У вогні

Розділ 1

— Пані та панове, оголошую сімдесят п’яті Голодні ігри відкритими! — голос Клавдія Темплсміта, ведучого Голодних ігор, боляче вдарив по вухах. У мене було менше хвилини, щоб зібратися з думками. Потім пролунає гонг — і трибути зможуть вільно зійти зі своїх металевих люків. Тільки от куди?

В мене голова йшла обертом. Перед очима стояв образ побитого й закривавленого Цинни.

Де він зараз? Що з ним роблять? Катують? Убивають? Перетворюють на авокса? Безсумнівно, точно як присутність Дарія, мордування було організоване, щоб вибити мене з колії. І це таки вдалося. Бо зараз я хотіла єдиного — впасти на свій металевий люк і ніколи більше не підводитися. Та після побаченого зробити цього я не можу. Я повинна бути сильною. Заради Цинни, який ризикнув усім, щоб знеславити президента Снігоу, перетворивши весільний шовк на пір’я переспівниці. А ще заради повстанців, які, підбадьорені прикладом Цинни, зараз, либонь, уже піднялися на боротьбу проти Капітолія. А мій особистий бунт — це відмова грати в Голодні ігри за правилами Капітолія. Я зціпила зуби та вступила в гру.

«Де ти?» Я й досі не могла втямити, що це за краєвид навколо. «Де ти?!» — вимагала я від себе відповіді, і поступово світ довкруж ставав чіткішим. Блакитна вода. Рожеве небо. Розжарене до білого сонце. Так, кроків за сорок від мене блищить золотий Ріг достатку. Спочатку мені здалося, що він стоїть на невеличкому круглому острові. Але, придивившись пильніше, я побачила вузькі смужки землі, що відходили від кола, ніби спиці на колесі. Спиць було десять чи дванадцять і здавалося, що вони рівновіддалені одна від одної. А між смужками землі була вода. Вода й пара трибутів.

Отеперечки я втямила. Спиць було дванадцять, і між ними на металевих люках балансувало по двійко трибутів. Другим трибутом на моїй дільниці був старий Вовн з Округу 8. Відстань до нього була приблизно такою самою, як і до землі з іншого боку. Де кінчається вода, тягнеться вузька смужка піщаного берега, а далі починається густа рослинність. Я пробігла очима по всіх трибутах, шукаючи Піту, але, мабуть, його затуляв Ріг достатку.

Я зачерпнула жменьку води й понюхала. Тоді діткнулася мокрим пальцем язика. Як я й підозрювала, вода була солона. Точно як океанські хвилі в Окрузі 4, куди ми з Пітою завітали під час Туру переможців. Та принаймні вона здається чистою.

Навкруги не було ні човнів, ні канатів, ні дровиняки, за яку б можна було вчепитися. До Рогу достатку був тільки один шлях. Коли пролунав гонг, я не вагаючись попливла ліворуч — до землі. Таку віддаль я ще зроду не долала вплав, та й подужати хвилі — зовсім не те, що перетнути моє маленьке тихе озерце, але тіло здавалося дивно легким, і я попливла, майже не докладаючи зусиль. Напевно, це через сіль. Геть мокра, я вилізла з води на піщану смужку й помчала до Рогу достатку. Не видно було, щоб хтось іще, крім мене, біг до Рогу, але, зрештою, він добряче затуляв огляд. Але я не дозволила думці про супротивників мене зупинити. Зараз я думала, як кар’єристи: мені потрібне єдине — зброя.

Минулого року припаси були розкидані на велику відстань від Рогу достатку — що ближче до Рогу, то цінніші речі. Але цього року, схоже, все добро лежало попід самим отвором — величезним, двадцять футів заввишки. Мої очі зупинились на золотому луку, і я висмикнула його з купи.

Позаду мене хтось був. Сама не знаю, що мене насторожило — тихий шурхіт піску чи легенький повів повітря. Я рвонула стрілу з сагайдака, що й досі лежав на купі, й розвернулася, водночас цілячись.

Фіней, блискучий і неперевершений, стояв за кілька кроків од мене з тризубом напоготові. З другої руки його звисала сітка. Він посміхався, але все його тіло було напружене у передчутті бійки.

— Ти ще й плавати вмієш, — промовив він. — Де ти тільки цьому навчилася в Окрузі 12?

— У мене вдома велика ванна, — відповіла я.

— Аякже, — мовив Фіней. — Подобається арена?

— Не дуже. Але, мабуть, тобі подобається. Здається, її створили персонально для тебе, — не без гіркоти промовила я. І гіркота була доречна: тут кругом вода, а я можу закластися, що лише жменька переможців уміє плавати. У Тренувальному центрі басейна не було, тож ніхто не мав нагоди навчитись. А тут, щоб вижити, потрібно бути вправним пливцем — або вчитися дуже швидко. Навіть для участі в різанині біля Рогу достатку слід подолати двадцять ярдів води. Це давало Округу 4 неймовірну перевагу.

На мить ми застигли, зважуючи наші можливості, оцінюючи уміння та зброю одне одного. Аж раптом Фіней вишкірив зуби:

— Як добре, що ми союзники! Правда?

Підозрюючи пастку, я мало не випустила в нього стрілу, сподіваючись, що вона встромиться йому в серце перш, ніж мене проткне тризуб. Але Фіней опустив руку, і на його зап’ястку щось зблиснуло. То був золотий браслет, прикрашений вогненними язиками. Я бачила його на руці Геймітча в перший день тренувань. Я зважила, чи не вкрав його Фіней, щоб обвести мене круг пальця, але чомусь я сама у це не повірила. Це Геймітч віддав йому браслет. Як сигнал для мене. Навіть як наказ. Довіряти Фінею.

Наближалися чиїсь кроки. Потрібно було швидко вирішувати.

— Правда! — огризнулась я, бо хоч Геймітч і був моїм ментором і намагався зберегти мені життя, його вчинок мене розізлив. Чому він мені раніше не сказав, що домовився з Фінеєм? Мабуть, тому, що ми з Пітою відмовилися від союзників. От Геймітч і вибрав союзників на свій смак.

— Пригнися! — знагла гаркнув Фіней так владно, геть не схоже на своє звичне спокусливе муркотіння, що я миттю скорилася. Його тризуб зі свистом пролетів у мене над головою, а коли досяг своєї мішені, почувся нудотний удар. Чоловік з Округу 5 — п’яниця, який блював у зоні, де вчили битись на мечах, — упав навколішки, а Фіней висмикнув із його грудей тризуб.

— Не довіряй Округам 1 і 2, — промовив він.

Не було часу на питання. Я рвонула з купи сагайдак зі стрілами.

— Оглянеш один бік, а я — другий, гаразд? — запропонувала я.

Фіней кивнув, і я побігла навколо рогу. Десь за чотири стежки-спиці від мене землі от-от мали дістатися Енобарія та Глянець. Або з них були кепські пливці, або ж вони пливли дуже обережно, побоюючись, що у воді повно інших небезпек — цілком могло так і бути. Іноді багато думати шкідливо. Та коли Енобарія з Глянцем виберуться на пісок, то здолають віддаль до Рогу за кілька секунд.

— Є щось корисне? — гукнув Фіней.

Я швиденько оглянула купу й зауважила булави, мечі, луки зі стрілами, тризуби, ножі, списи, сокири, ще якісь металеві штукенції, назви яких я не знала... і більше нічого.

— Тільки зброя! — озвалась я. — Нічого, крім зброї!

— Тут те саме, — підтвердив Фіней. — Хапай що хочеш і тікаймо!

Я пустила стрілу в Енобарію, яка підпливла вже занадто близько й нервувала мене, але не поцілила: вона цього очікувала й пірнула під воду. Глянець виявився не таким спритним, і я поцілила йому в литку, коли він пірнав під хвилю. Я повісила через плече запасний лук і ще один сагайдак зі стрілами, запхнула за пояс два довгі ножі та шило і зустрілась із Фінеєм на старому місці.

— Дістанеш його, га? — зненацька спитав він.

І я побачила Брута, який на повній швидкості біг до нас. Він розстібнув пояс і натягнув його між руками, як щит. А вистрілила, проте Брут примудрився поясом відбити стрілу, яка летіла йому просто в печінку. Там, де стріла пробила пояс, порснула пурпурова рідина, забризкавши обличчя Брута. Поки я діставала другу стрілу, Брут припав до землі, кілька разів перекотився і пірнув у воду. Десь позаду мене почувся брязкіт металу.

— Час забиратися, — сказав Фіней.

Наша з Брутом сутичка дозволила Енобарії та Глянцю дістатись Рогу достатку без перешкод. Брут був від мене на відстані пострілу, і я відчувала, що Кашеміра також десь поряд. Ці четверо класичних кар’єристів, без сумніву, вже домовилися про співпрацю. Якби йшлося тільки про мою безпеку, я б, може, і спробувала їх здолати, маючи в союзниках Фінея. Але я повинна була думати про Піту. Нарешті я його побачила. Він і досі стояв на своєму металевому люку. Я побігла, і Фіней без вагань погнав за мною, ніби передбачаючи кожен мій наступний крок. Підбігши якнайближче, я почала витягати з пояса ножі, готуючись пливти до Піти, щоб якось допомогти йому дістатись берега.

Фіней поклав руку мені на плече.

— Я йому допоможу.

Мене прошила підозра. А раптом це пастка? Раптом Фіней втерся мені в довіру, а потім утопить Піту?

— Я сама, — наполягала я.

Але Фіней уже скинув усю свою зброю на пісок.

— Тобі не варто напружуватися. Не в твоєму стані, — промовив він і погладив мене по животу.

«А й справді. Я ж типу вагітна», — згадала я. Поки я міркувала, що це означає і як я маю поводитись — може, час від часу непритомніти або блювати, — Фіней уже заходив у воду.

— Прикрий мене, — сказав він і, безшумно пірнувши, зник у хвилях.

Я піднесла лук, готова відбити атаку трибутів біля Рогу достатку, але здавалося, ніхто й не збирається на нас нападати.

Було очевидно, що Глянець, Кашеміра, Енобарія та Брут зібрались у зграю за попередньою домовленістю й зараз ретельно вибирали собі зброю. Швидкий огляд арени показав, що здебільшого трибути й досі були в пастці на своїх люках. Стривайте, ні, навпроти Піти, на спиці ліворуч од мене, хтось був. Магс. Вона не побігла до Рогу достатку, не намагалась утекти. Натомість вона плюхнулась у воду й попливла до мене. Так, вона стара, але думаю, за вісімдесят років проживання в Окрузі 4 триматись на воді вона навчилася.

Фіней уже дістався Піти й буксирував його, однією рукою обхопивши за груди, а другою легко загрібаючи. Піта не пручався. Не знаю, що Фіней зробив чи сказав, аби переконати Піту віддати своє життя просто йому в руки, — либонь, показав свій браслет. А може, Піті було достатньо, що я чекаю на них на березі. Коли вони дісталися піску, я допомогла затягти Піту на сухе.

— І знову привіт, — промовив він і поцілував мене в щоку. — У нас з’явилися союзники.

— Так. Як і хотів Геймітч, — відповіла я.

— Нагадай мені будь ласка, ми більше ні з ким не домовлялися? — спитав Піта.

— Здається, ще тільки з Магс, — відповіла я.

Я кивнула на стару, що уперто пливла до нас.

— Зрозумійте, я не можу покинути Магс, — промовив Фіней. — Вона одна з небагатьох, кому я щиро подобаюсь.

— Я зовсім не проти неї, — відповіла на це я. — Тим паче на такій арені. Добрі гачки, мабуть, наш єдиний шанс добути тут їжу.

— Катніс хотіла в союзники Магс із першого дня, — додав Піта.

— У Катніс добре чуття, — промовив Фіней.

Він опустив у воду руку й витяг на берег Магс — так легко, ніби вона важила не більше за цуценя. Вона щось прошамкотіла й посмикала свій пояс, і мені здалось, я розчула слово «поплавок».

— Дивіться, вона має рацію. Дехто також здогадався.

Фіней тицьнув у Біпера. Того жбурляло хвилями туди-сюди, але він намагався тримати голову над водою.

— Про що здогадався? — перепитала я.

— Пояси. Це спеціальні засоби для плавання, як рятувальні круги, — пояснив Фіней. — Тобто гребти все одно потрібно, але пояс не дає потонути, навіть якщо не вмієш плавати.

Я мало не попросила Фінея зачекати й підібрати Біпера з Варистою, щоб вони приєднались до нас, але Біпер був ген за три спиці від нас, а Варисти я взагалі не бачила. Та й звідки мені знати, що Фіней не вб’є їх, як трибута з Округу 5? Тож я швидко запропонувала рухатись далі. Я віддала Піті лук, стріли й один ніж, а решту хотіла залишити собі. Але Магс шарпала мене за рукав і щось белькотіла, поки я не віддала їй шило. Задоволена, вона затисла рукоятку беззубими яснами та простягла руки до Фінея. Той перекинув через плече свою сітку, потім завдав Магс собі на плечі, вільною рукою схопив тризуб, і ми побігли геть від Рогу достатку.

Там, де закінчувався пісок, одразу височів ліс. Навіть не зовсім ліс. Принаймні не такий ліс, у який вчащала я. Тут були джунглі. Це чуже, майже забуте слово раптом спало мені на думку. Не пригадую, де я його чула — може, від батька, а може, пам’ятала з якихось минулих Голодних ігор. Здебільшого дерева були незнайомі — з гладенькими стовбурами й поодинокими гілками. Земля під ногами була дуже чорною та якоюсь ніздрюватою, часто траплялися плутані клубки ліан з різнобарвними квітами. Якщо сонце буде таким яскравим і палючим, а повітря — таким теплим і важким від вологи, я відчувала, висохнути нам не вдасться. Тонка синя тканина комбінезона дозволила морський воді швидко випаруватись, але знову почала липнути до тіла від поту.

Піта йшов попереду всіх, довгим ножем стинаючи густу рослинність. Я змусила Фінея йти другим, хоч він і був серед нас найдужчим, але ж руки його були зайняті Магс. До того ж він був озброєний тризубом, з якого в джунглях користі менше, ніж навіть із мого лука. Незабаром дорога почала підніматись угору, було задушливо, ми засапалися. Але ж ми з Пітою інтенсивно тренувались, а Фіней був у такій чудовій формі, що навіть із Магс на плечах рухався дуже жваво, тож ми швидко здолали близько милі, перш ніж він попросив перепочинку. Мені здалося, що Фіней зробив це більше для Магс, аніж для себе.

Листя сховало від очей колесо довкруж Рогу достатку, тому я залізла на дерево з гнучкими, наче гумовими, гілками, щоб ліпше все роздивитися. Краще б я цього не робила.

Здавалося, навколо Рогу достатку сама земля кривавиться. Вода набула пурпурового кольору. Тіла лежали на землі та плавали в морі, але позаяк усі були вдягнені однаково, з цієї відстані я не могла розрізнити, хто живий, а хто мертвий. Видно було тільки, що кілька синіх фігурок і досі борються. А чого я очікувала? Що переможці, які вчора ввечері на сцені взялися за руки, так само вчинять і на арені? Оголосять загальне перемир’я? Ні, в це я ніколи не вірила. Але я думала, я сподівалася, що люди виявлять... що? Стриманість? Нехіть принаймні. А не зразу зчинять різанину. «А ви ж добре знали одне одного, — думала я. — Ви ж тримались як друзі».

На арені в мене лише один справжній друг. І він не з Округу 4.

Я підставила щоки слабенькому вогкому вітерцю, поки приймала рішення. Незважаючи на браслет, я повинна на все наплювати і застрелити Фінея. Наша спілка не має майбутнього. А Фіней занадто небезпечний, щоб просто його відпустити. Зараз, коли між нами виникла хистка довіра, може, це мій єдиний шанс його вбити. Коли ми рушимо, я легко можу поцілити йому в спину. Це, звісно, буде паскудний учинок, та якщо я зволікатиму, стане він від цього не таким паскудним? Далі буде важче — якщо я пізнаю Фінея краще, якщо більше йому завиню. Ні, зараз — найсприятливіша мить. Я ще раз поглянула на постаті, які билися вдалині, на закривавлену землю, щоб зміцнитись у своєму рішенні, а потім зісковзнула на землю.

Та коли я приземлилася, Фіней ніби прочитав мої думки. Мовби здогадався, що я побачила і як це на мене вплинуло. Він тримав один із тризубів наче й недбало, але досить войовничо.

— Катніс, що там коїться? Всі взялися за руки? Дали обітницю не чинити зла? Викинули зброю в море, виявивши непокору Капітолію? — зіронізував Фіней.

— Ні, — відповіла я.

— Ні, — повторив Фіней. — Бо хай що трапилось у минулому, це вже в минулому. І ніхто на цій арені не став переможцем випадково... — його погляд упав на Піту. — Піта, мабуть, єдиний.

Напевно, Фіней відчував те, що знали ми з Геймітчем. Про Піту. Що він справді набагато кращий за всіх нас. Фіней убив трибута з Округу 5, не кліпнувши оком. А скільки часу знадобилось мені, щоб перетворитись на машину смерті? Я спокійно цілилась в Енобарію, Глянця та Брута. Піта б спробував спочатку поговорити. А раптом вдасться розширити коло союзників?.. Але як надовго? Фіней має рацію. І я теж. На цій арені людей коронували не за співчуття.

Я витримала Фінеїв погляд, зважуючи власну прудкість і його реакцію. Час, який мені знадобиться, щоб пустити стрілу йому в голову, проти часу, який знадобиться йому, щоб жбурнути в мене тризуб. Я бачила, що він чекає першого кроку від мене. Вирішує: варто захищатися чи зразу нападати. Я відчувала, ще трохи — і бійки не уникнути, аж тут Піта твердо став між нами.

— То скільки загинуло? — поцікавився він.

«Відійди, бовдуре», — подумала я.

Але він незворушно стояв між нами.

— Важко сказати, — відповіла я. — Думаю, щонайменше шість. І там і досі хтось б’ється.

— Рушаймо далі. Нам потрібно знайти прісну воду, — запропонував він.

Ми зайшли вже досить далеко, але ознак прісного струмка чи ставка не бачили ніде, а солону воду пити неможливо. І знову я згадала минулорічні Голодні ігри, коли я мало не померла від зневоднення.

— Так, ти правий, ми маємо поквапитися, — підтримав його Фіней. — Слід знайти схованку, вночі на нас почнеться полювання.

Ми. Нас. Полювання. Гаразд, мабуть, зараз убивати Фінея трохи передчасно. Поки що з нього була користь. Він має знак Геймітчевого схвалення. До того ж хто знає, що принесе ніч? У найгіршому разі я зможу вбити його уві сні... Тож я проґавила нагоду. І Фіней також.

Відсутність води тільки посилювала спрагу. Ми й далі дерлися нагору, і я пильно роздивлялась навсібіч, але безрезультатно. Ще десь за милю я угледіла, що смуга дерев закінчується — мабуть, ми вже піднялись на верхівку пагорба.

— Може, нам більше пощастить із того боку. Може, там є струмок абощо.

Але того боку не було. І я це зрозуміла раніше за інших, незважаючи на те, що йшла позаду всіх. Мої очі вихопили дивний пульсуючий квадрат, що висів у повітрі, ніби викривлене скло. Спочатку я вирішила, що це відблиски сонця, або ж просто гаряче повітря викривляє краєвид. Але той квадрат застиг у просторі й не ворушився, коли рухалась я. Й от тоді я згадала квадрат, який ми бачили з Варистою і Біпером у Тренувальному центрі, і збагнула, що це перед нами. Попереджувальний зойк не встиг зірватися з моїх вуст, а Піта вже махнув ножем, щоб зрубати кілька ліан.

Почулося різке дзижчання. На мить дерева зникли, і я побачила відкритий простір над короткою смугою голої землі. А тоді Піту відкинуло силовим полем, і він збив із ніг Фінея з Магс.

Я побігла до Піти, який непорушно лежав серед заплутаних ліан.

— Піто! — зойкнула я.

Витав легкий запах паленого волосся. Я знову покликала Піту на ім’я, злегка потрусила, але він не реагував. Я піднесла долоню до його вуст — гарячого подиху не відчувалося, хоч мить тому Піту мучила задишка. Тоді я притисла вухо йому до грудей — туди, куди мені завжди подобалося вкладати голову, бо я знала, що зможу почути сильне та рівне биття його серця.

Але я не почула нічого.

Розділ 2

— Піто! — скрикнула я. І струснула його сильніше, навіть надавала йому ляпасів, але все марно. Його серце зупинилось. Я б’ю порожнечу. — Піто!

Фіней притулив Магс до дерева й посунув мене з дороги.

— Дай я.

Пальцями він торкнувся якихось точок на шиї Піти, пробігся по ребрах і хребту. Потім затиснув Піті ніздрі.

— Ні! — заверещала я, кидаючись на Фінея, бо той безсумнівно хоче пересвідчитися, що Піта мертвий, поховати будь-яку надію на те, що до нього повернеться життя. Фіней звівся на рівні ноги й так зацідив мені в груди, що я відлетіла і гепнулась об найближчий стовбур. На мить я заклякла від болю, хапаючи ротом повітря, а Фіней знову затискав Піті носа. Не сходячи з місця, я дістала стрілу, натягла тятиву і мало не вистрілила, аж раптом побачила, що Фіней цілує Піту. Це було так дивно, навіть як на Фінея, що я затримала руку. Ні, Фіней не цілував Піту. Він затиснув Піті ніздрі, а от рот, навпаки, широко розтулив і вдував йому в легені повітря. Точно: груди Піти піднімалися й опускалися. Потім Фіней розстібнув блискавку на Пітиному комбінезоні й почав долонями рвучкими поштовхами натискати трохи вище серця. Тепер, коли я отямилася від шоку, я зрозуміла, що він намагався зробити.

Тільки зрідка я спостерігала, як мати робила так. Либонь, тому, що в Окрузі 12, якщо у когось зупинялося серце, родичі нечасто встигали донести його до нас додому. Тож зазвичай мамині пацієнти — обгорілі, поранені чи просто хворі. А найчастіше — опухлі від голоду.

Але світ Фінея був іншим. Хай що він зараз робив, він робив це не вперше. Його дії були чіткими й узгодженими. Стріла випорснула на землю, коли я трохи нахилилась уперед, відчайдушно сподіваючись побачити бодай якісь ознаки успіху. Безжальні хвилини минали, і мої надії танули, як сніг навесні. Коли я вже вирішила, що все скінчено, що Піта помер і назавжди відійшов у кращий світ, Піта кашлянув, і Фіней сів, припинивши процедуру.

Я покинула свою зброю на землі й метнулася до Піти.

— Піто! — промовила я м’яко. Забрала вологе біляве пасмо з його чола, відчуваючи, як під моїми пальцями пульсують вени на його шиї.

Він розліпив вії — і наші очі зустрілись.

— Обережно, — промовив він слабко. — Там попереду силове поле.

Я засміялась, але по моїх щоках струменіли сльози.

— Воно набагато потужніше, ніж те, що на даху Тренувального центру, — сказав Піта. — Але зі мною все гаразд. Тільки трохи потрусило.

— Ти був мертвий! Твоє серце зупинилося! — вигукнула я, не стримавшись. Я затулила рота долонею, бо з вуст уже злітали жахливі задихані звуки, як завжди, коли я плачу.

— Якщо я не помиляюсь, воно знову б’ється, — промовив Піта. — Катніс, усе минулося.

Я кивнула, але не припинила схлипувати.

— Катніс?

Тепер Піта хвилювався за мене — це просто божевілля.

— Не нервуйся. Це все через гормони, — заспокоїв його Фіней. — Через дитину.

Я підвела на нього очі. Фіней сидів навколішках, засапавшись після підйому й від того, що довелося повертати Піту з того світу.

— Ні. Не через це... — спробувала я заперечити, але знову так розридалася, що це лише підтвердило слова Фінея про дитину. Він зустрівся зі мною очима, і я крізь сльози обпекла його поглядом. Це ганьба, що я, після всіх його зусиль, так на нього розгнівалася. Понад усе я хочу врятувати Піті життя, але я не змогла того, що зміг Фіней, і я повинна бути йому вдячна. І я таки вдячна. Але до всього й розлючена від того, що я навіки завинила Фінеєві Одейру. Навіки. Як я тепер зможу вбити його уві сні?

Я очікувала побачити на його обличчі самовдоволення чи сарказм, але на його вустах тільки грала приємна усмішка. Він переводив погляд із мене на Піту, ніби намагаючись щось утямити, а потім злегка потрусив головою.

— Як ти? — спитав він Піту. — Зможеш рухатись далі?

— Ні, йому потрібно полежати, — відповіла за Піту я.

З носа мого нещадно текло, а я не мала жодного клаптика, щоб використати як носовичок. Магс зірвала зі стовбура пригорщу моху та простягла мені. Я була в такому стані, що не сперечалася. Просто гучно висякалась і витерла мохом сльози з обличчя. Він був приємний на дотик. На диво м’який і гарно всотував вологу.

На грудях Піти я помітила золотий відблиск. Простягла руку й дістала кулон, що висів на ланцюжку в нього на шиї. На кулоні була викарбувана моя переспівниця.

— Це твій талісман? — спитала я.

— Так. Ти не проти, що я позичив твою пташку? Я хотів, щоб наші талісмани були схожі, — пояснив він.

— Ні, звісно, я не проти, — я силувано всміхнулася. Піта, який з’явився на арені з переспівницею, водночас і благословення, і прокляття. З одного боку, це підтримає повстанців в округах. А з другого боку, важко уявити, що президент Снігоу залишить це без кари, тому врятувати Піту стає дедалі важче.

— Тож ти пропонуєш отаборитися тут? — спитав Фіней.

— Не думаю, що це мудро, — промовив Піта, — залишатись тут. Без води. Без захисту. Я почуваюсь нормально, чесно. Тільки-от якби ми йшли трохи повільніше...

— Іти повільніше ліпше, ніж стояти на місці, — Фіней допоміг Піті звестися на ноги, а я нарешті опанувала себе. За сьогоднішній день у мене на очах до півсмерті побили Цинну, я опинилась на арені, а ще спостерігала, як помирає Піта. Але я була рада, що Фіней підтримав вигадку з вагітністю, бо з погляду спонсорів, я впевнена, тримаюсь я не дуже.

Я перевірила зброю; вона й так була в чудовому стані, але так мені здавалося, ніби я контролюю ситуацію.

— Я піду попереду, — оголосила я.

Піта засперечавсь, але Фіней його обірвав.

— Ні, хай робить як хоче, — він насупився і поглянув на мене. — Ти ж знала, що там силове поле, так? Ти зрозуміла в останню секунду? І хотіла попередити Піту.

Я кивнула.

— Як ти здогадалася?

Я завагалася. Зізнатися, що я знаю, як Біпер і Вариста розпізнають силові поля, може бути небезпечно. Не відомо, чи помітили продюсери на тренуваннях, що ті двоє зауважили існування поля й показали мені. Так чи інак, я володіла надзвичайно цінною інформацією. І якщо продюсери про це дізнаються, вони можуть удосконалити поля і я більше не бачитиму викривлення. Тож я збрехала:

— Не знаю. Мені здалося, ніби я щось почула. Послухайте.

Всі ми завмерли. Чулося дзижчання комах, співи птахів, шурхотіння листя.

— Я нічого не чую, — нарешті промовив Піта.

— Таж ні, слухай, — наполягала я, — звук схожий на той, коли ввімкнена огорожа в Окрузі 12, тільки набагато-набагато тихіший.

Всі знову почали уважно дослухатись. І я також, хоч і не було до чого.

— Ось же воно! — знову сказала я. — Хіба ви не чуєте? Дзижчання іде просто звідти, де Піту вдарило.

— Я взагалі нічого не чую, — промовив Фіней. — Але якщо чуєш ти, тим паче іди попереду.

Я вирішила грати роль до кінця.

— Дивно, — промовила я, спантеличено покрутивши головою. — Я чую його тільки лівим вухом.

— Це його тобі лікарі підлатали?

— Ага, — знизала я плечима. — Мабуть, зробили краще, ніж було. Знаєш, іноді цим боком я чую цікаві речі. Які зазвичай не очікуєш почути. Наприклад, як комахи змахують крилами. Чи як сніжинки торкаються землі.

Чудово. Тепер я привернула увагу до хірургів, які минулого року після Голодних ігор повернули мені слух, і їм доведеться пояснювати, чому я тепер чую як кажан.

— Іди, — промовила Магс і злегка підштовхнула мене ліктем, тож я очолила наш похід.

Відтоді як ми вирішили рухатися повільніше, Магс забажала іти сама, спираючись на гілку, яку Фіней нашвидкуруч перетворив на ціпок. Для Піти він також зробив костур, і дуже вчасно, оскільки незважаючи на всі Пітині заперечення, я бачила: понад усе йому зараз кортить прилягти. Фіней ішов останнім, отже бодай хтось міг прикрити нам спини.

Я йшла вздовж силового поля, тримаючи його ліворуч од свого «надчутливого» вуха. Та оскільки це все вигадки, я зрізала гроно твердих горіхів, що як виноград звисали з одного з дерев, і про всяк випадок жбурляла їх попереду себе. І добре, що я так учинила, бо мала стійке відчуття, що частіше проґавлюю ділянки силового поля, ніж помічаю їх. Коли горіх врізався в силове поле, спочатку з’являвся дим, а тоді горіх, почорнілий, із тріснутою шкарлупою, падав мені під ноги.

За кілька хвилин мене нашорошило цмокання, яке долинало ззаду; я обернулась і побачила, як Магс зчищає з горіхів шкаралупу та пхає їх до рота.

— Магс! — скрикнула я. — Виплюньте їх! Вони ж можуть бути отруйні.

Вона щось промимрила та проігнорувала мене, задоволено облизуючи губи. Я поглянула на Фінея, шукаючи підтримки, але він тільки розсміявся.

— Гадаю, скоро ми це дізнаємося, — промовив він.

Я рушила далі, й думки мої крутилися довкола Фінея, який урятував стару Магс, але воднораз дозволив їй їсти невідомі горіхи. Фінея, якого Геймітч порадив як надійного союзника. Фінея, який воскресив Піту. Чому він просто не дав Піті померти? Ніхто б його ні в чому не звинувачував. Я б навіть ніколи не припустила, що він має силу повернути Піту до життя. Чому Фіней хотів урятувати Піту? І чому був сповнений рішучості опинитися в одній команді зі мною? Але і вбити мене, якщо доведеться. Водночас лишаючи вибір — битися чи не битися — за мною.

Я йшла собі, жбурляючи горіхи, іноді помічаючи відблиски силового поля, час від часу звертаючи ліворуч у пошуках дірки, крізь яку ми б могли втекти подалі від Рогу достатку й розшукати-таки воду. Але десь за годину, а може, більше, я нарешті переконалася, що це марно. Ми зовсім не просунулися ліворуч. Навпаки, здавалося, силове поле веде нас стежкою по колу. Я зупинилася й озирнулась на кульгаву Магс і спітнілого Піту, а тоді промовила:

— Перепочиньмо. Я хочу ще раз огледіти все згори.

Дерево, яке я обрала цього разу, здавалось вищим за інші. Крученим гілляччям я видерлась нагору, намагаючись триматися якнайближче до стовбура. Можна і не згадувати, як легко ламалися гнучкі гілки. Але, забувши про здоровий глузд, я все одно лізла, бо мала дещо побачити. Коли я дісталась верхівки стовбура, а вона була не міцнішою за молоду парость і гойдалась од вологого вітру, мої підозри справдились. Тому, що ми ніяк не можемо звернути ліворуч, було просте пояснення. Зі своєї хисткої оглядової вежі я вперше побачила арену цілком і переконалася, що зійти зі стежки нам не вдасться. Адже арена — це ідеальне коло. З ідеальним колесом посередині. Склепіння неба над джунглями по всій площі було рожевим. Я роздивилася кілька мінливих квадратів — слабких місць, як їх називали Біпер і Вариста, адже тут було видно те, чого видно бути не має. Щоб до кінця впевнитися, я випустила стрілу понад деревами — в небо. Миттєвий спалах — і я побачила відблиск справжнього блакитного неба, а стрілу відкинуло вниз, у ліс. Я злізла з дерева, щоб сповістити своїм союзникам прикрі новини.

— Ми в пастці силового поля, всередині кола. Точніше купола. Я, щоправда, точно не знаю, який він заввишки. По центру арени розташований Ріг достатку, навколо море, довкруж нього — джунглі. Все напрочуд пропорційне. Напрочуд симетричне. І напрочуд маленьке, — промовила я.

— Воду бачила? — спитав Фіней.

— Тільки те море, де почалися Ігри, — відповіла я.

— Повинне бути інше джерело води, — сказав Піта, насупившись. — Бо в іншому разі ми всі загинемо за кілька днів.

— Ну, рослинність тут — густа й зелена. Мабуть, десь-таки є струмки чи ставки, — невпевнено припустила я.

Інстинктивно я відчувала, що Капітолій хоче, аби ці горезвісні Ігри завершилися чимшвидше. Плутарх Гевенсбі, певно, отримав наказ просто нас усіх прикінчити.

— В будь-якому разі марно намагатись дізнатися, що за цим пагорбом, бо там нічого немає.

— Але ж десь між силовим полем і колесом повинна бути питна вода, — наполягав Піта.

Всі ми зрозуміли, що означають його слова. Знову потрібно спускатись униз. До кар’єристів, до кривавого поля бою. З Магс, яка ледь ноги переставляє, і Пітою, який не має сили битися.

Ми вирішили спуститись десь на сотню кроків і ще раз пройтися по колу — може, на тому рівні є вода. Я знов очолювала нашу маленьку процесію, час від часу жбурляючи горіхи ліворуч, у бік силового поля, проте зараз ми йшли на безпечній відстані від нього. Сонце безжально палило, розжарюючи повітря й викривлюючи картину світу. До обіду стало зрозуміло, що Піта з Магс далі рухатись не в змозі.

Фіней обрав місце для привалу неподалік силового поля, кроків на десять нижче. Сказав, що ми зможемо використати поле як зброю, у разі нападу відтісняючи до нього супротивників. Потім вони з Магс нарвали височенної трави, що росла жмутками, й заходилися плести з неї килимки. Оскільки в Магс не було жодних ознак отруєння горіхами, Піта зривав їх цілими гронами та смажив, жбурляючи у силове поле. Він методично чистив їх від шкаралупи та складав на листя. Я стояла на варті. Мені було жарко, неспокійно й важко після занадто емоційного дня.

А ще я хотіла пити. Так хотіла, що нарешті не витримала.

— Фінею, може, постоїш на сторожі, а я піду пошукаю воду? — запропонувала я.

Моя ідея вирушити на пошуки води самотою не викликала особливого захвату, але померти від зневоднення не хотів ніхто.

— Не хвилюйся, я не відходитиму далеко, — заспокоїла я Піту.

— Я піду з тобою, — почула я у відповідь.

— Ні, не варто. Я збираюся пополювати, якщо вийде, — пояснила я йому, проковтнувши слова, що крутилися на язиці: «А тебе не хочу брати з собою, бо ти занадто кволий й від тебе забагато шуму». Але натяк він зрозумів. Його важкі кроки і дичину розполохають, і мою присутність викажуть. — Обіцяю, я ненадовго.

Я крадькома попрямувала до дерев, з радістю зауваживши, що земля сама приглушує мої кроки. Я рухалася вниз по діагоналі, але довкола нічого не змінювалося — все та сама пишна соковита рослинність.

Пролунав гарматний постріл — і я завмерла. Мабуть, різанина біля Рогу достатку припинилась. І тепер звучить останній подзвін на вшанування трибутів. Я порахувала постріли — кожен позначав одного загиблого переможця. Їх було вісім. Не так багато, як минулого року. Але цього разу я могла назвати кожного з них на ім’я.

Раптом ноги мої підкосились, і я сперлася на дерево, відчуваючи, як спека, мов губка, висотує з мого тіла рідину. Ковтати ставало дедалі важче, мене оповила втома. Я потерла живіт, сподіваючись, що якась співчутлива вагітна жінка згодиться стати моїм спонсором і Геймітч зможе прислати бодай трохи води. Не спрацювало. Я опустилась на землю.

Незворушно лежачи на землі, я нарешті почала помічати тварин: дивних птахів із блискучим пір’ям, деревних ящірок із довгими блакитними язиками, а ще тваринок, на вигляд — щось середнє між щурами й опосумами, які чіплялись до гілок ближче до стовбура. Я поцілила стрілою найближчу з них, щоб роздивитися ретельніше.

Тваринка була огидна — здоровезний гризун із сірувато-рябеньким пухнастим хутром. Над його нижньою губою стирчали два загрозливі зуба. Доки я білувала й патрала гризуна, я помітила ось яку річ. Писок тваринки був вологий. Ніби вона нещодавно пила з якогось джерела. Я збуджено підхопилась і попрямувала до дерева, на якому висів гризун, й почала тупцяти навколо нього по спіралі. Джерело, з якого пила тварина, не може бути далеко.

Нічого. Я не знайшла нічогісінько. Навіть краплинки роси не знайшла. Зрештою, знаючи, що Піта хвилюватиметься за мене, я подалася назад у табір, страшенно розморена від спеки й роздратована, як ніколи в житті.

Поки мене не було, місце змінилося до невпізнання. Магс із Фінеєм побудували халупу з тих килимків, що вони сплели. З одного боку халупа була відкрита, але при цьому мала досить надійні стіни, стелю й підлогу. Ще Магс сплела кілька мисок, які Піта наповнив смаженими горіхами. Всі троє з надією повернули до мене обличчя, але я тільки похитала головою.

— Ні. Води немає. Принаймні тут немає. А от він знав, де є, — промовила я, піднімаючи оббілованого гризуна. — Перш ніж я його застрелила, він десь пив воду, але я так і не знайшла джерела. Присягаюся, я дослідила кожен дюйм у радіусі тридцяти ярдів.

— Його можна їсти? — спитав Піта.

— Не впевнена. Але на вигляд його м’ясо не надто відрізняється від м’яса білок. Його слід підсмажити...

Я завагалась, міркуючи, з чого б тут можна було розпалити вогонь. Та навіть якщо мені це вдасться, диму не уникнути. А на цій арені ми всі занадто близько одне від одного, тож приховати дим буде важко.

Але Піта мав кращу ідею. Він узяв шматок м’яса, настромив його на гостру гілку та жбурнув її у силове поле. Гучне шипіння — і гілка вилетіла назад. М’ясо згори почорніло, але всередині досить добре пропеклося. Ми одностайно зааплодували, але швидко припинили, згадавши, де ми.

Потім біле сонце сховалося за рожевий обрій, і ми влаштувались у нашій хатинці. Я ще й досі сумнівалася щодо горіхів, але Фіней сказав, що Магс упізнала їх із якихось інших, Ігор. На тренуванні я і не думала присвячувати час вивченню їстівних рослин, бо минулого року мені ці знання взагалі не знадобились. Тепер я про це пошкодувала, адже серед них могли трапитися й ті, що ростуть на арені. І я б дізналася наперед, що нас тут очікує... Але Магс почувалась добре, а вона ж бо вже кілька годин гризе горіхи. Отже, і я взяла горіх і відкусила шматочок. Смак був м’яким, ледь солодкавим і чимось нагадував смак каштанів. Я вирішила, що їсти їх таки можна. М’ясо було жорстким, та й пахло не дуже приємно, але виявилось на диво соковитим. Непогана в нас вийшла вечеря, як на перший день на арені. От якби в нас було ще чим це все запити!

Фіней багато розпитував про гризуна, якого ми вирішили назвати деревним щуром. Як високо він висів, як довго я за ним спостерігала, перш ніж застрелити, що він робив на дереві? Але я не пригадувала, щоб гризун узагалі щось робив. Винюхував комах абощо.

Наближення ночі мене жахало. Та принаймні щільні плетені стіни хоч якось захистять нас від звірів, які в джунглях виходять на полювання поночі. Ще сонце не зовсім сховалося за обрій, а вже вийшов білий місяць, і навколо стало видно як удень. Наша розмова урвалась, бо ми знали, що зараз відбудеться. Ми сіли рядочком на вході в халупу, Піта взяв мене за руку.

Небо посвітліло — на ньому поплив герб Капітолія. Я слухала гімн і думала: «Фінею з Магс буде важче, ніж нам». Але виявилося, що й мені нелегко дивитися на обличчя вісьмох мертвих переможців, які зринали на небі.

Чоловік з Округу 5, той самий, якого Фіней заколов тризубом, з’явився першим. Це означало, що всі трибути округів із першого по четвертий живі — всі четверо кар’єристів, Біпер і Вариста та, звісно ж, Магс і Фіней. Після чоловіка з Округу 5 з’явилася світлина морфлініста з Округу 6, потім Цецилія та Вовн з Округу 8, обоє трибутів з Округу 9, жінка з Округу 10 та Сія з Округу 11. З останнім акордом гімну знову виплив Капітолійський герб, а потім небо потемніло, яснів тільки місяць.

Ніхто не вимовив ані слова. Нікого з загиблих я не знала добре, але мені згадалися троє діточок, які на Жнива чіплялися на майдані за Цецилію. Згадалось, якою доброю була до мене Сія під час нашої першої зустрічі. Згадались навіть морфліністи зі скляними очима, які на тренуванні завзято малювали жовті квіточки в мене на обличчі. Груди мені прошив гострий біль. Усі вони загинули. Їх більше немає.

Не знаю, як довго ми б отак сиділи, якби не з’явився сріблястий парашут. Він прослизнув крізь листя та приземлився неподалік. Ніхто не підвівся, щоб узяти подарунок.

— Як ви думаєте, для кого він? — спитала я нарешті.

— Важко сказати, — промовив Фіней, — може, це для Піти, адже сьогодні саме він мало не загинув?

Піта потягнув за шнурок і розв’язав шовковий мішечок. Із парашута випав невеличкий металевий предмет невідомого призначення.

— Що це таке? — спитала я. Ніхто й гадки не мав. Ми передавали предмет одне одному, по черзі роздивляючись. Порожниста металева трубка, загострена з одного кінця. З другого боку краї були вигнуті. Ця штука здавалася мені смутно знайомою. Щось таке могло відвалитися від велосипеда чи карниза — власне, від чого завгодно.

Піта подмухав у трубку, намагаючись з’ясувати, який буде звук. Ніякого. Фіней запхнув туди мізинець, пробуючи, чи не можна використати її як зброю. Не вийшло.

— Магс, як гадаєте, може, це для риболовлі? — спитала я.

Магс, яка могла використати для риболовлі що завгодно, похитала головою та щось пробуркотіла.

Я взяла трубку й покатала її туди-сюди в долонях. Оскільки ми з Фінеєм союзники, Геймітч, мабуть, співпрацює з менторами трибутів з Округу 4. Він точно доклав руку до вибору цього подарунка. Це означає, що подарунок цінний. Навіть рятувальний. Я згадала минулий рік: понад усе мені хотілося води, але Геймітч не прислав мені її, бо знав, що я сама зможу її знайти, якщо постараюся. Геймітчеві подарунки чи їхня відсутність несли в собі важливі повідомлення. Я майже чула, як він гарчить на мене: «Включи мозок, якщо він у тебе є! Думай, що це таке!»

Я витерла з очей піт і в місячному світлі почала роздивлятися подарунок. Я крутила його так і сяк, повертала під різними кутами, обстежувала сантиметр по сантиметру, силкуючись розкрити таємницю його призначення. Нарешті я в розпачі застромила його в болото.

— Я здаюся. Може, якщо ми потоваришуємо з Варистою і Біпером, вони здогадаються, що й до чого.

Я випросталася на землі, притискаючи гарячу щоку до трав’яного килимка, і роздратовано витріщилась на трубку. Піта потер мені плечі, і я дозволила собі трохи розслабитися. Цікаво, чому ця місцина не вистигає, сонце ж бо вже сіло? Цікаво, що зараз робиться вдома?

Прим. Мама. Гейл. Мадж. Либонь, зараз вони вдома дивляться на мене по телевізору. Принаймні я сподівалася, що вони вдома. Що Тред їх не ув’язнив. Що їх не покарали, як Цинну. Як Дарія. Покарали через мене. Їх усіх.

Серце краялося за них, за мій округ, за мій ліс. Справжній ліс із величезними міцними деревами, багатий на потраву й дичину, яку можна їсти не побоюючись. Із веселими струмками. Прохолодним вітром. Ні, холодним вітром, який би здув цю задушливу спеку. В уяві я викликала такий вітер, щоб він остудив мені щоки та заморозив пальці, і знагла в пам’яті зринула назва металевої трубки, застромленої в землю.

— Втулка! — вигукнула я, підскочивши.

— Що-що? — перепитав Фіней.

Я витягла трубку з землі й витерла бруд. Затулила долонею загострений кінець, натомість уважно роздивляючись вигнуті краї. Так, жодних сумнівів: я вже бачила таку штуку. Багато років тому, холодного вітряного дня, ми з батьком ходили у ліс. Трубка була встромлена в отвір, просвердлений у стовбурі клена. Через неї в наше відерце стікав сік. Із кленовим сиропом навіть черствий хліб — ласощі. Не знаю, куди поділися різноманітні втулки, які мав батько. Мабуть, лежать десь заховані в лісі. І ніколи їх ніхто не знайде.

— Це втулка. Щось на кшталт краника. Ти вставляєш її в дерево — і по трубочці витікає сік... — я поглянула на дебелі стовбури дерев навколо. — І це, до речі, цілком придатні дерева.

— Сік дерев? — здивувався Фіней.

Очевидно, біля моря не ростуть такі дерева.

— Так, із якого робиться сироп, — пояснив за мене Піта. — Але в цих деревах може бути дещо інше.

За мить ми вже були на ногах. Спрага. Відсутність струмків. Зубастий гризун із вологим писком. Отож у деревах може бути тільки одне. Фіней попрямував до величезного дерева, щоб каменем забити втулку в стовбур, але я його зупинила.

— Стій! Ще зламаєш. Спочатку слід просвердлити дірку, — пояснила я.

Але свердлити дірку було нічим, тож Магс запропонувала своє шило, і Піта на два дюйми увігнав його просто в кору дерева. Потім вони з Фінеєм по черзі шилом і ножем розширювали отвір, доки туди не помістилася втулка. Я обережно встромила її, і всі ми завмерли в очікуванні. Спочатку нічого не відбулось. А потім по трубочці скотилась краплинка води і впала на долоню Магс. Вона злизала її і підставила руку по добавку.

Покрутивши втулку туди-сюди, ми домоглися, щоб тоненька цівка бігла безперервно. А тоді по черзі підставляли роти під наш імпровізований кран, зволожуючи пересохлі язики. Магс принесла кошик, сплетений так щільно, що в ньому трималася вода. Ми наповнили його й передавали по колу, жадібно ковтаючи воду, а пізніше, розкошуючи, плескали воду собі на обличчя. Як усе тут, вода була теплою, але зараз було не до перебірливості.

Втамувавши спрагу, ми раптом усвідомили, як змучилися за день, і почали вкладатися спати. Минулого року я завжди намагалася тримати своє майно при собі на той раз, якщо доведеться посеред ночі тікати. Але цього року я не мала рюкзака, щоб скласти ти туди своє багатство. В мене була тільки зброя, яку я і так не збиралась випускати з рук. Потім я згадала про втулку й витягла її зі стовбура, вирвала міцну ліану, обскубала листя, пропустила ліану крізь отвір у трубці й надійно прив’язала до свого пояса.

Фіней запропонував стати на чати першим, і я не сперечалася, знаючи: доки Піта не набереться сил, вартуватимемо тільки ми з Фінеєм. Я лягла на трав’яний килимок поряд із Пітою, звелівши Фінею збудити мене, коли він утомиться. Але прокинулась я за пару годин від звуку, схожого на дзвін. Бом! Бом! Не зовсім такий дзвін, як на Новий рік у Будинку правосуддя, але я все одно його впізнала. Піта й Магс не прокинулись, але Фіней дослухався так само уважно, як і я. Дзвін урвався.

— Я нарахував дванадцять ударів, — повідомив мені Фіней.

Я кивнула. Дванадцять. Що б це могло означати? По удару на кожен округ? Можливо. Але навіщо?

— Як гадаєш, до чого це вони дзвонять?

— І гадки не маю, — відповів Фіней.

Ми трохи почекали — можливо, якогось повідомлення від Клавдія Темплсміта. Запрошення на банкет. Але нічого не відбувалося, аж поки вдалині сліпучий спалах блискавки не прошив височенне дерево і не почалася гроза. Мабуть, дзвін сповіщав про дощ — єдине джерело води для тих, чиї ментори не були такими мудрими, як Геймітч.

— Фінею, йди спати. Все одно зараз моя черга стояти на варті, — промовила я.

Фіней трохи повагався, але ніхто не може не спати вічно. Отож він облаштувався на вході в намет, затиснувши в руці тризуб, і поринув у неспокійний сон.

Я сиділа з зарядженим луком і дивилась на джунглі, темні та примарні в місячному світлі. Десь за годину блискавки вщухли. Але дощ і досі стукотів по листю за кількасот ярдів од нас. Я чекала, що гроза почнеться і тут, але цього не сталося.

Гарматний постріл перелякав мене, хоч і зовсім не справив враження на моїх сонних товаришів. А будити їх заради цього не було сенсу. Загинув іще один переможець. Я не дозволила собі навіть замислитися, хто б це міг бути.

Невловимий дощ припинився так само раптово, як і гроза, що лютувала на арені минулого року.

Щойно він закінчився, над землею, де нещодавно падала злива, м’яко поплив туман. «Закони фізики. Холодний дощ на гарячій землі», — подумала я. Туман поступово наближався. Тоненькі цівки, наче щупальця, виривалися вперед, мовби тягнучи туман за собою. Спостерігаючи за цим, я відчувала, як у мене волосся стає дибки. Щось із цим туманом було негаразд. Стіна туману занадто щільна й однорідна, щоб бути природною. Якщо ж туман не природний, то...

Нудотний солодкавий аромат ударив мені в ніздрі, і я заволала до товаришів, силкуючись їх збудити.

Та за ті кілька секунд, поки вони прокинулись, я почала вкриватися пухирями.

Розділ 3

Крихітні опіки. Всюди, де шкіри торкнулися краплинки туману.

— Тікайте! — волала я. — Тікайте!

Фіней прокинувся миттєво, готовий відбити ворожу атаку. Але, побачивши стіну туману, завдав сонну Магс собі на плечі та помчав геть. Піта також прокинувся, але його реакція була не такою швидкою. Я схопила його за руку й потягла за собою крізь джунглі навздогін Фінеєві.

— Що таке? Що трапилося? — збентежено допитувався він.

— Туман, але не просто туман, а отруйний газ. Біжи швидше, Піто, мерщій! — підганяла я його.

Без сумніву, наслідки удару струмом були серйозні, хай як Піта вдень це заперечував. Він рухався повільно, значно повільніше, ніж зазвичай. І якщо я тільки зрідка перечіплювалася через сплутану рослинність під ногами, то Піта спотикався на кожному кроці.

Я озирнулась на стіну туману, яка, скільки сягало око, насувалася зусібіч. І раптом у голові промайнула зрадницька думка: тікати, покинути Піту і тікати, рятуючи власне життя. Це буде так просто — втекти, а може, навіть залізти на височенне дерево, яке, здається, стримить понад туманом. Я пригадала, як зробила саме це, коли минулого року на Іграх з’явилися мутанти: покинула все й побігла, а про Піту згадала, тільки опинившись біля Рогу достатку. Але цього разу я притлумила страх і зосталася з Пітою. Цього разу моя мета — не вижити. Моя мета — щоб вижив Піта. Я подумала про тисячі пар очей в округах, прикуті до телевізійних екранів в очікуванні: я тікатиму, як того хотів би Капітолій, чи стримаюся.

Я міцно стисла Пітину руку і промовила:

— Дивись на мої ноги і намагайся ступати туди, куди ступаю я.

Це допомогло. Начебто ми почали рухатися трохи швидше, але не настільки, щоб можна було дозволити собі перепочинок, — туман насувався й лизав нас за п’яти. З нього навсібіч розбризкувалися краплі. Пекучі, але не як вогонь. Менше жару, але більше болю, ніби по тілу розливається кислота та просочується крізь пори під шкіру. Спортивні комбінезони взагалі від цього не захищали. Цигарковий папір захистив би краще.

Фіней, який добряче від нас відірвався, зупинився, побачивши, що в нас проблеми. Але з туманом не можна боротися, тільки тікати. Отож Фіней підбадьорливо загукав, скеровуючи нас, і голос його був нам за провідника.

Штучна Пітина нога зачепилася за клубок повзучих рослин, і він незграбно гепнувся — я не встигла його підхопити. Допомігши йому підвестись, я раптом усвідомила, що найгірше — це не болючі пухирці й не опіки. Ліва половина Пітиного обличчя обвисла, ніби зникли всі м’язи. Повіка звисала, майже повністю затуляючи око. А кутик рот дивно вигнувся.

— Піто... — почала була я.

І тут-таки відчула спазм у руці.

Ось вона — дія хімічних цівок туману: він не просто обпікає шкіру, він поціляє нерви. Мене пронизав жах, і я смикнула Піту за собою, але призвело це тільки до того, що він знову заточився. Коли я нарешті допомогла йому звестись на ноги, обидві мої руки неконтрольовано тіпались. А туман тим часом насувався, його основна маса була вже за крок від нас. Із Пітиними ногами щось коїлося: він намагався йти, але ноги його дриґались, як у ляльки, яку смикають за ниточки.

Раптом Піта шарпнувся вперед, і я побачила, що це Фіней повернувся по нас і тягне його. Я закинула Пітину руку собі на плече, хоча воно і досі мене не слухалось, і спробувала підлаштуватися під прудкий крок Фінея. Ми відірвалися від стіни туману десь кроків на десять, аж тут Фіней зупинився.

— Ні, так не піде. Доведеться його нести. Зможеш підняти Магс? — спитав він мене.

— Так, — відповіла я впевнено, хоч моє серце і впало в п’яти. Магс важить не більш як сорок кілограмів, але й я не надто міцної статури. Хоча бувало, що я тягала й більші вантажі. От якби тільки руки мої припинили сіпатися! Присівши навпочіпки, я завдала Магс собі на плечі, як це робив Фіней. Я почала повільно спинатися на ноги і, випроставши коліна, впевнилася, що втримаю Магс. Фіней перекинув Піту через плече, і ми поквапились уперед. Фіней біг перший, а я дибала за ним по стежці, яку він прокладав серед хащ.

А туман і далі насувався — мовчазний, невблаганний і рівний, окрім хіба жадібних щупалець. Мій інстинкт підказував тікати від нього прямо, але Фіней рухався по схилу трохи навскоси. Тримаючись подалі від газу, він скеровував наш рух до Рогу достатку, до води. «Так, авжеж до води», — подумала я, а отрута дедалі глибше проникала під шкіру. Зараз я була така щаслива, що не вбила Фінея, — хто б тоді допоміг мені врятувати Піту? Щаслива, що на моєму боці хтось був, навіть якщо це й тимчасове явище.

Раптом я почала раз у раз падати. Провини Магс у тому не було. Вона щосили намагалася полегшити мені завдання, але як не крути, важила вона більше, ніж я здатна витримати. Особливо тепер, коли я відчувала, що права нога дерев’яніє. Я упала двічі, але мені вдавалось підвестися. Та коли я впала втретє, нога зовсім перестала слухатись. Поки я спиналася на ноги, Магс скотилася на землю. Я хапалась за гілки та ліани, але підвестися так і не вдалося.

Фіней повернувся по мене; Піта і досі висів через його плече.

— Все марно, — промовила я. — Зможеш нести їх обох? Хапай їх і тікай. Я пошкандибаю за вами.

Звучало це сумнівно, але я вклала в слова всю свою впевненість.

Фінеєві очі в місячному світлі були напрочуд зелені. Видно їх було добре, як удень. Мов котячі очі, вони відбивали світло. Можливо, вони так сяяли через те, що були повні сліз.

— Ні, — відповів він. — Я не зможу нести їх обох. Руки не слухаються.

Щира правда. Руки неконтрольовано смикалися. Вони були порожні. З трьох тризубів залишився один, і той тримав Піта.

— Вибач мені, Магс. Я не можу.

Те, що трапилось далі, було таке швидке й безглузде, що я не встигла нічого вдіяти. Магс важко підвелась, поцілувала Фінея в губи, а тоді пошкандибала просто в туман. І в одну мить тіло її конвульсивно вигнулось, і вона сіпаючись упала на землю.

Хотілося заверещати, але горло палало у вогні. Я зробила марний крок до Магс, аж тут почувся гарматний постріл, який сповіщав, що серце Магс зупинилось. Вона мертва.

— Фінею! — хрипло гукнула я. Але він уже відвернувся, він тікав від туману. Волочачи задерев’янілу ногу, я хитаючись рушила за ним, гадки не маючи, що буде далі.

Час і простір втратили своє значення, мозок мій, здавалося, заполонив туман, від нього плуталися думки, а все навколо робилося нереальним. Тільки тваринний інстинкт самозбереження штовхав мене за Фінеєм і Пітою, змушував продовжувати рух, хоча я вже була напівмертва. Я помирала. А Магс уже померла. Це єдине, що я усвідомлювала, чи думала, що усвідомлюю, бо це було геть безглуздо.

Місячне світло висяювало на Фінеєвій бронзовій шкірі, пухирці на тілі пекли нещадно, нога перетворилась на колоду... Я дибала за Фінеєм, доки той не повалився на землю, а Піта не впав на нього згори. Здавалось, немає сили навіть зупинитись, і я рухалась і рухалась уперед, поки не перечепилася через їхні розпростерті долілиць тіла і не повалилась на купу. «Ось вам і кінець», — подумала я. Але ця думка була якоюсь розмитою і не такою гострою, як нестерпний біль у всьому тілі. Фіней застогнав, і я подумала, що, мабуть, слід злізти з хлопців. Стіну туману видно було добре, вона стала перламутрово-білою. Може, то очі зіграли зі мною злий жарт, а може, місячне сяйво, але мені здавалося, що туман змінюється, трансформується. Так, він і справді ставав щільнішим, ніби наразився на скло і через це вимушено ущільнюється. Я придивилась уважніше й розгледіла, що щупальці з нього більше не вистромлюються. Власне, туман узагалі не рухавсь. Як і решта жахів на арені, він поширювався тільки на певну територію. Або ж продюсери просто вирішили поки що нас не вбивати.

— Він зупинився, — спробувала вимовити я, але з опухлого рота вихопилося лише якесь жахливе кумкання.

— Він зупинився, — повторила я. Цього разу, певно, розбірливіше, адже обоє, і Фіней, і Піта, обернули голови. Тепер туман повільно піднімався вгору, ніби його всмоктувало небо. Ми не могли відірвати очей, поки він не зник цілком, до останньої краплинки.

Піта скотився з Фінея, і той перевернувся на спину. Так ми і лежали втрьох, важко дихаючи й судомно шарпаючись, отруєні і тілом, і душею. За кілька хвилин Піта тицьнув угору й невиразно промовив.

— Ма-и.

Я поглянула вгору й угледіла пару тварин — мабуть, справді мавп. Живцем я їх зроду не бачила, в наших лісах мавпи не водяться. Але я бачила їх на картинках, та й, здається, на якихось Іграх також були мавпи, от мені й спало на думку те саме слово, що і Піті. Схоже, мавпи мали жовтогаряче хутро, хоч уночі важко було сказати це напевно, і завбільшки були по пояс дорослій людині. Я вирішила, що поява мавп — це добрий знак. Бо навряд чи вони б повилазили, якби повітря було смертельно отруйним.

Якийсь час ми, люди й мавпи, роздивлялись одне одного. Потім Піта важко став навколішки й поповз униз по схилу. А за ним поповзли і ми з Фінеєм. Зараз здатність іти здавалась такою самою нереальною, як і здатність літати. Ми повзли доти, доки не відчули під собою жовтий прибережний пісок замість заплутаних клубків ліан, а тепла вода навколо Рогу достатку не хлюпнула нам в обличчя. Але я миттю відскочила, ніби торкнулась відкритого полум’я.

Уперше в житті я збагнула значення вислову «не сип мені сіль на рану», бо від солоної води рани так пекли, що я мало не знепритомніла. Але з’явилося й інше відчуття — полегшення. Тому я вирішила проекспериментувати і дуже обережно занурила у воду тільки долоню. Боляче, але хай там як, а терпіти можна. Під блакитною поверхнею води я бачила, як з моїх ран сочиться молочно-біла субстанція. У воді вона помалу танула, а разом із нею танув і біль. Я розстібнула пояс і зняла комбінезон, який був ніби погризений мишами. Взуття та спідня білизна загадковим чином не зазнали жодного ушкодження. Помаленьку, по одній кінцівці я занурювалась у воду й очищалася від отрути. Піта робив те саме. Але Фіней, який від першого доторку відскочив од води, лежав долілиць на піску — чи то не хотів купатися, чи то не мав сили.

Нарешті, коли найгірше було позаду, я під водою розплющила очі, втягла воду ніздрями й висякалась, а потім довгенько полоскала горло, щоб і звідти вимити всю гидоту. Нарешті я була готова допомогти Фінею. Ногу я знову відчувала, а от руки і досі судомило. Я не могла дотягти Фінея до води, до того ж гострий біль може його вбити. Отож тремтячими руками я набрала пригорщу води і вилила йому на долоню. Оскільки він був не у воді, отрута виходила назовні у вигляді маленьких туманних хмаринок, від яких я старалася триматись подалі. Тепер уже й Піта оговтався й допомагав мені. Він розрізав Фінею комбінезон. Десь знайшов дві великі мушлі, значно глибші, ніж пригорщі. В першу чергу ми лікували Фінеєві руки, які були уражені найбільше, і хоча з них уже вийшло чимало туману, Фіней майже ні на що не реагував. Він просто лежав із заплющеними очима і зрідка стогнав.

Я роззирнулася, щоб пересвідчитися, чи нема загрози. Так, була ніч, але місяць світив занадто яскраво — нема де причаїтися. Нам просто пощастило, що ніхто досі на нас не напав. Ми б побачили, якби кар’єристи з’явилися від Рогу достатку, але якби на нас напали всі четверо, їхня перевага була б очевидною. А якщо вони попервах нас не помітили, то Фінеєві стогони скоро привернуть їхню увагу.

— Слід занурити його у воду цілком, — прошепотіла я.

Але поки Фіней у такому стані, зробити ми цього не зможемо. Піта кивнув на ноги Фінея. Ми взяли по нозі, розвернули Фінея на сто вісімдесят градусів і повільно почали затягувати його в солону воду. Помалу, по кілька дюймів за раз. Спочатку занурили по кісточки. Почекали трошки. Потім занурили до середини литки. Ще почекали трошки. Тоді по коліна. Білі хмаринки раз по раз сочилися з тіла, і Фіней стогнав. А ми продовжували дюйм по дюйму проводити детоксикацію. І що довше я сиділа у воді, то краще почувалася. Це відчула не тільки шкіра, але й мозок і м’язи. А ще я бачила, що обличчя Піти вже не перекошене, повіки розліпилися, куточки вуст вирівнялись.

Поступово Фіней оговтувався. Він розплющив очі, сфокусував на нас погляд і усвідомив, що йому допомагають. Я поклала Фінеєву голову собі на коліна, і ми занурили його в лікувальну воду по шию. Коли він нарешті зміг підняти над водою руки, ми з Пітою обмінялись усмішками.

— Фінею, залишилась тільки голова! Це найгірша частина процедури, але ти почуватимешся значно краще, якщо зможеш її витримати, — пояснив Піта.

Ми допомогли Фінею сісти й тримали його за руки, доки той прочищав очі, ніс і горло. Але горло і досі було сильно уражене, говорити Фіней не міг.

— Піду подою дерево, — повідомила я хлопцям.

Я намацала на поясі втулку, яка, на щастя, і досі висіла на ліані.

— Давай я спочатку зроблю дірку, — запропонував Піта. — А ти поки що посидь із ним. Ти ж цілителька.

«Дуже смішно», — подумала я. Але вголос цього не промовила: хай Фіней вважає, що так і є. Він постраждав від туману найбільше, хоч я і не могла зрозуміти чому. Може, через те, що він більший на зріст і кремезніший, а може, більше за всіх напружувався. Та ще й Магс. Я й досі не могла втямити, що сталося. Чому він по суті покинув її напризволяще, щоб нести далі Піту. Чому вона погодилася, чому сама без вагань пішла просто на смерть. Бо вона стара і дні її і так полічені? Чи, може, вони вирішили, що Фіней матиме більше шансів на перемогу, якщо ми з Пітою будемо в його союзниках? Виснажений вигляд Фінея підказував мені, що зараз не час запитувати.

Натомість я спробувала зібратися. З подертого комбінезона я зняла брошку з переспівницею та причепила її на футболку. Плавучі пояси, либонь, кислототривкі, оскільки на вигляд були як новенькі. Плавати я вмію, тому для цього пояс мені не потрібен, але Брут своїм відбив мою стрілу, тому я знову оперезалася поясом, сподіваючись, що він забезпечить мені бодай якийсь захист. Я розплела косу й пальцями розчесалася — після ядучого туману на долонях залишалися цілі пасма. Потім те, що зосталося, знову заплела в косу.

Піта знайшов гарне дерево кроків за десять від вузької смуги піску. Нам із Фінеєм видно його не було, але удари ножем по стовбуру чулися дуже виразно. Цікаво, що трапилося з шилом. Магс або загубила його, або забрала з собою в туман. У будь-якому разі нема чого про нього згадувати.

Я трохи віддалилася від берега і тепер плавала на мілководді, перевертаючись то на спину, то на живіт. Якщо нас із Пітою морська вода полікувала, то Фінея вона змінила цілком. Він помалу почав рухатися, перевіряючи кінцівки, а тоді поплив. Але зовсім не так, як плаваю я: ритмічно гребу собі руками й ногами. Здавалося, якась невідома морська тварина вертається до життя. Він пірнав і виринав, відпльовувався й перекидався у воді, закручуючи спіраль, від самого погляду на яку в мене починало паморочитись у голові. А потім, коли Фіней просидів під водою так довго, що я вже думала: він потонув, знагла голова його вигулькнула просто поряд зі мною, я аж підскочила.

— Не роби так, — буркнула я на нього.

— Як? Не пірнати чи не виринати? — уточнив він.

— Ніяк! Не так і не так! Просто відкисай у воді й поводься, як гарний хлопчик, — мовила я. — А якщо ти вже зовсім оговтався, ходімо допоможемо Піті.

За ту коротку мить, яка знадобилася, щоб перетнути узбережжя, я відчула, що в джунглях щось невловимо змінилося. Мабуть, далися взнаки роки полювання, а може, моє відновлене вухо справді чуло краще, ніж повинно б, але я відчула угорі тепло тіл. Їм не потрібно було ні перегукуватися, ні кричати: самого лише дихання такої кількості створінь було достатньо.

Я торкнулась руки Фінея, і він простежив за моїм поглядом. Не знаю, як їм удалося підкрастись так безшумно. А може, і не безшумно. Просто ми були занадто заклопотані. За цей час вони і зібралися. З гілля навколо нас звисало не дві, не п’ять, а десятки мавп. Ті двійко мавп, яких ми зустріли, коли втекли від туману, здавалося, миролюбно зустрічали гостей. А от зграя мала вигляд загрозливий.

Я зарядила в лук одразу дві стріли, а Фіней міцніше стиснув тризуб.

— Піто! — покликала я якомога спокійніше. — Не допоможеш мені?

— Зараз, почекай хвильку. Я вже майже розколупав дірку, — озвався він, досі заклопотаний біля дерева. — Нарешті! Ти приготувала втулку?

— Так. Але ми тут дещо знайшли, хочемо, щоб ти поглянув, — провадила я, зважуючи кожне слово. — Повертайся до нас, тільки тихенько, щоб його не злякати.

Мені чомусь не хотілося, щоб він помітив мавп чи бодай поглянув у їхній бік. Є звірі, які навіть необережний погляд сприймають за прояв агресії.

Піта обернувся до нас — ніяк не міг відсапатися після мороки з деревом. Мій тон був таким дивним, що це Піту дещо збентежило.

— Добре, — відповів він спокійно.

Він рушив крізь джунглі, і хоча я була певна, що він намагається не шуміти, це в нього не дуже виходило. Власне кажучи, це в нього не дуже виходило, навіть коли обидві ноги були здорові. Але нічого страшного: він рухався, а мавпи сиділи на місцях. Наблизившись до узбережжя майже впритул, Піта раптом відчув їх. Він кинув на них один швидкий погляд, але це мало ефект вибуху бомби. Суцільна жовтогаряча маса хутра жахливо заверещала і знагла кинулась на нього.

Я зроду не бачила, щоб тварини рухалися так швидко. Вони ковзали ліанами, ніби ті були чимось змащені, перестрибували з дерева на дерево на неймовірні віддалі. Хутро стояло дибки, ікла були вищирені, пазурі стирчали як кинджали. Може, я ніколи й не бачила справжніх мавп, та була впевнена, що в природі тварини так не поводяться.

— Мутанти! — просичала я, і ми з Фінеєм кинулись до хащ.

Я знала, що важить кожна стріла. В похмурих сутінках я збивала мавпу по мавпі, цілячись в очі, серце й горло, щоб кожен постріл був напевно смертельним. Але мені б нічого не вдалося, якби Фіней не проколював чудовиськ своїм тризубом, як рибу, і не відкидав убік, а Піта не рубав їх ножем. Раптом я відчула в себе на спині пазурі, але хтось збив нападника. Повітря ставало важчим і важчим від запаху витоптаних рослин, крові та смороду мавп. Ми з Пітою і Фінеєм стали трикутником, спина до спини. Мені серце впало в п’яти, коли я дістала останню стрілу. Але потім я згадала, що в Піти також є сагайдак, до того ж сам Піта не стріляє, а коле мавп ножем. Свій ніж я також дістала, але мавпи атакували так швидко, що я ледь встигала відбиватися.

— Піто, — загукала я. — Твої стріли!

Піта обернувся, побачив моє скрутне становище й потягнувся по сагайдак. Аж тут із дерева просто йому на груди стрибнула мавпа. В мене не зосталося жодної стріли. Тризуб Фінея поцілив іншу мішень, тож на цю зброю сподіватись марно. Пітині руки зайняті, оскільки він намагається зняти сагайдак. Я жбурнула в мавпу ножа, але тварина зробила сальто й ухилилась від леза, продовжуючи летіти на Піту.

Беззбройна, беззахисна, я мріяла тільки про одне: добігти до Піти, штовхнути його на землю й захистити своїм тілом, хоч і знала, що все одно не встигну вчасно.

А вона встигла. З’явившись наче нізвідки, в одну мить вона опинилась перед Пітою. Вся в крові, з розтуленим у зойку роті, з розширеними зіницями, аж очі здавалися чорними дірами.

Божевільна морфліністка з Округу 6 виставила вперед худющі руки, ніби збираючись обійняти мавпу, і та встромила пазурі їй у груди.

Розділ 4

Піта жбурнув мені сагайдак і застромив ніж у спину мавпи, засаджуючи його знову і знову, поки мавпа не розтиснула щелепи. Потім він відбуцнув тіло геть, пожадливо шукаючи наступну жертву. Нарешті в мене були стріли, я зарядила лук і приготувалася до атаки; за моєю спиною стояв Фіней, він засапався, але був уже не такий зайнятий.

— Давайте! Ну чого ж ви! — кричав Піта тваринам, важко дихаючи від люті. Але з мавпами щось трапилося. Вони задкували, ховаючись поміж дерев, ніби якийсь нечутний голос кликав їх назад. Голос продюсерів, що казав їм «досить».

— Забери її, — сказала я Піті. — Ми тебе прикриємо.

Піта лагідно підняв морфліністку та проніс її кілька останніх кроків до піску, а ми з Фінеєм йшли поряд, тримаючи зброю напоготові. Та окрім жовтогарячих трупів на землі, мавп більше не було. Піта поклав морфліністку на пісок. Я розрізала у неї на грудях комбінезон, оголивши чотири глибокі рани. З них тонесенькою цівкою бігла кров, наче вони зовсім не смертельні. Та справжні пошкодження були всередині. Судячи зі слідів, тварюка уразила якийсь життєво важливий орган — легеню чи, може, навіть серце.

Морфліністка лежала на піску, хапаючи ротом повітря, як риба, яку витягнули з води. Дуже бліда, з обвислою шкірою, а така худюща, аж ребра випиналися, мов у дитини, що померла з голоду. Певна річ, гроші на харчі в неї були, просто вона перетворилася на морфліністку, так само як Геймітч перетворився на пияка. Все в ній кричало про змарнованість: тіло, життя, відсутній погляд. Я взяла її за руку — та неконтрольовано сіпалася, чи то від отрути, яка понищила нервові закінчення, чи то від шоку, чи то від ломки, адже наркотики вже давно стали способом її існування. Ми нічого не могли вже вдіяти. Хіба що побути з нею, поки вона помирає.

— Піду погляну, що там у лісі, — мовив Фіней і пішов геть. Мені також кортіло втекти геть, але морфліністка схопила мене за руку так міцно, що довелося б її видирати, але на таку жорстокість я зараз була нездатна. Я згадала про Руту й подумала: може, варто заспівати пісню абощо. Але я навіть не знала імені морфліністки, поминаючи вже те, чи полюбляє вона пісні. Знала тільки, що вона помирає.

Піта присів із другого боку від морфліністки й почав гладити її по голові. Коли він м’яко заговорив, мені його слова здалися нісенітницею, але вони призначались не мені.

— Вдома в мене є скринька з фарбами. З них я можу змішати будь-який колір на світі. Рожевий. Блідий-блідий, як шкіра немовляти. Або такий яскравий, як ревінь. Можу змішати зелений, як весняна травичка. Або блакитний, блискучий, як лід на воді.

Морфліністка дивилася просто йому в очі, дослухаючись до кожного слова.

— Одного разу я три дні змішував фарби, щоб отримати правильний відтінок сонця, яке блищить на білому хутрі. Розумієте, це начебто мав бути жовтий, але ж насправді то був не просто жовтий, а набагато складніший відтінок. Нашарування безлічі кольорів. Одного по одному, — розповідав Піта.

Дихання морфліністки ставало повільним і поверхневим. Вільну руку вона занурила у власну кров на грудях і почала виводити малесенькі кружечки, як при малюванні.

— Я ще не здатен намалювати веселку. Веселки так швидко з’являються та зникають! Майне в небі блакитний або фіолетовий, а потім тане. І лишається тільки небо, — вів далі Піта.

Здавалося, морфліністку Пітині слова загіпнотизували. Ввели в транс. Вона підняла тремтячу руку й у нього на щоці намалювала щось схоже на квітку.

— Дякую, — прошепотів він. — Як гарно!

На мить обличчя морфліністки осяяла слабка усмішка, і вона ледь пискнула. Перемащена кров’ю рука впала їй на груди, вона востаннє видихнула — і почувся гарматний постріл. Мою долоню більше ніщо не стискало.

Піта відніс дівчину до води. Потім повернувся й сів поряд зі мною. Тіло морфліністки попливло до Рогу достатку, але зовсім скоро з’явився вертоліт, із нього опустилась металева чотирипала лапа, схопила тіло, підняла в нічне небо — і все.

До нас знову приєднався Фіней; у руках він тримав мої стріли, й досі мокрі від мавпячої крові.

— Я подумав, тобі це ще може знадобитися, — промовив він, простягаючи стріли мені.

— Дякую, — відповіла я.

Я рушила до води, щоб відмити зброю від крові та ще раз промити рани. Коли я повернулась у джунглі пошукати якогось моху, щоб витерти стріли, всі тіла мавп щезли.

— Куди це вони поділися? — спитала я хлопців.

— Хтозна. Ліани ворухнулись — і всі трупи зникли, — розповів Фіней.

Ми стояли, витріщаючись на джунглі, заціпенілі й виснажені. За якийсь час я помітила, що опіки від туману в мене на шкірі почали вкриватися струпами. Вони вже не боліли, але почали свербіти. Сильно свербіти. Я спробувала заспокоїтися, навіюючи собі впевненість у тому, що це хороший знак. Сверблять — значить, загоюються. Я поглянула на Піту й Фінея — обличчя обох були подряпані. Так, навіть Фінеєва врода за ніч змарніла.

— Не роздряпуйте, — порадила я, хоча мені самій страшенно кортіло почухатися. Але я знала напевно, що таку пораду дала б і моя мати. — Ви тільки інфекцію позаносите. А тепер ходімо заберемо-таки нашу воду.

Ми повернулися до дерева, яке довбав Піта. Він застромив у стовбур втулку, а ми з Фінеєм стали обабіч зі зброєю напоготові, хоча небезпеки начебто не було. Піта знайшов гарну жилку, тому вода з втулки полилася струмком. Угамувавши спрагу, ми літеплою водичкою обмили свої сверблячі тіла. Наповнили питною водою кілька мушель і повернулися на пляж.

Ще й досі була ніч, але світанок уже, мабуть, не за горами. Хіба що продюсери не схочуть, аби він приходив.

— Хлопці, відпочиньте, — запропонувала я. — А я трохи початую.

— Ні, Катніс, давай краще я, — промовив Фіней.

Я зазирнула йому в обличчя, в очі — і збагнула, що він ледь стримує сльози. Магс. Для нього зараз найкраще залишитися на самоті, щоб він міг оплакати Магс.

— Гаразд, Фінею, дякую, — відповіла я. І вляглася на пісок поряд із Пітою, який уже поринув у сон. Я вдивлялась у ніч, міркуючи про те, скільки всього трапилося за цей день. Ще вчора вранці Фіней був у моєму чорному списку, а тепер я дозволяю йому стерегти мій сон. Він урятував Піту, пожертвувавши Магс, а я не знаю чому. І не знаю, як пов’язані ці події. Отож я просто маю заснути і дозволити йому спокійно погорювати. Так я і вчинила.

Коли я знову розплющила очі, був уже ранок. Піта і досі лежав поруч зі мною. Над нами нависав плетений килимок із трави, затуляючи обличчя від сонця. Я сіла; поки ми спали, Фіней не байдикував. Дві плетені миски були повні питної води. А третя — молюсків.

Фіней сидів на піску, каменем товчучи мушлі.

— Свіжі вони смачніші, — промовив він, виймаючи з мушлі чудовий шматок м’яса та вкидаючи собі до рота.

Його очі й досі були припухлі, але я вдала, що не помічаю.

Зачувши їжу, мій шлунок забуркотів, і я потяглася по шматочок. Але один-єдиний погляд на нігті з засохлою кров’ю зупинив мене. Виявляється, уві сні я порозшкрябувала собі рани.

— Не роздряпуй, бо занесеш інфекцію, — весело промовив Фіней.

— Десь я вже це чула, — відповіла я.

Я пішла до води і змила з себе кров, міркуючи, що гірше: біль чи сверблячка. Сита і тим, і тим по горло, я вилізла з води, задерла до неба голову й сердито гукнула:

— Агов, Геймітчу, якщо ви там не п’яні як хлющ, було б непогано дістати щось для шкіри.

Аж смішно, як швидко наді мною з’явився парашут. Я піднесла руку — і тюбик приземлився просто мені на долоню.

— Давно пора! — промовила я, але довго супитись не могла. Геймітч. Скільки я б зараз віддала за змогу побалакати з ним бодай п’ять хвилин!

Я гепнулася на пісок поряд із Фінеєм і відкрутила ковпачок на тюбику. Всередині була темна густа мазь із ядучим запахом — суміш дьогтю і соснової глиці. Витиснувши на долоню трошки мазі, я наморщила носа й почала втирати її в ногу. Дуже швидко сверблячка минулась, і я полегшено зітхнула. Від мазі вкрита струпами шкіра набула жахливої сіро-зеленої барви. Намащуючи другу ногу, я передала тюбик Фінеєві, який із сумнівом спостерігав за мною.

— Ти наче гниєш, — сказав Фіней.

Але сверблячка, либонь, узяла гору над огидою, бо вже за кілька хвилин він також почав лікуватися. Справді, мазь на струпах мала жахливий вигляд. Я не могла стримати зловтіхи від Фінеєвого розпачу.

— Бідолашний Фіней! Уперше в житті ти не надто гарненький? — зронила я.

— Мабуть. Це щось новеньке. І як тільки ти витримувала таке стільки років? — парирував він.

— Просто уникала дзеркал. З часом ти теж забудеш про їхнє існування, — відповіла я.

— Ні, якщо дивитимуся на тебе, — промовив Фіней.

Ми вимастилися з ніг до голови, навіть натерли маззю одне одному спини в місцях, де спідня білизна не захистила шкіри.

— Піду збуджу Піту, — нарешті промовила я.

— Ні, стривай, — зупинив мене Фіней. — Зробімо це разом. Нависнемо над ним удвох.

У моєму житті залишилося зовсім мало приводів для сміху, тож я погодилася на цей жарт. Ми сіли обабіч Піти, схилили до нього свої вимащені мармизи й потрусили його.

— Піто, Піто, прокинься, — промовила я м’яким вкрадливим голосом.

Повіки Піти здригнулись, він розплющив очі — і підстрибнув, ніби його шилом укололи.

— А-а-а!

Ми з Фінеєм повалилися на пісок і розреготалися. Не могли зупинитися — бачили Пітині спроби зберегти презирливий вираз обличчя, і нас знову аж трусило. Коли ми нарешті оговталися, мені на думку спало, що Фіней Одейр не такий уже й поганий. Принаймні не такий уже й дурний і самозакоханий, як я вважала. Зовсім не такий. Щойно я дійшла такого висновку, поряд зі мною приземлився парашут зі свіжою хлібиною. Ще з минулого року я пам’ятала, що всі подарунки Геймітча завжди несуть у собі певне повідомлення. Цей подарунок я зрозуміла як: «Потоваришуй із Фінеєм, і голодна не лишишся».

Фіней покрутив хлібину в руках, роздивляючися скоринку. Не випускав із рук. Мав повне право: скоринка мала зеленкуватий відтінок морських водоростей, притаманний хлібу з Округу 4. Жодних сумнівів, що хліб призначений Фінею. Мабуть, він так тримається за цей дарунок, бо щойно усвідомив справжню цінність хлібини, адже, можливо, більше ніколи не побачить хліба. А може, скоринка нагадала йому про Магс. Але він промовив:

— Хліб добре смакуватиме з молюсками.

Поки я допомагала Піті намаститися маззю, Фіней управно товк мушлі. А потім ми сіли в коло і ласували смачнючим солодким м’ясом молюсків із солонуватим хлібом з Округу 4.

Вигляд ми мали потворний, від мазі ступи відлущувалися, але я все одно була рада лікам. І не тільки тому, що вони вгамували сверблячку: як виявилося, вони захищали шкіру від палючого білого сонця в рожевому небі. З розташування сонця на небосхилі я зробила висновок, що зараз близько десятої години ранку, тобто ми на арені майже добу. Одинадцятеро трибутів уже мертві. Тринадцятеро живі. Десятеро з них ховаються десь у джунглях. Троє чи четверо з тих, хто в джунглях, — кар’єристи. Згадати, хто інші, я навіть спробувати не хотіла.

Джунглі з надійного сховку перетворилися на жахливу пастку. Я знала, що рано чи пізно нам доведеться знову туди йти — полювати самим або бути впольованими, але поки що я збиралась якнайдовше стовбичити на нашому маленькому пляжі. Схоже, що Піта й Фіней поділяли мою думку. Якийсь час джунглі здавалися майже спокійними: вони гомоніли, мерехтіли, але не виказували небезпеки. А потім удалечині зірвався пронизливий зойк. Просто перед нашими очима джунглі завібрували. На пагорбі виросла величезна хвиля, вище верхівок дерев, і, поглинаючи все на своєму шляху, покотилася вниз по схилу. Вона впала на море біля Рогу достатку з такою силою, що, хоч сиділи ми і далеченько, навколо нас завирувало море і наш маленький пляж на мить зник під водою. Добре, що нас було троє: ми встигли зібрати всі пожитки, окрім побитих кислотою костюмів, за якими й так ніхто не заплаче.

Пролунав гарматний постріл. Далеко в джунглях вертоліт забрав тіло. «Дванадцять», — подумала я.

Водоверть повільно заспокоїлася, поглинувши гігантську хвилю. Ми повернулися на вологий пісок і тільки-но збиралися розкласти все, як було, аж я побачила їх. Три постаті, десь за дві спиці від нас, спотикаючись, дибали по піску.

— Дивіться, — шепнула я, кивнувши на гостей.

Піта й Фіней обернулися. Як по команді, ми сховалися в тінь дерев.

Всі троє були виснажені — це було видно навіть із такої віддалі. Одна постать буквально тягнула на собі другу, а третя витанцьовувала дивні кола, як божевільна. Вони були червоні як цегла, мовби їх цілком занурили у фарбу й лишили підсихати.

— Хто це? — спитав Піта. — Чи що це? Мутанти?

Я дістала стрілу, готуючись до бою. Але той, кого тягли, важко повалився на пісок. А той, хто його тягнув, у розпачу почав тупати ногами, а потім розвернувся і штовхнув божевільного.

Обличчя Фінея осяяла усмішка.

— Джоанно! — покликав він і побіг до червоних створінь.

— Фінею! — почула я у відповідь голос Джоанни.

Ми з Пітою обмінялися поглядами.

— І що тепер? — спитала я.

— Ну, ми ж не можемо залишити Фінея, — відповів він.

— Так, маєш рацію. Ходімо тоді за ним, — промовила я буркотливо, бо навіть якщо б я і вирішила скласти перелік союзників, Джоанна Мейсон стовідсотково б у нього не потрапила.

І ми пошкандибали вздовж узбережжя, спостерігаючи теплу зустріч Фінея і Джоанни. Коли ми підійшли ближче, я побачила її компаньйонів — і моєму подиву не було меж. То були Вариста і Біпер. Біпер лежав на землі горілиць, а Вариста, яка знову підвелася на ноги, колами пританцьовувала по піску.

— З нею Вариста і Біпер.

— Клепка і Вольт? — уточнив Піта, так само здивований, як і я. — Хотів би я дізнатись, як це сталося.

Коли ми дісталися дивної компанії, Джоанна щось швидко-швидко розповідала Фінею й тицяла в напрямку джунглів.

— Ми думали, що то буде звичайний дощ, була ж блискавка і все таке. А ще ми так хотіли пити! Та коли дощ упав, на нас полилася кров! Густа гаряча кров. Неможливо було ані очей, ані рота розліпити, щоб її не наковтатися. Ми тицялися то туди, то сюди, сподіваючися десь сховатися від того страшного дощу. А потім Бласт наскочив на силове поле.

— Джоанно, мені так прикро, — промовив Фіней.

Я не одразу згадала, хто такий Бласт. Мабуть, як і Джоанна, трибут з Округу 7, але я геть не пам’ятала його зовнішності. А потім пригадала, що він навіть на тренування не з’явився.

— Дякую. Нічого особливого, просто, розумієш, він мені нагадував про домівку, — відповіла вона. — Й ось він залишив мене з цими двома.

Вона буцнула черевиком Біпера, який ледь тямив, що коїться навколо.

— Вольтанутому встромили ножа в спину ще біля Рогу достатку. А вона...

Ми поглянули на вкриту засохлою кров’ю Варисту, яка ходила колами й бурмотіла:

— Цок-цок, цок-цок.

— Ага... Цок-цок. Клепка останню клепку загубила, — промовила Джоанна.

Вариста ніби відчула, що мова про неї, і нахилилася до Джоанни, яка відразливо штовхнула її на пісок.

— Відпочинь там трохи!

— Забери від неї руки, — різко промовила я.

Джоанна звузила очі та з ненавистю подивилася на мене.

— Забрати від неї руки? — прошипіла вона, швидко ступила вперед і, не встигла я зреагувати, так мені зацідила, що перед очима аж зірочки закрутились.

— А хто, ти думаєш, вивів їх для тебе з тих кривавих джунглів? Ти...

Раптом Фіней закинув її на плече, і хай як вона звивалася змією, доніс до води і кілька разів занурив із головою, а Джоанна верещала й поливала мене брудом. Але я не вистрілила. Через те, що вона була з Фінеєм, а головне, через її слова: вона вивела Варисту й Біпера для мене.

— Як гадаєш, що вона мала на увазі? Коли казала, що вивела їх для мене? — спитала я Піту.

— Не знаю. Ти ж від самого початку хотіла їх у союзники, — нагадав він.

— Так. Хотіла. Від самого початку...

Але це не відповідь на питання. Я поглянула на непорушне тіло Біпера.

— Та якщо ми не вживемо заходів, отримаю я їх ненадовго.

Піта підняв Біпера, а я взяла за руку Варисту, і ми повернулися до нашого маленького табору на узбережжі. Я посадила Варисту на мілководді, щоб вона хоч трохи помилася, та вона лише плескала в долоні й час від часу бурмотіла: «Цок-цок». Потім я розстібнула пояс Біпера — на ньому висіла на ліані важка металева котушка. Не знаю, що то було, та коли вже Біпер вважає, що це потрібно зберегти, я її точно не загублю. А поки що я поклала котушку на пісок. Просяклий кров’ю одяг прилипнув до тіла Біпера, і в мене забрало чимало часу, щоб його зняти. Піта тримав Біпера у воді, а я відклеювала тканину. Коли ми нарешті впорались, виявилося, що спідня білизна також геть брудна. Вибору не було: щоб вимити Біпера, нам довелося роздягнути його догола. Але, маю зізнатися, це більше не справляло на мене враження. За цей рік на нашому кухонному столі побувало стільки голих чоловіків, що зрештою ми з Прим просто до цього звикли.

Ми постелили сплетений Фінеєм килимок і долілиць поклали на нього Біпера, щоб можна було оглянути йому спину. Від плеча до ребер тягнувся поріз завдовжки близько шістьох дюймів. На щастя, він був не надто глибокий. Шкіра була страшенно бліда, тож Біпер утратив чимало крові, до того ж рана й досі кривавилася.

Я сіла навпочіпки й замислилася. Що в нас є під рукою? Солона вода? Либонь, так само почувається мама, коли в неї єдині ліки — це сніг. Я вирішила перейтися лісом. Тут напевне ростуть усі необхідні ліки, але якби ж то я знала, як їх використати! Знайомих рослин не знайшлося, тож я згадала про мох, який Магс мені дала замість носовичка.

— Я скоро, — попередила я Піту.

На щастя, того моху в джунглях було хоч греблю гати. З найближчого дерева я нарвала його цілий оберемок, дотягла назад на узбережжя, а тоді товстим шаром наклала на поранення та щільно прив’язала ліанами до тіла. Ми дали Біперу трохи води, а потім відтягли його в тінь дерев.

— Думаю, більше ми нічим не зарадимо, — промовила я.

— І так добре. Ти молодець, — відгукнувся Піта. — Цілительство у тебе в крові.

— Ні, — похитала я головою. — Я успадкувала батькову кров.

Моя кров оживала під час полювання, а не лікування.

— Піду погляну, як там Вариста.

Я взяла ще пригорщу моху, щоб використати як ганчірку, та приєдналася до Варисти на мілині. Вона не пручалася, коли я зняла з неї комбінезон і заходилася витирати з її тіла кров. Але очі її були розширені від жаху. Коли я до неї заговорила, Вариста не відповіла, а тільки настирливо повторювала своє «цок-цок». Здавалось, вона намагається щось мені сказати, але не було поряд Біпера, який завжди розтлумачував її слова, і я ніяк не могла нічого втямити.

— Так, цок-цок, — повторила я. — Цок-цок.

Здавалося, це трохи її заспокоїло. Я випрала комбінезон, щоб на ньому не залишилось ані крапочки крові, й допомогла Варисті знову його вдягнути. Він був не такий дірявий, як наші. З поясом також усе було гаразд, тож я її підперезала. А спідню білизну я поклала сушитися поряд із білизною Біпера.

Поки я полоскала Варистине спіднє, до нас приєдналася чистесенька, аж лискуча Джоанна разом із Фінеєм, у якого почала лущитися шкіра. Я вмовляла Варисту бодай щось з’їсти, а Джоанна тим часом хлебтала воду з мушлі. Байдужим, майже неживим голосом Фіней розповів про туман і про мавп, але про найголовнішу подію не згадав ані словом.

Побути на варті, доки інші відпочинуть, хотіли всі, але врешті-решт залишилися чатувати ми з Джоанною. Я — адже вночі дійсно відпочила і почувалася добре, вона ж бо просто відмовилася лягати. Поки інші вмощувалися спати, ми вдвох мовчки сіли на пісок.

Джоанна коротко поглянула на Фінея, щоб переконатися: він заснув, а тоді обернулася до мене:

— Що сталося з Магс?

— Це все через туман. Фіней ніс Піту. Я якийсь час тягнула Магс. А потім у мене відмовила нога, і не змогла підняти Магс. Фіней сказав, що обох не донесе. І тоді Магс поцілувала його та зробила крок просто в отруйний туман, — розповіла я.

— Вона була ментором Фінея, — мовила Джоанна, мов звинувачуючи мене.

— Справді? Я не знала, — відповіла я.

— Вона була йому як рідна, — додала Джоанна трохи згодом, але тепер в її голосі було менше отрути.

Ми дивились, як вода облизує пісок.

— А навіщо тобі Клепка і Вольт? — спитала я.

— Я ж сказала: я привела їх для тебе. Геймітч пояснив: якщо я хочу до тебе в союзники, маю привести їх до тебе, — відповіла Джоанна. — Це ж ти йому так сказала, правильно?

«Ні», — подумала я. Але кивнула.

— Дякую. Я ціную це.

— Сподіваюсь.

Вона подивилась на мене з такою огидою, ніби я — тягар усього її життя. Цікаво, отак воно — мати старшу сестру, яка тебе ненавидить?

— Цок-цок, — почула я в себе за спиною.

Я озирнулася — Вариста повзала по колу. Її очі витріщалися на джунглі.

— О Боже, знову вона за своє! Добре, піду посплю, а ви з Клепкою чергуйте, — промовила Джоанна.

Вона підвелась і попрямувала до Фінея, щоб умоститися поряд із ним.

— Цок-цок, — прошепотіла Вариста.

Я привела її туди, де ми сиділи, вклала на пісок і, щоб розрадити, заходилася гладити по руці. Неспокійно здригаючись, вона почала засинати, але й досі час від часу шепотіла: «Цок-цок, цок-цок».

— Цок-цок, — м’яко погодилась я. — Час поспати. Цок-цок. Засинайте.

Сонце піднімалось, доки не застигло просто над нами. «Мабуть, полудень», — неуважливо подумала я. Мені було байдуже. На тому боці моря, праворуч від мене, вдарила велетенська блискавка, долинув хрускіт поціленого дерева, і знову почалась електрична свистопляска. В тому самому місці, де й минулої ночі. Напевно, хтось забрів на ту ділянку і спровокував атаку. Я трохи посиділа, спостерігаючи за громовицею, заспокоюючи Варисту, сама заколисана мирним плескотом води. Я міркувала про минулу ніч, про те, як блискавки спалахнули після ударів дзвону. Дванадцятьох ударів.

— Цок-цок, — знову пробурмотіла Вариста, на мить виринувши із забуття і знову занурившись у нього.

Дванадцять ударів минулої ночі. Полуніч. Потім блискавка. Зараз сонце просто над головою. Полудень. І знову буря.

Я повільно підвелася й оглянула арену. Блискавка спалахнула там, де вчора падав кривавий дощ, під який потрапили Джоанна, Біпер і Вариста. Ми, либонь, були в третій секції, де стояв отруйний туман, просто поряд із секцією з блискавками. Тільки-но туман розсіявся, в четвертій секції почали збиратися мавпи. Цок-цок. Я обернула голову в інший бік. Кілька годин тому, близько десятої, з другої секції ліворуч од тієї, де зараз миготять блискавки, прийшла велика хвиля. Опівдні. Опівночі. Опівдні.

— Цок-цок, — промовила Вариста уві сні.

Блискавки вщухли, праворуч од того місця упав кривавий дощ, і слова Варисти раптово набули сенсу.

— Ах, — видихнула я. — Цок-цок.

Я пробігла очима по колу арени і зрозуміла, що Вариста має рацію.

— Цок-цок. Це ж годинник.

Розділ 5

Годинник. Я майже навіч бачила стрілки, що цокають на дванадцятьох секторах арени-циферблата. Щогодини починається новий жах, нова зброя продюсерів вистрілює, а попередній жах закінчується. Блискавка, кривавий дощ, туман, мавпи — це трапилося за перші чотири години на арені. О десятій — хвиля. Я не знаю, що коїлося інші сім годин, але тепер я знаю, що Вариста права.

Зараз падає кривавий дощ, а ми на пляжі нижче сектора з мавпами, як на мене, занадто близько до туману. Цікаво, різноманітні небезпеки чатують на нас лише в межах джунглів? Не обов’язково. Хвиля, наприклад, вийшла за їхні межі. А що як туман вийде зі свого сектора, або мавпи повернуться...

— Підйом, — розштовхала я Піту, Фінея та Джоанну. — Вставайте — час забиратися геть.

Однак часу було доволі, тож я пояснила всім годинникову теорію. Що мала на увазі Вариста своїм «цок-цок»: у кожній секції рухи невидимих стрілок запускають смертоносну зброю.

Думаю, мені вдалося переконати всіх, хто був при здоровому глузді, окрім Джоанни, яка просто не хотіла сприймати жодні мої пропозиції. Але згодом навіть вона погодилася, що ліпше перестрахуватися, ніж потім шкодувати.

Поки інші збирали наше скромне майно й одягали на Біпера комбінезон, я збудила Варисту. Вона прокинулася з панічним «цок-цок» на вустах.

— Так, Варисто, цок-цок, це циферблат годинника. Арена — це годинник. Ви мали рацію, — промовила я. — Мали рацію.

На її обличчі читалося полегшення — мабуть, тому, що хтось нарешті втямив те, що вона знала, можливо, ще з перших ударів дзвона.

— Полуніч.

— Так, це розпочинається опівночі, — підтвердила я.

В голові почали спливати образи. Годинник. Ні, це не просто годинник, це кишеньковий годинник, який лежить на долоні Плутарха Гевенсбі. «Все починається о дванадцятій», — сказав мені тоді Плутарх. А потім на мить засвітилась моя переспівниця і зникла. Невже Плутарх давав мені підказку щодо арени? Але з якого дива? Тоді з мене був такий самий трибут на Іграх, як і з нього. Можливо, він подумав, що це допоможе мені як менторові. А може, він уже тоді все знав.

Вариста кивнула на кривавий дощ.

— Пів на другу, — промовила вона.

— Саме так. Пів на другу. А о другій отам ляже жахливий туман, — сказала я, вказуючи на джунглі. — Тож нам час рухатися кудись у безпечне місце.

Вона всміхнулась і покірно підвелася.

— Хочете пити? — я простягла їй плетену миску, і Вариста випила майже половину.

Фіней дав їй останній шматок хліба, і вона миттю його згризла. Тепер, коли вона нарешті донесла до нас важливе повідомлення, до неї повернулась тяма.

Я перевірила зброю. Зав’язала втулку і тюбик із маззю в парашут і ліаною прикріпила до пояса.

Біпер і досі не усвідомлював, що коїться навколо, та коли Піта спробував його підняти, почав пручатися.

— Де? — промовив він.

— З нею все гаразд, — сказав йому Піта, — Вариста в нормі. Вона також тут.

Але Біпер не заспокоювався.

— Де? — наполягав він.

— О! Я знаю, чого він хоче, — нетерпляче промовила Джоанна.

Вона пройшлась по пляжу і підібрала котушку, яку ми відв’язали від Біперового пояса, коли його купали. Котушка також була вимащена товстим шаром засохлої крові.

— Оце барахло. Якийсь дріт чи щось таке. Саме через дріт він отримав поранення. Біг до Рогу достатку по цю штукенцію. Не знаю, яку зброю він збирався з цього зробити. Може, хотів відтинати по шматку й використовувати як удавку? Але ви можете уявити Біпера, який когось душить?

— На своїх Іграх він переміг завдяки дроту. Встановлюючи електричні пастки, — пояснив Піта. — Для нього це найкраща зброя, ліпшої і не уявити.

Дуже дивно, що Джоанна сама до цього не дотумкала. Неправдоподібно. Навіть підозріло.

— Ти б мала сама здогадатися, — відкрито сказала я. — Це ж ти дала йому прізвисько Вольт.

Очі Джоанни небезпечно звузилися.

— Так, дурницю впорола, еге ж? — промовила вона. — Занадто захопилася, зберігаючи життя твоїм друзям. Поки ти... що? Послала Магс на смерть?

Мої пальці стисли держак ножа на поясі.

— Ану давай. Спробуй, убий мене. Мені до одного місця, що ти з пузом, я тобі горло перегризу, — проричала Джоанна.

Я усвідомлювала, що вбити її просто зараз не можу. Але для нас із Джоанною це тільки питання часу. Рано чи пізно хтось когось прикінчить.

— Нам усім слід охолонути, — встряв Фіней, раптово глянувши на мене. Він узяв котушку дроту й повісив її у Біпера на грудях. — Ось твій дріт, Вольте. Наступного разу конкретно кажи, що ти маєш на увазі.

Піта підняв на руки нарешті заспокоєного Біпера й запитав:

— Куди тепер?

— Думаю, слід прогулятися до Рогу достатку і трішки поспостерігати. Просто аби переконатися, що ми праві щодо годинника, — відповів Фіней.

Кращого плану в нас усе одно не було. До того ж непогано пошукати ще якусь зброю. Тепер нас шестеро. Навіть якщо не брати до уваги Біпера й Варисту, ми маємо чотирьох управних бійців. І наше становище дещо відрізняється від мого минулорічного досвіду, коли я змушена була все робити сама. Так, мати союзників — це чудово, поки можна заплющувати очі на те, що рано чи пізно доведеться їх убити.

Біпера й Варисту, ймовірно, вбивати не доведеться. Уявіть, що нам треба швидко тікати, — скільки вони пробіжать?.. Далі візьмімо Джоанну. Відверто кажучи, її я спокійно зможу вбити, якщо доведеться захищати Піту. А може, просто щоб примусити її замовкнути. От тільки бажано, щоб Фінея хтось убив замість мене. Не думаю, що я здатна зробити це власноруч. Врешті-решт, він чимало зробив для Піти. Може, якось нацькувати на нього кар’єристів? Ні, не вийде. Але який у мене вибір? Оскільки ми знаємо про годинник, у джунглях Фіней навряд чи загине, а значить, залишається єдиний варіант: хтось повинен подужати його в сутичці.

Навіть думати про це було бридко, і мозок відчайдушно намагався змінити тему. Але єдине, що здатне витіснити такі думки, це мрії про вбивство президента Снігоу. Гадаю, це не надто гарні мрії для сімнадцятирічної дівчини, але особисто для мене — дуже приємні.

Ми попрямували найближчою стежкою, скрадаючись до Рогу достатку обережно: раптом там ховаються кар’єристи. Я сумнівалася, що там хтось є, адже ми просиділи на узбережжі не одну годину й не помітили жодного руху. Як я і очікувала, там нікого не було. Тільки великий золотий Ріг і купа зброї, яка нікому не знадобилася.

Поклавши Біпера в затінку Рогу достатку, Піта покликав Варисту. Вона присіла поряд із Біпером, і Піта вклав котушку з дротом їй у долоні.

— Помийте це, гаразд? — попросив він.

Вариста кивнула й почимчикувала до води, де заходилася змивати з дроту кров. І тихенько заспівала якусь смішну пісеньку про мишу, котра біжить по годиннику. Пісенька була дитяча, але Вариста страшенно тішилася, наспівуючи її.

— О ні, тільки не цю пісню знову, — буркнула Джоанна, закотивши очі. — Вона співала її кілька годин поспіль, а тоді почала цок-цокати.

Зненацька Вариста випросталась і тицьнула на джунглі.

— Друга, — промовила вона.

Я простежила за її пальцем — стіна туману саме почала просочуватися на узбережжя.

— Так, Вариста має рацію. Зараз друга година, і на джунглі спустився туман.

— Точно за годинником, — промовив Піта. — Ви кмітливі, Варисто, про все здогадалися.

Вариста всміхнулась і знову заспівала, вимочуючи котушку.

— Не просто кмітлива, — заговорив Біпер. — У неї інтуїція. — (Ми всі озирнулися на Біпера, який, здається, повернувся до життя). — Вона все відчуває раніше за інших. Як канарки у ваших вугільних копальнях.

— Що він має на увазі? — запитав мене Фіней.

— Шахтарі беруть із собою в забій пташку, щоб знати, коли станеться викид газу, — пояснила я.

— Чому пташку — вона здихає? — поцікавилася Джоанна.

— Спочатку припиняє співати. Це значить, що час забиратися з копальні. Та якщо газу забагато, тоді, звісно ж, канарка помирає. І люди разом із нею.

Мені не хотілося говорити про вмираючих птахів. Ці розмови навіювали мені думки про батькову смерть, і про смерть Рути й Мейсилі Доннер, і про маму, яка успадкувала канарку Мейсилі... Чудово, тепер я почала думати про Гейла, який зараз перебуває глибоко під землею, в цих страшних копальнях, і про президента Снігоу, який погрожував його вбити. Влаштувати там, унизу, нещасний випадок дуже просто. Замовкає канарка, спалах — і все.

Я повернулася до мрій про вбивство президента.

Хоча Джоанну і дратувала Вариста, вона все одно здавалася щасливою — вперше за весь час на арені. Поки я збирала побільше стріл, вона довго вешталася навколо Рогу, а тоді з’явилася перед нами з парою величезних смертоносних сокир. Цей вибір здався мені дивним, доки я не побачила, як вона жбурнула одну з них у Ріг достатку — з такою силою, що та застромилася в м’який золотистий метал. Певна річ. Джоанна Мейсон. Округ 7. Лісозаготівля. Закладаюся, що вона вчилася метати сокири, відколи зіп’ялася на ноги. Як і Фіней зі своїм тризубцем. Чи Біпер із дротом. Або Рута з її знанням усіх рослин. І тут я усвідомила: ось іще один недолік трибутів Округу 12. Працювати в копальнях ми починаємо у вісімнадцять років. А трибути з інших округів отримують якісь навички мало не з пелюшок. Знання, які людина набуває в шахті, на Іграх також можуть стати в пригоді. Володіння киркою, наприклад. Або знання вибухівки. Це дає перевагу. От як моє полювання. Але вивчаємо ми це запізно.

Поки я копирсалась у зброї, Піта присів навколішки, щось рисуючи вістрям ножа на великому гладкому листку, який він приніс із джунглів.

Я зазирнула йому через плече — він креслив мапу арени. У центрі він розташував Ріг достатку, навколо нього — піщане кільце, від якого відходять дванадцять рівних смуг. Схема нагадувала пиріг, покраяний на дванадцять однакових тонких скибочок. Далі він намалював інше коло, що символізувало лінію води, і ще одне трохи більше за попереднє — край джунглів.

— Подивись, як розташований Ріг достатку, — промовив він до мене.

Я роздивилася Ріг і зрозуміла, що він має на увазі.

— Хвіст Рогу вказує на дванадцяту годину, — промовила я.

— Правильно, тобто це верх нашого годинника, — підтримав мене Піта і швидко надряпав числа від одного до дванадцятьох по колу умовного циферблата.

— З дванадцятої до першої — це зона блискавки.

І він маленькими літерами нашкрябав «блискавка» у відповідному клині, потім за годинниковою стрілкою в кожній наступній секції написав: «кров», «туман», «мавпи».

— А з десятої до одинадцятої — хвиля, — підказала я.

Він додав і хвилю. В цей момент до нас приєдналися Фіней і Джоанна, озброєні до зубів тризубцями, сокирами й ножами.

— В інших секторах було щось незвичайне? — спитала я у Джоанни і Біпера — раптом вони бачили що-небудь, чого ми не відзначили на мапі. Але вони бачили тільки багато крові.

— Думаю, продюсери ще щось для нас притримали.

— Я відмічу пастки продюсерів, які, ми вже знаємо, виходять за межі джунглів, — промовив Піта, креслячи діагональні лінії, які захоплювали узбережжя, в секторах туману і хвилі. Він сів на землю. — Що ж, зранку ми й цього не знали.

Всі ми закивали, і тут я звернула на дещо увагу. Навколо панувала тиша. Наша канарка припинила співати.

Не зволікаючи, я вихопила стрілу й зарядила лук, розвернулась — і побачила блискучого від води Глянця, біля якого сповзала на землю Вариста з розтятим від вуха до вуха горлом. Наконечник стріли встромився йому в праву скроню, а поки я перезаряджала лук, Джоанна поцілила лезом сокири в груди Кашеміри. Фіней відбив спис Брута, що його той жбурнув у Піту, і висмикнув зі свого стегна ніж — його підрізала Енобарія. Якби не Ріг достатку, за яким можна було сховатись, обоє трибутів з Округу 2 уже б загинули. Я погналася за ними. Бум! Бум! Бум! Гарматні постріли підтвердили, що Варисті вже не зарадити, але прикінчувати Глянця чи Кашеміру теж немає необхідності. Ми з союзниками оминули Ріг, переслідуючи Брута й Енобарію, які бігли піщаною доріжкою в напрямку джунглів.

Несподівано під ногами різко сіпнулася земля, і я впала на пісок. Піщане кільце, на якому стояв Ріг достатку, почало швидко-швидко обертатися навколо своєї осі, джунглі довкруж перетворилися на невиразну пляму. Я відчувала відцентрову силу, яка тягла мене до води, і силкувалася закопатись у пісок, знайти хоч якусь точку опори на нестійкій землі. У голові паморочилося, пісок летів у очі, тож довелося заплющити повіки. Не могла нічого вдіяти — тільки міцно триматися, поки земля так само нагло не стала як стій.

Кашляючи і відчуваючи нудоту, я повільно сіла і роззирнулася — мої компаньйони були в тому самому стані. Фіней, Джоанна й Піта, як і я, втрималися. Три трупи злетіли в морську воду.

Весь цей хаос, відтоді як Вариста припинила співати і до цієї миті, забрав хвилину, може, дві. Ми сиділи на піску, важко дихаючи й відпльовуючи пісок.

— А де Вольт? — спитала Джоанна. Ми скочили на ноги. На нетвердих ногах зробили довкруж Рогу достатку коло і впевнилися: він зник. Нарешті Фіней його вгледів — у воді, кроків за двадцять від нас, — Біпер ледве тримався на плаву. Фіней поплив його витягати.

Саме тієї миті я згадала про дріт, такий важливий для Біпера. Я закрутила головою. Де ж він подівся? Де? А тоді я побачила: його і досі стискала в руках Вариста, яку водою віднесло вже далеченько. Мені аж стало млосно, коли я подумала про те, що маю зробити.

— Прикрийте мене, — швидко сказала я товаришам, відкинула геть свою зброю і помчала піщаною стежкою, яка була найближче до тіла Варисти. Не гальмуючи, я пірнула у воду й попливла. Краєм ока я бачила вертоліт, який уже з’явився в небі: механічна лапа опускалася, щоб забрати тіло. Але я не зупинялась. Я пливла щодуху і врешті-решт наскочила на тіло Варисти. Я випірнула, засапана, стараючись не наковтатися закривавленої води, яка розтікалася навколо відкритої рани на шиї Варисти. Вона плавала на спині, підтримувана поясом, витріщаючись на немилосердне сонце. Борсаючись у воді, я видерла котушку дроту з пальців Варисти, бо затиснула вона її намертво. Я не можу нічого вдіяти — тільки стулити повіки бідолашної Варисти, пошепки попрощатися і попливти геть. Коли я дісталася берега, жбурнула дріт на пісок і вилізла з води, тіло Варисти вже зникло. Але я й досі відчувала присмак її крові, змішаної з морською сіллю.

Я повернулася до Рогу достатку. Фіней дотягнув Біпера до берега живим і майже неушкодженим, той тільки трохи наковтався води і тепер сидів її випльовував. Біпер, на щастя, не загубив своїх окулярів, тож тепер бодай бачив. Я поклала дріт йому на коліна. Котушка виблискувала, крові більше не було. Біпер розмотав трошки дроту і пропустив крізь пальці. Я вперше роздивилася той дріт — такого я ще зроду не бачила. Він був блідо-золотої барви і такий тоненький, як золота волосинка. Цікаво, який він завдовжки? Щоб заповнити таку велику котушку, довжина має бути чималою. Але я ні про що не питала, бо знала, що в цю мить Біпер думає про Варисту.

Я подивилася на спокійні обличчя своїх союзників. Тепер усі: Фіней, Джоанна, Біпер, — втратили своїх партнерів по округу. Я підійшла до Піти і міцно його обійняла, і якийсь час ніхто з нас не зронив ані слова.

— Забираймося з цього клятого острова, — нарешті сказала Джоанна.

Єдине, що нас тут тримало, це зброя, але її змило у воду, залишилося тільки те, що ми мали при собі. На щастя, ліани тут міцні, тому втулка й тюбик із ліками, загорнуті в парашут, і досі висіли в мене на поясі. Фіней зняв майку й перев’язав на стегні рану, якої завдала йому Енобарія. На щастя, поріз був неглибокий. Біпер сказав, що зможе йти сам, якщо ми рухатимемося помаленьку, тож я допомогла йому підвестись. Ми вирішили повернутися на узбережжя до сектора дванадцятої години. Кілька годин спокою — і жодної отрути. Але Піта, Джоанна й Фіней рушили у трьох різних напрямках.

— Дванадцята година, правильно? — промовив Піта. — Хвіст Рогу достатку вказував на дванадцяту.

— До того, як нас покрутили, — заперечив Фіней. — Я запам’ятав, де було сонце.

— Сонце тільки може підказати, що зараз близько четвертої, Фінею, — втулила я.

— Катніс має на увазі, що знати час не означає знати, де четверта година на годиннику. З сонця можна тільки зробити висновок про сторони світу. Не слід забувати, що зовнішнє коло джунглів продюсери теж могли покрутити, — промовив Біпер.

Ні, так ґрунтовно Катніс не міркувала. Біпер озвучив цілу теорію, я ж про сонце зронила просто зауваження. Але я тільки кивнула, ніби сама давно дійшла такого самого висновку.

— Так, тож у сектор дванадцятої години може вести будь-яка з цих стежок, — промовила я.

Ми зібралися навколо Рогу достатку, ретельно оглядаючи джунглі. Вони були напрочуд одноманітні. Я згадала високе дерево, яке прийняло перший удар блискавки о дванадцятій годині, але в кожному секторі росло таке дерево. Джоанна запропонувала піти по слідах Енобарії та Брута, але їх чи то звіяло вітром, чи то змило водою. Сказати, що й де, було геть неможливо.

— Даремно я згадала про годинник уголос, — розлючено промовила я. — Тепер у нас забрали навіть цю перевагу.

— Ненадовго, — заспокоїв мене Біпер. — О десятій ми побачимо хвилю — і знову будемо в курсі.

— Так, продюсери ж не можуть перепроектувати цілу арену, — додав Піта.

— Сказала — не сказала... — нетерпляче промовила Джоанна. — Ти мала нам сказати, бо ми б і з місця не зрушили, дурило!

За іронією долі, тільки її логічне, хоча й зверхнє зауваження змогло мене переконати. І справді, я мала їм сказати, щоб змусити рухатися далі.

— Ходімо, я хочу пити, — мовила Джоанна. — У кого тут гарний нюх?

Ми навмання вибрали стежку й рушили нею, і гадки не маючи, в який сектор прямуємо. Діставшись узлісся, ми роззирнулися — чи не чигають на нас небезпеки.

— Зараз, здається, година мавп, але тут нема жодної, — промовив Піта. — Тож я починаю довбати дірку в дереві.

— Ні, зараз моя черга, — промовив Фіней.

— Гаразд, я тебе прикрию, — погодився Піта.

— Прикрити може і Катніс, — втрутилась у розмову Джоанна. — А ти маєш накреслити нову мапу. Ту ж бо змило.

Вона зірвала з дерева великий листок і простягла Піті.

На мить мені в голову закралася підозра, що нас хочуть розділити і вбити поодинці. Але це безглуздо. Я матиму над Фінеєм перевагу, якщо він поратиметься з деревом, та й Піта набагато кремезніший за Джоанну. Тож я попрямувала за Фінеєм углиб джунглів — кроків за п’ятнадцять він знайшов хороше дерево й заходився колупати ножем дірку.

Я стояла зі зброєю напоготові, й мене не відпускала неприємна думка: щось відбувається і це щось має стосунок до Піти. Подумки я, шукаючи причину дискомфорту, прокрутила назад усі події — аж до миті, коли пролунав перший гонг. Фіней уплав забрав Піту з його металевого люка. Фіней оживив Піту, коли його серце зупинилося після зіткнення з силовим полем. Магс пішла в туман, щоб Фіней міг нести Піту. Морфліністка затулила його власним тілом, захистивши від мавпи. Сутичка з кар’єристами була зовсім короткою, але я пригадала: Фіней відбив списа, якого Брут кинув у Піту, хоча бачив, що Енобарія збирається встромити йому в ногу ножа. І навіть зараз Джоанна забрала його креслити мапу, тільки б він не ризикував у джунглях.

Це не підлягало сумніву. З причин, для мене незбагненних, переможці заповзялися зберегти Піті життя, навіть якщо для цього доведеться принести в жертву себе.

Я була приголомшена. По-перше, це я мала захищати Піту. По-друге, це безглуздо. Тільки один із нас зможе вибратися з арени. Чому вони вибрали для захисту Піту? Що міг Геймітч їм сказати, що запропонувати, аби змусити їх поставити життя Піти вище за власне?

Чому хочу я, щоб Піта вижив, я знала. Він — мій друг, і це мій вияв непокори Капітолію, мій виклик жахливим Іграм. Але якби мене з Пітою нічого не зв’язувало, що б могло змусити мене рятувати його, поставити його життя вище за своє? Звісно, він хоробрий, але всі ми хоробрі, коли вже витримали одні Ігри. Певна річ, Піта — особливий, він винятково порядний, але... А тоді я згадала те, що Піта робить краще за нас усіх. Він уміє говорити. На інтерв’ю він двічі затьмарив усіх учасників. І можливо, саме ця порядність, яка лежить в основі його натури, здатна розворушити публіку — ні, країну — й одним простим реченням змусити її стати на його бік.

Я загадала свої міркування про те, який дар повинен мати революційний лідер. Хіба не в цьому переконував усіх Геймітч? Що Пітине слово матиме більшу силу проти Капітолія, ніж фізична міць, хай якою вона буде. Не знаю. Коли я дивлюсь на деяких трибутів, не вірю, що їх переконали б такі аргументи. Взяти хоча б Джоанну Мейсон. Але як іще пояснити спільні зусилля переможців зберегти Піті життя?

— Катніс, втулка в тебе? — спитав Фіней, повертаючи мене до дійсності. Я розрізала ліану, якою втулка була прив’язана до пояса, і простягла Фінеєві металеву трубку.

Аж тут пролунав зойк. Сповнений такого страху й болю, що в мене кров захолола в жилах. І такий знайомий! Я вронила втулку, миттю забувши, де я і що переді мною; знала тільки, що мушу дотягнутися до тієї, хто плаче, захистити її. Мов божевільна, я побігла на голос, не думаючи про небезпеку, продираючись крізь сплетені ліани й гілки, які стояли на шляху до неї.

На шляху до моєї маленької сестрички.

Розділ 6

«Де вона? Що з нею роблять?»

— Прим! — гукнула я. — Прим!

У відповідь почувся ще один болісний зойк. «Як вона сюди потрапила? Як опинилася на Іграх?»

— Прим!

Гілляччя дряпало мені обличчя й руки, виткі повзучі рослини обплітали ноги. Але я наближалася до неї. Ближче. Вже зовсім близько. Піт лився по обличчю, обпікаючи незагоєні рани, полишені кислотним туманом. Я хекала, бо у важкому вологому повітрі, здавалося, зовсім не було кисню. Прим озвалася — зойк був розгублений і нещасний, я навіть не могла уявити, що можна було з нею зробити, щоб дівчинка так плакала.

— Прим!

Я прорвалася крізь стіну зелених хащ на галявину — і знову почула скрик просто над собою. Наді мною? Я задерла голову. Невже її тримають на дереві? Я відчайдушно шукала бодай якоїсь зачіпки, але нічого не бачила.

— Прим? — благально гукнула я.

Я чула її, але не бачила. Знову розкотився тривалий тужливий зойк, чистий як дзвін, і вже не було сумнівів, звідки він лунає. Кричала чорна пташка з чубчиком, яка сиділа високо наді мною на гілці. І я все збагнула.

То був сойкотун.

Я цих пташок іще не бачила, думала, їх більше не існує в природі. Якийсь час я розглядала сойкотуна, притулившись до стовбура дерева, бо від бігу в боку кололо. Мутант, пращур, батько. В мене в голові постав образ пересмішниці, я з’єднала її з сойкотуном — ось звідки взялися переспівниці. Пташка зовсім не схожа була на мутанта. Якби не дивні звуки, які нагадували зойки Прим, але чомусь лунали з її дзьоба. Я змусила її замовкнути, пустивши їй у горло стрілу. Пташка впала на землю. Я витягла стрілу, а тоді про всяк випадок скрутила пташці шию. І пожбурила бридку істоту в хащі. Навіть якби я вмирала від голоду, все одно не спокусилася б на її м’ясо.

«Це все не насправді, — втішала я сама себе. — Так само, як минулого року вовки-мутанти не були справжніми трибутами. Це лише садистський жарт продюсерів».

На галявину вломився Фіней — я саме витирала стрілу мохом.

— Катніс?

— Усе добре. Я в нормі, — збрехала я, адже добре я не почувалась. — Мені почувся голос сестри, але...

Раптом мене вразив іще один пронизливий скрик. Це був голос когось іншого, не Прим, — зойк молодої жінки. Я не впізнала його. Але на Фінея він справив ефект миттєво. Його обличчя зблідло, і я навіч побачила, як його зіниці розширилися від страху.

— Фінею, стривай! — потягнулась я до нього, але він уже зник. Побіг шукати катовану жертву, так само бездумно, як бігла на пошуки Прим я. — Фінею! — кликала я його, але напевне знала, що він не обернеться і не чекатиме на мої раціональні пояснення. Тож мені не залишалося нічого, як помчати за ним.

Не загубити його було неважко, бо попри те, що рухався Фіней швидко, він, занадто збуджений, залишав по собі чітку стежку. Але пташка була ген за чверть милі, дорога йшла вгору, тож коли я нарешті наздогнала Фінея, геть захекалася. Той ходив навколо величезного дерева. Стовбур був товстезний, а гілки росли щонайменше на три людські зрости від землі. Пронизливий жіночий зойк лунав із крони дерева, але сойкотуна видно не було. Фіней також раз по раз скрикував:

— Енні! Енні!

Він був у паніці, до нього зараз не достукатися, тому я зробила те, що й так збиралася зробити. Я залізла на сусіднє дерево, визначила, звідки лунає крик, і випустила в сойкотуна стрілу. Птах рухнув просто Фінеєві під ноги. Він підняв його, повільно усвідомлюючи зв’язок між подіями, та коли я спустилася вниз і приєдналась до нього, здавався ще більш засмученим.

— Усе гаразд, Фінею. То був просто сойкотун. Продюсери з нас знущаються, — промовила я. — Той крик був несправжнім. То була не твоя... Енні.

— Так, то була не Енні. Але голос був її. Сойкотуни відтворюють те, що чули. Де вони навчилися так пронизливо кричати, га, Катніс? — спитав він.

Щоки мої зблідли, як у Фінея, тільки-но я втямила, що саме має він на увазі.

— Ні, Фінею, ти ж не думаєш, що...

— Так, саме це я і подумав, — промовив він.

Я уявила Прим у білій кімнаті; прив’язана до столу, вона верещить, а постаті в уніформі й масках скупчилися навколо. Зараз над нею десь знущаються, чи вже познущалися, бо ж звідки взятися тим зойкам? Мої ноги зробилися ватними, і я сіла на землю. Фіней силкувався щось мені сказати, але я його не чула. А тоді ліворуч, зовсім неподалік, закричав іще один птах. Цього разу то був голос Гейла.

Фіней устиг схопити мене за руку, щоб я не зірвалася з місця:

— Ні, це ж не він!

І почав тягнути мене вниз до узбережжя.

— Забираймося!

Але в голосі Гейла було стільки болю, що я запручалася.

— Це не він, Катніс! Це мутант, — закричав до мене Фіней. — Ходімо!

Він то тягнув мене, то ніс на собі, аж поки я не усвідомила, що він каже. Фіней мав рацію, це просто ще один сойкотун. І вбивши його, я не можу допомогти Гейлові. Але це не змінювало того факту, що то справді був голос Гейла, і хтось, десь, колись примусив його видати цей страшний лемент, щоб сойкотун запам’ятав.

Я припинила опиратися Фінею і, як і в ніч, коли ми втрапили у туман, почала втікати від того, з чим не можу боротись. Від того, що мене лише мучить. Тільки цього разу пекло не тіло, а серце. Мабуть, ще одна зброя годинника. Четверта година, здогадалась я. Коли стрілки перемістилися на цифру чотири, мавпи повернулись у свою схованку, а в гру вступили сойкотуни. Фіней мав рацію: вибратися звідси — єдине правильне рішення. Тільки от Геймітч не зможе прислати з парашутом нічого, що могло б допомогти мені чи Фінею одужати від ран, яких завдали нам пташки.

Угледівши Піту й Джоанну біля смуги дерев, я відчула суміш полегшення та гніву. Чому Піта не прийшов мені на допомогу? Чому ніхто не побіг за нами? Навіть зараз він відступає, руки його підняті долонями вперед, губи ворушаться, але не чути жодного слова. Чому?

Стіна виявилася такою прозорою, що ми з Фінеєм з розбігу на неї налетіли — й нас відкинуло назад у джунглі. Мені пощастило. Я врізалась у стіну плечем, а от Фіней наскочив на неї обличчям, і тепер з його носа юшила кров. Ось чому Піта, Джоанна і навіть Біпер, який, невесело похитуючи головою, чимчикував за ними, не прийшли нам на допомогу. Невидима стіна заблокувала від нас решту арени. Це було не силове поле. При бажанні стіну, тверду та гладеньку, можна було помацати. Проте ані ніж Піти, ані сокира Джоанни не могли лишити на ній бодай подряпини. Пройшовши уздовж стіни кілька кроків, я збагнула, що вона оточує весь сектор аж до п’ятої години. Що ми сидітимемо, як миші в мишоловці, поки не спливе година.

Піта притиснув долоні до стіни, а я в свою чергу притисла свої, ніби могла відчути його крізь перепону. Вуста його ворушилися, але я не чула слів, не чула нічого, що відбувалося за стіною. Я намагалася прочитати по губах, але не могла зосередитися, тож прикипіла очима до його обличчя, щоб не з’їхати з глузду.

А потім почали злітатися птахи. Один по одному. Вони сідали на навколишні дерева. І з їхніх дзьобів полилася жахлива симфонія. Фіней здався одразу: впав на землю, затуляючи долонями вуха, ніби силкуючись розчавити череп. Якийсь час я боролася, стріляючи в ненависних птахів із лука. Але щоразу, коли один із сойкотунів падав мертвий, інший миттю займав його місце. Врешті-решт і я здалась і скрутилася калачиком біля Фінея, намагаючись відгородитися від нестерпних, сповнених муки голосів Прим, Гейла, мами, Мадж, Рорі, Віка і навіть Пізонії, маленької безпомічної Пізонії.

Я здогадалася, що все минулося, коли відчула на собі Пітину руку, відчула, що мене підняли й винесли з джунглів. Але я так і не розплющила очей, не забрала долонь із вух і не розслабила жодного м’яза. Піта всадовив мене собі коліна, муркотів щось заспокійливе й ніжно колисав. Минуло чимало часу, перш ніж крижане заціпеніння почало трохи мене відпускати. Коли я нарешті розслабилась, то всім тілом затремтіла.

— Катніс, усе гаразд, — прошепотів Піта.

— Ти не чув, — відповіла я.

— Я чув голос Прим. На самому початку. Але то була не вона, — промовив він. — То був сойкотун.

— То була вона. Десь. Сойкотун тільки скопіював її голос, — відповіла я.

— Ні, продюсери хочуть, щоб ти так думала. Точно як минулого року я думав, що в мутанта були очі Глорії, пам’ятаєш? Але то були не її очі. І сьогодні то був не голос Прим. А якщо і її, то його, либонь, узяли з інтерв’ю абощо й обробили. Щоб він звучав, як їм треба, — наполягав Піта.

— Ні, її катували, — відповіла я. — Напевне, вона вже мертва.

— Катніс, Прим жива. Як її могли вбити? Нас залишилося всього восьмеро. А це означає... — почав був Піта.

— Що ще семеро помруть, — сказала я безнадійно.

— Ні, я маю на увазі не арену. Що буває, коли на Іграх залишаються останні вісім трибутів?

Він підняв моє підборіддя і змусив подивитися на нього. Тримати зоровий контакт.

— Що відбувається? Га? З фінальною вісімкою?

Я усвідомлювала, що Піта намагається мені допомогти, тож примусила себе думати.

— З фінальною вісімкою? — перепитала я. — У родини та друзів трибутів беруть інтерв’ю.

— Правильно, — підтвердив Піта. — Беруть інтерв’ю в родини та друзів. А як його зможуть узяти, якщо всі будуть мертві?

— Не зможуть? — невпевнено мовила я.

— Ні, не зможуть. Ось тобі свідчення, що Прим жива. Вона — перша, в кого братимуть інтерв’ю, хіба ні? — запитав він.

Я хотіла вірити Піті. Дуже хотіла. Але... ці голоси...

— Спочатку Прим. Потім твоя мати. Потім твій кузен Гейл. Далі Мадж, — провадив він. — Це був трюк, Катніс. Жахливий трюк. Але від нього постраждати могли лише ми. Це ж ми на Іграх? Ми — мішень. Не вони.

— Ти справді так гадаєш? — запитала я.

— Справді, — відповів Піта.

Я здригнулась, подумавши про Пітину здатність примусити будь-кого повірити в будь-що. Щоб переконатись, я поглянула на Фінея — той уважно дивився на Піту.

— Ти віриш у це, Фінею? — запитала я.

— Схоже на правду. Я не знаю, в що мені вірити, — промовив він. — Біпере, невже це можливо? Отак узяти і скопіювати чийсь голос, а потім?..

— О так. Це навіть не дуже складно, Фінею. У нас діти вивчають цю технологію ще в школі, — сказав Біпер.

— Без сумніву, Піта має рацію. Вся країна обожнює меншу сестру Катніс. Якби її вбили, то підняли би повстання власноруч, — промовила Джоанна категорично. — А ніхто цього не хоче, правда?

Вона відкинула голову і загукала:

— Вся країна у вогні повстання! Такого точно нікому не треба!

В мене від приголомшення одвисла щелепа. Ніхто ніколи не зважувався на таке на Іграх. Безперечно, цього не пустять в ефір, виріжуть, змонтують по-новому. Але я чула те, що вона сказала, і ніколи більше не подумаю про неї, як думала раніше. Вона не отримає винагороди за цю добру справу, проте вона відчайдушна. Чи божевільна. Тим часом Джоанна підняла кілька мушель і рушила до джунглів.

— Я таки збираюся попити, — промовила вона.

Я не втрималась і схопила її руку.

— Не ходи туди. Там птахи...

Я згадала, що сойкотуни, мабуть, уже полетіли, але я й досі не хотіла, щоб хтось туди йшов. Навіть Джоанна.

— Мені не зможуть завдати болю. Я не така, як усі. На світі не зосталося нікого з тих, кого я любила, — промовила Джоанна і нетерпляче вивільнила руку. Коли вона принесла мені мушлю з водою, я мовчки взяла її, лише вдячно кивнувши, бо знала, що жаль у моєму голосі тільки розлютить її.

Поки Джоанна цідила воду та збирала мої стріли, а Фіней їй допомагав, Біпер бавився з дротом. Мені потрібно було привести себе до ладу, але я досі лежала в Пітиних обіймах — зовсім розклеїлася.

— Ким це вони катували Фінея? — запитав він.

— Якоюсь жінкою на ім’я Енні, — відповіла я.

— Напевно, Енні Креста, — припустив Піта.

— Хто-хто? — перепитала я.

— Енні Креста. Дівчина, замість якої зголосилася Магс. Енні перемогла на Іграх років п’ять тому, — пояснив Піта.

Отже, це було наступного літа по смерті мого батька, коли мені довелося годувати родину — тоді все моє життя було підпорядковане боротьбі з голодом.

— Я майже не пам’ятаю тих Ігор, — сказала я. — То був рік землетрусу?

— Ага. Енні збожеволіла, коли її партнеру по округу відтяли голову. Просто втекла і сховалася. Але землетрус проламав дамбу, і більшість арени затопило. Вона виграла, бо вміла плавати ліпше за всіх, — розповів Піта.

— Вона одужала? — запитала я. — Маю на увазі її душевний стан.

— Не знаю. Не пригадую, щоб я бачив її на наступних Іграх. Але цього року під час Жнив вона мала вигляд не зовсім здорової, — сказав Піта.

«То ось кого кохає Фіней, — подумала я. — Не тих знаменитих коханців із Капітолія. А бідолашну божевільну дівчину зі свого округа».

Гучні гарматні постріли привели нас на узбережжя. В зоні, яку ми визначили як зону з шостої до сьомої години, з’явився вертоліт. Металева лапа опускалася разів зо п’ять, виловлюючи шматки роздертого тіла. Неможливо було визначити, хто то. Хай що трапилось о шостій, знати цього я не хочу.

Піта накреслив на листку нову мапу, додавши напис «сойкотуни» у зоні від четвертої до п’ятої години, і просто написав «жах» у зоні, де вертоліт збирав трибута по шматочках. Ми вже знали всі небезпеки, які підстерігають нас сім годин із дванадцятьох. А від сойкотунів була навіть користь: тепер ми знову знали, де саме опинилися на циферблаті годинника арени.

Фіней сплів іще один кошик для води і сітку для риболовлі. Я швидко викупалась у морі та знову намастила на тіло мазь. А потім сиділа на березі й чистила рибу, якої наловив Фіней, і спостерігала, як сонце сідає за обрій. Яскравий місяць уже піднімався, розсіюючи на арену дивне ясне сяйво. Ми вже зібралися повечеряти сирою рибою, як зачулися звуки гімну. І на небі з’явились обличчя...

Кашеміра. Глянець. Вариста. Магс. Жінка з Округу 5. Морфліністка, яка врятувала Піті життя. Бласт. Чоловік з Округу 10.

Загинуло восьмеро. Плюс іще восьмеро за першу ніч. Дві третини трибутів відійшли в кращий світ за півтора дня. Мабуть, це новий рекорд Ігор.

— З нами не церемоняться, — промовила Джоанна. — Хто ще живий, крім нас п’ятьох і трибутів з Округу 2? — запитав Фіней.

— Чич, — відповів Піта без затримки. Либонь, він стежив за ним через те, що той був другом Геймітча.

На землю опустився парашут зі зв’язкою невеличких, на один укус, квадратних булочок.

— Це з вашого округу, правда, Біпере? — запитав Піта.

— Так, з Округу 3, — підтвердив той. — Скільки їх там?

Фіней заходився їх рахувати, обдивляючись кожну булочку, перш ніж скласти їх охайною пірамідкою. Не знаю, чому Фіней так носиться з хлібом, але він, здається, на хлібі схиблений.

— Двадцять чотири, — нарешті промовив він.

— Рівно дві дюжини, — зауважив Біпер.

— Двадцять чотири на всіх, — сказав Фіней. — Але як ми їх ділитимемо?

— Нехай кожен візьме по три, а ті, що доживуть до ранку, поділять решту, — запропонувала Джоанна.

Не знаю чому, але це викликало в мене усмішку. Коли я хихикнула, Джоанна подивилася на мене майже схвально. Ні, не схвально. Але точно трішки задоволено.

Ми дочекалися, поки величезна хвиля затопить сектор із десятої до одинадцятої години і нарешті відступить, і тільки потому вирушили на узбережжя ладнати табір. Теоретично, в нас попереду цілі дванадцять безпечних годин, коли можна не остерігатися нападу з джунглів. Там, у секторі з одинадцятої до дванадцятої години, дзижчав цілий хор якихось — вочевидь, злющих — комах. Але хай хто це дзижчав, за межі свого сектору він не потикався. Проте ми про всяк випадок трималися подалі від джунглів — на той раз, якщо комахи так і пантрують на необережний рух, щоб усім роєм накинутися на жертву.

Не знаю, як Джоанна й досі трималася на ногах. Відтоді як розпочалися Ігри, вона поспала лише годину. Ми з Пітою добровільно погодилися стати на варті перші, оскільки і спали більше, і до того ж хотіли трохи побути на самоті. Інші відразу ж відключилися. Сон Фінея був тривожний: він раз у раз бурмотів ім’я Енні.

Ми з Пітою сиділи на вологому піску, спинами прихилившись одне до одного. Я дивилася на воду, а він — на джунглі; для мене так було краще. Мене й досі переслідували крики сойкотунів, що їх, на превеликий жаль, комахи заглушити не могли. Трохи згодом я схилила голову Піті на плече. І відчула, як його долоня гладить мені волосся.

— Катніс, — промовив він тихо, — немає сенсу вдавати, ніби ми не знаємо, що намагається зробити другий.

«Ні, — подумала я, — немає сенсу». Але й обговорювати це мені не хотілося. Принаймні не зараз. Глядачі в Капітолії, мабуть, приклеєні до своїх телевізорів, тож вони не проґавлять жодного слова.

— Не знаю, яку угоду ти уклала з Геймітчем, але ти маєш знати, що мені він також дещо пообіцяв.

Певна річ, я здогадувалася. Геймітч сказав Піті, що вони рятуватимуть мене, аби той нічого не запідозрив.

— Тому я вважаю, можна з упевненістю стверджувати, що одному з нас він збрехав.

Це привернуло мою увагу. Угода — і вашим, і нашим. Обіцянка — і вашим, і нашим. І лише Геймітч знає, кому він не збрехав. Я підвела голову і зустрілася з Пітою поглядом.

— Чому ти саме зараз про це заговорив?

— Бо не хочу, щоб ти забувала: ми в різних умовах. Якщо ти помреш, а я ні, без тебе мені в Окрузі 12 життя не буде. Ти — це моє життя, — пояснив він. — Без тебе я щасливим не буду.

Я хотіла заперечити, але він притиснув палець мені до вуст.

— Для тебе все буде по-іншому. Я не кажу, що буде легше, але в твоєму житті є інші люди, заради яких тобі варто жити.

Піта зняв із шиї ланцюжок із золотим кулоном. Підставив його під сяйво місяця, щоб я змогла роздивитися переспівницю. Його палець сковзнув до застібки, якої я не помічала раніше, і прикраса відкрилася. Це був не просто кулон, як я думала, а медальйон. Усередині — світлини. З правого боку — мама і Прим, вони щиро сміються, а з лівого — Гейл. Теж — не повірите — усміхнений.

Мабуть, ніщо в світі не могло б у цей момент вразити мене більше за побачені обличчя. Тим паче після того, що я сьогодні чула... то була ідеальна зброя проти мене.

— Катніс, ти потрібна своїй родині, — сказав Піта.

Моя родина. Мама. Сестра. Мій удаваний кузен Гейл. Пітин натяк ясний як день. Гейл — член моєї родини, і одного дня, якщо я виживу, стане ним офіційно. Я вийду за нього заміж. Піта водночас дарував мені і власне життя, і Гейла. Щоб мені не довелося між ними розриватися. Віддавав мені все. Ось який подарунок Піта мені приготував.

Я чекала, що він заговорить про дитину, гратиме на камеру, але він про це навіть не згадав. І я збагнула: те, що він сказав, поза Іграми. Він і справді щиро в це вірить.

— За великим рахунком, я нікому не потрібен, — промовив Піта, але в голосі його не відчувалося жалю до себе.

Це правда, він не потрібен своїй родині. Вони, звісно, тужитимуть за ним, як і жменька друзів. Але недовго. Навіть Геймітчу горілка допоможе швидко про нього забути. І знагла я усвідомила, що єдиною людиною, яка ніколи не оговтається, якщо Піта помре, буду я.

— Мені потрібен, — сказала я. — Ти потрібен мені.

Піта був засмучений; він глибоко вдихнув, приготувавшись сперечатися зі мною, і це погано, дуже погано, адже зараз він заговорить про Прим, про маму, і в мене в голові знову все переплутається. Отож щоб він не заговорив, я зупинила його поцілунком.

І я вдруге це відчула. Те, що відчувала лише раз у житті. Минулого року в печері, коли я намагалася переконати Геймітча прислати нам їжу. І під час Ігор, і потому я цілувала Піту тисячу разів. Але тільки від одного поцілунку у грудях щось ворухнулось. І мені захотілося ще. Але тоді рана в мене на голові знову закривавилася, і Піта змусив мене прилягти.

Цього разу нам нічого не заважало. Після кількох марних спроб урвати поцілунок і щось сказати Піта нарешті здався. У грудях у мене розливалося тепло, воно ширилося по всьому тілі, від пальців ніг до кінчиків волосся. Але поцілунки не вгамовували моєї спраги, вони мали зовсім протилежний ефект: хотілося більшого. Я думала, що знаю про голод усе, але це був зовсім інший голод.

До реальності нас повернув перший гуркіт грому — опівночі блискавка влучила просто в дерево. Фіней також прокинувся. Він голосно скрикнув і сів. Зануривши пальці в пісок, він намагався знайти опору, пересвідчитися, що кошмар, який йому наснився, був лише сном.

— Я більше не можу спати, — промовив він. — Хтось із вас хай відпочине.

Тільки промовивши це, він поглянув на наші обличчя й зауважив, що ми сидимо обійнявшись.

— Ліпше обоє ідіть поспіть. Я можу і сам повартувати.

Однак Піта йому не дозволив.

— Це занадто небезпечно, — сказав він. — Я не стомився. А ти, Катніс, лягай подрімай.

Я не сперечалася, бо мені й справді потрібно поспати, якщо я таки збираюся зберегти Піті життя. Я дозволила йому відвести мене в табір, де спали наші союзники. Він одягнув мені на шию ланцюжок із медальйоном і поклав руку на живіт, де мала би бути наша дитина.

— Ти станеш чудовою мамою, я знаю, — сказав Піта. Поцілував мене і повернувся до Фінея.

Згадка про дитину — то знак: коротка перерва закінчилася, Ігри тривають. І Піта усвідомлює, що глядачі здивовані, чому він не використав найпереконливіший аргумент у своєму арсеналі. Отож слід задобрити спонсорів.

Та коли я простяглася на піску, то подумала: може, то був знак чогось більшого? Наприклад, нагадування про те, що одного дня я могла б народити дітей від Гейла. Якщо так, то він помиляється. По-перше, народжувати дітей я взагалі ніколи не збиралася. А по-друге, якщо з когось із нас і буде гарний батько, то це, безперечно, з Піти.

Засинаючи, я спробувала уявити світ майбутнього — без Ігор, без Капітолія. Чудове місце, схоже на те, про яке я співала колискову Руті, коли вона помирала. Місце, де Пітині діти були б у безпеці.

Розділ 7

Коли я прокинулась, на мить мене огорнуло неперевершене відчуття щастя, котре якось було пов’язане з Пітою. Щастя, звісно, це цілковита дурниця, коли навколо таке коїться. За день я вже буду мертва. Найліпший варіант розвитку подій — якщо мені вдасться усунути з поля бою геть усіх, включно зі мною самою, і тим самим забезпечити Піті корону переможця Червоної чверті. Та все одно — відчуття було таке незвичне й солодке, що я чіплялася за нього ще кілька хвилин. Поки колючий пісок, палюче сонце і свербіж на шкірі не повернули мене до реальності.

Всі вже прокинулися — спостерігали, як на берег спускається парашут. То була чергова доставка хліба. Такого самого, як ми отримали напередодні. Двадцять чотири булочки з Округу 3. Тепер у нас було їх тридцять три штуки. Кожен узяв по п’ять, вісім залишилось у запасі. Вголос цього ніхто не промовив, але вісім чудово розділиться на чотири, якщо хтось із нас загине. За білого дня жарт про те, що решту з’їдять ті, хто виживе, уже був несмішний.

Скільки ще протримається наша спілка? Не думаю, що хтось міг припустити, що кількість трибутів зменшиться так швидко. А якщо я помиляюсь, і насправді ніхто не намагається захистити Піту? А всі події були тільки збігом обставин, або виваженою стратегією, щоб завоювати нашу довіру та зробити з нас легку здобич, або я взагалі не розумію, що коїться? Зачекайте-но, немає ніяких «якщо». Я справді не розумію, що коїться. А оскільки я не можу втямити, що коїться, значить, нам із Пітою час усе з’ясувати.

Сидячи на піску поруч із Пітою, я взялася до булочок. Чомусь я не могла звести на нього очі. Можливо, через те, що минулої ночі ми цілувалися, хоча в цьому не було нічого ані дивного, ані нового. Гадаю, Піта взагалі не відчув ніякої відмінності. А можливо, через те, що я усвідомлювала, як мало часу нам залишилось. І які різні ми переслідуємо цілі, коли йдеться про те, хто має пережити Ігри.

Потому як ми поїли, я взяла Піту за руку й потягнула до води.

— Ходімо. Я навчу тебе плавати.

Мені необхідно було забрати його подалі від інших, аби дещо обговорити. Але це потрібно було зробити непомітно, не викликаючи підозр, бо щойно вони зрозуміють: ми збираємося розірвати спілку, ми з Пітою миттю перетворимося на мішень.

Якщо б я справді збиралася навчити Піту плавати, я би примусила його зняти пояс, який допомагав триматися на поверхні води, та яке це мало значення зараз? Я показала Піті декілька основних рухів і звеліла йому зайти у воду по пояс і поплавати туди-сюди. Деякий час за нами уважно спостерігала Джоанна, але згодом утратила інтерес і повернулася до табору, щоб іще трохи подрімати. Фіней плів із ліан нову сітку, Біпер грався своїм дротом. Я знала: час прийшов.

Доки Піта плавав, я з’ясувала цікаву річ. Струпи почали потихеньку відпадати. Я обережно потерла їх піском — і верхній шар шкіри цілком відлущився, оголивши молоденьку шкіру. Я гукнула Піту, щоб показати йому, як можна відлущити сверблячі струпи, і поки ми натиралися піском, завела розмову про втечу.

— Нас залишилося лише восьмеро. Чи не час нам двом забиратися?

Я промовила це пошепки, хоч і сумнівалась у тому, що хтось з трибутів зможе нас підслухати.

Піта кивнув, але я бачила, що він іще міркує над моєю пропозицією. Зважує всі «за» та «проти».

— Я от що тобі скажу, — промовив він. — Пропоную не тікати, доки не помруть Брут і Енобарія. Мені здається, що Біпер готує для них якусь пастку. А тоді, я обіцяю, ми втечемо.

Він мене не переконав. Та якщо ми втечемо просто зараз, то матимемо зразу двох ворогів, і обидва нас переслідуватимуть. А можливо, навіть і трьох, бо хто знає того Чича? Ще й про годинник не слід забувати. А ще потрібно подумати про Біпера. Джоанна привела його винятково через мене, і якщо ми вдвох утечемо, вона його точно вб’є. А потім я згадала: я не можу захистити і Піту, і Біпера водночас. Буде лише один переможець — Піта. Я маю це прийняти. І рішення я повинна ухвалювати, базуючись тільки на цьому.

— Гаразд, — погодилась я. — Залишимося, доки не помруть кар’єристи. Але це остаточне рішення, — я обернулась і помахала Фінеєві. — Гей, Фінею, ходи-но сюди! Ми знаємо спосіб, як знову зробити тебе гарнюнім!

І наше тріо заходилося відлущувати зі шкіри струпи, натираючи одне одному спини, щоб вони стали такі ж рожеві, як небо. Потім ми знову намастилися ліками, що їх прислав Геймітч, бо шкіра зараз була занадто ніжною, як на таке пекуче сонце, але на гладенькій шкірі мазь не мала такого бридкого вигляду, та й для походу в джунглі згодиться як маскування.

Тут нас покликав Біпер, і виявилося, що за кілька годин, поки він вовтузився з дротом, він придумав чудовий план.

— Гадаю, ніхто не заперечує, що ми в першу чергу маємо позбутися Брута й Енобарії, — спокійно промовив він. — Маю сумніви, що вони знову відкрито на нас нападуть, особливо тепер, коли кількісна перевага на нашому боці. Ми могли б їх, звісно, вистежити, але це небезпечно й виснажливо.

— Думаєте, вони теж здогадалися про годинник? — запитала я.

— Навіть якщо ні, то скоро здогадаються. Можливо, не про все, як ми, але знатимуть, що в деяких зонах напади повторюються за принципом циклічності. До того ж не думаю, що вони не помітили: наша вчорашня бійка урвалася через продюсерів. Ми знаємо, що то була спроба нас дезорієнтувати, але й Брут з Енобарією також можуть спитати себе: навіщо? І це наведе їх на думку про годинник, — відповів Біпер. — Отож я вважаю, що нам ліпше поставити власну пастку.

— Почекай, я збуджу Джоанну, — промовив Фіней. — Вона збожеволіє, якщо дізнається, що проґавила щось важливе.

— Не збожеволіє, — пробурмотіла я, адже Джоанна й так божевільна, але я не стала його зупиняти, бо також розлютилася б, якби щось відбувалося за моєю спиною.

Нарешті до нас приєдналася Джоанна, і Біпер звелів нам трохи розступитися, щоб мати простір. Він накреслив на піску коло й поділив його на дванадцять секторів. Це була арена, але не схожа на арену Піти, з його чіткими акуратними лініями, — то був грубий начерк людини, заклопотаної іншими, набагато складнішими думками.

— Уявіть, що ви — Брут і Енобарія. Де б ви почувалися в безпеці, знаючи про джунглі те, що ви знаєте? — запитав Біпер.

У голосі його не було зверхності, але я не могла не думати, що він нагадує мені шкільного вчителя, який щось пояснює учням. Можливо, таке відчуття виникло через різницю у віці, а може, просто через те, що Біпер був у мільйон разів розумніший за нас усіх.

— Тут, на узбережжі, — відповів Піта. — Це найбезпечніше місце.

— То чому ж вони не на узбережжі? — поцікавився Біпер.

— Бо тут ми, — роздратовано сказала Джоанна.

— Саме так. Берег окупували ми. Тож якщо узбережжя зайняте, куди б ви пішли? — знову запитав Біпер.

Я поміркувала про смертоносні джунглі та про зайняте узбережжя.

— Я б сховалася просто на межі джунглів і пляжу. Щоб мати змогу в разі чого швидко накивати п’ятами. І таким чином я б мала змогу за нами шпигувати.

— А ще — добувати їжу, — вигукнув Фіней. — Джунглі аж кишать підозрілими рослинами й тваринами. Але спостерігаючи за нами, можна упевнитися, що морепродукти безпечні.

Біпер усміхнувся, начебто ми навіть перевищили його очікування.

— Так, правильно. Ви зрозуміли. Отже, тепер моя пропозиція: влаштувати о дванадцятій коротке замикання. Що відбувається рівно опівдні й опівночі?

— В дерево ударяє блискавка, — зазначила я.

— Атож. Ось що я пропоную: між ударами блискавки опівдні й опівночі ми пустимо дріт від дерева через пісок аж до води, бо ж солона вода — чудовий провідник. Коли вдарить блискавка, струм побіжить по дроту до води й замкне все узбережжя, бо пісок буде і досі вологий від хвилі, яка впаде на берег о десятій. І всіх, хто в цю мить опиниться в зоні дії, уб’є електричним струмом, — промовив Біпер.

Запала довга пауза: всі ретельно обмірковували Біперів план. Мені він здавався фантастичним, майже неможливим. Але чому? Я за своє життя встановила тисячі пасток. Хіба це не таке саме сильце, просто з науковим підходом? Та чи воно спрацює? Але як ми, трибути, натреновані ловити рибу, рубати ліс і добувати вугілля, можемо ставити це під питання? Що ми взагалі знаємо про приборкування небесних сил?

Піта не втримався.

— Біпере, гадаєте, цей дріт і справді витримає струм такої сили? Він такий тоненький — чи не згорить він?

— Згорить, але струм усе одно встигне пробігти. Власне, дріт спрацює як запобіжник: пропустить струм — і згорить, — пояснив Біпер.

— Звідки тобі знати? — запитала Джоанна, яку пояснення Біпера анітрохи не переконали.

— Бо я його винайшов, — сказав Біпер трохи здивовано. — Це ж не просто дріт. Так само, як і блискавка — не просто природна блискавка, і дерево — не справжнє дерево. Джоанно, ти ж розумієшся на деревах краще за нас усіх. Справжнє дерево блискавка вже б давним-давно знищила, хіба ні?

— Так, — похмуро підтвердила Джоанна.

— Не хвилюйтеся за дріт — він спрацює так, як я сказав, — запевнив нас Біпер.

— А де будемо ми, коли це станеться? — поцікавився Фіней.

— Далеко в джунглях, в безпеці, — відповів Біпер.

— І кар’єристи будуть у безпеці, якщо не спустяться до води, — зазначила я.

— Щира правда, — озвався Біпер.

— Але морські мешканці просто зваряться, — пробурмотів Піта.

— Не просто зваряться, — сказав Біпер. — Боюся, більше нам морепродуктів поїсти не вдасться. Але й у джунглях є чимало їстівного, правда, Катніс?

— Так. Горіхи й пацюки, — відповіла я. — А ще у нас є спонсори.

— Тоді я не бачу жодних проблем, — мовив Біпер. — Та оскільки всі ми тут союзники і ця справа вимагає спільних зусиль, рішення за вами чотирма.

Ми точно як школярі. Не в змозі закинути його теорії нічого, крім елементарних зауважень. Які здебільшого навіть не мають стосунку власне до плану. Я підвела очі на збентежені обличчя товаришів.

— Чом би й ні? — нарешті промовила я. — Нам немає що втрачати. Якщо план провалиться, жодної шкоди не буде. А якщо все вийде, то це — реальний шанс позбутися ворога. Та навіть якщо нічого не спрацює і загинуть лише морські мешканці, принаймні Брут з Енобарією також залишаться без джерела харчування.

— Я підтримую, давайте спробуємо, — сказав Піта. — Катніс має рацію.

Фіней поглянув на Джоанну та звів брови. Він не наважувався підтримати план без її згоди.

— Гаразд, — нарешті вимовила вона, — в будь-якому разі це краще, ніж полювати на них у джунглях. До того ж вони навряд чи розкриють наш план, бо ми й самі його погано розуміємо.

Перш ніж обмотати дерево дротом, Біпер захотів його оглянути. Судячи з сонця, була дев’ята година ранку. Нам усе одно час уже було забиратися з узбережжя. Отож ми розібрали наш табір, перейшли на ту ділянку узбережжя, яка межувала з сектором блискавки, й попрямували у джунглі. Біпер і досі був занадто слабкий і сам дертися на пагорб не міг, тому Піті й Фінею довелося по черзі його нести. Я дозволила Джоанні вести перед, бо хто як не вона родом із лісового округу, тож не дасть нам загубитися в лісі. Крім того я своїми стрілами завдам ворогу більшої шкоди, ніж вона своїми двома сокирами, тож я ліпше прикриватиму тил.

Важке задушливе повітря причавлювало мене до землі. Від початку Ігор я ще жодного разу не дихнула вільно. Хотіла б я, щоб Геймітч припинив надсилати нам хліб з Округу 3, а натомість прислав трохи хліба з Округу 4, бо за ці два дні з мене вийшло пару відер поту, і хоча ми весь час їли рибу, організм вимагав солі. А ще було б непогано отримати шматочок льоду. Чи принаймні трішки холодної води. Я, звісно, вдячна за ту рідину, що ми видобували з дерев, але вона така ж тепла, як і морська вода, як і повітря, як і всі трибути, як і я. Ми всі тут скоро зваримося.

Коли до дерева було вже рукою кинути, Фіней запропонував мені вести перед.

— Катніс чує силове поле, — пояснив він Біперу та Джоанні.

— Чує? — перепитав Біпер.

— Тим вухом, яке мені оперували в Капітолії, — пояснила я, думаючи: кого я намагаюся обдурити цією вигадкою? Біпера? Таж він, певна річ, пам’ятає, як сам пояснив мені, як визначати силове поле. До того ж силове поле взагалі не можна почути. Але Біпер, не знаю чому, не заперечив.

— Тоді, звісно ж, хай Катніс іде попереду, — промовив він, зупинившись на мить, щоб протерти стуманілі окуляри. — 3 силовими полями жартувати не варто.

Переплутати потрібне дерево з іншими було неможливо, бо воно височіло понад усіма. Я зірвала гроно горіхів і попросила всіх зачекати, а тоді повільно пройшлася схилом, жбурляючи горіхи попереду себе. Але силове поле я і без того побачила майже одразу, навіть до того, як у нього врізався горіх, — воно було кроків за п’ятнадцять від мене. Оглядаючи джунглі, праворуч я побачила високо над землею тремтливий квадрат. Я жбурнула в нього горіх — і почула характерне шипіння, що підтвердило мої підозри.

— Не відходьте далеко від дерева, — попередила я інших.

Ми розділили обов’язки. Фіней охороняв Біпера, поки той оглядав дерево, Джоанна добувала воду, Піта збирав горіхи, а я полювала неподалік. Деревні щури зовсім не боялися людей, тож я легко вполювала трьох тваринок. Вибило десяту годину, і це нагадало мені, що час повертатися, тож я приєдналася до всіх і узялася білувати здобич. А тоді накреслила на землі обмежувальну лінію за кілька футів од силового поля, і врешті-решт ми з Пітою заходилися смажити горіхи й кавалки щурячого м’яса.

Біпер і досі тупцяв навколо дерева, здійснюючи якісь незрозумілі маніпуляції та щось вимірюючи. От він відколупав від дерева шматок кори, присів біля нас і жбурнув кору в силове поле. Та відскочила, розжарена аж до білого, і впала на землю. За мить до неї повернувся первинний колір.

— Що ж, це багато чого пояснює, — зронив Біпер.

Я зиркнула на Піту й закусила губу, щоб не розреготатися: нікому, крім самого Біпера, це геть нічого не пояснювало.

Аж тут вчулося тріскотіння в суміжному з нашим секторі, воно ставало дедалі гучнішим. Це означало, що вже одинадцята година. В джунглях тріскотіння було набагато виразнішим, ніж учора на узбережжі. Ми уважно дослухались.

— Звук не механічний, — впевнено оголосив Біпер.

— Гадаю, це комахи, — припустила я. — Мабуть, жуки.

— Щось із клешнями, — додав Фіней.

Звук дедалі посилювався, ніби наші тихі слова розворушили гніздо, і тепер невідомі комахи відчували близькість живої плоті. Хай що там тріскотіло-клацало, закладаюся, воно здатне об’їсти нас до кісток за кілька секунд.

— Нам у будь-якому разі час звідси забиратися, — промовила Джоанна. — Менш ніж за годину вдарить блискавка.

Втім, ми не збиралися відходити далеко. Щонайбільше — до такого самого дерева в сусідньому секторі кривавого дощу. Там ми влаштували собі щось на кшталт пікніка — сиділи навпочіпки, хрумали те, що назбирали в джунглях, і чекали — чекали на удар грому, що ознаменує полудень. Коли клацання почало стихати, я на прохання Біпера видерлась на дерево. Вдарила блискавка; хоча ми були далеко, вона засліплювала очі навіть за яскравого денного світла. Блискавка оповила дерево, розжаривши його до біло-блакитного кольору, а повітря навколо потріскувало від електрики. Я злізла з дерева і переказала все Біперу. Той, здається, був задоволений, хоча з наукової точки зору розповідь моя кульгала.

Манівцями ми повернулися на узбережжя у секторі десятої години. Пісок був гладенький і вологий, нещодавня хвиля змила весь бруд. Поки Біпер порпався з дротом, ми по суті отримали пообідній відпочинок. Оскільки майбутня пастка — цілком Біперів винахід, ми цілковито поклались на його компетентність і тепер почувалися зовсім не причетними. Ми по черзі трохи подрімали у затінку, але ближче до вечора ніхто вже спати не міг: усі нервували. А оскільки це, певно, наша остання можливість скуштувати морепродуктів, ми вирішили влаштувати щось на кшталт бенкету. Під керівництвом Фінея ми збирали рапани, тризубами кололи рибу і навіть пірнали по устриці. Пірнати мені подобалось найбільше. Не тому, що я полюбляю устриць (я їх узагалі куштувала тільки раз — на прийомі в Капітолії — і мало пам’ятала на смак), а тому, що там, під водою, відкривався ніби інший світ. Вода була на диво прозора, а піщане дно прикрашали зграйки яскравих рибинок і кущики дивних морських рослин.

Поки ми з Фінеєм і Пітою чистили морепродукти, Джоанна стояла на варті. Піта просто з цікавості вирішив відкрити мушлю з устрицею — і розсміявся.

— Гей, подивіться! — в руках він тримав досконалу блискучу перлину завбільшки з горошину. — Фінею, а знаєш, якщо вугілля сильно стиснути, то воно перетвориться на перли, — з серйозною міною звернувся він до Фінея.

— Ні, не перетвориться, — зневажливо заперечив той.

А от я розреготалася, згадавши, як безграмотна Еффі Тринькіт представляла нас капітолійцям, коли ніхто ще й гадки не мав, хто ми такі. Ми — вуглини, що їх важке існування перетворило на перли. Наша краса зросла з болю.

Піта прополоскав перлину у воді та простягнув мені.

— Це тобі.

Тримаючи її на долоні, я довго роздивлялась, як вона переливається в сонячному світлі. Я її збережу. Ті кілька годин, що мені лишилося жити, я триматиму її біля серця. Це останній подарунок від Піти. Єдиний, який я щиро можу прийняти. Можливо, він у вирішальну мить надасть мені сил.

— Дякую, — промовила я, стискаючи перлину в долоні. Я спокійно зазирнула в блакитні очі людини, яка стала моїм головним супротивником, людини, яка намагатиметься зберегти мені життя ціною власного. І я пообіцяла собі, що зруйную Пітині плани.

З його обличчя стерлась усмішка. Піта так пильно дивився на мене, що здавалося: він читає мої думки.

— Медальйон не спрацював, так? — зронив він попри те, що поряд сидів Фіней. Попри те, що нас чули всі. — Катніс?

— Спрацював, — відповіла я.

— Але не так, як я сподівався, — пробурмотів Піта, відводячи погляд. Після цього він уже не відривав очей від устриць.

Ми саме збиралися сісти повечеряти, як на небі з’явився парашут: доправив нам доповнення до вечері — маленький горщик червоного гострого соусу та булочки з Округу 3. Фіней, звісно ж, одразу їх порахував.

— Знову двадцять чотири, — оголосив він.

Разом виходило тридцять дві булочки. Тож ми всі візьмемо по п’ять, зостанеться сім. А сім порівну аж ніяк не поділиш. Хліба лишиться тільки на одного.

Риба була солонувата, а м’ясо рапанів — солодке. Навіть устриці, щедро политі соусом, здались мені смачними. Ми їли і їли, поки не могли вже проковтнути більше ані шматочка, і все одно ще чимало всього зосталося. Однак морепродукти швидко псуються, тож ми просто викинули все назад у море, щоб кар’єристам, якщо вони поткнуться на узбережжя, не дісталось нічого. Через мушлі ніхто не переймався — хвиля змиє їх у море.

Лишилося тільки чекати. Ми з Пітою сіли біля крайки води, трималися за руки й мовчали. Він сказав усе, що хотів, ще вчора ввечері, але це не змінило моєї думки, і хай що скажу я, це не змінить його. Не час для подарунків, здатних когось переконати.

Однак я маю перлинку, разом із втулкою та ліками надійно замотану в парашут у мене на поясі. Сподіваюсь, бодай вона повернеться в Округ 12.

Певна річ, мама з Прим здогадаються віддати її Піті, перш ніж мене поховати.

Розділ 8

Заграв гімн, але облич на небі не з’явилось. Публіка, мабуть, на межі — вона жадає крові. Але пастка, яку готує Біпер, багатообіцяюча, тому, либонь, продюсери нас поки що не чіпають. А може, їм просто цікаво, чи спрацює Біперова ідея взагалі.

Коли нам із Фінеєм здалося, що вже близько дев’ятої, ми полишили засмічений мушлями табір, дісталися сектора дванадцятої години й у світлі місяця почали швидко скрадатися схилом угору до потрібного дерева. Через повні шлунки підніматись було набагато важче, ніж уранці, нас усіх мучила задишка. Я пошкодувала, що запхнула в себе оту останню дюжину устриць.

Біпер попросив Фінея допомогти, а решта стали на варті. Біпер розмотував і розмотував дріт, але поки що не приєднував його до дерева. Натомість звелів Фінею прикріпити кінчик до зламаної гілки й покласти на землю. Потім вони стали обабіч дерева і, передаючи котушку один одному, заходилися обмотувати дріт навколо стовбура. Спочатку мені здавалося, що намотують вони дріт безсистемно, але згодом я зауважила, що система таки існує: там, де стояв Біпер, у місячному світлі вимальовувався чудернацький лабіринт. Цікаво, чи справді має значення, як намотаний дріт, чи це просто для видовищності? Закладаюся, що глядачі здебільшого розуміються на електриці так само, як і я.

Нарешті стовбур був обмотаний, і тут-таки ми почули, як упала хвиля. Я чомусь не замислювалася над тим, коли саме по десятій вивергається хвиля. Спочатку вона, мабуть, набирає моці, потім падає на берег, і ще якийсь час стоїть повінь. З розташування сонця можна судити, що зараз десята тридцять.

Тоді-то Біпер і взявся до реалізації свого плану. Оскільки ми з Джоанною здатні продертися крізь ліс швидше за всіх, він попросив нас збігти вниз по схилу, розмотуючи котушку. Ми мали прокласти дріт на узбережжі, а котушку кинути у воду, переконавшись, що вона потонула. Потім швидко повернутись назад у джунглі. Якщо ми побіжимо зараз, просто зараз, казав він нам, то встигнемо все зробити й безпечно повернутися.

— Я їх прикриватиму, — негайно зголосився з нами Піта. Згадавши перлину, я збагнула: зараз він узагалі не хоче випускати мене з поля зору.

— Ти бігаєш так повільно! До того ж ти потрібен мені тут. Джоанну прикриє Катніс, — сказав Біпер. — Немає часу на балачки. Вибач. Якщо дівчата хочуть вибратися звідти живі, вони мають вирушати зараз.

І Біпер простягнув котушку Джоанні.

Мені план не подобався так само, як і Піті. Як я зможу захистити його на відстані? Але Біпер мав рацію. Через пошкоджену ногу він бігтиме занадто повільно. Ми з Джоанною — найспритніші, та й почуваємося в лісі набагато впевненіше за інших. Не можу навіть уявити, хто б виконав це завдання краще за нас. До того ж якщо я в нашій компанії і довіряю комусь, крім Піти, то це Біперу.

— Піто, все гаразд, — промовила я. — Ми тільки втопимо котушку — і миттю повернемось назад.

— Тільки ж не в зону блискавки, — нагадав мені Біпер, — прямуйте до дерева в секції з першої до другої години. Якщо побачите, що не встигаєте, біжіть у наступну секцію. Тільки в жодному разі не повертайтесь на узбережжя, принаймні доти, поки я все не перевірю.

Я взяла Пітине обличчя в долоні.

— Не хвилюйся. Побачимось опівночі.

Потім я його поцілувала і, поки він не почав сперечатися, швидко обернулась до Джоанни і промовила:

— Готова?

— Та наче, — відповіла вона, знизавши плечима. Було видно, що вона, як і я, не в захваті від того, що нам доведеться працювати в парі. Але пастка, яку готує Біпер, об’єднала нас усіх. — Я розмотую, ти пильнуєш. Потім можемо помінятись, — додала вона.

І ми попрямували вниз по схилу. Більше ми не зронили ні слова. Але рухалися дуже злагоджено: одна розмотувала котушку, друга пильнувала. Десь на півдорозі почало наростати знайоме клацання — отже, вже по одинадцятій.

— Поквапся, — буркнула Джоанна. — Хочу відбігти подалі від води, коли вдарить блискавка, на той раз, якщо Вольт помилився в розрахунках.

— Давай я трохи порозмотую котушку, — запропонувала я. Прокладати дріт було важче, ніж вартувати, а Джоанна вже робила це довгенько.

— Тримай, — не відмовилась вона і простягнула котушку мені.

Ми не встигли передати котушку з рук у руки, як по ній пробігла легка вібрація. Зненацька тонкий золотистий дріт ослаб, скрутився спіраллю й повис у нас на зап’ястках. А обірваний хвіст зазміївся під ногами.

Все відбулось миттєво. Ми з Джоанною мовчки перезирнулися. Все ясно: той, хто розрізав дріт, зовсім неподалік. І от-от накинеться на нас.

Я ще не встигла звільнити руки від дроту та стиснути пір’я на стрілі, як по голові мене вдарила котушка. Отямилась я лежачи на спині, посеред густої рослинності, а в лівій скроні гримотіло від болю. В очах двоїлося, на небі назустріч один одному пливли два місяці. Було важко дихати: то Джоанна сиділа в мене на грудях і притискала колінами до землі.

Ліве передпліччя різонув гострий біль. Я заборсалась, але марно: я досі до кінця не отямилася. Здається, Джоанна копирсалася в моїй руці ножем. Мене прошив жахливий біль, і по руці побігла тепла цівка, наповнюючи долоню. Джоанна відкинула мою руку й вимастила мені обличчя моєю власною кров’ю.

— Лежи мовчки! — прошипіла вона. На груди вже нічого не тиснуло — я залишилася сама.

«Лежи мовчки? — крутилось у мене в голові. — Що таке? Що відбувається?!» Заплющивши очі, відгородившись від божевільного світу, я намагалася втямити, що ж урешті-решт коїться навколо.

Я згадала, як Джоанна штовхнула на узбережжі Варисту. «Лежи мовчки», — сказала Джоанна тоді. Але ж вона не нападала на Варисту. На відміну від мене. Та й я не Вариста. Я не Клепка. «Лежи мовчки», — пульсувало у мене в голові.

Наближалися кроки. Дві пари ніг. Кроки були важкі — ті, хто йшов, не ховалися.

Пролунав голос Брута:

— Все одно здохне! Енобаріє, ходімо!

І кроки щезли в темряві.

Це він про мене? Я то виринала з забуття, то знову непритомніла. Невже я здихаю? Довести протилежне я не можу. Бо мені навіть думати важко. Ось що я знаю напевно: Джоанна цілеспрямовано напала на мене. Жбурнула котушку просто мені в голову. Розтяла мені руку, вочевидь, пошкодивши вену чи артерію, але не встигла мене прикінчити, бо з’явилися Брут з Енобарією і перешкодили їй.

Отже, спілка розірвана. Мабуть, Фіней із Джоанною давно домовилися сьогодні розлучити нас із Пітою та прикінчити поодинці. Казала ж я Піті, що слід було тікати ще вранці!.. Зостається єдине питання: яка роль Біпера? Але моя роль — це роль дичини, так само як і Піти.

Піта! Мої очі розширилися від жаху. Піта чекає на мене біля дерева і нічого не підозрює, не остерігається. Може, Фіней його вже й убив.

— Ні, — прошепотіла я.

Кар’єристи розрізали дріт неподалік звідси. Отже, ні Фіней, ні Біпер із Пітою не знають, що коїться тут унизу. Щоправда, їх могло здивувати, чому дріт провиснув, а може, навіть відскочив назад до дерева. Але це не міг бути сигнал до вбивства, правильно? Може, Фіней тут ні до чого? Де гарантії, що Джоанна сама не вирішила, що час покінчити з нами? Вбити мене. Втекти від кар’єристів. А потім уже залучити Фінея.

Не знаю. Не знаю. Знаю тільки, що я мушу повернутися до Піти, захистити його. Зібравши всю волю в кулак, я сіла. Потім, чіпляючись за стовбур, повільно зіп’ялася на ноги. Добре, що було за що вхопитися, бо джунглі перед моїми очима хитались як п’яні. Раптовий напад нудоти — і я, зігнувшись навпіл, виблювала все, що з’їла на нашому імпровізованому бенкеті. Мене вивертало, поки в шлунку не залишилося, либонь, жодної устриці. Мене били дрижаки, я вся впріла; наскільки сильно я поранена?

Коли я піднесла вгору покраяну руку, кров бризнула мені в обличчя, і світ знову крутнувся. Я міцно заплющила очі та схопилася за дерево. Світ припинив крутитися, і я зробила кілька кроків до сусіднього дерева, зірвала зі стовбура жменьку моху й, не дивлячись на рану, швидко її затисла. Стало краще. Однозначно краще — адже я більше не бачила страшної рани. Потім я обережно помацала голову. Там виросла ґуля, але крові майже не було. Вочевидь, я отримала внутрішнє ушкодження, але бодай нема ризику стекти кров’ю. Принаймні не з голови.

Я витерла руки об мох і пораненою рукою невпевнено стисла лук. Поклала стрілу на тятиву. Зусиллям волі примусила ноги рухатися.

Піта. Моє передсмертне бажання. Моя обіцянка. Зробити все, щоб він вижив. Аж тут мене прошила думка: Піта живий, бо ж гармата не стріляла, — і на серці в мене потепліло. Мабуть, Джоанна таки діяла самотужки, знаючи, що Фіней приєднається до неї, коли втямить, що й до чого. Щиро кажучи, було взагалі важко збагнути, що пов’язує цих двох. Я згадала, як Фіней дивився на Джоанну, чекаючи на її схвалення, коли я погодилась допомогти Біперу з пасткою. Їхня спілка набагато міцніша, вона скріплена багаторічною дружбою і хтозна чим іще. Отже, якщо Джоанна виступила проти мене, це означає, що Фінеєві також більше не можна довіряти.

Цього висновку я дійшла лише за мить до того, як почула, що схилом до мене хтось біжить. Ані Піта, ані Біпер не здатні рухатись так швидко. Я сховалася за завісу ліан — і дуже вчасно. Повз мене пролетів Фіней, досі синюватий від мазі, він перестрибував пишну рослинність, як олень. Скоро він дістався місця, де на мене напала Джоанна, напевно, побачив калюжу крові й погукав:

— Джоанно! Катніс! Де ви?

Але я так і не вийшла зі своєї схованки, доки Фіней не забрався в тому ж напрямку, в якому зникли і Джоанна, і кар’єристи.

Світ навколо мене крутився, але я старалася рухатись якнайшвидше. У скроні від кожного удару серця пульсував біль. Комахи зацокотіли гучніше, вочевидь, розбурхані запахом крові, і зрештою цокіт перетворився на суцільне дзижчання у вухах. Ні, стривайте. Може, то мені дзвенить у вухах через травму голови? Це гірше. Однак, поки комахи не замовкнуть, сказати цього напевне буде неможливо. Та коли ті кляті цвіркуни припинять цокотіти, вдарить блискавка. Мені слід пришвидшити рух. Я повинна дістатись до Піти.

Гарматний постріл заморозив мене, але ненадовго. Хтось загинув. Це може бути хто завгодно, зараз усі бігають навколо налякані й озброєні. Але хай хто це був, я знала: сьогодні вночі ця смерть спровокує загальну різанину. Трибути спочатку вбиватимуть, а потім уже думатимуть. Я примусила себе перейти на біг.

Зненацька мене щось мов підсікло, і я незграбно гримнулася на землю. Я відчула, як це щось обмотується навколо мене, знерухомлює, мов міцна мотузка. Сітка! Мабуть, це складна Фінеєва сітка, і він розклав її навмисно, щоб я упіймалася, а сам він неодмінно чекає неподалік із тризубом у руці. Я відчайдушно заборсалася, але сітка лише щільніше обмоталась навколо мене. Аж тут на неї впало місячне світло. Спантеличена, я піднесла руку — вона була обплутана мерехтливими золотими нитками. То не Фінеєва сітка, то Біперів дріт! Обережно я звелась на ноги та з’ясувала: я заплуталася в обривку дроту, що тягнувся до дерева, в яке от-от має вдарити блискавка. Я помаленьку виплуталася з дроту, обережно відійшла подалі, щоб знову не втрапити в пастку, й побігла вгору по схилу.

З одного боку, добре те, що я не збилася з дороги, що травма голови не дезорієнтувала мене настільки, аби я втратила відчуття напрямку. З іншого боку, кепсько те, що дріт нагадав мені: наближається гроза. Я й досі чула комах, але не могла втямити, затихають вони чи ні.

Я просувалась уперед, тримаючись ліворуч від дроту, але старанно намагалася занадто не наближатись. Якщо ті кляті цвіркуни вже затихають, значить, скоро в дерево вдарить блискавка, по дроту побіжить струм — і хто його торкнеться, загине.

В полі зору з’явилось наше дерево, його стовбур мерехтів золотом. Я призупинилась, хотіла підкрастися тихенько, але куди там: я ледве трималась на ногах. Я роззирнулася, шукаючи інших. Нікого не було. Ніде. Нікого.

— Піто, — пошепки покликала я, — Піто, де ти?

У відповідь почувся тихий стогін, я ще раз озирнулась і побачила, що трохи вище по схилу просто на землі лежить тіло.

— Біпере! — вигукнула я, підбігла до нього й опустилася навколішки. Схоже, стогнав він несвідомо. Біпер був без тями, хоча ран я не побачила, хіба що неглибокий поріз трохи нижче ліктя. З найближчого дерева я надерла моху та притулила його до Біперової рани, щоб зупинити кров, яка цебеніла тонкою цівкою, та спробувала його підняти.

— Біпере! Біпере, що трапилося? Хто вас поранив? Біпере!

Я трусила і трусила його, хоч поранених і не можна так трусити, але як іще привести його до тями? Він знову застогнав і підняв руку, затуляючись від мене.

Отоді я і помітила в його руці ніж — Пітин ніж, — нещільно обмотаний дротом. Збентежена, я підвелася, підняла дріт і переконалася, що другий кінець тягнеться до дерева. Миттю я згадала, що до того, як обмотати дріт навколо стовбура, Біпер спочатку відмотав від котушки чималий шматок і прикріпив до зламаної гілляки. Спочатку я думала, що він використає його пізніше, що так потрібно за законами електрики. Але ні. Ті двадцять п’ять ярдів, які він відмотав, Біпер збирався використати по-іншому.

Я придивилась — і виявила, що ми зараз лише за кілька кроків од силового поля. В око одразу впав тремтливий квадрат праворуч від мене у вишині, так само як і вранці. Що це Біпер намагався зробити? Невже він хотів устромити ножа в силове поле, точно як Піта, тільки не випадково, а навмисне? Але для чого тоді дріт? Який тут прихований сенс? Невже він хотів спрямувати енергію блискавки на силове поле, якщо план із коротким замиканням провалиться? Цікаво, і що б це йому дало? Нічого? Чи щось вагоме? Ми всі б тільки підсмажились, вийшли б такі собі трибути-гриль! Наскільки я розумію, силове поле — це теж енергія. Силове поле в Тренувальному центрі було прозорим. А це якимсь чином віддзеркалює джунглі. Але я бачила, як дзеркало зникло, коли Піта застромив туди ніж, а я пустила в нього стрілу. За ним — реальний світ.

У вухах більше не дзвеніло. Таки то були комахи. Тепер я була цього певна, бо замовкли вони якось водномить, і тепер я чула лише тихий шелест джунглів. Біпер і далі був без пам’яті. Я не могла його підняти. Не могла його врятувати. Не могла зрозуміти, що він збирався робити з ножем і дротом, а він був не в змозі мені нічого пояснити. Мох на моїй руці вже наскрізь просяк кров’ю, тож не було сенсу себе дурити. Мені так паморочилась голова, що я відчувала: за кілька хвилин просто знепритомнію. Я маю відповзти подалі від цього дерева, а потім...

— Катніс! — почула я вдалині голос Піти. Що це він робить? Невже не усвідомлює, що зараз усі навколо полюють на нас. — Катніс!

Я не можу його захистити. Я не здатна ані швидко рухатись, ані влучно стріляти. І я зробила єдине, що могла, щоб відвернути увагу переслідувачів від нього та привернути її до себе.

— Піто! — голосно загукала я. — Піто! Я тут! Піто!

Мій план був такий — головне, заманити їх сюди, ближче до мене та подалі від Піти. Скоро наше дерево перетвориться на могутню зброю — і будь що буде.

— Я тут! Тут!

Він до мене не добіжить. Зараз темна ніч, а в нього штучна нога. Він нізащо не дістанеться сюди раніше за ворогів.

— Піто!

Це спрацювало. Хтось наближався. Двоє. Проламуються крізь джунглі. Коліна в мене затремтіти, я присіла на землю поруч із Біпером. Дістала лук, стрілу та приготувалась до атаки. Якщо я приберу цих двох, може, Піта впорається з рештою?

До дерева вийшли Фіней з Енобарією. Вони мене не бачили, я сиділа вище по схилу, обличчя було замасковане маззю. Я прицілилась Енобарії просто в шию. Якщо мені пощастить, то коли я її вб’ю, Фіней несамохіть позадкує до дерева, і тут у нього вдарить блискавка. Бо ж це от-от станеться. Комашине клацання вже чулося лише де-не-де. Зараз я їх уб’ю. Уб’ю їх обох.

Ще один гарматний постріл.

— Катніс! — долетів до мене голос Піти. Але цього разу я не відгукнулася. Поряд зі мною і досі ледь чутно дихав Біпер. Зовсім скоро ми з ним помремо. І Фіней з Енобарією теж помруть. Пролунало два гарматні постріли. Брут, Джоанна, Чич. Двоє з них уже мертві. Це означає, що Піті потрібно буде здолати тільки одного трибута. Це все, на що я спроможна. Одного ворога...

Ворог. Ворог. Це слово щось мені нагадало. Повернуло до дійсності. Перед моїми очима постало обличчя Геймітча, згадались його слова. «Катніс, коли будеш на арені...» — він невдоволено насупився. «Що таке?» — я відчула, як голос мій напружився, мовби я очікувала догани. «Просто пам’ятай, хто твій ворог, — нарешті промовив Геймітч. — Це все».

Ось що наостанок порадив мені Геймітч. Навіщо він мені про це нагадував? Я завжди знала, хто ворог. Хто на арені морить нас голодом, катує і вбиває. Хто скоро вб’є всіх, кого я люблю.

Коли це до мене дійшло, я опустила лук. Так, я знаю, хто справжній ворог. І це не Енобарія.

У мене мовби розплющились очі, я ще раз подивилась на ніж у долоні Біпера. Тремтячими руками зняла з рукоятки дріт, обмотала навколо стріли біля пір’я й закріпила вузлом, який навчилася в’язати на тренуванні.

Я підвелася, розвертаючись до силового поля; тепер я стояла на видноті, але не переймалася цим. Єдине, що мене турбувало, — куди спрямувати стрілу, куди хотів Біпер застромити ніж. Я підняла лук, скеровуючи його в тремтливий квадрат у силовому полі. Як там Біпер із Варистою його назвали, коли ми вперше таке побачили? Слабке місце. Я пустила стрілу, вона досягла своєї мети та зникла, тягнучи за собою золоту нитку.

На саму думку, до чого це може призвести, в мене волосся стало дибки — і в цю мить ударила блискавка.

Біла іскра побігла по дроту, і за секунду силове поле навколо арени вибухнуло сліпучим блакитним світлом. Мене відкинуло назад, я впала на землю, паралізована, цілком нерухома, очі вирячені, згори дощем сипалися якісь порошинки. Мені не дотягтись до Піти. Не дотягтися навіть до перлини. Але в могилу з собою я заберу красу.

Очі прикипіли до зірки в небі, і тут пролунав вибух.

Розділ 9

Здавалося, все спалахнуло водночас. Земля вибухнула фонтанами дерну й потрощених рослин. Дерева загорілися. Навіть небо наповнилося яскравими зблисками світла. Я не могла втямити, що коїться з небом, що це за бомбардування, доки не здогадалася: то продюсери пускають феєрверки, в той час як на землі — справжнє пекло. Мабуть, на той раз, якщо глядачам замало розваги спостерігати за знищенням і самої арени, і останніх живих трибутів. А може, для того, щоб прикрасити наш кривавий кінець.

Цікаво, бодай хтось виживе? Чи буде взагалі на сімдесят п’ятих Голодних іграх переможець? Либонь, не буде. Врешті-решт, Червона чверть була запланована... як там президент Снігоу прочитав з картки?

«...Як нагадування бунтівниками про те, що навіть найсильнішим із них не здолати влади Капітолія...»

Навіть найсильніший із найсильніших не святкуватиме перемогу! Мабуть, від самого початку задумувалося, що на цих Іграх зовсім не буде переможця. А може, то мій останній прояв бунту змусив продюсерів діяти...

«Пробач мені, Піто, — думала я. — Пробач, що не вберегла тебе». Не вберегла? Ліпше сказати, вкрала його останній шанс на життя, винесла йому смертний вирок, підірвавши це кляте силове поле. Можливо, якби ми всі грали за правилами, Піті б дарували життя.

Зненацька наді мною з’явився вертоліт. Якби зараз навколо було тихо, а неподалік сиділа переспівниця, я б почула, як джунглі змовкають, а пташка б стривожено зацвірінькала. Та в цьому хаосі вуха мої були не в змозі вловити тихі звуки наближення капітолійського вертольота.

З нього опустилась металева лапа й зависла просто над моєю головою. Металеві кігті зімкнулись навколо мене. Кортіло закричати, втекти, виборсатися з пазурів, але я задерев’яніла і не могла поворухнутися, тільки без надії сподівалася, що помру до того, як опинюсь у владі похмурих постатей там, у вертольоті. Мене рятують не для того, щоб коронувати як переможця: я помру повільною смертю на очах у всієї країни.

Мої найгірші страхи справдилися: перше ж обличчя, яке я побачила у вертольоті, належало Плутарху Гевенсбі, старшому продюсеру. Який же безлад я наробила на його чудових Іграх, зруйнувала бездоганний годинник, повний переможців різних часів! Через такий провал Плутарха скарають, можливо, й на горло, та спершу скарають мене. Його рука потяглась до мене — я думала, щоб ударити, — та він зробив дещо гірше. Великим і вказівним пальцями він опустив мені повіки, осліпив, прирік на вразливість. Тепер зі мною можуть робити все, що захочуть, а я навіть не знатиму, чого чекати.

Серце так гримотіло у грудях, що з-під мохової пов’язки почала пробиватися кров. Думки плуталися. Вірогідно, я стечу кров’ю, і мене вже не зможуть повернути до життя. Непритомніючи, я подумки дякувала Джоанні Мейсон, яка завдала мені смертельного поранення.

Коли я знову повернулась у напівсвідомий стан, то відчула, що лежу на столі на матраці. Ліва рука боліла — з неї тягнулися трубки. Моє життя підтримують, бо якщо я помру тихо й непомітно, це означатиме мою перемогу. Загалом рухатись я не могла — ні очей розплющити, ні голови підняти. Тільки права рука трохи слухалася. Я поплескала нею по боці — відчуття було, мов то не рука, а ласт... ні, навіть не ласт, бо ласт живий, а ключка. Координація рухів була порушена, я навіть з упевненістю не могла стверджувати, чи є на руці пальці. Хай там як, мені вдалось перекинути долоню на той бік і висмикнути з лівої руки трубки крапельниці. Пролунав тривожний сигнал, але хто прийшов на виклик, я вже не побачила.

Коли я отямилась наступного разу, руки були міцно примотані до столу, а крапельницю повернули на місце. Однак я змогла розплющити очі та трохи підвести голову. Я лежала у великій палаті з низькою стелею, навколо розсіювалося срібне світло. Уздовж стін — два ряди ліжок. Чулося чиєсь уривчасте дихання — напевно, це мої друзі-переможці. Навпроти мене лежав Біпер, підключений щонайменше до десятка різних приладів. «Та дайте ж нам просто померти!» — скрикнула я подумки. В розпачі я закинула голову — і грюкнулась об стіл, знову знепритомнівши.

Коли я нарешті остаточно, по-справжньому прийшла до тями, я була вільна. Я піднесла руку — і виявилося, що у мене таки є пальці, і я навіть можу ними ворушити. Я важко сіла і, тримаючись за м’який стіл, посиділа так, доки кімната не припинила кружляти. Ліва рука була перев’язана, але трубки просто звисали з крапельниці.

Крім мене, в палаті був тільки Біпер, який і досі лежав на ліжку навпроти мене, приєднаний до сотні приладів. А де ж тоді решта? Піта, Фіней, Енобарія і... і... ще хтось один, якщо я не помиляюсь? Або Джоанна, або Чич, або Брут, — коли арена вибухнула, хтось із них іще був живий. Впевнена, Капітолій хоче зробити наше покарання максимально публічним і зразковим. Але куди ж поділи їх? Забрали з лікарні просто у в’язницю?

— Піто... — прошепотіла я. Мені так хотілося його захистити! І я не змінила свого рішення. Оскільки я не змогла захистити Піту за життя, зараз я мушу його знайти і вбити, доки Капітолій не закатував його до смерті. Я спустила ноги зі столу й роззирнулась у пошуках зброї. Під рукою, звісно ж, нічого не було, але на столику біля ліжка Біпера я побачила декілька упакованих стерильних шприців. Чудово. Мені знадобиться лише повітря й точний укол Піті у вену.

Я зупинилась на хвилину, міркуючи: може, вбити і Біпера? Та якщо я так учиню, запищать монітори і мене спіймають, і тоді до Піти я не дістанусь. Але я подумки дала собі обіцянку, що обов’язково повернуся та вб’ю Біпера. Якщо вдасться.

Вдягнена я була в тоненьку нічну сорочку, тож довелося запхнути шприц під пов’язку на руці. Палату ніхто не охороняв. Та й навіщо? Без сумніву, ми десь глибоко під Тренувальним центром чи в одному з Капітолійських опорних пунктів, тому шанси на втечу дорівнюють нулю. Але це байдуже. Тікати я не збираюсь — хочу лише довести справу до кінця.

І я почала скрадатися вузьким коридором до залізних дверей, єдиних трохи прочинених. За ними хтось був. Я дістала шприц і затиснула в кулаці. Притулившись до стіни, я дослухалась до голосів у кімнаті.

— З Округами 7, 10 і 12 зв’язок обірваний. Однак Округ 11 узяв під контроль транспортну систему, отже є надія, що звідти надходитиме бодай якийсь харч.

Плутарх Гевенсбі. Здається. Хоча я тільки раз із ним перемовилася... Чийсь хрипкий голос поставив запитання, але я не розчула.

— Мені шкода, але ні. Доправити тебе в Округ 4 я не зможу. Але я вже дав наказ, і якщо можливість буде, її знайдуть і привезуть. Фінею, я зробив, що міг.

Фіней! Я ніяк не могла вхопити ні суть розмови, ні яким чином вона може відбуватися між Плутархом Гевенсбі та Фінеєм Одейром. Невже Фінея так цінують у Капітолії, що йому пробачать усі злочини? Чи він дійсно не уявляє, які були справжні наміри Біпера?.. Фіней прокаркав іще кілька слів, повних відчаю.

— Не мели дурниць! Буде тільки гірше! Тоді вже її точно вб’ють. Доки живий ти, і її триматимуть як приманку! — сказав Геймітч.

Сказав Геймітч?! Я штовхнула двері та ввалилась у кімнату. Геймітч, Плутарх і вельми пошарпаний Фіней сиділи за накритим столом, але страв ніхто не торкався. З круглих вікон струменіло ясне світло, а вдалині миготіли верхівки лісових дерев. Ми летіли!

— Ну що, дорогенька, бачу, ти припинила спроби накласти на себе руки? — буркнув Геймітч, не приховуючи роздратування. А коли я кинулась на нього, він звівся з-за столу і міцно схопив мене за зап’ястки. Поглянув на мою руку. — Чудово, ти зі шприцом — проти Капітолія! Бачиш, чому тобі не довіряють розробляти стратегію?

Я витріщилася на нього, нічого не розуміючи.

— Кинь.

Він так стиснув мені правий зап’ясток, що пальці самі розчепилися і шприц випав на підлогу. Потім Геймітч всадовив мене в крісло поряд із Фінеєм.

Плутарх поставив переді мною тарілку з бульйоном і булочку. Вклав мені в руку ложку й набагато люб’язнішим тоном, ніж Геймітч, припросив:

— Поїж.

Геймітч сидів навпроти мене.

— Катніс, — промовив він, — зараз я поясню тобі, що сталося. Тільки не став мені питань, доки я не закінчу. Втямила?

Я тупо кивнула. І ось що він мені розповів.

Над планом, як викрасти нас з арени, працювали з моменту оголошення Червоної чверті. Переможці з Округів 3, 4, 6, 7, 8 та 11 про це знали або здогадувалися. Вже кілька років Плутарх Гевенсбі належав до таємної організації, яка взяла собі за мету скинути владу Капітолія. Це він забезпечив, щоб серед зброї біля Рогу достатку опинився дріт. Завданням Біпера було пробити силове поле. Хліб, який ми отримували на арені, насправді був свого роду шифровкою: повідомляв про час утечі. Округ, із якого присилали хліб, означав день. Третій. Кількість булочок — час. Двадцять чотири — полуніч. Вертоліт, на якому ми зараз перебували, прилетів з Округу 13. Отож Бонні та Твіда, жінки з Округу 8, яких я зустріла в лісі, не помилялися ні щодо його існування, ні щодо його оборонних можливостей. І зараз ми манівцями летіли саме туди, до Округу 13. Більшість округів Панему повстали — країна у вогні.

Геймітч урвав оповідь, аби переконатися, що я все зрозуміла. А може, поки що й не збирався розповідати мені більше.

Жахливо усвідомлювати, що я була лише пішаком у цьому детально розробленому плані, як я була пішаком у Голодних іграх. Мене використали без моєї згоди, нічого мені не повідомивши. В Голодних іграх я принаймні розуміла, що зі мною граються.

А тут... Мої начебто друзі розвели ще більшу таємничість.

— Ви нічого мені не сказали, — голос мій був хрипкий, як у Фінея.

— Ні тобі, ні Піті. Не могли ризикувати, — пояснив Плутарх. — Я навіть боявся, що ти на Іграх обмовишся комусь, як я показав тобі годинник, — він дістав із кишені годинник, провів пальцем по кришталевому циферблату — і спалахнула переспівниця. — Звісно, я тобі його показав саме тому, що хотів натякнути, якою буде арена. Як менторові. Гадав, що це допоможе мені завоювати твою довіру. Я ж бо навіть і уявити не міг, що ти знову опинишся в ролі трибута.

— Але я й досі не розумію, чому від нас із Пітою все приховали, — зронила я.

— Бо щойно згорить силове поле, в першу чергу схопити намагалися б саме вас, тож що менше ви знали, то краще, — пояснив Геймітч.

— В першу чергу? Але чому? — не вгавала я, силкуючись зібратися з думками.

— З тих самих причин, з яких ми всі погодились померти, аби зберегти життя вам! — вигукнув Фіней.

— Ні, Джоанна хотіла мене вбити! — запротестувала я.

— Джоанна тебе вирубала, щоб вирізати з твоєї руки маячок, а ще — відвести від тебе Брута й Енобарію, — сказав Геймітч.

— Що? — не повірила я своїм вухам. У мене розболілась голова; коли вже вони припинять перебивати один одного?.. — Не розумію, що ви...

— Ми мусили тебе врятувати, Катніс, тому що ти — переспівниця! — сказав Плутарх. — Поки живеш ти — живе революція!

Пташка. Брошка. Пісня. Ягоди. Годинник. Перепічка. Сукня, яка згоріла просто на мені. Я — переспівниця. Адже я вижила попри всі підступи Капітолія. Символ повстання.

Саме це я запідозрила, коли зустріла в лісі Бонні та Твіду. Але я й уявити не могла масштабів того, що відбувалося. До того ж я і не повинна була ні про що здогадуватись. Я згадала, як Геймітч глузував із моїх планів втекти з Округу 12, підняти власне повстання, ба навіть із самої думки про існування Округу 13! Викрутаси та брехні. І якщо він робив це так природно, так переконливо, сховавшись за машкарою сарказму й пияцтва, про що він іще набрехав?.. Знаю!

— Піта, — прошепотіла я, і серце впало в п’яти.

— Всі захищали Піту, бо знали: якщо він загине, ти розірвеш спілку, — пояснив Геймітч. — А ми не могли ризикувати, залишивши тебе без захисту, — вимовив він спокійно — жоден м’яз не ворухнувся, от тільки йому не вдалося приховати сіру тінь, яка набігла на обличчя.

— Де Піта? — засичала я.

— Його разом із Джоанною та Енобарією захопив капітолійський вертоліт, — сказав Геймітч, і нарешті докори сумління змусили його опустити очі.

Так, я беззбройна. Але всі чомусь недооцінюють шкоду, якої можуть завдати звичайні нігті, особливо якщо жертва не готова до нападу. Я перехилилась через стіл і вчепилася Геймітчу в обличчя — аж кров бризнула й він мало не лишився без ока. Ми ще довго поливали одне одного брутальними словами, а Фіней намагався мене відтягти; я бачила, що Геймітч ладен просто мене розірвати, але ж я — переспівниця! Я — символ, і зберегти мені життя й без того важко.

Хтось допоміг Фінею, і мене всадовили назад за стіл, зв’язавши мені руки й ноги; не в змозі нічого вдіяти, я тільки билася головою об стільницю. Під шкіру на руці застромилася голка — і голову прошив такий біль, що я припинила борсатися і жахливо завила, як конаючий звір, доки голос у мене геть не пропав.

Ліки впокорили мене, але я не заснула, а занурилась у якийсь дивний стан порожнечі, який, здавалося, відтепер триватиме вічно. Мені знову поставили крапельницю, а всі навколо розмовляли зі мною заспокійливими голосами, але сенсу сказаного я не усвідомлювала. Я могла думати тільки про Піту. Уявляти, що він також лежить десь розіп’ятий на столі, і його катують, щоб витягнути таємниці, в які він не посвячений.

— Катніс, Катніс, мені так прикро, — у мою свідомість просочився голос Фінея, який лежав на сусідньому столі. Мабуть, тому, що нам було однаково боляче. — Я хотів повернутися по нього та Джоанну, та після вибуху не міг навіть поворухнутись.

Я не відповіла. Добрі наміри Фінея Одейра важили для мене не більше, ніж торішній сніг.

— Він у кращій ситуації, ніж Джоанна. В Капітолії швидко втямлять, що він не знає геть нічого. Але його не вб’ють, адже його можна використати проти тебе, — провадив Фіней.

— Як наживку? — сказала я до стелі. — Як і Енні, Фінею?

Він схлипнув, але мені було байдуже. Енні навряд чи навіть спробують допитати — вона ж бо геть причинна. Не при собі ще з тих Ігор, на яких перемогла. Схоже, що я прямую туди ж — до божевільні. Може, я вже з’їжджаю з глузду, просто людям забракло духу мені про це сказати. Я таки точно божеволію...

— Краще б вона померла, — промовив Фіней. — Краще б померли всі: і вони, і ми. Так було б найліпше.

Що я могла на це заперечити? Хіба не я розгулювала зі шприцом напоготові, шукаючи Піту, щоб убити? Та чи справді я хочу його смерті? Я хочу... я хочу його повернути. Та тепер це неможливо, він ніколи до мене не повернеться. Навіть якщо повстанцям якимось чином вдасться скинути Капітолій, я певна: перше, що зробить президент Снігоу, це переріже Піті горлянку. Ні. Я більше ніколи його не побачу. Тож, мабуть, найліпше — смерть.

Цікаво, сам Піта це усвідомлює — чи ще борсатиметься? Він дуже сильний, і він уміє брехати. Може, він гадає, що має шанс вижити? Та чи хочеться йому вижити? Він-бо на це не сподівався. Списав себе з рахунків. Можливо, якщо він знає, що мене врятували, він навіть щасливий. Задоволений, що йому вдалось виконати свою місію — зберегти мені життя.

В ту мить я ненавиділа його навіть більше, ніж Геймітча.

Я здалася. Припинила розмовляти, відповідати на запитання, відмовилась від їжі й води. Нехай закачують що завгодно мені через руку, але цього все одно замало, щоб підтримувати людину, яка втратила жагу до життя. Мені на думку навіть спала цікава ідея: якщо я помру, ймовірно, Піті подарують життя. Звісно, не звільнять, зроблять із нього авокса абощо, і він прислужуватиме наступним трибутам з Округу 12. А потім, можливо, він знайде спосіб утекти. Тож моя смерть може врятувати йому життя.

А якщо не вийде, то це вже не матиме значення. Просто помру всім на зло. Аби скарати Геймітча, який з-поміж усіх людей у цьому смердючому світі обрав саме Піту й мене, щоб зробити пішаками у своїй грі. А я йому вірила! Я довірила йому найцінніше, що в мене було. А він мене зрадив.

«Бачиш, чому тобі не довіряють розробляти стратегію?» — сказав він. Мав рацію. Жодна людина при здоровому глузді не дозволила б мені розробляти стратегію. Адже я навіть не здатна відрізнити друга від ворога.

Чимало людей приходило побалакати зі мною, але я відгороджувалася від їхніх слів, як від дзижчання комах у джунглях. Безглуздого й далекого. Небезпечного тільки в тому разі, якщо підійдеш занадто близько. А тільки-но я починала розрізняти слова, то стогнала, поки мені не шпигнуть чергову дозу знеболювального й не облишать.

Аж одного разу, розплющивши очі, я побачила того, від кого мені не хотілось відгородитися. Хто мене ні про що не проситиме, нічого мені не пояснюватиме, не думатиме, що здатен мене переконати, адже тільки він по-справжньому знає мене зсередини.

— Гейле, — прошепотіла я.

— Привіт, Катніп!

Він схилився та прибрав з моїх очей пасмо волосся. Щока в нього обгоріла, і то нещодавно, рука перев’язана, з-під шахтарської сорочки прозирають бинти. Що з ним сталося? Як він узагалі тут опинився? Мабуть, удома трапилося щось жахливе...

Не те що я забула про Піту — я згадала про інших. Один погляд на Гейла — і вони всі постали в мене перед очима, вимагаючи моєї уваги.

— Прим? — видихнула я.

— Вона жива. І твоя мати також. Я вчасно їх забрав, — сказав він.

— Вони не в Окрузі 12? — запитала я.

— Коли почались Ігри, в округ злетілися бомбардувальники... — він завагався, продовжувати чи ні. — Ну, ти ж пам’ятаєш, що сталося з Горном.

Так. Я пам’ятала. Згорів як свічка. Старий склад, повний вугільного пилу. Весь наш Округ укритий вугільним пилом. Я уявила, як на Скибу падають бомби, — і мене прошив жах.

— Вони не в Окрузі 12? — перепитала я, наче цим могла перекреслити правду.

— Катніс, — ніжно промовив Гейл.

Я впізнала цей голос. Таким голосом він балакав до поранених тварин, щоб наблизитись і завдати останнього смертельного удару. Я інстинктивно піднесла долоню, щоб затулитися від його слів, але він її перехопив і міцно стиснув.

— Не треба! — прошепотіла я.

Та Гейл був не з тих, хто тримає від мене секрети.

— Катніс, Округу 12 більше не існує...