Благословіть мене, грішного, отче!

Отець Меллон прокинувся різдвяної ночі, поспавши лише кілька хвилин. Була майже північ. Він відчував дуже сильну внутрішню потребу встати, піти до церкви, широко відчинити двері і впустити сніг всередину, а тоді сісти у сповідальниці й чекати.

Чекати на що? Хто міг йому сказати? Хто міг це знати? Але ця потреба була настільки сильною, що він не міг цього не зробити.

— Що відбувається? — бурмотів він сам до себе, одягаючись. — Напевно, я божеволію. О цій порі кому може бути потрібна… і якого лиха я маю зараз…

Але він все-таки одягнувся і пішов. Широко відчинивши двері церкви, він став, зачудований дивовижним витвором мистецтва перед його очима — кращим, ніж будь-яка картина в історії людства. Ця картина була виткана зі снігу, який ніжним мереживом оздоблював дахи, обкутував ліхтарі й огортав шаллю машини, що юрмилися на узбіччі, чекаючи на різдвяне благословення. Сніг торкався до бруківки, потім до його повік, а потім до його серця. Він усвідомив, що із затамованим подихом спостерігає цю плинну красу. Тоді він повернувся і пішов у середину, щоби сховатися у сповідальниці. За ним до церкви ввійшов сніг.

«Клятий дурень! — думав він. — Старий дурень. Геть звідси! Повертайся у своє ліжко!»

А тоді він почув звуки біля дверей, потім чиїсь кроки по кам’яній церковній підлозі і врешті приглушене шарудіння по той бік сповідальниці. Хтось увійшов туди. Отець Меллон чекав.

— Благословіть мене, грішного! — пошепки сказав чоловічий голос.

Отець Меллон, приголомшений тим, як швидко він почув ці слова цієї ночі, у відповідь спромігся лише на одне:

— Як ви могли знати, що церква буде відчинена і в ній буду я?

— Я молився, отче, — почув він тиху відповідь. — Бог змусив вас прийти і відчинити церкву.

На це відповіді не могло бути. Старий священик і грішник по той бік сповідальниці, котрий, судячи з його хриплого голосу, також був старим чоловіком, довгу холодну мить сиділи мовчки, в той час як стрілка годинника невпинно наближалася до опівночі. Врешті біженець з темряви гріха повторив:

— Благословіть грішника, отче!

Але замість звичних слів, які мали би заспокоїти рани, в той час як засніженими вулицями квапливо наближалося Різдво, нахилившись до решітки сповідальниці, отець Моллі не стримався і сказав:

— Напевно, ви носите страшний тягар гріхів, що змусив вас у таку ніч вирушити на нездійсненну місію, яка стала можливою тільки тому, що Бог почув вас і витягнув мене з ліжка.

— Це справді страшний список, отче, ви зараз почуєте!

— Тоді говори, сину, — відповів священик, — поки ми обоє не замерзли…

— Ну, це було так… — пошепки сказав старий голос за перегородкою. — Шістдесят років тому…

— Повторіть! Шістдесят?! — священик затамував подих. — Аж так давно?

— Шістдесят!

Між ними запала болісна тиша.

— Продовжуйте, — мовив священик.

Йому було соромно за те, що він урвав каяльника.

— Цього тижня минуло шістдесят років з того часу, — продовжив старий голос, — як я, дванадцятирічний, разом зі своєю бабусею купляв подарунки напередодні Різдва у маленькому містечку на сході. Ми йшли пішки що туди, що назад. Хто тоді мав машину? Ми несли додому загорнені подарунки. Моя бабуся сказала щось — я вже давно не пам’ятаю, що саме — і я розізлився й побіг вперед, покинувши її. Коли я був уже далеко, я чув, як вона мене кликала, а потім почала щосили кричати, щоби я повернувся. Але я не повернувся. Вона плакала — і я знав, що я її образив. І через це я почувався сильним і спритним. І я біг ще швидше, і сміявся. Я прибіг до самого дому. Коли вона прийшла і зайшла в дім, то не переставала плакати і зітхати. Мені стало соромно — і я побіг та заховався…

Запала довга тиша.

Священик запитав:

— Це все?

— Список довгий, — сумно промовив голос за тонкою перегородкою.

— Продовжуйте, — відповів священик, заплющивши очі.

— Я повівся майже так само зі своєю мамою напередодні Нового року. Я розлютився на неї. І побіг. Я чув, як вона голосно кликала мене і плакала. Я посміхався і біг ще швидше. Чому? Чому — ох, Боже! — чому?

Священик не знав, що відповісти.

— Тепер це все? — врешті тихо промовив він, відчуваючи якусь дивну приязнь до цього старого чоловіка.

— Одного літнього дня, — сказав голос, — мене побили хулігани. Коли вони залишили мене і пішли, я побачив на кущі двох чарівних метеликів, які обіймалися. Я ненавидів їхнє щастя. Я схопив їх у кулак і розтер на порох. Ох, отче, який сором!

Цієї миті у двері церкви подув вітер. Обоє чоловіків підвели голови вгору і побачили, як дух Різдва у сніговому вихорі розвернувся у дверях і знову вислизнув назовні, щоби розсипатися білосніжним покривалом на бруківку.

— Є ще одна страшна річ, — сказав старий чоловік, захований по той бік сповідальниці зі своїм болем. Він продовжив: — Коли мені було тринадцять, знову напередодні Різдва, мій собака Бо втік. Його не було три дні і три ночі. Я любив його більше, ніж життя. Він був особливим, люблячим, чудовим собакою. І раптом він зник. І вся його чарівність разом із ним. Я чекав. Я плакав, чекав, молився. Моя душа кричала. Я знав, що він ніколи, ніколи не повернеться! А потім, ох, потім, тієї різдвяної ночі… бруківка була вкрита ожеледдю, з дахів звисали бурульки, з неба падав сніг… і о другій годині ночі я почув, як він шкребе у двері! Я вискочив з ліжка так швидко, що ледве не вбився! Я навстіж відчинив двері — і там стояв мій бідолашний собака. Він тремтів, він був увесь мокрий і брудний, і був дуже радий мене бачити. Я вищав від радості, я затягнув його в середину, з розмаху зачинив двері, впав на коліна, обійняв його і заплакав. Це був чудовий подарунок! Чудовий! Я знову і знову вимовляв його ім’я — і він плакав разом зі мною, він тихо скавулів. Нас обох переповнювали емоції.

А тоді я зупинився. І ви знаєте, що я зробив? Ви можете вгадати мій жахливий вчинок? Я побив його. Так, побив. Я бив його кулаками, руками, долонями, знову кулаками, плакав і кричав: «Як ти посмів мене покинути?! Як ти посмів втекти?! Як ти посмів так вчинити зі мною?! Як ти посмів?! Як?!» Я бив його і бив, аж поки не втомився і почав ридати, і мусів зупинитися, бо зрозумів, що я зробив. А він просто стояв і приймав все так, ніби знав, що він це заслужив. Він зрадив мою любов, а тепер я зрадив його. І моя зрада була набагато важчою. Сльози ринули з моїх очей, я задихався. Я знову схопив його і притиснув до себе. Цього разу я кричав: «Пробач мені, ох, Бо, будь ласка, пробач! Я не хотів! Ох, Бо, пробач мені…»

Але, ох, отче, він не міг мені пробачити. Він був лише твариною, собакою, моїм улюбленцем. І він дивився на мене такими великими темними очима… що моє серце назавжди закрилося відтоді через сором. Я не міг собі пробачити цього. Всі ці роки пам’ять про мого улюбленця і про те, як я його зрадив… І відтоді кожного Різдва — не весь рік, але кожного Різдва — його дух повертається. Я бачу свого собаку і те, як я його б’ю, й усвідомлюю свою зраду. Ох, Боже!

Чоловік замовк, схлипуючи.

Старий священик врешті наважився щось сказати:

— І це те, через що ви зараз тут?

— Так, отче. Хіба це не жахливо? Це страшна річ.

Священик не міг відповісти. По його обличчю також текли сльози і йому чомусь бракувало повітря.

— Бог мені пробачить, отче? — запитав чоловік.

— Так.

— Ви пробачаєте мені, отче?

— Так. Але дозвольте тепер і мені розповісти вам дещо. Коли мені було десять років, я поводився так само. З батьками, звісно ж. А потім зі своїм собакою, якого я любив більше, ніж своє життя. Він утік. І я ненавидів його за те, що він покинув мене. А коли він повернувся, я також обіймав його, а тоді побив, а тоді знову обіймав. Досі я нікому про це не розповідав. Цей сором залишався у моєму серці всі ці роки. Я сповідався у всьому моєму отцю-сповіднику. Але у цьому — ніколи. Тому…

Запала пауза.

— Тому, отче?

— Ох, Господи! Бог пробачить нам, друже. Нарешті ми наважились про це заговорити. І я пробачаю тобі. Але…

Старий священик не міг говорити далі, бо з його очей знову ринули сльози.

Незнайомець по той бік сповідальниці здогадався, що той хотів сказати, і обережно запитав:

— Ви хочете, щоб я Вам пробачив, отче?

Священик мовчки кивнув. Чоловік, напевно, відчув це і швидко вимовив:

— Ох, так, я пробачаю.

Вони обоє довгий час сиділи у темряві. У двері знову залетів сніговий вихор, порозсипавши сніг по підлозі, і вислизнув на вулицю.

— Перш ніж ви підете, — сказав священик, — я запрошую вас на келих вина.

Великий годинник на площі навпроти церкви вибив опівніч.

— Різдво, отче, — сказав голос за перегородкою.

— Гадаю, це моє найкраще Різдво.

— Так, найкраще.

Старий священик підвівся і вийшов зі сповідальниці.

Він почекав трохи на якийсь рух з іншого її боку.

Нічого не було.

Здивовано нахмуривши брови, священик потягнувся, відчинив дверцята і заглянув усередину.

Там не було нічого і нікого.

Він відкрив рота від здивування. Сніг падав йому на потилицю і на шию.

Він простягнув вперед руку і провів нею у темряві сповідальниці.

Там було порожньо.

Він повернувся і подивився на відчинені церковні двері. А тоді поспіхом підійшов і виглянув на вулицю.

Десь далеко запізнілі годинники били дванадцяту. З неба падав сніг. Вулиці були безлюдні.

Повернувшись назад, він побачив велике дзеркало при вході до церкви.

У ньому був старий чоловік — він сам, його відображення у холодному склі.

Майже не замислюючись, він підняв руку і зробив знак благословення. Відображення у дзеркалі зробило так само.

Тоді старий священик, втираючи очі, повернувся останній раз і пішов випити вина.

На вулиці, наче сніг, всюди було Різдво.

Загрузка...