Відьмак. Меч призначення

I

Перший труп він знайшов біля полудня.

Вигляд убитих рідко коли приголомшував відьмака, значно частіше він дивився на останки абсолютно байдуже. Цього разу байдужим він не був.

Хлопцю було десь близько п'ятнадцяти. Лежав він навзнак, із широко розкинутими ногами, на губах його застигла гримаса переляку. Крім того, Ґеральт знав, що хлопець загинув одразу, не страждав і, скоріше за все, навіть не знав, що помирає. Стріла вдарила його в око, глибоко увіткнувшись у череп, аж до потиличної кістки. Стріла була оперена смугастим, пофарбованим у жовте маховим пір’ям фазанихи. Древко із пір’ям стирчало над волоттям трав.

Ґеральт роззирнувся, швидко й легко знайшов, що шукав. Другу стрілу, ідентичну, що стирчала у стовбурі сосни, якихось шість кроків позаду. Знав, що трапилося. Хлопець не зрозумів застереження, почувши свист і стукіт стріли, він перелякався і побіг у невірному напрямку. У бік тієї, хто наказала йому зупинитися і йти геть. Шипучий, отруйний і пір’яний свист, короткий стук древка, що втикається у дерево. Ані кроку далі, людино, — говорить той свист і той стук. Геть, людино, негайно тікай із Брокілону[44]. Ти здобула увесь світ, людино, тебе усюди багато, ти завжди приносиш із собою те, що звеш сучасністю, ерою змін, те, що ти звеш прогресом. Але ми не хочемо тут ані тебе, ані твого прогресу. Ми не бажаємо собі змін, які ти приносиш. Свист і стук. Геть із Брокілону!

«Геть із Брокілону, людино, — подумав відьмак. — Не важливо, що тобі п'ятнадцять і ти лізеш крізь ліс, нетямлячись від переляку, не в змозі знайти дорогу додому. Не важливо, що тобі сімдесят і ти маєш піти по хмиз, бо через непридатність тебе виженуть з халупи, не дадуть жерти. Не важливо, що тобі шість і тебе звабили квіти, які голубіють на залитій сонцем галявині. Геть із Брокілону! Свист і стук».

«Раніше, — думав Ґеральт, — перш ніж стріляти на ураження, вони попереджали двічі. Навіть тричі».

«Раніше, — подумав, рушаючи далі. — Раніше».

Що ж, прогрес.

Ліс, здавалося, не заслуговував на ту страшну славу, яку мав. Щоправда, він був геть диким і непростим для проходу, але була це звичайна складність гущавини, де будь-який просвіт, будь-яка сонячна пляма, пропущена крізь гілки й листя великих дерев, негайно використовували десятки молодих беріз, вільх, грабів, ожин, ялівця і папороті, які густотою відростків укривали хрустку трясовину трухи, сухих галузок і прогнилих стовбурів найстарших дерев, тих, що програли битву, тих, які віджили своє. Утім, гущавина не мовчала зловісним важким мовчанням, яке більш пасувало б такому місцю. Ні, Брокілон жив. Дзижчали комахи, шелестіли під ногами ящірки, пробігали райдужні торуни, тремтіло від крапель павутиння тисяч павуків, дятли розбивали стовбури швидкими серіями стукоту, верещали сойки.

Брокілон жив.

Але відьмак не обманювався. Знав, де перебуває. Пам’ятав про хлопця зі стрілою в оці. Серед моху й хвої інколи бачив білі кістки, по яких бігали червоні мурашки.

Він йшов далі, обережно, але швидко. Сліди були свіжими. Розраховував на те, що встигне, що зуміє затримати й повернути людей, які йшли попереду. Сподівався, що ще не було пізно.

Було.

Другий труп він би не помітив, якби не відблиск сонця на клинку короткого меча, якого вбитий стискав у долоні. Цей був зрілим чоловіком. Проста одежа бурого кольору вказувала на низьке походження. Одежа — якщо не враховувати плям крові, які оточували дві вбиті в груди стріли, — була чистою і новою, тому не міг це бути звичайний пахолок.

Ґеральт роззирнувся і побачив третій труп, одягнений у шкіряну куртку й короткий зелений плащ. Земля навколо ніг убитого була столоченою, мох і хвоя — зриті аж до піску. Не було сумнівів: той чоловік помирав довго.

Ґеральт почув стогін.

Швидко розгорнув ялівці, помітив глибоку яму від вивернутого дерева, яку ті маскували. У ямі, на відкритому корінні сосни, лежав чоловік потужної статури, із чорним кучерявим волоссям і такою само бородою, що контрастували із жахливою, майже трупною блідістю обличчя. Світлий каптан із оленячої шкіри був червоним від крові.

Відьмак зіскочив у яму. Поранений розплющив очі.

— Ґеральте… — простогнав. — О боги… Я, хіба, сплю…

— Фрайксенете? — здивувався відьмак. — Ти тут?

— Я… Ох…

— Не рухайся. — Ґеральт присів поруч. — Куди отримав? Не бачу стріли…

— Пройшла… навиліт. Я відламав вістря і витяг… Слухай, Ґеральте…

— Мовчи, Фрайксенете, бо захлинешся кров’ю. У тебе пробито легеню. Зараза, я мушу тебе звідси витягти. Що ви, диявол вас візьми, робили в Брокілоні? Це територія дріад, їх санктуарій, звідси ніхто живим не виходить. Ти про це не знав?

— Потім… — Фрайксенет загарчав, сплюнув кров’ю. — Потім тобі розповім… А зараз витягай мене… Ох, зараза! Обережніше… О-о-ох…

— Не зможу. — Ґеральт випростався, глянув навколо. — Ти заважкий…

— Лиши мене, — застогнав поранений. — Лиши мене, хай там… Але рятуй її… боги, рятуй її…

— Кого?

— Княжну… Ох… Знайди її, Ґеральте…

— Лежи спокійно, хай тобі грець! Зараз що-небудь змонтую і виволочу тебе.

Фрайксенет важко закашлявся і знову сплюнув, густа, тягуча нитка крові повисла в нього на бороді. Відьмак вилаявся, вискочив з ями, роззирнувся. Йому потрібні були два молоді деревця. Швидко рушив до краю галявини, де трохи раніше бачив купу вільх.

Свист і стук.

Ґеральт завмер на місці. Стріла, що встрягла у стовбур на рівні його голови, мала оперення з яструбового пір’я. Він глянув у напрямку, куди вказувало ясенове древко, знав, звідки стріляли. За якихось п’ятдесят кроків була ще одна яма від вивернутого дерева, сам повалений стовбур, плутанина коріння, що стирчало вгору, все ще стискаючи в обіймах величезну брилу піщаної землі. Тернові зарості й темрява, перекреслена світлішими смугами березових стовбурів. Не бачив він нікого. Знав, що не побачить.

Він підняв обидві руки. Дуже повільно.

— Ceadmil! Va an Eithne maeth e Duen Canell! Essea Gwynbleidd!

Цього разу він почув тихе клацання тятиви й побачив стрілу, бо вистрелили її так, щоб він її помітив. Різко вгору. Він дивився, як та злітає, як ламає траєкторію, як падає по кривій. Не ворухнувся. Стріла вбилася у мох вертикально, за два кроки від нього. Майже одразу ж поряд із нею встряла друга, під ідентичним кутом. Він боявся, що наступної може вже не побачити.

— Neath Eithne! — крикнув він знову. — Essea Gwynbleidd!

— Glaeddyv vort! — Голос, ніби подих вітру. Голос, не стріла. Він жив. Потроху розпустив пряжку поясу, витягнув руку з мечем далеко вбік, відкинув. Друга дріада безшелесно випливла з-за обплетеного ялівцем стовбура ялини, не більше ніж за десять кроків від нього. Хоча була вона маленькою і дуже худою, стовбур здавався тоншим. Відьмак не мав уявлення, яким чином міг не помітити її, коли підходив. Може, маскував її костюм, не спотворюючи зграбного тіла, комбінація дивно зшитих шматків тканини багатьох відтінків зеленого й бурого, всіяна листям і шматочками кори. Волосся її, перев’язане на чолі чорною хусткою, мало оливковий колір, а обличчя перетинали смуги, намальовані горіховим лушпинням.

Зрозуміло, лук вона мала нап’ятим і цілилася в нього.

— Eithne… — почав він.

— Thaess аер!

Він слухняно замовк, стоячи нерухомо, тримаючи руки подалі від тулуба. Дріада не опустила лук.

— Дунка! — крикнула. — Бренн! Caemm vort!

Та, яка стріляла перший раз, вискочила з терновища, пробігла по зваленому стовбуру, спритно перестрибуючи яму. Хоча й лежала там купа сухого хмизу, він не почув, щоб під її ногою хруснула хоча б галузка. Позаду, близько, він почув легенький відгомін, наче листя на вітрі. Знав, що третя стоїть за спиною.

Власне, та третя, блискавично з'явившись збоку, підняла його меч. Ця мала волосся кольору меду, стягнене стрічкою з очерету. Колчан, повний стріл, колихався у неї за плечима.

Та, найдальша, з ями, швидко наблизилася. Одяг її нічим не відрізнявся від одягу товаришок. На матовому, цеглясто-рудому волоссі носила вона вінок, сплетений з конюшини й вересу. Тримала лук, не нап’ятий, але стріла була на тятиві.

— T'en thesse in meath aep Eithne llev? — запитала вона, підходячи ближче. Голос мала незвично мелодійний, очі величезні й чорні. — Ess’ Gwynbleidd?

— Ae… aesse… — почав він, але слова брокілонського діалекту, що у вустах дріади звучали наче спів, у нього грузнули в горлі й дратували губи. — Жодна з вас не говорить загальною? Я не дуже добре знаю…

— An’ vaill. Vort Hinge, — відрізала та.

— Я — Ґвинблейдд, Білий Вовк. Пані Ейтне мене знає. Я йду до неї із посольством. Я вже бував у Брокілоні. У Дуен Канелі.

— Ґвинблейдд. — Цегляста примружилася. — Vatt'ghern?

— Так, — підтвердив він. — Відьмак.

Олівкова пирхнула гнівно, але опустила лук. Цегляста дивилася на нього широко розкритими очима, а її позначене зеленими смугами обличчя було абсолютно нерухоме, мертве, наче обличчя скульптури. Нерухомість ця не дозволяла класифікувати її обличчя як красиве чи бридке — замість такої класифікації спадала на думку байдужість і бездушність, якщо не жорстокість. Ґеральт подумки картався за таку оцінку, впіймавши себе на олюдненні дріад, а це могло завести на манівці. Адже він мав знати, що вона просто старша за отих двох. Незважаючи на зовнішність, була вона значно, значно старшою від них.

Вони стояли в нерішучій мовчанці. Ґеральт чув, як Фрайксенет стогне, хрипить і кашляє. Цегляста також мусила це чути, але її обличчя навіть не здригнулося. Відьмак спер руку на пояс.

— Там, у ямі, — сказав він спокійно, — лежить поранений. Якщо він не отримає допомоги, то помре.

— Thaess aep! — Оливкова нап’яла лук, направивши стрілу просто йому в обличчя.

— Дасте йому здохнути? — Він не підвищував голосу. — Дозволите йому отак просто вдавитися кров’ю? Тоді краще вам його добити.

— Стули пельку! — гавкнула дріада, перейшовши на загальну. Але опустила лук і зменшила напругу тятиви. Глянула запитливо на ту другу. Цегляста кивнула, вказала на яму. Оливкова побігла, швидко й безшелесно.

— Я хочу побачитися із пані Ейтне, — повторив Ґеральт. — Я несу повідомлення…

— Вона, — цегляста вказала на медову, — проведе тебе до Дуен Канела. Йди.

— Фрай… А той поранений?

Дріада глянула на нього, мружачись. Усе ще бавилася стрілою на тятиві.

— Не переймайся, — сказала. — Йди. Вона тебе проведе.

— Але…

— Va’en voit! — відрізала вона, стискаючи губи.

Він стенув плечима, розвернувся у бік тієї, із волоссям кольору меду. Здавалася наймолодшою з усієї трійці, але він міг і помилятися. Зауважив, що очі в неї сині.

— Тоді ходімо.

— Ага, — тихо сказала медова. Повагавшись мить, віддала йому меча. — Ходімо.

— Як тебе звуть? — запитав він.

— Стули пельку.

Ішла вона крізь хащі дуже швидко, не оглядаючись. Ґеральту довелося прикласти чималих зусиль, аби її наздогнати. Знав, що дріада робить це навмисно, знав, що хоче, аби людина, яка за нею йде, зі стогоном застрягла в хащах, аби звалилася на землю, вичерпана, не в силах продовжувати марш. Звичайно, не знала, що має вона справу із відьмаком, не з людиною. Була занадто молодою, щоб знати, хто такий відьмак.

Дівчина — Ґеральт вже знав, що вона не чистокровна дріада, — зупинилася раптом, розвернулася. Він бачив, що груди її швидко здіймаються під плямистим кубрачком, що вона насилу стримується, щоби не дихати ротом.

— Сповільнімося? — запропонував він усміхаючись.

— Yea. — Вона неохоче глянула на нього. — Aeen esseath Sidh?

— Ні, я не ельф. Як тебе звуть?

— Бренн, — відповіла вона, знову закрокувавши вперед, але вже повільніше, не намагаючись його випереджати. Йшли вони поряд, близько. Він відчував залах її поту, звичайного поту молодої дівчини. Піт дріад мав запах розтертих у долонях вербових листків.

— А як ти звалася раніше?

Вона глянула на нього, губи її раптово скривилися, він подумав, що вона обуриться чи накаже йому мовчати. Не зробила того.

— Не пам’ятаю, — сказала вона після паузи. Йому не здалося, що це — правда.

Не виглядала більше ніж на шістнадцять і не могла бути в Брокілоні довше, аніж років шість-сім, — якби потрапила сюди раніше, маленькою дитиною чи майже немовлям, він би вже не розгледів у ній людину. Сині очі й натурально світле волосся траплялися і в дріад. Діти дріад, що були зачаті у священних контактах із ельфами або людьми, переймали органічні риси виключно від матерів, і були це виключно дівчинки. Надзвичайно рідко і звичайно в якомусь із наступних поколінь, народжувалася інколи дитина із волоссям або очима анонімного людського протопласта. Але Ґеральт був упевненим, що Бренн не мала в собі ані краплі крові дріад. Зрештою, це не мало великого значення. Кров чи ні, нині вона була дріадою.

— А тебе, — вона скоса глянула на нього, — як звати?

— Ґвинблейдд.

Вона кивнула.

— Тоді ходімо… Ґвинблейдде.

Ішли вони повільніше, ніж перед тим, але все ще швидко. Бренн, зрозуміло, знала Брокілон — Ґеральт, будь він тут сам, не зумів би ані утримати темп, ані знайти потрібного напрямку. Бренн проходила крізь гущавину ледь помітними, замаскованими стежками, долала ущелини, вправно, наче по мостах, перебігаючи по звалених стовбурах дерев, сміло хлюпотіла зеленими від ряски, лискучими плямами трясовин, куди відьмак ступити не відважився б і витратив би години, якщо не дні, щоб їх обійти.

Присутність Бренн оберігала його не тільки від дикості лісу — були місця, де дріада сповільнювала кроки, йшла дуже обережно, мацаючи стежку ногою, тримаючи його за руку. Він знав навіщо. Про пастки Брокілону ходили легенди — розказували про ями, повні загострених кілків, про самостріли, про дерева, що валяться тобі на голову, про страхітливого «їжака» — колючу кулю на мотузці, що падала зненацька, вимітаючи стежку. Були також і місця, де Бренн затримувалася і мелодійно свистіла, а із кущів відповідали їй таким само свистом. Також були місця, де вона зупинялася із рукою на колчані, наказуючи йому стояти тихо, й чекала в напрузі, поки щось, що хрустіло в гущавині, не віддалиться.

Попри швидкий марш вони мусили затриматися на ніч. Бренн обрала місце безпомилково — на пагорбі, куди різниця температур виносила подув теплого повітря. Спали вони на сухій папороті, близько одне до одного, за звичаєм дріад. Серед ночі Бренн обійняла його, притулилася міцно. І нічого більше. Він обійняв її. І нічого більше. Була вона дріадою. Йшлося лише про тепло.

На світанку, ще майже затемна, вони рушили далі.

II

Вони долали пасмо узгір’їв, із рідкою рослинністю, петляючи по імлистих котловинках, ідучи широкими трав’янистими галявинами, вітроломами.

Бренн учергове зупинилася і роззирнулася. Здавалося, наче загубила шлях, але Ґеральт знав, що це неможливо. Утім, користуючись перервою у марші, він присів на повалене дерево.

І тоді почув крик. Тонкий. Високий. Розпачливий.

Бренн блискавично присіла, витягаючи з колчана одночасно дві стріли. Одну вона схопила в зуби, другу зачепила за тятиву, нап’яла лук, цілячись наосліп, через кущі, на голос.

— Не стріляй! — крикнув він.

Перескочив через стовбур, продерся крізь зарості.

На невеличкій галявинці біля підніжжя кам’янистого урвища стояла мала істотна в сірому кубрачку, притиснута спиною до стовбура сухого граба. Перед нею, за якихось п’ять кроків, щось рухалося — поволі, розгортаючи трави. Це щось мало близько двох сажнів довжини й було темно-бурим. Першої миті Ґеральт подумав, що це змія. Але помітив жовті, рухливі, гачкуваті ніжки, пласкі сегменти довгого тулуба й зрозумів, що це ніяка не змія. Що це щось значно гірше.

Притулена до дерева істотна тоненько писнула. Величезний вій підняв над травою довгі тремтячі вуса, ловив ними запах і тепло.

— Не рухайся! — крикнув відьмак і тупнув, аби привернути увагу сколопендроморфа до себе.

Але вій не відреагував, вуса його вже підхопили запах найближчої жертви. Потвора ворухнула ніжками, крутнулася і рушила вперед. Яскраво-жовті лапки його мигтіли серед трав, рівномірно, наче весла галери.

— Їґерн! — крикнула Бренн.

Ґеральт двома стрибками увірвався на галявину, на бігу вириваючи меч із піхов за спиною, з розгону, стегном, ударив скам’янілу піддеревом істотну, відкинувши її вбік, у кущі ожини. Сколопендроморф зашелестів у траві, швидше перебираючи ніжками, й кинувся на нього, піднімаючи передні сегменти, клацаючи кліщами, з яких стікала отрута. Ґеральт затанцював, перескочив через пласке тіло й з півоберта рубанув мечем, цілячись у найм’якіше місце, між броньованими плитами тулуба. Утім, потвора була занадто швидкою, меч ударив у хітинову шкаралупу, не прорубавши її, — товстий килим моху амортизував удар. Ґеральт відскочив, але не досить спритно. Сколопендроморф обвив задньою частиною тіла його ноги — із жахливою силою. Відьмак упав, скрутився і спробував вирватися.

Безрезультатно.

Вій вигнувся і розвернувся, аби дотягнутися до нього клішнями, при цьому різко задряпав пазурами по дереву, пройшовся по ньому. У цю мить над головою в Ґеральта сикнула стріла, із тріском пробиваючи панцир, приколочуючи потвору до стовбура. Вій скрутився, зламав стрілу й звільнився, але одразу вдарили в нього дві наступні. Відьмак копняком відкинув від себе ослаблу нижню половину, відкотився набік.

Бренн, лаючись, шила з лука в неймовірному темпі, пакуючи в сколопендроморфа стрілу за стрілою. Вій ламав їх і звільнявся, але чергова стріла знову прибивала його до стовбура. Пласка, блискуча, темно-руда довбешка потвори клацала і скреготіла кліщами біля тих місць, куди били стріли, нерозумно намагаючись дістати ворога, що її поранив.

Ґеральт підскочив збоку і тяв мечем із широкого замаху, закінчуючи бій одним ударом. Дерево спрацювало, наче катівський пень.

Бренн наблизилася поволі, із нап’ятим луком, копнула тулуб, що звивався поміж трав, перебираючи ніжками, плюнула на нього.

— Дякую, — сказав відьмак, розтрощуючи відтяту голову вія ударами підборів.

— Е-е?

— Ти врятувала мені життя.

Дріада глянула на нього. У цьому погляді не було ані розуміння, ані емоцій.

— Їґерн, — сказала вона, ткнувши чоботом тіло, що тремтіло. — Поламав мені шипи.

— Ти врятувала життя і мені, і цій малій дріаді, — повторив Ґеральт. — Зараза, де ж вона є?

Бренн вправно розгорнула кущі ожини, встромила руки поміж колючих галузок.

— Так я і думала, — сказала, витягаючи з хащів істотну в сірому кубрачку. — Глянь сам, Ґвиннблейдде.

Це була не дріада. Не був це також ельф, сильфіда, пак чи половинчик. Це була найзвичайнісінька на світі людська дівчинка. Посеред Брокілону, у найнезвичайнішому місці для звичайних, людських дівчинок.

Мала вона світле, мишачо-попелясте волосся і великі яскраво-зелені очі. Не могло їй бути більше десяти років.

— Хто ти? — запитав він. — Звідки ти тут узялася?

Вона не відповіла. «Де я її вже бачив? — подумав він. — А вже десь я її бачив. Її чи когось дуже на неї схожу».

— Не бійся, — сказав він нерішуче.

— Я не боюся, — буркнула вона невиразно. Схоже, мала катар.

— Віємося звідси, — відізвалася раптом Бренн, роздивляючись навколо. — Де один їґерн, там видивляйся і другого. А в мене залишилося малувато шипів.

Дівчинка глянула на неї, роззявила рота, протерла личко долонею, розмазуючи пилюку.

— Хто ти, най тебе диявол, така? — повторив Ґеральт, нахиляючись. — Що ти робиш у… у цьому лісі? Як ти сюди потрапила?

Дівчинка опустила голову й хлюпнула сопливим носом.

— Ти оглухла? Хто ти така, питаю? Як тебе звуть?

— Цірі, — шморгнула.

Ґеральт відвернувся. Бренн, оглядаючи лук, зиркала на нього оком.

— Слухай, Бренн…

— Чого?

— Чи це можливо… Чи це можливо, щоби вона… втекла від вас з Дуен Канела?

— Е-е?

— Не вдавай кретинки, — нервувався він. — Я знаю, що ви викрадаєте дівчаток. А ти сама що, з неба впала до Брокілону? Питаю, чи можливе…

— Ні, — відрізала дріада. — Я її ніколи в очі не бачила.

Ґеральт придивився до дівчинки. Її попелясте волосся було скуйовджене, повне хвої та листя, але пахло чистотою, не димом, хлівом чи жиром. Руки, хоча й неймовірно брудні, були малими й делікатними, без шрамів і мозолів. Хлоп’яче вбрання, кубрачок із червоним каптуром, який вона носила, ні на що не вказувало, але високі чобітки зроблені були з м’якої дорогої телячої шкіри. Ні, напевне не була це сільська дитинка. «Фрайксенет, — подумав раптом відьмак. — Це її шукав Фрейксенет. За нею пішов він у Брокілон».

— Звідки ти, шмаркачко, питаю?

— Як ти зі мною говориш?! — Дівчинка гордовито задерла голову й тупнула ніжкою. М’який мох звів нанівець ефект такого тупання.

— Ха, — сказав відьмак і посміхнувся. — І справді — княжна. Принаймні за мовою, бо вигляд — нікчемний. Ти з Вердена, правда? Знаєш, що тебе шукають? Не переймайся, відвезу тебе додому. Слухай, Бренн…

Щойно він відвернувся, дівчинка блискавично крутнулася на п’ятах і пустилася прожогом через ліс, по положистому узбіччі пагорба.

— Bloede turd! — зойкнула дріада, тягнучись до колчана. — Caemm’ere!

Дівчинка, перечіплюючись, мчала наосліп через ліс, витріскуючи хмизом.

— Стій! — крикнув Ґеральт. — Куди, зараза!

Бренн блискавично нап’яла лук. Стріла ядуче засичала, летючи по пласкій параболі, вістря зі стукотом вбилося у дерево, мало не зачепивши волосся дівчинки. Мала зіщулилася і припала до землі.

— Ти холерна ідіотка, — просичав відьмак, наближаючись до дріади. Бренн зграбно видобула з колчана наступну стрілу. — Ти могла її убити!

— Тут Брокілон, — сказала вона гордовито.

— А це — дитина!

— Ну то й що?

Він глянув на оперення стріли. Було на ній смугасте пір’я з крила самиці фазана, фарбоване в жовте відваром з кори. Не сказав ані слова. Відвернувся і швидко пішов у ліс. Дівчинка лежала під деревом, скулена, обережно піднімаючи голову й дивлячись на стрілу, що стирчала зі стовбура. Почула його кроки й схопилася на ноги, але він коротким стрибком наздогнав її, схопив за червоний каптур кубрачка. Вона повернулася і глянула на нього, потім на руку, що тримала каптур. Він відпустив її.

— Навіщо ти втікала?

— Яке тобі діло? — шморгнула вона. — Облиш мене в спокої, ти… ти…

— От дурепа, — просичав він люто. — Тут Брокілон. Мало тобі було вія? Сама ти в цьому лісі й до ранку не доживеш. Ти ще не зрозуміла?

— Не торкайся мене! — дерлася вона. — Ти, пахолку! Ти! Я княжна, не думай собі!

— Ти дурна шмаркачка.

— Я княжна!

— Княжни не лазять по лісу самі. Княжни мають чисті носи.

— Накажу голову тобі відрубати! І їй також! — Дівчинка витерла носа долонею і вороже глянула на дріаду, що саме наближалася.

Бренн пирхнула сміхом.

— Ну добре, досить цього вереску, — урвав її відьмак. — Навіщо ти втікала, княжно? І куди? Чого ти боїшся?

Вона мовчала, хлюпаючи носом.

— Добре, як хочеш. — Він підморгнув дріаді. — Ми йдемо. Хочеш залишатися сама у лісі — воля твоя. Але іншим разом, як дорветься до тебе їґерн, — не верещи. Княжнам воно не личить. Княжни помирають, навіть не писнувши, попередньо начисто витерши носа. Ходімо, Бренн. Прощавай, ваша високосте.

— За… зачекай.

— Так?

— Я піду з вами.

— Це велика честь для нас. Правда, Бренн?

— Але ти не приведеш мене знову до Кістріна? Обіцяєш?

— Хто то… — почав він. — Ах, псякрев! Кістрін. Княжич Кістрін? Син короля Ервіла з Вердена?

Дівчинка надула маленькі губки, шморгнула й відвернулася.

— Досить цих ігор, — похмуро відізвалася Бренн. — Ходімо.

— Зараз, зараз. — Відьмак випростався і глянув на дріаду згори. — Плани потребують деяких змін, моя чарівна лучнице.

— Е-е? — Бренн підняла брову.

— Пані Ейтне зачекає. Я мушу відправити цю малу додому. У Верден.

Дріада примружилася, сягнула до колчана.

— Нікуди ти не підеш. Як і вона.

Відьмак паскудно посміхнувся.

— Бережися, Бренн, — сказав він. — Я не щеня, якому ти вчора впакувала стрілу в око із засідки. Я вмію оборонятися.

— Bloede arcs! — просичала вона, піднімаючи лук. — Ти йдеш до Дуен Канела, вона також! Не до Вердена!

— Ні! Не до Вердена! — Попелястоволоса дівчинка припала до дріади, притиснулася до її худого стегна. — Я йду з тобою! А він нехай собі сам йде до Вердена, до дурнуватого Кістріна, якщо вже так хоче!

Бренн навіть не глянула на неї, не спускаючи очей з Ґеральта. Але лук опустила.

— ‘Ss turd! — Плюнула йому під ноги. — Авжеж! Іди куди очі бачать! Подивимося, чи зумієш. Здохнеш, раніше ніж вийдеш із Брокілону.

«Вона права, — подумав Ґеральт. — Я не маю і шансу. Без неї я не вийду з Брокілону, не доберуся до Дуен Канела. Ото халепа. Може, вдасться відговорити Ейтне…»

— Ну, Бренн, — сказав він примирливо посміхнувшись. — Не злися, красуне. Добре, нехай буде по твоєму. Всі йдемо до Дуен Канела. До пані Ейтне.

Дріада щось буркнула під ніс, зняла стрілу з тятиви.

— Тоді в дорогу, — сказала, поправляючи пов’язку на волоссі. — Уже достатньо часу згаяли.

— Ой… — застогнала дівчинка, роблячи крок.

— Чого там?

— Щось мені сталося… У ногу.

— Зачекай, Бренн! Іди, шморкуле, візьму тебе на шию.

Була вона теплесенька й пахнула наче мокрий горобчик.

— Яке маєш ім’я, княжно? Я забув.

— Цірі.

— А володіння твої — де лежать, якщо можна запитати?

— Не скажу тобі, — буркнула вона. — Не скажу, й усе.

— Переживу. Не крутися і не шмаркай у мене над вухом. Що ти робила в Брокілоні? Загубилася? Заблукала?

— Та зараз! Я ніколи не заблукую!

— Не крутися. Ти втекла від Кістріна? Із замка Настроґ? До чи після шлюбу?

— Звідки ти знаєш? — шморгнула вона занепокоєно.

— Бо я небачено мудрий. Чого ти втекла саме до Брокілону? Не було більш безпечних напрямків?

— Дурний кінь поніс.

— Брешеш, княжно. При твоїй статурі ти найбільше на кота могла б сісти. Та й те — на лагідного.

— То Марек їхав. Зброєносець рицаря Войміра. А в лісі кінь спіткнувся і зламав ногу. І ми загубилися.

— Ти ж казала, що із тобою такого не буває.

— То він заблукав, не я. Була імла. І ми погубилися.

«Ви погубилися, — подумав Ґеральт. — Бідний зброєносець лицаря Войміра, який мав нещастя натрапити Бренн і її товаришок. Щеня, не пізнавши, напевне, що таке жінка, допомагає утекти зеленоокій шмаркулі, бо наслухалося лицарських оповідок про дівчат, яких змушують до шлюбу. Допомагає їй утекти, щоб умерти від стріли несправжньої дріади, яка не знає ще, напевне, що таке чоловік. Але вже вміє вбивати».

— Я питав, ти завіялася з замку Настроґ до шлюбу чи після?

— Утекла, та й годі, що тобі до того? — забурчала вона. — Бабця сказала, що я маю туди їхати, познайомитися із ним. Із тим Кістріном. Тільки познайомитися. А той його батько, той король-товстун…

— Ервил.

— …відразу: шлюб та шлюб. А я його не хочу. Того Кістріна. Бабця сказала…

— Що він, такий гидкий, той княжич Кістрін?

— Не хочу його, — гордовито заявила Цірі, шморгнувши носом, у якому аж трубило. — Він товстий, дурнуватий, і в нього бридко тхне з рота. Перед тим як я туди поїхала, мені показали парсунку, а на парсунці він товстим не був. Не хочу я такого чоловіка. Я взагалі чоловіка не хочу.

— Цірі, — сказав відьмак нерішуче. — Кістрін ще дитя, як і ти. За пару років з нього може вийти й цілком пристойний юнак.

— То нехай мені пришлють іншу парсуну, за пару років — пирхнула вона. — І йому також. Бо сказав мені, що на парсуні, яку йому показали, я була куди красивіше. І признався, що кохає Альвіну, придворну даму, й хоче бути її лицарем. Бачиш? Він мене не хоче, і я його не хочу. Навіщо той шлюб?

— Цірі, — буркнув відьмак. — Він княжич, а ти — княжна. Княжичі й княжни саме так й одружуються, не інакше. Такий звичай.

— Говориш як усі. Вважаєш, що коли я мала, то мені можна набрехати.

— Я не брешу.

— Брешеш.

Ґеральт замовк. Бренн, яка йшла попереду, аж обернулася, напевне здивована тишею. Стенувши плечима, пішла далі.

— Куди ми йдемо? — похмуро відізвалася Цірі. — Я хочу знати!

Ґеральт мовчав.

— Відповідай, як я тебе запитую! — сказала вона грізно, посилюючи наказ голосним шморганням. — Чи ти знаєш, хто… Хто на тобі сидить?

Він не відреагував.

— Бо вкушу тебе за вухо! — крикнула вона.

Відьмакові це набридло. Він стягнув дівчинку з шиї і поставив на землю.

— Слухай-но, шмаркачко, — сказав він різко, розпускаючи пряжку ремня. — Зараз я покладу тебе через коліно, стягну тобі труси й надаю по задку ременем. Ніхто мене не стримає, бо тут не королівський двір, а я не твій придворний чи слуга. Зараз ти пожалієш, що не лишилася у Настрозі. Зараз ти побачиш, що все ж краще бути княжною, аніж загубленою в лісі шмаркачкою. Бо княжні справді можна поводитися нестерпно. Княжну навіть тоді ніхто не лупить по задку ременем — а якщо й лупить, то сам пан князь особисто.

Цірі скорчилася і кілька разів шморгнула носом. Бренн, спершись на дерево, спокійно на них дивилася.

— Ну як? — запитав відьмак, накручуючи пояс навколо зап’ястка. — Станемо поводитися гідно й благородно? Якщо ні, то візьмемося до шмагання її високості по задку. Ну? Так чи ні?

Дівчинка захлипала й потягнула носом, після чого квапливо закивала.

— Будеш ґречною, княжна?

— Буду, — буркнула вона.

— Скоро стемніє, — відізвалася дріада. — Ходу, Ґвинблейдде.

Ліс порідшав. Ішли вони через піщані молодняки, через вересові зарості, через затягнені імлою луки, на яких паслися стада оленів. Холоднішало.

— Шляхетний пане… — відізвалася Цірі після довгого, довгого мовчання.

— Звуся Ґеральтом. У чому річ?

— Я страшненько голодна.

— Зараз ми зупинимося. Скоро сутінки.

— Не витримаю, — захлипала вона. — Я нічого не їла від…

— Не переймайся. — Він сягнув у сакви, витягнув шматок солонини, малий круг сиру й два яблуки. — Тримай.

— Що воно, оте жовте?

— Солонина.

— Цього я їсти не стану, — буркнула.

— От і гаразд, — сказав він невиразно, засовуючи солонину до рота. — З’їж сир. І яблуко. Одне.

— Чому одне?

— Не крутися. З’їж обидва.

— Ґеральте?

— М-м?

— Дякую.

— Нема за що. Їж на здоров’я.

— Я не… Не за це. За це також, але… Ти врятував мене перед тою стоніжкою… Бр-р-р… Я мало не померла зі страху…

— Ти мало не померла, — підтвердив він серйозно. «Ти мало не померла надзвичайно болісним та паскудним способом», — подумалося йому. — А дякувати ти повинна Бренн.

— А хто вона?

— Дріада.

— Мавка?

— Так.

— То вона нас… Вони крадуть дітей! Вона нас викрала? Е-е, ти ж не малий. А чому вона так дивно говорить?

— Говорить як говорить, це не важливо. Важливо, як вона стріляє. Не забувай їй подякувати, коли ми зупинимося.

— Не забуду, — шморгнула вона.

— Не крутися, княжно, майбутня княгине Вердена.

— Не буду, — буркнула вона, — жодною княгинею.

— Добре-добре. Не будеш княгинею. Станеш хом’яком і будеш жити в норі.

— Неправда! Ти нічого не знаєш!

— Не пищи в мене над вухом. І не забувай про ремінь!

— Я не буду княгинею. Буду…

— Ну? Чим?

— Це таємниця.

— Ах, так, таємниця. Чудово. — Він підняв голову. — Що сталося, Бренн?

Дріада зупинилася, знизала плечима, подивилася у небо.

— Я заморилася, — сказала м’яко. — І ти, напевне, заморився, несучи її, Ґвинблейдде. Тут станемо. Уже темно.

III

— Цірі?

— М-м? — хлюпнула носом дівчинка, шелестячи галуззям, на якому лежала.

— Тобі не холодно?

— Ні, — зітхнула вона. — Зараз тепло. Вчора… Учора я страшненько змерзла, ой-йой.

— Диво, — одізвалася Бренн, розпускаючи ремені довгих м’яких чобіт. — Така малесенька, а пройшла такий шмат лісу. І через чати пройшла, через твань, через гущину. Міцна, здорова й сильна. Вона й насправді згодиться… Згодиться нам.

Ґеральт швидко кинув оком на дріаду, на її блискучі в напівмороці очі. Бренн сперлася спиною на дерево, зняла пов’язку, розпустила рухом голови волосся.

— Вона увійшла до Брокілону, — буркнула, випереджуючи коментар. — Вона наша, Ґвинблейдде. Ми йдемо до Дуен Канела.

— Пані Ейтне вирішить, — сказав він уїдливо. Але знав, що Бренн має рацію.

«Шкода, — подумав він, дивлячись на дівчинку, яка крутилася на зеленій постелі. — Такий рішучий гномик. Де я її вже бачив? Не важливо. Але шкода. Світ такий великий і такий чарівний. А її світом уже буде Брокілон, до кінця її днів. І, може, небагатьох днів. Може, тільки до того дня, коли вона впаде в папороть, під крики й свист стріл, воюючи в цій безглуздій війні за ліс. На боці тих, хто має програти. Має. Раніше чи пізніше».

— Цірі?

— Га?

— Де живуть твої батьки?

— Немає батьків, — хлипнула вона носом. — Потонули на морі, коли я була маленькою.

«Так, — подумав він. — Це пояснює багато що. Княжна, дитина мертвої княжої пари. Хтозна, чи не третя дочка після чотирьох синів. Титул, що на практиці значить менше, аніж титул камергера чи конюшого. Зеленооке та попелястоволосе щось, що крутиться при дворі і що треба якнайшвидше спекати, видати заміж. Якнайшвидше, доки не дозріла й не стала малою жінкою, загрозою скандалу, мезальянсу чи інцесту, до якого недовго в спільній замковій спальні».

Її втеча відьмака не дивувала. Він багато разів зустрічався із княжнами — і навіть принцесами, — які швендяли разом із трупами мандрівних акторів, щасливі, що їм вдалося втекти від старезного короля, який, проте, все ще бажав мати нащадка. Бачив він і принців, які приймали непевну долю найманців замість вибраної батьком кульгавої чи віспуватої принцеси, чиє перетримане або сумнівне дівоцтво мало стати ціною союзу й династичної спорідненості.

Він ліг поряд із дівчинкою, прикрив її своєю курткою.

— Спи, — сказав. — Спи, мала сирітко.

— Та де там! — забурчала вона. — Я — княжна, а не сирітка. І маю бабцю. Моя бабця — королева, не думай. Коли я їй розповім, що ти хотів відлупцювати мене ременем, моя бабця накаже тобі голову відрубати, от побачиш.

— Жахливо! Цірі, май милосердя!

— Та де там!

— Ти ж добра дівчинка. Відрубання голови жахливо болюче. Ти ж правда нічого не розповіси?

— Розповім.

— Цірі.

— Розповім, розповім, розповім! Боїшся, га?

— Страшенно. Знаєш, Цірі, коли людині відрубують голову, то можна від того померти.

— Смієшся?

— Якби ж то я насмілився.

— Ще пожалкуєш, от побачиш. З моєю бабцею годі жартувати, як тупне ногою, то найбільші лицарі й воїни на коліна падають перед нею, я сама бачила. А якщо хтось не послухається, то — р-раз, і голови нема.

— Страшне. Цірі?

— Ага?

— Мабуть, голову тобі відрубають.

— Мені?

— Авжеж. Адже це твоя бабця-королева домовилася про заручини із Кірстіном і вислала тебе до Вердена, до Настроґа.

А ти була неслухняною. Щойно повернешся… Р-раз! І немає голови.

Дівчинка замовкла, навіть крутитися перестала. Він чув, як вона цмокає, закусюючи нижню губку зубками, як шморгає шмаркатим носом.

— Неправда, — сказала. — Бабця не дозволить відрубати мені голову, бо… Бо то ж моя бабця, ну ні? Е-е, найбільше, отримаю…

— Ага, — засміявся Ґеральт. — 3 бабцею не пожартуєш? Бували вже й різки в роботі, так?

Цірі гнівно пирхнула.

— Знаєш що? — сказав він. — Скажемо твоїй бабці, що я вже тебе відхльостав, а двічі за ту саму провину карати не можна. Домовилися?

— Ти, хіба, немудрий! — Цірі підвелася на ліктях, шелестячи галузками. — Як бабця почує, що ти мене бив, то голову тобі запросто відрубає!

— Тож тобі усе-таки моєї голови шкода?

Дівчинка замовкла, знову шморгнула носом.

— Ґеральте…

— Що, Цірі?

— Бабця знає, що я мушу повернутися. Я не можу бути жодною там княгинею або дружиною того глупого Кістріна. Я мушу повернутися — і все тут.

«Маєш, — подумав він. — На жаль, не залежить це ні від тебе, ні від твоєї бабці. Залежить те від настрою старої Ейтне. І від мого вміння переконувати».

— Бабця це знає, — продовжувала Цірі. — Бо я… Ґеральте, присягнися, що ти нікому не скажеш. То страшезна таємниця. Жахливінька, кажу тобі. Присягнися.

— Присягаюся.

— Ну то я тобі скажу. Моя мама була чарівницею, не думай. І мій тато також був зачарований. Це все розповіла мені одна няня, а як бабця про те довідалася, то був страшенний скандал. Бо я — призначена, знаєш?

— До чого?

— Не знаю, — сказала Цірі схвильовано. — Але я призначена. Так няня казала. А бабця сказала, що не дозволить, що спершу увесь хорел… хорремний замок завалиться. Розумієш? А няня сказала, що на призначення — хоч би там що, а нічого не допоможе. Ха! А потім няня плакала, а бабця верещала. Бач? Я призначена. Не буду дружиною глупого Кістріна. Ґеральте?

— Спи, — позіхнув він так, що аж щелепа затріщала. — Спи, Цірі.

— Розкажи мені казку.

— Що?

— Казку мені розкажи, — пхикнула вона. — Що я, без казки маю спати? Е-е, чого б то?

— Не знаю я, холера, жодної казки. Спи.

— Не бреши. Бо знаєш. Як ти був малим, то що, ніхто тобі казок не розповідав? З чого ти смієшся?

— Ні з чого. Пригадав собі дещо.

— Ага! Бачиш. Ну, то розповідай.

— Що?

— Казку.

Він засміявся знову, закинув руки за голову, дивлячись на зорі, що підморгували з-за гілок над їх головами.

— Був собі якось… кіт, — почав він. — Такий звичайний, смугастий мишолов. І одного разу той кіт пішов собі, сам-один, у далекий шлях до страшного темного лісу. Він ішов… Ішов… Ішов…

— Навіть не думай, — пробурмотіла Цірі, притуляючись до нього. — Я не засну, доки він не дійде.

— Тихо, шмаркулю. Так… Він ішов, ішов, аж зустрів лиса. Рудого лиса.

Бренн зітхнула й лягла поряд із відьмаком з другого боку, теж злегка притулилася.

— Ну, — Цірі шморгнула. — Розповідай, що було далі.

— Подивився лис на кота. Хто ти? — питає. Я кіт, — відповів кіт. Ха, — сказав лис, — а не боїшся, коте, лазити сам по лісі? А як стане король їхати на лови, то що? Із псами, загоничами, на конях? Кажу тобі, коте, — каже лис, — полювання — це страшезна біда для таких, як ти і я. Ти маєш хутро, я маю хутро, ловці ніколи не дарують таким, як ми, бо ловці мають наречених і коханок, а в тих лапи мерзнуть і шия, от і роблять із нас коміри та муфточки для тих дівок, щоб носили вони їх.

— Що воно — муфточки? — запитала Цірі.

— Не перебивай. І додав лис: я, коте, вмію їх перехитрити, маю я на тих мисливців тисячу двісті вісімдесят шість хитрощів, ото такий я умілий. А ти, коте, скільки маєш хитрощів для ловців?

— Ох, яка ладна казка, — сказала Цірі, притуляючись до відьмака ще сильніше. — Розповідай, що там кіт?

— Ага, — прошепотіла з іншого боку Бренн. — Що там кіт?

Відьмак повернув голову. Очі дріади блищали, уста її були напіввідкриті, водила по них язиком. «Ясно, — подумав він. — Малі дріади хочуть казок. Так, як і малі відьмаки. Бо й тим, й іншим рідко хто розповідає байки перед сном. Малі дріади засинають, слухаючи шум дерев. Малі відьмаки засинають, вслухаючись у біль у м’язах. У нас так само світилися очі, як у Бренн, коли ми слухали байки Весеміра, у Каер Морені. Як же давно це було… Так давно…»

— Ну, — набридло Цірі чекати. — Що далі?

— А кіт на те: я, лисе, не маю жодних хитрощів. Я умію лише одне: хоп на дерево. Цього має вистачити, вірно? Лис — у сміх. Ех, — каже, — але ж ти й дурник. Задирай свій смугастий хвіст і біжи звідси, загинеш тут, як стануть тебе ловити мисливці. І раптом, ні з того, ні з сього, як заграють роги! І вискочили з кущів мисливці, побачили кота й лиса — і на них!

— Йой! — шморгнула Цірі, а дріада різко ворухнулася.

— Тихо. І на них, кричучи: уперед, обідерти з них хутро! На муфточки їх, на муфточки! І натравили на кота й лиса псів. А кіт — хоп на дерево, по-котячому. На саму верхівку. А пси лиса — цап! До того як рудий встиг застосувати одну зі своїх хитрощів, уже пішов на комір. А кіт з верхівки дерева нявчав та форкав на мисливців, а вони нічого не могли зробити, бо дерево було високе, наче холера. Постояли ті знизу, полаялися на чому світ стоїть, але мали піти ні з чим. І тоді кіт зліз із дерева і спокійно повернувся додому.

— І що далі?

— Нічого. Це кінець.

— А мораль? — запитала Цірі. — Казки ж мають мораль, хіба ні?

— Е-е? — відізвалася Бренн, міцніше притуляючись до Ґеральта. — Що воно — мораль?

— Добра казка має мораль, а погана моралі не має, — сказала Цірі переконано і шморгнула носом.

— Ця була добра, — позіхнула дріада. — Тоді має, що мати повинна. Треба було тобі, крихітко, від їґерна на дерево, як отой розумний кіт. Не думати, а тільки зразу на дерево. От і вся мудрість. Вижити. Не датися.

Ґеральт тихо засміявся.

— Не було дерев у замковому парку, так, Цірі? В Настрозі? Замість бігти в Брокілон могла б ти вилізти на дерево й сидіти там, на самій верхівці, поки в Кістріна не минула б охота до одруження.

— Смієшся?

— Ага.

— А знаєш що? Терпіти тебе не можу.

— Це страшне, Цірі. Влучила ти мені в саме серце.

— Я знаю, — погодилася вона серйозно, шморгнувши носом, після чого міцно притулилася до нього.

— Добраніч, Цірі, — пробурмотів він, вдихаючи її милий, горобчиковий запах. — Спи. На добраніч, Бренн.

— Dearme, Ґвинблейдде.

Над їх головами Брокілон шумів мільярдом гілок і сотнями мільярдів листя.

IV

Наступного дня вони дісталися Дерев. Бренн стала на коліно, нахилила голову. Ґеральт відчував, що повинен зробити те саме. Цірі зітхнула здивовано.

Дерева — головним чином, дуби, тиси й гікорі — мали по кільканадцять сажнів в обхваті. Неможливо було оцінити, як високо сягали їхні крони. Навіть місця, де потужне вигнуте коріння переходило в рівний стовбур, були високо над їхніми головами. Вони могли йти швидше — гіганти росли рідко, а в їхній тіні не втрималася б жодна рослинність: був тільки килим прілого листя.

Могли йти швидше. Але йшли повільно. Тихо. Похиливши голови. Були тут, серед Дерев, малими, дрібними, неістотними. Не бралися до уваги. Навіть Цірі зберігала тишу — не відзивалася десь із півгодини.

А через годину маршу вони проминули пояс Дерев і знову заглибилися в ущелини, у мокрі букові хащі.

Нежить дошкуляв Цірі все сильніше. Ґеральт не мав хусточки, але коли йому набридло її постійне шморгання носом, навчив її шмаркатися у пальці. Дівчинці це страшенно сподобалося. Дивлячись на її усмішку та блискучі очі, відьмак був глибоко переконаний, що вона втішається думкою, що скоро зможе похвалитися цим фокусом при дворі, під час урочистого бенкету чи аудієнції заморського посланця.

Бренн раптом зупинилася, розвернулася.

— Ґвинблейдде, — сказала, відмотуючи зелену хустку, обв’язану навколо ліктя. — Іди сюди. Я зав’яжу тобі очі. Так треба.

— Я знаю.

— Проведу тебе. Дай руку.

— Ні, — запротестувала Цірі. — Я буду його вести. Бренн?

— Добре, крихітко.

— Ґеральте?

— Га?

— Що то значить: Ґвин… блейдд?

— Білий Вовк. Так мене звуть дріади.

— Бережися, корінь. Не спіткнися! Звуть тебе так, бо маєш біле волосся?

— Так… Зараза!

— Я ж казала, що корінь.

Вони йшли. Поволі. Під ногами було слизько від опалого листя. Він відчув на обличчі тепло, блиск сонця продерся крізь хустку, що заслоняла йому очі.

— Ох, Ґеральте, — почув він голос Цірі. — Тут так гарно… Шкода, що ти не можеш бачити. Тут стільки квітів. І пташок. Чуєш, як вони співають? Ох, скільки ж їх тут є. Безліч. О, й білочки. Бережися, будемо переходити через річку, по кам’яному мостку. Не впади у воду. Ох, скільки тут рибок! Повно. Плавають у воді, знаєш? Скільки тут звіряток, йой. Ніде стільки немає…

— Ніде, — пробурмотів він. — Ніде. Тут — Брокілон.

— Що?

— Брокілон. Останнє Місце.

— Не розумію…

— Ніхто не розуміє. Ніхто не хоче зрозуміти.

V

— Зніми хустку, Ґвинблейдде. Уже можна. Ми на місці.

Бренн стояла по коліна в густому килимі з імли.

— Дуен Канел, — вказала вона рукою.

Дуен Канел, Місце Дубу. Серце Брокілону.

Ґеральт уже був тут колись. Двічі. Але не розповідав про те нікому. Ніхто б не повірив.

Долина закрита кронами великих зелених дерев. Скупана в імлі й випарах, що виходять із землі, зі скель, з гарячих джерел. Долина…

Медальйон на його шиї злегка затремтів.

Долина, скупана у магії. Дуен Канел. Серце Брокілону.

Бренн підвела голову, поправила колчан на спині.

— Ходімо. Дай ручку, крихітко.

Спочатку долина здавалася вимерлою. Безлюдною.

Ненадовго. Пролунав голосний модульований свист, і по ледь помітних східцях з трутовиків, що спірально оточували найближчий стовбур, зграбно спустилася гнучка темноволоса дріада, одягнена, як і всі, у плямистий маскувальний одяг.

— Caed, Braenn.

— Caed, Sirussa. Va’n vort maeth Eithne a?

— Neen, aefder, — відповіла темноволоса, міряючи відьмака очима з поволокою. — Ess’aen Sidh?

Посміхнулася, блиснула білими зубами. Була незвичайно вродливою, навіть за людськими стандартами. Ґеральт почувався невпевнено й глупо, розуміючи, що дріада без ніяковості його оцінює.

— Neen, — похитала головою Бренн. — Ess’ vatt’ghern, Gwynbleidd, a vaen maeth Eithne va, a’ss.

— Gwynbleidd? — Красива дріада скривилася. — Bloede caerme! Aen’ne caen n’wedd vort! Tess foile!

Бренн захихотіла.

— Про що йдеться? — запитав відьмак, стаючи злим.

— Ні про що, — знову захихотіла Бренн. — Ні про що. Ходімо.

— Ох… — Цірі була у захваті. — Глянь, Ґеральте, які смішні хатинки!

У глибині долини й починався, власне, Дуен Канел — «смішні хатинки», що формою нагадували гігантські кулі омели, обліплювали стовбури та крони дерев на різній висоті, як низько, понад самою землею, так і високо, і навіть дуже високо — під самими кронами. Ґеральт також помітив кілька більших, наземних конструкцій, куренів зі сплетених, усе ще вкритих листям гілок. Бачив рух в отворах садиб, але самих дріад було майже не видно. Було їх значно менше, ніж тоді, коли був він тут минулого разу.

— Ґеральте, — прошепотіла Цірі. — Ті хатинки ростуть. Вони мають листя!

— Вони з живого дерева, — кивнув відьмак. — Саме так і живуть дріади, так вони й будують свої будинки. Жодна дріада ніколи не скривдить дерево, рубаючи його чи пилячи. Вони кохають дерева. Утім вміють зробити, аби гілля росло так, щоб створити хатинку.

— Чарівно. Хотіла б і я мати таку хатинку в нашому парку.

Бренн зупинилася перед одним з куренів.

— Увійди, Ґвинблейдде, — сказала. — Тут зачекаєш на пані Ейтне. Va faill, крихітко.

— Що?

— То було прощання, Цірі. Сказала вона: до побачення.

— Ах. До побачення, Бренн.

Вони увійшли. Усередині «хатинки» мигтіли, наче в калейдоскопі, сонячні плями, що протискувалися і просіювалися крізь структуру даху.

— Ґеральте!

— Фрайксенете!

— Ти живий, хай мене дияволи!

Поранений блиснув зубами, підводячись на постелі зі смерекового віття. Побачив Цірі, що вчепилася у ногу відьмака, й очі його розширилися, а на обличчя виповз рум’янець.

— Ти мала холеро! — закричав він. — Я мало життя через тебе не втратив! Ох, твоє щастя, що я встати не можу, я б уже тобі за шкіру залив!

Цірі надула губки.

— Це вже другий, — сказала вона, смішно морщачи ніс, — який хоче мене побити. Я дівчинка, а дівчинок бити не можна!

— Уже б я тобі показав… що можна. — Фрайксенет розкашлявся. — Ти мала заразо! Ервил там божеволіє… Вістки розсилає, увесь переляканий, що твоя бабця піде на нього з військом. Хто йому повірить, що ти сама завіялася? Усі знають, який він, Ервил, і що він полюбляє. Усі думають, що тобі… щось зробив по-п’яному, а потім наказав притопити в ставку! Війна з Нільфгардом на волосині, а договір і союз із твоєю бабкою диявол через тебе взяв! Бачиш, що ти наробила?

— Не збуджуйся, — остеріг відьмак, — бо може крововилив статися. Як ти сюди так швидко дістався?

— Кат його знає, я більшість часу непритомний був. Щось гидотне мені в горло влили. Насильно. Заткнули мені носа й… Такий сором, пес його матір…

— Ти живеш завдяки тому, що вони влили тобі в горло. Принесли тебе сюди?

— На плащі. Я про тебе питав, вони нічого не казали. Я був упевнений, що ти стрілу отримав. Ти так раптово тоді зник… А тут — цілий-цілісінький, навіть не в путах, а ще й, прошу, врятував княжну Ціріллу… Хай мене зараза, ти всюди собі раду даси, Ґеральте, завжди на чотири лапи падаєш, наче кіт.

Відьмак посміхнувся, не відповів. Фрайксенет закашлявся важко, відвернувся, сплюнув рожевою слиною.

— Ага, — додав. — І те, що мене вони не прикінчили, також, я впевнений, влаштував ти. Знають вони тебе, кляті мавки. Уже вдруге ти мене від проблем рятуєш.

— Та нехай йому, бароне.

Фрайксенет, стогнучи, намагався усістися, але припинив те.

— Та гівно з моїм баронством, — просапав. — Бароном я у Хаммі був. Тепер я щось наче воєвода в Еврила, у Вердені. Чи то — був ним. Навіть якщо видеруся якось із цього, вилізу з лісу, у Вердені для мене вже місця немає, хіба що на ешафоті. Це ж з-під моєї руки й охорони завіялася ота мала ласка, Цірілла. Думаєш, я з примхи своєї сам-третій у Брокілон пішов? Ні, Ґеральте, я також завіявся, на милість Еврила я міг розраховувати, тільки якби знову її привів. Ну й наштовхнулися ми на клятих мавок… Якби не ти, я б там, у ямі під корінням, і здох би. Знову ти мене врятував. Це призначення — ясно, наче сонце.

— Перебираєш.

Фрайксенет похитав головою.

— Це призначення, — повторив він. — Наперед мало те бути писане, що ми знову зустрінемося, відьмаче. Що ти знову врятуєш мені шкіру. Пам’ятаю, говорили про це у Хаммі після того, як ти зняв з мене те пташине прокляття.

— Випадок, — холодно сказав Ґеральт. — Випадок, Фрайксенете.

— Який там випадок. Зараза, адже, якби не ти, я б, напевне, до сьогодні був тим бакланом…

— Ти був бакланом? — крикнула піднесено Цірі. — Справжнім бакланом? Птахом?

— Був, — вищирився барон. — Зачарувала мене одна така… дівка… Пес її… З помсти.

— Напевно, ти їй хутра не дав, — заявила Цірі піднесено. — На ту, ну… муфточку.

— Була інша причина, — трохи почервонів Фрайксенет, після чого грізно лупнув на дівчинку. — Але це тебе не обходить, ти, мальок!

Цірі зробила ображене личко й відвернулася.

— Так, — сказав Фрайксенет. — На чому то я… Ага, на тому, як ти відчарував мене в Хаммі. Якби не ти, Ґеральте, зостався я б бакланом до кінця життя, літав би навколо озера й обсирав би гілля, сподіваючись, що врятує мене сорочка з кропивного лика, яку ткала моя сестриця — із завзятістю, гідною ліпшої справи. Зараза, як я собі ту сорочку пригадаю, так маю охоту когось копнути. Та ідіотка…

— Не кажи так, — посміхнувся відьмак. — Хотіла вона якнайкраще. Погано її інформували, от і все. Про зняття проклять кружляє чимало безглуздих міфів. Тобі й так пощастило, Фрайксенете. Могла наказати тобі пірнути в молоко, що кипить. Чув я і про такий випадок. А вдягти сорочку з кропиви, як не крути, нешкідливо для здоров’я, навіть якщо не дуже допомагає.

— Ха, може, й правда. Може, я від неї забагато вимагаю. Еліза завжди була дурнувата, з дитинства: чарівна й глупа, насправді — чудовий матеріал для дружини короля.

— Що таке чудовий матеріал? — запитала Цірі. — І чому — для дружини?

— Не втручайся, мальку, кажу. Так, Ґеральте, мав я щастя, що ти тоді з’явився у Хаммі. І що король-швагер був схильним пожертвувати ту пару дукатів, яких ти забажав за зняття закляття.

— Знаєш, Фрайксенете, — сказав Ґеральт, посміхаючись іще ширше, — що чутки про той випадок розійшлися широко?

— Правдива версія?

— Не дуже. По-перше, додали тобі десятьох братів.

— Ну ні! — Барон підвівся на лікті, закашлявся. — Це що, рахуючи Елізу, мало нас бути дванадцятеро? Що за холерний ідіотизм? Моя матуся була не кролицею!

— Це не все. Було вирішено, що баклан — малоромантичний.

— Бо мало! Нічого романтичного в ньому немає! — Барон скривився, мацаючи груди, обв’язані ликом і шматками березової кори. — Тоді в що, за оповідями, мене закляли?

— У лебедя. Вірніше — у лебедів. Було ж вас одинадцятеро, не забувай.

— А чим, до ясної холери, лебідь більш романтичний, аніж баклан?

— Не знаю.

— Як і я. Але готовий закластися, що в оповідях саме Еліза відчарувала мене за допомогою її страшенної сорочизни з кропиви?

— Ти виграв. А що чути про Елізу?

— Має сухоти, бідолашна. Довго не протягне.

— Шкода.

— Шкода, — підтвердив Фрайксенет байдуже, дивлячись убік.

— Повертаючись до прокляття. — Ґеральт сперся спиною на стіну з пружних сплетених гілок. — Рецидивів немає? Пір’я в тебе не росте?

— Хвала богам — ні, — зітхнув барон. — Усе добре. Єдине, що залишилося в мене з отих часів, то смак до рибки. Немає для мене, Ґеральте, їдла кращого за рибу. Часом з самого рання йду собі до рибалок, на пристань, а ще до того, як відшукають вони мені щось шляхетніше, то я собі одну-другу жменю уклейок прямо з садка, пару піскарів, яльця чи тараньку… Розкіш, а не їдло.

— Він був бакланом, — повільно промовила Цірі, дивлячись на Ґеральта. — А ти його відчарував. Ти вмієш чарувати!

— Це ж зрозуміло, — сказав Фрайксенет, — що вміє. Будь-який відьмак уміє.

— Відь… відьмак?

— Ти не знала, що це відьмак? Славетний Ґеральт Рівієць? Правда, звідки такий мальок, як ти, має знати, хто це — відьмак. Бо зараз — не те що в минулі часи. Тепер уже мало відьмаків, майже не стикаєшся із ними. Напевне, ти в житті своєму відьмака не бачила?

Цірі повільно похитала головою, не зводячи з Ґеральта погляду.

— Відьмак, мальку, це та… — Фрайксенет урвав себе і зблід, побачивши Бренн, яка увійшла до хатки. — Ні, не хочу! Не дам собі нічого вливати в горлянку, ніколи, ніколи більше! Ґеральте! Скажи їй…

— Заспокойся.

Бренн кинула на Фрайксенета лише короткий погляд. Відразу підійшла до Цірі, що сиділа навпочіпки біля Геральта.

— Ходімо, — сказала. — Ходімо, крихітко.

— Куди? — скривилася Цірі. — Не піду. Хочу бути із Ґеральтом.

— Іди, — вимушено посміхнувся відьмак. — Побавишся із Бренн та молодими дріадами. Покажуть тобі Дуен Канел…

— Вона не зав’язала мені очі, — дуже повільно сказала Цірі. — Коли ми сюди йшли, вона не зав’язала мені очі. Тобі зав’язала. Щоб ти не міг сюди потрапити, коли підеш. Це значить…

Ґеральт глянув на Бренн. Дріада стенула плечима, потім обійняла й притулила до себе дівчинку.

— Це значить… — Голос Цірі раптом зламався. — Це значить, що я звідси не піду. Так?

— Ніхто не втече від свого призначення.

Усі повернули голови на звук того голосу. Тихого, але звучного, твердого, наполегливого. Голосу, що змушував слухатися, що не визнавав спротиву. Бренн схилилася. Ґеральт став на одне коліно.

— Пані Ейтне…

Владичиця Брокілону носила довгі вільні ясно-зелені шати. Як і більшість дріад, була вона невисокою і худорлявою, але завдяки гордовито піднятій голові, обличчю із серйозними різкими рисами й рішучими губами видавалася вищою і могутнішою. Її волосся й очі мали колір розтопленого срібла.

Вона увійшла до куреня у супроводі двох молодших дріад, озброєних луками. Мовчки кивнула Бренн, і та одразу схопила Цірі за ручку й потягнула до виходу, низько схиливши голову. Цірі ступала рівно й незграбно, бліда й оніміла. Коли вона проходила поряд із Ейтне, срібноволоса дріада швидким рухом узяла її за підборіддя, підняла, довго вдивлялася в очі дівчинки. Ґеральт бачив, як Цірі тремтить.

— Іди, — сказала нарешті Ейтне. — Йди, дитино. Не бійся нічого. Уже нічого не зуміє змінити твоє призначення. Ти в Брокілоні.

Цірі слухняно подибала за Бренн. На виході вона озирнулася. Відьмак помітив, що губи її тремтять, а зелені очі скляніють від сліз. Не сказав ані слова. Стояв на одному коліні, схиливши голову.

— Встань, Ґвинблейдде. Вітаю тебе.

— Вітаю, Ейтне, Пані Брокілону.

— Я знову маю приємність приймати тебе в моєму Лісі. У який ти прибув без мого відома та згоди. А входити до Брокілону без мого відома та згоди ризиковано, Білий Вовче. Навіть для тебе.

— Я прибув із посланням.

— Ах… — ледь посміхнулася дріада. — Так от звідки твоя сміливість, яку я не хотіла б окреслювати іншим, образливішим словом. Ґеральте, недоторканність послів — це звичай, що існує серед людей. Я його не приймаю. Не визнаю нічого людського. Тут — Брокілон.

— Ейтне…

— Мовчи, — урвала вона його, не підвищуючи голосу. — Я наказала пощадити тебе. Вийдеш з Брокілону живим. Не тому, що ти — посланець. З інших причин.

— Тебе не цікавить, чий я посланець? Звідки прийшов і від чийого імені?

— Щиро кажучи — ні. Тут Брокілон. Ти прийшов іззовні, зі світу, який мене не обходить. Чому я мала б витрачати час на вислуховування посланців? Чим можуть бути цікавими для мене якісь пропозиції, якісь ультиматуми, придумані кимось, хто думає і відчуває інакше, аніж я? Яке мені діло до того, що думає король Венцлав?

Ґеральт зі здивуванням покрутив головою.

— Звідки ти знаєш, що я прийшов від Венцлава?

— Це ж зрозуміло, — сказала дріада із посмішкою. — Еккегард — занадто дурний. Ервил і Віраксас занадто мене ненавидять. Володіння інших із Брокілоном не межують.

— Ти знаєш чимало проте, що діється поза Брокілоном, Ейтне.

— Я знаю дуже багато, Білий Вовче. Це — привілей мого віку. А тепер, як дозволиш, я б хотіла вирішити конфіденційну справу. Чи цей чоловік зі статурою ведмедя, — дріада перестала посміхатися і глянула на Фрайксенета, — твій приятель?

— Ми знайомі. Я його колись відчарував.

— Проблема полягає у тому, — холодно сказала Ейтне, — що я не знаю, що із ним робити. Адже я тепер не можу наказати добити його. Дозволила б йому видужати, але він небезпечний. Не виглядає фанатиком. Значить, він — мисливець за скальпами. Я знаю, що Ервил платить за кожен скальп дріади. Не пам’ятаю скільки. Зрештою, ціна росте зі зниженням вартості грошей.

— Ти помиляєшся. Він не мисливець за скальпами.

— То навіщо він поліз у Брокілон?

— Шукати дівчинку, яку було довірено його опіці. Він ризикнув життям, аби її знайти.

— Дуже глупо, — холодно сказала Ейтне. — Це навіть важко назвати ризиком. Він ішов на певну смерть, те, що він живий, має завдячувати виключно кінському здоров’ю і витривалості. Якщо ж ідеться про ту дитину, то й вона вціліла випадково. Мої дівчата не стріляли, бо думали, що то пак чи лепрекон.

Вона ще раз глянула на Фрайксенета, а Ґеральт помітив, що губи її втратили неприємну твердість.

— Ну добре. Якось відзначимо цей день.

Вона підійшла до постелі з віття. Обидві дріади, що її супроводжували, також наблизилися. Фрайксенет зблід і скорчився, аж ніяк не ставши через те меншим.

Ейтне хвильку дивилася на нього, трохи мружачи очі.

— Ти маєш дітей? — запитала нарешті. — До тебе говорю, колодо.

— Га?

— Я, здається, висловилася ясно.

— Я не… — Фрайксенет відхаркнув, закашлявся. — Я не одружений.

— Мені немає діла до твого родинного життя. Мене цікавить, чи ти спроможний викресати хоча б щось зі своїх жирних стегон. Великим Деревом клянуся! Ти колись зробив жінку вагітною?

— Е-е… Так… Так, пані, але…

Ейтне недбало махнула рукою, повернулася до Ґеральта.

— Він залишиться в Брокілоні, — сказала, — до повного одужання — і ще деякий час. Потім… Нехай іде куди забажає.

— Дякую тобі, Ейтне, — схилився відьмак. — А… Дівчинка? Що з нею?

— Навіщо ти запитуєш? — Дріада окинула його холодним поглядом срібних очей. — Адже ти знаєш.

— Це не звичайне сільське дівча. Це — княжна.

— На мене це не справляє враження. І тут немає різниці.

— Послухай…

— Ані слова більше, Ґвинблейдде.

Він замовк, закусив губу.

— Що з моїм посланням?

— Я його вислухаю, — зітхнула дріада. — Ні, не з цікавості. Я зроблю це для тебе, аби ти міг відзвітуватися перед Венцлавом й отримати платню, яку він, напевне, обіцяв за те, щоб ти дістався до мене. Але не зараз, зараз я буду зайнята. Прийди увечері до мого Дерева.

Коли вона вийшла, Фрайксенет звівся на лікті, застогнав, кашлянув, сплюнув на долоню.

— Про що тут йдеться, Ґеральте? Навіщо я маю тут зоставатися? І про що йшлося із тими дітьми? У що ти мене всадив, га?

Відьмак усівся.

— Ти збережеш голову, Фрайксенете, — сказав він змученим голосом. — Будеш одним із небагатьох, хто вийшов звідси живим, принаймні останнім часом. І станеш батьком маленької дріади. Може, кількох.

— Це як? Я маю стати… запліднювачем?

— Називай це, як собі забажаєш. Вибір маєш обмежений.

— Розумію, — буркнув барон і ласо посміхнувся. — Що ж, я бачив бранців, які працюють у копальнях, і тих, хто риє канали. З двох зол я волію… Аби мені тільки сил вистачило. Їх тут чимало…

— Припини дурнувато усміхатися, — скривився Ґеральт. — І марити. Нехай тобі не мріється про почесті, музику, вино, віяла і рой закоханих у тебе дріад. Буде одна, може, дві. І не буде кохання. Вони поставляться до справи дуже тверезо. А до тебе — ще більше.

— Їм це неприємно? Але ж, маю сподівання, прикро без прикростей?

— Не будь дитиною. З цієї точки зору вони нічим не відрізняються від жінок. Принаймні фізично.

— Це значить — що?

— Від тебе залежить, чи буде воно для дріади приємне або прикре. Але це не змінить факту, що їй буде важливий виключно ефект. Твоя особа має другорядне значення. Не очікуй вдячності. Ага, і за жодних обставин не намагайся нічого робити з власної ініціативи.

— З власної чого?

— Якщо зустрінеш її вранці, — терпляче пояснив відьмак, — вклонися, але, диявол тебе візьми, без посмішок та підморгувань. Для дріади то справа смертельно серйозна. Якщо вона посміхнеться або підійде до тебе, можеш із нею порозмовляти. Найкраще — про дерева. Якщо не знаєшся на деревах, то — про погоду. Але якщо вона удасть, що тебе не бачить, то тримайся від неї подалі. І тримайся подалі від інших дріад, а ще стеж за своїми руками. Для дріади, яка не готова, цих справ не існує. Торкнешся її й отримаєш ножем, бо не зрозуміє твоїх бажань.

— А ти обізнаний, — посміхнувся Фрайксенет, — із їх шлюбними звичаями. Із тобою таке бувало?

Відьмак не відповів. Перед очима мав красиву зграбну дріаду, її зухвалу посмішку. Vatt'ghem, bloede caerme. Відьмак, холерна вдача. Що ж ти нам привела, Бренн? Навіщо він нам? Жодного користі з відьмака…

— Ґеральте?

— Що?

— А княжна Цірілла?

— Забудь про неї. Буде з неї дріада. За два-три роки впакує стрілу в око власному брату, якщо той спробує увійти до Брокілону.

— Хай йому грець! — Фрайксенет вилаявся, кривлячись. — Ервил буде розлючений. Ґеральте? А не вдалося б…

— Ні, — відрізав відьмак. — Навіть не намагайся. Ти б не вийшов живим із Дуен Канела.

— Значить, дівчинку вже втрачено.

— Для вас — так.

VI

Деревом Ейтне був, зрозуміло, дуб, а вірніше — три дуби, які зрослися разом. Усе ще зелені, без жодних ознак усихання, хоча Ґеральт оцінював їхній вік щонайменше в триста років. Дуби були порожнистими, а дупло було розміром із чималу кімнату з високою стелею, що звужувалася догори. Було воно освітлене каганцем, що не давав кіптяви, і скромно, але не примітивно перетворене на зручне житло.

Ейтне стояла на колінах посередині, на чомусь схожому на волокнисті килимки. Перед нею, випростана й нерухома, наче скам’яніла, сиділа, підібгавши ноги, Цірі, умита, вилікувана від нежитю, із широко розплющеними великими смарагдовими очима. Відьмак зауважив, що її личко, тепер, коли зникли з нього бруд і гримаса капосного дияволятка, було в цілому гарненьке.

Ейтне розчісувала довге волосся дівчинки, повільно й ніжно.

— Увійди, Ґвинблейдде. Сядь.

Він усівся, церемонно стаючи спочатку на одне коліно.

— Ти відпочив? — запитала дріада, не дивлячись на нього й не припиняючи розчісувати. — Коли ти можеш вирушити у зворотню дорогу? Що скажеш про завтрашній ранок?

— Як накажеш, — сказав він холодно, — Пані Брокілону. Досить буде одного твого слова, аби я перестав дратувати тебе своєю присутністю у Дуен Канелі.

— Ґеральте, — Ейтне повільно повернула голову, — не зрозумій мене неправильно. Я тебе знаю і шаную. Знаю, що ти б ніколи не скривдив дріади, русалки, сильфіди чи німфи, а навпаки, бувало, що й ставав ти на їхній захист, рятував їм життя. Але це нічого не змінює. Забагато нас розділяє. Належимо ми до різних світів. Я не хочу й не можу робити винятків. Ні для кого. Не питатиму, чи розумієш ти це, бо знаю, що так воно і є. Питаю, чи ти це приймаєш.

— Що це змінить?

— Нічого. Але я хочу знати.

— Приймаю, — підтвердив він. — А з нею? Із Цірі? Вона також належить до іншого світу.

Цірі глянула на нього наполохано, потім кинула погляд уверх, на дріаду. Ейтне посміхнулася.

— Уже ненадовго, — сказала.

— Ейтне, прошу. Подумай.

— Над чим?

— Віддай її мені. Нехай повернеться зі мною. У світ, якому вона належить.

— Ні, Білий Вовче. — Дріада знову занурила гребінець у попелясте волосся дівчинки. — Не віддам її. Уже хто-хто, а ти повинен розуміти.

— Я?

— Ти. Навіть до Брокілону долинають вістки зі світу. Вістки про одного відьмака, який за надані послуги вимагає інколи давати дивні клятви. «Даси мені те, чого не сподіваєшся застати вдома». «Даси мені те, що вже маєш і про що не відаєш». Знайомо звучить? Усе ж з певного часу ви намагаєтеся таким чином керувати призначенням, шукаєте хлопців, яким судилося стати вашими наступниками, хочете захиститися від вимирання і забуття. Перед небуттям. Тож чого ти мені дивуєшся? Я піклуюся про долю дріад. Хіба це не справедливо? За кожну вбиту людьми дріаду — одну людську дівчинку.

— Затримуючи її тут, ти викличеш ворожість і прагнення помсти, Ейтне. Викличеш запеклу ненависть.

— У цьому нічого нового для мене, в людській ненависті. Ні, Ґеральте. Я її не віддам. Особливо враховуючи, що вона здорова. Останнім часом таке буває нечасто.

— Нечасто?

Дріада втупила в нього великі срібні очі.

— Підкидають мені хворих дівчаток. Дифтерит, скарлатина, круп, навіть віспа. Думають, що в нас немає імунітету, що епідемія нас знищить або, принаймні, прорідить. Розчаруй їх, Ґеральте. У нас є дещо більше за імунітет. Брокілон дбає про своїх дітей.

Вона замовкла, схиляючись, обережно розчесала пасмо сплутаного волосся Цірі, допомагаючи собі другою рукою.

— Чи можу я, — відьмак кашлянув, — приступити до послання, з яким прислав мене сюди король Венцлав?

— А не шкода тобі на те часу? — підвела голову Ейтне. — Навіщо тобі напружуватися? Адже я чудово знаю, чого бажає король Венцлав. Для цього не треба мати пророчих здібностей. Хоче, аби я віддала йому Брокілон, напевне, аж до річки Вду, яку він, наскільки мені відомо, вважає — або хоче вважати — натуральним кордоном поміж Брюґґе й Верденом. Натомість, як припускаю, жертвує мені анклав, малий і дикий шматочок лісу. Й напевне гарантує королівським словом і королівською опікою, що той малий і дикий закуток, той окраєць пущі буде належати мені довіку й що ніхто не насмілиться непокоїти там дріад. Що дріади зможуть жити там у спокої. Так, Ґеральте? Венцлав хотів би завершити війну за Брокілон, що триває уже два століття. А щоб її закінчити, дріади мали б віддати те, за що вони гинуть уже двісті років? Отак просто віддати? Віддати Брокілон?

Ґеральт мовчав. Не мав чого додати. Дріада посміхнулася.

— Чи не так звучала королівська пропозиція, Ґвинблейдде? Чи, може, була вона ще більш щирою, говорячи: «Не задирай носа, лісове страшидло, бестія з пущі, релікт із минулого, але послухай, чого бажаємо ми, король Венцлав. А ми бажаємо кедра, дуба й гікорі, бажаємо червоного дерева й золотої берези, тису на луки й щоглових сосен, бо Брокілон ми маємо під боком, а мусимо привозити деревину з-за гір. Бажаємо заліза й міді, що є тут під землею. Бажаємо золота, що лежить на Крааґ Ані. Бажаємо рубати, та пиляти, та рити землю, не мусячи вслухатися у свист стріл. І що найважливіше — бажаємо нарешті стати королем, якому покірне все в королівстві. Не бажаємо ми собі в нашому королівстві якогось Брокілону, лісу, в який ми не можемо увійти. Такий ліс дратує нас, злить і гонить нам сон з очей, бо ми — люди, ми пануємо над світом. Ми можемо, якщо захочемо, сприймати існування у тому світі кількох ельфів, дріад чи русалок. Якщо ті не будуть занадто зухвалими. Підкорися нашій волі, Відьма Брокілону. Або згинь».

— Ейтне, ти ж сама призналася, що Венцлав — не дурень і не фанатик. Напевне, ти знаєш і те, що це король справедливий і миролюбний. Він переймається і страждає від крові, що тут ллється…

— Якщо він триматиметься подалі від Брокілону, не проллється і крапля крові.

— Ти добре знаєш… — Ґеральт підняв голову. — Добре знаєш, що це не так. Вбивають людей на Випалках, на Восьмій Милі, на Совиних узгір’ях. Вбивають людей у Брюґґе, на лівому березі Стрічки. Поза Брокілоном.

— Місця, які ти перерахував, — спокійно відповіла дріада, — це Брокілон. Я не визнаю людських мап і кордонів.

— Але ліс там вирубали сто літ тому!

— Що для Брокілона значать сто літ? І сто зим?

Ґеральт замовк. Дріада відклала гребінець, погладила Цірі по попелястому волоссі.

— Погодься на пропозицію Венцлава, Ейтне.

Дріада глянула на нього прохолодно.

— Що це дасть нам? Нам, дітям Брокілону?

— Можливість вижити. Ні, Ейтне, не перебивай. Я знаю, що ти хочеш сказати. Розумію твої думки щодо незалежності Брокілону. А втім, світ змінюється. Щось закінчується. Чи хочеш ти того, чи ні, панування людини над світом є фактом. Виживуть ті, хто асимілюється з людьми. Інші загинуть. Ейтне, є ліси, де дріади, русалки й ельфи живуть спокійно, домовившись із людьми. Ми ж досить близькі. Люди можуть бути батьками ваших дітей. Що дає тобі війна, якути ведеш? Потенційні батьки ваших дітей падають під вашими стрілами. І який результат? Скільки серед дріад Брокілону — чистої крові? А скільки з них викрадені, перероблені людські дівчата? Навіть Фрайксенета ти мусиш використати, бо не маєш вибору. Якось не бачу я тут маленьких дріад, Ейтне. Я бачу тільки її — людську дівчинку, перелякану й отупілу через наркотики, паралізовану страхом…

— І нічого я не боюся! — крикнула раптом Цірі, на мить повертаючи свою звичайну міну малого дияволятка. — І я зовсім не опупіла. Не думай собі! Зі мною тут нічого не може статися. Так-так! Я не боюся! Моя бабця говорить, що дріади не злі, а моя бабця — наймудріша на світі! Моя бабця… Моя бабця говорить, що таких лісів, як цей, має бути більше…

Вона замовкла, опустила голову. Ейтне засміялася.

— Дитя Старшої Крові, — сказала вона. — Так, Ґеральте. Усе ще народжуються на світі Діти Старшої Крові, про яких говориться у пророцтвах. А ти говориш, щось закінчується… Переймаєшся, чи ми виживемо…

— Шмаркуля мала вийти заміж за Кістріна з Вердена, — перебив Ґеральт. — Шкода, що не вийде. Кістрін колись отримає владу від Ервила, а під впливом дружини із такими поглядами припинилися б, може, рейди до Брокілону.

— Не хочу я того Кістріна! — тонко крикнула дівчинка, а в її зелених очах щось блиснуло. — Нехай собі Кістрін знайде гарний та дурний матеріал! Я — ніякий там не матеріал! Не буду ніякою там княгинею!

— Тихо, Дитино Старшої Крові. — Дріада пригорнула Цірі. — Не кричи. Звичайно, княгинею ти не будеш…

— Звичайно, — кисло втрутився відьмак. — А ти, Ейтне, і я — добре знаємо, чим вона буде. Бачу, що це вже вирішено. Ну, нехай. Яку відповідь я маю передати королю Венцлаву, Пані Брокілону?

— Жодної.

— Як це — жодної?

— Жодної. Він це зрозуміє. Раніше, набагато раніше, коли Венцлава ще не було на світі, до Брокілону під’їжджали вже герольди, дуділи роги й труби, блищала зброя, вилися прапорці й штандарти. «Скорися, Брокілоне!» — кричали. «Король Козізубек, володар Лисої Гірки й Підмоклої Луки, жадає, щоб ти скорився, Брокілоне!» А відповідь Брокілону завжди була однакова. Коли ти залишиш мій Ліс, Ґвинблейдде, озирнися і послухай. У шумі листя ти почуєш відповідь Брокілона. Перекажи її Венцлаву й додай, що іншої він не почує ніколи, поки стоять дуби у Дуен Канела. Доки росте тут хоча б одне дерево й живе хоча б одна дріада.

Ґеральт мовчав.

— Ти говориш, щось закінчується, — повільно продовжувала Ейтне. — Неправда. Є речі, які не закінчуються ніколи. Ти говориш мені про виживання? Я за виживання б’юся. Бо Брокілон стоїть завдяки моїй битві, а дерева живуть довше за людей, треба тільки берегти їх від ваших сокир. Ти говориш мені про королів і князів. Хто вони такі? Ті, яких я знаю, — це білі скелети, що лежать у некрополях Крааґ Ану, там, у глибині лісу. У мармурових мавзолеях, на стосах жовтого металу й блискучих камінців. А Брокілон існує, дерева шумлять над руїнами палаців, коріння розриває мармур. Чи твій Венцлав пам’ятає, ким були ті королі? Чи ти пам’ятаєш це, Ґвинблейдде? А якщо ні — то як ти можеш твердити, що щось закінчується? Звідки ти знаєш, кому призначено погибель, а кому — вічність? Що уповноважує тебе говорити про призначення? Чи ти хоча б знаєш, чим є призначення?

— Ні, — погодився він. — Не знаю. Але…

— Якщо не знаєш, — урвала вона, — для жодного «але» місця вже немає. Ти не знаєш. Просто не знаєш.

Вона замовкла, торкнулася рукою чола, відвернулася.

— Коли ти був тут уперше, роки тому, — продовжила, — ти також не знав. А Морени… Моя дочка… Ґеральте, Моренн мертва. Загинула над Стрічкою, боронячи Брокілон. Я не впізнала її, коли принесли тіло. Мала обличчя, розбите копитами ваших коней. Призначення? І тепер ти, відьмак, який не міг дати Моренн дитини, приводиш мені її, Дитя Старшої Крові. Дівчинку, яка знає, що таке призначення. Ні, це не те знання, із яким би ти погодився, яке б міг прийняти. Вона просто вірить. Повтори, Цірі, повтори те, що ти сказала мені перед тим, як сюди увійшов цей відьмак, Ґеральт із Рівії, Білий Вовк. Відьмак, який не знає. Повтори, Дитино Старшої Крові.

— Вельмож… Шляхетна пані, — сказала Цірі, і голос її ламався. — Не затримуй мене тут. Я не можу… Я хочу… додому. Хочу повернутися додому із Ґеральтом. Я мушу… З ним…

— Чому з ним?

— Бо він… Він — моє призначення.

Ейтне відвернулася. Була дуже блідою.

— І що ти на це, Ґеральте?

Він не відповів. Ейтне сплеснула в долоні. Усередину дуба, випливаючи, наче дух з ночі, яка панувала назовні, увійшла Бренн, обома руками тримаючи великий срібний кубок. Медальйон на шиї відьмака швидко, ритмічно затремтів.

— І що ти на це? — повторила срібноволоса дріада, встаючи. — Вона не хоче залишатися в Брокілоні! Вона не хоче бути дріадою! Вона не хоче замінити мені Моренн, хоче піти, піти за своїм призначенням! Чи не так, Дитино Старшої Крові? Чи ти саме цього хочеш?

Цірі кивнула, схиливши голову. Плечі її тремтіли. Відьмаку було досить.

— Навіщо ти знущаєшся з цієї дитини, Ейтне? Адже за хвильку ти даси їй Води Брокілону[45], й те, чого вона хоче, перестане мати будь-яке значення. Навіщо ти це робиш? Навіщо робиш це у моїй присутності?

— Хочу показати тобі, чим є призначення. Хочу довести тобі, що нічого не закінчується. Що все лише починається.

— Ні, Ейтне, — сказав він, встаючи. — Мені прикро, зіпсую тобі цю демонстрацію, але не маю наміру на це дивитися. Ти задалеко зайшла, Пані Брокілону, намагаючись підкреслити ту прірву, яка нас розділяє. Ви, Старший Люд, любите повторювати, що ненависть вам чужа, що це відчуття, властиве виключно людям. Але це неправда. Ви знаєте, що таке ненависть, і умієте ненавидіти, тільки виказуєте її трохи інакше, мудріше й менш різко. Але через те — й більш жорстоко. Я приймаю твою ненависть, Ейтне, від імені всіх людей. Я заслуговую на неї. Мені прикро через Моренн.

Дріада не відповідала.

— І, власне, це і є відповідь Брокілона, яку я маю переказати Венцлаву із Брюґґе, правда? Застереження і виклик? Наочний доказ ненависті й Сили, що дрімають між цими деревами, по волі яких за мить людська дитина вип’є отруту, що нищить пам’ять, узявши її з рук іншої людської дитини, чию психіку й пам’ять уже знищено? І ту відповідь має віднести Венцлаву відьмак, який знає — і полюбив — обох дітей? Відьмак, винний у смерті твоєї доньки? Добре, Ейтне, підкорюся твоїй волі. Венцлав почує твою відповідь, почує мій голос, побачить мої очі й усе в них прочитає. Але дивитися на те, що має статися, я не мушу. І не хочу.

Ейтне все ще мовчала.

— Прощавай, Цірі. — Ґеральт став на коліно, пригорнув дівчинку. Плечі Цірі затрусилися сильніше. — Не плач. Адже ти знаєш, що з тобою тут не може статися нічого поганого.

Цірі шморгнула носом. Відьмак устав.

— Прощавай, Бренн, — сказав він молодшій дріаді. — Будь здоровою й бережися. Виживи, Бренн, живи так довго, як твоє дерево. Як Брокілон. І ще одне…

— Так, Ґвинблейдде? — Бренн підняла голову, а в очах її засяяли сльози.

— Легко вбивати з лука, дівчино. Як же легко спустити тятиву й думати: це не я, не я, це стріла. На моїх руках немає крові того хлопця. Це стріла вбила, не я. Але стрілі нічого не сниться вночі. Нехай і тобі не сниться вночі, синьоока дріадо. Прощавай, Бренн.

— Мона… — сказала невиразно Бренн. Кубок, який вона тримала в долоні, тремтів, рідина, що його наповнювала, хлюпала.

— Що?

— Мона! — простогнала вона. — Я — Мона! Пані Ейтне! Я…

— Досить цього, — різко сказала Ейтне. — Досить. Опануй себе, Бренн.

Ґеральт сухо розсміявся.

— Ось твоє призначення, Лісова Пані. Я шаную твою завзятість і твою війну. Але я знаю, що скоро ти будеш воювати сама. Остання дріада Брокілону, яка посилає на смерть дівчат, які, втім, усе ще пам’ятають свої справжні імена. Незважаючи ні на що — зичу тобі щастя, Ейтне. Прощавай.

— Ґеральте… — прошепотіла Цірі, сидячи нерухомо, із опущеною головою. — Не залишай мене… саму…

— Білий Вовче, — сказала Ейтне, обіймаючи згорблені плечі дівчинки. — Ти мав чекати, аж поки вона тебе про це попросить? Щоб ти її не кидав? Аби витримав біля неї до кінця? Навіщо ти хочеш лишити її у таку мить? Залишити саму? Куди ти хочеш втекти, Ґвинблейдде? І від чого?

Цірі ще більше нахилила голову. Але не розплакалась.

— Аж до кінця, — кивнув відьмак. — Добре, Цірі. Не залишишся самою. Я буду поряд. Не бійся нічого.

Ейтне вийняла кубок із тремтячих рук Бренн, підняла його.

— Ти вмієш читати Старші Руни, Білий Вовче?

— Умію.

— Прочитай, що викарбувано на кубці. Це кубок із Крааґ Ану. Пили з нього королі, яких уже ніхто не пам’ятає.

— Duettaenn aef cirran Caerme Glaeddyv. Yn a esseath.

— Чи ти знаєш, що воно означає?

— Меч призначення має два леза… Одним є ти.

— Підведися, Дитино Старшої Крові. — У голосі дріади задзвеніла сталь наказу, якому неможливо було пручатися, воля, якій не можна було протистояти. — Пий. Це Вода Брокілону.

Геральт закусив губу, вдивляючись у сріблясті очі Ейтне. Не дивився на Цірі, яка повільно підносила до губ край кубка. Уже бачив це — колись. Конвульсії, судоми, несамовитий, страшезний, поволі згасаючий крик. І пустка, омертвіння й апатія в очах, що поволі відкриваються.

Він це вже бачив.

Цірі пила. По нерухомому обличчю Бренн повільно котилася сльоза.

— Досить. — Ейтне відібрала в неї кубок, поставила на землю, обома руками погладила волосся дівчинки, що спадало на плечі попелястими хвилями.

— Дитино Старшої Крові, — сказала. — Вибирай. Бажаєш ти залишитися у Брокілоні чи вирушити за своїм призначенням?

Відьмак із недовірою похитав головою. Цірі дихала дещо швидше, зарум’янилася. І нічого більше. Нічого.

— Хочу вирушити за моїм призначенням, — сказала дівчинка, дивлячись в очі дріади.

— Тож нехай так станеться, — сказала Ейтне коротко й холодно.

Бренн голосно зітхнула.

— Я хочу залишитися сама, — сказала Ейтне, повертаючись до них спиною. — Прошу, вийдіть.

Бренн схопила Цірі, торкнулася плеча Ґеральта, але відьмак відвів її руку.

— Дякую тобі, Ейтне, — сказав.

Дріада поволі повернулася.

— За що ти мені дякуєш?

— За призначення, — посміхнувся він. — За твоє рішення. Бо це ж не була Вода Брокілону, правда? Призначенням Цірі було повернутися додому. І це ти, Ейтне, відіграла роль призначення. І я за це тобі дякую.

— Як мало ти знаєш про призначення, — гірко сказала дріада. — Як мало ти знаєш, відьмаче. Як мало ти бачиш. Як мало ти розумієш. Ти дякуєш мені? Дякуєш за роль, яку я відіграла? За ярмарковий фокус? За жартик, за обман, за містифікацію? За те, що меч призначення був, як тобі здається, з дерева, вкритого позолотою? Тоді давай, не дякуй, а викрий мене. Наполягай на своєму. Доведи, що правда на твоєму боці. Жбурни мені свою правду в обличчя, покажи, як тріумфує твереза, людська істина, здоровий глузд, завдяки яким, як вам здається, ви завоюєте світ. Ось Вода Брокілону, ще трохи залишилося. Зважишся, здобувану світу?

Ґеральт, хоча й роздратований її словами, завагався, але тільки на мить. Вода Брокілону, навіть автентична, не мала на нього впливу, на ті токсини, що в ній містилися, на галюциногені таніни він був повністю відпорний. Але ж це не могла бути Вода Брокілону, Цірі пила її, і нічого їй не сталося. Він узяв кубок, обіруч, глянув у сріблясті очі дріади.

Земля утекла в нього з-під ніг, миттєво, повалила його на спину. Потужний дуб закрутився і затрусився. Насилу мацаючи довкола здерев’янілими руками, він розплющив очі, й було це так, наче відпихав мармурову плиту саркофага. Побачив над собою маленьке личко Бренн, а за ним блискучі, наче ртуть, очі Ейтне. І ще інші очі, зелені, наче смарагди. Ні, світліші. Наче трава навесні. Медальйон на його шиї трусився і вібрував.

— Ґвинблейдде, — почув він. — Дивися уважно. Ні, аніскільки не допоможе тобі, якщо заплющиш очі. Дивися, дивися на своє призначення.

— Пам'ятаєш?

Раптовий вибух світла, що рве завісу диму, великі, важкі від свічок канделябри, по яких стікають фестони воску.

Кам’яні стіни, стрімкі сходи. Зеленоока попелястоволоса дівчина, що йде ними, — у діадемці, із майстерно різьбленою гемою, у сріблясто-блакитній сукні з подолом, який притримує паж у багровому кубрачку.

— Пам’ятаєш?

Його власний голос, що говорить… Говорить…

Повернуся сюди за шість років…

Альтанка, тепло, запах квітів, важке, монолітне гудіння бджіл. Він сам, на колінах, подає троянду жінці з попелястим волоссям, що розсипалося локонами з-під вузького золотого обруча. На пальцях долоні, що бере троянду з його руки, персні зі смарагдами, великі зелені кабошони.

— Повернися сюди, — говорить жінка. — Повернися сюди, якщо зміниш рішення. Твоє призначення буде чекати.

«Я ніколи не повернувся, — подумав він. — Я ніколи туди… не повернувся. Ніколи не повернувся до…»

Куди?

Попелясте волосся. Зелені очі.

Знову його голос, у темряві, у мороці, в якому гине все. Є тільки вогні, вогні аж до горизонту. Курява іскор у пурпурному димі. Беллетейн! Травнева Ніч! Із клубів диму дивляться темні, фіалкові очі, що сяють на блідому трикутному обличчі, яке закриває чорна кучерява буря локонів.

Йеннефер!

— Замало. — Вузькі губи видіння раптом кривляться, по блідій щоці тече сльоза. Швидко, все швидше, наче крапля воску по свічці.

— Замало. Треба чогось більшого.

— Йеннефер!

— Ніщо за ніщо, — говорить видіння голосом Ейтне. — Ніщо й пустка, яка є у тобі, здобувану світу, який не може навіть здобути жінку, яку кохає. Від якої ти йдеш і тікаєш, маючи її на відстані витягнутої руки. Меч призначення має два леза. Одним є ти. А що є іншим, Білий Вовче?

— Немає призначення. — Його власний голос. — Немає.

Немає. Не існує. Єдиним, що призначено всім, є смерть.

— Це правда, — говорить жінка з попелястим волоссям і з загадковою усмішкою. — Це правда, Ґеральте.

Жінка має на собі сріблястий обладунок, закривавлений, погнутий, продірявлений вістрями пік чи алебард. Кров вузьким струмком тече з кутика її загадково й некрасиво усміхнених вуст.

— Ти насміхаєшся з призначення, — говорить вона, не перестаючи посміхатися. — Насміхаєшся з нього, граєш із ним. Меч призначення має два леза. Одним є ти. Іншим… є смерть? Але це ми помираємо, помираємо через тебе. Тебе смерть не може дістати, тож вона задовольняється нами. Смерть іде за твоєю спиною, Білий Вовче. Але це інші помирають. Через тебе. Пам’ятаєш мене?

— Ка… Каланте!

— Ти можеш його врятувати. — Голос Ейтне з-за завіси диму. — Можеш його врятувати, Дитино Старшої Крові. До того як він зануриться у ніщо, яке він так уподобав. У чорний безкінечний ліс.

Очі, зелені, наче трава навесні. Дотик. Голоси, що кричать незрозумілим хором. Обличчя.

Він не бачив уже нічого, летів у прірву, у пустку, у темряву. Останнім, що він почув, був голос Ейтне:

— Тож нехай так станеться.

VII

— Ґеральте! Прокинься! Прокинься, прошу!

Він розплющив очі, побачив сонце, золотий дукат із чітким краєм, угорі, над верхівками дерев, за каламутною заслоною вранішньої імли. Лежав він на мокрому губчастому мосі, твердий корінь муляв йому в спину.

Цірі стояла перед ним на колінах, шарпаючи за полу куртки.

— Зараза… — Він відкашлявся, роззирнувся. — Де це я? Як я тут опинився?

— Не знаю, — сказала вона. — Я прокинулася мить тому, тут, поряд із тобою, страшненько задубла. Не пам’ятаю, як… Знаєш що? Це чари!

— Напевне ти маєш рацію. — Він усівся, витрусив соснові голки з-за коміру. — Напевне ти маєш рацію, Цірі. Вода Брокілону, холера… Здається, дріади повеселилися за наш кошт.

Він устав, підняв свій меч, що лежав поряд, перекинув пояс через плечі.

— Цірі?

— Ага?

— Ти також повеселилася за мій кошт.

— Я?

— Ти донька Паветти, внучка Каланте з Цінтри. Ти знала від самого початку, хто я такий?

— Ні, — почервоніла вона. — Не з початку. Ти відчарував мого тата, правда?

— Неправда, — похитав він головою. — Це зробила твоя мама. І твоя бабуся. Я тільки допоміг.

— Але няня казала… Казала, що я призначена. Бо я — Несподіванка. Дитя Несподіванка. Ґеральте?

— Цірі, — він подивився на неї, похитуючи головою і посміхаючись, — повір мені, ти найбільша несподіванка, яка могла мене спіткати.

— Ха! — Обличчя дівчинки проясніло. — Це правда! Я призначена. Няня казала, що прийде відьмак, у якого буде біле волосся, й забере мене. А бабця верещала… А, що там! Куди ти мене забереш, скажи?

— Додому. До Цінтри.

— Ах… А я подумала, що…

— Подумаєш дорогою. Ходімо, Цірі, треба вийти з Брокілону. Це небезпечне місце.

— Я не боюся!

— Але я боюся.

— Бабця говорила, що відьмаки нічого не бояться.

— Бабця перебільшує. Ходімо, Цірі. Аби я ще знав, де ми…

Він глянув на сонце.

— Ну, ризикнемо… Підемо туди.

— Ні. — Цірі зморщила ніс, вказала в протилежному напрямку. — Туди.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю, — знизала вона плечима, глянула на нього беззахисним і здивованим смарагдовим поглядом. — Якось… Щось там… Не знаю.

«Дочка Паветти, — подумав він. — Дитя… Дитя Старшої Крові? Можливо, щось унаслідувала від матері».

— Цірі. — Він розв’язав сорочку, витягнув медальйон. — Торкнися його.

— Ох, — відкрила вона рот. — Але страшенний вовк. Ото в нього ікла.

— Торкнися.

— Йой!!!

Відьмак посміхнувся. Він також відчув різке тремтіння медальйону, різку хвилю, що пробігла срібним ланцюжком.

— Він ворухнувся! — зітхнула Цірі. — Ворухнувся!

— Знаю. Ідемо, Цірі. Веди.

— Це чари, правда?

— Авжеж.

Було так, як він і передбачав. Дівчинка відчула напрям. Яким чином — не знав. Але швидко, швидше, аніж він очікував, вийшли вони на дорогу, на вилоподібне, потрійне розгалуження. Це був кордон Брокілону — принаймні, для людей. Ейтне, як він пам’ятав, цього не визнавала.

Цірі закусила губу, зморщила ніс, завагалася, дивлячись на перехрестя, на піщані вибоїсті дороги, вибиті копитами й колесами возів. Але Ґеральт уже знав, де вони є, не мав і не хотів покладатися на її непевні здібності. Рушив шляхом, що вів на схід, до Брюґґе.

Цірі, усе ще наморщена, поглядала на західну дорогу.

— Туди — до замку Настроґ, — покепкував він. — Ти за Кістріном скучила?

Дівчинка забурчала, пішла за ним слухняно, але ще кілька разів оглядалася.

— У чому річ, Цірі?

— Не знаю, — прошепотіла вона. — Але це поганий шлях, Ґеральте.

— Чому? Ми йдемо до Брюґґе, до короля Венцлава, який живе в красивому замку. Викупаємося у лазні, виспимося на ліжку із периною…

— Це погана дорога, — повторила вона. — Погана.

— Факт, я бачив і кращі. Припини крутити носом, Цірі. Йдемо, жвавіше.

Вони минули різкий поворот. І виявилося, що Цірі мала рацію.

Обступили їх раптово, швидко, з усіх боків. Люди у високих шоломах, кольчугах і темно-синіх туніках із жовто-чорною шахівницею Вердена на грудях. Оточили їх, але жоден не наблизився і не торкнувся зброї.

— Звідки й куди це ви? — гарикнув кремезний чолов’яга у витертій зеленій одежині, встаючи перед Ґеральтом на широко розставлених кривих ногах. Обличчя мав темне й зморщене, наче сушена сливка. Лук і стріли з білим пір’ям стирчали в нього з-за спини, високо над головою.

— З Випалок, — невимушено збрехав відьмак, зі значенням стискаючи ручку Цірі. — Повертаюся до себе, у Брюґґе. А що?

— Королівська служба, — сказав темноволосий трохи ґречніше, наче тільки тепер помітивши меч за спиною Ґеральта. — Ми…

— Давай-но його сюди, Юнґхансе! — крикнув хтось, хто стояв далі на дорозі. Солдатня розступилася.

— Не дивися, Цірі, — швидко сказав Ґеральт. — Відвернися. Не дивися.

На дорозі лежало звалене дерево, що блокувало проїзд плутаниною коренів. Надрубана й зламана частина стовбура біліла в придорожніх хащах довгими променями трісок. Перед деревом стояв віз, накритий полотнищем, що приховував вантаж. Малі кошлаті коні лежали на землі, заплутані в дишла й віжки, нашпиговані стрілами, вишкіривши жовті зуби. Один ще жив, важко хрипів, кидався.

Були там також і люди, які лежали в темних пасмах крові, що просякнула пил, перевішувалися через борти возу, корчилися біля коліс.

З-поміж згромаджених навколо воза озброєних людей вийшло поволі двоє, потім долучився до них третій. Інші — було їх десь із десяток — стояли нерухомо, тримали коней.

— Що тут трапилося? — запитав відьмак, стаючи так, аби заслонити від очей Цірі картину різанини.

Косоокий чоловік у короткій кольчузі й у високих чоботах допитливо подивився на нього, із хрускотом потер заросле підборіддя. На лівому передпліччі мав витертий і блискучий шкіряний манжет, який носили лучники.

— Напад, — сказав коротко. — Вибили купців лісові мавки. А ми тут слідство ведемо.

— Мавки? Напали на купців?

— Ти ж бачиш, — вказав рукою косоокий. — Набиті стрілами, наче їжаки. На гостинцю! Нахабнішають лісові відьми. Уже не тільки в ліс не можна увійти, уже навіть шляхом уздовж лісу не можна.

— А ви, — примружився відьмак, — хто такі?

— Еврилова дружина. Із настрозьких десяток. Під бароном Фрайксенетом служимо. Але барон у Брокілоні загинув.

Цірі відкрила рота, але Ґеральт міцно стиснув їй ручку, наказуючи мовчати.

— Кров за кров, кажу! — загримів товариш косоокого, гігант в оббитому латунню каптані. — Кров за кров! Цього не можна їм спустити. Спершу Фрайксенет і викрадена княжна з Цінтри, тепер купці. Боги, мститися, мститися, кажу вам! Бо як ні — то побачите, завтра, післязавтра почнуть вони людей на порогах власних домівок убивати!

— Брік вірно каже, — сказав косоокий. — Правда? А ти ж, брате, запитаю, звідки?

— З Брюґґе, — збрехав відьмак.

— А та мала — дочка?

— Дочка. — Ґеральт знову стиснув долоню Цірі.

— З Брюґґе, — нахмурився Брік. — Ото я тобі, брате, скажу, що саме твій король, Венцлав, тих потвор роззухвалює. Не хоче із нашим Ервилом зійтися, і з Віраксасом із Керака. А коли б із трьох сторін на Брокілон піти, нарешті б видавили ту мерзоту…

— Як до цього дійшло? — повільно запитав Ґеральт. — Хто знає? Хтось із купців вижив?

— Свідків немає, — сказав косоокий. — Але знаємо, що трапилося. Юнґханс, лісник, по слідах читає, наче в книзі. Скажи йому, Юнґхансе.

— Ага, — сказав отой, зі зморшкуватим обличчям. — Так воно було: купці гостинцем їхали. Наїхали на засіку. Бачте, пане, поперек шляху сосна повалена, свіжозрубана. У гущині сліди є, хочте глянути? Ну, а як купці стали, аби дерево відвалити, вистріляли їх у три миті. Звідти, із чагарника, де ота крива береза. І отамочки сліди є. А стріли, бачте, усі — мавкиної роботи, пера живицею клеєні, пір’я ликом кручене.

— Бачу, — урвав відьмак, дивлячись на вбитих. — Кілька, здається, обстріл пережили, їм горлянки перерізали. Ножами.

З-за спин солдатні, які стояли перед ним, вийшов ще один — худий і невисокий, у лосячому каптані. Мав він чорне, дуже коротко стрижене волосся, щоки сині від гладенько виголеної чорної щетини. Відьмакові вистачило одного погляду на малі вузькі долоні в коротких чорних рукавичках без пальців, на бліді риб’ячі очі, на меч, на руків’я кинджалів, що стирчали з-за пояса і з халяви лівого чобота. Ґеральт уже бачив багато вбивців, аби одразу розпізнати ще одного.

— А швидке у тебе око, — сказав чорний дуже повільно. — Воістину, багато ти бачиш.

— І це добре, — сказав косоокий. — Що бачив, нехай королю своєму розповість, Венцлав усе клянеться, що мавок убивати не слід, бо вони милі й добрі. Напевне, травневою порою до них ходить і їх трахає. Після того вони, може, й добрі. Що ми й самі перевіримо, як котрусь живцем упіймаємо.

— Та хоч би й напівживцем, — зареготав Брік. — Ну, зараза, де там той друїд? Скоро полудень, а від нього — ані сліду. Час вирушати.

— Які маєте наміри? — запитав Ґеральт, не відпускаючи руки Цірі.

— А тобі що до того? — прошипів чорний.

— Ну, навіщо відразу отак гостро, Левеку? — бридко посміхнувся косоокий. — Ми люди поштиві, секретів не маємо. Ервил присилає нам друїда, великого мага, який навіть із деревами може розмовляти. І він, ото, поведе нас у ліс, мститися за Фрайксенета, намагатися княжну відбити. Це, брате, не просто так, а карна екс… екс…

— Експедиція, — кивнув отой чорний, Левек.

— Ага. З язика в мене зняв. Тож, брате, рушай своєю дорогою, бо тут скоро має стати гаряче.

— Та-ак, — протягнув Левек, дивлячись на Цірі. — Небезпечно тут, особливо із дівчинкою. Мавки на таких дівчаток тільки й чекають. Що, мала? Мама вдома чекає?

Цірі, затремтівши, кивнула.

— Було б шкода, — продовжував чорний, не спускаючи з неї ока, — якби не дочекалася. Напевно, тоді погнала б до короля Венцлава й сказала б: ти дріадам поблажки робив, королю, й от, будь ласка, моя донька й мій чоловік — на твоїй совісті. Хтозна, може, Венцлав тоді б знову задумався про союз із Ервилом?

— Облиште, пане Левеку, — буркнув Юнґханс, а зморщене обличчя його зморщилося ще сильніше. — Нехай ідуть.

— Бувай, мала. — Левек простягнув руку й погладив Цірі по голові.

Цірі затрусилася, відсахнулася.

— Чого то ти? Боїшся?

— У тебе кров на руці, — тихо сказав відьмак.

— Ах… — Левек підняв долоню. — І справді. То їх кров. Купців. Перевіряв я, чи якийсь не вижив. Але, на жаль, мавки стріляють точно.

— Мавки? — відгукнулася тремтячим голосом Цірі, не реагуючи на потиск долоні відьмака. — Ох, шляхетний лицарю, помиляєшся. Не могли це бути дріади!

— Що ти там плескаєш, мала? — Бліді очі чорного звузилися.

Ґеральт кинув оком направо-наліво, оцінив.

— Це не могли бути дріади, пане лицарю, — повторила Цірі. — Це ж ясно!

— Га?

— Адже те дерево… Те дерево — зрубане! Сокирою! А дріади ніколи б не зрубали дерева, вірно?

— Вірно, — сказав Левек і подивився на косоокого. — Ох, яка мудра з тебе дівчинка! Занадто мудра.

Відьмак уже бачив його вузьку долоню в рукавичці, що, ніби чорний павук, повзла до руків’я кинджала. Хоча Левек не зводив погляду з Цірі, Ґеральт знав, що удар буде спрямовано на нього. Зачекав мить, доки Левек торкнеться зброї, а косоокий стримає подих.

Три рухи. Тільки три. Укрите срібними заклепками передпліччя гепнуло чорного в голову. Раніше, ніж він упав, відьмак уже стояв між Юнґхансом і косооким, а меч, із сичанням вискакуючи з піхов, завив у повітрі, розвалюючи скроню Бріка, гіганта в оббитому латунню каптані.

— Тікай, Цірі!

Косоокий, добуваючи меча, стрибнув, але не встиг. Відьмак тяв його через груди, навскоси, згори униз й одразу, застосовуючи енергію удару, знизу вгору, присідаючи на коліно, розхльостуючи жовніра кривавим «X».

— Хлопці! — заверещав Юнґханс до решти, скам’янілої від несподіванки. — До мене!

Цірі добігла до кривого бука й, наче білочка, шмигнула вгору по гілках, зникаючи в листі. Лісник послав за нею стрілу, але промахнувся. Інші бігли, розсипаючись півколом, витягаючи луки й стріли з колчанів. Ґеральт, усе ще на одному коліні, склав пальці й ударив Знаком Аард, не в лучників, бо були ті задалеко, а в піщану дорогу перед ними, засипаючи їх курявою.

Юнґханс, відскакуючи, справно вихопив із колчана другу стрілу.

— Ні! — крикнув Левек, підхоплюючись з землі з мечем у правій і кинджалом у лівій руці. — Облиш його, Юнґхансе!

Відьмак плавно розвернувся до нього.

— Він мій, — сказав Левек, труснувши головою, витираючи передпліччям щоку й рот. — Тільки мій!

Ґеральт, схилившись, рушив півколом, але Левек не кружляв, атакував одразу, діставшись до нього за два стрибки.

«А він меткий», — подумав відьмак, заледве зв’язуючи клинок убивці короткою «вісімкою», напівобертом уникаючи удару кинджалом. Він спеціально не блокував, відскочив, розраховуючи на те, що Левек намагатиметься поцілити в нього довгим, витягнутим ударом, що втратить рівновагу. Але вбивця не був новачком. Згорбився і також пішов півколом, м’яко, по-котячому. Несподівано скочив, крутнув мечем, закрутився, скорочуючи дистанцію. Відьмак не вийшов назустріч, обмежився швидким верхнім фінтом, який змусив убивцю відскочити. Левек знову згорбився, стаючи в четверту позицію, ховаючи руку із кинджалом за спиною. Відьмак і цього разу не атакував, не скоротив дистанцію, знову пішов півколом, обходячи його.

— Ага, — процідив Левек, вирівнюючись. — Продовжимо забаву? Чому б і ні. Доброї забави ніколи не буває забагато!

Він скочив, закрутився, ударив раз, другий, третій, у швидкому темпі — верхній удар мечем, рубаючи, й одразу — зліва, пласко, удар кинджалом, наче косою. Відьмак не збився з ритму — парирував, відскакував і знову йшов півколом, змушуючи вбивцю розвертатися. Левек раптом відступив, пішов півколом у протилежному напрямку.

— Будь-яка забава, — просичав крізь стиснуті зуби, — повинна закінчуватися. Що скажеш про один удар, спритнику? Один удар, а потім застрелимо твого ублюдка на дереві. Що ти на це?

Ґеральт знав, що Левек стежить за своєю тінню, що чекає, поки тінь простягнеться до супротивника, даючи знак, що сонце тепер світить тому в очі. Він перестав кружляти, аби полегшити вбивці завдання.

І звузив зіниці у вертикальні шпарочки, у дві вузенькі риски.

Щоб приховати зміни, він трохи зморщив обличчя, вдаючи осліплення.

Левек скочив, закрутився, утримуючи рівновагу рукою з кинджалом, відставленою вбік, ударив з майже неможливого вигину зап’ястка, знизу, цілячись у пах. Ґеральт стрибнув уперед, провернувся, відбив удар, вигинаючи руку й зап’ясток так само неможливо, відкинув убивцю інерцією блоку й хльоснув його кінчиком клинка через ліву щоку. Левек похитнувся, хапаючись за обличчя. Відьмак зробив напівоберт, переніс тягар тіла на ліву ногу й коротким ударом розрубав йому сонну артерію. Левек зіщулився, бризкаючи кров’ю, упав на коліна, зігнувся і занурився обличчям у пил.

Ґеральт поволі розвернувся до Юнґханса. Той, викрививши зморщене обличчя лютою гримасою, цілився з лука. Відьмак нахилився, узявши меч обома руками. Інші жовніри також підняли луки, у глухій тиші.

— Чого чекаєте! — гарикнув лісник. — Стріляти! Стріляти й ньо…

Він спіткнувся, похитнувся, ступив пару кроків уперед й упав обличчям униз, із його потилиці стирчала стріла. Стріла мала смугасте пір’я із крил фазанихи, фарбоване жовтим у відварі кори.

Стріли летіли зі свистом і шипінням довгими пласкими параболами з боку чорної стіни лісу. Летіли, здавалося, повільно й спокійно, шуміли пір’ям, розгону й сили набували, наче тільки вдаряючи в тіло. А били безпомильно, косячи настрозьких найманців, валячи їх на піщаний шлях, нерухомих і зрубаних, ніби соняшники, збиті палицею.

Ті, хто вижив, кинулися до коней, відштовхуючи одне одного. Стріли не припиняли свистіти, наздоганяли їх на біту, били в сідлах. Тільки троє зуміли послати коней у галоп і рушити, верещачи, кривавлячи острогами боки жеребчиків. Але й ці не поїхали далеко.

Ліс склепився, заблокував шлях. Раптом не стало вже скупаного сонцем піщаного гостинця. Була зімкнена, непробивна стіна чорних стовбурів.

Найманці зіп’яли коней, перелякані й остовпілі, намагалися повернути, але стріли летіли безупинно. І влучили в них, звалили з сідел серед тупотіння та іржання коней, серед вереску.

А потім стало тихо.

Стіна лісу, що замикала гостинець, мигнула, змазалася, засвітилася райдужно — і зникла. Знову стало видно дорогу, а на дорозі стояв сивий кінь, а на сивому коні сидів вершник — могутній, із лляною бородою, схожою на мітлу, у кубраку з тюленячої шкіри, навкіс перев’язаному шарфом із картатої вовни.

Сивий кінь, відвертаючи голову і гризучи вудило, ступив уперед, високо піднімаючи передні копита, храплячи й бокуючи від трупів, від запаху крові. Вершник випростався у сідлі, підняв руку — й раптовий порив вітру вдарив по гілках дерев.

З гущавини на дальньому краєчку лісу випірнули малі фігурки в тісних одежах, скомбінованих із зеленого й бурого, з обличчями, перетятими смугами, намальованими горіховим лушпинням.

— Caedmil, Wedd Brokiloene! — крикнув вершник. — Faill, Ana Woedwedd!

— Faill! — Голос із лісу, ніби подих вітру.

Зелено-бурі фігурки почали зникати, одна по одній, танучи в гущавині бору. Залишилася тільки остання, із розпущеним волоссям кольору меду. Ступила кілька кроків, наблизилася.

— Va faill, Ґвинблейдде! — крикнула вона, підходячи ще ближче.

— Прощавай, Моно, — сказав відьмак. — Я тебе не забуду.

— Забудь, — сказала вона твердо, поправляючи колчан за спиною. — Немає Мони. Мона — це був сон. Я — Бренн. Бренн з Брокілону.

Вона ще раз махнула їм рукою. І зникла.

Відьмак розвернувся.

— Мишовуре, — сказав, дивлячись на вершника на сивому коні.

— Ґеральте, — кивнув вершник, міряючи його холодним поглядом. — Цікава зустріч. Але почнемо від справ більш важливих. Де Цірі?

— Тут! — крикнула захована в листі дівчинка. — Можу вже злізти?

— Можеш, — сказав відьмак.

— Алея не знаю як!

— Так само як залізла, тільки навпаки.

— Я боюся! Я на самій верхівці!

— Злазь, кажу! Ми маємо поговорити, моя панно!

— Ніби про що?

— Навіщо, холера, ти туди залізла, замість того щоб тікати в ліс? Я втік би за тобою, не мусив би… А, зараза. Злазь!

— Я зробила, як кіт у казці! Як щось зроблю, так зараз — погано! Чому б то, хотіла б я знати?

— Я також, — сказав друїд, спішуючись, — хотів би це знати. І твоя бабця, королева Каланте, також хотіла б це знати. Давай, злазь, княжно.

З дерева посипалося листя і сухі гілки. Потім почувся різкий тріск порваної тканини, а тоді з’явилася і Цірі, яка з’їжджала по стовбуру. Замість каптура на кубраку мала мальовничі обривки.

— Дядько Мишовуре!

— Власною особою. — Друїд обійняв, пригорнув дівчинку.

— Тебе бабця прислала? Дядю? Вона дуже переймається?

— Не дуже, — посміхнувся Мишовур. — Занадто зайнята намочуванням різок. Шлях до Цінтри, Цірі, займе трохи часу. Присвяти його тому, щоб придумати пояснення своїм учинкам. Якщо хочеш скористатися моєю порадою, то має це бути дуже коротке і змістовне пояснення. Таке, яке можна проказати дуже, дуже швидко. Та й так мені здається, що закінчення доведеться прокричати, княжно. Дуже, дуже голосно.

Цірі болісно скривилася, наморщила носа, пирхнула стиха, а долоні її машинально поповзли до місця, що мало постраждати.

— Ходімо звідси, — сказав Ґеральт, оглядаючись. — Ходімо звідси, Мишовуре.

VIII

— Ні, — сказав друїд. — Каланте змінила плани, вже не бажає одруження Цірі з Кістріном. У неї свої причини. Я не повинен тобі додатково пояснювати, що після тієї паскудної авантюри із несправжнім нападом на купців король Ервил сильно втратив у моїх очах, а мої очі в королівстві чогось та варті. Ні, ми навіть не завертатимемо до Настроґа. Забираю малу просто в Цінтру. Їдь із нами, Ґеральте.

— Навіщо? — Відьмак кинув погляд на Цірі, яка дрімала під деревом, укутана кожухом Мишовура.

— Ти добре знаєш навіщо. Ця дитина, Ґеральте, тобі призначена. Втретє, так, утретє схрещуються ваші шляхи. Переносно, ясна річ, особливо якщо йдеться про два попередні рази. Ти ж не називатимеш це випадковістю?

— Яка різниця, як я це назву. — Відьмак криво посміхнувся. — Не в назві справа, Мишовуре. Навіщо мені їхати до Цінтри? Я вже був у Цінтрі, уже схрещував, як ти це окреслив, шляхи. І що з того?

— Ґеральте, ти тоді зажадав клятви від Каланте, від Паветти і її чоловіка. Клятву дотримано. Цірі є Несподіванкою. Призначення бажає…

— Щоб я забрав цю дитину й перетворив її на відьмака? Дівчинку? Глянь на мене, Мишовуре. Ти собі уявляєш мене як гоже дівчисько?

— До диявола відьмацтво, — занервував друїд. — Про що ти взагалі говориш? Що одне з іншим має спільного? Ні, Ґеральте, я бачу, що ти нічого не розумієш, тож мушу вдатися до простих слів. Слухай, будь-який дурень, у тому числі й ти, може зажадати клятви, може промовити обітниці, але через те він не стане незвичайним. Незвичайною є дитина. І незвичайним є зв’язок, який з’являється, коли дитина народжується. Ще ясніше? Та будь ласка, Ґеральте: з моменту народження Цірі стало вже неважливим, чого ти хочеш і що плануєш, також немає жодного значення, чого ти не хочеш і від чого відмовляєшся. Ти сам, холера ясна, стаєш неважливий! Не розумієш?

— Не кричи, розбудиш її. Наша Несподіванка спить. А коли прокинеться… Мишовуре, навіть із незвичайних речей можна… треба інколи відмовлятися.

— Адже ти знаєш, — друїд глянув на нього холодно, — що власної дитини ніколи не матимеш?

— Знаю.

— І відмовляєшся?

— Відмовляюся. Хіба мені не можна?

— Можна, — сказав Мишовур. — Аякже. Але ризиковано. Є таке старе прислів’я, яке говорить, що меч призначення…

— Має два леза, — закінчив Ґеральт. — Я чув.

— А, роби як знаєш. — Друїд відвернувся, сплюнув. — Подумати тільки, я готовий був ризикувати через тебе головою…

— Ти?

— Я. На відміну від тебе, я у призначення вірю. І знаю, як небезпечно гратися із двосічним мечем. Не грайся, Ґеральте. Скористайся із шансу, який у тебе є. Перетвори те, що пов’язує тебе із Цірі, на нормальний, здоровий зв’язок дитини й опікуна. Бо якщо ні… тоді той зв’язок може проявитися інакше. Страшніше. У спосіб негативний і деструктивний. Хочу я тебе від цього вберегти, і тебе, і її. А якби ти хотів її забрати, я не протидіяв би. Узяв би на себе ризик пояснювати Каланте, чому я так зробив.

— Звідки ти знаєш, що Цірі хотіла б зі мною піти? Зі старих пророцтв?

— Ні, — серйозно сказав Мишовур. — 3 того, що заснула вона тільки тоді, коли ти її пригорнув. З того, що вона бурмоче крізь сон твоє ім’я і шукає ручкою твоєї руки.

— Досить, — Ґеральт устав, — бо я розчулюся. Бувай, бороданю. Уклонися від мене Каланте. А щодо Цірі… Щось вигадай.

— Ти не зумієш втекти, Ґеральте.

— Від призначення? — Відьмак підтягнув попругу трофейного коня.

— Ні, — сказав друїд, дивлячись на сплячу дівчинку. — Від неї.

Відьмак кивнув, скочив у сідло. Мишовур сидів нерухомо, тицяючи паличкою у вогнище, що згасало.

Він від’їхав повільно, через верес, що сягав стремен, узбіччям, що вело в долину, до чорного лісу.

— Ґе-е-еральте!

Він озирнувся. Цірі стояла на вершині пагорба, маленька сіра фігурка з розпущеним попелястим волоссям.

— Не їдь!

Він помахав рукою.

— Не їдь! — крикнула вона тоненько. — Не ї-і-і-ідь!

«Я мушу, — подумав він. — Мушу, Цірі. Тому що…»

«Я завжди їду».

— Тобі все одно не вдасться! — крикнула вона. — Не думай собі! Не втечеш! Я твоє призначення, чуєш?

«Немає призначення, — подумав він. — Не існує. Єдине, що призначено усім, це смерть. То смерть є іншим лезом двосічного меча. Одним є я. А іншим є смерть, яка іде за мною нога в ногу. Не можу, не треба мені ризикувати тобою, Цірі».

— Я твоє призначення! — долинуло до нього з вершини пагорба, тихіше й розпачливіше.

Він торкнув коня п’ятою і рушив собі, занурюючись, наче в безодню, у чорний, холодний і мокрий ліс, у приязну, знайому тінь, у темряву, яка, здавалося, не мала кінця.