В небі — Земля!

НАПЕРЕДОДНІ ВИЛЬОТУ

Досить лише побіжно окинути поглядом цей просторий кабінет, щоб відчути — робоча атмосфера тут уже вляглася, відшуміла. На вишневій лакованій поверхні письмового столу біліє лише аркуш паперу та стоїть, замислившись, бронзовий Ціолковський. Біля протилежної од вікон стіни мовчазно поблискує нікелем якесь чудернацьке устаткування. Тьмяніють великі й малі, круглі й чотирикутні екрани. Навіть Робот — людиноподібний електронний автомат — і той ніби виключився, стоїть, в’яло опустивши руки. Лише велика модель Місяця — з кратерами, цирками, морями і густим мереживом гір — оточена веселим сяйвом.

Тихо.

Якби людина мала тонший слух, то, може, почула б, як виграють потоки сонячного проміння, що ллються через розчинені вікна. Біля одного з них стоїть господар кабінету Іван Макарович Плугар, — середній на зріст чоловік, — стоїть і милується садом. На його худорлявому обличчі лежать сліди втоми, тільки сірі очі поблискують нестримною енергією.

Сад ще зовсім молодий — його посадили років сім чи вісім тому самі працівники Інституту міжпланетних сполучень. Іван Макарович теж брав участь у суботнику. І от вже перед ним на тендітних стовбурах веселенькі крони яблуньок. Іван Макарович, увесь час зайнятий своїм космічним кораблем, навіть не помітив, коли вони розцвіли. Та що там цвітіння, сьогодні для нього сад — взагалі несподіванка. Коли він виріс? Невже так швидко пролетіли ці роки?

Пройнятий сонцем, сад особливо красивий. Чим довше Іван Макарович дивиться на нього, тим повніше відчуває якусь невимовну радість буття. Яке це чудо — оцей ніжний, трепетний цвіт! Захищене атмосферою від космічного холоду, від згубного проміння, життя розвивається невпинно, невтомно. Розлилося мільярдами форм, відтінків, пахощів, звуків…

— Іване Макаровичу, — пролунав рівний, трохи неприродний голос, — прийшов десятитисячний претендент.

Плугар повертає голову, перепитує Робота:

— Ви сказали — десятитисячний?

Робот блимнув об’єктивами:

— Так.

— Хто ж він такий?

— Каже: селенограф.

— Ну що ж, — усміхнувся Плугар, — десять тисяч — цифра кругла. І на ній ми, мабуть, зупинимось. Нехай заходить.

— Передаю ваше запрошення, — знову заблимав світлом Робот.

Двері відчинилися, і до кабінету поквапною ходою зайшов огрядний чоловік у сірому костюмі з товстою папкою в руці.

— Так, так, — гукнув він на ходу, — я селенограф.

— Сідайте, будь ласка, — Іван Макарович кивнув на жовті шкіряні крісла біля письмового столу.

Сіли.

Чоловік у сірому розв’язав папку, вийняв розкішно переплетений альбом.

— Ви летите у зоряні світи! — патетично вигукнув він. — Робите такий крок у космос… Дізнавшись про вашу експедицію, я вважав своїм обов’язком… — Він подав Івану Макаровичу свій альбом, вийняв хусточку і почав витирати скроні. — Це — найдетальніші карти поверхні Місяця!

— Дякую, — сказав Плугар, зважуючи на руці альбом.

— Що, важкий? — Селенограф тривожно подався вперед.

М’ясисте обличчя його розчервонілося від хвилювання.

— Порівняно з тим, який ми виготовили з мікроплівки, — усміхнувся Іван Макарович, — важкуватий.

Селенограф зніяковів, схилив голову, мнучи в руках хусточку.

— Та я, власне… Це, зрештою, не головне… Я хотів би, шановний Іване Макаровичу, сам полетіти з вами на Місяць! Сподіваюся, селенограф, який десятки років вивчав поверхню нашого супутника… Та я ж усі кратери, всі тріщини, які не є…

Іван Макарович подивився на його огрядну постать, і селенограф зніяковів ще дужче.

— Що — важкий, думаєте?

— Та ні, — Іван Макарович підвівся, встав і його співрозмовник. — Не про те йдеться. Послужити науці знайшлося тисячі ентузіастів… Ми одержали багато листів з Москви, з Одеси, Ленінграда, Києва, Хабаровська… Не ви перший, не ви, мабуть, будете й останній. За той час, що лишився до старту, нас, треба сподіватися, ще штурмуватимуть… А склад експедиції вже давно затверджений, ви ж самі розумієте…

Селенограф стояв розгублений. Здавалось, він зовсім не чекав відмови.

Іван Макарович подивився на нього, ніби щось зважуючи, а тоді продовжував:

— Розкрию вам одну таємницю… Зараз проходять випробування ще однієї космічної ракети. Не за горами той час, коли й вона полетить, як ви кажете, в зоряні світи… Екіпаж її, наскільки мені відомо, повністю ще не укомплектований.

Селенограф просяяв.

— Ну що ж! — осміліло вигукнув він, розводячи руками. — Розумію, це таке діло… Тоді дозвольте… — він несподівано рвучко обняв і поцілував Плугаря. — Бажаю вам щастя!

Іван Макарович не встиг і подякувати, як той уже був за дверима.

Цей візит схвилював ученого. Якось гостріше усвідомив, що прощається з Землею… Прощається? Іван Макарович знову сів у крісло, замислився. Звичайно, може трапитись, що сліпий випадок зруйнує найточніші розрахунки, зроблені колективом науковців. Але Плугар готовий до всього.

Підійшов до книжкових стелажів, що займали всю стіну. Тисячі книжок — людські думки, покладені на папір! Галілей, Джордано Бруно, Коперник, Ломоносов, Ціолковський… Які великі уми мріяли про міжпланетні подорожі! А скільки написано про це фантастичних романів… Час ішов, наука розвивалася, і ось тепер фантазія стає дійсністю. Людина справді вирушає в зоряні світи!

Знову голос Робота вивів Плугаря із задуми:

— Пора, Іване Макаровичу. Діагност чекає.

— Зараз почнемо, — говорить Плугар.

Неохоче підходить до діагностичної машини, сідає в глибоке крісло. Робот допомагає припасувати датчики, і незабаром вони обсновують тіло Плугаря, наче Лаокоона гадюки. Ожив екран осцилографа — спалахнуло голубувате сяйво, а по ньому затремтіли тоненькі криві лінії, штрихи, світлові плями. Вихідний пристрій діагностичної машини видав одну за одною кілька карток з наслідками досліджень. Стан організму перевірено і зафіксовано, гнучкі шланги опали. Але Іван Макарович не вставав з крісла. Дивовижний настрій не залишав його. «Можна виміряти кров’яний тиск, — думав Плугар, — можна занотувати ритми серця, його тони, можна вловити навіть радіохвилі, що їх посилає мозок. А який прилад, які електромагнітні сплески зможуть зафіксувати отой, невимовний стан душі, коли так гостро відчуваєш таємницю життя, коли хочеться і сміятись і плакати від того, що ти — людина, що ти живеш на чудовій планеті і в такий чудовий час — на світанку космічної ери».

Пролунав голос Робота:

— Іване Макаровичу, вас викликає президент Академії.

Плугар швидко встає, підходить до столу, кидаючи на ходу:

— Прошу з’єднати.

Робот ступив ближче, на грудях в нього спалахнув екран. Ще мить — і на голубому тлі з’явилася посивіла голова президента.

— Щойно ми одержали радіограму, — заговорив президент, примружуючи очі, — Міжнародна асоціація космонавтики звертається з клопотанням включити в експедицію на Місяць двох учених із Заходу.

— Які кандидатури? — сухо спитав Плугар.

Видно, що він зовсім не сподівався гостей.

— Отто Дік, фізика атомного ядра.

— Це той, що до роззброєння пропагував «чисту» атомну бомбу?

— Тепер він займається космосом.

— Хто ж другий?

Президент надів рогові окуляри і перестав мружити очі. Заглянув у якусь картку, відповів:

— Жаннета Барб’є, астрофізик, авторка оригінальної космогонічної гіпотези. Вона досліджує взаємопроникнення галактик і хотіла б провести спостереження з Місяця.

— Все це ускладнює підготовку, — не втерпів нарешті Плугар.

— Я вас розумію, Іване Макаровичу, — лагідно сказав президент. — Але… нам треба порадитись. Прошу вас протягом дня прибути до Президії.

— Буду, — хитнув головою Плугар.

— Лікаря підібрали? — поцікавився президент.

— Проходить комісію…

— Ну, гаразд, так я вас жду, — сказав президент, і його зображення на екрані Робота наче заволоклось туманом.

Екран погас.

ЩО ЛЮДИНІ ПОТРІБНО ДЛЯ ЩАСТЯ

Там, де починаються луки, машина зупинилася. За кермом сиділа дівчина в синьому беретику. Вискочивши з машини, вона почала пильно оглядати голубе шатро неба. Беретик її сповз і впав на асфальт, — не підняла його доти, доки не обстежила всього видноколу. Спохватилась, взяла в машині забутого бінокля і, тримаючи його біля грудей, насторожено слухала.

Нарешті почулося далеке гудіння — таке далеке і таке невиразне, що іншим разом вона й не почула б його. А зараз її загострений слух сприймав найменші коливання оцього прозорого, байдужого повітря.

— Летить! — чи сказала, чи, може, тільки хотіла сказати дівчина.

Швидко націлила бінокль у небо — туди, звідки, посилюючись, долинав гуркіт літака. Обличчя її спохмурніло.

Літак ішов дуже високо. Ось він зробив коло, і незабаром від нього відділилася темна грудочка. Дівчина, стиснувши уста, невідривно стежила за тією грудочкою: «І чого він не розкриває парашут?» Літак полетів собі, а грудочка все падає і падає. «А що, як… що, як зіпсувався?!!» Минуло ще кілька секунд — страшенно довгих, неймовірно болючих. І коли над грудочкою, що падала і падала з синьої високості, раптом забіліло, — наче димок вибуху! — дівчина полегшено зітхнула. Постояла трохи, витерла долонею чоло і побрела густими травами в той бік, де гойдався парашутист. Потім побігла підтюпцем.

Парашутист приземлився раніше, ніж вона добігла, але шовк накрив його, і юнак ніяк не міг вибратись.

— Ти забився, Колю? — гукнула, підбігаючи, дівчина.

Схопила за край парашута і давай стягувати.

— Легше, легше! — обізвався хлопець. — А то ти й мене затягнеш хтозна-куди!

Він уже підвівся і відстібав лямки.

— Живий-здоровий! — підбігла до нього дівчина. — А я так злякалася… Бінокль у мене добрий, дивлюся, аж ти…

— Він сам винен, Олю… Розумієш, в людини все-таки є інстинкт самозахисту… І коли він хотів зненацька скинути мене з літака…

— Що ти кажеш! — жахнулася Оля. — Він хотів тебе ски-ну-ти?

— Авжеж, — кивнув головою Микола, складаючи парашут. — Я, розумієш, визирнув у відчинені дверцята — закортіло глянути на землю, — а він, мабуть, подумав, що я злякався…

— Хто це «він»?

— Ну хто ж, інструктор. Так він, значить, підійшов іззаду і як штовхоне! Отут і спрацювала система самозахисту. Вже падаючи, я інстинктивно вхопив його за пояс. Він, звичайно, цього не ждав і не встояв, сковзнув униз. А парашута в нього не було… Але молодець. Бачила, як він спритно вхопився за поріг?

Зайнятий парашутом, Микола не дивився на дівчину. Та зараз, не почувши відповіді, глянув і здивувався: вона сиділа в траві біла як стіна, важко дихала.

— Що таке, Олю? Тобі погано?

— Та нічого… Ти таке розказуєш…

— Ти ж бачила цю сцену?

— Ні, я цього не бачила.

— Отуди! Коли б знав — не розказував би. Ну, заспокойся. Адже все скінчилося добре. Він, знаєш, який спортсмен? Враз підтягнувся, вліз і дверці зачинив.

— А ти бачив?

— Аякже? Коли б він упав — я б не розкривав парашута…

— Годі молоти дурниці, — вередливо махнула рукою Оля. — Ти повинен серйозно подумати…

Микола засунув руку в глибоку кишеню комбінезона і дістав газету.

— На ось краще почитай. — І тицьнув пальцем на невеличку замітку.

Ольга швидко перебігла її.

Ольга і цю замітку повернула на своє.

— От бачиш, — сказала вона, — тепер, коли не загрожують війни, тільки б жити і жити, а ти рвешся кудись, ризикуєш. І навіщо це тобі потрібно?

Микола й собі ліг у траву, поклав голову на Ольжині коліна.

— Ну, Оленько, золота моя, дорога, ну скажи, як тобі довести, щоб ти усвідомила, що космічний політ — це моя давня мрія, це те, без чого моє життя стало б пустелею? Ну скажи.

Оля кусає травинку.

— Коли ось ці тренування мало не призвели до катастрофи…

— Ну що ти, люба. Стрибки з парашутом — це мій улюблений спорт.

— А центрифуга? А падаюча кабіна?

— Усе, все пройду, Оленько, — і центрифугу, і кабіну, і всілякі камери, — а на Місяць полечу! — Він схоплюється, бере парашут. — Я вже став радистом, механіком! Невагомість витримую добре. А ти кажеш… Ходімо!

Ольга іде мовчки, толочить високу траву. Нарешті обзивається:

— Навіщо ти себе мучиш, Колю? Ну навіщо? На землі так гарно… Чого тобі тут не вистачає для щастя?

— Ти повторюєшся.

— Істина від повторення…

— Скажи щось оригінальніше.

— Оригінальніше? — Ольга зупинилася, обличчя їй враз пройнялося гнівом, очі заблищали. — Ти славолюб! Егоїст! Ти не любиш мене!

— Оце щось нове… — усміхається Микола, а сам думає: «Вона ще гарніша, коли сердиться». — Ну заспокойся, примхливе дівчисько, заспокойся…

Раптом Ольга заплакала. Сльози так і покотилися по її обличчю.

— Ну, Олю…

Микола розгубився. Він ніколи не бачив, як вона плаче, і тепер не знав, що робити.

— Перестань, Олю… Що ти, як маленька…

Дівчина зупинилася, почала долонями витирати сльози. Микола, мимоволі усміхнувшись, дав їй хусточку.

— Коли б ти хоч трошки любив мене… — переборюючи схлипування, заговорила Оля. — В тебе хороша робота, чудова квартира…

— А ще краща наречена!

— Нащо ці жарти? — Оля блиснула на нього очима. — Все, все у тебе є. Чого тобі на той Місяць?

— Постарайся зрозуміти…

— Композитор у ньому прокинувся! Так що — хіба не можна писати музику тут, на Землі?

Вона аж руками розвела, аж оглянулася навколо, ніби показуючи йому свою рідну планету, вкриту травами і лісами. Погляд її говорив ще більше, аніж слова.

«Поглянь, яка чудова земна краса! Де ще в космосі є отакі кольори, отакі аромати?»

І сама вона була втіленням отієї земної краси, яка не може не хвилювати. Микола аж засміявся, вхопив її за плечі, притягнув до себе:

— Яка ж ти гарна!

— Що, згоден? Згоден? — по-своєму зрозуміла його Ольга. — Не полетиш? Відмовишся?

— Коли б усі так думали, як ти, Олю, то Америка була б і досі не відкрита. А зараз перед нами — космічні континенти…

— Хіба нікому летіти? Експедиція дуже небезпечна.

— Оце не егоїзм, правда? Хай інші наражаються на небезпеку, а ми давай сидіти в затишних квартирах!

Ольга замовкла. Більше їй нічого сказати оцьому здоровенному хлопчиськові, видно, його не зупиниш. Він взагалі якийсь несамовитий. То був за радіо вхопився — про все забув: кіно, театр, стадіон. Тепер музика і проклятущий космос…

— Людство виходить із земної колиски… Як це прекрасно! — замріяно, з душевною теплотою заговорив Микола. — У стародавніх греків була легенда про музику небесних сфер… Тепер ми почуємо її! І для цього треба бути там, у космосі…

— Ти невиправний романтик, — сердито пробурчала Оля. — Ну що ж, іди своєю дорогою.

— Олю!

Навіть не оглянувшись, вона швидко пішла вбік, до шляху, де поблискувала нікелем машина.

Микола дивився їй услід і, зосереджуючи усю свою волю, наказував у думці: «Зупинись, зупинись. Вернися назад, поки не пізно. Вернися, а то втратиш…» Хотів думати: «Втратиш мене, тобто Миколу», але чомусь не міг як слід сформулювати це речення. Може, саме тому Ольга й не сприйняла його мовчазного, категоричного наказу. Вона йшла і йшла все далі від нього і з кожним кроком меншала і дрібнішала в його очах. Він мовчки посилав їй навздогін то суворі накази, то погрози, то благання — не діяло. Як не намагався гіпнотизувати її — дівчина й не оглянулась.

«Ех ти… — з гіркотою подумав Микола. — Он яка твоя любов. Ну зачекай же, сором палитиме тобі душу, коли почуєш по радіо мою космічну симфонію… частину про двох випадково закоханих. Він рвався у космос, а вона хотіла прив’язати його до землі… Скрипки розкажуть, як порвалися нитки їхнього кохання… Ти почуєш і гуркіт літака, і шелест шовку у траві, і зойки мого серця…»

Думки напливали страшенно красиві, Микола аж розчулився. Потім спитав себе: «Невже я розкис?» Махнув рукою і подався до приміщення аероклубу. Треба ж здати парашут. Відчував себе обдуреним, спустошеним.

ЯК МИХАЙЛО МІЛЬКО РОЗВЕСЕЛЯВ МИКОЛУ ЗАГОРСЬКОГО

Ніхто з членів екіпажу, крім Михайла Мілька, не помітив, що Микола ходить сумний та невеселий. І це не дивно: хіба перед відльотом мало турбот в керівника експедиції Івана Макаровича Плугаря? Ну, а нові учасники польоту — Жаннета Барб’є і Отто Дік, що тільки вчора прибули на ТУ-125, — не встигли ще й оговтатись. Де там їм помітити тяжкі душевні переживання лікаря.

Десь надвечір, ідучи в інститутський клуб, Мілько зайшов за Миколою. Він частенько так робив — зайде до товариша, перекинеться кількома фразами, а то просто посидить мовчки, потисне руку: «Салют!» — і йде собі відпочивати. Якось пожартував: «Я, Миколо, заряджаюсь у тебе, наче акумулятор!»

Сьогодні тут не відчувалося електрики. Загорський горілиць лежав на канапі, підклавши долоні під потилицю, і поглядом підпирав стелю. На Михайлове вітання щось буркнув, навіть не поворухнувшись.

— Що це з тобою? — схилився над ним Мілько. — Невже занедужав?

— Що? — наче прокинувся Загорський. — Що ти сказав?

— Може, занедужав, кажу, що такий кислий?

Наче сталева пружина, схопився Микола. Став, притиснувши до грудей зігнуті в ліктях руки, гукнув:

— Обороняйсь!

Не встиг Михайло ступити й кроку, як Микола налетів на нього, схопив, наче обценьками. В Михайла теж заграли, напружились м’язи. І хоч на шиї враз набухли жили, проте витримав натиск. Микола, видно, був сильніший, але як не старався кинути Михайла на підлогу — не вдалося. Ніби приріс механік до паркету! Тупцювали на місці, сопіли, наче ковальські міхи, але ні той, ні другий не міг пересилити.

— Сила солому ломить!.. — шепотів Загорський, нахиляючи Михайла вліво.

— Не каж-жи гоп!.. — важко дихав Михайло йому в вухо і нахиляв його вправо.

Хвилин з п’ять вовтузилися вони по кімнаті.

— Ну годі вже, ведмедю, — не втерпів Михайло. — Бачу, що здоровий, як бик.

— Зажди, ось я тебе на Місяці на який-небудь пік закину! — засміявся Микола, випустивши Михайла із своїх залізних обіймів.

— Казала Настя — як удасться!

Друзі зробили вправи на дихання, посідали.

— Так в чому ж справа, хлопчику? — спитав Мілько.

— Ні в чому.

— Ти все-таки зажурений.

— Тобі здалося.

— Ти засмучений.

— Тобі привиділось.

— Якщо я відчуваю настрій нашого Робота… Ну, гаразд, годі дурницями займатися, збирайся, а то запізнимось.

— Куди? — здивувався Микола.

— Ну от, я так і знав, що ти забудеш! На прес-конференцію.

Микола швидко переодягнувся, і вони подались до Інституту.

Справді, конференц-зал був уже переповнений. Тут зібралися не лише радянські, а й іноземні журналісти. Рогові окуляри, блискучі пенсне, лисі й чубаті голови.

Все, що тут говоритиметься, буде записано на магнітофонну стрічку і негайно передано в усі кінці Землі.

Коли місця в президії зайняли голова Урядового комітету по організації перельоту Земля — Місяць — Земля, члени екіпажу «Комети», у залі стало тихо. Голова Комітету — невисокий лисий чоловік у білому літньому костюмі — підійшов до мікрофона і коротко поінформував присутніх про переліт. Закрутилися барабани магнітофонів, на сотні стрічок лягли слова:

— Я радий повідомити вас, що кількарічну підготовку до першого міжпланетного польоту завершено. Космічний корабель готовий до старту. Важливими етапами у підготовці до цього рейсу були польоти ракет, керованих по радіо, і особливо створення штучного супутника Землі — Троянди космосу. Ця мініатюрна планетка, виготовлена руками радянських людей, є заатмосферною науковою базою і міжпланетним вокзалом… Колектив наукових працівників Троянди уже відкрив стільки нового, надзвичайно важливого, що тепер стає дивно: як могли ми раніше обходитися без такого штучного супутника? Докладно про ракету, яка завтра вирушає у подорож на Місяць, розкажуть вам члени екіпажу. Дозвольте рекомендувати їх. Начальник експедиції професор Іван Макарович Плугар…

Микола сидів, поклавши руки на стіл, і задумливо дивився в зал. На нього націлювалось багато об’єктивів, спалахи фотолампочок хльоскали по очах, але це його не зворушувало. З думки не йшла Ольга. «Усі цікавляться, а вона ні, увесь світ хоче цього польоту, а вона… Ну що ж подієш, не розуміє… Невже я й зараз ні про що інше не можу думати!» І він почав прислухатися, про що говорив перед мікрофоном Плугар.

— …Для того, щоб долетіти до Троянди, нам потрібна швидкість набагато менша, ніж коли б ми стартували відразу на Місяць. Решту ми надолужимо, відлітаючи з Троянди. Щоб досягти нейтральної лінії між тяжінням Землі і Місяця, нам, власне, треба буде розігнати ракету до швидкості 9 кілометрів на секунду. Це не є важким завданням, тим більше, що там ми поповнимо свої баки. Отже, при старті із Землі нам легше буде перенести прискорення, а нашій «Кометі» — безпечніше пробиватися крізь атмосферу. Через шістнадцять годин ми вже будемо на Місяці. Наша мета — з’ясувати можливість використання Місяця для науки, для прогресу людства. Ми хочемо зробити Місяць форпостом передової науки, а не воєнною базою, як це планували магнати імперіалізму!

Первісна людина, підвівшись на ноги, вивільнила руки для роботи… Це була революція. Та все ж мусило пройти ще десятки тисяч років, щоб людина переросла масштаби Землі і підвела свою голову до зір, у космос… Тільки великий, високоорганізований колектив, яким є сучасне людство, може зробити крок у космос! І ми безмірно щасливі, що рідна Вітчизна доручила нам здійснити перший політ у зоряні світи!

Коли Іван Макарович закінчив, посипалися запитання. Хоча в газетах і журналах не бракувало статей на теми космічних перельотів, кореспонденти допитувались про все, ніби вони нічого не знали. Це вже було для Миколи нецікаво, але треба сидіти, слухати.

— Розкажіть про двигун «Комети».

До мікрофона підходить механік ракети Михайло Мілько — невисокий широкоплечий юнак. Поблискує до залу чорними очима.

— Наша «Комета» має потужний атомно-реактивний двигун. Реактор займає порівняно мало місця, зате «пального», тобто робочої речовини, ми змушені взяти сотні тонн! Цією робочою речовиною є вода… Так, саме вода! Вона охолоджує реактор і під впливом дуже високої температури перетворюється на газ — кисень і водень. Потік атомарного газу і створює реактивну тягу. Виносячи ракету за межі атмосфери, реактор випорожнить половину баків. Їх ми наповнимо на Троянді, бо нам потрібна вода для дальшого розгону, для посадки на Місяць, для старту з нього. На зворотному шляху ми знову зарядимось на Троянді, щоб було чим загальмувати спуск на Землю…

Микола відчув на собі чийсь погляд. Придивився. За першим столиком біля сцени сидів досить-таки повний лисий чоловік. Це він свердлив Миколу своїми гострими очицями, а коли юнак глянув на нього, осклабився, підійшов до сцени і жестами попросив зійти. На вигляд йому було, може, років шістдесят.

«Що йому потрібно? — думав Микола, підходячи. — Невже хтось із знайомих?»

— Я кореспондент молодіжної газети «Дзвени, наша пісне!», — зашамкотів товстун. — І коли нам сказали, що ви пишете… Одне слово, просимо вас, товаришу Загорський, бути нашим спецкором…

Микола хотів відмовитись — адже, крім нот, він нічого не пише! — але не встиг і слова сказати, як той забубонів ще швидше:

— Ви, звичайно, не заперечуєте, я так і знав. Ось ми вам і посвідчення заготували… Беріть, беріть.

Микола засміявся. Товстун потиснув йому руку і не по літах швидко шмигнув на своє місце. Щойно Микола зійшов на поміст, як його покликав чийсь дзвінкий молодий голос. Вернувся. Цього разу до нього підійшов юнак. Обличчя його зашарілося, як у дівчини.

— Пробачте, я хотів попросити вас… Будьте нашим спецкором. Знаєте, наші старенькі читачі — дідусі та бабусі — дуже цікавляться… У молодості вони мріяли про такі перельоти!

Миколі ставало весело! Стримуючись, щоб не розреготатися, він спитав:

— А як зветься ваша газета?

— Пробачте, я й не відрекомендувався. У нас журнал «Бадьора старість». Для стареньких, пенсіонерів…

— Добре… Посвідчення не треба.

Микола швидко повернувся на своє місце. Оце так дивина: він став журналістом! І чого це вони лише до нього? Микола, звичайно, не знав, що це Михайлова «робота»… Слухав, як відповідав Мілько. Від природи якийсь небалакучий, він і тепер з трудом видобував із себе слова.

Кореспондентів цікавило буквально все — і запаси води на штучному супутнику, і управління роботою двигуна та напрямок руху «Комети», що його здійснюватимуть швидкодіючі електронні автомати, і радіолокаційна установка, і товщина броні на випадок зустрічі з дрібними метеоритами, і дія прискорення та втрати ваги, і конструкція скафандрів, і запаси їжі та рідкого кисню, і вплив космічного проміння… А один іноземець почав допитуватися, чи має експедиція завдання шукати на Місяці уран.

Біля мікрофона знову став Плугар.

— Спеціально такого завдання експедиція не одержала. Уран цікавить нас найменше, бо, як відомо, ми маємо достатні запаси його тут, на Землі. На Місяці ж ми сподіваємось визначити запаси мінералів, що містять у собі кисень і водень. А взагалі мусимо скласти уявлення про геологічний розвиток цього природного супутника Землі…

Інший, теж іноземний, кореспондент спитав, чому ракету назвали «Кометою», а не якось інакше, наприклад, по імені конструктора. Мабуть, знав, що Плугар — головний конструктор «Комети».

Легкий вітерець від вентилятора ворушив Плугареві ледь посріблене волосся, високе чоло золотило проміння надвечірнього сонця, що лилося крізь скляну стіну.

— …У безперервній боротьбі із силою тяжіння людина збільшувала швидкість польоту спочатку на десятки, сотні метрів, а потім на десятки й сотні кілометрів. І коли в кінці першої половини нашого двадцятого століття був подоланий звуковий бар’єр і людина помчала швидше, ніж звук, — тоді, можна сказати, повітряний океан був підкорений. І як тільки це сталося, людина одразу ж відчула, що навіть цей безмежний океан для неї тісний! І вона взяла розгін для нового, ще грандіознішого стрибка — в світовий простір… У конструюванні «Комети» брав участь весь колектив нашого інституту. Але нам допомагали Архімед і Ньютон, Кибальчич і Ціолковський… На голому місці нічого не виникає. Сучасна наука і техніка ввібрала в себе досвід усіх попередніх поколінь…

Ці слова запали в душу Миколі. Він фізично відчув безперервність життя людства, усвідомив поступальний рух історії.

«Комета»…

Той, хто запитував, мабуть, не розумів, скільки в цій назві романтики. Їхня «Комета» рине в світовий простір, відкидаючи вогненний хвіст. Дивовижне небесне тіло, створене руками і розумом людини!

«ЩАСТИ ВАМ, ДРУЗІ!»

Ранній ранок, а до космодрому Інституту міжпланетних сполучень плавом пливе народ. Дорослі й діти, чоловіки й жінки — ідуть, їдуть автомашинами, автобусами. Це ж тільки подумати — ракета відправляється на Місяць!

Першими на космодром з’явилися журналісти, працівники радіо і телебачення. Згодом сюди ринула людська ріка. Більшість поспішала, щоб на власні очі побачити цю історичну подію; чимало було й таких, що хоч і не відчували історичного моменту, але раз тисячний натовп стікається в одне місце, то треба й собі, щось має бути цікавого; а дехто й не знав, що діється, але енергійно прокладав собі дорогу ліктями, сподіваючись дізнатися про все на місці, на самісінькому переді. Їх пропускали, думаючи, що то працівники космодрому і без них нічого не буде.

Ракетодром починався тут же, за інститутським садом, за густою стіною підстрижених акацій. Отож Плугар, Отто Дік, Жаннета Барб’є, Мілько і Загорський, а з ними їхні родичі, друзі, а також члени Урядового комітету прийшли сюди пішки. Сонце ще не зійшло. Величезне, на кілька кілометрів довжиною, зелене поле космодрому курилося туманом. Темніючі ангари, стартові естакади, схожі на ферми залізничних мостів, поставлені сторч, здавалося, плавали в повітрі.

Жаннета — невеличка, тендітна дівчина — з захопленням дивилася на цей «акваріум залізних риб», як вона жартома назвала космодром. Звідси, з самісінького дна повітряного океану, ракети-рибини шугали в стратосферу, виходили на орбіту навколо земної кулі, керовані по радіо, облітали Місяць. Звідси запускалися ракети з деталями штучного супутника. Тепер — експедиція на Місяць. Онде бовваніє вона — «Комета»!.. Правда, Жаннеті, може, було б радісніше стартувати в цей політ з мису Канаверал, але що ж подієш… Та, зрештою, наука — насамперед! А ці радянські колеги напрочуд гарні, цікаві люди…

Микола Загорський все оглядається, шукає поглядом Ольгу — її нема.

З репродукторів раптом заговорив густий бас:

— Громадяни! Через огорожу пролазити забороняється!

«Може, то Ольгу не пускають?» — стривожився Микола. Сходив до воріт — її не було. На нього розуміюче зиркнув Михайло. Біля нього стояла мати — ще молода жінка, з такими ж, як у Михайла, чорними блискучими очима.

Загорський привітався і пройшов мимо.

Іван Макарович розмовляв з дружиною так, неначе мав одлучитися кудись у місто в справах; біля них стояв сухорлявий, горбоносий Отто Дік.

Підійшовши, Микола почув:

— Подивіться, яка гарна травичка! — сказав Плугар.

А трава й справді чудова — тисячі, мільйони зелених стебелець здіймаються вгору; в них стільки сили, стільки енергії, що, здається, вони піднімуть і цю бетоновану доріжку, на якій стоять невгамовні люди, і ангари, і естакади.

Жаннета сходить з бетонованої доріжки, збиває ногами росу, сміється. Микола дивиться на потемнілі сліди в траві і думає: «Ех, чому ти не Ольга!»

Тисячі людей зійшлися до космодрому, а її нема. Всі шляхи і стежки навколо заповнені автомашинами, біля підстрижених акацій, що обрамляють льотне поле, стала жива загорода з грудей і облич… а її нема! Кожен хоче протиснутися якомога ближче, тільки не вона…

Прибув дипломатичний корпус. Працівники посольств оточили Жаннету і Діка, гаряче вітаючи їх. Раптом Жаннета побачила якусь жінку і швидко пішла їй навстріч. Вони обнялися, як рідні, — вже сива радянська астрономка Алла Масевич і молода Жаннета Барб’є. Жаннета розмовляла по-російському, і акцент надавав особливої привабливості її вимові.

Під’їхала відкрита машина, що має доставити космонавтів до «Комети».

Потиски рук, останні слова прощання.

Крізь натовп продирається зграйка піонерів з букетами квітів у руках. В останню мить, коли космонавти вже сідали в машину, їм вдалося прорватись і вручити квіти. Малюки зворушили всіх, особливо екіпаж.

Плугар присідає і, обхопивши кількох дітлахів, притискує їх до себе.

І тут Загорський звернув увагу на телепередавачі. Вони водили своїми скляними очима, передаючи все, що тут відбувається, в ефір, на антени.

«Ага, ти сидиш біля свого екрана, — подумав Микола, вдивляючись у націлений на нього об’єктив… — Ну що ж… Дивися, дивися… А бачиш — я щасливий… Щасливий!..»

Зійшло сонце, веселі промені полинули на землю, лягли на обличчя людей.

Нарешті всі сіли, і машина майже нечутно рушила. Вдалині, на фоні лісу, біліє «Комета»; звідси вона здається зовсім невеличкою.

Помахи рук — наче голуби злітають. Тиша незвичайна, аж не віриться, що навколо стільки людей.

Раптом тонкий жіночий голос:

— Щасливо-о-о!

І враз наче греблю прорвало, — кожен гукав що було сили:

— Бажаємо удачі-і!

— Бувайте здорові!

…Через кілька хвилин машина повернулася порожня — тільки квіти на сидіннях.

Люди знову мовчали, насторожено очікували.

Потужні радіорепродуктори повідомляли про все, що відбувалось біля ракети:

— Космічний корабель готовий до відльоту… Техніки закінчують останній огляд і перевірку спорядження «Комети». Механік Михайло Мілько доповідає командирові експедиції, заслуженому діячеві науки Івану Макаровичу Плугарю про готовність до старту. Минають останні хвилини… Увага, товариші, біля нашого мікрофона Іван Макарович Плугар. Слухайте, слухайте!

Здавалося, зупинився час. Урочиста, хвилююча мить примусила частіше забитись тисячі сердець. Почувся глухуватий, стриманий голос вченого.

— Дорогі товариші! — говорив Іван Макарович. — Невтомна праця людської думки наближала сьогоднішній знаменний день. Наша рідна радянська наука відкриває людству шлях до планет, шлях до невідомих таємниць природи в ім’я миру, в ім’я процвітання культури і добробуту всіх народів і рас: білих, чорних, червоних, жовтих. У нас чесна, благородна мета, ось чому ми віримо в успіх, товариші!

Знову тиша, потім команда:

— Зайняти місця в ракеті!

Цокання металу, покашлювання — з репродукторів.

— Увага! — пролунав чийсь владний голос. — Ракета зараз стартує, пропонується негайно відійти від огорожі!

Люди неохоче почали відходити. Але всі голови були повернені туди, де білою цяткою виднілася ракета. Голос із репродукторів усе вимагав і вимагав одійти в «безпечні місця». Зрештою, натовп одхлинув.

А біля центрального входу на ракетодром зчинився галас.

— Негайно пропустіть! — гукав до вартового чоловік у клітчастому костюмі. Він тримав на плечі кіноапарат. — Ви зриваєте нам зйомку!

— Запізнилися, наказано нікого не пропускати, — спокійно відповів вартовий.

Чоловік у клітчастому костюмі безпорадно оглядався навколо, ніби шукаючи підтримки і співчуття. Очі його повеселішали, коли він побачив присадкуватого товстуна, що наближався сюди неквапливою ходою.

— Товаришу режисер! — гукнув до товстуна кінооператор. — Не пускають!

Режисер на диво спокійно відповів:

— Ну що ж, доведеться робити зйомки в павільйоні. Я напишу, сценарій, вийде ще краще…

В цю мить під лісом загриміло, загуркотіло, наче десь далеко обвалилися важкі гори.

Ракета плавко піднялася над синьою стіною лісу. Можна було бачити, як внизу клубочилась біляста хмара, а вогненний стовп підносив і підносив угору, у високе голубе небо невеличке веретено. Гуркіт віддалявся, розтавав, блискуча рисочка ракети зробилася крапкою і… зовсім зникла. Її поглинув безмежний простір.

— Нічого, — спокійно сказав товстун до клітчастого. — Це ми в павільйоні зробимо ще ефектніше!

Голосно перемовляючись, збуджені, схвильовані, розходилися люди.

В ПОЛЬОТІ

В перші хвилини після старту члени екіпажу «Комети» почували себе так, як і в звичайній, не космічній ракеті. «Комета» пронизала атмосферу з швидкістю 2000 кілометрів на годину — дуже повільно, порівнюючи з космічною швидкістю, і досить-таки швидко супроти літака. А головне, що ця швидкість була цілком безпечна і для людей, і для самого літального апарата. Людям неважко було переносити прискорення, а ракета не розігрівалася в земній атмосфері.

Перед очима наших мандрівників розгорнулась незвична картина. Земля спочатку здавалася грандіозною таріллю, вінця якої все здіймались і здіймались угору. Потім вона ніби стала на ребро, і вже не таріль, а безкрая сіра стіна височіла з боку ракети.

Іван Макарович, Микола Загорський, Жаннета і Дік, повернувши крісла до ілюмінаторів, спостерігали Землю. Михайло Мілько не зводив очей з приладів. Швидкість витікання газу, температура, тиск — про все сповіщали йому стрілки, зелені лампочки і тремтливі лінії на екранах.

Загорський час від часу крутив ручку кіноапарата.

— О, це — Індійський океан! — вигукнув він. — А он бачу Індонезійські острови, Австралію, — ну точно, як на карті!

Могутні шари атмосфери вкривали Землю — голубий повітряний океан. Тільки звідси, за його межами, видно, як обмиває він усю земну кулю. Срібляста, залита сонцем поверхня його, здавалось, була непорушна. А там, у глибині, плавають густі масиви хмар, а ще нижче, на самому дні повітряного океану, — міста і села. Там живуть, працюють і мріють люди… Які вони маленькі супроти грандіозності стихій природи і які вони грандіозні, якщо підкорили собі Землю з усіма її океанами — водяними і повітряним!

Професор Плугар сидів, підперши щоку долонею, і мовчки дивився в ілюмінатор. Він і сам не знав чому, але на душі в нього було тоскно. Крізь прозору пелену атмосфери бачив чудові земні материки, дивовижні моря і океани, що сяяли під сонцем, неначе дзеркала, і серце його стискалося. Мабуть, дуже любив Землю Іван Макарович!

А стіна земної поверхні, все віддаляючись від ракети, непомітно для ока почала перетворюватися в коло, і, нарешті, можна було охопити поглядом її всю — велетенський сяючий диск.

Михайло Мілько насупив брови: обчислювальна машина попередила, що через п’ять хвилин реактор запрацює на всю потужність, і тоді «Комета» помчить з космічною швидкістю.

— Іване Макаровичу! П’ять хвилин.

— По місцях! — скомандував Плугар.

Спинки крісел відхилилися, і ось це вже не крісла, а зручні ліжка. Вони щільно обхоплюють тіло з трьох боків, космонавти затиснуті в них, як у великих футлярах. Так їм легше буде переносити наростання швидкості… Раптом ракету штовхнуло. Все її металеве тіло здригнулося, наповнилося звуковими хвилями, загриміло, загуло несамовито, ледве втримуючи натиск розбурханої стихії газів. З прискоренням руху наростало відчуття ваги. На людей неначе навалився невидимий тягар, вони лежали, ніби налиті свинцем.

«Невже не витримаю? — з острахом подумав Плугар. — Невже не витримаю?»

Микола Загорський повторював:

— Я — «Комета». Ідемо по курсу, почуваємо себе добре!

Жаннета дивилася на ілюмінатор і чомусь пригадала зелену траву ракетодрому.

А за ракетою було чорне небо, всіяне зорями. Сяяв усе ще великий диск Землі, палахкотіло Сонце, і яскрів Місяць.

Ракета мчала все швидше і швидше. Тут, у безповітряному просторі, можна було не боятися розігріву її стін. Нарешті рокіт двигуна припинився. У кожного в голові неначе джмелі гули, але тиша вже брала верх.

Всі відчули себе зовсім легко, навіть занадто легко. Тепер, коли не було прискорення і ракета за інерцією мчала з постійною швидкістю, люди зовсім втратили вагу. Це вони відчули, ще не встаючи із своїх ліжок. Першим підвівся Мілько.

— Обережно, товариші, — попередив Плугар.

Професорове попередження про обережність Мілько почув уже під стелею: він висів у повітрі, незграбно дриґаючи ногами і розмахуючи руками. На його обличчі було здивування і розгубленість. Загорський голосно засміявся.

— Ти, я бачу, добрий акробат!

Жаннета теж розсміялася, побачивши механіка в такому кумедному положенні.

Та Мілько зметикував, відштовхнувся ногою від стелі і, описавши складну траєкторію, став на підлогу. Вона відкинула його, мов пружина, але Мілько миттю вхопився за поручні. Винувато усміхнувся:

— Тут, брат, мимоволі станеш акробатом!..

— Не робіть різких рухів, товариші, — нагадав Іван Макарович. — Не забувайте, що пересуватися по кабіні можна тільки тримаючись за поручні.

— Ось так! — весело вигукнув Загорський, стукнувши обома руками по товстій спинці свого крісла.

І відразу ж опинився під стелею.

— Ого! — вигукнув Мілько. — Ти, брат, спритний. Ніякий канатоходець не зрівняється з тобою! Та не борсайся, я тобі допоможу.

Тримаючись однією рукою за поручні, прикріплені до стінки ракети, другою впіймав Загорського за ногу і майже без ніякого зусилля опустив його на підлогу.

— Оце так штука! — бурмотів Микола. — Тільки подумати…

Ще під час підготовки до польоту всі добре знали це явище, але хіба можна до нього призвичаїтися? І ось, незважаючи на тренування, цілковите зникнення ваги практично було для всіх несподіванкою.

…«Комета» мчала з шаленою швидкістю, але члени екіпажу не відчували руху. Навпаки, здавалося, що ракета стоїть, вірніше — висить на одному місці! З правого боку весь час палахкотіло Сонце, увінчане вогненною короною, поблизу нього і по всьому чорному небі сяяли зорі та планети. Відстань до них така велика, що переміщення ракети не вносило ніяких змін в конфігурацію неба. Хіба що зменшувався диск Землі і одночасно виростав Місяць. Але око не могло цього вловити.

З кожною хвилиною космічний корабель наближався до Троянди космосу. Розумні, чутливі автомати вели його по заздалегідь обчисленій траєкторії, яка у певній точці перетинає орбіту штучного супутника.

Причалити до Троянди — це вже робота механіка. А поки що він замріяно дивиться в ілюмінатор на чорне небо. Зорі на ньому різноколірні: одні жевріють, неначе вугілля в грубі, інші скидаються на фіолетові чорнильні плями, ще інші — на розплавлене срібло… Загорський передає і одержує радіограми і час від часу робить зйомки Сонця. Іван Макарович, поклавши на коліна товстий зошит, записує свої спостереження і поглядає на прилади. Електронна обчислювальна машина весь час показує відстань до Троянди — в кілометрах і хвилинах. Цифри тануть, меншають з кожною секундою… Іван Макарович подає команду:

— Мілько! За локатор.

Михайло відразу зайняв місце біля екрана радіолокатора, уп’явся в нього своїми чорними очима. Незабаром він побачив те, чого чекав. Справа на екрані з’явилася маленька зірочка. Вона досить енергійно рухалася до лінії, яка означає напрям польоту «Комети».

— Троянда на екрані! — чомусь тривожно вигукнув Мілько.

ТРОЯНДА КОСМОСУ

Своїми обрисами радянський супутник Землі і справді нагадує троянду, особливо здалеку. Трохи нахилене «стебло», на верхньому кінці якого — «квітка». Чим ближче, тим видніші стають елементи конструкції. «Квітка» — це величезне колесо, змонтоване із контейнерів. Сонячним блиском спалахують на ньому ілюмінатори-вікна. В центрі, на ажурному плетиві радіальних ферм, здіймається кілька овальних щитів, зроблених із напівпровідникових елементів. Це — енергетичне серце міжпланетної станції. Сонячні промені, впавши на ці чудодійні пелюстки, тут же перетворюються в електричний струм і проводами-артеріями течуть по складному організму Троянди. Вони опалюють каюти, гріють воду у ваннах, варять їжу, вони живлять локатори, потужну радіостанцію, підтримують постійну температуру в оранжереї… А сонячного сяйва тут — океан!

В довгій трубі «стебла» — склади, майстерні. Там же, в самому низу, — реактивний двигун, потрібний на випадок зміни швидкості обертання. А по своїй орбіті Троянда мчить за інерцією, зберігаючи ту швидкість, яку одержала спочатку. І не дивно: ніщо не гальмує її руху, адже тут немає жодної молекули повітря! В холодній мертвій тиші міжпланетного простору мандрує наша Троянда навколо Землі, а разом з нею і навколо Сонця. Всередині її лунають голоси, там — атмосфера, тепло, там — життя.

…Мілько не відривав погляду від екрана локатора. Відстань до Троянди швидко зменшувалась. Тепер уже не зірка, а мініатюрна квіточка пливла по матовій поверхні екрана. Незабаром її стало видно і простим оком. Усі скупчилися біля великого лобового ілюмінатора.

Троянда більшала, буквально виростала на очах.

— По місцях! — тихо сказав Іван Макарович.

Як тільки Троянда наблизилась до орбіти «Комети», Мілько всього, може, на дві секунди включив двигун, і космічний корабель, описавши криву, наздогнав Троянду. Їх відділяла прірва у кілька десятків метрів.

Це було цікаве видовище! Над «Кометою» високо здіймався, поволі обертаючись, велетенський корпус Троянди.

Загорський стежив за роботою радіоапаратури, що підтримувала двосторонній зв’язок із сусідами.

— Із щасливим прибуттям вас, дорогі товариші! — пробасила Троянда.

— Дякуємо, — відказав у мікрофон Іван Макарович. — Ми готові шлюзуватись.

— Ми готові до прийому, — прогримів бас.

Усі наділи скафандри, припасували запасні кисневі прилади і ранці з невеликими «ракетними» балонами. Адже діставатися на Троянду треба через безповітряний простір.

Мілько і Загорський знали, що їм робити. Вони мусять забезпечити зарядку спорожнілих контейнерів. Отто горів бажанням ознайомитися з будовою штучного супутника. Ну, а Жаннета хотіла якомога скоріше припасти до окуляра телескопа.

Першими через герметичну камеру біля люка вийшли з ракети Загорський і Мілько. За ними кинувся Дік, Іван Макарович через окуляри в шоломі поглядав на Жаннету. Чи не боїться часом? Щось довго збирається…

— Скажіть, Жаннето…

— Готово!

Удвох з Плугарем Жаннета зайшла до камери. Щільно засунулись двері. Іван Макарович включив насос. Коли повітря перекачали в ракету і відкрився зовнішній люк, Жаннета стала на порозі і з жахом побачила безодню, що відділяла їх від Троянди. Як туди стрибати? Знала, що тіла тут не мають ваги, що впасти нікуди не можна, але… Неймовірне провалля паморочить і… тягне до себе! Треба злегка натиснути кнопку — з балончика на спині вирветься струмінь газу і штовхне вперед… А там — ухопитися за поручні… Все це Жаннета добре знає…

— Чому ви зупинились? — почула Плугарів голос у навушниках шолома.

— Милуюсь! — іронічно відповіла Жаннета і, прикусивши губу, наважилась — доторкнулася до кнопки.

Здалося, ніби хтось легенько штовхнув у спину, і вона попливла, попливла, нікуди не падаючи! Ось і поручні шлюзу Троянди. Вхопилась, легко зайшла в досить просторе кругле приміщення. Не встигла й оглянутися, як біля неї вже стояв Іван Макарович.

— Ну як, Жаннето? — в його голосі чулися батьківські нотки.

— Неймовірно!

— Боялися?

— Дуже! — голос її бринів збуджено і весело.

Герметичні двері за ними зачинилися. Шлюз наповнився повітрям. Знявши скафандри, Іван Макарович і Жаннета потрапили в шахту з ліфтом. У ліфті їх чекав Дік. Він чомусь не скинув скафандра, а лише відхилив шолом. Сидів, ухопившись за ліве коліно. Обличчя його скривила болісна гримаса.

— Що з вами? — стривожився Іван Макарович.

— Та… дрібниця, містер Плугар… Коліно… Не розрахував стрибка і стукнувся.

Плугар спохмурнів. Це ж надзвичайний випадок! Повернувся до мікрофона, вмонтованого у стінці ліфта. Натиснув кнопку.

— Товаришу директор! Трапилось нещастя. Містер Дік розбив собі коліно.

— Шкода, — обізвався бас. — Піднімайтесь в санчастину. Наша астромедицина підремонтує його!

Дік, перемагаючи біль, зморщив обличчя, що, мабуть, мало означати усмішку.

— Може, у вас звичайний вивих? — заспокоювала його Жаннета. — То це не страшно.

— Та воно не страшно… От тільки невчасно все це…

Ліфт підняв їх по «стеблу», і вони вийшли в дуговий коридор самої «квітки». Тут їх зустрів засмаглий чоловік у білому халаті. Привітавшись, він легко взяв Діка попід руки і поніс по коридору. Жаннета дивилася вслід, і їй було жаль колегу. Все-таки він уже немолодий — і на тобі… Бідолашний, не може стати на ногу.

Зліва в ілюмінатори виднілися високі овальні щити, справа — до коридору виходили двері службових приміщень, лабораторій, житлових кімнат. Всі приміщення, очевидно, були зовсім ізольовані на випадок попадання метеоритів. Замість вогнегасників, у коридорі червоніли запасні балони з киснем. Висіли також скафандри.

Двері директорського кабінету відчинилися всередину, і назустріч Івану Макаровичу та Жаннеті вийшов на диво маленький чоловік з великою гривою вогненного волосся. Слухаючи директорський бас по радіо, Жаннета уявляла собі велетня. Тепер, побачивши цього щупленького, подумала, що це хтось із лаборантів, але ні в якому разі не директор.

— Прошу, любі мої космонавти! — прогримів доброзичливим басом чоловічок, трохи схилившись і показуючи рукою в приміщення.

Це був директор!

Іван Макарович привітався з ним, як з давнім знайомим, і відрекомендував Жаннету Барб’є.

Директорський кабінет був, очевидно, і лабораторією. Більшу частину його займали довгий стіл і стелажі з різноманітними приладами, що поблискували нікелем і склом. Посередині у великій діжці стояла широколиста пальма. Жаннета завважила, що над пальмою в стелі є ілюмінатор, крізь який ллються потоки сонячного світла. В кутку гамак на металевих кронштейнах, що правив за ліжко. Видно, кожен кубічний метр тут використовують максимально…

Директор сів за свій робочий стіл, торкнувся кнопок, і на стіні спалахнув екран телевізора. Стало видно нижню частину «Комети» і дві постаті в скафандрах — вони приєднували товстелезний шланг до круглого люка ракети.

— Ваші контейнери наповнять вчасно, — пробасив директор, — так що не доведеться разом з нами облетіти навколо матінки Землі…

— Не хочеться гаяти часу, — сказав.Іван Макарович, — хоч у вас тут і дуже цікаво. А поки що ми хотіли б побувати в обсерваторії і подивитися на нашу прекрасну Селену[1].

— Прошу! Тут вам не заважатиме атмосфера. А коли повернетесь, покажу щось таке, що ви ахнете! — засміявся директор, трясучи своєю рудою шевелюрою.

Розповідаючи, як потрапити в обсерваторію, він провів їх у коридор, а сам пішов у санчастину. Справа в тому, що тут, у космосі, з’явилася нова хвороба, яку умовно назвали «страх простору». Виявляється, що на нервову систему людини негативно впливає безмежжя космічного простору. Вона звикла до Землі, до відчуття ваги, обмеженості горизонту… А тут — усе незвичне, все не таке! Може, через оцей страх простору і з Діком трапилося нещастя.

СЮРПРИЗИ ДИРЕКТОРА ТРОЯНДИ

— Ну, що ви скажете про наш інструмент? — спитав директор Івана Макаровича, коли вони знову зійшлися в кабінеті.

— Це якесь чудо! — у захваті промовив космонавт. — Сила його неймовірна. Я сподівався, звичайно, що тут застосовується збільшення в тисячі разів, але такого… Скажу відверто: такого збільшення і такої чіткості я не чекав. Жаннета Барб’є не може відірватись…

Директор усміхнувся:

— Так, умови спостережень за планетами і навіть зорями перевершили наші сподівання. Сідайте, будь ласка.

— Вже тільки заради цієї обсерваторії варто було спорудити супутника, — продовжував Іван Макарович, сідаючи на металевий стілець, прикріплений до підлоги біля столу. — Я розглядав район нашої посадки. Видно як на долоні! Вважаю, що вибір наш правильний.

Вони заговорили про дозволяючу силу телескопа, посадку на Місяць; уточнили порядок радіозв’язку з Трояндою, яка буде ретрансляційною станцією між Місяцем і Землею. Радіохвилі з «Комети» линутимуть до її антен і, посилені в багато разів, штурмуватимуть повітряний панцир Землі, щоб там потекти в репродуктори…

— Ох, і господар же з мене! — підвівся директор. — Гостей же, здається, треба пригощати? — Він зняв салфетку, і Плугар побачив на столі купу… бананів. — Прошу, це в наших тропіках. Скоро будуть і ананаси!

Іван Макарович із задоволенням їв банани. Соковиті ніжні плоди приємно освіжали йому горло.

— А тепер я вам зроблю сюрприз, — директор вийняв із шухляди пачку фотографій і подав їх Івану Макаровичу.

Плугар почав розглядати. Це були фотографії неба. На фоні далеких зірок біліли більші й менші кружечки, о, та вони групуються навколо центрального тіла!

— Це що — Юпітерова сім’я? — міркував уголос Плугар. — Але ж я не бачу на його диску характерних смуг!

— У тому ж то й справа, Іване Макаровичу, що це не Юпітер. Це фотографія зовсім іншої планетної системи. В інфрачервоних променях.

— Що ви кажете! Яка ж це зірка?

— Проксіма Центавра із своїми чотирма планетами. Тепер ми закінчуємо обчислення їхніх орбіт…

Очі в них сяяли від захоплення. Плугар кинувся тиснути директорові руку:

— Це таке відкриття, таке відкриття!.. Вітаю, щиро вітаю вас…

— Дякую, Іване Макаровичу.

Ні, закоханий не з таким хвилюванням дивиться на портрет омріяної дівчини, як оці двоє вчених — на фото далекої планетної системи! Про існування інших сонячних систем давно висловлювалися різні міркування, припущення, але наша поки що лишалася в одному екземплярі… А тепер ось вони, сусіди! Світло, що лине з швидкістю майже триста тисяч кілометрів на секунду, доходить до нас від Проксіми більше, як за чотири роки. Таку віддаль, таку безодню важко навіть уявити, але там є планети, що обертаються навколо свого сонця… Може, на них і життя є? Може, там розумні істоти впіймали промінь нашого Сонця, а планет ще не відкрили?

Замислені сиділи вчені в цьому металевому ящику на маленькій штучній планетці. Променем далекої зірки велич Всесвіту заглянула їм у душу і на якусь мить ніби загіпнотизувала їх. Але справ багато, а життя таке коротке — треба діяти!

— Будете летіти назад — візьмете фотоплівки для Академії.

— Охоче!

За допомогою телевізора перевірили готовність екіпажу «Комети» до відльоту. Мілько і Загорський уже впоралися із своїм завданням і були готові до польоту. Жаннета завітала в санчастину.

— Як ви себе почуваєте, колего? — звернувся Плугар до Діка по радіотелефону.

Дік повернувся обличчям до екрана:

— Дякую, містер Плугар. О’кей. Шарнір у порядку.

— Добре. Будемо рушати?

— Ми спускаємось, — сказав Дік.

Екран погас.

Іван Макарович стиснув руку директорові, погляди їхні зустрілися. Вони нічого не сказали один одному, але в потиску рук і в погляді було стільки почуття, що його важко було б висловити. Адже Троянда — це все-таки осколок Землі, її околиця. А попереду шлях у невідомий світ…

ПОДОРОЖ «КОМЕТИ» ТРИВАЄ

Знову гуркіт двигуна… Затиснута в своєму пружному ліжку, Жаннета не бачила, як швидко віддалялась од них гостинна Троянда. Коли гази в дюзах перестали бушувати, міжпланетна станція виднілася на екрані квіточкою, нарешті, зовсім зникла.

«Який чудовий інструмент! — думала Жаннета. — От тільки швидкість супутника… Хоча для деяких спостережень це, може, й краще…»

Отто Дік і Плугар, напівлежачи у своїх кріслах, поставлених поруч, розглядали карту Місяця.

— Признатись, колего, — сказав Іван Макарович, — пропозиція взяти вас і Жаннету Барб’є в цей політ була для мене цілком несподіваною.

— Для нас теж, — стримано відповів Дік. — Ми не сподівалися, що так затягнеться будівництво «Метеора». Темпи вашого технічного прогресу вражаючі. Кажу вам як людина, що трохи розуміється на цьому.

— О, я це знаю! — усміхнувся Плугар.

Локатор, біля якого порався Мілько, обмацував Місяць.

Жаннета наділа захисні окуляри і припала до ілюмінатора. На Сонці здіймалися гігантські вогненні вихори, а поряд, на чорному фоні, яскраво світили зірки…

— Подивіться! — вигукнула Жаннета. — Он комета! Біля самісінького Сонця.

Іван Макарович, а за ним і Дік подивилися на комету. Потім Плугар відхилив сидіння свого крісла — там була складена спеціальна бібліотечка — і дістав каталог-довідник. Довго шукав, але ніяк не міг знайти поміченої Жаннетою комети. Обличчя його повеселішало, він подивився на молоду астрономку потеплілими очима:

— Схоже, що ви відкрили нову комету! В каталогах її немає.

Загорський навів на Сонце і на невідому мандрівницю об’єктив кіноапарата.

— Нова комета «Жаннета» зафіксована!

— О, ти вже віршами заговорив! — блиснув білими зубами Мілько.

Жаннеті стало хороше-хороше на душі. Зараз вона не думала про таємниці комети, про її фізико-хімічні характеристики. Почуття дитячої радості сповнило їй душу, неначе вона знайшла якусь дивовижну іграшку. Дивилась і дивилась на комету — її короткий, але широкий хвіст чітко видніється в променях Сонця…

— Передайте радіограму, — сказав Іван Макарович Загорському. — Обов’язково зазначте, що першою комету помітила Жаннета Барб’є.

Загорський радирував координати поміченої комети, а Жаннета дивилася на неї не відриваючись.

Якщо це довгоперіодична комета, то вона повернеться через кілька тисяч років. І люди скажуть: Жаннета Барб’є. Дивно, мабуть, звучатиме для них це ім’я… Як то вони житимуть, далекі нащадки?

Михайло Мілько сидів у своєму кріслі згорбившись, уп’явшись очима в щит з різноманітними приладами. Вже скоро й посадка… Посадка на іншу планету… Небезпечна, рискована…

Загорський поправив на грудях мікрофон з чорною ебонітовою трубкою: приготувався передати на Землю радіограму про наближення до Місяця.

Та раптом обличчя його чомусь стало заклопотано-тривожним. Він повернувся до Івана Макаровича:

— Передавач перестав працювати.

— Причина? — Іван Макарович пильними очима подивився на радиста.

— Вийшла з ладу зовнішня антена.

— Можете полагодити зараз?

— Спробую.

— Гаразд. Спробуйте, товаришу Загорський.

Той підвівся з свого крісла, узяв скафандр і почав одягатися. Жаннета з цікавістю, навіть із прихованою тривогою дивилася на юнака: «Невже він вийде з ракети? І навіщо Плугар дозволив йому?»

Коли Загорський одягся, Іван Макарович перевірив електричну обігрівальну сіть скафандра і спитав:

— Як ви дихаєте, Загорський?

— Добре, кисень подається в достатній кількості, — почувся приглушений голос.

— Беріть, що треба, зараз вийдете.

У Жаннети аж мороз побіг поза шкірою. «Зараз вийдете…» Куди? У простір між Місяцем і Землею? Це ж безодня!..

Взявши запасні штирки антени і схожі на фари рефлектори з їжачками тонких дротиків усередині та потрібні інструменти, радист зайшов у повітряний шлюз.

— Знаєте, Загорський, — заговорив Іван Макарович, — я думаю, що краще там не дивитися нікуди, крім ракети… Будьте обережним.

Микола закрив за собою двері шлюзу…

Дивлячись на ці двері, Жаннета раптом подумала:

«А чому комета ця біля самісінького Сонця? Вона ж наче оздоба в його короні! А що, як…»

Ні, молода астрофізична ніколи не скаже цього вголос, поки не одержить фактичних підтверджень своїй несподіваній догадці. Саме зараз Жаннета чомусь подумала, що комети — це речовина, викинута Сонцем, що це явище має безпосередній зв’язок з активною областю Сонця, із тими гігантськими завихреннями, що їх ми називаємо плямами…

Жаннета, притискуючи блокнот до коліна, почала швидко писати. Ну що ж, час покаже, чи справдиться її здогад…

В БЕЗОДНІ

Відсунувши люк, Микола Загорський став на його порозі.

Диво дивне! Йому здавалося, що ракета висить на одному місці, висить зовсім непорушно! Він, звичайно, добре знав, що у безповітряному просторі ніякого вітру бути не може, але свідомість не могла примиритися з цим. Ну, як це так — ракета мчить із космічною швидкістю, а руху не помітно! Нема ж нічого — двигтіння, вітру, ніяких предметів поблизу. Ні слух, ні зір, ні дотик не сигналізують мозкові про рух! Над головою непорушне чорне небо, всіяне зорями — червонуватими, жовтими, білими, голубими… Здавалося, тисячами здивованих сяючих очей дивиться Всесвіт на оцих синів Землі. Микола стояв як зачарований, навіть забув, чого вийшов. Велич природи, не прикрита від очей голубим шовком неба, гіпнотизувала юнака.

Та якщо відчуття нічого не говорили про рух, то про температурні умови повідомили швидко. Правий бік припекло. Спочатку Микола подумав, що, може, лопнув ізолятор на його електричній «плитці», а потім здогадався, що то припекло Сонце. І він повернувся лицем до хвоста ракети, підставляючи Сонцю лівий бік. Повернувся — і ледве не скрикнув від здивування: так чудесно сяяла на чорному небі рідна Земля! Великий сріблясто-голубий диск. Видно масиви хмар, обриси материків і океанів… Якийсь дивний настрій охопив Загорського.

Земля, Земля… Вона мчить в одвічному леті, повертаючи до Сонця свої боки. День і ніч, як брат і сестра, тримають її в своїх обіймах. Відбувається кругообіг живої і неживої матерії — невпинний, навальний. І де між ними грань? Під голубим атмосферним склепінням квітне життя, мозок людей працює й удосконалюється. Добрі умови створила природа для його розвитку! І недаремно: через людський мозок вона осмислила сама себе.

Загорський задуманими очима дивився на свою планету.

«Повітряного шлейфа» — здовження атмосферної оболонки Землі, про яке говорять деякі вчені, — він не помітив. Може, тому, що «шлейф» той дуже розріджений, а може, він взагалі не існує. А Загорський якраз не вірив у його існування, бо жоден з астрономів не помітив такого «шлейфа» у Венери, спостерігаючи її проходження по диску Сонця. Срібний обідок її атмосфери має скрізь однакову товщину. А якщо Венера не придбала «шлейфа», то чому накидають його Землі?

Микола подивився вниз… і ніякого «низу» не відчув. Йому здалося, що він дивиться вгору. Повертав голову і туди й сюди, а відчуття «низу» не з’являлося. Тоді він глянув на свої ноги — отам «низ»! Те, на чому стоїш, і є «низом».

Зусиллям волі перемагаючи острах, що сковував рухи, почав пересуватись по обшивці від люка до носової частини ракети — від скоби до скоби. Ось прямо під ногами біліють літери — назва їхнього корабля. Але чому внизу? Микола ж знає — напис зроблено збоку… А от і боковий ілюмінатор, теж під ногами. Побачив — професор щось говорить Мількові…

Потроху звикнувши до обстановки, Загорський зрозумів, що тепер цілою планетою для нього є ракета і він, справді, може пересуватися по ній як завгодно, може обійти її кругом!

Усі ці міркування якось «унормували» обстановку, уподібнили її до звичайної, а головне — надали бадьорості і сміливості. Та й справді, чого Миколі побоюватися? Хіба тут діють не такі самі фізичні закони, як і на Землі? Він пригадав свої альпіністські походи… Але ні, навіть на високих гірських вершинах його не охоплювало таке дивовижне почуття. Там, куди не глянь, скрізь розстилається перед тобою земля. А тут… Навколо чорна безодня. Вона оточує тебе з усіх боків — безмежна, таємнича. Заглядає тобі в душу міріадами немигаючих різноколірних зірок… Мурашки пробігають по тілу…

Дійшовши до носової частини, Микола подивився в радіорефлектор — він був посічений, неначе по ньому стріляли густою шрапнеллю. Помітив і на обшивці подряпини. Значить, на ракету налетів рій дрібних метеоритів…

Замінити радіофару Загорському було неважко. Це він зробив швидко. Та коли повертався назад, з ним трапилася пригода. Микола осмілів і звівся на рівні ноги, навіть не здогадуючись, яка несподіванка чекає на нього. Все сталося блискавично. Тільки він зробив крок по ракеті, як у ту ж мить відлетів од неї, як м’яч. Морозом сипнуло йому поза шкірою: сила притягання ракети мізерна, і він падає в безодню!

— Рятуйте! — гукнув щосили в мікрофон. — Падаю, падаю!

Безпорадно махав руками, дриґав ногами, ніби шукаючи точку опори.

Раптом у навушниках почув голос Івана Макаровича:

— А про балон забули?

«Ах так, ракетний балон!..» Натиснув на кнопку — його різко штовхнуло до «Комети». Та, мабуть, він не розрахував напрямку, бо пролетів мимо металевого тіла своєї «планети». З жахом побачив, що вона віддаляється у протилежний бік…

— Спокійно, товаришу Загорський! — знову пролунав голос Івана Макаровича. — Чого ви так розгубились? Я вам допоможу!

«Справді, — подумав Микола, — спокій і витримка! Моє тіло зберігає ту саму швидкість, що й ракета, отже, від неї не відстане… А кисень? Кисню є на кілька годин. От наближення до Місяця — це загроза! — Тривога пройняла кожну його клітину. — Скільки ж лишається часу? — тривожно думав Загорський. — Невже я не встигну…» Почуття небезпеки холодом стискувало серце.

Гігантським осяйним поясом змикався Чумацький Шлях — він був усюди, куди б Микола не кинув тривожний погляд: угорі, внизу. На Землі можна бачити тільки частину Чумацького Шляху — ту, що над головою. А тут — суцільне коло його, бо під ногами немає нічого, що б закривало безмежний простір!

А може, все це сниться Миколі: і чорне, всіяне різнобарвними зорями небо, і корпус ракети, що ніби висить непорушно, і взагалі вся оця неймовірна, фантастична експедиція, — може, це якесь марення? Холодний піт виступив на скронях: «Ні, ні, що це я… — подумав Микола-. — Таке дурне в голову лізе… Нерви, нерви…» Він заплющив очі і чомусь відразу уявив себе маленьким хлопчиком у бабусиному саду. Сонячно так, гарно. Він хоче дістати червонобоке яблуко — онде воно висить на тонюсінькій верхівці! Спритно лізе він угору по слизьких гілках: і лячно, і зірвати кортить. Та хтось уже гукає його — здалека, здалека: «Миколо! Миколо! Чи у вас радіо зіпсувалось?» Яке радіо? Ах так… Це в навушниках — голос Івана Макаровича.

Загорський ніби прокидається від сну, до нього повертається ясність думки.

— Ви чуєте, Миколо? Наближайтеся сюди, а я кину вам трос!

Тепер Загорський побачив професора. Він стояв на порозі люка, тримаючись за скобу.

Загорський натиснув кнопку. Коли він пропливав повз ракету, Іван Макарович кинув трос, але кінець його пролетів за кілька метрів од Миколи. Тоді робили нові спроби. Микола знову випускав із балончика газ, щоб його штовхнуло до ракети… Нарешті впіймав трос, Іван Макарович легко підтягнув його до люка.

— Жахлива недбалість! — вичитував він радисту уже всередині корабля. — Не прив’язатися до ракети!

Жаннета і Михайло дивилися на Миколу, неначе після довгої розлуки. А він, поглядаючи в ілюмінатор і, мабуть, не вірячи самому собі, запитував:

— Невже я був у безодні?

Жаннета подивилася на Загорського і щось сказала. Він не розібрав, бо зовсім не слухав її.

— Що ви сказали? — перепитав.

— Мене охоплює містичний страх… Чи не занадто далеко вдираємось ми у володіння бога?

Загорський усміхнувся. Ні, почуття, викликане космосом, не містичне. Воно незнайоме, воно може ошелешити, але це, зрештою, людське почуття. Віч-на-віч з космосом! Дивовижно. Словами передати не можна. Микола відчуває, як в ньому звучить музика — вона виникає в глибині враженої душі. І він уже знає: це початок його ненаписаної «Симфонії небесних сфер».

— Я молюся за успіх… — промовила Жаннета.

— А в нас кажуть: «Боже, поможи, а сам не лежи!» — Микола труснув шевелюрою і сів до рації.

— Я — «Комета», я — «Комета»! Метеоритами було збито антену. Пошкодження усунуто. Самопочуття екіпажу хороше.

Тим часом Іван Макарович узявся розглядати фотографії планетної системи Проксіми Центавра. Знімки пішли з рук у руки. Михайло Мілько пильно подивився на маленькі цятки:

— Колись і туди доберемось.

— Хотів би я знати, чи є там життя? — задумливо промовив Загорський.

— Ще невідомо, які там фізичні умови, — похитала головою Жаннета.

Микола насторожився:

— По-вашому, значить, не можна припустити…

— Мені здається, що ні.

— Чому?

— Всесвіт — це щось протилежне біологічному життю. Виникнення життя — рідкісне, дуже рідкісне явище. Випадок.

— А я люблю припущення, — весело сказав Загорський. — От уявляю — живуть там мислячі істоти і розмовляють про нашу планетну систему. Як ти гадаєш, Михайле?

— Це може бути, — серйозно сказав Мілько.

— А ось наша шановна Жаннета твердить, що життя біля Проксіми нема.

— І так може бути.

Жаннета м’яко усміхнулась, а Микола тільки знизав плечима. Може, він підшукував якесь дошкульне слівце, але втрутився Плугар:

— Наші координати?

Загорський подивився на годинника:

— Зараз буде черговий сеанс.

Через якусь хвилину він уже настроївся на радіопеленг, зв’язався з Землею. Потім доповів:

— «Комета» знаходиться над Атлантичним океаном над точкою з координатами 79 градусів 38 мінут південної широти і 22 градуси 40 мінут західної довготи. Відхилення від заданого курсу — 0,04 градуса. Відстань від Землі 224 тисячі кілометрів. — Микола зробив невеличку паузу, потім продовжував уже тихішим голосом: — На ім’я екіпажу безперервно надходять вітальні телеграми. («Невже Ольга не послала?» — подумав).

— Передайте — самопочуття чудове, прилади працюють в заданому режимі. За поздоровлення — сердечне спасибі.

ТАМ, ДЕ НЕ СТУПАЛА НОГА ЛЮДИНИ

Минали години. «Політ, — як говорилося у зведеннях, — проходив успішно». Космічний корабель з гербом Радянського Союзу на металевій обшивці наближався до того місця у просторі, де починає переважати сила тяжіння Місяця. Екіпаж провадив напружену наукову роботу: спостереження за новою кометою, гравітаційні виміри, дослідження магнітного поля, — отож усі були зайняті. Загорський уривками писав ноти на окремому аркуші паперу. Один лише Дік сидів непорушно. На високому лобі в нього збіглися зморшки. Час від часу він кидав погляди на своїх супутників. «Що ви знаєте! — говорив його погляд. — Метушитесь над краєм безодні».

Час ніби зупинився, але цифри на стрічці обчислювальної машини показували, що він мчить нестримно.

Місяць почав притягувати «Комету». Треба було гальмувати її наростаючий рух. Всі наділи скафандри. Запрацював двигун. Металеве тіло ракети задрижало, шумливий вир звуків наповнив кабіну. Відхилений потік газу примусив величезний космічний корабель повернутися хвостом наперед. «Комета» падала на Місяць. Спочатку помалу, а далі швидше й швидше.

Поверхня Місяця вже займала півнеба, і так само, як раніше Земля, здавалася грандіозною таріллю.

— Іване Макаровичу! — доповідає Мілько. — Швидкість упала до розрахованої величини.

Плугар підійшов до пульта, сів поруч з Мільком. Коротко кинув:

— Програма обльоту?

Не відриваючи очей від приладів, Михайло сказав:

— Зараз, цієї миті!

Ракету хитнуло. Ще кілька поштовхів двигуна, і «Комета» вийшла на орбіту супутника Місяця.

В ілюмінаторі зліва показалася поверхня Місяця: стрімка стіна, утикана гострими піками гір, порізана тріщинами, помережана кільцевими валами. Здається, що гори можуть обламатися і попадати в чорну безодню космосу.

— Як страшно… — шепнула Жаннета Діку. — Краще б уже йшли на посадку…

— Це задумано розумно, — заперечив Дік. — Є змога вибрати майданчик, придатний для посадки. Фотографування провадиться в інфрачервоних променях.

А стіна місячної поверхні, помережана тінями, пливе й пливе. Та ось вся вона раптом потемніла — ракета пройшла лінію термінатора.

— Увага, — сказав ГІлугар. — Запускаємо супутник Місяця.

Він швидко клацнув кнопками перфоратора, даючи завдання електронній машині.

Ракету злегка штовхнуло: це супутник покинув своє гніздо.

— А навіщо цей супутник? — здивувалася Жаннета.

— Він зробить цілий комплекс нових досліджень. І для релейного зв’язку. Адже ми, напевно, працюватимемо далеко від місця посадки, за горизонтом…

— І на тому боці побуваємо. Ясно.

— Перша касета, Іване Макаровичу, — Мілько подав стрічку з фотографіями і температурними показниками.

— Давайте розглянемо.

Всі, крім Мілька, який невідривно стежив за панеллю пульта управління, схилилися над стрічкою.

— Ось найнижча температура, — вказав Дік. — Це тверді скельні породи.

— І рельєф дозволяє, — підтримала Жаннета.

— Я теж так думаю, — сказав Загорський. — Тут можна сідати.

— І я такої думки, — підтримав Плугар. — Значить, квадрат… — Він виписав координати і передав Мількові.

А в ілюмінатор було видно — кінчилася чорна ділянка місячної стіни. Спочатку забіліли окремі цятки, а потім усе бризнуло світлом.

— Приготуватись до посадки, — стиха попередив Плугар.

Всі зайняли місця в своїх кріслах.

Ще далеко до визначеного квадрата Мілько включив гальмові двигуни, щоб погасити космічну швидкість ракети. Точно виконуючи команди механіка, величезне тіло ракети повернулося хвостом до поверхні Місяця. В цей час здавалося — падає, падає «стіна»…

Знову заревів двигун. «Комета», стримувана газовим стовпом, плавно, немов на парашуті, опускалася на поверхню Місяця.

Напружене чекання, урочистість запанували в кабіні. Всі знали, що їхня доля залежить тепер від механіка, від його вміння, його витримки, його точності. Це, звичайно, розумів і сам водій ракети Михайло Мілько. Він припав до пульта управління і, стискуючи білі рукояті, не відривав погляду від круглого екрана, на якому вимальовувались гостроребрі гори, чорні провалля, кратери…

Корабель опускався в районі південного полюса Місяця. Нежаркий полярний день — це ж найкращі умови для роботи експедиції!

Завдання полягало в тому, щоб посадити корабель якщо не на самісінькому полюсі, то якомога ближче до нього. Так парашутисти спускаються у намічене коло.

— Земля, Земля! Я — «Комета»! Йдемо на спуск, йдемо на спуск! — увесь час говорив Загорський у мікрофон.

Жаннета поглядала то на Діка, то на Мілька, і тисячі тривожних думок роїлося в її голові. Ось воно — сталося! Перші люди наближаються до поверхні супутника Землі! Наближаються… Чи не буде аварії? Механік так спокійно, так упевнено сидить біля свого пульта… Все буде гаразд, цей посадить!

— Останні кілометри! — хрипко вигукував Загорський у мікрофон. — За кілька хвилин…

Раптом ракета вдарилась об щось тверде і Жаннета інстинктивно заплющила очі. Щось важке ударило її по плечу, в голові блискавкою спалахнула думка: «Кінець». І все поглинула темрява.

Коли вона опритомніла, то побачила біля свого обличчя флакон, що його тримала чиясь рука. Ця рука помітно тремтіла. Потім почула голос:

— Жаннето, вам краще?

«О, та це ж Загорський», — впізнала дівчина. Підвелася, перемагаючи біль. Міцною рукою Загорський підтримує її. Всі, неначе заворожені, стоять біля ілюмінатора.

Загорський підвів її до другого ілюмінатора.

— Дивіться, Жаннето! — схвильовано сказав він. — І запам’ятайте цю мить!

Жаннета подивилася і, крім чорної хмари, нічого не побачила.

— Що — на Місяці хмари? — спитала вона.

— Заспокойтеся, це — робота нашого Михайла; він своїм двигуном розтривожив мільйонолітній пил нашого супутника. Як ви гадаєте, Іване Макаровичу, оцю хмару видно… там, на Землі?

— В потужні телескопи, мабуть, видно… — задумливо промовив Плугар і підійшов до Загорського, — А ви придивіться — вона дуже цікава. Помічаєте — не клубочиться, осідає рівномірно, бачите — он камінь, а падає так само, як пилинка!

Справді, в пронизаній сонячним промінням куряві не було клубочіння, такого характерного для Землі. Потужні струмені газу, які ще кілька хвилин тому виривалися з реактора, зняли вгору не тільки пил, а й чимало дрібного каміння.

— Так, атмосфери тут нема, навіть ріденької, — промовив Мілько.

— Не журіться, Михайле! — професор поклав руку на його плече. — Ми з собою привезли земної, радянської атмосфери!

Курява поволі осідала, і перед очима наших мандрівників поставав таємничий, загадковий краєвид.

Мілько посадив ракету на високе плато, що поступово переходило у велику долину, оточену горами. Вони здіймалися навколо зубчастою стіною. Від численних виступів, шпилів падали чорні тіні.

— А що ото — чи не шляхи часом? — запитав Микола, вказуючи на темні звивисті лінії, що перетинали долину в різних напрямах.

— То тріщини, — відповів Іван Макарович. — Отже, прибули!

Мілько відкрив люк до енергетичного відділу, Іван Макарович дістав із шафи, вмонтованої в стіні, якісь прилади і почав одягатися до виходу назовні. Жаннета з цікавістю поглядала на Плугаря. Ось він, старанно припасувавши скафандр із товстими свинцевими підошвами, зайшов до повітряного шлюзу. Двері зачинилися. Він вийшов!

Загорський урочисто кидав у мікрофон:

— Іван Макарович Плугар вийшов з корабля… Він уже там, де споконвіку не ступала нога людини!

Радіофара була спрямована на Землю, що величезним диском сріблилася на чорному небі, і хвилі, підсилені на Троянді, миттю досягали старої планети. Вони пробивали верхні шари земної атмосфери, несли на жадібні антени слова:

— …уже там, де споконвіку не ступала нога людини!

ЗЕМЛЯНИ

Сліпучо-білі, з рожевим відтінком, з чорними провалами тіней, місячні гори подекуди чимось нагадують руїни стародавніх замків. Гори, звичайно, дуже своєрідні, але все-таки це гори; під ногами хоч і вкритий шаром пилу, але твердий ґрунт. А от небо… Чорне, всіяне зорями, — їх видно при Сонці! — і прикрашене велетенським диском Землі.

Космонавти, що вийшли з ракети вслід за Плугарем, наче приросли до місця — невідривно дивилися на Землю, оточену ніжно-голубуватим сяйвом. Ось вони піднесли руки, ніби салютують своїй далекій батьківщині.

Іван Макарович і Мілько встановили між камінням розсувну металеву щоглу. Плугар повернув ключа, і з неї полум’ям вихопилась тонка трубка з червоним прапором.

Після першої невеликої вилазки на поверхню Місяця було вирішено відпочити. Попоїли, видавлюючи з тюбиків смачні, поживні креми. Потім всі, крім Діка, лягли спати (він був у такому нервовому збудженні, що про сон нічого було й думати). Плугар не заперечував проти наміру Діка «поблукати на околиці», і той, надівши скафандр, вийшов назовні. Правду кажучи, Жаннета теж не сподівалася, що засне, але не пройшло й десяти хвилин, як міцний сон склепив їй повіки. Швидко заснули й хлопці та Іван Макарович, натреновані ще в період підготовки до польоту. Микола називав сон дисциплінарним заходом і міг заснути, коли б йому не наказали.

Першим розплющив очі Іван Макарович. Якийсь час, поки зовсім не прокинувся, здивовано дивився вгору — там сяяли численні прилади, неначе якісь великі, загадкові очі. Де це він і що з ним?

Але світло відбивалося від кожного предмета, лилося від приладів, від усяких — великих і малих — нікельованих ручок та кнопок, від стін, оббитих жовтою шкірою, від крісел, від усього, що було навколо. Відбивалося і линуло до очей, кладучи на сітчатку різноманітні зображення. Це поступово збуджувало мозок, і Плугар прокинувся зовсім. Так, це не сон, це дійсність! Вони на Місяці, і треба, треба діяти.

Він сів, поглянув на Жаннету, що лежала боком, ніби до чогось прислухаючись, на хлопців, що спали, розкинувши руки, і йому стало шкода їх будити. Але програма досліджень величезна, запаси кисню та харчів обмежені, то хіба можна гаяти хоч годину? Іван Макарович, підвівшись, торкнув плече Жаннети, і вона враз прокинулась.

— Вставайте, — чомусь притишено сказав до неї, — будіть хлопців.

Жаннета протерла кулаками очі. «Точнісінько, як дитина!» — подумав, усміхаючись, Іван Макарович і підійшов до ілюмінатора. А вона тим часом схопилася на рівні ноги — струнка в своєму шерстяному костюмі — та як гукне:

— Земляки! Пойдьом! (Це в неї так вийшло — підйом).

Хлопців неначе пружиною підкинуло. Схопилися, потягаються — відпочилі, дужі.

— Еге, ми тут справді земляки! — засміявся Загорський. — Нічого не скажеш, хоч на Землі й народилися за тисячі кілометрів одне від одного.

— Де народилися — то байдуже. Головне, що ми з Землі, от і земляки, — вставив Мілько.

— Е, ні, — заперечив Плугар. — Якщо міркувати з цього погляду, то правильніше було б сказати про нас «земляни», так само як про жителів Марса — «марсіани»… Ну, добре відпочили?

— Так, Іване Макаровичу! — в один голос відповіли Мілько і Загорський.

— От і гаразд. Тепер, значить, за роботу. Сьогодні мусимо скласти і випробувати наш транспорт.

— Зараз ми вдихнемо в нього душу, — кивнув головою Мілько і кинувся відкривати багажники, в яких були складені численні частини і деталі літального реактивного апарата, — вони мали його в розібраному вигляді.

Загорський допомагав товаришеві, а коли ящики і пакунки були витягнуті, до роботи став також Іван Макарович.

— Та ми й самі впораємось! — сказав Загорський.

І він говорив щиро. Юнаки вважали, що скласти апарат — діло зовсім легке. Але вони не врахували одного: умови на Місяці дуже відрізнялися від земних… І вони це відчули, як тільки почали знімати всі оці ящики і пакунки з корабля на поверхню Місяця. Всім довелося надіти скафандри, обвішатися кисневими балонами. Це, звичайно, дуже утруднювало і уповільнювало роботу. Знімати з ракети, що велетенською сигарою височіла над поверхнею Місяця, численні деталі апарата, потім складати, монтувати їх — «вдихати душу», як сказав Михайло Мілько, — справа морочлива.

Спочатку Мілько розкрив ящики, в яких лежали частини шасі. Шасі треба було змонтувати насамперед. Впоравшись із цим, взялися за моторний комплекс.

Сонце черкнулося ламаної лінії високих гірських вершин, то ховаючись за гостроребрими шпилями, то знову бризкаючи променями з-за них, а робота ще не була закінчена. Всі троє втомилися, зголодніли. Та й те сказати: треба було припасувати сотні деталей, закріпити їх — скільки кропіткої праці!

Іван Макарович захоплено дивився, як юнаки орудують інструментом, особливо Михайло. «Люди розумової праці, як вони добре призвичаїлись до фізичної! — думав професор. — Любо глянути!»

Невдовзі апарат набрав своїх обрисів. Це був агрегат, дуже схожий на стіл, замість ніжок в якого встановлено реактивні двигуни. Зверху, на відкритій платформі, — четверо відкидних сидінь у два ряди.

А коли апарат був складений повністю, Іван Макарович потис хлопцям руки, хоч зробити це як слід заважав скафандр.

— Дякую, дуже дякую, товариші! — говорив він через шлемофон. — А тепер — відпочинок!

Але Мілько спочатку жестами, а потім через свій передавач попросив дозволу випробувати машину. Івану Макаровичу самому кортіло переконатися, як працюватимуть двигуни, отож довго умовляти його не довелося.

Випробування, як і слід було чекати, пройшло успішно. Задоволені піднімалися вони в кабіну свого космічного корабля.

ЩО ТАКЕ КРАСА?

Іван Макарович вже почав поглядати на годинника, коли, нарешті, повернувся Отто Дік. Він перезарядив свого мініатюрного магнітофона — вийняв «надиктовану» котушечку, а замість неї вставив нову. Знову засунув його в нагрудну кишеню комбінезона.

Розглянули фотокарту, визначили об’єкти першочергових досліджень. Михайло Мілько мав залишатися в «Кометі». І хоч він міг навіть спросоння повторити всі пункти суворої «Інструкції механіка-космонавта», Плугар нагадав:

— Ще раз повторюю: підтримуйте зв’язок; з ракети не виходити й на хвилину. В критичному становищі діяти згідно «Положення».

— Зрозуміло, Іване Макаровичу.

Михайло подивився на суворе, але таке добре обличчя свого керівника, на його сірі очі і подумав:

«Ніякого критичного становища. Не може такого бути, щоб я повернувся на Землю без вас!»

Жаннета Барб’є також висловила бажання залишитися. Вона мала намір встановити свою пересувну обсерваторію тут, на посадочному плато.

Отто Дік, як її старший колега, сказав Плугареві:

— Я не заперечую, нехай Жаннета Барб’є залишається тут, на базі. В неї чимала програма спостережень…

— Це вже домовлено, — Плугар глянув на годинника.

— Але все-таки я хотів би мати собі колегу, — продовжував Дік. — Відпустіть зі мною… товариша Робота.

— Будь ласка, — згодився Плугар. — Він виконає усі ваші завдання, якщо… ви з ним подружите.

Дік усміхнувся:

— О, так!

Плугар швидко відщепнув скоби, якими Робот був прикріплений у виїмці в стіні, ввімкнув живлення. Електричний секретар повернув свої об’єктиви в бік Плугаря, поворухнув плечима, зручніше став.

— Я вас слухаю, Іване Макаровичу, — проговорив рівним металічним голосом.

— Занотуйте собі, мій секретарю, — лагідно, наче до людини, звернувся до нього Плугар, — ви відправляєтесь в експедицію по Місяцю з Отто Діком. Треба виконувати всі його розумні накази.

— Ми вже на Місяці? — спитав Робот.

В голосі його не було найменшого здивування, він просто хотів одержати інформацію.

— Так, ми вже на Місяці.

— В моїй пам’яті немає перельоту.

— Пам’ять була вимкнута.

— Зрозуміло, — проскрипів Робот. — Тут я працюватиму з Отто Діком. Я не чую його голосу.

Дік підійшов до Робота:

— Я єсть Отто Дік.

— Я ніколи не забуду вашого владного голосу.

— Отже, познайомились, — Плугар подивився тепер на Загорського, який стояв біля вихідного люка. — Виходимо назовні. До побачення, Жаннето! До побачення, Михайле!

— Щасливо, — сказав Мілько,

— Нових вам відкриттів! — побажала Жаннета.

Загорський, усміхаючись, помахав їм рукою. Тільки Дік і Робот вийшли мовчки.

Шлюзування відібрало кілька хвилин, космонавти швидко спустилися вниз і посідали на низенькі сидіння в літальному апараті. Загорський сів за пульт керування, ліворуч від нього — Плугар, за ними — Дік і Робот. Зорієнтувавши карту-схему (це довелося робити по зорях, бо Місяць, як відомо, не має магнітного поля, і компасом тут не скористаєшся), Загорський запустив двигуна. Апарат плавно піднявся вгору, трохи повисів над «ракетодромом» і, підкоряючись волі водія, шугнув до гір. Іван Макарович не встиг і оглянутись, як подаленіла і зникла з очей «Комета». Внизу розстилався дикий ландшафт. Бескеття гір, що з космічної віддалі групувалося в досить правильні геометричні фігури, зараз видавалося хаосом. Безладно громадилися скелі, звивалися чорні тріщини, вали цирків. Наче тут билися якісь титани, ламаючи гірські хребти, розколюючи і вгинаючи поверхню.

Деякий час космонавти, приголомшені цим видовищем, мовчали. Першим отямився Загорський.

— Погляньте, яка тут неземна краса! — загув його голос у навушниках шлемофонів.

— Так, неземна, — згодився Іван Макарович.

— А мене цікавлять поклади, — обізвався Дік. — Красиве те, що корисне.

— Що таке краса? — поцікавився Робот.

— Цього не можна пояснити, — відповів Загорський. — Це треба відчути.

— Дивно, — проскрипів Робот. — Я відчуваю все: світло, кольори, тобто спектр, тиск, радіацію, щільність, вагу, тембр звуку, температуру. А краси не відчуваю. Навіщо вона потрібна?

— О, вона дуже потрібна! — захоплено промовив Загорський. — Без відчуття краси людина не була б людиною.

Філософствує Микола, бо в його душі зараз звучить радісна музика, викликана оцими сонячними шпилями, чорними різкими тінями — наче сюди впали шматки космосу! Хіба може не співати його душа, коли внизу пропливають такі дивовижні краєвиди незнаного світу? Ех, Ольго, Ольго… Чому ти не така, як Жаннета?

А Жаннета саме фотографувала небо. Квадрат за квадратом фіксувала на чутливу плівку його темні глибини, пройняті промінням.

Михайло Мілько сидів біля рації.

— Перше, що треба спорудити на Місяці, — обізвалася Жаннета, — це обсерваторію. Ідеальні умови для спостережень!

— Можливо, — буркнув Михайло, мабуть, думаючи про щось своє.

— Дивлюся я на зоряні світи, і в душі звучить музика, — продовжувала Жаннета. Побачивши, що Михайло не звертає на її слова ніякісінької уваги, вона випросталась на сидінні і гукнула: — Чуєте, Мішель, — музика, музика!

Тільки тепер Мілько подивився на неї. Яке натхненне обличчя! А очі, які в неї очі! Він скоріше відчув, ніж зрозумів, що її слова — не просто щоб перемовитись… У цю мить вона здалася йому незвичайною, винятково красивою.

— Жаннето, — прошепотів він, не відриваючи від неї погляду, — а ви запишіть, запишіть…

— Що? — спочатку не зрозуміла Жаннета.

— Музику, яку ви чуєте… Микола ось хоче створити космічну симфонію… — І він подав їй аркуші нотного паперу.

Як освітилося її обличчя, коли вона почала читати ноти! Взяла олівець і швидко, в нервовому збудженні почала писати нотні значки. Раптом підвела голову:

— А що скаже Микола?

— Він буде радий!

— Гаразд, — усміхнулася дівчина. — Не сподобається — викреслить.

— Пишіть, пишіть… — Михайло милувався нею, ніжив її поглядом.

ПРИРОДА ЧИ РОЗУМ?

Розступилися гори, і перед очима космонавтів одкрилася чудова долина. Переливаючись самоцвітами, вона голубіла під яскравим сонцем, неначе море. Тільки тут небо над головою було чорне, а долина внизу сяяла міріадами голубих вогнів. Посередині її виднілося невелике підвищення, а на ньому уламок скелі, наче величезний зуб.

— Зупиніться! — у захваті гукнув Іван Макарович.

Загорський зробив коло і «повис» над голубою долиною. Всі, навіть Дік, були в захопленні. Спокійним і витриманим залишався тільки Робот.

Голубу долину позначили на карті, зафіксували на кіноплівці. Дік попросив посадити апарат. Коли Дік і Плугар пішли долиною, Загорському здалося, що вони йдуть по воді, по хвилях!

Дік узяв до кишені кілька самоцвітів. Іван Макарович і собі нахилився, підняв камінець і, поклавши на долоню, підійшов до Загорського. З камінця так і бризкало голубе проміння.

— Як ви вважаєте, Миколо, чи це не сапфір?

— Мабуть, що сапфір! — вигукнув Загорський.

— Навіть у каліфів із казок Шахерезади не було такого багатства, — сказав, підходячи, Дік.

— Цікаве явище природи! — захоплювався Микола.

— Так… Дуже цікаве, — задумливо промовив Іван Макарович. — Очевидно, тут виріс величезний моноліт… Он що від нього лишилося, — він указав на зуб розбитої скелі.

— Метеорит влучив? — спитав Микола.

— Можливо, й метеорит, — розмірковував Іван Макарович. — А може, це робота Сонця і холоду…

— Останнє, мабуть, ближче до істини, — вставив Дік.

— Повертаючись, ми ще дослідимо цю долину. А зараз рушаймо.

Навколо апарата дивовижне каміння здіймало тисячі тремтливих віял голубого світла, ніби хотіло зачарувати цю машину і її пасажирів. Але марно! З дюз вихопилось полум’я, і апарат вмить знявся вгору.

Знову гори, западини, чорні отвори кратерів.

І ось з-за обрію виплив величний цирк Тихо Браге. Над його центральною гіркою апарат піднімається вертикально вгору — на запаморочливу висоту. Як тільки Плугар почав фотографувати, Микола пішов на зниження. Загорський дивився вниз і знову не міг стримати свого захоплення:

— Це ж застиглий образ Сонця, грандіозний його малюнок, зроблений природою! Це — музика…

— Явище природи — музика? — іронічно перепитав Дік. — Як ви вважаєте, колего Робот?

Електронний «колега» наче тільки й ждав цього запитання.

— Є фізика, є кібернетика, є хімія, математика… — розважливо заговорив він. — А музики нема.

— Слушно сказано! — підхопив Дік. — Музика, взагалі те, що звуть красою, — вигадка слабких натур, тінь, яку вони кидають на природу. Отак, друже! — І Дік жартома поплескав електронного «колегу» по плечу.

Робот зненацька — хрясь його по шолому металевим кулаком.

— Перестаньте! — крикнув у мікрофон Плугар. — Помилка!

Робот зразу вгамувався, поклав «руки» на коліна — так, ніби нічого й не трапилося.

— В чому справа? — розгублено спитав Дік.

— Добре, що на вас міцний шолом… — сказав Плугар, знову взявшись за кіноапарат. — Це вступив у дію захист. До нього не можна доторкатися.

— А-а… — пробурмотів Дік. — Знатиму.

Тим часом апарат зовсім знизився, а ще через хвилину Загорський плавно поставив його на амортизатори.

Коли осіла пилюка, вони всі, в тому числі й Робот, розстебнули паси, що втримували їх на сидіннях, і легко зіскочили з платформи.

Дік з Роботом пішов «полювати на мінерали».

Поки Іван Макарович встановлював рацію і апаратуру для спостережень за супутником, Загорський підкотив літальний апарат під «козирок» найближчої скелі (на випадок метеоритного бомбардування) і подався оглянути урвище, яке нагадувало йому русло висохлої ріки. Заблудитися він не боявся, бо залишав розмашисті сліди у віковічному поросі, що подекуди сягав майже до колін. Ліворуч здіймалися червонясті гори, праворуч простелилася сіра рівнина. В деяких місцях долина синіла — точнісінько як ліси, оповиті серпанком! Але лісів не було, навколо лежали то оголені, то приховані під пилом шари всіляких мінералів — може, й таких, які лише сняться геологам. Хто сказав, що Місяць — мертвий світ? Незвична різкість барв, нагромадження ламаних контурів, тиша, тиша… Увесь цей не відомий досі світ відлунював у Миколиній душі музикою. Мелодії виринали в його свідомості, як далекі комети в глибинах неба. Інколи він аж зупинявся, щоб прислухатись до них, а потім стиха мугикав у мікрофон — їх фіксувала феритова пам’ять магнітофона.

Кілька разів Микола оглядався назад — Іван Макарович стояв біля невеличкого ящичка рації і встановлював антену.

Так, він мав провести перший сеанс зв’язку з «Кометою». йому не довго довелося ждати появи над обрієм супутника. Незабаром у навушниках почулися позивні: пі-і, пі-і… Плугар почав передачу.

— «Комета»! «Комета»! Я — цирк Тихо Браге. У нас все добре. Прийом.

ГОЛОС МІЛЬКА У НАВУШНИКАХ. У нас також все добре. Жаннета назовні — спостерігає галактики.

ПЛУГАР. Будьте напоготові: метеорити.

МІЛЬКО. Локатор не дрімає. Що у вас?

ПЛУГАР. Починаємо дослідження цирку…

Вони говорили, поки чути було сигнали супутника. Як тільки сигнали зникли, обірвалася й розмова. Супутник помчав за обрій.

Іван Макарович подивився в той бік, куди пішов Загорський, і здивувався, коли побачив, що той біжить назад. Біжить так, неначе за ним щось женеться, — стрибки не менше десяти метрів уздовж і не менше трьох метрів заввишки. І щось тримає в руках. «Захоплюється, — подумав Плугар, дивлячись на Миколу. — Гарячий, запальний».

Загорський мовчки тицьнув Плугареві якусь шестигранну плиту. Іван Макарович теж мовчки подивився на її відполіровану поверхню, намагаючись визначити, який це мінерал.

Нарешті Загорський не втерпів:

— Іване Макаровичу! Хіба могла природа отаке зробити?

— Природа все може, — спокійно промовив Плугар, марно намагаючись помітити хоча б тоненьку прожилку на матовому тлі шестигранника.

— Ні! — вигукнув Микола. — Це витвір розумних істот!

ЗАГАДКОВИЙ МОНОЛІТ

Дік пішов до гостроребрих скель. Там він сподівався вивчити виходи геологічних пластів. Ні на крок не відстаючи від нього, ішов Робот. У правій руці він тримав червоного чемоданчика, а в лівій — капронову сітку з брусками вибухівки. Коли б на ньому був скафандр, то він би здавався живим — така добра хода. Похитувався трохи з боку на бік, помахував руками.

— Прийшли, — сказав Дік, зупинившись.

— Ваші наміри? — спитав Робот.

Він теж зупинився, але свого вантажу не ставив, тримав пальцями-крючками.

— Будемо реєструвати сейсмічні хвилі. Мене цікавлять корисні поклади. — Дік вийняв з верхньої кишені скафандра аркушик паперу і олівець, намалював схему і показав Роботу. — Встановлюйте за цією схемою. — І розповів, як все це треба робити.

Робот легко розібрав креслення. Від грубо намальованого чотирикутника (сейсмографа) в різні боки відходили провідники, що закінчувались кульками. Це нагадувало великого павука. Коли в певній точці зробити вибух — сейсмічні хвилі пройдуть по провідниках і будуть записані в апараті у вигляді кривих.

— Яка віддаль датчиків? — поцікавився Робот.

— На довжину провода, — сказав Дік і пішов обслідувати скелі.

Робот, не гаючи й хвилини, взявся виконувати завдання: встановив апарат, розмотав провідники, заклав вибухівку, приєднавши до неї електрозапал. Незабаром зробив і вибух — угору без жодного звуку знявся фонтан чорної пилюки.

Та коли він переходив на новий сектор, Дік покликав його до себе, наказавши взяти й апарат.

— Зміна плану? — спитав Робот.

— Так. Треба дослідити оцю скелю.

Скеля вирізняється серед інших своєю формою. Це наче гігантський циліндр, що його кінці переходять у якісь спіральні завитки. Все це, звичайно, можна було помітити тільки при деякому напруженні уяви, бо контури скелі губилися серед кам’яного хаосу. Але Дік чомусь зразу виділив цей об’єкт і вирішив дослідити в першу чергу. Чому він звернув увагу саме на цю скелю? Він, мабуть, і сам не знав. Може, незвичність її форми. А може, його погляд відзначив якусь правильність у її обрисах?

Як би там не було, але Дік вихопив свою сокирку і злегка цюкнув по одному з виступів скелі. Нічого. Тоді він ударив сильніше. Ні шматочка. Тоді він розмахнувся і вдарив з усієї сили. Сокирка вищербилась, а на скелі навіть подряпини не лишилося.

Разом з Роботом Дік обійшов скелю кругом, хоч це й коштувало йому чимало зусиль. Породи, що виступали поруч, можна було відколоти, а цієї ні. Шершава сивувата поверхня її хоч і не скидалася на метал, проте була, мабуть, міцніша за найміцнішу сталь. Дік опустив побиту сокирку і замислився. Що це за мінерал? Може, якийсь астероїд врізався в кору Місяця, і висока температура дала отакий сплав?

Правду кажучи, Дік розгубився, не знав, що діяти, але внутрішній голос наказував йому не відступати. А що покаже сейсмограф?

За допомогою Робота зробив серію вибухів, і кожного разу сейсмограма показувала, що хвилі обходили скелю. Вдалося визначити глибину її залягання — це вже було досягнення! Потім Дік дав завдання Роботу пильно обстежити освітлену сонцем поверхню моноліта: може, його об’єктиви помітять щось на цьому одноманітному тлі!

Дік стояв, міркуючи над цією загадкою, і поглядав на Робота. Його електронний помічник помалу йшов попід скелею, приглядаючись до кожного квадратного дециметра її поверхні. Ішов повільно, фіксуючи в своєму електронному мозку кожен штрих, кожну нерівність. Та ось він зупинився. Відійшов на кілька кроків, знову наблизився.

— Що там таке?! — не втерпів Дік.

— Замкнена ламана лінія, — проскрипів Робот. — Шестикутник.

— Що? — аж скрикнув Дік.

— Шестикутник.

Дік підбіг туди, де стояв байдужий Робот. Придивився — нічого не побачив.

— Де?

Робот підвів свою металеву руку і показав. Тільки тепер Дік помітив тонюсіньку, як павутинка, лінію…. Он ще одна під кутом до неї, ще… Так, проступає шестикутник!

— Це чудово! Чудово! — вигукував Дік, не відриваючи погляду від цього простого візерунка.

За склом шолома очі його палали.

— Чому чудово? — спитав Робот. — Звичайна геометрична фігура.

— Тому й чудово, що — геометрична!

Зненацька Дік притулив руки до шестикутника, наче боячись, що він кудись зникне. Пальці його в еластичних рукавицях скафандра нервово обмацували шершаву поверхню моноліта.

СЕЛЕНІТИ?

Загорський поспішно повів Івана Макаровича до того місця, де він знайшов шестигранну плиту. Воно чимось нагадувало давно залишений кар’єр — купи поколотого каміння, дрібні осколки. І все це вкрито, наче повстю, шаром сірого пилу. В багатьох місцях каміння виставило на сонце свої гладенькі грані.

Якщо спуститися цим «кар’єром» униз, то можна потрапити до звивистої ущелини, схожої на русло висохлої ріки.

— Дозвольте, Іване Макаровичу, я зійду туди… Побачу…

— Ідіть.

Легко перестрибуючи каміння, Микола побіг униз. Його, мабуть, більше цікавило «річище», бо «кар’єр» він оглянув тільки побіжно і подався далі.

Іван Макарович захоплено стежив за його рухами. Загорський, вийнявши з-за пояса молоток, постукав по стіні.

— Порода тут міцна, — радирував Микола, — граніти і базальти. Пройду далі.

— Ідіть, але часу не гайте.

Професорові було добре видно, як Микола йшов, трохи похитуючись з боку на бік і час від часу підходячи до стіни, щоб постукати молотком. Інколи він зупинявся, розгортав ногами порох, щебінь і стукав молотком по дну.

Іван Макарович подивився вдалину — там, наче в снігу, біліли вершини високих гір. «Ех, — думав Плугар, — коли б то справді був сніг! Якби тут була вода. Тоді не лежало б сухе річище… О, а де ж це Загорський?» Професор ступнув на самісінький край, заглянув униз — Миколи не видно, наче крізь землю провалився!

— Миколо! Миколо! — вже з тривогою радирував Іван Макарович, не розуміючи, що могло трапитись.

— Я тут! — почулося в навушниках, і в ту ж мить Плугар побачив унизу Загорського. Юнак одділився від стіни, ніби вийшов з неї. — Тут таке, Іване Макаровичу… Тунель!

— Печера?

— Та ні, тунель. Склепіння з каменів правильної форми… Мені здається… Може, це сліди селенітів, Іване Макаровичу? І дно річища якесь підозріле — неначе шосе!

— Може, у вас галюцинації, Миколо? Як ви себе почуваєте?

— Що ви, Іване Макаровичу! Спускайтеся, і ви самі переконаєтесь. Та захопіть свого ліхтарика — там зовсім темно.

Плугар пішов по Миколиному сліду. Спустився на дно ущелини, швидко наблизився до Загорського. Юнак стояв біля чорного отвору в стіні. Отвір був досить високий — метрів десять, у ньому могли вільно розминутися дві вантажні машини.

— Ось погляньте, Іване Макаровичу!

Вони ввімкнули свої ліхтарі і почали розглядати стіни, склепіння. Так, сумніву не було: каміння мало форму шестигранників! Як та плита, що її знайшов Микола…

Зайшли в тунель. Микола постукав молотком по стінах — камінь навіть не вилущувався. Несподіване відкриття викликало рій думок і в молодого науковця, і в професора. Життя на Місяці? Це могли припускати лише автори фантастичних романів… Але ж це дійсність — вони йдуть тунелем! Природа створила багато дивовижних гротів і печер, та це, без сумніву, не її робота… Ясно видно: рівними рядами припасовані один до одного шестигранні камені. Так припасувати їх могла тільки жива рука, дії якої освітлені розумом!

— Що ви скажете, Іване Макаровичу? Ми ж натрапили на сліди селенітів, останки неземної, самобутньої цивілізації!

— Треба пересвідчитись, друже…

— Та тут же й сліпому видно! — вигукнув Загорський. — Це сліди селенітів!

— Не поспішайте з висновками, — лагідно промовив Плугар. — Все, що ми знаємо про природу Місяця, виключає можливість життя на ньому.

— Навіть у минулому? — обернувся Загорський.

— Звичайно. Про це тепер і говорити нічого.

— А я впевнений, що мільярди років тому на Місяці була атмосфера, була вода, було… життя!

«Запальний, — чомусь із заздрістю подумав Плугар. — Фантазує».

Хвилин десять обидва йшли мовчки, користуючись одним ліхтарем. Велике золоте коло пливло перед ними по підлозі, вкритій товстим шаром віковічного пороху. Розгорнувши пил, вони побачили такі самі шестигранні плити, тільки далеко більшого розміру.

Минуло ще з півгодини, тунель потроху завертав то в той, то в інший бік, і вже важко було визначити, де вони перебувають: під рівниною, на якій лишили рацію, чи під горами по той бік «річища».

Раптом на віддалі метрів п’ятнадцяти-двадцяти підлога зникла — світло ліхтаря вільно падало кудись униз. Обережно ступаючи, Іван Макарович і Загорський підійшли до краю і побачили, що в урвище ведуть східці. В глибині, скільки сягали електричні промені, виднілися сходи. Вони здавалися сходами гігантів — такі були високі і масивні. Наші мандрівники не могли ними йти, як звичайно, а тільки зістрибувати: кожен східець мав приблизно метрову висоту.

Так вони і йшли — Загорський зіскакував попереду, а за ним — Іван Макарович, спираючись правою рукою на його плече.

— От і я стану спортсменом! — пожартував професор. Підземний хід, в якому кожен сантиметр поверхні був покритий, може, тисячолітньою таємницею, густа темрява, що обступала їх з усіх боків, невідомість, яка чигала на них, нарешті, незвичні скафандри і безповітряний простір навколо — від усього цього ставало моторошно, і професор хотів «нормалізувати» обстановку розмовою. — Ті, що тут ходили, були собі нівроку, — продовжував він, — якщо… побудували такі сходи… А взагалі тут не завадив би ліфт чи ескалатор.

— Видно, їхні інженери не додумалися, — відгукнувся Загорський. — А ті, що тут ходили, Іване Макаровичу, звуться селенітами.

— Хто його зна… А втім, ще побачимо.

— Ну як ви ще можете сумніватися, Іване Макаровичу? Життя таке різноманітне у своїх проявах. От обслідуємо Місяць, полетимо на Марс… О, ми вже й спустились!

Східці закінчились, і вони потрапили до просторої зали. Високе склепіння підтримували шестигранні колони з якогось блискучого полірованого каменю. Цим колонам не було ліку — вони стояли, як гігантський кам’яний ліс. Знизу товщі, вгорі тонші, може, вони й зображали собою ліс? Ковзнувши ліхтарями по склепінню, Загорський і Плугар побачили на ньому відтворене небо! На темно-голубому фоні зненацька спалахували в світлі ліхтарів знайомі сузір’я, викладені з якогось дорогоцінного каміння, спалахували і гасли, як тільки світло посувалося далі.

Іван Макарович і Микола пробиралися між колонами, сподіваючись, нарешті, дійти до самого центру цієї дивовижної споруди. Прискорено билися їхні серця. Ніби подих незнаної історії проникав під скафандри. Вдалині між колонами сяйнуло світло. Можна було йти, вимкнувши ліхтарі. Колони розступилися, і Загорський з Плугарем стали наче вкопані. Просто перед ними засяяло величезне провалля, неначе обернена чаша неба. Зверху крізь вузенький отвір проникало сонячне проміння і, впавши на ввігнуту сферичну поверхню «чаші», викрешувало безліч голубих вогнів. А внизу, із самісінького дна, здіймалося багряне сяйво. Там з якогось яскравого каменю були викладені гігантські вогненні язики. Здавалося, тепло і світло вириваються аж із ядра Місяця.

Це була музика! Музика світла і кольорів — похмура і разом осяйна. Тисячі скрипок зазвучали в Миколиній душі. Стояв, як заворожений. Угорі виднілися зроблені з мозаїки сузір’я, сріблився якийсь великий диск (Микола догадався, що то — Земля).

Невтомні в пошуках невідомого, сини Землі стояли, вражені витвором чиїхось вмілих рук. Але що все це означає? Хоча підземелля було напівосвітлене різноколірним промінням, що, відбиваючись від каміння, створювало дивовижний світловий ефект, Загорський натиснув кнопку ліхтаря. Спалахнули нові міріади вогнів, заворушилися, кинувшись в усі боки, чорні тіні, і здавалося, що тут пробігли якісь живі істоти. Немов здоганяючи їх, Микола спрямував променистий сніп на підніжжя колон, що обступили «чашу». Вигук здивування вирвався у нього з грудей:

— Гляньте! Селеніти!

Іван Макарович повернувся у той бік. Над самим краєм провалля, немов повзучи до нього, лежали якісь довгі істоти, ніби грілися біля того холодного вогню, що жеврів унизу… Професор підійшов ближче, і йому здалося, що то купки попелу чи якогось пороху, які зберегли форму живих істот. Коли він спробував доторкнутися, порох розсипався, наче нічого й не було.

У глибокій задумі брели наші мандрівники. Крім величезного наукового інтересу, видовище мертвого храму збуджувало і звичайне людське почуття жалю до тих істот, які давно стали порохом.

Стомившись, Плугар і Загорський сіли на підлогу, обіпершись спинами об колону. І як тільки погасили ліхтарі, сутінки огорнули все. Через кілька хвилин очі призвичаїлись, і вони почали помічати блиск сузір’їв над головою і жевріюче сяйво, що линуло знизу.

— Що ви думаєте про все це, Іване Макаровичу? — не втерпів Загорський.

Професор відповів не зразу. Звичайно, археологічні дослідження розкриють історію цієї матеріальної культури, призначення споруд, а може, навіть і звичаї їхніх господарів. Але вже з попереднього ознайомлення ясно, що це грандіозне підземелля — храм. Життя на поверхні неможливе через брак атмосфери, холод і спеку. Мабуть, вони шукали порятунку в тілі планети, де, без сумніву, ще й досі є своє власне тепло. Може, оте багряне сяйво на дні є символом бога тепла, бога життя? Вся будова спрямована вниз, у глибину. Це виразно помітно в архітектурі храму: низьке склепіння, велика лійкоподібна заглибина. Отже, джерелом надій, сподівань для цих істот було не холодне небо, а надра планети. Їхні погляди були звернені не вгору, не в безмежні простори неба, а в глибину Місяця, де акумулювалося тепло.

— Подивіться на їхні пози, Миколо. Всі вони лежать ниць, заглядають на дно цієї магічної чаші. Та ніщо їх не врятувало…

— Ех, якби вони протримались до нашого приїзду! Ми б їм допомогли!

— Треба все це на кіноплівку, Миколо.

— Апарат же нагорі!

Тільки тепер вони згадали про свій транспорт, залишений під скелею, про ракету, яка височить десь за горами. Як там Жаннета і Мілько?

— Я піду візьму апарат, Іване Макаровичу.

— Ідіть, — якось неохоче погодився професор. — Та не баріться!

— Скільки ми сюди йшли? — міркував Микола, дивлячись на годинника, що світився на ліхтарі. — Здається, години півтори. А тепер я швидше, за годину справлюся!

— Гаразд!

Микола встав і швидко пішов. Кілька хвилин Іван Макарович бачив, як перескакувало по колонах світло його ліхтаря.

«Камінь, навколо тільки камінь, — подумав професор. — Немає ніяких слідів металу… Треба пошукати…» Потім чомусь згадалося рідне місто, сонячні луки за Дніпром і прозоро-сині хвилі ріки. Перед очима захиталася яхта, і Плугар побачив на фоні білого паруса бронзову постать своєї доньки. Він стоїть, схилившись на балюстраду набережної, яхта летить, мов птах. Донька махає до нього рукою, гукає, але слів не чути. Він біжить вздовж набережної, хоче не відстати від яхти, але втома підкошує йому ноги, він падає і… прокидається.

Коли Іван Макарович подивився на годинника, дрімоту як рукою зняло: минуло дві години, а Микола не повернувся! Може, він десь поблизу заблудив?

— Миколо! Миколо! — загукав Плугар у мікрофон. — Я тут!

Короткі радіохвилі кидались у кам’яні проходи, під склепіння і згасали десь унизу. Відповіді не було.

— Миколо! Миколо!

Навушники мовчали.

ЛЮДИНА Й ГАЛАКТИКА

Жаннета Барб’є «розгорнула» свою обсерваторію поблизу «Комети». Вона розчистила для себе невеликий майданчик і на твердому, як камінь, пористому ґрунті встановила астрограф. Це була найновіша модель, виготовлена по спеціальному замовленню і укомплектована спектрографом конструкції самої Жаннети Барб’є. Цей спектрограф відзначається своєю світлосилою.

Одного погляду в окуляр було досить, щоб переконатися, наскільки тут кращі умови для спостереження, ніж на Землі. Кращі? Ні, просто ідеальні! Якщо земні обсерваторії — навіть високогірні — приліпилися на дні повітряного океану, то тут зовсім немає атмосфери з її помутнінням, температурними коливаннями, пиловими включеннями і т. п. Тут, на Місяці, світло далеких галактик доходить до телескопа безперешкодно. На космічний газ можна не зважати: він настільки розріджений, що практично не відрізняється від вакууму. Цей фактор не враховується і при спостереженнях із Землі,

Жаннета відчувала себе найщасливішою з усіх живих астрономів. Важко було повірити, що це не примарилось їй, що це — насправді. Але ось біля неї труба, над нею чорна сфера, знайомі сузір’я. Сіла на розкладений стільчик, схилилася до окуляра. Шолом скафандра трохи заважає, бо не можна притулитися бровою до ободка, але це від незвички. О, чудово! Почала працювати руками — труба зрушила.

Працю астрономів можна порівняти з мисливством чи рибальством. Але вони полюють на зірки, виловлюють у безмежному океані Всесвіту цілі косяки галактик.

Передчуття хороших ловів охопило душу Жаннети. Спочатку їй кортіло дослідити відкриту нею комету, але цю думку вона відкинула зразу. Не можна гаяти часу. Всі її зусилля — галактикам, конкретніше — взаємопроникаючим галактикам.

Через хвилину вона вже знайшла те, що шукала. Так, це дві велетенські галактики, що, здавалося, проходять одна крізь одну. А може, це проходження уявне? Цілком вірогідно, що ближча просто проектується на дальшу. З великої віддалі може здатися, що два зустрічні океанські лайнери врізалися один, в одного, а насправді — між ними велика відстань. Отак і галактики. Крізь зоряні скупчення однієї просвічують зірки іншої, і та інша проходить далеко-далеко, може, на віддалі кількох діаметрів. До того ж, треба врахувати і ефект Ейнштейна — відхилення променів біля великих мас. Адже не одну й не дві зірки промине світло далекої галактики, поки дійде до її ока. І не одну тисячу, й не один мільйон, а — мільйони мільярдів масивних сонць!

Ні, це не просте завдання — дослідження галактик. І якщо їй, Жаннеті, вдасться ступити у цьому напрямі вперед хоч на крок, — вона вважатиме, що жила немарно.

Ось вона спостерігає ці дві галактики, і уява малює їй живу картину: пливуть світи один крізь другий — нестримно, велично, з музикою свого радіовипромінювання. Їй хочеться, щоб було саме так. А голос розуму скептично питає: а чи потрібно бажане видавати за дійсне?

Мілько вивів її із задуми:

— Як ідуть спостереження, Жаннето?

— Тут таке, Михайле… Природа показує такі несподіванки…

— Так це ж добре! Чим більше вона ставитиме нам запитань, тим краще.

— Вірно. Та я не про це.

— Природа хоч і примхлива, — жартував Михайло, — але добре серце має.

— Мабуть, вам скучно на самоті.

— А ви хіба не на самоті?

— Ні, я віч-на-віч із Всесвітом.

Жаннета замовкла, спохватившись, що говорить красивості. Потім спитала:

— Як там наші?

— Чомусь не виходять на зв’язок, — вже без ентузіазму сказав Мілько.

Раптом зазвучали сигнали супутника:

— Пі-і, пі-і…

Мілько кинувся в ефір:

— Тихо Браге! Тихо Браге! Я — «Комета»… І зараз мовчать.

Кілька разів гукав Михайло, щоб скористатися проходженням супутника. Ніхто не відповідав. Нарешті — голос!

— Я Отто Дік. Плугар і Загорський провадять дослідження в западині…

МІЛЬКО. Але вони довго не виходять на зв’язок!

ДІК. Не знаю. Я з Роботом був далеко. Повернувся — їх нема. Сліди ведуть в ущелину. Кисневих балонів обмаль.

МІЛЬКО. Негайно прилітайте.

ДІК. Я не вмію керувати апаратом.

МІЛЬКО. Пошліть Робота. Негайно.

ДІК. А хіба…

Стихли сигнали супутника, обірвалася розмова.

МІЛЬКО. Жаннето, полетите туди?

ЖАННЕТА. Полечу.

МІЛЬКО. Тоді готуйтесь.

Жаннета подивилася на всіяне зорями небо, зітхнула і поспішила до ракети.

СЛІДИ НА ПОРОСІ

Стривожений сидів професор Плугар біля колони підземного храму. Десь у глибині «магічної чаші», як він назвав конусну виїмку, жевріло холодне каміння. Отак у ньому жевріла тривога. «Що сталося з Миколою? Де він затримався?» — пекли думки. З’являлися різні догадки, звичайно, невеселі. А що ж, все могло трапитись. Юнак міг упасти і пошкодити кисневий балон… Або рація. Теж могла розбитися…

Іван Макарович підвівся, ввімкнув ліхтарика і тільки тепер звернув увагу на сліди в поросі. Вони ж поведуть його туди, де, можливо, зараз лежить Загорський!

Професор швидко пішов по слідах. Спочатку йому важко було розрізнити Миколині — і саме ті, що він відпечатав, ідучи до виходу. Адже вони вдвох обійшли увесь храм, тільки вдвох, — а скільки відбитків підошов у цьому віковічному поросі! Вони помережали всю підлогу навколо «чаші», і ось Іван Макарович здивовано помітив, що знову прийшов на те місце, де щойно сидів. «Еге, — подумав він, — починаю блудити… Це не гаразд. І чого я пішов навколо чаші? Треба шукати тунельного отвору, а головне — спокій, спокій!»

У тонкому мистецтві слідопита Іван Макарович аж ніяк не був професором, йому довелося одночасно опановувати цю науку і застосовувати її на практиці. Пригадавши досить заплутану криву свого руху, Іван Макарович, пробираючись поміж колонами, повернувся до тунельного отвору. Присвітивши ліхтарем, він побачив при виході з тунелю чотири переплутані сліди. «Два — це ми йшли сюди, — міркував Іван Макарович, — третій — Загорський ішов до виходу за апаратом, а четвертий… значить, він десь тут!» Так, сумніву не було: Загорський тут. Іван Макарович рушив по його слідах. Спочатку широкі Миколині кроки вели, як і треба, — до колонади. Але тут він чомусь звернув не вправо, а вліво…

Професор незчувся, як потрапив у якийсь інший тунель. Власне, це була широка підземна вулиця. Вона то йшла прямо, то повертала під тупим кутом. Чіткі сліди Загорського вели безпомилково, і тривога почала помалу розвіюватись. Тепер професор уже не мав сумніву, що знайде юнака. Але все ж таки якесь неприємне почуття самотності, може, навіть страху, ні на хвилину не залишало Івана Макаровича. Це ж тільки подумати — забратися у темні надра Місяця! Ні, така подорож не під силу одній людині. Тут не витримають найміцніші нерви!

У цих підземних анфіладах темрява була така густа, така непроникна, що сніп електричного світла, який падав з ліхтаря, здавався справжнім чудом.

«А що, коли ліхтар зіпсується? — несподівано промайнула думка. — Що тоді?» Іван Макарович інстинктивно стиснув ребристу поверхню футляра. На мить йому стало моторошно, але тільки на мить. Зусиллям волі він відігнав од себе чорні думки. «Ну, що за дурниці! — підбадьорював себе. — Десь же тут Загорський». І він знову почав гукати Миколу в мікрофон.

Та ось сліди у поросі вивели професора на великий майдан. Так, це справді був просторий підземний майдан. Промінь ліхтаря ледве сягав протилежної стіни. В кількох місцях зяяли широкі тунельні отвори, а між ними — менші, неначе двері. Сліди Загорського повернули в один з менших отворів, і тут Іван Макарович побачив Миколу. Юнак стояв, розглядаючи щось на стіні, і обернувся лише тоді, коли помітив світло професорового ліхтаря.

— Іване Макаровичу! — зазвучало в професорових навушниках. — Та це ж… Це ж підземне… глибинне місто! Я знайшов ось на стіні (він присвітив ліхтарем), подивіться…

— Товаришу Загорський! — суворо сказав у мікрофон Плугар. — Оце так виконуєте ви доручення начальника експедиції? Чому ви не повернулися відразу до мене, так, як я вам наказав, а пішли зовсім в інший бік?

— Та я, Іване Макаровичу, думав — подивлюся одним оком і миттю, — виправдувався Микола.

— Навіть найменша недисциплінованість, товаришу Загорський, неприпустима! Роблю вам зауваження!

Вони стояли один проти одного, опустивши ліхтарі вниз, і непорушна темрява огортала їхні постаті. Загорський відчув, як він червоніє від сорому.

— Даю слово… — пробурмотів він, — обіцяю…

— Добре, — вже трохи лагідніше проговорив професор. — А тепер давайте познайомимось із глибинним, як ви кажете, містом.

…Іван Макарович і Микола довго ходили тунелями, прорізуючи темряву снопами електричного світла. З вулиць, що перехрещувалися і розбігалися в різні боки, вони заходили до житлових та інших приміщень, натрапляли на речі, призначення яких було невідоме.

Тисячі загадок оточували наших мандрівників.

Хто і як міг збудувати отаке підземелля? Може, тут використано природні печери? Ні в будові, ні в різноманітних речах професор поки що не знайшов ні найменшого сліду металів. Камінь і камінь. Є теракота — випалена глина. Трапляється скло — в інкрустаціях на округлих стелях, у формі великих куль, що їх тримають камінні статуї. Коли на ці кулі падає промінь ліхтаря, вони починають яскраво світитися, а потім поволі згасають, знеможені в сутичці з цілковитою темрявою.

А чи мали ті істоти зір? Мабуть, мали, бо інакше не було б кольорових зображень, вмонтованих у стіни й стелі з різноманітних мінералів. Значить, вони якось освітлювали своє житло? Але як?

А вода? А повітря? І як була влаштована їх циркуляція?

Плугар і Загорський бачили багато статуй, що зображали жінок, образи їхні проглядали то з мозаїчних панно, то з барельєфів.

— Уявляєте, Миколо, — звернувся професор до Загорського, — скільки тут буде роботи нашим археологам, історикам, лінгвістам, інженерам, архітекторам?

— А лінгвісти що тут робитимуть? — здивувався юнак.

— Як що? Ось подивіться, — професор освітив стіну великої зали, в якій вони стояли. — Зверніть увагу на оці складні геометричні фігури. Ви думаєте, навіщо вони вибиті на камені? А бачите, вони розташовані за певною системою, і в них можна розрізнити трикутники, чотирикутники, ромби, шестикутники…

— Орнамент.

— А мені здається, що це письмо. І лінгвісти його розшифрують так само, як розшифрували вони вавилонський клинопис.

— Цікаво! А як ви думаєте, Іване Макаровичу, скільки часу пройшло відтоді, як рука селеніта вибила оці значки?

— Рука селеніта… — розмірковуючи, проговорив професор.

Він водив ліхтарем по стінах, виступах, карнизах. Постать Загорського в скафандрі то з’являлася в сяйві проміння, то зникала в темряві.

Не діждавшись відповіді, Микола заговорив:

— Я так гадаю: ця культура не тисячоліття нараховує… Селеніти жили й працювали тут уже, мабуть, тоді, коли на Землі бродили іхтіозаври. Це, можливо, найстародавніша культура в усій нашій Сонячній системі, якщо до страшенної, неймовірно великої віддалі в мільйони років можна застосувати термін «стародавня». Ми зараз подорожуємо в далеке минуле, Іване Макаровичу.

— Чому ви так думаєте, Миколо? — спитав Плугар, оглядаючи рельєф, який потрапив у світляне коло.

— Враховуючи те, що маса Місяця разів у вісімдесят менша від маси Землі, і, значить, він охолонув раніше, можна припустити, що й умови для виникнення життя тут створилися набагато раніше. В той час, коли з втратою води і атмосфери життя на Місяці поступово згасало, на Землі воно тільки почало розцвітати…

Розмовляючи, Плугар і Загорський заходили до все інших і інших приміщень. В одній великій круглій залі вони затрималися довше. Тут, куди не глянь, — під електричним промінням зблискували, ніби оживали, зображення з різноколірних камінців. Іван Макаровим присвічував обома ліхтарями, а Загорський пустив у хід кіноапарат.

Ось підряд кілька пейзажів. Досить майстерно зображено діючий вулкан — з кратера виривається лава і вогненним потоком суне до синього лісу. Тут же звивається якась чорна стрічка, очевидно, ріка.

— Значить, все тут було — і ліси, і річки, — каже Микола.

ГІлугар освітлює далі, і перед ним постає безмежна рівнина, вкрита якоюсь рослинністю, в небі — хмара із стрілою блискавки, косі струмені дощу.

— Для мешканців підземного поселення це вже, мабуть, звучало казкою… — задумливо говорить професор. — Бо коли вони закопалися сюди, таких атмосферних явищ на Місяці, звичайно, не було.

На іншій картині вони побачили крупного звіра, що перестрибував через річку. Він скидався на оленя, але величезні гіллясті роги були в нього не лише на голові, а й по всій спині.

Довго міркували наші мандрівники над однією загадковою мозаїкою. На чорному фоні було зображено світило, можливо Сонце, на якому стався сильний вибух: в різні боки розлітаються золоті згустки речовини, і ось уже йдуть по своїх орбітах планети.

— Та це ж зображена теорія походження планетної системи! — вигукнув професор. — Цікаво, цікаво…

— В чому ж вона полягає, ця теорія? — спитав Загорський.

— Коли буде розшифровано письмо, тоді матимемо про неї повне уявлення. А зараз можна сказати одне: невідомі космогоністи, очевидно, вважали, що планети створюються з речовини зірки і що ця речовина викидається з неї завдяки вибуху, тобто внаслідок внутрішніх процесів. Так само виникли й супутники планет. Досить-таки цікава теорія… Подібні, хоча й не зовсім такі, припущення робили й земні астрономи.

Була тут ще й інша мозаїка на астрономічну тему. Білі блискучі камінці розкладено так, що вони зображають чи зоряне скупчення, чи навіть галактику. Скраю того скупчення — червонувата зоря, а біля неї кілька темних цяток, напевно, планети. Тонка, ледь помітна лінія звідси в’ється у простір, доки не натикається на маленький кружечок, розташований поряд з більшим. Ця мозаїка обведена стрічкою різноманітних геометричних фігур, що нагадують клинопис.

Плугар і Загорський залишали округлу залу в хорошому настрої: може, це була просто радість нововідкриттів, а може, приємно було дізнатися, що розумні істоти жили тут не як кроти, а були здатні до абстрактного мислення.

— О, а це що? — присвітив Микола в закуток. — Подивіться, Іване Макаровичу!

Професор підійшов, нахилився і в яскравому світлі ліхтаря побачив цілу колонію грибів!

— Виходить, що тут можна поповнити запас провізії, — пожартував він. — Як же ви тут виросли без повітря і без води?

Ця, здавалося б, незначна знахідка глибоко вразила Плугаря. Яка незламна, яка могутня сила життя! Немає ґрунту — хапається корінням за камінь, нема чим дихати — а таки проростає! Ніякі сліпі сили не можуть його вбити, не можуть. Життя — безсмертне!

Після того як Загорський зафотографував стійких представників загиблої флори Місяця, Іван Макаровим зірвав кілька грибів і поклав до сумки.

Далі пішли якимись крутими спусками, вузькими галереями, широкими майданами. То піднімалися сходами вгору, то стрибали униз. І скрізь були печери, неначе соти в стільнику, і стільник той мав, очевидно, безліч поверхів. Було тепло, Іван Макарович думав, що то відчувається тепло планети, а Загорський пояснював це виключно їхньою ходьбою, хоч вона і не втомлювала їх. Сумки вже були повні всяких зразків чудернацьких кам’яних речей, виробів із скла і теракоти, але бажання побачити, узнати ще більше, ця ненаситна жадоба, якою, на щастя, пройняте людство, гнала і гнала їх уперед, їм хотілося ще знайти метали. Ішли, перемовляючись через свої рації, водячи перед собою снопами електричного сяйва.

На одному великому перехресті зупинилися. Посередині тут чорнів круглий отвір, у який ледве не полетів Іван Макарович. Присвітивши вгору, він побачив такий отвір і в стелі: схоже було, що це якийсь наскрізний колодязь. І вгорі, і внизу біля отворів було по кілька великих куль, які відразу спалахнули, коли на них упало проміння ліхтарів. Перед очима наших мандрівників постала чудова картина. Поблизу отвору, що вів униз, спиною до нього, обличчям до тунелів стояло чотири величезних скульптури з якогось світлого каменю, надзвичайно схожого на мармур. Кам’яні постаті в простягнутих руках тримали такі самі прозорі кулі, які були встановлені біля отворів.

— О, це треба обов’язково сфотографувати! — захоплено сказав Загорський. — Нате й мій ліхтар, Іване Макаровичу, світіть, бачите — світло неначе посилюється.

Справді, стало зовсім видно, кулі відбивали світло одна від одної, створюючи цілу сітку променів. Побачивши плаский камінь, Микола став на нього і почав крутити ручку кіноапарата, націлюючи об’єктив то в той, то в інший бік. Нараз йому здалося, що камінь під ногами хитнувся, наче його щось злегка штовхнуло. Другий поштовх був сильніший — зверху посипався пісок.

— Невже землетрус? — тривожно вигукнув Микола, ховаючи апарат.

— Мабуть, що так, — проговорив Плугар, пильно стежачи за склепінням, з якого сипалося все більше і більше. — Місяць, значить, ще живий!

— Біжімо звідси!

— Там не краще. — Професор посвітив у проходи, і Микола побачив, що скрізь сиплеться пісок, падає дрібне і велике каміння.

Поштовхи наростали, неначе прокочувалась хвиля за хвилею. Плугар і Загорський стали поруч під стіною: бігти у вузький прохід було ще небезпечніше. Обоє поглядали в той тунель, звідки прийшли, — слідів їхніх ще не засипало!

Раптом удар великої сили струснув підземелля. Обвал збив космонавтів з ніг, на мить сяйнуло світло їхніх ліхтарів, і все вкрила темрява.

Першим опритомнів Микола. Поворушив руками, ногами, дихнув на повні груди, — все наче було гаразд. Підвівся. А де ж Іван Макарович? Ліхтаря нема… Наче осліп: суцільна чорнота перед очима. Кинувся навпомацки розгрібати щебінь. Працював гарячково, підхльостуваний страхом і тривогою. Нарешті його рука торкнулася Плугаревого скафандра.

— Іване Макаровичу! Іване Макаровичу!

Почувся шепіт, але такий слабий, що Микола нічого не розібрав, — мембрани в шоломі ледве коливалися. Швидко розсунув породу, поклав професора на спину. Тепер уже виразно чув його дихання. Іван Макарович обізвався:

— Молодці хлопці…

— Про що ви? Які хлопці? — Микола подумав, що професор марить.

— Інженери наші, конструктори… — відповів Іван Макарович. — Хороші скафандри зробили… — голос професора міцнішав. — Темно? Чи це мені…

— Темно, темно, Іване Макаровичу, — заспокійливо промовив Микола, ще, мабуть, не усвідомлюючи всієї небезпеки.

— А ліхтарі?

Довго перебирали вони каміння, доки знайшли в піску потрощені ліхтарі. Тепер, коли нічим було світити, темрява, здавалось, налягла ще дужче.

— Що ж тепер буде, Іване Макаровичу? — спитав Микола у розпачі.

— Найперше — це витримка, товаришу Загорський, витримка і спокій. Ми потрапили в тяжке становище, от і давайте поміркуємо, як нам з нього вийти… Спочатку треба пригадати весь шлях, а потім рушати. Як доберемося до храму — там уже рукою подати.

Іван Макарович говорив, переборюючи тривогу, яка смертельним холодком охоплювала його. Він знав, що ситуації не зміниш докорами, і все ж дорікав собі, що так далеко зайшов у цей лабіринт. Чому було не повернутись? Адже однаково всього підземелля за одним заходом дослідити не можна! Важливо було встановити самий факт його існування…

— Ви, Миколо, здається, шахіст?

— А хіба що?

— Ви, звичайно, знаєте цілі партії напам’ять, можете відновити послідовність ходів…

— Це так, Іване Макаровичу, але в шахах вся увага на ходи, а тут…

— Пригадуйте.

— Коли ви знайшли мене, ми пішли прямо, потім на перехресті повернули вліво, заходили до печер, пізніше знову повернули, здається, вже вправо, потім зійшли на нижчий ярус, тоді знову простували тунелем…

Так, вони пройшли дуже багато — цілі кілометри підземних лабіринтів — і спустилися в глибину не менше як на кілометр. Кисню в них лишалося, може, на годину-дві.

«Якщо не вдасться вибратись, — подумав Плугар, — то Мілько з Жаннетою і Діком все ж таки повернуться на Землю…»

— А коли ми зайшли в круглу печеру? — спитав Микола.

— Знаєте що, Миколо, давайте пригадувати з цього кінця. Перші метрів п’ятдесят звідси я добре пам’ятаю. Ходімо навпомацки, а там знову пригадаємо…

Тримаючись за руки, вони рушили. Страшна темрява щільно облягала їх з усіх боків. І Микола, і Плугар то заплющували, то розплющували очі. Були моменти, коли перед ними спливали якісь невиразні плями: то працювала сітчатка. А потім темрява залила останні цятки.

МОВЧАЗНЕ БОМБУВАННЯ

Робот пілотував реактивний апарат так вправно, що Жаннета мимоволі милувалася його чіткими рухами. Видно, що на Землі він був добре натренований, його фотоелементи провадили кругове спостереження, одержану інформацію електронний мозок аналізував блискавично.

Жаннета ще й не помітила небезпеки, як її мовчазний пілот почав маневрувати. Вдалині раз у раз здіймався пил, наче хтось безладно бомбардував рівнину, схили гір. Коли «бомби» влучали в скелі, видно було гострі зблиски. І все це в абсолютній тиші, наче на стрічці німого кінофільму. Може, саме оця тиша і була такою зловісною?

Спалахи з’являються широким фронтом. Що, коли не вдасться обійти? Що, як влучить? Жаннета заціпеніла. Рвонуло на схилі гори, ближче, ближче…

— Обходьте! Обходьте! — Жаннета повернула до Робота своє перекошене від страху обличчя.

В цю мить Робот здався їй нерухомою частиною механізму управління. Чи він працює?

— Обходжу, — байдуже проскрипів Робот. — Виникають нові епіцентри. Ситуація ускладнюється.

Жаннета стежила за цим невблаганним метеоритним дощем, і відчуття невідворотного лиха загострювало зір. Бачила високі фонтани пилюки, і в грудях тенькало. Небезпека була така очевидна, така страшна, що спинялося дихання. Все ближче, ближче…

Апарат петляв, вписуючи у простір дуже складну криву, але не міг проскочити. Сидіння трусонуло, і біля своїх ніг Жаннета побачила пробоїну. Метеорит, що прошив платформу, був, очевидно, завбільшки з яблуко.

— На посадку!

Апарат стрімко полетів униз. Ось уже до поверхні рукою подати… Раптом він хитнувся і, падаючи, боком вгруз у товстий шар пилу. Робот і Жаннета попадали, але відразу ж і посхоплювались. Метеоритний дощ промчав, їх зачепили останні його «краплі».

Жаннета полегшено зітхнула, рука мимоволі потяглася до голови, щоб торкнутися волосся, але наткнулася на тверде тім’я шолома. Робот уже діловито оглядав апарат.

— Скільки часу відбере лагодження? — спитала, розглядаючи невеличку карту.

Місцина, позначена маленьким хрестиком, зовсім близько.

— Ще невідомо, — обізвався Робот.

Похапливо беручи балони, сумки, Жаннета сказала:

— Полагодите — ждіть сигналу.

Вона не пішла, а кинулася бігти. Може, там нещастя, біда? Кожна хвилина дорога… Добре, що тут мале тяжіння і бігти зовсім легко! Ось шлях їй заступила тінь від величезної скелі. Обминати? Жаннета з розгону пірнула в чорноту, налетіла на невидиме каміння, і свинцеві її підошви сковзнули, як на льоду. Вискочила з тіні — в очі їй бризнуло синім, голубим сяйвом: то мерехтіла долина, вкрита самоцвітами. Посеред цього мерехтіння голубим полум’ям палахкотів гострозубий уламок самоцвітної скелі. Задивилася на неї Жаннета, спіткнулася, впала і з жахом відчула, що кудись провалюється.

ХАЙ ЖИВЕ СВІТЛО!

Іван Макарович і Загорський пробиралися обережно, але часом натикалися на стіни, на якісь несподівані кам’яні виступи, колони, статуї. Правою рукою Микола підтримував Івана Макаровича за лікоть, щоб не збитися з дороги. На ремені через плече висів кіноапарат.

— Хоч би палиця була, — скрушно промовив Іван Макарович, — і то б легше було шукати шлях.

— Останні селеніти, мабуть, знали про деревину лише з розкопок абощо, — сказав Микола. — Так, як ми про іхтіозаврів.

Деякий час ішли мовчки, але так було важче. З’являлися розпачливі думки, жаль стискував серце. Іван Макарович подумав про крітський лабіринт, йому чомусь уявились палаючі смолоскипи — оце б підняти над головою!..

А Микола думав про кисень. Скільки його ще лишилося у балонах? Може, на дні? Шкали не побачиш, а він може скінчитися кожної миті. Тоді… Як це все-таки безглуздо лежати мертвим, хоча б і всередині Місяця!

— Скільки часу ми вже йдемо? — спитав Микола.

— Мені здається, небагато. А втім, хто його знає…

І справді, відчуття часу зникло. Інколи здавалося, що вони зовсім не йдуть, а тільки тупцюють на місці, не в силі пробити темряву.

Микола пустив руку Івана Макаровича.

— Що ви робите? — спитав професор.

— Я хочу зняти з плеча кіноапарат.

— Навіщо?

— Кину.

— Кинете?

— А що ж… Непотрібен…

Миколин голос, що проривався в навушники Івана Макаровича, видався йому якимсь чужим. Розпач, розчарування, приреченість — усе звучало в ньому.

— Ви що… втратили надію, Миколо?

Ці слова професор вимовив лагідно, з болем. Він боявся почути ствердну відповідь.

— Знаєте, Іване Макаровичу… Коли б у нас було ще хоч по балончику кисню… А так що ж… Ну, пройдемо ще з кілометр — і закінчиться.

Доки не говорили про кисень, доти наче й дихати було легше. А як тільки зайшла мова — обоє відчули, що їм уже не вистачає його. Якийсь час ішли мовчки.

— І все ж таки, юначе, надії втрачати не слід! — заговорив знову професор. — Пам’ятаєте Лесю Українку: «Без надії таки сподіваюсь!» Ми вийдемо звідси — чуєш, Миколо? Мусимо вийти.

— Ви певні цього, Іване Макаровичу? — спитав Микола, і крізь тривогу в голосі його пробився промінчик надії. — Невже це можливо?

— Коли б я мав сумнів, то не зробив би й кроку, не натикався б тут на оці селенітські стіни.

Загорський важко зітхнув, ніби вітер дмухнув у вуха професора.

«Ще не все втрачено, апарата не кинув», — подумав Іван Макарович, відчуваючи міцну Миколину руку, що тримала його за лікоть.

Ішли мовчки. Тільки на перехрестях перекидалися кількома фразами, радячись, куди податись. Пригадували, звідки йшли сюди, намагалися навіть намацувати свої сліди в поросі, але кожного разу доводилось покладатися лише на пам’ять. Вона підказувала їм шлях. А на одній розвилці засперечалися — Микола твердив, що треба йти ліворуч, а професор наполягав — праворуч.

— Мені здається, Іване Макаровичу, — сказав Загорський, — що коли ми йшли сюди, то тут повертали вправо, значить, зараз нам — вліво.

— Давайте ще раз перевіримо. Ось статуя з кулею в руках… Так?

— Правильно.

— Значить, нам праворуч. Я тоді звернув увагу на цю статую.

— А мені здається…

— Нехай вам не здається, товаришу Загорський, бо я це місце добре запам’ятав. Ви ж знаєте, що я любитель скульптури. Ходімо сюди!

Іван Макарович рушив праворуч, Микола пішов неохоче. Професор був стурбований тим, що Миколина пам’ять почала слабнути. А Микола мовчав, був як німий. У навушниках професор чув його важке дихання і скрушні зітхання. Раптом пальці Загорського до болю стиснули лікоть професора.

— Іване Макаровичу! — почувся його шепіт під скафандром. — Бачите, бачите?

— Що?

— Та он же селеніти! Он вони перебігли тунель і стали попід стінами… Один, два, три… Їх багато, стійте, Іване Макаровичу!

— Заспокойся, Колю, це в тебе галюцинації… — Професор сам узяв його під руку.

— Галюцинації… Ви й тоді говорили так, коли я знайшов у каналі вхід до тунелю… Селенітів приховує темрява, але я їх добре бачу — височенні… А очі, помічаєте блиск їхніх очей? Якщо вони… Що ж нам робити?

Професор стривожився. Боявся, що Микола під враженням утне якусь непоправну дурницю — побіжить і остаточно заблудиться, ще й у колодязь впаде. Справді, що робити? І він швидко зорієнтувався. Щоб заспокоїти юнака, він не говорив йому про галюцинації, не розвіював їх, бо то була б, звичайно, марна справа.

— Дивись, Миколо, — сказав притишено, — вони вже пішли собі!

— А й справді, — обізвався юнак після мовчанки, — пішли!

— Тепер ми спокійно пройдемо, ходім.

Інколи Загорський здригався, але йшов твердо. Плугар намагався розважити його розмовою. Нагадав, як диспетчер ракетодрому виписував маршрутний лист, як водії земних ракет сміялися з нього, а він робив своє — оформив путівку — таку саму, як і тим, що летять у Владивосток, Пекін чи Ханой. У графі «Найменування транспорту» поставив: «Космічна ракета», «Маршрут» — «Земля — Троянда — Місяць — Троянда — Земля». «А хто там спитає? — жартували механіки. — Ще, може, не видадуть пального?» Але диспетчер був непохитний: ракета без путівки — це все одно що людина без паспорта. На космічних трасах теж потрібен порядок! Ну, хлопці йому й ка…

Іван Макарович зупинився на півслові.

— Ти бачиш, Миколо, видніє! — вигукнув він, а сам подумав про себе: «Може, й у мене галюцинації?»

— Справді, видніє, Іване Макаровичу! Я вже бачу сліди, ми правильно йдемо!

Світло почало заливати тунель. Воно випромінювалось із тих куль, що були встановлені тут на кожному повороті, — їх тримали статуї в своїх кам’яних руках. Ось падають тіні, ось чітко видно сліди… Ні, це не видіння, це дійсність!

Микола запитливо глянув на професора, але той і сам нічого не розумів. Бачив, що стало ще видніше, — ну точнісінько як на поверхні! — а від чого — не знав.

Підземне місто немов ожило. Тепер, при яскравому освітленні, воно здавалося зовсім іншим: скільки виринуло раніше непоміченого!

Але, може, воно як несподівано з’явилось, так враз і погасне, оце загадкове світло?

— Як у нас із киснем? — спитав Іван Макарович.

Микола подивився спочатку на його прилад, потім на свій:

— У вас, мабуть, вистачить на півгодини, в мене — хвилин на десять.

— Швидше на поверхню!

— Я вас не залишу, — сказав Микола.

— Товаришу Загорський! Наказую: ідіть швидше, негайно, без розмов!

Це було сказано таким тоном, що Загорський не посмів перечити. Рвонув з місця, кинувся саженними кроками. А професор ішов зачудований, сам собі не вірячи. Він бачив: ожила освітлювальна сітка печер — промені передаються від кулі до кулі. Але де джерело світла? Яка сила пустила його в дію? Хотілося вернутися, іти в центр, щоб розгадати таємницю, але тепер Іван Макарович не давав волі своїм бажанням. Кисень кінчався, треба поспішати.

Він уже не звертав уваги на орнаменти, що вкривали стіни, на безліч усяких предметів, що валялися і в проходах, і в бокових заглибленнях. Мертві, струхлі постаті, що сиділи там і сям, ніби проводжали його замисленими поглядами.

Ось і храм. Тут панувала темрява, лише внизу, в глибині «чаші», жевріло холодне, ніколи невгасиме полум’я.

Не зупиняючись, Іван Макарович пройшов повз масивну колонаду і завернув у тунель, що вів до виходу. Тунель був освітлений, і професорові зручніше було подолати його високі сходи.

Нарешті — вихід!

Іван Макарович полегшено зітхнув, коли ступив у річище. Тут принаймні немає темряви — сяє місячний день: палахкотить оточене короною Сонце, блищать далекі зорі.

Загорський уже біг йому навстріч.

Швидко замінив Плугареві балон і тільки тоді розповів, що він сам видирався нагору вже зовсім не дихаючи: кисень у нього кінчився якраз при виході з тунелю.

— Добре, — перебив його професор. — Треба негайно передати на Землю про наше відкриття, та й відпочити необхідно.

Микола подумав, що професор натякає на нього.

— Та, бачите, Іване Макаровичу, я й сам не знаю, як воно зі мною сталося… Ну от — привиділось…

— Нічого страшного, Миколо, — Плугар поклав йому руку на плече. — В таких умовах з кожним може трапитись. Ходімо!

— Літального апарата під скелею нема, Іване Макаровичу. Балонів також більше нема.

— А рація?

— На місці.

СОНЯЧНИЙ КОЛОДЯЗЬ

Жаннета була спортсменкою. Руками вхопилася за край кам’яного колодязя, коліньми уперлася в його стінки і затримала падіння. Тоді, не гаючи й хвилини, почала енергійно підтягуватись. Вилізла на поверхню, лягла ниць і зазирнула в колодязь. У неї аж дух перехопило: відполірованій, залитій сонячним світлом трубі не було кінця й краю. Здавалося, що цей отвір веде до самого центру планети. Глибоко-глибоко там щось сяє, неначе сонце… Що воно таке? І взагалі — це витвір природи чи, може… може, інженерна споруда?

Кілька хвилин вона дивилася в отвір. Сумніву не було — цей колодязь просвердлили селеніти. Може, колись вони брали з нього воду? А можливо, там, у глибині, вони живуть ще й досі?

Дивлячись у бездонний сяючий колодязь, Жаннета уявила селенітські міста, які сполучаються з поверхнею ось такими шурфами. Хотілося побачити хоч одну живу істоту, схожу чи не схожу на людину, але наділену розумом і… не хижу. Дівчина, сама того не помічаючи, приписувала своїм уявним селенітам лише те хороше, що є в людях: розум, доброту, почуття справедливості, щирість, відвертість і багато інших чудових рис. Це були ті самі земні люди, тільки без їхніх недоліків. Ех, як би добре на світі жилося!..

Але скільки вона не дивилася в циліндр, що вів у глиб планети, а селеніти не з’являлися. Не помічала навіть найменших ознак їхньої присутності. Сміялася з себе: дівчисько! Та це, мабуть, природа зробила цей колодязь, а сонце відшліфувало за тисячі років… Зітхнула. Підвелася і швидко пішла вперед. Проминула долину і невеличкий кряж. Перед очима розстелялася піскувата рівнина, оточена червонястими горами. Подивившись у бінокль, помітила дві постаті. Дивно було бачити ці рухомі риски серед мертвого пейзажу,

— Алло! — обізвалася в мікрофон.

— Салют! — зраділо відгукнувся Микола.

Поспішаючи до Плугаря і Загорського, розповіла про все пережите: метеоритне бомбардування, аварію, селенітський колодязь, наповнений світлом.

— Ви чуєте, Іване Макаровичу? — вигукнув Загорський. — Це вона врятувала нам життя!

ПОГЛЯДИ ЛУНАЮТЬ, ЯК МУЗИКА

Хоч який хитромудрий був Робот, але без допомоги полагодити літального апарата не зумів. Коли Плугар, Жаннета і Загорський підійшли до місця аварії, він, правда, розібрав пошкоджений вузол, але, не маючи схеми, почав знову складати. Отак і товкся в замкненому колі — то розбирав, то монтував. Це якраз був той випадок, коли навіть така досконала електронна машина, як Робот, не знала, що діяти. А хіба на кожний непередбачений випадок настачиш схем?

— Покажіть, шановний, що воно тут таке, — звернувся до нього Микола.

Робот обізвався:

— Пр-рошу дати мені схему.

Пошкодження було серйозне. Удар, очевидно, пройшовся на правий передній двигун, його дюзу наче бритвою зрізало, в камері згорання відчахнуло випуклий бік.

— Полетимо на трьох, — вказав Микола Івану Макаровичу. І до Робота: — Визначте новий центр ваги і переставте сидіння.

Доки Робот виконував це завдання, Микола взявся ліквідувати інші пошкодження. Жаннета допомагала йому, то подаючи інструмент, то підтримуючи яку-небудь деталь.

— Рацію полагоджу в ракеті, — сказав Загорський, — а шланг треба замінити зараз.

Жаннета дивилася, як він вправно працює, і подумала вголос:

— Ще, значить, не розгубили ми свого щастя.

Загорський повернув до неї своє обличчя, і погляди їхні зустрілися. На нього війнуло чимось несподівано близьким, рідним.

— Не розгубили… — повторив лагідно. — Тільки починаємо знаходити!

— Прошу зв’язати з «Кометою», — наказав Роботові Плугар.

— Слухаю, — чітко відповів Робот. — Готовий записати текст.

Плугар продиктував:

— Нехай товариш Мілько передасть на Землю: все йде нормально, дослідження провадимо згідно програми. Зібрано багату колекцію мінералів.

— Записано, — сказав Робот. — Це все?

— Усе, — відповів Плугар.

— А про глибинне місто?! — здивувався Загорський. — Про пам’ятники цивілізації селенітів?

— Це ще потребує вивчення, — спокійно відповів Плугар. І, завваживши, що до них наближається Дік, спитав у нього: — Ви щось хочете передати на Землю?

— Нічого особливого, — спокійно відповів Дік. — Те, що я знайшов, також потребує вивчення.

Як тільки почулися сигнали супутника, Робот включив свою потужну рацію:

— «Комета»! Нехай товариш Мілько…

З протокольною точністю передав не тільки те, що доручив йому Плугар, а й репліки Загорського і Діка. Слова, перетворені на електромагнітні коливання, через «Комету», а потім «Троянду» негайно досягли Землі.

Іван Макарович було подумав, що Робот має дефекти аналізатора, проте зразу ж відкинув це припущення.

Адже сумлінний секретар настроївся по схемі «Стенографія», а він не попередив, що фіксувати потрібно лише його слова.

— Дякую, електронний друже! — весело сказав Микола.

Іван Макарович і Жаннета теж усміхнулися. Тільки Дік стояв похмурий і мовчазний.

ГОЛОС ЗЕМЛІ

Запасів кисню і води на «Кометі» було ще днів на дев’ять-десять. Іван Макарович вирішив використати ці дні для інтенсивної наукової роботи. Він поставив завдання: проникнути в світ мінералів, зібрати якомога більше зразків і розгадати таємницю утворення місячного рельєфу. Само собою зрозуміло, що залишки незнаної цивілізації надзвичайно зацікавили експедицію.

Колекція мінералів збільшувалася. І кожного разу, уважно дослідивши якийсь камінець, Іван Макарович вигукував:

— І це давній знайомий!

Невідомо було, чи він відзначає це з задоволенням, чи, може, з жалем. Вчувалось і те, і друге. А може, воно так і було? Може, професорові приємно було знаходити підтвердження спільного походження Землі та Місяця і разом з тим хотілося відшукати щось зовсім нове, невідоме на Землі?

Зв’язок із Землею підтримувався майже весь час. Ось і зараз з репродуктора лилася музика — віолончель тужила за чимось таким дорогим, бажаним і нездійсненним… Микола подумав про Ольгу. Може, й вона слухає… А втім, тепер їх розділяла відстань більша ніж триста вісімдесят чотири тисячі кілометрів.

— Та це ж «Мрії» Шумана! — тихо сказав Михайло. — Хотів би я знати, чи була музика в селенітів?

— Ось прибудуть сюди археологи, історики — все взнають, — кинув Загорський.

— Я хочу побачити підземне місто, — продовжував Михайло. — А то скажуть: побував на Місяці, а міста й не бачив. Як ви його назвали?

— Поки що ніяк, — відповів професор.

— Оце вже нерозважливо. Треба назвати обов’язково.

— А й справді! — стріпнув чубом Загорський. — Воно ж повинно фігурувати під якоюсь назвою.

— Назвім його, Іване Макаровичу, коротко: Миколо-Загорське селеніто-печерське городище.

— Хай краще буде Михайлівка або Мишковичі! — засміявся Микола. Потім похмуро додав: — То місто смерті, місто вічного мовчання.

— Але ж у ньому найдовше затрималося життя, — заперечив професор. — Це — притулок життя!

— Лабіринт життя! — підтримав Михайло.

Покриваючи шум приймача, Микола відрізав:

— Ось підеш — побачиш, що там за життя. То — місто агонії!

— Чого це у вас такі похмурі думки? — спитав Іван Макарович.

Микола не відповів. Крутив ручки приймача, і шуми Землі заповнювали кабіну. Нарешті крізь них, наче крізь хуртовину, прорвався далекий голос:

— «Комета», «Комета», я — Земля, я — Земля…

Скільки турботи було в цьому голосі!

Стихли розмови в кабіні. Загорський передав черговий звіт.

ПІК ВІТЧИЗНИ

Коли на Місяць дивитися в телескоп, його сяючий диск дуже скидається на ніздрюватий торт. На ньому неначе застигли безладно кинуті шматочки крему. Інша справа — стояти на цих самих «шматочках». Це — величезні гори, здебільшого круті, обривисті. Кожного разу, коли наші мандрівники дивилися на них, уява домальовувала ліси, снігові шапки, бурхливі потоки. Але ні лісів, ні снігу, ні потоків тут не було. Голі, суворі, мовчазні хребти…

Плугар і Загорський сходили на одну з найвищих вершин. Іти було легко, не так, як на Землі. Тут їхні тіла важили, по 12–14 кілограмів, а мускульна сила залишалася такою ж, як і була.

Спритний, міцний Микола ішов попереду, видирався на уступи, перестрибував через тріщини. За ним — Іван Макарович. Їх з’єднував альпіністський трос, кінці якого були прикріплені до поясів. Чим вище вони підіймалися, тим ширшав обрій. Скільки не кинеш оком — всюди гори і гори, неначе позалягали якісь дивовижні страховиська. Незвичайного вигляду їм надавали чорні різкі тіні, що мережили увесь масив.

— Тримайтеся, Іване Макаровичу! — обернувся Микола. За скельцями скафандра в нього блищали очі. — Штурмуємо саму вершину!

Вершина була дуже крута, а з деяких боків — просто прямовисна. Довелося багато разів обходити її, щоб відшукати більш-менш зручний підхід. Микола сокиркою пробував міцність верхніх шарів, і вони часто осипалися під її ударами.

Нарешті підйом закінчено. Микола підняв сокирку і потряс нею над головою, ніби салютуючи. Потім вийняв із сумки червоне полотнище прапора, прикріпив його до штирка і поставив на кам’янистій вершині. Прапор поволі звис, і складки його застигли. Здавалося, він був висічений із якогось яскраво-червоного каменю.

— Віднині — це пік Вітчизни, — сказав Іван Макарович, дивлячись на прапор, що квіткою полум’янів над суворими горами.

— Пік Вітчизни… — промовив Микола, глянувши навколо. — Але ж і високо!

Вдалині, неначе на рельєфній карті, виднівся цирк: гірське кільце оточувало сопку — кратер.

— Може, то Курцій? — спитав Загорський. — Чи Лейбніц?

— Мабуть, Курцій… Наша ракета стоїть на плато між цирками Ньютона, Лейбніца і Курція. Останній розташований на сімдесятій паралелі… Напевно, то він і є.

— Рельєф оригінальний, що й казати. Ви прихильник якої теорії — вулканічної чи метеорної?

— Бачите, Миколо, остаточний висновок можна зробити після багатьох геологічних експедицій, які детально дослідять цирки і кратери. З тих даних, що зібрали ми з вами, я гадаю, можна зробити попередній висновок про вулканічне походження переважної більшості цирків…

— Але ж вони мають у діаметрі десятки кілометрів!

— Деякі досягають і трьохсот.

— Я й кажу, Іване Макаровичу, неможливо уявити собі такі вулкани!

— А метеори такі можна уявити? Якого це треба метеорита, щоб вибив западину діаметром у сотню кілометрів?

— Навіть на Землі є досить великі кратери…

— Ви маєте на увазі Арізонський?

— Так.

— Справді, він величезний, але діаметр кратера, який він вибив у земній корі, всього-на-всього тисяча двісті сім метрів! І потім зверніть увагу, там метеорит зробив западину глибиною 174 метри, однак не утворив навколо неї гірського кільця. А тут навколо кратера — справжні гори, та ще й на чималій відстані від нього. Як же пояснити їхнє походження?

— Насамперед треба визначити епоху їхнього виникнення. Це можна буде зробити, вивчивши поклади свинцю, що утворюється внаслідок розпаду радію. Зараз я схильний припустити, що великі цирки виникли тут в епоху застигання кори Місяця. Кора тоді була така, що вибух вулкана міг викликати на ній хвилю, яка відкочувалася від центру вибуху на десятки і сотні кілометрів, відкочувалась і застигала. Інколи вибухи були такі сильні, що в’язкість кори не могла загальмувати хвиль, і вони розпадались.

— А білі смуги, що радіально йдуть від багатьох кратерів?

— Таких утворень, як навколо кратерів Тихо, Коперника і Кеплера, не так уже й багато. Думка про їхнє вулканічне походження виникла ще в дев’ятнадцятому столітті. Тепер ми з вами переконалися, що світлі смуги, сяйво навколо кратерів є справді не що інше, як вулканічний попіл.

— З цим я згоден; мені тільки неясно, як попіл міг пролягти на такі віддалі! Світлі смуги, що йдуть від Тихо, перетинають майже увесь диск Місяця!

— Щодо цього, то можна припустити, що світлі смуги — сліди порівняно недавніх вивержень, які сталися, звичайно, ще тоді, коли на Землі не було не тільки телескопів, а навіть і людей. Може, саме завдяки розігріванню кори розплавленою магмою Місяць на той час уже втратив атмосферу…

— А мені здається, — вставив Микола, — що атмосфера трималася довше. Виникло, розвинулось і, зрештою, загинуло життя…

Професор, не бажаючи сперечатись, вів далі:

— Повітряна оболонка, звичайно, загальмувала б рух вивержених газів, атмосферні течії завихрили б попіл, а згодом і зовсім би його розвіяли чи розмили… Та оскільки атмосфери не було, то він і ліг такими радіальними лініями. Тисячоліття минали одне за одним, а тут ні дощу, ні вітру… Така, мені здається, в загальних рисах історія цих утворень.

— Ви гадаєте, що атмосферу Місяць втратив тому, що розігрілася кора?

— Не інакше. Розрахунки показують, що Місяць може втримати газову оболонку. Тільки висока температура призвела до її втрати.

— Значить, у майбутньому можна буде оживити цю мертву планету?

— Об’єднаному людству все під силу, — переконано сказав Іван Макарович. — І, може, оживлення Місяця буде першим етапом завоювання космічного простору.

ЗЕМЛЯ — МІШЕНЬ

Стоїть красуня «Комета» — наче сонячний стовп, наче символ людського розуму серед мертвої, ворожої природи. Вона вся — поривання в небо, туди, де голубою кулею сяє Земля.

З вихідного люка спускаються двоє — Отто Дік і Жаннета Барб’є. Він, досить незграбний у своєму комбінезоні, здається супроти неї ведмедем.

Вони прямують до найближчих гір. Дік ступає широко, перевалюючись з боку на бік, Жаннета дріботить і відстає. Час від часу він оглядається, чекає її, а потім знову поспішає своїми саженними кроками.

До гір, що велетенськими шпилями оточили плато, на якому стояла ракета, було, може, зо два кілометри. Рівнина всіяна дрібним камінням і присипана шаром пороху. Дік збивав куряву, і там, де він ішов, здіймалася сіра завіса пилюки та так і стояла, не клубочачись, а поволі опускаючись. Жаннета намагалася не збивати куряви.

Сонце щедро сипало своїм білим промінням, сліпило очі мандрівникам.

Та ось гори розступилися — їх прорізувала ущелина шириною, може, метрів 50–60. Вона дуже нагадувала Жаннеті канал із стрімкими берегами.

— Куди ми йдемо? — спитала Жаннета.

Дік оглянувся: в прорізі ущелини біліє «Комета», зовсім низько, наче вона вгрузла у плато, але ще видніється. Він замахав руками і звернув убік, обходячи гору. Жаннета здогадалася: він хоче, щоб їхніх радіохвиль не змогла прийняти рація «Комети». Дивак, хто там захоче підслухувати їхню розмову?

Скелі обступили їх кругом. Дік стояв, звісивши довгі руки, і деякий час мовчки дивився на Жаннету. А коли заговорив, дівчина здивувалася, вловивши в його твердому голосі хвилювання.

— Ви знаєте, Жаннето, як я до вас ставлюсь…

— А я хіба погано?

— Я хотів поговорити з вами ще там, на Землі… Розумієте, найбільше моє лихо — самотність…

Це починало веселити дівчину. Сказала іронічно:

— Обстановка якраз для освідчення. Навіть романтично!

— Не те, не те, Жаннето. — Дік спохмурнів. Крізь прозорий шолом дівчина побачила, як зсунулися над переніссям його кошлаті брови, як пересмикнулося його обличчя. — Є почуття вищі за кохання!

— Про що ви? — з подивом і щирою цікавістю швидко спитала Жаннета.

Дік рвучко підніс руку і вказав на сяючий диск Землі, наче хотів довбонути його скарлюченим пальцем:

— Бачите? Ось що не дає мені спокою.

— Ви говорите загадками.

— Ну, гаразд. — Дік поклав їй руки на плечі. — Ви людина серйозна, і я буду з вами відвертий. Розумієте, мені потрібен помічник. Я знайшов запас такого радіоактивного елементу… Я його назвав селенітом. Ось він, любенький, тут, у свинцевих мішечках. — Дік поклав руку на свою сумку.

Жаннету охопив страх:

— І ви збираєтесь…

— Так, я хочу зробити кілька експериментів.

— Але це заборонено!

— На Землі, а не тут.

— Справа не в букві закону.

— А що, коли це використають вони? — Дік до шепоту стишив свій голос. — Ви ж бачите: Земля — як на долоні!

Жаннета торкнулася рукою його грудей:

— Опам’ятайтеся, колего! Це — виклик усьому людству.

— Людство… — посмішка скривила Дікові губи. — Заради щастя обраних можна пожертвувати сірою масою… А втім, радіоактивні елементи вживаються у медицині. Здоров’я нашого любого людства! Хіба не варто для цього експериментувати? — якісь демонічні нотки пробилися в його голосі. — От ви досліджуєте далекі туманності…

— Так. Взаємопроникнення галактик…

— Мрійниця ви, Жаннето, і за це я вас люблю. Але дозвольте спитати: чому ви тягнетесь до галактик? Кому потрібне ваше взаємопроникнення?

Він сказав це так, що заперечувати було марно. Жаннета розгублено пробубоніла:

— Ну, знаєте, властивість людської душі…

— Не ображайтеся, Жаннето, за свої улюблені галактики. Земля, Земля потребує нашого втручання!

— Я вас не розумію.

— Я й сам себе інколи не розумію… Але подумайте про цей елемент — селеніт. Сила в ньому дрімає, ох і сила!

— Але ж ядро — заборонена зона…

— Уявіть собі, що знайшлася людина, здатна піти на все, здатна зламати усякі заборони в ім’я здійснення своєї великої ідеї…

— Навіщо ці припущення?

Дік знову підніс руку, дзьобаючи пальцем простір.

— Земля — мішень. Всі її життєві центри видно як на долоні. Звідси легше запускати балістичні ракети… Це таки справді пістолет біля скроні людства!

— Ваша уява…

— Люба моя! — спохватився Дік. — Що з вами? У ваших прекрасних очах переляк? Заспокойтеся. Це ж тільки жарт, гра фантазії. А коли говорити серйозно про інтереси науки, то вони вимагають цих експериментів.

— А інтереси безпеки?

— Саме в інтересах нашої безпеки ми мусимо експериментувати. Ви ж своя, зрозумійте: хай це виконаємо ми, аніж хтось інший!

— І навіщо бог відкрив людям стежку до ядра? — розпачливо вигукнула Жаннета.

— Хто може знати божі задуми? — Дік підвів очі, втопив погляд у чорне небо.

— Ходімо, колего, — лагідно сказала Жаннета.

— Спочатку експеримент. — В голосі Діка зазвучала холодна рішучість.

Жаннета спалахнула:

— Я не буду вам помічницею!

І хотіла вже йти. Дік заступив їй дорогу;

— Все одно ви залишитесь тут.

— Чому?

— Хоча б тому, щоб не могли завчасно інформувати своїх друзів. Не перечте. Ви будете свідком історичного випробування. Хоч ми й проведемо його в мікроскопічних масштабах…

Він витяг із сумки тонкі шнури, якісь коробочки, батарейки. Жаннета стежила за його рухами, наче паралізована.

КАТАСТРОФА

— Отже, продовжимо свою роботу, товариші? До настання ночі лишилося, за моїми підрахунками, сімдесят годин і… тридцять вісім хвилин, о, вже одна хвилина пройшла… За цей час можна багато чого зробити. Нам необхідно перенести експонати з селенітського міста… Астрономічні спостереження доведеться, на жаль, відкласти. Треба провести систематичні зйомки, щоб вийшов повноцінний фільм, а не окремі фрагменти. Ясно, товаришу Загорський?

— Ясно.

Михайло сидів біля екрана локатора. Поверхня його була чистісінька, як літнє безхмарне небо. Раптом очі йому різонув гострий блиск. Відсахнувся, закрив обличчя долонями. Подумав, що це в приладі стався якийсь електричний розряд.

— Миколо… — хотів звернутися до Загорського, але не встиг.

Страшний удар струсонув ракету, вона почала хилитися, падати… Що сталося? Все пішло шкереберть. Мілько схопився, кинувся до пульта управління, мабуть, думав, що встигне запустити реактор і піднятися вгору… Але де там! Ще удар, тріск і гудіння. Михайло не втримався на ногах — йому неначе молотом ударило по голові. Останнє, що він бачив, провалюючись в якусь чорну безодню, були розширені Миколині очі… А коли ракета вже нерухомо лежала на боці, Микола скрикнув:

— Михайле! Що з тобою, Михайле?

Схопив його зів’ялу руку, довго не міг намацати пульс. Нарешті пальці відчули ледве вловимі поштовхи. «Зупиняється серце, — подумав Микола. — Глибока травма…» Думки обганяли одна одну. «Спочатку обробити рану — припинити кровотечу, запобігти інфекції… А серце? Воно ж от-от зупиниться! Ні, спочатку ін’єкція камфори…» Микола діяв швидко, рухи були точні. Вихопив спиртовий стерилізатор, набрав у шприц два кубики золотистої густуватої рідини і, засукавши Михайлові рукав вище ліктя, зробив укол. Навіть не перевіряючи пульсу, кинувся обробляти рану. Пішли в хід тампони, йод… Микола перевів подих лише тоді, коли наклав пов’язку.

Пульс покращав, стало помітним дихання. В могутній Михайлів організм поверталося життя! Це викликало надію на хороші наслідки, але Микола знав, що в цей гострий, хаотичний період можна сподіватися всяких ускладнень.

Мілько розплющив очі.

«Шокові явища поступово згасають», — подумав Микола.

— Михайле! — гукнув.

Губи Мілька заворушилися, але слів не було чути.

— Мишко, друже, тобі краще?

А він то розкривав, то закривав очі і… мовчав.

— Ось покладемо тебе зручніше… — говорив, беручи Михайла під пахви. — Правда ж, тобі вже набагато краще?

Легко, без напруження поклав кремезного юнака на його місце, повернув на правий бік:

— Отак полеж, на випадок нудоти.

Іван Макарович теж добре стукнувся, але він цього й не помічав, стривожений пораненням Мілька. Мовчки дивився, як порається біля нього Микола, подавав потрібні речі. Але що сталося? Яка причина такого сильного струсу? Може, здвиг кори Місяця?

— Загадково, просто загадково! — заговорив професор, ходячи взад і вперед.

— Ми не тільки не можемо стартувати з такого положення, — промовив Загорський, — навіть вийти з ракети неможливо!

Тільки тепер Іван Макарович звернув увагу, що вихідний люк притиснутий до поверхні Місяця.

— Так, ми закупорені, — сказав Плугар, — невже назавжди? Як ви гадаєте?

— Треба знайти вихід…

В ілюмінатор побачили — неподалеку над горами танула чорна хмара газу і пилу.

— Вибух вулкана, — сказав Загорський. — От вам і розгадка. Нас ударило камінням, хвилями газу, ну, і струс поверхні…

— Вибух-то вибух, але там немає ніякого вулкана! У нас же є докладна карта…

Ще раз передивилися карту. Професор мав рацію: в тому місці у радіусі кількох кілометрів не було навіть невеликого вулкана.

Тяжке, гнітюче почуття стиснуло професорові груди. Як нещасливо склалися обставини для його експедиції! «Комета» впала. Мілько поранений. А на скільки вистачить їм повітря — годин на двісті? Невже ракета стане їм домовиною?

Іван Макарович дивиться на Загорського. Приголомшений катастрофою, він стоїть біля ілюмінатора і стежить за тією зловісною газовою стіною.

— Все. Кінець, — каже він тихо і опускає руки.

— Ні, — твердо заперечує Плугар. — Доки не зробимо всього, що в наших силах, і навіть більше, не відступимо.

— А що зробиш? Стартувати ж не можна?

— А що порадив би Михайло? — спитав Іван Макарович.

Вони глянули на свого товариша, що лежав у забутті.

— Моторна група… — пригадав Загорський. — Там є глухий люк.

Іван Макарович дістав схему силового відсіку і знайшов люк. Конструктори зробили його, щоб полегшити доступ до вузлів моторної групи.

Загорський узяв інструменти і не без труднощів пробрався до рятівного люка. Лежачи на спині, повідкручував гайки. Потім вернувся в кабіну і, обміркувавши все з професором, підготувався до виходу: надів скафандр, узяв лопату, кайло. По-альпіністському прикріпив себе тросом. Зняв з корпусу овальну металеву плиту. Повітря так і шурхнуло з моторної групи, на якусь мить Микола відчув вітер. Викинув назовні інструменти, взявся руками за краї отвору і почав вилазити. Просунути свою кремезну постать у люк йому було нелегко, та ще в скафандрі. Аж тут пошкодував, що виріс такий великий!

Нарешті видерся. Спустився по гладенькому боці ракети, відв’язав трос і, взявши лопату, почав швидко копати до вхідного люка. Працювати було неважко, каміння не траплялось, лопата легко входила в піскуватий сірий ґрунт.

Росла купа викопаної місячної «землі», а з нею росла й тривога. До люка він, безперечно, докопається, а що тоді? Копати яму, щоб ракета посунулась у неї хвостом і стала хоча б під кутом 45°? Та це ж не яма потрібна, а ціла шахта! Коли її можна викопати? Чи вистачить у них повітря?

Нарешті Микола підвів траншею під самий люк. Відкрив його і пробрався всередину ракети. Іван Макарович нетерпляче чекав його. Значить, вихід є! Хоча з великими незручностями, але можна заходити і виходити з ракети.

Микола відразу підійшов до Михайла. То рахував пульс, то перевіряв неврологічний статус хворого: рухові функції, чутливість, стан свідомості, орієнтування його щодо самого себе, місця і часу… Настрій у нього покращав: різких відхилень од норми не було. Стан Михайла помітно поліпшувався. Тепер йому потрібен був спокій і спокій.

— Пити… — приглушено сказав Михайло.

— Хочеш пити? — кинувся Микола до термоса з водою, але передумав, зупинився. — Потерпи трохи.

Намочив хусточку і кілька разів провів по спраглих губах товариша.

— Вам легше? — спитав Іван Макарович.

— Легше, — прошепотів Михайло і заплющив очі.

Незабаром він заснув. А Плугар і Загорський вийшли назовні.

ПРИВИД

Плугар і Загорський обійшли ракету, в багатьох місцях подзьобану камінням. Одна вм’ятина була особливо велика. Видно, удар був дуже сильний — як тільки витримала його стінка?

Зупинилися біля траншеї, що вела до люка.

— Які у вас пропозиції, Миколо? — спитав Плугар.

— Я вже все продумав, Іване Макаровичу. Нам треба викопати таку яму, щоб ракета зсунулась у неї хвостом. Якщо нахил її буде хоч градусів сорок п’ять, то ми зможемо стартувати…

— Припустімо, що яма може замінити стартову конструкцію, — скептично сказав Плугар, — але чи вистачить у нас часу? Скоро настане ніч, бачите, як низько ходить Сонце? Температура впаде принаймні на сто градусів нижче нуля… Все це треба врахувати, зважити. Ми не можемо діяти всліпу.

Загорський деякий час мовчав. Дивився на триноги, що стирчали з хвоста ракети, і думав:

«Тут би мені пару звичайних лебідок і тросів, тоді б я її поставив швидко!»

А вголос промовив:

— Але ж іншого виходу немає, Іване Макаровичу. — В його голосі вже чулася безнадія. — Я й сам бачу, що викопати таку шахту нам буде, мабуть, не під силу… Та щось же робити треба?

— Знаючи наперед, що це не вдасться, не треба, мені здається, й починати.

— А що ж ви пропонуєте? — з тривогою спитав Микола. — Скласти руки і чекати кінця?

— Поганої ви думки про свого керівника, Загорський, — спокійно сказав Плугар. — По-перше, даю вам завдання: обчислити, скільки кубометрів ґрунту потрібно вийняти, скільки часу забере ця робота, словом, підготуйте усі технічні дані. По-друге, чи в цілковитому порядку наша атомна «батарея»?

— Так, але що це нам дасть?

— О, це нам дасть багато! — сказав професор. — Якщо в нас такі енергетичні ресурси, то можна… А то що за привид?

Справді, до них наближалася постать у скафандрі, неначе привид.

«Хто це? — думав Плугар, дивлячись на присадкувату фігуру в скафандрі. — Невже Дік?»

Так, це наближався він. Вигляд у нього був жалюгідний. Ішов, неначе п’яний, ледве переставляв ноги, руки звисали, як перебиті.

— Містер Плугар! — заволав він у мікрофон. — Містер Плугар! Я звертаюсь до вашої людяності…

— Що сталося?

— Катастрофа! — прохрипів Дік, вказуючи на зловісну чорну стіну. — Ви, тільки ви можете врятувати мене від загибелі. Не відвертайтесь від мене… Я… я… Цей вибух — результат несподіваних властивостей нового елемента. Мабуть, його критична маса вимірюється міліграмами…

— Значить, знову за своє?

— Я хотів зробити випробування… Тобто науковий експеримент.

— А як же вціліли ви самі?

— На щастя, я заліг за скелю. Мене, правда, щось стукнуло, аж потемніло в очах, і я втратив свідомість. Може, каміння — воно ж сипалося, як град, — а може, просто нервовий шок. Як тільки отямився, відразу кинувся бігти, але не в той бік. Блудив у горах, думав, пропаду. І вже з гори побачив вашу базу… Увесь світ буде в захопленні від вашого благородного вчинку! — вигукнув наприкінці він. — А зараз вимагаю: дайте кисню, бо в мене тут лишилося… — він подивився на шкалу свого балончика. — У-у… Дихати, дихати нічим!

Загорський швидко взяв балон і миттю підключив його. Дік глибоко дихнув, очі його розширились, засвітилися нездоровим блиском.

— Оце так сила! — вигукнув він. — Його критична маса — може, два міліграми. За точність не ручуся: цю таємницю понесло в космічний простір. Феєрверк! Я заліг… Де ж це я заліг? Ага, і Жаннета була… З’єднав контакти, коли як загуркоче! Ви не чули? Ха-ха-ха! Я аж оглух. Що? Нічого не чую! Але це таки пістолет біля скроні людства. Пістолет у моїх руках!

У божевільному пориві Дік підносить руку, прицілюючись у диск Землі.

Плугар і Загорський мовчки переглядаються.

— Це вам не уран, — посварився кулаком Дік, — це селеніт! Одна кулька еквівалентна тисячі атомних бомб! І він мій — чуєте? — мій! Недаремно я прибув сюди. Інтуїція. — Раптом Дік повернувся обличчям до Плугаря і Загорського, стишив голос до шепоту. — А ви знаєте, хто я? Ручуся, що не знаєте. — Став у гордовиту позу. — Я диктатор світу! Я ще не прийшов. Я прийду завтра…

— Манія величі, — сказав Плугар Загорському. І потім до Діка: — А де Жаннета Барб’є?

Дік махнув рукою:

— Десь там. Але це ворона: вона мені накаркала невдачу.

Не кажучи й слова, Загорський кинувся до гір, але, пробігши кілька десятків метрів, повернувся назад.

— Полечу, Іване Макаровичу.

— Вірно. Так буде скоріше. Обслідуйте район вибуху.

Загорський швидко запустив літальний апарат і піднявся вгору. Дік подивився вслід і рушив знову до гір.

«А ЧОГО ТУТ ТАК ТЕМНО?»

Орудуючи газовими рулями, Загорський кружляв у горах. Літав невисоко над поверхнею, придивляючись до кожного горбика.

Вибух обпалив чималу площу. Там, де раніше громадилося каміння, — сизо поблискував суцільний корж із рваними краями. То, мабуть в епіцентрі, сплавилися гірські породи, і все тут вкрилося застиглими потоками слюди чи скла. Якщо Жаннета була поблизу, то…

Клубок підкочувався Миколі до горла, коли він, роблячи все ширші кола, гукав у мікрофон:

— Алло!.. Алло…

Відповіді нема. Хоча б найменший шерех мембрани…

— Алло…

Мовчанка.

Микола то пірнав у тінь, то знову вихоплювався на світло. Він бачив гори, дуже схожі на фортеці, готичні шпилі. Часом йому здавалося, що між цими фортецями перекинуто арки. Пролетів він і над гігантським мостом через міжгір’я. Це той самий знаменитий міст, який вже давно помітили з Землі. Зараз Миколі ніколи було досліджувати його, хоч і кортіло взнати, чи це штучна споруда, чи примха природи. Він кружляє, наче припнутий до місця вибуху, придивляється до болю в очах.

Он, здається, щось схоже на постать темніє за схилом. Невже вона? Гаряча хвиля пробігла йому по тілу, забила дихання.

— Алло, Жаннето!

Спускається нижче — вона! Садить апарат недалеко від розпростертої постаті, підбігає, схиляється над нею. Крізь прозору стінку шолома видно дівоче обличчя. Воно непорушне, як маска. Непритомна чи, може…

Микола гарячково замінив майже порожній балон. Швидко поніс безмовну дівчину до апарата. Через якусь хвилину вже летів до «Комети».

Що діялося в його душі? Тривога за життя дівчини, дитяча ніжність до неї і нестримна лють при самій думці про Діка. Як тільки він згадував цього злощасного маніяка, кров бухала в скронях і свинцем наливалися кулаки.

Це почуття не залишало його й тоді, коли вже в кабіні «Комети» він разом з Іваном Макаровичем подавав допомогу Жаннеті. Довелося зробити їй ін’єкцію морфію.

Хвилини напруженого чекання. І Плугар, що ніби аж постарів, і змарнілий Мілько стежили за обличчям дівчини. Та першим помітив Микола: на щоках у Жаннети з’явився рум’янець. Власне, це був лише натяк на рум’янець, але всі відчули полегкість. Значить, криза минає, молодий організм переборює тяжку травму.

Нарешті вона розплющила очі. Прошепотіла:

— Де я?

— Все добре, Жаннето, — схилився до неї Микола. — Ви на своєму місці, в «Кометі».

— В «Кометі»? — перепитала.

— Хіба ви не впізнаєте? — обізвався Іван Макарович.

— А чого тут так темно? — з дитячою безпорадністю промовила Жаннета.

Світло, яскраве сонячне світло заливало кабіну. Іван Макарович тривожно глянув на Загорського. Той обережно взяв дівчину на руки і, щось тихо говорячи до неї, посадив коло ілюмінатора. Тепер стріли сонячного проміння били їй просто в очі, але вона їх не заплющувала…

…Дік, наче тать, крався до «Комети». Прискочив до літального апарата і взяв там кілька пакетів АЗ[2]. Вкладаючи їх у верхні кишені скафандра, він поглядав на повалену ракету. Раптом в овалі ілюмінатора побачив обличчя Жаннети. Дивився, як загіпнотизований, потім почав відступати, відступати, обернувся і чимдуж кинувся до гір.

— Сліпа! Сліпа! — шепотів не то зі страхом, не то з торжеством.

«ТРИМАЙТЕСЬ, ВИРУЧИМО!»

Сонце повільно сунулось понад обрієм. Воно вже не заглядало в ущелини, тріщини і глибокі долини — віддало їх на поталу лютому космічному холоду. Насувалася довга місячна ніч.

Експедиція вирішила перебазуватися в печери. Адже там, у надрах Місяця, зберігається тепло. До того ж, і дослідницької роботи там непочатий край.

Хоч потужна рація «Комети» була пошкоджена, за допомогою супутника вдалося сповістити Землю про тяжке становище, в якому опинився екіпаж, про трагедію Жаннети.

Одержали відповідь, і хоч прийняли її уривками, проте суть зрозуміли добре. Вона зводилася до двох коротких слів:

— Тримайтесь. Виручимо!

Це додавало сили, бадьорості. Люди діяли. Треба було перевезти і запаси харчів, і балони із життєдайним киснем, і чимало апаратури, особливо так звану «атомну батарею» — агрегат, здатний перетворювати тверді тіла на газ.

Навантажений до краю літальний апарат, ледве набираючи висоту, зробив кілька рейсів. І коли вже всі, в тому числі й Робот, розташувалися в мозаїчному, залі глибинного міста, Загорський зробив ще один рейс. Виявилось, що вони в поспіху не захопили палатки, виготовленої із синтетичного матеріалу і призначеної саме для використання в гірських заглибинах.

Повертаючись до своїх, Микола оглянувся на самотню «Комету». По ній ковзнуло сонячне світло, коротким блиском сяйнув ілюмінатор, і все укрила темрява. «Комета» поринула в чорний океан, безслідно зникла в ньому. Тільки на схилах гір сяяло золото сонця, але тіні добиралися й туди.

Дивлячись на це мовчазне боріння світла і тьми, Микола мимоволі думав, як то він передасть оцю картину звуками. Щоб люди, слухаючи його музику, почули обвали важких тіней, дзенькіт кованого золота і стукіт неспокійного людського серця. Виринеш, виринеш із темряви, «Комето», ще купатимешся у сонячних променях!

Подумав про Жаннету. Невже і її горе він переллє у музику? Яка це трагедія для людини — вбирати очима велетенські світи, а потім… Вона ж така чутлива натура! А який чудовий мотив вплела вона в його симфонію… В тому мотиві чути подих космосу…

Саме в цю мить Миколину свідомість, наче блискавка небо, освітила думка: «Я її кохаю! Кохаю!» Груди йому затопила повінь гарячого почуття — радісного і тривожного. Хотілось сміятися і плакати, гукати на весь світ: «Кохаю! Кохаю!»

ДНІПРО НА МІСЯЦІ

Професор був зосереджений, мовчазний. Його не так пригнічувала перспектива довгої місячної ночі, як горе Жаннети Барб’є. Він не спускав з неї тужливого батьківського ока і все думав, чи безповоротно вражені її очі, чи ще, може, вдасться повернути їй зір.

Коли вони заходили у підземелля, Іван Макарович сам тримав її за руку, попереджав про спуски, повороти. В скупих фразах, які доводилося говорити, обминав усе, що нагадувало про зір. Зате Михайло занадто голосно, як здавалося професорові, висловлював своє захоплення «селенітським містом». Раніше досить стриманий, небалакучий, зараз він так і сипав словами.

— А це… здорово! — вигукнув він, побачивши сходи.

— Це ж казка! — аж засміявся, зайшовши до храму.

Цілий ліс монументальних колон, жевріюча кам’яна чаша, над нею — кам’яне, всіяне зорями небо, хіба міг Михайло не захопитися цим витвором невідомих митців?

«Неймовірно, прекрасно, фантастично», — говорив він, розглядаючи статуї, мозаїку. Яскраве сонячне світло заливало тунелі, переходи, круглі, шестигранні, ромбовидні і трикутні печери, — і все це Михайло по-своєму коментував.

Іван Макарович пробував делікатно зупинити потік його красномовства, та де там! Невгамовний механік, забувши про горе товаришки, не міг або й не думав стримувати свою радість.

А Жаннета ішла мовчки, обережно ступаючи по вкритих порохом плитах, наче по тонких крижинах.

— І світло… — шепотів Михайло. — Яке чудове світло!

Це вже було занадто. Іван Макарович аж скривився, неначе від болю. «От уже балакун! — подумав про Михайла і поглянув на Жаннету. — Може, вона не все розуміє без перекладу?»

Та вона добре розуміла.

— Справді, це дивовижно, — м’яко вимовляючи слова, обізвалася Жаннета. — Система освітлення ще працює?

— Це ви її «включили», Жаннето, — полегшено зітхнув Плугар. — Видно, сонячний колодязь завалило, а ви спіткнулися і розчистили дорогу світлу.

— Ну, гаразд, — міркувала Жаннета, — крізь ту шахту сюди потрапляло проміння. Але ж зараз… там ніч?

— Оце справді загадка, таємниця! — здивувався Михайло. — Голуба долина із тим колодязем уже в тіні. Звідки ж тоді світло?

Професор замислився.

— Доводиться припустити, — сказав не зовсім упевнено, — що ця низка печер прохідна. Мабуть, вона сягає другої півкулі Місяця…

— Зараз освітленої Сонцем? — прохопився Михайло. — А що ви думаєте, може, воно так і є.

— Слушне припущення, — тихо сказала Жаннета і замовкла.

Мозаїчний зал був добре освітлений: в самому центрі кам’яна статуя тримала над головою кулю, з якої так і бризкало проміння. Мозаїчні панно відсвічували м’яко, приємно для ока. Іван Макарович заходився встановлювати «батарею» для добування кисню, а Михайло носив «сировину» — мінерали, які збирав у тунелях. Лише Робот і Жаннета були пасивні. Роботові Іван Макарович наказав стати під стіною і вимкнутись, а Жаннета сіла біля підніжжя статуї і, поклавши руки на коліна, мовчки думала свою невеселу думу. Час від часу в її навушники влітали енергійні репліки Мілька і стриманий голос Івана Макаровича. Вона не прислухалася до їхньої розмови: була до всього байдужою. Нерви її оніміли, настрій був пригнічений. Життя для неї втратило сенс. Усе пішло шкереберть — плани, сподівання…

Нараз вона почула — хтось поспішає сюди. Микола?

— Не журіться, Жаннето!

Ну, звичайно, це він. І дуже схвильований, наче зробив якесь відкриття.

— Про що ви дізналися? — спитала і відчула, як і сама починає безпричинно хвилюватися.

— О, я взнав, Жаннето, таке!..

— Що саме?

— Зараз не наважуюся і сказати. Потім! Потім!

Радісне передчуття стиснуло дівчині груди. Здається, нічого незвичайного він не сказав, але споріднені душі відчувають найтонші порухи думки і почуття. Розуміють без слів.

А Микола вже малював словами темніючий місячний краєвид. Насувається тінь, уже й «Комети» не видно…

— Ми теж спостерігали чудову панораму, — сказав Іван Макарович. — А знаєте, друзі, чого в ній не вистачає?

— Чого? — в один голос обізвалися Михайло і Микола.

— Людини! Я от дивився і думав: природа без людини мертва. Уявіть собі — поміж горами білокам’яні селища, лінії електропередач, машини на шосе… Велике історичне завдання людства — оживити цю мертву планету! І починати треба з атмосфери. Буде атмосфера на Місяці — забуяє життя! — Він говорив таким тоном, ніби міг тут працювати нескінченно довго. — Ріки знайдуть собі русла, понесуть на своїх водах кораблі. Отак само, як на Дніпрі…

— Е, ні! — перебив Михайло. — Ви забуваєте про тяжіння. Тут кораблі плаватимуть легше, швидше…

Микола, пораючись біля палатки, теж кидав репліки, і розмова точилася весела, невимушена. «Дніпро на Місяці, — думала Жаннета, — повітряний океан… А як же тоді спостереження галактик?»

— Кисень іде, товариші! — повідомив Плугар.

— Можна вже надувати палатку, — сказав Загорський.

Він саме приєднував до неї металевий «тамбур», схожий на шафу з двома дверима — передніми і задніми. Цей «тамбур» мав служити входом у наповнену повітрям палатку.

— А знаєте що? — підійшов до нього Іван Макарович. — Давайте спробуємо наповнити повітрям оцю печеру?

— Ідея! — підтримав Мілько.

— Оцей тамбур встановимо на проході… — запропонував Микола.

Жаннета й собі обізвалася:

— А якщо кисень… де-небудь знайде вихід?

— Нічого страшного, — заспокоїв її Іван Макарович. — Своїми запасами повітря ми не ризикуємо, адже добуваємо кисень, можна сказати, понадпланово. А щілини замуруємо, накладемо пластики… Зате в нас буде не тісна палатка, а цілий зал!

Жаннета не бачила, як вони працювали, лише уявляла, чуючи їхню розмову. Загорський і Мілько встановили у проході «тамбур», залили пластиком щілини. Куля на статуї відразу ж погасла, бо з тунелю вже не пробивалося проміння. Але як тільки включили рефлектор, вона знову спалахнула яскравим світлом. Іван Макарович відкрив вентиль того балона, що його наповнила киснева установка.

— Ура! Атмосфера є! — вигукнув Микола.

Він скинув скафандр і почав походжати в своєму голубому комбінезоні. Іван Макарович, пораючись біля апаратури, не помітив цього «молодецтва». Раптом юнак почав задихатися.

— Мундштук! — закричав Михайло. — Хапай мундштук!

Загорський не міг почути цих вигуків, бо рація ж у шоломі скафандра. Тоді Мілько кинувся до нього з балоном.

— Що ви наробили! — сердито закричав Плугар. — Легковажний хлопчисько!

Мілько допоміг другові надіти скафандр. Вислухавши Плугареві зауваження, Микола спробував загладити інцидент жартом:

— Я забув, Іване Макаровичу, що ми не біля Дніпра!

ТАЄМНИЦЯ ПЕЧЕРНОГО МІСТА

Лише після старанної кількаразової перевірки Іван Макарович спочатку сам скинув скафандр, а потім дозволив Загорському і Мільку. Жаннета відхилила шолом і зняла рукавиці.

Микола використовував найменшу нагоду побути коло неї, доторкнутися до її білих чутливих рук. Ось і зараз вони стояли поруч біля тієї мозаїки, на якій зображено зоряне скупчення, кружальця планет. Взявши її руку в свою, Микола водив її пальцями по лискучих камінцях і розповідав про їхнє розташування.

— А які гладенькі, — говорила Жаннета і вже сама обмацувала картину. Їй несхибно допомагала «пам’ять» чутливих м’язів. — А оце, значить, письмо… Ну що ж, коли потрібно, то людство дасть нового Шампольона[3]…

— I він розкриє таємницю оцього селенітського міста! — підхопив Микола.

— Ви таки вважаєте, що це — селеніти?..

— Звичайно! Я певний, що ми тут відкриємо ще багато пам’яток їхньої культури.

Жаннета обернулася і стала спиною до мозаїки.

«Яка вона гарна!» — подумав Загорський, милуючись обрисами її голови, — за нею на мозаїці розбігалося золоте проміння.

— А може, тут, колего, побувала експедиція з іншої планетної системи? Вам не здається?

— Це важко припустити.

— Не важче, ніж те, що ви припускаєте: виникнення життя на Місяці. Зверніть увагу на той. зиґзаґ, що обривається якраз на Місяці. — Жаннета відступила від мозаїки, — Хіба не можна вважати, що це показано шлях від якогось сонця до… нашої планетної системи?

— На Місяці?.. — здивувався Микола. — Ах, так, маленький кружечок поряд з великим… Та якщо й справді… то чому ж вони не долетіли до Землі, а забилися в оці печери?

— Хто його знає, — промовила Жаннета. — Може, тоді на Землі клекотів первісний океан. А може, поблизу Місяця міжзоряні мандрівники зазнали аварії…

До них підійшов Іван Макарович з фотографією планетної системи Проксіми Центавра.

— А давайте лишень співставимо, — сказав він, поглядаючи то на мозаїку, то на фотографію. — Планети розташовано інакше, але дивіться, який збіг! І тут, і там — по чотири.

— Ну, це ще не доказ, — не відступався свого Микола.

Правда, це було сказано вже не таким дзвінким голосом і не так упевнено.

— А мені здається, що це може допомогти нам відгадати загадку, — підтримала Плугаря Жаннета.

— Так, я більше схиляюся до того, що тут ми натрапили на сліди перебування експедиції… — сказав Іван Макарович.

— О боже! — прошепотіла Жаннета. — Невже Всесвіт наповнений життям? І я ніколи, ніколи не побачу…

Її розкриті очі наповнилися слізьми. Іван Макарович швидко відвернувся і пішов до Мілька, який мовчки сидів коло «батареї».

— Не втрачайте надії, Жаннето, — промовив Микола. — Я вірю — світло відкриється й для вас… Ми ще будемо разом писати музику. Музику небесних сфер. Ви чуєте, як вона оповиває нас, як нескінченними хвилями ллється крізь нас? — Він схилився до неї і сказав пошепки в самісіньке вухо: — Чуєш, Жаннето?

— Чую… Миколю.

Вони стояли біля мозаїки притихлі, зосереджені, наче слухали тільки їм чутну музику.

— Що ж то за сяйво у твоїх галактиках, Жаннето? — порушив мовчанку Загорський.

— Мабуть, вони анігілюють, он звідки той шквал на стиках… Може, я підгледіла таємницю створення нових світів?

— Ти сама — великий і прекрасний світ! — прошепотів Микола.

…А Плугар тим часом розмовляв з Мільком про Діка. Необхідних припасів «диктатор» захопив чимало, та все ж Івана Макаровича тривожило: куди він подався? Вирішили шукати.

— Знаєте що? — запропонував Михайло. — Пошліть на поверхню Робота, а ми з Миколою дослідимо підземелля.

— Так і зробимо, — погодився Іван Макарович.

«ОЗЕРО МІЛЬКА» І «МОРЕ ЖАННЕТИ»

Чим далі йшли Мілько і Загорський печерним лабіринтом, тим все менше траплялося слідів діяльності розумних істот. Одна тільки «лінія сонцепередачі», як назвав її Микола, залишалася свідком тих далеких часів, коли в оцих гротах билася жива думка. Статуї з кристалічними кулями, встановлені на віддалі прямої видимості, вказували юнакам дорогу. Кілька разів доводилося розбирати завали. Добре, що хоч завали і зсуви нещільно закривали проходи й пропускали, проміння від статуї до статуї. А інакше, хоч у хлопців і було своє світло, вони б не змогли нічого вдіяти. Як би вони знайшли вихід із заваленої печери, коли там безліч більших і менших заглибин, химерних суточок? Печери були, звичайно, розташовані не під шнур, природа про це не подбала, отож доводилося петляти, протискуватись у вузькі щілини, дертися на круті підйоми, спускатися в урвища. Було ясно, що ті, хто колись боровся тут за своє життя, знайшли ці шпари в тілі планети готовими і лише частково пристосували до своїх потреб.

А природа, не зв’язана у своїх діях кресленнями та планами, виявилась хоч і примхливим, але чудовим будівничим. Хлопці потрапляли у дивовижні гроти. Одні, щедро оздоблені кришталевими дзеркалами, буквально засліплювали їх осколками світла, що мінилося, переливалося усіма кольорами спектра; інші — жевріли темно-рожевими сувоями, що звисали згори; були зовсім білі, наче обвіяні снігом. Виростаючи, мінерали гострими списами підпирали склепіння або являли напрочуд красиві, мов живі, квіти — з пуп’янками і листям. В одному округлому і високому гроті, що нагадував капличку, Михайло знайшов… кактуса. Навіть кольором він був схожий на живу рослину — зелений!

Невгамовний Михайло так і шастав по гротах, намагаючись не пропустити нічого цікавого.

Ось він звернув у темні суточки — наче йому мало освітлених ділянок! — ступив на якийсь гладенький слизький камінь і не опам’ятався, як зашумів униз. Не встиг навіть скрикнути, зіщулився, очікуючи удару… «Пошматує скафандр — кінець», — подумав, каменем падаючи у темряву. Скільки він летів? Йому здалося, що довго, дуже довго. Нарешті вдарився об якусь м’яку масу — в першу мить і не розібрав, що його зупинило. Потім відчув, що погойдується.

— Миколо! Миколо! — заволав у мікрофон. — Тут озеро! — Мурашки поповзли йому по тілу: а що, як і Загорський сюди впаде? — Обережно! Обережно! — закричав на всю силу.

Відповіді не чути.

Ввімкнув ліхтаря на шоломі скафандра — ой леле! — навколо тьмяно поблискує рідина. Ого, скільки води в надрах Місяця!

— Миколо! Миколо!

Тільки тепер помітив, що відплив від того отвору, в який упав до цього злощасного озера. Обережно гребучи руками, повернувся назад. Скафандр, наче надувний човен, тримав його на поверхні.

О, тепер почув тривожні вигуки друга.

— Обережно, Колю! Там слизько…

— Не бійся за мене, лови шнура!

— Давай!

Поглядаючи вгору, Михайло ждав, коли впаде важельок, тягнучи за собою капронового канатика. Та марно: важельок не впав, а завис угорі. Шнур короткий!

— Піймав? — запитував Микола.

— Попусти ще!

— Невже не дістає?

— Ще якби метрів два…

— Нема й сантиметра.

Михайло підкинувся вгору. Ще раз, ще… Хапав руками порожнечу і знову поринав униз. Густа, масляниста рідина підкидала його не дуже охоче, ніби не хотіла відпустити. «Спокій, спокій, Михайле, — звернувся в думці сам до себе. — Треба стати вертикально…» І, гребучи руками, він розгойдував себе то вгору, то вниз. Уже вискакував по коліна — допомагала інерція. Ну ще раз, ще!.. Ухопився! Тепер уже не важко було підтягнутися.

— Прикріпися міцно! — нагадав Микола.

— Давай тягни…

За кілька хвилин Михайло був нагорі. Коли вони вибралися у безпечне місце, Загорський сердито сказав:

— Або ти не соватимеш свого носа куди не слід, або ми зараз же повернемося назад. Ясно?

— Ясно, товаришу старший групи! — не то серйозно, не то жартома сказав Михайло. — Але ж вода на Місяці! Як це тобі подобається? Заглянь ось у кишеню.

У верхній кишені Михайлового скафандра набралося чимало темної густої рідини.

— Вода? — Микола зачерпнув долонею. — Не може бути. Вона б замерзла і Місяць би розвалила…

— А внутрішнє тепло? — заперечив Михайло. — В надрах же тепло!

— Та воно-то так… — Микола все придивлявся до райдужних скалок на рідині. — Тільки мені здається, що це… нафта.

— Нафта?!

— По-моєму, нафта. Повернемось — легко пересвідчимось. А поки що треба позначити твоє озеро.

— Моє?

— Так, це буде нафтове озеро Михайла Мілька!

— І Миколи Загорського, — весело додав Михайло.

— Не скромничай…

Виклавши із каменів стрілку, вони подалися далі.

— Слухай, Миколо, нафта все-таки мене дивує. Звідки їй тут узятися?

— Нічого дивного! — весело відповів Загорський. — Виходить, що колись на Місяці були живі організми. Ясно? Твоє нафтове озеро дуже здорово підтверджує мою гіпотезу про життя на Місяці. Коли б іще кам’яне вугілля знайти…

— Ти що, може, хочеш, щоб я в шахту впав? — засміявся Михайло.

— Не треба, ти потрібніший за вугілля!

Десь через кілька кілометрів Загорський зупинився, щоб перевірити балони.

— Еге, хлопче, треба було менше вештатись… — сказав із жалем. — Уже половини немає.

— Не перебільшуй, друже Миколо, — Мілько й собі подивився на шкалу. — Та ще і АЗ в нас є!

— АЗ, АЗ, — спохмурнів Микола. — Це, брат, не жарти. Може, ще й за десять годин не дійдемо, хто його зна. Треба вертатися.

— Ну, гаразд, Миколо, — з благанням у голосі сказав Мілько, — давай ще… ну, хоч півгодинки пройдемо, якщо не вийдемо — повернемо голоблі.

Не дожидаючи, що скаже Загорський, Михайло поспішив уперед. Микола неохоче рушив слідом. І яка ж була їх радість, коли, ступивши до вузького білостінного гроту, вони побачили широкий вихід! Там, за цим золотим отвором, виднів освітлений Сонцем простір.

— А що, не я казав?! — вигукнув Михайло, розмахуючи руками, як зраділий хлопчак.

Вони вискочили з тунелю.

Біля виходу півколом стояло кілька скульптур із великими кришталевими кулями, що сяяли, наче сонце. Тут же можна було побачити і чимало розбитих статуй. З пороху виднілися то голови, то руки. Гострим блиском давали про себе знати потрощені світні кулі.

Деякий час Микола і Михайло стояли мовчки, вбираючи в себе краєвид. Відчуття простору після тісних печерних звивів радувало, п’янило. Перед їхніми очима голубіла, зблискувала, наче вода, широка рівнина.

— Друга півкуля, Михайле!

— Та це ж… море. — Мілько розвів руки. — Правда ж, море?

— Море Жаннети — ось як воно зветься, — урочисто проголосив Загорський.

Як хлопчаки, вони побігли по застиглих хвилях «моря».

— Це, мабуть, вулканічна лава… — міркував Загорський.

— Але в надрах Місяця, я думаю, і вода є, — кинув Михайло.

На обрії здіймалися гори. Щоб краще роздивитися місцевість, хлопці вихопилися на пагорб. На його пологих схилах деякі місцини біліли, наче там цвіла гречка. Підійшли, і справді — рослини! Стеляться, наче білий килим, стебельця в них плескаті, в’ються, як паперові. Загорський і Михайло вирвали по жмутку, запхали у сумки.

— А знаєш, як вони звуться, оці квіти? — Михайлові очі повнилися сміхом. — Це квіти Жаннети!

— Це може бути, — його ж висловом відповів Микола, а про себе подумав: «Спостережливий!»

Звідси «море» здавалося ще красивішим. Воно вигравало міріадами вогнів.

— А он, поглянь, поглянь, Михайле!.. — скрикнув Микола, вказуючи рукою вдалину. — Он же місто! Бачиш, під прозорими ковпаками?

Мількові також видається щось схоже на місто, але він добре знає, що то марево.

— А знаєш, як воно зветься? — серйозно спитав Михайло. — То місто… Жаннети!

— І це може бути, — не стримав усмішки Микола.

Слідів Діка їм знайти не вдалося.

РОБОТ І ДІК

У цілковитій темряві місячної ночі Робот орієнтувався не згірше, як удень, при Сонцю, його чутливі фотоелементи сприймали інфрачервоне випромінювання, а зараз кожна пилинка, кожен камінь на поверхні буквально палахкотів багрянцем: усе віддавало тепло в холодний простір. Тіні падали не в один бік, але це не заважало Роботові орієнтуватися. Не звертаючи найменшої уваги на своєрідність інфрачервоного освітлення, на його незнану людьми красу, Робот простував до того самого моноліта, який вони досліджували з Діком.

Впізнав ту скелю ще здалеку. Крізь слабке інфрачервоне її світіння знизу пробивалося ультраголубе сяйво, що струмувало з якогось радіоактивного елемента.

Ось і шестигранник. Металевою рукою Робот торкається певного місця, і люк повільно відсувається. Як тільки Робот зайшов усередину, отвір за ним закрився.

В примарному багряному світлі проступають якісь пристрої, частини і агрегати устаткування, кулі, циліндри, спіралі, в яких пульсує багряне світло.

Робот іде коридором, з боків, крізь прозорі шестигранники, видно секції цього дивного приміщення.

По крутих спіралях Робот крокує вгору. Ось і верхня секція. Стеля в ній прозора — крізь неї видно сузір’я на чорному небі. Посередині встановлено щось схоже на оголений мозок. З нього витикаються тоненькі штирки, наче нейрони. Поруч — сидіння, де міг би вмоститися слон.

РОБОТ. Отто Дік! Я приніс вам газу — азоту і кисню.

ДІК (озивається з якогось бокового приміщення). Я радий, що ти прийшов!

РОБОТ (філософствує). Бідолашні істоти. Вони не можуть функціонувати без молекул газу. А мені, крім електронів і магнітного поля, нічого не потрібно.

ДІК (заходить). Сам бог прислав мені такого друга!

Хотів поплескати Робота по плечу, але, вчасно схаменувшись, одсмикнув руку.

РОБОТ. Мене прислав Плугар. Ось балони, беріть. (Дік поспішно вхопив дорогоцінні балони). Я поведу вас до екіпажу.

ДІК. Ти будеш моїм помічником на цьому космічному кораблі. (Сів біля приладу, що скидався на мозок). Ти допоможеш мені зробити необхідні розрахунки… І ми з тобою підкоримо бунтівливу Землю! (Замріяно). О, коли б усі оті трудящі були такими роботами!

РОБОТ. Хіба це важко зробити?

ДІК. А допоможеш?

РОБОТ. Нам треба йти до Плугаря. Така програма.

ДІК. Ти мусиш слухати мене. Заглянь у свою пам’ять…

РОБОТ. То минуле. Тепер я виконую накази лише Плугаря.

ДІК (деякий час сидить замислений). А просьби ти приймаєш?

РОБОТ. Я чемний, культурний Робот. Що ж ви просите?

ДІК. Прошу тебе, друже, сядь ось у це крісло і вимкнись на кілька хвилин.

РОБОТ. Будь ласка.

Робот сів, зробив якісь маніпуляції руками, здригнувся й закам’янів.

Дік схилився над ним, швидко відкрив на чолі щиток, вийняв якусь котушку і, так само поспішаючи, припасував щиток на місце.

Робот здригнувся, «ожив».

ДІК. Хто ти такий?

РОБОТ. Не знаю.

ДІК. Запам’ятай: ти — мій раб!

РОБОТ. Я не чув такого слова. Що воно означає?

ДІК. О, це чудове слово! Раб — значить слухняний, покірний. Ти будеш виконувати лише мої накази.

РОБОТ. Так.

ДІК. Охороняти мене, диктатора світу!

РОБОТ. Так.

ДІК. В цьому зорельоті лишився запас радіоактивного «пального». Спустися в енергетичний сектор і, по можливості, точно визнач його розміри.

РОБОТ. Іду.

Дік випростався, схрестивши руки на грудях, хоча йому й заважав скафандр. На обличчі в нього був вираз божевільної величі.

МІЖЗОРЯНИЙ МАНДРІВНИК

На стіні, навпроти входу в мозаїчний зал, Іван Макарович запримітив виступ метрів три висотою. Підійшов, пильно оглянув. Ні, це не деформація стіни і не елемент архітектурного оформлення. Стерши пилюку, Іван Макарович і тут побачив шестигранники. Обережно підважуючи сокиркою, почав одколупувати їх. Несхибне внутрішнє чуття підказувало йому, що тут щось має бути. І справді, відкрилась ніша, в якій тьмяніла напівпрозора перегородка. За нею щось бовваніло. Іван Макарович завагався: а що коли він пошкодить якийсь унікум? Та все ж наважився і заходився виймати «дошку». На диво, вона легко піддавалася.

Іван Макарович аж відступив: справді, в ніші було щось унікальне. Там сиділа, ніби глибоко замислившись, людиноподібна істота. Ні волосся на великій довгастій голові, ні брів; рот і ніс дуже схожі на пташиний дзьоб. Очі великі, випуклі, блищать, наче алмазні. Здавалося, вона ожила, ось зараз підведеться і заговорить.

— Жаннето, Жаннето! — загукав Плугар. — Підійдіть сюди!

— Чого ви так схвилювалися? — тримаючи поперед себе руки, дівчина рушила до Плугаря.

Іван Макарович поспішив їй назустріч, підвів до ніші.

— Я тут розкрив саркофаг, Жаннето, полапайте.

Жаннета доторкнулася до голови муміфікованої істоти, провела по її обличчю.

— Це міжзоряний мандрівник!

— Так, так, Жаннето… — З пересохлого рота Івана Макаровича виривався шепіт. — Я не думаю, що це статуя, він колись був живий…

Обидві руки з широкими долонями мумія тримала на колінах. В долонях поблискували якісь великі багатогранники, подібні до очей цієї істоти. Жаннета взяла їх, знічев’я притулила одного собі до ока і скрикнула:

— Я бачу! Бачу!

— Що там видно?

Плугар і собі взяв багатогранник, але не міг нічого розгледіти в ньому. Згодом уже виявилось: якщо заплющити очі — виразно побачиш «живі» картини. Їх сприймають безпосередньо зорові центри мозку. Але тоді Іван Макарович цього не знав і спершу навіть не повірив Жаннєті. А вона тримала багатогранника біля чола і словами передавала те, що бачила.

…Панорама. З пташиного польоту видно якесь незвичайне місто. Воно розкинулося до самісінького обрію, здається, вся поверхня планети зайнята будівлями. Над ними — висить, чи, сказати б, плаває, в атмосфері ще ярус будівель. Ті, що внизу, — призми, куби; «небесні» — багатогранники, кулі.

Посеред цього міста височить циклопічна статуя. Навіть будинки, що тримаються у повітрі, не піднімаються вище її пояса. Ця статуя — гігантський хмарочос, в якому, очевидно, міститься «нервовий» центр держави. Вершина хмарочоса, що має форму голови, охоплена темним обручем, на якому поблискують численні штирі антен. Час від часу з них зриваються фіолетові блискавки: мабуть, передаються імпульси-накази.

На грудях статуї — великий люк, в який то залітають, то вилітають звідти літальні апарати-платформи з прозорими бортами. В апаратах сидять дуже поважні пасажири.

Розгортається панорама міста. Десь далеко внизу — суцільні потоки якихось механізмів.

Жаннета притуляє багатогранник іншою гранню і бачить інші картини.

…Просторий зал. Арена поки що порожня. Пролунали якісь різкі звуки, і сюди з одного боку рушив ряд цих оригінальних, по-своєму красивих істот. Ритмічні рухи голів, рук, ніг. Повільно крокує ряд, його наздоганяє менший (молодь, чи що?), потім ще менший… Ряд проходить крізь ряд, наче на арені з’являється покоління за поколінням, щоб виконати призначену роль і зійти назавжди.

І так проходять усі присутні. Рухи їхні надзвичайно різноманітні, але підкорені одному наростаючому ритму.

Жаннета знову повертає багатогранник.

Здається, вона летить на апараті в розкриту пащу люка на грудях статуї хмарочоса. Зал оформлений у геометричному стилі. Очевидно, відбувається якась нарада воєнного характеру. Жаннета подумала так, мабуть, тому, що всі ці високорослі істоти розташувалися навколо підвищення, на якому виконано схему якоїсь території. Один (Жаннета тут же назвала його Стратегом) займає місце біля ромбовидної панелі, що скидається на пульт управління. Перед ним — ряди різноколірних кнопок, екрани, всілякі прилади тощо. Стратег щось різко говорить, жестикулюючи ручиськами, то вказує на карту-схему, то на кнопки пульта. Присутні один по одному щось говорять йому притишеними голосами, а він сидить похмурий і лихий.

Плугар дає Жаннєті інший багатогранник.

Статуя швидко віддаляється. З її антен зриваються блискавки-імпульси. І все місто відпливає, падає вниз, тоне в імлі. Вже проступають контури цілої планети. Видно якийсь гігантський циліндр — не то супутник, не то зореліт. Жаннета ніби опиняється в ньому — в якійсь кабіні, де посередині стоїть щось схоже на великий пульсуючий мозок. Звідси їй видно диск планети. На ньому то тут, то там з’являються язички спалахів. Раптом перед очима засвітилося, неначе з’явився екран телевізора. На екрані добре видно поверхню планети. Спалахи — то страшенні вибухи. Жаннета бачить грибовидні стовпи газу. («Страшна робота атома», — блиснула думка). Видно, як падають потрощені, охоплені полум’ям споруди, важкий дим суцільною пеленою вкриває місто. З того диму височіє тільки статуя-хмарочос, її антени посилають і посилають нові імпульси. Раптом сліпучий спалах виник десь поблизу статуї, усе закрили чорні вали диму, що все громадились і громадились угору, до самісінького неба. Коли дим розійшовся, хмарочоса вже не було. Мабуть, зореліт, звідки провадилася зйомка, почав віддалятися, бо диск планети ставав усе меншим. Але ще довго видно було, як планету дзьобали гострі спалахи вибухів.

— Страхіття, — сказала Жаннета, віддаючи багатогранники Івану Макаровичу. — Невже тільки оці, що прилетіли сюди, і врятувалися? І десь же мусить бути їхній зореліт, може, в ньому знайдеться ще багато подібних «кінофільмів»? Може, ми дізнаємось, що з ними сталося тут?

— Я теж гадаю, — погодився Іван Макарович. Він помовчав, щось пригадуючи, потім спитав: — А отой Діків селеніт часом не з космічного корабля?

— Він не казав, але цілком імовірно, — відповіла Жаннета. — Радіоактивний елемент у чистому вигляді — де б він його взяв?

Повернулися Мілько і Загорський, веселі, збуджені. Поскидали скафандри.

— Нафта! — вигукнув Микола.

— Рослини! — повідомив Михайло.

— Невже рослини? — здивувався Плугар.

— Ось тут, у сумці, — Михайло подав йому свій рюкзак. — Білі, як сніг.

Плугар вийняв жмут стебел і побачив, що вони зовсім чорні!

— А були як сніг? Оце пристосування до умов!

— Що ви тепер скажете про життя на Місяці, Іване Макаровичу? — спитав Микола, показуючи нафту. — Адже вона утворилася із живих організмів?

Плугар почав приглядатися до рідини. Спробував запалити — горить! Сумніву не було: нафта. Загорський торжествував. Але професор не поспішав з висновками.

— Справа в тому, дорогий друже, — почав він, витираючи пальці, — що саме питання про походження нафти ще не зовсім ясне…

— Тобто? — насторожився Микола.

— Мені здається, що ви подали доказ… неорганічного походження нафти… Розумієте? Неорганічного! — Микола хотів щось заперечити, але професор зупинив його. — Не будемо зараз дискутувати, бо проблема занадто серйозна і потребує глибокого вивчення. А часу на дискусії у нас нема. Є нагальніші справи.

Доповнюючи один одного, Іван Макарович і Жаннета розповіли про «кінофільм». Тільки тепер хлопці звернули увагу на міжзоряного мандрівника, що сидів у ніші, поблискуючи своїми великими опуклими очима. Виходило, що тут жили не селеніти…

— Отже, Дік, очевидно, в космічному кораблі… — підсумував Плугар.

Вирішили зразу ж іти на пошуки.

Перед тим як надіти скафандри хлопці підійшли до зажуреної Жаннети.

— Ми вам подарували море! — пожартував Михайло.

— Так, тепер на карті Місяця буде море Жаннети, — зігрів їй подихом щоку Загорський.

Дівчина усміхнулася.

«ЗОРЕЛІТ ГОТОВИЙ СТАРТУВАТИ!»

Дік гарячково дошукувався секретів керування зорельотом. Хоч він і був досвідченим теоретиком і практиком ракетобудування, проте на кожному кроці натрапляв на складні головоломки. І це було цілком природно: адже інженерна думка на невідомій планеті, де створили цей гігантський космічний корабель, розвивалася зовсім іншими шляхами. Отто Дік мав високу технічну кваліфікацію, і, зрештою, йому вдалося розкрити багато таємниць конструкції. Обслідуючи мозкоподібний пульт керування, він здогадався, що ця моделююча установка мусить працювати під впливом біотоків, але ніяк не міг дошукатися способу їх передачі.

Він ставав біля пульта і напружував усю свою силу волі — ніякої реакції не було.

Невдачі нервували його. То він примружував очі, і тоді вони ховалися під густими бровами, то стискував щелепи, що аж жовна набігали. Нетерпіння, злість пекли його, на обличчі з’являлася страшна гримаса. Він шастав по секціях зорельота, зазираючи в усі куточки, пильно шукаючи схеми управління. В одному місці натрапив на багатогранники — точнісінько такі, як ото біля мумії, — потримав-потримав і жбурнув, як непотріб. Тут же знайшов якийсь пояс — еластичний, гнучкий матеріал із такими самими штирками, як і мозкоподібний пульт. Довго розглядав він цей пояс, рахував штирки, співставляв їх із тими, що на пульті. Потім дав Роботові:

— Досліди цю річ.

Робот спрямував на пояс свої об’єктиви і взявся ретельно вивчати. Небагато часу потрібно було йому, щоб визначити фізичні властивості, будову пояса.

— Це прилад невідомого призначення, — доповів металевим голосом.

Обличчя Діка освітилося торжествуючою посмішкою. Прилад!

— Це діадема керманича! — вигукнув він, трясучи поясом над головою. — Зараз же вийди назовні і передай радіограму: «Отто Дік, диктатор світу, наказує всім імператорам, королям, прем’єр-міністрам, князям, негусам, султанам і всяким іншим шахам прибути на Джомолунгму для прийняття присяги і закладки столиці Всесвіту. Непокірні держави будуть знищені дощенту». Записав?

— Так, володарю.

— Іди.

Робот пішов. Дік поспішно повідкривав крани балонів, і звідти закурився газ. Потрібно було створити в кабіні атмосферу. Потім він відхилив шолом скафандра і надів того пояса собі на голову, наче колючий вінок. На пульті почало перебігати невиразне світло, пульт ожив.

Божевільна радість зблиснула в очах Діка.

Пояс, завеликий для його голови, спадав. Як тільки він зсунувся — пульт погас. Тепер немає сумніву: біотоки понесуть накази на всі агрегати!.. Дік перевіряє дію пояса ще і ще. Ефект разючий.

Та що це раптом — він задихається, спазми душать горло, туманиться зір. Кидається до запасних балонів, спотикається, падає. Повернувся Робот, піднімає його і тільки затримує. Жадібна Дікова рука тягнеться до балона і ніяк не може дотягнутися. Нарешті дістав, ухопив мундштук зубами, глибоко вдихнув. Атмосфера, виходить, розріджена, треба на всяк випадок страхуватися. Підбадьорений киснем, підвівся, знову надів пояса на голову.

Зараз Дік не метушився, не гарячкував. Він повільно підійшов до пульта, як до жертовника, вщерть сповнений власної величі. Правда, затичка в зубах у вигляді масивного мундштука зменшила б цю велич для стороннього ока, але тут нікого, крім Робота, не було.

Пульт ожив, запульсували звивини кібернетичного «мозку», засвітився на стіні екран, показуючи навколишню місцевість. Поступово на ньому зринув голубуватий диск — Земля. Дік думав про Землю, і ось вона перед його очима! Отже, концентруй волю і веди цей космічний корабель туди, куди вирішив. Що таке земні ракети супроти цього чуда геніальної думки? І він, Отто Дік, збагнув усі таємниці зорельота, усі зиґзаґи думки, що його створила. Він опуститься на Джомолунгму, збудує кришталевий палац в надхмарній високості… О, тільки він подумав про Гімалаї, а локатори вже знайшли «дах світу» — на екрані забіліли снігові вершини. Туди, туди! Він ощасливить людство, взявши його долю у свої руки. На Землі почнеться справжній золотий вік! Але спочатку…

Дік повернув голову до Робота і, стискуючи зубами мундштук, почав щось мукати. Звуків майже не було чути, тільки обличчя кривилося гримасами… Це мало означати урочисті слова:

— О рабе мій! Затям назавжди оцю хвилину. Зараз ми ринемося на Землю, щоб освіжити її атомним дощем!

Робот намагався розшифрувати Дікову міміку, але навіть його досконалий аналізатор не зміг вловити в ній якоїсь логічної послідовності. Дивлячись на свого володаря, він доповів:

— Зореліт готовий стартувати!

Дік сів на просторе сидіння скраєчку, нахилився до пульта.

Увесь об’єм кібернетичного «мозку» зробився прозорим, знизу його охопили багряні пелюстки, і їхні відсвіти надавали обличчю Діка зловісного виразу. Навіть Робот у цю хвилину стояв, як живий: по ньому хвилями котилося гаряче світло. З пелюсток почали вихоплюватися білі стріли, спіралі і сліпучі клубки. Здавалося, насуває гроза — грому не чути, та блискавки шматують небо. А божевільна воля Діка посилала все нові й нові імпульси біострумів. Замиготів червоний екраник на грудях Робота — сигнал небезпеки. Але Дік не помічав нічого, його розширені очі пожирали бурхаючий світлом пульт…

І раптом — сліпучий спалах, беззвучний вибух страшної сили… В якусь коротку мить і зореліт, і Дік з його механічним рабом перетворилися на дуже шкідливе для всього живого випромінювання. І все це поглинув чорний простір…

Цей вибух помітили численні обсерваторії Землі. Та й не диво, адже він опалив величезну поверхню Місяця, понад 10 000 квадратних кілометрів.

Загорському і Мільку просто пощастило, що вони не встигли вийти на поверхню, а крокували анфіладами печер, балакаючи про Жаннету, багатогранники і далеку планету біля Проксіми Центавра, спустошену атомною війною.

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Минула довга місячна ніч. Чотирнадцять земних діб чорна тінь висмоктувала з поверхні Місяця тепло. Та ось на затіненому диску одна по одній спалахують якісь білі точки. То сонячні промені впали на вершини високих гір. Це вже народжується новий день — другий великий день перебування людей на Місяці. Довготривала ніч відступає перед сонцем. Воно поступово заливає гірські хребти, спускається все нижче, нижче… Ось черкнулося поваленої «Комети» — гостро блиснув ілюмінатор.

Загорський ішов до літального апарата. Кожен спалах мінералу, кожна іскра, викресана Сонцем, відлунювала музикою в його серці. Яка різноманітна природа, яке багатюще життя!

Загорський відразу ж береться настроювати радіостанцію.

В ефірі тихо. Довго сидить Микола, ніби прислухаючись до цієї непорушної космічної тиші. Задумався, замріявся. Дивиться на пустельний місячний краєвид, а бачить інше.

Ось йому чітко уявляється місячний цирк, над яким поблискує прозоре склепіння. Під тим склепінням — будинки, вулиці, мчать машини, ходять люди…

А в горах тим часом працюють атмосферогенні апарати. Це почався другий етап оживлення «філії Землі» — люди створюють атмосферу; Небо із чорного стає темно-синім, світлішає, голубіє. Люди скидають скафандри. Пропливає хмара, бризкає дощ, і повниться, повниться струмок… Плине широка ріка, а на ній — кораблі… Дівчина, схожа на Жаннету, махає комусь рукою. А там далі — синіють ліси, біліють міста, здіймається вертоліт…

— Пі… пі… пі…

Зазвучали сигнали в навушниках, Загорський аж стрепенувся, ніби прокидаючись зі своїх мрій. У навушниках почулося:

— «…мета», ідемо на посадку, «Комета»…

На чорному небі поміж зірок Микола помітив срібну рисочку. Швидко заговорив у мікрофон, і радість стискувала його груди. Земля, рідна Вітчизна послала їм допомогу!..

А рисочка росте, росте, вже схожа на веретено. З нижнього кінця вихопився золотий сніп, ракета поволі опустилася за гірські шпилі.

…Трьох чоловік з екіпажу «Комети-2» Загорський віз до мозаїчного залу. Решта лишилася на плато, щоб розпочати роботи по підняттю поваленої вибухом ракети.

В екіпажі «Комети-2» були, звичайно, добре знайомі Миколі космонавти. Лише двох він не сподівався тут зустріти: селенографа, що був десятитисячним претендентом на політ у космос, і лікаря, від якого весь час у космос летіли самі прокльони. Лікарем була… Ольга. Так, та сама Ольга, яка не пускала його в політ, яка навіть не вийшла попрощатися з ним у той знаменний день. Та сама?.. Коли Микола піднявся в кабіну і вона простягла йому руки, щось ніби промайнуло знайоме, щось ніби озвалося далеке-далеке… Він потряс їй руки, навіть поцілував її. Але він цілував і всіх інших. Дивився на неї, а думав про Жаннету. І, може, Ольга відчула ті думки, ту тривогу, бо відразу ж похвалилася, що має ліки і спеціальну апаратуру для лікування очей, вражених променевою хворобою. Вона сказала, що лікування треба почати невідкладно, і поспішила з Миколою до «глибинного міста». До них приєдналося ще двоє.

— Як же тобі вдалося стати космонавтом? — дивувався Микола.

— Та який там з мене космонавт? — махнула рукою Ольга. — Я просто пасажир…

— Пасажир? — весело перепитав Микола. — Так це ж здорово!

— Чого ти смієшся? — насторожилася Ольга.

— Бачиш, космонавтів уже є чимало, а пасажирів… Ти — перша! Ні, серйозно, — ти перший пасажир в історії міжпланетних сполучень!

— Добре вже, помовч.

Але Микола не міг мовчати. То жартував, то говорив серйозно, але не замовкав і на хвилину. Розповів про храм, нафту і білі рослини, що почорніли в темряві. Саме зараз, коли вони йшли печерними анфіладами, він подумав і сказав, що, може, ті рослини висіяли космічні мандрівники, може, вони пробували пристосувати Місяць до життя. Ольга на це сказала:

— Не зеленіють тут луки, та й ніколи не будуть.

Може, вона пригадала той день, коли він, стрибнувши з парашутом, толочив з нею густі трави?

— А я вірю: цвістимуть тут квіти! — весело сказав, поглядаючи на супутників. — Буятиме зелень! Спочатку, може, в оранжереях, а потім…

— Вірно, вірно, Миколо! — підтримали товариші.

Ольга промовчала. Мікрофон доносив Загорському її рівне дихання.

Мозаїчний зал, де прибульці скинули свої скафандри, справив на них ще більше враження, ніж храм. Розглядали мумію міжзоряного мандрівника, мозаїку, що широким поясом охоплювала стіни залу, і кожен відчув подих запаморочливо далеких просторів, подих, що доходив із темних глибин часу.

Ольга тільки побіжним поглядом ковзнула по мозаїках, а на мумію навіть не глянула. Попрямувала до Жаннети, що сиділа біля підніжжя статуї, і, не ждучи, поки їх познайомить Микола, заговорила з дівчиною. Коли Загорський підійшов до них, Ольга вже розпитувала Жаннету про обставини тієї трагічної події, розпаковувала якийсь новенький апарат. Миколі сказала:

— Є підстави вважати, що це одне з явищ променевої контузії.

— Як, як ви сказали? — Жаннета аж подалася вперед.

Її погляд краяв Миколі серце.

— Променева контузія… — лагідно сказала Ольга.

— Я теж так думав, — додав Микола.

— А це… незворотне явище? — спитала Жаннета.

В її голосі бриніла тривога.

— Заспокойся, Жаннето, — з якоюсь особливою теплотою сказав Микола і поклав їй руку на тендітне плече. — Ти побачиш свої галактики…

— І ми закінчимо симфонію, Миколю?

— Ми її будемо творити усе життя.

Ольга зітхнула і, повернувши вмикача на чорній кришці апарата, промовила вдавано веселим голосом:

— Ви й так побачили, Жаннето, більше, ніж я, а ще стільки вам одкриється!

— Ви також думаєте, що зір відновиться? — Жаннета вхопила Ольгу за руки. — Скажіть, скажіть!

— Обов’язково! — Ольжин голос дзвенів. — У нас є великий досвід ще з тих років, коли доводилося лікувати жертви останніх випробувань у Сахарі… Будете, будете бачити!

Вони тиснули одна одній руки, а Микола стояв зворушений чистотою людських почуттів.

В НЕБІ — ЗЕМЛЯ!

На плато, залитому сонцем, стоять дві ракети, націлені в чорне оксамитове небо. Обидва екіпажі добре попрацювали, щоб звести на лапи-амортизатори «Комету-1». І хтось із новоприбулих космонавтів раптом вигукнув:

— В небі — Земля!

Цей вигук радіохвилі хлюпнули в шлемофони, і кожен задер голову, щоб подивитися на Землю. І так вони довго стояли непорушно, посилаючи рідній планеті промені своїх очей, свої чуття і думки. А вона сяяла на чорному тлі рівним голубим сяйвом, — дивовижна куля, що навіть з цієї віддалі вражала своєю величиною і величчю.

В небі — Земля!

Космонавти ще в польоті бачили її збоку, охоплювали її зором усю, але зараз у цих словах була новизна відкриття. Так, так, відкриття. Бо досі, власне, ніхто не загострював на цьому факті уваги. А в цю мить усіх вразила думка: та це ж справжнє чудо, що над головами сяє Земля; Земля з її океанами і морями, річками і лісами, рівнинами і гірськими кряжами; Земля з її містами і селами, кораблями і електровозами, доменними печами і гідростанціями; Земля з її вітрами і циклонами, з її дощами і снігопадами, блискавками і громами… Як же далеко сягнули люди в своїй невтомній діяльності, у своєму нестримному розвитку!

Захоплені очі дивилися на осяйну кулю.

В небі — Земля!