Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть

Редакторові Лізі К. — віднині та назавжди

Велика подяка Террі Чалберґ та Kepi Бедік за те, що працювали зі мною та постійно подовжували мені термін готовності роботи.

Вдячний редакторському відділу видавництва «Simon & Schuster», тим, хто робив мій робочий графік, також неймовірно вдячний Ліз Л., яка надихнула мене на написання цієї історії (у неї наймиліша дитинка, яку я коли-небудь бачив на півдні Мейсон-Діксона!).

Пролог

Це був звичайний ранок родини Холівелл.

«Якщо під “звичайним ранком” розуміти всеосяжний гармидер», — подумала Пайпер Холівелл.

Подібно до багатьох сучасних жінок, Пайпер доводилося розриватися між роботою (вона порядкувала в одному з нічних клубів у Сан-Франциско), хатніми справами і вихованням малюка, у чому їй допомагав Лео, її чоловік. І навіть коли б це були єдині її обов’язки, то й цього вистачило б із лишком.

«Якби ж то я не мала інших проблем!» — невесело подумала Пайпер, спостерігаючи за своїм малюком на ймення Ваят, що сидів у високому дитячому стільчику й насуплено розглядав кілька грудочок каші на столику. Але для Пайпер та двох її сестер робота і хатні справи були лише вершечком магічного айсберга.

Річ у тім, що Пайпер, її молодша сестра Фібі та їхня зведена сестра Пейдж були відьмами. І не просто відьмами. Об’єднана надприродна сила сестер, відома як сила трьох, при застосуванні — в основному для захисту невинних людей від зла — переважала своєю потужністю будь-які інші різновиди магії, з якими їм доводилося стикатися. Сестри Холівелл походили зі старовинного роду відьом, і хоча їхня мати й обмежила надприродні здібності доньок ще в дитинстві, заклинання, про яке випадково дізналася і прочитала невгамовна Фібі багато років тому, знову повернуло дівчатам їхню чарівну силу.

«І слава Богу», — подумала Пайпер, пригадавши, як часто різні поганці намагалися заподіяти їм зло.

Ваят забелькотів, звертаючись до матері, і заклично застукав чашкою по столику.

— Та чую, чую, — промимрила Пайпер. — Зараз доллю тобі соку.

Вона пішла до холодильника, щоб дістати світлий виноградний сік, який Ваят полюбляв найбільше. Потім простягла була руку, щоб налити його синові у чашку, і завмерла як вкопана.

Обернувшись, вона побачила перед собою цуценя. Слиняве, смердюче і неймовірно велике цуценя. Його голова з обвислими вухами упиралася в стелю, а лапи були широкі, як автомобільні шини. Милий песик, але явно не пересічний представник родини собачих.

Навіть у доброму настрої Пайпер ставилася до собак прохолодно. Вона була просто поведена на чистоті і тому не могла відчувати справжню прив’язаність до цих пухнастих друзів людини. У кількох приятелів її сина з виховної групи «Мама і я» були собаки, і Ваяту подобалося з ними бавитися, тому інколи Пайпер доводилося таки мати справу з цими чотириногими істотами. Але до цього часу їй вдавалося уникати присутності у своєму помешканні як звичайних собак, так і собак явно бісівського походження.

Тож виникало цілком резонне запитання: а що робить на її кухні цей кудлатий одноплемінник сумнозвісного скаженого сенбернара Куджо?[1] Що йому тут треба? Миле створіннячко, нічого сказати, але було в ньому щось явно химерне і тому потенційно бісівське.

— Лео! — покликала Пайпер на допомогу свого чоловіка, який на додачу був янголом-хоронителем.

Посеред кухні виникла мерехтлива блискуча хмаринка, і з неї матеріалізувався Лео.

— Що трапилося? — здивовано спитав він.

Пайпер кивнула головою на пса, який пришвидшено захекав, побачивши, що на нього, нарешті, звернули увагу.

— У нас з’явився якийсь явно бісівський собака, — мовила вона.

Пес широко роззявив пащу і позіхнув, оголивши величезні ікла, які аж ніяк не намірявся застосувати за призначенням. Потім підніс дебеленьку задню лапу і почесав за вухом, ледь не зірвавши штору на вікні.

Лео здивовано наморщив лоба.

— Ти хочеш сказати, що це — біс?

— А ти гадаєш, що я сама його сюди привела, знайшовши на вулиці? Нам ще цього химерного переростка не вистачало! Щоб він своєю слиною затопив перший поверх помешкання? — сердито відказала Пайпер. — Здається, тут без магії не обійшлося.

Лео кивнув.

— Гаразд. Що ж, бісівський пес — це для мене щось нове. — Як янгол-хоронитель Лео мав безпосередній контакт зі Старійшинами, що давало йому змогу швидко дізнаватися про появу тих чи інших злих духів у місті.

Собака дзявкнув, наче хотів погратися — і раптом кинувся на Пайпер. Але та встигла швидко виставити перед собою руки і знешкодити біса. Пес-страхіття вибухнув і розлетівся на дрібні шматочки, але все одно встиг зачепити її руку кігтем.

Коли розвіялася завіса із диму, пилу і залишків біса, Лео кинувся до дружини:

— Він тебе поранив?

Пайпер лише знизала плечима.

— Зачепив тільки шкіру — і все. — Із цими словами простягнула чоловікові руку, щоб той поглянув на рану.

Лео почав легенько погладжувати поверхню порізу. Під магічним дотиком янгола-хоронителя рана зникла так само швидко, як і з’явилася. Він посміхнувся.

— Ось бачиш, усе гаразд.

— І дійсно — усе гаразд, — зітхнула Пайпер і відкинула з очей пасмо довгого темного волосся. Перестережливо поглянувши на Ваята, який, наче нічого не сталося, і досі щось белькотів собі на стільчику, вона мовила: — Це йому треба «подякувати» за бісівського пса.

— Гадаєш, Ваят якось причетний до появи того собаки? — спитав Лео.

— Не тільки гадаю, — відказала Пайпер, — я в цьому абсолютно впевнена. — Розмашистим кроком наблизившись до сина, вона забрала у нього невиливайку і подала її чоловіку.

— Он воно що — «командир Гав-гав», — задумливо промовив Лео, вдивляючись у зображення мультяшного собаки на стінці чашки.

— Та отож — командир Гав-гав, — підтвердила Пайпер і невдоволено похитала головою. Це вже не вперше Ваят випадково і несвідомо виявляв свої надпотужні чаклунські здібності. — Знову наш вундеркінд цілком самостійно спромігся витворити ще одне страхіття. Нам плакати з цього чи радіти? — підкотила Пайпер очі під лоба. Утім, більше за все їй хотілося просто відпочити. Вона почувалася вкрай втомленою і виснаженою.

«Матерям, що працюють, усе дається легше, — пригадала Пайпер чиїсь слова. — Легше, аж далі нікуди! Спробуйте і працювати, і чаклувати, а потім кажіть!»

— Усе гаразд, заспокойся, Пайпер, — сказав Лео і втішливо обійняв дружину, побачивши, що та засмутилася. — Я розумію, як це важко — виховувати дитину з надприродними здібностями. Але погляньмо на все це з іншого боку. З Ваятом усе гаразд. З нами теж усе гаразд. Нікому не заподіяно ніякої шкоди. Хіба ж нам уперше довелося знищувати якусь несподівано виниклу гидоту? Гадаю, що і не востаннє.

— Майже ніякої шкоди, — зауважила Пайпер і вказала у куток, де на підлозі валялися друзки розбитої вщент старовинної вази. — Слава Богу, ця ваза більше не дратуватиме нас своїм огидним виглядом. — Вона зморено опустилася на стілець і поклала руки на кухонний стіл. — Якщо так піде і далі, то знищення бісів стане нам в копієчку!

— Тільки не кажіть мені з самого рання, що у нас виникли якісь проблеми з нечистою силою!

У кухні нечутно з’явилася заспана Пейдж у піжамі та халаті. З-за неї виглядала Фібі з так само сонними очима.

— Невже бісам ніколи почекати, поки ми не поп’ємо кави? — невдоволено додала Фібі. — Це вкрай нечемно з їхнього боку.

— Та отож, — підхопила Пайпер. — Просто чортівня якась, та й годі! Але не турбуйся, усе минулося.

— А що ж то хоч було, скажіть на милість? — поцікавилася Фібі, здивовано вигнувши брови та прикладаючись до грінки — Пайпер встигла приготувати цілу купу з самого ранку.

— Та якесь цуценя, — мляво відповіла Пайпер. — Величезних розмірів… з величезними іклами.

— Гм, дивно, — задумливо проказала Фібі. — Це щось новеньке. Тобто, я гадала, що ми вже все перебачили: і фей, і німф, і грецьких богів… Але цуценя? Ніколи не думала, що існують чорти у вигляді цуценят. Хіба ж нечисть може бути кудлатою, як плюшева іграшка?

— Узагалі-то не може, — зазначив Лео. — Але Пайпер гадає, що до появи плюшевого біса доклався Ваят.

— Можна подумати, що ти гадаєш інакше! — кинула Пайпер. Кивнувши на чашку в руках Лео, вона додала: — Візьмімо доказ А — невиливайку Ваята. На ній намальовано цуценя, що майже один в один схоже на те страховисько, яке я щойно знищила. Доказом В є надприродні здібності Ваята, у яких ми вже мали змогу переконатися раніше.

— А доказом С є ота посудина? — спитала Пейдж, стурбовано вказавши на розбиту вазу.

— Ні, просто їй не поталанило, — відповіла Пайпер. — Вона опинилася в хибному місці у хибний час і стала, так би мовити, жертвою нашого стилю життя.

— Що ж, така вже в нас професія, — сказала Пейдж. — При здійсненні доброї магії завжди щось ламається, розбивається чи псується. Згадайте лише, які грубі гроші мені доводиться платити за хімчистку!

— Але все одно наш будинок, хоч яким гарнесеньким він не був, поволі приходить у занепад, — зазначила Фібі.

Їхній будинок вікторіанської епохи, споруджений у типовому для Сан-Франциско стилі, уже кілька поколінь належав родині Холівелл. Пайпер та Фібі в’їхали сюди, коли померла їхня мати, а Пейдж приєдналася до них невдовзі після того, як сестри довідалися про її існування.

Фібі пригладила рукою своє коротке темне волосся.

— Я хочу сказати, що коли нас припиняють діставати біси, то їм на зміну приходить несправний водогін чи каналізація.

Пейдж зиркнула на Фібі скоса, але цей швидкий погляд не проминув повз уваги Пайпер, і значуще прокашлялася.

— Що таке? — підозріло спитала Пайпер, уважно придивляючись до сестер. — Що означає це багатозначне покашлювання? — Вона звела брови. — Ви маєте мені щось сказати?

— Що ж, — зітхнула Фібі й знервовано завовтузилася на стільці. — Не хочеться бути сповісником поганих новин, але… але знову зникла гаряча вода.

— Що?! — голос Пайпер зірвався на пронизливий вереск. Відкрутивши кран над кухонною раковиною, вона підставила руку під потік води, і на якусь мить зосереджено завмерла.

— І дійсно — вода вельми холодна. — Пайпер закрутила кран і витерла руку об рушник для посуду. — Просто фантастика! Як на зло, я вирішила спочатку нагодувати Ваята, а вже потім — помитися під душем.

— Отже, ти попала — які ми, — сказала Пейдж, — бо ми теж не встигли сходити в душ.

— Прекрасно! Виходить, усі ми будемо смердючками. Ну то й до біса. Навіть коли б я встигла помитися, то мені все одно довелося б це робити знову, бо оте бісове цуценя було таке слиняве! — вигукнула Пайпер. — Старий водогін, розтріскана штукатурка, біси, що лізуть із усіх шпарин… — Вона задумливо знизала плечима. — Може, у договір із власником будинку нам треба додати пункт «боротьба з нечистою силою»?

— Це не допоможе, сестро, — саркастично посміхнулася Фібі. — На жаль, не допоможе.

— Що ж, дівчата, якщо ви зможете почекати до вечора з душем, то я спробую полагодити водогін, — озвався Лео. Коли його вперше послали до сестер під виглядом майстра на всі руки, у їхньому старезному будинку він став у неабиякій нагоді. — Гаряча вода з’явиться так швидко, що і незчуєтеся.

— Це що — обіцянка? — І Пайпер зітхнула, уже вкотре за цей ранок.

Розділ 1

— Тікайте всі! А то я зараз помру, якщо не помиюся під гарячим душем! — вигукнула Фібі, прожогом влітаючи крізь парадні двері. — Я мріяла про душ ще від ранку, коли рушала на роботу. — Вона мимоволі здригнулася. — Бр-р-р! Я така брудна, що у мене аж мурашки по тілу!

— Поділяю твоє бажання! — озвалася Пейдж, прямуючи слідком за зведеною сестрою. — У твоєму розпорядженні не більше за двадцять хвилин, Фібі.

— Вибачте, дівчатка, але мушу вас засмутити. Хоч двадцять хвилин, хоч десять — вам від того легше не стане, бо труби і досі не відремонтовані, — іронічно посміхнулася Пайпер, підводячись їм назустріч із кушетки у вітальні.

— Як не відремонтовані?! — в один голос простогнали сестри.

— Дуже просто. Мені неприємно це вам говорити, але ми ні на крок не просунулися вперед у розв’язанні проблеми водогону. Лео ходив сьогодні вдень по якісь деталі, але він і досі десь там гепає молотком. — Віддалений гуркіт від падіння труби красномовно підтвердив її слова.

— Лео не може подолати просту проблему з трубами? — насупилася Фібі. — Щось дуже підозріло. — Мабуть, вона гадала, що коли янгол-хоронитель Лео був досвідченим зцілителем, то слюсарем-сантехніком він мав бути автоматично.

— Та отож, мені самій це видалося дещо дивним, — погодилася Пайпер. — Я ретельно все оглянула, але після кількох годин вислуховування безперервного гепання і брудної лайки, вирішила, що нехай все ж таки цим займається фахівець Лео…

— Котрий… — продовжила за неї Пейдж.

— …котрий виявився не таким уже й гарним спеціалістом, як він мене запевняв, — змушена була визнати Пайпер. — Утім, лайки стало менше, принаймні трохи. Я сприймаю це як добру ознаку.

— Що ж, початок зроблено, — сказала Фібі, і, діловито взявши руки в боки, додала: — Коли ти востаннє перевіряла його роботу?

— Десь півгодини тому, якраз перед тим, як вкласти Ваята спати, — відповіла Пайпер.

— Тож зараз саме час перевірити його ще раз.

— Ти гадаєш, що треба? — задумливо спитала Пайпер. — По-твоєму, якщо ми набридатимемо Лео своїми напучуваннями, то це змусить його працювати краще і швидше? Не забувай, що ми мусимо зводити пишномовну аргументацію до мінімуму.

— А ти сприймай це не як набридання, а як, скажімо, підбадьорювання.

— Ви удвох можете зайнятися підбадьорюванням, а я тим часом перевзуюся, — втрутилася у розмову Фібі. — Купила на свою голову оці жахливі туфлі на високих підборах! І чим я тільки думала? І чому ніхто не відмовив мене від такої необачної покупки?

— Ми ж тебе попереджали, та наші слова не справили належного враження, — нагадала Пайпер. — Тобі, гадаю, відомий вираз «а я ж тобі казала»? Утім, якби ми вибирали тільки вбрання, зручне для боротьби з різною нечистю, то нам майже увесь час довелося ходити у спортивних костюмах. Гадаю, ми заслужили на те, щоб вбиратись красиво і привабливо — це як наближення до того життя, яким живуть більшість звичайних людей. Принаймні це максимум того, що ми можемо зробити в цьому сенсі.

— Ти маєш рацію. І, крім того, це та ситуація, де ми не маємо іншого вибору, — погодилася Пейдж, посміхнувшись. Потім стиснула кулаки і виголосила: — Нехай тобі додасться магічної сили, а нам — гарячої води.

Фібі та Пайпер застукотіли вниз східцями, а потім попрямували у найвіддаленіший закуток підвалу.

Там вони побачили Лео, що схилився над купою вкритих павутинням труб і оглушливо гепав молотком. По обидва боки від привабливого янгола-хоронителя були безладно розкидані гайки, болти, викрутки та інший реманент.

— Химерно все це! — зазначила Фібі.

— Що химерно? Проблеми з водогоном? — озвався Лео, на мить перервавшись, щоб витерти з чола піт. — Немає нічого химерного в тому, що в цьому старезному будинку несправні труби. Дивно і химерно якраз те, що несправних труб тут не так багато, як могло би бути.

— Годі, припини, — запротестувала Пайпер, виставивши вперед руки, наче намагаючись зупинити якийсь невидимий потік, — щоб не наврочити.

— Все одно — дивною є не власне проблема з водогоном, а те, що ти так довго длубаєшся, щоб його полагодити, — сказала Фібі. — Відколи це звичайнісінький ремонт став тобі не до снаги? — В її інтонації було більше спантеличеності, аніж докору.

— А й дійсно — такого раніше не було, — погодився Лео. — Але це не має значення, бо я вже розібрався, що до чого.

— Не дражнися, Лео, — благала Фібі. — Якщо твої слова означають, що я зможу, нарешті, прийняти душ, то ти назавжди залишишся моїм найкращим приятелем.

— Вона не жартує, — запевнила Пайпер.

— Гадаю, що наразі можна обійтися і без дружніх клятв, — відповів Лео, встаючи і підтягуючи свої джинси. — Бо я знайшов, де протікає. — 3 цими словами він вказав на пральну машину, що стояла в кутку. — Теча — у цій машинці. Через відвід до неї потрапляє вся гаряча вода, і тому вона не доходить туди, куди треба. Отже, увесь цей час нам слід було спускатися у підвал і митися у машинці.

— О мій герою! — з гордістю вигукнула Пайпер.

— І мій теж, — швидко додала Фібі. — Цур я перша буду митися під душем!

— Стривайте, — задумливо мовила Пайпер. — А куди ж дівається вся та вода, що потрапляє до пральної машинки, хотілося б мені знати? Вона ж там накопичується і має кудись витікати, чи не так?

— Здогадно, ззаду в машинці є отвір, через який ця вода протікала назовні, — відповів їй Лео.

— Здогадно? — підозріло уставилася на нього Пайпер.

У цей момент, наче у відповідь на її запитання, з машинки із гуркотом злетіла кришка, і вгору вдарив пінистий струмінь води. Пробивши стелю, він обсипав Лео та дівчат друзками і окропив бризками.

— Зовсім не здогадно! — вигукнула Пайпер, перекрикуючи шум води. — Хіба ж це отвір?! Це просто гейзер!

— Нарешті я маю змогу помитися, — жартівливо зазначила Фібі і хутко взялася до справи. Напруживши всі м’язи і відірвавшись від підлоги, вона злетіла догори і зависла у повітрі поруч із фонтаном. Тіло Фібі враз обдало потоками води, і вона швидко пробурмотіла заклинання:

— Ну як — заклинання діє чи ні? — вигукнула Фібі, бо вода на якусь мить залила їй очі. — Діє чи ні?

— Здається, діє, — озвалася Пайпер. Захищаючись від струму води, вона обхопила голову руками.

Фібі обережно розплющила одне око, щоб оцінити ситуацію.

— Схоже, що гейзер дещо вгамувався. Сила потоку явно зменшилася.

— От і добре — маємо хоч якесь покращення, — вигукнула Пайпер, не відводячи рук від голови. — Але, гадаю, що можна зробити ще краще. — І вона блискавично простягнула руки у напрямку отвору в стелі. З кінчиків її пальців вирвався сніп світла — і отвір з гуркотом перетворився на велику діру. Шматки штукатурки рясним дощем посипалися в машинку, припинивши ослаблий потік.

І враз у кімнаті стало тихо-тихо.

— Ніхто не постраждав? — поцікавилася Пайпер.

— З нами все гаразд завдяки твоїм чаклунським здібностям, — підтвердив Лео.

— От і добре, — озвалася Фібі, аж засапавшись від надмірного напруження своїх надприродних сил. — Але виникає ось яке питання: що гірше — відсутність гарячої води чи її надлишок?

Побачивши намоклу голову сестри, Пайпер не втрималася і розсміялася.

— Знаєш що, люба моя? Я дозволяю тобі самостійно розв’язувати цю проблему.

Розділ 2

Минув тиждень — протягом якого довелося митися у душі фітнес-клубу — перш ніж водогінна система принаймні в будинку запрацювала на повну. Це означало, що на нетривалий час життя увійшло в норму.

«Тобто у такий стан, що вважається нормою в цьому помешканні», — подумала Пейдж. Здавалося, прояви надприродного знову пішли на спад (слава Богу, по кухні вже не вешталися гігантські тварини), і чаклунки-дівчата знову дістали можливість — на жаль, зазвичай не надовго — насолодитися відсутністю нечисті. Такою можливістю і збиралася повною мірою скористатися Пейдж. Був п’ятничний вечір, тож, проішачивши цілий тиждень на тимчасовій роботі, вона хотіла лише одного: скрутитися калачиком на ліжку, прихопивши з собою кілька дурнуватих журналів. «Декому із голлівудських зірок теж буває непереливки, як і нам, — подумалося їй. — Особливо коли хтось із них потрапляє до розділу «Жахливе вбрання» в журналі “US Weekly”».

Дригаючи ногами, Пейдж натягла піжамні штани і коротку футболку. Її вечірнє чтиво вже було розкладене на ліжку, а подушки — підбиті. Лягай собі та насолоджуйся! Пайпер і Лео на першому поверсі дивилися якесь кіно, а Фібі пішла на побачення зі своїм приятелем Джейсоном: вони інколи зустрічалися, коли хлопець приїздив на вихідні до міста. Слава Богу, у будинку панував благословенний мир та спокій. Приємнішого вечора годі було й бажати.

Але спершу їй треба вмитися.

«Гарно-гарно, не шкодуючи води, — подумала вона і поволі рушила до ванної. — Це таке чудо — справний водогін! Я так люблю тебе, справний водогоне! Давай розповім тобі — за що саме я тебе люблю. Ну, по-перше…»

Відчинивши двері ванної, Пейдж від несподіванки аж рота роззявила. Там, де колись знаходилися ванна, раковина та унітаз, тепер зяяла величезна чорна діра!

— Вуш-ш-ш-ш! — почувся посвист всмоктуваного повітря, і Пейдж відчула, як ноги відриваються від підлоги, а її повільно тягне до краю прірви.

— Агов… Хто тут? Лео? — невпевнено гукнула вона. — Пайпер? Де ви є? Коли це наша ванна встигла перетворитися на чорну діру, скажіть на милість? — Пейдж вхопилася за одвірок, щоб її не засмоктало у роззявлену безодню. — Оце дивина!

Різкий порив вітру зірвав еластичну зав’язку з її волосся, і воно, безладно розпатлавшись, стало тріпатися і застити їй очі. Намагаючись не впасти у безодню, Пейдж ще міцніше вхопилася за одвірок руками, а ногами спробувала намацати хоч якусь опору.

— Лео! — скрикнула вона цього разу гучніше. Лео просто не міг її не почути. Урешті-решт, він же янгол-хоронитель, тож порятунок — його робота й обов’язок. Окрім того, він був неподалік, на першому поверсі, а звук телевізора був не настільки гучний, щоб її не можна було почути.

— Це ти, Пейдж? Що трапилося? — скрикнула Пайпер, хутко піднімаючись сходами.

— Казна-що! — озвалася Пейдж. — Поклич Лео! Мерщій!

— Я вже тут! — вигулькнув Лео поруч із нею. — Що тра… Ні фіґа собі!

— Еге ж, «ні фіґа собі»! Кращої назви і не вигадати, — вигукнула Пейдж, перекрикуючи посвист повітря. — Гадаю, що спершу треба спробувати зачинити двері. А потім, мабуть, слід буде взяти чаклунську книгу і пошукати там потрібне заклинання. Але ж я не можу дотягнутися до дверей, бо мушу міцно триматися, а третьої руки, на жаль, не маю!

— Спробуй подумки з’єднати свою руку з дверима, — порадив Лео, — а я подумки з’єднаюся з тобою.

Долаючи ураганну силу протягу, Пейдж кивнула на знак згоди. Потім примружилася, намагаючись сконцентруватися і скерувати усю свою енергію на двері, що розгойдувалися під шаленими поривами вітру.

— Двері, зачиніться! — вигукнула вона, окресливши простягнутою рукою їхню уявну траєкторію.

Мить — і двері, гойднувшись до неї із нестримною силою, з гучним гепанням вскочили назад у одвірок. Усе це сталося так швидко, що Пейдж ледь встигла прибрати пальці, і її відкинуло назад з силою не меншою, аніж мить тому притягувало до прірви. Раптом їй пригадався урок фізики у десятому класі: дія дорівнює протидії. Раз! — і вона досить безцеремонно плюхнулася просто в обійми Лео, а той ледь встиг її підхопити.

— А тепер розкажи мені про злобних космічних прибульців, — сухо мовила Пейдж, знічено поглянувши на нього знизу вгору.

Дивно, але в чаклунській «Книзі таїнств» не містилося якихось безпосередніх посилань на химерні портали, що ні з того ні з сього відкриваються у ванній кімнаті. Ця книга містила короткий виклад історії чаклунства та зведення різних заклинань і передавалася від одного покоління Холівелльських відьом до наступного. Для дівчат вона була більше, аніж просто посібник. Часто вона слугувала безпосереднім керівництвом до дії. Ось і цієї ночі в ній віднайшлося кілька заклинань стосовно того, як повернути змінені форми до попереднього стану, хоча про причини того, що трапилося з Пейдж у ванній кімнаті, там не було ані слова.

— Що ж, нагальну проблему ми усунули, але це як тимчасовий пластир, а не остаточне вирішення, — зазначила Пейдж, знервовано притопуючи ногою й оглядаючи горище. — Мушу сказати, мене аж ніяк не влаштовує, що ота чорна діра може знову з’явитися будь-де і будь-коли.

— Ти нейтралізувала її своєю потужною магією, — відповів Лео. — Гадаю, тепер вона не скоро з’явиться.

— Але чому б нам не розібратися в суті цієї проблеми, га? — спитала Пайпер, чукикаючи на коліні Ваята, а вільною рукою гортаючи «Книгу таїнств». Малий перебував у щасливому невіданні щодо виниклого ускладнення, хоча прокинувся кілька годин тому. — Я хочу сказати, що краще вжити заходів, аніж потім жалкувати.

— Цілком згоден, — підтримав її Лео, — та от тільки ти майже годину гортаєш книгу, але ще ні на крок не наблизилася до відповіді. Ми мали довгий і важкий тиждень. Давайте спершу гарненько відпочинемо, а завтра вранці я переговорю зі Старійшинами. Може, вони підкажуть нам, що робити. (Старійшини — це щось на кшталт верховної ради чаклунів. Лео як янгол-хоронитель мав на них безпосередній вихід, і це часто ставало у пригоді.)

— Якщо в нашого будинку поїхала стріха, то, на мою думку, ігнорування проблеми аж ніяк не сприятиме її розв’язанню, — зауважила Пайпер.

Лео заспокійливо поплескав її по плечу.

— Ніхто й не каже, що нам треба її ігнорувати. Я просто хочу сказати, що з нагальною проблемою ми впоралися, і тепер нам всім піде на користь добряче виспатися.

Пейдж позіхнула.

— Мабуть, він має рацію. Тим більше, що на мене чекає журнал пліток і чашка чаю. А завтра вранці, як тільки прокинемося, відразу ж візьмемося за цю справу.

— Прекрасно, — погодилася з нею Пайпер. — Я теж почуваюся не надто бадьоро. Але хочу дати тобі одну пораду, сестро.

— Яку пораду? — жваво спитала Пейдж.

— Краще б ти вмилася у ванній на першому поверсі. Поки ми з усім цим не розібралися, — порадила Пайпер і знизала плечима. — Просто так, для остороги.

— Маєш рацію, сестро, — кивнула Пейдж, — слушна порада.

Уранці ситуація поліпшилася. Хоча сестри й не дізналися достеменно про причини вчорашньої халепи, але принаймні все довкола виглядало блискучим і новим. Лео, як і обіцяв, подався на зустріч із Старійшинами, а Пайпер посьорбувала каву, годуючи з ложечки Ваята. Пейдж гортала сторінки газети, сподіваючись у такий спосіб відволіктися, щоб мати змогу кинути свіжий погляд на всі ті химерні халепи, що досаждали їм у цьому старому будинку. Хоч там що, вона збиралася провести цілий день вдома і знову, сторінка за сторінкою, ретельно проглянути «Книгу таїнств». І витратити на це стільки часу, скільки знадобиться.

«Чорні діри не виникають просто так, на порожньому місці, — похмуро розмірковувала Пейдж. — Особливо в будинку, де живуть відьми».

— І то правда, не виникають, — підтвердила Фібі, заходячи в кухню з так само похмурим виразом обличчя. Її коротко острижене волосся було неймовірно скуйовджене і притиснуте, бо вона, мабуть, спала, упершись головою у спинку ліжка. Виглядала Фібі змореною.

— Відколи це ти додала читання думок до свого репертуару? — з докором поцікавилася Пейдж.

— А що тут такого незвичайного? Я ж екстрасенс. А ти посилаєш такі сильні флюїди, що я відчула їх ледь не у себе в кімнаті, — відказала Фібі. Поцілувавши Ваята, вона вмостилася за столом. — Від такої штучки, як я, сильні емоції приховати важко, — посміхнулася вона і потерла очі, які трохи поболювали.

— У тебе такий вигляд, наче ти всю ніч не спала. Погано спалося чи добре погулялося? — грайливо спиталася Пейдж.

— Погано погулялося, — сумно пояснила Фібі. — Власне, погулялося добре — я завжди рада, коли приїздить Джейсон — але спалося погано. Ніч була погана. Якась химерна і зловісна, — уточнила вона. — Джейсон був чудовий, ресторан був чудовий, страви у ньому — теж чудові… — Фібі замріяно уставилася перед собою. — Він мав прекрасну зачіску і виглядав напрочуд привабливо, просто суперово.

Пайпер кивнула рукою, наче кажучи: «Це і так ясно».

— Ти розповіла мені добру частину новин, Фібі. А яка ж була погана, точніше, химерна їх частина?

— Ну, ми прийшли з ним до мене, і… просто розмовляли, — продовжила Фібі, зашарівшись. — А потім пішли в кухню. Там у мене і виникло оце… оця реакція. Вона була сильнішою за потяг, але слабшою за погане передчуття. Схоже було, що до мене промовляла… ну, що зі мною розмовляла… їжа.

— Їжа? — спантеличено і з недовірою в голосі перепитала Пайпер. — До тебе промовляла їжа?

— Знаю, що це здається маячнею, але, мабуть, воно якимось чином пов’язане з моїми здібностями екстрасенса, — відповіла Фібі, потираючи пальцями скроні. — Навіть тепер вся їжа, що перебувала у моєму шлунку, волає до мене.

— Ну, і що ж вона тобі каже? «Підсмаж мене, намасти мене маслом, подай мене підігрітою?» — пожартувала Пейдж.

Фібі кинула на зведену сестру гострий як кинджал погляд.

— Ти нічого не розумієш, Пейдж. Я хочу сказати, що ніхто з присутніх не їсть виключно вегетаріанську їжу. Бачиш, я маю таке враження, що наша їжа тут помирає, або ми самі її вбиваємо. А її життєва сила, її сутність і досі існують. Їжа, що тут загинула, кричить від болю. І я цей крик чую. Він буквально оглушує мене. — Фібі скрушно похитала головою. — У мене від цього мігрень.

— Отакої! — мовила Пейдж, широко розкривши від здивування очі. — І що ж нам тепер робити? Чим зарадити? Може, є якесь заклинання для вигнання злих духів з нашого холодильника?

— Щось має бути, — відповіла Фібі, — бо довго не витримаю такого болю, та й ніхто б не витримав.

— А Джейсон це помітив? — співчутливо поцікавилася Пейдж. — Ну, не те, що їжа розмовляє, а те, що тобі зле?

Фібі кивнула.

— Так, він помітив, що не все гаразд. Звісно, я не поділилася з ним своєю теорією про те, що мене переслідують привиди усіх тих індичок, що я з’їла на День подяки. Просто сказала йому, що у мене болить голова. — Вона аж скривилася при згадці про сильний біль. — Я впевнена, що він у цьому якимось чином винен. — 3 цими словами Фібі схрестила під столом пальці для більшої певності.

— Еге ж, — погодилася Пейдж. — «Головний біль» як причина відмови у близькості явно має поганий вплив на чоловіче его, це точно. Але ж він тебе добре знає. Я хочу сказати, Джейсон знає, що ти не маєш звички страждати на головний біль щоразу, коли він приїздить до міста.

— Звичайно ж, — підтвердила Фібі. — 3 виразу мого обличчя він міг бачити, що я не просто так придумала якусь відмазку. Повір мені, я сама хотіла, щоб учорашня ніч пройшла не так, як сталося. Не за одними розмовами.

— Зрозуміло. Тут явно щось не так, — мовила Пейдж голосом людини, яка дійшла певного висновку. — Гадаю, що справа тут у нашому будинку. Дуже добре, що мені не доведеться довго мучитися невгамованою спокусою. Цього тижня я буду на роботі лише у вівторок та четвер. А отже, матиму вдосталь часу, щоб розібратися з тими химерними чаклунським кониками, що викидає наш будинок.

Кілька років тому Пейдж полишила постійну роботу, щоби більше часу присвятити поглибленому вивченню відьомського ремесла. Але нещодавно вона знову стала підробляти, щоб підтримувати контакти з потенційними непорочними, а ще — мати можливість сплачувати рахунки. За рідкими винятками, її теперішня робота була, що називається, «не бий лежачого». До того ж гнучкий графік забезпечував вдосталь часу для боротьби зі злом.

— Будинок? Ти гадаєш, що ті голоси, які не дають мені спокою, якимось чином пов’язані з несправним водогоном? — спитала Фібі. — А мені здалося, що ми ще не зійшлися на думці, що до проблеми гарячої води спричинилася саме нечиста сила. Так, ця халепа трапилася дуже недоречно, вона поставила нас у вкрай скрутне становище, але до чого тут нечиста сила? Не розумію.

Пайпер і Пейдж обмінялися поглядами.

— Усе ясно, — сказала Пайпер, звертаючись до Фібі. — Тебе ж не було тут під час раптового розриву часо-просторового континууму. Він стався у горішній ванній.

— А я усього лише хотіла вмитися, — скрушно зауважила Пейдж.

Фібі стулила губи, і на її обличчі з’явився зацікавлений вираз.

— Нумо розповідайте, що сталося!

Пейдж зітхнула.

— Та нічого особливого. Просто мені посміхнулася перспектива космічної одіссеї. Мене ледь не засмоктало у чорну діру. Величезну чорну діру. Це було так захопливо і неперевершено! Лише якимось дивом я спромоглася утриматися на краю прірви. Ми ще достеменно не знаємо, чому ця діра виникла, але факт залишається фактом: учора ввечері я увійшла до ванної кімнати, а там — чорна діра!

Від здивування у Фібі аж щелепа відвисла.

— І що ж ти зробила?

— За допомогою телекінезу я спромоглася зачинити двері, а Лео теж вдався до телекінезу, щоб відтягнути мене від них. Потім ми вирішили, що ранок мудріший від вечора, і полягали спати, застосувавши перед тим імпровізоване заклинання, щоб унеможливити будь-які подальші зміни стану ванної кімнати, доки не з’ясуємо причини проблеми. Саме цим і збираємося ми зайнятися сьогодні. Тож, я знову не висплюся, — скорчила гримасу Пейдж. — А хіба ти не читала записку, що ми лишили на твоєму ліжку? Про те, щоб ти не користувалася горішньою ванною? А як же твої екстрасенсорні здібності? Що — не спрацювали?

— Ні, тобто, так. Я і справді бачила ту записку, але вирішила, що в ній знову йшлося про проблему з гарячою водою. — Фібі склала руки на грудях і обперлася об стіл. — Напевне, ви маєте рацію. Тут трапляються речі, сенсу яких ми іще не розуміємо. Схоже, що будинок наче розсердився на нас, чи що… І, зверніть увагу, халепи ходять трійцями: спочатку ламається пральна машина, і нам з Пайпер довелося застосувати всі свої сили, щоб зупинити потоп майже біблійних масштабів. Така кількість води є явно ненормальною. Потім ти (з цими словами Фібі вказала на Пейдж) ледь не стала космонавткою. А наразі якісь сили піддають мене тортурам за гріхи шеф-поварині Джулії Чайлд![2]

— А я волію уявляти себе Мартою Стюарт[3] — до того, звичайно, як її посадили за ґрати, — перервала її Пайпер. Колись вона працювала кухарем, а потім вирішила здійснити мрію свого життя і відкрити нічний клуб. Але у кухарських та інших домашніх справах вона була для сестер беззаперечним авторитетом. — На жаль, мушу визнати, що ти маєш рацію. Кожен з цих випадків містить чітку ознаку надприродного — особливо, коли їх розглядати вкупі. Наразі Лео радиться зі Старійшинами. Шкода, що він не став свідком того, як ти раптово перетворилася на «голос загиблого салату».

— Незабаром я повідаю йому криваві подробиці, — запевнила Фібі. Вона мала такий вигляд, наче її нудило. — До речі, про криваві подробиці. А ти пам’ятаєш оту телятину, з якої приготувала минулого тижня смачні ескалопи?

— Так, — обережно підтвердила Пайпер. Вона вже здогадалася, про що йтиметься.

— Так от: тому теляті зараз дуже некомфортно з нами, — повідомила Фібі. — Піду прийму парацетамол. — Відштовхнувшись від столу, вона попрямувала до ванної.

— Візьми ті таблетки, що лежать у ванній на першому поверсі, — кинула Пайпер їй навздогін. — Минулого тижня я купила цілу упаковку!

Коли Фібі вийшла, Пейдж обернулася до сестри:

— А знаєш, вона має рацію, — мовила вона задумливо-стурбовано.

— Ти про що? — запитала її Пайпер.

— Про те, що халепи завжди ходять трійцями, — пояснила Пейдж.

— Так, але ти про дещо забула, — сказала Пайпер і з виглядом знавця похитала пальцем.

— Про що саме?

— А про те, що третім було наше заклинання, — посміхнулася Пайпер.

Розділ 3

Того вечора Пейдж і Фібі сиділи на горищі й гортали «Книгу таїнств», намагаючись знайти хоч якусь зачіпку для пояснення: чому проти них повстав їхній будинок. Тим часом Пайпер повела свого малого погратися до сусідчиного сина. Спочатку їй не хотілося йти, бо вона гадала, що більш корисною буде, допомагаючи сестрам. Але Пейдж та Фібі запевнили, що дослідження просувається повільно і вони й без неї прекрасно у всьому розберуться. Окрім того, кожній з них треба було підтримувати видимість «нормального життя» при кожній слушній нагоді, однією з яких і були так звані «дитячі побачення», коли мами зустрічалися, щоб їхні діти мали змогу погратися. Пейдж пообіцяла Пайпер, що покличе її, як тільки вони з Фібі натраплять на важливу інформацію, і буквально випхала сестру за двері.

Тепер Пайпер посьорбувала з високого келиха охолоджений чай, спостерігаючи, як Ваят і малюк Бен бавляться великими вантажівками, як раптом їй спало на думку, що «дитяче побачення» — не такий вже й поганий спосіб згаяти час.

«Ну от, — подумала Пайпер, підносячи келих до губ, — за це й вип’ємо».

— Я така вдячна, що ви нас запросили! — звернулася вона з люб’язною посмішкою до Лізи, матері Бена і хазяйки помешкання.

— О, не варто дякувати, ми завжди раді вас бачити, — відповіла Ліза і махнула рукою, наче таке побачення було для неї справою звичайною і бажаною. — Татко Бена майже завжди у вихідний йде у свій офіс, і мені буває самотньо. Я люблю Бенні і мені з ним цікаво, але, знаєте, інколи хочеться поговорити і з дорослими. Сподіваюсь, ви мене розумієте. — Вона відкинула з очей білявий чубчик і розсміялася. — Мабуть, ви подумаєте, що я — погана матір, коли говорю такі речі.

— Облиште, я прекрасно вас розумію, — співчутливо відповіла Пайпер. — Дуже важливо мати дорослих співбесідників. Саме тому я і живу зі своїм чоловіком, та ще й з двома сестрами. — Тут вона на мить задумливо замовкла. — Може, ця доросла компанія є завеликою, не знаю… — Пайпер нахилилася вперед і по-змовницьки стишивши голос, продовжила: — Інколи дорослих у нашому домі буває забагато. Лишень уявіть собі: три жінки й одна ванна! Тож інколи таке співжиття перетворюється на «виживання найсильніших».

Ліза розуміюче кивнула.

— І саме тому інколи буває приємно втекти від усього цього на «дитяче побачення», еге ж?

— Та ви просто читаєте мої думки! — посміхнулася Пайпер і підняла келих, подумки виголосивши імпровізований тост за ті приємні хвилини, що їх час від часу дарує контакт зі світом людей, непов’язаних з магією та чаклунством. Звичайних, нормальних людей.

— Лишень погляньте, як Ваяту подобається гратися з цими пластмасовими вантажівками! — трохи здивовано вигукнула Ліза, спостерігаючи, як малюки ганяють свої машинки по підлозі.

Пайпер теж захоплено похитала головою.

— Розумієте, удома він мало бавиться машинками. Там у нього здебільшого ведмедики, тигри, тобто, плюшеві іграшки, а ще різні штуки типу «зроби сам». Але дійсно — зміна завжди на користь. Якщо йому це цікаво, то я обома руками «за».

— Вантажівки-самоскиди — улюблені Бенові іграшки, — пояснила Ліза. — Але нещодавно у нього з’явився ще й іграшковий плюшевий полісмен. Це подарунок його дідуся й бабусі. Вони прислали іграшку як своєрідне вибачення за те, що живуть надто далеко і не можуть приїхати на його день народження. Інколи почуття провини може стати потужною спонукою до дії.

Пайпер розуміюче захихотіла, а Ліза підійшла до коробки для іграшок, що стояла під стіною. Трохи попорпавшись, вона видобула звідти великого іграшкового полісмена. Він був у однострої, але неозброєний. Попри свій офіційний прикид, він здавався досить милим.

— От би моєму Ваяту такого! — захоплено заворкотіла Пайпер, схилившись над іграшкою. — У нас саме з’явилася книга на кшталт «Хто є хто у нашому районі», і моєму малому дуже подобаються люди в однострої.

«Як, до речі, і його матері», — подумала Пайпер, пригадавши, що Лео у своєму смертному житті був військовим лікарем. Вона часто милувалася тодішніми фотографіями Лео в однострої, часто жалкуючи, що її тоді не було поруч із ним.

У той час, коли він був людиною.

— Пайпер! — гукнула Ліза, помітивши, що гостя подумки помандрувала кудись у інший вимір.

Пайпер мотнула головою, наче відкидаючи від себе спогади. Вона ніколи не зможе повернути час назад, ніколи не зможе здійснити подорож у минуле, у ті дні, коли Лео був молодий і живий. Утім, яка різниця? Однаково він зараз із нею — її чоловік, її янгол-хоронитель, її найкращий друг, батько її сина. І цього було більш ніж достатньо.

— Вибачте, Лізо. Мабуть, я на мить кудись від'їхала, — скрушно похитала головою Пайпер. — Напевне, треба додати в чай більше цукру. — І вона простягла руку з майже порожнім келихом. Кубики льоду цокнули на його дні. — А можна мені ще налити? — ввічливо спитала вона.

— Ну звичайно ж, — радісно защебетала Ліза. — І не треба вибачатися. Я увесь час кудись подумки мандрую. Мабуть, через те, що я увесь час сиджу вдома з дитиною, мій мозок якимось чином налаштовувався на іншу хвилю. — І, узявши у Пайпер келих, Ліза вирушила в кухню.

— Я за ними придивлятимуся, — запевнила Пайпер Лізу. Піднявши іграшкового полісмена, вона наблизилась до Ваята, що сидів на підлозі.

— Ось дивись, мій зайчику. Це, — Пайпер поглянула на іграшковий значок на курточці ляльки, — полісмен. Звуть його Френдлі, тобто «приязний». Мені він і справді видається приязним. А ти як гадаєш? — 3 цими словами вона подала ляльку Ваяту. Той зацікавлено взяв плюшеву іграшку і почав всіляко її стискати та штрикати. — Ну як — подобається? — спитала сина Пайпер і посміхнулася. — Дивись, може, й тобі такого придбати?

Раптом Бен верескнув так, наче у кімнаті з’явився диявол власною персоною. І в ту саму мить тоненько захихотів Ваят.

— Що сталося? — гукнула з кухні Ліза. Почувся звук розбитого скла, і Пайпер здогадалася, що то розбився її келих з новою порцією чаю. Але чому ж так розверещався Бен?

Різко обернувшись, вона відразу ж дістала відповідь на своє запитання.

У кутку кімнати стояв полісмен не менше семи футів заввишки. Втім, він мало був схожий на людину: шкіра його обличчя являла нерівну поверхню чесаної бавовни. Пайпер недовірливо-обережно ковзнула поглядом до значка на лацкані, хоча майже була впевнена в тому, що там побачить. Опустивши погляд до рівня значка, Пайпер зрозуміла, що її найгірші підозри підтвердилися. На акуратно пристроченому значкові виразно виднівся напис: ПОЛІСМЕН ФРЕНДЛІ.

— От лишенько! — простогнала Пайпер.

— Пайпер! Щось трапилося?

БЛИСЬ!

З неймовірною швидкістю Пайпер крутнулася на місці, простягла руку й унерухомила Лізу ще до того, як та встигла вийти з коридору й увійти до кімнати для ігор. Не буде ж вона пояснювати Лізі, звідки тут вигулькнув плюшевий полісмен велетенських розмірів!

Ваят захоплено сплеснув рученятами.

— Знайшов, де коники викидати, — сердито кинула йому Пайпер і знову виставила перед собою руки. Полісмен Френдлі, який у своєму повнорозмірному вигляді здавався не таким вже й приязним, як у тому намагалося запевнити його прізвище, второпав, що збиралася вдіяти Пайпер. З його червоного фетрового рота вже вирвався обурений вигук, і він теж виставив руки, наче намагаючись захиститися від її магічної сили.

— Вибач, хлопче, але ти маєш справу із відьмою, — проказала Пайпер і різко змахнула п’ястями. — Захищаючи непорочних, я не беру полонених. — 3 гучним хлопком полісмен Френдлі зник, залишивши по собі тільки невеличке пасмо смердючого диму.

І відразу Ваят і Вен зайшлися істеричним плачем. Пайпер подумала, що вони, напевне, плакали з абсолютно різних причин, але, хай там як, вона не могла вчинити інакше.

Саме в цей момент до кімнати вскочила Ліза, — вийшовши зі стану нерухомості, про який у її пам’яті не залишилося і сліду.

— Що трапилося?

— Та нічого особливого, просто малюки, піднімаючись із підлоги, стукнулися лобами і попадали, — збрехала Пайпер. — Ви ж знаєте, як це буває у малюків, що ледь навчилися ходити. Ще як слід не вміють, а вже готові кудись побігти. Не знаю, як Вен, а Ваят іще не може втримати рівновагу довше кількох хвилин. Але він все одно не вгамовується і робить спроби знову і знову.

Ліза зупинилася і здивовано та підозріло озирнулася довкола. Потім закліпала очима, нахилившись, підняла Вена з підлоги і притиснула до себе.

— Здається, з ним усе гаразд, — пробурмотіла вона, звертаючись більше до себе, аніж до Пайпер. — 3 то-бою ж все гаразд, любий? — запитала вона у Бена. Той ствердно забелькотів у відповідь, вочевидь начисто забувши про полісмена Френдлі.

— Ой! — вигукнула Ліза, наче щось пригадавши, і знову обережно посадила Бена на килим. — Ваш чай… Я… розбила ваш келих. — На якусь мить вона насупилася, знову про щось замислилася, а потім знизала плечима. — Я впустила його. Давайте я піду приберу скалки і витру підлогу, а потім знову принесу вам чаю.

— Я була б дуже рада! — відповіла Пайпер, насправді зрадівши через те, що, здавалося, розбитий келих залишився єдиним неприємним спогадом про витівку Ваята.

— Ви ж їх тепер пильнуйте, добре? — сказала Ліза із сумнівом у голосі.

— Ну а як же, звичайно, — запевнила її Пайпер, схрестивши при цьому пальці за спиною.

Ще раз кинувши погляд на Бена, у якого вже висохли сльози і він знову радісно бавився на килимі з машинкою-самоскидом, Ліза пішла в кухню, щоб нарешті принести Пайпер омріяний чай.

Ваят ляскав рученятами по килиму і щось весело белькотів. Вочевидь, він вже й думати забув про передчасну трагічну загибель полісмена Френдлі.

— Ну-ну, — стиха пробубніла Пайпер, щоб її, бува, не почула Ліза. — Твоя витівка зійшла тобі з рук. Цього разу. — І Пайпер погрозила Ваяту пальцем. — Вважай, що тобі пощастило.

Трохи поміркувавши, вона вирішила, що «везіння» — це коли день минає без якоїсь магічної халепи.

Але чому ж я маю таке передчуття, що ця халепа — аж ніяк не остання!

— Ну і як, допомагає тобі хоч чимось отой магічний кристал? — спитала Пейдж, глибоко зітхнувши і схрестивши руки на грудях.

Майже три години просиділи вони із сестрою на горищі будинку, схилившись над «Книгою таїнств». Пейдж безустанну гортала сторінки, кінчики її пальців уже отерпли, але відповідь так і не була знайдена.

Оскільки гортати книгу успішно могла і одна людина, Фібі тим часом вмостилася біля вікна і розгорнула перед собою мапу Сан-Франциско. Вона невпинно водила магічним кристалом над цією мапою, намагаючись зафіксувати напрямок, з якого до них прямували надприродні халепи.

На жаль, її зусилля були такими ж марними, як і зусилля Пейдж. Магічний кристал нерухомо звисав з її руки, не реагуючи ні на яку іншу силу, окрім банальної сили земного тяжіння. Вона розчаровано зітхнула і пригнічено пригладила рукою волосся.

— Нічого. Абсолютно нічого, — повідомила вона, не відриваючи погляду від мапи. — Здуріти можна!

Пейдж обережно згорнула «Книгу таїнств», поклала руки на стегна і обернулася, щоб поглянути на сестру.

— Могло бути й гірше, — відповіла вона, підтягуючи джинси.

Фібі здивовано вигнула брови.

— Розумієш, у нашому місті з’явилися чаклунські сили. Ми не знаємо, хто це, що це і коли та де саме воно з’явилося. Було б гірше, якби ми знали напевне, що з’явилося щось жахливе і це «щось» намірилося нас прикінчити. Оце і все пояснення. І ніякого іншого я тут не бачу. Так, це дійсно погано, що ми не можемо дійти до суті цієї проблеми, — погодилася Пейдж. — Але якщо магічний кристал не фіксує ніяких злих флюїдів, то, може, ніхто або ніщо нас навмисне не переслідує. Може це просто… якесь надприродне непорозуміння, тимчасове відхилення — тільки й того.

Фібі прикусила губу.

— Тимчасове відхилення? — спитала вона з сумнівом у голосі.

Пейдж знизала плечима.

— Може, я вжила не зовсім точне слово. Можливо, це якесь тимчасове збурення, причому невеликої потужності. Ага! — раптом здригнулася вона, як від раптової неприємної здогадки. — А може, це якісь невидимі поштовхи на кшталт землетрусу, га?

Обличчя Фібі спохмурніло.

— Я б не стала легковажити цими словами у такому сейсмічно небезпечному місті, як Сан-Франциско, — застерегла вона. — Струси так само небезпечні, як і чорна магія.

— Значить це — щось типу «туше», тобто, вивіреного точкового удару, хоча відчуваю, що це визначення також є не зовсім точним. Я хочу сказати, що навколо нас розлита якась магія, що на нас опосередковано впливає, і ця магія не обов’язково належить темним силам.

— А хіба чорна діра у ванній — це не темні сили, сили зла? — запитала Фібі. На її думку, чорна діра десь у іншому місці, окрім космосу, неодмінно означала щось темне і зле.

— Але ж вона мене не засмоктала, — завважила Пейдж.

— Тільки тому, що погано старалася, — відказала Фібі. — Але я зрозуміла, до чого ти введеш. Навіть якби я тебе не зрозуміла, усе одно схоже, що від цього магічного кристалу не буде ніякої користі. У нас нічого не виходить. До того ж уже кілька днів поспіль у мене не було провісницьких видінь, — поскаржилася вона, бо саме ці видіння допомагали їй та сестрам визначити те конкретне зло, з яким їм доводилося мати справу. Фібі встала з підвіконня, струсила з джинсів пилюку і заходилася складати мапу. — Слід спробувати щось інше.

— І що ти пропонуєш? — поцікавилася Пейдж, широко позіхнувши і відразу ж знічено прикривши рота рукою. — Вибач. Я теж не виспалася, простоявши учора певний час над чорною дірою і поборюючи перспективу вирушити у космічну одіссею.

— Не варто вибачатися, — відповіла Фібі. — Щоб там не відбувалося, а незабаром ми всі й дійсно втратимо сон — ось побачиш. — Раптом у її очах з’явився вираз впевненості. — Я маю новий план.

— Нумо розкажи!

— Зараз я піду в кухню, зроблю собі кави або чаю, а потім напишу заклинання, яке потенційно зможе виявити ті сили, що чинять вплив на цей будинок. — І вона кивнула сама собі, наче схвалюючи свій план наступу.

— Що ж, мені він подобається, — прокоментувала Пейдж. — Оце і є холоднокровне стратегічне мислення. Я піду з тобою, бо вмію готувати зілля, яке стовідсотково посилить дію твого заклинання.

Фібі похитала головою.

— Ще не час. Краще я спочатку напишу заклинання. Потім ти з ним ознайомишся і матимеш чіткіше уявлення про те, яке саме зілля слід приготувати, щоб воно дало максимальний ефект.

— Правильно гадаєш, — зазначила Пейдж і знову широко позіхнула. — Вибач, — знову сказала вона, прикриваючи рота.

— Я ж тобі казала не вибачатися! — з напускною строгістю зауважила Фібі. — Ще не вистачало нам вибачатися одна перед одною! І взагалі, мені час. Я готова до складання заклинання.

— А чим же мені поки зайнятися? — спиталася Пейдж. — Окрім пригадування рецепта мого зілля?

— Можеш трохи подрімати, — запропонувала Фібі.

Пейдж вже розтулила була рота, щоб висловити незгоду. За таких умов сон був би найменш продуктивнішим заняттям для відьми.

Але не встигла вона і слова мовити, як її перервала Фібі.

— І не здумай сперечатися зі мною. Піди і поспи з годинку. А коли прокинешся, ми удвох візьмемося за розв’язання цієї проблеми — якраз матимемо вдосталь часу, щоб ошелешити своїм відкриттям Пайпер та Лео, коли вони повернуться додому.

— Може, в тебе і дійсно щось вийде, — сказала Пейдж, уражена впевненістю сестри. Але думка про сон вабила її сильніше, аніж бажання допомогти. — Ти точно впевнена, що зможеш обійтися без мене?

— Урочисто присягаюся. І через годину я тебе розбуджу, — відповіла Фібі, піднісши перед собою руку в скаутському привітанні.

— Домовилися. Але через сорок п’ять хвилин, — уточнила Пейдж.

Сестри потисли одна одній руки і рушили вниз сходами.

«Досипати недоспане — не найгірша річ у цьому світі», — подумала Пейдж, йдучи по коридору до своєї спальні на другому поверсі. Зрештою, вона ж не збиралася уникати участі у розслідуванні причин тих надприродних явищ, котрі нещодавно звалилися їм на голови! Серед трьох сестер вона вирізнялася вмінням готувати всілякі зілля, у той час як Пайпер була неперевершеною в кухонних та домашніх справах; упродовж останніх років Пейдж невпинно удосконалювала свої чаклунські здібності.

Підійшовши до дверей спальні, вона зупинилася. Після того як вони з Пайпер створили обмежувальне заклинання для захисту від чорної космічної діри, у ванній кімнаті все стало як раніше. Але все одно Пейдж спалося погано, про що вона і розповіла Пайпер. Попри нечутливість до всіляких магічних штучок, яка виробилася у неї з часом, інцидент у ванній шокував її. Щоб її власна ванна обернулася проти неї — це вже було занадто!

«Але ми вже подолали цю проблему, — нагадала собі Пейдж. — Ванна кімната знову в нормі. А у спальні взагалі нічого не траплялося. Усі системи працюють нормально. І немає причин турбуватися».

Сказавши собі ці слова, вона сама не вповні у них повірила. Але все одно взялася за ручку дверей.

І повернула її.

І роззявила рота від подиву і переляку.

— Ми вже прийшли! — гукнула Пайпер, проходячи крізь двері з Ваятом на руках. — Агов, де ви? — Зачинивши за собою двері, вона кинула під вішак велику господарську сумку, а потім, крекчучи від втоми, нахилилася і обережно поставила на підлогу Ваята. Той посміхнувся і подибав у кухню.

— Ми тут, — відгукнулася Фібі, перекрикуючи шум води, що текла із крана. — Як вам гралося?

— Та так, нормально… — почала Пайпер, зайшовши в кухню і приклавшись до склянки з водою.

— Невже не трапилося нічого цікавого? — спиталася Фібі. Вона ласкаво потріпала волосся свого племінника. — Привіт, красунчику!

— Та трохи було, — зізналася Пайпер. — Оцей молодик здумав трохи потренувати свої магічні здібності.

— Ще одне плюшеве цуценя? — поцікавилася Фібі.

— Та ні, — відповіла їй Пайпер. — У цієї істоти навіть була професія та емблема на лацкані. То був полісмен Френдлі.

Фібі хитро посміхнулася:

— Здається мені, що той полісмен виявився далеко не таким приязним, коли Ваят його оживив!

Пайпер знизала плечима:

— Довелося застосувати своє вміння унерухомлювати і знищувати — тільки й того. — Зітхнувши, вона відкинула за плече пасмо волосся, що застувало очі. — Найбільшою жертвою цього інциденту виявився келих. Хоч як це не трагічно, я не мала можливості його відновити.

— Але все одно могло бути гірше. Ми маємо тримати пальці схрещеними, щоб якась із твоїх подруг не запідозрила, чого доброго, наявність у тебе надприродних здібностей, — жваво зазначила Фібі.

— Та й то правда, — якось мляво озвалася Пейдж з-за кухонного столу. Блузку на бретелях та джинси вона змінила на футболку та шорти — мабуть для того, щоб якомога довше зберегти благодатний ефект сну, хоча, як це не дивно, виглядала вона знервованою і не схожа була на людину, яка добре відпочила. — А чому, власне кажучи, ми мусимо намагатися проводити день так само, як це роблять інші, нормальні люди? — похмуро спитала вона, обперши щоку на долоню.

— Здається, я пропустила якусь цікаву подію. Яку? — спиталася Пайпер.

— Що ж, — почала Фібі, — схоже на те, що кімната Пейдж перетворилася на щось на кшталт громовідводу. Або ж коловороту. Або якоїсь гарячої точки. Коротше кажучи, її кімната стала чимось надприродним.

— Знову космічні пригоди та чорні діри? — спробувала вгадати Пайпер.

— Мм-м-м… Та ні — дещо інше, — задумливо відповіла Пейдж. — Навіть пояснити важко. — Вона насупилася. — Може, ти сама поглянеш, щоб пересвідчитися на власні очі, га?

— Давайте погляну, — погодилася Пайпер.

— У такому разі запрошую тебе до себе в гості, — сказала Пейдж. — Сама ж я, мабуть, певний час уникатиму заходити туди, принаймні доти, поки ми не розберемося, що до чого. — Підхопивши Ваята з підлоги, вона посадовила його собі на коліна. — Я придивлюся за ним, поки ви все не перевірите. — З цими словами вона аж здригнулася. — Ніякої небезпеки там немає. Просто лячно — і все. Утім, самі переконаєтеся.

Пайпер поштовхом відчинила двері кімнати Пейдж, долаючи сильне бажання зіщулити від страху очі. Оскільки останнім часом траплялася різна чортівня — то чорні діри, то їжа, яка вміла говорити, — вона ані найменшого уявлення не мала, що чекає на неї у кімнаті сестри.

А чекало на неї те, чого вона за жодних обставин не розраховувала побачити.

Як тільки Пайпер переступила через поріг і увійшла всередину, кімнату заповнило легеньке, майже непомітне світіння. Здавалося, стіни тихенько гудуть і вібрують, сповнені якоїсь таємничої енергії. У Пайпер з’явилося відчуття, ніби вона знаходиться десь далеко-далеко і спостерігає кімнату та все, що у ній було, як зображення на аматорському відеосюжеті.

Атмосфера кімнати видавалася химерною, щось у ній явно було не так.

Колись кімната Пейдж належала Прю Холівєлл, найстаршій сестрі Пайпер та Фібі. Усі троє дівчат зростали у будинку Холівєлл Менор разом із своїми батьками. Коли вони були малими, то ще не знали, що їхня матір — могутня відьма — закрутила роман із власним янголом-хоронителем. Народивши від нього доньку, матір залишила її на сходах місцевої церкви, бо знала, що священики підберуть її та влаштують до сиротинця. Цією донькою була Пейдж. Коли Пайпер та Фібі виросли і зустріли Пейдж, вони дізналися, що їхню зведену сестру виховували названі батьки, які любили її як рідну, але трагічно загинули в автомобільній катастрофі.

Пейдж, Пайпер та Фібі добре знали життєві історії одна одної. Вони часто переповідали їх знову і знову, відслідковуючи кревну лінію, визначаючи магічні здібності родичів та аналізуючи минуле, щоби мати змогу ефективніше боротися зі злом.

Але, незважаючи на все це, Пайпер була просто шокована побаченим.

Вид, що постав перед нею, нагадував старе вицвіле фото її самої та її сестер в ті часи, коли вони були ще дітлахами. Уся обстановка кімнати повністю повернулася до тих давно минулих часів. У дальньому кутку кімнати у кріслі-гойдалці сиділа Фібі з маленькими кісками; її обличчя було вкрите дрібним ластовинням. Вона співала колисанку своїй улюбленій ляльці. На ліжку, розставивши ноги, сиділа бабуся і читала якусь казку з ілюстрованої книжки. Пайпер навіть не треба було наближатися до неї, щоб збагнути, яку саме казку вона читала. То була «Русалонька» — улюблена казка Прю. Як і зазвичай, по обидва боки бабусі повмощувалися Прю і Пайпер. Вони обидві слухали казку із зачудованим захопленням.

Так, ця сцена була раптовою і вкрай неочікуваною — бо з якого це дива кімната Пейдж зненацька перетворилася на портал у минуле? — але жодна з конкретних деталей побаченого не видавалася дивовижною чи химерною. Таку ідилічну картину часто можна було побачити у дощовий суботній день, коли Пайпер була ще маленькою. Жодна з деталей, окрім однієї.

На підлозі біля ліжка сиділа Пейдж і залюбки бавилася ляльковим будиночком.

Звідки ж там узялася Пейдж, про саме існування якої сестри дізналися тільки десять з гаком років по тому?!

Щось — або хтось — втрутився у історію родини Холівелл, химерно її перекрутивши. Тепер Пайпер збагнула, чому Пейдж «вирубалася» і мала галюцинації. То були не галюцинації, а дитячі спогади, які розгорталися як домашнє відео, але без проектора, — і всі ці спогади були хибними.

Але в тому вигляді, у якому вони подавалися, вони сприймалися як правильні. Напевне, саме через них у Пейдж і «їхала стріха». Щось схоже почала відчувати і Пайпер.

— Я не чую, що ти читаєш, — гукнула з підлоги мала Пейдж. Вона нахилилася, щось поправила у ляльковому будиночку, а потім обернулася і поглянула на своїх зведених сестер, що сиділи на ліжку.

— Будь ласка, можна читати гучніше?

— Звісно, люба моя, — відповіла бабуся Гремс, аніскілечки не здивувавшись, що слухачок у неї побільшало. Вона перегорнула сторінку і стала читати гучніше і виразніше, дійшовши якраз до того місця, коли Русалонька завітала до морської відьми, щоб замість риб’ячого хвоста у неї з’явилися ноги.

— Невже вона свій голос проміняла на якогось там принца? — втрутилася Прю і зневажливо пхикнула. І, наморщивши носа, додала: — Це таке глупство з її боку.

Пайпер не могла не розсміятися, зачувши ці слова. Прю завжди вирізнялася незалежністю своїх суджень.

— Їй треба було спробувати мати все одразу: і ноги, і хвіст, і голос, і, звичайно ж, принца, — з ентузіазмом погодилася мала Пейдж.

Пайпер знову розсміялася. Як і Прю, Пейдж була войовничо-незалежною і войовничо-рішучою. Вона вважала, що сестри мали отримувати від життя все, чого потребували. Саме тому вона докладала чимало зусиль, щоб поєднати родинне життя, магію і життя особисте.

«Вони стали б добрими подругами — Прю та Пейдж», — замріяно подумала Пайпер, і очі їй заступили сльози. І дня не минало без того, щоб вона не згадувала з сумом свою сестру Прю. Можливо, якби вони зростали вчотирьох, то життя склалося б зовсім по-іншому…

«Тепер уже запізно гадати», — подумала Пайпер.

— А ти сама бачила принца? — засміялася мала Фібі й тицьнула в книжку товстеньким пальчиком.

«Еге ж, Фібі завжди виявляла неабиякий інтерес до хлопців», — пригадала Пайпер, зачиняючи двері і збираючись спуститися на перший поверх — назад, до сьогодення.

Добре, що у цьому світі є хоч якісь сталі й незмінні речі.

Фібі зустріла Пайпер внизу біля східців. Вигляд у неї був стурбований.

— Химерно, правда ж?

— Угу, і справді химерно, — погодилася Пайпер. — Не дивно, що Пейдж так засмутилася.

— Та ото ж. Якщо від цієї сцени і у мене тьмариться розум, то уяви, що відбувається в голові у Пейдж! — сказала Фібі. — Та мені й не треба уявляти. Я просто шкірою відчуваю, як вона буквально випромінює сум’яття. Таке враження, що її аура сяє, наче лампа денного світла.

— І дійсно, коїться щось незрозуміле. Спочатку — ванна кімната, потім — балакуча їжа, а тепер — кімната Пейдж. Що ж нам робити? — спитала Пайпер.

— Від Лео нічого не чути? — поцікавилася Фібі.

Пайпер похитала головою.

— Він там уже досить довго. Гадаю, що це добра ознака.

— А може, навпаки — погана, — не погодилася Фібі.

— Ти ще поворожи, може, про щось і дізнаємося, — насмішкувато запропонувала їй Пайпер. Потім додала, зітхнувши: — Ти використовувала магічний кристал, проглянула «Книгу таїнств», еге ж?

Фібі кивнула.

— І кристал використовувала, і книгу студіювала — і не один раз. Але так нічого і не знайшла. — Вона на мить насупилася, а потім поглянула на Пайпер: — А де ми тримаємо родинні фотоальбоми?

— Мабуть, десь в етажерці у їдальні, — відповіла Пайпер. — Хочеш проглянути фото і порівняти їх з тим, що ти бачила у кімнаті Пейдж?

— А чому б ні? — відповіла Фібі. — Може, там буде якась деталь, котру ми не помічаємо, якесь послання, котрого ми не розуміємо…

— А й то правда, — погодилася Пайпер. — Піду візьму ці фотографії. Зустрінемося в кухні.

І вона поквапилася до їдальні, пригадуючи всі ті сутички з силами зла, які їм довелося витримати у цьому будинку.

Якщо його магічна енергія і справді обернулася проти них, то на них чекає серйозне випробування: залишки зла, що, без сумніву, крилися у різних шпаринах та закутках, ще вочевидь зберігали неабияку силу.

Пайпер підійшла до етажерки з вишневого дерева, де вони тримали порцеляновий посуд, столове срібло та інші коштовності. З нижньої полиці вона витягла фотоальбоми. «Мабуть, довго нам доведеться шукати», — подумала вона, кинувши погляд на товстий стос родинних спогадів, що їх представники родини Холівеллів накопичували у будинку впродовж поколінь.

Пайпер торкнулася першого альбому, замірившись його витягти, — і відразу ж заклякла, ухопивши ротом повітря.

Що це?!

І в цю мить вона знову відчула його — гострий, як проштрик ножем, біль у поясниці, що розійшовся по усій спині й сягнув глибоко в живіт.

— Ой! — голосно скрикнула вона.

Мить — і її сестри опинилися поруч і стурбовано заметушилися навколо неї.

— Що сталося? — вигукнула Пейдж, ураз струсивши з себе хандру, зачувши, як закричала Пайпер.

— Та я… — почала було Пайпер, але перечепилася об стілець і ледь не впала. — Сама не знаю. Просто зненацька звідкись узявся оцей… біль.

— А ти можеш нам його описати, сонечко? — запитала Фібі. — Що це за біль? Тупий і ниючий? Чи гострий та різкий, як удар ножа? Нумо, розкажи нам.

— Та він… о-о-о-ох! Не знаю, звідки він узявся, але цей біль схожий на пологові перейми. Я почуваюся так само, як тоді, коли народжувала Ваята.

— Ага, ясно… Але ж як це може бути? — здивувалася Пейдж. — А може, ти від нас щось приховувала? Упродовж дев’яти місяців?

— Ти що, здуріла! — сердито вирячилася на неї Пайпер. — Я не вагітна. Але… — вона на мить замовкла, поглянула на сестер, потім обвела поглядом кімнату і знову уставилася на них. — Узагалі-то, саме у цій кімнаті я народила Ваята. І тепер… тепер я маю ті ж самі відчуття, що й тоді.

— Значить, у тебе фантомний пологовий біль, — задумливо мовила Фібі. — Але ж чому?

— Навіть не уявляю, — безпорадно відповіла Пайпер. — Але якщо додати цей біль до всього того, що коїлося тут останнім часом, то випливає єдиний логічний висновок.

— Уся причина в будинку, — випередила її Фібі.

— Саме так, — похмуро погодилася Пайпер. — Гадаю, він сказився.

Розділ 4

— Сказився? — стурбовано перепитала Пейдж. — А чи не занадто сильне визначення?

— «Приємна» новина, нічого не скажеш! — мовила Пайпер. — Але розгляньмо докази. І відкинемо при цьому нещодавні витівки Ваята, якими він виявив свої магічні здібності, бо то є абсолютно інша справа, котра…

— Котра тільки зіб’є нас із пантелику і все заплутає, — зазначила Фібі.

— Саме так: зіб’є з пантелику і заплутає, — погодилася Пайпер. — Отже, якщо не брати до уваги коники, що їх викинув Ваят, усі надприродні явища, свідками яких ми були останнім часом, так чи інакше пов’язані з нашим будинком. Якщо говорити конкретніше, то ці явища виявили ворожість будинку до нас. Чого раніше ніколи не траплялося. Значить, це — не випадковість.

— Гадаю, це слушне зауваження, — завважила Фібі, окинувши поглядом кімнату. — Тож запитання стоїть таким чином: що спричинило божевілля нашого будинку? Якийсь злий дух? Чи якийсь біс? А може, це сам будинок повстав проти нас?

— Невже він на нас розлютився? — здивувалася Пейдж.

— Малоймовірно, — заперечила Пайпер. — За увесь час, що ми тут жили — тобто, не тільки ми, а всі покоління Холівеллів — цей будинок ніколи не поставав проти нас із власної волі, без впливу якоїсь сторонньої сили. Ніколи.

Вона подумки повернулася у той час, коли Фібі виявила, що у підвалі жив Вуґі, а Коул, колишній чоловік Фібі, удався до заклинання, щоб вигнати з будинку злі чари. Обидва інциденти стали можливими тому, що Холівелл Менор знаходився і знаходиться досі саме над порталом до потойбічного світу.

«Але ж цей портал не розчиняється сам по собі, — подумала Пайпер. — Холівелл Менор завжди був райським куточком для доброї магії».

Ці думки вона озвучувати не стала, а вголос промовила:

— А ти «Книгу таїнств» продивилася?

Пейдж ствердно кивнула, узявши руки в боки.

— Ми і книгу вивчили вздовж і впоперек, і магічним кристалом користалися — присягаюся! Фібі навіть взялася написати заклинання, яке б допомогло виявити причини того, що трапилося у ванній.

— Так, але окрім ванної ми маємо тепер ще й спальню та їдальню, — зазначила Пайпер.

— Не кажучи вже про волаючу їжу та химерні проблеми з водогоном, з якими нам довелося нещодавно зіткнутися, — додала Фібі. — Вочевидь, усе це має зв’язок.

— Гадаю, нам треба скласти якесь загальне, всеосяжне заклинання, — діловитим тоном мовила Пайпер. — Фібі, ти не намагалася вийти на якесь передчуття? — Хоча Фібі і не володіла здатністю створювати пророче видіння за власним бажанням, усе ж їй інколи вдавалося навіяти його, доторкнувшись до того чи іншого магічно зарядженого предмета.

Фібі заперечливо похитала головою:

— У мене нічого не виходить.

Пайпер тяжко зітхнула:

— Може, нам знову слід зазирнути у «Книгу таїнств», га? Тепер, коли наша проблема стала розлогішою? Спробуймо, бо гірше не буде. — Вона наполегливо тупнула ногою. — А взагалі-то, мені треба звідси вшиватися, поки у мене знову не почалися перейми! — І, підхопивши Ваята з підлоги, Пайпер пішла з сестрами до сходів, що вели на горище.

Першою ознакою того, що нагорі не все гаразд, виявився звук дверей, що то розчинялися, то відчинялися, наче від поривів сильного вітру.

— Ну-ну! Як ви гадаєте, — іронічно спитала Пейдж, — що ж то за звук такий?

— Як на мене… — зазначила Пайпер, задумливо нахиливши голову вбік і уважно прислухавшись, — як на мене, то цей звук нагадує гепання дверей ванної кімнати, коли вони розчиняються від сильного протягу, бо чорна діра всмоктувала у себе повітря.

Сестри перезирнулися.

Раптом почувся низький свист. Порив ураганного вітру знову з хряскотом розчахнув двері до ванної і ледь не позбивав сестер з ніг.

— Ага! Чорна діра повернулася, — саркастично зазначила Пайпер. Щоб зберегти рівновагу і не впустити Ваята, вона притиснулася до стіни.

— Ми мусимо вибратися на горище, до книги. Ми зможемо туди прорватися? — запитала Фібі, поглянувши на сестер.

Пейдж кивнула.

— По-перше, на мені немає ані міні-спідниці, ані обтислих джинсів, ані туфель на високих підборах. Отже, я можу бігти. — Вона обернулася до Пайпер: — Ти зможеш швидко пересуватися з Ваятом на руках?

— Не хвилюйся, я спец у цій справі. І не забувай: є одна річ, яку вже встиг засвоїти мій малий — це вміння постояти за себе.

— А тепер — контроль готовності! — вигукнула Фібі, перекрикуючи ревіння вітру. — Слухайте мою команду — раз, два, три!

І вона так рвучко побігла вперед, що ледь не відірвалася від підлоги і не полетіла. Пейдж помчала за нею, тримаючись якомога ближче і виставивши руки перед собою для захисту від потужного урагану.

Як і в той день, коли вона опинилася на краю безодні, Пайпер відчула, як під ногами почала здвигатися підлога. Поглянувши вниз, вона побачила, що килимова доріжка у коридорі зібгалася і ворушиться, як медуза.

— Не дивіться на підлогу, підведіть голови! — гукнула вона сестрам. Вони підстрибували, як дітлахи через скакалку, намагаючись уникнути заглиблень і виступів, що з’являлися то тут, то там на долівці. Але вдавалося їм це не просто.

Останній ривок — і ось вони вже на горищі, ледь-ледь встигли. Важко дихаючи, Пайпер грюкнула за сестрами дверима і сказала:

— Ну от, тепер ми під домашнім арештом.

— А тут так тихо, — зауважила Пейдж, узявши руки в боки і намагаючись якомога швидше відсапатися. — Як ви гадаєте чому?

Фібі витерла рукою піт з чола і вказала рукою на «Книгу таїнств».

— Наскільки я розумію, щоб там не коїлося у решті будинку, ця книга створює навколо себе зону безпеки.

— Значить, тут ми у безпеці, але більше не зможемо нікуди піти, поки не візьмемо ситуацію під контроль? — подумала вголос Пайпер. — Не дуже комфортна ситуація, скажу вам прямо.

— Якщо буде потреба, ми завжди зможемо вибратися звідси, застосувавши наші кінетичні здібності, — нагадала їй Пейдж. — Гадаю, нам поки що слід уникати решти будинку.

Пайпер іронічно гмикнула:

— Що може бути кращим за рідну домівку? — Обережно поставивши Ваята на підлогу, вона підійшла до книги. — Навіть не знаю, звідки почати, — пробурмотіла вона, навмання гортаючи сторінки.

— Та ото ж. До речі, поки ви з Ваятом ходили на «дитяче побачення», ми встигли ретельно передивитися усю книгу, — підтвердила Фібі.

Пайпер відступила від книги і підвела голову обличчям до небес.

— Між іншим, певну допомогу нам можуть надати звідти, — зазначила вона.

Час від часу, коли вони не могли знайти потрібної відповіді у «Книзі таїнств», сестри зверталися по магічну допомогу до бабусі або до матері. Але, на жаль, вони не могли скористатися цією допомогою просто за своїм бажанням.

— Агов! Чи є тут хто-небудь? — з іронією в голосі вигукнула Пайпер, постукавши по поличці, на якій було встановлено книгу, наче перевіряючи мікрофон. — Ця річ справна? Її увімкнуто?

Раптом аркуші книги почали гортатися самі по собі, наче на них подув легенький вітерець. За деякий час книга завмерла, розгорнувшись на якійсь сторінці.

— Красненько дякую, — вигукнула Пайпер і задоволено посміхнулася. — Так що ви там не змогли знайти? У чім проблема?

— А про що тут йдеться? — хутко підскочивши, спитала Фібі. Відіпхнувши Пайпер убік, вона з цікавістю уставилася на розгорнуті сторінки. — Так… не те, не те… будинок, камін, домівка, родина, не те… не те… недріманне око…

— Це так цікаво, Фібі, так оригінально, ми раніш цього і не знали, — зіронізувала Пейдж, підходячи до сестри і стаючи поруч, щоб і самій поглянути на сторінку. Наморщивши носа, вона почала читати. — Ага! Мабуть, оце воно, — сказала Пейдж, показуючи на абзац внизу сторінки. — Ось послухайте: «Будинок, чиї мешканці обернуться проти нього, обернеться проти своїх мешканців». А й дійсно, наш будинок ополчився проти нас, і дуже сильно, хіба ж ні?

— Гадаю, тут ми всі згодні, — погодилась Пайпер. — Але все це досить абстрактно і незрозуміло. І коли ж це ми ополчилися проти нашого будинку, хотіла б я знати?

— Ми дуже розсердилися, коли минулого місяця почалися оці проблеми з водогоном, — нагадала Фібі. — Але щось каже мені, що насправді причина не в цьому.

— Гей! — несподівано вигукнула Пейдж, наче над головою у неї раптом увімкнулася потужна електрична лампочка і принесла їй осяяння. — А що, коли ми все сприймаємо надто буквально? Що, коли тут йдеться не стільки про те, що ми обернулися проти будинку, скільки про те, що ми обернулися проти своїх доль, проти свого покликання?

— Ти маєш на увазі наше чаклунство? — задумливо спитала Фібі.

Пейдж кивнула:

— Ось давайте поміркуємо. Останнім часом Ваят викидав магічні коники, і тебе, Пайпер, це явно пригнічувало. А ти, Фібі, зустрічаєшся з Джейсоном, і це прекрасно, бо він, на відміну від Коула, не є «осередком усього світового зла». Але тобі доводиться багато чого від нього приховувати. Коул знав, що ти — відьма. Але Джейсону ти про це не можеш розповісти. І це тебе також пригнічує.

— Звичайно ж, — промимрила Фібі, уражена проникливістю сестри.

— Що ж до мене, то всі ці чаклунські штучки настільки заволоділи мною, що я полишила роботу, щоб мати змогу зосередитися на них. І це добре, бо саме цього я і хотіла — і тільки цього. Але інколи я сумую за тим життям, яке полишила. Я сумую за своєю роботою, за усіма тими людьми, котрим допомагала, працюючи в соціальній службі. Як відьмі, мені подобається рятувати непорочних, але інколи я жалкую, що не маю змоги допомагати їм як звичайна людина.

Якусь мить Пайпер та Фібі мовчали, розмірковуючи над словами Пейдж. Вони дуже відповідально ставилися до своїх чаклунських обов’язків і не мали ані найменших сумнівів щодо свого життєвого призначення — рятувати непорочних. Але Пейдж мала рацію. Їм безперервно доводилося докладати великих зусиль, щоб якось урівноважити нормальне і надприродне у своєму житті. Тому інколи в них накопичувався стрес.

Невже цього разу накопичений стрес дійшов до тієї межі, коли вони стали нехтувати своїми обов’язками і повернулися спинами до своїх славетних пращурів?

Якщо це так, то до чого їм слід вдатися, щоб радикально змінити таке ставлення? Невже будинок і предки відмовилися від них — назавжди?

Перш ніж їхні думки встигли наблизитись хоч до якогось попереднього висновку, на сестер наче пролився дощ із білого світла. То був Лео, який, нарешті, телепортувався назад до будинку.

— Ти вчасно, — сказала Пайпер, підійшовши до свого чоловіка, тільки-но він матеріалізувався. Вона обняла його і цьомкнула. — Наш будинок збожеволів, — повідомила вона.

Лео кивнув.

— Я чув. І Вони чули. Саме про це ми і говорили.

Фібі зміряла його серйозним поглядом.

— І чому ж ти пробув Там цілісінький день? Що це означає? Щось хороше, чи щось дуже-дуже погане?

Лео посміхнувся.

— Взагалі-то, і те, і друге одночасно. Те, що будинок повстав проти вас, не підлягає жодному сумніву.

Пайпер здивовано вигнула брову.

— Та невже? А ми й не знали.

— Ми й самі про це здогадалися, — заговорила Пейдж. — Але це не означає, що ми відмовляємося вислухати глибокі судження інших людей. — 3 цими словами вона схрестила руки на грудях.

— Як влучно завважила Пайпер, цей будинок ніколи просто так не повставав проти своїх мешканців без впливу на нього якоїсь сторонньої сили, — пояснив Лео. — Зваживши на це, а також на численні сутички з силами зла, що в цьому будинку відбувалися, беручи до уваги усіх тих бісів та інших лихих істот, які в різні часи тут з’являлися, недивно, що фундамент і стіни Холівелл Менор буквально просякнуті магічною енергією. Гарно це чи погано — невідомо. Можливо, саме ця залишкова магія й діє зараз проти вас.

— Але що тоді означає цей абзац? — спитала Пейдж, указуючи на щойно прочитані рядки. — Там йдеться про те, що ми, можливо, обернулися проти власного будинку. Чи не здається тобі, що наше двоїсте ставлення до нашого покликання і є причиною того, що будинок збожеволів?

— Може й так, цього не слід відкидати, — погодився Лео. — Утім, є лише один засіб, до якого ми можемо вдатися.

— Який саме? — поцікавилася Пайпер.

— Нам слід очистити будинок від… ну, від «поганих флюїдів» — я б так сказав. Краще визначення не спадає на думку. Спочатку нам доведеться напустити на будинок чари, які виженуть з нього злі флюїди, а потім знову зроблять його затишним райським куточком спокою і любові. У книзі десь має бути сказано, яке саме заклинання нам потрібне.

— Заклинання не є проблемою. Заклинання нам до снаги, — сказала Фібі, головний спец із заклинань. — Боюсь, що справа стоїть складніше і гірше. Але чим швидше ми візьмемося за вигнання нечисті, тим швидше повернемо собі рідну домівку.

— Правду кажучи, — невпевнено почав Лео з трохи винуватим виглядом, — справа дійсно стоїть гірше. Тобто, гірше, але не набагато.

— Наскільки гірше? — спитала Пайпер, сіпнувши головою. — Нам що, для очищення будинку доведеться здійснити якесь ритуальне жертвоприношення?

— Та не зовсім… — відповів Лео. — Але сам процес… ну, сам процес займе певний час.

— Скільки це — певний час? — спиталася Фібі, знервовано поглянувши на Лео.

— Півроку, — нарешті зізнався Лео. — Увесь процес триватиме півроку від миті, коли ви промовите заклинання і виконаєте ритуал очищення.

— Невже нам іще півроку доведеться терпіти коники, які викидатиме проти нас будинок? — роздратовано перепитала Пейдж.

— Нам нічого не доведеться терпіти, — пояснив Лео. — Єдине, що доведеться терпіти — це проживання у тимчасово найнятому помешканні. Тож нам треба буде на короткий час винайняти якийсь будинок. Якщо під час піврічного терміну очищення якась сім’я в’їде в Холівелл Менор, то дія заклинання припиниться. І нам доведеться починати усе спочатку — або змиритися з прибацаним водогоном та чорними дірами, які виникатимуть будь-де і будь-коли.

— Отже, на цьому тижні нам доведеться пакуватися і вибиратися? — спитала Фібі, ще не ймучи віри сказаному.

— Наскільки мені відомо, очисні зілля мають настоюватися дві доби, а потім слід відразу промовити заклинання. І тільки після цього ми полишимо будинок.

— От чортівня! — тоненьким плачучим голосом сказала Пейдж. — Хіба ж ми встигнемо все це зробити всього за два дні?

Розділ 5

— От добре, що ми зустрілися, — сказала Фібі сестрі, коли Пайпер вправно скерувала авто на стоянку біля проїжджої частини. — Я микалася по усьому місту. Крамниця «Нью-Ейдж» — єдине місце, де о цій порі року можна купити суху лаванду. А лаванда ж є основним інгредієнтом очисного зілля. І нічим її не заміниш. — Вона посміхнулася. — Добре, що ми живемо у Сан-Франциско, де можна знайти усе, що потрібно, еге ж?

— Абсолютно з тобою згодна, — відповіла Пайпер, вимикаючи двигун і замикаючи авто. — Пейдж із радістю залишилася посидіти кілька годин з Ваятом.

— Я розмовляла з Елізою, — сказала Фібі, маючи на увазі свою начальницю в газеті «Бей міррор», де вона працювала з дописувачами рубрики «Спитай у Фібі». — Вона дозволила мені працювати півдня сьогодні і завтра, щоб я встигла підготуватися до переїзду. До того ж над деякими матеріалами я можу працювати і вдома. Як усе купимо, треба заїхати до офісу і взяти деякі найважливіші листи, на які я мушу дати відповідь, поки їх не накопичилося стільки, що я потім не зможу з ними впоратись.

— Авжеж! До речі, а як ти збираєшся пояснити своїй начальниці причини нашого переїзду? — спитала Пайпер, хоча добре знала, що ремесло відьми було невіддільне від уміння вигадувати всілякі хитрощі та мудрощі.

Фібі знизала плечима.

— Скажу, що терміти. Або фундамент прогнив.

— Непогано, — задоволено зазначила Пайпер. — Дуже правдоподібно, якщо під термітами мати на увазі нечисть, що гніздиться у нашому будинку. Тримай, — сказала вона, заходячи разом із сестрою до езотеричної крамниці, де вони часто купували інгредієнти для свого зілля. — Тут у мене цілий список. Але, як ти маєш рацію, головне — це суха лаванда. Вона діє довше та ефективніше, аніж свіжі трави.

— Мені байдуже, аби тільки воно спрацювало, — сказала Фібі, притримуючи двері й пропускаючи вперед Пайпер. Двері зачинилися, дзеленькнувши сигнальними дзвіночками, і різнокольорові зайчики, відбиваючись від гранчастих дзеркалець, застрибали по стінах та стелі.

Фібі зиркнула на список, що його склала Пайпер.

— Ти купи лаванду і чабрець, а я придбаю мед та трояндові пелюстки. Увижається, що троянда допоможе повернути у будинок атмосферу любові.

Крамницю об лаштували продумано, з широким асортиментом виробів. Усі скорогнилі товари розташовувалися на полицях в задній частині, а яскраві кристали, тотеми і амулети мали вигідні місця біля вікон та на передніх стелажах.

— Мед ми маємо вдома, — зауважила Пайпер. Не втримавши посмішку, вона додала: — Добре, коли інгредієнти не химерні й не надто езотеричні.

— Еге ж, бо інколи доводиться пошукати! — посміхнулася у відповідь Фібі і схилилася над розкладеним на полицях товаром.

З такою кількістю цікавих та потужно діючих предметів зосередитися було непросто, але дівчата знали, що часу вони мають обмаль. Два дні вистачало — і то ледь-ледь — щоб спакувати речі і попрощатися (хоча й тимчасово) з будинком.

Сестри вже було знайшли усе, що їм потрібно, як з комори вийшла продавщиця. На ній було модне квітчасте плаття на бретелях, обличчя без косметики обрамляли нарочито-безладні світлі кучері, а ноги були взуті в легенькі сандалі. Видно було, що у крамниці вона почувається як вдома.

— Ви знайшли те, що вам потрібно? — спитала вона, приємно посміхнувшись.

Пайпер кивнула:

— Взагалі-то, ви прийшли якраз вчасно. Ми якраз встигли вибрати потрібні нам речі. — Вони з Фібі підійшли до прилавка і виклали свої покупки. Продавщиця проскакувала кожну з покупок приладом-реєстратором.

— Хочете очистити будинок? — поцікавилася вона.

— А що — схоже? — похмуро запитала Пайпер.

— Та ні, просто я добре знаю асортимент цієї крамниці, — люб’язно відповіла продавщиця. — Ви дійсно придбали все необхідне для очищення будинку. Ви — на правильному шляху. До речі, на додаток до трояндових пелюсток раджу в дальніх точках приміщення, яке ви збираєтеся очищувати, розташовувати рожеві кварцові кристали. Ці камінці спрямовують енергію таким чином, що вона розподіляється і поглинається рівномірно. Принести вам кілька кристалів?

Пайпер і Фібі перезирнулися.

— Це було б здорово! — сказала Фібі. — А ці камінчики продаються в упаковці чи насипом?

Додавши до своїх здобутків рожеві кварцові кристали, Фібі та Пайпер розрахувалися з продавщицею, подякували їй і рушили до паркінґу.

— Я поїду додому і відразу ж візьмуся за приготування зілля, — сказала Пайпер. — Коли ти увечері повернешся, воно вже буде готово.

— Що ж, непогано, — відповіла Фібі. — Не думаю, що затримаюся в офісі до вечора. Гадаю, ми ще перед вечерею встигнемо попрацювати над закляттям.

— Значить, приблизно о сьомій, — зазначила Пайпер. — Лео сьогодні подався шукати новий будинок; він уже знайшов кілька мебльованих помешкань для тимчасового проживання за помірну плату і хоче показати нам планування кімнат і фотографії найкращих варіантів. Лео розмовляв з Даррілом, і той сказав йому, що всі ці будинки знаходяться у пристойних районах. (Дарріл був їхнім приятелем, а на додаток — полісменом. Було дуже доречно мати знайомого, який допомагав їм поборювати надприродне зло, серед правоохоронців — оскільки видавалося досить проблематичним офіційно звертатися до поліції, щоб та сприяла у протистоянні з бісами, злими духами та іншою нечистю.)

— Неймовірно! Невже Лео спромігся так швидко знайти хороші будинки? — сказала Фібі, видобуваючи з сумочки великі окуляри, щоб захистити очі від яскравого полуденного сонця. — Чесно кажучи, я потайки сподівалася, що його пошуки триватимуть довше.

— Я теж, — зізналася Пайпер, потупивши очі. — Чомусь так не хочеться переїжджати! Тому я теж розраховувала, що з винайманням нового помешкання не все піде гладко. Але це був просто самообман.

— Ми теж обманювали себе, дорогенька, — сказала Фібі, обійнявши сестру і пригорнувши до себе. — Пейдж мала рацію. У багатьох випадках ми ставили під сумнів своє чаклунство. І не могли не ставити, бо важко бути на висоті з покликанням — бути відьмою. Але мені і на думку не спадало, що у такий спосіб ми повстаємо проти нашого ж будинку.

— Нашої домівки, — завважила Пайпер. — Я добре розумію, про що ти. Просто ми звикли сприймати як щось цілком природне той факт, що будинок завжди на нашому боці. Ще до того, як дізналися, що ми — відьми. Але якщо пригадати все пережите у цьому будинку… — Голос її зрадив, і вона замовкла, заглибившись у спогади.

— Наприклад, твоє весілля, — сказала Фібі, з теплотою пригадуючи ту подію. — Або той день, коли ти вперше зустріла Лео.

— Того дня ти також уперше зустрілася з Лео! — нагадала їй Пайпер. — І, чесно кажучи, жодну з нас його… гм… принади не залишили байдужою. — І вона розсміялася, пригадавши, як її наче грім гримнув, коли вона вперше побачила свого янгола-хоронителя, якому судилося стати її чоловіком. Він був дуже привабливим, і Фібі теж цього не могла не помітити!

— Авжеж! — сказала Фібі, трохи зашарівшись, пригадавши, як усе було. — Тільки до чого тут я? Від самого початку Лео очей з тебе не зводив.

— А ти пам’ятаєш, як погодилася повернутися додому? — обережно спитала Пайпер.

Фібі кивнула:

— Еге ж. Коли померла бабуся. Ви з Прю покликали мене до Каліфорнії. Я мешкала тоді у Нью-Йорку, то був бунтівний період мого життя. Гадала, що приїду на похорон вшанувати бабусю і швидко повернуся назад. У мене тоді були непрості стосунки з Прю.

— А мені обридло грати роль посередника між вами, — додала Пайпер. — Але добре, що ти тоді приїхала; так приємно було знову зібратися усім разом. Я добре пам’ятаю ті дні.

— Саме тоді я і знайшла «Книгу таїнств» і дещо в ній прочитала, — продовжила Фібі. — І все відразу змінилося.

Сповнені спогадів, дівчата на якусь мить замовкли.

— Важко буде жити шість місяців у якомусь іншому місці, — озвалася нарешті Пайпер. — Чи не буде нахабством зізнатися, що мені зовсім не хочеться переїжджати?

Фібі емоційно похитала головою.

— Не більшим, ніж з мого боку. Мене нудить від самої думки про переїзд. Але знаєш, мабуть, мусило статися щось екстраординарне, щоб ми, нарешті, відчули, настільки важливим є Холівелл Менор у нашому житті. Він — не просто наша домівка, він — як наріжний камінь усього нашого існування.

— Маєш рацію, — погодилась Пайпер. — І ми мусимо зробити все належне, щоби очистити його і зберегти для прийдешніх поколінь Холівеллів. Назавжди.

— Безперечно. — погодилася Фібі. — Ти, мабуть, їдь додому і займайся зіллям. Тим часом я заскочу в офіс, а увечері ми напишемо заклинання. Наш будинок знову має стати нашою домівкою — відьми ми, урешті-решт, чи ні? Чи поєднана сила трьох вже нічого не варта?

Зачувши цю пристрасну тираду, Пайпер розсміялася:

— Та отож. Твоя правда.

Коли сестри прямували вулицею до своїх авт, Пайпер з подивом почула, як хтось покликав її.

— Я так і знала, що це ти!

Підвівши голову, вона побачила перед собою погано вдягнену рудоволосу молодицю.

— О, привіт, Еммо, — мовила Пайпер, упізнавши в ній жінку, що, як і вона, відвідувала дитячий заклад «Мама і я», і знічено поправила пакунки під рукою. Вона знала, що Емма є найвигадливішою пліткаркою у їхній групі. Не вистачало, щоб усі матусі дізналися, що на дозвіллі вона з сестрами займається чаклунством! — Знайомся, це — моя сестра Фібі! — кивнула Пайпер у напрямку сестри. — Ми саме…

— …саме по магазинах ходимо. Ми так любимо щось купляти! — підхопила Фібі з приклеєною посмішкою.

— А я упізнала вас по фото, яке мені колись довелося бачити, — посміхнулася у відповідь Емма. — У житті ви навіть гарніші, аніж на фотографії.

Фібі знічено почервоніла:

— Дякую за комплімент!

— А ви удвох з якої крамниці вийшли? З отієї? — обережно поцікавилася Емма, показавши пальцем на крамницю «Нью-Ейдж», з якої сестри, власне кажучи, щойно вийшли.

— Ну, узагалі то… — почала Пайпер, не знаючи, що вигадати, — я, мабуть, уже розповідала, що ми робимо ремонт у нашому домі… — і вона запнулася, вагаючись, куди вести розповідь далі.

— Так, ми саме були в тій крамниці, — жваво підхопила розмову Фібі, — тому що наша сестра, Пейдж, повелася на фен-шуй. Вона хотіла, щоб ми вибрали скляні прес-пап’є для її оновленої кімнати. Знаєте, вона трохи… — з цими словами Фібі співчутливо підкотила очі, — у неї трохи стріха поїхала від цього фен-шуй. Але, зрештою, що тут поганого?

— Так, що тут поганого? — оживилася Пайпер і розсміялася удавано безтурботним сміхом.

— Правда ваша, абсолютно нічого поганого в цьому немає, — погодилася Емма з дещо спантеличеним виглядом, хоча видно було, що повністю її підозри не розвіялися. — Що ж, мені час іти. Мушу через півгодини забрати Рассела з дитсадка. Зустрінемося в «Мама і я», Пайпер! — Потім Емма обернулася до Фібі: — Дуже рада була з вами познайомитися. Хай щастить із ремонтом у вашій…

— Їдальні! — сказала Фібі.

— Кухні! — одночасно з нею вигукнула Пайпер. — Ми… ми почали переробляти не тільки їдальню, але й кухню, — стиха промовила Пайпер, намагаючись не звертати уваги на розгублений вираз на обличчі Емми.

— Зрозуміло, — сказала Емма, і у її голосі знову з’явився сумнів. — Що ж, хай щастить у вашому задумі!

«Що ж, приємно дізнатися, що не лише я маю таку сильну прив’язаність до будинку свого дитинства», — сказала Фібі сама собі.

Але ця думка дала їй мало втіхи. Минула вже година відтоді, як вона розсталася з Пайпер і подалася до свого офісу в центрі міста. Від перегляду листів читачів її настрій тільки погіршився.

«На цьому тижні скрізь коїться щось не те», — вирішила Фібі. Майже кожен другий лист був від людини, що мала проблеми, так чи інакше пов’язані з будинком, де минуло дитинство. Фібі планувала просто заскочити на роботу, ухопити стос листів і вирушити додому, де вона могла б працювати з ними на своєму ноутбуці, час від часу відволікаючись для пакування речей і приготування зілля. Але, проглянувши перший же лист (від жінки, що воювала з своїми родичами за майнові права), Фібі вирішила залишитися в офісі ще на деякий час.

«Дивно, але майже всі запитання до Фібі тим чи іншим чином пов’язані з домівкою, — подумала вона. — Вони що, змовилися?»

Зітхнувши, вона насунула на ніс окуляри і навмання витягла зі стосу ще один лист.

«От якби “та, що втратила надію”, знала, що проблеми з домівкою виникли не лише у неї, а у всіх нас, включно зі мною!» — подумала Фібі, підперши щоку рукою і дивлячись перед собою невидющим поглядом. Вона знала, що дописувачі цінують її поради — цілі стоси листів це підтверджували, — але тепер, коли саму її обсіли власні домашні проблеми, вона почувалася безнадійно неспроможною давати поради щодо вигнання злих бісів дитинства. Зрештою, хіба ж не займався Холівелл Менор зараз тим, що повертав їй та сестрам їхніх злих духів? Фібі скрушно зітхнула.

«Таке враження, що хтось переклав на твої плечі увесь тягар світових проблем».

Фібі підвела очі і побачила Елізу, яка стояла на порозі кімнати, і повільно похитала головою.

— Та ні, гадаю, що не все так погано, — відказала дівчина. — Але бувають дні, коли давати поради здається справою вкрай важкою і надзвичайно відповідальною. І в такі дні я страшенно боюся дати хибну пораду.

— Слухай-но, Фібі, — озвалася Еліза, схрестивши руки на грудях, — бездоганних людей не буває. Ніхто й не каже, щоб ти увесь час відповідала на всі листи. Усе, що ти можеш зробити, і все, що ти зобов'язана зробити для своїх читачів — це говорити з ними щиро і відверто. Говорити їм те, що ти сама вважаєш слушним і правдивим. — Еліза сердечно посміхнулася. — Я вірю тобі, Фібі. Інакше… інакше я б не взяла тебе на роботу.

Почувши це, Фібі не втрималася і розсміялася.

— А знаєш, мені і справді стало трохи краще.

— От і добре. Тепер у тебе, може, з’явиться відчуття провини перед дописувачами за те, що ти взяла відгул для переїзду, — підколола її Еліза.

Фібі гмикнула:

— Знаєш, я і так почуваюся винуватою. Але ж значну частину роботи я виконаю вдома.

— Та то я пожартувала, — сказала Еліза. — 3 термітами не слід легковажити. Їдь додому і залишайся зі своєю родиною.

Фібі кивнула і показала на купу паперів на своєму столі.

— Звичайно ж поїду. Хоча це не допоможе усунути проблему «тієї, що втратила надію»…

Насправді ж вона й сама почувалася так, наче втратила надію.

— Рішення прийде пізніше саме по собі, — запевнила її Еліза. — Візьми ці листи додому. Пакуй свої речі. Спробуй відновити зв’язок із тим, що є для тебе істинним. І ти сама здивуєшся, як швидко проясниться твій розум.

Фібі кивнула.

— Мабуть, ти маєш рацію. Хай там як, а починати треба.

А хіба були якісь інші варіанти?

Пейдж знала, що їй вже давно слід зайнятися пакуванням речей. Лео вдома не було — він шукав новий будинок. Кілька цілком підходящих помешкань він уже знайшов, хоча всі вони видавалися якимись непоказними, позбавленими шарму. Фібі та Пайпер готували зілля і заклинання для початку очищення будинку. Менш ніж за дві доби всі вони мали полишити оселю, тому найголовнішою справою зараз було пакування.

На жаль, Пейдж довелося сконцентрувати зусилля на зовсім інших справах.

А саме на «реальному ТВ-шоу», яке розгорталося у її спальні.

Дівчатам вдалося обмежити активність часо-просторового континууму, що минулого дня вдався до химерних проявів. Але Пейдж довелося-таки приховати від сестер, що сцени, які вони спостерігали у спальні, знову повернулися. Вочевидь, магія, що її генерував будинок, була такою потужною, що її не могла стримати навіть поєднана сила трьох.

Пейдж прокинулася посеред ночі й побачила, як її, ще маленьку дівчинку, бабуся навчає чаклунства. Вона з трьома сестрами сиділа, схрестивши ноги, на горищі, а бабуся щось читала їм з «Книги таїнств».

Ця сцена була хибною з кількох причин, основною з яких було те, що і бабуся, і мати приховували від дівчаток правду про магічні здібності родини Холівелл. Але, тим не менше, ця сцена створювала враження правдивості й достовірності. У Пейдж, уперше в житті, виникало таке відчуття, що вона нарешті набувала якоїсь внутрішньої цілісності.

Її виховали названі батьки, яких вона любила, і вони любили її, але Пейдж ніколи не забувала, що у неї є ще й кревні батьки, про котрих їй дуже хотілося дізнатися. Коли вона була бунтівним підлітком, смерть названих батьків у автокатастрофі обрушилася на неї спустошливою лавиною. Відтоді вона не могла простити собі, що часто сварилася з ними і засмучувала їх. Ну, а возз’єднання із сестрами — то стало просто благословенням Божим. Але воно ж створило нові проблеми. По-перше, їй довелося прискореними темпами звикати до всього, що було пов’язане з відьмами та їхніми янголами-хоронителями. По-друге, виникло питання налагодження стосунків з втраченою колись родиною. А ще вона мала бути гідною пам’яті Прю.

Але ті давні справи, що поволі розгорталися перед нею, діяли, наче цілющий бальзам на її задавнені рани. Пейдж мала зі своїми сестрами спільну історію, поєднувалася з ними зв’язком, що надавав знання про істинні факти їхнього минулого і допомагав їй посісти поруч із ними своє власне місце.

У підсвідомості крилося смутне відчуття того, що її сестри та свояк готуються сказати «До побачення» родинному гніздечку. Вона відчувала це приблизно так, як бачаться предмети крізь тонку бавовняну тканину чи марлю. Інакше кажучи, це її знання було смутним і ледь вловимим. Ось воно є — і ось воно зникло.

Наразі бабуся вчила трьох сестер заклинань на удачу. Цими заклинаннями вони мусили користуватись виключно для допомоги іншим людям — у цьому питанні Гремс була непохитною. Якщо ж вони спробують використати це заклинання для власної вигоди, то воно може обернутися проти них і призвести до катастрофічних наслідків.

«Ага, особиста вигода», — пригадала реальна Пейдж і кивнула головою. Щойно ставши відьмою, вона була в такому захваті від своїх нових здібностей, що відразу ж заходилася робити всілякі добрі справи, анітрохи не замислюючись про можливі наслідки. Зрозуміло, що жодна з її добрих справ не залишилася непокараною. Тож про серйозні наслідки заклинань, що здійснюються заради власної вигоди, Пейдж дізналася з власного неприємного досвіду.

«Добре було б, якби я навчилася цього безпосередньо від бабусі», — з сумом подумала вона, дивлячись на маленьку Пейдж, яка радісно хихикала і складала римовані вірші.

— Качка, крячка, квочка, дочка, — торохтіла мала Пейдж, позначаючи кожне слово дотиком до кінчика пальця.

— Дивно, як можуть качка чи квочка допомогти нашому заклинанню? — спантеличено запитала Прю і смикнула молодшу сестру за кіску.

— А що тут дивного, Прю? — спитала бабуся. — Невже ти не чула вираз «Йому пощастило, бо він, як та качка, вийшов сухим з води»?

Прю з ентузіазмом закивала головою і на її обличчі з’явився зацікавлений вираз.

— Як ви гадаєте, чому цей вираз набув популярності? — спитала бабуся. — Мала бути якась причина для цієї приказки? Одним із основних інгредієнтів заклинання на удачу є качиний пух.

— Такий, як у подушках, — здогадалася Фібі і посміхнулася, широко роззявивши щербатий рот. А потім взяла руки в боки і жваво задекламувала:

— Прекрасно, Фібі! — захоплено вигукнула бабуся. — у тебе природний талант до складання заклинань! А тепер, дівчатка, я навчу вас, як готувати зілля, що використовується разом із заклинанням. Ходімо зі мною в кухню.

Бабуся притримала двері й радісно усміхнулася, дивлячись, як усі четверо дівчаток вискочили з горища і пострибали сходами вниз. Злегка причинивши двері, вона пішла слідком за ними.

«До речі, стосовно удачі…», — подумала Пейдж.

Це була рідкісна удача — щоб не сказати більше — що Пейдж дістала цю можливість побачити на власні очі, як би воно було, коли б вона виховувалася у кревній родині. «Хіба багато людей мають можливість знову пережити своє дитинство? Дуже мало, — подумала Пейдж, — і то лише ті, що володіють магічними здібностями і здатні використати їх для власної вигоди». І вона не збиралася поступатися цими своїми здібностями.

Зовсім не збиралася.

Розділ 6

Уранці в день переїзду Пайпер розбудила Фібі дуже рано. Навшпиньки зійшовши нагору, вона почала легенько термосити сестру за плече і термосила доти, поки красуня брюнетка не прокинулася.

— Ти що, жартуєш? — спитала Фібі сонним голосом. — Навіть мій будильник іще не дзвенів. А я ж поставила його на дуже ранню годину.

— Випий-но, — сказала Пайпер, підсунувши під ніс Фібі чашку гарячої запашної кави.

Фібі сьорбнула з чашки і здивовано поглянула на свою сестру.

— Дякую, що принесла, а то б я розсердилася. — І, сумно зітхнувши, додала: — Якось не віриться, що день переїзду і справді настав. — Вона окинула поглядом спальню — це була її кімната з дитинства. — Не можу повірити, що сьогодні ми полишимо Холівелл Менор.

— Та це ж тимчасово, — нагадала їй Пайпер. — Коли ми повернемося, будинок буде зовсім іншим — оновленим, кращим, ніж був колись. І матиме потужнішу здібність протистояти нечистій силі.

— Щось я у цьому не зовсім впевнена, Поліанно![4] А чому, не знаєш? — спитала Фібі.

Тепер уже і Пайпер зітхнула:

— І навіщо я обманюю тебе і себе? Я така нещасна через цей переїзд! Тобі легше — ти багато подорожувала, багато бачила, деякий час жила у Нью-Йорку. Я ж ніколи не знала іншої домівки. Ніколи. Знаєш, чому я сьогодні так рано прокинулась? Тому що вчора лягла спати, але так і не змогла заснути. Цілу ніч крутилася і смикалася, аж поки не встала, бо збагнула, що заснути мені не вдасться.

— Бідолашна Пайпер, — мовила Фібі. Поставивши чашку на нічний столик, вона простягла руку і співчутливо пригорнула сестру. — До чого тут Нью-Йорк! Я прекрасно розумію, як ти почуваєшся. Нам треба постійно нагадувати самим собі, що наш переїзд — це тимчасово.

— Твоя правда, — погодилася Пайпер. — Ти готова піти зі мною, щоб завершити приготування очищувального зілля? Лаванда настоювалася цілу ніч, напевне, вона вже готова.

— Так, звичайно. Тільки дай мені хвилину, щоб щось на себе накинути і умитися — сподіваюся, у ванній все гаразд? — запитала Фібі.

— Поки що все гаразд, — кивнула Пайпер. Потім позіхнула, постукала пальцями по своїй кавовій чашці і зазирнула в неї. На жаль, вона виявилася порожньою.

— Мабуть, піду доллю ще кави, — сказала Пайпер. — Лео увесь ранок возиться з перевізниками і загружав фургон. Може, нам теж доведеться йому допомогти носити ящики та коробки.

— Фібі Холівелл, Робоча Конячка, — пожартувала Фібі, вислизнувши з ліжка. У шафі вона швидко знайшла футболку і поношені джинси, а вдягнувшись, сунула ноги в кросівки. — Ось так! Тепер я повністю готова до змагань з підняття штанги. — Тут Фібі на мить замовкла, а потім, наче щось пригадавши, додала: — А що ж перевізники подумають з приводу твого зілля?

— Маю сумнів, щоб вони його помітили, — відповіла Пайпер. — А навіть якщо й помітили, то все це схоже на те, наче я заварюю саморобний чай з різнотрав’я. — Сестри прекрасно знали про необхідність бути обачними зі своїми чаклунськими штучками і тому обережність вже увійшла в звичку.

Фібі прибрала пасма волосся з обличчя і клацнула шпилькою. Потім обернулася до Пайпер.

— Для заклинання нам знадобиться сила трьох, еге ж? — спитала вона.

— Авжеж, — підтвердила Пайпер. — Цікаво, Пейдж уже встала, чи ні?

— Щось я ще її не чула, — відповіла Фібі. — Слухай-но, дати ладу зіллю ми можемо й удвох. Нехай вона поспить іще хоч півгодини. Одна з нас обов’язково має бути бадьорою і добре відпочити. Розбудимо Пейдж тоді, коли виникне потреба.

— Ти така добросерда, — зауважила Пайпер.

— І прекрасна сестра, — додала з посмішкою Фібі. Ходімо вниз. Я відчуваю за запахом, що там іще залишилося трохи кави.

Взагалі-то, Пейдж не спала — як і Пайпер, вона просто не змогла заснути. Цілу ніч вона посьорбувала дієтичну колу і спостерігала, як бабуся вчила дівчат заклинань, знімати наврочення та вмінню користуватися лікарськими травами. Вона бачила, як Прю на малій Пейдж вчила Пайпер заплітати косу. Саме в цей момент Прю розповіла, що безтямно закохалася у хлопця з їхнього класу, чим спантеличила своїх молодших сестер.

Отак Пейдж спостерігала за процесом свого зростання і дорослішання.

Того ранку бабуся розкрила малій Пейдж секрет рецепту свого знаменитого домашнього печива з горіховим маслом. Прю пішла у гості на день народження, Пайпер — до бібліотеки, а Фібі гралася із якоюсь своєю подругою. Нарешті Пейдж залишилася з бабусею наодинці, хоча б на один ранок!

Сама кухня являла собою відбиток минулого. Пейдж із задоволенням порпалася біля старовинного кухонного приладдя, а поруч з нею стояла бабуся у чепурному фартушку. Ясна річ, щоки малої Пейдж були всі в муці — явна ознака того, що дитині подобалося куховарити і вона робила це із завзяттям.

— Розумієш, Пейдж, головне — використовувати непідсолоджене масло, — пояснювала бабуся. — Натуральне. Інакше тобі доведеться пильнувати, скільки цукру ти додаєш до тіста. А навіщо тобі зайві клопоти?

Мала Пейдж захихотіла.

— Я люблю цукор.

«От розумничка, — подумала доросла Пейдж. Хоча певна, що непідсолоджене масло я б їла тільки як інгредієнт печива. А так воно несмачне».

Мала Пейдж ступила своїми товстенькими ніжками на кольорову підставку, дотягнулася рукою до банки з горіховим маслом, що стояла на полиці, і подала її бабусі.

— От любенька! Дякую, — сказала бабуся, беручи банку з рук малої Пейдж. — Ой, ні! — вигукнула вона, кинувши швидкий погляд на етикетку. — Схоже, я купила не той сорт горіхового масла. Оце так халепа! — І бабуся скрушно похитала головою. — Але то не страшно, обійдемося і цим. Уже запізно купувати інше. — 3 цими словами вона подала дівчинці велику дерев’яну ложку. — Ти зможеш покласти дві ложки горіхового масла в змішувач?

Маленька Пейдж кивнула і зробила так, як їй сказали. Їй страшенно подобалося допомагати бабусі в кухні. Коли вона встромила дерев’яну ложку в горіхову смакоту, Гремс непомітно струснула пальцями над змішувачем. Доросла Пейдж, яка спостерігала за цією сценою, помітила спалах енергії, що майнула з кінчиків пальців бабусі до змішувача. Але мала Пейдж нічого не помітила.

— Особиста вигода, особиста шмигода, — пробурмотіла бабуся сама собі і тихенько розсміялася.

Маленька Пейдж поклала дерев’яну ложку на керамічну підставку. Потім обернулася до бабусі і мовила з широко розкритими від захвату очима:

— Коли я виросту і буду мамою, я пектиму печиво зі своїми діточками у цій самій кухні. Як зараз ми з тобою.

Бабуся посміхнулася, дістала зі змішувача дещицю тіста і дала малій Пейдж покуштувати.

— Сподіваюся, — сказала вона, — що саме так воно і буде. Сподіваюся, що ти назавжди запам’ятаєш цей день і цей приємний ранок, який ми провели разом з тобою в кухні.

— Обов’язково запам’ятаю! — вигукнула мала Пейдж упевнено і проковтнула той шматочок тіста.

— Знаєш, дитячі спогади — дивна річ, — сказала їй бабуся. — Вони можуть залишитися з тобою назавжди, а можуть так само назавжди зникнути в імлі минулого. Хочеш вір, а хочеш — ні, але інколи вони навіть здатні обернутися проти тебе!

Зачувши це, маленька Пейдж не на жарт перелякалася, бо вже знала, що таке магія, і мала власні уявлення про злих духів та демонів.

Бабуся заспокійливо посміхнулася.

— Не хвилюйся. Пам’ятай, що поки ти у цьому будинку, тобі нічого не загрожуватиме. Тут — твій надійний притулок.

Маленька Пейдж наморщила носика і кивнула, насправді не до кінця розуміючи, що їй сказала бабуся. Доросла ж Пейдж уся перетворилася на увагу.

Бабуся промовляє до мене! До мого дорослого «я». Вона намагається пояснити мені щось дуже важливе!

Несподівано марення припинилося. Перед очима Пейдж замерехтіли різнокольорові метелики — так часто трапляється, коли вийти з темного приміщення на яскраве сонячне світло, — і сцена з уявними подіями дитинства зникла, наче хтось стер її, як стирають напис зі шкільної дошки. Пейдж зрозуміла, що слід робити.

Залишилося тільки переконати сестер.

Пейдж кинулася вниз сходами в кухню. Фібі і Пайпер якраз схилилися над плитою, де у мисці булькала якась субстанція; вочевидь, то було очищувальне зілля.

— Це воно? — спитала Пейдж, хапаючи ротом повітря від швидкого бігу.

Пайпер відвела погляд від миски.

— А, ти вже встала! Так, це воно. Майже готове. Лео та перевізники щойно поїхали на нове місце, і будинок залишився повністю в нашому розпорядженні. Ну як, ти готова до невеличкого прибирання, тобто, до процедури очищення будинку?

Пейдж розпачливо похитала головою.

— На жаль, ні.

— Пейдж, люба, ми переживаємо не менше за тебе, — лагідно сказала їй Пайпер. — Але ми все одно мусимо це зробити.

— Ви не зрозуміли мене, — нетерпляче кинула Пейдж. — Я засмутилася не через будинок; тобто, мені дійсно шкода наш будинок, але головне зараз не в цьому.

— Ти хоч розумієш, яку нісенітницю ти верзеш? — спитала Пайпер.

— Ось послухайте, — сказала Пейдж. — Я щойно розмовляла з бабусею. — Проігнорувавши здивовані погляди сестер, вона з наполегливістю в голосі продовжила: — Гремс сказала мені, що будинок — наш безпечний райський куточок. Це означає, що не будинок повстав проти нас, я якесь зло, що ним заволоділо!

Розділ 7

— Тихше, тихше, заспокойся! — з недовірою поглянула на неї Пайпер. — Може, ти нам все розкажеш від самого початку? Ти що — дійсно розмовляла з Гремс? Коли?

Пейдж почервоніла, трохи знітившись від необхідності розповідати про те, що вона недавно побачила у себе в спальні.

— Ну, власне кажучи, це не я з нею говорила. Точніше, я, але не зовсім я, а та маленька дівчинка, якою я колись була. Але все одно то була я, розумієте?

Фібі спантеличено поглянула на неї.

— Дорогенька, щось я нічого не второпала. Бабуся розмовляла з маленькою дівчинкою… — Раптом вона замовкла, нарешті збагнувши сенс сказаного. — Усе ясно. У твоїй кімнаті знову відкрився портал у минуле?

Пейдж винувато кивнула.

— Скоріш за все, він просто на якийсь час принишк і затаївся десь поруч, — припустила вона. — I я… я так захопилася спогляданням свого уявного, альтернативного минулого, що забула вам про це сказати. Я боялася, що ви, дівчата, змусите мене знову закрити цей портал. І тому й далі дивилася його. — Пейдж знервовано ковтнула. — Я дивилася увесь час, поки ви пакували речі й готували зілля та заклинання.

— А як же ми його не помітили? — спантеличено запитала Пайпер.

— Мабуть, цьому завадили наші власні спогади, — лагідно пояснила їй Фібі. — Про дитинство, що минуло у цьому будинку. Саме тому ми і втратили пильність.

— У тому-то й річ, — вигукнула Пейдж, ще більше розпалюючись. — Я ж не маю тих спогадів, які маєте ви. Пам’ятаєте, як довго вам довелося колись мене переконувати, щоб я до вас перебралася?

— Пам’ятаємо, — запевнила її Фібі з легкою іронією в голосі. — Таке не забувається!

— Узагалі-то, я знаю, що портал — це погано, бо він… як це краще сказати… він явно хибний і неприродний, але мені було дуже цікаво спостерігати, як я зростала разом із вами та Прю! Це був просто клас!

— Гадаю, нам нема причини докоряти за те, що тебе полонили спогади про те, чого насправді не було, — лагідно мовила Фібі. — Особливо, якщо взяти до уваги те, що останнім часом ми були поглинуті нашими власними спогадами.

— Нам слід було приділяти тобі більше уваги, — зауважила Пайпер, відчувши провину. — Але слухай-но, Пейдж, ми ж не можемо просто взяти і скасувати процедуру очищення через якусь розмову, якої насправді навіть не було! У цьому будинку оселилося зло. Ми мусимо його вигнати звідси, якщо хочемо жити тут і далі. Інакше нам доведеться покинути нашу домівку назавжди.

— Я розумію, як ви почуваєтеся, бо сама теж шокована, — почала Пейдж. — Але то неважливо — жила я з бабусею чи ні. Її послання було чітким і недвозначним: наш будинок — це безпечний райський куточок. Сам по собі він не є зло! Бабуся сказала це впевнено і однозначно. Хіба ж вона не мала на увазі ті події, які відбуваються тут зараз?

Фібі кинула швидкий погляд на Пайпер і задумливо сказала:

— Мушу зізнатися, я ніколи по-справжньому не задумувалася над правдивістю тієї думки, що наш будинок проти нас і ополчився. Мабуть, Пейдж таки має рацію.

Пайпер тяжко зітхнула.

— Тоді в чому ж справа? Що коїться з будинком?

Пейдж скрушно похитала головою.

— Сама б хотіла знати. Але я знаю одне: нам не треба переїжджати. Треба дізнатися, що за всім цим криється.

Пайпер насупилася.

— Терпіти не можу невизначеності, Пейдж. Розумієш, я не заперечую, що цієї ночі у тебе було якесь видіння. Але ж нас із Фібі не було поруч з тобою! Як ми можемо бути впевненими у тому, що ти отримала якесь послання від бабусі? Може, то був усього-навсього голос твоєї підсвідомості?

Пейдж знизала плечима — вона мала ще більше спантеличений та розгублений вигляд.

— Я розумію ваше вагання, бо вас там не було. Якщо відверто, я і сама не знаю, чому це бабуся вирішила поговорити зі мною, а не з вами двома…

— Тут може бути декілька причин, — спокійно і розсудливо припустила Фібі. — Могло так статися, що саме Пейдж була більш відкритою і тому — більш підготовленою до отримання цього послання, аніж ми з тобою. Хтозна… Але це вже не перший випадок, коли одна з нас раніше за інших отримує ключ до розуміння ситуації.

Пайпер зітхнула і схрестила руки на грудях.

— Я вірю тобі, Пейдж. Просто я хвилююся. Холівелл Менор — це наріжний камінь нашого існування. Який би ми шлях не обрали, ми не маємо права схибити.

— Я цілковито тебе підтримую, Пайпер, повір мені, — урочисто і серйозно мовила Пейдж.

— До речі, які саме сцени ти бачила цієї ночі? — поцікавилася Фібі.

— Гм-м-м… — ретельно обдумуючи кожен побачений епізод, Пейдж почала прокручувати в голові все те «домашнє відео», яке встигла переглянути протягом минулої ночі. У її свідомості значущість спілкування з бабусею та сестрами не применшилась порівняно з першим переглядом.

— Ну, ми з бабусею готували печиво з горіховим маслом, — почала Пейдж, — і це було надзвичайно цікаво. Просто супер. Гремс навчила мене свого таємного рецепта, до якого, наскільки я зрозуміла, входив і такий компонент, як магія.

Фібі похитала головою.

— Цього просто не могло бути. Це ж особиста вигода.

— Та отож, — посміхнулася Пейдж. — Те ж саме подумала і я. Я навіть точно пам’ятаю ті слова, які бабуся при цьому сказала: «особиста вигода, особиста шмигода».

— Стоп! Саме у цьому місці давай і зробимо зупинку, — втрутилася Пайпер. — По-перше, бабуся завжди дуже обережно ставилася до особистої вигоди, а по-друге, її улюбленою стравою було не печиво з горіховим маслом, а вівсяна каша. Тому, вочевидь, це видіння виявилося проекцією якихось твоїх власних уявлень. Воно явно не має стосунку до реальності.

— А може, — зазначила Пейдж, — це послання навмисне відхилилося від реальності, щоб ми це помітили?

— Обидві теорії мають право на існування, — погодилася Фібі. — Особисто я вважаю, що ми маємо уважно розглянути всі можливі варіанти, і тільки після цього полишати цей будинок.

Пайпер нічого не відповіла, але з виразу її обличчя було видно, що вона почала приставати на цю точку зору.

Пейдж підступила до плити, де Пайпер старанно помішувала зілля.

— Можна? — запитала вона.

Пайпер кивнула, однак з деяким сумнівом на обличчі.

Швидко вхопивши миску, Пейдж піднесла її до раковини і безцеремонно вилила все зілля.

— Може, і заклинання порвемо? — запитала вона, витерши руки і поставивши порожню миску на плиту.

— Гадаю, буде досить його просто викинути, — відповіла Фібі. Зіжмакавши аркуш паперу в кульку, вона обернулася, щоб викинути його в бачок для сміття, але враз помітила, що його ніде не було.

— От чорт! І викинути нікуди! — розсердилася Фібі. — Бачок для сміття кудись подівся. Мабуть, Лео завантажив його у фургон разом із іншими речами.

— Треба йому зателефонувати! — схвильовано сказала Пейдж. — Нехай скаже перевізникам, щоб вони всі речі привезли назад у будинок — і негайно!

— Не думаю, що вони прийдуть у захват від цієї думки, — сухо зазначила Пайпер.

— Ми їм заплатимо, — відповіла Фібі. — Просто їм доведеться привезти назад те, що вони відвезли. — На її обличчі з’явилася сліпуча посмішка. — Пайпер! Не забувай про більш важливу річ — ми не повинні звідси виїжджати!

— Ой, твоя правда, — з деяким полегшенням відповіла Пайпер. — Але ж факт залишається фактом: нам знову доведеться мати справу з тим гніздом нечисті, на яке перетворився наш будинок!

Фібі з Пейдж на мить замовкли, обдумуючи те, що сказала їм Пайпер.

— Спробуймо розібратися ще раз, — похмуро почала Пайпер. — Будинок сам по собі не є лихим. Це є позитивним моментом. Лео зв’язується з перевізниками, вони привозять наші речі назад, ми розпаковуємо їх і знову залишаємося в цьому будинку — на кілька поколінь. Але ж щось таки змусило Холівелл Менор повстати проти нас, еге ж? У чому ж причина, якщо сам будинок не є лихим?

Фібі та Пейдж обмінялися безпорадними поглядами. Правда полягала в тому, що вони про це не мали ані найменшого уявлення.

— От і добре, Лео та перевізники вже повертаються, — підтвердила Пайпер, вимкнувши телефон і обернувшись до Пейдж та Фібі. — Як я і передбачала, вони були не в захваті від необхідності везти все назад. Але, як точно зазначила Фібі, ми платимо їм погодинно, тому для них це аж ніяк не кінець світу.

— Як ви думаєте, Лео здогадався про наші припущення? — стурбовано спитала Пейдж. Вона довіряла власним інстинктам, але, ураховуючи незгоду сестер, їй дуже хотілося, щоб хтось підтримав її точку зору.

Пайпер зітхнула.

— Він ще раніше зізнався мені, що йому важко буде примиритися з тією думкою, що лихим є сам будинок. Тому, гадаю, він з готовністю сприйме думку про те, що лихим є не сам будинок, а та сила, що ним заволоділа. І не тільки з готовністю, а й з радістю. Якщо чесно, то, мабуть, він не менше нашого зрадіє звістці про те, що нам не треба переїжджати.

— От і добре. — Пейдж знесилено плюхнулася на кушетку, яку вони залишили у їдальні.

— Я погоджуюсь, — зітхнула Фібі і всілася поруч із нею. — Але тепер ми маємо розробити план В.

— Згодна. Треба змінити підхід до справи, — запропонувала Пайпер. — Нам слід зайнятися дослідженнями. Ми мусимо знайти нову інформацію стосовно історії цього будинку. Цілком можливо, що нечисть, яка працює проти нас, з’явилася тут не випадково; скоріш за все, вона вже існувала тут певний час і тепер просто повернулася.

— Причому з подвоєною силою! — зауважила Пейдж.

— На мою думку, треба попорпатися в газетних архівах та старих планах міста, — вголос міркувала Фібі. — І все це ми зможемо знайти у бібліотеці.

— Вона відкриється тільки о другій, — зауважила Пайпер, поглянувши на годинник. — Тож ми матимемо у своєму розпорядженні кілька годин, щоб допомогти Лео розпаковувати ящики.

— Які проблеми? — пожартувала Пейдж. — Ми ж все одно планували займатися сьогодні розпаковуванням.

О другій тридцять перевізники повернулися до будинку і вивантажили все, що ще зовсім недавно завантажували. Дивно, але настрій у них був досить робочий. Мабуть, це пояснювалося додатковою винагородою, яку вони отримали, а ще — можливістю позалицятися до Фібі, яка, однак, проігнорувала всі підморгування та улесливі посмішки. Дівчата швидко просвітили Лео щодо нових обставин справи.

— Скажи чесно, — благально спитала Пайпер чоловіка по тому, як вони ознайомили його з теорією Пейдж. — Ми правильно вчинили, коли пристали на думку Пейдж про приховане послання, яке вона отримала у видінні? Чи у нас всіх стріха поїхала?

Лео задумливо провів рукою по своєму короткому волоссю піщаного кольору. У нього й так був досить важкий день, а тут ще якісь загадкові послання з Потойбіччя!

— Нічого не можу сказати напевне, — почав він, вагаючись, — але всі ви — ворожки, і якщо у Пейдж дійсно були якісь видіння, погані передчуття або магічні контакти іншого штибу, то не думаю, що вам слід їх ігнорувати.

— Передчуття зазвичай бувають у Фібі, — нагадала Пайпер. — Якщо висловлюватися офіційною мовою, то у нас виникла нештатна ситуація.

— Але є беззаперечний факт — усе побачене Пейдж мало дуже правдоподібний вигляд. Настільки правдоподібний, що вона скасувала переїзд. А це вже не абищо, — зазначив Лео. — Може, вам слід було ретельно розглянути всі можливі варіанти, перш ніж приймати рішення переїхати?

— А ми й розглянули, — запевнила його Фібі, кинувши багатозначний погляд на Пайпер, — і саме тому ти повернувся, і разом із тобою — всі наші манатки. — Вона скрушно зітхнула. — Ще вчора Пайпер і я місця собі не знаходили, побиваючись — що ж ми будемо цілих півроку робити без нашої рідної домівки! І якби був хоч один шанс скасувати переїзд, ми б ним обов’язково скористалися. Що ми і зробили.

— Що ж, — мовив Лео, — це не здається мені маячнею. Аж ніяк. Інакше я б тут зараз не стояв. А тепер усі втрьох ідіть і займайтеся вашими дослідженнями. Я ж тим часом побуду з Ваятом.

— Спасибі, дорогенький, — з вдячністю в голосі сказала Пайпер і цьомкнула чоловіка в щоку. — Зараз малий спить, але через півгодини ти маєш його розбудити. Інакше нам не вдасться вкласти його увечері.

Пайпер обернулася до сестер.

— Ну що, ходімо до бібліотеки? — Фібі з Пейдж закивали головами і хором відповіли:

— Ходімо!

І, прихопивши з собою курточки та ключі, дівчата вирушили в дорогу.

— Ну що, — мовила Пайпер, окинувши поглядом численні полиці з книжками, карткові каталоги та комп’ютери, — звідки почнемо? — Взявши руки в боки, вона повернулася до Фібі. — Здається, це ти недавно була студенткою? — спитала вона, натякаючи на те, що кілька років тому Фібі довелося поновити заняття у коледжі, щоб отримати диплом.

Фібі кивнула та озирнулася довкола:

— Це галузева бібліотека, Пайпер, — промовила вона. — Вона набагато менша, аніж та, що була у нашому коледжі. І база даних в ній, напевне, також є значно меншою.

— Це так, — зауважила Пейдж, але оскільки з нас лише ти маєш діючу студентську перепустку, то чому б не розпочати дослідження саме з цієї бібліотеки? Яка різниця? — Вона кинула погляд на полиці і швидко сколола своє густе волосся в жмут, що означало її готовність приступити до роботи. — Так, — почала вона, поглянувши на Фібі, — ти підеш перевірити картковий каталог і пошукаєш в Інтернеті міські легенди Сан-Франциско, особливо ті, що хоч якось стосуються будівництва, архітектури або міцності конструкцій. А ти, — Пейдж звернулася до Пайпер, — перевіриш муніципальні архіви стосовно будь-яких зафіксованих заворушень чи негараздів, — тут вона стишила голос до шепоту, — пов’язаних з окультними явищами.

— А наскільки далеко в минуле треба заглиблюватися? — обережно спитала Пайпер, вигнувши брову.

Пейдж знизала плечима.

— Настільки, наскільки можливо. Не думаю, що на нас чекає безліч цікавої інформації. Навпаки — це буде те саме, що шукати голку в копиці сіна.

— Хороший план, нічого сказати! Точніше — хороший початок, — іронічно мовила Фібі, підбадьорливо похлопавши Пейдж по плечу. — Значить так: я буду або за комп’ютерами, або… — вона вказала пальчиком з бездоганним манікюром, — там, біля тих полиць.

— Мені здається, що тут має бути кілька спеціальних комп’ютерів, у пам’яті яких зберігаються муніципальні архіви, — зробила припущення Пейдж. — Можна спитати про це оту жіночку за конторкою.

Пайпер поглянула на мініатюрну бібліотекарку. Її маленька сива голівка ледь виглядала з-за конторки.

— Ця жінка має знати, де знаходяться ті чи інші відомості, — зауважила вона. — Це полегшить нашу роботу.

— І не треба недооцінювати важливість випадкової та несистематизованої інформації, — додала Пейдж.

— А ти чим займешся? — спитала її Фібі. — Як ми тебе знайдемо, коли виникне потреба? Мабуть, працівники бібліотеки мають якусь свою спеціальну «систему сповіщення».

— О, я займуся застарілими носіями інформації, — відповіла Пейдж, кивнувши на сходи. — Нагорі у них зберігаються мікрофільми, на яких задокументовано всі газетні статті про цей регіон за увесь час. Хтозна, може я відкопаю там щось про наш будинок.

— А звідки ти так добре знаєш бібліотеку, — поцікавилася Пайпер.

— Не забувай, що я вже не працюю повний робочий день і тому маю достатньо вільного часу, — нагадала їй Пейдж.

Розділ 8

— Ну от — хоч одну ніч прожили без химерних халеп, — з усмішкою сказала Пайпер, поглянувши на Лео, і взяла в руки ранкову газету.

За сніданком вони насолоджувалися незвичним спокоєм, утішаючись тим, що протягом принаймні останніх шістнадцяти годин Холівелл Менор ніяк не виявляв своєї зіпсутої химерної вдачі. Але оскільки нових коників можна було чекати кожної миті, то конче необхідно було насолодитися цим коротким перепочинком. Здавалося, навіть малий Ваят це добре розумів — цілу ніч він міцно спав і жодного разу навіть не писнув. А тепер він весело лупцював кулачком по грудочкам каші на столику.

— Авжеж, — погодився Лео. — Ми провели ніч без пригод, а це уже добра новина. Поганою ж новиною є те… що ніч минула тихо і без пригод.

— Ти хочеш зіпсувати мені настрій? — напівжартома спитала його Пайпер. — Та годі тобі, я розумію, що ти маєш на увазі, — мовила вона поблажливо, спіймавши стурбований погляд Лео. — Це як у фільмі жахів, коли школяр каже своїй худорлявій подрузі-білявці: «Усе нормально, скрізь тихо», а вона йому відповідає…

— …А вона відповідає: «Аж надто тихо», — підколола її Пейдж, заходячи в кухню, щоб налити собі склянку апельсинового соку. — День чудес! Що я бачу — свіжовичавлений сік! — вигукнула вона із приємним здивуванням. — Хтось із нас добре виспався, це точно!

— За це і вип’ємо, — кивнула Пайпер Пейдж і піднесла склянку вгору. — Але вираз «аж надто тихо» мені щось не дуже подобається в нинішньому контексті.

— Я розумію тебе, — кивнула головою Пейдж, — але поки ми не розберемося з тим, що «накопали» вчора у бібліотеці, не слід відкидати можливість будь-яких сюрпризів. Вибач, сестро. Дуже хотілося, щоб було по-іншому, але нічого не вдієш.

— Між іншим, Фібі на радощах, що добре виспалася, чкурнула вдосвіта до свого офісу, — повідомила Пайпер. — Щось пов’язане з необхідністю здійснювати «особисті контакти».

— А, розумію, що це таке, бо знаюся на канцеляриті… — сказала Пейдж. — До речі, з нашим хаотичним розпорядком дня втриматися на повноцінній роботі майже неможливо. Тому я навіть припинила шукати собі «дорослу» роботу. — Щира посмішка Пейдж лише підтвердила її впевненість у правильності такого підходу.

— Хай там як, але Фібі сказала, що має розібратися з купою листів від читачів газети, але пообіцяла віднайти час, щоб переглянути результати свого дослідження, — сказала Пайпер. — Мені й самій треба впорядкувати свої стоси роздруківок, зроблених учора.

— Я вже поклав їх на стіл у їдальні, люба, — запопадливо зазначив Лео. — Гаразд, гаразд — я перенесу їх на столик у вітальню, — пробелькотів він, зустрівши невдоволений погляд дружини.

— Дякую, мій любий. Бо якщо у мене знову трапляться фантомні перейми, то це вже буде занадто. Я і близько не підійду до їдальні, поки ми не викинемо всю нечисть з нашого будинку.

— Значить, ти зараз перечитаєш зібрані матеріали, потім ще раз їх переглянеш увечері? Ти встигнеш їх підготувати ще до вечері? — жваво спитала Пейдж, складаючи подумки план дій.

— Я займуся ними в першу ж чергу, чесне скаутське! — відповіла Пайпер, піднісши руку в скаутському салюті, й додала, поглянувши на годинник: — Невеличка поправка: я займуся матеріалами в другу чергу, бо за годину нам із Ваятом треба йти до клубу «Мама і я».

Пейдж кинула на Пайпер незадоволений погляд.

— Які ще там «Мама і я», Пайпер? Вчора ми збиралися полишити свій будинок на півроку! Тобі не здається, що є речі важливіші за батьківський клуб?!

— Можливо, — погодилася Пайпер. — І ось що я хочу сказати. Останнім часом наше родинне життя аж ніяк не можна було назвати спокійним. То Ваят випадково щось утне, то будинок на нас відв’яжеться по повній програмі, і цей безлад дуже погано вплинув на нас — на всіх нас. І на Ваята теж. Так, ми — відьми. Ми знаємо своє ремесло. Але ж мій син ще надто малий, щоб осягнути, що тут коїться. І я зроблю все від мене залежне, щоб допомогти Ваяту жити настільки нормальним життям, наскільки це можна дозволити — будь певна. — Пайпер замовкла, схрестивши на грудях руки. Вигляд у неї був навіть войовничіший, аніж вона розраховувала.

— Якщо це тобі хоч якось допоможе, Пейдж, я розпитаю в Старійшин про історію Холівелл Менор, поки Пайпер з Ваятом підуть до клубу, — люб’язно запропонував Лео.

Пейдж було розтулила рота, щоб заперечити, але відразу ж його стулила, вирішивши, що нехай так і буде. Лео, що сидів за кухонним столом поруч із Пайпер, легенько кивнув.

Вираз обличчя Пейдж трохи пом’якшав.

— Ти маєш рацію. Я увесь час тільки й думаю про те, як нам примирити наше відьомське єство з нашим єством звичайної людини. — Вона простягнула руку і скуйовдила ще ріденьке волоссячко на голові Ваята. — І це тим більше, коли йдеться про мого племінника. — Пейдж кинула на Пайпер щирий і співчутливий погляд. — Бажаю вам добряче повеселитися, — сказала вона.

— Вам у нас подобається? — жваво прощебетала Селеста, жінка, у помешканні якої цього разу проводилися збори клубу «Мама і я».

Зазвичай Пайпер не подобалися жінки, які цвірінчали або щебетали, але їй так приємно і затишно було зі своїм сином займатися усім тим, чим займаються звичайні люди, що у відповідь вона аж засіяла.

— Мені подобається, гадаю, що і Ваяту також. — З цими словами Пайпер кивнула на малого: той сидів на підлозі за кілька футів від них і жартома погрожував іншому малюкові м’яким іграшковим тигром.

Вона окинула поглядом ігрову кімнату — це було велике фешенебельне приміщення, яке могло б скласти конкуренцію більшості парків відпочинку. Стіни кімнати були яскраво розфарбовані, а підлогу вкривав товстий пухнастий килим. На дальній стіні висів величезний плоский телеекран, на якому з притишеним звуком демонструвалася якась передача, присвячена вихованню дітей. Селеста виявила винахідливість і творчий підхід, розділивши кімнату на дві зони: в одному кутку знаходилися блоки іграшкового будівельного конструктора, а в другому — м’які іграшки. А ще вона поставила кілька мольбертів з пензликами та акварельними фарбами — для більш «просунутих» старших дітлахів. Для Ванта і Пайпер тут був справжнісінький рай, утім, для інших відвідувачів також.

«Тут буденно і спокійно — це вже плюс», — задоволено відзначила Пайпер.

— Як ви гадаєте, чи не зарано пропонувати бутерброди? — поцікавилася вголос Селеста.

— Та що ви! — заспокійливо махнула рукою Пайпер. — Подавати бутерброди ніколи не зарано! Колись я була професійним кухарем — може вам чимось допомогти? — Прихилившись, вона по-змовницьки стишила голос і додала: — Чесно кажучи, я просто спец у приготуванні сандвічів. Коли набуваєш необхідних навичок, вони залишаються з тобою назавжди.

Селеста розсміялася.

— Та не треба, усе уже розкладено в кухні, але якщо ви бажаєте допомогти…

— Так, бажаю. Я люблю подавати їжу до столу.

— А ви не могли б працювати у мене увечері по буднім дням? — напівжартома запитала Селеста і кивнула у напрямку кухні. — Ходімо.

— Залюбки, — докинула Пайпер і рушила слідком за хазяйкою.

Саме в цю мить вона і почула гарчання тигра.

«Ти диви, — подумала вона, — дивні звуки видають малюки під час ігор».

Швидко обернувшись і оглянувши ігрову кімнату, вона відчула, що до цього звуку з джунґлів доклав руку Ваят.

— Так воно і є, — пробурмотіла вона, помітивши злобного тигра, який явно з недобрими намірами крався з кутка кімнати.

Слід сказати, що Ваят, сидячи серед м’яких іграшок, виглядав явно зніченим і присоромленим через свій вчинок.

Пайпер мала вирішувати швидко. Спочатку слід з’ясувати найголовніше: чи помітив хто-небудь тигра?

На щастя, здається, ніхто. Шум і галас у кімнаті наразі грав на руку Пайпер. Стереозвук телевізора, притишений буквально кілька хвилин тому, раптом став дуже гучним. Він заглушив усі інші звуки в кімнаті, і гарчання тигра теж.

А той, до речі, ішов прямісінько на Пайпер.

«От і добре», — подумала вона.

Мить — і Пайпер випростувала руки й «заморозила» кімнату. І матері, і дітлахи враз завмерли, не закінчивши своїх рухів. Рухався тільки Ваят, тішачись зі споглядання демонічного тигра і намагаючись своє задоволення приховати.

«Але це йому погано вдається», — подумала Пайпер.

— От любенький! — саркастично сказала вона Бантові. — А тепер візьми сам — і пограйся з цим котиком!

Ваят захихотів і захоплено сплеснув рученятами.

Пайпер знала, що небезпека їм не загрожує. Зрештою, Ваят уже демонстрував свою здатність протистояти всіляким проявам надприродних сил. За необхідності він міг дати нечисті таку саму гідну відсіч, як і його тітоньки-чаклунки.

Утім, тигробіс мав вигляд аж ніяк не любого друзяки. А враховуючи те, що Пайпер і досі пам’ятала про подряпину на руці від недавньої сутички з гігантським цуценям, певна обережність була б не зайвою.

Викрививши нижню губу, тигр зловісно загарчав («А у тигрів є губи?» — майнула думка в Пайпер, заступивши обмірковування загальнішої проблеми) і з рота у нього потекла тоненька цівка слини («Цікаво — а у тигра рот чи паща?»). Він рухався з точністю добре змащеного механізму, а тулуб звіра був м’язистим і пружким.

Кепські справи.

Тигробіс напружився, приготувавшись до стрибка.

«Спокійно, котику, спокійно», — угамовувала тигра Пайпер, узявшись манити його пальцем.

Тигробіс роззявив пащу, вишкіривши блискучі білі ікла, потім загарчав і перелякано позадкував.

— Стули пащеку, — наказала Пайпер, — бо вигляд у тебе не з приємних.

Легкий помах п’ясті — і тигр зник.

— Сподіваюся, що всім сьогодні у нас сподобалося, — сказала Селеста, роздаючи відвідувачам у дорогу гостинці — шоколадне печиво, приготоване власноруч.

— А як же! — підтвердила Пайпер з ентузіазмом, наче й не було історії з тигром. — Для таких заходів у вас просто прекрасний будинок.

— І то правда, — зазначила Холлі — інша відвідувачка, що саме виходила з помешкання разом із Пайпер. Вона вела за руку кумедну рудоволосу дівчинку. — Тут все так добре продумано! А моя Мелані дуже любить малювати. — І на підтвердження своїх слів вона показала кілька вже висохлих акварельних малюнків, намальованих її донькою сьогодні. — Вона — моя маленька Моне, — пояснила Холлі. — Або, радше, Монетта.

— Яка гарненька у вас дівчинка! — посміхнулася Пайпер.

— Уся в батька, — зізналася Холлі, обіймаючи свою малу і притискаючи до ніг. — То як? Уже відомо, де відбудуться збори нашого клубу наступного тижня?

Річ у тім, що всі матері по черзі влаштовували такі збори у своїх домівках.

— Ой, а я й не знаю! Мабуть, іще не вирішили, — відповіла Пайпер. Їй не хотілося, щоб її вважали неввічливою через начебто небажання продовжувати розмову, але вона мала пильнувати Ваята поки вони не покинуть оселю. Тому, побоюючись ще якогось несподіваного вияву надприродних здібностей сина, Пайпер не могла належним чином сконцентруватися на розмові інших матерів.

— Знаєте, я б з радістю влаштувала засідання наступного тижня, — сказала Холлі, люб’язно посміхаючись до Пайпер, — але я б не хотіла лізти попереду когось у цій справі…

— Та що ви! Я не маю нічого проти! — аж надто швидко погодилася Пайпер. Вона зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтися, а потім додала: — Якщо хочете влаштувати засідання «Мама і я» наступного тижня — то будь ласка. Я обома руками «за»! — І Пайпер емоційно змахнула вільною рукою, бо другою вона тримала Ваята.

— А ви точно впевнені? — спитала Холлі. — Бо нам би дуже хотілося завітати до вас. Я знаю це напевне. Бо всі матусі кажуть, що…

— Будь ласка, будьте ви хазяйкою наступного тижня! — майже вигукнула Пайпер. — Річ у тім, що ми… ми якраз робимо ремонт, тому наш будинок зараз не в найкращому стані. А взагалі-то я радо організую збори у себе вдома. Але іншим разом.

Для Фібі «особисті контакти» з дописувачами виявилися справою дещо важчою, аніж вона розраховувала. Ліворуч на столі біля чашки з кавою височіла ціла купа листів. Їх було так багато, що хоч дисертацію пиши. Праворуч насувалася ще одна гора, не нижча за ту, що біля чашки з кавою. То були роздруківки, і було їх так багато, що Фібі аж стало зле від думки про те, що їй доведеться усе це переглядати.

«Добре, що минулої ночі в будинку було тихо і мені вдалося виспатися, — подумала вона. — Як там йдеться у приказці: — І на тому спасибі?»

Кілька тренувань у підвалі Холівєлл Менор допомогли б їй дещо зняти стрес, але щось підказало їй, що зараз підвал — не найкраще місце для занять. Мабуть, згодом слід записатися у якусь групу здоров’я, або походити до фітнес-клубу.

«Але це якщо мені вдасться хоч коли-небудь покінчити з цими матеріалами і вибратися звідси».

Фібі пригладила своє коротке темне волосся і зітхнула. Суперечливі почуття сповнювали її.

Дякувати Богу, уже виконано частину роботи і виконано не даремне. Фібі приїхала до офісу майже вдосвіта, спантеличивши охоронця, і намагалася реабілітуватися за допомогою радісної посмішки, яка освітила її трохи заспане обличчя. Відтоді вона вже встигла переглянути приблизно чверть роздруківок. Головним чином це були повідомлення про химерні явища та події в Холівєлл Менор або неподалік.

«Добре, що ніхто ні про що не здогадується», — подумала Фібі і посміхнулася. Поблизу їхнього будинку відбувалося стільки химерного, тож було дивом те, що ні у кого ще не виникло жодних підозр.

«Саме завдяки таким відьмам, як ми, і таким добрим друзям, як Дарріл, ситуація поки що під контролем».

Ще раз глибоко зітхнувши, Фібі знову заходилася розглядати бібліотечні роздруківки.

Гортаючи роздруківки, Фібі не могла втримати посмішки. Відтоді, як був збудований Холівелл Менор, біля нього регулярно спостерігалися якісь химерні явища. Читати про них газетні замітки було все одно, що читати історію своїх предків-чаклунів. Фібі прекрасно знала, що за кожним з цих «непояснюваних випадків» стояло цілком раціональне, хоча й надприродне пояснення. Наприклад, голуб’яче пір’я, відоме своїми заспокійливими властивостями, використовувалося для зілля, що вгамовувало пристрасті. Тимчасові місячні затемнення свідчили про розпал боротьби доброї магії з силами зла. А товстий шар попелу — звичайний побічний продукт потужного чаклування.

«Упродовж століть цей будинок був домівкою для відьом з роду Холівелл, тут вони мешкали і тут займалися своїм чаклунським ремеслом», — з благоговінням подумала Фібі, і по спині у неї побігли мурашки. На відміну від своїх сестер — Прю і Пайпер — саме вона дізналася про їхню ворожбитську спадщину і саме вона докладала найбільших зусиль, щоб повернути собі давно забуті магічні здібності. Ремесло ворожки, покликаної допомагати непорочним, звісно, накладало на неї велику відповідальність, але ні на що у світі не проміняла б Фібі свій священний обов’язок. І тому дослідження історії своєї родини лише додавало їй рішучості.

«Ясна річ, я маю допомагати людям не тільки завдяки магії, — подумала вона, з роздратуванням поглянувши на стос листів дописувачів рубрики «Спитай у Фібі». Взявши навмання один з верхніх листів, вона розгорнула його і почала читати.

Фібі відклала вбік лист і з подивом відзначила для себе: дивовижно, наскільки проблеми її дописувачів тотожні до тієї психічної травми, яку вона сама пережила у своєму житті. Хоч вона була відьмою, це не завадило їй усвідомити, наскільки сильною буває прив’язаність людей до домівок, до свого дитинства і до спогадів про нього. Тож як вона могла звинуватити «сентиментальну» дописувачку в надмірній емоційності, якщо реакція її та сестер на всі химерні халепи, що траплялися в їхній домівці, були не менш емоційними?

Коли Фібі згадала про домівку, їй відразу ж захотілося туди повернутися, захотілося навіть сильніше, аніж будь-коли. На якусь мить вона задумалася, а потім присунула до себе клавіатуру і почала друкувати відповідь:

Фібі зітхнула і кілька разів перечитала листа, час від часу потираючи очі, що вже почали поболювати від яскравого світіння монітора. «А чи не занадто емоційно я висловилася, чи не стане від того моя відповідь дещо упередженою?» — подумалось їй. Але думати про це вже не було часу. Лист, на який вона щойно спромоглася дати відповідь, був лише краплиною в морі. Попереду її чекала купа роботи.

Поглянувши на годинник, Фібі здивувалася: була вже пізня година. Вона збагнула, що сьогодні з цією зливою листів уже не впорається.

«Час іти додому», — подумала Фібі й грюкнула на стіл ключі та сумочку. Вона вимкнула ноутбук і засунула його у чохол.

— Я вдома, — вигукнула Фібі, кинувши сумочку та ключі на полицю в передпокої. — Дозвольте доповісти, що на сьогодні з особистими контактами покінчено. Вам, дівчата, неодмінно сподобаються матеріали про Холівелл Менор, які я накопала у бібліотеці. Будьте певні — у нашому будинку мешкало не одне покоління Холівеллів і всі залюбки чаклували!

— А я, взагалі-то, в цьому завжди була певна, — вигукнула Пейдж із вітальні. — Але все одно хотіла б побачити, що ти там роздобула. — Ставши відьмою, Пейдж прагнула дізнатися якомога більше про своє магічне ремесло. Тому екскурс в історію Холівелл Менор був для неї особливо цікавим.

Фібі увійшла до вітальні з копіями газетних повідомлень. Вона не мала жодного сумніву, що Пейдж дуже сподобаються найхимерніші з тих історій.

— Ось, тримай. — Вона поклала стос роздруківок на десертний столик перед Пейдж. — Це цікавіше, аніж розділ світських скандалів у «US Weekly». — На мить вона замовкла, насолоджуючись тишею раннього вечора. — А куди всі поділися?

— Пайпер з Ваятом ходили на збори «Мама і я», — пояснила Пейдж, злегка насупившись. Пайпер уже встигла розповісти їй про чергову витівку Ваята і про підозрілу настирливість учасниць клубу в бажанні наступне засідання провести у їхньому будинку.

— Стривай, там щось було не так? — спробувала здогадатися Фібі.

— Ваят не пропускає жодної слушної нагоди продемонструвати свої магічні здібності, — пояснила Пейдж. — Нехай Пайпер сама тобі про все розповість.

Утім, вони з Ваятом нагорі — сплять. А Лео знову подався на раду до Старійшин. Він сподівається, що тепер, коли ми маємо дещо більше інформації про химерні халепи, вони зможуть більш глибоко розібратися в нашій ситуації.

— А що — за мою відсутність знову щось трапилося? — поцікавилася Фібі.

— Поки що ні, слава Богу — відповіла Пейдж. — Утім… — вона насторожено схилила голову. — Ти чула?

Фібі спантеличено подивилася на неї.

— Ні. Я нічого не почула. Крім твоїх слів, звичайно.

Пейдж похитала головою.

— Гм-м-м. Що ж, то, мабуть, мені почулося, — зазначила вона, скоса поглянувши вбік. — Клянусь тобі, я це чую, хоча… — Тут вона знову замовкла. — Ти що — і справді не чуєш? Не чуєш, як хтось шепочеться? Наче муха тихенько дзижчить?

Поглядаючи вбік, Пейдж нахилилася у тому напрямку, звідки, на її думку, ішло дзижчання.

— Знаю, тобі здається, ніби я зовсім з глузду з’їхала, — сказала вона Фібі, вираз обличчя якої ставав усе більше спантеличеним, — але точно кажу тобі: я чую шепотіння. Тихе, безперервне шепотіння — як у фільмах жахів. — Пейдж зробила кілька обережних кроків до виступу на стіні, звідки, як їй здавалося, лунало тихеньке дзижчання.

Раптом Пейдж перелякано зупинилася.

— Ось де воно! — вигукнула вона і здивовано роззявила рота, показуючи на новорічну фотографію, зроблену багато-багато років тому, на якій були зображені Фібі, Пайпер і Прю. — Це фото пошепки до мене промовляє!

— Невже? — недовірливо спитала Фібі. — І що ж воно тобі каже?

Пейдж похитала головою:

— Я не можу розібрати слова. Але сама їх інтонація є… зловісною. Наче над фотографією і над спогадами нависла зловісна хмара.

— Якби цю фотографію дійсно оточувала лиха аура, думаєш, я б її не помітила, дорогенька? — лагідно спитала Фібі. — Екстрасенс тут я, і саме я маю здатність до передчуття лиха.

— Твоя правда, але портал у минуле чомусь з’явився саме тоді, коли до ванної кімнати збиралася зайти Пайпер, — нагадала їй Пейдж. — Не знаю, яка сила заволоділа нашим будинком, але я достеменно знаю, що грає вона не за правилами. — Зітхнувши, продовжила вона: — Шепіт стає дедалі гучнішим. Його вже не можна не помічати. — Раптом їй щось спало на думку і вона широко розкрила очі. — Якщо це не припиниться, то доведеться мені допомагати вам у боротьбі зі злом, що заволоділа нашим помешканням.

— Якою б не була ця сила, мабуть, саме на це вона і розраховує, — висловила припущення Фібі й щільно стулила губи, від чого її рот став схожим на тоненьку ниточку. Зиркнувши вгору, вона взяла руки в боки і крикнула — голосно і владно:

— Лео! Ти нам потрібен!

Мить — і у кімнаті в потоці мерехтливого світла з’явився Лео. Він мав розгублений і занепокоєний вигляд.

— Що сталося?

— Ти дізнався хоч про що-небудь від Старійшин? — спитала його Фібі.

Лео похитав головою:

— Я маю підтвердження від численних відьом, покоління яких мешкали в Холівелл Менор, і, напевне, зможу підтвердити будь-яку інформацію, яку ви здобудете в бібліотеці. Але досі нічого подібного в цьому будинку не траплялося. Старійшини в розпачі.

— Кому від цього легше, — простогнала Пейдж. — Гаразд, давай поки що про це не згадувати. Ось послухай. — І вона головою вказала Лео напрямок, у якому слід було прислухатися.

— А до чого я маю прислухатися? — здивовано спитав Лео.

Пейдж у відчаї аж руками сплеснула.

— Що ж, значить, уся проблема у мені. У мене дійсно поїхала стріха — несподівано й відчутно. Чудово! — Закінчивши свою сардонічну тираду, Пейдж знову обернулася до Лео. — Це — фото. Воно буквально криком кричить, звертаючись до мене. І я нічим не можу зарадити, бо не знаю, що робити.

Лео на якусь мить замислено замовк, а потім розтулив рота, щоб щось сказати. Але нічого сказати він так і не встиг, бо його перервав гучний гуркіт, що пролунав на горішньому поверсі.

— Що то було? — стурбовано спитала Фібі.

— Зараз дізнаюся, — відповів Лео, телепортуючись нагору сліпуче-білою блискавкою.

Пейдж та Фібі, довго не роздумуючи, кинулися слідком за ним. Ухопивши сестру за руку, Пейдж телепортувалася разом із нею до кімнати, у якій жили Лео і Пайпер. Те, що вони там побачили, украй стурбувало і ошелешило їх.

Одна за одною книжки Пайпер здіймалися з полиць вгору і гепалися на підлогу. Утворивши на підлозі купу, вони злітали, мов зграя птахів, і повмощувалися на полицях. Потім знову гепалися на підлогу. Пруст, Даніела Стіл, Стівен Кінг, Салман Рушді… Класика, дитяча література — книжки різних жанрів вискакували, як снаряди, з полиць і гучно гепалися на долівку.

На щастя, Пайпер, схоже, не постраждала. Вона сиділа на ліжку, але жодна з книжок, що вилітали з полиць, не могла в неї поцілити. Зате вони зчиняли страшенний гармидер, падаючи на підлогу. І неможливо було вгадати, що полетить слідком за книжками. А таке цілком могло трапитися.

Та найгіршим було навіть не це.

— О Господи! — скрикнула Фібі, коли вона повністю усвідомила посталу перед нею сцену. — Лео! Що ж це таке відбувається, га?

— Точно не знаю, — саркастично відповів Лео, — але мені здається, що моя телепортація вийшла з ладу.

— Та невже! — здивувалася Пайпер. — А чому ти так вирішив? — Вона відверто глузувала: верхня частина тулуба Лео, голова та руки потрапила в горішню кімнату, а ноги досі залишилися там, де й були.

— Гей, хлопці та дівчата! — нервово почала Пейдж. — Я знаю, що у всіх нас наразі є важливіші справи, але все одно… зверніть увагу! — І вона вказала поглядом напрям.

Усі поглянули у той бік і завмерли від несподіванки: тепер книжки з полиць вистрілювали через кімнату в напрямку колисочки, де спав Ваят, але відразу ж відскакували від сильного енергетичного поля і падали на підлогу, не завдаючи ніякої шкоди. Особливо настирним виявилося повне зібрання творів Джейн Остін, але, на щастя, йому теж не поталанило.

— Слава Богу! Принаймні приємно бачити, що мій син, як і завжди, здатен за себе постояти, — зауважила Пайпер. — Але складається враження, що хтось хоче посадити нас під домашній арешт, і з цим треба щось робити.

— Горище? — запитала Пейдж. — Здається, що наразі це — єдине безпечне для нас місце, яке залишилося в цьому будинку.

— Ага, значить будинку вдалося оточити нас і загнати на горище? — спитала Фібі. — Невже нам доведеться там ночувати?!

— Здається, так, — відповів Лео. — Моя здатність телепортуватися зраджує, Пейдж чуються якісь голоси, а спальня Пайпер перейшла у наступ. Як на мене, то наразі горище для нас — найбезпечніше місце, поки ми хоч трохи не візьмемо ситуацію під контроль.

Гупання книжок об захисне поле Ваята нагадало сестрам, що часу гаяти не можна. Не можна було ігнорувати ту настирливість, з якою книга Джейн Остін «Розум і почуття» нападала на колиску малюка.

— Що ж, — неохоче озвалася Фібі. — Доведеться мені потурбуватися про ковдри та подушки. Пайпер і Пейдж! Ви готові доправити Ваята на горище?

— Завжди готові! — насмішкувато підняли сестри руки в скаутському салюті.

— А ти, Лео… Спробуй телепортуватися на горище, наскільки зможеш. Дай, Боже, щоб у «Книзі таїнств» знайшлося щось про те, як доставити на горище свою решту.

— Непоганий план, — сказала Пайпер, опасливо поглядаючи на книжки, що поверталися на полиці. — Так і зробимо.

На жаль, у «Книзі таїнств» нічого не йшлося про телепортацію частин. Схоже, вищі сили покинули Лео та сестер напризволяще.

— Я принесла постільну білизну, — повідомила Фібі, заходячи на горище з купою ковдр і простирадл. На її витончено-красивому обличчі закарбувався вираз непохитної рішучості.

— Нічого не трапилося, поки ти була внизу? — поцікавилася Пайпер.

Фібі похитала головою.

— Е-е. Нічого. Летюча бібліотека в твоїй кімнаті, схоже, угамувалася. Може, вона тільки й чекала, поки ми підемо?

— Пречудово! — скривилася Пайпер. — Значить, мене вигнали з кімнати мої ж речі? Фантастика!

— Еге ж, ні фіґа собі проблемка! — погодилася Фібі. — Але наразі нас чекають нагальніші проблеми. Наприклад, проблема цілісності твого чоловіка. Нам конче необхідно скласти його докупи.

Лео вимучено посміхнувся і взяв було руки в боки, але, поглянувши вниз, розпачливо їх опустив, бо збагнув, що його ноги досі у вітальні.

— Розгляну будь-які пропозиції, — попередив він.

— Шкода, що книга нічим не може нам допомогти, — з глибоким сумом констатувала Пейдж. — А чому б нам не спробувати якесь заклинання?

— Слушна думка, — погодилася Фібі і задумливо кивнула головою. На якусь мить вона замовкла, перебираючи в пам’яті підходящі рими: — Цілий, білий, милий…

— Думай, сестро, думай, — підбадьорила її Пайпер.

Раптом очі Фібі засвітилися ентузіазмом.

— Нумо, дівчата, візьмімося за руки і утворимо коло навкруг Лео!

Сестри так і зробили, передавши Ваята у надійні руки батька. Коли коло було утворено, Фібі заплющила очі і сказала, щоб сестри зробили так само. Задоволена їхньою готовністю виконати задумане, вона почала швидко декламувати:

Дівчата почекали трохи й обережно, одна за одною розплющили очі. О, диво! Перед ними стояв їхній янгол-хоронитель — цілий-цілісінький!

— Слава Богу! — вигукнула Пайпер, пригортаючи та обіймаючи Лео. — Таким ти мені більше подобаєшся — з руками та ногами.

— Так, краще мати чотири кінцівки, аніж дві, — погодився Лео, посміхаючись з полегшенням. — Однак мені дуже хотілося б знати, чому мене зрадили мої телепортаційні здібності.

— Напевне з тієї самої причини, через яку трапилися усі ті халепи останнім часом, — висловила припущення Пейдж.

— Та сама сила, що заволоділа будинком, заважає тобі вільно пересуватися у просторі. Чи принаймні деяким частинам твого тіла.

— Що ж робити, га? — спитала Фібі, явно спантеличена.

— Я маю божевільну пропозицію, — почала Пайпер. — А що, коли нам трохи поспати?

— Просто зараз? — з недовірою перепитала Фібі. — Зараз же тільки… — вона поглянула на годинник, — тільки восьма тридцять.

— Можеш дивуватися скільки завгодно, — зазначила Пейдж і широко позіхнула. — Пропозиція Пайпер є дуже доречною, бо я страшенно втомилася. Може, й дійсно на сьогодні досить?

— Згода. — Лео підійшов до купи простирадл і почав їх розкладати, намагаючись створити максимально можливий у таких умовах комфорт. — Завтра прокинемося зі свіжими головами і відразу ж візьмемося до роботи. — Схоже, він був дуже задоволений з того, що знову мав у розпорядженні усе своє тіло, а не якусь його частину.

— Що ж, бачу, я в меншості, — неохоче погодилася Фібі. — Може, мені просто не дуже хочеться ночувати на горищі?

— Та нікому з нас не хочеться, люба моя, — запевнила її Пайпер. — Але наразі горище — найбезпечніше для відпочинку місце.

— Разом нам буде безпечніше, — відізвалася луною Пейдж. — До того ж тут ми спатимемо під захистом «Книги таїнств»…

— Годі мене вмовляти, — невдоволено буркнула Фібі, заповзаючи під товсту ковдру і підтягуючи її аж до підборіддя. — А тут досить зручно і затишно, — зауважила вона, озирнувшись довкола. — Може, переставимо стільці та отой старий гардероб? — запропонувала вона. — Так у нас буде більше місця.

— Слушна думка, — зауважив Лео, збираючись виконувати пропозицію Фібі. — До речі, могло бути й гірше, — продовжив він, намагаючись вдавати оптиміста. — Трохи тіснувато, але й дійсно могло бути гірше.

— Ти що — хочеш наврочити біду? — саркастично поцікавилася Пайпер.

— Маєш рацію, — швидко погодився з нею Лео. — Забираю свої слова назад. Трохи тіснувато, але нічого — спати можна.

— Сподіваюсь, тут немає клопів! — напівжартома сказала Пейдж.

І вимкнула світло.

— Дехто не знав, що ми збираємося рано повкладатися, — напівіронічно, напівсерйозно сказала Пайпер, схилившись над ліжечком свого сина.

Малий плакав вже ледь не годину — спочатку потихеньку, а потім скигління перейшло у несамовитий вереск. Пайпер, намагаючись заколисати Ваята, носила його, чукикаючи, по горищі, Лео та сестри по черзі співали йому колискових пісень — але все марно. Малюк верещав дедалі сильніше, а його личко ставало дедалі червонішим.

— Маємо проблему, — зазначила Фібі. — Мій племінничок поволі перетворюється на помідорчик. Маленький сумний помідорчик. — Схилившись над Ваятом, який безутішно ридав на колінах матері, вона спитала: — Що таке, мій хлопчику? Скажи нам, що не так — і ми допоможемо тобі.

— Він не голодний, бо не так давно поїв, — розмірковувала Пайпер уголос. — Пелюшки йому міняти не потрібно, я щойно перевіряла.

— А я перевірила ще раз, — запевнила Пейдж. — Проблема явно не в нас і не в малому.

— Який жах! — роздратовано вигукнула Пайпер. — Не можу спокійно слухати, як він плаче! А якщо ми не розберемося, у чому справа, то всім нам буде непереливки цієї ночі.

Вона подумки перерахувала все, що було необхідно Ваяту для нормального сну: «Вечеря — раз. Чисті пелюшки — два. Ванна — що ж, доведеться поки що обійтися без неї, до того ж щось підказує мені, що проблема криється не тут».

— Може, він плаче через те, що його поклали в ліжечко, а не в звичну колиску? — висловила припущення Фібі. Поспіхом перебираючись на горище, сестри забули перенести нагору колиску, бо її транспортування у звичайний спосіб потребувало б значних зусиль, а ні Пейдж, ні Лео в той момент не могли абсолютно впевнено покластися на свої телепортаційні здібності.

— Раніше це ніколи не було проблемою, — похитала головою Пайпер.

— Сосочка при ньому, — зауважила Пейдж. — А наскільки я знаю, без неї він не зможе заснути.

— Бобо! — раптом вигукнула Пайпер, наче на неї найшло осяяння. — Йому потрібен Бобо!

Фібі ляснула себе долонею по лобі, що означало «ну і дурепа ж я!».

— Як же я могла залишити його внизу! — скрикнула вона. — Я прихопила ліжечко і вирішила, що вже взяла все необхідне. Вибачте, будь ласка, — винувато знизала вона плечима. — Тут таке коїлося!

Бобо являв собою схожу на жучка іграшку, яку Ваят просто обожнював. Цей жучок мав шість лапок, що рухалися незалежно одна від одної. Зазвичай Бобо проводив час у колисці Ваята, тому що малий любив тихенько бавитися з ним перед сном.

— Напевне, він і досі в його колисці, — висловив припущення Лео. — Зараз піду принесу його.

— Розслабся, — заперечила Пайпер. — Я сама за ним сходжу. Мені треба трохи розім’ятися. Тримай, — і вона передала Ваята чоловікові. — Займись ним, поки я збігаю вниз.

— Ти впевнена, що впораєшся? — спитав її Лео.

Пайпер ствердно кивнула:

— Слухай, якщо ти підеш за Бобо, то ми не впевнені, що ти повернешся як єдине ціле, зрозумів?

— А я і не збирався те депортуватися, — посміхнувся Лео.

Пайпер відмахнулася від його заперечення.

— Я миттю. Одна нога тут, друга — там, — пообіцяла вона. — Ви навіть не помітите моєї відсутності.

«Ага, як же — одна нога тут, друга — там, — похмуро подумала Пайпер, обережно ступаючи коридором. — Ви навіть не помітите моєї відсутності». У будинку панував спокій, але кожен м’яз її тіла напружено очікував будь-якої несподіванки.

Заплющивши очі і зробивши глибокий вдих, Пайпер зупинилася біля дверей їхньої з Лео спальні. Потім вхопилася за ручку і розчахнула двері. Нікого. Порожнеча. Тиша.

— Порожнеча — це добре, — почала вголос міркувати Пайпер. — 3 нічого не вийде нічого.

Підійшовши до колиски Ваята, вона зазирнула всередину. Бобо вона відразу не помітила, тому почала мацати руками у пошуках іграшки. Брязкальце, плюшевий ведмедик — ні, це не те, ага — ось він! Пайпер з радістю вхопила іграшку обома руками.

І саме в цей момент двері комірчини різко розчахнулися.

Спершу Пайпер не розібралася, що саме перед нею вигулькнуло.

Придивившись пильніше, вона помітила істоту, яка являла собою якийсь аморфний згусток, щось безформне і майже прозоре, за винятком двох злих, чорних, як вуглини, глибоко посаджених очей на голові без чітких обрисів.

А ще ця істота мала ікла. Великі гострі ікла, з яких капала слина. І хоча вираз мармизи цієї потвори важко було розгледіти у напівтемряві, Пайпер не довелося довго гадати про призначення цих іклів.

Щоб швидше з'їсти тебе, моя люба!

З гарчанням та злегка похитуючись істота рушила до неї. Через свої чималі розміри просувалася вона досить повільно, тому Пайпер мала певний час на роздуми. Виставивши вперед одну руку, вона клацнула пальцями.

Пролунав удар, і на стіні за потворою з’явилася палена чорна мітка. Сама ж потвора залишилася неушкодженою.

— Ти диви, воно не збирається зникати, — саркастично зауважила Пайпер.

І спробувала знову.

І знову в неї нічого не вийшло.

Утім, дещо таки вийшло: скло картини, що висіла на стіні, розбилося на друзки, а рамка упала на підлогу і зламалася.

— Ой! — вигукнула Пайпер.

Аж раптом істота загрозливо загарчала. «Невже вона з мене… насміхається?» — подумала Пайпер.

— Е, ні, так не піде, — сказала вона, промовляючи більше до себе, аніж до потвори. — Це просто неприпустимо.

З цією істотою доведеться добряче повозитися, хоча Пайпер не зовсім розуміла чому. Вона трохи помовчала, роздумуючи, а потім поглянула прямо в очі потворі.

«Ось воно — ніщо», — пробурмотіла вона.

Впустивши Бобо на підлогу, Пайпер різко випростувала руки перед собою, відчуваючи, як через них проходить магічна енергія і витікає з кінчиків її пальців.

Потік цієї енергії вдарив біса, пролунав потужний удар, який нагадував багаторазово посилений звук електричного розряду. Пайпер аж назад відкинуло. На якусь мить кімната потонула в клубах диму, а коли той розвіявся, у повітрі залишився запах, схожий на запах озону або ж бензину.

Потвора зникла.

Пайпер струсила з себе пилюку і відкинула пасмо волосся з розпашілого обличчя. Нагнувшись, вона взяла з підлоги Бобо.

— Сподіваюсь, ти будеш вартим щойно докладених мною зусиль, — сказала Пайпер і рушила назад на горище.

Розділ 9

— Я таки знайшла Бобо, — стомлено повідомила Пайпер, входячи на горище і зачиняючи за собою двері. — До речі, легко сказано, та не зовсім легко зроблено.

— Ми так і подумали, коли почули шум унизу, — сказала Фібі, підбігаючи до сестри. — Усе гаразд, Пайпер?

— Тепер усе гаразд, — відповіла вона. — Ключове слово — тепер. Зазначу лише, що у комірчині на мене чекала невеличка несподіванка.

— Стривай, ти хочеш сказати, що на тебе напала потвора з комірчини? — недовірливо спитала Фібі.

— Так, — Пайпер знизала плечима. — Враховуючи все те, що коїлося у нас останнім часом, я не розумію, чому тобі так важко в це повірити.

— Та я не кажу, що не вірю тобі, — заперечила Фібі, пригладжуючи волосся. Очі її збуджено заблищали. — І мені зовсім не важко тобі повірити, Пайпер, ти що — не розумієш?

Пайпер кинула на сестру швидкий погляд.

— Ні, не розумію. Поясни мені, Фібі.

Фібі похитала головою.

— Не можу повірити, що ти не пам’ятаєш. Хоча, мабуть, це добре, бо це означає, що ти стала дорослою. Потвора з комірчини? Та годі тобі, Пайпер. Коли ти була маленькою, ти дуже її боялася. Прю вдалося переконати нас, що ця істота і справді існує. Тобі, здається, було тоді років шість. Приблизно рік ти боялася навіть наближатися до комірчини. Мама бідкалася, що вдягнути тебе вранці було майже неможливо.

Спогади Пайпер нарешті виринули з глибин підсвідомості, у карих очах відбився переляк.

— І дійсно, ти маєш рацію. На сто відсотків. Спогади повернулися до мене. — На її обличчі з’явився збуджений вираз. — Просто неймовірно: як я могла заблокувати ці спогади?! — скрушно зітхнула вона. — Що ж, я гадаю, це означає, що поява останнього демона теж якимось чином пов’язана з недавніми халепами.

— Еге ж, це наші дитячі спогади проти нас самих і повстали, — повільно проговорила Фібі. — І звичайно ж, ми і досі ані найменшого поняття не маємо чому. — Вона зітхнула. — У цьому й весь секрет.

Лео позіхнув:

— Слухайте. Тепер, коли ми позбулися потвори з комірчини та дитячих страхів Пайпер, може, є сенс повернутися до плану А? Як ви вважаєте? Гадаю, нам треба добряче виспатися, і це буде перший крок у пошуку злої сили, яка заволоділа будинком, і до її остаточного знищення.

— Згода, згода, — вигукнула Пайпер, войовниче розмахуючи іграшкою Бобо, а потім поклала Бобо в ліжечко. — Поглянь-но, Ваяте, — ніжно заворкотіла Пайпер, — поглянь, що мама тобі принесла!

Вереск Ваята поступово стихав і перетворився на тихеньке скигління. Однак при появі Бобо малий знову почав несамовито волати на весь голос. Його реакція була абсолютно протилежною тій, на яку розраховували сестри і Лео; дихання малого стало переривчастим, а обличчя почервоніло як буряк.

— Що таке? — спантеличено спитала Пайпер. — Нічого не розумію! Я була впевнена, що саме Бобо йому й не вистачає.

— Схоже, він і дійсно його не хоче, — зазначила Пейдж. — Або так, або Ваят висловлює своє ставлення у дуже дивний спосіб.

А тим часом малий несамовито дригав ногами і намагався якомога далі відсунутися від іграшки. Він не бажав бачити Бобо. Було таке враження, що після його появи Ваят взагалі став сам не свій.

— Шкода, а я так сподівалася, що Ваят заспокоїться! — сказала Пайпер. — Не знаю, що й робити. Нічого не спадає на думку. — Нахилившись над ліжечком, вона спитала: — Любенький, ну чому ти плачеш? Скажи, що трапилося?

Наче відповідаючи на її запитання, Ваят товстенькими пальчиками схопив Бобо і викинув за перильця.

Іграшка вдарилася об підлогу.

І враз все змінилося.

Тільки-но Бобо гепнувся об підлогу, Лео та сестри вмить обернулися і побачили, що перед ними постав зовсім інший Бобо: у подобі демона.

Пейдж закліпала очима і тихенько мовила до Фібі:

— Узагалі-то, у вигляді іграшки він мені більше подобався.

— Справді? — сухо спитала її Фібі.

Бобо-демон мав не менше від восьми футів росту, очі його палали люттю, а лапи-щупальця ворушилися, рухаючись на різні боки. Відскочивши на безпечну відстань, дівчата хутко заходилися обговорювати ситуацію, що склалася.

— Що ж, дівчата й хлопці, маємо нічогісеньку проблему! — почала Фібі.

У новій подобі Бобо втратив привабливість, яку мав у вигляді іграшки. Його численні щупальця погрозливо ворушилися.

— Гей, а що це у нього таке? — вигукнула Пейдж, показуючи на щось схоже на великий кіготь, який загрозливо насувався на них.

— Що, не бачиш? Це — клешня! — відповіла Пайпер. — Як у рака, ти що — не пам’ятаєш, що у іграшки Бобо була клешня? Вона була такою кумедною.

Клешня намірилася на Пайпер і клацнула, схибивши буквально на якийсь дюйм-два.

— Ну, це вже занадто! — розсердилася вона. — Тепер ти матимеш справу зі мною!

Випростувавши руки, вона вклала в свій удар всю енергію і відскочила назад, щоб її не зачепив вибух. Але вибуху не сталося.

Магічний заряд із кінчиків пальців Пайпер вдарив Бобо у клешню і відлетів убік, не заподіявши потворі шкоди, а сама клешня засвітилася, наче по ній пробіг сильний електричний струм. Бобо поглянув на свою кінцівку. Він був явно роздратований — і не більше.

— Погляньте! Він наче збільшився у розмірах, тепер його зріст не менше від десяти футів! — вигукнула Фібі, затремтівши від страху. — Мені лячно. Виходить, що дитячі страхи Ваята не менш жахливі за наші!

— Годі жартувати, треба потвору ліквідувати, — закликала Пайпер.

— І що ж, по-твоєму, я маю ро… — Не закінчивши фрази, Фібі злетіла у повітря, як у фільмах про бойові мистецтва — і ледь встигла ухилитися від удару, якого завдав Бобо однією із своїх численних лап. На кінці її було щось схоже на середньовічне бойове знаряддя: булаву з гострими шпичаками, прикріплену до довгого іржавого ланцюга.

— Ти що — серйозно, га? А чим це було, коли Бобо був іще іграшкою? — вигукнула Фібі, шугаючи у повітрі.

— Кулька з пластмасовим ланцюжком, — похмуро відповіла їй Пайпер. — Вона теж була такою кумедною.

Бобо знову розмахнувся булавою. Фібі відскочила, уникаючи удару, і щосили вдарила ногою по булаві на злеті.

— Ой! — скрикнула вона від болю і, залишаючись у повітрі, ухопилася за ногу. — Моя нога! І мої нові черевики!

— Ти що, Бобо, і справді вирішив попсувати наш гардероб? Це дуже нечемно з твого боку, — роздратовано сказала Пейдж.

— На ці його вирячені очі страшно дивитися, — зазначив Лео. — Погляньте, як вони у нього обертаються на всі боки — як у рака!

Тим часом Бобо наступав, вимахуючи щупальцями і клацаючи клешнями. Пайпер ледь вдавалося стримувати його за допомогою безперервних ударів, які, однак, не завдавали йому якоїсь серйозної шкоди.

— Він хитається, але не падає, — безпорадно вигукнула вона. — Що робити?

— Увага! Він прямує до «Книги таїнств»! — вигукнула Пейдж і телепортувала книгу собі просто в руки — подалі від гріха.

— А тепер він прямує в якесь інше місце, — мовила Пайпер, побачивши, як Бобо покинув горище і став спускатися вниз, — не знаю, куди саме.

Фібі кинулася по східцях навздогін Бобо, а Пейдж тим часом обрала швидший спосіб погоні — телепортацію. Дивлячись, як рвонули вниз його підопічні, Лео кинув на дружину запитальний погляд.

— І не думай, — сказала вона, рішуче похитавши головою. — Без тебе впораємося. До того ж комусь треба лишитися з Ваятом. Не знаю, чи зміг би ти допомогти, бо не впевнена, що твої телепортаційні здібності знову в нормі.

— Я не згоден, але часу на суперечки немає, — відповів Лео. — Тож іди, а якщо треба буде — поклич мене, особливо якщо когось із вас поранить та істота.

Пайпер здригнулася, зачувши звук розбитого скла, слідом за яким пролунав зойк — кричала жінка.

— Обов’язково, — пообіцяла вона і кинулася вниз слідком за сестрами.

Фібі і Бобо вона застала у їдальні. Фібі пурхала, як метелик, довкола потвори, намагаючись уникнути його смертоносних щупалець.

— Як могла Ваяту подобатися іграшка з інстинктами вбивці? — вигукнула вона, побачивши на сходах Пайпер.

— Хто ж знав, що ці щупальця перетворяться на смертельну зброю? — відказала Пайпер. — Вважається, що такі іграшки допомагають розвивати у дитини рухові навички. А де Пейдж?

— Вона… — вигукнула Фібі, ухиляючись від чергового удару, — вона в кухні. Каже, що знає зілля, здатне допомогти у даній ситуації.

— А ми що — маємо рецепт зілля, яке допомагає долати химерних шестиногих іграшок, які ні з того ні з сього ожили? — з сумнівом у голосі запитала Пайпер. — Обережно, сестро! — вигукнула вона, поціливши в клешню, якою Бобо намірявся вкусити Фібі за вухо. Бобо злобно загарчав, утягнув уражену лапу і знову почав насідати.

— До свого зілля, — сказала Пейдж, виходячи з кухні і стаючи позаду Пайпер, — я додала залишки тих інгредієнтів для очисного зілля, яке ми так і не застосували. Гадаю, що сили цих інгредієнтів, а також тих, що ти використовувала для вигнання злих демонів свого дитинства, буде достатньо, щоби розпрощатися з Бобо назавжди. До того ж у нас є поєднана сила трьох, чи не так?

— Що ж, варто спробувати, — погодилася Пайпер, приємно вражена плином думок сестри. — І дійсно: наша поєднана сила справить на потвору набагато потужніший вплив.

— Злагоджена командна робота — ось що є зараз найголовнішим, — сказала Фібі, граціозно приземлюючись на підлогу між двома сестрами. На чолі в неї блищали крапельки поту. Ухопившись за руки, дівчата утворили живий ланцюг.

Бобо погрозливо загарчав.

Фібі міцніше стиснула руки сестер і продекламувала:

З останнім словом цього імпровізованого заклинання Пейдж виступила вперед і пожбурила в Бобо флакон із зіллям. Він розбився біля його лап, і кімната наповнилася густим ядучим димом.

Сестри замахали руками і закашляли, придивляючись — зникла потвора, чи ні.

— Ой! — розпачливо вигукнула Пейдж, — він і досі…

Але не встигла вона закінчити цю фразу, як Бобо щезнув з їхніх очей.

— …і досі там, — знічено продовжила Пейдж. — Так ми укоськали його, чи ні? — запитала вона.

— Гадаю, що ні. Він просто кудись зник, — припустила Пайпер.

Та не встигли сестри розібратися, куди подівся Бобо, як будинок знову напустився на них.

— Слухайте, чи це тільки мені здається, чи оті фотографії і справді починають змінюватися, га? — спитала Пейдж.

І дійсно: бляклі фото, що зазвичай висіли на стінах їдальні, почали змінюватися, і на них почали з’являтися якісь нові жахливі зображення, жодним чином не пов’язані з життям дівчат та зі спадщиною Холівєлл Менор.

— На жаль, це здається не тільки тобі, — запевнила її Пайпер.

І саме в цей момент з розбитих рам почали розлітатися навсібіч друзки скла.

— Вони нас на шматки посічуть! — скрикнула Фібі, закриваючись рукою.

— Мерщій на горище! — вигукнула Пайпер і обернулася до сестер, які вже бігли сходами нагору.

— Ми прийшли як з доброю новиною, так і з поганою, — оголосила Пайпер, що йшла на чолі жіночого війська. Лео, заколисуючи Ваята, нетерпляче чекав на них на горищі.

— Ви знищили Бобо? — з надією у голосі спитав Лео.

— Ну… — ухильно почала Пайпер, забираючи Ваята з рук чоловіка.

— І так, і ні, — відповіла Пейдж, хапаючи ротом повітря. — Він кудись щез, але, гадаю, не ми це зробили. Ми застосували і зілля, і заклинання, але я впевнена, що він… він просто зник, зник сам по собі, без нашої допомоги.

— І це означає, що він може знову з’явитися тут в будь-який час? — із цими словами Лео обережно озирнувся довкола, наче очікуючи, що Бобо вигулькне зі шпарини будь-де і будь-коли, бо вже засвідчив свою схильність до неочікуваних появ.

— Саме так, — похмуро підтвердила Пайпер.

— А яка ж тоді добра новина? — розчаровано спитав Лео.

— Добра новина полягає в тому, що ми, нарешті, маємо її, — оптимістично заявила Фібі. — Тобто, маємо потвору. Можеш подякувати за це своїй дружині: це вона витягла її із небуття.

— За це треба «дякувати» не тільки мені, — запротестувала Пайпер. — Це Фібі припустила існування зв’язку між халепами, що кояться у нашому будинку, і страхами та спогадами дитинства, що нас переслідують.

— Це ви про що? — спитав Лео.

— А ти сам подумай, — пояснила Пайпер. — Усі ці химерні штучки почалися саме того дня, коли Ваят витворив гігантське цуценя з малюнку на своїй чашечці. Нам тоді здалося, що це — випадковість. Але я добряче над цим поміркувала і пригадала, що Бобо в той час теж лежав на стільчику Ваята!

— Значить, ти вважаєш, що коли Ваят оживив цуценя, він витворив демона з Бобо? — спитав Лео, складаючи докупи два факти.

Пайпер кивнула:

— Саме так. І увесь цей час демон залишався невидимим. Гадаю, що саме Бобо ми маємо бути вдячні за проблеми з гарячою водою, за потоп у підвалі, за чорну діру у ванній, за портал у минуле в спальні Пейдж…

— А ще за мою здатність спілкуватися з їжею та твої фантомні перейми, — закінчила перелік Фібі, при цьому на її обличчі поєдналося задоволення і роздратування. Кивнувши головою на іграшкового Бобо, безпорадно полишеного на підлозі, вона продовжила: — Ота іграшка намагалася поцілити в наше найвразливіше місце — в наше дитинство і наші спогади про нього! Бобо перетворив будинок нашого дитинства на кошмар. Він навіть спромігся викликати у нас сумніви у відданості своєму будинку!

— Мабуть, саме тому ми і натрапили на оту сторінку в «Книзі таїнств», — припустила Пейдж. — На ту, що змусила нас відчути провину за те, що ми, начебто, повстали проти власного будинку. Не кажучи вже про наші спогади. Ця огидна іграшка навіть довела мене до того, що я перестала любити власне дитинство і почала прагнути якогось іншого. — Пейдж розлючено топнула ногою і замовкла, схрестивши руки на грудях.

— Давайте причепимо Бобо козлячу борідку, устромимо в рота сигару і скажемо, що це — професор Зиґмунд Фройд, — саркастично зауважила Пайпер.

— Що ж, досить переконлива теорія, — погодився Лео. — А ви не замислювалися над тим, як же нам його тепер подолати, га? Особливо тепер, коли він став невидимим.

— Гадаю, нам всім треба зайнятися психоаналізом — тільки й того, — запропонувала Пейдж.

— Сподіваюся, ти не збираєшся звернутися до професійного психоаналітика, — сказав Лео.

— Та ні, не буквально. — Пейдж похитала головою. — Треба просто сісти і поміркувати. Розумієте, ми всі мусимо подолати оту дитячу психічну травму, яка переслідує нас у нашому ж будинку.

— А ти впевнена, що ми маємо для психоаналізу достатньо часу? — встромила шпильку Пайпер.

Фібі сердито зиркнула на неї.

— Дослухайся до моєї поради, сестро. Я маю таке відчуття, що ми зможемо розібратися зі своїм минулим, якщо докладемо зусиль. Маю певні пропозиції щодо прискореного курсу психології для ворожок.

Розділ 10

— Спочатку найголовніше, — промимрила Фібі сама собі, впевнено прямуючи в кухню. — Може, Пайпер і неперевершена куховарка, але не буду ж я ще й власної кухні боятися! І чхати мені на неприємні передчуття!

Зробивши глибокий вдих, вона переступила через кухонний поріг, навмисне ігноруючи верески і стогони їжі, «вбитої» і приготованої впродовж десятків років.

Вона знала, що домашнє вогнище традиційно було осердям домівки, місцем, біля якого збиралися члени родини, щоб відчути свій зв’язок. Її численні дитячі спогади теж були пов’язані з приємними хвилинами за обіднім столом. Як і Пайпер, їй теж пригадувалося смачне вівсяне печиво, що його бабуся готувала за спеціальним рецептом, а також супи, які Гремс готувала сестрам, коли хтось із них хворів.

«Коли бабуся щось для мене готувала, — пригадувала Фібі, — я відчувала її любов, її турботу, я відчувала себе частиною родини».

І сьогодні вона збиралася сама відтворити те почуття єднання. Зараз. У кухні в Холівелл Менор. І неважливо, що спогади про яйця, які її змушували їсти у неділю, були не надто приємними. Якогось особливого рецепта для солодощів Фібі не мала. Але вона мала впевненість, що вона зімпровізує його.

«Якщо хочеш зробити омлет, то для цього треба розбити і збовтати яйця», — нагадала вона собі. Та їжа, яку «принесли у жертву» в Холівелл Менор за увесь час його існування, пішла на користь: вона живила його мешканців і сприяла їхньому єднанню. Тож чому ж вона мусила цю їжу жаліти?

«Нас налаштували проти власного будинку, тому нам треба поновити і освіжити наші спогади, — вирішила Фібі. — Відчути себе одним цілим з нашою домівкою. І починати треба з домашнього вогнища».

Тихенько мугикаючи пісеньку, Фібі дістала з холодильника інгредієнти, а з кухонної шафи — тарілки та інше приладдя. Її уваги не оминув той факт, що волаючі голоси враз якимось чудесним чином стишилися, як тільки вона взялася до роботи. Сам процес приготування їжі діяв на неї заспокійливо. Наспівуючи, Фібі любов’ю в серці куховарила для своєї родини — а хіба ж не для цього призначена кухня?

Пайпер, зі свого боку, знала, що їй доведеться за допомогою приємних спогадів про народження Ваята заглушили пологові болі. Звісно, легше сказати, аніж зробити, але чому б не спробувати? Зрештою, це їй цілком до снаги.

Поки Фібі та Пейдж втілювали в життя свої власні плани, Пайпер і Лео взяли Ваята і понесли його до їдальні. Біля одвірка Пайпер відчула перші поколювання від переймів. Спазми охопили її спину та живіт, але вона зціпила зуби, твердо намірившись не звертати на них уваги. Лео підбадьорливо поплескав її по спині.

— Усе буде добре, — заспокоював він. — Обов’язково буде.

— У такій ситуації я готова піти на все, — підтвердила Пайпер. — Особливо… Ой! Боляче!

Пайпер обережно вмостилася в кріслі. Дивно, але їй раз по раз доводилося нагадувати собі, що величезного живота у неї немає, і ніщо не обмежує свободу рухів, хоча вона й почувалася вагітною і їй здавалося, що вона буквально пливе хвилями болю, що охопив поперек та живіт. Пайпер поправила Ваятів чубчик.

— Зараз я розповім тобі про той день, коли ти народився, — лагідно почала вона.

Ваят поглянув на матір широко розкритими очима так, наче все зрозумів, хоча навряд чи це було можливо.

— Твоя матуся дуже здивувалася, дізнавшись, що у неї будеш ти, — вела далі Пайпер. — А ще, звичайно, вона трохи перелякалася. Але поруч були тітонька Фібі й тітонька Пейдж, і вони стали мені допомагати, радісно очікуючи на твою появу.

Хочеш вір, а хочеш — не вір, — вона наближалась до улюбленої частини історії Ваятового народження, — але твої пологи приймала тітонька Фібі. Це мене теж трохи лякало, але все одно краще було народжувати тебе вдома, аніж у лікарні. — І вона посміхнулася, пригадавши, як Фібі пишалася своєю роллю в народженні Ваята.

Пайпер зітхнула і на мить заплющила очі, піддавши сумніву правдивість останньої фрази стосовно лікарні. Річ у тім, що народжувати дитину було дуже страшно і дуже боляче. Але той факт, що вона народила Ваята у рідній домівці, оточена сестринською любов’ю, зробив цю подію ще більш значущою, ще більш символічною.

І вона збагнула, що не було жодної причини мучитися цими спогадами. Спогадами про те, як вона стала матір’ю.

— Згодом ти дізнаєшся, що наша родина складається, головним чином, із жінок. Тому ми гадали, що у мене теж народиться дівчинка. Ми були дуже здивовані, дізнавшись, що помилилися! — закінчила Пайпер і цьомкнула сина у малесеньку маківку. — Але ми не проміняємо тебе ні на кого в світі!

Відкинувшись у кріслі, Пайпер пригорнула Ваята до грудей. Цієї миті вона усвідомила, наскільки дорогою для неї є історія народження сина. І хоч якими б сильними не були пологові болі, для такого щастя їх варто було перетерпіти. Лео, що стояв за спиною, тихенько торкнувся її плеча. Обернувшись, вона побачила очі чоловіка, сповнені любові й ласки.

— Як ти себе почуваєш? — тихо спитав він її.

Якусь мить Пайпер мовчала, оцінюючи свої почуття. Болі в животі вгамувалися, і їй вже давно не було так добре, спокійно і комфортно, як зараз.

Посміхнувшись у відповідь, вона мовила:

— Я почуваюся прекрасно. Просто прекрасно.

І це справді було так.

Тільки-но Пайпер спромоглася подолати своїх власних хатніх бісів, Лео залишив її з Ваятом, щоб побути на самоті там, де він колись народився. Янгол-хоронитель мав розібратися зі своєю проблемою телепортації, бо інакше доведеться стикатися з неподоланними труднощами на шляху до виконання свого обов’язку: охороні дівчат просто зараз і в майбутньому.

Зайшовши до вітальні, Лео сів на кушетку. Заплющивши очі, він почав глибоко і рівномірно дихати. Він мав думками сконцентруватися на підопічних, яких він охороняв уже багато років.

Спогади його були суперечливими: в основному, він виконував свої обов’язки, але декілька разів йому не вдалося врятувати тих, кого він охороняв. Йому було боляче згадувати тих непорочних та відьом, які загинули відтоді, як він став янголом-хоронителем. Утім, підопічних у нього було дуже багато, тож як він міг за усіма ними услідкувати? А роботи він мав — хоч греблю гати!

У дитинстві йому доводилося доглядати за своїми численними братами та сестрами. Батьки тяжко працювали, вільного часу вони мали обмаль, тому Лео часто доводилося куховарити для братів та сестер, допомагати їм з домашніми завданнями, придивлятися, щоб вони вчасно лягали спати, і вгамовувати їхні суперечки — великі й малі.

Пізніше молодим хлопцем Лео служив санітаром в армії на війні. І в той час йому знову довелося допомагати багатьом людям; пацієнтів було так багато, що звичайна людина з усіма ними просто не впоралася, а Лео доводилося буквально розриватися між кількома невідкладними операціями одночасно.

Зрештою Лео помер і став янголом-хоронителем. Він розумів, що це — велика честь, визнання його відданого служіння іншим людям поки він був простим смертним. Але робота янгола-хоронителя дуже виснажлива як фізично, так і емоційно. Він не мав ані відпусток, ані вихідних. Захист ворожок був його постійним обов’язком, і до того ж — не єдиним. Окрім охорони, він ще й мав всіляко розважати своїх підопічних, а ще — знаходити час, щоб бути чоловіком і батьком.

«Не дивно, що я втратив здатність те депортуватися повністю, бо мені доводиться буквально розриватися на частини. Мабуть, у мене виник стрес саме через те, що я відчував, що не можу повністю присвятити себе розв’язанню якоїсь конкретної проблеми».

У цьому важко було зізнатися собі, але він знав, що це — правда. Він любив Пайпер і Ваята більше за все на світі, але ніколи не мав можливості приділити їм стільки уваги, скільки хотів. Йому не завжди випадало бути поруч із дружиною, коли вона цього потребувала. Він знав, що вона це добре розуміла і всіляко підтримувала його, але труднощі, з якими він стикався на роботі, залишалися труднощами.

«Та, мабуть, по-іншому і не могло бути, — подумав Лео. — Не буває легких шляхів та легких способів розв’язання подібних проблем». Такий вже був його обов’язок у житті — рятувати непорочних; бути чоловіком Пайпер і батьком Ваята — це теж обов’язок його життя. А оскільки він щиро і щедро ділився з кожним своїми почуттями та своєю енергією, то, значить, він сумлінно виконував свої обов’язки, і люди довкола не могли його за це не поважати.

«Невже все так просто? — здивовано подумав Лео. — Просто взяти і визнати, що я маю проблеми з виконанням своїх обов’язків, бо розриваюся між різними людьми та різними ситуаціями?»

Був лише один спосіб це перевірити.

Лео заплющив очі й зосередився, а потім сконцентрував свою енергію, щоб телепортуватися з кушетки до своєї спальні.

Коли він розплющив очі, то побачив, що дійсно опинився в спальні. З острахом Лео підійшов до великого дзеркала в кутку.

Його побоювання розвіялись. Чоловік, що посміхнувся йому з дзеркала, був високий і… цілий — з ногами.

Пейдж, зі свого боку, вирішила, що проблема подолання видінь, які вона бачила у своїй спальні, полягала, головним чином, у питанні відновлення переваги духа над плоттю.

Але, звісна річ, навіть таке просте завдання виявилося не таким вже й простим.

Як Фібі та Пайпер не прагли запевнити Пейдж у тому, що вона їхня кревна сестра, її все одно долали сумніви, чи вдасться їй бути гідним спадщини Прю третім членом тріумвірату відьом. Пейдж часто розмірковувала, яким було б її життя, якби вона від самого початку зростала зі своїми зведеними сестрами. Так сталося б у тому випадку, коли б її батьки — відьма та янгол-хоронитель — проявили таку саму хоробрість, як і Пайпер та Лео, і побралися всупереч волі Старійшин. Саме через це її кімната викидала різні коники з її свідомістю; зрештою, вона лише при нагоді демонструвала їй ті видіння, які часто виникали у неї в голові.

«Але основним, — думала Пейдж, тихенько ступаючи сходами до своєї спальні, — основним є те, що у мене було власне, окреме від моїх сестер дитинство. Я мала батьків, які любили мене і яких любила я. І скільки б я не уявляла собі дитинство, проведене разом із Пайпер, Прю та Фібі, мені ніколи не буде шкода того часу, який я провела зі своїми названими батьками. Я на все життя залишуся вдячною їм за те, що взяли мене до себе, і за те, що вони так мене любили».

Зупинившись перед дверима, Пейдж, мабуть, уже вкотре подумала: а що там — за ними? Потім глибоко зітхнула і відкинула з очей пасмо волосся.

Перемагаючи нестримне бажання замружитися від страху, вона простягнула руку і поштовхом розчахнула двері.

Від побаченого там Пейдж відчула одночасно і розчарування, і полегшення.

Бабуся і сестри-ворожки зникли. Але все одно у кімнаті ще залишалося магічне мерехтіння. Вона і досі залишалася порталом, але цього разу Пейдж побачила свою матір та батька — своїх справжніх батьків, тобто, людей, які прийняли її у свою родину і виховали. Був, здавалося, вечір буднього дня, і вони саме подавали малій Пейдж вечерю.

— А можна мені морозива? — спиталася мала Пейдж удавано жалібним тоном.

— Може й можна, тільки спочатку будь гарною дівчинкою і з’їж тушковану капусту, тоді й отримаєш морозиво на десерт, — відповів їй батько і по-змовницьки підморгнув.

— А я хочу зараз, — уперто наполягала мала Пейдж, схрестивши руки на грудях.

«Господи, якою жахливою дитиною я була! — щиро здивувалася доросла Пейдж. — Навіть у восьмирічному віці. А це ж був тільки початок!»

Вона посміхнулася. Батьки любили її навіть такою — впертою і вередливою. І їй прекрасно з ними жилося — навіть без магії та зведених сестер-чаклунок.

Як тільки Пейдж посміхнулася, портал наче згорнувся всередину самого себе і зник, а її кімната набула звичного вигляду. Пейдж була роззявила рот від подиву, але вираз подиву швидко змінився виразом радісного полегшення.

— От бачиш, Бобо, яким корисним інколи буває психоаналіз? — пожартувала вона. Потім востаннє, щоб пересвідчитися у незворотності зміни, поглянула на свою кімнату. Дійсно все залишалося незмінним. Пейдж зачинила двері й обережно вийшла в коридор.

— Агов! — гукнула вона. — Тут є хтось? Чи зміг іще хто-небудь подолати своїх особистих демонів? Бо мені здається, що я врешті-решт впоралася з психічною травмою свого дитинства.

Наче їй у відповідь, у мерехтінні білого сяйва перед нею матеріалізувався Лео. Посміхнувшись, він демонстративно поворушив пальцями.

— Бачиш, я знову здатен телепортуватися!

І вони привітали одне одного, ляснувши долоня об долоню.

— Ми з тобою впоралися зі своїми проблемами. А Пайпер? — запитала Пейдж.

Лео схилив набік голову, прислухаючись на відстані до своєї дружини.

— У неї вже нічого не болить, — відповів він. — Наскільки я зрозумів, зустріч віч-на-віч зі своїми страхами у вітальні та розповідь Ваяту про його народження допомогли Пайпер подолати силу, яка викликала у неї оті «пологові болі».

— Прекрасно, — сказала Пейдж, широко посміхаючись. — А що ж там наша Фібі? — спитала вона і завмерла, уважно принюхуючись. — І справді пахне смаженим курчам, чи то мені тільки здалося?

— То, напевне, Фібі, — прокоментував Лео. — І цей запах означає, що вона теж подолала свою проблему «волаючої їжі».

— Подолала тим, що приготувала нам поїсти? — спитала Пейдж, щиро здивувавшись. І, знизавши плечима, додала: — Тим краще, що вона зробила це саме в такий спосіб. Бо я зголодніла! — з цими словами Пейдж поплескала себе по животу.

Ступаючи навшпиньках коридором, Пейдж і Лео наштовхнулися на Пайпер, яка світилася посмішкою.

— Ну як твоя спальня? Краще? — запитала вона в Пейдж.

Пейдж кивнула:

— Залишилися тільки спогади про те, що дійсно зі мною трапилося, — вигукнула вона. — Я не кажу, що мені було нецікаво бачити й інші сцени, але мене більше цікавить те, що відбувалося насправді.

— А я і не докоряю тобі, — завважила Пайпер.

— А ти як? — кивнула головою Пейдж на живіт сестри.

— Знаєш, я принесла Ваята в їдальню і розповіла йому історію про те, як він народився, — відповіла їй Пайпер. — Це не було чаклунство в повному сенсі цього слова, але моя розповідь справила дійсно магічний вплив. Я не жартую, це дійсно так.

— А я й не збираюся ставити під сумнів твої слова, — сказала Пейдж і розсміялася, підкотивши очі. — Який може бути сумнів, коли все владналося! А де Ваят зараз?

— Та я телепортував його до колиски, нехай поспить малюк, — жартівливо відповів Лео.

— Ага, значить твої телепортаційні здібності знову в нормі! — зазначила Пайпер.

— Невже ми перемогли Бобо на його власному полі? — здивовано спитала Пейдж.

— Не роби поспішних висновків, — застерегла Пайпер сестру. — Нам іще треба пересвідчитися, що у Фібі теж усе гаразд. Хоча, — тут вона понюхала повітря, як гончак, і з задоволеним виразом на обличчі додала: — Хоча, судячи з пахощів, що долинають з кухні, можу зробити припущення, що вона теж не побоялася зіткнутися віч-на-віч зі своїм страхом. А потім нарізала його, потушкувала і полила соусом. Мабуть, у нас із нею набагато більше спільного, ніж мені здавалося раніше.

— Не наганяй апетиту, — сказала їй Пейдж, і в очікуванні трапези знову поплескала себе по животу.

Двері в кухню розчахнулися і на порозі їх зустріла Фібі з розчервонілим обличчям, що аж сяяло від радості.

— Чому я не чую магічного слова? — спитала вона, жартома намірившись на Пейдж дерев’яною ложкою. — Бо я приготувала їжі на цілу армію!

— А три відьми та один янгол-хоронитель схожі на армію? — спитала Пайпер.

— Ще й як! — посміхнулася Фібі й махнула рукою, запрошуючи всіх у кухню. — Мені здається, варто влаштувати урочистий обід у їдальні. Бо, зрештою, це особлива нагода, щось типу святкування перемоги над злом, чи що…

— Особливо тепер, коли я можу входити в їдальню без страху! — весело додала Пайпер.

— Що ж, тоді хутчіш накриваймо на стіл! Я саме збиралася це робити. Хапайте страви і несіть їх до їдальні! — І вона змахнула рукою, показуючи на кухонний стіл, на якому було безліч всіляких страв.

Сестри і Лео, буркочучи зголоднілими шлунками, без зволікання підкорилися команді. Вони з подивом побачили, що Фібі приготувала цілу купу зеленого салату, наваристий картопляний суп, смажене курча і навіть трохи канадського рису.

— Оце так! А що у нас на десерт? — підколола господиню Пайпер, несучи до їдальні глечик з охолодженою водою. Утім, вона це запитала напівжартома, сподіваючись, що, усе ж таки, якийсь десерт буде.

— На десерт у нас шоколадне суфле, — з нарочитою недбалістю кинула Фібі.

— Не може бути! Не обманюй! — ошелешено сказала Пейдж. — Мені майже почало хотітися, щоб злі біси обсідали нас якомога частіше, тоді й всілякої смакоти більше перепадатиме. Я сказала «майже», — швидко нагадала вона, побачивши здивовані погляди інших членів родини.

— Вуаля! — сказала Фібі, ставлячи на стіл великий таріль зі смаженим курчам.

— Фібі, це просто неймовірно, — пробурмотіла Пайпер, оцінюючи поглядом накритий стіл. Фібі розставила найкращі фамільні прибори зі срібла, а в центрі запалила кілька церковних свічечок, від яких кімнату залило м’яке мерехтливе сяйво.

— Та де там, припини, — відмахнулася Фібі від похвали. — Просто я подумала, що коли ми хочемо відновити наш емоційний зв’язок із будинком, то все має бути обставлено стильно і як слід.

— Що ж, якщо ти прагнула зробити все стильно, то тобі це, безперечно, вдалося, — зауважив Лео, поправивши волосся і окинувши поглядом святковий стіл.

— Так, це просто вражає! — сказала Пейдж, ставлячи салат. І, нетерпляче ляснувши долонею по столу, поцікавилася: — Може, тепер сядемо поїмо, га?

— Останній штрих, — вигукнула Фібі і гайнула мерщій у кухню. За мить вона повернулася, вимахуючи пляшкою шампанського. — Я знайшла її, коли розпаковувала ящики з кухонним начинням, і вирішила, що зараз слушна нагода його випити. А для тебе, сестро, — звернулась вона до непитущої Пейдж, — є шипучий сидр.

— Неймовірно, — сплеснула руками Пейдж, — якщо він дійсно піниться, то це — достойний додаток до столу.

— Я така рада, що вам сподобався мій стіл, — мовила Фібі. — Коли я почала куховарити, у мене ще були деякі сумніви, але коли я дійшла до салату, то голоси, що волали всередині мене, повністю замовкли.

— А по-інакшому і бути не могло, — зазначила Пайпер, заспокійливо похлопавши сестру по спині. — Їжа не має права голосу, окрім тих випадків, коли вона проситься на стіл!

— Гаразд, гаразд, — промурмотіла Фібі, уже починаючи ніяковіти від виявів загального захоплення. — Більше їжте, менше розмовляйте. — І підтягнула до себе стілець, щоб сісти.

І саме в цю мить стіл розверзнувся і поглинув усю їхню їжу.

Коли стіл роззявив свою пащу, сестри перелякано відскочили від нього. Здавалося, що все відбувалося, як в уповільненій зйомці. Стіл застугонів, хряснув вздовж лінії з’єднання дощок, і майже беззвучно тарілки зі стравами одна за одною зникли в безодні.

— Невже це дійсно відбувається? — знервовано спитала Пейдж.

— Як бачиш, — відказала Пайпер, похапцем намагаючись «заморозити» стіл, щоб врятувати хоч якусь частину китайської порцеляни.

— Таке не мусить траплятися у щасливій домівці! — роздратовано зазначила Фібі. — А я думала, що їжа вгамувалася і більше не викидатиме коників. Але виявляється, що вона просто причаїлася, вичікувала слушної нагоди!

— Отже, Бобо не згинув, — зробив логічний висновок Лео, з жахом спостерігаючи, як їжа провалюється у розщелину, що розверзлася в центрі столу. — Просто він знову став невидимим.

— Чорт забирай цих ідіотських бісів з їхньою ідіотською злою магією! — вигукнула з серцем Фібі, якій було до сліз шкода приготованих страв. — Мені так хотілося покуштувати оте смажене курча!

— Пайпер! Невже ти нічого не можеш вдіяти? — безпорадно спитала Пейдж.

— А що я можу вдіяти? — відказала Пайпер. — Висадити в повітря стіл? А який сенс від унерухомлювання? Ну, врятуємо їжу, а далі — що? Хіба це допоможе нам розв’язати проблему взагалі? Тим більше, що я все одно вже пропустила підходящий момент.

— От чорт! — зітхнула Пейдж. — І хто тебе просив ставити на стіл цінну китайську порцеляну? — напустилася вона на Фібі.

— Але ж це була урочиста подія, — відповіла Фібі з винуватим виглядом.

Коли остання тарілка зникла в бездонній прірві, стіл наче задоволено загудів. А потім його дошки з’єдналися так само швидко, як і розсунулися, і він став знову як новий.

Тільки уже без їжі.

— Ви навіть уявити собі не можете, скільки зусиль і часу вклала я у приготування отих страв! — сумно зауважила Фібі.

— Я теж дещо втратила, — обурено зазначила Пайпер. — Разом із їжею у прірві зникла моя улюблена скатертина!

— Не сумуй, — втішно сказала Пейдж, співчутливо обіймаючи Фібі. — Ми високо цінуємо твоє кухарське вміння. До того ж у цьому випадку є один позитивний момент.

— Який ще позитивний момент? — спитала Фібі, широко розкривши від здивування очі.

— Бобо так і не дісталося суфле, — посміхнулася Пейдж.

— I то правда, сестро, дрібниця — а приємно, — погодилась Фібі, намагаючись зобразити посмішку. — Воно і досі в кухні — захищає її від непрошеного бісівського гостя. Я не намагаюся вас втішити цією новиною. Просто мені приємно, що ти завжди бачиш не напівпорожню склянку, а наполовину наповнену.

— Так, я завжди була оптимісткою, — підтвердила Пейдж, хоча в її голосі пролунала нотка занепокоєння.

— Сподіваюся, що ти плекаєш оптимізм і стосовно наших шансів перемогти Бобо, — сказала Пайпер і відразу збагнула, наскільки недоречно прозвучали її слова. — Бобо! Найбезневинніше бісівське ім’я, яке я коли-небудь чула!

— Яким би не було його ім’я, цей біс — спритний хлопець, — мовив Лео. — І нам слід сприймати його з належною серйозністю.

Дівчата розуміюче закивали головами.

— Що ж, може, це й не абищо, але ми принаймні знаємо, що на цього типа не має впливу, — зазначила Пайпер.

— Еге ж, — підтвердила Фібі, — від деяких тактичних прийомів доведеться відмовитися. Але, гадаю, нам треба розширити коло наших досліджень. — Вона взяла руки в боки і з рішучим виглядом поглянула на сестер. — На горище?

— На горище! — в унісон кивнули Пайпер і Пейдж.

Сестри і Лео тяжко зітхнули і вже вкотре вирушили сходами на горище.

Фібі зупинилася на півдорозі й обернулася:

— Лео, може збігаєш швиденько в кухню, га? — спитала вона.

Він знизав плечима.

— Так, але навіщо?

Фібі залилася несподіваним рум’янцем.

— Ну, якщо суфле не дісталося Бобо, то, може, нехай воно дістанеться нам?

При цих словах усі засміялися.

І ніхто не став заперечувати.

Розділ 11

— Ось воно! — сказала Фібі, зосереджено схилившись над «Книгою таїнств». Її окуляри у пластмасовій оправі з’їхали на кінчик носа. — Ми не можемо ліквідувати те, чого не бачимо. Ми навчилися цього на гіркому досвіді, чи не так?

— Та ото ж, — кивнула Пайпер. — Ще й як навчилися!

— Отже, — підсумувала Пейдж, ставши позаду Фібі і зазирнувши в книгу, — нам потрібне заклинання проти невидимості.

При цих словах книга тихенько зашелестіла і розгорнулася на потрібній сторінці.

— Хто шукає, той завжди знайде, — іронічно процитував Лео.

Фібі поправила окуляри і зосереджено схилилася над сторінкою. Потім нарочито урочисто прокашлялася, готуючись до прочитання заклинання.

Взявши руки в боки, вона запитально поглянула на сестер і свояка.

— Ну, що ви на це скажете?

— Добрий початок, — кисло зауважила Пайпер, покусуючи ніготь.

Фібі запитально схилила голову вбік, прекрасно зрозумівши інтонацію сестри.

— Що тобі не подобається?

Пайпер непевно знизала плечима.

— Може… може, цього не досить? Я хочу сказати: ми вже використовували проти нього і заклинання, і зілля, але нічого не допомогло.

— Ми навіть використали проти Бобо поєднану силу трьох, — нагадала усім Пейдж. — Щось не схоже, що вона хоч якось на нього вплинула.

— Та годі вам, народ! — енергійно сплеснула руками Фібі. — Завжди майте на увазі, що склянка наполовину повна, а не наполовину порожня!

— Ну то й що? — похмуро кинула Пейдж і сіла на підвіконня, підперши щоку рукою.

— Так не можна! — з рішучим виглядом заперечила Фібі. — Такий настрій нікуди не годиться. Ми відьми — чи хто? Невже ми допустимо, щоб цей самозваний психоаналітик збиткувався з нас?

— Та який там він психоаналітик? — кинула Пейдж. — Він — просто іграшка.

— Ага, і все це, по-твоєму, просто дитячі забави, так? — спитала Пайпер, яка теж почувалася дещо розгубленою.

— Ми маємо заклинання, — переконувала Фібі. — І воно сильніше, аніж те, яке ми склали напередодні. Тому що воно йде не від нас; у ньому сконцентровані досвід і сила наших предків, тих, які мешкали у цьому будинку. Звісно, я можу це заклинання дещо змінити, щоб краще пристосувати його до конкретних обставин.

Пайпер кивнула, уперше оживившись відтоді, як вони повернулися на горище.

— Може, це дійсно спрацює.

Пейдж поправила волосся і глибоко замислилася.

— Ртуть! — нарешті вигукнула вона, і її очі засяяли.

— Яка ще ртуть? — злегка підозріло спитала Пайпер.

— Ртуть — ось що ми забули додати до нашого останнього зілля, — пояснила Пейдж. — Якби ми це зробили, то нам точно б вдалося знищити Бобо!

— Можливо, — сухо промовила Пайпер.

— Зілля, якщо в нього додати дещицю ртуті, діятиме набагато швидше, — вголос розмірковувала Пейдж. — Ми скажемо заклинання, кинемо зілля і — гоп! — Бобо вмить щезне, як його і не було!

— Гадаю, що ми залишаємо щось поза увагою, — завважила Пайпер.

— Не будь такою песимісткою, — жартома пригрозила їй пальцем Фібі.

Лео, який сидів у кутку кімнати, насупився.

— А мені здається, що вона має рацію. Тут має бути щось іще. Якась іще одна стадія, чи що… якби було так легко знищити Бобо, ви давно б уже це зробили.

— Угу, — задумливо мугикнула Пейдж. — Гальорка, помовчіть, будь ласка, уже якось без вас спробуємо обійтися. — Побачивши ображений вираз на обличчі Лео, вона швидко додала: — Вибач, будь ласка, то у мене нервове. — І пригнічено затарабанила пальцями по підвіконню.

— Ну що, хлопці та дівчата, — озвалася Фібі, відриваючись від «Книги таїнств». — Скажіть мені, що я схибила.

— Ти схибила, — швидко озвалася Пайпер.

— Не поспішай. Скажеш це після того, як вислухаєш мене, — зауважила Фібі з удаваним обуренням. — Ось дивіться. Коли Вугі вперше з’явився переді мною у цьому будинку, то де це сталося?

— Мене тоді ще тут не було, — сказала Пейдж, — але, здається, він з’явився перед тобою у підвалі.

— А коли Коулу ненадовго вдалося встановити контроль над Холівелл Менор, — спитала вона, аж здригнувшись при спогаді про свого колишнього чоловіка, який колись став Джерелом всього Зла, — то де знаходився центр його чорної магії?

— У підвалі, — кивнула Пайпер, приєднавшись до розмови.

— Тому, гадаю, можна з упевненістю сказати, що коли у нашому будинку зло являє нам свою огидну мармизу…

— Що трапляється надто вже часто… — швидко додала Пайпер.

— …можна з упевненістю сказати, що центр зла, яке проявляється у нашому будинку, знаходиться у підвалі, — зробила висновок Фібі. — А коли зло проявиться у якійсь іншій частині будинку, то це значить, що воно не буде таким сильним, як у підвалі, і тому ми зможемо його подолати. Бо у нас є сила трьох.

— Я відчуваю, що в цій бездоганній теорії має бути одне «але», — зауважила Пейдж.

— Та ото ж, — кивнула, погоджуючись з нею, Фібі, і з емоційною ноткою в голосі продовжила: — Бобо — це втілення страхів, що коріняться глибоко в нашій свідомості. Тому нам треба загнати цю потвору в підвал, де його сила буде найпотужнішою, і там його знищити.

Пайпер задумливо мовчала, а потім взяла слово:

— Усе правильно, я погоджуюся з тим, що ви тут говорили. Але чи не стане він тільки сильнішим, якщо ми заженемо його у підвал?

— Узагалі-то, так, — відповіла Фібі. — Але він вдарив нас у найуразливіше місце. Тому, гадаю, що коли ми збираємося назавжди з цим бісом покінчити, то маємо вдарити в його найуразливіше місце.

— Що ж, доведеться заганяти його до підвалу, — сказала Пейдж, наче побачивши чітку логіку в плані, запропонованому Фібі. А вона дійсно побачила в цьому плані чітку логіку.

— Не скажу, що ти мене повністю переконала, — неквапливо мовила Пайпер, — але оскільки ніхто з нас нічого кращого не придумав, то я згодна.

Фібі з ентузіазмом сплеснула руками.

— Я знала, що вам сподобається мій план!

— А ти зможеш переробити заклинання? — спитала її Пайпер.

Фібі з готовністю кивнула головою.

— А я можу зробити нове зілля, — додала Пейдж.

— Добре придумано, — резюмував Лео, поплескавши Пайпер по спині. — Пропоную завтра вранці відразу ж приступити до втілення цього плану.

— Завтра? — невдоволено спитала Пайпер.

Лео ствердно кивнув:

— Ось послухайте, — серйозно почав він. — Для знищення Бобо без сумніву знадобиться вся ваша сила. Вам треба добряче виспатися.

— Гаразд, — капітулювала Пайпер. — Але спочатку мені б хотілося з’їсти іще одну порцію отого суфле.

— Всього-на-всього? — хитро примружилася Фібі. — Запросто.

Добряче виспавшись, сестри прокинулися рано-вранці, щоб втілити у життя свій план. Вони мали намір матеріалізувати Бобо — цього разу, звісно, у підвалі — а потім проговорити новий покращений варіант заклинання і пригостити його щедрою порцією приготованого Пейдж зілля (цього разу із ртуттю!). Приготування почалися на світанку. Фібі ознайомила сестер з новим текстом заклинання, а на газовій плиті забулькотіло зілля, яке готувала Пейдж. Лео нагодував Ваята і всадовив його в ігровий манеж, щоб мати можливість допомагати в разі потреби сестрам-ворожкам. Дівчата мали намір увесь ранок присвятити Бобо, і тому були дуже здивовані, коли о десятій ранку задзвонив дзвоник.

— Якщо це комівояжер, то нам нічого не потрібно, — крикнула Пайпер з кухні. Вона якраз допомагала Пейдж з приготуванням зілля і тому вирішила, що двері відчинить або Фібі, або Лео.

— Це не комівояжери, — гукнула Фібі з непевністю в голосі. — Пайпер, це, здається, до тебе прийшли!

— От халепа! — прошипіла Пайпер, витерши руки об кухонний рушник і вирушаючи до дверей. — Та хто ж це… О! Яка приємна несподіванка!

— Ми принесли вам крекери, — прощебетала їй замість привітання Селеста, та що з клубу «Мама і я». У голосі жінки лунала натужна офіційна доброзичливість.

— Але… але навіщо мені крекери? — спантеличено спитала Пайпер.

— Вона принесла їх, щоб було що перекусити під час перерви. На зібранні клубу «Мама і я», — пояснила Фібі сестрі, свердлячи її сердитим поглядом. — Сьогодні, виявляється, твоя черга бути хазяйкою.

Пайпер вимушено посміхнулася кутиками рота.

— А й дійсно! — з ентузіазмом сплеснула вона руками, сподіваючись не видати своєї розгубленості.

— Холлі вам телефонувала, — пояснила Селеста. — Після останнього зібрання, яке відбулося у мене, хазяйкою мала бути Холлі, але вона страшенно застудилася. А ви сказали, що на вас можна розраховувати «будь-коли».

— Так і сказала? — спитала Пайпер, поступово усвідомлюючи увесь жах ситуації, у яку вони потрапили. Але швидко опанувала себе і сказала вже ствердно: — Так я і сказала, дійсно. — Намагаючись заспокоїтися, вона зробила глибокий вдих, бо за Селестою вона побачила довгу вервечку з мам, що прийшли до неї зі своїми малюками і принесли з собою закуски, іграшки й гостинці. Гіршого часу для візиту годі було й вибирати.

«Невже я і справді сказала “будь-коли”? — з сумнівом подумала Пайпер. — Що ж, може і сказала».

— Пайпер, — звернулася до сестри Фібі підкреслено-ввічливим тоном. — Зайдімо на секунду всередину, я хочу тобі дещо сказати. — Схопивши сестру за руку, вона буквально затягнула її у вітальню, де їх ніхто не міг почути.

Опинившись усередині, Фібі сердито вхопила Пайпер за плечі і щосили струсонула.

— Пайпер, ти ж знаєш, я люблю тебе, але невже ти серйозно намірилася пустити сюди отих мам в день, коли ми зібралися виганяти біса? — вигукнула вона, не в силах опанувати голос, що зривався на вереск.

— Так, сестро, але що ж мені тепер робити? Бачиш, Селеста має рацію — я дійсно запропонувала їм прийти до нас, коли виникне потреба. Вочевидь, я запросила їх саме на сьогодні — точно не пам’ятаю.

— А ти можеш відмовитися? — наполегливо спитала Фібі. Пайпер зітхнула:

— В ідеальному світі — так. Але реальний світ не є ідеальним. У реальному світі нас переслідують дитячі іграшки і кошмари дитинства. Або ні з того ні з сього приходять мами зі своїми малюками. — На обличчі Пайпер з’явився вираз паніки. — Господи, що ж мені робити? Я не можу просто так взяти і не пустити їх. Вони й так вже про мене не надто доброї думки, бо я пропустила багато зібрань — до речі, через свої відьомські справи. Еге ж. Ну чому, чому я вирішила, що зможу підтримувати видимість нормального життя і мати нормальних подруг?

Побачивши, що сестра ось-ось втратить самовладання, Фібі оговталась.

— Заспокойся. Зроби глибокий вдих. Зараз спробуємо якось все владнати. Слухай, а чому б їх не повести на горище. Там же безпечно.

Пайпер кивнула, поволі приходячи до тями.

— А й дійсно — на горище. Слушна думка.

— Тільки спочатку треба кудись сховати «Книгу таїнств», щоб ні в кого не виникало зайвих запитань, — сказала Фібі. — Я покличу на допомогу Лео. Упевнена, що ми встигнемо перетворити горище на прекрасну ігрову кімнату.

— Чудово, Фібі, — з полегшенням зітхнула Пайпер. — Ти мене просто врятувала.

Фібі щасливо посміхнулася.

— Еге ж. Саме для цього й існують сестри.

Півгодини (і кілька пакетів з крекерами!) по тому група мам із малюками впевнено облаштувалася на горищі, а Пайпер, Пейдж і Фібі були готові до втілення плану зі знищення Бобо.

— Як ви гадаєте, гості нічого не запідозрили? — спитала Пайпер у сестер, спускаючись в темний і зловісний підвал.

— У загалі-то, вони зацікавилися моїми магічними кристалами, — зізналася Пейдж, але, сподіваюся, я збила їх зі сліду, пояснивши, що то зараз в магазинах мережі «Нью-Ейдж» такими сережками торгують.

— Молодець, швидко зорієнтувалася, — похвалила Пайпер.

— Але наразі це не головне, бо гостями займається Лео, зображаючи перед ними турботливого господаря. Головне — змусити Бобо явитися перед нами і знищити його раз і назавжди.

— Дивись, не навроч, — прошепотіла Фібі, наче побоюючись, що невидимий Бобо вештається десь поруч і підслуховує.

— Кожен має по флакону зілля? — спитала Пейдж.

Фібі та Пайпер дали ствердну відповідь.

Коли вони, нарешті, увійшли у підвал, Пайпер увімкнула світло. Приміщенням розлилося неяскраве світло з помаранчевим відтінком.

— Еге, а тут і досі лячно, — вголос подумала Пайпер. — Будемо сподіватися, що, коли з’явиться Бобо, його вигляд нас не злякає.

— І зовсім не смішно, — зауважила Фібі, звертаючись більше до себе, аніж до сестер. — І взагалі — важко перелякати вже переляканого.

— А як на мене, то смішно, — сказала Пайпер, — якщо замислитися.

— Аякже — дуже смішно: ха-ха-ха! — відказала Фібі й витягла з кишені джинсів перероблений текст заклинання. — Ну от, усе готово, — сказала вона, звертаючись до сестер. — Будемо братися за руки, чи ні?

Пейдж знизала плечима:

— Від цього ми тільки станемо сильнішими.

— Слушна думка, — погодилася Фібі, кивнувши головою, і, не випускаючи з рук заклинання, стиснула тендітні пальці Пейдж.

Дівчата заплющили очі й в унісон продекламували:

Тієї самої миті двері до підвалу розчахнулися і в напівтемне приміщення увірвався потік світла.

— Пайпер! — пролунав чийсь верескливий голос.

— А, це ви, Селесто! — відповіла Пайпер тремтливим від непевності й несподіванки тоном.

— Нарешті я знайшла вас! — вигукнула Селеста, спускаючись східцями у підвал.

— Ой, ні, Селесто, сюди не можна! — підскочила до неї Пайпер, перекриваючи дорогу своїй приятельці. — Тут не зовсім безпечно. Нам здалося, що тут запах…

— Запах газу! — жваво підхопила Пейдж.

— Саме так, десь протікає газ, — мляво пояснила Пайпер. — Я ж казала, що ми збиралися почати тут ремонт…

Селеста уважно принюхалася.

— Гм, мабуть, ви маєте рацію. Тут дійсно є якийсь запах…

Пайпер проігнорувала її коментар.

— Може, тобі чимось допомогти? — спитала вона, намагаючись не видати свого хвилювання. Звідки ж Селесті було знати, що вони готувалися до знищення біса!

— Та я хотіла попросити у вас трохи молока, — пояснила Селеста. — Ви не запаслися молоком для сьогоднішніх зборів?

З-за спини Селести вигулькнула Пенсі — ще одна надміру заклопотана матуся.

— Пайпер, Селеста вже спитала у вас про молоко? — поцікавилася вона. — Деякі дітлахи починають скиглити. Мабуть, вони зголодніли. У вас немає печива у формі звіряток?

— О… е… Можете брати все, що знайдете у холодильнику, — відповіла Пайпер, розуміючи, що сцена стає дедалі сюрреалістичнішою. — Нехай Лео допоможе вам. Він хоч і татко, але дуже добре знається на приготуванні їжі.

Селеста захихотіла як навіжена, наче це був найсмішніший жарт із тих, які їй коли-небудь доводилося чути.

— Ну звичайно ж. — І щосили затрясла головою на знак згоди. — Але він, здається, кудись зник.

— Може, він просто пішов до туалету? — припустила Пейдж, якій страшенно кортіло якомога скоріше приступити до знищення Бобо.

— Еге ж, мабуть, він пішов до туалету, це точно і — жваво підхопила Пайпер, концентруючи всю свою енергію на тому, щоб відіслати Селесту назад, на безпечне горище. — Повертайтеся туди і чекайте на нього. А я теж повернуся на горище, як тільки ми розберемося з оцим протіканням газу.

— Що ж, — з сумнівом у голосі мовила Селеста, — гаразд.

— От і прекрасно, просто чудесно, я скоро прийду, — відповіла Пайпер, потихеньку випихаючи Селесту на сходи і зачиняючи за нею двері підвалу.

Як тільки двері зачинилися, Пайпер обернулася до своїх сестер.

— Як вчасно вони припхалися! — похмуро мовила вона. — А тепер давайте прикінчимо цього біса, поки мене офіційно не вигнали з батьківської групи!

— А де ми зупинилися? — спитала Фібі, беручи сестер за руки і прокашлюючись. — Почали спочатку!

Дівчата очікувально завмерли.

— Гей, Бобо! — вигукнула Пейдж. — Тепер твоя черга, виходь!

— Агов, Бобо, виходь, підлий боягузе! — додала Фібі й обережно роззирнулася. Але біса ніде не було видно. Мабуть, він ще не встиг матеріалізуватися. Незрозуміло — добре це чи погано.

— Може, йому все обридло і він подався у мандри? — висловила припущення Пайпер, прекрасно розуміючи його нереальність.

Раптом у дальньому темному кутку посунулася цементна підлога.

— Що я бачу! — саркастично вигукнула Пейдж, спостерігаючи, як підлога вигинається і кришиться.

— Нарешті дочекалися, — підтримала її Пайпер. — Погляньте он туди!

Кахлі, якими було обкладено підвал, почали розхитуватися, падати всередину і розбиватися на дрібні шматочки. Перекривилася і затріщала дерев’яна рама єдиного у підвалі вікна.

— Це щось новеньке, — прокоментувала Пайпер.

— Зовсім ні! — вигукнула Пейдж, широко розкривши очі. З-за стіни вискочив Бобо. Величезний, як і минулого разу, він погрозливо вимахував щупальцями. Фібі враз злетіла в повітря, одночасно захищаючи руками голову від можливих ударів, щоб хвицнути Бобо ногою.

— Пайпер, ти можеш його унерухомити? — вигукнула вона, хекаючи від натуги.

Пайпер випростувала руки в напрямку Бобо і стрельнула в нього енергетичним зарядом. Але той відскочив від страхіття, наче від броньованого, не заподіявши ніякої шкоди.

— Схоже, ні, — безпорадно відповіла Пайпер, випускаючи черги зарядів по Бобо, але результат (точніше, його відсутність) був незмінним. — Я в нього стріляю, а він і далі клацає своїми клешнями, наче нічого не було!

— А ще він клацає отим ідіотським заводним механізмом, що імітує стукіт серця! — вигукнула Пейдж.

— Це моя провина, вибач! — відказала Пайпер. — Під його клацання Ваят добре засинав.

— Ану зараз же припиніть! — прикрикнула Фібі на сестер. — Знайшли час з’ясовувати стосунки! — Вона вже приземлилася, важко дихаючи і витираючи з лоба крапельки поту. — Мабуть, слід застосувати зілля!

— Слушна пропозиція, — сказала Пайпер і піднесла свій флакон. Сестри зробили те саме.

І саме в цей момент Бобо заревів, закинувши голову, і кинувся вперед. Хльоснувши, як батогом, однією зі своїх лап, він вибив у дівчат флакони з рук, і ті полетіли на підлогу. Пролунав звук розбитого скла, полилося по долівці зілля, заклубочився дим, але він не заподіяв потворі ніякої шкоди.

— А я встала раненько, так старанно його готувала, — пригнічено мовила Пейдж.

Бобо тим часом тіснив дівчат, шалено обертаючи очима і клацаючи клешнею. Вони поволі відступали, аж поки не опинилися перед дверима до комірчини.

Пайпер знову відчайдушно змахнула руками і примудрилася таки відчикрижити у Бобо щупальця з гострими лезами на кінцях.

— Ура! — тріумфально вигукнула вона, зрадівши своєму несподіваному успіху. — Що, укоротили тобі рученята, га?

Та недовго тривав її тріумф. «Ампутовані» кінцівки з неймовірною швидкістю знову відростали і невдовзі перетворилися на щупальці зі смертоносними лезами, що тьмяно виблискували у напівтемряві підвалу.

— Невже він непереможний? — з відчаєм у голосі спитала Пайпер, важко дихаючи.

— Не знаю, можливо, — Пейдж скрушно похитала головою.

Наче відповідаючи на запитання, Бобо оголив ікла — гострі як бритва щербаті ікла, — і дівчата заверещали в унісон від страху.

— Що гірше — Бобо чи потвора з комірчини?

— Бобо, — блискавично відповіла Пайпер. — Ясна річ, що Бобо. — Просунувши тремтячу руку поза спиною сестри, вона відчинила двері до комірчини.

Сестри швиденько заскочили всередину і, затамувавши подих, стали чекати.

Розділ 12

— Що ж, — почала Фібі пошепки, — як це не прикро, але схоже, що ми потрапили в пастку.

— Еге ж, і справді схоже, — іронічно погодилася Пайпер. — І ніхто не знає, чим зарадити в такій ситуації.

— Слухайте, це просто смішно, — почала Пейдж. — Чаклунки ми, чи хто?! Ми — всемогутні відьми. Чому ж ми ховаємося у комірчині від якоїсь іграшки-переростка, хотілося б мені знати?

— Як чому? Намагаємося уникнути зустрічі з демонами нашого дитинства, — досить переконливо пояснила Фібі. — І гадаємо, чи потрібен нам всеосяжний психотерапевтичний ремонт.

— З огляду на оту тварюку, що є втіленням наших… наших спільних проблем, гадаю, що потрібен, — зазначила Пейдж. — Але це зараз не на часі. І не треба ускладнювати. Скажімо, сигара — це просто сигара, біс — це просто біс. І все. Він не може бути сильнішим за нас.

— I то правда, — невесело погодилася Пайпер. — Але чому ж тоді він переміг у битві з нами?

— Тому що це не ваша битва!

Двері комірчини несподівано відчинилися, і дівчата перелякано зіщулилися, очікуючи на появу Бобо. Але замість Бобо з’явився Лео — жвавий і рішучий. На руках він тримав Ваята, який щось безтурботно белькотів.

— Лео! — вигукнула Пайпер, не вірячи своїм очам. — Навіщо ти приніс нашого сина сюди, до підвалу? Ти що — забув, що ми воюємо з чорною магією?! Чому ти не залишив його на безпечному горищі разом з іншими дітьми? Про підвал не може бути й мови, поки Бобо не щезне назавжди!

— Тому що я все вирахував, Пайпер, — впевнено та емоційно почав Лео.

— Що ти вирахував? — спитала Фібі.

— Вирахував причину, через яку ви не можете остаточно знищити Бобо, — продовжив Лео.

— Тож просвіти нас, — запропонувала Пайпер, заспокоюючись. — Будь ласка. Бо ми, скажу тобі чесно, уже дійшли до ручки і не знаємо, що робити.

— Бобо — це іграшка Ваята, — нагадав Лео дівчатам. — Зрештою, саме Ваят його оживив. І цей біс почав живитися страхами нашого дитинства, схованими глибоко у нашій свідомості. Тож, для того щоб ці страхи подолати, нам довелося відверто і сміливо з ними розібратися. Але якщо ми хочемо позбутися Бобо назавжди, то за це відповідальність несе Ваят.

— Невже ти хочеш сказати, що ми маємо напустити оту тварюку на нашого сина? — спитала Пайпер, прикро вражена почутим.

— Мені не легше, ніж тобі, від цієї думки, але я абсолютно впевнений, що саме це ми і мусимо зробити.

— Він має рацію, Пайпер, — лагідно сказала Фібі, поклавши руку на плече сестри. — Повір мені.

— До того ж, — додала Фібі, — Ваят вже не раз демонстрував нам, що цілком спроможний сам себе захистити. Йому вже доводилося власноруч знищувати демонів.

— І то правда, — неохоче погодилася Пайпер. — Хоча я не зовсім впевнена. — Вона зітхнула і кинула на сина довгий, сповнений ніжності погляд. — Гаразд, — нарешті погодилася вона. — Але ми будемо його підстраховувати.

— На кожному кроці, — луною озвався Лео.

Одна за одною сестри, а за ними — Лео, вийшли з комірчини. У підвалі було напрочуд тихо.

— Куди ж подівся Бобо? — спитала Пейдж. — Тут не так вже й багато місця для шестилапого біса висотою вісім футів.

Не говорячи ні слова, Лео кивнув головою, указуючи в дальній куток приміщення. Там принишк Бобо. Він тихенько гарчав, вочевидь чатуючи на жертву.

Як тільки Ваят помітив Бобо, він почав скиглити, наче побачив самого диявола.

«В уяві мого малого Бобо і є дияволом», — подумала Пайпер, відчуваючи, як її захоплює хвиля захисного материнського інстинкту.

— Усе гаразд, мій хлопчику, — заспокоювала малого Пайпер. — Ти сильніший за цього великого злого демона. Він не завдасть тобі шкоди, ти тільки використай проти нього свої здібності.

Ваят спромігся ступити два кроки і плюхнувся на підлогу, не зводячи очей зі щупалець, якими погрозливо розмахував Бобо.

Тільки-но Ваят стукнувся сідничками об підлогу, гарчання Бобо стало гучнішим. Ставши дибки, він почав вимахувати лапами, наміряючись на сестер, Ваята і Лео. Забачивши таке, Ваят несамовито заверещав.

— Не бійся, крихітко, — вигукнула Пейдж. — Це просто іграшка. Маленька дурнувата іграшка. Дивись, як смішно вона вертить своїми очима!

Поглянувши на величезні булькаті очі Бобо, Ваят на якусь мить перестав пхикати.

— А лапи які у нього — довгі, незграбні! — додала Пейдж. — Тобі подобалося ними гратися. Кожну ніч ти засинав, граючись ними.

Бобо загарчав, і посвист його булави розсік повітря. На щастя, вона пролетіла у Ваята над головою, не завдавши малому шкоди.

— Бобо знову може стати твоїм приятелем, Ваяте, — сказав Лео. — Якщо ти захочеш.

Відповідь монстра на таку образу була блискавичною. Він кинувся вперед і клацнув зубами, намагаючись вкусити Пайпер, яка занепокоєно крутилася позаду Ваята. Вона інстинктивно смикнулася, збираючись вистрелити в Бобо енергетичним зарядом. Пайпер знала, що це не завдасть йому шкоди, але хоч на якийсь час зупинить. А це було краще, ніж нічого. Тож вона випростувала руки…

Але саме в цей момент Ваят розтулив рот, пискнув, і показав пухкеньким пальчиком на свого колишнього товариша в іграх, якого він оживив.

— Пуф!

І Бобо миттю щез — під булькотіння та сміх малюка Ваята. Коли розвіявся дим, сестри та Лео запитально поглянули одне на одного.

— І оце все? — спитала Пейдж ошелешено. — Так просто?

Ваят засміявся і сплеснув рученятами.

— Мабуть, що так, — сказала Пайпер, сама наче громом вдарена. Вона нахилилася, взяла Ваята з підлоги і ледь не задушила його в радісних обіймах та поцілунках. — Моя крихітко, ти усіх нас врятував! Мій маленький чаклун — увесь в матусю!

— Не тільки чаклун, — зауважив Лео, — а ще й твій ревний захисник, який оберігає тебе від шкідливих впливів. І це ясно без слів.

— Що ти хочеш цим сказати? — спитала його Пайпер, щиро здивована.

— Знаєш, — відповів Лео, і його красиве обличчя розквітла іронічна посмішка, — тут все — по Фройду. Він стверджував, що перший статевий потяг у дітей виникає саме до матері.

Дівчата добродушно зареготали. Подолавши злого демона, можна розслабитися і від душі посміятися.

— Я не буду відповідати на цей невдалий і непристойний жарт, — сказала, посміхаючись, Пайпер. — Але тільки тому, що мені вже слід іти. Мабуть, матусі та дітлахи на горищі вже втомилися чекати на почесного гостя, еге ж? — І вона ще раз цьомкнула Ваята у маківку — для рівного рахунку.

— О Господи! — обличчя Лео спотворив вираз неймовірного жаху. — Я зовсім про них забув!

— А я, здається, обіцяла Селесті принести трохи молока!

Епілог

— Нарешті ми вдома! — вигукнула Фібі, кинувшись до парадних дверей. Слідком за нею побігла Пейдж, ледь не наступаючи їй на п’яти. — Стривай, зараз ми покажемо тобі нові черевички! А Пейдж такий класний жакетик із мереживом придбала! Ось побачиш, як він їй личить!

Дівчата вбігли в кухню, тягнучи пакунки з покупками, і радісно уставилися на Пайпер, яка сиділа за столом і смакувала чай з чашки.

— Тихіше! — прошепотіла вона пошепки. — Я щойно вклала Ваята. Після вчорашніх пригод на царині психоаналізу йому треба гарненько відпочити.

— Ой, вибач, — відповіла Фібі гучним шепотом. Вона підсунула собі стілець, а сумки безладно кинула на підлогу. — Але бачила б ти, який я класний светр собі купила!

— Незабаром я буду з нею однієї думки, — озвалася Пейдж, широко посміхаючись. — Мені теж починає здаватися, що терапія ходінням по крамницях — один з найкращих способів розслабитися після важкої боротьби з силами зла.

— Ви це заслужили, — Пайпер посміхнулася сестрам, у яких енергія била через край. — Особливо після того, як Бобо завдав серйозної шкоди вашому гардеробу.

— Я теж так казала, — погодилася Пейдж. — А ти сама хоч трохи відтягнулася, коли нас не було?

Пайпер замислено схилила вбік голову.

— Зараз пригадаю, — почала вона. — Спочатку ми з Ваятом ходили гуляти по мікрорайону. Я вирішила, що після скількох днів, проведених у будинку, нам конче необхідно подихати свіжим повітрям.

— Правильно зробили, — схвально зауважила Фібі.

— Потім я трохи поприбирала в будинку, — продовжила Пайпер. — Знаю, вам, дівчата, прибирання в облом, але я без цього просто жити не можу. Що тут сказати? Я просто поведена на хатній роботі.

— За це ми тебе й любимо! — лагідно додала Пейдж. — Бо самі не дуже-то полюбляємо прибирати.

— І на тому спасибі, дорогенька, — відказала їй Пайпер. — Потім ми з Ваятом трохи почитали, а зараз він спить — без задніх ніг, як то кажуть. А я — ось. Сиджу собі й насолоджуюся післяполуденною чашечкою чаю. — І вона солодко зітхнула, втішаючись своїм відпочинком, який жартома називала «особистий час Пайпер». — Мушу вам сказати, що я цілком і повністю розслабилася — на сто відсотків.

І сестри замовкли, насолоджуючись безтурботністю моменту.

Геп!

Їхню солодку медитацію перервав жахливий стукіт з підвалу.

— Е-е-е, не хочеться казати, але погодься, Пайпер — то не надто приємний звук, — сказала Фібі, здивовано вигнувши брову.

— Еге ж, саме тому я намагалася його хоч якось заглушити. Перед тим як ви прийшли, я слухала музику.

Знову з підвалу донеслося гучне гепання, а за ним — торохтіння, від якого, здавалося, здригнувся увесь будинок.

— Не змушуй мене мучитися неприємними здогадками, — сказала Пейдж. — Скажи мені: що то за звук?

— Ви, мабуть, пам’ятаєте, що коли вчора Бобо матеріалізувався, то він завалив частину стіни в підвалі. А ще були пошкодження в тому місті, де Ваят знищив його вибухом. — Пайпер лагідно посміхнулася, пригадавши, як син хоробро встав на її захист. — Крім того, монстр в деяких місцях пошкодив цементну підлогу. Тож Лео наразі намагається все це полагодити.

Як тільки Пайпер закінчила своє пояснення, сестри почули, як Лео витіювато вилаявся, після чого будинок знову струсонувся від чергового потужного удару.

Дівчата захихотіли.

— Бідолашний Лео, — сказала Фібі. — Ремонтні роботи — річ серйозна, не те що необтяжливі обов’язки янгола-хоронителя.

— Та отож, — погодилася Пайпер з ніжністю в голосі. — Здається, ми з цим ремонтом надовго попали.

— Можна подумати, ти погодилася б, щоб його робив хтось інший! — підколола її Пейдж.

— Та й то правда! «Хоч яка б вона була непоказна…»

І сестри в унісон закінчили фразу:

— «…а домівки, кращої за рідну, не бува!»