Твори в двох томах. Том 2

_{Переклав Костянтин Шмиговський}

I

Це сталося багато років тому. Гедліберг був тоді найчеснішим, найпоряднішим містом у всій окрузі. Він зберігав за собою бездоганну репутацію протягом уже трьох поколінь і пишався нею більше, ніж усіма іншими своїми здобутками. Гордість його була така велика, і йому так хотілося увічнити свою славу, що він почав утовкмачувати засади чесності навіть немовлятам у колисці і поклав ці засади в основу їхнього виховання й на дальші роки. Мало того: підростаючу молодь відгородили від будь-яких спокус, щоб її чесність могла безперешкодно міцніти, гартуватись і входити кожному у плоть і кров. Сусідні міста заздрили чеснотам Гедліберга і вдавали, що глузують з нього, називаючи його гордість чванством. Але вони не могли не погодитися, що Гедліберг — справді непідкупний, а приперті до стіни мусили визнавати, що вже самий факт народження в Гедліберзі — найкраща рекомендація кожному юнакові, що покинув рідне місто в пошуках гідної посади.

Та от якось Гедлібергові не пощастило; він образив одного проїжджого, можливо, навіть не здогадуючись про те і напевне не жалкуючи про вчинене, бо Гедліберг був сам собі голова, і його зовсім не обходили ні заїжджі люди, ні їхня думка про нього. Проте цього разу не завадило б зробити виняток, бо вдача у того проїжджого була зла і мстива. Цілий рік по тому він десь мандрував, але образи не забув і кожної вільної хвилини думав, як одплатити своїм кривдникам. Багато планів народжувалось у нього в голові, і всі вони були непогані. Бракувало їм тільки одного — розмаху. Найскромніший з них міг би погубити десятки людей, але месник намагався придумати план, який охопив би весь Гедліберг, щоб ніхто з його жителів не уникнув кари. І ось нарешті прийшла йому в голову блискуча думка. Все його єство запалало зловтіхою, а мозок зразу ж запрацював, складаючи підступний план. «Так, — думав він, — отак я й зроблю: я спокушу все місто!»

Через півроку цей чоловік з’явився в Гедліберзі. О десятій годині вечора він під’їхав візком до будинку старого касира, що служив у місцевому банку, вийняв із візка мішок, завдав собі на плечі, пройшов, заточуючись, двором і постукав у двері. У відповідь почувся жіночий голос: «Заходьте!» Чоловік зайшов і поставив мішок біля грубки у вітальні і чемно звернувся до літньої жінки, що читала при лампі газету «Місіонерський вісник».

— Сидіть, будь ласка, пані. Я вас не турбуватиму. Отак… Тепер він у цілковитій безпеці, ніхто й не помітить. Я хотів би поговорити з вашим чоловіком, пані.

— Він поїхав до Брікстона і, можливо, не повернеться до ранку.

— Ну що ж, не біда. Я просто хотів залишити йому цей мішок, пані, щоб він передав його законному власникові, коли того розшукають. Я не тутешній, ваш чоловік мене не знає. Я заїхав до Гедліберга тільки для того, щоб виконати обов’язок, що вже давно не дає мені спокою. Тепер діло зроблено, і я поїду звідси вдоволений і навіть гордий, а ви мене більше ніколи не побачите. Разом з мішком я залишаю листа, з якого ви все зрозумієте. На добраніч, пані!

Таємничий незнайомець налякав жінку, і вона зраділа, коли він пішов. Але тут у ній прокинулася цікавість. Вона швидко підійшла до мішка і взяла лист. Він починався так:

«Прошу відшукати законного власника через газету або приватно. Обидва способи годяться. В цьому мішку лежать золоті монети загальною вагою сто шістдесят фунтів чотири унції…»

— Господи боже, а двері ж не замкнено!

Місіс Річардс, уся тремтячи, кинулася до дверей, замкнула їх, спустила штори на вікнах і стала посеред кімнати, з острахом та тривогою думаючи, як уберегти себе й гроші від небезпеки. Вона прислу?халася, чи не лізуть грабіжники, а потім, скоряючись цікавості, знову підійшла до лампи й дочитала листа до кінця:

Місіс Річардс, яку бив легкий дрож, сіла на стілець і поринула в глибоку задуму: «Як це все незвичайно! І як поталанило цій добрій людині, що пустила хліб свій по воді![79] Якби це був мій чоловік! Адже ми такі бідні, такі бідні і обоє — старі!.. — Тяжке зітхання. — Ні, це не мій Едвард, він не міг дати незнайомцеві двадцять доларів. Ну що ж, шкода… — І, здригнувшись — Але ж це гроші картяра! Гріховна мзда… ми не змогли б прийняти їх, не змогли б торкнутися до них. Мені неприємно навіть сидіти біля них, вони оскверняють мене».

Місіс Річардс пересіла далі від мішки. «Скоріше б уже Едвард приїхав та відніс їх до банку! Ще злодій який наскочить. Мені страшно! Такі гроші, а я сиджу тут сама-самісінька!»

Містер Річардс повернувся об одинадцятій годині і, не слухаючи вигуків дружини, що зраділа його приїздові, одразу ж заговорив:

— Я так стомився, ледве ноги несу! Яке це нещастя — злидні! В моїх літах так поневірятися! Працюй, як каторжний, на той хліб, гни спину на якогось багатія, а він сидить собі вдома у м’якеньких пантофлях!

— Мені за тебе серце болить, Едварде. Але заспокойся, з голоду ми не помираємо, і поки наше добре ім’я…

— Так, Мері, це найголовніше. Не зважай на мої слова. То тільки миттєвий спалах, та й годі. Поцілуй мене… Ну от, тепер усе минуло, я ні на що не скаржуся. Що це в тебе? Якийсь мішок?

І тут дружина повідала йому велику таємницю. Хвилину він не міг прийти до тями, а потім сказав:

— Мішок важить сто шістдесят фунтів? Мері! Отже, в ньому со-рок ти-сяч доларів! Подумай тільки! Справжній капітал! Та в нашому місті не набереться й десятьох чоловік з такими грішми! Дай-но мені листа.

Він перебіг його очима.

— Оце так історія! Про такі небилиці читаєш тільки в романах, у житті вони ніколи не трапляються. — Річардс підбадьорився, навіть повеселішав. Він поплескав свою стареньку дружину по щоці й жартівливо сказав: — Та ми з тобою багатії, Мері, справжні багатії! Варто лише заховати гроші й спалити листи. Якщо навіть той картяр коли-небудь заявиться сюди розпитувати, ми просто зміряємо його крижаним поглядом і скажемо: «Що за нісенітниці? Ми ніколи й не чули ні про вас, ні про ваш мішок із золотом». Це його, звичайно, ошелешить, а…

— А поки ти жартуєш, гроші лежать, де лежали, і найзручніший час для грабежу все ближче.

— Твоя правда. Але як же нам бути? Довідатися приватно? Ні, це зіпсує всю романтику. Краще через газету. Подумай тільки, який здійметься галас! У наших сусідів очі рогом полізуть від заздрощів. Адже вони добре знають, що жоден іноземець не довірив би таких грошей ніякому іншому місту, крім Гедліберга. Оце пощастило! Побіжу мерщій до редакції, поки не пізно.

— Стривай… стривай, Едварде! Не лишай мене наодинці з цим мішком!

Але чоловіка вже й слід загув. Хоча ненадовго. Мало не біля самого будинку він зустрів видавця газети, всунув йому в руку листа від незнайомця й сказав:

— Цікавий матеріал, Кокс. Дайте в черговий номер.

— Трохи запізно, містере Річардс; а втім, спробую.

Опинившись удома, Річардс знову заходився обмірковувати з дружиною цю знадливу таємницю. Про сон годі було й думати. Питання перше: хто дав незнайомцеві двадцять доларів? Здавалося, відповісти було неважко, і обоє в один голос промовили:

— Берклі Гудсон.

— Авжеж, — сказав Річардс, — він міг так зробити, на нього схоже. Іншої такої людини в місті немає.

— Це всі визнають, Едварде… бодай у глибині душі. Ось уже півроку, як наше місто знову стало самим собою — чесним, обмеженим, по-фарисейському самовдоволеним і скупим.

— Гудсон так і казав про нього до самої смерті, і то прилюдно.

— Так, і за це його ненавиділи.

— Ну, ще б пак! Але йому було байдуже. Кого ще так ненавиділи, як Гудсона? Хіба що преподобного Берджеса!

— Берджес кращого не заслужив. Хто тепер піде до нього в церкву? Хоч і поганеньке наше місто, а Берджеса воно розкусило, Едварде! І все-таки дивно, що цей іноземець довіряє свої гроші Берджесові.

— Справді, дивно… А втім… втім…

— Ну от, завів: «Втім, втім!» Ти сам довірився б йому?

— Як тобі сказати, Мері! Може, іноземець знайомий з ним ближче, ніж ми?

— Від цього Берджес не покращає!

Річардс розгублено замовчав; дружина вп’ялася в нього очима, чекаючи на відповідь. Нарешті він заговорив, але так боязко, ніби знав заздалегідь, що йому не повірять.

— Мері, Берджес — непогана людина.

Місіс Річардс явно не сподівалася такої заяви.

— Дурниці! — вигукнула вона.

— Він непогана людина. Я це знаю. Його недолюблюють за ту історію, що набула такого розголосу.

— За ту історію! Ніби тої історії не досить!

— Досить. Цілком досить. Тільки він тут не винен.

— Схаменися, Едварде! Як то не винен, коли всі знають, що винен!

— Мері, можу забожитися, він ні в чому не винен.

— Не вірю й ніколи не повірю. Звідки ти це взяв?

— Я тобі у всьому признаюсь. Соромно, та що вдієш. Про те, що Берджес не винен, ніхто, крім мене, не знав. Я міг би врятувати його, але… але… ти пам’ятаєш, як тоді все місто кипіло… І я… я не наважився. Адже я всіх настроїв би проти себе. Я почував себе негідником, останнім негідником і все-таки мовчав. Мені забракло мужності.

Якийсь час Мері заклопотано мовчала. Потім заговорила, затинаючись на кожному слові:

— Так, цього, мабуть, не слід було робити… Хоч як там є, але ж громадська думка… доводиться зважати… — Вона ступила на слизьке і незабаром спинилася, але трохи згодом опанувала себе й повела далі. — Звісно, шкода, але… Ні, Едварде, ми не могли собі цього дозволити… аж ніяк не могли дозволити! Я не благословила б тебе на таке безглуздя!

— Скільки людей одвернулося б од нас, Мері! А крім того… крім того…

— Мене зараз тривожить тільки одне, Едварде: що він про нас думає?

— Берджес? Він і гадки не має, що я міг урятувати його.

— Ох! — полегшено зітхнула дружина. — Як я рада! Коли Берджес ні про що не здогадується… Ну, слава богу! Тепер зрозуміло, чому він завжди такий люб’язний з нами, хоч ми і не дуже горнемось до нього. Мені вже кілька разів за це й дорікали. Ті самі Вілсони, Вілкокси та Гаркнеси. Так і шпигають отим «ваш друг Берджес», а вони ж чудово знають, як мені це неприємно. Краще б він до нас не набивався у друзі. Та й навіщо це йому?

— Зараз поясню. Вислухай ще одну сповідь. Коли все те виявилося і Берджеса вирішили протягти через усе місто на жердині, мені так стало допікати сумління, що я не витримав і потай попередив його. Він виїхав з Гедліберга й повернувся, коли небезпека минула.

— Едварде! Якби у місті довідалися…

— Мовчи! Згадати страшно. Я одразу пожалкував про це і навіть тобі нічого не сказав, бо боявся, що ти своїм виглядом несамохіть викажеш мене. Тієї ночі я й очей не склепив. Але минуло кілька днів, ніхто ні в чому мене не запідозрив, а потім я й сам зрадів своєму вчинкові. Ще й досі радію, Мері, весь час радію.

— І я рада: адже над ним хотіли вчинити таку жорстоку розправу! Так, я рада. Хоч би там що, а ти мав це зробити. А якщо коли-небудь довідаються?

— Не довідаються.

— Чому?

— Бо всі думають на Гудсона.

— Ще б пак!

— Адже він справді ні на кого не зважав. Старого Солсбері умовили піти до Гудсона й кинути йому в обличчя обвинувачення. Той розпалився й пішов. Гудсон зміряв його від голови до п’ят, ніби відшукуючи на ньому найбридкіше місце, і сказав: «То ви, значить, від комісії по розслідуванню?» Солсбері відповідає, що, мабуть, так воно і є. «Гм! А що їм треба — подробиці чи досить загальної відповіді?» — «Коли знадобляться подробиці, містере Гудсон, я прийду ще раз, а поки що дайте загальну відповідь». — «Гаразд, тоді скажіть їм, нехай ідуть під три чорти. Гадаю, що висловився досить загально. А вам, Солсбері, раджу: коли йтимете по подробиці, прихопіть із собою кошика, бо не буде в чому нести додому свої останки!»

— Як це схоже на Гудсона! Пізнаю його в кожному слові. У нього була тільки одна вада: вважав, що він найкращий порадник на весь світ.

— Але така відповідь, Мері, вирішила все й нас урятувала. Розслідування припинили.

— Господи, та я ж не про те.

І вони знову палко заговорили про таємничий золотий мішок. Однак скоро в їхню розмову стали закрадатися паузи — глибокий роздум перепиняв слова. Паузи дедалі частішали. Врешті Річардс остаточно замовк. Він сидів, блукаючи поглядом по підлозі, а пальці його щодалі швидше ворушилися в такт неспокійним думкам. Тим часом замовкла і його дружина; всі її рухи теж виказували тривогу. Нарешті Річардс підвівся й почав тинятися по кімнаті, куйовдячи обома руками свого чуба, наче лунатик, якому привидівся поганий сон. Аж ось, видно, щось надумавши, надів мовчки капелюха й швидко вийшов з дому.

Дружина його сиділа похмура, поринувши в глибоку задуму, і не помітила, як лишилася сама. Час од часу вона бурмотіла:

— Не введи нас у спок… але ж ми — такі бідні, такі бідні! Не введи нас у… Ох, кому б це зашкодило? Та ніхто й не довідається… Введи нас у…

Голос її затих. Потім вона звела погляд угору й промовила — перелякано і водночас радісно:

— Пішов! Господи, може, вже пізно? Пізно… А може, й ні — може, ще є час? — І встала з місця, схвильовано то стискуючи, то розтулюючи кулаки. Легкий дрож перебіг по її тілу, і з пересохлого горла вирвалось: — Господи прости! Страшно думати про таке… Але… боже мій, як дивно створена людина… як дивно!..

Вона прикрутила гніт, підкралася до мішка, стала навколішки і обмацала його ребристі боки, любовно проводячи по них долонями. Жадібний вогник спалахнув у старечих очах. На якийсь час вона забувала, що з нею діється, потім, отямившись, белькотіла:

— Треба було почекати… хоч кілька хвилин! Навіщо було так поспішати?

Тим часом Кокс уже повернувся з редакції додому й розповів дружині про цю дивну історію. Обоє нетерпляче заходилися обмірковувати її і вирішили, що в усьому місті тільки небіжчик Гудсон міг подати стражденному незнайомцеві таку щедру милостиню — двадцять доларів. Запала мовчанка, чоловік і жінка замислитись. Поступово в їхні душі закрадався неспокій. Нарешті жінка заговорила, ніби сама до себе:

— Ніхто не знає про цю таємницю, крім Річардсів… та нас… Ніхто.

Стрепенувшись, чоловік допитливо глянув на раптово зблідлу дружину. Потім нерішуче підвівся, крадькома зиркнув на свій капелюх і знову на дружину, — в очах його світилося питання. Місіс Кокс судомно ковтнула, піднесла руку до горла й замість відповіді тільки кивнула головою. Ще мить — і вона лишилася сама й знову почала щось тихо бурмотіти.

А Річардс і Кокс з протилежних кінців міста бігли безлюдними вулицями назустріч один одному. Захекані, вони зіткнулися біля сходів, що вели до редакції, і в тьмяному світлі ліхтаря кожен прочитав, що було написано на обличчі в другого. Кокс прошепотів:

— Крім нас, ніхто про це не знає?

У відповідь також почувся шепіт:

— Ніхто. Даю вам слово, жодна душа!

— Коли ще не пізно, то…

Вони кинулися вгору сходами, але в ту ж хвилину з’явився хлопчик-розсильний, і Кокс гукнув його:

— Джонні, це ти?

— Так, сер.

— Не відсилай ранкової пошти… і денної теж. Почекай, доки я не скажу.

— Все вже відіслано, сер.

— Відіслано?

В його тоні чулося невимовне розчарування.

— Так, сер. Від сьогодні поїзди на Брікстон і далі ходять за новим розкладом, сер. Довелося відіслати газети на двадцять хвилин раніше. Я ледве встиг. Ще дві хвилини — і…

Не дослухавши, Річардс із Коксом обернулися й повільно побрели геть. Хвилин десять вони йшли мовчки, а тоді Кокс роздратовано промовив:

— Ніяк не збагну, чому ви так поспішили?

Річардс пригнічено відповів:

— Справді, даремно, але, знаєте, мені якось не спало тоді на думку, а потім було вже пізно… Зате іншим разом…

— К бісу ваше «іншим разом!» Такого й за тисячоліття більше не трапиться!

Друзі розійшлися, навіть не сказавши «на добраніч», і попленталися додому ходою людей, яким завдано смертельного удару. Жінки кинулися їм назустріч з нетерплячим: «Ну, що?», прочитали відповідь у їхніх очах і сумно похнюпили голови, не чекаючи пояснень.

В обох родинах почалася сварка, і досить запальна, а це вже було щось нове: і те, й друге подружжя сварилися й раніше, але не так гаряче й не так запально. Сьогодні аргументи суперників слово в слово повторювалися в обох домах. Місіс Річардс казала:

— Якби ти зачекав хоч хвилинку, Едварде! Подумав би, що робиш. Але ні, треба було бігти до редакції і роздзвонювати на весь світ!

— У листі було сказано: «Розшукати через газету».

— Ну, то й що? Хіба там не було сказано: «Коли хочете, зробіть це все приватно?» Отак! Чи, може, ні?

— Воно й справді. Але коли я подумав, який здійметься галас і яка то честь для Гедліберга, що іноземець так на нього звірився…

— Ну звісно, звісно. А все-таки тобі слід було б поміркувати трошки, і ти б зрозумів, що того чоловіка не знайдуть: він лежить у могилі й нікого по собі не залишив, бо не мав ні свата, ні брата. А коли гроші дістануться тим, хто не може без них обійтися, і коли інші від цього не постраждають…

Вона не договорила й залилася слізьми. Річардс не знав, як її втішити, та зрештою спромігся:

— Стривай, Мері! Може, це й на краще… авжеж, на краще! Не забувай, що так, мабуть, судилося…

— «Судилося!» Коли людині треба виправдати власну дурість, вона завжди посилається на долю. Та якщо навіть і так — адже гроші потрапили до нас додому, значить, це теж судилося, а ти пішов усупереч провидінню! І з якого права? Це гріх, Едварде, великий гріх! Така самовпевненість не личить скромному, богобоязкому…

— Та ти пригадай, Мері, чого нас усіх у Гедлібергу навчали з дитячих років! Коли можеш зробити чесний вчинок — не вагайся ні хвилини. Адже це стало нам за другу натуру!

— О, знаю, знаю: повчання, нескінченні повчання в чесності! Від самої колиски нас оберігали від усяких спокус. Але така чесність штучна, вона хистка, як вода, і не встоїть перед спокусами, — як ми з тобою впевнилися сьогодні вночі. Бог свідок, досі я не мала навіть тіні сумніву у своїй закостенілій, непохитній чесності. А тепер… тепер, Едварде, коли перед нами постала перша справжня спокуса, я певна, що чесність нашого міста ламаного шеляга не варта, так само як і моя чесність… і твоя, Едварде. Гедліберг — мерзенне, черстве, скнаре місто. Єдине його достоїнство — це чесність, якою він так уславився і якою так чваниться. Їй-богу, я певна: якщо одного дня чесність нашого міста буде піддана великій спокусі, то слава його розсиплеться, мов карткова хатка. Ну от, я в усьому призналась, і на серці відразу полегшало. Я — дурисвітка, все життя була дурисвіткою, сама того не знаючи. Якщо тепер хто-небудь назве мене чесною, я цього не стерплю.

— Атож, Мері! Я… я теж так вважаю. Дивно це… Надто дивно! Хто б міг подумати…

Запала довга мовчанка, обоє замислилися. Нарешті дружина підвела голову й сказала:

— Я знаю, про що ти думаєш, Едварде.

Заскочений зненацька, Річардс зніяковів.

— Мені соромно признатися, Мері, але…

— Не біда, Едварде, і я думаю про те саме…

— Сподіваюсь… Ну, то кажи.

— Ти думав, як би то догадатися, що саме Гудсон сказав іноземцеві?

— Твоя правда! Мені соромно, Мері, я відчуваю себе злочинцем! А ти?

— Ні, мені вже не до того. Спатимемо у вітальні. Треба стерегти мішок. Вранці, коли відчинять банк, однесемо його туди… Боже мій, боже мій! Яку ми зробили помилку!

Коли постіль у вітальні було постелено, Мері знову заговорила:

— «Сезаме, відкрийся!» Що ж він міг сказати? Як би вгадати ці слова? Та годі, треба лягати.

— І спати?

— Ні, думати.

— Гаразд, будемо думати.

На цей час подружжя Коксів теж устигло і посваритись, і помиритись, і тепер вони теж лягали спати, вірніше, не спати, а думати, думати, перевертатися з боку на бік і сушити собі голову, що ж міг сказати Гудсон тому волоцюзі — золоті слова, слова, оцінені в сорок тисяч доларів готівкою!

Міська телеграфна контора працювала тієї ночі довше, ніж звичайно, і ось із якої причини: випусковий Коксової газети був водночас і місцевим представником «Ассошіейтед прес». Точніше сказати, почесним представником, бо його дописи — по тридцять слів кожен — якщо й друкували, то яких-небудь чотири рази на рік. Але тепер справа була інша. Він повідомив телеграмою, про що йому пощастило довідатися, і одержав негайну відповідь: «Давайте повністю всіма подробицями тисяча двісті слів».

Оце так замовлення! Випусковий чудово впорався із завданням, і в усій Америці не знайшлося б іншої людини, яка б так гордилася тим, що зробила.

Наступного ранку ще перед сніданком ім’я непідкупного Гедліберга було на устах у кожного американця від Монреаля до Мексіканської затоки, від льодовиків Аляски до апельсинових гаїв Флоріди. Мільйони людей говорили про незнайомця і його золотий мішок, непокоїлися, чи знайдеться та людина, і сподівалися, що наступні повідомлення надійдуть невдовзі — ні, негайно.

II

Вранці Гедліберг прокинувся уславленим на весь світ, украй здивованим, щасливим і зарозумілим. Зарозумілим понад усяку міру. Дев’ятнадцятеро його найповажніших громадян разом зі своїми дружинами потискували один одному руки, сяяли, усміхалися, обмінювалися привітаннями й казали, що після цієї події у мові з’явиться нове слово — «гедліберг», як синонім слова «непідкупний», — і що воно увійде в словники навіки. Громадяни щаблем нижчі та їхні дружини поводилися майже так само. Кожен біг у банк, щоб побачити мішок із золотом. Ще до полудня з Брікстона та інших сусідніх міст посунули юрби заздрісників. Надвечір і наступного дня з усіх кінців країни почали прибувати репортери, щоб упевнитись в існуванні мішка та вірогідності його історії, описати все заново й зробити нашвидку зарисовки: самого мішка, будинку Річардсів, банку, пресвітеріанської церкви, баптистської церкви, міської площі та залу міської ратуші, де мала відбутися процедура передачі грошей законному власникові, — а також шаржовані портрети подружжя Річардсів, банкіра Пінкертона, Кокса, випускового, преподобного Берджеса, поштмейстера і навіть Джека Голідея — добродушного гультяя й нероби, що жив з рибальства та полювання, — приятеля всіх хлопчаків та безпритульних псів у місті. Бридкий маленький Пінкертон з єлейною усмішкою показував мішок усім охочим і, радісно потираючи свої пухкі ручки, розводився і про давнє добре ім’я Гедліберга, і про те, як виправдалась його чесність, і про те, що цей приклад, безперечно, підхопить уся Америка, і він започаткує нову епоху морального відродження країни… І так далі, і так далі.

Наприкінці тижня піднесення трохи вляглося. На зміну бурхливим, п’янким гордощам і веселощам прийшла твереза, тиха втіха, — точніше, почуття глибокого, невимовного задоволення. Обличчя всіх городян світилися мирним безхмарним щастям.

А потім настала зміна. Вона відбувалась поступово, так повільно, що спершу її майже ніхто не помітив, може, навіть зовсім ніхто, крім Джека Голідея, що завжди все помічав і завжди з усього глузував. Він став дражливо закидати, що люди вже на вигляд не такі щасливі, як день-два тому; далі він заявив, що з їхніх облич усе більше проглядає сум; тоді — що вигляд у них стає просто кислий; нарешті сказав, що загальна задума, неуважність і кепський настрій досягли таких розмірів, що тепер він міг би залізти до кишені найбільшого скнари в місті, а той нічого й не помітив би.

В той самий час — чи приблизно в той самий час — голова кожної з дев’ятнадцяти найповажніших родин перед сном промовляв — зітхаючи, звичайно, — такі слова:

— Що ж усе-таки сказав той Гудсон?

А його дружина, здригаючись, відповідала:

— Облиш! Що за жахливі думки лізуть тобі в голову! Жени їх геть, бога ради!

Однак другий вечір знову витягав з чоловіків те саме запитання, і вони знову одержували відсіч. Тільки вже менш рішучу.

На третій вечір вони тужливо, мимоволі повторили те саме. Цього разу — і наступного — їхні дружини пом’ялися, ніби хотіли щось сказати, але так нічого й не сказали.

А на п’ятий вечір вони спромоглися на слово і з мукою в голосі відповіли:

— О, якби ж то вгадати!

Жарти Голідея ставали щодень дошкульніші й образливіші. Він снував скрізь, висміюючи городян — усіх разом і кожного зокрема. Але, крім Голідея, в місті ніхто не сміявся. Його сміх лунав серед моторошного мовчання, наче в порожнечі. В усьому місті ніхто навіть не усміхався. Голідей не розлучався з сигарним ящиком на тринозі і, вдаючи з себе фотографа, зупиняв кожного зустрічного, наводив на нього «апарат» і вигукував: «Увага! Посміхніться, будь ласка!» Але навіть такий вишуканий дотеп не міг вичавити на похмурих фізіономіях хоча б силуваної усмішки.

Так збігло три тижні — до кінця терміну лишався тільки тиждень. Був суботній вечір, саме після вечері. Замість звичайних для передсвяткових вечорів жвавості, веселощів, метушні й біганини по крамницях панували безлюддя й тиша. Річардс і його стара сиділи в малесенькій вітальні, жалюгідні й задумані. Тепер так минали всі їхні вечори. Колишні звички — читання вголос, плетіння, мирні розмови, приймання гостей та відвідини сусідів — усе це вмерло, пропало й забулося хтозна й коли… два чи три тижні тому. Ніхто більше не розмовляв у родинному колі, ніхто не читав уголос, ніхто не ходив у гості — усе місто сиділо по домівках, зітхало, хвилювалось і мовчало. Кожен намагався відгадати, що сказав Гудсон.

Поштар приніс листа. Річардс байдуже глянув на підпис на конверті і поштовий штемпель — і те, і друге незнайоме, — кинув листа на стіл і знову поринув у свої болісні й невеселі здогадки, снуючи їх далі від того місця, де зупинився. Через дві-три години його дружина стомлено підвелася й попрямувала до спальні; обійшлося без звичного «на добраніч». Помітивши листа, зупинилась і якийсь час невидющим поглядом дивилася на нього. Потім розпечатала й перебігла перші рядки. Річардс сидів у кріслі, уткнувшись підборіддям у коліна. Раптом він почув глухий стук. То впала його дружина. Кинувся до неї, але вона скрикнула:

— Облиш мене! Боже, яке щастя! Читай листа! Читай!

Річардс почав читати. Він пожирав очима написане, в голові йому паморочилося. Лист прийшов із далекої країни, і в ньому було сказано таке:

— Гроші наші, Едварде! Я така вдячна, така вдячна… Поцілуй мене, любий, бо ми вже й забули, що таке поцілунки… А як вони нам потрібні… гроші, звісно… Тепер ти не залежиш ні від Пінкертона, ні від його банку. Скінчилося твоє рабство! Господи, в мене наче крила виросли від радості.

Які щасливі хвилини переживало подружжя Річардсів, сидячи на канапці та осипаючи одне одного пестощами! Немовби повернулися колишні дні — ті дні, що почалися для них після заручин і тривали без перерви доти, доки незнайомець не приніс до них у хату ці страшні гроші. Трохи згодом жінка сказала:

— Едварде! Яке щастя, що ти так прислужився цьому бідолашному Гудсонові! Він мені ніколи не подобався, а тепер я його навіть люблю. І як це гарно й благородно з твого боку, що ти нікому не сказав, ні перед ким не вихвалявся! — А тоді з докором у голосі: — Але мені, Едварде, слід було розказати. Як-не-як, а я твоя дружина.

— Ти знаєш, Мері… я… е-е…

— Годі тобі мекати й затинатись, Едварде, — краще розкажи, як це було. Я завжди любила тебе, а тепер ти — моя гордість. Усі думають, що в нашому місті була тільки одна добра й благородна душа, а виявляється, що… Едварде, чому ти мовчиш?

— Я… е-е… я… Ні, Мері, не можу!

— Не можеш? Чому не можеш?

— Бачиш… він… він… я дав слово, що мовчатиму.

Дружина зміряла його поглядом від голови до п’ят і з притиском промовила:

— Дав йо-му сло-во? Едварде, навіщо ти мені це кажеш?

— Мері! Невже ти думаєш, що я здатний брехати?

Місіс Річардс занепокоєно помовчала, а тоді взяла чоловіка за руку й сказала:

— Ні… ні. Ми й так зайшли надто далеко… Боронь нас боже від цього. За все своє життя ти не вимовив жодного брехливого слова. Але тепер… тепер, коли хитаються основи нашого життя, ми… ми… — Вона затнулася, одначе за хвилину опанувала себе і повела далі вривчастим голосом. — Не введи нас у спокусу!.. Ти дав слово, Едварде? Гаразд. Не будемо більше говорити про це. Ну от, усе й минулося. Будьмо щасливі, як були; зараз не час хмуритися.

Едвардові було не так-то легко веселитися, бо думки його блукали далеко: він силкувався пригадати, яку послугу зробив Гудсонові.

Подружжя не могло заснути майже всю ніч. Мері — щаслива й заклопотана, Едвард — заклопотаний, але далеко не такий щасливий. Мері планувала, на що вона пустить ці гроші. Едвард намагався пригадати послугу, зроблену Гудсонові. Спершу його мучило сумління — адже він збрехав Мері… якщо тільки то була брехня. Після тривалих роздумів він вирішив: «Ну, припустімо, брехня. Що тоді? Невже це має якесь значення? Хіба ми не брешемо у вчинках? А коли так, чого остерігатися брехливих слів? Взяти хоча б Мері. Чим вона була зайнята, поки він, як чесна людина, бігав виконувати доручену йому справу? Бідкалася, що вони не знищили листа й не заволоділи грішми! Хіба крадіжка краща від брехні?»

Ця думка вже не пекла його. Питання про брехню відступило в тінь. На душі стало спокійніше. На передній план виступило інше: чи й справді зробив він Гудсонові якусь послугу? Власне, ось свідчення самого Гудсона, повідомлено в листі Стефенсона. Кращого свідчення й не потрібно — це навіть доказ того, що саме він зробив ту послугу. Певна річ. Отже, з цим питанням теж покінчено. Ні, не зовсім. Він поморщився, згадавши, що цей невідомий містер Стефенсон був не зовсім певен, чи цю послугу зробив Річардс, чи хтось інший… А до того ж — о господи! — він покладається на його порядність! Йому, Річардсові, доведеться самому вирішувати, хто має одержати гроші. І містер Стефенсон не сумнівається, що в разі помилки він, Річардс, вчинить чесно й знайде справжнього благодійника. Яка гидота — ставити людину в таке положення. Невже Стефенсон не міг обійтися без цих сумнівів? Навіщо було приплутувати їх до справи?

І ще одне. Чому Стефенсонові запало в пам’ять прізвище Річардс, а не якесь інше? Непогана думка. Навіть дуже непогана. Вона все більше подобалась йому і врешті переросла в незаперечний доказ. І тоді Річардс викинув це питання з голови, бо чуття підказало йому, що, коли доказ знайдено, до нього краще не повертатися.

Тепер він трохи заспокоївся, хоч одна маленька подробиця все ж не входила йому з думки. Він зробив Гудсонові послугу, це факт, але яку саме? Треба пригадати — він не засне, доки не пригадає, — а тоді можна буде зовсім заспокоїтись. І Річардс усе сушив собі голову. Подумки він перебрав з десяток всяких послуг — більш чи менш імовірних, але жодна з них не годилася, жодна не була досить цінною, жодна не здавалася вартою грошей — того спадку, який Гудсон хотів заповісти йому. До того ж він взагалі не міг пригадати, щоб Гудсон будь-коли користувався з його послуг. Ні, справді, — чи можна прислужитися людині так, щоб вона раптом відчула таку надзвичайну вдячність? Ага, врятувати її душу! А таки-так. Авжеж, тепер він пригадав, як одного разу вирішив навернути Гудсона на праведну стежку і трудився над цим… Річардс хотів сказати: три місяці, але після більш уважного перегляду спогадів три місяці всохли спершу до місяця, потім до тижня, потім — до одного дня, і зрештою від них зовсім нічого не лишилось. Так, тепер він пригадав з небажаною виразністю, як Гудсон послав його під три чорти й порадив не пхати носа до чужого проса. Він, Гудсон, не дуже квапився в царство небесне услід за іншими громадянами Гедліберга!

Отже, цей варіант провалився — Річардс не рятував Гудсонової душі. Він зажурився. Потім його осяяла інша думка: може, він урятував Гудсонове майно? Ні, не підходить. У Гудсона не було ніякого майна. Врятував йому життя? От що! Авжеж-бо! Як це йому раніше не спало на думку! Тепер він на правильному шляху. І Річардсова уява запрацювала на повний хід.

Протягом двох нестерпних годин він тільки й робив, що рятував Гудсонові життя. Він визволяв його із скрутних, а іноді й небезпечних ситуацій. І щоразу все миналося гладенько… до певної межі. Тільки-но він остаточно переконував себе, що воно так було насправді, як раптом не знати звідки вихоплювалась якась прикра дрібниця й руйнувала все. Скажімо, рятування потопаючого. Він кинувся у воду на очах у величезної юрби, що плескала йому, витяг непритомного Гудсона на берег. Все йшло чудово, та ось Річардс почав відтворювати цю пригоду в усіх її подробицях, і на нього наплинув цілий рій зовсім убивчих суперечностей: у місті знали б про таку подію, і Мері знала б, та й у його власній пам’яті вона б сяяла, наче маяк, а не крилася десь у закутку непевним натяком на якусь незначну послугу, що її він зробив, може, навіть «не усвідомлюючи її справжньої ціни». І тут Річардс пригадав, що він все одно не вміє плавати.

Ага, ось чого він не врахував із самого початку: це повинна бути така послуга, яку він зробив, «можливо, навіть не усвідомлюючи її справжньої ціни». Ну що ж, це значно полегшує справу — тепер буде не так важко копатися в пам’яті. І справді, незабаром він таки докопався. Чимало років тому Гудсон мав одружитися з славною, гарненькою дівчиною на ім’я Ненсі Гюїт, але в останню хвилину шлюб чомусь розладнався, дівчина померла, а Гудсон так і зостався парубком і з часом перетворився на старого буркотуна й відвертого ненависника всього роду людського. Незабаром після смерті дівчини у місті встановили цілком певно — принаймні так здавалося громадянам, — що в жилах її була незначна домішка негритянської крові. Річардс довго міркував над цими подробицями і нарешті ніби згадав усі обставини, які, очевидно, випали з його пам’яті за давністю літ. Якісь невиразні спогади підказали йому, що про негритянську домішку довідався не хто інший, як він, і що саме він оповістив місто про своє відкриття, і що Гудсонові так і було сказано. Отже, він урятував Гудсона від одруження на дівчині з нечистою кров’ю — і це й є та сама послуга, яку він зробив, «не усвідомлюючи її справжньої ціни», тобто не усвідомлюючи, що це можна назвати послугою. Але Гудсон знав їй ціну, знав, яка йому загрожувала небезпека, і зійшов у могилу, відчуваючи вдячність до свого рятівника й шкодуючи, що не може лишити йому спадщини.

Тепер усе стало ясно і просто, і що більше роздумував Річардс, то виразніше й певніше вимальовувалася перед ним та давня історія. Нарешті, коли він, заспокоєний і щасливий, скрутився калачиком, збираючись заснути, все постало перед очима так яскраво, мовби сталося тільки напередодні. Він навіть пригадав, що Гудсон колись дякував йому за цю послугу. Тим часом Мері встигла витратити шість тисяч доларів на новий будинок і на виступці для пастора й спокійно заснула.

Того самого суботнього вечора поштар вручив листи й іншим поважним громадянам міста Гедліберга — всього дев’ятнадцять листів. Серед них не було й двох однакових конвертів. Адреси теж були написані різною рукою. Що ж до змісту, то він збігався слово в слово, за винятком однієї деталі: всі вони були точною копією листа, надісланого Річардсові, аж до почерку та підпису «Стефенсон», тільки замість прізвища Річардс у кожному з них стояло прізвище одного з вісімнадцяти інших адресатів.

І цілу ніч вісімнадцять найповажніших громадян міста Гедліберга робили те саме, що й їхній привілейований брат Річардс: напружували всі свої розумові здібності, щоб пригадати, яку видатну послугу зробили вони, самі того не підозрюючи, Берклі Гудсонові. Робота була не з легких, проте вони впорались.

І поки вони відгадували цю загадку, що було таки важкувато, їхні дружини протягом ночі розтринькували гроші, що було аж ніяк не важко. З сорока тисяч, що лежали в мішку, дев’ятнадцять дружин витратили за одну ніч в середньому по сім тисяч кожна, що становило разом сто тридцять три тисячі доларів.

Наступний день приніс Джекові Голідею велику несподіванку. Він помітив, що на обличчях дев’ятнадцяти найперших громадян Гедліберга та їхніх дружин знову з’явився вираз мирного, безтурботного щастя. Голідей нічого не розумів і не міг винайти нічого такого, що зіпсувало б чи хоча б порушило це загальне блаженство. Настала і його черга зазнати неласки долі. Перевірка не підтвердила жоден з його здогадів. Зустрівши місіс Вілкокс і побачивши її осяяне німим захватом обличчя, Голідей мовив про себе: «Не інакше як у них кішка окотилася!» — і пішов довідатись у кухарки, чи так воно й справді. Аж воно зовсім ні. Кухарка теж помітила, що її господиня чомусь радіє, але причин не знала. Коли Голідей прочитав такий самий захват на фізіономії сухореброго Білсона (так його прозвали в місті), він вирішив, що хтось із сусідів Білсона зламав ногу, але проведене розслідування спростувало цей здогад. Стриманий захват на фізіономії Грегорі Йєйтса міг означати тільки одне — смерть його тещі. Знову помилка! А Пінкертон… Пінкертон, певно, несподівано для самого себе одержав від когось десять центів боргу, яких він уже не сподівався побачити. І так далі, і таке інше. В деяких випадках здогади Голідея так і лишилися здогадами, в інших — помилковість їхня була цілком безперечна. Зрештою Джек дійшов такого висновку: «Як там не крути, а підрахунок такий: дев’ятнадцять гедліберзьких родин тимчасово опинилися на сьомому небі. Не знаю, як це сталося, зате знаю, що у Провидіння сьогодні вихідний».

Якийсь архітектор і будівничий із сусіднього штату ризикнув відкрити невеличку контору в цьому безнадійному місті. Його вивіска висіла вже цілий тиждень — і хоч би тобі один клієнт! Він занепав духом і вже починав жалкувати, що приїхав сюди. І враз погода різко змінилася. Дружини двох поважних громадян Гедліберга — спершу одна, тоді друга — шепнули йому:

— Зайдіть до нас наступного понеділка, а поки що нікому ні слова. Ми хочемо будуватися.

Протягом дня архітектор одержав одинадцять запрошень. Того ж вечора він написав доньці, щоб вона порвала зі своїм нареченим-студентом; тепер, мовляв, можна підшукати набагато вигіднішу партію.

Банкір Пінкертон та ще кілька найзаможніших громадян подумували про вілли за містом, але не квапилися. Люди такого гатунку звикли рахувати своїх курчат восени.

Вілсони задумали щось грандіозніше — костюмований бал. Не зв’язуючи себе обіцянками, вони повідомляли по секрету всіх знайомих про свої наміри й додавали: «Якщо бал відбудеться, ви, звісно, одержите запрошення». Знайомі дивувалися й говорили між собою: «Ця злиденна голота, Вілсони, збожеволіли! Хіба їхня кишеня таке витримає?» Деякі жінки з числа дев’ятнадцяти поділилися з чоловіками такою думкою: «Це навіть на краще. Ми почекаємо, доки вони проваляться із своїм убогим балом, а потім влаштуємо такий, що вони луснуть од заздрощів!»

Дні минали, а шалені витрати в рахунок майбутнього багатства все росли й росли, ставали дедалі безглуздішими й нестримнішими. Схоже було на те, що кожна з дев’ятнадцяти родин прихитриться не тільки розтринькати свої сорок тисяч доларів ще до того, як їх одержить, а й влізе в борги. Декотрі шаленці не обмежуватися намірами — вони купували… в кредит. Купували акції, закладні, землю, ферми, вишукані туалети, коней і багато чого іншого. Вносили завдаток, а на решту суми видавали векселі з оплатою на десятий день. Але незабаром настало протверезіння, і Голідей помітив, що на багатьох обличчях з’явився вираз гарячкової тривоги. Його зовсім збили з пантелику. Кошенята у Вілкоксів не могли виздихати з тієї простої причини, що вони ще не народилися, ніхто не зламав собі ноги, тещ начебто теж не поменшало. Одне слово, нічого не трапилося, і таємниця лишалася таємницею.

Дивувався не тільки Голідей, а й преподобний Берджес. Останні дні за ним невідступно стежили й усюди його підстерігали. Тільки-но він залишався сам, до нього підходив хтось із дев’ятнадцяти, потай всовував у руку конверт, шепотів: «Розпечатайте в ратуші у п’ятницю ввечері», — і з винуватим виглядом зникав. Берджес гадав, що претендентів на мішок виявиться не більше одного — та й то навряд, оскільки Гудсон помер. Але йому не приходило в голову, що їх так багато. Коли довгождана п’ятниця настала, в руках у нього було дев’ятнадцять конвертів.

III

Міська ратуша ніколи ще не вражала такою пишністю. Поміст у кінці зали було ефектно задраповано прапорами; прапори звисали з хорів; прапори прикрашали стіни; прапорами були повиті колони. І все це для того, щоб вразити уяву приїжджих, а їх сподівалися дуже багато, і серед них — чимало представників преси. Зала була переповнена. До постійних чотирьохсот дванадцяти крісел довелося додати шістдесят вісім приставних. На сходинках до помосту теж сиділи люди. Найпочеснішим гостям відвели місця на самому помості. Спереду й з боків його підковою охоплювали столи, за якими засідав численний загін спеціальних кореспондентів з усіх кінців країни. Міська ратуша ніколи ще не заповнювалася такою ошатною публікою. Тут і там видніли в міру дорогі вбрання, хоч могло здатися, що кілька дам почуваються в них досить незручно. Принаймні така була думка городян, нехай навіть певною мірою упереджена, бо місто знало, що ці пишні сукні сьогодні вперше прикрасили своїх власниць.

Золотий мішок поставили на маленький столик на краю помосту — так, що усі могли бачити його. Більшість присутніх роздивлялася мішок, згораючи від цікавості, пускаючи слину від цікавості, сумуючи від цікавості. Меншість, що складалася з дев’ятнадцяти подружжів, поглядала на нього ніжно, любовно, по-хазяйському, а чоловіча половина цієї меншості повторювала подумки зворушливі слова подяки, що їх вона мала незабаром виголосити експромтом у відповідь на оплески та поздоровлення всього залу. То один, то другий виймав із жилетної кишені папірця й непомітно заглядав у нього, щоб освіжити свою пам’ять.

Присутні, як то водиться, перемовлялися між собою, — адже без цього не обійдешся. Однак тільки-но преподобний Берджес підвівся з місця й поклав руку на мішок, у залі запала така тиша, що він почув, як на його тілі шарудять мікроби. Містер Берджес ознайомив збори з цікавою історією мішка, потім дуже тепло заговорив про цілком заслужену репутацію бездоганно чесного міста, якою Гедліберг справедливо пишається.

— Ця репутація, — вів далі містер Берджес, — наш безцінний скарб, а тепер волею провидіння його ціна незмірно виросла, бо недавні події принесли Гедлібергу широку славу, прикували до нього погляди всієї Америки і, сподіваймося, увічнять його ім’я як синонім непідкупності. (Оплески). Хто ж буде охоронцем цього благородного скарбу? Вся наша громада? Ні! Відповідальність має бути особиста, а не загальна. Віднині кожен з нас берегтиме наш скарб і нестиме особисту відповідальність за його цілісність. Чи виправдаєте ви — нехай кожен скаже за себе — це високе довір’я? (Бурхливе: «Виправдаємо!») Тоді все гаразд. Заповідайте ж цей обов’язок своїм дітям і дітям дітей ваших. Досі чистота ваша була бездоганною — подбайте ж про те, щоб вона лишилася такою і надалі. Досі не було серед вас людини, яка, піддавшись злій намові, простягла б руку до чужого цента. Хай ця чистота ніколи нас не покидає! («Ні! Ні!») Тут недоречно порівнювати наше місто з іншими містами; не всі вони ставляться до нас приязно. У них — одні звичаї, у нас — інші. Тож задовольнімося своєю долею. (Оплески). Я закінчую. Ось тут, під моєю рукою, ви бачите красномовне визнання ваших заслуг. Воно походить від чужинця, і завдяки йому про нас віднині знатиме увесь світ. Ми не знаємо, хто він, але від вашого імені, друзі мої, я висловлюю йому подяку і прошу підтримати мене.

Весь зал підвівся, як один чоловік, і стіни здригнулися від грому вітальних вигуків. Потім усі знову посідали на свої місця, а містер Берджес витяг із кишені сюртука конверт. Присутні, затамувавши подих, стежили, як він розпечатав його і витяг звідти аркуш паперу. Поволі й урочисто містер Берджес прочитав те, що там було написано, а зал зачудовано вслухався в цей чарівний документ, кожне слово якого було на вагу золота:

— «Я сказав бідолашному чужинцеві: «Ви не така вже погана людина. Ідіть і спробуйте виправитись». — І, прочитавши це, Берджес повів далі: — Зараз ми дізнаємось, чи збігається зміст оголошеної мною записки з тією, що знаходиться в мішку. А коли це так — в тому я не маю ніякого сумніву, — то мішок з золотом перейде у власність нашого співгромадянина, який віднині стане для всієї країни символом чесності, що прославила наше місто на всю Америку… містера Білсона!

Публіка вже приготувалася вибухнути громом оплесків, але натомість заціпеніла, ніби паралізована. Мить-другу в залі стояла глибока тиша, потім по лавах прокотилася хвиля шепоту, з якої можна було зрозуміти приблизно таке.

— Білсон? Ну, це вже занадто! Двадцять доларів чужинцеві чи будь-кому, і щоб таке зробив Білсон? Розкажіть про це своєму батькові!

Але тут у зборів знову забило дух від несподіванки: диякон Білсон стояв, смиренно схиливши голову, в одному кінці залу, а в другому в такій самій позі стояв адвокат Вілсон. Якусь мить зал розгублено мовчав. Спантеличені у були всі, а дев’ятнадцятеро подружніх пар, крім того, ще й обурювалися.

Білсон і Вілсон обернулися й витріщилися один на одного. Білсон ущипливо запитав:

— Чому, власне, встали ви, містере Вілсон?

— Тому, що маю на це право. А може, ви зробите таку ласку й поясните, чому встали ви?

— Охоче. Тому, що то була моя записка.

— Зухвала брехня! Її написав я!

Тут уже заціпенів сам преподобний Берджес. Він переводив невидющий погляд з одного на другого і, очевидно, не знав, як повестися. Присутні очманіли. Раптом адвокат Вілсон сказав:

— Я прошу голову оголосити підпис під цією запискою.

Голова опам’ятався й прочитав:

— Джон Уортон Білсон.

— То як?! — звереснув Білсон. — Що ви на це скажете? Як поясните ви своє самозванство перед цими зборами, що їх ви так образили?

— Пояснень не діждетеся, сер! Я привселюдно звинувачую вас у тому, що ви викрали мою записку в містера Берджеса, зняли з неї копію й приклали свого підписа. Інакше вам не пощастило б дізнатися про ці слова. Крім мене, їх ніхто не знає — жодна людина!

У залі запахло скандалом. Усі з жалем побачили, що стенографи черкають, мов навіжені. Звідусіль чулися вигуки: «До порядку! До порядку!» Містер Берджес постукав молоточком по столу й сказав:

— Додержуймо правил пристойності! Виникло явне непорозуміння, та й годі. Якщо містер Вілсон давав мені листа — а тепер я пригадую, що так воно й було, — значить, лист у мене.

Він вийняв з кишені ще одного конверта, розпечатав його, перечитав записку й кілька хвилин мовчав, не приховуючи свого подиву й занепокоєння. Тоді мимоволі змахнув рукою, силкуючись щось сказати, й затнувся на півслові. Кілька голосів гукнули:

— Читайте вголос, вголос! Що там написано?

І тоді Берджес приглушеним голосом лунатика почав:

— «Я сказав нещасному чужинцеві: «Ви не така погана людина. (Зал здивовано вирячився на Берджеса). Ідіть і спробуйте виправитись». (Шепіт: «Дивовижно! Що це означає?») Внизу підпис, — сказав голова: — «Терлоу Дж. Вілсон».

— Ось бачите! — вигукнув Вілсон. — Гадаю, тепер усе ясно. Я був певен, що мою записку вкрадено!

— Вкрадено?! — заволав Білсон. — Я вам покажу, як мене…

Голова. Спокійно, панове, спокійно! Сідайте обидва, прошу вас!

Вони скорилися, обурено хитаючи головами та бурмочучи щось собі під ніс. Публіка отетеріла, — ну й чудасія! Як же тут вчинити?

І раптом з місця підвівся Томсон. Томсон був шапкар. Йому дуже хотілося належати до числа дев’ятнадцятьох, але така честь була надто велика для власника маленької майстерні. Він сказав:

— Пане голово, дозвольте мені звернутися до вас із запитанням: невже обидва джентльмени кажуть правду? Зміркуйте самі, сер, чи могли б вони звернутися до іноземця з однаковісінькими словами? На мій погляд…

Але його перебив кушнір. Він належав до незадоволених і вважав, що йому сам бог велів зайняти місце серед дев’ятнадцятьох, але ті його ніяк не визнавали. Тому він поводився безцеремонно і вислови не дуже добирав:

— Не в тому річ. Такий збіг може трапитися двічі за сто літ. Що ж до решти, то дозвольте не повірити. Щоб хто-небудь з них подав жебракові двадцять доларів?! (Грім оплесків).

Вілсон. Я подав!

Білсон. Я подав!

Вони обидва стали звинувачувати один одного в крадіжці записки.

Голова. Тихше! Сідайте обидва, прошу вас. Обидві записки весь час були при мені.

Голос із залу. Чудово! Тоді більше й говорити нічого!

Кушнір. Пане голово! Ясно принаймні одне: один з них заліз до другого під ліжко і вивідав сімейну таємницю. Я б не хотів бути занадто різким, але нехай мені дозволено буде сказати, що вони обидва на таке здатні. (Голова: «Закликаю вас до порядку!») Беру своє зауваження назад, сер, але тоді давайте повернемо справу так: якщо один з них підслухав, як другий казав своїй дружині ці слова, то ми його тут-таки й викриємо.

Голос із залу. Яким чином?

Кушнір. Дуже просто. Записки не збігаються слово в слово. Ви б самі це помітили, якби прочитали їх відразу одна за одною, а не захопилися сваркою.

Голос із залу. То в чому ж різниця?

Кушнір. В записці Білсона є слово «вже», а в другій — нема.

Голоси із залу. Так і є — він каже правду!

Кушнір. Отже, коли голова оголосить записку, сховану в мішку, ми дізнаємося, хто з цих двох шахраїв… (Голова: «Закликаю вас до порядку!») Хто з цих двох шахраїв… (Голова: «Ще раз — до порядку!») Хто з цих двох джентльменів (Сміх, оплески)… заслуговує на звання першого безчесного брехуна в нашому місті, яке він зганьбив і яке тепер задасть йому бобу! (Бурхливі оплески).

Голоси із залу. Розкрийте мішок!

Містер Берджес зробив у мішку надріз, застромив туди руку й витяг конверт. У конверті було запечатано два складених навпіл аркушики. Він сказав:

— Один з написом: «Не оголошувати, доки голова не ознайомить з усіма надісланими на його ім’я повідомленнями, якщо такі будуть». Другий має заголовок: «Використати для перевірки». З вашого дозволу я читаю:

«Я не вимагаю, щоб першу половину фрази, вказану моїм благодійником, було наведено точно, бо вона не містила нічого особливого, і її легко можна було забути. Але останні слова настільки значні, що їх важко не запам’ятати. Якщо їх буде передано неточно, значить, претендент на одержання спадщини брехун. Мій благодійник попередив мене, що він рідко дає будь-кому поради, а коли вже дає, то тільки цінні. Потім він сказав таке — і ці слова ніколи не зітруться в мене з пам’яті: «Ви не така погана людина…»

Півсотні голосів. Правильно! Гроші належать Вілсонові! Вілсон! Вілсон! Хай виголосить промову!

Всі посхоплювалися з місць і, скупчившись круг Вілсона, тиснули йому руки й осипали палкими поздоровленнями, а голова гамселив молоточком по столі й волав:

— Увага, панове, увага! Будьте ласкаві, дайте ж мені дочитати!

Коли тишу було відновлено, він вів далі:

— «Ідіть і спробуйте виправитись, а ні, то — пригадаєте моє слово — настане день, коли гріхи зведуть вас у могилу, і ви попадете в пекло або в Гедліберг. Перше — краще».

В залі запанувала зловісна тиша. Хмари гніву почали насуватися на обличчя громадян, але трохи згодом хмари ці розвіялись, і крізь них стали пробиватися глузливі посмішки. Пробивалися вони так настирливо, що стримати їх було неймовірно важко. Репортери, громадяни міста Брікстона та інші гості нахиляли голови, затуляли обличчя руками й задля пристойності вживали героїчних зусиль, щоб не зареготати. І тут, ніби навмисне, тишу розірвав громовий голос — голос Джека Голідея:

— Оце справді цінна порада!

Зал не втримався — зареготали і свої, і чужі. Містер Берджес — і той втратив свою поважність. Побачивши це, збори визнали себе остаточно звільненими від потреби стримуватися і охоче скористалися з такого потурання. Реготали довго, реготали всмак, реготали від щирого серця. Згодом регіт поволі ущухнув. Містер Берджес поновив свої спроби заговорити, публіка встигла сяк-так витерти очі — і раптом знову вибух реготу, за ним ще, ще… Зрештою Берджесові дали змогу звернутись до зборів з такими вагомими словами:

— Немає сенсу приховувати, що справа обертається серйозно. Зачеплено честь нашого міста, його славне ім’я — під загрозою. Розходження в одному слові, виявлене в записках містера Білсона і містера Вілсона, вже саме по собі — серйозна річ, оскільки воно свідчить про те, що один з цих джентльменів вчинив крадіжку…

Обидва згадані джентльмени сиділи похнюплені, пригнічені й приголомшені, але останні слова Берджеса немов прошили їх електричним струмом, і вони посхоплювалися з місць.

— Сідайте! — суворо мовив голова, і обидва покірно сіли. — Як я вже сказав, справа обертається серйозно. Але досі це торкалося тільки одного з них. Однак справа ще більше ускладнилася, бо тепер небезпека загрожує честі їх обох. Може, мені слід піти далі й сказати: неминуча небезпека? Обидва вони пропустили в своїх відповідях найважливіші слова. — Берджес замовк. Він вичікував, поки багатозначна мовчанка справить належне враження на публіку. Тоді заговорив знову. — Пояснити такий збіг можна тільки одним. Я запитую обох джентльменів, що це було: потаємна змова? Домовленість?

По рядах пролетів тихий шепіт, який означав: влипли, мовляв, обидва!

Білсон не звик до критичних ситуацій; він зовсім скис. Але Вілсон був адвокат. Блідий і збентежений, він насилу підвівся на ноги й заговорив:

— Прошу збори вислухати мене з усією можливою поблажливістю, оскільки я мушу дати дуже прикре для мене пояснення. З болем скажу те, що треба сказати, бо це завдасть непоправної шкоди містеру Білсону, якого я досі поважав і шанував, твердо вірячи, як і всі ви, що його не звабить ніяка спокуса. Але коли йдеться про власну честь, то я повинен говорити — говорити з усією щирістю. Хоч і сором, але мушу визнати — і тут я благаю вас виявити поблажливість, — що я сказав збанкрутілому іноземцеві всі ті слова, які наведено в його листі, включаючи й лайливе зауваження. (Хвилювання в залі). Прочитавши газетну публікацію, я згадав їх і вирішив заявити про свої домагання на мішок із золотом, бо він по праву належить мені. Тепер прошу вас: зверніть увагу на таку обставину і зважте її як слід. Вдячність незнайомця була безмежна. Він не знаходив слів для висловлення її і казав, що при нагоді віддячить мені сторицею. Тепер я запитую вас: чи міг я сподіватися, чи міг я думати чи хоча б уявити собі на хвилинку, що він відплатить своєму благодійникові чорною невдячністю, навівши в листі й це зовсім недоречне зауваження? Підготувати мені пастку! Виставити мене підлим брехуном, що звів наклеп на своє рідне місто! І де? В залі нашого зібрання, перед лицем усіх моїх співгромадян! То було б безглуздя, ні на що не схоже! Я не мав сумніву, що він примусить мене повторити для випробування лише першу половину фрази, повну зичливості до нього. Бувши на моєму місці, ви міркували б так само. Хто з вас міг би сподіватися на таку підступність від людини, з якою ви стали друзями і яку нічим не скривдили? Ось чому я з повним довір’ям, ні хвилини не вагаючись, написав лише початок фрази, закінчивши її словами: «Ідіть і спробуйте виправитись», і поставив унизу свій підпис. Тієї хвилини, коли я хотів покласти записку в конверт, мене викликали з контори. Записка лежала на столі. — Він замовк, поволі обернувся до Білсона і, перемовчавши мить, додав: — Прошу зважити на таку обставину: трохи згодом я вернувся і побачив містера Білсона, що саме виходив з моєї контори. (Хвилювання в залі).

Білсон схопився з місця й закричав:

— Брехня! Підла брехня!

Голова. Сідайте, сер! Слово має містер Вілсон.

Друзі посадили Білсона й почали його заспокоювати. Вілсон вів далі:

— Такі факти. Мою записку було перекладено на інше місце. Я не надав цьому ніякого значення, гадаючи, що її здуло протягом. Мені й на думку не спало запідозрити містера Білсона у тому, що він міг прочитати чужого листа. Я думав, що чесна людина не здатна на такі вчинки. І коли мені дозволять висловити свої міркування з цього приводу, то, по-моєму, тепер ясно, звідки взялося зайве слово «вже»: містера Білсона підвела пам’ять. Я — єдина людина в усьому світі, що може пройти цю перевірку, не вдаючись до брехні. Я скінчив.

Що інше може так одурманити мозок, перевернути догори дном думки, що склалися раніше, збаламутити почуття публіки, не звиклої до викрутасів та хитрощів досвідчених балакунів, як спритно побудована промова?

Вілсон сів на місце переможцем. Його останні слова потонули в громі оплесків; друзі кинулися поздоровляти його й тиснути руки, а Білсонові не дали навіть рота розкрити. Голова стукотів молоточком по столу й нагадував публіці:

— Засідання триває, панове, засідання триває!

Коли, нарешті, в залі стало більш-менш тихо, шапкар підвівся з місця й сказав:

— Що ж тут «тривати», сер? Треба вручити гроші — і край.

Голоси. Правильно! Правильно! Вілсон, виходьте!

Шапкар. Пропоную прокричати трикратне «гіп-гіп ура!» на честь містера Вілсона — символа тих чеснот, які…

Йому не дали договорити. Під оглушливе «ура!» й несамовитий стук молоточка голови кілька громадян, що не стямилися від захвату, підсадили Білсона на плечі до одного з його приятелів, досить високого на зріст, і вже урочисто рушили до помосту, але тут голові пощастило перекричати всіх.

— Тихше! Сядьте! Ви забули, що треба прочитати ще один документ! — Коли тиша відновилася, Берджес узяв зі стола другого листа, хотів було прочитати його, але роздумав і натомість сказав: — Я зовсім забув! Спершу треба оголосити всі вручені мені записки.

Він вийняв із кишені конверт, розпечатав його, витяг звідти записку і, мигцем перебігши її, чомусь дуже здивувався. Потім довго тримав листок у простягненій руці, придивляючись до нього і так і сяк…

Чоловік двадцять-тридцять дружно крикнули:

— Що там таке? Читайте вголос! Уголос!

І Берджес прочитав — поволі, ніби не вірячи своїм очам:

— «Я сказав іноземцеві… (Голоси: Це ще що таке?)… Ви не така погана людина… (Голоси: Оце-то чортовиння!) Ідіть і спробуйте виправитись». (Голоси: Ой! Не можу!) Підписано: «Банкір Пінкертон».

Тут у залі знялося щось неймовірне. Такі бурхливі веселощі могли б довести розсудливу людину до сліз. Ті, хто вважав, що їхній честі нічого не загрожує, вже не сміялись, а ридали. Репортери, корчачись із реготу, виводили такі карлючки у своїх записниках, яких не розібрав би ніхто в світі. Собака, що спав у кутку, прокинувся й почав з переляку несамовито гавкати. Серед загального шуму й галасу час від часу можна було розібрати окремі вигуки:

— Оце розбагатіли — два Символи Непідкупності, не рахуючи Білсона!

— Три! Сухореброго теж туди! Каші маслом не зіпсуєш!

— Правильно! Білсона обрано!

— А Вілсон, бідолаха — його обікрали зразу двоє!

Могутній голос. Тихше! Голова виловив іще щось із кишені!

Голоси. Ура! Щось новеньке! Вголос, уголос!

Голова (читає). «Я сказав іноземцеві…» — і так далі. «Ви не така погана людина. Ідіть…» — і так далі. Підпис: «Грегорі Йєйтс».

Ураган голосів. Чотири Символи! Ура Йєйтсові! Ну ж бо далі!

Збори не тямилися від захвату і не бажали пропускати найменшої нагоди повеселитися. Кілька пар з числа Дев’ятнадцятьох попідводилися бліді й засмучені і почали пробиратися до виходу поміж лавами, але тут пролунало десятків зо два голосів:

— Двері! Замкнути двері! Жоден Непідкупний звідси не вийде! Усі на місця!

Волю публіки було виконано.

— Виловлюйте з кишені все, що там є. Вголос! Уголос!

Голова виловив іще одну записку, і вуста його знову вимовили знайомі слова:

— «Ви не така погана людина…»

— Прізвище! Прізвище! Як прізвище?

— Л. Інголдсбі Сарджент.

— П’ятеро символів! Складай їх до купи! Далі! Далі!

— «Ви не така погана…»

— Прізвище! Прізвище!

— Ніколас Уїтуорт.

— Ура! Ура! Оце так символічна пора!

Хтось підхопив ці дві римовані фрази (випустивши «оце так») і заспівав їх на мотив чарівної арії з оперети «Мікадо»:

Збори взялися захоплено вторувати солістові, і саме вчасно хтось придумав другий рядок:

Усі проревли його гучними голосами. Тут-таки готовий був і третій:

Проревли і цей рядок. І не встигла завмерти остання нота, як Джек Голідей дзвінким виразним голосом підказав зборам заключне:

Ці слова проспівали з особливим запалом. Потім на радощах зал з величезним піднесенням виконав увесь куплет двічі вряд і на завершення тричі по три рази прокричав «гіп-гіп ура!» на честь «непідкупного Гедліберга» і всіх тих, хто сподобився високого звання «Символа його непідкупності». Громадяни почали вимагати:

— Далі! Далі! Читайте далі! Все прочитайте, все, що там є!

— Правильно! Читайте! Ми здобудемо собі невмирущу славу!

Чоловік десять повставали й почали протестувати. Вони казали, що цю комедію затіяв якийсь безпутній жартівник, що це образа всій громаді. Підписи, безперечно, підроблено.

— Сідайте! Сідайте! Досить! Самі себе виказали! Ваші прізвища теж там знайдуться!

— Пане голово, скільки у вас тих конвертів?

Голова взявся підраховувати.

— Разом з розпечатаними — дев’ятнадцять.

Грім глузливих оплесків.

— Може, всі вони розкривають одну й ту ж таємницю? Пропоную оголосити кожен підпис і, крім того, зачитати перших п’ять слів.

— Підтримую пропозицію!

Пропозицію поставили на голосування і прийняли одноголосно. І тоді бідолаха Річардс підвівся з місця, а разом з ним підвелась і його старенька дружина. Вона стояла, опустивши голову, щоб ніхто не бачив її сліз. Річардс узяв дружину під руку й заговорив тремтячим голосом:

— Друзі мої, ви знаєте нас обох — і Мері, і мене… все наше життя пройшло у вас на очах. І мені здається, що ми заслужили вашу симпатію й повагу…

Містер Берджес перепинив його:

— Дозвольте, містере Річардс. Це все правильно, що ви кажете. Місто справді знає вас. Воно прихильно ставиться до вас, справді поважає вас, ще й більше — шанує і навіть любить…

Тут пролунав голос Голідея:

— Ось вам ще одна першосортна істина! Коли збори погоджуються з головою, нехай підтвердять його слова. Встаньте! А тепер «гіп-гіп ура!» — хором!

Всі як один встали й повернулися лицем до літнього подружжя. В повітрі, мов лапатий сніг, замиготіли носовички і гримнули щирі вітальні вигуки.

— Я хотів сказати, — вів далі голова, — що всі ми знаємо ваше добре серце, містере Річардс, але тепер не час виявляти милосердя до винних. (Вигуки: «Правильно! Правильно!») З вашого обличчя видно, що саме ви збираєтеся з властивою вам великодушністю просити, але я нікому не дозволю заступатися за цих людей…

— Але я хотів…

— Містере Річардс, сядьте, прошу вас. Нам ще треба переглянути решту записок — хоча б із почуття справедливості щодо тих, кого ми вже викрили. Тільки-но з цим буде покінчено, ми вас вислухаємо, — повірте моєму слову.

Голоси. Правильно! Слушно каже голова. Зараз перепиняти не можна! Далі! Прізвища! Прізвища! Збори так ухвалили!

Старенькі нехотя сіли на свої місця, і Річардс прошепотів дружині:

— Тепер почнуться муки чекання. Коли всі довідаються, що ми збиралися просити тільки за самих себе, — ганьба буде ще більша.

Голова почав оголошувати прізвища далі, і веселощі в залі спалахнули з новою силою.

— «Ви не така погана людина…» Підпис: «Роберт Дж. Тітмарш».

— «Ви не така погана людина…» Підпис: «Еліфалст Уїкс».

— «Ви не така погана людина…» Підпис: «Оскар Б. Уайлдер».

І раптом зал осяяла блискуча ідея: звільнити голову від читання перших п’яти слів. Голова скорився — і не можна сказати, щоб неохоче. Далі він виймав чергову записку з конверта й показував її зборам. І всі дружним хором проспівували перші п’ять слів (не бентежачись тим, що цей речитатив скидався на один дуже знайомий церковний гімн): «Ви не та-ка-а по-га-а-на лю-ди-на-а…» Потім голова казав: «Підпис «Арчібальд Уїлкокс». І так далі, і так далі — прізвище за прізвищем.

Радість публіки дедалі зростала, і не поділяли її лише бідолашні дев’ятнадцять. Час від часу, коли називали чиєсь особливо значне ім’я, збори примушували голову зачекати, доки не проспівають від початку до кінця всю сакраментальну фразу, включаючи слова: «… і ви попадете в пекло або в Гедліберг. Перше — кра-а-ще». В цьому випадку співи завершувалися громоподібним, урочистим і болісно протяжним: «Амі-інь!»

Непрочитаних записок лишалося менше й менше. Нещасний Річардс лічив їх, здригаючись щоразу, коли голова оголошував прізвище, схоже на його власне, і з хвилюванням та острахом чекав принизливої хвилини, коли йому доведеться разом з Мері підвестись і закінчити свою оборонну промову словами:

— «… Досі ми не зробили нічого поганого і чесно йшли своїм шляхом. Ми бідаки, і обоє — старі. Ні дітей, ні рідні у нас немає, і допомагати нам нікому. Спокуса була велика, і ми перед нею не встояли. Підвівшись уперше, я хотів у всьому відверто покаятися й просити, щоб моє ім’я тут не вимовляли привселюдно. Нам здавалося, що ми цього не переживемо… Мені не дали договорити. Що ж, це справедливо: ми мусимо прийняти муку разом з усіма іншими. Нам дуже тяжко… Нам уперше доводиться чути, як ганьблять наше ім’я. Згляньтеся на нас… заради нашого чесно прожитого життя. Все у ваших руках, — будьте ж милосердні й полегшіть тягар нашої ганьби».

Але в цю мить Мері, помітивши відсутній погляд чоловіка, легенько підштовхнула його ліктем. Зал скандував: «Ви не та-ака по-га-а-на…»

— Готуйся! — прошепотіла вона. — Зараз — наша черга. Вісімнадцять він уже прочитав.

— Далі! Далі! — залунало звідусіль.

Берджес опустив руку в кишеню. Старі, тремтячи, почали підводитись. Берджес пошукав у кишені й сказав:

— Виявляється, я прочитав уже всі.

У старих ноги підкосилися з подиву й радощів. Мері прошепотіла:

— Дякувати богові, ми врятовані! Він загубив нашу… Та мені тепер і сотні таких мішків не треба!

Зал ще раз грянув пародію на арію з «Мікадо», проспівавши її тричі підряд з дедалі дужчим запалом. Дійшовши востаннє до заключного

всі повставали з місць. Співи завершилися оглушливим «гіп-гіп ура!» на честь «кришталевої чистоти Гедліберга та вісімнадцяти її безсмертних Символів».

Слідом за цим підвівся лимар Уїнгейт і запропонував прокричати «ура» на честь «найпоряднішої людини в місті, єдиного з іменитих його громадян, котрий не поласився на ці гроші, — на честь Едварда Річардса».

«Гіп-гіп ура!» пролунало із зворушливою одностайністю. Тоді хтось запропонував обрати Річардса «Єдиним Охоронцем та Символом священної віднині гедліберзької традиції», щоб він міг безстрашно дивитись у вічі всім насмішникам світу.

Голосувати навіть не було потреби. І знову проспівали чотиривірш на мотив арії з «Мікадо», замінивши кінцівку на:

Настала тиша. Потім:

Голос. А кому ж дістанеться мішок?

Кушнір (ущипливо). Це вирішити неважко. Гроші треба поділити порівну між вісімнадцятьма непідкупними, кожен з яких дав стражденному незнайомцеві по двадцять доларів та ще й цінну пораду на додачу. Щоб пропустити повз себе цю довгу процесію, незнайомцеві потрібно було щонайменше двадцять дві хвилини. Загальна сума внесків — триста шістдесят доларів. Тепер вони, звісно, хочуть одержати свої грошики назад — разом з відсотками. Всього — сорок тисяч доларів.

Численні голоси (глузливо). Правильно! Поділити! Згляньтеся над бідаками, не мучте їх!

Голова. Тихше! Пропоную заслухати останній документ. Ось що в ньому сказано: «Коли претендентів не знайдеться (дружний стогін), розкрийте мішок і передайте гроші на схов найвидатнішим громадянам міста Гедліберга (Вигуки: «Ого!»), щоб вони використали їх на свій розсуд, прославляючи і підтримуючи благородну репутацію вашої громади — репутацію, що грунтується на непідкупній чесності («Ого!»), якій імена та діяння цих громадян нададуть нового блиску». (Бурхливий вибух глузливих оплесків). Здається, все. Ні, ще приписка: «Р. S. Громадяни Гедліберга! Не намагайтеся відгадати задану вам загадку — відгадати її неможливо. (Сильне хвилювання). Не було ні бідолашного іноземця, ні двадцяти доларів милостині, ні напутніх слів. Усе це вигадки. (Загальний гомін подиву й захвату). Дозвольте розповісти вам одну історію: це забере небагато часу. Одного разу, коли я проїжджав через ваше місто, мене образили, тяжко й зовсім незаслужено. Інший на моєму місці вбив би одного чи двох з вас — і на тому заспокоївся, але, на мій смак, така помста була б надто банальна й легка, бо мертві не страждають. До того ж я не міг би знищити нас усіх, не кажучи вже про те, що людині з моєю вдачею навіть цього було б не досить. Мені хотілося дошкулити кожному жителю вашого міста, і я вибрав для цього не тіло і не майно, а пиху — найвразливіше місце людей слабкодухих і дурних. Змінивши зовнішність, я повернувся до вашого міста й почав вивчати його. Виявилося, що ви — легка здобич. Ви здавна прославилися своєю чесністю і, звісно, пишалися нею як найбільшим скарбом і берегли той скарб як зіницю ока. З’ясувавши, що ви старанно оберігаєте себе й своїх дітей від будь-якої спокуси, я зрозумів, як вам помститися. Вам, простакам, невідомо, що найхисткіша на світі річ — це чеснота, не загартована у вогні. Я розробив план і склав список прізвищ. Я поставив собі за мету спокусити непідкупний Гедліберг, зробити брехунами й злодіями якусь півсотню бездоганних людей, які зроду не вимовили жодного брехливого слова, не вкрали жодного цента. Мене непокоїв тільки Гудсон. Він народився і виховувався не в Гедліберзі. Я боявся, що, прочитавши мого листа, кожен з вас скаже: «Гудсон — єдиний поміж нас, хто міг би подати бідоласі двадцять доларів», і не піде на мою принаду. Але бог прибрав Гудсона. Я зрозумів, що ніхто мені не заважатиме, і почав розставляти свої тенета. Можливо, мені не впіймати в пастку всіх тих, кому я розіслав листи з вигаданим напученням, але я впіймаю більшість або я не розгадав Гедліберга. (Голоси: «Правильно! Попалися всі до одного!»). Я був певен, що ці людці протягнуть руку навіть до картярського виграшу. Сподіваюся, що мені пощастить навіки розтоптати вашу пиху й покрити Гедліберг новою славою, від якої йому вже не відмитися і яка розійдеться далеко за його межі. Якщо я досяг свого — відкрийте мішок і створіть Комітет охорони та пропаганди репутації Гедліберга».

Ураган голосів. Розкрийте мішок! Розкрийте мішок! Усі вісімнадцятеро — на поміст! Комітет пропаганди гедліберзької традиції! Вперед, Непідкупні!

Голова рвонув краї розрізу, витяг з мішка жменю чималих жовтих блискучих монет, потрусив ними й почав приглядатися.

— Друзі, це просто позолочені свинцеві кружальця.

Повідомлення було зустрінуто бурхливим вибухом радощів, а коли гамір трохи вщух, кушнір гукнув:

— За правом старшинства містер Вілсон — голова Комітету пропаганди традицій. Я пропоную, щоб він вийшов сюди й одержав гроші від імені всієї чесної компанії.

Сотня голосів. Вілсон! Вілсон! Вілсон! Промову! Промову!

Вілсон (тремтячим від люті голосом). Дозвольте сказати, не перебираючи висловів: чорт би побрав ці гроші!

Голос. А ще баптист!

Голос. Лишається сімнадцятеро Символів. Виходьте, панове, гроші довірено вам!

У відповідь запанувала тиша.

Лимар. Пане голово, від усієї колишньої аристократії лишилася єдина незаплямована людина. Вона потребує грошей і заслужила їх. Пропоную доручити Джекові Голідею пустити з аукціону оці позолочені двадцятидоларові кружальця, а виручку віддати тому, кому вона по праву належить і кого Гедліберг щиро шанує, — Едвардові Річардсу.

Всі зустріли пропозицію з великим захопленням, навіть собака. Лимар відкрив торги з одного долара, громадяни міста Брікстона та представники Барнема почали запеклу боротьбу. Присутні бурхливо вітали кожну надбавку. Збудження щохвилини зростало, купці в запалі набавляли все сміливіше, ціна стрибнула від одного долара до п’яти, далі до десяти, двадцяти, п’ятдесяти, ста, далі…

Ще на початку аукціону Річардс тужливо прошепотів дружині:

— Мері, чи можемо ми мовчати? Це… це… розумієш… винагорода за чесність, — свідчення нашої чистоти… і… і чи можемо ми мовчати?.. Може, мені краще встати і… Мері, що нам робити?.. Як ти?..

Голос Голідея. П’ятнадцять доларів!.. П’ятнадцять доларів за весь мішок… Двадцять!.. Ага, дякую… Тридцять… дякую ще раз… Тридцять, тридцять!.. Здається, я не помилився… сорок? Сорок! Набавляйте, панове, набавляйте!.. П’ятдесят. Дякую, благородний римлянине! П’ятдесят… п’ятдесят! Сімдесят!.. Дев’яносто! Чудово! Хто більше, хто більше!.. Сто двадцять… Сто сорок. Дуже вчасно!.. Півтораста!.. Двісті!.. Чудово! Чи я правильно почув — дв… Дякую! Двісті п’ятдесят!..

— Знову спокуса, Едварде! Я вся тремчу… Тільки-но пощастило уникнути однієї… Цей урок мав би…

— Мені почулося шістсот?.. Дякую!.. Шістсот п’ятдесят, шістсот п’я… Сімсот!

— Але якщо подумати, Едварде… Ніхто не підо…

— Вісімсот доларів!.. Ура! Хто дає дев’ятсот?.. Містер Парсонс, мені почулося… Дякую. Дев’ятсот!.. Цей чудовий мішок із чистим свинцем коштує всього дев’ятсот доларів. Разом із позолотою, й так далі… Що? Тисяча?.. Красненько вам дякую!.. Хтось сказав тисячу сто?.. Мішок, про який скоро всі Сполу…

— Едварде (з риданням у голосі), ми такі бідні!.. Гаразд… Роби як знаєш… як знаєш…

І Едвард упав так низько… тобто лишився сидіти на місці, вже не дослухаючись до свого неспокійного, але переможеного обставинами сумління.

Тим часом за подіями цього вечора з видимою цікавістю стежив незнайомець, який скидався на аматора-детектива, що, перевдягнувшись, намагається видати себе за англійського графа. Задоволений тим, що відбувалося в залі, він раз у раз подумки робив якісь зауваження, що зрештою утворили приблизно такий монолог:

— Ніхто з вісімнадцятьох не бере участі в торгах. Негаразд. Треба вжити якихось заходів, бо інакше вистава втратить драматичну єдність. Нехай самі куплять мішок, який намагалися вкрасти. Нехай заплатять велику ціну — серед них є й багаті. І ще одне: виявляється, не всі жителі Гедліберга на один копил. Людина, через яку я так помилився, повинна одержати винагороду за чийсь рахунок. Бідолаха Річардс присоромив мене: він чесна людина… Не розумію, як це сталося, але правди ніде діти. Він розгадав мій хід, і виграш належить йому. Тож хай увірве якнайбільший шмат. Правда, він розчарував мене, та дарма!

Незнайомець уважно стежив за ходом аукціону. Після тисячі доларів надбавки почали швидко зменшуватись. Він почекав ще. Ось уже вибув один учасник змагання, за ним — другий, третій. Тоді незнайомець накинув ціну. Коли надбавки впали до десяти доларів, він додав п’ять. Хтось запропонував ще три. Він зачекав хвилинку, накинув півсотні, і мішок дістався йому за тисячу двісті вісімдесят два долари. Зал вибухнув схвальними вигуками й одразу стих — незнайомець підвівся з місця, підніс руку й заговорив:

— Хочу попросити вас про одну послугу. Я торгую рідкісними речами і маю зв’язки з нумізматами в усіх країнах світу. Я міг би й так заробити на цьому мішку, але якщо ви пристанете на мою пропозицію, ми з вами піднімемо ціну на ці свинцеві двадцятидоларові кружальця до вартості таких самих монет із справжнього золота, а може, й вище. Дайте тільки мені свою згоду, і частина мого зиску дістанеться містерові Річардсу, кришталевій чесності якого ви сьогодні віддали данину справедливої і щирої поваги. Його частка становитиме десять тисяч доларів, і ці гроші я вручу йому завтра. (Бурхливі оплески в залі).

Слова «кришталева чесність» змусили Річардсів густо зашарітися, однак це зійшло за вияв скромності.

— Якщо за мою пропозицію проголосує більшість — бажано дві третини, — я вважатиму, що місто схвалило її, а мені більше нічого не треба. Всяка рідкісна річ піднімається в ціні, коли вона чимось особливо збуджує людську цікавість і викликає багато розмов. Отже, якщо ви дозволите вибити на цих фальшивих монетах імена вісімнадцяти джентльменів, які…

Дев’ять десятих присутніх, включаючи і собаку, дружно підвелися зі своїх місць, і пропозицію було прийнято під бурхливі оплески та сміх.

Потім усі посідали, а «Символи», за винятком «доктора» Клея Гаркнеса, посхоплювались і почали рішуче протестувати проти такої наруги, погрожуючи, що…

— Будь ласка, без погроз, — спокійно промовив незнайомець. — Я знаю, що дозволено законом. Крім того, я не звик до залякувань. (Оплески).

Він сів. «Доктор» Гаркнес вирішив скористатися з нагоди. Він і Пінкертон вважалися найбільшими багатіями в місті. Гаркнес був власником золотих розсипів, тобто фабрики, що випускала ходові патентовані ліки. Він виставив свою кандидатуру до міської управи від однієї партії, а Пінкертон — від другої. Боротьба між ними точилася запекла і з кожним днем усе більш розпалювалася. Обидва були дуже ласі до грошей. Обидва купили по великій ділянці землі — і то неспроста. Мало розпочатися будівництво нової залізниці, і кожному з них кортіло пройти в управу, щоб домогтися її прокладання у вигідному для себе напрямку. Перевага в один голос могла не тільки забезпечити перемогу на виборах, а й подвоїти і навіть потроїти капітал переможця. Ставка була чимала, але Гаркнес ніколи не боявся ризикувати. Незнайомець сидів поруч, і поки решта Символів розважала присутніх своїми благаннями та протестами, Гаркнес нахилився до нього й пошепки спитав:

— Яка ваша ціна за мішок?

— Сорок тисяч доларів.

— Даю двадцять!

— Ні.

— Двадцять п’ять.

— Ні.

— Ну, тридцять.

— Моя ціна — сорок тисяч доларів, ні цента менше.

— Добре. Згода. О десятій ранку буду у вас в готелі. Я не хочу, щоб про це знали. Волів би поговорити з вами сам на сам.

— Дуже добре.

Незнайомець підвівся і звернувся до присутніх:

— Вже нерано. Промови цих джентльменів не позбавлені певного інтересу і навіть блиску. Однак, з вашого дозволу, я вже піду. Дякую за вашу велику ласку, за те, що задовольнили моє прохання. Прошу пана голову залишити мішок до завтра у себе і передати оці три п’ятсотдоларові банкноти містерові Річардсу. — Він подав голові гроші. — О дев’ятій ранку я зайду по мішок, а об одинадцятій сам занесу належні містерові Річардсу гроші до нього додому. На добраніч!

Він вийшов, а зал все вирував: вигуки «ура» та куплети на мотив арії з «Мікадо» змішувалися з невдоволеним собачим гавкотом і скандуванням: «Ви не та-а-ка по-га-а-на лю-ди-на — а-мінь!»

IV

Удома Річардси до самої півночі приймали поздоровлення. Нарешті старі зосталися самі. Вигляд у них був сумний; вони сиділи мовчки й думали. Аж ось Мері зітхнула й промовила:

— Як ти гадаєш, є тут наша вина — тяжка вина? — І її неспокійний погляд зупинився на столі, де лежали три злощасні банкноти, що їх недавні відвідувачі розглядали й торкали з такою побожністю.

Едвард відповів не зразу. Нарешті зітхнув і нерішуче сказав:

— А що ми могли зробити? Так нам судилося… Усе в руці божій.

Мері пильно дивилася на нього, але він відвів очі. Помовчавши, вона мовила:

— Я думала, що поздоровлення й похвали завжди приємно слухати. Але… тепер… Едварде!

— Що таке?

— Ти залишишся в банку?

— Ні…

— Звільнишся?

— Вранці… подам заяву…

— Так, напевно, буде краще.

Річардс схилив голову на руки й промурмотів:

— Через мої руки пройшла сила людських грошей, і ніколи я не боявся за себе, а тепер… Мері, я дуже стомився, дуже…

— Лягаймо спати.

О дев’ятій годині ранку незнайомець забрав мішок і відвіз його до готелю. О десятій відбулася приватна розмова з Гаркнесом. Незнайомець зажадав і одержав п’ять чеків «на пред’явника» в один із столичних банків — чотири по півтори тисячі доларів і п’ятий на тридцять чотири тисячі. Один з дрібних чеків він поклав у гаманець, а решту, на суму тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів, запечатав у конверт разом із запискою, написаною після того, як Гаркнес пішов. Об одинадцятій годині він постукав у двері будинку Річардсів. Місіс Річардс поглянула в шпарину між віконницями, тоді вийшла й узяла в нього конверт. Незнайомець пішов, не сказавши й слова. Червона, вона непевним кроком зайшла в дім і насилу вимовила:

— Я впізнала його! А вчора ввечері мені все здавалося, начебто я десь уже бачила цього чоловіка.

— Це той, що приніс до нас мішок?

— Я майже певна цього.

— Отже, це той Стефенсон, якому пощастило обвести круг пальця найвизначніших громадян нашого міста. Якщо він приніс чеки замість грошей, то це теж пастка. А ми думали, що лихо минуло. Я вже був заспокоївся після вчорашнього вечора, а зараз мене починає млоїти від одного погляду на цей конверт. Щось він наче затонкий. Адже, як-не-як, вісім тисяч п’ятсот доларів, навіть якщо найбільшими банкнотами.

— А чим тобі не подобаються чеки?

— Чеки, підписані Стефенсоном! Я ладен узяти ці вісім тисяч п’ятсот доларів готівкою… Очевидно, так нам судилося, Мері… але мені завжди бракувало мужності… Я просто не наважуся пред’явити на оплату чеки, підписані цим згубним ім’ям. Це ж пастка. Він хотів спіймати мене ще раніше, але ми якось врятувалися. А тепер він заходить з іншого боку. Якщо тут чеки…

— Едварде, який жах! — Мері вийняла з конверта чеки й заплакала.

— Кинь їх у вогонь! Швидше! Не піддаваймося спокусі! Він хоче виставити нас на посміх разом з ними… дай мені, коли сама не наважуєшся!

Річардс вихопив у жінки чеки й, не розтуляючи руки, кинувся до грубки. Але він був лише людина, він був касир і він зупинився на мить, щоб глянути на підпис. І мало не знепритомнів.

— Дмухни на мене, Мері, мені млосно! Ці чеки — все одно, що золото!

— Оце щастя! Але чому?

— Їх підписав Гаркнес! Що б це могло означати?

— Едварде, ти гадаєш…

— Глянь… Ти тільки глянь! Півтори… півтори… півтори… тридцять чотири. Тридцять вісім тисяч п’ятсот! Мері, мішок не вартий і дванадцяти доларів, а Гаркнес, певне, заплатив за нього за золотим курсом…

— І, по-твоєму, все це наше… замість десяти тисяч?

— Та нібито наше. Чеки виписано «на пред’явника».

— А це добре, Едварде? Навіщо він так зробив?

— Мабуть, це натяк на те, що краще одержувати по них гроші десь в іншому місті. Можливо, Гаркнес не хоче, щоб про це знали. А оце що? Записка?

— Так, вона лежала в конверті разом з чеками.

Записка була написана рукою «Стефенсона», але без підпису. Там було сказано:

Річардс глибоко зітхнув і промовив:

— Ця записка пече мені руки, наче вогнем. Мері, я знову почуваю себе жалюгідним…

— Я теж… Ох, боже мій, якби…

— Ти тільки подумай, Мері: він вірить у мою чесність!

— Не треба, Едварде! Я не можу більше!

— Якби я справді заслужив ці чудові слова, — а бог свідок, колись я вірив, що достойний їх, — я віддав би за них всі сорок тисяч. А цю записку, дорожчу за золото і самоцвіти, зберігав би довіку. Але тепер вона буде нам вічним докором, Мері.

Він кинув записку у вогонь.

Невдовзі прийшов посильний і вручив йому ще один конверт.

Річардс вийняв звідти записку й прочитав. Її написав Берджес.

— Ми врятовані ще раз. Але якою ціною! — Він кинув і цю записку у вогонь. — Краще б… краще б мені вмерти, Мері… краще б мені не знати більше всього цього…

— Ох, гіркі дні настали для нас, Едварде. Ці рани завдані доброзичливою рукою і тому особливо жорстокі. І їх так багато!

За три дні до виборів кожен з двох тисяч виборців несподівано одержав цінний сувенір — з уславленого золотого мішка. На одному боці монети було вибито: «Я сказав незнайомцеві…» А на другому: «Йдіть і спробуйте виправитись. Пінкертон».

Таким чином, усе сміття, зібране після знаменитого жарту, висипали на голову одній-єдиній людині. Наслідки були справді катастрофічні: вся сила повторної хвилі недавнього сміху цього разу скерована проти одного Пінкертона. Гаркнес без особливих зусиль став членом міської управи.

За добу, що минула після одержання чеків, сумління Річардсів трохи заспокоїлося. Старе подружжя поступово примирялося зі своїм гріхом. Але їм ще судилося відчути, яка то жахлива річ — гріх, що його ось-ось мають викрити. Тоді цей гріх стає особливо тяжким і відчувається гостро, як ніколи. Вранішня проповідь у церкві нічим не відрізнялася від попередніх — давно відомі слова про давно відомі речі. Все це було чуте-перечуте вже тисячі разів, давно втратило будь-яку гостроту й будь-який сенс, і наганяло на них раніше сон. Але тепер все сприймалося інакше. Кожне слово проповіді звучало як обвинувачення, скероване проти людей, що приховували смертні гріхи. Після відправи вони якомога швидше втекли від юрби поздоровників і поспішили додому, тремтячи всім тілом від якогось незбагненного, невиразного передчуття біди. Ненароком вони побачили містера Берджеса, що завертав за ріг. Берджес навіть не відповів на їхній уклін! Він просто не помітив стареньких, але вони того не знали. Про що свідчить така поведінка? Вона свідчить… вона свідчить… про чимало всяких страхіть. Може, Берджес дізнався, що Річардс міг обілити його в ті давноминулі часи, — і тепер вичікує нагоди, щоб звести рахунки? Пойняті розпачем, удома вони уявили собі, ніби їхня служниця Сара підслухала в сусідній кімнаті, як Річардс признався дружині, що Берджес ні в чому не винен. Річардс пригадав, ніби з тієї кімнати було чути шелест жіночої сукні; трохи згодом він уже був певен, що таки чув його. Вони використали якийсь привід, щоб покликати Сару і простежили за виразом її обличчя: якщо вона справді виказала їх містерові Берджесу, це буде видно з її поведінки. Вони поставили їй кілька запитань — запитань настільки випадкових, пустих і безглуздих, що дівчина подумала, чи не збожеволіли старі з радощів, діставши несподіване багатство. Їхні допитливі й підозрілі погляди остаточно збентежили служницю: вона зашарілася, зніяковіла, і старі побачили в цьому безперечні докази її провини — невідомо, якої саме, але страшної. Вона шпигує за ними, вона виказала їх. Лишившись знову на самоті, вони заходилися зіставляти різні обставини, що не мали між собою жодного зв’язку, і дійшли жахливих висновків. Уявивши собі найгірше, Річардс несподівано так охнув, що дружина спитала:

— Ой, що сталося?

— Записка… Записка Берджеса! Адже він знущався з мене, тільки тепер я зрозумів! — Він процитував: — «В глибині душі ви не можете поважати мене, бо вам добре відомо, в чому мене звинувачує…» Тепер усе ясно! Боже мій! Він знає, що я знаю! Ти бачиш, як хитро побудовано фразу? Це пастка… І я в неї попав, мов дурень, Мері…

— Який жах! Я знаю, що ти хочеш сказати… Він не повернув твого листа!

— Так… тримає його в себе, щоб занапастити нас… Мері, декому він уже виказав нас… Я це відчуваю… Добре відчуваю. Пам’ятаєш, як на нас дивилися в церкві? Берджес не відповів на наше привітання: він знає, що робить!

Вночі викликали лікаря. А на ранок всі вже знали, що подружжя Річардсів тяжко захворіло. Лікар сказав, що сили старих вичерпались від хвилювання, викликаного несподіваним щастям, надмірної кількості відвідувачів і недосипання. Місто щиро засмутилось, бо ці старі були тепер його єдиною гордістю.

Через два дні справи ще більше погіршали. Старі марили й поводилися дуже дивно. Сиділки запевняли, що Річардс показував чеки. На вісім тисяч п’ятсот? Ні, на величезну суму — тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів! Звідки таке везіння?

Другого дня сиділки розповіли про ще дивніші речі. Вони хотіли про всяк випадок заховати чеки. Але, понишпоривши у хворого під подушками, нічого не знайшли. Річардс сказав:

— Не чіпайте подушки. Чого вам треба?

— Ми думали, що чеки краще…

— Ви їх більше не побачите: я їх знищив. Вони від сатани. Я бачив на них пекельне тавро і знаю — їх прислано, щоб увести мене в гріх.

Далі він почав верзти таке, що й зрозуміти було неможливо і згадати страшно, — до того ж лікар звелів їм мовчати про це.

Річардс сказав правду: чеків більше ніхто не бачив.

Але одна сиділка, певно, проговорилася вві сні, бо через два дні усе місто знало, що белькотів хворий. Його марення були й справді дивні. Виходило, що Річардс теж претендував на мішок і що Берджес спершу приховав записку старого, а тоді підступно виказав його.

Берджесу так і сказали, проте він уперто заперечував свою вину. Навіть заявив, що недобре надавати такої ваги маренню хворої старої людини, та ще й несповна розуму. Однак підозра не розвіялася і балачки не припинилися.

Через день-другий стали говорити про те, що місіс Річардс, марячи, повторює чоловікові слова. Підозра знову спалахнула й виросла до цілковитої певності, аж поки віра Гедліберга в чистоту свого єдиного незаплямованого славетного громадянина стала згасати і вже ледь блимала.

Минуло ще шість днів — і знову новина: старі помирають. В передсмертну годину свідомість Річардса прояснилася, він послав по Берджеса. Прийшовши, Берджес сказав:

— Залиште нас. Очевидно, він хоче щось сказати мені без свідків.

— Ні, — заперечив Річардс, — мені потрібні свідки. Нехай усі почують мою сповідь, — я хочу померти як людина, а не як собака. Я вважав себе чесним, але моя чесність була штучна, як і ваша. Так само, як і ви, я не встояв перед спокусою. Я підписався під брехнею, бо поласився на той нікчемний мішок. Містер Берджес не забув, що колись я зробив йому послугу, — і з почуття вдячності (на яку я не заслуговую) приховав мого листа й урятував мене. Ви всі знаєте, в чому його обвинувачували багато років тому. Мої свідчення — і тільки мої — могли б виправдати його, та я вчинив як боягуз і не врятував його від ганьби…

— Ні, ні… Містере Річардс, ви…

— Наша служниця виказала йому мою таємницю…

— Ніхто мені нічого не виказував.

— … і його можна зрозуміти й виправдати: він пошкодував за добром, що вчинив, і тепер викрив мене… по заслузі…

— Це неправда! Присягаюся!

— Прощаю йому від щирого сердця.

Палкі протести Берджеса були марні — Річардс уже не чув його. Він одійшов у вічність не відаючи, що ще раз був несправедливий до бідолахи Берджеса. Старенька його дружина померла тієї самої ночі.

Останній із дев’ятнадцяти Непідкупних став жертвою диявольського мішка. З лицемірного міста було зірвано останній клапоть його давньої слави. Скорбота його була непоказна, зате справжня.

Законодавчим актом — у відповідь на прохання та петиції — дозволено було перейменувати Гедліберг (байдуже, як саме, — я його не викажу), а також вилучити одне слово з окраси міської печатки — девізу, відомого не одному поколінню городян.

Місто знову стало чесним, але тепер його так легко не обдуриш.

Колишній девіз: НЕ ВВЕДИ НАС У СПОКУСУ

Новий девіз: ВВЕДИ НАС У СПОКУСУ

_{Переклала Надія Гордієнко-Андріанова}

I

Так от, пробувши в покійниках близько тридцяти років, почав я вже трохи непокоїтись. Не забувай, що я весь цей час мчав у просторі, мов комета. Та куди там комета! Знаєш, Пітерс, скільки я їх перегнав?! Звісно, жодна з них не летіла моїм курсом, — адже вони рухаються по довгій орбіті, схожій на петлю ласо, а я мчав у потойбічний світ прямо, як стріла. Але інколи шлях котроїсь комети на годинку-дві збігався з моїм, і тоді ми мчали наввипередки. Однак перегони ці щоразу були односторонні, бо я проносився повз них так швидко, ніби вони стояли на місці. Звичайна комета долає відстань не більше двохсот тисяч миль за хвилину. Певна річ, коли я натрапляв на одну з таких комет, як-от, скажімо, комета Енке чи Галлея, — то вона, бувало, тільки промайне на мить і зникне. Цього, власне, й перегонами назвати не можна. Виходило так, ніби комета — товарний поїзд, а я — телеграма.

Та коли я вибрався за межі нашої астрономічної системи, мені почали попадатися комети зовсім іншого роду. У нас таких комет зроду-віку ніхто й не бачив! Якось уночі, коли я отаким собі рівним ходом на всіх вітрилах мчав з попутним вітром, — гадаю, я долав десь так із мільйон миль на хвилину, а то й більше, але ніяк не менше, — я раптом помітив надзвичайно велику комету румби на три вбік від мого штирборту. Судячи з кормових вогнів, я визначив її напрямок — норд-ост-тен-ост. Але вона летіла так близько до мого курсу, що я не хотів пропустити нагоди. Отож я відхилився на один румб, закріпив штурвал і кинувся слідом за нею. Якби ти тільки чув, з яким свистом я розтинав простір, як сипалися на всі боки електричні пух і пір’я! Хвилини через півтори я вже мчав оточений електричним сяйвом такої сили, що на багато миль навкруги стало ясно, наче серед білого дня. Спочатку комета горіла вдалині блакитнуватим вогником, як напівпригаслий смолоскип, але що ближче я підлітав, то більшою вона ставала. Я мчав так швидко, що через якихось півтораста мільйонів миль уже потрапив у її фосфоресційний кільватер і мало не осліп від яскравого блиску. Ну, подумки сказав я собі, так дуже легко й урізатися в комету, а це мені зовсім ні до чого. Отож я звернув убік і наддав ходи. Незабаром порівнявся з її хвостом. Знаєш, на що це скидалося? Здавалося, ніби якась дрібна комашина наблизилась до американського материка. Швидкості я не збавляв ні на мить. Отак проплив повз корпус комети півтораста з чимось мільйонів миль і з обрисів бачу, що не добрався ще навіть до талії. Знаєш, Пітерс, ми й не уявляємо собі, що таке тамтешні комети! Коли хочеш побачити справжню комету, вибирайся за межі нашої сонячної системи — там для них простору більше, розумієш? Друже мій, там я бачив такі комети, які не вмістилися б навіть в орбітах наших найбільших комет, — їхні хвости звисали б назовні.

Пролетів я ще півтораста мільйонів миль і ледве порівнявся, так би мовити, з плечем комети. Щиро кажучи, я відчував неабияке задоволення. Аж дивлюся — до борту підходить черговий офіцер, наводить на мене підзорну трубу та як загорлає:

— Гей, ви там, унизу! Ворушіться, проворніше ворушіться! Підкинути в топки сто мільйонів більйонів мільярдів тонн сірки!

— Слухаю, сер!

— Свистати вахту зі штирборту! Всі на палубу!

— Слухаю, сер!

— Двісті тисяч мільйонів чоловік — підняти бомбрамселі й трюмселі!

— Слухаю, сер!

— Поставити ліселі! Підняти всі вітрила до останньої ганчірки! Усі від носа до корми!

— Слухаю, сер!

Не минуло й секунди, як я зрозумів, що не на того натрапив. А ще за якихось десять секунд переді мною замість комети була сліпуча хмара розжареної до червоного парусини. Вона заслонила небо від краю до краю, — здавалося, ніби комета розпухла й заполонила собою весь навколишній простір. А сірчаний дим — просто слів нема, щоб описати, як він клубами шугав у небеса; про сморід годі й казати. А вже як рвонула та страхітлива посудина! Якби ти почув, який зчинився гвалт! Сюрчать одразу тисячі боцманських свистків, матроси, що їх вистачило б заселити сотню тисяч світів із наш завбільшки, лаються — і всі водночас. Одне слово, я такого за своє життя ніколи не чув.

Ми скільки сили ревіли й гуркотіли поряд. Досі я не зустрічав комети, яка випередила б мене, отож вирішив хоч луснути, а обігнати й цю. Я гадав, що вже маю сяку-таку репутацію у всесвіті, і сподівався, що й цього разу мені пощастить підтримати її. Нарешті завважив, що обганяю комету — не так швидко, як раніше, але обганяю. На борту комети розпалилися пристрасті. Понад сто мільярдів пасажирів прибігли знизу, підійшли до борту й стали закладатись. Зрозуміло, що від цього комета накренилась і почала втрачати швидкість. Ну й розлютився ж помічник капітана! Врізався в юрбу та як загорлає у рупор:

— На середину палуби! На середину палуби, ви…[80] бо голови порозвалюю всім, до останнього ідіота!

А тим часом я поволі все обганяв комету і нарешті проплив неквапливо повз ніс цієї розкішної пожежі. Саме тоді розбудили капітана, і він у самій жилетці й пантофлях, з розкуйовдженим волоссям і в одній підтяжці стояв серед яскравої заграви на передній палубі поряд з помічником. Ну й кислі пики в них були! Я просто не міг стриматись: приставив великого пальця до носа й проспівав:

— Ту-ту! Ту-ту! Родичам привіт передати?

То була моя помилка, Пітерс! Так, друже, я не раз потім картав себе за неї. То була велика помилка. Бачиш, капітан уже відмовився був від змагання, але мої слова взяли його за живе. Не стерпів він. Обернувся до помічника та й питає:

— Чи вистачить у нас запасу власної сірки на весь рейс?

— Так, сер!

— Напевно?

— Так, сер. Вистачить з верхом.

— Скільки у нас вантажу для сатани?

— Тисяча вісімсот мільярдів квінтільйонів казарків.

— Ну що ж, доведеться його підопічним трохи померзнути, поки прибуде інша комета. Розвантажити корабель! Мерщій, хлопці, мерщій! Увесь вантаж — за борт!

Пітерс, подивись мені в очі й не хвилюйся! Там я дізнався, що один казарк точнісінько дорівнює вазі ста шістдесяти дев’яти таких світів, як наш! І весь цей вантаж вони повикидали за борт. Зірок позбивали до лиха — так, неначе на свічки хтось дмухнув. Що ж до перегонів, то на цьому вони й скінчилися. Щойно комету розвантажили, як вона промайнула повз мене так, ніби я стояв на якорі. Капітан застиг на кормі біля задніх шлюп-балок; тепер уже він приставив пальця до носа й прокричав:

— Ту-ту! Ту-ту! Може, переказати щось вашим друзям у Вічних тропіках?

Потім він підсмикнув другу підтяжку й пішов геть, а через три чверті години його посудина знову ледь світилася блідим вогником удалині. Так, це була помилка, Пітерс, — оті мої необережні слова. Либонь, я ніколи не перестану каятись, що вимовив їх. Ну, що б то було придержати язика за зубами — переміг би головного забіяку тверді небесної!..

Та я трохи відхилився від теми своєї розповіді, — повернуся, отже, до початку. Тепер ти уявляєш, з якою швидкістю я мчав. Та, пролетівши отак років тридцять, я почав трохи непокоїтись. Взагалі подорож здавалася досить цікавою, пізнав чимало нового, однак почувався якось самотньо. Та й пристати до якогось місця вже хотілося. Адже я не збирався мандрувати вічно! Спершу мені навіть подобалася ця затримка, бо я потерпав, що можу вскочити в надто гаряче місце, але під кінець ладен був причалити хоч до… Ну, куди завгодно, аби лиш скінчилася невідомість.

Якось уночі, — а там завжди була ніч, хіба що я пролітав повз яку-небудь зірку, що заливала всесвіт своїм полум’ям і сяйвом, та за одну-дві хвилини вона залишалася позаду, і я знову поринав у темряву на добрий тиждень. Зірки, щоб ти знав, розкидані не так уже й густо, як нам здається… Та на чому я зупинився? Ага, якось уночі я помітив на обрії довжелезний ряд мерехтливих вогників. Поки я наближався, вони росли й розбухали, аж стали зрештою схожими на величезні печі. Я сказав собі:

— Їй-бо, здається, прибув! Але зовсім не туди, як і слід було чекати!

Тут я зомлів. Не знаю, чи довго так пролежав, але, мабуть, таки довгенько. Бо коли прийшов до тями, темрява вже розвіялась, і все навколо було осяяне таким ніжним сонячним світлом, і мені так легко дихалось м’яким запашним повітрям! Переді мною простягався чудесний світ — осяйна, прекрасна, чарівна країна! Те, що здалося мені печами, насправді були брами заввишки на багато миль, зроблені з коштовних самоцвітів. Прорізано їх було в стіні зі щирого золота, яка не мала ні початку, ні кінця. Я стрімголов помчав до однієї з брам. Тут я помітив, що небо аж чорне від мільйонів людей, і всі вони зі страхітливим ревом летять до тієї самої брами. Земля довкола мене кишіла ними, як мурашками, — певно, їх було кілька мільярдів.

Я приземлився, і юрба понесла мене до брами. Коли надійшла моя черга, головний клерк діловито спитав:

— Ну, швидше! Звідки прибули?

— Із Сан-Франціско, — відповідаю.

— Сан-Фран… як, як? — перепитує він.

— Сан-Франціско.

Він спантеличено почухав потилицю. Тоді питає:

— Це що, планета?

Господи, і треба ж таке бовкнути!

— Яка планета? — кажу. — Це місто! Та ще й одне з найбільших, найпрекрасніших і…

— Годі, годі! — каже він. — Розмовляти тут ніколи. Ми не займаємось містами. Звідки ви взагалі?

— Ой, — кажу я, — вибачте! Запишіть мене — з Каліфорнії.

І знову я його ошелешив, Пітерс! Він розгубився на якусь мить, а тоді кинув гостро й роздратовано:

— Не знаю такої планети. Може, це сузір’я?

— Господи! — вигукнув я. — Сузір’я, кажете? Та ні, це штат.

— Чоловіче, ми не займаємось штатами. Скажете ви кінець кінцем, звідки ви взагалі, в широкому розумінні? Чи ви ніяк не збагнете, про що вас питають?

— Ага, тепер ясно, що ви маєте на увазі, — відповідаю. — Я з Америки, із Сполучених Штатів Америки.

Пітерс, ти не повіриш, але я знову його ошелешив! Щоб я на устрицю перевернувся, коли брешу. Вираз його обличчя анітрохи не змінився, — точнісінько, як мішень після стрілецьких змагань міліції[81]. Він обернувся до молодшого клерка та й питає:

— Де це воно — Америка? Що це за Америка?

Молодший клерк поквапливо відповідає:

— Такого світила нема.

— Світила? — озиваюсь я. — Ну, що ви таке кажете, юначе? Америка — не світило. Це країна, материк. Її відкрив Колумб. Про нього ви, сподіваюсь, чули? Америка… ну, що ви, сер! Америка…

— Мовчати! — гаркнув головний клерк. — Востаннє питаю: звідки ви прибули?

— Ну, — кажу, — я вже не знаю, що й говорити, хіба що спробувати оптом і сказати, що я із світу.

— Ага! — зрадів він. — Це вже на щось схоже. З якого світу?

Ну, Пітерс, тут уже він загнав мене на слизьке. Я спантеличено витріщився на нього, він роздратовано — на мене, а потім як скипить:

— Та не тягніть ви: з якого світу?

Я кажу:

— Ну, з того самого. Він же один.

— Гм! — гмукнув він. — Один! Та їх мільярди!.. Чия черга далі?

Це означало, що я повинен відійти. Я так і зробив, а на моє місце прискакав якийсь блакитний чоловік, що мав сім голів і тільки одну ногу. Я пішов прогулятись. Тоді тільки я й звернув увагу на те, що всі міріади людей, котрі кишіли біля брами, були точнісінько такі самі, як це створіння. Я спробував знайти в натовпі хоча б одного знайомого, але знайомих не знайшлося. Обміркувавши все як слід, я потихеньку знову пробрався до брами, вже геть знітившись.

— Ну? — питає головний клерк.

— Що ж, сер, — одказую покірно, — я, здається, не знаю, з якого я світу. Але я спробую вам допомогти: це той світ, що його спас Христос!

Почувши це ім’я, він схилив голову, а тоді промовив:

— Світів, які спас Христос, стільки, скільки брам у небесах, — ніхто не може їх злічити. В якій астрономічній системі ваш світ? Можливо, це допоможе нам.

— Це та система, в якій є Сонце, Місяць, і Марс… — За кожною назвою він хитав головою, бо навіть і не чув про них, — уявляєш? — і Нептун, і Уран, і Юпітер…

— Стривайте! — каже він. — Помовчіть хвилинку! Юпітер… Юпітер… Здається, років вісімсот чи дев’ятсот тому був у нас якийсь чоловік звідти; але люди з тієї системи дуже рідко проходять крізь цю браму. — І раптом він так пильно подивився на мене, ніби хотів просвердлити своїм поглядом наскрізь. Потім, карбуючи кожне слово, промовив: — Ви прилетіли сюди просто зі своєї системи?

— Так, сер, — відказую я, трохи почервонівши.

Він ще суворіше глянув на мене та й каже:

— Це неправда, і тут не місце викручуватись. Ви відхилилися від свого курсу. Як це сталося?

Довелося ще раз почервоніти:

— Пробачте! Беру свої слова назад і признаюсь: одного разу я помчав наввипередки з кометою, але це тривало якусь частку сек…

— Так, так, — проказав він голосом, який я не наважився б назвати лагідним.

— Але я відхилився на якийсь жалюгідний румб і одразу ж після перегонів знову ліг на курс.

— Не має значення. Цього відхилення було досить, щоб ви ускочили в халепу. Воно привело вас до брами, що знаходиться на відстані мільярдів миль від тієї, яка вам потрібна. Якби ви потрапили до своєї брами, там би відразу знали, з якого ви світу, і не було б ніяких затримок. Та дарма. Спробуємо вас якось влаштувати. — Він обернувся до одного з молодших клерків. — В якій системі знаходиться Юпітер?

— Не пригадую, сер, але здається, що така планета є в одній з маленьких нових систем у малонаселеному закутку всесвіту. Я зараз подивлюсь.

У них там була карта завбільшки із штат Род-Айленд. Він підтягнув до неї повітряну кулю і став підніматися вгору, все вище й вище. Скоро здійнявся так високо, що й зовсім зник з очей. Час від часу він спускався попоїсти чого-небудь і знову відлітав. Одне слово, працював так день чи два і, нарешті, опустився й сказав, що йому, здається, пощастило розшукати ту сонячну систему, — але, можливо, то просто мушині сліди. Тут він узяв мікроскоп і знову піднявся вгору. Результат виявився втішнішим, аніж він сподівався. Він таки розшукав нашу систему. Клерк примусив мене описати нашу планету, вказати її відстань від сонця, а потім звернувся до свого шефа:

— О, тепер я знаю, сер, що він має на увазі. Ця планета є на карті! Вона зветься Бородавкою.

А я собі слухаю й думаю: «Юначе, юначе, боюсь, що клімат тієї планети виявився б згубним для вашого здоров’я, якби ви наважились з’явитись там і назвати її Бородавкою!»

Врешті вони впустили мене й сказали, що тепер я спасенний й хвилюватися мені вже нічого.

Потім вони відвернулися від мене і взялися знову до своїх справ так, ніби вважали, що справу мою закінчено і все в повному порядку. Правду кажучи, це мене вельми здивувало, але я побоявся заговорити першим і нагадати про себе. Мені дуже не хотілося турбувати їх, бо в них і так клопоту вистачало. Двічі я вирішував дати їм спокій і залишити все так, як є. Отож двічі пускався я в дорогу, але тільки-но згадував, яке враження справлятиму в своїй оснастці на всіх спасенних, як відразу повертався й знову ставав на якір. Люди почали поглядати на мене — клерки тобто — і дивуватися, чого це я не відпливаю. Терпіти далі я не міг. Надто вже ніяково себе почував. Отож набрався я врешті духу й зробив знак головному клеркові. А він мені:

— Га! Ви ще тут? Чого вам треба?

А я й відповідаю, тихенько так і довірливо, склавши долоні трубочкою над його вухом:

— Вибачайте, будь ласка, і не гнівайтесь, що я вам нагадую і ніби втручаюсь не в своє діло, але чи не забули ви чого?

Він подумав якусь мить та й каже:

— Забув?.. Ні, здається, нічого не забув.

— Подумайте, — наполягаю я.

Він подумав. Тоді каже:

— Ні, не пригадую. А в чому річ?

— Подивіться на мене, — кажу, — огляньте мене як слід.

Він оглянув.

— Ну? — питає.

— Невже, — кажу, — нічого не помічаєте? Якщо я в такому вигляді покажуся серед обраних, то хіба не приверну я до себе надмірної уваги? Чи не буду я вирізнятися серед них?

— Що ж, — каже він, — я нічого особливого не помічаю. А хіба вам чогось бракує?

— Бракує? Та мені бракує арфи, і вінця, і ореола, і псалтиря, і пальмової гілки — бракує всього, що потрібно тут людині.

Чи був він спантеличений, Пітерс? Ти таких спантеличених зроду-віку не бачив! Зрештою він каже:

— Ну, ви й справді наче диво якесь, хоч з якого боку на вас не глянь. Та я про такі речі ніколи й не чув!

Якийсь час я, остовпівши від подиву, розглядав його, а тоді й кажу:

— Сподіваюсь, ви не образитесь, бо я зовсім не маю наміру ображати вас, але, далебі, для людини, котра, як на мій погляд, так довго пробула в царстві божому, ви дуже мало обізнані з його звичаями!

— Його звичаями! — каже він. — Небеса — чималенький край, друже мій! У великих імперіях безліч різних звичаїв. Навіть у маленьких володіннях їх доволі, як ви, напевно, знаєте з того, що бачили хоча б на Бородавці. Чи можете ви собі уявити, що я міг би вивчити усі звичаї незліченних царств небесних? Та на саму думку про це починає боліти голова. Я знаю звичаї, що панують у місцях, населених народами, яким призначено входити крізь мою браму, і, дозволю собі зауважити, цих знань цілком досить для однієї людини, котрій довелося втовкмачувати їх собі в голову тридцять сім мільйонів років, протягом яких я день у день, ніч у ніч вивчав цю науку! Але вивчити звичаї всього величезного небесного простору — ні, ви нісенітницю верзете! Тепер я не маю сумніву, що чудернацьке вбрання, про яке ви кажете, носять у тій частині неба, де вам належить перебувати, але в нас його відсутність нікого не здивує.

Почувши такі слова, я повеселішав, попрощався з ним і пішов. Цілісінький день я йшов до далекого кінця велетенської зали, сподіваючись ось-ось пройти в рай, але я помилився. Ту залу було збудовано за загальним небесним планом, — певна річ, вона не могла бути маленькою. Нарешті я так підбився, що не міг іти далі. Тоді я сів відпочити й став розпитувати чудернацьких на вигляд незнайомців, але нічого не допитався: вони не розуміли моєї мови, а я не розумів їхньої. Самотність дошкуляла мені страшенно. Я так підупав духом і так затужив за рідною домівкою, що сто разів пожалкував, що помер. Звичайно, я повернув назад. На другий день, близько полудня, я дістався до того місця, звідки вирушив у дорогу, став перед віконечком реєстратури та й кажу головному клеркові:

— Я починаю розуміти, що кожен має бути в тому раю, котрий для нього призначений. Тільки там він може пізнати справжнє щастя.

— Ваша правда, — каже він. — А ви гадали, що один і той же рай може влаштувати усіх?

— Еге ж, була в мене спершу така думка, але тепер я бачу всю її безглуздість. Як мені пройти, щоб потрапити до своєї дільниці?

Він покликав молодшого клерка, який нещодавно вивчав карту, і той дав мені загальні вказівки. Я подякував і вже хотів іти, але він зупинив мене:

— Зачекайте хвилинку, це за мільйони миль звідси. Вийдіть-но за браму, станьте на отой червоний килим-самоліт, заплющіть очі, затамуйте подих і побажайте опинитися там.

— Вельми вам вдячний, — кажу. — Але чому ви не метнули мене туди відразу, як я прийшов?

— У нас тут і без того є чим собі голову сушити. Це вже ваше діло — думати й питати. Прощавайте, ми, напевно, не побачимо вас у цих краях і за тисячу століть.

— В такому разі — оревуар, — відповідаю.

Скочив я на килим-самоліт, затамував подих, заплющив очі й побажав перенестися в реєстратуру своєї дільниці. І в ту ж мить почув, як знайомий мені голос діловито гукнув:

— Арфу, псалтир, пару крил і ореол, розмір тринадцять, для капітана Елі Стормфілда із Сан-Франціско! Виписати йому санітарне посвідчення й пропустити!

Я розплющив очі. Справді, то був індіанець племені Пай-Ют, мій колишній знайомий з округи Туларі, дуже славний хлопець. Пригадую, я був на його похороні. Його, за звичаєм, спалили, а інші індіанці мазали собі обличчя попелом і завивали, як дикі кішки. Він страшенно зрадів мені, і, уяви собі, я був так само радий побачити його й відчути, що потрапив нарешті у той самий рай, якого шукав.

Тут, скільки око сягало, виднілися юрби клерків, які заклопотано бігали й метушилися, вбираючи в нові пишні шати тисячі янкі, мексіканців, англійців, арабів та іншого люду. Коли мені видали моє спорядження, я начепив ореол і, глянувши на себе в дзеркало, мало не підстрибнув до стелі від радості, такий я був щасливий.

— Ну, це вже на щось схоже! — сказав я. — Тепер я готовий, покажіть мені мою хмарину.

Хвилин через шістнадцять я вже був за милю від того місця, прямуючи до пасма хмарин. Разом зі мною сунула юрба, мабуть, у мільйон чоловік. Більшість із нас пробувала літати, але деякі покалічились, і ніхто не досяг великих успіхів. Тим-то ми вирішили йти пішки, поки не напрактикуємось на крилах.

Назустріч нам ішли цілі юрби людей. У декого були в руках самі арфи й більше нічого, у других — псалтирі й більше нічого, у третіх — зовсім нічого; усі вони мали невдоволений і якийсь приголомшений вигляд. В одного хлопця не лишилося нічого, крім ореола, та й той він ніс у руці. Раптом він простяг його мені й каже:

— Прошу, потримайте хвилинку!

І в ту ж мить зник у натовпі. Я пішов далі. Якась жінка попросила мене потримати її пальмову гілку і теж зникла. Дівчинка попросила мене потримати її арфу і, до лиха, так само зникла, і так далі, й так далі, аж поки мене було нав’ючено, як верблюда. Тут підходить, усміхаючись, якийсь літній джентльмен і просить потримати його речі. Я витер піт і відповів йому досить уїдливо:

— Вибачайте, друже, але я вам не вішалка!

Згодом мені стали траплятися цілі купи таких пожитків, покинутих край дороги. Я теж спокійнісінько звалив туди все зайве. Потім озирнувся і, знаєш, Пітерс, що я побачив? Слідом за мною сунув натовп, і всі були нав’ючені так само, як я раніш! Бо кожного хтось із юрби тих, що поверталися, просив, бач, щось потримати хвилинку. Незабаром усі наші також звільнилися від зайвого вантажу, і ми рушили далі.

Усівся я врешті на хмарину поряд з мільйоном інших людей і відчув себе щасливим як ніколи. «Ну, — сказав я собі, — отепер уже мені дали все, що обіцяли. Якщо досі в мене ще були сумніви, то зараз я певен, що потрапив таки до раю!» Змахнувши зо два рази пальмовою гілкою, я настроїв арфу і вдарив по струнах. Пітерс, ти й уявити собі не можеш, який ми вчинили галас! Це було щось грандіозне, аж мороз ішов поза шкірою. Але, бачиш, мелодії були зовсім несхожі одна на одну, і це трохи порушувало гармонію. До того ж там було багато індіанських племен, і їхні войовничі вигуки, я б сказав, помітно псували враження від нашої музики. Кінець кінцем я припинив гру і вирішив, що час уже спочити. Поруч зі мною сидів дуже милий і приємний дідуган. Я помітив, що він не бере участі в концерті, і став підбадьорювати його, але він відказав на те, що з природи соромливий і боїться грати серед такої численної публіки. Слово за словом, і старий признався мені, що він взагалі ніколи не любив музики. Щиро кажучи, я починав відчувати те саме, однак промовчав. Досить довго жоден з нас не озивався ні словом, але звичайно там цього не помічаєш. Отак минуло годин шістнадцять чи сімнадцять. Час від часу я награвав і наспівував, — правда, одну й ту саму мелодію, бо ніякої іншої не знав. Нарешті поклав арфу й почав обмахуватися пальмовою гілкою. Потім ми обидва заходилися глибоко зітхати через досить рівні проміжки часу. Аж ось дідусь озвався:

— Невже ви не знаєте ніякої іншої мелодії, крім тієї, яку бринькаєте цілий божий день?

— Не знаю, — відповів я.

— А ви не могли б розучити ще якусь? — питає він.

— Куди мені, — відказую. — Я вже пробував не раз, та марно.

— Довгенько ж нам доведеться одне й те саме слухати. Вічність, самі знаєте.

— Та не ятріть хоч ви вже мені серця, — кажу дідуганові. — Я й так духом занепав!

Після досить довгої мовчанки старий знову обізвався:

— Скажіть, ви раді, що потрапили сюди?

— Чоловіче добрий, — відповідаю, — я буду з вами відвертий. Все оце зовсім не схоже на те блаженство, про яке я мріяв, коли ходив до церкви.

А він мені:

— А може, на цьому й годі? Вважайте, що вже по роботі.

— Оце діло, — кажу. — Ніколи в житті мені так не хотілося змінитися з вахти.

І ми вирушили далі. Весь час до хмарин причалювали нові мільйони щасливих людей, виспівуючи осанну. Інші мільйони мовчки рухалися в протилежному напрямку. Ми взяли курс на новачків, і дуже скоро мені пощастило роздати їм усі свої речі — «потримати на хвилинку». Тільки тоді я знову відчув себе вільним і невимовно щасливим. Саме в ту мить я й наскочив на старого Сема Бертлета, котрий помер багато років тому, і зупинився з ним побалакати.

— Скажи мені, — звернувся я до нього, — невже все це триватиме вічно? Чи нема тут чого-небудь іншого для різноманітності?

А він каже:

— Ось я зараз тобі все розтлумачу. Річ у тім, що люди надто буквально розуміють фігуральну мову Біблії та всі її алегорії, і найперше, чого вони вимагають, потрапляючи сюди, — це ореол, арфу й усе таке інше. А тут задовольняються усі бажання, якщо вони помірковані й нікому не завдають шкоди і коли просити як належить. Тому людям видають оці предмети без будь-яких заперечень. Приблизно добу після того вони ходять, співають і грають — і більше ти їх у хорі не побачиш. Немає потреби розтлумачувати їм, що це зовсім не райське життя, — принаймні це не той рай, який нормальна людина могла б витримати бодай тиждень і не збожеволіти. Наше пасмо хмарин розташоване так, що той галас старожилів не тривожить, тож немає біди в тому, що новачкові дають змогу побувати на хмарині, де він одразу виліковується.

Тепер затям собі ось що: бути в раю — це, звісно, блаженство, але водночас рай — найнеспокійніше місце, яке тільки можна собі уявити. Після першого дня ти тут не знайдеш жодної бездіяльної людини. Цілу вічність співати псалми й помахувати пальмовими гілками — про це приємно послухати з церковної кафедри, але немає нічого безглуздішого, як витрачати на це дорогоцінний час. Так дуже легко перетворити рай на збіговисько балакливих неуків, розумієш? Вічний спокій — то гарно звучить з амвона. Проте скуштуй його раз і ти побачиш, як нестерпно гнітитиме тебе вічне дозвілля. Справді, Стормфілд, такий чоловік, як ти, що за все життя ніколи не сидів без діла жодного дня, збожеволів би за півроку в раю, де немає чого робити! Рай — менш за все місце для відпочинку, і ти можеш спокійнісінько закластися на це з ким завгодно!

Я відповів:

— Семе, коли б я почув це раніш, то, напевно, засмутився б, а тепер я радий, що потрапив сюди!

А він:

— Капітане, ти, мабуть, добре стомився?

— Семе, — кажу, — добре — це не те слово! Я стомився, як пес!

— От-от, саме так. Ти заслужив добрий сон, і ти його матимеш. Ти заробив добрий апетит — і ти з задоволенням обідатимеш. Тут те саме, що й на землі: перш ніж тішитися чимось, мусиш чесно його заробити. Але ось яка є різниця: ти сам можеш вибирати собі будь-яку роботу, і всі сили небесні допомагатимуть тобі, якщо ти не огинатимешся. Коли хтось мав душу поета, а на землі мусив бути шевцем, то тут він чобіт не шитиме!

— Усе це справедливо й розумно, — кажу я. — Багато роботи, але такої, яка тобі до душі, і ніякого більше болю, ніяких страждань…

— Стривай, стривай! Тут вистачає і болю, — тільки він не ранить смертельно. Є тут і страждання, — тільки не вічні. Бачиш, щастя само по собі не існує — воно існує лише як щось протилежне неприємностям. У цьому вся суть. Нема нічого такого, що було б щастям само по собі, — воно буває щастям лише за контрастом з чим-небудь іншим. Тим-то, як тільки принадність новизни минеться і сила контрасту притупиться, щастя вже нема, і тобі доводиться шукати чого-небудь свіженького. Ну от, на небесах вдосталь болю й страждань — отже, багато контрастів, і можливостей бути щасливим — безліч!

Я кажу:

— Це найбільш розумно влаштований рай з усіх, про які я будь-коли чув, Семе, і він так само мало схожий на моє уявлення про рай, як жива чарівна принцеса на свою воскову статую…

Перші місяці я тинявся по царству небесному, заводячи приятелів і милуючись краєвидами, і нарешті оселився в дуже мальовничій місцевості, щоб добре відпочити перед тим, як узятися за яку-небудь справу. Я й далі заводив знайомства і збирав інформацію. Досить багато розмов мені довелося мати з одним старим лисим ангелом на ім’я Сенді Маквільямс. Він був родом звідкись із штату Нью-Джерсі. Я частенько й подовгу бував у його товаристві. У теплі дні ми вдвох не раз після обіду лежали де-небудь на пагорку в затінку скелі, подалі від боліт його ферми, де він розводив журавлину, і курили люлечки, розмовляючи про найрізноманітніші речі. От одного разу я й питаю його:

— Скільки тобі років, Сенді?

— Сімдесят два.

— Я так і думав. І давно ти на небесах?

— На різдво мине двадцять сім років.

— А скільки тобі було, коли ти потрапив сюди?

— Сімдесят два, звичайно.

— Не може бути!

— Чому не може бути?

— Бо коли тобі на той час було сімдесят два, то тепер дев’яносто дев’ять!

— Отже й ні. Я зараз того самого віку, в якому прибув сюди.

— Стривай-но, — кажу я, — щось воно мені не зовсім ясно. На землі я завжди гадав, що на небі ми всі будемо молоді, веселі й бадьорі.

— Ну що ж, можна й молодим стати. Тобі досить тільки захотіти!

— Тоді чого ж у тебе не було такої охоти?

— Охота була. У всіх буває! І ти, напевно, спробуєш коли-небудь, але тобі це дуже скоро набридне.

— Чому?

— А ось я тобі скажу. Ти завжди був моряком, а хоч раз ти пробував узятися за щось інше?

— Авжеж, я пробував якось крамарювати в шахтарському селищі, але довго не витримав. Надто вже було нудно — ні руху, ні штормів, ні життя — не то живий, не то мертвий. Мені треба було щось одне — або те, або інше. Отож зачинив я свою крамничку — та й знову подався в море.

— У тім-то й річ. Крамарям це подобається, а тобі — ні. Бо, бачиш, ти до цього не звик. Ну, а я не звик бути молодим. Не цікаво. Перетворився я було спершу на дужого й вродливого парубка з кучерявим чубом та ще й з крилами, барвистими, як у метелика. Ходив з хлопцями на пікніки, танці й вечірки, пробував залицятися й плести дурниці дівчатам, та все дарма. Не по мені таке життя, — власне, все це було страх як нудно. Мені лише хотілося рано лягати, рано вставати, а головне — щось робити. А скінчивши — посидіти спокійно, покурити люлечку, подумати, а не вештатись десь із ватагою безтурботних гульвіс. Ти не уявляєш, як я страждав увесь час, поки був молодим!

— І довго ти був молодим?

— Усього півмісяця. Але цього виявилося цілком досить. Боже, як мені докучала самотність! Я, бач, був начинений знаннями й досвідом сімдесятирічного чоловіка, і найглибша тема, яку могли порушити ті молодики, була для мене абеткою. А слухати їхні суперечки — о господи! То було б смішно, якби не було так сумно. Отож я так затужив за тверезими розмовами й манерами, до яких звик, що спробував пристати до старих, але ті не визнавали мене. Для них я був наче пихатий молодий вискочень, і вони холодно віднаджували мене від себе. Так, півмісяця мені цілком вистачило! Я з радістю повернувся до своєї лисини, люльки й давніх дрімотних роздумів десь у затінку скелі чи дерева.

— То що ж, — кажу, — ти думаєш навіки застряти на сімдесяти двох роках?

— Не знаю й не хочу про це думати. Але що я ніколи не стану двадцятип’ятирічним — то вже напевно. Я знаю набагато більше, ніж знав двадцять сім років тому, і я з насолодою вчуся весь час, хоча, здається, анітрохи не старішаю від того. Тілесно, тобто, бо розум мій стає старшим, гострішим, загартованішим, більш досвідченим.

Я кажу йому:

— Ну, а коли чоловік прибуває сюди в дев’яносто років, невже він не відсовує свого віку назад?

— Звичайно, відсовує. Спершу до чотирнадцяти років. Мине зо дві години — і відчує себе дурнем. Тоді пересовує на двадцять — майже нічим не краще. Спробує тридцять, п’ятдесят, вісімдесят і, нарешті, дев’яносто — і тоді переконується, що в тому віці, до якого він звик, йому краще і зручніше, аніж у будь-якому іншому. Або ж, якщо розум почав його зраджувати на землі у вісімдесятилітньому віці, то тут він таким і залишається. Він застряває на тому місці, де його розум востаннє був найгостріший, бо тоді він відчував найбільше задоволення, а звички його були найтривкіші і насталіші.

— Ну, а двадцятип’ятирічний завжди лишається при двадцяти п’яти роках і вигляду свого не змінює?

— Так, якщо він дурний. Але якщо він розумний, честолюбний і працьовитий, набуті знання й досвід змінюють його звички, думки й смаки, і тоді найкраще він почувається серед старших віком людей. Він дає своєму тілу постарішати на стільки років, скільки йому треба, щоб почувати себе добре й зручно в їхньому товаристві. Отак, поки він розумнішає, його тіло старішає, і поступово зовнішньо він робиться лисим і зморшкуватим, а внутрішньо — мудрим і проникливим.

— Те саме і з дітьми?

— Так, те саме і з дітьми. Боже, якими віслюками були ми на землі! Мріяли, що на небі будемо вічно молодими. Щоправда, тоді не йшлося про певний вік — про це ми навіть не думали, тобто думали, та не однаково. Коли мені було сім років, я, здається, гадав, що на небі нам усім буде по дванадцять. У двадцять років, певно, думав, що на небі ми будемо вісімнадцятирічними чи двадцятирічними, в сорок — повернув назад. Пригадую, я сподівався, що на небі нам усім буде років по тридцять. Ні дорослий, ні дитина ніколи не думають, що їхній власний вік найвідповідніший для них. Кожен хоче бути на кілька років старший або молодший, і кожен твердить, що й усі жителі раю перебувають у тому віці, який їм найлюбіший. До того ж кожен сподівається, що й усі люди залишатимуться в цьому віці, не рухаючись уперед, та ще й матимуть від того неабияке задоволення. Ти тільки уяви собі — застигнути в раю на одному місці! Уяви собі рай, заселений поспіль семирічними жовторотими щенятами, які ганяють обручі й граються в кремінці! Або незграбними, сором’язливими, сентиментальними дев’ятнадцятирічними недоростками. Або тридцятилітніми людьми в розквіті сил, розсудливими, честолюбними, але прикутими за руки й за ноги до обмежень цього віку, як безправні галерники! Подумай про нудьгу і безбарвність товариства, що складається з людей того самого віку, однакових поглядів, звичок, смаків, уподобань! Подумай, наскільки кращою від такого раю була б земля з її різноманітністю типів, фізіономій і віку, з живою грою міріадів інтересів, що залюбки стикаються в такому строкатому товаристві!

— Послухай-но, Сенді, — кажу я, — ти розумієш, що робиш?

— А що я такого роблю?

— З одного боку ти робиш небо дуже приємним, а з другого підкладаєш йому свиню!

— Яким же це чином?

— А таким, — кажу. — Візьми, приміром, молоду матір, яка втратила дитину, і…

— Тс-с! — перервав він мене. — Поглянь он туди!

До нас наближалася жінка. Середнього віку, з посивілим волоссям. Вона йшла повільно, схиливши голову. Крила її безпорадно обвисли, і вигляд у неї був украй стомлений. Бідолашна жінка плакала. Так вона й пройшла мимо, не помітивши нас: голова опущена, на обличчі сльози. Аж тоді Сенді заговорив тихо й лагідно, голосом, повним співчуття:

— Вона шукає свою дитину. Ні, таки знайшла, мабуть. Боже, як вона змінилась! Але я впізнав її відразу, хоч двадцять сім літ минуло, відколи ми бачились востаннє. Тоді вона була молодою матір’ю, років мала десь так двадцять два — двадцять чотири, не більше. І яке то було чарівне, миле, квітуче створіння! Справжня квіточка! Усім серцем і душею була вона віддана своїй дитині, своїй маленькій дворічній донечці! Але та померла, і мати збожеволіла, просто збожеволіла від горя! Єдиною її втіхою була думка, що вона побачить своє дитя на небі. «Щоб ніколи більше не розлучатися», — казала вона. Ті слова: «щоб ніколи більше не розлучатися», — твердила вона безнастанно, і від тих слів заспокоювалась трохи, навіть ставала веселою. Коли двадцять сім років тому я вмирав, вона попросила мене перш за все розшукати на небі її дитину й сказати їй, що вона прийде «скоро, скоро, дуже скоро!»

— Яка сумна історія, Сенді!

Він нічого не відповів і якийсь час сидів, похнюплений і замислений. Потім сказав, скорботно так:

— І ось вона прибула.

— Ну? А далі?

— Можливо, Стормфілд, вона не знайшла своєї дитини, хоч я думаю, що знайшла. Так мені чомусь здається. Я знаю такі випадки. Розумієш, дитина збереглась у материній пам’яті такою, якою була, коли її ще на руках колисали, — маленьким, пухкеньким малятком. Але тут дитина її не захотіла лишитись дитиною. Ні, вона захотіла вирости і так і зробила! За ці двадцять сім років вона вивчила всі серйозні науки, які тільки існують, і весь час учиться далі й поповнює свої знання, їй наплювати на все, крім науки. Вона вчиться й обговорює всесвітні проблеми з такими, як сама.

— Ну й що з того?

— Стормфілд, невже не ясно? її мати розуміється на журавлині, знає, як розводити цю ягоду, готувати з неї варення й продавати його, а більше — анічогісінько не знає! Вона тепер така ж компанія своїй дочці, як черепаха райській пташці. Бідолашна жінка, вона мріяла бавити малятко; я думаю, її спіткало гірке розчарування.

— Сенді, що ж із ними буде? Невже вони будуть вічно нещасні в раю?

— Ні, з часом вони, певно, зблизяться, пристосуються одна до одної. Але не в цьому році і не в наступному. Коли-небудь, з часом.

II

Я мав чимало клопоту зі своїми крилами. Другого дня після участі у хорі я раз чи два пробував полетіти, але в мене нічого не виходило. Першого разу я пролетів ярдів із тридцять, а потім зачепив якогось ірландця і збив його з ніг, — власне, ми обидва впали. За другим разом я зіткнувся з єпископом і, звичайно, теж збив його. Ми обмінялися крутими слівцями, але мені стало дуже ніяково, що я налетів на таку поважну стару особу на очах у мільйона сторонніх людей, які дивилися на нас, усміхаючись крадькома.

Я зрозумів, що не вмію правити: підіймаючись з місця, я ніколи до пуття не знав, де приземлюся. Решту того дня я ходив пішки з обвислими крилами. Другого дня, рано-вранці, вибрав затишний куточок, щоб потренуватися. Виліз на височеньку скелю, піднявся в повітря й кинувся вниз, тримаючи курс на кущик ярдів за триста з чимось. Але я не врахував сили вітру, який дув під кутом румби в два до мого курсу. Побачивши, що значно відхиляюся від куща, я сповільнив роботу правого крила, переключившись на ліве, однак це не допомогло. Я зрозумів, що можу перекинутися, а тому сповільнив мах обох крил і знизився. Потім я повернувся до скелі і знову спробував щастя. Цього разу намітив собі точку на два-три румби праворуч від куща — навіть трохи більше, — щоб летіти прямо проти вітру. Полетів досить правильно, але дуже повільно. Тоді мені стало ясно, що при лобовому вітрі крила — погана підмога. Я пересвідчився, що під кутом до вітру ще можна летіти, але проти вітру несила. Виходить, коли надумаю злітати кудись у гості, а вітер буде лобовий, то доведеться, чого доброго, чекати цілі дні, поки він змінить напрям. Крім того, я зрозумів, що під час шторму крилами взагалі не можна користуватися. Якщо пуститися за вітром, — вони одразу розтріпаються, бо вкоротити їх не можна, — рифів, наприклад, не поставиш, тобто залишається тільки одне: згортати їх. А так, знову ж таки, у повітрі не вдержишся. Можна було б лягти в дрейф, головою проти вітру — це найкраще, що можна зробити, — але ж це нелегка праця. Якщо ж спробуєш якийсь інший спосіб, напевне підеш на дно.

Здається, тижнів через два після цього я залишив старому Сенді Маквільямсу записочку — то було, пригадую, у вівторок — з проханням завітати до мене завтра й розділити зі мною манну небесну та перепелів. Увійшовши до мене, старий насамперед підморгнув лукаво та й каже:

— Гей, капітане, що ти зробив із своїми крилами?

Я відразу ж відчув якесь глузування в його словах, але не подав виду й тільки відповів:

— Віддав випрати.

— Авжеж, — каже він спокійненько так, — вони всі бувають у пралі в такий час, я часто це помічав. Новоспечені ангели страх які чепуруни! А коли ж ти чекаєш їх від пралі?

— Післязавтра, — кажу я.

Він підморгнув мені й посміхнувся. А я й кажу:

— Сенді, викладай усе, що знаєш. Ну які можуть бути секрети між друзями? Я ж бачу — ти крил не носиш, та й багато інших теж не носять. Я пошився в дурні, правда ж?

— Та десь так. А втім, то не біда. Усі ми попервах буваємо не вельми розумними. Це природно. Бачиш, на землі ми склали собі безглузде уявлення про те, що тут робиться. На малюнках ми завжди бачимо ангелів з крилами, і це вірно, але ми вирішили, що вони користуються ними для пересування, а це вже не так. Крила — то просто парадна форма, та й годі. Перебуваючи на службі, ангели завжди носять їх, і ти ніколи не побачиш ангела, котрий вирушив би з дорученням без крил, як не побачиш, щоб офіцер без уніформи головував на військово-польовому суді, або щоб листоноша розносив листи без форменої куртки, або щоб полісмен обходив свою дільницю без мундира. Отак і крила — вони існують зовсім не для того, щоб літати. Вони для показу, а не для користування. Старі досвідчені ангели роблять так само, як офіцери регулярного війська — поза службою ходять у цивільному. А новоспечені ангели — ті самі добровольці з міліції: вони ніколи не розлучаються з формою, завжди пурхають з місця на місце, носяться зі своїми крилами, збивають з ніг людей, мотаються туди-сюди, і їм здається, що всі ними захоплюються, — одне слово, гадають, ніби вони найзначніша публіка на небі! І коли ти побачиш, як хтось із них пропливає на крилах, з яких одне підняте, а друге звисає донизу, можеш бути певен, що він каже собі в ту мить: «Який жаль, що Мері Ен із Аркансоу не бачить мене зараз! Їй-бо, вона пошкодувала б, що дала мені одкоша…» Ні, крила — тільки для показу, ото й усе, — тільки для показу!

— Мабуть, ти таки правду мовиш, Сенді, — кажу я.

— Та ти сам поміркуй, — каже він. — Тебе не створено для крил, та й нікого з людей. Пригадай, скільки років тобі довелося летіти сюди з землі? А ти ж мчав швидше за гарматне ядро! Тепер уяви, що цю відстань тобі довелося б відмахати на крилах. Та ціла вічність минула б, а ти все ще летів би та й летів! А мільйонам ангелів доводиться щодня бувати на землі, щоб з’явитися у видіннях дітям на смертельній постелі та праведникам, — це ж їхня робота. Певна річ, під час виконання службових обов’язків вони з’являються з крилами; крім того, умирущі не впізнали б у них ангелів, якби побачили їх без крил. Та невже ти гадаєш, що вони прилітають на крилах? Звичайно, ні. Крила зносилися б на півдорозі, навіть махові пера повідвалювалися б, а кістяк крила оголився б і скидався б на рамку для повітряного змія перед тим, як її обклеюють папером. На небі відстані в мільярди разів більші, ангели мусять щодня гасати по всьому небу. Хіба обійдешся тут одними крилами? Звичайно, ні. Вони носять крила для форми, але будь-які відстані долають за одну мить — досить їм тільки захотіти. Килим-самоліт із арабських казок — непогана ідея, але наше земне уявлення про те, що ангели пролітають ці величезні відстані на незграбних крилах, — чистісіньке безглуздя! Наші молоді ангели обох статей завжди носять крила — яскраво-червоні, сині, зелені, золотаві, строкаті, райдужні, в колах, смугасті, — ніхто їх за це не засуджує, бо в їхньому віці це природно. Крила — дуже гарна річ, і вони личать молоді. Це найпомітніша й найкраща частина їхнього вбрання, ореол проти крил — то суща марниця.

— Та годі вже, — кажу я, — свої крила я засунув у шафу і нехай собі вони лежать там, поки на вулицях не буде грязюки по самісінькі вуха.

— Або ж урочистого прийому.

— А це що таке?

— А ось сьогодні ввечері зможеш побачити. Зустрічатимуть одного шинкаря із Джерсі-Сіті.

— Ану-ну, розкажи докладніше.

— Цей шинкар був навернений на молитовному зібранні Муді й Сенкі[82] в Нью-Йорку. Коли він повертався додому, то пором, на якому він їхав, зіткнувся з кораблем, і шинкар потонув. Він із тих, хто гадає, ніби в раю не тямитимуться з радощів, що спасається такий запеклий грішник, як він, тим-то він упевнений, що всі небожителі вийдуть назустріч з осаннами вітати його і що в царстві божому цього дня тільки й мови буде, що про нього. Цей шинкар тішиться думкою, що його поява викличе тут такий переполох, якого не траплялося вже хтозна-відколи. Я завжди помічав у померлих шинкарів таку особливість — вони не тільки сподіваються, що всі повибігають їм назустріч, але й певні, що їх зустрінуть процесією із смолоскипами!

— Виходить, його тут чекає розчарування?

— Аж ніяк! Тут не допускають, щоб будь-хто розчаровувався. Те, що йому хочеться мати при появі тут — тобто в межах розумного й не блюзнірського, — він може дістати. Завжди знайдеться кілька мільйонів чи мільярдів молодиків, для яких немає кращої розваги, аніж дерти горлянку, тинятися зі смолоскипами і взагалі веселитися через якогось там шинкаря. Це страшенно тішить шинкаря, це нікому не шкодить, це не коштує ані цента, а проте підтримує славу, що в раю всі новоприбулі щасливі й задоволені.

— Дуже добре. Я прийду подивитись, як вони зустрічатимуть шинкаря.

— У таких випадках заведено бути в парадному одязі. Отже, доведеться тобі взяти крила й усі інші причандали.

— А що саме?

— Ореол, арфу, пальмову гілку і так далі.

— Оце то так, — кажу. Мені дуже соромно, але річ у тім, що я повикидав їх у той самий день, коли залишив хор. У мене зовсім нічого нема, крім оцього хітона й крил.

— Ну, то пусте. Твої речі попідбирали й зберігають для тебе. Пошли по них.

— Я так і зроблю, Сенді. Але ти щось сказав про блюзнірські бажання, яким не судилося здійснитися.

— О, таких бажань дуже багато. Наприклад, у Брукліні живе проповідник, такий собі Толмедж[83], от його чекає велике розчарування. Він весь час каже під час своїх проповідей, що коли потрапить до раю, то перш за все обніме Авраама, Ісаака й Іакова, розцілує їх і поплаче у них на грудях. На землі мільйони людей живуть такими мріями. Щодня сюди прибуває не менше шістдесяти тисяч чоловік, котрим кортить в ту ж мить побігти до Авраама, Ісаака й Іакова, облапати їх і поплакати у них на грудях. Як ти сам розумієш, шістдесят тисяч на день — трохи важкувато для отих дідуганів. Якби їм спало на думку погодитись на це, то вони тільки те й робили б із року в рік, що давали б пригортати себе й обливати слізьми протягом тридцяти двох годин на добу. Вони завжди були б украй змучені втомою й мокрісінькі, як водяні щури. Хіба ж то був би для них рай? Та з такого раю втечеш неоглядки, сам розумієш. Вони добрі сумирні старі євреї, але цілувати сентиментальних балакунів з Брукліна люблять не більше, ніж ти. Запам’ятай мої слова: ніжність містера Толмеджа буде відхилено з вдячністю. Є межі привілеям обраних навіть на небі! Справді, якби Адам мусив показуватись кожному новоприбулому, котрому спало б на думку полупати на нього очима й попросити автографа, у нього не лишилось би часу ні для чого іншого! Толмедж заявив, що має намір засвідчити свою пошану Адамові, а так само Авраамові, Ісаакові й Іакові. Але йому доведеться відмовитись від цього наміру.

— А ти гадаєш, Толмедж і справді попаде сюди?

— Так, неодмінно, але ти не турбуйся, він водитиметься з такими, як сам, а їх тут більш ніж досить! Саме в цьому головна принада раю: хоч би що там казали проповідники, тут є всякого гатунку люди. Кожен зможе відшукати товариство собі до вподоби, а іншим дати спокій. Вже коли бог створив рай, то, повір, — зробив це як слід, на широку ногу!

Сенді послав по свої речі, я послав по свої, і близько дев’ятої години вечора ми почали вбиратись. Сенді каже:

— Тебе чекає величне видовище, Стормі. Очевидно, вийдуть декотрі із патріархів.

— Та невже?

— Майже напевно. Звичайно, вони добре-таки деруть носа. Як правило, вони дуже рідко показуються простій публіці. Мені здається, вони виходять зустрічати тільки грішників, які спасли душу в останню хвилину. Вони б і цього разу не показалися, але через земні традиції подібної церемонії ніяк не можна уникнути.

— І вони всі виходять, Сенді?

— Та ти що! Усі патріархи? Ні, щонайбільше двоє. Тут треба пробути п’ятдесят тисяч років — а то й більше, — поки хоч одним оком побачиш усіх патріархів і пророків. Відколи я тут, одного разу показався Іов, а ще одного разу Хам разом з Ієремією. Але найцікавіше сталося за моєї пам’яті тут близько року тому: то був прийом Чарлза Піса, англійця, — того, якого прозвали «Баннеркроським убивцею». На головній трибуні стояло тоді чотири патріархи й два пророки — нічого подібного не траплялося тут від часу, як сюди з’явився капітан Кідд[84], тоді був навіть Авель — уперше за тисячу двісті років! Ходили чутки, що вийде й Адам; звичайно, досить було й самого Авеля, щоб зібрати юрбу, але ніхто не може притягти такої кількості народу, як Адам. Чутка виявилася безпідставною, але в усякому разі, як я сказав, вона рознеслася повсюди, і мине багато років, поки я вдруге побачу таке видовище. Прийом, звичайно, відбувався в англійській окрузі, розташованій за вісімсот одинадцять мільйонів миль від межі відділення Нью-Джерсі. Я прилетів туди разом з силою-силенною своїх сусідів, і скажу тобі, там було на що подивитись! Народ сунув юрбами. Я бачив там ескімосів, татар, негрів, китайців — людей з усіх усюд. Таку мішанину народів можна побачити лише в перший день після прибуття у Великому хорі, а більше ніде. Мільярди людей проголошували осанну чи співали, галас стояв несусвітний. Навіть коли язики відпочивали, від самого лопотіння крил голова могла тріснути, бо небо було повне-повнісіньке: ангели, як сніг, сипалися звідти. Хоч Адам і не з’явився, видовище було надзвичайне, — на головній трибуні стояло аж три архангели, а то рідко буває, щоб хоч один показався!

— А які вони із себе, Сенді?

— Осяйні лики, осяйні шати, чудові райдужні крила, вісімнадцять футів на зріст, при мечах, велично піднесені голови, — схожі на військових.

— А сяйво у них є?

— Ні, в усякому разі не обідком. Архангели й патріархи вищих класів носять штуку куди кращу. Це круглий масивний золотий німб, такий блискучий, що осліпнути можна. Ти, коли жив на землі, часто бачив на картинах патріарха з такою штукою, пам’ятаєш? Голова у нього ніби на мідній тарелі. Але це не дає правильного уявлення. Німб набагато блискучіший і красивіший!

— Сенді, а ти розмовляв з цими архангелами й патріархами?

— Хто, я? Та як могло таке тобі й на думку спасти, Стормі? Я недостойний розмовляти з такими, як вони!

— А Толмедж достойний?

— Звичайно, ні! У тебе таке саме плутане уявлення про ці речі, як і в кожного на землі. І в мене було таке ж, але тепер я порозумнішав. Там, унизу, кажуть, що є владика небесний, — і це правильно, але кажуть так, ніби тут республіка, де всі рівні й кожен має право облапити всякого, хто трапиться йому назустріч, і бути запанібрата з усіма обраними, починаючи з найвищих. Як усе це безглуздо! Яка може бути республіка за владики? Яка взагалі може бути республіка там, де на чолі уряду самодержець, де немає ні парламенту, ні ради, яка б утручалася в його діла, де ніхто не голосує, ніхто не обирає, ніхто в усьому всесвіті не має голосу в керуванні державою, нікого не запрошують брати участь у державних справах і нікому не дозволяють цього? Гарна республіка!

— Еге ж, рай, бачиться, не зовсім такий, як я собі уявляв. Але я, в усякому разі, думав, що зможу познайомитися із вельможами, — не те щоб, скажімо, випити на брудершафт, а так — поздоровкатися за руку, погомоніти про се, про те.

— А скажи-но мені, чи міг би який-небудь Том, Дік чи Гаррі зустрічатися отак запросто з членами російського кабінету міністрів? З князем Горчаковим, наприклад?

— Гадаю, що ні, Сенді…

— А тут тобі та сама Російська імперія — тільки більшого масштабу. У нас і не пахне республікою! Тут теж є свої ранги. Є віце-королі, князі, губернатори, віце-губернатори, віце-віце-губернатори й сотні ступенів знаті, від великих князів — архангелів — і далі, все нижче й нижче, до тих верств, де вже немає ніяких титулів. Чи ти знаєш, що таке принц крові на землі?

— Ні.

— Так от, слухай. Принц крові не належить, власне, ні до королівської родини, ні до звичайної аристократії, — він нижчий за першу і вищий за другу. Приблизно таке саме становище у патріархів і пророків. Є дуже великородна публіка — люди, котрим ми з тобою не годні й сандалі чистити, а вони не годні чистити сандалі патріархам і пророкам! Це, може, дасть тобі деяке уявлення про їхні ранги. Тепер ти розумієш, як високо вони поставлені? Дві-три хвилини бачити когось із них — і вже буде про що пам’ятати й говорити тисячу років! Ти подумай тільки, капітане: якби Авраам став тут де-небудь ногою, то навколо цього сліду відразу поставили б огорожу, а зверху зробили б накриття, і люди з усіх кінців неба сходилися б сюди сотні й сотні років, аби тільки поглянути на це місце! Авраам якраз один із тих, кого містер Толмедж із Брукліна збирається обняти, розцілувати й зросити сльозами, коли сюди прибуде. Йому треба взяти з собою добрячий запас сліз, інакше ставлю п’ять проти одного, що вони у нього пересохнуть раніше, ніж йому трапиться нагода пролити їх!

— Сенді, — кажу йому, — я уявляв собі, що і я буду тут рівний з усіма, але тепер бачу, що треба це викинути з голови. Та я й без цього цілком щасливий.

— Капітане, ти щасливіший, ніж був би за інших обставин! Ці старі патріархи й пророки на багато віків старші від тебе, вони за дві хвилини зрозуміють те, на що тобі потрібен цілий рік. Чи пробував ти коли-небудь вести приємну й корисну розмову з трунарем про вітри, течії й коливання компаса?

— Знаю, що ти хочеш сказати, Сенді. Мені було б просто нецікаво з ним говорити, бо в цих справах він нічого не тямить. Він набрид би мені, а я — йому.

— Ти вгадав! Твоя розмова надокучила б патріархам, а їхні розмови були б вищі за твоє розуміння. Кінець кінцем тобі захотілося б сказати: «Прощавайте, ваша превелебність, коли-небудь ще завітаю до вас!» — і не завітав би довіку. Чи запрошував ти коли-небудь кухонного юнгу до себе в каюту, щоб разом пообідати?

— Розумію, куди ти хилиш, Сенді. Я не звик до такої високопоставленої публіки, як патріархи й пророки, серед них я почувався б ніяково й незграбно і був би радий вибратися звідти. Сенді, а хто вищий рангом: патріарх чи пророк?

— О, пророки важливіші за патріархів! Навіть наймолодший пророк стоїть вище за найстарішого патріарха. Еге ж, сер, самому Адамові доводиться йти позаду Шекспіра!

— А хіба Шекспір був пророком?

— Авжеж! Пророками були і Гомер, і багато інших. Але Шекспір і решта пророків ідуть позаду Біллінгса, звичайного кравця із Теннессі, і коновала Сакка з Афганістану. Ієремія, Біллінгс і Будда — вони виступають поряд, пліч-о-пліч, відразу ж за шерегою з різних планет, не відомих нашій астрономії, потім ідуть десятків зо два з Юпітера та інших світів, далі йдуть Даніїл, Сакка й Конфуцій, тоді ціла ватага з систем, що лежать за межами нашої. За ними — Ієзекіїль, Магомет, Зороастр і точильник із Стародавнього Єгипту, далі тягнеться ще довга-предовга шерега, а за нею, десь у хвості, йдуть Шекспір і Гомер, і ще швець на ім’я Маре з глухого французького сільця.

— Невже сюди й справді пустили Магомета та всіх інших поган?

— Так, у кожного з них була своя місія, і всі вони дістали винагороду. Людині, що не дістала винагороди на землі, нема за чим тужити — вона напевно дістане її тут!

— Але чому ж так скривдили Шекспіра, поставивши його за всіма цими шевцями, коновалами й точильниками, про яких ніхто нічого й не чув?

— Саме в цьому й полягає небесна справедливість: на землі вони не дістали заслуженої винагороди, зате тут їм віддають належне! Цей кравець Біллінгс із Теннессі писав такі вірші, які Гомерові і Шекспіру й не снилися, проте ніхто не хотів їх друкувати, ніхто не читав їх, крім його сусідів, людей темних, неосвічених, які сміялися з нього. Коли на селі влаштовували пиятику й танці, його тягли в коло, вінчали капустяним листям і, глузуючи, били йому поклони. Якось увечері, коли він лежав слабий і напівживий з голоду, його витягли, начепили йому на голову блазенську корону й понесли верхи на жердині по селу, а всі односельці бігли за ним слідом, били в каструлі й завивали. Певна річ, до ранку Біллінгс не дожив. Він навіть і не сподівався потрапити на небо, а ще менше — наробити тут такого галасу. Його, мабуть, страшенно здивував влаштований йому прийом.

— То ти був там, Сенді?

— Та що ти, господь з тобою!

— Чому ж? Хіба ти не знав, що готується така учта?

— Дуже добре знав. Про Біллінгса в небесних сферах говорили не один день, як про цього шинкаря, а років двадцять до того, як він помер!

— Якого ж біса ти не пішов?

— І що ти таке мелеш? Мені крутитися під ногами на зустрічі пророка? Хіба ж личить мугиреві лізти з допомогою, коли зустрічають такого великого вельможу, як Едвард Дж. Біллінгс? Та мене б засміяли!

— То хто ж там був?

— Навряд чи когось із них нам з тобою пощастить коли-небудь побачити, капітане! Можу тобі сказати, що ніхто з простолюду ще не мав щастя бачити зустріч пророка. Уся знать, усі патріархи й пророки — усі до єдиного — і всі архангели, всі князі й губернатори, і віце-король були там, — а з дрібноти — нікого, жодної душі! Май на увазі, я говорю про вельмож не тільки з нашого світу, але й про князів, патріархів і так далі з усіх світів, що сяють на нашому небі, і з мільярдів інших, що належать до систем, дуже далеких від нашої сонячної системи. Там були пророки й патріархи, перед якими наші — щенята щодо рангу, знаменитості й усього іншого. Декотрі були з Юпітера та інших світів нашої системи, але найбільш славнозвісними були три поети — Саа, Бо і Суф — з великих планет у трьох різних і дуже віддалених системах. Ці три імені відомі в усіх кутках і закутнях неба нарівні з іменами вісімдесяти вищих архангелів, тоді як про наших Мойсея, Адама та інших навіть і не чули за межами крихітного куточка неба, де міститься наш світ, — хіба що окремі вчені, розкидані тут і там, та й ті неправильно пишуть їхні імена, діла одного плутають з подвигами іншого й завжди відносять їх просто до нашої сонячної системи, гадаючи, що цього досить, і не вдаючись у такі подробиці, як назва світу, звідки вони походять. Це нагадує мені того вченого індуса, котрий чванився своїм знанням, кажучи, що Лонгфелло живе у Сполучених Штатах — так, ніби той одночасно живе в усіх кінцях країни, а самі Сполучені Штати такі маленькі, що не можна кинути цеглину, не влучивши в Лонгфелло! Між нами кажучи, мене дратує байдужість, з якою люди з велетенських світів ставляться до нашого маленького світу й навіть до нашої сонячної системи. Звичайно, ми віддаємо належне Юпітерові, бо наш світ у порівнянні з ним не більший за картоплину, але в інших системах є світи, перед якими Юпітер менший за гірчичне зерня! Взяти хоча б планету Губра, що її неможливо було б втиснути в орбіту Галлея, не пошкодивши заклепок. Туристи з Губри (я маю на увазі тубільців, які жили й померли на ній) час від часу прибувають сюди й розпитують про наш світ, та коли дізнаються, що він такий маленький, що блискавка може оббігти його за восьму частку секунди, то хапаються за що-небудь, щоб не впасти від сміху! Потім вони вставляють собі в око скельце й починають розглядати нас, неначе ми якісь чудні заморські комашки абощо. Один з таких туристів поцікавився, скільки триває в нас день. Я відповів, що в середньому близько дванадцяти годин. Тоді він спитав, чи вважають у нас за потрібне вставати й умиватися для такого короткого дня? Такі вже ці люди з Губри — вони не можуть пропустити нагоди вколоти тобі очі тим, що їхній день триває триста двадцять два наших роки. Той нахабний молодий хлюст був ще недоросток: він мав шість чи сім тисяч своїх днів — тобто зо два мільйони наших років — і відзначався усім щенячим чванством, властивим переломному вікові, коли юнак уже не хлопчик, але ще й не чоловік. Якби це було не в раю, я сказав би йому кілька теплих слів. Ну, а Біллінгсу влаштували знаменитий прийом, — таких не бувало тисячі століть, і я думаю, що це матиме добрі наслідки. Слава його рознесеться далеко, про нашу систему, а можливо, і про наш світ заговорять, і повага широких кіл небесної публіки до нас збільшиться. Подумай тільки — Шекспір ішов задки перед цим теннессійським кравцем і розсипав перед ним квіти, а Гомер стояв на бенкеті за його стільцем і прислуговував йому! Звичайно, все те не обходило поважних прибульців з інших систем, бо вони ніколи не чули ні про Шекспіра, ні про Гомера, але на нашій маленькій Землі, якби там про таке дізналися, виникла б, напевно, сенсація. Шкода, що в цьому жалюгідному спіритизмові нема нічого путнього, а то ми могли б послати їм звістку. Односельці поставили б Біллінгсу пам’ятника, а його автограф оцінювали б дорожче за автограф сатани. Еге ж, погуляли-таки на тому прийомі — мені про нього все розповів один знайомий дрібний дворянин із Гобокена, баронет сер Річард Даффер.

— Та що ти кажеш, Сенді, — дворянин із Гобокена? Та чи це можливо?

— Звичайно. Даффер держав ковбасну і не зібрав за ціле життя ані цента, бо все зайве м’ясо нишком роздавав біднякам. Не волоцюгам, — ні, зовсім іншим, — того сорту людям, які радше помруть, а не стануть жебрати, — тобто чесним безробітним. Дік вистежував голодних на вигляд чоловіків, жінок і дітей, непомітно проводжав їх додому, розпитував про них у сусідів, а потім підгодовував їх і підшукував їм роботу. І ніхто ніколи не бачив, щоб він комусь щось давав; він мав славу скнари і помер з нею, і всі казали: «Туди йому й дорога!» Але як тільки він причалив сюди, його сподобили звання баронета, і перше, що Дік-ковбасник із Гобокена почув, ступивши на небесний берег, було: «Ласкаво просимо, сер Річардс Даффер!» Це трохи здивувало його, бо він думав, що його чекає клімат значно гарячіший за тутешній!..

Зненацька вся місцевість навколо задвигтіла від грому: то випалила тисяча сто одна гармата. Сенді пояснив:

— Чуєш? Це на честь шинкаря!

Я схопився.

— Тоді рушаймо, — кажу, — Сенді, мерщій, а то ще прогавимо що-небудь!

— Сиди, — каже він, — це тільки вістка про нього, та й годі!

— Тобто як?

— Постріл означає, що шинкаря помітили з сигнальної станції. Він поминув Сенді-Хук[85]. Зараз назустріч йому полетять різні комісії, щоб ескортувати його сюди. Почнуться всілякі церемонії та зволікання, отож до гавані вони доберуться ще дуже не скоро. В усякому разі до неї ще кілька мільярдів миль.

— Я теж міг би шинкарювати, — промовив я, згадавши своє самотнє прибуття сюди і те, що мене не зустрічали ніякі комісії.

— Я чую жаль у твоєму голосі, — каже Сенді, — і це досить природно, але хто давнє пом’яне, той лиха не мине. Ти прибув сюди власним маршрутом, і тепер уже пізно виправляти помилку.

— Гаразд, Сенді, я не нарікаю. Але хіба у вас тут теж є Сенді-Хук?

— Тут усе влаштовано достоту так само, як і на Землі. Усі штати й території Америки, всі царства й морські острови, великі й маленькі, розташовані тут точнісінько так само, як на земній кулі, і мають таку саму форму, як там, тільки тут вони всі в багато мільярдів разів більші, ніж на Землі. А ось і другий постріл!

— А це з якого приводу?

— Другий форт відповідає першому. Кожен з них дає залп з тисяча сто однієї гармати — це звичайний салют для тих, хто спасся в останню хвилину, причому тисяча сто перша гармата — додатково для чоловіка. Коли зустрічають жінку, ми дізнаємося про це з того, що тисяча сто перша гармата мовчить.

— Сенді, а як ми довідуємося, що їх тисяча сто й одна, якщо вони всі випалюють разом?

— Бачиш, тут наш розум в деяких відношеннях дуже розвивається, і це тобі один із прикладів. Тут числа, розміри й відстані такі величезні, що ми повинні вміти відчувати їх, — наші колишні прийоми ліку й виміру не дали б нам про них ніякою уявлення, а тільки викликали б плутанину, сум і головний біль!

Ми погомоніли з ним ще трохи на цю тему, а тоді я сказав:

— Сенді, я тут майже не бачу білих ангелів; на кожного білого припадає добрих сто мільйонів червоношкірих, які не вміють говорити по-англійському. Чим це пояснити?

— Таке ти можеш спостерігати в будь-якому штаті, на будь-якій території американського закутка раю. Якось я летів цілий тиждень, пролетів мільйони миль крізь величезні юрми ангелів і не зустрів ніде жодного білого, не почув жодного зрозумілого мені слова! Бачиш, Америку мільярд років, а то й більше — до того, як там з’явилися білі, — населяли індіанці, ацтеки і всякі такі інші народи. У перші три сотні років після відкриття Колумба в усій Америці білих було стільки, що їх можна було б розмістити в одному лекційному залі, — я маю на увазі і британські володіння. На початку нашого століття їх було тільки шість-сім мільйонів — ну, нехай сім; у тисяча вісімсот двадцять п’ятому році — дванадцять чи чотирнадцять мільйонів, у тисяча вісімсот п’ятдесятому, скажімо, двадцять три мільйони, у тисяча вісімсот сімдесят п’ятому — сорок мільйонів. Наша смертність становила пересічно двадцять на тисячу чоловік на рік. Отже, в перший рік століття померло сто сорок тисяч, у двадцять п’ятому році — двісті вісімдесят тисяч, у п’ятдесятому році — п’ятсот тисяч, і близько мільйона в сімдесят п’ятому році. Я буду щедрий і припущу, що від самого початку до сьогодні в Америці померло п’ятдесят мільйонів білих — нехай навіть шістдесят, якщо хочеш; нехай хоч би й сто мільйонів, — кілька мільйонів туди-сюди — то не велика різниця. Тепер ти сам розумієш, що коли розкидати таку краплю людей по простору в сотні мільярдів миль американської території на Небесах, це буде все одно, що розтрусити по пустелі Сахарі десятицентову коробочку гомеопатичних пілюль, а опісля мати надію зібрати їх! Годі сподіватися, щоб ми мали якусь вагу на небі, — і ми її таки не маємо, це факт, з яким мусимо примиритися. Учені з інших планет і з інших астрономічних систем, роз’їжджаючи по царству небесному, інколи заглядають і до нас. Вони проводять тут деякий час, потім повертаються до себе й описують свої подорожі у книжках, де Америці приділяють п’ять рядків. І що ж вони про нас пишуть? Пишуть, що Америка — малонаселена країна з кількома сотнями тисяч мільярдів червоних ангелів, серед яких зрідка трапляються хворі з дивним кольором шкіри. Розумієш, їм здається, ніби ми, білі, і негри, які також інколи трапляються, — це індіанці, що побіліли чи почорніли від якоїсь хвороби, прокази абощо, за якийсь особливо мерзенний гріх, зауваж собі! Це для всіх нас дуже гірке відкриття, друже мій, навіть для найскромніших, не кажучи вже про тих, котрі уявляють, ніби їх тут приймуть як давно загублену державну облігацію і на додачу дадуть ще й облапити Авраама. Я не розпитував тебе, капітане, про подробиці, але мій досвід підказує мені, що тебе зустріли без особливих вітань, коли ти прибув сюди, адже так?

— Краще не згадуй про це, Сенді, — кажу я, злегка червоніючи. — Ні за які гроші не хотів би я, щоб те побачила моя родина! Побалакаймо про щось інше, Сенді.

— Гаразд. То ти збираєшся оселитися в каліфорнійській ділянці раю?

— Не знаю. Я ще не вирішив нічого певного, поки не прибула моя родина. Я намірявся роздивитися, не кваплячись, а вже тоді щось вирішувати. Крім того, у мене чимало знайомих серед небіжчиків, я хотів би розшукати їх і побалакати про приятелів, про давні часи, про те, про се, розпитати, як їм тут ведеться. А втім, моїй дружині, мабуть, захочеться влаштуватися в каліфорнійській окрузі, бо там буде більшість близьких їй небіжчиків, а вона полюбляє водитися зі своїми.

— Не дозволяй їй цього! Ти сам побачиш, як погано з білими в окрузі Нью-Джерсі, а в каліфорнійській — у тисячу разів гірше! Вона аж кишить тупоголовими ангелами кольору глини, а до найближчих білих сусідів щонайменше мільйон миль. Товариства, ось чого людині особливо бракує в раю, — товариства людей, подібних до неї породою, кольором шкіри й мовою. Через це я разів зо два мало не оселився в європейській частині неба.

— А чому ж ти цього не зробив, Сенді?

— З різних причин. По-перше, хоч там можна побачити чимало білих, але мова їхня майже незрозуміла, і поговорити так само нема з ким, як і тут. Мені приємно дивитися на росіянина, німця, італійця і навіть на француза, якщо пощастить застати його, коли він не робить чогось непристойного, але ж очима не наїсися, хочеться ж поговорити!..

— Але стривай, Сенді, є ж Англія, є англійська округа в раю!

— Так-то воно так, проте там не набагато краще, ніж у цьому кінці небесних володінь. Поки ти маєш справу з англійцями, котрі народилися не більше трьохсот років тому, воно ще нічого, та як тільки натрапиш на людей, що жили до єлизаветинської доби, англійська мова стає туманною, і чим далі вглиб, тим вона туманніша. Мені довелося розмовляти з якимсь Лендлендом і ще з одним на ім’я Чосер — це старовинні поети, — однак то була марна річ: я майже зовсім не розумів їх, а вони — мене. Згодом я одержав від них листи, але написано їх було такою каліченою англійською мовою, що неможливо було щось уторопати. В ту давню добу англійці — то справжні іноземці та й квит, вони говорять по-датському, по-німецькому, по-норманському, по-французькому, а іноді сумішшю усіх цих мов; ще далі в минуле — і вони говорять латиною, по-старобретонському, по-ірландському, по-гельському, а там уже підуть мільярди і мільярди справжніх дикунів, котрі шварготять таким сленгом, якого й сам чорт не втне. Перш ніж натрапиш в англійському селищі на людину, з якою можна порозумітися, доводиться продиратися крізь цілі стовпища варварів, котрі говорять так, що не второпаєш ані словечка. Бачиш, за мільярди років у кожній країні змінилося стільки народів і мов, що кінець кінцем у раю створилась престрашенна мішанина.

— Сенді, — питаю, — а великих людей, про яких згадується в історії, ти багатьох бачив?

— Еге ж, багатьох. Я бачив королів і всякого роду видатних людей.

— А королі тут у такій самій шані, як і на землі?

— Ні, людина не приносить сюди свого чину. «Божественне право монарха» — то земна вигадка, і для неба вона не підходить. Королі, прийшовши в царство небесне, спускаються тут до загального рівня. Я дуже добре знав Карла Другого — він один з найпопулярніших коміків у англійській окрузі і вважається там за першорядного майстра. Звичайно, є ще кращі актори — люди, про яких на землі й не чули, — але Карл створив собі дуже добре ім’я і вважається майбутнім світилом. Річард Лев’яче Серце — призовий боксер і має неабиякий успіх серед публіки. Генріх Восьмий — трагік, і сцени, в яких він убиває людей, вражають своєю життєвістю. Генріх Шостий торгує в кіоску релігійною літературою.

— А Наполеона тобі хоч раз довелося побачити, Сенді?

— Не раз, а часто, іноді у корсіканському районі, іноді у французькому. Він завжди вишукує собі місце на видноті і походжає, насупившись, схрестивши руки, — незмінна підзорна труба під пахвою, — з тим величним, похмурим і оригінальним виглядом, якого вимагає його репутація, і дуже йому прикро, що тут його не вважають таким великим полководцем, як він сподівався.

— А хто ж вважається вищим?

— Дуже багато людей, про яких ми й не чули ніколи, — із породи шевців, коновалів і точильників, — отакі безрідні мугирі, котрі ні разу в житті не тримали в руках меча чи вогнепальної зброї, але в душі були великими вояками, дарма що вони не мали нагоди виявити на землі свій дар. Тут вони займають своє справжнє місце, а Цезарю, Наполеону й Александрові Македонському доводиться відступити на задній план. Найвидатнішим воєнним генієм, який будь-коли жив на світі, був каменяр звідкись із-під Бостона — він помер під час революції — на ім’я Ебселом Джонс. Хоч би куди він ішов, за ним завжди біжать юрби народу, щоб тільки глянути на нього. Бачиш, кожен тут знає, що якби цьому Джонсові трапилася нагода, він показав би світові такі полководницькі таланти, що всі інші славнозвісні вояцькі звитяги здалися б дитячою грою, учнівськими спробами. Тільки ж він не мав жодної нагоди. Багато разів Джонс пробував записатися в рекрути, але в нього бракувало великих пальців на двох руках і двох передніх зубів, і тому сержант-вербувальник не хотів його брати. Проте, як я вже сказав, кожен тепер знає, чим цей Джонс міг би стати, тим-то мільйони людей збігаються подивитися на нього щоразу, як почують, що він куди-небудь іде. Цезар, Ганнібал, Александр Македонський, Наполеон — усі вони служать у його штабі і крім них ще багато великих полководців, але публіка не звертає на них ніякої уваги, коли бачить Джонса… Бах!.. Чуєш, ще один салют! Шинкар уже проминув карантин!

Ми з Сенді повдягали всі свої причандали, потім побажали опинитися на місці зустрічі і в ту ж мить там опинилися. Стоячи на краю величезного, як океан, простору, ми дивилися в туманну далечінь, але нічого не могли розрізнити. Зовсім близько від нас була головна трибуна — ярус на ярусі ледь видних тронів, що здіймалися до самого зеніту. Обабіч трибуни на багато-багато миль простягалися лави для простої публіки. Там панували безлюддя й тиша, загальне враження було скоріше гнітюче, ніж веселе, — немовби сидиш у напівтемній театральній залі, коли глядачі ще не зібралися. Сенді каже:

— Сядьмо тут і почекаймо трохи. Незабаром ми побачимо урочисту процесію, вона має показатися он там!

— Тут так похмуро, Сенді, — кажу йому, — чи не вийшла якась затримка? Нікого, крім нас двох. Не дуже парадна зустріч для шинкаря!

— Не турбуйся, все буде гаразд! Ще один постріл — і ти сам побачиш.

Через деякий час ми помітили на обрії щось неначе легенькі спалахи світла.

— То голова процесії зі смолоскипами, — каже Сенді.

Світло ширилося, ставало дедалі яскравішим і сильнішим. Невдовзі воно було вже як ліхтар паровоза і розгорялося все яскравіше і яскравіше, аж поки нарешті стало схоже на сонце, що сходить над морем, — велетенські червоні промені стрілами прорізали небо.

— Тепер не спускай очей з головної трибуни і з місць для публіки, — каже Сенді, — і чекай останнього пострілу.

І ось, неначе мільйон громових ударів, що злилися в один, залунало: «буум-буум-буум» — аж небеса захиталися. Потім звідусіль полилися потоки сліпучо-яскравого світла, і в ту ж мить усі мільйони лав обабіч головної трибуни, скільки око сягало, були напхом напхані. Усе навкруг осяялось чудовим блиском. У мене аж дух захопило. А Сенді й каже:

— Ось як у нас роблять! Часу ми тут не марнуємо, ніхто не входить, коли завісу вже піднято. Побажати — це куди швидше, аніж пересуватися будь-якими іншими засобами. Чверть секунди тому всі ці люди були за мільйони миль звідси. Коли вони почули останній сигнал, їм досить було тільки побажати — і ось вони тут!

Величезний хор заспівав:

Мелодія була благородна, але невмілі хористи псували її своєю участю точнісінько так само, як і в церквах на землі.

Та ось з’явилася голова процесії, і це було справді надзвичайне видовище. Нога в ногу щільними шерегами йшли ангели — по п’ятсот тисяч у ряду, кожен ніс у руці смолоскипа і співав — від громового лопотіння їхніх крил аж голова починала боліти. Колона розтяглася на величезну відстань, хвіст її губився десь на небесному обрії, поступово переходячи в ледь розжеврілу ниточку. Довго-довго йшли юрби ангелів, і ось нарешті показався й сам шинкар. Усі глядачі посхоплювалися з місць, і знялося таке вітальне ревище, що, здавалося, аж небо задвигтіло! Шинкар увесь сяяв, ореол його хвацько зсунувся набакир, — такого самовдоволеного святого я ще зроду не бачив. Поки він підіймався сходами головної трибуни, хор співав:

На почесному місці — широкому огородженому помості в центрі головної трибуни — стояли поряд чотири розкішні намети, а навколо них — блискуча почесна варта. Весь цей час намети були щільно завішані. Коли шинкар піднявся нагору, усім кланяючись і до всіх усміхаючись, та й став на помості, намети враз розчинилися, і ми побачили чотири чудових золотих трони, винизані коштовними самоцвітами. На двох середніх сиділи сивобороді старі патріархи, а на двох крайніх — двоє пишно вбраних блискучих велетнів із сліпучо-яскравим сяйвом і в прегарних панцирах. Усі мільйони глядачів уклякнули на коліна, радісно повитріщали очі й перемовлялися між собою щасливим шепотом:

— Два архангели! Розкіш! А хто ці інші?

Архангели віддали шинкареві по-військовому сухий уклін. Обидва патріархи підвелися, один з них промовив:

— Мойсей і Ісав вітають тебе!

Потім усі четверо зникли, і трони спорожніли.

У шинкаря був трохи розчарований вигляд, бо він сподівався, здається, обняти цих старих, зате юрба раділа й пишалася неймовірно: адже вона побачила Мойсея і Ісава! Кожен казав:

— Ви їх бачили? Я бачив! Ісав сидів боком до мене, але Мойсея я бачив лице в лице ось так, як зараз бачу вас!

Процесія підхопила шинкаря й рушила з ним далі, а юрба розпалася і розійшлася. Коли ми подалися додому, Сенді сказав, що зустріч вийшла вдала і шинкар має право вічно пишатися нею. Він зауважив, що й нам пощастило: ми можемо бути свідками таких зустрічей ще сорок тисяч років і не мати нагоди побачити навіч двох таких високопоставлених осіб, як Мойсей і Ісав. Згодом ми дізналися, що мало не побачили ще одного патріарха, а також справжнього пророка, але в останню хвилину вони прислали записки, в яких просили вибачити, що не можуть прибути. Сенді каже, що на тому місці, де стояли Мойсей і Ісав, буде споруджено пам’ятник із зазначенням дати й обставин події, і тисячоліттями туди приходитимуть мандрівники, лупатимуть очима на пам’ятник, вилазитимуть на нього й видряпуватимуть на ньому свої імена.

_{Переклала Соломія Павличко}

Субота. Я прожила майже цілий день. А з’явилася на світ учора. Принаймні так мені здається. І так є, бо якщо й було позавчора, мене тоді не було, інакше я про це пам’ятала б. Звичайно, позавчора таки могло бути, а я просто не помітила. Гаразд. Тепер я стану дуже спостережливою і зауважу, якщо трапляться ще якісь позавчора. Найкраще почати зараз і нічого не наплутати, бо якесь внутрішнє чуття підказує мені, що колись ці деталі стануть важливими для істориків. У мене таке відчуття, що я дослід, справжнісінький дослід. Більше, ніж я, почуватися дослідом просто неможливо, і тому я поступово переконуюсь у тому, що саме так воно й є. Я — дослід. Звичайнісінький дослід, та й годі.

Але чи означає це, що весь дослід це тільки я? Навряд. Мабуть, я лише частина досліду. Правда, головна частина, та, видно, все інше теж має відношення до діла. Чи моє становище забезпечене, чи треба бути обачною і дбати про нього? Мабуть, треба. Якесь внутрішнє чуття підказує мені, що ціна панування — вічна пильність. (Непогано сказано, як на мій вік).

Сьогодні усе видається кращим, ніж учора. Вчора був останній день роботи, і гори залишилися навергані абияк, а деякі долини, завалені сміттям і уламками, справляли гнітюче враження. Благородні й прекрасні шедеври мистецтва не можна творити похапцем, а цей величний новий світ справді надзвичайно благородний і гарний. Часу на його створення було обмаль, але вийшов він майже досконалим. Правда, в деяких місцях зірок накидано густо, а в інших зовсім мало, та це незабаром можна буде виправити. Минулої ночі місяць обірвався і скотився з неба. Який жаль! Сама згадка про цей випадок крає мені душу. Жодна з оздоб не зрівняється з ним у красі й довершеності. Жаль, що він був так погано прикріплений. От коли б його віднайти…

Проте хто зна, куди він закотився. А якщо хто й знайде, то заховає і не віддасть. По собі знаю. Взагалі-то я не здатна на обман, але що далі, то більше усвідомлюю, що основа основ моєї натури — любов, навіть пристрасть до прекрасного. Краще не довіряти мені чужого місяця без відома власника. Якби ще вдень знайшла, то, може б, і повернула, боялася б, що хтось побачив. А якби вночі — напевне придумала б якесь виправдання для себе, щоб не сказати про це. Бо я дуже люблю місяці. Вони такі гарні й романтичні. Було б їх п’ять чи шість, я б узагалі не спала. Мені ніколи не набридло б лежати на порослому мохом березі і дивитися на них.

Зірки теж гарні. От якби дістати хоч кілька, щоб прикрасити своє волосся. Та, мабуть, не вдасться. Подумати тільки, як вони далеко, а здається, ніби зовсім поряд. Учора вночі вони вперше з’явилися на небі, і я спробувала збити кілька штук палицею, але не дістала й дуже здивувалась. Тоді я стала кидати в них грудками землі, доки геть не втомилась, але так і не збила жодної. А все тому, що я лівша. Навіть коли навмисне цілила в іншу зірку, все одно не попадала в ту, що мені подобалась. А були й досить влучні кидки, бо я бачила, як сорок чи п’ятдесят разів чорна пляма грудки летіла просто в середину золотого грона. Якби не втома, я б таки добула собі зірку.

Я трохи поплакала (в моєму віці, гадаю, річ природна), а перепочивши, взяла кошик і пішла туди, де небо сходиться з землею і зірки висять зовсім низько. Там їх можна дістати руками, і це було б набагато краще, бо тоді я зняла б їх обережно, не побивши. Але край землі виявився далі, ніж я сподівалась, і врешті мені довелося відмовитися від свого наміру. Від утоми я вже ледь ноги тягла, до того ж вони були геть побиті й дуже боліли.

Я не могла повернутися додому, бо зайшла надто далеко і змерзла. Натрапивши на тигрів, я вмостилася між ними на ніч. Лежати так було надзвичайно зручно й приємно. Я задоволено вдихала солодкий запах, що йшов від тигрів, — адже вони годуються суницями. Раніше я їх ніколи не бачила, але відразу впізнала по смугах. З однієї такої шкури вийшла б чудова сукня.

Сьогодні я вже маю краще уявлення про відстані. Мені так кортіло заволодіти кожною гарною річчю, яка потрапляла на очі, що я нерозсудливо простягала до неї руку. Іноді відстань виявлялася надто великою, іноді — якихось шість дюймів, що видавалися мені цілим футом, — але тоді моя рука натикалась на безліч колючок! Я одержала урок і відкрила для себе істину, дійшовши до неї власним розумом. Це було моє перше відкриття: подряпаний Дослід боїться колючок. Думаю, непогано, як на мій юний вік.

Учора пополудні я стежила віддалік за іншим Дослідом, намагаючись збагнути, для чого він. Але так нічого й не зрозуміла. Думаю, що це чоловік. Я ніколи раніше не бачила чоловіка, але це створіння виглядає як чоловік. Певна, що не помилилась. Відчуваю до нього більшу цікавість, ніж до будь-якого іншого плазуна, якщо це плазун. Здається, що це саме так, бо в нього скуйовджене волосся, голубі очі, і взагалі воно нагадує плазуна: не має стегон, звужується донизу, як морква, а коли стоїть — роздвоюється, як рогатка. Тому гадаю, що це плазун, хоч може виявитися і якоюсь спорудою.

Спочатку я боялась і кожного разу, коли воно озиралося, кидалася навтіки — думала, що поженеться за мною. Але поступово зрозуміла, що воно само намагається втекти. Тоді я осміліла й протягом кількох годин переслідувала його, тримаючись ярдів за двадцять позаду. Воно почало нервувати і зовсім утратило спокій. Нарешті, неабияк стурбувавшись, вилізло на дерево. Я досить довго чекала, поки воно злізе, потім махнула рукою і пішла додому.

Сьогодні повторилося те саме. Знову загнала його на дерево.

Неділя. Воно й досі на дереві. Очевидно, відпочиває. А скоріше всього, прикидається, бо неділя не для відпочинку. Для цього існує субота. Здається, йому понад усе подобається відпочивати. Я б так не змогла. Мені набридає навіть сидіти й дивитися на це дерево. Цікаво, для чого призначене це створіння. Я ні разу не бачила, щоб воно щось робило.

Минулої ночі повернули місяць. Яка радість! І яка чесність. Він зіслизнув і знову впав, та я не хвилююсь. Нічого турбуватися, коли маєш таких сусідів; вони віддадуть його. Мені б хотілося якось віддячити. Добре було б послати їм трохи зірок, адже у нас їх більше, ніж треба. Тобто у мене, а не в нас, бо плазуна, бачу, такі речі не цікавлять.

У цього створіння грубі смаки, і вдача далеко не лагідна. Вчора у вечірньому присмерку я бачила, як воно злізло з дерева і намагалося ловити маленьких плямистих рибок, що вигравали в озері. Довелося грудками загнати його на дерево, щоб воно дало рибкам спокій. Дивно, невже воно для цього створене? Невже воно не має серця? Невже не відчуває жалю до тих крихітних істот? Невже воно призначене для такої жорстокої роботи? Схоже на те! Одна грудка поцілила йому в вухо, і воно заговорило. Це мене схвилювало, адже раніше я не чула ніякої мови, крім власної. Я не зрозуміла слів, але вони здалися мені досить виразними. Його здатність говорити ще більше розпалила мою цікавість, бо я страх як люблю говорити. Я говорю цілими днями, навіть уві сні. Мені дуже цікаво слухати себе, та якби можна було говорити з кимось, я б розповідала без упину і вдвічі цікавіше, аби лиш той хтось хотів слухати.

Якщо це створіння — чоловік, то це не воно, правда ж? Це неправильно з погляду граматики. Мабуть, це він. Авжеж. Отже, треба його відмінювати так: називний відмінок — він, давальний — йому, присвійний — їго. Отже, вважатиму його чоловіком і називатиму — він, доки не виявиться, що це щось інше. Так зручніше, ніж сумніватися на кожному кроці.

Через тиждень. Неділя. Цілий тиждень бігала за ним, намагаючись познайомитися. Говорити доводилося мені, бо він соромився; та я не проти. Здається, йому приємно, коли я поряд. Я часто вживала оте дружнє «ми», і його, здається, тішить, що я не відділяю його від себе.

Середа. Тепер ми справді живемо в злагоді і все краще пізнаємо одне одного. Він перестав уникати мене — добрий знак, і свідчить, що йому подобається бути зі мною разом. Це мені приємно, і я намагаюся бути йому якомога кориснішою, аби ще більше прихилити до себе. В останні кілька днів я звільнила його від роботи вигадувати назви — велике полегшення для нього, бо він не має до цього жодних здібностей. Вдячність його очевидна. Він неспроможний придумати вдалої назви, але я вдаю, ніби нічого не помічаю. Щойно з’являється перед нами якась нова істота, я відразу даю назву, поки він не встиг викрити себе ніяковою мовчанкою. Я не раз виручала його в скрутну хвилину. Сама я такої вади не маю. Варто мені побачити нову тварину, я в ту ж мить знаю, хто це. Мені навіть роздумувати нічого, слушні імена з’являються відразу, немовби з натхнення. Певна, що це натхнення, бо кожного разу відчуваю, що якихось півхвилини тому й гадки не мала про таке слово. Ніби сам вигляд і поведінка підказує мені, що воно за тварина.

Коли з’явився додо, він подумав, що це дика кішка, — по очах бачила. Та я виручила його. Ще й подбала про те, щоб не принизити його гідності. Тоном приємного здивування, ніби й не збиралася давати якусь інформацію, я сказала: «Дивися — додо, справді, додо!» Я пояснила, ніби зовсім ненароком, як я взнала, що це додо. Його, мабуть, трохи вразило, що це зробила я, а не він. Але очевидно, що він у захопленні від мене. Я була дуже задоволена і, перш ніж заснути, не раз із насолодою згадувала про цей випадок. Як мало потрібно для щастя, коли відчуваєш, що воно заслужене!

Четвер. Моє перше горе. Вчора він уникав мене і, здається, навіть не хотів розмовляти зі мною. Спершу я не повірила, думала, що помиляюсь. Адже я так люблю бути з ним разом, слухати, як він говорить. Навіщо примушувати мене страждати ні за що ні про що? Нарешті зрозуміла, що це правда, і пішла геть — посидіти там, де вперше побачила його того ранку, коли нас створили, коли я ще не знала, що він таке, й була байдужа до нього. Тепер це місце навівало скорботу, кожна дрібниця нагадувала про нього, серце моє щеміло. Я не могла втямити чому, бо вперше переживала таке відчуття. В ньому крилася якась незбагненна таємниця.

Та коли настала ніч, я не витримала самотності й пішла до його новозбудованого сховку спитати, в чому моя вина і як її виправити, щоб повернути його прихильність. Він вигнав мене на дощ, і так я вперше пізнала смак горя.

Неділя. Тепер усе знову добре, я щаслива. Але ті дні були справді важкими, і я намагаюся по змозі не думати про них.

Пробувала збити для нього кілька яблук, та ніяк не навчуся влучно цілити. Однак схоже на те, що мій намір йому сподобався. Ці яблука заборонено зривати; він каже, що я накличу біду. Але якщо я накличу її, догоджаючи йому, то решта мене не обходить.

Понеділок. Сьогодні зранку я сказала, як мене звуть, сподіваючись його зацікавити. Але йому байдуже. Дивно. Якби він назвав мені своє ім’я, мені б не було байдуже. Мабуть, це було б найприємніше з усього, що досі чули мої вуха.

Він говорить дуже мало. Може, тому, що не дуже кмітливий, і через свою вразливість намагається приховати цю ваду. Жаль, якщо він так думає, адже розум — ніщо, справжню вартість має тільки серце. Мені б хотілося, щоб він зрозумів: добре, любляче серце — багатство, яким можна цілком обійтись, а от розум без серця — велика бідність.

Хоча він і маломовний, запас слів у нього досить значний. Сьогодні вранці він сказав одне надзвичайно гарне слово. Очевидно, він сам зрозумів, яке воно гарне, тому що потім двічі повторив його, наче випадково. Актор з нього незграбний, але я переконалася, що він не позбавлений розуму. При належному догляді це зерно напевне дасть паростки.

Звідки він узяв це слово? Здається, я ніколи його не вживала.

Ні, моє ім’я його не цікавить. Намагалася приховати своє розчарування, та, здається, без успіху. Я пішла від нього, сіла на порослому мохом березі озера й опустила ноги в воду. Сюди я приходжу, коли прагну спілкування, прагну бачити когось, розмовляти з кимось. Мені не досить чарівної білої фігури, намальованої на поверхні озера, але це вже щось, воно краще за цілковиту самотність. Вона говорить, коли я говорю, сумує, коли я сумую. Вона втішає мене словами співчуття: «Не журись, бідна самотня дівчино; я буду твоїм другом». Вона справді мій вірний друг, і єдиний. Вона моя сестра.

А що було, коли вона вперше покинула мене! Я ніколи не забуду цього, ніколи. Серце моє налилося свинцем. Я сказала: «У мене нікого не було крім неї, а тепер і її немає!» Потім в розпачі вигукнула: «Хай краще розірветься моє серце, мені несила жити далі!» Закрила лице руками і невтішно заплакала. А коли через деякий час я відняла руки від обличчя, вона знову була там — біла, сяйлива і прекрасна, — і я кинулась в її обійми!

Так я пізнала справжнє щастя. Раніше я теж бувала щасливою, але це зовсім інше почуття. Я просто не тямила себе від його надміру. Відтоді я не сумнівалася в ній. Часом вона не з’являлася — іноді годину, іноді майже цілий день, та я не втрачала надії. Я говорила собі: «У неї справи або вона десь мандрує; та вона неодмінно повернеться». Так і виходило — вона завжди поверталася. Якщо ніч випадала темна, вона не приходила — така полохлива. А варто вийти місяцю — і вона вже тут. Сама я не боюся темряви, та вона молодша за мене, народилася пізніше. Багато-багато разів я приходила до неї. Вона моя розрада і втіха в тяжкі хвилини, а вони у моєму житті переважають.

Вівторок. Увесь ранок я працювала, впорядковуючи наші володіння, навмисне тримаючись далеко від нього, сподіваючись, що він відчує самотність і прийде. Та він не прийшов.

Опівдні вирішила, що на сьогодні досить, і решту дня відпочивала, пурхаючи з бджолами і метеликами і розкошуючи серед квітів, чарівних творінь, які ловлять небесну усмішку бога і зберігають її у своїй красі! Я нарвала квітів, наплела з них вінків та гірлянд і вдягла їх на себе, перекусила, як звичайно, яблуками, потім сиділа в затінку, мріяла і чекала. Він не прийшов.

Та дарма. Все одно нічого б не вийшло, тому що він не любить квітів. Він називає їх мотлохом, не може відрізнити одну квітку від іншої, думаючи, що цим показує свою вищість. Він не любить мене, не любить квітів, не любить барвистого вечірнього неба. Він тільки й любить, що будувати халупи, аби ховатися там від приємного чистого дощу, трощити об землю дині, куштувати виноград і мацати плоди на деревах, щоб дізнатися, чи вони вже достигли.

Я поклала на землю суху палицю, а другою спробувала просвердлити в ній дірку, щоб провести один задуманий мною дослід, і раптом страшно злякалася. З дірки почала здійматися тонка, прозора, синювата цівка. Я кинула все і побігла! Подумала, що то дух, і так перелякалася! Нарешті озирнулась — ніхто за мною не гнався. Тоді я прихилилася до скелі, перепочила, вгамувала подих і дочекалася, поки руки й ноги перестануть тремтіти. Потім обережно прокралася назад, насторожено придивляючись, ладна в будь-яку хвилину кинутися навтіки. Наблизившись, я розсунула гілку трояндового куща і глянула на палицю (жаль, що чоловіка не було поблизу — я виглядала так лукаво-чарівно), але примара щезла. Я підійшла ближче й побачила в дірці щіпку червоної пилюги. Простягла палець, щоб доторкнутися до неї, і, зойкнувши, мерщій відсмикнула руку. Мене пронизав лютий біль. Я запхала палець у рот, пострибала спочатку на одній нозі, потім на другій, поойкала, і мені стало трохи легше. Тоді, сповнена цікавості, почала роздивлятися палицю.

Цікаво, що це за червона пилюга. Раптом мені спала на думку її назва, хоч я ніколи не чула її раніше. Це — вогонь! В цьому я була просто переконана. Без будь-яких вагань я так і назвала свою знахідку — вогонь.

Отже, я створила щось таке, чого не існувало раніше. До незліченних багатств світу додала ще одне. Я усвідомлювала це і пишалася своїм досягненням. Мені хотілося побігти й розшукати чоловіка, розповісти йому про те все, щоб піднятися в його очах. Але потім я передумала. Ні, вогонь його не зацікавить. Він запитає, яка з того користь, а що я відповім? Бо якщо вогонь не корисний, а тільки гарний, гарний, та й годі…

Я зітхнула і залишилась на місці. Вогонь ні на що не годиться. Халупу ним не збудуєш, дині смачнішою не зробиш, визрівання плодів на деревах не прискориш. Він не потрібний, це звичайнісінька дурість і марнота. Чоловік вислухає мене з презирством, кине щось образливе. Та для мене вогонь — не нікчемна річ. І я сказала: «О вогонь, я люблю тебе, витончене червоне створіння, бо ти гарний, і цього досить!» Мені захотілося притулити його до грудей, але я стрималася. А тоді виголосила ще одну істину, сама придумала, хоч вона так нагадувала першу, що я злякалась, — а раптом це плагіат: «Опечений Дослід боїться вогню».

Я знову взялася за діло і, наготувавши чималу купку вогненної пилюги, висипала її на жмутик сухої трави, щоб занести додому. Тепер у мене буде свій вогонь, і я гратимуся з ним. Та ось дмухнув вітер, трава підскочила й люто зашипіла на мене. Я випустила її з рук і кинулась навтіки. Озирнувшись, побачила, як голубий дух піднімається вгору, розростається, клубочиться, наче хмара, і відразу вигадала йому назву — дим! Хоч даю слово, раніше я ніколи не чула про дим.

Скоро іскристі жовті й червоні язики заблиснули крізь дим, і вмить я дала їм назву — полум’я — і знову згадала, хоч це було перше на світі полум’я. Воно залізало на дерева, розкішно спалахувало в глибині димової хмари, яка все більше розросталась, шугало з-за хмари, а я плескала в долоні, сміялася й танцювала, не тямлячи себе від радості. Все було таке нове і дивне, таке неймовірно прекрасне!

Він прибіг, зупинився, втупився очима в вогонь і довгий час не говорив ні слова. Тоді спитав, що це таке. Жаль, що поставив питання прямо. Тепер доведеться відповідати. І я відповіла. Сказала, що це вогонь. Може, його дратувала необхідність питати в мене про те, чого він не знає. Але то вже не моя вина. Я і не думала дратувати його. Він помовчав, потім запитав:

— Звідки він узявся?

Ще одне пряме запитання, яке так само потребувало прямої відповіді.

— Я зробила.

Вогонь усе віддалявся. Чоловік підійшов до краю обгорілої галявини, подивився на землю і спитав:

— Що це?

— Вуглини.

Він підняв одну, щоб краще роздивитися, але передумав і шпурнув вуглину на землю. Потім пішов геть. Його ніщо не цікавить.

А мене зацікавило. На землі залишився попіл — сірий, м’який, ніжний і гарний. Я відразу зрозуміла, що це попіл. І жарини. Їх я теж упізнала. Я знайшла свої яблука, вигребла їх з попелу і дуже зраділа — адже я ще така молода і апетит маю добрий. Та я була прикро вражена, бо яблука всі порепались. Але виявилося, що вони тільки на вигляд зіпсовані, а смакують краще за сирі. Вогонь — красивий; думаю, колись він приноситиме користь.

П’ятниця. Надвечір минулого понеділка я на мить знову його побачила, але тільки на мить. Чекала, що він похвалить мене за те, що я намагаюсь довести до ладу наші володіння. Я хотіла як краще і сил не жаліла. Та він невдоволено відвернувся й пішов. У нього була ще одна причина для невдоволення — я знову спробувала відмовити його від плавання у водоспаді. Тому що вогонь відкрив мені нове почуття, — зовсім нове і нітрохи не схоже на любов, сум чи інші відомі мені почуття. Це був страх. Жахливе почуття! Краще б я його не відкривала. Воно затьмарює життя, проганяє щастя, примушує дрижати, тремтіти, труситися.

Та чоловіка не вдалося відмовити. Він ще не знав, що таке страх, і не міг мене зрозуміти.

Уривок з щоденника Адама

Мабуть, я повинен пам’ятати, що вона дуже молода, зовсім дівчинка, і бути поблажливим. Її переповнює цікавість, енергія, жвавість. Світ для неї — чудо, дивина, таємниця, радість. Натрапивши на незнайому квітку, вони німіє від захоплення, пестить її, гладить, нюхає, щось до неї говорить і засипає її ласкавими іменами. Вона до безтями захоплюється кольорами. Коричневі скелі, жовтий пісок, сірий мох, зелене листя, голубе небо, перламутровий світанок, фіолетові тіні на горах, золоті острови хмар, що пливуть в океані багряного вечірнього неба, блідий місяць, що виглядає крізь подерті хмари, діаманти зірок, що виблискують у просторах всесвіту, — наскільки я розумію, жодна з цих речей не має практичної цінності, лише колір і велич. Та для неї цього досить, щоб утратити голову. Якби вона могла втихомиритись і хоч кілька хвилин посидіти спокійно, це було б утішне видовище. Мабуть, я із задоволенням дивився б на неї. Я певен цього, бо починаю розуміти, що вона надзвичайно мила істота — гнучка, струнка, зграбна, округла, доладна, спритна, граціозна. Одного разу, коли вона, біла, як мармур, осяяна сонцем, стояла на валуні, відкинувши назад голову та прикривши очі рукою, і спостерігала за польотом якогось птаха, я збагнув, що вона красива.

Понеділок, полудень. Коли на землі є хоч щось, що б її не цікавило, то мені про це не відомо. До деяких звірів я байдужий, для неї таких немає. Вони подобаються їй усі підряд, кожного з них вона вважає скарбом і кожного зустрічає з радістю.

Коли до нас причвалав велетенський бронтозавр, вона визнала його за цінне надбання, хоч я вирішив, що це лихо. Ось вам чудовий приклад розходження в наших поглядах на життя. Вона захотіла приручити бронтозавра, а я вважав за краще подарувати йому нашу ділянку і перебратися на інше місце. Їй здавалося, ніби його можна приручити ласкою. На це я зауважив, що пестунчик заввишки в двадцять один фут і завдовжки в вісімдесят чотири не зовсім доречний у домашньому господарстві. Навіть маючи найкращі наміри й не бажаючи причинити шкоду, він може сісти на нашу халупу й розчавити її; досить заглянути йому в очі, щоб зрозуміти, який він неуважний.

Все ж вона конче захотіла мати цю потвору і відмовилася розлучатися з нею. Вона вирішила завести молочарню і хотіла, щоб я допоміг подоїти бронтозавра, та я не погодився — надто ризиковано. Він був не зовсім тієї статі, а крім того ми не мали драбини. Тоді вона забажала їздити на ньому верхи і оглядати краєвид. Тридцять чи сорок футів хвоста лежало на землі, як стовбур поваленого дерева. Вона сподівалася вилізти по ньому на бронтозавра, та прорахувалася. Добравшись до стрімкого місця, скотилася вниз — хвіст був надто слизьким, і, якби я не підхопив її, вона б могла покалічитися.

Може, тепер вона заспокоїться? Ні. Тільки дослід здатний її переконати. Неперевірені теорії не в її дусі, вона їх не визнає. Мушу сказати, мені подобається її наполегливість, вона справляє на мене добрий вплив. Коли б ми більше часу проводили разом, я б міг перейняти цю рису для себе. У неї залишалася ще одна неперевірена теорія. Вона вважала, що коли б нам удалося приборкати цього велетня і потоваришувати з ним, ми могли б ставити його поперек річки й ходити по ньому, як по мосту. Він був уже достатньо приручений — принаймні так їй здавалося, — тому вона вирішила перевірити свою теорію. Але спроба не вдалась. Варто було поставити бронтозавра впоперек річки, як він виходив на берег і йшов за нею слідом, немов ручна гора. Як інші звірі. Вони всі за нею ходять.

П’ятниця. (Вівторок, середа, четвер і сьогодні — всі ці дні я його не бачила. Важка річ — самотність, але краще терпіти самотність, ніж бути небажаним гостем.

Я потребую товариства — по-моєму, я створена для спілкування, — тому й завела дружбу із звірами. Вони просто чарівні, мають лагідну вдачу і вишукані манери. Ніколи не сердяться, школи не натякають, що ти заважаєш, усміхаються і махають хвостами (ті, хто їх має), радо погоджуються на ігри, прогулянки, на все, що не запропонуєш. По-моєму, вони справжні джентльмени. Всі ці дні нам було так весело, що я геть забула про самотність. Яка там самотність! Навколо мене завжди рояться звірі, часом займаючи чотири-п’ять акрів — їх не злічити. А коли стоїш на скелі і оглядаєш це мінливе, строкате пухнасте море, яке виграє всіма барвами й виблискує проти сонця, вкрите смугами, наче хвилями, можна подумати, що це й справді море. Проте я знаю, що це не так. Цілі хмари друзів прилітають на крилах, здіймаючи справжню бурю. А коли сонце падає на цей пернатий безлад, спалахи всіх доступних уяві кольорів засліплюють очі.

Ми ходили в далекі подорожі, і я побачила чимало, майже весь світ. Отже, я перший мандрівник, і єдиний. Коли ми подорожуємо, це справді разюче видовище.

Для зручності я їду на тигрі чи леопарді, тому що в них м’які й округлі спини, на яких приємно сидіти, і тому що вони такі чарівні. Та коли шлях не близький або хочеться оглядати краєвид, я їду на слоні. Хоботом він піднімає мене до себе на спину, а злізти я вмію сама. Коли ми зупиняємося на стоянку, слон сідає, і я з’їжджаю вниз по його спині.

Всі птахи і тварини товаришують між собою, і між ними ніколи не виникає суперечок. Усі вміють говорити і намагаються розмовляти зі мною. Та, мабуть, це іноземна мова, бо я не розумію жодного слова. Зате вони часто розуміють, що кажу я, особливо собака і слон. Мені стає соромно. Бо це означає, що вони розумніші й займають вище положення. Це мене дратує, бо я сама хочу бути головним Дослідом і нікому не збираюся поступатись першістю.

Я вже багато чого навчилась. Тепер я освічена, не те що раніше. Тоді я була темна. І це мені дуже дошкуляло, бо скільки не придивлялася, ніяк не могла помітити, коли водоспад устигає вибігти назад на гору. Тепер це мене вже не хвилює. Я стежила за ним, поки зрозуміла, що вода ніколи не біжить угору, хіба тільки в темряві. І це справді так, бо озеро ніколи не висихає. Якби вночі вода не поверталася назад, воно б неодмінно висохло. Найкраще все перевіряти на дослідах. Тоді будеш знати. А коли покладатися на здогади, припущення та домисли, ніколи не станеш освіченим.

Деякі речі неможливо збагнути. Але ні здогадки, ні припущення не допоможуть цього зрозуміти. Ні, треба набратися терпіння і робити дослід за дослідом, поки не збагнеш, що ти не можеш чогось збагнути. Та це навіть чудово, бо світ таким чином стає набагато цікавішим. Життя було б нудним, якби відкривати було нічого. Намагатися відкрити і не відкривати так само цікаво, як намагатися відкрити і відкривати. Нічого цікавішого за це я не знаю. Секрет водоспаду був скарбом, поки я не розгадала його. Після того приємне хвилювання минуло, і я пізнала почуття втрати.

Дослід показав, що дерево не тоне у воді, так само як і сухе листя, пір’я та багато інших речей. Отже, скеля теж не повинна тонути. Але тут доводиться обмежитись самим знанням, бо довести це неможливо — поки що. Та я знайду спосіб — і тоді знову хвилювання зникне. Як сумно. Адже поступово, коли я розгадаю все, хвилювання зникне назавжди. А я так люблю хвилюватися! Минулої ночі ця думка не давала мені спати.

Спочатку я не могла збагнути, для чого створена, а тепер, здається, знаю: щоб розгадувати таємниці цього чудового світу, щоб бути щасливою і дякувати Творцеві, який все це придумав. Мабуть, я ще багато чого не знаю; я на це сподіваюся. Та якщо не квапитися, загадок вистачить не на один тиждень. Я на це теж сподіваюся. Підкидаєш пір’їну, і вона пливе в повітрі, а потім зникає з поля зору. А підкинеш грудку землі — і все навпаки. Вона завжди падає. Я кидала ще й ще, і завжди виходило одне й те саме. Цікаво, чому це так? Звичайно, вона не падає, але тоді чому так здається? Мабуть, це зорова ілюзія. Тобто, одна з цих речей — ілюзія. Не знаю, котра. Може, пір’їна, може, грудка. Я не можу довести, котра з двох речей обманює мої очі. Можу лише показати, що це робить одна з них. А ви вже самі вибирайте.

Спостерігаючи зорі, я дізналася, що вони не вічні. Бачила, як навіть найкращі з них танули і котилися з неба. Якщо може розтанути одна, то можуть розтанути всі. А якщо можуть розтанути всі, то вони всі можуть розтанути в одну ніч. Колись таке горе настане — я знаю. Тому кожну ніч сидітиму і дивитимуся на зірки, змагаючись зі сном, поки моїх сил. Я закарбую ці іскристі поля в своїй пам’яті, щоб потім, коли їх не стане, я могла уявити на чорному небі таку ж безліч цих чарівних вогників, щоб вони знову сяяли й двоїлися в моїх заплаканих очах.

Після гріхопадіння

Коли я згадую минуле, Сад видається мені сном. Він був прекрасний, незрівнянний, чарівний. Я втратила його і більше ніколи не побачу.

Я втратила Сад, але знайшла його, і я щаслива. Він щиро любить мене. Я люблю його всіма силами своєї пристрасної натури. Мабуть, так і повинно бути, раз я така молода. Коли я питаю себе, за що люблю його, то виявляється, що я цього не знаю, та й не дуже хочу знати. Гадаю, що така любов іде не від розуму, і її не пояснить навіть статистика, як любов до інших плазунів чи звірів. Мабуть, так і має бути. Деяких птахів я люблю за їхні пісні. Адама я люблю не за те, що він співає, зовсім ні. Що більше він співає, то менше мені це подобається. І все ж я прошу його співати, бо хочу навчитися любити все, що йому до смаку. Я певна, що навчуся, бо спочатку не могла терпіти його співу, а тепер можу. Від того співу молоко кисне, та дарма, я звикну й до такого молока.

Я люблю його не за розум, зовсім ні. Він не може відповідати за свій розум, він не сам себе створив. Він такий, яким його задумав Творець, і цього досить. У цьому задумі була вища мудрість, я це добре знаю. З часом його розум розвинеться, та, думаю, не відразу. Та й навіщо поспішати? Адам і так мене влаштовує.

Я люблю його не за ласкаве й уважне ставлення до мене, і не за його делікатність. Ні, тут йому якраз дечого бракує. Але він і так хороший і поступово виправляється.

Я люблю його не за працелюбність, зовсім ні. Гадаю, що він її не позбавлений; не знаю тільки, чому приховує від мене. Це єдине, що завдає мені болю. В усьому іншому він тепер зі мною відвертий і прямий. Певна, він більше нічого не приховує. Мене засмучує, що він таїться від мене, і часом думка про це не дає мені спати. Та я викину її з голови, щоб не затьмарювати щастя, яке вщерть сповняє мене.

Я люблю його не за освіченість, зовсім ні. Він самоук і справді знає багато, але не все.

Я люблю його не за лицарську вдачу, зовсім ні. Він доніс на мене, та я його не виню. По-моєму, це особливість його статі, а він не сам її створював. Звичайно, я б не донесла на нього — краще вмерти. Але це вже особливість моєї статі, яка не є моєю заслугою, бо свою стать я теж не сама створила.

То за що ж я люблю його? Мабуть, просто за те, що він чоловік.

В глибині душі він добрий, і я люблю його за це, та любила б і без цього. Навіть коли б він бив і ображав мене, я все одно любила б його. Впевнена. Мабуть, уся справа тут у статі.

Він сильний і красивий, і я люблю його за це, милуюся і пишаюся ним. Та я любила б його і так. Любила б некрасивим, любила б калікою. А якби довелося, працювала б на нього, була б його рабинею, молилася б за нього і не відходила б від його ложа до самої своєї смерті.

Так, мабуть, я люблю його просто тому, що він мій і що він чоловік. Іншої причини я не бачу. Мабуть, я сказала те, що є: така любов іде не від розуму, і її не пояснить навіть статистика. Вона приходить — ніхто не знає звідки — і її не збагнути. Та в цьому й немає потреби.

Така моя думка. Та я тільки жінка, яка перша замислилася над цим. Можливо, через брак знань і досвіду я в чомусь помилилася.

Через сорок років

Я молюся і прагну, щоб ми разом пішли з життя. Це прагнення житиме на землі вічно, і його відчуватиме серце кожної люблячої дружини, поки існує світ. Це прагнення назвуть моїм іменем.

Але якщо одному з нас судилося піти першому, я молюсь, щоб це була я. Бо він сильний, а я слабка. Він потрібніший мені, ніж я йому, — життя без нього — не життя. Хіба мені під силу таке випробування? Ця молитва теж безсмертна і здійматиметься до неба, поки існуватиме мій рід. Я перша дружина на землі і повторюсь в останній.

На Євиній могилі

Адам: Рай був там, де була вона.

_{Переклала Тамара Бочарова}

I

Отже, великий штат Міссурі знеславився! Декотрі його сини пристали до лінчувателів, а ганьба впала на нас усіх. Отій жменьці ми завдячуємо репутацією і прізвиськом: віднині й довіку для усього світу ми — «лінчувателі». Бо люди не думатимуть — вони до цього не звикли, вони звикли узагальнювати. Люди не скажуть: «Міссурійці вісімдесят років створювали собі репутацію поважних людей, а та сотня лінчувателів десь там, на околиці штату, — не справжні міссурійці: то ренегати». Ні, така думка ніколи не промайне в їхніх головах. Вони зроблять висновок з одного чи двох нетипових фактів і скажуть: «Усі міссурійці — лінчувателі». Люди нерозважливі, нелогічні, позбавлені відчуття пропорції. Цифри для них — ніщо, вони нічого їм не промовляють, не підказують розумних висновків. Люди, наприклад, твердитимуть, що Китай скоро неодмінно стане християнським, бо щодня дев’ять китайців приймають хрещення. А та обставина, що кожного дня в Китаї народжується тридцять три тисячі язичників, пройде повз їхню увагу, а вона ж зводить нанівець усі їхні аргументи. Люди скажуть: «У тому штаті є сто лінчувателів; отже, міссурійці — лінчувателі». Той важливий факт, що два з половиною мільйони міссурійців не є лінчувателями, не змінить людського присуду.

II

О Міссурі!

Ця трагедія сталася поблизу Пірс-Сіті, в південно-західній частині штату. В неділю пополудні молода біла жінка вийшла сама з церкви і невдовзі її знайшли убитою. Так, там є церкви. За моїх часів релігія на Півдні була глибша та поширеніша, ніж на Півночі, і відзначалася більшою мужністю і щирістю — такою, мені здається, вона й лишилася. Отже, молоду жінку знайшли вбитою. І хоча в тій місцевості чимало шкіл і церков, люди збунтувалися: лінчували трьох негрів (двоє з них були вже літні), спалили п’ять негритянських халуп, а тридцять сімей вигнали до лісу.

Я не спинятимусь на тому, що саме штовхнуло людей на цей злочин, — не в тім річ. Головне — з’ясувати, чи має право вбивця вершити суд самочинно? Питання просте й слушне. Коли доведено, що вбивця порушив прерогативу закону, помстившись за заподіяну йому кривду, тоді нема про що й говорити: його не виправдає і тисяча причин. Жителі Пірс-Сіті мали вагомі причини, — як свідчать деякі подробиці, навіть найвагомішу з усіх. Та це не має значення. Вони вирішили вершити суд самі, хоча за законами штату їхню жертву однаково повісили б, якби справу розглядав суд, бо в тій місцевості негрів мало, вони не займають високого становища й не можуть вплинути на присяжних.

Чому лінчування з його варварськими атрибутами стало в деяких частинах нашої країни найпопулярнішою помстою за так звані «звичайні злочини»? Чи не тому, що люди вважають це лиховісне й жахливе покарання переконливішим уроком і ефективнішим засобом залякування, ніж позбавлена зовнішнього ефекту страта через повішення, здійснена без свідків на тюремному подвір’ї? Безперечно, ті, хто при своєму розумі, так не думають. Навіть мала дитина в це не повірить. Вона знає: будь-яка незвичайна подія, що набула широкого розголосу, завжди викликає появу наслідувачів, адже в світі чимало неврівноважених людей, яких досить лише трішечки розворушити і вони втрачають рештки здорового глузду й починають робити таке, про що раніше й гадки не мали. Навіть мала дитина знає, що коли хто-небудь стрибне з Бруклінського мосту, інший неодмінно зробить те саме; коли хтось наважиться пропливти в бочці по Ніагарському водоспаду, іншому заманеться того ж таки; коли якийсь Джек Потрошитель заживе собі недоброї слави, вбиваючи жінок у темних провулках, він теж матиме послідовників; коли людина вчинить замах на короля і газети роздзвонять цю новину по всіх усюдах, царевбивці з’являться по всьому світу. Дитині відомо: досить лише негрові вчинити будь-який сенсаційний злочин або вбивство, як це сколихне інших негрів і викличе цілий ряд отих трагедій, яким суспільство так прагне запобігти. Кожен такий злочин у свою чергу потягне за собою ряд інших, і як наслідок перелік цих нещасть, замість зменшуватися, з року в рік зростатиме. Одне слово, дитина знає, що лінчувателі найгірші вороги своїх дружин, дочок, сестер. Відомо дитині й те, що закони, вигадані нами, роблять наслідувачами не тільки окремих людей, а й цілі громади. Лінчування, яке викликало багато пересудів, неодмінно спричинить інші лінчування — тут, там, усюди — і згодом обернеться на манію чи моду, — моду, яка поширюватиметься з кожним роком, охоплюючи, мов епідемія, штат за штатом. Лінчування досягли Колорадо, Каліфорнії, Індіани, а ось тепер — Міссурі! Цілком імовірно, що я доживу до тих часів, коли на Юніон-сквер, у Нью-Йорку, на очах у п’ятдесяти тисяч глядачів спалюватимуть негра, однак поблизу не буде жодного представника закону й правопорядку — ні шерифа, ні губернатора, ні поліцейського, ні священика.

Кількість лінчувань зростає. У 1900 році сталося на вісім лінчувань більше, ніж у 1899 році, а в нинішньому, очевидно, їх буде іще більше, ніж у минулому. Минуло трохи більше ніж півроку, а ми вже маємо вісімдесят вісім випадків лінчування, тоді як за весь минулий рік їх було сто п’ятнадцять. Особливо відзначилися чотири південних штати — Алабама, Джорджія, Луїзіана й Міссісіпі. Торік в Алабамі сталося вісім випадків лінчувань, у Джорджії — шістнадцять, у Луїзіані — двадцять і в Міссісіпі — двадцять, — тобто більше половини лінчувань у країні. З початку року в Алабамі вже зареєстровано дев’ять випадків лінчувань, у Джорджії — дванадцять, у Луїзіані — одинадцять і в Міссісіпі — тринадцять; знову ж таки понад половину загальної кількості лінчувань у всіх Сполучених Штатах. («Чікаго Трібюн»).

Напевно, дедалі частіші випадки лінчування пояснюються притаманним людині інстинктом наслідувати — цією і ще одною найпоширенішою людською вадою: страхом перед загальним осудом, небажанням привернути до себе увагу тим, що робиш не так, як усі. Ім’я цьому — Моральне Боягузтво, і воно — домінуюча риса вдачі 9999 чоловік з кожних десяти тисяч. Я не претендую на це відкриття, адже й найтупоголовіші з нас у душі знають, що так воно і є. Історія не дасть нам забути чи знехтувати цю найважливішу рису нашої вдачі. Історія постійно дошкуляє нам, нагадуючи, що відколи існує світ, усі повстання проти людської підлості й гніту розпочинались одним-єдиним сміливцем з десяти тисяч, а решта полохливо очікували й лише згодом, неохоче, приєднувалися до руху під впливом такої людини та її послідовників з інших десяти тисяч. Аболіціоністи це пам’ятають. Потай громадська думка вже давно була на їхньому боці, та кожен боявся заявити про це вголос доти, доки з якогось натяку здогадався, що сусід думає так само. Отоді зчинилася буча. Так буває завжди. Колись так буде і в Нью-Йорку й навіть у Пенсільванії.

Припускають — і запевняють! — нібито лінчування дає людям утіху — вони, мовляв, радіють нагоді побачити виставу. Та це неправда, весь наш досвід спростовує таке твердження. Жителі Півдня зроблені з того самого тіста, що й населення Півночі, а переважна більшість цих останніх — люди добропорядні й співчутливі. Їх украй вразило б таке видовище, і вони… пішли б на нього дивитись і вдавали б, ніби їм це подобається, якби вважали, що інакше викличуть невдоволення громади. Так уже ми створені — тут нічим не зарадиш. Інші тварини не такі, але й тут ми безсилі чим-небудь зарадити. Вони не знають, що таке Моральний Критерій, ми ж не можемо позбутися його, не можемо його продати, хай навіть за безцінь. Моральний Критерій підказує нам, що є добро… і як ухилитися від нього, коли воно не в моді.

Як я уже казав, гадають, нібито зграя лінчувателів має втіху від розправи, яку чинить. Звичайно, це неправда, в таке не можна повірити. Останнім часом уголос, не приховуючись, твердять — ви мали змогу не раз бачити це в пресі, — немовби досі ми неправильно тлумачили, що штовхає лінчувателів на самосуд: це, мовляв, не бажання помститися, а «просто звіряча жадоба спостерігати людські страждання». Якби було так, тоді людський натовп, що бачив пожежу в готелі «Віндзор», дістав би насолоду від тих страхіть, що діялися на очах. Та хіба ці люди втішалися? Ніхто не зважиться так подумати, ніхто не звинуватить їх у цьому. Багато хто ризикував життям, рятуючи чоловіків і жінок, які опинилися в небезпеці. Чому вони це робили? Тому що ніхто не засудив би їхніх вчинків. Ніщо їх не стримувало, і вони могли чинити так, як підказувало їм серце. То чому ж такі самі люди, зійшовшись до гурту в Техасі, Колорадо, Індіані, стоять і дивляться на лінчування, всіляко показуючи, ніби їм це до вподоби, хоч на серці в кожного тяжко й сумно? Чому ніхто ані порухом, ані словом не виявить свого протесту? Гадаю, тільки тому, що така людина залишилася б у меншості; кожний боїться викликати невдоволення свого сусіда — для звичайної людини це гірше за поранення чи смерть. Тільки-но стає відомо, що має відбутися лінчування, як люди запрягають коней і разом з дружинами та дітьми мчать кілька миль, щоб його побачити. А чи справді задля того, щоб побачити? Ні, вони бояться лишитися вдома: а що, мовляв, коли хтось помітить їхню відсутність, а потім кине в їхній бік якесь образливе слово? Оце вже схоже на правду, бо всі ми знаємо, як ми самі почуваємося під час таких вистав і як самі повелися б у таких обставинах. Ми не кращі й не хоробріші за інших, і нема чого це приховувати.

Який-небудь Савонарола[86] міг би самим лише поглядом приборкати й розігнати зграю лінчувателів. На таке здатні ще Мерілл та Белот[87]. Нема такої ватаги, яка б не завагалася при людині, відомій своєю безмежною хоробрістю. До того ж будь-яка зграя лінчувателів сама жде, щоб її розігнали, бо ви не знайдете там і десяти чоловік, котрі б не воліли бути в цей час десь в іншому місці, і вони, певна річ, там і були б, якби їм не бракувало сміливості. Ще хлопчиком я бачив, як один хоробрий чоловік підняв на глузи і розігнав цілий натовп; згодом, у Неваді, я був свідком того, як один відомий головоріз змусив двісті чоловік сидіти не поворухнувшись в охопленому полум’ям будинку, аж поки дозволив їм вийти. Відважний злодій сам-один пограбує цілий пасажирський поїзд, а якщо він сміливець тільки наполовину, то зупинить диліжанс і оббере його пасажирів.

Таким чином, лінчування можна викорінити ось як: у кожній громаді, що занедужала на цю хворобу, поселити по хоробрій людині, і нехай вона заохочує, підтримує і видобуває на світ божий глибокий осуд лінчування, що прихований — у цьому нема сумніву — в серці кожного. Тоді ці громади матимуть кращий приклад для наслідування, бо ж усім нам конче треба когось наслідувати. Але де знайти таких відважних людей? Оце справа складна. У всьому світі їх не більше трьох сотень. Якби йшлося тільки про фізично хоробрих людей, то все було б дуже просто — таких знайдеться сила-силенна. Коли Гобсон[88] оголосив, що йому потрібні сім добровольців, які пішли б за ним, по суті, на неминучу смерть, відгукнулися чотири тисячі чоловік — фактично весь флот. Тому що світ схвалив би їхній вчинок, і вони про це знали. Та якби Гобсонів план висміяли друзі й товариші, чия добра думка багато важить для матросів, він не набрав би й тих семи.

Ні, коли добре поміркувати, то цей план не годиться. Ми не маємо необхідної кількості сильних духом людей. Де взяти матеріал, з якого виковують відважних людей? Щодо цього ми надзвичайно бідні. У нас є лише ті два шерифи на Півдні, які… Та дарма, все одно цього замало для всієї країни, то нехай краще лишаються на своїх місцях і піклуються про власні громади.

Та якби ж ми мали ще хоча б три чи чотири отаких шерифи! Чи допомогло б це? Сподіваюся, що так. Адже всім нам треба кого-небудь наслідувати. З’явилися б інші відважні шерифи. Безстрашний шериф став би правилом, а на того, хто не був би таким, дивилися б з осудом, хоробрість на цій посаді стала б звичкою, відсутність її — ганьбою, так само як полохливість новобранця помалу змінюється на хоробрість. Тоді зникли б лінчування, зникли б здичавілі натовпи, і…

Все це так, але треба, щоб хтось почав. А де його знайти? Дати оголошення в газеті? Гаразд, спробуємо.

А тим часом — ось інший план. Давайте відкличемо американських місіонерів з Китаю і кинемо їх на боротьбу проти лінчування. Кожен з 1511 місіонерів щороку навертає до християнської віри по два китайці, тоді як щодня на світ з’являється 33 000 язичників. Отже, доведеться чекати понад мільйон років, поки кількість навернених зрівняється з кількістю народжених, і «христианізація» Китаю стане помітною для неозброєного ока. Оскільки ми маємо змогу запропонувати місіонерам таке саме широке поле діяльності, яке вимагає менших витрат і не меншої мужності, то чому б їм не повернутися додому й не спробувати щастя? Це було б і справедливо, і правильно. Всьому світу відомо, що китайці — народ чесний, порядний, працьовитий, добрий і таке інше. Дайте їм спокій, вони й так гарні люди. Крім того, майже кожен навернений ризикує заразитися нашою цивілізацією. Ми повинні все добре зважити, перше ніж ризикувати. Бо досить зробити Китай цивілізованою країною — і назад вороття вже не буде. Раніше ми про це не думали, то подумаймо тепер. Наші місіонери переконаються, що в нас є для них справді широке поле діяльності— не тільки для 1511, а й для 15 011. Нехай прочитають отаку телеграму й поміркують, чи може це зрівнятися з тим, що вони мають у Китаї. Телеграма з Техасу:

Ми благаємо місіонерів повернутися додому й зарадити нам у нашій біді. Патріотизм зобов’язує їх до цього. Наша країна тепер у гіршому становищі, ніж Китай. Місіонери — наші співвітчизники, і батьківщина в цю тяжку для неї годину просить у них допомоги. Вони знають, що робити, наш народ — не знає. Вони звикли до знущань, глузувань, образ і небезпек, наш народ до цього незвичний. Їм властиве мучеництво; тільки людина, здатна на мучеництво, зможе протистояти зграї лінчувателів, налякати її і розігнати. Місіонери можуть врятувати свою батьківщину. Ми благаємо їх повернутися і врятувати її. Ми просимо прочитати телеграму ще й ще раз, уявити собі цю картину і тверезо обміркувати її, потім помножити на 115, додати 88, тоді поставити ці 203 людські смолоскипи так, щоб навкруг кожного лишилося 600 футів вільного простору, де змогли б розміститися 5 000 глядачів, християн-американців — чоловіків, жінок і дітей, юнаків і дівчат. Для більшого ефекту нехай вони уявлять, що це відбувається вночі; пагорб, де стоять стовпи, полого здіймається вгору, так що можна осягнути оком і усю низку вогнищ з охопленої полум’ям людської плоті, яка тягнеться на двадцять чотири милі. (Якби ми розташувати ці вогнища на рівнині, то через опуклість земної поверхні кінець низки сховався б за горизонтом). Отоді, коли все буде підготовлено, коли настане ніч і западе урочиста тиша, — не повинно бути жодного звуку, хіба що тихий стогін нічного вітру та приглушені схлипування жертв, — нехай усі ці облиті гасом похоронні вогнища, які сягають ген-ген аж до обрію, спалахнуть одночасно, і нехай полум’я разом із пронизливими криками передсмертних мук здійметься до неба, до престолу всевишнього.

Глядачів зійшлося більше ніж мільйон, світло багать вихоплює з темряви невиразні обриси шпилів п’яти тисяч церков. О добрий місіонере, о співчутливий місіонере, покинь Китай, повертайся додому і наверни цих християн!

Я вірю: коли щось і спинить епідемію кривавих шаленств, то це — безстрашні люди, здатні без вагань стати перед натовпом; такими люди стають лише поряд з небезпекою, загартовуються у боротьбі з нею, тому знайти їх, найімовірніше, можна серед місіонерів, які набували досвіду в Китаї протягом останніх одного чи двох років. У нас повно роботи для них і ще для багатьох сотень і тисяч таких, як вони, і поле для їхньої діяльності з дня на день розширюється. Чи знайдемо ми таких? Можна спробувати. Серед 75 мільйонів мають бути ще Мерілли й Белоти, а за законами, які ми самі вигадали, кожен приклад пробуджуватиме поснулих лицарів одного з ними великого ордену й висуватиме їх на передній край боротьби.

_{Переклав Валентин Корнієнко}

I

Обміркувавши все гаразд, я вирішив, що дам собі раду. Купив сулію свинцевої примочки та велосипед і повернувся додому з інструктором, який мав пояснити мені, що й до чого. Ми усамітнились на задвірку і взялися до діла.

Мій велосипед був, сказати б, не дорослий огир, а від сили жеребчик — дюймів п’ятдесяти, з укороченими педалями і грайливий, як усякий жеребчик. Інструктор стисло виклав суть справи, тоді осідлав його і трохи проїхався, щоб показати, яка немудряща це штука. Він сказав, що навчитися зіскакувати, либонь, найважче, тож ми залишимо це наостанок. Але він помилився. На його подив і радість, виявилося, що йому досить посадити мене на машину й відійти осторонь, а зіскочу я сам. Я зіскочив з нечуваною швидкістю, дарма що не мав ані крихти досвіду. Стоячи з правого боку, він підіпхнув машину, і ми всі загриміли додолу: спершу він, на нього я і зверху велосипед.

Ми оглянули машину — хоч би тобі де прим’ятина! Це було майже неймовірно. Та інструктор запевнив мене, що так воно і є. Новий огляд велосипеда підтвердив його слова. Я починав пересвідчуватися, що ця річ має напрочуд міцну конструкцію. Ми приклали до синців свинцеву примочку і почали все спочатку. Інструктор підпихав цього разу зліва, а я зіскочив управо, тому наслідок був той самий.

Машина лишилась неушкоджена. Ми ще раз примочили синяки і почали все спочатку. Цього разу інструктор обачно розташувався ззаду, і все ж я примудрився звалитися на нього знову — разом з велосипедом.

Він нетямився від захоплення і заявив, що це просто надприродно: машина в чудовому стані — ніде ані подряпинки і хоч би тобі де розхиталася. Примочуючи забиті місця, я зауважив, що це справді дивовижно, а він відповів, що коли я ближче познайомлюся з цим залізним павуком, то зрозумію, що понівечити його може хіба динаміт. Він покульгав на своє місце, і ми спробували ще раз. Тепер інструктор вибрав позицію осторонь і підкликав мого слугу підштовхувати машину ззаду. Ми розвинули чудову швидкість, відразу ж наїхали на цеглину, я дав сторчака через кермо інструкторові на спину і побачив, як машина пурхає у повітрі, заслоняючи від мене сонце. Ще добре, що велосипед упав на нас: це пом’якшило удар, і він лишився цілий.

Через п’ять днів я оклигав, мене повезли до лікарні, і я застав там інструктора — в досить уже стерпному стані. Не минуло й тижня, як я був здоровісінький. Я пояснюю це тим, що завжди завбачливо зіскакував на щось м’яке. Дехто рекомендує перину, а по-моєму, — інструктор зручніше.

Нарешті інструктор виписався з лікарні й привів із собою чотирьох асистентів. Це була непогана думка. Вони вчотирьох тримали елегантну машину, поки я вилазив на сідло, тоді шикувалися в колони й марширували обабіч мене, а інструктор підпихав ззаду; зіскочити мені допомагала вся бригада.

Велосипед, як то кажуть, виписував кренделі, і то дуже неприємно. Щоб утриматися в сідлі, від мене вимагалося багато всякої всячини і завжди щось просто-таки суперечне природі. Суперечне моїй природі, але не законам природи. Іншими словами, коли від мене щось вимагалося, моя натура, звички, виховання спонукали мене діяти так-то й так-то, а якийсь непохитний і незнаний мені закон фізики вимагав поводитися якраз навпаки. Я зрозумів, як безглуздо й зовсім неправильно виховувалося моє тіло досі. Воно захрясло в неуцтві, воно не знало нічогісінько, що було б корисне. Скажімо, якщо я відчував, що падаю праворуч, то, цілком зрозуміло, викручував кермо ліворуч, а отже, порушував один із законів природи і летів сторч головою. Закон вимагав діяти навпаки: куди падаєш, у той бік і повертай переднє колесо. Коли вам таке кажуть, повірити буває важко. І не тільки важко — неможливо: це суперечить усім вашим уявленням. Не легше й виконати те, що вам кажуть, коли ви все-таки повірили. Тут не допомагає ні віра, ні знання, ані найпереконливіші докази — ви не послухаєтесь ради і тепер, не силуйте себе і не вмовляйте. Не послухаєтесь, аж поки на перший план не виступить розум: він навчає тіло розлучитися з давніми звичками й засвоїти нові.

З кожним днем учень помітно посувається вперед. На кінець кожного уроку він знає, що дещо опанував, а також і знає, що набуте назавжди залишиться при ньому. Це вам не те, що вивчати німецьку мову, де ви тридцять років блукаєте навпомацки, а коли вже думаєте, що вхопили бога за бороду, вам підкладають умовний спосіб — і від усіх ваших знань лишається пшик. Ні, тепер я бачу, в чому лихо з німецькою мовою: з нею не можна беркицьнутись і набити собі гулю. Це мимоволі змусило б узятися до діла впритул. І все ж, як на мене, єдино правильний і надійний спосіб вивчити німецьку мову — це вивчати її за велосипедним методом. Тобто, взятися до одного якогось паскудства і не злазити з нього, доки не вивчиш, а не переходити до нового, залишивши перше на півдорозі.

Коли ви настільки опанували їзду на велосипеді, що можете сяк-так утримувати його в рівновазі, рухати вперед і повертати, постає нове завдання — навчитись на нього сідати. Ви робите це так: хапаєтесь обіруч за кермо, ставите ліву ногу на педаль і стрибаєте на другій нозі за велосипедом. Почувши команду, спираєтесь лівою ногою на педаль, а права нерішуче й непевно зависає у повітрі; налягаєте животом на сідло і падаєте — вже в який бік доведеться. Головне, що падаєте. Потім підводитесь і повторюєте все спочатку, знову, знову й знову.

Через якийсь час ви навчаєтеся зберігати рівновагу й правувати, не видираючи керма з м’ясом. (Я кажу «кермо», бо це таки кермо, «ручний руль» — невдала описова форма). Отож ви котите машину вперед, тоді стаєте на педаль, з деяким зусиллям заносите праву ногу через сідло, нарешті сідаєте, переводите дух — і тут вас зненацька кидає праворуч, потім ліворуч — і ви знову долі.

Але невдовзі ви вже не зважаєте на падіння і помалу звикаєте зіскакувати на землю більш-менш певно. Шість спроб, шість падінь — і ви досягаєте досконалості. Тепер ви вже спритно потрапляєте в сідло і залишаєтеся там — якщо, звісно, дозволяєте своїм ногам теліпатися в повітрі, даючи тим часом спокій педалям, бо якщо зразу впіймати їх ногами, ви знову летите сторчголов. Незабаром навчаєтеся спершу вирівнювати велосипед, а вже потім ставити ноги на педалі; тоді мистецтво — сідати на велосипед, вважайте, опановане остаточно. Ще трохи практики, і все відбувається легко і просто, хоч глядачі мають попервах триматися осторонь, кроків за п’ять-десять від вас, якщо ви нічого не маєте проти їхньої присутності.

Тепер ви дозріли до того, щоб зіскакувати за власним бажанням, бо протилежний спосіб ви вже засвоїли. Розказати, як це робиться? Дуже просто. Тут не треба багато слів, та й вимагається мало. Зрештою, мабуть, неважко опустити ліву педаль, аж поки нога не випростається, повернути колесо ліворуч і зіскочити, як зіскакують з коня. На словах це, звісно, легко. Коли б так на ділі. Не знаю, чому, але на ділі воно зовсім не так. Незважаючи на всі ваші намагання, вам однаково не вдасться зіскочити, як з коня, і ви гепнете на землю, ніби щойно вискочили з вікна охопленого полум’ям будинку. І за кожним разом ви робите з себе посміховисько.

II

Протягом восьми днів мене вчили їздити щодня по півтори години. Нарешті, після двадцяти годин практики моє навчання було закінчене, сказати б, начорно. Мені оголосили, що тепер я зумію кататися на власному велосипеді без сторонньої допомоги. Здавалося просто неймовірним, як швидко виробились у мене навики. Щоб навчитися верхової їзди хоча б начорно, треба куди більше часу!

Правда, я міг би навчитися і без учителя, але це було ризиковано: я від природи незграба. Самоук рідко знає щось до пуття, він не знає і десятої частини того, що знав би, працюючи з учителем. Крім того, всякий самоук — хвалько, який вводить у спокусу інших легковажних людей. Дехто гадає, що нещасливі випадки у нашому житті, так званий «життєвий досвід», дають якусь користь. Хотів би я знати, яким чином? Зроду не чув, щоб хоч один з таких випадків повторився двічі. Вони завжди не схожі один на одного і захоплюють там, де їх ніколи не сподіваєшся; якщо особистий досвід чогось вартий у виховному розумінні, то кого-кого, а Мафусаїла тут уже, здається, не переплюнеш. І все-таки, якби старий ожив, він, мабуть, насамперед ухопився б за електричний дріт, і його скрутило б у три погибелі. Тим часом далеко розумніше й безпечніше для нього було б спочатку спитати в когось, чи можна братися за дріт. Але йому б таке не сподобалося — він із тих самоуків, що звіряються на досвід; він волів би розібратися у всьому сам. І він виніс би для себе науку: скарлючений у три погибелі патріарх ніколи не торкнеться електричного дроту. Звичайно, це пішло б йому на користь, завершивши й доповнивши його виховання, — аж поки одного чудового дня йому заманулося б потрусити бомбу з динамітом, щоб дізнатися, яка вона всередині.

Але ми відбігли від теми. В усякому разі, візьміть собі вчителя — це заощадить багато часу та свинцевої примочки.

Перш ніж остаточно мене покинути, інструктор поцікавився моєю фізичною підготовкою, і я мав приємність повідомити його, що вона в мене нікудишня. Він зауважив, що через цей недолік мені попервах важкувато буде їхати під гору, але додав, що велосипед швидко розвине в мені силу. Різниця між його мускулатурою та моєю була досить помітна. Він хотів подивитися на мої м’язи, і я показав йому один зі своїх біцепсів — найкраще, чим міг похвалитися. Він трохи не зареготав і мовив:

— У вас не біцепс, а капшук, марна річ його напружувати, пальці в ньому так і грузнуть; у темряві його можна сплутати з устрицею в мішку. — Певно, я мав засмучений вигляд, бо він провадив далі підбадьорливо: — О, пусте, не переймайтесь так; незабаром ваш біцепс нічим не відрізнятиметься від закам’янілої нирки. Тільки практикуйтесь і далі, катайтеся щодня — і все буде гаразд.

З цими словами він пішов геть, і я вирушив одинцем шукати пригод. Насправді, вам не треба їх шукати, це я так, для красного слівця, — вони вас знаходять самі.

Я вибрав безлюдну, наче в неділю, вуличку завширшки ярдів тридцять. Я розумів: вуличка для мене тіснувата, але розважив, що коли бути пильним і ощадливо використовувати простір, протиснутися крізь неї можна.

Звичайно, сісти на машину було непросто — доводилося діяти на свій страх і ризик, без моральної підтримки, без співчутливих інструкторових слів: «Добре, ось тепер правильно, так-так, не спішіть, чудово. Ну ж бо веселіше! Вперед!»

А втім, підтримка все-таки знайшлася. Це був хлопчак, що сидів на паркані й гриз грудку кленового цукру.

Він пожирав мене очима й так і сипав порадами. Коли я гепнувся вперше, він зауважив, що на моєму місці попідмощував би собі подушки. За другим разом хлопчак порадив мені спершу повправлятися на триколісному велосипеді. А коли я гримнув утретє, він засумнівався, чи всидів би я на возі. Нарешті я сяк-так утримався в сідлі й незграбно покривуляв дорогою, перехитуючись з боку на бік і займаючи майже всю вулицю. Дивлячись на мої повільні, недоладні рухи, хлопчак сповнився презирства й заволав:

— Людоньки! Оце жене так жене!

Потім він зліз з паркана й поплентав тротуаром, усе ще спостерігаючи за мною і коли-не-коли кидаючи ущипливі зауваження. Незабаром він зійшов на бруківку й пішов слідом за мною, не відстаючи ні на крок. Мимо проходила дівчинка, тримаючи на голові пральну дошку. Вона захихотіла й збиралась уже щось сказати, але хлопчак зауважив докірливо:

— Дай йому спокій — він їде на похорон.

Я знав цю вулицю не один рік, і мені вона завжди здавалася рівнісінькою, але, на мій подив, велосипед довів, що це далеко не так. Велосипед у руках новака навдивовижу чутливий. Він показує найтонші й найнепомітніші зміни рівня; він відзначає підйом там, де ваше нетреноване око його й не підозрювало; він відзначає найменший ухил, по якому тільки може збігати вода. Підйом був ледь помітний, а я рухався на превелику силу, шарпався, пихтів, обливався потом і все ж, незважаючи на всі мої труди, машина зупинялася трохи не щохвилини. Тоді хлопчак кричав:

— Так, так. Відпочинь, спішити нікуди. Однаково без тебе похорон не почнеться.

Каміння було для мене сущою карою. Найменший камінчик наводив на мене панічний страх. Я наїжджав на будь-який камінь, навіть найдрібніший, щойно пробував його об’їхати, а не об’їжджати його я не міг. Та це й природно. Не збагну чому, але в кожному з нас сидить щось осляче.

Нарешті я доїхав до кінця вулички, і треба було повертати назад. Не бозна-яка приємність робити це вперше самостійно, та й шансів на успіх майже ніяких. Певність у своїх силах швидко випаровується, вас опановують всілякі похмурі передчуття, кожен м’яз застигає в напрузі, ви починаєте обережно, повільно описувати криву. Але ваші нерви розходилися, душа не на місці, і крива швидко перетворюється на конвульсивні, небезпечні для життя вихиляси. Раптом нікельований кінь закушує вудила і лізе просто на бровку тротуару. Тут уже не допомагають ні ваші благання, ні всі ваші зусилля звернути на бруківку. Серце ваше завмирає, дихання переривається, ноги забувають крутити педалі — і ось уже вас відокремлюють від тротуару якихось два фути. Настає вирішальна мить, остання можливість урятуватися. Певна річ, тут усі інструкції миттю вилітають з голови, і ви повертаєте колесо від тротуару, а не до нього, як годилося б, і простягуєтесь на весь зріст на цьому негостинному, закутому в граніт березі. Таке вже моє щастя: все це я випробував на собі. Я виліз з-під неушкодженого велосипеда й сів на тротуар лічити синці.

Потім рушив назад. Аж гульк — назустріч фермерський віз із капустою. Якщо чогось бракувало, щоб довести до досконалості моє мистецтво керувати велосипедом, то саме цього. Фермер з возом займав усю середину вулички, й обабіч воза лишалося якихось чотирнадцять-п’ятнадцять ярдів для проїзду. Я не міг йому крикнути — початківцеві не можна кричати: тільки-но він розтулить рота — він пропав — уся його увага має бути зосереджена на велосипеді. Але в цю жахливу хвилину хлопчак прийшов мені на виручку, і цього разу я був йому дуже вдячний. Він пильно стежив за поривчастими й натхненними рухами мого велосипеда й відповідно сповіщав фермера:

— Ліворуч! Звертай ліворуч, а то цей віслюк тебе переїде!

Фермер почав звертати.

— Ні, ні, праворуч, праворуч, кажу! Стій! Не туди! Ліворуч! Праворуч! Ліворуч, праворуч, ліворуч, пра… Стій, де стоїш, а то тут тобі й гаплик!

В цей час я саме врізався в коня з правого борту й звалився разом з велосипедом.

— Чортова душа! — загорлав я. — Чи тобі повилазило? Не бачив, що я їду?

— Бачити я бачив, але звідки мені було знати, куди ви їдете. Хто ж міг це знати, га? Самі ви хіба тямили, куди їдете? Що ж я міг зробити?

Його слова не були позбавлені глузду, і я великодушно з ним погодився. Я сказав, що, звичайно, винен не тільки він один, винен і я теж.

Через п’ять днів я досяг таких блискучих успіхів, що хлопчак не міг за мною угнатися. Довелось йому знову злазити на паркан і здаля дивитись, як я падаю.

В одному кінці вулички було кілька невисоких кам’яних сходинок, на відстані ярда одна від одної. Навіть уже пристойно кермуючи, я так боявся цих сходинок, що завжди наїжджав на них. Падіння, спричинені ними, були найдошкульніші з усіх, що будь-коли спіткали мене на цій вуличці, якщо не рахувати падінь, спричинених собаками. Я чув, що, мовляв, і найвправнішому велосипедистові не вдасться переїхати собаку: той неодмінно вислизне з-під коліс. Може, воно й правда; але, по-моєму, він саме тому не може переїхати собаку, що ставить собі таку мету. Я ніколи й гадки не мав переїжджати якогось собаку. А проте жоден із собак, що траплялися мені назустріч, не уникав цього лиха. Різниця тут, погодьтеся, неабияка. Якщо ви намагаєтесь переїхати собаку, він зуміє ухилитися, та якщо ви хочете його об’їхати, він уже не зуміє правильно розрахувати і відскочить не туди, куди треба. Отак завжди й було зі мною. Наїду як не на воза, то на собаку, що приблукає подивитися на мої вправляння з велосипедом. Собаки залюбки спостерігали за мною: в тутешніх околицях для них було так мало розваг. Що вже я поповчився обминати собак, але нарешті здолав і цю премудрість!

Тепер я їду куди хочу, й коли-небудь підстережу цього клятого хлопчиська й переїду його, як він не виправиться.

Купіть собі велосипед. Не пошкодуєте, якщо залишитесь живі.