Туманність Андромеди

РОЗДІЛ IV. РІКА ЧАСУ

Веда Конг і Дар Вітер стояли на круглій маленькій площадці гвинтольота, що поволі линув над безмежними степами. Легенький вітрець здіймав широкі хвилі на квітучих густих травах. Вдалині виднілась череда худоби.

Невисокі пагорби, тихі річки з широкими долинами – простором і спокоєм віяло від цієї стійкої і плоскої ділянки земної кори, яка колись називалася ЗахідноСибірською низиною.

Дар Вітер замислено дивився на землю, колись вкриту безмежними похмурими болотами й ріденькими миршавими лісами сибірської півночі. Він у думці бачив картину стародавнього майстра, яка ще в дитинстві справила на нього незабутнє враження.

Над вигином величезної річки, що утворила високу косу, стояла посіріла від старості дерев’яна церква, самотньо обернута до простору зарічних полів і лугів. Тонкий хрест на куполі чорнів під клубами низьких важких хмар. На

маленькому кладовищі за церквою кілька верб і беріз схиляли під вітром свої розкуйовджені верхівки. Низько спущені гілки майже торкалися напівзотлілих хрестів серед свіжої мокрої трави, звалених бурями і часом, За річкою громадилися сірофіолетовими брилами відчутно густі хмари. Широка річка відсвічувала безжальним залізним блиском. Такий самий холодний блиск лежав скрізь. Далина й ближчий план були мокрі від надокучливого осіннього дощу холодних і непривітних північних широт. І вся гама синюватосірозелених фарб картини свідчила про безвідрадні простори неродючої землі, де людині жити важко, холодно й голодно, де так відчувається її самотність, характерна для часів раннього людського розвитку.

Вікном у дуже далеке минуле здавалась Дар Вітрові ця картина в музеї у глибині прозорої захисної броні, оновлена й освітлена невидимими променями.

Дар Вітер мовчки озирнувся на Веду. Молода жінка поклала руку на бильця борту платформи. Схиливши голову, вона зосереджено думала, стежачи за стеблами високих трав, що нахилялися за вітром. Ковила сріблилася широкими сонними розливами, поволі пливла над степом кругла площадка гвинтольота. Маленькі палючі вихори зненацька налітали на мандрівників, куйовдили волосся і плаття Веди, пустотливо дмухали жаром в очі Дар Вітрові. Але автоматичний вирівнювач працював швидше за думку, і летюча площадка тільки здригалася або ледве помітно погойдувалась.

Дар Вітер нахилився над рамкою курсографа. Смужка карти рухалась швидко, відбиваючи їх власний рух, – мабуть, вони забралися надто далеко на північ. Вони давно перетнули шістдесяту паралель, пройшли над злиттям Іртиша з Об’ ю і наблизилися до височин, що називалися Сибірськими увалами.

Уже чотири місяці працювали вони на розкопках стародавніх курганів у палючих степах алтайського передгір’я. Дослідники минулого немов поринули в ті часи, коли тільки поодинокі загони озброєних вершників перетинали південні степи.

Веда обернулася й мовчки показала вперед. Там, у струменях нагрітого повітря, плавав темний острівець, здавалось, одірваний від землі. За кілька хвилин гвинтоліт наблизився до невеликого пагорба, мабуть, відвалу колишнього рудника. Нічого не лишилося від будов шахт – тільки горб, густо порослий вишняком.

Кругла летюча площадка раптом різко нахилилась. Дар Вітер, як автомат, схопив Веду за стан і кинувся до піднятого краю платформи. Гвинтоліт вирівнявся на якусь коротку мить тільки для того, щоб крижем упасти до підніжжя горба. Спрацювали амортизатори, і зворотний поштовх шпурнув Веду і Дар Вітра на схил пагорба, просто в хащу колючих чагарників. Після хвилинної мовчанки серед німої тиші пролунав низький грудний сміх Веди. Дар Вітер уявив собі, яке здивоване й подряпане у нього обличчя, і теж засміявся, безмежно радий, що Веда неушкоджена і що аварія обійшлась благополучно.

– Недарма гвинтольотам забороняється літати вище восьми метрів, – трохи задихаючись, промовила Веда. – Тепер я розумію…

– Ця машина, як тільки зіпсується, відразу падає, і лишається надія тільки на амортизатори. Нічого не вдієш, закономірна розплата за легкість і малі розміри. Мабуть, нас чекає ще одна розплата за всі щасливі польоти, – з ледь награною байдужістю сказав Дар Вітер.

– А саме? – спитала серйозно Веда.

– Бездоганна робота приладів стійкості свідчить про велику складність механізмів. Боюсь, для того щоб у них розібратися, мені буде потрібно багато часу. Доведеться вибиратися способами найбідніших предків…

Веда подала руку, і Дар Вітер легко підняв молоду жінку. Вони спустилися до зіпсованого гвинтольота, помазали собі подряпини заживляючим розчином, заклеїли роздерте плаття Веди. Дар Вітер заходився вивчати причини аварії. Як він і догадувався, щось сталося з автоматичним вирівнювачем, – його блокуючий пристрій вимкнув двигун. Тількино Дар Вітер відкрив коробку приладу, як йому стало ясно, що з ремонтом нічого не вийде, – надто довго доведеться заглиблюватися в суть найскладнішої електроніки. Зітхнувши з досади, він випростав утомлену спину і скоса зиркнув на кущ, під яким довірливо задрімала Веда Конг. Жаркий степ, скільки сягало око, був зовсім безлюдний. Два великих хижих птахи поволі кружляли над тремтливим голубуватим маревом…

Слухняна машина стала мертвим диском, що безпорадно лежав на сухій землі. Дивне почуття самотності й відірваності од усього світу охопило Дар Вітра.

І разом з тим він нічого не боявся. Коли настане ніч, тоді неозброєне око бачитиме далі; вони обов’язково побачать якісь вогні і підуть на них. Вони вилетіли без нічого, не взявши з собою ні радіотелефону, ні ліхтарів, ні їжі.

«У давнину в степу можна було загинути з голоду, якщо не взяв з собою великих запасів їжі… І води!» – думав колишній завідувач зовнішніх станцій, затуляючи очі від яскравого світла. Він знайшов клаптик тіні від куща вишні поруч з Ведою і безтурботно ліг на землю, що поколювала тіло крізь легкий одяг сухими стеблинами трави. Тихий шелест вітру і спека притупляли відчуття: повільно розпливалися думки, змінюючи одна одну, зринали в пам’яті картини давноминулих часів – довгою низкою проходили стародавні народи, племена, окремі люди… Наче текла звідти, з минулого, величезна ріка подій, облич і одягу, що змінювалися кожної секунди.

– Вітре! – почув він крізь дрімоту, прокинувся й сів.

Сонце червоною кулею вже торкалося потемнілої лінії обрію, ані найменшого подиху не відчувалося в застиглому повітрі.

– Володарю мій, Вітре, – жартівливо схилилася над ним Веда, наслідуючи стародавніх жінок Азії, – прокиньтесь, будь ласка, і згадайте про мене!

Зробивши кілька гімнастичних вправ, Дар Вітер остаточно відігнав од себе сон. Веда погодилась з його планами дочекатися ночі. Темрява застала їх за жвавим обговоренням минулої роботи. Раптом Дар Вітер помітив, що Веда тремтить, її руки стали холодними, і він зрозумів, що легке плаття Веди анітрохи не захищає її від нічної прохолоди цих північних місць.

Літня нїч шістдесятої паралелі була ясною, і їм вдалося зібрати велику купу хмизу.

Гучно клацнув електричний розряд, видобутий Дар Вітром з потужного акумулятора гвинтольота, і незабаром яскраве полум’я вогнища згустило темряву навколо, зігріваючи людей своїм животворним теплом.

Обоє поринули в майже гіпнотичну задуму. Десь глибоко в душі людини за ті сотні тисяч років, коли вогонь був її головним захистом і порятунком, лишилось одвічне відчуття затишку й спокою, породжуване вогнем ще тоді, коли холод і темрява оточували людину…

– Що пригнічує вас, Ведо? – порушив мовчанку Дар Вітер.

– Я пригадала ту, з хусткою… – тихо відповіла Веда, не зводячи очей з вуглин, що розсипалися золотом.

Дар Вітер відразу зрозумів. Напередодні свого польоту вони скінчили розкопки великого кургану скіфів у приалтайських степах. Всередині вцілілого дерев’яного зрубу між кістяками коней і рабів, прикритих краєм курганного насипу, знайшли скелет старого вождя. Він лежав з мечем, щитом і панциром, а біля його ніг був скорчений скелет зовсім молодої жінки. До костяних рис її черепа щільно прилягала шовкова хустка, колись туго обмотана навколо обличчя. Зберегти хустку не пощастило, незважаючи на всі заходи, але за кілька хвилин, поки вона не розсипалась на порох, вдалося точно відтворити риси прекрасного обличчя, відбитого на тканині тисячі років тому. Хустка передавала ще одну страшну подробицю – відбиток очей жінки, що вилізли з орбіт; без сумніву, її задушили цією хусткою й кинули в могилу, жінка супроводила свого чоловіка на невідомих шляхах потойбічного світу. Їй було не більше дев’ятнадцяти років, йому – не менше як сімдесят, похилий для тих часів вік.

Дар Вітер згадав дискусію, що розгорілася серед молодих співробітників експедиції Веди з приводу знахідки. З доброї волі чи силоміць пішла жінка за своїм чоловіком? Навіщо? В ім’я чого? Якщо заради великої, відданої любові, то хіба можна було вбивати її, а не зберегти як найкращу пам’ять про покійного в покинутому світі живих?

Тоді заговорила Веда Конг. Вона довго вдивлялася в темний горб могили палаючими очима, намагаючись проникнути думкою в товщу минулих часів.

– Спробуйте зрозуміти тих людей. Простори стародавніх степів були справді безкраїми для єдиних засобів сполучення того часу – коней, верблюдів, биків. І на велетенських просторах жили окремі групи кочівниківскотарів, які не тільки нічим не були зв’язані, але й ворогували між собою. Багато образ і злоби збиралося з покоління в покоління; кожен чужинець був ворогом, кожне плем’я – здобиччю, що могла дати худобу й рабів, тобто людей, які працювали з примусу, як худоба, під батогом. Такий суспільний лад породжував, з одного боку, велику, зовсім невідому нам свободу окремої людини у дрібних її пристрастях і бажаннях, і, з другого боку, незвичайну замкнутість і обмеженість помислів. Якщо народність або плем’я складалося з невеликої кількості людей, здатних прохарчуватись полюванням і збиранням плодів, то ці вільні кочівники жили в постійному страху, що на них нападуть, поневолять або знищать войовничі сусіди. Але внаслідок ізоляції країни і численності населення, здатного створити велику військову силу, люди мусили платити своєю свободою, убезпечуючи себе від воєнних нападів, бо в таких сильних державах завжди розвивались деспотія й тиранія. Так було в стародавньому Єгипті, Ассірії та Вавілонії.

Жінки, особливо вродливі, в давнину були здобиччю та іграшками сильного.

Власні прагнення і воля жінки важили там мало, неймовірно мало, що перед лицем того життя… хто знає… Може, смерть здавалася легшою долею…

Веда поволі ворушила палаючі гілки і стежила за язичками синюватого полум’я, що перебігали по вуглинках.

– Скільки терплячої мужності треба було за тих часів, щоб лишитися самим собою, не опускатись, а підноситись у житті!.. – тихо промовила Веда Конг.

– Мені здається, – заперечив Дар Вітер, – що ми перебільшуємо тягар стародавнього життя. Мало того, що воно було звичним, його невпорядкованість спричинялася до різноманітних випадковостей. Воля й сила людини викрешували і з цього життя спалахи романтичних радощів, як іскри з сірого каменю.

– Я теж заходжу в безвихідь, – сказала Веда. – Чому так довго наші предки не могли зрозуміти простого закону, що доля суспільства залежить тільки від них самих, що суспільство таке, яким є моральноідейний розвиток його членів, залежний від економіки.

– Що досконала форма наукової побудови суспільства – це не просто кількісне нагромадження виробничих сил, а якісний ступінь – адже це так просто, – відповів Дар Вітер. – і ще розуміння діалектичної взаємозалежності: нові суспільні відносини без нових людей зовсім немислимі, так само як нові люди без цієї нової економіки. Тоді це розуміння призвело до того, що головним завданням суспільства стало виховання, фізичний і духовний розвиток людства. Коли це, нарешті, настало?

– В ЕРС, наприкінці віку Розщеплення, незабаром після ДВР – Другої Великої Революції.

– Добре, що не пізніше! Винищувальна техніка війни…

Дар Вітер замовк і повернувся до темної галявини ліворуч, між вогнищем і схилом горба. Важкий тупіт і могутнє уривчасте дихання почулося зовсім близько й примусило обох мандрівників схопитися.

Велетенський чорний бик виріс перед вогнищем. Полум’я мерехтіло кривавими відблисками в його злісно вирячених очах. Сопучи й розкидаючи ратицями суху землю, страхіття готувалося до нападу. У тьмяному світлі бик здавався неймовірно великим, нахилена голова скидалася на гранітний валун, горою випиналась висока холка, обліплена вузлами м’язів. Ніколи ще ні Веді, ні Дар Вітрові не доводилося стояти близько коло смертоносної і лютої сили тварини, немислячий мозок якої був неприступним для розумного переконання.

Веда міцно стиснула руки на грудях і стояла не ворухнувшись, наче загіпнотизована видінням, що зненацька виросло з темряви. Дар Вітер, підкоряючись могутньому інстинкту, став перед биком, заступивши собою Веду, як тисячі тисяч разів робили його предки. Але руки людини нової ери були беззбройні.

– Ведо, стрибок праворуч… – ледве встиг промовити Вітер, як тварина кинулася на них.

Добре натреновані тіла обох мандрівників могли позмагатись у швидкості з первісною спритністю бика. Велетень промчав мимо і з хрускотом врізався у гущавину чагарника, а Веда і Дар Вітер відступили в темряву за кілька кроків од гвинтольота. Трохи далі від вогнища темрява була зовсім не такою густою, і плаття Веди, безперечно, виднілося здалеку. Бик вибрався з чагарника. Дар Вітер спритно підкинув свою супутницю, і вона, зробивши сальто, опинилась на площадці гвинтольота. Поки тварина поверталася, Дар Вітер теж опинився на машині поруч з Ведою. Вони обмінялися короткими поглядами, і в очах своєї супутниці Вітер не прочитав нічого, крім відвертого захоплення. Кришка двигуна була знята ще вдень, коли Дар Вітер намагався збагнути суть премудрої будови машини. Тепер, зібравши всю свою величезну силу, він одірвав від бортової загорожі площадки кабель зрівняльного струму, засунув його оголений кінець під пружину головної клеми трансформатора і застережливо відсторонив Веду. В цей час бик зачепив рогом за поруччя, і гвинтоліт похитнувся від могутнього ривка. Дар Вітер ткнув кінцем кабеля в ніс тварині. Жовта блискавка, глухий удар – і люта худобина важко упала на землю.

– Ви вбили його! – обурено скрикнула Веда.

– Не думаю, земля суха! – задоволено всміхнувся Дар Вітер.

І на підтвердження його слів бик стиха заревів, підвівся і не озираючись побіг геть нетвердою риссю, немов відчуваючи свою ганьбу. Мандрівники повернулися до вогнища. Новий оберемок хмизу оживив згасаюче полум’я.

– Мені вже не холодно, – сказала Веда. – Зійдемо на горб.

За вершиною горба сховалося вогнище, бліді зірки північного літа розпливались біля обрію туманними кульками.

На заході нічого не було видно, на півночі, на схилах пагорбів, ледве помітні, блимали ланцюжки якихось вогнів; на півдні, теж дуже далеко, горіла яскрава зоря спостережної вежі скотарів.

– Шкода, доведеться йти цілу ніч… – пробурмотів Дар Вітер.

– Ні, ні, дивіться! – І Веда показала на схід, де зненацька спалахнуло чотири вогні, розташовані квадратом.

До них було не більше кількох кілометрів. Запам’ятавши напрямок по зірках, вони спустилися до вогнища. Веда Конг на мить зупинилась перед тьмяним полум’ям вуглин, ніби намагаючись пригадати щось.

– Прощай, наш дім… – замислено сказала вона. – Мабуть, у кочівників завжди були такі житла – неміцні, на короткий час. І я сьогодні стала жінкою тієї епохи.

Вона обернулася до Дар Вітра й довірливо поклала руку йому на шию.

– Я так гостро відчула необхідність захисту!.. Я не боялася, ні! Але якась принадна покірність долі, так здається…

Веда заклала руки за голову й гнучко потяглась перед вогнем. За якусь секунду її затуманені очі знову задерикувато блиснули.

– Що ж, ведіть… герою!

Ясна ніч, напоєна пахощами трав, жила шарудінням звірків, викриками нічних птахів. Веда і Дар Вітер обережно ступали, щоб не провалитися в невидиму нору або тріщину в сухій землі. Волотисті стебла ковили лоскотали ноги. Дар Вітер зосереджено озирався, тількино в степу показувалися темні купи кущів.

Веда тихенько розсміялася.

– Може, треба було взяти акумулятор і кабель?

– Ви легковажні, Ведо, – добродушно заперечував Дар Вітер, – більше, ніж я думав!

Молода жінка раптом стала серйозною.

– Я надто глибоко відчула ваш захист…

І Веда почала говорити – точніше, думати вголос – про дальшу діяльність своєї експедиції. Перший етап робіт на степових курганах скінчився, її співробітники поверталися до попередніх занять або бралися до нової роботи. Але Дар Вітер був вільний, не обравши собі іншого діла, і міг вирушити разом з коханою. Судячи з повідомлень, які доходили до них, з роботою Мвена Маса було все добре. Навіть коли б вона йшла погано, Рада не призначила б Дар Вітра так скоро знову на те саме місце. В епоху Великого Кільця вважалося недоцільним тримати людину довго на тій самій роботі. Притуплялося найдорогоцінніше – творче натхнення, і лише після великої перерви можна було повернутися до колишньої спеціальності.

– Чи не здалося вам після шести років діяльності, зв’язаної з космосом, що наша робота маловажна і одноманітна? – Ясний і пильний погляд Веди шукав його погляду.

– Робота зовсім не маловажна і не одноманітна, – заперечив Дар Вітер, – але вона не дає мені того напруження, до якого я звик. Я стаю благодушним і надто спокійним, наче мене лікують блакитними снами!

– Блакитними?.. – перепитала Веда і несподівано зупинилась. І це відкрило Дар Вітрові дуже багато. – Я досліджуватиму далі на південь, – перебила вона сама себе, – але не раніше, ніж збереться нова група добровольціврозкопувачів. А тим часом поїду на морські розкопки, товариші кликали допомогти їм.

Дар Вітер зрозумів, і серце в нього радісно забилося. Але в наступну секунду він сховав почуття в далекий куточок душі й поспішив на допомогу Веді, спокійно спитавши:

– Ви маєте на увазі розкопки підводного міста на південь від Сіцілії? Я бачив чудові речі в Палаці Атлантиди.

– Ні, тепер ми провадимо роботи на узбережжях східного Середземномор’я, Червоного моря і біля берегів Індії. Шукаємо скарби культури, які збереглися під водою, починаючи з КрітоІндії і кінчаючи настанням Темних віків.

– Те, що ховали, а частіше просто викидали в море під час загибелі острівців цивілізації під натиском нових сил, поварварському свіжих, неуцьких і безтурботних, – це я розумію, – замислено говорив Дар Вітер, не перестаючи стежити за білястою рівниною. – Розумію і велике зруйнування стародавньої культури, коли античні держави, сильні своїм зв’язком з природою, не змогли нічого змінити в світі, справитися з усе огиднішим рабством і паразитичною верхівкою суспільства.

– І люди змінили античне рабство на феодалізм і релігійну ніч середньовіччя, – підхопила Веда. – Але що ж лишилося для вас незрозумілим?

– Просто я погано уявляю крітоіндійську культуру.

– Ви не знаєте нових досліджень. Її сліди тепер знаходять на величезному просторі від Америки через Кріт, південь Середньої Азії і Північну Індію до Західного Китаю.

– Я й не думав, що в такі далекі часи вже могли бути тайники для скарбів мистецтва, як у Карфагені, Греції абе Римі.

– Поїдете зі мною, побачите, – тихо сказала Веда.

Дар Вітер мовчки йшов поруч. Почався положистий підйом. Вони дійшли до гребеня косогору, коли Дар Вітер враз зупинився.

– Дякую за запрошення, я поїду…

Веда трохи недовірливо повернула голову, але очі її супутника в сутінках північної ночі були темні й непроникні.

За перевалом, як виявилось, вогні були зовсім близько. Світильники в поляризуючих ковпаках не розсіювали променів, і від цього здавалося, що вони далі, ніж були насправді. Зосереджене освітлення означало, що й зараз, уночі, там працюють. Гудіння напруженого струму ставало дедалі дужчим. Контури ажурних балок сріблясто виблискували під високими блакитними лампами. Застережливе виття примусило їх зупинитися – це працював загороджувальний робот.

– Небезпечно, повертайте ліворуч, не підходячи до лінії стовпів! – проревів невидимий підсилювач.

Вони слухняно повернули до групи пересувних білях будиночків.

– Не дивіться в бік поля! – турбувався про них автомат.

Двері в двох будиночках відчинились одночасно, два пучки світла, схрестившись, лягли на темну дорогу. Група чоловіків і жінок дружелюбно вітала подорожніх, дивуючись з такого недосконалого способу пересування, та ще й уночі.

Веду, а потім Дар Вітра провели у тісну кабінку з перехресними струменями насиченої газом і електрикою ароматної води, з веселою грою точкових електророзрядів, що лоскотали шкіру.

Освіжившись, мандрівники зустрілися за столом.

– Вітре, любий, ми потрапили до товаришів по роботі!

Веда налила золотистого напою у вузькі бокали, які одразу спітніли від холоду.

– «Десять тонусів» тут! – весело потягся він до свого бокала.

– Переможець бика, ви дичавієте в степу, – запротестувала Веда. – Я повідомляю цікаві новини, а ви думаєте тільки про їжу!

– Тут розкопки? – засумнівався Дар Вітер.

– Тільки не археологічні, а палеонтологічні. Вивчають викопних тварин пермської епохи… Двісті мільйонів років тому.

– Одразу вивчають, не викопавши? Як же це так?

– Авжеж, відразу. Але як це робиться, я ще не дізналась.

Один з тих, що сиділи за столом, худорлявий, жовтолиций чоловік, втрутився в розмову:

– Зараз наша група заступає попередню. Щойно скінчили підготовку й беремося до просвічування.

– Жорстким випромінюванням? – догадався Дар Вітер.

– Якщо ви не дуже втомилися, раджу подивитись. Завтра ми переміщатимемо площадку далі, а це для вас нецікаво.

Веда і Дар Вітер з радістю погодилися. Гостинні господарі вийшли зза столу, повели їх до сусіднього будинку. Там, у нішах з циферблатом індикатора над кожною, висіли захисні костюми.

– Іонізація від наших потужних трубок дуже велика, – ніби вибачаючись, сказала висока, трохи сутула жінка, допомагаючи Веді надіти вбрання з цупкої тканини, прозорий шолом і закріплюючи на її спині сумки з батареями.

У поляризованому світлі кожний пагорбок на бугристому степовому ґрунті вирізнявся неприродно чітко. За контуром обнесеного тонкими рейками квадратного поля почувся глухий стогін. Земля здулася, потріскалась і осипалася воронкою, в центрі якої показався гостроносий блискучий циліндр. Спіральний гребінь обвивав його поліровані стіни, на передньому кінці оберталася складна електрофреза з синюватого металу. Циліндр перевалився через край воронки, повернувся, показавши лопатки, що швидко миготіли позаду, і почав знову зариватися за кілька метрів від воронки, встромивши свій полірований ніс майже вертикально в землю.

Дар Вітер помітив, що за циліндром тягнеться подвійний кабель – один ізольований, другий виблискував голим металом. Веда торкнула Вітра за рукав і показала вперед, за огорожу магнієвих рейок. Там вибрався зпід землі другий такий самий циліндр, однаковим рухом перевалився ліворуч і знову зник, пірнувши в землю, як у воду. Жовтолиций чоловік подав знак поспішити.

– Я впізнала його, – прошепотіла Веда, наздоганяючи групу, яка вже пішла вперед. – Це Ляо Лан, палеонтолог, що відкрив загадку заселення Азіатського материка в палеозойську еру.

– Він китаєць за походженням? – спитав Дар Вітер, згадавши темний погляд трохи скошених вузьких очей ученого. – Сором признатись, але я не знаю його праць.

– Я бачу, ви мало обізнані з палеонтологією, – зауважила Веда. – Мабуть, палеонтологію інших зоряних світів ви знаєте краще.

У думці Дар Вітра промайнули незліченні форми життя: мільйони дивовижних кістяків у гірських породах на різних планетах – пам’ятка минулих часів, захована в нашаруваннях кожного населеного світу. Пам’ятка, яку сама природа створює і зберігає доти, поки не з’явиться мисляча істота, що має здатність не тільки запам’ятовувати, але й відновлювати забуте.

Вони опинилися на невеликій площадці, прикріпленій до кінця крутої ажурної напіварки. У центрі підлоги містився великий тьмяний екран. Усі вісім чоловік сиділи на низьких лавах навколо екрана і мовчки чекали.

– Зараз «кроти» закінчать, – почав Ляо Лан. – Як ви вже догадалися, вони прошивають шари гірських порід голим кабелем і тчуть металеву сітку. Кістяки вимерлих тварин залягають у сипкому пісковику на глибині чотирнадцяти метрів од поверхні. Нпжче, на сімнадцятому метрі, вся площа підшарована металевою сіткою, підключеною до потужних індукторів. Створюється відбивне поле, – воно відкидає рентгенівське проміння на екран, і тут виникає зображення скам’янілих кісток.

Дві великі металеві кулі повернулися на масивних цоколях. Спалахнули прожектори, завили сирени, сповіщаючи про небезпеку. Постійний струм напругою мільйон вольтів повіяв свіжістю озону, примусив усі клеми, ізолятори і підвіски випромінювати блакитне сяйво.

Ляо Лан, здавалося, недбало повертав і натискував кнопки щита управління. Великий екран світився все дужче, а в його глибині поволі пропливали якісь невиразні контури. Рух припинився, розпливчасті обриси великої плями зайняли майже весь екран, стали чіткішими.

Ще кілька маніпуляцій на щиті управління, і перед спостерігачами в туманному сяйві показався кістяк невідомої істоти. Широкі кігтисті лапи скарлючилися під тулубом, довгий хвіст вигнувся кільцем. Впадала у вічі незвичайна товщина й масивність кісток з широкими перекрученими кінцями, з наростами для прикріплення могутніх м’язів. Череп із стуленою пащею вищиряв великі передні зуби. Його було видно зверху, і він здавався важкою кістяною брилою з нерівною, поритою поверхнею. Ляо Лан змінив глибину фокуса і збільшення – весь екран зайняла голова стародавнього плазуна, який жив двісті мільйонів років тому на берегах річки, що колись тут протікала.

Кришка черепа складалася з надзвичайно товстих – щонайменше двадцять сантиметрів завтовшки – кісток. Над очними ямами стирчали кісткові нарости, такі самі виступи прикривали зверху западини на скронях і опуклості черепних дуг. На потиличному краї видавався великий конус з отвором величезного тім’яного ока. Ляо Лан захоплено скрикнув.

Дар Вітер, не відводячи очей, дивився на незграбний, важкий кістяк стародавньої тварини. Збільшення м’язової сили спричинилося до потовщення кісток скелета, що несли велике навантаження, а збільшена вага скелета вимагала нового посилення м’язів. Так пряма залежність в архаїчних організмах заводила шляхи розвитку багатьох тварин у безвихідь, поки якесь важливе вдосконалення фізіології не давало можливості усунути давні суперечності й піднятися на новий щабель еволюції. Здавалося неймовірним, що такі істоти могли бути в рядах предків людини з її прекрасним тілом, яке відзначається надзвичайною спритністю і точністю рухів.

Дар Вітер дивився на товсті надбрівні виступи, що свідчили про тупу лють пермського гада, і бачив поруч гнучку Веду з її ясними очима на розумному жвавому обличчі… Яка дивовижна різниця в організації живої матерії! Він мимохіть скоса подивився, намагаючись розгледіти риси Веди під шоломом, і коли знову обернувся до екрана, то на ньому було вже інше зображення. Широкий параболічний плаский, як тарілка, череп земноводного – стародавньої саламандри, приреченої лежати в теплій і темній воді пермського болота і ждати, поки щось їстівне не припливе на доступну відстань. Тоді – швидкий ривок, широка паща закривалась, і… знову безмірно терпляче безглузде лежання. Щось дратувало Дар Вітра, пригнічуючи його доказами безмежно довгої і жорстокої еволюції життя. Вітер випростався, і Ляо Лан, вгадавши його стан, запропонував їм піти відпочити в будинок. Невгамовна, цікава до всього Веда насилу відірвалась од екрана, побачивши, що вчені поспішили ввімкнути машини для електронного фотографування І одночасного звукозапису, щоб не витрачати марно потужного струму.

Веда лягла на широкому дивані у вітальні жіночого будиночка. Дар Вітер ще трохи повештався по утрамбованому майданчику перед будинком, перебираючи в пам’яті враження.

Північний ранок умив росою запорошені за день трави. Незворушний Ляо Лан повернувся з нічної роботи & запропонував відправити своїх гостей до найближчої авіабази «ельфом» – маленьким акумуляторним автомобілем. База стрибаючих реактивних літаків була розташована всього за сто кілометрів на південному сході, у нижній течії річки ТромЮган. Веда попросила з’єднатися з експедицією, але на розкопках не знайшлося радіопередавача достатньої потужності. Відтоді, як наші предки зрозуміли шкоду від радіовипромінювань і запровадили суворий режим, спрямовані променеві передачі потребували значно складніших пристроїв, особливо для переговорів на далекі відстані. Крім того, дуже скоротилось число станцій. Ляо Лан вирішив зв’язатися з найближчою спостережною вежею скотарів. Такі вежі підтримували зв’язок між собою скерованими передачами і могли повідомити все що завгодно на центральну станцію свого району. Юна практикантка, яка збиралася вести «ельф», щоб приставити його назад, порадила заїхати дорогою на вежу: тоді гості зможуть переговорити самі по ТВФ[28] – телевізіофону. Дар Вітер і Веда зраділи. Поривчастий вітер змітав набік сіру куряву, куйовдив густе підстрижене волосся дівчиниводія. Вони вмістилися на вузькому тримісному сидінні – огрядне тіло колишнього завідувача зовнішніх станцій стиснуло його супутниць. На чистому синьому небі ледь маячив тонкий силует спостережної вежі. Незабаром «ельф» зупинився біля її підніжжя. Широко розкинуті металеві ноги підтримували пластмасовий навіс, під яким стояв такий самий «ельф». У центрі крізь навіс проходили напрямні штанги ліфта. Крихітна кабінка витягла всіх по черзі повз жилий поверх на самий верх, де їх вітав засмаглий, оголений до пояса юнак. Помітивши раптове замішання незалежного водія, Веда зрозуміла, що догадливість юної практикантки має глибоке коріння…

Кругла кімнатка з кришталевими стінами помітно погойдувалась, і легка вежа монотонно гула, як туго натягнута струна. Стеля й підлога кімнати були пофарбовані в темний колір. Вздовж вікон стояли вузькі столи з біноклями, лічильними машинами, зошитами для записів. З висоти дев’яноста метрів було добре видно величезну ділянку степу, до меж видимості сусідніх веж. Звідси постійно стежили за стадами, провадили облік кормових запасів. Зеленими концентричними кільцями лежали в степу дійні лабіринти, через які двічі на добу переганяли молочні череди. Молоко, що не скисало, як у африканських антилоп, зливали тут на місці і заморожували в підземних холодильниках, тому воно могло зберігатися дуже довго. Перегін череди здійснювався за допомогою «ельфів», що були в кожній вежі. Спостерігачі могли під час чергування вчитися, тому більшість з них були учнями, які ще не закінчили освіту. Юнак провів Веду і Дар Вітра гвинтовими сходами в жилий поверх, що висів між схрещеними балками на кілька метрів нижче. Приміщення тут мали глухі звукоізолюючі стіни, і мандрівники опинилися в цілковитій тиші. Тільки безупинне погойдування нагадувало про те, що кімната міститься на великій висоті.

Другий юнак саме порався біля радіо. Складна зачіска і яскраве плаття його співрозмовниці на екрані показували, що зв’язок установлений з центральною станцією – ті, що працювали в степу, носили легкі короткі комбінезони. Дівчина на екрані з’єдналася з поясною станцією, і незабаром в ТВФ вежі з’явилось сумне обличчя і маленька постать Міїко Ейгоро – головної помічниці Веди Конг. В її темних розкосих, як у Ляо Лана, очах виникло радісне здивування, і маленький рот трошки відкрився од несподіванки. За секунду на Веду і Дар Вітра вже дивилося незворушне обличчя, що не виражало нічого, крім діловитої уваги. Піднявшись нагору, Дар Вітер застав дівчинупалеонтолога за жвавою розмовою з першим юнаком і вийшов на кільцевий майданчик навколо скляної кімнати. Волога прохолода ранку давно змінилася жарким днем. Степ розіслався широко, вільно під пекучим і чистим небом. Дар Вітер знову пригадав свою неясну тугу за північною вологою землею своїх предків. Спершись на поруччя хиткого майданчика, колишній завідувач зовнішніх станцій тепер, як ніколи раніше, відчув здійснені мрії людей стародавніх часів. Рука людини відсунула далеко на північ сувору природу, і живлюче тепло півдня розлилося по цих рівнинах, що лежали, заціпенілі під холодними хмарами.

Веда Конг увійшла в кришталеву кімнату і повідомила, що далі їх узявся везти радіооператор. Дівчина подякувала історикові довгим поглядом. Крізь прозору стіну було видно широку спину Дар Вітра, що непорушно застиг у спогляданні.

– Ви замислилися, – почув він позаду, – може, думали про мене?

– Ні, Ведо, я думав про одне положення староіндійської філософії. Воно твердить, що світ створено не для людини, і сама людина тільки тоді стає великою, коли розуміє всю цінність і красу іншого життя – життя природи…

– Ви не доказали, і я не розумію.

– Мабуть, не доказав. Я б додав до цього, що тільки людина може розуміти не лише красу, але й важкі, темні сторони життя. І тільки їй доступна мрія й сила зробити життя кращим!

– Я зрозуміла, – тихо сказала Веда і після довгої мовчанки додала: – Ви змінилися, Вітре.

– Звичайно, змінився. Чотири місяці рити простою лопатою важке каміння і напівзотлілі колоди у ваших курганах. Мимоволі почнеш простіше дивитися на життя, і його звичайні радощі стануть милішими…

– Не жартуйте, Вітре, – насупилась Веда, – я кажу серйозно. Коли я познайомилася з вами, командуючим усією силою землі, що говорив з далекими світами… Там, у своїх обсерваторіях, ви могли бути надприродною істотою стародавніх людей, як це вони називали – богом! А тут, на нашій простій роботі, нарівні з багатьма ви… – Веда замовкла.

– Що ж я, – з цікавістю допитувався її співрозмовник. – Втратив велич? А що б ви сказали, побачивши мене тим, ким я був до приходу в Інститут астрофізики, – машиністом Спіральної Дороги? В цьому теж менше величі? Або механіком овочезбиральних машин у тропіках?

Веда дзвінко розсміялася.

– Відкрию вам таємницю. У школі третього циклу я була закохана в машиніста Спіральної Дороги – могутнішим за нього я не могла нікого собі уявити… А втім, он іде радіооператор. Поїдемо, Вітре!

Перед тим як впустити Веду і Дар Вітра в кабіну, льотчик ще раз спитав, чи дозволяє здоров’я обох винести велике прискорення стрибаючого літака. Він суворо дотримувався правил. Вдруге діставши ствердну відповідь, льотчик посадив обох на глибоке сидіння в прозорому носі апарата, схожого на величезну дощову краплю. Веда відчула себе дуже незручно: сидіння відкинулось назад у задертому догори корпусі. Пролунав сигнальний гонг, потужна пружина шпурнула літак майже прямовисно вгору, тіло Веди поволі занурилось у глиб крісла, наче в пружну рідину. Дар Вітер насилу повернув голову, щоб підбадьорливо усміхнутися до Веди. Льотчик ввімкнув двигун. Ревіння, гнітюча вага в усьому тілі, і краплеподібний літак помчав, описуючи дугу на висоті двадцять три тисячі метрів. Здавалося, минуло лише кілька хвилин, а мандрівники з ослаблими колінами вже виходили перед своїми будиночками в приалтайських степах, і льотчик махав їм рукою, вимагаючи відійти якнайдалі. Дар Вітер зміркував, що двигун доведеться ввімкнути від самої землі. Тут не було катапульти, як на базі. Він побіг, тягнучи за собою Веду. Назустріч їм легко бігла Міїко Ейгоро. Жінки обнялися, наче після довгої розлуки.