі за півтори від Айпінґа, спустивши ноги в рівчак. Ноги його були у шкарпетках, настільки помережаних дірками, що могли б вважатися босими; широкі великі пальці їх були нашорошені, як вуха собаки. Містер Томас Марвел усе робив неквапно — і тепер він неквапно приглядався до пари черевиків, що їх намірявся приміряти. То були найдобротніші черевики з усіх, що він бачив останнім часом, тільки занадто великі; проте старі черевики мали занадто тонку підошву для сльотавої погоди, а містер Томас Марвел ненавидів сльоту, як і завелике взуття. Він ніколи не замислювався над тим, що ненавидить більше; день стояв чудовий, і роботи в нього не було, тож він і розмірковував над цим питанням. Він виставив дві пари черевиків на траві перед собою і розглядав їх, роздумуючи; на зеленій траві обидві пари здавалися однаково огидними. Отже, голос, що долинув з-за спини, анітрохи не злякав містера Марвела.

— І все ж таки це черевики, — сказав голос.

— Подаровані черевики, — відповів містер Томас Марвел, схиливши голову і з відразою дивлячись на них. — І щоб мене чорти взяли, коли я знаю, які з них гидкіші.

— Невже?! — відповів голос.

— Мені доводилося і гірші носити, і ходити босим. Але я ніколи не мав таких, як-от ці, мерзенних черевиків. Я давно випрошую собі черевики, бо старі мені вже остогидли. ЦІ, звичайно, ще майже цілі. Але джентльмен, який багато ходить пішки, багато в чому залежить від своїх черевиків. І, повірте, у цій клятій місцині я не знайшов нічого кращого за ці черевики. Лишень погляньте на них. Така моя доля, що вже років десять я ношу черевики з цього графства, і тут можна-таки розжитися на добрі, але ж тепер що це мені підсунули...

— Паскудне графство! І люди погані, — промовив голос.

— Правда? — сказав містер Томас Марвел. — Господи! Ну й черевики! Хай їм грець!

Він глянув через плече, щоб побачити черевики свого співрозмовника, але не побачив ні черевиків, ні ніг.

Він повернув голову — і знов не побачив ні черевиків, ні ніг.

На обличчі Марвела відобразився глибокий подив.

— Де ви? — спитав він, повертаючись. Але перед ним простиралася тільки широка рівнина, поплямована де-не-де кущами дроку.

— Чия п’яний? — пробурмотів сам до себе містер Томас Марвел. — Чи мені ввижається? Чи я розмовляю сам із собою? Якась чортівня...

— Не хвилюйтеся, — промовив голос.

— Годі вже! — скрикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на рівні. — Де ви? Де ви?!

— Не хвилюйтеся! — повторив голос.

— Та де ви? — знов вигукнув містер Томас Марвел. — Де ви? От я побачу вас... А може, ви поховані? — спитав він по недовгій мовчанці.

Голос не відповів. Містер Томас Марвел стояв напівбосий, збентежений, майже скинувши куртку.

— Пі-пі-пі! — цвірінькнула десь вертихвістка.

— Теж мені пі-пі-пі, — сказав містер Томас Марвел. — Тепер зовсім не час дуркувати.

Рівнина на всі боки, хоч куди глянь, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася на схід і на захід, і не було на ній жодної живої душі. Тільки вертихвістка, що озивалася до містера Томаса Марвела, була й у порожньому блакитному небі.

— Господи милосердний! — сказав містер Томас Марвел, натягуючи на плечі куртку. — Тож я випив. Так я й думав.

— Ні, — промовив голос. — І з нервами у вас усе гаразд.

— Господи! — простогнав містер Томас Марвел, і обличчя йому побіліло. — Я випив, — повторив він безгучно, роззираючись. — Але, присягаюся, я чув голос, — прошепотів він.

— Звичайно, ви чули.

— Знову! — скрикнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічно притискаючи руку до лоба.

Раптом щось ухопило його за комір, струснуло, і в голові йому запаморочилось.

— Не будьте дурнем! — вигукнув голос.

— Я з глузду з’їхав... — сказав містер Томас Марвел. — Кепсько. І все через ті черевики. Справді, я божевільний. Або зі мною розмовляє привид.

— Ні, ти не божевільний, — промовив голос. — Послухай.

— От же ж, — сказав містер Марвел.

— Та постривай! — у голосі чулося насилу стримуване роздратування.

— Що? — зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось штурхнуло його пальцем у груди.

— Ти думаєш, що я тобі ввижаюся?

— А як же ж? — спитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.

— Гаразд, — з полегкістю мовив голос. — Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.

— Та де ж ви?

Голос не відповів. У повітрі біля самого плеча містера Томаса Марвела просвистів камінець. Містер Марвел побачив, як камінець підстрибнув угору, пролетів дугою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Він був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще посвист — і камінець, ударившись об його голий великий палець, відскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і закричав. Він кинувся навтьоки, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетів шкереберть і отямився, уже сидячи на землі.

— Ну, — промовив голос, коли й третій камінь, описавши криву, завис у повітрі над головою містера Томаса Марвела, — то це все тобі ввижається?

Містер Томас Марвел відчайдушно спробував підвестися, але знову впав на землю. Лежав він спокійно.

— Якщо ти пручатимешся, — попередив голос, — я дам тобі камінцем по голові.

— Добре, — сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця. — Нічого не розумію. Камінці літають. Камінці розмовляють. Камінці звалюють з ніг. Кінець мені!

Третій камінь упав на землю.

— Все дуже просто, — сказав голос. — Я — невидимець.

— Казна-що, — сказав містер Томас Марвел, кривлячись від болю. — Де ви ховаєтесь і як ви це робите? Ніяк не второпаю. Здаюсь.

— Добре, — промовив голос. — Я невидимий, нічого більше. І хочу, щоб ти це зрозумів.

— Це я зрозумів. Вам нема чого сердитися, сер. Ну а тепер... Поясніть мені, як ви це робите?

— Я невидимий. Це головне. І зрозумій, що...

— Та де ж ви? — перебив містер Марвел.

— Тут. За кілька кроків від тебе.

— Облиште. Я не сліпий. Ще почніть доводити мені, ніби ви — просто повітря.

— Правильно. Я — повітря, і ти дивишся крізь мене.

— Що? В вас так-таки нічого нема? Може, ви тільки голос, га?

— Та ні, я — такий самий, як і всі люди, — я мушу пити, їсти, ховатися від негоди... але я невидимий. Розумієш? Невидимий. Це дуже просто. Невидимий.

— Значить, ви справжній?

— Звісно, справжній.

— Якщо ви справжній, дайте мені руку, — попросив Марвел.

Тієї ж миті він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя.

Марвел неймовірно здивувався.

— Оце так! — скрикнув він. — Куди там ті півнячі бої. Дивно! І крізь вас я можу побачити кролика аж за милю звідси. У вас не видно нічого... крім... — Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. — Чи не їли ви хліба з сиром? — спитав він, тримаючи невидиму руку.

— Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.

— Ага! Хоч ви ніби й дух.

— Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти гадаєш.

— Е, як на мій вбогий розум, то досить дивне, — сказав містер Томас Марвел. — Але як ви спромоглися, до біса?

— Довго розповідати. І до того ж...

— Я досі не можу оговтатись.

— Тепер я скажу вам так: по-перше, мені потрібна допомога, тому я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити когось... І побачив тебе...

— Господи! — зітхнув містер Марвел.

— Я підійшов, повагався... пішов далі...

Обличчя містера Томаса Марвела красномовно говорило про його почуття.

— Потім я зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я підійшов до тебе. І...

— Господи! — застогнав містер Томас Марвел. — Мені в голові паморочиться... Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги? Господи! Невидимець!

— Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одяг, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш... Але ти допоможеш мені... мусиш допомогти!

— Стривайте, — сказав містер Томас Марвел. — Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати... Я мушу трохи отямитись... Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола нікого немає, тільки природа. І раптом голос, голос, із неба! І камінці! Господи милосердний!

— Візьми себе в руки, — відповів голос. — Тобі треба зробити те, що я скажу.

Містер Томас Марвел надув щоки й округлив очі.

— Я вибрав тебе, — пояснив голос. — Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимця. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи — і я зроблю для тебе дуже багато. Невидимець — могутній! — На хвильку він замовк, щоб чхнути. — Але якщо ти викажеш мене, — вів далі голос, — якщо ти не зробиш того, що я звелю...

Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Той з переляку аж скрикнув.

— Я не викажу вас, — запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись від невидимих пальців. — І не думайте навіть такого. Я щиро хочу допомогти вам. Скажіть, що я маю робити. Господи милосердний! Усе, що ви забажаєте, я зроблю з величезним задоволенням.

Розділ X Візит містера Марвела до Айпінга

Коли паніка вщухла, мешканці Айпінґа спробували тверезо обміркувати надзвичайну подію. Відразу ж підвів голову скептицизм — щоправда, гарячковий, не зовсім певний, але все ж таки скептицизм. Найлегше не вірити в існування людини-невидимця! Тих, хто бачив, як таємничий пожилець подружжя Голлів розтанув у повітрі, та тих, хто відчув на собі його кулаки, можна було порахувати по пальцях. До того ж один зі свідків, містер Воджерс, замкнувся у своєму будинку на всі замки і засуви, а Джеферс лежав, не приходячи до тями, у вітальні «Карети й коней». Великі незвичайні ідеї, що виходять поза межі нашого досвіду, часто впливають на нас менше, ніж незначні, але конкретні міркування. Айпінґ був прикрашений прапорами, і всі були в найкращих святкових вбраннях. До свята готувалися з місяць, а то й більше. Надвечір навіть ті, хто вірив в існування Невидимця, вже розважалися, заспокоюючи себе думкою, що він пішов назавжди, а для скептиків це взагалі був тільки привід пожартувати. Одне слово, і ті, і ті відчайдушно веселилися.

На Гейсменському лузі був намет, де місіс Бантінґта інші леді готували чай, а діти з недільної школи бігали та грали під наглядом молодшого пастора, міс Кас і міс Секбат. Правда, неспокій відчувався, але більшість гостей розважливо приховували побоювання. На галявині великий успіх мав серед молоді туго натягнений мотузок, по якому, тримаючись рукою за блок, можна було швидко з’їхати на мішок із сіном на протилежному кінці мотузки. Такий самий успіх мали гойдалка та кидання в ціль кокосовими горіхами. Одні прогулювалися, інші кружляли на маленькій каруселі, до якої було прикріплено паровий орган, що сповнював повітря нестерпним духом мастила і не менш нестерпною музикою. Члени місцевого клубу, які вранці були в церкві, хвалилися рожевими й зеленими значками, а дехто оздобив циліндри кольоровими стрічками. Старий Флетчер, який мав власну тверду думку щодо святкового відпочинку, ставши на дошку, покладену на два стільці, білив стелю своєї кімнати, що виходила на вулицю, і його можна було бачити або у вікно крізь гілки жасмину, або у відчинені двері.

Близько четвертої години в містечко ввійшов невідомий чоловік, невисокий, огрядний, у дуже поношеному циліндрі. Здавалося, він був задиханий: щоки його то піднімалися, то здувалися. Рябе обличчя незнайомця було стурбоване, і рухався він, ніби вдаючи жвавість. Він завернув за ріг біля церкви і рушив до «Карети й коней». Разом з іншими мешканцями містечка звернув на нього увагу Флетчер. Старого так вразив незвичайний вигляд невідомої людини, що він дивився їй вслід, аж доки зі щітки не затік йому в рукав крейдяний розчин.

Як свідчив власник тиру, невідомий чоловік розмовляв сам із собою. Це, до речі, помітив і містер Гакстер. Невідомий спинився перед ґанком трактиру і, за словами Гакстера, довго вагався, поки нарешті ввійшов до будинку. Він піднявся сходами і, як стверджував містер Гакстер, повернув ліворуч і відчинив двері вітальні. Гакстер також чув голоси з кімнати і з буфетної, які казали невідомому, що він помилився.

— Це приватне помешкання, — сказав містер Голл.

Невідомий незграбно причинив двері й пішов у буфетну.

За кілька хвилин він з’явився знову, витираючи долонею губи. Вигляд він мав задоволений, але це здалося Гакстерові удаваним. Хвилинку невідомий постояв, озираючись, а потім містер Гакстер помітив, що він ніби крадькома підійшов до воріт надвір, куди виходило вікно з вітальні. Трохи повагавшись, невідомий сперся на стовп воріт, видобув коротеньку глиняну люльку й набив її тютюном. Пальці його тремтіли. Він запалив люльку і закурив з байдужим виглядом, схрестивши руки на грудях, хоча час від часу кидав на вікно тривожні погляди, що ніяк не в’язалися з тією байдужістю.

Містер Гакстер бачив усе це з-за бляшанок на вікні своєї крамниці. Загадкова поведінка невідомого так зацікавила його, що змусила спостерігати й далі.

Невідомий випростався, сунув люльку в кишеню й зайшов у двір. Гадаючи, що зараз відбудеться дрібна крадіжка, містер Гакстер вискочив із-за прилавка й вибіг на дорогу, щоб утримати злодія. Тим часом містер Томас Марвел (а це був саме він) з’явився знову. Циліндр його був збитий набакир, у правій руці він тримав пакунок, загорнутий у синю скатертину, а в лівій — три книги, зв’язані, як було доведено згодом, пасторовими шлейками. Побачивши Гакстера, він розкрив рота, а тоді швидко повернув ліворуч і дременув.

— Держи злодія! — вигукнув містер Гакстер і кинувся слідом за невідомим.

Гакстер бачив, як той хутко завернув за ріг біля церкви й пустився бігти в поле. Гакстер бачив прапори, людей, що святкували, але ніхто не відгукнувся на його крик.

— Лови злодія! — гукнув він іще раз, не припиняючи переслідування.

Він пробіг іще тільки десять кроків, і тут щось невидиме схопило його за підборіддя. Неймовірно легко містер Гакстер злетів у повітря і відразу ж, не встигнувши отямитися, опинився на землі. Світ розсипався на іскри, і Гакстер цілковісінько збайдужів до того, що відбувалося далі.

Розділ XI У «Кареті й конях»

Щоб уявити собі, що відбувалося у трактирі, треба повернутися до того моменту, коли містер Гакстер побачив зі свого вікна містера Марвела.

На той час у вітальні були містер Кас і містер Бантінґ. Вони серйозно обмірковували дивні ранкові пригоди і, з дозволу містера Голла, переглядали речі Невидимця. Джеферс, оклигавши, пішов додому разом зі своїми приятелями. Місіс Голл склала одяг незнайомця і прибрала в кімнаті. На столі під вікном, за яким Невидимець звичайно працював, Кас знайшов три великі рукописні книги із заголовком «Щоденник».

— Щоденник! — сказав Кас. — Тепер ми дещо дізнаємось.

Вікарій стояв, поклавши руку на стіл.

— Щоденник, — повторив Кас, сідаючи. Він підклав дві книги під третю і розгорнув її. — Подивіться! На першій сторінці — жодного імені... Як же це? Тільки цифри.

Вікарій глянув через плече.

Кас розчаровано перегортав сторінки.

— Нічого немає! — сказав він. — Тільки цифри...

— А діаграм немає? — спитав містер Бантінґ. — Або малюнків?

— Подивіться, — запропонував Кас. — Тут записи російською чи якоюсь подібною мовою, а ще трохи — грецькою. Грецьку ви, я так думаю...

— Звичайно, — відповів містер Бантінґ, витягаючи окуляри і витираючи їх; видно було, що він почувався незручно. Грецьку він пам’ятав так погано, що не варто було про це й говорити... — Авжеж... Грецька мова може дати нам ключ... Звісно...

— Я знайду вам те місце...

— Краще я сам перегляну книгу, — сказав містер Бантінґ, який досі тер окуляри. — Потрібно скласти загальне враження, а ключ знайдемо потім.

Кахикнувши, він надягнув окуляри, невдоволено поправив їх, знову кахикнув, всім серцем прагнучи, щоб якийсь несподіваний випадок врятував його від сорому.

Він взяв у Каса книгу. І тут і справді стався несподіваний випадок.

Двері відчинилися.

Джентльмени підскочили, озирнулися, та полегшено зітхнули, побачивши рожеве обличчя під розтріпаним циліндром.

— Пивниця? — спитало обличчя, роздивляючись.

— Ні, — водночас відповіли джентльмени.

— Навпроти, — пояснив містер Бантінґ.

— Будь ласка, зачиніть двері, — роздратовано попросив містер Кас.

— Добре, — промовив гість. — Відчалюй! — наказав він сам собі й зачинив за собою двері.

— Мабуть, моряк, — припустив містер Бантінґ. — Цікаві вони хлопці. «Відчалюй!» — напевне, морський термін, що означає наказ вийти з кімнати.

— Може, й так, — погодився Кас. — Я сьогодні дуже нервую. Коли двері відчинились, я мало не підскочив.

Містер Бантінґ посміхнувся, ніби сам не вчинив так само.

— А тут іще ці книги — зітхнув він.

— Зачекайте, — мовив Кас, підвівшись і замкнувши двері на ключ. — Тепер ніхто до нас не ввійде.

Але тут хтось засопів.

— Останніми днями в Айпінґу сталися дуже дивні речі, — сказав Бантінґ, присуваючи свій стілець до Каса. — Я, звичайно, не можу повірити в цю безглузду історію про невидимця...

— Історія справді неймовірна, — промовив Кас. — Але я бачив у рукаві...

— Та що ж ви бачили? Чи ви впевнені, що бачили? Може, тут було, наприклад, дзеркало... Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилось вам бачити колись доброго фокусника.

— Я не хочу знову починати спочатку, адже ми розібралися вже з цим, — відповів Кас. — От книги... А от місце, яке, здається, написане грецькою. Літери і справді грецькі.

Він показав на середину сторінки. Містер Бантінґ злегка почервонів і наблизив обличчя до книги — очевидно, з його окулярами щось було не гаразд. Грецьку мову він знав дуже погано, але був упевнений, що всі парафіяни переконані, що він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер... «Може, зізнатися? А може, вдати, що читаю?» — думав містер Бантнґ. Та раптом він відчув, що його потилиці хтось торкається. Він спробував поворухнути головою і зустрів опір. Немов чиясь важка тверда рука схопила його за голову і сильно тиснула до столу.

— Не ворушіться, або я розтрощу вам голови! — прошепотів чийсь голос.

Містер Бантінґ глянув у Касове обличчя, яке виявилося зовсім поряд із його власним, і побачив на ньому свої власні страх і здивування.

— Дуже шкода, що доводиться бути таким брутальним, — сказав голос, — але нічого не вдієш. Навіщо ви нишпорите в приватних дослідницьких нотатках?

Два підборіддя, водночас гупнувши в стіл, клацнули чотирма рядами зубів.

— Чому це ви вдираєтеся до приватного помешкання людини, що опинилася в біді?

Підборіддя знову стукнули об стіл і клацнули зубами.

— Де мій одяг? Послухайте, вікна зачинені, ключ від дверей у мене... Я дуже сильний, до того ж під рукою в мене кочерга, і я невидимий. Не сумнівайтеся, за бажання я вб’ю вас обох і легко звідси виберусь. Зрозуміло? Отож-бо. Якщо я відпущу вас, обіцяєте не робити дурниць і виконувати те, що я накажу?

Вікарій і лікар перезирнулися, і обличчя лікаря видовжилось.

— Обіцяємо! — відповів містер Бантінґ.

— Обіцяємо! — відповів містер Кас.

Невидимець відпустив їхні шиї, і вікарій та лікар випросталися на стільцях. Обличчя в них були дуже червоні, і обидва вони крутили головами.

— Сидіть, будь ласка, там, де сидите, — сказав Невидимець. — Ось, бачите, кочерга. — І він ткнув її по черзі під ніс одному й другому. — Входячи сюди, я не думав, що тут хтось є, і сподівався знайти не тільки свої книги з записами, а й свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я бачу, що він зник. Дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла ходити гола, але ж вечори прохолодні. Мені потрібен одяг і ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.

Розділ XII Невидимець втрачає самовладання

З дуже прикрої причини, яка зараз стане зрозуміла, оповідь знову доведеться перервати. Поки відбувалися події у вітальні і містер Гакстер стежив за містером Томасом Марвелом, який палив біля воріт, ярдів за дванадцять звідти містер Голл і містер Тедді Генфрі здивовано розмовляли на єдину тему, що цікавила тоді мешканців Айпінґа.

Раптом у двері вітальні щось сильно стукнуло, почувся крик, а потім запала тиша.

— Гей! — гукнув Тедді Генфрі.

— Гей! — відгукнулося з пивниці.

Містер Голл усвідомлював речі повільно, але певно.

— Щось не гаразд, — сказав він і відійшов від прилавка до дверей вітальні.

З виразом напруженої уваги на обличчях, із задумою в очах містер Голл і містер Тедді Генфрі підійшли до дверей вітальні.

— Щось сталося, — сказав Голл, а Генфрі кивнув.

На них війнуло запахом хімікалій, і з кімнати почулися швидкі тихі звуки.

— Чи все гаразд? — постукавши у двері, спитав Голл.

Розмова відразу ж увірвалася, на мить запала тиша, а потім знову заговорили пошепки, і хтось крикнув:

— Ні, не треба!

По тому раптом почулася метушня, стук перекинутого стільця і шум короткої боротьби. І знову запала тиша.

— Що там? — напівголоса запитав Генфрі.

— Чи все гаразд? — знову запитав містер Голл.

— Цілком. Прошу не перешкоджати, — озвався вікарій якимсь дивним, уривчастим голосом.

— Дивно! — сказав містер Генфрі.

— Дивно! — сказав містер Голл.

— Просить не перешкоджати, — сказав Генфрі.

— Я чув, — сказав Голл.

— Хтось сопів, — сказав Генфрі.

Вони прислухалися. У вітальні знову заговорили — швидко і тихо.

— Я не можу, — підвищив голос містер Бантінґ. — Кажу вам, сер, я не можу!

— Що там таке? — спитав Генфрі.

— Каже, що не може, — пояснив Голл. — Але ж це не до нас, чи не так?

— Це насильство, — сказав містер Бантінґ.

— Це насильство, — сказав Генфрі. — Я виразно чув.

— А хто говорить тепер? — спитав містер Голл.

— Містер Кас, здається, — відповів містер Генфрі. — Ви щось розібрали?

Тиша. Неясні звуки.

— Здається, стягають зі столу скатертину, — сказав містер Голл.

За прилавком з’явилася місіс Голл. Чоловік знаком попросив її не галасувати й підійти до них, але місіс Голл була жінка завзята.

— Чого ти стоїш там і прислухаєшся, Голле? — закричала вона. — Тобі роботи нема у свято?

Містер Голл спробував усе пояснити мімікою й жестами, але місіс Голл розійшлася ще більше. Ошелешені містер Голл і містер Генфрі навшпиньки відступили до неї і, розмахуючи руками, взялися пояснювати, у чому річ.

Спершу місіс Голл відмовлялась вбачати в тому, що почула, щось незвичайне, а потім звеліла своєму чоловікові мовчати, поки розповідатиме Генфрі. Вона вважала все це за дрібницю: може, у вітальні просто пересували меблі.

— Я чув, як він казав «насильство», — сказав містер Голл.

— І я чув, як він казав «насильство», місіс Голл, — сказав містер Генфрі.

— А може... — почала місіс Голл.

— Ш-ш! — прошипів містер Генфрі. — Чи це не вікно відчиняють?

— Яке вікно? — не зрозуміла місіс Голл.

— Вікно у вітальні, — пояснив Генфрі.

Усі дослухалися. Місіс Голл, не бачачи нічого, дивилась на отвір дверей трактиру, на білу залюднену дорогу і на залитий червоним сонцем фасад Гакстерової крамниці. Раптом двері Гакстерової крамниці відчинились, і він вискочив на вулицю, жестикулюючи і вирячивши очі.

— Гей! — репетував Гакстер. — Лови злодія!

Він перебіг вулицю і зник за воротами двору. Водночас із вітальні почулися гамір і стукіт зачинюваного вікна.

Містер Голл, містер Генфрі і всі, хто був у буфетній, вибігли на вулицю. Вони побачили, як хтось метнувся за ріг, у поле, а містер Гакстер виконав у повітрі складний стрибок і впав на землю. Перехожі здивовано зупинялися, а дехто теж кинувся бігти.

Містер Гакстер лежав нерухомо, і містер Генфрі нахилився подивитися, що з ним, а містер Голл і двоє робітників з буфетної, нерозбірливо гукаючи, підбігли до рогу й побачили, як містер Томас Марвел зникає за церковним парканом. Дійшовши хибного висновку, що це і є невидимець, який раптом став видимим, вони помчали за Марвелом. Але не пробіг Голл і двадцяти ярдів, як голосно скрикнув від подиву і полетів сторчака, зачепившись за одного з робітників і потягши його на землю. Містера Голла штовхнуло так, як штовхають під час гри у футбол. Другий робітник, обернувшись, подумав, що містер Голл просто спіткнувся, і побіг далі, але відразу ж так само спіткнувся. Перший робітник, який силкувався встати, дістав такого удару в бік, що звалив би кого завгодно.

Коли він падав, з лугу, де відбувалося гуляння, показався натовп. Попереду йшов огрядний власник тиру. Він дуже здивувався, побачивши трьох людей, які боролися на безлюдній дорозі. Аж тут щось трапилось із його ногою, і він теж покотився по землі, встигши підбити свого брата й компаньйона, який біг слідом за ним і шкереберть полетів униз. А тоді на них навалився натовп, що квапливо котився назад: їх штовхали ногами, товкли колінями, спотикалися об них і нещадно кляли.

Коли містер Голл, містер Генфрі й робітники вибігли з буфетної, місіс Голл, навчена багаторічним досвідом, залишилася біля каси.

Раптом двері з вітальні відчинилися, і з’явився містер Кас. Не дивлячись на господиню, він кинувся сходами вниз, вибіг надвір і метнувся за ріг.

— Ловіть його! — кричав він. — Дивіться, щоб він не випустив із рук клунка! Тоді його не буде видно!

Він нічого не знав про існування містера Томаса Марвела, оскільки Невидимець передав тому пакунок і книги у дворі. Обличчя містера Каса було сердите й рішуче, але костюм його був не повний: він вбрався у якусь білу тканину, що могла вважатися одягом хіба що у Греції.

— Ловіть його! — кричав він. — Невидимець забрав мої штани і все вбрання вікарія!

— Я наздожену його! — вигукнув містер Кас, проминаючи Гакстера, який лежав на землі, і повертаючи за ріг, щоб приєднатися до натовпу, який, здавалося, гнався за Невидимцем. Та хтось збив його з ніг, а хтось важко наступив на палець.

Містер Кас верескнув, спробував підвестися, але, знову впав, збитий з ніг, і тільки тоді зрозумів, що відбувається не наступ, а відступ. Усі тікали назад до містечка. Містер Кас підвівся ще раз і дістав болючий удар у вухо. Він, хитаючись, пішов до трактиру і по дорозі перестрибнув через покинутого всіма Гакстера, який, уже прийшовши до тями, сидів на дорозі.

Підіймаючись на ґанок, Кас раптом почув ніби звук ляпаса і як скрикнула людина, розлютована від болючого удару. Крик гостро вирізнився з галасу на вулиці, і містер Кас упізнав голос Невидимця.

За мить містер Кас знову був у вітальні.

— Він повертається, Бантінґу! — заверещав він. — Рятуйтесь! Він божевільний!

Містер Бантінґ стояв біля вікна, намагаючись змайструвати собі одяг із килимка й великого газетного аркуша.

— Хто повертається? — спитав він, так шарпнувшись, що його імпровізований костюм мало не розсипався.

— Невидимець! — відповів Кас і метнувся до вікна. — Нам краще втекти звідси. Він б’ється, як божевільний. Ніби і справді сказився.

За мить містер Кас був надворі.

— Господи милосердний! — вигукнув, жахнувшись, містер Бантінґ, не знаючи, на що насмілитися.

Раптом він почув відчайдушну метушню в коридорі й таки наважився. Вилізши з вікна, вікарій поспіхом приладнав свій одяг і рушив містечком так швидко, як тільки дозволяли йому коротенькі ніжки.

Починаючи з того моменту, коли Невидимець скрикнув від люті, а містер Бантінґ дременув через усе містечко, послідовний опис айпінзьких подій став неможливим. Невидимець, мабуть, хотів спершу просто прикрити відступ Марвела з книгами та одягом. Але його й без того не дуже ласкаву вдачу розпалив, очевидно, якийсь випадковий удар, і він став лупцювати та перекидати всіх, щоб на чомусь зігнати гнів.

Уявіть собі вулицю, повну людей, що летять стрімголов, грюкання дверей і бійки. Уявіть, як уся ця колотнеча вплинула на несталу рівновагу дошки на двох стільцях у старого Флетчера і до якої катастрофи це призвело. Уявіть собі налякану парочку, захоплену переполохом на гойдалці... А потім гамір ущух; вулиця в Айпінґу, прикрашена прапорцями та гірляндами, спорожніла, якщо не рахувати розгніваного Невидимця, розкиданих кокосових горіхів, звалених ширм і розсипаних товарів торговця солодощами. Скрізь грюкали, зачиняючись, віконниці та засуви, і зрозуміти, що в місті ще є люди, можна було хіба за якимось оком під зведеною бровою, що визирало з-за шибки.

Невидимець певний час розважався, трощачи вікна в трактирі «Карета й коні», а потім кинув вуличний ліхтар у вікно вітальні містера Гроґрема. Мабуть, він же обірвав телеграфний дріт біля котеджу Гіґінса на Едердінському шляху. Після того завдяки невидимості він зник, і відтоді в Айпінґу його не бачили й не чули. Він зник назавжди.

Але минуло мало не дві години, перш ніж люди наважилися вийти на вулицю.

Розділ XIII Містер Марвел просить про відставку

Сутеніло, і айпінґці полохливо позирали на руїни свого свята. У цей час за буковим гайком, що на шляху до Бремблгерста, йшов низенький огрядний чоловічок в убогому циліндрі. Він ніс три книги, перев’язані шлейками, і пакунок, загорнутий у синю скатертину. На його червоному обличчі були жах і втома, і він, здавалося, дуже поспішав. Поряд із ним звучав чийсь голос, і бідолаха раз у раз корчився від дотику невидимих рук.

— Якщо ти знову спробуєш втекти, — говорив голос, — якщо ти ще раз насмілишся...

— Господи милосердний! — зітхнув містер Томас Марвел. — На моїх плечах синці...

— ...обіцяю, я вб’ю тебе, — закінчив голос.

— Та я ж не тікав! — Містер Томас Марвел мало не плакав. — Ні, не тікав! Я просто не знав про той клятий поворот. Та й як я міг про нього знати? А ви мені...

— Дістанеш іще більше, якщо не будеш слухатись, — пообіцяв голос, і містер Томас Марвел відразу замовк. Він надув щоки, а в очах був глибокий розпач. — Досить того, що ці дурні дізналися про мою таємницю, а тут іще й ти... Тікати з моїми книгами... Щастя, що вони розбіглися і поховались... Ніхто не знав, що я невидимий, а тепер що робити?

— А мені що робити? — пробурмотів містер Томас Марвел.

— Тепер усе відомо. Газети ще більше роздзвонять. Усі мене шукатимуть. Усі будуть насторожі...

Голос вилаявся і замовк. Містер Томас Марвел пішов зовсім повільно, і розпач на його обличчі став іще виразнішим.

— Іди, іди! — наказав голос.

Марвелове червоне обличчя посіріло.

— Не згуби книг, дурню! — прикрикнув голос. — Я хочу, щоб ти мені допоміг. Щоправда, помічник ти такий собі, але що поробиш...

— Я помічник так собі... — пробурмотів містер Томас Марвел.

— Твоя правда.

— Навряд чи ви могли б знайти гіршого помічника... — вів далі містер Марвел. — Я слабкий, я зовсім слабкий...

— Невже?

— І серце в мене хворе. Ваше завдання я виконав, але, повірте, мені було дуже складно...

— І що?

— Я не можу, мені не стане сил і духу.

— Не хвилюйся, духу я тобі додам.

— Краще не треба. Я зовсім не хотів би порушити ваші плани... А може... А може, я злякаюсь абощо...

— Спробуй тільки, — спокійно відповів голос.

— Краще померти... — промовив містер Томас Марвел. — Це несправедливо... Ви ж повинні погодитись. Адже я маю право...

— Йди! — наказав голос.

Містер Томас Марвел прискорив кроки, і якийсь час вони мовчали.

— Як мені важко! — сказав містер Марвел.

Але це не справило на Невидимця враження. Тоді містер Томас Марвел спробував зайти з іншого боку.

— Що я матиму з цього? — ображено спитав він.

— Заткнися! — роздратовано крикнув голос. — Я подбаю про тебе. А ти робитимеш те, що я тобі скажу, і робитимеш як слід. Ти хоч і дурень, це правда, але робитимеш, як я звелю.

— Я зовсім негодящий для цього, кажу вам, сер, так воно і є, хоч як я вас поважаю...

— Якщо ти не замовкнеш, я знову викручу тобі руку, — сказав Невидимець. — Мені треба поміркувати, не заважай мені.

Незабаром між деревами блиснули дві жовті плями і в темряві завидніла дзвіниця церкви.

— Я триматиму руку в тебе на плечі, поки ми будемо йти селом, — сказав голос. — Іди прямо й не роби дурниць. Бо буде гірше.

— Я знаю, — зітхнув містер Томас Марвел. — Я добре все знаю.

Жалюгідна постать у старомодному подраному циліндрі пройшла зі своєю ношею по сільській вулиці повз освітлені вікна і зникла у вечірній темряві.

Розділ XIV У Прот-Стоу

Наступного дня о десятій ранку містер Томас Марвел, неголений, брудний і запорошений, сидів біля дверей маленького трактиру в передмісті Порт-Стоу. Руки він тримав у кишенях, був дуже стомлений, збентежений і розгублений і часто надував щоки. Поруч із ним лежали книжки, перев’язані вже мотузком, а не шлейками. Клунок містер Марвел, згідно з новими планами Невидимця, залишив у сосновому лісі за Бремблгерстом.

Отже, містер Томас Марвел сидів біля дверей трактиру. На нього ніхто не звертав уваги, проте він непокоївся дедалі більше. Руки його тільки й смикали нервово кишені.

Він сидів так майже годину, коли з трактиру вийшов літній матрос і сів біля нього. В руках матроса була газета.

— Гарний день, — сказав матрос.

Містер Томас Марвел озирнувся мало не з жахом.

— Дуже, — погодився він.

— Погода саме на цю пору року, — провадив матрос далі.

— Так, — погодився містер Томас Марвел.

Матрос видобув із кишені зубочистку і, вибачившись, кілька хвилин орудував нею, роздивляючись містера Марвел а і книжки, що лежали поряд із ним. Підходячи до містера Томаса Марвела, матрос почув, яку кишені в того ніби забряжчали гроші, і здивувався з того, яким не схожим на грошовиту людину він виявився. Отже, матросові думки швидко перейшли до цієї теми.

— Книжки? — несподівано запитав він, закінчивши працювати зубочисткою.

Містер Марвел здригнувся і глянув на книги.

— Так, — сказав містер Марвел, здригнувшись. — Так, книжки.

— У книжках іноді пишуть незвичайні речі, — сказав матрос.

— Звісно, — відповів містер Марвел.

— Але незвичайні речі бувають не тільки в книжках, — сказав матрос.

— Ваша правда, — погодився містер Марвел, зиркнувши на матроса, а потім озирнувшись.

— Буває, прочитаєш у газеті про щось незвичайне, — вів далі матрос.

— Буває.

— От у цій газеті... — почав матрос.

— Ага! — сказав містер Марвел.

— У цій газеті... — Матрос пильно вдивився в містера Марвела. — У цій газеті, наприклад, пишуть про невидимця.

Містер Томас Марвел скривив рот, почухав щоку і відчув, як вуха червоніють.

— А про що ще вони пишуть? — насилу спитав він. — І де цей невидимець: в Австралії чи в Америці?

— Ні там, ні там, — відповів матрос. — Тут.

— Господи! — здригнувся містер Томас Марвел.

— Я маю на увазі, — пояснив матрос, спричинивши в душі містера Марвела величезну полегкість, — я маю на увазі: не саме в цьому місці, а неподалік.

— Невидимець! — повторив містер Марвел. — І що ж він робить?

— Усе, — відповів матрос, допитливо вдивляючись у містера Марвела. — Чинить різне неподобство.

— Я вже чотири дні не читав газет, — сказав містер Томас Марвел.

— З’явився він уперше в Айпінґу.

— І що?

— Звідти він і почав. А звідки він, ніхто не знає. От: «Надзвичайна пригода в Айпінґу». В газеті пишуть, що це все — чиста правда!

— Господи милосердний! — вигукнув містер Томас Марвел.

— Справді, це історія незвичайна. Розповідають вікарій і лікар, які бачили його цілком ясно... Точніше, не бачили. Пишуть, що він живу трактирі «Карета й коні» і ніхто навіть не підозрював про його нещастя, поки під час бійки йому з голови не зірвали бинтів. Тоді й помітили, що голова в нього невидима. Відразу ж спробували його забрати, та де там. Він скинув одяг і вислизнув, щоправда, після великої колотнечі, під час якої він серйозно поранив достойного і шановного, як його називають, констебля, містера Джеферса. Отаке, дивіться! І прізвища є, й усе інше.

— Господи милосердний! — сказав містер Томас Марвел, нервово озираючись і намагаючись навпомацки перелічити гроші в кишені. Аж раптом у нього виникла нова, дивна думка. — Надзвичайно чудернацька історія, — сказав він.

— Так, неймовірна! Я ніколи не чув про невидимих людей, а тепер трапляються такі дива, що...

— Більше він нічого не зробив? — спитав містер Марвел, силкуючись здаватися невимушеним.

— А хіба цього мало?

— А він не повернувся туди? Чи зник і кінці в воду?

— Зник, — відповів матрос. — Вам хіба цього не досить?

— Ще б пак, досить.

— Отож, — сказав матрос. — І про мене, досить.

— А спільники в нього були? Про це пишуть? — обережно запитав містер Томас Марвел.

— Хіба мало одного такого? — спитав матрос. — Ні, дякувати Господу, спільників у нього не було... Мене аж нудить, як подумаю, що він десь тут поблизу, — повів матрос далі. — Гадають, що він пішов по дорозі на Порт-Стоу. Цебто саме сюди. Куди там всякі ваші дива проти цього! Подумайте лишень, що він може скоїти! Що було б з вами, якби він хильнув зайвого та забажав напасти на вас? Уявіть: він захоче грабувати, і хто зашкодить йому? Він залізе куди завгодно і спокійно вкраде все, що забажає. Він пройде поліцейський кордон так легко, як ми з вами утекли б від сліпця, навіть іще легше, бо у сліпців, кажуть, навдивовижу гострий слух. А якби йому закортіло випити десь вина...

— І справді, він має всі козирі, — сказав містер Томас Марвел. — Але...

— Ви праві, усі козирі, — сказав матрос. — Усі.

Весь цей час містер Марвел роззирався, прислухаючись до якихось ледве чутних кроків і намагаючись вловити якісь непомітні рухи. Нарешті він, здавалося, наважився. Він кахикнув у руку, ще раз озирнувся, прислухався, а потім нахилився до матроса і тихо промовив:

— Бачте, я випадково знаю дещо про Невидимця.

— Ви? — здивувався матрос.

— Я, — відповів містер Марвел.

— Ого! — гукнув матрос. — І дозвольте спитати...

— Ви будете вражені, — прикриваючи рукою рот, сказав містер Томас Марвел. — Це незвичайна річ.

— Правда?

— Бачте... — почав містер Марвел таємничим тоном. І раптом він скрикнув: — Ой! — і аж підскочив. — Ой-ой!

Вираз його обличчя дивним чином змінився, воно перекосилося з болю.

— Що з вами? — здивувався матрос.

— Зуб болить, — пояснив містер Марвел, підносячи руку до вуха і хапаючись за книжки. — Мені треба йти, — сказав він, відсуваючись на лаві подалі від співрозмовника.

— Але ж ви хотіли розповісти мені про невидимця, — заперечив матрос.

Містер Марвел нібито вагався.

— Брехня, — промовив чийсь голос.

— Брехня, — повторив містер Марвел.

— Але ж у газетах пишуть... — заперечив матрос.

— Брехня, — сказав містер Марвел. — Я знаю хлопця, який вигадав усе це. Жодного Невидимця не існує. Це все дурниці!

— Але ж газета! Чи ви хочете сказати, що...

— Хочу, — твердо відповів містер Марвел.

Матрос витріщився на нього, досі тримаючи в руці газету. Містер Марвел судомно крутив головою.

— Стривайте, — промовив матрос, підводячись. — Ви хочете сказати...

— Хочу, — повторив містер Марвел.

— Тоді якого біса ви казали всі ці дурниці? Вам, мабуть, подобається, коли людина шиється перед вами в дурні?!

Містер Томас Марвел надув щоки.

— Я розводжуся тут добрих хвилин десять, — мовив матрос, почервонівши і стиснувши кулаки, — а ви, товстий старий пень, бісів син не міг... Хоча б із ввічливості...

— Чому ви лаєтеся? — сказав містер Марвел.

— Чому я лаюсь! Зараз я тобі покажу...

— Ходімо! — звелів невідомий голос.

Щось розвернуло містера Марвела, і він рушив уперед дивною, непевною ходою...

— Отож, забирайся... — сказав матрос.

— Це мені — «забирайся»? — спитав містер Марвел.

Він ішов боком, майже підстрибуючи, кумедно шарпаючись, немовби його підштовхували ззаду. Трохи відійшовши, він тихо завів посеред дороги якийсь монолог — з протестами і докорами.

— Дурень, — сказав матрос, дивлячись йому вслід. — Я покажу тобі, старий дурень, як шити мене в дурні! Про невидимця ж навіть у газеті написано!

Містер Марвел щось буркнув і зник за поворотом. А матрос переможно стояв посеред дороги, поки візок різника не примусив його відійти. Тоді він повернув до Порт-Стоу.

— Скільки дурнів на світі, — бурмотів він сам до себе. — Ти бач, жартує... Глузувати здумав... Це ж у газеті пишуть!

Невдовзі він почув про ще одну незвичайну подію, яка сталася зовсім уже недалеко: жменя грошей сама собою пересувалася понад стіною на Сент-Майклслейн. Це спостерігав того самого ранку інший матрос. Він спробував схопити гроші, але відразу ж покотився на землю, а коли підвівся, летючі гроші зникли. Матрос, який розмовляв з містером Марвелом, ладен був, як казав він сам, повірити чому завгодно, але це вже було занадто.

Проте історія ця була правдива. Того дня скрізь, від величного філіалу Лондонського банку до крамниць і барів гроші цілими жменями і стовпчиками підстрибували зі своїх місць і літали попід стінами та по заулках, зникаючи при наближенні людей.

Закінчували вони свій таємничий політ у кишені неспокійного чоловіка в старомодному циліндрі, який сидів біля маленького трактиру на околиці Порт-Стоу. Проте цього ніхто не бачив...

Лише за десять днів, коли ці події вже давно минули, матрос порівняв усі факти і зрозумів, як близько був він до дивного невидимця.

Розділ XV Втеча

Надвечір доктор Кемп сидів у своєму кабінеті, у будинку на високому пагорбі над Бердоком. Це була маленька затишна кімната з трьома вікнами, що виходили на північ, захід і південь. Тут було багато полиць із книжками й науковими журналами, а також великий письмовий стіл. Біля вікна, що виходило на північ, стояв мікроскоп, лежали різні скельця, інструменти, пробірки зі зразками бактерій і пляшки з реактивами. У кабінеті горіла лампа, хоча небо ще не потемнішало. Вікна не були зашторені.

Кемп був високий стрункий світловолосий чоловік зі світлими, майже білими вусами. Він надавав великого значення своїй нинішній роботі і сподівався, що його приймуть до Королівського наукового товариства.

Підвівши очі, він побачив, що за пагорбом сідає сонце. Майже хвилину він милувався цим видовищем, а потім звернув увагу на невеликий чорний силует людини, яка бігла пагорбом до його будинку.

Це був невисокий чоловік у старому циліндрі, і біг він надзвичайно швидко.

«Іще один дурень, — подумав доктор Кемп. — Як той, що налетів на мене вранці, кричачи: „Невидимець! Невидимець!“ І що це з ними всіма? Ніби зараз якесь середньовіччя!»

Кемп підвівся, підійшов до вікна і подивився на вже оповитий сутінками пагорб і на невисокого чоловіка, який щодуху біг схилом униз.

«Поспішає, — подумав доктор Кемп, — але щось не те. Він біжить так важко, ніби його кишені набиті свинцем. І він зовсім задиханий...»

За хвилину чоловічок зник за одним із будинків біля пагорба, але за мить з’явився знову, а потім знову зник. Так повторилися тричі, і чоловік нарешті зовсім зник за забудовами.

— Телепні! — сказав доктор Кемп, повернувся на підборах і підійшов до письмового столу.

Люди ж, які перебували на дорозі й побачили втікача з невеликої відстані, не могли не помітити на його спітнілому обличчі вираз жаху.

Чоловік біг щосили і дзвенів так, наче був набитий грошима. Він не озирався навколо, дивився широко розплющеними очима просто вперед собою, де на вулицях уже запалювали та ходили люди. Його нижня щелепа звисла, на губах виступила піна, він тяжко і хрипко дихав. Перехожі зупинялися і занепокоєно розпитували одне одного, що б таке могло трапитися.

Раптом на вершині пагорба собака заскавчав і кинувся під ворота, а поки люди здивовано роззиралися, повз них щось прошльопало ніби босими ногами, важко дихаючи.

Перехожі тікали з дороги, галасуючи й верещачи. Налякані люди кричали, грюкали дверима, зачиняючись у будинках, засували засуви. Містер Томас Марвел чув усе це й біг, напружуючи останні сили. Страх, який охопив його, вмить передався всьому місту.

— Невидимець! Невидимець!

Розділ XVI У «Веселих крикетистах»

Трактир «Веселі крикетисти» стоїть біля пагорба, де починається колія конки. Власник трактиру, спершися товстими руками на прилавок, вів із худорлявим візником розмову про коней, а якийсь чоловік із чорною бородою, в сірому одязі, їв сухарі, пив пиво і розмовляв із полісменом. Він говорив як справжній американець.

— Чому вони кричать? — запитав візник, намагаючись розгледіти, що відбувається на пагорбі.

Хтось біг вулицею.

— Може, десь пожежа? — промовив власник трактиру.

Раптом двері відчинились, і вбіг містер Марвел, заплаканий, скуйовджений, без циліндра. Комір його куртки був подертий. Містер Марвел силкувався зачинити двері, але ремінь, яким вони були прив’язані до стіни, не дозволяв зробити цього.

— Там! — закричав він спотвореним від жаху голосом. — Там! Невидимець! Він женеться за мною! Господи! Спасіть мене! Рятуйте! Рятуйте!

— Зачиніть двері, — сказав полісмен. — Хто там? Що відбувається?

Він підійшов до дверей, відстебнув ремінь, і двері з грюкотом зачинилися. Американець зачинив другі двері.

— Пустіть мене! — попросив Марвел, він тремтів усім тілом, але книг із рук не випускав. — Пустіть мене до будинку! Замкніть мене десь! Він женеться за мною, він обіцяв мене вбити! Я втік... Він вб’є мене!

— Тут ви в безпеці, — заспокоїв американець. — Двері зачинені. Що сталося?

— Пустіть мене до будинку! — кричав містер Марвел.

Тут двері здригнулися від сильного удару, а потім почувся квапливий стукіт і крики.

— Хто там?! — крикнув полісмен.

Містер Томас Марвел тикався в стіни, кричачи:

— Він вб’є мене! У нього ніж! Господи, рятуйте!

— Гаразд, — сказав власник трактиру, піднімаючи дошку над прилавком. — Проходьте.

Містер Марвел кинувся за прилавок. Гамір надворі не вщухав.

— Не відчиняйте дверей! — репетував Марвел. — Не відчиняйте дверей! Сховайте мене!

— То це Невидимець? — спитав чорнобородий американець, заклавши руку за спину. — Гадаю, вже час познайомитися з ним.

Раптом вікно, що виходило на вулицю, розлетілося на друзки. Надворі чулися крики. Ставши на стілець, полісмен визирнув у вікно, намагаючись побачити, що робиться біля дверей. Злізши, він промовив:

— Це він.

Господар став перед дверима до вітальні, де щойно сховався містер Томас Марвел, поглянув на розбите вікно й підійшов до гостей.

Раптом запала тиша.

— Шкода, що в мене немає кийка, — сказав полісмен, нерішуче підходячи до дверей. — Він увійде, щойно ми відчинимо. Його ніщо не зупинить.

— Не поспішайте відчиняти двері, — занепокоєно сказав візник.

— Відсуньте засуви, — сказав американець. — А коли він увійде... — І показав револьвер.

— Ні, так не можна, — заперечив полісмен. — Це ж убивство.

— Я знаю, в якій я країні, — відповів американець. — Я стрілятиму в ноги. Відсуньте засуви!

— Тільки не стійте позаду мене, — сказав власник трактиру, дивлячись у вікно.

— Добре, — сказав американець і почав відсувати засуви.

Власник трактиру, полісмен і візник повернулися до відімкнутих дверей.

— Заходьте, — тихо промовив американець, відступивши назад і сховавши револьвер за спину.

Але двері не розчинялися і ніхто не заходив. Хвилин за п’ять другий візник обережно заглянув до трактиру і побачив, що всі чогось чекають, а з вітальні визирає стривожене обличчя містера Марвела.

— Чи всі двері зачинені? — спитав містер Марвел. — Він десь ходить... Він надзвичайно хитрий...

— Господи! — скрикнув раптом власник трактиру, безпорадно озираючись. — Чорний хід! Я... Треба подивитись...

Двері до вітальні замкнули на ключ ізсередини.

— Двері надвір і ще одні двері, — провадив власник трактиру. — Двері надвір!

Він вибіг з трактиру, а за хвилину повернувся з ножем у руках.

— Двері надвір відчинені, — сказав він розгублено.

— Він мусить бути у будинку! — сказав худорлявий візник.

— Ну, в кухні його немає, — сказав власник трактиру. — Там дві жінки, і я перевірив кожен куточок із цим ножем. Не думаю, щоб він зайшов до кухні. Жінки помітили б його...

— А ви зачинили двері? — спитав худорлявий візник.

— Та звісно ж, — відповів власник трактиру.

Американець сховав револьвер у кишеню.

Раптом дошка над прилавком впала, замок у дверях затріщав, і двері вітальні розчинилися навстіж. Містер Томас Марвел дико й перелякано заверещав, і всі кинулися йому на допомогу. Американець вистрелив, дзеркало на стіні вітальні тріснуло, і скалки зі дзвоном упали на підлогу.

Коли власник трактиру вбіг до вітальні, містер Томас Марвел немовби боровся з дверима, які виходили в кухню. Поки власник трактиру вагався, Марвела витягло в кухню. Звідти долинули крики і брязкіт посуду. Містер Марвел затято опирався, але його дотягли до надвірних дверей і відсунули засув.

Полісмен протиснувся вперед, вбіг разом із худорлявим візником до кухні, схопив невидиму руку, яка тримала містера Марвела за комір, за зап’ясток. Йому дали ляпаса, і він, похитуючись, відступив.

Двері відчинилися, і містер Марвел, який щосили пручався, намагався сховатися за ними.

Раптом візник схопив щось.

— Впіймав! — закричав він.

Власник трактиру теж вчепився у щось невидиме.

— Це він! — закричав чоловік.

Містер Томас Марвел, немовби його відпустили, раптом покотився на підлогу і спробував прошмигнути між ногами чоловіків, що боролися біля порога. Полісмен наступив на ногу Невидимця, і той скрикнув. Потім він загарчав і почав пригощати кулаками всіх підряд.

Візник завив від болю і скорчився, двері з кухні до вітальні зачинилися, і містерові Марвелу вдалося відступити. Люди в кухні нарешті помітили, що б’ються з повітрям.

— Де він? — закричав американець. — Де він? Він втік?

— Сюди, — відгукнувся полісмен, вийшовши надвір.

Уламок черепиці просвистів біля його голови й розбився серед посуду в кухні.

— Я тобі покажу! — крикнув американець.

Над плечем полісмена заблищала цівка, і п’ять куль поринули в темряву, туди, звідки було кинуто черепицю. Стріляючи, американець рухав рукою по горизонталі, щоб кулі сипали наче віялом.

Стало тихо.

— П’ять набоїв, — сказав американець. — Так буде краще. Гра починається. Беріть ліхтар, і ходімо шукати тіло.

Розділ XVII Гість доктора Кемпа

Кемп писав у себе в кабінеті, поки звуки пострілів не привернули його увагу. Вистріли лунали один за одним.

— Ого! — вигукнув доктор Кемп і прислухався, взявши ручку в рот. — Стріляють у Бердоку? Що ввижається тим дурням?

Він підійшов до вікна, що виходило на південь, підняв раму і, висунувшись, вдивлявся в темне місто — в освітлені вікна, газові ліхтарі, вітрини крамниць, чорні дахи і двори.

«Натовп під пагорбом, біля „Веселих крикетистів“?» — подумав доктор Кемп. Погляд його перебіг на вогні кораблів і на невелику, жовтаво освітлену пристань. Молодик висів над пагорбом, зорі сяяли...

Кемп трохи порозмірковував прожиття в майбутньому, і поступово занурився думками в безмежність часів. Зітхнувши, він випростався, опустив раму й повернувся до роботи. Але писав він тепер повільно і постійно замислювався.

Десь за годину задзвонив дзвоник при парадних дверях. Доктор Кемп прислухався. Він почув, як покоївка відчинила двері, і став чекати її кроків на сходах, але вона не прийшла.

«Що таке?» — подумав Кемп.

Він спробував знову працювати, але марно. Тоді він підвівся, зійшов униз на сходовий майданчик, подзвонив і, перехилившись через поруччя, гукнув до покоївки, коли та з’явилася в передпокої:

— Це був лист?

— Ні, це хтось випадково подзвонив, сер, — відповіла покоївка.

— Щось мені неспокійно, — промовив Кемп сам до себе, повернувся в кімнату і рішуче взявся до роботи.

Невдовзі він уже захоплено працював, і в кімнаті чулося тільки цокання годинника й тихе пошкрябування пера. Лампа під абажуром відкидала на стіл світляне коло.

Коли Кемп закінчив роботу, була друга година ночі. Доктор підвівся, позіхнув і пішов сходами до спальні. Він скинув жилет і засвітивши свічку, пішов униз, до їдальні, по віскі й содову.

Доктор Кемп був спостережливим, як і всякий науковець, тож він помітив на лінолеумі в коридорі, під сходами, якусь темну пляму. Вже на сходах він раптом запитав себе, що то була за пляма. Думка ця, вочевидь, виринула з підсвідомості.

Доктор Кемп повернувся до коридору, поставив на підлогу сифон із содовою і пляшку з віскі й нахилився помацати пляму. Судячи з кольору та липкості, це була напівзасохла кров. Це чомусь недуже здивувало доктора Кемпа.

Він узяв содову та віскі й пішов нагору сходами, уважно озираючись і намагаючись збагнути, звідки могла взятися кров. На сходовому майданчику він зупинився здивований: ручка дверей спальні теж була в крові.

Кемп поглянув на свою руку. Вона була чиста. Він пригадав, що, коли прийшов з кабінету до спальні, двері були відчинені, отже, ручки він не торкався. Кемп спокійно й рішуче увійшов і обвів спальню пильним поглядом. На покривалі, що лежало на ліжку, була кров, а простирадло було розідране. Перший раз Кемп цього не помітив, тому що підходив тільки до туалетного столика. З одного боку ліжка постіль здавалася зім’ятою, наче хтось сидів на ній.

Раптом хтось тихо промовив:

— Господи Боже! Кемп!

Доктор Кемп не вірив у такі голоси.

Він здивовано роздивлявся постіль. Чи справді то був голос? Кемп озирнувся, але побачив тільки пом’яте закривавлене ліжко. Потім він ясно відчув рух біля рукомийника. Кожна людина якоюсь мірою забобонна, навіть дуже освічена, тож і доктора Кемпа охопило якесь неясне тривожне відчуття потойбічного. Він зачинив двері, підійшов до туалетного столика й поставив на нього сифон і пляшку. Раптом доктор здригнувся: між ним та рукомийником у повітрі висів клапоть закривавленої тканини, скручений у формі бинта.

Кемп вражено дивився на порожній всередині бинт, обмотаний навкруг чогось. Доктор хотів підійти і схопити тканину, але хтось торкнувся його, і тієї ж миті пролунав голос:

— Кемпе!

— Що? — Кемп розкрив рота.

— Не хвилюйтеся! — сказав голос. — Я Невидимець.

Кемп мовчав, вражено дивлячись на бинт.

— Я Невидимець, — повторив голос.

Кемп умент пригадав історію, з якої глузував ще вранці. Але він не дуже злякався й не дуже здивувався, бо усвідомити все це зміг лише згодом.

— Я думав, це брехня, — сказав він. — Ви забинтовані?

— Так, — відповів Невидимець.

— Але ж це безглуздо! — сказав Кемп, підводячись. — Це якийсь фокус!

Раптом він ступив крок, простягнув уперед руку і наштовхнувся на невидимі пальці.

Він відсахнувся і зблід.

— Заради Бога, Кемпе, заспокойтеся! Мені потрібна допомога. Стійте!

Невидима рука схопила Кемпа за плече. Він ударив по ній.

— Кемпе! — крикнув голос. — Кемпе, заспокойтеся!

Невидима рука стиснула його ще міцніше, і несамовите бажання звільнитися охопило Кемпа. Але забинтована рука міцно вчепилась у його плече, його штовхнули, і він упав на ліжко. Він розкрив рота, наміряючись закричати, та рот йому відразу ж заткнули простирадлом.

Невидимець не давав Кемпові підвестися, проте руки доктора були вільні, і він молотив ними навсібіч.

— Не хвилюйтеся! — сказав Невидимець, не пускаючи Кемпа, хоч і отримуючи стусани. — Присягаюся, мені зараз терпець урветься! Лежіть, Кемпе, йолопе! — прогарчав він на вухо доктору.

Але Кемп іще трохи попручався.

— Не кричіть, або я розтрощу вам голову, — сказав Невидимець, витягаючи край простирадла з докторового рота. — Я невидимець, це правда, а не фокус. Я невидимий. Мені потрібна ваша допомога. Я не завдам вам шкоди, якщо ви не будете поводитися як божевільний селюк. Кемпе, ви пам’ятаєте мене? Я Ґриффін, ми разом вчилися в університеті.

— Дайте підвестися, — відказав Кемп. — Я не тікатиму. І залиште мене в спокої на хвилинку.

Він сів і помацав шию.

— Я Ґриффін, ми разом вчилися в університеті. Я сам зробив себе невидимим. Я звичайна людина, тільки зробився невидимим.

— Ґриффін? — повторив Кемп.

— Ґриффін, — відповів голос. — Я був на курс молодший за вас; майже альбінос, шести футів на зріст, з білим обличчям і червоними очима. Мене ще нагородили медаллю за роботу з хімії.

— У мене в голові паморочиться, — сказав Кемп. — Нічого не розумію. До чого тут Ґриффін?

— Та це ж я Ґриффін.

— Який жах! — промовив Кемп. — Яка ж потойбічна сила може зробити людину невидимою?

— Це не потойбічна сила, а цілком природний і досить зрозумілий процес.

— Який жах! — повторив Кемп. — Як же може...

— Справді, це досить жахливо. Але я поранений, мені боляче, і я втомився... О Господи, Кемпе, ви ж не жінка, не хвилюйтеся. Дайте мені їжі й питва. Я посиджу тут трохи.

Кемп дивився на бинт, що пересувався кімнатою, а потім побачив, як плетений стілець протягнувся по підлозі і зупинився біля ліжка. Стілець заскрипів, і сидіння на ньому ввігнулося десь на чверть дюйма.

Кемп потер очі й знову помацав шию.

— Це дивовижніше за привидів, — промовив він, спробувавши засміятися.

— Ви починаєте отямлюватися, це добре.

— Або божеволію.

— Налийте мені віскі. Я знесилений.

— Я щось цього не відчув. Де ви? Я на вас не наштовхнусь, коли встану? Ага, там. Віскі? Гаразд, прошу. Куди вам подати його?

Стілець заскрипів, і Кемп відчув, що в нього взяли склянку. Він мусив силувати себе, щоб випустити її, оскільки боявся, що вона впаде на підлогу. Склянка зупинилася дюймів за двадцять над краєм стільця.

— Але ж це, напевне, гіпноз, — ошелешено мовив Кемп. — Ви, мабуть, навіяли мені, що невидимі.

— Дурниці! — сказав голос.

— Але ж...

— Послухайте...

— Тільки сьогодні вранці я доводив, що невидимість...

— Плювати на ваші доводи! — скрикнув голос. — Я помираю з голоду, та й ніч для голої людини захолодна.

— Принести вам їсти?

— Так, — сказав Невидимець і поставив склянку на стіл, стукнувши нею. — І дістаньте мені халат.

Кемп щось пробурмотів, підійшов до шафи й витяг червоний халат.

— Годиться? — спитав він.

Халат взяли. На мить він завис у повітрі, дивно затріпотів, випростався, а потім застебнувся на всі Гудзики й сів на стілець.

— Білизна, шкарпетки, капці теж стали б у пригоді, — уривчасто сказав Невидимець.

— Ви все матимете. Але це найнеймовірніша річ у світі.

Кемп дістав із шухляд якийсь одяг і пішов униз по їжу для гостя.

Повернувся він з холодними котлетами і хлібом, підсунув маленький столик і поклав усе на нього.

— Ножа не треба, — сказав Невидимець. Котлета зависла в повітрі, і почулося пожадливе плямкання. — Я завжди щось надягаю перед тим, як починаю їсти. Чудна примха.

— Ви можете рухати рукою? — спитав Кемп.

— Ніби, — відповів Невидимець.

— З усього надзвичайного і дивного...

— Так. Але ще дивніше, що для перев’язки я потрапив саме до вас. Вперше пощастило. До речі, я хочу переночувати у вашому будинку. Вам доведеться погодитися. Неприємно, що натекла ціла калюжа крові, правда? Вона, напевне, стає видимою, коли зсідається. Я спромігся змінити лише живі тканини, і мене не видно, доки я живий...

— Але як ви це зробили? — роздратовано спитав Кемп. — Це все неприродно!

— Шкода, що ви так вважаєте. Усе це цілком природно, — заперечив Невидимець.

Він простягнув руку й узяв пляшку З ВІСКІ. Кемп дивився, як жадібно п’є халат. Світло від свічки, проходячи крізь дірочку на правому плечі халата, утворювало під ребрами світлий трикутник.

— Що то була за стрілянина? — спитав Кемп. — Що сталося?

— Один дурень... ніби мій спільник, хай йому... Він хотів украсти мої гроші! І вкрав.

— Він теж невидимий?

— Ні.

— І що?

— Дайте мені ще чогось поїсти. Я страшенно зголоднів. А ви хочете, щоб я розважав вас розповідями.

— Отже, стріляли не ви? — спитав Кемп, підвівшись.

— Ні, не я, — відповів гість. — Стріляв навмання якийсь дурень, я його вперше бачив. Багато їх перелякалося. Власне, всі вони злякались мене. Хай будуть вони прокляті! Я хотів би ще поїсти, Кемпе.

— Піду подивлюся, чи немає чогось внизу. Тільки навряд чи знайду багато.

Добре поївши, Невидимець попросив сигару. Він відкусив її кінчик, перш ніж Кемп устиг дати йому ножа, і вилаявся, коли тютюновий лист ззовні відстав.

Дивно він курив: його рот, горло, гортань і ніздрі стали видимими і здавалися кільцями диму.

— Чудова річ тютюн! — сказав Гриффін, затягуючись. — Мені пощастило, що я опинився у вас. Ви повинні допомогти мені. Це ж треба, саме тепер я натрапив на вас! Зараз я у страшенній скруті, я мало не збожеволів. Що я пережив!.. Тепер ми з вами розвернемося!

Він налив собі ще віскі з содовою.

Кемп підвівся, озирнувся навколо і приніс склянку і для себе.

— Все це неймовірно... Я, мабуть, теж вип’ю.

— А ви не дуже змінилися за ці роки. Блондини мало змінюються. Ви спокійна людина. Я мушу вам розповісти. Ми разом працюватимемо.

— Але як це все сталося? — спитав Кемп. — Як ви стали невидимим?

— Заради Бога, дайте спокійно покурити, а тоді я все розповім.

Але тієї ночі Невидимець не розповів нічого. У нього боліла рука, його трусило в пропасниці. Він був зовсім виснажений. Йому ввижалася погоня на пагорбі й бійка біля трактиру. Він почав розповідати про себе, але заплутався. Щось він говорив про Марвела, дратувався... Кемп марно намагався зрозуміти хоч щось.

— Він боявся мене... Я бачив, що боявся, — повторяв Невидимець. — Він хотів утекти, тільки про це й думав... Який же я дурень! А він... Треба було вбити його...

— Звідки ви взяли гроші? — раптом спитав Кемп.

Невидимець на мить замовк.

— Я не можу вам сказати.

Він застогнав і сперся невидимою головою на невидимі руки.

— Кемпе, — промовив він, — я не спав уже майже три ночі, тільки подрімав пару годин. Я мушу виспатись.

— Добре. Це моя спальня... Лягайте тут.

— Як я можу спати? Якщо я засну, він утече. Ех, хай йому!

— А як ваша рана?

— Пусте, подряпина. Витекло трохи крові. Господи, як же я хочу спати!

— То чому ж не лягаєте?

Здавалося, Невидимець дивився на Кемпа.

— Тому що не хочу, щоб мене зловили, — повільно відповів він.

Кемп здригнувся.

— Який же я дурень! — раптом стукнув кулаком по столу Невидимець. — Сам навів вас на таку думку!

Розділ XVIII Невидимець спить

Невидимець, поранений і виснажений, не повірив Кемпові, що в його домі безпечно. Він оглянув вікна, підняв штори і відсунув клямки, щоб пересвідчитись, що і справді є можливість втекти крізь вікно.

Ніч була спокійна й тиха, у небі світив молодик.

Невидимець перевірив замок на дверях спальні, двері до туалету і до ванни, впевнившись, що цей шлях теж годиться для втечі. Нарешті він вирішив, що цілком задоволений, і почав позіхати, стоячи біля каміна.

— Шкода, що я не можу розповісти вам усе відразу. Я зовсім знесилений. Це дійсно неймовірно. Це жахливо. Але повірте, Кемпе, це цілком можливо, незважаючи на всі ваші аргументи. Я зробив відкриття. Я хотів зберегти його тільки для себе, але це неможливо. Мені потрібен спільник. І ви... ми разом можемо зробити таке... Але завтра... Завтра, Кемпе... Я мушу поспати, або помру.

Кемп дивився на одяг, над яким не було голови.

— Я залишу вас, — сказав він. — Це і справді неймовірно... Ще кілька таких фактів, які перевертають усі мої теорії, і я збожеволію. Але це відбувається насправді! Чи не треба вам іще чогось?

— Тільки почути «на добраніч», — сказав гість.

— На добраніч, — сказав Кемп, потиснув невидиму руку і рушив до дверей.

Раптом халат швидко підійшов до нього.

— Ви зрозуміли? — спитав він. — Жодної спроби перешкодити мені! Інакше...

— Я, здається, дав слово, — сказав він, трохи змінившись на обличчі.

...Кемп зачинив за собою двері, і відразу ж у замку крутнувся ключ. Поки він здивовано стояв не рухаючись, почулися швидкі кроки до туалетної кімнати, що теж були замкнені на ключ.

Кемп ляснув себе рукою по лобі.

— Чи я не сплю? Це світ збожеволів чи я?

Він засміявся й поклав руку на замкнені двері.

— Якийсь привид вигнав мене з власної кімнати!

Кемп вийшов на сходи, обернувся і ще раз поглянув на замкнені двері.

— Це правда, — промовив він, доторкаючись до Гулі на потилиці. — Це незаперечний факт, але...

Кемп похитав головою, повернувся і пішов униз.

У їдальні він засвітив лампу, вийняв сигару і почав походжати, то вигукуючи щось, то немовби сперечаючись сам із собою.

— Невидимець! — сказав він. — Але хіба ж це можливо? У морях бувають невидимі тварини, маленькі, мікроскопічні істоти, їх там тисячі, мільйони! У морі невидимих істот більше, ніж видимих! Я ніколи не думав раніше... Та й у ставках... Усі ці крихітні організми, які живуть у ставках, ці шматочки прозорого слизу... Але в повітрі... Ні, це неможливо! А чому неможливо? Навіть скляну людину було б видно...

Кемп замислився. Він викурив три сигари, скидаючи попіл на килим, поки знову заговорив. Він перейшов до невеликої приймальні та запалив газ. Кемп схопив останній ранковий номер газети, який валявся в кімнаті, та почав читати замітку «Надзвичайна історія в Айпінґу», яку в Порт-Стоу переповідав містерові Томасу Марвелу матрос.

— Закутаний! — вигукнув Кемп. — Перевдягнений! Переховується! Ніхто, здається, не знає про його нещастя. Що ж у нього на думці?

Кемп кинув газету і взяв не розгорнену ще «Сент-Джемс газет».

— Зараз дізнаємось правду, — промовив він і розгорнув газету. «Ціле містечко в Сассексі збожеволіло!» — був заголовок. — Боже! — вигукнув Кемп, читаючи статтю про вчорашні події в Айпінґу. Тут було передруковано й повідомлення з ранкової газети.

Доктор Кемп перечитав текст іще раз. «Біг по вулиці, завдаючи ударів на всі боки. Джеферс непритомний, містер Гакстер дуже постраждав... Досі не може розповісти, що він бачив. Вікна повибивані. Уся ця історія, можливо, й вигадана, але занадто цікава, щоб її не надрукувати».

Кемп відкинув газету і безтямно втупився поглядом перед собою. «Мабуть, вигадка», — подумав він. Потім схопив газету і знову перечитав.

— Але до чого тут бродяга? Чому він ганявся за ним?

Кемп важко сів у хірургічне крісло.

— Він не тільки невидимий, — сказав доктор, — він іще й божевільний!

Кемп походжав по їдальні до самого світанку, палячи сигари й намагаючись зрозуміти незбагненне.

Він був занадто збуджений і не міг спати. Спустившись униз, напівсонні слуги заскочили Кемпа в їдальні і подумали, що він перевтомлений. Він наказав їм подати в кабінет сніданок для двох, а потім сидіти внизу. Він ходив по їдальні, доки не принесли ранкові газети. Написано там було багато, тільки на увагу заслуговувало мало з того: підтвердження вчорашніх подій і дуже невміле повідомлення про пригоди в Бердоці. Кемп довідався про те, що сталося у «Веселих крикетистах», і дізнався про людину на ім’я Марвел. «Він примусив мене бути при ньому цілу добу», — заявив Марвел. Додавалися подробиці подій в Айпінґу, наприклад про розірваний телеграфний дріт. Але це зовсім не пояснювало, що спільного між Невидимцем і бродягою, бо містер Марвел нічого не сказав ні про рукописні книги, ні про гроші у своїх кишенях. Ставлення до цих подій уже змінилося, і репортери взялися до розслідування.

Кемп уважно перечитав усі статті і послав покоївку купити всі ранкові газети, які вона зможе дістати.

Він жадібно прочитав і їх.

«Він невидимий! — думав Кемп. — І, судячи з газет, гнів його стає манією. Чого він накоїть... А зараз він у моєму будинку, нагорі, вільний, мов вітер. Що робити? Чи можна назвати зрадою, якщо я... Ні, звичайно ні!»

Кемп підійшов до маленького захаращеного столика в кутку і почав писати записку. Недописавши, він розірвав її і став писати іншу. Тоді перечитав і замислився. Нарешті узяв конверт і написав адресу: «Порт-Бердок, полковникові Едею».

Саме цієї миті Невидимець прокинувся. Він був у поганому гуморі, і Кемп, який пильно прислухався до кожного звуку, почув гупання ніг у спальні. Потім почувся гуркіт перекинутого стільця і брязкіт розбитої склянки.

Кемп побіг нагору й постукав у двері.

Розділ XIX Деякі головні принципи

— Що сталося? — спитав Кемп, коли Невидимець пустив його в кімнату.

— Нічого.

— А чому грюкає?

— Я просто роздратований, — пояснив Невидимець. — Забув про руку, а вона болить.

— Таке з вами, мабуть, часто буває.

— Буває.

Кемп пройшов кімнатою й підняв з підлоги уламки скла.

— Мені відомі всі ваші пригоди, — сказав він, стоячи навпроти Невидимця. — І айпінзькі, і тутешні. Світ уже знає свого невидимого громадянина. Але ніхто не знає, що ви тут.

Невидимець вилаявся.

— Ваша таємниця вже відома. Я не знаю, які у вас плани, але хочу допомогти вам.

Невидимець сів.

— Нам подано сніданок нагору, — сказав Кемп, намагаючись говорити невимушено.

Він з радістю побачив, що його гість охоче встав, і повів його вузькими сходами нагору.

— Перш ніж ми зробимо щось, — сказав Кемп, — я повинен дізнатися про причини вашої невидимості.

Кемп зиркнув за вікно і всівся з таким виглядом, ніби на нього чекала важлива розмова. Сумніви знову охопили його, але, щойно він поглянув на Ґриффіна, від них і сліду не лишилося. Його співрозмовник, безголовий і безрукий, у халаті, сидів за столом, витираючи губи серветкою, а та в невідомий спосіб висіла в повітрі.

— Це досить просто і досить імовірно, — сказав Ґриффін, відкладаючи серветку.

— Для вас, звичайно, — засміявся Кемп. — Але...

— Спочатку і мені це здавалося дивним. Але тепер... Ну, тепер ми таке закрутимо! Ця ідея виникла в мене в Чезіл-Стоу.

— У Чезіл-Стоу?

— Я переїхав туди з Лондона. Ви знаєте, що я кинув медицину й узявся до фізики? Ні? Знайте. Мене захопила проблема світла. Оптична густина. Це питання — суцільні загадки, і розгадка ще неясна. Мені було двадцять два роки, я був дуже запальний, отже, сказав собі: «Цій проблемі я віддам усе життя. Вона варта цього». Ви ж знаєте, які ми буваємо дурні у двадцять два роки?

— Невідомо ще, коли дурніші, тоді чи пізніш, — відповів Кемп.

— Можна подумати, що знання може задовольнити людину! Я почав завзято працювати, думав тільки про роботу. І от за півроку побачив сяйво... сяйво! Я знайшов загальний закон пігментації і заломлення світла — формулу, геометричний вираз для чотирьох вимірів. Неуки, звичайні люди, навіть звичайні математики і не здогадуються, яке значення може мати загальна формула для того, хто займається молекулярною фізикою. У моїх книгах, які вкрав той бродяга, є просто дива, магічні цифри! Але то був іще не метод, сама лише ідея, яка могла згодом привести до методу. Метод би дав змогу, не змінюючи властивостей матерії, тільки можливо, змінюючи колір, знизити коефіцієнт світлозаломлення в деяких твердих і рідких речовинах до коефіцієнта світлозаломлення повітря... Тобто якраз те, що ми й маємо на меті.

— Це дивно, — сказав Кемп. — Але я не зовсім розумію... В такий спосіб ви можете працювати з якимось каменем, але до невидимості людини ще далеко.

— Ви маєте рацію, — сказав Гриффін. — Але згадайте, що видимість залежить від впливу на світло видимих тіл. Дозвольте викласти елементарні положення так, наче ви їх не знаєте. Це краще для розуміння ідеї. Ви добре знаєте, що тіла або поглинають, або відбивають, або заломлюють світло, або роблять усе одночасно. Якщо тіло не відбиває, не заломлює й не поглинає світла, воно не може бути видимим. Наприклад, непрозору червону скриньку ви бачите, тому що її колір поглинає одні світлові промені й відбиває інші, у цьому разі всі червоні. Якби скринька не поглинала якоїсь частини світла, а повністю відбивала його, це була б блискуча біла або срібляста скринька. Діамантова скринька не поглине багато світла і небагато відіб’є, але на певних ділянках поверхні світло більше відбиватиметься і заломлюватиметься. Ви побачите відблиски, ніби скелет зі світла. Скляна скринька так не блищатиме і не буде так ясно видима, як діамантова, оскільки скло менше відбиває і заломлює світло. Отже, з певних точок ви цілком ясно бачитимете крізь нього. Деякі сорти скла більш видимі, ніж інші; кришталева скринька, наприклад, блищить сильніше, ніж скринька із віконного скла. Скринька з дуже тонкого скла була б ледь видима при поганому освітленні, бо майже не поглинала б світла і дуже мало заломлювала б і відбивала його. А якщо звичайне біле скло занурити у воду або в якусь густішу рідину, воно майже зовсім зникне з очей, тому що світло, переходячи з води у скло, лише трохи відбивається і заломлюється, майже не зазнаючи іншого впливу середовища. Таке скло буде невидиме у воді, так само як струмінь вуглекислоти або водню в повітрі. І з тієї самої причини.

— Так, це все елементарно, — погодився Кемп. — Це знає кожен школяр.

— От іще одна елементарна річ. Якщо розбити скло і потовкти, у повітрі воно стане значно видимішим і перетвориться на непрозорий білий порошок, тому що, подрібнюючи його, ми збільшуємо кількість площин, які відбивають і заломлюють світло. Скляна платівка має лише дві поверхні, а у скляному порошку світло відбивається й заломлюється в кожному зерняткові, і світла крізь усю масу порошку проходить дуже мало. Якщо біле потовчене скло покласти в воду, воно зараз же ніби зникне. Потовчене скло і вода мають майже однаковий коефіцієнт світлозаломлення, і світло, переходячи з води у скло, дуже мало відбивається й заломлюється. Занурюючи скло у рідину, що має такий самий коефіцієнт заломлення, ми робимо його невидимим. Будь-яка прозора річ стане невидимою, якщо помістити її в середовище з майже таким самим коефіцієнтом заломлення. І поміркуйте: скляний порошок теж можна змусити зникнути у повітрі, якщо наблизити його коефіцієнт заломлення до коефіцієнта заломлення повітря. Переходячи зі скла у повітря, світло не буде ні відбиватись, ні заломлюватись.

— Але ж людина — це не скляний порошок, — заперечив Кемп.

— Ні. Вона ще прозоріша, — відповів Ґриффін.

— Дурниці!

— І це я чую від вас! Невже ви вже встигли забути фізику? Подумайте, скільки прозорих речей не здаються прозорими. Наприклад, папір зроблений із прозорих волокон і здається білим і непрозорим — з тієї самої причини, що й потовчене скло. Проолійте білий папір, заповніть олією всі проміжки між його частинами так, щоб світло відбивалося й заломлювалося тільки на поверхні, і папір стане прозорий, ніби скло. І не лише папір, а й бавовна, льон, шерсть, деревина... І увага, Кемпе: кістки, м’язи, волосся, нігті, нерви. Та що там, усе тіло людини, крім червоних кров’яних тілець і темного пігменту у волоссі, складається з прозорої матерії. Так мало треба, щоб ми бачили одне одного! Волокна в істоті здебільшого такі самі прозорі, як вода.

— Звичайно! — вигукнув Кемп. — Я тільки вночі думав про невидимих морських істот.

— Тепер ви розумієте. Усе це я обміркував і знав уже за рік по від’їзді з Лондона, тобто шість років тому. Але я нікому не сказав про це. Працювати доводилося в дуже несприятливих умовах. Мій професор, був бездарним, крав чужі ідеї й шпигував за мною. Я не хотів розголошувати про своє відкриття й поділяти з професором свої власні успіхи. Я працював і дедалі більше наближався до перетворення теоретичної формули на експеримент, на реальність. Я не говорив нікому нічого, бо хотів приголомшити світ і прославитися. Я заповнював прогалини в питанні про пігменти, і раптом чисто випадково зробив відкриття в галузі фізіології. Кемпе, вам же відома червона речовина, яка забарвлює кров? Знайте, вона може стати білою, безбарвною, не втрачаючи при цьому жодної зі своїх функцій.

Кемп видав якийсь здивований і недовірливий звук. Невидимець підвівся й заходив кімнатою.

— Так, це дивовижно... Я пригадую ту ніч... Було вже пізно. Вдень мені заважали недолугі студенти, і я іноді працював до світанку. Ідея прийшла мені несподівано, блискуча й довершена. Я був сам, у лабораторії було тихо, яскраво лампи горіли... «Можна зробити істоту... тканину... прозорою. Можна зробити невидимою її всю, крім пігменту. Я сам можу бути невидимим!» — сказав я сам до себе і раптом зрозумів, що значить бути альбіносом, коли маєш такі знання. Це приголомшило мене. Я покинув фільтрувати, підійшов до вікна й задивився на зірки. «Я можу бути невидимим», — думав я.

Зробити це — перевершити магію. Я мріяв про те, що може дати людині невидимість. Таємничість, владу, волю. Я тоді не бачив недоліків, які були зворотною стороною переваг. Подумайте, я, бідний асистент, міг зробитися невидимим і покинути навчати дурнів у провінційному коледжі! Скажіть, Кемпе, якби ви... Я впевнений, кожен ухопився б за цей шанс! Я працював три роки, я долав усі перешкоди, що траплялися на шляху. Дрібниці, розпач... А той професор, який, постійно стежучи за тобою, постійно запитує: «Коли ж ви опублікуєте своє дослідження?» А студенти... А бідність... Так я жив три роки... А потім переконався, що закінчити роботу неможливо... Неможливо!

— Чому? — спитав Кемп.

— Через гроші, — відповів Невидимець і задивився у вікно. — Я обікрав старого... — сказав він, обернувшись. — Свого старого батька. Гроші були не його, і він застрелився...

Розділ XX На Грейт-Портленд-стрит

Десь хвилину Кемп сидів мовчки, дивлячись на спину свого гостя, щодалі стояв біля вікна. Потім здригнувся, підвівся, взяв Невидимця за руку й відвів на середину кімнати.

— Ви втомлені, — сказав доктор. — Я сиджу, а ви ходите. Сідайте на мій стілець.

Сам же він сів між Гриффіном і найближчим вікном. Посидівши трохи мовчки, Ґриффін поновив розповідь:

— Коли це трапилось, я вже покинув працю в коледжі. Це було у грудні минулого року. Я винайняв кімнату в Лондоні, велику й не мебльовану, у великому занедбаному будинку на Ґрейт-Портленд-стрит. У кімнаті незабаром набралося багато різного приладдя, що я купив на батькові гроші, і робота просувалася добре й майже добігала кінця. Я почувався людиною, яка довго перебувала в хащах, а потім раптом опинилася в якийсь безглуздій трагедії. Я поїхав на похорон батька. Я думав тільки про своє дослідження і навіть пальцем не ворухнув, щоб урятувати батькову репутацію. Я пам’ятаю дешевий катафалк, церемонію, яму на схилі горба, холодний вітер і давнього батькового друга, жалюгідного згорбленого старого, вдягненого в чорне, який робив відправу і постійно шморгав носом.

Я пам’ятаю, як повертався до порожнього будинку; колись тут було село, а тепер стало гидкою подобою міста. Кожна вулиця виходила на поля й закінчувалася купами каміння та заростями бур’яну. Я йшов по слизькому тротуару... Містечко було вбоге і брудне, і я відчував справжню відлюдність...

Я не шкодував за батьком. Він здавався мені жертвою власної сентиментальності. Через лицемірство я був присутній на його похороні, але все це мене не обходило.

Проте тоді, йдучи тротуаром, я на мить немов повернувся до колишнього життя. Я побачив дівчину, яку знав десять років тому. Наші погляди зустрілись, щось змусило мене обернутись і покликати її. Але вона виявилась дуже посередньою особою.

Це було як сон. Я не відчував, що я самотній, що прийшов зі світу в пустелю. Я усвідомлював байдужість до всього, але вважав, що винна тут порожнеча життя. Коли я ввійшов до своєї кімнати, мені здалося, ніби я повернувся до реальності. Там були речі, які я знав і любив. Там були мої інструменти. Майже всі труднощі були позаду, залишалось тільки обміркувати деталі.

Колись я розповім вам, Кемпе, про всю цю складну процедуру. Тепер не треба заглиблюватися в подробиці. Дещо я прагнув запам’ятати, але основні принципи записав шифром у своїх книгах, які забрав бродяга. Треба впіймати його! Треба відібрати в нього ці книги! Основний принцип полягав у тому, щоб прозорий предмет зі зниженим коефіцієнтом заломлення помістити між двома випромінювальними центрами певної ефірної вібрації. Про це я потім розповім докладніше. Ні, це не рентгенівське проміння. Не знаю, чи описував хтось моє проміння, але воно дійсно існує. Я використовував дві маленькі динамо-машини, які рухалися за допомогою дешевого газового двигуна. Перший дослід я провів з клаптем білої шерстяної тканини. Надзвичайно дивно було, коли ця м’яка тканина блякнула в розрядах, а потім розвіялась, наче дим.

Я майже не вірив, що зробив це. Я простягнув руку в порожнечу і відчув, що шерсть така сама, як була. Я випадково скинув клапоть на підлогу, і його таки довелося пошукати!

Потім я зробив іще один цікавий дослід. Почувши позад себе нявчання, я обернувся й побачив на ринві за вікном брудну білу худу кішку. «Все готове для тебе», — сказав я і, підійшовши до вікна, відчинив його і ласкаво покликав кішку. Вона, муркаючи, ввійшла. Вона була голодна, і я налив їй молока. Моя їжа стояла в буфеті в кутку кімнати. Кішка почала все обнюхувати, мабуть, збираючись влаштуватись як удома. Невидима ганчірка трохи стурбувала її... Бачили б ви, як вона пирхнула на неї! Я зручно влаштував кішку на подушці на розкладному ліжку і дав їй масла, щоб вона дозволила себе помити. Але напоїти кішку тим усім не так легко, повірте. І дослід був не зовсім вдалим.

— Як це?

— Кішка має кігті й пігмент на задній стінці ока... Як він називається... Знаєте?

— Tapetum.

— Саме так, tapetum. Так от, цей пігмент не зникав. Напоївши кішку рідиною, що знебарвлює кров, та виконавши ще деякі дії, я дав їй опію й поклав разом з подушкою, де вона спала, на мій апарат. І коли її тіло зблякло й нарешті зовсім зникло, ці дві маленькі цяточки в очах залишилися.

— Дуже дивно.

— Пояснити цього я не можу. Кішка була забинтована та прив’язана, і я не боявся, що вона втече. Але, прокинувшись, вона стала жалібно нявчати, і тут хтось постукав у двері. То була стара жінка, яка жила внизу; вона підозрювала, що я займаюся вівісекцією. Вона завжди була п’яна і в неї на всьому світі була тільки ця кішка. Я схопив хлороформ, дав кішці його понюхати й відчинив двері. «Я, здається, чула нявчання. Чи не моя це кішка?» — спитала вона. Я чемно відповів, що кішки тут немає. Стару це не переконало, і вона намагалася зазирнути в кімнату. Безперечно, вона була здивована таке побачити: голі стіни, вікна без фіранок, розкладне ліжко, газовий двигун, якісь мерехтливі світлі цятки, запах хлороформу. Проте врешті-решт вона заспокоїлась і пішла.

— Скільки часу це потребувало? — спитав Кемп.

— Дослід із кішкою? Години три-чотири. Останніми зникали кістки, сухожилля, жир і кінчики забарвлених волосинок. Не зникав, як я вже казав, тільки той пігмент на райдужній оболонці.

Була вже пізня ніч, коли я закінчив. Нічого не було видно, крім кігтів і тьмяних очей. Я зупинив газовий двигун, намацав і погладив непритомну кішку, розв’язав її і, вкрай стомлений, залишив спати на невидимій подушці. Ліг і сам. Але заснути я не міг, лежав і думав про свої досліди, марив, як у пропасниці. Усе, навіть земля, було наче повите туманом і зникало, яку кошмарі.

Близько другої години кішка занявчала. Я намагався її заспокоїти, розмовляв з нею, а потім вирішив викинути з кімнати. Коли засвітив свічку, її круглі блискучі очі страшенно вразили мене. Я дав би їй молока, але його не було. Кішка не втихомирювалась, сіла під дверима й нявчала. Я пробував впіймати її, щоб викинути, але вона не давалась і нявчала, ховаючись по різних закутках. Нарешті я відчинив вікно й забігав кімнатою. Мабуть, кішка вистрибнула у вікно, тому що я ніколи більше не бачив її і не чув.

Потім я чомусь знову почав думати про батьків похорон, про холодний вітер, який дув на схилі пагорба. Так тривало до ранку. Переконавшися, що не засну, я замкнув двері і пішов на тихі вранішні вулиці.

— Думаєте, ця невидима кішка й досі десь живе? — спитав Кемп.

— Якщо її не вбили, — відповів Ґриффін. — А чому б і ні?

— Чому б і ні? — повторив Кемп. — Але я не хотів перебивати вас.

— Дуже можливо, що вбили, — сказав Невидимець. — Знаю, що чотири дні після того вона була на Ґрейт-Тічфілд-стрит, бо я бачив там натовп, який намагався зрозуміти, звідки долинає нявчання.

Він трохи помовчав.

— Я дуже добре пам’ятаю ранок перед тим, як моє життя змінилося. Я, напевне, пройшов усю Ґрейт-Портленд-стрит. Пригадую, я бачив казарми на Олбені-стрит і кавалеристів, що звідти виїжджали. Нарешті, опинившись на вершині Примроз-гіллу, я всівся, почуваючись надзвичайно погано. Був сонячний січневий день — один з таких сонячних морозних днів, що були перед першим снігопадом. Я напружував стомлений мозок, силкуючись розібратися, що робити.

Дивно, що тепер, коли я наблизився до мети, я втратив інтерес до неї. Я був знесилений, майже чотири роки безперервної праці виснажили мої почуття. Я збайдужів і марно намагався збудити в собі запал перших дослідів, пристрасть до відкриттів... Ніщо не цікавило мене. Але я знав, що то через перевтому та безсоння і що ліки й відпочинок повернуть мені бадьорість.

Я розумів тільки те, що справу треба довести до кінця. Я не полишав своєї ідеї. Треба було поспішати, оскільки гроші закінчувалися. Я озирнувся, подивився на дітей, що грали поряд, на няньок, що їх доглядали, і спробував думати про переваги, які отримає невидима людина. Потім пішов додому, трохи поїв, ковтнув чималу дозу стрихніну і так і заснув одягнений на застеленому ліжку... Стрихнін, Кемпе, чудовий засіб, він зганяє з людини кволість.

— Це диявольський засіб, — сказав Кемп. — Він повертає людину до дикунства.

— Прокинувся я куди бадьорішим і трохи роздратованим. Хтось постукав у двері. Це був домовласник, старий польський єврей у довгій сірій свиті і стертих пантофлях. Він допитувався та погрожував. Я, казав він, мучив уночі кішку. Він був упевнений у цьому — язик старої таки попрацював. Він неодмінно хотів усе дізнатися. Закони цієї країни дуже, казав він, суворі щодо вівісекції і його можуть притягти до відповідальності. Я заперечував те, що в мене була кішка. Звук газового двигуна, казав він, чути на весь будинок. Це, звичайно, була правда. Він крутився по кімнаті, намагаючись зазирнути всюди крізь срібні окуляри, і раптом я злякався, що він дізнається мою таємницю. Я намагався стати між ним і апаратом, але це тільки збуджувало його цікавість. Що я роблю? Чому я завжди сам? Чому я криюся? Чи законні мої досліди? Чи мої досліди безпечні? Я платив тільки за помешкання. Його будинок завжди мав добру репутацію...

Раптом терпець мені урвався. Я сказав, щоб він забирався геть. Він обурився, казав щось про своє право домовласника. Я схопив його, щось тріснуло, і він вилетів у коридор.

Я замкнув двері і, тремтячи, сів на стілець.

Він трохи погаласував за дверима, але я не звертав на це уваги, і він пішов.

Потім настала криза. Я не знав, як він вчинить. Переїзд на нову квартиру означав би затримку в роботі, а в мене залишилось тільки двадцять фунтів, майже всі в банку, і я не міг зволікати. Зникнути? Це ставало неминучим. Але почнеться слідство, і все з кімнати порозтягають.

Думка про те, що моя робота може набути розголосу або що її можуть перервати, коли вона майже закінчена, розлютила мене і додала рішучості. З трьома книгами своїх нотаток і з чековою книжкою я вибіг з дому і з найближчої поштової філії послав їх у відділ посилок та листів до запитання на Грейт-Портленд-стрит. З дому я намагався вийти якнайтихіше. Але, повертаючись туди, побачив, що домовласник нишком підіймається сходами — він чув, як я зачиняв двері. Я метнувся за ним, і ви б, певно, посміялися з того, як він відскочив убік. Він зиркнув на мене, коли я проходив повз, а я грюкнув дверима так, що затрусився весь будинок. Я чув, як він підкрався до моєї кімнати, постояв біля дверей, а потім зійшов униз.

Я відразу почав готуватися. Все було зроблено протягом вечора й ночі. Коли я сидів, іще не зовсім очунявши від снотворної дії препарату, що знебарвлює кров, у двері кілька разів постукали. Потім стукіт припинився, від дверей відійшли, повернулись і почали стукати знову. Тоді хтось підсунув під двері якийсь синій папірець.

Розлючений, я вскочив з місця, підбіг до дверей і навстіж розчинив їх.

— Що вам треба? — спитав я.

Це був домовласник зі звісткою про моє виселення або щось таке. Він подав мені повістку, побачив, мабуть, у моїх руках щось дивне і поглянув мені в обличчя.

З хвилину він стояв, розкривши рота й вирячивши на мене очі, потім вигукнув щось незрозуміле, випустив із рук свічку і папірець й кинувся темним коридором до сходів.

Я замкнув двері і підійшов до дзеркала. Тепер я зрозумів, що сталося. Моє обличчя було біле мов крейда.

Це і справді було жахливо. Я не чекав таких страждань. Це була ніч страшного болю і млості. Я зціплював зуби; шкіра горіла, горіло все тіло, і я лежав непорушно, ніби мертвий. Тепер я зрозумів, чому так вила кішка, доки я не дав їй хлороформу. Добре, що я жив сам. Час від часу я ридав, стогнав, розмовляв сам із собою, але не здавався... Потім знепритомнів.

Прокинувся я ще поночі. Біль минув. Я подумав, що вбиваю себе, але вже було все одно. Ніколи не забуду того світанку і жаху, який охопив мене, коли я побачив, що руки мої немов зроблені з тьмяного скла. А потім руки почали тоншати, ставали прозорішими, і нарешті вдень я міг бачити крізь них безладдя у своїй кімнаті, хоч і заплющував прозорі повіки. Тіло моє робилося скляним, кістки й судини блякли і зникали. Останніми зникли білясті нерви. Я скреготів зубами, але витримав... Нарешті залишилися тільки змертвілі кінчики нігтів, бліді та білі, і брунаста пляма від якоїсь кислоти на пальцях.

Насилу я підвівся. Деякий час я був безпорадний, мов немовля, ступав ногами, яких сам не бачив. Я почувався кволим і зголоднів. Підійшов до дзеркала і глянув на ніщо... на ніщо, тільки був бляклий пігмент за сітківкою, блідіший за туман. Щоб побачити його, я спирався на стіл і притулявся до дзеркала лобом.

Неймовірним зусиллям я примусив себе підійти до апарата й закінчити процес.

Я заснув, прикривши очі від світла простирадлом, і близько полудня мене розбудив стукіт у двері. Я знову відчував у собі силу. Підвівшись, я прислухався і почув за дверима шепіт. Вскочив і якомога тихіше почав розбирати свій апарат на деталі й розкидати їх по кімнаті, щоб ніхто не міг догадатись, як його збудовано. У двері знову стукали, хтось кликав мене, спершу домовласник, потім іще чиїсь два голоси. Щоб виграти час, я щось відповідав. Мені потрапили до рук невидимі ганчірка та подушка. Я відчинив вікно і викинув їх на сусідній дах. Коли я відчиняв вікно, двері затріщали. Хтось намагався їх висадити, але засуви, що я пригвинтив кілька днів тому, не піддавалися.

Це і налякало мене, і розсердило. Тремтячи, збуджений, я метушився по кімнаті.

Склавши посеред підлоги непотрібний папір, солому і таке інше, я відкрутив газовий ріжок. У двері гупали. Я не міг знайти сірники. Я оскаженів і почав бити кулаками в стіну. Потім закрутив ріжок, виліз на ринву, тихо спустив позад себе раму і причаївся. Я був у цілковитій безпеці і невидимий, але мене трусило від гніву й нетерпіння. Я бачив, як розтрощили двері, як зламали засуви. Домовласник із двома своїми пасинками, дужими хлопцями років двадцяти трьох — двадцяти чотирьох, стали у дверному отворі. Позаду стояла стара, власниця кішки.

Можете уявити собі їхній подив, коли вони побачили, що кімната порожня. Один із хлопців відразу підбіг до вікна, відчинив і визирнув назовні. Очі йому вирячилися, нижня губа відвисла. Його обличчя було за фут від мого. Я насилу стримався, щоб не зацідити кулаком у його дурну пику.

Він дивився просто крізь мене. Так само дивились і інші.

Старий зазирнув під ліжко, потім у буфет, а потім вони засперечалися, мішаючи єврейську мову з жаргоном лондонських передмість, і зрештою дійшли висновку, що я не відповідав їм, що то їм здалося. Мій гнів змінився надзвичайним піднесенням, коли я, сидячи на ринві, стежив за ними (стара також увійшла до кімнати й озиралася підозріло, як кішка). Дарма вони намагалися розв’язати цю загадку.

Домовласник, наскільки я зрозумів, погоджувався зі старою, що я вівісектор. Сини його запевняли, що я електротехнік, і посилались на динамо-машину та випромінювачі. Усіх їх непокоїло, що я повернуся, хоча, як я з’ясував згодом, вони зачинили на засув вхідні двері. Стара теж зазирнула в буфет і під ліжко. Один із сусідів, вуличний крамар, який жив у кімнаті навпроти разом із різником, вийшов на сходи. Його покликали сюди і наговорили купу нісенітниць.

Я подумав, що коли моя апаратура потрапить до спостережливої освіченої людині, та багато чого зрозуміє. Тож я вліз у вікно, обминувши стару, вимкнув динамо-машину й потрощив апарати. Як же вони злякались! А поки вони силкувались якось пояснити цей погром, я тихо вислизнув з кімнати і спустився сходами.

Я чекав у вітальні, поки вони сходили вниз, обговорюючи та обмірковуючи цю пригоду, розчаровані, що не знайшли ніяких жахів, і непевні, чи законно повелися зі мною. Щойно вони зійшли на перший поверх, я взяв сірники і піднявся до себе. Я підпалив сміття, додавши до нього стільці й постіль, спрямував на вогонь газ за допомогою гумової трубки і...

— Ви підпалили будинок? — вигукнув Кемп.

— Так. Це був єдиний спосіб замести сліди. Та будинок, напевне, було застраховано... Я обережно відсунув засуви на вхідних дверях і вийшов на вулицю.

Я був невидимий і тільки починав усвідомлювати, які надзвичайні можливості переді мною відкривалися. У голові роїлися дивовижні й захопливі задуми, і тепер я міг їх здійснити.

Розділ XXI На Оксфорд-стрит

Коли я вперше спускався сходами, виникли труднощі: ходити й не бачити своїх ніг дуже нелегко. Двічі я спіткнувся. Братися за засув було теж дивно й незручно. А втім, якщо не дивитись униз, я йшов досить добре.

Настрій у мене був піднесений. Я почувався так, як почувався би зрячий у м’якому взутті та одягу, потрапивши в місто сліпців. Мені відчайдушно хотілося жартувати з людьми, дивувати їх, ляскати по спині, здирати капелюхи — втішатися своєю надзвичайною перевагою.

Але щойно я вийшов на Грейт-Портленд-стрит (моє житло розташовувалося поряд із великою універсальною крамницею на тій вулиці), щось задзвеніло і штовхнуло мене в спину.

Обернувшись, я побачив чоловіка, який ніс кошик сифонів з содовою водою й збентежено дивився на свою ношу. Удав був дуже болючий, але я розреготався, побачивши, як кумедно здивувався той чоловік. «У кошику ховається чорт», — сказав я і вихопив кошик. Чоловік не опирався, і я високо підняв кошика.

Але тут якийсь візник, що стояв біля шинку, підбіг до нас і, простягнувши руку до кошика, втрапив пальцями мені в вухо, чим завдав страшного болю. Я кинув кошика йому на голову.

Тільки почувши крики та тупотіння навколо себе і побачивши, що з крамниць вибігають люди, що зупиняються екіпажі, я зрозумів, що накоїв. Клянучи себе, я притулився спиною до вітрини й чекав нагоди втекти. Ще мить — і мене втягли б у натовп і виявили би.

Я штовхнув хлопця з різниці (добре, що він не обернувся й не побачив, що його штовхнуло ніщо!) і шмигонув за екіпаж. Не знаю, чим усе закінчилося. Я поквапом перейшов вулицю (на щастя, вона була порожня!) і, ледве розуміючи, де я, змішався з натовпом на Оксфорд-стрит. Мене охопив страх, що мене викриють.

Я намагався йти за натовпом, але за хвилину мені почали наступати на ноги. Тоді я пішов рівчаком, але босими ногами по ньому йти було боляче. Незабаром голобля якогось екіпажу вдарила мене під лопатку, а потім я мало не потрапив під колеса і дивом не наштовхнувся на дитячу коляску... Раптом я опинився за якимось екіпажем і пішов за ним. На щастя, він їхав повільно. Дрож проймав мене ще й від холоду. Був чудовий січневий день, а я йшов голий по дорозі, вкритій тоненьким, майже замерзлим брудом. Я навіть не усвідомлював іще, що хоч я і прозорий, та все ж відчуваю погоду.

Раптом мені прийшла ще одна думка. Я трохи підбіг і скочив в екіпаж. Тремтячи від холоду, переляканий, застуджений, з синцями на спині, я повільно поїхав по Оксфорд-стрит і по Тотенгем-Корт-роуд. Настрій мій був зовсім не такий, як десять хвилин тому, коли я виходив з дому. От тобі й невидимість! Мене непокоїло тільки одне: як виплутатися з халепи?

Ми повільно проїхали повз бібліотеку. Якась висока жінка з п’ятьма чи шістьма книжками в палітурках гукнула мій екіпаж.

Я ледве встиг вистрибнути, щоб не зіткнутися з нею, і мало не потрапив під колеса конки.

Я пішов до Блумсбері-сквер, щоб за Британським музеєм повернути і дістатись до менш людних вулиць.

Я страшенно змерз і аж схлипував, усвідомлюючи, яким незвичайним є моє становище.

На західному розі площі з фармацевтичної контори вибігло щеня і, нюхаючи землю, кинулося за мною.

Мені ніколи не спадало на думку, що ніс для собаки — те саме, що око для людини. Собака сприймає запах, люди сприймають зовнішній вигляд. Щеня загавкало та застрибало, виказуючи, що відчуває мою присутність. Озираючись, я перетнув Ґрейт-Расел-стрит, пробіг трохи по Монтегю-стрит і помітив, щодо мене наближається з гучною музикою, червоними курстками та прапором Армія порятунку.

Надії продертися крізь величезний натовп не було, а йти назад і загубитися в незнайомому районі було страшно. Я вмить вирішив, що робити, і вибіг на сходи будинку навпроти музею, щоб перечекати. На щастя, почувши оркестр, щеня спинилося, повагалося й пішло геть.

Натовп наближався. Гімн, який співали ці люди, здався мені іронічним: «Чи побачимо колись його обличчя?» Мені здавалося, що кінця цій юрбі не буде. Барабан гучно бив, і я не відразу помітив двох хлопчаків, які спинились недалеко від мене.

— Дивись, — вражено сказав один.

— Що? — спитав другий.

— Сліди... босої ноги... ніби хтось ішов по багнюці.

Широко розплющивши очі, вони дивилися на брудні сліди від моїх ніг на побілених сходинках. Перехожі штовхали хлопчаків, але вони були надто цікаві.

Барабан бив. «Чи побачимо колись його обличчя...»

— Хтось, мабуть, піднімався босоніж, — промовив хлопчик. — І не повернувся... і з ноги в нього текла кров.

Натовп уже майже пройшов.

— Дивись! — здивовано гукнув хлопчак і показав на мої ступні.

Я відразу побачив, що бруд обмалював контури моїх ніг. На мить я остовпів.

— Дивина! — промовив інший хлопчик. — Ну й дивина! Наче привид!

Повагавшись, він підійшов до мене, простягаючи руку. Я бачив, що зупинився якийсь чоловік, потім якась дівчина. Ще мить — і хлопчак торкнувся б мене. Я відразу зрозумів, що робити, і, ступивши крок, — хлопець з криком відсахнувся, — перестрибнув на ґанок сусіднього будинку. Але другий хлопчик помітив мій рух, і, отямившись перш ніж я встиг спуститись, закричав, що ноги перестрибнули огорожу.

Усі кинулись туди і побачили нові сліди на нижніх сходинках і на бруку.

— Що сталося?

— Ноги! Ноги!

Усі, хто був на вулиці, окрім кількох моїх переслідувачів, ішли за Армією порятунку, і людський потік заважав і їм теж. Звідусіль чулися приголомшені вигуки і запитання. Я, зваливши якогось хлопця, побіг по Расел-сквер, а шестеро чи семеро перехожих бігли за мною. Добре, що їм було ніколи щось комусь пояснювати, а то б за мною погнався весь натовп.

Я двічі оббіг площу, тричі перетнув дорогу... Слідів я вже не залишав, бо ноги мої висохли. Нарешті я зупинився, витер ступні і відтепер був у безпеці. Останнє, що я бачив: як це чоловік двадцять вражено і збентежено дивляться, як висихає мій слід — ніби людський слід для закинутого на острів Робінзона Крузо.

Бігаючи, я трохи зігрівся, і було вже не так прикро тинятися лабіринтом вулиць. Спина мені змерзла, під вухом боліло від візникового удару, шия була подряпана. Ноги гули, а одну я порізав, тож іще й кульгав.

Назустріч ішов якийсь сліпець, але я вчасно помітив його і відскочив, побоюючись, що він мене відчує. Раз чи два я випадково наштовхувався на перехожих, і ті зупинялися, не розуміючи, звідки чується лайка. А потім я відчув на обличчі щось м’яке — то падав сніг.

Застуджений, я іноді чхав. Кожен собака, який обнюхував мені ноги, викликав у моїй душі невимовний жах.

Десь сталася пожежа, і мені назустріч із криками побігли діти й дорослі. Бігли вони в напрямку мого будинку, і я побачив над дахами, над телефонним дротом стовп чорного диму. Горіло моє житло, у цьому я був впевнений. Горів мій одяг, мої інструменти, все, окрім трьох книг із нотатками та чекової книжки, які чекали на мене на Грейт-Портленд-стрит. Горіло все! Я сам спалив свої кораблі! Палало все...

Невидимець замислився.

Кемп нервово дивився у вікно.

— А що було далі? — спитав він.

Розділ XXII В універсальній крамниці

— Отже, моє нове життя почалося в січні, разом із завірюхою. Вкритий снігом, я був би видимий... Я стомився, змерз, усе тіло мені боліло, я був страшенно нещасний і ще навіть не впевнений у своїй невидимості. У мене не було житла, не було засобів до існування, не було жодної душі, на яку я міг би покластися.

Поділитися своєю таємницею — означало б утратити все, стати просто дивовижею. А втім, я майже вирішив підійти до когось і здатись на людське милосердя, хоч і добре знав, яку жорстокість це викличе. Проте на вулиці було не до роздумів.

Я хотів тільки одного: сховатися відсвіту, вкритися й зігрітись. До того я не міг нічого планувати і ні про що думати. Але навіть для мене, невидимця, лондонські будинки були зачинені, замкнені й неприступні.

Єдине, що я ясно відчував: холод, безпритульність і страждання. Я був сам посеред зимової завірюхи, посеред зимової ночі.

Раптом виникла чудова ідея. Я повернув на одну з вулиць між Гауер-стрит і Тотенгем-Корт-роуд та опинився біля «Омніуму», величезної крамниці, де можна купити все: м’ясо, білизну, одяг, меблі, картини. Це скоріше кілька крамниць, а не одна. Я сподівався, що двері відчинені, але ні. На щастя, до крамниці під’їхав екіпаж, і швейцар у формі, з написом «Омніум» на капелюсі, широко розчинив двері. Я проскочив усередину і, проминувши перший відділ, де продають стрічки, шкарпетки та рукавички, опинився в більшому відділі, з кошиками та плетеними меблями.

Там постійно були люди, і я не почувався в безпеці, тому почав ходити крамницею, поки не натрапив на верхньому поверсі на відділ із великою кількістю ліжок. Я забрався туди і знайшов притулок серед купи згорнутих матраців. Було тепло, горіло світло, і я вирішив ховатися, поки не крамницю не замкнуть, а сам не відводив очей від продавців і покупців. Я сподівався знайти їжу й одяг, оглянути крамницю і, може, поспати на якомусь ліжку. Я хотів, діставши одяг, надати собі вигляду хоч і закутаної, але не надто підозрілої людини, добути грошей, одержати на пошті свої книги, винайняти квартиру і тоді вже зважувати, як краще скористатися з переваг, що, на мою думку, давала невидимість.

Не більше ніж за годину почали опускати штори, останніх відвідувачів проводжали до виходу. Гурт жвавих молодих людей заходився прибирати розкиданий по прилавках крам. Щойно народу поменшало, я покинув свій притулок і обережно пройшов до центральних відділів. Дивно було, як швидко ці хлопці й дівчата прибрали все, що показували покупцям удень. Усі ящики, тканини, мережива, коробки з ласощами, різні речі — все прибрали, згорнули, склали, вкрили, як чохлами, якоюсь тканиною, подібною до мішковини. Усі стільці поставили догори ніжками на прилавки й звільнили підлогу. Закінчивши, хлопці та дівчата заквапились до виходу, і вигляду них був такий радісний, якого я у продавців досі не помічав. Потім з’явилися підлітки з відрами і щітками й почали притрушувати підлогу тирсою. Я мусив ухилятися від них, але тирса все ж таки потрапила мені на ноги. Я пішов блукати по темних спорожнілих відділах і ще певний час чув, як вони працюють. Урешті-решт зовнішні двері грюкнули, зачиняючись, і запала тиша. Я залишився сам у лабіринті відділів, коридорів, кімнат. Було так тихо, що, підійшовши до вхідних дверей, я навіть чув кроки перехожих.

Я пішов до шкарпеток і рукавичок. Було дуже темно, і я довго шукав сірники, нарешті знайшов у шухляді маленької конторки. Треба було ще дістати свічку. Довелося стягати чохли та ритись у купі ящиків та коробок, та я знайшов те, що шукав. На тому ящику був напис: «Шерстяні панталони і куфайки». Я взяв шкарпетки і грубий шарф, зійшов у відділ готового одягу і взяв штани, куртку, пальто і крислатий капелюх на зразок тих, що носять священики.

Я знову почувався людиною і міг думати про їжу.

Нагорі я знайшов холодні страви. У горнятку залишилась кава. Я запалив газ, розігрів її і в цілому влаштувався непогано. Далі намагався знайти ковдру, але не зміг і прикрився купою пуховиків, знайшов шоколаді і цукати, — більше, ніж потребував, — і кілька пляшок бургундського вина. Поруч був відділ іграшок, і мені спала чудова думка. Я знайшов кілька картонних носів і подумав про темні окуляри. Але в «Омніумі» не було відділу оптики. Ніс, звичайно, завдавав мені клопоту, я навіть думав пофарбувати його. Але ця знахідка наштовхнула мене на думку про перуки й маски. Зрештою я заснув у купі пуховиків, і було дуже тепло й зручно.

Ще ніколи я не почувався так добре, як того вечора. Ніякі тривожні думки, ніякі клопоти мене не мучили. Я сподівався, що вранці непомітно вислизну з крамниці, вдягнувшись і закутавши обличчя шарфом, куплю за вкрадені гроші окуляри і таким чином завершу перевдягнення. Я поринув у сон, мені ввижалися усі неймовірні події останніх днів. Мені наснився домовласник, що галасував у квартирі; наснилися його сини; наснилося зморшкувате обличчя старої, вона приходила питати про кішку. Я знову почувався дивно: знову клапоть тканини ставав невидимим, а потім перед очима постала батькова могила, а старий застуджений священик бурмотів: «Порох єси й на порох обернешся».

«І ти», — сказав хтось, і мене потягли до ями. Я пручався, кричав до присутніх, але вони немов закам’яніли, а старий священик усе бурмотів свої молитви, перериваючись тільки на чхання. Я зрозумів, що мене ніхто не бачить і не чує і що я в руках могутніх сил. Я боровся, але марно, мене кинули в яму, труна загрузла, коли я впав на неї, потім мене почали засипати. Ніхто не звертав на мене уваги, ніхто не знав, що я тут. Я щосили пручався і нарешті прокинувся.

Займався блідий світанок, сіре світло заливало кімнату. Я підвівся і спершу не міг зрозуміти, що це за приміщення з прилавками і купами тканин, ковдр, подушок.

Коли я почав приходити до тями, почулась розмова.

У сусідньому відділі, де вже підняли штори і світла було більше, я побачив двох чоловіків. Вони наближалися до мене. Я схопився на рівні, думаючи, куди втекти, і чоловіки почули мене.

Звичайно, вони могли бачити тільки якусь невиразну постать, що швидко віддалялась від них.

— Хто там? — закричав один.

— Стій! — закричав другий.

Я повернув за ріг і наштовхнувся на хлопця років п’ятнадцяти. Він закричав (я ж бо був без обличчя!), я звалив його з ніг, промчав повз нього, повернув убік і сховався під прилавком. За секунду я почув біганину й голоси. Кричали, що треба замкнути двері. Питали, що сталося. Давали поради, як спіймати мене.

Я лежав на підлозі, зовсім розгублений зі страху. Хоч як дивно, мені не спадало на думку скинути одяг. Я вже вирішив вийти одягнений, і це вже обумовлювало мої вчинки.

Раптом почувся крик:

— Ось він!

Я зірвався на рівні, схопив стілець, жбурнув його в голову тому, хто побачив мене, наштовхнувся на когось за рогом, щосили штовхнув його і кинувся сходами вгору. Але мій супротивник утримався на ногах і погнався за мною. На верхньому майданчику була купа розмальованого посуду... знаєте... Вази... Тож на верхньому майданчику я зупинився, обернувся, вхопив одну вазу і розтрощив її об голову найближчого переслідувача. Купа ваз завалилася, і я чув, як люди кричали й бігали. Я кинувся в буфетну; там був чоловіку білому, мабуть, кухар, який теж погнався за мною. В розпачі я повернув за ріг іще раз і опинився серед ламп і залізних виробів. Я скочив за прилавок, і тільки-но підбіг кухар, який був на чолі погоні, я пожбурив у нього лампу. Він упав на підлогу, а я за прилавком почав якомога швидше скидати одяг. Пальто, куртка, штани, черевики — це все легко, а от светр прилип до тіла, неначе друга шкіра. Я чув, як біжать люди; кухар лежав по той бік прилавка непритомний, а може, просто переляканий, і я знову побіг...

— Сюди, полісмене! — почув я.

Я знову опинився у меблевому відділі, в кінці цілої низки шаф. Я сховався між ними, ліг на підлогу і, звиваючись, як вугор, скинув светр і все інше. Коли з-за рогу вибіг полісмен із продавцями, я знову був вільною людиною, хоча задихався і тремтів зі страху. Вони кинулись на жилетку й кальсони, схопили штани.

— Він скидає крадене, — сказав один із продавців. — Він десь тут.

Але знайти мене вони все ж таки не змогли.

Деякий час я дивився, як вони шукають мене, і кляв долю, бо втратив одяг. Тоді пішов у буфетну, випив молока і сів біля каміна, щоб усе обміркувати.

Невдовзі прийшли двоє служників, обговорюючи цю пригоду. Звісно, думали вони дурниці. Я послухав оповідь про шкоду, яку я заподіяв (це було перебільшення) і припущення про те, куди я зник.

Я знову замислився. Винести щось звідси після такого було неможливо. Я зійшов униз, на склад, подивитися, чи не можна щось запакувати й вислати поштою, але не зрозумів їхньої системи. Близько одинадцятої години, побачивши, що сніг розтанув і потеплішало, я, втративши надію розжитися тут чимось, вийшов на вулицю. Я був мало не в розпуці й не мав планів на майбутнє.

Розділ XXIII На Друрі-лейн

— Отже, — сказав Невидимець, — ви тепер розумієте недоліки мого стану. Я не мав ні житла, ні одягу. Якби я одягнувся, я би втратив усі переваги, перетворився б на щось дивне і потворне. Я мусив голодувати, бо якби почав їсти, тобто наповнювати себе непрозорою матерією, то знову став би видимим.

— Я не подумав про це, — промовив Кемп.

— І я теж. Сніг указав мені й на інші небезпеки. Якщо я потрапляв під сніг, то не міг ходити, оскільки відразу ж ставав видимим. Дощ робив з мене водяний контур, якийсь блискучий обрис людської постаті, бульбашку. А у тумані я скидався на ще невиразнішу мерехтливу бульбашку. Крім того, ходячи по вулицях, та ще й при нашій лондонській погоді, я збирав би на собі бруд, сажу та пил. Я не знав, коли б став видимим, але розумів, що довго чекати не доведеться.

— Не в Лондоні, в усякому разі.

— Я пішов до району поблизу Грейт-Портленд-стрит і опинився на тій вулиці, де жив раніше. Перед будинком, який я спалив, стояв натовп, і руїни ще диміли, тому далі я не пішов. Мені був потрібен одяг. У вітрині однієї з крамничок, у яких продають усілякі дрібниці: газети, солодощі, іграшки, канцелярське приладдя, ялинкові прикраси, — я побачив цілу колекцію масок та носів, і в мене майнула та сама думка, що й напередодні у відділі іграшок в «Омніумі». Я вирушив до глухих вулиць на північ од Оренда, де, як я пам’ятав, є крамниці театральних костюмів.

День був холодний, дув пронизливий північний вітер. Я йшов швидко, щоб на мене не наскочив хтось іззаду. Кожне перехрестя було небезпечним, за кожним переходом я мусив пильно стежити. На розі Бердфорд-стрит один чоловік, коли я намагався обійти його, несподівано повернув назад і штовхнув мене на землю, майже під колеса екіпажа. Візники вирішили, що в нього запаморочилося в голові. Я був так вражений, що пішов на ринок Ковент-Гарден і присів у закутку біля лотка з фіалками, ледве переводячи подих. Але я мусив іти далі, оскільки застудився і боявся, що чхання приверне до мене увагу й викриє мене.

Нарешті я знайшов те, що було потрібно, — маленьку брудну крамничку у провулку поблизу Друрі-лейн. У вітрині я побачив багато театральних костюмів, перук, туфель, фальшивих коштовностей, фотографій. Крамничка була старомодна, низька і темна. Вона розташовувалася на першому поверсі кількаповерхового будинку. Я не побачив нікого й увійшов до крамниці.

Коли я відчиняв двері, задзвенів дзвоник. Я залишив двері відчиненими, а сам сховався в кутку за великим дзеркалом. Хвилину чи дві ніхто не з’являвся. Потім я почув важку ходу, і до крамниці зайшов якийсь чоловік.

Я мав план, який полягав у тому, щоб піднятися нагору, сховатися там і, дочекавшись слушної нагоди, знайти підхожу перуку, маску, окуляри та костюм і вийти між люди у більш-менш пристойному, хоча й трохи дивному вигляді. Якби я побачив гроші, то вкрав би і їх.

Чоловік, що ввійшов у крамницю, був малий на зріст, худий, згорблений, похмурий, з довгими руками і короткими кривими ногами. Очевидно, мій прихід перервав його трапезу. Він очікувально оглянув крамницю. Побачивши, що нікого немає, він здивувався, а потім розізлився. «Бісові хлопці!» — вилаявся він і вийшов на вулицю. Повернувшись, він сердито причинив двері ногою і, бурмочучи, подався до свого житла.

Я пішов був за ним, але на звук мого руху він зупинився як укопаний. Я був вражений тим, який гострий у нього слух. Він зачинив двері будинку просто перед моїм носом.

Я сумнівався. Раптом його кроки почулися знову, і двері знову відчинилися. Він іще раз із підозрою оглянув крамницю. Потім, бурмочучи, подивився за прилавком, в одному кутку, потім у другому, а потім зупинився вагаючись. Двері до будинку він залишив відчиненими, і я прослизнув до кімнати.

Кімната була бідна, дивна, на підлозі валялася ціла купа масок. На столі холонув його запізнілий сніданок, — і знаєте, Кемпе, мене дуже дратував запах кави і те, що я змушений був дивитись, як він снідає. А його манера їсти виводила мене з себе.

У кімнатці було троє дверей, одні нагору, інші — вниз, але всі були зачинені. Я не міг вийти з кімнати, поки він був там, не міг навіть поворухнутися, оскільки вже усвідомив, який він чутливий, а протяг дув мені в спину так, що я двічі мало не чхнув.

Відчуття мої були цікаві, але я зголоднів, і мене охопила лють ще до того, як він доїв. Нарешті він поставив свій жалюгідний посуд на чорну олов’яну тацю, де спершу стояв чайник, і, змівши з забрудненої гірчицею скатертини крихти, рушив до виходу. Ноша не дозволила йому зачинити за собою двері, а він би обов’язково зачинив їх, бо я ще ніколи не бачив людини, яка б так ретельно зачиняла двері. Я пройшов за ним у брудну кухню в підвалі. Я мав задоволення бачити, як він миє посуд, а потім зрозумів, що робити тут нічого, а мої босі ноги мерзнуть на кам’яній підлозі, я знову піднявся нагору й сів у крісло навпроти каміна. Вогонь ледве горів, і я, не подумавши, підкинув трохи вугілля в камін. На звук відразу ж повернувся господар, обдивився всю кімнату і мало не доторкнувся до мене. Але, здавалося, оглядом він залишився незадоволений і, перш ніж вийти, ще раз пробіг очима по кімнаті.

Я сидів у вітальні, здавалося, цілу вічність. Нарешті він пройшов і відчинив двері нагору. Крадькома я пішов за ним.

На сходах він несподівано спинився, і я мало не налетів на нього. Він обернувся і прислухався, дивлячись мені просто в обличчя.

— Присягаюся... — промовив він.

Довгою волосатою рукою він смикав себе за нижню губу, очі його бігали то вгору, то вниз по сходах. Потім він буркнув щось і рушив далі.

Його долоня вже лежала на ручці дверей, але він знову зупинився зі спантеличеним і гнівним виразом на обличчі. Вочевидь, у нього був надзвичайно гострий слух і він чув навіть мої тихі рухи.

— Ну, якщо тут хтось є!.. — вилаявся він і, не закінчивши погрози, сунув руку в кишеню. Не знайшовши там нічого, він, спотикаючись, зійшов униз, а я сів на верхній сходинці, чекаючи на нього.

Він повернувся, досі бурмочучи, відчинив двері до кімнати і, перш ніж я встиг увійти, зачинив їх перед самим моїм носом.

Я вирішив обстежити будинок і витратив на це певний час, бо рухатись треба було якомога тихше. Будинок був старий, і в ньому було так вогко, що шпалери в мансарді повідставали від стін. Крім того, в ньому було повно пацюків.

Більшість дверних ручок поверталися туго, і я боявся сильно натискати на них. В одніх кімнатах зовсім не було меблів, а інші були закидані всіляким театральним мотлохом, купленим, судячи з його вигляду, з других рук. У якійсь кімнаті я знайшов купу старого одягу. Я так захопився його розбиранням, що знову забув про гострий слух господаря. Тільки почувши, як хтось крадькома наближається до мене, я підвів голову, і саме вчасно.

Господар пильно вдивлявся в перетрушену купу одягу, а в руці тримав старомодний револьвер.

Я завмер на місці, поки він, розкривши рот, підозріло роздивлявся довкола.

— То, мабуть, вони, — тихо сказав він. — Чорти б їх забрали.

Він обережно зачинив двері і відразу ж замкнув їх на ключ. Кроки його віддалилися. Я зрозумів, що мене замкнено в кімнаті, і не знав, що робити.

Я пройшов від дверей до вікна й назад і збентежено спинився. Я знову розізлився, але вирішив-таки переглянути одяг і стягнув з верхньої полиці якийсь клунок. Господар повернувся знову, причому з іще похмурішим виглядом. Цього разу він таки доторкнувся до мене і, вкрай вражений, відскочив назад і зупинився посеред кімнати.

Потім він трохи заспокоївся. «Пацюки», — сказав він напівголоса, приклавши пальці до губ, бо, очевидно, трохи боявся. Я тихенько вийшов з кімнати, але піді мною рипнула підлога. Тоді господар із револьвером у руці почав ходити по всьому будинку, замикати всі двері, а ключі клав у кишеню. Коли я зрозумів, чого він прагне, мене охопив гнів, і я насилу стримав себе. Я вже знав, що він сам у будинку, і при першій же нагоді трохи згодом стукнув його по голові.

— По голові? — спитав Кемп.

— Так, по голові! Коли він спускався вниз. Ударив табуреткою, що стояла на сходовому майданчику. Він покотився, наче мішок зі старими чобітьми.

— Ну, знаєте!.. Елементарні норми людяності...

— Все це дуже добре для звичайних людей! Але ж я мусив перевдягнутися і вийти з будинку так, щоб мене ніхто не бачив. Нічого іншого я не вигадав. А потім заткнув господареві рот жилеткою і зав’язав його у простирадло.

— У простирадло?

— Так, зробив з нього клунок. Чудово допомогло налякати ідіота і примусити замовкнути! Бо вилізти звідти чи навіть висунути голову було б нелегко. Кемпе, не дивіться на мене, як на вбивцю. У нього був револьвер! Якби він хоч раз побачив мене, він міг би розповісти...

— І все-таки, — сказав Кемп, — в Англії, зараз... Він був у себе вдома, а ви... ви крали.

— Крав? До біса! Ви ще назвете мене злодієм! Кемпе, ви ж не такий дурний, щоб співати цих пісень. Ви ж розумієте моє становище?!

— Я розумію і його становище також, — відповів Кемп.

Невидимець підскочив.

— Що ви хочете сказати?

Кемп стримався, хоча обличчя його посуворішало.

— Я вважаю, — відповів він, — я вважаю, що так і мало бути. Ваше становище було складним. Проте...

— Звичайно, складним! Він мене розізлив, поки бігав за мною по всьому будинку з револьвером та без кінця замикав двері! Я був у розпачі. Ви ж не засуджуєте мене, Кемпе? Правда?

— Я ніколи нікого не засуджую, — відповів Кемп. — Це немодно. І що ж ви вчинили потім?

— Я зголоднів. Внизу я знайшов хлібину і трохи поганого сиру; цього було досить, щоб утамувати голод. Тоді я випив коньяку з водою і, пройшовши повз свій імпровізований клунок, повернувся до кімнати, де лежав старий одяг. На вікні, що виходило на вулицю, висіла брудна мережана фіранка. Я визирнув у вікно.

День стояв ясний, а надто коли виглядати з похмурого темного будинку, де я перебував. На вулиці був жвавий рух — візки з фруктами, екіпаж, віз із ящиками, візок торговця рибою... Коли я обернувся до тьмяної кімнати, у мене аж кольорові плями попливли перед очима. Я був уже не такий збуджений і почав усвідомлювати своє становище.

У кімнаті пахло бензином — мабуть, тут чистили одяг.

Я ретельно оглянув будинок і дійшов висновку, що господар живе сам. Цікавий він був тип! Все, що могло мені згодитись, я позносив у кімнату, де був у нього склад одягу, і тоді вже заходився розважливо вибирати. Я знайшов валізу, яка могла стати мені в пригоді, трохи пудри, рум’ян і липучого пластиру.

Спершу я хотів напудрити та нарум’янити обличчя і все, що залишалось на видноті. Але щоб змити грим і стати невидимим знову, знадобився б скипидар, іще дещо і доволі багато часу. Зрештою я вибрав ніс — трохи кумедний, але не більше, ніж носи в багатьох із нас, — сині окуляри, сивуваті бакенбарди й перуку. Білизни я не знайшов, але її можна було купити потім; тимчасово я надягнув плащ і білий кашеміровий шарф. Не знайшов я і шкарпеток, довелося задовольнитися господаревими черевиками, хоча вони й були на мене завеликі. У касі крамниці лежали три соверени й шилінгів тридцять срібла, а в шафі я знайшов вісім фунтів золотом.

Отже, я міг вирушати.

Але я знову завагався. Чи дійсно мій вигляд пристойний? Я пильно оглянув себе у маленькому дзеркальці, намагаючись знайти якийсь ґандж, але все ніби було гаразд. Вигляд, звичайно, я мав кумедний і скидався на жебрака, проте є ж на світі і такі люди.

Я прихопив із собою дзеркальце, зійшов униз, почуваючись уже більш впевнено, опустив штори і ще раз оглянув себе в трюмо. Кілька хвилин я набирався духу, а тоді відчинив двері й вийшов на вулицю, залишивши господаря самотужки вибиратись із простирадла.

Я звернув в один бік, другий, третій і незабаром був уже далеко від крамниці. Ніхто, здавалось, не придивлявся до мене. Останні труднощі наче було подолано.

Невидимець замовк.

— Вам було байдуже, що сталося з господарем? — запитав Кемп.

— Я не знаю, що з ним сталося. Мабуть, вибрався. Вузли, щоправда, я зав’язав міцні.

Він замовк, підвівся і підійшов до вікна.

— А що трапилося, коли ви вийшли на Стренд?

— О, я відчув розчарування! Я гадав, що неприємності минулися, що тепер я можу робити все, що схочу, аби тільки не викривати своєї таємниці. Так я вважав. Наслідки моїх вчинків мене не обходили: хоч би що я зробив, досить було мені скинути одяг, і мене б ніхто не побачив. Затримати мене не міг ніхто, гроші я міг брати де завгодно. Я вирішив влаштувати собі свято, а тоді зняти кімнату в готелі і придбати нове майно. Я до смішного вірив у своє щастя... Тепер просто ніяково, коли думаю, який я був осел. Я зайшов у ресторан і замовив полуденок, та раптом мені спало на думку, що я не можу їсти, не відкриваючи обличчя! Я таки зробив замовлення, але сказав офіціантові, що зараз повернуся, і в розпачі вийшов з ресторану. Не знаю, чи доводилось вам коли-небудь так розчаруватися...

— Так — ні, — відповів Кемп. — Але уявити ваші почуття я можу.

— Я був ладен повбивати тих ідіотів! Я був знесилений від голоду... Нарешті я зайшов до іншого ресторану і замовив кімнату, пославшись на те, що в мене спотворене обличчя. На мене подивилися з цікавістю, але, звичайно, їм не було до цього діла, і я зміг поїсти. Їжа була не дуже добра, але я лишився задоволений. Поївши, я запалив сигару і став думати, що робити. А надворі буяла завірюха.

Що більше я думав, то ясніше розумів, яке безглуздя — бути невидимим у людному цивілізованому місті з вогким і холодним кліматом. Коли я планував свій експеримент, мені ввижалися тисячі переваг, і жодна з них не втілилася в життя. Я думав про все, чого тільки може побажати людина. Невидимість і справді давала змогу це все здобути, але ж не давала змоги з цього скористатися. Честолюбство? Який сенс у високому званні, коли тебе ніхто навіть не побачить? Кохання? Який сенс у прихильності жінки, якщо вона обов’язково виявиться Далілою? Мене не ваблять ні політика, ні слава, ні філантропія, ні спорт. Що ж залишалось? Заради чого я обернувся на цю закутану й забинтовану пародію на людину?!

Він замовк, погляд його блукав поза вікном.

— А як ви опинилися в Айпінґу? — спитав Кемп, боячись, щоб гість не урвав своєї роповіді.

— Я поїхав туди працювати. У мене жевріла надія... Я і тепер думаю про це... Про те, щоби повернутися назад, до свого колишнього вигляду... Коли я захочу, коли я зроблю все, що хотів зробити невидимим. Ось про це я й хотів би розповісти вам.

— Ви відразу поїхали до Айпінґа?

— Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх нотаток, чекову книжку, купити білизну й замовити деякі хімікалії, щоб мати змогу досягти своєї мети... Розрахунки я покажу вам, щойно дістану книжки. Отже, я поїхав. Я досі згадую ту завірюху і мороку з моїм носом — треба ж було берегти його, щоб він не змокав!

— А позавчора, — перебив Кемп, — коли вас викрили, ви трохи... Судячи з газет...

— Так, трохи... Може, я вбив того дурного констебля?

— Ні, він ніби одужує.

— Його щастя... Мені направду урвався терпець. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а крамар?

— Ніхто не помирає, — відповів Кемп.

— Про бродягу я цього ще не скажу, — зі злостивою посмішкою зауважив Невидимець. — Такі люди, як ви, Кемпе, навіть не уявляють, що таке гнів! Працювати протягом років, планувати, обдумувати — і раптом наштовхнутися на якогось ідіота... Дурні всіх гатунків, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так піде й далі, я оскаженію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.

Розділ XXIV План не вдався

— А що ми робитимемо зараз? — спитав Кемп, скоса поглядаючи у вікно.

Він присунувся ближче до гостя, щоб той не міг побачити трьох чоловіків, які підіймалися на пагорб — надто повільно, як здавалось Кемпові.

— Що ви збирались робити? У вас була мета?

— Я хотів утекти з країни, але побачив вас і передумав. Тепер спека, мені легше залишатись невидимим, тож я думав податись кудись на південь. Мою таємницю викрито, і всі шукатимуть закутану людину в масці. Це складно, але я хотів би вирушити за кордон — звідси йдуть пароплави до Франції, а звідти я б дістався залізницею до Іспанії чи Алжиру. То було б уже не складно. Там завжди можна бути невидимим і, значить, жити... і працювати. Бродягу я використовував би як скриню з грошима, як носія багажу, доки не знайшов би способу пересилати те й те поштою.

— Зрозуміло...

— Ця тварюка вирішила пограбувати мене! Цей бродяга сховав мої книги, Кемпе! Сховав книги! О, якби я впіймав його!

— Краще було б спершу забрати книги.

— Але де ж він? Ви знаєте, де він?

— Він у міській поліції. І на своє власне прохання замкнений на ключ у найнадійнішій камері.

— Мерзотник! — вигукнув Невидимець.

— Це затримує виконання ваших планів.

— Ми повинні дістати книги. Ці книги для мене — питання життя або смерті.

— Звичайно, — погодився Кемп, який тривожно прислухався, чи не чути надворі кроків. — Звичайно, ми повинні дістати книги. Це буде не складно, якщо він не знатиме, наскільки вони для вас важливі.

— Так, — відповів Невидимець і замислився.

Кемп не міг придумати, як продовжити розмову, коли Невидимець заговорив знову:

— Те, що я потрапив до вас, Кемпе, змінило всі мої плани. Ви можете зрозуміти мене. У нас іще багато можливостей, неймовірних можливостей — хоча сталося те, що сталося, хоча відбувся такий розголос, хоча я втратив свої книги... Ви ж нікому не говорили, що я тут? — раптом спитав він.

Кемп завагався.

— Я ж обіцяв, — сказав він.

— Нікому? — спитав Ґриффін.

— Жодній людині.

— Ага! Тоді...

Невидимець підвівся і став походжати по кабінету.

— Я помилився, Кемпе, я припустився величезної помилки, взявшись до такої справи сам. Я намарно витрачаю сили, час, нагоди! Дивовижно, як мало може зробити людина, коли вона сама. Щось вкрасти, когось поранити... І все... Кемпе, мені потрібен притулок, мені потрібен помічник. Мені треба їсти, пити, спати і при цьому влаштуватися так, щоб не викликати ні в кого підозри. Мені потрібен спільник, Кемпе. Тисячі можливостей відкриваються, коли в тебе є спільник, коли ти маєш їжу та відпочинок. Досі я йшов навмання. Розгляньмо, які можливості і які складнощі дає невидимість. Підслуховування і подібні речі — пусте... Красти можна, але цього мало. До того ж якщо мене спіймають, то легко ув’язнять. Проте спіймати мене складно! Невидимість допомагає, тільки коли ти тікаєш або коли підкрадаєшся. А ще — особливо — коли вбиваєш. Я можу легко обійти навіть найкраще озброєну людину, я можу вибрати найвразливіше її місце, я можу вдарити найвлучніше, сховатися якнайліпше, втекти, якщо треба...

Кемп погладив вуса.

Чи хтось іде внизу, чи йому здається?

— Ми мусимо вбивати, Кемпе.

— Ми мусимо вбивати... — повторив Кемп. — Я слухаю вас, Ґриффіне, але не згоден із вами, запам’ятайте це. Навіщо нам вбивати?

— Я маю на увазі: вбивати не з примхи, а розумно. От у чому річ. І ми, і вони знаємо, що існує невидима людина, і ця невидима людина мусить установити царство терору. Так, так, Кемпе! Безумовно, ви вражені... Але це саме те, чого я прагну! Царство терору! Невидима людина повинна заволодіти якимось містом, та хоч би вашим Бердоком, тероризувати його і підкорити. Невидима людина видаватиме накази, наприклад підсовуючи шматки паперу під двері, чи в будь-який інший з тисяч можливих способів. Усі, хто не скориться невидимій людині, загинуть. Усі, хто захищатиме їх, загинуть також.

— Гм! — буркнув Кемп, прислухаючись: до нього долинув звук дверей, що відчинялися; при тому він вдавав, що уважно слухає Невидимця. — Здається, Ґриффіне, вашому спільникові не позаздриш.

— Ніхто не знатиме, що він — мій спільник, — заперечив Ґриффін. — Тс! Що там таке?

— Нічого, — заспокоїв Кемп і раптом заговорив голосніше і швидше. — Я не згоден з вами, Ґриффіне! Не згоден, прошу зрозуміти мене! Навіщо боротися з людством? Як ви сподіваєтеся здобути щастя? Не усамітнюйтеся, опублікуйте результати своїх досліджень. Віддайте їх людям або батьківщині. Подумайте, що ви можете зробити, маючи мільйон помічників.

— Хтось підіймається по сходах, — перебив Невидимець.

— Це неможливо, — відповів Кемп.

— Дайте поглянути, — сказав Невидимець, простягнув руку вперед і рушив до дверей.

Далі все відбувалося дуже швидко.

Мить Кемп вагався, а потім кинувся на Невидимця.

Той, здригнувшись, зупинився.

— Зрадник! — скрикнув він, і халат його розстебнувся.

Невидимець сів і почав роздягатися.

Кемп поспіхом зробив кілька кроків до дверей, і Невидимець відразу ж з криком зірвався на ноги — але ніг уже не було видно.

Кемп навстіж розчинив двері. На сходах чулися кваплива хода і голоси.

Кемп швидко відіпхнув Невидимця і вистрибнув за двері. Ключа заздалегідь було встромлено ззовні. Ще секунда — і Ґриффін був би замкнений у кабінеті, якби не дрібниця... Ключ у замкову шпарину вранці встромили похапцем, і, коли Кемп грюкнув дверима, він упав на килим...

Кемп сполотнів.

Він силкувався двома руками втримати двері. За кілька секунд вони прочинилися дюймів на шість, але йому пощастило, і він зачинив їх знову. Потім двері розчинились уже на фут, і в отвір почав протискуватися халат.

Невидимі пальці схопили Кемпа за горло, і, захищаючись, він мусив випустити ручку. Його відсунули назад, підставили ногу й кинули на сходовий майданчик. Халат накрив його.

Полковник Едей, начальник поліції, якому написав Кемп, піднявся вже до середини сходів. Він жахнувся, побачивши, як на майданчику зненацька з’явився Кемп, переслідуваний порожнім халатом, що висів у повітрі. Він бачив, як Кемп упав і намагався підвестись. Він бачив, як Кемп підвівся, кинувся вперед і знову впав.

Раптом щось сильно штовхнуло його. Штовхнуло ніщо!

Чиїсь пальці схопили полковника за горло, чиєсь коліно вперлося в живіт...

На Едея наче навалився якийсь тягар, і полковник покотився сходами. Потім невидима нога наступила йому на шию.

Потім чиїсь босі ноги промчали донизу...

Полковник чув, як у передпокої скрикнули й побігли полісмени і як, зачиняючись, грюкнули парадні двері.

Полковник сів і здивовано озирався на всі боки.

Кемп, похитуючись, спускався сходами. Він був скуйовджений, весь у пилюці. Щока була біла від удару, з губи текла кров, а в руках він тримав червоний халат та речі Невидимця.

— Господи милосердний! — вигукнув Кемп. — Він утік!

Розділ XXV Полювання на Невидимця

Кемп говорив так нерозбірливо, що полковник нічого не розумів. Вони стояли на сходовому майданчику, Кемп досі тримав у руках одяг Невидимця.

Він говорив дуже квапливо, але Едей нарешті починав розуміти.

— Він божевільний, — промовив Кемп. — Він егоїст. Він думає тільки про себе, свої вигоди та свою безпеку. Він казав мені такі страшні речі... Він калічив людей. І він наміряється вбивати, якщо йому це буде дозволено. Він викличе справжню паніку. Ніщо не може його стримати. Він втік, він на волі, і він дуже злий.

— Його необхідно спіймати, — сказав Едей.

— Як? — скрикнув Кемп.

Раптом у його голові блискавично виникла безліч різноманітних планів.

— Ви повинні почати відразу ж. Ви повинні поставити на ноги всіх, ви повинні не випустити його звідси. На волі, невидимий, він зможе пройти скрізь і скрізь вбиватиме, калічитиме людей. Він мріє про царство терору! Царство терору, розумієте, Едей? Ви повинні встановити нагляд за поїздами, шляхами, пароплавами. Вам повинен допомагати гарнізон. Телеграфуйте, щоб вам прислали допомогу. Єдине, що може затримати його тут, — це надія знайти нотатки, книги, які для нього дуже важливі. Я розповім вам про це. У поліції сидить такий собі Марвел...

— Знаю, знаю, — перебив Едей. — Про книги знаю теж. Але бродяга...

— Так, бродяга каже, що в нього книг нема. А Невидимець упевнений, що вони в Марвела. Не давайте Невидимцеві ні їсти, ні спати. Будинки мають бути замкнуті. Їжу треба охороняти й замикати. Всю їжу — щоб йому довелося красти її! Вся округа повинна його пильнувати... Вся округа повинна його ловити і впіймати! О, якби Господь послав нам дощі й холодні ночі! Едею, Невидимець небезпечний, він принесе нещастя. Страшно подумати, що станеться, коли його не впіймають і не знешкодять.

— Саме так і потрібно чинити, — відповів полковник. — Я зараз же піду й почну все організовувати. А чому б і вам не піти? Ходімо, Кемпе. Ми влаштуємо нараду, запросимо Гопса, залізничне начальство. Не можна гаяти жодної хвилини! Ходімо, і дорогою ви розповісте мені все. А що нам іще робити? Та киньте ви вже цей халат!

За мить вони спускалися сходами. Полковник Едей ішов попереду.

Парадні двері були відчинені, біля них стояло двоє полісменів. Вони досі вдивлялися в порожнечу.

— Він утік, сер, — доповів один з них.

— Ми йдемо до центрального управління, — сказав Едей. — А один із вас нехай знайде візника й накаже йому наздогнати нас. Швидко! Що ще, Кемпе?

— Собаки, — відповів Кемп. — Потрібні собаки. Вони не побачать його, зате вчують нюхом.

— Гаразд, — погодився Едей. — Це не всі знають, але голлстедські тюремники працюють із чоловіком, який має собак-шукачів. Собаки... Що ще?

— Коли він поїсть, у ньому видно їжу, — сказав Кемп, — поки організм її засвоює. Через це, поївши, він мусить ховатися. Шукайте скрізь — у кожному кутку, за кожним кущем. І ховайте зброю, а також усе, що він зможе застосувати як зброю. Довго носити з собою зброю він не зможе. Ховайте все, чим він зможе вражати людей.

— Буде зроблено, — промовив Едей. — Ми його впіймаємо!

— А по дорогах... — почав Кемп і завагався.

— Що?

— Розсипте потовчене скло. Це, звісно, жорстоко. Але подумайте, що він може накоїти.

— У чесній грі так не роблять, — присвиснув Едей. — Не знаю, Кемпе... Проте ми заготовимо потовчене скло — на випадок, якщо він зайде надто далеко...

— Він нелюд, кажу ж вам, — наполягав Кемп. — Щойно він трохи оговтається, він почне встановлювати царство терору. Я запевняю вас. Єдиний наш шанс — випередити його. Він сам постав проти людства. Тож хай кров упаде на його голову!

Розділ XXVI Вбивство

Невидимець вибіг з будинку, очевидно, украй розгніваному стані. Дитину, що гралася біля хвіртки, він з силою підняв у повітря і відкинув, і маля зламало ніжку.

Потім про Невидимця кілька годин не було чути. Ніхто не знав, де він переховується і що робить. Проте легко уявити, як спекотного червневого дня він біг до пагорбів поза містом, люто кленучи долю. Розігрівшись від бігу, знеможений, він, мабуть, заховався в чагарнику біля Гінтондіна, щоб там знову зважити свої невдалі заміри проти людства. Певно, і справді ці зарості стали йому притулком, бо саме там близько третьої години дня він виявив себе трагічним чином.

Невідомо, про що він думав тоді і які плани плекав.

Безперечно, Кемпова зрада розлютила його надзвичайно. Нескладно зрозуміти причини, які спонукали Кемпа до такого вчинку, але можна уявити і гнів Невидимця. Можливо, він був приголомшений і здивований, як тоді на Оксфорд-стрит, бо, очевидно, сподівався на Кемпову допомогу. В усякому разі, Невидимець зник, і ніхто не знав, що він робив до пів на третю.

Для людства, якому загрожував терор, це, може, було і щастям, але для самого Невидимця бездіяльність виявилась фатальною.

Невидимця шукало вже дуже багато людей. Вранці він був іще просто легендою, страховиськом. Після полудня він став уже реальним супротивником, якого треба було впіймати або вбити.

Населення округи завзято готувалося до боротьби. Якби Невидимець сів на поїзд хоча б іще о другій годині, він міг би вибратися звідси, але пізніше це вже було неможливо.

По всіх коліях між Саутгемптоном, Вінчестером, Брайтоном і Горшемом пасажирські поїзди ходили з зачиненими дверима, а вантажний рух майже зовсім припинився. На двадцять миль круг Порт-Бердока дорогами й полями нишпорили групи з трьох-чотирьох чоловіків з рушницями, дрючками та собаками. Кінні полісмени об’їжджали села, зупинялись коло кожного будинку і наказували зачиняти двері й не виходити без зброї. О третій годині у початкових школах було припинено навчання, і перелякані діти поспішили додому.

Особливо до цього спричинилося коротке, але красномовне звернення Кемпа. Воно було підписане полковником Едеєм і о четвертій чи п’ятій годині було розклеєне по всій окрузі. У ньому коротко, але ясно писалося про основні способи боротьби: треба було не давати Невидимцеві їсти і спати, бути напоготові і повідомляти, якщо Невидимець десь з’явиться.

Влада діяла так швидко і рішуче і всі були настільки впевнені в існуванні Невидимця, що ввечері район площею кількасот квадратних миль перейшов на стан облоги.

І вже того самого вечора насторожена, занепокоєна округа здригнулася від жаху: по цілому краю ширилась чутка про вбивство містера Вікстіда.

Якщо Невидимець і справді переховувався в чагарнику біля Гінтондіна, то, найімовірніше, після полудня він вийшов звідти, наміряючись роздобути зброю.

Невідомо, навіщо це йому було, зате достеменно відомо, що вже перед зустріччю з Вікстідом у його руках був залізний прут.

Звичайно, подробиці їхньої сутички невідомі. Сталася вона біля піскового кар’єру, менше ніж за двісті ярдів від воріт садиби лорда Бердока. Все вказує на запеклу боротьбу: потоптана земля, численні поранення на тілі містера Вікстіда, потрощена тростинка. Але важко уявити причини нападу, якщо це не манія вбивства і якщо Невидимець не божевільний.

Містер Вікстід, чоловік років сорока п’яти чи сорока шести, був управителем маєтку лорда Бердока, лагідним і не здатним боротися з таким супротивником. Але Невидимець ужив залізного прута з поламаної огорожі саме супроти нього.

Невидимець зупинив цього чоловіка, що спокійно йшов собі додому пообідати, напав на нього, здолав його слабенький опір, зламав йому руку, звалив на землю й розтрощив йому голову.

Звісно, прут Невидимець мусив витягти з огорожі ще до того, як зустрівся зі своєю жертвою, і, дійсно, на той час він уже тримав його в руках.

До того ж відомі тільки дві деталі, які висвітлюють цю страшну пригоду.

По-перше, кар’єр був не на прямому шляху містера Вікстіда додому, а ярдів на двісті вбік.

По-друге, одна дівчинка посвідчила, що по дорозі зі школи бачила містера Вікстіда, який, дивно підстрибуючи, біг полем до кар’єру. Дівчинка показувала його рухи, і вони наводили на думку про те, що містер Вікстід за чимось гнався і час від часу тикав уперед тростинкою. Дівчинка була останньою, хто бачив містера Вікстіда живим. Потім він пішов назустріч своїй смерті — у видолинок за буковим гаєм.

Ми вважаємо, що, коли взяти до уваги все розказане вище, вбивство містера Вікстіда не було таким уже безпричинним.

Ми припускаємо, що Невидимець навіть не думав убивати когось, хоча і мав при собі прут, котрий цілком можна було використовувати як зброю.

Ймовірно, містер Вікстід, проходячи повз, помітив прут, що незрозумілим чином сам собою пересувався в повітрі. Вікстід міг погнатися за прутом, навіть і на думці не маючи Невидимця, бо, скоріш за все, ще про нього й не чув — Порт-Бердок розташований миль за десять звідти. Мабуть, Невидимець вирішив відступити, щоб його не викрили. Проте містер Вікстід почав переслідувати неживий, але рухливий прут — і нарешті вдарив по ньому своєю тростинкою.

Безумовно, за звичайних обставин Невидимець легко міг би втекти від містера Вікстіда, але той, на своє нещастя, загнав супротивника в зарості кропиви біля кар’єру.

Уявити наслідки цього необачного вчинку просто, знаючи гнівливу вдачу Невидимця...

Звичайно, це все тільки припущення...

Єдине, чого не можна заперечити, — це тіло містера Вікстіда і закривавлений залізний прут, знайдений у кропиві. На дитячі ж свідчення, на жаль, не завжди можна покластися...

Гриффін викинув прут, тож можна припустити, що він у запалі забув про намір, з яким брав зброю, або відмовився від нього (якщо намір він таки мав). Звичайно, він був егоїст, він не мав серця, але ж споглядання першої жертви, що, закривавлена і жалюгідна, лежала біля його ніг, розбудила, ймовірно, в ньому сумління і на якийсь час він відступив, зрікшися своїх жорстоких намірів.

Після вбивства містера Вікстіда Невидимець ніби втік до пагорбів.

Надвечір кілька чоловіку полі біля Ферн-Ботом чули чийсь голос, який то завивав, то сміявся, то плакав, то стогнав, а подеколи скрикував. Моторошно, мабуть, було це чути. Голос прокотився над полем конюшини і завмер удалині.

Невидимець уже мусив переконатися, як швидко скористався Кемп із його відвертості. Будинки були замкнені, а на залізничних станціях і трактирах було розвішано звернення Кемпа, тож він міг навіть прочитати, які заходи вживаються проти нього. У сутінках на полях з’явилися групи по троє-четверо чоловік із собаками. Вони мали спеціальні вказівки, як допомагати одне одному при зустрічі з Невидимцем. Але він уникав їх усіх.

Звичайно, він був у розпачі, адже сам дав до рук своїм воротам зброю.

Того дня він занепав духом.

Його цькували майже цілу добу — вже після трагічної зустрічі з Вікстідом.

Вночі він, очевидно, десь поїв та поспав, бо зранку знову був самим собою: діяльним, дужим, розгніваним, злим — готовим до свого останнього великого поєдинку зі світом.

Розділ XXVII Облога Кемпового будинку

Кемп читав дивне послання, написане олівцем на засмальцьованому папері.

Кемп двічі перечитав листа.

— Це не жарт, — сказав він. — Це він. І він так і думає вчинити.

Кемп перегорнув складений удвоє аркуш паперу і побачив гінтондінський поштовий штемпель та приписку: «Доплатити два пенси».

Кемп повільно встав, не закінчивши полуднувати, — листа принесли о першій годині, — і пішов у свій кабінет. Подзвонивши економці, він наказав їй обійти будинок, оглянути всі клямки на вікнах і позачиняти всі віконниці. У кабінеті віконниці він зачинив сам.

Із шухляди у спальні він витяг маленький револьвер, уважно оглянув його й поклав у кишеню. Тоді написав кілька коротеньких записок, у тому числі й полковникові Едею, і звелів покоївці віднести їх, докладно пояснивши, як виходити з будинку.

— Небезпеки немає, — заспокоїв він її, але подумав: «Принаймні для вас».

Кілька хвилин він сидів замислившись, а потім повернувся до холодної трапези. Їв він неуважно, постійно поринаючи в роздуми.

— Ми впіймаємо його! — промовив він нарешті, стукнувши кулаком по столу. — І принадою буду я! Заженемо його на слизьке. — Він піднявся нагору, старанно замикаючи за собою всі міжкімнатні двері.

— Це — гра, і гра дивна, — говорив до себе Кемп. — Шанси на моєму боці, Гриффіне, хоч ви невидимий та зухвалий. Гриффін проти світу... сам зі своєю помстою.

Кемп стояв біля вікна й дивився на осяяний сонцем схил пагорба.

— Йому треба щодня їсти. Не позаздриш йому. Та чи і справді він спав уночі? Хіба що просто неба, щоб його ніхто не побачив... Хотів би я, щоб спека змінилась холодом і сльотою... А може, він зараз стежить за мною?

Кемп підійшов зовсім близько до вікна.

Щось із різким стукотом ударилось у стіну над вікном, і він перелякано відсахнувся.

— Ну і нерви! Певно, це горобець, — сказав Кемп, але до вікна підійшов знову тільки хвилин за п’ять.

У двері подзвонили, і Кемп поспішив униз.

Він відсунув засуви, повернув ключ, оглянув ланцюжок, наклав його і обережно, не показуючись, прочинив вхідні двері.

Озвався знайомий голос.

— На вашу покоївку напали, Кемпе, — сказав крізь двері полковник Едей.

— Що?! — скрикнув Кемп.

— У неї відібрали вашу записку. Він поблизу. Пустіть же мене до будинку.

Кемп відкинув ланцюжок, і Едей протиснувся у вузенький отвір.

У передпокої він із полегкістю дивився, як Кемп замикає двері на всі замки й засуви.

— Вашу записку просто видерли в неї з руки. Вона дуже налякана і в істериці. Вона в поліції. Він близько. А що ви написали в записці?

Кемп вилаявся.

— Я дурень! — сказав він. — Міг би здогадатися. До Гінтондіна йти менш ніж годину. Вже!

— Що вже? — спитав полковник.

— Дивіться.

Кемп повів його до кабінету й передав щойно отриманий лист від Невидимця.

Едей прочитав і тихо присвиснув.

— А ви? — спитав він.

— Я дурень, хотів влаштувати йому пастку! — вигукнув Кемп. — І виклав усе в записці. А записка пішла просто йому до рук.

— Він утече, — сказав Едей, вилаявшись і собі.

— Ні! — заперечив Кемп.

Нагорі забряжчала розбита шибка. Едей помітив маленький срібний револьвера, що стирчав із Кемпової кишені.

— Це вікно нагорі, — сказав Кемп і кинувся до сходів.

Коли вони ще були на сходах, забряжчала друга шибка.

Виявилося, що у кабінеті два вікна з трьох розбиті, підлога вкрита битим склом, а на письмовому столі — великий камінь.

Кемп і Едей зупинились на порозі, дивлячись на цей розгром.

Кемп знову вилаявся, і цієї миті ніби вистрелили з револьвера, брязнула третя шибка, і скалки розсипалися по кімнаті.

— Навіщо? — спитав Едей.

— Це початок, — відповів Кемп.

— Чи можна вдертися сюди?

— Навіть кішка не зможе цього зробити.

— А віконниці?

— Тут їх немає. Внизу ж в усіх кімнатах... Ого!

Знизу долинув тріск дощок, у які били чимось важким.

— Прокляття! — вигукнув Кемп. — Це, певно... Авжеж, це у спальні. Він хоче потрощити будинок. Але він — дурень. Віконниці зачинені, і скло падатиме надвір. Він поріже собі ноги..

Ще одна шибка розлетілася на скалки. Едей і Кемп ошелешено стояли на сходах.

— Дайте мені палицю абощо, — сказав нарешті Едей. — Я піду в поліцію і приведу собак. Тоді ми його впіймаємо.

Ще одне вікно розлетілося на друзки.

— У вас є револьвер? — спитав Едей.

Кемп сунув руку в кишеню, але завагався.

— Немає. Принаймні зайвого.

— Я поверну його, — завірив Едей. — Тут ви у безпеці.

Кемпові стало соромно, і він віддав полковникові зброю.

— Ходімо до дверей, — запропонував Едей.

Поки вони розгублено стояли в передпокої, одне з вікон спальні на першому поверсі затріщало від міцного удару і розбилося.

Кемп підійшов до вхідних дверей і якомога тихіше почав відсувати засуви. Обличчя його було трохи блідіше, ніж звичайно.

— Виходьте відразу, — промовив Кемп.

За секунду Едей був уже на ґанку, і двері за його спиною Кемп зачинив на засув.

Полковник завагався, адже почувався у більшій безпеці, коли притискався спиною до дверей, але, випроставшись, рішуче спустився з ґанку.

Він перетнув галявину і наближався до хвіртки, коли неначе війнув вітрець і щось підійшло до нього.

— Зачекайте, — промовив голос.

Полковник застиг, бліднучи і стискаючи в руці револьвер.

— Що? — похмуро спитав Едей.

Нерви його були напружені.

— Будь ласка, повертайтеся до будинку, — попросив голос, так само похмурий, як і Едеїв.

— Дуже шкода, але я не можу, — захриплим голосом відповів Едей, облизуючи губи.

Голос, здавалося, звучав ліворуч. «Вистрілити?» — подумав полковник.

— Куди ви йдете? — спитав голос.

Обоє зробили швидкі рухи, і в Едеєвій кишені щось блиснуло.

Але Едей відмовився від свого наміру й замислився.

— То моя справа, — повільно проказав він.

Не встиг він договорити, як чиясь рука схопила його за шию, в спину йому вперлося коліно, і полковник простягся на землі.

Він зміг витягти револьвер і навмання вистрелив.

Відразу ж Едея щосили вдарили в зуби і видерли з руки револьвер.

Марно полковник силкувався вхопитися за чиюсь слизьку ногу.

Він спробував підвестися, але знову впав.

— Прокляття! — вигукнув Едей.

Голос засміявся.

— Я міг би вбити вас, тільки шкода кулі, — сказав він.

Едей бачив у повітрі, футів за шість від себе, націлений у нього револьвер.

Едей сів на землі.

— Вставайте! — наказав голос.

Едей встав.

— Послухайте, ви повинні повернутися до будинку, — суворо промовив голос. — Без фокусів. Пам’ятайте, що я вас бачу, а ви мене — ні.

— Кемп не впустить мене, — відповів Едей.

— Дуже шкода, — сказав голос. — Проти вас я нічого не маю.

Едей облизав губи і відвів погляд від револьвера. Удалині було темно-синє, залите полудневим сонцем море, біла скеля, зелені пагорби, велике місто... Раптом полковник відчув, яке прекрасне життя.

Він перевів погляд на маленький металевий предмет, що висів у повітрі за шість футів від нього.

— Що мені робити? — спитав він.

— А що мені робити? — відповів Невидимець. — Вам допоможуть. Вам треба лише повернутися до будинку.

— Я спробую. Але якщо він пустить мене — ви обіцяєте не ламати двері?

— Проти вас я нічого не маю, — повторив голос.

Випустивши полковника, Кемп поспішив нагору до кабінета, пройшов по підлозі, встеленій битим склом, і обережно визирнув з вікна. Він бачив, як Едей розмовляв із Невидимцем.

— Чому він не стріляє? — прошепотів Кемп.

Раптом револьвер зблиснув на сонці. Кемп прикрив рукою очі й намагався стежити за рухом пучка променів.

— Він віддав револьвер! — скрикнув Кемп...

— ...обіцяєте не ламати двері? — казав саме цієї миті полковник Едей. — Не зловживайте своїми перевагами. Поступіться трохи.

— Повертайтесь до будинку. Кажу вам, що не обіцяю нічого.

Здавалось, Едей наважився. Він повільно пішов до будинку, заклавши руки за спину.

Кемп ошелешено стежив за ним.

Револьвер зник, блиснув, знову зник і знову з’явився, цей маленький блискучий предмет, що рухався слідом за Едеєм...

Далі все відбувалося блискавично.

Едей стрибнув назад, круто обернувся, спробував схопити револьвер, але невдало, підняв руки вгору й упав долілиць. Над його спиною майнула у повітрі блакитна хмарка диму.

Звуку пострілу Кемп не чув.

Едей конвульсивно затремтів, сперся на руку, впав і лежав уже нерухомо.

Якийсь час Кемп стояв непорушно і дивився на спокійну й байдужу Едеєву позу.

День був дуже гарячий і тихий. Здавалося, усе у світі завмерло, тільки два жовті метелики ганялись одне за одним у кущах між будинком і хвірткою. Едей лежав на галявині біля хвіртки.

Штори в усіх будинках по дорозі на пагорб були опущені, і тільки в одній маленькій альтанці виднілася якась біла постать, немов дідусь задрімав.

Кемп шукав очима, чи не блисне де револьвер, але він зник. Потім Кемп зупинив очі на полковнику.

Починалася серйозна гра...

У вхідні двері почали стукати і дзвонити дедалі гучніше, але слуги, виконуючи Кемпів наказ, зачинилися у своїх кімнатах.

Запала тиша.

Кемп посидів, прислухаючись, а тоді обережно визирнув по черзі у всі три вікна кабінету, вийшов на сходи і тривожно прислухався. Узявши зі спальні кочергу, він іще раз пішов оглянути засуви на віконницях першого поверху. Все було надійне.

Кемп повернувся нагору.

Едей досі лежав край доріжки, там, де упав.

Дорогою біля будинків ішли двоє полісменів і Кемпова покоївка.

Тиша була мертва. Полісмени й покоївка наближалися дуже повільно.

«Що він робить зараз?» — питав себе подумки Кемп.

Раптом він здригнувся. Внизу щось затріщало.

Повагавшись, Кемп зійшов униз. По всьому будинку лунали важкі удари і стояв тріск розколюваних дощок. Він чув, як задзвеніли залізні засуви на віконниці.

Кемп повернув ключа і ввійшов до кухні. Цієї ж миті до кімнати влетіли розтрощені віконниці.

Кемп застиг.

Віконна рама, крім одної поперечки, була ще ціла, але від скла залишилась тільки зубчаста облямівка. Віконниці були потрощені сокирою, що вже взялася до рами й залізної решітки, яка захищала вікно.

Раптом сокира метнулась убік і зникла.

Кемп побачив, як підстрибнув револьвер, що лежав на доріжці.

Кемп відступив.

Револьвер вистрелив запізно, уламок від одвірка пролетів над його головою.

Кемп грюкнув дверима, замкнув їх на ключ і почув Ґриффінові крики й сміх.

Сокира знову почала рубати й трощити.

Кемп стояв у коридорі й намагався обдумати становище. За хвилину Невидимець буде в кухні. Ці двері надовго його не затримають, і тоді...

У вхідні двері знову подзвонили. Ймовірно, поліція. Кемп вибігу передпокій, накинув ланцюжок, відсунув засуви. Він покликав покоївку на ймення і, лише дочекавшись відповіді, скинув ланцюжок і відчинив двері.

Усі троє поспіхом вскочили в будинок.

Кемп знову замкнув двері.

— Невидимець тут! — сказав він. — У нього револьвер і два набої. Він убив Едея. В усякому разі, поцілив. Ви бачили його біля хвіртки? Він там лежить.

— Хто? — спитав один із полісменів.

— Едей.

— Ми підійшли з другого боку, — сказала покоївка.

— Що це за грюкіт? — поцікавився полісмен.

— Він у кухні... або зараз буде там. Він знайшов сокиру... — почав Кемп.

Раптом будинок загув від ударів у кухонні двері. Покоївка відступила до їдальні.

Щойно Кемп хотів закінчити фразу, як вони почули, що двері кухні піддались.

— Сюди! — енергійно скрикнув Кемп і штовхнув полісменів до їдальні. — Кочерга! — гукнув він і кинувся до ґрат каміна.

Кочергу, яка була у нього в руках, він дав одному полісменові, а кочергу з їдальні — другому і раптом відсахнувся назад.

Один полісмен, щось вигукнувши, націлився і влучив кочергою в сокиру.

Револьвер випустив передостанню кулю, і та пробила картину Сіднея Купера.

Другий полісмен, немов відмахуючись від оси, ударив по револьверу своєю кочергою, і револьвер із брязкотом упав на підлогу.

При першому ж ударі покоївка верескнула, постояла біля каміна, а тоді кинулась відчиняти віконниці, певно, прагнучи утекти крізь розбите вікно.

Сокира відступила в передпокій і зависла за два фути від підлоги. Чути було важке дихання Невидимця.

— Відійдіть ви обоє! — наказав він. — Мені потрібен Кемп.

— А нам потрібні ви, — відповів перший полісмен, а тоді ступив крок уперед і кочергою вдарив у напрямі голосу.

Невидимець, мабуть, відскочив назад, і кочерга влучила в підставку для парасольок.

Наносячи удар, полісмен поточився, а Невидимець стукнув його по касці сокирою, зім’яв каску, наче вона була з паперу, і полісмен покотився на поріг кухні.

Але другий полісмен, націлившись кочергою позад сокири, влучив у щось м’яке. Почувся болісний зойк, і сокира впала на підлогу.

Полісмен замахнувся ще раз — у порожнечу, та вже не влучив. Тоді він поставив ногу на сокиру, ударив знову і, тримаючи кочергу напоготові, став пильно дослухатись.

Він чув, як відчинилося вікно в їдальні й хтось швидко заходив там.

Другий полісмен повернувся на бік і сів на підлозі. Між оком і вухом у нього струменіла кров.

— Де він? — спитав поранений полісмен.

— Не знаю. Я вдарив його. Десь у передпокої, якщо не прослизнув повз нас. Докторе Кемпе! Сер! Докторе Кемпе!

Другий полісмен через силу звівся на ноги.

Раптом на кухонних сходах ледь чутно зашльопали босі ноги.

— Ех! — вигукнув перший полісмен і запустив кочергу, яка влучила в маленький газовий ріжок.

Він побіг переслідувати Невидимця, але передумав і ввійшов до їдальні.

— Докторе Кемпе! — почав він і спинився. — Доктор Кемп — герой, — промовив він до другого полісмена і глянув через його плече.

Вікно їдальні було широко розчинене, але ні покоївки, ні доктора Кемпа в кімнаті не було.

Свою думку про Кемпа другий полісмен висловив стисло, але красномовно.

Розділ XXVIII Полювання на мисливця

Коли почалась облога Кемпового будинку, містер Гілас, господар сусіднього будинку, спав в альтанці.

Він належав до тієї частини населення, яка відмовлялася вірити в «ці безглузді вигадки» про невидимця. Проте дружина його у ці вигадки вірила — і не раз йому потім нагадувала про це. Але містер Гілас стояв на своєму. Він, немовби нічого не сталося, погуляв у саду, а вдень, за звичкою, влігся там спати.

Поки Невидимець бив вікна у Кемповому будинку, Гілас спав і раптом прокинувся, чомусь упевнений, що десь щось не гаразд. Містер Гілас поглянув на Кемпів будинок, протер очі і поглянув іще раз. Потім спустив ноги на землю, сів і дослухався. Дивовижне відчуття не зникало.

Будинок мав такий вигляд, ніби його покинули багато тижнів тому, причому після запеклого бою. Шибки було вибито, усі внутрішні віконниці, крім тих, що нагорі в кабінеті, було зачинено.

— Присягаюся, — сказав містер Гілас, поглянувши на годинник, — що двадцять хвилин тому там усе було гаразд.

Він поміркував над цією дивною подією, а тим часом удалині дзвеніли шибки. Містер Гілас сидів, роззявивши рота, а тим часом сталося щось іще дивніше.

Віконниця в їдальні Кемпового будинку раптом відчинилася, і у вікні з’явилася покоївка в капелюшку й пальті, силкуючись підняти раму. Потім поруч з нею показався доктор Кемп і став допомагати їй. За секунду вікно відчинилося, покоївка вистрибнула надвір, кинулась у кущі й зникла.

Містер Гілас підвівся, вигукуючи щось запальне, проте недоладне. Він побачив, як Кемп виліз на підвіконня, стрибнув униз і ніби крадькома пробіг обсадженою кущами доріжкою. Потім він зник за кущем і знову з’явився. Кемп видерся на паркан, що виходив у відкрите поле, перестрибнув через нього і помчав схилом униз до будинку містера Гіласа.

— Боже правий! — скрикнув містер Гілас, якому на думку спала страшна річ. — Це ж той Невидимець! Отже, це все — правда!

Містер Гілас відразу почав діяти, і куховарка, яка стежила за ним з вікна нагорі, дуже здивувалася, побачивши, як він зі швидкістю дев’ять миль на годину побіг до будинку. Двері загрюкали, дзвінки задзвонили, і містер Гілас несамовито скрикнув:

— Зачиняйте всі двері, вікна! Зачиняйте все! Невидимець!

Відразу ж по будинку рознеслися верески, накази й тупіт ніг.

Містер Гілас побіг зачиняти вікна, що виходили на веранду, і тут над парканом з’явилися голова, плечі й коліна доктора Кемпа.

За мить Кемп перебіг через грядку спаржі і помчав тенісним майданчиком до будинку.

— Вам не можна увійти, — зустрів його містер Гілас.

Він засунув засуви.

— Я дуже співчуваю, вам, Кемпе, і розумію, що він женеться за вами, але увійти вам не можна.

Кемп щосили стукав і смикав за раму, його обличчя спотворив жах. Він у відчаї притисся лицем до шибки, але, усвідомивши, що всі зусилля марні, побіг по веранді, перестрибнув через поручні й почав гатити молотком у бічні двері. Потім, вискочивши через бічну хвіртку, він вибіг на шлях перед будинком.

Переляканий містер Гілас бачив усе це з вікна. Щойно Кемп зник, як грядку спаржі потовкли невидимі ноги. Містер Гілас побіг нагору і більше нічого не бачив, зате, коли пробігав повз вікно на сходах, чув, як грюкнула бічна хвіртка.

Вибігши на шлях, Кемп подався вниз, тобто сам взяв участь у перегонах, за якими чотири дні тому критично стежив з вікна кабінету.

Він біг добре, хоча давно не вправлявся, і при цьому вельми спокійно розмірковував, хоча блід і пітнів. Він біг широко і не звертав убік на нерівній дорозі з купами брудного каміння чи розбитого скла: нехай, мовляв, босий Невидимець вибиратиме інший шлях.

Уперше у своєму житті Кемп усвідомив, що ця дорога дуже довга й безлюдна, а до передмістя під пагорбом дуже далеко. Здавалося, він ніколи не бігав так повільно, як зараз.

Усі будинки були вже замкнені, і зроблено це було за його наказом! Але ж могли, міркував він, мешканці передбачити такий випадок!

Удалині вже було видно місто, море ж зникло. Ходили люди.

Під’їхала конка. За нею розташований відділок поліції. Що це, кроки за спиною? Та ні, це просто вітер...

Люди дивилися на Кемпа, двоє чи троє побігли геть. Кемпові вже не ставало дихання.

У «Веселих крикетистах» галасливо зачиняли двері. За конкою були стовпи й купи піску — там відбувалися дренажні роботи.

Спочатку Кемп хотів скочити у вагон конки й зачинитися там, але потім вирішив бігти до поліції.

За хвилину він проминув «Веселих крикетистів», добіг до кінця вулиці й опинився між люди.

Кучер конки і його помічник, вражені, стояли поруч із розпряженими кіньми. Із-за піщаних насипів визирали здивовані землекопи.

Кемп побіг трохи повільніше, але припустив відразу ж, коли почув кроки переслідувача.

— Невидимець! — крикнув він землекопам, вказуючи рукою на щось, і перестрибнув через траншею. Йому майнула щаслива думка: тепер між ним і Невидимцем було чимало людей.

Передумавши бігти до поліції, Кемп повернув у бічну вуличку, промчав повз візок зеленяра, на мить завагався біля крамниці з солодощами і побіг бульваром, що виходив на Гілл-стрит.

Діти, що грали на вулиці, заверещали, побачивши його, й кинулись тікати. Матері стривожено відчиняли двері й вікна, щось кричали. Кемп вибіг на Гілл-стрит ярдів за триста від кінцевої зупинки конки і побачив, що навкруг з криками біжать люди.

Кемп роззирнувся.

У напрямку до пагорба, ярдів на двадцять позаду, він побачив величезного землекопа, що біг із лопатою в руках, лаючись, а за ним мчав, стиснувши кулаки, кондуктор конки. Далі з криком бігли інші люди і ніби лупцювали щось. Униз до міста бігли ще чоловіки та жінки, і Кемп добре бачив, як із якоїсь крамниці вискочив чоловік із дрючком.

— Оточуйте його! Оточуйте! — кричав хтось.

Кемп миттю збагнув: щось змінилося. Він спинився і, задихаючись, озирнувся.

— Він близько! — вигукнув Кемп. — Станьте поряд, перетніть...

Він відчув сильний удар у вухо, поточився і спробував повернутися до невидимого супротивника, але ледве встояв на ногах.

Кемп ударив у повітря, не влучив, дістав удар у підборіддя й покотився на землю. За секунду чиєсь коліно надавило йому на груди і чиїсь руки стисли горло, тільки одна з меншою силою.

Кемп схопив Невидимця за зап’ястки, почув зойк, побачив, як над головою свиснула і глухо вдарила лопата. На Кемпове обличчя закапало щось, пальці на горлі раптом розтислися.

Кемп конвульсивно вивільнився, схопив ослабле плече супротивника і, крутнувшись, опинився зверху, притиснув до землі його лікті.

— Я впіймав його! — закричав Кемп. — Допоможіть мені! Тримайте його! Він піді мною! Тримайте за ноги!

За секунду на місце бійки кинулись усі, і можна було подумати, що там відбувається якийсь несамовитий матч регбі.

Після вигуку Кемпа голосів не було чути — тільки удари, тупіт і важке дихання.

Невидимець, зробивши неймовірне зусилля і хитаючись, звівся на ноги.

Кемп вчепився в нього, як собака в оленя, і десяток рук штовхали й лупцювали нещасного. Кондуктор конки вхопив його за шию й потягнув назад.

Купа тіл впала на землю.

Били Невидимця жорстоко. І раптом пролунав дикий крик:

— Милосердя! Милосердя! — і відразу завмер.

— Киньте його! — приглушено скрикнув Кемп, і купа переплетених тіл подалася назад. — Він поранений! Кажу вам, відійдіть від нього!

Розпалені бійкою люди відійшли не відразу.

Доктор Кемп став навколішки, наче повиснувши в повітрі дюймів на п’ятнадцять від землі, і притиснув невидимі руки.

Позаду нього констебль стискав невидимі ноги.

— Не пускайте його! — закричав землекоп із закривавленою лопатою в руці. — Він прикидається.

— Ні, він не прикидається, — сказав доктор, обережно випроставши коліно. — Я триматиму його.

Кемпове обличчя почорніло від синців. Говорив він нечітко. Губа його була розбита, з неї капала кров. Випустивши одну руку Невидимця, він обмацував його обличчя.

— Його рот повний крові, — сказав Кемп. — Боже милосердний!

Він підскочив, а потім знову опустився навколішки біля Невидимця.

Навколо люди штовхались і намагалися дістатися ближче, лунав тупіт багатьох ніг, натовп дедалі більшав. Із будинків виходили люди. Двері «Веселих крикетистів» відчинилися навстіж.

Кемп водив рукою в повітрі, ніби мацав його.

— Він не дихає, — сказав він. — Я не чую його серця. Його бік...

Стара жінка, протиснувшись під рукою величезного землекопа, вражено скрикнула:

— Дивіться!

Усі поглянули туди, куди вона вказувала зморшкуватим пальцем, і побачили обрис руки, що, прозора, безсило лежала на землі. Вона була неначе скляна, на ній було видно артерії, вени, нерви й кістки.

Просто на очах рука Невидимця темнішала і ставала непрозорішою.

— А от і ноги! — вигукнув констебль.

Поволі, починаючи від рук і ніг і далі до інших органів, тіло Ґриффіна ставало видимим.

Це було подібне до повільної дії отрути. Спершу проступили маленькі білуваті вени, що окреслювали ту чи іншу частину тіла, потім тьмяні кістки та переплетені артерії, далі м’язи та шкіра. Спочатку вони здавалися туманними, але темніли й густішали. Можна було побачити розбиті плечі й груди і невиразний обрис змарнілого, понівеченого обличчя.

Коли ж нарешті натовп розступився і Кемп випростався, перед ним на землі лежало тіло чоловіка років тридцяти, жалюгідне, понівечене й скалічене. Його волосся й брови були білі, яку альбіноса. Кулаки його були стиснуті, очі широко розплющені, на обличчі застиг вираз гніву та розпачу.

— Закрийте йому обличчя! — закричав хтось. — Заради Бога, закрийте йому обличчя!

Хтось приніс із «Веселих крикетистів» простирадло. Тіло вкрили ним і понесли до трактиру.

У трактирі, на бідному ліжку, в погано освітленій і без смаку вмебльованій кімнаті, оточений натовпом неосвічених збуджених люду, лежав Гриффін, безжально побитий і поранений, зраджений і зацькований... Він був першим з людей, кому вдалося стати невидимим. Він був найталановитішим у світі фізиком.

Так у безмежних муках добігло кінця його дивне і жахливе життя.

Епілог

От і закінчилася дивовижна історія Невидимця.

А якщо ви хочете дізнатися більше, завітайте при нагоді до трактиру, що стоїть поблизу Порт-Стоу, і поговоріть із господарем.

Над дверима трактиру висить дошка, на якій намальовано капелюха і черевики. Назва трактиру — та сама, що й назва цього роману.

Власник трактиру — низькорослий товстун із довгим м’ясистим носом, цупким волоссям і червоними плямами на обличчі.

Якщо не поскупитися на випивку, він охоче розповість про все, що трапилося з ним після подій, про які ми оповіли, про те, як суд намагався «відібрати» в нього знайдені скарби.

— Вони не могли встановити, чиї ті гроші, — скаже він. — Слово честі, вони дивилися на мене, як на скарб. А хіба я скарб? А тоді ще один джентльмен давав мені щовечора гінею за те, щоб я розповідав цю історію в мюзик-холі.

Якщо ви побажаєте урвати його розповідь, запитайте в нього, чи не вплутано тут рукописні книги.

Він відповість «так».

Він намагатиметься пояснити, що всі думають, ніби книги в нього, але ж він їх не має.

«Невидимець забрав їх у мене і сховав десь, коли я втік від нього і прибіг до Порт-Стоу. Це містер Кемп переконував людей, ніби книги в мене», — скаже він.

Потім він замислиться, почне пильно стежити за вами крадькома, нервово переставляти склянки і нарешті вийде з буфетної.

Він не має дружини (і взагалі в цьому будинку немає жодної жінки).

У нього холостяцькі звички.

Він застібає одяг на ґудзики, але шлейки та інші, більш інтимні деталі свого туалету досі вперто скріплює шнурками, як давно вже звик.

Він недуже винахідливий, але дуже поважний і респектабельний.

Він любить порозмірковувати, а рухається дуже повільно.

В Айпінґу його вважають людиною мудрою й ощадливою, шанують, а дороги на півдні Англії він знає як мало хто ще.

Коли трактир зачинено, щонеділі вранці і щовечора по десятій годині він зі склянкою трохи розведеного водою джину йде до вітальні.

Він ставить склянку на стіл, замикає двері, оглядає штори й зазирає під стіл.

Потім, упевнившись, що у кімнаті, крім нього, нікого немає, він дістає із шухляди буфету три рукописні книги у коричневих шкіряних палітурках і кладе їх на стіл. Палітурки потріпані й позеленілі від плісняви, бо колись вони побували в канаві, а деякі сторінки порозмивала брудна вода.

Власник трактиру сідає в крісло, повільно набиває тютюном глиняну люльку й довго дивиться на книги.

Потім він присуває до себе одну з книг і починає уважно вивчати її, гортаючи густо списані сторінки то вперед, то назад.

Він супить брови і через силу ворушить губами.

— Отже... Шість, маленьке два вгорі, хрест і якась закарлючка. Боже мій... Господи мій милосердний, який розум!

Він відкладає книгу, відкидається на спинку крісла.

Крізь кільця диму він дивиться на щось, що бачить тільки він.

— Скільки таємниць! — каже він. — Скільки дивовижних таємниць! Якби розгадати їх! Я зробив би не так, як він... Ех!

Він затягується глиняною люлькою і поринає у мрію свого життя.

Крім нього, ніхто в світі (і навіть Кемп, який невтомно розпитував про це) не знає, де книжки, в яких сховано формулу невидимості та багато інших таємниць...

І поки він живий, ніхто й не знатиме.