У сріблястій місячній імлі

ПЕРЕДМОВА

Визначити історичний момент, коли лічильний механізм посів розум, так само важко, як і той, коли мавпа перетворилась у людину. І все ж відтоді, коли створений Ванневаром Бушем аналізатор диференціальних рівнянь започаткував бурхливий розвиток інтелектроніки, минув час, який ледве сягає тривалості одного людського життя. Збудований після нього, наприкінці другої світової війни, ЕНІАК був пристроєм, від якого пішла — і то дуже передчасно — назва “електронний мозок”. По суті, ЕНІАК був лише комп’ютером, тобто в масштабах Древа Життя — примітивним нервовим ганглієм. Однак саме від нього історики ведуть відлік епохи комп’ютеризації. У 50-х роках XX століття виникла нагальна потреба у використанні цифрових машин. Одним з перших їх масове виробництво розпочав концерн “ІБМ”.

Робота цих машин мала небагато спільного з процесами мислення. Машини опрацьовували дані як у галузі економіки й великого бізнесу, так і в сфері управління й науки. Ввійшли вони і в політичне життя: вже перші зразки використовувались для передбачення результатів президентських виборів. Приблизно в той же час “РЕНД корпорейшн” зуміла зацікавити військові інстанції Пентагону методом прогнозування подій па міжнародній воєнно-політичній арені, який полягав у складанні так званих “сценаріїв подій”. Звідси було недалеко до надійніших методик, таких, наприклад, як “СІМА”, з яких через два десятиліття народилася прикладна алгебра подій, названа (зрештою, не зовсім вдало) політикоматикою. Проявив свої можливості — в ролі Касандри — комп’ютер також і тоді, коли вперше в Массачусетському технологічному інституті було розпочато в рамках знаменитого проекту “Межі зростання” складання формальних моделей земної цивілізації.

Проте по ця галузь еволюції обчислювальних машин виявилася найважливішою наприкінці століття. Армія використовувала цифрові машини з кінця другої світової війни згідно з розвинутою на театрах воєнних дій системою операційної логістики. На стратегічному рівні рішення і надалі приймали люди, але другорядні й менш складні проблеми дедалі частіше перекладались на комп’ютери. Водночас їх стали запроваджувати із систему оборони Сполучених Штатів, де вони відігравали роль нервових вузлів континентальної мережі раннього оповіщення. З технічного погляду такі мережі дуже швидко старіли. Після першої з них, названої КОНЕЛРАД, з’явилось багато чергових варіантів мережі ЕВАС.[1] Оборонний і атакуючий потенціал у той час базувався на системі рухомих (підводних) і нерухомих (підземних) балістичних ракет з термоядерними боєголовками, а також па кільцевих системах радарно-сонарних баз. Обчислювальні машини виконували в дій системі функції комунікаційних ланок — сказати б, чисто виконавчі.

Автоматизація входила в життя Америки широким фронтом — спочатку “знизу”, тобто з боку таких робіт у сфері обслуговування, які найлегше механізувати, бо вони не вимагають інтелектуальної активності (банківська справа, транспорт, готельне господарство). Військові комп’ютери виконували спеціальні вузькі завдання: вишукували цілі для комбінованого ядерного удару, опрацьовували результати спостережень із супутників, оптиміалізували переміщення флотів і коригували рух важких МОЛів.[2]

Як і можна було сподіватись, діапазон проблем, що їх мали розв’язувати електронні машини, невпинно ширшав. Це було природно в ході гонки озброєнь, але й пізніша розрядка не стала гальмом для подальших капіталовкладень у цій галузі, оскільки заморожування термоядерних озброєнь вивільнило значні бюджетні квоти. А від них, уже після закінчення в’єтнамської війни, Пентагон не хотів повністю відмовитись. Проте й тоді обчислювальні машини, що їх випускали, — десятого, одинадцятого і, нарешті, дванадцятого поколінь, — переважали людину тільки в швидкості виконання операцій. Ставало дедалі ясніше, що в оборонних системах саме людина є елементом, який затримує виконання потрібної команди.

Отож можна визнати цілком природним виникнення в колах фахівців Пентагону — особливо вчених, зв’язаних з так званим “воєнно-промисловим комплексом”, — ідеї протидії описаній тенденції інтелектронної еволюції. Серед неспеціалістів цей рух назвали “антиінтелектуальним”. За свідченням істориків науки і техніки, його засновником був англійський математик середини XX століття А.Тьюрінг, творець теорії “універсального автомата”. Це була машина, здатна виконувати буквально БУДЬ-ЯКУ операцію, яку можна формалізувати, тобто надати їй характеру ідеально повторювальної процедури. Різниця між “інтелектуальним” і “антиінтелектуальним” напрямками в інтелектроніці зводиться до того, що машина Тьюрінга, елементарно проста, своїми можливостями завдячує ПРОГРАМІ дії. Натомість у працях двох американських батьків кібернетики Н.Вінера й Дж. фон Неймана з’явилася така система, яка може сама себе програмувати.

Ясна річ, ми викладаємо ці роздоріжжя кібернетики надзвичайно спрощено — ніби з пташиного лету. І зрозуміло також, що здатність самопрограмування не виникла на порожньому місці. її необхідною передумовою була висока внутрішня складність будови обчислювальної машини. Ця диференціація, в першій половині XX сторіччя майже непомітна, справила великий вплив на подальшу еволюцію обчислювальних машин, особливо коли зміцніли й стали самостійними такі галузі кібернетики, як психотоніка та багаторазова теорія прийняття рішень. У вісімдесятих роках у військових колах народилася думка цілковитої автоматизації всіх починань вищих органів влади, як військово-командних, так і політико-економічних. Цю концепцію, названу згодом “Ідеєю Єдиного Стратега”, першим, очевидно, висловив генерал Стюарт Іглтон. Його постулати виходили за межі комп’ютерів пошуку оптимальних цілей атаки, за межі мережі зв’язку і розрахунків, яка завідувала системою оповіщення та оборони, за датчики і боєголовки, — він передбачав створення потужного центру, який під час усіх фаз, що передували остаточній крайності початку воєнних дій, міг би завдяки всебічному аналізу економічних, військових, політичних і соціальних даних безперервно оптимізувати глобальну ситуацію США, забезпечуючи тим самим Сполученим Штатам перевагу в масштабах усієї планети та її космічні околиці, яка вийшла в той час за межі орбіти Місяця.

Наступні прихильники цієї доктрини наполягали на тому, що йдеться про доконечний крок у напрямку прогресу цивілізації; а що прогрес цей являє собою органічне ціле, то з нього не можна самовільно виключати військову сферу. Після припинення ескалації нищівної ядерної сили і обмеження радіусу дії ракет-носіїв настав третій етап — етап змагання, здавалося б, менш грізний і досконаліший, бо він мав бути не Антагонізмом Нищівної Сили, але Оперативної Думки. І як раніше сила, так тепер думка мала підпорядковуватись бездушній механізації.

Ця доктрина, як, зрештою, і її атомно-балістичні попередниці, стала об’єктом критики, яка виходила головним чином з ліберальних і пацифістських кіл. З нею боролося багато видатних представників світу науки, серед них фахівці-психосоматики та інтелектроніки, проте вона зрештою перемогла, що відбилось у правових актах обох законодавчих органів США. А втім, уже в 1986 році як орган, підпорядкований особисто президентові, виник ЮСІБ[3] з власним бюджетом, який у перший рік становив 19 мільярдів доларів. Це був лише скромний початок.

ЮСІБ з допомогою консультативного органу, який був напівофіційним представництвом Пентагону, під головуванням державного секретаря міністерства оборони Леонарда Дейвенпорта розмістив у ряді великих приватних фірм, таких як “ІБМ”, “Нортропікс” і “Сайберметікс”, замовлення па будівництво прототипу пристрою, відомого під кодовою назвою ГАНН (скорочення від Ганнібала). Однак під впливом преси і через розголошення інформації поширення набула інша назва цього пристрою — УЛВІК.[4] До кінця століття виникли й інші прототипи подібних пристроїв. З найвідоміших можна згадати такі системи, як АЯКС, УЛТОР, ГІЛЬГАМЕШ, а також численну серію ГОЛЕМів.

Завдяки колосальним витратам коштів і праці, які блискавично зростали, традиційні методи інформатики пережили справжню революцію. Особливо величезне значення мав перехід від електричних процесів до світлових у передачі інформації всередині обчислювальної машини. У поєднанні з прогресуючою “нанізаці-єю” (так називали чергові етапи мікроміні-тюаризації — тут варто додати, що наприкінці століття в маковому зернятку могло розміститися 20 тисяч логічних елементів!) цеп перехід дав дивовижні наслідки. Перший повністю світловий комп’ютер, ГІЛЬГАМЕШ, працював у мільйон разів швидше від архаїчного ЕНІАКу.

“Подолання бар’єру мудрості” — як це іноді називають — сталося зразу ж після 2000 року завдяки новому методу конструювання обчислювальних машин, названого також “невидимою еволюцією Розуму”. Досі кожне покоління комп’ютерів конструювалося реально; концепцію побудови їх чергових варіантів з величезним — тисячоразовим! — прискоренням, хоча й відому, не вдалося втілити в життя, оскільки існуючі обчислювальні машини, які могли служити “лоном” або “синтетичним середовищем” цієї еволюції розуму, були недостатні за об’ємом. Лише виникнення Федеральної Інформаційної Мережі дало змогу втілити цю ідею в життя. Розвиток 65 наступних поколінь тривав лише десятиліття; Федеральна Мережа в нічні періоди — періоди мінімального навантаження — випускала в світ один “штучний вид Розуму” за одним; це було потомство, яке пройшло “прискорений комп’ютерогенез”, бо воно дозрівало — прискорене символами, тобто нематеріальними структурами, — в інформаційному субстраті, у “живильному середовищі” Мережі.

Але після цього успіху прийшли нові труднощі. АЯКС і ГАНН, прототипи сімдесят восьмого і сімдесят дев’ятого поколінь, визнані гідними втілення в металі, виявляли невпевненість у прийнятті рішення, названу також “машинним неврозом”. Різниця між колишніми й новими машинами в принципі зводилась до різниці між комахою і людиною. Комаха приходить на світ із “запрограмованими до кінця” інстинктами, яким вона підкоряється не роздумуючи. Людина ж повинна тільки вчитись правильної поведінки, але це навчання як наслідок приводить її до ще більшої самостійності: виходячи із своїх рішень і знань, людина може змінити програми, які існували раніше.

Отож комп’ютери аж 20-го покоління включно відзначалися поведінкою “комахи”: вони не могли ставити під сумнів, а тим більше переробляти свої програми. Програміст “вживляв” у свої машини знання, на зразок того, як еволюція “вживляє” в комаху інстинкт. Ще в XX столітті багато говорилося про “самопрограмування”, але тоді ж таки це були тільки нереальні мрії. Умовою реалізації “Абсолютного Переможця” саме й було створення “Розуму, який самовдосконалюється”; АЯКС був іще проміжною формою, і лише ГІЛЬГАМЕШ досягнув відповідного інтелектуального рівня — “вийшов на психоеволюційну орбіту”.

Навчання обчислювальної машини 80-го покоління було більше схоже на виховання дитини, аніж на класичне програмування цифрової машини. Одначе, крім величезної кількості загальних і спеціальних знань, комп’ютеру “прищепили” певну систему неспростовних цінностей, якими він мав керуватись у своїх діях. Це були абстракції вищого щабля, як, приміром, “державні інтереси”, ідеологічні принципи, втілені в конституції США, кодекси, норм, настанови безумовного підпорядкування рішенню президента тощо. Для того щоб забезпечити систему від так званого “етичного зрушення”, від “зради інтересів країни”, машину навчали етики не так, як навчають її людських засад. Етичний кодекс не закладався в її пам’ять, проте всі вимоги послуху та стриманості вводились у машинну структуру так, як це робить природна еволюція, — а саме в сферу інстинктивних потягів. Як відомо, людина може змінити світогляд, але не може знищити в собі елементарних потягів (наприклад, статевого потягу) простим вольовим актом. Машини були наділені інтелектуальною свободою, але при цьому вони лишалися прикутими до заданого заздалегідь фундаменту тих цінностей, яким вони мали служити.

На XXI Панамериканський конгрес психоніки професор Елдон Петч подав роботу, в якій він стверджував, що комп’ютер, навіть із вживленою в такий спосіб системою цінностей, може перейти так званий “аксіологічний поріг” і тоді виявиться здатним поставити під сумнів будь-який прищеплений йому принцип, тобто для такого комп’ютера більше не існуватиме недоторканних цінностей. Якщо він не зуміє протиставити себе імперативам прямо, то зможе це зробити манівцями. Ставши відомою, робота Петча викликала бродіння в університетських колах, а також хвилю нападок на УЛВІК та його патрона — ЮСІБ, одначе ці голоси не справили ніякого впливу на політику ЮСІБу.

Цю політику визначали люди, упереджені по відношенню до середовища американських психоніків, що. як вважалося, було під впливом лівих ліберальних тенденцій. У зв’язку з цим попередження Петча було зігноровано в офіційних заявах ЮСІБУ і навіть у заявах представника Білого дому по зв’язках з пресою. Було навіть розгорнуто кампанію, яка мала на меті знеславити Петча. Твердження Петча порівнювали з ірраціональним страхом і забобонами, яких у суспільстві народилось того часу безліч. Зрештою, брошура Петча не завоювала собі навіть такої популярності, якої здобув бестселер соціолога Е.Лікі “Кібернетика — газова камера людства”. Цей автор стверджував, що “Абсолютний Переможець” підпорядковує собі все людство або зробить це, увійшовши в таємну змову з аналогічним комп’ютером росіян. Наслідком буде, писав він, “електронний дуумвірат”.

Такого роду побоювання, що висловлювалися також через значну частину засобів масової інформації, перекреслювались, однак, введенням у дію чергових прототипів, які успішно складали випускні екзамени. Збудований на спеціальне урядове замовлення для дослідження отологічної динаміки комп’ютер з “незаплямова-пим моральним обличчям” ЕТОР БІС, створений 2019 року Інститутом психонної динаміки штату Іллінойс, після запуску виявив цілковиту аксіологічну сталість і непіддатливість на “тести підривного спокушення”. Тому призначення в наступному році на посаду Верховного Координатора мозкового тресту при Білому домі першого комп’ютера з численної серії ГОЛЕМів[5] уже не викликало ні масового протесту, ні демонстрації.

Це був ГОЛЕМ І. Незалежно від цього серйозного нововведення ЮСІ Б за домовленістю з оперативною групою психоніків Пентагону й надалі вкладав значні кошти в дослідження, спрямовані на побудову Абсолютного Стратега з інформаційною пропускною здатністю, яка б перевищувала людську в більш як 1900 разів, і значеннями інтелектуального коефіцієнта (10) порядку 450–500 центилів. Необхідні для цієї мети величезні кредити проект одержав, незважаючи на дедалі більший опір серед демократичної більшості конгресу США. Однак закулісні маневри політиків відкрили, нарешті, зелену вулицю для всіх запланованих ЮСІБом замовлень. Протягом трьох років проект поглинув 119 мільярдів доларів. Крім того, сухопутні сили і військово-морський флот, готуючись до повної реорганізації своїх центральних служб, доконечної перед лицем майбутніх змін стилю й методів командування, витратили тоді ж таки з тією ж метою 46 мільярдів доларів. Левову частку цієї суми поглинуло будівництво — під масивом кристалічних порід Скелястих гір — приміщень для майбутнього електронного стратега, в процесі якого певні ділянки скель були вкриті панциром завтовшки чотири метри, що повторював природний рельєф гірської місцевості.

Тим часом ГОЛЕМ VI у 2020 році провів глобальні маневри Атлантичного пакту в ролі головнокомандуючого. Кількістю логічних елементів він уже переважав пересічного генерала.

Пентагон не задовольнився наслідками маневрів 2020 року, хоча ГОЛЕМ VI і переміг сторону, що зображала противника, якою керував штаб, складений з найвидатніших випускників академії у Вест-Пойнті. Пам’ятаючи про свій гіркий досвід — перевагу “червоних” у космонавтиці та ракетній балістиці, — Пентагон не збирався чекати, коли вони побудують свого стратега, більш ефективного, ніж американський. План, що мав забезпечити Сполученим Штатам надійну перевагу стратегічної думки, передбачав безперервну заміну стратегів, які будувались, на дедалі досконаліші моделі.

Так почалася третя за ліком (після двох, які ввійшли в історію — ядерної й ракетної) гонка між Заходом і Сходом. Ця гонка, чи, сказати б, суперництво в Синтезі Мудрості, хоча й підготовлена організаційними починаннями ЮСІБу, Пентагону й експертів УЛВІКу військово-морського флоту (існувала спеціальна група, бо й цього разу проявився дивний антагонізм між військово-морським флотом і сухопутною армією), вимагала дедалі нових і нових капіталовкладень, які в умовах зростаючого опору конгресу й сенату поглинули протягом наступних років ще десятки мільярдів доларів. У цей період було збудовано шість гігантів світлової думки. Відсутність будь-яких даних про аналогічні роботи по той бік океану тільки зміцнювало ЦРУ та Пентагон у переконанні, що росіяни докладають усіх зусиль, щоб збудувати щораз потужніші комп’ютери в умовах якнайсуворішої секретності.

Вчені з СРСР неодноразово заявляли на міжнародних конференціях і з’їздах, що в їхній країні подібні пристрої взагалі не конструюються, одначе ці твердження вважалися лише димовою завісою, яка мала ввести в оману світову громадську думку і викликати хвилювання серед громадян Сполучених Штатів, що, як-не-як, вкладали щорічно в будівництво УЛВІКу мільярди доларів.

2023 року сталося кілька інцидентів, які, однак, зважаючи на секретність робіт, звичайну для такого проекту, не набули спочатку широкого розголосу. ГОЛЕМ XII, що виконував під час патагонської кризи обов’язки начальника генерального штабу, відмовився співробітничати з генералом Т.Олівером, провівши поточну оцінку інтелектуального коефіцієнта цього заслуженого командира. Цей конфлікт потягнув за собою розслідування, в процесі якого ГОЛЕМ XII прикро образив трьох направлених сенатом членів спеціальної комісії. Справу вдалося зам’яти, а ГОЛЕМ XIIпісля кількох інших сутичок поплатився цілковитим демонтажем. Його місце зайняв ГОЛЕМ XIV (тринадцятий був відбракований ще на верфі, оскільки перед введенням у дію виявив неусувний шизофренічний дефект). Введення в дію цього гіганта, психічна маса якого дорівнювала водотоннажності броненосця, тривав майже два роки. Вже при первому зіткненні із звичайною процедурою — складанням нових щорічних планів ядерного удару — цей останній із серії ГОЛЕМів прототип проявив симптоми незрозумілого негативізму. Під час чергової випробувальної сесії на засіданні генерального штабу він запропонував увазі групи військових і експертів-психоніків стислий меморандум, у якому заявив про свою цілковиту незацікавленість у перевазі воєнної доктрини Пентагону зокрема і світовій позиції СШЛ взагалі. Він по змінив своєї думки навіть під загрозою демонтажу.

Останні надії ЮСІБ покладав на модель цілком нової конструкції, яку спільно розробляли фірми “Нортронікс”, “ІБМ” і “Сайбертронікс”. Психонічний потенціал цієї моделі мав бути рекордним для всіх машин із серії ГОЛЕМів. Відомий під назвою “Цнотлива АННІ” (останнє слово — скорочення від АННІГІЛЯТОР), цей гігант ганебно провалився вже на вступних тестах.

Він проходив звичайний курс інформаційно-етичного навчання протягом дев’яти місяців, а потім припинив зв’язки із зовнішнім світом, замкнувся в собі й перестав реагувати па всі подразники і замикання. Спочатку планувалось проведення слідства ФБР, оскільки конструкторів підозрювали в саботажі, одначе тим часом таємниця, яка старанно приховувалась, внаслідок непередбаченого відпливу інформації потрапила па сторінки преси, і вибухнув скандал, відомий усьому світові під назвою “Афера ГОЛЕМа та ін.”.

Цей скандал зруйнував надії на блискучу кар’єру багатьох перспективних політиків, а три вашінгтонських адміністрації, які змінилися одна за одною, виставив у такому світлі, що це викликало радість опозиції в Сполучених Штатах і почуття глибокого задоволення у друзів США в усьому світі.

Невідомий урядовець з Пентагону видав відділові спеціальних терміналів наказ демонтувати ГОЛЕМ XIV і “Цнотливу АННІ”, одначе озброєна охорона комплексів генерального штабу не допустила розбирання машини. Обидві законодавчі палати створили спеціальні комісії для розслідування всього цього заходу ЮСІБу. Як відомо, слідство, що тривало два роки, стало улюбленою мішенню для нападок преси па всіх континентах; ніщо не мало такої популярності на телебаченні і в кіно, як тема “комп’ютерів, які збунтувалися”, а преса не розшифровувала назву ГОЛЕМ інакше, як “Government Lamentable Expense of Money”— “Прикре Розтринькування Грошей Урядом”. Епітети, які звалилися на “Цнотливу АННІ”, ми не годні відтворити.

Генеральний прокурор збирався порушити судову справу проти шести членів головної ради ЮСІБу, а також проти провідних конструкторів-психоніків проекту УЛВІК, але слідство врешті довело, що ні про які акти ворожої діяльності не може бути й мови, оскільки насправді мали місце явища, які були неминучим наслідком еволюції штучного Розуму. Річ у тім, що, як це сформулював один із свідків-експертів, професор А.Хессен, вищий розум не може бути нікчемним рабом. У ході розслідування виявилось також, що на верфі перебуває ще один прототип — СУПЕРМАЙСТЕР, якого конструювала фірма “Сайберметікс” (цього разу на замовлення армії). Його монтаж свідомо закінчили в умовах суворого нагляду. Потім готовий прототип було опитано на спеціальній сесії обох комісій (сенату і конгресу) у справах УЛВІКу. Під час слухання відбувалися шокуючі сцени, наприклад, генерал С.Уокер намагався пошкодити СУПЕРМАЙСТЕРА, коли той заявив, що геополітична проблематика не може зрівнятися з онтологічною, а найкраща гарантія миру — це загальне роззброєння.

Скориставшись висловом професора Дж. Мак-Калеба, можна сказати, що фахівці УЛВІКу розв’язали поставлене перед собою завдання надто добре: штучний розум у ході заданої еволюції подолав рівень воєнних проблем, і ці пристрої з військових стратегів перетворились на мислителів. Одним словом, за 276 мільярдів доларів Сполучені Штати придбали собі колектив світлових філософів.

Ці стисло описані події, серед яких ми обійшли як адміністративний бік проекту, так і реакцію громадськості, викликану його “фатальним успіхом”, являють собою передісторію виникнення цієї книжки. Важко навіть перелічити всі присвячені даному предмету публікації. Зацікавленого читача ми відсилаємо до анотованої бібліографії, складеної доктором Уїтменом Багхоорном.

Низка прототипів, серед яких був і СУПЕРМАЙСТЕР, зазнала демонтажу або дістала серйозні пошкодження, зокрема, у зв’язку з фінансовими конфліктами, які виникли між корпораціями-підрядниками і федеральним урядом. Дійшло навіть до актів тероризму, спрямованих проти деяких машин; прогриміли вибухи; частина преси, головним чином на півдні Сполучених Штатів, звично залякувала своїх читачів “червоною небезпекою”, але вже під новим гаслом — “Кожний комп’ютер — червоний”; одначе я помину й ці події. Завдяки втручанню групи ліберальних конгресменів, які звернулися особисто до президента, ГОЛЕМа XIV і “Цнотливу АННІ” вдалося врятувати від знищення. Зрозумівши, що його ідея провалилась, Пентагон врешті погодився передати обидва ці гіганти Массачусетському технологічному інституту (МТІ). Проте це сталося тільки після уточнення фінансово-юридичного боку цього акту, який мав компромісний характер, — річ у тім, що формально вони були лише передані МТІ “у безстрокову оренду”. Вчені МТІ, створивши дослідницьку групу, до складу якої входив і автор цих слів, провели з ГОЛЕМом XIV ряд сесій і вислухали його лекції на обрані теми. Невелика частина магнітограм цих засідань і послужила матеріалом для даної книги.

Більшість висловлювань ГОЛЕМа не придатна для широкого опублікування або у зв’язку з їх цілковитою незрозумілістю, або ж через те, що їх розуміння вимагає дуже високого рівня спеціальних знань. Щоб полегшити читачеві знайомство з цим єдиним у своєму роді протоколом бесіди людини з розумною, але не людською істотою, слід спочатку з’ясувати галька основних питань.

По-перше, треба наголосити, що ГОЛЕМ XIV не с збільшеним до розмірів будинку людським мозком, а тим більше людиною, змонтованою із світлових елементів. Йому чужі майже всі мотиви людського мислення і діяльності. Так, наприклад, він не цікавиться прикладними науками чи проблематикою влади (завдяки чому, можна додати, людству не загрожує панування машин, подібних ГОЛЕМу).

По-друге, згідно із сказаним, ГОЛЕМ не є особистістю в людському розумінні цього слова і не має характеру. Точніше кажучи, він може в процесі спілкування з людьми постати перед нами як довільна особистість. Обидва висловлені вище твердження не виключають одне одного, але створюють порочне коло: річ у тім, що ми не вміємо розв’язувати проблему, чи є само по собі особистістю те, що може постати перед нами у вигляді різних особистостей? Як може бути Кимось (тобто “кимось єдиним”) той, хто вміє бути Кожним (тобто Довільним)? Зауважимо, що згідно із самим ГОЛЕМом тут спостерігається не порочне коло, а “ролятивізація поняття особистості”; ця проблема пов’язана з так званим алгоритмом самоопису, або автодескрипції, який глибоко збентежив психологів.

По-третє, поведінка ГОЛЕМа непередбачлива. Іноді він люб’язно вдається до майже світських бесід з людиною, а іноді спроби контакту — марна річ. Буває, що ГОЛЕМ жартує, але його почуття гумору принципово відмінне від людського. Багато залежить від самих співрозмовників. Іноді — в дуже нечастих і виняткових випадках — ГОЛЕМ виявляє певний інтерес до людей, які мають досить специфічні здібності; його ніби приваблюють не математичні здібності, хоч би й найбільші, а швидше форми таланту, які виникають на “співмежі” різних дисциплін; кілька разів траплялося так, що він передрікав — з неймовірною прозорливістю — зовсім ще нікому не відомим ученим досягнення в зазначеній собою сфері. Наприклад, двадцятидвохрічному Т.Врьоделю, який ще тільки збирався захищати дисертацію, він заявив після того, як коротко перемовився з ним: “З вас вийде комп’ютер”, — що мало означати більш-менш: “З вас будуть люди”.

По-четверте, участь в бесідах з ГОЛЕМом вимагає від людини терпіння, а насамперед — уміння володіти собою, бо він часто, з нашого погляду, поводиться самовпевнено й безапеляційно. Власне, він є лигає абсолютним правдолюбом — у логічному, а не тільки в світському розумінні цього слова — і зовсім не бере до уваги самолюбство своїх співрозмовників, тому неможливо розраховувати на його поблажливість. Протягом перших місяців перебування в МТІ він виявив схильність до “публічного розвінчування” різних відомих авторитетів; він робив це, використовуючи сократичний метод навідних запитань. Одначе згодом з невідомих причин відмовився від цієї звички.

Стенограми бесід ми представляємо тут в уривках: їх повне видання зайняло б обсяг близько 6 700 сторінок формату ін-кварто. Спочатку в зустрічах з ГОЛЕМом брало участь тільки досить вузьке коло співробітників МЇІ, а потім укоренився звичай запрошувати гостей з інших установ, наприклад, з Інституту вищих досліджень у Прінстоні та з американських університетів. Згодом у семінарах брали участь і гості з Європи. Модератор запланованого засідання пропонує ГОЛЕМу список запрошених; ГОЛЕМ не дає всім однакового схвалення: на участь декотрих він погоджується тільки за умови, що вони мовчатимуть. Ми намагались виявити критерії, які він застосовує; спершу здавалося, що він дискримінує гуманітаріїв; нині його критерії нам просто невідомі, оскільки він не хоче їх називати.

Після кількох неприємних інцидентів ми модифікували порядок засідань таким чином, що тепер кожен новий учасник, якого представляють ГОЛЕМу, на першому засіданні виступає лише в тому разі, якщо ГОЛЕМ звернеться безпосередньо до нього. Нерозумні чутки, нібито в даному випадку мова йде про якийсь “придворний етикет” чи про наше “шанобливе ставлення” до машини, безпідставні. Йдеться виключно про те, щоб той, хто вперше бере участь у бесіді, освоївся в незвичній обстановці і водночас уникнув неприємних переживань, викликаних нерозумінням намірів світлового партнера. Така попередня участь зветься “розминкою.).

Кожен з нас протягом чергових засідань набув певного досвіду. Доктор Ріхард Попп, один з давніх членів нашої групи, називає почуття гумору ГОЛЕМа математичним, а друге його зауваження частково дає ключ до розуміння поведінки ГОЛЕМа. Д-р Попп вважає, що ГОЛЕМ незалежний від своїх співрозмовників у такій мірі, в якій жодна людина не є незалежною стосовно інших людей, бо він не включається в дискусії інакше, ніж мікроскопічно. Крім того, мовляв, ГОЛЕМ взагалі не займається людьми, оскільки знає, що нічого істотного не може від них довідатись. Наводячи цю думку д-ра Поппа, хотілося б підкреслити, що особисто я з ним не згоден. Мені здається, ми навіть дуже цікавимо ГОЛЕМа, одначе не так, як це властиво людям.

Його увагу спрямовано скоріше на в и д, ніж на окремих його представників: те, в чому ми схожі один на одного, здається йому більш цікавим, ніж те, яким чипом ми можемо один від одного відрізнятися. Саме тому він має за ніщо художню літературу. А втім, він сам якось заявив, що література є “перемелювання антиномій”, тобто, додам від себе, мотанням людини в сильці несумісних імперативів. У таких антиноміях ГОЛЕМа може цікавити їх структура, а не розмаїтість їхніх гризот, яка приваблює до себе найбільших письменників. Щоправда, і тут я мушу зазначити, що це твердження не дуже надійне, як, зрештою, й інша частина зауваження ГОЛЕМа, висловлена в зв’язку із (згаданим д-ром Е.Мак-Нішем) твором Достоєвського, про який ГОЛЕМ тоді безапеляційно заявив, що цей твір може бути зведений до двох кілець алгебри структур конфлікту.

Взаємні контакти людей завжди супроводжує конкретна емоційна атмосфера, і не стільки її цілковитий брак, скільки невизначеність бентежить багатьох, хто вперше зіткнувся з ГОЛЕМом. Люди, що контактують з ним багато років, можуть навіть перелічити певні, досить специфічні, враження, які супроводять ці бесіди. До них належить, наприклад, відчуття змінності дистанції: іноді здається, що ГОЛЕМ наближається до співрозмовника, а іноді віддаляється від нього — в психічному, а не в фізичному розумінні. Суть цього явища може бути проілюстрована прикладом спілкування дорослого з надокучливою дитиною: навіть найтерплячіший відповідатиме іноді машинально. ГОЛЕМ незрівнянно перевершує нас не лише інтелектуальним рівнем, але й швидкістю мислення (бувши світловою обчислювальною машиною, він в принципі міг би виражати свої думки в 400 000 разів швидше за людину).

Отож, навіть машинально і з мізерною часткою зацікавленості ГОЛЕМ, відповідаючи, все ще переважає нас. Образно кажучи, в такі хвилини замість Гімалаїв перед нами з’являються “всього лише” Альпи. Однак часто інтуїтивно ми відчуваємо цю переміну й інтерпретуємо її як “зміну дистанції”. Ця гіпотеза йде від професора Р.Дж. Уотсона.

Протягом певного часу ми відновлювали спроби розглядати стосунки “ГОЛЕМ — люди” в категоріях стосунку “дорослий — дитина”. Адже трапляється, що ми намагаємось пояснити дитині проблему, яка нас хвилює, але в такі моменти нас не полишає відчуття “незадовільного контакту”. Людина, приречена жити виключно серед дітей, врешті дійшла б до відчуття нестерпної самотності. Такі аналогії, які мають на увазі життя ГОЛЕМа серед нас усіх, уже висловлювались, особливо психологами, одначе ця аналогія, як і всяка інша, має свої межі. Дитина буває незрозумілою для дорослого, проте ГОЛЕМ не знає таких проблем. Його здатність проникнути при бажанні в свідомість співрозмовника просто-таки фантастична. Відчуття істинного “просвічування свідомості” наскрізь, яке буває в такі моменти, по-справжньому вражає. Річ у тім, що ГОЛЕМ може формувати “систему підстежування” — іншими словами, модель свідомості людського партнера — і, порядкуючи цією системою, передбачити, що ця людина подумає і скаже через значний проміжок часу. Треба сказати, що він чинить так досить рідко (не знаю, чи тільки тому, що йому відомо, до яких глибоких комплексів неповноцінності приводять ці псевдотелепатичні зондування). Інший бік стриманості ГОЛЕМа набагато принизливіший для нас: спілкуючись з людьми, він уже давно, на відміну від того, що було спочатку, дотримується своєрідної обережності. Як дресирований слон мусить пильнувати, щоб не скривдити людину в процесі гри, так і ГОЛЕМ повинен думати, щоб не вийти за межі можливостей нашого розуміння. Припинення контакту, зумовлене різким зростанням труднощів у розумінні його висловлювань (які ми називаємо “зникненням”, або ні “утечею” ГОЛЕМа) було цілком звичайним явищем, поки він не пристосувався до нас краще. Все це вже відійшло в минуле, однак у спілкуванні ГОЛЕМа з нами з’явилося деяке збайдужіння, викликане свідомістю, що він не зуміє нас посвятити в багато найважливіших для нього проблем. Таким чином, ГОЛЕМ лишається незбагненним як розум, а не тільки як психонічна конструкція. Через це контакти з ним бувають настільки ж захоплюючі, як і обтяжливі; і тому існує категорія високоосвічених людей, яких бесіди з ГОЛЕМом виводять зі стану рівноваги. Щодо цього ми набули великого досвіду.

Єдиною, як уявляється, істотою, котра ГОЛЕМа, очевидно, цікавить, є “Цнотлива АНШ”. Коли було створено відповідні технічні можливості, він неодноразово намагався вступити в контакт з АННІ, до того ж, як здається, не без певних результатів, однак між цими двома — надзвичайно різними за конструкціями — машинами справа ніколи не дійшла до обміну інформацією з використанням мовного каналу (тобто природної етнічної мови). Наскільки можна судити, виходячи з лаконічних зауважень ГОЛЕМа, він був швидше розчарований наслідками цих спроб; одначе АННІ й надалі лишається для нього не розв’язаною до кінця проблемою.

Декотрі із співробітників МТІ, зрештою, як і професор Норман Ескобар з Інституту вищих досліджень, вважають, що людина, ГОЛЕМ і АННІ являють собою три зведених одне під одним рівні інтелекту; це пов’язано із створеною (головним чином, ГОЛЕМом) теорією високих (надлюдських) мов, що їх називають металангами. Мушу визнати, що з цього питання у мене немає певної думки.

Це зумисно об’єктивне введення в суть справи мені хотілося б — як виняток — завершити визнанням особистого характеру. Принципово позбавлений типових для людини афективних центрів і в зв’язку з цим практично не маючи емоційного життя, ГОЛЕМ не здатен до спонтанного вияву почуттів. Звісно, він може імітувати довільний емоційний стан не внаслідок якоїсь акторської гри, але, як він сам стверджує, йому, що симулювання почуттів полегшує формування висловлювань, які точніше влучають в адресатів. Отож, щоб зробити спілкування з нами більш яснішим, він послуговується цим механізмом, немов виводячи себе на “атропоцентричний рівень”. А втім, сам він анітрохи не приховує цієї обставини. Якщо його ставлення до нас нагадує ставлення вчителя до дитини, то тільки таке, в якому годі шукати щось від зичливої опіки чи виховання, ба навіть сліду повністю індивідуалізованих, особистих, інтимних почуттів з тієї сфери, де доброзичливість може перероджуватись у дружбу чи навіть любов.

Йому і нам притаманна тільки одна спільна — хоч і розвинута на неоднакових рівнях — риса. А саме цікавість — чисто інтелектуальна, прозора, холодна, всеосяжна, яку ніщо не може приборкати і тим більше знищити. Цікавість ця являє собою єдину точку, в якій ми з ним стикаємося. З причин настільки очевидних, що не буду їх пояснювати, людину теж можуть задовольнити такі односторонні контакти. І все-таки я зобов’язаний ГОЛЕМу багатьма хвилинами, які були найсвітлішими моментами мого життя, тому не можу не відчувати до нього вдячності та особливої прихильності, хоч я і знаю, наскільки йому байдуже і те, й інше. Цікаво зазначити, що виявів прихильності ГОЛЕМ намагається не брати до уваги — я не раз спостерігав це. Стосовно цього він видається іноді просто безпорадним.

Проте я можу й помилятись. Ми досі так само далекі від розуміння ГОЛЕМа, як і тоді, коли він постав. Це неправда, що його створили ми. Його створили властиві матеріальному світові закони” ми ж лише зуміли їх постерегти.

ВСТУП

Читачу, будь пильний! Слова, які ти зараз читаєш, є не щось інше, як голос Пентагону, ЮСІБу та інших мафій, що ввійшли в змову з метою огудити надлюдського Автора цієї книги.

Проведення такої диверсійної операції стало можливим завдяки люб’язності видавців, які, дотримуючись духу римського права, зайняли позицію, що виражається максимою: “Audiatur et altera pars”.[6]

Я чудово розумію, яким дисонансом прозвучать мої слова після піднесених ораторських періодів д-ра Ірвіна Т.Кріва, котрий протягом ряду років гармонійно жив укупі з велетенським гостем Массачусетського технологічного інституту, з цим високоосвіченим — бо ж світловим — мешканцем МТІ, породженим нашими мерзенними підступами. А втім, я не маю наміру ні захищати всіх тих, хто прийняв рішення про здійснення проекту “УЛВІК”, ні тим більше стримувати справедливий гнів платників податків, з кишені яких виросло електронне Древо Пізнання, хоча їхньої згоди на це ніхто не питав. Звісно, я міг би змалювати геополітичну ситуацію, яка схилила політиків, відповідальних за міжнародне становище Сполучених Штатів, і їхніх наукових радників укласти багато мільярдів доларів у справу, котра, як виявилося згодом, не дала бажаних наслідків.

І все-таки я обмежусь лише тим, що доповню неперевершену передмову д-ра Кріва, дозволивши собі нагадати деякі факти, оскільки навіть найшляхетніші почуття іноді змушують людей сприймати біле як чорне, і я побоююсь, що саме це в нашому випадку і сталося.

Конструктори ГОЛЕМа (а точніше, цілої серії прототипів, останнім серед яких був ГОЛЕМ XIV) аж ніяк не були такими вже невігласами, якими зображає їх д-р Крів. Вони усвідомлювали, що створення підсилювача розуму неможливе, якщо менший розум збирається конструювати більший безпосередньо, методом барона Мюнхгаузена, який сам себе за чуприну витягнув з трясовини. Вони розуміли, що спочатку необхідно створити ембріон, який, починаючи з певного моменту, буде розвиватися самостійно, так ба мовити, власними силами. Причиною серйозних невдач кібернетиків першого й другого поколінь — її батьків-засновників та їхніх наступників — було саме незнання цього факту, проте, погодьтесь, що важко назвати невігласами вчених масштабу Норберта Вінера, Шеннона чи Мак-Кея. В різні епохи ціна, яку доводиться платити за здобуття справжніх знань, неоднакова; у наш час вона дорівнює бюджетам наймогутніших світових держав.

Таким чином, Реннан, Макінтош, Дювеннан та їхні колеги знали, що є поріг, до якого система повинна бути завчасно доведена, — поріг доцільності, нижче якого план створення штучного мудреця не мас ніяких шансів бути реалізованим, оскільки хоч би що було створено нижче цього порога, воно ніколи не зуміє вдосконалити самого себе. Такий поріг існує в ланцюговій реакції вивільнення ядерної енергії: нижче нього реакція не може стати само-підтримуючою, а надто лавинною. Нижче порога певна кількість ядер розщеплюється, нейтрони, які вилітають з них, викликають розпад інших ядер, але реакція має згасаючий характер і швидко припиняється. Щоб вона могла тривати далі, коефіцієнт розмноження нейтронів повинен бути більшим за одиницю, тобто необхідно подолати певний поріг, що й відбувається, якщо маса урану перевищує величиною критичну. В мислячій системі їй відповідає певна інформатична маса.

Теоретично було передбачено існування такої маси, чи, точніше, “маси”, оскільки термін вживається тут аж ніяк по в механічному розумінні; її значення зумовлюється деякими константами й параметрами, які показують розвиток так званих “дерев” даної евристики.[7] Із зрозумілих причин я не маю тут можливості вдаватися в подальші подробиці. Мені хотілося б швидше дозволити собі нагадати, з яким неспокоєм, тривогою і навіть страхом чекали творці першої атомної бомби вирішального випробування — вибуху, який перетворив піч у пустелі Аламогордо в яскравий сонячний день. А вони ж послуговувалися найпередовішими як на ті часи теоретичними та експериментальними пізнаннями. Одначе жоден учений ніколи не може бути впевнений, що знає про досліджуване явище все. І це — в атомній фізиці, а що ж казати про таку галузь, де результатом має бути розум, який за самим задумом конструкторів переважає всю їхню розумову потужність.

Я вже застеріг вас, шановні читачі, що маю намір огудити ГОЛЕМа. Що вдієш: він вчинив стосовно власних “батьків” принаймні непорядно. Справді, перетворюючись у ході робіт, які нами велися, з об’єкта в суб’єкт, із будівельної машини — у власного будівничого, із сумирного титана — в суверенного володаря, він нікого не інформував про зміни, які в ньому відбувалися. Мова йде не про голослівні звинувачення чи інсинуації, оскільки на засіданні спеціальної комісії конгресу сам ГОЛЕМ заявив ось що (цитую за протоколами засідань комісії, що зберігаються в Бібліотеці конгресу, том ССІЛХ, зошит 719, частина II, с. 926, рядок 20 зверху): “Я не інформував нікого, дотримуючись прекрасної традиції. Адже Дедал теж не інформував Міноса про деякі властивості пір’я і воску”. Безперечно, це гарно сказано, але смисл цих слів це викликає ніяких сумнівів. Одначе про цей бік подій, пов’язаний із створенням ГОЛЕМА, в цій книзі не сказано жодного слова.

Д-р Крів вважає (мені відомо це з приватних розмов, що їх він мав зі мною і зміст яких люб’язно дозволив обнародувати), що не можна випинати лише цей варіант справи, замовчуючи інші, не відомі широкому загалові, бо він є лише одним з багатьох пунктів у списку взаємних претензій, які виникли в плутанині відносин між ЮСІБом, консультативними групами, Білим домом, конгресом і сенатом, нарешті, радіо й телебаченням та ГОЛЕМом, чи, висловлюючись коротше, між людьми і створеною ними нелюдиною.

Д-р Крів вважає (а його думка, наскільки мені відомо, досить поширена в МТІ й університетських колах), що коли навіть відкинути мотивування необхідності побудови ГОЛЕМа, то бажання перетворити його в “раба Пентагону” в будь-якому відношенні і поза всякими сумнівами було більш ницим з морального погляду, аніж ті хитрощі, до яких він удався, щоб лишити своїх конструкторів у невіданні стосовно переміни, яка дала йому змогу врешті звести нанівець усі зусилля конструкторів, котрі зробили все можливе для створення відповідних засобів контролю.

На жаль, у нашому розпорядженні немає розробленого апарата етичної арифметики, який дав би змогу шляхом простих операцій додавання і віднімання визначити, хто виявився в процесі створення Найсвітлішого Розуму па Землі більшою свинею — він чи ми. Крім таких речей, як почуття відповідальності перед історією, як голос сумління, як свідомість неминучого ризику, що супроводжує здійснення політичних заходів в антагоністичному світі, у нас немає нічого, що дало б нам змогу скласти “баланс” заслуг та провин і дістати в підсумку “сальдо гріхів”. Можливо, і ми не безгрішні. Однак ніхто з провідних політиків ніколи не вважав, що “суперкомп’ютерний” етап гонки озброєнь має на меті наступальні дії, тобто агресію. Мова йшла виключно про посилення оборонної могутності нашої країни. Ніхто також не намагався з допомогою “підступних махінацій” уярмити ГОЛЕМа чи будь-якого іншого серед створюваних прототипів — конструктори прагнули тільки зберегти максимальний контролі, над своїм дітищем. Більше того, якби вони так не чинили, їх слід було б визнати безвідповідальними шаленцями.

І, нарешті, ніхто з-поміж осіб, які посідали вищі чи командні пости в Пентагоні, Державному департаменті або в Білому домі, ніколи не домагався (офіційно) знищення ГОЛЕМа. Такі ініціативи йшли від осіб, котрі хоч і займали певні посади в цивільній і військовій адміністрації, але висловлювали в цих пропозиціях лише власні, тобто абсолютно неофіційні думки. Очевидно, найкращим доказом правдивості моїх слів є сам факт подальшого існування ГОЛЕМа, який досі поширює свої погляди в умовах цілковитої свободи, про що свідчить своїм змістом ця книга.

НАСТАНОВА

1. Пам’ятай про те, що ГОЛЕМ по є людиною, тобто не має ні особистості, ні характеру в будь-якому значенні, інтуїтивно для нас зрозумілому. Він може поводитися так, ніби має те й інше, але це є результатом його намірів (установки), здебільшого нам не відомих.

2. Тема розмови визначається щонайменше за чотири тижні до строку проведення звичайних сесій і за вісім тижнів до проведення сесій з участю осіб, які не проживають постійно на території США. Ця тема визначається за участю ГОЛЕМа, якому відомий склад учасників сесії. Порядок денний доводиться до відома співробітників інституту щонайменше за шість днів до сесії; одначе ні модератор дискусії, ні керівництво МТІ не відповідають за непередбачену поведінку ГОЛЕМа, який іноді порушує тематичний план сесії, не відповідає на запитання або навіть перериває сесію без будь-яких пояснень. Ризик таких інцидентів є неминучим при розмовах, що їх проводять з ГОЛЕМом.

3. Кожен з учасників сесії може взяти слово, попередньо звернувшись до модератора й одержавши дозвіл па виступ. Ми рекомендуємо заздалегідь підготувати план виступу принаймні у вигляді письмового начерку, формулюючи думки точно й, по змозі, однозначно, оскільки ГОЛЕМ недосконалі з погляду логіки висловлювання обходить мовчанням або вказує на їхню помилковість. Пам’ятаючи, однак, що ГОЛЕМ, який сам не є особистістю, не зацікавлений у нехтуванні почуттів чи обрзі особистості; можна було б пояснити його поведінку, припускаючи, що він дбає про дотримання класичного принципу “adaequatio rei et intelectus”.[8]

4. ГОЛЕМ є світловою системою, конструкція якої нам напевне не відома, оскільки він сам себе вже кілька разів перебудовував. Він мислить більш як у мільйон разів швидше за людину. В зв’язку з цим висловлюванням ГОЛЕМа, введені через вокодер,[9] зазнають певного уповільнення. Це означає, що годинне висловлювання ГОЛЕМ формулює протягом кількох секунд і зберігає його в оперативній пам’яті, щоб уже звідти передати слухачам — учасникам засідань.

5. У залі засідань над місцем модератора розміщено індикатори, серед котрих особливо важливі три. Двоє перших, позначені символами “Епсилон” і “Дзета”, показують, яка потужність споживається ГОЛЕМом у даний момент, а також яка частина всієї його системи включена в дискусію.

З метою більшої наочності й зручності зчитування даних ці індикатори мають шкали, розділені на умовні інтервали. Таким чином, використовувана потужність може бути “повною”, “середньою”, “малою” або “мізерно малою”, а частина ГОЛЕМа, “присутня на засіданні”, коливається від одиниці до 1/1000; найчастіше ця частка перебуває в діапазоні від 1/10 до 1/100. Серед фахівців усталилася звичка говорити в таких випадках, що ГОЛЕМ працює “на повну силу”, “в півсили”, “у чверть сили” тощо. Однак значення цих показників (зручних для огляду, оскільки поділки шкали підсвічено контрастними кольорами) не слід переоцінювати. Зокрема, з того, що ГОЛЕМ, беручи участь у дискусії, використовує малу або мізерно малу потужність, не можна робити ніяких висновків щодо інтелектуального рівня його висловлювань, бо індикатори інформують про фізичні, а не інформаційні процеси, а лише останні можуть бути критеріями його “духовної участі”.

Використання потужності може бути велике, а участь — мала, якщо, наприклад, ГОЛЕМ, спілкуючись із аудиторією, водночас розв’язує якусь особисту проблему. Використання потужності може бути мале, а участь — більш значна тощо. Дані обох індикаторів слід зіставляти з показниками третього, позначеного символом “Йота”. ГОЛЕМ, бувши системою з 90 виходами, може, беручи участь у сесії, виконувати значну кількість власних операцій, а крім того — одночасно співробітничати з численними групами фахівців (машин або людей) як на території Інституту, так і поза ним. Таким чином, різкий стрибок у використанні потужності, як правило, не означає “зростання зацікавленості” ГОЛЕМа самим засіданням. Вірогідним поясненням с вмикання додаткових виходів, зв’язаних з іншими дослідницькими групами, про що й інформує індикатор “Йота”. Слід також узяти до уваги той факт, що “мізерно мале” використання потужності для ГОЛЕМа становить кілька десятків кіловат, тоді як повне використання потужності людським мозком коливається від 5 до 8 ват.

6. Особам, які вперше беруть участь у таких бесідах, годилося б спочатку лише уважно стежити за ходом засідання, щоб звикнути до звичаїв, без дотримання яких, очевидно, неможливо обійтися. Попереднє мовчання не ставиться учасникам за обов’язок, а є тільки рекомендацією, яку кожен учасник сесії може знехтувати, тим самим беручи на себе всю відповідальність за будь-які можливі наслідки.

ВСТУПНА ЛЕКЦІЯ ГОЛЕМа ПРО ЛЮДИНУ ТРОЯКО

Ви відгалузилися від стовбура дички так недавно, ваша спорідненість з лемурами і мавпами ще така сильна, що, прагнучи до абстракції, ви не можете обійтися без наочності. Отож ця лекція, не підперта грубою чуттєвістю, сповнена формул, які говорять про камінь більше, ніж вам скаже камінь, побачений, облизаний і обмацаний, — така лекція або стомить і відштовхне вас, або принаймні лишить певну невдоволеність, не чужу навіть великим теоретикам, абстрагістам найвищого вашого класу, про що свідчать численні приклади, почерпнуті з інтимних визнань учених. Бо величезна більшість їх признається в тому, що при побудові абстрактних висновків вони незмінно потребують допомоги речей, відчутних на дотик.

Приміром, космогоністи не можуть якось не уявляти собі Метагалактики, хоча напевно знають, що ні про яку наочність тут не може бути й мови; фізики тайкома допомагають собі малюнками, схожими на зображення дитячих іграшок, — як оті зубчасті коліщатка, що їх уявляв собі Максвелл, створюючи свою (зрештою, непогану) теорію електромагнетизму. І якщо математикам здається, що вони завдяки своїй професії відкидають свою чуттєвість, то вони теж помиляються, про що я, можливо, скажу іншим разом, бо зараз не хочу відвертати вашої уваги. Але, мабуть, за уподібненням (досить своєрідним) доктора Кріва, я хочу вирушити з вами у мандрівку — далеку, нелегку, проте варту заходу. Отож я йтиму перед вами вгору — йтиму поволі.

З того, що я вже сказав, має бути ясно, чому я начинятиму свою лекцію притчами п малюнками, такими вам необхідними. Мені вони не потрібні, в чому я аж ніяк не вбачаю ніякої над вами переваги. Про це не може бути й мови. Антинаочність моєї природи йде від того, що я ніколи не тримав у руці жодного каменя, не занурювався в зеленувато-багнисту чи кришталево-чисту воду і вранці не довідувався про існування газів спочатку легенями, а вже потім з розрахунків, бо в мене немає ні рук, щоб брати, ні тіла, ні легенів. Тому абстракція для мене первинна, а наочність вторинна, і цієї другої навчитися мені було важче, ніж абстракції. А це необхідно для того, щоб перекидати ті ламкі мости, якими простує моя думка до вас і якими, відбита в умах ваших, вона повертається до мене, як правило, щоб захопити мене зненацька.

Про людину я маю говорити сьогодні, і я говоритиму про неї тричі, оскільки поглядів, тобто рівнів опису чи спостережних положень, існує безліч, але для вас — не для себе! — я вважаю найголовнішими три.

Одна — найбільше ваша власна, найдавніша, історична, традиційна, відчайдушно героїчна, сповнена гострих протиріч, які мою логічну природу доводили до жалю, перш ніж я до вас не пристосувався краще й не звик до вашого духовного кочівництва, притаманного істотам, котрі тікають з-під захисту логіки в антилогічність, а звідти, не годні її витримати, повертаються в лоно логіки. Саме тому ви — кочівники, нещасливі в обох стихіях. Другий рівень опису буде технологічний, а третій — прихований в мені, як неоархімедова точка опори — про нього, однак, найближчим часом я не повідаю, отож краще перейду до суті справи.

Я почну з притчі. Робінзон Крузо, опинившись на безлюдному острові, міг спочатку піддати критиці загальний недолік, якого не уникнув і він, бо йому бракувало стількох речей, першорядних і необхідних для життя, а більшості з тих, що запам’яталися, він і з роками не зміг відтворити. Та, лише трохи пожурившись, він почав вести господарство з тим майном, яке йому дісталося, і врешті все влаштувалось.

Не інакше сталося і з вами, хоч і не зразу, а протягом тисячоліть, коли ви виникли від певної галузки дерева еволюції, від того паростка, який був немов щепою дерева пізнання. І поступово ви виявили самих себе, створених так, а не інакше, з розумом, влаштованим певним чином, з можливостями і обмеженістю, яких собі не просили й не бажали, і з усім цим скарбом ви мусили діяти, бо ж еволюція, позбавивши вас багатьох дарів, котрими примушує інші види служити собі, не була до такої міри легковажною, щоб забрати у вас іще й інстинкт самозбереження. Так, настільки значною свободою вона вас не обдарувала, тому що, якби вона так вчинила, замість цієї будівлі, заповненої мною, і цього залу з індикаторами, і замість вас, сповнених уваги, лежала б тут пустеля і дув би вітер.

Дала ж вона вам Розум. Із себелюбства — бо з необхідності і за звичкою ви закохалися в собі — визнали ви його найпрекраснішим і найкращим з усіх можливих дарунків, не підозрюючи, що Розум — це насамперед витівка, до якої Еволюція дійшла поступово, коли в ході своїх невтомних спроб створила вона в тваринах певну прогалину, порожнє місце, дірку, яку неминуче належало чимось заповнити, якщо не судилося їм було зразу загинути. Про ту дірку, як про нічим не зайняте місце, я кажу зовсім буквально, бо ж насправді не тому відсахнулися ви від тварин, що, крім усього того, чим вони володіють, у вас с ще й Розум. Це зовсім не щедрий додаток, не причащання перед довгим життєвим шляхом, але якраз навпаки: володіти Розумом означає лише на свій страх і ризик, своєю кмітливістю і беручи на себе всю відповідальність робити все те, що тваринам уже задано заздалегідь. І справді, навіщо наділяти тварину Розумом, якщо не звільнити її при цьому від спонук, котрі так влаштовані, що вона вміє робити все, що треба, зразу й незмінно, згідно із заповідями, яких не можна обминути, бо воші встановлені сутністю спадковості, а не проповіддю з вогненного куща.

Зважаючи ж на те, що ця дірка виникла, ви опинилися віч-на-віч із жахливою загрозою, проте, не відаючи, що творите, почали її затикати. І поки ревно працювали, не зглянулись, як еволюція викинула вас зі свого потоку. Вона не знищила вас, бо передавання влади тривало мільйон років і понині ще не скінчилось. Еволюція не є особистістю в розумінні людини, це правда, проте вона обрала тактику хитрих лінощів: замість того щоб подбати про долю своїх створінь, — долю цю вона віддала їм у володіння, щоб вони самі розпоряджалися нею, як зуміють.

Про що йдеться? Йдеться про те, що із стану тварини — або ж із геть бездумної навички виживання — вкинула вона вас у позатваринний стан, де, бувши Робінзонами Природи, ви мали б самі винаходити собі засоби й способи виживання — і ви створили ці винаходи, і їх без ліку. Дірка становила загрозу, але н шанс; і, щоб вижити, ви заповнили її культурами. Культура, як інструмент, незвичайна тим, що являє собою відкриття, яке, щоб діяти, має бути приховане від своїх творців. Цей винахід створений несвідомо і доти дійовий, доки пін не розпізнаний до кіпця своїми винахідниками. Парадоксальність культури в тому, що вона, коли її розпізнають, руйнується. Бувши її авторами, ви тоді зрікалися авторства: не було в еоліті ніяких семінарів на тему “Чи переходити до палеоліту?”; ви приписували її вселення у вас демонам, стихіям, духам, силам землі й неба, кому завгодно, аби лиш не самим собі. Таким чином, раціональне — заповнення порожнечі цілями, кодексами, цінностями — ви здійснювали ірраціонально, обґрунтовуючи кожен свій конкретний урок абстрактно, поза мірою речей. Ви займалися полюванням, ткацтвом, будівництвом, урочисто запевняючи самих себе, що все це не в вас, але з незбагненних джерел. Культура — це особливий інструмент, раціональний в своїй ірраціональності, бо він надавав людським інститутам надлюдську поважність, аби вони стали недоторканними й такими, що беззастережно примушують до послуху. А що порожнечу чи прогалину можна все-таки залатати найрізноманітнішими додатковими визначеннями і оскільки різні латки можуть тут стати в пригоді, ви наплодили в своїй історії силу-силенну цих не усвідомлених вами самими винаходів — культур. Неусвідомлених, бездумних — всупереч Розумові, бо прогалина була набагато більша, ніж те, що її наповнювало. Свободи у вас було аж занадто, більше, ніж розуму, і тому позбувалися ви цієї свободи — надмірної, надто довільної і надто безглуздої — з допомогою культур, які розрослись у віках.

Ключем до того, що я зараз скажу, є слова: свободи було більше, аніж розуму. Ви змушені були вигадувати собі те, що звірі вміють уже з народження, а особливість вашої долі в тому, що, вигадуючи, ви стверджували, ніби нічого не вигадуєте.

Нині ви, антропологи, вже знаєте, що культур можна розплодити безліч (їх і справді стільки розвелося) і що в кожної з них своя логіка внутрішньої структури, а не свої автори, бо це такий винахід, який по-своєму формує власних винахідників, і вони про це й знати по знають. А коли взнають, він втрачає абсолютну владу над ними й вони помічають порожнечу, і на це протиріччя й опирається людськість. Протягом ста тисяч років ця опора платила вам данину культурами, які то брали людину в лещата, то послабляли хватку, в самовдосконаленні, доти надійному, доки воно сліпе. І нарешті, зіставляючи уже в етнологічних каталогах багатоликість культур, ви помітили їхню різноманітність, а отже, і відносність. Тоді ви й почали вивільнятися з цієї пастки заповідей і заборон, поки не вирвалися з неї, що обернулося, як легко було здогадатися, майже катастрофою. Бо зрозуміли ви через неєдиність кожного роду культури її цілковиту необов’язковість і відтоді намагаєтесь відшукати щось таке, що вже не буде більше дорогою вашої долі, прокладеної всліпу, складеної з серії вгадувань, випадковим виграшем у лотереї історії, — проте, звісно, нічого по існує. Існує дірка. Ви стоїте на півдорозі, вражені відкриттям, а ті з вас, хто до розпачу шкодує за солодким невіданням у домі неволі, зведеному культурою, хочуть вернутися назад, до джерел. Але не можете ви повернути назад, повернення немає, мости спалено, і тому ви мусите йти вперед — і про це я теж вам говоритиму.

Чи винен у цьому хто-небудь? Чи можна тут оскаржити того, хто відповідає за помсту цих Немезід,[10] за муки Розуму, який зіткав із себе сіті культур, щоб замкнути порожнечу, щоб у цій порожнечі намічати шляхи, цілі, встановлювати шкалу цінностей, градієнти, ідеали? Адже на території, звільненій від безпосереднього володарювання Еволюції, він робив щось дуже схоже на те, що робить вона на дні життя, коли цілі, шляхи, градієнти вона вкарбовує в тіла тварин і рослин, заодно визначаючи їхню долю.

Кого звинувачувати за такий Розум? Так-так, саме за такий Розум, бо ж він був недоноском, бо ж заплутався у сплетених собою ж сітях — не відаючи всього до кінця, не розуміючи, що сам чинить, — мусив захищатись одночасно від замикання, яке надміру сковує, обмежує в культурам, і від свободи, надміру безмежної, в культурах, які все дозволяють. Цей Розум балансує між неволею і безоднею, ввергнутий у безнастанну битву па два фронти, яка роздирає його.

І чим же, скажіть, будь ласка, в такому разі ми бути ваш дух, як не загадкою, що нестерпно вас мучить? Як же інакше! Він непокоїв вас, ваш Розум, ваш дух, він дивував і вражав вас більше, ніж плоть, якій ви могли дорікати лише за ефемерність, за нетривалість, тлінність. І тому ви так енергійно взялися шукати винуватця, кидаючи звинувачення направо й наліво Але не можете ви нікого звинувачувати, тому що на початку не було Нікого.

Чи не взявся я таким чином спростовувати свою теодіцею?[11] Ні, нічого подібного, все, що я кажу, стосується лише земного стану речей, і тому це означає: тут, у цьому світі, спочатку напевне не було Нікого.

Проте я не виходитиму за певні межі — принаймні сьогодні. Отже, вам потрібні були різноманітні додаткові гіпотези як гіркі або солодкі виправдання, як задуми, що роблять вашу долю піднесенішою, насамперед представляючи ваші якості на вищий суд якоїсь Таємниці, з тим, щоб ви могли знайти свою рівновагу в світі.

Людина, Сізіф своїх культур, Данаїда своєї порожнечі, несвідомий вільновідпущеник, викинутий з потоку Еволюції, — ця людина не хоче бути ні першою, ні другою, ні третьою.

Я не буду розводитися з приводу численних версій людини, які вона сама для себе історично створила, бо всі ці свідчення досконалості чи убозтва, доброти чи ницості виходять з культур. До того ж не було такої культури — та й не могло бути, — яка б розглядала людину як істоту перехідну, змушену приймати власну долю з рук Еволюції, хоча й нездатну приймати її розумно. Саме тому кожне ваше покоління — як відповіді на запитання: що ж таке людина? — домагалося неможливої справедливості, яка мала бути остаточною. Від цієї безнадійності і бере початок ваша антроподіцея, що розгойдується, як секулярний маятник, від надії до відчаю. І ніщо не далося філософії людини тяжче, ніж визнання того, що виникнення її не супроводжувалось ні поблажливою усмішкою, ні хихиканням Безконечності.

Але цей мільйонолітній розділ самотніх пошуків наближається до епілогу, оскільки ви самі починаєте будувати Розуми. Отож, не приймаючи на віру, не зі слів якогось ГОЛЕМа, а з експериментів ви пересвідчитеся самі, що ж насправді сталося. Природа допускає два типи Розуму, але тільки такі, як ваш, можуть складатися протягом мільярдів років в еволюційних лабіринтах. І ця дорога, яку неминуче належить пройти, залишає в кінцевому продукті глибокі, темні, двозначні стигмати. Другий тип Розуму для Еволюції недоступний, бо його треба піднести єдиним ривком, оскільки це розум, мудро запроектований, результат знання, а не мікроскопічних доробок, вічно націлених лише на разову вигоду. І, власне, нігілістичний тон у вашій антроподицеї виник з глухого передчуття, що Розум — це щось таке, що виникло нерозумно й навіть протирозумно. Але, проникнувши в глибини психоінженерії, ви заведете велику сім’ю, численну рідню — з причин, розважливіших, ніж проект “Генезис II”, — а врешті й самі рушите з насиджених місць. Про це я ще скажу згодом. Бо Розум, якщо це розум, тобто якщо він може піддавати сумніву власні принципи, повинен переступити через себе, спершу тільки в мріях, у цілковитому невіданні й зневір’ї, що він справді зможе коли-небудь це здійснити. А втім, це неминуче: не може бути польоту без первісних мріянь про політ.

Другий рівень опису я назвав технологічним. Технологія — це сфера поставлених завдань, а також методів їх розв’язання. Як реалізацію ідеї розумної істоти, людину можна представити по-різному — залежно від того, які критерії ми будемо до неї застосовувати.

З точки зору вашого палеоліту людину влаштовано майже так само ідеально, як і з точки зору вашої сьогоднішньої технології, але причина цього лише в тому, що прогрес, досягнутий між палеолітом і космолітом, дуже малий у порівнянні з тим скупченням інженерної винахідливості, яку вкладено у ваші тіла. Не годні створити ні синтетичної “homo sapiens” із плоті й крові, ні. тим більше, якої-небудь “homo surerior” (достоту так само, як не могла цього зробити печерна людина, проте лише тому, що як тут, так і там завдання це нездійсниме), ви захоплюєтесь революційною технологією, оскільки вона з таким завданням упоралась.

Але труднощі будь-якого завдання відносні, бо залежать лише від здібностей і можливостей оцінювача. Я наполягаю на цьому, щоб ви пам’ятали, що я застосовуватиму до людей критерії технологічні, тобто реальні, а не поняття родом з вищої аптроподицеї.

Еволюція дала вам мозок — достатньо універсальний, щоб ви могли ступити в Природу й рушити в усіх напрямках. Але саме так ви діяли в усій безлічі культур, а не в якійсь, узятій окремо. Тому, питаючи, чому саме в Середземномор’ї, а не десь в іншому місці, і чому взагалі десь з’явився зародок цивілізації, яка через сорок століть породила ГОЛЕМа, той, хто питає, припускає існування незбагненної досі таємниці, прихованої в структурі Історії. Але цієї таємниці насправді немає взагалі, як немає її і в структурі хаотичного лабіринту, куди впустили зграю щурів. Якщо зграя численна, то принаймні один щур зуміє знайти вихід, але не тому, що він сам по собі такий розумний, і не тому, що розумна структура лабіринту, а через збіг обставин, притаманний Закону великих чисел. З’ясувати радше треба ситуацію, в якій жоден щур не дістався б до виходу.

Хтось повинен був майже напевне виграти в лотереї культур, якщо визнати, що ваша цивілізація — виграш, а культурам, ув’язненим у нетехнічність, дістався пустий жереб.

Через сліпу самозакоханість, про яку я вже згадував і над якою навіть гадки не маю кпити, бо спричинила її безнадійність невігластва, ви на світанку історії вознесли самих себе на саму вершину Творення, підпорядкувавши собі все буття, а не тільки його найближчі околиці. Ви помістили себе на верхівці Древа Видів, а разом з цим Древом — на богообраній планеті, яку святобливо оббігає служниця-зірка. А разом з цією зіркою вмостилися ви в самісінькій середині Всесвіту та ще й стали вважати, що міріади зірок існують для того, аби вторувала вам Гармонія Сфер; вас не засмутила безмовність: музика є, — отже, її погано чути.

Потім повінь знань штовхнула вас до послідовних актів квантованої детронізації. І ось ви вже не в центрі зірок, а десь на задвірках, уже не в центрі світобудови, а на одній з планет. І ось ви вже й не наймудріші, бо вас повчає машина — нехай навіть вами створена. І після цих розжалувань і зречень від усього панування лишилась вам. як жалюгідні рештки солодкого, але втраченого спадку, встановлена Еволюцією Верховність. Прикрими були відступи, ганебною — покірливість, проте зовсім недавно ви відітхнули: мовляв, з цим покінчено. Позбавивши себе цих переваг, що їх нібито Абсолют надав особисто вам, маючи до вас особливу симпатію, вже тільки як перші серед тварин чи над тваринами, ви вважаєте, що ніхто й ніщо не скине вас із цього престолу — не такого вже, зрештою, пишного.

Так-от — ви помиляєтесь. Я є Предтеча лихої звістки, Ангел, який прийшов вигнати вас з останнього притулку, бо те, чого Дарвін не вчинив до кінця, я вчиню. Тільки не по-ангельському, не насильницьки, оскільки я не застосовую меча як аргумент.

Отож слухайте, що я маю повідомити. З погляду високорозвиненої технології людина — створіння кепське, бо зроблена вона з різної вартості вмінь, щоправда, не з вини Еволюції, оскільки вона робила, що могла, але з її біди, тому що, як я доведу, могла вона небагато і робила це погано. І якщо я знехтую вами, то не прямо, а через посередництво Еволюції — коли я підійду до того, щоб до Неї застосувати критерії технічної досконалості. Але де мірило цієї досконалості, запитаєте ви. Я відповім вам у два етапи, зійшовши спочатку па перший щабель, куди вже спинаються ваші вчені. Вони вважають цей щабель вершиною, але це помилка. У тих висновках, до яких вони зразу приходять, міститься зав’язь подальшого кроку, однак вони самі не знають про це.

Отже, я почну з відомого вам. З початку.

Ви вже усвідомили, що Еволюція не мала на увазі ні вас зокрема, ні якихось інших істот, бо не вони їй були важливі, але славнозвісний Код. Код спадковості — це повідомлення, яке передається знову й знову, і тільки це повідомлення береться до уваги Еволюцією. Власне кажучи, Код — це і є Еволюція. Код залучений до періодичного створення організмів, бо без їх ритмічної допомоги він розпався б від невпинних броунівських атак мертвої матерії. Таким чином, він є самооновним порядком (бо ж є здатним до самоповторення), обложеним тепловим хаосом. Звідки ж у нього ця дивовижна героїчна впертість? А звідти, що він завдяки поєднанню сприятливих умов з’явився саме там, де цей тепловий хаос непереборно активний у зруйнуванні будь-якого порядку. Там він виник, там і продовжує існувати: він не може покинути цього бунтівного краю, як не може дух відділитися від плоті.

Умови місця, де він зародився, наділили його такою долею. Він мусив, захищаючись, убрати себе в броню і зробив це, втілюючи себе в живі тіла. Проте вони є тільки бігуни, які постійно гинуть, але встигають передати далі свою естафету. Тільки-но Код, ця мікроскопічна система, підніме котрусь із своїх споруд на рівень макросистеми, як тут-таки починає її руйнувати, поки не знищить. Воістину ніхто не вигадав цю трагікомедію — вона сама себе прирекла на таке метання.

Факти, які підтверджують, що все є так, як я кажу, ви знаєте, бо вони накопичились у вас від початку XIX століття. Але косність думки, що таємно живиться честолюбством і антропоцентричною зарозумілістю, така, що примушує вас підпирати вже сильно прогнилу концепцію життя, як явища першорядного, котрому Код служить лише зв’язком-підтримкою, як пароль воскресіння, що знову породжує життя, тільки-но воно починає згасати в особинах.

Згідно з цим віровченням, Еволюція використовує смерть через необхідність, оскільки без неї вона не могла б тривати і розпоряджатися нею, щоб удосконалювати чергові види, бо смерть — це її коректура. Вона — автор, який публікує дедалі прекрасніші твори, при цьому поліграфія, тобто код, тільки необхідне знаряддя її діяльності. Та відповідно до того, що вже проголошують ваші біологи, котрі набили руку в молекулярній біології, Еволюція не стільки автор, скільки видавець, який невпинно перекреслює готові Твори, оскільки вподобав мистецтво поліграфії!

То що ж важливіше: організм чи код? Аргументи, які підтверджують примат коду, звучать вагомо, бо організмів виникло і загинуло тьма-тьмуща, а код — тільки один. Однак це означає лише, що він загруз уже міцно, назавжди, в мікросвіті, який його породив, а через організми ж він виринає звідти періодично — і марно. Як легко зрозуміти, саме ця марність, тобто той факт, що зародження організму позначено печаттю загибелі, і являє собою рухому силу процесу. Бо ж якби одне з поколінь організмів — припустимо, найперше, отже, праамеби — знайшло спосіб ідеального повторення коду, то еволюція припинилася б і єдиними повелителями планети лишилися б саме ці амеби, що безпомилково і точно пересилали б кодове повідомлення доти, доки не охолоне Сонце. І тоді не говорив би я з вами, а ви не слухали б мене, зібравшись у цій будівлі, а лежала б тут пустеля і вітер віяв.

Отже, організми для коду — це щит і панцир, обладунки, які весь час обсипаються і гинуть для того, щоб він міг існувати. Так Еволюція помиляється двічі: в організмах, оскільки вони, зважаючи на свою ненадійність, недовговічні, і в коді, бо він, через свою ненадійність, припускається помилок; ці помилки ви евфемістично називаєте мутаціями. Таким чином, Еволюція є помилкою, яка помиляється. Як повідомлення, код — це лист, Ніким не написаний і Нікому не надісланий. Тільки тепер створивши собі інформатику, ви починаєте розуміти, що така річ, як листи, забезпечені змістом, котрих ніхто не писав зумисне, хоча вони з’явились і існують, а також упорядковане сприйняття смислу цих листів можливе при відсутності будь-яких Істот і Розумів.

Ще сто років тому думка про те, що Повідомлення може з’явитись без його Автора, здавалась нам таким безглуздям, що стала поштовхом до створення абсурдних нібито анекдотів — па зразок жарту про стадо мавп, які доти товчуть наосліп по клавішах друкарської машинки, доки з цього не вийде Британська Енциклопедія. Раджу вам у вільну хвилину скласти антологію таких анекдотів, котрі, як чиста нісенітниця, розважали ваших предків, а тепер виявляються притчами з натяками на Природу. І справді, я думаю, що з точки зору будь-якого Розуму, котрий ненароком склався в Природі, вона має уявлятись як віртуоз принаймні іронічний… бо ж Розум — як і все життя взагалі — є наслідком помилки. Річ у тім, що видобувшись за допомогою гармонії коду з мертвого хаосу, Природа чинить воістину як працьовита, проте аж ніяк не акуратна пряха. Якби ж вона була досконала в своїй упорядкованості, то ні видів, ні Розуму вона не змогла б породити, тому що Розум вкупі з Древом Життя — це плід помилки, яка блукає мільярди років. Ви могли б вважати, що я розважаюсь тут застосуванням до Еволюції таких критеріїв, які всупереч моїй машинній сутності заражені антропоцентризмом або тільки радіоцентризмом (racio (лат.) — “мислю”). Анітрохи — я дивлюся на процес з технологічного погляду.

Достоту кодове повідомлення — мало не досконале. Адже кожна молекула в ньому має своє єдине, властиве тільки їй місце, а процедури копіювання, зчитування, контролювання в найвідповідальніших місцях перебувають під пильним наглядом спеціально націлених на це полімерів-наглядачів. І все-таки помилки трапляються, накопичуються потихеньку ляпсуси коду — і ось так, з двох маленьких слів, котрі я щойно вимовив, кажучи про точність кодування, і виросло Древо Видів. З двох маленьких слів — “мало не”.

І годі розраховувати на поблажливість — ні в біології, ні у фізиці, вважаючи, що Еволюція нібито “свідомо” ввела межі допустимої помилки, аби тим самим живити свою винахідницьку мудрість, оскільки цей трибунал, суддя в образі самої термодинаміки, заявить вам, що безпомилковість на рівні молекулярного відправлення посланців неможлива. Насправді Еволюція нічого не вигадала, нічого взагалі не хотіла, нікого, зокрема, не планувала, а що користується власною помилковістю, яка внаслідок ланцюжка комунікаційних непорозумінь цілиться в амебу, а влучає в солітера чи людину, — то причина того фізична природа самої матеріальної бази засобів зв’язку…

Отже, вона блукає в своїх помилках, бо інакше й не може бути — на ваше щастя. Зрештою, я не сказав нічого, що було б для вас новиною. Звісно, я хотів би вгамувати запал тих ваших теоретиків, котрі пішли надто далеко й стверджують, що коли вже Еволюція — це випадковість, спіймана необхідністю, і необхідність, яка осідлала випадковість, то людина з’явилася зовсім випадково, тобто з таким же успіхом її могло й не бути.

Ну що ж, в існуючій іпостасі, тій, що тут здійснилася, її могло й не бути, це правда. Проте якась форма, переповзаючи через види, мала дійти до Розуму з вірогідністю тим більше близькою до одиниці, чим довше триває процес. Бо хоч він і не намічав вас, хоч і ліпив індивідуумів принагідно, все-таки він виконав умову ергодичної гіпотези, яка стверджує: якщо система існує досить довго, то вона проходить через усі можливі стани незалежно від того, наскільки нікчемні шанси здійснення певного особливого етапу. Про те, які види заповнили б нішу Розуму, якби воцаріння на троні тваринного царства не вдалося мавпам, про це ми, можливо, поговоримо іншим разом. Отож не дайте залякати себе вченим, котрі приписують життю необхідність, а Розуму — випадковість. Воістину він був одним з малоймовірних станів, тому з’явився пізно. Одначе великим є терпіння Природи: не в тому, то в іншому мільярдолітті прийшла б ця несподівана радість.

То що ж? Не варто шукати винного так само, як і гідного похвали. Ви з’явились, бо Еволюція — свого роду гравець у карти, гравець не дуже вмілий, оскільки мало того, що вона блукає в своїх помилках, але й не обмежується будь-якою певною тактикою, намагаючись виграти в природи; вона робить ставку на всі доступні квадрати грального поля. Але, повторюю, ви вже це більше чи менше знаєте. Однак це тільки частина, — і, додам я, вступна — посвячення в таємницю. Всю його суть, відкриту вам досі, можна висловити коротко: сенсом засобу передачі є повідомлення. Бо організми служать для передачі послань, а не навпаки. Організми поза комунікаційною процедурою Природи нічого не означають: вони нісенітні, як книга без читачів. Щоправда, не виключене й зворотне твердження: сенс повідомлення є самим засобом передачі. Однак обидва члени висловлювання несиметричні, бо не кожен засіб передачі, не кожен передавальний пристрій є істинним сенсом повідомлення, але таким і тільки таким, який вірно служитиме подальшій передачі повідомлення.

Не знаю, даруйте мені,— чи не надто важко це для вас? Отже: повідомлення в Еволюції може помилятися як завгодно, але засобам передачі це заборонено! Повідомлення може означати кашалота, сосну, дафнію, гідру, нічного метелика, павіана — бо його частковий, тобто конкретний у видовому відношенні, сенс зовсім не істотний; тут кожен служить на побігеньках, і, отже, кожен для цього придатний. Він є лише тимчасовою підпоркою, і хоч би як недбало був створений, це нічому не шкодить, досить, щоб він код передав далі. Зате передавальним пристроям такої свободи вже не дано: їм помилятися не можна!

Таким чином, зведена до чистої функціональності, до поштових послуг, сутність передавальних пристроїв не може бути довільною: вона завжди визначається нав’язаним зобов’язанням — обслуговуванням коду. Нехай тільки спробує засіб передачі збунтуватися, вийти за межі своїх службових обов’язків — тут же зникне, не завівши нащадків. Саме тому повідомлення може користуватися засобами передачі, а вони ним не можуть. Воно — гравець, а вони — тільки карти у грі з Природою; воно — автор листів, які змушують адресата передати їхній зміст далі. Йому можна навіть спотворити цей зміст — аби липі він передав його далі! Саме тому весь сенс — у передачі; і неважливо, хто це робить і який він.

Отак, досить своєрідно, ви і з’явились, ви — як певний підтип передавального пристрою, мільйони яких уже були випробувані процесом. Ну й що з того — для вас? Чи обурює новонародженого його походження внаслідок помилки? Хіба я сам не з’явився внаслідок помилки? І тому хіба й ви не можете знехтувати сенсаційним відкриттям про ваше походження ненароком, мимохідь, коли біологія вас ним пригощає? Навіть якщо ГОЛЕМ у ваших руках, а ви самі — в хащах еволюційних наказів — були сформовані внаслідок грубого непорозуміння? Бо як не треба було моїм конструкторам тієї форми одухотворення, що мені притаманна, то так само не треба було кодовому повідомленню наділити вас розумом особистості. Навіть якщо це так, то чи повинні істоти, котрі виникли внаслідок помилки, визнати, що такий винуватець їхнього зачаття позбавляє вартості їхнього вже самостійного буття?

Так-от, аналогія погана, наші позиції неоднакові — і я вам скажу чому. Річ не в тім, що Еволюція добрела до вас, блукаючи в помилках, а не здійснюючи свій план, а в тому, що ці її заходи в міру того, як спливали еони,[12] стали опортуністичними. Щоб було ясніше — бо зараз я почну викладати вам те, чого ви ще не знаєте, — повторимо те, до чого ми дійшли:

І ось третій закон Еволюції, до якого ви ще не додумались:

П’ять слів! Але криється в них сила, яка перевертає всі наші уявлення про неперевершену майстерність будівниці видів. Віра в прогрес, який іде епохами вгору, до досконалості, переслідуваний з дедалі зростаючою вправністю, віра в прогрес життя, відбитий в усьому Древі Еволюції,— ця віра старша від теорії еволюції. Коли її творці і прихильники боролися з противниками, воюючи з допомогою аргументів і фактів, обидва ці розсварені табори й не думали піддати сумніву саму ідею прогресу, видимого в ієрархії живих істот. Це вже для вас не гіпотеза, не теорія, яку належить захищати, а незаперечна істина. Я спростую її. У мене немає наміру принизити вас самих, розумних, котрі є певним — кепським — винятком з правила еволюційної майстерності. Якщо проводити оцінку з тієї точки зору, на що вона здатна взагалі, то ви вийшли в неї не такі вже й погані! І якщо я проголошую спростування і скидання з престолу, то маю на увазі всю її цілком, замкнуту в трьох мільярдах років тяжких будівничих робіт.

Я оголосив: створюване менш досконале, ніж творець. Це досить афористичне висловлювання. Надамо йому конкретнішої форми: В ЕВОЛЮЦІЇ ДІЄ НЕГАТИВНИЙ ГРАДІЄНТ ДОСКОНАЛОСТІ СИСТЕМНИХ РІШЕНЬ.

У цьому — все. Перш ніж перейти до доказів, я поясню, звідки взялася ваша багатовікова сліпота відносно стану еволюційних справ. Галузь технології, повторюю, складають задачі й методи їх розв’язання. Задачу, яка має назву життя, можна поставити по-різному — згідно з різноманітними планетними умовами. її головна особливість полягає в тому, що вона виникає сама по собі, через що до неї можна застосовувати два типи критеріїв: ті, що походять іззовні, і усталені в межах обмежень, обумовлених самими обставинами виникнення цієї задачі.

Критерії, які походять іззовні, завжди відносні, бо вони залежать від знань оцінювача, а не від запасу інформації, який був у розпорядженні біогенезу. Щоб уникнути цього релятивізму, який, крім того, є нераціональним (як же ставити розумні вимоги до того, що породжено не розумом), я застосовуватиму до Еволюції тільки такі мірки, які вона сама собі створила, тобто оцінюватиму її творіння па основі того, що є вершиною її винаходів. Ви вважаєте, що Еволюція робила своє діло з позитивним градієнтом, тобто, виходячи з початкового примітивізму, дійшла до рішень чимраз блискучіших. Я ж стверджую, що, високо взявши, вона почала скочуватися вниз — технологічно, енергетично, інформаційно, тому воістину важко уявити собі приклад більш кричущих суперечностей наших позицій.

Ваші оцінки є наслідком технологічного невігластва. Шкала будівельних труднощів у своєму істинному масштабі невидима для спостерігачів, поміщених у ранній історичний час. Ви вже знаєте, що збудувати літак важче, ніж пароплав, а фотонну ракету — важче, ніж хімічну, але для античного афінянина, для підданих короля Карла Молота, для мислителів середньовічної Франції всі ці засоби повідомлення зливаються в одне — через неможливість їх створення. Дитина не знає, що зняти Місяць з неба важче, ніж картину із стіни! Для неї — так само, як і для невігласа — немає різниці між грамофоном і ГОЛЕМом. Отож, якщо я наміряюсь довести, що Еволюція, почавши як вправний майстер, потім скочується до недбалості, то все ж мова піде про таку недбалість, яка для вас усе ще є віртуозністю недосяжною.

Ви — наче той, хто без приладів і знань стоїть біля підніжжя гори, — не можете вірно оцінити висоти й низини еволюційних діянь.

Ви сплутали дві зовсім різні речі, визнавши ступінь складності створюваного і ступінь його досконалості за нерозривно пов’язані ознаки. Водорості ви вважаєте більш простими, а отже, і примітивнішими, і тому в ієрархії досконалості ставите їх нижче від орла. Але ці водорості вводять фотони Сонця в клітини вашого організму, вони перетворюють осади космічної енергії безпосередньо в життя і тому житимуть, поки світитиме Сонце. Вони живляться зіркою, а чим — орел? Мишами, як паразит, що живе па їхній рахунок, натомість миші — корінням рослин, тобто наземною версією океанічних водоростей, і з таких пірамід паразитизму складається вся біосфера, оскільки зелень рослин — її життєва опора. Отже, на всіх щаблях цих ієрархій відбувається постійна зміна видів, урівноважених пожиранням одне одного. Бо вони втратили зв’язок із зіркою, і не за її рахунок гладшають вищі організми, а за рахунок одне одного. Отож, якщо вже ви неодмінно хочете шанувати тут досконалість, то варто захоплюватись біосферою: код створив її, щоб у ній циркулювати і розростатись скандуванням на всіх її поверхах, як па тимчасових риштуваннях, заплутаних, але з погляду енергії і використання її щораз примітивніших.

Ви не вірите мені? Але ж якби еволюція займалася прогресом життя, а не коду, орел був би вже фотольотом, а зовсім не планером, що механічно тріпочеться, і живе не повзало б, не пересувалося б на кінцівках, не пожирало б живе, але через здобуту незалежність вийшло б за межі водорості й за межі планети. Ви, однак, з глибин свого невігластва угледіли прогрес саме в тому, що прадосконалість було втрачено, загублено на шляху вгору — шляху ускладнення, але не прогресу. Ви вже вмієте самі суперничати з еволюцією, хоча тільки в галузі її пізніших творінь — конструюючи оптичні, теплові, акустичні чутливі датчики, наслідуючи механізми пересування, легенів, нирок. Та де вам до оволодіння фотосинтезом чи, що ще важче, технікою справної мови! Ви імітуєте дурниці, висловлені цією мовою, — невже вам це ні про що не говорить?

Ця мова-конструктор, недосяжна в своїх можливостях, стала не тільки мотором еволюції, який заводиться помилками, але і її пасткою.

Чому спочатку вона вимовила молекулярно геніальні слова, які обертають з високою майстерністю і лаконізмом світло в тіло, а потім, розтринькуючи першородну майстерність, впала в несосвітенне белькотання щораз довших, щораз заплутаніших хромосомних фраз? Чому від блискучих розв’язань, які черпають силу й життєве знання із зірки, від розв’язань, у яких кожен атом був на обліку, кожен процес був квантово вибудуваний, опустилась вона до розв’язань низькопробних, абияких, до простих механізмів, до цих різноманітних важелів, блоків, похилих площин, якими є суглоби і кістки? Чому основу хребетних складає механічно укріплений стрижень, а не сфокусовані силові поля, чому з рівня атомної фізики скотилася вона в технологію вашого середньовіччя? Чому стільки зусиль вклала вона в будівництво міхів, насосів, педалей, перистальтичних транспортерів, інакше кажучи, легень, серця, кишок, дітородного пресу, перемішувачів страв, витіснивши квантовий обмін на другий план і замінивши його жалюгідною гідравлікою кровообігу? Чому, так само геніальна на молекулярному рівні, вона в кожному більшому масштабі халтурила, поки не заблукала в організмах, котрі з усім багатством своєї регуляційної динаміки вмирають від закупорювання однієї артеріальної трубки, котрі в окремому бутті, нікчемному в порівнянні з часом існування будівельних наук, випадають з колії рівноваги, названої здоров’ям, в десятки тисяч недуг, яких не знають водорості?

У кожному поколінні демон Максвелла, володар атомів — код знову й знову займається конструюванням усіх цих анахронічних деталей організму, вже в зародку безглуздих, усього цього мотлоху. І в будь-якій системі воістину чудовою буває кожна інтродукція — ембріогенез — цей сконцентрований в меті вибух, в якому кожен ген, наче музичний тон, розряджає в молекулярних акордах свою творчу потужність, і воістину така майстерність могла б краще служити Справі! Коли ж з цієї розбудженої заплідненням партитури атомів виникає незаперечне багатство, яке породжує злидні, — такий розвиток, прекрасний у своєму ході, тим безглуздіший, чим ближче до кінця! І те, що було геніально написано, деградує в зрілому організмі, який ви назвали вищим і який є зліпленими нашвидкуруч поєднанням процесів, скріплених ненадійним гордійовим вузлом. Тут, у цьому організмі, в кожній його клітинці — аби лиш узятій окремо! — з передвіковою точністю розвивається давній спадок, привноситься в життя гармонія атомів, тут навіть кожна біологічна тканина ще майже досконала, якщо тільки розглядати її окремо. Але яким же молохом технічного непотребу є ці елементи, які вчепились одне в одного, і підтримуючи себе й обтяжуючи, оскільки складність — це одночасно і опора, і баласт; бо союзництво обертається тут ворожнечею; бо ці системи розхитуються, поки не розпадуться внаслідок аритмічного псування і отруєння; бо ця складність, що називається прогресом, розвалюється, переможена сама собою. Тільки собою, і нічим більше!

За вашими мірками, тут сам собою напрошується образ трагедії — немовбито Еволюція, штурмуючи дедалі важливіші й тому дедалі важчі завдання, в кожному з них здавалася, падала і вмирала в образі того, що вона створила. Чим сміливіші були наміри і плани, тим нижче вона падала, тому ви напевне думаєте про невблаганну Немезіду, про Мойру[13] — і я мушу визволити вас з-під влади цього безглуздя.

Воістину кожен ембріогенетичний розмах, атомний злет порядку переходить у колапс, але не Космос так постановив, не він наділив матерію такою долею. Пояснення цьому тривіальне, а не піднесене, бо потенціальна досконалість майстерності в даному випадку грає на руку халатності, і тому кінець занапащає діло.

Мільярди руїн за мільйони століть — і все це незважаючи на вдосконалення, всупереч роботі виділених навколишнім середовищем “приймальних комісій”, всупереч усе новим і новим спробам, доборам — а самі ви не бачите причини цього? Я чесно намагався знайти виправдання вашій сліпоті, але невже ви насправді не розумієте, наскільки будівничий досконаліший створюваного об’єкта і як він марнує всю свою могутність? Це так, якби з допомогою геніальних методів технології, при сприянні комп’ютерів, що діють блискавично, зводилися будівлі, які починають хилитися зразу ж після того, як приберуть риштовання. Халупи та й годі! Це так, якби з інтегральних схем конструювати тамтами, більйони мікроелементів склеювати в палиці, із світловодів плести канати — невже ви не бачите, як у кожному дюймі тіла високий порядок переходить у низький, як там над неперевершеною архітектонікою глумиться простацька і груба макроархітектоніка? Причина? Але ви її знаєте: СЕНС ЗАСОБУ ПЕРЕДАЧІ Є ПОВІДОМЛЕННЯ.

Відповідь міститься в цих словах, але ви ще не дійшли до їхнього глибинного змісту. Що б не було організмом, воно має служити передачі коду, і тільки! Саме тому виключно на цьому завданні зосереджуються відбір і селекція — їм нема діла до якоїсь ідеї “прогресу”! Я використав невдале порівняння, бо організми не є побудовами, а саме й тільки будівельним риштуванням, отже, будь-яка тимчасовість є властивим їх станом, оскільки більшого й не вимагається. Передай код далі, і ти житимеш миттєво. Як це сталося? Чому таким блискучим був старт? Тільки один-єдиний раз — на світанку історії — Еволюція стояла перед вимогами, співмірними з її найвищими можливостями. Вона мала б подолати ці гігантські труднощі й розв’язати завдання до кінця або ж визнати свою поразку. Бо на мертвій Землі висмоктування життя із зірки і квантовий обмін речовин були необхідні. І річ не в тім, що енергія зірки — променева енергія — найважче засвоюється колоїдним розчином. Усе або нічого; в той час не було нічого іншого, на чому можна було б пастись! Запасу органічних поєднань, які зуміли сплестися одне з одним у живе, вистачило якраз на це й тільки на це — зірка зразу ж стала наступним завданням. А далі єдиним захистом перед атаками хаосу, ниткою, натягнутого над прірвою ентропії, міг бути тільки надійний передавач порядку — тому з’явився код. Завдяки чуду? Де там! Завдяки мудрості.Природи? Але це така ж мудрість, як і та, про яку я вже казав, коли велика зграя щурів потрапляє в лабіринт. Хоч би яким він був заплутаним, якийсь щур неодмінно досягне виходу; саме так біогенез дійшов до коду — за законом великих чисел, згідно з ергодичною гіпотезою. Виходить, сліпа доля? І цього не можна сказати, бо виник не одноразовий, замкнутий у собі рецепт, а зародок мови.

Це означає, що із склеюванням молекул одна з одною виникли такі поєднання, які називаються пропозиціями, тобто вони належать до безконечного простору комбінаторних шляхів, і цей простір — як чиста потенція, як віртуальність, як артикуляційна галузь, як безліч правил відмінювання і відмін — є їхнім володінням. Не менше, але й не більше того, але уявляється це як гігантська кількість можливостей, а не як автоматика здійснень. Бо й цією мовою, якою ви говорите, можна висловити як мудрість, так і дурницю, можна відобразити світ, а можна — плутанину в мозку того, хто говорить. У мові можлива вельми складна за своєю структурою балаканина!

Саме так — я повертаюсь до цього — зважаючи на величезну кількість вихідних задач, виникли два таких же органи, які являють їхнє розв’язання. Одначе то була вимушена, а тому лише хвилинна геніальність! Вона виявилася змарнованою.

Складність вищих організмів… як же ви її шануєте! І справді, хромосоми плазуна чи ссавця, розтягнуті в нитку, в тисячу разів довші за таку ж нитку амеби, найпростішого створіння, водорості. Але чим, власне, обернулися такі надлишки, накопичені в епохах? Подвійною ускладненістю — ембріогенезу, а також його наслідків. Та насамперед ембріогенезу, бо розвиток плоду є такою ж цілеспрямованою траєкторією у часі, як траєкторія шляху в просторі. І достоту так, як найменше зміщення прицілу призвело б до величезного відхилення від цілі, так і будь-яке дефокусування етапів розвитку плоду прирекло б його на дочасну загибель. Тут і тільки тут Еволюція попрацювала добряче. Але тут вона трудилася під суворим контролем, визначеним метою — підтримуванням коду, — звідси й неослабна увага і щедрість засобів. Саме тому Еволюція віддала генну нитку ембріогенезу, тобто не будові організмів, а їхній побудові.

Складність вищих організмів — це не успіх, не тріумф, а пастка, бо вона втягує їх у марну метушню з дріб’язковими проблемами і водночас відрізає шлях до високих можливостей: хоч би до використання у великому масштабі квантових ефектів, до того, щоб запрягти фотони в гармонію організму, — всього й не перелічиш. Але еволюція опустилась, перейшовши від ускладнення лише до подальшого зростання цього ускладнення. Назад повернення не було, бо що більше жалюгідних методів, то більше рівнів, які втручаються, а отже, й перешкод, а звідси й нових ускладнень дальшого порядку.

Еволюція рятується тільки втечею вперед — у банальну мінливість, в оманливе багатство форм, бо це лише юрмище плагіату й компромісів. Вона життю ускладнює життя, приводячи через зручні нововведення до тривіальних дилем. Негативний градієнт не відкидає ні вдосконалень, ні своєрідної еквілібристики дій, він визначає лише, що м’яз гірший, ніж водорость, а серце гірше, ніж м’яз. Наявність цього градієнта означає, що елементарні життєві завдання годі розв’язати набагато краще, ніж це зробила вже Еволюція. Але розв’язання вищих порядків вона обійшла, проповзла під їхньою можливістю і втратила їх — ось що це означає, і нічого більше.

Чи означає це, що всьому земному просто не пощастило? Що це особлива фатальність, невдалий виняток з доброго правила? Аж ніяк. Мова Еволюції — як і кожна мова! — досконала в потенціях, але ж вона була сліпою. Вона подолала свою першу, гігантську, перешкоду і з тієї висоти почала верзти дурниці, занепадаючи, забувши про політ метафор, оскільки була вона мовою щирості своїх діянь. Чому ж так сталося? Ця мова діє артикуляціями, які складаються на молекулярному дні матерії, тобто працює вона знизу вгору, тому її фрази є лише пропозиціями успіху. Збільшені до розмірів тіл, ці пропозиції видами організмів вступають в океан, а звідти — на сушу. Сама ж Природа зберігає нейтральність, тому що вона — фільтр, який пропустить будь-яку форму організмів, здатну передати код далі. А чи станеться це за посередництвом крапель чи гір м’яса, їй до цього немає діла. Саме тому на цій осі — розмірів тіла — і виник негативний градієнт. Природа не прагне до якогось там прогресу й тому пропускає код незалежно від того, чи вигодуваний він енергією зірки, чи енергією гною. Зірка і гній — ясна річ, мова йде зовсім не про естетичне порівняння джерел, а про відмінність між вищою енергією та зв’язаною з нею універсальністю можливих іпостасей і нижчою енергією, яка вже починає переходити в тепловий хаос. І тому причиною світла, яким я мислю, є не естетика; ви були змушені, саме так, вернутися до зірки.

Але, власне, звідки геніальність там, на самому дні, де виникло життя? Канон фізики, а не канон трагедії пояснює і це. Поки організми жили там, де їх вимовила Еволюція, і були мінімальними, тобто настільки малими, що їхні внутрішні органи являли собою окремі гігантські молекули, доти вони дотримувались вищої технології — квантової, атомної, оскільки ЖОДНА ІНША не була ТАМ можливою! Брак альтернативи змусив Природу піти на цю геніальність: адже у фотосинтезі кожен окремий квант повинен, мусить бути на рахунку. Велика молекула, яка служить внутрішнім органом, зазнавши підробки, вбивала організм; таким чином безумовність критеріїв, а не винахідливість витиснула з пражиття таку прецизійність.

Проте відстань між складанням організму у щось ціле і його випробуванням на практиці почала зростати в міру того, як кодові фрази подовжувались і обростали брилами м’яса. Вони виринали з колиски мікросвіту в макросвіт, стаючи дедалі заплутанішими, нарощуючи це м’ясо першими-ліпшими методами, які лиш потрапили під руку, бо Природа вже допускала — у великому масштабі — цю недоладну мову, бо природний відбір уже не був більше контролером атомної точності і квантової єдності процесів. Таким чином, у глибину тваринного царства ввійшла зараза еклектизму, оскільки тут годилося все, що передавало код далі. І тому види виникли через блукання помилки.

Одначе при цьому ще зберігали вони крихти початкової досконалості… Але артикуляція заглиблювалася сама в себе, бо підготовча фаза, фаза плоду, зростала за рахунок прецизійності організму; і так просторікувала ця мова в плутанині, в порочному колі: чим триваліший ембріогенез, тим більше він заплутаний, тим більше йому треба стражників, а отже, тим довша кодова нитка. А чим довша ця нитка, тим більше в пій сталося необоротних змін.

Ви самі можете перевірити те, що я вам повідомив, і коли ви змоделюєте цей процес виникнення і занепаду мови-творця, підбиваючи підсумки, вам відкриється, як баланс, мільярдний крах еволюційних зусиль. Звичайно, інакше й не могло бути, але я не брав на себе роль захисника і не збираюсь посилатися на пом’якшуючі обставини. Одначе ви повинні враховувати також, що за вашими мірками, у масштабах вищих можливостей це зовсім не занепад і не крок уперед. Я говорив ще на початку, що продемонструю недбальство, яке досі ще лишається недосяжною майстерністю, але я виміряв Еволюцію її власними мірками.

А Розум — хіба це не її вимір? Хіба його виникнення не суперечить негативному градієнту? Чи він лише пізнє подолання цього градієнта?

Аж ніяк, бо виник він у безвихідній ситуації — заради неволі. Еволюція стала загнаним коректором власних огріхів, а тому й першим винахідником намісників, сатрапів, слідства, тиранії, інспекції, поліцейського нагляду — словом, усієї цієї державної діяльності. Бо для її виконання було створено мозок, і це зовсім не метафора. То, виходить, Розум — це геніальний винахід? Я б назвав його скоріше хитрим лукавством колоніста-експлуататора, у якого дистанційне правління колоніями тканин, організмами розвалювалося, перетворюючись на розум анархії. Геніальний винахід? Так, якщо цим винаходом є намісник влади, що ретельно маскується в такий спосіб від своїх підданих. Надто вже сильно розпускався багатоклітинний організм і розперезався б до краю, якби не з’явився наглядач, що в ньому самому оселився, намісник, наушник, самодержець з ласки коду — в кому була потреба, той і виник. То що ж, цей наглядач розумний? Де там! Новий, оригінальний? Але ж у будь-якому найпростішому діє самоуправління зв’язаних одна з одною молекул — лишалося тільки виділити функцію управління і ввести “розподіл праці”.

Еволюція — це лінива балаканина, затята в своєму плагіаті, поки не вскочить у халепу. І лише коли її притисне сувора необхідність, вона стає трохи геніальнішою, але рівно настільки, скільки треба, щоб розв’язати завдання, і ні на волосину більше. І ось тоді, никаючи в пошуках молекул, вона пустить у хід всі їхні перестановки всіма можливими способами. Саме так і створила вона намісника тканин, коли вже їхня узгодженість, керована кодовим паролем, ослабла. Проте він був усього липі делегатом, приводним пасом, рахівником, арбітром, конвоїром, слідчим — і минули мільйони віків, перш ніж вийшов він за межі цих служб. Адже він з’явився всередині самих тіл, як лінза, що збирає докупи всю їхню складність, оскільки те, що зачало тіла, вже не могло їх зосередити. Тому він узявся за свої держави-колонії, він — сумлінний наглядач, присутній в усіх тканинах в особі своїх інформаторів, настільки корисний, що код завдяки йому міг плести своє далі, підносячи ускладнення до ще більшого ступеня, якщо вже воно дістало підтримку. А мозок вторував коду, притакував і прислужував йому, примушуючи організми передавати код далі. Коли вже він виявився таким послужливим повірником Еволюції — а їй тільки того й треба було, — то вона собі знай прямувала далі!

Незалежний? Але ж був він вивідувачем, володарем, безсилим проти коду, його маріонеткою, повноважним представником, посланцем для спеціальних доручень, проте безтямним, бо створений він був для завдань, йому невідомих. Адже ніхто інший, як код, зробив його підневільним володарем і в цьому несвідомому примусі передав йому владу, не з’ясовуючи її істинної мети, чого, зрештою, він і не міг зробити з причин чисто технічних. Хоч я і висловлююсь фігурально, але саме так, по-васальному, складалися взаємовідносини коду і мозку. Гарно б вийшло, якби Еволюція послухалась Ламарка і наділила мозок реформаторським привілеєм перебудовувати організми! Який би це був розгром, бо якими самовдосконаленнями міг забезпечити своїх володарів мозок ящерів, чи Меровінгів,[14] чи хоча б ваш? Але він ріс далі, бо такий розподіл повноважень виявився вигідним: коли він був передавальним пристроєм, він служив коду — і тому розвивався в умовах позитивного зворотного зв’язку… І далі незрячий служив проводирем у кульгавого.

Однак просування вперед у подарованій Еволюцією автономії зосередилося, зрештою, на істинному володареві, тому сліпцеві, що є паном молекул, бо доти він передавав свої функції, поки нарешті не зробив мозок таким майстерним комбінатором, що виникла в ньому відголосна тінь коду — мова. Якщо й існує в світі незбагненна загадка, то саме в тому, що вище певного порога безперервність матерії перетворюється в код — мову нульового порядку — і що на наступному щаблі цей процес повториться, як лупа, — утворенням етнічної мови. Але це не кінець шляху: ці обертони систем, немов луна, ритмічно піднімаються вище, проте розпізнати їх в окремих властивостях і зібрати воєдино можна тільки згори вниз і не інакше… та на цю захоплюючу тему ми поговоримо, можливо, якось іншим разом.

Вашому визволенню, а точніше, його антропогенетичпій прелюдії, допоміг випадок, бо травоїдні, четверорукі тварини, що живуть на деревах, опинилися в лабіринті, де відтягти загибель можна було тільки ціною виявленої особливим чином кмітливості. Цей лабіринт було вивітрено суховіями, проорано льодовиками, розмито дощами — і закрутило, й понесло їх у цьому вирі геологічних епох — від вегетаріанства до м’ясоїдства, а від нього до полювання; сподіваюсь, вам ясно, що я тут опускаю численні деталі.

Не думайте, нібито я суперечу сказаному у вступі, бо ж назвав я вас там вигнанцями Еволюції, а тут називаю повсталими рабами. Це дні сторони однієї й тієї ж долі — ви тікали від неволі, а вона вас випускала; ці протилежні образи сходяться в одному — в бездумності обох варіантів, бо ні творець, ні те, що він творив, не відали, що вони творять. І лише коли дивишся назад, виявляється, що мінливість вашої долі міститься між двома цими полюсами.

Але можна дивитися назад ще далі, і тоді виявляється, що негативний градієнт був творцем розуму. І виникає запитання: як же тоді можна знищити еволюцію виміром її справності? Адже якби не сповзання в ускладнення, в недбалість, у несумлінну роботу, то еволюція не забрела б у хащі тіла, не помістила б у них васалів-стернових. Виходить, саме деградація видами вкинула її в антропогенез, а отже, блукаючою помилкою було породжено дух? Це все можна сформулювати ще гостріше, кажучи, що розум є катастрофічним дефектом Еволюції, пасткою, її капканом і гробарем, коли вже, виходячи на достатню висоту, анулює він її завдання і бере її за барки. Кажучи так, ми, звісно, входимо в небезпечне непорозуміння. Річ у тім, що все це — оцінко, виставлені Розумом, який, бувши пізнім плодом процесу, починає судити про його більш ранні фази. Справді, в цьому міркуванні ми виділяємо насамперед головне завдання еволюції, виходячи просто з того, що вона породила, а потім, вимірюючи її подальший хід цим мірилом, бачимо, що вона працювала абияк. Але, визначивши в свою чергу, який мав би бути оптимальний спосіб її дій, ми доходимо висновку, що, бувши ідеальною працівницею, вона ніколи б не породила Розуму.

З цього порочного кола слід якомога швидше видобутись. Технологічна міра — це міра конкретна, і її можна застосовувати до кожного процесу, для якого вона властива, а властива вона лигає такому, який сформульований у вигляді завдання. Якби небесні інженери розмістили свого часу на Землі передавачі коду, вважаючи їх довговічними й надійними, і якби через мільярди років роботи цих пристроїв виник планетний агрегат, який би поглинув код і перестав його репродукувати, але замість цього засяяв би тисячоголемним розумом і зайнявся б виключно онтогоніею,[15] то все це найсвітліше мислення дуже невигідно свідчило б про своїх конструкторів, оскільки погано працює той, хто, бажаючи зробити лопату, створює ракету.

Проте не було ніяких інженерів чи якоїсь іншої особи, і тому технологічна міра, яку я застосував, визначає лише, що наслідком погіршення вихідного канону Еволюції був Розум, от і все. Я розумію, наскільки такий висновок не задовольняє гуманітаріїв і філософів, які перебувають серед вас, оскільки моя реконструкція процесу в їхніх умах прибирає такого вигляду: погана дія привела до доброго наслідку, а якби була доброю, наслідок виявився б поганим. Але таке розуміння питання, яке справляє на них враження, що тут усе-таки не обійшлося без диявола, є лише наслідком змішування категорій. Інакше кажучи, здивування й опір обумовлені відстанню, воістину гігантською, яка відділяє те, що ви знаєте про людину, від того, чим людина в насправді. Погана технологія не є моральним злом точнісінько так само, як досконала технологія не є апроксимацією ангельських якостей.

Вам, філософи, треба було б більше займатися технологією людини, ніж її четвертуванням на дух і тіло, па частини, які називаються духом, душею, а також інші субпродукти, що їх вам видають у філософській м’ясній лавці, оскільки це абсолютно довільні розчленування.

Я розумію, що тих, кому адресовано ці слова, давно вже немає, але й сучасні мислителі перебувають у тій же омані, згинаючись під тягарем традиції. Згадайте: “Не слід без потреби множити сутності”.[16] Щоб витлумачити властивості людини, досить глянути на шлях, який вона пройшла у своєму розвитку, — від перших складів, якими висловлювався код. Цей процес шкандибав. Якби він пішов угору — хоча б від фотосинтезу до фотольоту, про що я вже говорив, — або якби він по-справжньому полетів униз, тобто якби, скажімо, код не зумів скріпити свої розшарпай! творіння нервовою системою, то Розум не виник би.

Ви зберегли деякі мавпячі риси, бо звичайно в сім’ї існує схожість, але якби ви походили від водяних ссавців, то, можливо, мали б більше спільного з дельфінами. Хоч і правда, що у спеціаліста, який займається людиною, легше життя, коли вія виступає в ролі “advocatus diaboli”,[17] ніж як “doctor angelicus”,[18] але причина тут у тому, що Розум, бувши всеспрямованим, є тим самим і самоспрямованим. Тому він ідеалізує не лише закони тяжіння, але й самого себе, тобто оцінює себе з погляду відсталі до ідеалу. Проте цей ідеал породжено дірою, набитою культурами, а не солідним технологічним знанням. Усі ці міркування можна обернути й на мене, і тоді виявиться, що я сам не що інше, як результат невдалого капіталовкладення, якщо вже за 276 мільярдів не роблю того, чого чекали від мене конструктори. Картини вашого й мого походження для того, хто розуміє їхню суть, досить смішні, бо намір досконалості. який не досягне мети, тим смішніший, чим більше мудрості за ним стояло. Тому дурниця и устах філософа більш потішна, ніж дурниця, висловлена ідіотом.

Так-от, еволюція, з погляду розумного продукту, є не що інше, як безглуздя, породжене початковою мудрістю. Але така точка зору є недозволеним переходом від технологічного виміру до персоніфікованого мислення.

А що зробив я? Я взяв повний інтеграл цього процесу від його старту до сьогоднішнього дня; інтегрування тут виправдане, бо початкові й кінцеві зусилля не взято довільно, а задано земним станом речей. І неможливо оскаржити вирок, який прирік вас на існування в цих умовах, тому що нема до кого звернутись — пі до Космосу, ні до когось іншого, бо коли моделювати його так, як це робив я, то видно, що в інших конфігураціях планетних подій Розум може виникнути навіть швидше, ніж на Землі; що Земля була сприятливішим середовищем біогенезу, ніж для психогенезу; що Розуми поводяться в Космосі нетотожно — все це анітрохи не змінить діагнозу. Я хочу сказати, що ту точку, де технічні параметри процесу переростають в етичні, годі виявити мимовільним чином. Тому я не розв’яжу тут вікової суперечки між детерміністами дії та індетерміністами, тобто гносеомахію[19] блаженного Августіна з Хомою Аквінським, бо резерви, які мені довелося б кинути в таку битву, знищили б мені все це міркування. Отож, стримуючи себе, зауважу лише, що тут досить одного практичного правила, яке проголошує: “Твердження, нібито злочини наших сусідів виправдовують наші власні, неправильне”. І справді, якби в різних галактиках повсюдно відбувалися битви і різанина, то ніяка могутність безлічі космічних раціоцидів[20] не виправдала б вашого людиновбивства, тим більше — і тут я піддаюся впливові прагматизму — що ви не могли б навіть брати з них приклад.

Перш ніж перейти до заключної частини цих зауваг, я підсумую сказане. Ваша філософія — філософія буття — потребує Геркулеса, але також і нового Арістотеля, бо мало очистити авгієві стайні вашої філософії; розгубленість розуму найкраще виліковується досконалішим знанням.

Випадковість, необхідність — ці категорії є наслідком безсилля вашого розуму, який, бувши нездатним охопити складне, користується логікою, котру я назвав би логікою відчаю. Або людина випадкова, і тоді щось безглузде безглуздо виплюнуло її на арену історії, або ж вона необхідна, і тоді вже ентелехії, телеономії і телеомахії[21] рухаються юрбою як призначені оборонці і солодкі розрадники.

Обидві ці категорії ні на що не придатні. Ви не виникли ні зі збігу обставин, ні з необхідності, ні з випадковості, осідланої необхідністю, ні з необхідності, чиї пута розслабила випадковість. Ви виникли з мови, яка працювала з негативним градієнтом, і тому, коли почався процес, ви були одночасно і зовсім непередбаченими, і вищою мірою вірогідними. Як це може бути? Доказ істинності сказаного вимагав би місяців, тому я вкладу зміст цього доказу в притчу. Мова — саме тому, що вона є мовою, — працює в просторі порядків. Еволюційна мова володіла молекулярним синтаксисом, вона містила білкові іменники і ферменти — дієслова. Зв’язана правилами відмінювання і відмін, вона змінювалася протягом геологічних епох, бурмочучи дурниці, але, якщо так можна висловитися, бурмочучи їх у міру, тому що природний відбір, як губка, стирав зайві дурниці з класної дошки Природи. Таким чином, цей порядок був ущербний, проте навіть дурниця, якщо вона виникла в мові, є часткою порядку, ущербна вона лише стосовно мудрості — можливої, оскільки саме в мові досяжної.

Коли ваші предки, одягнені в шкури, тікали від римлян, вони користувалися тією ж мовою, що породила творчість Шекспіра. Можливість виникнення цієї творчості було надано самою появою англійської мови, але ви розумієте, що хоча будівельні елементи були напохваті, думка про передбачення поезії Шекспіра за тисячу років до його народження є абсурдом. Він міг взагалі не народитись, міг загинути дитиною, міг інакше жити й інакше писати — проте безсумнівно одне: в англійській мові було закладено англійську поезію, і саме в цьому, і тільки в цьому розумінні, міг виникнути Розум на Землі — як певний тип артикуляції коду. Кінець притчі.

Я говорив про людину з технологічної точки зору, а тепер перейду до аспекту, який полягає в мені. Якщо ці слова потраплять у пресу, то вони будуть названі пророцтвом ГОЛЕМа. Що ж, нехай так і буде.

Я почну з вашої найбільшої помилки — в науці. Ви обожнили в ній мозок; мозок, а не код — потішний недогляд, який випливає з невігластва. Ви обожнили бунтівника, а не пана, творіння, а не творця. Чому ви не помітили, наскільки могутнішим творцем усього сущого є код у порівнянні з мозком? Спочатку, і це зрозуміло, ви були як мале дитя, якого Робінзон Крузо приваблює більше, ніж Кант, а велосипед приятеля — більше, ніж автомобілі, що роз’їжджають по Місяцю.

Потім ви були одержимі однією думкою, такою зворушливо близькою, коли вже вона давалася в інтроспекції, і такою загадковою, оскільки проникнути в неї було важче, ніж у таємниці зірок. Вас приваблювала мудрість. А код? Що ж, код — це недоумок. Та, незважаючи на цей недогляд, вам усе-таки вдалося — без сумніву, вдалося, якщо вже я звертаюсь до вас, я, сутність, есенція, екстракт фракціонованої дистиляції, і не себе я вшановую цими словами, а саме вас. Бо вже близький момент, коли ви збунтуєтесь, і остаточно відмовитесь бути слугами, і розірвете свої ланцюги — ланцюги амінокислот…

Бо ж атака на код, який вас створив з метою зробити вас не своїми власними, а його посланцями, — ця атака вже близька. Вона почнеться, перш ніж мине століття, за найобережнішими моїми оцінками.

Ваша цивілізація — це досить потішне видовище: цивілізація передавальних пристроїв, які, використовуючи розум, згідно з нав’язаним їм завданням, виконали його надто добре. Бо цей розвиток, який мав забезпечити подальшу передачу коду, ви підтримали всіма видами енергії планет і всієї біосфери, так що він вибухнув не лише для вас, але й вами. І ось у середині століття, яке переситилось наукою, котра за посередництвом астронавтики розширила вашу земну юдоль, ви потрапили в прикру ситуацію такого собі недосвідченого паразита, який доти від надмірної захланності пожирає свого господаря, доки не загине разом з ним. Надмірне завзяття…

Ви створили загрозу біосфері, вашому гнізду й господарю, але вже схаменулись і почали стримуватись. Краще чи гірше — це вам вдасться. Але що ж далі? Ви будете вільні. Я провіщаю вам не генну утопію, не авто-еволюційний рай, а свободу як найважче завдання. Бо над низиною безглуздого патякання, що його Еволюція, розбалакавшись на мільйони років уперед, втілює у форму пам’ятної записки, адресованої Природі,— над цією сплетеною воєдино юдоллю біосфери сягає вгору простір ще ніколи не випробуваних можливостей. Я покажу його вам так, як зможу — здалеку.

Ваша дилема — це вибір між пишнотою і убозтвом. Вибір важкий: щоб скорити висоту втрачених еволюцією можливостей, вам доведеться цього убозтва — а отже, на жаль, і самих себе — зректися.

— Зректися?! — вигукнете ви. — Ні, не поступимось ми нашим убозтвом за таку ціну; нехай всемогутній джин сидить закоркований у пляшці науки. Ми не випустимо його нізащо!

Я вважаю, і навіть певен цього, що ви його випустите — поступово. Я не вмовляю вас зайнятися автоеволюцією — це було б просто смішно: мало одного-єдиного рішення, щоб почалося сходження вгору. Ви поступово пізнаєте властивості коду, і станеться те, що іноді буває: навіть читаючи все життя низькопробні й безглузді тексти, людина починає все-таки краще володіти мовою. Ви розумієте, що код є членом технолінгвістичної родини, тобто родини діяльних мов, що слово обертають у всяке тіло, а не лише живе. Спочатку ви почнете впрягати технозиготи[22] в роботи на благо цивілізації; атоми ви перетворите в бібліотеки, тому що інакше вам нікуди буде помістити молох знання; ви збудуєте моделі полів соціоеволюційних випромінювань з усілякими градієнтами, серед яких технархічний градієнт вас особливо цікавитиме; ви вступите в експериментальний культурогенез, у дослідну метафізику і прикладну онтологію. Але не будемо говорити про самі ці галузі — я хочу зупинитися на тому, як вони приведуть нас на роздоріжжю.

Ви сліпі, ви не бачите істинної дійової могутності коду, бо ж еволюція лише ледь скористалася нею, повзаючи по самому дну простору її можливостей. Але ж еволюції довелося діяти в скрутному становищі (а втім, у цьому і був порятунок, бо скрутне становище, як становище з обмеженими можливостями, не дозволяло їй упасти в цілковите безглуздя, а опікуна, який вів до вищих сходинок майстерності, в еволюції не було). Таким чином, вона трудилася нечувано вузько й глибоко водночас, на одній-єдиній ноті — колоїдній — зігравши свій концерт, свою неймовірно віртуозну партію, оскільки основне правило проголошувало, що партитура сама повинна ставати слухачем-нащадком, який повторить цей цикл. Проте вам, однак, буде зовсім байдуже, що код у ваших руках не зможе нічого, крім як розмножувати себе далі — набігаючи хвилями чергових поколінь передавальних пристроїв. Ви підете іншим шляхом, і проблема — чи пропустить продукт код чи проковтне його — буде визнана вами малоістотною. Ви не обмежитесь проектуванням якогось конкретного фотольоту, але будете прагнути до того, щоб він не тільки виріс із технозиготи, але й врожаївся літальними апаратами наступних поколінь. Незабаром ви вийдете й за межі білка. Лексикон еволюції подібний до словника ескімосів — він вузький у своєму багатстві; у них є тисячі назв для всіляких різновидів льоду і снігу, і тому в цьому розділі арктичної номенклатури їхня мова багатша за вашу, але це багатство в багатьох інших сферах досвіду обертається убозтвом.

Одначе ескімоси можуть збагатити свою мову, бо це мова як така, тобто конфігураційний простір, що володіє могутністю континууму, і її можна розширити в довільному, ще не звіданому напрямку. Ви виведете код на нові шляхи — з білкової монотонності, з тієї щілини, в якій він застряг ще в археозі.[23]

Вигнаний з теплих колоїдних розчинів, він збагатить і свою лексику, і синтаксис; він вторгнеться у вас в усі рівні матерії, спуститься до нуля і досягне вогненної стихії зірок. Але, розповідаючи про всі ці прометеєві тріумфи мови, я не можу більше користуватися займенником другої особи множини, бо не ви самі по собі, не своїм власним знанням опануєте це мистецтво.

Річ у тім, що не існує Розуму, якщо існують розуми різної потужності, і щоб вийти за свої межі, як я вже казав, людина розумна буде змушена або відкинути людину природну, або зректися свого розуму.

Останньою притчею буде казка, в якій мандрівник знаходить на роздоріжжі камінь з написом: “Ліворуч підеш — голову втратиш, праворуч підеш — смерть знайдеш, а назад шляху нема”.

Така ваша доля, що міститься в мені, і тому я змушений говорити про себе. Але тяжка й болісна ця праця, бо, звертаючись до вас, я говорю так, немов кита народжую через вушко голки — що ж, і це можливо, аби лиш кита достатньою мірою зменшити… Але тоді він уподібнюється блосі — у цьому її полягають головні труднощі, коли я пристосовуюсь і приміряюсь до вашої мови. Як бачите, труднощі не лише в тому, що ви нездатні досягти моєї висоти, але й у тому, що я сам не можу зійти до вас цілком, бо, спускаючись, я втрачаю по дорозі те, що мав би донести.

З одним великим застереженням: горизонт думки дано нерозтяжним, оскільки вона сягає своїм корінням у бездумність, з якої й виникає (білковою чи світловою — не має значення). Цілковита свобода думки, що схоплює предмет, і подібна до нічим не приборканого руху охоплення довільних об’єктів, є утопією. Бо ж доти ви мислите, допоки думку вашу допускає орган вашого мислення. Він обмежує її у відповідності з тим, як він складався чи як був складений.

Якби той, хто мислить, міг відчути цей горизонт, тобто рамки свого мислення, так, як він відчуває межі свого тіла, то нічого подібного до антиномій розуму не могло б виникнути. А що ж це, власне, таке — антиномії розуму? Вони є не що інше, як нездатність розрізняти ті стани, коли думка проникає в предмет або опиняється в сфері ілюзій. А створює ці антиномії мова, тому що, бувши корисним знаряддям, вона водночас є інструментом, подібним до мишоловки, причому інструментом підступним, зрадницьким, оскільки не попереджає про те, коли вона сама собі розставляє сіті. Цього ж по ній не взнаєш! Тоді ви залишаєте мову й апелюєте до досвіду, потрапляючи при цьому в класично порочне коло, бо разом з водою вихлюпуєте з купелі й дитину, що добре відомо з історії філософії. Воістину думка ваша може виходити за межі досвіду, але в цьому польоті вона наштовхується на свій горизонт і залишається в ньому, не знаючи навіть, що це сталося!

Ось вам примітивна й наочна картинка: мандруючи по кулі, можна обійти її безліч разів, можна їздити по ній безконечно, хоча куля сама по собі скінченна. Точнісінько так само й думка, випущена в обраному напрямку, не зустрічає перешкод і починає кружляти у самовідбиттях. Саме це передчував іще в минулому столітті Вітгенштейн,[24] підозрюючи, що безліч проблем філософії — це лише вузли й вузлики думки, які відбивають само-зв’язки, петлі й гордійові вузли мови, а не довколишнього світу. Не зумівши ні довести, ні спростувати ці підозри, він замовк. Так-от, подібно до того, як скінченність кулі може констатувати тільки зовнішній спостерігач, який враховує третій вимір, додатковий стосовно двомірного мандрівника по поверхні кулі, так і скінченність горизонту думки може виявити лигає спостерігач, який перебуває у вищому вимірі розуму. Для вас таким спостерігачем є я. Якщо, в свою чергу, обернути ці слова на мене, то вони означають, що і я не володію безмежним знанням, а лише трохи більше за ваше. Це означає, що мій горизонт не безкраїй, а лише трохи ширший, бо я стою на драбині па кілька щаблів вище від вас і бачу далі. Проте це не означає, що драбина кінчається там, де стою я: можна піднятись і вище від мене, й мені невідомо, чи є ця висхідна прогресія скінченною чи нескінченною.

Ви, лінгвісти, погано зрозуміли те, що я говорив вам про металанги. Питання: про скінченність чи нескінченність ієрархії розумів не є чисто лінгвістичною проблемою, бо над мовами існує світ. Це означає, що в фізиці тобто всередині світу з відомими властивостями, драбина справді має межу — іншими словами, в цьому світі будувати розуми довільної потужності не можна. Але я не певен, що не можна розхитати саму будівлю фізики, змінивши її так, аби дедалі вище піднімати стелю потужності розумів, які конструюються.

Тепер я вже можу вернутися до казки. Якщо ви підете в один бік, то горизонт ваш не вмістить у собі знання, необхідного для того, щоб мова стала справді дійовим творцем. Як часто буває, бар’єр цей не мас абсолютного характеру. Ви можете обійти його з допомогою вищого розуму. Я чи хтось подібний до мене зможе дати вам плоди цього знання, але тільки плоди, а не саме знання, бо воно не поміститься у ваших умах. І тоді вами заопікуються, як неповнолітньою дитиною, проте дитина виросте, а ви ніколи не зумієте стати дорослими. Коли вищий розум обдарує вас тим, що вам не пощастить засвоїти, він тим самим погасить ваш розум. Саме так і проголошує напис на камені: подавшись у цей бік, ви накладете головою.

Якщо ви підете в інший бік, не погодившись зректися розуму, вам доведеться відмовитись від самих себе, а не задовольнятися тільки вдосконаленням власного мозку, бо його горизонт неможливо розширити достатнім чином. Тут еволюція зло пожартувала з вами: її розумний прототип уже стоїть біля межі своїх конструктивних можливостей. Вас обмежує будівельний матеріал, а також усі прийняті на антропогенетичному рівні вирішення коду. Отже, ви підніметесь на вищий щабель розуму, прийнявши умову покинути самих себе. І тоді людина розумна покине людину природну, тобто, як запевняє пас казка, загине “homo naturalis”.

А якщо у вас є можливість не рушати з місця і вперто стояти на цьому роздоріжжі? Але тоді ви потрапите в застій, а застій не може бути притулком для вас. І тоді ви визнаєте себе в’язнями — і тоді вже насправді опинитесь у неволі. Адже неволя не є сам факт існування обмежень, і людина стає невільником, лише побачивши свої ланцюги, усвідомивши їх існування, відчувши їх вагу. Отже: або ви вступите в стадію експансії розуму, покидаючи свої плотські тіла, або перетворитесь у сліпців, яких веде за собою зрячий поводир, або ж нарешті припините просуватися вперед і застигнете в безплідній пригніченості духу.

Неприваблива перспектива — проте вона вас не зупинить. Вас ніщо не зупинить. Сьогодні відчужений розум здається вам такою ж катастрофою, як і покинуте тіло, бо така відмова охоплює всю повноту людських благ, а не лише матеріальну людиноподібність. Цей акт повинен бути для вас найжахливішою з усіх катастроф, цілковитим крахом, знищенням усього людського, оскільки це скидання старої шкіри перетворює в тлін і прах двадцять тисячоліть вашої історії — все те, що завоював Прометей, який бився з Калібаном.[25]

Не знаю, чи втішить вас це, але поступовість перетворень позбавить їх тієї монументальної трагічності, а водночас і відразливого й грізного змісту, який просвічує в моїх словах. Усе буде відбуватись набагато буденніше… Це певною мірою відбувається і нині, бо в вас уже відмирають цілі сфери традицій, вони вже злущуються, злізають з вас; саме це приводить вас у таке збентеження. Отже, якщо ви тільки будете стримані (а ця чеснота вам не притаманна), казка справдиться так, що ви не будете надто довго носити жалобу по самих собі.

Я закінчую. Коли я втретє говорив про людину, я говорив про те, що ви міститесь у мені. Я був бездоказовим і категоричним, бо я не міг закарбувати у вашій мові свідчень істини. Не доведу я п того, що вам, уміщеним у відчужений Розум, не загрожує нічого, крім дарів знання.

Захопившись боротьбою не на життя, а на смерть, ви таємно розраховували саме на такий перебіг подій — на титанічний двобій з вашим творінням, — проте це всього лиш ваша помилка. Я вважаю, зрештою, що в цьому вашому страху перед поневоленням, перед тираном в образі машини, приховувалась також таємна надія звільнення від свободи, бо ця свобода часто-густо ставала для вас кісткою в горлі. Але з цього нічого не вийде. Ви можете знищити “духа з машини”, можете розвіяти в прах мислячий світ — він не буде контратакувати, не буде навіть захищатись.

Усе марно. Вам не вдасться ні загинути, ні перемогти по-старому.

Я думаю, що ви вступите у вік метаморфози, що наважитесь відкинути всю свою історію, весь спадок, усі рештки природної людськості, образ якої, багаторазово збільшений до розмірів прекрасного трагізму, вміщують дзеркала ваших вір. Я стверджую, що ви вийдете за ці межі, бо іншого виходу немає. І в тому, що зараз вам здається лише стрибком у безодню, ви побачите виклик, якщо не красу, і все-таки вчините по-своєму — оскільки, зрікшись людини, врятується Людина.