Той птах, що п'є сльози. Книга 2. Мрії леконів

РОЗДІЛ 8 ПЕКЛО

— Що ж, я випускаю змій, — мовив Ореноль і обережно нахилив горлечко глечика.

Змії, оскаженілі від тривалого ув’язнення в тісноті, поквапилися випасти на підлогу. Тінахан склав руки на грудях і прикипів до них очима.

Змії деякий час повзали безладно, але невдовзі почали утворювати неприродні чудернацькі візерунки. Ці безногі тварини передавали рухом послання, отримане ними з далекого Міста безсердечних. Старший наставник Дзютаґі прочитав зміїне повідомлення:

— З великою надією запитую у вас: чи прибув до вашого святого храму Рюн Фей? Якщо відповідь ствердна, спіймайте одну змію і покладіть назад у глечик. Якщо ні — не чіпайте змій.

Тінахан бездумно простягнув руку, щоб спіймати змію. Кейґан, який сидів поряд, ляснув лекона по руці. Той глипнув на Кейґана.

— Ця змія отруйна.

Тінахан розгублено прибрав руку й навіть трохи відсунувся. Кейґан, пильно придивившись, вистежив неотруйну змію, обережно схопив її та вкинув до глечика. Змії знову почали плазувати.

— Прибув! Вітаю! Рюну дякую. Усім членам загону теж. Підготовка завершена? Відповідь ствердна — одну змію в глечик.

Спантеличений Тінахан зиркнув на наставника.

— Чому ви так дивно заговорили?

— Стало на одну змію менше, і мова послання тепер уривчаста.

Кейґан не став класти ще одну змію в глечик. Скит Залізної крові, призначений для спілкування Рюна з Богинею, яка не залишає слідів, був готовий до обряду, поки під час бійки Кейґан і Хмара-громовиця його не зруйнували. Тепер потрібно було починати підготовку спочатку. Були й інші труднощі, які навіть обговорювати не хотілося. Після короткої перерви змії написали нове повідомлення:

— Бачу, не все гаразд. Якщо підготовка триватиме три дні, покладіть змію. Наступне послання за три дні. Якщо ні — за шість.

Дзютаґі прочитав і глянув на Кейґана. Той сидів мовчки, склавши руки на грудях. Усі розуміли, що за три дні підготуватися не вдасться. Змії терпляче чекали якийсь час, а потім знову прудко заворушилися.

— Наш задум у силі?

Кейґан спіймав змію і поклав у глечик. Після цього зміїні послання стали ще більш стислими.

— Радію. Зрозумів. Сподіваюся, усе буде гаразд. За шість днів — послання. Постарайтеся. Повторюю. Постарайтеся.

Ореноль нахилив глечик, запустив змій усередину й щільно закрив глечик накривкою. Запала важка мовчанка: присутні обмірковували почуте. Ореноль перший обережно порушив тишу:

— На Півдні тривожаться. Радять не баритися.

Спроба Ореноля пожвавити розмову не вдалася. Усі мовчки опустили очі. Наставник понуро додав:

— Невимовно прикро, що скит Залізної Крові лежить у руїнах. Мені так шкода...

Тінахан нічого не зрозумів і зазирнув Дзютаґі в обличчя. Йому здалося, що це прозвучало як вибачення, а вибачатися мусив би Кейґан, а не наставник. Дзютагі здогадався, чому Тінахан дивується, і коротко пояснив:

— Скит Залізної крові збудований на пожертву Кейґана.

Тінахан ще дужче витріщив очі й пригадав, як вони з Біхьоном і Рюном дивувалися в дорозі з Кейґанового марнотратства. Останній у відповідь на слова Дзютаґі лише похитав головою.

— Ніщо в світі не вічне. Нам знадобиться інше приміщення. Краще поговорімо про підготовку.

— Ми обрали інший скит. Послушники, які допомагали мені раніше, тепер займаються підготовкою в скиті Летючих хмар. Він не такий віддалений, як скит Залізної крові, проте там доволі тихо.

— Певно, так і було донедавна, — сказав Кейґан.

Ореноль і Дзютаґі поморщилися, а Тінахан настовбурчив гребінь. Надто прямодушний лекон випалив:

— Преподобний, хіба не можна щось удіяти з тими негідниками?

— Тінахане, як поводитися з гостями храму, вирішує лише настоятель Лашарін.

— Не знаю, хто у вас настоятель, чи як це зветься, але хіба не ви головний серед монахів? Ви не могли б натякнути цьому Лашаріну?

Дзютаґі щиро розсміявся. Він розумів, що Ті-наханова нечемність насправді походить від його чистої чесності. У розмову втрутився Ореноль:

— Преподобний Дзютаґі справді головний серед монахів, і він може переказувати настоятелеві запитання та пропозиції, пов’язані з життям братії. Але ті, про кого ти говориш, Тінахане, — гості. Тому все, що їх стосується, вирішує тільки настоятель Лашарін. Не варто навіть згадувати про це при ньому. І так зрозуміло, що преподобний Лашарін невдоволений поведінкою тих гостей.

— То чому Лашарін їх не прожене?

— Храм не можна вважати домівкою монахів, він їм не належить. Ми не можемо не пустити сюди когось чи, навпаки, утримувати тут проти волі. Найбільше, що можемо зробити, — це попросити гостей не заважати нам молитися й навчатися. Преподобний Дзютаґі вжив увесь свій вплив, щоб домогтися хоча б заборони для них наближатися до молитовні Журавлиного танцю. Та й те лише тому, що преподобний, як він сам доволі грубо висловився, розсердився так, що ладен був комусь голову відкусити.

Вимовляючи останні слова, Ореноль з усмішкою підморгнув Кейґану й Тінахану, неначе сподівався, що вони засміються. Але йому довелося відразу прибрати усмішку з обличчя. Адже перед ним сиділи не хто-небудь, а лекон і чоловік, який не побоявся битися з тигром-богатирем. Вони якраз і звичні до грубості в різних виявах, тож Оренолів жарт їх нітрохи не розсмішив. Ореноль знітився, Дзютаґі це помітив і вирішив йому підіграти:

— Преподобний Лашарін — справжній воїн у душі. Якби він не прийняв постриг, то піддався б королівській недузі й вештався би світами. Він обіцяв мені, що ноги тих істот не буде в молитовні Журавлиного танцю. Тож прошу вас, якнайшвидше переконайте Рюна. Вас він послухає, ви разом багато пережили. А ми з Оренолем йому чужі.

Тінахан зітхнув, а Кейґан суворо промовив:

— Ми постараємося.

Ореноль і Кейґан, а за ними й Тінахан, вийшли з келії Дзютаґі. Ореноль пішов повертати на місце зберігання глечик зі зміями, а Тінахан сів у дворі, спершись на стіну, зі списом напоготові. Кейґан пішов на город біля келії, звідки відкривався краєвид на гірський схил. Тінахан підійшов до Кейґана, теж глянув униз і клацнув дзьобом від несподіванки.

Біля струмка стояли намети. Зазирнути всередину він не міг, та достатньо було подивитися на те, що відбувалося біля наметів. На траві зібралися десятки людей. Вони влаштували змагання з боротьби.

На перший погляд здавалося, що ці люди виявили щиру чемність, зібравшись за межами храму, щоб не заважати монахам молитися. Та насправді все було не так. Прибульці розбили табір поблизу молитовні Журавлиного танцю. Кейґан і Тінахан побачили, що кілька послушників та монахів, з вигляду вельми роздратованих, прямували до наметів. Тінаханів гребінь напружився дужче.

— Я б їх!..

Тінахан був ладний уже кинутися до струмка, та Кейґан зупинив його.

— Не зважай. Не варто з ними битися. Годі з нас сорому перед преподобним.

— Таж ці покидьки хочуть обікрасти молитовню Журавлиного танцю! Тому й поставили там свої намети. Це ж ясно мов день!

— Гадаю, дещо таки можна вдіяти.

Невдовзі люди біля струмка раптом вирішили припинити свої веселі змагання. Може, просто втомилися, а може, на них справило сильне враження неочікуване гарчання тигра-богатиря. Важко сказати, яка причина переважала, але ті люди похапцем зібрали намети й харчі та забралися від струмка.

Щоби змусити Хмару-громовицю страхітливо загарчати, Тінахан підкрався до нього ззаду, налякав і різко відскочив. Хмара-громовиця пригнув голову до землі, настовбурчив шерсть на зашийку й стрільнув пронизливим поглядом у Тінахана. Той засміявся й замахав руками, вважаючи, що цього достатньо, щоб тигр відчув відсутність у нього ворожих намірів. Але Хмара-громовиця не відчув. Він заспокоївся, лише коли відігнав Тінахана у найдальший куток подвір’я молитовні Журавлиного танцю.

Тоді Тінахан заволав до дуоксінів, які стояли позаду в тигра:

— Гей, ти, два казанки! Не боїшся кицьки?

Двоголовий дуоксін обернувся до Тінахана.

— Тигр-богатир — друг Само.

— Само — наша очільниця.

Для дуоксінів Само так і залишалася очільни-цею. Останній наказ, відданий нею, був такий: «Схопіть чоловіка й лекона!». Дуоксіни не змогли його виконати й тепер очікували наступного. Але Само не могла віддати нового наказу. А дуоксіни й далі чекали, хоча Само перенесли до молитовні Журавлиного танцю. Тінахан знав: дуоксіни не дочекаються її вказівок. Засмутився, а потім подумав, що вони цілком здатні стерегти подвір’я молитовні вічно, й зиркнув на Кейґана. Той стояв, прихилившись до дерева, і милувався будівлею.

Молитовня скидалася на неприступну твердиню. Біля входу походжав велетенський вартовий — тигр-богатир. За ним сиділи воїни — трохи пошарпані, але все ще жаскі. Дах охороняв Асхваріталь. Кейґану спало на думку, що можна не боятися вторгнення. Але це стосувалося і його самого. Кейґан ворогував з усіма охоронцями молитовні, крім Асхваріталя. Звісно, якби Хмара-громовиця почав докоряти йому за порване вухо, Кейґан міг би показати завдану тигром рану на спині, яка й досі давалася взнаки при кожному русі. А от дуоксіни точно не змогли б пробачити Кейґану того, що він розчавив їхніх одноплемінників, викликавши небоплава. Але Кейґан не збирався за це вибачатися.

Рюн і Само перебували в молитовні Журавлиного танцю під невсипущою охороною. Тінахан ще раз оглянув подвір’я і спантеличено запитав:

— А тигр чого досі тут? Само знепритомніла, а він не пішов. Невже вона й далі керує його свідомістю навіть у напівмертвому стані?

Кейґан зиркнув на лекона. Міг би запитати, чому Тінахан помітив це тільки тепер, але передумав. Натомість він стримано сказав:

— Тигр супроводжує Само добровільно. Рюн ще в Кіборені казав, що вона не надто вправна в захопленні свідомості. Не змогла б ним управляти.

— То чому він ходить із нею?

— Бо сам цього бажає.

— Навіщо це йому?

— Цього я знати не можу.

Тінахан нахилив голову набік і подивився в бік тигра.

Саме тієї миті двері молитовні відчинилися, і вийшов Рюн.

Кейґан і Тінахан напружилися. Не бачили Рюна майже пів місяця, відтоді, як доправили сюди його із Само. На Рюні була накидка з хутра чорнолева. Він роззирнувся, ніби пробуджуючись від сну. Скидалося на те, що наґ не до кінця розуміє, де опинився і як сюди потрапив. Але помітивши Тінахана й Кейґана, він умить опанував себе й посунув до них.

Асхваріталь летів над головою Рюна. Дуоксіни й Хмара-громовиця скоса поглядали на нього, але з місць не зрушили. Рюн ішов до Кейґана, а за ним летів Асхваріталь. Тінахану здалося, що він загалом зрозумів, хто тепер за кого.

Коли Рюн підійшов, стало помітно, як він змарнів. Якби наґи пітніли, як люди, то за такий довгий час, проведений у закритому приміщенні, Рюн уже засмердів би. Він безпорадно дивився на Кейґана.

— Хмара-громовиця подав голос, і я здогадався, що хтось прийшов.

— Ти звернув увагу на звук?

— Так, я вже кілька днів напружую слух.

— Чому?

— У мене щось негаразд із очима. І вуха допомагають мені визначити, чи ворушиться Само.

Кейґан зрозумів причину погіршення зору наґа. Рюн глибоко страждав у душі, довго напружував слух, і це його виснажило.

— Ти втомлений. З’їж що-небудь і перепочинь.

— Я їв кілька днів тому. Хтось залишив козу для мене в дворі.

Монахи принесли кількох кіз для Хмари-громовиці й Рюна. Хотіли дати щось попоїсти й дуоксінам, але побачили, що ті вдовольнилися рештками трапези тигра. Монахи дивувалися з того, що великі сильні потвори так мало їдять, а Кейґан сказав, що так і має бути. Адже навіщо було б Мертвоспаду створювати три тисячі ненажерливих істот, які важко прогодувати в дорозі.

Кейґан хитнув головою в бік молитовні й запитав:

— Як почувається Само?

— Її рана затяглася, але вона ще не може встати.

— Не може встати?

— Ще непритомна.

Кейґан кинув на Рюна холодний погляд і відверто сказав:

— Вона хотіла не цього, Рюне.

Рюн зашурхотів лускою і кинув на Кейґана блискучий, роздратований погляд; той збагнув, що наґ і сам це чудово розуміє. Та Рюн перепитав:

— Що ти хочеш сказати?

— Само пішла виконувати сьозайн-те-шиктоль, від самого початку переконана, що померти має вона, а не ти. І завдяки неймовірній наполегливості досягла своєї мети. Ти поранив її.

Рюн змінився на виду. Здавалося, він хотів утекти, аби тільки не чути цього. Та Кейґан невблаганно продовжив:

— Сьозайн-те-шиктоль здійснений. І я щиро вражений вчинками твоєї сестри. Вона не просила тебе її вбити, усе відбулося саме по собі, жоден наґ не побачить тут обману. Рюне, подумай: навіщо їй зараз приходити до тями? Аби зруйнувати те, чого такою ціною досягла? Вона нізащо цього не допустить.

— Тобто...

— Воля Само непохитна. Їй байдуже до того, що ти поклав її в теплому приміщенні, й до того, що рана загоїлася, а ти невідступно сидиш поряд і картаєш себе. Вона не розплющить очей. Само чекає, коли ти відрубаєш їй голову.

Рюн схопив Кейґана за грудки.

Тінахан трохи стривожився й зробив крок до них, Асхваріталь метушливо закружляв над Рюном.

Розгніватися так, щоб кидатися на когось із погрозами, — поведінка, зовсім не притаманна вдачі Рюна. Він і сам здивувався, що таке скоїв. Переводив погляд по черзі то на обличчя Кейґана, то на власні руки, поки насилу не вичавив із себе:

— Не... не вимагай від мене такого!

Кейґан повільно й спокійно струсив із себе його руки. Рюн завагався, чи варто опиратися, але таки зупинився. Кейґан зазирнув йому просто у вічі й мовив:

— Це не я вимагаю, Рюне. Само Фей вимагає.

Рюн у відчаї впав навколішки.

До нього підлетів збентежений Асхваріталь. Він хотів сісти Рюнові на плече, але йому не вдалося. Коли дракон зрештою вмостився на землі біля Рюна, Тінахан усвідомив, як він виріс. Асхваріталь потерся головою об плече Рюна. А той, не звертаючи на це уваги, із зусиллям вимовив:

— Кейґане... Я не можу...

— З Хатенґраджа надійшло послання.

Рюн підняв очі.

— Зміїне послання. У нас запитали, чи все готове. Якщо ми хотіли відповісти ствердно, клали в глечик одну змію, якщо заперечували — не клали. Так відбувалося спілкування. Ми повідомили наґам, що поки не готові. А вони пообіцяли ще раз вийти на зв’язок за шість днів. Їхнє нетерпіння добре відчувалося.

— Отже, туди можна передати лише «так» або «ні»?

— Еге ж.

— Значить, тим паче моя сестра потрібна живою. Я не можу викликати Богиню, поки не знатиму чітко, чого від мене чекають. Хранителі повинні мені все підтвердити. А без Само це неможливо.

— Рюне, це зайва впертість. Тобі все відомо. Хочеш дізнатися ще щось — запитай у своєї нареченої. Ти лише шукаєш приводу, аби не вбивати сестру. Але ти її дуже розчаруєш, якщо не виконаєш цього прохання. Хай навіть вона прокинеться. Побачить, що все пішло не так, як вона замислила, і спробує ще раз учинити самогубство твоїми руками. Не змушуй її мучитися вдруге.

— Я більше не нападатиму на неї!

— А вона знає, що ти ухвалиш таке рішення. Тому й не повертається до тями.

Рюн жалісно глянув на Кейґана, пригорнув до себе Асхваріталя й вигукнув:

— І що мені робити?

Кейґан мовчав. Відповідь Рюн і сам добре знав.

Він мусив відтяти Само голову. Іншої ради не було. Інакше Само все одно помре з голоду. Можна було спробувати силоміць запхати їй у горло тварину, щоб виграти ще трохи часу, але якщо вона не виявляла бажання жити, старання були марні.

Кейґан упевнено повторив:

— Рюне, іди, відрубай їй голову. Вона хотіла, щоб...

— А чого хотіла твоя дружина?

Кейґанове лице скам’яніло. Ошелешений Тінахан водив очима між Кейґаном і Рюном, нічого не розуміючи. Рюн не наважувався подивитися на Кейґана, кричав, утупившись у землю:

— Чого хотіла твою дружина, ти знаєш? Ти по-звірячому розправився з тридцятьма наґинями, щоб забрати мертве тіло дружини, якому й так судилося згнити. Невже вона хотіла, щоб ти це зробив, наражаючись на небезпеку? Не може бути! Ні! Вона не могла хотіти, щоб ти так вчинив. А ти що зробив?

Обличчя Кейґана нічого не виражало. Лише на щоках прорізалися глибокі зморшки, бо він так стиснув зуби, що вони ледь не розкришилися.

Гірке припущення Рюна було схоже на правду.

Наґині навмисно шматували її живцем, щоб до Кейґана долинули крики. Те, що вони додумалися скористатися звуками для досягнення мети, свідчило про величезне бажання помститися. І вона кричала й волала, як вони й передбачили. Але крики були породжені не тілесними муками. Наґині не знали, на що здатна жінка, яка здолала свого часу самого Заметинеба.

Коли з третього покоління кітальджоських мисливців у живих залишилася лише одна дівчинка, мисливці з острахом усвідомили, що доведеться відмовитися від звичаю, за яким осиротілого хлопчика вважали спільним сином і готували його до помсти тигрові-вбивці. Але дівчинка заявила, що стане їхньою спільною дочкою, і вмовила погодитися навіть найсуворіших і найупертіших із чоловіків. І того дня, коли вирувала страшна буря, вона пішла разом із усіма на полювання та разом із усіма їла печінку тигра-богатиря, що парувала під дощем. Її не позбавили права на це, хоча їй було лише дванадцять років. І дівчинку визнали однією з тих, хто здолав Заметинеба. Ось що за жінка то була.

До останнього подиху вона кричала єдине слово: «Утікай!».

Ціла хвиля спогадів промайнула в пам’яті Кейґана за одну мить. Коли оговтався від почуттів, що зненацька його захопили, побачив, що часу минуло зовсім небагато. Рюн, ще дужче притискаючи до себе Асхваріталя, викрикнув:

— Ти був готовий віддати життя заради трупа дружини. А моя сестра може вижити! І я хочу, щоб вона жила! Кому, як не тобі, знати, що діється в моїй душі, якщо ти не міг відпустити навіть загиблу дружину!

Кейґан не відповів. Не мав чого відповісти. За останні кілька місяців, від дня зустрічі із загоном в Останньому притулку, він, попри невпинні зусилля, яких докладав, аби не згадувати минулого, пригадав так багато! Юсбі... Кей... Боні... Тепер намагався стримати спогади про те, що діялося вісімсот років тому. Час, заплямований спогадами, душив Кейґана. Незліченні уламки минулого, що їх приносив потужний потік часу, тиснули на нього.

— Я врятую Само.

— Тоді ти втратиш можливість повернутися до Кіборену. Іншої не буде. І вона не хотіла, щоб так сталося.

Кейґану здалося, що це вимовив хтось інший. Він мовби дивився на себе збоку. «Цей чолов’яга — провідник», — думав він. Тінахан і Рюн не відчули його розгубленості. Рюн підвівся з колін і сказав:

— Ти міг би допомогти з поверненням.

Кейґан нахилив голову до плеча. Обіймаючи Асхваріталя, Рюн вів далі:

— Сестра назвала мене зрадником наґів. Певна річ, вона ні в чому мене не звинувачує, а мислемовила так, щоб підбурити до нападу. Проте наґи-змовники саме такої думки про мене. Для них я зрадник. Та мені байдуже. Я знаю, що обрав правильний шлях. Але вважаю, що заслуговую на певну винагороду.

— Винагороду?

— Ти казав, наступне послання буде за шість днів? Я зроблю, як просять монахи. А за це хочу, щоб ти придумав, як моїй сестрі повернутися до Хатенґраджа.

Тінахан був безмежно здивований. На Само Фей лежав обов’язок виконання сьозайн-те-шиктоля, і ніхто, а тим паче не наґ, не міг зняти з неї цей тягар. Тінахан подумав, що Рюн вимагає неможливого, чекав, що скаже Кейґан. А той лише з-під лоба дивився на Рюна. Наґ не витримав цього холодного погляду й крикнув, настовбурчивши луску:

— Неодмінно придумай щось!

А потім розвернувся й пішов до молитовні Журавлиного танцю. Тінахан провів його очима й замислено почухав під дзьобом.

Раптом дуоксіни підхопилися зі своїх місць і оточили Рюна. Кейґан і Тінахан узялися за зброю, Асхваріталь випурхнув з обіймів наґа. Дракон попереджав про небезпеку, кружляючи в Рюна над головою. Переляканий наґ роззирнувся довкола. Але дуоксіни не нападали, і Хмара-громовиця здавався цілком спокійним. Коли Кейґан і Тінахан підбігли, двоголовий дуоксін сказав:

— Битва.

— Не хочемо.

Тінахан із презирливою усмішкою розмахнувся списом, приготувавшись до удару. Кейґан зупинився й спитав:

— Не збираєтеся битись?

— Битва.

— Не хочемо.

Кейґан гарячково шукав пояснення. Якби дуоксіни хотіли, вже напали б на Рюна. Часу вони мали вдосталь. Але навіщо їм нападати після того, як уже пів місяця провели поряд із ним? Тінахан теж поставив собі це запитання й трохи опустив списа. Рюн ще раз роззирнувся й уголос запитав:

— Тоді чого ви хочете?

— Зачекай.

— Як чекала Само.

Почувши від дуоксінів ім’я сестри, Рюн так здивувався, що мимоволі кивнув. Двоголовий велетень заспокоївся й почав рухатися вбік.

Дуоксіни закружляли в танці навколо Рюна.

Наставник Лашарін, чимдуж стримуючи потік лайки, який просився назовні, прийняв курильницю.

— Дякую за ваш дар. Але, пане Джікбмо, невже потрібно було брати із собою стільки людей, щоби привезти його?

— На світі чимало бездушних розбійників, які бачать у курильниці лише її високу вартість. Тому я не міг не обійтися без супроводу.

Наставник зітхнув. Зрештою, Джікома, каштелян замку Калідо, ніколи досі не був надто чемний. Без запрошення з’явився в храмі, привів приголомшливу кількість підданих, які влаштували ледь не погром, а тепер твердив, що такий численний супровід знадобився для безпеки коштовного дару. Лашаріна вразило те, що Джікома витратив так багато золота заради того, щоби пробратися в храм. Тому він стримався від невдоволених висловів і наказав братії влаштувати гостей на постій. Джікома вразив Лашаріна ще й тим, що виявив надзвичайну обережність і утримався від розпитувань про дивні речі, що кояться в храмі.

Коли Джікома вийшов, Лашарін із виразом муки на обличчі глянув на наставника Джоту.

— На сьогодні все?

— Так, преподобний. Якщо точніше, ви зустрілися з усіма сьогоднішніми відвідувачами, з якими потрібно було зустрітися.

Лашарін застогнав і пробурмотів під ніс кілька брудних слівець, які не вживав би в пристойному товаристві той, хто не бажає собі слави збоченця. Джота вдав, що нічого не почув, і додав:

— Скрутне в нас становище. Якщо прибудуть ще гості, не матимемо де їх розмістити.

— Накажи послушникам викликати цих заброд на змагання. Хай поборються. Здійметься гармидер, і матимемо привід, щоб їх прогнати.

— Дуже спокусливо... — мовив Джота з легкою усмішкою.

— Насправді, бійки й так назрівають. Я побачив серед гостей давніх запеклих ворогів... От, приміром, вождь Семіквор та вождь Мупінто щойно побачили один одного й схопилися за зброю.

— Боже! І що сталося?

— На щастя, виявилося, що вожді поважають святість Великого храму. Вони тільки обмінялися висловами незрозумілою мені таємною мовою і розійшлися. Мені пояснили, що вони таким чином засвідчили приязне ставлення один до одного, але мені здалося, що це не зовсім схоже на люб’язності.

— Ох, з глузду можна з’їхати! Якщо, не приведи Боже, хоча б двоє якихось придурків почнуть бійку, храм перетвориться на витоптаний пустир!

— Ми не можемо їх прогнати. Вони ретельно підготувалися, нема до чого прискіпатися.

Лашарін зітхнув ще глибше.

Було забагато свідків подій у скиті Залізної крові. Послушники, які проходили навчання в храмі, всі мали гострий розум. Усе-таки не прості люди прибували здалеку — старші сини впливових родин, сини князів, вождів. Більшість із них виявила кмітливість і написала в рідні краї листи: у храмі, мовляв, коїться щось дивне, там оселилися дракони, тигри-богатирі, наґи й дуоксіни, та ще й загадковий чоловік, здатний управляти небоплавами, причому монахи з ними в змові й готуються змінити світовий порядок. І вирушили в дорогу голуби та посланці, які понесли в світ ці тривожні чутки, що збуджували уяву. І, як і слід було очікувати, почали стікатися до храму пихаті можновладці з усіх усюд, у супроводі почту, з бажанням на власні очі побачити незвичайні події, що ввійдуть у літописи.

— Ще раз кажу тобі. Передай братії, щоби тримали язики за зубами. Усі ці гості хитрі й вигадливі. Миттю розкусять простакуватих монахів-відлюдників, які крім гір і молитов нічого не бачать. Особливо це стосується послушників, бо вони займаються підготовкою в скиті Летючих хмар. Якщо буде потреба, взагалі не випускай їх звідти!

Джота наморщив чоло.

— Чи не ліпше не тримати справу в таємниці, а попросити у всіх гостей сприяння? Треба пояснити їм, що справа, якою нині займається храм, ніяк не вплине на життя мешканців Півночі. Вони зрозуміють, що від перебування тут не отримають жодної користі, й повернуться додому, захищати свої землі. Вони ж прийшли сюди разом із найкращими своїми людьми і, певно, хвилюються, чи все гаразд удома.

— Нам не вдасться вгадати, на яку користь від перебування в храмі вони розраховують. А якщо ці люди замислили щось лихе, а ми про це не здогадуємося? Може, від запобігання боговбивству їм справді жодної користі не буде, але, хтозна, чи не думають вони скористатися учасниками нашої справи? Ось хоча б дракон. Якщо його певним чином виховати, він може стати найстрашнішою у світі зброєю і зробити свого власника непереможним. Якщо його не вдасться виховати як слід, достатньо дочекатися, поки він випустить насіння, й отримати драконів корінь. Або взяти тигра-богатиря. Гидко навіть уявити задуми, що їх можуть виношувати ці люди стосовно наґині, яка його приборкала. А ще є Кейґан Дракар...

Наставник Джота пискнув і кивнув.

— Я зрозумів, про що ви говорите, преподобний. І тепер мене бентежить, що наші гості так просто не погодяться залишити храм.

— Якщо не погодяться, передай, що їм дозволено пожити якийсь час у храмі. Хай насолоджуються спокоєм і порядком, поки не відчують у душах необхідність просвітлення. Тільки ось до молитовні Журавлиного танцю та скита Летючих хмар їм зась!

Знадвору почувся нетерплячий вигук:

— Преподобний! Преподобний!

— Заходь. У чому річ?

До келії влетів захеканий молодий монах і видихнув:

— Вождь Конедо вдерся до молитовні Журавлиного танцю!

Наставник Лашарін, настоятель Великого храму Хаінся, знову вивергнув лайку. Цього разу таку, за яку його назавжди витурили б з пристойного товариства та ще й стусанів надавали.

Край Балькене, що лежить між Джіраркватерським хребтом і краєм Лахоцин, славився войовничими мужами. Так стверджували мешканці Балькене. А поза межами цієї місцевості Балькене називали не інакше як розбійницьким кублом. Таку разючу відмінність в оцінці спричинила незначна розбіжність в поглядах. Балькенейські чоловіки не гребували чужим майном як засобом прожитку і вважали заволодіння ним доказом хоробрості. Адже здобути те, що тобі не належить, можна лише знехтувавши небезпекою. Балькенейці, на превеликий жаль звичайних добропорядних людей, не боялися того, що власник майна їх віддухопелить чи навіть уб’є. І ніхто не заперечував, що ці невиправні шибайголови все-таки видатні сміливці.

Конедо Вільфар був головним балькенейським вождем. Аби досягти такого становища, він перерізав горлянки стільком іншим вождям, що для підрахунку не вистачило б пальців на двох руках. Він виявив усю можливу мужність, підпалюючи будинки суперників, підкидаючи отруту в їхні колодязі та вириваючи язики їхнім синам, коли ті приходили скаржитися. І тоді вражені його вчинками балькенейські вожді, яким пощастило залишитися живими, без вагань поклали на голову Конедо рогатий вінець головного вождя.

Вожді були неабияк здивовані рішенням Конедо спровадити свого другого сина, Токарі, на навчання до Хаінся. Вони запевнили головного вождя, що, мовляв, не бажають утручатися у виховання, але висловили занепокоєння тим, що син, відісланий далеко, не зможе допомагати батькові. Але ті, хто знав Конедо краще за цих вождів, ті, у кого він украв найбільше добра, зметикували, що Конедо замислив крадіжку досі небаченого розмаху. Адже Конедо Вільфар по-своєму хворів на королівську недугу. Різниця полягала в тому, що королем він хотів зробити котрогось зі своїх синів. Конедо особисто настановляв старшого, Ґрума, якого й бачив королем, а другого сина, Токарі, відіслав до храму, де збиралися нащадки впливових родин, аби налагодити з ними стосунки й забезпечити старшому синові зв’язки на майбутнє. Задум Конедо Вільфара полягав у тому, щоб за допомогою двох синів привласнити цілий світ.

Токарі, на радість батькові, був хоробрий і кмітливий. Отримавши від нього звістку, Конедо в супроводі Ґрума вихором помчав до храму. Великий храм Хаінся лежав за два місяці шляху від Балькене, та Конедо вдалося подолати цю відстань за вісім днів, безжально загнавши до смерті безліч коней. Прибувши на місце, він часу не гаяв. Ледь зіскочив з коня — розвідав, що від монахів нічого дізнатися не вдасться, а найцікавіше все-таки відбувається в молитовні Журавлиного танцю, але монахи туди нікого не допускають. І взявся до справи.

Конедо з почтом стрімголов помчав до молитовні Журавлиного танцю, аж тут дорогу йому перегородили розлючені монахи.

— Пане, туди не ходіть. Вхід гостям до цієї молитовні заборонений. Будьте ласкаві, дотримуйтеся правил храму.

Конедо вказав на корону, зроблену з велетенських оленячих рогів.

— Гей, голомозі! Захотіли скуштувати моїх рогів?

— Пан погрожує нам?

Конедо рвучко скинув хутряний плащ, схопився за руків’я великого меча при поясі. Його вояки люто вирячили очі й наставили на монахів свою страшну зброю. Ті сполотніли. Але, на щастя, Токарі вчасно взяв головного вождя за напружену руку й мовив:

— Батьку, вони не хочуть битися.

— Хіба?

— Ні, кажу вам.

Токарі обернувся до монахів і звернувся до них:

— Преподобні! Не можна вживати перед балькенейцями слова «погроза» чи «попередження»! Бо заговорять мечі!

Ошелешені монахи почали благати Токарі, який здавався більш поступливим:

— Пане Токарі, скажіть вашому шанованому батькові, що до молитовні вхід заборонений.

Монахи припустилися помилки. У присутності батька й старшого брата Токарі не міг показати, що потоваришував з кволими голомозими та став подібний до них. Він заволав так люто, що його друзі-монахи сторопіли:

— Як ви смієте ставати на шляху головного вождя Балькене?! Звідки ви взяли, що ми зібралися вкрасти ваші скарби? Хочемо трохи погомоніти з гостями, які зупинилися в молитовні Журавлиного танцю. Негайно пропустіть нас, інакше дізнаєтеся, на що здатні балькенейці!

Конедо пишався другим сином. А Ґрум, як належить старшому братові, заспокоював Токарі, примовляв, що теж пишається його відданістю славному Балькенейському краю, але не радить так лякати монахів, з якими він так довго разом навчався. Конедо, нітрохи не зважаючи на монахів, застиглих із роззявленими ротами, рушив уперед.

Але краще б він дослухався до попередження. На підступах до молитовні Журавлиного танцю Конедо і його вояки натрапили на нову перепону. Справді довжелезну.

Тінахан зі списом у руці суворо дивився на балькенейців.

— Чого вам?

Конедо закляк і тільки водив очима вгору-вниз, розглядаючи списа, наче не йняв віри власним очам.

— Це спис чи стовп якийсь?

— Стріла. Запустив далеченько. Ось прийшов підібрати, — відповів Тінахан і клацнув дзьобом.

Балькенейці вловили жарт, та деякі все одно кивнули, ніби повірили. Конедо обернувся до Токарі й побачив, що той теж киває, всміхнувся й мовив:

— Перед тобою Конедо Вільфар — головний вождь Балькене. Я прибув до храму на прощу, коли почув про дивовижних гостей у молитовні Журавлиного танцю. І так мені закортіло з ними познайомитися, що геть не можу дати собі з цим ради!

— Мене звати Тінаханом. На жаль, гості молитовні нині зайняті. Не можуть вас прийняти.

Конедо сердито скривився, але, звісно, не аж так, щоб роздратувати лекона.

— Навіть на коротку хвильку?

— На жаль, ні. Проте ввечері преподобний Оре-ноль читатиме проповідь у молитовні Збирання квітів. Я саме туди зібрався. Приходь і ти. Проповідь буде чудова, матимеш хоч якусь користь.

Конедо ненадовго замислився. Але від початку було ясно, який вибір можна вважати розумним — розлютити лекона чи пристати на його пропозицію.

— Гаразд, прийду. І гарну проповідь послухаю, і важливих гостей побачу. Усе складається якнайкраще.

Конедо й вояки розвернулися та пішли геть. Тінахан провів їх поглядом, клацнув дзьобом і повернувся до молитовні Журавлиного танцю. Біля входу на подвір’я чекав на нього Ореноль. Тінахан сказав, погладжуючи сережки:

— Сказав, як ти навчив. Але навіщо все це?

— Якщо постійно забороняти, гості обурюватимуться. З маленької іскри невдоволення може спалахнути вогонь великої біди. Щоб цьому запобігти, тобі й твоїм товаришам варто іноді показуватися. Інші гості теж дізнаються про вечірню проповідь і прийдуть. Так ми стримаємо їхню нетерплячку.

— А не буде зайвих розпитувань?

— Не знаю, як цьому зарадити. Нічого не вдієш, їм же цікаво. Але постараюся розтягнути проповідь якнайдовше. Скажете, що втомилися, хочете спати, і підете звідти.

Тінахан тяжко зітхнув і зиркнув на подвір’я молитовні.

На землі сидів Рюн, загорнутий у хутро чорнолева, отримане від Само, інакше давно б уже зомлів. Дуоксіни так і кружляли навколо нього в танці зі сталою швидкістю. Їхнє заняття здавалося марним, беззмістовним, але танцювали вони навдивовижу старанно, і це переконувало сторонніх глядачів, що таке кружляння має глибоке значення. Тому Рюн і Тінахан не заважали дуоксінам.

— Ох, і так у нас забагато клопоту, а ще ці набридливі мухи налетіли... — Тінахан почухав підборіддя.

Ореноль теж дивився на Рюна. Сказав, ніби втішаючи Тінахана:

— Хоч на один клопіт стало менше. Рюн нарешті ухвалив рішення.

— Еге ж. Щастя, що він зважився.

— До речі, куди пішов Кейґан?

— Сказав, що мусить обміркувати вимогу Рюна, і подався на прогулянку. О, я саме хотів дещо спитати про Кейґана.

— Що? Питай.

Тінахан з непідробною щирістю запитав:

— Кейґан — багатій?

Запитання прозвучало кумедно, але Ореноль не розсміявся. Він стримано похитав головою.

— Ні.

Тінахан був розчарований.

— Ні?

— Ні. Він найбідніший у світі.

Спантеличений лекон попросив пояснити, але Ореноль послався на те, що мусить готуватися до проповіді, і хутко втік.

Каріндоль Макероу дивилася на своє ліжко й не могла повірити очам.

Опустилася навколішки й простягла тремтячу руку. На ліжку лежало дещо блискуче. Каріндоль взяла це й пильно придивилася.

У світанкових променях зблиснула лусочка.

Каріндоль перелякалася й заскочила на ліжко. Трохи розставила ноги й приклала лусочку до тіла. Така поведінка була їй не притаманна, але цієї миті вона не могла мислити розважливо. Зараз наґиня розхвилювалася тому, що досі ніколи не сумнівалася в здатності свого тіла до самовідтворення. Але лусочка не прикріплювалася на місце.

Каріндоль не хотіла визнавати, що лоно в неї запліднене.

— Я вагітна!

Луска навколо дітородного отвору вже втратила блиск. Старі лусочки випадали, щоб поступитися місцем новим — міцним і гнучким. Та, яку знайшла Каріндоль, випала перша. Каріндоль зробила чимало марних спроб приладнати лусочку, але врешті гнівно стиснула зуби й відкинула її.

— Зараз не можна! Час невдалий!

Каріндоль нажахано дивилася на свій живіт.

— Кляті чоловіки!

Вона спала з чоловіками лише для того, щоб подражнити Віас. Не бажала завагітніти й була впевнена в протизаплідних засобах, які використовувала. Проте через життя в постійному збентеженні, сварках і страху пропустила мить, коли ввійшла в статеву зрілість. Холодні міркування допомогли їй знайти пояснення: тіло, піддане постійній загрозі загибелі, вирішило швидше виконати своє природне призначення.

— Тож у мене буде дитина?

Її первісток.

— Я стану матір’ю? Яким буде моє дитя? Невже поводитиметься, як я?

Каріндоль розгубилася.

— Дитятку, ти могло б принести велику радість, але принесло тільки гнітючий жах.

І все через Віас.

Каріндоль мимоволі поклала долоні на живіт і заволала вголос у бік кімнати Віас:

— Віас! Віас Макероу! Збоченка! Навіжена! Убивця!

Каріндоль раптом усвідомила, що руки, покладені на живіт, говорять про прагнення захистити ненароджене дитя, і захотіла миттю їх прибрати. Але руки не слухалися. Спина сама зігнулася, щоб вона могла обійняти свій живіт.

— Як же нам вижити?

Каріндоль тремтіла. Здивувалася, що мислемовила не «мені», а «нам». Це було незвично, і звикати вона не збиралася. Вибір слова означав, що відтепер її можливості боротися з Віас істотно обмежені. Думка про штучний викидень викликала в неї сильну відразу. До того ж зробити це було б нелегко. Наґині не знали надійних і безпечних способів переривання небажаної вагітності. Випадки, коли це бувало необхідно, траплялися вкрай рідко. Чи варто взагалі було думати про таке наґині, якби тільки вона не мала збоченої, навіженої сестри-вбивці?

На жаль, випадок Каріндоль саме й належав до рідкісних. Засмучена майбутня мати відчайдушно шукала ради на своє лихо. Навіть припустила, що готова терпіти приниження: скоритися Віас і допомогти їй стати очільницею родини, ладна віддати себе й дитя на служіння Віас. Але це стало б ще однією страшною раною в душі Каріндоль. І вона сумнівалася, що сестра буде до неї прихильна. Зараз Віас не виказувала ненависті, бо була зайнята з п’ятьма загадковими шанувальниками. Та вона нізащо не пробачила б Каріндоль збиткувань. Коли сестра розслабиться, безжальна Віас завдасть їй підступного нищівного удару. Як Хваріту в день обряду виймання. Каріндоль не могла цього допустити й сповнилася рішучості: Віас потрібно прибрати. Домовитися з нею неможливо. Виходу немає. Каріндоль гірко всміхнулася.

— Дитинко, цікаво, що ти мені скажеш, коли підростеш і почуєш, що того дня, коли я дізналася про вагітність, вирішила прибрати твою тітку?

Срібні сльози, які досі бриніли на очах, крапнули на коліна. Та Каріндоль не змахнула їх. Зашурхотіла лускою й вигукнула:

— Це заради тебе!

Вона підвелася з ліжка. Відшукала лусочку, відкинуту в гніві, й замислилася, як із нею вчинити. Деякі особливо чутливі наґині зберігають луску, яка випадає під час першої вагітності, — на згадку. Але Каріндоль була не такої надміру ніжної вдачі, крім того, збережена луска могла виказати її таємницю й накликати лихо. Каріндоль розтулила губи й укинула лусочку до рота.

Потім відчинила двері комори, зігнулася й намацала непомітну клямку на підлозі, потягла на себе. Там була невеличка схованка, куди вона складала важливі речі. Хотіла навіть покласти туди сайкер Віас, але він не вмістився. Добряче покопавшись у схованці, Каріндоль видобула звідти глечик з вузьким горлечком та ще дещо незвичайне.

На північ від Кордону такі «скарби» трапляються на кожному кроці й нікого не дивують, а ось на Півдні все інакше. Тут не знають, приміром, що таке «опалення», «кухня», «освітлення», хоча решітчаста чаша для вугілля, яку ставлять на жаровню, для наґів не дивина. Особливо для родини, де є знахарка.

Каріндоль з деяким острахом викресала вогонь у чаші, який приголомшив її неочікуваною яскравістю. Примружилася і дмухнула, щоб його загасити.

Переконалася, що з чашею для вугілля все гаразд, узяла глечик, вийняла затичку й понюхала вміст. Почувся нудотний запах олії. Каріндоль заткнула горлечко глечика й закрила підпільну схованку.

Глечик і чашу віднесла на ліжко, потім дістала з-під нього сайкер, оглянула його з ненавистю й поклала поряд.

— Ти вже пив кров Макероу. Сподіваюся, вона тобі смакує. Хтозна, чи не доведеться ще раз її напитися.

Каріндоль перевела погляд на глечик і чашу, і їй сяйнула неприємна думка. Вона не тривожилася, що Віас занадто швидко загасить полум’я. Боялася, що вогонь може охопити весь дім. Зрештою вогнеборці з наґів погані.

Раптом сяйнула думка: «Що, як вогонь і справді охопить весь дім?». Каріндоль втратила самовладання. Будинок — це просто будівля. Згорить — його відбудують. І нарешті змогла всміхнутися.

Спокійними й твердими руками вона взяла глечик з олією та чашу для вугілля.

Тінахан знехотя побіг стежкою до молитовні Журавлиного танцю. Була ніч, і він намагався тихіше гупати ногами, але не вельми успішно. Не біг, а радше швидко крокував. Утім, кроки робив величенькі, бо мав устигнути. Місяць світив яскраво, дорогу було видно добре.

На подвір’ї молитовні Тінахан побачив, що дуоксіни досі описували кола навколо Рюна, а той сидів мов неживий. Лекон полегшено зітхнув. Під час проповіді в молитовні Збирання квітів він постійно думав не про вибір гідної мети в житті й не про красу самопожертви заради добра інших, про які казав Ореноль. Мозок Тінахана заполонила єдина думка: що робитимуть дуоксіни. Він уявляв, як ті без кінця примовляють: «Розім’ялися, тепер можна й попоїсти!».

Заспокоєний лекон роззирнувся, аж раптом помітив, що в куточку подвір’я сидить Ореноль і махає рукою. Коли він наблизився, монах усміхнувся.

— Ти пізненько.

Тінахан щось невдоволено промимрив і прихилив списа до дерева.

— Цей їхній головний вождь, чи як його там, зовсім тупоголовий! Я вже й позіхав, і очі тер, і вдавав, що закуняв, а він усе меле й меле! Щоб йому язик відсох! Тільки от я не второпав, про якого це найкращого в світі крадія він казав.

— Найкращий у світі крадій?

— Він усе торочив про це, а я не слухав як слід, бо подумки був тут, на подвір’ї.

Тінахан зауважив, що Ореноль якось змінився на обличчі. Сів і запитально витріщився на нього.

— Пробач, що кажу це, Тінахане. Але, гадаю, Конедо подумав про тебе те саме, що ти про нього. Що ти — тупоголовий лекон. Хоча й визнавав, що могло статися непорозуміння.

— Ти про що?

— Він переповідав тобі давню балькенейську оповідку. Про крадія, який поцупив у Короля-героя Араджитське королівство.

— Як це? Королівство завоювали наґи!

— Так і було. Але в балькенейців є переказ про крадія, який за дорученням наґів викрав королівство в Короля-героя.

Ореноль усміхнувся.

— У такий дивний спосіб люди переосмислили падіння Араджитського королівства. Дехто каже, що королівство занепало, бо зник Незламний. Дехто стверджує, що це сталося через Нані. Вона вважалася красунею в усіх племен, і через неї, мовляв, почалися чвари. А балькенейці, у яких крадіжки — шановане заняття, приписують падіння Араджитського королівства казковому крадієві.

— Отакої! Здивував ти мене! Але чому він міг подумати, що я тупоголовий? Ніяк не збагну.

— Мабуть, головний вождь Конедо за допомогою цієї оповідки пропонував тобі приєднатися до нього, аби разом спробувати вкрасти цілий світ. Подумав, що це вишуканий натяк, та не врахував, що крім балькенейців про це майже ніхто не знає. І натяк не вдався.

Тінахан зареготав.

— Цей розбійницький вилупок справді замислив стати королем?

— Подейкують, що Конедо мріє зробити королем свого сина. Він керуватиме військовими справами, а його менший брат — внутрішніми. Батько сподівається, що брати зможуть покладатися один на одного, як ніхто інший. А ще...

Ореноль хотів був щось додати, але Рюн раптом підвівся.

Тінахан рвучко схопив списа й приготувався до бою. Здивований Ореноль спершу не зрозумів, що відбувається, і відчув лише рух повітря, наче вітерець повіяв. Ореноль напружився і підвівся. Але дуоксіни займалися тим самим — ходили колами. Тінахан з Оренолем лише перезирнулися.

Рюна злякав неочікуваний мислевислів:

— Хочу, щоб ти пояснив мені...

— Ти хто?

Рюна охопило нестримне збудження. У голові промайнув якийсь образ.

— Ти з піраміди!

— Так.

— Як тобі вдається звідти мислемовити до мене?

Мертвоспад не гаяв часу. Він передав Рюну в голову спогад про свою розмову з Само. Ця розмова віддзеркалювалася в очах дуоксінів, що танцювали навколо, і була не вельми виразна, але Рюн зміг зрозуміти зміст. Він занурився в міркування. Спілкування з Мертвоспадом мало щось спільне зі зміїними посланнями. Спілкування на великій відстані...

— Що сталося із Само Фей?

Рюн скористався прийомом, якого його навчив Мертвоспад: передав спогад про поранення Само й свій сум. Мертвоспад надовго замовк. Певно, йому було важко зрозуміти. Принаймні так подумав Рюн, тому запропонував:

— Я хотів би ще мислемовити до тебе. Ти згоден?

— Так.

І Рюн почав передавати спогади за останні кілька місяців. Від цього дуоксіни несподівано пришвидшили кружляння. Тінахан настовбурчив пір’я. Рюн здогадався, що відданий товариш готовий будь-якої миті кинутися на порятунок, і підняв долоню на знак того, що все гаразд. Переконавшись, що Тінахан заспокоївся і його пір’я вляглося, Рюн знову зосередився на розмові з Мертвоспадом. Він чекав на відповідь.

Відповідь надійшла нескоро.

— Усе так заплутано! Хочу перевірити, чи правильно розумію.

— Я слухаю тебе.

— Якісь наґи задумали вбити Богиню леко-нів. Саме з цієї думки я й вловив частину про боговбивство. Один хранитель довідався про цей задум і хоче запобігти його здійсненню. Тому він вирішив відрядити до людей посланця — Хваріта Макероу. Але його з ненависті вбила сестра. Ти був поряд, знайшов Хваріта при смерті й узяв на себе його завдання, тому опинився на Півночі. Нині чекаєш, коли можна буде викликати Богиню, щоб запитати в неї, що робити. Через те, що ти загадково зник, тебе несправедливо звинуватили в убивстві Хваріта, а твою сестру призначили катом. Вона погодилася, але щоб тебе врятувати, а не стратити. Аж ось вона майже досягла своєї мети. Тепер лежить непритомна, чекає, коли ти відрубаєш їй голову.

Від останнього мислевислову Мертвоспаду в Рюна мовби обірвалося серце. Він насилу мислевідповів:

— Усе правильно.

— Які страшні, прикрі непорозуміння! Усі помилково думали, що ти вбив Хваріта. А ваш загін помилково думав, що Само справді збирається тебе вбити. І ці непорозуміння навмисне викликали жінки — Віас Макероу та Само Фей. Та ще я. Я переслідував вас через дурне непорозуміння...

— Ти почув про загрозу боговбивства. Це зовсім не дурниця!

— Мушу вибачитися. Ми з тобою подібні. І ти, і я хочемо не допустити боговбивства. Я глибоко каюся. Пробач, Рюне. Співчуваю тобі в твоєму нещасті.

— Дякую.

І Мертвоспад на хвильку замовк. Рюнові ця мовчанка здалася дивною. Він подумав, що Мертвоспад хотів мислемовити ще щось, але не наважується. Поки Рюн міркував про це, Мертвоспад мислемовив знову:

— Але от що, Рюне.

— Що?

— Ти, значить, хочеш зустрітися з Богинею, яка не залишає слідів. Так?

— Саме так.

— І спитати в неї, як ті зловмисники зібралися вбити іншу Богиню?

Рюн здогадався, до чого веде Мертвоспад, і легенько всміхнувся дуоксінам, що й далі танцювали.

— А ще я запитаю в неї, як дуоксіни втратили свого Бога і як їм його повернути!

— Дякую! Буду щиро вдячний тобі!

Мертвоспад ще довго дякував. Рюн дочекався, поки той сам збагне, що варто дати висловитися і йому.

— Буду радий допомогти. Але чому ти не наважувався попросити?

— Я звинуватив вас, хоча на вас не було провини, й послав три тисячі мене навздогін. Навряд чи ви мені за це вдячні.

— Так, але ми не постраждали через тебе.

— Знаю. Постраждав я сам. Я мав злий намір: вистежити вас, знайти слушну нагоду й убити, бо вважав, що ви боговбивці. Тому не міг ні про що просити.

— Тоді прийми моє прохання.

— Що? І яке ж?

— Придумай, як Само Фей могла б повернутися до Хатенґраджа живою.

Мертвоспад щойно отримав ледь не всі нещодавні спогади Рюна й знав, що з таким самим проханням Рюн уже звертався до Кейґана. Спантеличений Мертвоспад на мить закрив свідомість, а потім мислевідповів:

— Я можу це обміркувати. Якщо тобі вдасться розвідати, як дуоксінам повернути Бога, станеш найбільшим моїм благодійником. Я приймаю твоє прохання. Але хіба ти вже не просив того самого в Кейґана?

— Просив. І проситиму в усіх, у кого зможу.

— У всіх?

Рюн стиснув пристрасно кулаки й мислемовив та водночас закричав так голосно, що його почули Тінахан з Оренолем:

— Якщо потрібно, простиму в гір, долин і морів. У божеств, у всесвіту, у всього світу! Допоможіть Само Фей повернутися до Хатенґраджа!

Кейган вдивлявся в небо, де світанок приймав від ночі небесну варту, і тер очі.

Камені були холодні, ліс у передсвітанковому сні щось солодко бурмотів. На травинках зібралися краплини роси, вітер спав. Шляхетна темрява рум’янила обличчя. Тіні розстелялися вигадливими візерунками.

Цей час добрий для полювання.

Кейґан підвівся з брили, розтер затерплі коліна й глянув униз, на ліс навколо Великого храму Хаінся. Печера, в якій займався самоспогляданням старший наставник Дзютаґі, була в Кейґана за спиною. Вона стояла порожня. Дзютаґі спустився звідти до храму, щоб повідомити, де Кейґан, і розпочати підготовку до обряду. Отже, він мав можливість побути в печері кілька днів на самоті.

Приводом для усамітнення був пошук способу повернути Само до Хатенґраджа, але більшість часу Кейґан витрачав на роздуми, не пов’язані з цим. Старався пригадати назву квітів. Якби хтось, особливо Рюн, дізнався, що він змарнував на це кілька днів, неодмінно розлютився б. Але Кейґану було байдуже.

Квіти ці були невеликі й прості. Дикі квіти, а не пишні й нескромні, які вирощують у садках. Кейґан пригадав, які на вигляд їхні пелюстки, який у них колір. Йому безліч разів здавалося, що назва от-от спливе в пам’яті. Але щоразу розчаровувався й бентежився. Він знав, чому відчуває таке збентеження.

Боявся пригадати. Бо не знав, як учинить, коли згадає те, що приховує найнадійніша в світі завіса — час.

Здаля почувся гучний тупіт.

Кейґан протер очі ще раз і побачив, що схилом гори підіймається велетенська тінь. Кейґан трохи насупився.

Це біг Тінахан. Певно, вирішив, що просуватися крутим схилом зручніше здоровенними стрибками. Спис зробився на цей час його п’ятою кінцівкою. Поклавши списа на плече, він відштовхувався від землі й стрибав. Кожен стрибок супроводжувався гучним гупанням. Тінахан розгледів Кейґана і виявив неймовірну спритність: просто в стрибку привітав його змахом руки. Приземлившись, лекон відштовхнувся востаннє і з наступним стрибком опинився на брилі, де стояв Кейґан.

— Від твого гупання станеться обвал, Тінахане.

— У таких горах не буває обвалів. Ти тут уже багато днів. Як живеться-ведеться?

— Зі мною все гаразд.

Тінахан зняв списа з плеча й вказав вістрям униз.

— Там зараз така халепа! Поки ти тут на привіллі милуєшся ясним місяцем та заграєш із вітром, мені доводиться розгрібати різний смердючий непотріб.

Кейґан схилив голову до плеча. Тінахан сів і поклав списа собі на коліна.

— Послухай-но, що в нас робиться. Рюн поспілкувався з Мертвоспадом через дуоксінів. Вони такий чудернацький танець завели! Мертвоспад визнав свою помилку й вибачився перед Рюном, а той пообіцяв, що спитає в Богині, яка не залишає слідів, чому дуоксіни втратили Бога й чи можливо його повернути. А потім... Я від подиву очманів... Він попросив Мертвоспад про послугу. Щоб вигадав спосіб для Само повернутися в Хатенґрадж.

Кейґан випустив короткий стогін. Тінахан застогнав і собі й розповідав далі:

— Якщо дозволити Рюну робити що заманеться, гадаю, він піде до цих покидьків, які звідусіль набігли до храму, і їх попросить про те саме. Ми з Оренолем насилу його спинили. А ці покидьки, до речі, мушу визнати, не такі прості, як я про них думав. Вони так стараються розвідати, що відбувається в молитовні Журавлиного танцю, аж очі горять. Я іноді з ними зустрічаюся й морочу їм голови пустою балаканиною.

Тінахан розповідав так, наче сам до цього додумався, а Кейґан не спитав, чи, бува, не Ореноль його напучив. Тінахан радісно повідомив:

— І деякі з них уже зібралися просто в храмі проголосити когось Королем-монахом. От учора підійшов до мене один телепень і щиросердо благав, щоб я допоміг йому стати правою рукою Короля-монаха.

Кейґан змусив себе всміхнутися, бо здогадався, що саме на це й сподівається Тінахан. Того вдовольнила награна усмішка, і він голосно зареготав.

— Смішно, чи не так? Я робив таке обличчя, наче нічого не розумію. Але той телепень, мабуть, закріпився у своїй омані. Це вождь якийсь був, хай йому... Ім’я забув.

— Добре ти постарався, Тінахане. Тож усі ці гості ще не знають правди. Та й не здогадаються — надто неймовірна справа. Щоб хтось захотів убити Бога, а інший збирався йому завадити — жоден казкар такого не вигадає!

— Так, вони не знають. Але ось що ще. Сьогодні спливають шість днів від останнього послання. Надійде нове. То було б непогано, якби ти спустився до храму й приєднався до нас.

— Так і зроблю.

— А ще... Гм...

Тінахан кашлянув і обережно поцікавився:

— Ти довго тут просидів, то чи не придумав чогось корисного?

Кейґан не пояснив йому, що присвятив час перебування в печері пригадуванню назви квітки й водночас спробам не згадувати її, і просто похитав головою. Тінахан заходився його щиро втішати:

— Нічого, не бери близько до серця. Це нелегко, усі знають. Ореноль казав, що той клятий сьозайн-те-шиктоль неможливо скасувати. Хай навіть і сталася помилка! Не розумію, навіщо цим окаянним наґам такий жахливий звичай, хоч ти лусни!

— Наґи вдаються до нього вкрай рідко. Усі вже забули, яка небезпека криється в цьому звичаї, тому Віас змогла задурити їм голови. Чи, може, полінувалися розібратися, бо Рюн — чоловік. Наґиням однаково, заслужено стратять чоловіка чи ні.

Тінахан сердито пробурмотів:

— Йой! Я колись заздрив назьким чоловікам, думав, їм добре ведеться. Одружуватися не треба, усі жінки — твої. Не доводиться захищати дружину, жертвуючи життям. Але якщо немає обов’язків, то немає і прав. Он воно як. Несправедливо звинуваченого засудили до страти, і всім байдуже. Жах! Тож я тепер пишатимуся, що моє життя — нескінченна битва.

Тінахан замовк і помітив, що Кейґан дивиться на нього, але його очі ніби туманом затягнуті. Тінахан запитально глянув на нього, і той озвався:

— А ти... шукатимеш собі дружину?

— Так.

— Дивно. Зазвичай лекони обирають щось одне: пошук дружини або гонитву за мрією. Я вважав, що ти відданий своїй заповітній мрії — заволодіти скарбами небоплава.

Тінахан дуже здивувався і так подивився на Кейґана, ніби хотів зазирнути йому в душу.

— А навіщо, по-твоєму, я хочу вилізти на спину небоплава? — тихо запитав він.

— І навіщо ж?

— Певна річ, мені кортить побачити, що там за скарби. Але моя мрія цим не вичерпується.

— То що далі?

— Хочу завести сім’ю й оселитися серед тих руїн. У мене буде найкраще у світі помешкання! Як тобі?

Кейґану відібрало мову.

За своє довге життя він уперше чув про таке дивовижне бажання. І незвичайна мрія лекона спантеличила його. Не міг позбутися думки, що Біхьон, дізнавшись про мрію товариша, вельми розвеселився б.

Тінахану вже набридло чекати на відповідь, коли Кейґан нарешті розтулив рота.

— Так, переваг тут чимало. От хоча б чудовий краєвид з вікна й відсутність набридливих молодих суперників, які захочуть відібрати дружину. Тільки ж там немає землі й води. Ти й твої дружини помрете з голоду.

— Ні, я все обміркував. Спина небоплава величезна, там збирається, мабуть, достатньо дощової води. Розберу руїни й збудую собі дім. А щоб отримувати з землі харчі та все, що знадобиться для господарства, встановлю лебідку й мотузяну драбину. Може, там і землю можна орати. Уяви лишень! Дім на спині небоплава! Хто не захоче його оглянути? Усім буде цікаво. І я братиму гроші з відвідувачів. Ми з дружинами для них триматимемо корчму. Якщо нічого не вийде — спустимося, і хай йому грець! Але спробувати неодмінно треба!

Кейґан мотнув головою. Він трохи опанував себе, але й досі почувався невпевнено.

— Ну, не знаю... Не знаю, чи вважати тебе найбільшим мрійником з тих, кого я зустрічав, чи божевільним. Мабуть, ти таки божевільний мрійник.

— Думай, що хочеш. Пообіцяй лише одне. Це — таємниця! Нікому й нізащо не розповідай про мою чудернацьку мрію.

Кейґан хотів був мовити, що в цілому світі не знайдеться відчайдуха, який зазіхнув би на цей задум, але передумав. Світ такий широкий. Он навіть знайшлися диваки, які замислили вбити божество.

— Я збережу твою таємницю. Тільки ось ти не думав, що тобі може забракнути часу на підкорення небоплава й пошуки дружин?

Тінахан гигикнув.

— Мого життя має вистачити.

Кейґан на хвильку застиг. Саме цієї миті визирнуло з-за виднокраю сонце, і світанкова заграва яскраво забарвила Тінахана. Видовище вийшло неймовірне. Аби не піддаватися чарам краси й спалахові почуттів, Кейґан відвернувся й сказав:

— Що ж. Бажаю тобі знайти дружин, схожих на Пані, й влаштуватися якнайкраще на спині небоплава. Твоя незвичайна світла мрія глибоко вразила мене. Мушу зізнатися, безпросвітні й напружені останні місяці далися взнаки. Я збагнув, що надміру зачерствів. Годі сидіти, ходімо до храму.

Тінахан відчув наснагу від похвали Кейґана. Двоє товаришів почали спускатися гірською стежкою. Тінахан глянув навколо й зауважив заради підтримання бесіди:

— Незабаром уже й літо. Жовтогарячі лілії розквітли.

Кейґан зненацька спинився мов укопаний і перепитав:

— Що ти сказав?

— Кажу, лілії розквітли, — указав рукою Тінахан.

Кейґан простежив поглядом за його рухом і побачив квіти. Пишний жмут вузького листя, з якого росло довге пряме стебло з кетягом жовтогарячих квітів — таких ніжних, але й сильних з вигляду.

Кейґан мимоволі промимрив:

— Лілії...

— О, любиш їх?

Кейґан обернувся до Тінахана, але вигляд мав такий, наче не зрозумів запитання. За мить кивнув і вимовив:

— Знав людину, яка їх любила.

І по тому Кейґан замовк, наче води в рот набрав. Того дня по обіді змії в глечику заворушилися.

Рюн забажав залишитися в молитовні Журавлиного танцю, тож для читання послання зібралися ті самі особи, що й минулого разу. Ореноль випустив змій на долівку, і вони негайно склалися в знаки. Дзютаґі був здивований такою швидкістю.

— Підготовка завершена? Якщо так, покладіть одну змію в глечик, — прочитав він.

Кейґан дочекався, поки Ореноль кивнув, спіймав змію та вкинув до глечика. Інші змії після цього трохи сповільнили рухи.

— Яке щастя! Ми врахували різницю в часі між вашими й нашими краями й вирішили, що сприятлива мить для здійснення задуму — завтра на заході сонця. У нас тоді вже настане ніч. Хранителі полягають спати, і малоймовірно, що хтось із них помітить короткочасне зникнення їхньої нареченої. Якщо можливо зробити це завтра, покладіть змію в глечик.

Кейґан прибрав ще одну змію, і наступне послання спростилося до короткого побажання удачі. Ореноль зібрав змій на зберігання в глечик, закрив його й суворо проголосив:

— Піду повідомлю Рюну. Завтра на заході сонця починаємо.

Старший наставник кивнув, а тоді помітив, як змінилися обличчя Тінахана й Кейґана.

— Що з вами? Щось негаразд?

Тінахан відповів перший.

— Що це ви щойно сказали? Коли тут сідає сонце, у Хатенґраджі вже ніч?

— Так, Хатенґрадж розташований на схід від храму. У них сонце сходить і сідає раніше.

Тінахан недовірливо кивнув. Дзютаґі перевів погляд до Кейґана, мовби хотів спитати, чи йому відомо про різницю в часі. Кейґан, не відриваючи погляду від глечика зі зміями, сказав:

— Усе правильно. Тому й дивно.

— Що дивно?

— У посланні сказано, що в цей час хатенґразькі хранителі всі поснуть, і ми зможемо безпечно й непомітно викликати Богиню. Але наш хранитель не взяв до уваги, що на Півдні є не тільки Хатенґрадж. Назьких міст чимало. В інших містах — західних — ще буде вечір або день.

Дзютаґі розгубився.

— Отакої! Авжеж! Серізма забув, що за межами Хатенґраджа світ не закінчується.

— То ім’я хранителя — Серізма?

— Так. Що ж нам робити? Ми не можемо з ними зв’язатися.

Ореноль обережно сказав:

— Усе одно ми не дочекаємося миті, коли всі хранителі Півдня спатимуть. Назькі землі простягаються далеко зі сходу на захід. Преподобний Серізма пропонує починати, коли поснуть хатенґразькі хранителі, то хай буде так.

Усі присутні поміркували й зрештою погодилися, що слова Ореноля слушні. Хваріт і Рюн, а також Само, хай навіть вона й не причетна до задуму, народжені в Хатенґраджі. Тому найбільш зосереджено за ними стежать наґи з цього міста. Дзютаґі відчув полегшення й сказав:

— Тоді зробімо це завтра на заході сонця. Ми спершу обрали для проведення обряду приміщення скиту Летючих хмар, бо Рюн мерз. Але тепер він носить хутро чорнолева, тому обряд можна перенести на подвір’я молитовні Журавлиного танцю.

— А чим подвір’я ліпше за приміщення? — запитав Кейґан.

Дзютаґі посміхнувся.

— Кейґане, ця подія має величезне значення. Таке навряд чи повториться в найближчі століття. Богиня зійде до земних мешканців! Усі монахи, послушники та гості волітимуть стати свідками цієї події. Завтра в обряді візьмуть участь кілька наставників та монахів зі значними заслугами. Тому подвір’я краще підійде. Тож потрібно приготувати ще дещо.

— Щоб відвернути увагу гостей?

— Авжеж. Гадки не маю, як усе відбуватиметься. Що ми побачимо завтра? Не можна допустити, щоб гості нам заважали. Ореноль буде задіяний у молитовні Журавлиного танцю, а для відволікання гостей знадобиться ваша допомога.

Тінахан трохи стурбувався. Він теж хотів побачити сходження Богині. На його щастя, обізвався Кейґан:

— Я візьму це на себе.

Тінахану відлягло від серця, але стало соромно перед Кейґаном.

— Е-ем, Кейґане. А ти не хочеш подивитися? Як Богиня сходитиме?

— Мені краще там не бути, Тінахане.

— І чого б це?

— Боюся, що захочу вбити назьку Богиню.

Тінахан знітився, а Дзютаґі з Оренолем тільки тепер зрозуміли, якими довірливими дурнями були. Вони геть не враховували, що в храмі присутній чоловік, який ненавидить наґів, як ніхто в цілому світі. Усі троє витріщилися на Кейґана.

Він спокійно відказав:

— Не переймайтеся. Я нічого не зможу вдіяти. Богиня ж не помре від удару мечем.

Попри це запевнення, Дзютаґі не заспокоївся. Силкувався прочитати в очах Кейґана його приховані думки.

— Кейґане, завтра ми збираємося дізнатися, у який спосіб можливе боговбивство. Що, як хтось підслухає і відразу спробує застосувати це знання?

На обличчі Кейґана грала усмішка, хоча глибоко в душі йому було байдуже. Ореноль стиснув кулаки, підозрюючи, що важливіше стримати Кейґана, ніж відволікти гостей. Уникаючи погляду Ореноля, Кейґан сказав:

— Розслабся, Оренолю. Тобі не личить. Невже справді ладен битися зі мною навкулачки?

— Якщо буде потреба — битимуся! Але сподіваюся, що потреба не виникне.

— Не виникне.

— А тобі можна вірити, Кейґане? Усім відома твоя ненависть до наґів. Але ж ти не маєш права знищувати їх усіх.

— Не маю права, кажеш?

Кейґан обернувся й зазирнув у вічі молодому монаху Оренолю. Той знітився й промовчав. Кейґан заговорив м’якше:

— Оренолю, я маю право прибрати з лиця землі всіх наґів. Навіть Богиня, яка не залишає слідів, не має такого права, а я маю. Сьогодні я збагнув це, коли спускався з гори.

Блідий Ореноль глянув на Дзютаґі. Наставник примружився. Тінахан хотів утрутитися, але Кейґан твердо мовив:

— Але завтра я цим правом не скористаюся.

— Це правда?

— Так.

Обговорення закінчилося, і всі вийшли з келії Дзютаґі. Ореноль пішов перший, адже хотів передати Рюну звістку. А Кейґан затримався на подвір’ї, видивляючись у небо. Післяполудневе небо над верхівкою гори Парим викликало в нього спогади про давно минулі дні.

Підійшов Тінахан.

— Кейґане, дозволь спитати в тебе дещо.

— Кажи.

— Чому ти сказав, що маєш право знищити всіх наґів? Ніхто не може мати такого права. Як і наґи не мають права заподіяти таке зло нам, леконам.

Кейґан опустив голову й відповів не Тінахану, а його тіні, що лежала на землі:

— Справді хочеш знати?

— Так! Хочу.

Кейґан міцно стиснув зуби, простояв так доволі довго й нарешті заговорив:

— Колись наґи зробили мені пропозицію. Не суттєво, яку саме. Важливо лише, що пропозиція була заманлива. На щастя, я тоді ще мав удосталь проникливості, щоб не пристати на неї відразу. Я спитав, чи правду вони кажуть. І наґи відповіли, що присягаються життям усіх наґів на світі.

— І, значить...

— Так. Це був обман. Я втратив усе через них. Хоча ні, дещо я таки отримав: право вирішувати, чи жити наґам.

Тінахан схвильовано ковтнув. Та Кейґан ще не закінчив.

— Так от, я втратив усе. Минув час, і я зустрів жінку. Я покохав її. Покохав безмежно. Вона повернула мені сенс життя. Оживила мене. І збиралася дати мені ще більше. Їй було замало того, що вона мене воскресила. А я не дав їй навіть найменшої частини того, що вона хотіла подарувати мені. І наґи зробили їй пропозицію, на яку вона пристала.

— Ще одну пропозицію?

— Так. Подібну до тієї, що зруйнувала моє життя. І вона погодилася. Мала дві причини на те. По-перше, знала, що я хочу того самого. А друга причина незвичайна, хоча зовсім не нова. Наґи заприсяглися життям усіх наґів.

Тінахан настовбурчив гребінь. Голос Кейґана почав поволі згасати.

— Через це вона погодилася. Нічого мені не розповіла й пішла до наґів... А наґи її схопили й зжерли. Вони люб’язно дочекалися мене, хоч я й нескоро збагнув, що до чого. І розірвали її на шматки на моїх очах. Вони виманили мою кохану, щоб виманити мене. Єдині її гріхи — кохання до мене та довіра до наґів. Вона не знала, які ці гріхи страшні.

Тінахан відчув, як жахливий холодок прокрався в його серце. Кейґан тихо додав:

— Тож я отримав довічне право вирішувати, чи жити наґам.

Тінахан більше не міг стверджувати, що Кейґан не має права знищувати наґів. Цей чоловік був саме такий, як ім’я, обране ним, — подібний до чорнолева й дракона.

— Тінахане!

Лекон не відповідав. Кейґан не чекав на відповідь.

— Те, що я зараз скажу, порадою не назвеш. Бо це очевидно. Та все одно хочу сказати. Коли знайдеш собі дружин, бережи їх, люби. Щодня старайся любити ще сильніше. Пам’ятай: доля вам відпустить мало часу. Замість того щоб приносити десять тисяч квіток на могилу дружини, ліпше зроби так, щоб вона всміхнулася бодай на коротку мить.

Тінахан поклав руку на груди. Дзьоб не слухався його, тільки клацав. А Кейґан уже зрушив з місця. Раптом дар мови повернувся до Тінахана.

— Ти куди?

— Хочу нарвати тих лілій.

— Лілій?

— Я не можу побачити усмішки своєї дружини, то хоча б спробую розгледіти її обличчя у квітах, які вона любила. Знаю, що марно, але інакше не можу.

Тінахану знову відібрало мову.

Дочекавшись глибокої ночі, Каріндоль підвелася з ліжка.

Схопила приготовану чашу для вугілля, нахилилася й торкнулася чогось на підлозі. У темряві проявився слід її долоні. Це на холодній жаровні лишився слабкий тепловий слід. Каріндоль ще помацала жаровню, щоб вона вся засвітилася теплом від її рук, знову взяла чашу.

За мить у жаровні спалахнув вогонь. Каріндоль наблизилася до жару й терпляче очікувала, поки тіло нагріється.

Воно вже достатньо нагрілося, але Каріндоль не відсунулася, адже мусила зараз вийти в холодний коридор. Пошкодувала, що не вкрала у Віас содраку на цей випадок.

Коли вже несила стало терпіти жар, Каріндоль відійшла від жаровні.

Повітря в спальні прогрілося. Каріндоль почепила сайкер на пояс, узяла глечик з олією та ключ і вийшла.

Як вона й передбачала, у коридорі було холодно й темно, але вона бачила слабкі потоки тепла від свого тіла й теплі сліди на підлозі. Вони здалися їй неспростовними доказами злочинного задуму. Налякана Каріндоль мимоволі погладила живіт.

Вона побігла коридором.

Що як хтось почув її та прокинувся? Каріндоль охопила радість, яка межувала з божевіллям. Від збудження вона кілька разів ударялася об стіни й кути, хоча виросла в цьому домі й чудово його знала. Та їй було байдуже. Кортіло навіть закричати вголос, щоб усі знали, що вона біжить карати злочинницю.

Захекана Каріндоль досягла нарешті дверей спальні Віас і на хвильку зупинилася.

Разом з рівним диханням до неї повернувся забутий ненадовго страх. Вона ледь наважилася вставити ключ у замок. Виразно уявила, як двері відчиняться й перед нею постане холодно усміхнена Віас...

— А я хлюпну їй в обличчя олією!

Каріндоль встромила ключ у замкову щілину. Певна річ, Віас давно вже поміняла замок, але це не створило труднощів. Дурненька Віас думала, що Каріндоль вештається вулицями лише для того, щоб зваблювати чоловіків. А та багато чого робила за межами дому. Приміром, завітала до тієї самої майстрині, у якої Віас замовляла новий замок. Ключ плавно прокрутився.

Двері відчинилися.

Каріндоль задихалася від хвилювання. Якби мала серце, воно шалено калатало б. Її свідомість від напруження мов скам’яніла.

Вона кілька разів глибоко вдихнула й видихнула та ввійшла до кімнати.

Добре знала, де стоїть ліжко. Сім кроків ліворуч, потім три кроки праворуч. Щоб обійти розставлене скрізь знахарське приладдя, Каріндоль зупинилася й придивилася уважніше.

Хоча наґи й холоднокровні істоти, вони трохи тепліші за навколишнє повітря завдяки теплу від власної життєдіяльності. Тому Каріндоль легко розрізнила на ліжку тепловий обрис сестри. І чоловіка біля неї.

Вона передбачила, що в спальні Віас може виявитися чоловік, але була приголомшена, коли побачила його насправді.

Цьому чоловікові доведеться згоріти лише тому, що він опинився поряд з Віас. Каріндоль досі вважала, що смерть одного чоловіка нічого не важить, та коли побачила його зараз, у душу їй закралися сумніви. Ось він — спить і, мабуть, бачить сни. Заснув з упевненістю, що назавтра прокинеться, як завжди. Чи можна принести його в жертву заради свого виживання? Хтозна, якої статі дитя в її лоні? Не чоловічої часом?

Луска Каріндоль настовбурчилася. Їй уже кортіло все покинути й повернутися до своєї спальні. Здавалося, що достатньо сховати чашу й глечик, лягти, відпочити — і вона стане щасливою. Та раптом Каріндоль прикусила губу й подумала: «Ти мусиш померти, Віас. Ти мусиш померти, Віас. Ти мусиш померти, Віас! Вороття нема!».

Вона повторювала це подумки знову й знову, ніби заворожувала саму себе. Зрештою вийняла затичку з глечика.

Щоб Віас не прокинулася через відчуття вологи, Каріндоль не стала кропити олією постіль, а розлила її довкола ліжка. Коли Віас прокинеться від жару, ліжко вже буде охоплене полум’ям. Каріндоль трохи посковзнулася на підлозі, рясно политій олією, і мимохіть ледь не схопилася за ліжко, аби не впасти. Та вчасно відновила рівновагу, проклинаючи себе за незграбність. М’язи в неї спершу напружилися й стали твердіші за кістки, а потім розслабилися так, що ледь не підкосилися ноги.

Раптом у кімнаті посвітлішало. Каріндоль перелякано усвідомила, що втратила відчуття часу й уже сходить сонце. Від її розжареного тіла нагрілося повітря. Вона безгучно закричала. Зціпила зуби й міцно притиснула до себе чашу.

— Нічого не вийде, Каріндоль Макероу! — почула вона голос.

Каріндоль подумала, що її серце, яке зберігається у Вежі, може зупинитися від страху. Знала, звісно, що це неможливо. Охоплена тривогою, вона дивилася на ліжко.

Чоловік підводився. Він рухався повільно, щоб не розбудити Віас. Обійшов ліжко й наблизився до Каріндоль. Та застигла, скута жахом.

— Нічого не вийде, Каріндоль Макероу! — повторив чоловік.

— Що? Як...

— Як я дізнався, що ви тут? Ви зчинили такий грюкіт! А я дослухався.

— Чому?

— Це непросто пояснити. Ви збиралися знехтувати мною, тож, певно, не знаєте мого імені. Я — Ґрос.

Спокій Ґроса допоміг Каріндоль опанувати себе. До неї повернулася здатність міркувати. Вона гордовито випросталася й наказала вголос:

— Іди геть, Ґросе! Вийди зі спальні й забудь, що бачив тут!

Ґрос не підкорився наказові, а обернувся до ліжка, щоб подивитися на Віас.

— Якщо я вийду, ви спалите пані Віас?

— Тебе це не стосується.

— Важко погодитися з цим твердженням. Як можна змиритися з тим, що живу істоту збираються спалити?

Каріндоль пронизала Ґроса загрозливим поглядом, її луска зашаруділа. Він загалом був правий, та й переконувати його в протилежному часу не було. Витягнути з нього обіцянку мовчати й піти геть? Та олія вже була на підлозі, й це все ускладнювало. Каріндоль не бажала навіть уявляти, що зробить Віас, коли побачить ці калюжі.

Вона вихопила сайкер. Ґрос злякався й відступив.

— О-о! Пані!

— Обирай: я зітну тобі голову й тоді спалю разом з Віас, або ти вийдеш і забудеш про все. То що?

— Ваша погроза марна. Я можу будь-якої миті розбудити пані Віас.

— Хочеш перевірити, що відбудеться швидше? Чи прокинеться Віас раніше, ніж твоя голова впаде з пліч? Я не вельми вправно володію мечем, та сайкер гострий! А ти змерз і став легкою ціллю.

Ґрос збентежено оглядав тіло Каріндоль: вона була значно тепліша за нього.

— Хай навіть тобі пощастить, і вона прокинеться, це нічого не змінить. Я можу і її зарубати! То що ти обираєш?

— Пані Каріндоль, відтяти голову одним ударом не так просто, навіть сайкером.

— І що з того?

— Ви мене лише пораните.

— Хочеш дізнатися, на що я здатна?

— Ні, зовсім не обов’язково. Я вже здогадався з того, що ви прийшли сюди з олією і мечем. Але ви дещо залишили поза увагою.

— І що ж це?

— Наприклад, булаву, націлену на вашу голову.

Каріндоль упала.

На булаву, яка розтрощила їй голову, налипли клапті шкіри й лусочки. Ту булаву тримав засапаний чоловік. Він подивився на Ґроса, який безсило опустився на підлогу. Рука Ґроса втрапила в калюжку олії, він роздратувався. Чоловіка били дрижаки.

— Трясця твоїй матері! Де ти був стільки часу?! Я вже й так, і сяк її морочив.

Чоловік із булавою опустив руки й глянув на закривавлену потилицю Каріндоль. Досі не міг отямитися від потрясіння, повірити, що власноруч убив жінку. Інші троє чоловіків теж були приголомшені. Ґрос підвівся, підійшов до товариша з булавою й поплескав його заспокійливо по плечі.

— Молодчага, Ботріне! Дякую тобі.

Ботрін закліпав, ніби щойно виринув з глибокого сну, і ледь усміхнувся.

— Що вона тут робила? Я почув дивний шум і прибіг, побачив, що ти потребуєш захисту, але нічогісінько не второпав.

— Каріндоль хотіла вчинити самосуд. Розхлюпала олію навколо ліжка й приготувалася підпалити. Яка діяльна, смілива була жінка! Прибери цю жахливу чашу для жару. Ет, я весь вимастився гидкою олією! Не хочу нічого торкатися.

Один із чоловіків видер із рук Каріндоль чашу, а Ботрін — сайкер і передав його Ґросу. Той глянув на тіло Каріндоль і сказав:

— Нам пощастило. Вона не знала, що ми чекали на голосовий сигнал. Якби хтось крикнув перший, Каріндоль почула б.

Усі кивнули й подивилися на Каріндоль і Віас. Один запитав:

— Що робити далі?

— Якщо Каріндоль тут, значить, Свачі не в її спальні.

— Так. Сьогодні він спав окремо.

— Вона прогнала Свачі, щоб здійснити свій задум.

— Треба спіймати його та Кару. І забрати обох разом з Каріндоль.

— І її теж?

— Авжеж. Заберемо всіх трьох. Ніби це Свачі з Кару викрали Каріндоль.

— Слухай-но, а як пояснити, навіщо їм було викрадати жінку? Якщо не знайдемо гідного пояснення, не уникнемо підозр.

— Може, натякнути, мовляв, Каріндоль збагнула, що в домі Макероу життя їй не буде, і разом із Кару та Свачі втекла до Кіборену, аби там створити свою сім’ю?

— Це ще гірше. Хай буде просто викрадення.

— А яка все-таки мета викрадачів?

— Підозри впадуть на Віас.

— Гм. Справді! Віас найняла їх, щоб викрали сестру, її ворогиню. Непогано!

— Авжеж. Викрадачів двоє, значить, вони все продумали. А докази?

— Можна залишити в кімнаті Кару й Свачі пергамент з написом: «Пані Віас, усе виконано».

— Не смішно, Ботріне! Гаразд, не залишатимемо доказів. Скоро буде так, що ніхто не сумніватиметься в наших словах.

— Ні, стривайте. Є ліпший спосіб, — зауважив Ґрос, і всі четверо обернулися на нього. — Ми всі зараз приймемо содрак. Ти віднесеш Каріндоль до Вежі сердець. А ми схопимо Свачі й Кару.

— А що тоді?

Ґрос пояснив свій задум. Четверо товаришів погодилися з ним. Невдовзі п’ятеро розігрітих содраком наґів помчали, ніби п’ять вихорів.

Уранці розлючена Віас заходилася трощити все, що траплялося під руку.

Олія на підлозі нестерпно смерділа. Віас змахнула зі столу своє приладдя для дослідів, насилу відсапалася, а потім глянула на чоловіка, який стояв навколішки серед цього безладу.

— Що сталося, Ґросе? — мислезапитала вона.

— Я встиг зупинити пані Каріндоль, коли вона вже приготувалася запалити вогонь. Та пані Каріндоль мала при собі сайкер, а я був неозброєний. Вона штрикнула мене в груди...

Ґрос показав рану. Не зізнався, звісно, що сам попросив товариша легко його поранити.

— І вона втекла. Я гнався за нею. Хотів і вас розбудити, але вирішив, що важливіше не дати їй накоїти лиха.

— Хвалю. Ця навіжена могла спалити весь дім!

— Їй не вдалося. Вона забрала Свачі й Кару та вибігла з дому разом із ними. Я вистежив, що вони подалися до Вежі сердець.

— До Вежі?

— Авжеж!

Віас у вікно глянула на Вежу сердець.

— Мерзотниця хоче просити захисту в хранителів. І двох посіпак своїх забрала. Але нічого їй не вдасться!

Дорослі назькі чоловіки не належали до певних родин, тому в разі гострої потреби зверталися до Вежі сердець по допомогу. Хранителі допомагали їм очиститися від несправедливих звинувачень або захищали від кривдників. Але жінок це правило не стосувалося, адже вони були повноцінними членами своїх родин і дбати про них мали родички. Тому Віас припустила, що Свачі й Кару потрібні Каріндоль, щоб натиснути на хранителів.

— Ґросе!

— Так, пані Макероу.

— Біжи негайно до Вежі, передай моє послання.

Ґрос був дуже кмітливий. Миттю збагнув, що до чого, кинувся шукати серед перекинутих шкереберть речей пергамент і розтирати туш. Віас, яка ще не втамувала гнів, тим часом і далі розкидала те, що досі лежало на своїх місцях. Щойно Ґрос закінчив приготування до письма, підбігла до столу й схопила пензлик.

Похапцем нашкрябала, що Каріндоль Макероу вчинила спробу підпалу та замах на вбивство, і наполягала, щоб її видали родині для покарання відповідно до звичаїв Макероу. Від гніву літери виходили неохайні, грубі, й це ще більше її розлютило. Вона кинула пергамент просто в обличчя Ґроса й мислемовила:

— Іди, спіймай Каріндоль! Упустив її, то приведи назад! Якщо не приведеш, я це так не залишу!

Ґрос не нагадав Віас, що вона завдячує йому життям. Гірко всміхнувся подумки та вклонився.

— Зроблю, як наказуєте, пані.

Надвечір, коли Ґрос так і не повернувся, Віас уже відчувала не гнів, а розгубленість.

Великий храм Хаінся ніколи не славився довершеною красою. Брак зовнішньої привабливості переважували видатні духовні багатства, накопичені в будівлях храму за кількасот років, тому шанувальники витонченого оздоблення старалися не роззиратися навсібіч у пошуках недоліків. Хоча, якщо по правді, Хаінся можна було б назвати трохи недоладним скупченням споруд.

На жаль, в останні дні послушники й монахи пройнялися відчуттям, що ця прикра вада закралася глибоко всередину храму, у кожен куточок.

Раніше терени храму були одноманітні на вигляд: хоч цілий день вештайся ними, зустрінеш тільки чисто виголені голови. Тепер же храм повнився строкатим розмаїттям: там — коротке волосся, там — довге, там — заплетене в косу, там — зібране в пучок, а ще десь — наполовину виголена голова! Важко натрапити поглядом на гладеньку голову монаха. І ті, хто носив ці різномасті зачіски, гучно бряжчали зброєю. Монахи ходили зовсім знічені, наче не в себе в храмі, а на полі битви. Ще дужче їх спантеличили невпинні потоки мовлення, такі самі розмаїті, як і зовнішність гостей: хтось швидко торохтів, мов пташка цвірінькала, чиясь мова текла повільною річкою, а часом чувся несамовитий крик, наче один збирався скрутити в’язи іншому. Монахам не вірилося, що все це різні говірки тієї самої мови, якою спілкуються в храмі. Ті з братії, хто займався опануванням науки красномовства, тішилися нагодою поринути в мовний вир. Але більшість подвижників боялася, що гості заговорять із ними, і ходила з опущеними очима. На жаль, усі прибульці пристасно бажали побалакати з монахами.

Гості завдавали чимало клопотів монахам, які займалися веденням храмового господарства. Переважна більшість гостей не забула про пристойність і зробила щедрі пожертви, тому храмова скарбниця добре наповнилася. Та виникали труднощі з харчуванням: постояльці, які прибули з різних країв, мали різні смаки, і догодити всім було неможливо. Гостей не вдовольняли прості й прісні монастирські страви. Представники мисливських племен щоразу за трапезою сиділи відверто розгнівані, й монахів це бентежило. Ніхто не скаржився на їжу відкрито, але декого з гостей з ганьбою спіймали на тому, що вони потай ходили до розбійників по інший бік гори Парим, щоб поїсти м’яса.

Через гостей монахам доводилося терпіти безліч прикрощів. Тож коли якось під вечір усі погляди гостей звернулися в один бік і засяяли справжнім переляком, вони відчули зловтіху.

Звідти, куди націлилися замріяні, вирячені, косі та всі інші різноманітні очі, до них прямував чоловік з дивовижним подвійним мечем.

Кейґан Дракар мовчки походжав з награно глибокодумним виразом. Раз по раз скоса зиркав на гостей, яких зустрічав на шляху, кривився, ніби від жорстокої муки, удавав, що хоче до когось підійти, але вагається, і нахиляв голову до плеча. Гості перешіптувалися, мовляв, це один із тих, хто оселилися в молитовні Журавлиного танцю. І його поведінка всіх стурбувала. Поважні мужі, почувши від своїх підлеглих тривожні повідомлення про появу загадкового чоловіка, відкинули пиху й бігцем кинулися туди. Усі ловили кожен рух Кейґана, затамувавши подих. Та ніхто не насмілювався підійти до нього й заговорити. Вигляд він мав суворий і неприступний, наче не бажав ні з ким спілкуватися.

Це дивне мовчазне протистояння не могло тривати вічно. Кейґан на це й не сподівався, адже серед гостей, які зібралися з усього світу, було чимало прославлених сміливців. Один з них нарешті почав наближатися до Кейґана. Щоб виявити чемність, він ішов сам, без почту. Кейґан це помітив, зупинився біля куща шипшини, удаючи, ніби милується квітами.

— Пишно розпустилися, чи не так? — мовив гість.

— А в горах уже квітнуть лілії.

— У вас дивовижний меч. Ніколи не бачив такого. Мушу зізнатися, маю сумніви: чи зручно битися ним.

Кейґан обернувся й зазирнув в обличчя співрозмовнику.

Це був огрядний старий, на чоло якого спадало довге сиве волосся. Нижню частину обличчя приховувала кудлата біла борода, тому годі було його роздивитися. Цей довгоногий і засмаглий воїн з гордовитою поставою, мабуть, викликав заздрощі в багатьох молодих відчайдухів. Кейґан оглянув його постать і наостанок відзначив собі, що правою рукою хитрий старий ховає за спиною меч, піднятий догори вістрям. Кейґан упізнав того, хто постав перед ним.

— Ваш важкий меч теж по-своєму дивовижний. І я знаю, що ви вже довели його дієздатність, великий князю Ґвальхайде.

Старий воїн Ґвальхайд Ґ’юріхар усміхнувся. Але Кейґанові слова не були похвалою.

— Ваш меч неперевершений у мистецтві примноження числа вдів і сиріт.

Ґвальхайд насупився, та відповів стримано.

— Погоджуся. Атож, зброя — це жахливо. Але я впевнений, що за шістдесят років жодного разу не зганьбив свого меча. До речі, як вас звати?

— Кейґан Дракар.

— Що? Це ж не ім’я. Чорнолев і дракон?

— Ви знаєте говірку кітальджоських мисливців?

— Лише кілька слів.

— Я взяв ці слова собі за ім’я.

— Зрозумів. Можу називати вас Кейґаном?

Кейґан кивнув.

Рід Ґ’юріхарів, як вони самі стверджували, був останнім з родів, що служили Араджитському королівству. Минуло вісім століть відтоді, як королівство зникло, але очільники родини Ґ’юріхар наполягали, що досі мають право носити звання великих князів, таким чином наголошуючи, що зберігають вірність королю. Так було на словах. Великі князі мали владу, яка майже дорівнювала королівській. Вони вважалися підданцями королів, і цього ніхто не заперечував, але насправді були королями держави в державі.

Проте все це давно втратило сенс, бо не мало жодного стосунку до дійсності. «Справжні» великі князі, призначення яких полягало в обороні прикордонного краю від зазіхань ворогів, перевелися вісімсот років тому, коли Хусарін Ґ’юріхар самовільно вирушив на Південь, у похід проти наґів. Теперішня родина Ґ’юріхарів була нащадками багатія Ґвателя, який після Великого завоювання та розпаду Араджитського королівства відбудував Ґ’юріхарський замок. Він проголосив себе побічним родичем Ґ’юріхарів і привласнив замок, прізвище та звання великого князя. Йому ніхто особливо не вірив, але й не відчував потреби заперечувати. Адже на життя мешканців краю ніяк не впливало те, що в замку з’явився новий власник, який почав підписувати листи як «великий князь». Край на захід від Джіраркватерського хребта, де стояв замок, був дикий, населений суворим темним людом, яким навіть королі минулого не могли управляти без намісників — великих князів. Тож усім було байдуже до божевільного, який узяв собі сміховинне звання й живе на нікому не потрібній землі.

Але події розвивалися несподівано. Казали, наче тому, що Ґватель забагато дивився на картину із зображенням битви, яка висіла в замку, або тому, що він просто достатньо довго там прожив, у нього вселилася душа Хусаріна Ґ’юріхара. Коли Ґватель почав виявляти, так би мовити, войовничий дух, дружина подумала, що він остаточно позбувся глузду. Вона й до того не розуміла, навіщо Ґватель переселився в сувору непривабливу місцевість, тому оголосила про розлучення з ним і втекла на схід, за Джіраркватерські гори. Ґватель Ґ’юріхар анітрохи не сумував через утрату дружини в такому немолодому віці. На той час він уже твердо переконав себе, що є нащадком видатного роду й мусить сумлінно виконувати обов’язки великого князя до повернення короля, якому мріяв вірно служити.

Ширилися лихослівні чутки, нібито Ґватель віддав шестирічну дочку вчитися військової справи, але то була неправда. Більш помірковані люди вважали, що, найімовірніше за все, Ґватель, як належить турботливому батькові, просто розповідав дочці на ніч казки, хоча й не зовсім дитячі — про королів, воїнів і великих князів. Наприкінці життя він не зажив слави божевільного. Навпаки, його досягнення вражали: Ґватель правив сміливо й мудро, занедбаний край за його правління почав процвітати. Людям набридло те, що їхня земля має беззмістовну назву «край на захід від Джіраркватерських гір», і вони почали називати свою батьківщину краєм Ґ’юріхар. Ґватель бажав, щоб люди вживали назву «Ґ’юріхарське князівство», та за його життя ця надія не справдилася.

Край Ґ’юріхар процвітав дедалі більше. Ґ’юріхарці навіть почали пропонувати Ґвателю прийняти звання короля. Відповідь його була цілком очікувана: він рішуче відмовився, пославшись на те, що є великим князем, королівським намісником, і проголошення його королем означатиме державну зраду. Звісно, важко сказати, чи мав він рацію, якщо на той час не існувало ні королівства, ні короля. Але мешканці краю з повагою поставилися до думки Ґвателя й визнали його своїм великим князем.

Коли Ґватель помер, його дочка Кенарін, про яку колись ходили химерні чутки, була вже двадцятирічною квітучою панночкою. Кенарін Ґ’юріхар розчарувала тих, хто вважав її просто «нареченою, за якою дається посаг у мільйон золотих монет». Невідомо, чи її підштовхнули батькові повчання, чи образа на матір, яка покинула дівчинку в дитинстві, але відразу після батькового похорону Кенарін повідомила, що бере на себе князівські обов’язки. Вона прогнала женихів, які приїздили з усього світу, та уклала шлюб з молодим воєводою — вправним воїном і найвідданішим підданцем її батька. Холодний розум підказував ґ’юріхарцям, що Кенарін учинила так, бо не схотіла віддавати в руки чужинця свій рідний край, який легковажні люди прославили на всі усюди як землю, де можна здобути мільйон золотих. Але вчинки новоявленої великої княгині потішили тих, хто слухався більше не розуму, а серця. Кенарін Ґ’юріхар по-своєму встановила управління князівством і зібрала десятитисячне військо. Мешканці земель на схід від Джіраркватерського хребта відчули загрозу. Щоб довідатися про наміри Кенарін, численні посли почали переходити гори до краю Ґ’юріхар, попри складні випробування морозом і вітром. Кенарін щоразу давала неочікувано просту відповідь: «Якщо великий князь зможе захистити своє князівство, він захистить і все королівство. Великий князь — меч, спрямований не в серце королівства». Люди не вірили в миролюбність, проголошену Кенарін. Дехто навіть тлумачив її слова по-своєму. Нібито вона збирається напасти на землі на схід від хребта, які не входили до складу королівства. Проте велика княгиня ніколи не зазіхала на землі по той бік Джіраркватерських гір. Нарешті всі заспокоїлися та пройнялися повагою до впертих батька й дочки. Її землі почали називати Ґ’юріхарським князівством. Можливо, у цю назву вкладалося приховане прохання до княгині не виходити за межі володінь. Кенарін Ґ’юріхар не зважала на натяк, лише раділа, що її край визнали князівством.

Ґватель і Кенарін Ґ’юріхар могли хворіти на королівську недугу. Ні, вони, безперечно, були хворі на цю недугу, хоча й вважалися справді чудовими правителями. Саме завдяки їм ґ’юріхарці й досі називали своїх правителів великими князями, а чужинці не сміялися з войовничого духу ґ’юріхарців. Звісно, деякі честолюбці не вірили в правдивість оповідей про видатних батька й дочку. Але ґ’юрі-харські великі князі завжди жорстко відбивали напади зі сходу. Хворі на королівську недугу боялися Ґ’юріхарського князівства як вогню. Якщо в інших землях до них ставилися як до божевільних або блазнів, тут їх уважали мерзенними державними зрадниками й стинали їм голови.

Старий воїн Ґвальхайд Ґ’юріхар, який стояв зараз перед Кейґаном, за своє життя відбив уже п’ять вторгнень зі сходу й довів цим, що на захід від Джіраркватерських гір і досі живий дух Ґвателя та Кенарін. На долю Ґвальхайда випало так багато війн через те, що за горами зросла чисельність населення й землі бракувало. Та Кейґан, роздивляючись Ґвальхайда Ґ’юріхара, подумав, що мешканцям східних земель доведеться набратися терпіння.

Великий князь Ґвальхайд мовив:

— Як уже було сказано, я — великий князь. Вам відомо, що це означає?

Очі князя набули такого виразу, наче він зібрався оцінити самоцвіт, але не був певен, чи коштовність перед ним, чи взагалі простий камінець.

— Це той з розкрадачів королівського майна, хто почувається найспокійніше.

Ґвальхайд підняв брови, коли почув таку зухвалу відповідь.

— Поясніть, коли ваша ласка.

— Коли король повернеться, усі, хто привласнив королівські володіння, прирівняються до крадіїв. Та великому князеві немає про що хвилюватися. Адже без його згоди король нічого не зможе вдіяти з князівством.

У такий спосіб Кейґан мовби хотів отримати підтвердження, що великі князі зі спокоєм у душі чекають на повернення короля. Певна річ, це припущення неприємно вразило великого князя Ґвальхайда, який пишався тим, що стереже кордон королівства, а не лише очікує на повернення короля.

— Ваша правда, Кейґане, але прикро це чути.

— Ви не просили тішити ваше самолюбство.

— Тепер прошу.

— Я відмовляюся виконувати прохання.

Ґвальхайд здивовано, з осудом глянув на того нахабу. Та великий князь не розгнівався, і Кейґана це розчарувало, бо хотів побачити лють старого воїна. Той, проте, залишився незворушним, твердим, як скеля. І Кейґан пересвідчився, що люди не помиляються щодо великого князя.

— Дуже, дуже шкода. Але нічого не вдієш. Гадаю, ви розумієте, що в моєму становищі неможливо не цікавитися поверненням короля, — сказав Ґвальхайд.

— Розумію.

— Я нещодавно отримав звістку, що шановані монахи Великого храму Хаінся займаються вельми незвичайною справою. Мені це повідомив двоюрідний брат, який тут навчається.

Кейґан знову схилив голову до плеча. Двоюрідний брат Ґвальхайда мусив би бути далеко не молодим.

— Певно, він пізно почав навчання.

— Так, він вирішив присвятити старість навчанню й оселитися в храмі. Тому я пожертвував храмові трохи орної землі.

Храм отримував подібні пожертви протягом століть і тепер його земельні угіддя були ледь не безмежними. Кейґан кивнув. Великий князь вів далі:

— Я прибув сюди з невеликим почтом, загнавши чимало коней. А тут... О, дивовижні речі кояться тут. Воно того вартувало. З цілого світу зібралися правителі, хоробрі воїни. Мабуть, такими й були стародавні Всезагальні збори. Я тут недовго й ще майже нічого не знаю, але чув, що ви — вельми важлива особа для справи храму.

— То й що?

— Спитаю відверто: чи пов’язаний задум храму з поверненням короля?

— З поверненням короля?

— Як ще можна запитати? Чи зібралися ви з монахами шукати короля? Може, збираєтеся зняти прокляття кітальджоських мисливців чи відшукати меч Короля-героя? Тобто зробити щось для появи короля? Якщо ви не проти, я хотів би переконатися, що ви могли б стати королем.

— Якщо я підтверджу одне з цих припущень, як ви вчините?

— Я щиро бажаю повернення короля. Якщо монахи покажуть мені того, хто міг би стати гідним поваги й довіри королем, пообіцяю йому свій захист.

Кейґан кивнув.

— Здається, частина гостей храму вважає, що ми збираємося дати світові нового короля і що обирати будемо з-поміж них. Якби я привів до вас мужа, якого храм призначив королем, що ви сказали б?

Розмову старалися підслухати всі гості, навіть ті, хто стояв далеко від Кейґана й Ґвальхайда. Усі нашорошили вуха, затамували подих і чекали, що відповість великий князь. Той стримано сказав:

— Якщо він здатний відновити славу Араджитського королівства, Ґ’юріхари його підтримають.

Деякі нікчеми подумки зраділи, бо відчули оманливу надію на підтримку могутнього Ґ’юріхарського князівства. А хто мав світлий розум і зрозумів істинне значення слів великого князя, дивилися суворо. Кейган рішуче сказав:

— Люди таки правду кажуть.

— Ви про що?

— Ґвальхайд Ґ’юріхар міг би гори навчити незворушності.

Великий князь усміхнувся.

— Це перебільшення.

— Розумію, що ви хочете сказати. Мовляв, не приймете короля, не здатного відновити міць королівства, хай навіть його висуватиме Великий храм. І якщо виникне потреба, ви ладні вступити в протистояння з храмом.

— Саме так.

Нікчеми, які щойно відчули приплив надії, були приголомшені. Ґвальхайд промовив вагомо, як і личить незламному воїнові:

— Затямте: якщо ви дасте світові гідного короля, край Ґ’юріхар і я особисто будемо вам щиро вдячні. Якщо ж ви з монахами гратимете в дурнуваті ігри, я не стоятиму осторонь! Тож скажіть нарешті, у чому полягає задум.

Кейґан на хвильку відвернувся. Сонце вже було на вечірньому прузі й мало сісти зовсім скоро. І він вигадав спосіб потягнути час, щоб відволікти Ґвальхайда, навіть і не доводячи його до сказу.

Хоча спосіб цей був Кейґану неприємний, він мовив:

— Бажаю, щоб ви мене випробували.

— Що?

— Ви сказали, що маєте сумнів у моєму мечі. То випробуйте.

— Що за нісенітниці ви верзете?

— Зможете перевірити, чи гідний я звання короля.

В очах Ґвальхайда спалахнули іскри.

— Отже, монахи готують вас до цього? Чи ви король, якого відшукали монахи?

— Ви самі сказали, що не покладатиметеся повністю на рішення храму. То випробуйте мене власноруч вашим важким мечем. А я випробую вас.

— Мене?

— Так. Мушу вирішити, чи можна довіряти вам край Ґ’юріхар, чи варто вигнати звідти вашу сімейку та приєднати ці землі до королівства.

Руку Ґвальхайда скувала судома. Слова Кейґана прозвучали вкрай принизливо.

— Невже ти не знаєш, що навіть «справжні» королі не мали права вирішувати долю Ґ’юріхару?

— Знаю. Але хіба ти — «справжній» великий князь?

Цими словами Кейґан завдав болючого удару в найвразливіше місце. Ґвальхайд Ґ’юріхар витріщився на кривдника, його борода тремтіла. А Кейґан наважився йти до кінця.

— Ти — не справжній великий князь. Ти лише нащадок хворих на королівську недугу батька й дочки, які привласнили князівство!

— Як ти смієш! Як ти назвав Ґвателя й Кенарін? Та ще й не перед кимось, а переді мною!

— А ти недочуваєш? Можу повторити!

Ґвальхайд не хотів цього. Кейґан змусив його почати двобій. Важкий меч блиснув у повітрі.

— Цього я тобі не подарую!

Рюн стояв на подвір’ї молитовні.

Асхваріталь спустився з даху до нього. Рюн пригорнув драконеня й пройшов між дуоксіна-ми. Хмара-громовиця сидів на своєму місці, немов очільник дуоксінів. Він лише кинув на Рюна короткий погляд. Зараз тигра-богатиря більше хвилювали монахи, які зібралися в протилежному кутку подвір’я. Звісно, монахи хвилювалися дужче за тигра. Їм не подобалося грати у витрішки з дуоксінами та тигром-богатирем. Біля купки монахів стояли старший наставник Дзютаґі, Ореноль і Тінахан. Ореноль усміхнувся напруженому Рюну й помахав рукою на знак підтримки. Рюн удячно всміхнувся у відповідь. Дзютаґі кивнув йому й безгучним рухом губів передав: «У тебе все вийде!». Наставник не хотів порушувати урочисту тишу, у якій витали водночас тривога й радісне збудження. Ніхто не міг цьому опиратися. Навіть Тінахан.

Рюн вийшов на середину подвір’я.

Там Ореноль і послушники накреслили химерну мандалу за зразком з бамбукового сувою. Перед тим як зображувати її, довго рачкували подвір’ям, розрівнюючи його, вилили на землю кілька відер крові, а потім змили її водою з семи різних джерел. І на вологій землі висипали візерунок із піску. Ця робота зайняла два дні й дві ночі. Щоб вітер не здув піщані смужки, мандалу постійно доводилося зрошувати водою. Тепер вона почала підсихати, тому Ореноль і послушники сполохано здригалися від кожного подиху поряд з нею. На щастя, вечір був безвітряний. Старший наставник Дзютагі спокійно й упевнено дивився на Рюна.

Рюн крокував обережно, щоб не зіпсувати мандалу. Монахів, які спостерігали за ним, трохи тривожило те, що він не відпустив Асхваріталя. Адже ніхто й гадки не мав, як присутність дракона може вплинути на обряд. Але Рюн навіть не думав розлучатися з улюбленцем.

Він дійшов до серця мандали й зустрівся поглядом з Оренолем.

Той напередодні чітко попереджав Рюна:

— Мандала — лише зображення.

Рюна спантеличило, що Ореноль не цінує такої кропіткої праці. Монах пояснив:

— Вона потрібна заради дотримання пристойності. Можна порівняти з переодяганням у охайне вбрання перед зустріччю важливого гостя. Так, мандала допоможе тобі виконати завдання. Але річ не тільки в ній. Найсуттєвіше — це твоя воля.

Ореноль кілька разів наголосив, що все залежить від волі Рюна. І порадив заздалегідь визначити, про що саме він думатиме, коли ступить на середину мандали. Рюн не зрозумів поради.

— А про що я можу там думати? Хіба не про те, що хочу викликати Богиню?

— Так, про це. Але не забувай, що обряд став можливий завдяки участі сотень, може, навіть тисяч осіб. Щомиті в усіх усюдах хтось боїться за своє життя, відчуває тривогу, сум або гнів і кличе божество. Яка різниця між ними й тобою? Певно, дехто кличе Богиню відчайдушніше, ніж ти. Але, як відомо, Богиня не з’являється перед усіма прохачами, щоб допомогти їм. Ґайнер Кашнеп висміював таке ставлення до божеств: «Ми називаємо Бога Богом, тому що язик не повертається називати його „безкоштовним усемогутнім рабом, який служить нам, не знаючи відпочинку”».

— Здається, я зрозумів. То що ж мені думати?

— Потрібно бути не таким, як усі. Інші прохачі воліють, щоби божество догоджало їм. А ти спробуй догодити Богині.

— Легко сказати!

— Я не можу пояснити краще. Та й більше нема чого пояснювати. Ти опинишся сам на сам зі своєю нареченою.

— Нареченою?

— Богиня, яка не залишає слідів, не зійде сюди лише через те, що тут храм і ми старанно накреслили на подвір’ї мандалу. Хоча це теж важливо. Вона прийде, щоб зустрітися в середині мандали з тобою! Затям це! І визнач, про що думатимеш там.

Рюн прийняв настанови Ореноля. Він ще раз зазирнув у обличчя монаха, потім глянув на Тіна-хана, який не приховував нетерплячки й щипав себе за сережки.

Рюн усівся на середину мандали.

Свачі розплющив очі. І збагнув, що перебуває в незвичайному положенні. Він прожив не таке вже й коротке життя, але жодного разу не прокидався зв’язаним.

Свачі спробував поворухнутися й мислескрикнув від болю в потилиці. Хтось почув його мисле-крик і звернувся до нього:

— Що, прокинувся?

Долаючи біль, Свачі ледь повернув голову. Поряд лежав на підлозі так само міцно зв’язаний Кару.

— Що з нами трапилося?

— Я збирався спитати в тебе, чекав, коли отямишся. Отже, ми з тобою в однаковому становищі душею і тілом.

— Де ми?

— Мабуть, у Вежі сердець.

Свачі здивовано роззирнувся. Побачив кам’яну підлогу й кам’яні стіни. Стіни були заокруглені, і Свачі погодився з припущенням Кару. Крім Вежі сердець, таких стін ніде бути не могло. Він і далі вивчав приміщення, поки не помітив дещо дивне.

Там стояло щось залізне, схоже на величезну шафу для одягу. Але будь-якого майстра-мебляра образило б таке порівняння. Ця річ скидалася на шафу лише тим, що мала прямокутні стінки й дверцята з двох стулок. На «шафі» були чудернацькі виступи — загадковим чином вигнуті трубки, а з одного боку випинався маленький залізний ящик. У ньому виднілося щось схоже на глечик, але стінки ящика закривали більшу його частину, і годі було роздивитися як слід. Дивного вигляду надавали «шафі» ще й інші незрозумілі «прикраси». Кару дочекався, коли Свачі все роздивиться, і мислемовив:

— Дивовижа якась, чи не так? Скільки сиджу й дивлюся, ніяк не второпаю, для чого воно. Лише помітив, що з одного боку воно гаряче.

— Гаряче?

— Так. Тобі звідти не видно, а мені видно добре. Один бік постійно світиться жаром.

— І справді, дивна річ. Ніколи не чув, що така є у Вежі сердець. Може, ми таки не у Вежі? І хто нас зв’язав?

— На перше запитання відповіді не маю, а на друге відповідь очевидна.

Свачі й сам здогадався.

— Боговбивці!

— Певно, що так.

— Але як вони нас вистежили? Як спіймали нас у домі Макероу?

— Вони були там разом з нами.

Свачі не зрозумів. Він потерпав від головного болю й не міг думати на повну силу. Кару здогадувався про стан товариша й терпляче пояснив:

— Ти ж пам’ятаєш шанувальників Віас?

— А-а!

— Ну ось тобі й несподіванка. Чому ми не запідозрили відразу? Звідки в неї могло раптом узятися стільки чоловіків? Вони влізли в дім Макероу, щоб дочекатися нагоди й зловити нас.

Свачі зашарудів лускою. Кару мав рацію. Чому вони не зважали на цю дивну п’ятірку? Але останнім часом Свачі був заклопотаний через Ка-ріндоль, не мав часу роззирнутися. Він хотів був дорікнути Кару за недбальство, але той випередив його й мислемовив:

— Хтось іде.

Свачі відчув наближення чиєїсь свідомості. Обидва бранці обернулися до дверей.

Увійшли кілька чоловіків. Полонені впізнали й обличчя шанувальників Віас.

Свачі й Кару на них не гнівалися. Страх переміг обурення. Усі, хто ввійшов, були в одязі храните-лів. Вони розсміялися, коли побачили безпорадних полоняників:

— Що, виспалися?

— Чому ви всі так одягнені?

— Вас дивує, що хранителі носять відповідне вбрання? Хіба вам не відомо, що ваші вороги — хранителі?

Звісно, Кару й Свачі знали, що боговбивство замислили хранителі. Тільки не думали, що до Віас теж зашлють хранителів. Кару розлючено мислемовив:

— Ви — женихи Богині! Як ви могли віддати обіцяне їй тіло іншій жінці?!

Хранителів це звинувачення не присоромило. Навпаки, вони здивовано втупилися в полонених.

— Ви теж спали з жінками!

— Але ми не хранителі!

Усі здавалися спантеличеними, поки один не зауважив:

— Так і є. Вони не хранителі. Чому ви так подумали? У них же немає таємних храмових імен.

— Справді. Вам не були даровані імена?

— Вони ще до того відмовилися від послуш-ництва. Погодилися стати прислужниками Серізми. Щоб виконувати таємні доручення, які передбачають зближення з жінками, довелося припинити навчання. Вони аж ніяк не простаки.

Усі кивнули. Кару й Свачі насторожило те, що ворогам відоме ім’я Серізми. Хранитель, який щойно надав пояснення своїм спільникам, випередив нове запитання бранців і мислемовив:

— Так. Ми знаємо не лише про вас, а й про Серізму.

Кару й Свачі були приголомшені. Якщо стало відомо про Серізму, їх остаточно розкрили. Та Кару вирішив поки що не визнавати поразки.

— Хоча ви й знаєте все, вже запізно!

Його слова не справили особливого враження на хранителів. Ті підійшли до залізної «шафи» й узялися до загадкових приготувань. Але про Кару й Свачі не забули. Поки інші хранителі були зайняті, на них пильно дивився Ґалотек, який усів-ся на принесений стілець.

— Я — Ґалотек. Чому це ми спізнилися?

— Спізнилися! До Великого храму вже мав прибути наґ, який отримав ім’я від Богині. Він розпитає Богиню щодо вашого задуму й допоможе запобігти лихові!

— Можеш не називати його наґом, який отримав ім’я від Богині. Це Рюн Фей. Так і мислемов.

— А щоб їх грім побив! Знають усе! Та все одно вже пізно! Так навіть краще.

— Що — краще?

Свачі теж здивовано глипнув на Кару, ніби хотів спитати те саме. Кару переможно всміхнувся.

— Вам не вдасться зупинити Рюна! Якби все було, як планувалося спочатку, у дорогу вирушив би Хваріт після обряду виймання. І ви, нишпорки, рознюхавши про нього, мерщій би знищили його серце. Але серце Рюна — у нього в грудях! Він далеко на Півночі, й вам до нього зась!

Свачі радісно вигукнув. Кару все правильно мислемовив. Та Ґалотек не здавався розчарованим. Йому було весело.

— Так-так! Рюн має серце, але йому наступає на п’яти кат! Чи ти забув?

Кару зашурхотів лускою. Він пригадав останню розмову із Само. Розгубленість Кару ще дужче насмішила Ґалотека.

— Кару, а що ти думаєш про це?

— Само не вдасться вбити Рюна, Ґалотеку. Вона не зможе зберегти спритність на Півночі. До того ж наґа супроводжують безбожники. Вони його захистять.

— Гм. Слушно.

— Атож. Ваш задум не вдасться. Облиште це безглуздя. Хіба не розумієте, що наражаєте не небезпеку цілий світ?

Ґалотек осяйно всміхнувся. Коли він уже зібрався щось мислемовити, хранителі біля «шафи», звернулися до нього:

— Ґалотеку, усе готове.

Він скоса глянув у той бік і підвівся. Поки йшов до залізного пристрою, мислемовив до Кару:

— Гадаю, у небезпеці опиниться не цілий світ. Лише безбожники.

— Але немає певності, що настане потепління, якщо помре Богиня, яка нижча за всіх!

На це Ґалотек не відповів, наче йому набридло бути великодушним. Він підійшов до пристрою. Йому передали незвичайний для наґів одяг — хутряний плащ. Мешканцям Кіборену, на відміну від північних безбожників, не потрібно було зігріватися одягом. Ґалотек загорнувся в плащ і кивнув спільникам. І тоді двоє хранителів відчинили стулки дверцят «шафи».

Звідти полився потужний потік темряви.

Свачі й Кару затремтіли. З «шафи», без сумніву, струмував холод. Неймовірний холод, якого вони зроду не відчували. Навіть холодна вода найглибшої річки не виглядала такою темною. Свачі почав запинатися:

— Це... це... холо... холодніше, ніж во... вода... Як?

Ґалотек не озирнувся. Навіть грубе хутро не допомагало в такому холоді, й він позадкував. Кару збагнув, що пристрій охолоджує повітря всередині. І збагнув, чому один бік «шафи» був гарячий. Звідти виходило тепло, силоміць витягнуте зсередини. Але Кару не уявляв, якими чарами вдалося збудувати цей пристрій.

Зненацька Свачі стражденно мислевигукнув:

— Каріндоль!

Кару здивовано глянув на нього. Той прикипів поглядом до відчиненої «шафи». Кару придивився: там хтось був. Придивився пильніше й упізнав намертво закляклу Каріндоль. Нажаханий Кару ковтнув.

Тінахан спостерігав за Рюном, який сидів посеред подвір’я, аж раптом відвернувся, бо до молитовні Журавлиного танцю прибіг послушник. Він зупинився біля старшого наставника Дзютаґі, але не міг говорити, поки не відхекався.

— Що там відбувається? — нетерпляче запитав наставник.

— Спустилися до вхідних воріт.

— Ніхто не постраждав?

— Ні. Сили рівні. Пан Кейґан вельми дужий, але й великий князь Ґвальхайд навдивовижу міцний для свого віку! Глядачі аж роти пороззявляли.

Під час двобою Кейґан поступово відводив Ґвальхайда вниз схилом гори. Бій тривав уже доволі довго.

— Кейґан учинив нерозважливо, — збентежено мовив Ореноль. — Хіба так треба відволікати людей? Тінахане, піди до них і вгамуй, поки не пролилася кров.

Тінахан і сам був такої думки, але заперечно похитав головою.

— Кейґан розпорядився, щоб я наглядав за подвір’ям. Раптом йому не вдасться стримати витріщак і мені доведеться від них відбиватися.

— Але один з них обов’язково поранить іншого! Можливо, навіть уб’є!

— Ось це він і мав на увазі!

— Що?

— Кейґан казав, що не дасть продиху тим ледацюгам, але й сам матиме клопіт. Щоб не дати собі часу на паскудні думки. Приміром, щоб не захотілося вбити Богиню, яка не залишає слідів.

Ореноль протяжно застогнав. Тінахан наморщив лоба.

— Гадаю, зараз важливо не допускати до молитовні не лише гостей, а й Кейґана. Якщо зупинимо поєдинок, Кейґан зможе прийти сюди. Звісно, він не вважає, що спроможний убити Богиню, але про всяк випадок... Так буде ліпше.

Ореноль хотів був сказати, що зрозумів, але не встиг і слова вимовити. Хтось із монахів, задихаючись від хвилювання, крикнув:

— Почалося!

Ореноль з Тінаханом і Дзютаґі глянули на Рюна. Справді, щось «почалося».

Двобій затягнувся. Кейґан і Ґвальхайд обливалися потом. Але жоден із них не втратив спритності й здатності до натиску.

Ґвальхайд Ґ’юріхар уже забув гнів, який підштовхнув його до бою. Та й страху поки що не піддався. Варто було б боятися супротивника, якому так довго вдавалося уникати ударів меча. Але Ґвальхайд не боявся його, адже не мав вільної хвилинки, щоб усвідомити страх. А ще тому, що йому подобався жвавий танець меча Кейґана.

Великий князь не міг повірити, що такий грубий і незручний з вигляду меч здатний на вишукані, легкі рухи, непередбачуваність яких дивувала й тішила. Це була радість від спостереження за роботою видатного майстра. Ґвальхайд сподівався на несподівані випади, і Кейґан його не розчаровував. Ґвальхайд відчув, що його життя висить на волосині. Напруження посилювалося. Він навіть уже схилявся до визнання Кейґана королем. Певна річ, старий воїн, який міг би навчити гори незворушності, не забував сварити самого себе за цю легковажність. Він розумів, що вправне володіння мечем — риса різника, а не короля.

Поступово супротивники дісталися вхідних воріт храму.

Слуги великого князя принесли смолоскипи. Охочі подивитися, чим закінчиться сутичка, рушили слідом, тримаючи в руках хто смолоскип, хто ліхтар. Усі були збуджені до знемоги. Ніхто з них не міг так битися. І зброя в обох суперників була незвичайна. Навіть ті, хто вважали себе силачами, упали б від виснаження, змахнувши важезним мечем кількасот разів, як Кейґан і Ґвальхайд.

Але ці двоє здавалися невтомними, готовими стояти до кінця.

Не витримати могли тільки їхні мечі.

Стривожені спостерігачі невідривно стежили за миготінням клинків. Подвійний меч Кейґана був неушкоджений, а от на важкому мечі Ґвальхайда виднілися подряпини й щербини. Це було неочікувано. Меч Ґвальхайда, хоч і мав один клинок, був набагато важчий і грубіший, але з кожним зіткненням він скреготів, і з нього сипалися друзки. І всі зрозуміли, що меч Кейґана відрізняється не тільки виглядом. Його леза були гострі й міцні, як у казкового шиктоля. На щастя Ґвальхайда, клинок важкого меча був достатньо широкий, інакше він давно втратив би зброю.

Після чергового жорсткого удару супротивники не встояли на ногах і розлетілися на значну відстань. Ґвальхайд глянув на Кейґана і вперше від початку поєдинку розтулив рота. Те, що великий князь заговорив перший, сприйняли як визнання, що він не в змозі продовжувати бій.

— Кейґане, ти мене справді вразив!

— І ти мене. Страшно уявити, що могло б статися, якби ми зустрілися зо два десятки років тому.

— Але тоді я не мав цих двадцяти років досвіду.

Усі всміхнулися: збагнули, як вишукано старий воїн Ґвальхайд підкреслив свою гідність.

Але Кейґана ці слова не розчулили. Він лише хотів здаватися чемним. До почуттів Ґвальхайда йому було цілковито байдуже. Кейґан мав два бажання: прикути увагу гостей та самому втриматися якнайдалі від молитовні Журавлиного танцю. Ґвальхайд якраз вдало трапився йому під руку. Думати так про суперника, який з честю витримав такий тривалий і складний бій, — вияв неповаги, але Кейґану нічого більше не спадало на думку.

— Непоганий вибір, — мовив Ґвальхайд.

Він не міг угадати, що Кейґан приховував у душі, й додав зосереджено:

— Якщо монахи хочуть проголосити тебе королем, принаймні обрали не абикого. Особливих заперечень не має бути. Та я ще не готовий визнати тебе королем.

— Якби ти погодився визнати королем того, з ким знайомий менше одного дня, я посміявся би з тебе. Цілком тебе розумію.

— Ти справді хочеш стати королем?

Кейґан міг відповісти, що нітрохи не бажає, а натомість зиркнув на небо над молитовнею Журавлиного танцю. Дзютаґі й Ореноль казали, що неможливо бодай припустити, як усе відбуватиметься, і Кейґан погоджувався з ними. Та все одно він прикипів очима до неба. Звісно, не сподівався побачити там чудесний промінь світла або красуню в неземних шатах із пір’я, але...

Кейґан зціпив зуби.

Рюн заплющив очі й подумав про Само.

Як радив Ореноль, він нічого не просив у Богині. І це давалося йому нелегко. Адже йому хотілося просити всіх на світі, особливо свою наречену, щоб допомогли повернути Само до Хатенґраджа.

Це прохання для нього було важливіше, ніж запобігання загибелі леконів, повернення Бога дуоксінам і порятунок Богині, яка нижча за всіх.

Бажання допомогти сестрі не йшло Рюну з думки, і він дякував Оренолю за настанову. Зрозумів, що не можна ставити своє запитання перед трьома іншими. І відмовився від нього.

Сидячи в середині мандали, Рюн думав про Само. І про себе.

— Чи заслуговую я на таку безумовну любов, яку дарує мені сестра?

Ореноль учив, що потрібно догодити Богині. Тому Рюн продовжив думати про себе.

— Якби не було мене, Само жила б щасливо, як ніхто інший.

Рюн почав усвідомлювати дещо нове про себе й про всесвіт. Знання це було просте. Світ прекрасний не завдяки тому, що в ньому жив він. Рюн прийшов у світ, який уже був прекрасний. Це не означало відмову від власного «я» чи самоприниження. Світ залишиться прекрасним, навіть якщо Рюн зникне. Але якщо він зникне, його бракуватиме світові. Тому що світ складається з незліченних «я».

Рюн волів не називати це великим «самозабуттям». Але думки його про себе були скромні.

— Хочу стати вартим твоєї любові, моя Богине, та любові Само.

І сприйняття часу загострилося.

Деякі миті були гостріші за інші й ранили істот, які проходили крізь них. Це відчуття опанувало всіх на подвір’ї молитовні Журавлиного танцю. Тінахан, як завше, відчув бажання закукурікати від страху, а старший наставник відчув тремтіння в колінах. Дуоксіни зіщулилися від напруги, щоб у разі потреби напасти. Хмара-громовиця переводив погляд то на Рюна, то на будівлю, де лежала Само.

Простір мовби розширився.

Оренолю здалося, що Рюн сидить далеко-далеко, і це його налякало. Він протер очі й переконався, що Рюн має той самий розмір, що й до того. Ореноль не вірив тому, що бачив. Йому все одно здавалося, що Рюн задалеко й не почує його крику. Він озирнувся, щоб запитати в когось, чи відчувають вони те саме. І гарячково зареготав. Тінахан і старший наставник теж неймовірно віддалилися.

Тінахан, вельми діяльний за вдачею, вирішив бігти до Ореноля. Але відмовився від цього рішення, щойно зібрався зробити перший крок. Розум казав йому, що Ореноль далеко, але очі бачили його поряд. Тінахан подумав: якщо з розгону врізатися в Ореноля, який насправді стоїть близько, від удару в нього зламається спина. Тому залишився там, де був. Не міг точно визначити, яке враження більш правдиве. Трохи поміркував і підняв списа, довжини якого вистачало, щоб доторкнутися до будь-кого з присутніх на подвір’ї. Принаймні, він так вважав зовсім нещодавно. Тінахан обережно повів списом убік.

Зір підказував лекону, що спис зараз сягне грудей Ореноля. Проте розум наполягав, що це сміховинне безглуздя. Рука Тінахана рухалася далі, поки він не зрозумів, що очі помиляються.

Спис не діставав до Ореноля.

А той спантеличено спостерігав за Тінаханом, який спробував доторкнутися списом до інших монахів, але не зміг. Лекон почувався вкрай розгубленим. Трохи збадьорився, коли почав вимахувати списом, як на полі битви. Монахи позеленіли від жаху, почулися зойки. Здавалося, ще мить — і полетять відтяті голови, клапті плоті й бризки крові. Та монахів не сягали навіть потужні вихори, здійняті змахами списа. Тінахан припинив свій бойовий танець, поставив списа одним кінцем на землю й задумливо подивився на Рюна. Монахи, які молилися, щоб Тінахан, бува, не запустив у когось списа, полегшено зітхнули.

Рюн розплющив очі.

Ґалотек і хранителі збентежено дивилися на Ботріна. Він вирізнявся особливою душевною чутливістю. Можливо, з його чутливості все й почалося. Згідно із законом справедливості всесвіту чутливість Ботріна врівноважувалася його тупоумством. Він не був здатний до хитромудрих задумів та обманів. Але й не потребував цього. Він лише робив те, чого вимагали.

Ботрін радісно мислемовив:

— Вона готова!

Ґрос передав Ґалотеку пергамент. Той усміхнувся. Глянув на Кару й Свачі, які лежали на підлозі. Свачі мов заворожений дивився на Каріндоль, а Кару стріляв гнівними поглядами в Ґалотека.

— Що ви з нею робите, мерзотники?

Ґалотек не відповів, тільки помахав пергаментом і мислезапитав:

— Знаєш, що це?

— І що ж?

— Це лист від Віас Макероу. Вона вимагає, щоб Вежа сердець відмовила в наданні захисту Каріндоль і двом чоловікам із нею.

— Що? Якого ще захисту? — перепитав Кару, але відразу й зрозумів, про що йдеться.

Ґалотек чекав, поки Кару зрозуміє, у якому становищі опинився. Коли обличчя Кару спотворила лють, Ґалотек зазирнув у пергамент і мислемовив:

— Віас зробила напрочуд правильний вибір — стати знахаркою. Почерк у неї жахливий. Якби навіть хтось захотів їй полестити, не зміг би знайти жодної красивої рисочки в її письмі. Але одне слово вона дібрала вдало. Мені подобається.

Ґалотек чекав, що Кару запитає про це слово. Той так і зробив.

— І що за слово?

Як Кару й передбачав, Ґалотек не обтяжив себе відповіддю. Кару подумав, що Ґалотека можна вважати надмірно простодушним, хоча це визначення йому не пасувало. Ґалотек стримано перечитав листа й повернув його Ґросу.

Потім підійшов до Каріндоль.

З «шафи» струмував нестерпний холод. Храни-телі цокотіли зубами, Свачі й Кару потроху ціпеніли. Але Ґалотек, на загальний подив, розчахнув поли плаща.

І підкреслено мислевимовив ім’я Каріндоль, зазначене в листі Віас:

— Векаріндолен Макероу!

Свачі й Кару нажахано дивилися на Каріндоль. Її свідомість ледь затремтіла.

Рюн сидів самотній серед загостреного часу й розширеного простору. Усе здавалося йому невимірно далеким. Тільки Асхваріталь в обіймах Рюна був на звичній відстані від нього. Він гладив дракона, дякував за близькість. Асхваріталь ніжно обіймав Рюна за поперек.

І ще була Богиня.

Вона була повсюди.

Почулися незліченні розмови — розмови крізь шурхіт крапель роси, танці сполохів світла, слова, обернені навспак. Ринув сильний дощ, який, однак, не змив мандалу й нікого не намочив. Між краплями була достатня відстань, щоб вони ні на кого не падали. Та все одно злива була неймовірна. Гаряче дихання схвильованих монахів перетворювалися на потоки сяйва, які кружляли навколо них. Рюн усміхався, милуючись тепловими плямами біля нагрітих тіл. Хотів сказати монахам, що не варто хвилюватися. Чомусь був переконаний, що нема причин для занепокоєння. Тільки от не наважувався заговорити з людьми, які стояли так далеко. Рюн шкодував, що не може їм нічого сказати, і мовчав.

Він повільно підвівся.

Стояв, випростаний, посеред світу, за яким можна було тільки спостерігати здаля, якого не можна було торкнутися, який не можна було любити чи ненавидіти. Богиня була повсюдно. Тому Рюн мислемовив, звертаючись одночасно вгору й униз, ліворуч і праворуч, уперед і назад, назовні й усередину себе:

— Ларґанд, наречена моя!

— Дідюшрюне Ларґанде Фею, наречений мій! — озвалася Богиня.

Кейґан збагнув, що все почалося, хоча й нічого незвичайного не побачив. Навколо молитовні Журавлиного танцю не відбулося жодних видимих змін. Хіба що Кейґану раптом здалося, що будівля віддалилася. Стала така сама недосяжна, як небо над вершиною гори. Це й свідчило про початок.

Ґвальхайд помітив зосереджений погляд Кейґана, але не обернув голови. Він запідозрив, що Кейґан хитрує: хоче відвернути його увагу й завдати неочікуваного удару. Міцно стискаючи руків’я пощербленого меча, Ґвальхайд запитав:

— Ти справді хочеш стати королем?

Кейґан глянув на нього. Не знав, скільки часу знадобиться Рюну для спілкування з Богинею, тож мусив якомога довше затримувати гостей. Вирішив ухилитися від прямої відповіді:

— Я задоволений нашим поєдинком.

— То й що з того?

— Хочу довести бій до кінця, великий князю Ґвальхайде.

Ґвальхайд хотів був сказати, що не згоден, але його зрадило власне тіло. Руки стали важкими, а ноги наче приросли до землі. Та він усе одно збирався битися далі, хоча й не міг знайти причини, з якої цей бій мусив тривати, адже від його завершення нічого не залежало, крім нікчемних життів супротивників. Він знову замахнувся важким мечем, лезо якого вже затупилося.

— І я щойно зрозумів, що хочу цього, Кейґане. Ми шкодуватимемо, якщо такий видатний двобій завершиться нічим.

Але великий князь не напав перший.

— Поки ще можна говорити, хочу сказати тобі дещо. Хтозна, може, ти проштрикнеш мені груди і я помру або зомлію. Тому скажу зараз.

— Кажи.

Ґвальхайд вирівняв дихання й мовив:

— Знаю, про нашу родину шириться чимало різних чуток... Скажу, як є. Мене називають нащадком боягуза, який став великим князем, бо забракло духу стати королем! Це доводить мене до сказу, але одне визнаю: теперішній рід Ґ’юріхарів — не спадкоємці справжніх Ґ’юріхарів.

Кейґану було неприємно це слухати. Старий воїн ділився найважливішим, але Кейґана зовсім не цікавили чужі родини, тим паче з таким заплутаним минулим. Він набрався терпіння, але не з пошани до Ґвальхайда, а щоб виграти час.

— Проте подумай: коли на землі існували королі, Ґ’юріхар був диким краєм, який не підкорявся безпосередньо королю. Тому з’явилося звання великого князя. А тепер що з тим краєм? Він процвітає, і вожді на схід від Джіраркватерського хребта сплять і бачать, як відтяти собі ласий шматок. Завдяки кому це сталося? Королі й королівські великі князі тут ні до чого. Це все справа рук Ґвателя й Кенарін Ґ’юріхарів. Може, їм допомагали королі? Може, вони досягли успіхів, користуючись королівською величчю? Ні! Королів тоді не було! Так, Ґватель і Кенарін користувалися званням великих князів, не дарованого їм королем. Але вони не мали від того звання жодної користі, бо королів за їхнього життя не було! Це звання — пустий звук!

— Розумію, про що йдеться. Та все одно, вони привласнили те, що їм не належало.

— Сам знаю! Вони незаконно отримали нічого не варте звання, але не можна применшувати їхніх досягнень! Прошу, говори з повагою про Ґвателя й Кенарін. Визнаю, вони вкрали те, що мало б належати королю. Але королів тоді не існувало, то чи не можна вважати, що вони взяли нічиє?

— Нічиє?

— Королів тоді не існувало! Ну, можна сказати, король ще не повернувся. Наша родина щиро бажає його повернення. Та Ґватель і Кенарін узяли те, що нікому не належало!

Кейґана пройняв жах.

Невідомо, що буде зі світом.

Без одного божества світ повторить долю дуоксінів.

А що станеться, якщо потеплішає?

Вони лише взяли те, що нікому не належало.

Кейґан знову глянув у бік молитовні Журавлиного танцю. Сумніви відступили. Напрошувався єдиний висновок. І він лякав і обурював. Раптовий спалах у очах Кейґана ошелешив Ґвальхайда. Кейґан закричав:

— Ґвальхайде! Я припиняю двобій.

— Що це означає?

— Зараз не маю часу на ці ігри.

Через гнів Кейґан припустився помилки. Для Ґвальхайда двобій був не якоюсь там грою. Він насупився й холодно відповів:

— Кейґане, ти нікуди не підеш. Спершу мусиш перемогти мене.

Кейґан ледь не кинувся в бій. Але подумав, що підлеглі переможеного Ґвальхайда жадатимуть помсти. І вирішив переконати супротивника не силою, а словами.

— Великий князю, зараз справді невдала мить... Пояснювати нема коли.

Кейґану довелося відскочити назад, адже Ґвальхайд різко змахнув важким мечем. Розлючений Кейґан заходився давати відсіч, але Ґвальхайд спритно уникав ударів. Його біла борода так і пурхала за вітром.

— Хоча я й не лекон, пропоную тобі розмову залізом! — вигукнув він.

Кейґан заревів і міцніше стиснув руків’я Незламного. Не хотів застосовувати грубу силу, але брак часу спонукав до рішучих дій.

Незламний ніби загарчав, коли розбив важкий меч.

Відлуння від нищівного удару прокотилося через руків’я меча, через руку й плече до попереку Ґвальхайда. Воїн похитнувся й упав. Не вірив у свою поразку. А Кейґан уже чіпляв Незламного собі за спину. Навіть кутиком ока не глянув на поваленого великого князя й побіг стежкою вгору. Слуги Ґвальхайда хвильку вагалися, перш ніж заступили йому шлях. Кейґан відчайдушно заволав:

— Відійдіть! Порубаю!

Вояки націлили на нього зброю. Ґвальхайд насилу зміг їм гукнути:

— Дайте йому дорогу!

Вояки обернулися до великого князя, а разом з ними нарешті й Кейґан глянув на нього. Ґвальхайд кивнув і запитав:

— Тобі знадобляться люди?

Кейґан швидко щось обміркував і відповів:

— Можливо.

— Гаразд. Агов, ідіть із цим паном і послужіть йому.

Вояки були спантеличені. Але Кейґан уже встиг пробігти між них. Він прямував схилом угору, до молитовні. Вояки подивилися йому вслід, потім ще раз глянули на свого князя. Ґвальхайд гримнув на них:

— Чого баньки вилупили? Мерщій за ним! Я приєднаюся згодом.

Тільки по тому вояки побігли за Кейґаном. Витріщаки збагнули, що все найцікавіше тепер розгортатиметься деінде, і поквапилися їх наздогнати. Ґвальхайд залишився сам. Підвівся, підібрав уламки меча й сумно зітхнув.

— Дивовижно!

І теж побіг стежкою вгору. Старий князь не гнівався на Кейґана за завдану поразку, за кпини. Його вело єдине прагнення.

Дізнатися, що зробить Кейґан.

Молитовня Журавлиного танцю була невимовно далеко й високо. Кейґан вихором летів до неї, на язику йому крутилася лайка. Вояки й гості, які бігли слідом, потроху відставали. Кілька разів у Кейґана темніло в очах. Усе-таки неабияк постраждав у сутичці з тигром-богатирем, а того вечора витримав бій з одним із найкращих воїнів. Ледь не зомлів, але був сповнений рішучості бігти навіть у непритомному стані.

Кейґан не знепритомнів, але досяг молитовні геть зморений. І там його опанувало відчуття безпорадності.

Усе було так далеко.

Очима він бачив Рюна на подвір’ї, але розумом визнавав, що він дуже-дуже далеко. Кейґан не піддався втомі й обуренню. Зі злісним ревінням кинувся в розширений простір.

Він біг і не міг зупинитися.

Після поєдинку з Ґвальхайдом перебіг усі широченні храмові володіння крутим схилом угору, а тепер доводилося знову бігти. Це скидалося на самогубство. Він засапався так, що легені рипіли на кожному подиху, немов усередині бряжчали іржаві цвяхи. Не відчував ніг під собою. Та все одно біг.

Леконове чуття підказало Тінахану, що треба обернутися.

Він побачив неподалік обличчя Кейґана, зміг навіть розгледіти його вираз. Воно було спотворене дикою люттю. Тінахан злякався й схопився за списа. Але нікуди не поспішав, адже розум навіював йому, що Кейґан надто далеко, тому загрози не становить. Але Тінахан таки стривожився, бо Кейґан, здавалося, зібрався бігти цілу вічність. І Тінахан закукурікав:

— Кей-ґа-не! Що-о тра-пи-ло-ся?

Як Тінахан і припускав підсвідомо, розширений простір поглинув його крик. Кейґан нічого не почув. Але Тінахан помітив, як ворушаться губи Кейґана й здогадався, що той зіткнувся з тими самими складнощами. Голос не долинав до Тінахана, бо відстань була завелика.

Зненацька Кейґан упав.

Тінахан сіпнувся, щоб допомогти товаришеві. Але вже за кілька кроків розгнівався від безпорадності. Відстань не скорочувалася. Тінахан біг щодуху. І не міг наблизитися до Кейґана.

Той підвівся самотужки, відштовхнувшись руками від землі. У грудях жахливо пекло, тіло судомно здригалося. Піт заливав обличчя, важко було розплющити очі. Кейґан ледь змусив себе підняти голову й побачив нечітку постать Тінахана, який з шаленою швидкістю мчав просто на нього. Тільки от відстань не скорочувалася. Змінений простір розділяв їх. Кейґан зрозумів, що бігти тут — марна справа. Тому на все горло гукнув:

— Тінахане! Зупини Рюна! Рюн! Зупини його!

Тінахан тим часом теж збагнув, що біг нічого не дає, і зупинився. Придивився, до обличчя Кейґана, силкуючись бодай прочитати по губах його прохання. Та Кейґан був замурзаний землею, мокрий від поту, важко дихав і ледь ворушив губами. А ще Тінахану було важко зрозуміти, які звуки відповідають рухам губів, адже сам він мав дзьоб. Кейґан здогадався, що Тінахан нічого не розуміє, й почав робити знаки руками, які тремтіли й погано слухалися через перевтому.

Однією рукою він вказав на Рюна, а другою провів у себе біля шиї. Тінахан припустив, що це означає наказ убити Рюна, і злякався. Та Кейґан зробив ще кілька знаків, і Тінахан нарешті второпав.

Рюна потрібно було зупинити, а не вбити. Ця вказівка теж здивувала Тінахана: «Якщо завадити Рюну спілкуватися з його Богинею, помре наша Богиня! Ми ж тоді не зможемо запобігти її вбивству!».

Тінахан намагався передати свою думку Кейґану, але довго не міг дібрати потрібних знаків. Зрештою Кейґан здолав свою кволість, від якої перед очима в нього все пливло й оберталося, здогадався, на що натякає Тінахан. Кейґан був на межі непритомності, але замахав руками й заволав:

— Ці паскуди не збираються вбивати Богиню, яка нижча за всіх!

Ґалотек відчув, що до Каріндоль повертається свідомість. Його переповнювала радість.

— Свачі, Кару! Чого це ви забрали собі в голову, що ми зібралися вбити Богиню?

Свачі й Кару пронизав жах.

— Про що ти? Але ви... але храм...

— Усі вважають, що місцеперебування храму Богині, яка нижча за всіх, невідоме. Та хай би ми його й знали, навіщо нам убивати Богиню? Хай їй грець! Ніхто ж гадки не має, на що перетвориться світ без неї!

Свачі й Кару саме з цієї причини прагнули зупинити змовників. Тепер вони геть розгубилися. Кару, задихаючись від хвилювання, ледве спромігся мислемовити:

— Ви... нас обдурили?

— Ні. Вас обдурили голомозі боввани з Великого храму Хаінся.

— Тоді чого ви хочете?

Ґалотек не відповів, бо Каріндоль почала відкривати свідомість. Ґалотек навмисно напустив холоду під хутряний плащ, щоб підступитися до неї зі свідомістю, просякнутою стражданням.

Каріндоль не розуміла, хто вона. Ба більше, не розуміла, що її очі розплющені, адже її оповила непроглядна чорнота. Почувся мислевислів, який вона вже щойно чула.

— Векаріндолен Макероу!

Каріндоль здогадалася, що це її хтось кличе на ім’я, хоча імені свого не пам’ятала. Просто відчула, що ці слова їй звичні й милі.

— Векаріндолен Макероу, — повторила вона.

Тоді невідомий співрозмовник знову її покликав:

— Векаріндолен Макероу!

— Хто ти?

— Друг.

Каріндоль так і подумала. Ніхто чужий і ворожий не міг знати її імені. Це було не просте ім’я. Каріндоль ще не згадала, що її так звуть, але не переймалася.

— Друг! — повторила вона.

— Так, я — друг. Як ти почуваєшся?

Каріндоль замислилася над своїм самопочуттям.

— Холодно. Темно. Страшно.

— Хочеш, щоб усе так залишалося?

Каріндоль заперечила всією свідомістю:

— Ні!

— Не хочеш?

— Ні! Ні! Ні!

— Хочеш вийти звідти?

— Хочу.

— Так я і думав.

Каріндоль подумала, що співрозмовнику має бути це відомо, адже в його мислевисловах теж відчувалося страждання. Він, мабуть, співчував її мукам.

— Тому я і прийшов.

— Тому ти прийшов.

— Вийдеш до мене?

— Вийду до тебе.

— Виходь, я тут.

Каріндоль здригнулася. Але не знала, чому. Ще не вміла розпізнати, що почуття в її душі зветься тривогою.

— Хто ти? — запитала вона.

— Друг Векаріндолен Макероу.

— Ти — друг Векаріндолен Макероу, — погодилася Каріндоль.

— Виходь до мене.

— Вийду.

І Каріндоль вийшла.

Тінахан ледь не врізався в Кейґана.

Насправді йому так тільки здалося. Вони не могли зіштовхнутися. Проте розширений простір раптом почав стискатися до звичних розмірів, і Тінахан побачив, що Кейґан блискавично наближається. Звісно, цього не відбувалося, а тільки так здавалося.

Розгублені монахи гомоніли. Тінахан швидко розшукав очима Рюна. Той так і стояв посеред мандали, з ним усе було гаразд. Тоді Тінахан кинувся до Кейґана. Один стрибок — і став навколішки біля товариша.

— Кейґане, як ти?

Кейґан лежав долілиць, відсапувався. Підняв голову, коли почув знайомий голос, але занадто різко, тому в голові запаморочилося і його мало не знудило. У Тінахана настовбурчилося пір’я. Він хотів був торкнутися Кейґана, але прибрав руку, бо побачив, що той геть мокрий від поту.

— Зупини Рюна... — насилу вимовив Кейґан.

— Чому? Навіщо зупиняти? Хіба нам не потрібно з’ясувати, як наґи зібралися вбити Богиню, яка нижча за всіх?

Кейґан закипів від люті. Але водночас зрозумів, що сердиться даремно: крім нього самого ніхто не знав причини. Кейґан перевернувся горілиць, щоб легше було говорити.

— Тінахане, вони... не мають потреби вбивати вашу Богиню.

— Що?

— Наґи знають. Хранителі знають. Що на землі необов’язково потеплішає, якщо прибрати Богиню, яка нижча за всіх. Змовники в це не вірять...

Тінахан почав затинатися від збентеження:

— Зна-значить, Бо-богині нічого не за-загрожує?

— Загрожує.

— Як це?

— Богині, яка нижча за всіх, нічого не загрожує. Але Богиня, яка не залишає слідів, у небезпеці!

— Що?! Богиня наґів?

— Так. Їхній задум... стосується назької Богині.

— Годі плести нісенітниці! Навіщо їм убивати власну Богиню?

Кейґан відчув гидкий присмак у роті, але ще вичавив із себе:

— Її не збираються вбивати. Їх цікавить утілення.

— Утілення? Як це?

— Богиня, яка не залишає слідів, прийшла сюди на поклик Рюна й не знає, що відбувається тим часом у Хатенґраджі. А змовники скористаються миттю, коли Богиня відволіклася, щоб захопити втілення. Певно, виманять з утілення душу. Якщо серед них є збирач душ, це можливо.

Тінахан чув щось подібне від Ореноля. Від страху в нього затрусився гребінь. Кейґан сказав:

— Так. Душа не може існувати без тіла, крім старійшин доккебі, звісно. Але тіло без душі теж не може існувати. Не можна навіть на коротку мить забрати з тіла душу. Якщо з утілення вийде душа, Богиня буде змушена залишитися в ньому. Вона буде там ув’язнена.

— То вони.. хочуть полонити Богиню? Для чого?

Кейґан надривно закричав:

— Щоб користуватися її силою на власний розсуд! Так само, як на землі, де немає короля, різні покидьки можуть користуватися королівським званням та володіннями!

Тінахан помчав до Рюна.

Ладний був у разі потреби навіть добряче стусонути Рюна в голову, щоб той знепритомнів. Але не зміг опустити на нього вже занесений кулак. Рюн розгублено роззирався. Нажаханий Тінахан спитав:

— Ти ще говориш з Богинею?

— Ні. Вона несподівано зникла. Тому й відстані стали звичайними, — Рюн знітився.

Суворий вираз обличчя Тінахана налякав Рюна. У лекона від збудження трусився гребінь.

— Отже, вони вже...

— Зачини дверцята! — мислемовив Ґалотек і відскочив назад.

Але перш ніж хранителі встигли підійти до дверцят, з тіла Каріндоль донісся мислевислів:

— О мій жениху! Що ти накоїв?

Свачі й Кару настовбурчили луску. Це мислемовлення вони чули вперше, але впізнали його. Так могла говорити лише Богиня. Від владної сили в її мислемовленні всі зіщулилися. Тільки Ґалотек із грізним бурмотінням кинувся до дверцят.

— Зачиняйте, бовдури!

Ґалотек штовхнув одну стулку, а хранитель, який стояв з іншого боку, отямився нарешті й штовхнув другу. Ґалотек тремтячими руками замкнув «шафу», зашурхотів лускою і відбіг подалі.

У залізній «шафі» запала тиша. Ґалотек обернувся, його луска гучно шурхотіла. Помітив Ботріна, який стояв сам не свій.

— Ботріне!

— Що? Я?

— Кажи! Що там?

Зніяковілий Ботрін зосередив своє чуття на «шафі». Хранителі напружено чекали на його відповідь. Їм здалося, що минула ціла вічність, коли Ботрін послав просякнутий жахом мислевислів:

— Вона... там.

— Вона там?

— Так. Усередині. У тілі Каріндоль. Не може бути! У нас вийшло!

Але це був не вигук радості. Успішне здійснення задуму налякало Ботріна. Інші хранителі теж дивилися на холодову «шафу» повними страху очима.

Тіло не може залишатися без душі жодної миті. Коли Ґалотек виманив душу Каріндоль у своє тіло, наґиня мала б померти. Але в її тілі мешкала ще одна душа — Богині, яка не залишає слідів. Поки Богиня спілкувалася з Рюном у далекому північному храмі, душа Каріндоль вийшла з тіла, і Богиня мусила зайняти її місце.

Тепер Богиня була замкнена в тілі Каріндоль. Тіло ще жило, хоча й дуже змерзло. Холод не міг так просто вбити тіло Каріндоль, бо в ньому не було серця. А живе тіло не могло існувати без душі жодної миті.

Якби Богиня вирішила вбити тіло Каріндоль, вийшла б із її тіла. Але призначення втілення — дати божеству можливість відчувати особливості своїх підопічних. Тобто особливості тіла, у якому перебуває втілення, передаються божеству. Тіло Каріндоль лежало заморожене в «шафі», й Богиня заснула. Вибратися звідти вона не могла.

Ґалотек тішився.

— Звершилося!

Його мислевислів підбадьорив хранителів. Ґалотек стукнув кулаком по столу й повторив:

— Звершилося! Нарешті!

Хранителі посміхнулися. А Кару й Свачі, не втаємничені в подробиці задуму, лежали на підлозі, налякані раптовою появою Богині.

Заспокоївшись, Ґалотек розшукав душу Каріндоль. Вона сховалася якнайглибше в його свідомості, прагнучи відпочити після пережитих у холодовій «шафі» мук. Ґалотек подумав, що вона поки що поводитиметься сумирно, і віддав розпорядження:

— Ботріне, ти молодець! Якби не твоя чутливість, ми не знайшли б утілення й у нас нічого не вийшло б. Пильнуй пристрій. А ти, Ґросе, починай!

Ґрос кивнув і підійшов до вікна. Інші хранителі вже не раділи, а напружено стежили за ним. Ґрос опанував себе й покликав Богиню на ім’я. Він був хранителем, мав таємне храмове ім’я, тож намагався зробити те, що й Рюн у Великому храмі Хаінся.

Та Богиня не з’явилася Ґросу. Адже була ув’язнена в тілі Каріндоль.

Зате Ґрос наповнився її силою.

Відчув, як починає здійматися луска по всьому тілу, і перейшов до наступної частини задуму.

За вікном ішов дощ.

Зненацька краплі розпорошилися на дрібний туман, який укрив дахи, пам’ятники й вулиці Хатенґраджа. Задоволений Ґрос обернувся до Ґалотека. Той, намагаючись приховати хвилювання, запитав:

— Це явище викликав ти?

— Так! Це я викликав дощ!

Хранителі прикипіли до Ґроса враженими поглядами. Ґалотек кивнув.

— Чудово! Тепер я.

Ґрос шанобливо відсунувся від вікна. Ґалотек зайняв його та спробував скасувати те, що зробив Ґрос.

Дощ ущух.

Кару й Свачі приголомшило це диво. А хранителі обмінювалися радісними мислевисловами. Усі по черзі випробували божественну силу, і всім удалося виконати бажання. Останній до вікна підійшов Ботрін, який забажав неймовірного — щоб на Хатенґрадж посипався сніг. Хранителів здивувала бурхлива уява Ботріна. Штовхаючись і сперечаючись, наче малі діти, вони з острахом і захопленням милувалися сніжинками, які побачили вперше в житті.

Ґалотек перший отямився і скасував снігопад. Хранителі подивилися на нього розчаровано.

— Це вже занадто. Дощ нехай би йшов, але сніг приверне увагу наґів. Може, хтось зараз не спить! А в нас ще багато справ.

Хранителі погодилися, хоча й знехотя. Ґалотек ще раз наказав Ботріну пильнувати «шафу» й звернувся до Ґроса:

— Іди до Серізми та передай, що в нас усе вийшло.

Ґрос не встиг нічого відповісти, бо втрутився нажаханий Кару:

— Що? До кого ти його посилаєш?

Ґалотек на мить розгубився, бо забув, що на підлозі так і лежать зв’язані бранці.

— До хранителя Серізми, друже. Ти почув правильно, — з посмішкою мислевідповів він.

— О-отже...

— Не треба нікуди ходити.

Кару й Свачі обернулися на знайоме мислемовлення. Ґалотек і хранителі озирнулися й побачили на порозі Серізму. Кару й Свачі досі ніколи не бачили його ніде, крім келії на п’ятдесят п’ятому поверсі.

Серізма м’яко мислемовив:

— Помітив дощ за вікном і здогадався, що це ваша робота. Тож прийшов перевірити.

Кару зашарудів лускою й кинув на Серізму погляд, сповнений ненависті й відрази. Ґалотек і його помічники схилилися в поклоні перед усміхненим Серізмою. А Свачі скреготів зубами від люті.

— Це все... ти!

— О, так. Це все влаштував я. Я був і керівником змови, і совісним хранителем, який намагався буцімто завадити змовникам. Як це мене виснажувало! Але я витримав завдяки вам, Свачі й Кару. Ніколи не забуду вашої сумлінної підтримки.

Кару й Свачі вибухнули лайкою і прокльонами. Серізмі набридло слухати, і він з байдужим виглядом запитав у Ґалотека:

— Чи помістяться ці двоє у ваш пристрій?

— Ні, на жаль.

— Їх не можна відпускати.

— Хіба що знищити їхні серця?

— Ні. Вони винахідливі виконавці. Так добре мені служили, що ти й не уявляєш! Спробуймо їх переконати. А коли ви почнете останню частину?

— Зараз же й почнемо.

Ґалотек гукнув усередину своєї свідомості:

— Джукведо! Джукведо Сармаку!

Джукведо чув виклик, та навмисно не квапився виринати на поверхню свідомості. Ґалотек нетерпляче вигукнув:

— Скільки можна на тебе чекати, Джукведо!

— Поважним особам поспіх не личить, мій друже. Хіба можна бодай уявити, щоб король біг через залу на коронацію? Певна річ, я зараз мав на увазі, що настав мій час.

Ґалотек гірко посміхнувся.

— Так, настав твій час. Почнімо битву!

— То хоча б повідом, яка наша мета, з ким б’ємося. У яких негідників я мушу відібрати честь, славу й життя?

— Годі, благаю. Наша ціль — впливові родини Хатенґраджа.

Двоє наґів на підлозі здивовано глянули на Ґалотека. Джукведо теж розгубився.

— Впливові родини? Як це?

— Ми зараз підемо захоплювати в полон жінок із цих родин.

— Вельми сміливо! Але їхні маєтки, певно, добре охороняють?

— Тому я і потребую допомоги найвидатнішого воєводи. А ще ми матимемо підтримку, яка тебе, без сумніву, потішить.

— Хотів би я знати, що це за підтримка.

— Якщо знадобиться, ми зможемо миттю вбити кого завгодно.

Глибоко вражений Джукведо мовив:

— Слухай-но, ти часом говориш не про тверду непохитну хоробрість, здатну вбити будь-кого, хто стане на нашому шляху? У всіх битвах її помилково вважають засобом першої необхідності, але насправді...

— Ні, Джукведо! Це не порівняння й не жарт.

Джукведо вимагав чіткого пояснення. Ґалотеку довелося розповісти про знищення сердець. Джукведо слухав мов зачарований.

— Отакої! Справді, це надійна підтримка!

— І ще одне.

— Що?

— Ми здатні викликати сніг у в Хатенґраджі!

Джукведо надовго замовк. Ґалотек стривожено гукнув:

— Джукведо!

— Що це ти сказав?

— Сказав те, що є. Можемо викликати снігопад, коли захочемо. Наґи замерзнуть. Але тут потрібна обережність, щоб і самим не замерзнути. Ми все-таки на битвах не знаємося. Ти нам віддаватимеш накази. Скажеш, де й коли застосувати сніг, дощ або навіть паводок.

— Як тобі вдається жартувати з таким суворим обличчям?

— Я не жартую! Сам скоро переконаєшся. Ти провів у битвах усе життя, та, напевно, навіть не мріяв про таку підтримку!

Джукведо й справді про таке навіть не мріяв.

Рато Сен, очільниця найвпливовішої родини в Хатенґраджі, голова Зібрання родин, не могла отямитися. Її виволокли посеред ночі з ліжка. Такого вона аж ніяк не могла очікувати. Людина опиралася б такому зухвальству, але наґи не надто войовничі. Рато Сен, як і личить поважній очільниці родини, була стримана в поведінці й почуттях. Не здійняла лементу, а мовчки дозволила кудись відтягти себе.

Опинившись у залі власного дому, Рато Сен насилу звільнилася від принизливих пут. Роззирнулася й із жахом побачила своїх сестер і дочок; їх приволокли туди в такий самий спосіб. Усі були налякані значно дужче за неї; мимоволі тиснулися якомога ближче до своєї очільниці. Рато пригорнула маленьку дівчинку й почала шукати очима ватажка викрадачів. Але всі метушилися, і визначити головного їй не вдалося.

Зрештою хтось, загорнутий у широкий чорний плащ, підійшов до Рато Сен. Його обличчя приховувала маска, але вона зрозуміла, що це чоловік. Рато Сен розгнівалася, бо не могла й припустити, що стоятиме навколішки перед чоловіком. Підвелася, тримаючи на руках онучку. А чоловік у чорному приставив сайкер до горла старій наґині.

— Прошу, не вставайте, пані Сен.

— Ти взагалі хто? Як ви, волоцюги, посміли викрасти жінок Сен!

Чоловік із сайкером — а це був Ґалотек — з подивом вловив мимовільний рух власної руки. Це Джукведо управляв його рукою. Він розвернув клинок плазом і вдарив Рато Сен по щоці. Жінки зойкнули з переляку й від обурення тим, що злочинець наважився підняти руку на таку шановану наґиню. Джукведо швидко заговорив:

— Телепню, не розкисай! Не знаю, про що вона тобі мислемовила, але загалом здогадуюся з її поведінки. Такий спротив потрібно придушувати від самого початку! Якщо стара карга балакатиме й далі, інші полонянки теж не схочуть коритися!

Під маскою не було видно рухів губ, а до звуків наґині не дослухалися. Тому не помітили, що Ґалотек ніби говорить сам до себе. А той насилу вичавив грізний мислевислів:

— Запитання тут ставлю я!

Набрався сміливості й додав:

— Стара карго!

Жінок Сен вразила ця лайка. Вони мовби скам’яніли, нажахані такою неймовірною зневагою. Ґалотек збагнув, що Джукведо саме цього й хотів, і вкотре подумав, що без таких підказок не впорається. Джукведо настановляв його далі:

— А тепер заспокой її. Скажи, що буде гірше, якщо не слухатиметься. Побий тебе грім! Навіть до цього сам не можеш додуматися?

— Роби, як я наказуватиму, і тебе не скривдять. Не дратуй мене більше! Бо тоді покажу, на що здатний!

Очі Рато Сен розширилися, але вже не від гніву, а з переляку. Вона сіла на підлогу. Ґалотек ніяк не міг опанувати себе: вперше в житті дозволив собі вийти за межі пристойності. Вирішив скінчити все це, поки не втратив решти здорового глузду.

— Рато Сен! Ти підеш з нами. Інші хай сидять.

— Куди ти мене ведеш?

У мислезапитанні Рато відчувався острах. І це збуджувало Ґалотека. Йому подобалася жорстока вищість над слабшими. Шалено подобалася.

— Тобі цікаво знати?

Рато кивнула. І Ґалотек люто мислемовив:

— До Вежі сердець!

— До Вежі?

Ґалотек зірвав з обличчя маску. Джукведо не схвалив цього вчинку, але Ґалотеку давно кортіло її викинути. Він заходився відчайдушно вимахувати сайкером.

— Так, бабцю! Я чоловік, я з тих, кого ви вважаєте гіршими за хробаків. А ще я хранитель. Відтепер Хатенґраджем — ні, усіма наґами — управлятимемо ми!

Ошелешена Рато мислемовила:

— Ви... збожеволіли!

Ґалотек знову вдарив Рато по щоці. І цього разу без підказки Джукведо. Джукведо приголомшило те, як швидко Ґалотек розбешкетувався, і хотів був його трохи присмирити, але передумав втручатися. Битва тільки почалася, і не слід було зарані гасити завзяття Ґалотека. Джукведо вирішив побалакати з ним, коли все закінчиться.

— Обережніше зі словами! Це ви, жіноцтво, довели наґів до поразки вісім сотень років тому. Не смій таке мислемовити тому, хто зібрався покінчити із цією ганьбою! — пихато й самовпевнено заявив Ґалотек.

Нажахана Рато не зводила очей з навіженого хранителя. А той зловтішно мислемовив:

— Гадаєш, нам потрібна ваша влада? Така дрібниця нас не цікавить! Безперечно, ваша влада теж перейде до нас, та ми націлилися на дещо більше! Ми підкоримо цілий світ!

— Що?!

— Атож. Ми поновимо Велике завоювання!

Кейґан і досі не міг поворухнутися. І не думав про це. Він сидів на землі, намагаючись якнайшвидше закінчити всі розмови. Навколо нього юрмилися монахи, до них приєдналися Рюн і Тінахан. Усі невідривно слухали, проймаючись жахом.

Старший наставник Дзютаґі, запинаючись, спитав:

— Я-я-які д-докази?

— Раптове зникнення Богині — ось вам і доказ, преподобний. Чому Богиня, з’явившись на поклик жениха, зникла, так нічого йому й не сказавши? Певно, її зараз силоміць утримують інші женихи.

— Як? Свою божественну наречену?!

— Авжеж.

Тінахан збагнув, що Рюн тепер опинився на його місці, й зрадів, що Богиня його племені не загине. А Рюн тужив за своєю Богинею, на яку мимоволі накликав страшне лихо. І щирий лекон не міг не співчувати товаришеві. Нарешті він озвався:

— Кхм. А що зроблять ці покидьки, коли отримають доступ до сили Богині?

— Поновлять Велике завоювання.

— Як? Вони ж не можуть перетнути Кордон.

— Зможуть, якщо потеплішає.

Тінахан і Рюн були остаточно збиті з пантелику. Утомлений Кейґан кивнув Дзютагі:

— Преподобний, поясніть їм.

Усі погляди звернулися до наставника, який замислено покусував губу.

— Поясню стисло. Сила Богині, яка не залишає слідів, — у воді.

Згадка про воду переполохала Тінахана. Учені монахи стривожено кивали, інші нічого не розуміли. Дзютагі вів далі:

— Сліди не залишаються на воді.

Тінахан знову нічого не второпав і чекав на продовження. А Рюн схвильовано мовив:

— Тоді... у чому сила інших божеств?

— Сила Богині, яка нижча за всіх, — у землі. Це зрозуміло з її імені. Сила Бога, який себе вбиває, того, хто опікується доккебі, — у вогні. Вогонь потребує щораз нового палива, поки зрештою не вбиває себе. Сила Бога, якого ніде немає, — у вітрі. Бо вітру ніде немає. Він постійно переміщується і ніде не зупиняється. Усім ясно?

Тінахан з Рюном поквапливо закивали, хоча їхні обличчя свідчили, що вони зрозуміли не все. Просто хотіли спонукати Дзютагі продовжувати пояснення.

— Отже, нині наґи захопили силу води. Але вода поглинає тепло. Рюн, мабуть, добре це знає.

— Так. І що з того?

— Це означає, що вода накопичує і зберігає тепло. Чому в пустелі так неймовірно холодно вночі? Бо там немає вологи. Пустеля не спроможна зберігати тепло. У спекотних краях завжди багато води, а в посушливих панує холоднеча.

Рюн здивовано кивнув. Дзютаґі прикусив губу до крові й закричав:

— Ці мерзотники живуть у Кіборені. Вони збережуть жар Кіборену в воді й переправлять його через Кордон. Ні, зволожать Північ, і тут потеплішає. Ось так і зміниться світ! Кордон більше не матиме значення. Вони його перейдуть, адже в їхніх руках здатність управляти дощами, снігопадами й паводками!

Наставник підвівся, підбурений гнівом. Глянув на Південь і залементував:

— Я дозволив себе ошукати! Це я винний, що цілий світ скоро стогнатиме у вогненному пеклі!

Раптом Дзютаґі приборкав свій гнів і зиркнув на Кейґана. Той дивився похмуро. Старший наставник здогадався, що скаржиться на своє нещастя перед загрозою ще більшого спільного лиха. І пригадав, як Кейґан нещодавно казав: «Я не довіряю наґам. Не можна повертати меча в піхви, бо вони можуть лише вдавати слабких, недужих чи мертвих. Довіра до них дорого мені коштувала».